| Сторінки (1/23): | « | 1 | » |
21 година до безмежності
Я прокинувся од несамовитого шуму на вулиці. Незважаючи на те, що жив я у тихому районі міста, навпроти мого будинку, здавалося, побудували ринок, та всі мешканці міста там зібрались, аби посперечатися за ціни. Я розплющив до кінця очі та глянув на годинник: десята ранку. Неспішно піднявшись із ліжка, я підійшов до вікна та побачив дивну картину: люди просто бігали туди-сюди, щось кричали один на одного, щось розбиралися між собою, деякі навіть билися. Не маючи бажання вияснити для себе причину такої бурхливої поведінки мешканців, я просто зачинив фіранку та пройшов до ванної аби умитися. Привівши себе у порядок, я поставив грітися чайник та мимоволі знову глянув у вікно: з людьми точно сьогодні щось сталося — вони всі метушилися, вияснювали стосунки, кричали, галасували, і знову билися. На моїх очах в якоїсь дівчини чоловік вихопив сумку, та просто втік. І ніхто з інших осіб на це навіть не звернув уваги. Здивуванню не було меж. Я вийшов з кухні, відкрив ноутбук та зайшов у “Вконтакті” та одночасно, як завжди, на сайт новин. Стрічка в соціяльній мережі була переповнена якимись незрозумілими постами про кінець світу, про те, що нам залишилася лише одна доба. “Невже знову черговий кінець світу?!” - з посмішкою я про себе подумав, - “Цікаво, це сусіди від цього так оскаженіли?!”. Але зайшовши на новинний сайт, я побачив те саме: закріплена стаття про кінець світу, який нас начебто очікував. Прочитавши текст, я впав у ступор, проте включив ще коротеньке відеозвернення президента: “Шановні українці, із жалем та скорботою повідомляю Вам, що нашій планеті залишилося жити трохи менше доби. Завтра, приблизно о сьомій ранку, на Землю має впасти величезний астероїд, що знищить все живе на нашій планеті. НАСА старанно приховувала цю інформацію, аби не допустити передчасної паніки, в той час намагаючись знищити цю загрозу, проте всі їх спроби виявилися марними. Тож закликаю вас провести ці останні години разом із вашими сім'ями, рідними. Попросіть прощення у всіх ваших знайомих, кого ви образили, проживіть цей останній день по-християнські”. Я був у шоці. Не міг повірити тому, що прочитав, і наче надворі липень, але ніяк не перше квітня... Повернувшись до контакту, я почав гортати стрічку новин, та в деяких групах побачив купи запрошень до “святкування останнього дня”. В одних компаніях планували набухатися до безпам'ятства, в инших — вживати всі наркотики, які тільки можна, в третіх — організовували величезні оргії, в рідких — закликали збиратися в церкві. Я досі не міг повірити у те, що відбувається: я виглянув у вікно, але нічого підозрілого у небі не побачив. Вирішив перевірити інформацію на іноземних сайтах, і вона, на превеликий жаль підтвердилася. Боже мій, невже це кінець?! А як же ж вона?! Моя кохана?! Я швиденько зайшов на її сторінку вконтакті, вона була в офлайні — певно ще не прокинулася та не знала нічого, що відбувається... Я написав їй повідомлення: “Сиди вдома, не панікуй, нікуди не виходь, я приїду”.
Блін, останній день, я вскочив від компа, вибіг на балкон та підпалив цигарку. Нерви були на межі, мене всього трусило, я й не знав, що то мені робити. Що далі?! В голові було купа думок, але єдиною головною, що з усіма перепліталася, це було бажання приїхати до неї. Чи захоче вона мене бачити?! Ми нещодавно неабияк посварилися, я багато чого наговорив, але, сподіваюся, вона мені відкриє. Я поспішаючи побіг в кімнату, почав швидко вдягатися, глянув на нашу фотографію, що стояла на моєму столі, та на моїх очах з'явилися сльози... Невже таки розбилися вщент всі моїї мрії про щасливе взаємне життя із нею?! Про родину, про дітей?! Але я спішив, плакати було ніколи, я вдівся, взувся, та вибіг із квартири. На вулиці панував хаос. На зупинках повно народу, транспорт не ходив, люди виносили з магазину все, що бачили, а поодинокі поліціянти лише пасивно спостерігали за тим, що коїться. Блін, а з чим то я прийду?! Що я запропоную — провести останній день разом?! Ну це і так зрозуміло, що я це запропоную, але, але, що ще... Точно! В голову впала ідея! Я ж мріяв на ній одружитися, я мріяв бути із нею разом все життя. Тож зараз остання можливість. Мій погляд впав на ювелірний крам, що знаходився у будинку навпроти: охоронці ще його охороняли, проте натиск людей все міцнішав й міцнішав. Я одразу несамовито побіг через дорогу, влетів у натовп, і разом із міщанами почав намагатися пробити лаву охоронців. Хтось із штурмувальників почав стріляти із пістолета у вікно, яке, як виявилося, не було броньованим, та за кілька хвиль, скло посипалося. Оскаженілі люди, та я разом із ними, хутко кинулися до крамниці. Охоронці спочатку ще били кийками людей, які пробивалися до магазину, проте невдовзі зрозуміли — що то марна справа, та відступилися. Здавалося, навіщо людям в останній день коштовності?! Що вони з ними будуть робити?! Невже такі самолюбні, що хочуть обвішатися золотом та діямантами бодай в кінець світу?! Не знаю, як там у них, у тих, хто розбивав вітрини кулаками та видирав кільця, підвіски із рук инших, проте у мене була одна мета: обручки з білого золота! Я мав встигнути відшукати та забрати собі два найкращих кільця. Чому з білого?! Бо тому, що я люблю срібло, і вона носить лише срібло. А зі срібними кільцями не одружуються. Мені пощастило, адже більшість людей накинулася на прилавок із звичайним золотом, тож біля инших вітрин люду було менше. Я поквапно та нервово почав шукати очима бажане. Знайшов, вітрина була вже розбита, я вструмив руку та вихопив ці дві каблучки потрібного розміру й хутко вибіг із магазину. Пощастило — не порізався. Добиратися мені треба було в инший кінець міста, пішки йти понад годину, транспорту не було, лише де-не-де проїжджала автівка. На узбіччях ще лишалися неторкані авта, але красти машини я не вмів. Що робити, що робити?! В голові з'являлося більше питань ніж відповідей. Раптом пролунав потужний вибух, я впав на землю, скло полетіло із відділення банку, знову мене не заділо, знову пощастило, проте жіночці, що була в кількох метрах од мене, уламок потрапив прямо в око, вона впала, та почала нестямно кричати. Я звернув увагу, що ця жіночка приїхала на машині, лишила її прямо на тротуарі, та побігла в магазин, але не встигла потрапити у приміщення, як її було вражено склом із відділення банку. Я піддався тваринним рефлексам, та замість того, аби надати їй бодай якусь першу допомогу, просто вихопив її клатч, побіг у біг авта, намацав ключі, відчинив двері, швидко сів у машину, - жіночка щось там почала кричати у мій бік, не перебуваючи взмозі підвестися, - проте я зачинив двері, закрив їх із середини, встромив ключа й завів авто. Що робити далі, я тільки уявляв у голові, адже до цього ще жодного разу не керував автомобілем. Я в думках попросив у Бога вибачення за цей вчинок, за те, що не допоміг жіночці, та ба більше — поцупив її авто. Проте якщо б це зробив не я, зробив би хтось инший, а мені машина була потрібніша. Так, коробка автомат, пощастило, так легше. Я натиснув ногою на педаль газу, машина різко рушила, я ледве справився із керуванням, але за кілька хвилин звик до водійського сидіння, та вже впевнено гнав по дорозі до будинку моєї коханої, і навіть знання правил дорожнього руху мені не знадобилося, адже їх вже ніхто не виконував. Незабаром я вже був на місці, по дорозі бачив людей, які кохалися прямо посеред вулиці, деякі стріляли один в одного, та біля кожного магазину, який ще був цілий, точилися натовпи із кийками, палицями, що билися та штовхалися за продукти. Я дістав ключа, вийшов з машини, тільки був хотів зачинити двері авта, але хтось мене сильно відкинув убік, вирвав ключі та застрибнув у мій автомобіль. Ну і чорт з ним, подумав я, у мене инша мета. Я хутко піднявся сходами, подзвонив у її двері, та за мить вона мені відчинила. На її очах були сльози, вона, здавалося, й плакала, проте була спокійною. Дівчина одразу мене мовчки міцно обійняла, ми пройшли до її помешкання та зачинили двері. На промовляючи ані слова, вона дивилася на мене, та з її очей текли сльози, з моїх також. Я пристав на коліно, так, як бачив це у фільмах, дістав із кишені коробочки з каблучками та промовив: “Я тебе кохаю понад усе, більше, ніж небо любить зорі. Я хочу провести із тобою усе моє життя до самої смерті. Я присягаюся бути з тобою в горі й радості, бути в щасті і хвилини печалі. Бути разом завжди, що б не сталося на цій Землі. Кохано, виходь за мене заміж!”. Я відкрив коробочку та простягнув її до неї. Серце несамовито билося, вуха не чули того, що відбувається надворі, раптом мені здалося, що не існує жодних звуків, все затихло, і в цій тиші я лише чув, як Її засльозані очі промовили “так”, а за ними те саме повторили губи. Я тремтячими руками дістав обручку та надів на її безименний пальчик правої руки, та ніжно-ніжно його поцілував. Я встав, простягнув їй другу коробочку, вона відкрила її, дістала мою каблучку та промовила: “Чи присягаєшся ти кохати мене вічно, оберігати та захищати мене від усіх та усього?!”. - Я дивився в її очі та промовив: “Так”. Вона наділа каблучку на мій палець, та я ніжно поцілував свою наречену, оповивши її талію руками. Світ навколо наче зникнув, та лишилися лише я та вона. Вона та я. Ми поцілувалися ще кілька хвилин, та ще простояли трошки в обіймах. “Я кохаю тебе” - вперше промовила мені моя любов. На моїх очах знову з'явилися сльози, але цього разу, сльози радощів. Я ніжно поцілував її в щоку та тихенько промовив їй на вушко: “Я теж тебе кохаю. Мила, пішли до церкви, я хочу обвінчатися, аби закріпити наш шлюб перед Богом. А потім поїхали до мене, та там проведемо залишок дня”. “Поїхали” - мені відповіло моєє щастя, я схопив її за руку, та ми вибігли з її квартири. Ми бігли, не звертаючи уваги на жодних із людей, які вешталися вулицями. Ми бігли, адже хотіли якомога швидше затвердити свій союз на Небесах, ми бігли, адже так мало часу лишилося побути щасливими.
В церкві було людей — не пройти. Ми просочилися крізь натовп, знайшли священника, який щось розповідав групці парафіян, ми осмілилися його перебити, та тримаючись за руки звернулися до церковнослужителя: “Святий отець, благословіть нас, проведіть нам обряд вінчання!”. Він озирнувся до нас, поглянув, посміхнувся та мовив: “Ви не перші молодята сьогодні. Я радий, що ви не вдаєтеся до тих марних утіх, до яких даються сьогодні деякі инші. Я радий що ви вирішили закріпити свій шлюб перед Господом”. Він провів нас на вівтар, ми піднялися, не відпускаючи руки один одного. За кілька хвилин, за тисячі свідків, наш шлюб тепер набув чинності і на небесах. Ми подякували священнику, та в гарному настрою вибігли із церкви. Сліз уже не було, наші очі сяяли від щастя. Не відпускаючи руки, ми побігли до найближчого супермаркету: людей там було купа, всі нагрібали собі повні візки харчів, наче збираються жити ще кілька років. Полиці з алкоголем були порожні, але ми забігли до підсобних приміщень, знайшли кілька пляшок гарного вина, забрали кілька шоколадок та дві пачки сигарет. Ми вибігли із магазину та побігли алейкою в бік мого дому. Люди розступалися перед нами, а ми ще й почали вальсувати, милуючись та насолоджуючись один одним. “Ось такий наш весільний танок, сонечко” - промовив я, дівчина посміхнулася, притулилася до мене, ми ще зробили кілька рухів, та плюхнулися на лавочку, що стояла поруч. Обіймаючи один одного, ми підпалили своїї цигарки, я закинув ногу на ногу, та із задоволеним виразом обличчя подивився на свою кохану: “Класні кільця я обрав, тобі подобаються?” - “Так, вони дуже гарні, мені моє дуже подобається, і твоє крутецьке!” - відповіла дівчина та, наче соромлячись, чмокнула мене у щоку. “Дорогі мабуть, ти їх вкрав?” - запитала вона?. “Тип того” - посміхнувся я та відвів погляд. “Ах ти...” - наче розлючено промовила моя дружина, та різко-міцно мене обійняла й поцілувала. “Все, покурив? Давай швидше, запізнимося” - промовила вона та почала тягнути мене за руку. Я викинув недопалок в урну, підвівся та ми побігли далі. В моєму дворі у квартирах явно поменшало цілих вікон, ми задихані швидко добігли до мого помешкання, одчинили двері, зайшли до хати, я плюхнувся на крісло, та моя дружина на мене. “Сонце, зачини будь ласка, аби нам ніхто не зміг заважати сьогодні.” - попросив я. “А якщо хтось буде ломитися до нас? Раптом захочуть пограбувати?”- переймаючись запитала дівчина. “Не бійся, нас сьогодні ніхто не потурбує. Сьогодні між нами тільки вічність та тільки Бог.” - вона здивовано на мене дивилася, - “Двері в мене броньовані, маю на увазі, шалені гроші коштують, ніхто їх не відкриє.”. Ми засміялися, дівчина зачинила двері, та ми за руки, вальсуючи, зайшли до кімнати й плюхнулися на ліжко. “Ну, муженьок, відкривай вино, включай музику, чи фільм якийсь.” - весело сказала мені моя любов, лежачи на ліжку та підперши голову рукою. “Є, зара буде виконано.” - встав я струмко, посміхнувся та побіг шукати штопор.
Ми дивилися фільми, слухали музику, грали, спілкувалися, сміялися. Із настанням вечора зготували собі попоїсти, продовжили пити вино на балконі, читали один одному вірші, цитували пісні та романи, виглядаючи в небо. Виднілося щось схоже на той астероїд, що мав упасти на Землю, проте ми на нього не зважали. Ми допили другу пляшку вина, та повернулися до кімнати. Я ніжно обійняв однією рукою свою дружину за талію, другою провів по її щоці. “Я кохаю тебе, сонце. І так сталося, що кохання моє дійсно на все життя” - ледве чутно промовив я. “І я тебе, понад все” - відповіла мені моя любов. Ми злилися у ніжному лагідному теплому та солодкому поцілунку, лягли на ліжко, я продовжував цілувати свою дружину за шию, за руки, за губи, цілував її волосся, то ніжно-лагідно, то палко, цілував її усю, усе її чарівне, таке любе мені тіло. Я цілував її очі, мої улюблені смарагдові очі, ті, без яких не міг жити. Я цілував її щоки, ті, мої кохані щочки, я цілував її носик, такий милий мені носик. Кілька годин тому ми поєдналися в одне духовне тіло в церкві, а зара ми з'єдналися в одне ціле тілесне. Наші очі то заплющувалися од насолоди, то відкривалися та блищали од щастя. За деякий час ми вийшли на балкон, сіли та почали курити. Надворі чулася музика, суєта не припинялася навіть пізнім вечором, але ми не помічали нічого та нікого окрім нас двох. Ми курили, розмовляли, ділилися своїми враженнями, які співпадали у тому, що це наш найщасливіший день. Ми повернулися до кімнати, знову лягли у ліжко, включили приємний фільм, переглянувши його, побажали один одному добраніч, обійнялися, сказали слова кохання й заснули.
Я прокинувся, на вулиці було вже світило сонце. Найдорожча людина в моєму житті міцно спала поруч, тримаючи мою руку. Я зазирнув у вікно, та побачив, як величезний астероїд стрімко наближається до Землі. За кілька хвиль я побачив величезний спалах. Я повернувся до своєї коханої, міцно її обійняв, притулив до себе, ніжно поцілував у щочку та тихенько на вушко промовив: “До зустрічі на небесах”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632038
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015
Єдине, що я робив протягом цього місяця, так це чимало пив та у проміжках часу, коли ще мої пальці були здатні тримати ручку, писав другосортні невеличкі розповіді та віршики. А взагалі, можна було сказати, що справи йшли непогано. Місяць тому був виданий мій доволі непоганий роман. І за нього я отримав неабиякий гонорар. Завдяки цім грошам я проплатив своє помешкання на кілька місяців наперед, і зараз міг собі дозволити величезну кількість пиття та якісний тютюн. Зазвичай я жив від публікації до публікації. Ті мої розповіді, що друкувалися в різних журналах і газетах, приносили мені гроші на винаймане помешкання та харчі, хоча варто зазначити, що їжу я купляв простеньку, в плані “попоїсти” я був невибагливий. Але зараз я міг собі дозволити значно більше. Як отримав гонорар, я одразу направився до крамниці, та прикупив собі дорогий видний костюм, черевики й чорне пальто, адже моє старе вже не мало жодного вигляду. Тепер же ж я прокидався, відкривав чергову пляшку недорого вина (все ж таки не звик я до дорогих напоїв), скручував цигарку, та починав пити й курити від самого ранку. Винаймав я невеличке, хоч і двокімнатне помешкання, майже в центрі міста. Чесно кажучи, я не мав потреби у двокімнатних покоях, проте це було перше-ліпше, що я знайшов, як приїхав до столиці. Та й ґазда не просила багато грошей. Їй аби бодай платили невеличку ренту. Жив я в цій квартирі вже два роки, саме як переїхав, так і почав писати свій роман, що мені приніс гроші. В одній кімнаті стояв невеликий стіл, за яким могло вміститися до шести осіб, кілька стільців та канапа. В иншій ж стояло моєє ліжко та чорне фортепіано. Грати я на ньому любив, та й взагалі я грав доволі добре, не набагато гірше, ніж писав своїї творики. Але як тільки надрукували мій роман у журналі, як тільки за деякий час видали мою книгу, як тільки моє прізвище з'явилося на прилавках книгарень, як тільки воно почало обговорювати у літературних колах, я зрозумів, що втратив сенс свого існування. Це була моя мрія, та як тільки вона здійснилася, я усвідомив, що більше не маю жодної мети. Мене почала заповнювати порожнеча, Натхнення, енергія, сили мене полишали. Серед десятків тих творів, що я був писав тепер вечорами, за кращого випадку, лише один був гідний місця в літературному журналі. Я зрозумів, що насправді моє життя порожнє та тепер не має жодного сенсу, я зрозумів, що на відміну від моїх розповідей, я живу скучно і беззмістовно. Взагалі не хотілося нічого, окрім як пити та курити. Я вже перестав ходити до крамниці неподалік будинку, адже продавець, як тільки бачив, що я заходжу, починав одразу витягати теє пійло, що я завжди купляв. Кілька разів на тиждень, до мене заходив мій гарний знайомий Марк, що приводив із собою щоразу різних дівчат. Він теж був письменником, але у більшій мірі, на відміну од мене, був поетом. Проте більше нас нічого з ним не поєднувало. Ми сідали за стіл, пили вино та обговорювали події, зокрема літературні, що траплялися. Дівчатам імпонувало те, що вони сиділи в компанії письменників, у літературному гурті. Зазвичай вони просто мовчали, пили вино та слухали наші розмови й час від часу поглядали на нас. Аби їх вразити, вистачало прочитати навіть найгірший вірш, або найгіршу розповідь. Сам факт того, що дівчата знаходяться, як їм здавалося, у “високому колі”, їм вже приносив неабияке задоволення. Опісля кількох випитих пляшок вина, лишалося лише зіграти на фортепіяно, та дівчата танули, як лід на сонці. Під кінець вечора ми розходилися по різних кімнатах, та проводили разом панночками ніч. Вранці Марк проводжав жінок, а я знову починав пити. Пив, поки не скінчиться вино, поки не стане погано, а потім знову відкривав нове, або йшов до магазину. Дивлячись у вікно на засніжену вулицю, паливши своїї цигарки, я намагався відшукати сенс свого життя. Але даремно, нічого не виходило. Можна було сказати, що я, в свої двадцять п'ять, так і не пізнав того щастя, про яке успішно пишу у своїх розповідях. Навіть не розумію, як я можу так описувати кохання, якого не маю, що ті дівчата, яких приводить Марк, так захоплюються моїми творами, що в них аж виступають сльози на очах. Сьогодні, до речі, вони теж мали прийти. Марк вчора розповідав, що познайомився з якимись “інститутками” - так він їх називав, які так і кортять наживо поспілкуватися із справжніми письменниками, з творами яких, на диво, вони навіть були знайомі. Незважаючи, що панночки нові, але я був переконаний, що все піде за старим сценарієм: вино, декламування віршів і новел, музика та ніч разом. Нічого нового, жодного розмаїття. Я навіть був розчарований, що не можна багато випити вранці, бо треба ж було ввечері бути спроможнім бодай двері їм відчинити. Я ходив із кута в кут, та не розумів, чим ще можна було зайнятися під час очікування їх приходу, окрім як пити. Натхнення писати або грати на фортепіано, в мене не було жодного.
Якось минув час, та вже звечоріло. У двері постукали — то був Марк із двома дівчатами. Але одна з них чимось відрізнялася од колишніх. По-перше тим, що вона одразу себе вільно почувалася. Звали її Марічкою. Вона була темна, як ніч: вона мала чорне волосся й чорні розумні веселі очі. Вона була стрункою та граціозною. Друга, її подружка, Ганна, не вирізнялася від тих, хто до нас приходив. На тлі Марічки, дівчина була тьмяною та нецікавою. Я розпалив камін, ми сіли за стіл і почали обговорювати літературні події, і вперше в житті, в цій кімнаті хтось зміг підтримати нашу розмову. Цією людиною стала саме темна дівчинка. Вона долучалася до дискусій, обговорювала разом зі мною та Марком ті події, що відбулися, й ті твори, що були нещодавно надруковані. Друга ж сиділа поруч із моїм знайомим уже в обіймах, та тихенько слухала, поглядаючи в очі то Маркові, то своїй подружці. Але за кілька хвилин дещо сталося.
- Вибачте, але мені абсолютно не подобаються ваші вірші. Проза у вас ще непогана, проте вірші, особливо ті, що були надруковані минулого тижня, мало того, що абсолютно нещирі, так іще й написані надто звичайнісенько. Таких віршів, перепрошую, тисячі. Але ваші надрукували лише через прізвище автора. - звернулася до мене Марічка.
Я був шокований її словами. Вона перша людина в цій квартирі, яку не вразили мої, по-правді кажучи, дійсно другосортні вірші. І вона стала першою людиною, яка осмілилася настільки різко виразитися у бік моєї творчості. Марк здивовано подивився на мене, очікуючи на мою реакцію.
- Чого це вони нещирі?! - я не знайшов нічого, що відповісти, окрім цієї фрази.
- Того, що читаючи їх, одразу стає зрозумілим, що ви не знаєте тих почуттів, за які пишете.
- І що, вам не подобається жоден із моїх віршів?! - здивовано запитав у дівчини?
Насправді серед ваших віршів є кілька гарних, але дуже небагато. Все инше, я повторюся, не відрізняється від рядових творів поетів-початківців.
Через надмірну впевненість своєї опонентки, я розгубився. Зі мною ще такого не ставалося, щоб дівчина критикувала мої твори. Зазвичай все навпаки. Але варто було визнати, що Марічка мала рацію. Вірші в мене дійсно виходили посередні.
- Зате він дуже гарно грає на фортепіано. - заступився за мене Марк, - Друже, зіграй нам щось будь ласка! - договорив хлопець, та подивився із приємною посмішкою на Ганну.
Це була гарна ідея, адже варто було розрядити атмосферу, Марічка заінтриговано слідкувала за тим, як я встаю зі столу та йду до фортепіяна. Зіграв я кілька вальсів Шопена, та зіграв їх гарно, незважаючи на те, що пальці від алкоголю вже значно гірше слухалися мозку. Але цікаво те, що я помітив, що під час своєї гри перед невеличкою публікою, я вперше хвилювався. І що найдивовижніше, так це те, що хвилювався я через те, чи сподобається моя гра Марічці. Чи не почне вона знову критикувати те, що заповнювало моє, хоч і порожнє, життя.
- Браво, браво. Грати на фортепіяно вам вдається набагато краще, ніж писати вірші! Ви справжнісінький маестро! - зааплодувала Марічка. І варто сказати, що я відразу розслабився. Почувши її схвальний відгук, у мене наче тягар з душі спав.
Наш вечір продовжувався, ми далі обговорювали літературу, та потім перейшли до буденних питань. Мені настільки стало цікаво спілкуватися із дівчиною, яка завітала у гості, що я навіть поцікавився її життям, і навіть спитав, чим вона займається в інституті. До цього, я ніколи не цікавився життям тих панночок, яких приводив Марк. Марічка, у вільній розкованій манері, із веселими очима, почала захоплено розповідати про те, чим займається у навчальний та позанавчальний час. І що цікаво, я не з меншим захопленням її слухав. По-трохи наближався час, коли зазвичай ми з Марком розходилися по кімнатах, він це розумів, тому все частіше починав поглядати на годинник, одночасно зітхаючи, даючи зрозуміти всім присутнім про його бажання лягати спати, що й помітила чорнява дівчина.
- Хлопці, вже пізній час. Нам було дуже приємно провести час у вашій компанії, але певно, що нам із Ганною вже варто збиратися та йти додому. - встала дівчина зі столу.
Всі вони так говорять, навіть і якщо хочуть лишитися. Якщо по Ганні було видно, що вона вже настільки прилипла до Марка, що не хоче нікуди йти, то по Марічці важко було зрозуміти її справжніх намірів. Зазвичай в таких випадках брав слово мій знайомий та швидко переконував дівчат у тому, що немає жодної необхідності вертатися додому настільки пізно. Я мав сумніви, чи зможе він це зробити цього разу, але на мій подив, це йому вдалося навіть легше, ніж я думав. Марічка недовго противилася, і практично відразу погодилася, коли вже Ганна долучилася до слів Марка, підтримавши пропозицію заночувати у нас. Ми розійшлися по кімнатах, але чорнява пані навіть і не збиралася лягати спати. Вона сіла на підвіконня, витягла з портсигару цигарку та закурила.
- Скажи, ти вважаєш себе щасливою людиною? Тільки не бреши. - неочікувано для мене, дівчина перейшла на “ти”, та задала, як на мене, надто безтактне питання. - Відкрий будь ласка ще одну пляшку вина. - попросила мене Марічка, вказавши рукою на напій, що стояв у мене на столі. Я був спантеличений од її прямоти та від того, наскільки вільно вона поводилася у моєму помешканні. Зазвичай з дівчат й слова не витягнеш, вони воліють ліпше мовчки слухати письменників, ніж вступати з ними в розмову, а тут — навпаки. Мене це хвилювало, проте, водночас подобалося. Вона була дійсно, не така як всі инші. Вона була цікавою, вона була особистістю.
- Прошу. - я відкрив пляшку та налив дівчині вино у келих.
- Ти так і не відповів на питання! - обурливо промовила пані, ковтнувши вина та зробивши тягу. Вона сиділа на підвіконні, закинувши ногу на ногу та дивилася у далечінь. Марічка навіть не звертала на мене очей, коли питала подібні речі. - І багато дівчат побувало в твоєму ліжку, опісля того, як ти прочитав їм свої вірші та зіграв на фортепіяно? - так само незворушно запитала вона. Я промовчав, адже навіть не міг нічого відповісти. Я просто заціпенів од цієї прямоти. - Можеш не відповідати, знаю, багато. Переконана, що більшість з них навіть не могли відрізнити сонет від рубаїв. І, що, подобається тобі з такими час проводити? - вона нарешті відвела погляд від зимового пейзажу за вікном та поглянула на мене.
- Ти права, абсолютна більшість жінок, що заходили до мене у гості розбиралися в літературі, не більше, ніж я в будові нашого всесвіту. - слова практично вирвалися з мене. Я не впевнений, чи підтримував би розмову, якщо був би на тверезу голову.
- Ти не відповідаєш на всі мої питання. Так чи подобається тобі проводити з ними час? І чи згадуєш ти про них, коли вони полишають твою квартиру? - продовжила Марічка.
- Ні, не згадую. Всі вони настільки дурні, що мені не може бути цікаво із ними проводити часу більше, ніж дванадцять годин. - несподіванно для себе я продовжив викладати те, що в мене було дійсно в голові.
- Як ти думаєш, серед твоїх гостей багато було заміжніх? Я зустрічала багато жінок, які просто марили провести вечір в компанії якихось поетів чи письменників, навіть незважаючи на те, що мали законного чоловіка.
- Я ніколи не цікавився цим питанням. - відповів я. Розмова припинилася, вона зробила ще один ковток, та повернула свою голову до вікна, докурюючи цигарку.
Раптом, дівчина розвернулася до мене обличчям, та почала розтьобувати свою сорочку. Невдовзі я побачив її прекраснії груди, та прилинув до них своїми губами. Незабаром ми вже перебралися на ліжко, та кохалися. Певно це була найкраща ніч у моєму житті. Вранці я прокинувся, проте не побачив Марічку біля себе, я відразу вскочив, побіг до Марка, він теж спав один, без своєї вечірньої супутниці. Я швидко його розбудив, та теревеничи намагався з'ясувати, куди поділися ці дівчата. Але відсутність Ганни для нього стала таким же сюрпризом, як і для мене зникнення Марічки.
Від того дня, думки про цю чорняву дівчину не полишали моєї голови. Я намагався знайти її в інституті, в якому вона навчалася, проте там повідомили, що вона була відрахована. Я шукав її містом, безнадійно намагаючись її зустріти на вулиці, проте зусилля були марні. Опісля тієї ночі, я усвідомив, наскільки є самотнім, зрозумів, наскільки мені не вистачає поруч коханої людини. Моя душа була спустошена, щоранку я прокидався та лягав із думками про Марічку. Марк продовжував приводити дівчат до мойого помешкання та всіх їх я порівнював із чорнявою королевною. Я уявляв її завжди поруч із собою, навіть тоді, коли знаходився в ліжку з иншими. Життя для мене остаточно втратило будь-які яскраві фарби, всі дні я проживав із одними й тими ж думками, про неї. Під впливом цих емоцій я за рік написав черговий роман, який, об'єктивно кажучи, став найкращим моїм твором. Після його видання, я набув ще більшої популярності, зі мною частіше почали вітатися незнайомі люди на вулиці, мене почали запрошувати на різноманітні літературні обговорення в якості критика. Минуло вже два роки з моменту моєї зустрічі із Марічкою. Мене було запрошено на черговий літературний вечір, я сидів у залі та не підіймаючи своїх очей на сцену, робив якісь свої нотатки, лише краєм вуха слухаючи поетів-початківців. Але раптом я почув знайомий голос. Мене відразу почало трусити, ноги наче віднялися, я підвів очі та побачив її. Марічка, така сама чорна, така сама вродлива, така сама, як тоді, два роки тому, у нашу найкращу та одночасно єдину зустріч, зі сцени читала просто неперевершений вірш. Вона продекламувала кілька своїх творів, і опісля кожного зала вибухала оплесками. Її вірші дійсно були височенного рівня, кожен переповнений щирими почуттями кохання. Відразу, як вона пішла зі сцени, я скочив зі свого місця та побіг за нею. Я одразу накинувся на неї з обіймами, та тепло поцілував її в губи, на що вона відповіла мені взаємністю.
- Я знала, що ти тут будеш. Чесно кажучи, тому не дуже хотіла йти, але це була моя чиєдина нагода виступити перед такою кількістю авторитетних письменників й критиків. Я не могла її пропустити. - промовила дівчина.
- Чому?! Чому ти пішла тоді?! Чому не попрощалася?! Я думаю за тебе щодня, я шукав тебе усюди, я хочу, я хочу бути із тобою, я кохаю тебе. - несамовито швидко промовляв я до дівчини, не припиняючи її цілувати.
- Я мала піти, любий, я мала. В той вечір ти був настільки самовпевнений, що навіть не побачив найважливішого. Ти навіть не побачив кільця на моєму пальці. Я давно слідкувала за твоїми творами та мріяла познайомитися з тобою наживо, але ще й тоді я вже була заміжня. - у мене підкосилися ноги. Я кинув погляд на її праву руку — там дійсно було кільце не безименному пальці. Моя душа одразу наче впала крізь землю. Вона й так була спустошеною, але ця новина мене добила.
- Я й зараз слідкую за всіма твоїми творами, і вітаю тебе з успішним романом! Та й вірші в тебе нарешті стали щирими! - продовжила холодно, але з теплими очима казати Марічка.
- Вони всі, всі мої вірші, всі мої розповіді були присвячені тобі! Врешті, те саме й стосується роману. Марічко, йдемо зі мною, йдемо, зараз же ж! - я схопив її за руку, - поїхали, кидай все, будемо разом удвох, я кохаю тебе! - продовжував я.
- Я теж тебе кохаю. Я перечитую десятків разів твої твори, уявляючи твої почуття, уявляючи тебе. Всі мої вірші теж присвячені тобі...
- Ну то що ж нам заважає бути разом?! - я перебив та почав тягнути її руку, намагаючись піти на вихід.
- Я одружена, любий, одружена. І чоловік мене кохає понад усе. - вона забрала свою руку, - Прошу, не шукай мене. Ми не можемо бути разом.
- Але ж ти не кохаєш його! - я почав заперечувати.
- Так иноді стається в нашому житті. А тепер, прошу, мені треба йти. Він чекає мене в залі. - я намагався її зупинити, проте вона пішла, а я так і залишився стояти на тому самому місці, спостерігаючи за тим, як уходить моє кохання.
Минули роки, я продовжував писати свої твори, та почав уважно слідкувати за творчістю Марічки. Вона вже видала кілька збірок своїх прегарних, сповнених чуттями віршів, що всі були присвячені мені, рівно як і мої твори їй. Ми це знали, і таким чином спілкувалися між собою. Ми листувалися із нею, ділилися почуттями у своїх творіннях, які публікували у журналах та газетах. Я одружився на гарній добрій дівчині, хоч і не кохав її. Мені просто з нею було комфортно. Олеся була переконана, що саме вона є моєю музою, робила для мене усе, здувала з мене пилинки, але все-одно, лягаючи спати, я уявляю поруч із собою Марічку.
Проте незабаром дещо сталося. Якось вдень я зайшов до видавництва, принісши свої нові рукописи, я почув, що група письменників обговорювала смерть молодої поетеси від туберкульозу. Раптом в цій розмові я почув ім'я моєї коханої. В той момент, для мене зникло все. Раніше світ для мене був просто тьмяним, але тепер став абсолютно порожнім. Не існувало більше нічого та нікого. Кажучи свої дружині, що йду погуляти, подихати повітрям, я щодня приходив до неї на кладовище. Я читав їй свої новії вірші, що стали похмурими та холодними, але вони повністю відображали стан моєї душі. Я усвідомив, що життя для мене втратило будь-який сенс, якщо раніше я ще жив її творчістю, жив її коханням, яке вона проявляла у своїй поезії, проте тепер жодного бажання знаходитися на цій землі в мене уже не було. Я знову почав щодня пити, почав визвірятися на Олесі, я не міг цього зупинити, хоч і розумів, що дружина для мене робить більше, ніж будь-яка инша для свого чоловіка. Але й пояснювати їй що відбувається, я теж не хотів. А відбувалася моя смерть. Душа помирала повільно та дуже боляче, а за ним в'януло й тіло. Я не міг їсти, навіть не вбачав у цьому сенсу. Сил було все менше й менше, Якщо ще рік тому я примушував себе жити, через те, що мені здавалося, що то було треба, то тепер я не знаходив у голові жодної причини, через яку я мав ще залишатися у цьому світі. І в однім із таких вечорів, я прийняв остаточне рішення знову почати шукати зустрічі зі своєю коханою, але тепер же ж в иншому, неземному світі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632036
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015
Вас боюсь, і водночас кохаю,
Серце, тіло й душу Вам віддаю,
Грайте мною, тільки Вас благаю,
Пані, не знехтуйте любов мою.
Ваші накази — квіти зимою,
Ваші цілунки — то ліпше вино,
Я Вас прошу, володійте мною!
Нема мене без вас уже давно!
Я ж бо Ваш відданий слухняний раб,
Бажань потаємних виконавець,
Служити вірно Вам я завше рад,
Для насолоди я вам посланець.
Сідницями сідай на обличчя,
Бий палко батогом мене всього,
Роби, що хочеш, моя панниця,
Дай лиш тіла торкнутися твого.
________________________________________________
Залишайте і негативні коментарі) Адже об'єктивна критика - то є найкращий відгук)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575771
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.04.2015
Послухай, мерзото, клятий депутате
Крадій лукавий, безбожник хитрий та брехло
Ти, що, забуло, облудне чмо пузате
Що тебе населення до влади привело?!
Чи ти пам'ятаєш, що людям обіцяв,
Коли стояв ти на київському майдані?!
Ти кричав, що ніколи не крав, не брехав,
Ти присягався, що не зрадиш, будеш "з нами".
Проте, як до Ради ти на крові зайшло
Ти одразу зрадив великим світлим мріям
І твоєє гнидоцьке злодійське кубло
Поставило хрест усіїм нашим надіям.
Ти в сауні цинічно ноги розставив
Клята хвойда товстий члєн у тебе в рот бере
А наших хлопців на кордоні поставив
Щоб захищали вони відчайдушно тебе
Ти віскі жреш, сигари куриш дорогі
Їздиш п'яний на сво́їм чорнім лімузині
А вояки в шпиталі лежать без ноги
І гірко плачуть вночі їхнії дружини
Ти, падло гидке, ходиш по клубах вночі
Шукаєш, яку б ся кобіту потягати.
А вони під обстрілом руських палачів,
Мріють кохану дівчину поцілувати.
Але, слухай мене, клятий депутате
Бог є, і він все там бачить з високих небес
І колись пузо твоє бридке жирясте
Чортями на обід буде різане навхрест.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575077
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.04.2015
Любов моя свята й невинна
Прозора, як джерельная вода.
Я був дурний, шукав тобі заміну,
А вийшло — в світі ти одна така.
Люблю твої щасливі очі,
І родинку, що на твоїй щоці.
Я пам'ятаю наші ночі
І теплі губи лагідні твої.
Послухай, рідне моя доле,
Кохання, мріє, сенс мого життя,
Я буду вічно другом тво́їм,
Із ким не була би твоя душа.
Як схочеш — щезну я наза́вжди
І жодного листа не напишу.
Лиш в серці знай, моя кохана:
Я є! Я все життя тебе люблю!
Пишіть, будь ласка, і негативні коментарі)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548500
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2015
Красою Вашою осяявся трамвай
У ту буденну звичну лю́дську тугу.
В думках щосили прокричав тобі: "стривай" —
Ви ж - простягли мені тендітну руку.
Я ніжно притулив її до вуст своїх —
Тепло розвіяло мій вічний холод.
Як звуть же ж пані Вас? Прошу́, скажіть мені!
Мене звуть щастя. - мовив теплий голос.
Будь ласка, додавайте й негативні відгуки)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2014
Розлий по келиках спокусу,
З горла дай випити вина.
І витягни із цього русла
Мого стандартного життя.
Вчепись руками в мо́ю спину,
А потім ніжно обійми.
Я ж цілуватиму без спину
Тонкії лінії твої.
Шукай губами мо́ю шию,
Най серце б'єтся в унісон.
Будь то шаленой, то безсилой,
Зі мною поринай у сон!
----------------
Залишайте й погані відгуки)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522466
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.09.2014
Чуєш, сонце, почекай, не йди,
Потримай ще моюю руку.
Я з тобою щастя віднайду,
А без тебе - вічную муку.
Ні, в думках блага, не відпускай!
Не відвертай від мене очі.
Ще хвилина, прошу, ну нехай,
Щоб наснилась цієї ночі.
Не відходь, і кроків не роби!
Я ж не можу без тебе! Ти зна!
Вже багато-кілька років
Твої очі - мояя весна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478174
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.02.2014
(залишайте, будь ласка, і негативні коментарі :-) )
В неї очі бу́ли кольору неба
Та вуста її були́ кольору любві
Вона уважно дивилась на ме́не
Поки я присвячував своїї віршІ
Ми сиділи, дивились на зорі
Вона захопливо щось розповідала
Мрійно камінці жбурляла в море
Та ті сузір'я на небі розглядала
Я ж словами творив її портрет
Записував римовані строки свої
Десь позаду відбувався бенькет
Та звуки рояля лунали голосні.
Лагідна, тендітна та прекрасна
Вона берегом задумлено ходила
Мрійна така , ласкава та ясна
Мене в танець із собою підхопила
Я залишив своїї етюди
Вона оповила мене ніжно рукою
Під небом, босоніж, у безлюдді
Ми вальсували, милуючись собою.
В неї очі бу́ли кольору неба
Та вуста її були́ кольору любві
Вона ніжно обіймала ме́не
Під чарівні звуки рояля голосні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442501
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2013
Поки ти ногами ворушила листя,
Підкидаючи його вище голови,
Я дивився на рожево-жовте місто,
Якеє зовсім скоро буде у пітьмі.
Сонце майже за обрієм сховалося,
Останні промені світили крізь дерев.
Ти ж кружилась, щасливо посміхалася,
Простягала своїї руки до небес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442499
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2013
[i]Пишіть, будь ласка, і негативні відгуки. Бо саме критика то є поштовх до покращення. Бажано, якщо є можливість, читати саме під цей вальс.[/i]
[b]Фридерик Шопен Op. 64 № 2 (Вальс №7)[/b]
Ми постукались у двері. В моїх руках була коробка цукерок, а Макс тримав красиво обгорнутий пакунок - кухонний набір, що складався із чайника та чашок. Через кілька секунд ми почули кроки за дверима, якії ставали все гучніше.
- Хто там?
- То ми, Надіє Степанівно.
- Все, відкриваю, заходьте.
Старі миршаві двері відчинила старенька-старенька бабуся. Вона була невеличкого росту, такого, звичайного, притаманного для літніх жінок. Пані стояла в святковій блузці та чорненькій спідниці нижче коліна, моди тридцятих років й тапцях. Ми пройшли до коридору. Квартира хоч і була прибрана, проте її вік давався взнаки. Від нею приємно віяло минулим століттям. Шпалери вже втратили свій давній колір, та стали блідо-зеленими, стеля пожовтіла, та паркет, із кожним наступом видавав якийсь скрипучий стогін, віщуючи про свій давній вік. Проте всі меблі були розставлені дуже гармонійно, надаючи кімнатам особливого затишку.
- Доброго дня, Надіє Степанівно! Із Днем народження вас! Здоров'я вам, здоров'я та ще раз здоров'я. Посмішки, наснаги, та файного настрою! Тримайте будь ласка, це вам! - Макс простягнув пакунок. На обличчі бабусі з'явилась приємна тепла посмішка. Її очі посміхнулись разом із вустами.
- Дякую, хлопчики! Дякую вам! Я так рада, що познайомилася з вами. - бабуся обійняла нас, а ми відчули тепло та ніжність її рук, якії оповили нас, наче я з Максом були їй рідними дітьми. - дякую, дякую, що ви в мене є! Ну що ж, проходьте до зали, а я поки поставлю чай.
Ми зайшли до зали, та сіли на канапу. Це була квартира у старому будинку, який ще стояв, мабуть, під час громадянської війни.
- Ви зіграєте сьогодні? - спитався я.
- Авжеж, хлопчики, ви ж знаєте, що сьогодні за день!
Уздовж стіни навпроти стояла величезна шафа, майже від краю до краю кімнати, прямо під стелю. Вона вщент була заповнена старими книгами, що аж помітно прогинались полиці. Ми з Максом там бачили книги, яким було понад сто років. Це дійсно була величезна колекція! Надія Степанівна казала, що прочитала усі твори, що були там. Казала, що є там і заборонені сов'єтською владою видання, що є навіть іноземні; французською та німецькими мовами. Хоч шафа теж була стара та обтріпана, але вона була водночас і величною, і могутньою, із товстими стінками, стояла, як лицар, як охоронець кімнатного затишку. На нашому боці, за канапою, висів старий килим, який раніше був яскраво-червоного кольору. Тепер він помітно зблід, але його старість додавала якоїсь родзинки, щось особливого. Вікно було завішане брунатними шторами, які були підв'язані знизу по боках, а саме скло закривала фіранка, якая на час свого виготовлення вважалась, мабуть, дуже модною. Та й зараз, попри свій вік, вона зберегла свою красу. Підлога була вкрита стоптаним килимом, під яким, так само, як і в коридорі, скрипів паркет. А в закутку стояв найважливіший елемент інтер'єру — старе піаніно. Воно був темно-цинамонового кольору, із візерунками на фронтальній частині, які надавали йому певної величі. В центрі, над клавішами, красувався акуратно вигравійований надпис “C. Bechstein”. Ми в цьому не розбирались, що то воно є, але було бачно, що цьому піаніно років не набагато менше, а може, й так само, як і бабусі. Пані казала, що то з Німеччини. Його клавіші вже були скоріше жовті, ніж білі, вже не так пружно повертались назад, на своє положення, опісля натискання, проте піаніно звучало як нове, як справжній еталон фортепіано.
А познайомились ми з цією пані так. Якось разом влітку ми з Максом обідали у невеличкому ресторанчику, обговорювали буденні справи, навчання, тощо. Як тут почули прекрасні звуки старого рояля, що стояв у закутку закладу. До якого ніхто ніколи не доторкався, він був як елемент декору, а не музичний інструмент. Ми навіть і не думали, що цей рояль ще здатен грати! Але він грав, і грав просто чарівну мелодію. Я одночасно з Максом вимовив назву мелодії. То був вальс “Op. 64 № 2” Шопена. Чарівна музика, немає інших слів! Вона забирала тебе кудись далеко-далеко, вона підхоплювала тебе та підносила у небо, забирала у далечінь, пронизливо б'ючи в серце кожною своєю нотою. А грала цю мелодію літня пані, років вісімдесяти, у червоній ошатній вечірній сукні та в червоних туфлях. Вона спокійно та граціозно тримала спину, її тіло не робило жодного руху, лише руки бігали від одного краю роялю до іншого, та голова з закритими очима то нахилялась то підіймалась під темп мелодії. У її виконанні музика була неймовірно красива, жива та природня, вона лилася, заповнюючи увесь ресторан, заглядаючи у кожну щілиночку приміщення, у кожне серце, у кожну душу. Уся зала завмерла та розвернулась до цієї жінки, якая вмить зачарувала всіх людей у ресторані. Пані ж дограла, спокійно закрила кришку, та так само, без емоцій, вийшла із закладу, як і грала. То було рівно рік тому. Я та Макс просто були у захваті. Ми вже давно не чули живої музики, а тим паче такої красивої. Хто вона та пані, чому вона прийшла саме сюди?! Нам це стало дуже цікаво, але смілості її наздогнати нам не вистачило. Коли підійшла офіціантка, ми дізнались в неї, що ця бабуся приходить в цей ресторан кожного року, протягом усього часу, як дівчина тут працює. Вона кожного разу грає одну й ту ж мелодію, завжди лише одну, в тій самій сукні та уходить, і ніхто не знає, хто вона така. Ця історія нас дуже зацікавила, під впливом цієї музики ми зоставались протягом тижня. А потім вже забулися тієї ситуації, проте через місяць випадково зустріли ту саму пані на ринку. Вона вибирала із невеличкого гаманця гроші, щоб розплатитись за продукти, які купила. Ми відразу її згадали. Хотіли підійти, але що ж сказати цій жінці навіть і не знали. Просто сказати, що нам сподобалась її гра, але що далі?! Нам було цікаво з нею поспілкуватися, але як же ж розмову завести. Поки ми думали, вона вже відійшла від прилавку, та було вирішено наздогнати її, і сказати хоч щось, аби знову не прогавити можливості завести з нею розмову.
- Пані, зачекайте будь ласка. - невпевнено промовив Макс, підбігши до бабусі.
- Прошу? - відповіла жінка, піднявши на нас очі. Її погляд був дуже сильним та пронизливим, ми відразу розгубились, не знали, що відповісти.
- Ви дуже красиво граєте на роялі, чарівно. - сказав я та подивився на Максима, з натяком на те, щоб він щось продовжив далі.
- Так, нам дуже сподобалось. Ми були в захваті. - підтримав мене мій друг.
- Дякую хлопці, мабуть ви були в тому ресторанчику? - Очі бабусі трошки посміхнулись, а холодний глибокий погляд одразу перетворився на теплий та лагідний.
- Так, ми були там. Нам сказали, що ви граєте у них кожного року. - сказав Максим.
- Так, хлопці, раз на рік я приходжу туди, щоб зіграти цю мелодію.
Шопена. Чому саме його? - відповів я.
- Приємно, що знаєте автора, панове. - Бабуся щиро посміхнулась, а в її очах наче спалахнув якийсь вогник. - То довга історія. Хочете, щоб я повідала вам?
Ми невпевнено подивились один на одного, але знали, що звісно нам цікаво б було дізнатись цю таємницю.
- Так, якщо вам не важко. - сказав Максим.
- Тут надто багато люду, ходьмо до мене, вип'ємо чаю та я вам все розповім. - запропонувала жінка. По її очах було бачно, що її бажання запросити нас на чай, щоб із кимось поспілкуватись було не меншим, аніж наше дізнатись цю таємницю.
Планів на той день в нас не було жодних, тому ми погодились провести час із цією приємною бабусею. Ми пішли, йти було недалеко — жінка мешкала поруч із цим ринком, та протягом шляху ми не промовили жодного слова. Ані я, ані Макс не знали, що то говорити, а пані йшла, дивлячись у нескінченну далечінь. Вже за чаєм, який був розлитий по стареньким кружкам, ми познайомились. Вона представилася нам, ми ж назвали свої імена. Провели у помешканні Надії Степанівні години зо три. Вона нам і повідала все.
Будучи молодою, вона так само, як і ми, сиділа в цьому ресторанчику із подругою, та пила чай, святкуючи свій День народження. За тім роялем грав піаніст, за рухами якого дівчата пильнували. Надія Степанівна сама нещодавно навчилась грати на фортепіано, тому їй було особливо цікаво слідкувати за кожним рухом маестро. Раптом до нього підійшов якийсь молодий парубок, щось прошепотів на вухо, та піаніст далі заграв саме вальс “Op. 64 № 2” Шопена. Хлопець ж в свою чергу, підійшов до пані та запросив її на танець. Вони вальсували серед того люду, який збирався у п'ятницю опісля роботи, щоб відпочити, поговорити про буденні справи, щоб якось розслабитись за чашкою чаю, чи келихом вина. Молоді одразу поєднались в одне ціле під ноти мелодії. За їх танком пильно спостерігала уся зала, а коли музика закінчилась, люди в залі голосно почали аплодувати. Так і відбулось її знайомство з цим парубком. Через рік вони оженились, та переїхали з найманих хатинок до своєї, яку надали чоловікові за особливі заслуги на роботі. Той працював редактором в одному з українських журналів ще з часів українізації. Але через кілька років настала друга світова війна. Чоловік пішов на фронт захищати свою Батьківщину, та з того часу Надія Степанівна його більше не бачила. Потім прийшла до дівчини звістка, що її коханий загинув. Мрії про щасливе сімейне життя вмить розбилися. Вони ще не встигли замати дитинку, та пані відчувала, що більше нікого так не покохає, як полюбила свойого парубка. Відтоді вона кожного року приходить до ресторанчику та грає одну й ту саму мелодію. Надія Степанівна одягає завжди саме ту сукню, саме ті туфлі в якій була в вечір знайомства із своїй майбутнім чоловіком.
Ми ж з Максом з того дня почали ходити до бабусі кожної неділі, приносили харчі, допомагали по хатньому господарству, пили чай та слухали як вона грала на піаніно. Будь-які мелодії їй підкорювалися на раз. Вона із своїм піаніно були королевою та королем музики, без сумнівів! Ми просиджували бувало й до пізнього вечора, затямивши подих та вслухаючись в кожну ноту старого фортепіано. Іноді дивувались, як вона пам'ятає стільки мелодій, адже ми в неї не бачили взагалі жодних нот. “Музику треба відчувати, тільки так її можна грати. А чуття із серця виходять самостійно, самі вириваються. Тому і пам'ятаю” - відповідала із посмішкою нам жінка на наші подиви. Бабуся стала для нас невід'ємною частинкою життя. Ми приходили, коли нам було сумно, не по собі, та приємна музика заспокоювала нас; приходили, коли були в піднесеному настрою, та ритмічні вальси й польки кидали нас у танці. Та й сама Надія Степанівна оживала разом з нами та музикою. Вона казала, що коли грала всі ці шедеври на самоті, вони не мали ніякого сенсу, змісту, вони були пусті. А коли грає вона тепер для когось, вона живе, дихає, та засинає із щасливими думками.
- Тримайте чаю, хлопчики. Тримайте цукерки. Ще раз дякую вам, щиро, що ви зі мною. - пані повернулась із кухні, з тацею, на якій стояли подаровані нами нові кружки із чайником, від якого приємно пахло чаєм.
- Дякую. - відповів я, взявши тацю в жінки та поставивши на невеличкому столику, що стояв перед канапою.
Ми проговорили близько години, жінка дала раду Максиму щодо дівчини, яка йому подобалась, мені порадила, що робити в моїй сварці з батьками. Допивши чай, пані встала з-за столику та сказала:
- Ну, що, хлопці, я піду збиратись.
Ми залишились у кімнаті вдвох. Жінка пройшла до своєї, в якій ми ще жодного разу не були. То дивлячись один на одного, то на піаніно, ми сиділи мовчки хвилин п'ятнадцять, та бабуся вийшла з кімнати.
- Ну як вам, подобається сукня?
Жінка була в червоній, тій самій, вечірній сукні, яка елегантно обіймала її тіло, підкреслюючи фігуру.
- Так, ви чарівні. - Макс вскочив, встав перед жінкою на коліно, та й поцілував її руку.
- Ой, годі тобі, - засміялась бабуся, коло вуст одразу з'явились невеличкі ямочки, якиї підкреслювали її посмішку, - ну що ж, ходімо.
Я та Максим взулися, пані одягла своїї туфлі, та ми пішли. Ми йшли вулицею, трошки позаду неї, вона ж велично йшла попереду, так само впевнено тримаючись на каблуках, як і у молодії літа. Коли ми зайшли до ресторанчику, офіціантка одразу нас побачила та швиденько схопила стілець з-за столику, та принесла до рояля. Пані сіла, а ми стали збоку від інструмента, готуючись ретельно слідкувати за кожним рухом її пальців та вслуховуватись в кожну ноту. Жінка відкрила кришку, поклала руки на клавіші, та зробила перший дотик... другий, третій... Полилась музика. Знову відвідувачі закладу пообертались до рояля. Хтось чув це вперше, а хaтось, було бачно, вже знав цю пані, та прийшов заздалегідь послухати її гру. Її пальці впевнено та лагідно торкались клавіш. Із кожною нотою ми чули не тільки музику, а кохання та відданість. В ресторані припинились стукання тарілок, виделок, закінчились усі розмови; уся увага були прикута на цю жінку, яка так само спокійно сиділа та натискала клавіші, ледь похитуючи головою. Закінчивши, Надія Степанівна натиснула останню ноту, затримавши на ній пальця, потім відсіла, та закрила кришку. Ми дивились в очі людей: хтось був хотів поаплодувати, але вмить передумав. Всі просто були в шоці від почутого, музика настільки проникла в їх серця, що там було не до аплодисментів. Жінка встала та так само спокійно вийшла, як і увійшла, а ми побігли за нею.
***
Ми прийшли наступного тижня до Надії Степанівни, постукали в двері, але ніхто не одчинив. Постукали ще раз, та знов не почули знайомих кроків за дверима. Ми дістали запасного ключика, якого нам було дано нещодавно про всяк випадок та увійшли. Кришка піаніно була відкрита, та жінка у червоній сукні спала на канапі. Ми спробували її розбудити, але відразу зрозуміли, що то не наш, не земний сон.
Я ж, витративши близько півроку, з нуля вивчаючи піаніно, навчився грати цей вальс Шопена. Та тепер, щоб зберігати пам'ять про цю жінку, про її кохання, я раз на рік приходжу до того чарівного ресторанчику, граю на роялі “Op. 64 № 2” , та уходжу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441507
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.08.2013
Мила мояя чорно владико
Дозволь на танець тебе запросити
Заграй-но пісню моюю, музи́ко,
Може я зможу її підкорити?!
він розгортає мій клаптик паперу -
в нього загорнута моя душа.
я простягнув свою руку до неї,
а її очі промовили "так".
вмить до оркестру диригент розвернувся,
своєю паличкою різко взмахнув.
Я ж - обережно тобі посміхнувся
А в тебе вогник в очах спалахнув.
Взмах - вмить заграли першії ноти
Пісні тієї, що так довго писав.
Ми ж почали наші першії кроки
Враз запаливши пристрастю зал.
Уже чутно: оркестр розігрався,
Кричить од кохання чорний рояль.
Та й очі твої блакитно-прекрасні
Повні всіляких любовних бажань
Зала шумить із криками "браво"
Хтось б'є вже й келихи з-під вина.
А ми з тобою танцюємо далі
та я шепчу : "Ти навіки моя".
(Будь ласка, критикуйте, вказуйте на помилки) :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311690
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2012
Твої парфуми пахнуть в кімнаті
Ти вже пішла, а я... я все лежу
I все ніяк не можу з'ясувати
За що тебе так сильно я люблю
Ти стала для всіх, ти вже нічия
Вже як ота слизька проститутка
І та елегантна хо́да твоя
Тепер вже стала теж проститутська
Ти даєш усім, продаєш любов
За дорогі дарунки, машини
А в мене в серці закипає кров
Од кохання до тебе, повіє!
Ти ідеш - усі хлопці оберта
Тоді - вони просто милувались
А зараз вони нахабно свистять
Невже не бачиш, клята, догралась!
І що робити з коханням, не зна
Запити тебе теж не виходе
Бо навіть коли і п'яний я
Обличчя твоє з очей не сходе
(Будь ласка, критикуйте, вказуйте на помилки) :)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283133
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2011
Я сидів вночі та пив вино
Закриваючи очі свої
А ти в той час скидала манто
Щоб цілував він груди твої.
Робивши ковток, потрохи п'янів
А ви вже від пристрасті п'яні були
Я розуміючи - стогнав і не жив
Ну а ти кричала з насолоди тоді
Ти душу й тіло йому віддаєш
На тому ж ліжку, де якось ми
Після дивної ночі без меж
Прокидались в обіймах колись
Ти тепер, на жаль, не зі мнюю
Та й зі мною ніколи не була
Так чому ж забути не можу
Те, чого так давно вже нема
Чому розкохати не можу,
Ти ніколи не будеш сама
Натомість забутись я хочу
За допомогою пляшки вина.
Будь ласка, критикуйте!!! Вказуйте на помилки!!! Щиро, відверто!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2011
Під мелодію класичного джазу,
Ми з тобою танцюєм прощальний танок.
Ти забула про години екстазу,
Що розділяли ніжно вранці удвох.
Ми тепер вже давно і не разом
В тебе нарешті з'явилась любов
Взаємна, красива, сповнена щастям
Яку дарував тобі, наш Господь Бог.
А я, тримаючи тебе руками,
І досі відчуваю знову та знов.
Як граються у голові бажання,
І по судинах як палає кров.
Я тебе відпускаю, ти відходиш,
Робиш окремі рухи свого танку.
Своєю красой у спокусу вводиш,
Але тепер ти вся належиш йому.
До тебе в прощальнім танці підхожу,
Ти свою ногу на мене закида.
Я обіймаю, думать вже не можу,
А ти еротично на мене ляга.
Наші рухи неймовірно красиві,
Ми показуємо цьому люду клас!
Як жаль що це остання наша зустріч,
І не побачить вже ніхто разом нас.
Грайливо ти на мене подивилась,
Бачу цей погляд тепер в останній раз.
Доторкнувся до обличчя твого, мила,
Нас востаннє поєднав класичний джаз.
Гей, музи́ки, грайте, не зупиняйтесь!
Прошу, музика, не обривай-но екстаз!
Щоб ми хоча би із нею у танці,
Могли бути щасливі разом, хоч раз.
(Будь ласка, коментуйте навіть якщо і не подобається, вказуйте на помилки та недоліки =)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=217944
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.10.2010
Хочу з тобою до краю без болі
Хочу з тобою без той парасолі
Хочу з тобою без зайвих питань
Хочу з тобою здійснення бажань
Хочу з тобою літати, сміятись
Хочу з тобою палко цілуватись
Хочу з тобою навіки кохатись
Хочу з тобою життю віддаватись
Хочу з тобою червоний та чорний
Хочу з тобою справжній прикольний
Хочу з тобою солодкий та терпкий
Хочу з тобою любові цукерки
Хочу з тобою стрічати світанок
Хочу з тобою ділити сніданок
Хочу з тобою сидіти та пити
Хочу з тобою спокійно курити
Хочу з тобою музику внОчі
Хочу з тобою сміху досхОчу
Хочу з тобою за руку, в ручку
Хочу з тобою в шию та вушко
Хочу з тобою води та вогня
Хочу з тобою в океани й моря
Хочу з тобою і сонце і сніг
Хочу з тобою квітковий той цвіт
Хочу з тобою прожити життя
Хочу з тобою пізнати буття
Хочу з тобою пірнати у мрії
Хочу з тобою здійсняти надії
Хочу з тобою навчитись од тебе
Хочу з тобою віддатись для тебе
Хочу з тобою чи рай чи то пекло
Хочу з тобою хоч живо хоч мертво
Хочу з тобою спокійно яскраво
Хочу з тобою брутально ласкаво
Хочу з тобою цікаво, тендітно
Хочу з тобою життєво та ніжно
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=208210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2010
Ти кричала, я лив сльози
Ти тікала, нема надій
Я стою на долі розі
Ще мить та я вже не в змозі
Зробити аніяких дій
Я чекав, Ти поверталась
Поясняла cвої думки
Я плакав, а ти сміялась
Обіймав, ти виривалась
Й прохала не шукати ти
Казала ти про розлуку,
Не згадала ти наших ночей.
Про тую жахливую муку
А я ще сходжу з глузду
Од тих, вже не моїх, очей.
І ти так само спокійно
Як завжди так гордо ідеш
Пішла по ночі ти вільно
На душі тобі так мрійно
Думав - ніколи не прийдеш
Проте мить, й ми знову разом
Відчуваєм тепло наших губ
Ділимось теплим екстазом
Знов підкоряюсь наказам
Вітаєм у хмарі спокус
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204753
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2010
Темне волосся та її сконцентрований погляд
Чорні окуляри й червона помада на губах.
Вона таємниче приходить до мене у гості
І серце після неї не можна спинити ніяк.
Руки тендітні, біленькі та лагідно-ніжні
Хода велична її, постать манлива-струнка
Ти називаєш Себе моєю панницею
І я гордо-піднесено кажу: "Так, я є твій раб"
Та Боже мій, догралась ти чарами зі мною
Прошу Бога, щоб це була не просто буденна гра
Що аж вранці, з літньою-дзеркальною росою
До мене в думки приходить знов і знов вона, вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2010
Тікаю, Тікаю
од реальності,
фото не дивлюсь -
тримаю в пам'яті.
Алкоголю нема,
Цигарки кінчаються,
Тікаю Тікаю
од церемоніальності.
Від правил.
Від Болі.
Від крові.
Від долі.
Тікаю від тебе,
але і до тебе.
Не думав -
Так сталось,
Хоча не гадалось.
Так швидко.
Так раптом.
Серце й не маялось.
Проте забавилось.
Нікуди не дітись.
Триматись-тримаюсь,
Реальність- реальність
буденна буквальність.
Така як є.
Як буде.
Як була, біленька й дурна.
Тримаюсь- тримаюсь,
Чесно: не каюсь
Що є, хай так буде...
Люди, як люди,
А я Любов'ю бавлюсь.
Покараний.
Богом.
Най буде так !
Я прийму.
Не подінусь нікуди.
Хоч і тікаю,
Але і благаю,
Мрію гадаю,
Тебе уявляю.
Боюсь, Лякаюсь,
Втрачати цураюсь.
Хоча і спав,
Коли втрачав,
Проте не кохав,
Не кохав - кепкував
Слів на повітря
вдосталь шпурляв.
Пробачите? Ні?
Я б теж не пробачав,
Бо надто болі завдавав.
Грав - грав.
Кров випивав.
Сльози викликав,
Оману дарував.
Тепер я тікаю.
Куди - я не знаю.
До тебе прохаю,
Може і ні, бо
сам й не знаю,
граю-не граю,
реаль не уявляю.
А просто дурно
можливо кохаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193964
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.06.2010
Чорна Кава. Lucky Strike,
Жалісний розчарування зойк.
Я так мріяв зробити з тобой,
Солодкої любові ковток.
Дві чашки, дві холодних ложки,
Дві терпких наших папіроски.
Розсипаний цукор і кава,
І ти таємнича й ласкава.
Лагідне торкання руки -
Такої ж холодной як і ти.
Розпалює залишки чуттів,
І губить за те, що полюбив.
Докуриш не до кінця й підеш...
К іншому; уваги не звернеш,
Недопита кава пахуча,
Й на чашці помада гнітюча.
Один. Дві чашки, дві ложки,
Докурені дві папіроски,
І ти, моя кохана, мила,
Ідеш до нього так сміливо.
Я заварю ще одну каву;
Відріжу трохи шоколаду,
Додам до кави отрути,
Що сильніша за любові сполуки.
Витягну останню цигарку́
За тебе в Бога помолю...
Я Закурю, ковток зроблю
Й востаннє скажу: я тебе лю...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=191308
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.05.2010
***Тьмяні. Ілюзійні. Не.***
Темно. Вечір. Мрійні зірки.
Ти. Я. Любовні думки.
Тиша. Нікого. Тільки ми.
Холодно. Вітер. Яскраві зірки.
Спекотні. Гарячі. Наші думки.
Пристрасть. Похіть. В екстазі ми.
Ніжність. Обійми. Красиві зірки.
Поцілунки. Слова. Щасливі думки.
Любов. Кохання. Разом ми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159654
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.12.2009
Божевільний (Новела)
В селі Петрівка, що на Вінниччині мешкав Божевільний. Йому було приблизно років 60. Невеличкий зріст, горб, казав про тяжке його життя. Одяг його був в ганебному стані, якаясь накидка з протертими дірками, та й якіїсь старі штанці. Завжди ходив Сєвтух, спираючись на своюю нерівну, покривлену, але міцну паличку. Як про нього казали селяни: “Він божевільний, ані чоловік, а не людина, а як та тварина”. Коли той йде, він щось гомонить собі під носа, щось бурчить: “Еммм, еггееем, бурум, берем”, як то хтось підійде привітатися, він не звертає уваги, та щось надалі бурчить. Ніколи не бачили, щоб він розмовляв. Чом се він такий став, мало хто знав, але кажуть, що якось його матір загинула на очах власної дитини, коли йому було мало років. Іван злякався, та й на все життя перетякався. Розмовляти він, як слід не вмів, а жив на кошти податкоплатників. На якіїсь гроші од держави, він тримав хату та й коло неї город, де вирощував овочі, та де стояла стара верба, яка схилила свої віти перед домівкою, заслоняючи собою сонячні промені, якії через неї не потрапляли в старе ветхе віконце, що просідало разом з хатою в землю.
Малі діточки з Сєвтуха сміялись, реготались, знущались. А їх батьки поміж собою спілкувались, що: “отсей Сєвтух, не чоловік, не людина, а як ота тварина, нема од нього ніякої користі, і податки витрачаються марно, таких, як він, треба просто стріляти, щоб їншим життя не псувати.” Якось йшов собі Сєвтух шляхом додому, щось, як завжди починав собі під носа воркотати, діти його почули, та й до Сєвтуха прильнули.
- Гей, Дядько Сєвтух, а чом ти не вітаєшся?
- Агов, Дядько Сєвтух, а чом ти буркотиш собі під носа?
- Дядько Сєвтух, а чом в тебе така драна одежа?
- Гей, Сєвтух, а нащо тобі оттая палиця, ти що, без неї не можеш ходити? - Хтось з малих почав хопати палицю, та й виривати.
А Сєвтух собі йшов далі, щось бурчав, на малих уваги не звертав.
- Дядько Сєвтух, а ти що, розмовляти не вмієш, чи то ти не ввічливий?
- Гей, Сєвтух, дай мені щось смачненьке, їсти хочу, дай, дай дай дай.
Іван зупинився, поліз в кишеню, та звідки-сь дістав якуюсь цукерку, бережно простягнув хлопцю, на його вустах з\'явилася щира посмішка, він зупинився беркотіти.
- Та не потрібні мені твоїї брудні цукерки. - З люттю сильно вдарив по руці Сєвтуха кулаком малий хлопець, цукерка тая впала додолу. Сєвтух почав знову щось буркотати, нахилився, щоб цукерку підняти.
- Гей, бийте Сєвтуха, він дурний, нащо він потрібен. - Закричав якийсь малий.
Той, що прохав смачненьке, сильно штовхнув Івана, як той нахилився за цукеркою, Іван впав. Малі встали навколо лежачого божевільного, який щось казав, та й почали танок водити, та й іноді ногами бити. Тут підійшли якісь дорослі люди, да й закричали: “Одійдить негайно од божевільного, ще й встане, когось покаліче, не чіпайте його, хай лежить собі, одійдить”. Малі відразу розбіглися, а дорослі прокоментували: “От ходить собі, варнякає, спокою навіть дітлахам не дає, коли ж ото він помре”.
Іван Сєвтух повільно встав, спираючись на палицю, в його блакитних очах не було ніякого гніву, мабуть вже звик до знущань за своїї роки. Та й який сенс гніватися на отих малих, вони хіба винні, що так їх виховали. Старий повільно почовгав собі додому.
На наступний день йде собі Сєвтух по якимсь своїм справам, йде собі селом, та бачить дим — якаясь хата палає, та й навколо неї створився натовп. Іван Сєвтух підійшов собі подивитись, що там такеє:
"Там мої діточки, врятуйте хто-небудь, допоможіть". - Кричала жахливим голосом якаясь жінка, вона почала прориватися скрізь людей до будинку, який був повністю охоплений вогнем. Жінка плакала, але неслася до хати.
"Гей, мужні чоловіки, а ну не дайте смерті статися, зостановіть її! Хапайте!" - Закричав якийсь, на вигляд дуже сильний, широкоплечий, років 30, пан. Відразу жінку підхопили два, теж дуже міцних, чоловіка.
- Чоловіки, думайте, гадайте, як то дітей можна врятувати. Що можна задіяти, що робити. - Сказав ще один пан.
- Треба спочатку пожежу загасити.
- Так, несіть панове, воду та й пісок, щоб вогонь приборкати.
- Врятуйте моїх дітей. - Стогнала матір.
- Врятуймо, Леся, Врятуймо! Зараз вогонь загасимо та врятуємо.
Тут скрізь натовп до хати просунувся Іван Сєвтух. Він, щось бубоніючи, швидкою ходою попрямував прямо до хатинки. Двері були в вогні, але не заперті. Він ховаючись од вогню, шпнув двері своєю палицею, зайшов в будівлю. Хтось з натовпу прокоментував: “Од же божевільний, зараз спалиться, а потім думай гадай, що з його тілом робити”: “Так, точно, божевільний” - підхопив натовп. Тільки дим та вогонь було бачно через вікна хатиночки, думали вже що Сєвтух там й помер. Але через хвилину, вийшов божевільний, тримаючи на плечі хлопчика, а на руках немовля. Він одійшов од хати, обережно поклав дітей на землю, щось бубоніючи. Взяв палицю в іншу руку, та й зібирався йти.
- Гей, мужні чоловіки, подивиться, Сєвтух зібрався наших діточок палицею бити! Не дамо вбивству статися, що це таке, які ми, чоловіки, якщо на наших очах діти гинуть, а ми нічого не зробимо, які ми справжні чоловіки, як то на наших очах над дітьми знущаються, як ми можемо такеє допустити, що якийсь божевільний збирається наших дітей вбивати. Давно треба було його приструнчити! Бийте його! Захистимо дітей!
Тут на Івана накинулися мужні здорові чоловіки, вони почали його бити, били ногами, били палицями, глицею, кричучи: “Ти подивись, думає ми не захистимо дітей, бити їх зібрався, ти диви!”. Вони лупцювали старого, доти хтось з них не помітив, що старий вже не дихає.
- Ти диви, а божевільний помер!
- Ну то й біс з ним, все одно був ані чоловік, а не людина, а лише як оттая тварина!
- Так, як тварина — підхопили мужні чоловіки, - як тварина! -й пішли собі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159347
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.12.2009
Рояль. Чорно-біла клавіатура.
Чорно-біла табулатура.
Чорно-білий смокінг гравця
Чорно-білий настрій творця
Чорно-біла пальчатка на руці
Холоднокровно торкається клавіші \"сі\".
Литися починає музика всюди
Така ж холодна, як і самі люди
Ллється серед натовпу жалюгідних
чорно-білих бідолашних людей,
Які не живуть, які не кохають
а просто існують та повільно вмирають.
Чорно-білій тьмяний годинник
Відстукує твердо стрілками в такт
Без слів підганяючи нас жити,
Не даючи нам зробити щось, не за так.
Відступитись від чорно-білих реялій
Не можем, жити почати не можем ніяк.
Кров кохання по вулицях тече
Вмирає в нації почуття отсе
Люди темніють, люди чорніють
Люди ані хвилинки не мріють
Люди не вірять більше в любов
Люди оминають своє щастя повз
Рояль. Чорно-червона клавіатура.
Чорно-червона табулатура.
Чорно-червоний смокінг гравця
Чорно-червоний настрій творця
Червона од крові-любові пальчатка на руці
Палко натискає клавішу \"сі\".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=159345
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.12.2009