| Сторінки (2/159): | « | 1 2 | » |
Він б’є себе в груди, що він мені брат
Всміхаючись, бреше в лице без упину
Та лиш обернусь – знову міни і град
І снайпер російський стріляє у спину……
Постала в борні моя рідна земля
Та ти перебіг на бік «їхтамнєту»
Згадай Іловайськ, Сліпака, Журавля,
Сотню Небесну і з «БУКа» ракету
То ти мені брат? Що привів «рускій мір»
З війною і горем у нашу домівку?
Ти – зрадник! Бо кинув країну у вир
З народом своїм на російську бруківку
Ти хочеш туди, де править хUйло?
То йди собі з Богом, - дороги відкрито
Міняй мову, віру, свободу й добро
На повне в багнюці кацапське корито
Нам лиш перемога потрібна одна!
Сім літ побратими шепочуть в полину -
Щоб врешті закінчилась клята війна
Й «Дамбас пєрєстал карміть Україну».
То наша земля, втям же, д.вбане ст.рво!
Одеса, Донбас та Крим – УКРАЇНА
Соборно, помісно, навік воєдино -
Допоки не втямиш – ти тут консерва!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2021
Знаєш, вони зараз всі хочуть бути успішними.
Не добрими, чесними, чуйними…Смішно -
Пам’ятаєш? Ми хотіли бути льотчиками чи танкістами…
І бути героями або суспільству корисними…
Помітив, - ВОНИ тепер носять не дітей, а собак на руках
А діти, – побічний вантаж, - в перервах між розвагами в гаджетах
І певно гадають, що хліб росте на деревах, - це так
Існують же і множаться в хмарочосах та супермаркетах.
Гадаєш, з НИХ вийде щось таки путнє?
Ми – там. На майданах та війнах назавжди вмираємо ….
Та де там! Поглянь, - доки небо тримаємо
Вони дорікають, що не збудували як слід їхнє майбутнє…
Не знаю, сьогодні що ще тут не можна спожити
Я бачу навкруг, як мізки повільно течуть й регресують на шлунок
Та хай. Вам – жерти, а нам, вже за звичкою – ДНЮ РАДІТИ і ЖИТИ
А не споживати життя, як хот-дог чи з фаст-фуду пакунок …
12.08.2021
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922882
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2021
Щоразу в блакитні вдивляюся очі
Як виникне раптом нестерпне бажання
Чугайстром гайнути лихим серед ночі
Й дощем увірватись в твій дім до світання
Цим шарпанням вітру дверей безупинно
Цим грюканням в шиби за вихором стрімко -
Туманом повзу… у темряві лину
До тебе тягнусь у кожну шпаринку
ДмухнУ на комині в жевріючу свічку
Схилюсь над тобою… уві сні посміхнешся…
Присниться тобі як у темну цю нічку
Чугайстра шаленого враз доторкнешся
Душею і тілом, що з ним воєдино
Зіллються, забувши про сором і втому
Так сильно, брутально, пекельно, нестримно …
У ніжних обіймах заснувши потому
І кожна клітинка обох в дикім танці
До хрипу у грудях буде волати
Без пам’яті, тями, раптовим коханцям :
- Кохати! Кохати! Кохати! Кохати!
І тіла палкого чи кожну краплину
Хай п’ють… і на двох тамуючи спрагу
Жагу до життя, з гіркого полину
З полону душі, не знаючи страху…
Спливає вже ніч… у вікно зазирає
Світанок, що ллється промінням своїм…
В туман загорнуши тебе колисає
Чугайстер, що миттю розчиниться в нім
І з ним я піду, обернусь на порозі
Розтану, що й подихом анітелень
І втілюсь колючим кущем при дорозі
Стежині, якою ти йтимеш удень…
Щоб очі ці бачити, зіткані з неба,
Стрімких водоспадів, прозорих озер
Й Чугайстром в думках летіти до тебе…
Перекотиполем….. бодай хоч тепер…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861075
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2020
Не залишай мене зі смутком віч-на-віч
Прошепочи мені в розпалені вуста
Давай пройдемо шлях з тобою пліч-о-пліч
Вперед до сонця через роки і міста
Ти доторкнись до неба мовою сердець
Розправ за вітром всі вітрила корабля
І розпочни зі світом неповторний герць
Та не шукай мене, бо поруч буду я.
А час летить скоріш - лови чудову мить
Позаду битий шлях та спалені мости
Я знову підведусь....і вже не так болить
І не шукаю ніц, бо поруч будеш ти...
30.08.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851805
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2019
Не залишай мене зі смутком віч-на-віч
Прошепочи мені в розпалені вуста
Давай пройдемо шлях з тобою пліч-о-пліч
Вперед до сонця через роки і міста
Ти доторкнись до неба мовою сердець
Розправ за вітром всі вітрила корабля
І розпочни зі світом неповторний герць
Та не шукай мене, бо поруч буду я.
А час летить скоріш - лови чудову мить
Позаду битий шлях та спалені мости
Я знову підведусь....і вже не так болить
І не шукаю ніц, бо поруч будеш ти...
30.08.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851804
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.10.2019
Вони стоять проти нас ГУЛАГом
Сталіна бюстом. Колючим дротом
Готові іти під червоним стягом
Чорними сотнями чорноротими
Вони вмуровані стіною берлінською
Мертво-намертво. Трупом Леніна
Котлом Іловайським. Угодами Мінськими
Голодомором. З водкою в генах
Вони стоять забутим штрафбатом
За гречку, гармошку і кирзові чоботи
Об’єднані страхом, російським матом
Колоти серпом, добивати молотом
Вони стріляють по нас Аврорами
З піонерським салютом. Під балалайку
«ДєдИ ваєвалі»… Мізками хворими
Рвуть за «савєти» на сОбі майку
Вони по нас цілять москальським фугасом
Мінами, «градом», «шансоном», попсою
Боїнгом, збитим в степах над Донбасом
Чорнобилем, Кримом, газом, Москвою
Вони стоять бовванами і скаляться
Одні. Проти всіх світів протилежних
А пхни їх чимдуж – одразу ж розваляться
Від нас, України дітей незалежних…
10.04.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850774
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2019
Писали сонети китайські поети
Митці малювали сюжети, кларнети
Ридали в тенетах...
Жалю. Палали в наметах
Палили зорю. Кидали гримаси
В збентежені маси
Лупили у бубни і марокаси. Пампаси
Давали простори для папуасів
Зашорені шори виводили в гори
До будди, кларнетів, китайських поетів
Державних бюджетів, Біблії й Тори
І якось на злеті у цьому сюжеті
Принишкла душа між вселенського хору
Сиділа на возі, при самій дорозі,
Посеред сонетів, кларнетів, букетів,
Не в змозі продати австрійський
бамбетль...
Одеса травень 2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850765
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2019
Не залишай мене зі смутком віч-на-віч
Прошепочи мені в розпалені вуста
Давай пройдемо шлях з тобою пліч-о-пліч
Вперед до сонця через роки і міста
Ти доторкнись до неба мовою сердець
Розправ за вітром всі вітрила корабля
І розпочни зі світом неповторний герць
Та не шукай мене, бо поруч буду я.
А час летить скоріш - лови чудову мить
Позаду битий шлях та спалені мости
Я знову підведусь....і вже не так болить
І не шукаю ніц, бо поруч будеш ти...
30.08.2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846700
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2019
Знов небесні скрипалі
Грають ноти на землі
І в снігу вона красива і сумна…
Ніч накидала зірок
Я роблю до тебе крок
Цю мелодію ми вип’ємо до дна.
П-в :
Скільки цих літ і зим
Ми з тобою пронесли
В новий рік, у сніг, запрошує зима
Зіркою ніч сія,
Ніч різдвяна вівтаря
Миті світлої на світі більш нема…
Ніч різдвяна входить в дім
І тобі я розповім
Казку дивну про кохання і добро
Цей простий душі вогонь
І тепло твоїх долонь
Збережу у серці, щоб там не було…
25/12/2009
кліп на пісню :
https://www.youtube.com/watch?v=F6g7LcpgUng
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
Задиміло покосами -
Така доля тяжка,
Захотів малоросами
Чужак наректи козака
Назбирали запроданців
Навезли байстрюків
Весь народ богу молиться
Крім своїх паничів ...
А трава похилилася -
Налетіли круки
І земля зажурилася -
Шабля впала з руки
Земля кулями сіяна
І лихий той врожай
Душі в небо полинули
Україно, вставай !
П-в :
Дух наповнить вільний вітер !
Воля й Правда в нас одна !
Неба вись, земля і квіти
Нашу землю поєдна !
Шабля, кінь і чисте небо
Правда міці додає
Бо чужого нам не треба –
Ми боронимо своє!
І заціпило нечисті –
Встала славная рать
Нема ліпшої почесті –
За народ воювать
Чорні хмари розвіються –
З моря сонце встає
І земля ще зігріється
Україно, ти є !
28.04.2017
Уривок пісні додається. Дякую. Слава Україні!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
І знову між нами
Застиглими днями … зима
Простягую руки
Та жалю в розлуках нема
Літак запізнився
І я так втомився чекать…
Війна у ефірі
І душі змарнілі мовчать…
Брідж :
Ангел зник – він так хотів тепла…
Цілий вік зима в гостях була…
Чи досить терпіння ?
Напевно спасіння – злетіть…
Обпалені крила
Розправити, мила на мить…
І над світом мерзлим цвітом
Падать вниз…
Щоб вогонь і холод з ним сплелись…
Зима….зима….
01.11.2016 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2016
Який правий ти був, Тарасе,
Коли писав оті рядки –
Цим світом правлять ... невігласи
А ми, з тяжкої їх руки
В попихачах і свинопасах….
Піддався лиху цілий світ
В дурмані цілі покоління
Загублених, підступних літ -
Нема від байстрюків спасіння
Суціль лише колючий дріт
Із їхніх справ. І Слово Боже
Неначе мохом поросло
Проси-проси… не допоможе
Лиш розпіарюється зло
І злий язик, мов помело
У кукіль в’яже все вороже
Моральні виродки…жлоби...
І ненаситні байстрючата !
Забули ви – співала мати
Вам… Української доби…
Та вам лишень все жерти й спати…
За півкопійки продали
Свою безмовну Україну
І все братаєтесь, коли
Вам треба їхать на чужину
Поклони бить за копійчину…
Та братству тому слово СМЕРТЬ
І кров одвічного народу
Що вже «наївся» вами вщерть
Забувши Волю і Свободу
Якого племені і роду…
Поначіплявши дукачів
На тронах атласних воссіли
А там… Що славного зробили?
Чи вже не до плугатарів
Які для вас врожай скосили?
Бо очі влада застилА
І крадені у люду статки
Що все скрегоче й шиє латки
Та все ще терпить, не вола…
Видать, ще черга не дійшла
Вам шкуру драть за ваші кпини…
За все. За згублених навік.
Побійтеся. Швидкої днини
За горе, біль, за страх калік –
Вкраїни доньок і синів
Й за те, що «брат» ваш натворив
Вам прийде край. І ваші пси
Пани, панята, їх васали
Що нашу землю прожирали
Пощезнуть. І у всій красі
Постане вільна Україна
Козацький край, одна-єдина
Що мила серцю і душі
Впадуть невольницькі кайдани
Посходять зерна доброти
Земля страшні загоїть рани
І ЯСА впаде з темноти….
До Покрови…
Одеса 08.10.2016 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693272
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2016
Кохання моє золоте. Напевно, останнє…
Іти навмання по життю – пусті сподівання…
Де ти? У морі із сліз…
До тебе на світло тягнусь… Зав’язані очі…
Твій образ зникає чомусь. А йти проти ночі.
Дійти…і падати вниз…
П-в.
Не зважай на весну, залишайся у ВЧОРА...
Там, де люті сніги. Заметіль.
Не лишай САМОТУ, ця весна - випадкова
Не кохай. Не лети. Не цвіти.
Образа вщухає на мить…та втрачено спокій…
Бо рана на серці болить, бо рана глибока.
Прийди. Я вірю в цю мить.
Щоб щастя легке віднайти – так не буває…
Здавалось, дійти до мети – серце впізнає
Дійти…доповзти…долетіть…
Не зважай на весну, залишайся у ВЧОРА...
Там, де люті сніги. Заметіль.
Не лишай САМОТУ, ця весна - випадкова
Не кохай. Не лети. Не цвіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2016
Стражденний мій народе, де шляхи
Що приведуть тебе до милості від Бога ?
Кружляють де ті ангели й птахи,
Що вкажуть путь до Божої дороги?
Країну розриває сита лють
І грають роль улесливі вар»яти, -
А пси "Хозяина" - напоготові й ждуть
Ось-ось…народ топити і стріляти…
Танцюють дивний танець лихварі -
Їм дмуть у труби горе - оркестранти
І грають ноти вже не звичні скрипалі,
А різнобарвні псевдо-музиканти…
Симфонія та чорна і лиха
Бо скрипки і сопілки десь забуто…
І тінь хитається великого гріха
У партері, над баченим і чутим…
Заносять транспаранти, метушня,
Туди-сюди снують по залу вокалісти
Суфлер забув сценарій і щодня
Біжать сюди привезені артисти
І глядачі, що вже давно по VIP – місцях
Чекають, як за лічені моменти
На подіум пробити хутко шлях
Прорвавшись вчасно в диригенти.
В проходах також людно. То – народ,
Зібрався подивитись на розвагу
З шапками у руках, стоїть, уп’явшись на синод,
Навшпиньках та без зайвої уваги.
Ще вчора він, знедолений і злий
На все живе, брів мовчки повз кладовищ
Сьогодні - таки добрий і хмільний, -
Дозволили ж - бо хліба та видовищ !
В строкатого покрою «піджакє»
Насіння роздає лакей. На вході
Прибита дошка, де на «умном язикє»
Написано, що «вход для всєх свободєн»…
І ось він, - край знівечених надій,
Колиска геніїв і вигнаних талантів
Могила сподівань і мрій
І батьківщина для репатріантів :
Село стоїть… зомліле і пусте
На сцені, посеред всього гламуру
Як та душа, що десь, німа, зросте
По висохлих колодязях, похмуро…
Як доля всіх вселенських кріпаків
І доля українського народу
Як правда, гола, й поготів
Що тягнеться до неба і свободи…
Та правда - у пробитих жахом скронях,
У цій землі, в хрестах і в колосках
І у потрісканих роботою долонях
І в материнських тихих молитвах…
Час - по спіралі. Знов Вертеп
Цей клятий треба гнать до біса !
Театр абсурду, дикий склеп
Коли ж закриє рятівна завіса?..
Чекать ще довго милості «братів»
За хліб, за долю бить пороги ?
Чи вартий кожен з нас шляхів
Що приведуть до милості від Бога…?
23.11.08р. м. Київ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681037
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2016
Я дивився сьогодні в обличчя наших хлопців… Трохи більше року тому більшість з них були юнаками, які ні сном, ні духом не знали військової справи. Нині на мене дивилися і зі мною спілкувалися справжні чоловіки, - мужні, небагатослівні, сміливі, мудрі і сильні, хоча багатьом з них ледве виповнилося по 20-25 років.
Герої не вмирають
(замість епілогу)
Коли вщухають бої, затихають проблеми, коли ми повертаємось додому, пам'ять видає зі своїх запилених архівів спогади про інше життя, минуле, про сум, про радість, про долю, про коханих, про друзів. В цьому проста правда життя. Знаю напевно, що в багатьох моїх побратимів є що більше написати про цю війну. Кожен з нас пише свою книгу життя. Хтось вже написав. Вона читається десь там на небі, в світлім мерехтінні недосяжних зірок. Я знав героїв. З деякими з них спілкувався і йшов по своїй війні пліч-о-пліч. Герої не вмирають.
Анатолій Митник. Львівщина. З ним познайомився одразу по прибуттю в Дніпро. Наша 5 рота полку, а тоді - бату «Дніпро-1». Часто брав у нього машинку для стрижки волосся (перший раз тоді майже налисо постригся). Спокійний і тихий, звичайний мужик. Часто сиділи в курілці в компанії Гуцула, Тихого, коли ми стояли в Маріку в аеропорту, розповідали історії з життя, точили ляси. Толік загинув 30-го серпня 2014 року на Пісках. Міна. Перший з небесного підрозділу 5 роти бату "Дніпра-1".
Українцев Віталій. Вожатий. Харківщина. Командир 1 взводу 5 роти полку «Дніпро-1». Знаний майстер рукопашного бою в себе на батьківщині, проводив тренування у нас в располазі в Дніпрі. Сильний чоловік. Змагались з ним на вправність метання ножів в Сватово та Маріку. Потім з ним та його хлопцями стояли на блокпостах в Маріуполі та воювали під Новазовськом. Саме його група обстріляла першу колону сепарів. Загинув в бою 14-го вересня 2014 року на Пісках. Ворожа куля. В Купянську його іменем названа вулиця.
Віталій Галета. Батя. Херсонщина. Каховка. Земляк. 5 рота полку «Дніпро-1». З Батею познайомився в Сєдово. Він приїхав з Польщі, щоб захищати Україну. Мав військовий досвід. Суворий та стриманий. Загинув у бою 14-го вересня 2014 року на Пісках. Ворожа куля. В школі, де вчився Віталій встановлена меморіальна дошка.
Грачов Сергій. Ювелір. Львівщина. 5 рота полку «Дніпро-1». Завжди з Толіком Митником та Іваном Бубенчиком, Гуцулом та Шмелем жартували, що повісять наш прапор над Кремлем у Москві. Загинув у бою 14-го вересня 2014 року на Пісках від розриву заряду ворожого РПГ.
Чернишов Олексій. Махно. Донеччина. Димитрів. Тепер Мирноград. 5 рота полку «Дніпро-1». З Олексієм став товаришувати в Сєдово, куди їх група приїхала в середині серпня. Веселий, привітний і щирий. Любив книжки. Читав «25 перемог над москалями». Мріяв стати офіцером. Рвався в бій. Загинув у бою 14-го вересня 2014 року на Пісках. Ворожа куля. В честь Героя у рідному місті названо вулицю, в школі, де навчався герой, відкрито меморіальну дошку.
Реута Сергій. Падре. Луганськ. 5 рота полку «Дніпро-1». Товаришував з Вожатим, Сантою. Живий та спокійний. Перед кожною операцією чи виїздом читав коротеньку молитву. Загинув 26 листопада 2014 року на Пісках. Міна.
Гетьманський Олександр. Тор. Донеччина. Славянськ. 5 рота полку «Дніпро-1». Саня мене часто підколював, жартував, інколи мене це дратувало. Якось я не витримав і взяв його за барки, на що він спокійно відповів : «От дурак. Я же любя, по-братскі»… потім розповідали один одному байки про східні єдиноборства, я – про кікбоксинг і тае-квон-до, а він – про шотокан та кіокушинкай, про змагання, про свої команди, про спортивне життя. Разом потім служили і воювали в Сєдово і під Новоазовськом. Загинув 4 лютого 2015 року. Від кулі.
Матяш Григорій. Антей, Блек. Чернігівщина. Прилуки. 5 рота полку «Дніпро-1». Спокійний, щирий, мудрий хлопець, коваль і мрійник. Все щось майстрував. Бігали з ним в Маріку на турнік. Загинув 30 липня 2015 року. Міна.
Бочаров Роман. Санта. Луганщина. Командир 2 взводу 5 роти полку «Дніпро-1», командир підрозділу 93-ї бригади ВСУ. Веселий і серйозний одночасно. Командував 2-м, «бандерівським» взводом. Загинув 2-го січня 2016 року. Куля.
* * * * * * *
Друзі! Патріоти ! Побратими ! Ось і закінчилась моя коротка розповідь про ту війну, про той маленький проміжок часу, коли я тримав в руках зброю, щоб відстояти права наших людей та захистити нашу землю, рідну Україну. Прошу вибачення у тих, кого позивний чи прізвище не згадано на цих сторінках. Всі ви для мене рідні, побратими. Наостанок хочу запропонувати невеличку збірку своїх віршів. Деякі з них потрапили в свій час до інтернет-варіанту збірки «Голос крові».
Дорогі друзі, хочу подякувати всім, хто надихав і допомагав у народженні книги, у її друку : Мілені Пашковій, Тані Тимчук, Шилову Володимиру Івановичу, Руслану Оруджеву, Оксані Чернишовій, Каті та Вікторії Українцевим, Наталі Пушкіній, Олі Петровій, Льовці, Яріку, Таксисту, Мольфару, Карабіну, Тарасу Гомону, Бармалею, Графу, Андрюсі Максименку, Остапчуку Вадиму, Ларисі Радкевич, всім нашим хлопцям з 5-ї роти, Сашку Чурику, Віктору Река та всім-всім моїм друзям і чесним людям на цій землі.
До зустрічі, любі! Боротьба триває.
Слава Україні!
Одеса, лютий 2015 – лютий 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2016
Мені снилася нова країна. Президент полишив мрії про золоті унітази, шоколад, безсмертя і разом з олігархами, депутатами та міністрами раптом прийшов на Майдан, став на коліна і звернувся до народу про єдність. Всі вони добровільно націоналізували своє майно, залишивши собі по хаті, по одній «Шкоді-Октавії», по парі костюмів та стали їздити в метро, громадському транспорті, пересіли на службові велосипеди. Бюджет наповнився, запрацювали заводи, фабрики, потроху відновлювалася економіка, реалізовувалися новітні технології, ремонтувалися дороги, державні програми з медицини та освіти давали можливість побудови нових лікарень та шкіл, оснащення їх новітньою оргтехнікою, приладами і лікувати людей за новими стандартами. Люди стали заробляти по 1000-1500 доларів на місяць, курс валюти вирівнявся, бензин подешевшав, вітчизняний автопром виробляв нові моделі недорогих вітчизняних автомобілів і потроху переходив на електрокари. Митні побори відмінили і кожен міг собі придбати авто де - інде за любі кошти, вносячи в казну посильний збір на потреби медицини. Оновлена армія була контрактною, підготовленою, вдягнена по останньому зразку, нагодована і забезпечена новітньою зброєю. В небі над кордонами літали наші літаки з українською символікою, військові кораблі були на варті і в любий час могли дати відсіч будь-якому агресору. По всій країні шелестіли крилами вітряки-енерговидобувачі. В країні з’явився новий клас – середній. Всі податки з громадян відмінили, залишивши один, який залежно від доходу людини поступав у бюджет країни. Люди перестали боятися тримати свої статки в націоналізованих банках і сміливо брали кредити на купівлю квартир та іншої нерухомості за державною програмою. Відкрилися прозорі програми для приватного бізнесу. Фермери зафермерували, село розцвіло. Хліба, молока, м»яса, всього було вдосталь, поля колосилися налитим зерном. Країна займала одне з перших місць по експорту зернових, олії та іншої сільгосппродукції. На радіо грала «Червона рута», Beatles, Океан Ельзи, Руслана, Скрябін, Тартак, Форс-Мажор, Марія Браун, Крихітка Цахес, ТНМК, інша вітчизняна, всесвітня класична і рок-музика. Націоналізоване телебачення показувало вітчизняні фільми, класику і новинки закордонного кіно, вітчизняні дитячі та розважальні програми. У вишиванках ходили не на свята, а просто так. Пенсіонери стали літати на відпочинок за кордон, але і в нас швидко розвивався туристичний бізнес, готелі з вілл колишніх панів та нові забудови приваблювали іноземних туристів. Суди розглядали господарські та адміністративні справи, корупції зовсім поменшало, бо народ і так добре заробляв, щоб красти. Поліція допомагала бабусям переходити через дорогу та зносила мамочкам люльки з немовлятами по крутих сходах, під руки вела бомжів, які ще лишилися до будинків притулку, де за державною програмою їм давали роботу і дах над головою. Державна мова була єдиною, в школах вчили рідну мову, англійську, німецьку і факультативно – мову місцевості, вивчали історію рідного краю і шанували пам'ять своїх героїв. Всі питання в країні депутати вирішували прямим відкритим голосуванням. На місцях назрілі питання вирішували територіальні громади. Зелені зони міст давали людям відпочити у тіні дерев, насаджень, повалятися у вихідний день на травичці, побавитися з дітлахами та подихати свіжим повітрям. Ну, майже по Томасу Мору ))) Я все придумав, але мені сподобалось)))…
* * * * * * *
Після літа 2014-го було ще трохи сторінок в моєму військовому житті, та це вже напевно, буде матеріалом для наступної книжки.
Не знаю, може комусь здатися, що бої під Новоазовськом у серпні 2014 року були незначущими. Все ж не Іловайськ, не Дебальцево. Але, як і всюди на Донечинні в місцях боїв, ще й зараз в полях під Новоазовськом знаходять полеглих бійців «Дніпро-1», як це було влітку 2015 з тілами наших побратимів Дмитра Пермякова та Олександра Мітягіна.
На фоні великих трагедій ніхто й не помітив, що терористична організація на Донбасі, на чолі з великим Пу де-факто отримала вихід до моря, а разом з втраченим у Криму флотом це може нам дорогого коштувати.
Вже в перші дні нового 2016 року ми проводжали в останній путь Санту, Романа Бочарова, командира 2 взводу. Лишилось троє дівчат у Санти. Син і донька у Сергія. Діти Митника Анатолія, Грачова Сергія, Олексія Чернишова, Галєти Віталія… Гадаю, вони зростуть достойними своїх батьків.
Всі пам’ятають Санту як веселого життєрадісного козака з Луганська. Вони з Падре та Вольдемаром прийшли в «Дніпро-1» з іншого добровольчого підрозділу одночасно. З Вожатим вони одразу стали кістяком колективу, як одні з досвідчених вояків. Потім до них приєднався Батя. Пізніше всі вони очолили підрозділи і були командирами взводів нашої 5 роти. І Вожатий, і Падре, а тепер і Санта стали Героями.…Сергій і Роман по життю були друзями, земляками. Тепер лежать недалеко один від одного…
Хотілося б, щоб їхні смерті були не марними.
* * * * * * *
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016
http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/3409781-separatysty-zaiavliauit-pro-blokuvannia-dvokh-uhrupovan-ukrainskykh-viisk
Для упередження маневру ворога, розвідки та спостереження, як я зараз думаю, пару екіпажів : мій, Сокола, Шуби відправили в сторону Володарського, Мангуша та Волновахи.
Нас закинули під Володаське, наказ обережно рухатись у напрямку Донецька, вистежувати по головних магістралях можливі колони та скупчення техніки ворога, про що негайно доповідати, у відкритий бій не вступати. З «тяжкого» озброєння у нас було пару РПГ-20, які тягав Пікасо.
За Володарським, куди ми їхали конкретно, не знаю. Карти в нас не було, тому рухались по пам’яті в напрямку Донецька вздовж центрального шоссе. Добре, що Ганс з Маріком були місцеві. Під’їхали до якогось села, попрямували з траси і переїхали через місток. На березі річечки відпочивала пара молодят з дитинкою. Ми наблизилися ближче і з відчиненого вікна я побачив, що чоловік, побачивши нас, почав похапцем збиратись і прямувати до своєї «копійки». Тут я побачив жовто-блакитний прапорець на лобовому склі його авто і сказав, що ми свої. Хлопець трохи заспокоївся, почав розповідати про обстановку в селі, запропонував пляшку мінеральної води. Сепарів нема. Ми відмовились і попрощавшись поїхали далі обстежувати місцевість.
На горі стояла занедбана ферма з забитими хрест-навхрест вхідними воротами. Під’їхали, спішились. Марік пішов знизу перевірити якісь старі, мабуть, ще колгоспні гаражі. Ганс побіг перевіряти сусідні зелені насадження.
- Пікасо, перевір ферму.
Та-та-та… Двометровий Пікасо ногою вибив двері і лупанув чергою в розчепірену пащу напівтемного приміщення :
- Ферма перевірена!
- Ти з глузду з'їхав??? На весь світ бахкаєш! Рембо, бл…, - вилаявся я. Ми зачаїлися, почекали трохи. Нерви.
- Іди трохи відпочинь. Пікасо сів під деревом. Знову їсть, вічно голодний.
Прибіг захеканий Марік :
- Ви що тут затіяли ? Зараз вийшли наші на зв'язок. Наче все тихо. Але до ночі побудемо тут, поки всі наші не підтягнуться і вийдуть на зв'язок. Передзвонив Кристал, дав ц/у, довів, що біля нас шастає наша розвідка, ЗСУ та СБУшники. Можуть бути і сепарські ДРГ. Зрозуміло. Чуємо про це вже не перший місяць. Я облаштував спостережний пункт на висотці, а сам дав з Маріком хлопцям відпочити. Мимохідь оглянув все наше господарство. Колесо нашого волонтерського подарунку було майже нікудишнє – збоку здулася гуля, яка в будь-який момент могла луснути. Запаски не було. Треба було щось робити. Саме сіли перекусити, коли Ганс каже : «В мене тут знайомі є у Володарському». Треба було повертатись, заодно підзарядити десь хоч трохи телефони. Перекусили, зібрались і вирушили потихеньку.
Їхали повільно і манівцями, інколи вибираючи висотки для спостереження за трасою у напрямку Донецька. Я постійно глипав у бінокль. Фух. Тихо.
Володарське. Повільно заїхали в центр. Біля стихійного базарчику та магазину продавав кавуни якийсь косоокий циганкуватий молодик. Я виліз з машини і підійшов ближче :
- Німці в селі є? – весело запитав його, примруживши око.
- Та нє…, - косоокий циганчук перелякано дивився на мене. Це він ще не бачив Ганса з його татуюваннями.
- А сєпари ?, - знов запитав, примруживши інше око.
- Та нє…, - проплямкав господар кавунів, ще більш перелякано дивлячись на наші жовті пов'язки і похапцем почав збиратись.
Знайшли таки знайомих Гансика, поїхали на гаражі, де нам поміняли колесо та дали запаску. Нормальні люди, наші, українці. Я вдячний тому дядькові за допомогу. Так, мабуть повинен вчиняти кожен патріот. «Я би с вамі, да года і здоровьє уже нє то…Слава Украінє. Бєрєгітє сєбя, хлопци».
Знов виїхали. Не знаю скільки проїхали та на пригорку знов засіли. Я заліз на водонапірну башту і з висоти через бінокль спостерігав за рухом на дорогах, очікуючи колону ворога. Раптом, хвилин через 20-ть побачив якийсь серйозний рух у напрямку Маріуполя з боку Первомайського. Сказав пацанам. Знову поїхали. Пробиралися лісом. Коли виїхали на трасу, побачили невелику колону. Ф-у-у-ух. Наші, ЗСУ. Стояли на заправці, везли польові кухні, штук сім чи вісім, ще якісь причепи. Охранєніє не виставили, побігли всі гуртом в магазин на заправці, - хоч бери їх всіх зразу тепленьких. Один якись порпався в двигуні старезного УРАЛу. Ми вийшли з кущів :
- Здаров, пацани! Хто такі ? Звідки ?
Солдатика «пересмикнуло», коли глянув на нас, потім зрозумів, що ми свої :
- Та, від своїх відстали, доганяєм.
Обоз з-під Іловайська…Ми ще не знали тоді всю масштабність тієї зради.
Ще довго ганяли по полях з невеликими привалами, потім залягли біля якось розбитого ангару, дістали каремати, спальники і лягли на відпочинок, міняючись в караул. Занило плече. Вранці закомандували повертатися до своїх. Коли приїхали в аеропорт, нас чекала сумна звістка – загинув на Пєсках Толя Митник…
Пару днів ми чергували на блок-постах на підступах до Маріуполя. Вдалині гепало. Раф поліз з Пєсцом облаштовувати снайперські «точки» на одну з будинків-«висоток» на блок-посту зі сторони Новоазовська, всі ми готувались до глибокої оборони. Ми знову рили бліндажі і окопи. Літо закінчилось, як закінчувався наш оптимізм і віра в близьку перемогу. Було зрозуміло, що Новоазовськ ми втратили…
У вересні 2015-го я їхав на роковини загибелі побратимів в Харківську область до рідних Вожатого та на Пєски, де загинули хлопці. В автобус підсіла мати моєї давньої знайомої. Язик, як помело. Виявилося, їде до родичів у Курську область чи що. І тут, раптом : "...чула, Ви були на війні. А Ви шо там робили? Ви туди за гроші поїхали?". Як прокоментувати цю ступу, яка вік прожила в Україні, на цій землі ??? Так, за гроші. Поїдь і зароби......
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016
Два зовсім зелені солдатики ліниво ходили біля «120-ки», не знаючи, видно з чого почати. Позиція була більш-менш вигідна – трохи на пагорбку та оточена з усіх боків соняшником, який чудом якимось не вигорів. Один з солдатиків заходився розширювати окопчик для стрільби лежачи, щоб зробити там нормальний окоп. Я взяв у іншого саперну лопатку і став допомагати. Виявилося, що його звати Костя. Другий та кілька хлопців з 9-ки, в метрі-двох від нас поралися з мінометом, відчеплювали колеса та розчищали місце для його встановлення. Не знаю, скільки часу пройшло, коли ми вирили сякий-такий окопчик десь на метра півтора з гаком глибини та метр вшир.
Правда, нам допомогли ще ЗСУщники з 9-ки. Стали укріплювати насип. Бабахнуло. Біля нас, метрах в стах, здійнялася курява. Костя крутився біля мене, як ужалений, інший десь раніше побіг за водою. Пристрілюють, кажу, схоже вичислили, треба передислокуватись, доки не пізно. Хлопці пішли до своєї машини, а ми заходилися розкладати того міномета, я допомагав. Вже коли розтавили ніжки і розклали плиту - «екран», знову почало бахкати. Старший побіг в лісопосадку поряд, - дзвонити командиру про початок обстрілу та докладати обстановку. Ми з Костянтином закінчували закріплювали плиту, як щось засвистіло.
Костя кричить «Міна!», я хапаю його за рукав і стрибаю в окопчика, падаємо вниз і в цей час гепає зовсім поряд, аж вуха позакладало. Тільки впав на дно, як на мене зверху щось летить. Думав, Костя, а то міномет взривною хвилею підчепило, – погано закріпили і трубою мені по касці, – хрясь! Сковзнуло так і на ключицю – хрусь! Правда, то я вже потім зрозумів. Добре, що він повністю в нашу хованку не впав. Поряд напівлежав мій товариш, пригнувши голову. Повернувся до мене, каже : «Шо це було?». А я знаю? Каже: «Х…ня, з 80-ки луплять. Понти.». «Хороші» понти… Ти хоч сам цілий, питаю і розумію, що вуха в мене таки трохи позакладало. Цілий. Потім давай зі страху гиготіти : «І що тепер, - кажу, - давай назад піднімати?». Тут прибіг той старший хлопчина і каже, щоб назад ми то всьо збирали, бо є наказ зніматися і відходити. Ну, я давай знову їм допомагать, витягли міномета наверх, вони склали, причепили колеса, стали чекати транспорт. Рука в мене ще тоді якось і не боліла. На всяк про всяк залягли трохи подалі від того окопчика, хоча він був більш надійним, ніж той виямок, де ми зараз лежали. Я дивився на небо, наше чисте блакитне небо і думав, невже є ще десь інше таке? Не знаю, скільки ще часу пройшло, приїхали хлопці з 9-ки і підвезли мене до своїх на Безімене. Позаду ще разів три бахнуло. Таки пристріляли.
У Безіменому стояли всі наші. По всій трасі в сторону Маріка розтягнулася колона ЗСУшників, роздовбана і не дуже техніка. Якись ЗІЛ був геть покоцаний зі скаліченим колесом та пробитою задньою шиною. Ми рухались в напрямку Новоазовська. «Миші» отримали наказ мінувати міст через невелику річечку. Тут і зняли нас на камеру кореспонденти телеканалу «Vice news», на 09.05 та 13.09 :
https://www.youtube.com/watch?v=hgrSb8G57cI
За ці пару днів знову розбилися на екіпажі і гайнули кожен за своїм завданням. На мобільному блокпосту за Безіменним на перехресті стояла наша група : Марік, Пікасо, Ганс і я. Ми перевіряли машини, які йшли з боку кордону. Командири матюкались, Кристал, який тоді керував командуванням, дав наказ в прямий бій не вступати, вести спостереження і в крайньому випадку відкривати прицільний вогонь. Звичайно, це не стосувалось, якщо хтось би на посту почав стрілянину в наш бік.
Дивно, але в полях навколо працювали люди, збирали врожай, везли машини, завантажені зерном. Навпроти, з боку моря вигулькнув УАЗік без пізнавальних знаків з якимись цивільними. Ми нашорошились, Ганс, який дрімав на сонечку, заліг по той бік дороги, я переморгнувся з Пікасо та Маріком. Всі приготувались. Я вийшов обережно, підпустивши їх ближче, хлопці тримали машину на прицілі, приготували гранати. Наперед вискочив якийсь моторний хлопець років 30-ти і побіг назустріч :
- Здаров, мужикі! Пропустітє? Своі, погранци ми (показує посвідчення). С ночі петляєм.
- Там всі ваші, документи є? А чого по-гражданці?
- Полямі проривалісь, с самой граніци. Для конспірациї. Всє наши, пять человєк. Машина єщьо одна застряла, надо витащіть. Поможетє? УАЗік, совсем єхать нє хочєт.
Я перевірив їх, свиснув хлопцям. Про всяк випадок сказав Пікасо, щоб тримав всіх «на мушці». Трохи почекали і насилу повзучи, з’явився, нарешті той нещасний УАЗ-469, «бобік». «Ваділа» матюкався, бо не міг виїхати з ґрунтовки на дорогу, машина ледве котилась, чхала і ревіла, як телиця перед переймами. Підйом з обочини був крутий та ще й перед підйомом дороги. Щось диміло. Зачепили тросом за іншого УАЗа-452 (такий як «швидка» в селі, тільки зелений), але благенький трос перервався. Погранці нервували, прийшлося їм допомагать. Взялися разом, піднатужились і витягли гуртом. Під’їхав синій «Опель-Омега». Я знав цих буцатих молодиків, - то були СБУшники в цивільному. Дали орієнтування на «біглих» погранців, заодно поговорили з командиром цієї групи. Дезертири, перейшли на бік сепарів. Один десь кружляв по полях на сірій «Шевролєтці». І хто їх зараз шукатиме? Погомонівши, хлопаки на «Опелі» гайнули в сторону сепарів. Ми кантувались ще так до вечора, перевіряючи автівки з ТОГО боку і попереджаючи тих, хто їхав в ТОЙ бік.
Примчав Андрій Цаплієнко, знаний телевізійник з оператором, в касках і броніках з написом «TV», почав питати за інтерев’ю. Кажу, що це в нас мобільний блокпост, нема часу, бо перевіряємо автівки та пильнуємо москалів. Якраз під’їхав Кристал з Олексієм Цибком та Камілем. Кажу – он начальство, ідіть по інтерв’ю. Тут знову недалеко так щось почало бахкать. Кристал почав розповідать, матюкаючись, про обстановку і про те, що сила-силенна москалів, кадирівців і козачків з танками перетнули кордон, мать-перемать, як нас залишили без арти і броні.
https://www.youtube.com/watch?v=XziRlP2cV9s
(на 0.41 моя мармиза за Кристалом, на 1.48 наш екіпаж на перехресті)
Взагалі-то, Цаплієнко, часто навідувався в Марік на аеропорт, часто знімав репортажі. Зараз переглядаю сюжети, бо тоді не було часу, звичайно. Тоді ми другий тиждень гасали по полях, періодично займаючи оборону на вигідних позиціях.
Прес-служба АТО у Facebook повідомляла :
"Сьогодні вранці відбулася спроба порушення лінії кордону змішаною колоною бронетехніки в районі населених пунктів Щербак-Новоазовськ. Прикордонники вступили в бій, в результаті чого подальше просування ворожої техніки зупинено на напрямку Щербак-Маркіне. Підрозділи Державної прикордонної служби перекрили основні напрямки руху і продовжують вести бій в напрямку Новоазовськ-Маріуполь",
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680306
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2016
У групі Махна я побув не довго. Із легким озброєнням на відкритій місцевості та в такій кількості займати оборону цілого напрямку було безглуздо. Тим паче, що ми не знали яким чином буде йти наступ ворога – ешелонами чи по всій передовій одночасно. Елементарно, що в нас би просто не вистачило бійців на всю довжину бойових дій. Ми розділилися на екіпажі, по 4-5 чоловік, для мобільності. У однієї з груп не було водія і я мав перейти до них. Не знаю кількості наших екіпажів, але серед них були : Кристала, Вожатого, РАФа, Саїда, Нахала, Кепа, Шуби, Махна. АТО з Жилою та Ніколаїчем осідлали «бобіка». До мого екіпажу ввійшли Марік, Ганс і Пікасо. Решта хлопців повилазили на броньований Камаз, який взявся возити Гуцул.
Вранці 26-го Кристал оголосив «построєніє».
Генерал ЗСУ, перед яким ми вишикувалися, розповів оперативну обстановку, повідомив, що підрозділам ЗСУ необхідна ротація, тому вони їдуть, а на аеропорту залишається підрозділ колишніх ВВ, а нині Нацгвардії та ми - зведений підрозділ бату «Дніпро-1». При цьому він додав, що Новоазовськ, «за наказом Президента» не повинен бути «зданий». Хитрун. Знімав з себе відповідальність… Кристал неоднозначно подивився кожному в очі і в його очах я бачив сарказм. Я не знаю й понині нашої точної кількості. Трохи 1-ї роти, з інших рот, трохи нас, 5-ї роти, купка добровольців, стояли і слухали той наказ. Аеропорт спорожнів. Вже через пару годин ми : Вожатий, я, Укроп, Мольфар, Роджер, пацани з іншої роти рили бліндажі та окопи в аеропорту і я маю надію, що зараз хлопцям, які там стоять, зручно та затишно.
Але біда не ходила одна. Крім того, що арта і броня йшла на захід, за Марік, ще й якось так раптом відкликали спецавтівки, - Камази, які нас возили. Фактично ми залишись без тяжкого озброєння, без броні, без оперативних машин, з парою Нісанів «Дніпра-1», УАЗом-«бобіком», «Нивою», Фольксвагеном-бусом та «копійкою», подарованими волонтерами. Кеп зі своїми гасав на власному авто, яке йому, разом з сім’єю вдалося вивезти з рідної Горлівки. Шуба теж ганяв на своєму Ланосі. Був ще «віджатий» у сепарського бату «Кальміус» перефарбований Роджером та пацанами броньований «Камаз». Поповнення було з Новоазовська. Мєнти, що приєдналися до нас в Новоазовську, Льоха з Віталіком, захопили з собою два службових «Ланоса», так що ми були геть мобільні. В аеропорту на Маріку нам видали бензину з армійських бочок і ми рушили.
На початку серпня Льошці «Махну», моєму сусіду по кубрику і побратиму, я подарував примірник моєї книжечки. Якось, ще в Сєдово, я глянув, що вона в нього відкрита (він тоді ще читав «25 перемог українського народу над російськими окупантами»). Глип, - а він читає одного вірша під назвою «Волі закланці», написаного в далекому 2010 році, бо розкрита була саме на цій сторінці :
Зарахуйте мене у повстанці
Чуєш, брате, - час вкотре прийшов, -
Йти під Крути, лізти у шанці
За Вітчизну боротися знов
Хрест кладу на божу ікону
Щоб востаннє зійтися в борні,
Дайте зброю, насипте патрони
І за ділом не стане моїм, -
А крім зброї – моє гостре слово
Що стріляє за правду, бо в нім
Біль за волю, за честь, сум за мову
Що одна у світі однім
Як стіна встанем спільною раттю
І відкрито підемо на герць
І згоріти чумі в цім багатті
Із палких українських сердець
Хай тремтять пани-комуністи
Від ходи наших тисячних лав
Патріотів-націоналістів
Хай би як там нас хто не назвав :
Хай ОУН, хай УПА, хай «бандери»
Воля й Правда нас всіх поєдна
МИ – НАРОД, «господа офицеры»!
І козацька в нас сила одна!
Ви забули, напевне, звитягу
Тих козацького роду синів
Честь і славу, любов і відвагу
Що кувалась в нещадній борні
На шляху із варяг та у греки
Споконвіку і дотепер.
Та дарма, - відлетіли лелеки
Тільки дух український не вмер
В москаля яничарів до згину
Козачків з побігеньок отих
Що готові продать Україну,
За своїх – і мертвих, й живих
Та лиш марні пусті сподівання
Не дамо розповзатися тлі
Буде бій. Сьогодні. Востаннє.
На моїй всестраждальній землі
Тож затямте, - ми волі закланці
І за неї поляжемо знов!
Зарахуйте мене у повстанці
Чуєш, брате, - час вкотре прийшов!
Так, ми були і є закланцями Волі. Волі для України і для її народу. Від зовнішнього та внутрішнього ворога. 26-го серпня ми поперли знову на Новоазовськ. Спереду бахкало та диміло. Пару груп подалися вперед. Ми ж займали сякі-такі позиції, з яких можна було вести спостереження і чекали, потихеньку рухаючись вперед. З боку Новоазовська ледве сунули пару машин з людьми у військовому. Ми вискочили на перехоплення, виявилося – то наші козачки, якийсь підрозділ добровольців, козацької варти. З ними раптом вибіг Кіт, якого ми загубили ще на Маріку в кінці липня. Здоров, друже. Як ти тут опинився? Потім, нема часу. Вони зайняли позиції біля нас. Лютік виявив неподалік покинутий баштан. Набрали кавунів, давай ласувати. Тут знову гепати почало.
Під час одного з обстрілів «Градів», коли ми з Давою, Льовкою мчали на позиції, Махно записав короткий сюжет на свій телефон, де трохи видно обстановку навколо :
https://www.youtube.com/watch?v=CECv8qPx5zg.
Нас наздогнала група Кепа, хлопці розповіли, що від заправки, з якої вони щойно приїхали на розі стоїть ворожий танк. Командири стали міркувать. Зрозуміло було, що та пауза не надовго – вони просто не знали співвідношення сил і не хотіли ризикувати. Відповідно, має бути розвідка. Виставили пости, секрети, хлопці-водії полізли до своєї розжареної техніки, лагодить. Але без арти і броні, якої не було видно, нам довго не протриматись. Та святкової учти ворог не співатиме. Знов приїхали «миші» і донесли, що ворожа колона зупинилась після того, як її обстріляли наші, десь в районі Маркіного.
З нами воювала 9-ка – вінницький батальйон, частина якого з нами дислокувалася в Сєдово. З ними ми постійно пересікалися в нічних патрулях. Особливо запам’яталася їх диво-техніка – АГС, прикріплений до кабіни бортового УАЗіка, накритого маскувальною сіткою. Я та ще пару чоловік з 9-ки залишилися на спостереженні та тримати постійний зв'язок. Радіостанції підсіли і не було де їх підзарядити, тому приходилося вести переговори по мобільнику, хоча був наказ особливо не «сифонити». Тут раптом звідкілясь прибули ЗСУшники і притягли БРДМкою міномета на колесах. Хлопці розвантажили його, боєкомплект і помчали виконувати свої бойові завдання. Я розклав польові димовухи, про всяк випадок, щоб влаштувати завісу для відходу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680305
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2016
У групі Махна я побув не довго. Із легким озброєнням на відкритій місцевості та в такій кількості займати оборону цілого напрямку було безглуздо. Тим паче, що ми не знали яким чином буде йти наступ ворога – ешелонами чи по всій передовій одночасно. Елементарно, що в нас би просто не вистачило бійців на всю довжину бойових дій. Ми розділилися на екіпажі, по 4-5 чоловік, для мобільності. У однієї з груп не було водія і я мав перейти до них. Не знаю кількості наших екіпажів, але серед них були : Кристала, Вожатого, РАФа, Саїда, Нахала, Кепа, Шуби, Махна. АТО з Жилою та Ніколаїчем осідлали «бобіка». До мого екіпажу ввійшли Марік, Ганс і Пікасо. Решта хлопців повилазили на броньований Камаз, який взявся возити Гуцул.
Вранці 26-го Кристал оголосив «построєніє».
Генерал ЗСУ, перед яким ми вишикувалися, розповів оперативну обстановку, повідомив, що підрозділам ЗСУ необхідна ротація, тому вони їдуть, а на аеропорту залишається підрозділ колишніх ВВ, а нині Нацгвардії та ми - зведений підрозділ бату «Дніпро-1». При цьому він додав, що Новоазовськ, «за наказом Президента» не повинен бути «зданий». Хитрун. Знімав з себе відповідальність… Кристал неоднозначно подивився кожному в очі і в його очах я бачив сарказм. Я не знаю й понині нашої точної кількості. Трохи 1-ї роти, з інших рот, трохи нас, 5-ї роти, купка добровольців, стояли і слухали той наказ. Аеропорт спорожнів. Вже через пару годин ми : Вожатий, я, Укроп, Мольфар, Роджер, пацани з іншої роти рили бліндажі та окопи в аеропорту і я маю надію, що зараз хлопцям, які там стоять, зручно та затишно.
Але біда не ходила одна. Крім того, що арта і броня йшла на захід, за Марік, ще й якось так раптом відкликали спецавтівки, - Камази, які нас возили. Фактично ми залишись без тяжкого озброєння, без броні, без оперативних машин, з парою Нісанів «Дніпра-1», УАЗом-«бобіком», «Нивою», Фольксвагеном-бусом та «копійкою», подарованими волонтерами. Кеп зі своїми гасав на власному авто, яке йому, разом з сім’єю вдалося вивезти з рідної Горлівки. Шуба теж ганяв на своєму Ланосі. Був ще «віджатий» у сепарського бату «Кальміус» перефарбований Роджером та пацанами броньований «Камаз». Поповнення було з Новоазовська. Мєнти, що приєдналися до нас в Новоазовську, Льоха з Віталіком, захопили з собою два службових «Ланоса», так що ми були геть мобільні. В аеропорту на Маріку нам видали бензину з армійських бочок і ми рушили.
На початку серпня Льошці «Махну», моєму сусіду по кубрику і побратиму, я подарував примірник моєї книжечки. Якось, ще в Сєдово, я глянув, що вона в нього відкрита (він тоді ще читав «25 перемог українського народу над російськими окупантами»). Глип, - а він читає одного вірша під назвою «Волі закланці», написаного в далекому 2010 році, бо розкрита була саме на цій сторінці :
Зарахуйте мене у повстанці
Чуєш, брате, - час вкотре прийшов, -
Йти під Крути, лізти у шанці
За Вітчизну боротися знов
Хрест кладу на божу ікону
Щоб востаннє зійтися в борні,
Дайте зброю, насипте патрони
І за ділом не стане моїм, -
А крім зброї – моє гостре слово
Що стріляє за правду, бо в нім
Біль за волю, за честь, сум за мову
Що одна у світі однім
Як стіна встанем спільною раттю
І відкрито підемо на герць
І згоріти чумі в цім багатті
Із палких українських сердець
Хай тремтять пани-комуністи
Від ходи наших тисячних лав
Патріотів-націоналістів
Хай би як там нас хто не назвав :
Хай ОУН, хай УПА, хай «бандери»
Воля й Правда нас всіх поєдна
МИ – НАРОД, «господа офицеры»!
І козацька в нас сила одна!
Ви забули, напевне, звитягу
Тих козацького роду синів
Честь і славу, любов і відвагу
Що кувалась в нещадній борні
На шляху із варяг та у греки
Споконвіку і дотепер.
Та дарма, - відлетіли лелеки
Тільки дух український не вмер
В москаля яничарів до згину
Козачків з побігеньок отих
Що готові продать Україну,
За своїх – і мертвих, й живих
Та лиш марні пусті сподівання
Не дамо розповзатися тлі
Буде бій. Сьогодні. Востаннє.
На моїй всестраждальній землі
Тож затямте, - ми волі закланці
І за неї поляжемо знов!
Зарахуйте мене у повстанці
Чуєш, брате, - час вкотре прийшов!
Так, ми були і є закланцями Волі. Волі для України і для її народу. Від зовнішнього та внутрішнього ворога. 26-го серпня ми поперли знову на Новоазовськ. Спереду бахкало та диміло. Пару груп подалися вперед. Ми ж займали сякі-такі позиції, з яких можна було вести спостереження і чекали, потихеньку рухаючись вперед. З боку Новоазовська ледве сунули пару машин з людьми у військовому. Ми вискочили на перехоплення, виявилося – то наші козачки, якийсь підрозділ добровольців, козацької варти. З ними раптом вибіг Кіт, якого ми загубили ще на Маріку в кінці липня. Здоров, друже. Як ти тут опинився? Потім, нема часу. Вони зайняли позиції біля нас. Лютік виявив неподалік покинутий баштан. Набрали кавунів, давай ласувати. Тут знову гепати почало.
Під час одного з обстрілів «Градів», коли ми з Давою, Льовкою мчали на позиції, Махно записав короткий сюжет на свій телефон, де трохи видно обстановку навколо : https://www.youtube.com/watch?v=CECv8qPx5zg.
Нас наздогнала група Кепа, хлопці розповіли, що від заправки, з якої вони щойно приїхали на розі стоїть ворожий танк. Командири стали міркувать. Зрозуміло було, що та пауза не надовго – вони просто не знали співвідношення сил і не хотіли ризикувати. Відповідно, має бути розвідка. Виставили пости, секрети, хлопці-водії полізли до своєї розжареної техніки, лагодить. Але без арти і броні, якої не було видно, нам довго не протриматись. Та святкової учти ворог не співатиме. Знов приїхали «миші» і донесли, що ворожа колона зупинилась після того, як її обстріляли наші, десь в районі Маркіного.
На фото : приблизно так виглядали обстріляні поля та блок-пости під Новоазовськом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2016
Так от. В Новоазовську не було ДНР. Від Азовського моря і до Амвросіївки вздовж кордону це була не окупована наша земля. 25-го серпня ворог тупо перейшов кордон з боку Росії і пішов на Новоазовськ. Чіткого наказу про подальші дії ми не отримали. Командування було в роздумах, хоча сто разів було ясно, хто з нами воює і як, - за цей час вже давно стало все зрозуміло. На нас пер москаль. Хай не на пряму, не своїми регулярними силами, але кадирівці, ряжені козачки та замальовані російські знаки на танках та іншій броні це виказували. Та й де в ДНР раптом взялося стільки техніки ще й після піврічних бойових дій, які для нас були в основному успішними? Чіткої лінії оборони не було, тому ми чекали удару з будь-якого напрямку. Розвідка докладала, що колона бронетехніки від російського кордону ближче до Донецька, вирушила в нашому напрямку. Біля Іловайська вже утворився «котел». Виднілася «перспективка» і нам бути відрізаними ворогом від Маріуполя по лінії Лужки-Тельманове-Володарське при потужному ударі.
То ж, 25-го серпня ми відступали. Вранці з кордону на Щербак та Маркіно повним ходом вломилася колона сепарів. Десь під Маркіним наша група Махна зайняла позиції на якійсь висотці на роздоріжжі роздовбаних шляхів. Всі інші групи розпорошилися по полям, контролювати пересування ворожих підрозділів. Спека стояла неймовірна, хоча було якось не до неї. Але техніка не витримувала, закипала. Все ламалось. Зараз, дивлячись по тєліку на нові зразки озброєння, я думаю – а де ж воно то всьо було раніше? Тоді, в розпал наших «сафарі» по степах Новоазовщини, у ЗСУшників закипів ГАЗ-66, став як вкопаний. Ми були на прикритті, і займали лінію оборони вздовж траси Новоазовськ – Маріуполь, яку лишати до відходу всієї техніки було просто не можна. Залягли в лісопосадці і чекали на ворога. Здалеку чутно були постріли та видно розриви ворожих мін. По того ГАЗона приїхав БРДМ, щоб відтягти його, але сам закипів. Екіпаж матюкався, потім під’їхав ще один, цього разу БТР, все перевантажили до нього, зачепили проклятий «бардачок» та потихеньку рушили.
Відходили «каскадом». Перша лінія оборони йшла за другу, друга – за третю і так далі. Це я знав ще з армії. Зрозуміло, що ворог не йтиме в повен зріст з автоматами наперевіс, як в радянському фільмі «Освобождєніє». Головне було утримувати головну дорогу – і важливі від неї розгалуження. За якимось селом, біля БТРа і хлопців ЗСУ ми спішились, розтягнулись по лісосмузі і залягли, чекаючи команди. Махно розклав причандалля до РПГ, я прикручував запали, подав готові заряди. Махно вставив заряд, клацнуло. Десь поряд були Джексон і як завжди веселий, Укроп. Далі займали позиції група Рафа, Пєсєц, Дімон з Бауною. Десь у полях попереду були групи Вожатого, Кепа, Саїда. Ми перевіряли б/к, ВОГи, запаси води. На дорозі, трохи осторонь, стояв той БРДМ, з нього щось парувало і диміло. Екіпаж щось намагався поремонтувати в 45-градусну спеку, хлопці лаялися і курили цигарку за цигаркою. Вдалині лупало, щось диміло. Лісосмуга проходила вздовж якогось хутора. Нас побачили люди, стали виходити, загавкав собака. Хтось з наших почав цикати, казати, щоб ішли назад, в двори, бо небезпечно. Якийсь дід почав розмовляти з водієм – цивільним. «Када вайна кончіца?». Його баба була україномовна і видно, патріотка, бо винесла нам сала та хліба, молока, питала, чим ще вгостить. Я з Махном та Джексоном одразу відмовлялись, а потім нічого, взяли трохи. Одразу було трохи стрьомно, бо був випадок з отруєною їжею на блокпосту на виїзді з Маріка. Але цього разу начебто все обійшлося. Трохи згодом з боку кордону здійнялася стрілянина, чути було, як гепає щось крупнокаліберне. Примчала розвідка. Хлопці пригнались десь аж з-під Тельманового. Бачили сильну колону сепарів. Група Вожатого погнала в ту сторону. ЗСУшники нарешті підчепили клятий «бардак» до БТРа та поволочили його в сторону Маріка. Ми трохи пройшли вперед на більш вигідні позиції і залягли на пагорбку. Руху ніякого не було. Око «замилилось» від постійного вдивляння в бінокль. Тому передавали його один одному для спостереження. Надійшла команда по телефону відходити в бік Новоазовська, де вже займали позиції деякі наші групи. Траса так і була пуста, де-не-де проїжджала якась цивільна автівка. Тут Махно каже, що за кущами в лісосмузі мало не навпроти нас, трохи лівіше, якась група озброєних людей, спостерігає за нами в бінокль. Точно, дав бінокля Укропу, Яріку, потім мені. Двоє у військовій формі, здається в «натівках» стояли біля «Газелі», замаскованої трохи осторонь, без наших впізнавальних жовтих повязок. Ми точно знали, що там наших не має бути. Зняли запобіжники, відстань була метрів триста-чотириста. Махно взяв гранатомета, Укроп заряджав ВОГа. Хтось збоку не втримався і лупанув пару «одиночних» по бусіку. Укроп дивися в бінокль і коментував. Ті побігли до буса і повскакували в нього, а один почав наводити в нашу сторону щось схоже на СВД. Сепари! Ми дали залп, Махно схопив гранатомета і майже не цілячись влупив у їхню сторону. Укроп дав з ВОГа, а потім ще. Щось не долетіло, але після вибухів, автівка рухалась якось боком і щезла з поля зору за сусідньою посадкою. Джексон схопився їх наздоганяти, але Укроп осмикнув його : «Ти ж не знаєш, скільки їх ще там. То розвідка.». Ми ще трохи полежали на своїх позиціях, трохи змістившись вправо, тамуючи азарт. З нашої висотки над трасою було видно все, як на долоні. Здалеку щось диміло. Під вечір трохи оговтались. Наші командири дали команду їхати на Марік для перегрупування, поповнення запасів та приготування до глибокої оборони.
Прес-центр АТО, тоді нарешті, видавив :
"Дві ночі поспіль з російської території обстрілювали нашу прикордонну заставу у Новоазовському районі Донецької області. В результаті застава знищена повністю, є вбиті та поранені серед прикордонників і добровольців з батальйону "Дніпро-1". Очевидно, російські окупанти готують наступ на Маріуполь і Приазов'я в цілому". «26 та 27 серпня позиції сил АТО в районі Новоазовська були обстріляні з установок залпового вогню «Град».
Про це повідомив речник РНБО Андрій Лисенко.
«Помічено, що під час вибухів їх снарядів виділялася невідома речовина, яка викликала сльозогінність. За попереднім аналізом, це може бути наслідком згоряння застарілого твердого ракетного палива, яке використовується у 220 мм реактивних некерованих снарядах», - повідомив він.
«За наявним маркуванням встановлено, що вказані снаряди – 9 М 27, перебувають на озброєнні Збройних сил РФ. Це додатково підтверджується даними класифікатора Головного ракетно-артилерійського управління Міністерства оборони РФ», - наголосив Лисенко.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2016
Кров холоне від думки, що нас просто здали під Новоазовськом, замОвчали і продовжують тихо так замовчувати факт переходу москалів через кордон і здачу наших позицій під Новоазовськом. Тому що це вже не АТО, це вже війна. Наші правителі зас.яли. І вибрали зраду. Як і під Іловайськом. Як потім і з ДАПом. Як потім під Дебальцево. Добрі люди пам’ятають - в червні- липні наші позиції були оптимально вигідні. ДНР и ЛНР були в оточенні, як ніколи. Ще трохи і перемога. Але…ПЄРЄМіРіЄ, б….. Потім - Іловайськ і сотні смертей. Але з того боку під Новоазовськом, звідки зайшли ряжені під ополченців ДНР ростовські козачки, кадирівці та росіяни НЕ БУЛО ДНР. Там був РОСІЙСЬКИЙ КОРДОН. Обстріли застав з боку того кордону почались з липня. Спочатку нечасті, а потім частіші, не дивлячись на ПЄРЄМіРіЄ та наявність мирного населення, яке купалось, загорало та відпочивало з дітьми на березі Азовського моря. З початку серпня ті тварюки вже не соромлячись гатили по нашим блокпостам регулярно. Сепари часто заходили на нашу територію до 500-1000 м і палили з мінометів та систем залпового вогню (СЗВ). Наводчики – місцеві «добродії», митники - наполовину зрадники, були такі і серед погранцов. З народних прикмет – якщо митники на пункті «Новоазовськ» одягли бронежилети та перейшли на ТУ сторону – чекай обстрілу. Ми мовчали. «Ніззя». Спровокуємо конфлікт. Типу його ще не було… Потім тварі вже не соромились зовсім і тупо довбали наші позиції зі свого боку.
Недавно, у листопаді 2015 року я гуляв з дітьми по Хрещатику та околицях, саме був Хеловін. Якісь дурні з якогось кафе біля "Київської перепічки" поклали макет людини з відірваною головою, заляпали то імітацією крові... Не знаю, мені прикро від того, що вони роблять. В моїх очах чомусь постає розстріляна Небесна Сотня, загиблі хлопці нашої роти, нашого бату і взагалі всі герої, які полягли за нашу свободу. Не розумію я такого свята. Особливо зараз.
Перші «200-ті», яких я бачив тут на власні очі, були 21-22 серпня. Під час обстрілу один перебував на спостережній вишці і не встиг злізти, іншого накрило вже через хвилин двадцять. Їх везли через наш блокпост. Підбігли хлопці, щоб впізнати своїх, відкрили кузов, залитий кров’ю і я побачив два тіла, накритих брезентом. Відкинули брезент, підійшли, знявши каски. За час праці слідчим я бачив багато всього. Але цього разу серце стиснуло неймовірно. Це вже давно було не АТО. Це була війна. Ми розуміли це і раніше, але тепер довелося переконатися на власні очі.
23-го вранці помчали на лінію кордону. В п’ять годин ранку. Ті вже гатили. Цього разу з мінометів, так ліниво. Міни перелітали через нас і гепались десь за кілометр. В тій стороні диміло і горіло. Ми прочесали соняшникове поле, квадрат за квадратом, розбилися на групи і поперли. Тоді було контужено Сантіка з розвідки. Вони попали під обстріл. Нас якось небо милувало. Завдання тоді поставлене було стежити за можливим пересуванням противника, при нагоді - знищувати дрібні загони і ДРГ. День ми під обстрілом гасали по полях, одного разу вичисливши таки наводчика, але відстань була з кілометра півтора і він нас теж помітив. Мчали за ним вздовж густої лісосмуги. Біля розваленої ферми якийсь дід з бабою пасли кіз і овець, як ні в чому не бувало. Підбігли, перевірили, обшукали : «Нічого не робимо, пасемо кіз», «не бачили нічого», твою ма...ь. Їдемо далі, наштовхнулись на покинутий роздовбаний автомобіль. Обережно обдивились, знов далі, до кордону. Втік, гад сепарський, або заліг десь. Ще трохи вистежували по полях, але марно. Знову почало гепати, цього разу інтенсивніше. На тимчасовій позиції зустріли всіх і взнали за Сантіка і його групу. Живі і то слава Богу.
А в Дніпрі по лікарнях та шпиталях вже «валялися» з різними ступенями поранення наші хлопці з Пєсок : Макс Попов, Сьомий, Гена Савченко, Толя Митник, Іванича прихватило, пізніше - Мишка Майстренка, Юрка Синичку (Хорват)…
24 серпня я з розвідкою, Бауною та Дімоном виїхали в сторону кордону. Пацани сиділи кузові і дивилися по боках. Я вів машину. По дорозі скрізь було видно сліди обстрілів : воронки від «градів» та мін, спалені поля та обгорілі дерева. Я збавив хід, авто повільно зменшувало відстань до КПП «Новоазовськ». Ніякого життя. Ще ближче нам відкрилася моторошна картина. Скрізь: на полі, вздовж дороги, поряд з обгорілими деревами, між воронками від мін, як в страшному кіно про колишню війну, валялися розкидані людські речі, стояли покинуті автівки, бігали залишені домашні тварини. Хлопці в бінокль розглядали навколо, оглядали КП. За ним через зелені насадження видно було якийсь слабкий рух. Я не мав сумніву, що ми були тоді «на мушці» у БТРа, який стояв за тими кущами, метрів 500 від нас, на території країни-ворога. Дімон дав бінокля і я глипнув туди. Бауна : «Вот би пальнуть по нім…». Хлопці бравували, не хотіли їхати. Кажу – він нас скосить, як снопи за дві секунди. А самому теж так пальнуть хотілося. Ледве знялися, аж зуб кришився…
25 і 26.08.2014 року москалі зранку в наглу перейшли наш державний кордон. Танки, БТР, жива сила. На броні – погано замальовані номерні знаки ЗС РФ. В липні півбату «Дніпро-1» пішли під Іловайськ, частина 5 роти - на Піски, частина - під Новоазовськ. Під час Іловайського «котла» нашим зверху була дана команда відходити від Пісок. Вони відмовились. Іванич, наш ротний, залишив 5 роту на позиціях Пісків і «Республіки міст». І залишився з хлопцями. Там був надійний плацдарм і прикриття аеропорту, за який відважно боролись «кіборги» і наші хлопці. А якби вони тоді не ослухались і відійшли ??? Там залишались стояти до останнього зведений підрозділ 5 роти «Дніпро-1», підрозділ «Правого сектору» на чолі з Ярошем і ще декілька підрозділів ЗСУ. Вони герої. Кіборги. Ще донедавна вони разом з ЗСУшниками продовжували утримувати цей надійний і потрібний плацдарм, адже від Пісок до Донецька – з пару кілометрів.
А що ж Новоазовськ? Перед початком прориву там залишались підрозділ 5 роти з групою «Старого» полку «Дніпро-1», невеликого загону прикордонників, які не зрадили батьківщину, вінницька «9-ка» з одним АГСом, РПГ і стрілецькою зброєю. Напередодні «броня» і пушкарі відійшли на Маріуполь, а хто і далі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2016
Цілий місяць ми патрулювали вздовж кордону майже під обстрілами. Старались не попадати, але трохи було. На дорогах виставляли мобільні блок-пости, перевіряючи підозрілі автівки, яких було до біса. Через блокпости їхати було стрьомно, особливо вночі, а їх ми минали постійно. Звичайно, тримали зв'язок з 9-кою та ЗСУшниками. Патрулюючи, ми кожного разу їхали через наші блокпости на яких розвіювалися наші рідні жовто-блакитні прапори. По темному треба було гасити фари і підїжджати до знаку «СТОП» на аварійках, доки не підійде хтось з наших постових за паролем. Але казуси були. Одного разу нас таки чуть не обстріляли, бо я не зовсім вчасно вимкнув світло. Цього разу черга була в повітря. Мабуть за прикладом ЗСУшників після того і я став палить у повітря при виникнені нестандартних ситуацій, а їх було – дай Боже. Заспокоює нерви, скажу я вам і дає відчуття впевненості.
23 серпня під Обривом під час обстрілу контузило Сантіка. Поряд з ним впала міна, коли ми рейдували вздовж кордону. Падлюки стріляли потужно, бо «вітали» з Днем Незалежності. «Фігачили» по нас, починаючи з четвертої ранку і до полудня. Міни і «гради» перелітали вище, у нас над головами на відстань 1-3 кілометрів, але інколи залітало і зовсім близенько.
Після обстрілів, поля, скошені і не скошені, палали, стояли в диму і заграва відбивалась вночі у вечірньому небі. Згорілі дерева в придорожніх посадках часто падали прямо на дорогу і лежали мовчазні, як німе нагадування людської жорстокості, розкинувши рештки своїх крон та гілок, як мертві руки. Блокпости і дорога поблизу них були вщент обстріляні, і під час патрулів, особливо нічних ми обережно об’їжджали воронки, і ями від розривів. Одного разу підгоріле дерево впало мало не наш пікап. Тоді довелось обшукати підозрілу машину, яка їхала в напрямку кордону і не зупинилась на нашу вимогу. Непевний народ масово втікав до Росії зі своїм скарбом. Мужики часто казали, що «нема роботи, їдемо на заробітки». Якось зупинили цілий автобус, обшукали. Прямих доказів нема, з планшетів і мобільніків фотофайли стерті. Ну що ти їм пред’явиш? Потім ці «роботяги» по нас і стріляли.
Коли не було обстрілів, у вільний час ми рили бліндажі та окопи, облаштовували позиції на випадок можливого наступу та штурму. Вожатий керував процесом і за тиждень ми мали кілька міцних бліндажів, перекритих бетонними плитами, мали тактично розташовані окопчики. Я збудував собі таку-сяку «фортифікаційну споруду» з будматеріалів, обклав мішками з піском.
Хлопці вдень додатково тренувались під керівництвом Богдана, проводили тактичні заняття, а «миші» замінували підступи до наших позицій. Командири налагодили харчування в їдальні одного з будинків відпочинку, яких тут, на азовському узбережжі, було до біса. Ми їм – волонтерські : картоплю, капусту, хліб, тушонку та інший харч, що були в запасі, а вони нам готували обіди. Я дивувався, що народ собі відпочивав по санаторіях навколо так, ніби й не було війни. Днями пляжі ломилися від відпочиваючих, а по вечорах гриміли дискотеки і нам з постів було чутно російську попсу, яка волала з гучних динаміків. Це, в основному були «бєжєнци» з Донбасу та Луганщини, які пропивали ті пособія, які держава їм по своїй програмі вже нараховувала через місцеві бюджети. Майже всі будинки відпочинку були забиті цими «нещасними». Хоча знав і нормальних. Якось на заправці познайомився випадково з жіночкою з Макеєвки. Працювала заправщиком, а чоловік – в автомайстерні, переїхали сюди і не сіли, склавши руки, а знайшли роботу, працювали, бо троє дітей на руках. Вона розповіла, як батько її змусив поїхати, залишившись сам, як вирішив знищити пасіку, від якої жили, щоб не дісталась сепарам, як не хотів полишати майно та рідну українську землю, бо не вважав її належною до якоїсь там «ДНР».
Наша група Кепа : я, Тор, Льова, Мольфар, а пізніше Махно патрулювала в основному вночі. Вивчили маршрут, місцевість і назви сіл та населених пунктів : Рози Люксембург, Шевченкове, Українське, Маркіне…На Розі, на якомусь повороті постійно стояла прив’язана коняка (якийсь дурень-господар її там прив’язував до стовпа) і вночі ми мало не врізАлись в неї, бо вона виходила на дорогу, як мара. Там же Мольфар знайшов кошенятко, яке забрали з собою і назвали Роза. Пізніше на Безіменому таки Мольфар знайшов і цуцика, тож завдяки Мольфарчику мали звіринець і возилися з ним хто як міг. З позивним собачки забарились визначитись остаточно і її називав хто як хотів. На чатах в «располазі» у нас вже був напіввівчар Майор, який одразу суворо поставився до молодших за званням і віком, але потім вже грався з ними як з дітьми.
Сепари нас боялись, однозначно. Місцева міліція, яка була майже не при ділах, за кожну дрібничку шукала підрозділ «Дніпро-1». Як я розумію, вони не хотіли в очах своїх однодумців виглядати «каратєлямі». А однодумців було вдосталь. І вони були далеко не ангелами. В одному з сіл, здається, Шевченко, сепарами заправляв не хто інший, як місцевий піп. Він катував людей в погребі, мали факти. Здійснили рейд. При обшуку хлопці знайшли цілу колекцію холодної зброї та дві здоровенні замашні довбні, майже по метру кожна, спеціально вистругані з якогось дерева. Цікаво, навіщо? Святити прихожан? Інформатори в них таки були, тому що кат встиг вислизнути. Хоча, майже всіх сепарів, яких наші хлопці здавали куди слід, відпускали чи не наступного дня. Ось така казочка, малята.
На мобільних блокпостах з нами чергували макеєвські ДАІшники, яких перевели в місцеву ДАІ – дядьки з солідними пузами, що вивалювались у них з-під бронежилетів, які на них не застібались. Хлопці гомоніли, що потім більшість з них залишилась в Новоазовську, у сепарів.
В располазі по черзі ми заступали в караул. На даху недобудованого будинку був спостережний пункт, - всі підходи до нашої «располаги» видно було, як на долоні. В нічному небі часто пролітали супутники, пролітали й ворожі безпілотники, дрони і я про себе матюкався, тому що треба було дотримуватися режиму тиші в «рідній оселі», а воно ж літало не просто так. Щоб вранці коригувати і знову бахкати по наших. На морі світили далекими вогниками пароми, пароплави, в бінокль можна було побачити їх трохи ближче. Вони йшли в сторону Таганрога і Єйська, в якому я колись служив при «совку». В Єйську, до речі жив Іван Максимович Піддубний, могутній велетень, борець з України. Там стоїть йому пам’ятник.
Під час якогось з чергувань ми під’їхали до кіоску, в якому продавали пиріжки та шаурму. Нас тут же з цікавістю обступили дітлахи. Запам’ятався один хлопчик-сирота, як він сказав, Льоха, 11-12 років, просив щоб допомогти поступити в військове училище. Казав – батька нема, мати десь в мандрах. Хочуть більше знати про Україну і гарно вчити мову. Нормальні діти. Мольфарчик почав з ними мимохідь проводити урок військово-патріотичного виховання. Фото на пам'ять, пару гільз на згадку і ми поїхали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2016
20-го липня я їхав у короткотермінову відпустку. Трохи не встиг до дня народження сина. Але добре хоч так. Ніхто з нас тоді не знав, що зовсім скоро в відпустку вирватись буде неможливо. До Дніпра їхав автобусом через запорізькі та дніпропетровські запилені села з зовнішньою рекламою пиріжкових та кафе російською. Трохи коробило, аж поки в якомусь селищі не побачив величезний плакат на найбільшому будинку «Дніпропетровськ, Запоріжжя - Україна!». Далі – потягом. Київ байдуже зустрів роззявленою пащею метро, монотонністю і зовсім цивільним життям. В одному з вагонів «підземки» випадково натрапив на побратима з Майдану в камуфляжі – Саню Моїсеєнка, «Одесу». Мовчазний. Щойно з якогось полігону. Обмінялись телефонами. Трохи згадали. Обнялись і я вийшов на «Нивках». Чи живий, братіку?
Відпустка пролетіла, як один день. Цивільне життя навкруги трохи дратувало, якась не та була картинка, бо уявляв все в протитанкових «їжаках» та ровах. Все було якось надто цивільно та гламурненько. Країна повинна жити війною, якщо йде війна. А вона йшла по справжньому. Повернувся в напівпустий аеропорт, переночувавши у Ганса вдома. Нас нагодувала мама Гансика і вклала спати на дивані, біля якого стояв його туристичний вєлік. Все розпитувала про мене, про моїх рідних.
Повернення з відпустки далося взнаки. Виявляється, половина роти лупанула в сторону Донецька. Перша і друга роти подалися під Іловайськ. Техніки поменшало. За нашою п’ятою ротою з тих пір, завдяки Іваничу та хлопцям вже остаточно закріпилась назва «Донецьк». Ще в Дніпрі-місті виявилося, що основна маса народу роти складається з донецьких, луганських хлопців-патріотів, які рвалися звільнити свою землю від окупантів та сепарського лайна. Частина наших вирушила в рейд на Авдєевку і Пєски разом з Іваничем. Решта залишилась, але не надовго. В цей час продовжували нести чергування на блокпостах навкруг Маріка. Було тривожно, хоча віра в швидку перемогу зміцнювалась. Ми дивились донесення з АТО, бачили карти, аналізували обстановку. Ще трохи. В кільці Донецьк і Луганськ. На «гражданці» діставали запитанням «Ну, як ТАМ? Коли війна закінчиться?». Питайте у ГенШтабу. І у Президента. Питайте голосно.
* * * * * * *
Хочете – вірте, хочете – ні, незадовго до Майдану і до війни, – приблизно за рік-півтора якось почалася мені снитися армія. Причому уві сні я знав, що я там вже був, служив і це якась наступна, вимушена чи то пак, додаткова служба. Мабуть, щось відчутно було на душі…
Початок серпня. Десь в цей час нас з Кепом, Льовкою, Мольфаром відправили в «Днєпр» за б/к і ми гайнули на Кепа автівці. Їхали весело. Вже коли під’їжджали до Запоріжжя, назустріч нам, в сторону Донецька їхали колони нашої техніки, часто під національними прапорами. Від цього раділа душа і Кеп постійно сигналив, а ми радо махали у відкриті вікна руками як дурні, кричали «Слава Україні!» і хіба що не палили з пістолетів у повітря. Нам відповідали, хлопці віталися хто як міг, теж нам махали, вигукували «Героям слава!». Ми вірили в близьку перемогу. Якщо поглянути на карту тих днів з середини і до двадцятих чисел серпня, то від ДНР та ЛНР залишалася купка території. Ще разочок притиснути….
Розвідку Іванич ласкаво називав «мишами». Не знаю, чому. Там зібрались відчайдухи, які знали снайперську і саперську справу, дехто з них зараз партизанить в підрозділі «Т». Вони були з нами і в Сєдово.
* * * * * * *
Сєдово. Мало хто знає, що назва цього містечка походить від прізвища відомого мореплавця, як ми вчили «русского», полярного дослідника, гідрографа Георгія Яковича Сєдова - організатора експедиції до Північного полюса на початку двадцятого століття. Виявляється, він наш земляк, з України. Там і музей є. Але відвідати його якось не довелося.
Регулярні обстріли зі сторони москалів почалися з двадцятих чисел серпня. Трохи раніше, в липні-серпні, тихенько так кралися з допомогою зрадників, заїжджали на машинах на нашу територію вглиб з облаштованими міні-установками, а потім і справжніми стаціонарними махинами до 1-3 км і сипали «градами». В основному по урочищу «Коні», блокпосту в бік кордону на КП «Новоазовськ», по наших позиціях та прикордонній заставі, з нашої ж території. Бо який же там кордон ? Трохи символічної «колючки» біля моря, а решта – сміх і гріх… Ми ж звикли, що добрий сусіда – милий брат, який і дупу не наставить в наш бік, не те, що встрілить. То й нема там вздовж кордону нічого, навіть колючки. Тільки стовпчики стоять на відстані кілометру один від одного з написом «25 км державного кордону». Або 26-й. Але таблички були нові, красиві. Хлопці з погранцями якось знайшли бульдозера, взяли й переорали трохи, коли не стріляли, зробили рів. Стало на душі трохи легше – танк пройде, звичайно, але повозиться який час. З БТРом їм трохи складніше буде, особливо в дощ. На початку вересня по тєліку потім якраз показували, що Яценюк кордон будує. Так що, в побудові кордону Сенею є і вклад наших хлопців-прикордонників.
(http://dt.ua/UKRAINE/yacenyuk-hoche-pobuduvati-stinu-na-kordoni-z-rosiyeyu-150051_.html)
Якось, в двадцятих числах серпня, саме перед вторгненням кацапсько-сепарських військ, після числених переходів без нормального відпочинку, спали ми покотом після тяжкого чергування в располазі на Сєдово. Десь перед північчю зірвалися всі і поїхали на виїзд. А ми з Яріком щось не прокинулись – міцно я так не спав давно. Мабуть постійна напруга і нічні виїзди далися взнаки. Через хвилю я таки розчухався, встав і не розумію, де всі. Думаю, - от зараза, - ніхто ж і не розбудив толком. Ну, через спеку, спав у трусах. Дивлюсь, Ярік спить так само. Хапаю ПМа і нумо його будити. Той прокинувся, схопився. Кажу, що самі лишились, нема нікого. Коли чую внизу, на другому поверсі, хтось таки є. Ну, думаю, сепари. Ярік бере свого ПМа і ми крадемося босяка донизу. Тоді думав, - будь що буде, якщо сепари, то хоч одненького на той світ відправлю перед тим, як мене з цього світу зживуть.
Ну, підкралися, чуємо розмова. Я так «рівень понизив», як вчив нас Таксист, напівсидячи виглянув. Дивлюся – наша розвідка : Міхо, Борода, Дава з Бобром вечеряють тушонкою і сухпаєм, стіл так кільцем оточили, в повній амуніції. Бобер побачив мене, схаменувся, наставив «Ксюху», потім впізнав і давай з нас сміятися. Тоді сперечалися хто б в кого раніше стрельнув. По хвилі вже дізналися, що була тривога і всі зірвалися на заздалегідь підготовлені для передислокації позиції. А ми проспали, бо погано нас будили. Ще один урок затямив – спати одягнутому, будь-що. Після цього, звичайно, вже не давали собі розслаблятись. Зібралися нашвидкоруч і хлопці забрали нас до своїх.
Блок-пост з Сєдово в сторону Маркіно, Щербака і прикордонного КПП «Новоазовськ» називали «Коні». Там було багато наших. Перехрестя доріг якраз, блокпост необхідний. Але і місцина була видна, з обеліском воїнам другої світової в центрі на кільці. Тому сепари їх постійно і «довбали» з «градів», а пізніше - зі всього чого можна. Зло брало, що не можна було стріляти на ту сторону у відповідь. Земля і дорога «Коней» були вщент пориті воронками від «градів». Все поле навкруг теж було продірявлене, воронки димились, тліли згорілі дерева та кущі. Хлопці зарились в землю як кроти. Коли ми з Дімоном і з Бауною були в розвідці перед самим заходом братів-москалів, купка хлопців на «Конях» ще стояла на позиціях роздовбаного блокпосту серед всілякого мотлоху : згорілих машин, якоїсь техніки та обгорілих дерев. А стріляли по них пристрілочно, по квадратах. Видно коректувальника одразу у ворогів не було. Але вони й так вивчили вже ті позиції нанівець і лупили щодня з 4-5 ранку і до 10.00 - 12.00 годин дня. Патрулюючи, ми намагались не попасти під годину обстрілу, десь о 3-й годині ночі старались віддалитись від таких точок. Але хіба вгадаєш? Якось хлопці засиділись на перекурі з ЗСУшниками на Конях, гомоніли, я з Льовчиком дрімали у кузові «Нісана». Небо було таке гарне і зоряне, що захоплювало дух. Тор з Кепом, доволі набалакавшись, вийшли та щось посперечавшись, нарешті сіли. Ми виїхали в сторону Новоазовська. Проїхавши хвилин п’ять, я відчув, як мене штурхнув Льова :
- Кажись з граніци била вспишка…, - почав тарабанити Кепу, щоби той піддав газку.
- Шо?
- Та вспишка била, газуй бистрей, а то попадьом в п….рєз!
Кеп нажав на педалі і ми покотилися чимдуж. Позаду нас, прямо там, де щойно гомоніли хлопці, десь за кілометр-півтора почало рватися і бахкати, аж іскри сипались.
- Бл…ь, хлопци хоть увідєлі? - лаявся Кеп через відкрите вікно і додавав газку. Ми мчали з шаленою швидкістю в темний Новоазовськ. Десь ще за пару кілометрів зупинились віддихатись. Позаду все горіло. Кеп дзвонив комусь з хлопців ЗСУшників, чи живі. Кажу – хто там зараз щось почує? Живі. Слава Богу.
В ці деньки до нас завітали якісь кореспонденти і зняли сюжет :
https://www.youtube.com/watch?v=DPOr5BxR3SY, де хлопці розповіли трохи про себе і як потрапили на цю війну.
* * * * * * *
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678968
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016
Блокпости на Маріуполі… Я вже й не пам’ятаю назву деяких. Та й умовні номери весь час міняли. Були стаціонарні, були пересувні, влаштовували мобільні. Ми побували на багатьох. До речі, місцева сепарська п’ята колона разів декілька труїла хлопців на блокпостах, підсовуючи отруєну їжу на блок-посту на виїзді з Маріка. Чули від інших, що й на деяких інших блокпостах теж таке траплялось.
Якось, на черговому виїзді на блокпости, разом з Писарем, Котом та Фізруком зайняли місцину попереду блокпоста в засідці - по-військовому, - в секреті. Вирішили розбитися на дві групи по обидві сторони дороги на під’їзді до Маріка, щоб при нагоді влупити з двох сторін. З б/к (боєкомплект) були : по парі Ф-1, по парі РГД, по чотири «ріжка», двадцять зарядів до підствольників - ВОГів і по ПМ в кожного з двома обоймами, не враховуючи бойової сокири Кота і моїх трьох метальних ножів. Наші та ЗСУ-шники були приблизно в кілометрах трьох від нас на блок-посту.
Вивчивши місцевість, ми засіли, а вірніше - залягли в якимусь очереті та кущах понад дорогою в низині. Перегукнулися по рації з колегами і нічичирк. Стемніло. Писар і Кіт поповзли на свої позиції. Ми ж домовились пантрувати по черзі. Я веду спостереження, а Фізручище «бодрствує», а потім навпаки. Фізрук, 25-літнй мрійник і романтик з Дніпропетровщини, який часто жартома ділився зі мною, півстолітнім дядьком, своїми походеньками, одразу взявся за телефона і нумо переписуватися з дівками. В засаді. Щоб не світити, вкрився бушлатом чи чим там і тихо «есемесив». Ладно, думаю, – хай вже грається, - аби толк був. Було відносно тихо. Розвідка мовчала. Де-не-де проїжджала машина, пару раз щось гепнуло. Раптом мій товариш мало не зіскочив на ноги, зашарудів, почав швидко відповзати від місця де була наша засідка.
- Ги...до...та!, - прошепотів мені з такою відразою, що я забув де ми і мало не почав кричати, що сталося. Потім зацитькав його і через паузу, врешті решт від нього взнав, що ми лежали в самісінькому епіцентрі колонії…слимаків.
- Та я – що? Я б і лежав, якби знав, що вони в штани не полізуть…, - весь одяг мій і побратима був у слизняках і білих мокрих доріжках від їх подорожей по нашому вбранні. Прийшлося міняти дислокацію. Тихо і непомітно. Але собі я затямив, що позицію завжди треба готувати ретельно. З мурахами було б складніше. Так і досиділи до ранку, коли-не-коли перегукуючись з товаришами. Кіт «пронявкав» перед самим ранком. Ми прокрались до нього і він повідомив, що в посадці біля нас якийсь рух. Вскинулись і зайняли фронтальну позицію, лицем до ворога вздовж дороги, дали знати на блокпост. Писар готував ВОГи. Наші АКМ і так були вже «пересмикнуті», лише зняли з запобіжників і вдивлялися до болю в очах вперед. Кіт прошептав щось про Карлівку і про те, як він «дасть просратись» за загиблих товаришів, а потім прошарудів мимо, на розвідку. Але не склалося поквитатись того разу. То були собаки-безхатченки. Тьху ти… Хоча з ВОГів пару раз тоді по посадці ми «зарядили», попередивши своїх – краще «перебдєть».
* * * * * * *
Читач, напевне думає, що я буду весь час розповідати про жахи війни, перестрілки, обстріли. Було й таке. Але хочеться написати і про наше просте життя, невимушено і натурально, бо яким би ти солдатом себе не відчував, яким би «рембо» ти не був, на цьому світі є прості земні речі, без яких – ніяк.
* * * * * * *
Якось в середині липня завітав до нас в аеропорт Тарас Компаніченко – наш український сучасний кобзар, лірник та лідер гурту «Хорея Козацька», автор багатьох пісень. Було приємно, що нас не забувають. Я з хлопцями : Графом, Синичкою, Алабаєм, Яріком та іншими тоді якраз їздили в місто у звільнення. В «Сіті-центрі» ще тоді здибалися з командиром «Азову» Білецьким, який мене хотів перевірити на касі, бо я в цивільному був і видався йому підозрілим. Ну, буває. Респект. Під вечір всі хлопці повсідалися півколом з фасадного входу в аеропорт. Кобзарі розклали свою нехитру апаратуру, налаштували. І полилася пісня. Сумна, тягуча, козацька. Наче могутня ріка, лилася вона у вечірньому густому повітрі Азовщини, нагадуючи цій землі про її істинне коріння… А потім відбулася презентація книги Юрія Коваля «Отаман Зелений», про «чорних запорожців» Холодного Яру. Книжки з задоволенням нам роздав кобзар. Дякую Тарасу та його друзям, дякую автору книги за пам\'ять про славних земляків. Книгу я подарував своєму сину. Наші діти повинні знати свою історію, історію багатовікової боротьби за вільну Україну.
Блокпости, патрулювання вздовж кордону і регулярні виїзди по тривозі – так пройшов майже весь липень. Кожного дня наша машина гналась по Маріуполю, вивозячи нас пости навколо міста. За пару днів до кінця липня пацанів з іншої роти обстріляла ворожа ДРГ з моря. Вперше я побачив в кузові їх машини реальні отвори від куль. Потім таких дірок вже надивились і в Маріку, і в Сєдово, і під Новоазовськом. Не забуду геть прошиту кулями машину Сантіка після їх прориву через сепарський блокпост.
* * * * * * * *
Ба-бах. Як завжди – хтось кинув петарду. Молодь бавиться. Я здригаюсь. Вже ніби й довгенько так на «гражданці», але здригаюсь….
У липні 2014-го ми з Гришею Антеєм сиділи в окопчику на Виноградному на підступах до Маріуполя і розмовляли про нашу амуніцію. Антей - людина творча. Коваль, майстер на всі руки, просто добра і щира людина. Говорили, як краще удосконалити зброю, розбирали всілякі хитрощі з вузликами і ділилися своїм солдатським харчем. Позиція була невигідна, блокпост і позиції були в низовині і доводилось весь час перемовлятися з розвідкою, яка вела спостереження з висотки за селом. Прибігли хлопці, ЗСУ-шники і розповіли про якийсь підозрілий рух на занедбаній, покинутій фермі неподалік – у них був тепловізор. Група Сокола тихенько направилася туди. Ми завмерли на облаштованій лінії оборони в очікуванні нападу. Тоді, крім іншого, нашим завданням було виявляти диверсійні групи (ДРГ) ворога. З кінця червня почастішали обстріли позицій в районі Сєдово, Обрива і Холодного з боку росіян. Декілька разів обстрілювали прикордонників, напади на їх заставу. Були вбиті і поранені. Прєсняков Володимир, Семеновський Олег, Ковальов Олександр, Циганков Олексій назавжди залишаться на своїй заставі, виконуючи свій обов’язок перед Батьківщиною. Так що вороги могли бути і тут. І напевне, були. Серед ніби-то своїх. Багато місцевих сепарів були коригувальниками, провідниками і просто вояками на стороні ворога. Блокпост завмер. Пару годин здавались вічністю. Долоні липли, очі заливав холодний піт. Я не герой. Але треба. ТРЕБА. Зараз я тримаю АКМ без тремтіння в руках. Тоді вони тремтіли. Скоріш від перенапруги. Умовний сигнал. Свої. Повернулися. Все гаразд. До ранку ще трохи вдалося по черзі подрімати, хоча Антей не влазив в окопчик – його два метри не поміщались і він лежав з зігнутими колінами. Свіжа земля сипалася на наші каремати на дні нашого укриття, грудки трохи давили боки, але ми раділи, що хоч не йшов дощ.
З Антеєм ми ще пару разів попадали в кумедні ситуації. На виїзді з Маріуполя в сторону Новоазовська і Таганрога є головний блокпост. Саме туди якось приїхали ми на чергування та патруль. Давненько там не були – чергували на інших блокпостах, їздили в патруль. То й не знали, що там наш міномет стоїть прихований, «120-ка». Ну і лупили з нього хлопці вночі освітлювальними зарядами, з періодичністю там в який час. Коли ми змінились, а міняли нас Скеля і Фізрук, ще було трохи видно, залізли з Антеєм в бліндаж з бетонних блоків, перекритих колодами та брезентом, «бодрствувать». На посту жив собі пес, Намет його звали хлопці, кудлатий такий, але добрий. Він весь час ховався на ніч у когось з хлопців по окопах та бліндажах. Цього разу він тулився до нас. Ще було не зовсім холодно, Намет сидів на вході в бліндаж. Ну, а ми патякали про те, про се, про свої військово-цивільні справи, трохи розслабились. Ну, тут як гепне. Я прожогом схопився на ноги, Антей теж, не зважаючи на свій майже двометровий зріст. Давай бігти на свої позиції. А Намет з переляку в бліндаж біжить. Десь там і наткнулись – я на Намета, він – на мене, а Антей – на нас обох. Попадали. Намет вищить, ховає голову і сам ховається, зажатий весь, побіг десь в самий дальній кут і там забився. Ми вискочили нарешті. Потім реготали, коли доперли, що до чого. Гепало всю ніч – хлопці раз-по-раз освітлювали місцевість. Згодом ми звикли. Ось так потихеньку і звикали до звуків війни : до пострілів, до вибухів і розривів, поступово віддаляючись від простого земного життя.
Антея, чи Блека, як потім перейменували його хлопці на Пєсках, не стало в самому кінці липня 2015-го.
https://mobile.facebook.com/1485326845082813/photos/a.1510643419217822.1073741829.1485326845082813/1617283488553814/?type=1&p=160
Міна обірвала його земне існування. Григорій Матяш. 27 років, хлопець з Прилук, останні роки жив на Оболоні в Києві, високий, обдарований морально і фізично, спокійний і розсудливий, мудрий не по роках, розмовляв виключно українською, носив оселедець. Мені подобалась його козацька люлька, яку він іноді смалив з ароматним, самосадним тютюном. В Маріку ми в вільний час разом ходили на турнік. Ех, хлопці… Ваші душі десь тут з нами. Біля нас. І ми ніколи вас не забудемо. І не пробачимо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2016
Коли заступали на блокпости, наша машина мчала на всіх парах до місця призначення, яке майже щоразу міняли, а Падре по дорозі читав коротку молитву, просто і без пафоса. Падре запам’ятався спокійним добряком, виваженим і чуйним. І в Маріуполі, і в Сєдово він був у підрозділі Вожатого. Його не стало в кінці листопада 2014-го на Пєсках. Надіюсь, що Сергію добре ТАМ, бо він людина Божа і його молитва допомагала нам на війні. Це було і на Маріку, і в Сєдово, на самому кордоні зі самозваним «старшим братом», куди пізніше нас перекинули наприкінці липня. Якщо з нами був Вольдемар, наш взводний, то молитву читав він. Так було, коли ми рейдували в районі Холодного та Обрива. Тоді ворожа група з моря обстріляла прикордонну заставу (на 6.45):
(http://1plus1tv.ru/news/podrobnosti/18072-podrobnosti-inter-podrobic-nter-05072014-smotret-onlayn-za-5-lipnya-5-iyulya-2014.html).
Результати обстрілу вразили своєю безкарністю та зухвалістю. Ми по тривозі піднялися пізно ввечері, міг бути прорив ворожої ДРГ. Коли прибули, розбившись на групи, розсіялись по місцевості, прочесуючи кожен кущик. Наша група Бармалея зупинилась в секреті на прикритті, решта наших пройшла вперед, почергово рухаючись в бік кордону. Замаскувались, але чорта з два можна було сховатись від злючих комарів, які жалили так, що інакше як сепарськими, їх назвати було неможливо. Не допомагала і мазюка, якою від них ми мазались. Кіт зі своєї схованки «пронявкав» і ми зрозуміли, що наші повертаються, десь через пару годин. З темряви тихо вигулькнула постать Таксиста з автоматом наперевіс, за ним вгадувалась постать Вольдемара. Я ступив назустріч, Таксист відскочив і за секунду націлився на мене. Я відскочив за дерево : «Та свої, друже!». Ф-у-у-ух. Мало не пальнув, чортяка. Добре я все ж таки сховався. Потім допетрав - пацики вже потихеньку «ловили адреналін». Є така фішка, коли ти постійно в напрузі, преш на все і вся, -звикаєш і вже не можеш без того, неначе хапаєш від того кайф. Пізніше ми часто виїжджали в такі рейди, робили засідки на березі, всю ніч чекаючи на можливі провокації. Часто з нами були прикордонники, «погранці». Думаю, у наших ворогів був інформатор. Коли ми їх чекали - вони не лізли, зате виповзали нишком, як нас не було. Через те вирішено було патрулювати вздовж кордону, посиливши патрулі. Коли почалися постійні обстріли, «погранці» вказали на вірну прикмету – якщо митники на КП «Новоазовськ» вдягають бронежилети і переходять на ТУ сторону, значить жди «гостинців». Та й серед «погранців» немало було з сепарським душком. Я вже не кажу про мєнтів, які давали присягу державі і народу України. Коли ми відступали від Новоазовська, з нами, взявши табельну зброю та службовий автомобіль попросилися лише два (!) міліціонери. Ось де справжні правоохоронці, патріоти. Казали, що решта, близько 70 (!), майже весь райвідділ – залишився в окупованому кадирівцями і всякою ряженою сепарською сволотою Новоазовську. Зі зброєю. З технікою. Але без честі.
* * * * * * *
Головна річ для солдата – кухня. Без кухні якось не воюється. Бо коли воїн нагодований, йому краще йде військова наука. Але тут перебору не повинно бути, бо якщо воїн ДОБРЕ НАГОДОВАНИЙ, він починає думати про земне життя і втіхи. Кормили не дуже, але не скаржилися. Супи горохові, каші, макарони, давали хліб з маслом, огірки свіжі, консерву. Дівчата старалися з «гі.на зліпити пулю» і в них іноді виходило, але який борщ може вийти з тушонки? Нашому Гуцулу якось волонтери завезли цілу тушу свині і ми виручили весь підрозділ, бо в той день все товариство смакувало справжній борщ та ще й з сметаною, бо її таки іноді давали. На кухні і столовій працювали дві тьотки – «білосніжки». Чому білосніжки? Тому, що пухкі і в фартухах, балакучі і рум’яні. Столова була під відкритим небом – ряд столів з лавами поряд. А на випадок дощу був великий намет. Хлопці підсміювалися один над одним і «сватали» один одного до котроїсь з жінок. Але як казав Іванич : «Смєйтєсь, смєйтєсь. Чєрєз мєсяц еті мадами вам покажутся прінцесамі». Так і було. Вже через пару тижнів біля наших дівчат роїлося повно кавалерів. Ну, на здоров’я.
А ми тую, червону калину, підіймемо…
Волонтери…Це слово мені до болю знайоме ще з часів Помаранчевого Майдану. Волонтери допомагали Майдану-2. Волонтери на війні забезпечували всім : від шкарпеток до касок і бронежилетів. Слова вдячності, тепло від їхніх потисків рук та обіймів у мене в пам’яті назавжди. І малюнки. Дитячі малюнки, які нам привозили мало не щодня! «Дорогий солдате! Повертайся з перемогою!», а пізніше : «Повертайся живим….». І неодмінно «Слава Україні! Героям Слава!». Діти з Маріуполя, Тернополя, Донецька, Дніпропетровська, Запоріжжя, Полтави, Черкас. Діти війни. Діти, які зараз на шкільних лінійках співають гімн і кладуть руку до серця при піднятті державного прапору. Наше майбутнє, для якого нема «ДНР», «ЛНР», «Новоросій», а є одна єдина соборна Україна. Ця війна підняла в волонтерський рух все свідоме населення країни. Діти плетуть маскувальні сітки для воїнів, жінки плетуть «кікімори», наші сиві батьки готують сухі суміші для готування страв в польових умовах. Вся країна.
Я гордий за свій народ. Його не зламати. Як не зламали його протягом століть, років, а нині - ця сепарська навала. Правда, для піару і деякі ділки, які мріяли про посади та крісла, а не з великої шани до рідної землі та її захисників, підняли свої дупи і стали збирати допомогу на фронт. Знаю й таких. Але хай. Хоч якийсь зиск. Бо кожна пара черевиків чи чобіт стріляла у ворога і кріпила нашу віру в перемогу. Наш Морячок з волонтерами Маріуполя завіз цілу купу мінералки і ми пили ту воду як гуси, брали на блокпости і чергування. Володя Парасюк пригнав звідкілясь бус «Фольксваген-транспортер» і віддав батальйону. Ми виїздили потім в ньому в патруль. Біля облаштованої оружейки були ваги і майже кожен важився в амуніції і без. Виходило, що бронік, каска, автомат, розгрузка з б/к і запаси харчу важать до 30 кілограм. А з речовим мішком більше.
Зранку пролунала тривога. Ми схопилися, зібрали амуніцію, б/к, харч і двома групами виїхали в район Новоазовська. Перша рота була вже на місці, на в’їзді в якесь село. Завданням було обшукати населений пункт. За даними, там переховувалася група «сепарів» та кадирівців, ворожа ДРГ. Ми оточили село і почали обшукувати кожне подвір’я, кожен погріб і приміщення. Місцевий народ був налаштований вороже, багато не розуміло, що відбувається. Під час «прочісування» в когось здали нерви і ми присіли від пострілу. Наші, все гаразд. Всі живі. Друга група оточувала зону обшуку з протилежного боку. Прочесали. В якомусь покинутому будинку через вікно побачили недавно розкладені харчі, консерву, двері зсередини були підперті. Хтось нервово сіпав затвор. Тиша. По команді з Мишком залізли по черзі у розбите вікно. Я перший, він на прикритті. Пусто. Фіг зна, хто лишив, - може ті, кого ми шукали... За селом в бік кордону тягнулися ряди зеленої кукурудзи і соняшнику. Прочесали і їх, хтось пару разів теж бабахнув про всяк. Біля своїх машин знову присіли, розсіялись вздовж дороги. Якась група наближалась з протилежного боку. Свої… Відбій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2016
Коли вперше зіткнулись з носіями «духовних скрєп», я вперше почув : «Чєго прієхалі? Ми вас сюда нє звалі. У нас до вас хорошо било.». Пауза.
Та мене моя земля і совість покликала, сєпарська ти душонка! Бо твої скрєпи не дають мені і таким як я нормально жити і трудитись у своїй країні, а моїм дітям вчитись і працювати потім за світовими, нормальними стандартами. Хоча б їм пожити нормально, - не в СОВКУ, а у вільній, справді НЕЗАЛЕЖНІЙ, Україні, на своїй, Богом даній землі. А свою землю на маєтки я не ділю. Вона для мене вся одна – від Маріуполя і до Одеси, від Донецька до Львова, від Житомира до Сімферополя.
Мирна Сартана тоді взнала ціну миру, коли їх тоді влітку обстріляли сепари під час весілля. Були жертви, хто пам’ятає і мені сумно за тих людей.
Потім було : «Із-за вас Майдан бил. А тєпєрь война...» Із-за нас??? Відповідав приблизно так, як писав у розпал Майдану, 1 січня 2014 року десь у Фейсбуці :
"Відповідаю поборникам моралі. Питання – що змінилося за двадцять з гаком років в нашій державі після Совка ??? НЕЗАЛЕЖНИХ років? Від кого ми незалежні? Ті самі уроди нас калічать, морально і фізично, калічать мову, калічать культуру, зомбують своєю протухлою пропагандою маси народу, спотворюють факти, пересмикують події, вдаються до темників – все по спіралі, підло, як колись, за давньою схемою совкового НКВД-ешного методу. Бо ми не суспільство для них, не люди, а «пространство». Такі ж пі.....ри давили танками вільних людей в 50-60-70-80 в Чехії, Угорщині, Польщі, Німеччині, в 90-х - в Литві і Латвії, ламали нас на початку 90-х, в 2000-му, в 2004-му і зараз. Ця мерзота розкуркулювала й не давала продиху нашим дідам, вивозила їх на Сибір, морила голодом, потім батькам, які пахали на них, живучи в бараках та общагах майже все своє життя, а зараз жевріють на мізерну злиденну пенсію. Жируючи на їхньому горі, це бидло хотіло викорінити все українське (бо занадто тягнулося до волі!), запопадливо лизало ср...ки партократам, потім олігархам, фактично синкам тих же партократів. Ця сволота зараз є симбіозом партійно-номенклатурного, блатного і водночас мєнтовського способу життя, це апогей пост-совкового менталітету, який вони створили собі в манкуртівському стилі за ці роки. Такий собі вивернутий світ, де один одному бреше й не червоніє, де кожен бажає ближньому скоріше здохнути, водночас знаючи, що треба жити в зграї. Але якщо хтось з них падає, його зжирають свої. Тут немає моральних принципів, тільки гроші. Ця наволоч, заради свого достатку будь-якою ціною, оббріхує наш народ, травить його одне на одного, не дає вільно думати і чинити, маючи його й надалі за бидло, за тлінь. Воно ділить землю країни на свої маєтки. Воно диктує як нам жити (або як нежити), воно забороняє нам вільно мислити, висловлювати свої думки, вибирати спосіб життя, воно наймає запроданців без моралі, які калічать людей, вбивають, палять та знищують їх майно. Вони лякають нас геями, гендерною політикою, давно втративши своє людське обличчя (чи мало там під….....в, моральних і фізичних? … Використовуючи всі єзуїтські методи, що завгодно аби не втратити свої статки, нажиті нечесним злодійським шляхом, ці людці обіцяють, брешучи, як їхні творці - комуняки брехали про комунізм нашим батькам, вже якому поколінню, про ЩАСЛИВЕ ЗАВТРА, яке все не настає, живучи на золотих унітазах. Вони перетворили Україну на новітній СОВОК. І я питаю : СУ.И, ДЕ МОЯ КРАЇНА? Не народ, який є її невід’ємною складовою, ні. Де українська економіка, українська політика, українська освіта, українське мистецтво, українське телебачення, де українська медицина, ДЕ УКРАЇНСЬКЕ ? Вінки один раз на рік до пам’ятника Шевченку і гімн на Новий Рік – це не Україна. Якщо ви її за двадцять з гаком років не надбали, бо ви випадкові тут, - то вже йдіть собі, люди, віддайте народу країну, нам з вами не по дорозі. Ми її самі викохаємо. Або повторимо Румунію. Хтось може заперечити актуальність тих слів, крім самих «хранітєлєй скрєпов»??? Бо це - не війна двох країн. Це війна двох світоглядів. Одного - рабського, з опричніною, царським деспотизмом і самодурством та іншого, - козацького, запорожського, махновського, - нашої української вольниці, яку не можуть зламати вже понад триста років. І не зламають. Дзуськи. Думаю, відповідь є вичерпною.
Але хіба мізки у шизіків запрацюють? На тому ж блокпосту на виїзді з Маріка на Новоазовськ, - в той день якраз була перестрілка (якась просепарська гопота стріляла по хлопцях з ПМа), один на сірому Деу-Ланосі сказав так, з неприхованою злістю : «Как же я вас всєх ненавіжу». Ну, гімн співати не заставляли. Але машину так обшукали, що він за дві години вже не радий був, що ляпнув і щось щебетав про братерство. Ех, не було тоді Скелі… той гепнув би земляка прикладом по дурній сепарській макітрі.
* * * * * * *
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678699
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2016
По «располазі» в Дніпрі вештались новобранці, волонтери. Але наша друга домівка все одно радувала, бо давала нам притулок у цьому шаленому світі. Нас по черзі відпускали у звільнення і ми як діти раділи зеленим деревам та сонячним дням, бігали в кінішку, гуляли по парку, набережній і загравали з дівчатами. Місто пульсувало, чоловіків у військовій формі часто радо вітали і тисли руки. Зате місцеві мєнти нас тихо ненавиділи. Ще б пак! Вчорашні майданівці з різних міст і сіл країни, яких посилали розганяти, зараз самі вдягли камуфляж з ментовськими шевронами і ходять по їхній території. Багато цих мєнтів так і залишились гвинтиками старої системи, до якої вони так звикли за ці роки. Система вбила в них теплі почуття до Батьківщини, тієї землі, яка їх викохала. Вони жили лише тим, що їх годувало. На Карла Маркса працював центр для «переселенців», які з пожитками та дітьми кучкувалися біля входу. Деякі з-під лоба люто зиркали на нас, новоспечених служак МВС України. Біля ОДА так і стояли два розфарбованих в кольори державного прапора та бойового прапора УПА піаніно, на яких періодично грали охочі. А на алеї з протилежного боку від ракет, поруч зі світлинами Героїв Небесної Сотні вже з'явилися фото хлопців, загиблих в АТО. Ніхто й гадки не мав про те, що незабаром там будуть і світлини наших побратимів…
* * * * * * *
Чуєш, сурми грають?
16 червня ми вирушили в сторону Азовського моря. Маріуполь зустрів нас спекою. Їхали тяжко, дорога не завжди була нормальною, хоч ми і добиралися по нашій території. Приїхали в аеропорт Маріуполя задня, так-сяк перекусили сухпайком, який зібрали в дорогу, сіли чистити зброю. В принципі, жалітися не було на що – тушонка була їстивна, галети і мінералка підкріплювали, дехто припас згущене молоко, ще зі Сватово. Увечері Іванич влаштував построєніє. В принципі, на взводи ми були вже розбиті, ще з першого походу. Перші пару днів, крім чергових підрозділів займалися облаштуванням. Крім нас, на Маріку стояли ВСУшники, ВВшники, танкісти, зв'язок, була медчастина, на взльотці, яку ми одразу ж охрестили «плац» стояла техніка: танки, САУ, БТР, БМП, РЛС, були ЗУшки. Одної ночі після походу ввалилися стомлені «азовці» в брудній, запиленій амуніції, - похмурі хлопці з обвітреними обличчями, попадали ночувати. Вранці їх загін пішов. Потроху освоївшись, ми почали заступати на блокпости, інколи рили шанці та окопчики. Іванич десь домовився за ліжка в якомусь пансіонаті і нам їх таки привезли, тож обживались майже як в санаторії, дістали тєлік, хтось притаскав компа з монітором, підвели інтернет і з'явилася змога слідкувати за подіями в зоні АТО, хоча вже скоро до всіх прийде розуміння, що насправді це була війна, жорстока і запекла, зовнішня і внутрішня…
СБУшники на третій день в Маріку зібрали у всіх телефони в штабі. Зразу командири пояснили, що для безпеки, щоб не вели зайві розмови і не давали змогу ворогу виявляти свої позиції та розташування. Смішні. Ну, вважай, повірили. Віддали через дві доби. Вже коли ми притерлись, якось ввечері забігають пацани з перекуру : «Воздух!». Йо! Ми, хто в чому вибігли надвір і пострибали в заздалегідь вириті окопчики. Зверху долинав шум лопастей. Хлопці похапали автомати, давай клацати магазинами та смикати затвори. Закрутилася ЗУшка. Той весь шум належав гелікоптеру, на якому прилетів якийсь поважний генерал. Ф-у-у-у-х. Ну, не попередив про приліт, - мало не збили з ЗУшок та стрілецької. З нами шуткувати не можна. Ми ж каратєлі. Їмо дітей. Зло обтрушувались від пилу та бруду, потім гострили з цього приводу язики. Генерали… Головнокомандувачі… Для них половина з нас були всього лиш «допустімимі жертвамі»…
Льовка облаштував в умивальнику душ і ми майже щодня милися, відчуваючи себе людьми. Ганс, як справжній «фашист», за звичкою зі Сватово, оголосив наш кубрик «Другою Мукомольною республікою». Там поселились : я, Ганс, Бармалєй, Фізручище, Чаклун, а пізніше «прибився» Кіт. Все як в Сватово. Ганс і Кіт були з бату «Донбас», побували де гаряче. Кіт був душею будь-яких «посідєлок», бо знав усе і вся, був і ветеринаром, і прапором в армії, і бо-зна ким. Прибріхував, що Королевська – якась його там родичка і він її таки колись задушить власними руками. Думаю, він не шуткував. Завдяки саме Коту багато з нас придбали придумані ним позивні : Скеля, Антей та інші.
У Сватово ми з Вожатим і Котом поширили тренування з метання ножів і всього, що могло встрясти в дерево. У Кота була сокирка, іменна, яку він майстерно так кидав. А ще - здоровенна довбня з казарми в Дніпрі з написом «зубочистка». Казав, що до скону буде нищити москалів і всіх їхніх посіпак. За загиблих хлопців. За рідний край. За Україну. Отакий він, наш український дніпропетровський «комишовий» Кіт. З характерним козацьким світоглядом. І куля його не брала. Потім, коли ми пересіклися під Новоазовськом, він був вже у складі козацької сотні самооборони, які разом з нами партизанили по полях і стріляли у всяке вороже лайно, яке ворушилось на нашій землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678471
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2016
Перший виїзд був на Бердянськ. Ми виїхали на двох автобусах, довго вантажачи боєзапас, «сухий пайок», рюкзаки та пожитки. Тоді для більшості з нас все це було щось на кшталт турпоходу. Не знаю, що там думало командування, але, видно, так було треба і ми два дні просиділи в якомусь будинку відпочинку, періодично шикуючись в «построєнія» і перевірки. Гомоніли, що ніби-то очікували прориву ворога з моря. Тож були напоготові і виставили караули. Разом з нами були ще якісь хлопці з внутрішніх військ. Тихенько, але вдалось якось скупатись в мілкому, але досить теплому Азовському морі. Я поселився в одному з «номерів» з Танкістом, Танчиком. Там почалася адаптація один до одного вже в таких собі бойскаутських умовах. Через пару днів, після чергувань та «построєній» ми вирушили на Дніпро, а вже 10 червня ввечері в «располазі» нас вишикував Іванич і доповів, що ми їдемо цього разу всім складом, як і в Бердянськ, але в напрямку Луганської області. Ми знову завантажили у автобуси б/к, пожитки, сухпай і вирушили в ніч. Періодично нас зустрічали мєнти і супроводжували по підконтрольній їм території. Їхали тривожно, попередньо відпрацювавши свої дії у разі нападу, адже цього разу напрямок був на «сепарстан». «Бувалі» порекомендували їхати в «броніках» або принаймні поставити їх вертикально біля вікон, створивши таку собі перепону для вірогідних обстрілів. Нарешті, рано-вранці приїхали в Сватово, на територію колгоспного току, де стояли діряві, як зоряне небо, намети, організовані місцевою владою. Всередині було постелено сіно. Хлопці кинулись облаштовуватись де-інде на току, пару груп оселились в гаражному боксі, вірніше в те, що раніше ним було, Іванич десь знайшов піддони, які завезли на тракторі і ми почали обживатись. Щоб звільнити приміщення для «оружейки» (будівля щитової) ще півдня таскали якісь дрова, котрі хтось дбало заготував на зиму. Виставили пости і призначили патруль. Однак, щось не сподобалось командирам і ми надвечір цього ж дня переїхали в інше місце – місцевий млин. Тут вже стояв батальйон «Чернігів». Разом заступили в наряди, визначившись з дислокацією. Одразу нас хотіли поселити у якомусь велетенському хліву з товстим шаром зопрілого зерна на земляній підлозі, по якому вряди-годи шастали мало не півметрові пацюки. Ми почали стелити на цій «підлозі» щось на кшталт стелажів з протрухлих дощок, що тут валялись. Піддонів не вистачало на всіх. Хлопці на власний ризик «зайняли» чотирьохповерхову будівлю млина, постелили на бетон що в кого було і стали готуватися до вечері. Ми поселилися в якійсь кімнаті на третьому поверсі з Бармалеєм, Гансом, Чаклуном, Фізруком та Котом. На піддони зверху поклали картон з коробок, а на нього - каремати та спальні мішки. От і все. «Солдат должен стойко переносіть тяготи солдатской служби», - як віщував нам зараз майже забутий «Статут воінской служби в Совєтской Армії». Було літо все ж таки. Коло нас, біля об лаштованої «оружейки» вже розміщувалися : Коба, Антей, Шаміль та хлопці.
Вранці запрацювала польова кухня в чернігівських і ми їли кашу, після чого відпрацьовували тактичні заняття та маневри. Раптом прибіг господар млина і хотів влаштувати «кіпіш», але з ним якось домовились. Врешті-решт насилу пояснили, що війна і вона потребує пожертв. Тим паче, що млин стояв без дії і закритий. Наступного дня приїхав з якогось лиха Юрій Луценко і завірив, що вирішить проблему з нашим поселенням. Командири щось там радились, а ми, оголосивши завдяки Гансу свою нову «располагу» «Мукомольною республікою», продовжували ознайомлюватися з місцевістю, самостійно готували їжу, проводили тактичні заняття, чергували на блокпостах. Розвідка донесла, що в одній з посадок неподалік виявлено «лежанки», характерні для проведення спостережень. За нами хтось-таки слідкував. То ж необхідно було посилили охорону всередині та пильнувати за периметром. Так і зробили.
Через пару днів прибув батальйон «Київ», змінивши чернігівських, які забрали польову кухню. По тому готували самі, на вогнищі, але було смачно. В пустих «цинках» гріли тушонку, варили такий-сякий суп та «мівіну». Вожатий з Таксистом продовжували вести бойові заняття для незадіяного особового складу, передаючи нам свій досвід. Ми з цікавістю і завзяттям відпрацьовували, як могли захоплення та захист будівель, фортифікаційних споруд та блок-постів, облаштування та викриття секретів. Ганс час від часу смішив, придумуючи малюнки про ДНР та ЛНР, зображаючи сьогодення Донбасу. Після декількох рейдів по місцевості, ми знову вирушили на Дніпро. На зміну нам їхав одеський «Шторм». Настрій був не дуже. Бо знову назад, у тил. По дорозі вночі стали перепочить, по черзі виходячі з автобусів. Відійшовши трохи неподалік, послизнувся, наступивши в траві на щось кругле. Що за мара? Збоку засвітився ліхтарик, голос Хітрого : «Граната, отойді.». Я остовпів. Звідки? РГД. Ціла. Нормально. Так і залишилось загадкою, звідки вона там взялась. Війна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678470
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2016
Перший виїзд був на Бердянськ. Ми виїхали на двох автобусах, довго вантажачи боєзапас, «сухий пайок», рюкзаки та пожитки. Тоді для більшості з нас все це було щось на кшталт турпоходу. Не знаю, що там думало командування, але, видно, так було треба і ми два дні просиділи в якомусь будинку відпочинку, періодично шикуючись в «построєнія» і перевірки. Гомоніли, що ніби-то очікували прориву ворога з моря. Тож були напоготові і виставили караули. Разом з нами були ще якісь хлопці з внутрішніх військ. Тихенько, але вдалось якось скупатись в мілкому, але досить теплому Азовському морі. Я поселився в одному з «номерів» з Танкістом, Танчиком. Там почалася адаптація один до одного вже в таких собі бойскаутських умовах. Через пару днів, після чергувань та «построєній» ми вирушили на Дніпро, а вже 10 червня ввечері в «располазі» нас вишикував Іванич і доповів, що ми їдемо цього разу всім складом, як і в Бердянськ, але в напрямку Луганської області. Ми знову завантажили у автобуси б/к, пожитки, сухпай і вирушили в ніч. Періодично нас зустрічали мєнти і супроводжували по підконтрольній їм території. Їхали тривожно, попередньо відпрацювавши свої дії у разі нападу, адже цього разу напрямок був на «сепарстан». «Бувалі» порекомендували їхати в «броніках» або принаймні поставити їх вертикально біля вікон, створивши таку собі перепону для вірогідних обстрілів. Нарешті, рано-вранці приїхали в Сватово, на територію колгоспного току, де стояли діряві, як зоряне небо, намети, організовані місцевою владою. Всередині було постелено сіно. Хлопці кинулись облаштовуватись де-інде на току, пару груп оселились в гаражному боксі, вірніше в те, що раніше ним було, Іванич десь знайшов піддони, які завезли на тракторі і ми почали обживатись. Щоб звільнити приміщення для «оружейки» (будівля щитової) ще півдня таскали якісь дрова, котрі хтось дбало заготував на зиму. Виставили пости і призначили патруль. Однак, щось не сподобалось командирам і ми надвечір цього ж дня переїхали в інше місце – місцевий млин. Тут вже стояв батальйон «Чернігів». Разом заступили в наряди, визначившись з дислокацією. Одразу нас хотіли поселити у якомусь велетенському хліву з товстим шаром зопрілого зерна на земляній підлозі, по якому вряди-годи шастали мало не півметрові пацюки. Ми почали стелити на цій «підлозі» щось на кшталт стелажів з протрухлих дощок, що тут валялись. Піддонів не вистачало на всіх. Хлопці на власний ризик «зайняли» чотирьохповерхову будівлю млина, постелили на бетон що в кого було і стали готуватися до вечері. Ми поселилися в якійсь кімнаті на третьому поверсі з Бармалеєм, Гансом, Чаклуном, Фізруком та Котом. На піддони зверху поклали картон з коробок, а на нього - каремати та спальні мішки. От і все. «Солдат должен стойко переносіть тяготи солдатской служби», - як віщував нам зараз майже забутий «Статут воінской служби в Совєтской Армії». Було літо все ж таки. Коло нас, біля об лаштованої «оружейки» вже розміщувалися : Коба, Антей, Шаміль та хлопці.
Вранці запрацювала польова кухня в чернігівських і ми їли кашу, після чого відпрацьовували тактичні заняття та маневри. Раптом прибіг господар млина і хотів влаштувати «кіпіш», але з ним якось домовились. Врешті-решт насилу пояснили, що війна і вона потребує пожертв.
Тим паче, що млин стояв без дії і закритий. Наступного дня приїхав з якогось лиха Юрій Луценко і завірив, що вирішить проблему з нашим поселенням. Командири щось там радились, а ми, оголосивши завдяки Гансу свою нову «располагу» «Мукомольною республікою», продовжували ознайомлюватися з місцевістю, самостійно готували їжу, проводили тактичні заняття, чергували на блокпостах. Розвідка донесла, що в одній з посадок неподалік виявлено «лежанки», характерні для проведення спостережень. За нами хтось-таки слідкував. То ж необхідно було посилили охорону всередині та пильнувати за периметром. Так і зробили.
Через пару днів прибув батальйон «Київ», змінивши чернігівських, які забрали польову кухню. По тому готували самі, на вогнищі, але було смачно. В пустих «цинках» гріли тушонку, варили такий-сякий суп та «мівіну». Вожатий з Таксистом продовжували вести бойові заняття для незадіяного особового складу, передаючи нам свій досвід. Ми з цікавістю і завзяттям відпрацьовували, як могли захоплення та захист будівель, фортифікаційних споруд та блок-постів, облаштування та викриття секретів. Ганс час від часу смішив, придумуючи малюнки про ДНР та ЛНР, зображаючи сьогодення Донбасу. Після декількох рейдів по місцевості, ми знову вирушили на Дніпро. На зміну нам їхав одеський «Шторм». Настрій був не дуже. Бо знову назад, у тил. По дорозі вночі стали перепочить, по черзі виходячі з автобусів. Відійшовши трохи неподалік, послизнувся, наступивши в траві на щось кругле. Що за мара? Збоку засвітився ліхтарик, голос Хітрого : «Граната, отойді.». Я остовпів. Звідки? РГД. Ціла. Нормально. Так і залишилось загадкою, звідки вона там взялась. Війна.
* * * * * * *
По «располазі» в Дніпрі вештались новобранці, волонтери. Але наша друга домівка все одно радувала, бо давала нам притулок у цьому шаленому світі. Нас по черзі відпускали у звільнення і ми як діти раділи зеленим деревам та сонячним дням, бігали в кінішку, гуляли по парку, набережній і загравали з дівчатами. Місто пульсувало, чоловіків у військовій формі часто радо вітали і тисли руки. Зате місцеві мєнти нас тихо ненавиділи. Ще б пак! Вчорашні майданівці з різних міст і сіл країни, яких посилали розганяти, зараз самі вдягли камуфляж з ментовськими шевронами і ходять по їхній території. Багато цих мєнтів так і залишились гвинтиками старої системи, до якої вони так звикли за ці роки. Система вбила в них теплі почуття до Батьківщини, тієї землі, яка їх викохала. Вони жили лише тим, що їх годувало. На Карла Маркса працював центр для «переселенців», які з пожитками та дітьми кучкувалися біля входу. Деякі з-під лоба люто зиркали на нас, новоспечених служак МВС України. Біля ОДА так і стояли два розфарбованих в кольори державного прапора та бойового прапора УПА піаніно, на яких періодично грали охочі. А на алеї з протилежного боку від ракет, поруч зі світлинами Героїв Небесної Сотні вже з'явилися фото хлопців, загиблих в АТО. Ніхто й гадки не мав про те, що незабаром там будуть і світлини наших побратимів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016
Січеслав.
І ось я в Дніпрі. Місті Дніпра, Січеславі, який став символом стійкості проти сепарської навали. І в «Дніпро-1». Медкомісія. Чудний хірург щось засумнівався в моєму віці, бо кардіограма, тиск і решта всього були як у космонавта. Кардіограму я здав ще й за одного з наших, який на десять років був мене молодший. Але то вже інша історія. З Іваничем, нашим командиром роти, я відразу знайшов спільні мотиви для співіснування. Тут познайомився з побратимами, друзяками, яких не забуду до кінця своїх днів, позивні яких викарбувалися в пам\\\'яті : Тихим, Шмелем, Полтавою, П’ятим, Саїдом, Синичкою (Хорватом), Графом, Деном, Банкіром, Математиком, Кристалом, Бубенчиком, Шамілем, Кобою, Антеєм (Блеком), Вожатим, Сантою, Диким, Льовкою, Яріком, Сьомим, Фізруком, Кепом, Тором, Бармалєєм, Чаклуном, Котом, Гансом, Бандерою, Нахалом, Вікіпедією, АТО, Рафом, Жилою, Запорожцем, Костею, Пікасо, Шубою, Хітрим, Соколом, Ювеліром, Митником, Танкістом, Писарем, Сантіком, Дімоном, Дядьою Вовою, Валіком, Таксистом, Морячком, Скелею, Доком, Шахтарем, Жоріком, Кібернетиком, Мольфаром, Євреєм, Максом, Давою, Гуцулом, Гебельсом, Нікалаічем, а пізніше з : Бауною, Пєсцем, Джексоном, Батьою, Укропом, Махном, Бобром, Лютіком, Шустриком, Балтикою, Сербом та багатьма пацанами, вірними своїй країні та присязі своєму народу. Зустрів там пізніше і побратимів Тараса, Карабіна, яких знав з Майдану. Бачився з Зенеком і Володею Парасюками. Дякую Зенеку за теплі шкарпетки та «кенгурьошку», яка й зараз мені вірно служить. Теплі слова хочеться донести і про нашу «маму» Лору, яка багацько всього зробила для бату, а потім для полку і для нас багацько добрих справ, фактично «працюючи мужиком». Багато хлопців прийшло в наш батальйон з бату «Донбас». Вони вже нюхали порох, знали толк у військових хитрощах, були в бойових передрягах і втрачали побратимів. Кіт весело, - а це він уміє, - розповідав про те, як вони батом «Донбас» наводили порядок в Великій Новоселівці (https://www.youtube.com/watch?v=JYvOLjBhiRQ). Запамятався його «двінадцятий калібр». Були і хлопці з донецького майдану : Ден, Артур з пробитою головою, Льовка, Ілюха, розповідали про своє : як був український марш, як потім наїхало якоїсь швалі, як була зрада і захоплення адмінбудівель, як в тяжких боях з сепарською тітушнею намагалися зберегти рідне місто, як втрачали побратимів, як потім вибиралися побиті і знекровлені. Донецьк – це Україна… І знаєте що? Мені було байдуже якою мовою вони розмовляють, так як і на Майдані. Чи думаєте в україномовних «тітушок», «йовбиків» та «бурштинликів» є почуття патріотизму, як у цих хлопців ? Скажу свою думку. Багато є росіськомовних патріотів. Я бачив і знаю їх з Майдану, з АТО. Треба віддати шану цим людям, які попри соціум, в якому прожили все своє життя (російські школи, культивація чужої мови на державному рівні, середовище і оточення), не піддались на загальні тенденції, а залишились при цьому і є патріотами, вчать своїх дітей історії, рідної мови, культури, традицій і самі потихеньку перелаштовуються.
Ми деякий час влаштовували побут, звикали один до одного, до життя в казармі. Вожатий на другому поверсі в приміщені бувшої актової зали вів рукопашну, на пару з Сантою, проводили також теоретичні і тактичні заняття з Вольдемаром по організації чергування на блокпостах та дій у разі виникнення нестандартних ситуацій. Для багатьох їхні знання та досвід були першим досвідом військової справи. В нашому кубрику з цього приводу висіло «распісаніє».
Вся громада оселилась на території військового шпиталю по Пушкінській, недалеко від ОДА. Кажуть, що в актовому залі нашого корпусу, на другому поверсі, де у нас був спортзал, проходили бали, бував Пушкін, а на початку минулого століття гостював сам Нестор Іванович Махно. Правда, проживання відбувалося майже в військових умовах. Вода - лише холодна. Телевізор - один на всіх на кухні, форма – «Дубок». По всій споруді був ремонт, треба було відмивати підлогу, з чим ми справно впорались. Добра половина народу тут знала, чого сюди прибула. Вечорами часто заступали в патрулювання по місту. Тоді вперше і побачили наші бойові «Нісани», - кузовні позашляховики, які потім возили нас по степах, байраках та посадках Новоазовщини, під Іловайськом і на Пєсках. На території шпиталю є і церквочка-капличка. Посеред двору було затишно серед дерев та біля засохлого фонтану, де стояли такі-сякі лавочки. Цю територію, разом з будівлями тепер хоче викупити якась багата падлюка, мабуть для побудови чергових розважальних комплексів. І як це можна допустити? Ще й зараз перед очима «борти», з яких знімали поранених хлопців, привезених звідусіль, молоденькі медсестрички, що допомагали ходити хлопцям на милицях, зовсім юні солдатики з дорослими очима в блакитних «тєльніках» та лікарняних піжамах на перекурах, без рук та ніг, на ослонах вздовж алеї, з просякнутими сукровицею бинтами, лікарі з суворими обличчями, яким, либонь вперше доводилося бачити такі страшні й нехарактерні для звичної роботи рани, дівчата-волонтери, школярі зі смаколиками та піснями про мир... Дніпро. Місто-герой. Тут кожен чесний громадянин жив війною.
Я остаточно визначився з місцем у 8-му, «бандерівському» кубрику, бо він весь майже складався зі «свободівців» і «правосєків». Над моїм ліжком Артем, Синичка та хлопці почепили наші славні прапори : жовто-блакитний та червоно-чорний, які потім стануть символами звитяги нашої 5-ї роти та «Дніпра-1». На жовто-блакитному є підписи і тих, кого вже з нами нема : Бруса Тараса, Тора, Вожатого, Санти…..
Травень буяв каштанами, я бігав в бібліотеку, бо там для тих, хто мав абонемент, був безкоштовний інтернет. А для «дніпровців» абонемент коштував вдвічі дешевше, аж 5 гривень. Там все дешевше для своїх. Свої… На початку вересня ми прийшли посвідчувати копії наших перших АТОшних довідок до нотаруса на Пушкінській. Її помічниця сказала – по 50 грн. за штуку, але коли взнала, що то для АТОшників, – всім (!), а нас було з десяток, по десять копій, – всім зробила все безкоштовно, навіть слухати не хотіла за якусь платню. І крадькома плакала. Дякуємо. А піццерія «Моліно» стала місцем збору майже всіх «дніпрян», бо була поруч з «располагою». Було приємно ходити у формі і відчувати повагу від оточуючих – Дніпро це особливе місто. Частина мого серця назавжди залишається в гордому і українському Січеславі.
Літо зустріло нас шаленою спекою. Чи може так здавалось? Мені чомусь завжди хотілось скупатись у фонтані біля ОДА. Ми ходили на теоретичні заняття нашого прискореного курсу до Академії МВС, інколи прогулювалися біля ОДА, де стояли розфарбовані митцями два піаніно, чергували та патрулювали по місту. РУНівці з Замілюхіним десь притарабанили на півроти берців та військові строї, «піксель», який був значно кращий за «дубок». Стало веселіше.
Біля располаги через паркан була школа і шкільний стадіон, де якось після вправ на турніку я махав руками та ногами, відпрацьовуючи призабуті в повсякденній тяганині колись завчені рухи з кік-боксингу та таеквон-до. Аж раптом :
- Чуть-чуть ногу расслаблєно, а патом мах с випрямлєнієм і рєзчє, - якись міцний сивуватий коротко стрижений чоловік з голим торсом в потертих військових штанях, що бігав по колу стадіону став коментувати мої вправи.
Так і познайомились з Таксистом, Володею, веселим хлопцем із Кременчука. Потім на стадіон бігали вечорами з хлопцями : Деном, Артемом, Синичкою на турнік до шкільного подвір’я та просто пробігтись.
Час повільно спливав у літній спеці, чергування по кухні та нічні патрулювання по центру прифронтової області, прискорені теоретичні курси з кримінального та адміністративного права, тактики. Для одних це була звична рутина, для інших – перші кроки у військовому житті після «гражданки». Нас готували до основного завдання – охорони правопорядку, чергування на блокпостах та проведення зачисток звільнених від сепаратистів населених пунктів та об’єктів. Потім був полігон. Стрільби. Практичні заняття видались доцільними та корисними, ми тихенько втягувались в це військове життя, інколи сперечались з приводу занять і чекали команди на виїзд…
Однієї ночі всіх підняли по тривозі, зібрали який був харч. Визначили бойову групу, яка поїхала на першу операцію. Це були Вожатий, Санта, Вольдемар, Ден, Граф, Мішка-десантнік та ще десяток добрячих хлопців з нашої роти. Я з заздрістю дивився їм услід, як і решта пацанів, бо після фронтових новин, руки чесалися і хотілося проявити себе в бойовій обстановці, перевірити себе на ділі чого вартий…
Всі ми поволі звикали до слова «АТО», а один мій побратим з нашого «бандерівського» кубрика № 8 (згодом хтось домалював до вісімки ще одну – було написано «88»), взяв собі це слово за позивний. Хлопці шуткували, надіялись на краще, вірили, що скоро перемога, ось тільки ми візьмемося за справу і довершимо святе діло по очищенню нашої святої землі.
Курілка.
Курілка. Тут кувалося наше братство, навіть для тих, хто не палить. Бо де ж іще можна знайти місце, де так вправно і весело тобі розкажуть побрехеньки про те і про се, про пригоди на полюванні, на рибалці, про гульки з дівчатами, про службу в армії, про козацьку смекалку та українські ночі, з крутим слівцем і словесними обертасами. Ми, некурці, попивали чайок з одноразових стаканчиків або алюмінієвих кружок і слухали розповіді «бувальців» та самі чесали язики про все підряд, що дозволяла наша солдатська етика.
Саме в курілку 23 травня вранці привів мене Тихий одразу після мого приїзду в Дніпро. Там сиділи, смалили цигарки, самокрутки і геготіли з два десятка персонажів з голим торсом (літо ж!). Тихий підійшов до лисого чоловіка трохи старше середніх літ, який серед всього загалу сидів на ящику з-під боєприпасів :
- Іванич, нам прокурори нужни?
Наш ротний, як потім виявилося, примружив око. Глянувши на новобранця, весело відповів :
- А чьо ж ? Мєнти у нас єсть. Таксісти, тракторісти, вєтєрінари і шахтьори єсть. Пусть будут і прокурори. Как скажєтє, калєктів? Матєматік, прінімай кадри.
Всі загиготіли, хтось запропонував цигарку, а Математік, мого віку козак в окулярах протягнув руку : «Саня»… Через хвилю я вже був майже свій і слухав чергову порцію розповідей когось вже з «матьорих» бійців батальйону. Потім, через пару днів, коли сиділи в курілці, я мимохідь подивився на ганок входу в «располагу», де стояв, одягнений в батьківські берці та нап’яливши залізну каску чотирьохлітній хлопчик в шортах – син «Сьомого», якого разом з усією сім’єю забрав Олег з окупованого сєпарами Краматорська. Хлопці, хто як міг вивозили правдами і неправдами з Донбасу своїх рідних, які мали тимчасовий притулок тут, в нашій располазі. Так було з сім’єю Генки Савченка, Максима Попова та інших побратимів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678326
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016
23-го я прийшов на спалений Майдан. Посеред купи зітлілого мотлоху стояли залишки барикади. Згорілий Будинок Профспілок зяяв обпаленим скелетом. Туди-сюди снували люди, несли квіти до Хреста Небесній Сотні. Я шукав знайомі обличчя, бо за тим усім хіба на часі було конкретно знайомитися? Навіть по імені багато кого так і не довідався. Але щастя! Наткнувся на Василя – сотника зі Львівщини. Обнялися, згадали побратимів, обмінялися телефонами, побродили по залишкам нашого Майдану, випили гіркої, пішли до Профспілок, на Інститутську, в Український Дім. Якісь нові обличчя вартових, нові люди. В залі проходила якась конференція, все було обклеєне світлинами загиблих хлопців. Люди розгрібали ще те, що залишили після себе горе-стражі порядку Януковича. Хтось мив підлогу, ремонтували стіни та бібліотеку.
Я знову повернувся в намет «Спільної справи», біля якого розташувався міні-музей з трофеїв, «бімби» та «секретної зброї», яку в буремні дні Майдану випробовував мій побратим Тарас з хлопцями. Тут лежали і наші каски, шоломи та решта амуніції.
Посеред березня я залишив Майдан і поїхав на батьківщину трохи перевести дух, набратися сил та допомогти нашим патріотам боротися з місцевими корупціонерами, тітуханами, залишками «ригів» та іншими особами схожого штибу, які вже поперефарбовувалися і перебігали до інших партій та політичних рухів. Ці паскуди тепер вдавали з себе патріотів та чесних людей, намагаючись знову втримати владу будь-якою ціною. Березень та квітень пройшов в місцевій боротьбі, ми готувались до виборів у травні, правильно налаштовуючи народ на патріотичний лад, бо вважали Майдан не закінченим. Тим більш, події в Криму вказували на загострення відносин з країною-сусідом, яка мстилася всьому світу за падаюче кільце олімпійської символіки в Сочі.
Якось прийшла «смс» від «Спільної справи», хлопці з якої, з початку травня разом з нацгвардійцями чергували в ЦВК на Лесі Українки. Я знову подався в столицю, де зустрів нових і старих побратимів. Ми чергували на випадок провокацій і спроб захопити адмінбудівлю тітушнею. Там познайомився з Миколою, Сергієм, а Олександра Данилюка, Наталку Степанюк, Володимира Капітонова, Сергія Кузеванова, Олександра Дегтяра та багатьох знав ще з грудня. Ввечері з друзями – Льонею (зараз в десантурі), Сергієм і нашими побратимами по Спільній Справі ходили на тренування з рукопашки та ножового бою. На той час я мав натовський «пісок», чим дуже пишався.
Під час одного з таких чергувань мені зателефонував Замілюхін Сергій – організатор і ватажок РУН, з яким я пройшов Майдан. Про добробати «Донбас», «Дніпро» я вже чув не один раз, але думка, що не пройду медкомісію за станом здоров’я та за віком не давала остаточно визначитись. Він розповів про «Дніпро-1». Серце давно краялось від захоплення Криму і від того, що творилось на Сході моєї землі. Біля Криму – Каланчак, моя Херсонщина, а біля нас - Дніпропетровщина, вже в Марянському, а там Нікополь, Капулівка з могилою Івана Сірка, Оржо, Марганець. Там народився і виріс Вольдемар – мій побратим по Майдану, вільний козак і бард. Чому вже тоді нам не дали взяти в руки зброю? Чому вже тоді гинули герої, кращі і сильні духом в нечесній грі з лютим ворогом?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Гімн України. Славень. В ньому наш дух. Гімн грів нас повсякчас, - і в світлі хвилини, і в тяжкий час, як молитва до нації, як символ свободи, гордості за наш народ, працьовитий, завзятий і чесний, який вже давно заслужив на краще життя на своїй, Богом даній землі у цьому світі. З рукою на серці ми щоразу зі сльозами на очах співали його вранці і ввечері, просто так і під Руслану, яка виконувала його на Майдані. Під рідні стяги, під прапори нашої української боротьби та звитяги.
Січень був насправді лютим. Морози досягали двадцятиградусної позначки, тож опалювали намети як могли. Підлогу встеляли піддонами, клали наверх теплі речі з гуманітарки, спали в бушлатах, теплому одязі. Посередині наметів ставили «буржуйки», потім їх модифікували. Так було і в нашому наметі Спільної Справи, де посередині стояв столик, за яким частенько збирались наші «старшаки» та «штабні»: Володя Капітонов, Тищенко Сергій, Андрій Хартанович, Дегтярь Олександр, Кузєванов Сергій та інші патріоти. На вулицях скрізь можна було побачити перевернуті залізні бочки з багаттям, біля яких грілися люди Майдану. Пекучий холодний вітер не заважав патріотам грати на піаніно, яке стояло біля КМДА. Давав там свої концерти Піаніст Майдану і охочі, - особливо запам’яталася молода дівчина зі східними рисами обличчя. Цього я ніколи не забуду.
Одного дня, будучи біля барикад на Грушевського, побачив чоловіка, який зажурено і якось стомлено ходив між камінням. Я зав’язав розмову. Виявилося, що Віктор - в минулому військовий фельдшер, з Бучі, а зараз був у Польщі, але примчав на своєму бусіку, Фольксі, коли почув, що тут коїться. Запитав, чи маю я відношення до якоїсь з організацій. Я привів його в намет «Спільної справи», по дорозі розповідаючи про те, що тут відбувається, що бачив на власні очі . Так у нас з’явився ще один медик. Я теж трохи чергував по медпункту в наметі «Спільної справи», видавав ліки, які рекомендував новоспечений «док», записував їх в журнал. Якось звернув увагу на коробку з медикаментами, яку передала якась організація. Коли прочитав - виступили сльози. Княженська школа. Івано-Франківська область, Снятинського району. Дякуємо вам, дітки, дякуємо вчителі, ви справжні українці.
Після 10-го лютого народ тихо шептався, що «щось має бути». Але було й так зрозуміло, що все повинно чимось закінчитись і отримати своє логічне завершення.
Якогось дня у цих числах лютого зателефонував кум і сказав, що здається моя автівка згоріла разом ще з кількома машинами. Коли останній раз я помандрував на Майдан, залишив її там, а його попросив приглянути у разі чого. Думав, не зачеплять. І без здогадок було зрозуміло, чиїх то рук справа. Палили, правда, не мене, а інших активістів, але моя «ластівка», видно, згоріла «за кумпанію». Здається, 17-го поїхав подивитися на то всьо. Тихенько вибрався з Майдану. На Бессарабці, навпроти арки до Печерського суду в палатках з портретами відомої патріотки з партії «Батьківщина» мерзли бабусі. Небо було геть темне якесь. Насилу добрався, людей у столиці прибуло. Дійсно, половина мого «коника» вигоріла майже вщент. Поруч, через одну автівку, посередині трьох-чотирьох «погорільців», стояв геть згорілий бус, здається, «Фольксваген». Хотів зразу звернутися в міліцію, але яке там, - щоб хоча б не забрали на тортури самого. Так-сяк написав оголошення в інтернеті про продаж автівки на запчастини.
Ну, а 18-го почалось. Вранці, близько 10-ї я повернувся в Український Дім, народ вже вирушив у мирну ходу. Наші порозходились теж хто куди, дехто попрямував на барикаду до Прорізної. Казали, що в переговорах з владою знову домовилися про повернення адміністративних будівель. Якраз перед цим призначили нового голову КМДА, Макеєнка, тому де-інде хазяйнували комунальники. Хлопці гомоніли, що у разі, якщо «нічого не буде» найближчим часом, то Майдан «зіллють». Багато людей не вірили в «опозицію». Колони народу тягнулися вверх по Інститутській. Людей було дуже багато, несли національні прапори та прапори УПА, прапори з назвами міст та сіл, звідки з’їхалися борці за свободу. Дехто з наших побіг туди. Я побрів на Грушу з її новими воротами. Менти з «беркутами» були на своїх місцях. Ми з хлопцями, трохи побігавши, стали на барикаді на Іститутській. Щось підказувало, що просто мирною ходою не закінчиться. Згодом, зверху, з Шовковичної, почало бахкати. Народ кинувся туди. Я з кількома хлопцями побігли ближче до Шовковичної. Люди снували туди-сюди, якийсь молодий хлопець, перев’язаний національним прапором, біг назустріч і кричав, що в Маріїнському наші пішли на штурм, прорвали їхню оборону, зчепилися з «тітушками» і «мєнтами». На Шовковичній іде лютий бій. Зараз все згадую, ніби в якомусь кіно. Народ знизу від сцени, на якій молилися святі отці, побіг наверх, а інші навпаки, - кинулись знову до міської адміністрації, де «прибирали» комунальники. Я теж побіг за хлопцями до КМДА і до нашої барикади на Прорізній. Була недовга суперечка, яка закінчилася черговим «захопленням» КМДА з боку майданівців. Хлопці підпалили шини біля арки в КМДА, Хрещатик затягло димом. Зверху, в урядовому кварталі теж диміло. Прибігли інші хлопці і сказали, що «беркута» пішли в наступ, штурмують Грушевського і Український Дім. На Грушевського лунали вибухи та стрілянина, небо знову затягло димом. Власне, все було в диму і скрізь бахкало, волало, бігало і вертілося ніби в якомусь старому кіно. В Українському Домі залишилися мої теплі речі, сумка, термос та столярний інструмент. Але якось відразу було не до них. Хтось сказав, що «всім нам тут гаплик - метро перекрили». Ми з декількома хлопцями побігли в сторону Українського Дому. З Жовтневого вже теж перли «беркута». Люди бігли назад до Майдану, біля Жовтневого виникла сильна штовханина. Багато хто прийшов дійсно на мирну ходу, повіривши владі. Там десь був Тарас з нашими хлопцями, які вранці побігли на Шовковичну. За обов’язками, ми були резервом і мусили стерегти наші барикади на випадок прориву.
Згодом заволали хлопці, здається хтось з Волинської сотні чи козаки, що менти кинулись оточувати Європейську площу. Я вже був біля профспілок, як хтось почав про це кричати. Ми вигулькнули з-за баррикад і побачили «беркутів». Вони, як круки, гнали майданівців та людей з Грушевського, які не встигли сховатись за барикадами. Декілька покидьків налетіли на якогось майданівця, який, утікаючи, зачепився за свого щита і впав. Роздумувати було годі і нас, чоловік п’ять кинулося хлопцеві на виручку. Ближче до барикад байстрюки підійти не могли, бо там їх щільно зустрічали камінням та коктейлями. Ми зі свистом накинулись на передніх, щитами відтіснили трьох-чотирьох «беркутів» від того хлопця, я підхопив його під руку, інші затулили щитами і потягли його до наших барикад, де відчайдуха вже підхоплювали дужі та загрубілі від морозів і диму дружні руки. В пориві такого успіху, дехто з майданівців на барикаді вискочив до нас, в ментів полетіло каміння, пляшки, петарди і ми знову вдарили по їх строю ціпками, палицями та щитами, трохи зупинивши натиск. А вже через хвилю, я ганебно утікав з парою відчайдухів вверх по Трьохсвятительській до Михайлівського від осатанілого натовпу в чорних шоломах. Через холодний піт я бачив перекошені обличчя за забралами, чув їхні команди і матюки російською, чув постріли. Вони діяли навчено, натаскано, - одразу розсіювались по периметру, а тоді знов збирались в групи за щитами, стріляли з рушниць з-за щитів, а потім зненацька розкривали щити і всіма загонами бігли вперед. Ми вже майже дістались верху, як назустріч вибіг невеликий натовп наших з криками, що звідти пруть «беркута» та «тітушки». Михайлівський калатав дзвонами. Ми побігли якимись дворами. Мені хтось таки лупонув по плечах, щось нило в боку. В гарячці воно якось і не дуже на то всьо звертаєш увагу. Майже чудом вдалося пролізти через якісь паркани, двори і вийти до Хрещатика. За часом не слідкував, та якось і не зважали тоді на час, - для нас були просто - день і ніч. З боку Майдану почули клич, що барикаду на Інститутській штурмують і тиснуть на Майдан. Віддихались і кинулись укріплювати барикади на Майдані біля стелли. Народ таскав каміння, все, чим можна було укріпити барикади, палали шини і валив дим. Люди валилися з ніг від того всього : біготні, тягання каміння, укріплення баррикад та сутичок з ворогами. Я дивуюся зараз тій силі духу і витримці наших українців. Тим часом нас оточували з усіх боків. Український дім вже був захоплений міліціянтами, вони перли на Майдан. Жовтневий Палац теж. Зверху з Глобусу летіли їхні каміння та пляшки з коктейлями. Якось раптово стемніло, весь Майдан був охоплений димом, видно було палаючі шини та густий дим з боку Інститутської. Почалося пекло. Люди туди-сюди все носили мішки з камінням, тягли пляшки з коктейлями, довбали залишки бруківки. Жінки, сиві дядьки, молодь, дівчата, хлопці, з обвітреними обличчями та без страху в очах. Ми подавали мішки на барикади, суворим дядькам у касках та балаклавах. Тільки над вечір зрозумів, що був голодний. І злий. З якимось хлопцем в мотошоломі ми по черзі, не дивлячись, періодично жбурляли каміння в пустоту за барикадою біля Будинку Профспілок. Трохи пізніш знов на Прорізну і Пассаж. Там хлопці тримали оборону, невеличкий загін. Вирішили на випадок прориву забарикадуватись в МінАПК і стояти до останнього. Коли знову підбігли до Стели Незалежності щось важке прилетіло мені в голову. Я був у касці, але гепнуло гарно. Менти теж кидали каміння. В голові шуміло. Здавалось палаючому Майдану нема кінця і краю. Задзвонив Мишко, кум. «Живий? Ми тут колеса старі притарабанили повну машину…». Афігєть. Як? Через шум в голові ледве розбирав слова, скрізь щось гепало, хтось щось кричав зі сцени. Я закликав Руслана та Андрія і побіг на Прорізну. Вони приїхали з Толіком на таксі. З багажника та салону діставали скати, з десяток. Хлопці потягли їх на барикади. Тим часом зі сцени хтось коментував про те, що відбувається на Майдані, коригував діями людей, стояв несамовитий гуркіт, хтось лупив у залізні бочки, зі сцени хтось волав, коментуючи все, що діялось. Ми знову заходились допомагати лупати і тягати бруківку на барикади (хвала Сан Саничу (колишній мер Омельченко), вимостив її багацько), перечіплюючись через іржавий дріт від згорілих шин та різного мотлоху. Боліли плечі і голова. Я знайшов якусь обгорілу палицю і нею зібрав декілька жмутків того дроту, відніс до барикади на профспілки.
Хтось волав зі сцени, щоб жінки та діти йшли з Майдану, а трохи згодом менти пішли на штурм барикади на Майдані. Страху якось і не було. Сил теж потім не було, навіть кидать каміння. Я слідом за хлопцями механічно ходив «в тил» за речами і всим тим, що могло горіти. Ми снували по Майдану з тим усім, як чумні серед інших людей, вогню, диму, попелу, шуму і гаміру. Хтось закликав людей не розходитись, хтось кричав, що знову когось з наших вбито чи поранено, - туди побігли санітари. Раптом з будинку профспілок заволали, що «їдуть БТРи», якісь люди бігли назад, ми приготувались до всього, хтось кричав, що у разі прориву відходимо до сцени і Поштамту, і там треба готувати пляшки. Решта з азартом засвистіли, заволали, хтось співав славень. З-за барикад та вогню, побачив спалахи та купу диму, які заволокли і без того палаючий Майдан. Згодом, кидаючи все підряд за барикаду, з гучних криків зрозумів, що ми перемогли. За димом і вогнем неможливо було до путя то всьо розгледіти, щось бахкало, спереду знову співали. Давай теж волати, потім в гарячці почав шукати воду, захотілося пити. Сил вже геть не було. Раптом хтось смикнув за рукав : «Сьогодні вже не підуть. Але ще буде бійня, Юрко. Давай з нами. Відпочинеш, а завтра з новими силами, разом приїдемо, з самого ранку». Мишко і ще пару хлопців. Не пам’ятаю, як ми вибрались. В машині якось стало млосно, трохи згодом задрімав. Зупинились у кума, майже не спали, бо дивились репортажі з Майдану, готувались до походу на Майдан вранці і ледве відмились від бруду та копоті. Зненацька десь під ранок голос мами : «Синочок, ти де? Там таке робиться. У нас тітка померла. Сама не впораюсь...». Так. Ти ж у мене одна, мамцю. І я тобі нічого не казав, де я. Одразу ж і поїхав, думав швидко впоратись і назад. Та де там. Вже по приїзду додому три дні валявся з температурою і якоюсь лихоманкою, в зраді, безпорадності та розпачі, дивлячись цілодобово клятий телевізор. Нащо поїхав? Боже, ти є ???
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Профспілки. Український дім.
Будинок профспілок, крім іншого, був перевалочною продуктовою базою Майдану. На другому чи то пак, поверсі розміщувався пункт прийому та видачі продовольства загонам самооборони та харчоблокам. Один з таких харчоблоків розміщувався внизу в Українському Домі (далі - УД), який повстанці Майдану відбили у «беркутів». Ми тоді були в МінАПК : хто мив підлогу, хто надворі рубав дрова біля наметів, хто тягав волонтерські продукти, хто укріплював барикади, а хто біля них чергував, хлопці з інших сотень та підрозділів теж розійшлися по своїх справах, адже на кожній з барикад були пости і треба було пантрувати, щоб не почався штурм і не було провокацій. Цілий день у повітрі витала інформація, що в УД прибувають ВВшники з «беркутами», хоча була ніби-то домовленість. Я гадаю, якби ми тоді не взяли УД штурмом, вони би самі почали наступ, бо таким чином готувалися до зачистки Майдану. З УД вони б відрізали вулицю Грушевського, звідки їм було б зовсім близько до Майдану, який хотіли взяти в кільце. В цьому сенсі Груша для них була перепоною до початку Хрещатика. Народ оточив Український Дім. Почали «викурювати» «мєнтів», які забарикадувались всередині. Ми бігали почергово до барикад мінятися, бо всім хотілося взяти участь у штурмі, але й барикади покинути було не можна. Стомились, як чорти. Коли ми змінилися і стояли на барикаді на Прорізній, з УД прибіг хтось із наших і сказав, що «мєнтів» «виводять» через «коридор». Біля сцени Майдану на екрані транслювали події біля Українського Дому, хтось там знайшов на даху бойові патрони. Та ніч була «веселою». Цілу ніч ми стояли на Прорізній, грілися біля бочок та ділилися враженнями від пережитого. Заодно мали на увазі, що у випадку сильного протистояння нас будуть «пасти» снайпери. А вдень прощалися з Жизнєвським…
З 29-го січня в УД поселився і наш загін разом з бійцями зі «Спільної справи», поруч з підрозділом УНА-УНСО, по ліву руку від входу, якраз біля бібліотеки. Як на мене, Майдан був прекрасним зразком самоорганізації. Ніхто нікого не примушував, люди самі організовували свій побут, гуртом вирішували нагальні та поточні потреби: хто чергував у сотнях на патрулі, хто чергував по самооблаштованому кубрику чи наметі, хто чистив картоплю, хто волонтерив, хто укріплював барикади, хто стояв на входах до приміщень майданівців у варті, хто розносив чай та канапки, хто читав лекції в залі, хтось працював в бібліотеці, а хто просто спав після нічної роботи. З самого початку самоорганізувався волонтерських рух - люди несли продукти, одяг, теплі речі. На Майдані було декілька пунктів роздачі волонтерської гуманітарки охочим, причому волонтерили на цих пунктах, як власне і скрізь на Майдані, прості наші громадяни абсолютно за покликом серця. В Українському Домі також був такий пункт, зліва від входу. Працював там і харчоблок, де люди могли перекусити солодких смаколиків, попити чаю та кави, а для бійців сотень готувались і більш ситніші страви : супи, борщі, каші та канапки, давали часник та цибулю, лимони, бо треба було берегтися від пекучих морозів, які наступали. Якось і мені довелося заступити на чергування до харчоблоку в УД. Хлопці чистили картоплю, а мене з Тарасом, Дмитром та іншими охочими відправили в Будинок Профспілок по харчі. Далі все відбувалося, як і на «гражданці» - документ, «здав-прийняв». Нам видали пару мішків хліба, мішок ковбаси, пару ящиків бутлів з салом, пару ящиків бутлів з варенням, які приносили люди, консервовані в банки овочі. Старший над харчами сказав, щоб ми собі набрали 10 трьохлітрових банок варення, яке «на нас дивиться». Набрали. Мені довелося нести з Профспілок до Українського Дому здоровенний мішок, набитий вщент ковбасою. Перший раз в житті, ги - ги, я ніс цілий мішок ковбаси! Ми насилу доперли то всьо до пункту призначення і я шуткував з дівчатами на кухні, що за таку важку працю має бути посилений «пайок». Вони погодились, сміючись. Українські дівчата гарні, привітні, милі, рідні, наші. Вони куховарили, носили гарячі напої по Майдану, роздавали печиво, а під час боїв носили пов’язки та марлю, просякнуті молоком або лимоном, бо вони нейтралізують дію сльозогінного газу, яким інколи нас «пригощала» «беркутня», тягали поранених, воювали на рівні з чоловіками. Де ще є в світі такі жінки, як наші україночки, які в побуті - наші дружини, сестри і матері, ніжні, привітні, а на війні - суворі, стійкі, та надвимогливі бойові товариші? Ніколи не забуду наших дівчаток : Наталку Степанюк, Оленку Коломоєць та багатьох наших героїнь, які попри все допомагали Майдану словом і ділом, наближаючи нашу перемогу. Вони залишились вірними справі Майдану – волонтерять, борються за свободу політв’язнів, а Олена Коломоєць служить в ЗСУ. Слава вам, наші героїні!
* * * * * * *
Український дім справді був українським. Ну от лежала якось душа до нього, - чи то від назви, чи то від людей, які тут гуртувались. З того самого часу, як УД ми відбили у «Беркута», у мєнтів, активісти і добрі люди створили бібліотеку (http://inspired.com.ua/news/maidan-library/). Охочі несли туди книжки зі своїх особистих бібліотек, хтось приносив свої твори. Потім деякі з них відбирали і направляли посилками до дитячих будинків та інтернатів по всій країні, проставивши на першій сторінці штампик «Бібліотека Майдану». З десяток примірників своєї першої збірки віршів відніс туди і я, і мені дуже-дуже приємно на душі, що десь хтось із молодого покоління читатиме або принаймні, триматиме в руках цю книжечку. Заносив свої вірші і в курінь до земляків-майданівців з Херсонщини, дарував і дівчатам - працівницям з МінАПК.
http://www.eastbook.eu/ua/blog/2014/03/24/biblioteka-maidanu/
Український дім збирав під своїм дахом митців зі всього світу, які читали для майданівців свої твори, лекції, демонстрували авторські фільми. Кого там тільки не було : Ірена Карпа читала свої дотепні «витвори», виступали Руслана і Олег Скрипка, багато інших наших творчих людей, працювала Мистецька сотня. Дівчата та хлопці розмальовували щити та каски хлопців з самооборони, робили безкоштовне тату на українську тематику, влаштовували міні-концерти під піаніно та гітару або народні інструменти. Колька «Одеса» набив собі тату - портрет Нестора Махна, інші кололи тризуби, навкруг шиї – український орнамент-вишиванку. Душа раділа, від того, що то всьо було українське, рідне, тут панувала атмосфера братерства та солідарності. Одразу після буремних подій, числа 25-27-го лютого, якось зайшов в Український Дім, а там зліва зібрані були експонати з Майдану : прапори, каски, шоломи, щити, довбні та різні речі, - для музею. Там сидять молоді дівчата, хлопці, розмальовують то всьо українським орнаментом. А я, ніби щось знав, питаю : «Може б каски краще не малювали, а віддали хлопцям – може ще знадобляться?», а вони : «Ні-ні, то тепер експонати, твори мистецтва». А в повітрі вже витала війна…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016
Україна понад усе!
Захоплення міністерств... як притча во язицех... Але якщо розібратися, то ніби-то ці установи працюють для людей у цій країні, чи ні? Так от ці люди, щоб не мерзнути в наметах на 20-градусному морозі, взяли так і зайняли в січні 2014-го МінАПК. Ніхто нікого не лупцював, не бив. Дві шибочки видавили, на стіні написали пару слів якісь відчайдухи : "Влада - Народу". Автор книги є теж на цих кадрах : https://www.youtube.com/watch?v=9BsV86shkHY.
Туди вселився народ з "Удару", Волинської сотні, куреня козаків з Гаврилюком, "Спільної справи", РУН та інших. У кабінети ніхто не вламувався, їх опечатували, попередньо здійснивши опис всіх особистих речей. Спали в коридорах на підлозі, навіть килими закатали на якихось поверхах. Працівники радо пригощали смаколиками, пропонували харчі з їх холодильників та кабінетів, казали, що ми робимо вірну справу, - народ переживав за нас. З усього колективу репетувала одна тільки недолуга і пащекувата "технічка" про те що "натоптали". На кожному поверсі встановили чергування, здійснювалося вологе прибирання, встановили графік. Запрацювали харчоблок та медпункт. По тєліку розповідали приблизно таке, хоча багато каналів цинічно брехали в угоду владі :
http://tsn.ua/video/video-novini/na-hreschatiku-protestuvalniki-zahopili-budivlyu-ministerstva-agrarnoyi-politiki-ukrayini.html
Потім - бац! Звільнити Міністерства в обмін на політв’язнів. Однак наші вважали, що СПЕРШУ ТРЕБА ВИПУСТИТИ В’ЯЗНІВ, а ПОТІМ - Міністерства. Так думали в Спільній Справі, РУН, УНА-УНСО з Миколою Коханівським та багато інших патріотів. До чого доводять такі ігри з ворогом вже переконались? Тим паче, що їх просто звільняли з-під варти, не реабілітуючи та не звільняючи від кримінальної відповідальності, яку їм «шили», а це ДВІ РІЗНИЦІ. Але Рада Майдану так вирішила. Рядовий склад людей, які знаходились в МінАПК, ніхто про це не попередив і 29-го зранку почався якийсь незрозумілий штурм. Я з Тарасом у той час якраз приводили себе в порядок : голились, вмивались після нічного чергування. Аж раптом – ґвалт! Ми думали, що лізуть «тітухани» (а нас вже труїли газом 25-го і «тролили» провладні посіпаки), а виявилося – «Свобода».
Прикол в тому, що з хлопцями, які нас "викурювали" я потім воював в одному окопчику))) Пацани! Мольфарчику, Юрчику, Ромку, Артеме! Всі ми патріоти і більшість з нас пройшли Майдан, АТО і Микола, який вас тоді поливав (а я крутив крани), зараз без ноги, без ступні, яку втратив на цій клятій війні, кавалер ордену «За мужність», як і більшість з вас. Дай Боже, щоб минали нас кулі, і дай щастя нашій землі! Слава Україні!
Одразу після «захоплення» МінАПК, 25-го вночі, коли люди вже повлягались на відпочинок, ми відчули якийсь різкий запах, сірчано-бензиновий якийсь. Хлопці почали шукати епіцентр запаху, який був десь у підвальному приміщені, викликали аварійну службу. Виявилось, що будівля не газифікована. Потім хтось з бувалих зробив припущення, що це якась зараза смердюча, спецдії, диверсійна, з радянських часів. Пізніше трохи знайшли ампули в підвальному приміщенні, вірніше рештки. До ранку провітрювали аж до четвертого поверху – дихати було неможливо. Ще й пару днів запах відчувався. Ясно, диверсанти режиму діяли серед нас або побіля нас. Пізніше, мєнтовські і СБУшні сексоти і «шнирі» постійно тролили нас на барикадах, вдаючи п’яних, закоханих, що заблукали і т.д. Вони задавали провокаційні питання, кривлялись, провокували на нестандартні дії та одкровення, фотографували, одним словом, «відпрацьовували». Наївні. Думали, ми не знаємо, хто вони і навіщо приперлись. Пси оковирні. Зате нас радо вітали іноземці, студенти інших держав. Я пам’ятаю, як мій побратим Артем з Запоріжжя розповідав молодим португальцям про Майдан. У них горіли очі.
Багато хто з хлопців давно пропонував захопити будівлю адмінсуду на Хрещатику, 10. Хай мене вважають екстремістом, ким завгодно, але вибачте, коли знущаються над цілим народом, та ще й рішення про арешти активістів приймають на території нашого Майдану, під час революції, то це, я скажу вам, більше, ніж звичайний геноцид.
Наша барикада на Прорізній… Стратегічно вона мала значний сенс. Адже у разі її захоплення Хрещатик ділився на два сектори і в оточення попадали КМДА з одного боку, а з іншого – сам Майдан. Тому ми укріплювали барикаду, як могли – мішками з піском і снігом, поливали водою в мороз, підпирали всім, що можна було використати.
https://www.youtube.com/watch?v=wF6VJyHmlsk
Оскільки барикада була відкрита, бо народ весь час снував сюди-туди на станцію та зі станції метро «Хрещатик», встановили цілодобову варту. Відпрацьовували і необхідні дії у разі можливого нападу. Коля «Одеса» та я повинні були завалити в лічені секунди прохід і підпалити автошини. Це мало бути так : у проході сторчма стояли два дерев’яних піддони. Покришки, штук по сім висіли в ряд на довгих патиках з кожного боку від проходу. Микола прив’язав до кожного патика шнурівку. Для того, щоб завалити прохід, досить було звалити піддони одне на одного і смикнути за шнурівку, - патик падав разом зі скатами донизу, завалюючи прохід. Поряд стояли каністри з бензином. Хто перший до них діставався, мав облити тим бензином шини, а напарник їх мав підпалити. Крім того, вирішили взяти шефство і над іншою барикадою навпроти, в арці Пасажу, яка була, мабуть, найслабкіша. А на Майдані народ варив борщі та інші страви, рубали запашні дрова, які звозились звідусіль. Всюди видно було купки людей, які грілися біля перекинутих залізних бочок, у яких розводили вогонь. Приємно було відчувати братерство майданівців.
https://www.youtube.com/watch?v=xbOxHp_jOnE
Пам’ятаю «Пекельну кухню» і веселу молодицю, яка роздавала борщі, діда-козака з козацького куреню, з довгими сивими вусами, який приніс до нас в МінАПК здоровенний казан борщу. Нашого, з часником, перцем, засмажкою. А ми їм – хліба, сала, варення, що нанесли нам люди. Дівчатка внизу на вході в МінАПК готували канапки, заварювали чай, робили змерзлим бійцям каву. Ех, як все ж таки було здорово! Коли душа просто радіє за всіх. Можновладцям і бандюганам не знати такого щастя ніколи. Ниці людиська.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016
Інститутська… Перший серйозний штурм барикади на Інститутській, яка була барикадою № 1, почався 11 січня. Морозець закріпив мішки та все, з чого складалася барикада, надійним льодом, бо хлопці поливали то всьо водою, старалися. Саме тоді я вкотре побачив, чого варта наша народна спрямованість, наша сила волі, наше прагнення до свободи. Вдруге, після 25 листопада, на цьому Майдані я його побачив 9-го січня, коли пси режиму намагались захопити будівлю КМДА, пригнавши туди своїх служак на автобусах. Тоді найбільше вразило те, що люди, студенти, після невдалого штурму КМДА «мєнтами», спокійненько зібралися і обцюкували лід від замерзлої води з брандспойтів, якою пацани зверху поливали «мєнтів», збирали то всьо в мішки і кидали в прицеп трактора, щоб просто очистити від льоду Хрещатик і спокійно ходити по ньому не ковзаючись…
Вночі вони поперли. Взагалі-то вони тихенько підпирали нас весь час. Частенько влаштовували різні провокації. У «мєнтів» це ж ціла наука. Якось біля станції метро «Хрещатик» хотіли влаштувати бійню, але не вдалося. Я був тоді на барикаді на Прорізній з Артемом, побратимом із Запоріжжя, коли почули якийсь ґвалт біля входу в метро. Повідомили своїм. Хлопці побігли. «Шнирі» відпрацьовували свій хліб. Це про цих потім був сюжет :
https://www.youtube.com/watch?v=1yWGTUudfjk.
Вони хитрили, вважаючи нас за дурнів. З ними щільно працювали міські служби. Даю зуб, серед них були, либонь перевдягнуті мєнтівські «шнирі». То їм треба проїхати до ялинки, то їм треба щось розібрати-ремонтувати, - завжди з подачі злочинної влади їм щось свербіло. Але дзуськи. 11-го вночі з барикади пролунав клич і тривога. Народ почав збігатись з усіх усюд. Вночі людей було менше, а вільні від варти самооборонці залишались в наметах, тож бігли з КМДА та з інших барикад до барикади № 1 на Іститутській під мостом. Решта, по парі людей, пантрувала свої барикади. Ми тоді лишилися на своїх постах, але були готові прийти на допомогу – «тітухани» не дрімали і відробляли свої гроші. Тоді поранили світлошумовою гранатою Артема, мого побратима з РУН із Запоріжжя. Добре, що натягнув залізну каску, але лице та очі обпалило добряче. І байстрюки знову відступили. А люди вистояли. Вчителі, юристи, фермери, підприємці, колишні військові, студенти, пенсіонери, жінки вистояли проти нахабних, озброєних головорізів, керованих головним паханом бандитської шобли…
Молодь та жінки ще надіялися знайти якесь розуміння в очах міліціянтів, що стояли живим щитом, охороняючи від нас знахабнілих розкрадачів народного добра на державному рівні. Вони бігали до них, обв’язували їх жовто-блакитними стрічками, вмовляли, писали кумедні послання на кшталт «Вийду заміж за «беркутівця», який перейде на сторону народу», читали молитви разом з попами, грали на піаніно, співали пісень. Але марно. Пси захищали режим, до якого вони звикли, де система навчила їх в такий хижий спосіб добувати собі на хліб. І система жила сама для себе. Тут борються зі злочинністю, самі її спонукаючи, бо інакше, без «показників» боротьби з нею, «борці» залишаться без заробітної плати. Тут система повчає моралі і принципів, які повинні виконувати ми, сама не зважаючи на ці мораль і принципи. Це територія, де закон діє тільки для пересічних. Манкурти. Навіть кучмівський закон про корупцію змінив кримінальну відповідальність на адміністративний штраф. Вдала маніпуляція для хапуг. Все ж не тюрма. Там хай раби за вкрадений з голоду у пана мішок кукурудзи сидять. Одне слово – каста. Проти цього свавілля народ і вийшов на Майдан і Майдани України. Вийшов запитати, - коли, панове депутати, олігархи, прокурори, судді, «мєнти» і всьо решта корумповане шобло, - коли ви вже наїстесь, настріляєтесь, наколядуєтесь, накохаєтесь, наштовхаєтесь, насваритесь, виспитесь і візьметесь до справи? А то тільки одна Вона працює. Одна Україна. Чи то пак народ у особі України. Без вас. То нащо ви нам тоді здалися ?
Майдан.
Хто не в темі, той уявляє собі майданівців як таких собі лісових дядьків, страшних бандитів, обвішаних сокирами і ножами. Насправді ж, як потім на службі в батальйоні, а в подальшому - полку «Дніпро-1», на Майдані я знайомився зі звичайними, щирими, простими людьми, яким не байдужа доля країни, і вважай, доля їх дітей. Сашко Чурик, наприклад, є айтішником зі Львова, Тарас – тримає мото- та автомайстерню, Василь – бригадир будівельної бригади, ще один Василь – колишній військовий з Черкащини, Руслан – залізничник з Рязані, росіянин, Віктор – військовий фельдшер з Ірпеня, Давид – підприємець, грузин, Мишко – колишній прикордонник, Віталій – електрик з Кривого Рогу, Вольдемар – просто поет-менестрель з Марганця, Дмитро Карабін – байкер та мрійник. І так усі. Склад майданівців був інтернаціональний, хто б там що не казав. Тут, крім українців, попадалися і грузини, і росіяни, і сябри, і представники інших національностей, які вийшли на захист свободи. Обвітрені морозним вітром, стомлені, але горді і доброзичливі обличчя. Я не забуду цього ніколи.
До речі, з дисципліною на Майдані було не так вже й погано, як уявляли собі наші опоненти, щодня показуючи диванним героям про безлад, нечистоти, вигадані епідемії і болячки.
Крадіїв, шахраїв та «аватарів» карали, пропускаючи їх через стрій, як під шпіцрутенами під заклики «Ганьба!», мазали «Злодій» зеленкою на лобі і шпіцами гнали з Майдану геть.
http://ukrstream.tv/ru/blog/novi_transliatsiyi_vid_ukrstream_tv_new_streams_from_ukrstream_tv#.Vjoh0G40Zh9
Звичайно, на вихідні і вдень народу було просто безліч і технічно було важко справитись з вивозом того всього мотлоху, бо все, що було живого на Майдані ходило, бігало, одним словом рухалось, як в законі Броуна. Тому технічні роботи виконувалися загалом у вечірній час та вночі.
Народ час від часу, але не менш ніж щотижня, скликав віче, на якому вирішувалися глобальні питання, приїздили іноземні посли та консули, представники різних конфесій, які виступали перед людьми з молитвами та добрими словами, підтримували дух Майдану. Тут же бачив друзів з Литви, Польщі, волонтерів, які пропонували пораненим лікування у Польщі. Весь чесний світ за нас тримав кулаки.
А народ все прибував. Формувалися нові сотні самооборони, налагоджувалася взаємодія між підрозділами, які вже були на Майдані, та новими добровольцями, що їхали з усіх усюд. З’явились намети анархістів Ореста Лютого та Леся Подервянського, біля яких охочі хлопці та дівчата в сприятливі теплі дні грали в настільний теніс та футбол. Футбол організували якось і на Європейській. Хлопці казали, що запрошували беркутівців на товариський матч, але ті не погодились. Автомайданівці та просто чесні люди звозили на Європейську площу автомобільні скати і бажаючі розносили їх по всіх барикадах. Причому, ніхто нікого не просив, не заставляв - люди просто самі підходили, брали всьо то мовчки і тягли до хлопців на барикади. Пам’ятаю, як ми при нагоді попереджали автомобілістів бути обережними, затирали снігом номери машин, щоб не засікли ті собаки і не поквитались десь «за периметром». Барикади щодня укріплювали. З боку Європейської площі хлопці притягнутими звідкись електрозварювальними приладами заварили залізну конструкцію зі зваленого стовпа для зміцнення барикади, яку потім засипали камінням в мішках, мішками зі снігом, заблокували входи до підземних переходів, одразу ж організували варту, перегородили Трьохсвятительську біля Українського Дому. Люди грілися на вулицях, збираючись біля залізних бочок, в яких розводили ватри. Дядьки у вільний час грали у шахи у замерзлому фонтані біля стели на Майдані. Було морозно, димно, але радісно. Ми дихали повітрям СВОБОДИ.
Якась мажорна молода дурепа десь в інтернеті потім написала, що дим з Майдану «…нє давал мнє дишать свєжим воздухом…». Звичайно, тим хто має квартири на Хрещатику, пофігу проблеми народу. Їм дме дим. Зате прості громадяни - студенти, хлопці та дівчата, літні люди, гуртом розлупували та розбирали бруківку, тягали важкі мішки з камінням до барикад, рубали та носили дрова до польових кухонь, варили їсти, роздавали замерзлим чай, канапки, працювали як мурашки, кожен робив свою безкорисну роботу на благо Майдану. По місту багато добрих людей ходили з національними прапорами та стрічками, співали українських пісень. Таксисти, якщо ти казав, що з Майдану або їдеш на Майдан, особливо бійців сотень, везли безкоштовно, інколи брали лишень плату за бензин. До 20 січня я бігав щодня на Майдан, пробираючись в пізній час назад до себе на Нивки. Це вже потім, пізніше, хлопці на Нивках організували місцевий штаб самооборони в приміщенні кінотеатру… Але тоді…
Мєнти, за наказом «зверху», не справляючись з майданівцями фізично, вдавалися до різних хитрощів. З самого початку чесні люди чіпляли оголошення про допомогу хто чим міг : хто прав речі, хто давав притулок, хто пускав хлопців бодай помитися в гарячій воді. Одного разу, наші хлопці пішли на таку квартиру по оголошенню покупатися, не перевіривши як слід що до чого. У тій квартирі їх «люб’язно» зустріли «манти». «Електрика» потім відпустили «на підписку», а доля Сергія мені до цього часу не відома, бо йому підкинули зброю. Якось по телевізору знайшов передачу про їх затримання. Покидьки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2016
Груша.
Грушевського. Груша. Саме тут почалося потужне протистояння протестувальників з режимом. Може стратегічно було би обійти той підйом наверх для серйозного штурму, але люди принципово обрали головне місце спротиву біля Лобановського, який спостерігав над тією бійнею розумними очима. Як тітоньки лупали по всьому залізному і створювали для «тітушні» і «мєнтів» «психічну атаку» (найбільш страждав за народ у цьому сенсі залізний стовп навпроти арки входу на стадіон), як люди, незалежно від віку, тягали автопокришки, мішки з піском і снігом, ящики з «коктейлями», як всіх на «нашому» боці поливали холодною водою з брандспойтів на морозі з боку «беркутні», як наші вуличні інженери майстрували каменеметалку (в ній був і мною забитий цвях), як палили автопокришки, - одразу мовчки, зле і завзято, - а вже пізніше під веселеньку пісню «Палала шина». Характерно, і про це скаже кожен майданівець, що вітер дув завжди в сторону «мєнтів». І це нас теж тішило. Значить, хтось НАВЕРХУ все ж за нас...
Перемир’я. Ненавиджу це слово. Воно підле, лукаве і болюче. Майдан. Потім - Іловайськ. Дебальцеве, Мінські угоди…. Тепер ми знаємо ціну тих переговорів.
Не пам’ятаю конкретно коли, але на Майдані раптом було оголошено «перемир’я». На Грушевського стало трохи спокійніше. Народ поволі готувався до Нового року і Різдвяних свят. А все завертілося якраз на Водохреще.
18-го та 19-го січня були перші жертви, багато поранених, декого з них ми зносили з барикад у будівлю парламентської бібліотеки на Європейській площі, де була облаштована тимчасова санчастина. 19-го ввечері, після жорстокого протистояння, ми несли якогось хлопця з Ялти, пораненого в ногу від розриву шумової гранати, і він весь час шуткував згарячу, - мовляв попав в «пєрєдєлку». Я ще спитав його тоді, як це він, російськомовний кримчанин з Ялти приїхав на український Майдан, на що він зло так відповів : «Ти нє павєріш. Еті мажорниє с.кі всьо побєрєжьє занялі. Плюнуть в море нєгдє… ».
22-го січня, коли відбувся штурм Грушевського, я був у своєму гуртожитку, намагався трохи відіспатись перед походом на Майдан. Дивлячись по міні-телевізору в китайському телефоні репортажі з Майдану, готувався до найгіршого. Рано-вранці, зібравши всі необхідні свої пожитки, шахтарську каску, на якій написав з обох боків синім маркером «Воля або смерть!» та «Слава Україні!», саморобні нунчаки і саморобного щита з дверець шафи, сірники, свічку, йод, бинт, вату, столярний інструмент, ще якісь лахи, я склав то все до дорожньої сумки і присівши «на доріжку», вирушив на Майдан. П’ята година ранку, ще темно. Щоб не попастись «мєнтам», підійшов до таксиста на сірому «Ланосі», молодого хлопця років 30-ти і замовив їхати до Театральної. Зрозумівши, куди я їду, той хлопчина з мене грошей не хотів брати, але я наполіг, бо напевно сім’я, діти, і він з натиском в голосі сказав, що візьме лишень «за бензин». Добре, друже, дякую тобі. Я розумію. Я люблю цих людей. Їхали манівцями, не по центральних, - собаки режиму стерегли скрізь. Прощавай остаточно, мирне життя, робота, поплач за мною, мамо… По дорозі пару раз попадалися мимохідь патрулі ДАІ, але пронесло. Потім, після перемоги Майдану, ДАІшники поначіплюють державних прапорців і будуть спільно з автомайданівцями та самообороною патрулювати по місту. Але зараз… Повезло, - тоді на барикаді з боку Бессарабки стояв на варті Мишко, - мій побратим з Софіївської Борщагівки, колишній офіцер-прикордонник, з яким познайомилися ще з перших днів Майдану на Європейській площі, разом з грузином, Давидом. Я зателефонував йому і він зустрів мене, провівши потім в КМДА, на вході до якого біля напису «народний трибунал» чергувала нічна варта. У приміщенні, на підлозі, - хто на килимах, хто на карематах, хто просто на бушлатах, спали бійці, просто люди, серед своїх речей. У центральному залі, біля медпункту був харчоблок і дівчата вже не спали : нарізали сало, хліб, овочі, готували чай та каву, глипаючи сонними красивими очиськами через марлеві пов’язки. Через турнікет і наверх. Я тимчасово поселився на другому поверсі, де знаходився здоровенний футбольний м’яч, подарований нашим можновладцям якоюсь іноземною державою, здається, Пакистаном. Народ грівся, хтось зашивав одежину, мугикаючи щось під ніс, хтось тихенько телефонував своїм, що «все нормально». Мишко розповів мені, що наших відтіснили до Європейської, багато поранених, хтось попав у полон, людей нещадно били і калічили кийками, стріляли мало не впритул. Біля Поштамту, у козацькому курені, потім влаштували цілу виставку тих речей, які використовував «беркут» проти мітингувальників. Люди пам’ятають, що то були за страшні речі. Я особисто запам’ятав рештки шумової гранати, з обмотаними навкруг неї дротом 8-ми сантиметровими шурупами та цвяхами. Народ теж озброювався. Хтось привіз з десяток замашних держаків від лопат і роздавав хлопцям, хтось мав патика від розламаного піддону, хтось мав штахету, хтось арматуру, багато хлопців мали шахтарські каски, натягли лижні та мотоциклетні шоломи, лижні окуляри та наколінники, майстрували щити з міцної фанери, дістали трофейні кийки, які вже малися з недавніх сутичок. У кого не було нічого, просто накладали на лікті тверді предмети і обмотували то всьо скотчем.
З гуманітарки та іншими способами, ще з початку грудня люди хто як одягався у «мілітарі» : з’явилися військові берці, камуфляжна форма, армійські залізні каски. Пізніше, коли я познайомився з Романом Доніком, у нас, у підрозділі РУНівців, з’явилися військові бушлати, військові каски та берці. У вільний час хлопці тренувалися і навчалися військовій справі, вчилися різним премудростям рукопашного бою, тактики та спільних дій по захисту та обороні.
На блокпосту біля ЦУМу хлопці змайстрували клітку і посадили туди опудало Януковича, поставили три судійські крісла та шибеницю. Народ весело фотографувався біля того всього, де потім, вже після вирішального штурму, стояла роздовбана спецмашина «беркуту». З кінця січня та з перших чисел лютого наші, після переїзду з МінАПК до Українського Дому, разом з іншими сотнями патрулювали та чергували на барикадах під «Грушою». З Тарасом і Карабіном я теж ходив на чергування, вже в бушлатах-камуфляжі, в касках, шоломах та озброєні хто чим. Перед чергуванням нас інструктував старший. Пам’ятаю чоловіка по імені Сергій, який був «афганцем» і завжди вміло та зі знанням справи розповідав наші обов’язки, зиркаючи геть стомленими очима.
Барикади на Грушевського постійно укріплювали. Вони були розбиті на сектори та лінії оборони про всяк випадок. У лютому до 1-ї лінії надвечір вже нікого не пускали. Кожен загін мав своє завдання у разі штурму. Мені та хлопцям, правда, не подобалось, що пізніше Рада Майдану вирішила зробити там проїзд з воротами. Чим закінчилось, всім відомо. Але БТРи таки горіли… Ігри з народом в «перемиріє» закінчувались. У димному повітрі лютого витало передчуття чогось важкого, темного і недоброго.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2016
ЙоЛкА.
З початку січня, коли Майдан зміцнів, після декількох невдалих спроб захоплення КМДА та прориву на Інститутській, наша маленька республіка, наш Майдан оголосив полювання на «тітушок», які заполонили Київ звідусіль і тероризували громадян та вільних людей на підступах до Майдану, вчиняючи наругу. Як завжди, озброєні, як завжди, цинічно і підло. Так загинув потім Юрій Вербицький і не один патріот з вини цих куплених проклятих посіпак лежить десь у сирій землі під Києвом. Ходили чутки і думаю, що вони мають підгрунтя, що бандити Яника з усією ієрархією розподілили Київ між «донецькими», які були «смотрящими» зі своїм кодлом. Причому, люди добрі казали, що бандитів тих забезпечували житлом, а «паханам» давали квартири в спальних районах та де-інде.
Тим часом Майдан розростався, охочі їхали звідусіль, відчутно було ставлення народу до бандитського осоружного режиму, який набрид людям як гірка редька. Барикади росли одна за одною, укріплювалися, вже з’явилися польові кухні, були організовані пункти обігріву та харчування, медпункти, волонтерські осередки, де добрим людям надавали теплий одяг, поїли гарячими напоями, пригощали часником і цибулею – народними профілактичними засобами проти грипу та простудних захворювань. Дівчатка-волонтери робили то всьо з душею. До чаю часто не жаліли лимонів, вряди-годи терли їх з імбиром та цукром. Намети рябіли написами : «Київ, вставай!», «Стрий», «Донецк - Украина», «Сміла – за Майдан!», «Заліщики проти злочинної влади», «Воля або смерть! Запоріжжя», «Херсон з вами!», «Ялта», «Ніжин», «Крим – це Україна», «Нововолинськ», «Чортків», «Суми», «Черкаси», «Дніпропетровськ», «Гуляйполе», «Одеса», «Хуст», «Свободу політв’язням! Знам’янка», «Канів з Україною», «Я тут не за гроші»…. Вся наша рідна Україна була тут.
Звичайно, головним атрибутом Майдану, як і в 2004 році, була ялинка, або «Йолка» (https://www.youtube.com/watch?v=sYRjvs3Y-Wk), обчіплена гаслами та малюнками, особливо після 30 листопада. Особливо популярним був малюнок, де Янукович з діркою від кулі в лобі, фото Януковича та Азарова за гратами з підписом «Свято наближається» . Я не хотів би зараз бути біографом нових самосхвалених «вождів» Майдану, які тоді лізли на трибуну, - хай про них пишуть історики чи найняті соціологи-політологи. Пишу про наш народ, простих людей : вчителів, шахтарів, лікарів, студентів, підприємців, всіх роботяг, на яких тримається цей човен під назвою країна. А народ постійно збирався на віче, люди сподівались на дієві зміни і з оптимізмом чекали дій влади. Однак, банда не поступилася…
У нічних «полюваннях» на «тітушок» брав і я участь зі своїми друзяками : Василем, Степаном (Волинська сотня), Електриком, Костянтином, Сергієм, Володею (Спільна Справа), Василем (РУН), Вольдемаром (РУН), побратимами : Артемом, Тарасом, Дмитром (РУН) та багатьма іншими. У багатьох, як і зараз на війні, були псевдо або «позивні» : Електрик, Боєць, Бульба, Вірьовка, Степовик, Карабін та інше.
«Полювання» проходило так : охочих і вільних від чергувань майданівців з усіх підрозділів гуртували, в основному, біля КМДА, призначали старшого сотні, чоти, рою, зазвичай з «бувалих» - вояків, «афганців» і просто хлопців, які вміли організувати. Озброєння було своєрідне – від гумових кийків та біт (йшли на користь уроки від «тітуханів») до арматур та ціпків. Коли збиралась сотня, вона виходила на бойове патрулювання по периметру за Майданом. Ми курсували в основному по маршруту : Прорізна-Володимирська-пл.Хмельницького-Михайлівський собор-Софіївська-Майдан. Інколи заходили й далі. «Мєнти» нас не чіпали – стояли осторонь. Пару раз при мені ловили гавнюків – вони ховалися в брамах, дворах по 5-6 чоловік. Всіх тварин доставляли до КМДА, в штаб національного спротиву. Був момент, коли ледве не почубилися зі своїми – то був Автомайдан. Зігрілися тоді дружнім сміхом, бадьорою, дружньою штовханиною. Якийсь пес ходив з нами на вилазки, гавкав на «тітуханів», гарчав, а до всіх наших, - від кого віяло свободою, димом, майданівським чаєм та салом, - ластився і крутив хвостом. І то була наша розрада – тварини розуміли, де свої.
http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2014/01/21/7010201/?attempt=1
Якогось дня виволокли трьох п’яних в дим типів, які тинялися в районі Прорізної. Хлопці зразу взяли їх в коло, притягли до світла. Вийшов чотовий :
- Хто такі? Звідки?
- Ми ето, с Май…Майдана. Гуляєм.
- Чому п’яні, з якої сотні, хто старший?
- Так ето…гик…ми самі по сєбє пріє.халі…гик…пацани, у нас дєньгі кончілісь, гик…нє за што уєхать, памагітє…
Обшукали. Знайшли документи, паспорт. З Донецької області. Ясно. Тітушки з Антимайдану. Пропивають «зароблені» гроші. Пам’ятаю, коли такі ж як ці, у 2004 році, стояли під Бояркою, цілий потяг стояв, вагонів десять, то перше, що вони вчинили після зупинки, - розкупили всю горілку в привокзальних магазинах і кіосках. Пролетарії, приїхали захищати свої інтереси….
Усім миром порішили тоді «тітуханів» забрати на Майдан – чистити сніг. Під стусани поперли їх до КМДА, щоб проспались, поїли - і за працю. На благо людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016
Віче.
29 листопада… Увечері біля стели Незалежності як завжди гуртувалася та танцювала молодь. Під північ, близько одинадцятої, вийшла Руслана і сказала, що має дві новини. Силового розгону Майдану не буде. По-перше - так сказав генпрокурор, по-друге - це підтвердив Президент. Ура.
Майже опівночі я сів в метро, в якому потім все частіше, під приводом нашкодити майданівцям, хтось провладний виявляв «бімби», і добрався до своїх Нивок. Що сталося тої ночі, всім відомо. Спав я дедалі гірше, тому включивши вранці портативного «тєліка», прозрів. Розбиті голови журналістів, молодих людей, беззахисних студентів, підступність влади. Вона не шуткувала. Це був вже навіть не 2004 рік. Хода і Віче були призначені на 1 грудня. Хоча було ще й 30 листопада, зразу ж наступного дня. Чому? Але 1 грудня народ піднявся. Я йшов разом з моїм товаришем по Майдану Миколою і ніс плакат «Нам не потрібна кривава ялинка» серед обуреної сотнітисячної маси людей. Україна нарешті прокинулась і повстала. Вся. По проспекту Шевченка від університету та пам’ятника Шевченкові вниз до Бессарабки йшли колони вільних людей. Скрізь линуло : «Слава Україні! Слава нації!», люди несли плакати, прапори, відчайдухи побігли на Інститутську. Почалося. Відповідь режиму не забарилась. Підійшовши до Майдану ми почули звуки вибухів. То хлопці вже «тролили» омоновців біля президентського палацу. Ми подались туди. По Інститутській в дворах за залізними парканами ховалися загони «беркуту» та міліції, готові рвати народ на шматки. Та нас було надто багато для них. Люди ладні були голими руками йти проти тієї свори. Нинішній президент виліз тоді на трактора, завадив хлопцям. Пацифіст. Краще б не ліз… Пустили сльозогінний, кидали світло-шумові, хтось побіг з розбитою головою. Хлопці наїжачилися, дістали шарфи, «велосипедки», балаклави, ламали бруківку. У ряди «мєнтів» полетіли каміння… Мирний Майдан закінчився. Розпочалась Революція Гідності...
Слава нації !
З початку грудня і до середини січня тривало майже мирне протистояння народу і влади, яка всілякими хитрощами і підступними методами намагалась утримати ситуацію на свою користь. Серед народу панувало піднесення, всі сподівались, що буде так, як в майже далекому-близькому 2004 році, що ось-ось влада відступить.
Але у середині січня перелякані Майданом депутати прийняли пакетом закони про різні заборони, з яких найбільш безглуздими були : заборона збиратися більше п’яти людей, їхати «колонами» більш п’яти машин, носити шоломи та одяг «мілітарі» та інша маячня, так звані «закони «16 січня» :
(https://uk.wikipedia.org/wiki/Диктаторські_закони_16_січня)
Нагадаю і про людей, які то всьо приймали :
http://uainfo.org/blognews/262700-povniy-spisok-deputatv-scho-golosuvali-za-diktatorsk-zakoni.html
Фактично було введено поліцейський режим. Народу стало смішно і в знак протесту люди вийшли на Майдан у каструлях та чайниках на голові. Московська дурна преса вибухнула черговою тупою брехнею, що люди на Майдані дуріють і сходять з глузду. Цього разу від чаю, в який щось підсипають. Звичайно, з подачі «госдєпа», як всі про те чули ще на «помаранчевій», коли Майдан їв «наколоті апельсини»…Занавіс…
Може, хто пам’ятає, як з цього приводу дотепний чолов'яга з Хмельницького, здається, написав заяву до райвідділку щодо виділення йому патруля для поїздки з друзями в сауну. Типу, ми з друзями збираємося в сауну на п'яти машинах, із сім'ями, тобто більш як п'ять чоловік. Отже, буде колона автівок та й людей буде значна кількість, тому просимо виділити нам міліцейський кортеж «…для супроводження нашого кортежу в сауну...». Не знаю, що було далі, - щось там «мєнти» розглядали, але наш народ найдотепніший у світі. Як у Степана Руданського, - пам’ятаєте, «Запорожці у сенаті» : «…гримнули по разу і поїхали чекати другого указу»? Я люблю цих людей. Як приклад дотепності і здорового українського гумору, викладаю ще й ось це ЗАПРОШЕННЯ, яке роздавали активісти Майдану та просто добрі люди :
* * * * * * *
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016
Біля стели Незалежності, де «Глобус», продовжували танцювати студенти і молодь, інколи хтось із них виступав. Говорили Найєм та Руслана, головні координатори молодіжного майдану, представники молоді. Навпроти, на спорудженій, як і в 2004 році сцені, традиційно виступали лідери опозиції, артисти та просто охочі. Літня жінка з Білої Церкви читала пронизливі до кісток вірші. Виступали церковники різних конфесій, представники інтелігенції, патріоти з різних кінців країни. Десь 27-го чи 28-го я теж бачив ту жінку з Білої Церкви, коли ввечері після її виступу, читав свої вірші перед стрибаючою від холоду молоддю :
«Не знають бовдури земні
Що думку просто не зламати
Й Надію, що зросла в борні
Не вийде кинути за грати
Що відшмагати душу – зась!
Що зацькувать не можна псами
Цю Волю, що з колін вже підвелась,
Цей Дух, що встав під небесами!
І пісню куля не проб’є
Що вже луна над білим світом
І Віру, що прийшло Твоє
Святе. Пророче Заповітом...»
(написано 02.11.1995 р., м. Харків)
А на Європейській площі, де нещодавно стояли наші ряди і ми збирали віче, вже облаштовували збіговисько «тітушок». Антимайдан…Знову.
28-го, в четвер, по легенькому сніжку я біг по роботі за дозволом банку для тендерних документів в районі Арсенальної і мало не завмер… У бік Маріїнського парку сунула сіра маса без облич. Вони йшли групами, чоловік по 30-40, але їх було безліч. Сіра маса… Як і в 2004-му, тепер далекому, з усіх усюд гнали шахтарів, бюджетників та просто люмпенів на «Антимайдан». Вже стояли їх біло-блакитні намети. Вони продавали свою совість за сотню-дві гривень. Їх везли потягами, автобусами, масово тоді, коли транспорт з чесними людьми не пускали. Все по тому ж, відомому сценарію. Місто було в оточенні загонів міліції та «тітушок». Тоді я мешкав в общазі на Нивках, яка знаходилась поряд з «мєнтовськими» гуртожитками, та й жив в одній кімнаті з «мєнтом». Так що «попалити» мене, вже затятого майданівця було не важко. Виручав зовнішній вигляд, моє вбрання, завдяки нашому професійному дрес-коду. Я радше був схожий на закінченого інтелігента, ніж на бандита з Майдану, як його уявляли собі наші вороги. Пізніше, коли я робив чергову «вилазку» до міста, у своєму вбранні – довгополому пальто з накинутим шарфом-вузликом та строкатому картузі у клітину, підійшов до «мєнтів» і вдав із себе іноземця, запитавши ламаною французько-англійською на кшталт : «Вот із зис, пліс, ту Хрещатик, сіль ву плє ?». Типу, «як пройти на Хрещатик?». Ну, ті показали, глипнувши крадькома очицями, як вовкулаки. Розіграв і наших «лантухів» із самооборони на блок-посту з боку Бессарабки, які люб’язно мене провели до КМДА і показали напрямок руху в бік Майдану і ялинки. Прийшов до наших хлопців у намет і теж почав белькотіти, а потім не витримав і засміявся. У подальшому, цей мій не новий досвід взяли на озброєння…
Тим часом, студенти оголосили страйк. Хлопці та дівчата, обгорнувшись національними прапорами, ходили по місту, йшли на Майдан колонами, з піснями, гатили на всю міць по десь знайдених барабанах, кричали у рупори, несли плакати з закликами до студентського братства. Особливо треба віддати належне в цьому сенсі «Могилянці», яка завжди була в авангарді патріотично налаштованого студентства.
«Мєнти» ошкірилися, їх стало більше на вулицях, в метро, на перехрестях. Часто вони «відривалися» на місцевих та приїжджих патріотах, били автівки «автомайданівцям», затримували активістів. Правда, наші теж не дрімали. На одній з «мєнтовських» общаг невдовзі побачив напис «Ми знаємо, де живуть ваші сім’ї».
Написи… Вони були по всьому місту. На стовпах, стінах, у метро – скрізь : «Слава Україні!», «Героям слава!», «Україна - понад усе!», «Банду – геть!». Пізніше на початку Інститутської створили цілий музей з підручних дощок з назвами міст і населених пунктів, люди з яких були на Майдані. Може добрі люди пам’ятають, - в один із днів протистояння на Грушевського хтось з хлопців написав на снігу ось ці гасла, які я сфотографував на свій телефон, так що вважайте, що світлини ексклюзивні :
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677233
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016
2. Героям слава !
Ще недавно, зовсім недавно я ніяковів, коли в муніципальному транспорті треба було показувати кондуктору посвідчення учасника АТО. Спочатку я платив – мені було принизливо не давати ті пару гривень за проїзд. Однак зараз, коли прийшла свідома злість, це мовчазне протистояння між людською совістю і байдужістю, я вже з гордістю показую свою безцінну «ксиву». Це як рингтон у моєму телефоні. Як «Слава Україні!». ВОНИ повинні бачити це, знати і не забувати якою ціною тут мирно їздять, сплять і врешті-решт, живуть, ці люди…
Герої. Я бачив їх і знаю. Я – не герой. В дитинстві мене принижували, били і ображали. Ще б пак. У восьмому класі я мав 144 см зросту, відвідував фотогурток і шахи, словом, був ще тим «ботаном». Але я вдячний тим, хто це робив. Саме через те безсилля, ту злість, я опинився на спортмайданчику і вулиця, яка вчила мене виживати по-своєму, змусила кинути погані звички і додала фізичного гарту. Потім був технікум, армія, завод, інститут. Плавання, секція кікбоксингу. Все це перетворило мене із флегматичного юнака на такого, яким я є тепер. Не думав, що колись цей гарт мені знадобиться повною мірою. Але згодилось…
https://www.youtube.com/watch?v=gZIBoiTbhgI
25-го листопада в сутичках з ОМОНом і «Беркутом» народжувалася самооборона Майдану, сила, яка потім протистояла іншій, владній -- нахабній, озброєній і цинічній. Потім багато з цих хлопців підуть у «добробати», Нацгвардію, ЗСУ відстоювати честь держави і боронити свою землю. Але зараз, у цій борні, голими руками, кордоном ми зчіплювались до болю в м’язах, до скрипу в щелепах між двома велетами – владою і народом, щоб не допустити провокацій і зайвого кровопролиття.
Через кілька днів Майдани об’єдналися. Вже почалися репресії. По інших містах, які теж клекотіли народним обуренням, заборонили майдани і будь-які збори. Це був ЇХ перший страх. Мас-медіа писали :
http://www.theinsider.ua/politics/5294a81328aff/ :
"У коментарі кореспонденту INSIDER…створення двох майданів – це випадковість, яка так склалася, і що обидві сторони були ініціаторами, щоб виправити цю ситуацію. Дискусійних моментів у перемовинах не було, переговори тривали п’ять хвилин", – зазначив Гацько. Він також додав, що у протестувальників спільна мета, тому об'єднання закономірне. Водночас, виступаючи перед студентами на Майдані, один зі співорганізаторів євромайдану біля Монументу Незалежності, журналіст Мустафа Найєм закликав людей нікуди не йти. "Друзі, це наш Майдан. Ніхто нікуди звідси не йде. Збираємось щодня тут. Саме тут. До 29 листопада", – наголосив він. Зараз на Майдані Незалежності перебуває приблизно п’ять тисяч студентів. Вони хором співають пісні Святослава Вакарчука. Протестувальників підтримує співачка Руслана. Щоб зігрітися вона пропонує їм стрибати, закликаючи "Хто не скаче…". А ті відповідають: "Той москаль!" і стрибають. Студенти хором зі співачкою виконали Гімн України і зараз скандують гасла на адресу різних вишів Києва, закликаючи їм приєднатися до страйку: "КПІ – виходь!", "КНЕУ – виходь!" тощо. На Майдан приїхали машини рятувальної служби. Біля них присутні чиновники з КМДА, які дають їм якісь вказівки. Раніше партія «Батьківщина" поширила інформацію, що лідери київських євромайданів на Майдані Незалежності та Європейській площі підписали спільну заяву, оголосивши про свою єдність. Нагадаємо, 21 листопада Кабмін вирішив призупинити підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС. Це спричинило хвилю протестів по Україні. Акції на підтримку євроінтеграції пройшли практично в усіх обласних центрах. У Києві 24 листопада акція зібрала, за різними даними, від 50 до 100 тис. осіб. Із 21 листопада на Майдані Незалежності в Києві цілодобово проходить мітинг на підтримку євроінтеграції. З 24 листопада також встановлено наметове містечко на Європейській площі».
Ще й зараз намагаюсь хоч десь знайти якісь фото чи відео з часів Майдану, де є моя «мармиза», мої друзі, але на жаль, таких світлин дуже мало. Випадково якось знайшов пару кадрів з іноземної хроніки (на 0.10), де я гасив хлопця на Грушевського (https://www.youtube.com/watch?v=AuagGwMrwbY), який спалахнув від невдало кинутої пляшки з «коктейлем Молотова». Коля, один з моїх товаришів по Майдану, каже : «Ми ж не для селфі туди ходили». І це правда. Якось не було часу, чи що... Багато людей потім, вже з часів Грушевського, начіплявши на себе жовто-блакитних стрічок, фотографувалися на барикадах, біля них, біля козаків, біля хлопців із самооборони з засмаглими на морозі і вітрі обличчями, біля всього, що символізувало Майдан. Я їх розумію. Вони приїздили на пару днів, на день від роботи, сімей, навчання підтримати Майдан бодай як-небудь, танцювали, раділи, фотографувалися і бігали по ньому як навіжені. Тоді їм було весело. Після об’єднання майданів поступово наступав ще один ворог. Це був холод. Зима…
Саме цей холод пізніше змусив нас піти до будівель міністерств, щоб забезпечити обігрів людей, дати їм прихисток. Врешті-решт ми і були тим народом, для якого ці міністерства працювали.
********
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677166
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016
Майдан для мене почався не 1-го грудня. Добрі люди пам’ятають, що народ почав збиратися в листопаді, біля Українського дому, на Європейській площі, коли тодішня «опозиція» стала проводити там регулярні мітинги. Хоча кипіння мас вже назріло і воно не закінчилось Врадієвкою. 21 листопада уряд оголосив про призупинення євроінтеграції, чим перекреслив свої та президентові обіцянки народові, який так прагнув до змін на краще життя.
For me personally Maidan had begun not on the first of December, but earlier. People turned out in November near the Ukrainian House (Ukrainskiy Dim) at the European Plaza. At the same time, representatives of “opposition” (but if fact bureaucratic power representatives) also organized meetings there. Vradievka was the turn point of people’s rebel, but we consider the beginning of the Revolution the day when previous government announced the end of eurointegration policy of Ukraine (on the 21st of November, more presisely). That announcement crashed all promises given by government and president to Ukrainian people.
В ніч з 21-го на 22-ге листопада на майданах Києва почав збиратись думаючий народ і вільні люди. Потім вони розділились : Євромайдан на Майдані Незалежності і політичний майдан на Європейській площі. На першому в основному перебувала молодь, співали пісні і танцювали, таким чином демонструючи свій протест проти припинення владою євроінтеграції. Тоді, вони, мабуть думали, що все буде як в 2004-му. Наївні пацифісти. Молодь, яка не побачила Помаранчевий майдан, але наслухалася про нього від старших, підросла і повторювала наші наївні рухи десятирічної давності.
From the 21st to 22nd of November lots of smart and intelligent people came together to Maidan. Then they decided to devide their efforts and organized two Maidans – Euro-Maidan (at the Independence Palaze) and Political-Maidan (at the European Plaza. The first one - Euro-Maidan - was full of young people (mostly students), they were singing and dancing and performed their disagreement with the government’s decision to stop eurointegration policy of Ukraine.Young guys were full of hopes that the situation might be solved as it was in 2004. Oh, poor and naïve kids. They have not seen the Orange Maidan, but heard about first Revolution from their parents, and, as their relatives, repeated all “unsophisticated decade-old” activities.
Другий набув назву «політичного», бо там опозиція, яка об’єдналася, кликала маси до спротиву. То були партії «Удар», «Батьківщина», «Свобода», громадські рухи та інші. І маси вийшли. Хвиля протестів пронеслась по всій Україні. Однак за ці десять років ситуація змінилася не на нашу користь. Влада навчилась красиво і ще цинічніше брехати і діяти. Людей стали лякати європейськими парадами геїв, інших сексуальних меншин, ювенальним правом, гендерними відносинами, і т.д., і т.п. Але хіба справа була в них? Свідомі громадяни, інтелігенція, думаюча молодь це розуміли, бо хотіли жити за європейськими стандартами, хотіли зупинити корупцію, яка жерла нутро держави, зупинити чиновницьке та бандитсько-мєнтівське свавілля, котрі топтали поняття совісті, честі, гідності, ламали долі людей, потурали злочинності. Люди хотіли змін на краще майбутнє. Вони не розходились. І тоді влада жорстко карала непокірних.
The second one was named “political Maidan”, because unaited political opposition called up people to resist (standing against) corrupted government. The united political parties were “Impact”** (Udar), “Motherland”** (Batkivschyna), “Freedom” (Svoboda) and other civil movements. And people went out! A huge flow of protests covered Ukraine. But within past ten years the situation had been changed in a favor of previous corrupted government – they were mastering in shameless lying, and not only lying, but impudent acting!!! They scared people with LGBT parades, which from time to time people organized in European countries, with forcing juvenile law implementation, and other not traditional gender relationships, etc. But was it actually a reason to cancel Ukrainian policy of Eurointegration? Politically conscious citizens, intelligent people, responcible youth understood why our government did not want to do that. Conscious (awared) people desired to live in the society without corruption, to bring life stansards according to the European level, they aimed to fight with bureaucratic illegality, gangsters and police mayhem. All those unjust principles trampled on people’s dignity, conscience and honor. Ukrainians desiderated to have better life and, certainly, better future! People were standing and didn’t want to leave plazas. Government decided to punish them roughly.
23.11.2013 року на Європейській була встановлена сцена. А через день - перша спроба силового розгону. Я теж був там. Бачив, як били голови і плечі. Як через забрало шолома молодий мєнт в сірому камуфляжі кричав якомусь дядькові : «Єдь к сєбє в сєло, на фєрму, работать, б….ь!». Це він одному з тих, хто його утримує і вдягає... Мені тоді не дісталось. Та й не розігнали – мабуть, нас було надто багато. Кажуть, до ста тисяч. СМІ публікували в ті дні :
On the 23rd of November there was set the scene at the European Plaza. After that (within two days) government put the first effort of power crackdown. I also was there and saw how cruel policia beat heads and sholders…One physically strong cop dressed in grey uniform shoutred to an aged man: “Come back to your village, get out from here, go to your farm and stay there, f*cking dud!”. He shameless shouted those words to a man, who maintained and subsisted him as a governmental representatives…I also have been beaten….but they couldn’t disperse us – there were much more demonstrants to compare with policemen. Some news sources wrote about hundered thousands…Mass-media informed:
http://news.liga.net/news/politics/928763-na_evropeyskoy_ploshchadi_ustanovili_17_shatrov_i_palatok_.htm :
«Оппозиционеры установили на Европейской площади палатки. Под сценой уже стоят семь полевых шатров и более 10 рекламных палаток оппозиционных партий. При этом в оппозиции заявляют, что центр сопротивления в Киеве один - Европейская площадь. Об этом заявил в комментарии ЛІГАБізнесІнформ Юрий Луценко. Отвечая на вопрос, почему с сегодняшнего дня в Киеве два центра сопротивления - Майдан и Европейская площадь, Луценко сказал, что центр сопротивления только один - Европейская площадь.»
http://fakty.ua/172730-siloviki-nachali-zachistku-evropejskoj-plocshadi-v-kieve :
«На Европейской площади в Киеве проходят столкновения между милицией и митингующими. Как сообщила «Украинская правда» в соцсети Facebook, силовики попытались снести палаточный городок, этому воспротивились участники акции в поддержку подписания Соглашения об ассоциации с Европейским Союзом.
По состоянию на 23:30, превосходящие силы митингующих оттесняют силовиков в сторону гостиницы «Днепр». Был применен слезоточивый газ, в силовиков полетели бутылки. Через некоторое время стало известно, что митингующие отбили атаку. В эфире Радио Свобода сторонники евроинтеграции сообщили, что было два штурма. В результате одного из них народному депутату от «Батькивщины» Андрею Парубию сломали пальцы, сообщает пресс-служба партии.»
На обидва Майдани я ходив щодня, інколи зі своїми товаришами, які поділяли мої думки. Нас гріло тепле слово «віче». Народне віче. Ми приходили після роботи і протестували. Мене бісило, що ці морди, ці хами, діти яких вчилися по європах і америках, які мали статки і там, і там, щоденно і методично роздягаючи свій народ, не дають вчитися і жити по-європейськи бодай моїй дитині. Чим вона гірше за їхніх? Чи інші батьки думають інакше? Чи хтось не хоче, щоб принаймні їх дитина здобула нормальну освіту і отримала нормальну роботу з гідною зарплатнею? Хіба не хочуть рівень життя, прАва і культури, як там? Чи хтось не хоче гідних пенсій, гідної і почесної старості? «Морди» і їх діти ж не зважають на геїв, гендерні відносини і ювенальне право??? 25 листопада. Здається тоді Тетяна Чорновол залізла в спецбус СБУ і викрила там групу, яка записувала телефонні перемовини і фіксувала всіх і вся, хто знаходився на Європейській площі. Після того знову була спроба нас розігнати. Однак, нас єднало непереможне гасло «Слава Україні!». І вони відступили.
I used to come at both Maidans. I went there every day, sometime alone, sometime with my friends who I shared my beliefs with. We were supported by a word “Viche”** (a Chamber from ancient Kyiv’s times) People’s Viche…We came after work and protested. It made me mad that those rascals and blackguards whose children could have an opportunity to study abroad, in the European and American Universities, they don’t let me and my kids to live according to the best world standards. Those dissemblers steal from their people and do that methodically and regularly, trying to keep all the rest to live as slaves do. I am sure that other patents want their kids to deserve the best life with good position and appropriate salary. And we also want to have worthy pensions and assured aging. Our “home-grown” dissemblers and their children do not care about equal gender rights, LGBT representatives and Juvenile Law!! They don’t care about people and country at all!!!
On the 25th of November Tatiana Chornovol** (a famous journalist) penetrated into the hidden vehicle belonged to the Security Service of Ukraine and revealed a group of people who recorded all cell-phone conversations and made pictures of those ones who had been at the European Plaza. After that case the officials made another attempted to disperse people from Maidan but we were strongly united by the motto “Glory to Ukraine”! And they retreated.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677054
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2016
Цей погляд твій – як отрута, як нектар…
Білий дим, я - за ним
П’яно бреду… в Едем чи в Тартар…
Келих вина…
Мій останній безперечний бастіон, - п"ю до дна, -
Впав. Я здаюсь тобі в полон
Моя Мата Харі. Стріляй…
П-в.
Манить за собою цей аромат весни
Стрибаю з головою в шалені твої сни
І марить десь трембіта, - на клапті душу рве
До примарного світла мій човен запливе….
Люба, впізнай. Кава у постіль.
Це ще я… зникаю нарешті...
Біль...три поспіль
Нас несла течія
Моя Ніфертіті чи як там?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676686
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2016
Навесні 2013 року я був майже щасливою людиною. Нарешті закінчувалось таке тяжке для мене розлучення з дружиною. Радіти особливо було нічому. Сім’я розпалась. Але була робота, лишилось авто, захоплення і свобода. З новими силами я будував плани на майбутнє, ну і на майбутнє дітей, яких мав і маю поставити на ноги. Саме отримав сертифікат адвоката, тримав свій офіс, мав практику і заробіток нашого, середньостатистичного юриста. Я мав свою нішу в цьому суспільстві, не зважаючи на політичні та життєві метаморфози. Через півроку мене захопить хвиля українського повстанського руху, наш Майдан, але тоді я цілком присвячував життя простим буденним справам. Душа раділа ще й від того, що мої дві рок-команди, в яких я грав у вільний час, успішно існували. З однією, де я виконував свої пісні українською, ми постійно виступали по клубах і фестивалях, з іншою - готували кавер-програму і ось-ось мали виступити. Звичайно, мене давно коробило те, що відбувалося в країні, на моїй землі, в роботі, побуті, - про це я писав у своїх віршах, інколи публікуючи твори на поетичних сайтах. Бо десь під серцем боліло і нило так, а душа так просила, що час від часу народжені нею імпульси спліталися в поетичні та пісенні рядки. Бувало, зірвешся серед ночі і пишеш, пишеш…
Spring 2013. That time I felt myself happily and free. After difficult and harassing procedures I have got a long hoped-for divorce. Of course that was not much fun because one family was separated, but I still had a job, my car, my hobbies and such a sweet feeling of freedom. When I thought about future, I was thinking and forthcoming about my kids’ future, too – I shall provide them with all necessary things. That time I received an attorney certificate, I had my own office, a lot of legal practice and received quite convinient salary - in other words I occupied a certain place in our Ukrainian society in spite of political and life challenges. In a half of year I will be captured by the flow of Ukrainian rebel movement (insurgency) and Maidan, but that time I had lived my everyman life. My soul was pleased with the fact that two rock-groups where I played **(guitar, drums) in my free-time were successfully presented (performed) our music. I had an opportunity to sing Ukrainian songs written by myself and perform my plays in the clubs and within different festivals. Beside this we were playing popular covers and our group was highly demamded by local fans. All together we designed a new progam which I supposed might have a big success… Of course, I couldn’t accept our Ukrainian reality that time (as any other normal humanbeing) – in the country, at work, in daily life and I expressed my disagreement in the poems. From time to time I published my poems at the poetry sites. I felt hurt and ache deep in my heart, my soul was craveing to put those impulses into verses and songs. Suddenly I could jump out from the bed and write all night long my rhymes ….. (Fragment of a poem, Kyiv, 2003 )
«Спокійно на душі і млосно водночас, -
Вона не хоче слухати образ,
Не вміє плакать без упину
І проклинать шалений час,
Не підставляє шию для ярма -
Бо в неї тіла скверного нема
Бо вільна, - не така як я...
Та все ж моя...Вона моя...»
2003 р. Київ.
Напевне, то кров. Суміш козацької таврійської і західняцької. Української. Мабуть вона, ця суміш, спонукала йти на Майдан – 2004. Мабуть вона спонукала йти на студентські виступи в 90-му і брати участь у РУСі ще за «совка», коли я працював на суднобудівельному заводі. А ще – мамині колискові, батькова проста чоловіча та людська гола правда. І портрети Шевченка, Франка і Лесі Українки на стіні в залі нашої затишної і теплої хати…
Probably, my rebel nature (genetically and in the blood) absorbed the hot mix of Kozaks and western Ukrainian ancestors …this mix pushed me to go to Maidan in 2004. Maybe that mix was the reason to participate at the students’ strikes in 90-s, when I worked at the shipyard. My mother sang me lullabies and my Dad performed his simple and man’s behavior…I remember pictures of Taras Shevchenko’s and Lesia Ukrainka’s on the walls of our cosy and heartwarming house. All that tempering my Ukrainian spirit, slowely, step by step…
Літо пролетіло як завжди, - як один теплий день. Але в головах залишились протести проти мовного закону, податковий майдан і Врадіївка/ Cаме вона найбільш кипіла в серцях простих людей і стала початком цієї могутньої хвилі під назвою Майдан. Революція Гідності…
Summer has gone as a flash of the star, as one warm day. But in people’s minds still remained protests against Law on Languages (**), Charge (Tax Policy) Maidan and Vradievka – these significant events brought the seeds of rebel to the souls of Ukrainians and became the beginning of huge and pitiless movement that was in contrary to the corrupt bureaucratic machine. This movement started from Maidan. Revolution of Honour…
Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2016
Цей твір - проза, сувора проза життя.
Це уривки з книги "Чуєш, сурми грають", яка видана автором за сприяння і допомоги друкарні бібліотеки ОДУ ім. Мечнікова, м. Одеса. Презентація книги відбулася 18.06.2016 року. Дякую.
Коротко про книгу і автора. Юрій Херсонський, народився і виріс на Херсонщині, має вищу юридичну освіту. На момент подій на Майдані проживав у м. Києві, працював в адвокатурі. З кінця листопада 2013 року по лютий 2014 року був активним учасником Революції Гідності, висловлюючи таким чином свою громадянську проукраїнську позицію. У травні 2014 року вступив до добровольчого батальйону Дніпро-1. Разом із побратимами з 5-ї роти захищав територіальну цілісність України на Сході (Маріуполь, Новоазовськ). «Чуєш , сурми грають» – книга, в якій поєднується проза і поезія. Книга починається із спогадів автора про буремні події на Майдані, свідком яких він став. Далі автор продовжує твір, описуючи життя і побут воїнів батальйону – звичайних чоловіків, багато з яких й досі захищають нашу землю від ворога. Факти про воєнні операції і гарячі події в районі Маріуполя і Новоазовська підкріплено аутентичними фотографіями і офіційними повідомленнями вітчизняних і іноземних засобів масової інформації, які їх висвітлювали. Також, автор згадує про героїв, які віддали своє життя за Україну. В другій частині книги Юрій Херсонський ділиться своїми поетичними творами патріотичного характеру, які були написані ним в різний часи, починаючи з 1988 року по теперішній час. Ці твори розкривають гострі та проблемні питання, які не втратили своєї актуальності й досі. Автор ділиться своїми спогадами і дає можливість замислитись читачеві про причини, які спонукали до активних дій українців під час Революції Гідності. Юрій Херсонський планує в подальшому розширити формат своєї книги, додавши до неї аудіо-диск з авторськими піснями.
http://www.odcrisis.org/v-odesi-prezentuvali-knigu-bijcya-yuriya-xersonskogo/
Дякую. Слава Україні!
Чуєш, сурми грають ?
Listen! Trumpets are Playing!
1. Слава Україні !
1. Glory to Ukraine!
Коли я їду в переповненому трамваї по майже наскрізь російськомовній Одесі, то народ часто здригається від звуку рингтону мого «мобільніка». Ще б пак. Їдуть собі люди, щось собі побутове своє думають, читають газети, дрімають… Аж раптом, – голос Іванича, командира нашої 5 роти : «Равняйсь! Смірно! Слава Україні!», а далі – наші шалені горлянки : «Героям слава!!!», а потім : «Слава нації! Смерть ворогам!!! Україна?! Понад усе!!! Путін?! Ху…ло!!!». В такі хвилини серце переповнюється гордістю, мозок – спогадами. Нехай деякі дивляться прискіпливо, нехай деякі мовчки ненавидять, але нехай чують, знають і пам’ятають – це наша земля, наша Україна, це наша війна і вона ще йде : на передовій, на кордонах, на вулицях і у мізках.
When I travel in the overcrowded tram full of Russian speaking people of Odessa, I realized that some of them are shuddering because of my sell-phone ringtone. No wonder. Passengesr are going, thinking about everyday issues, reading papers, dreaming…than unexpectedly the voice of captain of our fifth squadron is shouted: “Line up (Aline)! Attention! Glory to Ukraine!”, and we loudely resond to him: “Glory to Heroes!.. “Glory to Nation! – “Death to the Enemies!”… “Ukraine - …is Above All!!”… “Putin - …KHYILO (means PRICK)!!! In such moments my heart is overbrim with honour and my memories are reviving. I do not frenkly care of thoese ones who look at me critically or hate me siently! I let them know and let them hear – this is our land and the war is still lasting – everywhere – on the front line, at the border, on the streets and in our heads.
22 червня 2014 року, ввечері, коли був зроблений цей запис на мій мобільний, що потім став моїм улюбленим рингтоном, ми готувалися до відбою. Час був пізній, група швидкого реагування готувалася до нічної варти, перевіряючи амуніцію та озброєння, решта після команди «Розійдись!» «зависала» на перекурі, хтось брів у облаштований нашвидкоруч душ, хтось бриньчав на гітарі, хтось зашивав дірку в штанях «казьоного» «Дубка». Маріуполь. Марік. Аеропорт. Стояло літо, було спекотно, але надвечір заспокійливо співали цвіркуни, нічне високе небо манило зорями і роїло в наших буйних головах романтичні думки про мирні втіхи і радощі. Всі були живі. Всі чекали близької перемоги...
On the 22d of June, when I recorded that ringtone (lately it became my favourite one), we prepared ourselves for having a rest in the evening. It was night time and the Rapid Reaction Group had prepared all necessary staff for the night duty and checked ammunition. After the command: “Dismissed!” many soldiers were hanging out in the smoking area, some guys plodded to the hastily constructed shower, some were plyaing guitar or swed holes in their army oaklet color pants. Mariupol. Marik (short abbrivation of Mariupol). Airport. There was summer time. Hot air has wraped all around and limpid sky invited higher into its depth. Crickets were singing their songs and our raging heads were full of romantic and hidden thoughts. All of us were alive and keen on close victory….
Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2016
Чом твоя душа не спала, з зорями у снах ?
Що вона всю ніч шукала у моїх очах?
І у морі, на світанні де втопила сум
Розум звільнивши, у ваганні, від гнітючих дум?
Серце чом твоє стомилось стукати у світ?
На край світу поселилось через сотні літ…
Стукало в самотні вікна, кликало весну…
Так непримітно, непомітно прокидаючись від сну…
П-в.
Не спить твоя душа. Не спить.
І знову виріша летіть.
Бо цілий світ у ній болить.
Мить – зупинись!
Ми витрачаєм ночі, дні
У виживанні на війні
І щастя бачимо у сні
Що буде КОЛИСЬ…
Марно ти чекаєш літа. Душу відпусти.
Пізно їй шукать летіти щастя у світи…
Щастя десь твоє згубилось у далеких снах
Але ж хотілось, так хотілось тримати його в руках…
Не спить твоя душа. Не спить.
І знову виріша летіть.
Бо цілий світ у ній болить.
Світ – зупинись!
Ми витрачаєм ночі, дні
У виживанні на війні
І щастя бачимо у сні
Що буде КОЛИСЬ…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2016
Нагадай мені знов своє нове ім’я
І в Фейсбуці знайди мій альбом
Нагадай про любов. Де були ТИ і Я.
І шалена зима за вікном.
Ми хотіли летіть. Ми злітали на мить.
Ми хотіли плисти за моря.
Тільки не було крил, ні човна, ні вітрил –
Не пускала від себе земля.
П-в
Давай втечемо в новий день!
Давай покличем весну!
Даруй мені вже цих пісень
Прокинься від мерзлого сну…
Ти літаєш у снах по зелених ночах
Ти шукаєш Чугайстра пісні
Полетіли разом. Ранок б’ється крилом
Подивись – я стою на вікні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2016
Друже, ми добровольцями на цій війні
Друже, тебе поранено - мене ще ні
Нас не зламали на Майдані вони
Станем спина до спини
Брате, не знаю скільки ще часу у нас...
Брате, поглянь, - кінчається боєзапас
Всім нам дісталось від цієї війни
Станем спина до спини
Снилося нам про радісний край -
Країну добра і людей
Та видно що мало комусь на землі
І місця, і наших смертей...
Синку, тобі лиш двадцять, а мені - 50-т
Синку, тримай від ВОГа останній заряд
З Донецька ти, а я - зі Львівщини
Станем спина до спини
Брате, вже багатьох забрала підла війна
Брате, та ця земля для всіх - рідна, одна
Ми з України всі, її ми сини
Станем стіна до стіни
Снилося нам ....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2016
В кожному з нас десь живе прихований монстр
Шхуна «Надія» давно пливе в НІКУДИ…
Серце працює, як зламаний тостер…
І ніби гребуть веслярі. Та немає води…
Ми зараз любимо так, щоб надалі вбивати
Міни солодкі міняємо – гра в почуття…
Серцем розбитим своїм – чужі розбивати
В муках пекельних шукаємо сенс від цього життя…
В клітку під назвою «Щастя» любов ти підманиш
Хтось помиратиме там від твоїх побажань
Світ, не дивись, - а чого ти від монстрів чекаєш???
Ти сам нас до себе впустив після диких страждань…
Час пролетить, пробіжить, як вода поміж пальці
Світ розіб»є всі ілюзії всіх сподівань
Монстри залишаться, клітки і їхні закланці
Їхнього щастя у клітках. І їхніх бажань…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2016
Чом твоя душа не спала
З зорями, у снах ?
Що вона всю ніч шукала
У моїх очах
І у морі на світанні
Де втопила сум
Розум звільнивши, у ваганні
Від гнітючих дум?
Серце чом твоє стомилось
Стукати у світ?
На край світу поселилось
Через сотні літ
Стукало в самотні вікна
Кликало весну
Так непримітно, непомітно
Прокидаючись від сну
П-в :
Не спить твоя душа, не спить
І знову виріша летіть
Бо цілий світ у ній болить
Мить, зупинись!
Ми витрачаєм ночі і дні
У виживанні на війні
І щастя бачимо у сні
Що буде колись…
Марно ти чекаєш літа
Душу відпусти…
Пізно їй шукать летіти
Щастя у світи
Щастя десь твоє згубилось
У далеких снах
Але ж хотілось…так хотілось
Тримати його в руках…
Осінь 2015.
Відео тут : https://www.youtube.com/watch?v=MyQcthu2T2Y
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2016
Ми вдвох – катаклізм. Збій системи у Всесвіті.
Феномен у нормі та формі тривалості.
Зламаний гвинтик космічної безвісти
І формула хибної недосконалості.
Ми - атомів хаос в безмежному просторі
Хімічна реакція поміж галактик
Сумарність нулів, покинутих осторонь
У казусі часу, теорій і практик…
Буття у спіралі, реальне і стисле
Клонує у матриці штучні бажання
Настало СЬОГОДНІ. Та раптом зависло.
ТО СВІТ зупинивсь перед нашим КОХАННЯМ.
21.10.2015 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2016
Я вірю в сонце… (пісня)
Ти – ностальгія за моєю юністю
Ти – терапія над моєю сутністю
Кунсткамера своїх бажань…
Твоя любов – небезпечне вариво
Твої слова – нескінченне марево
Прощання…прощавай…
П-в.
Я вірю в сонце. Я вірю в небо.
Ціную волю – мені так треба.
Злітати вище – це моє кредо
Але без тебе. Тепер без тебе…
Не долетіти нам до Райдуги…
Замерзли крила – впали у сніги
Розтанем – станем чужі…
Не подолати тобі цю стіну –
Ти обираєш іншу сторону –
Балансувать на межі…
Я вірю в сонце. Я вірю в небо.
Ціную волю – мені так треба.
Злітати вище – це моє кредо
Але без тебе. На жаль, без тебе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2016
Янголи (пісня).
Твої очі сумні, як криниця без дна
В ній немає води. В ній сліз нема –
Вони витекли вщент. Вони висохли в сіль.
Тільки в скронях гуде, бо там корчиться біль…
Він на небі тепер і з свого вікна
Ти злітаєш туди у прозорих снах
Він тепер серед тих, хто пішов по стерні
І в бою переміг…крила склав на війні…
П-в.
Лицарі сяйва назавжди в небесах…
Жовто-блакитні янголи…
Небесна сотня вартових на місцях
Нам усміхається згори.
Моя рідна земля! Скільки горя і втрат!
Розриває тебе свавільний кат
Через купку людців потерпає світ
І від крові бійців рясно плавиться лід…
Тільки як не волать сліпим рабам –
Після зустрічі з смертю сам-на-сам
Розквітає любов і вщухає лють
І по рідній землі гордо «кіборги» йдуть…
Лицарі сяйва назавжди в небесах…
Жовто-блакитні янголи…
Небесна сотня вартових на місцях
Суворо дивляться згори…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651877
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2016
Ніч наближається. Зорі сполохані -
Десь там ховаються гості непрохані
Їх тіні повзуть по землі, мов мара...
Руки обплутані підлими путами
Ми ризикуємо бути забутими
В вічному танці Зла і Добра
Украдений день. Украдена ніч.
Провалля часу. Життя шкереберть.
Скажи мені, Хто? Скажи віч-на-віч
Скажи, Хто Їм дав право на смерть?
Нашу смерть...
Розум і совість - в полоні у золота.
Честь - замордована, спита і сколота,
Очі пусті, в них на йоту нема каяття...
Ще не наїлися??? Все ще жируєте???
В бульканні шлунків ви не почуєте
Як плаче скалічене світом Життя....
Кліп на пісню :
https://www.youtube.com/watch?v=FpqqxYkRq9E
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2016
Сонце тане в ночі пітьмі
Розчиняється в безодні
Подих вітру шепоче мені -
Наближаються холодні
Дні без мрій – сліди по воді
Дух химери час вартує
Світ регоче – бути біді...
Місячне сяйво нас врятує
Чорний попіл замість роси
Ніч летить в колодязь жаху
Суне морок, спущені пси -
Ні жалю, ні сил, ні страху
Десь в тумані стелиться путь
До потворних сил ворожих
Місячну варту не оминуть -
Лицарі сяйва переможуть
(Далі буде)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367998
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2012
Я сьогодні ваш блазень -
Я вас розважаю
Бачите - я співаю веселих пісень
Я сьогодні ваш блазень
І для вас нині граю...
Ну, а може то ви граєте для мене...
А знаєте ви :
На чорному небі - білі птахи
А бачили ви
Руки тих, хто стріляють по них ?
Я сьогодні співаю рок для вас,
Я співаю джаз для вас,
Хоча голос у мене і не фонтан
А в житті я лечу, а не кричу
А в житі я люблю, а не мовчу
І блазнірствую так, як трагедіант
А зорі такі ясні
А я люблю очі твої і дешеве вино
А люди якісь чудні -
Вони розбирають дах, забивають вікно
Я сьогодні десь з вами
Але більше я тут
Наступаю на руки вулиць і днів
Я сьогодні і нам, і вам
Я сьогодні дивлюсь-сміюсь
Ви помітили щось дивне в мені?
А-а куди ти підеш?
Подивись, навкруги наче сніг - зоресміх!
А-а більше таких не знайдеш!
Я найкращий блазень, бо кращий із них!
Я найкращий блазень, бо кращий із них!
Я найкращий блазень...
Автор і виконавець - Валентина Захабура
та гурт Форс-Мажор.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364043
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2012
Ветер надежды вернется
Жизни разложит пасьянс
Вера еще остается –
Значит, есть еще шанс!
В мир сделать шаг так не сложно –
Вечность – ничтожный пустяк
Только понять не возможно –
Все мы у жизни в гостях….
Время рождает жизнь. Жизнь оставляет след.
След содержащий смысл. Мысль сохраняет свет…
Черное с белым в войне – голуби или кресты?
Вечное «ДА» или «НЕТ» - что выбрал ты?
Время расставит устало
Истины все по местам
И разыграет сначала
Драму из всех прошлых драм…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364028
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2012
Высокие башни не станут в ряд домов одноэтажных
Длинные лестницы не заметят малых ступенек
Я живу, я дышу, - остальное не важно
Жизнь ради славы...Жизнь ради денег...
Технический монстр сжал норму и время
Сжал мысли, сознанье, виски
Человеческий фактор – излишнее бремя
Зажато в стальные тиски
П-в :
По рабочим местам . По рабочим местам !
Ноль эмоций. И минимум нервов...
Боже, как я устал, боже как я устал
Умирать каждый день... и рождаться под вечер
Предо мной – ни души. Один лишь конвеер.
И ни слова сказать, строчки не написать на листке
Выполняется план. А это главнее, -
Я приказ отдаю уставшей руке...
1988 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361481
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2012
Падаю вниз (Зустрічай)...
Зустрічай. На перехресті доріг.
Вибачай. Я не прийти не зміг.
Це тепло, цей туман, цей біль
І дивні сни...
Падаю...Падаю вниз...Падаю вниз…
Це колись ми не шукали слів.
Подивись, що цей світ наробив...
Де піти, що шукать, як буть?
Знову мовчиш...
Падаю...Падаю вниз...
Увійди. Серце й душа – пусті.
Назавжди нас розіпнуть на хресті.
За жагу. За любов. Людці...
Обернись...
Падаєм... Падаєм... Падаєм вниз...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361480
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2012
Маки червоні у мандрах і снах
Вітер в долонях. Небо в очах.
Сонячний промінь віщує буття
Переплелися дорога й життя
Скроні пульсують, спітніло чоло
Вітер розкаже про все що було
Більше немає ні зла, ні добра
Тільки дорога одна……Дорога одна
Час загубивсь поміж радіохвиль,
Відлік ведеться подоланих миль
Що не здійснилось - забуте було
Шлях вкаже серця тепло…..Серця тепло
П Р И С П І В :
Промені фар у пітьмі -
Світ що належить мені
Вітер по стислих вустах
Це мій шлях…
Слів не потрібно пустих
Все зрозуміло й без них
Стелеться долі лиштва
Допоки жива…
Що буде завтра – любов чи печаль
Нам не відоме майбутнє на жаль
Складно так напрямок вірний знайти
Щоб досягнути мети…Своєї мети
П Р И С П І В :
3mera - молодий український гурт, м. Київ, до складу якого входять троє закоханих у музику людей. Наше кредо - якісна українська рок-музика, ближче до готик-року та симфо-металу. Запис повного альбому планується до кінця року. Дякую.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356141
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.08.2012
Одне і те ж.
Ціна газу - ціна братства.
Одні крадуть. Інші спекулюють.
Викручування рук, а не газова система.
Мова, газ, флот - предмети спекулювання для самосхваленого "брата".
І так весь час. Тьху....
Привид СРСР ще довго сновигатиме на моєю землею...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=347267
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2012
Тебе ль судить ли эту музыку
Ее рождение и боль?
Полупрозрачную мелодию
У сердца ноющую вновь?
Она летит, зовущей искоркой
Средь немоты и пустоты
Здесь нужно испытать и выстрадать
Пройтись по краешку мечты…
Взлетать и падать, падать и взлетать!
И снова окунаться в шумный день
Любить, дышать, гореть и созидать
Я слышу музыку и я иду за ней!
И вот душа в тумане сумрачном
Исчезнет в буднях прошлых дней
А ты бредешь за ней по улочкам
И боль становится сильней ...
Она скорбит о прошлой юности,-
Тех светлых днях и той дали
Наивной честности и верности
И нерастраченной любви
Взлетать и падать, падать и взлетать!
Взлетать и падать…
10.12.1988 г. (п)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346044
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.06.2012
Сегодня – праздник мой, заявляю господам ,-
Езжайте домой. Не нужно драм...
Сегодня есть чем жить.
Сегодня есть что жрать
Есть пить, есть курить, есть спать...
Я буду делать, что хочу, -
Сегодня я за все плачу
И вот, с души сдирая боль
Куплю твою любовь...
Эй, убери - ка псов - в кармане сжат кастет
Я ведь на все готов. Сегодня – хватит слов
Сегодня правых нет. И левых нет...
Кабак всю ночь открыт. Коньяк и гриль хорош
Вот только жаль, - тошнит, меня всю жизнь тошнит
От этих жирных туш. Самодовольных рож...
Но та, что выглядит стройней
Сегодня будет лишь моей
Сегодня я ее хочу, ведь я за все плачу...
А завтра – вновь завод... Из жил тащить ИХ план.
Но завтра – не в счет. Сегодня – я пан...
1992 г.
Як завжди - текст пісні. Бардівська. Якось запишу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345744
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.06.2012
И эта волчья Луна, и этот бешенный кот,
И превратились дела в какой-то круговорот
А может быть – все с нуля?
Вот только время – не в счет. Не везет...
И пожирает рассвет вечно худой реализм -
На кучку жалких монет опять поставлена жизнь
И даже их гороскоп опять бессовестно врет. .
Не везет...
А за углом – Красота торгует телом и вновь
Лишь похоть и тошнота. КАКАЯ К ЧЕРТУ ЛЮБОВЬ ???
Она прибита к стене с наколкой, в моды струю :
“Фак ю !”
Людей сплошная стена. Все не на жизнь, а на смерть
Чтоб не сожрала она нужно в оба глазеть
Вот это – очередь есть, вот это – очередь пить,
Вот это – очередь спать. Очередь жить...
Опять душа напилась, - напрасно ищет ответ
И вроде песня нашлась, да что-то радости нет
И боль, что режет глаза, прервала мысли полет,
Не везет...
п-в :
"Освободись!" - твердит мне время
И просто жить поторопись
пустая сытость без стремленья -
Напрасно пройденная жизнь
25.09.1992 г. (23.30) Харьков
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345741
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 23.06.2012
Мовне питання. Музика автора.
Слухати під вірш Василя Стуса :
Доба щаслива — щоб ти здохла,
аби не бачить на віку
цю бетоновану епоху,
це сонце в кам’янім мішку.
Доба апокрифів — нерідна.
Доба епістол — не моя.
Невже, добродію не встидно
вік вікувать з-під нагая.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=341811
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.06.2012
Опасные связи - безопасные бритвы
Девушки в джазе - забытые ритмы
Никто не заметил как воздух искрится
Не пытаться ответить - уснуть и забыться
Сделай вид что все в порядке
Хоть обернуться так хочется
Вновь увидитесь - вы вряд ли
Наступили сто лет одиночества
Откровенные топы - непристойные мысли
Порваны стропы на шее повисли
И трудно поверить в присутствие чуда
Проще ответить "не хочу" и "не буду"
Группа "Трудности перевода" :
Слова, гитара - Федоров Юрий,
Гитара - Ротань Евгений,
Бас - Прокопец Александр,
Барабаны - Криворученко Юрий,
Вокал, аранжировка - Богданова Елена
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335691
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 07.05.2012
Вот и новое имя в списке -
Двадцать лет никто не стучал
Не беспокоили по мелочам
Хотя многие были близко
Здесь каждое имя - икона
И каждая нота - наследие
На года, если не на столетия
Как памятники из бетона
Живи быстро - умри молодым
Вот девиз нашей шестерки
Жизнь - как конфет обертки
Талант - как по ветру дым
Годы крутятся каруселью
Будут новые буйные, гордые
Кто когда-то рукою твердою
Постучится в клуб 27
……………….
Брайан Джонс
Джими Хендрикс
Дженис Джоплин
Джим Моррисон
Курт Кобейн
Эми Уайнхаус -
клуб все еще открыт..
Группа "Трудности перевода" :
Слова, гитара - Федоров Юрий,
Гитара - Ротань Евгений,
Бас - Прокопец Александр,
Барабаны - Криворученко Юрий,
Вокал, аранжировка - Богданова Елена
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335681
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 07.05.2012
Встряхнись, от суеты очнувшись…
Взгляни, как все ползет из кожи
Как день мелькнул, не оглянувшись
Как ночь крадется, корча рожи.
Как лень и грех калечат души.
Как смысл теряет Красота.
И как дерьмом набиты уши…
Как ужас сеет Пустота…
1994 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334122
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.04.2012
Мне тебя уже не забыть…
Как хотелось бы, - нету сил…
Не могу тебя не любить…
Никогда так еще не любил…
Ты – танцуешь по жизни легко
И в полете вместе с тобой
Занесло меня так далеко …
Зато чувствую, что живой…
Зато чувствую то, что давно
Пронеслось как – то мимо меня
Чуть коснувшись прозрачным крылом
За собою куда – то маня…
В этом – смысл нового дня,
Жажда жизни и радости той,
Что приносишь ты для меня, -
Я живу каждый день тобой,
Я живу каждый день, каждый час
В сумасшедшей спешке бегу
Оглянусь, - понимаю враз
То, что жить без тебя не могу
Я живу, я дышу тобой,
Наслаждаюсь, схожу с ума
И не верю, что образ твой
Сотворила природа сама…
Этот блеск насмешливых глаз
Мне спокойно жить не дает
И бросает в который раз
Жизнь мою в этот водоворот.
И когда предстану в Аду
Спросит строгий Верховный Судья
Промолчу. Ухмыльнусь. Подожду
Пока в Ад не опустят тебя…
15.04.1991 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334121
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.04.2012
Твоя любов мене спасла. Я не плазую на колінах.
Наша правда не дала сміятись долі без упину.
Як хотіли б упирі схопити ніжні твої руки
Й пити з ночі до зорі солодку кров розлуки...
Я не шукаю зайвих слів, я літаю уві сні
Може дійсно я живу тільки в сні, не на яву
Ти – моя радість, моя біль. Зупинись і зрозумій
Тільки разом крізь пітьму подолаєм цю стіну...
Цей дикий світ усе продав, але йому все мало грошей
Він і тих би розтоптав, для кого став такий хороший
Та без них його буття вже неможливе. Без упину
За копійку лиш вони тобі стрілятимуть у спину...
Та хай знають, - таки є щось святе у світі цьому
Добротою віддає. Не продається це нікому.
Це – я і ти. І твої сльози проросли весняним цвітом
Тільки впали перші роси над байдужим білим світом...
1998 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333212
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2012
По телу током скользящая дрожь...
По лабиринтам садовых аллей
Струится дымом зловещая ложь
Сквозь решето перечеркнутых дней...
Вот-вот исчезнет заката пожар
Едва заблещут глаза фонарей
Прощальный луч тебе подсказал,
Что бесполезно стоять у дверей.
Душа попросит тепла хоть глоток
Сквозь свет холодный предутренних звезд
Еще не веря, что мир так жесток
Не бросит свой предназначенный пост...
Ты разучи ее молча страдать
Зачем напрасно лелеять мечты ?
Хотя нельзя разучиться мечтать. Летать...
И падать вниз с высоты...
1993 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=333209
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 26.04.2012
Куда ведет судьба слепая?
Здесь каждому не ясно в толк, -
То мы находим, то теряем
Сем отдавая жизни долг.
И в лабиринте столь жестоких истин
Мелькнут, промчатся вдруг твои часы
И в Вечность канут. Во Вселенной скрипнут
Ума и Зрелости твоей Весы...
Все это значит, что ты к финишу пришел
И этот мир как есть, осознаешь.
Но снова к выводу усталому придешь
Что потерял быть может больше, чем нашел…
12.04.1989 г. Херсон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332965
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.04.2012
Неправда колет, как ножом.
Своя. Чужая. До сих пор
Душа! Пред гнусным палачом
Как терпишь боль ты и позор?!
Тебя спасают костыли?
Стоишь пока, - знать не пропасть,
Но по законам сей земли
Придется все-таки упасть…
И ляжешь сорванным цветком.
Затопчут вялый цвет
Те, кто придут сюда потом, -
Такой простой сюжет…
Всевышний рай! Мелькнет хоть там
Хоть искрой, яркой полосой
Добра блаженство, божий храм
Когда нас примет на покой?!
Опережая жизни ход
Душа, терзаемая мукой
Протянет снова к свету руки
Продолжив призрачный полет…
15.03.1992 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332959
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 25.04.2012
Я не верю тебе. Но раз так получилось, -
Благодарен судьбе. Вроде все «окупилось».
Не иду за тобой, мучась тайной тревогой…
Не коснусь твоих губ. Оглянусь на пороге
Не прощаясь уйду. Только ветер завоет.
Нет, ты снова не здесь, не теперь, не со мною.
Лишь слова, - как вода льется в сердце и уши,
Не могу, не хочу, хоть и сладко их слушать…
И касание рук, - словно током по телу…
Не прошу, не зову. Хотя сердце задело
И слеза в уголке колет жестко сознанье
Не скажу, не шепчу беспризорных признаний
И хотя сохраню наш союз столь непрочный
Никогда не прощу тот обман полуночный…
март 1990 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332745
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.04.2012
Поэт все пел, и его Лира
Испепеляющим огнем
Горела, плакала, кружила
Среди замерзнувшего мира
С мирской печалью в унисон…
И пальцы, скрючившись от боли
Все нажимали на лады
Превозмогая дикий холод,
Но Душу вырвав из неволи
И получая за труды…
1996 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332744
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.04.2012
Разденься… В пламени свечи
Сползут теснящие одежды…
Уста и тело горячи…
Мне вновь дарована надежда…
Богиней ночи назовись,
Открой мне душу на мгновенье…
Прошу, однажды поклянись
Вернуть былое откровенье…
Как хорошо, что ты не здесь,
Где бьется сердце, словно в клетке…
Зачем, - в руках синица есть,
Грустить изнеженной кокетке?
До хруста стиснув кулаки,
До боли рот зажав губами
Я умираю от тоски
Немыми, липкими ночами…
Спасибо. Досыта тобой
Я пьян с момента той разлуки
Когда на плечи клались руки
И вечер пах сухой травой.
Где клятвы сыпались небрежно,
Тела пылали, словно жар
И пился страстно, грубо, нежно
Любви всесладостный нектар…
Разденься… Вспомни первый раз…
Желанной, дикой и порочной
Будь пьяной ведьмой полуночной
Пока рассвет настигнет нас…
21.04.2000 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332637
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.04.2012
Грусти, грусти…Пришло мгновенье
И время за руку берет
И сердцу с болью отдает
Палящее прикосновенье…
Тот вечер мутным кокаином
Со снегом падал в пустоту
Когда в дыму нерастворимом
Мы открывали наготу…
И души, слившись воедино
Дышали жаром и огнем…
Их в танце диком и хмельном
Рассвет застал неумолимо…
Всего на миг мы позабыли
О серости и злобе дня…
Сердца в котором вновь остыли
Познав касание Огня…
Кто знает, может не случайно
Опять схлестнет во Тьме судьба?
Не узнавай меня тогда, -
Не выдавай в безумстве тайну…
Пусть будет Ночь! Кричит душа!
Маниакальным сновиденьем
Шагнешь… Возникнешь не спеша
Начав сердец и тел горенье…
14.01.1995 г. Кировоград
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332631
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 23.04.2012
Он знал, что там, за дверью. Но нужно было выждать. Выждать, когда ЗВЕРЬ выйдет. И тогда он завершит это дело. Главное не спугнуть, досидеть, дождаться. Посмотрев на часы, прислушался. Сердце билось ровно, движения были слажены, взгляд ясен и цепок, словно ему и не было сорока пяти, а позади не было этих долгих, тяжелых лет работы и жизни, которая сделала его таким. Полдевятого. Он вспомнил свое первое дело и улыбнулся. Это была незаконная охота. Ему, молодому стажеру поручили тогда проводить следственные действия. Допросы, очные ставки, воспроизведение, арест имущества... Как он волновался и нервничал! Помнится, даже начал курить. Впрочем, за эти годы выдержка осталась, курево не вошло в привычку, хотя сигареты он носил с собой почти всегда. Спустя полчаса раздался щелчок и тяжелая металлическая дверь медленно отворилась. Из-за нее, постепенно показалась большая серая тень. Сгустившиеся сумерки не давали рассмотреть лицо и одежду. Лишь силуэт. Медленно обернувшись и оглядевшись, человек просунул ключ в скважину и запер дверь. Потом накинул замок. Можно было использовать прибор ночного виденья, но он не хотел насторожить ЗВЕРЯ, хотя бы малейшим движением. В принципе, он видел ЕГО и даже успел сделать несколько фотографий. Не очень качественых, но сделал. ЗВЕРЬ всегда прятал лицо. И в любой момент мог заподозрить слежку. Поэтому, нужно выждать до конца. Человек, постояв несколько минут у двери, достал из кармана охотничей куртки фонарик, посветил им туда - сюда и снова сунул фонарик в карман. Потом придвинул к двери железную бочку. Закурив, человек неторопливо, словно прислушиваясь, пошел в сторону забора, ограждавшего сооружение одного из цехов ныне заброшенного литейного завода. Он шел к выходу, в сторону железнодорожной насыпи. Миновав разваленые, покосившиеся железные ворота, человек оглянулся, еще раз осмотрелся по сторонам и быстро пошел в сторону станции. «Сегодня пойдет на Старые Беличи», - мелькнула догадка. Шаги растворились в ночной тишине как-то незаметно. Прождав еще минут двадцать, тихо вышел из засады. Мягко и медленно, обходя строительный мусор, подошел к провалу в бетонной плите, некогда служившей полом второго этажа цеха. Остановился и прислушался. В этой зловещей, казалось бы, вековой тишине, каждый звук может быть услышан на сотни метров. А то и больше. Пришлось идти в обход, - к лестнице в противоположном конце. Наконец - то можно достать фонарь! Нащупав светящегося помощника, осторожно спустился на первый уровень и двинулся к ряду стеллажей, за которыми виднелась нужная ему дверь. Как долго он выбирал место обзора! Впрочем, дверь была не одна. Скорее это была одна из дверей, находившихся вдоль фронтальной стены первого уровня. По-видимому, там находились когда-то склады и боксы. Однако, - только две из всех были закрыты. Остальные зияли проемами, показывая миру свое темное и пустое нутро. Он подошел к нужной двери. Достав из кармана сверток, осторожно развернул его и положил на стоявшую у дверей бочку. Холод сковывал движения, ведь осень уже продирижировала добрую половину своего спектакля и долгое стояние на холодном бетоне, можно сказать, под открытым небом, делали свое. Отодвинув преграду к замочной скважине, которой была металлическая проржавевшая бочка («не все еще собрали сталкеры-металлоломщики!»), он привычным движением отщипнул нужный кусочек смеси и сунул его в щель. Засек время и пока раствор остывал, осторожно прислонил ухо к двери. Вроде тихо. Какова цена этой тишины ? Фонарь скользнул по полу. «Курил, как обычно, - «Приму люкс», - поднял скомканую пачку из-под сигарет, - однако как-то неосторожен ЗВЕРЬ сегодня». Почему, собственно, ЗВЕРЬ ? Потому, что высматривает добычу, ВЕДЕТ охоту. Нет, пожалуй, много чести. Лучше ХРЯК. Про себя решил ЕГО так назвать. Из-за приплюснутого носа, наверное. А может из-за лоснящейся лысины и двойного подбородка? Интересно, сколько ЕМУ? Лет сорок-сорок пять, не больше. Почти ровестник. Однако выглядит старше. Вспомнилось, как на встрече школьников-выпускников («двадцатипятилетка») он сам выглядел стройнее остальных, подтянутей. Смешно было видеть бывших ветрогонов и ловеласов в роли дядек с отвисшими пузами, лысинами и прочими атрибутами старения. Лично он считал, что это из-за неуважения к себе. Поэтому всегда держал форму. Раствор застыл. Аккуратно вытащив слепок и положив его в карман куртки, опять прислушался. Осмотрелся. На всякий случай растегнул кобуру под мышкой, чтобы быстрее среагировать. Вроде все тихо. Осветив еще вокруг себя, пододвинул бочку, положил пачку из-под сигарет на место. Максимально скрыв следы своего присутствия, он стал медленно удаляться, прислушиваясь. Поднялся наверх, забрал сумку и пошел в сторону леса. Дойдя до нужного места, он остановился, еще раз прислушался и шагнул к машине, замаскированной кустами. Открыв дверцу и сев на переднее сидение, он достал мобильный и набрал номер...
* * * * * * *
Девочки не думали о последствиях. В таком возрасте, казалось бы, стоило подумать, С КЕМ ТЫ СЕБЯ ТАК ВЕДЕШЬ. Но, максимализм победил. Они уверенно шли за человеком, которого НЕ ЗНАЛИ. Ведь был солнечный день, вовсю буяло лето, вокруг было так интересно и весело! Зарина появилась в их дворе недавно, пару недель назад. В ее черных глазах зияла какая-то взрослая зрелость, можно сказать усталость. Говорила она редко, но как-то предрасположенно к себе, уверенным и тихим голосом, словно заранее знала, как отреагируют на это окружающие. Юля первая подошла к незнакомой девочке, сидевшей на скамейке неподалеку от детских качелей с грустным видом.
- Катька, смотри, - чучело какое приперлось на нашу площадку, - окликнула она свою лучшую подружку, катавшуюся тут же на велосипеде, - иди сюда! Это, наверное, из соседнего дома девченка. Я видела, как вселялись туда недавно.
Они слыли во дворе задирами и среди ровесниц и среди девчонок постарше, поэтому, ничуть не колеблясь, подъехали к незнакомке. Та молча сидела, наблюдая за происходящим вокруг исподлобья.
- Привет, ты из соседнего дома? – ехидно морщась, продолжала разговор Юля.
- Да, а что?
- Да ничего, просто это наша территория, - Катерина решила не отставать от подруги, - мы всех тут знаем и хотим знать все о тебе, раз пришла, понятно?
- Я же ничего не делаю, просто сижу…
- Нечего тут маячить! Вали отсюда! – более решительная Юля перешла в наступление.
- Ну, хорошо, хорошо, я пойду, но вы никогда не узнаете ни одной моей истории…Пока…
Юлька с Катькой переглянулись в изумлении. ОНИ НИКОГДА НЕ УЗНАЮТ НИ ОДНОЙ ЕЕ ИСТОРИИ? Это было выше их самолюбия и простого, но вездесущего женского любопытства. А девочка уже шла, молча и не оборачиваясь…
* * * * * * *
Они подошли к лесополосе. Поравнявшись с грядой деревьев, старший из них, вытащил нож из кармана и бросил его вглубь зарослей. Пальцы рук липли, хотелось пить, по телу колотила неуемная дрожь. В голове слегка прояснялось, но тошнота от запаха крови и блевотины мешала осмысливать какие-либо дейтвия и придавать им значение. Кое-как, обнявшись, они дошли к гаражам, где у крана осмотрелись и помылись.
- Короче, слушай сюда, - начал Микола, смотря на оцепеневшего и уставшего Витька, - если что-нибудь скажут или заметят, - мол, откуда кровь и все такое, - скажешь, что в поезде, ну в электричке, драка была… Завязались с одними козлами, у одного из них нож был, ясно? Или об стекло…
- Сам наделал делов, сам и говори.
- Ну-у, ты сука…Ладно, поддакнешь, если что…тоже ведь в твоих интересах?
- Пошел в ж..у, урод, вечно из-за тебя халэпа. На х..а я пошел с тобой? Чтоб ты таких, б…ь, делов натворил? Из-за тебя, придурок, в семье вечно проблемы…Что делать теперь? Ноги?
- Не бзди, малый! Сейчас, главное – домой добраться, а там все уладим...
Придя домой и упав на кровать, Микола уже не помнил как сестра мыла его и стирала окровавленные футболки, штаны, укладывала спать и как он ходил, еще не протрезвевший к старшему брату, как просил, чтобы Андрюха сказал, что весь вечер он помогал красить ларек, как мать тормошила его и расспрашивала о том, куда они дели мясо и остальные харчи, которые передала сваха и как со слезами на глазах в коридоре нервно курил Витек, рисуя мрачные картины совершенного и непоправимого. А где-то позади оставался теплый летний вечер, догоревшый костер, лесной ручей у железнодорожной насыпи и распростертое изуродованное тело девушки, согласившейся пойти с ними…
* * * * * * *
Камера для следственных действий исправительного учреждения № … была ничуть не лучше, чем в следственном изоляторе. Впрочем, ничем и не хуже. Хотя, нет, - здесь не носили пирожки в обеденное время. Он посмотрел на зарешетченное окно. Было как-то мерзко на душе, словно чего-то не хватало. За дверью раздался стук и дежурный, предварительно взглянув в глазок, открыл дверь:
- Разрешите, товарищ следователь?
- Да-да, входите.
- Осужденный доставлен. Клетка не нужна?
- Нет, я думаю, что не понадобится, спасибо…
- Руки за спину! Вперед! – раздалась команда дежурного и в комнату вошел низкорослый худощавый парень в зэковской робе с опущенной головой. Он молча вышел на центр комнаты и остановился.
- Спасибо, вы свободны, - сухо как-то проронил слова и показал на прикрученый к полу стул, - садись, Микола.
За эти годы Микола не изменился. Со времени того первого допроса, он немного вытянулся, физически окреп, но этот виновато-ожидающий взгляд коробил как и прежде.
- Здравствуй, начальник...
- Здравствуй, Микола… Зачем звал?
- Хотелось правду рассказать. Я ведь не все тогда...
Они молча посмотрели друг на друга. Давно возникшее у него чувство горечи оголилось донельзя и убеждение, терзавшее его все эти годы, всплыло наружу. Он подошел вплотную к Миколе и даже не прошептав, а просычав, спросил :
- Крава?
- Да… Обещай… Обещай, что с моими ничего не случится…, - руки Миколы дрожали, - не хочу чтобы…
- Я не ангел-хранитель. Я всего лишь следак. Зачем ты это сделал? Себя оправдать?
- Нет. Хочу, чтобы ты, начальник, правду знал. Мне все равно до конца жизни не отбелиться. Свое я взял. Но чужая вина тяготит. Не хочу брать на себя то, что мне не принадлежит.
- Да? С каких это пор ты стал таким праведным? Чего ж на следствии молчал? На, кури, - он достал из кармана пачку сигарет и спички, положил на стол, - возьмешь потом себе.
- Спасибо, - Микола закурил, долго черкая спички дрожащими пальцами. На одном из них он увидел знакомый шрам, - Не знаю. Боялся. Сначала вас, лягавых. Потом его… Не хотел быть стукачом. Думал, если его поймаете, тогда…Потом всех сразу. Но эта мразь… Эта сука во всем виновата. Если бы не он…Задушил бы, б…ь, вот этими руками…Но тебе я верю…
- Хочешь сказать, было бы все иначе? Но это же вы с Витьком окликнули Олю на вокзале, а потом предложили идти в лес! Вы покупали водку!
- Да, да, но я плохо помню, что было дальше…Он меня шантажировал. Сказал, что сеструху подстережет со школы…И мамку…Ну, ты же знаешь…Потом Витек кое-что рассказал…Он, сука, кольцо у нее с пальца снял. А Витька сделал вид, что ничего не видел...
- Надо было его тогда и придушить. Духу не хватило? А сейчас лучше расскажи, что помнишь. Из-за этого звал?
- Да… И не только…У меня пару нарушений режима. Нам ведь свиданки не разрешают. Хотелось с человеком поговорить. С гражданки…
- Хорошо, а с чего ты взял, что я должен тебе верить?
- Понимаешь, здесь многое осознаешь. Моя жизнь ни хрена не стоит и я не считаю каждый день. Все равно подыхать. У меня ведь пожизненный, помнишь? А эта мразь остается там, понимаешь? Мы втроем тогда в лес пошли. Я с Витьком пили мало, но налакались, - с вечера ведь с похмелья крепкого были, Олька тоже мало пила, а этот пидар возьми и предложи трахнуть ее втроем. Говорит, покалякай с ней, что бы мне, - ну ему в смысле, тоже дала, - ты же, говорит, с ней встречался, уже пробовал, типа, а теперь я хочу… Ну, я бухой был. Пошел. Она как раз за кусты ушла. Я подошел…И меня такое зло взяло. Ну, типа, она рассказывала, что парень есть у нее. Из бригадных, крутой типа. Там, шмотки покупает, денег дает. А я говорю, - а ты, мол, почему со мной встречатся дальше не захотела? Потому, что у меня всего этого не было? Подошел и говорю, давай, мол…- Микола нервно засуетился, - ты ж, говорю, говорила когда-то, что любишь. Так, что теперь любовь – краями? Ну, она, - что мол, - ради этого звали в лес. Ну, тут Крава возник. А ты что, - говорит, - маленькая девочка и не понимаешь, зачем тебя мужики с собой взяли? А раз пошла, значит согласна…
- Что дальше? Не останавливайся, вытрави душу, раз уж позвал…
- Ну, так вот. Ты же знаешь, как все было дальше. Вот только уточнить хочу. Тогда, после моей неудачной попытки, Витек пошел... ну, я ему сказал, чтобы он сходил. А тут этот урод, тоже... она там, в слезах вся сидела. Помятая. Ну, я ведь с ней боролся. А когда не получилось… в общем, Крава сказал, что не фиг с ней церемониться, раз она такая цыпа. Я ушел, а Крава ее трахнул. Ну, там и в извращенной форме было. Она сразу кричала. А потом ничего…потом мне захотелось, но я не смог... А Витек пожалел… а эта дура стала угрожать, что нам кранты, - если ее парень с братками нас не убьют или не покалечат, то в ментовку сдаст, точно…денег, типа, давайте. Витек там ее успокаивал, а Крава говорит, мол, валить надо, а то сядем…, в общем, не хотел я, начальник…
- Хорошо, допустим это правда. Кто валил? Как? Ведь шрам у тебя на руке?
- Все правильно. Но он держал. И говорил, куда и как бить. Потом, когда мы с Витьком затащили ее в трубу, сказал, что он вообще не причем, сами виноваты, и что нас порешит, если застучим, что…и мамку…и сеструху… Блин, я как представил…, он страшный человек, - Микола отвернулся, - если бы не эта мразь, может и не было бы ничего. Сначала закомандовал трахнуть. Потом - вальнуть, а сам, падаль, на свободе. Отсиделся наверное, уже.
- Из-за этого на следствии молчал?
- Да. А этот чумошник сразу уехал куда-то.
- А кто в трубе зверствовал?
- В трубе – я... Половину не помню. В беспамятстве и злости, от того, что случилось. Со злости на нее, на себя, на всех… Ведь вся жизнь – под откос. Из-за нелепого случая. Отдохнуть, блин, захотелось. Старую любовь повидал…, ей тогда уже было все пофигу …, а я орал, будил сразу, а потом... Витек еле оттащил…
- Скажи, а кто тогда вообще предложил идти в лес? И какова роль в этом Кравы?
- Мы, когда Ольгу встретили на вокзале, пошли в кафе, там же. Ну, выпили там, коктейль, сидели. Потом деньги закончились. Витек с ней сидеть остался. Я и смотрю в окно – Крава на своем «жужике» стоит неподалеку. Я – к нему. Предложил мясо купить. Он взял. Как раз на бутылку и закусь хватило. А он, - что за праздник? Я с дуру возьми да и ляпни, мол, подружку бывшую встретил. Ну, он тоже немного знал ее понаслышке. Честно говоря, она далеко не святая была. Я слышал от многих…так, этот говорит, давай ее в лес затащим и там…, ну, напоим и…все, - не могу я больше. Это была его идея. В общем, он на воле, а я здесь парюсь до конца дней…
- А ты? Ты святой? Ладно, считай, что я тебе поверил. Прощай.
- Начальник, увидишь моих, - ничего не говори. Только Витьку привет передай. И…я тебе, начальник это все не для протокола поведал…
- Ты разве не знаешь? Ну и почта у вас… Сидит Витек твой опять. Пока в СИЗО. За кражу. На этот раз вместе с Андроном. По пятишке им светит. Адрес твой ему дам. Или Андрею. С матерью нормально. Сеструха тоже. Тебя я понял.
Он обернулся, потом неторопливо подошел к столу и нажал на звонок вызова. В коридоре послышались шаги.
- Да, с твоими все в порядке. Живет у Ленкиных родителей, в селе. Малая растет. Викторией назвали. Прощай...
Он шел и думал : что нужно человеку для счастья? И что оно – счастье? Видно у каждого оно свое. Как случилось и кто виноват, что четверо молодых людей оказались на помойке ? Мать, которая днями таскала тряпку, а по вечерам бежала в пивнушку, - шестерить ее завсегдатаям, поднося потные бокалы с разбавленным пивом? ЧТОБЫ ХОТЬ КАК-ТО ПРОЖИТЬ. Отец, мент-надзиратель, который насаждал в семье культ жестокости, отцовского деспотизма, до маразма воплощая свои ментовские порядки в семье, впоследствии бросивший их ? Общество? Страна? Эти сытые хари, доводящие народ до такого состояния? Разве мог он рассказать Миколе, что мать, вот уже полгода назад, выселили из комнатушки в общежитии за неуплату и она снимает комнату у каких-то бомжей, спиваясь с ними? Что сестренка бросила школу, едва закончив восемь классов, что убегает из так называемого дома, ночуя у однокласниц? Одно он понял. Миколе можно верить.
* * * * * * *
- Ай, вэй, дочурка, молодэц! Поди-ка, принеси стулку, а я пока тут посмотрю… а ну-ка, повернись!, - громким возгласом встретил пожилой цыган девочек с порога. Дом, куда они пришли, стоял на отшибе, на хуторе. Внутри было полутемно, но можно было разглядеть комнату и его обитателей. Перед ними стоял цыган лет 45-50 с серьгой в ухе, в коричневом вельветовом пиджаке на голое тело и потертых темносиних спортивных штанах. Ноги были обуты в видавшие виды кроссовки непонятного цвета. Во рту торчала трубка. Мужчина явно проявлял интерес к вошедшим. На диване напротив сидела кучка детворы, человек 5-6 замызганых детей разного возраста и пола, одетых в разноцветные засаленные одежды. Рядом суетилась какая-то женщина в пестром тряпье. Дети равнодушно и как-то привычно пялились на девочек, как будто видели их не впервые. Их подружка куда-то исчезла.
- Ай, жена, веди спать их! И позови Игната! Скажи, дело есть! Хутчей, хутчей!, - с этими словами цыган подошел к девочкам вплотную, - я сказал тебе, тебе, слышь, повернуться, - эти слова предназначались Юле.
Девочка послушно повернулась, косясь назад. Цыган посмотрел, что-то брякнул на-цыганском. Первое оцепенение прошло, как и интерес до этого. Однако их уже выталкивала в другую комнату, вместе с другими детьми, старая цыганка, закрывая собой дверной проем…
Игнат был тоже цыганом, но моложе и одет был поприличней. Спустя два часа он деловито о чем-то расспрашивал хозяина дома. Позвали и девочек, которых успела накормить картошкой цыганка, все время причитавшая на кухне что-то на своем цыганском…Юлька была попроворней и сначала брыкалась и вмешивалась в разговор, перебивая и возмущенно фыркая, пыталась обьяснить присутствующим, что произошла ошибка, пока Игнат не влепил ей со всего маху смачную пощечину. Закрыв лицо руками, сквозь слезы и пальцы увидела, как Игнат стал звонить кому-то, набирая по мобильному номер. Катька безшумно рыдала рядом, всхлипывая, безо всякой надежды на то, что их отпустят. Через пару минут видно абонент ответил и Игнат оскалился в зловещей улыбке.
- Мы нашли то, что тебе нужно... Хороший товар…Да нормальные, говорю тебе! Два экземпляра… Приезжай, сам посмотри, - разглагольствовал Игнат, - …как хочешь. Можешь и завтра. До связи. Он посмотрел еще раз пристально на девочек, подошел к Кате и причмокнул языком. Старший посмотрел ему в глаза и что-то коротко брякнул.
- Да ладно тебе, не трону я их. Пусть он делает с ними что хочет…пошли спать. И вы идите. Нужно выспаться. Завтра дальняя дорога вас ждет...
А утром их передали одному угрюмому дяденьке. Во след им смотрела Зарина, все так же по-взрослому, серьезно. Катька только и успела на прощанье шепнуть ей : «Злая ты…». Та не отозвалась, провожая уходящих взглядом, в котором, казалось, отражалась вся ее жизнь…
Конкретно они не знали, куда их ведут и зачем, но одно девочки знали точно – ничего хорошего ждать от этого не стоит. А в мыслях угрюмого дяденьки были пачки долларов, полученных от торговли человечекими органами. Это после того, как он с ними позабавится…
* * * * * * *
- Привет, старина! Как твои успехи? – привычно прозвучало в мобиле. Костя, как обычно, был бодр и пребывал в хорошем расположениии духа.
- Привет, привет! Нормально, старик. Нужна твоя помощь.
- Что нужно? Спрашивай. Кстати, как там супруга, сын?
- Да в порядке все. Пашка уже в восьмой перешел. Алка тоже в порядке. В школу вот вернулась. Уже почти полгода как…Старик, нужен хороший психолог. Кого посоветуешь?
- А, ты опять за старое! Все бегаешь? Не угомонишся никак?
- Старик, не задавай лишних вопросов, ты же знаешь… Желательно женщину. Только прошу не путать психолога с массажистом.
- Ладно, ладно, я знаю тут одну... в общем, перезвоню часа через два. Когда водки попьем? Не виделись-то уже пожалуй, с полгода?
- Вот давай, когда психолога подсуетишь, тогда и попьем, не вопрос. Ладно, жду звонка.
Он подошел к будке ключника и постучал в окошко :
- Саныч, открой!
- Кто там?.. А, это ты, следак? Сейчас, сейчас…, - дверь открыл добродушного вида старик, - заходи, заходи...
Он вошел внутрь этого тесного обиталища Саныча, которого он знал уже лет двадцать, - еще с тех самых времен, когда молодым следаком распутывал сложные логические задачи преступлений.
- Что там у тебя? – старик знал толк в своем деле, поэтому взглянув на ключ, поднял голову, - от гаража небось ключи потерял?
- Да-да, Саныч, срочно сделай, а? Запасного нет – внутри остался, а я туда попасть не могу, сам понимаешь…
- Хорошо, хорошо…Через минут сорок заскочишь? Или сейчас погуляй…
* * * * * * *
С вечерней тренировки бежал нехотя, - сегодня как-то не шло, и он злился на то, что не выполнил свой минимум. Обычно два-три раза в неделю он выходил на стадион ради вечерних занятий физкультурой. Поэтому разработал свой комплекс упражнений для укрепления здоровья : бег, бой с тенью, турник, опять пробежка, - всего час – полтора. Всякий раз он проходил мимо больничного дворика, расположенного с тыльной стороны здания горбольницы, где часто собиралась молодежь сомнительного вида. Почти всегда в темноте билось стекло, звучал громкий мат вперемешку с пьяным дурацким смехом, ревела музыка из динамиков авто, на которых приезжали компании. И все это у стен заведения, где отдыхали в вечернее время люди, нуждавшиеся в лечении. Скрипя зубами, заставлял себя не вмешиваться. Вот и сегодня, привычно поравнявшись с воротами больницы, он увидел пару «иномарок», стоявших на привычных местах. Внутри одной из них бешенно орала музыка, чередуясь с набором какой-то словесной билиберды. При этом дверцы были распахнуты. Сами хозяева, в количестве пяти-шести человек восседали на скамейках рядом, громко хохоча и обмениваясь друг с другом репликами на молодежном слэнге самого низкого пошиба. Две девицы и три лысого вида парня. Все курили. Возле ног у каждого – по бутылке пива. Рядом валялась батарея пустых. Девицы – на коленях у своих красавцев. Интересно, сколько сейчас времени? Где-то с полдесятого. По привычке стал обходить гараж-самострой, как вдруг раздался звон битого стекла. РАЗБИЛИ ТАКИ. Пауза была недолгой. Секунд пять. И снова бой стекла. Не выдержал на этот раз. Развернувшись, уверенно шагнул к машине, что была ближе. Нагнувшись, нажал на кнопку «Stop» СД-проигрывателя, прервав вопли то ли Жанны Фриске, то ли Кати Лель на полуслове. Потом резко поднялся и быстро пошел к НИМ. Толпа затихла. Парни повернули головы в его сторону, нагло вытягивая шеи. Тусклый фонарь вяло освещал их перекошенные лица. На вид всем было по 17-20 лет. Обычные «маменькины детки». КАК ОНИ ДОВЕРЯЮТ ИМ МАШИНЫ?
- Здравствуй, будущее страны !, - смачно и бодро выговаривая слова, начал он, - не кажется ли вам, что время для отдыха уже закончилось, тем более в общественном месте? Не желаете проводить его в более подходящем? Благо, их у нас в городе предостаточно. Или заработать желания нет, а родители не достаточно дали на вечеруху? Айя - яй!
Парни тупо и безответно глазели, видно не ожидая такой наглости. Одна из девиц слезла с колен своего опекуна и пьяно фыркнула знакомую фразу :
- Мы же ничего не делаем! Сидим, никого не трогаем…
- Ну, это еще как посмотреть. Бутылки кто бил?.. Только не нужно мне тут рассказывать басни, что это не вы и так далее, - здесь никого кроме вас нет. А маты кто гнет? Опять же, – музыка. Не понятно, что это больница? Люди отдыхают. Больные люди…я, кажется, задал вопрос?
Наконец один из парней, прозрел и поднявшись начал свою песню :
- Короче, ты че хочешь, урод? По машинам лазишь? Не дай бог там что-нибудь пропало... И вообще, - вали отсюда, понял? Ты знаешь, кто я? Сидим, бля, никого не трогаем…
- Я вижу, диалога не получится. На путь исправления никто вставать не собирается. Ну, что же, - я вызываю милицию, - он не давал им опомнится, - а ты, сынок, заткнись. На, держи ключи, потихоньку заводи и сваливай, вместе с остальной бандой, понял?, - он бросил ключи парню, достал из сумки мобилку и сделал вид, что набирает номер.
Парень оказался смелее, чем он думал. Хотя на девяносто процентов понимал, что «миром» не обойдется. Слишком обьемной была тара от выпитого. Как только он стал набирать цифры, краем глаза увидел движение в свою сторону. На него боксерской походкой шел лысый детина в спортивном костюме, - по-видимому, самый деловой. Остальные тоже поднялись. Девки остались на местах, нервно докуривая.
- Ты че, не понял? Я два раза не повторяю, а ты меня, сука, сильно разозлил!
- Саня, вали его! - раздался голос сзади одного из подходивших «чуваков».
- А вот этого как раз делать и не надо! Я уже вызываю милицию. Алло! Алло, дежурный? Возле больницы со двора хулиганское нападение! - крикнул он, занимая позицию и отбрасывая в сторону сумку. Хлопец уже был рядом, слышно было его дыхание и жутко завоняло перегаром пива с куревом. Взмах и прямой удар правой. Он сделал короткий уклон с шагом влево, дал встречный правой в переносицу, пропуская его руку, с подходом и подсестом, и перехватив снизу левую руку противника, привычно зарядил под дых. Потом, выравниваясь, рубанул сверху-вниз «хуком» справа в ухо. Заметил, как двое заходят с флангов, обходя поле боя. Девки заорали. Нужно было добивать и заниматься остальными. Парень был крепок и явно не хотел проигрывать. Он упорно лез вперед. Опять боксерская стойка и выпад. На этот раз шла «двойка»: прямой правой-левой. Блок левым предплечьем, на перехват. Опять подсест, толчок правой на дистанцию и «юб-чаги» левой ногой вдогонку по корпусу противника. Пробил. Теперь – «хиль-кик». Стоит, согнувшись. Шатается. Крепкий. Прыжок и «юб-чаги». Все. Готов. Слева увидел резкое движение на верхнем уровне. Били явно в область шеи сверху-вниз. Отскок. Имитация удара левой от корпуса. Повелся. Резкий «лоу-кик» в колено правой с отскоком и сразу же «ап-чаги» в прыжке. Теперь добить. Локтевой в височную часть. Готов. Девки уже не орут, - сидят и плачут, нервно терзая клавиши своих мобилок и размазывая краску на личиках. Скоро приедет подмога. Где третий? Этот с осколком бутылки, «розочка» в народе. Уже веселее. Сколько весит? Вроде его категория. Замена стойки. Что, неудобно? Разворот на девяносто градусов, пропуск его руки, захват за одежду в локте, подсечка. Руку обожгло ниже запястья. Подскочил и падая на грудь лежащего противника коленом, два раза ударил в перекошенное лицо, предварительно подстраховав второй рукой. Все. Отбросил «розочку» в сторону, подошел, потирая руку, к старшему, уже подающему признаки жизни. Обращаясь, поднял голову к девицам :
- Мужики! Я сам милиция. Никогда больше не нарушайте правила социалистического общежития. Это просьба. А теперь спокойно валите, пока действительно не подоспел ОМОН. Если со мною договориться можно, то с ними вряд ли. На сборы даю пять минут, - он подобрал сумку и для вида достал из бокового отделения телефон и нунчаки.
Толпа, собирая пожитки, медленно и нехотя ретировалась к папиным авто. Через пять минут он уже сам сидел на скамейке и осматривал ранение. Ничего страшного. Как обычно пишут в судебно-медицинских заключениях «…относится к легким телесным повреждениям, не повлекшим…» и т.д…
* * * * * *
Он вычислял Его долго. В тот вечер, как предполагалось, Крава подьехал на своем темно-синем «пирожке», около восьми вечера. Темнело. «Хоть бы машину поменял. Ума хватило только перекрасить», - подумал было, уверенно шагнув из темноты навстречу.
- Вы что-то уронили, молодой человек, - наблюдая за реакцией респондента, быстро выхватил платок с хлороформом и зажал им рот. Достав из заднего кармана ключ, подтащил обмягшее тело к входной двери. Бабуся, открывшая дверь, закрестилась, - «…опять алкоголики эти, нажрутся вечно, нагадят…», - ретировавшись восвояси. Он особо не выдумывал, сведя задачу до минимума. Бросив Краву в «будку» его же пикапчика, завел машину и неторопливо сдал назад, выезжая из дворика. Навстречу махнул рукой ослепленный фарами какой-то мужик, видимо сосед этого мерзавца, исчезая в темноте. «Вот и хорошо. Скажут, что уехал. Видели во столько-то». А голову опять сверлила назойливая мысль. Зачем ему это? И правильно ли он делает? Правосудие? Будет ли это правосудием? А как же его родные? Хорошо, а эти ублюдки? Кто из них думал о родных Оли? Может быть, Крава? Об отце, матери, выплакавшей все глаза, сетренке, до сих пор носящей ее вещи? Кто из тысяч этих моральных уродов, которые порой из пустяковых, никчемных мотивов убивали, резали, калечили людей, кто из них думал о тех людях, которые жизни себе не представляли без своих детей, матерей, отцов-кормильцев? Уже не говоря о мучениях, которые испытывали их жертвы… А надо бы думать!!! Ладно, если случайно, а если УМЫШЛЕННО? То есть заведомо зная, обдумав все, приготовившись…«…наступившие последствия были в причинной связи с деянием…». Мы все списываем на воспитание, школу, родителей, макросреду, микросреду…к черту! Сколько исключений. Которые все чаще становятся правилом. Избалованные сынки богатых папенек, получившие все блага – развратные и цыничные подонки и ублюдки. И тут же - выросшие в грязи парни и девченки, скромные, порядочные и образованные люди... Похоже, у него у самого уже исказилась психика. Очерствел. Хорошо, ну, а кто дал ему ТАКОЕ ПРАВО? Подумал, что как раз оставшиеся без своих родных люди и дали. По крайней мере, они в том числе. Тоже мне, Месия. Да нет... Здесь что-то другое. Нет чувства удовлетворения. Может долг? Ты должен. Наказать преступника. По совести. Как-то пафосно… Для этого же есть суд, «самый гуманный в мире…». Нет. Суд – он сам. Потому, что судьи – тоже люди и, тем более действуют в рамках закона. А он НЕ В РАМКАХ. Хотя тоже человек. ЗАКОН…С давних времен существовал «закон талиона», об этом каждый школьник знает. Древние мыслили справедливее. Украл – палец отрубили в назидание, а в следующий раз – руку, которой брал. Убил умышленно – убили тебя. Да еще и способ выбрали пожестче и показательней. И все публично. А у нас даже расстрелы были тайными. Как со времен «совка» повелось... Мерзко как-то. Из-под тишка. Типа гуманно. А сейчас этим ублюдкам вообще «шара» – мораторий на смертную казнь ввели…и сидит, в Бога типа верит, вышивает себе, платочки рисует, жрет и держава тратится на его содержание. А денежка эта берется из бюджета, который заполняется за счет тех же родных тех же убиенных, замученных, изнасилованных, искалеченных… ЗАКОН. Поэтому все больше этих отморозков (правильно кто-то отметил!) с мобилками вместо мозгов. У них не может быть КОНЦА. У них СЛЕДУЮЩИЙ УРОВЕНЬ. А так НЕ МОЖЕТ БЫТЬ. Потому, что есть еще понятие – ОТВЕТСТВЕННОСТЬ. И есть СМЕРТЬ. И НЕТ НИКАКОГО СЛЕДУЮЩЕГО УРОВНЯ… ЗАКОН… А ведь он уже давно существует, этот ЗАКОН. Его придумали все те же древние, мудрые. Казалось бы, при всей строгости времени, жестокости казней, самый что ни на есть человечный. «Поступай к ближнему так, как ты хотел чтобы он поступал по отношению к тебе» или «золотое правило». Это потом уже были категорические императивы и т.п., иначе говоря, - попытки подставить это правило под современность. Жаль, что оно повсеместно забыто… А ЗРЯ...
* * * * * *
Дверь наконец-то поддалась. Даже не скрипнув, мягко как-то отворилась. Смазывает петли, что ли?. Он не знал, сколько времени девочки прожили в этой дыре. Он знал, что уже почти полгода прошло, как они пропали. Тихо встал сбоку от двери и пошарил поблизости. Пусто. Боясь спугнуть девчонок, осторожно включил фонарь, направляя луч света сразу в пол. Постепенно осваиваиваясь, прислушиваясь, осмотрел комнату или вернее, коморку. ИХ НЕ БЫЛО. Тумба, кровать, портрет Сталина из выцвевшей обложки журнала. Пусто. Первой мыслью, была мысль о том, что опоздал. Черт, неужели эта сволочь опередила его ? И вдруг звук. Шорох... скорее шепот. Но где? Еще раз внимательно, изо всех сил осмотрел все вокруг. Так и есть, звуки исходят из-под пола. Отодвинув груду тряпья, валявшегося под кроватью, обнаружил в полу люк подвала. Отодвинул кровать и увидел в свете фонаря амбарный замок, на который был закрыт люк от лаза в подземелье. Прислушался. С той стороны зашевелились, слабо послышались то ли всхлипы, то ли стоны. Раздумывать было нечего. Он взял сумку и достал из нее увесистый молоток. После нескольких массивных ударов замок соскочил, дужка разбилась, отлетевший от нее кусок ударился о стену рикошетом и рассек бровь. Капли теплой крови потекли тоненькой струйкой по лицу. Грохот казалось был неимоверный, пустое пространство отзывалось многократным эхо на удары и сливалось в один тяжелый гул. Но теперь уже все равно. Если даже вернется ХРЯК, у него есть пистолет. Да и Косте он оставил записку. Конечно, недооценивать ЕГО оне стоит. Сейчас главное, вытащить тех, за стеной. Ручки у люка не было. Как он это проделывает? СВОЛОЧЬ...СВОЛОЧЬ…Хорошо. Он пошел к двери, снова посветил фонарем и обнаружил прислоненную к стене монтировку в дальнем углу помещения. Подковырнув люк, успел подхватить свободной рукой и с силой рванул, открывая зияющую дыру подвала. Так и есть. Подсветив фонарем, увидел щурящихся и закрывающихся руками от света напуганых существ, некогда бывших веселыми девочками-подростками. Где-то он слышал или читал, что люди слепнут от долгого нахождения в темноте, если резко появляется свет. Поэтому выключил фонарик и полушепотом обратился в растревоженную темноту : «Девчата, я свой, из милиции. Только не шумите. Давайте потихоньку выбираться отсюда.». Послышались всхлипы и рыдание, по-видимому девочки обнимались, радуясь и не веря в происходящее.
- Дяденька, здесь, кажется лестница, мы вам подадим. Он всегда приказывает нам ее подставить, чтобы спуститься внутрь, - снизу послышался какой-то шорох, потом звук приставленной лестницы, - вот. Что нам дальше делать?
- Девоньки мои, выбирайтесь осторожно, я пока светить не буду, вам к свету привыкнуть нужно. Я наверху подстрахую. Давай…
Внизу послышалась возня, кто-то стал подниматься вверх. В полумраке над ямой неразборчиво показалось лицо. Он подал руку, девченка дрожала.
- Иди сюда, моя родная, не плачь. Садись пока вот здесь. Все…все, - он усадил ее на кровать и подошел к подвалу, протягивая руку. Вторая девченка уже карабкалась наверх. Он подхватил ее и усадил рядом с первой.
- Пока тихо посидите, хорошо, а я загляну внутрь.
- Дяденька, мы домой хотим, пожалуйста...
Рассказ о том, что пережили эти два испуганных существа, ему еще предстояло услышать. Но он хотел убедиться кое в чем. Во-первых, были ли девочки первыми, - нужно было доказательства, поискать может быть улики и все такое. С другой стороны, хотелось побыстрее увезти девочек отсюда. Но ЗВЕРЬ может замести следы. А его упускать нельзя.
- Понимаешь, милая…потерпи, я только загляну и все…хорошо. Посидите еще пару минут, - он снял куртку и набросил на плечи одной из девченок, которые, обнявшись, тихо плакали.
Ему вдруг показалось, что он слышал шорох за входной дверью. Став спиной к стене, приготовился к атаке. Слышно было, как плакали девочки. Так и есть. Кто-то тихо крался к двери. Он растегнул кобуру и достал пистолет, приготовил фонарь. Все прям как в кино. Главный и положительный герой сталкивается с отрицательным героем в смертельной схватке. Ну что же, - посмотрим. Он готов. Услышав, как там, с той стороны, кто-то встал у двери, резко, на вытянутой руке, включил фонарь и направил пистолет в перекошенное лицо.
- Стоять, - выключив, фонарь, резко отскочил в сторону на случай стрельбы, - руки за спину, а то стреляю!
- Фу, ты… ну ты даешь, следак, - услышал знакомый голос, - еле нашел тебя. Хорошо, что в записке указал место. Ну что, нашел их?
На пороге стоял Костя, закрывая лицо от света. В руке у него была монтировка.
- Я же мог тебя прибить, башка твоя бестолковая!, - вздохнул с облегчением, - это ты даешь. Давай, иди к девченкам, вон они, в углу на кровати. Фонарь есть? А я пока быстренько осмотрю это лежбище.
(глава не окончена)
* * * * * *
- Ну, что, - готов говорить?
- О чем ? Я же…
- А я разве тебе не рассказывал в прошлый раз? Знаешь, мне тебя так отпускать не резон. Если расскажешь – пойдешь в суд. Если нет, то есть два выхода : один – родственники убитой тобой Оли, а заодно - родственники девочек или второй – голодная и холодная смерть в этом гараже. Так как?
- Ты же мент, прокурор. Зачем тебе эти проблемы?
- Запомни, я – гончий. И теперь добыча – ты. Едиственный правильный путь для тебя – рассказать все как есть и сесть в тюрьму. Адвоката я дам бесплатно. Если нет – я уже говорил, что тебя ждет.
- Да кто тебе поверит? Тебе и твоему Миколе?
- Поверят. Ты мне все это надиктуй, хорошо? А лучше – напиши. И поверят. Я Миколе больше верю чем тебе, поэтому постарайся все сделать в лучшем виде.
- Да я выйду отсюда – тебя завалят! И что же ты меня не сдал сразу, а держишь тут?
- Сначала выйди. Видишь ли, так ты уже подготовлен. А в обычном порядке мог бы и рвануть куда подальше. А у меня руки чешутся.
- Хорошо, что ты будешь делать, если я расскажу все как было?
- Домой ты однозначно не попадешь. Будешь умничать на следствии и в суде, – дескать под давлением показания давал и в отказ идти – родственникам убитой девушки или поруганных девчонок сдам. И еще «спасибо» им скажу, если они тебя разорвут в клочья. Даже на киче. Такой мрази как ты не место среди нормальных людей. Давай, колись. Отсюда в СИЗО и поедем…
* * * * * *
Не знаю, сделал ли я правильно. Он рассказал все как было. Плюс еще пару страшных вещей, которые знать посторонним не обязательно. Но я не сдал его. Он там, в заброшенном боксе. Сколько он протянет? Сутки, неделю? Не знаю. Знаю одно – я раскаиваться не буду…
(Все изложенное в данном сочинении есть вымыслом, автор не несет
ответственности за совпадения в реальной жизни).
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331463
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 19.04.2012
Закриє браму ангел. Все. Фініта.
Прийшов вже час піти. Залишити цей світ.
Для мене, гостя в цьому світі.
Нема вже місця. Тільки заповіт
Прийдешнім. Лиш складу й піду вже, досить.
У невідоме. В протилежний бік ріки
Я попливу. Хай течія заносить
До виру, де вже щезну навіки.
Я поспішав. Я все хотів так жити…
Та марно гаяв десь години, ночі, дні
У чергах все не мав коли радіти
Дню, що настав. Лиш снилася мені
Країна мрій. Великі сподівання!
Що враз мене охоплять, пригорнуть,
Оцінять устремління і старання
І до життя наснаги додадуть
У світі, що не знає смутку, ні печалі,
У світі рівності, свободи і добра,
Знайду себе і попрямую далі…
Та мрія лише мрією була…
В борні виснажливій з пустими вітряками
Буденних і земних суєт
Я брів лишень пустельними шляхами
Я йшов руїнами з замету у замет…
І все ж спасибі. Мудрість настає.
Запізно трохи, от хоча б за мить
Для поколінь, що йдуть – повім, як є
Пораду дати, що в душі болить :
Не тратьте час, - радійте повсякденню,
Із буднів свято сотворіть.
Творіть добро, людей любіть
І бережіть любов. Вона зігріє…бо вона – прощення.
12.10.2010 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331455
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2012
В 25-ть душой ты молод, но умом - старик
Заплутавший среди серых дней
Потерявший веру в счастье, в радость, светлый миг
С неприкрытой Правдою своей
П-в : Кому нужна она? Тебе самому!
Души твоей глубина не нужна никому
Вознесись в небеса! Обрети там покой!
Ты откроешь глаза...ты паришь над землей...
За глухой стеной молчанья скрыта суета
Бесполезных слов, идей и дел
Скользкий холод раставанья, лед в чужих глазах
Подтвердят любви твоей предел
В вечной тайне мирозданья, кто ты, Человек
Потерявший веру и тепло?
В этот бурный, непонятный, ненормальный век
Не заменишь сытостью Добро...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331230
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 18.04.2012
Когда ты на исходе, - нет сил и нет мелодий
Куда-то затерялся романтизм...
И душу вновь калечат искусственные речи
И не расправит плечи униженная мысль...
Боль сожми в кулак, поднимись с колен
Сквозь зловещий мрак и плен...
Лучше в бездну шаг, чем душа в цепях
Среди серых снов и стен
Глас Божий раздается над тем, кому не ймется
Вкусить опять запретный грех
Но тем, кто сыт по горло важней жратва и пойло
Чем то, что мучит нас всех
Написано 88-92 г.г. Запись 1994 г.
Вибачте за "не ймется". Не знаю, чи є в російській мові такий вираз, але якось саме напросилось і вийшло наче нічого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331220
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 18.04.2012
К чему забегал взгляд?
Ведь вроде все - путем
Чему же ты не рад?
Я знаю, - ты давно стал тертым калачом,
Но оглянись назад…
Ты просто оглянись.
И посмотри в глаза.
Она приводит ВНИЗ, двойная жизнь.
Едва успев сказать ты исчезаешь в ночь -
Она привыкла ждать.
Ей будет все равно, как было ИХ достать,
Раз любит лишь считать
Скользящий поцелуй. Очередной каприз.
Она приводит ВНИЗ, двойная жизнь…
И пожалеешь вдруг, что стало все двойным
Когда замкнется круг…
Ей будет все равно. Она уйдет с другим.
И не поможет друг…
Лишь вспомнишь первый раз, как вышел на карниз
И оборвался ВНИЗ. В двойную жизнь…
декабрь 1991 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329715
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 12.04.2012
Дом, что стал мне тесен, окна свои завесил.
Я пустился в дальний путь…
Дым и пыль дороги жгут глаза и ноги,
Но дойти куда-нибудь…
Кто за жизнь бродяги хоть клочок бумаги
Даст. Не верю никому…
Но, будь место свято там, где был я братом
Где встречали по уму…
Мудрость – мне награда жизни листопада
За истоптанную пыль
Что еще осталось? Горечь да усталость.
Плачет время-поводырь…
Ветру помолюсь. Далека еще дорога.
Радость или грусть. Вместо крыши – облака.
Я еще вернусь. Вот узнаю мир немного.
Жив пока…
1997 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329714
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 12.04.2012
C (F) Em (Am)
Сколько лет прошло – скажи ?
Am (Dm) C (F) - D (G)
Вновь падал снег…и вновь плыла жара, -
Строили мы наши этажи
Чтоб падать вниз…ОТСЮДА во ВЧЕРА…
Сколько с нами нет уже?
Таков ЗАКОН. Отмерян КЕМ-ТО срок…
И каждый на последнем этаже
Получит свой единственный урок…
Припев :
G (C) Em (Am)
Да будет новый день! И новая дорога…
G (C) Em (Am)
Тепло вчерашних стен и старые друзья…
C (F) Am (Dm)
Я завтра тронусь в путь…вот отдохну немного…
C (F) D (G)
Вновь ветру помолюсь…без ветра в путь нельзя
Сколько нам еще идти?..
Но как бы долго кто из нас не шел –
Быть может на отмерянном пути
Терял гораздо больше, чем нашел…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329417
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 11.04.2012
Сквозь лабиринты ночи,
Через потемки снов. Слов...
Слабым лучом пробьется
Шагом в рассвет – свет...свет...
Свет желаний и надежд. Веры свет...
К серебристым облакам душу взметнуть...
Если слезы по щекам жить не дают
Если сердце жгут...
Боль теребит терпенье.
Злоба взмахнет хлыстом. Стон...стон...
Но силу воскресенья
В муках рождает звон – зов
Растревоженных стихов. Музыки зов.
Ангел ночной в пляске свечей
Встань за спиной темных ночей
Дай чуть побыть в сладких мечтах
Вольно парить в снах – облаках.
10.07.1993 г.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329412
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 11.04.2012
Пісні гурту – у розділі «ІНШЕ», нижче.
Группа «Форс-Мажор». История группы.
1). В мае 1985 года в родной райцентр, - поселок Нововоронцовка Херсонской области вернулся из армии Криворученко Юрий. С начала лета 1985 года, вплотную сотрудничая с ребятами из местного дома культуры (Янишевский Николай, Мазур Олег и Александр), Криворученко Ю. решил собрать музыкальную группу единомышленников, в которую вошли : Криворученко Юрий – гитары, барабаны, вокал, тексты, музыка, Кусый Александр (в миру – «Дин Рид») – гитары, бас, вокал, Чумак Александр – клавишные, гитары, барабаны, Васильчук Сергей – бас, гитары. Кстати в подборе талантливых парней Криворученко Юрию оказал посильную помощь идейный вдохновитель и наставник – Саня Никифоров, который на то время работал диктором на местном радио и учился заочно в Харьковском юридическом институте. Дело в том, что ранее Саня играл в ансамбле местного ДК и болел всем сердцем за развитие рок-н-ролла в регионе. Кстати, все пацаны, которые вошли в состав, как и сам организатор, тоже ранее играли в различных ансамблях (школьных, училищных, армейских). Репертуар группы вначале составляли песни групп : «Машина времени», «Круиз», «ДДТ», «Сузорье», «Веселые ребята». Первой пробой своей песни была песня «Звонок» (слова Гречаника Андрея, музыка – Криворученко Юрия). Аппаратура была ДК-овская и конечно же, желала лучшего : клавиши – «Матадор», гитары : «Музима», «Форманта», бас – «Орфей», ударные, правда, «Амати», кое-какая усиливающая аппаратура. Репетировали в «каптерке» ДК. Сначала названия у группы не было, но в конце лета, когда ребята съездили по району с агитбригадой ДК, группа получила название «Визит». Впрочем, после того, как стало известно, что уже существует группа с таким же названием в г. Днепропетровске, было решено (с подачи Кусого А.) назваться «Стадион» (типа открыт для всех, - видно пацаны меряли пространство своими душами). Рабочее же название во время поездок – «Патефон» (отсюда и песня на слова Кусого А. и Криворученко Ю., музыка Кусого А.). К концу лета пацаны записали на магнитную ленту песни из своего репертуара : «Звонок», «Дилижанс», «Бродячие артисты», «Сказка», «Не стреляй», «Патефон», “Весенний день”, “Остров” и другие. К сожалению, из этих записей сохранилась только песня «Патефон» и отрывок «Дилижанса». Окрепнув и получив первое разочарование от небольшого концерта в ДК, который ребята решили представить достопочтенной публике перед началом одной из дискотек осенью 1985 года, пацаны записали на магнитную ленту уже свои песни (слова и музыка Криворученко Ю.) : «Виктория» и «Осень». Кстати, - коротко о ребятах. Итак, Криворученко Юрий – по возвращению из армии доучивался заочно во Львовском техникуме механической обработки древесины, работал в ПМК -17 столяром, Саня Чумак – учился в Бериславском медучилище, на выходных – домой и в группешник, Саня Кусый – тоже побывал в армии, а после увольнения в запас - учеба в Одесском радиотехническом институте им. Попова, заочно, - работал в местном узле электросвязи, Васильчук Серега – закончил к лету 1985 года десять классов. В общем, почти больше года ребята играли вместе, подружились. За это время круг друзей вырос до хорошей «мешкухи». Создалась, можно сказать, крепкая компания единомышленников, в которую, кроме перечисленных сотоварищей, вошли (по жизни ):
- Ковальчук Олег («Бизон»),
- Шмалько Артур («Пучеглазый»),
- Геращенко Сергей («Гера»),
- Бондаренко Геннадий («Кучерявый»),
- Сокол Владимир («Мацык») и другие (братья : Олег и Саня Мазур, Криворученко Станислав, девушки парней).
2). Осенью 1986 года в армию ушел Саня Чумак. Эти проводы в армию запомнились подготовкой – строительством шалаша во дворе, гостями во время непосредственно гулянки (Коля «Гурон», Рома Чибуин, Виталик). С помощью Геращенко Сереги, которого притащил Криворученко, дисбаланс в группе был урегулирован. За небольшой отрезок времени Серега уже держал ритм. К этому времени ребята окрепли, выступили в нескольких «капустниках», приуроченных ко всевозможным советским праздникам. Но осенью, вслед за Саней Чумаком уехал в Запорожье Серега Васильчук, «Васька», куда он поступил учиться в институт на дневное отделение. На басе стал играть сам «мэтр» – Саня Никифоров. Нужно заметить, что «огромным спасибо» ребята обязаны и другому наставнику, – Геннадию Перминову, - отличному, высококласному и замечательному барабанщику и клавишнику, тоже одному из «мэтров» рок-н-ролла в Нововоронцовском регионе. История гласит о следующем. Однажды, во времена «застоя», когда даже в такую провинцию, как тихий райцентр Нововоронцовка, Херсонской области, Украина (шоссе Херсон – Днепропетровск, на берегу Каховского водохранилища), наведывались ансамбли «Здравствуй, песня», «Синяя птица» и даже Софья Михаловна Ротару, запил барабанщик (в то время барабанщиков называли «ударниками»). Он где-то перебрал и концерт был на грани срыва, - все билеты были проданы. Барабанить было некому. Каким-то образом директор группы «Здравствуй, песня» узнал о наличии доморощеного ансамбля при местном Дворце культуры. Решено было немедленно предложить барабанщику местного ВИА заменить напившегося соратника по оружию. Для Геннадия Перминова этот концерт был удачей. Он настолько прекрасно «отстучал» выступление, - причем экспромтом, - что ему было предложено продолжить гастроли вместе с гостевавшим ансамблем… Через пару месяцев он вернулся из Москвы, отказавшись, может быть, от успешной карьеры... Уроки Перминова Геннадия по классу барабана и клавиш запомнятся ребятам надолго.
Нужным делом будет отметить и то, что в это время Криворученко Юрий играл параллельно в ансамбле ПМК – 17. Но это длилось недолго, - пару месяцев, до лета 1986 года, когда бригаду комсомольцев ПМК-17 послали строить дома для беженцев из Чернобыля в Киевскую область, Макаровский район, Колонщина. Летом 1986 года женился Саня Кусый. В общем, ребята продолжали играть. Но через год, в августе 1987-го, Криворученко Юрий переехал работать и жить в г. Херсон. Пока он занимался семейными делами, группа продолжала деятельность. Ребята продолжали репетировать и выступать, в основном, правда играли плагиат на концертах-капустниках. В то время в состав входили : Александр Никифоров – вокал, бас, гитары, Кусый Александр – вокал, гитары, Горбатый Александр – гитары, Геращенко Сергей – ударные, Ирина Флягина (по мужу) – клавишные. Таким образом, группа просуществовала еще до 1990 года. Наведывался к ребятам и Криворученко. Так, летом 1989 года была записана на магнитную пленку его песня «Мама», написанная зимой 1988 года. К сожалению, записанный вариант песни не сохранился. К концу 1989 года деятельность ребят пошла на убыль. Криворученко снова уехал, на этот раз в Харьков, - учиться в институте. Ребята вяло поигрывали. В 1990 году поступил в Харьков и Геращенко Сергей. Вместе с Криворученко, «Гера» пробовал играть в институтской группе (1991 год), но не долго, впрочем такая же участь постигла и Юрия.
3). Реанимация ансамбля состоялась в 1992 году, летом, когда на каникулах ребята встретились с Посохиным Сергеем, который вернулся со сверхсрочной армейской службы в Германиии с новенькой «Ямахой» - суперклавишами для того времени, особенно в такой глубинке, как райцентр Нововоронцовка. Тогда и решено было собраться в новом составе и попробовать себя с новыми силами. Именно тогда были записаны пробные : пародия на популярного тогда Доктора Албана «Украинский борщ», «Сало», заставки на конкурсы КВН : «Косяк», «Падают лифты» и др. Серега Посохин тогда работал в ДК и принимал активнейшее участие в клубных представлениях районных команд КВН (с начала 90-х этим стала болеть молодежь), особенно доморощенной «Палаты № 6». Поскольку Гера и Юрик продолжали учебу на дневном отделении юридического института, то собирались в основном на каникулах. Юрий пел в институтском хоре, так что возможность развивать вокальные данные были, тем более, что пел в первых тенорах. Посик тоже без дела не сидел, а устроился лабухом в кафе «Мрия», где играл вместе с ныне покойным Артуром Арутюновым, земля ему пухом. Летом 1993 года были уже записаны : первый вариант «По рабочим местам!», «Мы продолжаем путь», «Двойная жизнь», «Осінній дощ», “Электричка” и конечно же, “Харлей”. Это было примитивно, непрофессионально, но зато от души. Помогал пацанам Кусый Саня. Так, что рождением “Форс-Мажора” можно считать 1992 год, лето. Однако, официально считается, что группа образовалась в 1993 году. Это был “железный” костяк группы : Кусый, Гера, Кривой, Посик. Кстати, с лета 1992 года репетиции стал посещать Чумак Саня, который проходил практику после окончания Симферопольского медиститута. Наведался и “Васька” – Васильчук Серега, который работал к тому времени инженером на Запорожской атомной электростанции. С ним и с Саней Чумаком записан “Шейк” (бас – Васильчук, ударные - Чумак) – вещь Сани Кусого. С конца лета 1994 по 1996 года Криворученко Юрий уехал и жил в Кировограде, наездами посещал дом, ребят, но все равно играли. В это время (1994 год, весна) была записана песня “Дай руку” в дуете Криворученко – Федоренко Елена. Было и выступление на концерте с участием “Форс-Мажора” и Елены Федоренко (в дуете с Криворученко Юрием, с песней “Дай руку”). О Лене хочеться сказать особое слово, как о талантливом человеке, замечательной девушке и друге, - кстати экс-солисткой хора им. Веревки. Лена – живая сага о нереализованном таланте. Особенно это понимаешь, когда смотришь на бездарних певулек по телевизору. В 1994 году же, летом, состоялся и первый концерт группы (4 песни) на летней эстраде в городском парке отдыха (“Что-то случилось”).
В Кировограде Криворученко играл в группе “КГБ” (1996 год) на барабанах, подружился с ребятами из здешнего рок-клуба (Андрюха Шульга – председатель клуба, Саня Прокопец, Юра Федоров).
4). Зимой 1997 года Юрий переехал работать и жить в Нововоронцовку. С этого момента берет отсчет самый активный период деятельности команды – 1997-1999 годы. Весной-летом 1997 года, в подвале ДК силами самих ребят была построена студия, установлена железная дверь, вентиляция, телефон. К этому времени пацаны обзавелись более-менее приличной аппаратурой : бас “Экшн”, гитара “Диамант”, ревербератор, более-менчатый пульт и др. К лету, поскольку ремонт студии продолжался, репетировали в кинотеатре “Мир”, в котором вечерами проводились дискотеки. Там же были записаны лучшие варианты песен “По рабочим местам!”, “Харлей”, “Что-то случилось”, “Вознесись!” и другие. Летом 1997 года “Форс-Мажоры” организовали фестиваль “Музичні вітрила” (“Музыкальные паруса”), который состоялся 27 июня, на День молодежи. Нашли спонсоров, пригласили ребят из Кировограда, районных коллективов. Приехали : “НЗ”, “Конверсия” с Андрюхой Шульгой, “Мэд Мэн”. Выступали на втором этаже кафе “Гривня”. Была палаточная торговля, дискотека, праздничные призы, конкурсы и т.д. Выступал и “Форс-мажор”, а также местная молодая панк-группа “Плоть”. После концерта появилась новая бас-гитара “Ямаха” – благодарность от спонсоров. Второй гала-концерт состоялся на День Независимости – 24 августа 1998 года, перед домом культуры. Выступали, правда только “ФМ”, с новой программой. Были конкурсы, призы и т.д., в общем праздник тоже удался. Самый, наверное удачный, концерт состоялся 26 июня 1999 года – в День молодежи. Тогда все организовали на втором этаже ресторана “Нептун”. Опять привезли пацанов из Кировограда, - “Конверсию”. Были команды : “Невермайнд”, “Эйфория” – г. Никополь. Опять пригласили “Плоть”, - к этому времени ребята подросли профессионально. Играл и глашатал пастор Игорь Ярмосюк, приколы выдавала команда КВН “Палата № 6” (Рома Дяченко), выступал дует “Ясса” (в репертуаре девочек – Юлии и Виктории была и песня Сереги Посохина. Он занимался с ними по класу вокала вместе с Еленой Федоренко), была дискотека .
Хотя кому, как не нам знать чего это стоит. Сами грузили – разгружали аппаратуру, писали сценарии, ругались с электросетью из-за света (козлы отключали свет как раз в тот день, чуть праздник не испортили ), организовывали пацанам ночлег (в гостинице и по домам) и пр. и пр... В общем, есть что вспомнить. Последний концерт ребята громыхнули летом 2000 года, уже без Криворученко, который уехал в Киев. Выступали перед Домом Культуры. Были ребята из г. Геническа, наша молодая группа “Денеб”. В принципе все получилось. Как получилась и творческая жизнь ребят.
5). Сейчас “Форс-мажор” – студия. Все ребята занимаются основной работой : Чумак Саня работает хирургом, по совместительству – судмедэкспертом, Геращенко Сергей работает в прокуратуре, гособвинителем, Саня Кусый – инженером електросвязи, Серега Посохин – там же, замдиректора. У всех семьи, все живут в Нововоронцовке. Криворученко Юрий живет в Киеве, возглавляет юридическую службу. Васильчук Серега живет в г. Энергодаре Запорожской области, работает инженером на Запорожской АЭС). Но все помнят то незабываемое время. Верят и ждут лучших времен. Ждут команды “По рабочим местам!”. И снова будет праздник.
Итак :
Группа «Форс-Мажор» образована в 1993 году, официальной датой образовнаия считается 20 апреля – День рождения В.И. Ленина. В состав группы вошли :
- Криворученко Юрий (экс – «Патефон», «Стадион») – тексты, музыка (гармония),
вокал, бэк-вокал, гитары, бас (иногда), аранжировка, барабаны (редко),
- Кусый Александр (экс-“Патефон”, “Стадион”), гитары, бас, бэк-вокал, аранжировка,
- Геращенко Сергей (экс -“Патефон”, “Стадион”), - барабаны, идеи,
- Посохин Сергей – вокал, бэк-вокал, клавишные, гитары, аранжировка, тексты.
- Магдыч Александр (с начала 2000 года по 2001 год) – бас, гитары.
Название придумал Криворученко, ведь на юридической терминологии «форс-мажор» это непредвиденные обстоятельства или непреодолимая сила.
Теплое слово особенно хочется посвятить Артуру Арутюнову, ныне покойному (умер в 2006 году), который играл вместе с Посохиным Серегой в кафе «Мрия», джазовому гитаристу, замечательному музыканту. С ним (гитарные партии) записаны песни : «Не везет», «Бабай», «Музичні вітрила», «Звезда». Это был прекрасный товарищ, человек, но как большинство талантливых и творческих людей, глубоко несчастливый, с единственной отдушиной в жизни – работой с «Форс-мажором» и игрой в кафе «Мрия». Хотя заслуживал большего. Это был профессионал. Земля ему пухом. Кстати, Перминов Геннадий также не дожил до наших дней, царство небесное.
«Костяк» группы» : Криворученко Юрий Алексеевич, Кусый Александр Иосифович, Геращенко Сергей Михайлович, Посохин Сергей Анатольевич.
Истории песен (записанных на магнитную пленку).
1). «Мы продолжаем путь». Автор текста и музыки - Криворученко Ю. Год написания – 1992 год, весна. Год создания – 1992, г. Харьков. Аранжировка : Криворученко, Посохин. Запись 1993 года (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – клавишные, перкуссия, Геращенко - идеи).
2). «Зов». Автор текста и музыки - Криворученко Ю. Время создания – 10 июля 1993 года, г. Харьков. Аранжировка : Посохин, Кусый. 2 варианта песни. Аккустический записан в 1993 году (Криворученко – гитара, вокал, Посохин – гитара, бэк-вокал). Второй вариант песни записан в 1994 году (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – клавишные, бэк-вокал, перкуссия, сведение, Кусый А. - гитара).
3). «Двойная жизнь». Автор текста и музыки – Криворученко Ю. Год создания – декабрь 1991 года. г. Харьков. Аранжировка : Криворученко, Посохин. Запись 1993 года (Криворученко – вокал, гитара, Посохин С. – клавишные, Кусый А. – бас, Чумак А.- перкуссия).
4). «Звезды». Автор музыки и текста – Криворученко Ю. Год создания – осень 1998 года. Аранжировка : Посохин, Криворученко. Запись 1998 года. (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, клавишные, сведение).
5). «Ветру помолюсь». Автор текста и музыки - Криворученко Ю. Год создания – 06 июля 1997 года. Аранжировка : Криворученко, Посохин. Запись 1997 года, кинотеатр «Мир» (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый – бас, Геращенко - барабаны).
6). «Харлей». Музыка – Посохин, слова – Криворученко. Год написания – 1992, лето. Несколько вариантов. Лучшая запись – лето 1997 года, кинозал «Мир» (Криворученко – вокал, бас, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый – гитара, Геращенко – барабаны). Песня стала «визитной карточкой» группы.
7). «Горе-не беда». Автор Криворученко Ю. Время написания – 24.02.1993 года. Записана в 1998 году, ДК (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый – бас, Геращенко - барабаны).
8). «Что-случилось». Песня написана в 1993 году. Автор – Криворученко Ю. Запись 1997 года, кинозал «Мир» (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый – бас, Геращенко - барабаны )
9). «Тоска». Песня написана в 1992 году. Автор – Криворученко Ю. Запись сделана в 1997 году, зал кинотеатра «Мир» (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – гитара, Кусый – бас, Геращенко - барабаны). Записи песни были сделаны и в последующее время.
10). «По рабочим местам !». Написана Криворученко Ю. в 1988 году. В 1993 году, зимой, записан трэш-вариант песни. Но он не понравился автору. В 1997 году, в кинозале «Мир» был записан лучший, - хардовый вариант песни (Криворученко – вокал, гитара, Посохин - бек-вокал, клавиши, гитара, Кусый – бас, Геращенко - ударные).
12). «Осень». Песня написана в 1999 году. Автор музыки и текста – Посохин Сергей. Запись сделана осенью 1999 года в студии «ФМ» (Посохин – гитара, вокал, Кусый – гитара, Криворученко – бас, Геращенко - ударные).
13). «Храни меня». Написана 14.12.1995 года. Автор Криворученко. Запись 1997 года (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бек-вокал, гитара, Кусый - бас).
14). «Тепла !». Написана в 1991 году (?). Запись 1999 года, зал ДК (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый – бас, Геращенко - ударные)
15). «Старик»(«Третий сорт»). Написана – 30.12.1992 года. Автор Криворученко. Записана в 1993 году, ДК (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, клавишные, Кусый - гитара)
16). «Вознесись!». Написана в 1992 году. Автор – Криворученко. Записана в 1997 году, «Мир» (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый - бас, Геращенко - ударные).
17). «Герой». Написана 13.09.1992 года. Запись 1997 года, студия «ФМ» (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – гитара, Кусый – бас, Геращенко - барабаны)
18). «Шейк». Автор – Кусый Александр. Запись 1993 года (Кусый – гитара, бас – Васильчук Серега, Криворученко – гитара, барабаны – Чумак Александр, Посохин – сломанная духовая труба).
19). «Не везет». Написана в 1993 году, 25 сентября. Автор слов и музыки - Криворученко. Запись 1998 года, студия «ФМ» (Криворученко – вокал, гитара, сведение, Посохин – гитара, клавишные, Кусый – бас, Арутюнов – гитара, клавишные).
20). «Миллениум». Авторы – Кусый, Посохин. Запись 1999 года, студия «ФМ», Посохин – гитара, клавишные, Кусый - гитара).
21). «Тень». Слова и музыка Посохина. Запись 1997 года (Посохин – вокал, гитара, Кусый – бэк-вокал, гитара, Криворученко – бас, Геращенко - ударные).
22). «Звезда». Автор – Посохин С. Записана в 1993 году (Посохин – вокал, гитары, Арутюнов - гитара).
23). «Я не тот». Автор слов и музыки – Посохин. Песня записана в 1997 году, «Мир» (Посохин – вокал, гитара, Кусый – гитара, Криворученко – бэк-вокал, бас, Геращенко - ударные).
24). «Остатки». Автор музыки и текста – Посохин Сергей. Записана в 1997 году, студия «ФМ» (Посохин – вокал, гитара, клавишные, Криворученко – бэк-вокал, гитара)
25). “Музичні вітрила”. Автор текста и музыки – Криворученко, написана 27.03.1998 года. Запись 1998 года, студия “ФМ” (Криворученко – вокал, Посохин – гитара, клавишные, Арутюнов – гитара, аранжировка).
26). “Це - твоя любов”. Автор – Криворученко, 1997 год. Запись - студия “ФМ”, 1998 год (Криворученко – вокал, Посохин – бэк-вокал, гитара, клавиши, аранжировка).
27). “Праздник”. Песня написана в 1992 году, 29 ноября. Автор Криворученко. Записана дважды – в 1993 и 1997 годах. (Криворученко Ю. – вокал, гитара, Посохин – гитара, клавишные, Кусый – бас, Геращенко - барабаны).
28). “Ти і блюз”. Написана в феврале 1998 года, 28 числа. Автор Криворученко. Несколько вариантов. Запись 1998 года (Криворученко Ю. – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, клавишные, Кусый – бас, Геращенко - ударные).
29). “Не літаю”. Автор Криворученко, 1997 год. Записана в 1998 году (Криворученко – вокал, Посохин – гитара, клавишные).
30). “Не ходи у садок”. Написана в 1997 году. Слова Криворученко, музыка – Посохин. Запись 1997 года (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – вокал, гитара).
31). “Электричка”. Автор – Криворученко, 1992 год, 1 ноября. Записана несколько раз. Последний - 1997р. - Криворученко Ю. – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, Кусый – бэк-вокал, бас, Геращенко - барабаны).
32). “Осінній дощ”. Автор – Криворученко. Запись 1993р. (Криворученко – вокал, Посохин – бэк-вокал, клавишные, аранжировка).
33). “Дай руку”. Криворученко – слова, Посохин – музыка. Написана - 1993 год, запись 1993 года (Криворученко – вокал, Е.Федоренко – вокал, Посохин – клавишные, аранжировка).
34). “Я не хочу быть один” (“Стоп, печаль”) Написана в 1993р. Автор – Криворученко. Записано несколько вариантов. Последний в 1996 году (Криворученко – вокал, Посохин – вокал, гитара, клавишные, аранжировка).
35). “Зустрічай”. Автор – Криворученко, 14.03.1998 год. Записана в 1998 и в 1999 году (Криворученко Ю. – вокал, гитара, Посохин – гитара, клавиши, Кусый – бас, Геращенко - ударные).
36). “Поднимись с колен”. Написана в 1993р., автор – Криворученко. Записана в 1994 году (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, клавиши).
37). “Ти – молодий”. Автор – Криворученко (20.03.1998 год). Запись – 1998 год (Криворученко – вокал, гитара, Посохин – бэк-вокал, гитара, клавишные, Кусый – бас, Геращенко - ударные).
38). “Сало”. (Пародия на песню ) Автор слов – Криворученко, Посохин, 1992 год (Криворученко – вокал, Посохин – вокал, клавишные).
39). “Рекет”. Авторы : Криворученко – текст, Посохин – музыка, 1993 год. Запись – 1993, 1997 год. (Посохин – клавишные, вокал, гармошка’97, Криворученко - вокал).
40). “Вовки”, Криворученко – текст, Посохин – музыка, 1999 год. (Посохин – бек-вокал, гитара, клавиши, Криворученко - вокал).
41). “СНІД”. (Текст – Криворученко, музыка – Посохин, 1994 год). Запись несколько раз – 1994, 1997 год (Криворученко – вокал, Посохин – бек-вокал, клавиши, гармошка’97, ).
42). “Вояк” (1998 год, слова - Е. Пчилка, музыка, – Посохин, Криворученко, - студия “ФМ” (З.Бобыр - вокал, Посохин - клавиши).
43). “Хист” (Запись 1993г. - Посохин – музыка, клавишные, Криворученко – текст, вокал).
45). “Бабай”. (Написана и записана в 1998г., Криворученко – текст, вокал, Посохин – музыка, клавишные, Арутюнов - гитара).
46). “П’ятачок” (Написана в 1994 году, записана в 1994, 1997 году, - Криворученко – текст, вокал, Посохин – музыка, клавиши, Кусый – бас, бек-вокал).
47). “Высота” (Написана и записана в 1999г., студия “ФМ” - Криворученко Ю., гитара, Посохин - гитара)
48). “Дайте гроші” (1998г., Посохин – музыка, клавиши, гитара, Криворученко -текст, барабаны, Кусый - гитара).
49). “Анонс” (1993г., Посохин, Грабовский)
50). “Бриз” (1996г., Посохин – Криворученко, гитары).
51). “Женщина” (Запись 2000г., студия “ФМ”, Посохин – автор текста и музыки, - вокал, гитара, клавишные, Кусый – гитара, Магдыч - бас, Геращенко - барабаны).
52). “Смятение” (2001г., Автор - Посохин, студия “ФМ”, Посохин – вокал, гитара, Кусый – гитара, Магдыч – бас, Геращенко – ударные, Криворученко – бек-вокал).
53). “Когда вернется...” (2001г. Автор – Посохин. Посохин – вокал, гитара).
Г Р У П П А “Стадион” :
1. “Виктория” (автор - Криворученко Ю., 1986г.),
2. “Патефон” (Кусый – Криворученко, 1986г.),
3. “А мы все спешим («Осень»») (Криворученко, вокал – Васильчук С., 1986г.),
4. “Воронцовский рок-н-ролл” (Кусый – Криворученко, 1987г.)
5. “Дилижанс” (сохранившийся отрывок, 1986г.)
6. “Звонок” (сохранившийся отрывок, 1986г.)
P.S. Криворученко Юрий играет в двух киевских командах: «Форс-Мажор – 2» (тексты, гитара, вокал) и «Трудности перевода» (барабаны, бэки), - кстати, вы не поверите, – с теми же ребятами, что и в Кировограде, – Юриком Федоровым и Саней Прокопцом (они тоже переехали давным-давно). Вот так.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329137
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 10.04.2012
Доброго дня, шановний слухачу! В той час, коли зірки столичної естради часом невдало кривляються у виконанні своїх беззмістовних творінь по телебаченню, на центральних сценах та майданчиках, українська провінція живе своїм творчим життям.
Погодьтеся, що багато талантів, які не можуть пропхатися через щільний «зірковий» кордон до великої сцени, так і залишаються нереалізованими в своїй творчості. Здебільшого одних таврують тупим штампом «не формат», у інших не вистачає коштів, продюсерів, спонсорів, менеджерів, марчендайзерів, харизми, креативу, гламуру і т.ін., чим зараз хворіє наша творча еліта до шляху на Парнас. Бо це «шоу-бізнес». А що ж робити, якщо твориш не «шоу» ? Якщо просто вірші, пісня йде з душі і рветься назовні та хоче втілення, без кривлянь і підтанцьовувань, без гламуру і попси?
Перед вами втілення бодай невеликого надбання творчості гурту «Форс-Мажор» в період 1992 - 1999 р.р. Записи зібрано з робочих аудіокасет, які збереглися з репетицій і не зовсім іноді відповідають сучасній якості звучання, тому просимо вибачення, але вже маємо, що маємо. Із всього вибрано краще за якістю. А скільки не потрапило… Та це вже, як той казав, інша історія…
P.S. Форс-Мажор існує. У новому складі. До речі, грає і співає там поетеса Валентина Захабура і відомий музикант Сергій Терепищий. Недавно виступали в клубі «Club To Be First» разом з командами "Кто-то за дверью" и "Фанни Каплан". В записах є і нові твори. Дякую.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329136
рубрика: Анонс, Лірика
дата поступления 10.04.2012
Я не хочу никого видеть и слышать
Сердце? Оставлю его, - дышит, не дышит?
Ты где-то там, далеко... Отзвуки тише...
Ветер гоняет легко, воя, по крыше
Снова порвала судьба душу на части
Я забываю слова, - в пору ненастье
Эти остатки тепла, что звались нами
Память с собой унесла вместе с мечтами
“Завтра” ворвется опять, будем забыты
Некогда все-таки ждать, - двери открыты...
05.2002 г. г. Киев
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328878
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.04.2012
Здравствуй, любимая. Вот и вернулся
Я в старых, забытых, задумчивых снах
Снова в твой мир невзначай окунулся
И растревожил любви нашей прах.
Желтым опавшим листком покружился
Через тобой приоткрытую дверь
И с ветерком легко уложился
В мягкую, теплую нашу постель,
Капелькой влаги, слезой упоительной
Нежно коснулся твоих сладких губ...
Ну, а потом, скользя так стремительно
Вниз по изгибам, ласков и груб
Вспомнил твой запах, - родной и пьянящий,
Цвет этих милых предательских глаз,
Вкус той хмельной любви настоящей,
Что согревала и нежила нас
И задержавшись на тоненьких пальчиках,
Тихо растаял, закончив свидание,
Скрылся, исчезнув средь утренних зайчиков
Лучиком солнца блеснув на прощание...
28.08.2002 года г. Киев
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328870
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 09.04.2012
Ніч невпинно зближує нас...
Ніч не хоче слухати час...
Горить багаття душ і сердець...
Пам”ятаєш ті щирі слова?
Добра казка знов ожива
І в ній такий щасливий кінець!
Спалах сонця в твоєму вікні
Нам дарує сонячні дні...
Разом зустрінемо новий день...
Ти полинь у яскравий політ...
Ти побачиш увесь білий світ
Цей світ, що кличе нас до пісень
Приспів : В наших серцях – невгамовна сила!
Ніч розгортає музичні вітрила,
Знову разом ми пливем у човні...
Сяйво срібних сонячних плес
Нам віщує радо з небес
Що мить, чарівна мить настає!
Коло друзів зімкнеться в цей час
Ти побачиш, - багато є нас
Повір, - ти знайдеш щастя своє!
П-в
27.03.1998 р.
Пісня присвячена Дню молоді – 27 червня і виконувалась вперше на фестивалі сучасної пісні “Музичні вітрила” у 1998, стала візитною карткою аналогічних фестивалів у 1999, 2000 р.р., що проводились в смт. Нововоронцовка, Херсонська область. Виконувалась гуртом “Форс-мажор”, - одним із організаторів та учасників фестивалю. Слова і музика – автора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328570
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 08.04.2012
A7 Em
Вітер грає струнами душі… знаю -
F7
Вкрадено ключі від раю
G
Тільки не мовчи, благаю…
Бачиш, - треба торувати шлях в небо
Знизу по східцях. До тебе
Холод обійму пледом…
П-в :
Am Em
Знов німе питання в небеса :
D F
Все ж тлінь чи душа?
Am Em
Як примарне щастя зберегти?
D F - G
Що втрачать? Що знайти?
Сном полину, випаду дощем невпинно
Виросту кущем калини
На шляху твоїм, дівчино
Мертве тіло…та душа весь час тліла…
Рвалась і пекла. Горіла
Линула до тебе, мила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328355
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 07.04.2012
Я завис між минулим і дійсністю
Его десь моє в вісімдесятих...
Сорок сьому весну ділю з Вічністю -
Два по двадцять з гаком віднятих...
Зранку - знов метро закриє півсвіту
Блюз вагонних коліс і перонів
В коливанні навіює запахи літа
І тебе, стислу в цьому чеканні долоні
День у день ми куєм своє щастя поволі
І чим тяжче воно нам дається
Тим цінніше сприймаєм. Доволі
Маєм те, що справді вдається
А увечері, з сонцем прощаючись
Із вікна постсовкового міста
Ставлю РОК, собою лишаючись -
Ми ще з того зліплені тіста -
З покоління вічних романтиків
Що плювало на їхні закони
На життя з кольорових фантиків
І на модні їх закордони
Так що з долею все ж ми квити
Наше кредо - бути собою
Чесно жити і просто любити
Й нести те, що зветься любов"ю
До землі, до людей, до коханих
До дітей, до батьків, до світу
До цих днів і сонця жаданних
До дощу, до небес, ждо квітів....
Я завис між минулим і дійсністю
Его десь моє в вісімдесятих...
Сорок сьому весну ділю з Вічністю -
Два по двадцять з гаком віднятих...
Київ 07.11.2011 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328353
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.04.2012
Gm C7
Скорей бы ночь. От этих глаз и слов…
Gm C7
Скорее прочь. Под одеяло снов.
A A#
Я за стеной, но каждый новый звук
D - Eь - A#-А
Рисует мне касание холодных рук…
И как тут жить, когда повсюду грязь?
Как сохранить иную с миром связь
Ведь каждый шаг, что дан с таким трудом
Неумолимо движет к этой яме с дерьмом…
Ты на Тропе скитаний и надежд
Поставь большой, литой, запретный крест
А упадет Звезда в ночной тишине
Ты отвернись, сказав, что счастлив вполне…
По-волчьи жить. Или вилять хвостом.
По-волчьи выть. Чтобы не быть скотом.
А не хитер и не силен вполне, -
Последняя скотина в этой дивной стране…
П - в :
Кружку пива на тощак, чтоб не думать о вещах
Тупо лезущих в мозги, в подсознания круги
Как достала бегодня, суета и болтовня
В окруженьи пьяных муз я играю этот блюз
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324789
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 25.03.2012
Дорогами земними залишаєм по собі слід…
Ніч – день. День – ніч. Кожен має має власний світ.
Тихо сповзає за горизонт сонця коло у пустоту
Що втратив ти а чи знайшов? Може Мрію? Та чи ту?
П-в :
Ми існуємо чорними дірами
Серед безліч байдужих світів
Вже в ніщо і ні в кого не віримо
У полоні змарнованих днів
Заклоновані, запрограмовані
Стали жертвами власних хотінь
Тільки совість десь б’ється зацьковано
Перед покликом поколінь…
А може ще зумієм повернути собі Добро?
Волать. Воліть перемагати Зло.
Золота блиск, шелест купюр
Знов вирішують як нам жить
Та тільки днів не повернуть –
Їх не купить
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324546
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 24.03.2012
Хто тут незалежний ? Устань!
Де ж, козаче, твоя держава ?
Тут панує всіляка срань
Від Мукачева до Полтави
Зранку – гімни. Та віє цвілістю –
Знов ведуть у словесні тенета
І вітає мене з «независимостью»
У кіоску чужинська газета…
Знов з динаміків прославляється
На «шансонах» псевдоромантика -
Вам така Україна «нравіца» ?
Уркагани, космоси, ландики,
Депутати з червоними пиками,
На «Кайєнах», - все їм не йметься
І мажори з нападками дикими
Роблять все, що їм заманеться
Мова – зась! Закриваються школи
Бо «права нарушаюца» - лозунг
Тільки наших не знають ніколи -
Гроші знов відбирають розум
Де Тарас? Немає Тараса!
Лише згадують раз за рокИ
Лицеміри, кати, невігласи -
Для піару несучи вінки…
Українець - НІХТО тут. Статистом
На майданах для революції,
І не дай Боже бути расистом -
Є така стаття в Конституції !
Сало, борщ, гопак та вареники –
Оце все, що від нас тут зосталось
Й до вареників - «еники-беники»
Що в дитинстві нам рахувалось
Хай Європа крокує до єдності -
Ті ж прибалти з поляками вкупі
Ми ж, із салом та «незалежністю»
У великій, глибокій ДУПІ…
23 - 26.08.2011 року м. Київ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282818
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.09.2011
Приморский маленький город
В котором прошло твое детство
Он так же стар как и молод
Он будет всегда в твоем сердце
Ты вырос, ты изменился
Повидал разные страны
Вдоволь жизни напился
Словно воды из крана
Уже давно другой город
Ты называешь домом
Но что-то давит рубашки ворот
Стоит, словно в горле комом
Как в фильмах, цветные картинки
Рисует услужливо память
Детства кривые тропинки
Так РЕШИТЕЛЬНО манят
Но сады и горы оделись
Бетоном спальных районов
Лишь в мыслях твоих остались
Минареты над кронами кленов
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226197
рубрика: Поезія, Портретная поезия
дата поступления 03.12.2010
Подождем
Вот, назначены новые выборы!
Кандидаты бьют в барабаны
Словно диких шакалов свора
В предвкушении дерибана
Все включают улыбочки сальные
Обещаньями льют неуместными
Вы-грязнее шлюх привокзальных
Там, по крайней мере, все честно
В телеке дяди из лож массонских
В борьбе за деньгу бюджетную
Как бесовы люки бессоны
Новых сказок лепят сюжеты
А людишки идут безропотно
Ставят галочку в нужной клетке
Что ж вы братцы на собственном опыте
Не научитесь за столько лет?
Я далек от идей революции
Толку в ней, кроме страха и паники
Подождем, пока крови напьются
Вашей, воли народной избранники
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=226196
рубрика: Поезія, Портретная поезия
дата поступления 03.12.2010
Повертаються давні традиції.На початку чи не кожного села стоїть хрест, оповитий рушником. Стає тепло...
Він пальцем тикав нам у світле майбуття
Замішане на крові і стражданнях
Так і пішов у мавзолейне небуття
Залишивши пустопорожні сподівання
І пам’ятаєш, чи не в кожному селі
Божки стояли. Тикали руками
Із бронзи вилиті. Великі і малі
Партійним словом керували нами
Та ось змінився час і хто б як не хотів -
Рушник і хрест – як символ нашого народу
Цей хрест дорожче ТИСЯЧІ божків
Як шлях до Віри і Свободи…
14.10.2010 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=218690
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 28.10.2010
Ви скоро не помрете просто від старості.
Авіаморські залізничні автокатастрофи
Віадуками вгризаються в якості
Існування, ковтаючи миті, рими і строфи …
Англійськомовними парадоксально влучними
Обертами назвете захід сонця з бунгало
Обклеїте світ папірцями блискучими
І модними стразами оздобите досконало
Приватні думки втілює загазованість
У форми химерні урбанізованих постатей
Кастинги та респектовані постери
Визначають найвищу цивілізованість
Комп”ютерних геніїв цілодобове марення
Вражає новітніми технологіями
Наукова андроїдна роботоманія
Банки формує клонованих генофондів
Космічні програми штучних супутників
Давлять на ознаки антропоморфності
Ігноруючи інтенсивність бермудських трикутників
З точністю вивчаючи астрономічні неточності
Маркетингово-менеджерські комерційні дипломи
Утворюють покоління нове марчендайзерів
Що, подолавши психосоматичні симптоми
Діють за списком своїх органайзерів
Корпоративно-стриптизно-кегельбанні заходи
В поєднанні з хімічними суперреакціями
Ніби-то змінюють настрій, викликаний
Медіахвилями телевізійної інформації
Інерцію швидкості в нескінченнім потоці
Ваших машин з ноу-хау і кліматконтролем
Земля, вже стомившись, на кожному оберті-кроці
Та час конан-дойлівським криком спиняє і болем
І бомж, один, серед цілого всесвіту
З динаміки статистичних стрімких результатів
Світанки стрічає просто і дешево
Й на лавці увечері моститься спати…
12.06.10р. - 10.07.10р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200270
рубрика: Поезія,
дата поступления 10.07.2010
Зарахуйте мене у повстанці
Чуєш, брате, - час вкотре прийшов, -
Йти під Крути, лізти у шанці
За Вітчизну боротися знов
Хрест кладу на божу ікону
Щоб востаннє зійтися в борні,
Дайте зброю, насипте патрони
І за ділом не стане моїм, -
А крім зброї – моє гостре слово
Що стріляє за правду, бо в нім
Біль за волю, за честь, сум за мову
Що одна у світі однім
Як стіна встанем спільною раттю
І відкрито підемо на герць
І згоріти чумі в цім багатті
Із палких українських сердець
Хай тремтять пани-комуністи
Від ходи наших тисячних лав
Патріотів-націоналістів
Хай би як там нас хто не назвав :
Хай ОУН, хай УПА, хай «бандери»
Воля й Правда нас всіх поєдна
МИ – НАРОД, «господа офицеры»!
І козацька в нас сила одна!
Ви забули, напевне, звитягу
Тих козацького роду синів
Честь і славу, любов і відвагу
Що кувалась в нещадній борні
На шляху із варяг та у греки
Споконвіку і дотепер.
Та дарма, - відлетіли лелеки
Тільки дух український не вмер
В москаля яничарів до згину
Козачків з побігеньок отих
Що готові продать Україну,
За своїх – і мертвих, й живих
Та лиш марні пусті сподівання
Не дамо розповзатися тлі
Буде бій. Сьогодні. Востаннє.
На моїй всестраждальній землі
Тож затямте, - ми волі закланці
І за неї поляжемо знов!
Зарахуйте мене у повстанці
Чуєш, брате, - час вкотре прийшов!
06.07.2010 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199924
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.07.2010