Сонячний Янгол

Сторінки (1/52):  « 1»

Свій до свого…

І  якась  я  таки  вторинна
у  первинних  плеядах  днів,
другосортна  чи  в  чомусь  винна?
Чи  сам  світ  мене  так  змінив?
В  ешелонах  чужого  серця
загубились  мої  квитки.
Кому  треба  оця  відвертість…
Так  і  хочеться  встати  й  піти.
Бо  ж  напевно  все-таки  зайва:
скрізь  чужа,  хоча  й  всім  своя,
за  межею  любові  й  кохання
опинилася  доля  моя.
Десь  мене  все  ще  хтось  чекає?
Десь  я  відгомін  в  спогадах  снів…
Тільки  ж  вітру  не  вистачає,
щоб  розвіяти  попіл  років…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414978
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.04.2013


Там, де нас нема…

Ну  і  що  мені  ті  дороги,
Ті  дороги  й  оті  мости?
Ну  і  що  мені  та  негода,
Коли  вічність  між  «я»  і  «ти»?
Крізь  людей,  крізь  далекі  замети
Чую  відгомін  втрачених  днів,
Чую  голос  твій  рідний  і  теплий,
Бачу  образ  у  маренні  снів.
Кажуть,  час  в  нас  усе  відбирає,
Кажуть,  з  часом  усе  пройде:
 Тебе  інша  уже  обіймає,
Мені  інший  ж  до  серця  не  йде.
Час  пройшов  всі  міста  погоріли,
Скрізь  антракти  і  сцена  пуста,
Все  здавалося  в  світі  змінилось,
А  тебе  не  було  і  нема…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414344
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 31.03.2013


В очікуванні вітру…

Не  звинувачуйте  поїзди.
Насправді  вони  ні  в  чому  не  винні,
А  відстані  й  кроки  до  широти  -
Лиш  діти  заплутані  у  павутинні.
Все  лихо  пронисимо  я  і  ти.
І  всі  кілометри  тут  безсильні.
Я  напилася  вже  німоти.
Подує  вітер  і  буду  вільна…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351550
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2012


Знову і знову…

Це  усе  напевно  навмисно.
Доля  губить  корали  й  намисто.
Все  те  ж  саме  знову  і  знову.
Я  гортаю  цю  книгу  по  колу.
Як  дешеві  бразильські  серіали,
Всі  ці  сцени  ж  чужими  ролями.
Не  моє  лиш  для  мене,
Й  не  для  мене  моє.
І  щось  знову  священне
Прийняла  за  своє.
Вже  боліли  ці  очі,
Тільки  постать  не  та.
Ну  чому  не  взаємна
Ця  німа  пустота?
Краще  навіть  кричати,
Кращий  біль  від  тортур,
Ніж  так  глухо  мовчати
Серед  тіней  скульптур.
Ну  чому  це  все  знову?
Я  ніяк  не  збагну…
Ну  чому  нема  стежки
У  банальну  весну?…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351543
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2012


Відпусти…

І  знову  ніколи  не  буде  так,
І  знову  стрілки  не  йтимуть  в  такт.
Моя  планета  з  дірявою  кармою.
І  я  не  нап’юся  гіркою  кавою.
А  ти  не  почуєш  мене  крізь  відстані.
Десь  там  німота  і  рядки  не  дописані.
Почнеться  реклама  так  несподівано.
І  знову  залишаться  нитки  обірвані.
Наступить  в  тролейбусі  шпилька  на  ногу,
Та  навіть  і  з  цим  вже  змирилась  підлога,
Бо  знову  ловитиму  потяги  тишею…
Ще  рано,  ще  рано,  ще  не  залишуся…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351341
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2012


Райдуга

Так  тихо…тихо  шукаю  слід,
Шукаю  неба  серед  часу  втраченого.
Із  серця  втомленого  стікає  піт,
А  я  будую  з  уламків  райдугу.
Вона  хитка,  крива    й  переломна
І  світло  темряви  їй  до  лиця,
Та  ці  рідні  уламки  променів
Померти  нікому  не  дають  до  кінця.
А  цей  ніхто  помира  ненародженим,
А    цей  ніхто  крізь  уяву  вдирається.
Я  все  довкола  ламаю  променем,
Ламаю  все,  що  вві  сні  ввижається.
Ти  думаєш,  що  я  зумію  спинитися?
Ти  помиляєшся,  я  знов  помиратиму,
І  знову  намалюю  нову  ілюзію,
І  знову  повірю,  що  варто  сміятися.
Та  якось  все  коли-небудь  закінчиться,
І  я  розіб’юся  й  не  зможу  мріяти,
Мій  час  нарешті  мине,  розвіється,
І  я  нарешті  помру  без  відчаю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2012


Несказане

Давай  зіграємо  на  життя!
Давай  ставкою  буде  доля!
Я  втомилася  від  каяття…
Вже  дістала  ця  днів  сваволя.
Все  не  так,  може,  час  даремний?
Все  не  так  як  Хтось  там  хотів.
Чи  це  все  лиш  частини  планів?
Де  той  рай  у  полоні  днів?
Лише  постріл  і  лише  втеча,
Лише  слабкість  –  то  буде  сила.
Я  гостритиму  вічно  меч  свій,
Я  гостритиму  словом  крила.

І  розтане  на  лоні  долі
Усе  сказане  криком  мовчання,
І  проллється  колись  із  крові
Щастя  долею  випите  зрання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=321635
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.03.2012


Ось так (потік того, що болить)

Все  бореться  в  мені…
Навіщо  вірю?
Я  чую  в  тишині:
Ґвалтують  мрію…
Ламаються  слова
І  крихти  віри.
Збираю  я  сама
Всіх,  що  горіли.
Ти  там,  а  я  сумна,
А  я  в  безодні.
Там  інша  вже,  не  я
У  цій  воді  холодній
І  тут  вже  чути  скрип,
Пробрався  іній.
Заміна  від  судді
На  лаві  срібній.
Все  буде  чомусь  так
У  дні  морозні,
Прийде  нова  печаль
Не  завтра  чи  сьогодні…
Довкола  лиш  слова,
Не  вірю  вітру.
Я  чують,  як  гроза
Летить  у  прірву…
Довкола  тишина  
Я  ж  хочу  крику.
 Сьогодні  не  одна,
Зі  мною  примхи.
А  серце  так  пече,
Порвались  вени…
Твоя  лиш  кров  тече
В  словах  до  мене!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311451
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2012


Про серце

В  одному  місті,  одні  потоки  .  
Думки  про  тебе,  думки  про  нас.  
Щомиті  чую  далекі  кроки,  
далекі  кроки  крізь  ніч  і  час.  
Ти  ніби  поруч,  але  далекий,  
Ти  ніби  рідний,  але  не  мій.  
Можливо,  доля,  можливо,  небо  
Нас  віддаляє  у  морок  й  біль.  
Мені  не  віриш,  мене  не  чуєш,  
Все  це  лиш  спалах,  що  ще  горить.  
Я  вірю  в  диво:  що  ти  відчуєш,  
Що  мить  вмирає,  що  час  болить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309814
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2012


Удар, за ударом…

В  серце,  в  голову  в  душу…
Удар  за  ударом  терплю,  бо  мушу.
Все  знищили  сльози,  розмили  зітхання.
Цей  біль  вже  не  перший,  але  й  не  останній.
Ламається,  б’ється  море  з  богами.
Не  чуєш,  не  бачиш  -  все  буде  між  ними.
Сама  розкришила  ту  казку  наївну,
Сама  відступала,  лиш    потім  жаліла.
А  плакала  згодом,  було  вже  так  пізно,
А  серце  боліло  криваво  і  слізно.
Зробила  свій  вибір  миттєвий,  поспішний,
Зламала  все  справжнє,  на  річ  вже  невтішну.
   Програла  всі  ставки,  всі  зрадили  речі,
Живу  на  валізах,  готуюсь  до  втечі.
Та  потяг  мій  пізній,  квитків  вже  не  має,
І  знову  невдача  всі  мрії  ламає,
І  ще  одні  ставки,  летять  девіденти,
Податки  нещадні  плачу  у  відвертість.  
Руйнується  все,  що  люблю  і  в  що  вірю…
Благаю,  о  доле,  залиш  хоч  надію!
Благаю,  хай  ж  світло  знову  засяє!
Лиш  смерті  віддам  я,  що  серце  ховає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309813
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2012


До останнього дихай вільно

Втопи  у  каві  своє  «я  хочу»,
Втопи  у  каві  смішне  «не  вмію»,
Втопи  із  ними  недоспані  ночі,
Та  до  останнього  дихай  вільно!

Збудь  весь  спокій,  забудь  прощання,
Забудь  смішні,  дитячі  надії,
Порви  на  клапті  пасивні  зітхання,
Лиш  не  вмирай,  благаю,  покірним.
 
Я  знаю,  важко  забути  тишу,
Які  ж  солодкі  ковтки  останні.
Чому  сама  собі  твориш  лихо?
Чому  ці  крила  порвані  зрання?

Візьми  у  руку  нарешті  волю,
Твори  життя  без  невдач  фатальних  ,
Якщо  кохаєш  –  кохай  не  стиха
І  не  чекай  помилок  останніх.

Якщо  будуєш  –  будуй  фортеці,
Якщо  ти  мрієш  –  то  мрій  літати!
Не  бійсь  в  натовп  іти  з  протестом!
Не  бійся  вірити  і  прощати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302926
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2011


Лист вогню

Я  напишу  вогню  листа:
Нехай  горить  у  світлі  снігу!
Його  мелодія  проста
Втече  в  задвірки  ночі  пізно.
А  я  вивожу  все  рядки,
Слова  складаючи  у  рими.
Нехай  біжать  вони  в  роки,
Хай  розтинають  миті  зримі.
Спадають  зорі  на  шибки
І  ріжуть  дивом  іній  грізний.
Хай  вітер  гримає  в  думки,
Зшиває  стрічка  полюс  злісний.
І  день,  зализуючи  рани,
Біжить  в  тумани  на  стрілках,
Щоб  донести  слова  листами
У  казку  завтришнього  дня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299191
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2011


Останні

Я  не  варта  звання  поета.
Не  чекаю  на  срібні  лаври,
 Не  горить  у  рядках  комета,
Та  й  слова  ці  пишу  востаннє.
Я  одна  із  отих  графоманів!
Це  так  боляче  й  так  правдиво!
І  навіщо  шукати  слави?
Відділяти  від  мух  оливи?
Як  немає  золота  в  слова,
Як  не  цінні  оті  благання?

В  порожнечу  пишу  я  знову,
В  порожнечу  пишу  востаннє!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296629
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2011


Ніяк

Згоріло  світло.
Зтліли  ноти.
І  сонце  гасне
Та  горить.
Все  знов,  як  сон.
Лиш  чути  кроки.
Лиш  чути  як  усе  болить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2011


Спинись

Тиха  актова  зала.  
Сцена  вільна  пуста.
Тиша  нігті  кусала.  
Тиша  тут  не  була.
Щось  зірвалось  -  все  стихло,
Й  лиш  мовчання  мовчить,
Лиш  в  останній  кімнаті
Ще  іскринка  тріщить.
Там  під  мороком  ночі
Хтось  ховає  слова.
Там  під  місячним  світлом
Доля  бродить  сумна.
Під  прицілом  покори,
Під  прицілом  думок,
Чути  витерті  кроки,
Що  не  бачать  зірок.
Там  молитва  лунала
Десь  до  неба,  у  вись,
Там  людина  благала:
В  людини:  «Спинись!»
Десь  під  дахом  у  леті
Зупинялись  слова,
Розбивались  на  іскрили
І  палили  уста  -  
Закривавлені  ріки
По  Землі  полились,
А  людина  благала
В  людини:  «Спинись!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292899
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2011


До Тебе…

Я  так  боюся  щастя  того…
Я  так  боюся  зайвих  слів…
А  стукіт  чути  з  серця  мого.
Все  ж  буде  так  як  Ти  звелів!
І  хай  та  радість  лиш  миттєва,
І  хай  там  далі  прірва  й  біль.
І  ж  хай  доріженька  життєва
На  мене  звалить  терн  днів.
Та  я  боротись  не  втомлюся,
Не  зникне  й  віра  та  свята,
Та  й  програвати  не  боюся,
Хоч  та  поразка  й  не  легка.
Я  знаю,  Боже,  що  Ти  чуєш,
Про  сумніви  в  душі  моїй,
Й  колись  таки  мене  врятуєш
Від  сорому  минулих  днів.
Ми,  може,  знов  не  варті  дива,
Ти  ж  дарував  усім  любов.
І  доленька  моя  зрадлива
І  якось  ранить  крила  знову,
Колись  обпалить  знову  віру,
Та  не  погасить  той  вогонь,
Що  живить  в  серденьку  надію,
Яка  росте  з  Твоїх  долонь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=280183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.09.2011


Зізнання

Життя,  я  звертатимуся  до  тебе  саме  так.  Чому?  Бо  я  не  знаю,  як  насправді  звати  Бога,  але  знаю,  що  він  є.  Я  йому  вірю.  Знаю,  що  є  щось  вище,  так,  так,  це  ти,  саме  ти  те  вище,  до  якого  я  пишу  свого  листа.  Але…Це  не  просто  послання,  це  -  зізнання.  Сьогодні  я  покаюся  тобі  в  своїх  почуттях,  скажу,  що  справді  відчуваю  чи,  може,  тобі  вже  відомо?
Я  пишу  тобі  саме  зараз  тому,  що  я  відчуваю  страх,  такий  сильний  страх,  який  відчувають  люди,  що  летять  з  прірви  до  низу,  які  ось-ось  розіб’ються  і  перед  самим  фіналом  розуміють,  що  ніхто  не  спішить  їм  на  допомогу,  вони  нікому  не  треба  і  лиш  серця  рідних  продовжують  берегти  дану  Богу  обітницю,  лиш  вони  турбуються  про  дивне  серденько,  дивної  людини.  І  поки  рідні  поруч,  я  –  живу.
Я  пишу  тобі  саме  зараз,  тому,  що  ти  більше  не  чуєш  моїх  молитов.  Чому?  Чому  ти  залишив  мене  без  твоєї  підтримки,  навіщо  воднораз  показав  байдужість  близьких?  Навіщо  подарував  людей,  які  не  виправдали  надій?  Чому  відкрив  очі  на  те,  що  б  краще  залишалося  солодкою  брехнею?  Чому  холодними  стали  всі  кого  я  люблю?  Чому  ти  зробив  мене  подушкою  для  сліз?  Чому,  чому,  чому…  Навіщо  ти  дозволяєш  мені  грати  роль,  але  не  стаєш  режисером?  Навіщо  змушуєш  побачити  мої  недоліки  ще  раз  і  ще  раз?  Чому  цей  лист  ніколи  не  буде  тобою  прочитаний?...
Я  пишу  тобі  саме  зараз  тому,  що  ти  оточив  мене  байдужістю.  Ніхто  не  бачить  моїх  сліз,  ніхто  не  хоче  чути  моїх  проблем…  Всім  байдуже  чи  справа  в  мені?  Чому  ти  не  допоможеш  мені  змінитися?  Чому  я  втратила  ідеали?  Навіщо  ти  робиш  мене  шаблонною?  Я  не  хочу  в  сіру  масу,  не  хочу…Ні!
Я  пишу  тобі  зараз  саме  тому,  що  у  серці  ще  тліє  надія,  що  ти  мене  чуєш,  що  ти  не  відвернувся  від  мене,  я  вірю  і  завжди  віритиму,  і  всі  перемоги  вважатиму  твоїм  дивом,  і  всі  поразки  вважатиму  своїм  прорахунком,  тільки  прошу,  благаю,  нехай  мені  не  забракне  розуму  і  сил,  нехай  не  забракне  сил  моїм  рідним,  і…  і…  нехай  збудеться  те,  про  що  я  прошу,  коли  бачу  однаковий  час,  коли  падає  вія  і,  коли  помирає  зірка,  нехай  збудиться  те,  що  я  ніколи  не  наважуся  сказати  вголос…
І  ще…  я  люблю  тебе!  Я  люблю  своє  життя  і  завжди  любитиму,  не  зважаючи  ні  на  що!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277849
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 30.08.2011


Все забути…

Все  забути  і  просто  летіти,
Десь  туди,  де  кричать  небеса…
Всіх  прости  і  знову  хотіти,
Щоб  жила  чарівлива  краса…
І  що  тіні  довкола  забути…
Знов  із  кручі  без  остраху  вниз!
Просто  подих  святий  той  відчути,
І  забути  про  смертних,  живих…
 В  повні  груди  повітря  вдихнути!
Назбирати  тих  квіток  простих!
Обійняти  всіх  мрії  розкуто!
Всьому  світу  сказати  «люблю»!
Потім  ж  зникнути  в  тиху  безодню,
Де  цінують  усмішку  мою…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277319
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2011


Сповідь

Пробачте  всі  за  те,  що  я  жива
Пробачте,  люди,  що  живу  даремно.
Себе  пробачити  не  можу    я  !
У  вас  прощення  вже  прошу  щоденно…

Чужі  для  мене  правда  і  брехня,
І  грати  я  втомилася  смиренно…
Пробач  мене  й  ти,  матінко  Земля,
Що  я  без  примусу  живу  буденно.

І  Боженько  пробач,  що  клятви  ті  пусті!
Пробач,  що  не  живу  я  так  як  треба.
Прости  за  вчинки  й  помисли  дурні,
Прости  й  за  те,  що  не  живу  для  тебе…

Не  знаю  чи  прощення  гідна  я…
Не  знаю  чи  слова  щось  знову  значать?
Та  вже  душа  не  так  болить    моя…
Бо  ж  каяття  щось  все-таки  тай  важать!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273109
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.08.2011


От і все

Ну  от  і  все,  закінчились  моменти,
І  більше  серце  зовсім  не  болить.
Закінчились  частини  й  елементи,
Закінчилось  усе,  душа  вже  не  тремтить!

І  всі  думки  розмились  ненароком,
І  всі  чекання  геть  втекли  з  буття,
І  вже  емоції  летять  кудись  галопом,
І  зовсім  вільні  сторінки  життя.

Я  не  чекаю  більш  дзвінків  щоденних.
Я  не  шукаю  знаків  в  тишині.
І  не  потрібно  більш  вітань  буденних.
І  сльози  знову  витекли  самі…

Не  хочу  більш  обіймів  й  поцілунків,
Не  хочу  більш  твоїх  фальшивих  фраз,
Й  не  хочу  більш  питати  у  чаклунки,
Що  там  в  майбутньому  чекає  нас.

Вже  якось  дихати  я  можу  вільно.
І  більш  не  ниють  спогади  дурні.
І  далі  йду  вже  зовсім  не  повільно,
 Чекають  там  на  мене  нові  дні.

А  ти  десь  там  за  маревом  зостався,
За  попелом  нездійснених  бажань,
А  чути  лиш  безжалісні  зітхання,
В  які  я  не  вернусь,  які  я  не  віддам.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.07.2011


Розмова з розумом

-Він  не  твій
-Мовчи,  так  треба
-Він  не  твій
-Його  проблеми
-Він  не  твій
-Люблю  всерівно
-Він  не  твій
-А  він  чарівний
-Він  не  твій
-Чужі  слова
-Він  не  твій
-Я  ж  не  сліпа
-Він  не  твій
-Я  все  ще  вірю
-Він  не  твій
-Рощу  надію
-Він  не  твій
-Та  я  чекаю
-Він  не  твій
-Не  йди,  благаю
-Він  не  твій
-Ти  була  права
-Він  чужий
-А  я  ж  кохала...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269258
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.07.2011


А здаватися так не охота…

А  здаватися  так  не  охота.
Не  для  мене  стільці  запасних,
Де  б  знайти  вірний  шлях  із  болота,
Що  веде  до  воріт  золотих.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268686
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.07.2011


Як завжди

Я  хотіла  побачити  сонце,
Запалити  в  душі  вогні,
І  заглянути  в  те  віконце,
Де  веселка  сміється  мені.
Та  зав’яли  на  сонці  квіти.
Потускніли  усі  ліхтарі.
І  десь  зникло  бажання  жити.
Все  скінчилося  як  завжди!
Всі  прості  нездійсненні  бажання
Вже  втонули  у  сльозах  дощу…
А  не  виконанні  прохання
я  з  собою  у  світ  поведу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268563
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.07.2011


Наболіле…

Хто  б  тільки  знав  як  болем  пече  душа
Хто  б  тільки  знав  що  під  маскою  живу  я
Хто  б  тільки  знав,  що  більше  немає  сил
Хто  б  тільки  знав  то  більше  б  і  не  простив

І  так  горить  все,  палає  вогнем
І  так  весь  світ  попелить  день  за  днем
І  так  боротись  більш  немає  снаги
І  так  боюся  я  тепер  темноти

А  більш  немає  нікого  тут
А  більш  за  порогом  мене  не  ждуть
А  більш  серденько  не  б’ється  в  ритм
А  більш  та  іскра  в  очах  не  горить

Та  всім  все  байдуже
Та  всім  все-одно
Ще  мить  й  завершиться  кольорове  кіно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258237
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.05.2011


Більше ніж кохання

У  чорного  більш  немає  відтінків.  У  відсутності  емоцій  більш  немає  радості.  У  страху  більш  немає  сміливості.  У  ній  більш  немає  його.

Все  закінчилося  так  і  не  розпочавшись.  Мелодія  обірвалася,  так  і  не  знайшовши  кінця.  Все  спинилося,  підкорившись  невидимому  світлофору  безвісті.    
Вони  були  такими  схожими,  вони  були  елементами  однієї  речовини,  частинками  одного  світу.  Хоча  ні,  вони  не  були  ні  частинками,  ні  половинками,  ні  шматочками  одного  цілого,  вони  були  самодовершиними  організмами  з  дивною  душею.  Він  носив  довге  чорне  пальто,  а  шию  обмотував  помаранчевий  шарф,  а  вона  одягала  довгий  чорний  плащ,  мотаючи  на  шию  сіру  шаль.  Його  погляд  обпікав,  був  повним  усіх  таємниць  всесвіту,  та  водночас  був  пустим  і  легким,  як  весняний  вітер.  Її  погляд  приковував  його  увагу,  магнетичними  струнами  проносився  тілом  і  зачаровував.  Вона  пила  його  голос,  він  п’янив  її  молоду  душу.  Звуки  її  слів  лікували  його  серце,  він  знав  напам’ять  усі  мелодії  тих  уст.  Це  була  не  дружба,  і  не  кохання,  це  була  не  ворожнеча  і  не  кровна  спорідненість,  це  було  щось  значно  більше  ніж  усі  на  світі  почуття.  Він  був  захисником  її  реальності,  а  вона  стояла  на  сторожі  його  мрій.  Такі  схожі  але  такі  різні,  такі  сильні,  але  такі  слабкі.  Вони  були  дивним  дуетом:  ненавиділи  одне  одного,  а  жити  в  розлуці  не  могли.    Були….  Це  дивне  і  колюче  слову  були.  Воно  отруювало  її  думки,  воно  боліло  в  її  слабкій  душі  і  кричало  в  її  сильному  серці.  Раніше  було  звичним,  але  звичному  немає  місця  у  сучасному  світі.  Її  звичне  зникло,  хоча  скоріше  повернулося,  тоді,  коли  зник  він.  Так,  так  вона  теж  знала  закони  фізики:  нічого  не  береться  нізвідки  і  не  зникає  безслідно,  тільки  от  доля  фізики  не  знала.  І  він  зник,  всупереч  усім  правилам  і  логіці,  бажанням  і  мріям,  реальності  і  фантастиці,  просто  зник  з  її  життя.  А  вона  не  вірила.  Не  хотіла  вірити.  Він  був  її  повітрям,  тому  тепер  вона  не  дихала.  Він  був  її  словами,  тому  тепер  вона  мовчала.  Він  був  її  усмішкою,  тому  тепер  вона  плакала.  Він  був  її  шляхом,  тому  тепер  вона  стояла.  Та  вона  не  була  слабкою,  вона  не  вірила  в  любов  і  дружбу,  в  щастя  і  горе,  вона  не  любила  романів  і  жила  реальністю,  але  долі  начхати  не  лише  на  фізику,  вона  знехтувала  й  її  переконаннями.  Вона  підкорила  собі  безкомпромісну  леді  21  століття,    схилила,  але  не  зламала  її  раціо,  посиливши  у  душу  емоціо.  І  їй  марився  він.  Вона  й  досі  не  любила  його,  та  відчувала  щось  більше,  тому  шукала  той  гарячий,  як  лід,  погляд  у  натовпі,  струшувала  пил  із  мрій  і  шукала  його  там,  під  товщами  бруду  забутої  казки.  Не  сила  було  терпіти  розлуку,  як  не  сила  жити  без  кисню.  Він  зник  з  її  життя,  а  вона  поселила  його  у  сни.  Можливо,  його  і  справді  не  існує?  Можливо,  це  було  марення,  сон  чи  видіння?  Можливо,  жорстокий  жарт  долі?  Все  можливо,  адже  немає  нічого  неможливого.  Раніше  він  захищав  її  реальність,  а  тепер  стоїть  на  сторожі  мрій,  коли  вона  оберігає  його  від  дійсності.  Можливо,  колись  їq  знову  примариться  він,  а  може  він  повернеться….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251308
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2011


Куди котиться світ?

Куди  котиться  цей  світ?  Куди  летить?  Куди?  А  головне  навіщо?  На  голови  наші  падають  проблеми,  планета  не  може  дихати  від  бруду…  У  неї  астма.  І  всім  боляче.  Всі  стогнуть,  жаліються  і  сидять,  голосно  говорячи.  Ми  шукаємо  проблеми  там,  де  їх  нема.  «Телебачення  –  це  зло,  телевізор  –  «зомбоящик»,  -  кричить  «просвітлена»  молодь,  заплутавшись  павутині  інтернету.  Чи  всі  з”їхали  з  глузду?  Все  неформальне  стає  попсовим.  Бути  особливим  –  бренд.  А  ще  круто  бути  неохайним,  розпатланим,  схожим  на  волоцюгу,  при  цьому  недоречно  тримаючи  коштовний  телефон  у  руках.  Куди  котиться  світ?    Невже  людство  осліпло.  Ми  всі  –  сліпці.  Навіщо  шукаємо  зміст  у  пустій  кімнаті?  Тепер  просвітлені  читають  сучасних  літераторів,  молодих,  зелених,  без  всяких  письменницьких  навиків  і  читають    тільки  тому,  що  ті  пишуть  дурниці.  Їх  сторінки  вкриті  потоком  брудної  нісенітниці.  І  цим  слід  захоплюватися?  Це  –  не  типово,  горланять  з  телеекранів,  показуючи  забальзамовану  коров’ячу  голову  у  футлярі.  І  це  мистецтво?  Куди  котиться  світ?  Ми  заповнені,  доверху  забиті,  наче  сміттєві  баки,  непотребом,  фальшем  і  від  цього  псевдо  щасливі,  горді  собою.  Чим  ж  тут  гордитися?  Напевно,  я  відстала  від  часу,  не  розумію,  мій  теж  молодий  розум  схоже  застарів.  Модно  бути  радикальним,  похнюпленим,  забитим  у  бруд  кристалічним  талантом,  який  є  особливим  витвором  Бога,  це  тепер  зветься  індиго.  Ми  точно  сліпі.  Адже,  оглянувшись  довкола  ми  побачимо  армії  похнюплених,  ображених  долею  «рятівників»  світу  –  індиго,  які  певно  від  бідності  чи  швидше  від  дурості  одягнені  в  великуватий  на  них,  та  ще  й  пом”ямятий  одяг  (вони  ж  не  придають  значення  формі,  особливо  після  того  як  три  години  перед  дзеркалом  ретельно  робили  «нєбрєжну»  зачіску),  які    слухають  аудіо  книги  отих  сопливих  літераторів,  сповнюючи  свою  душу  непотребом.  Чому  ми  все  доводимо  до  абсурду?  Коли  нам  дозволено  все,  дозволено  жити  без  правил  ми  починаємо  створювати  нові  неформальні  закони  і  з  радістю  їм  підкоряємося.  Навіщо  цей  фальш?    Вся  класика  раптом  застаріла.  Молодь  більше  не  знає  творців  «золотого  віку»,  не  знає  письменників,  художників,  які  творили  красу,  вони  -  не  формат.  Куди  котиться  світ?  Ми  всі  навчилися  голосно  кричати,  пливучи  за  течією.  Тільки  от  куди  пливемо  і  за,  що  агітуємо  не  знаємо.  Дії  тепер  не  в  моді,  в  моді  мирні  мітинги,  адже  ми  всі  вміємо  горлати,  особливо  з  натовпу.  Це  тепер  стильно.  

А  чому  б  просто  не  жити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=245625
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.03.2011


Сон

Холод…  Він  був  скрізь.  Він  наповнював  усі  шпаринки  мого  тіла.    Ніч…  вона  заливала  темним  чорнилом  усе,  навіть  думки.  В  кімнаті  ставало  тісно.  Не  було  місця  для  подихів,  думки  тіснилися  в  погляді,  тіні  заполонили  усе,  витиснувши  навіть  порожнечу.  Вітер  кричав,  вив  за  вікном,  хотів  розбити  на  друзки  скло  і  ввірватися  у  затишок  маленької  кімнати.  Так  відчайдушно  бився  у  вікно.  Звук  ставав  нестерпним.  Сон  де  ти?  Припини,  чуєш,  прийди  і  припини  цю  симфонію  А  вітер  різав  слух,    дзвенів,  тарахкотів  і  –  затих,  хоча  ні,  через  мить  далі  продовжив  грати  на  натягнутих  струнах  душі…  Все,  все  досить,  досить  думок…  А  вони  не  слухають,  вони  болять.  Схоже  на  короткометражний  фільм  всі  подій  слайд  за  слайдом  майнули  перед  очима.  Страх…  Чого  я  боюся?  Мороку?  Темряви?  Ні.  Лякає  лише  невідомість.  Все,  все,  досить.  Мовчи.  Чуєш?  Мовчи!  Сон,  сон…  ти  де?  Чуєш?  Я  кличу,  прошу,  не  муч,  скоріше  накрий  все  спокоєм.  Соромно…  Чому  мені  соромно?  За  вчинки?  Ні.  За  думки.  Каюсь.  Чую  як  повіки  важчають.  Вони  такі  важкі,  наче  налиті  оловом.  Печуть,  я  чую  як  печуть  очі,  ні  вони  горять.  Ще  трішки,  почекай,  чуєш,  почекай,  не  поспішай,  ще  декілька  справ,  думок,  планів.  Ні,  ти  невблаганний.  Певно,  в  тобі,  щось  важливе.  І  ось  останній  подих  вітру,  не  чую  його  кінця…  Я  у  владі  сну.  Тепер  я  не  керую  собою,  я  –  у  владі  мороку.  Довкола  барви,  ні,  вони  бліді,  а  може  яскраві?  Їх  вже  нема,  зникли,  зникло  все.  Я  знову  чую  вітер  і  холод,  повіки  легшають.  А  потім  мить  –  і  знову  у  королівстві  снів.  Я  лечу.  Я  часто  бачу  цей  сон.  Я  знаю  його.  Боюсь.  Страх,  знову  він.  Я  вже  боюся  страху.  Що  зі  мною?  Крила?  Навіщо  вони  мені?  І  знову  лечу.  Хоча  ні  маю  летіти,  але  стою.  Навіщо?  І  знову  думки?  Але  я  їх  не  чую.  Вони  не  долітають  з  реальності.  Лише  відгомін:  «Давай,  не  бійся,  лети…лети….».  Тремтіння.  Воно  у  сні  чи  в  реальності?  Так,  так  знаю:  воно  поза  часом.  Я  відчуваю  важкість  крил.  Вони  мене  втомлюють?  Як  може  втомлювати  те,  що  подароване  Богом?  Вагання,  я  відчуваю  його  солоний  присмак.  Воно,  як  морська  вода.  Сон  стає  чіткішим.  Чіткішими  стають  уже  знайому  обриси.  Я  на  краю  гори.  Мені  подаровано  крила,  білі…  Вони  такі  білі.  А  в  голові  знову  одне  питання:  «Що  я  маю  зробити?  Спробувати  летіти?  Але  ж  це  божевілля,  але…але…».  Аж  тут  я  чую  якісь  звуки.  Все  зникло.  Темрява.  Довкола  лише  вона.  Щось  з  темряви  говорить  до  мене:  «Ти  втратила  шанс…а  в  реальності  немає  спроб.  Та  це  сон…  сон…  тут  ти  можеш  спробувати  ще  раз,  ще  один  раз  зробити  вбір,  тільки  на  затягуй  з  вибором,  адже  в  там,  за  межами,  ти  не  владна  над  часом  і…».  Все  обірвалося.  Я  знову  в  кімнаті.  Знову  думки,  люди  події  і  знову  вітер.  Я  вже  ненавиджу  його.  Так,  тісно,  довкола  так  тісно.  Я  хочу  ще  раз  заснути.  Де  ти?  Прошу,  не  покидай  мене,  повернися…  Немає…  Може  я  божеволію?  Все  досить  дурниць.  Спати,  спати.  Завтра  важкий  день.  Все  це  дрібниці,  дрібниці.  Сміх.  Я  чую  сміх?  Ні,  це  лише  скрип,  так  скрипить  стара  підлога.  Та  ні,  це  таки  сміх.  Щось  знущається  з  мене?  Ні,  досить,  досить…  Ти  втомилася.  Це  просто  втома.  Спи,  спи.  А  думки  гудуть,  мішають.  «Досить!»,-  кричу  я  пошепки.  Знову  скрип..    Тепер  він  змішався  з  гулом  вітру  і  став  схожим  на  кроки.  Я  чую  кроки.  А  ще  мені  холодно.  Я  ховаюсь  від  світу  під  ковдру.  Там  мене  ніхто  не  здає.  Як  наївно.  Дурість…  Тиша,  я  знову  чую  тишу..  І  знову  повіки  наливаються  оловом.  Це  були  його  знайомі  кроки,  це  був  мій  сон.  І  знову  ж  та  проста  картина:  я  на  краю  скелі,  за  спиною  крила,  тільки  тепер  чомусь  легенькі,  такі  легкі.  Переді  мною  вибір.  Чи  наважуюся.  Думала,  що  буде  знову  страшно,  але  ні,  легкість,  відчуваю  лише  її.  Я  маю  скористатися  тим,  що  подаровано  Богом,  всупереч  усьому,  всупереч  собі.  А  як  не  полечу?  А  як  розіб’юся?  Як  це  все  не  сон?  А  як  крила  то  лиш  ілюзія?  Ні,  ні…  Не  навиджу  вас,  сумніви.  Крок.  Я  відчуваю  як  стиснувся  кожен  м’яз  мого  тіла.  Крок..  Лечу,  я  лечу!  Щастя.  Я  наповнюсь  щастям.  Я  відчуваю  повітря.  Воно  таке  тверде,  сповнене  впевненість.  Озон  лоскоче  нерви.  Лечу,  лечу…  Чую  як  крила  розтинають  повітря,  я  щаслива,  я  жива,  і  навіщо  скільки  часу  на  сумніви?  Щаслива,  щаслива…  Відчуваю  сонячне  тепло.  Холод  зник.  Лечу..  Секунда  і  –  все  зникло.  Зник  і  мій    сон.  Його  розірвав  пронизливий  звук  будильника.  Я  знову  в  кімнаті.  І  знову  вітер,  але  його  звуки  більш  не  приносять  болю.  Все  стало  інше.  Темрява  сповнилася  світлом.  Я  сповнилася  впевненості.  Страх…  Він  кудись  зник...  Чому  все  змінилося?  Знову  сумніви…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=238024
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.01.2011


Таємниця часу

Час…  Він  летить,  бється,  тарахкотить,  лине  і  немов  пісок  сиплеться  між  пальцями,  які  так  міцно  стикають  його,  які  надіються,  що  спіймали,  зловили,  затримали.  А  йому  байдуже:  його  кроки  завжди  чути  десь  далеко  попереду,  десь  за  туманними  обріями,  десь  за  світанком,  десь  у  паузах  між  ударами  закоханих  сердець…  А  ми  ж  все  сліпо  і  натхненно  наздоганяємо  хвилини  і  все  життя  провидимо  у  цих  шалених  перегонах.  Та  інколи,  так  хочеться  побачити  його  обличчя,  яке  воно,  який  він,  той  дорогоцінний  час…  Кажуть,  що    золотий,  та  я  не  вірю,  адже  золото  холодне,  а  він  теплий,  затишний  і  рідний,  а  ще,  напевно,  дуже  красивий,  з  великими  очима,  щоб  бачити  вісі  коротесенькі,  але  найсолодші  у  світі  секунди,  які  ми  ловимо  на  світанку,  які  нам  потрібні,  щоб  знайти  розуміння,  які  необхідні,  щоб  між  осіннім  листям  зловити  мрію  і  у  дитячих  очах  побачити  справжнісіньку  радість.  Він  завжди  у  нас  є  та  нам  завжди  його  не  вистачає,  напевно  тому  всі  хочуть  його  спинити,  щоб  більш  ніколи  не  жалкувати  про  даремно  згаяні  миті.    Та  більшість  думає,  що  це  і  справді  неможливо,  але  є  один  секрет:  час  спиняється  сам,  незалежно  від  наших  бажань,  коли  бачить  як  спалахує  щира  усмішка,  адже  зараз  так  рідко  трапляється  така  безпосередність,  і  тоді,  з  вдячності  за  подароване  щастя,  він  додає  нам  ще  декілька  хвилин  радості  і  знову  зникає,  щоб  незабаром  знов  повернутися.  
Отож,  не  такий  він  вже  невблаганний  і  жорстокий,  непоступливий  і  безкомпромісний,  а  милий  і  чуйний,  тільки  він  теж  любить  ласку,  любить  щирість  і  ненавидить  лінь,  і  якщо  ти  частіше  даруватимеш  світу  свою  посмішку  –  то  він  частіше  даруватиме  тобі  щастя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=219771
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 02.11.2010


"За межею" або "Крик душі"

Абонент  поза  зоною.
Телеграфи  обірвані.
Рельси    вимито  долею,
Й  Сірі  очі  посріблені.
Почуття  всі  змішалися,
І  порвалися  струни.
Вже  набралось  печалі,
Й  небо  зовсім  понуре.
Крила  в’януть  від  болю,
А  довкола  лиш  сміх.
Все  змішали  двобої
Й  закривавлений  сніг.
Так  набридла  усмішка,
Що  фальшивить  уста.
Полинова  доріжка
Об’єднали  слова.
Сил  нема  на  образи.
У  думках  самота.
Я  живу,  мов  на  сцені,
А  та  сцена  пуста.
Та  не  хоче  «Я»  грати
План  тернових  ідей,
Щоб  пощади  чекати
В  незнайомих  людей,
Поселивши  всю  душу
В  беззірковий    готель.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211382
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.09.2010


Із міст живих втікає осінь

Ти  не  зустрінеш  осінь  у  містах!
Ти  не  зустрінеш  казку  в  тихих  скверах!
Вона  гуляє  мирно  по  лісах,
Питає  розраду  в  старого  клена.

У  місті  вже  ж  давно  живе  асфальт.
Панує  тут  і  сірість  бездушевна.
Лиш  інколи  уламки  мрії  залетять,
Як  не  розгонять  її  юрми,  наче  челядь.
Ми  вже  сліпі,  сліпі    ми  до  абсурду,
Не  бачим  долі,  бачим  лиш  слова.
І  світ  у  олово  замотано,  закуто,
Загноблено,  забито,  наче  в  бруд.
А  ми  ж  ідем,  не  бачачи  печалі,
Знаходим  щастя  в  брендах  і  речах,
Ми  не  знайдем  в  серцях,  вже  проданих,  моралі!
Куди  ж  ми  йдем?  Попереду  лиш  крах......
Тому  із  міст  біжить,  втікає  осінь.
Біжать  в  ліси  і  мрія,  і  любов.
У  нас  вже  ж  все  розпродано  за  гроші,
Живем  за  принципами:  «Кров  за  кров!»

Та  хоч  ж  не  всі,  не  всі,  такі  жорстокі!
Хоч  мало  вже,  хоч  мало  їх  таких….
Романтиків  розірвано  на  площі…
Наступний  ти?  А  скільки,  скільки  всіх  таких?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211216
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.09.2010


Осінь

Тихий  стукіт  лунає  в  душі.
Меланхолія  зовсім  забута.
Мокрі  ночі  горять  в  тишині.
І  гроза  уже  зовсім  розкута.
Всі  слова  золотавіють  кленом.
Мов  пегаси,  линуть  вітри.
І  розкішним,  багровим  тандемом
Пролилися    на  шибки  дощі.
Все  змивається  теплим  потоком,
Все  іскриться,  палає,  горить
І  так  ніжно,  немов  ненароком,
Калинове  багаття  тремтить.
Аквареллю  розмило  весь  смуток,
І  усмішка  між  листям  дзвенить,
Тихо  щастя  іде,  й  кроком  за  кроком
Незнайомка  весь  світ  золотить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211211
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.09.2010


Пусті слова

Наш  світ  наповнюють  слова
Лише  слова  і  самота.
Пусті  рядки  кують  серця.
Немає  сліз,  нема  кінця.
Усе  летить  до  прірви  вниз  -
То  ще  один  людський  каприз.
Ми  щирість  вбили  до  останку,  
Любов  покинули  на  ганку,
Хвилини  в  вічність  закували,
До  крихти  радість  зруйнували.
Ми  покоряємось  системі,
Пусті  нащадки  ненатхненні.
Так  боляче  звучать  слова,
Що  виходу  уже  нема.
Ми  віримо,  що  всі  безсилі,
Та  ж  світ  грутнується  на  вірі.
Майбуднє  наше  у  думках,
А  думаєм  ми  ж  лиш  про  крах.
І  знов  гримлять  пусті  слова,
Та  дій  нема  і  змін  нема.
Ми  думаєм,  що  нас  врятують,
Що  долю  вище  нам  готують,
Та  весь  наш  світ  в  людських  руках.
   Ми  маємо  здолати  страх!
Ми  маєм  долю  поміняти,
А  не  спасіння  вічно  ждати!
Та  ми  не  чуємо,  не  вірим…
Не  хочем  жити  без  зневіри.
І  світ  напонють  слова
Лише  слова  і  самота!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=198437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2010


Меланхолія

Полинове  намисто
Й  на  устах  гіркота.
Доля  ходить  так  близько
В  тобі  ж  долі  нема.
Тихо  падають  сльози
На  тернові  слова.
За  рядками  морози,
А  в  морозах  зима.
Твої  руки  роздерті
Від  ударів  об  лід:
За  хвилину  до  смерті
Ти  зал́ишила  слід.
Крізь  тернові  уламки
Прокотилось  життя.
Боротьба  за  останки  -
То  надія  твоя.
Меланхолія  в  серці
 Погубила  слова.
У  шаленому  герці
Ти  боролася  сама.
До  останку  за  долю,
До  останку  за  ніч,
До  останку  за  радість,
До  останку  за  сміх.
Ти  здолала  поразку;
Ти  здолала  слова,
Та  у  світі  жорстокості
Знов  лишилась  сама.
Й  меланхолія  в  серці
Знову  душу  ятрить.
Меланхолії  в  серці
Тепер  суджено  жить…  

́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=197397
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.06.2010


Книжка

Гучна  музика  дискотеки  перекрикувала  думки,  збивала  з  ніг  і  несла,  несла  його  хвилею  радості,  розваг  все  далі  і  далі  від  реалій  життя.  Поцілунки,  знайомства,  обійми,  танці,  алкоголь,  сигаретний  дим  і  тисячі  облич,  що  ритмічно  рухаються  у  дурмані  софітів.  Він  пішов  додому  у  обіймах  нової  дівчина,  яка  щиро  вірила  у  любов.  Знову  гуляв  до  світанку,  знову  прийшов  під  ранок,  знову  пропустив  пари,  і  знову  не  шкодував  про  новий  роман  чи,  можливо,  новий  обман,  нове  розбите  серце  і  нові  розчаровані  очі.  Хлопець  не  вірив  у  долю,  не  вірив  в  слова,  не  вірив  у  Бога,  вірив  лише  у  себе.  Його  всесвіт  замикався  у  його  думках,  його  світ  -    лише  у  ньому,  правда  -  у  його  словах,  істина  -  у  його  діях,  щастя  -  у  його  житті,  слава  –  його  майбутнє,  любов  –  його  гра,    влада  –  його  призначення,  так    думав  він,  та  доля  так  не  думала….
Був  звичайний  літній  день.  Він  гордо  крокував  парком  самозакохано  ловлячи  захоплені  погляди.  Нові  кросівки  торкалася  брудного  асфальту,  та  жодна  пилина  не  наважувалась  забруднити  коштовний  бренд.  Біла,  бездоганно  випрасувана  сорочка  ідеально  личила  юнаку.  Окуляри  виблискували  на  сонці,  ніби  закриваючи  його  фіалкові  очі,  це  було  єдине  вразливе  місце,  у  них  виднілася    самотня,  всіма  забути,  покинута  власником  душа.  Юнак  зручно  вмостився  на  невеличку  лавку  у  центрі  алеї.  На  краю  лежала  потріпана,  старенька,  замучена,  зачитана  книжечка.  Він  неохоче  простягнув  руку  і  почав  листати  дивну  знахідку.  На  його  подив  там  не  було  зазначено  ні  автора,  ні  видання,  лише  декілька  рядків  нерозбірливим  почерком  у  верхньому  лівому  кутку:  «Пишу  тобі  не  я  –  пише  моє  серце  для  твоєї  душі,  ти  ідеш  не  туди,  або  ідеш  не  ти,  рядки  допоможуть  відкрити  шлях,  він  у  тобі,  не  залишай  книгу,  бо  там  твій  шанс,  ти  ще  можеш  спинитися.  Прочитавши  звільни  книгу…»,  підпису  не  було,  були  лише  дивні  символи  знизу.  Кинувши  книгу  назад,  він  швидко  підірвався  і  пішов  своєю  дорогою.  Та  рядки  не  давали  забути  про  себе,  книга  без  автора  поселилася  у  його  думках.  Сьогодні  він  не  пішов  у  клуб  –  сьогодні  він  думав,  він  не  спав  не  їв,  розмірковував,  вагався,  та  все-таки,  о  п’ятій  ранку,  підірвався  із  наповненого  думками  ліжка  і  щодуху  помчав  до  парку.  Поспіхом  знайшов  ту  ж  лавку,  міцно  стиснув  книгу  в  руках.  Наступні  декілька  днів  він  не  виходив  із  дому  -  він  читав.  
Його  будинок  наповнювався  теплим  ароматом  кави,  старе  плетене  крісло  повільно  хиталось  розтинаючи  повітря.  Крізь  важкі  темні  штори  ледь  продиралися  маленькі  сонячні  промені,  розрізаючи  тьмяний  простір  невеликої  кімнати.  Під  світлом  запиленої  настільної  лампи  виднівся  сутулий  силует.  Це  був  він,  справжній  він.  Його  фіалкові  очі  торкалися  пожовклих  сторінок,  тремтячі  руки  тримали  книгу,  серце  билося  у  такт  з  думками,  а  він  читав.  Там  не  було  нічого  конкретного,  не  було  пишних  слів,  пафосних  спонукань,  лише  три  десятки  рукописних  сторіночок,  на  яких  було  виведено  чужу  історію,  а  можливо  його  життя,  нехай  навіть  просто  історію  з  нудним  сюжетом  про  легковажного  юнака,  який  змарнував  життя  даремно,  закінчивши  його  на  самоті  у  маленькій  квартирі  на  окраїні  невеличкого  міста.    Він  все  думав  про  героя    дивної  книги,  а  може  думав  про  себе,  а  може  про  щастя  чи  про  призначення.  Його  думки  голосно  кричали  у  голові,  розриваючи  межі  реальності,  розбиваючи  його  переконання  на  тисячі  уламків  помилкової  теорії.  Юнак  стурбовано  ходив  кімнатою,  ніби  шукав  вихід  з  замкненого  долею  кола.  «Навіщо  я?  Хто  я?  Чи  ще  тут?  Чи  живий?  Навіщо?...»,  -  вигукувала  його  втомлена  свідомість,  а  за  нею  слова  пошепки  повторювали  сухі,  спраглі  уста.  Аж  тут  руки  потягнулися  до  слухавки,  він  шукав  її  номер  серед  десятків  імен.  Вона  завжди  була  вірна  йому,  завжди  любила,  завжди  вірила  у  нього,  а  він  завжди  нехтував  нею,  та  вона  не  нав’язувала  свої  почуття,  залишалася  поруч,  хоч  останнім  часом  дуже  віддалилася,  змінилася,  стала  іншою:  гордою.    Тремтячі  і  холодні  руки  натиснули  затерту  клавішу  виклику.  Довгі  гудки  лунали  з  іншого  кінця,  ніби  випробовуючи  його  використане  терпіння.
- Алло…-  прозвучало  байдужим  голосом
- Я  живий,  живий..  Ти  чуєш,  чуєш  мене?  Ти  любиш?  Ти  потрібна…-  промовляв  він  до  неї
- Ти  відрікся  від  мене,  а  я…все  ще  люблю  щиро  люблю,  як  вперше,  коли  побачила  тебе  у  своєму  університеті,  але…-  запало  тягуче,  немов  смола,  мочання  з  різким  присмаком  болю,  нерішучості  і  тут  почулись  ледь  розбірливі  слова    –  прощай…-  холодно  промовила  дівчина.
- Ні…Та  все-таки  розумію…  -  прозвучало  у  відповідь.
Розпач  розривав  його  на  шматки.  Він  вважав  її  вчинок  зрадою.  Та  це  було  байдуже,  тепер  він  знав,  що  та  книжка  –  це  правда  його  існування,  останній,  унікальний  шанс.  Все  як  за  сценарієм  того  рукопису  почало  руйнуватися.  Він  плакав.  Мабуть,  вперше  в  житті,  так  щиро  плакав,  та  й,  можливо,  що  взагалі  вперше…  Взявши  себе  в  руки,  стерши  солоні  терпкі  струнки  з  слабкого  обличчя,  він  почав  діяти.  
  -  Не  втрачено!  Не  втрачено!  Я  все  зміню,  я  зламаю  долю,  це  все  моє,  моє,  моє…,-  повторював  хлопець.
Ніхто  ніколи  не  дізнається,  що  сталося  з  його  свідомістю  тоді,  та  він  змінився  і  це  помітили  всі….

Роки  невблаганно  неслися,  розтинаючи  простори  свідомості….

І  ось  був  звичайний  весняний  день.  Похилий  чоловік  повільно  крокував  парком.  Вода  калюж  стрімко  хлюпотіла  на  пальто.  Чорні  потерті  чоботи  рясно  вкривали  дощові  краплі.  У  нього  не  було  парасольки,  його  зігрівало  щастя…  Стареньке  пальто  віялося  вітром,  сиве  волосся,  виплетене  сонячним  промінням,  спадало  на  плечі.  Усе  навколо  було  мокрим  і  похмурим,  поки  його  втомлені  уста  не  засіяли  теплою,  привітною  і  такою  рідною  посмішкою,  фіалковий  погляд  повільно  огорнув  думки.  У  руках  він  тримав  старенький  записник,  хоча  ні  то  була  зачитана  рукописна  книжечка.  Багато  років  назад  вона  врятувала  його  від  фатальної  поразки  в  поєдинку  з  життям.  Тепер,  за  настановою  на  пожовклій  від  часу  чи  то  від  важких  думок  палітурці,  він  має  відпустити  книгу.  Чоловік  підходить  до  тієї  ж  лавки,  де  колись  розкололася  його  свідомість.  Кладе  книгу.  Скупа  сльоза  падає  на  землю.  
Тепер  Книжка  знову  чекає  на  нового  власника…  А  можливо  чекає  на  тебе?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186272
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.04.2010


За мрією…

Твої  вчинки  безглузді.
Твої  мови  німі.
Твої  очі  заплакані.
Твої  сльози  у  тьмі.
Все  життя  зупинилось…
Мить  зосталась  одна,
Мить  спиналась  між  вічністю,
Там  ти  зовсім  сама.
Там  між  вічністю  горе  спить.
Там  між  вічністю  біль.
Там  спинялися  думи  всі.
Там  немає  більш  дій.
Там  лиш  плакати  можеш  ти.
Там  немає  царів.
Слів  несказаних,  скованих…
Ті  слова  так  печуть…
І  на  землю  недолею
Їхні  ріки  течуть.
Віє  вітром  поломаних,
Віє  вітром  у  снах.
Віє  вітром  в  тернових  тих,
В  тих  тернових  сльозах.
Там  у  муках  народжені
Болем  кличуть  слова.
Всі  слова  всіх  знедолених,
Всіх  померлих  слова.
Тих  померлих,  хто  духом  впав,
Хто  боротись  не  став,
І  на  землю  холодною  
Важким  каменем  впав.

Там  між  вічністю  горе  спить,
Там  між  вічністю  біль,
По  стежинах  протоптаних
Тяжко  котиться  він.
Там  жила  й  душа  стомлена,
Та  самотня  душа,  
Що  своєю  назвала  ти,
Що  нещасна  й  слабка.
Твоїм  криком  оглушена,
Збита  болем  із  ніг,
Твоїм  плачем  осушена,
Горем  кинута  в  сніг.
Ти  сама  погубила  їх,
Вбила  крила  свої.
Це  найгірший  був  злочин  твій,
Злочин  скоєний  в  сні!
Та  ти  маєш  надію  одну,
Це  -  останній  твій  шанс:
Знайдеш  мрію  свою,
Мрію  кинуту  в  снах.
Не  у    снах,  а  в  жахіттях  твоїх,
Що  між  терну  живуть.
Там  дрімають  всі  страхи  твої.
І  нещастя  всі  ждуть.
Вовком  виють  там  болі  твої.
І  скрегоче  печаль.
Там  не  чують  благання  твої,
Там  молитви  мовчать.
Ти  ж  скувала  там  мрії  свої,
Та  вони  ще  летять.
Ти  сьогодні  ж  повинна  знайти
Ті  бар’єри  із  терну  й  біди
Ти  поставила  ці  перепони
І  здолати  їх  теж  маєш  ти!

І  пішла  та  душа  поторочена,
Та  знедолею  вбита  душа.
Крізь  жахіття  свої  спантеличено
Пробиралась  до  мрії  вона.
Йшла  повільно,  боявшись,  невпевнено
Крізь  збудовані  нею  мости.
Попадала  в  тенета  самотності
Закодовані  нею  ж  пастки,
Лікувала  розчавлені  крила  свої,
Зашивала  провалля  душі,
Забирала  загублені  сльози  свої
І  даремно  пролиті  плачі.
Все  жаліла,  страждала  за  скоєне
І  тому  не  спішила  іти,
А  жахіття  карало  все  болем  її.
Вона  ж  мала  дорогу  пройти…

За  страждання  було  нагороджено:
Замолила  вона  всі  гріхи,
Розкувала  всі  мрії  заковані,
Полетіти  змогла  з  самоти.
Й  запалало  життя  всіма  барвами!
Поруч  щастя  сіяло  в  добрі.
І  надія  торкалась  непрохано
До  усмішок  незграбних  її.

І  навчилася  знову  літати  ти!
Й  пролетіла  крізь  все  забуття.
І  жалітися  більш  не  хотіла
Безталанная  доля  твоя,
Бо  навчилася  ти  відшукати
Своє  щастя  в  буденних  речах,
Бо  навчилася  знову  літати
Крізь  самотність  долаючи  страх!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179635
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.03.2010


"Мій Ангел"

Був  звичайний  осінній  вечір.  Дощ  лив  із  самотнього,  затягнутого  сірими  важкими  хмарами,  неба.  Останнє  листя  падало  на  мокру  землю,  тонучи  у  великих  сонних  калюжах.  Усе  дзвеніло,  трахкотіло,  грюкало,  тупотіло  мінорними  акордами  дощу.  Вулиці,  ще  недавно  шумного  і  гамірливого  міста,  покірно  мовчали  у  пустоті.  Навколо  не  було  жодної  живої  душі.    Хоча  ні….Із  далекого  безлюдного  провулку  вийшов  невисокий,  дивно  одягнений  молодий  хлопець.  Це  -  місцевий  не  дуже  відомий,  але  талановитий    художник.  Навколо  його  худощавої,  довгої  шиї  був  обмотаний  яскравий  синій  шарф,  з  помаранчевого  плаща  повільно  текли  тисячі  дощових  краплин,  а  у  руках  міцно  стискав  складену  парасольку.  Він  неквапливо  йшов  вулицею,  ловив  замерзлими  руками  золотаві  листочки,  збирав  у  них  важкі  небесні  сльози,  а  потім  довго  дивився  в  маленькі  озерця,  що  розтікалися  уламками  осінньої  гармонії.    Нарешті,  помітивши,  що  промок  до  нитки,  хоча,  здається,  це  не  дуже  його  хвилювало,  він  зайшов  у  маленький  під’їзд  непомітного  будинку.  Піднявшись  на  шостий  поверх,  відкрив  великим  ключем  старі  дерев*яні  двері.  «Нарешті  вдома...»,  -  стиха  промовив  юнак.  Хлопець  заварив  гарячого  чаю,  зручно  вмостився  на  плетеному  кріслі,  і  з  сумом  у  великих  блакитних  очах  згадував  минулий  день.  Згадував,  як  критики  і  омріяні  спонсори  висміяли  його  роботи,  відмовивши  у  допомозі,  вони  сказали,  що  у  нього  немає  таланту,  лише  через  те,  що  немає  відповідної  освіти.  Його  руки  тремтіли,  він  розумів,  що  це  кінець  його  творчості,  його  картини,  які  cтали  змістом  життя,  не  мають  жодного  потенціалу.  Тепер  він  повинен  влаштуватися  у  якусь  фірму  на  роботу  за  спеціальністю,  від  думки  про  монотонну  паперово  працю  серце  боляче  стиснулося  і,  здається,  він  відчув  навіть  фізичний  біль.  Хлопець  довго  дивився  у  чашку,  не  зробивши  жодного  ковтка,  а  потім  вдивлявся  у  далину,  у  дощ,  шукаючи  допомоги  у  старого  міста.  Його  яскраві  блакитні  очі    поволі  сіріли,  у  них  зникала  надія…Зневірившився,  він,  здавалося,  змирився  і  заснув…Можливо,  це  був  просто  сон,  а  може  щось  більше…Та  художнику  приснилася  дівчина  з  красивими  очима  кольору  віри,  ніжною  усмішкою,  ангельськими  крилами,  та  це  не  головне…вона  покликала  його  до  себе  і  щось  тихо  прошепотіла  на  вухо,  ніхто  ніколи  не  дізнається,  що  сказала  незнайомка,  але  у  відповідь  він  довго  шепотів:  «Вірю,  вірю  тобі…не  здамся…».Проснувшись,  він  сміливо  відкрив  знову  блакитні  очі,  впевнено  підійшов  до  мольберта  і  почав  малювати.  На  полотні  з*являлися  перші  обриси,  це  була  вона,  його  ангел  зі  сну…Декілька  тижнів  він  не  виходив  з  квартири,  боявся  забути  той  чарівний,  життєдайний  образ…
       Минули  роки  і  дивакуватий,  невпевнений  у  собі  художник  став  всесвітньо  відомим  творцем.  Його  полотна  були  прикладом  для  наслідування,  його  талантом  захоплювалися  мільйони  людей.  Картина    «Мій  ангел»    стала  найбільшою  таємницею  його  епохи,  кожен  хто  підходив  до  неї  відчував  тепло,  світло,  а  душа  навіть  найбільшого  скептика  сповнювалася  надії.  Та  художник  нікому  не  відкрив  таємниці  того  дня  і,  можливо,  випадкової  дівчини-ангела  з  сну,  що  навчила  його  душу  вірити…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172227
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.02.2010


Не буває нічого даремно!

Не  буває  нічого  даремно.
Недаремно  живем  і  жили.
Недаремно  кохали,  й,  напевне
недаремно  свій  шанс  віддали.
Недаремно  ми  плачем  в  подушку,
Тихо  сльози  ховаєм  в  юрбі.
І  з  колін  ледь  встаєм  самотужки,  
Розбиваючи  крила  свої.
Недаремно    лелієм  серденько,
пестим,  любим  його  простоту,
й  відпускаєм  в  далекЕє  небо,  
щоб  розбилося  об  самоту.
Недаремно  віється  терном
калинова  розбита  душа
й  недаремно  оте  мародерство
тихо  й  мовчки  терпіла  вона.
Бо  ж  тепер  ми  вже  стали  сильніші.
Більш  не  плачим  і  вже  не  болить.
Гордо  йдем  і  на  заздрість  всміхнемся
тим,  хто  думав  нас  покорить.
Не  зламались.  Не  впали.  Не  вмерли.
І  до  світла  тепер  летимо.
Не  здалися  ми  злобі  і  смерті,
подолали  життя  самоту.
І  тепер  на  пекельних  жаринах,
ними  встелена  доля  твоя,
не  посміє  до  нас  доторкнутись
гіркий  смак  квіток  полина!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=167866
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.01.2010


Було так…

Було  так  боляче
Так  тихо,  невпізнанно
І  лиш  самотність  бродить  навкруги
Солоні  сльози  сипались  на  рани,
А  все  зникало  в  вічність,  в  нікуди.
Ти  плакала  не  вперше  й  не  востаннє
І  знала  це  та  не  могла  іти.
Ти  впала….
А  душа  розбилась
Об  камінь  гострий  мрії  й  простоти,
Та  ти  не  відчувала  болю.
Лише  кричала  страху  навздогін.
І  не  боялася  більш  виду  крові,
Що  капала  із  крил  твоїх.
Лише  летіла,  в  мороку  до  світла
І  не  здавалася  сумнівам  терпким.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160948
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.12.2009


Перша битва

Стомлено  ти  ідеш  дорогою  втрачених  надій,  яка  колись  вела  у  вже  неіснуючу  країну  мрій.  З  посірілих  оченят  сипляться  сизі  сльози  стирають  солоними  струмками  сонячну  сонату  скам*янілого  серця.  Тупим  мечем  іржавий  ілюзорний  біль  врізається  у  ноги,  і  ти  падаєш…Остання  крихітна  надія  розбивається  об  сковану  болем  землю.  Здається,  сил  більше  немає.  
У  голові  ниє  болюче  питання:”Чи  потрібно  жити  далі?”.  Але  попри  усе  ти  береш  порвані  крила,  стараючись  знов  полетіти,  полетіти  до  світла,  робиш  вирішальний  крок,  і…  падаєш,  буденність  жорстоко  вбиває  гармонію,  кидає  тебе  об  вічність,  ти  розумієш,  що  твій  вихід  –  це  втеча,  біжиш,  ховаєшся  у  віддаленому  куточку  галактики,  а  за  слабкість  тебе  карають  самотністю….Та  ти  не  коришся  темряві,  змушуєш  себе  жити  далі,  торкаєшся  пораненим  серцем  закривавлених  крил,  і  повторюєш  спробу…..знову  невдача.  Здається,  що  у  похололуму  тілу  більш  не  пульсує  гаряча  кров,  а  тобі  байдуже,  повторюєш  собі,  що  не  можеш  віддати  душу  мороку,  не  скоришся,  а  невідома  сила  шепоче:”Здайся,  спинися…  навіщо  це  тобі?”    .Відчуваєш,  що  впевненість  покидає  тебе,  сумніви  закрадаються  у  сміливість,  вже  не  знаєш,  що  робити,  боїшся  сирої  невпевненості,  яка  підкоряє  розум…”Невже  здамся?”  –  повторюєш  про  себе.Руки  зводяться  до  неба,  сухі  уста  шепочуть  тиху  молитву,  та  ти  не  віриш,  що  тебе  буде  почуто,  але  хапаєшся  за  останній  шанс,  бо  знаєш,  це  –  твоя  єдина  надія…У  серці  знову  з*являються  сили,  “Невже  подіяло?”-  недовірливо  запитуєш,  несміливо  дивлячись  в  небо…Невпевнено  пробуєш  летіти,  згадуючи  минулі  поразки,  і….відриваєшся  від  землі,  білосніжні  крила  палають  чарівним  полум*ям,  а  ти  летиш  до  своєї  світлої  мрії….
Першу  битву  виграно…Та  чи  хватить  сил  боротися  далі?  Чи  не  втратиш  віру?  Чи  не  здолають  тебе  сумніви?  Чи  бачитимеш  зміст  жити  далі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=153458
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.11.2009


Україно

За  далекими  морями,
За  горами  і  лісами
Спить  малесенька  країна  –
Моя  рідна  Україна.
Сині  очі,  лан  і  поле,
Дзвінка  мова  у  діброви
І,  здається,  щоб  казати,
як  тут  можна  горювати.
Лиш  реальність  промовляє:
-Воля  тут  вже  не  гуляє.

Як  кричали  рідні  землі,
Як  страждав  народ  нужденний,
Воювали  –  все  тремтіло,
Мов  багаття  миготіло,
Ріки  крові  проливали,
Бо  свободу  визволяли,
Шаблі  з  піхви  діставали,
Воленьку  лиш  цінували.
Всіх  повстанці  подолали,
Незалежність  підписали.
І,  здавалось,  все  скінчилось,
Заживемо  як  нам  снилось.
Тільки  це  вже  не  здійснилось…..
Бо  зажерлись  депутати,
Не  складуть  собі  зарплати.
Кожний  місяць  віддихають,
На  Канари  заїжджають,
Бідні  міліони  мають,
Людям  бо  добра  бажають.

Люди  ж  воленьку  проспали,
Доленьку  свою  заслали  .
Лиш  говорять,  критикують,
Самі  ж  більше  не  воюють,
Продадуть  за  долар  й  марки
Душу  бідної  селянки.
Зрадили  ми  волю  предків,
Замість  гімну  в  нас  сонети
І  нема  в  нас  правди  й  віри
До  Вкраїноньки  довіри.

У  кайдани  закувались,
У  невдачі  замотались.
Скільки  ж  можна  горювати,
Треба  волю  в  руки  взяти,
Щоб  країну  не  продати,
Владу  люду  в  руки  дати.
І,  народе,  досить  спати,
Так  невдачі  не  здолати!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151959
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.10.2009


Не завжди буде так

Якщо  сльози  самотності  тихо  течуть,
Барви  міняються,  хмари  спиняються,
Горе  у  двері  зачинені  рветься,
Наодинці  з  душею  лихо  крадеться…
Хочеш  сховатись  тихо  в  куточку,
Сумом  сповитись,  сховатись  в  печаль,
Бо  так  себе  жаль,  ах  так  себе  жаль…
Згадай  –  ти  не  один,  ти  не  одна,
У  світі  мільйони  людей,  мільярди  проблем.
І  радість,  і  горе  прийдуть  день  за  днем.
Комусь  краще  за  тебе,  а  в  когось  печаль,
Комусь  уже  добре,  а  іншого  жаль.
Ти  пам’ятай,  рук  не  складай.
Буде  ще  один  день,  ще  раз  зима,
Ще  раз  весна  і  осінь  у  світі  теж  не  одна,
Бо  не  завжди  буде  так,
Не  завжди  буде  так,  як  сьогодні.
І  будуть  ще  радість,  і  будуть  дощі,
А  доля  сувора  всміхнеться  й  тобі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151958
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.10.2009


Нічне життя

Завмерла  мить,
заснули  очі,
все  покірно  вклоняється  ночі.
Чорний  морок  дзвенить  в  далині
і  палають  всі  дні  у  вогні.
У  полоні  в'ється  печаль.
темні  сили  беззвучно  кричать.
А  світанок  тримають  кайдани.
Оживають  столітні  майдани.
Не  змовчить  усе,  що  мовчало,
ніби  звуків  в  природі  замало.
Стрімка  ніч  все  рве  на  коні.
Оживають  вже  мертві  вогні.
Світ  у  темінь  правічну  закрито,  
тамємницями  щастя  сповито.
Лише  зорі  добро  сповіщають,  
тохо  плачуть  але  не  літають.
Чорний  ворон  крилом  все  накрив
і  до  ранку  світло  закрив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141902
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.08.2009


Говорять все мине

Говорять  час  лікує,
Говорять  все  мине.
Лиш  доля  констатує,
Що  це  не  головне
Минаю  ночі  білі,
Минають  сірі  дні,
А  сльози  потемнілі
Лишаються  у  сні.
Ідуть  туманом  роки,
А  серце  ще  болить
Вже  чути  смерті  кроки.
Й  нічого  не  змінить?
І  дні  летять  галопом
У  прірву  почуттів.
Не  було  просто  добре,
Як  навіть  не  хотів.
І  спогади  не  стерлись,
Про  втрату  ту  гірку.
Чому  ти  плачеш  знову?
Чом  згадуєш  журбу?
Лиш  зараз  розумію,
Що  час  лікує  світ,
А  душу  потерпілу
Не  змінюють  слова.
Години  і  хвилини  -
Усе  це    суєта.
Лиш  вчинки  роблять  легше
Знімають  біль,  печаль
Дають,  що  хоче  серце.
Й  не  плачуть  вже  вуста
Не  жди,  що  буде  легше,
А  змінюй  все  сама

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141819
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2009


Любов моїми очима

Любов-це  світло  твого  життя.  
Любов-це  ти  і  я.
Любов-це  ніч,  що  серце  сповила.
Любов-це  зірка,  що  надію  вручила.
Любов-це  горе  в  німій  тишині.
Любов-це  компас  в  дорозі  й  житті.
Любов-це  сльози  серця  твого.
Любов-це  зрада,  що  нищить  добро.
Любов-це  те,  що  дарує  усе.
Любов-це  й  те,  що  все  забере.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=140997
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.08.2009


Яскраві відтінки сірого дощу

В  зливу  йдеш,
ступаєш  ти  тихо.
Навмання  шукаєш  зорю,
а  позаду  вже  горе  і  лихо
простеляє  дорогу  твою.
А  ти  йдеш,  просто
йдеш  по  калюжах.
І  всміхаєшся  тихо  дощу.
Темна  вулиця,  люди
й  буденність-
усе  слухає  пісню  твою.
І  омиті  водою  будинки
линуть  плавно
в  життя  простоту.
Перегорнеш  ти  нову  сторінку
та  запалиш  віру  святу.
І  заплачеш  знову  в  куточку,
в  чарівному  місті  думок.
Там  де  в  горя  старому  клубочку,
заховаєш  надії  зірок.
І  почнеш  все  з  нової  сторінки.
Із  сторінок  омитих  дощем.
І  ще  сірі,  холодні  краплинки
пренесуть  у  життя  доброту,
спалахнуть  вже  яскраві  відтінки,
і  прикрасять  барвінки  зорю.

Якщо  вірить,що  сірість  яскрава,
то  заграє  веселкою  лід,
а  як  думать,що  радість  вже  тьмяна,
стане  сірим  до  щастя  поріг...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137948
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.07.2009


*

Немає  сірості  навколо.
Немає  й  радісних  думок.
Немає  сил  почати  знову.
Немає  сил  зробити  крок.
Та  хочу  йти,  не  зупинятись.
Так  хоче  кожен  до  мети
Немає  радості  кричати.
Та  знаю  треба  далі  йти.
Неможна  час  спинити  знову  .
Неможна  зникнути  з  життя.
Тому  поразки  знову  й  знову
Не  зупиняє  суєта
І  крах  тих  мрій  що  зникли  в  часі
Буденним  попелом  життя
На  руки  сірості  спадають
І  плин  порушують  буття
Потрібно  жити  для  життя
Немає  радості-створи.
Немає  сил  -  вперед  іди.  
Не  хочеш  жити  -  не  здавайся.
Суворій  долі  не  скоряйся!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137856
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.07.2009


Іди!…

Ламаються  крила,
ламається  безна.
Додолу  летить  надія  проста.
У  серці  жива  лиш  сила  небесна
й  на  землю  сльозою
сміливо  ступа.
А  душа  замерзає,
ще  крок  й  небуття.
Без  крил  і  без  неба
немає  життя.
Ідеш  несміливо,
тернами  вниз.
А  роки  квапливо
стеляться  вниз.
Не  хочеш  любити,
не  миле  життя.
А  час  не  спинити,
це-мінус  буття.
Красива  обгортка
стерається  в  пил.
Душею  вмираєш,
на  щастя  забив.
Та  доля,  як  стежка
все  в  тв́оїх  руках.
Ти  можеш  прожити
не  бачивши  крах.
Все  можна  змінити,  
немає  проблем.
Ти  можеш  любити,  
не  вивчивши  схем.
Якщо  йтимеш  уперто
вперед  до  мети.
Ступаєш  відверто,
дивись  не  впади.
Й  заграє  веселка,
розтане  той  лід.
А  в  серденьку  твому
ростиме  лиш  квіт.
Розправивши  крила,
почнеш  СВІЙ  політ.:)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137846
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.07.2009


Єдина мить

Сторінка  перегонута  життя.
Ще  крок  і  крок  ідеш  у  небуття.
Фантоми  й  безтілесні  мрії.
Зникають  у  душі  надії.
Безжально  пролітає  мить.
І  вже,  здається,  слово  не  бринить.
Складаєш  руки  ніби  не  живеш.
Інтриги  лиш  у  серденьку  плетеш.
І  все  тесаме  день  у  день.
Напамять  знаєш  всіх  людей.
А  ніч  минає  непоміто,
бо  час  іде  одноманітно.
Ти  знаєш  все  своє  життя,
бо  спланував  від  "а"  до  "я".
Невже  не  хочеш  мить  жагучу
зловити  радість  ту  кипучу.
Ти  можеш  кожен  крок  любити.
І  прагнути  усе  змінити.
Не  поклоняйсь  покірно  долі!
Зроби  усе  їй  миволі.
Люби!  Живи!  Руйнуй!  Твори!
Немов  востаннє  ти  ступаєш
і  більш  хвилин  в  житті  не  маєш.
Можливо,  це-  остання  мить,
а  ти  не  встигнеш  все  змінить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137670
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.07.2009


Твоя душа…

Твоя    душа-  це  маленька  частинка  всесвіту,  вона  тягнеться  до  вічності,  до  безкраїх  просторів,  снів,  думок,  прекарасного.  Любов-це  її  енергія,  енергія  світла,  добробуту  і  щастя.  Без  неї  життя  втрачає  зміст,  шлях  стає  безкінечним,  а  кінець  пекельним.  
Треба  кохати...Немає  кого?  Люби  природу,  вона-  скрізь.Думаєш  банально?  Люби  тварин,  вони  безпосередні.  Немає  змісту?  Люби  мистецтво,  у  ньому  закладена  мудрість  поколінь.Не  хочеш?  Знайди  свою  половинку.  Вона  поряд,    адже    теж  шукає  тебе  у  тумані  часу,  віків,  років  і  вічності.  Ти  можеш  її  не  помічати  але  не  відштововхуй.  Шукай  свою  любов  у  кожному  сонячному  промені,  адже  саме  там  може  бути  захована  остаємниця  твоєї  самотності.
Люби,  іди  вперед,  не  бійся  перешкод  і  твоя  душа  досягне  апогею  гармонії  та  знайде  своя  місце  у  божественому  просторі  вічності...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137665
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.07.2009


Життя

Життя-це  шлях.
Пройди  його  достойно!
Життя-це  гра.
Ввірвись  в  фінал.
Життя-дуель
на  смерть  і  страх.
Життя-це  бій
не  на  мечах.
Життя-любов.
Люби,  як  вперше!
Життя-  краса.
Побач  її!
Життя-ненависть.
Подолай!
В  житті  ти  істину  шукай.
Життя  живи!
Добро  плекай!
В  житті  доріг  не  заблукай!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137598
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.07.2009


Все буде добре

Якщо  в  очах  застиг  смуток,
в  серці  замерзла  любов,
сил  нема  повернутись
свічу  долі  спалити  знов.
Непідсилу  дощу  і  вітру
загасити  в  душі  печаль.
Більш  нікому  не  ймеш  ти  віри,
а  уста  беззвучно  мовчать.
сльози  уже  не  льються,
сили  немає  кричать.
Думи  в  кайдани  закуті,
мрії  до  зірок  не  летять.
сльози  течуть  без  причини
Горю  немає  кінця...
Візьми  у  руки  всю  волю
і  світу  назустріч  піди.
сама  твори  свою  долю,
тоді  смуток  піде  внікуди.
Треба  вірить,  що  буде  все  добре,
а  думки  у  реальність  влетять.
Треба  вірити  і  надіятись,
надію  у  серці  тримать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137486
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.07.2009


Твій шлях

́Холодно.  Сумно.  Ти  падаєш.
Більше  немає  мети.
Наперед  не  загадуєш.
Легше  буде  іти.
Й  зелень  весни
Губиш  сірістю.
Світлих  немає  думок.
А  попереду  крок
Й  за  реальністю
Мрії  вбиваєш  банальністю.
думаєш  доля  лиха?
Не  дає  тобі  ідеалів?
А  чи  віриш  у  них  ти  сама?
Чи  можливо  бачиш  тих  чарів?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137483
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.07.2009