| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
Я живу и творю в океане людей,
В бескрайнем просторе бродяг и вождей,
Среди рева машин и стона зверей,
В сердце жизни, что несет много смертей.
Океан, что шестым по счету идет,
Расширяет границы и в космос течет.
Как вирус безликий он все разрушает
И жизненные соки из Земли выпивает!
И страшно смотреть, как вянет планета -
Люди заслонили ей все лучи света,
А сами растят темпы жизни своей,
Добиваясь успеха, зажженных не видят свечей.
Веселятся и пляшут на обломках костей.
Но отплата близка… Свет тревожных огней…
Земля не забудет подобных вещей…
Я живу и творю в океане людей,
В бескрайнем просторе бродяг и вождей,
С каждым прожитым днем - все мне страшней.
Говорить не могу. Я забыла друзей.
А может, не было их? Я сама себе друг.
И сама разделяю тяжесть прожитых мук,
(И зачем мне предатель, что назовется как друг?!)
Нет, я солгала. Были друзья…
Откуда б эта обида росла?
«Не верь никому, каждый сам за себя», -
Как-то сквозь слезы я учила себя.
Я живу в океане волков,
Что связал меня молчаньем оков.
Онемели уста, обострился мой слух,
Людской я послушаю мир, хотя он ко мне глух,
Чтоб постичь океан, шестым что зовется,
Понять, отчего он тоскует, смеется,
От чего он бушует и затихает,
Кого он ласкает, а кого убивает.
Океан людей - это стая голодных зверей,
Что идет, как слепая, на запах новых идей,
Топча в пыли вчерашних пророков и главарей.
Я боюсь по утрам глаза открывать.
Лишь бы не видеть! Хоть бы не знать,
Кого решила толпа в этот раз растоптать!
Шестой океан - обитель одиноких.
Шестой океан - царство жестоких.
Шестой океан - пороков обитель.
Шестой океан - мой вдохновитель.
Шестой океан, мой ты спаситель!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127112
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.04.2009
Два сердца в груди.
Галоп диких коней.
Нежность и пламя. Шепот: «Люби…».
Объятье - сраженье. Единство людей.
Порыв - ласка, жестокость, трепет и власть.
Поцелуй - лава, горечь, сахар и страсть.
Касанье - нетерпенье, боль, вожделенье… стон.
Взлет к небесам. Миг блаженства, как сон.
Два сердца в груди,
Две бездны в глазах.
Желанье. Каприз: «Не уходи…».
Холод. Разлука. Огонь на губах.
Сердца в груди монолог.
Повседневен и скучен размеренный слог.
Гул шагов… Удивленье.
Звонкий смех. Возвращенье.
Скалы и вихря столкновенье.
Поцелуй. Упоенье…
03.04.06
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=127111
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.04.2009
Тоненько, якось соромливо скрипнула стара дерев’яна мостина - Марійка конфузливо зіщулилася, сховавши голову під шерстяну колючу ковдру, і часто задихала теплим затхлим повітрям.
В хаті був хтось чужий... Він рухався дуже тихо, але старі мостини жалібно поскрипували, видаючи його присутність. Чоловік (безпомилково визначила дівчинка по гіркому тютюновому запаху, який повільно розповзався по всій хаті з появою незнайомця і просочився в щілину між ковдрою і лежанкою) нишпорив по кутках, шукаючи щось.
Марійка затамувала подих і ясно відчула, як холодні й цупкі кігтики страху вчепилися в її маленьке серце. Дівчинці хотілося визирнути зі своєї схованки і закричати дуже-дуже голосно рятівливе і таке рідне „Мамо!”... Марійка знала - мати не відгукнеться, тому що вона з самого ранку пішла у найближче село до родички, щоб запастись якоюсь їжею. Це стримало її від необачного вчинку, і вона продовжувала лежати з закритими очима майже під самим дахом на лежанці, від якої йшло приємне і заспокійливе тепло, схоже на лагідні обійми матусі...
Востаннє невдоволено і вороже скрипнули мостини, і стало тихо. Кілька хвилин Марійка лежала, прислуховуючись. Дитяча цікавість поборола страх: вона визирнула з-під ковдри, розплющила свої голубі, як літнє, прозоре небо, оченята...
...На неї з торжествуючим усміхом дивився німецький солдат...
Але це був не страшний демон у людській подобі, як змальовувала ворогів старенька бабуся, що приходила до хутора минулого тижня. Німець виявився звичайним молодим чоловіком зі світлим, наче та недозріла пшениця, волоссям і сірими, як джерельна вода з колодязя, очима. З його обличчя ще не зникла юнацька пустотливість, але вже осіла доросла туга в рідких зморшках біля вузьких губ. І це не сховалось від уважного погляду дівчинки...
Марійці обличчя німця здалося привітним і навіть приємним, але ніяк не ворожим. Солдат посміхнувся і зняв легеньку дівчинку з печі. Марійка не впиралася і дивилася на німця зацікавленими голубими очима.
Чоловік посадив дитину за стіл і відійшов до печі, щоб налити з каструльки гарячої води у металеву чарку, котру він, мабуть, приніс із собою. Німець пошукав заварки, але дівчинка, яка мовчки спостерігала за солдатом, знала, що його спроби марні, бо такої розкоші вже давно не бачили в цій місцевості. Невдоволений безрезультатними зусиллями, солдат, крякнув і сів за стіл. Він замислився, дивлячись в металеву чарку з гарячою водою. Його обличчя несподівано посвітліло. Солдат, сміючись і кажучи щось на своїй незрозумілій мові, вивудив з кишені своєї форми декілька шматочків пожовтілого рафінаду. Два з них щезли в чарці, а останній зостався в руці чоловіка. Він покрутив біленький шматочок, стежачи за Марійкою, яка витягнулася у струнку і ковтала голодні слинки.
Німця потішало, як дивно поблискують очі дівчинки, і він якось неприємно посміхався, дивлячись відречено на дитину, та, натішившись забавою, простяг Марійці рафінад. Дівчинка, щиро посміхаючись, квапливо захрумкотіла солодким подарунком.
– Данке ,– нерішуче пролепотіла Марійка, згадавши дивне слово, яке мати колись казала до німців.
Німець пожвавішав і з цікавістю поглянув на дівчинку. Він вийняв з кишені ще один шматочок рафінаду і дав його Марійці.
– Данке, - сміливіше подякувала дівчинка.
– Бітте , - весело відказав німець, молодецьки посміхаючись, і дістав ще один солодкий шматочок.
Марійка хитро прищурилась і кокетливо промуркотіла чарівне слово:
– Данке...
Марійка порахувала і вирішила, що потрібно ще два шматочки цукру, якими вона приємно здивує родичів. Для обох братів гостинці у турботливої дівчинки вже були, залишалося добути для батька і матері. Собі ж Марійка вирішила більше не відкладати цукор, тому що було соромно за хвилинну слабкість, коли вона жадібно проковтнула цілий шматочок рафінаду, забувши про материнське напучення, що солодке до сніданку не можна їсти.
Ось повернуться брати зі свого таємного завдання і отримають до чаю справжній німецький цукор, який для них дістала їх сестра, виконуючи секретну операцію... Так міркувала маленька Марійка, пишаючись своїм замислом, і удавала себе вмілою шпигункою у таборі ворога...
Надворі почулися якісь схвильовані голоси і раптово зникли. Ніби звуки ці, чужі і ворожі, хтось обрубав. Стало неприродньо тихо в Дубку, в маленькому хуторі на крутому березі великої і поважної річки Волги...
Німець, не донісши чарку до рота, так і завмер, напрягся всім тілом, прислухаючись до тиші. Збентежено забігали його сірі, ніби похмуре небо, очі.
Марійка підвелася, а чоловік різко обернувся до неї, побачивши краєм ока якийсь рух. Дівчинка злякано здригнулася від жорсткого погляду сірих очей, що втратили веселість і грайливість. В них тьмяно заблищав метал: холодний, рішучий і гострий...
Надворі хтось гучно крикнув, але відразу звук обірвався глухим ударом, і сміливець тихо застогнав...
– Батько! – зойкнула Марійка, пізнавши голос родича, і прудко кинулась до дверей.
Цупкі пальці німця стальним хватом зжалися на кістлявій ручці дівчинки так блискавично, що Марійка від несподіванки тихо скрикнула і боязливо відступила назад, зацьковано дивлячись на чоловіка. Солдат підвівся, відчинив двері, не відпускаючи руку дитини, і вивів її у двір. Різко зупинився і прижався до стіни хатини, змусивши і Марійку повторити це за собою. Дівчинка не опиралася і слухалась німця, загублено озираючись по сторонах. І побачила Марійка багато цікавого і дивного: в кущах, за сараєм, за хатою, у невеличкій канаві зачаїлися німецькі солдати. Їх було небагато, але в дівчинки тривожно зжалось серце.
„Так тихо, як перед грозою”, - зачаровано подумала Марійка, прислуховуючись до навколишнього світу, і злякалась своєї необачної думки... Гроза... „Ось буде справжня буря, коли брати повернуться, - тривожно розмірковувала Марійка і трішечки раділа, що німцям буде погано, тому змовницьки прищурила голубі оченята. – Не за грибами на той берег попливли вони... А пішли наших партизанів зустрічати, щоб на цей берег на човні перевезти – німці, лиходії, усі переправи поспалювали! Привезуть брати солдатів наших і дурно німцю сіроокому стане, відразу весь рафінад на стіл викладе, та ще й таємницями його приправить!” – дівчинка потай подивилась на німця – чи здогадався він про мстиві її думки? Але чоловік був зайнятий власними і, по суворо напруженому обличчю видно, що невеселими думами...
Позаду знову хтось намагався вигукнути щось, але викрик, як і вперше, грубо обірвали. Марійка обернулась і жалібно зжалось маленьке її серце: біля сараю на землі, з зав’язаними за спиною руками і кляпом у роті лежав батько, а на спині в нього сидів німець з рушницею і щось сердито приговорював...
Батько лежав, не рухаючись... Спочатку... „Німець його оглушив”, - здогадалась Марійка. Ось батько плечем слабенько смикнув, а потім головою зарухав, і мугикає щось, головою киваючи. Німець цикнув на нього і підніс до очей лежачого чоловіка приклад рушниці, погрожуючи в разі чого застосувати його ще раз. А батько не вгамовується і дивиться шаленими очима на Марійку, мугикає і головою різко киває... „Що ж це з ним?!” – злякалась дівчинка. „Показує він на щось мені”, - раптово здогадалась вона і поспішно обернулася до річки...
...На тому березі у високому і неспокійному соковито-зеленому океані трави копошились солдати, приладжуючи спорядження для переправи. А посеред річки плив невеличкий човник, поскрипували дерев’яні весла під напором сильних солдатських рук, бадьоро плескалась вода об борти, граючи на сонці блискучими відливами... Солдатів було небагато, на носі сидів старший брат Марійки Стефан і спрямовував човна, а на кормі примостився молодший брат Анісій і замислено грав рукою у воді...
Марійка швидко оглянулася і серце, здається, битися перестало, впавши мабуть до самих п’ят... Німці сховалися і чекали, коли причалить човен до берега і підійдуть, нічого не підозрюючи, солдати поближче, а з іншого берега кулі сюди не долучать... Страшні думки поповзли до невтішної голівоньки Марійки...”Ось і чорні хмари ледаче повзуть”...
Гірко стало, і Марійка жалібно зітхнула...
Всередині спалахнула ненависть і опалила груди шаленим полум’ям, миттю висушивши сльози... Марійка різко рвонулась в сторону, укусила гострими зубками німця за пальці і звільнила свою руку. Спритно увернулась від його длінющих лапищ, і що було сили побігла до берега.
Подумала, що зараз почне несамовито сперечатися автоматна дріб з частим стуком її власного серця, але люта металева сила чомусь мовчала... „Не хочуть себе завчасно видати”, - промайнула думка...
„Тільки б встигнути попередити”, - думала Марійка і бігла, починаючи вже задихатись...
А човен з піщаним берегом розділяло вже декілька метрів... Ось Анісій побачив Марійку і радісно замахав рукою, щиро посміхаючись, і Стефан гучно і весело крикнув щось привітне...
– Тут німці! – вигукнула що було сили Марійка і, спіткнувшись, впала в мокру від роси траву...
Саме це її і врятувало... Оглушаючи пролунав потужний вибух, що підняв у повітря стовп води... У всі сторони полетіли тріски, і Марійка закрила голову руками...
„Ось блискавка страшна і грім”, - чомусь прийшла у голову така думка. Ще одну переправу знешкодили німці...
На протилежному березі перекрикувались люди і квапливо покидали місце трагедії... Стиха стогнав хтось на березі..., а німці сміливо і жваво гомоніли між собою все ближче і ближче...
Марійка підвелася, тремтячи всім тілом, і подивилась на страшні, пошматовані вибуховою силою тіла... Мрійливого Анісія лагідно понесла з собою Волга у холодних обіймах, як і багатьох інших солдатів... А Стефан лежав на березі вниз обличчям, з неприродньо вивернутими руками... Біля нього великий плоский камінь - і по ньому тече річкою кров Стефанова; розбив голову об камінюку проклятущу, а то б міг живим зостатися!
Стало дуже самотньо і защеміло дитяче серце від горя дорослого... Захотілось несамовито, аж подих перехопило, щоб німці геть пішли і назавжди залишили ці омиті сльозами землі... Прийшло на думку чарівне слово „Данке”, але спровадити німців не допоможе воно – занадто слабка його магічна сила. Тут потрібні залізо, вогонь, мужність і жадоба до життя, щоб випалити недугу німецьку з цих земель!...
Марійка подивилась на долоню і побачила два шматочки рафінаду... Викинула їх з огидою на стежку земляну і побігла до хати.
І сили покинули дівчинку – приснули гарячі сльози з очей і потекли солоними струмками суму...
Це була туга не тільки однієї дитини, а тисяч людей різної крові!
„А ось і дощ накрапає”, - подумалось Марійці...
9.05.05.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=126855
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.04.2009
Трудный путь домой подходил к желанному концу. Он ритмично пощелкивал пальцами, подбадривая музыку, которая рождалась в голове от распирающего его торжества и нетерпения. Ощущения разбухали, ширились, выплескиваясь наружу, заливая все кругом трепетом и восторгом, зажигая звезды. Он очень давно не бывал в родных местах и восхищенно улыбался, отмечая изменения, которые проступили из-под облупившейся краски прежнего, знакомого мира. Он уже практически чувствовал запах дома, родной, но слегка затхлый, слышал знакомые звуки, которые вырывались из плена памяти, ощущал шершавую ласку своей земли и вздрагивал от восхищения. Вот он – дом! У него перехватило дыхание от нежности и радости мгновенья. Он трепетно осмотрел его, отметил, как он обветшал без заботливых рук, без внимания и любви. Сердце тоскливо защемило, ему стало жалко свой бедный заброшенный дом, который сиротливо ютился среди десятка таких же покинутых и заброшенных домов, в которые хозяева уже не вернутся никогда. Он строго запомнил, что необходимо подправить, где починить, кое-что освежить, чтобы домик засиял как новый, а главное как жилой!
Довольный собой и переполненный нежностью к своему старенькому дому, он вплотную подошел к нему, чтобы прижаться к двери и почувствовать ее тепло, вдохнуть запах, послушать звуки неживого помещения. И испуганно отпрянул, ошпаренный чужим голосом из собственного дома. Тряхнул головой и придвинулся ближе.
- Стой, окаянный! – зло вскричал голос. Растерянный хозяин прищурился, заподозрив собственное душевное здоровье в таких выпадах.
- Остановись, лукавый! – Хозяин дома от несправедливости всхлипнул, надеясь, что произошла какая-то досадная ошибка, и в доме никого нет.
- Не смей заходить, демон! – подключился другой голос, не гнушавшийся собственной наглости. Хозяин чуть не заплакал от досады, что в его доме трое грубиянов, и шансов их выгнать у него уже втрое меньше.
- Почему ты не отвечаешь, порочное порожденье тьмы?! – истерично провопил четвертый, добив хозяина своим присутствием. Он, как оглушенная рыбешка, открыл рот, сокрушаясь над подлостью и несправедливостью жизни. – Убирайся в бездну! – Хозяин затравленно пискнул, отпрянув гневных чувств, переполнявших голос. Каким же нужно быть большим, чтобы вместить столько злобы? И страха.
Он решительно обернулся, решив, что все-таки произошла ошибка и эти слова адресованы явно не ему. Его с кем-то спутали. Но никого кругом не было. Он отошел подальше, грустно осмотрел свой дом, уточнил, что адресом не ошибся. Чувство пустоты и одиночество охватило его при мысли, что его родины больше нет. Он почти бесшумно подкрался к дому и припал ухом, вслушиваясь в чужие голоса, все лучше понимая смысл слов и образов.
- Почему же он не отвечает? – испуганно пролепетали изнутри.
- Испугался, - дрожащим от собственной смелости голосом ответил кто-то. – Древние заклятия помогли. Мы победили! Все произошло, как и предсказывалось.
- Как мудры были древние, оставившие нам в мифах и в бессмертных книгах, бесценные сведенья о нем, - победононосно произнес кто-то, безрезультатно укрощая дрожь в голосе.
- Значит, конца света не будет? – тихо вступил в разговор еще кто-то, а хозяин жалобно прикусил губу.
- Армагеддон не пришел, - холодно заметил кто-то еще. Хозяин дома бросил сиротливый взгляд на недружелюбные окрестности и пустые дома, неприветливо вертящие своими облупленными, неухоженными боками. Он с надеждой и щемящей болью посмотрел на свой дом. Ласково погладил его, улыбнулся, ощутив радость и слабый, будто заспанный, отклик из недр родного жилища.
- Но он стоит у дверей, так сказать, - зло бросил кто-то, заставив хозяина дома вздрогнуть от ужаса и от осознания того, что все-таки произошло недоразумение.
- Но он же не входит.
- Да бросьте, он уже ушел.
- Вы обо мне? – робко спросил Хозяин.
- Он тут! – испуганно вскричал кто-то, и Хозяин услышал, как внутри началась нешуточная паника, но ее властно приглушили.
- Почему ты еще тут?! – с грозной деловитостью поинтересовался кто-то, заставив Хозяина поперхнуться. И правда, чего он торчит тут, будто подосиновик из листвы? Чего ждет?
- Я… Я домой хочу, - растерянно признался он, смущаясь собственной откровенности. И чего он к честным обитателям пристал со своими заботами. Профукал дом, так гуляй, броди себе в другом месте, которое неприлично озвучивать. Чего лезть-то на рожон?!
- Так иди домой и не смей вторгаться в наш! – Хозяин болезненно скривился. И извиняющимся тоном продолжил:
- Так, понимаете… Это и есть мой дом. Вы в нем. Вас там вообще много? – вопрос вызвал долгое молчание.
- Десять миллиардов. А что? – недоверчиво ответил голос. Хозяин дома, подавился своим шоком. Что же это получается?...
- Да просто так спросил… А как вы там поместились? – осторожно поинтересовался Хозяин.
- В смысле - поместились? – удивился голос.
- Ну, у меня дом такой тесный. Я даже редко гостей к себе приглашал. Ну, когда еще жил здесь, - опасливо закончил Хозяин, надеясь не оскорбить обитателей намеком на их маленький, прямо-таки миниатюрный, размер.
- А ты здесь жил? – ошарашено спросил кто-то. Видать, не обидились. Может, они и правда маленькие?! Ну а как же еще можно объяснить, что их так много поместилось в доме. Десять миллиардов! Вот это цифирища. Такую и представить-то сложно. Хотя, если посчитать все дома, которые видел или про которые слышал Хозяин, может, и наберется такое число. Но чтобы в одном…
- Да, - оживился он. – Жил, но вот ходил в гости, поэтому меня не было, - потух он. – А как вы оказались в моем доме?
- Мы тут жили. Всегда, - после длительного молчание сухо ответил кто-то.
- А кто вы?
- Люди.
- Я не слышал про вас.
- А почему ты нас понимаешь? Мы все разговариваем с тобой на разных языках.
- Почему мы понимаем тебя?
- А разве бывает, чтобы кто-то кого-то не понимал? – захихикал Хозяин, оценив шутку собеседников. Но они почему-то не смеялись в ответ, недоуменно умолкнув.
- Ты был здесь давно?
- Да, нет, не очень.
- Ты видел Древний Рим?
- Нет, но знаю, как вы его представляете. Такого не было.
- А динозавров?
- Нет.
- Что было на Земле, когда ты был?
- На Земле? В моем доме, в смысле? Ну, было много снега, я люблю снег. Иногда было теплее, но недолго и снег не таял, потом снова было холодно. Когда я был моложе, и только пришел в свой новый дом, а кругом был жилой, но тихий поселок, тут было жарко и шумно из-за вулканов, взрывов, падения метеоритов. Они меня замучили, тогда я придумал создать щит над своим домом.
- Ты создал нашу атмосферу? – уточнило скептичное человечество.
- Нет, я только смешал несколько ингредиентов по формуле. Я ее сам придумал, - гордясь собой уточнил Хозяин и стыдливо покраснел. - Потом появились организмы, которые в свою очередь помогли мне ее сделать. Атмосферу. И не только.
- Ты… Ты же наш создатель! – запинаясь вымолвил кто-то.
- Не знаю, дело в том, что я ушел в гости и оставил все без присмотра. Выходит те организмы, развились без меня. И появились вы.
- Мы думали, ты Армагеддон, - смущенно признался кто-то.
- Апокалипсис, конец света, - робко добавили обитатели
- А я думал вы воры, - растерянно сказал Хозяин.
- Почему же ты не заходишь? Мы хотим посмотреть на тебя! Наш создатель! – благоговейно воскликнули люди.
- Теперь я понял, - задумчиво прошептал Хозяин, а Земля радостно затаила дыхание, ожидая увидеть Творца. – Я понял!
- Мы ждем тебя! – в экстазе вскричали люди.
- Я не могу зайти, - человечество ощутило, как у него забрали нечто-то важное. Они отчаянно готовились к смерти, и страх сплотил их в единую мощную силу, которая мобилизовала все свои возможности, применив мыслимые и немыслимые меры защиты, начиная от заклятий, заканчивая современным оружием.
- Почему? – спросил обитатель-человек.
- Теперь я понял! Мое присутствие изменяет климат Земли. Точнее нормализирует. А нормальный для моего дома климат – это ваши Ледниковые периоды, которые перемежевываются коротким летом. А затянувшееся лето, за время которого вы развились, произошло из-за моего отсутствия, это аномалия.
- И если ты зайдешь, мы погибнем? – тихо спросил кто-то.
- Да. Выходит, я на самом деле конец света, - грустно улыбнулся Хозяин.
- И ты не придешь? - Страх, сплотивший людей, медленно рассеялся и проступили раздоры, обиды и ненависть, которые несколько озадачила Хозяина, хотя он решил не вдаваться в подробности, потому что раз они их так копят, значит, это ценная часть их жизни. Парадоксально, что эти обитатели такие маленькими, а их эмоции такие большие. Почти такие же, как у него, Хозяина.
- Нет, я не хочу вас убить.
- Ты уйдешь? – страх одиночества, который хозяйски бросил якорь на дно сердец, охватил людей.
- Да, но недалеко, приведу в порядок один из этих домов, и буду там жить, чтобы вам скучно не было, - он понимал их страх, но решил не признаваться в своем понимании, сведя свое решение к пустяку, шутке.
- Каких домов?
- Одну из планет Солнечной системы. Уран, пожалуй.
- Так далеко!
- Ну что вы. Это совсем близко.
- А если мы будем разговаривать с тобой. Иногда. Ты услышишь?
- Да.
- Но почему раньше ты нас не слышал?
- Я про вас не знал.
- Но ведь ты создал нас! - изумился кто-то.
- Я создал ваших очень далеких предков. И не догадывался, что вы эволюционировали. Это все лето, - улыбнулся Хозяин.
- А ты там тоже создашь жизнь?
- Да, чтобы без дела не сидеть, - беззаботно сказал он, чувствуя, как они, найдя того, кого искали в своих молитвах, слезах и улыбках, втайне боятся снова остаться одни.
Он тоскливо посмотрел на свой бывший дом, ощутив легкое утешение в лице гордости за свои создания, и устало побрел к другому, размышляя. Он не понимал, почему люди так плохо относятся к дому, который он так трепетно любил. Он хотел спросить, но постеснялся, чтобы не сделать им больно. Он решил, что это из-за короткой жизни и страха перед смертью, которые вызывают у них жгучее желание оставить после себя след поглубже. И порой не важно, какой.
06.08.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=126817
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.04.2009