| Сторінки (1/1): | « | 1 | » |
I
В коси шовковії вітер, покірний Еолу,
Промені сонця вплітає, тішачись хистом своїм...
Довго дивлюся, кохана, ти Альціона?
Білими крилами б’ється радість у серці тремкім.
З пінної хвилі з’являєшся, мов Афродіта;
Ревно стрічає мій погляд і гаряче всю обійма.
Гожі постава і врода, рум’янець на свіжих ланітах...
Але перлиною сяє в пам’яті інше ім’я.
Ледве нахмуриш чоло, знаю: сама Артеміда
Зводить свій лук і стріла мене не мина.
А як зажуришся – в’януть і трави, і квіти,
Наче Дріона, стаєш незворушна й німа.
Грубезні гортаю томи. По різних музеях
Образ відшукую твій на вазах, розбитих в друзки.
Лише каміння зосталось від Ольвії й Пантікапея,
Ним поселяни сьогодні і досі межують грядки.
Навіть Фідій з мистецтвом своїм,
підвладний гармоній канонам,
Перед крихтою вічності був у безсиллі не раз.
Де лиця красунь, що на фризах стоять Парфенону?
Їх у пилюці доріг під ногами вичовгав час.
Думав я часто: мабуть, стараюся марно,
Досить живої подоби древніх забутих богинь.
Все ж повернулась Фортуна і вірно вказав мені
мармур,
Ти, як вічна Земля в союзі Ефіру й Води.
Словом «вічна» назвав. Довести, напевне, зумів би,
Що життєтворній красі скоряються довгі віки.
Адже вона залишила в поемах, скульптурах і міфах
Слід, перевитий коханням, що вів до цієї строфи.
Будь милосердна ж до тих, хто важко
під попелом й брудом
Довго крізь морок до нас чисті несли почуття.
Ними натхненний поет, коханої пестячи груди,
Чує довершенність форми й еллінок ніжні серця.
Й скульптора руки кращих не гладили персів...
Як же це доньки твої не спили з них і краплі краси?
Над запитанням сміялась: «Коханий, не першій
Мед їх зберіг й молоко Амалфеї кози».
О яснолика! І ти із амброзії й меду,
Що так солодкі цілунки і хмільні, як вина старі.
З тисяч імен і облич ближче до тебе Деметра,
Це в її честь ти пильнуєш святі вівтарі.
II
Ясно палає вогонь у твоєму гостинному домі.
У непогоду таку двері для мене відкрий.
Гнуться додолу дерева, вклоняючись вітрові злому.
Я, мов обірваний лист, що вихор кружляє швидкий.
Лютий Борей розгулявся над простором Понту,
То хлюпне за комір дощем, то снігом у вічі жбурне...
Ген кораблі в Карантинній давно зачекалися порту,
Всіма забутий і я жду, коли приймеш мене.
Море сиве од холоду хвилі на берег виносить,
Гальку й пісок вигортає на пляжі сумні і пусті.
Слухає Таврія тоскно жалібну пісню норд-осту,
Ти ж послухай мене – в тепло і затишок впусти.
Знаю, тримає тебе слово, керманича варте,
Але дорожчий йому блиск золотого руна...
Не перелюбник я хтивий, зглянься, шукав я на картах
Долю у далечі синій і вірив: знайдеться вона.
Тож не даремно біг через хвилі спинив свій
Тут, де причали привітно висвітив бажаний порт.
Хоч я і гадки не мав, що в древньому тихому місті
Щастя мені подарує сам Кімерійський Боспор.
О, покохати так щиро легко, коли тобі двадцять.
Вік, що не вірить погрозам і перестороги словам.
Злих пересудів і пліток, мила, не варто лякатись,
Їх, наче повінь, розмиє пісня, що в серці співа.
Спогад про зустріч найпершу довго
мене буде тішить...
В шати прегарні убрана вільно й статечно прийшла.
Радо вітав з барельєфу блиск архаїчних усмішок,
Кожному вдалому жарту піна смачила хмільна...
На днях випадково в Керчі зайшов до бенкетної зали,
Де в позі химерній застиг силует на стіні.
Минулого образи мовчки мене привітали:
Згадалися друзі, розмови і зустріч, і любощів дні.
О юність, кохання моє! Ви так безнадійно далеко,
Що навіть сама Аріадна не зможе до вас привести.
Не кожний досягне Корінфу – лишили нам
істину греки,
Хоч всупереч істині прагну до нього іти.
Отож я довірюсь уяві, що вище від ідолів, богів.
Нехай в лабіринті будення відкриє для мене стежки
Туди, де коханої дім, де троянди сплелись
над порогом...
Хай сніжить, мете заметіль. Вони будуть
квітнуть завжди.
III
А пам’ятаєш терасу, увиту лозами густо на схилі?
Видно далеко звідтіль, як сонця вищерблювавсь
край...
Вечір котив пурпурово Понту Евксинського хвилі,
Потім почав в фіолет море і місто вгортать.
Тихо внизу вже світились вікна в численних будинках.
З мороку зорі світились душами предків навстріч.
Бився метелик безтямно променем знаджений білим,
І обіймала усе пані вельможная ніч.
В колі світному з тобою... Немудро втинають музики,
Іскрами добре вино грає в мережанім склі...
Час не підвладний коханню, та, певно, тоді зупинився,
Що повернутись до нього хочеться знову мені.
Лишень краплину уяви... Кружляють у танці сатири
І пустотливі дівчата в легких туніках врозліт.
Сопілкою бавиться Пан під бренькіт сучасної ліри.
Увінчаний гронами Вакх, на тирс похилившись,
стоїть.
А ти, наче Еос, чаруєш усіх своїм зором.
Скажу тобі щось – ледве усміх в очах промайне.
В їх голубінні зоря мерехтить понад морем.
Яка ти прекрасна! О, як ти хвилюєш мене!
33
Взаємно звірялись в коханні рядками великих поетів,
Згадавши їх долі тяжкі і зламані крила живі.
Ще небо зрадіє колись і їх переможному лету,
Нехай ті поети, давно забуті, пішли із Землі.
В чому ж тоді їхня суть, в чому найвища звитяга,
Що лиш з поетом зрівнятися може герой і борець?
Може, тому, що їх голос вперто підноситься стягом
І за собою веде кличем одвічним «Вперед!»
Може, їх пісня лиш сон у безпросвітну годину?
Може, лиш пам’ять чогось, до чого вже нема вороття?
Що комусь німфи і Пан, і козлоногі сатири,
Адже таке прагматичне і швидкоплинне життя.
Полум’я ген майорить над сивим старим Мітридатом.
Яріє сплав вогняний із благородних сердець,
Їх на вівтар Батьківщині воїнство чесно віддало.
Душу поет віддає свою кожному слову вкінець.
Віки і народи до нас поета любов повертає.
І наші щастя, і біль крокують в прийдешнєє з ним.
Кохана, не шляхом курним ти поряд по хмарах
ступаєш,
Красою утворений світ залишиться вічно твоїм.
IV
В Криму препогана весна, тому не один буду свідок.
Тумани холодні повзуть на берег, промерзлий
наскрізь;
Хоч іноді день удається, як вітер південний повіє,
А втім і його перекреслить дощами рішуче навкіс.
Той день був погожий, і ми з малими гуляли під
храмом.
Здалося мені, що на сонці й підмурок від щастя умлів.
Сказала якось недоречно: «Арго повертається скоро»,
І присуд в очах прочитав жорстокий і ясний без слів.
Трикляті тумани понтійські жеруть пелюстки
первоцвіту.
Чи стане, нарешті, весна вже, щоб душу зігріла
сумну?...
Додому вертаю, додому у рідний мій край
Гераклійський
Забути солодкую згубу і думку, і згадку саму.
Я буду лісами бродити, де проліски ніжні розквітли.
Ірисів і крокусів вічка в степу край дороги знайду...
І зір мій зцілить різнотрав’я букетом веселого літа,
І сльози вгамує троянда червона в моєму саду.
А ти у родинному колі, мов Гестія, спалюй кохання.
Дивись пояскравів вогонь як, адже і воно із вогню.
Облишу я мрії про тебе і марні свої сподівання.
Зневаженим, старцем убогим назавжди від тебе піду.
35
Хіба тільки я нещасливець у нашім обдуренім краї,
Де в силі гендляр й можновладець – цупкий
кишеньковий крадій.
Тут лози під корінь і долі сваволя сановна рубає.
Тут ранок встає без любові і день зачина без надій.
В затоках вода ще тремтить від крику жахного
людського.
Неситим маца тут місилась з дворянської крові і тіл;
І страх перевершився страхом, а біль перевершився
болем,
Коли Батьківщини синів вели у розстріляний діл.
І досі за гріш ненавидять, а за два – виношують
помсту,
У норах їх душ зачаївся смердючий розлючений тхір.
Як бучно вони галасують за хлів, за кайдани і острів,
Як мало вони означають для Бога і світу, повір.
Крутою стежиною йду, де прірва із морем зіллялись.
І скелі чорніють із прірви, мов віхи минулих
сторіч.
Тут елін і скіф, і сармат, і русич в шоломі із сталі
Пройшли... і донині хода їх під небом звучить.
Нуртують народи, мов хвилі, і б’ються об скелі вікові.
І Богом ті скелі підняті, щоб хвилі розбились
навпіл.
Все буде, як скаже Закон у Божому чистому слові:
І присуд, і суд, і безчестя, і честь, і прощення гріхів.
О, пращурів наших земля, що душу плекала русинів!
Ти першою плуг золотий у лоно своє прийняла.
Ти гідна і нових часів, і величі древнього Риму.
Прокинься від снів забуття в грядуще, де слава твоя!
1990 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=116871
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.02.2009