Вадим Школяр

миска

Байка    


Десь  далеко,  за  горами,
За  Карпатськими  лісами,
Де  вода  в  долини  йде,
Є  село.  Його  знайде
Кожен,  хто  того  захоче,
Коли  річку  перескаче,
Чи  збудує  там  місток.
Ну  поки,  плиг  та  скок,
По  камінням,  підсковзнувся,
В  зимну  воду  окунувся,
І  дорогу  вже  забув,
Коли  в  річці  тій  побув.
Після  –  кожному  закаже,
Що  дороги  нема  майже,
І  нема  чого  іти,
Щоб  село  оте  знайти.
Чи  велика  дуже  справа,
Чи  смачна  в  селі  тім  страва.
Добиратись  щоб  туди..

Так,  сховались  від  біди,
Невеличкі  гарні  хатки,
І  гуляють  там  дівчатка,
Всі  красуні  як  одна.
І  там  озеро  –  до  дна
Ще  ніхто  не  зміг  достати.
Де  таких  відважних  взяти,
Щоби  плигнути  туди!
Недалеко  й  до  біди!
Потонуть  ніхто  не  хоче,
Так  і  не  знайдуть  охочих!
Ну  і  байдуже.  Живуть,
І  їдять  вони,  і  п’ють
Все  що  Бог  пришле  із  неба,
Працювати  тільки  треба,
Щоб  попало  все  на  стіл.
Ну,  а  впало  що  на  піл,
То  все  песику  досталось…

В  тім  селі  таке  є  сталось…
Я  вам  далі  розповім,  
Тільки  вам  однім,  не  всім.
*
В  тім  селі  жило  два  брата,
Невеличка,  стара  хата
На  окраїні  села.
Колись  гарною  була,
А  тепер  -  старенька  тільки.
Праці  вже  вложили  стільки
В  хату  ту  –  а  все  стара.
«Надоїло!  Все!  Пора,
Хату  нову  будувати!»
-  мовить  брат  один  до  брата.
І  рішили  до  весни,
Поглядіти  свої  сни.
Приглянеться  гарна  хата,
Знать,  пора  вже  будувати,
Поки  що  і  та  стоїть,
Не  жонатим,  чом  не  жить!

Урожай  увесь  зібрали,
У  комори  поскладали.
Все,  лежи  хоч  на  печі!
Тільки  скучно.  
І  вночі
Пішли  рибу  половити.
Потім  спати  будеш  ситий,
Як  карасиків  поїш,
Кваску  набереш  у  ківш,
Як  зап’єш  усю  ту  страву,
І  життя  іде  на  славу…
(вже  слина  у  нас  біжить).
Так  вони  зібрались  вмить,
(як  всі  спати  полягали,  
Чи  бояться  щоб  не  знали).
І  на  озеро  пішли,
Човник  там  собі  знайшли,
Взяли  весла  і  поплили.
Добре,  хлопці  мають  сили.
Можуть    озеро  проплить.
Тільки  їм  кидати  сіть,
Як  тут  …  миска  вилітає!
Здоровенна,  вся  палає,
І  суха,  хоч  із  води.
«Ой!  Тікаймо  від  біди!!!»
І  до  берега,  скоріше,
По  воді  побігли,  пішки
Як  по  полю  восени.
Човен  кинули  вони.
Крикнути  –  немає  сили,
Ніби  вовки  налетіли!

Так  тікали  від  біди,
І  до  берега,  туди,
Там,  де  хата  їх  стояла!
Тільки  й  цього  було  мало.
Миска  вже  була  і  тут.
А  із  миски,  ніби  спрут,
Наче  ноги  виповзають.
Ліхтарі  навкруг  мигають,
І  в  повітрі  щось  тріщить!
Так,  страшна  була  та  мить!

«Бач,  приснилось  яке  лихо»  
-  мовить  брат  до  брата  тихо  -
 «Ущипни  мене  мерщій!
Ой,  болить!  Тікай  в  кущі,
Бо  не  сон!»  «Рятуйся  брате,
Миска  проковтнула  хату,
І  на  ній  уже  сидить!!!»
І  якраз  в  ту  саму  мить,
Миска  двері  відчиняє
(ніби  руки  сама  має),
Як  ялинка,  вся  горить,
«Може  кинутись  тушить!»
А  із  миски,  як  із  хати,
Вийшли  діти,  ніби  брати,
А  худющі,  і  малі.
(Їсти  не  дають  в  селі,
Що  сюди  аж  прилетіли)
З  голоду  на  хату  сіли,
На  комору,  і  на  хлів!
Хто  дітей  одних  пустив?
Чи  іти  їх  рятувати?
Прочухан  за  хату  дати?
Чи,  можливо  помогти?
Ноги  не  хотять  іти.
Хлопці  стали  мов  німі
(А  злякай  тебе  в  пітьмі,
Чи  балакати  ти  зможеш,
З  переляку  в  штани  вложиш
Все,  що  ти  за  дня  поїв)
Старший  як  стояв,  так  сів!

Ті  малі,  що  з  миски  вийшли,
Не  такі  як  ми,  ми  вищі,
Ще  й  худющі,  ці  малі.
Очі  з  голову,  не  злі.
Рот  і  ніс,  як  ніби  вкрали,
Вуса,  бороду  –  не  мали,
Голова  –  що  макогін,
Зрозумій,  вона  чи  він.
Рот  вони  не  відкривають,
Мову  нашу  добре  знають.
Кажуть,  що  біда  в  них  сталась,
В  їхній  мисці  щось  зламалось,
Просять  їх  зайти    туди,
Щоб  не  трапилось  біди.
Хай  за  хату  –  вибачають,
Зла  на  них  хай  не  тримають,
Буде  нова.  
«Що  це  брате?
Не  підемо  в  миску-хату,
Най  їй  грець.  Я  не  піду,
Попадемо  ми  в  біду!»  -
Каже  старший  брат  до  брата  -
Підемо  тоді,  як  хата,
Буде  краща,  ніж  до  вас,
Відбудуйте  в  цей  же  час!»

Тут  малі  завбачались,
На  святій  землі  поклялись:
«Буде  хата  -  що  дворець!»
 «А,  най  його  візьме  грець!
Йдемо,  брат  до  тої  миски»  -
Старший  мовить,  а  не  писком,
(цебто  ротом,  як  вони)  –
Ти  молодший,  загляни!»

А  в  тій  мисці,  то  не  в    хаті,
Не  в  дворці,  і  не  в  багатій,
Якась  зліва  кочерга.
А  ось  вікна  -  не  бува,
Таких  вікон  в  наших  хатах,
Мабуть  в  дорогих  палатах  
Проживають  ці  малі,
І  в  багатому  селі.
«Ну,  і  чим  допомагати?
Що  тут  вам  ремонтувати,
Топірець  де,  долото.
Наші  не  знайде  ніхто,
На  них  сіла  ваша  миска,
Вам  везе,  ми  були  близько!»

Чим  вони  допомагали,
Невідомо,  бо  не  знали,
Що  то  було  отаке.
А  на  вигляд  –  як  бридке.
Ще  -  трубу  вони  рівняли
Як  у  комина.  Казали,
Що  та  миска  не  проста,
Має  що  вона  хвоста,
Має  дірку  в  середині,
А  малі  на  світлі  –  сині.

Від  ремонту  ці  малі,  
Дякували,  що  живі
Залишилися  на  світі.
Щось  ввімкнули  –  стало  світло
Навкруг  миски,  наче  днем.
Далі  мову  поведем.

Як  там  було,  і  що  сталось,
Як  вони  там  домовлялись,
Невідомо.  Розповім,
Те  що  трапилось  потім.

«Ой!  Біда!  Село  пропало!
Подивись,  у  яму  впало!
Ой  рятуйте,  від  біди!
Завертайте  нас  туди,
І  залиште  там  де  взяли!»
В  цей  час  миску  закачало,
Стала  миска  падать  в  низ,
І  у  озеро  –  бульбись!
Хлопцям,  дух  перехватило  –
«Все  пропало,  нас  втопило!
Прощавай  мій  милий  брат,
Все  сьогодні  нам  не  в  лад!
Карасів  ми  так  хотіли,
Ось  нас  в  озері  втопили!
Так,  пішли  не  в  той  ми  час,
Ось  і  наказали  нас!»

А  малі  сидять,  міркують,  
Кочергою  все  керують,
То  туди,  а  то  сюди,
Нібито  нема  біди.
«Що  ви  робите,  спливайте,
Чи  не  люди?  Совість  майте!
Не  казали  що  на  дно,
Підемо  з  вами  заодно!
Передумали  ми  з  братом!
Мало,  лишились  без  хати!
Де  тут  двері,  де  вікно,
Втікнем  з  миски  все  одно!»

Чи  малі  їм  щось  зробили,
Брати  очі  відчинили-
Вже  не  в  мисці,  а  вже  там.
А  де  там  –  не  знаю  сам.
Моє  діло  розповісти.
А  казали,  було  місто,
Сріблом,  золотом  горить.
Федір  (старший)  в  тую  мить,  
Як  штовхне  під  ребра  брата:
«Глянь,  Миколо!  Що  за  хата!
Ні  стола  і  ні  лавок,
Чи  у  них  нема  дівок,
Щоби  вишити  щось  гарне!
Що  пустують  стіни  марно?
Чи  то  стіни,  чи  вікно.
Крізь  них  видно  все  одно!
Як  то  жити  в  них  без  лавки,
Тихо  як!  Ніхто  не  гавка
На  дворі,  як  злий  наш  пес.
І  не  видно  тут  небес!
Зрозумій,  де  в  них  тут  сонце?
А  стіна  –  вона  й  віконце,
Но  скрізь  неї  не  пройдеш»  -
Штовхнув  другу  –  «І  тут  теж!
Глянь,  а  стріхи  в  їхніх  хатах,
От  чудні,  витіюваті,
Не  з  соломи,  як  у  нас!
Чи  прийде  до  нас  той  час,
Буде  в  нас  дворець,  не  хата,
Заживемо  ми  багато…
Ех!  Знайшовся  б  олівець!
Жаль,  я  брате,  не  мистець,
Отаке  намалювати.
Щоби  потім  збудувати
Таке  в  нашому  селі,
Бач,  будують  як  малі!»

Щось  у  горлі  пересохло  -
«Тут  буває  колись  мокро!»
Сонце  жарить,  аж  смалить,
Посередині  висить.
«Пити    щось  знайдеться  часом?»
Тут  в  повітрі  кварта  з  квасом  –
«Ну  а  брату?»    Ще  одна,
Ніби  влетіла  з  вікна.
«А  поїсти?»  Тихо  стало.
«Дайте  хоч  шматочок  сала,
Що  той  квас,  одна  вода!
Потім  нападе  біда!
І  давай  це  все  до  столу!
А  чи  маєш  ти  комору,
Де  сметана,  хліб  лежить?
Все  давай  мерщій,  в  цю  мить!»
А  Микола,  з  переляку:  -
«Буде,  Федір,  дуля  з  маком!»
Обернувся  –  лавка,  стіл,
І  за  стіл  вже  Федір  сів.
На  столі  –  все  як  казали,
Сала  шмат,  цибулі  дали,
Є  сметана,  і  є  хліб,
І  усе  для  двох  осіб.
«А  вареничків  можливо?»
Ба,  бува  ж  таке  ще  диво,
Вже  в  макітрі  на  столі.
«От  дають  оці  малі!
А  що,  брате,  погуляймо,
Харч  сьогодні  добрий  маймо,
Як  появляться  малі,
Гляньмо,  що  у  них  в  селі!»

Довго  їли  вони,  пили,
Потім  –  трохи  відпочили,
Далі  їли  карасі
У  сметані.  Поки  всі  
Страви  не  від  куштували,
Із  за  столу  не  вставали.

Чи  година,  а  чи  друга,
Сонце  не  біжить  по  кругу,
По  середині  висить.
«Як  вони  так  можуть  жить?
В  них  нема  ні  дня,  ні  ночі.
Ніч  –  коли  закриєш  очі.
А  відкриєш  –  знову  день!»
«Ну,  дурний  ти  брат,  як  пень!»  –
Каже  Федір  до  Миколи  –
«Якби  ти  ходив  до  школи,
То  до  петрав.  Кажи  –  ніч!»
Стало  темно.  «Лізь  на  піч!»
«А  де  піч?»  
«Ти  дурень,  брате,
Кажи  піч,  і  будеш  мати!»
«Ось  так  чудо!  Нам  би  так,
Жаль,  поганий  я  рибак,
Щоб  піймати  з  казки  щуку.
Взяти  її  так  у  руку,
А  вона:  «Ти  відпусти,
Дам  тобі  я  три  хвости,
Що  захочеш  -  будеш  мати,
Тільки  хвостом  помахати…»
«Бач,  наслухався  казок!»
«Слухай,  а  оцей  візок,
Їхня  миска,  не  від  щуки?
Ой,  щось  зачесались  руки.
Де  поділись  ці  малі!
Мабуть  в  нашому  селі
Вже  переляк,  нас  шукають,
І  того  ніяк  не  знають,
Що  ми  в  озері,  на  дні,
Чи  в  раю?  Чому  одні?»
«Як  в  раю?»  -  вскочив  Микола  –
«Хоч  я  не  ходив  до  школи,
Добре  знаю,  що  живий,
І  тіпун  тобі  такий!»

Ой,  чи  довго  придирались,
Як  тут  стіни  захитались,
І  скрізь  них  пройшли  малі
(ніби  стіни  не  цілі).
«Ви  нас  що,  в  полон  забрали!
Хату  рідну  зруйнували,
І  марнуєте  тут  нас!
Нас  додому,  в  це  же  час!
Бач,  харчами  пригощають,
І  за  стінами  тримають.
Де  обіцяний  дворець,
Чи  тому  прийде  кінець?»  -
В  серцях  Федір  промовляє.
Каже  так,  бо  ще  не  знає,
Що  вони  в  гостях  у  них.
Буде  дар  їм  від  малих,
Будуть  в  царстві  їх  гуляти,
І  такого  повидати,
Не  вдавалося  ще  їм…
Про  те  далі  розповім.

*

Ой  чи  довго,  а  чи  мало,  
Брати  часу  там  не  мали.  
А  прийшла  і  їм  пора,
Йти  до  їхнього  двора.
Бо  малі  прийшли  до  хати,  
Щоб  з  собою  їх  забрати,
Показати  їм  село,
(чи  то  місто  в  них  було?).
Хто  те  зна.  Пішли  крізь  стіни,  
Повернулись  –  знову  цілі.
Федір  боком  їх  штовхає,
«Ба,  такого  не  буває,
Вже  гвіздок  і  не  заб’єш.
а  як  треба  –  то  пройдеш!»

Їхнє  місто  –  просто  жах,
Миски  в  хатах  їхніх  –  дах.
Треба  –  миска  полетіла,
Стіни  в  хаті  залишила,
Потім  сіла,  як  в  гніздо,
(не  займе  її  ніхто!).
Як  ото  ряба    сідає,
Коли  квокать  випадає.
В  хатах  комина  нема.
А  чим  палять,  хто  їх  зна?
Холодно  в  них  не  буває,
Шапок  теплих  в  них  немає,
В  них  однаково  весь  рік.
Жити  в  них  би  я  не  зміг.

Вулиці  в  селі  пусті,
Під  ногами  –  золоті,
Як  і  стріхи  в  їхніх  хатах.
Чомусь  стало  страшнувато.
Що  не  бачиш  –  золоте!
І,  якесь  воно  не  те.
Ще  й  повітря  не  хватає,
Деревця  ніде  не  має.
Ніби  –  в  золоті  сидиш,
Йдеш  по  вулиці  –  як  спиш.
Тихо,  пташки  не  співають,
(бо  дерев  для  них  не  мають).
Тільки  стовбури  стоять,
На  них  золотом  горять,
Кришталеві  камінці,
Як  то  товсті  олівці,
Промінь  в  небо  випускають,
Ніби  сонце  підпирають
Щоб  не  впало.  Те  висить,
Ярко  світить,  не  горить.
Дітлахи  не  загоряють,
(а  вони  дітей  хоч  мають?).
Все  у  них,  як  не  в  людей,
Світ  якийсь  не  добрий  цей.
Все  як  ніби  не  живе,
Тільки  в  небі,  як  пливе,
То  одна,  то  друга  миска.
На  дах  сяде,  тихо  пискне.
Стає  хата  золота.
Щось  у  них  там  неспроста,  
Що  притулиться  до  хати,
Золотим  все  будеш  мати.

А  людей  у  них  немає.
Кожен  своє  діло  знає.
Кажуть  –  всі  у  них  малі,
І  живуть  вони  одні.
Кожен  має  свою  хату,
(можна  горщик  так  назвати).
Сів  в  тарілку,  полетів.
Я  б  в  тарілку  ту  не  сів.
Як  тарілка  та  літає,
Голови  і  крил  немає,
Не  махає,  не  кричить.
Як  потрібно  –  то  висить.
Як  на  річці  поплавок.
Якби  взяти  наш  візок,
І  до  неба  так  підняти,
Ще  відвагу  треба  мати,
Щоб  летіти  по  селі,
Як  то  в  тарілках  малі.
Федір  міркував,  дивився,
Чуть,  бува,  не  заблудився,
Між  горшками  в  тім  селі.
Добре  бачили  малі.
Як  вони  там  що  знаходять,
Коли  пішки  там  не  ходять?
Так  і  йшли,  а  в  небі  миска,
Чи  тарілка  тихо  пискне,
І  між  ними  пролетить,
То  –  повисне  в  одну  мить.

Золото  -  то  добра  справа,
Коли  його  зовсім  мало.
В  них  -  аж  голова  болить.
Нам  в  лісочок,  хоч  на  мить,
Чи  на  озеро,  скупатись,
Чим  з  малими  тими  знатись.
«А  чи  мучитесь  давно?
То  в  вас  небо,  а  чи  дно?
Як  би  дно,  то  темно  б  було,
Як  на  небі  –  ми  б  почули,  
Що  на  небі  є  земля.
Як  в  землі  –  то  в  пеклі  я!
І  ви  ніби  не  з  рогами,
Не  знущаєтесь  над  нами,
І  не  варите  в  котлах,
Ті,  останні  на  дахах,
І  смоли  у  них  немає»  -
До  Миколи  промовляє  -
«Що  Миколо  буде  нам,
Як  покажуть  нас  панам?
Мабуть  то  є  в  пеклі  суд?
І  за  шкіру  солі  пуд,
На  пательні  нас  смалити,
За  гріхи  в  смолі  варити,
Поки  вийдуть  з  нас  гріхи?
В  носі  щось  пече  –  Апчхи!!!»

Тут  луна  як  покотилась,
Щось  на  небі  засвітилось,
Затріщали  тарілки,
Другі  сіли  на  дахи,
Ті  що  по  небі  гуляли.
Ніби  листя  попадали!
Федір  наш  іще  –  «Апчхи!!!,
Розлітались  тарілки!
Від  пиляки  в  носі  крутить!»
Ще  «Апчхи!».  І  крок  не  ступить,
До  них  кинулись  малі,
Їх  багато,  не  одні.
Всі  з  горшків  повибігали,
(так  хати  ми  їх  назвали).
Руки  в  гору,  верещать,
Миски  на  дахах  пищать,
Сонце  блимає  в  горі,
Вітер  зірвався  в  дворі,
(Ще  миски  їх  поздуває).
«Що  в  вас  клопоту  не  має,
Живете  тут  як  в  раю,
Я  вам  клопіт  завдаю?
В  мить  везіть  до  мої  хати,
А  то  знали  руйнувати.
 

Тут  вмолилися  малі  –
«Ми  хотіли  в  оці  дні,
Дати  гарно  відпочити,
Усім  добрим  угостити,
Показати  вам  свій  світ,
Де  живемо  сотні  літ,
Як  з  землі  ми  повтікали,
Коли  клопіт  з  нею  мали.
Там  то  вітер,  дощ  іде,
То  із  неба  щось  впаде.
Після  того  -  темно  стане.
Що  зелене  –  то  зів’яне.
Потім  зимно,  сніг  іде.
І  таке  завжди  буде,
Поки  ще  земля  існує.
А  в  середині  -  не  дує,
Тепло,  сухо  цілий  рік!»
«Від  такого  я  би  втік»  -
Так  Микола  промовляє  –
«На  землі  таке  буває,
І  зима  і  літо  там,
То  не  зрозуміти  вам».

А  чи  довго  припинались,
Слава  богу  вгамувались.
Розійшлись  по  тарілках,
Ті  затихли  на  дахах,  
Затріщали,  полетіли.
Хлопці  на  лавках  присіли,
Чи  втомились  поки  йшли.
Головний  їх  дім  знайшли.
Малі  нумо  їх  вмовляти,
Просять  далі  не  чихати,
Бо  в  них  дуже  тихо  там,
Те  не  зрозуміти  нам.
Коли  в  них  кому  чихнеться,
На  Землі  земля  трясеться.
«Ми  не  знали,  годі  вам,
Не  могли  казати  нам,
Щоб  в  халепу  не  попали,
Вибачайте,  ми  не  знали!
Добре  в  вас.  А  нам  пора»  -
Каже  Федір  –  «До  двора,
Будьмо  з  братом  повертатись,
Добре  було  з  вами  знатись.
Світ  ваш  хоч  і  золотий,
А  наш  кращий.  Він  такий,
Він  зелений,  сонце  сяє,
Птах  на  дереві  співає,
Радуга  після  грози.
Серцю  мило,  до  сльози.
Хліб  нам  з  неба  не  впадає,
Кожен  своє  діло  знає.
Не  літаймо  в  тарілках,
Живуть  бузьки  на  дахах.
Треба  в  поті  працювати,
На  столі  таке  щоб  мати,
Як  то  було  все  у  вас!
Нас  в  дорогу,  в  добрий  час!»

«Як  до  дому,  буде  так!
Де  наш  головний  мастак,
Що  на  мисці  доставляє,
Край  землі  він  добре  знає!»  -
Каже  головний  із  них  –
«Вам  доставити  двоїх,
Там  де  взяли,  прямо  в  хату,
Хату  їх  -  ремонтувати,
Дати  нового  човна,
І  дістати,  як  би  з  дна,
Горщик  золота.  Хай  знають,
І  про  нас  не  забувають!
Що  розкажуть  у  селі,
Хіба  тільки  дітворі,
Бо  дорослі  не  повірять.
Дно  у  озері  помірять  
Не  вдалось  до  цього  їм.
Попрощаємось  на  цім!»

Далі  було  що  –  не  знаю.
А  брати  дві  хати  мають
Що  дворці  –  так  мовив  дід.
А  від  миски  тої  слід,
До  сих  пір  не  залишився.
Човен  в  озері  втопився.
До  сих  пір  бува,  в  ночі,
Щось  у  озері  пищить,
Бува,  кажуть  вилітає,
Чорт  хвостатий.  І  очами,
По  селі  як  шарудить,
Потім  бульк,  в  воді  горить.
С  тих  пір  рибу  не  лапають,
Дітей  близько  не  пускають,
Щоби  чорт  їх  не  хапав.
Чи  дід  правду  розказав?
Була,  парочка  охочих,
Пониряли,  що  є  мочі,
Та  нічого  не  знайшли.
І  чого  тоді  прийшли?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=122297
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2009

школянки

Сидит  кошка  на  окошке,
А  на  ветке  –  воробей.
Хочет  птичку  сцапать  кошка.
Кошка,  птичку  есть,  не  смей!

                                           ***

Сел  комарик,
На  мой  шарик.
Я  веревочку  пущу,
Его  в  космос  отпущу.

***

Кот  на  кухне  на  столе,
Тащит  мышка  сыр  к  норе.
Спит  собака  на  диване.
Их  хозяйка  нынче  в  бане!

***

Летит  Вова  в  самолете.
Леденцы  дают  в  полете.
Подрастет  –  на  флот  возьмут.
Шоколадки  там  дают!

***

Если  мальчик  взял  игрушку.
Пора  в  садик,  сказки  слушать.
Если  мальчик  книжку  взял,
В  школу  путь  ему  настал.
Достал  мальчик  сигарету,
Дальше  нет  у  нас  ответа.

***

Куклу  Катя  в  руку  взяла,
Кукле  сказку  рассказала.
Взяла  Катенька  портфель,
Не  до  сказок  ей  теперь.

***

Сидит  Маша  на  уроке,
А  на  ветке  птичка  мокнет.
Дождь  идет,  а  в  классе  жарко.
Плачет  Маша,  птичку  жалко.

***

Не  пойду  я  в  детский  сад!
Лягу  к  куклам  я  в  кровать.
Будет  день  –  наоборот:
Кукла  в  детский  сад  пойдет!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=120983
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.03.2009

мухи белые

Мухи  белые  летают,
За  нос  девочку  кусают.
Мы  их  ручками  поймали,
А  они  –  водичкой  стали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=119724
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.03.2009

песенка

Светит  солнышко  с  утра  
Нам  пора!
Провожает  мама  в  сад
До  двора!
А  там  ждут  меня  друзья
Поиграть!
И  пойдем  с  друзьями    вместе
Гулять!

Припев:

Мы  под  дождиком  идем.
Топ,  топ!
Мы  по  лужам  босиком.  
Шлеп,  шлеп!
Мама  пальчиком  грозит.  
Ой,  Ой!
Прогоняет  со  двора.
Домой!


Нынче  тучка  нам  грозит,  
Намочу!
В  детский  сад  я  никого,
Не  пущу!
А  мы  рады  что  пока,
Нет  дождя!
И  во  двор  пойдем  гулять.  
Ты  и  я!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=116369
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.02.2009

Ганнуся

́    В  основі  цього  твору  історична  подія:  оборона  в  1672  році  під  керуванням  польського  шляхтича  пана  Володиєвського  Кам’янецької  фортеці  (тепер  –  місто  Кам’янець-Подільський),  що  на  Поділлі.  В  той  час  турецьке  військо  перевищувало  оборонців  в  60(!)  разів.  Це  одна  із  двох  самих  сумних  сторінок  в  історії  підкорення  фортеці.      (примітки  автора)

Чи  лишились  парубки,
В  нашій  Україні,
Після  того,  як  герої
Повтікали,  вільні.
Бо  рішили,  що  немає
Кого    захищати,
Позалишали  батьків,
Одних  помирати.
І  зосталися  в  селі,
Пусті,  сірі  хати,
А  колись  у  хатах  жили
Діти,  мама,  тато.
І  щовечора  надворі,
Їсти  подавали.
А  дівчата,  ох  і  гарні,
Колядки  співали.
Де  ви  зараз?  Де  гарненькі?
Де  мої  хороші?
Вас  купляють  чужі  люди,  
За  погані  гроші.
А  колись,  не  так  все  було.
Самі  до  нас  пхались,
А  герої,  козаки,
З  відвагою  знались.
Діставалось  ворогам,
Міцно  діставалось.
А  вони,  лизали  рани,
Знову  до  нас  рвались.
Знов  хотіли  Україну
Собі  відібрати.
Не  давали  наші  хлопці,
Могли  відстояти.

                     *

Гарно  було  в  місті  Грудек1,
В  ті  часи  далекі.
Білі  хатки  на  горбочку,
На  стріхах  лелеки.
А  ставочки  –  просто  рай,
І  млини  на  греблі.
Похились  до  води
Як  дівчата  –  верби.
Тиш  навколо,  раєм  пахне,
Соловей  співає.
І  поля  –  зелений  килим,
Вітер  овіває.
Там  в  лісочку,  недалеко,
Дівчата  гуляють.
То  віночків  наплетуть,
Суниць  назбирають.
В  лісі  нічого  боятись
Як  підеш  до  Сходу.
Як  до  Заходу  підеш  –
Не  буде  покою.
Бо  там  буде  Буковина,
І  там  живуть  люди.
Далі  гори,  не  рівнина.
А  люди,  є  всюди.

Як  жилося  на  Поділлі,
Ганнусі  –  красуні?
Личком  видалась  вродлива.
В  вишиваній  сукні,
У  запасці  і  віночку,
Як  вийде  до  двору,
А  по  вулиці  пройдеться  …
Немає  покою
Парубкам.  Холоне  в  серці,
За  чуби  таскають
Один  одного  за  те,
Що  дорогу  знають,
До  Ганнусиного  ганку,
До  її  віконця…
А  їй  байдуже  до  того.
Вмиється  до  сонця,
Кине  поглядом    на  Захід,
Дорога  тікає.
Нагадала  їй  черниця,
Вона  і  чекає.
Що  прийде  до  неї  любий,
Забере  з  собою,
І  пов’язана  з  ним  буде,
Одною  судьбою.
І  що  жити  їй  далеко,
Від  рідного  дому.
І  віддасть  своє  кохання,
Йому  лиш,  одному.
Ой  Ганнусю!  Моя  мила.
Що  тебе  чекає?
Ти  все  дивишся  в  віконце,
А  його  немає.
Ти  все  дивишся  на  небо,
А  там  –  чорна  хмара,
Суне  з  півдня,  небо  криє,
Чи  то  Божа  кара!
Хоче  верби  поламати,
Хати  попалити,
І  змішати  сльози  з  кров’ю,
Тим  -  землю  полити.

*
Ах,  Карпати!  Місце  Бога.
Нащо  такі  гарні
Твої  гори,  полонини,
Річки  бездоганні.
А  повітря!  Як  дзеркальне.
І  в  тиші  далекій
Поміж  гори  пробиває,
Луни  –  тихий  шепіт.
А  річечка,  вночі  тиха,
Ледве,  ледве  б’ється.
І  водиця,  кришталева,
П’єш,  і  не  нап’єшся.
Буків  ліс.  Ото  є  чудо!
То  –  друга  країна,
Моя  люба,  моя  мила,
Моя  Україна.
Як  я  заздрю  всім  тим  людям,
Що  живуть  в  Карпатах.
Якби  зміг,  усе  б  покинув,
Поселився  в  хатах,
Чи  в  колибі,  чи  в  фортеці
А  ще  краще  –  в  замку,
Де  родився  Мирослав.
Цілував  він  мамку.
Разом  з  татом,  на  мисливство,
На  коня  сідає.
Коня  гарного,  Хмаринку,
І  рушницю  має.
Виріс  парубок  на  славу,
Знатного  він  роду.
Тільки  й  того,  що  є  гарний.
А  багатство  в  воду.
Все  пропало,  і  з  роками,
Тільки  гірше  стало.
Добре  ім’я  без  багатства,
То  поки  що  мало.
Треба  славу  добувати,
Ім’я  –  мало  мати…
І  цілує  свого  сина,
На  дорогу  мати.
Старий  батько  за  уздечку,  
Хмаринку  тримає,
А  сестричка,  менша,  люба,
Сльозу  витирає.
«Їдь  мій  сину.  На  схід  сонця,
Хмара  наступає»  -  каже  батько  –
«Чорна  хмара,  зло  велике  має.
Із  Туреччини,  грозою,
По  полям  несеться,
Та  об  скелю  Кам’янецьку  
Вона  розіб’ється.
Є  товариш.  Скач  до  нього,
На  Поділля,  сину.
Його  сину,  будь  ти  братом
У  важку  цю  днину.
Він  тобі  і  допоможе,
Дасть  він  добру  зброю.
І  товариша,  з  ким  виріс,
Забирай  з  собою».

*

Ось  і  Грудек.  Біля  ставу,
Тулиться  хатинка.
А  там  друга.  Зупинились,
Коників  до  тину,
До  криниці,  до  водиці,
Треба  напувати.
-  «Ой,  дівчино!  Бодай  гарна,
І  як  тебе  звати?
Дай  водиці  нам  попити,
З  дороги  втомились,
Їдемо  ми  з  Буковини.
Дякуймо,  напились»
-  «І  до  кого  пани  їдуть,
З  далекого  краю?»
-  «Розповім,  дівчино  гарна,
Ім’я  запитаю?»
-  «Я  Ганнуся!»  -  Покрасніла,
В  серці  закололо.
-  «Мирослав!  Богдан  зі  мною»  -
Дивляться  навколо  -  
«Десь  живе  тут  пан  Хаєцький,
То  товариш  тата!»
-  «Ви  тут  хлопці  не  шукайте,
Бо  в  нього  не  хата.
Там  маєток.  Їдьте  далі,
До  другого  ставу,
Недалеко,  за  горбочком»
-  «Їдемо  помалу.
Я,  Ганнуся,  повернуся!
І  біля  криниці,
Чи  подасть  дівчина  гарна,
Смачної  водиці,
Чи  дозволить  кароока,
Коня  напувати.
Як  прийду  після  вечері,
Де  тебе  шукати?»

*
Не  ходила  б  ти  Ганнусю,
Та  на  вечорниці.
Не  давала  б  Мирославу,
Водиці  напиться.
Не  послухала  б  черницю,
Мала  б  другу  долю.
А  тепер  покинеш  хату,
На  коня,  по  полю
З  своїм  милим…  не  в  Карпати.
Кам’янець  зупинне.
Турків  військо,  чорна  хмара
Дорогою  спинне.
Ну  а  поки,  ще  щебечеш,
Віночок  сплітаєш.
І  на  гарного  гуцула,
Тайком  поглядаєш.
Впали  в  серце  чорні  очі,
У  коси  –  віночок.
І  щовечора  до  ставу,
І  він  там,  щоночі.


«Пусти  матінко  мене,
За  кого  я  хочу.
За  того,  кого  чекаю,
Я  кожної  ночі.
За  того,  кого  я  хочу,
Кого  нагадала
Та  черниця,  що  до  сходу,  
Дорогу  тримала.
Моя  мати,  моя  мила.
Тебе  залишаю.
Вже  свати  ідуть  до  хати,
Гарбуз  викидаю!».
Вже  свати  ідуть  до  хати,
Сьогодні  щось  рано.
Мирослав,  з  названим  батьком
Нині  свата  Ганну.
До  весілля  нема  часу,
То  -  другого  разу.
Вже  гримить,  сховалось  сонце,
В  дорогу  відразу.
Хоче  милий  поспішати,
До  дому  би  вспіти,
Поки  все  не  запалало,
Дороги  відкриті.

*
Тиха  ніч  на  Україні.
Тиха,  дуже  тиха.
Відчувається  гроза.
Там  -  крадеться  лихо
Із  степів,  із  півдня,  сходу.
Люди  промовляють,
Насувається  гроза.
Що  робити  мають?
Молять  Бога,  щоби  діти,
Не  бачили  горя.
Щоби  хмара  повернулась,
До  Чорного  моря.
Нема  кому  зупинити,
Парубків  немає.
Ті,  що  трохи  залишились,
Зброю  не  тримають.
Вся  надія  на  фортецю  -
Кам’яну  твердиню.
Розіб’ється  чорне  військо
Об  неї  і  нині.
Ще  нікому  не  вдавалось
Кам’янець  добути,
Не  дається  ворогам
Господами  бути.
Кажуть,  був  тут  і  султан,
Ходив  попід  стіни.
Тільки  взяти  ту  твердиню,
Не  вдалось  до  нині.
Кажуть,  Бог  так  збудував,
Щоби  на  Поділлі,
Хтось  чужий  не  панував,
Ні  вчора,  ні  нині.

*
Хтось  танцює  на  весіллі,
Чарку  піднімає.
Не  в  цей  час.  Вона  на  возі
Дорогу  тримає.
До  милого.  А  він  рядом,
На  коні  гарцює.
Їм  би  Кам’янець  минути,
А  то  серце  чує,
Що  не  треба  зупинятись,
Нема  часу  спати.
Ось  проїхали  вояки,
Повезли  гармати
В  Кам’янець.  
«Хто  головний?
Хто  за  воєводу?
Звідкіля  туди  приїхав,
І  якого  роду?»  -
Мирослав  пита  солдатів  –
«Я,  туди  збирався,
Ось  –  товариші  зі  мною.
А  тепер  –  побрався,
Везу  свою  наречену,
До  дому,  в  Карпати.
Будуть  раді  моїй  любій,
І  батько,  і  мати.
І  сестричка,  моя  менша,
Буде  їй  сестрою».
«Не  проїдете  в  Карпати!»
«Чому?»  
         «Бо  стіною,
Турків  військо  обступило,
Кам’яну  твердиню,
Є  туди  одна  дорога,
І  то  тільки  нині!
І  нема  назад  дороги,
Там  -  турок  гуляє!»
«Як  нам  бути?»  
       «Тільки  з  нами,
 Час  ще  позволяє!»

*
Ось  фортеця.  А  в  ній  військо.
Ще  встигли,  прийняли.
«Нам  хоробрі  хлопці,  мужні,
 Потрібні!  Як  звали?»
«Мирослав,  Богдан  зі  мною,
За  нами  –  Карпати.
Званий  брат,  звуть  Микола,
Не  пускала  мати.
Батько  мій,  і  його  батько,
Колись  воювали.»
«А  імення?»
 «То  -  Хаєцький!
А  моє…»  
«Ми  знали,
Твого  батька,  добре  знали!
А  це  хто  з  тобою?»
«Наречена,  зветься  Ганна!»
«Чи  буде  сестрою?
А  чи  вмієш  лікувати,
Рани  пов’язати?»
«Я  навчусь,  залиште  тільки,
Сестрам  помагати!
Хочу  з  милим  бути  поряд,
Долю  розділити
Як  загину.    Хоч  би  трохи,
А  разом  пожити!»

 Шляхтич,  пан  Володиєвський2,
Їх  в  військо  приймає.
Хлопцям  –  стіни  захищати,
А  вона  –  що  знає.
Пішла  з  милим  на  край  світу,
Як  того  хотіла.
А  край  світа  –  ту  фортецю,
Військо  обступило.
То  не  військо,  ніби  хмара.
А  в  фортеці  –  жменя.
На  одного  шістдесят,
І  ті  без  імення.
Хто  -  лишився  спадкоємства,
А  хто  –  розорився.
У  когось  усе  спалили,
Так  і  залишився.
Чи  то  славу  добувати,
Ім’я  відстояти.
Чи  надія  на  удачу,
Грошенят  придбати.
А  можливо,  просто  совість,
Як  не  він,  хто  буде?
Хто  не  пустить  бусурмана,
Хто?  Скажіть  люди!
На  таких  -  стоїть  країна,
То  вони  –  герої.
І  там  -  кожний  отакий,
Як  наші,  як  двоє.

*  

Як    хоробрий  –  того  мало.
На  стінах  стояти,
Треба  вміти  бути  військом,
Місце  своє  знати.
«Твоє  місце  –  то  святиня,
Стояти,  стояти!
А  ступишся  –  його  ворог,
Буде  занімати.
Як  товариш  впав,  загинув,
Другий  заміняє»  -
Вчить  нових  Володиєвський,
А  він  діло  знає!  –
«А  за  другим  –  стає  третій,
Та  місце  –  святиня!
Не  буде  чекати  ворог,
Буде  битва  нині!»

Перша  хвиля

Чорна  хмара  -  стала  морем,
Поля  затопила.
Так  багато  ще  не  було.
То  велика  сила!
Військо  підійшло  під  стіни,
Стало,  зупинилось.
Відійшло.  Зібрало  сили,
І  всім  навалилось!
Тріщать  стіни  із  каменю,
Луна  пішла  полем…
Відгукнулось,  замість  слави,
Материнським  горем.
Все,  здавалось  затопило.
Одні  маківниці,
Було  видно  із  фортеці…
І,  ступилось  військо.
І  скотилося  по  стінам,
Ті  -  слизькі,  від  крові.
Хвиля  знову  підіймалась!
Слабішало  море…
А  фортеця  все  стояла,
Кров’ю  полита,
А  підніжжя,  Боже  милий,
Тілами  покрито.
Чи  потрібно  із  за  моря,
Дорогу  тримати,
Щоби  кинутись  на  стіни,
Себе  змарнувати.
Що?  Полили  стіни  кров’ю,
Слави  не  добули?
Ради  чого?  Як  те  знати.
Щоб  другі  почули!
Щоб  боялись,  поважали,
Щоби  дань  платили.
Дань  за  те,  що  нападали?
Свою  кров  пролили?

А  в  фортеці  оборонці,
Кам’янець  тримають.
За  стінами  все  Поділля,
І  вони  те  знають.
За  стінами  жінки,  діти,
За  стінами  –  хати.
Не  встоять,  прийдуть  чужії,
Будуть  руйнувати.
Жінок  будуть  марнувати,
Дітей    -  в  яничари…
Вже  таке  Поділля  знало,
Терпіло  немало.
Мирослав  -  в  руках  рушниця,
Богдан  –  заряджає,
А  Микола  наш  -  на  стінах,
Шаблюку  тримає.
Не  одна  вже  голова,
Скотилась  без  тіла:
«А  най  його  біси  візьмуть,
Бач,  як  закортіло?
На  Поділлі  захотілось
Вам  попанувати!
Буде  вам  і  ця  фортеця,
І  батьківська  хата..!»

Все,  скінчилось  на  сьогодні.
Чути  стогін  клятих,
Подивився  в  двір  фортеці,
І  своїх  багато.
«Так,  дісталось  на  цей  раз,
Довго  так  стояти
Не  залишиться  нікого,
Ким  обороняти?
Де  товариші?  У  башті,
Обоє  стояли.
Кепсько  що  їх  розділили,
Ті  добре  стріляли.
Із  рушниці,  в  око  звіря.
Тому  їх  забрали.
Видно,  клопоту  добряче,
Бусурманам  дали.
«Мирослав!  Живий!  Богдане!
Молодці  гуцули!
Як  ми  дали  бусурманам!»
«Та  чули  ми,  чули!
Як  ти  сік  їх  як  капусту!
А  ті  –  ґвалтували,
А  ми  з  башти  кулю  в  груди,
От  жару  завдали»!  –
Мирослав,  ще  весь  завзятий,
З  Богданом  виходять  
На  світ  божий.  День  скінчився,
Вже  й  сонце  заходить.

*
Сумний  вечір  у  фортеці,
Багатьох  ховали,
Де  хто  стогне,  а  чи  довго.
Живих  стає  мало.
Під  стінами  чути  стогін,
Там,  внизу,  надворі,
Полягло  людей  чимало,
І  ті  люди  –  ворог.
Всі  змарновані.  Хто  встане,
І  знову  в  багнюку,
То  земля,  змішалась  з  кров’ю,
Помирають  в  муках.
Стогін,  крики  і  прокляття.
Мабуть  так  і  в  пеклі,
Хто  мав  сили  –  відступив,
Решта  -  жде  як  смеркне.
Як  дождеться  хто  до  ночі,
Може  й  жити  буде,
Нащо  мати  вас  родила?
Подумайте,  люди.
Як  в  колисці  колихала,
На  коня  садила,
А  ви  шаблю,  в  чужі  землі,
Натягнув  вудила.
Славу    щоб  комусь  добути.
А  той  чистий,  ситий,
Завтра  кине  нових  в  бій.
І  підеш,  умитий.
Для  нього  ти  -  як  фігура,
То  –  як  в  шашки  грати.
Як  побили  –  нові  візьме,
Пошле  воювати.

*
А  в  фортеці,  біля  воза,
Двоє  притулились,
Задрімали  до  вечері,
Бо  за  день  втомились
А  товариші,  ті  рядом,
Сон  оберігають,
Ці  коханці  зараз  рядом,
І  Бог  лишень  знає,
А  чи  буде  завтра  вечір,
Чи  будуть  обоє.
А  їм  байдуже  до  того,
Сьогодні  -  їх  двоє.
Буде  день,  і  друга  хвиля,
І  на  смерть  стояти!
Чи  відійде  від  стін  ворог,
Чи  тут  помирати?

Легко  бути  тим  героям,
Як  нема  нікого,
Як  загинув  –  поховають,
І  що  тут  такого
Як  один.  А  як  чекають?
Як  мати,  як  тато?
Як  кохана,  люба,  мила,
І  порожня  хата…
Серце  навпіл,  кінець  світу,
І  далі  з  тим  жити.
З  ким  лишилась  в  цьому  світі?
Хоч  з  вовками  вити.
Був  героєм,  і  забули.
Роки  то  проходять,
Тільки  потім,  другі  люди,
Щось    в  книжках  знаходять.
Їм  подяка.  А  вдовою,
Ой,  як  важко  жити,
Діточок,  плоди  кохання,
Одною  ростити.
 
*

Ходить  пан  Володиєвський,
Хоч  і  ніч  надворі,
Вартові  стоять.  А  стіни.
Ті  –  як  скелі  в  морі,
Нерухомі.  А  під  ними,
Турок  проходжає,
Злісно  дивиться  на  стіни,
Зброю  підбирає.
І  все  мовчки.  Після  штурму,
Своїх  полишали,
Не  буде  у  турка  свята,
Поразки  зазнали.
«Чи  відійдуть?  Не  здається.
Підступ  розчищають,
Хто  загинув,  чи  поранин,
Усіх  забирають.
Кепський  знак,  надовго  ворог.
І  нам  так  стояти.
Думай,  думай,  коли  взявся,
Таке  захищати!
За  тобою  нині  люди,
А  їх  стає  мало,
Добре  те,  що  ця  фортеця
Збудована  вдало.
Мало,  мало  в  мене  війська,
І  ворог  те  знає,
Буде  кількістю  він  брати,
В  тім  рацію  має.
Змінним  тактику  на  далі,
Людей  зберігати,
На  гармати  і  рушниці,
Другим  –  заряджати!
Не  підійдуть  вони  близько,
Треба  далі  бити,
Коли  відстань  буде  більша,
Довше  будьмо  жити!»


Друга  хвиля

Друга  хвиля  підступає.
Зарухалось  море,
Зашуміло,  закипіло,
Мало  було  горя.
Перша  битва  –  ще  нічого,
А  друга  –  то  гірше.
Стає  своїх  малувато,
А  ворога  –  більше.
І  стає  на  бій  людина,
В  грудях  більше  злості...!
Щось  бабахнуло  у  башті.
Розтрощило  кості  
Богданчику.  Лежить  білий,
Ледве,  ледве  диха,
Для  нього  немає  битви,
Стає  тихо  –  тихо.
Бачить  дім,  а  ось  -  матуся,
Сльозу  витирає.
Рядом  батько,  що  покійний,
Ніби  промовляє,
А  не  чути,  видно  кличе,
А  –  туман  ховає.
В  тім  тумані,  що  довкола,
Мирослав  стріляє.

«Ой  біда!»  -  Біжить  Ганнуся,  -
«У  башту  попало!
В  башту  ту,  де  Мирослав!
Когось  розірвало.
Ось  виносять»  -  Вона  в  башту,
«Мирослав!!!»  -  До  нього.
Той  стоїть,  сам  заряджає,
Немає  при  ньому  
Богданчика.  Один  б’ється,
Ворог  напирає.
«Заряджай  рушницю,  люба,
Ворог  не  чекає!»
«Я  с  тобою!  Тепер  рядом
Будемо  стояти!…»
Нема  часу  говорити.
Небо  рвуть  гармати
На  шматочки,  і  рушниці,
Тріщать,  дим  пускають,
І  з  тим  тріском,  ніби  оси,
Кулі  вилітають
В  бусурмана.  Одних  жалять,
А  другим  –  каліка.
Зупинились,  відступили,
Видно  днів  на  кілька.  
Будуть  раду  там  тримати,
Чи  збирати  речі,
І  до  моря  повертатись
Ніби  після  втечі.
Далі  рухатись  –  фортецю,
У  тилу  лишити?
Неможливо,  кістка  в  горлі,
З  такою  не  жити.
 
*
Ситі  ворони  кружляють,
Коли  стає  тихо,
Десь  з  далеку  позлітались
На  чужеє  лихо.
Їх  все  більше.  Знати  довго
Війна  тут  гарцює,
Війна  –  ворону  весілля,
А  він  таке  чує.
Люди  від  війни  втомились,
І  одні,    і  другі…
Смерті  тільки  того  й  треба,
Не  встигають  слуги
Підбирати  людські  душі,
До  неба  водити,
І    воронів,  на  вечерю,
Очами  кормити.

«Перемир’я,  перемир’я!»
-  Султан  зазиває.
На  мосту,  біля  фортеці,
Зустріч  назначає
Оборонцям.  Хто  ще  ходить,
І  зброю  тримає
Чи  чекали  того  часу?
Тепер  ми  не  знаєм.

                   *

Вийшов  сам  Володиєвський,
Султан  став  напроти  
-«А  чи  здайся,  шляхтич  важний!»
-«Стоять  буду  доти,
Доки  пороху  достане,
А  кулі  налиті…!»
-«А  людей  де  стільки  візьмеш?
Половина  вбиті!»  
-  султан  мовить  -  «Пропоную,
Решту  відпустити,
Дам  я  волю,  моє  слово!
Живі  -  будуть  жити,
Поранених  –  полікуєм  ,
Загиблим  –  покою.
Забирайте  прапори  
І  зброю  з  собою!
Поважаю  я  відважних!
Почесті  віддати!!!»
-«А  Україна,  Поділля!
Будеш  руйнувати?»
-«То  не  справа.  Як  зруйную,
То  що  буде  з  того,
Нащо  мені  попелище,
І  в  селах  нікого.
А  хто  буде  дань  платити,
Замки  будувати»
-«Кажеш  правду?»  –  мовить  шляхтич    
-«Як  мені  те  знати?»
-«Ось  Коран,  клянусь  на  ньому,
Слово  моє  свято!»
-«Дай  нам  день  поміркувати!»
-«День,  не  так  багато!»

*

То  поразка?  Перемога?
Те  з  роками  скажуть,
Ім  ще  трохи  постояти,
Усі  в  землю  ляжуть.
Нині  сила  завелика
На  них  навалилась.
Що  змогли  –  вони  зробили,
Сила  зупинилась.
Стали  Поділ3  поважати,
Себе  не  продали.
Величезне  турків  військо
Поразки  зазнало.
Коли  ворог  поважає,
То  вже  перемога.
Що  ж,  рішили  залишити,
На  Захід  дорога.

           *

З  ранку  сурми  засурмили,
При  параді  військо.
Стоять  рядом,  не  бояться,
Під  стінами,  близько.
Підійшли  попід  ворота,
Почесті  віддали.
А  в  фортеці,  охоронці,
Стіни  покидали.
Покидали  свою  долю,
Друзів  полишили.
Взяли  тих,  хто  ще  живий,
Решту  –  хоронили.
Помовчали,    зброю  в  руки,
Прапори  підняли.
До  воріт,  земельку  в  руку,
Як  святиню  взяли.

Відчинилися  ворота.
Військо  розступилось,
Як  почесних,  при  параді,
Усіх  пропустили.

Замикала  ту  колону,
Остання  підвода,
Їздова4  –  сестричка,  мила,
Ось  така  нагода.
На  підводі  лежить  воїн,
Ковдрою  покритий,
Чи  живий?  То  не  відомо.
Чистенький,  умитий.
І  вона,  як  на  весілля,
Чистеньке  оділа…
Навіть  воїнів  ворожих,
За  серце  заділо.
Так  стояли,  поки  з  виду,
Підвода  пропала.
Куди  шлях,  Ганнусю,  мила.
Куди  ти  тримала?…
                                               
                                                                               Зак.    25.03.07  р.
 
     
 Примітки:
1 Грудек  –  старовинна  назва  м.  Городок  на  Хмельниччині.
2 Володиєвський  –  відомий  польський  історичний  і  літературний  герой.  Організував  оборону  фортеці.  Подільський  шляхтич.
3 Поділ  –  старовинна  назва  Поділля.
4 Їздовий  –  водій  підводи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115728
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2009

ПОЕЗД

Тик-так  туда,  тик-так  туда,
Я  снова  еду  в  никуда.
Электровоз  везет  вперед,
Этот  отчаянный  народ,

Тех,  что  рискнул  в  июльский  зной.
Плацкартой  выехать  домой.
И  изнывает  от  жары,
Тик-так  туды.  Тик-так  туды.

А  той  плацкартой  еду  я,
А  где  же  Родина  моя?
Где  я  родился,  или  рос?
Или  корнями  где  прирос?

Наверно  там,  где  нужен  я.
Там,  где  живет  моя  семья,
Где  хорошо,  и  где  покой.
Так  значит  еду  я  -  домой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115501
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.02.2009

лентяй

Кто  не  делает  зарядку,
Не  заправит  кто  кроватку,
Часто  хнычет  по  утрам,
Раздражая  наших  мам.

Кто  не  любит  чистить  зубы,
От  еды  не  вытрет  губы.
Кто  неряха  и  невежа,
На  ком  грязная  одежда.

Тот  не  вырастет  здоровым,
Умным,  добрым  и  веселым.
Злой  он  будет  и  больной,
Вот  и  думай,  мальчик  мой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115472
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.02.2009

Кате

Что-то  скучно  стало  Кате,
Села  Катя  на  кровати,
Взяла  Катя  в  руки  книжку,
Посадила  рядом  мишку.

«Хочешь,  сказку  почитаю?
Любишь  сказки  ты,  я  знаю,
Сказки  любят  все  на  свете,
Любят  взрослые  и  дети.

Их  читают  вечерами,
Детям  ласковые  мамы.
Наша  мамочка  устала,
На  диване  задремала.

Папа  –  сел  читать  газету,
Настроенья  в  папы  нету.
Вот  бы  вырасти  скорей!
Буду  я  любить  детей!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115185
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.02.2009

уроки

Стали  скучные  уроки
Детям  в  школе  задавать,
Как  от  сорок  двух  копеек,  
Целых  тридцать  шесть  отнять.

Что  за  глупые  примеры
Про  синичек  на  ветвях.
И  не  хочется  зверей  мне,
Друг  от  друга  отнимать.

Сочиняла  б  я  задачки,
Для  детишек  в  первый  класс.
Про  конфеты,  и  про  жвачки,
Передела  бы  враз.

Детям  очень  интересно,
К  жвачкам  «Сникерс»  прибавлять.
От  большой  коробки  с  «Марсом»,
Шоколадки  отнимать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=115012
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 03.02.2009

якби я знав

«Якби  я  знав,  що  буде  так,
Нізащо  друзі  не  женився,
Гіркої  краще  б  я  напився,
Та  й  під  забором  ночував”
Казав  так  п”яний  дід  Иван,
Як  получив  він  прочухана,
Що  дала  діду  баба  Ганна,
Як  той  всі  гроші  пропивав.
Горілку  пить,
Не  добра  справа,
Горілка,  хлопці,  то  отрава,
Душі  козацької  сльоза.
Козака  змій  цей  подолає,
Козак  не  бачить  і  не  знає,
Зелений  змій  над  ним  стає,
Наллє  гіркої,  потім  вб”є.

А  ти  смієшся,  пиво  п”єш,
З  тобою,  кажеш,  так  не  буде,
Та  тільки  бачать  чужі  люди,
Куди  з  гіркою  ти  підеш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114964
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.02.2009

матері

Болить  душа  по  Україні,
Я  за  кордоном,  а  там  рідні.
І  важко  їм,  і  боляче  мені.
А  що  поробиш,  випала  нам  доля,
На  теє  все  є  Божа  воля.
І  так,  збігають  наші  дні.

А  там,  лишилась  рідна  мати,
Не  спить  ночами,  біля  хати
Чекає  сина,  все  одна.
А  син  не  йде,  він  на  чужині.
Живе  тепер  в  другій  країні.
Так    розлучила  нас  судьба.

А  їй  здається,  на  дорозі,
Ні,  біля  хати,  на  порозі,
Синок  з  внучатами  стоїть...
А  по  ночам,  вже  колить  в  серці,
Син  обіцяв,  приїде  в  серпні.
Коли  настане  тая  мить?
 
І  тиха  ніч,  нема  нікого,
Не  чути  голосів  навколо,
Лишень  вона  не  спить  одна.
Сльоза  біжить.  І  край  хустини
Зовсім  промок.  Нема  дитини,
Одна  лишилася,  одна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114664
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.02.2009

помощница

Дочка  маме  помогает,
Пол  на  кухне  подметает,
Любит  с  мамочкой  стирать,
Но  не  надо  прогонять.

Хочется  помочь  ей  маме,
Ну  а  мамы  -  сами,  сами.
Чтоб  ребенок  не  мешал,
Видишь  –  ли,  ребёнок  мал

А  когда  он  подрастёт?
Когда  в  первый  класс  пойдёт?
Или  же  в  16  лет?
Кто  на  это  даст  ответ?

Если  что-то  делать  может,
Пусть  родителям  поможет,.
Берегите  эту  нить,
Не  забудьте  похвалить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114528
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 31.01.2009

елка

́Елочка,  елочка
Пушистая  иголочка
Зеленая  веточка
На  веточке  ленточка
На  ленточке  шарик
Под  шариком  фонарик
Светит  на  корзинку
А  в  корзинке  –  льдинка
Льдинка  –  сладкий  леденец
Ее  держит  молодец
Молодец  из  шоколада
Борода  из  мармелада
Шубка  –  пальчики  оближешь
Посмотрю  его  поближе
Кто  же  это  все  принес?
Ай  да  Дедушка  мороз!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114503
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 31.01.2009

лиса и петушок

Темный  лес  стоит  вокруг,
Звезды  сбились  тесно  в  круг.
Где-то  слышен  крик  совы,
Только  не  пугайтесь  вы.

Та  сова  кричит  в  лесу,
И  увидит  как  лису,
Сразу  голос  подаёт,
С  криком  так  и  ночь  пройдет.

Чем  же  знаменит  тот  лес?
А  в  лесу  живет  том  бес,
Бес  беседует  с  лисой,
Знает  беса  и  косой.

Вот  с  косого  и  начнем,
С  него  сказ  и  поведем.
Сказ  о  том,  как  в  том  лесу,
Заяц  наказал  лису.

Значит,    дело  было  так.
Как-то  заяц  натощак
Поискать  решил  морковки
В  огороде,  у  кладовки.

А  кладовка  та  была,
На  окраине  села.
Ту  кладовку  охранял.
Вместе  с  домом  пёс  Нахал.

Слыл  Нахал  на  всю  округу,
Своим  нравом.  И  по  кругу
Он  владенья  обходил.
Если  вор  –  село  будил.

Ночью  стражу  нёс  он  зорко,
Не  присядет  ни  на  сколько,
За  ночь  глазом  не  моргнёт,
Все  селенье  обойдет.

О  Нахале  звери  знали,
В  село  носа  не  казали,
И  вечернею  порой,
Обходили  стороной.

Днём  же  пёс  любил  поспать,
В  холодочке  подремать.
Будку  он  не  признавал,
И  под  грушею  дремал.

Пёс  наш  был  еще  не  старый.
Но  когда  и  он  был  малый,
На  окраине  он  жил,
Как-то  с  зайцем  подружил.

Но  о  них  оставим  сказ,
И  продолжим  свой  рассказ.

                             *
Жил  в  селе  петух  горластый.
И  в  лесу  лисе  всё  чаще
Слышен  Петин  голосок.
Был  он  сладок,  и  высок.

Лисонька  давно  хотела
Петушка  украсть.  Но  дело
Нахал  лисоньке  мешал,
Куме  спуску  не  давал.

Лиса  к  утру  подходила,
Все  ей  утром  было  мило,
И  хотелось  на  заре,
Ей  услышать:  «Кукаре…!»

Так  на  этот  раз  лиса,
К  селу  близко  подошла,
Притомилась  под  кустом,
И  увидела!..  Потом,

Долго  глазки  протирала,
Аж  за  хвост  себя  кусала,
Ей  не  верилось  никак,
Что  косой-то  не  простак,

Тащит  из  села  морковку,
Прихватив  её  за  холку.
А  Нахал  еще  потом,
Помахал  ему  хвостом.

Тут  лису  и  осенило.
Коль  косому  подфартило,
Чем  бы  ей  не  повезло,
Да  наведаться  в  село.

С  мыслью  этой  согласилась,
На  косого  покосилась,
И  решила,  что  опять,
К  селу  придет  ночевать.

                                   *

Солнце  за  лес  закатилось,
Луна  ярко  засветилась,
Ветер  по  кустам  гуляет,
Холод  кости  пробирает.

Лежит  лиска  под  кустом,
И  все  думает  о  том,
Как  ей  зайца  обхитрить,
Петушка  заполучить.

Ну  а  заяц?  Он  простак,
По  тропинке,  просто  так,
Он  в  село  наметил  путь,
Успев  за  день  отдохнуть.

У  лисы  план  очень  прост,
Сцапать  петушка.  А  хвост
Ей  следы  все  заметет,
И  погоню  отведет.

Заяц,  коль  с  Нахалом  дружит,
Он  и  службу  ей  сослужит,
И  когда  в  село  придёт,
Взгляд  Нахала  отведет.

А  лисичка  в  это  дело,
К  петушку  ворвется  смело,
Загребет  его  в  мешок
Прижмет  в  бок,  и  на  утёк..

Но  лисице,  как  на  зло,
В  этот  день  не  повезло.
Все  разнюхала  сорока,
Чтобы  ей  напиться  сока

Из  дурмана,  и  в  тот  час
Выколоть  колючкой  глаз.
Разтрещала  на  весь  лес.
И  узнав  об  этом  бес,

К  себе  зайца  вызывает,
Строго  так  предупреждает:
«Лиса  лесу  надоела,
насолить  зверям  успела,

что  с  лисою  сладу  нет,
вот  тебе  и  мой  совет.
Лису  нужно  наказать,
Но  легонько,  так  сказать,

Сколько  раз  народ  лесной,
Скопом  бегал  за  лисой.
Слышал,  ты  с  Нахалом  дружишь?
Вот  и  службу  нам  сослужишь»

Бес  поближе  к  зайцу  стал,
Что-то  на  ухо  сказал.
И  хотя  негоже  братцы,
Зайцам  с  лисами  тягаться,

Коль  народ  лесной  решил,
В  село  заяц  поспешил.

                                     *
Ночка  темная  настала,
Небо  звездами  сверкало,
Месяц  на  небе  повис,
Задремал  на  древе  лист.

«Что  ж,  пора!»  -  лиса  сказала,
Под  себя  свой  хвост  поджала,
И  тихонечко  пошла
На  окраину  села.

Нахал  с  зайчиком  сидит,
Петушок  на  жёрдке  спит,
Темнота  вокруг  –  что  жуть.
Лиска  к  Пете  держит  путь.

Вот  к  курятнику  подкралась,
На  ступенечку  поднялась,
Открывает  дверь  она,
Видит,  Петя  у  окна.

Лиса  Петю  враз  хватает,
И  в  мешок  его  толкает…
Ей  мерещится  лесок,
Петин  сладкий  голосок,

У  речушки  дом  родной,
Ой!  Секундочку!  Постой!!!
Кто  то,  двери  запирает,
Нахал  рядом  громко  лает,

Слышен  на  село  всё  лай
«Эй,  хозяин!  Эй,  вставай!
Слазь  быстрей  хозяин  с  печки!»
И  теперь  до  самой  речки

Поднялся  честной  народ,
Кто  рогатину  берет,
Кто  ухват,  а  кто  веревку
И  давай  вязать  воровку.

Лиса  голову  в  мешок,
А  в  мешке  том  петушок,
Поднял  крик,  да  с  всего  духу,
Двинул  лисе  клювом  в  ухо.

Да  и  тут  ещё  на  зло,
Кто  то  палкой  под  ребро.

                                       *
С  той  поры,  воды  не  мало,
В  лесной  речке  утекло.
А  лису  все  в  дрожь  бросает
Как  припомнит  про  село,
И  с  восходом  солнца,  рано,
Слыша  Петин  голосок,
Лиса  в  чащу  убегает,
И  оттуда  слышно:  «Ох!».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114366
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.01.2009

Принцесса – плакса

Моей  доченьке,  Катюше,  

Что  не  скажи,  все  знают  дети,
И  чудеса  на  белом  свете,
Бывают  и  в  ночи  и  днем.
Вот  расскажу  вам  об  одном.
О  том,  как  маленькая  плакса
Не  любит  утром  умываться,
Не  любит  в  зеркало  смотреть,
Лень  платье  чистое  надеть.
Когда  расчесывают  –  хнычет,
И  в  зеркало  все  пальцем  тычет.
А  в  зеркале  -  другая  плакса,
Не  хочет  тоже  умываться,
Не  хочет  в  зеркало  смотреть,
Не  хочет  платьице  одеть.  
Вот  плакса  плаксе  говорит,
Ну  той,  что  в  зеркале  сидит,
Что  надоело  ей  вставать,
Кроватку  утром  заправлять,
Чесаться,  мыться,  одеваться,
И  в  детский  садик  отправляться.
Вот  смотрит  в  зеркало  она,
Она,  да  вроде  не  одна,
Вокруг  придворные,  шуты,
Дворец,  вокруг  растут  цветы.
Платье  из  золота  на  ней.
Принцесса  жалуется  ей.
Наскучила  ей  жизнь  такая,
Принцесная,  а  не  простая.
Вот  ей  бы  утром  рано  встать,
Самой  бы  косы  расчесать,
Самой  умыться,  одеваться…
И  предлагает  ей  меняться,
С  зеркала  руку  подает,
К  себе  саму  себя  зовет.
Обрадовалась  наша  плакса,
И,  согласилась  поменяться.

Сейчас  разделим  свой  рассказ.
Принцесса  спит  теперь  у  нас,
Встает  принцесса  утром  рано,
И  с  умывания  –  румяна
На  щеки  все  её  горит,
И  мать  она  благодарит,
За  доброту  и  за  заботу,
И  провожая  на  работу,
Целует  маму  и  отца,
Не  для  красивого  словца,
Сама  уходит  в  детский  сад.
Ну  не  ребенок  –  просто  клад.

А  как  другая,  та  что  плакса,
Та,  что  не  любит  умываться,
Не  любит  в  зеркало  смотреть,
Не  хочет  платьице  одеть?
Народ  не  знает  королевства,
Что  их  принцесса  не  принцесса,
И  утром  с  солнышком  встают,
С  покоев  все  принцессу  ждут.
А  где  принцесса?.  А  она
В  кровати  нежится  одна,
Не  хочет  рано  так  вставать.
Принцессам  можно  долго  спать?

Придворные  волнуются,  с  самого  утра,
Дежурят  у  покоев  принцессы,  доктора,
Король  и  королева,  в  трапезной  сидят,
От  сильного  волнения,  глазунью  не  едят.
В  покои  отправляют,  лучших  докторов,  
А  за  докторами  –  придворных  поваров,
Может  у  принцессы,  заболел  живот,
От  того  что  с  вечера,  съела  торт  не  тот.

А  «принцесса»  крепко  спала,
Докторов  как  увидала,
Приказала  всех  их  гнать,
«Я  –  сказала  –  буду  спать!
До  обеда  не  будить,
Во  дворце  всем  тихо  быть!»

Доктора  и  повара,
Побежали  со  двора,
Шуты  в  угол  все  забились,
Остальные  в  кучи  сбились,
Стали  думать,  как  им  быть,
Королю  как  доложить.
Короля  в  дворце  боялись,
Потому-то  долго  мялись,
Все  ведь  знают  у  шута,  
И  ответственность  не  та.
Шут  в  трапезную  вошел,
К  столу  близко  подошёл,
Глаза  низко  опустил,
Рот  открыл,  и  так  застыл,
Взгляд  увидел  короля,
И  сказал  лишь  –  «тра-ля-ля…»
«Где  принцесса?  -  словно  гром
пронес  лося  над  дворцом  –
Как  посмела  долго  спать,
Что,  должны  её  все  ждать?
Коль  болеет,  так  тогда,
Пусть  идут  к  ней  доктора,
И  доложат  мне  причину,
А  не  то  я  их  в  пучину
На  съеденье  ракам  дам…
Нет,  пойду  наверно  сам!»

Вот  король  в  покои  входит,
А  «принцесса»  как  заноет,
«Не  хочу  рано  вставать,
А  хочу  подольше  спать,
Как  проснусь,  в  постель  несите
Завтрак  мне,  а  сами  ждите,
Я  в  тот  час  вас  позову!»
Ну  а  дальше  у-у-у  да  у-у.

Здесь  король  наш  рассерчал,
И  принцессу  наказал.
Ну  а  наказанье  ей  –
«Целый  год  пасти  гусей,
Её  в  город  не  пускать,
И  с  дворца  подальше  гнать!»
Как  «принцесса»  услыхала,
На  дворец  весь  крик  подняла:
«Я  хочу  теперь  назад,
пойду  лучше  в  детский  сад!»

Что  ж,  теперь  пора  настала,
Повторить  урок  сначала,
Нельзя  с  зеркалом  шутить,
И  себя  в  нём  надо  чтить,
Оно  –  штука  не  простая,
А  волшебная  такая,
Тот,  кто  в  зеркале  живёт,
Это  Ты  –  наоборот.
Утром  он  с  тобой  встает,
Утром  к  зеркалу  идет,
Он  как  ты,  не  в  настроенье,
Умываться  не  идет.

А  случилось  с  нашей  плаксой,
Что  не  хочет  умываться,
Вот  такое  волшебство,
Хоть  оно  и  не  ново.
Здесь  вмешалась  злая  Фея,
И  придумала  затею,
Как  принцессе  насолить,
И  на  плаксу  заменить.
Удалось  ей  все  на  славу,
И  не  надо  над  отравой  
По  ночам  ей  колдовать,,
Надо  –  зеркало  убрать,
И  обратная  дорога,
Ей  заказана  до  года.
Целый  год  теперь  пройдет,
Пока  путь  домой  найдет.
Чтобы  этот  путь  пройти,
Нужно  год  гусей  пасти,
Жить  под  небом,  на  природе,
А  питаться  в  огороде,
Умываться  лишь  росой,
Ходить  по  земле  босой,
Самой  шить  и  одеваться
Рано  утром  просыпаться,
Доброй  быть  и  лишь  потом,
Попадет  она  в  свой  дом.

Глянем  мы  теперь  за  плаксой,
Её  платье  –  словно  ваксой,
Грязью  вымазано  всё,
Волосы,  как  не  её.
Не  умыта,  и  грязна,
Хорошо,  если  одна.
Гуси  –  белых  не  найдешь,
Хоть  все  стадо  обойдешь.
И  смеются  все  с  пастушки,
А  крестьянские  девчушки
Все  обходят  стороной…
Скучно  стало  ей  одной.
«Что  я,  хуже,  чем  они?
Грязной  буду  я  все  дни?
И  крестьянские  девчушки
Дразнить  будут  меня  чушкой»
Я  могу  их  чище  стать.
Надо  только  меньше  спать!»

И  решила  твердо  плакса,
За  себя  серьезно  взяться,
Стала  платьице  стирать,
На  заре  рано  вставать,
Стала  мыться  и  чесаться,
Аккуратно  одеваться.
Потом  взялась  за  гусей,
И  теперь  в  округе  всей
Чище  нет  их,  и  опрятней
И  самой  стало  приятней,
Все  чистюли,  до  одно,
Всё  сияет  белизной,
И  с  окружных  деревушек,
Нет  покоя  от  девчушек,
В  гости  все  приходят  к  ней,
Стало  много  и  друзей.
Так  с  трудами  год  проходит,
Все  с  округи  к  ней  приходят,
Кто  приходит  песни  слушать,
Кто  –  торт  ягодный  покушать,
 У  неё  теперь  есть  дом,
Очень  чисто  в  доме  том,
Дом  сияет  белизной,
Не  найдешь  ты  дом  такой.
Слух  пошел  по  всей  округе,
Подхватили  его  слуги,
Донесли  до  стен  дворца,
До  принцесного  отца.
«Что  ж,  пора  проведать  дочку,
и  на  наказанье  точку,
мы  поставим  в  тот  же  час!»
И  продиктовал  указ.

Солнце  спряталось,  свежеет,
К  дому  свита  подъезжает,
Из  кареты  молодцом,
Мать  выходит  из  отцом,
Тихо  говорит  «Вставай.  
Дочка,  платье  надевай!»
В  ответ  дочка  улыбнулась,
Потянулась  и  …  проснулась!
Стала  бойко  одеваться,
Бойко  в  садик  собираться,
Смотрит  в  зеркало,  моргает,
А  чего?  Никто  не  знает.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114198
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.01.2009

снег уходит с долин

Снег  уходит  с  долин,  наполняя  ручьи,
Солнце  светит  поля  согревая.
Вот  и  с  теплых  краев,  прилетели  грачи,
И  я  встречусь  с  тобой  дорогая.

Думал  я,  не  смогу,  зиму  ту  пережить.
Думал,  снег  никогда  не  растает.
И  любовный  бокал,  не  удастся  испить.
И  о  встрече  с  тобой,  дорогая.

Была  ночь  бесконечной,  и  вечный  мороз.
И  пурга  домик  мой  заметала.
Но  я  верил  в  поляну,  полную  роз.
И  я  верил  в  тебя,  дорогая.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113954
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.01.2009

Метель

Метет  метель  в  февральскую  ночь
Спит  в  кроватке  усталая  дочь
И  жена  усталая  спит
А  метель  все  метет  и  шумит

Заметает  дороги  она
Утром  встанешь  –  вокруг  белизна
Убран  город,  постиран  и  чист
Начинается  день  –  белый  лист

И  Тебе  написать  предстоит
В  этот  чистый,  нетронутый  лист
Строчку,  всего  лишь  одну
Строчку,  подобную  сну

И  опять  пойдешь  отдыхать
Чтоб  забыть  этот  день  и  узнать
В  чем  же  мудрость  нового  дня
Для  тебя  она  и  меня…

Только  ночью  снова  метель
Заметает  строки  старый  день
И  так  длиться  давно  –  много  лет
А  в  ответ  –  чистый  лист,  смысла  нет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113825
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.01.2009

дальнобойщик

Надрывая    мотор
Рвут  колеса  асфальт,
Миновать  бы      затор,
Проскочить  перевал.
Застилает  глаза,
Усталости  пот,
Только  что  впереди
Дальнобойщика  ждет?
Поворот,  тормоза,
Опять  поворот.
И  дорога  не  та,
И  опять  не  везет,
На  столбе  придорожном,
Свежий  венок.
Кто-то  ехал  домой,
Но  окончился  срок,
Дано  ныне  судьбой,
И  даровано  мне,
Возвратится  домой,
На  железном  коне.
Только  тот  не  доехал.
Покинув  свой  дом,
Говорил,  уезжая:
«Вернусь  я  домой…»
Не  вернулся…
Дорога  его  забрала,
Та  дорога,  что  жизнь
И  работу  дала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113611
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 26.01.2009

на Україні сонечко встає

На  Україні  сонечко  встає,
Сніданок  мати  у  садочку  подає,
Зібрались  всі,  і  малі  і  старі.
Хватає  ледве  місця  дітворі.

Вернувся  старший  син,  в  Росїї  працював,
Він  там  і  газ  і  нафту  добував,
Повернулась  дочка,  що  була  за  кордоном,
Хоч  добре  там,  заскучила  за  домом.

В  сусідів  теж  і  шум  і  гам,  
Сніданок  подають  і  там.
Вернулись  діти  у  своє  село,
А  це  село,  зовсім  пусте  було.

Людей  не  було  чуть,  не  видно  дітвори,
Так  було,  до  недавньої  пори,
Бо  молодь  вигнали  із  рідної  із  хати,
Десь  на  чужину,  гроші  заробляти.

Зима  була,  і  вікна  замітало,
Здавалось  нам,  що  світа  вже  не  стало.
І  за  вікном  блукали  тіні  старих  літ.  
Читали  вечором  Тараса  “Заповіт”.

Но  трапилась  весна,  і  сонце  жовтим  світлом,
Зігріло  серце,  і  настало  літо
І  діти  повернулись,  до  своєї  хати,
До  тої  хати,  де  є  батько  й  мати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113275
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.01.2009

великому Тарасу

“Як  умру,  то  поховайте,
Мене  на  могилі...”
Т.Г.Шевченко

Поховали.  Дружньо  встали,
Кайдани  порвали,
Своїм  браттям,  москалям,
Дулю  показали.
Потім  взяли  прапори,
Айда  до  майдану,
Хай  побачать  як  ми  любим,
Україну,  маму.
Погуляли  і  за  стіл,
Пити  оковиту.
Пили,  їли,  придивились,
Ніби  і  не  ми  то.
Мужиків  горілка  взяла,
Ніби  і  не  голод.
Залишились  лиш  бабусі.
Де  пропала  молодь?
За  кордоном,  за  далеким,
Гроші  заробляє,
Всяким  неграм  і  циганам,
Соплі  витирає
За  доляри.  А  що  гривна?
Гривна  наша  в  с....ці,
Да  і  де  їй  крепкій  бути,
Як  немає  праці.
Ой  Тарасе!  Може  в  школі,
Ми  не  так  все  вчили,
І  твоєго  “Кобзаря”,
Да  не  зрозуміли.
Ой  Тарасе!  Встань  мій  друже,
Вийди  із  могили,
Подивись  на  Україну,
Дніпро,  серцю  милий.
І  втолкуй  нам,  неборакам,
Де  нам  розум  взяти,
Як  нам  рідну  Україну,
Знову  не  продати.

Боронь  Боже,  мені  вірші,
Не  так  написати,
Пройдуть  роки,  нові  люди
Будуть  їх  читати.

                             21.04.2005  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113164
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.01.2009

бачив сон

Бачив  сон.  Таке  присниться,
Я  мов  Зевс,  у  колісниці,
По  Україні  пливу,
(якби  я  вже  там  живу)

У  руці  тризубця  маю,
Як  захочу  –  покараю.
А  не  хочу,  добрий  я!
Там    усі  –  одна  сім’я.

Хто  як  хоче  –  так  керує,
Кожен  сам  собі  міркує.
Тато  –  в  Києві  сидить
(помічаємо  ту  мить).

Він  в  тризубці  в  середині
(Київ  головний  і  нині).
Під  ним  Крим,  і  добре  їм,
То  –  для  відпочинку  дім.

Справа  –  шахти  і  заводи,
Там  керує  воєвода,
Москалі  їм  –  як  рідня,
З  ними  бачаться  щодня.

Зубець  зліва  –  то  Карпати.
Гарно  й  там  відпочивати.
І  всі  щасливо  живуть.
Ось  така  в  тризубця  суть!

Так  живуть  три  рідних  брата.
А  керує  їми  тато,
Бо  доросла  вже  сім’я.
Такий  сон  побачив  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112984
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.01.2009

сварка

Посварився  братик  з  братом,
«Не  ходи,  брат,  в  мою  хату,
Не  бери,  брат,  ти  водиці,
Із  моєї,  із  криниці.
Не  пускай  дітей  ти  своїх,
До  дітей  розумних  моїх.
І  щоб  кури  не  ходили
До  городу,  братик  милий.
А  як  підуть  –  я  війною,
Рогач  в  руки,  і  з  тобою
Буду  битись..!»  А  жінки,
Колись  жили  залюбки.
Росли  разом  діти  –  квіти,
Не  дивились,  чи  то  мій  –  то.
Скибку  хліба  з  смальцем  в  руку,
Чи  цукерку  даси  внуку.
Жили  –  як  одна  сім’я.
Біс  попутав.  «Нині  я
Жити  буду  самостійно»,
мовить  старший  –  «Воду  нині,
Тобі  буду  продавати,
Коли  гроші  будеш  мати!»
А  молодший  на  ту  справу,
Сипле  на  межу  потраву.
Так  живуть,  до  сраки  срака.
А  в  селі  народ  балака…
Хтось  радіє  на  те  все,
З  хати  все  сміття  несе.
Комусь  вигідно  те  стало.
Кине  він  шматочок  сала
Одному.  Той  свого  брата
Нумо  хаять,  поливати.
А  другий  за  це  в  шпаринку
(бачить  в  брата  і  скоринку)
До  сартира  підглядає,
(що  він  за  газету  має).                      
Може  досить  всіх  смішити
Телепні!  А  мирно  жити?
Краще  мир  слабенький  мати,
Чим  завзято  воювати!

***
Терплять  жінки.  Дітлахи,
Ті  –  гуляють  залюбки,
Не  звертаючи  уваги.
А  батькам  –  нема  поваги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112983
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.01.2009

Двоє

Степ  широкий  України,
Як  море  без  краю.
Небо  низьке.  Під  ним  хмари
На  стерню  лягають.
Хочуть  поле  все  накрити,
Земельку  полити,
Дати  милій  відпочити,
Ковдрою  накрити.  
Нехай  вона  спочиває,
Від  щедрого  літа.
А  хмаринка  поливає,
Щоб  була  умита.
Вкрили  небо  чорні  хмари,
По  полям  гуляють,
Ніби  дивляться  де  сухо,
І  там  поливають.
Всі  тварини  поховались
Під  кущі,  як  зайці.
Вітер  з  дерева  рве  листя:
«Ану  роздягайся!».
І  додолу  гне  дерева:
«Скидай  що  вродило!»
І  гуляє  наостаннє
Вітер,  що  є  сили.

А  у  полі  одиноко,
Людина  блукає,
Загубилась,  чи  можливо,
Дорогу  шукає.
Чи  шукає  свою  долю,
Чи  за  про  світ  забула,
І  що  має  в  чистім  полі?
А  вітер  –  задує,
Рве  сорочку  на  людині,
Ніби  хоче  зняти.
А  людина,  як  до  неба,
Рветься  щось  спитати.
«Де  я?  хто  я?  вітре  любий,
Я  не  пам’ятаю,  
Що  один  я  в  чистім  полі,
Куди  йти.  Не  знаю?
І  куди  бідить  дорога,
І  де  моя  хата,
Боже,  любий,  тебе  прошу,
Дозволь  спам’ятати!  
Дозволь  пам’ять  повернути,
І  знайти  дорогу.
За  що,  Боже,  така  кара!».
Так,  молячи  Бога,
При  посадці,  в  чистім  полі,
Блукає  людина.
Босі  ноги  місять  землю,
Померзли,  аж  сині.
Зовсім  мокрий,  а  злий  вітер
Хмари  повертає,
Знову  в  полі  рве,  лютує,
І  міри  не  знає.

Так  стояли,  чия  візьме,
Вітер  і  людина.
Один  здався.  Стихло  в  полі,
Закінчилась  днина.

*
«Ще  живий.  Потрібно  встати.
А  де  сили  взяти?
Може  досить,  залишитись,
І  тут  помирати?
Залишитись  тут  навіки.
Ворон  хай  гуляє,
Ніхто  очі  не  закриє,
А  він  повиймає.
Ніхто  тіла  не  сховає,
Хреста  не  поставить…»
І  стає  йому  тепліше…
В  білому  хтось    манить.
Простяга  до  нього  руки,
І  хтось  рідний,  близький
Каже:  «Рано!  Повертайся!»
«Поклін  тобі  низький,
Забери  мене  з  собою,
Не  лишай  на  світі,
Там  нікому  не  потрібен!»
«В  тебе  жінка,  діти!»
«Їх  не  знаю»  
«Повертайся,
Там  тебе  чекають!»
І  так  холодно  стає,
Очі  відкриває.
Брудний,  мокрий  весь  до  кістки.
«Нащо  така  доля.
Ні  живий  я,  і  не  мертвий,
Один  в  чистім  полі.
Треба  йти,  людей  шукати!»
Стало  зовсім  тихо.
Місяць  зорі  пасти  вигнав,
Хмар  нема,  все  стихло.
Гарна  ніч  тому,  хто  ситий,
Хто  в  сухій  кофтині,
Або  дівчину  цілує…
А  він  -  мокрий  нині.
І  така  вона  холодна
Ніч  перед  зимою.
«Йду  туди,  куди  дорога,
Веде  за  собою.
Ніби  чуть,  собаки  брешуть,
Чи  то  показалось?
Де  собаки,  там  є  люди»,
Вже  й  зоря  займалась!
Видно  хати.  «Це  спасіння.
А  що  там  чекає?
Чи  чужу  людину  приймуть,
Чи  хтось  привітає?
Чи  дадуть  суху  сорочку,
Чи  помиють  ноги,
Обігріють,  нагодують?
Можливо  –  з  порогу,
Та  собаками  нацькують,
Чи  прогонять  в  шию?
Я,  домівку  знайти  хочу,
Спам’ятати  мрію.
Тільки  що  це?  Пуста  хата!
Вже  немає  й  тину,
Запустіння.  А  от  друга!
І  теж  пуста  нині.
Що  це  робиться,  все  пусто,
Немає  нікого!»
Став  на  вулиці  села,
Дивиться  навколо.
«Ніби  далі  є  хатинка,
Собака  надворі
Чути  бреше,  чи  на  місяць,
Проганяє  зорі!»
Вже  світанок,  зорі  в’януть,
Десь  півень  співає.
Значить  вижив.  Півень  зранку,
Зорю  зустрічає!»

*
«Щось  собака  сильно  бреше,
Ну  прямо  лютує,
Може  десь  за  ворітьми,
Рижий  лис  мандрує.
Бродить  часто  по  селі,
Бо  людей  немає,
Нас,  старих.  Він  не  боїться,
Хитрий,  все  він  знає.
А  можливо  чужі  люди?
Вже  й  півні  співали.
А  ми  з  бабою  удвох,
Цілу  ніч  не  спали.
Бо  старі  вже,  і  не  спиться,
Одні  залишились.
Хоч  всю  ніч  я  і  лежав,  
А  ноги  втомились,
І  не  має  сили  встати!»
А  встає  людина,
Гріх  у  ліжку  днем  лежати.
Наступає  днина.


«Виду,  гляну,  що  пес  бреше!»
Відкриває  хвіртку,
(Нову,  добру  син  зробив,
Як  приїздив  влітку).
«Ба!  Людина  попід  тином,
Лежить  і  не  диха,
Мокра,  боса  і  брудна,
Набралася  лиха!»
Ще  жива!  Мерщій  у  хату,
Треба  відігріти.
«Гей,  стара,  води  давай,
І  сухе  щось  вдіти!»
Обізветься,  розберемось,
Що  то  за  людина.
Схоче  -  лишиться  у  нас
Піде  –  одежина
Все  ж  згодиться  у  дорогу,
Добра  то  хватає.
Видно,  що  нема  нічого.
Куди  йде,  хоч  знає?
Як  занесло  у  село,
До  нас  вже  дороги,
Заросли  всі  бур’яном,
Кинули  нас  Боги.
Хай  поспить,  побачим  потім.
Хай  відпочиває.
А  нам  до  хазяйства  діло,
Роботи  хватає.

*
Хтось  сміється,  а  хтось  плаче,
Сльози  проливає.
Хтось  до  шлюбу  радий  йде,
Милого  тримає.
Там  по  вулиці,  удвох,
Ідуть  молодята,
Поцілує  він  її,
Разом  рученята.
Він  подивиться  їй  в  вічі,
А  вона  –  щаслива…
Так  колись  було  і  в  них,
А  нині  –  вся  сива.
Коси  криє  сивина  -  
Старості  морози.
Вже  і  плакати  не  може,
Виплакала  сльози.
День  і  ніч  біля  вікна,
Напрягає  очі.
Тільки  милий  все  не  йде.
А  вона,  щоночі
Виглядає,  потім  плаче,
А  сльози  немає.
Де  їх  взяти,  стільки  сліз.
Де  шукать  –  не  знає.
«Відпустила  сестрі  в  гості,
Поїхав  –  і  згинув.
Язикаті  злії  люди
Кажуть,  що  покинув.
Не  покинув,  ні,  не  може,
Ми  таки  любили.
Не  піде  він  до  другої!
А  можливо  …  вбили!
Чує,  чує  моє  серце,
Він  живий,  він  поруч.
Як  ходили  ми  гуляти,
Він  завжди  праворуч.
Міцно  стисне  мою  руку,
І  не  відпускає.
Тільки  де  він,  де  мій  милий,
І  хто  теє  знає.
Де  мені  його  шукати?
Я  знайду,  я  мушу.
Вже  й  в  газету  написала,
Но  плюнули  в  душу.
І  міліція  шукала,
Не  знайдуть  нікого.
Чи  кого  вони  знайшли?
Не  було  такого.
До  Києва,  кажуть  треба,
Дорогу  тримати,
І  по  «ящику»  для  всіх,
Фото  показати.
Добре,  дочка  щодня  дзвонить,
До  себе  все  кличе,
Та  хіба  я  дім  покину,
Надію  залишу.
А  він  прийде,  зайде  в  двері,
Мене  поцілує…
Я  знайду  його,  знайду,
Чує  серце,  чує!
Чує  серце,  повернеться,
До  мене  мій  любий,
І  залишимось  до  вік
Удвоє,  так  буде!»

*
Час  лікує.  Може  бігти,
На  місці  стояти.
Сонце  сходить  і  заходить,
Чи  нам  те  не  знати?
Зупинився  час  в  селі,
І  людей  не  стало.
Де-не-де  старенькі  люди,
І  тих  зовсім  мало.  
Похилилися  хатинки,
Ті,  де  було  людно,
Втекла  молодь  із  села,
Бо  бо  їм  стало  нудно.
Була  школа.  Теж  не  стало,
Ні,  не  зруйнували.
Чагарник  її  сховав,
Ніби  поховали.
Старі  кажуть  –  козаки,
Тут  колись  гуляли,
І  у  центрі  гарну  церкву,
Людям  збудували.
Пройшли  роки.  «Будьмо  владу,
Нову  будувати!»
Видно  церква  тим  мішала,
Треба  зруйнувати.
 Всіх  загнали  у  колгоспи,
Вже  і  їх  не  стало.
Село  лісом  поросло,
Чи  місце  невдале?

Вранці  встане  дід  Іван.
Візьме  в  руку  косу,
Йде  туди,  де  була  церков,
Бур’яни  покосить.
«Не  годиться,  святе  місце
кропива  займає,
А,  покличу  я  сусіда,  
Хай  допомагає.
Там  хтось  їде!  Мабуть  син
З  далекого  краю.
З  ним  невістка  і  внучата.
От  радість  я  маю!
Дочекався!  Раз  у  рік,
Приїздить  у  гості
Син  з  дітьми.  І  раді  ми,
Старі  наші  кості
Відпочинуть  від  роботи,
Внуками  займуся.
Піду  я  мерщій  у  двір,
На  них  подивлюся!»

Вечір.  Тихо  у  садочку,
Подають  до  столу.
«Несе  Галя  воду…»
Затягують  хором.
«А  сусіда  ми  забули,
Кликати  до  себе!
Приблудився  тут  якось,
Ніби  впав  із  неба!»
Каже  батько.  «Ну  покличем!
Майже  рідні  люди.
Хто  такий,  і  звідки  взявся?
Знайомитись  будем!»
Так  сидять  всі  за  столом,
Наливають  чарку,
А  Василь  (новий  сусіда)
Не  п’є.  Стало  жалко,
Всі  запитують  його.
Мовчить.  З  края  ока
Покотилася  сльоза.
Так,  рана  глибока.
Поглядає  на  дітей,
Силиться  згадати,
Тільки  пам’ять  не  дає,
Чому?  Як  те  знати.
Посидів.  Пішов  від  столу,
До  груші  схилився,
Видно,  плаче.  Не  згадає.
Хоч  взяв  би,  напився!
Може  легше  душі  стане,
Можливо  відпустить.
А  він  голову  тримає,
А  в  пам’яті  –  пусто.

«Допоможемо,  сусіде!
Знаєм  що  робити.
Тільки  віри  не  втрачай!
А  зранку,  голити,
Стригти  будемо,  знімати
На  кіно,  а  потім,
На  країну  всю  покажем,
Посадимо  в  потяг,
Повеземо  до  столиці,
Є  там  передача,
Не  таких  людей  знаходять,
Ось  така  задача!»

*

Вечір.  Тихо  надворі.
Музика  десь  грає.
Як  завжди,  вона  в  вікні,
Людей  розглядає.
Очі  стомлені,  і  лиця,
До  болю  знайомі,
Проходжають  під  вікном,
І  порожньо  в  домі.
Он,  сусіди  йдуть  до  дому,
До  дітей  ходили,
Видно,  щасливі,  бо  разом.
І  ми  так  любили.
Покотилася  сльоза,
Чути,  просить  Бога:
«Боже!  Прошу,  поверни,
Верни  до  порога
Мого  милого!  Як  ні,
Як  його  немає,
Забери  й  мене  туди,
Я  цю  мит  чекаю!
Або,  витри  в  мому  серці,
Слід  тої  любові.
Як  з  другою  милий  мій!
І  мене  з  собою
Забери!  Жити  не  хочу,
Світ  мені  не  милий!
Вип’ю  ліки,  і  засну,
Немає  вже  сили!»

Тишу  в  домі,  наче  громом,
Дзвінок  розриває.
«Хто  та!  Хто  там  мені  дзвонить!»
В  телефон  гукає.
А  дочці,  здавило  в  горлі,
Казати  не  може,
Далі  «…  тато  наш  знайшовся!
Він  живий!  Він…»
«Боже…!»

*
Тягне  потяг  по  рівнині,
Зелені  вагони.
А  в  них  люди  кудись  їдуть,
А  хтось  на  пероні
Зустрічає.  Проводжає,
А  дехто  ночує.
Вона  ж  їде,  і  боїться
Щемить  серце,  чує,
Скоро.  Скоро  буде  з  милим.
«Чи  мене  впізнає?
Кажуть,  пам’яті  не  має,
Про  сім’ю  не  знає.
Обігріли  добрі  люди,
Хатинку  жить  дали.
Так  казали  в  передачі,
А  я  і  не  знала.
Добре,  дочка  подивилась,
Мені  подзвонила,
Я  почула  –  обімліла,
Звідки  взялись  сили?
Десь  далеко,  аж  під  Суми,
Занесла  лихая
Чоловіка,  і  село,
Я  таке  не  знаю.
Як  доїду?  Як  знайду,  
Я  отеє  Влізьке.
Чи  знайдуться  добрі  люди?
А  як  ні  –  то  пішки,
На  край  світа  піду,  знайду,
Свого  чоловіка.
Вже  б  побігла,  залишилось,
Ще  зупинок  кілька»

«І  куди  ви  підете
Чистими  полями?
В  те  село  ніхто  не  їздить,
Їдьте  далі,  з  нами!
Цей  автобус,  пам’ятайте,
Ходить  дуже  рідко,
І  людей  тут  не  буває,
Пропадете,  жінко!»-
Водій  каже  –  «Було  діло,
Людина  блукала.
Звідки  взялась  –  невідомо,
Пам’яті  немала!»
«Так!  Це  він!  Це  мій  коханий!
До  нього  я  їду!
Зупинися  чоловіче,
Хоч  пішки,  та  піду.
Навіть  вовки,  непогода,
Мене  не  злякає,
Я  чекала  цього  часу!»
Но,  не  зупиняє,
Далі  їде.  «Не  годиться,
Людину  пускати,
Люди,  з’їздимо  всі  разом.
Треба  виручати!
Жив  колись  там,  тут  полями,  
Дорога  є  близька.
Ваше  щастя,  нині  сухо.
Поїхали  в  Влізьке!»
                     
Ось  село.  Відразу  тихо
В  автобусі  стало.
А  яке  було  село!
І  людей  чимало.
Озираються  крізь  вікна
На  село.  Все  пусто.
Пусті  хати  похилились,
Заросло  все  густо.
А  де  люди?  Ніби  видно,
Є  місце  чистеньке,
Поряд  хатка,  а  там  друга,
«Їдемо  тихенько!»  

В  грудях  тисне,  і  здається,
Серце  ось  покине,
Як  в  тумані,  йде  до  хвіртки,
«Як  не  він  відчинить?»
Стука  в  двері.  Відчинились,
Чоловік  виходить.
«Мій  коханий,  милий,  любий!»
До  хати  заходить.
«Мій  Василю!  Ти  знайшовся!
Як  тебе  шукала!»
А  він  дивиться  на  неї,
«Чи  мене  впізнала?»
«Знаєш  хто  я?  Я  же  Люба,
Я  твоя  дружина!»
«Любо!  Любо!  Щось  знайоме,
Вибач,  я  тут  винний,
Нічого  не  пам’ятаю.
А  ти…  добра,  гарна,
Чую,  серце  мені  каже!»
«Лила  сльози  марно.
Ти  знайшовся!  Ти  зі  мною!
Навіки  Василю!
Не  тужись,  вернеться  пам’ять,
Я  тебе  не  силю.  
Ось  і  фото,  ми  з  тобою,
Зовсім  молоденькі…»

Ніч  надворі.  Скоро  ранок.
Зорі  вже  ріденькі.
У  садочку,  сидять  двоє,
Обнялись,  їм  добре.
Ще  не  спали,  ніч  всю  разом,  
Проганяли  горе.
Ніч  з’єднала,  ніч  стулила,
Назад  половини.
Сходить  сонце.  Знову  ранок,
І  вони  єдині.

*

В  кожнім  місті  є  алея,
Де  молодь  гуляє,
Де  щовечора  й  щодня,
Пари  проходжають.
Хто  під  ручки,  а  хто  так,
Хто  кого  шукає.
Хто  шукав  і  вже  знайшов,
А  хтось  виглядає.
Хтось  знаходить  собі  пару,
Де  хто  розстається.
Тільки  тих  останніх  мало.
А  решта  –  клянеться,
Що  кохати  буде  вічно,
Букетик  дарує…
А  ось  дехто  з  молодих.
Зі  старих  жартує.

Двоє  вечір  зустрічають.
Обоє  –  старенькі.
Смішно  так  тримають  руки,
Ніби  молоденькі.
Дивляться  обоє  в  вічі,
Стануть,  поцілують
Один  одного.  А  хлопці,
Сміються,  жартують.
А  їм  байдуже.  Гуляють
Щовечора  в  парку.
Погуляють  і  присядуть  
В  куточку  на  лавку.
Ті,  що  старші  –  привітають,
Молодші  –  сміються.
Парубки  бува  облають
Як  сильно  нап’ються.

Так  і  в  цей  раз.  Погуляли,
На  лавочку  сіли,
Дід  старий  у  окулярах  
(щось  ноги  зімліли).
В  руках  паличка.  Бабуся
Хустинкою  крита,
Так  до  нього  притулилась,
Чистенька,  умита.
І  сидять  давненько,  любі,
Вже  й  молодь  кепкує:
«Щось  старі  не  йдуть  до  дому?»
Так  собі  міркують.
Як  поглянеш  –  сльоза  вийде,
Від  того  що  бачиш.
Ці  старенькі  –  ангелята,
Дивишся  і  плачеш.
«Може  будемо  будити?
До  дому  прогонним,
А  то  мама  насвариться!»
Один  п’яний  мовить.
Другий  дивиться  –  сміється:
«А  ну  поштовхаєм…!»
Де  їм,  телепням,  те  знати,
Що  їх  вже  немає.
Що  вони  вже  перед  Богом,
Молоді,  щасливі,
Руки  разом.  Бог  сміється:
«Ви  за  ручки  й  нині!»

*

Кажуть  люди,  щастя  буде,
Як  посидять  з  ними
Молодята  до  весілля,
Наче  із  святими.
 Вони  -  наче  талісман,
Хоч  у  бронзі  литі.
Сидять,  вічно,  на  лавчині
У  парку.  І  діти.
Ніби  внуки,  сидять  з  ними
Поруч,  пригорнуться.
Молодята  проходжають,
Дивляться,  сміються.
7.03.2006  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110395
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.01.2009

Турчанка

Турчанка  

 (Моїй  любій  дружині  
                                                 та  донці)

Чом  дівчата  ваблять  вас,
Да  турецькі  хвилі,
Своїм  парубкам  тепер,
Стали  ви  не  милі?
Чи  навчилися  любить,
Кляті  бусурмани?
Чи  подобається  вам,  
Як  торгують  вами?
А  ви  їдете  туди,
У  краї  далекі,
Покидаєте  свій  дім.
Де  живуть  лелеки,
Звили  де  своє  гніздо,
Да  на  вашій  стрісі,
Тільки  дім  стає  пустий,
Темно  в  нім,  як  в  лісі...

То  колись  були  роки,
Козаки  гуляли.
І  у  рідному  селі,
Своїх  милих  мали.
Погуляють  козаки,  
Поб”ють    бусурмана,
Повертаються  в  село,
Де  кого  кохана.
Подарунків  навезуть,
Шовки,  оксамити.
Добре  було  козакам,
Бо  є  де  подіти,
Є  де  голову  схилити,
До  подолу  милій,
Карі  очі  цілувати...
Ну  а  потім  –  в  хвилі,
У  Дніпро  широкий,
Да  за  пороги,
Добувать  козацьку  славу,
Славу  й  перемогу.

                           ***
В  ті  далекії  часи,
За  Сумами  близько,
Було  гарнеє  село,
Називалось  Влізьке.
Степ  навкруг,  і  гарно  там.
А  дівчата  гарні!
Кинеш  поглядом  на  них,
Ніби  всі  як  пані.
Не  один  козак  лихий,  
Який  має  рани,
Своє  серце  залишив,
У  селі,  коханій.
Бо  козацькая  душа,
Хоч  і  задубіла,
Як  побачить  дівчиноньку,
Стає  йому  мила.
І  хоч  рани  він  добув  ,
У    поході  дальнім,
Не  встоїть  його  душа,
Перед  станом  гарним.
Отакі  дівчата  там!
Козаки  це  знали,  
І  з  походу  ідучи,
В  село  заглядали.

І  була  дівчина  там,
І  така  вже  гарна!
Дочка  пана  козака,
Звалася    Оксана.
Як  пройдеться  та  Оксана
По  селі,  як  гляне...
Любий  парубок  тоді,
До  тину  припаде,
Шапку  зніме  з  голови,
До  серця  притулить.
“Ох  щасливий  буде  той,
Да  кого  полюбить!”
Чи  родився  хоч  козак,
На  цім  білім  світі,
Щоб  могла  вона  його,
Отак  полюбити.
Бо  ті  парубки  з  села,
Зовсім  їй  не  пара,
Та  і  матінка  її,
Козака  кохала.
В  козаки  не  всяк  піде,
Кому  яка  доля,
Бо  козак  в  похід  піде,
До  чужого  моря.
Може  голову  зложить,
На  чужому  полі,
Не  посадять  на  могилі,
Навіть  тополі,
Щоб  ворожая  душа,
Їх  не  змарнувала,
І  козацький  крепкий  сон,
Не  потурбувала.
Не  прийде  і  на  могилу
Козацькую  мати,
І  дівчата  не  пройдуть,
Веснянки  співати.
І  залишиться  козак,
Один,  у  могилі,
У  далекому  краю,
Да  на  чужині...
 
В  Запоріжжі  шум  і  гам,
Козаки  гуляють,
Бо  товаришів  з  далеку,
З  походу  стрічають.
В  шумі,  гамі  отакім,
В  святі  перемоги,
Два  товариша  зійшлись,
Зійшлись  дві  дороги.
Оба  гарні  як  дубки,
Оба,  як  два  брата.
Хто  не  знав-би  їх,  казав,
Що  одна  в  них  мати.
Оба  крепкі,  чорноброві,
Добріїї  козаки,
Всі  казали,  в  сотники
Треба  вибирати.
А  як  підуть  у  похід,
Побратими  знають,
З  отакими  козаками,
Завжди  вдачу  мають.
Дійсно,  справжні  козаки,
Братами  їх  звали,
За  хоробрість  їх  і  дружбу,
Дуже  поважали.
Звали  Кондра  одного,
 Батька  його  знали.
А  другого  козака
Турчином  назвали.
Звідки  взявся  другий  з  них
Вже  ніхто  й  не  знає,
В  Запоріжжі  про  таке,
Всяк  і  не  спитає.
Бо  немає  справи  там,
Звідки  хто  і  взявся,
Бо  як  в  серці  ти  козак,
Таким  залишайся.
Знають  тільки,  що  його,
У  турків  відбили,
Коли  ті  його  село,
Знищили  й    спалили.
Так  і  виріс  в  Запоріжжі,
Ні  мати  ,  ні  тата.
І  козацькєе  житло,
Було  йому  –хата.

Так  гуляють  козаки,
Перші  дні  і  ночі,
Тільки  бачать,  козак  Кондра,
Гуляти  не  хоче.
Сумний  ходить,  і  не  добрий,
Ніби  все  наскучить,
І  пита  товариш  Турчин,
Що  його  так  мучить?

“Ой  любий  мій  друже,  приснилася  мати,
До  дому  все  кличе,  до  рідної  хати,
Казала      “Синочку,  ти  довго  гуляв,
З  чужої  криниці,  коня  напував.
Залиш,  поки,  братство,  до  дому  скачи!”
Я  знаю  мій  друже,  но  ти  помовчи,
На  серці  нелегко,      не  спав  я  вночі,
І  місяць  повторить,      “До  дому  скачи!”
Очима  я  бачу,  рідне  село,
Поїхали,  друже,  
                                                         Дивись,  
                                                                                     Розсвіло!”

                             
                         ***
Ох,  українські  степи,
Немає  в  них  краю,
В  степу  легко  козаку,
Око  віддихає.
Трави  запахом  дурманять,
Соловей  співає,
І  у  небі  високо,
Сокіл  літає.
Отак  їдуть  козаки,
Тільки  їм  відомо,
Як  в  степу  можна  знайти,
Дорогу  до  дому,
Де  не  видно  і  коня,
Бо  трава  сховає,
І  хмарина,  що  на  небі,
На  плечі  лягає.
Ніби  хоче  козака,
Від  спеки  накрити.
Но  пришпорюють  коней,
Бо  треба  спішити.
 Не  спокійно  на  душі,
В  серці  голос  Мати.
“Неси  коник  козака,
До  рідної  хати.
Неси  милий,  там  спочинеш,
В  ставку  покупаю...”
Приговарює  козак,
І  того  не  знає,
 Що  приїде  він  в  село,
А  там  –  пепелище,
Батька,  мати  вже  нема,
Нікого...      
                                 “Дружище,
 Подивися,  чи    то  бриль,
Кобзаря  мелькає,
Чи  дорогу  хто  згубив,
І  її  шукає?”
 Підїзжають,  так,  кобзар  ,
Один  на  дорозі,
Рвана  свитка,  ноги  босі,
І  кобза  при  боці.
“Що  кобзарю  ти  один,
Може  заспіваеш?
“Як  до  дому  козак  їхав...”
“Козаче,  чи  знаеш,
Як  тут  турки  побували,
Як  села  палили,
Кого  в  рабство  пов”язали,
А  кого  убили”.
“Які  села?  Кого  вбили?
І  яке  спалили?
Кажи  старий,  не  муч  душу,
Бо  немає  сили...”
“А  село  спалили  турки,
Воно  було  близько
Було  гарнеє  таке,
Називалось,  Влізьке...”
“Що!  Кажи,  кажи  що  знаєш,
Бо  я  з  віддти  родом!”.
“...А  як  турки  наскочили,
Тікав  я  городом.
Був  у  цому  я  селі,
І  співав  дівчатам,
 А  вони  як  заголосять,
“Ой  палають  хати!”
Хлопці  взяли  рогачі,
А  там  –  бусурмани,
Що  там  було  –  я  не  бачив,
Своїми  очами.
Бо  не  маю  свої  очі,
Тільки  було  чути,
Як  старих  всіх  різали,
А  молодим  –  пута.
Як  дівчата  голосили,
Як  вони  благали,
Щоб  батьків  не  убивали,
І  волю  їм  дали.
І  погнали  їх,  як  стадо,
В  турецьку  неволю...”
Недослухали  козаки,
Рванули  по  полю.


                       ***


В  Цареграді,  тоже  люди,
Тільки  бусурмани,
Є  і  бідні,  і  богаті,
І  не  дружать  з  нами.
Бо  другої  люди  віри,
Їм  не  позволяють,
З  християнами  дружити.
А  вони  й  не  знають.
Вот  і  ходять  у  походи,  
Ходять,  крадуть    люде,
Ніби  своїх  не  хватає.
Чи  толк  с  того  буде?
Скільки  горя  завдавали,
Вони  християнам,
А  козаки,  в  свою  чергу,
Горя  бусурманам.
Бо  як  вийдуть  з  моря  чайки,
Із  Чорного  моря,
Цареград  зальеться  кровью,
І  хватає  горя,  
Тим,  що  людьми  торгували,
Хати  їх  палили,
І  не  треба  їм    нічого,
Світ  стає  не  милий!
 
Сталось  так,  і  на  цей  раз,
Чорним  Чорне  стало,
А  із  хвилі  із  морскої,
Чайки  виринали.
Для  одного  -  смерть  прийшла,
Для  другого  –  воля,
І  затрясся  Цареград,
Від  такого  горя.
Чайки  хмару  принесли  ,
Відважних  козаків,
Місто  все  червоним  стало,
Ніби  поле  маків.
Кров  текла  у  Чорне  море,
Козаки  рубали,
Все  трощили  по  дорозі,
Бо  дорогу  знали,
Ту  дорогу  до  в”язниці,
Де  брати  томились,
А  хвалені  яничари,
З  ними  і  не  бились.
Козаків  не  зупинити,
Це  є  страшна  сила,
Хто  попався  попід  руку,
Того  і    косили.
Попереду  йшло  їх  двоє,
Аж  падали  стіни,
“Підпалюйте  бусурманів,
Щоб  їм  не  кортіло,
Ходить  більше  на  Вкраїну,
Землю  марнувати,
Довго  будуть  пам”ятати,
Вони  мою  хату”.
 “Друже  Кондро,  я  в  палати!”
“А  я  у  в”язницю,
Буду  там  сестру  шукати!
Треба  розділиться!”
І  козаки  до  в”язниці,
Другі  -  у  палати,
Кондра  першими  керує,
Виручати  братів
Із  полону  та  із  рабства.
Стіни  ломають
У  в”язниці,  і  на  волю,
Братів  випускають.
“Чи  не  бачили  Оксану,
Сестру  мою,  брате?
“А  сесту  твою  Оксану,
Забрали  в  палати,
Дуже  туркам  приглянулась
Вона,  бодай    гарна,
І  забрала  у  палати,
Турчаночка,  панна.”
“О  Оксано!  Моя  сестре!
Де  тебе  шукати?”
І  рванув  лихий  козаче,
За  другом,  в  палати.

А  в  цей  час,  козак  нашТурчин,
В  палати  ступає,
Бусурманською  він  кровью,
Сходи  заливає.
 І  ніхто  їх  не  зупине,
Не  стало  нікого.
Хіба  можна  зупинити
Козака  такого?
А  Турчину  все  мало,
Пішов  по  кімнатам,
Опускає  свою  шаблю,
На  голови  клятих.

І  не  бачить  він  нікого,
Бо  очі  залило,
Кровью.        Потім...
Трохи  відпустило.
Подивився  він  навколо,
Ще  одна  кімната,
Розпахує  двері,
А  там  –  дівчата,
В  турецьких  одежах.
Одіті  богато,
Як  ніби,  погані,
Зібрались  на  свято.
Сидять    двоє  у  куточку,
Тремтять  як  осина.
Піднімає  козак  саблю...
“Ах  ти,  вража  сило!...”
Но  побачив  гарні  очі,
Рука  опустилась.
Все!  Козацькая  душа,
Крові  напилась...
“Все,  не  можу,  досить,  буде,
Крові  проливати,
Відомстив  я  бусурманам,
За  батька,  за  мати!
Ні,  не  хочу  убивати,
Хочу  просто  жити,
Свою  хату  хочу  мати,
Любиму  і  діти”
Но  козаки  напирають,
“Карай  всіх  і  всюди!
Дай,  Турчане,  нам  сих  дівок!”
“Ні,  цього  не  буде!”
Ну  і    байдуже,  козакам
Трофеїв  хватає.
А  з  дівчатами  що  буде?
“Хай  сам  і  рішає!”
Зрозуміло  товариство,
Нема  вже  козака...
Бо  спеклося  його  серце.
“Який  був  рубака!”
Промовили,  розходяться,
Золото  збирати,
І  богатими  скарбами
Човни  набивати.

Но  тут  с  криком  у  палати,
Кондра,  брат  вбігає,
І  турчаночка  до  нього,
Його  обнімає,
 “Ой,  братику,  любий,
Я  тебе  чекала,
Що  прилетиш  із-за  моря,
Мати    казала,
У  турецькому  полоні,
Вві  сні  приходила!”
“Я  знайшов  тебе,  сестричко,
Знайшов,  моя  мила!”.
“А  це  братику,  Турчанка,
Мене  врятувала,
Із  в”язниці  та  із  рабства,
Мене  викупала,  
Як  хотів  мене  богатий,
У  гарем  забрати,
То  змогла  вона  одна,
Мені  волю  дати.”
“Це  сестра  твоя,  Оксана?
До  чого  же  гарна!
За  такою  на  край  світа
Поїхати  варта.  
У  пориві,  чуть  не  взяв  я,
Гріх  на  свою  душу,
А  побачив...  і  влюбився,
Признатися  мушу”
Казав  Турчин  побратиму,
А  той  і  не  слуха,
Бо  Турчаночку  побачив,
Покрасніли  вуха...
Засміялися  козаки,
“Що  за  сила  вража!
Один  погляд  -    козака
Покорила  княжна!”
Козак  може  у  поході,
Ворога  побити,
А  дівчина  –  страшна  сила,  
Серце  полонити.
Так  і  вийшли  із  покоїв,
На  руках  дівчата,
Повертаються  до  Січі.
Трофеїв  багато...
Закипіло  знову  море,
А  потім...  все  стихло,
Отаке  у  Цареграді,
Трапилося  лихо.

                   ***
Пливуть  чайки.  Козаки  в  них,
Співають  завзято,
“Повертаємось  з  походу,
Трофеїв  багато,
Добре  турків  порубали,
Золота  набрали,
З  бусурманської  темниці,
Братів  виручали,
Повертаємось  до  дому,
Погуляли  вдало,
Нема  тільки  отаманів,
У  полон  забрали,
А  забрали  карі  очі,
Забрав  стан  дівочий,
Одна  хоч  українка,
А  друга...  
                                 ...  В  ночі,
В  небі  зіроньки  горіли,
У  Дніпро  упали,
Було  двоє  отаманів,
Жодного  не  стало.”

P.S.

Як  збрехав  мні  старий  діду,
Його  пробачаю.
Но  подивлюсь  на  дружину,
Тоді  точно  знаю
Не  збрехав.  То  правда  була.
Бо  такії  очі,
Були  тільки  у  Турчанки.
І  я  дуже  хочу,
Щоб  були  щастливі,  любі,
Дорогі  дівчата.
Що  додумав  –  правда  буде,
Хоч  і  сташнувата.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110206
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2009

луна

(Моїй  дорогій  мамі)

Чуєш,  голос  у  скалі,*
Жалібно  співає,
Ніби  мати  у  ночі,
Діток  колихає.
Смотрич  води  там  несе,
Бачив  він  і  знає,
Те,  що  трапилось  тоді...  

Може,  хтось  згадає  
Ті  роки,  коли  вночі,
Люди  нишком  спали,
І  боялись  говорити.
Бува,  пропадали,
Бо  приходили  в  ночі,
До  них  злії  люди,
Чоловіків  забирали
Назавжди.  І  всюди
Всі  мовчали  і  терпіли
І  молили  Бога,
Щоб  до  їхньої  домівки,
Не  знайшли  дороги
І  щоб  тайно,  уночі,
Не  грюкали  в  двері,
І  не  стали  на  порозі,
Люди  у  шинелі...
А  мені  і  досі  страшно,
І  чому  не  спиться,
Чому  серце  так  тривожить,
Згадую  я  мить  цю...

Як  була  я  ще  малою,
Вже  й  німців  прогнали,
Ніби  добре  мало  бути,
А  голодно  стало.
І  як  тільки  вечоріло,
Тікали  до  хати,
Мати  там  в  куточку  сяде,
Немає  що  дати
Своїм  дітям,  бо  все  пусто,
Стало  у  коморі,
І  не  має  що  знайти,  
Бо  зима  на  дворі.
Завтра  з  татом  я  піду,
Залізо  продати,**
І  так  важко  його  нести,
До  чужої  хати,
До  далекого  села,
В  полі  сніг  топтати,
За  це  мені  пиріжечок
Обіцяє  тато.
Пиріжечок,  і  з  горохом,
Як  то  було  смачно!
І  спина  вже  не  болить,
І  така  я  вдячна.
Досі  я  таких  не  їла...
А  тоді,  по  полю,
Ледве  я  мішок  несу,
Проклинаю  долю,
А  воно  таке  важке,
Нести  так  далеко,
Спину  зовсім  я  не  чую,
Тіло  все  як    пекло,
Ребра  сині,  ноги  гнуться,
Світу  вже  не  бачу.
Ось  –  ось  впаду,  і  не  встану,
Плетуся  і  плачу.

Приплелися,  все  продали,  
Борошна  купили,
Пиріжечок  свій  я  з’їла,
Де  і  взялись  сили,
І  до  дому  легко  йти,
І  така  я  рада.
За  горбочком  видна  хата,
Там  чекає  мама,
Як  наварить  кулішу,
І  зажарить  шкварку,
Навіть  татові  наллє,
Невелику  чарку.

Так  я  з  татом  і  прийшла,
До  своєї  хати  ,
Тільки  чую  у  садку,
Хтось  шепчеться  з  братом.
Підкралася,  слухаю,
І  страшно  так  стало,
Чую,  знов  когось  забрали,
В  скалі  розстріляли.

                         *
                         
Мовить  мати,  не  ходити,
До  чужої  хати,
Як  підете,  каже,  будем,
Неприємність  мати.
А  я  подругу,  тайком,
Туди  підкрадалась.
Краще  б  я,  о  милий  Боже,
З  ними  і  не  зналась.
А  тоді,  малі  були,
Всього  і  не  знали,
І  з  єврейською  сім’єю,
Відносини  мали.
Мати  моя  у  ночі,
Щось  тайком  носила...
Я  тоді  на  дворі  була,
Як  та  голосила,
Як  побачила  вона,
Їдуть  чорні  люди.
Як  дізналась,  що  до  неї,
Дорога  в  них  буде?
Серце  матері  казало,
Діточок  схопила,
І  упала  в  сніжну  землю,
Упала  й    забилась.
А  ті  їдуть  і  регочуть,
Як  несамовиті,
І  рушниці  на  готові,
І  очі  залиті.

Нащо  діти  родилися,
Чим  ви  помішали,
І  чому  другії  люди,
Від  вас  відказались?
І  чому  ,  тайком,  вночі,
Тата  забирають,
І  чому  ці  чорні  люди,
Матінку  хватають?
Ті  схопили,  і  на  сані,
А  вона  благає,
“Тільки  діток  не  чіпайте!”,
І  того  не  знає,  
Що  не  чують  і  не  бачать.
Ті  кати  погані,
І  вони  вже  діточок,
Закидають  в  сані.
Викрик  з  серця  молодиці,  
Розриває  небо,
Стигне  чорною  луною...
Вже  й  забути  треба,
Ні,  не  можу,  не  вдається,
Мені  то  забути,
Як  везли,  вона  кричала,
Розривала  пута...
А  діточки,  обидвоє,
Сиділи  й  мовчали,
Ніби,  двоє  ангелочків,
Ще  й  життя  не  знали.
Потім...  грім  гримів  зимою,
Потім...  було  тихо,
От  таке  в  оті  роки,
Траплялося  лихо.


                     *
Ще  не  все...
           в  той  вечір  в  шинку,
Двоє  ніч  гуляли,
Їх  горілка  не  брала,
Бо  гріх  сильний  мали.
Пам’ятає  те  шинкар,
Як  ті  пси  гуляли,
Хвалилися,  як  в  скалі,    
Дітей  убивали,
Як  кидалась  мати  їх,
Тілом  накривала,
Як  з  гвинтівки  злая  куля,
Її  не  вбивала.
Як  кричала,  як  благала,
Як  прикладом  били.
Як  здорові  мужики,
Вибивались  з  сили...
Смотрич***  бачив...  і  мовчав,
І  скеля  мовчала.
Після  того  місце  те,
Люди    обминали.

А  шинкар  з  тієї  ночі,
Кажуть  з  глузду  з”їхав.
А  що  виродки...?    Жили,
Заробляли  лихом..
 

 
*  місцевість  в  м.  Городку  на  Поділлі.  
**  мова  йде  про  чавунні  плити  для  печі.
***  річка  на  Поділлі.
 
Р.S.  Цей  твір  написаний  з  реальних  фактів.  Цю  історію  розповідала  мені  моя  мати,  яка  живе  і  по  нині  на  Поділлі,  і  дай  Бог  їй  здоров’я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110205
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2009

Билиночка

Билиночка

Ой  билинка-билиночка,
Край  поля  хатиночка.
Стоїть,  снігом  заметена,
Тином  оплетена.
Стоїть  дівча  на  порозі,
На  січневому  морозі,
До  дому  приїхала.
Пів  світу  об’їхала.
Була  там  красунею,
І  не  було  сумно  їй.
Була  там  багатою.
Часто  снилась  мати  їй,
До  дому  все  кликала.
Та  не  було  лиха  їй.
Вечорниці,  ухажори,
Яхти  у  нічному  морі,
Вино  ллється  навкруги.
Хоч  не  рідні,  навпаки
Ніби  і  допомагають,
Ніби  за  свою  приймають.
Думала,  що  стала  всім...
Ні,  нема  на  світі  цім
Правди,  де  нема  любові.
Лихо  трапилось,  по  волі
Пропадає  красота,
І  стає  вона  не  та.
Враз,  і  друзі  всі  пропали,
Викинули,  поховали
В  своїм  серці.  Земляки
Стали  зовсім  не  такі.
За  свою  не  признавали,
Ніби  її  і  не  знали.
Що  робити,  і  як  знати.                                        
Знову  вві  сні  мати,
Обнімає  дитиночку,
Билинку-билиночку,
Пісеньку  співає
Про  соловейка  в  гаї.
“Ой,  матінко  мила!
Що  ж  я  наробила!
Роки  змарнувала,
І  що  з  того  стало...”

Ой  билинка-билиночка,
Край  поля  хатиночка.
Стоїть,  снігом  заметена,
Тином  оплетена.
Стоїть  дівча  на  порозі,
На  січневому  морозі,
До  дому  приїхала...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110189
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2009

Федірки

Федірки*  
                                     
 

В  тих  краях,  де  річка  Плоска
До  Збруча  впадає,
Розташоване  село,
Його  мало  знають.
Може  десь,  в  якісь  часи,
Федір  поселився,
Або  перший  з  тої  річки,
Та  води  напився.
Добре  було,  як  в  раю.
Приїздив  я  з  татом,
І  ловив  я  карасів  
З  двоюрідним  братом.**
І  бабуся  подавала,
Нам  з  райок***  варення.
Дідусь  меду  нам  наллє.
Ще  й  рубля  дасть  в  жменю.
А  ми  раді,  та  в  крамницю,
Там  вина  купили.
Зовсім  дурні,  що  поробиш,
Кота  плисти  вчили,
За  що,  бува,  діставалось  
І  мені  і  брату.
А  дід  добрий,  все  прощав.
Зайдемо  ми  в  хату,
А  там  тихо...,    хлібом  пахне.
Бабуся  балака
Як  присяде  біля  пічки,
І  спить,  бідолаха.
І  так  добре  мені  було,  
Тихо  так  навколо...

Я  недавно  був  в  селі,
Немає  нікого.
І  розрізала  оселю,
Клята  та  дорога,
І  розкинула  рідню....
Хтось,  уже  у  Бога.
І  до  Бога  той  куточок
З  собою  забрали.
Будем  думати  що  так,
Якби  ми  те  знали...

                                                   21.03.2005  р.

*  село  в  Волочиському  районі,  на  Хмельниччині.
**  Анатолій  Климковецький,  режисер  Київського  телебачення.  Загинув  в  автокатастрофі  в  2006  році.
***  сорт  яблук

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=110188
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.01.2009