Артур Седой

ОСЕНИ с ЛЮБОВЬЮ

Душой  моей,  доверчивой,  играя,
Осень  посылает  свой  привет.
И,  слегка  лишь,  приоткрыв  ворота  Рая,
Дарит  свой  гранатовый  браслет.

В  небесах,  похолодевшей  россыпью,
Стайками  кочуют  облака.
Словно  бы  стада  гусей,  неторопливой  поступью,
Исчезают  в  прошлые  Века.
 
Утренней  прохладой  умываясь,
Запестрела,  вдруг,  брильянтами  трава.
Радугой  встревоженной  играясь,
Задрожала  колоритная  листва.

Задрожала,  зашептала  засыпая,
Сном,  извечно  дивным,  летаргическим,
Ветру  свои  кудри  подставляя,
Улыбаясь  мысли  :  ласковой,  лирической.  .  .

Осени  мелодий  подпевая
И  вдыхая  аромат  бодрящей  свежести,
Я  ковром  роскошным,  трепетно,  шагая,
Отдаюсь  любви  и  светлой  нежности  .  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289416
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 29.10.2011

НЕЗАКІНЧЕНЕ ОПОВІДАННЯ

НЕЗАКІНЧЕНЕ        ОПОВІДАННЯ



                                                                                                             Матусе,  рідненька!  Царство  тобі  Небесне
                                                                                                             за  твою  мужність,  щирість  і  любов  до  людини,
                                                                                                             що  ти  пронесла  крізь  тортури,  знущання  сталінського
                                                                                                             режиму.  .  .



       Весна  1947  року  видалася  щирою  на  водопілля.  Луги,  поля,  села  потерпали  від  підтоплення,  але  ще  більшою  бідою  був  голод,  що  костлявою  рукою  смерті  зашморгнувся  на  горлі  трудової  людини.  .  .
       Чорнобровий  місяць,  наче  зацікавившись  чимось,  виглянув  з-за  велетенської  хмари.  Заглянув  за  невеличкі  хатинки,  що  наче  крадькома  притулилися  на  краю  урвища,  яке  виблискувало  у  місячному  сяйві  своїми  темно-мідними  смугами  щойно  змитого  глею.  Його  погляд  гайнув  стрімкою  стежинкою  по  безмежному  просторі  води,  який  починався  десь  у  глибині  прірви  біля  крайньої  хатинки  і    пропадав  у  невидимій  чорній  далечині.  
Золотиста  доріжка  промінчика  місяця  пробігла  до  лісу,  що  похмуро,  розпливчатою  стрічкою  плив  по  цьому  безкрайньому  простору  води.  Потім,  виблискуючи  на  хвилях  бурхливого  безкраю,  чкурнув  далі  по  весняному  водопіллю,  наче  шукав  і  не  міг  знайти  чим  розважитись.
         Раптом  його  погляд  зупинився  на  краю  селища  Баранівки,  з  якого  виповзала  чорною  гадюкою  дорога  підтоплена    водою.  Від  поривів  сердитого  вітру,  вона  гойдалася  і  здавалося  повзла,  занурюючись  у  море  весняної  повіні.  .  .
         Дві  постаті  –  одна  жіноча,  а  друга  дитини  -  стояли  на  тій  дорозі,  що  вела  від  Баранівки  до  Великої  Чернеччини.  То  була  голодна  весна  1947  року.    .  .
         Матір  і  син,  у  нехитрій  одежині,  зупинились  вагаючись,  що  робити?  Йти  далі,  чи  повернутися  додому?  Попереду  дорога,  залитая  водою,  зловісно  виблискувала  у  місячному  сяйві.  Підвивання  вітру  та  хлюпотіння  води  наганяло  страх  у  серця  мандрівників.  .  .
1 Мамо,  я  боюсь,  -  шепотіло  хлоп»я.  Його  серденько  тремтіло  від  жахливої  картини,  що  постала  перед  дитячими  оченятами.
2 Мамо,  повернемося  додому,  -  не  говорить,  а  видихає  повітря  з  душі  хлопчик.
У  матері  на  очах  сльози  безвихіддя  та  безнадії,  а  в  душі  думки  .  .  .
         -        Що  робити?  Дома  не  крихітки  хліба,  а  вже  кілька  днів  не  було  чого  їсти.  .  .Та  як  пройти,  дорога  вся  залита  водою.  .  .
Катерина  промовила  до  сина,
2 Ходімо,  рідненький,  там  родичі,  там  щось  дадуть  попоїсти.  .  .
         Матір  і  син  рушили  вперед  у  невідомість,  хлюпаючи  по  воді  та  здригаючись  від  кожного  стороннього  шелесту,  від  кожного  сплеску  води.Взуття  промокло,  в  ногах  почала  хлюпати  вода,  вони  зупинилися.
         Поки  розмірковували    що  робити,  побачили    наближаючихся    назустріч,  два  яскравих  вогника.  То  зникаючи,  то  знов  з»являючись  в  темряві,  мов  очі  грайливого  котика,  вони  все  ближче  наближались.  Нарешті  перед  мандрівниками,  осліпивши  очі,  зупинилась  вантажівка.  Не  вилізаючи  з  кабіни,  водій  промовив  до  Катерини,
3 Куди  йдете?  Там  вся  дорога  залита  водою.  Пішки  не  пройти.  Сідайте,  підвезу  до  міста.
         Робити  було  нічого  і  Катерина  з  сином  прийняли  пропозицію  водія.
Вже  сидячи  в  козубі  вантажівки,  обнявшись,  кожен  з  них  думав  свою  думку,  у  кожного  в  голові  вихорем  кружляли  вони  і  віддаляли  їх  від  суворої  дійсності.
         Двигун  монотонно  підвивав,  автомобіль  повільно,  перевалюючись  мов  качка,  рухався  у  напрямку  міста  Суми.  Катерина  вся  полинула  у  спогади.  .  .
         
                                                                                         Йшов      1942  рік.  .  .
         Вечоріло.  Сонце,  потопаючи  за  обрієм,  виплиснуло  останні  промінчики  і  зникло,  залишивши  його  жевріти  яскравим  багряним  жаром.
         Буде  мабудь  вітряно  завтра,  подумала  Катерина,  зачиняючи  двері  помешкання  своєї  зовиці  Поліни.  Вона  йшла  до  своєї  оселі,  а  в  голові  проносилися  думки,  що  робити  завтра?
         Сьогодні,  коли  вони  з  Поліною  брали  на  маслозаводі  сироватку,  що  німці  дозволяли  брати  безкоштовно,  серед  людей  розповсюджувалась  чутка  -    німецька  комендатура  складає  списки  молодих  жінок  та  хлопчаків  для  відправки  у  Німеччину.  Ще  казали,  що  дітей  будуть  відправляти  окремо  від  матерів.
4 Що  робити?  Що  таки  робити?  –
Мов  молотком  била  в  мозок  страшна  звістка.  Катерина  миттю  збігла  на  ганок,  відчинила  двері  і  ввійшла  в  хату.  Дмитрик  сидів  на  полу  і  грався  іграшками.
5 Мамо,  а  коли  ми  будемо  їсти,  -  спитав  він,  піднявши  на  Катерину  свої  блакино-сірі  оченята.  
6 Зараз  Дмитрику,  я  приготую  картопельки.  На  ось  попий  трішки  сироватки,  поки  я  зварю  картопельку,  -
 Відповіла  Катерина.
7 Треба  тільки  розпалити  грубку,  пограйся  трішки,  -
 Сказала  вона  і  побігла  в  повітку  набрати  дров.  Потім  начистила  картоплі  і  поставила  в  каструлі  варити  на  грубку.  Потім  схопила  відра  і  побігла  до  колонки  набрати  води.
       Колонка  стояла  на  другому  кінці  вулиці  Шевченка  біля  Тресту  ресторанів,  приблизно  150  м.  Набравши  води,  Катерина,  важко  похитуючись,  під  тяжістю  ноші  пішла  до  хати.  Відра  були  важкі,  обривали  руки  ,  але  треба  було  скоріше  йти  ,  бо  Дмитрик  був  один  вдома,  а  на    грубочці  варилася  картопля.  Мало  що  прийде  в  голівку  п»ятирічному  хлопчику.
Вже  не  відчуваючи  рук,  Катерина  добігла  до  хати,  відкрила  двері  і,  слава  Богу,  все  було  гаразд.  Вона  підбігла  до  грубки,  відкрила  дверцята  і  підкинула  дровець.Вогонь  запалав  веселіше  і  в  каструлі  забулькала  закипаючи  вода.  Торкаючи  віделкою  картоплю,  Катерина  сказала,  
           -  скоро  вже  звариться,  хвилин  за  п»ять.
 Вона  налила  водою  чайник  і  поставила  гріти  його  на  чавунну  площину  грубки.
8 зараз  вже  будемо  їсти  мій  рідненький  хлопчику,  -  клопоталась  Катря,  розбираючи  ліжко,  яке  стояло  метрів  за  два  від  печі.
Ще  через  кілька  хвилин  картопля  була  готова  і  матір  з  сином  сіли  до  столу.  Картоплю  їли  цілою,  трішки  «підмастивши»  олією.  З  часом,  на  грубочці,  підстрибуючи  від  пару,  почала  стукати  кришечка  чайника.  Катря  налила  окріпу  в  чашки  і  положила  по  грудочці  цукру.
         -        пий  синку,  а  завтра  підемо  до  Чернеччини  до  тітки  Мотрі.  Поживемо  у  неї,  щоби  німці  не  відправили  нас  до  Німеччини,  -  сказала  Катря.
Повечерявши,  чим  Бог  дав,  матір  з  сином  лягли  спати.
         Почало  розвиднятися.  Сонечко,  ще  не  зійшовши,  випустило,  поперед  себе,  свої  грайливі  промінчики,  які  (то  ховаючись,  то  вистрибуючи  з-за  хмаринок)  виводили  дивовижний  танок,  заворожуючи  погляд.
         Катерина  проснулась  від  легенького  поштовху.  То  Дмитрик,  зпросоння  повертаючись,  штовхнув  її.  Вона  подивилась  на  годинника,  було  біля  п»ятої  години  ранку.
9 треба  вставати,  -  подумала  вона  і  відкинувши  тінь  дрімоти,  зіскочила  з  ліжка.  Одним  рухом  глянула  в  дзеркальце,  що  притулилося  біля  вхідних  дверей,  підбігла  до  умивальника,  освіжила  обличчя  холодною  водою,  легенько  пробігла  гребінчиком  по  волоссях  і  почала  готуватись  у  дорогу  на  Чернеччину.  Воно    і  готувати  було  нічого,  та  всеж  не  на  один  день  збиралася  вона,  от  і  гадала,  щож  таки  взяти  з  собою?  Та  і  як  зустрінуть  родичі,  теж  не  давала  спокою  думка.
10 Будь,  що  буде,  -  думала  Катерина,  -  Візьму  літню  одежину  собі  та  Дмитрику,  бо  і  йти  далеко,  і  багато  на  собі  не  понесеш.
         Вона  розбудила  Дмитрика  легеньким  доторком  руки,  тихенько  промовляючи,  до  нього,  ласкавим  шепітом.
11 Мамочко,  а  що  вже  треба  вставати,  -  промовив  зпросоння  хлопчик,  ще  з  закритими  очима.  Він  повернувся  на  другий  бік  і  продовжував  спати  солодким  сном.
Катерина  стояла  біля  ліжка.  ЇЇ  зажурені  очі  з  великою  тугою  і  відчаєм  дивилися  на  голодну  дитину,  що  зібгнувшись  клубочком,  солодко  посопувала  у  ві  сні.
12 Може  ще  хай  поспить  трішечки,  -  подумала  вона  та  разом  рішуче  відкинула  промайнувшу  думку,  почала  будити  сина  ,  легенько    торкаючись  його  худенького  плечика,  та  тихенько  промовляючи  до  нього.
13 Вставай  синку,  треба  йти.  Лихі  люди  задумали  чорну  справу,  хочуть  розлучити  нас  з  тобою  і  відправити  прислуговувати  німецьким  панам.
Катерина  взяла  сонного  хлопчика  на  руки,  поставила  на  ніжки,  тримаючи  за  плечі,  підвела  до  умивальника  і  хлюпнула  де-кілька  разів  в  його  обличчя,  потім  промокнувши  рушничком,  скаазала,
14 Ну  що  Дмитрику,  проснувся?  –  запитала  вона  лагідно,  торкаючись  до  його  голівки  та  пестуючи  біляве  кучеряве  волоссячко,  що  великими  колечками-спіралями  спадало  на  плечі.
15 Так,  мамочко,  я  вже  не  сплю,  -  промовив  хлопчик,  міцно  обійнявши  матір  і  дихаючи  їй  в  обличча.
На  дворі  вже  зовсім  розвиднилося.  За  вікном,  з  повітки  сусідів-євреїв  співали  півні  та  кудкудахкали  кури.  На  банях  Іллінської  церкви,  що  була  поруч  з  будинком,  виблискувала  золота  покрівля.  Грайливі  сонячні  промінчики,  сліплячи  очі,  заглядали  у  віконце  і,  наче,  кликали  погратися  разом.
             Гарна  погода  трохи  покращила  настрій  Катрі.  Вона  взяла  обидві  ручки  хлопчика,  зтулила  їх  разом,  поцілувала  маленькі  пальчики.
16 ну  от  і  добре!  Весело  сказала  вона,  -  ходімо  ,  мій  любий,  до  родичів  у  Чернеччину.Хтось  та  прийме  нас  на  де-який  час,  а  там  Бог  допоможе.
           Від  Іллінської  церкви  до  Чернеччини  відстань  складала  приблизно  12  км.  Катерина  дорогу  знала  добре,  бо  сама  була  родом    відтіль.  Але  з  сином  добиратись  буде  важко,  маленький  він  ще.
17 Та  нічого,  -  думала  вона,  -  будемо  йти  та  відпочивати  по  дорозі.  Зараз  тепло  та  може  хто  підвезе  на  підводі,  їдучи  з  базару.
         На  дзвінниці  церкви  задзвонили  до  ранкової  служби,  треба  було  скоріше  рушати.
Катря  взяла  в  одну  руку  кошіль  з  одежиною,  в  другу  –  ручку  сина  і  вирушила  в  дорогу.
       

                                                                                             Дорога      до  В.  Чернеччини
             Ранок  23  червня  був  теплим  ,  барвистим.На  сході  вже  розпалила  свої  обрії  красуня-зоренька.З  розпечених  жаром  хмарин,  злетіли  до  небес  тисячі  вогняних  спис.  Їх  промінчики  весело  стрибали  по  росяних  стежинках,  виблискуючи  грайливими  діамантами  та  сліплячи  очі  мандрівникам.
             Катерина  з  сином  минули  місто,  пройшли  хатинку-музей  А.П.Чехова  і  вийшли  до  мосту  через  річку  Псел,  який  з»єднував    Суми  з  селищем  Лука.  Біля  мосту,  недалече  був  
кар»єр,  де  видобували  крейду  і  від  того  навкруги  все  було  білим  від  пилу  крейди.
             По  мосту  їхали  підводи,  більш  у  напрямку  міста.  Люди  везли  на  базар  в  Суми  городину,  картоплю,  птицю,молоко.З    міста  везли  меблі,  що  вимінювали  на  харчі.Стояв  гомін,  все  навкруги  гоготіло,  крякало,  квоктало  начеб-то  і  не  було  війни.
     Пройшовши  дерев»яний  міст,  мандрівники  повернули  праворуч  дорогою,  що  вела  через  луг  селища  Луки  до  Баранівки.  Сонце    стояло  високо,  було  тепло  і  пахло  різнотрав»ям,  бур»янами  та  свіжістю,  що  зливалася  од  річки  Псел  та  залитих,  ще  весною,  повінню  невеличких  озерець  та  ярків.  Усе  навкруги  цвіло  різнобарвистими  кольорами,    дзвеніло,  гуділо,  цвірінькало,  стрикотіло,  зливаючись  в  єдиний  камерний  оркестр.  То  мешканці  цього  цікавого  куточку  довкілля,  незважаючи  на  лиходійство,  що  завдавали  навкруги  людиноподібні  істоти,  вели  своє  нехитре,  дароване  Божою  Благодаттю,  життя.
         Зійшовши  з  дороги  на  лугову  стежинку,  Катерина  з  сином  опинилась  на  нескінченному,  барвистому  килимі,  що  простягаючись  десь  далеко  до  обрію,  весь  миготів  в  очах.  Запахи  цього  Земного  Раю  буяли  ароматами  такої  сили,  що  паморочилося  в  голові,  а  майоріння  квітів  зливалося  в  якусь  дивну  не  то  картину,  не  то  простір-шлях,  що  вів  кудись  у  невизначену  далеч,  прямо  до  сонця!Хотілося  впасти  на  цю  красу,  обняти  її  і  злитися  з  нею  разом  в  єдинім  єстві.  .  .
           Пройшовши  ще  з  километр,  Катерина  зупинилася.
18 Дмитрику,  ти  втомився?  Давай  відпочинемо,  а  потім  рушимо  далі,-  звернулася  вона  до  сина.  Потім  розстелила  невеличку  ковдру  і  вони  спочатку  сіли,  а  потім  розляглися  на  цьому    Божому  райському  килимі  різнотрав»я  і  з  насолодою  стали  дихати  п»янящими  запахами,  що  розливалися  по  всьому  повітряному  просторі.
Катерина  дивилася  на  сина,  який  з  цікавістю  розглядав  усе  живе,  що  літало,  повзало  навкруги,  потім  очі  самі  по  собі  закрилися  і  вона  занурилася  у  спогади.  .  .
               Де  ти  зараз  ,мій  любий,  мій  коханий?  Забрали  у  нас  тебе  вороги  люті.
Немає  від  тебе  ніякої  звісточки.Чи  живий  ти?  Ти  мабудь  думаєш,  що  ми  кудись  виїхали  з  Сум,  а  воно  бач  як  буває.  .  .
Ми  одержали  від  тебе  атестат  на  гроші,  щоби  виїхати  з  Сум,  але  коли  я  прийшла  до  військкомату,  то  вже  всі  вояки  повтікали.  Ще  багато  жінок  так  і  не  отримали  гроші  на  дорогу.  От  і  лишилися  ми  з  твоїм  синочком  у  ворога  в  полоні.  Хто  тепер  нам  допоможе?
Коханий  мій  Сашко,  наш  будинок  розбомбили.  Німецька  бомба  влучила  прямо  в  наше  помешкання.  Нам  дали  кімнатку  невеличку  ,  десь  16  квадратних  метри  з  грубкою  прямо  в  цій  кімнаті.  Меблі,  що  в  нас  були,  виміняли  на  харчі,    залишилися  тільки  ліжко,  стіл,  дзеркало
та  стільці.  З  дровами  зимою  було  дуже  важко.  Палили  забори,  старі  стільці  та  різний  мотлох.  Цю  зиму  пережили,  наступну  –  то  вже  як  бог  дасть.  .  .
19 Мамо,  мамо,  -  почувся  голос  Дмитрика,  -  я  хочу  водички.
         Катерина,  від  несподіванки,  здригнулась,  відкрила  очі  і,  ще  невідійшовши  від  спогадів,  немогла  зрозуміти  зразу,  чого  хоче  син.  Та  отямившись  сказала,
         -  Так,  так  синочку,  зараз  відкрию  пляшечку  і  поп»ємо  водички.
Вона  налили  води  і  подала  сину.
20 пий,  мій  любий,  ще  трохи  відпочинемо  і  підемо  швидше,  бо  після  обіду  буде  дуже  гаряче  сонце  і  важко  буде  йти.
Напившись  води,  Дмитрик  знов  почав  гратись,  а  Катерина  поринула  у  спогади.  .  .  
   .  .  .        Ось  ранок    1938  року.  Дмитрику  було  трохи  більше  семи  місяців.  Сашко  пішов  рибалити  на  Псел  біля  текстильної  фабрики  (раніше  стояла  прямо  на  березі  Псла,  біля  мосту).  Це  було  його  улюблене  місце  біля  Харківського  мосту.  Від  будинку,  де  вони  жили  було  10  хвилин  ходи  до  цього  місця.
Цього  дня,  Катерина  зморившись  від  господарської  роботи,  розлютилась  на  чоловіка,  що  пішов  рибалити  та  довго  не  повертався.  Вона  побігла  до  Псла  і  поламала  всі  вудки  для  
рибалки.  Сашко  тільки  всміхнувся,  та  не  сперечаючись,  обняв  її  і  поцілував...  
               Катерина  зітхнула,  отямилась  від  спогадів.
21 Скільки  дурниць  робила  я  тоді,-  подумала  вона.
22 Вернути  би  ті  часи,  ніколи  б  по  пустощах  не  здіймала  я  галасу.  Та  на  жаль  час  не  повертається.  .  .
Катерина  остаточно  отямилася  і  звертаючись  до  Дмитрика,  промовила,
23 Піднімайся  синочку,  треба  рушати,  бо  буде  спекотно  йти.
   Вони  підвелися,  катерина  згорнула  ковдрочку,  влаштувала  її  разом  з  пляшечкою  та  кружечкою  в  кошіль  і  вони  рушили  далі  в  напрямку  Чернеччини.  Пройшовши  ще  хвилин    сорок,  вийшли  на  край  селища  Баранівка  і  на  шлях  до  Чернеччини.
   Праворуч  було  урвище  з  торфяниками.  Воно  знаходилось  метрів  за  З0  від  шляху.  Там  же  починався  ліс.  Дерев  тут  було  небагато,  між  ними  поралися  люди,  вирізаючи  лопатами  прямокутні  груддя,  та  розкладаючи  їх  на  сонці  сушити.  То  був  торф  –  паливо
на  зиму  ,  або  собі,  або  на  продаж,  чи  в  обмін  на  харчі.
     Мандрівники  йшли  повз  цей  торфяник,  дорога  трішки  піднімалася  вгору  і  Дмитрик  знову  втомився.
24 Мамочко,  я  втомився,-  промовив  він  до  матері,  -  ніжки  болять,  ніби  простогнав  він.
25 Дивись  синку,  он  попід  шляхом  стоїть  кучерява  берізка,  там  і  перепочинемо,-  сказала  вона.
Вони  підійшли  до  берізки,  що  густими  пасмами,  мов  волосся  у  «дівки  на  виданні»,  прикривала  від  спеки  тонколисту,  мов  шовкову  траву.  Катерина  розстелила  ковдрочку  і  сіла  з  Дмитриком  відпочити.Хвилин  через  20,  проїзджаюча  мимо  підвода,  зупинилась  і  вїзниця,  що  сидів  на  ній,  спитав,
         Далече  йдете  з  хлоп»ятком?  Якщо  до  Чернеччини,  то  сідайте,  підвезу.
Катерина  забрала  речі,  сіла  з  сином  на  підводу  і  вони  поїхали.
           Так,  добродію,  йдемо  до  родичів,  -  сказала  вона.
26 хто  ваші  родичі  і  де  вони  мешкають?  –  спитав  візниця,  ласкаво  поглядаючи  на  дитину,  що  мабудь  йому  сподобалась.
27 Та  це  і  Мотря,  хата  якої  стоїть  на  урвищі  прірви  біля  кладовища,  і  Машталери,  що  живуть  по  вулиці  Леніна  55,  та  і  на  Поповій  є  родичі.  Ми  Савченки  і  наша  батьківщина  зразу  біля  кладовища,  що  на  початку  села.  Та  тепер  наша  хата  стала  колгоспною  бо  у  1933  році  батьки  померли  з  голоду,  а  ми  –діти,  розбрелися  по  світу,  хто  куди.  Брат  Ваня  пішов  на  заробітки  і  пропав.  Кузьма  брат  поїхав  на  Донбас  у  шахти,  а  я  пішла  працювати  в  Суми  у  школу.
28 Так,  тяжка  вам  дісталась  доля,  -  сказав  візниця  і  почухав  потилицю.
Хвилин  за  10  доїхали  до  хуторка  Липняки.Це  невеличке  селище,  десь    20  хатин.  Шлях  проходив  повз  нього.  Людей  не  було  видно,  стояла  якась  насторожуюча  тиша.  Кобилка  йшла  розмірною  ходою,  мотаючи  в  такт  головою.  По  обидві  сторони  шляху,  зеленою  огорожею,  росли    різні  кущі,  невеличкі  дерева  і  все  це  потопало  у  будяках  та  різного  виду  рослинах  невідомої,  для  мандрівників  ,  назви.  Трава  і  рослини  сочно  зеленим  кольором  приємно  впливали  на  зір.  В  душі  Катерини  було  спокійно  і  якесь,  незрозуміле,  почуття  легкості,  мов  би  вона  пливла  в  якомусь  мареві  бірюзового  нескінченого  океану.
                 Крізь  стрікотіння,  дзижчання,  гудіння  комашиного  оркестру,  здалеку  почулося  якесь  стороннє  підвивання  та  гуркіт.Катерина  разом  здригнулася,  прислухаючись  до  наближаючихся  звуків.
29 Що  це?  Промовила  вона,  -  мабудь  німці.  Дядьку  зупиніться,  ми  сховаємося  в  кущах  від  лиха.
Візниця  зупинив  кобилу,  Катерина  з  сином  зіскочили  з  підводи  і  сховалися  в  кущах.
Візниця  ліг  на  сіно,  що  було  на  возі,  удаючи,  ніби  він  спочиває.  Через  кілька  хвилин  з-за  рогу  шляху  з»явився  сіро-зелеий  автофургон,  який  непоспішаючи  наближався.  Проїзджаючи  мимо  підводи,  автомобіль  зменшив  швидкість.  З  ного  почулася  лайка  і  на  «ламаній»  російській  мові  питання,
-  .  .  .русіш  водка  піл?  Встань  перед  німецкий  офіцер!
Візниця  перелякано  підвівся.  Повз  нього,  не  зупиняючись,  їхав  автофургон,  в  якому  сиділи  озброєні  німецькі  солдати  і  офіцер.  Цей  офіцер  і  звертався  до  візниці,  наставивши  на  нього  пістолет.  Потім,  звертаючись  до  солдатів,  щось  сказав  їм  на  німецькій  мові  і  вистрілив.  Куля  вдарила  у  землю  біля  підводи,  німці  зареготали  і,  набравши  швидкість,  автомобіль  поїхав  своєю  дорогою.
                     Пройшло  хвилин  10.  Катерина  обережно,  відхиляючи  гілки  кущів,  подивилася  на  підводу  де,    не  рухаючись,  сидів  візниця.
30 сиди  поки  тут  синку,  -  звернулася  вона  до  Дмитрика,-  Я  тебе  гукну,  як  все  буде  гаразд.
Катерина,  обережно  ступаючи,  підійшла  до  візниці,
31 Як  ви  себе  почуваете  дядьку,-  спитала  вона.
Візниця  сидів  похмурий.  Не  дивлячись  на  Катерину,  відповів,
32 Розважаються  падлюки!  Щоб  їм  руки  повідсихали.
Пройшло  ще  хвилин  з  10,  Катерина  позвала  сина,  вони  сіли  на  підводу  .  Візниця  вже  "відійшов"  від  стресу,  зліз  з  підводи,  підійшов  до  кобили,  погладив  її,  обнявши  за  голову.Так  постоявши  де-кілька  хвилин,  вернувся  до  підводи,  сів  і  вони  поїхали  далі.

                                                                                                 МОТРЯ
             Сонце  докотилося  до  самої  верхівки  неба.Була  тиха,  безхмарна  денна  спека.  Все  живе  поховалося  від  сонячних  променів.  Кури  і  ті  нехотя  ,  поволі  ходили  по  подвір»ї,  скоса  поглядаючи  на  півня,що  теж,  хоч  і  поволі,  але  все-таки  гордовито  піднявши  свого  хохлатого  чубчика,  щось  квоктав  дзьобаючи  у  купі  пересохшого  гною.  
               Частина  подвір»я,  що  була  ліворуч  від  воріт  до  клуні,  була  зайнята  під  город.  Там  як  і  у  сусідів,  була  посаджена  картопля,  що  рівненькими  рядками,  вже  окучена,  стояла  в  зеленім  кольоровім  вбранні  і  починала    вкриватися    квітами,  де  біленькими,  де  яскраво-барвистими  квітами,  від  чого  город  здавався  величезною  клумбою,  оточеною  яскраво-жовтими  брилями  соняшників,  що  мов  вартові  охороняли  її.  Біля  самих  воріт  частину  городу  займала  альтанка,  яка  була  обвита  виноградною  лозою,  а  біля  неї  стояла,  вже  вся  в  білому  вбранні,  бузина.  Все  це  барвисте,  квітчате  цвітіння  пахло  чудовим  трішки  солодкувато-духняними  запахами.  Лоза  вкривала  альтанку  своєю  широколистою  россю  і  в  середині  цієї  дивовижно-казкової  хатинки,  було  прохододно  і  затишно.
                 За  невеличким  столом,  на  дощечках-ослінчиках,  що  були  споруджені  навкруги  столу,  сиділа  Мотря,  сестра  Катерини.  Вона  вже  попоралась  зранку  і  віпочивала  тепер.
Поряд  з  нею  сиділа  її  донька  Інна  і  гралася  лялькою.Мотря  скинула  хустинку  і  розкішне  ,  густе,  як  сніп  та  чорне,  як  блискучий  антрацит  волосся  розсипалося,  попливло  по  плечах,  мов  водоспад  гірського  бурхливого  потоку.  Не  прибираючи  з  обличча  волосся,    з  нахиленою  головою,  Мотря  сиділа  так  нерухаючись,  обнявши  голову  руками.
33 Боже  мій  праведний!  Щож  ми  будемо  робити  далі?  Як  жити?  На  цей  рік  ще  є  картопля  на  посадку,  а  на  той  рік?  Треба  виміняти  на  зерно,  для  курей,  на  одежину,  обувку.  Та  і  Катрі  треба  допомогти,  бо  вона,  бідненька,  зовсім  вже  охляла.
Де  ти  мій  Степанко?  Як    там  на  фронті?  Чи  живий  ше?  –  думки  мов  вихорі  пролітали  в  голові,  били  залізними  молотками.Ще  трохи  і  Мотря  не  в  змозі  витримати  емоційної  напруги,  схилила  голову  на  столик  і  залилася  гіркими  сльозами  спочатку  тихо,  а  потім  заголосила,здригаючись  усією  постаттю.  .  .
Наче  крізь  сон  вона  почула  тоненький  жалібний  голосок  ,  що  звав  її,  десь  здалека.Шось  зворушливе  і  тендітне  було  в  тих  звуках,  що  пливли,  мов  марева,  мов  далекі  дзвоники  дзвінниці  то  наближаючись,  то  потопаючи  десь  у  безкраї.  .  .
34 Мамочко,  мамочко!  –  Вже  гучніше  долинуло  до  Мотрі.  
Вона  випрямилася,  руками  відкинула  за  спину  волосся  і  вже  отямившись,  обняла  донечку,  яка  ласкаво  взявши  її  за  руки,  повторювала  і  повторювала  одне  однісіньке  слово  –  мамочко.  .  .
35 Ну  чого  ти  донечко?  Нічого  не  сталося  все  добре,  не  плач.  .  .  –  говорила  Мотря,
36 Механічно  повторюючи  свої  слова,  яких  і  сама  не  розуміла  і  не  знала  що  сказати  донечц1.

                                                                                                         ЗУСТРІЧ
       Сонце  стояло  вже  прямо  над  головою.  Навкруги  розливалася  млява,  гнітуча  тиша.Тіло  стало  мов  вапно.  Вії  самі  собою  стулялися,  тягнуло  до  сну.
       Підвода,  на  якій  Катерина  їхала  з  сином,  як  качка  перехиляючись  з  боку  на  бік,  врешті  в»їхала  в  село.  На  вулиці  було  тихо.  Де  не  де  пробігав  собака,  опустивши  хвоста  та  від  спеки  висолопивши  язика.
       Минаючи  кладовище,  що  було  на  початку  села,  Катерина  дивилася  на  хату,  що  стояла  у  кінці  його  і  серце  здавила  туга  і  біль.  То  була  хата-батьківщина,  яку  сільрада  відібрала  у  них,  коли  в  1933  році  від  голоду  померли  батьки.  В  голові,  за  декілька  хвилин,  пролетіло
в  спогадах  все,  що  тоді  відбувалося.  .  .
       Весна  1933року  була  спекотною,  дощів  не  було.  Земля  стояла  неорана,  де  колись  була  гарна  городина  ,  тепер  росли  будяки,  по  селу  гуляв  голодомор.Так,  як  і  зараз  на  вулицях  було  тихо  і  моторошно.  Люди  від  голоду  не  могли  ходити  і  помирали  в  хатах.    Брати  Катерини:  Кузьма  –    поїхав  десь  на  Донбас  у  шахти,  менший  Іван  –  пішов  на  заробітки,  та  десь  і  пропав,  сестри  Мотря  та  Наталля,  повиходили  заміж,  а  катерина  пішла  на  заробітки  в  Суми.  Батьки  так  і  померли,  не  побачивши  дітей.  .  .
       Хвилин  через  15,  підвода  з  мандрівниками  врешті  докотилася  до  зруйнованої  церкви,  що  була  перебудована  сільрадою  у  клуб.  Катерина  подякувала  візниці,  зіскочила  з  підводи,  зняла  Дмитрика  і  рушила  до  Мотриного  подвір»я,  що  було  вже  недалеко  метрів,  приблизно  триста,  це  місце  звали  «гірчицею».  –    Ще  трішечки,  синку,  і  ми  прийдемо  до  тітки  Мотрі,  -  говорила  Катерина,  підходячи  до  невеличкої  кручі,  на  якій  стояла  хата  Мотрі.
Вони  піднялися  по  стежині  на  верх  кручі  і  ось  вже  стояли  перед  воротьми    подвір»я  Мотриної  хати.  Серце  Катерини  забилося  частіше,  вона  хвилювалася,  не  знаючи,  як  зустріне  Мотря.  Вона  тут  не  була  вже  кілька  років.
       Катерина  постукала  у  двері.  Почувся  голос  собаки,  а  потім  і  Мотря  запитала,  хто  прийшов.  Впізнавши  голос  Катерини  Мотря  ,  відкриваючи  двері  радісно  сказала,
37 Он,  яка  радість!  Сестричко  Катрусю,  як  добре  ,  що  ти  прий  шла,  бо  я  до  вас  прийти  ніяк  не  могла,  турботи  по  господарству  не  дають  такої  можливості,  -  щебетала  вона.
Сестри  обнялися,  розцілувалися.
38 А  синок  вже  он  який  став  дорослий,  та  тільки  дуже  худенький.  Нічого  в  нас  ще  поки  харчі  є,  підправимо  вас,  -    перейшла  на  діловиий  тон  Мотря.
39 Заходьте,  мої  любі,  зараз  я  вас  нагодую.  Як  я  рада  вас  бачити.  А  Дмитрик  став  прямо  красень.Волоссячко,  як  у  дівчинки  -  русявеньке  та  кучерявеньке,  
Вона  погладила  Дмитрика  по  голівочці,  сказала  ,  щоби  вони  сіли  у  альтанці  і  відпочивали,  поки  приготує  щось  попоїсти.
         Інко,  порозважай  наших  дорогих  гостей,  пограйся  зі  своїм  братиком.
         Мотря  бігала  по  подвір»ї  то  діставала  воду  з  колодязя,  то  носила  чавуни  до  грубки,  що  була  тут  недалеко  від  альтанки  під  невеличким  навісом.Врешті  вона  заспокоїлася,  принесла  до  альтанки  циберку  з  картоплею,  ніж,  полумисок  з  водою  і  сказала,
         -Катю,  ти  начистиш  картоплі,  а  я  заріжу  курку  та  приготую  до  обіду.
Віпочивши  трохи  з  дороги,  Катря  почала  чистити  картоплю,  а  Мотря  поратись  з  куркою.
Коли  всі  горщики  стояли  на  грубочці  і  все  кипіло,  і  варилося,  Мотря  сіла  поруч  з  Катериною  і  почали  розмовляти  про  своє  життя.  .  .
       -  Катрусю,  що  в  Сумах?  Як  ви  там  можете  жити?  –
Запитала  вона.  
         Катерина  розповіла  Мотрі,  як  проміняла  все  своє  майно  на  продукти  харчування,  як  з  Поліною  та  Катериною  (  сестрами  її  чоловіка)  ходили  на  маслозавод  по  сироватку.  Німці  дозволяли  брати  сироватку  людям  безкоштовно.  На  цукровому  заводі  можна  було  дістати  відходи  цукроваріння  –  патоку,  але  це  вже  за  що-небудь  виміняти.  Вона  розповідала  Мотрі,  як  в  місті  проводили  облави  на  людей  на  так  званих  «толкучках».  Людей  кидали  в  машини,  відвозили  до  комендатури,  де  потім  перевіряли  хто  є  хто?
           Н  а  Червоній  площі  німці  встановили  шибенецю  і  повісили,  для  залякування  людей,
якусь  людину  і  на  груди  повісили  дощечку,  на  якій  було  написано,  що  це  партизан.
         Катря  розповідала  Мотрі,  що  зараз  в  Сумах  поліція  складає  списки  хлопців  та  дівчат,  щоби  вивезти  їх  до  Німеччини.  Молодих  жінок,  що  мають  дітей,  теж  будуть  вивозити  до  Німеччини,  але  дітей  окремо  від  матерів.  Розповідаючи  все  це,  Катерина  хвилювалася  і  під  кінець  розповіді  розплакалася.
40 Ну  як  же  це  можна  робити?  -  Схлипувала  вона,  -
41 Я  не  витримаю  розлуки  з  Дмитриком,  та  і  як  може  вижити  такий  малюк  далеку  подорож  до  Німеччини?  –  тужила  вона.            
Мотря  обняла  її,  притулилася  ближче,  почала  заспокоювати,  -  
Ти  не  плач  моя  дорогенька,  поживеш  у  мене,  тут  тебе  не  знайдуть.  В  селі  про  відправку  до  Німеччини  розмов  не  чути,  бо  хто  тоді  буде  здавати  харчі  німцям?  Та  вже  мабудь  скоро  наші  прийдуть  та  визволять.  А  там  і  звісточка  від  наших  чоловіків  надійде,  будемо  чекати.
           Катерина  вже  заспокоїлась,  витерла  сльози  і  промовила  до  Мотрі.
42 Спасибі  тобі,  Мотю,  що  приймаєш  нас  до  своєї  оселі.  Вік  будемо  пам»ятати  твою  доброту.  Та  не  будемо  ми  просто  нахлібниками,  будемо  допомагати  по  господарству.  Город  вже  треба  сапати,  в  хаті  прибиратимемо,  поки  ти  будеш  поратися  по  господпрству,  за  дітьми  догляну,  тобі  трішки  полегшає.  А  зараз  ще  і  ще  раз  велике  тобі  спасибі  за  притулок.
   Вони  ще  раз  обнялися,  розцілувалися.  Мотря  налила  в  циберку  води,  помила  почищену  картоплю  і  засипала  її  в  чавун.  Поставивши  цей  чавун  поряд  з  іншими,  що  шипіли  та  гоготали,  мов  сполохані  гусаки,  підкидаючи  кришки,  якими  були  накриті.  Промовляючи  до  Катерини,  Мотря  сказала,  
43 Ось  вже  скоро  буде  готова  курятина.  Ще    хвилин  З0  і    все  буде  стояти  на  столі,  пообідаємо.  Поки  що  ходімо  в  хату  трохи  відпочинемо.  Та  і  Дмитрик  приляже.  .  .
Але  діти  вже  гралися  десь  за  хатою  в  прохолоді  гіллястих  кущів  бузку,  що  розквів,  мов  хто  розкидав  по  зеленому  рядну  пухкі  та  розкішні  китиці  бузкового  яскравого  цвітіння.
Від  цієї  казкової  краси  линув  запашний  дух,  що  приємно  паморочив  голову  і  наводив  на  теплі  згадки  минулого  часу.  .  .
Катря  пішла  прямо  на  цей  запашний  дух,  підійшла  до  дітей,  що  гралися,  спитала  ,
44 Дітки,  вам  тут  гарно,  не  парко?  Може  підете  в  хату  та  відпочинете?  –  Сказала  і  не  наполягала  на  цій  пропозиції,  бо  й  сама  бачила,  що  їм  в  цьому  затишному  куточку,  дійсно  добре.
45 Ні,  матусю,  нам  тут  гарно  і  зовсім  не  парко,  йди  з  тіткою  відпочивайте,  а  ми  з  Інною  будемо  гратися,  відповів  Дмитрик.
46 От  і  добре,  -  радісно  сказала  Катерина  і  пішла  до  грубки,  де  Мотря  підкидала  палиці  дров  та  перевіряла  на  готівність  курятину  та  картоплю.
47 Мотю,  діти  хай  собі  граються,  їм  там  добре,  а  ми  ходімо  відпочинемо  в  хаті.  Там,  слава  Богу,  затишно  і  доволі  прохолодно.  –  сказала  вона.                    
Вони  пішли  до  хати.  В  сінцях  стояла  драбина,  по  якій  можна  було  піднятися  на  горище.  Вона  трохи  заважала  пройти  в  хату  і  Мотря  звичним  рухом,  здвинула  драбину  праворуч,  відчинила  двері  в  хату.  Через  віконця,  яких  було  троє,  слабко  пробивалося  світло  з  вулиці  крізь  чисельну  кількість  квітів  у  горщиках,  що  стояли  рясно  на  всіх  підвіконнях.  З  вулиці  вікна  були  затулені  гілками  бузини,  тому  в  хаті  і  було  затишно  і  здавалося,  що  й  усьому  свтові  також  був  мир  та  спокій.  .  .
         Жінки  полягали  на  ліжка.  В  хаті  їх  було  двоє.  Одне  -    двохмісцеве,  стояло  ліворуч  від  входу,  проти  двох  вікон,  а  друге  –  одномісцеве,  стояло  праворуч  від  входу,  попід  стіною  з  одним  віконцем.  Проти  входу,  десь  метрів  за  три,  хата  була  розділена  навпіл  :  піччу  та  перегородкою  з  отвіром,  який  було  завішено  квітчатою  тканиною,  замість  дверей.  Отвір  печі  було  зачинено  залізною  заставкою  тому,  що  літом  топилося  надворі.  Поруч  стояли  рогатини  різної  величини  під  різні  чавунчики.  Все  було  чисто  прибрано.  Долівка  була  гарно  вимазана    жовтою  глиною  і  присипана  зеленою  травою,  що  придавало  кімнаті  святковість  і  спокій.  Це  й  сприяло    відпочинку.
         Десь  за  піччю  цвіріньчав  дрібним  переривистим  дзвіночком  цвіркун.  .  .  
48 Лягай,  Катю,  відпочинь.  –  сказала  Мотря.  І  сама  лягла  на  ліжко,  не  розбираючи  його.
Катерина,  тільки-но  притулила  голову  до  подушки,  зразу  й  заснула  під  уривчастий  срібненький  пересвист  цвіркуна.  .  .
Прокинулась  вона  від  легенького  гоміну,  що  бубонів  у  сінцях.
49 Хто  вже  там  прийшов?    -  з  якимось  ,  ще  невгамувавшимся  хвилюванням  після  подій  в  Сумах,  та  по  дорозі  в  Чернеччину,  Катерина  встала  і  вийшла  у  сінці.
   В  сінцях  стояла  Мотря  та  її  старший  син  Іван.  Хлопчик  дев»яти  років,  щось  швидко  тараторив  матері.  Чорняве  волосся,  густими  пасмами,  збігало  на  плечі,  лоб  і  пташиним  гніздечком  куйовдилося  зверху  на  голові.  Весь  його  вигляд  і  смугляве  обличча  нагадувало  Степана  –  чоловіка  Мотрі.
       -      Доброго  дня,  Ваню!  –  поздоровкалася  Катерина.
       -    Добридень,  -  відповів  Іванко,  лагідним,  зовсім  дитячим  голосочком.
       -    Мабудь  до  Псла  бігав?  Запитала  Катерина  .
       -    Так,  тітонько,  бігали  з  друзями  ловити  рибу,  погратися,  поплавати.  Дуже  добре  там,  надвечір,  коли  задушшя  спаде,  підемо  всі  разом  поплескатися,  -  сказав  Іванко.
       -  А  деж  риба?  –  сміючись  спитала  Катерина.
       -  А  ви  не  смійтеся,  тітонько,  Рибу  я  вмію  ловити.  Наловив,  он  у  сумочці  з  крапивою  вкрита  лежить,  щоби  не  пропала.  –  Говорив,  наче  щебетав,  Іванко.
       -  На  всіх  хватить  повечеряти.  –  і,  вже  звертаючись  до  матері,  спитав  ,
       -  Мамо,  а  що  обід  вже  готовий?
       -  Так,  -  відповіла  Мотря,  -  обід  вже  на  столі  у  альтанці,  ходімо  до  столу.  Катю,  піди  глянь,  де  це  Інна  та  Дмитрик?  Щось  їх  не  чути.  Ідіть  помийте  руки,  повмивайтеся  та  сядемо  обідати.
Катерина  вийшла  з  сіней  і  попід  хатою  пішла  до  кущів  бузини,  що  так  і  притягували  до  себе  медовим,  запашним  духом.
Прийшовши  до  кущів  бузини,  вона  нікого  там  не  побачила.  Іграшки  були  покинуті,  а  дітей  не  було.
50 Де  вони  поділися?  –  подумала  вона  і  повернулася  у  двір  до  Мотрі  і  спитала  її,
51 Мотю,  де  поділись  діти?  За  хатою  їх  немає.
52 Ти  піди  подивися  у  повітці.  Там  сіно  свіженьке,  вони  мабудь  відпочивають  там.  –
Сказала  Мотря.  –  Мої  там  частенько  відпочивають,  коли  стомляться.
Катерина  тихенько  увійшла  до  повітки,  що  стояла  проти  хати  у  дворі.  Повітка  була  простора.  Напроти  дверей  були  розташовані  клітки  для  кролів,  праворуч  сідало  для  курей,  а  ліворуч,опираючись  на  льох,  стояла  драбина,  що  вела  на  сіновал.
Вона  піднялась  на  горище.  Пахло  свіжим  луговим  сіном.На  сіні  була  постелена  ковдра,  а  на  ній,  згорнувшись  клубочками,  спали  діти.
Катерина  дивилась  і  не  знала  –    чи  будити  їх,  чи  ні?  
Поки  вона  роздумувала,  поруч  з  нею  з  гвалтівним  кудахканням,  зірвалась  курка,  пролетіла  повз  Катерини  вниз  на  землю  повітки.  Діти,  від  цього  гвалту,  прокинулися.  Дмитрик,  з  просоння,  нічого  не  второпав,  а  Інна,  протерла  оченята  кулачками,  і  спокійно  сказала,  
53 Не  бійся,  Дмитрику,  то  курка  яєчко  знесла  і  всім  розповідає  про  це.
54 Дорогі  мої  малята,  йдіть  умийтеся  та  будемо  обідати.  Вже  і  борщик,  і  картопелька  з  куркою  вас  чекають,  -  говорила  Катря,  некваплячись  злізаючи  по  драбині  вниз.
Діти  злізли  з  чердака  повітки  на  землю  і  пішли,  разом  з  Катериною  до  колодязя,  що  стояв  біля  хати,  саме  там,  де  була  хвіртка,  яка  вела  на  великий  город  (  з  двадцять  соток)  приписаний  до  Мотриного  подвір»я.
                 Колодязь  був  глибокий,  десь  метрів  двадцять,  бо  хата  стояла  на  пагорбі.  Чоловік  Мотрі,  колись  разом  зі  свїм  батьком  та  кількома  хлопцями  днів  за  двадцять  і  викопали  його,  і  встановили  «журавля»  для  підйому  води.  Дубові  зруби  колодязя  давали  приємний  запах  свіжості  повітря  і  приємний    смак  води.  То  була  вода  холодна  до  болі  в  зубах,  чиста,  прозора,  смачна  з  запахом  мореного  дуба.  «Журавель»,  котрим  доставали  воду  –  нехитра,  але  дуже  зручна  споруда.  Біля  колодязя  вкопували  стовп,  метрів  з    п»ять.  На  верхівці  його  була  прорізь,  в  яку  на  метелевій  вісі  встановлено  перпендикулярно  жердину,  метрів  зо  два,  щоб  її  кінецць  співпадав  з  удаваною  віссю  колодязя.  До  одного  кінця  жердини,  кріпили  ще  одну  жердину  перпендикулярно  двометровій  жердині,  а  до  другого  –  противагу,  приблизно  двадцять  кг.  До  кінця  жердини,  що  опускалася  у  колодязь,  кріпили  відро.  Жердина,  що  опускалася  у  колодязь,була  по  довжині  такою,  щоб  відро  діставалося  води.  Щоби  діставати  воду,  треба  було  опускати  жердину  з  відром  перебираючи  руками  цю  жердину.  Зачерпнувши  воду  у  відро  ,  жердину  легко  піднімали  вгору,  цьому  допомагала  противага.
Катерина  витягла  відро  води,  налила  воду  у  невеличкий  дерев»яний  джбан,  що  стояв  поряд  зі  зрубом  колодязя.
55 Вмивайтеся  дітоньки,  -  сказала  вона,  -  а  я  принесу  рушничок.
Діти,  обережно  опускаючи  руки  в  холодну  джерельну  воду,  легенько  хлюпали  її  в  обличча,  поойкуючи  з  задоволення.  Потім  всі  сіли  за  стіл  обідати.  В  альтанці  вже  парував  у  полумисках  справжній  український  борщ.  Духняний  запах  цієї  страви  розносився  по  всьому  подвір»ї  і  лоскотав  ніздрі.  Не  чекаючи  більше  запрошення,  всі  сіли  за  стіл.  Іванко,  на  правах  «хазяїна»  сів  на  місце,  де  завжди  сидів  батько.Обідали  дружньо,  тільки  й  було  чути  сьорбання  та  дмухання  на  гарячу  страву.
Попоївши,  діти  пішли  гуляти,  а  Мотря  з  Катериною,  помили  посуд  і  пішли  на  город  нарізати  бадилля  від  кукурудзи  та  буряків  для  скотини.  Набрали  води  у  бочки,  щоби  грілася  на  сонці,  бо  холодну  воду  неможна  давати  пити  ні  скотині,  ні  дітям  та  й  собі  треба  бути  обережними.
56 Ось  тепер  вже  годі,  Катрусю,пішли  посидемо  трішки,  побалакаємо.  Зараз  я  ще  поставлю  чавуни  нагріти  води  для  прання  і  будемо  відпочивати.  .  .

       Десь  у  куточку,  за  піччю,  одноманітно,  з  докучливою  періодичністю,  цвірінчав  цвіркун.
У  глупій  тиші  це  цвірінчання  вгвинчувалося    в  вуха  і  розповсюджувалося  від  голови  по  всьому  тілу.  .  .
         Катерина  проснулася  і,  ворочаючись  з  боку  на  бік,  білше  вже  не  могла  заснути.  У  голові  снували  занепокоєні  думки.  .  .  
         Десь  там,  на  необмеженому  просторі  країни,  йдуть  тяжкі,  смертоносні  бої  з  німецькими  загарбниками.  Як  там  Шура?  Мабудь  непокоїться  ,  думає  про  свою  сім»ю.  Казав,  що  вишле  атестат,  по  котрому  ми  зможемо  виїхати  з  Сум  до  їх  окупації  німцями.  Так,  атестат  таки  прийшов,  та  вже  нікого  не  було  в  військкоматі.  Кому  потрібні  сім»ї  фронтовиків.  Жалітись  нікому.Великій  бюрократичній  машині  тилу  не  можна  пред»явити  свої  незаперечні  вимоги,  тим  більш  людям,  які  своїм  внутрішнім  миром    жили    з  вовчими  законами  виживання.  Їм  би  свої  шкіри  зберегти!  Знали,  чиї  чоловіки  воюють,  то  чому  не  подбали  за  їх  сім»ї?  Навіщо  чекати  якісь  повідомлення  ще?  Сволота  є  сволота!  
         А  Сашко,  мій  дорогенький,  мабудь  думає,  що  ми  в  безпеці,  що  міські  держиморди    побідкались  про  його  сім»ю.  Дзузьки!  Чекає,  мабудь,  від  нас  повідомлення  про  наші  справи.
Рідненький  наш!  Як  ти  там?  Мабудь  під  дощем,  у  окопах.  .  .  Як  би  ти  знав,  що  ми  зараз  у  Мотрі.  і,  слава  Богу  не  голодуємо,  ти  би  не  хвилювався  за  нас.  Поживемо  у  Мотрі,  поки  є  така  можливість,  а  там  вже,  як  Бог  дасть.  Може  скоро  фашистів  переможете.  З  твоїм  поверненням  заживемо,  як  раніше,  щасливо.  .  .
             На  дворі  загавкав  собака,  мимо  хати  проїхав  віз,  поскрипуючи  на  вибоїнах.  Катерина  встала,  подивилася  на  годинника,  було  чотири  години  ранку,  на  вулиці  розвиднилося.
Мотря  ще  спала  і  Катерина  ще    вирішила  прилягти,  поки  не  прокинеться  Мотря.
Цвіркун  вже  не  цвірінчав,  вона  заплющила  очі  і  знов  поринула  у  сни,  занурюючись  в  тяжкі  спогади.

                                                                                                   СОН          КАТЕРИНИ

             Яскраві,  грайливі  промінчики  сонця,  мов  феєрверки,  спалахували  і    пробігали  стелею  та  стінами  кімнати.  Катерина  проснулася,    огляділася  навкруги,  Шури  не  було  поруч.  Глянула  на  годинника,  було  біля  шостої  ранку.
57 Знову  рибалка,  -  майнуло  в  голові.
58 Знову,  нічого  не  сказавши,  крадькома  вислизнув  і  побіг  на  Псел  рибалити.  Ось  я  зараз  попораюсь,  та  піду  лаятись,  бо  вже  немає  іншого  важливішого  діла  за  рибалку!  –  одна  за  однією  думки  роїлися  в  голові  Катерини.
59 Мені  треба  дбати  про  Дмитрика,  по  домашньому  господарству  роботи  хватає,  а  він  собі  у  рибальство  грається,  -  бідкалася  вона.
Одягнувшись,  Катерина  миттю  вибігла  з  будинку,  навіть  не  зачинивши  двері.
             Будинок  стояв  майже  на  березі  річки.  Невеличкий  міський  парк  розділяв  їх  будинок  та  Псел.  На  протилежному  боці  річки,  поряд  з  текстильною  фабрикою,  було  улюблене  місце    рибалки  Лямцева  Олександра  Ілліча.
             Катерина  перебігла  Харківський  міст,  ще    кілька  десятків  метрів.  Ось  і  Шура.
Сидить  собі,  вп»явся  у  блакитний  простір  води,  що  майже  нерухомо,  ледь  здригаючись  від  спалахів  промінчиків  сонця  та  легкого  духновіння  свіжого  повітря,  немов  у  сні  дитина,  що  спить  собі  у  безтурботному,  щасливому  сні.  Та  і  сам  Шура,  мов  невід»ємна  частина  цієї  миловидної  природної  картини,  чи-то  дрімав,  чи  був  заворожений  цією  дивною  животворною  дійсністю,  сидів  нерухомо.
             Катерина  підбігла  до  нього  і,  зпересердя,  схопила    за  вудки  і  потрощила  їх  ,  мов  свого  лютого  ворога.Шура  спокійно  спостерігаючи  за  цим  «вандализмом»  ,  посміхаючись,  діждався  втихомирення  ціє  жіночої  розбурханої  стихії,  потім  підійшов,  легнько  торкаючись  плеч  Катерини,  які  від  збудження,  роздратованості  здригались,  і  сказав,
60 Моя  люба  дружинонько,  кохана,  я  вже  й  сам  збирався  повертатися.  Добре  розумію,  що  тобі  треба  допомагати  по  господарству.  Але  ти  мене  зрозумій,  після  тяжкого  робочого  тижня  треба  трохи  відпочити,  щоби  потім  можна  було  працювати  легко  і  з  задоволенням.  
61 Пішли  додому,та  годі  так  нервувати.  .  .

             Крик  півня  розбудив  Катерину,  Вона  відкрила  очі,  ще  не  зовсім  розуміючи,  де  вона  є.  Але,  з  часом,  вона  вернулася  до  суворої  дійсності.  В  кімнаті  було  уже  зовсім  світло.  Годинник  показував  пів  на  шосту,  а  Мотрі  вже  не  було  в  ліжку.
           На  дворі  чутно  було,  як  брянчить  падаюче  у  колодязь  відро  та  хлюпає  вода,  виливаючись  з  нього  у  кадушку.,  що  стояла  біля  нього.  «Журавель»  працював  під  керівництвом  рук  Мотрі.  У  хліву  подавала  голос  корова-Берізка,  нагадуючи,  що  треба  її  напоїти  та  випровадити  на  луг  на  пасовище.  Кудкудахкали  кури  та,  голосним  баритоном,  співав  красень  півень.  Життя  нового  Божого  дня  починалось.  .  .
             Катерина,  стрімголов  зіскочила  з  ліжка,  Стримко  прибрала  його  і  себе,  побігла  на  двір.
           Мотря  вигнала  Берізку  з  хліву,  А  та,  мов  пані,  знаючи  собі  ціну,  велично  підійшла  до  кадушки,  де  була  налита  вода.  Гучно  вдихаючи  повітря  ніздрями  та  сьорбаючи  смачно  мордою  воду,  корова  напилася  води  ,  не  чекаючи  нікого,  сама  пішла  до  воріт,  щоби  її  випустили  до,  гулко  гупаючого  стада,  яке  проходило  мимо  воріт.  Мотря  відчинила  ворота  і  Берізка  злилась  зі  своїми  «  браттями  по  крові».  .  .
         Мотря  побігла  годувати  птицю.  Сипала  зерно  та  кудкудахкала  й  сама,  як  квочка  ,  біля  неї.  Тут  її  і  знайшла  Катерина.
62 Доброго  ранку  Мотю!  Ти  вже  вся  вроботі,  а  я  байдикую,  вилежуюсь,-  сказала  вона.
63 Ти,  Катю,  не  бідкуйся.  Я  все  життя  так  рано  встаю,  щоби  поратись,  то  вже  й  звикла.  
Сказала  вона.
64 А  ти  у  Сумах  не  звикла  до  нашого  темпу  життя,  той  не  треба  бідкуватись.  Ще  напрацюєшся  за  день,  а  він  великий.  В  ночі  ти  спала  дуже  неспокійно,  крутилася  на  всі  боки  та  зітхала  раз  у  раз.  Мабудь  і  не  відпочила,  як  треба.  Може  тобі  цвірчок  заважав  спати,  то  воно  з  незвички.  Цвірчок  -  наш  ангел-охоронець.  Якщо  співає  свою  нехитру  пісеньку,  то  буде  все  добре,  день  буде  спокійним..  .
Життя  в  Чернеччині  у  1942  році  було,  відносно,  спокійне.  Німці  займалися  своїми  воєнними  справами  і  не  докучали  селянам  фізично.  Але  «данину»  з  людей  збирали  і  вчасно,  і  невчасно.  Залишалося  людям  тільки  прожити,  та  що  хто,  як  міг  сховати  щось.  Сільські  поліцаї,  більш  німців,  здирали  з  селян  «подать»,  а  хто  приховував  харчі,  то  люто  розправлялись  з  людьми.  Зрадники  жили,  як  «сир  у  маслі».  (  той  тепер  вони,  після  тюрми,  реабілітовані  і  живуть  справно,  та  й  пенсію  отримують  не  гірш,  чим  прості  селяни).
                   Так  пройшов  1942  рік.  Катерина,  іноді,  ходила  в  Суми,  подивитись,  як  в  кімнаті,  як  чоловікові  сестри.  Що  чути  про  дії  німців  в  Сумах  та  яке  становище  на  фронті.
                     Сестри  чоловіка  Катерини  також  попродали  все,  що  в  них  було,  потім  їм  якось  вдалося  влаштуватися  на  роботу  до  приватних  підприємців,  що  відкрили  свою  справу  при  німцях  і  вони  кой-як  здобували  собі  і  дітям  на  харчі.
                   1943  рік  Катерина  зустрічала  вдома.  Мотя  дала  їй  картоплі,  овочів,  щоби  хватило  на  зиму.  Трохи  допомогли  родичі  Катерини,  що  жили  нп  Поповій  вулиці.  Вони  допомогли  привезти  харчі  в  Суми,  спасибі  їм  велике.  Крім  того,  на  маслозаводі  всеж  давали,  безкоштовно  сироватку,  а  на  цукрозаводі  можна  було  виміняти  патоку  (мелясу)  на  картоплю.  Це  допомагало  вижити.  Так  Катерина,  разом  із  золовками  жила  і  виживала.  .  .


                                                                 Настав  1943  рік.  .  .

На  весні  1943  року  Катерині  знов  прийшлося  йти  В  Чернеччину,  тому  що  в  Сумах,  чи-то  знов  списки  складали  для  відправки  у  Німеччину,  а  скоріше  зовсім  тяжко  стало  з  харчами.
Та  прийшовши  у  Чернеччину,  вона,  з  жахом,  дізналася,  що  у  всіх  людей  німці  забрали  практично  все:  і  худобу,  і  птицю.  Мотря  була  не  проти  того,щоби  Катря  жила  к  неї,  але  харчуватися  вже  було  майже  нічим.  Катерині  це  здалося  не  таким  вже  й  страшним,  бо  в  Сумах  зовсім  нічого  було  їсти.
       Літо  1943  року  Катерина  прожила  у  Мотрі,  а  перед  вереснем  повернулася  в  Суми.
Після  поразки  німців  на  «  Курській  Дузі»,  німці  ставилися  більш  жорстоко  до  селян.
Вібирали  все,  що  в  них  було.  Частину  села  спалили  відтоді,  як  недалеко  від  розбитої  церкви  (де  був  клуб)  німці  вбили  кількох  розвідників  радянської  армії.  Поліцаї  теж  не  відставали  від  німців  у  жорстокісті.  Тому  й  повернулася  Катря  до  Сум.
         У  вересні  1943  року  Суми  було  визволено  від  німців  і  люди  почали  повертатися  до  громадянського  життя.  Почали  працювати  державні  устанои,  налагоджували  роботу  заводи.  Повернувся  й  військкомат.
         Катерина  пішла  у  військкомат,  щоби  довідатись,  де  зараз  її  чоловік,  але  там  нічого  не  знали.
       В  школі,  де  до  війни  працювала  вона,  дирекція  повідомила,  що  вона  не  може  більш  там  працювати,  бо  була  на  окупованій  території.  Катерина  доказувала,  що  не  працювала  при  німцях,  але  її  ніхто  не  слухав.  В  міськомІ  комсомолу,  від  якого  її  направили  працювати  в  школу,  Катерину  не  прийняли,  коли  взнали,  що  вона  була  на  окупованій  території.  Нікого  не  цікавило,  що  вона  з  вини  державної  адміністрації  не  виїхала  з  Сум  і  тому  зосталася  при  німцях  в  Сумах.  На  сім»ю  Катерини  було  накладено  клеймо  «ворога  народу»,  хоч  і  не  офіційно.  На  роботу  ніде  не  брали  і,  щоби  прожити  їй  приходилося  вдовольнятися  разовими  роботами  де  прийдеться.
       Одного  разу,  коли  вона  працювала  домоприбиральницею  у  директора  обкому  профспілки  Сумськой  області,  їй  пощастило.  Після  прибирання  в  квартирі,  хазяїн  запропонував  їй  працювати  у  Обкомі  секретаркою.  Заробітня  плата  була  невелика,  але  одне  те,  що  вона  могла  офіційно  працювати  в  держустанові,  вернуло  Катерині  впевненість  в  собі.  Тепер  можна  було  вірити,  що  вона  виживе  з  сином.
         На  початку  1944  року,  якраз    23  лютого,  поштарка  принесла  з  військкомату  повідомлення  ,  що  її  чоловік,  капітан-політрук,  Лямцев  Олександр  Ілліч,  загинув  смертю  героя.  Місце  загибелі  не  повідомлялось.
         На  початку  весни  Катерину  визвали  ву  військкомат  і  повідомили,  що  їй  призначена  пенсія  в  360  карбованців  (  одна  хлібина  ,  на  базарі,  стоїла  приблизно  100  карбованців).  Та  це  вже  для  Катерини  була  велика  підтримка  в  житті,  з»явилася  гарантія  вижити.
         Катерина  з  великим  бажанням  почала  працювати  :  вдень  у  Обкомі,  в  ввечорі  вдома  у  свого  начальника  Федора  Федровича.  Додому  приходила  пізно.  Дмитрик  був  сам  весь  день.
       Так  йшли  дні  за  днями.  Як  не  старалася  Катерина,  але  грошей  хватало  тільки  на  півмісяця,  а  далі,  як  кажуть,  перебивалися  з  хліба  на  воду.  Катерина  вранці  готувала  сніданок,  кормила  Дмитрика  І  бігла  на  роботу.  В  обід  вона  бігла  на  базар,  щоби  купити  молоко,  хліб,  картоплю.  Нагодувавши  сина,  вона  знов  бігла  на  роботу.  
       В  один  з  таких  буденних  днів,  Катерина  прибігла  ,  після  роботи,  додому.  На  вулиці  Шевченка,  де  вона  жила,  було  тихо.  Біля    повіток,  під  дерев»яним  парканом,  у    дворі  гралися  діти.  Серед  них  виділявся,  своєю  білявою  голівкою,  та  енергійними  рухами  хлопчик.  Його  руки  і  обличча  були  припорошені  піском,  а  сіро-блакитні  оченята  блискали  веселим  поглядом.  Дмитрик  грався  машинкою.  Та  ось  голівка  його  повернулася  і  він  побачив  свою  матір,  що  повернулася  з  роботи.
-  Мамочко,  мамочко!  Я  граюся  у  водія.  Він  привіз  багато  хліба,  щоби  всім  дітям  хватило  поїсти!  –  Голосно  тараторив  він.  –  Мамочко,  а  ти  принесла  мені  їстоньки,  а  то  все  ,  що  в  нас  було,  я  вже  поїв  і  ще  хочеться.
Катерина  легенько  взяла  Дмитрика  за  голівку,  поцілувала  його  в  замурзані  щічки  і  сказала,
65 Мій  рідненький,  я  тобі  принесла  молочка,  хлібця.  Попий  молочка,  поки  я  приготую  супчику.
Вона  налила  сину  молока,  дала  хліба  і  почала  готувати  суп  на  примусі,  що  стояв  у  невеличкому  коридорчику.  Примус  зашипів,  викидуючи  синьо-жовте  полум»я  і  ядовитий  приторний  газ.  Катерина  поставила  на  вогонь  каструлю  з  водою  і  почала  чистити  картоплю.  Хвилин  через  тридцять  ,так  званий  супчик,  зварився.  Катерина  насипала  сину  цього  варива,  дала  хлібця  і  сказала,
66 Синку,  я  піду  до  Федора  Федоровича  додому  працювати.  Прийду  пізно.  Ти  мене  не  чекай,  а  лягай  спати  сам,  ліжко  я  постелю.
67 Добре,  мамочко,  йди  і  не  хвилюйся  за  мене.-  Відповів  Дмитрик.  .  .
     Федір  Федорович  жив  зі  своєю  жінкою  вдвох  у  трикімнатній  квартирі  зі  всіма  зручностими.Це  був  дім,  де  жили  всі  працівники  Обкому.  Дім  стояв  на  центральній  вулиці  міста,  проти  школи  №  4.
       Господиня  сама  відчинила  двері  Катерині.  Вона  ніколи  не  працювала  по  домашньому  господарству  і  з  нетерпінням  чекала  коли  вже  прийде  Катерина.
       Хазяйка  була  білява,  пухнаста  й  пихата  жінка  з  очами  немигаючими,  мов  у  сови.  Вона  оглянула  Катерину  з  голови  до  ніг,  зкорчила  гримасу,  подібну  до  усмішки  і  промовила,
68 заходьте,  ми  вже  давно  на  вас  чекаємо.  Там  в  холодильнику  є  все,  що  потрібно  для  готування  вечері.  Та  приберіть  добре  квартиру.
Катерина  пішла  на  кухню.  Холодильник  був  затоварений  харчами  ,  яких  вона  і  в  очі  не  бачила.  Куски  свіжої  свинини,  курятини,  риби-сьомги,  ікра    червона,  цитрусові,  яблука  та  виноград.  Все  це  так  і  кидалося  в  очі  голодній  Катерині.
         В  очах  її  потемніло,  голова  затьмарилась,  а  до  горла  підступило  удушшя,  шлунок  схопили  корчі.  Катерина  присіла  на  стілець,  що  стояв  поруч  і  подумала,  що  ось  вже  кілька  днів  вона  сама  перебивалась  з  хліба  на  воду,  щоби  тільки  Дмитрику  було,  що  їсти,  а  тут  таке  багатство.
       Сьорбнув  кілька  ковтків  води,  вона  дістала  харчі  з  холодильника  і  почала  готувати  вечерю.  Працюючи,  вона  пригадала,  як  вони  з  Шурою,  після  роботи,  готували  собі  вечерю    і  сльози  самі  потекли  в  неї  з  очей.
     Ось  тепер,  побачивши  таку  численість  харчів,  порівнявши  з  тим,  що  мали  зараз  такі  люди,  як  вона,  Катерина  гірко  заридала,  в  думках  про  себе  промовляючи,
69 Дорогий  мій  любий  Сашко!  Як  би  ти  бачив,  як  ми  з  Дмитриком  голодуємо  зараз,  в  той  час,  коли  ситі  свині-комуняки  працівники  привладних  структур,  обжираються.  Нікому  нас  захистити  від  призволяща  таких  падлюк,  що  зробили  нас  своїми  рабами.  Ось  і  зараз,  твій  син  поївши  ріденької  юшечки  з  картоплі,  грається  у  брудному  піску,  носить  стареньку  одежину.  Ми,  як  бродячі  собаки,  покинуті  на  призволяще,  викинуті  на  смітники  Батьківщини,  за  яку  ти  віддав  своє  життя.  Ці  паскуди  і  в  обличча  не  бачили,  що  таке  війна,  зараз  ходять  в  орденах  та  жруть  до  схочу  і  що  хочуть.  Ми  для  них  сміття,  непотріб,  раби.  Як  нам  вижити?  Горе  нам  без  тебе!
Зі  слізьми  на  очах,  Катерина  продовжувала  готувати  вечерю.  .  .


                                                                                         РІК        1945

         Рік  перемоги  над  фашистською  Німеччиною  не  приніс  поліпшення  сім»ї  Катерини.
Їй  ледь,  ледь  доводилося  зводити  «  кінці  з  кінцями».  Добре,  хоч  не  зовсім  голодували,
Та  часу  на  відпочинок  не  було  зовсім.
         Ночами,  Катерина  згадувала  свого  чоловіка  Олександра  і  не  вірила,  що  він  загинув.
Вона  знала  багато  прикладів,  коли  чоловіки  поверталися  живі,  хоча  на  них  приходили  «похоронки».  От  і  вона,  побачивши  поштарку,  з  надією  дивилася,  чи  не  принесе  вона  їй  радісну  звістку,  про  яку  весь  час  так  мріє.
       Та  проходили  дні,  місяці,  А  бажаної  звістки  не  було.  .  .
         9  травня  1945  року  святкували  всі.  Але  одні  з  радістю,  щастям  єднання  сімей,  а  інші  –  зі  слізьми  на  очах,  в  полоні  нескінченого  чорного  горя,  печалі,  що  роз»їдали  душу  і  серце;  доводило  людей  до  відчаю.  Вони  назавжди  втрачали  надію  на  краще  життя.  Ці  люди,  з  сльозами  ковтали  горілку  поминаючи  своїх  :  батьків,  синів,  чоловіків.  Вони  розуміли,  що  загиблі  воїни  мали  надію,  що  Батьківщина  не  забуде  їх  сім»ї,  не  дасть  жебракувати  не  покине  на  самовиживання.  .  .
           Так  і  Катерина  9  травня  зустрічала  день  Перемоги  вдвох  з  сином.  Чарка  вина  зі  слізьми  –  безнадія  на  краще  життя  і  приреченність  на  жебрацтво.  З  тугою  в  серці,  пригадувала  вона  довоєнні  часи  життя  з  Сашком.  Зараз  тільки  одна  думка  «гризла»  її  нещасну  душу  –  як  «поставити  на  ноги»  сина?  Думки  летіли  одна  за  олною,  плутались,  знову  виникали,  мов  привиди.  .  .
         Так,  в  тяжких  буднях  пролетіли  1945  та  1946  роки.
           Вже  в  кінці  1946  року  різко  погіршилося  становище  з  харчами.  Майже  всі  основні  харчі,  а  особливо  хліб,  давали  тільки  по  талонах.  Черги  були  величезні,  люди  стояли  днями,  щоби  дістати  норму  хліба.  Казали,  що  всьому  провиною  є  засуха,  та  проповзали  і  слухи,  що  знов  хліб  продають  за  кордон.  На  всі  господарства  були  збільшені  податки.  Вся  скотина,  птиця  були  переписані  і  за  кожну  голову  платили  податки.  Крім  того,  податки  платили  за  кожне  плодове  дерево.  Люди  стали  вирубати  сади,  бо  не  було  чим  платити  податки.  Життя  ставало  все  гірше.На  початку  весни  1947  року  на  Україні  знов  голод,  особливо  в  містах.  Страждали  від  голоду  сім»ї  загиблих  воїнів,  одинокі  люди,  в  яких  не  було  підтримки  від  родичів.  Пани-комуністи  не  дуже  постраждали,  бо  їм  видавали  пайки.  .  .
           Катерина  знов  попродала  все,  що  було  в  хаті.  Вона  брала  у  людей  гроші  вборг,  віддавала  і  знов  брала,  щоби  якось  вижити.  Весною  1947  року  в  хаті  Катерини  не  залишилося  ні  скоринки  хліба.  От  тоді  вона,  як  колись  в  часи  війни,  вирішила  піти  в  Чернеччину  до  родичів,  може    поможуть  харчами.  
70 Або  йти,  або  помремо,  -  думала  вона.
Одного  вечора  Катерина  не  пішла  до  Федора  Федоровича  після  роботи,  а  вирішила  йти  у  Чернеччину.  Вона  знала,  що  пан  Федір  буде  незадоволений  тим,  що  її  не  буде  у  них  ввечорі.  Та  що  було  робити,  коли  Дмитрику  ввечорі  немає  чого  дати  поїсти.Дитина  вже  три  дні  їла  стакан  молока  та  шматочок  чорного  хліба  на  день.  Душа  Катерини  розривалася  від  жалю  і  болю  за  дитину.  .  .


           На  вибоїні  дороги  машину  здорово  штовхнуло,  потім  підкинуло  і  Катерина  з  Дмитриком  повернулися  до  дійсності.  На  вулиці  було  поночі,  але  де  не  де  горіло  вуличне  світло.  Катерина  огляділася,  щоб  зорієнтуватися  де  вони  є.  Це  була  вулиця  Дзержинського.  Ще  хвилин  10  і  вони  будуть  біля  базару,  а  там  і  їхній  будинок.  Водій  їхав  вже  біля  Іллінської  церкви.Катерина  постукала  по  кабіні  машини,  водій  зупинив  машину  і  вона  з  Дмитриком,  подякувавши,  пішла  додому.
         Зайшовши  в  кімнату,  подивились  на  годинника.  Було  за  23  годину.  Знявши  промокшу  одежу  і  обувку,  Катерина  постелила  ліжко  і  вони  обоє  лягли  ,  намагаючись  заснути.  Та  голодний  живіт  буркотів,  мов  вода  ,  що  кипіла  у  каструлі.  Вона  знала,  що  і  Дмитрик  теж  голодний  і  ця  думка  ще  більше  турбувала  її  мозок.
71 Де  що  знайти,  -  думала  вона.  І  разом  у  голову  прийшла  думка  зварити  полову,  що  стояла  у  сінцях  євреїв-  сусідів.  Катерина  вийшла  у  сінці,  набрала  в  миску  полови.  Затопила  грубку  і  наварила  полови.  Пробували  це  вариво  їсти,  та  це  було  неможливо,  бо  людина  неспроможна  пережовувати  траву.  Тоді  Катерина  налила  водички  з  «наваром»  полови  і  вони  обоє  випили  по  чашці  цього  «навару».  В  животі  перестало  урчати  і  бідолахи  полягали  спати.
       Ранком  Катерина  прокинулась  з  нав»язливою  думкою,  що  скаже  Федір  Федорович,  бо  вона  вчора  не  прийшла  до  них  прибирати  та  готувати  вечерю.
         -  Будь,  що  буде,  -  думала  вона,  -  Скажу  все,  як  воно  є.
         Федір  Федорович  був  слабкої  волі  чоловік.  Всіма  домашніми  справами  ,  а  іноді  і  по  роботі,  керувала  енергійна  білявка,  його  дружина.  Вона  мала  жорсткий  характер  і  не  терпіла  ні  яких  інших  думок,  крім  своїх.  Чоловік  у  неї  був  інструментом  для  здобування  грошей.  Вона  керувала  ним  ,  як  вищестояча  влада.
           В  той  вечір,  коли  не  прийшла  до  них  Катерина,  Євдошка  (так  звали  її  сусіди)  збиралася  до  театру.  Вона    дочекалася  Катерини,  щоби  дати  їй  завдання  по  домашньому  господарству.  Не  дочекавшись  її,  Євдошка  подзвонила  чоловікові  і  повідомила,  що  служниця  не  прийшла.  Вона  доволі  гучно  дала  йому  зрозуміти,  що  «послабляти»  своїм  підлеглим  неможна  і  сказала,  щоби  він  суворо  попередив  Катерину,  аби  таких  випадків  більше  не  відбувалось.
-  Ти  розумієш,  Федя,  -  говорила  вона,  -  на  кого  ми  тепер  оставимо  нашого  «пупсика»  (то  був  її  любимець  песик).  Та  і  чому  ти  досі  на  роботі?  Якщо  немає  твоєї  підлеглої,  то  сам  приходь  і  доглядай  за  «пупсиком»,  а  я  піду  сьогодні  до  модистки  на  примірку  вечірнього  туалету,  -  в»їдливо  ,  скандальним  голосом  кричала  Євдошка  у  слухавку.
       Федір  Федорович  стурбовано  озирнувся  навкруги,  наче  хотів  побачити  Катерину,  потім  глянув  на  годинника.  Було  20  годин.  Він  склав  свої  ділові  папери  і  пішов  додому.
       Був  свіжий  ,  бадьорий  вечір,  пахло  весняним  повітрям.  Сонце  майже  скотилося  за  обрій,  а  промені  його,  мов  театральні  завіси,  опустилися  з  небес  на  Землю,  прикривши  декорацію  вечірнього  міста.
       В  голові  Федіра  Федоровича  роїлись  думки  про  свою  кар»єру,  про  те,  як  він  сьогодні  вдало  вирішив  питання  зі  своїм  керівництвом  у  Москві  відносно  підвищення  собі  посадової  ставки,  звітувавшись  за  свої  справи.
       Вказівки  «поработать»  над  питанням  забезпечити  поставки  хліба  на  елеватори,  та  на  відправлення  хліба  за  кордон,  він  виконав  достроково.  Голови  колгоспів,  під    росписку,  здали  все,  як  і  планувалось.  Тепер  Федір  Федорович  з  гідністю  виконаного  обов»язку,  йшов  посміхаючись  сам  до  себе  і  в  думках  вже  приміряв  на  груди  орден  «за  трудові  заслуги».  Він  зразу  забув  про  розлючені  вказівки  своєї  дружини  і  увесь  поважний,  пишаючись  собою,  йшов  по  вулиці.  Його  думки  витали  далеко  до  Москви  на  прийом  в  честь  вручення  нагороди  та  державної  премії.  Він  був  щасливий  і  щастя  світилося  в  його  очах  ,  бачилося  в  його  рухах.  Всесвіт  існував  тепер  тільки  для  нього.  .  .
     Прийшовши  додому,  Федір  Федорович  не  застав  дружину  вдома  та  й  не  засмутився  з  того.
72 Як  добре!-  подумав  він,  -  нікому  буде  мені  мозок  «полоскати».
Він  відчинив  холодильник,  дістав  пляшку  горілки,  бутерброди  з  червоною  ікрою,  м»ясо.  Потім  сів  у  крісло  і,  в  блаженстві,  закрив  очі.  В  думках,  продовжуючи  насолоджуватися  своїми  досягненнями  на  роботі,  він  зі  смаком  випив  горілки  і  некваплячись  заїдав  бутербродами.  Повечерявши  та  почитавши  газети,  Федір  Федорович  ліг  на  канапу  і  заснув  солодким  сном.  .  .

             Катерина  прибігла  на  роботу,  коли  там  ще  небуло  нікого.  Вона  прибрала  сміття,  впорядкувала  стільці,  протерла  столи  та  полила  квіти  в  вазонах.  Потім  зняла  чохол  з  друкарсько1  машинки,  вставила  папір  і  почала  друкувати  доповідь  Федора  Федоровича  на  обласну  конференцію,  яку  він  доповідатиме  після  повернення  з  Москви.
           Заглибившись  в  роботу,  Катерина  забула  про  свої  негаразди  і  тільки  легке  головокружіння  раз  у  раз  виводило  її  з  рівноваги.  Та  вона  знала,  що  краще  не  згадувати  ні  про  що,  крім  роботи,  бо  можна  знепритомніти  від  голоду.  Часом  вона  випивала  склянку  води  і  продовжувала  працювати.
           О  дев»ятій  годині,  на  робочих  місцях,  були  вже  всі  працівники  обкому;  тільки  Федора  Федоровича  досі  не  було,  хоча  він  був  достатньо  дисциплінованим.
           Але  нічого  особливого  не  сталося.  Просто  він  знав,  що  сьогодні  йому  не  треба  йти  на  роботу  вранці,  тому  що  дзвінок  з  Москви  буде  о  другій  годині  дня  і  він  може  собі  дозволити  «маленький»    відпочинок,  тоб-то,  розслабитись.
           Федір  Федорович  добре  виспався,прийняв  душ.
Потім,  не  кваплячись,  не  дожидаючи,  поки  його  дружина  проснеться  і  почне  свої  жіночі  справи  по  омоложенню  обличчя,  та  не  почне  докучати  йому  своїми  проблемами,  добре  поснідав  і  рушив  на  роботу.Він  не  поспішав,  просто  хотів  пройтись,  подихати  свіжим  повітрям  весни  і  ще,  і  ще  раз  помріяти  про  своє  чудове  майбутнє.
         Але,  виходячи  з  квартири,  він  помітив  на  тумбочці,  що  стояла  біля  дверей,  клаптик  папірцю.  На  ньому  повідомлялося,  що  його  дружина  вже  пішла  на  весь  день  і  прийде  тільки  пізно  ввечорі.
73 От  і  добре,  буде  спокійніше  вдома,  -  подумав  Федір  Федорович  і  вийшов  на  вулицю.
Прийшовши  на  своє  робоче  місце,  він  визвав  Каткрину  і  спитав  з  суворою  нотаткою  вголосі,
74 Катерина  Василівно,  ви  можете  пояснити,  чому  вчора  не  прийшли  до  нас  і  не  виконали  свої  обов»язки.  Моїй  дружині  прийшлося  відкласти  свої  важливі  справи,  а  я  повинен  був  раніше  піти  з  роботи.
Він  закінчив  свою  промову  і  дивився  на  Катерину  своїми  круглими  масляними  очима,  мов  гадюка  на  свою  жертву,  очикуючи  відповіді.
Катерина,  глибоко  вдихнувши  повітря,  сказала,
75 Федоре  Федоровичу,  ось  вже  троє  суток  у  мене  вдома  немає  ні  крихти  хліба,  ми,  з  сином,  голодуємо.  Я  сьогодні  майже  не  втратила  свідомість  та  і  зараз  у  мене  поморочиться  голова.  От  і  прийшлося  йти  до  родичів  у  В.Чернеччину,  може  вони  би  допомогли  нам  з  харчами.  Та,  на  привеликий  жаль,  дорога  вся  залита  водою  з  Псла,  що  повінню  розлився  і  притопив  дорогу  у  село.  Ми  повернулися  назад  додому.
Федір  Федорович  причмокнув  своїми  товстими  губами,  почесав  потилицю  і  сказав  ,
76 Катерино  Василівно,  чому  ви  ніколи  не  говорили  мені,  що  у  вас  такі  проблеми.  Йдіть  працюйте,  а  я  поміркую,  чим  вам  допомогти.
У  нього  враз  проснулися  почуття  не  то  жалоби,  не  то  сорому.  Він  не  міг  собі  і  в  думках  передбачити,  що  у  когось  сьогодні  немає  хліба,  що  хтось  може  голодувати.  .  .
І  тут,  в  душі  у  нього  разом  щось  йокнуло,  серце  тривожно  забилося  в  грудях  і  перехопило  подих.  Федір  Федорович  подумав,  що  голодна  людина  здатна  на  необачний  вчинок.  А,  якщо  хтось  «зверху»  дізнається,  що  в  нього  батрачить  людина,  та  ще  й  підлегла,  то  це  вже  загроза  усій  його  кар»єрі.  Заберуть  партквиток,  а  з  ним  кінець  його,  так  добре  розпочатій  кар»єрі.  
-  Катастрофа!  Злякано  схопився  він  за  голову  обома  руками.  –  Треба  вирішити  питання  з  «пайком»  для  Катерини  Василівни,  що  безкоштовно  видавали  працівникам  обкому.  Крім  того  треба  їй  давати  харчі  за  роботу  прибиральниці.
Федір  Федорович  викликав  Катерину  і  сказав,
77 Я  вам  дуже    співчуваю,  пробачте,  не  знав  умов    вашого  життя.  Але  зараз  буде  все  інакше.  Я  подбаю,  щоби  вам  давали  «пайок»,  як    всім  нашим  працівникам.  Крім  того  після  того,  як  ви  приберете  в  нашій  квартирі,  обов»язково  будете  брати  собі  додому  їжу.  А  зараз  ідіть  до  мене  додому  з  сином.  Приготуйте  собі  обід,  а  потім  вже  поприбирайте.  Так  тепер  буде  завжди.

-  Спасибі,  Федір  Федорович,  -  сказала  Каткрина  і  вийшла  з  кабінету.  В  горлі  щось  здавило  і  вона  вже  не  змогла  себе  здержувати.  Сльози  хлинули  у  неї  з  очей,  Катерина    вся  здригалась,  плечі  то  опускались,  то  піднімались.  Стидаючись  своїх  сліз  Вона,    скоріше  склала  папірці,  що  лежали  у  неї  на  столі,  зачохлила  друкарську  машинку  і  стрімголов  вибігла  на  вулицю.
         Сльози  ще  лилися  по  обличчю  Катерини,  а  вона  вже  мчала  до  школи,  де  ще  був  Дмитрик,  щоби  забрати  його.  Нарешті  вона  зможе  нагодувати  синочка  гарною  їжею  і  побачити  на  його  обличчі  посмішку.  Душа  її  уже  була  щаслива.  Катерина  почувала  себе  впевнено  хоч  на  деякий  час.  Ось  зараз  вона  зможе  дати  сину  те,  про  що  так  довго  мріяла  довгими  голодними  ночами.  Серце  її  вистрибувало  з  грудей  і  Катерина,  забувши  про  все  на  світі,  не  бігла,  а  летіла  до  свого  синочка.
       В  школі  вона  схопила  Дмитрика  за  ручку  і  скоресенько  рушила  до  будинку,  де  мешкав  Федір  Федорович.
-  Синочку,  дорогесенький,  сьогодні  у  нас  радість.  Ми  зможемо,  вперше  за  кілька  років,  попоїсти,  як  люди.  Ти  побачиш,  як  можуть  жити  люди,  коли  навкруги  злидні,  голод.  Ми  зможемо  поїсти  те,  чого  ти  не  бачив  з  дня  свого  народження.
Так  говорила  Катерина  Дмитрикові,  переходячи  дорогу  проти  школи,  де  був  будинок  Федора  Федоровича.  Знайомою  дорогою  вона  швидко  пройшла    велике  подвір»я    з  дитячими    ігровими  майданчиками  для  дітей  міської  влади  і  ввійшла  в  парадне,  де  була  квартира  її  начальника.  Ось  і  двері,  за  котрими  їх  чекало  радісне  почуття  ситості,  так  притаманне  зголоднілій  людині.
           Катерина  відчинила  двері  і  вони  з  сином  зайшли  у  квартиру.  Роздягнувшмсь,  вона  дала  зразу  синові  і  випила  сама  апельсинового  соку.  Потім  зробила  йому  бутерброд  з  маслом  та  ковбасою,  а  сама  почала  готувати  обід.  Поки  варився  борщ,  Катерина  приготувала  Дмитрику  ванну  духняну  і  таку  бажану.  Хай  хоч  раз  за  роки  війни  хлопчик  побавиться,  як  людина,  бо  в  них  не  було  і  ще  довго  не  буде  такої  можливості.  Поки  Дмитрик  бавився  у  ванні,  Катерина  приготувала  курятини.  Отже  обід  був  готовий.
       Катерина  помила    сина,  одягла  його  і  вони  посідали  обідати.  Пообідавши  і  відпочивши,
вона  прикрила  Дмитрика  ковдрочкою,  а  сама  почала  прибирати  квартиру.  Прибираючи  квартиру  вона  згадувала,  як  вони  жили  до  війни  з  Сашком.  Тоді  вона  не  знала,  що  таке  людська  підлість,  жадоба.  Війна  забрала  у  неї  все:  і  чоловіка,  і  сім»ю,  і  надію  на  краще  життя.  Ось  і  зараз  Катерина  ще  раз  переконалася,  що  потворніше  і  зліше  чим  людина,  в  світі  не  існує  нічого  і  нікого.  
І  те,  що  вона  з  сином  зараз  користувалася  благами  свого  керівника,  так  це  ніщо  інше,  як  страх  його  перед  своїм  вищестоячим  керівництвом  у  Москві  за  свою  кар»єру.
       В  ті  часи,  за  те  що  Федір  Федорович  примусив  свою  підлеглу  працювати  на  себе  і  не  платив  за  це  гроші,  можна  було  лишитися  партквитка,  а  з  ним  і  роботи  та  надію  працювати  в  будь  –якій  державній  установі  такого  рангу,  як  зараз,  де  він  працював.  А  це  вже  було  рівноцінно  самогубству.
     За  роботою  Катерина  і  невчула,  як  пробіг  час.  На  годиннику  було  вже  більше  19  години.
78 Ского  прийде  Федір  Федорович,-  подумала  вона,  -  треба  йти  додому.  В  квартирі  було  все  вимито,  прибрано,  на  кухні  стояв  гарячий  борщ,  смажена  курятина  і  все  це  чекало    господаря.
     Катерина  зібрала  свої  речі,  взяла  хліба,  картоплі  і  ковбаси,  що  дозволив  Федір  Федорович,  і  пішла  з  сином  до  своєї  оселі.
     Катерина  розуміла,  що  жалітись  комусь,  було  не  розумно,  бо  чи  виграє  вона  від  цього  щось,  невідомо,  а  без  роботи  та  без  харчів  вони  з  сином  не  виживуть.  А  те,  що  пропонував  її  начальник,  повністю  влаштовувало.  Можна  було,  хоч  раз  у  день  гарно  поїсти  з  сином  і  це  вже  є  можливість  вижити.  
       Так  вирішилося  питання  виживання  в  тих  умовах,  коли  багато  людей  голодувало.  Такий  був  у  Катерини  1947  рік.  Життя  продовжувалося.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277248
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.08.2011

Землю Любов збереже (поема-казка)

Землю  Любов  збереже
(на  мотиви  легенди  «Скривджені
І  не  скривджені»  Нечуй  Левицького)
             Квітень  –  травень  2001р.

   ВЕСНА      НА      ЗЕМЛІ

Сонце  Землю  величає,
В  соку  травень  розквітає.
Небо  в  розкоші  –  прозоре,
Смарагдово-бірюзове.
По  небу,  в  кінець  Землі,
Пливуть  хмари-кораблі.
Поза  обрій  запливають,
Наче  в  прірву  пропадають.  .  .
А  Земля  до  Весни  рада,
Добру  жде  її  пораду.
В  чарівніші  кольори
Одягнулась  на  зорі.
І  ліси  й  поля  одіті  
В  мармуровім  малахіті.
Сяйво  сяє  над  морями,
Блискавичками-зорями.
Сонце  всім  поради  радить,
Пестить  і  до  себе  вабить.
Промені  –  його  дарунки,
Як  гарячі  поцілунки.
Вітерець  хмарки  навіє,
Зросить  все,  життя  засіє!
Земля  вабить  Весну  ще,
Пахне  квітами  й  дощем.  .  .

       ХМАРИНЕ      ЦАРСТВО

Зірка-зоренька,  в  вечірках,
Розгулялась  по  хмаринках,
Що  рожевим  сяйвом  сяють,
Білі  ніженьки  ступають.
Чарівна  і  плечі  гожі,
Зір  затьмарить  колір  кожі.
Шийка  довгая,  як  трості,
Кольору  –  слонові  кості.
Білі  ніжки  де  ступають,
По  слідах  своїх  лишають
Чарівний  ланцюг  гірлянд,
Пелюстків  лілей,  троянд.
Граціозний  стан,  поволі,
Що  пливе  квітучим  полем,
Тихим  світлом  з  хмар  злинає,
Сукня  дивом  відливає.
Сукня  бірюзой  залита,
В  ній  лілей,  троянди  квіти.
Опустила  сукні-чари,
На  багряно-чорні  хмари.  .  .
Сонце  промені  збирає,
В  небокрай  все  поглядає.
Вже  зморилось  працювати,
Йде,  собі,  відпочивати.

Небо  почорніло  враз,
Наче  й  не  було  прикрас.
Виповза  верхами  ліса,
Темно-сизая  завіса.
Гребінь  хмар  в  клубах  зростає,
В  смерчі  все  перевертає.
Гори,  в  мить  одну,  з,явились,
У  ту  ж  мить  і  розвалились.
Потопають  одна  в  одній,
Різнії  потвори  чорні.
Прошивають  бусурманів,
Стріли-блискавки  вогняні.
Пронеслись  крізь  хмари-скроні,
Воронії  баські  коні.
Ось  з,явивсь  і  раптом  зник,
Хвацький  красень  Громовик.
Знов  з,явився  з  пекла  ночі
Чорний  кінь,  вогняні  очі.
На  коні  стрункий,  плечистий  
Громовик  –  весь  урочистий.
Зір  ясний  та  гострі  скроні,
Весь  у  одязі  червонім.
Лице  смугле  та  рум,яне,
Відбиття  то  хмар  криваве.

Громовик  гарцує,  грає,
Зором  іскри  розсипає.
Від  копит  коня,  летучі
Змійки  блискавки  по  тучах.
Громовик  гуляв  і  грався,
Грізним  небом  милувався.  .  .
Раптом  різко  зупинився,
На  Зірницю  задивився.
Кінь  заграв  його  летучий,
б,є  копитами  по  тучах.
Гуркіт  страшний  прокотився,
Дощ  вогню  на  Землю  злився.
Розтрощив  дуби  столітні,
Запалив  хати  привітні.
Смерть  у  хатах,  на  порозі,
Стогін,  плач,  людськії  сльози.
Понад  селами,  містами,
Над  лугами,  над  гаями
Громовик  літав,  як  птиця,
Чванився  перед  Зірницей.
І  Зірниця  задивилась,
Від  кохання  запалилась.
Його  постать,  руки  вмілі,
Враз  Зірницю  полонили.  .  .

Відвернувшись  від  кохання  ,
На  людські  земні  страждання,
Страх  Зірницю  охопив,
Жаль  у  серці  розтопив.
З  жалю  вона  бліда  стала,
І  хвалькові  докоряла,  -
Чом,  у  пустощах  зухвалих,
Людям  зло  несеш  криваве.  .  ?

Громовик  з  коня  зійшов,
До  Зірниці  підійшов.
В  очі-бездонь  заглядає,
І  до  неї  промовляє,  -
Не  хотів  робити  шкоду
На  Землі  я  людям  зроду!
Я  добро  їм  посилав,
У  зерно  життя  вливав.
Бачиш,  як  цвітуть  сади,
З  життєносної  води?
Як  лугами  і  полями,
Зеленіє  все  хлібами.
Ну,  а  те,  що  пустував,
Конем  дивним  басував  –
Встояти  не  мав  я  сил,
Від  очей  твоїх  краси!
В  глибині  очей-озерцях,
Потонуло  моє  серце.
Я  незчувся  от  тих  див,
Тож  і  горя  наробив.

-Я  люблю  людей,  й  чим  маю,
Всяко  їм  допомагаю.-
Так  Зоря-красуня  мила
Громовою  говорила.
-  Землю  одарю  красою,  
Вмию  чистою  росою.
І  полям,  садам,  городам,
Я  життя  дарую  й  вроду.
Дай  же  Бог,  щоб  так  було,
Людям  ти  роби  добро.
Тоді  радо  буде  жити,
Буду  я  тебе  любити.

Зорьку  Громовик  обняв,
В  губки  смачно  цілував.
Гримнув  грім,  легенько  –  стих,
То  хмарин  веселий  сміх..  .

В  теплий  вечір,  той  травневий,
Розцвіли  сади  вишневі.
Хліби  виросли  у  колос,
Все  живе  радіє  вголос.
Квіти  в  запахах  буяють,
Солов,ї  пісні  співають.
Вечір  –  Господа  послання,
Землю  запалив  коханням.  .  .

А  з-за  лісу  та  з-за  хмари,
Випливає  місяць  старий.
Батько  сивий,  блідолиций,
Краси  Зореньки-зірниці.
У  цю  дивную  суботу,
Він  виходив  на  роботу.
Для  бадьорості,  у  шинку,
Місяць  випив  чверть  горілки.
Від  горілки  очманів,
Ніс  його  почервонів.
Сам  до  себе  промовляє,
Світлом  Землю  заливає.
Сива  борода  сповзає,
Легким  маревом  лягає:
На  ліси,  луги,  поля  –  
Тиша  по  Землі  гуля.  .  .
Місяць  небо  все  милує,
Зорьку  Громовик  цілує.
Батько  посварив  Зоринку,
Та  сховалась  за  хмаринку.
Посварив  Громовика,
Блискавкою  той  тіка.

Місяць  по  небу  гуляє,
Та  хмаринки  все  ганяє.
Промінь  котиться  по  кришах,
Сторожує  нічну  тишу.
Пестить,  прикраша  в  перлинки,
Всі  русалоньки-хмаринки.
У  проміннячках  гойдає,
Пісню  заспівать  благає.

А  русалки  це  й  бажали,
В  казці-танці  закружляли.
Пісня  про  кохання  йшлася,
Тихо  до  Землі  лилася.
В  душі  молоді  влилася,
Серця  щастям  запалила,
У  коханні  потопила..  .

     ПАЛАЦ      НАД      ВОДОСТАВОМ

За  горами,  за  долами,
За  столітніми  лісами,
Десь  у  давню  старину,
Був  палац  у  тім  Краю.
Той  палац  золотоглавий,
З  мармуровими  стінами,
Серед  зелені  дібрав,
В  сні  чаклунському  дрімав.
Коренями  вріс  у  кручі,
Златобаштами  у  тучі,
У  заливах  глибини,
Віддзеркалились  вони.
У  палаці,  всім  чудовий,
Мешкав  князь  там  чорнобровий.
І  княгиня  –  див-краса,
Вся  вогнем  горить  коса.
Був  той  князь  –  Господній  Дар,
Добродій  і  господар.
В  святості,  на  все  оружжя,
Й  злагоді  жило  подружжя.
Всі  державнії  питання  ,
Князь  складав  без  коливання.
Так,  в  турботах  без  кінця,
Господар  ждав  первенця..  .  .

Раз,  під  вечір,  без  чобот,
Після  клопітних  турбот,
Князь  з  княгиней    блідолицей,
Вдвох  сиділи  у  світлиці.
Вдвох  дивились  у  віконце,
Як  за  обрій  сіло  Соне.
Обрієм  плила  жарптиця,
Донька  Сонечка  –  Зірниця.
Пензлем  чарівним,  чимало  ,
Обрій  весь  розмалювала.
Загляда  туди,  сюди,
Грає  з  дзеркалом  води.
Усміхнеться  водоставу,
Наче  срібло  розкидала.
Відбиттю  свому  радіє,
Як  кокетка  червоніє.

Раптом  Велетень-примара,
Насуває  Відьма-хмара.
Розпустила  чорні  крила,
Враз  Зірницю  полонила.
І  шаленим,  грізним  свистом,
Лиходій  промчав  над  містом.
Громовик  махнув  з  плеча,
Блискавкою  смерч-меча.
Вдарив  над  палацем  грім,
Задрижав  весь  білий  дім.
Блискавка  у  тучах  гра,
Дощ  періщить,  як  з  відра!
Вогняна  стріла-дісниця,
Змієм  кинулась  в  світлицю.
Вдарила  у  серце  князя,
Мертвим  тіло  стало  зразу.
У  пологах  закричала,
Тут  княгиня  і  упала.
Породила  мертвим  сина,
Бідолашна  та  вразлива.  ..

Знову  рветься  блискавиця,
Та  влітає  до  світлиці.
Срібні  зірки  розсипає,
Душу  сина  оживляє.

Злії  пустощі  творив,
Князя  Громовик  убив.
Немовляті,  в  добре  діло,
Душу  й  силу  влив  у  тіло.  ..

В  храмах  Божих  град-столиці,
В  дзвонах  радісних  дзвінниці.
Службу  Господу  служили,
Княжича  свого  хрестили.
Світлий  день  прийшов  на  кручі,
Розігнав  всі  чорні  тучі.
Сонце  сяє  на  Дніпро,
Хлопця  нарекли  Дмитро.

СІМ,Я      ПЕТРА  

А  за  морем,  за  горами,
За  безмежними  лісами,
Жив  Петро  –  душа  гординя,
Зі  своєю  господиней.
Краса  Зіронька-зірниця,
Люба  їм  була  сестриця.
З  нею  день  свій  починали  
І    роботі  лад  давали.    
Жили  в  злагоді  й  любові,
Їм  щастило  в  добрім  слові.
Щастя,  в  тім,  їм  Бог  не  дав,
Що  діток  не  дарував.
День  за  днем  минають  роки.
Вже  важкими  стали  кроки.
Спини  згорбила  робота,
Та  не  зменшились  турботи.
З  зорьки    -  ранньої  зірниці,
 До  вечірньої  сестриці,
Тяжко,  важко  працювали,
Злидні  в  хаті  ночували..  .

ТРАВНЕВИЙ        ВЕЧІР

День  втомився,  ліг  за  обрій.
Працював,  як  лицар  добрий.
Поза  морем  жар  палає,
Вечорниця  випливає.
В  сукні  у  новій  вечірній,
Сонечка  то  дар  добірний.
Та  рубінове  іскристе,
На  сукні  тій,  жар-намисто.
По  морськім  гуля  просторі,
Наче  вітер  в  чистім  полі.
Хвильці  кожній  заграє,
Подарунок  свій  дає.
Той  дарунок,  як  гірлянди,
Пурпуровії  троянди.
Хвилям  моря,  на  хустки,
Розкидала  пелюстки.  .  .
Нагулявшись  на  просторі,
Та  награвшись  в  хвилях  моря,
Чарівная  Вечорниця
Заблукала  на  дзвінниці.
Спалахнув  Зірниці  шлях
На    церковних  куполах.
І  в  гранатових  вуалях
Десь  поплив  по  крутоярах.
Засвітила  по  оселях
Колір  вдалий  та  веселий.
І  цікава  й  молода,
В  вікна  людські  загляда.

ЩАСЛИВИЙ        ДАРУНОК

По  церквах  вечірні  дзвони.
Над  селом,  мов  перегони,
Соловейками  щебечуть,
На  вечірню  людей  кличуть.
До  церков  тих,  б,є  чолом,
Людське  море  попливло.  .  .
І  Петро,  і  жінка  вбога,
Помолитись  йдуть,  до  Бога.
Славу  і  хвалу  возносять,
Милості  у  Нього  просять  –
Щастя  би  Господь  послав
Та  дитятко  дарував..
Сина-Бога  вшанувавши,
Образи  поцілувавши,
Повернулись  до  оселі,
В  добрім  настрої,  веселі.
Воду  пили  натщесерце,
Господу  відкрили  серце.
Божу  вчули  Благодать,
Та  й  лягли  відпочивать…
 А  Зірниця  –  донька  Сонця,
Все  дивилась  у  віконце,
Срібні  зірки  розсипала,
Щастя  людям  дарувала.
Зірка  срібна  –  вдача  мила,
Петру  в  хаті  наділила
Щастя  дивнеє,  маленьке  –
Красну  доньку  й  жінку-неньку.  .  .
Господу  щоби  віддячить,
За  такую  добру  вдачу,
В  Божий  Храм  іде  родина,
Добра  то  й  свята  година.
В  Храмі  і  пісні,  й  поклони,
Радісні  в  дзвіницях  дзвони.
Службу  Богові  служили,
Доньку-Зіроньку  хрестили.
В  воду  святу  занурили,
Хрестик  святості  наділи.
Вся  рідня  тому  радіє,
Донечки  ім,я  –  Надія.

ДМИТРО        КНЯЗЬ

А,  між  тим,  палац  квітучий,
На  Дніпровських  сивих  кручах,
Дивовижно  милим  став,
Княжич  красень  підростав.
Підростав  і  добре  вчився,
Бога  шанував,  молився.
Книги  мудрості  читав,
Як  повітря  їх  ковтав.
Розум  він  кмітливий  мав,
Світ  наук  опанував.
Княжич  верх  в  знаннях  довів,
Перевершив  вчителів.  .  .
Дні  ідуть,  роки  летять,
Дмитрика  і  невпізнань.
Господь  в  зерна  силу  вніс,
Княжич  Дмитрик  в  князя  зріс.  .  !
У  князівських  володіннях,
Ввів  Дмитро  своє  правління.
Хист  в  державних  справах  мав,
Добрим  справам  силу  дав.
Щоб  тримати  супостата,
В  шорах  міцних  та  долати,
Князь  Дмитро  військову  справу
Вивчив  добре  всім  на  славу.  ..

День  свій  денний  шлях  кінчає,
Вечорницю  зустрічає.
Спочивать  пішов  за  обрій,
В  настрої  приємнім,  добрім.
Місяць  з  ківша  воду  злив,
Зорі  в  небі  запалив.
Князь  Дмитро  в  опочивальні,,
Бачив  сон,  у  мріях    давній.  ..

СОН      КНЯЗЯ      ДМИТРА

Над  морями,  над  горами,
Корабель  понад  містами,
Сонця  променем  горить,
Чудеса  навкруг  творить.
Кораблем  тим,  все  до  ладу,
Князь  керує,  має  владу.
Божий  Дар,  як  чар  дивин,
По  Землі  розносить  він.
Над  ланами  пролетів,
Колоски  позолотив.
До  садів  простяг  долоні,
Гілки  в  яблуках  червоних.
Окропив  промінням  села  –
Люди  радісні,  веселі.
Запашні  печуть  хліба,
Щастя  людського  жнива.  .  .
       
Корабель  раптово  зник.
Князь  іде  –  сам  чарівник.
Бачить  –    місто.  Златі  брами,
Храми  Божі  з  куполами.
Люди  в  Храми  ті  ідуть,
Господу  поклони  б,ють.
Скоса  князя  оглядають,
Осторонь  його  минають.
Дулі  у  карманах  гнуть,
Один  одному  дають.
Далі  князь  по  місту  йде,
Сам  Господь  його  веде.
Йде  по  вулицях  широких,
Повз  маєтків,  все  високих.
На  базарі  не  барився,
Враз  за  містом  опинився.
Озирнувся,  бачить  села,
Хоч  і  бідні,  все  ж  веселі.
Хати  ті  попівз  дороги,
Всі  біленькі,  хоч  убогі.
І  садиби  чепурненькі,
Як  дітки  кохані  в  неньки.
Навкруги  хаток  тинки  –
Стрункі  хвацькі  парубки.
Люди  в  денних  все  турботах,
В  господарствах  гра  робота.
Посмішку  обличча  носить,
Душу  радістю  підносить.

Князь  підходить  до  хатин,
Загляда  мерщій  за  тин.
Там,  за  тином,  люди  прості,
Поклонившись,  звуть  у  гості.
Князь  Дмитро,  і  сам  веселий,
Йде  поважно  до  оселі.
У  світлицю  він  заходить,
В  ній  краса-дівиця  ходить.
Дмитра  князя  зустрічає,
І  привітно  величає.
Золотом  горить  коса,
Зірка  –  Сонечка  краса.
Оксамитовий  тендітний,
Голос  милий  і  привітний.
Душу  князя  полонив,
Серце  Дмитрове  спалив!
В  очі  –  зорі  бірюзові,
Моря  хвилі  то  прозорі,
Своїм  поглядом  пірнув,
Враз  в  тих  хвилях  потонув.
І  червоно-оксамитні,
Губки-чаєчки  тендітні.
Зубки  –  блискавки  перлинки,
Тягнуть,  звуть  на  поцілунки!
І,  якась,  чаклунська  сила,
Дмитра  князя  підхопила.
До  красуні  потягнувся,
Обійняв  –  і  враз    проснувся.

                   НАДІЯ

Богове  було  веління,
На  те  Дмитрове  видіння.  .  .
Дух  Святий  Петра  вітає,
В  нього  донька  підростає.
З  донечкою  –  і  не  снилось,
Щастя  в  хаті  поселилось.
Що  не  день,  стає  все  краще,
Душа  щира,  роботяща.
Хату  прибира,  полиці,
Сріблом  світиться  світлиця.
Стала  хатка  та  проста,
Як  за  пазухой  Христа!
І  городина  у  полі,
Що  колись  росла  поволі,
В  буйній  зелені  стає,
Щирий  урожай  дає.  .  .
Стане  посуха  лиха,
Все  навкруги  висиха.
Життю  щирому  радіє,
Земна  Зоренька  –    Надія.
Із  зорей  –  сестрицей    встане,
Поле  пестить  і  догляне.
Запалають  зірок  грані,
В  смарагдовім  океані.
І  молочна  вся  пшениця
П,є  шовковую  водицю.
В  хвилях  колоски  кохає,
В  зерна  силу  набирає.
Всім  Надійка  лад  дала,
Так  сім,я  Петра  жила,
В  хаті  тій,  при  Божім  Слові,
В  щасті,  радості  й  любові.  ..

   СВІТСЬКЕ      ЖИТТЯ

Розлився  океан  квітучий,
По  всій  Дніпровській  білій  кручі.
Дмитра  князівство  у  садах  втопає,
Дарунки  щирі  Божії  вітає.  .  .
В  державних  клопотах  Дмитро  сердешний.
Сусіди  навкруги  тутешні,
На  князя  думку  свою  мають,
Доньками  ваблять,  докучають.
Бали  справляють,  князя  кличуть,
В  зяті  Дмитра  для  себе  зичуть.
Дівчата  гарні,  панські  крові,
Та  в  серці  біль  до  іншої  любові.
Перед  очима  князя  дівчина  Зірниця,
Розсипала  волосся  –  промені  жарптиці.
Цікаві    очі  –  зорі  бірюзові,
Морськії  хвилі  –  росяно  прозорі.
Уста  –  рожевий  цвіт  зірниці,
Стан  гожий  –  зірка  білолиця!
І  голос  чарівний,  привітний,
Душевний,  оксамитово-тендітний.
Вогонь  кохання  блискавкою  множить,
Дмитрове  серце  радістю  тривожить.
У  відпочинку  і  в  роботі  мила,
І  душу  Дмитрові,  і  серце  полонила!.  .

У  залах  розкіш,  музика  і  танці,
Сусідів  дорогі  посланці,
Пани  вельможнії  і  вчені,
В  яскравих  сукнях  наречені.
Навкруг  Дмитра  усе  несеться,
Все  галасує  і  шампанське  ллється.
Та  серце  князя  мріями  витає,
Кохання  просить,  милої  шукає..  !

                         В      ДОРОГУ

І  знов  зовуть  державнії  турботи:
Військові  клопоти,  господарські  роботи.
Та  серце  Дмитрове
У  подорож  благає,
Бо  клопіт  свій  сердешний  має.
Нараду  князь  державную  скликає,
Княгині-матері  державу  доручає.
Хоробрих  друзів-воїнів  гуртує,
Та  корабель  у  подорож  готує…  

Блідий  місяць  у  суботу,
Закінчив  свою  роботу.
Поклонився  небосхилу,
Донечку  зустрів  там  милу.
Донечка  його  –    Зірниця,
Прибиралась  у  світлиці.
З  небокраю  виглядала,
Батька  Місяця  стрічала.
Постелила  ліжко  біле
І  хустинкою  накрила.
Обрій  прикраша,  сміється  –
Жде,  бо  Сонечко  проснеться.
Сонце  краєм  випливає,
Поле  маком  розквітає.
Сяє  промінь  у  криницях,
По  морях  пливуть  жарптиці.  ..
У  цей  час,  доволі  ранній,
Пустунець,  і  не  останній,
Вітерець  в  вітрилах  грає,
Князя  пестить,  проводжає.
Люди  всі  із  град-столиці,
На  причалі,  при  зірниці,
Дмитра  князя  проводжають,
Вдалу  подорож  бажають.
Матір  княжа  теж  голосить,
Господа,  в  молитвах,  просить,
Щоб  Свята  Господня  Сила,
Повернула  живим  сина.  .  .
Вітер  свіжий  набіга,
Та  вітрила    натяга.
Корабель  здригнувся  наче,
Хвацький  мов  би  то  козаче,
Розвернувся,  погойдався
І  у  дальню  путь  подався.  ..

                 БУРЯ

Час  іде  та  дні  минають,
Чайки  корабель  вітають.
Розмовляє  з  ними  в  морі
Свіжий  вітер  на  просторі.
Сонце  промені  веселі
У  морській  гойда  купелі.
Грючись,  отак,  до  ночі,
Сліпить,  з  жарту,  князю  очі..  .
Так  пливуть  смільці  поволі,
В  обрій  дивляться  до  болі.
Не  побачить  хто  землі,
В  сонячно-морській  імлі.  .  .
Знову  сонце  йде  за  обрій,
Вдень  попоралося  добре.
А  йому  на  зміну  –    донька,
Випливає  вечір-зорька.
День  денський  вже  сон  долає,  
Матір-сонце  доньку  лає,
Що  гуляє  вечірком
З  шалапут-Громовиком.
Зорька  матері  злякалась,
В  хмари  велетні  сховалась.
Ласки  й  захисту  шука
В  козака  Громовика.  .  .

У  м,якому  кріслі  хмари,
Громовик  у  мріях  марив.
Руки  положив  на  скроні,
Весь  у  чарівнім  полоні.
В  темній  залі  у  високій,
В  думці  теплій  та  глибокій.
Друзі  вірнії  –  вітри,
Поряд  спокій  стерегли.  ..
Раптом  Громовик  здригнувся,
Різко  встав  і  обернувся.
Блиснув  грізними  очима,
Тряхнув  дужими  плечима.
Гримнув,  рокіт  прокотився,
Чорний  баський  кінь  з,явився.
У  сідлі,  як  вихор,  мчить,
У  очах  вогонь  горить.
По  небу  конем  гасає,
В  хмарах  іскри  викрисає.
Блискавки  хмарини  рвуть,
В  море  стріли  вогнем  б,ють.
Наче  відьми  та  чорти,
Виють  та  свистять  вітри.
Гори-хвилі,  чорні  тучі,
Смерч  змішав,  реве  ревуче..  .
Лиха  кораблеві  досить,
Наче  щепку  в  хвилях  носить.
Піднімає,  аж  до  тучі,
Вниз  кидає,  в  прірву  кручі.
Позривало  всі  вітрила,
Щогли  в  корінь  всі  звалила,
На  каміння  понесло,
Корабель  вщент  рознесло.

                       У        ПОЛОНІ

Стихнув  шторм.  Вже  не  буянив.
Князь  Дмитро  зовсім  отямив.
В  море  з  гір  струмок  біжить,
Біля  князя  люд  сидить
І  тихенько  гомонить.
Бачуть,  що  прийшов  до  тями,
Тож  питають  зразу  прямо,-
Хто  він  є  і  звідкіля
І  яка  в  нього  рідня?
Де,  коли  ,  чому  навчився,
Як  у  них  він  опинився?
Потім  на  коня  саджають,
До  палацу  проводжають.
Зустріча  Дмитра  там  цар,
Стороні  тій  господар.  .  .
Цар  Давид  насупив  брови,
Зна  батьків  бо  він  Дмитрових,
Ще  у  давню  давнину,
Проти  них  він  вів  війну.  .  .
Цар  Давид  на  трон  сідає,
До  Дмитра  він  промовляє,-
Батько  твій,  мій  ворог  давній,
Хоч  і  воїн  був  він  справний.
Хист  в  військових  справах  мав,
Спритно  меч  в  руках  тримав.
Полководцю  і  як  пану,
Віддаю  йому  пошану.
Але,  в  стані  ми  війни,
За  тобой  нема  вини,  
Та  така  у  тебе  вдача,
У  полоні  ти    козаче!
Будемо  тебе  тримати,
Добрий  викуп  маєш  дати.
До  княгині,  завтра  вранці,
Я  пошлю,  мерщій,  посланців.

                   ДОДОМУ

Час  іде,  та  день  минає,
З  дому  вісточки  немає.
А  царівні,  так  вже  йшло,
Пригянувся  князь  Дмитро.
Далі  добрий  час  минає,
Царя  донечка  благає,
Не  випробувати  долю,
Й  дати  Дмитру  князю  волю.
Щоб  в  обмін,  як  викуп  чинний,
Князь  посватав  би  царівну.
Зятем  щоб  цареві  став,
Клопоту  вже  більш  не  мав.  .  .

І  Дмитро,  скорившись  долі,
Бо  не  витримав  неволі,
Богу  вранці  помолився,
І  з  царівной  заручився.
Розпрощався  з  царем  чемно
І  з  вельможной  нареченой.
На  коня  Дмитро  сідає,
І  додому  вирушає.
Сам  щасливий,  погляд  чистий,
І  з  екскортом  урочистим.  .  .

Вже  проїхали  чимало,
В  містах,  селищах  бували.
Раз,  під  вечір  б,є  чолом,
Їм  привітнеє  село.
У  селі  тім  хати  строгі,
Всі  стоять  попівз  дороги.
Всі  садиби  чепурненькі,
Як  дітки  кохані  в  неньки.
Навкруги  хаток  тинки  –
Стрункі  красні  парубки.
Люди  в  денних  все  турботах,
В  господарствах  гра  робота.
Посмішка  обличча  красить,
Душу  радістю  підносить..  .  .

Князь  підходить  до  хатин,
Загляда,  мерщій,  за  тин.
Там,  за  тином,  люди  прості,
Поклонившись  звуть  у  гості.
Князь  Дмитро  і  сам  веселий,
Йде  поважно  до  оселі.
У  світлицю  він  заходить,
В  ній  краса-дівиця  ходить.
Дмитра  радо  зустрічає,
І  привітно  величає.
Золота  горить  коса,
Зірка,  Сонечка  краса.
Оксамитовий  тендітний,
Голос  милий  і  привітний.
Душу  князя  полонив,
Серце  Дмитрове  спалив.  ..

В  очі  –  зорі  бірюзові,
Моря  хвилі  то  прозорі,
Своїм  поглядом  пірнув,
Враз  в  тих  хвилях  потонув.
І  червоно  оксамитні,
Губки-чаєчки  тендітні.
Зубки  –  блискавки-перлинки,
Тягнуть,  звуть  на  поцілунки.  .  .

В  серце  Дмитрове  причина,
Наче  блискавка  влучила.
Пригадав  свій  дивний  сон,
Серце  б,ється  в  унісон..  .  

До  красуні  князь  підходить,
З  неї  він  очей  не  зводить.
Ось  вона!  –  В  думках  бажана,
Серця  біль,  душею  звана.
Жар  кохання  князь  відчув,
І  царівну  враз  забув.
Так  здійснилась  врешті  мрія,
Це  вона  –  Зоря  Надія.  .  .


               В    ГОСТЯХ      У      ПЕТРА

Хазяїв  Дмитро  вітає,
Долі  щирої  бажає.
В  хаті  щоб  завжди  було,
Хліба  запашне  зерно.
Привітавши  загалом,
Князь  Дмитро  ще  б,є  чолом.
Сватає  Зорю-Надію,
Що  Петру  серденько  гріє.
І  Надія  безпридана,
Богом  що  Дмитрові  дана,
Просить  у  Петра  веління,  -
Батька  то  благословення.  .  .
За  дочку  Петро  радіє,
Серце  ж  і  болить,  і  мліє.
Любо  діточок  кохати,
Тяжко  з  хати  в  світ  пускати.  .  .
Все  ж  дітей  благословив,
Коней  їм  Петро  підвів.
Побажав  добра  з  порогу,
З  Богом  їх  провів  в  дорогу.

                       ВДОМА

У  галоп  несуться  коні,
Вітри  наче  в  перегоні.
Рвуться  коні,  мокрі  спини,
З  під  вуздечок  летить  піна.
А  в  Дмитра  у  грудях  серце,
Наче  в  клітці  птиця  б,ється.
З  ним  Надія  світлолиця,
Красна  Зоренька-Зірниця.
Колосистими  полями,
Квітконосними  лугами,
Князь    Дмитро,  забувши  втому,
Мчить  до  батьківського  дому.  .  .

Скільки  часу,  вже  не  знає,
День  і  ніч  не  помічає,
Врешті  радість  –  ось  мета!
Бачить  ріднії  міста.
І  палац  золотоглавий,
З  мармуровими  стінами,
Серед  зелені  дібрав,
Як  раніш,  красунь,  стояв.
Коренями  вріс  у  кручі,
Злато  баштами  –  у  тучі.
У  заливах  глибини,
Віддзеркалились  вони.  .  .

До  палацу  прибуває,
Двір  Дмитро  не  сповіщає.
Швидко  йде,  в  якусь  хвилину,
У  свою  він  половину.
Вірних  підданих  збирає,
Бо  тепер  свій  клопіт  має.
Розповів  про  всю  подію,
Слугам  доручив  Надію.
Всім  велів  про  неї  дбати,
Як  вельможну  величати.
День  за  днем  і  крок  за  кроком,
Стерегти  від  злого  ока.  .  .

         ПІДОЗРА      МАТЕРІ

Час  іде,  день  –  як  по  нотах.
Князь  в  державних  знов  турботах.
Справи,  зустрічі  службові,
В  добрім  настрої  та  слові.  .  .

Та,  як  кажуть,  люди  нині,
Жінка  –  це  не  голка  в  сіні!
Стала  мати  помічати,
Дмитро  став  кудись  зникати.
Щось  нема  в  нього  бажання  ,
До  балів  та  полювання.
Перед  сном  став  забувати,
Рідну  матір  цілувати.
Тож,  княгині  зрозуміло,
Теє  все  –  не  чисте  діло!
Доруча  служницям  мати,
Про  Дмитра  все  докладати.  .  .

             НАДІЯ      В      БАШТІ

День  стомився,  йде  за  обрій,
В  небі  зірки  сяють  добрі.
З  башти  пісня  серця  лине,
Полонить  поля  й  долини.
Водопіллям  розливає,
В  душах  людських  потопає.
Теплоту  і  ласку  вносить,
І  серця  коханням  росить.!
Соловейка  пісня  –  мрія,
А  співа  її  –    Надія.
На  балкони  башти  сходить,
Хоровод  з  зірками  водить.
Кожен  вечір  –  серця  мрія,
Жде  свого  Дмитра  Надія.
У  обіймах  тіла  кануть,
В  поцілунках  губи  тануть.  .  .

               ГНІВ      КНЯГИНІ

Зле  в  кохання  палке  вкралось,
Люті  вороги  дізнались.
Ще  і  зорі  не  цвіли,
Княжій  ненці  довели.

Вогняний  окріп  із  перця,
Князя  матері  у  серце,
Наче  злив  хто  водночас,
Гнів  скипів,  в  недобрий  час.  .  .
Вже  наказ  княгиня  знає,
Що  Надію  вбити  має.
Гнів  до  дії  довести,
З  світу  Божого  звести.
Зле  в  душі  вона  тримає,
Князя  Дмитра  викликає.
Посміхається,  до  слова
І  веде  таку  розмову,  -  
Любий  синку,  як  ся  маєш?
Кого  в  башті  ти  тримаєш?
Чи-то  може  наречену,
Чи-то  дівчину  не  вчену?
Я  тебе,  на  добру  вдачу,
Розцілую  і  пробачу.
Познайом  нас,  так  ведеться,
Бо  ж  про  наречену  йдеться.
Добрий  передай  привіт,
Та  запрошуй  на  обід.
Познайомиш  нас,  козаче,
То  й  заручини  відзначим.

           ЗВАНИЙ      ОБІД

День  надходить  –  невблаганий,
Настає  обід  проханий.
Гості,  все  вельможні,  йдуть,
Князя  наречену  ждуть.
Князь  Дмитро  поважно  входить,
Він  Надію  супроводить.
Поруч  матері  сідає,
Наречену  представляє,  -
Ось  Надія,  хоч  не  вчена,
Все  ж  моя  є  наречена.
Одне  одного  кохаєм,  
Щирим  серцем  всіх  вітаєм.
Всіх  прошу  і  рідну  мати,
Наречену  поважати.
Хоч  не  вчена  –    не  ледаща,
В  добрім  ділі    -  нема  краще.

Всі  роти  порозкривали,
Бо  красу  таку  й  не  знали.
З  диву  разом  очманіли,
Разом  всі  і  оніміли.  .  .
Очі  –  зорі  бірюзові,
Глибина  морських  просторів.
По  плечах,  обличчу  в  росях,
Ллеться  золоте  волосся.
Грають  відблиском,  яскраві,
Сонця  промені  ласкаві.
Зріст  високий,  в  очах  воля,
Стан  –  струнка  срібна  тополя!

В  залі  всім  вино  підносять
І  Надію  пити  просять.
Вона  лагідно  встає,
До  княгині  дістає.
Кубок  у  руці  підносить,
Чаркуватись  з  нею  просить.
Кубок  в  кубок  –  дзень.  .  .і  ось,
Вино  з  склянок  пролилось,
По  такій  простій  причині,
Прямо  в  кубок  до  княгині.
А  княгиня,  вже  від  злості,
Кубок  брязнула  в  помості.
Зле  лизнув  собака  Дог,
Заскавчав,  упав  і  здох  .
А  Надія  теж  з  плеча,
Начебто  не  поміча,
Склянку  кидає  в  підлогу,
Добре  все  і  слава  Богу!

А  княгині  все  найметься,
В  страву  вже  отрута  ллється.
Подають  її  Надії,
Злі  та  підлі  лиходії.
Що  ж  бо  зробить,  як  же  вдіє,
В  цьому  випадку  Надія?
Вона  вибачилась  знову,
Й  лагідну  веде  промову,  -
У  сім,ї  зросла  я  простій,
Не  ходили  до  нас  гості.
Звикла  в  матінки  своєї,
Їсти  з  миски  однієї.  .  .
Та  княгиня  вже  не  слуха,
Пропускає  все  повз  вуха.
На  Надію  поглядає,
Та  уїдливо  питає,  -  
Кажуть,  ти  завжди  в  турботі,
Справна  у  любій  роботі.
Як  же  ти  роботу  знаєш,
Коли  пісні  все  співаєш?
Та  Надія  спокій  мала,
Щиро  їй  відповідала,-
Так,  робота  мені  мила,
Матір  так  мене  навчила.
До  роботи  хист  я  маю,
І  роблю  я,  і  співаю.
Дами,  при  дворі,  ледащі,
Спритні  на  язик,  гулящі.
В  очі  любощі  співають,
По  заочі  –  злеє  мають.
Тож,  купайте  свої  плоті,
В  грязнім,  у  своїм,  болоті!
Відповідь  зухвалим  діям,
З  гідністю  дала  Надія.
І  з  Дмитром,  за  руки  взявшись,
Геть  пішли,  не  попрощавшись.  .  .  


       ВІЙНА.    ЗНОВ      ПОЛОН

Не  вдалось  Надію  вбити,
Щоб  з  Дмитром  їх  розлучити.
Іншу  думку  матір  має,
Та  в  душі  її  тримає.
Умовляє  вона  сина,
Йти  війною  на  сусіда.
Рада,  ось,  трива  військова,
І  княгиня  мовить  слово,  -  
Треба  нам  відвоювати
Свої  землі  в  супостата.
За  батьків  нас  помста  жде,
Хай  Дмитро  на  бій  веде.
Дмитро  хоч  і  сперечався,
Все  ж  у  меншості  зостався.
Рада  довго  гомоніла,
Війну  вести  порішила.  .  .

Кілька  часу  там  минає,
Військо  князь  своє  збирає.
Із  Надією  прощався,
З  військом  у  похід  подався.  .  .
Битва  та  була,  як  повінь.
Пролилось  багато  крові.
Та  загарбницька  війна,
До  поразки  довела.
Хоч  і  хвацько  Дмитро  бився,
Все  ж  в  полоні  опинився.

           ЗЕМНИЙ        РАЙ

Вода  камінь  часом  точить,
Злість  княгині  аж  клекочить.
Все  Надії  злеє  зичить,
Вірних  слуг  до  себе  кличить.
Всім  дає  такий  наказ,  -
Є  тепер  на  теє  час.
Доки  вітер  війни  віє,
Знищити  Дмитра  Надію.  .  .

На  ці  діла  земнії  темні,
Потвори  є  людські  химерні.
Диявол  їх  душей  керує,
Добра  химера  бо  не  чує.
Любов  земная  душу  їм  не  гріє,
Бо  їх  душа  лиш  золоту  радіє.!
Дияволу  свій  сором  продає,
У  рай  земний  путівки  дістає.
В  раю  тім  є  своя  комора,
Керує  нєю  ненаситна  свора.
Весь  рай  земний  межою  розділила,
Бо  спонсор  свори  –  дьявольськая  сила!
В  коморі  свори  є  свої  розцінки
На  всякі  нечестиві  вчинки,
За  лицемірство,  підлість  гріх  хто  має,
Під  маской  святості,  диявол  відпускає.
В  комору  можно  душу:  хоч  продати,
Хоч,  під  заставу,  за  відсотки  закладати.
Товаром  є  :любов  і  гідність,  честь  і  врода,
Таке  у  раї  тім  життя,  така  нагода.  .  .

Диявола  прислужників  не  треба  вчити,
Як  над  людиною  зло  підлеє  чинити.
За  катування  вже  отримано  кредити,
До  башти  йдуть,  щоби  Надію  вбити.  .  .
Та  є  таки  на  небі  Божа  влада,
Служниці  вчасно  надають  пораду.
Надію,  в  підлості  лихій  не  вчену,
Сховать,  до  часу,  у  гірську  печеру.

У  ніч  глухую,  як  передбачалось,
У  башту  Дмитрову  кати  дістались.
Та  дзуськи!  Їм  того  й  не  снилось,
В  пустій  світлиці,  в  дурнях  опинились!

                                   УГОДА

Дочка  царя  Давида  рада  –  є  нагода,
Дмитро  тепер  її  –  для  неї  нагорода.
І  знову  батьку  голову  морочить,
За  князя  Дмитра  заміж  вийти  хочить.
Та  цар  Давид  вже  зна  Дмитра  причину,
Бо  чув  від  підданих  про  красную  дівчину.
Своїй  дочці  гарантії  жадає,
З  Дмитром  письмовую  угоду  укладає.
Угоду  склали  і  весілля  відгуляли,
Про  те  вже  і  княгиня  знали.
Радіє,  що  здійснила  мрію,
Невістка  царськая  тепер,  а  не  Надія!


                         ВІЧНЕ        КОХАННЯ

Після  весілля  час  минає,
Дмитро,  з  царівною,  додому  повертає.
Та  не  забув  кохання  до  Надії,
Душа  з  жалю  болить,  серденько  ниє.
Кохання  полум,ям  в  душі  палає,
Знайти  жаданую,  коханую  благає!

Усіх  Дмитро  покинув,  ніг  не  чує,
До  милої  летить,  обняв,  цілує!
В  єдинім  тілі  так  злились  дві  крові,
В  єдинім  полум,ї    горять  серця  любові..  !
Від  полум,я    сердець,  зоря  Небес  заграла,
Своїми  чарами  весь  обрій  зчарувала.
Надійка-Зоренька  зірницей  знов  була,
По  небу  в  барвах  теплих,  чарівних  пливла.  .  .
Душа  Дмитра-  Громовика    -  дісниця,
По  тучах  знов  носилась,  наче  птиця.
Ось  Хмара-велетень  вже  небо  закриває,
Кінь  баський  знов,  з  Громовиком,  літає.
Шалено  б,є  копитом  тучі,
Та  стріли-блискавки  пускає  в  кручі.  .  .

Удар  страшенний  грому  прострочив,
І  блискавкою  у  палац  влучив.
Палац  розсипався,  згорів  весь,  як  лучина.
Такий  кінець  легенди  цій,  така  причина.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2011

ОЧИСТІТЬ, ЛЮДИ, КРОВ СВОЮ . . .

Простий  поет  я  ,  пособі,  не  Божий  Дар.
Не  зірка  посеред  мужів-поетів.
Не  Пушкін,  не  Тарас-Кобзар,
Не  маю  вдачі  і  не  творчих  злетів.
Але  заклятим,  звісним  всім  поетам
Слова  Некрасова,  в  докору,  я  утну  –
Писати  соромно  про  золоті  тенети,
Коли  жебрачество  Народу  на  кону!
О,  Україно  –  матінко  моя!
Тебе  віками  вороги  гнобили.
А  щирість,  доброта  твоя,
Саму  тебе  знівечили,  згубили.
А  вороги  твої  знівечили  і  душу,
І  людяність,  гостинність  задушили.
Про  це  кричати  на  весь  голос  мушу,
Терпіти  злочин  цей  немає  сили!
Тому  перо  моє,  загостре,    не  мовчить.
Тому  душа  моя  благає  помсти
І  раною  кривавою  кипить,
А  серце  калата  козацькі  тости!
Душа  кипить,  зривається  у  відчай.
То  знов  злітає  птахом  в  Небеса.  .  .
Життя  людей  час  побуту  калічить
І  перетворюється    набезцінь  Краса!
Не  хочу  розуміти  жадність  люту,
Гадюкою  вповзла  що  у  серця.
І  владу,  смертю  людською,  здобуту
Зі  злобою,  що  ллеться  край  вінця.
Тотальна  влада  –  ворогів  мета,
Щоб  панувати  вічно  над  рабами.
Нагайкою  над  спинами  зліта,
«Любов  до  ближнього»  -    вже  зараз  і  над  нами.
А  володіти  людством  –  не  проблема,
Та  запросто  душити  його  вроду,
У  влади  є  потворная  ділема:
Жебрачество  та  шоу  для  Народу!
На  шоу  тім  розігрують  спектакль  –
За  Україну,  мовби,  вболівають.
В  брехні  злорадній  кожен  є  мастак
І  ядовиті  посмішки  на  їх  обличчах  грають.
У  демократів  грають  кожної  доби.
Та  офіційно  «слуги»  є  Народу.
Грабіжники  і  злодії  –  жлоби,
Свою  примножують  «елітную  породу».
Еліта  владная  –  це  жадність  рід  від  роду!
Жадоба,  ненависть  породжують  і  лють.
До  України  лють  і  до  її  Народу,
На  них  відверто  з  усмішкой  плюють!
Ці  злодії  живуть,  ще  на  землі,  в  Раю  –
У  омуті  освяченого  свинства.
Допоки  люди  не  очистять  кров  свою,
Від  лизоблюдства,  та  байдужісті  та  рабства!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268191
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2011

ЛАВИНА ЗІРВЕТЬСЯ. . .

Релігія  та  Християнство  у  житті  людини.  .  .
Де  єдність  поміж  них  є  –  і  порозумінням  ?
Чому  люди  ворогують,  не  бачуть  провини,
Перед  Святістю  Ісуса,  Його  Святим  Вченням?

Чи  Християнство,  чи  Буддизм,  чи-то  Іслам  –
Дорога  є  до  Бога  у  серцях  народу.
Христос  сповістив  рівність  і  свободу  нам,
Мучеництвом  ствердив  це  для  людського  роду.

І  Вчення  це  було  спасінням  для  людей,
Допоки  церква  не  зросла  в  ортодоксію,
Поборництва  ієрархії,  нерівності  ідей,
Підлесницей  гнобителів,  що  злобу  сіють!

Господь  терпів  і  нам  велів  ,  -  
Церков  служителі  так  людям  жить  воліють.
Терпіти  –  не  стосується  ні  влади,  ні  попів,
Бо  одна  одній  «добре  руки  миють».

Терпіти  злидні  і  знущання  влади,
Під  заспокійливі  церковні  дзвони,
Що  прпонують  людям  рабськії  поради  –
Терпіти  злодіїв  та  бити  їм  поклони!

А  влада,  щодедалі,  хист  ганебний  має,
Під  ангелів  маскується,  в  демократів  грає!
Люд  грабує,  хизується  і  все  їй  нейметься,
Ненависть  зростає  в  людях  –  Лавина  зірветься!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=256732
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2011

СТРЯХНИТЕ ПОДЛОСТЬ С ТЕЛА УКРАИНЫ…

Покрыта  плесенью  зловонной  Украина.
Смердит  и  пожирает  её  тело  Мразь.
Честь  и  достоинство  Народа  -  всё  руины,
Добро  затоптано  в  предательство  и  грязь!

Пока  на  Украине  нету  Чуда,  
Не  светит  Солнце  Чести  ниоткуда,
Некрасов  говорил,  что  стыдно  "спать",
Ещё  стыдней  о  красоте  писать.  .  .

Когда  душа  страдает,  разрывается  от  горя,
Ну  как  писать  лишь  о  любви,  о  море?
Враги  Народа  ,  Подлость  уж  при  Власти,
На  голову  ему  плетут  сетей  напасти.

О,  Господи,  Ты  прав  -  меня  прости,
Что  гневом  возгорается  душа  моя.
От  словоблудия,  безнравственности,  лжи,
Чем  человечество  слепит  себя!

И  сколько  подлости  в  том  словоблудии  их  рода,
В  любви  и  к  Родине,  и  к  своему  Народу?
Для  молодёжи  наркота  есть  бизнесвкладом  -
В  рабов  безгласых  превратить  их  в  стадо!

Пиявки  присосались  к  телу  украинского  Народа,
Да  всё  на  благо  своего  лишь  рода.
Князья,  помещики  нажрались  всласть,
Теперь  уж  по  наследству  переводят  Власть.

И  разделяй,  и  властвуй  -  сила  капитала,
Сегодня  в  действии  -  "законом  чести  стала",
А  "хата  з  краю"  -  лозунг  к  Злу  причастен,
Разъединяет  украинцев  в  пользу  Власти.

На  службе  Власти  провокаторы-спецы.
Пиар  кампании  проводят  подлецы.
Всё  украинцев  сталкивают  лбами  оголтело,
На  части  разрывая  Украины  тело!

Не  поддавайтесь  провокациям  потоков.
Народ  украинский  единый  от  истоков.
Вражда  между  людьми  подонков  власть  взрастила,
Её  кормила,  укрепляла  силу!

Ещё  сейчас  -  подонков  можно  победить,
Людей  украинских  Добром  объединить,
Грабителей  своих  осмеивать  в  лицо,
Присвоив  звание  врагов  и  подлецов!

Пора  стряхнуть  их  с  тела  Украины,
Пока  Её  совсем  не  "кинули"  в  руины!  !  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=235295
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 17.01.2011

К РОЖДЕСТВУ

С  Новым  Годом,  Рождеством!
Со  Святым,  вас,  Божеством!
Пусть  Христос  в  ваш  дом  заходит,
Любовь,  нежность  в  нём  находит.

И  придут  к  вам  чудеса:
И  здоровье  и  краса.
О  прекрасном  помечтайте,
Да  и  нас  не  забывайте.  .  .

Мы  вас  любим,  обнимаем
И  того  же  вам  желаем.  
Выпить  водочки  пора  –
За  Любовь  всё,  с  тем  –  Ура!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=233545
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.01.2011

БРАТУ ВАСИЛИЮ ПОСВЯЩАЕТСЯ

Туманом  трепетным  воспоминания  плывут.  .  .
Плывут  и  растворяются  мгновенья.
Мгновенья  жизни  нашей  –  пройденный  маршрут,
Маршрут  израненный  в  мечтаньях  и  сомненьях.

Когда  душа  взлетала  птицей  озорной
И  в  облаках  витала  светлою  мечтою,
Любовью  сердце  загоралось,  как  свечой,
А  мир  казался  вечною  весною..  .

Но  шли  года,  а  с  ними  мы  мужали
И  расставались  с  юностью  максимализма.
В  буранах  жизненных  всё  мысли  остужали
И  уходили  прочь  от  яда  фанатизма.

В  буранах  жизни  закалялись  крепче  стали.
Лишь  сердца  боль,  сжимавшая  порой,
Вдруг  забирала  то,  о  чём  мечтали,
И  покрывала  головы  сребристой  сединой.  .  .

Но  как  бы  ни  швыряли  нас  бураны,
Всё  ж  от  «сетей»  ушли  коварных  подлецов.
Давно  забыты,  не  болят  уж  раны,
Застыли  зубьями  во  множестве  рубцов!

И  вот  стоим  почти  у  «пьедестала».  .  .
Кто  первый,  кто  второй,  кто  третий.  .  ?
Пусть  жизнь  мечтою  юности  не  стала,
Во  внуках,  правнуках  вживёмся  в  Мир  Столетий..  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=232168
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.12.2010

С И М Е И З

(  октябрь  2010)

Без  посольской  передряги,
Без  таможни  и  без  виз,
Сквозь  ущелья  и  овраги,
Еду  к  морю  в  Симеиз.

Змейкой  горная  дорога
Вьётся  в  скальных  берегах.
Скал  Айпетри  у  порога,
Пропасть-бездна,  в  сердце  страх!

И  петляет,  здесь  в  ущельях
Звук  визжащих  тормозов.
Душа  в  радостных  сомненьях,
Слышит  моря  вечный  зов.

Попетляв  дорогой  сочной,
Совершенной  красоты,
В  Симеиз  въезжаем  точно,
Уголок  моей  мечты.

Словно  в  солнечном  круизе,
По  террасам  серых  скал,
Над  домами  в  Симеизе,
Нависает  гор  оскал.

Там  вдали  Айпетри  скалы.
(Её  гряд  седой  привал)
«Кошка»  здесь,  вся  в  дрёме  вялой,
Разлеглась,  что  грозный  вал.

В  тесных  улочках  посёлка,
Пышной  зелени  цветов.
Люди,  авто  –  будто  пчёлки,
Трутся  в  суете  миров.

Станция,  отели,  бары  –
На  любой  людской  каприз.
Толпы,  шумные  базары,
Скал  свисающий  карниз.  .  .

А  по  улицам-террасам,
Муравьи  что  –  вверх  и  вниз,
К  морю  кто,  кто  в  горы  сразу,
Тем  бурлит  весь  Симеиз.

В  бархат  зелени,  из  сказки,
Все  укутаны  террасы.
Так  веками,  с  Божьей  ласки,
Одевают  те  прикрасы.

Море  плещется  игриво,
Шепчет  глыбам-валунам.
Божества  в  них  вижу  диво
И  угрозу  всем  челнам.

Выливается  волнами,
Гладит  негой  берега.
То  целует  их  упрямо,
То  бьёт  штормом,  что  врага.

В  штиль  уляжется,  мечтает,
Серебром  слепит  глаза.
Словно  бы  устав,  вздыхает  –
Отдыхает  бирюза.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=220554
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.11.2010

НЕЗАКІНЧЕНЕ ОПОВІДАННЯ

Матусе,  рідненька!  Царство  тобі  Небесне
                                                                                                             за  твою  мужність,  щирість  і  любов  до  людини,
                                                                                                             що  ти  пронесла  крізь  тортури,  знущання  сталінського
                                                                                                             режиму.  .  .



       Весна  1947  року  видалася  щирою  на  водопілля.  Луги,  поля,  села  потерпали  від  підтоплення,  але  ще  більшою  бідою  був  голод,  що  костлявою  рукою  смерті  зашморгнувся  на  горлі  трудової  людини.  .  .
       Чорнобровий  місяць,  наче  зацікавившись  чимось,  виглянув  з-за  велетенської  хмари.  Заглянув  за  невеличкі  хатинки,  що  наче  крадькома  притулилися  на  краю  урвища,  яке  виблискувало  у  місячному  сяйві  своїми  темно-мідними  смугами  щойно  змитого  глею.  Його  погляд  гайнув  стрімкою  стежинкою  по  безмежному  просторі  води,  який  починався  десь  у  глибині  прірви  біля  крайньої  хатинки  і    пропадав  у  невидимій  чорній  далечині.  
Золотиста  доріжка  промінчика  місяця  пробігла  до  лісу,  що  похмуро,  розпливчатою  стрічкою  плив  по  цьому  безкрайньому  простору  води.  Потім,  виблискуючи  на  хвилях  бурхливого  безкраю,  чкурнув  далі  по  весняному  водопіллю,  наче  шукав  і  не  міг  знайти  чим  розважитись.
         Раптом  його  погляд  зупинився  на  краю  селища  Баранівки,  з  якого  виповзала  чорною  гадюкою  дорога  підтоплена    водою.  Від  поривів  сердитого  вітру,  вона  гойдалася  і  здавалося  повзла,  занурюючись  у  море  весняної  повіні.  .  .
         Дві  постаті  –  одна  жіноча,  а  друга  дитини  -  стояли  на  тій  дорозі,  що  вела  від  Баранівки  до  Великої  Чернеччини.  То  була  голодна  весна  1947  року.    .  .
         Матір  і  син,  у  нехитрій  одежині,  зупинились  вагаючись,  що  робити?  Йти  далі,  чи  повернутися  додому?  Попереду  дорога,  залитая  водою,  зловісно  виблискувала  у  місячному  сяйві.  Підвивання  вітру  та  хлюпотіння  води  наганяло  страх  у  серця  мандрівників.  .  .
1 Мамо,  я  боюсь,  -  шепотіло  хлоп»я.  Його  серденько  тремтіло  від  жахливої  картини,  що  постала  перед  дитячими  оченятами.
2 Мамо,  повернемося  додому,  -  не  говорить,  а  видихає  повітря  з  душі  хлопчик.
У  матері  на  очах  сльози  безвихіддя  та  безнадії,  а  в  душі  думки  .  .  .
         -        Що  робити?  Дома  не  крихітки  хліба,  а  вже  кілька  днів  не  було  чого  їсти.  .  .Та  як  пройти,  дорога  вся  залита  водою.  .  .
Катерина  промовила  до  сина,
2 Ходімо,  рідненький,  там  родичі,  там  щось  дадуть  попоїсти.  .  .
         Матір  і  син  рушили  вперед  у  невідомість,  хлюпаючи  по  воді  та  здригаючись  від  кожного  стороннього  шелесту,  від  кожного  сплеску  води.Взуття  промокло,  в  ногах  почала  хлюпати  вода,  вони  зупинилися.
         Поки  розмірковували    що  робити,  побачили    наближаючихся    назустріч,  два  яскравих  вогника.  То  зникаючи,  то  знов  з»являючись  в  темряві,  мов  очі  грайливого  котика,  вони  все  ближче  наближались.  Нарешті  перед  мандрівниками,  осліпивши  очі,  зупинилась  вантажівка.  Не  вилізаючи  з  кабіни,  водій  промовив  до  Катерини,
3 Куди  йдете?  Там  вся  дорога  залита  водою.  Пішки  не  пройти.  Сідайте,  підвезу  до  міста.
         Робити  було  нічого  і  Катерина  з  сином  прийняли  пропозицію  водія.
Вже  сидячи  в  козубі  вантажівки,  обнявшись,  кожен  з  них  думав  свою  думку,  у  кожного  в  голові  вихорем  кружляли  вони  і  віддаляли  їх  від  суворої  дійсності.
         Двигун  монотонно  підвивав,  автомобіль  повільно,  перевалюючись  мов  качка,  рухався  у  напрямку  міста  Суми.  Катерина  вся  полинула  у  спогади.  .  .
         
                                                                                         Йшов      1942  рік.  .  .
         Вечоріло.  Сонце,  потопаючи  за  обрієм,  виплиснуло  останні  промінчики  і  зникло,  залишивши  його  жевріти  яскравим  багряним  жаром.
         Буде  мабудь  вітряно  завтра,  подумала  Катерина,  зачиняючи  двері  помешкання  своєї  зовиці  Поліни.  Вона  йшла  до  своєї  оселі,  а  в  голові  проносилися  думки,  що  робити  завтра?
         Сьогодні,  коли  вони  з  Поліною  брали  на  маслозаводі  сироватку,  що  німці  дозволяли  брати  безкоштовно,  серед  людей  розповсюджувалась  чутка  -    німецька  комендатура  складає  списки  молодих  жінок  та  хлопчаків  для  відправки  у  Німеччину.  Ще  казали,  що  дітей  будуть  відправляти  окремо  від  матерів.
4 Що  робити?  Що  таки  робити?  –
Мов  молотком  била  в  мозок  страшна  звістка.  Катерина  миттю  збігла  на  ганок,  відчинила  двері  і  ввійшла  в  хату.  Дмитрик  сидів  на  полу  і  грався  іграшками.
5 Мамо,  а  коли  ми  будемо  їсти,  -  спитав  він,  піднявши  на  Катерину  свої  блакино-сірі  оченята.  
6 Зараз  Дмитрику,  я  приготую  картопельки.  На  ось  попий  трішки  сироватки,  поки  я  зварю  картопельку,  -
 Відповіла  Катерина.
7 Треба  тільки  розпалити  грубку,  пограйся  трішки,  -
 Сказала  вона  і  побігла  в  повітку  набрати  дров.  Потім  начистила  картоплі  і  поставила  в  каструлі  варити  на  грубку.  Потім  схопила  відра  і  побігла  до  колонки  набрати  води.
       Колонка  стояла  на  другому  кінці  вулиці  Шевченка  біля  Тресту  ресторанів,  приблизно  150  м.  Набравши  води,  Катерина,  важко  похитуючись,  під  тяжістю  ноші  пішла  до  хати.  Відра  були  важкі,  обривали  руки  ,  але  треба  було  скоріше  йти  ,  бо  Дмитрик  був  один  вдома,  а  на    грубочці  варилася  картопля.  Мало  що  прийде  в  голівку  п»ятирічному  хлопчику.
Вже  не  відчуваючи  рук,  Катерина  добігла  до  хати,  відкрила  двері  і,  слава  Богу,  все  було  гаразд.  Вона  підбігла  до  грубки,  відкрила  дверцята  і  підкинула  дровець.Вогонь  запалав  веселіше  і  в  каструлі  забулькала  закипаючи  вода.  Торкаючи  віделкою  картоплю,  Катерина  сказала,  
           -  скоро  вже  звариться,  хвилин  за  п»ять.
 Вона  налила  водою  чайник  і  поставила  гріти  його  на  чавунну  площину  грубки.
8 зараз  вже  будемо  їсти  мій  рідненький  хлопчику,  -  клопоталась  Катря,  розбираючи  ліжко,  яке  стояло  метрів  за  два  від  печі.
Ще  через  кілька  хвилин  картопля  була  готова  і  матір  з  сином  сіли  до  столу.  Картоплю  їли  цілою,  трішки  «підмастивши»  олією.  З  часом,  на  грубочці,  підстрибуючи  від  пару,  почала  стукати  кришечка  чайника.  Катря  налила  окріпу  в  чашки  і  положила  по  грудочці  цукру.
         -        пий  синку,  а  завтра  підемо  до  Чернеччини  до  тітки  Мотрі.  Поживемо  у  неї,  щоби  німці  не  відправили  нас  до  Німеччини,  -  сказала  Катря.
Повечерявши,  чим  Бог  дав,  матір  з  сином  лягли  спати.
         Почало  розвиднятися.  Сонечко,  ще  не  зійшовши,  випустило,  поперед  себе,  свої  грайливі  промінчики,  які  (то  ховаючись,  то  вистрибуючи  з-за  хмаринок)  виводили  дивовижний  танок,  заворожуючи  погляд.
         Катерина  проснулась  від  легенького  поштовху.  То  Дмитрик,  зпросоння  повертаючись,  штовхнув  її.  Вона  подивилась  на  годинника,  було  біля  п»ятої  години  ранку.
9 треба  вставати,  -  подумала  вона  і  відкинувши  тінь  дрімоти,  зіскочила  з  ліжка.  Одним  рухом  глянула  в  дзеркальце,  що  притулилося  біля  вхідних  дверей,  підбігла  до  умивальника,  освіжила  обличчя  холодною  водою,  легенько  пробігла  гребінчиком  по  волоссях  і  почала  готуватись  у  дорогу  на  Чернеччину.  Воно    і  готувати  було  нічого,  та  всеж  не  на  один  день  збиралася  вона,  от  і  гадала,  щож  таки  взяти  з  собою?  Та  і  як  зустрінуть  родичі,  теж  не  давала  спокою  думка.
10 Будь,  що  буде,  -  думала  Катерина,  -  Візьму  літню  одежину  собі  та  Дмитрику,  бо  і  йти  далеко,  і  багато  на  собі  не  понесеш.
         Вона  розбудила  Дмитрика  легеньким  доторком  руки,  тихенько  промовляючи,  до  нього,  ласкавим  шепітом.
11 Мамочко,  а  що  вже  треба  вставати,  -  промовив  зпросоння  хлопчик,  ще  з  закритими  очима.  Він  повернувся  на  другий  бік  і  продовжував  спати  солодким  сном.
Катерина  стояла  біля  ліжка.  ЇЇ  зажурені  очі  з  великою  тугою  і  відчаєм  дивилися  на  голодну  дитину,  що  зібгнувшись  клубочком,  солодко  посопувала  у  ві  сні.
12 Може  ще  хай  поспить  трішечки,  -  подумала  вона  та  разом  рішуче  відкинула  промайнувшу  думку,  почала  будити  сина  ,  легенько    торкаючись  його  худенького  плечика,  та  тихенько  промовляючи  до  нього.
13 Вставай  синку,  треба  йти.  Лихі  люди  задумали  чорну  справу,  хочуть  розлучити  нас  з  тобою  і  відправити  прислуговувати  німецьким  панам.
Катерина  взяла  сонного  хлопчика  на  руки,  поставила  на  ніжки,  тримаючи  за  плечі,  підвела  до  умивальника  і  хлюпнула  де-кілька  разів  в  його  обличчя,  потім  промокнувши  рушничком,  скаазала,
14 Ну  що  Дмитрику,  проснувся?  –  запитала  вона  лагідно,  торкаючись  до  його  голівки  та  пестуючи  біляве  кучеряве  волоссячко,  що  великими  колечками-спіралями  спадало  на  плечі.
15 Так,  мамочко,  я  вже  не  сплю,  -  промовив  хлопчик,  міцно  обійнявши  матір  і  дихаючи  їй  в  обличча.
На  дворі  вже  зовсім  розвиднилося.  За  вікном,  з  повітки  сусідів-євреїв  співали  півні  та  кудкудахкали  кури.  На  банях  Іллінської  церкви,  що  була  поруч  з  будинком,  виблискувала  золота  покрівля.  Грайливі  сонячні  промінчики,  сліплячи  очі,  заглядали  у  віконце  і,  наче,  кликали  погратися  разом.
             Гарна  погода  трохи  покращила  настрій  Катрі.  Вона  взяла  обидві  ручки  хлопчика,  зтулила  їх  разом,  поцілувала  маленькі  пальчики.
16 ну  от  і  добре!  Весело  сказала  вона,  -  ходімо  ,  мій  любий,  до  родичів  у  Чернеччину.Хтось  та  прийме  нас  на  де-який  час,  а  там  Бог  допоможе.
           Від  Іллінської  церкви  до  Чернеччини  відстань  складала  приблизно  12  км.  Катерина  дорогу  знала  добре,  бо  сама  була  родом    відтіль.  Але  з  сином  добиратись  буде  важко,  маленький  він  ще.
17 Та  нічого,  -  думала  вона,  -  будемо  йти  та  відпочивати  по  дорозі.  Зараз  тепло  та  може  хто  підвезе  на  підводі,  їдучи  з  базару.
         На  дзвінниці  церкви  задзвонили  до  ранкової  служби,  треба  було  скоріше  рушати.
Катря  взяла  в  одну  руку  кошіль  з  одежиною,  в  другу  –  ручку  сина  і  вирушила  в  дорогу.
       

                                                                                             Дорога      до  В.  Чернеччини
             Ранок  23  червня  був  теплим  ,  барвистим.На  сході  вже  розпалила  свої  обрії  красуня-зоренька.З  розпечених  жаром  хмарин,  злетіли  до  небес  тисячі  вогняних  спис.  Їх  промінчики  весело  стрибали  по  росяних  стежинках,  виблискуючи  грайливими  діамантами  та  сліплячи  очі  мандрівникам.
             Катерина  з  сином  минули  місто,  пройшли  хатинку-музей  А.П.Чехова  і  вийшли  до  мосту  через  річку  Псел,  який  з»єднував    Суми  з  селищем  Лука.  Біля  мосту,  недалече  був  
кар»єр,  де  видобували  крейду  і  від  того  навкруги  все  було  білим  від  пилу  крейди.
             По  мосту  їхали  підводи,  більш  у  напрямку  міста.  Люди  везли  на  базар  в  Суми  городину,  картоплю,  птицю,молоко.З    міста  везли  меблі,  що  вимінювали  на  харчі.Стояв  гомін,  все  навкруги  гоготіло,  крякало,  квоктало  начеб-то  і  не  було  війни.
     Пройшовши  дерев»яний  міст,  мандрівники  повернули  праворуч  дорогою,  що  вела  через  луг  селища  Луки  до  Баранівки.  Сонце    стояло  високо,  було  тепло  і  пахло  різнотрав»ям,  бур»янами  та  свіжістю,  що  зливалася  од  річки  Псел  та  залитих,  ще  весною,  повінню  невеличких  озерець  та  ярків.  Усе  навкруги  цвіло  різнобарвистими  кольорами,    дзвеніло,  гуділо,  цвірінькало,  стрикотіло,  зливаючись  в  єдиний  камерний  оркестр.  То  мешканці  цього  цікавого  куточку  довкілля,  незважаючи  на  лиходійство,  що  завдавали  навкруги  людиноподібні  істоти,  вели  своє  нехитре,  дароване  Божою  Благодаттю,  життя.
         Зійшовши  з  дороги  на  лугову  стежинку,  Катерина  з  сином  опинилась  на  нескінченному,  барвистому  килимі,  що  простягаючись  десь  далеко  до  обрію,  весь  миготів  в  очах.  Запахи  цього  Земного  Раю  буяли  ароматами  такої  сили,  що  паморочилося  в  голові,  а  майоріння  квітів  зливалося  в  якусь  дивну  не  то  картину,  не  то  простір-шлях,  що  вів  кудись  у  невизначену  далеч,  прямо  до  сонця!Хотілося  впасти  на  цю  красу,  обняти  її  і  злитися  з  нею  разом  в  єдинім  єстві.  .  .
           Пройшовши  ще  з  километр,  Катерина  зупинилася.
18 Дмитрику,  ти  втомився?  Давай  відпочинемо,  а  потім  рушимо  далі,-  звернулася  вона  до  сина.  Потім  розстелила  невеличку  ковдру  і  вони  спочатку  сіли,  а  потім  розляглися  на  цьому    Божому  райському  килимі  різнотрав»я  і  з  насолодою  стали  дихати  п»янящими  запахами,  що  розливалися  по  всьому  повітряному  просторі.
Катерина  дивилася  на  сина,  який  з  цікавістю  розглядав  усе  живе,  що  літало,  повзало  навкруги,  потім  очі  самі  по  собі  закрилися  і  вона  занурилася  у  спогади.  .  .
               Де  ти  зараз  ,мій  любий,  мій  коханий?  Забрали  у  нас  тебе  вороги  люті.
Немає  від  тебе  ніякої  звісточки.Чи  живий  ти?  Ти  мабудь  думаєш,  що  ми  кудись  виїхали  з  Сум,  а  воно  бач  як  буває.  .  .
Ми  одержали  від  тебе  атестат  на  гроші,  щоби  виїхати  з  Сум,  але  коли  я  прийшла  до  військкомату,  то  вже  всі  вояки  повтікали.  Ще  багато  жінок  так  і  не  отримали  гроші  на  дорогу.  От  і  лишилися  ми  з  твоїм  синочком  у  ворога  в  полоні.  Хто  тепер  нам  допоможе?
Коханий  мій  Сашко,  наш  будинок  розбомбили.  Німецька  бомба  влучила  прямо  в  наше  помешкання.  Нам  дали  кімнатку  невеличку  ,  десь  16  квадратних  метри  з  грубкою  прямо  в  цій  кімнаті.  Меблі,  що  в  нас  були,  виміняли  на  харчі,    залишилися  тільки  ліжко,  стіл,  дзеркало
та  стільці.  З  дровами  зимою  було  дуже  важко.  Палили  забори,  старі  стільці  та  різний  мотлох.  Цю  зиму  пережили,  наступну  –  то  вже  як  бог  дасть.  .  .
19 Мамо,  мамо,  -  почувся  голос  Дмитрика,  -  я  хочу  водички.
         Катерина,  від  несподіванки,  здригнулась,  відкрила  очі  і,  ще  невідійшовши  від  спогадів,  немогла  зрозуміти  зразу,  чого  хоче  син.  Та  отямившись  сказала,
         -  Так,  так  синочку,  зараз  відкрию  пляшечку  і  поп»ємо  водички.
Вона  налили  води  і  подала  сину.
20 пий,  мій  любий,  ще  трохи  відпочинемо  і  підемо  швидше,  бо  після  обіду  буде  дуже  гаряче  сонце  і  важко  буде  йти.
Напившись  води,  Дмитрик  знов  почав  гратись,  а  Катерина  поринула  у  спогади.  .  .  
   .  .  .        Ось  ранок    1938  року.  Дмитрику  було  трохи  більше  семи  місяців.  Сашко  пішов  рибалити  на  Псел  біля  текстильної  фабрики  (раніше  стояла  прямо  на  березі  Псла,  біля  мосту).  Це  було  його  улюблене  місце  біля  Харківського  мосту.  Від  будинку,  де  вони  жили  було  10  хвилин  ходи  до  цього  місця.
Цього  дня,  Катерина  зморившись  від  господарської  роботи,  розлютилась  на  чоловіка,  що  пішов  рибалити  та  довго  не  повертався.  Вона  побігла  до  Псла  і  поламала  всі  вудки  для  
рибалки.  Сашко  тільки  всміхнувся,  та  не  сперечаючись,  обняв  її  і  поцілував...  
               Катерина  зітхнула,  отямилась  від  спогадів.
21 Скільки  дурниць  робила  я  тоді,-  подумала  вона.
22 Вернути  би  ті  часи,  ніколи  б  по  пустощах  не  здіймала  я  галасу.  Та  на  жаль  час  не  повертається.  .  .
Катерина  остаточно  отямилася  і  звертаючись  до  Дмитрика,  промовила,
23 Піднімайся  синочку,  треба  рушати,  бо  буде  спекотно  йти.
   Вони  підвелися,  катерина  згорнула  ковдрочку,  влаштувала  її  разом  з  пляшечкою  та  кружечкою  в  кошіль  і  вони  рушили  далі  в  напрямку  Чернеччини.  Пройшовши  ще  хвилин    сорок,  вийшли  на  край  селища  Баранівка  і  на  шлях  до  Чернеччини.
   Праворуч  було  урвище  з  торфяниками.  Воно  знаходилось  метрів  за  З0  від  шляху.  Там  же  починався  ліс.  Дерев  тут  було  небагато,  між  ними  поралися  люди,  вирізаючи  лопатами  прямокутні  груддя,  та  розкладаючи  їх  на  сонці  сушити.  То  був  торф  –  паливо
на  зиму  ,  або  собі,  або  на  продаж,  чи  в  обмін  на  харчі.
     Мандрівники  йшли  повз  цей  торфяник,  дорога  трішки  піднімалася  вгору  і  Дмитрик  знову  втомився.
24 Мамочко,  я  втомився,-  промовив  він  до  матері,  -  ніжки  болять,  ніби  простогнав  він.
25 Дивись  синку,  он  попід  шляхом  стоїть  кучерява  берізка,  там  і  перепочинемо,-  сказала  вона.
Вони  підійшли  до  берізки,  що  густими  пасмами,  мов  волосся  у  «дівки  на  виданні»,  прикривала  від  спеки  тонколисту,  мов  шовкову  траву.  Катерина  розстелила  ковдрочку  і  сіла  з  Дмитриком  відпочити.Хвилин  через  20,  проїзджаюча  мимо  підвода,  зупинилась  і  вїзниця,  що  сидів  на  ній,  спитав,
         Далече  йдете  з  хлоп»ятком?  Якщо  до  Чернеччини,  то  сідайте,  підвезу.
Катерина  забрала  речі,  сіла  з  сином  на  підводу  і  вони  поїхали.
           Так,  добродію,  йдемо  до  родичів,  -  сказала  вона.
26 хто  ваші  родичі  і  де  вони  мешкають?  –  спитав  візниця,  ласкаво  поглядаючи  на  дитину,  що  мабудь  йому  сподобалась.
27 Та  це  і  Мотря,  хата  якої  стоїть  на  урвищі  прірви  біля  кладовища,  і  Машталери,  що  живуть  по  вулиці  Леніна  55,  та  і  на  Поповій  є  родичі.  Ми  Савченки  і  наша  батьківщина  зразу  біля  кладовища,  що  на  початку  села.  Та  тепер  наша  хата  стала  колгоспною  бо  у  1933  році  батьки  померли  з  голоду,  а  ми  –діти,  розбрелися  по  світу,  хто  куди.  Брат  Ваня  пішов  на  заробітки  і  пропав.  Кузьма  брат  поїхав  на  Донбас  у  шахти,  а  я  пішла  працювати  в  Суми  у  школу.
28 Так,  тяжка  вам  дісталась  доля,  -  сказав  візниця  і  почухав  потилицю.
Хвилин  за  10  доїхали  до  хуторка  Липняки.Це  невеличке  селище,  десь    20  хатин.  Шлях  проходив  повз  нього.  Людей  не  було  видно,  стояла  якась  насторожуюча  тиша.  Кобилка  йшла  розмірною  ходою,  мотаючи  в  такт  головою.  По  обидві  сторони  шляху,  зеленою  огорожею,  росли    різні  кущі,  невеличкі  дерева  і  все  це  потопало  у  будяках  та  різного  виду  рослинах  невідомої,  для  мандрівників  ,  назви.  Трава  і  рослини  сочно  зеленим  кольором  приємно  впливали  на  зір.  В  душі  Катерини  було  спокійно  і  якесь,  незрозуміле,  почуття  легкості,  мов  би  вона  пливла  в  якомусь  мареві  бірюзового  нескінченого  океану.
                 Крізь  стрікотіння,  дзижчання,  гудіння  комашиного  оркестру,  здалеку  почулося  якесь  стороннє  підвивання  та  гуркіт.Катерина  разом  здригнулася,  прислухаючись  до  наближаючихся  звуків.
29 Що  це?  Промовила  вона,  -  мабудь  німці.  Дядьку  зупиніться,  ми  сховаємося  в  кущах  від  лиха.
Візниця  зупинив  кобилу,  Катерина  з  сином  зіскочили  з  підводи  і  сховалися  в  кущах.
Візниця  ліг  на  сіно,  що  було  на  возі,  удаючи,  ніби  він  спочиває.  Через  кілька  хвилин  з-за  рогу  шляху  з»явився  сіро-зелеий  автофургон,  який  непоспішаючи  наближався.  Проїзджаючи  мимо  підводи,  автомобіль  зменшив  швидкість.  З  ного  почулася  лайка  і  на  «ламаній»  російській  мові  питання,
-  .  .  .русіш  водка  піл?  Встань  перед  німецкий  офіцер!
Візниця  перелякано  підвівся.  Повз  нього,  не  зупиняючись,  їхав  автофургон,  в  якому  сиділи  озброєні  німецькі  солдати  і  офіцер.  Цей  офіцер  і  звертався  до  візниці,  наставивши  на  нього  пістолет.  Потім,  звертаючись  до  солдатів,  щось  сказав  їм  на  німецькій  мові  і  вистрілив.  Куля  вдарила  у  землю  біля  підводи,  німці  зареготали  і,  набравши  швидкість,  автомобіль  поїхав  своєю  дорогою.
                     Пройшло  хвилин  10.  Катерина  обережно,  відхиляючи  гілки  кущів,  подивилася  на  підводу  де,    не  рухаючись,  сидів  візниця.
30 сиди  поки  тут  синку,  -  звернулася  вона  до  Дмитрика,-  Я  тебе  гукну,  як  все  буде  гаразд.
Катерина,  обережно  ступаючи,  підійшла  до  візниці,
31 Як  ви  себе  почуваете  дядьку,-  спитала  вона.
Візниця  сидів  похмурий.  Не  дивлячись  на  Катерину,  відповів,
32 Розважаються  падлюки!  Щоб  їм  руки  повідсихали.
Пройшло  ще  хвилин  з  10,  Катерина  позвала  сина,  вони  сіли  на  підводу  .  Візниця  вже  "відійшов"  від  стресу,  зліз  з  підводи,  підійшов  до  кобили,  погладив  її,  обнявши  за  голову.Так  постоявши  де-кілька  хвилин,  вернувся  до  підводи,  сів  і  вони  поїхали  далі.

                                                                                                 МОТРЯ
             Сонце  докотилося  до  самої  верхівки  неба.Була  тиха,  безхмарна  денна  спека.  Все  живе  поховалося  від  сонячних  променів.  Кури  і  ті  нехотя  ,  поволі  ходили  по  подвір»ї,  скоса  поглядаючи  на  півня,що  теж,  хоч  і  поволі,  але  все-таки  гордовито  піднявши  свого  хохлатого  чубчика,  щось  квоктав  дзьобаючи  у  купі  пересохшого  гною.  
               Частина  подвір»я,  що  була  ліворуч  від  воріт  до  клуні,  була  зайнята  під  город.  Там  як  і  у  сусідів,  була  посаджена  картопля,  що  рівненькими  рядками,  вже  окучена,  стояла  в  зеленім  кольоровім  вбранні  і  починала    вкриватися    квітами,  де  біленькими,  де  яскраво-барвистими  квітами,  від  чого  город  здавався  величезною  клумбою,  оточеною  яскраво-жовтими  брилями  соняшників,  що  мов  вартові  охороняли  її.  Біля  самих  воріт  частину  городу  займала  альтанка,  яка  була  обвита  виноградною  лозою,  а  біля  неї  стояла,  вже  вся  в  білому  вбранні,  бузина.  Все  це  барвисте,  квітчате  цвітіння  пахло  чудовим  трішки  солодкувато-духняними  запахами.  Лоза  вкривала  альтанку  своєю  широколистою  россю  і  в  середині  цієї  дивовижно-казкової  хатинки,  було  прохододно  і  затишно.
                 За  невеличким  столом,  на  дощечках-ослінчиках,  що  були  споруджені  навкруги  столу,  сиділа  Мотря,  сестра  Катерини.  Вона  вже  попоралась  зранку  і  віпочивала  тепер.
Поряд  з  нею  сиділа  її  донька  Інна  і  гралася  лялькою.Мотря  скинула  хустинку  і  розкішне  ,  густе,  як  сніп  та  чорне,  як  блискучий  антрацит  волосся  розсипалося,  попливло  по  плечах,  мов  водоспад  гірського  бурхливого  потоку.  Не  прибираючи  з  обличча  волосся,    з  нахиленою  головою,  Мотря  сиділа  так  нерухаючись,  обнявши  голову  руками.
33 Боже  мій  праведний!  Щож  ми  будемо  робити  далі?  Як  жити?  На  цей  рік  ще  є  картопля  на  посадку,  а  на  той  рік?  Треба  виміняти  на  зерно,  для  курей,  на  одежину,  обувку.  Та  і  Катрі  треба  допомогти,  бо  вона,  бідненька,  зовсім  вже  охляла.
Де  ти  мій  Степанко?  Як    там  на  фронті?  Чи  живий  ше?  –  думки  мов  вихорі  пролітали  в  голові,  били  залізними  молотками.Ще  трохи  і  Мотря  не  в  змозі  витримати  емоційної  напруги,  схилила  голову  на  столик  і  залилася  гіркими  сльозами  спочатку  тихо,  а  потім  заголосила,здригаючись  усією  постаттю.  .  .
Наче  крізь  сон  вона  почула  тоненький  жалібний  голосок  ,  що  звав  її,  десь  здалека.Шось  зворушливе  і  тендітне  було  в  тих  звуках,  що  пливли,  мов  марева,  мов  далекі  дзвоники  дзвінниці  то  наближаючись,  то  потопаючи  десь  у  безкраї.  .  .
34 Мамочко,  мамочко!  –  Вже  гучніше  долинуло  до  Мотрі.  
Вона  випрямилася,  руками  відкинула  за  спину  волосся  і  вже  отямившись,  обняла  донечку,  яка  ласкаво  взявши  її  за  руки,  повторювала  і  повторювала  одне  однісіньке  слово  –  мамочко.  .  .
35 Ну  чого  ти  донечко?  Нічого  не  сталося  все  добре,  не  плач.  .  .  –  говорила  Мотря,
36 Механічно  повторюючи  свої  слова,  яких  і  сама  не  розуміла  і  не  знала  що  сказати  донечц1.

                                                                                                         ЗУСТРІЧ
       Сонце  стояло  вже  прямо  над  головою.  Навкруги  розливалася  млява,  гнітуча  тиша.Тіло  стало  мов  вапно.  Вії  самі  собою  стулялися,  тягнуло  до  сну.
       Підвода,  на  якій  Катерина  їхала  з  сином,  як  качка  перехиляючись  з  боку  на  бік,  врешті  в»їхала  в  село.  На  вулиці  було  тихо.  Де  не  де  пробігав  собака,  опустивши  хвоста  та  від  спеки  висолопивши  язика.
       Минаючи  кладовище,  що  було  на  початку  села,  Катерина  дивилася  на  хату,  що  стояла  у  кінці  його  і  серце  здавила  туга  і  біль.  То  була  хата-батьківщина,  яку  сільрада  відібрала  у  них,  коли  в  1933  році  від  голоду  померли  батьки.  В  голові,  за  декілька  хвилин,  пролетіло
в  спогадах  все,  що  тоді  відбувалося.  .  .
       Весна  1933року  була  спекотною,  дощів  не  було.  Земля  стояла  неорана,  де  колись  була  гарна  городина  ,  тепер  росли  будяки,  по  селу  гуляв  голодомор.Так,  як  і  зараз  на  вулицях  було  тихо  і  моторошно.  Люди  від  голоду  не  могли  ходити  і  помирали  в  хатах.    Брати  Катерини:  Кузьма  –    поїхав  десь  на  Донбас  у  шахти,  менший  Іван  –  пішов  на  заробітки,  та  десь  і  пропав,  сестри  Мотря  та  Наталля,  повиходили  заміж,  а  катерина  пішла  на  заробітки  в  Суми.  Батьки  так  і  померли,  не  побачивши  дітей.  .  .
       Хвилин  через  15,  підвода  з  мандрівниками  врешті  докотилася  до  зруйнованої  церкви,  що  була  перебудована  сільрадою  у  клуб.  Катерина  подякувала  візниці,  зіскочила  з  підводи,  зняла  Дмитрика  і  рушила  до  Мотриного  подвір»я,  що  було  вже  недалеко  метрів,  приблизно  триста,  це  місце  звали  «гірчицею».  –    Ще  трішечки,  синку,  і  ми  прийдемо  до  тітки  Мотрі,  -  говорила  Катерина,  підходячи  до  невеличкої  кручі,  на  якій  стояла  хата  Мотрі.
Вони  піднялися  по  стежині  на  верх  кручі  і  ось  вже  стояли  перед  воротьми    подвір»я  Мотриної  хати.  Серце  Катерини  забилося  частіше,  вона  хвилювалася,  не  знаючи,  як  зустріне  Мотря.  Вона  тут  не  була  вже  кілька  років.
       Катерина  постукала  у  двері.  Почувся  голос  собаки,  а  потім  і  Мотря  запитала,  хто  прийшов.  Впізнавши  голос  Катерини  Мотря  ,  відкриваючи  двері  радісно  сказала,
37 Он,  яка  радість!  Сестричко  Катрусю,  як  добре  ,  що  ти  прий  шла,  бо  я  до  вас  прийти  ніяк  не  могла,  турботи  по  господарству  не  дають  такої  можливості,  -  щебетала  вона.
Сестри  обнялися,  розцілувалися.
38 А  синок  вже  он  який  став  дорослий,  та  тільки  дуже  худенький.  Нічого  в  нас  ще  поки  харчі  є,  підправимо  вас,  -    перейшла  на  діловиий  тон  Мотря.
39 Заходьте,  мої  любі,  зараз  я  вас  нагодую.  Як  я  рада  вас  бачити.  А  Дмитрик  став  прямо  красень.Волоссячко,  як  у  дівчинки  -  русявеньке  та  кучерявеньке,  
Вона  погладила  Дмитрика  по  голівочці,  сказала  ,  щоби  вони  сіли  у  альтанці  і  відпочивали,  поки  приготує  щось  попоїсти.
         Інко,  порозважай  наших  дорогих  гостей,  пограйся  зі  своїм  братиком.
         Мотря  бігала  по  подвір»ї  то  діставала  воду  з  колодязя,  то  носила  чавуни  до  грубки,  що  була  тут  недалеко  від  альтанки  під  невеличким  навісом.Врешті  вона  заспокоїлася,  принесла  до  альтанки  циберку  з  картоплею,  ніж,  полумисок  з  водою  і  сказала,
         -Катю,  ти  начистиш  картоплі,  а  я  заріжу  курку  та  приготую  до  обіду.
Віпочивши  трохи  з  дороги,  Катря  почала  чистити  картоплю,  а  Мотря  поратись  з  куркою.
Коли  всі  горщики  стояли  на  грубочці  і  все  кипіло,  і  варилося,  Мотря  сіла  поруч  з  Катериною  і  почали  розмовляти  про  своє  життя.  .  .
       -  Катрусю,  що  в  Сумах?  Як  ви  там  можете  жити?  –
Запитала  вона.  
         Катерина  розповіла  Мотрі,  як  проміняла  все  своє  майно  на  продукти  харчування,  як  з  Поліною  та  Катериною  (  сестрами  її  чоловіка)  ходили  на  маслозавод  по  сироватку.  Німці  дозволяли  брати  сироватку  людям  безкоштовно.  На  цукровому  заводі  можна  було  дістати  відходи  цукроваріння  –  патоку,  але  це  вже  за  що-небудь  виміняти.  Вона  розповідала  Мотрі,  як  в  місті  проводили  облави  на  людей  на  так  званих  «толкучках».  Людей  кидали  в  машини,  відвозили  до  комендатури,  де  потім  перевіряли  хто  є  хто?
           Н  а  Червоній  площі  німці  встановили  шибенецю  і  повісили,  для  залякування  людей,
якусь  людину  і  на  груди  повісили  дощечку,  на  якій  було  написано,  що  це  партизан.
         Катря  розповідала  Мотрі,  що  зараз  в  Сумах  поліція  складає  списки  хлопців  та  дівчат,  щоби  вивезти  їх  до  Німеччини.  Молодих  жінок,  що  мають  дітей,  теж  будуть  вивозити  до  Німеччини,  але  дітей  окремо  від  матерів.  Розповідаючи  все  це,  Катерина  хвилювалася  і  під  кінець  розповіді  розплакалася.
40 Ну  як  же  це  можна  робити?  -  Схлипувала  вона,  -
41 Я  не  витримаю  розлуки  з  Дмитриком,  та  і  як  може  вижити  такий  малюк  далеку  подорож  до  Німеччини?  –  тужила  вона.            
Мотря  обняла  її,  притулилася  ближче,  почала  заспокоювати,  -  
Ти  не  плач  моя  дорогенька,  поживеш  у  мене,  тут  тебе  не  знайдуть.  В  селі  про  відправку  до  Німеччини  розмов  не  чути,  бо  хто  тоді  буде  здавати  харчі  німцям?  Та  вже  мабудь  скоро  наші  прийдуть  та  визволять.  А  там  і  звісточка  від  наших  чоловіків  надійде,  будемо  чекати.
           Катерина  вже  заспокоїлась,  витерла  сльози  і  промовила  до  Мотрі.
42 Спасибі  тобі,  Мотю,  що  приймаєш  нас  до  своєї  оселі.  Вік  будемо  пам»ятати  твою  доброту.  Та  не  будемо  ми  просто  нахлібниками,  будемо  допомагати  по  господарству.  Город  вже  треба  сапати,  в  хаті  прибиратимемо,  поки  ти  будеш  поратися  по  господпрству,  за  дітьми  догляну,  тобі  трішки  полегшає.  А  зараз  ще  і  ще  раз  велике  тобі  спасибі  за  притулок.
   Вони  ще  раз  обнялися,  розцілувалися.  Мотря  налила  в  циберку  води,  помила  почищену  картоплю  і  засипала  її  в  чавун.  Поставивши  цей  чавун  поряд  з  іншими,  що  шипіли  та  гоготали,  мов  сполохані  гусаки,  підкидаючи  кришки,  якими  були  накриті.  Промовляючи  до  Катерини,  Мотря  сказала,  
43 Ось  вже  скоро  буде  готова  курятина.  Ще    хвилин  З0  і    все  буде  стояти  на  столі,  пообідаємо.  Поки  що  ходімо  в  хату  трохи  відпочинемо.  Та  і  Дмитрик  приляже.  .  .
Але  діти  вже  гралися  десь  за  хатою  в  прохолоді  гіллястих  кущів  бузку,  що  розквів,  мов  хто  розкидав  по  зеленому  рядну  пухкі  та  розкішні  китиці  бузкового  яскравого  цвітіння.
Від  цієї  казкової  краси  линув  запашний  дух,  що  приємно  паморочив  голову  і  наводив  на  теплі  згадки  минулого  часу.  .  .
Катря  пішла  прямо  на  цей  запашний  дух,  підійшла  до  дітей,  що  гралися,  спитала  ,
44 Дітки,  вам  тут  гарно,  не  парко?  Може  підете  в  хату  та  відпочинете?  –  Сказала  і  не  наполягала  на  цій  пропозиції,  бо  й  сама  бачила,  що  їм  в  цьому  затишному  куточку,  дійсно  добре.
45 Ні,  матусю,  нам  тут  гарно  і  зовсім  не  парко,  йди  з  тіткою  відпочивайте,  а  ми  з  Інною  будемо  гратися,  відповів  Дмитрик.
46 От  і  добре,  -  радісно  сказала  Катерина  і  пішла  до  грубки,  де  Мотря  підкидала  палиці  дров  та  перевіряла  на  готівність  курятину  та  картоплю.
47 Мотю,  діти  хай  собі  граються,  їм  там  добре,  а  ми  ходімо  відпочинемо  в  хаті.  Там,  слава  Богу,  затишно  і  доволі  прохолодно.  –  сказала  вона.                    
Вони  пішли  до  хати.  В  сінцях  стояла  драбина,  по  якій  можна  було  піднятися  на  горище.  Вона  трохи  заважала  пройти  в  хату  і  Мотря  звичним  рухом,  здвинула  драбину  праворуч,  відчинила  двері  в  хату.  Через  віконця,  яких  було  троє,  слабко  пробивалося  світло  з  вулиці  крізь  чисельну  кількість  квітів  у  горщиках,  що  стояли  рясно  на  всіх  підвіконнях.  З  вулиці  вікна  були  затулені  гілками  бузини,  тому  в  хаті  і  було  затишно  і  здавалося,  що  й  усьому  свтові  також  був  мир  та  спокій.  .  .
         Жінки  полягали  на  ліжка.  В  хаті  їх  було  двоє.  Одне  -    двохмісцеве,  стояло  ліворуч  від  входу,  проти  двох  вікон,  а  друге  –  одномісцеве,  стояло  праворуч  від  входу,  попід  стіною  з  одним  віконцем.  Проти  входу,  десь  метрів  за  три,  хата  була  розділена  навпіл  :  піччу  та  перегородкою  з  отвіром,  який  було  завішено  квітчатою  тканиною,  замість  дверей.  Отвір  печі  було  зачинено  залізною  заставкою  тому,  що  літом  топилося  надворі.  Поруч  стояли  рогатини  різної  величини  під  різні  чавунчики.  Все  було  чисто  прибрано.  Долівка  була  гарно  вимазана    жовтою  глиною  і  присипана  зеленою  травою,  що  придавало  кімнаті  святковість  і  спокій.  Це  й  сприяло    відпочинку.
         Десь  за  піччю  цвіріньчав  дрібним  переривистим  дзвіночком  цвіркун.  .  .  
48 Лягай,  Катю,  відпочинь.  –  сказала  Мотря.  І  сама  лягла  на  ліжко,  не  розбираючи  його.
Катерина,  тільки-но  притулила  голову  до  подушки,  зразу  й  заснула  під  уривчастий  срібненький  пересвист  цвіркуна.  .  .
Прокинулась  вона  від  легенького  гоміну,  що  бубонів  у  сінцях.
49 Хто  вже  там  прийшов?    -  з  якимось  ,  ще  невгамувавшимся  хвилюванням  після  подій  в  Сумах,  та  по  дорозі  в  Чернеччину,  Катерина  встала  і  вийшла  у  сінці.
   В  сінцях  стояла  Мотря  та  її  старший  син  Іван.  Хлопчик  дев»яти  років,  щось  швидко  тараторив  матері.  Чорняве  волосся,  густими  пасмами,  збігало  на  плечі,  лоб  і  пташиним  гніздечком  куйовдилося  зверху  на  голові.  Весь  його  вигляд  і  смугляве  обличча  нагадувало  Степана  –  чоловіка  Мотрі.
       -      Доброго  дня,  Ваню!  –  поздоровкалася  Катерина.
       -    Добридень,  -  відповів  Іванко,  лагідним,  зовсім  дитячим  голосочком.
       -    Мабудь  до  Псла  бігав?  Запитала  Катерина  .
       -    Так,  тітонько,  бігали  з  друзями  ловити  рибу,  погратися,  поплавати.  Дуже  добре  там,  надвечір,  коли  задушшя  спаде,  підемо  всі  разом  поплескатися,  -  сказав  Іванко.
       -  А  деж  риба?  –  сміючись  спитала  Катерина.
       -  А  ви  не  смійтеся,  тітонько,  Рибу  я  вмію  ловити.  Наловив,  он  у  сумочці  з  крапивою  вкрита  лежить,  щоби  не  пропала.  –  Говорив,  наче  щебетав,  Іванко.
       -  На  всіх  хватить  повечеряти.  –  і,  вже  звертаючись  до  матері,  спитав  ,
       -  Мамо,  а  що  обід  вже  готовий?
       -  Так,  -  відповіла  Мотря,  -  обід  вже  на  столі  у  альтанці,  ходімо  до  столу.  Катю,  піди  глянь,  де  це  Інна  та  Дмитрик?  Щось  їх  не  чути.  Ідіть  помийте  руки,  повмивайтеся  та  сядемо  обідати.
Катерина  вийшла  з  сіней  і  попід  хатою  пішла  до  кущів  бузини,  що  так  і  притягували  до  себе  медовим,  запашним  духом.
Прийшовши  до  кущів  бузини,  вона  нікого  там  не  побачила.  Іграшки  були  покинуті,  а  дітей  не  було.
50 Де  вони  поділися?  –  подумала  вона  і  повернулася  у  двір  до  Мотрі  і  спитала  її,
51 Мотю,  де  поділись  діти?  За  хатою  їх  немає.
52 Ти  піди  подивися  у  повітці.  Там  сіно  свіженьке,  вони  мабудь  відпочивають  там.  –
Сказала  Мотря.  –  Мої  там  частенько  відпочивають,  коли  стомляться.
Катерина  тихенько  увійшла  до  повітки,  що  стояла  проти  хати  у  дворі.  Повітка  була  простора.  Напроти  дверей  були  розташовані  клітки  для  кролів,  праворуч  сідало  для  курей,  а  ліворуч,опираючись  на  льох,  стояла  драбина,  що  вела  на  сіновал.
Вона  піднялась  на  горище.  Пахло  свіжим  луговим  сіном.На  сіні  була  постелена  ковдра,  а  на  ній,  згорнувшись  клубочками,  спали  діти.
Катерина  дивилась  і  не  знала  –    чи  будити  їх,  чи  ні?  
Поки  вона  роздумувала,  поруч  з  нею  з  гвалтівним  кудахканням,  зірвалась  курка,  пролетіла  повз  Катерини  вниз  на  землю  повітки.  Діти,  від  цього  гвалту,  прокинулися.  Дмитрик,  з  просоння,  нічого  не  второпав,  а  Інна,  протерла  оченята  кулачками,  і  спокійно  сказала,  
53 Не  бійся,  Дмитрику,  то  курка  яєчко  знесла  і  всім  розповідає  про  це.
54 Дорогі  мої  малята,  йдіть  умийтеся  та  будемо  обідати.  Вже  і  борщик,  і  картопелька  з  куркою  вас  чекають,  -  говорила  Катря,  некваплячись  злізаючи  по  драбині  вниз.
Діти  злізли  з  чердака  повітки  на  землю  і  пішли,  разом  з  Катериною  до  колодязя,  що  стояв  біля  хати,  саме  там,  де  була  хвіртка,  яка  вела  на  великий  город  (  з  двадцять  соток)  приписаний  до  Мотриного  подвір»я.
                 Колодязь  був  глибокий,  десь  метрів  двадцять,  бо  хата  стояла  на  пагорбі.  Чоловік  Мотрі,  колись  разом  зі  свїм  батьком  та  кількома  хлопцями  днів  за  двадцять  і  викопали  його,  і  встановили  «журавля»  для  підйому  води.  Дубові  зруби  колодязя  давали  приємний  запах  свіжості  повітря  і  приємний    смак  води.  То  була  вода  холодна  до  болі  в  зубах,  чиста,  прозора,  смачна  з  запахом  мореного  дуба.  «Журавель»,  котрим  доставали  воду  –  нехитра,  але  дуже  зручна  споруда.  Біля  колодязя  вкопували  стовп,  метрів  з    п»ять.  На  верхівці  його  була  прорізь,  в  яку  на  метелевій  вісі  встановлено  перпендикулярно  жердину,  метрів  зо  два,  щоб  її  кінецць  співпадав  з  удаваною  віссю  колодязя.  До  одного  кінця  жердини,  кріпили  ще  одну  жердину  перпендикулярно  двометровій  жердині,  а  до  другого  –  противагу,  приблизно  двадцять  кг.  До  кінця  жердини,  що  опускалася  у  колодязь,  кріпили  відро.  Жердина,  що  опускалася  у  колодязь,була  по  довжині  такою,  щоб  відро  діставалося  води.  Щоби  діставати  воду,  треба  було  опускати  жердину  з  відром  перебираючи  руками  цю  жердину.  Зачерпнувши  воду  у  відро  ,  жердину  легко  піднімали  вгору,  цьому  допомагала  противага.
Катерина  витягла  відро  води,  налила  воду  у  невеличкий  дерев»яний  джбан,  що  стояв  поряд  зі  зрубом  колодязя.
55 Вмивайтеся  дітоньки,  -  сказала  вона,  -  а  я  принесу  рушничок.
Діти,  обережно  опускаючи  руки  в  холодну  джерельну  воду,  легенько  хлюпали  її  в  обличча,  поойкуючи  з  задоволення.  Потім  всі  сіли  за  стіл  обідати.  В  альтанці  вже  парував  у  полумисках  справжній  український  борщ.  Духняний  запах  цієї  страви  розносився  по  всьому  подвір»ї  і  лоскотав  ніздрі.  Не  чекаючи  більше  запрошення,  всі  сіли  за  стіл.  Іванко,  на  правах  «хазяїна»  сів  на  місце,  де  завжди  сидів  батько.Обідали  дружньо,  тільки  й  було  чути  сьорбання  та  дмухання  на  гарячу  страву.
Попоївши,  діти  пішли  гуляти,  а  Мотря  з  Катериною,  помили  посуд  і  пішли  на  город  нарізати  бадилля  від  кукурудзи  та  буряків  для  скотини.  Набрали  води  у  бочки,  щоби  грілася  на  сонці,  бо  холодну  воду  неможна  давати  пити  ні  скотині,  ні  дітям  та  й  собі  треба  бути  обережними.
56 Ось  тепер  вже  годі,  Катрусю,пішли  посидемо  трішки,  побалакаємо.  Зараз  я  ще  поставлю  чавуни  нагріти  води  для  прання  і  будемо  відпочивати.  .  .

       Десь  у  куточку,  за  піччю,  одноманітно,  з  докучливою  періодичністю,  цвірінчав  цвіркун.
У  глупій  тиші  це  цвірінчання  вгвинчувалося    в  вуха  і  розповсюджувалося  від  голови  по  всьому  тілу.  .  .
         Катерина  проснулася  і,  ворочаючись  з  боку  на  бік,  білше  вже  не  могла  заснути.  У  голові  снували  занепокоєні  думки.  .  .  
         Десь  там,  на  необмеженому  просторі  країни,  йдуть  тяжкі,  смертоносні  бої  з  німецькими  загарбниками.  Як  там  Шура?  Мабудь  непокоїться  ,  думає  про  свою  сім»ю.  Казав,  що  вишле  атестат,  по  котрому  ми  зможемо  виїхати  з  Сум  до  їх  окупації  німцями.  Так,  атестат  таки  прийшов,  та  вже  нікого  не  було  в  військкоматі.  Кому  потрібні  сім»ї  фронтовиків.  Жалітись  нікому.Великій  бюрократичній  машині  тилу  не  можна  пред»явити  свої  незаперечні  вимоги,  тим  більш  людям,  які  своїм  внутрішнім  миром    жили    з  вовчими  законами  виживання.  Їм  би  свої  шкіри  зберегти!  Знали,  чиї  чоловіки  воюють,  то  чому  не  подбали  за  їх  сім»ї?  Навіщо  чекати  якісь  повідомлення  ще?  Сволота  є  сволота!  
         А  Сашко,  мій  дорогенький,  мабудь  думає,  що  ми  в  безпеці,  що  міські  держиморди    побідкались  про  його  сім»ю.  Дзузьки!  Чекає,  мабудь,  від  нас  повідомлення  про  наші  справи.
Рідненький  наш!  Як  ти  там?  Мабудь  під  дощем,  у  окопах.  .  .  Як  би  ти  знав,  що  ми  зараз  у  Мотрі.  і,  слава  Богу  не  голодуємо,  ти  би  не  хвилювався  за  нас.  Поживемо  у  Мотрі,  поки  є  така  можливість,  а  там  вже,  як  Бог  дасть.  Може  скоро  фашистів  переможете.  З  твоїм  поверненням  заживемо,  як  раніше,  щасливо.  .  .
             На  дворі  загавкав  собака,  мимо  хати  проїхав  віз,  поскрипуючи  на  вибоїнах.  Катерина  встала,  подивилася  на  годинника,  було  чотири  години  ранку,  на  вулиці  розвиднилося.
Мотря  ще  спала  і  Катерина  ще    вирішила  прилягти,  поки  не  прокинеться  Мотря.
Цвіркун  вже  не  цвірінчав,  вона  заплющила  очі  і  знов  поринула  у  сни,  занурюючись  в  тяжкі  спогади.

                                                                                                   СОН          КАТЕРИНИ

             Яскраві,  грайливі  промінчики  сонця,  мов  феєрверки,  спалахували  і    пробігали  стелею  та  стінами  кімнати.  Катерина  проснулася,    огляділася  навкруги,  Шури  не  було  поруч.  Глянула  на  годинника,  було  біля  шостої  ранку.
57 Знову  рибалка,  -  майнуло  в  голові.
58 Знову,  нічого  не  сказавши,  крадькома  вислизнув  і  побіг  на  Псел  рибалити.  Ось  я  зараз  попораюсь,  та  піду  лаятись,  бо  вже  немає  іншого  важливішого  діла  за  рибалку!  –  одна  за  однією  думки  роїлися  в  голові  Катерини.
59 Мені  треба  дбати  про  Дмитрика,  по  домашньому  господарству  роботи  хватає,  а  він  собі  у  рибальство  грається,  -  бідкалася  вона.
Одягнувшись,  Катерина  миттю  вибігла  з  будинку,  навіть  не  зачинивши  двері.
             Будинок  стояв  майже  на  березі  річки.  Невеличкий  міський  парк  розділяв  їх  будинок  та  Псел.  На  протилежному  боці  річки,  поряд  з  текстильною  фабрикою,  було  улюблене  місце    рибалки  Лямцева  Олександра  Ілліча.
             Катерина  перебігла  Харківський  міст,  ще    кілька  десятків  метрів.  Ось  і  Шура.
Сидить  собі,  вп»явся  у  блакитний  простір  води,  що  майже  нерухомо,  ледь  здригаючись  від  спалахів  промінчиків  сонця  та  легкого  духновіння  свіжого  повітря,  немов  у  сні  дитина,  що  спить  собі  у  безтурботному,  щасливому  сні.  Та  і  сам  Шура,  мов  невід»ємна  частина  цієї  миловидної  природної  картини,  чи-то  дрімав,  чи  був  заворожений  цією  дивною  животворною  дійсністю,  сидів  нерухомо.
             Катерина  підбігла  до  нього  і,  зпересердя,  схопила    за  вудки  і  потрощила  їх  ,  мов  свого  лютого  ворога.Шура  спокійно  спостерігаючи  за  цим  «вандализмом»  ,  посміхаючись,  діждався  втихомирення  ціє  жіночої  розбурханої  стихії,  потім  підійшов,  легнько  торкаючись  плеч  Катерини,  які  від  збудження,  роздратованості  здригались,  і  сказав,
60 Моя  люба  дружинонько,  кохана,  я  вже  й  сам  збирався  повертатися.  Добре  розумію,  що  тобі  треба  допомагати  по  господарству.  Але  ти  мене  зрозумій,  після  тяжкого  робочого  тижня  треба  трохи  відпочити,  щоби  потім  можна  було  працювати  легко  і  з  задоволенням.  
61 Пішли  додому,та  годі  так  нервувати.  .  .

             Крик  півня  розбудив  Катерину,  Вона  відкрила  очі,  ще  не  зовсім  розуміючи,  де  вона  є.  Але,  з  часом,  вона  вернулася  до  суворої  дійсності.  В  кімнаті  було  уже  зовсім  світло.  Годинник  показував  пів  на  шосту,  а  Мотрі  вже  не  було  в  ліжку.
           На  дворі  чутно  було,  як  брянчить  падаюче  у  колодязь  відро  та  хлюпає  вода,  виливаючись  з  нього  у  кадушку.,  що  стояла  біля  нього.  «Журавель»  працював  під  керівництвом  рук  Мотрі.  У  хліву  подавала  голос  корова-Берізка,  нагадуючи,  що  треба  її  напоїти  та  випровадити  на  луг  на  пасовище.  Кудкудахкали  кури  та,  голосним  баритоном,  співав  красень  півень.  Життя  нового  Божого  дня  починалось.  .  .
             Катерина,  стрімголов  зіскочила  з  ліжка,  Стримко  прибрала  його  і  себе,  побігла  на  двір.
           Мотря  вигнала  Берізку  з  хліву,  А  та,  мов  пані,  знаючи  собі  ціну,  велично  підійшла  до  кадушки,  де  була  налита  вода.  Гучно  вдихаючи  повітря  ніздрями  та  сьорбаючи  смачно  мордою  воду,  корова  напилася  води  ,  не  чекаючи  нікого,  сама  пішла  до  воріт,  щоби  її  випустили  до,  гулко  гупаючого  стада,  яке  проходило  мимо  воріт.  Мотря  відчинила  ворота  і  Берізка  злилась  зі  своїми  «  браттями  по  крові».  .  .
         Мотря  побігла  годувати  птицю.  Сипала  зерно  та  кудкудахкала  й  сама,  як  квочка  ,  біля  неї.  Тут  її  і  знайшла  Катерина.
62 Доброго  ранку  Мотю!  Ти  вже  вся  вроботі,  а  я  байдикую,  вилежуюсь,-  сказала  вона.
63 Ти,  Катю,  не  бідкуйся.  Я  все  життя  так  рано  встаю,  щоби  поратись,  то  вже  й  звикла.  
Сказала  вона.
64 А  ти  у  Сумах  не  звикла  до  нашого  темпу  життя,  той  не  треба  бідкуватись.  Ще  напрацюєшся  за  день,  а  він  великий.  В  ночі  ти  спала  дуже  неспокійно,  крутилася  на  всі  боки  та  зітхала  раз  у  раз.  Мабудь  і  не  відпочила,  як  треба.  Може  тобі  цвірчок  заважав  спати,  то  воно  з  незвички.  Цвірчок  -  наш  ангел-охоронець.  Якщо  співає  свою  нехитру  пісеньку,  то  буде  все  добре,  день  буде  спокійним..  .
Життя  в  Чернеччині  у  1942  році  було,  відносно,  спокійне.  Німці  займалися  своїми  воєнними  справами  і  не  докучали  селянам  фізично.  Але  «данину»  з  людей  збирали  і  вчасно,  і  невчасно.  Залишалося  людям  тільки  прожити,  та  що  хто,  як  міг  сховати  щось.  Сільські  поліцаї,  більш  німців,  здирали  з  селян  «подать»,  а  хто  приховував  харчі,  то  люто  розправлялись  з  людьми.  Зрадники  жили,  як  «сир  у  маслі».  (  той  тепер  вони,  після  тюрми,  реабілітовані  і  живуть  справно,  та  й  пенсію  отримують  не  гірш,  чим  прості  селяни).
                   Так  пройшов  1942  рік.  Катерина,  іноді,  ходила  в  Суми,  подивитись,  як  в  кімнаті,  як  чоловікові  сестри.  Що  чути  про  дії  німців  в  Сумах  та  яке  становище  на  фронті.
                     Сестри  чоловіка  Катерини  також  попродали  все,  що  в  них  було,  потім  їм  якось  вдалося  влаштуватися  на  роботу  до  приватних  підприємців,  що  відкрили  свою  справу  при  німцях  і  вони  кой-як  здобували  собі  і  дітям  на  харчі.
                   1943  рік  Катерина  зустрічала  вдома.  Мотя  дала  їй  картоплі,  овочів,  щоби  хватило  на  зиму.  Трохи  допомогли  родичі  Катерини,  що  жили  нп  Поповій  вулиці.  Вони  допомогли  привезти  харчі  в  Суми,  спасибі  їм  велике.  Крім  того,  на  маслозаводі  всеж  давали,  безкоштовно  сироватку,  а  на  цукрозаводі  можна  було  виміняти  патоку  (мелясу)  на  картоплю.  Це  допомагало  вижити.  Так  Катерина,  разом  із  золовками  жила  і  виживала.  .  .


                                                                 Настав  1943  рік.  .  .

На  весні  1943  року  Катерині  знов  прийшлося  йти  В  Чернеччину,  тому  що  в  Сумах,  чи-то  знов  списки  складали  для  відправки  у  Німеччину,  а  скоріше  зовсім  тяжко  стало  з  харчами.
Та  прийшовши  у  Чернеччину,  вона,  з  жахом,  дізналася,  що  у  всіх  людей  німці  забрали  практично  все:  і  худобу,  і  птицю.  Мотря  була  не  проти  того,щоби  Катря  жила  к  неї,  але  харчуватися  вже  було  майже  нічим.  Катерині  це  здалося  не  таким  вже  й  страшним,  бо  в  Сумах  зовсім  нічого  було  їсти.
       Літо  1943  року  Катерина  прожила  у  Мотрі,  а  перед  вереснем  повернулася  в  Суми.
Після  поразки  німців  на  «  Курській  Дузі»,  німці  ставилися  більш  жорстоко  до  селян.
Вібирали  все,  що  в  них  було.  Частину  села  спалили  відтоді,  як  недалеко  від  розбитої  церкви  (де  був  клуб)  німці  вбили  кількох  розвідників  радянської  армії.  Поліцаї  теж  не  відставали  від  німців  у  жорстокісті.  Тому  й  повернулася  Катря  до  Сум.
         У  вересні  1943  року  Суми  було  визволено  від  німців  і  люди  почали  повертатися  до  громадянського  життя.  Почали  працювати  державні  устанои,  налагоджували  роботу  заводи.  Повернувся  й  військкомат.
         Катерина  пішла  у  військкомат,  щоби  довідатись,  де  зараз  її  чоловік,  але  там  нічого  не  знали.
       В  школі,  де  до  війни  працювала  вона,  дирекція  повідомила,  що  вона  не  може  більш  там  працювати,  бо  була  на  окупованій  території.  Катерина  доказувала,  що  не  працювала  при  німцях,  але  її  ніхто  не  слухав.  В  міськомІ  комсомолу,  від  якого  її  направили  працювати  в  школу,  Катерину  не  прийняли,  коли  взнали,  що  вона  була  на  окупованій  території.  Нікого  не  цікавило,  що  вона  з  вини  державної  адміністрації  не  виїхала  з  Сум  і  тому  зосталася  при  німцях  в  Сумах.  На  сім»ю  Катерини  було  накладено  клеймо  «ворога  народу»,  хоч  і  не  офіційно.  На  роботу  ніде  не  брали  і,  щоби  прожити  їй  приходилося  вдовольнятися  разовими  роботами  де  прийдеться.
       Одного  разу,  коли  вона  працювала  домоприбиральницею  у  директора  обкому  профспілки  Сумськой  області,  їй  пощастило.  Після  прибирання  в  квартирі,  хазяїн  запропонував  їй  працювати  у  Обкомі  секретаркою.  Заробітня  плата  була  невелика,  але  одне  те,  що  вона  могла  офіційно  працювати  в  держустанові,  вернуло  Катерині  впевненість  в  собі.  Тепер  можна  було  вірити,  що  вона  виживе  з  сином.
         На  початку  1944  року,  якраз    23  лютого,  поштарка  принесла  з  військкомату  повідомлення  ,  що  її  чоловік,  капітан-політрук,  Лямцев  Олександр  Ілліч,  загинув  смертю  героя.  Місце  загибелі  не  повідомлялось.
         На  початку  весни  Катерину  визвали  ву  військкомат  і  повідомили,  що  їй  призначена  пенсія  в  360  карбованців  (  одна  хлібина  ,  на  базарі,  стоїла  приблизно  100  карбованців).  Та  це  вже  для  Катерини  була  велика  підтримка  в  житті,  з»явилася  гарантія  вижити.
         Катерина  з  великим  бажанням  почала  працювати  :  вдень  у  Обкомі,  в  ввечорі  вдома  у  свого  начальника  Федора  Федровича.  Додому  приходила  пізно.  Дмитрик  був  сам  весь  день.
       Так  йшли  дні  за  днями.  Як  не  старалася  Катерина,  але  грошей  хватало  тільки  на  півмісяця,  а  далі,  як  кажуть,  перебивалися  з  хліба  на  воду.  Катерина  вранці  готувала  сніданок,  кормила  Дмитрика  І  бігла  на  роботу.  В  обід  вона  бігла  на  базар,  щоби  купити  молоко,  хліб,  картоплю.  Нагодувавши  сина,  вона  знов  бігла  на  роботу.  
       В  один  з  таких  буденних  днів,  Катерина  прибігла  ,  після  роботи,  додому.  На  вулиці  Шевченка,  де  вона  жила,  було  тихо.  Біля    повіток,  під  дерев»яним  парканом,  у    дворі  гралися  діти.  Серед  них  виділявся,  своєю  білявою  голівкою,  та  енергійними  рухами  хлопчик.  Його  руки  і  обличча  були  припорошені  піском,  а  сіро-блакитні  оченята  блискали  веселим  поглядом.  Дмитрик  грався  машинкою.  Та  ось  голівка  його  повернулася  і  він  побачив  свою  матір,  що  повернулася  з  роботи.
-  Мамочко,  мамочко!  Я  граюся  у  водія.  Він  привіз  багато  хліба,  щоби  всім  дітям  хватило  поїсти!  –  Голосно  тараторив  він.  –  Мамочко,  а  ти  принесла  мені  їстоньки,  а  то  все  ,  що  в  нас  було,  я  вже  поїв  і  ще  хочеться.
Катерина  легенько  взяла  Дмитрика  за  голівку,  поцілувала  його  в  замурзані  щічки  і  сказала,
65 Мій  рідненький,  я  тобі  принесла  молочка,  хлібця.  Попий  молочка,  поки  я  приготую  супчику.
Вона  налила  сину  молока,  дала  хліба  і  почала  готувати  суп  на  примусі,  що  стояв  у  невеличкому  коридорчику.  Примус  зашипів,  викидуючи  синьо-жовте  полум»я  і  ядовитий  приторний  газ.  Катерина  поставила  на  вогонь  каструлю  з  водою  і  почала  чистити  картоплю.  Хвилин  через  тридцять  ,так  званий  супчик,  зварився.  Катерина  насипала  сину  цього  варива,  дала  хлібця  і  сказала,
66 Синку,  я  піду  до  Федора  Федоровича  додому  працювати.  Прийду  пізно.  Ти  мене  не  чекай,  а  лягай  спати  сам,  ліжко  я  постелю.
67 Добре,  мамочко,  йди  і  не  хвилюйся  за  мене.-  Відповів  Дмитрик.  .  .
     Федір  Федорович  жив  зі  своєю  жінкою  вдвох  у  трикімнатній  квартирі  зі  всіма  зручностими.Це  був  дім,  де  жили  всі  працівники  Обкому.  Дім  стояв  на  центральній  вулиці  міста,  проти  школи  №  4.
       Господиня  сама  відчинила  двері  Катерині.  Вона  ніколи  не  працювала  по  домашньому  господарству  і  з  нетерпінням  чекала  коли  вже  прийде  Катерина.
       Хазяйка  була  білява,  пухнаста  й  пихата  жінка  з  очами  немигаючими,  мов  у  сови.  Вона  оглянула  Катерину  з  голови  до  ніг,  зкорчила  гримасу,  подібну  до  усмішки  і  промовила,
68 заходьте,  ми  вже  давно  на  вас  чекаємо.  Там  в  холодильнику  є  все,  що  потрібно  для  готування  вечері.  Та  приберіть  добре  квартиру.
Катерина  пішла  на  кухню.  Холодильник  був  затоварений  харчами  ,  яких  вона  і  в  очі  не  бачила.  Куски  свіжої  свинини,  курятини,  риби-сьомги,  ікра    червона,  цитрусові,  яблука  та  виноград.  Все  це  так  і  кидалося  в  очі  голодній  Катерині.
         В  очах  її  потемніло,  голова  затьмарилась,  а  до  горла  підступило  удушшя,  шлунок  схопили  корчі.  Катерина  присіла  на  стілець,  що  стояв  поруч  і  подумала,  що  ось  вже  кілька  днів  вона  сама  перебивалась  з  хліба  на  воду,  щоби  тільки  Дмитрику  було,  що  їсти,  а  тут  таке  багатство.
       Сьорбнув  кілька  ковтків  води,  вона  дістала  харчі  з  холодильника  і  почала  готувати  вечерю.  Працюючи,  вона  пригадала,  як  вони  з  Шурою,  після  роботи,  готували  собі  вечерю    і  сльози  самі  потекли  в  неї  з  очей.
     Ось  тепер,  побачивши  таку  численість  харчів,  порівнявши  з  тим,  що  мали  зараз  такі  люди,  як  вона,  Катерина  гірко  заридала,  в  думках  про  себе  промовляючи,
69 Дорогий  мій  любий  Сашко!  Як  би  ти  бачив,  як  ми  з  Дмитриком  голодуємо  зараз,  в  той  час,  коли  ситі  свині-комуняки  працівники  привладних  структур,  обжираються.  Нікому  нас  захистити  від  призволяща  таких  падлюк,  що  зробили  нас  своїми  рабами.  Ось  і  зараз,  твій  син  поївши  ріденької  юшечки  з  картоплі,  грається  у  брудному  піску,  носить  стареньку  одежину.  Ми,  як  бродячі  собаки,  покинуті  на  призволяще,  викинуті  на  смітники  Батьківщини,  за  яку  ти  віддав  своє  життя.  Ці  паскуди  і  в  обличча  не  бачили,  що  таке  війна,  зараз  ходять  в  орденах  та  жруть  до  схочу  і  що  хочуть.  Ми  для  них  сміття,  непотріб,  раби.  Як  нам  вижити?  Горе  нам  без  тебе!
Зі  слізьми  на  очах,  Катерина  продовжувала  готувати  вечерю.  .  .


                                                                                         РІК        1945

         Рік  перемоги  над  фашистською  Німеччиною  не  приніс  поліпшення  сім»ї  Катерини.
Їй  ледь,  ледь  доводилося  зводити  «  кінці  з  кінцями».  Добре,  хоч  не  зовсім  голодували,
Та  часу  на  відпочинок  не  було  зовсім.
         Ночами,  Катерина  згадувала  свого  чоловіка  Олександра  і  не  вірила,  що  він  загинув.
Вона  знала  багато  прикладів,  коли  чоловіки  поверталися  живі,  хоча  на  них  приходили  «похоронки».  От  і  вона,  побачивши  поштарку,  з  надією  дивилася,  чи  не  принесе  вона  їй  радісну  звістку,  про  яку  весь  час  так  мріє.
       Та  проходили  дні,  місяці,  А  бажаної  звістки  не  було.  .  .
         9  травня  1945  року  святкували  всі.  Але  одні  з  радістю,  щастям  єднання  сімей,  а  інші  –  зі  слізьми  на  очах,  в  полоні  нескінченого  чорного  горя,  печалі,  що  роз»їдали  душу  і  серце;  доводило  людей  до  відчаю.  Вони  назавжди  втрачали  надію  на  краще  життя.  Ці  люди,  з  сльозами  ковтали  горілку  поминаючи  своїх  :  батьків,  синів,  чоловіків.  Вони  розуміли,  що  загиблі  воїни  мали  надію,  що  Батьківщина  не  забуде  їх  сім»ї,  не  дасть  жебракувати  не  покине  на  самовиживання.  .  .
           Так  і  Катерина  9  травня  зустрічала  день  Перемоги  вдвох  з  сином.  Чарка  вина  зі  слізьми  –  безнадія  на  краще  життя  і  приреченність  на  жебрацтво.  З  тугою  в  серці,  пригадувала  вона  довоєнні  часи  життя  з  Сашком.  Зараз  тільки  одна  думка  «гризла»  її  нещасну  душу  –  як  «поставити  на  ноги»  сина?  Думки  летіли  одна  за  олною,  плутались,  знову  виникали,  мов  привиди.  .  .
         Так,  в  тяжких  буднях  пролетіли  1945  та  1946  роки.
           Вже  в  кінці  1946  року  різко  погіршилося  становище  з  харчами.  Майже  всі  основні  харчі,  а  особливо  хліб,  давали  тільки  по  талонах.  Черги  були  величезні,  люди  стояли  днями,  щоби  дістати  норму  хліба.  Казали,  що  всьому  провиною  є  засуха,  та  проповзали  і  слухи,  що  знов  хліб  продають  за  кордон.  На  всі  господарства  були  збільшені  податки.  Вся  скотина,  птиця  були  переписані  і  за  кожну  голову  платили  податки.  Крім  того,  податки  платили  за  кожне  плодове  дерево.  Люди  стали  вирубати  сади,  бо  не  було  чим  платити  податки.  Життя  ставало  все  гірше.На  початку  весни  1947  року  на  Україні  знов  голод,  особливо  в  містах.  Страждали  від  голоду  сім»ї  загиблих  воїнів,  одинокі  люди,  в  яких  не  було  підтримки  від  родичів.  Пани-комуністи  не  дуже  постраждали,  бо  їм  видавали  пайки.  .  .
           Катерина  знов  попродала  все,  що  було  в  хаті.  Вона  брала  у  людей  гроші  вборг,  віддавала  і  знов  брала,  щоби  якось  вижити.  Весною  1947  року  в  хаті  Катерини  не  залишилося  ні  скоринки  хліба.  От  тоді  вона,  як  колись  в  часи  війни,  вирішила  піти  в  Чернеччину  до  родичів,  може    поможуть  харчами.  
70 Або  йти,  або  помремо,  -  думала  вона.
Одного  вечора  Катерина  не  пішла  до  Федора  Федоровича  після  роботи,  а  вирішила  йти  у  Чернеччину.  Вона  знала,  що  пан  Федір  буде  незадоволений  тим,  що  її  не  буде  у  них  ввечорі.  Та  що  було  робити,  коли  Дмитрику  ввечорі  немає  чого  дати  поїсти.Дитина  вже  три  дні  їла  стакан  молока  та  шматочок  чорного  хліба  на  день.  Душа  Катерини  розривалася  від  жалю  і  болю  за  дитину.  .  .


           На  вибоїні  дороги  машину  здорово  штовхнуло,  потім  підкинуло  і  Катерина  з  Дмитриком  повернулися  до  дійсності.  На  вулиці  було  поночі,  але  де  не  де  горіло  вуличне  світло.  Катерина  огляділася,  щоб  зорієнтуватися  де  вони  є.  Це  була  вулиця  Дзержинського.  Ще  хвилин  10  і  вони  будуть  біля  базару,  а  там  і  їхній  будинок.  Водій  їхав  вже  біля  Іллінської  церкви.Катерина  постукала  по  кабіні  машини,  водій  зупинив  машину  і  вона  з  Дмитриком,  подякувавши,  пішла  додому.
         Зайшовши  в  кімнату,  подивились  на  годинника.  Було  за  23  годину.  Знявши  промокшу  одежу  і  обувку,  Катерина  постелила  ліжко  і  вони  обоє  лягли  ,  намагаючись  заснути.  Та  голодний  живіт  буркотів,  мов  вода  ,  що  кипіла  у  каструлі.  Вона  знала,  що  і  Дмитрик  теж  голодний  і  ця  думка  ще  більше  турбувала  її  мозок.
71 Де  що  знайти,  -  думала  вона.  І  разом  у  голову  прийшла  думка  зварити  полову,  що  стояла  у  сінцях  євреїв-  сусідів.  Катерина  вийшла  у  сінці,  набрала  в  миску  полови.  Затопила  грубку  і  наварила  полови.  Пробували  це  вариво  їсти,  та  це  було  неможливо,  бо  людина  неспроможна  пережовувати  траву.  Тоді  Катерина  налила  водички  з  «наваром»  полови  і  вони  обоє  випили  по  чашці  цього  «навару».  В  животі  перестало  урчати  і  бідолахи  полягали  спати.
       Ранком  Катерина  прокинулась  з  нав»язливою  думкою,  що  скаже  Федір  Федорович,  бо  вона  вчора  не  прийшла  до  них  прибирати  та  готувати  вечерю.
         -  Будь,  що  буде,  -  думала  вона,  -  Скажу  все,  як  воно  є.
         Федір  Федорович  був  слабкої  волі  чоловік.  Всіма  домашніми  справами  ,  а  іноді  і  по  роботі,  керувала  енергійна  білявка,  його  дружина.  Вона  мала  жорсткий  характер  і  не  терпіла  ні  яких  інших  думок,  крім  своїх.  Чоловік  у  неї  був  інструментом  для  здобування  грошей.  Вона  керувала  ним  ,  як  вищестояча  влада.
           В  той  вечір,  коли  не  прийшла  до  них  Катерина,  Євдошка  (так  звали  її  сусіди)  збиралася  до  театру.  Вона    дочекалася  Катерини,  щоби  дати  їй  завдання  по  домашньому  господарству.  Не  дочекавшись  її,  Євдошка  подзвонила  чоловікові  і  повідомила,  що  служниця  не  прийшла.  Вона  доволі  гучно  дала  йому  зрозуміти,  що  «послабляти»  своїм  підлеглим  неможна  і  сказала,  щоби  він  суворо  попередив  Катерину,  аби  таких  випадків  більше  не  відбувалось.
-  Ти  розумієш,  Федя,  -  говорила  вона,  -  на  кого  ми  тепер  оставимо  нашого  «пупсика»  (то  був  її  любимець  песик).  Та  і  чому  ти  досі  на  роботі?  Якщо  немає  твоєї  підлеглої,  то  сам  приходь  і  доглядай  за  «пупсиком»,  а  я  піду  сьогодні  до  модистки  на  примірку  вечірнього  туалету,  -  в»їдливо  ,  скандальним  голосом  кричала  Євдошка  у  слухавку.
       Федір  Федорович  стурбовано  озирнувся  навкруги,  наче  хотів  побачити  Катерину,  потім  глянув  на  годинника.  Було  20  годин.  Він  склав  свої  ділові  папери  і  пішов  додому.
       Був  свіжий  ,  бадьорий  вечір,  пахло  весняним  повітрям.  Сонце  майже  скотилося  за  обрій,  а  промені  його,  мов  театральні  завіси,  опустилися  з  небес  на  Землю,  прикривши  декорацію  вечірнього  міста.
       В  голові  Федіра  Федоровича  роїлись  думки  про  свою  кар»єру,  про  те,  як  він  сьогодні  вдало  вирішив  питання  зі  своїм  керівництвом  у  Москві  відносно  підвищення  собі  посадової  ставки,  звітувавшись  за  свої  справи.
       Вказівки  «поработать»  над  питанням  забезпечити  поставки  хліба  на  елеватори,  та  на  відправлення  хліба  за  кордон,  він  виконав  достроково.  Голови  колгоспів,  під    росписку,  здали  все,  як  і  планувалось.  Тепер  Федір  Федорович  з  гідністю  виконаного  обов»язку,  йшов  посміхаючись  сам  до  себе  і  в  думках  вже  приміряв  на  груди  орден  «за  трудові  заслуги».  Він  зразу  забув  про  розлючені  вказівки  своєї  дружини  і  увесь  поважний,  пишаючись  собою,  йшов  по  вулиці.  Його  думки  витали  далеко  до  Москви  на  прийом  в  честь  вручення  нагороди  та  державної  премії.  Він  був  щасливий  і  щастя  світилося  в  його  очах  ,  бачилося  в  його  рухах.  Всесвіт  існував  тепер  тільки  для  нього.  .  .
     Прийшовши  додому,  Федір  Федорович  не  застав  дружину  вдома  та  й  не  засмутився  з  того.
72 Як  добре!-  подумав  він,  -  нікому  буде  мені  мозок  «полоскати».
Він  відчинив  холодильник,  дістав  пляшку  горілки,  бутерброди  з  червоною  ікрою,  м»ясо.  Потім  сів  у  крісло  і,  в  блаженстві,  закрив  очі.  В  думках,  продовжуючи  насолоджуватися  своїми  досягненнями  на  роботі,  він  зі  смаком  випив  горілки  і  некваплячись  заїдав  бутербродами.  Повечерявши  та  почитавши  газети,  Федір  Федорович  ліг  на  канапу  і  заснув  солодким  сном.  .  .

             Катерина  прибігла  на  роботу,  коли  там  ще  небуло  нікого.  Вона  прибрала  сміття,  впорядкувала  стільці,  протерла  столи  та  полила  квіти  в  вазонах.  Потім  зняла  чохол  з  друкарсько1  машинки,  вставила  папір  і  почала  друкувати  доповідь  Федора  Федоровича  на  обласну  конференцію,  яку  він  доповідатиме  після  повернення  з  Москви.
           Заглибившись  в  роботу,  Катерина  забула  про  свої  негаразди  і  тільки  легке  головокружіння  раз  у  раз  виводило  її  з  рівноваги.  Та  вона  знала,  що  краще  не  згадувати  ні  про  що,  крім  роботи,  бо  можна  знепритомніти  від  голоду.  Часом  вона  випивала  склянку  води  і  продовжувала  працювати.
           О  дев»ятій  годині,  на  робочих  місцях,  були  вже  всі  працівники  обкому;  тільки  Федора  Федоровича  досі  не  було,  хоча  він  був  достатньо  дисциплінованим.
           Але  нічого  особливого  не  сталося.  Просто  він  знав,  що  сьогодні  йому  не  треба  йти  на  роботу  вранці,  тому  що  дзвінок  з  Москви  буде  о  другій  годині  дня  і  він  може  собі  дозволити  «маленький»    відпочинок,  тоб-то,  розслабитись.
           Федір  Федорович  добре  виспався,прийняв  душ.
Потім,  не  кваплячись,  не  дожидаючи,  поки  його  дружина  проснеться  і  почне  свої  жіночі  справи  по  омоложенню  обличчя,  та  не  почне  докучати  йому  своїми  проблемами,  добре  поснідав  і  рушив  на  роботу.Він  не  поспішав,  просто  хотів  пройтись,  подихати  свіжим  повітрям  весни  і  ще,  і  ще  раз  помріяти  про  своє  чудове  майбутнє.
         Але,  виходячи  з  квартири,  він  помітив  на  тумбочці,  що  стояла  біля  дверей,  клаптик  папірцю.  На  ньому  повідомлялося,  що  його  дружина  вже  пішла  на  весь  день  і  прийде  тільки  пізно  ввечорі.
73 От  і  добре,  буде  спокійніше  вдома,  -  подумав  Федір  Федорович  і  вийшов  на  вулицю.
Прийшовши  на  своє  робоче  місце,  він  визвав  Каткрину  і  спитав  з  суворою  нотаткою  вголосі,
74 Катерина  Василівно,  ви  можете  пояснити,  чому  вчора  не  прийшли  до  нас  і  не  виконали  свої  обов»язки.  Моїй  дружині  прийшлося  відкласти  свої  важливі  справи,  а  я  повинен  був  раніше  піти  з  роботи.
Він  закінчив  свою  промову  і  дивився  на  Катерину  своїми  круглими  масляними  очима,  мов  гадюка  на  свою  жертву,  очикуючи  відповіді.
Катерина,  глибоко  вдихнувши  повітря,  сказала,
75 Федоре  Федоровичу,  ось  вже  троє  суток  у  мене  вдома  немає  ні  крихти  хліба,  ми,  з  сином,  голодуємо.  Я  сьогодні  майже  не  втратила  свідомість  та  і  зараз  у  мене  поморочиться  голова.  От  і  прийшлося  йти  до  родичів  у  В.Чернеччину,  може  вони  би  допомогли  нам  з  харчами.  Та,  на  привеликий  жаль,  дорога  вся  залита  водою  з  Псла,  що  повінню  розлився  і  притопив  дорогу  у  село.  Ми  повернулися  назад  додому.
Федір  Федорович  причмокнув  своїми  товстими  губами,  почесав  потилицю  і  сказав  ,
76 Катерино  Василівно,  чому  ви  ніколи  не  говорили  мені,  що  у  вас  такі  проблеми.  Йдіть  працюйте,  а  я  поміркую,  чим  вам  допомогти.
У  нього  враз  проснулися  почуття  не  то  жалоби,  не  то  сорому.  Він  не  міг  собі  і  в  думках  передбачити,  що  у  когось  сьогодні  немає  хліба,  що  хтось  може  голодувати.  .  .
І  тут,  в  душі  у  нього  разом  щось  йокнуло,  серце  тривожно  забилося  в  грудях  і  перехопило  подих.  Федір  Федорович  подумав,  що  голодна  людина  здатна  на  необачний  вчинок.  А,  якщо  хтось  «зверху»  дізнається,  що  в  нього  батрачить  людина,  та  ще  й  підлегла,  то  це  вже  загроза  усій  його  кар»єрі.  Заберуть  партквиток,  а  з  ним  кінець  його,  так  добре  розпочатій  кар»єрі.  
-  Катастрофа!  Злякано  схопився  він  за  голову  обома  руками.  –  Треба  вирішити  питання  з  «пайком»  для  Катерини  Василівни,  що  безкоштовно  видавали  працівникам  обкому.  Крім  того  треба  їй  давати  харчі  за  роботу  прибиральниці.
Федір  Федорович  викликав  Катерину  і  сказав,
77 Я  вам  дуже    співчуваю,  пробачте,  не  знав  умов    вашого  життя.  Але  зараз  буде  все  інакше.  Я  подбаю,  щоби  вам  давали  «пайок»,  як    всім  нашим  працівникам.  Крім  того  після  того,  як  ви  приберете  в  нашій  квартирі,  обов»язково  будете  брати  собі  додому  їжу.  А  зараз  ідіть  до  мене  додому  з  сином.  Приготуйте  собі  обід,  а  потім  вже  поприбирайте.  Так  тепер  буде  завжди.

-  Спасибі,  Федір  Федорович,  -  сказала  Каткрина  і  вийшла  з  кабінету.  В  горлі  щось  здавило  і  вона  вже  не  змогла  себе  здержувати.  Сльози  хлинули  у  неї  з  очей,  Катерина    вся  здригалась,  плечі  то  опускались,  то  піднімались.  Стидаючись  своїх  сліз  Вона,    скоріше  склала  папірці,  що  лежали  у  неї  на  столі,  зачохлила  друкарську  машинку  і  стрімголов  вибігла  на  вулицю.
         Сльози  ще  лилися  по  обличчю  Катерини,  а  вона  вже  мчала  до  школи,  де  ще  був  Дмитрик,  щоби  забрати  його.  Нарешті  вона  зможе  нагодувати  синочка  гарною  їжею  і  побачити  на  його  обличчі  посмішку.  Душа  її  уже  була  щаслива.  Катерина  почувала  себе  впевнено  хоч  на  деякий  час.  Ось  зараз  вона  зможе  дати  сину  те,  про  що  так  довго  мріяла  довгими  голодними  ночами.  Серце  її  вистрибувало  з  грудей  і  Катерина,  забувши  про  все  на  світі,  не  бігла,  а  летіла  до  свого  синочка.
       В  школі  вона  схопила  Дмитрика  за  ручку  і  скоресенько  рушила  до  будинку,  де  мешкав  Федір  Федорович.
-  Синочку,  дорогесенький,  сьогодні  у  нас  радість.  Ми  зможемо,  вперше  за  кілька  років,  попоїсти,  як  люди.  Ти  побачиш,  як  можуть  жити  люди,  коли  навкруги  злидні,  голод.  Ми  зможемо  поїсти  те,  чого  ти  не  бачив  з  дня  свого  народження.
Так  говорила  Катерина  Дмитрикові,  переходячи  дорогу  проти  школи,  де  був  будинок  Федора  Федоровича.  Знайомою  дорогою  вона  швидко  пройшла    велике  подвір»я    з  дитячими    ігровими  майданчиками  для  дітей  міської  влади  і  ввійшла  в  парадне,  де  була  квартира  її  начальника.  Ось  і  двері,  за  котрими  їх  чекало  радісне  почуття  ситості,  так  притаманне  зголоднілій  людині.
           Катерина  відчинила  двері  і  вони  з  сином  зайшли  у  квартиру.  Роздягнувшмсь,  вона  дала  зразу  синові  і  випила  сама  апельсинового  соку.  Потім  зробила  йому  бутерброд  з  маслом  та  ковбасою,  а  сама  почала  готувати  обід.  Поки  варився  борщ,  Катерина  приготувала  Дмитрику  ванну  духняну  і  таку  бажану.  Хай  хоч  раз  за  роки  війни  хлопчик  побавиться,  як  людина,  бо  в  них  не  було  і  ще  довго  не  буде  такої  можливості.  Поки  Дмитрик  бавився  у  ванні,  Катерина  приготувала  курятини.  Отже  обід  був  готовий.
       Катерина  помила    сина,  одягла  його  і  вони  посідали  обідати.  Пообідавши  і  відпочивши,
вона  прикрила  Дмитрика  ковдрочкою,  а  сама  почала  прибирати  квартиру.  Прибираючи  квартиру  вона  згадувала,  як  вони  жили  до  війни  з  Сашком.  Тоді  вона  не  знала,  що  таке  людська  підлість,  жадоба.  Війна  забрала  у  неї  все:  і  чоловіка,  і  сім»ю,  і  надію  на  краще  життя.  Ось  і  зараз  Катерина  ще  раз  переконалася,  що  потворніше  і  зліше  чим  людина,  в  світі  не  існує  нічого  і  нікого.  
І  те,  що  вона  з  сином  зараз  користувалася  благами  свого  керівника,  так  це  ніщо  інше,  як  страх  його  перед  своїм  вищестоячим  керівництвом  у  Москві  за  свою  кар»єру.
       В  ті  часи,  за  те  що  Федір  Федорович  примусив  свою  підлеглу  працювати  на  себе  і  не  платив  за  це  гроші,  можна  було  лишитися  партквитка,  а  з  ним  і  роботи  та  надію  працювати  в  будь  –якій  державній  установі  такого  рангу,  як  зараз,  де  він  працював.  А  це  вже  було  рівноцінно  самогубству.
     За  роботою  Катерина  і  невчула,  як  пробіг  час.  На  годиннику  було  вже  більше  19  години.
78 Ского  прийде  Федір  Федорович,-  подумала  вона,  -  треба  йти  додому.  В  квартирі  було  все  вимито,  прибрано,  на  кухні  стояв  гарячий  борщ,  смажена  курятина  і  все  це  чекало    господаря.
     Катерина  зібрала  свої  речі,  взяла  хліба,  картоплі  і  ковбаси,  що  дозволив  Федір  Федорович,  і  пішла  з  сином  до  своєї  оселі.
     Катерина  розуміла,  що  жалітись  комусь,  було  не  розумно,  бо  чи  виграє  вона  від  цього  щось,  невідомо,  а  без  роботи  та  без  харчів  вони  з  сином  не  виживуть.  А  те,  що  пропонував  її  начальник,  повністю  влаштовувало.  Можна  було,  хоч  раз  у  день  гарно  поїсти  з  сином  і  це  вже  є  можливість  вижити.  
       Так  вирішилося  питання  виживання  в  тих  умовах,  коли  багато  людей  голодувало.  Такий  був  у  Катерини  1947  рік.  Життя  продовжувалося.  .  .

Так  говорила  Катерина  Дмитрикові,  переходячи  дорогу  проти  школи,  де  був  будинок  Федора  Федоровича.  Знайомою  дорогою  вона  швидко  пройшла    велике  подвір»я    з  дитячими    ігровими  майданчиками  для  дітей  міської  влади  і  ввійшла  в  парадне,  де  була  квартира  її  начальника.  Ось  і  двері,  за  котрими  їх  чекало  радісне  почуття  ситості,  так  притаманне  зголоднілій  людині.
           Катерина  відчинила  двері  і  вони  з  сином  зайшли  у  квартиру.  Роздягнувшмсь,  вона  дала  зразу  синові  і  випила  сама  апельсинового  соку.  Потім  зробила  йому  бутерброд  з  маслом  та  ковбасою,  а  сама  почала  готувати  обід.  Поки  варився  борщ,  Катерина  приготувала  Дмитрику  ванну  духняну  і  таку  бажану.  Хай  хоч  раз  за  роки  війни  хлопчик  побавиться,  як  людина,  бо  в  них  не  було  і  ще  довго  не  буде  такої  можливості.  Поки  Дмитрик  бавився  у  ванні,  Катерина  приготувала  курятини.  Отже  обід  був  готовий.
       Катерина  помила    сина,  одягла  його  і  вони  посідали  обідати.  Пообідавши  і  відпочивши,
вона  прикрила  Дмитрика  ковдрочкою,  а  сама  почала  прибирати  квартиру.  Прибираючи  квартиру  вона  згадувала,  як  вони  жили  до  війни  з  Сашком.  Тоді  вона  не  знала,  що  таке  людська  підлість,  жадоба.  Війна  забрала  у  неї  все:  і  чоловіка,  і  сім»ю,  і  надію  на  краще  життя.  Ось  і  зараз  Катерина  ще  раз  переконалася,  що  потворніше  і  зліше  чим  людина,  в  світі  не  існує  нічого  і  нікого.  
І  те,  що  вона  з  сином  зараз  користувалася  благами  свого  керівника,  так  це  ніщо  інше,  як  страх  його  перед  своїм  вищестоячим  керівництвом  у  Москві  за  свою  кар»єру.
       В  ті  часи,  за  те  що  Федір  Федорович  примусив  свою  підлеглу  працювати  на  себе  і  не  платив  за  це  гроші,  можна  було  лишитися  партквитка,  а  з  ним  і  роботи  та  надію  працювати  в  будь  –якій  державній  установі  такого  рангу,  як  зараз,  де  він  працював.  А  це  вже  було  рівноцінно  самогубству.
     За  роботою  Катерина  і  невчула,  як  пробіг  час.  На  годиннику  було  вже  більше  19  години.
78 Ского  прийде  Федір  Федорович,-  подумала  вона,  -  треба  йти  додому.  В  квартирі  було  все  вимито,  прибрано,  на  кухні  стояв  гарячий  борщ,  смажена  курятина  і  все  це  чекало    господаря.
     Катерина  зібрала  свої  речі,  взяла  хліба,  картоплі  і  ковбаси,  що  дозволив  Федір  Федорович,  і  пішла  з  сином  до  своєї  оселі.
     Катерина  розуміла,  що  жалітись  комусь,  було  не  розумно,  бо  чи  виграє  вона  від  цього  щось,  невідомо,  а  без  роботи  та  без  харчів  вони  з  сином  не  виживуть.  А  те,  що  пропонував  її  начальник,  повністю  влаштовувало.  Можна  було,  хоч  раз  у  день  гарно  поїсти  з  сином  і  це  вже  є  можливість  вижити.  
       Так  вирішилося  питання  виживання  в  тих  умовах,  коли  багато  людей  голодувало.  Такий  був  у  Катерини  1947  рік.  Життя  продовжувалося.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=216456
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.10.2010

СВИНСТВО в МОДІ

Молодиця  в  штанях  модних  –  наче  колобок.
Жирок  складками  звисає  прямо  на  лобок.
З  плеча  сумочка  –  куделя,  у  золоті  вся.  .  .
Ну,  таке  собі  гарненьке,  миле  порося!

Транспорт  смикає  у  пробці,  грушу  мов  трясе.
Сумкою  штовхає  бабцю,  ліктем  попри  все.
Ухиляється  старенька  від  тих  стусанів,
В  пані  совісті  немає  –  гонор  її  з»їв.

Місце  ось,  ледь-ледь,  звільнилось,
Пані-свинка  вразі  всілась.
Бабця  грішна  постоїть,  хата  в  неї  не  горить!
Пані  ж  досвід  в  свинстві  має  –  тіло  боронить..  .

Змалював  один  лиш  приклад  –  свинство  процвіта.
Щоб  народ  наш  був  нікчемним  –  влади  то  мета.
Бізнес  свій  все  лобіюють,  під  себе  гребуть,
Та  виховують  у  людях:  свинство,  підлість,  лють!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2010

ШМАТОЧОК РАЮ. . .

Хатинка,  як  в  дитинстві  у  Тараса.  .  .
Садок  –  від  яблук  похилилося  гілля.
Й  дружина-садівник  прискіпливо,  щоразу,
За  деревами  доглядає,  душу  звеселя.

Сиджу  на  лавочці  –  імпровізована  тераса,
Де  є  підлогою  ріднесенька  земля.
Не  знаю,  як  було  це  у  Тараса,
У  пахощах  яких  була  рілля..  .  

І  ось,  я  босоніж,  ступаю  по  травиці,
Втопаю  в  щирості  тій  –  Божества  краси.
Джерел,  неначе,  розпізнавши  таємниці,
Душа  до  Бога  тягнеться  в  прміннячках  роси.

З  хатинкой  поруч  яблунька  –  дощем  ранковим  вмита
І  сонечка  проміння  на  її  чолі.
Краса  безмежна,  в  Божий  Дар  сповита,
На  гілочках  рясних  спадає  до  землі.

Карпопелька  накинула  зухвало
Хустинки,  в  білих  квітах,  навмання.
А  вітерець  кохану  пестить  і  тривало
Гойдає  в  пелюстках  розкішного  вбрання.

І  соняшник,  що  навкруги  картоплі,  у  ріллі,
Над  нею  щось  тихесенько  ворожить.
Посланець  сонечка,  від  Бога,  на  Землі,
Мов  вартовий,  надійненько  її  сторожить.

Там  помидорів  грядочка  у  розкоші  буяє.
Вся  в  малахітах  та  рубінах  майорить.
І  кожен  кущик-красень  вабить,  зазиває,
Та  жар  душі  своєї  засіває  кожну  мить.

Цю  благодать  земную  зором  осягаю
І  на  душі  так  радісно  стається.
Спасибі  Богові  за  цей  шматочок  Раю,
Якщо  про  Рай  розмова,  взагалі,  ведеться!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203831
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2010

В ЧЁМ ЖИЗНИ СУТЬ. . ?

В  чём    жизни  суть  ?  –  Всё  философии  вопрос.  .  .
И  важно  отвечает  на  него,  кто  как,  делами.
Одним  Земля  чтоб  расцветала,  курс  Добра  чтоб  рос,
Другим  –  лишь  наслаждаться  властью  над  рабами.

Всё  деньги,  деньги  и  любой  ценою..  .  
Пусть  всё  огнём  горит  или  зальёт  водой.
Цинично  -  это  называется  игрою,
Фактически  –  грабительской,  бандитскою  волной.

Акулы  –  хищники  и  это  от  природы.  .  .
Но  они  явные,  пусть  злобные  враги.
А  прилипалы  рядом  –  истинно  уроды,
Плебеи  жадностью  плетущие  интриги.

Интриги  :  власть  к  деньгам  примеря,
Взрастив  измену,  подлость  и  животный  страх,
Страх  за  предательство,  ужимки  раненого  зверя,
И  это  идеологический,  духовный  крах!

Предателю  :  и  Родина,  и  Совесть  –  всё  товар.
Страны  богатства  разделив  на  части,
За  свою  подлость  отведёт  удар,
Всё  по  расценкам,  чёрного  пиара,  власти!

Во  все  века  предателей  казнили.
Презрением  клеймили  грешный  Род.
Тогда  и  Родину  свою,  как  мать,  ценили,
И  за  её  Свободу  становились  под  смертельный  свод!

Теперь  предателей  владыки  покупают.
Для  гнусных  дел  нужны  они  верхам.
Друг  другу  руки  мерзость  златом  отмывает,
И  хамам  крупным  лижет  зад  помельче  хам!

Так  в  чём  же  жизни  суть  ?
Спросить  с  тиранов  надо!
По  нищете  Народа  мракобесов  путь..  .
За  это  :  и  презрение    их  Рода,
И  неизбежный  Божий  справедливый  Суд!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200041
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.07.2010

ЖИТТЯ, СОВІСТЬ, СВОБОДА – Не ПРОДАЄТЬСЯ. . .

О,  людоньки,  люди  –  дивне  рабське  чудо!
Вас  вбивають,  вас  карають,  заживо  мурують,
А  ви  все  танцюєте,  співаєте  –  і,  як  райське  блюдо,
Панів  своїх  шануєте,  а  вони  глузують.  .  .

Глузують,  втішаються  собі  на  розвагу,
Об  вас  ноги  витирають  у  свою  наснагу!
І  не  бідкаються  –  чи  ви  їли,  як  там  діти  ваші,
Та  на  рабській  долі  вашій  заробляють  гроші!

А  у  посмішці  слащавій,  гидкій  –
Щур-політикан,  занадто  швидкий,
Ляси  про  життя  людське  торочить,
Рай  земний,  із-за  хмарин  пророчить.  .  .

Рай  земний,  зі  своїм  рідним  кланом,
Відгороджений  вже  кастовим  парканом
Від  Народу,  челядь  то  придвірня,
Бо  вони  панам,  при  владі  ,  геть  не  рівня!

Але,  щоби  гроші  з-за  кордону  мати,
Треба  гарно  в  демократию  зіграти.
Словоблуддя  віддають  всім  за  Свободу,
За  любов  до  України  і  Народу!

І  так  буде,  доки  людям  не  дійдеться,
Не  зрозуміється  –  не  продається:
Ані  життя,  ні  Совість,  ні  Свобода
І  ні  Краса,  ні  Розум  у  свого  Народа!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200040
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.07.2010

ДАНЬ ПАМЯТИ ВОИНАМ, ПОГИБШИМ В ВЕЛИКУЮ ОТЕЧЕСТВЕННУЮ ВОЙНУ

Я  презираю  тех,  кто  клятву  позабыл.
Ту  клятву  братства  в  боевых  окопах.
И,  кто  себя  звездою  возомнил,
На  фоне  нищеты  народного  истока,

Народная  молва  –  
Стихия  мудрости  и  вековечья,
И,  как  природа  вечности  и  естества,
Боготворит  в  себе  и  славу,  как  предтеча.

Ту  славу,  что  хранит  всю  красоту
И,  что  заслужена  победною  харизмой,
Всегда  хранит  в  себе  народную  мечту  –
Увидеть  сильною  свою  Отчизну!

В  почёте,  кто  на  службе  у  Народа,
Служа  ему,  во  фронт,  честь  отдаёт.  .  .  
Кто  не  по  праздникам,  календарю  в  угоду,
А  повседневно  песнь    и  Славы,  и  Добра  поёт!

Так  вспомните  погибших  всех  друзей
И  клятву  боевую,  как  стенанье,
Как  волю  и  раздолье,  широту  степей,
Как  счастье  в  братстве,  верность  и  признанье.

Дань  памяти  отдайте  им  –
В  их  детях  долг  свой  возвратите.
И  Честь,  и  Славу,  всенародно  что  храним,
С  детьми  их  должно  разделите!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199824
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 07.07.2010

ВАРВАРИ 21-го СТОЛІТТЯ

Чудове  місто  Харків,  працьовиті  люди.  .  .
Пишатися  ким  є  –  і  слава,  і  хвала!
Уми  і  руки,  де  торкнулись,  всюди
Зросли  і  парки  красені,  Земля  вся  розцвіла.

У  літню  спеку  йшли  відпочивати
В  оазис  міста  люди  трударі.
Дерева  велетні  їх  мали  привітати,
Під  кронами  Божественних  Дарів.

Легені  міста,  божу  благодать,
Руйнують  варвари  і  дикуни  століття.
Людей,  прийшли  що  свою  долю  захищать,
У  кров  збивають,  та  катують  в  сміття!

Довершуючи  ту  гидкую  справу,
Пихатий,  самовпевнений  хробак,
На  молодь,  захищає  що  діброву,
Спускає  з  ланцюгів  «потвор-собак».

Ці  панські  холуї,  кати  завзяті,
Свавіллям  упиваючись,  лютують.
Бо  їх  пани  –  привладнії  трикляті,
Народу  голосів  давно  не  чують.

Чому  мовчать  про  захист  депутати,
Народними  себе  що  величають?
Забруднені  безчестям  їх  мандати,
Людськую  кров,  мов  воду,  все  качають!

Глуха  до  голосу  Народу  влада,
Бо  гроші  в  неї  полонили  душу.
Брехня  тотальная  є  гордість,  а  не  зрада,
Тож  час  настав  –  трясти  її,  як  грушу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199823
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.07.2010

С В І Т А Н О К

Гайок,  над  річкою,  схилив  зелені  крила.
Прозорим  маревом  закутав  килими.
Навкруги  все  ще  спить,  а  з  тишею  шепоче,
Легенький  вітерець,  в  гущавині  листви.

Закінчить  вітерець  розмову,
Навкруг  стає  дзвиняча  тихохідь.
Душею  чулою,  цю  тишу  кольорову,
Всю  обійняв  би  в  чародійну  мить.

Гайок  в  суцвітті  красенем  дрімає.
Слух  мій,  у  теплій  тиші,  розчинився.
В  свої  обійми  ніжно  він  приймає,
І  то  є  Рай!  Я  в  ньому  опинився!

Ще  мить,  край  неба  вже  палає.  .  .
Немов  з-за  обрію  злетів  вогняний  спис.
Він  спалахнув  веселкою,  на  квітах    грає,
Та  сонячним  струмком,  на  деревах,  завис.

Я  тут  стою,  схвильований,  гадаю
З  тієї  красоти  –  чаклунськая  пора!
Чи  я  це  сплю,?  Ні,  це  куточок  Раю,
На  схилах  стародавнього  Дніпра!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186737
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.04.2010

ОБРАЗ МОЕЙ МЕЧТЫ

Как  собрать  свои  мысли  под  рифмою
И  самого  себя  мне  понять?
Чтоб  душой,  далеко  уж  не  юною,
Всё,  что  чувствую  я,  передать.

Образ  милый,  в  душе  моей  сложенный,
Светлой,  дерзкой  мечтою  манит.
На  слова  моей  песни  положенный,
Вновь  и  вновь  в  моём  сердце  звучит.

Жизнь  вся  наша  –  безбрежное  море
В  игре  красок  штормов  и  тиши.
Солнце  –  вечный  художник  узоров,
Повелитель  уюта  души.

Море  грозно,  зловеще  в  ненастьи.
Вал  девятый  весь  в  пене  седой.
Солнца  луч,  Божий  Дар,  что  прекрасней?
Дарит  морю  душевный  покой.  .  .

Вот  и  снова  волна  разыгралась.
Ветром  буйным  вздымает  валы.
Изумрудом  на  солнце  сверкает
Веер  брызг  бирюзовой  воды.

Ветер  стихнет  и  море  спокойно,
Нежно  катит  волну  в  невидаль.
Там,  где  море  сливается  с  небом,
Образуя  бескрайнюю  даль.  .  .

Я  иду  берегами  покатыми
К  изголовью  играющих  волн.
И  любуюсь,  что  в  дымке,  закатами,
Весь  волнующим  трепетом  полн.

Вижу  сказку,  мечтой  увлечённою,
Толи  к  небу,  толь  прямо  к  Луне,
Лунной  тропкой  –  прямой  золочёною,
Ты  русалкой  идёшь  по  волне.

Ты  идёшь  так  легко,  ног  не  чуя,
Волоса,  по  плечам,  распустив,
Я  смотрю  на  тебя  и  хочу  я,
Всю  тебя  целовать.  .  .О,  прости!

Ты  прости,  что  пишу  я  так  прямо.
Что,  порою,  не  скромен  мой  стих.
Кто  ведь  в  том  виноват,  что  упрямо
Образ  твой  в  мои  мысли  проник.

Весь  я  полон  к  тебе  светлой  нежности.
С  морем  мало  тебя  мне  сравнить.
Пусть,  хотя,  и  не  «первой  я  свежести»,
Как  бы  страстно  тебя  мог  любить!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186736
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.04.2010

СРЕДНЕВЕКОВЬЕ В 21-М ВЕКЕ

Во  имя  злата  власть  и  власть  во  имя  злата.  .  .
В  том  жизни  суть,  в  богатстве  кто  крылатый
И    кредо  жизни  сущности  Диявола    рабов,
Как  жажда  в  прославленьи  их  родов.

Вся  власть  и  только  власть  воров,
Что  на  Кресте  Иисуса  проливая  кровь,
Подонку-вору  грабежи  простили,
Тем  самым,  Заповедь  в  пустышку  обратили.

Вот  потому,  так  и  сейчас  ведётся,  -
Любовь  и  жизнь,  сама  Земля  уж  продаётся.
И  нет  на  Украине  ни  полей,  ни  пашен,
Которые  не  угрожают  жизни  нашей!

Предать,  продать  Народ,  добиться  власти,
В  счёт  нищеты  людей,  болезней  их,  несчастья,
Чтоб  строить  замки,  вотчины,  поместья,
Ценой  вранья  и  подлого  бесчестья.

С  телеэкранов  -  сплошь  враньё  сквозь  яд  улыбок!
За  здравие  родни,  свой  подымая  кубок,
Народ  украинский  считая  за  глупцов,
Кровь  Украины  пьют  -  детей  и  их  отцов!

Из  стада  волчьего  перебежав  к  шакалам,
Жирнее  кость  урвать  -  всё  мало,  мало,  мало.  .  .
Народ  уничтожая  и  оправдывая  лесть,
Гори  огнём  и  Родина,  и  Честь!

Средневековие  вернулось  в  21-й  Век,
В  дерьме  добро  и  просто  Человек.
В  изгнании  Наука,  книгам  уж  не  рады,
Под  бременем  невежества  и  чванства  казнокрадов..  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185061
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.04.2010

Ліні Костенко – Поетесі-письменниці. . .

Я  вперше  чую  Голос  України  вільний.
З  телеекрана  віє  вітер  весняний.  .  .  .
Прозорий,  чистий,  свіжістю  духмяний
І  в  ювілеї,  неповторнім,  молодий!

Телеекран,  забруднений  брехливим  родом,
Та  посмішками  глузду  над  Народом.  .  .
Ваш  Голос-вітер    –    то  гірське  привілля,
Потрібен  українцям,  як  весняне  водопілля!

Це  лиш  струмок,  що  пробивається  крізь  ворох,
Крізь  мотлох  вереску  у  правлячих  верхах.
Він  України  держимордам  лютий    ворог,
Бо  бруд  висвітлює  тотальний  в  їх  шляхах.

Ця  іскорка  духовної  краси,  свободи,
Що  ледве  теплиться  в  людських  серцях,
Надію  залишає  Українському  Народу,
Надію  і  наснагу  в  чисті  джерельця!

За  Вашу  Віру  в  українську  Душу,
Вклонитися  я  щиро  мушу.
За  Вашу  мужність  і  Месії  Долю,
І  Віру  у  майбутню  України  Волю.  .!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=185060
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.04.2010

СЛЕДЫ ФЕВРАЛЯ

Февраль  –  весны  предвестник,  хотя  суров  и  снежен.
В  делах  своих  -    кудесник,  с  природой  –  дружен,  нежен.
Леса,  поля  укутал  он  белым  покрывалом.
Следы  зверей  запутал  задачей  небывалой.

Попробуй    разгадай-ка  на  белом  том  холсте,
Затейливый  рисунок  не  на  одной  версте.
Так  в  жизни,  нашей  сложной,  запутаны  следы.
На  след  напал  –  он  ложный,  не  унывай,  ищи!

Ищи,  свой  след,  упорно,  надежды  не  теряй.
Друзей  хороших,  верных  ты  в  жизни  выбирай.
На  «ноги»  крепче  встанет  твой  бизнес  на  Земле.
Тепло  друзей  согреет  в  морозном  феврале!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179204
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.03.2010

ГРУСТНЫЙ ДОЖДЬ

Вот  майский  дождь  идёт,
Совсем,  как  в  сентябре,
Унылую  мне  песню  напевает.
И  капель,  монотонный,  стук  в  окне,
Мне  грусть,  порою,  веришь  –  навевает.
От  грусти  той  сожмётся  сердце  вдруг,
Как  будто  бы  чем  озадачит.  .  .
Да,  нужен  рядом  настоящий  друг!
Чтоб  жил  тобою,  мыслил  не  иначе!
Ему  доверил  бы  и  тайну,  и  мечту,
С  ним  разделил  бы  горькую  сонату.
Ему  я  неба  подарил  бы  красоту
И  песнь  любви,  что  мною  не  начата.  .  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179203
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 22.03.2010

Шо до КЛОНУВАННЯ

«  Ад  починається  тут  на  Землі,
                                                                                                                     В  душах  людей.  .  .»
                                                                                                                     Святитель  Іоан  Златоуст


Чарівна  музика,  із  оперети  «Сильва»,
Хвилює  й  збуджує  і  почуття,  і  дух.
Вслухаюсь  й  відчуваю  себе  вільно,
Від  хаосу  химерного  життя  навкруг.

Здивований:  і  як,  і  звідкіля  прорваллись
І  серця  музика,  й  душевнії  вогні,
Крізь  вереск,  завивання  галас,
Різноманіття  підлості,  брехні.

В  рід  наш  людський,  то  ще  з  Адама,
Від  Бога  заповідь  –  любові  і  добра.
Закладена  цілющая  Програма,
Багатая  духовності,  без  зла.

Та  кожен  день  ічас,  і  щохвилини,
Все  програмують  нас  –  рабів  телеефіру.
Іуди  дань  готують,  під  аферу,
Синки  елітні  батьку  Люцеферу.

Людиною  уже  керує  жадність  –
В  житті  потреби  плотські  вдовольнити.
А  ближній,  для  еліти,  гумус,власність  –
Своє  щоб  черево  безмірнеє  набити.

Тривке  життя  для  тіла  і  розваг,
То  люди  що  в  душі  не  мають  Бога.
Базікають  про  Рай  майбутніх  переваг,
То  мудрування  плоті,  пекла  то  пороги!

Якщо  суспільство  ідолопоклонством  заграє,
Дзвенить  в  верхах,  як  пустодзвін  на  сонці,
То  тільки  риба  з  голови  гниє,
Людина  –  із  душі,  від  злого  серця!

Вже  деградує  людство  у  Диявола  вертеп.
У  прірву  небуття  несеться.  .  .
Том  в  клонуванні  і  нема  потреб,
 Коли  це  про  людину  йдеться!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178928
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.03.2010

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

Травневе  сонечко  день  Божий  догляда.
Перлинки  дарувало  кожній  стебелинці.
В  ставочках,  наче  в  дзеркалі  вода,
Ласкаві  відбива  його  промінці.

Промінчики  грайливі,  стрибунці-зайчата,
В  віконце  вісточку  бажаную  несуть.
Сьогодні  Перемоги  День  –  велике  свято,
Та  шана  дарувавши  цю  красу!

Їм  –  воїнам  пекельних  сорокових,
Весняне  свято  це  щорічно  розквітає.
У  барвах  чистих,  різнокольорових,
Довкілля  все  красою  щирою,  любовію  вітає!

Весна  прибралася  до  свята  урочисто:
Повітря  в  життєрадіснім  привіллі,
Блакитне  небо  усміхається  привітно,
Сади  втопають  в  білосніжнім  водопіллі!

У  тім  цвітінні,  непомітним  рухом,
Неначе  спалахне,  всміхнеться  щось  на  мить.
Душа  то  воїнів,  понад  садами,  птахом,
У  кожній  квіточці  їх  подихом  тремтить.

Тремтить  і  в  запахах  земних  буяє,
То  нам  дарується  небесний  їх  привіт.  .  .
Цвітіння  те,  хай  разом  нагадає,
За  нас  життя  віддавши,  заповіт!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178834
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2010

БЕЗБАТЧЕНКИ ВІЙНИ

Церков  веселі  дзвоники  –  хореї,
Срібними  звуками  у  мареві  летять
В  кватирку  юності  сердешної  моєї
І,  незабутим  ще,  дитинством  майорять.

Еллінська  церква,  вбогая  хатина,
На  вулиці  Шевченка  у  Сумах.
Там  виріс  я,  лиха  була  година,
Війни  і  голоду  нестерпний  жах!

Невтішна,  безталанна  моя  ненько,
Той  жах  пекучий,  серденько  твоє,
Зміїним  жалом  катував,  рідненька,
Щоб  не  боліло  серденько  моє.

Душа  страждала  у  пекельнім  болі
І  не  було  їй  спокою:  не  прилягти,  ні  сісти.  .  .
Страшнішої,  у  матері,  немає  долі  –
Дитини  оченята  коли  просять  їсти!

Спалив  той,  матінко,  тебе  відчай,
Голубонько  моя  ти  мила!
У  душу  злив  тобі  печаль,  
Тому,  рідненька,  посивіла.

Твій  чоловік,  мій  батько  –  політрук,
Життя  віддав  у  боротьбі  з  фашизмом.
Не  знав  привладних  він  тварюк,
Дітей-безбатченків,    що  нищили  цинізмом!

В  рабів  перетворили,  вояків,  вдовиць,
Ярмо  надівши  ворогів  народу.
Присвоїли  всі  почесті  Святих  криниць,
Ціной  життя  здобувши  щастя  і  свободу.

На  фото  мама  –  та  печаль  вражає!
В  автографі:  чи  серця  біль,  чи  сила,  навпаки?  –
Ти  згадуй  синку,  як  ми  виживали,
У  ті  тяжкі,  післявоєннії  роки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178829
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2010

ПАСХАЛЬНИЙ РАНОК

Пасхальний  ранок.  Вулиці  столиці
Бадьорить  прохолода  молода.
І  промінець  зірниці  білолицей,
У  вікна  київські,  ще  сонні,  загляда.

Легенький  вітерець,  на  крилах  прохолоди,
Злетів  в  блакить  за  мрійливих  майданів.
І  з  відчуттям  любові  й  насолоди,
Корони  пестить  красенів-каштанів.

Листочка  кожного  торкаючись,  тендітно,
В  душі  маленькій  відчуває  згоду.
І,  як  коханець  молодий,  привітно,
Цілує  дивовижную  їх  вроду.

Цілує,  з  днем  народження  вітає.
І,  разом  із  молитвами  Небес,
Нове  життя,  цілюще,  прославляє,
Благославляє  чудо  із  чудес!

І  промінець  зірниці  теж  вітає
Нове  життя  й  чарівную  ту  мить,
Дарує  радість,  весну  прикрашає
І  в  малахітах-діамантах  миготить.

Навкруги  тиша  хороводи  водить
І  та  її  багатая  хода,
Бентежить  серце,  в  спогади  заводить,
Мов  першого  коханнячка  весна!

Крізь  тишу  величавую,  тендітно,
Мелодія  кохання  пропливає.  .  .
Синичка,  своє  соло  колоритне,
Дзвіночками  срібними  виграває.

Враз  –  вибух  полум»я!  І  обрій  весь  палає!
То  дня  нового  Боже  Немовля.
Життя  веселкою  у  морі  квітів  грає,
Весна  буяє,  Бога  прославля!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178779
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2010

ДУМКИ КОБЗАРЯ

Слава  загиблим  воїнам  не  в  ідолопоклонстві
                                                                         Мертвим  обеліскам,  а  в  любові  до  їх  дітей  –  
                                                                         Живих  свідків  шляхетності,  чи  мерзотності  влади!

За  обрій  зубастих  лісів,
За  жаром  обпечені  хмари,
Скотилось  Світило  часів,
Згубивши  всі  променів  чари.
За  ним,  вечорниця-зоря,  
Пурпурнії  склавши  вітрила,
Пірнула,  немов  у  моря,
У  хащі  пекельного  вира.
Прямо  з  верхівок  лісів,
Відьми-хмарини  верзуться.  .  .
Кодло  рогатих  бісів  –
Крутяться,  смерчем  несуться!
А  попід  лісом,  де  шлях  виринає,
В  зелені  світло-зоря,
Вогнище  з  тінями  відблиском  грає,
Пестить  теплом  Кобзаря.
Чорні,  патлаті,  лапаті  дуби  –
Колом  його  обступили.
Слухають  пісню  нічної  доби,
Та  від  негоди  прикрили.
Сивий  Кобзар  попід  дубом,
Кобзу  обняв  і  голосить  сливе,
Губи  тремтять  попід  чубом,
Біль  з  душі  пісней  пливе.  .  .
Більш,  як  піввіку  скінчилась  війна,
З  німцем  –  фашистськой  ордою.
З  марева  хлопчик  блідий  виплива,
Не  може  змиритись  з  бідою.  .  .
З  думками  про  батька  спати  ляга
І  ранком  душа  його  ниє.
То  серце  з  жалем  і  надією  сприйма,
Як  інші  обнімають  батька  шию.  .  !

Ось,  Перемоги  День  –  велике  свято.
І  радощі  людей  переповняють  край.
Пісні  співають,  витанцьовують  завзято,
Хто  з  пекла  перенісся  прямо  в  Рай!
Кругом  лунає:  татко,  татко,  тату.  .  .
А  серце  хлопчика,  від  болю,  аж  щимить!
І  йде,  мерщій,  в  жебрацьку  сіру  хату,
Йому,  хоч  трішки  того  свята,  хоч  на  мить!
У  хаті  тій:  і  тиша,  і  печаль  гнітюча,
Голівку  хлопчика  до  себе  притулили.
А  вибухи  гармат,    й  салют  квітучий,
В  риданнях  відчаю  і  горя  потонули.  .  !

А  матір  –  офіцерові  вдова,
Батрачить  в  комуністів  до  півночі.
Після  роботи  денної,  дітей  їх  сповива,
Проплакала  свої,  так  безпорадні,  очі.

О,  батько  рідний!  Коли  б  бачив  ти,
Твою  сім»ю  шанує  як  вітчизна!
Життя  своє  зумів  би  зберегти,
Не  тліла  б  над  сім»єю  чорна  тризна!
Ще  молодий,  у  боротьбі  з  фашизмом,
Життя,  ціною  смерті,  ти  зберіг.
Упевнений  так  був  –  не  викине  вітчизна,
Сім»ю  на  смітники,  на  самовиживання,  за  поріг!
Та  дзуськи!  «Мали,  те  що  мали».  .  .
Фронтовиків  загиблих  сім»ї  в  нищиті.
Їх  діти  хліба  все  життя  не  доїдали,
А  обеліски  скрізь  стояли  «золоті».
Післявоєнний  рік,  пекельний  сорок  сьомий  –
Голодомору  рідний  відголосок.
Так  добре  хлопчику-безбатченку  знайомий,
Половою  зсушила  що  і  душу  й  мозок!
Хоч  обеліски  по  усій  землі  стоять,
Слова,  на  них,  то  пустодзвони  влади!
По  сім»ях  воїнів  загиблих  не  болять
Їх  голови,  розпухшії  від  вади!

Роки  життя,  вітри  як,  пролетіли.
У  згадках-маревах  все  яв»ю  проплива.  .  .
Сивий  Кобзар,  з  обличчям  сполотнілим,
У  струнах  кобзи  душу  відчува.
Життя  його  –  то  здобрене  коріння.
Як  наслідок  –  усе,  що  навкруги:
Це  і  ліси,  й  споруди,  і  дозвілля,
І,  ваші  владо,  вивчені  уми!

Як  тим,  фронтовиків  загиблих,  дітям  у  дитинстві,
Тепер,  вже  побілівши  старцям  у  віках,
Немає  грошей  в  української  вітчизни  –
Стареньким  трударям  –  хай  гинуть  в  смітниках!

Нема  поваги  владі  України,
Де  золотом  вимірюють  посади!
Не  ненька-то,  що  до  людини  серцем  лине,
А  мачуха,  не  дасть  що  їм  поради!
Самозакоханії  свині  живуть  сито.
Бач,  грошей  із  казни  понатягали!
Не  схуднути  аби,  як  відберуть  «корито»,
Бо  черево,  як  бочки,розкохали!
Дітей  і  старість  отаким  не  довіряйте!
Як  старая  Європа,  зборюйте  всі  вади.
Бо  «демократи-казнокради»,  на  увазі  майте,
В  Європу  вас  загонять  з  голим  задом!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=178776
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2010

ОТВЕТ, прощающим ЗЛО

Жестока  и  горька  моя  судьба
И  жизнь  меня  бросает,  как  цунами.
И  бъёт,  и  бъёт  по  голове  она,
Чтобы  не  мог  я  выбраться  из  ямы.  .  .  .

Из  ямы  нищеты,  подкинутою  мне  
Врагами  человечества  –  Жлобами!
Что  руки  воровские  протянув  к  Казне,
Людей  науки  делают  рабами.

Но  почему  грабитель  до  сих  пор  в  цене?
И  почему  ему  почёт  и  слава?
Да  потому,  что  на  грабительской  волне,
Плывут  и  харч  находят  Прилипалы!

И  здесь  не  критика  подонков  власти,
В  жестокости  их    похоти  холодной.
Всё  дело  в  глупости  и  жадности  рабских  династий,
Для  них  –  .  .  .смешон  Глас  Правды  Благородный.  .  .

Здесь  я  цитирую  Глас  Александра  роковой:
.  .  .стадам  не  нужен  Дар  Свободы  вековой.  .  .
Да,  .  .  .им  не  нужен  Дар  Свободы,
Их  должно  резать  или  стричь,
Наследство  их  –  из  рода  в  роды  –
Ярмо  с  гремушками  да  бич.  .  !

И  Пушкин  прав!  Ведь  до  сих  пор,
Рабы-плебеи  ссут  подачки
И  лобызают  ноги  бешенных  воров,
Для  внуков  приготовить  чтоб  заначки!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177466
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.03.2010

ЦЕНИТЕЛЯМ моей ПОЭЗИИ

Я  отзывы  читаю  о    своих  стихах.  .  .
Взволнован,  счастлив  я  оценкой  Вашей.
Признанья,  откровенно,  ожидал  в  мечтах,
Как  ждёт  весны  крестьянин  плодородных  пашен!

Я  благодарен  Вам,  ведь  Вы  зашли  в  мой  Дом,
Дом  музыки  –  поэзии  обитель.
Не  просто,  как  зевака  в  экскурс-холл,
А,  как  души  живой  участник  и  ценитель!

Спасибо  Вам  за  отзыв  лестный  –
Подарок  для  меня  он  –    Конь  Гнедой!
Пускай  поэт    я  мало  чем  известный,
Для  Вас  писать  я  буду  –  Ваш  Артур  Седой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177465
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.03.2010

ЗИМНЯЯ КУПЕЛЬ

Вдыхаю  утреннюю  свежесть,
Бодрящую  и  дух,  и  тело.
По  снегу  босиком  –  какая  прелесть!
Я  упиваюсь  роскошью  природы  смело.

Какая  прелесть  –  чувство  благодати
Душа  всю  выпивает,  как  бокал  вина.
И,  наслаждаясь  Божеством  тех  восприятий,
Вся  растворяется  в  их  волшебстве  тепла!

Вот  наша,  всем  знакомая  купель,
Что  льдами-самоцветами  окована.
И,  даже  в  дерзкую,  веселую  метель,
Встречает,  как  всегда,  весьма  импровизовано.

То,  зачастую,  вся  укрывшись  льдом,
Как,  словно  бы,  прозрачным  покрывалом,
Тепло  души  своей  хранит  и  в  том
Её  загадочность  и  святость,  и  начало.  .  .

А  иногда,  приходишь  утром  к  ней,
В  мехах  тебя  встречает  –  вся  заснежена.
То  друг  её  –  весёлый  Буревей,
Вальсировал,  дурачась  в  вихре  бешенном.  .  .

Раздевшись  донага,  и  помолившись  Богу,
Иду  я  степенно  ко  здравнице  своей.
Здороваюсь,  снег  разгребаю  понемногу
И  лёд  ломая,  окунаюсь  в  ней.

Всё  тело  вдруг  взрывается  восторгом.
Душа  трепещет  в  диком  ликованьи!
Природе  рукоплещу  долго,  долго  –  
Весь  наслаждаясь  в  нежности,  любви,  очарованьи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177046
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.03.2010

ГОЛОДОМОР - ГЕНОЦИД

Мир  озверел  и  смерчем  завихрился.
Не  фильмы  ужасов,  всё  это  и  не  вздор!
Где  Бога  нет,там  Дьявол  поселился,
Там  жадной  сытостью  рождён  голодомор!

Да,  33-й,  однозначно  –  Ад  всесущий!
Что  слуги  Дьявола  открыли  на  Земле:
Для  гордой  Доброты,  к  Любви  зовущей
И  сердца  Данко,  свет  несущего  во  мгле!

Вампиры,  чопорно,  с  улыбкою  зловещей,
Амбициям  в  угоду  их  вождей,
Для  властелинов  человечества,  грядущих,
Сосали  кровь,  животворящую,  людей!

По  сёлам  рыскали  холуйские  ищейки.
Вгрызались  в  горло  обездоленных  людей.
И  трупы  их  бросали  на  помойки,
Под  лозунгами  сталинских  идей!

И  ордена,  медали  –  за  руины,
За  опустевшие  дома,  их  души  не  болят,
За  тысячи  смертей  голодной  Украины,
Кровавой  пеною  на  их  груди  горят!

Награды,  санатории  и  льготы,  льготы,  льготы.  .  .
За  подлость,  за  убийство,  за  террор
И  за  предательство  Народа  Украины,
За  нищету  его  и  смерть  в  голодомор!

Стирает  время  остроту  голодомора.
Стареют  внуки,  уцелевших  в  те  года.
Но  до  сих  пор,  в  ушах,  тот  глас  террора  –
Ты  враг  народа,  в  том  твоя  беда!

Стареют  внуки  и  воинственных  вандалов,
Что  кровь  людскую  пили,  как  вино!
Достойные  наследники  тиранов,
И  это  им  от  Дьявола  дано!

Голодомор  не  геноцид,  а  только  рок  –
То  речи  истинных  врагов  народа.
В  крови  их  фальш  и  Дьявола  порок,
Что  был  оружием  звериного  их  рода!

Кто  жизнь  прожил  в  заботе  и  труде,
Науку  выживания  тот  знает.
Так  было,  есть  и  будет  так  везде  –
Ведь  сытый  люд  голодного  не  понимает!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177043
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 12.03.2010

А Т А К А

Багряная  заря  пылает  небосводом.
День  новый  на  Планете  жизнь  рождает.
Сто  грамм  уж  оприходовано  взводом,
Атака  ста  смертями  угрожает!

В  зубах  дрожит,  от  нервной  перегрузки,  сигарета,
А  пальцы,  в  судорге,  сжимают  автомата  ствол.
Всё  тело  сжалось,  напряглось  для  взлёта,
И  на  лице,  от  вспышки  сигареты,  алый  ореол.

Навстречу  вьюга,  снег  и  впереди  заносы.
И    ДОТа  чёрный,  смертоносный  взгляд.
Солдат  душе,  с  надеждой,  задаёт  вопросы  –
Да  сохранит  ли  Бог,  как  много  раз  подряд?

Взлетает  ввысь  сигнальная  ракета
И  криком,  рвущим  связки,  отгоняя  страх,
Взвод  истребителей-бойцов,  все  позабыв  приметы,
Идёт  в  атаку  лобовую.  .  .Вот  он  –  враг!

И  дрогнул  ДОТ,  как  буд-то  ожил.
Из  пасти  изрыгает  огненный  свинец.
Хрустальный  снег  кровь  алую,  как  дьявол  гложет,
Солдат  ведёт,  со  смертью,  под  венец!

И  дождь  свинца,  и  взрывы  от  снарядов,
Людские  крики,  танков,  самолётов  вой,
Смешали  землю,  небо  –  Пекло  Ада!
Смертельно  жёсткий  рукопашный  бой!

Проклятая  «высотка»  всёже  взята.
Ценою  жизни  молодых  сердец  –  погиб  весь  взвод.  .  .
А  после  боя  –  тишина,  с  их  душами  крылато,
Смерть  презирая,  водит  хоровод.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176874
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.03.2010

Зоряна Ніч

В  думках  чарівних,  загадкових
Твій  образ  маревом  блукає.
Неначе  зіронька  у  безмежах  зіркових,
Мене  на  бажану  любов  чекає.

Пливе  у  безмежжі,  у  зорянім  човні,
Вітрила  розпластавши,  наче  крила.
Та  зіронька  всміхається  мені,
І  чарами  своїми  полонила.

У  небо  зоряне  закохано  дивлюсь,
Душа  моя  поміж  зірок  витає.
І  серденько  тремтить  чомусь,
Кохання  щирого,  цікавого  жадає…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176873
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.03.2010

О Т Е Ц

Отец!  Что  в  это  слово  вложено  судьбою?
Какая  сила  в  нём  заключена?
Жаль,  для  меня  оно  осталось  лишь  мечтою,
В  нём  сердца  боль  моя  –  навек  обречена.

Отца  я  видел  худеньким  мальчёнком,
Во  сне  надежд,  сквозь  сказочный  дымок.
И  отгоняя  эхо  слов,  кричащих  похоронкой,
Его  я  голос  слышал,  -    Я  иду,  сынок.  .  .

С  надеждой  я  ходил  в  кинотеатры,
Чтоб  кадры  хроники  увидеть  фронтовой.
Сквозь  свист  свинца  и  огненные  ветры,
Отец  бежит,  -  да  вот  же  он  –  живой!

Да  вот  же  он!  На  весь  экран,  он  в  драке,
Чеку  гранаты  рвёт.  .  .но  кадр  уже  другой.
Я  вместе  с  ним,  я  в  лобовой  атаке,
Бегу  в  смертельный,  рукопашный  бой!  

И  мысли  мои  вьюжатся  в  тумане.  .  .
Я  весь  в  борьбе,  я  продолжаю  бой!
Вдруг  всё  исчезло.  .  .  снова  в  кинозале,
Уже  один  сижу  –  и,  никого  со  мной.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176666
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.03.2010

ИГРЫ в ЛЮБОВЬ к УКРАИНЕ

Уже  седой  и  мысли  книгой  сложены.  .  .
В  чём  жизни  суть?  –  вопрос  открыт.  .  .
Мозги  людские  страстью  запорошены,
Владеть,  себе  подобными,  тщеславие  манит!
Тщеславие  –  оно  всегда  при  власти.
У  каждого  подонка  свой  острог.
Но  общее  –  душа  обласкана  и  в  счастьи,
Когда  рабами  лобызается  сапог!
Веками  и  из  года  в  год,
В  общеньи  меж  людьми  одно  и  тоже.  .  .
Чтоб  жил  жирнее  свой  тщеславный  род,
И  душами  рабов  владел  он  тоже!
В  общинах  первобытных  полномочий,
Где  иерархия  была  кумиром,
Умнейший  был  в  ответе  за  Род  Отчий  –
Сейчас  –  враньё    подонков  овладело  Миром!
И,  не  Наука  правит  в  мире  нашем,
А  проходимцы,  пользуясь  Наукой.
Людей  прогресса  плодородных  пашен,
Жизнь  растворили  адской  мукой!
Мозги    подонков  –  чары  злобной  мысли.
И,  отрицая  силу  и  любовь  Добра,
Зерна  крупицы  не  создав    для  Жизни,
Смерть  сеют  и  победу  Зла!  
С  улыбкою    слащавой,  ядовитой,
С  экранов  брызгают  зловонною  слюной.
Дела  врагов  Народа  –  подлою  «элитой»,
Оправдывают  вместе  с  Сатаной.
Народ  украинский  считают  за  болванов.
Играя  в  шоу  –    наглецы,  как  вороньё,
Помои,    друг  на  друга,  льют  с  экранов
И      политшавкам  деньги  платят  за  враньё!
О,  дорогие  украинцы-братья!
Подачками  вас  покупают  и  «лапшой».
Виновны  будете,  обречены  в  проклятья,
Своими  внуками  в  продажности  душой!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=176665
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.03.2010

ПАТРИОТИЗМ УРОДОВ – ДЕНЬГИ. . .

Я,  в  День  Победы  гимн  пою  –  
Гимн  святости  и  уваженья.
Солдату  Родины,  погибшему  в  бою,
Ему  не  надо  громких  слов  самозабвенья.

Ему  не  надо  громких  фраз,
О  том,  как  чтит  их  Вольная  Отчизна.
Карманы  банды  набивая  каждый  раз,
Для  воинских  сирот  лишь  оставляя  тризну!

И,  в  День  Победы    -  памяти  святой,
Кощунству  падлецов  предела  нету.
Когда  лишь  крокодильи  слёзы  льют  рекой,
О  воинах,  погибших  за  Победу.

Не  верьте  люди  тем  словам  бравады
Подонков,  пьющих  кровь  людскую.
Патриотизм  –  в  деньгах  отъявленных  уродов,
В  грехах,  отмоленных  в  церковных  сводах!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137607
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 15.07.2009

Я ЖИЗНИ ПЕСНЬ ЛЮБВИ ПОЮ. . .

Смотрю  в  окно,  а  за  окном  сады  и  лес.  .  .
Душа  моя  и  взгляд  мой  отдыхает.
В  них  вижу  Божий  Дар  –  то  Чудо  из  Чудес,
Что  животворной  силой,  счастьем  полыхает!

Тем  счастьем,  что  в  душе  цветёт,
Что  дышит  в  каждом  трепетном  листочке.
И  ,не  успев  ещё  окрепнуть,  жизни  песнь  поёт,
И  новую  рождает  в  распустившемся  цветочке.

Уж  солнцем  утренним  обласканы  сады.
Дождями  щедрыми  облиты  перламутром.
Впиваюсь  взглядом  в  стройные  ряды,
Любуюсь  ими  майским,  так  прекрасным,  утром!

А  даль  цветущую,  окинув  нежным  взглядом,
Что  утопает  в  белоснежном  облаке  цветов,
Всевышнему  я  песнь  любви  пою  –    и  рядом,
Любимой  женщине  её  дарю  –  без  слов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137606
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 15.07.2009

ЛЕТНИЙ ВЕЧЕР

Вечер  летний  бархатный
Снял  палящий  зной.
Лист  деревьев,  трепетный,
Шелестнёт  порой.

Тишина  купается  в  птичьих  голосах,
Где-то  там  теряется  в  дремлющих  лесах.
Глухо  филин  ухает,  чем  тревожит  слух,
Словно  леший,  по  лесу,  переводит  дух.

Соловей  мелодию  переводит  в  трель,
Словно  оркестровая  звонкая  свирель.
А  луна,  что  пышечка,  вышла  из-за  туч,
Запустила  в  озеро  золотистый  луч.

Смотрит  ,  улыбается  в  водяную  гладь,
Водяной  пытается  с  нею  заиграть.
Булькнет  под  корягою  в  зеркало  воды
И  луна  купается  в  качелях  волны.

Забросало  звёздами  весь  небесный  свод,
Лягушиный  квакает  сводный  хоровод.
Тишину  вдыхая,  шепчут  камыши
И  сверчки  стрекочут  –  чудно,  для  души.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=137471
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 14.07.2009

НАД УКРАИНОЙ ВРАГОВ МЕЧИ. . .

В  душе  есть  место  для  сомненья,
О  чём  мечтать,  кого  любить?
Какие  выбрать  увлеченья,
Но  как  же  с  совестью  нам  быть?

Да  –  Бог  послал  источник  жизни
В  кристаллах  Солнца  и  Дождей,
Чтоб  реки  освежали  мысли,
Растили  истинных  вождей.

Но,  как  река,  из  мусора  в  тенетах,
Для  обитателей  своих  –  чума,
Так  в  злобе,  жадности  –  душа  без  света
И  в  мракобесии  –  мертва!

Да  есть  особая  людей  порода
И  доброту  им  не  понять.  .  .
За  деньги  –  душу  из  народа
Готовы  вынуть  и  продать!

Продать  –  ведь  деньги  им  отрада,
Затмили  гордость,  совесть,  честь.
В  глазах  их:  зависть,  отблеск  злата,
Убийства,  воровство  и  месть!

Заря  борьбы  над  небосводом!
В  кровавом  зареве  лучи!
А  над  украинским  народом,
Занесены  врагов  мечи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132883
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 06.06.2009

ЗА ДЕШЁВУЮ НАЖИВУ ПОЛУЧИШЬ « и В ХВОСТ , и в ГРИВУ»

Багряная  заря  над  Украиной.  .  .  
Восход  зловеще  в  тучах  полыхает.
Земля  застыла  в  траурных  руинах,
Безумству  человечества  Диявол  гимн  играет!

Весной  весёлых  песен  пашне  не  поют
Шакалы  в  человеческом  обличьи.
И,  вместо  зёрен  жизненосных,  в  её  душу  льют,
Яд  доллара,  безумствуя  в  своём  предтечьи!

Им  зелень  доллара  затмила  поросли  берёз.  .  .
Шакал  в  весенних  травах  не  увидит  счастья.
В  душе  его  милее  и  желанней  нету  грёз  –
Пусть  пасть  в  крови  –  добиться  власти!

Нет  Родины  –  есть  стадность  у  шакалов.
Хвалу  кощунски  воспевая  Украине,
Народа  кровь  пьют  алчно  из  бокалов,
Молебен  золоту  поют  –  диявольскому  Чину!

Так  что  ж,  вы  люди,  на  враньё  «ведётесь»?
Или  сознательно  за  бесцень  продаётесь?
Сегодня  радостно  бросаясь  «на  наживу»,
Чтоб  завтра  втрое  получить  «и  в  хвост,  и  в  гриву!»

За  право  жить  достойно  –  мало  слов.
Властей  подачкам  вы  не  поддавайтесь.
Чтоб  в  вашем  сердце  не  остыла  кровь,
В  борьбе  активной  все  объединяйтесь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=123264
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 25.03.2009

БОГОТВОРЮ Я НЕБЕСА

Зашелестіло  сінокосом  літо.
В  лугах  струмує  Неба  Благодать.
Зірниці  ранньої  щасливії  привіти,
Та  трелі  дзвінкії,  я  хочу  розпізнать.

З  висот  блакиті  неозорій
І  до  глибин  у  зачарованій  душі,
Схвильованою  радістю  у  хвилі,  у  прозорій,
З  Небес  цікавая  симфонія  спішить.

Дзвинить  дзвіночками,  цикадами  стрекоче,
Легенько,  ніжністю  злітає  до  хмарин.
Луною,  разом,  стоголосою  хихоче,
Туманом  теплим  потопає  між  долин.

В  цвітінні  майорять  та  потопають  трави.
В  повітрі,  наче  звис,  їх  щирий  аромат.
В  далечині,  у  теплій  поволоці  там,  діброви,
Застиглою  мелодієй  стоять.  .  .

Тисячогранним  діамантом  сяють  роси,
Що,  наче  вітром  роздмухаються  вогні.
До  ніг  моїх,  зволожених  росою,  босих,
Вже  косовиці  шовкові  лягли.

Душею,  у  захопленні,  я  обнімаю  Дар-Природу.
О,  Небеса  !  я  вас  боготворю!
За  щастя,  за  життя,  за  цюю  вроду,
За  те,  що  вас,  мої  рідненькі,  я  люблю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114729
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.02.2009

СОН про КНЯЗІВСТВО

Чи-то  у  ві  сні  приснилось,  чи-то  у  примарах,
Наче  йду  я  по  столиці  серед  яничарів.
Колом  сидять  бусурмани,  та  все  ляси  точать,
Про  князівство,  своє  дивне,  та  життя  торочать.
В  тім  князівстві  правлять  гроші  –  люд  закабаляють,
У  брехню  та  у  блюзнірство  поганці  все  грають.
«Багачі  платять  за  бідних»  -  блюзнірства  придатки.
Трудовий  народ  все  зносить  тягарі  податків.  .  .
Бусурман  один  сміється,  наче  актор  грає,
Наче  всім  він  батько  рідний,  та  добра  бажає.
А  у  погляді  зміїнім  злість  до  всього  людства,
В  словах-лестощах  лукавих,  є  підтекст  паскудства!
Далі  слухаю,  гадаю  –  про  що  мова  йдеться?
Що  дедалі  –  страх  проймає,  а  він  все  сміється!
Все  гигоче  той  поганець,  та  крізь  гиготіння,
Своїм  прихвостням-гієнам,  кида  повеління  :

У  князівстві  нашім  безлад  –  швендя  скрізь  голота.
Ужорсточить  життя  розклад,  щоб  закрить  їй  рота!
Викинути  все  жебрацтво  поза  межі  міста,
Та  корита  поставити,  щоб  було  що  їсти.
У  князівстві  вести  справу,  в  тім  моє  веління,
Збільшити  усім  податки  –  хай  мають  терпіння!
Якщо  справно  платять  гроші  –  мовчки,  як  телята,
Ще  збільшити  всі  податки  –  будем  жить  багато!
Коли  вже  немає  грошей,  щоб  сплатить  податки,
«Призволящу»  у  князівстві  не  буде  і  згадки.
Нема  грошей  –  віддай  хату  і  так  буде  доти,
Доки  всіх  не  удостоїм  прізвища  –  Голоти!
Платять  мовчки  всі  податки,  та  це  ще  й  не  все  :
За  повітря  платить  будуть,  за  смерть  більше  вже.
Вхід  на  цвинтар  зробим  платним  –  знову  промовчать.  .  .
Отак  будемо  з  баранів  грошики  качать!
Поза  межами  князівства  збудуєм  бараки
І  живіть  там,  в  свою  радість,  дурні-небораки!
Так  здійсняться,  врешті,  мрії,  щоби  жити  в  Раї,
Бо  усе  життя  гадали  –  «Моя  хата  зкраю!».  .  .

Отаке  в  вас  люди  буде  не  людське  життя.
За  кордон  князівства  біси  кинуть  вас  в  сміття!
Будете  радіть  подачкам  на  свій  розум,  лад.
Князя  щильно  цілувати  –    в  його  милий  зад!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=114728
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.02.2009

З А В І Р Ю Х А

Завірюха,  завірюха,
                                   розгулялась  жартома.
Снігу  всипала,  по  вуха,
                                   стежки,  жодної,  нема.
І  сміється  наді  мною,
                                   над  коханнячком  моїм.
Що  чекаю  я  весною,
                                   в  сонця  промені  святім.
І  сіється,  і  сміється,
                                   хуртовину  підійма.
В  її  жартах,  так  вже  йдеться,
                                   злої  задумки  нема.
Вона  грає,  вона  грає  –
                                     кожен  час  і  кожну  мить,
Ніби  серце  зігріває,
                                     ніби  душу  боронить.  .  .
З  завірюхою,  своєю,
                                       у  душі  що  виграє,
Серце  у  полоні  тане,                      
                                       тане  –  й  болю  зазнає.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113910
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.01.2009

ОСЕННЯЯ ЗАРИСОВКА

Осень  поздняя.  Снежная  проседь
На  посевы  озимых  легла.
Словно  по  лугу,  белая  лебедь,
Распластала  здесь  оба  крыла.

Туман  вяло  клубится  вдоль  поля,
Выливаясь  с  глухой  пелены.
Разливается  белое  море,
Величавой  девятой  волны.  .  .

Разливаясь,  легко  поглощает
Бархат-зелень  озимого  клина.
Её  ласково  он  укрывает,
Словно  белой,  пуховой  периной.

А  с  туманом  плывёт  тишина,  в  вещих  снах,
Песней-сном  убаюкать  природу.
Жизнь,  рождённую  в  щедрых  хлебах,
До  весны  уберечь  в  непогоду.  .  .

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113909
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.01.2009

М Ы С Л И о Л Ю Б В И

Любовь,  любовь  –  быть  может  то  виденье  ?
Влеченье  особей  для  воспроизведенья
Себе  подобных  .  .или  увлеченье,
Чтоб  в  похоти  найти  всеублаженье.  .  .

Не  знаю.  .  .  но  мне  кажется,  что  если  человек
Не  тварь  и  не  тому  подобье,
Желая  в  радости  прожить  свой  Век,
Любовь  в  себе  несёт,  а  не  в  надгробьи  .  .  .

Да,  не  в  надгробии,  где  стадо  подлецов,
Хвалу  распишет  проклятых  отцов,
Тиранам,  человечеству  подобным,
Рабов  взрастивших  лобызанью  их,

Не  уважающих  и  не  себя,  и  не  других,
Лишь  рукоплещет  доллару,  кляня  «  своих»,
Во  имя  личных  благ,  всё    превратив  в  пустыню.  .  .

Любовь  и    к    доллару,  и    к    власти,  их    зовущей,
Умалишённых    убедительный    портрет.
Их  чада  не  прельщает  «Хлеб  Насущный»,
Зловонный  привлекает  их  памфлет  !

Но  безнаказанность  –  и  не  всегда,  и  не  везде.
Страх  и  психоз  взорвётся  в  них,
В  их  подлой  и  безнравственной  судьбе,
Проклятие  Богов  постигнет  семьи  их.  .  .

Всевышним  нам  дана  Любовь  из  Вне,
Как  Лучезарный  Свет,  как  Солнце  и  отрада!
Когда  сгораешь  ты  в  таинственном  Огне,
Тогда  тебе  Сама  Природа  рада!

Когда,  во  имя  Святости  Любви,
Себя  готов  ты  принести  на  жертвенный  алтарь
И  честь  свою,  и  совесть  призови
Свершить  подобие  –  Божественную  Грань!

Но  где  она  –  та  Истинная  Грань?
Быть  может  в  том,  что  просто  в  тишине,
Слова  любви  ты  подаришь  жене
И  трепетно  её  ты  поцелуешь  длани.  .  .

Любовь  тогда  тебя  согреет.  .  .
Другими,  в  счастье,  ты  глазами,
Увидишь  –  Мир  тебя  лелеет
И  ум  твой  должно  просветлеет.  .  .

Полюбишь  Землю  и  людей,    
И  сам  ты  растворишься  в  ней,
Согреешься  теплом  Планеты
И  выполнишь  все  Господа  Заветы!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113667
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 26.01.2009

Л У Г А

Как  прекрасна  собой  жизнь-идилия,
В  пышных  травах  лугов  –  изобилия.
Родники  там  есть  –  чародейники,
Жизни,  счастья,  любви  то  затейники.  .  .

Встречусь  с  Зорькой  раннею,  выйдя  я  в  луга,
В  травах  полыхает  радуга-дуга.
По  росе  искристой  шуршу  босым  я,
В  восторге  и  в  радости  вся  душа  моя!

Рядом,  по  травинке,  пробежал  жучок,
А  подальше,  в  балочке,  сверкнул  родничок.
В  небесах  прозрачных  –  жаворонка  трель,
С  трав,  ещё  не  скошенных,  падает  капель.

Всё  поёт,  стрекочет  и  жужжит  в  окрест,
Трепетно  сливаясь  в  камерный  оркестр.
Сердцем  и  душою,  с  ним  сливаюсь  я,
Щедро  рукоплещет  вся  душа  моя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113665
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 26.01.2009

ДУШЕВНАЯ ЗАРИСОВКА

Вечер  зимний,  привычный.  За  окном  пурга.
В  грёзах,  душевно  милых,  вдруг  всплывают  луга.
Не  в  снегах,  что  метелью  в  острог  запорошены,
В  майских  буйных  цветах  заплелись  -  заворожены.

Дивный  цвет  лугов,  душу  мне  взбередил.
Запах  скошенных  трав,  голову  вскружил!
И  любовью,  вдруг,  расцвела  душа.  .  .
Ты  желанна  мне  -    и  ,  как  жизнь,  хороша!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113322
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.01.2009

ДОЛГИ воров ВЕРНУТСЯ ПРОКЛЯТИЕМ. . .

Я  презираю  замозваную  «элиту»  Украины!
Ведь  человек  –  то  плод  Богов,  родивших  Землю.
Стремленье  к  званию  Земной  Богини,
Есть  не  достоинство,  а  алчность  к  самовосхваленью.

Изяшество  и  скромность  –  тот  алтарь,
К  чему  суть  человечества  должна  стремиться.
Кто  падок  к  власти  золота,  того  мне  жаль,
Он  в  оборотня  должен  превратиться.

Блеск  драгоценностей  затмит  в  нём  человека  суть
И  Божью  Заповедь  сведёт  до  драматизма.
Себя  в  тлетворный  омут  роскоши  безмерной  окунуть,
Потом,  чтоб  вовсе  утонуть  в  тщеславьи  психофанатизма!

В  сияньи  злата,  в  опьяненьи  одебиленных  фанатов,
Вам,  как  и  им,  недосягаем  Бога  Лучезарный  Свет.
В  счёт  нищеты  людской  живёте  вы  богато,
Богобезнравственности  подлой  дали  вы  обет!

Ну  что  ж  –  так  было,  будет  так  веками.  .  .
Настанут  дни  возврата  всех  долгов!
И  воровской  ваш  блеск  осудится  Богами,
В  проклятьи  ваших  внуков,  вас  –  воров

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113321
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.01.2009

Д А Й БОЖЕ НАМ НОВОГО ТАРАСА. . .

Тріумф  зла  –    щоби  добрі  люди,  нічого
                 Не  робили  проти.  .  .
               (Едмунд  Бьорк  до  фільму  «Гітлер»)

В  думках  своїх  колись  Тарас,
У  снах  вишневих,  у  свій  час,
Про  вільну  мріяв  Україну,
Як  про  коханую  дівчину.  .  .

Ось  сонце  вигляне  із-за  хмарини
І  Божії  здійсняться  чари,
І  зло  нахабнеє  і  чвари
Навічно  злинуть  з  України.  .  .

Вже  люди  будуть  не  рабами,
А  тільки  вільними  панами
І  згине  погань  на  Землі,
Згорить  у  адовій  смолі.  .  .

О  любий  наш,  наївний  ти  Тарас,
Коли  у  білому  лиш  бачив  біле.
Часи  змінилися,  настав  той  час,
Жадоба  людством  править  та  дебіли!

При  владі  Кураїни  є  чума,
Пристосувалась  до  життя  –  проклята  сила.
Бо  кольорів  конкретних  в  неї  вже  нема,
В  хамелеонах  важко  розпізнати  звіра!

Себе  елітою  поважно  величають.  .  .
Так  –  це  еліта  ворогів  Народу!
Куди,  з  якими  стягами  ідуть?
Національні  розгубили,  не  було,  в  них,  зроду!

Збагнути  важко.  Розплодилось  лихо,
Що  все  співає  любощі  Народу.
Щоб  оду  рачити  і  здерти  шкіру  тихо,
Гієни  і  шакали  виють  про  свободу!


Народ  грабують,  любий  наш  Тарас,
Під  стягами  твоїми,  у  своє  дозвілля!
У  очі  людям  прямо  вже  плюють,
І  ноги    витирають  об  Святе  Терпіння!

Кощунство  над  Святинею  Народу
Зросло  безмірно  –    сорому  немає.
Любов  до  доллара  –  є  чемність,  совість,врода.  .  .
Любові  Божої  свинота  ця  не  знає!

Банальна  фраза  :  світ  спасе  любов!
Кощунськи  галасує  від  таких  щоразу.
З  телеекранів  молодь  пропагує  знов,
Свої  потреби  вдовольнити  «  всі  й  відразу!»

І  шоу-бізнес,  бізнес  зокрема,
Хто  першим  буде,  хто  ще  найкрутішим!
Крізь  хамство,  підлість,  вбивство  зокрема  –
Здобув  вже  гроші  дармові  брудніші!

                                       .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Дні  за  днями  летять,  відміряють  роки.
Процвітає  злочинна  Вкраїна.
Неньку  рідну  ґвалтують  на  різні  смаки,
Народ  в  злиднях  товчуть,  як  в  помиях!.  .

Загарбали  все  :  і  ліси,  і  поля,
Вода  є  товаром  –  Святая!
Життя  продається  людей  ,  як  сміття,
Знов  рабство  дітей  процвітає!

Вже  мало  зосталось  Живої  Води,
Повітря  і  їжа  отруйні.
Злочиннії  зграї  все  грають  з  людьми,
І  посмішки  скалять  безвинні.

Коли  вже  народиться  знову  Тарас?
Зігрів  щоби  серце,  розкрив  щоби  вії.
Та  гордість  людськая,  що  приспана  в  нас,
Проснулась  в  Майданах  і  в  Дії!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113055
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.01.2009

НАРОД ЗМЕТЕ ВОРОЖЕ СМІТТЯ

Бог  Україні  дарував  великий  шанс,
Щоби  державу  інші  поважали.
Жадоба  до  грошей,  до  влади,  на  цей  час,
Знівечили  вкінець  Вкраїну,  як  Державу!

Настав  для  неї  той  трагічний  час,
Коли  вся  влада  в  Україні  продається.
Гієнам  і  шакалам,  всякий  раз,
Гетьманами,  князями  бути  вже  нейметься!

Чи  є  там  клепка  в  голові  для  царювання?
Щоб  правити  Державою  в  добро  Народу,
Щоб  з  іншими  державами  тримати  згоду
І  не  кидати  свій  Народ  у  прірву  самовиживання!

Державу  роздирають  ворогуючії  клани,
Бо  гетьманів  багато  розвелося.
А  коли  в  кожного  свої  корисні  плани,
То  про  Державу  в  них  зовсім  не  йшлося.

Скубуться  в  смерть  по  між  собою,  до  сваволі.
Народ  Український  знівечили  й  забули.
Страшніше  дикунів  –  татар  монголів,
Петлю  налогову  на  шиї  зашморгнули!

Коли  при  владі  недоумки-марноблюди,
Діди,  батьки,  онуки  їх  бездарні  чистоплюї,
Не  будуть  шанувати  нас  у  світі  люди,
Допоки  їх  Народ  у  мумії  не  замурує!

А  зараз  наш  Народ  все,  де  щодалі,  гине.
З  бещинства  злодіїв  –  їх    злоби,  попри  все.
Діждуться  –  Кара  Божа  скоро  злине,
Народ  з»єднається  –  всіх  ,  як  сміття,  знесе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=113054
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.01.2009

РАЗГОВОР С ДУШОЮ

Полыхает  Заря  предрассветная,
Вся  загадочная  и  приветная.
Сколько  в  жизни  моей  с  тобой    связано,
Затаилось  в  Душе,  не  рассказано.  .  .


Затаилось  в  Душе,  как  пророчество.
Среди  буйных  дубрав  –  одиночество!
Вся  Душа  моя  –  широта    степей,
Только  что-то  мне  не  поётся  в  ней?


И  тепло  в  Тебе  есть,  и  отрада  есть,
Что  же  страждешь  Ты  –  моя  Гордость,  Честь?
Чем  страдаешь  Ты,  о  чём  маешься,
Может  время  придёт  –  догадаешься?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112803
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.01.2009

Л Ю Б И Т Е Р О Д И Н У – с в о ю Г О Р Д Ы Н Ю

Очередной  проходит  Старый  Год.
По  жизни  он  моей  –  семидесятый.
Я  мысленно  представил  весь  свой  Род  –
Кому  он  нищим  был,  кому  богатым.  .  .

Кому,  по  жизни  ,был    всегда  на  Ты!
И  жизнь  текла  рекой,  волной  завзятой.
Кто,  может  быть,  осуществлял  мечты,
И  трепета  любви  каснулся  он  крылатой.

Быть  может,  в  одеяниях  простых,
В  мечтах  взлетал  он  к  истине  заветной
И,  презирая  ценность  перстней  золотых,
Любовью  дорожил  –  святою,  незаметной.  .  .

Любовью  щедрою,  что  шепчет  тишина,
Оберегая  человека  в  горести  ,  ненастье.
В  душе  его  израненной  она,
Целебное  зерно  взрастила  –  Счастье!

То  Счастья  зёрнышко  взойдёт  и  прорастёт,
Лишь  в  том,  кто  сам  дарить  умеет  Счастье.
Душа  его  Любовью  расцветёт
И  животворною  пройдёт  сквозь  все  ненастья.

Я  сердцем  Вам  дарю  Небесный  Свод!
Храните  предков  славетных  Добрыню.
Любите  же  не  только  праведный  свой  Род,
Ещё  и  Родину  –  свою  Гордыню!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=112801
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.01.2009