One of many...

Сторінки (1/23):  « 1»

"До побачення, мамо…"

Від  дверей  будинку  до  хвіртки  двадцять  два  кроки.  Я  не  рахував  спецом  ніколи,  але  інколи,  щоб  відволіктись  від  якихось  непевних  думок,  відраховую  кроки.  Від  дверей  до  хвіртки,  від  хвіртки  до  найближчого  магазину,  між  стовпами…  Від  і  до…  
Коли  вперше  виходжу  з  подвір’я,  то  маю,  поки  пройду  тих  двадцять  два  кроки,  «на  фарт»  промовити  подумки  магічну  мантру:  «До  побачення,  мамо,  до  побачення,  тату,  до  побачення,  Сашо!»  Якось…  З  дитинства  ще  так  –  встигнеш  промовити,  поки  рука  торкнеться  рипучої  хвіртки,  то  фортуна  усміхнеться,  не  встигнеш  –  ні.  Так  просто  все  –  так  або  ні.  І  мухлювати  не  можна,  бо…  з  ким?  Із  самим  собою?  З  долею?
Я  прибріхую  –  хвіртка  не  рипуча.  Міцна  металева  хвіртка  на  щедро  змащених  «літолом»  завісах.  Сам  робив,  сам  змащував.  Чому  саме  «літолом»,  чому  не  звичайним  якимось  солідолом,  а  літієвим  мастилом?  Ну…  Воно  майже  нечутливе  до  перепадів  температури  (не  гусне  на  морозі,  не  тече  на  спеці)  і…  Та  не  було  солідолу,  от  і  все.
І  в  дитинстві  хвіртка  не  була  рипучою  –  батько  був  добрим  господарем  і  в  нього  ніколи  нічого  не  рипіло.  Нічого  не  рипіло,  нічого  не  ржавіло.  Все  було  роблено  міцно  та  надійно,  «на  віки».  В  мене  від  батька  це,  певне,  -  пристрасть  змащувати  все,  що  має  змащуватись.  Батько  вмів  усе.  Він  не  любив  найманих  майстрів,  бо  всі  вони  робили  «не  так».  Певне,  всі  господарі,  бодай  подумки,  нарікають,  що  майстри  роблять  не  так,  але  мало  хто  знає,  як,  і  ще  менше  вміє  зробити  «так».  Батько  вмів.  Він  був  теслею,  столяром,  слюсарем,  електриком,  механіком…  Ай,  ким  він  тільки  не  був.  Не  вчився  нічому  ніде  спеціально,  але…якось  вмів.  В  травах  розбирався.  Вечорами  часто  товк  у  ступці  якесь  коріння,  сушені  стебла,  квіти…  Перерізані  косарками  ноги  лікував,  пологи  приймав.
Пам’ятаю,  незнайомці,  почувши  що  він  лікар,  дивилися  на  нього  з  недовірою.  Несхожий  був,  не  надто  інтелігентний,  надто  грубий.  Мені  теж  не  вірять,  коли  кажу,  хто  я.
«До  побачення,  мамо,  до  побачення,  тату,  до  побачення,  Сашо!»
На  останньому  слові  рука  торкається  засова  хвіртки  –  встиг  сьогодні,  значить  -    пощастить.
«До  побачення,  Сашо…»  Саша  –  мій  племінник,  різниця  у  віці  між  нами…  Ай,  яка  там  різниця?  Неповних  десять  років.  Колись  я  був  йому  і  за  старшого  брата,  і,  може,  інколи  за  батька.  Так  склалося…  Так  вийшло…
Навіщо  я  повторюю  ту  дурнувату  щоденну  мантру  протягом  багатьох  років?  Навіщо?!  Саша  давно  вже  дорослий,  має  двох  доньок,  батьків  теж  уже  немає  та  і  живу  я  в  іншому  будинку,  далеко  від  місця,  де  народився  і  виріс.
Кажуть,  я  схожий  на  батька.  Певне…  Я  теж  не  люблю  майстрів.  
Я  не  знаю,  напевне  чи  батько  зраджував  матері,  але  думаю,  що  так.  Відчуваю,  що  так.  На  сто  двадцять  відсотків  відчуваю.
Книга,  прочитана  в  дитинстві  та  перечитана  потім  у  в  дорослому  віці,  сприймається  зовсім  по-іншому.  Так  і  тут.  З,  колись  побачених,  поглядів,  обривків  фраз  тепер  складаються  зовсім  інші  пазли.  Я  був  маленьким  хлопчиком  і  моя  дитячість  не  розуміла,  що  таке  зрада…  Подружня  зрада.  Я  розумів,  що  означає  зрадити  Батьківщину,  зрадити  друга,  а  це…  Не  було  його  в  колі  дитячих  розумінь.  Я  став  чоловіком  і  зрозумів,  що  то  було.  Не  знаю,  навіщо?  Кохання?  Ні  –  це  смішно,  не  було  його  й  близько.  Фізіологія?  Огидно  чомусь…  Чи  засуджую?  Та  немає  вже  кого  засуджувати.    А  раніше  і  не  думав  про  це.  Він  був  мені  добрим  батьком.  Чи  знала  мати?  Якщо  й  не  знала  напевне,  то  здогадувалась.  Чому  терпіла,  чому  не  дорікнула  жодного  разу?  Не  знаю…  Не  знаю,  заради  чого  чи  кого…  Заради  мене?  Хм…  Не  варто  було…  Не  варто,  мамо.  Кому  кажу?  Немає  вже  кому.  Я  б  не  терпів…  Бо  я  чоловік,  так?  Бо  я  –  майже  святий?  Ні,  бо  не  хотів  би,  щоб  і  мені  терпіли,  щоб  мене  терпіли.  Високі  благородні  цілі,  хіба  вони  виправдовують  зраду,  виправдовують  терпіння.  Найбільша  зрада  –  в  голові,  так?  А  тіло  саме  по  собі  живе?
Зрада,  зрада,  зрада…  О,  як  я  захоплювався  Тарасом  Бульбою,  коли  був  маленьким  хлопчиком  -  я  тебе,  типу,  породив,  я  тебе  і…  А  Андрій…  О,  яку  хвилю  обурення  підіймала  в  дитячій  душі  та  підла  зрада  батька,  брата,  друзів,  Батьківщини…
Я  й  зараз,  коли  подорослішав,  захоплююсь  Тарасом.  Не  став  він  для  мене  підлим  дітовбивцею,  ні…  Вчинив,  як  вчинив…  Чи  могло  б  таке  в  житті  трапитись?  Могло,  певне,  що  могло  –  в  житті  ще  й  не  таке  трапляється.  Та  й  мусить  же  бути  якийсь  національно-літературний  пантеон.  Але  Андрій…  Я  почав  його  розуміти…  Все  на  вівтар  кохання  –  віру,  Батьківщину,  все!  
А  склалося  так  в  нього.  Винен  хіба,  що  в  полячку  закохався?  Не  треба  було?  Інших  же  дівчат  багато  було  –  сотні,  тисячі,  мільйони.  Так,  дівчат  багато,  кохана  –  одна…  Ось  так  якось,  ось  так…  І  Батьківщина  одна,  але  Батьківщина  не  обійме,  не  зацілує  пристрасно,  дітей  не  народить.  Ай,  хіба  в  цьому  річ?  Кохають  раз  в  житті  і  то  –  до  смерті.  Все  інше…  Прив’язаність…  Чи  на  фізіології  замішана,  чи  не  на  ній,  чи  на  чомусь  іншому  –  не  те  все,  не  те…
Не  знаю  чим  батько  подобався  жінкам  –  грубуватий,  різкий,  але  чимось  подобався.  Не  красень,  хоч  і  не  потвора…  Хм…  Дивно  воно  все…  І  я  –  не  красень  зовсім…  Зовсім.  Я  схожий  на  батька,  але  я  –  не  він.  Не  кращий,  не  гірший  –  інший…  І  все  в  мене  –  по-іншому,  хоч  і  хвіртка  мащена  і  я  так  само  не  люблю  майстрів.  Майстри  геть  нічого  не  вміють,  тим  більше  –  майструвати  чуже  життя.
Рука  врешті  торкається  хвіртки,  брязкає  засув.  Я  встиг  проказати  свою  мантру  чи  ні?  Не  пам’ятаю…  Вдасться?  Ні?  Пан  чи  пропав?  Ех…  Збився  з  тими  думками  на  інше…  І  ланцюжок  роздумів…  Логічний…  Логічний?  Де  там…  «До  побачення,  мамо…  Батько…  Андрій…  Хвіртка…»
Хвіртка  м’яко  закривається  і  байдуже  їй  і  до  мене,  і  до  моїх  роздумів,  і  до  моїх  мантр.  Я  закидаю  на  плече  ремінь  дорожньої  сумки.  Вдасться?  Не  вдасться?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767221
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2017


Що відчуває жінка? (21+)

Що  відчуває  жінка,  коли  гаряче  в  гарячому?
Стає  стає  надчутливо-ніжною,  нестримною  та  незрячою?
Що  відчуває  жінка,  коли  пружне  у  вологому?
Танцює  нестримно  і  стрімко  і  в  танці  втрачає  голову?
Що  відчуває  жінка,  коли  так  солодко  в  губи?
Заплющує  млосно  очі  і  стогне  протяжно  -  Любий?
Що  відчуває  жінка,  коли  соски  набубнявіли?
Звивається  дикою  кішкою  і  забуває  про  правила?
Що  відчуває  жінка,  коли  палає  між  стегон?
Чутливі  розширює  ніздрі  і  медом  стікає,  медом?
Що  відчуває  жінка,  коли  десь  комусь  не  спиться
І  гупають  в  скронях  ритми  чужих  навіжених  фрикцій?
Що  відчуває  жінка?  Розслабленість,  втому,  нігу
І  милується  красою  дрібного  цнотливого  снігу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766848
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.12.2017


НАШЕПТАНЕ ВІТРОМ (18+)

Скажи,  ти  хочеш,  аби  я  мовчав,
Аби  не  снив,  не  плакав,  не  просив?
Не  плачу,  то  щось  вітер  нашептав,
І  сльози  –  не  найкращий  наратив.
Мовчатиму…  А  що  із  моїх  слів,
А  що  з  прохань?  Хльостке  чергове  –  «ні»,
Впізнаване  між  тисяч  голосів,
Монеткою  влягається  на  дні.
Мовчатиму…  Адже  колись  мовчав,
Мовчатиму,  згадаю  статус,  вік,
Хто  ж  я  такий,  аби  тебе  повчав?
Не  друг…  Не  брат…  Не  сват…  Не  чоловік…
Ти  знаєш,  люба,  я  тобі  брехав,
Бо  я  –  не  геній  і  не  напівбог,
Я  –  вічних  суперечностей  анклав,
Який    хотів  з  тобою  бути,  вдвох.
Я  –  щось  дрібне,  якийсь  тканини  шмат,
Який  в  святковий  не  ляга  костюм,
Не  чоловік,  не  друг,  не  сват,  не  брат,
Я  –  не  успішний  і  не  товстосум,
Я  –  з  тих  «ніхто»,  яких  не  звуть  ніяк,
Яких  булО  та,  певне,  що  й  будЕ,
Й  достойніші  не  чули  слова  «так»,
Лише  чіткі  «ніколи»  і  «ніде».
Ми,  може,  ще  й  почуємось  колись,
Ти  скажеш:  «Глянь-но,  любий,  -    то  наш  сад,
А  то  –  альтанка,  грає  падолист…»
Я  переб’ю:  «…  Зручніше  –  листопад.
Так,  ваше,  ваше,  а  мені  –  чиєсь,
Моє  –  таке…  скарлючене  й  худе
І  ледве  дише.  То  Христос  воскрес,  
А  я  –  помер…  В  «ніколи»  і  «ніде».
Ми,  може,  ще  й  обІймемось  якОсь,
Але…  впереджені,  але  уже  не  ті,
Ще,  може  б,  нам  побути    довелось,
Побути  вдвох,  але…  -  на  самоті.
Ще,  може,  буде  пристрасно  і  вглиб,
Ще,  може,  буде  швидше  й  долілиць,
Та  то  вже,  мила,  зовсім  інший  штиб,
Без  блиску  тільки  наших  зоряниць.
Залишу,  може,  часточку  себе
В  твоїм  нутрі.  Який  убогий  дар
Та  крапля  сім’я…  По  душі  шкребе?
Не  до  вподоби?  Кинеш  на  вівтар.
А  далі  що?  Тобі  –  альтанка  й  сад,
Нарциси,  вишня,  персиковий  цвіт.
А  я?  А  в  мене,  люба,  листопад,
То  ваш,  не  мій  отой  квітчастий  світ.
Скажи,  ти  хочеш,  аби  я  мовчав?
Щоб  видер  серце,  відірвав  язик?
Не  бійся…  То  щось  вітер  нашептав,
А  я  пропав…  Я  розчинився…  Зник…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766846
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 19.12.2017


ЧОМУ? ДЛЯ КОГО? НАВІЩО? (18+)

В  ніжну  шкіру  сосків  –  колючки  неголеності…
Обвивай,  загортай,  сповивай  оголеністю,
Віддавай,
Віддавайся,
Купай,
Купуй,
Падай,
Вставай,
Знову  падай,
Відчуй…
Відчуй  у  собі,  відчуй  ізсередини,  зовні,
Вибухни  стогоном…  місяць  вповні…
Клекочи,  захлинайся,  задихайся  оргазмом!
Місяць  –  уповні,  зорі  –  стрази…
Купуй  голизною  тіла,  ховай  голизну  душі,
В  найвищій  точці  параболи  згадуй  мої  вірші!
Чорне  й  біле…  чорне  й  біле…  
Яке  кому  діло?
Десниця  караюча  Господа  чи  диявольський  лютий  бич
моє  гартоване  тіло?
«Помсти!»  -  волаю  –  «Крові!  Крові  хочу  напитися!»
І  байдуже.  Кому  мститися  –  
Правим  чи  винуватим,
Ні.  Не  суддею  –  катом…
Поглинули  хижі  зіниці,  втопили  у  ночі  райдужку,  
Помсти  та  крові!  Померти?!  Байдуже…
Напувати  диявола  чи  позбавляти  когось  гріха?
В  кого  поради  питати,  у  ночі?  Ніч  -  глуха…
Ніч  перейнята  іншим  –  зачарована  тихим  стогоном,
Невибагливим  та  епічним  в  простоті  й  зрозумілості  слоганом.
Думки  крізь  тріщини  в  мозку  сочаться  гіркою  блювотою:
«Кому?  Для  чого?  Навіщо?  І  за  чиєю  квотою?»
Ромашка  …  не  буде,  буде,  вбивче,  холодно,  гостро,
Жити…  Не  жити…  Жити…  буде…  не  буде…  помсти…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766264
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2017


ТРАВЕНЬ, ДОНЮ… ( ПРИСВЯТА ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ)

Травень,  доню,  травень  за  вікном,
І  набухли  пуп’янки  в  троянди,
В  небесах  нефритовим  вінком
Зорі  позбиралися  в  гірлянди.
Чуєш,  доню,  пісню  солов’я,
Бачиш,  доню,  роси  на  покосах?
То  –  для  тебе…  Молодість  твоя
Стрічкою  вплітається  у  коси.
Бачиш,  доню,  мами  сивину
І  на  скронях  батькових  сріблини?
Не  запитуй,  донечко  –  Чому?
То  рубці  хвороб  твоїх,  дитино,
Всі  твої  подряпини  й  синці
У  волоссі  нашім  позбирались,
То  не  страшно,  сивіють  усі,
Окрім  тих,  що  і  дітей  не  мали.
Доню,  доню,  радосте  моя,
Щастя  й  доле  і  моє,  і  тата,
Чуєш,  доню,  пісню  солов’я?
Він  для  тебе  прилетів  співати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734896
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.05.2017


В ГОЛОВІ І ПОЗА НЕЮ

Знаєш,  мала…  А  я  от  над  твоїми  словами  зараз  думаю…  Тобто,  не  лише  зараз  –  і  годину  тому  думав,  і  чотири,  і…  раніше.  Ти  права,  мала…  Я  не  завжди  погоджуюсь  із  тобою,  певне,  то  через  впертість,  але  цього  разу  ти  права  –  зрада,  вона,  насамперед,  в  голові.
А  як  тоді  те,  що  не  в  голові?  Що  то?  Я  сам  не  знаю…  І…  Знаєш,  мала,  я,  такий  всезнаючий  –  не  знаю,  я,  такий  великий  дорадник,  не  знайду  поради  для  себе,  я,  такий  пошуковувач  істин,  не  хочу  колупатись  і  з’ясовувати,  що  воно  таке  –  те,  що  поза  головою…  Воно  є…  
От  ніхто  не  може  розповісти,  описати,  що  таке  смерть.  Багато  хто  намагався,  певне,  але…  Чи  передав  хто  ті  відчуття  так,  щоб  іншим  зрозуміло  було?  Так  і  тут…  Нє,  мала…  Смерть…  То  я  не  спеціально  про  неї  згадав…  Так  просто,  як  приклад.  Перше,  що  на  думку  спало…  
Іноді  ми  забуваємо  про  смерть,  про  те,  що  вона  є…  Радіємо,  плачемо,  сваримося  –  живемо,  а  потім  –  нема-нема,  та  й  згадаємо,  що  вона  таки  є…  Так  і  тут,  мала  –  радієш  життю,  всім  його  проявам:  маленьким  радощам,  дрібним  прикрощам,  навіть  сваркам  радієш.  Це  ж  теж  прояви  життя  –  оті  дрібні  суперечки,  які  закінчуються  примиреннями.  А  мить  примирення  така  солодка…  Тоді  всі  негаразди  такими  дрібними  здаються,  як…  Як  атоми  на  фоні  Всесвіту.  Суєта-суєт  –  сказала  б  ти.  А  я  сказав  би,  що  замінив  деякі  букви.  Ти  б  усміхнулась  –  Так,  ти  такий!  І  все  так…  прекрасно,  ідеально.  Не  так  ідеально,  як  в  раю.  І  ти  не  така  ідеальна,  як  Діва  Марія,  і  я  не…  Але  ідеально…  Для  нас.  Може,  й  не  взірцево  для  когось,  та…  Все  добре,  поки  не  подумаєш,  що  там,  поза  головою.
   Звичайно,  ти  могла  б  запитати,  чому  я  все  бурмочу  собі  подумки,  чому  не  поговорю  з  тобою,  ми  ж  так  часто  розмовляємо?  Чому  мої  монологи  все  ніяк  не  стануть  діалогом?  Все  просто,  мала,  все  просто.  Я  боюсь,  боюсь  не  тебе,  не  себе.  Не  знаю,  чого…  Смерті  ж  теж  бояться,  не  знаючи,  що  воно  таке?
Знаєш,  мала,  колись  я  мало  чого  боявся…  Я  посмішковувався  з  Бога,  смикав  Його  за  бороду,  поки  Він  не  показав,  що  не  жартує.  І  я  став  боятися  смерті.  Оксюморон…  Нудити  життям  і  боятися  померти.  Смішно  мабуть…  А  згодом,  ніби  хто  вимикач  в  голові  перемкнув  –  той  страх  минув.  Може,  це  тому,  що  я  почав  боятися  чогось  іншого?  Ні,  не  так  сказав…  Є  щось,  порівняно  з  чим  смерть  не  таке  вже  й  страшне  явище…  Знову  забагато  про  смерть,  так?  Пробач,  мала,  так  вийшло.  Мабуть,  не  зовсім  вдалий  приклад  обрав…
А  знаєш,  мала,  якби  я  зустрів  тебе  тоді…  Раніше…  Коли  ти  казала…  Я  обійнявв  би  тебе  однією  рукою,  а  іншою  вхопив  за  горлянку  кляту  долю.  Я  ніколи  не  відпустив  би  тебе,  мала.  Притиснув  би  до  грудей  і  тримав.
Найвища  ступінь  свободи,  мала  –  це  залежати  лише  від  тебе…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728971
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2017


ВІДЛУННЯ

Бліда  красуня  сіла  на  коліна-  
Зайшла  сьогодні  в  гості  моя  смерть.
Тужливим  вітром  виють  віоліни,
Застигла  світу  дивна  круговерть.

Бліда  й  струнка,  моє  колише  щастя,
Співає  тихо  -  Гойда-гойдаша...
А  на  долівці  -  крихти  пінопласту,
Мабуть,  то  осипається  душа.

Бліда  й  струнка,  з  червленими  вустами,
Мов  з  мармуру  точЕними  грудьми,
Вона  приходить  глупими  ночами
В  прозорій  сукні,  зітканій  з  пітьми.

Гойдає  ненароджену  дитину,
Тендітна,  безборонна  і  проста,
А  потім...  Довго,  хтиво,  без  упину
Цілує  очі,  груди  та  вуста.

Іі  цілунки  -  то  твоіх  відлуння,
Дарованих  не  тут  і  не  мені.
Зупиниться  -  в  зіницях  чорних  сумнів,
Та  гасне  зразу  десь...  На  самім  дні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715250
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2017


Я ПОМРУ СЬОГОДНІ

Знаєш,  мала,  а  я  помру  сьогодні.  Я  завжди  помираю  в  такі  ночі.  Раніше  думав,  що  то  просто  безсоння,  просто  душу  рве  і  серце,  просто  хочеться  безжально  товкти  маківару,  вихлюпуючи  свою  лють,  відчай  і  безсилля…  Товкти  і  думати  –  чому  цей  клятий  шматок  дерева  не  може  дати  здачі?  Товкти,  поки  не  впадеш  знеможений…  Впадеш,  посмикаєшся  судомно  і  затихнеш,  з  натугою  вдихаючи  запах  ночі  і  власного  поту…  Раніше  я  думав,  що  просто  хочеться  напитися…  Вщент,  до  «поросячого  вереску»,  до  втрати  пам’яті  і  здорового  глузду…  Хочеться,  бо…  Хочеться…  
А  потім  я  зрозумів,  що  помираю…  Чи  падаю  я  у  двогодинне  лихоманкове  провалля  після  безсонної  ночі,  чи  у  прірву  хмільного  забуття  –  я  помираю…  той,  що  прокидається  потім  –  вже  не  я,  мала.  Бо  я  помер.  Наступного  разу  і  цей  «я»  помре,  а  прокинеться  інший.  І  той,  інший,  товктиме  в  маківару  ще  дужче,  питиме  ще  більше…
Йоко  кеаге  –  йоко  гері…  уракен  хізо  учі  –  хіза  гері…  сейкен  цукі  –  сейкен  цукі  –  сейкен  цукі…
І  не  знатимуть  вони,  мала,  ні  той,  інший  «я»,  ні  той,  хто  прийде  після  нього,  що  лють,  відчай  і  безсилля,  оселені  в  маківарі,  теж  ставатимуть  дужчими…  З  кожною  моєю  смертю  вони  ставатимуть  дужчими…  Якийсь  «я»  із  наступних  життів  таки  зламає  ту  бісівську  маківару  та  не  насолодиться  перемогою…  Навіть  не  тому,  що  все  одно  помре  (бо  це  невідворотньо,  смерть  у  ТАКУ  ніч  –  це  невідворотньо),  а  тому,  що  просто  випустить  тих  бісів  з  маківари  назовні…
Знаєш,  мала,  а  в  людини  насправді  багато  життів…  Не  всі  про  це  знають.  А  я  знаю.  Я  ніде  про  це  не  читав  -  я  ЗНАЮ.  Просвітлення  зійшло,  як  на  Шакьямуні  Гаутаму.  Знаєш,  хто  це  такий?  Це  Будда.  Він  був  дуже  пізньою  і  єдиною  дитиною  у  своїх  батьків.  Не  бажаючи  засмучувати  сина  неприємними  видовищами,  вони  не  випускали  його  за  межі  палацу.  Щоб  він  не  знав,  що  таке  старість.  Каліцтво,  смерть.  А  він  так  хотів  побачити  –  що  ж  там,  за  мурами?  Побачив…  І  теж,  мабуть,  помер…  А  потім  народився  інший  Гаутама,  який  багато  років  сидів  у  священному  гаю,  поки  на  нього  не  зійшло  просвітлення.  І  став  він  Буддою  –  просвітленим.  
А  я  от  не  став  Буддою.  Я  просто  знаю,  що  кожній  людині  при  народженні  дають  багато  життів  –  усім  по-різному.  Вони,  ті  життя  –  як  невидимі  оболонки.  З  кожною  смертю  одна  зникає.  І  так  аж  поки  не  залишиться  одна  гола  і  беззахисна  душа.  Може,  хтось  і  знає,  скільки  в  нього  життів.  Я  не  знаю.  Тому  й  помираю  кожного  разу,  як  востаннє.  Я  вже  звик…  Смерть  не  страшна,  мала…
Я  помру  цієї  ночі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706817
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2016


ЦИГАНКА

Привіт,  мала!  Як  ти?  Добре,  чудово?  Навіть  чудовенько-пречудово?  Знаєш,  я  помітив,  що  в  твоєму  лексиконі  почали  з'являтися  нові  слова,  наприклад  –  нормально.  Нє,  мала,  слово  звичайне,  воно  тобі  просто  невластиве.  То  для  мене  все  завжди  нормально.  Нормально,  коли  добре  і  нормально,  коли  погано.  Кажу  так,  бо  не  звик  переобтяжувати  когось  своїми  проблемами.  Думав  так…  Думав,  що  не  переобтяжую…  А  ти  відчуваєш  мене.  Відчуваєш,  як  мені  –  добре  чи  не  дуже,  чи  капець  як…  Ти  відчуваєш,  коли  я  можу  наробити  дурниць…  Непоправних  дурниць.  А  непоправне,  мала,  лише  одне  може  бути…  Знаєш,  казав  один  мій  викладач  –  Відсутність  на  лекції  може  бути  лише  через  поважну  причину,  а  поважна  причина  одна  –  смерть…  Смішно…  Смерть  –  єдине,  чого  не  можна  змінити.  Все  інше  –  мінливе,  як  весняна  погода…  Немає  стабільності  у  світі…  Хіба  те,  що  я  кохаю  тебе  –  стале  і  незмінне.  Моноліт…  Живий  моноліт.  Чому  живий?  Бо  длубають  його  –  то  я,  то  ти,  то…  обставини,  повзуть  по  ньому  тріщинки,  а  він…  затягує  їх.  Ай,  мала  –  це  не  полірований  мармур,  це  –  дикий  гранітний  валун,  шорсткий,  вуглуватий,  але  теплий  і  живий…  Незвично  я  сьогодні,  правда?  Кажуть,  не  може  гопник  про  таке  і  так  говорити.  Так  я  і  вмію  говорити  не  так  і  не  про  таке…  Гопник  –  це  не  арго(суспільний  діалект,  якщо  негопники  не  знають  часом),  не  лише  спортивний  костюм  і  бита…  Стереотипи,  штампи…  Як  щодо  циганів…  Цигани  –  це  і  Джанго  Рейнхардт,  Пако  де  Лусія  і  золотозуба  гадалка  на  базарі…  Ай,  не  про  те  я  все,  мала,  не  про  те…  Зовсім  не  про  те,  капець,  як  не  про  те…  
Помітила,  що  я  теж  говорити  по-іншому  почав?  Десь  зникли  мої  звичні  «блін»  та  «бля»  за  кожним  словом…  І  знову  не  про  те…  А  про  що?  Про  що  я  мав  сказати?  Що  люблю  тебе…  
Любов,  кохання…  Ти  знову  казатимеш,  що  то  зовсім  різне.  Життя  –  не  академічний  словник,  а  я  –  не  академік…  Бачив  на  якомусь  пабліку  -  «Может  ли  мужчина  одновременно  любить  двух  женщин?  Любить  –  нет,  обманывать  –  да».  Знаю,  знаю  –  в  російській  лише  одне  слово  щодо  цього  почуття  –  «любовь»…  От  я  не  можу  двох  людей  одночасно…  Ні  кохати,  ні  обманювати…  Якщо  й  обманюєш  когось,  то  насамперед  себе…  Так,  мала,  так  –  різнокольоровість,  напівтони…  Знаю…  Я  дальтонік,  мабуть,  хоча  й  для  мене  відсутність  любові  не  означає  ненависть…  А  для  тебе  напівтоном  бути  не  хочу,  лише  всією  палітрою.  Знаєш…  Та  звідки  ж  ти  знаєш?  Звідки,  якщо  я  не  казав?  Чи  знаєш-таки?  Знаєш,  добре  ти  все  знаєш  про  мене,  мала…  Дофантазовуєш  іноді  забагато…  Я  теж…
А  мої  балачки  все  більше  на  листи  схожими  стають  –  на  сумбурні  смикані  листи  без  сюжету.  
Пам’ятаєш,  колись  про  циганку  розповідав?  Ти  ще  сміялась  тоді…  Ніколи  не  був  у  ворожок-гадалок,  а  тут…  Смикнув  дідько  до  звичайної  базарної  гадалки  підійти.  Закортіло,  засвербіло…  Вона  й  не  кликала  зовсім…  Я  теж  сміявся  тоді,  навіть  і  забув  швидко  про  те  ворожіння-гадання…  Потім  згадувалось…  Ну,  про  минуле  –  кілька  типових  фраз…  Про  те,  що  спокою  не  знатиму  все  життя,  ловитиме  воно  мене  в  тенета,  рватиму,  втікатиму,  ловитиме  знову…  Світом  нудитиму,  не  знатиму,  для  чого  я  і  для  кого,  матиму  й  втрачатиму…  Справедливості  прагнутиму,  не  розуміючи,  що  в  кожного  вона  своя  і,  що  справедливо  для  мене  –  несправедливо  для  когось…  Як  на  війні,  знаєш?  Для  кожного  із  супротивників  справедливість  у  тому,  щоб  вбити,  а  не  бути  вбитому…  І  не  буває  так,  щоб  всі  живі  залишились  і  всі  виграли…  А  я  все  прагнутиму  й  прагнутиму,  через  те  й  помру  не  своєю  смертю…  Як  саме  –  не  сказала…  Не  сказала  навіть,  чи  від  своєї  руки  чи  від  чужої…  А,  може,  й  на  краще,  мала,  що  не  сказала?  А,  може,  й  краще,  що  не  своєю?  Вмирати  в  ліжку,  щоб  хтось  г..но  з-під  тебе  виносив  і  слину  на  підборідді  витирав?  Та…  Чи  й  буде  кому?  Тоді  ще  гірше  –  подихати  у  власних  випорожненнях…  А  ще  казала,  що  жінки  любитимуть,  тільки  марною  любов  та  буде,  бо  шукатиму  чогось…  Чогось  свого…  І  знайду…  Але  знайти,  мала  –  не  значить  мати…  Не  сказала  циганка  з  цього  приводу  нічого…  Не  встигла  –  набридло  мені  слухати,  розреготався  я,  та  й  пішов,  а  вона    не  наполягала…
Можна  вірити  у  ворожіння,  можна  ні…  Навіть,  якщо  збулась  більша  частина…  На  випадковість  списати  можна.  От  тільки…  Вибірково  вірити  не  можна  –  тут  вірю,  тут  –  ні…  Віриш  –  не  віриш…  Третього  немає…  Сміявся  я  тоді…  Реготав,  пупа  рвав…  
А  тепер  вірю…  Кожен  вірить  у  те,  в  що  хоче  вірити…  Нагла  смерть…  Не  хочу  вірити,  та  куди  ж  без  неї?  Тоді  й  зовсім  пророцтво  не  збудеться…
Нетерплячим  був…  Не  знаю  тепер…  Чи  матиму  собі  свою  знахідку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704383
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016


СНІГ

«Любов  не  ділиться  на  два…»,
На  дроби,  частки  чи  проценти  -  
Терпкими  краплями  абсенту
У  скроні  стугонять  слова…

А  сиве  небо  сипле  сніг  -  
Сліпучо-білий  і  безгрішний,
Мов  голос  твій  –  м'який  і  ніжний,
Паде  на  ступні  босих  ніг…

І  чорні  вЕрвиці  слідів  –  
Пунктир  в  солодку  невагомість,
Тендітну  снігу  безборонність
Чорнять  екземою  гріхів…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704042
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2016


Я ЛЮБИВ БИ ТЕБЕ

Я  любив  би  тебе  цнотливою,
 Безсоромною,  навіть  хвойдою,
Я  любив  би  тебе  під  зливами,
Коли  краплі  листки  погойдують…
Я  любив  би  тебе  і  –  байдуже,
Чи  я  перший,  сотий,  чи  тисячний,
Я  любив  би  тебе,  коли  райдужно
І  любив  би  тебе,  коли  місячно…
Твої  б  груди  пестив  цілунками
Бесзсоромні  чи…  Вкриті  цнотою,
І  зірки  ставали  б  чаклунками
Й  голосили  б  німими  нотами,
А  цвіркун  тихенько  насвистував
Щось,  як  приспів  в  дитячій  пісеньці…
Я  любив  би  так  щиро  й  пристрасно,
Тільки…  жити  мені  два  місяці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016


І ЩО Ж ТИ ЗРОБИШ?

І  що  ж  ти  зробиш,  коли  я  приїду,
Коли  зловлю  тебе  в  капкан-обійми?
Ти  скажеш  –  Часу  тільки  до  обіду…
І  …  Довгих  місяців  порожні  більма…

Кричатиму  –  Не  відпущу  нізащо!
З  тобою  хочу!  Завжди!  До  могили!
Кричатиму…  Й  лише  луна-ледащо
Щось  відповість,  уривчасто,  впівсили…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016


КОВТОК-ЗАТЯЖКА-МУЗИКА-ВІКНО

Дим  приємно  лоскоче  ніздрі…  Приємно?  Навряд  чи  назвеш  це  приємністю,  але…  Не  дратує…  Ковток  кави  –  затяжка…  Ковток  –  глибока  затяжка…  І  ірландська  музика  в  навушниках…  Люблю  ірландський  фолк…  Саме  ірландський,  а  не  шотландський.  У  ірландців  більше  флейти  і  майже  немає  волинки...  Дим  запашний…  Що  вони  пхають  у  ті  сигарети?  
Ковток  –  затяжка,  музика  в  навушниках  і  вікно  переді  мною…  Я  дивлюсь  і  не  бачу.  Тобто,  бачу,  але  зовсім  не  те,  що  за  вікном.  Я  бачу  те,  що  в  мозку…  Чи  не  в  мозку?  Вчені  кажуть,  що  пам’ять  і  свідомість  –  не  в  мозку,  а  поза  ним.  Таке  собі  нематеріальне  поле,  а  мозок  –  лише  генератор.  Який  це  поле  продукує.  Тому  й  немає  без  мозку  ні  пам’яті,  ні  свідомості,  ні  підсвідомості.
Ковток  –  затяжка  –  музика  –  вікно…  А  колись  «Лакі  Страйк»  був  у  м’яких  пачках…  Я  ще  встиг  покурити  «Лакі»  без  фільтру.  Мало  хто  пам’ятає,  що  такі  були.  І,  взагалі,  мало  хто  про  це  знає.  Я  знаю  і  пам’ятаю.  Оте  поле  пам’ятає,  а  мозок  вихоплює  з  нього  те,  що  потрібно  –  те,  що  було,  те,  що  є  і  те,  що  могло  б  бути…  А  як  воно  могло  б  бути?
Ковток  –  затяжка…  Я  багато  різних  сигарет  перепробував.  Найбільше  колумбійські  подобались  –  «Президент»  і  «Піл  Роха».  Зараз  такі  важко  дістати.  Тому  –  «Лакі»…  А  «Лакі»  вже  не  той…  Чи  навпаки  –  я  не  той?
Ні…  Я  той…  Це  «Лакі»  не  той,  такий  же  запашний,  як  і  раніше,  але  несправжній.  А  я…  Ворухну  плечима  і  та  шкаралупа,  машкара,  в  якій  ховався,  спаде.  Вона  і  так  вже…  Благенькою  стала,  клоччям  звисає.  Не  особливо  дбав  про  неї  мабуть.  Дивне  слово  «мабуть».  Можна  інтерпретувати  і  як  «може  бути»,  і  як  «має  бути».
Ковток  –  затяжка  –  вікно…  Музика  скінчилась…  Слова,  вони  дивні…  Самі-по-собі  –  нічого  особливого,  звичайно,  буденно…  Вживані  –  перевживані…  Ми…  Це  ми  створюємо  з  них  комбінації…  Підсвідомо  створюємо.  Впевнені,  що  свідомо,  а  насправді…  За  Фройдом  все,  за  Фройдом…  Комбінації,  які  можуть  все  змінити.  Кажуть,  що  слова  вбивають,  лікують,  ранять…  Бла-бла-бла…  Ні…  Це  не  слова…
Ковток  –  затяжка…  Ай!  Палена  целюлоза  –  фільтр…  Це  не  слова  все  те  роблять,  це  ми,  коли  складаємо  їх  у  комбінації…  Насправді,  і  ті  комбінації  не  вбивають  не  лікують,  не  бла-бла-бла…  Вони  просто  змінюють  наше  сприйняття  реальності…  Почув-прочитав  таку  комбінацію  і…  Ні,  то  не  папір  рветься,  не  тканину  деруть,  не  залізом  по  склу…  То  сприйняття  реальності  руйнується.  Нове  народжується.  Наші  словесні  комбінації  спровокували  перейми…  І  ось  воно,  оте  нове  сприйняття  вже  рве  плаценту  старого  гачкуватими  хижими  пальчиками.  Шурхіт  паперу  і  рипіння  драної  тканини  перетворюються  на  хрускіт  кісток  і  вивернутих  суглобів,  ніби  Чужий  виривається  на  волю  із  чиєїсь  тісної  грудної  клітки.  Наростаючи,  він,  той  звук,  пресом  тисне  на  скроні  і…  Зникає.  Зникає  так  само  раптово,  як  з’явився.  Вкрита  сіруватим  слизом,  скручена  в  позі  ембріона,  спина  розпрямляється,  одночасно  повертаючись  через  ліве  плече…  Посмішка,  що  оголює  гострі  зубенята  і  пронизливий  погляд  миндалевидних  очей…  Він  промовляє  до  нас  –  Я  народилося,  твоє  нове  сприйняття  реальності,  а  старе  –  он  воно…  Це  ті  шматки  мертвої  плоті  і  слизу  біля  твоїх  ніг…  Тепер  ти  все  бачитимеш  моїми  очима…
Ковток  –  чашка  порожня…  Замість  кави  –  гуща,  що,  мов  пісок  розсипаний  в  роті…  Немає  кави  –  чашка  у  вікно,  прямо  в  ценр  шибки.  До  біса  шибку,  до  біса  вікно!  Все  одно  я  нічого  в  ньому  не  бачу…
А  мозок  хапає  невидимими  руками  із  комірок  свідомості  та  підсвідомості  картинки  і  показує  мені.  Ті  самі  картинки,  що  і  сім  хвилин  тому  –  те,  що  було,  те,  що  є,  те,  чого  не  буде…  Тільки  бачу  я  їх  вже  по-іншому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701899
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2016


ДИЗЕЛЬ

Знаєш,  мала,  я  інколи  думаю  –  а  тобі  не  западло,  що  я  тебе  малою  називаю?  Не  знаю,  от  чесно  не  знаю,  справді…  Знаю,  що  не  сподобалось  тобі  те  слово  –  «западло»,  знаю,  що  взагалі  не  любиш  ось  цих  таких  моїх  балачок.  Ну…  Таких  історій.  Які  починаються  фразою  –  От  ми  випили…  Ні,  мала,  не  напились,  а  саме  випили.  Не  перекручуй…  Знаєш,  є  історії,  яких  я  теж  не  люблю  слухати,  є  фрази,  які  я  капець  як  не  хочу  чути.  Ні,  ніби  нічого  такого  й  немає  ні  в  тих  історіях,  ні  у  тих  фразах,  а  от  неприємно  чути…  Так  і  в  тому,  що  я  колись,  десь,  із  кимось  випив  теж,  ніби,  нічого  такого  немає?  Нє,  мала,  -  це  не  докір,  не  камінчик  у  твій  город…  А  не  скажу  я,  чого  саме  не  люблю…  Дурником  не  хочу  виглядати…  Та  і  тебе  обмежувати  не  хочу…
А  ти  дизелем  колись  їздила?  А  як  правильно  –  дизелем  чи  на  дизелі?  Ай…  Яка  для  мене  різниця…  Я  он  іноді  кажу  «нє»,  хоч  і  знаю,  що  правильно  –  «ні».  Яка  мені  різниця  з  того?  Так,  знаю  –  
Все  починається  в  житті  з  малого  –  
З  зернинки  хліб,  з  промінчика  зоря
І  Ленін  наш…
Вчив  у  школі…
То  ти  їздила  дизелем,  так?  Знаєш  –  не  всі  вони  однакові…  Схожі,  але  різні…  За  вмістом.  Схожі…  Розбитими  загальними  вагонами,  смородом  поту,  харчів  якихось,  перегару,  параші…  Ні,  мала,  я  правильно  сказав,  то  не  туалет.  Смерділо  воно  парашею,  загаджене  і  забльоване.  
Та  все  одно  наш  дизель  особливий  був,  і  номер  його  був  прикольний  –  666.  Ми  його  так  і  називали  –  «Поїзд  диявола».  А  офіційна  назва  гучна  була  –  поїзд  №666  «В…..я  –  Г…..н».
А  ти  знаєш,  що  про  наш  дизель  ще  Шолом-Алейхем  писав?  Правда,  в  його  часи  то  була  вузькоколійка  і  номера  того  не  було.  І  бійок  у  вагонах  не  було,  і  п’яних  в  дим  провідників  у  светрах  з  розтягненими  рукавами,  і  швидкого  сексу  в  тамбурах  не  було…  От  про  що  він  міг  написати?
А  дизель  –  це  субсвіт,  субкультура,  це  –  магія.  Чого  магія?  Знаєш,  у  фільмах  жахів  бувають,  типу,  такі  дзеркала,  які  відображають  справжнє  обличчя  монстра?  Дизель  відображав…  Чи  навпаки  –  перетворював…
А  в  дизелі  не  можна  самому…  Дизель  проковтне,  пережує  і  виплюне…  Якщо  пощастить,  то  виплюне.  На  кожній  станції  всі  намагаються  сісти  в  один  вагон…  Гуртом  веселіше  і,  як  вчить  народна  мудрість  –    батька  бити  легше.
Дизель  –  це  традиція,  дизель  –  це  дійство.  І  хто-зна,  яку  роль  тобі  сьогодні  відвели  у  цьому  дійстві.  Дизель  починається  з  горілки,  бо  їхати  капець,  як  довго!  Дизель  продовжується  гучними  розмовами  і  піснями.  Але  їхати  капець,  як  довго…  Чіпляння  до  дівок  і  дівчаток  (різниця  зовсім  не  у  віці,  знаєш?)…  Добре,  коли  якогось  ідіота  ощасливить  думка  зробити  зауваження…  Та  ну,  мала,  не  криви  губки,  не  морщ  носика…  Ті  зауваження  ні  до  чого,  крім  реготу  не  призводили.  Коли  ставало  нестерпно  сумно,  бо  дівок  на  всіх  не  вистачало,  а    дівчаток…  А  що  з  тих  дівчаток?  Запитаєш,  як  звати  –  Маруська,  Горпинка…  Перелякані,  напружені,  смішні…  Можна  було  й  нав’язливо  по-нахабному  чіплятись…  А  я  чомусь  не  любив  цього…  І  не  любив,  коли  інші  так  робили…  Нє,  мала,  не  тому,  що  я  за  інших  кращий…  не  знаю,  чому…  А  якщо  й  знаю  –  не  скажу…  Я  інше  любив…  А,  може,  й  не  любив  зовсім,  а  просто…  Щоб  ніхто…  Ай…  Дурниця  все…  Любив,  то  й  любив…  Ми  йшли  до  інших  вагонів…  Там  були  такі  самі…  Кого  дизель  перетворив…  Завжди  чомусь  хотілося,  щоб  запитали  –  Звідки  ти?  Капець,  як  хотілося!  А  знаєш,  як  моя  станція  називалась?  «Дукля».  І  я  кричав  тоді  –  З  «Дуклі»!  І  мене  били  в  пику…  Або  я  бив…  Або  не  в  пику…  Або  я  лежав  у  тамбурі  і  мене  зусібіч  копали  ногами…  Або  я  методично  гупав  чиєюсь  головою  об  підлогу,  повторюючи  –  Дукля!  Дукля!  Дукля!
Мені  зуба  вибили  в  дизелі…  Одного…  Ребра  поламали…  Не  пам’ятаю,  скільки…  Я  комусь  щось  ламав…
Харчовий  ланцюг,  мала…  Найперші  і  найпримітивніші  його  ланки…  
А  вище  –  все  так  само,  тільки  обгортка  краща…
Я  знаю,  ти  не  любиш  про  таке…  Знаю,  ти  відчуваєш  те  ж  саме,  що  і  я,  коли  чую  те,  чого  чути  не  хочеться,  коли  знаю  те,  чого  не  хотілося  б  знати…
А  дизелі  зараз  зовсім  не  такі,  мала…  Знаєш?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701011
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016


ТИ СПИШ?

Стомилася,  хочеш  спати?  
Звичайно…  Хіба  ж  я  проти?
Ти  знаєш,  як  тамувати
Давкі  позиви  блювоти?
Звичайну  м’ятну  цукерку
Розгризти  чи  посмоктати…
Ми  оминаємо  вперто
Те,  що  не  варто  казати,
Ми  затуляємо  вуха,    
Коли  не  хочемо  чути,
А  в  мозкові  –  дУмки  муха
Дзижчить  у  павучих  путах.
І  мозок  хоче  блювати
Мухами  і  павуками…
Стомилася,  хочеш  спати?
Картинки,  як  в  «Інстаграмі»…
В’їдаються,  закипають  -  
То  біль  на  правах  реклами…
Ти  спиш…  Бо  тебе  немає…
Ти  спиш  чи  то  так  сказала,
 Бо  нічого  більше  сказати…
Думок  осіння  навала…
Ти  спиш???  Я  не  можу  спати…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698517
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2016


ЧИ ВАРТО?

Я  думаю  -  скільки  зможу?
Чи  вибухне  мозок  з  відчаю?
Чи  ти  нагодуєш,  Боже,
Мене  черговою  притчею?
Ти  скажеш  –  буває  гірше,
Мені,  мовляв,  теж  несолодко,
Мовчи  і  змирися  ліпше  –
Мовчання  й  смирення  –  золото…
Змиритись  –  чи  варто  жити?
Мовчати  –  чи  варто  дихати?
А  долі  дереворити  –  
Спіралі  без  входу  й  виходу,
Відбитки  чорної  фарби
 Холодні,  вугільно-матові…
Змиритись  –  втратити  барви.
Чи  варто?  Миритись  із  втратою?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2016


ПРИВІТ, МАЛА

Привіт,  мала!  Я  лежу  на  дивані,  втупившись  в  стелю,  і  подумки  розмовляю  з  тобою.  Прикольно  дивитися  на  стелю  в  цілковитій  темряві.  Розплющені  очі  –  темно,  заплющені  –  теж  темно,  тож…  Яка  різниця?  Не  знаю…  Просто  лежати  з  розплющеними  очима  легше…  Ай,  я  міг  би  зараз  «увімкнути  розумника»  і  розповідати  тобі  про  те,  що  темрява  насправді  не  абсолютна,  бо  якась  невелика  кількість  відбитих  фотонів  таки  потрапляє  в  кімнату,  але  людське  око  не  в  змозі  сприймати  їх.  Ну  от…  Уже  «увімкнув»  …  «Розумника»  увімкнув…  Так  буває…  Так  часто  буває,  коли  прагнеш  абстрагувати  думку  від  чогось.  Знаєш,  це,  типу,  коли  не  хочеш  чути  чогось  неприємного,  то  затуляєш  вуха  руками  і  кричиш  –  Бе-бе-бе!  Не  чую  тебе!  Ну,  чи  щось  подібне.  
А  важко  якось  абстрагується…  Інколи  вдається,  але  частіше  –  ні.  Про  що  не  подумаєш  –  одразу  якісь  асоціації.  Асоціативна  пам'ять,  вміння  асоціативно  мислити,  вони  такі  неприємні  жарти  зі  мною  жартують.  Асоціації,  образи…  Приємні-приємні  асоціації,  а  потім  –  бац!  Знаєш,  як  кажуть  –  ложка  дьогтю  в  діжі  меду.  Неправда…  Бачила  колись,  як  крапля  йоду  потрапляє  у  склянку  з  водою?  Пляма  розростається,  розростається,  розро…  Та  зрештою  все,  що  в  склянці,  забарвлюється  тим  йодом.  Дифузія.  
Ти  знала,  мала,  що  світло  –  це  і  радіохвиля  і  потік  заряджених  частинок  одночасно?  І  властивості  має  і  хвилі  і  частинки…  Поєднання  непоєднуваного.  Оксюморон,  здається,  так?  Природа  (чи  Бог?)  вміє  поєднувати  непоєднуване.  А  як  мені  поєднати?  Як???  
Я  лежу  на  дивані,  втупившись  в  стелю,  і  подумки  розмовляю  з  тобою.  Я  не  озвучую  своїх  запитань  і  не  чую  твоїх  відповідей.  Не  чую  у  звичному  для  всіх  розумінні,  але  знаю  їх…  Відчуваю  їх…  Я  відчуваю  твій  настрій,  відчуваю  те,  чого  ти  іноді  недоговорюєш…  Легке  сум'яття,  пауза  перед  відповіддю,  мовчання,  непочуте,  ніби-то,  запитання  –  я  не  можу  перетворити  їх  на  слова,  але  відчуваю  їх  значення…
Сумбурно  й  заплутано,  правда?  Знаю…  Все  в  мене  так  –  сумбурно,  заплутано,  розкидано  по  всіх  закапелках…
Я  навчився  подумки  розмовляти  з  тобою,  навчився  читати  між  рядків,  чути  між  слів…
Іноді  уява  малює  людину  з  розпанаханою  грудною  кліткою…  Чи  то  сон,  чи  так…  Справді  лише  уява?  Я  не  знаю.  Але  бачив  це  багато  разів.  Чи  лише  думав,  що  бачив?  Людину,  яка  лежить  горілиць.  Груди  кров'ю  заюшені  і  в  них  щілина,  а  там  –  пульсує  серце,  здіймаються  і  опускаються  легені.  Людина  ще  живе,  дихає  все  бачить  і  все  розуміє.  Навіть  те,  що  їй  –  кирдик,  капець,  п…дець…  А  поряд  –  зграйка  щурів.  Спочатку  воно  сторожко  поглядають,  метушаться,  не  наважуючись  підійти  ближче,  але  оченятка  хитро  поблискують,  бридкі  губенята  вже  оголили  гострі  жовтуваті  зуби…  І  ось  один  наважується,  бо  розуміє,  що  можна,  що  нічого  з  ним  не  станеться,  що  не  розтрощать  йому  череп  важким  каблуком,  що  не  пришпилять  вилами  до  землі  і  не  верещатиме  він  противним  щурячим  писком,  а  безборонно  вгризатиметься  в  плоть…  Ні,  мала,  щурі  –  не  вбивці…  Вони  злодії  і  просто  хочуть  жерти.
Дивна  людська  натура…  Людина  знає,  що  все  одно  помре,  біль  від  рани  такий,  що  притуплює  всі  інші  відчуття,  але  хвилює  її  лише  те,  що  нічого  не  може  зробити  з  нахабним  щуром.  І  це  зводить  з  розуму.  А  щурі  просто  хочуть  жерти.
У  своїх  «видивах»  я  ніколи  не  бачив  обличчя  тієї  людини,  але  мені  не  треба…  І  так  знаю,  хто  це…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697478
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2016


ОСЬ ТАК, МАЛА…

…  А  ти  не  дивись,  мала,  що  я  худий  і  кашляю…  Я  навіжений  і  живучий…  Жилавий…  Ні,  я  не  хоробрий,  мала…  Дурний  просто…  Ні,  дурний  –  неправильно.  Навіжений  –  таки  точніше.  Знаєш,  берсерки  перед  боєм…  Знаєш,  хто  такі  берсерки?  То  у  давніх  скандинавів,  у  вікінгів,  точніше…  Ай,  не  буду  я  вдаватись  в  подробиці,  пояснювати,  чому  не  всі  скандинави  вікінгами  були.  Скажу  лише,  що  вікінг  –  це  не  етноприналежність,  це  –  спосіб  життя.  Все  дивуєшся,  як  воно  все  поєднується  в  мені?  Слова  такі  знаю…  Етноприналежність…  І  мати  гну  в  чотири  поверхи.  Та  я  і  сам  раніше  дивувався,  потім  звик.  До  себе  швидко  звикаєш.  Помітила,  мала,  я  часто  від  основної  лінії  розмови  відволікаюсь  на  другорядне?  Буває  так,  що  другорядне,  воно…  Цікавіше  якесь…  Тоді  я  сідлаю  свого  улюбленого  коника…  Люблю,  знаєш,  інколи  поговорити,  вкинути  порцію  інформації  та  нових  знань  в  маси.  
То  про  що  я  там,  про  берсерків?  Берсерки  –  то  навіжені  вікінги,  такі  собі  скажені  пси.  Уявляєш,  майже  повне  невідчуття  болю  і  нехтування  смертю?  Вони  перед  боєм  настоянку  мухомора  пили,  щоб  бьодваску  досягти.  В  бойовий  транс  увійти,  тобто.  А  чого  я  раптом  берсерків  згадав?  Капець!  Відволікся…  Логічний  ланцюжок…  Худий  –  навіжений  –  берсерки…  А-а-а-а…  Так…  Згадав.  Пам’ять  таки  підводить  інколи…  може,  від  недосипання  хронічного  (  безсоння  грьобане),  може,  від  того,  що  колись  дофіга  всякої  хріні  головою  розбивав?  ХЗ?  Та…  Пох…  Згадав  же…
Мені  не  треба  настоянки  мухомора.  Я  і  так  навіженим  можу  стати.  Як  хочеш  це  називай  –  червоною  ганчіркою,  реактивною  поведінкою…  Пох…  мені,  як  це  називається.  Я  навіженим  стаю,  неконтрольованим.
Так  що  не  дивись  на  мою  субтильність…  То  я  лише  з  дівками  говорю  багато,  а  так…  Та  нєфіг  так  теревенити…  Не  на  словесній  дуелі…  Бити  треба…  Без  вступів  ліричних…  Одразу…  Кастетом  в  пах,  битою  по  ключиці  або  чашці  колінній,  тильною  стороною  долоні  в  основу  носа,  носаком  в  гомілку,  ножем  в  печінку  або  нирку…  В  нирку  краще  –  паралізує  одразу…  Носи  ламати,  зуби  вибивати,  рвати  кадики!  І  пох…,  що  буде  потім  –  покалічать  чи  вб’ють?  Потім  буде  потім…
Знаєш,  мала,  згадалось  чомусь…  Колись,  коли  молодшим  був,  гра  така  була,  по  п’янці  часто  грали  –  ставали  в  коло,  пляшку  крутили…  Знаєш,  так?  Та  й  сама  грала  не  раз,  мабуть…  так-так…  На  кого  пляшка  вказувала  –  ті  цілувались…  А  моїх  дівчат  ніхто  не  цілував…  Ну,  не  те,  щоб  зовсім,  а  так…  В  щічку.  Не  тому,  що  погані  були,  найкрасивіші,  певне,  на  тих  зборищах…  І,  не  тому,  що  я  їм  цілуватись  забороняв.  Це  ж  гра  всього-навсього…  Що  ж  я,  не  розумію?  Я,  взагалі,  ніколи  нікому  і  нічого  не  забороняв,  робили,  що  хотіли…  Зі  мною…  Могли  й  не  зі  мною…  Тільки  вони  тоді  вже  не  моїми  дівчатами  були…  Та  й  не  хотів  їх  ніхто  цілувати…  Ай,  мала…  Чого  я  тут  в’юном  викручуюсь,  га?  Та  бив  я  їх,  бив!  Ні,  не  дівчат…  Тих,  хто  цілувати  наважувався.  Бо  моє  –  це  моє…  І  нічиє  більше…  Дівчина  –  не  річ...  не  позичається,  у  спільне  користування  віддається.  Такий  ось  я  дурний.  А  я  цілувався  з  ким  хотів.  Ну…  Було  мене  бити.  Так,  видно,  дорожили  дівками  своїми…  Ай,  мала…  Розумію,  неправий  був.  Жалкую  тепер,  що  вчиняв  так  підло  щодо  дівчат…  Не  треба  було  мені  ось  так,  нахабно,  взасос  з  усякими  там…  Ображало  це,  мабуть,  дівчаток  моїх…  Неправий…  Зрештою,  вони  самі  обирали  чи  залишатись  лише  моїми,  чи  цілуватись  з  усіма  підряд…  А  я  не  хотів  бути  одним  з  «усіх  підряд».  І  ніхто  не  хоче  бути…  Психував,  звичайно  та…  Мабуть  тому,  що  не  любив  та  і  як  втримати  того,  хто  не  хоче  триматись?
От,  знову  відступив  від  основного…  А  про  що  хотів  сказати?  Знову  забув…  Менше  потрібно  було  пляшок  об  голову  розбивати.  Ай…  Неважливо  вже,  що  сказати  хотів.  Інше  важливо…  Я  люблю  тебе,  мала,  дуже…  І  не  відпущу  нікуди.
Хоча…  І  тебе  я  не  дам    цілувати  нікому.  І  сам  не  цілуватиму    нікого…  Крім  тебе…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695943
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2016


ЖИТТЯ - ЦЕ СЕКС

Життя  –  це  секс…  Ні,  я  не  зробив  відкриття  і  зовсім  не  претендую  на  Нобеля…  Взагалі,  з  моїми  талантами  швидше  можна  претендувати  на  Шнобеля  (якщо,  звичайно,  хтось  знає,  що  це  таке).  І  Пулітцерівської  я  ніколи  не  отримаю,  і  Х’юго,  та…  Бог  із  ним…  Чи  біс  із  ним?  Ай…  Все  одно.  Мені  байдуже  до  премій,  байдуже  до  смислового  навантаження  моїх  балачок.  Хтось  не  бачить  у  них  сенсу  і  здорового  глузду,  хтось  бачить.  Ті,  хто  бачить,  бачать  своє…  Я  бачу  своє…  Очі  у  всіх  різні,  хоча  і  влаштовані  однаково  –  примітивненькі  лінзочки.  Звичайна  фізика,  розділ  «Оптика».  Я  вчив  колись  ту  оптику…  Цілих  два  семестри.
Дехто  каже,  що  життя  потяг  і  ми  їдемо  за  розкладом,  інші  кажуть  –  автівка,  а  ми  –  водії  і  самі  обираємо  дороги.  Ще  хтось  стверджує,  що  життя  –  ліфт,  який  везе  когось  вгору,  а  когось  вниз…
Життя  –  секс…  А  ви  «купились»  на  назву,  правда?  Хтось  подумав  про  інтим,  швидше  за  все  про  чергове  недолуге  творіння  чергового  недолугого  автора,  який,  тим  не  менш,  має  себе  за  генія.  Або  –  чергові  пригоди(справжні  чи  придумані)  чергового  мачо  (справжнього  чи  надуманого).  Всі  чомусь  вважають  себе  справжніми…    А  тут  –  банальна  проза,  ще  й  більше  схожа  на  маніакальну  маячню…  
Життя  –  це  секс.  У  всіх  його  проявах  –  від  кохання  до  жорсткого  траху  і  згвалтування.  У  всіх  його  значеннях  –  від  найпрямішого  до  найпереноснішого.
Життя  –  це  секс…  І  ми  або  кохаємось,  або  трахаємо,  або  гвалтуємо.  Або  нас…  Кохають,  трахають,  гвалтують.  У  всіх  сенсах  –  від  загальноприйнятого  фізичного  до  морально-метафізичного  чи.  Нехай,  духовного.
Процес  один  і  той  же  –  відчуття  різні.  І  два  водорозділи:  «ми  –  нас»,  «кохання  –  трах  –  гвалт».  Коли  ми,  то  задоволення  отримуємо  завжди,  правда,  духовне  лише  в  одному  випадку.  Коли  нас,  то  задоволення  отримуємо  у  двох  випадках…  Духовне  –  в  одному.  У  всіх  сенсах.  Не  так  уже  й  погано,  правда?  Тут  я  мав  би  розреготатися  гомеричним  сміхом.  Може,  й  регочу.  Та  ніхто  не  чує  цього  божевільного  реготу  і  не  бачить  моїх  налитих  кров’ю  очей,  теж  мабуть  божевільних.
Трах  –  це  ж  не  гвалт,  насилля  ж  немає.  Я  вже  не  регочу,  посміхаюсь,  смикнувши  праву  сторону  верхньої  губи  догори.  Якби  був  звіром  і,  якби  хтось  був  поряд,  то  побачив  би  ікло…  Тепер  можна  знову  зареготати.
Немає  насилля…  А  все  інше…  Ендорфін  з  адреналіном  виділяються…  Чого  ще  треба?
І  яка  ж  мораль?  Ніякої…  Навіщо  мораль?  Хто  сказав,  що  у  всьому  має  бути  сенс  і  мораль,  тим  паче  в  моїх  тирадах?  
Кохайтесь,  трахайте,  гвалтуйте…  Або  вас…  Тільки  не  буває  так,  щоб  одній  людині  все  одразу…  Або  вона,  або  її…  Або  кохання,  або  трах,  або  гвалт…
Життя  –  це  секс.  А  секс  –  це  потреба…  Організму…
P.S.  Не  люблю  життя  лише  тому,  що  живу.
Не  люблю  цей  світ  лише  тому,  що  є  його  частиною.  Хто  з  мудреців  це  сказав?  Ніхто…  Це  я  сказав…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692797
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2016


ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ

Все  буде  добре,  може,  навіть  краще.
Ти,  певне,  вже  збираєш  камінці,
Що  квітень-чарівник  метав  із  пращі
Кудись  у  світ?  Синиця  у  руці,
А  журавель…  Кружляє  та  кружляє,
Розносить  крИльми  білих  хмар  акрил.
Чи  жар  долонь  його  внизу  чекає,
Чи  просто  –  два  жакани  поміж  крил?
Все  буде  добре,  може,  навіть  мило.
Все  лишиться  на  влежаних  місцях.
Живим  –  життя,  а  мрець  зійде  в  могилу
У  вересом  заквітчаних  полях.
Все  буде  добре,  далі  буде  осінь,
По  мокрому  асфальту  шелест  шин…
Варшава,  Бельсько-Бяла,  Краків,  Познань?
Я  –  one  of  many,  з  багатьох  один…
Промоклі  ноги  і  горілка  з  перцем,
Чомусь  у  скронях  стугонить  канкан.
Вкололо  в  грудях  голкою…  У  серці?
Ні…  Ворухнувсь  між  крилами  жакан…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680952
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.07.2016


ТРАДИЦІЙНО…ПРО СМЕРТЬ

Традиційно  -  про  смерть.  Ні!  Це  не  високохудожній  твір.  Це  -  занудне  чтиво,  занудні  думки  на  папері.  Думки  людини,  яка  не  хоче  спати.  Не  хоче  не  тому,  що  боїться  померти  уві  сні  (  така  смерть  -  блаженство,  мабуть),  не  тому,  що  злі  карлики  занапастять  її  душу  під  час  сну,  заберуть  і  занесуть  у  якесь  Потойбіччя.  Хоча...  щось  у  цьому  таки  є...  Страшна  не  фізична  смерть.  Тобто,  страшна,  але  не  так  уже  й...  Страшно  залишатися  живим  і  бути  мертвим.  Їсти,  спати,  працювати,  знову  їсти  і  знову  спати...  Усміхатись,  казати  щось  і  бути  мертвим...
Я  думаю...  Як  я  помру?  Не  ВІД  ЧОГО,  а  саме  ЯК?  Яка  смерть  прийде  по  мене  першою  -  фізична  чи...  Я  так  багато  говорю  про  смерть...  хтось  скаже  -  біду  накликає,  інші  скажуть  -  придурок  просто,  ще  інші  -  понти...  
а  мені  все  одно,  хто  і  що  скаже.  Життя...  Життя,  воно  чудове,  воно  паскудне,  воно  несправедливе...  Кому  -  як...  І,  коли  -  як...  Що  про  нього  говорити?  Тішитись.  що  воно  є?  Чи  плакатись,  що  воно  паскудне?
Дивно...  Коли  болить  душа...  А  де  вона,  до  речі?  Не  знаю...  За  грудиною  щось  болить,  та  не  серце...  Болить  так,  що  груди  хочеться  роздерти...  Так  от,  коли  болить  душа  -  інший  біль  відступає...  Як  там  у  медицині?  "Витісняючий  біль"?  "Заступаючий  біль"?  Як  воно  правильно?  А  чим  витіснити  чи  заступити  оте,  за  грудиною...  Воно  болить  і  ти  не  відчуваєш,  що  фаланги  твоїх  пальців  уже  збиті  в  кров  від  ударів  у  "грушу",  маківару,  цегляну  стіну,  не  помічаєш,  що  з  лоба  звисає  клапоть  шкіри,  вирваний  цеглиною,  не  відчуваєш,  що  лезо,  разом  із  венами,  давно  перетяло  сухожилля...  Бо  болить  клята  душа...  Клята  чи  проклята?  
Так  хочеться  іноді  бути  примітивним  бидлом,  без  емоцій  та  почуттів...  І  за  грудиною  тоді  не  боліло  б...  Зачароване  коло...  Бо  кому  потрібне  примітивне  бидло?  А  так...  болить  за  грудиною.
Колись  той  біль  стане  таким,  що  витіснить  все  інше...  Життя,  тобто...  Може,  й  фізичне...  Не  знаю...
Смерті  боюсь...  Не  фізичної...  
Спіть,  люди...  Спіть  чи  чим  ви  там  займаєтесь...  А  я  не  хочу  спати...  Безсоння  в  мене...  "Груша"  чекає...  Чи  маківара...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2016


А ТІНІ, МОВ ДРЕВНІ РУНИ (18+)

З  приводу  несталого  поетичного  розміру  прошу  не  турбувати)


Цілуй,  обіймай,  віддавася,
Тони  в  еліксирі  кохання,
Просочуйся,  розчиняйся...
Не  вперше,  а...  Наче  востаннє.
Жмакай  простирадла  пальцями,
Прокушуй  до  крові  губи...
І  перса  -  двома  зухвальцями...
І  стогін  приглушений  -  Любий...
І  нервів  обірвані  струни
На  піку  гітарного  рифу,
А  тіні,  мов  древні  руни...
Щаслива...  Знеможена...  Тихо...
***
Прокушені  губи  до  крові,
Товчуть  в  маківару*  сейкени**
І  плями...  Такі  пурпурові,
І  в'ються  гадюки-вени.
І...  Краплі...Випалюють  очі,
П'янке  пульсування  артерій,
На  зламі  доби,опівнОчі
І  з  придихом  -  йоко-гері***...
І  нервів  обірвані  струни
На  піку  гітарного  рифу,
А  тіні,  мов  древні  руни...
Самотній...  Розчавлений...  Тихо...

*Маківара  -  тренажер  в  карате-до  для  відпрацювання  ударів.
**Сейкен  -  удар  кулаком  в  карате-до.
***Йоко-гері  -  бічний  удар  ногою  в  карате-до.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679043
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.07.2016


МИНУЛИ ЧАСИ ПОПЕЛЮШОК

Десь  в  когось  підгледів  сюжет:)  Досить  поширений;)


Минули  часи  Попелюшок,
Заснулих  красунь  та  перин,
Ніхто  не  хова  між  подушок
Одну  із  жорстких  горошИн.
І  принца  ніхто  не  чекає
На  білім,  мов  сніг  огирі,
Красуню  злий  Змій  не  ховає,
В  фортеці  на  Чорній  горі.
Всі  прагнуть  земного  кохання,
Принаймні,  говорять  про  це.
Обридлива  справа  –  чекання,
Сюжет  з  невідомим  кінцем.
Забуті  і  принци,  і  коні,
Засипані  пилом  віків…
Кохання…  В  простертих  долонях…
А  що,  як  воно…  В  жебраків?
В  бродяг  у  залатаних  штАнях,
Де  вітер  гуляє  в  дірках,  
От  тільки  й  тогО,  що  тримають
Кохання  в  розбитих  руках.
Ні  роду,  ні  плоду,  ні  плоту,
Та  й  де  вже  їм  взять  огирів?
Лиш  дрантя,  просочене  потом
Й  криваві  вузли  пухирів.
Кохання…  Кохання  чекалось…
Та  де  ж  воно?  Десь  у  книжках,
Засипалось  пилом,  сховалось…
А,  може,  в  жебрачих  руках…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673573
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.06.2016