Ніна Незламна

Сторінки (12/1140):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Тихо на Майдані

Сьогодні  зранку  тихо  на  Майдані
Асфальт,  ще  мокрий,  блистять  роси  ранні
Та  вже  в  лампадці,    свіча  палахкотить
Блукає  спогад,  під  серцем  так  болить.
Глуха  та  тиша…Та  за  мить  хтось  плаче
Як  ти  там  любий,  мій  рідний  козаче?
Пороша  в  косах,  в  очах  біль,  тривога
Знов  на  колінах,  в  розпачі  небога.
В  журбі  схилилась,  згадала  страшні  дні
«Небесна  сотня»    лягла  у  тій  борні
Горіли  шини,  снайпери  стріляли
В  воді  холодній,  на  поміч  скликали…
Страх,  виживання  в  ті  морозні  ночі
Вони  дивились,  сміло  смерті  в  очі
Добро  змагалось,  на  цій  площі  зі  злом
Тепер  тут  фото,  щемить,  у  горлі  ком…
Здається    ненці,  що  десь  кричить  лелека
Вшануймо  люди,  всіх,  хто  там  далеко
Хто  захищав  нас,  боровся  за  волю
Щоб  Україна  мала  кращу  долю
*
 ГЕРОЯМ  СЛАВА!  Лунає  на  Майдані
Яскраве  сонце….  Збирає  роси  ранні.
                                                                         18.02.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825956
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.02.2019


Порозумілись / з гумором/

Сусід  Дмитро  до  Орини
Приходь  завтра  на  хрестини
Обмиємо    пуповину
Прихопи  нову  хустину…
Сина  маю,  порадіймо
Тож  вип’ємо  й  заспіваймо!
Давно  в  дружбі    -  будеш  кума
Тож    виходу  мабуть  нема
Як  будемо  зустрічатись?
Знов  по  ямах,  як  кохатись?
У  садочку,  під  ліщину
Чи  в  сараї  біля  тину
Буду  любить  тебе  знову
Мою  милу  чорноброву.
А  Орина  не  дурненька
Очі  хитрі  і  гарненька
Вмить  червона,  аж  зробилась
Як  та  гроза  розрядилась
-  Здурів  мабуть  ти  Дмитрусь
Не  дурепа,  іншу  якусь  
Собі  шукай,  досить  блудить
Тож  обіцяв  мене  любить!
Нараз  жінка,  очі  злющі
Мов  в  тигриці  всевидющі
Брови  в  купі,  руки  в  боки
Наче  кульки  стали  щоки  
Хап  за  матню  чоловіка
Чоло  мокре,  наче  стріха
-  От  гуляще…  Скачеш?    Досить!  
Тож  все  сивий,  ще  біс  носить?
 Геть  без  мозку,  як  й  не  було
За  вас  давно,  гуде  село  
За  часті    в  ліс  походеньки
По  черешні…  По  опеньки
Вже  думала  зупинився
Тож  синочок  народився!
Біг  чоловік  поза  тином
Наче  гнали  його  дрином
Враз  єхидно  посміхнулась
До  сусідки  повернулась
Крику,  гаму…  Дрижать  стіни
-  Скажи  чесно  -  хочеш  війни?
Ой,  та  чи  здатен  він  кохатись  
Та  там  й  нема  за,  що  взятись
Син  від  кого,  маєш  знати!
В  очах  світять  феєрверки
-  Чи  бажаєш,  між  нас  сварки?
 Це  ж  від  твого  чоловіка
Тепер  обом,  буде  втіха
Гадку  маєш,  що    моторна
Думки,  краля,  неповторна!?
До  дзеркала  подивися
Та  піди  хоч  причешися
Ти  по  ямах,  а  я  в  ліжку
Любить  мене,  як  кіт  кішку
Вуса  довгі,    аж  лоскоче
Коли  дуже,  мене  хоче….
Ледь  зблідніла,  розвернулась
Їй  Орина  посміхнулась
-  Значить  квити,  прийду  вип`єм
Перемир`я  відсвяткуєм  
Підростають  наші  дітки
А  ми  ж  добрі  дві  сусідки
Нащо  людям  гріхи  знати
Чого  дружбу  руйнувати…..
                                                                                   2000р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825678
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 16.02.2019


Стану снежинкой

Сегодня  я…  Стану  снежинкой
И  загляну…  В  твои  глаза
Ты  назовёшь,  меня  пушинкой
От  смеха  катится  слеза…
В  объятиях….  Слегка  растаю
 О  тепло  рук,  как  солнца  луч
Ведь  я  снежинка,  погибаю
Люби  меня…Прошу  не  мучь…..
Пусть  за  окном  летят  снежинки
Мороз  за  двадцать…На  стекле
Рисует  он  цветы,  картинки
Нам  хорошо  и  в  феврале…
Ведь  мы  вдвоём  –  это  прекрасно
Не  за  горами  уж  весна
Снежинкой  стала  не  напрасно
Вот    и  зима  нам  не  страшна….

                                                                           2000г


Шановні  друзі!  Вітаю  всіх  з  Днем  Святого  Валентина!

 [youtube]https://youtu.be/0FDAljlfljw[/youtube]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825427
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 14.02.2019


Ой, не плач дівчино / слова до пісні /

 
Ой  не  плач  дівчино,  разом  із  зимою
Не  вмивайся  люба,гіркою  сльозою
Весна  на  порозі…  Спів  пташиний  чути
Вернеться  коханий,  війни  ж  не  забути…

 Й  тих  ночей  безсонних,  у  журбі  страждання
Прогледіла  очі,  з  вечора  й  до  рання
Любий  там  у  полі,  куля  зачепила
А  вона    мов  знала  Боженьку  просила..

Між  урвищ  стогнання,  вся  земля  горіла
Місяченько  сивий,  ніченька  зоріла
Доля    посміхнулась,  його  захистила
Хмаронька    зненацька,  від  смерті  закрила.  

То  не  його  день  той,  життя  покидати
Молилась  до  неба  й  все  просила  мати
Ніч  ти  потаємна,  захисти  дитятко    
Він    же  молоденький  і  майбутній  татко.

Хай  живим  побачу,  нехай  усміхнеться
Дай  же  Боже  силу,  нехай  повернеться
Рано  пташка  співом,  як  звістка  про  щастя
Живий  твій  коханий,  зіронька  не  згасла..…

Як  же  хотів  волі,  мати  дала  крила
Та  війна  так  рано  сивиною  вкрила
Він  боровся  мужньо  за  свою  країну
За  мир  і  свободу  й  рідну  Україну.  

Ой  не  плач  дівчино,  разом  із  зимою
Не  вмивайся  люба,гіркою  сльозою
Весна  на  порозі…Спів  пташиний  чути
Вернеться  коханий,  війни  ж  не  забути….
       

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825251
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 13.02.2019


Ведь точно знаю

Ведь  точно  знаю,  что  она  придёт
Сама  открою…  Весело    я  дверь
 Синичка  утром  песенку  споёт
Весну  мы  встретим,  зазвенит  капель..

Из  крыш  сосульки,  нехотя  стекут
Роняя  облик,  совсем  не  спеша..
Метели    в  гости  больше  не  придут
Тепло  и  нежность…  Чувствует  душа…

Рассвет  чудесный,  земная  благость  
 Сиянье  солнца  -    как  лучик  счастья
Весна  стучится,    на  сердце  радость
 Её  я  встречу,  конец  ненастьям…
                                                                               07.02.2019г

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825103
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 12.02.2019


Це ж місяць лютий

Чого  вставати?    Не  варто  так  рано
Зима  надворі,  хоча  й  сніги  зійшли
Зовсім  не  чути,  пташиних  сопрано
Ще  й  на  покрівлях  бурульки  не  стекли..

Сонце  сон  бачить,  у  сірій  пелюшці
Легка  паморозь,  дрімає  при  землі
Занурюсь  ніжно  на  теплій  подушці
Нехай  насниться,  врешті    весна  мені.

Часом  тривога  вривається  в  душу
Чому  так  довго,    десь  сонечко  дріма
Та  я  природи  закон  не  порушу
Календар  мовить,  що  в  нас  іще  зима..

Це  ж  місяць  лютий,  поніжуся  трішки
Потім  до  гаю,  пройдуся  залюбки
Для  тітки  -  білки,  ще  маю  горішки
Дерева    ж  голі,    за  неї    всі  думки…

Жваву,  маленьку,    зненацька  зустріла
Хвостик  пухнастий,  кидалась  весь  час  в  бік
Мабуть  бідненька,  давненько  не  їла
Здалося  квола,  невпевнений  той  біг…

Вона  напевно  така  ж  одинока
Як  я  в  хатині  й  годинник    лічить  час
Хай  тепла  весна,  прийшла  б  ясноока  
Принесла  радість  й  приголубила  нас…
                                                                                                     08.02.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825102
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 12.02.2019


На все свій час… / гумореска /

 На  підпитку  дід  Панас  завітав  до  бару
Хоч  і  трішечки  старий,  захтів  знайти  пару
Одягнувся  на  «ура»,  ще  й  краватку  модну
Роздивлявся  молодиць,  їв  очима  кожну
Та  худенька,як  штурпак  і  цицьок  не  видно
На    одну  загледівся,  так  стало  огидно
Стегна  наче  у  свині,  клуби  ті  товстющі
Плечі,  схожі  -  кораблі,  очі  карі,  злющі
Ген  поглянув  до  музик,    дівча  чорноброве
По  талії,  грудях  зирк,  мабуть  гонорове
Зразу    висновок  зробив  та  лягла  до  серця
В  вухах  чудні  сережки  -  білесенькі  скельця
Сукня  жовта    в  горошок,  славненька,  тендітна
Дід  весь  час  підтирав  ніс,  от  якби  ж  бездітна
Почув  голос  чарівний,  дід  наче  сказився
Вже  за  серденько  тримавсь,  ой  мабуть  влюбився
Нехай  все  до  біса  йде,  в  кишені  заначка
Все  віддам,  що  в  мене  є,  хай  знає  співачка
Ніжно  пісня  линула,  проймала  все  тіло
Вмить  між  ніг  відчув  силу,  значить  буде  діло
Сяють  очі  підійшов,  до  співачки  ближче
Підморгнув,  посміхнувся,  нахилився  нижче
Сунить  в  капці  долари,  дивиться  щасливо
Те  дівча,  як  сорока….  Люди,  що  за  диво?
Гітарист  струну  нажав,  хап  діда  за  шкірку
Тю  на  себе  подивись  та  закрий  ширінку
Гайда  звідси  старий  пень,  як  найшвидше  давай
Та  на  чужий  коровай    -    рота  не  роззявляй
Злякавсь,    долари  лишив,  біг  до  туалету
Та  все  добре,  тож  я  встиг,  завивав  сонату
Не  шкода  грошей,хай  так,  хоч  на  мить  влюбився
Цього  разу  без  ліків,    вже  сам  помочився…
*
Такі  думки  солодкі,    бентежать  часом  нас
Та,  як  кажуть  життя  дасть,  для  всіх  утіх  свій  час.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824958
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 11.02.2019


Чому мовчиш, як….

 Чому  мовчиш,  як  в  рот  води  набрав
В  очах  зима,  в  небі  не  видно  зір
Що  сталося?    Тебе,  хтось  обікрав?
Душа  болить?  Не  мовиш  до  цих  пір..

Життя  важке  і  ти,  як  той  ведмідь
Рішучий  крок,  треба  сміло  зробить
Чи  вигнутись,  як    ота  м`яка  мідь
Стати  сталлю!  Щоб  в  цім  світі  вижить...

Одна  брехня,  де  не  глянь,  всюди
Хани,  царі,  ти  ж  на  пів  голодний
Закував  сум,  чом  мовчите,  люди?
Безнадія…  Лягла  й  піт  холодний...

Не  дасть  серцю,  стукати  в  такт  життя
А,  як  же  діти  і  земля  рідна?
Яким  буде?  Щасливим  майбуття?
На  жаль  в  смітті,  тож  чи  буде  плідна?  


Чи  виживе,  той    один  паросток
Що  загубивсь,  між  старих  бур`янів
Хто  вбереже  від  лукавства  й  пасток
О,  як  шкода,  весь  світ  наш  помарнів...

Міцні  зуби,  як  маєш    й  натхнення
Бажання  жить,  здолать  перепони
Вже  проростеш  в  хмарне  сьогодення
Чи  виживеш?  Мо»  зміниш  закони?

Їх  виконать,  зможеш  серед  щурів?
Що  заховались  по  тих  палацах
Якби  ж  зустрів,  бідних  помічників
 Майже  голих,  хай  в  обдертих  халатах.

Чого  чекать?  Об’єднатись  треба
Вже  й  сон  мине  і  прийде  прозріння
Давно  люди,    в  цьому  є  потреба
Тож  знайдемо  всі  орозуміння!

Досить  мовчать!  Сидіть  склавши  руки
Рідна  земля,  аж  стогне  від  болю
Лунає  гімн,    здолаємо  муки
Йдемо  вперед  за  правду    і  волю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824821
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.02.2019


Тепла діждатись одна втіха

Повіяв  вітер    попід  хату
З  під  стріхи  вилетів  клубочок
 То  павутиння    волохате
В  обіймах  поклав  на  горбочок

Господар  бачив  гарненькі  сни
В  соломі    добре  було,  зручно
Адже  далеко,  ще  до  весни
Без  мух  лежати  зовсім  нудно

То  вирок  вітру,  чи  то  долі
Попасти  у  холодну  днину
 І  дуже  швидше,  як  у  колі
Виснував  стежку,  як  перлину

Важка  дорога,  де  ж  те  сонце
Забарилась…  Весна  красуня
Мереживо  там,  за  віконцем
Тривога  вже,  на  жаль  присутня

 Хитренький  майстер  цей  павучок
 Боже  творіння,    хоче  жити
 Тож  соломинок  досяг  пучок  
Раденький,  зможуть,  захистити

 Дрімав  напевно  від  безсилля
І  знову  вітер    приніс  холод
Раптово  впало    сухе  зілля
Щось  би  поїсти,  стомив  голод…

Ледь-ледь  в  дрімоті,  він  зігрівся
 Як  охоронець  -  той  дім    стріха
Уже  й  вітрисько  десь  подівся
Тепла  діждатись  одна  втіха

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824370
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 06.02.2019


Кружится снег

Кружится  снег…  Это  правда,  не  первый
Казалось  нам…  В  себе  каждый  уверен
Объясни…  Почему  всё  так  случилось
Пойми  ты….Сердце  трепетно    забилось…
Молчишь  всё…  Заколдовали  снежинки
Почему….  Они  между  нас  как  льдинки?
Не  смогли  …  Вдвоём  совсем  их  расплавить
Ты  сдался…И  решил  меня  оставить
Молчишь  всё  …  Понять...  Не  смогу  душою
Я  люблю…  Поверь…  Ты  слышишь,  не  скрою
Мы  сможем!    Собрать  в  ладони  снежинки
Растают…..  Как  дождевые  слезинки….
Пускай  вдвоём…  Как  прежде  по  старинке..    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824223
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 05.02.2019


Не їдь далеко… / проза /

[youtube]https://youtu.be/eb66OvmLPmw[/youtube]

Зимовий  вечір…  Хурделиця  співала,  завивала…  Повсюди  пагорби,  як  гори  біля  кожної  хати…  Десь  в  вікнах  темно,  а  десь  світло  проникає  через  замерзлі  шибки…  Вона  йшла,  розкрита,  без  головного  убору.  По  плечах  русяве,  волосся  припадало  снігом  і  тут  же  розсипалося  вітром  на  оголені  плечі.  З  під  коричневої  осінньої  курточки  виднілася  легенька  сукня…  Сніг  западав  туди,  топився  на  гарячому  тілі.  Ледь  тремтячою  лівою  рукою  прикривала  груди,  а  правою  рукою  притискала    величенький  пакунок…  Здаля  ніхто  й  не  скаже,  що  то  дитя,  маленьку  донечку  несла…  Як  та  вовчиця,  від  відчаю    іскрились  очі,  йшла    несла  дитя,  куди  не  знати.    Холодний  погляд,  то  вперед,,  а  то  назад…    Завивав  вітер,    то  рідше,  то  густіше  перед  очами  сіяв  сніжинки,  їх  блиск  і  мерехтіння  заважали  бачити  все,  що  попереду.  За  мить  різко  нахилилась,  за  щось  зашпортнулась,  ледь  втрималась  на  ногах.  Вся  затремтіла,  просила  Бога,  щоб  вибратися  допоміг  з  цієї  дороги.  У  чобітки  набралось  снігу,  відчула  холод  по  оголених  ногах,  вже  падала,  обхвативши  обома  руками  дитя,  почула  плач…
       Все  тіло  пронизало  струмом…  Вона  відкрила  очі  і  почула  плач  донечки…О  Господи!  Це  ж  треба  такому  наснитись?!  Себе  бачила  вісні…  Хай  йому  грець!  За  цілий  день  пристала,  думала  спатиме  міцно  -  міцно  та  на  тобі,  таке  привиділось  ..    Поправивши  волосся  на  своїх  плечах,  приклала  доню  до  груді,  за  мить  небажана  сльозина  покотилася  по  щоці…
         Думки  роїлись  в  голові;  моя  маленька,  сонечко  моє,  все  буде  добре,  скоро  приїде  тато,  підемо  на  квартиру,  обов`язково…  Щоб  тільки  втрьох,  ти,  я  і  тато,  щоб  ніхто  не  бурчав,  щоб  ми  нікому  не  заважали  спати.  Нараз,  як  ведіння  мамині  очі,  наче  чула  її  слова  -  »  Не  їдь  далеко,  доню!  На  чужині  важко….  Хто  хоче  до  себе  в  хату  чужу  дитину.  Пригадай  слова  пісні  «  Постав  хату  з  лободи  та  в  чужую  не  веди».  На  душі  гірко,  боляче,  сповивали  журливі  думки.  Як  день  так  і  важче  було  терпіти  неповагу  і  приниження  від  свекрухи.
         Вони  побралися  навесні,  не  в  супереч    його  матері.  Хоч  Тоня  й  здалеку  та  його  мама  з  ним  разом  приїхала  за  нею.  Родинне  коло  зібралося  за  столом,  це  не  весілля,  а  так  невеличке  свято  в  честь  реєстрації  шлюбу.  Вітання,    поцілунки,  два  дні  і  вже  прощання  із  родиною  й  з  батьками.    Тоді,  здавалося  все  добре,  що  ж  тут  такого,  мало  хто  йде  далеко  заміж,  то  й  нічого.  Чому  у  мене  має  бути,  щось  погано?!  
     По  приїзду  на  чужину,  все,  як  по  маслу,  проблем  з  роботою  не  було,  у  колективі  знайшла  однодумців.    Віктор  постарався  влаштувати  на  роботу.  Сам  серйозний,  обіцяв  разом  з  мамою  не  житимуть,  а  житимуть  окремо,  винайматимуть  квартиру.  Так  і  вона  гадала,  бо  ж  де  тут  всім…  Невеличка  хатина,  коридор,  з  якого  ледь  відкриваються  двері  в  хату,  маленька  кухня  -  кімната    три  на    два  метра  і  одна  кімната  три  на    чотири,  де  навіть  між  ними  не  було  дверей.
   Свекруха,  працювала  прибиральницею  в  редакції  міської  газети.  Йшла  на  роботу  о  шостій  годині  ранку  і  вже  о  десятій  годині  була  вдома.  Тоня  працювала    телефоністкою  в  зміні,  це  не  подобалося  свекрусі,  вона  чомусь  не  розуміла,  чи  то  не  хотіла  розуміти,  що  після  нічної  зміни,  хоч  години  дві  чи  три  треба  поспати.  Жінка  намагалася  включити  голосніше  радіо,  бо  вона  так  любила  його  слухати.  А  інколи,  коли  в  хаті  не  було  свекрухи,  Тоня  прикручувала  звук  на  тихіше,  але  тільки  свекруха  ступне  на  поріг,  відразу  почервоніє,  суворо  кине  погляд  і      про  себе,  щось  бурчить,  а  потім  в  голос  скаже  кілька  раз  підряд,  -  »  Що  хочу,  те  й  роблю  у  своїй  хаті,  сама  собі  господарка.»
       Віктор  працював  щодня,  приходив  додому  о  вісімнадцятій  годині,  а  іноді  і  пізніше,  займався  монтуванням  АТС.  Тоня  не  наважилась,  щось  розповідати  чоловікові,  нащо    псувати  відносити,  тож  мали  йти    винаймати  квартиру.  Та  не  все  так  склалося,  як  гадалося.  Віктор  поступив  заочно  навчатися  в  КЄМТ.  Та,  ще  одна  новина,  Тоня  чекала  дитину.  Той  пронизливий  погляд  свекрухи,  коли  вона  дізналася  в  розмові  між  подружжям,  як    в  серце  голкою  її  слова,  -  »Що  з  першої  ночі  голова  й  очі!»,  мабуть  запам`ятає  на  все  життя.
         Чоловік  дуже  любив  читати,  особливо  технічні  журнали  і  літературу.  Це  успадкував  від  свекрухи  та  і  днями  й  часом  ночами,  в  маленькій  кімнаті,  при  включеній  настільній  лампі  читала    в  «запій»  художню  літературу  та  газети.
     В  вересні  місяці  Віктор  поїхав  на  сесію,  винаймати  квартиру  на  зиму  не  наважився,  гадав,  що  й  тут  не  погано.  Пообіцяв  Тоні,  що  навесні  вже  точно  підуть  жити  окремо.  Батьки  Тоні  прислали  гроші,  щоб  вклали  на  будівництво  приватного  житла.  Воно  й  нічого  наче,  свекруха  якийсь  час  була  задоволена,  що  є  підмога.  Та  це  було  лише  на  кілька  днів.  Тільки  Тоня  залишалася  один  на  один  з  свекрухою  та  розпочинала  мову  за  гроші,  весь  час  тільки  й  мови  -«За  мого  сина  треба  золоті  гори  дати,  а  то  не  гроші,  за  них  хати  не  купиш».  Молоді  ж    планували  жити  окремо,  по  можливості  складати  гроші  на  житло,  чи  стати  на  роботі  в  чергу  на  квартиру.
 Звичайно  Тоня  дивувалася  її  поведінці,  чи  можна  так  поводитися,  адже  знала,  що  батьки  давно  пенсійного  віку  і  до  цього  ніякої  розмови  про  гроші  не  було.  До  того  ж  свекруха  знала,  що  пенсію  отримував  лише  батько,  бо  мама  господарювала  вдома,  виховувала  семеро  дітей.  Свекруха  ж    працювала  на  пів  ставки,  звичайно  де  ті  гроші,  щоб,  щось  допомогти  на  будівництво.    Її  дивна  поведінка  визивала  здивування,  в  якійсь  мірі  розчарування,  коли  тільки  одружилися  й    Тоня  вийшла  на  роботу,  свекруха  наполягла  взяли  їй  в  кредит  зимове  пальто.  Звичайно  хто  міг  відказати,  це  ж    його  мама.  Здивувалася  й  Тоня,  коли  в  розмові  з  чоловіком  дізналася,  що  через  рік  свекруха  піде  на  пенсію,  що  їй  самій  буде  важко,  бо  стажу  всього  п`ятнадцять  років,  тож  на  гарну  пенсію  нема  чого  розраховувати.  Віктор  не  знав  батька,  свекруха  все  тримала  в  секреті,  хто  він.  Тоня    цим    і  не  цікавилася,  вона  дивилася  в  ясні  очі  Віктора,  кохала,  довіряла  йому,  гадала  все  буде  добре.  В  душі,  під  серцем,  як  сонячне  тепло  гріла  надія,  в  них  все  вийде!  
       Наче  й  притерлися    жінки  в  домі,  якби  ж  не    була  невістка  чужа  кістка.  То  не  в  те  одяглася,  то  де  ходила  після  роботи?  Хоча  продукти    купувати  більше  приходилося  Тоні,  майже  завжди,  коли  йшла  з  нічної  зміни,  треба  було  постояти  в  чергах.  Все  інше  просто  дрібниці;  то  приший  ґудзика  в  халаті,  ще  одного,  бо  груди  виставила,  то  вже  не  дівка,  щоб  коротке  носити  і  все  сердитий  погляд      і  вслід    слова  -  »От,  нещастя,  де  ти  взялася  на  його  голову».
   Люди  кажуть,  коли  в  хаті    менше  людей  то  й  менше  клопоту,  замороки,  тоді    й  спокійніше  живеться.  Та  життя  продовжувалось.  В  кінці  лютого  Тоня  народила  дівчинку.  Дякувати  Богу  все  добре,  хоча  знала,  що  свекруха  хотіла  онука.    Тоню    з  лікарні  виписали  в  п`ятницю,  Віктор  радо  поцілував  дружину  в  щоку  й  сказав,
-  Ну  ти  молодець!  Як  добре,  що  не  довго  в  лікарні  була,  я  вже  й  сумував  без  тебе.
Тоня  тішилася,  було    приємно  чути  ці  слова,  але    й  трохи  здивувалася,  коли  дізналася,  що  пошкодував  п`ять  карбованців    на  «  таксі».  Та  чому  так,  з  пологового  можна  було  й  на  «таксі»  добратися  та  вже,  як  є,  думала  Тоня,  то  дрібниці,  їхали  додому  маршрутним  автобусом.
 Коли    переступили  поріг  до  хати,  Віктор  радо  сказав,
-  Ну,  от  ми  і  вдома.
 Мати  сиділа  за  столом  читала  книгу,  позирнувши,  криво  посміхнулася,  ніякого  вітання.  Віктор  з  дитиною,  не  роздягаючись  пішов  в    кімнату  покласти  доньку  на  ліжко.
Тоня  намагаючись  швидко  зняти  одяг,  сказала
-  Та  ми  автобуса  чекали,  їздять  без  графіка,  як  заманеться,  тому  й  затрималися  трохи..
Свекруха,  дивлячись  поверх  окулярів,  сказала,
-  Тож  не  принцеса,  щоб  тебе  на  «таксі»  возили.  Йди    краще  до  дитини,  тепер  будеш    замороку  мати,  але  й  про  чоловіка  дивися  не  забувай….
       Та  такого    й    ніколи  не  було,  щоб  Тоня  забувала  про  чоловіка.  Не  лінувалася  готувати  їсти,  варила  перші  страви,  робила  пельмені,  вареники,  смажила  сирники,  які  він  обожнював.  В  шафі  завжди  випрасувані  сорочки  й  штани.    Окрім  того,  готувала  йому  сюрприз,  на  день  народження  готувала  подарунок,  вже  майже  закінчила    в`язати    светра.  Привітно    проводжала  чоловіка  на  роботу    й  радісно  зустрічала  його,  цілуючи  в  щоку.    Коли  це  було  при  свекрусі,  вона  різко,  то  блідніла,  то  червоніла,  починала  ходити  по  хаті,  наче  намагалася  десь  присісти.    А  іншим  разом,  коли  сиділа  за  столом  читала  книжку,  то  стукала  по  столі  пальцями,  наче  вибивала    танець  «чечітку»  і  сердито  дивилася  на  Тоню.  А  було  й  таке,  що,  як  обпечена  зривалася  зі  стільця,  починала,  щось  шукати  в  шафі,    при  цьому,  щось  бурчала  про  себе.  Коли  ж  Віктор  помічав  її  холодний  погляд,  вона  тут  же  на  мить  мило  посміхалася  і  опускала  очі  донизу,  вдавала,  що  читає  книгу.  Інколи  він  помічав  відношення  матері  до  Тоні  та  їй  не  наважувався  щось  сказати,  до  дружини  було  посміхнеться  й  скаже  -«  Та  не  звертай  уваги!  Побурчить  та  й  перестане…».
       Як    ведеться  в  людей,  так  і  Тоня  знала,  що  треба  в  перший  же  день  після  лікарні  викупати  донечку.    Вже  закипіла  вода,  Тоня  запарила  траву  «  дідові  воші».  Їй  вдома  доводилося  з  мамою  купати  племінників,  в  корито  підливала  теплу  воду    і  хлюпала  її  то  на  грудці,  то  на  чоло  дитині.  Але  вперше  бути  відповідальною  за  це    самій  було  страшнувато,  хвилювалася.  Віктор  же  був  єдиний  син,  він  навіть  не  бачив,  як    купають  малят.  Йому  довелося  допомагати  Тоні,  бо  тільки,  як    закипіла  вода  для  купеля,  свекруху,  як  вітром  здуло  з  хати.  Молоді  здивувалися,  коли  та  наче  поспішала  на  роботу,  швидко  взулася  в  валянки,  накинула  пальто  на  плечі  й  сказала,
 -Я  піду  до  сусідки,  мені  до  неї  треба….
 В  Тоні  трусилися  руки,  як  сповивала  у  воді  в  пелюшки  донечку,  намагалася  заховати  ті  рученятка,  а  вона  все  тягнула  їх  догори.  Добре,  що  народилася  близько  чотирьох  кілограм,  то,  як  кажуть  хоч  було  за,  що  взяти.    »Не  святі  горшки  ліплять»  -  так  і  молоді,  обоє  усміхнені,  задоволено  дивилися  на  маленьке  боже  творіння,  яке  в  кориті  в  воді  від  задоволення  закривало  оченята.  
         Після  купеля,  розчервоніла  донечка  насмокталася  материнського  молока  і  вже  солодко  спала,  коли  прийшла  свекруха.  За  цей  час  Тоня  випрала  пеленки  і    в  алюмінієвому  тазу    винесла  в  коридор,  щоб  завтра  зранку  повісити  надвір.  Хоч  їй  було  всього  двадцять  один  рік  та  пам`ятала,  що  дитячі  речі  на  ніч  надвір  вішати  не  можна.  Чи  то  забобони,  чи  щось  інше  та  робила  так,  як  колись  вдома  робила    її  мама.
     Переступивши  поріг,  свекруха  відкрила  навстіж  двері,
-  А  пару  напустили,  хай  провітриться.
Віктор  закрив  штори  на  дверях  в  іншу  кімнату  та  все  ж  сказав,
 -  Я  відразу  кватирку  відкрив  і  де  та  пара,  ми  ж  купали  в  теплій  воді.  
Підморгнув  до  дружини  і  кивнув  рукою,  тихо  сказав,
-  Не  звертай  уваги!  Все  обійдеться.  Звичайно  нас  четверо  трохи  затісно  та    навесні  після  сесії    будемо  винаймати  квартиру.  
             Наступного  дня,  хоч  це  й  була  субота  Віктор  йшов  на  роботу,  на  позапланову  перевірку.  Тоні  молока,  купленого  напередодні,  ще  вистачало  на  пару  днів,  тож  зранку  не  треба  було  бігти  в  магазин.    Вже  коли  чоловік  був  в  дверях  гукнула,
-  Вікторе,  візьми  пеленки  ті,  що  в  тазу,  вивісь  на  мотузку  надвір,  а  то  поки  я  ще  вдягнуся  тепліше,  в  халатику  ж  не  піду.  Він  кивнув  головою  і  вийшов.  Свекруха  в  цей  час  наливала  собі  чай,  покачуючи  головою  сказала,
-  О  -  хо  -  хо,  молодь  -  молодь…  А  я  свого  чоловіка  не  заставляла  вішати  пелюшки,  люди  будуть  сміятися,  скажуть  під  підбори  взяла  чоловіка.
     Тоня  промовчала,  повернулася  до  доньки  в  кімнату,  прасувала  дитячі  речі.  Весь  час,  як    пташка  біля  пташеняти,  весело  говорила  до  неї,  коли  вкладала  спати,  тихенько,  щоб  не  заважати  свекрусі,  співала  колискову.
   Час  поспішав,  після  вихідного  дня,  чоловік  пішов  на  роботу,  свекруха  ж  пішла  раніше  за  нього.  Коли  Тоня  розпалила  пічку,  на  столі  помітила  відкриту  книжку  і    поруч  два  маленькі  календарі.  Здивуванню  не  було  меж,  коли  побачила  закреслені  дні  в  обох  календарях,  закреслено  сорок  два  тижні  від  їхнього  весілля.  Ледь  всміхнулася,  про  себе,  ну  –  ну    і  чого  б  це  їй  в  голову  прийшло  лічити,  що  не  вірить,  що  донька  від  Віктора?!    Та  довго  думати  за  це  не  прийшлося.  Свекруха  прийшла  з  роботи,    привіталася.  Зняла  пальто  заглянувши  в  кімнату,  де  сиділа  Тоня,  годувала  дитя,  сказала,
-  Ну,  що  справляєшся  з  своїми  обов`язками…Справляйся  –  справляйся,  тільки    не  можу  зрозуміти,  чого    в  малої  коси  чорні  -  чорні,  як  смола,    ми  з  сином  світло  русі  і  ти  руса,  а  мала  хоч  і  тіло  біленьке  та  коси  занадто  чорні.  
Тоня  не  змогла  зрозуміти  до  чого  ця  мова.  Вона  ледь-ледь  посміхалася,  дивлячись  на  маленьку  сказала,
-  А  ми  звідки  знаємо  в  кого  ми  вдалися,  правда  сонечко  моє,  напевно  в  родині  є  чорняві.
Свекруха  зміряла  сердитим  поглядом,  наважилась  щось  сказати  та  Тоня  відразу  продовжила,
-  Моя  мама  чорнява,  правда  зараз  сива,  тож  до  бабусі  вдалася  наша  Валюша.  
   Пройшло  два  тижні.  Часом  донечка  добре  спала,  а  було  вночі  й  капризувала.  Звичайно  свекруха  чула  це  та  двері  заказати,  щоб  навісити  в  кімнату  не  дозволила.  Коли  маленька  плакала  тільки  й  чути  було    слова  »От  нещастя,  коли  це  закінчиться».  Тоня  сама  чекала  цього,  чекала  весни,  в  надії,  що  підуть  окремо  жити.
       Через  тиждень  Віктор  поїхав  на  сесію  в  Київ,  тож  Тоня  залишилася  знову    з  свекрухою.  Їй  було  дуже    важко    зрозуміти  її,  чому  наодинці  за  дрібниці  чіплялася  до  неї.  При  синові  ніяких  нарікань,  зовсім  інше  відношення,  навіть  онучку  брала  на  руки  та  коли  син  тільки  за  поріг,  то  все  їй  не  так.  Боліла  душа  та  знала  свою  роботу,  зрозуміла,  що  допомоги  від  свекрухи  годі  й  чекати.  Вставала  рано,  палила  пічку,  готувала  їсти.  Часом  і  дров  нарубаних  не  було,  чомусь  Віктор  мало  заготовить,  то  приходилося  й  самій  рубати.  А,  ще  були  проблеми  з  молоком,  в  магазині  люди  завжди  займали  черги  в  шість  -  сім  годин  ранку,  хоча  магазин  працював  з  восьмої  години.  А  без  молока  ніяк,  треба  ж  годувати  доньку,  значить    треба  самій  пити  молоко,  чи  то  з  чаєм,  чи  без  нього.    Добре,  коли  мала  спить,  швидко  перебіжить  займе  чергу,  а  потім  після  восьмої  ранку  знов,  як  пташка  летить,  щоб  швидко  повернутися  назад.  Дехто  з  старих  людей  розумів,  що  залишала  дитину  саму,  пропускав  взяти  без  черги,  бо  треба  було,  ще  з  пів  години  постояти,  а  інколи  приходилося    сповивати  доньку  і  йти  з  нею  до  магазину.  Воно  й  незручно  й  холодно,  хоч  і  початок  березня  та  весною,  ще  й  не  пахло…
Якось  зранку  Тоня  займалася  прибиранням  в  кімнаті,  побачила  на  останній  полиці  етажерки  поверх  книг  фотоальбом,  з  нього    тирчало  декілька  фото.  Хоча  й  часу  було  мало  до  приходу  свекрухи  з  роботи  та  цікавість  зробила  своє  діло.  Вона  роздивлялася  старі,  пошарпані  фото.  Для  неї  майже  всі  були  незнайомі.  Та  одне  фото  нагадало    слова  свекрухи  -    в  кого  доня  чорнява?  На  фото  була  свекруха,  її  одна  сестра  риженька,  Тоня  її  бачила,  якось  в  гості  заходила.  А  інша  жінка  схожа  до  свекрухи  і  волосся  в  неї  було  чорне,  як  смола.  Оце  так  -  так,  то  в  їхній  родині  теж  є  чорняві,  що  за  підозри,  дивувалася  про  себе.
         Пройшов  лише  тиждень,  як  Віктор  поїхав  на  сесію,  мав  там  бути  п`ятнадцять  днів.  А  Тоні  здавалося,  що  пройшла  вічність.  Вона  намагалася  з  дитиною  не  заважати  свекрусі  та  тільки  прийде  з  роботи,  то  відразу  йшла  гуляти  надвір.  Інколи  свекруха  лягала  спати,  а  інколи  включить  радіо  на  всю  гучність,  слухала  веселі  пісні.  Після  обіду  Тоня  знову  гуляла  з  малою  на  руках,  сусідка  тітка  Феня,  підбадьорювала  її,  мило  посміхалася,  інколи  розпитувала  про  доню  та  розповідала  про  своє  молоде  життя  з  чоловіком  Ігнатом.  Обоє  привітні,  приємні  люди.  Вона  низенька,  повненька  жінка,  роками  така,  як  і  свекруха,  він  трохи  старший,  високий  дядько,  про  таких  кажуть  -  велетень.  Тітка  Феня  інколи  займала  чергу  в  магазині  для  Тоні,  як  кажуть  світ,  не  без  добрих  людей.  
   Одного  дня  після  обіду    Тоня  гуляла  з  малою  надворі,  вже  майже  темніло,  в  хвіртці  гукнула  жінка,  в  руках  тримала  велику  чорну  сумку,  запитала,  чи  вдома  свекруха.  Вона  пропустила  її  вперед,  в  коридор,  сама  віником  змітала  сніг,  раптом  почула  в  хаті  дзявкання  собаки.  Ото  дивина,  поспішила  зайти  в  хату.  Тільки  відкрила  двері,  як  під  ногами  два  песики  почали  гучно  гавкати,  навіть  ричати.  Жінка  весело  сказала,
-  Та  це  вони  так  полякають  і  все,  не  кусаються,  не  бійся.
Тоня  пішла  в  свою  кімнату,  займалася  дитиною,  песики  побігли  за  нею,  вже  виляли  хвостами.  Вони  швидко  забралися  на  диван,  обнюхували  все,  нишпорили  по  всіх  кутках.  Отакої!  Тоня  здивовано  сіла  на  стілець,  що  ж  це  буде?  Якось  треба  вхід  загородити  в  кімнату,  чи  що?  Такі  спритні  вже  й  на  етажерці  обнюхали  все,  так  і  до  дитини  в  коляску  з  стільця  можуть  добратися.
   Вона  чула  веселий  сміх  двох  жінок  в  кімнаті,    майже  не  можна  було  розібрати  про,  що  говорили,  бо  з  радіо  гучно  линула  весела  музика.  Тоня  погодувала  дитину,  чекала  коли  стихне  той  гамір.  Близько  двадцятої  години  жінка  прощалася  з  свекрухою,  чула  голоси,  дякували  одна  одній.  Ну  нарешті  хлопнули  двері,  в  хаті  стало  тихо….  Здивуванню  не  було  меж,  коли  Тоня,  переступивши  поріг,  побачила  песиків,  ті  мирно  спали  скрутившись  клубочком  один  біля  одного.  Що  можна  хіба  було,  щось  сказати,  звичайно  ні,  господар  –  пан.  Та  Їй  в  голові  не  вкладалося,  як  це  має  бути    в  хаті,  вони  ж  як  нишпорки,  по  них  видно  було,  бо,  ще  молоденькі.  Хоча  б  до  посуди  в  тумбочки  не  лазили  та  не  дай  Бог  за  стіл  не  лізли.  Тоня  помила  посуду,  що  залишили  після  вечері  жінки,  до  хати  зайшла  свекруха,
-  От  і  мені  буде  веселіше.  Ти  ж  завтра  будеш  малу  купати,  то  я  зараз  в  тазу  їх  викупаю,  щоб  були  чисті.
   Тоня  з  думками  лягала  спати…  Вночі  донечка  проснулася  їсти,  песики  відразу    були  під  ногами,  а  згодом  вже  й  поруч  на  дивані.  Жах,  думки,  де  той  Віктор,  чи  він  знав,  що  свекруха  має  взяти  кімнатних  песиків?  З  розмови  між  жінками,  з  тих  слів,  що  вона  ледь  чула,  зрозуміла,  що  свекруха  їх  давно  замовила,  ще  перед  Новим  роком  мали  принести.  Але  ж  так  тісно,  треба  було  йти  винаймати  квартиру,  чи  може  він  нічого  не  знав?  Не  вкладалося  в  голові.  Хай  би  вже  пішли  окремо  жити,  тоді  б  вже  взяла,  чи    хоча  б  весни    дочекалася,  тепла,    адже  й  так  тісно  й  маленька  дитина  в  хаті.  Оце  так  сюрприз!  Щоб  позбутися  песиків,  наважилася  в  дверях  поставила  два  стільці  і  заклала  валізами.
   За  вікном    густо  падав  сніг….  Оце  так  весна,  треба  йти  розчистити  сніг.  Доня  солодко  спала,  ну  то  й  добре,  подумала  Тоня,  але  ж  відразу  нагадала  за  песиків.  Щось  дуже  тихо,  можливо  свекруха  їх  залишила  в  коридорі,  коли  йшла  на  роботу.  Швидко  вдягнулася,  прибрала  на  місце  валізи  й  тихо,  підкрадаючись,  подивилася  в  кімнату,  ледь  не  схватилася  за  голову.  Рушники,  що  висіли  на  рукомийнику  валялися  на  підлозі,  тут  же  розлите  молоко  з  собачої  тарілки.  На  кухонному  столі  перевернуті  чашки  з  під  чаю,  напевно  свекруха  залишила.  Вона  вже  пішла  на  роботу,    в  її  розстеленому  ліжку  спали  песики.  О,  Боже,  треба  все  прибрати,  як  метеор  металася  по  кімнаті.  Прийшлося  в  воді  з  пральним  порошком  і  замочити  рушники  і  скатертину  зі  столу,  бо  заварка  чаю  залишила  чорні  плями.  Полегшено  зітхнула,  коли  все  прибрала  й    розпалила  пічку.  Песики    час  від  часу  відкривали  очі,    озираючись  зівали  і  знову  дрімали.  Добре,  що  за  молоком  сьогодні  непотрібно  було  йти,  вскочила  в  чобітки,  пішла  розчистити  стежки  від  снігу.
       Незабаром  прийшла  з  роботи  свекруха.  Озирнулась  по  кімнаті,  запитала,
-  А  де  поділась  скатертина?
Тоня  щойно  погодувала  малу,  тримаючи  її  на  руках  відповіла,
-  Так  вона  ж    в  плямах  від  чаю,  на  столі  були  перевернуті  чашки,  я  замочила  з  порошком,  нехай  трохи  від`їсть.  І  рушники  всі  були  на  підлозі,  мокрі,  в    молоці….
Песики  почувши  розмову,  зірвалися  з  ліжка,  лащитися  до  свекрухи,  нюшкувати.  Вона  цілуючи,  весело  до  них,
-  Ах  ви  мої  хороші,  ах  ви  моя  радість!
   Очманіти  можна!  Очі  полізли  на  лоба,  ну-ну,  що  буде  далі?  Повернулася  йти  в  кімнату  до  себе,  збиралася  піти  з  малою  надвір,  їй  услід  свекруха,
-  Могла  відразу  й  попрати,  нащо  було  залишати,  де  поставила,  що  не  бачу?
Тоня  кивнула  рукою,
-  Так  я  спочатку  в  холодній  воді  виполоскала,  а  потім  гарячою  водою  залила,    в  коридор  винесла,  зараз  з  малою  погуляю,  засне,  тоді  буду  прати.    
   Добре,  хоч  мороз  невеличкий,  можна  з  малою  й  годину  погуляти  надворі,  щоб  не  повертатися  в  хату.  Як  це  все  витримати,  хай  би    швидше  минав  час.  До  приїзду  Віктора    залишався  тиждень.
       Два  дні  поспіль,  зранку  на  Тоню  чекала  та  сама  картина  в  кімнаті.  Правда,  на  столі  не  було  скатертини,  лежали  газети.  І  по  кімнаті  шматки    розірваних  газет.  В  кутку,  біля  рукомийника  дуже  смерділо,  виднілися  сліди  сечі.  Ой,  яка  гидота,  можливо  треба  було  в  коридорі  пісок  чи,  що  поставити.  Прийде  свекруха,  треба  запитати,  як  краще  зробити.  Вона  мила  підлогу,  котилися  сльози.  Перед  нею  бігали  песики,  заважали,  хотіли  гратися,  напевно,  ще  й  чули  запах  молока,  бо  попискували,    підстрибували,  заглядали  в  очі.  Їй  було  і  їх  шкода,  а  себе  й  дитину,  ще  більше.    Добре,  що  додумалася  закриватися  на  ніч,  бо  вже  б  напевно  і  соску  з  коляски  забрали.  Як  по  молоко  йти,  адже  лізуть  геть,  аж  на  стільці,  а  потім  і  на  стіл,  і  на  підвіконня.
       Наступного  дня,  вона  закрила    песиків  в  коридорі,  коли  йшла  по  молоко,  свекруха  прийшла  пізніше.  Тоня  була  задоволена,  що  все  обійшлося,  боялася,  що  як  дізнається  не  знати,  що  буде.  Вже  трохи  знала  свекруху,  тому  не  наважилася  й  нічого  сказати,  нащо  ці  сварки?  Віктора  немає,  все  рівно  без  нього    вона  нічого  не  вирішить.
Два  дні  в  хаті  галас,  дзявкання  песиків,  це  так  свекруха  їх  готувала  до  життя,  як  вона  сказала.  Дала  їм  ім`я  -    Міккі  і  Нік.  Дразнила  їх,  тицяла  в  писок  свої  ноги,  ті  хапали  за  носки,  тягнули  до  себе,    коли  свекруха  забирала,  дзявкали.    Вже  й  книжок  майже  не  читала,  хіба,  що  під  музику  з  радіо,  їх  вчила  служити,  щоб  становилися  на  задні  лапи.  
     Тоді  була  субота,  коли  вона  побачила  той  сон…    Вночі  три  рази  просиналася  доня,  чому  плакала  й  не  знати,  можливо  настрій  передався  з  материнським  молоком.  В  душу  засіла  тревога,  хоча  б  не  захворіла.  Сльози  котились,    тремтячою  рукою  легенько  струшувала  їх,  щоб  не  попали  на  чоло  дитині.  Ще  трішки,  вмовляла  себе,  ось  понеділок  і    вже  приїде  тато,  можливо  тоді  закінчиться  цей  кошмар  в  хаті.  Нехай  і  не  весна  та  треба  терміново  йти  винаймати  квартиру.  Ці  песики  її  дістали,  вони  скрізь  лазили,  все  діставали,  тягнули  на  підлогу,    вилізши  на  стілець,  лискали  стіл,  визивали  огиду,  неприязнь  до  себе.
   Нагодувавши  дитину,  приспала  її,  сумно  кинувши  погляд  до  вікна,  поспішала  в  магазин  за  молоком.  Вона  вчора,  як  надворі  гуляла  з  малою,  продавщиці  банку  занесла  для  молока.  Бо  останнім  часом,  привозили  всього  один  бідон  молока,  не  всім  бажаючим  діставалось,  люди  кричали,  сварилися  в  черзі.
 Біля  ліжка  на  стільчику  стояла  включена  настільна  лампа,    свекруха  вже  не  спала,  лежачи  читала  книгу,  поруч  дрімали  песики.  Тоня  привіталася  й  сказала  сказала,
-  Валя  заснула,  я  перейду  в  магазин  за  молоком,  вчора  банку  залишила  продавщиці,  там  Світлана  чергує,  обіцяла  мені  залишити,  щоб  в  черзі  не  стояла.
Вона  кивнула  головою,  відповіла,
-  Тільки  не  вештайся  більше  ніде,  як  проснеться,  що  я  з  нею  буду  робити?
Холодний  вітер,  вдарив  в  обличчя,  коли  вийшла  надвір.  Вгамовувала  неприємні  думки,  вмовляла  себе,  щоб  не  плакати,  бо  ж  пропаде  молоко  в  грудях,  цього  ж  неможна  допустити.  Хвилина  -    дві,  почав  падати  густий  сніг,  сильнішав,  зривався,  кружляв  вітер,  ніс  з  заходу  темно  -  сіру  хмару,  напевно    хурделиця  буде,  треба  йти  швидше.
 Біля  магазину    людно,  хто  з  бідончиками,  хто  з    банками.  Черга  велика,  розмови,  що  пізно  привезли  молоко  і  тільки  один  бідон.  Розчарування  охватило  душу,  як  пробитися  до  прилавка?  Треба  забрати  банку  з  молоком  та  чи  Світлана  вже  встигла  його  налити    в  банку?  Треба  швидко,  бо  ж  бурчатиме  свекруха,  наче  знала,  що  багато  людей  буде,  попереджала,  щоб  недовго  ходила.
   Хай  би    песиків  не  було,  то  не  так  би  хвилювалася,  ще    до  дитини  в  кімнату  полізуть.  Дякувати  Богу  і  Світлані,  що    побачила  її  в  дверях  і    кивнула  рукою,
-  Тоню!  Зачекай  трохи,  я  зараз…
В  черзі  гомоніли,  в  основному  люди  похилого  віку,  кожен  намагався  швидше  підійти  до  прилавка.
Хвилин  десять  прийшлося  Тоні  зачекати,  коли  нарешті  їй  передали  банку  з  молоком.  Світлана  привітно  посміхнулася,
-  Гроші  потім  віддаси.
А  потім  до  покупців,
-    А  ви  не  кричіть,  в  неї  дитина  маленька,  тому  й  даю  в  першу  чергу.    
Потепліло  на  душі,  заясніли  радістю  очі,  добре,  що  в  Світлани  є  малі  діти,  все  розуміє.
     Вона  з  піднесеним  настроєм  поверталася  додому,  все  ж  швидко  справилася.  Та  коли  відкрила  двері  в  коридор,  ледь  не  вирвала.    Прямо  під  ногами  собаче  лайно  і  не  одна  купка,  а  кілька,  в  ньому    копошилося  щось    біле.  Вискочила  надвір,  стиснуло  в  горлі.
 О  Боже!  В  хаті  мала  дитина,  а  тут  таке!    Здавило  в  скронях,  душа  хотіла  кричати,  вити,  як  вовчиця,  щоб  захистити  своє  дитя  від  цього.  Зняла  хустину,  витирала  піт,  де  взявся  і  не  знала.  Та,  як  свекрусі  сказати?  Чи  вона  не  бачила?  Адже  випускала    песиків  сюди,  їх  тут  немає,  значить  забрала  в  хату….    Від  хвилювання  тремтіли  руки,  ледь  не  упустила  банку  з  молоком.  О  Боже,  дай  мені  сили  стерпіти  все  це,  дай  сили  угамувати  цей  біль,    дочекатися  чоловіка.
Переступила  поріг  в  хату,  песики  під  ногами  з  тарілки  пили  молоко.  Свекруха  за  столом  читала  книгу.
-  Мала  спить?  -  тремтячим  голосом  запитала.
 Свекруха  дивилась  поверх  окулярів,
-  Щось  там  пару  раз  кевкнула,  напевно  не  спить,  я  не  дивилася,  тож  не  плаче.  
-  Той  добре,  -      тихо  відповіла,    хотіла  зняти  пальто.
Свекруха  кивнула  рукою
-  Там  прибереш,  в  коридорі,  я  постелила  їм  газету,  а  вони,  паршуки  такі,  скрізь  наклали.    І    підмети  сніг  біля  дверей,  до  мене  подружка  обіцяла  прийти.
 Поки  свекруха  говорила,  трохи  заспокоїлася,  відповіла,  
-  Заплаче  мала,    погукаєте  мене.  
 Після  обіду  Тоня  не  наважилася  йти  надвір  з  малою,  хоч  снігу  вже  не  було  та  розгулявся  холодний  вітер,  в  грубі,  аж  свистіло,  завивало.
   Хоч  на  душі  було  гидко  та  зварила  бараболі,  збиралася  пообідати.  З  тарілкою  направилася  йти  в    кімнату  до  доньки.  Та  її  зупинила  свекруха,  тримаючи  на  руках  песиків,  посміхаючись,  ледь  не  цілуючи  їх    сказала,
-  Чого  тікаєш,  що  тут  не  можна  поїсти…
Тоню  кинуло  в  піт,  ледь  стримувала  сльози,
-  Мамо,  ви  бачили,  що  в  коридорі?  Я  боюся,  це  ж  заразне,
-  Тю  ,  -  засміялася  свекруха  і  продовжила,
-  Таке  в  кожної  людини  є,  ти  думаєш,  що  ти  свята,    одна  така  чистьоха?
 Ні,  не  втримала  сліз,  голос  прихрип,  сказала,
-  Я  боюся  за  дитину,  вона  ж  зовсім  маленька,  вони  скрізь  все  лискають,  кидають  на  підлогу  рушники  і    ті,  що  витираємо  посуд.
 -  Ну  й,  що?!  Нічого  не  буде  твоїй  дитині,  подумаєш  принцеса.
По  тілу  холод,  хотілося  виплеснути  все,  що  накипіло  на  душі,  не  витримала  запропонувала,
-  Може  б  в  коридорі  їх  тримати,  там  же  не  настільки  холодно,  в  ящик  постелити  якісь  лахи…
І  не  хотіла  говорити  та  наче  вирвалося,
-  Чи  вам  малої  зовсім  не  шкода?
 Свекруха  посміхнулася,  демонстративно  обійняла  руками  песиків,  тулила  до  обличчя,  весело  сказала,
-  А,  що  мені  твоя  дитина?  Я  песиків  люблю,  не  збираюся    тобі  поступатися.  Куди  хочеш,  туди  і  йди,  хоч  зараз!  Тебе  тут  тримати  ніхто  не  буде.  І  я  тебе  сюди  не  звала…  Моя  хата,  що  хочу,  те  й  роблю.  Чи  не  в  мене  виріс  син,  за  якого  треба  золоті  гори  дати?  Нічого,  виріс!    І  до  речі  теж  була  собачка  в  хаті,  а  в  неї  бачте,  донька  принцеса….
     Душило  в  горлі,  немає  слів…      Змовчала,  йшла  в  кімнату,  раптово  відчула  холод,  на  тілі  виступили  сироти.  Яке  там  їдло,  поклала  тарілку  на  підвіконня.  Єдиний  син  і  одна  онучка,  і  ось  так!    Раптом  пригадала,  одного  разу  в  розмові  чоловік  проговорився,  що  три  рази  був  у  притулку.  Вона  бачила,  як  він  тоді  змінився  на  обличчі,  тож  не  наважилася  запитати,  як  це  сталося  і  чому?  По  ньому  бачила,  що  пригадувати  минуле  життя,  йому  спричиняло  біль.  Така  любов  материнська?  Невже  не  бачить,  що  він  коли  дивиться  на  неї,  то  щастям  сяють    очі?  Невже  не  бачить,  що  одне  одного  варте?  О,  Господи,  невже  то  ревність?
       Ковтала  сльози,  то  правда,  слів  не  підібрати…  О  Боже,  дай  терпіння,  думками  вмовляла  себе.  Той  сон    не  віщій,  ні!  Треба  терпіння  мати,  ,  тож  не  піду  кудись  з  дитиною  на  руках,  в  таку  погоду  і  куди  йти?    Йти  до  сусідів  соромно…  Змиритись  і  змовчати  треба,  дочекатися  чоловіка.  А  потім,  як  найшвидше  тікати  звідси,  чого  було  тягнути,  все  зачекай  та  й  зачекай,  їй  самій  буде  важко  матеріально.  Та  краще  хай  допомагає  грішми,  тільки  б  окремо  жити.  Треба  терміново  шукати  квартиру  в  оренду.
         Тоня  годувала  доньку,    її  маленькі  оченята,  як  сонячні  промінчики,  гріли  їй  душу,  пробуджували  надію,  що  має  бути  все  добре.  А  за  вікном  знову  розгулявся  вітер,  час  від  часу  бив  в  шибку,  підкидав  у  скло  пухкий  сніг.  Вона  ховала  в  ньому  свій  біль  і  сум,  і  водночас  згадувала  мамині  слова.  Як  наче  в  воду  дивилася  мама,  звідки  знала,  що  важко  жити  на  чужині,  далеко  від    рідної  домівки,  від  родини….

                                                                                                                                         В  прозі  реальні  події  1974р.            

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823925
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.02.2019


Відрядження - розлука

Написати  вірш    надихнула  поетеса
   Galkka2      «А  в  хаті  пустота».  

Відрядження  -    розлука

Вкотре  вийду  на  ґанок
Зустріну  сонно  ранок
Мій  милий,  десь  далеко
Поїхав  де    лелеки
Відрядження  –  розлука
А  для  сім`ї,  то  мука….
Вночі  так  засніжило
Мене  заворожило
Засипав  сніг  доріжку
А  діточки,  ще  в  ліжку
Все  бачать  сни  ночами
Ще  трішки  й  буде  з  нами
А    я  звикнуть  не  можу
Собі  душу  стривожу
Слизька  дорога  нині
Хай  би  всміхався  днині
А  ніч  на  відпочинок
Щоб  не  ховав  сльозинок
 Щоб  втома  не  зламала
І,  щоб  я  відчувала
Ти  там  і  все  в  порядку
Я  СМС  на  згадку
Пошлю.  Всміхнусь  до  фото
Коли  вже  та  субота…
Без  тебе  всім  нам  важко
Ти  повертайся  швидко…..
Туман    низенько  слався  
В  нім    смуток  заховався  
Я  знаю  сім`ю  любить
Вже  час  додому  любий
Щоб  щастячко  в  родині
І  злагода  в  світлині
Щоб  свято,  порадіти
Чекаю  я  і  діти….
                                             29.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823777
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.02.2019


Блудниця нічка

Блудниця  нічка  зі  снігом  мов  у  змові
Геть  посивіла,  повсюди…  Темінь,  сіро
Такий  характер,  то  причуди  зимові
Сховала  місяць,  сплять  зорі,  десь  понуро

Сльозяться  хмари,  від  холоду  й  обіймів
Легенький  шепіт,  колискова  для  землі
Дощ  гість  незваний,  сон  порушити  посмів
Не  рада  ночі,    кепсько  на  душі  мені…

 Вікно  відкрию,  зазирну  між  краплинки
Вони  вже  мерзнуть  від  подиху  морозу
На  підвіконні,  біліють  порошинки
Блудниця  нічка,  світлішає  одразу.

Чи  притомилась,  чи  піддалась  спокусі
Згадала  погляд,  молодого  серпанку
В  сизій  вуалі,  розтала  в  піднебессі
Блудниця  нічка,  сховалась  від  світанку….

                                                                                           02.02.2019

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823776
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.02.2019


Ой зима - зимонька

Ой,  зима  -  зимонька…  Білосніжна  пані
Літав  сніг  пухкенький…  Кучугури  славні
Розляглись  по  полі…Зачарували  світ
 На  річках  сонливих,  задзеркалився  лід…
І  на  серці  радість…  Іду  по  стежині
Вабить  сонця  промінь  на  рясній  калині
Чую  спів  синички,  зирить  полохливо
Ой  боже  творіння…  Тож  є  справжнє  диво
А  під  самим  лісом,  кущі  вдягли  шапки
Здалеку  погляну,  наче  малі  хатки
Горобці  кумедні,  випурхують  звідти
Всілись  на  березі,  розгойдують  віти…
Ой  зима  -  зимонька…  Добре  потрудилась
Щоб  пшениця  славна,  рясно  колосилась
Земля  сил  набралась.  Щоб  щедрий  урожай
Вповні  колосочки,  щоб  розцвів  рідний  край.

                                                                                               24.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823626
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.02.2019


Одна свіча на все село…

Вже  вечоріє…  Геть  заметена  стежинка
Іскрять  сніжинки…  В  снігу  схована  хатинка
Вітер  гуляє…  Село  зовсім  опустіло
В  однім  віконці…  Наче  щось  палахкотіло….
Килими  білі…  Розстелила  зима  всюди
Свіже  повітря,  хвилювання  повнить  груди
Одна  хатина,  одна  свіча  на  все  село
А  де  ж  поділось…  Те  дитиня,  що  тут  зросло?  
Замерзла  річка…  Давно  ніхто  не  рибалить
Іскрить  люстерко…    То  наче  підійти  велить
Вкотре  сховала,  на  дні    болі  і  печалі
Ще  тепле  літо…  Часом  згадує  ночами…
 Було    так  гучно…  Дітлашня,  як  каченята
Вода,  як  купіль…    Сміх,  щасливі  оченята
Струшу  сльозину…  Ні  не  зможу  я  збагнути
Душа  черствіє?    Та  дитинства  ж  не    забути!
Грузну  по  пояс…  Знаю  мене  тут,  все  чекають
 Мій  сум  напевно…  Ці  сніжинки  приховають
Холод  на  серці….  Вже  розтопить  в  вікні  свіча
Ледь  посміхнувшись….Старенька  зустріне  дитя….

                                                                                       29.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823483
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 31.01.2019


Чом скупа доля…

Із    хвилюванням…  Заглядав,  в    її  вікно
Легкий  рум`янець,  вона  мов  квітка,  п`є  чай
Бачить,  хтось  поряд…  А  він  же  так,  кохав  давно
Хто  отой  другий?  Щемить  під  серцем,  відчай…
Мороз  тріскучий…  На  бровах  лишав  сліди
Кам`яні  ноги,  не  може  з  місця  зрушить
Чарівні  очі,  зваблювали  йти  сюди
А  чи  зважиться,  чи  зможе  все  порушить?
Здалеку  погляд,  на  неї  міг,  лиш  кинуть
І  уявляти,  що  давно  вона  із  ним
Щоб  в  такт  сердечка  і  в  коханні  потонуть
Чи  з  нею  інший?  А  він  лишиться  один?
Чому  ті  очі,  до  нього  в  сни  приходять?
 Забрали  спокій,  як  та  хуга  надворі
Де  вищі  сили,  що  життям  верховодять?
Чому  за  хмари,  сховались  ясні  зорі?  
Чом  скупа  доля?  Нерозділена  любов
Зими  причуди,  холод  б`є  у  скроні
Чи  постаментом,  геть  замерзне  в  жилах  кров
Чи  вже  признати,  що  нам  не  по  дорозі….
                                                                                                 28.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823243
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 29.01.2019


Дитинство в полі

                                   Віршована  розповідь

Мій  рідний  край!
Широкі  ковдри…Тут  розстелились
Удалечінь…  Туди  бажання  йти…
За  кольорами    геть  розрізнились
Рідні  поля  …  Їх  всі  не  обійти!

Не  поспішай…
Коли  з  думками…  Все  -  все  обхватиш
До  землі  від  безкрайнього  неба
Як  дитя  рада…  Ти  вже  побачиш
В  колоску…  Замасковані  зерна..

Щедрість  землі….
Осяяний,  під  небом  голубим
Й  сонечком,  що  поля  зігрівали
Був  колосок,  ще  зеленкуватим
Та  згодом  ставав  повним,  золотим…

Щось  мене  кличе…
Йти  так  далеко,  майже  нема  сил
Дитинство…Босоноге  по  полю
Мій  погляд,  там  шукав  і  все  блудив
Як  квітка…  Коли    була  малою…

Сердечка  трепіт….
Весело….  Сміх….  У  хованки  грали
Під  ногами,  будяки,  аж  рани
Та    уваги….  На  те  не  звертали
Загравали,  як  кульки  з  вітрами…

Відчуття  волі…
Петрові  батоги,  як  вартові
Аж  зашпортнешся,  коли  наступиш..
Подерті  ноги,  краплини  крові
Махнеш  рукою,  все  перетерпиш.

Безмежна  радість…
Гарний    врожай,  дала  земля  сили
Горох  в  стручках…  А  слинка…Аж  тече
Його  вчора,…  Підвечір  скосили
Сяють  очі…  Торбинка…За  плечем…

Земна  краса…
Ряснів  ячмінь…  Гойдався  морем
Манив  нас,  до  махрових  колосків
А  подалі,  за  широким  полем
Стеливсь  рушник,  із  синіх  васильків…

Легенький  острах…
Взяти  хочеш…  Оце  усе  до  рук
І  пригорнути,  відчути  запах
Щоб  вітерець,  хоч  на  хвилинку  вщух
Пізнати  втіху,  щоб    іскри    в  очах…

Вже  б  полетіла…
Йду  під  межу,  прямо  по  дорозі
Квітне  земля,  сокирки,  ромашки
Ноги  в  росі…Намочила  босі..
Як  в  коралах  ніжненькі  волошки…

Скрізь  синьо  –  синьо…
Ці  квіти  звали,  причарували
На  душі  тепло…  Гуділи  бджілки
Вони  зі  мною,  поруч  мандрували
Наче  з  піснями..  Грали  сопілки…

Та  вже  й  пристала…
Чоло  змокріле…Обійме  радість
Людські  турботи..  Хай  тут  залишу
Я,  на  якусь  мить  …  Віджену  старість
Думки  настирні…Позбутись  змушу…

Немов  в  раю…
Зберу  до  купи,  яскраві  квіти
Та  й  для  онучки  сплету  віночок
Яке  то  щастя  жити  на  світі
Чую  веселий,  дзвінкий  голосочок..

Ні,  не  забути…
Дитинство  ….    То  крапля  насолоди…
Ця  мить  найщасливішою  була.
Соняхи…  Доглянуті  городи
І  мальва,  під  хатиною  цвіла…

Поряд  криниця…
Водичка  чиста,  як    та  сльозинка
В  відрі  гойдалась,  всі  поспішали
Хтось  ненароком    вмочить  носика
Мов  сонця  промінь  очі  блищали  

Я  була  там….
З  почуттями  думки…  Летять    у  вир
Узнаю  рідний  край,  завше    у  сні
Не  стерлось  з  пам`яті…  Я  до  цих  пір
Люблю  волошки  й  поля  золоті….

                                                                                         25.06.2016р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823099
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 28.01.2019


Та хто ж то винен із нас. .

Літав  сніг  за  вікном
Ти  сидів  за  столом
Не  злічити  вже  літ
На  душі  давно  лід.
Та  вогонь  загорівсь
Знов  зі  мною  зустрівсь
Розійшлись,  як  зима
Все  ж  гадаю  дарма.
Змарнували  ми  час
Та  хто  ж  винен  із  нас?
Зворушить..  Чи  варто?
Це  життя…  Не  жарти..
З  свічки  капає  віск
В  душу  проникла  злість
Не  налив  ти  вина  
В  чому  моя  вина?
Холод  в  серце  запав
Ти  мене  не  кохав
Погляд  очі  в  очах
Почуттям  нашим  крах
Вогонь  зразу  зітлів
Ти  мене  не  хотів…..
В  барі  гучно  і  сміх
Знаю  це  не  мій  гріх
Видно  доля  така
Сніжна  стежка  крихка.

                                             Вірш  зі  скрині.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822957
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.01.2019


Думки і спокій

Десь  заблукав  напевно  спокій
 Давно  принишк,  серед  снігів
З  думками  в  боротьбі  жорстокій
Мабуть  не  треба  ніяких  слів….
Вони  ж  химерні    на  все  здатні
Давно  здається  сірим  сонце
Як  кинеш  оком  -  перевертні
Нависли  хмари  –  охоронці.
Не    пустять    спокій…  У  небо  синь
Бо  ж  там  літають….  Ясні  мрії
Втечу    від  воїн,  від  потрясінь
В  зимі    сховаюсь…..  В  безнадії….

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822807
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 26.01.2019


Чорні троянди

На  столі,  чорні  троянди…  В  хаті  тихо-тихо
Символ  печалі  й  скорботи…  Нащо  прийшло  лихо?
Холодно,  зимно  і  млосно..  За  вікном    сніжило
 А  тут  стікав  віск  зі  свічки,  полум`я  сліпило..
По  щоці  сльоза  скотилась....  Досада  та  журба
На  душі  гіркота,  розпач…    Схилилась  мов  верба
Рукою  ніжно    до  чола…  Мені,  прости  синку
Не  зуміла  зберегти  я,    рідненьку  кровинку…
Сумні    люди  у  поклоні…  Пелюстки  спадали…
 Її  син  й  чорні  троянди,    всім  болю  завдали…
                                                                                                                 02.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822599
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.01.2019


Непрості часи

                                                                                                     Донецький  аеропорт…Ті  очі  кіборга  Олі,
                                                                                                     Щирість,  відвага.  Мила  дівоча  усмішка..
                                                                                                     Поруч  із  вояками  на  летовищі,
                                                                                                     Скільки  мужності  в  ній  й    сили  волі!
                                                                                                     Побачила  вчора  по  ТБ,  надихнуло
                                                                                                     написати  вірш.

                       Непрості  часи  

Непрості  часи,  попереду  у  нас
Та  як  вибрати,  не  важкий,  вірний  шлях
Щоб  ми  відчули,  що  прийшов  той  час
Щоб  мирно  всюди,  скрізь    майорів  наш  стяг.
Щоб  наш  керманич,  не  здав  й  шматка  землі
Щоб  олігархи…  Спинились,  не  крали!
Щоб  об`єднались,  всі  в  нашій  країні
І,  як  раніше,    поля  засівали.!
 Й  земля  рясніла…    В  барвистих  кольорах
 В  золото  й    срібло,  ранком  роси  вмили
Щоб  мати  й  діти,  перебороли  страх
 Щоб  мир  і  радість,  все  життя  змінили!
Війна  на  сході,  кіборги  –  вояки
 Мужньо  на  стражі  і  в  спеку,  і  в  мороз
Є  відчайдушні    й  молоді  жінки
Тут    поряд  з  ними,  не  бояться  погроз.
 Яка  сміливість,  гордість  за  країну
Залізо,  холод,  прониза  до  кісток
Все  витримає  за  свою  родину
Заради  щастя,  всіх  маленьких  діток.
 Дівчина  –  воїн…  У  руках  автомат
Усмішка  сонця,  в  очах  сяє  мрія
Вдумливий  погляд…  Поряд  кілька  гранат
Захистить  здатна,  не  вмерла  надія.
 Побачить  край  свій,    у  волошках  синіх
І  море  жита…  Хвилясте  до  неба
Зважено  вірить  і  в  народ,  і  в  успіх
Захистить  землю!  В  цьому  є  потреба!
Непрості  часи,  попереду  у  нас
П`ятий  рік  війни,  всім  завдає  болю
Та  вірить  Оля,  прийде  світлий  час
Її  країна,  вистоїть  за  волю!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822156
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 21.01.2019


День, що змінив її життя / проза/

                                                             
Той  день  один  був  у  житті  такий,  вона  його  запам`ятала  на  все  життя….  Не  змогла  пробачити,  тому  й  не  приїжджала  сюди,  в  рідне  село,  де  босонога  по  стежках.  Де  з  мамою  в  шовкових  травах  була  щаслива,  плела  віночки  з    квітів  польових.  Де  з  хлопцями  грала  в  волейбол  і  разом  з  ними    бродила  по  калюжах…
     Дитинство…..    Воно  було  солодким  сном…  На  обійсті  грав  магнітофон  і  пісня  «  Лада»  лунала  далеко  по  долині.  Гуси  купалися  в  брудному  рівчаку,  який  тягнувся  здалеку.  І    на  долині  все  дітлашня,  грали  чи  то  в  «квач»,чи  в  м`яч.  Ті  дні  гріли  сердечко  молоденьке,  ніхто  не  знав,  що  станеться  біда…
   Одного  разу  прийшла  зі  школи…  У  хаті  тихо,  кілька  сусідів  і    тітка  Зоя  ,чомусь  в  чорній  хустині,  дивилася  в  вікно.  Про  щось  тихо  шепотіла,  почула  шурхіт,  уздрівши  Наталку  зціпила  зуби,    раптово  з  грудей    вирвався  дикий  крик,  аж    різонув  по  вухах,  здалося,    затрусилася  вся  хата,
-  Сирітко,  що  ж  це  ,  тепер  без  мами  й  тата….
     Наталка,  саме  вік  такий,  що  батьків  треба  й  треба,  їй  лиш  дванадцять  минуло  на  тому  тижні.    У  подиві  кліпала  очима,  а  потім    всіх  озирнувши  довкола,  присіла  на  стілець  і  склала  руки  на  пелені,
-    Не  дожену  я,  що  трапилося  скажіть…
Тітка  взяла  за  дві  руки,  дивилася  в  сині  оченята,
-  Розумієш,  на  трасі  аварія…  Ось  такі  заробітки,  свиню  здали,  а  поверталися  назад,  в  кювет  злетіла  машина,  водій  і  батьки  -  всі  троє  загинули.
       Згодом  в  хаті  метушня…  Єдина  донька  в  чорній  хустині,    під  очима,  аж  синці.  В  чашку  з  водою  щось  капали,  давали  пити…  Немов  туман  перед  очима,  люди  з    вінками  і  тихий  плач…
   На  похорон  приїхала  тітка  Оля  з  Москви,  це  рідна  сестра  її  мами.  Не  покидала  дівчинку  ні  на  мить,  словами  підтримувала,  втішала,  як  могла  і  вмовляла,  що  все  буде  добре.  Дитячий  крик  душі….  Як  пережити,  як  сприйняти  все  це,  що  сталося.  Звичайно,  думала  Наталка,  їм  добре  говорити,  їх  три  сестри  було,  веселіше  жилося,  як  мені  тепер  без  мами?    Якби  ж  то  тітка  Оля  забрала  до  Москви  та  тут  школа  і  тітка  Зоя  не  відпустить.  Скаже  будемо  разом  жити,  бо  ж  давно  без  чоловіка  і  дітей  не  має.    Переверталися  думки  в  голові,  хотілося  кинутися  в  яму  за  батьками,  бо  їй  здалося  це  вже  кінець  світу,  кінець  життя.  Хіба  можна  так  жити  без  мами  й  тата?  В  очах  розчарування,  всі  виплакала  сльози.  Немов  зробилася  німа,  лише  слухала  і  робила  те,  що  казали…
     Коли  поверталися  з  цвинтаря,  жовтнева  погода  сприяла  настрою…    Нізвідки  взялася  темно  –  сіра  хмара.  Летіли  великі  краплини  дощу,    всіх  підганяли  йти  швидше.  Тітка  Оля  тримала  під  руку  Наталку  і  всю  дорогу  тільки  й  вмовляння,  щоб  не  плакала  і  слухала  тітку  Зою,  бо  з  нею  жити.    На  другий  день  вона  повернулася  в  Москву,  адже  там  двоє  дітей  і  вже  був  маленький    онучок.  Бідкалася,    що  з  роботи  лише  на  три  дні  відпустили  та  обіцяла  приїхати  на  поминки,  через  рік.
               В  стражданні,    в  журбі  пройшло  два  тижні,  позаду  поминки,  похід  до  цвинтаря.  Коли  Наталка  зустрічала  односельчан,  ті    висловлювали  свої  співчуття  і  намагалися  обійняти,  сказати  тепле  слово,  пригостити  цукеркою.
         Життя  в  Наталки  змінилося,  вона  жодного  разу  не  ночувала  сама.  Тітка  Зоя    була  старшою    в    маминій  сім`ї,  їй  минуло  п`ятдесят,  любила  керувати  всіма.  Була  занадто  бурчливою    і  майже  завжди  дуже  сердитою,  наче    для  неї  не  милий  світ.
       Зарано  стала  Наталка  дорослішати,  важко  без  батьків.  Хоча  й  часто  на  неї  сварилися,  що  ледачкувата  та  з  кожним  днем  розумнішала,  що  ті  нарікання  були  правдиві.  Тітка  працювала    в  колгоспі,  в  її  обов`язки  входило  доглядати  за  садом.  Вона  керувала  людьми,  щоб  вчасно  зробити  обрізку  дерев,  покропити  хімікатами,  побілити,  ну  і  звичайно  ж    зібрати  врожай.  Садок  великий,  тягнувся  вздовж  всього  села.  По  краю  вишні  з  усіх  сторін,  як  охоронці,  а  в  середині  яблуні  та  де  –  не  -де  абрикоси.  Різноманіття  сортів  яблук  дивувало  дівчинку,    вона  з  задоволенням  їла  ті  яблука,  що  приносила  тітка,  насолоджувалася  ними  і  посміхаючись,  кожного  разу  оцінювала  їх  смак.  Про  свою  звичку,  полежати  в  ліжку,  поніжитися,  мала  забути.  Господарство,  як  тримали  раніше,  так  і  тримали  зараз.  Тітка  рано  будила  її,  давала  вказівки,  що  треба  зробити.  Гуси,  качки,  кури,  індики  і  корова,  було  біля  чого  побігати,  зранку  замість  зарядки.  Добре,  хоч  тітка  продала  свою  корову,  то  вже  легше.  Коли  корову  забирали  на  забій,  Наталка  саме  прийшла  зі  школи.  Тітка  тримала  в  руці  гроші  і  хитро  повела  очами,
-  Ну  ось  покладу  в  скриню,  будеш  виходити  заміж,  як  знайдуться.
 Ці  слова  звичайно  не  сподобалися  дівчині.  Який  заміж?  Ото  вже  переклинило    в  голові  бабі,  подумала  про  себе  дівчина.
 Все  добре,  заспокоювала  себе  та  не  до  вподоби  їй  була  дружба  тітки  з  бабою  Яриною,  що  жила  через  кілька  хатин.  Ну  баба  Ярина,  ще  нічого,  не  така  сердита,  як  тітка  та  здавалося  їй,  щось  замислили,    бабця    часто  хвалила    Василя,  онука  свого.  Він  був  на  два  роки  старший  за  Наталку.  Трохи  дивакуватий,  виділявся  серед  хлопців,  був    неохайним,  часто  пустував,  поводився,  як  задерикуватий  півень.
Та  час  летів….  Рік  за  роком  збігав…Наталка  останній  рік  навчалася  в  школі.  Вчилася  добре,  надіялася  поїхати  в  Москву  до  тітки  Олі,  адже  та  обіцяла  її  забрати  до  себе.  Правда  тітка  Зоя  зразу  була  дуже  проти,  але  після  умовлянь,  погодилася  відпустити  на  навчання.  В  дівчини  було  бажання  вивчитися  на  лікаря  чи  в  крайньому  разі  на  медсестру.  Добре  було  б,  якби  дали  кімнату  в  гуртожитку,  щоб  нікому  не  заважати,  розмірковувала  вона.  А  там  би  можливо  й  залишилася,  адже  молоді  в  селі  значно  поменшало,  всі  десь  їхали  навчатися,  чи  то  працювати  в  місто.
       Та  не  так  все  склалося,  як  гадалося….Як  грім  серед  ясного  неба,  прилетіла  звістка,  розпався  Радянський  Союз.    Пусті  прилавки  в  магазині  лякали  людей,  добре,  що  було  господарство,  то  вже  не  були  голодні.  Тітка  Зоя  дуже  зраділа,  коли  отримала  листа  від  сестри.  Оля  писала,  що  справи  кепські,  погано  з  продуктами,  що  друга  донька  вийшла  заміж  і  тепер  всі  живуть  в  двокімнатній  квартирі.  Написала,  що  Наталці  поки  що  краще  залишитися  вдома,  перечекати,  якийсь  рік,  пізніше  час  покаже,  що  робити  далі.
       В  дівчини  опустилися  руки,  куди  ж  податися?  Не  хотіла  залишатися  в  селі,  не  хотіла  на  очі  бачити  бабу  Ярину,  яка  при  всіх  зустрічах,  немов  втішалася  нею,  хвалила,  що  гарна  і  красива,  до  того  ж  і  рукодільниця.  Вона  зачастила  до  них  в  гості,  особливо  вечорами,  коли  дівчина  вишивала  рушники.  Так,  вона  любила  вишивати,  в  клуб  ходила  рідко,  бо  тітка  дозволяла  гуляти  тільки  до  двадцять  третьої  години.  Та  і  відданої  подружки  не  було,    лише  знайомі  і    однокласники.  А  Василь,  то  правда,  був  настирним,  як  та  муха,  чатував  її  щовечора.    Ніби  трохи  пришелепкуватий,  одягне  кашкет,    збоку  причепить  квітку,  з  посмішкою  на  обличчі    хизується    перед  нею.  Та  вона  намагалася  не  звертати  на  нього  уваги,  його  поведінка  визивала  ненависть,  огиду.
   Весна  …    Все  зеленіє,    квітне  ,  птахи  наспівують  пісень,  а  в  небо  сині  сонечко  дарує  тепло  й  світло  огортає  тіло,  охоплює  радість,  немов  би  пташкою  десь  полетіла.  Наталка  з  хвилюванням  закінчувала  школу,  треба  поговорити  з  тіткою,  хай  би  відпустила  в  містечко  вчитися  на  повара,  чи  на  перукаря  в  училище,  тож  вдома  сидіти  не  буду.  Добре,  що  вже  сімнадцять  минуло,  можливо  б  на  роботу  десь  влаштувалася,  на  худий  кінець,  прибиральницею.
   Вечоріло…    Легенький  вітерець  з  долини  ніс  прохоло  Дівчина  тягнула  воду  з  колодязя,    раптово  із  –за  квітучої  калини,  як  біс,    вискочив  Василь,  в  руці  тримав  суцвіття  калини.      Вдягнений    в  майку  і  якісь  зашарпані  старі  чорні  штани,  босоніж,  став  на  одне  коліно,  посміхався,
-  Що  хочеш  заміж?    То  ось  тобі  квітка.
З  переляку  дівчина  пополотніла,    худенька  рука  не  втримала  ручки  ворота,  повне  відро  води  полетіло  донизу,
-  Ти,  що  зовсім  здурів?!  
Він  швидко  піднявся,  став  розчепіривши  ноги,
-  А,  що  після  зелених  свят  відгуляємо  весілля…  Так  бабця  казали.
Колючий  погляд,  його  напівбожевільних  очей,  змірював  її  з  ніг  до  голови.  Вона  здивовано  кліпала  очима,  опанувавши  себе,  намагалася  приховати  злість,  впевнено,  не  поспішаючи,  сказала,
-  Напевно    тобі  наснилося,  що  я  піду  за  тебе...
-  Підеш!  Твоя  тітка  дала  згоду,  не  втечеш  синичко.  Хоч  худенька  і  маленька  люблю  твоє  личко.  
Його,  як  граблі  руки  потягнулися  до  неї,  зробив  крок.
Вона  сердито  подивилася  з  під  лоба,
-  Ану,  не  смій  торкатися  мене!  Згинь  з  очей  моїх!
Він  крутив  головою,  єхидно  посміхався,  відкинув  в  сторону  суцвіття,  йдучи  на  стежку  голосно  сказав,
-  А  я  тітці  вірю,  підеш  за  мене.  Вона  тобі  щастя    бажає.  А  кому  й  ти,  ще  будеш  потрібна  в  нашому  селі….
Затрусилося  тіло,  ніби  хто  ошпарив  окропом.  Намагалася  глибоко  дихати,  гучно  билося  серце,  їй  здавалося,  що  воно  розірветься  на  шматки  й  вирветься  з  грудей.
   Прохолодна  вода  хлюпалася  з  відра  прямо  на  ноги  та    вона  не  звертала  уваги,  спішила  додому.  Їй  би  зараз  терміново  поговорити  з  тіткою  та  вона  ж  на  роботі,  хотілося  кричати    й  вити  від  такого  приниження.  Цікаво,  які  розмови  з  бабою  Яриною  веде  тітка?    Чому  він  так  похабно  поводиться?  
         За  пранням  навіть  не  помітила,  як    швидко  пролетів  час.  Думки  плуталися,  не  давали  спокою,  час  від  часу  горошинами  стікали  сльози  по  щоках.
 Та  тітка  прийшла  додому    вже  коли  стемніло,  як  Наталка    нагодувала  господарство.  Вона  за  цей  час  вгамувала  свою  злість,  вирішила  зараз  цієї  теми  не  торкатися.    Адже  завтра  екзамен,  треба  готуватися,  хай  вже  після  нього.  Ще  довго  світилося  в  її  кімнаті,  те  що  читала  ніяк  не  вкладалося  в  голові,  думки  повертали    до  розмови  з  Василем.
     Лише  після  останнього  екзамену  дівчина  наважилася  поговорити  з  тіткою.  Вона  готувалася  до  вечора,  що  мав  відбутися  в  школі.    Одягнувши  плаття  голубого  кольору,  стала  перед  дзеркалом,  поправляла  зібране  до  купи  біляве,  ледь  кучеряве  волосся.  А,  що  хіба  й  така  погана?  Ну  не  обов`язково  ж    всім  бути    високими  тополями.  Нічого,  в  селі  не  збираюся  залишатися,  якось  треба  закрити  пельку  Василеві,  щоб  не  розносив  плітки  по  селі.
Коли  вийшла  з  кімнати,  за  столом  сиділа  тітка,  чистила  насіння  соняшника,  побачивши  її,  посміхнулася,
-  Ну  можна  й  під  вінець,  гарненька  ти  в  мене,  хоч  худенька  та  то  нічого.  Всі  з  роками  вбираємося  в  силу,  згодом  товстіємо…
Вона  витримала  паузу,  не  перебивала  її,    а  потім  миттєво  почервоніла,
-  Тьотю,  що  це  той,  дурень,  Василь  плеще  язиком?  По  селі  чутки  розносить,  що  маю  за  нього  заміж  йти.  Ви  часом  не  знаєте  від  кого  йдуть  ці  брехливі  плітки?
Тітка  кивнула  головою,  дивилася  прямим  поглядом,
-  Ти  хочеш  сказати  Василь  поганий  хлопець?  Бідний  хлопець,  на  пів  сирота,  матері  немає,  батько  в  місті….  Звичайно,  бабця  не  може  йому  замінити  батьків,  але  ж  виховала  і  подивись  який  він  роботящий.  Що  веселий,  то  це  не  завада,  буде  веселіше  в  сім`ї.
Ледь  зблідла,  більше  не  хотіла  слухати  її.  Тремтячим  голосом  перебила,
-  В  якій  сім`ї,  тьотю?!  Він  же  бездарний,  дурнуватий!    Ледве  екзамени  склав  за  восьмий  клас,  бабця  бігала  та  й  бігала  в  школу,  щоб  хоч  трійки  поставили.  Всі  з  нього  сміються,  глузують.  Вдягнеться,  як  опудало,    незграбний,  вічно  замурзаний,  матюки  за  матюками,  грубий.
Тітка  наставила  перед  нею  руку,  заперечуючи,
-  Помовчи!  Слухай,  що  скажу  тобі,  ти  життя  не  знаєш!  Дурник  би  на  тракторі  не  працював!  Ти  знаєш,  які  гарні  гроші    він  заробляє!  Це  основне  для  сім`ї,  як  в  колгоспі  проблеми  з  виплатою  грошей,  то  по  людях,  ще  більше  заробить.  Ні  в  яке  місто  ти  не  поїдеш  і  крапка!  Будеш  мені  правою  рукою  в  садку,  сама  знаєш,  як  мені  важко  зі  всім  впоратися,  роботи  забагато  на  одну.  І  вічно  працювати  не  зможу,  ноги  болять  ходити,  піду  на  пенсію,  треба  ж  комусь  передати  справи.  Дітей  ваших  бавитиму…
Наталка  не  озираючись,  пулею  вискочила  з  хати.  Хапала  свіже  повітря,  вгамовувала    хвилювання,    рукою  змахнула  зі  щоки  сльозу.
       Біля  школи    веселі  розмови,  сміх,  звучить  гарна  музика.  Вона  не  знала,  що  робити,  настрій  був  зіпсований…
 Промови,  побажання,  обійми,  поцілунки….  Не  усвідомлюючи  дивилася    на  це  все,  думки  копошилися  після  розмови  з  тіткою.  Побувши  пару  годин  з  однокласниками,  Наталка  зняла  капці,    босоніж  гайнула  через  городи  додому,  щоб  нікому  не  потрапити  на  очі.  
 Йдучи  швидкою  ходою  додому,  робила  висновки…  Треба  тікати  з  дому,  паспорт  є,  іншого  виходу  просто  нема.  Як  би  ж  тітка  Оля  була  ближче,  вона  б  цьому  завадила    та  де  гроші  взяти  на  квитки?
       Життя  продовжувалось…  Поміж  них  наче  чорна  кішка  пробігла.
З  того  дня  Наталка  не  мовила  ані  слова  до  тітки,  до  болю  стискала  кулаки,    в  собі  ховала  образу.  Жінка  часом  поглядала  на  неї,  крутила  головою,
-    Подумай!  Подумай  добре,  я    ж  тобі  не  ворог….
   Пройшло  кілька  тижнів…Наталка    сиділа    в  своїй  кімнаті  біля  відчиненого  вікна,    коли    тітка  відкрила  двері,  
-    Ну,  чого  уникаєш  мене,  мовчиш,  як  в  рот  води  набрала.  Я  домовилася,  реєстрацію  шлюбу  зробимо  в  клубі,  на  наступну  неділю,  після  Зелених  свят.  Відгуляємо  невеличке  весіллячко  та  й  живіть  собі,  більше  я  втручатися  в  твоє  життя  не  буду,  слово  даю.  Хочу  спокійно  закрити  очі,  щоб  знала,  що  з  надійною  людиною  живеш.  
     Дівчина  зірвалася  зі  стільця,  схватилася  за  голову,  в  істериці  закричала,
-  Яке  весілля  тіточко?!  Він  мені  огидний,  смердючий…
А  потім  махнувши  рукою,  йшла  до  дверей,  крикнула,
-  Я  з  ним  в  ліжко  не  ляжу,  хоч  ріжте  мене,  не  ляжу…
Вона  так  гримнула  вхідними  дверима,  що  ті  ледь  не  злетіли    разом  з  завісами.    Бігла  під  грушу,  під  ту  саму  грушу,  що  колись  вона  з  мамою  лежала  на  простирадлі.  Впала  ниць  на  траву,  душило  в  горлі,    плакала  й  плакала,  сльози  текли  рікою.
   Час  летів….  Хотіла  Наталка  втекти  та  на  жаль  паспорта  не  знайшла  на  місці.  Розчарування  доводило  до  сказу,  примруживши  очі,  глибоко  дихала,  вгамовувала  злобу  до  тітки.  Ну  нічого  побачимо,  як  воно,  хай  знає  мій  характер….
       Напередодні  свята  тітка  занесла  в  кімнату  валізу,  з  неї    дістала  весільну  сукню,  махнувши  рукою  весело  сказала,
-  Ось  міряй,  це  сукня  твоєї  мами.    Вона    думала,  що  ми  її  продали,  а  я  для  тебе  зберігала,  знала,  що  буде  мати  дівчинку,  а  чому  й  сама  не  знаю….  
Присівши  на  стілець  продовжила,
-  Курінь  в  них  зробимо,  хтось  допоможе  прикрасити.  Шкода  Оля  не  приїде,  онук  після  операції,  апендицит  вирізали.  В  садочок  довгенько  не  піде,  хто  ж  залишиться  з  ним  вдома,  будуть  змінами  мінятися,  щоб  не  йти  на  лікарняний.
Наталка  побіліла,  защеміло  під  серцем.  Весільна  сукня  білого  кольору,  на  вид  була,  як  нова,  зверху  лежало    біле  кольє.    На  якусь  мить  завмерла,  стиснуло  в  грудях,  стримувала  сльози,  в  душі  кричала;  ой,  мамо,  щоб  ти  встала  та  й  подивилася,  що  робить  твоя  сестра,  як  їй  завадити  не  знаю.  Тремтів  голос  від  хвилювання,
-  Що  ви  робите  тітонько?  Що  робите,  одумайтеся!  Не  зривайте  квітку,  яка  тільки  розквітла…  Не  псуйте  моє  життя.  Я  вам  сказала,  я  з  ним  в  ліжко  ніколи  не  ляжу.  Зрозумійте  це  нарешті,  це    ж    на  сміх  людям  буде  весілля.  
Запала  тиша….  Тітка  встала  зі  стільця,  кілька  раз  пройшлася  вздовж  кімнати,  стала  ззаду,  легенько  торкнулася  плечей  двома  руками,
-  Це  в  тебе  мандраж,  готуйся  і  більше  ніяких  розмов.    Подорослішай  нарешті,  давай  не  будемо  сперечатися…
Вона  хотіла  погладити  її  по  голові  та  дівчина  різко    нагнулася,  тітка,    зітхнувши,  махнула  двома  руками,  вийшла  з  кімнати.
 Цілий  день  прискіпливі  думки  свердлили  мозок  ;  ну  нічого,  якби  там  не  було,    підкорюся,    стерплю  весілля,    а    там  тільки  мене  й    побачить,  лише    треба  якось  паспорт  дістати.
     Біля  будинку  Василя  було  людно…    Гучно  грав  магнітофон...  Молоді  щойно  прийшли  з  клубу,  бабця  Ярина  і  тітка  зустріли  їх  з  хлібом  -  сіллю.  А  потім  самі  цілувалися  й  обіймалися,  раділи,  що  зробили  те,    чого  так  давно  чекали.  Звичайно  Василь  ходив,  як  півень,  посміхався,  правда,    як  тільки  Наталка  на  нього  погляне,  відводив  очі  і  напрочуд  мало  говорив,  за    нього  майже  все  говорила    його  бабуся.  Наталка  одним  була  задоволена,  що  встигла  забрати  паспорти  й  посвідчення  про  шлюб.
 Гуляли  до  пів  ночі,  коли  кричали  «гірко»    вона  наче  кам`яніла  та    все  ж  підставляла  щоку.  Хвилювалася,  як  втекти,  щоб  не  відразу  помітили,  треба    ж  якісь  речі  зібрати,  тож  в  одній  сукні  не  побіжить.  Час  від  часу    криво  посміхалася  до  Василя,  щоб  нічого  не  запідозрив,  навіть  дозволила  обіймати  себе,  хоча  в  душі  картала;  де  ти  взявся  на  мою  голову….  Коли  з  неї  зняли  фату,  покривали  білою  хустинкою,  тітка  задоволено  дивилася  і    витирала  непрохані  сльози.  А  баба  Ярина,  як  квочка  ходила  кругом  Наталки,  щось  приспівуючи  говорила.  Наталка  не  слухала,  на  умі  зовсім  інше  –  чекайте,  чекайте,  доспіваєтесь,  не  прощу  вам,  ніколи  не  прощу  цього…  
                 Нарешті  розрізали  коровай  на  шматочки,  роздавали    всім  присутнім,  весілля  закінчилося….  Тітка  радо  всучила  в  руки  Василю  вирізану  середину  з  короваю,  
-  Ось  забирайте,  за  звичаєм    це  ваше,  а  ми  завтра  десь  о  дев`ятій  годині  до  вас  прийдемо,  відсипайтеся….  
 Наталка  старалася    добре  напоїти  Василя,  коли  розходилися  люди,  наливала  «  на  коня»  і  йому.  Посміхалася  до  всіх,  задоволено  зирила  на  свого  нареченого.
       В  хаті  тихо….  Лише  чути  цокання  годинника.  Наталя  включила  приймач,  знайшла  ліричну  музику.  Василь,  ледь  втримався  на  ногах,  зняв  жакета,  кинув  на  підлогу,  поцілував  в  щоку,
-  Роздягайся,  я  зараз  прийду.
О,  як  ти  остогид  мені,  подумала  дівчина  та  добре,  що  десь  пішов.    Швидко  намацала  в  кишенях  гроші,  що  подарували  гості.  З  однієї  кишені    всі  забрала,  шепотіла,
-  Не  знаю  чи  порівну,  але  це  моя  частина.
 Заховала  в  сумку  до  документів.  В  шухляді  серванту  забрала    атестат  і  шукала  фото  батьків,    Раптом  намацала  маленьку  книжечку  «  Молитовник»,  з  неї  випала  записка.  Цікаво,  що  це?  Читала  -  Москва  і  номер  телефону.  Сам  Бог  мені  допомагає,  це  ж  напевно  телефон  тітки  Олі.  Знайшовши  фото,  забрала  записку,  все  заховала  в  сумку.  Треба  тепер  зібратися,  подумати,  що  взяти  з  собою  в  рюкзак.    За  цілий  день  виснажилася,  як  же  це  не  заснути  до  світання?  Як  його  вмовити,  що  зробити  щоби  заснув  швидше?    Раптом    за  склом  серванту  побачила  пляшку  вина  -    «Советское  шампанское!»,  саме  враз  скумекала  дівчина.
 Василь,  як  чахлик  невмирущий,    зайшов    в  кімнату  в  одних  трусах,  волосаті  груди  їй  нагадали    мавпу.  Фу,  яка  гидота  і  не  посоромився…  А  труси,  як  спідниця,  аж  по  коліна.  Від  побаченого    її  проймав  холод,  морозило.  Від  нього  тхнуло  перегаром  й  блювотинням,  вона,  аж  здригнулася,    рукою  прикрила  носа,
-  Гаразд  Василю,  як  сталося  так  сталося….  Давай  вип`ємо!Тобі  покращає.  Це  щоб  було  нам  веселіше  Гайда,  давай  вип`ємо  за  нас!  
   Василь    впав  на  ліжко,  запхав  руки  за  голову,  спостерігав,  як  вона  знімала  сукню,  одягла  халат.  Від  хвилювання  вся  тремтіла,  якби  це    його  швидше  приспати,  а  потім  до  нього,
-  А  хочеш  я  перед  тобою  потанцюю,  як  в  кіно?  Тільки,  давай  ще  вип`ємо!  Я  наберуся  сміливості,  це  ж  перша  ніч  в  мене….
Василь,    повернувся  на  бік,  погладив  себе  по  грудях,  рукою  схватився  за  пляшку,  ледь  -  ледь  ворочав  язиком,
-    Ага  я  теж  маю  набратися  сміливості,  то  я  доп`ю….
Жадно  присмоктався  до  пляшки,  як  теля,  до  корови.
-  Ой,  почекай,  я  зараз,  почекай  я  на  хвилинку,  чайник  закипів,  зараз  принесу,  ще  почаюємо..
   Він  допивши  все  вино,  кинув  пляшку  на  підлогу  й  повернувся  на  бік,  щось  бурчав  тихо,  згодом  засопів.
Як  бджола,  що  в  сітці,  носилася  дівчина  по  хаті,  збирала  речі,  поглядала  в  вікно,  на  годиннику  минула  третя.
-  Ну  от  і  добре  -  перехрестилася,  -  Можна  йти,  гадаю  тітка  не  слідкує,    Господи  допоможи!
     Крадькома  відкрила  двері,  шмигнула  за  хату…  Свіже  повітря    придало  сили,  бігла  через  городи  в  сторону  садка.  Так  швидше,  думала,    навпростець,  через  садок,    ближче  до  траси.    Але  ж  погано  видно,  ні  зірок,  ні  місяця  на  небі,  чи  буде  дощ?  Та  ,що  буде,  то  буде,  цей  день    змінить  моє  життя
         Згодом  пару  краплин  дощу  впало  на  обличчя…    Треба  швидше,  добіжу  до  садка,    а  там  під  навісом  ящики,  перечекаю,  якщо  буде  злива.    Добре,  що  в  туфлях,  основне  ноги  не  промочити.
     З  садка  лунав  гавкіт  сторожових  собак,  себе  втішала  –  щоб  тільки  сторож  не  помітив  і  добре,  що  дощ  тільки  налякав.  В  на  пів  темряві    підбігло  два  пси,  вже  не  гавкали,    лащилися,  адже  вона  часто  була  в  саду.  Вона  торкалася  їх  вух,  гладила  голови,  наче  прощалася  з  ними,    пригостила  короваєм    і  дала  команду  повертатися  на  місце.  Неначе  пташкою  летіла,  позирала  до  неба,  на  сході    вже  ясніло,  виднілися    скупчені  темні  хмари,  далеко  на  заході  блискало.  Та  то  нічого  встигну  до  траси,  адже  вже  чула  гул  машин.  
Добре  розвиднилось  ….  Здійнявся  вітер,  ніс  вологість,  пришвидшила  ходу,  в  надії  до  дощу  зупинити    якусь  машину.
За  садом  переорана  земля  і    пагорб.  Рукою  подати  до  траси,  полегшено    зітхнула,  витерла  змокріле  чоло.  Хай  Бог  простить  мені  та  іншого  виходу  я  не  бачу,  заспокоювала  себе.  Витягла  з  сумки  мамин  старий  синій  балоновий  плащ,  накинула  на  плечі.
       По  трасі  на  великій  швидкості  промчало    кілька  машин.  
 Темні  хмари  підповзали  ближче.  Блискавка  раз  по  раз  розрізала  небо  на  шматки,  гриміло,  почався  дощ.  
         Опустивши  голову,  стояла  спиною  по  ходу  машин…    Ой,  що  ж  це,  одні  женуться,  як  скажені,  а  інших  зовсім  немає,  здається  вже  й    промерзла.  На  якусь  мить  охопив  розпач,  сумління,  можливо  треба  було  піти  на  перший  автобус.  Та,  який  там  автобус,  через  годину  міг  прокинутися,  де  б  тоді  втекла,  втішала  себе.    
Сильний  гул  відволік  від  думок.  Біля  неї  різко  зупинилася  машина,  почула,  як  відкрилися  двері.  Веселий  голос  чоловіка,
-  Тіточко!  Сідайте!  Такий  сильний  дощ,  а  ви  стоїте.  Як  хочете  підвезу  до  консервного  заводу.
 Наталка  наче  соромлячись,  підняла  голову.  Біля  неї  стояла  бортова  машина  заповнена  ящиками  з  болгарським  перцем.  З  кабіни  виглядав  засмаглий  чоловік.  Раптово  почервоніла,  вагалася,  але    ж  такий  молодий.  На  його  обличчі  розпливлася    привітна  усмішка,
-  Не  бійся,  думав  жінка,  а  ти  така  молоденька,  як  пролісок  на  узбіччі  дороги.  Ось  дивися  документи  маю,  захочеш  перевіриш,  звідки  я  і  хто.
Сміливо  подав  руку,  Наталка  вагалася    та  все  ж  залізла  в  кабіну.  
Він  не  копошився,  відразу  поклав  перед  нею  подорожній  лист  водія,
-  Ось  подивися,
На  відстані  прочитала  прізвище  та  ім`я,  трохи  вдалося  вгамувати  хвилювання,  мовчала.
-  То  може  познайомимося,  я  Віктор,  з  під  Могилів  -  Подільського,  оце  везу  перець  на  консервний  завод.  А  ти…  Ой  вибач,  я  простий  хлопець,  гадаю,  не  такий  вік,  щоб  викав  до  тебе.  А  ти  їдеш  до  міста  в  гості?    Чи    то  по  справах?
Крадькома  зирила  в  його  сторону,      тільки  тепер  помітила,  що  він  не  засмаглий,  а  просто  шкіра  трохи  темніша.  Напевно  молдаван,  симпатичний,  волосся  чорняве,  світло  карі  очі,  здається  порядний,  зробила  висновки.
Йому  пасувала  голуба  сорочка,  вона  несміливо,
-  А  я  Наталка.  А  їду,  ще    сама  не  знаю  куди.  Можна  сказати  втекла  з  весілля.  Мабуть  поїду  до  Москви,  тільки  треба  передзвонити,  в  мене  там    тітка  Оля  живе.
Він  відкопилив  губи,  здивовано  до  неї,
-  А  що,  щоб  попасти  в  Москву  треба  тікати  з  весілля,  інакше  ніяк?
І    засміявся….
-  Ледь  всміхнувшись,  відповіла,
-  Розповідати  довго,  гадаю    витрачати  час  не  варто..  .
-  А  ти,  так  коротко,  розкажи  про  себе  і  зрозуміло,  як  колись  писали  в  школі  перекази.  Так  їхати  буде  веселіше…  Давно  закінчила  школу?
       Машина  їхала  на  невеликій  швидкості,  за  вікном  накрапав  дощ…  Наталка    замислилася…  Мені  ж  з  ним  дітей  не  хрестити,  чому  й  не  розповісти.  Всю  дорогу  дивилася  вперед,  часом  здавлювало  в  горлі  і  підступали  непрохані  сльози,  намагалася  не  показати  їх,  спогадами  роз`ятрила  душу.  Коли  закінчила  говорити,  намагалася  посміхнутися,
-  Отакі  справи.  Це  так  коротко,  хочу  на  переговорний  пункт.  Спочатку  подзвоню  до  тітки  в  Москву,  щоб  знала,    на  що  я  зважилася,  що  жива    і  здорова.  Думаю,  можливо  поїду  до  неї,  а  як  ні,  то  десь  в  містечку,  на  худий  кінець,  прибиральницею  влаштуюся  на  якийсь  час.  Правда,  це  не  найкращий  варіант,  гадаю  треба  тікати  подалі,  щоб  не  знайшли.  Хочу  сама  розпоряджатися  своїм  життям,  були  плани  поїхати  вчитися  та  тітка  не  пустила.  Все  ж  думаю  в    медичне  училище  поступити  і  водночас  десь  підробляти,  треба  ж  за  щось  жити.
Віктор  мовчав,  наче  переварював  все  почуте…  Оце  так  справи,  закінчується  двадцяте  століття….  Дивно,  невже  люди  не  розуміють,  що  людина  сама  має  вирішувати,  як  поступити  в  такій  делікатній  справі.  Одружитись  без  кохання?  Напевно  це  не  вірно…  Він  думав  чим  би  їй  допомогти,  шкода  дівчини,  гарненька,  тендітна  квіточка  та  чи  правду  розповіла…  Але  судити  не  мені…    Уже  підїжджали  до  містечка,  гальмував,    зупинив  машину,
-  Я  тобі  запропоную  допомогу,  обдумай  добре…  Я  зараз  відвезу  тебе  до  пошти,  а  потім  поїду  здам  перець,  це  години  дві  пройде,  не  більше.  Гадаю  за  цей  час  додзвонишся  до  тітки,  почекаєш  мене,  хочу  знати,  що  вирішиш,  можливо    буде  потрібна  якась  допомога.  Наталка  навіть  зраділа,  повезло,  хоч  є  з  ким  поділитися,  то  вже  краще,  легше  на  душі..    
 Вона  додзвонилася  до  тітки,  просила,  щоб  та  передзвонила  в  колгосп,  щоб  передали  тітці  Зої,  що  з  нею  все  добре,  щоб  не  хвилювалася.  Як  влаштується  дасть  адресу.  В  розмові,  тітка  Оля  не  схвалювала  вчинку  та  все  ж  пообіцяла  передзвонити  в  колгосп,  щоб  не  шукали.  Запитала,  які  має  плани  на  майбутнє.  Дуже  засмутилася,  що  не  змогла  приїхати,  гадала,  що  цього  б  не  сталося.  Та  все  ж  наче  не  дуже  розсердилася,  дала  надію  дівчині,  вразі,  якщо  ніде  не  влаштується,  тоді  може  приїхати  до  неї.  
   Звичайно,  розмірковувала  Наталка,  в  двокімнатній  квартирі  три  сім`ї,  куди,  ще  мене  туди?  А  потім  нагадала,  що  Віктор  з  під  Могилів  -  Подільського,  адже  в    містечку  є  фельдшерське  училище,  може  це  мій  шанс?    Присівши    на  лавку  під  будівлею  пошти,  чекала  на  нього,  роздумувала,  що  робити  далі,  що  порадить  він?  Видно  чоловік  серйозний…  В  може  не  одружений,  на  вид  молодий  та  в  армії    напевно  був,  відчувається  стриманість,  ні  разу  не  перебив,  коли  розповідала  про  себе.  
   Вони  їхали    по  трасі,  Наталка  в  роздумах  дивилася  в  вікно.  Мабуть  він  правий,  поїду  в  Могилів  -  Подільський,  ще  приймають  документи,  можливо  все  задумане  збудеться.  Але  зараз  вони  їхали  в  його  село,  Віктор  пообіцяв  влаштували  на  квартиру  до  рідної  бабусі.
Від  траси,  кілометра  три,  їхали  по  вапняній  дорозі.  Вздовж  дороги  посадка,  з  обох  боків  старі    листяні  дерева  наче  вистроїлися  в  ряд.  Наталка  здивовано  запитала,
А,  що  у  вас  дощу  не  було?  Бачу  зовсім  сухо…
 Віктор  уважно  дивився  на  дорогу,
-  Та  не  знаю,  вчора  не  було,  я  ж  не  з  села  їхав,  це  ж  перець  з  Молдавії.
Виднілися  дахи  хат,  село  потопало  в  зелені…
Вони  під`їхали  до  не  високого  паркану  з  штахетів  ,    відразу  загавкав  пес.  Віктор  допоміг    Наталці  злізти  з  машини,  ледь  всміхався,
-  Не  хвилюйся,  тебе  тут  ніхто  не  скривдить.
На  обійсті  стояв  смуглявий  літній  чоловік,  відкривши  хвіртку,  махнув  рукою,  
-  О,  дивися  Маріє,  онук  приїхав  і  не  сам,  напевно  з  нареченою.
Наталка  почервоніла,  от  тютя,  чому  не  спитала  про  сім`ю…  То  мабуть  не  одружений….  
За  столом,  спиною  до  них,  сива,  пишна  жінка,  в  квітчатому  халаті  ножем  різала  кропиву,  час  від  часу  повертала  голову  до  хвіртки.
Віктор  поспіхом  прикрив  хвіртку,  почухав  рукою  голову,  усмішка  розпливлася  на  обличчі,
-  Знайомтеся  це  моя  знайома  Наталка,  приїхала  поступати  в  училище,  зараз  в  містечку  важко  квартиру  знайти,  а  ми  ж  недалеко,  хочу,  щоб  взяли  її  на  квартиру,  що  скажете?
Ось  так  взяв  і  випалив  все  відразу,    несміливо  переминався  з  ноги  на  ногу,  видно  трохи  хвилювався,  ніяковів.  
Жінка    поглядом  зміряла  з  ніг  до  голови  дівчину,
-  Ну  я  Марія,  а  це  дід    Антонаш,  ну  Антон,  так  тепер  звуть.  Проходь  до  хати,  то  хороше  діло  вчитися.
Хитро  повела  очима,  продовжила,
-  Ти  Вікторе,  сам  їй  покажи  ту,  більшу  кімнату,  а  паспорт  нехай  на  стіл  покладе,  я  потім  подивлюся,  що  то  за  пташечка  прилетіла  до  нашого  гнізда.  А    речей,  немає  чи,  що?
Хлопець  задоволено  позирнув  на  бабцю,
-  Гаразд,  тільки  ми  з  тобою  тет  –  а  –  тет  поговоримо,  добре?
Жінка  звела  чорні  брови,
-  Що  прямо  такий  секрет?
Він  кивнув  головою,  чорна  чуприна  спала  на  чоло,
-  Пішли  Наталю  покажу  твою  кімнату.
             Життя  продовжилося,  як  кажуть  -  «Життя  йде,  як  по  маслу».  Люди,  хоч  і  молдавани,  були  гостинні,  привітні.  В  душу  не  лізли,  не  дуже  розпитували  про  життя.  Це  напевно  після  розмови  з  Віктором,  вирішила  дівчина,  не  знати,  що  він  їй  розповів  та  жінка  особистого  життя  не  торкалася.
       Вже  на  другий  день  з  Віктором  завезли  документи  в  училище.  Мала    надія,  поступити  навчатися  по  спеціальності  -  »  акушерська  справа»,  адже  в  атестаті  було  лише  три  четвірки.  В  той  же  день,  мала  телефонну  розмову  з  тіткою  Олею,  але  в  якому  місті  навчатися  буде  не  сказала,  не  дала  й  адреси  де  проживає,  пообіцяла    інколи  дзвонити.
       Марія  все  була  вдома,  не  працювала,  а  дід  працював  в  колгоспі,  з  ним  і  Наталка  пішла,  щоб  заробити  якусь  копійку.  За  квартиру  розплачувалася  грішми  з  весілля,  мала  надію,  коли  буде  вчитися,  переїде  в  гуртожиток.
Віктор  раз  на  тиждень  приїжджав  машиною,  то  привезе  цукерок,  то  часом  морозиво.  Він  дещо  розповів  про  себе,  виявилося,  що  живе  в  цьому  ж  селі,  через  дві  вулиці,  минув  рік  як  прийшов  в  армії.  Наталка  помітила,  що  коли  дивився  на  неї,  ясніли  очі,  всміхався.  Вона  вечорами  чомусь  стала  думати  про  нього,  гарно  мати  такого  друга.  А  якщо  є  дівка?  Одружиться  й  про  мене    забуде.    А  чи  варто  втрачати?  Правда  молдаван,    не  українець,  видно  й  серед  них  є  непогані  люди  і  такі  працьовиті,  як  і  ми.
 Одного  разу  Марія  зайшла  в  кімнату  Наталки,  коли  та  була  з  дідом  на  роботі.  На  столі  дві  книжки  між  них  виглядав  паспорт.  Ну  тепер  вже  уважно  подивлюся  документ,  варто  глянути  де  приписана.  Жінка,  аж  зблідніла,  коли  побачила  в  паспорті  штамп  реєстрації  шлюбу.  Оце  так  -    так,  що  ж  це  виходить,  заміжня?!
Про  тіток  розповідала,  а  про  чоловіка  ні  слова,  дивно.  Але  ж  здається  Віктор  в  захваті  від  неї,  як  молоде  хлопчисько,  хіба  може  не  зізналася  йому.  Ой  Боже,    Боже,  це  ж  треба  такого…  Трохи  заспокоївшись,  роздумувала,  так  вже  тиждень  лишився,  хай  їде  вчитися,  ще  й  наче  гуртожиток  їй  пообіцяли.  Все  буде  добре,  хай  минеться,  як  сон.  Менше  бачитимуться,  то  на  краще.  Здається  вона  на  нього  не  запала,  має  за  друга.  Та  це  я  собі,  щось  придумала,  своїх  дівчат  достатньо.  Краще  мовчатиму,  навіть  доньці  нічого  не  буду  казати,  спокійніше  спатиме,  а  дідові  тим  паче  не  скажу,  бо  відразу  своїм  язиком  розплеще  на  роботі.  
       Час  летів,  Наталка  навчалася  в  училищі.  Хоча  й  отримувала  стипендію,  все  ж  вечорами  вишивала  рушники,  а  Віктор  здавав  їх  в  магазин,  була  якась  копійка.  Більше  ні  разу  не  їздила  в  село  до  Віктора.  Коли  ж  він  приїжджав  до  бабусі  та  зацікавлено  дивилася  на  нього,  а  може,  щось  скаже,  чи  проговориться  за  неї,  як  влаштувалася  дівчина?  Але  він  мовчав,  Марія  ж  не  хотіла  ворушити  минуле.
         Ніхто  й  не  підозрював,  що  в  них  дружба  переросла  в  кохання.
Частіше    зустрічалися,  похід  в  кіно,  поцілунки,  обійми,  веселі  розмови.  Вона  так  звикла  до  нього,  вже  й  не  замислювалась,  що  він  молдаван.  Дівчина  раз  в  три  місяці  дзвонила  тітці  в  Москву,  розповідала  про  навчання,  але  адресу  не  назвала.  Хоча  тітка  Оля  вже  й  знала,  що  навчається  в  Могилів  –  Подільському  та  сестрі  не  говорила,  вирішила,  так    всім  буде  краще,  спокійніше.
 Осінь…    Вересень  видався  напрочуд  теплим.  Вони    зустрічалися  в  парку,  неподалік  від  училища.  Наталці  залишалось  вчитися  пів  року.  В  цей  день  вони  не  мали  зустрітися,  але  після  занять  на  сходах  училища,  з  великим  букетом  квітів,  стояв  Віктор.  По  святковому  одягнений,  мило  всміхався,  не  звертаючи  уваги  на  сторонніх,  сміливо,  ніжно  торкнувся  її  губ  своїми  й  подарував  квіти,
-    Ну,  гадаю  нам  пора  вирішити  коли  одружимося.  Підеш  за  мене?  Я  кохаю  тебе,  неодноразово  вже  говорив,  те,  що  мала  чоловіка  для  мене  пусте.  Хай  тільки  в  селі  цього  не  знають,  щоб  не  плескали  язиками,  а  мені  байдуже.
   Розгублено  зиркнула,  ледь-ледь  почервоніла,  опустила  голову,  наче  ховала    свої  красиві,  волошкові  очі.  Глибоко  вдихнула,    рукою  ніжно  торкнулася    його  обличчя,  трохи  здивовано,
-А,  що  вже  час?
Ледь  нахилившись,  взяв  під  руку,
-  Пішли  сонечко  в  кафе,  морозива  посмакуємо,  там  і  поговоримо.
 В  маленькому  кафе  не  людно…  Грала  лірична  музика…  Віктор  замовив  морозиво  і  вони  присіли  за  круглий  стіл,
-  Наталочко,  більше  ніколи  й  слова  я  не  скажу  тобі  за  заміжжя.  Давай  в  листопаді  одружимося,  зимою  холодно,    тобі  вчитися  зовсім  мало  залишилося,    чого  нам  час  тягнути?  
Розпашілася,  схвильований  погляд  тонув  у  його  очах,  взяла  за  руку,  
-  А,  що  батьки  тобі  скажуть?  Вони  ж  мене  навіть  не  бачили.  І  в  паспорті  штамп,  я  ж  не  розірвала  шлюб…
Погляд  очі  в  очі,  милувався  нею,
-  Та  то  пусте,  я  це  питання  вирішу  за  два  тижні.    Просто  загубиш,  так  дехто  робить,  посвідчення  про  народження  в  тебе?  
Засяяли  оченята,  кивнула  головою.  Він  вкотре  всміхнувся,
-  Ну  тоді  не  переймайся,  в  новому  паспорті  штампу  не  буде,  ніхто      нічого  не  знатиме.
 Пройшло  три  тижні  …  Одного  вечора  Віктор  приїхав  машиною,»Нива»  виблискувала  на  сонці,  Наталка  здивовано,
-  Що  не  хотів  своєю  їхати,  чи  на  ремонті?    Чи  може  в  когось  на  прокат  взяв?
 -    Та  ні,    це  наша  з  батьком,  казав,  як  одружуся  мені  віддасть.
           Дорога  здавалася  довгою….  Наталка    хоча  й  одягнена  в  вишиванку    й  в  чорну  не  коротку  спідницю,  все  ж  хвилювалася.  Це  ж  мов  оглядини,  як  її  сприймуть,  що  чекає  на  неї?
А  він  примружував  очі,  ледь  посміхався,  бачив  її  стурбованість,
-  Та  ти  не  хвилюйся,  там  дід    так  щебетав,    так  хвалив  тебе,  за  мене  такого  ніколи  не  говорив.
Віктор  зупинив  машину  біля  паркану  з  білої  цегли…  Відразу    відкрилися  металеві  ворота,  дід  Антон  посміхався,  кивав  рукою,  
-  Давай,  заганяй  зразу  машину,  нащо  залишати  під  парканом.
Наталка  тримала  в  руках  торт,  Віктор  підморгнувши  взяв  її  за  руку,
-  Ану  усміхнися,  засяй  сонечком  весняним,  пішли.
 Вона  перевела  подих,  в  душі  просила  Бога,  щоб  все  було  добре.
Переступивши  поріг  веранди,  їм  назустріч  вийшли  чоловік  і  жінка.  Дівчина  відразу  зрозуміла,  що  це  мама  Віктора,  бо  він  був    дуже  схожий  на  неї.  Жінка  всміхнувшись    подала    руку,
-  Ну  от,  нарешті  познайомимося,  я  мама  Каміла,  довго  чекали  в  гості.  А  це  мій  чоловік,  батько  Віктора,  Роман.  Напевно  син  говорив  тобі,  в  нас  ще  є  дві  доньки  та  вони    одружені,    живуть  в  Атаках.
               В  хаті  за  столом,  сиділа  бабуся  Марія.    Вона  побачивши  молодих,  привітно  всміхнулася,  відповіла  на  привітання.  На  якусь  мить  зупинила  погляд  на  дівчині,  наче  хотіла  заглянути  в  її  очі.  Її  ,аж  холод  пройняв,    ото  напевно  чекає  на  мене  допит.  Пригадала,  ще  тоді,  як  їхала  від  них,  радо  прощалася,  бажала  щастя  та  знайти  мені  гарного  кавалера.  Мабуть  не  чекала,  що  все  так  складеться.  Вона  не  знала,  що    Марія  мала  розмову  з  Віктором  про  своє  заміжжя  та  він  відразу  їй  нагадав,  що  мама  його    теж  мала  перше  невдале  заміжжя..  Колись  бабця  його  просила,  нікому  не  розповідати,  тепер  можна  сказати  підписали  угоду,    все  тримати  в  таємниці.
За  столом  наче  в  рідній  сім`ї  …  Як  сказав  дід,  на  тверезу  голову  треба  про  все  говорити,  я  потім  вже  випити.    Старші  шушукались  між  собою,  дід  керував  всім,  весело  пропонував  страви,  хвалив  домашнє  вино.  Підморгнувши  Вікторові,  встав  із  -  за  столу,  почав  говорити,
-  Ну  тепер    всіх  запрошую  випити.  Весілля    не  буде  гучним,  не  той  час  на  жаль,  але  через  місяць  станете  на  рушник.  Так,  що  завтра  подавайте  заяву,  а  за  все  інше  не  хвилюйтеся.  Наталко,  в  нас  родина  величенька,  вміємо  добре  працювати,  ніякої  роботи  ні  діти,  ні  онуки  не  бояться.    І  вміємо  гарно  повеселитися,  побачиш  наше  молдавське  весілля.  Ну,  а  де  житимете,  вам  вирішувати.  Хочу  сказати  одне,  що  наш  дім,  для  вас  завжди  відкритий.  Тож  давайте  за  це  й  вип`ємо!
   Задоволений  промовою  батька,  Віктор  обіймав  Наталку,    легенько  рукою  притиснув  до  себе,  шипотів,  -
-  А  ти  боялася,  все  добре  бачиш…
   Каміла  привітна,  чорнява  жінка,  в  основному  мовчала,  зацікавлено  поглядала  на  майбутню  невістку.  
 Добре  закусили,  погомоніли…    Всі  дивилися  на  Марію,  чекали  її  слова.  Вона  наповнила  свій  келих  вином,  дивилася  на  Наталку,
 -  Так,  а  тепер  я  хочу  сказати  слово  та  щось  запитати.
Наталя  ледь  зблідніла,  опустивши  голову,  під  столом  зажала  руку  Віктора.  Він  відчув    легке  тремтіння,  зрозумів,  що  дуже  хвилюється,  поклав  руку  на  плече,  ледь  –  ледь    притиснув  до  себе.
Марія    посміхалася,    двома  руками  тримала  келих,
-  А,  що  Наталко,  що  онук  мій  молдаван,  то  нічого?
Вона  дивилася  прямим  поглядом,  наче  чекала  на  її  відповідь
Віктор,  щоб  підтримати  її  при  всіх,  ніжно  чмокнув  в  щоку,  голосно,
-  Сміливіше,  не  бійся,  не  соромся.
Стара  продовжила,  
-  Що  любиш  його?
-  Наталя  сильно  почервоніла,  тихо  промовила,
-  Та  він  же  хороший,  то,  як  не  любити,  кохаю  його,  обіцяю  шанувати.  А,  що  молдаван,  яке  це  має  значення,  ми  всі  рівні.
Вона  тільки  закінчила  говорити,  на  поміч  прийшов  Віктор,
-  А  я  тішуся,  що  буду  мати  жіночку  українку.  Он  сестра    Марина,  чоловік  в  неї  українець,  хіба  в  них  погана  сім`я?  І  в  нас  все  буде  добре!
 Марія  задоволено  дивилася  на  молодих,
-  Ну  тоді  за  Вас!  Нехай    збудеться  все  задумане!!  В  добрий  час!
Потім  мати  й  батько  Віктора,  наливали  вино  й  всіх  запрошували  випити  за  все  сказане.
           Минув  місяць…  Наталка  про  весілля    тітці  Олі  нічого  не  говорила.    З  тіткою  Зоєю  так  і  не  спілкувалася.  На  весілля  були  запрошені  тільки  дві  дівчини,  з  якими  навчалася.
       Весілля  пройшло  без  ніяких  пригод.  За  молдавським  звичаєм.  В  основному  гості,  це  не  маленька  родина  Віктора.  Дівчина  почувалася  щасливою,  всі  хвилювання  відійшли,  у  неї  все  добре.  Якби    ж  то  ближче,  то  поїхала  б  на  цвинтар  до  батьків  і  попросила    в  них  благословення.  Розповіла  б  їм,  що  пізнала  справжнє  кохання,  що  зустріла  справжнього  друга,  який  їй  є  опорою  в  житті.    Що  збулася  мрія,  вивчилася  і  тепер    працює  в  лікарні.  Та  несла  камінь  на  душі,  задумувалась,  інколи  нишком  витирала  непрохану  сльозу,  коли  ж  поїду  в  рідне  село?  А  треба  поїхати,  як  важко  роками  нести  цю  ношу  -  образу  та  треба  переступити  гордість.  Пробачити  тітці  за  все,  що  було,  поки    вона  жива.  На  жаль  час  швидко  летить,  не  знати,  коли  побачить  сад  дитинства,  свою  хату  й    зеленаве,    споришеве  обійстя….
   Закінчилося  весілля,  на  машинах    роз`їжджалися  гості…  Віктор    літав  на  крилах,  задоволений  весіллям,  ніс  дружину  на  руках  до  самого  ліжка.  
     Дивувався  Віктор  поведінкою  дружини…  Цілував  в  шию,  роздягав  її,  вона  ж  соромилася,  ховала  очі,  прикривала  своє  оголене  тіло.  Тонула  в  його  обіймах  і  водночас  її  проймав  страх  та  це    ж  мало  колись  статися.  Віктор  не  міг  зрозуміти,  чому    така  поведінка?  Не  наважився  запитати,  до  чого  в  такий  момент  розмови…    Билося  гучно  серце…  Від  ніжних  дотиків  здригалася…  Боїться  інтимних  стосунків?  Чому?  Коли  тіла  сплелися  в  одне  ціле  зрозумів  і  здивувався…  Невже  так  буває?  Йому  не  вкладалося  в  голові,  як  це  мати  чоловіка    і  залишитися  недоторканою….
                 Червневий  день  видався  ясним  і  теплим.  У  небо  сині    пливуть  хвилясті,  білі  невеликі  хмаринки.  То  зовсім  близько,  то  вдалині    здіймаються  птахи  в  політ  і  знову  припадають  до  землі.  Сонячні  промені  пестять  листя  на  кущах  і  деревах,  водночас  з  вітром  заграють,  мерехтять,  знову  й  знову    виблискують  на  сонці,  а  деякі  припадають  до  трав  і  квітів,  даруючи  тепло  і  ніжність,  все  довкола  наче  в  позолоті…  
       Машина  «Нива»  звернула  з  центральної  траси,  їхала  вздовж  великого  садка.    По  краю  вже  відцвіли  вишні,  а  далі  яблуні  старі,  крислаті,  майже  всі  відцвіли,  лиш  де  –  де  -  де  між  них  ще  можна  побачити  в  цвіту.    А  попід  ними    зеленаві  трави  присипані  пожовклими  пелюстками  цвіту.
 В  машині  за  сидіннями  два  похоронні  вінки,  великий  букет  квітів.  Поруч  бутель  з  вином  в  красивій  плетінці,  торт  і  пакет  солодощів.    Наталка  дивилася  в  вікно,  пригадувала  дитинство  і  той  день,  як  тікала.  Той  день  змінив  її  життя…  Ледь  стримувала  сльози,  так  швидко  пролетів  час,  не  була  в  рідному  селі  шість  років.  Під  серцем,  аж  щеміло,  холод  по  тілу.  Рукою  притискала  до  себе  п`ятирічного,  смуглявого  синочка  Андрійка,  наче  знаходила  в  ньому  розраду,  щоб  не  розплакатися  навзрид.  Її  коханий  і  любов,  її  надія    і  щастя,  це  син  і  Віктор,  вона  раділа,  що  доля  зробила  їй  такий  подарунок.
 Він  вів  машину,  час  від  часу  позирав  в  дзеркало,  бачив  тремтячі  вії.  Намагався  піймати  її  погляд,  щоб  посміхнутися,  вкотре  підтримати.    Розумів,  що  вона  поринає  в  спогади,  відчував,  як  їй  боляче  згадати  минуле,    як  важко  простити.
               Вже  майже  проїхали  садок,  далі  дорога    роздвоювалася.  Віктор    зменшив  швидкість,
-  Наталочко,  зараз  куди  наліво,  чи  направо?
Немов  проснулася,  кивнула  рукою,
-  Наліво  село,  а  направо  цвинтар.    Можливо  вони  вже  там,  я  тітці  Олі  говорила  о  котрій  годині  приблизно  приїдемо,  здається  встигаємо.
-  А  вона  вчора  мала  приїхати?,  -  уважно  дивлячись  на  дорогу  запитав  чоловік.
Наталка  погладила  сина  по  голові,  відповіла,
-  Так  вчора.
Відразу  серйозно  до  сина,  який  спритно  виставив  обличчя  в  вікно,  примружив  оченята  від  вітру.
-  Ще  трішечки  й  приїдемо,  посидь  тихенько.
Андрійко  зазирав  в  її  сумні  очі,
-А  в  мене  тут  теж  є  бабуся  й  дідусь?
Ніжно  обійняла  своє  чадо,  поцілувала  в  чоло,
-  В  тебе  тут  є    дві  бабусі,  старенькі,  як  бабуся  Марія.  Посидь,  як  на  шилі  крутишся,  скоро  їх  побачиш.
Її  погляд  губився  поміж  трав…  Напевно  ми  усі  маємо  гріхи,  гадаю  з  роками  усвідомлюємо  помилки.  Не  варто  мстити,  це  лиш    відкриє  болісну  рану,  згадуючи,  наче  попаде  на  неї  сіль.  Чи  варто  часто  озиратися  назад?  Хто  знає?  Як  згадати  краще,  можливо  й  варто…  А  все  болюче,  геть  розвіяти  вітрами  і  простити,  як  Бог  прощає.  Якби  важко  не  було  та  це  треба  зробити…
                                                                                                                                                               2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822034
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 20.01.2019


Вітаю з Охрещенням Хрестовим!

   [youtube]https://youtu.be/dyocgJxHatk[/youtube]                                
Хмурий  місяць  уповні  в  хмарах  -  пелюшках  
Вітер  швидко  підіймавсь,  давав  йому  шлях
Розійдіться    сіро  -  сизі,  зіронько  засяй
Це  ж  прийшов  другий  Святвечір,  свято    зустрічай!
 Хай  щедрівка    зігріє,  всім  серця  теплом
Нехай  ангел  торкнеться  Вас  ніжно  крилом!

 Хай  Хрещення  Господнє,  зайде      в  кожну  хату
Принесе  щастя  й  добро,  радості  багато!
Хай  водиця  окропить,  засіє  любов`ю
Подарує  благодать    і  міцне  здоров`я!

                         Дорогі  друзі!  Поети!  Читачі!
Щиро  вітаю  Вас  з  Охрещенням  Хрестовим!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821900
рубрика: Вірші, Вірші до Свят
дата поступления 19.01.2019


Будем разом ми

Хай  розвіють  смуток  штормові  вітри
Благаю  коханий,  лиш  сльозу  зітри
Щоки  доторкнися,  геть  розвій  печаль
 Полечу    з  тобою,  чайкою    я  вдаль.
 Відведу  всі  біди    і  спиню  шторми
 Звернуся  до  Бога……    Будем  разом  ми
В  поклоні    до    неба,  замкнусь  в  самоті
Змилується  доля,  дасть  нам  шанс  в  житті.
Приховаю  в  серці,  ніжний  погляд  твій
Нашепчу  на  вушко,    ти  назавжди  мій
Зупинить  не  в  змозі  плескіт  морських  хвиль
Та,  як  зійде  сонце,  буде  повний  штиль…

Атласом    блакитним…..    Гойдає  море...
Лелію  надію……  Все  переборе...
 Схороню  я  в  ньому….  Свої    печалі...  
Зустрінемось    любий….  Знов,  на  причалі….

                                                                           вірш  зі  скрині.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821811
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.01.2019


Хочу танцювати / слова до пісні /

1
Ішла  дівка  до  криниці
Їй    назустріч  Петрик
 В  селі  нині  вечорниці
В  парку  грав  оркестрик
Пр
Дай  в  уста  я  поцілую
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,  ой,  ой,  ой  –  хочу  танцювати
Ой,  ой,  ой,  ой  -  тебе  обіймати
2
Нащо  люба  та  водиця
 Йдемо  погуляєм
Будеш  моя  лебедиця
В  вальсі  покружляєм
Пр
Дай  в  уста  я  поцілую
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,ой,ой,ой  –  хочу  танцювати
Ой,ой,ой,ой  -  тебе  обіймати
3
Будеш  кралею  моєю
Червоненькі  щічки
Назву  тебе  я  своєю
Зустрінемо  нічку
Пр
Дай  в  уста  я  поцілую
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,  ой,  ой,  ой  –  хочу  танцювати
Ой,  ой,  ой,  ой  -  тебе  обіймати
4
Ти  поглянь  я  парубійко
До  того  ж  моторний
Будем  мати  діток  двійко
Й  будинок  янтарний..
Пр
Дай  в  уста  я  поцілую
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,ой,ой,ой  –  хочу  танцювати
Ой,  ой,  ой,  ой  -    тебе  обіймати
5
Ніжно  голову  схилила
У  очах  іскринки
Вже  під  руку  підхопила
З  вуст  збирав  краплинки
Пр
 Дай  я  ще  раз  поцілую
Подарую  квітку
Хочеш  танець  затанцюю
Ну  отой  «Чечітку»
Ой,ой,ой,ой  –  хочу  танцювати
Ой,  ой,  ой,  ой  -    тебе  обіймати
Ой,ой,  ой,  ой  –  ти  моя  лебідка
Місяць  в  небі  ясноокий,  буде  нам  за  свідка…
                                                 
                                                                                     17.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821732
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 17.01.2019


Змарнував скільки літ / з гумором /

                                                     
Ой  погляну  в  дзеркало  та  й  підкручу  вуса
За  вікном  сусідонька,    то  моя  спокуса
Сипле    сніг  лапатий,  а  я  ж  не  жонатий
 Що  правда  не  високий  та  зате  багатий.
Кажуть,  кривий  ніс    в  мене  і  ноги  колеса
Та  тож  брешуть,  хай  їм  біс  й  вона  не  принцеса
Кругом  хати  з  віником,  пташкою  літає
Щось  наспівує  під  ніс,  сніжний  день  вітає
Я  все  чую,  не  глухий,  не  відведу  погляд
Мабуть  взуюсь  в  валянки,  стану  з  нею  поряд.
Ось    лопата  у  руках,  любов  б`є  між  ребра
Вже  усмішка  на  вустах,  мені  того  й  треба
Білі  кучугури,  аж  іскрять,  срібляться
Ой  мрію,  нарешті,  обійняти  вдасться.
 На  гілці  синичка,  їсть  смачненьке  сало
Радість  від  думок  тих,  аж  тепліше  стало
Кругом  хати  стежка,  хоч  танцюй  свобода
Мабуть    мені  буде,  якась  нагорода  ?
Потрудився    добре,  мо»    на  чай  запросить
Ось    іде  назустріч,  здалося  голосить
Голос  той  писклявий,  тіло  затремтіло
-  Ти  оце  чого  тут?    Й  твоє  яке  діло?
Що  снігу  по  вікна.  Нема,  що  робити?
Чи  за  це,  гадаєш,  буду  я  любити?
Руки  в  боки  взяла,  зміряла  сердито
-  Чого  діду  лізеш,  як  свиня  в  корито?
Думаєш  не  бачу,  все  зириш  за  вікном
Як  працюю  літом,    я  на  клумбі  рачком  
Очі  не  вилазять?  Ото  старий  матняк!
Зникни  з    моїх  очей,  майориш,  як  маяк!
Ото  так  розмова,    діда  кинуло  в  піт  
Та  вона  ж  пантера,  змарнував  скільки  літ
-  Ото  фантазерка,  -    поглянув  хитренько
-  Кому  ти  потрібна,  не  встаєш  раненько
Стало  тебе  шкода,  дякувала  б  краще
Щоб  та  я  влюбився?!  Хай  язик  не  плеще!
Отакі  дурниці,  подивись  на  себе
Кікімора  -    баба,  плював  я  на  тебе!
На  плечі  лопата…Тікав,  погляд  оси
-  Вікна  замурую!  Спокушатись  досить!

                                                                             25.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821552
рубрика: Вірші, Гумореска
дата поступления 16.01.2019


Сусідка - мандрівниця / казка /

Жила  у  лісі  одна  синичка.  Вона    була  така  трудівниця,    в  старому  покинутому  дуплі,  старанно  вимостила  гніздечко..  Непосидюча,  хитренька  пташечка  все  робила  до  ладу.  
   Весною,  влітку,  восени,  жилося  їй  добре.    Спритна  маленька  пташечка  ніколи  не  лінувалася.  Перелітала  з  дерева  на  дерево,  інколи  скакала,  вишукувала  комах  і  павуків,  цим  годувалася.  А  ще  дуже  любила  співати  веселі  пісні.  
Пройшов  час…  З  кожним  днем  ставало  холодніше.    Птахи  відлітали  в  теплі  краї,  а  синичка  залишилася.  
Одного  ранку  вона  виглянула  з  дупла,  мороз  закував  дерева,  на  землі  лежав  сніг.
-  О,  це  вже  зима  прийшла,  -  сумно  сказала  синичка.
     Вона  кілька  днів,  в  пошуках  комах,  ще  побула  в  лісі  та  все  даремно.  Скрізь  все  засипало  снігом,  навіть    і  ті  трави,  з  яких  можна  було  на  обід  зібрати  насіння.  Нема  іншого  виходу,  думала,  треба  летіти  ближче  до  людей.  Пригадала,  що  колись  бачила  хатинку  і  сарай  недалеко  від  лісу,  вирішила  летіти  туди.
 З  під  стріхи  сараю  тирчала  солома,  от  і  добре,  зраділа  синичка  й  вирішила  заховатися.  Та  тільки  наблизилася  до  сараю,  як  їй  назустріч  вилетіло  кілька  горобців.  Вони  сердито  цвірінькали,  відганяли  її  від  свого  житла.  Синичка  розчарувалася,  де  б  це  заховатися,  сіла  на  гілку  старої  черешні,  почала  співати  журливу  пісню.  Горобці  вгамувалися,  затихли,  позирали  один  на  одного.  Не  знали,  як  вчинити,  чи  її  й  звідти    прогнати,  чи  хай  вже  співає…
 Сутеніло..  До  синички  підлетів  один  горобчик,  сів  поруч  з  нею,
-  Гей  мандрівнице,  ти  так  гарно  співаєш,  а  ночувати  де  будеш?  Треба  десь  ховатися,  на  ніч  мороз  буде  сильніший.
Синичка    вертіла  голівкою,
-  Треба  десь  знайти  місце,  де  й  сама  не  знаю…
Горобчик  сміливо  махнув  крилом  і  сказав,
-  До  речі  мене  всі  звуть  Чир.  Гайда,  лети  за  мною,  сюди  за  сарай!
Вони  залетіли  під  стріху  з  іншого  боку  сараю.  На  жаль  тут  лежало  всього  кілька    соломин  та  все  ж  було  затишніше.  Горобчик  крутився,  скакав  на  одному  місці    і  нахиляв  голівку  донизу.  Синичка  здивовано  запитала,
 -Що  ти    там  видивляєшся?
Горобчик  взяв  крила  в  боки,  не  поспішаючи  сказав,
-  Розумієш  мандрівнице,  в  цій  хатині  навпроти  сараю,  живе  бабуся.  В  неї  є  кури,  вона  їх  годує  зерном,  тому    ми  тут    і  живемо.  Часом  можемо  поласувати  ним,  а  ще  недалеко  є  горобина  і  калина.  Ми  теж  недавно  сюди  прилетіли,  бо  ж  всюди  засипало  снігом.  Гадаю  біля  людей  краще  пережити  холодну  зиму.
За  мить  горобчик  змахнув  крилами  і  полетів.  Зраділа  синичка,  значить  і  я  не  пропаду  тут.  Вона  злетіла  на  молоденьку  яблуньку  і  хитренько  заглядала  до  вікна  хати,  весело  заспівала.  В  цей  час  біля  віконця  сиділа  бабуся.  Старенька  побачила  синичку,  посміхнулася  і  сказала,
-  О!  Яка  красуня  прилетіла!  Треба  завтра    на  гілочку  підвісити    шматочок  сала,  мороз  лютує,  хоча  б  не  замерзла  ця  маленька  пташечка.
 Ніч  була  занадто  холодна.  Синичка  під  стріхою  тулилася  до  стінок  з  дерев`яних  брусків  та  вони  їй  здавалися  льодом.  Ледве  дочекалася  ранку,  щоб  виглянути,  де  б  це  знайти  інше,  тепліше  місце.    Перед  нею  з  даху  нависла  грудка  пухкого  снігу,    до  низу,  як  мереживо  із  сніжинок.  Ті  сніжинки  їй  здалися  занадто  великі  і    колючі.  Її  всю  почало  трусити.  Злякавшись,  хотіла  розправити  крила,  але  не  змогла,  вони  зробилися  важкі,  наче  задубілі.
-  Ой  біда  -  ой  біда,
-  пищала  синичка  та  її  ніхто  не  чув.
   Хоч  вона  чула,  як  заводив  пісню  півник,  як  цвірінькали  горобчики,  як  бабуся  гукала  курей.  Та  синичка  не  спромоглася  здвинутися  з  місця.  Її  лапки  не  слухалися,  наче  приросли  до  брусків  дерева.
А  тим  часом,  бабуся  підвісила  шматочок  сала  на  яблуньку  і  сказала,
-  Мабуть  скоро  прилетить  синичка,  хай  посмакує,  не  буде  голодна,  ліпше  перенесе  цей  сильний  мороз.
І  відразу  побачила  полохливих  горобців,  які  вже  сиділи  на  даху  хати,  спостерігали  за  нею.  Старенька  хитро  глянула  в  їхню  сторону  і  кинула  на  сніг  жменю  пшениці,
-  А  ну  налітай  братва,  нагодую  вас,  грійтеся  мої  маленькі!
 Й  швидко  повернулася  до  хати.
Горобці  задоволено  визбирали  зерно  і    знову  заховалися  під  стріху.  Чир  побачив  шматочок  сала  на  яблуні  і  здивувався,
-  Цікаво…  Що  мандрівниця  геть  полетіла?  Бач  для  неї  навіть  сало  повісили,  а  її  десь  немає...
 І  відразу,  не  вагаючись  полетів  туди,  де  залишив  її  вчора.  Синичка  мала  жалюгідний  вигляд,  ледь  -  ледь  дихала,  схиливши  голівку  набік.
Чир  знервовано  сказав,
-  Ой  біда  яка!  Та  ти  зовсім  захолола,  я  зараз  !
І  швидко  полетів  до  своїх  друзів.  За  мить    всі  горобці  дружно  несли  по  соломинці  до  синички.  Накрили  її,  пригорнулися  до  неї,  щоб  відігріти  пташечку.  Синичка  так  зігрілася,  що  міцно  заснула.
Пройшло  не  менше  години,  коли  синичка    просинаючись,  почула  цвірінькання.  Горобчики  ж  побачивши,  що    з  нею  все  гаразд,  один  за  другим    відлітали,    повернулися  під  стріху,  на  своє  місце.  
Синичка  відкрила  очі,  перед  нею  стояв  задоволений  Чир,  голосно  сказав
-  Ну  от,  здається    і  все  обійшлося.  Ти  посидь,  не  вилазь,  я  зараз    тобі  принесу  щось  поїсти.
Синичка  навіть  слова  не  встигла  сказати,  як  він  полетів.
За  кілька  секунд  Чир  у  дзьобі  приніс  шматочок  сала,  поклав  перед  нею.  Вона  здивовано,  хриплим  голосом  запитала,  
-  А  де  взяв,  друже?
Він  розвів  крила  в  сторони,  сказав,
-  Це  мабуть  для  тебе.  бабуся  підвісила  сало  на  яблуні.  Бачу  ти  захрипла,  треба  лікуватись.  Зараз    принесу  калини,  вона  допоможе.
 Три  дні    поспіль,  Чир  приносив  їсти  синичці,  вона    набиралася  сили,  одужувала.  
Наступний  ранок  видався  морозним  та  сонячним.  Горобці  проснулися  від  веселої  пісні.  Чир  відразу  голосно  сказав,
-О!  Чуєте,  це    наша  сусідка  -  мандрівниця,  так    гарно  співає.  Значить    у    неї  все  гаразд.    Ми  всі  молодці,  підтримали  її,  це  так  і  має  бути.  Будемо  всі  жити  в  мирі  і  зустрінемо  весну  разом.
                                                                                                                                                   30.11.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821433
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.01.2019


Ми українці

             
 Відкинути  б  печалі  нам  усі
Не  піддатись,    тій  прудкій  спокусі    
Щоб,  як  й  колись,    йшли  голосувати
Всі  за  гречку,    потім    пожинати
Беззаконня…  Панує    свавілля
Можновладці,  немов  із  похмілля
Схаменіться,  вже  спиніться  люди
Тож  безладдя,  де  не  глянь  повсюди
Українці  -  чи  забули  Ви  свій  рід
Той  олігарх,  нариє,  як  той  кріт
І  золота,  і  маєтки  –  храми
А  ми  ж  в  злидоті,  як  завжди  з  вами…
Де  діли  гордість,  Ви  ж  працьовиті?
Із  секон  хенду,  в  подертій  свиті
   Де  синій  льон?    Поле  зачерствіле…
Болить  душа…  Згадаймо  минуле…
Льняні  сорочки…  По  всьому  світу
Прославлявся    край.  Хай  би  довіку!
А  ті  реформи,  завдають  шкоди…
Собі  ж  чіпляють,  всі  нагороди
На  жаль  й  премії…..Не  знати  за  що?
 Чи  стало    жити  нам  усім  краще?
Терплячі  люди…  ЖКХ-  бомба
 Чи  хто  виживе?  Чи  ми  худоба?
 Щоб  замерзали,  як  у  воєнний  час  
Напевно  справді,  збутись  хочуть  нас
 А  медицина…  Давно  в  Європі
Кому  жалітись?  Менту  дяді  Стьопі?
Загралися,  наче  в  дитсадочку
І  плаче  мати…  Проводить  дочку
На  війну,  на  схід…    Бере  досада
То,  яка  ж  прийде…  Та,  нова  влада?
 Війну  спинити  -  перше  завдання
І  щоб  гуділи  заводи  зрання
Щоби  в  народу,  ясні  обличчя  
Вирнуть  країні  знову  величчя.
Вибрати  важко,  розуміє  кожен
Живе  країна,  наче  в  морі  човен
А  чи  випливе,  в  шторм,    у  негоду
Чи  почують,  слово  народу?
Збутись  журби,  йти  голосувати
Наважитись,  голос  не  продати
Давно  в  тій  гречці,  лазять  хробаки
Ми  українці…  А  не  бурлаки!
                                                                                                     10.01.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821431
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.01.2019


Де ж ти мій рідненький…/ слова до пісні /

                                                                             /  слова  до  пісні  /
Губив  місяць  сивий  погляд,  до  землі  дивився
З  ним  неначе  журба  поряд,  хлопчик  народився
Та  напевно  б  порадіти,  хай  би,  нічка  тиха
Якби  ж  матінка  не  знала,  тої  біди  й  лиха.
                                                                                                                         Останні  2рядки  2  рази

Не  побачить  татуся  він…  Десь  в  чужій  сторонці
Зірки  ясно  не  горіли,  загинув  на  фронті
Не  візьме  ніжно  на  руки  та  й  не  приголубить
Син  його  на  фото    взнає…Сльозинку  загубить.
                                                                                                                             2  останні  2рядки  2  рази

В  чорній  хустці  завше  мама,  дуже  сумні  очі
Бачить  єдиний  синочок,  чує  плач  щоночі
А  раненько,  разом    з  нею,  вхопить  фото  в  руки
Та  того  не  розуміє,  які  мамі  муки.  
                                                                                           2  останні    рядки  2  рази  

Хоч  надію  хлопчик  має  та  батько  ніколи
Не  візьме  його  за  руку,  не  йтиме  до  школи
Рік  за  роком,  а  татусь,  весь  час  молоденький
Син  тривогу  відчуває,  де  ж  ти  мій  рідненький?
                                                                                                       2  останні    рядки  2  рази

Вкотре  гляне  здивовано,  неньку  запитає
Чому  так  довго  немає,  тож  вже  й  сніг  літає….
Пече  холод    від  образи,  чи  здатен  простити
Чому  буде,  він  маленький  та  й  без  тата  жити….
                                                                                                                       2  останні  рядки  2  рази

                                                                                                                   11.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821078
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 12.01.2019


Якось у кав`ярні


                                                                     /  віршована  розповідь/

Закрутили  баба  з  дідом  у  веселім  танці
Вона    в  модній  сукні  й  шляпці,    він    у  вишиванці
Люди  зглядалися  з  сміхом,  в  кав`ярні  так  людно
 Веселі,  давали»  джазу»,  для  них  було  модно.
Це  ж  молодість  пригадали,  за  талію  брався
Раннім    сонцем  усміхалась,  він  вже  й  цілувався
Торопіли  всі  панянки,  ото  так  спокуса
Дід  до  баби  кривить  носа,  швидко  гладить    вуса.
Парубота  обом  заздрить,  де    ж  береться  сила
Моргає  хитро  дружина,  спинитись  несила
Розчервонілась,  як    мальва,  в  душі  тепле  літо
 Очі  погляд  діда  ловлять,  дарить  ясне  світло
А  то  руками  пригорне,  як    лебідка  птиця
Вона  ж  щастя  берегиня,  вірності  дівиця.
Та  музики  закінчились,  плескають  в  долоні
Пара  ніжно  обіймалась,  вже  й  в  низькім  поклоні
 Та  ніхто  не  знав  причини,  чом  такі  щасливі?
Переглядалися  люди….  Й  несоромно,  сиві…
А  вони  неначе  діти,  полохливий  погляд
 Раптом  із  букетом  квітів,  кур`єр  з  ними  поряд
Зал  завмер,  роти,  як  в  ґави,.  –  Увага,  хвилинку!
Ледь  соромлячись  всміхнулась,  скинула  сльозинку
Жінка  квіти  ті  прийняла,  відчула  незручність
 Серце  в  грудях  шаленіло,  яка  романтичність!
Кур`єр  мило  посміхнувся,  став  мов  на  помості
-  Свято  -  золоте  весілля,  відзначають  гості
 Прийміть  ви  від  нас  вітання!  А  за  танець  «  Браво»!
Дід  до  баби  притулився,  позирнув  лукаво
-  Ану,  гайда,  скажіть»  гірко»,  все  життя  ціную
Свою  вірну  половинку,  хай  я  поцілую…
За  мить  щирість  здивувала,  люди  наче  друзі
Теплі  погляди  і  радість,  гуляли  в  окрузі.

                                                                                               10.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820927
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 11.01.2019


Зима примчалась

Ах  как  прекрасен  ,  очарователен    мир
Зима  примчалась.  …      С  нею  мороз  –  ювелир
Все    реки  в  блёстках,    уж  стали  зеркалами
Во  сне  деревья…      Светятся    кристаллами…

На  любом  стекле,  везде,  штрихи    чудные
А  с  крыш    сосульки…  Висят,  изумрудные
 Повсюду  светло!  Сверкает  снежок,  искрит
Белый,  пушистый….    Горевать    мне  не  велит….
                                                                                                                         2010г

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820812
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 10.01.2019


Дитяче 5

Летять    стрімко    сніжинки

   Там  за  вікном  садочок
 Убрався  у  віночок
В  моїх  очах,  аж  біло
Сріблом  палахкотіло.

Взуюсь  швидко  в  чобітки
Надвір  біжу  залюбки
 Яка  ж    краса  довкола
 Пора  гарна  зимова.

Летять  стрімко  сніжинки
На  мене…..  Й  на  хатинки
Вітерець,  аж    холодить
Ой  яка  ж  чудова  мить!

Ловлю  зими  цілунки
Прийму  радо  дарунки.
Хай  славно  скрізь    іскриться
Народ  ,  хай  веселиться  !
                                                                               2010р

                         ***
В  небі  зіронька  вже  сяє

   Ой  радіймо  люди  добрі  
В  небі  зіронька  вже  сяє
Пісні,  дітвора,  надворі
Свято  Різдво  прославляє.

Линуть  щедрівки  до  небес
Стрічаймо  родилось    дитя    
В  ці  дні  чекаємо    чудес
Хай  світлим  буде  майбуття!

Зернятко  щастя  хай  зросте
У  кожній  вашій  світлині
Ви  тільки  люди  повірте
Будьте  щедрі  й  благостині!
Із  Різдвом  любі  малята
Привітайте  маму  й  тата!

                                           06.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820811
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.01.2019


Пишу тобі листа

Взялась  за  ручку,    ось,  пишу  тобі  листа
Зимно  надворі,    на  душі,  кепсько,  млосно
Здається  скоро,    все  ,охопить  мерзлота
Дощило  зранку,  знов  мороз,  та  чи  вчасно….

Ось  тому  й  пишу….  Може  розвію  печаль
Погода  скверна,  краще  сидіти  вдома
 Нехай  віхола,  зима  розстелить  вуаль  
По  всіх  деревах,  заіскриться  бахрома
Тоді  подзвоню,    покращиться  мій  настрій.

Лист  в  пічці  спалю,  нащо  душу  ятрити
Себе  потішу,  сум  вляжеться  за  обрій
Сонливе  сонце  це  здатне  зробити
 Відчую  ніжність,  врешті  знайду  спокій….

Мінливий  місяць  хитро  зирить  у  вікно
Завтра  допишу,    про  зиму  й  ясні  зорі
Як  я  чекаю,  на  тебе  в  гості  давно
Мороз  малює,  вдруге  на  склі  узори
А  сніг  літає…  Ледь  мерехтять  ліхтарі
 Я  ж  в  теплім  ліжку…  Подорожую  у  сні…

                                                                                   20.12.2018  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820737
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 09.01.2019


Там знайду розраду…

Погляну  я,  вкотре  в  своє  вікно
Стежину  в  ліс,  давненько  замело
Дерева  сплять,  бачать  казкові  сни
В  білій  імлі…  Виглядають  весни.  
Кружляє  сніг…  Мабуть  надвір  піду
Подих  зими,  відчую.    Там  знайду  
Я  розраду  -  спіймаю  сніжинку
Сховаю  сум  в  сріблясту  пір`їнку..
Мозаїка  зимова  мерехтить
В  моїх  очах  -  то  незабутня  мить
Іскриться  сніг  у  сяйві  золотім
Лягла  краса…  Повсюди  й  на  мій  дім.
                                                                         02.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820736
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 09.01.2019


Де знайти розраду… (Подаруйте радість)

                       
Довгі  -  довгі  коридори….  Ще  сонце  не  встало
А  по  стінах  якісь  тіні….  Тут  лихо  блукало
За  вікном  хуга  літає,  народ  веселиться
Новий  рік,  вже  зірка  сяє…  Сніг  білий  іскриться.
Довгі  темні  коридори…  На  душі  все  смуток
Їм  так  хочеться  літати..  Зберуть  печаль  в  жмуток
Десь  би  викинуть  в  провалля,  щоб  його  не  знати
За  що  така  біда,  люди?  Як  би  ж    крила  мати
Вранці  синичка  співає….Промінь  на  підлозі
 Нема  світла,  нема  волі  по  їхній  дорозі
Та  якби  ж  то    оті  ніжки  та  й  вміли  ходити
Вони  б  й  квіти  пригортали,  зуміли  б  любити
 Довгі  -  довгі  коридори…  Терпкий  запах  ліків….
За  чий  же  гріх?!  Скажіть  це  все?  Скільки  їх  на  світі!
В  холоднім  ліжку  інвалід…  Молитву  читає
В  Різдвяний  вечір,  тихенько….  Бога  прославляє
Та  покотиться  сльозина,  нестримна,  пекуча
 І  до  землі,  і  до  долі,  біль  та  неминуча
Чом  не  дала  мати  крила?  І  яка  провина?
Чому  така  народилась?  Немічна  дитина…
Лежить,  ледве  руку  тягне,  в  очах  біль,  страждання
Хай    би  птахом  та  й  до  Бога…  Нестримне  бажання
Та  ті  крила,  ледь  тремтіли…  Де  знайти  розраду
Якби  ж  змогли  полетіли  б…      До  рідного  саду.
У  куточку  при  віконці…  Яскрава  ялинка…
Туди  погляд,  свій  сховає…    Щаслива  хвилинка…
 Хтось  надійде  з  подарунком,  з  Різдвом  привітає
 Нехай  доля  усміхнеться!  Хай    радість  пізнає!

                                                                                                           06.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820331
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 06.01.2019


Вітаю всіх з Різдвом Христовим!

Біленький  сніг…  Довкола  весь  іскриться
Чудова  мить…  Надвечір  зірка  сяє
По  обрію….  Давно  вже  золотиться
Свято  Різдво  народ  наш  зустрічає…
Радіймо  люди  Ісус  народився
Наш  Ангел  Божий,  ми  під  його  крилом
Усі  в  надії,  щоб  кожен  трудився
Жив  в  благодаті.  Й  за  святковим  столом
Низько  вклонімось  й  помолімося  всі
Просим  захисту!  Благаємо  Миру!
Щоб  панувало  щастя  на  всій  землі
Квітло  весною,  у  кожній  оселі!  
***

Шановні  друзі!  Вітаю  всіх  з  Різдвом  Христовим!
Хай  Ангел  Небесний  Вас  торкнеться  крилом
Зігріє    ніжно  серця  і  душі  теплом
Хай  радість,  благодать  наповнить  Ваш  дім!
Оселиться  щастя,  злагода,  достаток  у  нім!
Веселих  Різдвяних  Свят  Вам!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820330
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.01.2019


В Різдвяний вечір

Зимовий  вечір…  Мережка  золотиста
Лягла  на  обрій…    Шалене  серцебиття
Іду  я  радо,  по  вулиці  дитинства
Вона  змінилась,  як  і  все  моє    життя.
Безмежне  поле,      білесеньке  іскриться
 А  воно  пагорбом…    Вже  наче  бачу  сані
 Сніжинки  ніжні,    подібні  до  суцвіття
В    них  я  сховаю,    свої  думки  печальні.
Здається  чую  сміх,  хлопчиків    і  дівчат
Тішаться  снігом,    веселі,    ясноокі
 Граються  в  сніжки,  поспішають  до  санчат
Назустріч  вітру,  летять  червонощокі.
Ковток    повітря…  Дитинства  аромати
Відчула  знов  я….  Під  серцем  защеміло
О!  Як  приємно,  мені  це  пригадати
 В  батьківську  хату,  ввійду  благоговійно.
 Вже  сяє  зірка…    Сріблиться  сонне  поле
 Свята  вечеря…  Теплом  зігріла  душу
 Сідай  до  столу…  Зі  мною  моя  доле
А  я  тихенько,  сльозу  з  обличчя  струшу…
 Скриня  старенька…  А  на  ній,  фото    родини
Різдвяний  вечір,  зі  смачною  кутею
Дітей  зібрав,  до  купи,    як  зернини
Щоб  привітались  із  рідною  землею.
                                                                                               24.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820212
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.01.2019


А чи хотіли…

[youtube]https://youtu.be/8Xr68ZvU_XE[/youtube]

Знову  налив  в  келих  вино,  аж  через  край
Зі  мною,  ще  побудь  прошу,  тож  не  тікай
Хай    в  ясні  очі  загляну,  в    ці  чарівні
Майже  щоночі  бачу  їх….Сняться  мені.

Колись  навпіл  все  ділили,  щастя  й  радість
А  чи  хотіли,  щоб  прийшла  журба  й  старість
 І  щоб  зронили  троянди,    всі  пелюстки
Як  молодість,  як  садили…Їх  залюбки...

Огорнуть  думки  і  тиснуть….  Вкотре  печаль
Б`є  безпорадність,  як  жити?  Погляди  вдаль…
Десь  загубитись,  там  в  траві  поміж  квітів
Одному  жити…  Так  важко  на  цім  світі….

                                                                               11.12.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820108
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 04.01.2019


В одному лісі /казка /

В  одному  лісі  на  старій,  високій  сосні,  жила  білочка  Рижуля  з  синочком,    на  ім`я  Тішок.    Він  був  спокійним  і    трішки  ледачкуватим,  інколи  не  хотів  вилазити  з  дупла.
 Рижуля  цілими  днями    в  пошуках  горішків,  жолудів,  грибів  -  робила  запаси  на  зиму.  
 Давно  минули  погожі  дні….    Майже  всі  дерева  голі,  тільки  ялинки  і  сосни    зеленіли  в  лісі.  Одного  разу    білочка    повернулася  в  дупло    і  сказала,
-    Синочку  знаєш,    на  сосні,  що  поряд  з  нами,  у  маленькому  дуплі  поселився  дятел  -  санітар.    Я  сьогодні  вперше  його  побачила,  коли  почула  стук.  Тож  маємо  сусіда.
Тішок  здивовано  запитав,
-  А  чому  санітар?
-  Послухай  синочку,    під  корою  і  на  корі  дерев  є    багато  шкідників.  Вони  живляться  корою  і  деревиною,  цим  і  завдають  шкоди.      Дерева  втрачають  силу,  починають  хворіти.  Спочатку      сохнуть  листочки  й    гілочки,  а  згодом  засихає  все  дерево.  А  для  дятла  це  основна  їжа,  він  любить  тих  шкідників  споживати.  Тим  і    рятує    дерева,  тому  й  називають  його    санітар,  -    пояснила  мама  білка.
І  продовжила,
-  Напевно  зима  холодна  буде,  прилетів  до  лісу.  Тут  більше  ялинок  і  сосен,  він  знайде  в  шишках  насіння,  яке  теж  полюбляє.      Йому    буде  легше  пережити  холодні,  зимові  дні.    
-  Зрозуміло,  -  сказав  Тішок  і  знову  влігся  спати.
   Зима  не  забарилася….  Холодний  вітер  розгулявся  вночі  і  трохи  насипало  снігу.  А  ранком  поміж  сірих  хмар  виглянуло  сонечко.  Білочка  зраділа,  коли  вилізла  з  дупла,
-Ой,  як  красиво!  Скрізь  блистить,  іскриться  сніг  і  на  деревах,  і  на  землі.  Та  добре,  що  невеликий  випав  сніжок,  треба  поспішати,  ще  пошукати  шишок.  Вона  плигала  з  гілки  на  гілку,  за  мить  побачила  дятла,
-  Привіт  сусіде!  Що  зажурився,  чому  нікуди  не  летиш?
Дятел  відразу  відповів,
-  О!  Дивися  сусідко,  зараз  сонечко  та    це  не  надовго,  відчуваю  буде  завірюха.  Ти  ж  далеко  не  стрибай  від  дупла.  А  я  полечу,  ось  зовсім  близенько,  на  стару  ялину,  там  трохи  попрацюю.  
-  Не  пройшло  і  пів  години…  Білка  вже  знайшла  три  шишки  та  раптово  в  лісі  загуділо.  Ввірвався  вітер  і    густий,  лапатий  сніг.  Вітер  завивав,  тріщали  молоденькі  гілочки  дерев.  Він  ламав  їх,  крутив  ними  і  підносив  догори,  а  потім  жбурляв  донизу.  Білочка  розхвилювалася,  загубила  шишки,    із-за  снігу,  перед  собою,  майже  нічого  не  бачила.  Напевно  треба  десь  заховатися  та  де  не  знати?  Вона  плигнула    з  дерева  на  землю,  біля  старого  дуба,    побачила  купу    складених  дерев.  Ото  добре,  тут  знайду  затишок  вирішила  вона.  І  сховалася  між  купою  дерев  і  товстим  стовбуром  дуба.  Ой  а,  як  же  там  мій  синочок  -    журилася  вона.  Та  знаючи,  який  він  соня,  вирішила,  що    міцненько  спатиме.  
 А  тим  часом,  як  повіяв  сильний  вітер  з  снігом,  дятел  хотів  повернутися    на  свою  сосну  в  дупло.  Та  тільки  розправив  крила  летіти,  як  вітер  підхопив  його,    відкинув  в  сторону  разом  з  гілочками,  що  зламав  з  дерев,  кинув  до  землі.  У  дятла,  аж  голова  закрутилася,  не  міг  второпати  куди  його  занесло.  За  мить  відчув,  що  його,  щось  дуже  тисне.  Він  намагався  вибратися  та  не  досить  було  сили,  щоб  вилізти  з  під  купи  зламаних  гілок.    Намагався  гукати  на  допомогу  та  ,  хто  ж  почує,  я  в  лісі  розгулялася  завірюха.    
 А  малий    Тішок  почувши  тріск  і  гул  відразу  проснувся,
-  Ой,  що  це?  І  мами  немає,  що  ж  робити?
Він    хотів  відкрити  двері  з  дупла  та  вітер  так  натискав  на  них,  що  в  нього  не  вистачило  сили  це  зробити.  Треба  почекати,  хай  трішки  вгамується,  тоді  поскакаю  маму  шукати,  вирішив  Тішок.
 Та    добре,  що  завірюха  гуляла  недовго.  Малий  дуже  хвилювався  за  маму,  тому,  як  тільки  вітер  вщух,  відразу  виліз  із  дупла.    Озирнувся  навколо  і    голосно  сказав,  
-  Ого  скільки  навіяло!  Нічого  собі,  оце  зима…  
Цей  голос  почув  дятел.  Хоч  він  і  дуже  промерз  та  почав  гукати  на  допомогу,  -  «  Тик  «  -  «  Тчік»  -  «Тік».  
   -Ой,  хто  це?  Здається  наш  сусід  гукає  на  допомогу,  -  голосно  сказав  Тішок  і  не  вагаючись  спускався  з  сосни.
Великі  кучугури  снігу  накрили  землю,  він  не  міг  зрозуміти,  звідки  той  голос  і  тому  знову  погукав,
-  Дядьку  дятле,  це  ви?  Ви  де?    Щось  я  вас  не  бачу,  відгукніться!
Знесилений  дятел  знову  подав  голос  і  цього  разу  Тішок  почув  де  він.  Спритно  плигнув  в  сторону,  під  купою  снігу  і  гілочок,  побачив  хвостик  дятла.  Де  й  сміливість  взялася,    швидко  лапками  звільнив  його    від  снігу  й  гілок.  Той  ледве  підняв  крила  промовив,
-  Ой,  а  летіли  я  не  в  змозі.  Дякую  тобі,  вже  якось  доберуся  по  гілках  до  дупла.    Ти  вчасно  помітив  мене,  іще  б  трішки,  я  б  напевно  задубів  на  бурульку.
Раптово  на  них    посипався  густий  сніг,    обоє  підняли  голови  догори.  На  гілці  сиділа  Рижуля,  здивовано  до  них,
-  А  чого  це  ви  внизу?  Щось  сталося?
Вона  вже  стояла  поруч  з  сином.  Він,  аж  підскочив  від  радості,  тулився  до  неї,
-  Мамо  я  так  хвилювався  за  тебе,  така  завірюха  була.  Оце  хотів  плигати,    думав  тебе  шукати  та  почув  голос  дядечки  дятла…
Його  нетерпляче  перебив  дятел,
-  Мене  Тішок  спас,  звільнив  від  гілок,  я  був  би  розпрощався  з  життям.  Він  молодець!    Ти  гарного  сина  виховала.  
Білочка  задоволено  обійняла  синочка,  гладила  по  голові,
-  Підріс  мій  Тішок,  молодець  синку!  Не  можна  бути  байдужим.  Ось  так  і    треба  чинити,  хто  в  біді,    треба  завжди  допомогти.
А  потім  до  дятла,
 -  Ну,  що  сусіде,    кажеш,  тебе  добре  притиснуло,  не  маєш    сили  злетіти…  Та  то  не  біда,  сідай  мені  на  плече,  заберу  тебе  поки  що  до  себе.  В  шишках  насіння  є,  відгодуємо  тебе,  наберешся  сили,  тоді  й  будеш  в  дуплі  своєму  жити.  
Тішок  задоволено  плигав  з  гілочки  на  гілочку,  вслід  за  мамою  з  дятлом.  Вискочив  перед  ними,  відкрив    двері  в  дупло.  Його  очі  сяяли,  як  промінчики,  радісно  сказав,
-  От  і  добре  і  нам  веселіше  буде!  
 Щаслива  білочка  дивилася  на  синочка.  Вони  обмінялися  усмішками,  вона  тішилася,  розумний  мій  синок,  чуйний,  добрий  і  сміливий…
                                                                                                                                         27.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819994
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 03.01.2019


Думки за пана Зеленського

                                                                 віршована  розповідь

Це  сталося  у  передноворічну  ніч
Як  напівсонна  я  вилазила  на  піч
Під  ялинкою  з  дарунками  стояв  міх
З  телевізора  музика  й  вразливий  сміх
Лунав  голосно  на  мою  всю  кімнату  
«  Вечірній  квартал»-  вів  розмову  плескату.
Та,  що  говорити,  шоу  все  до  діла
Публіка  ржала,    я  теж  з  ними  раділа
 Геть  з  печі  ноги,  хотіли  танцювати
Дід  спить  давненько,  тож  нащо  заважати.
Новий  рік  ось-ось…  Раптово  на  екрані
Обличчя  Вови…  В  мене  він  в  пошані
Це  ж  пан  Зеленський,  виступав  особисто
Заяву  зробив,  слова  ті,  як  намисто
Те  розірване,  що,  як  впаде  додолу
Так  він  читав  ту  коротку  промову.
Аж  волосся  дибом,  оце  так  дарунок
Новорічний  для  всіх,  відчайдушний  вчинок.
Очі  на  лобі  -  це  так  здивувалася
Який    там  вже  сон,  за  ноутбук  взялася.
Скажу  відверто,  хлопець  з  гарної  сім`ї
Хоч  кажуть  комік  та  до  вподоби  він  мені  
Знайшла  раптово,    розмову  із  Гордоном
Поводивсь  Вова,  чемно,  як  за  кордоном
Це  на  роботі,  він  такий  всемогутній
Зна  своє  діло,  хтось  каже,  що  не  путній?
А  тут  серйозний,  мені  здався  відкритий
Вдягнений  гарно,  до    всіх  запитань  спритний
Як  на  долоні,  відповіді  всі  чіткі
Очі  серйозні…  До  влади  слова  жорсткі
Розчарувався,  каже  після  «Майдану»
Країну  хоче,  в    щасті,  не  розірвану
Тож  сам  зі  сходу,  є  мрія  об`єднати
Щоб  чорну  хустку  не  одягала  мати
 Щоб  жінка  й  діти,  всі  радісно  за  столом
Щоб  серця  й  душі,  були  зігріті  теплом
І  щоб  хліба,  в  щедрім  полі  колосились
А  люди  вдома,  ось  тут  всі  одружились
Не  їхали  десь,  на    якісь  заробітки
Щоб  Україна  і  її  славні  дітки
Всі  навчалися  на  своїй  рідній  землі
 Та  щоб  відійшли,  оці  часи  буремні
 Й  врешті  мир  настав,  збулися  людські  мрії
Що  жити  стало  краще  в  нашій  країні.

Вже  й  надивилась,  ото  начиталася..
Що,  аж  під  ранок,  з  думками  прощалася
І  все  про  нього,  гризло  мене  сумління
А  чи  він  здатен,  чи  проявить  уміння
До  ладу  зробить,  як  кажуть  до  пуття
Щоб  Україна  мала  світле  майбуття.
Тож  мабуть  треба,  зважити,  всі  ЗА    й  ПРОТИ
Щоб  з  свого  моря,  змогли  зробити  »Шпроти»
Ні  один  завод,  він    не  купив  на  дурняк
Хоча  й  хитренький.  Голівонька  не  баняк
Пустий  скажемо.  На  роботі  просто  АС
Може  й  витягне,  з  гнилого  болота  нас
Про  нього  мова,  не  скупий  і  не  жадний
У  колективі,  не  гордий  і  поважний
Давав  концерти  з  колективом  у  АТО
Може  за  нього,  погане  розкаже  хто?
Маємо  право,  на  свою  думку  кожен
Тому  й  гадаю,  нам  судити  не  гоже
 Все  усміхнений,  де  поранені  в  лікарні
На  очах  сльози,    правителі  бездарні
Керувать  вірно,  буває  не  вдається
Люди  страждають,  терпець  скоро  урветься…
Ніхто  не  хоче,  мітингів  і  майданів
Життя  дістало...  Позбутись  лиходіїв
Отих,  похабних,  що  їм  всього  й  все  мало
А  жити  добре,  щоб  усім  людям  стало….
 Питань  багато,  кого    ж  нам  вибирати?
Щоб  без  підробок….Треба  голосувати!
Бо,  як  засядеш,  вдома,  чи  то  в  сусідки
То  не  запитуй,  хто  той  правитель  й  звідки!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819981
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 03.01.2019


Та, яке ж то перемир`я…

Над  землею  сніг  іскрився,  ковдрою  стелився
Дружно  народ  український,  співав  веселився
   Сяяла    вогнями  площа,    пишні  феєрверки  
 В  центрі  чарівна  ялинка  -    іграшки,  цукерки.
Теплі  посмішки,  вітання,  Новий  рік  зустріли
Високо,  у  небо  сизе…  Кульки  полетіли
Всюди  музика  лунає,    торкався  смичок  струни
 І  в  кожного  побажання  -  щоб  не  було  війни!
Тут  гуляли,  там  стріляли,  знову  є  загиблий
Чому  світ  такий  жорстокий  і  несправедливий
Прикрощі,  розчарування,  сльози  і  зітхання
Коли  ж  ненці  -  Україні  прийде  процвітання?
Коли  матері  діждуться  синочків  додому
Щоби  на  свята  присіли,  радісно  до  столу
Та    яке  ж  то  перемир`я,  ворог  -  сич  лукавий
Коли  сніг,  що  такий  білий  за  мить  став  кровавий
Не  забудуть  українці,    не  простять  ніколи
Тому  химерному  (брату)  за  смертельні  кулі…..
Новий  рік,  вино  »  Шампанське»…  Та  не  знали  люди
Знову  шлють,  на  схід  дарунки,  від  царя  Іуди
Ранком  площа  опустіла…  Десь  звучала  скрипка
Раптом  сльози  проросила,  заплакала  хрипко….
                                                                                                           01.01.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819866
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.01.2019


Ах зимушка - подружка

Ах  зимушка  -  подружка,  что  настроения  нет?
Ну  ка  шепни    на  ушко….  От  того,  что  тает  снег?
Да  солнышко  пробилось,  дали  дорогу  тучи
Наверно  дорогая,  ты  потеряла  ключик…

Открыла  дверь  случайно,  теперь  терпи  маленько
Слегка  спустилась  темень,  чернеет  деревенька
Да,  не  искрятся  крыши,  нет  блеска,  той  белизны
 Воды  журчанье  слышно….  Сосульки  обречены.

Дорожки  водянисты,    нет  серебра  померкло
Ветер  примчался  быстрый,  раздел  незаметно
Деревья.  Нет  вуалей,  белых,  тех  с  золотинкой
И  к  лесу  рыжей  стала,  змеистая  тропинка….

Да  ладно  твоё  время,  не  огорчайся  шибко
Чуть  с  ветром  поиграй  ты,  его  срази  улыбкой
Пускай  летит  он  к  тучкам,  пусть  с  ними,  потанцует
Они  захлопнут  дверцу,  ту  к  солнцу,  потайную

Пригласи  в  гости  вьюгу,  пускай  повеселиться
Снежинок  да  мороза,  везде  всё  заискриться
И  не  теряй  надежды,  лети  смелее,  вперёд
Пусть    люди    радуются,    пришёл    праздник  ,  Новый  год!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819747
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 01.01.2019


Частушки 5

[youtube]https://youtu.be/ShieUcUGOm0[/youtube]

Ставьте  ушки  на  макушки
Написала  вам  частушки
Меня    строго  не  судите
Не  лукавьте,  оцените
             ***
Собиралась  баба  Зина
Выйти  замуж  за  грузина
 Гляжу  он  с  виду  -    крокодил
Но    её  сердце,  покорил.
***
На  рыбалке  мы  с  миленком
Ловили  рыбёшку  с  толком
Уж  так  лодку  раскачали
Без  штанов  рассвет  встречали  
***
Сели    с  милым  на  крылечко
Подарил  он  мне  колечко
Значит  не  даром  давала
Теперь  невестою  стала
                                           ***
Ой  бабоньки,  довольно  петь
Уж  мне  пора,  к  мужу  лететь
Батрачит,  давно  в  Европе
А  я  с  ним,  лишь  в  фотошопе
                                         ***
Рубил  дрова,  дед  ругался
Нынче  водкой  угощался
Отдыхал  обняв  полено
Думал  жёнушки  колено.
                               
***
Вчера  ферму  обокрали
Поросят  штук  сто  украли
Зам  директор  был  наводчик
Вывозил  сыночек  лётчик.
***
Депутаты  у  кормушки
Все  встречают,  годик    хрюшки
С  ней  надежда    подружиться
И  не  прочь  даже  жениться…
***
Да  уходит  год  собаки
Не  обошлось  и  без  драки
В  Совете  руки  мелькали
За  «заслуги»,  за  «медали».  
***
Хрюша  одела  корону
Будем      все  жить    по  закону
Вдруг  собака  зарычала
Во  даёт!  Вот  возмечтала…
***
Новый  год….  Пришли  подарки
Всем  счета…  За  коммуналки
Волос  дыбом,  глаза  на  лоб
Что  за  месяц?!  Словно  за  год!
***
Ой  подружки,  я  распелась
Целоваться  захотелось
Пойду  муженёк  в  постели
Уж  своей  добьюсь,    я    цели.
***
С  НОВЫМ  ГОДОМ!
Мы  народ  трудолюбивый
Хлопотливый,справедливый
Да  ещё  крепкий,  горячий
Знаю  будем  жить  богаче!
 С  Новым  годом!  С  Новым  счастьем!
Пусть  всех    обойдёт  ненастье!
Нам  бы  войну  остановить!
Мира,  здоров’я  и  любви!
Желаю,  дорогие,  от  души
Вам,  вдохновения  и  удачи!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819617
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 31.12.2018


Пускай….

Пускай,    кружится  голова
Пускай,  навек  буду  твоя
Пускай,  и  лето,  и  зима
Но  не  преграда  ведь  она
Пускай  метель,  щиплет  мороз
 Знаю  придёшь  с  букетом  роз.
Подаришь…  Месяц    в  небесах
Растаю…  Вдруг  в  твоих  глазах
Только  прошу  не  отпускай
Всё  будет  так,  как  есть,  пускай!
Люби  и  я  буду  любить
Цени,  всегда  буду  ценить
Пускай  снега  искрят  вокруг
Я  знаю  точно  ты  мой  друг
После  зимы  придёт  весна
Но  не  теплей  меня  она
Я  стану  солнечным  лучом
 И    у  нас  всё,  будет  путём
И  ты,  и  я,  и  целый  свет
Любви  такой  же  нигде  нет!
Ты  слышишь,  всё  как  есть,  пускай
Крепче  держи,  не  отпускай!

                                                               2000г

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819233
рубрика: Вірші, Лирика
дата поступления 28.12.2018


Ой летять, летять сніжинки

Старий  рік  сказав  -  «Бувай»
Новий  рік  іде  в  наш  край
Закружляв  пухнастий  сніг
Стрімко  падає  до  ніг
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки
Ясні,  біленькі  пір`їнки
Заіскрились,  всюди  сяють
Рясно  землю  прикрашають.
2
Веде  віхола  танок
Срібло  стелить  на  ставок
Зимі  дуже  раді  всі
І  дорослі,  і  малі
Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки
Ясні,  біленькі  пір`їнки
Заіскрились,  всюди  сяють
Рясно  землю  прикрашають.
3
Як  чудово,  ну  й  краса
Зима  творить  чудеса
Зустрічаймо  Новий  рік
Наче  в  казці,  блищить  сніг

Пр.
Ой  летять,  летять  сніжинки
Ясні,  біленькі  пір`їнки
Заіскрились,  всюди  сяють
Рясно  землю  прикрашають.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819232
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.12.2018


Моє життя - це ТИ

Скажи  в  чому  моя  вина  
Що  я  п`янію  без  вина
Як  поряд,  відчуваю  повінь
Вічне  кохання..  Без  сумлінь
Ті  почуття,  аж  через  край
Прошу  тебе  не  залишай
Я  догорю...  Геть  в  самоті
І,  як  та  ніч…  У  дрімоті….
Хочу  п`яніть,  до  забуття
Жадане  тіло,  наше  злиття
Тобою  дихати….  Й  цвісти
 Моє  життя  це  Ти  …  Це    ТИ!

                                                                   Вірш  зі  скрині

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819006
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 26.12.2018


Та хто ж й думав…

Не  побачу  я  вітру,  лиш  відчую  його
Нащо  холодом  віє…  Нема  щастя  того
Що  надіялась  мати,  як  у  душах  весна
По  дорозі  провалля…  Річка  геть  занесла…

 Ні  місточка,    ні  стежки,  сиро  й  зимно  давно
Ні  не  варто  шукати,  знаю  не  повезло  
Хоч  надворі  краса,  лебединий  пух  вабить
Так  хто  ж  й  думав,  гадав…  Що  коханий…  Та  й  зрадить…  


                                                                                         Вірш  не  стосується  особистості.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819005
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2018


Спомин б`є через край

     
Очі  твої…  Спомин  б`є  через  край
Хуга  надворі…Вже  з  нею  лечу
Хочу  знайти…  Я  дорогу  в  твій  рай
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу…
Місяць  лукавий  -  супутник  життя
Купу  хмарин,  заганяє  за  обрій
Нам  би  кохатись,  аж  до  забуття
Нехай  не  бачать,  очі  фурії.
Торкнутись  стегон….  Оголені  тіла
Зірвати  квітку,  ніжну  троянду
Щоби  в  обіймах  теплих  розцвіла
Моя  богиня…  Зловить  насолоду
Пестити  груди,  вино  пити  із  уст
Про  все  на  світі  на  мить  забути
Нехай  морозно  й  вітру  гучний  свист
То  не  завада  нам  разом  бути.
Очі  твої…  Спомин  б`є  через  край
Хуга  надворі…Вже  з  нею  лечу
Хочу  знайти…  Я  дорогу  в  твій  рай
Відстань  здолаю,  мрію  не  втрачу…
 Довіку  разом…Запалим  свічу…

                                                               Вірш  зі  скрині

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818908
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.12.2018


Оце зима - справжнє диво


Ой  галасливо  ж  надворі
Прийшла    пора  всій  дітворі
Політати  на  санчатах
Мов  на  крилах,  на  лещатах
Сніжок  пухкий  сяє,  іскрить,  
Як  же  гарно,  чудова  мить!
Все  довкола  у  перлинах
Діаманти  на  перинах
Дерева  в  сріблі,  в  мережках
В  позолочених  сережках.
Сніг,  аж  блищить  -  самоцвіти
Морозу  не  бійтесь  діти
Оце  зима  -  справжнє  диво
Гайда  дружно,  всі  сміливо
Літаємо,  мов  сніжинки
Як  пір`їнки  -  балеринки!

                         Лещата  -  стародавня  назва  лиж  на  Галичині

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818907
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.12.2018


Я розтану

Я  розтану  в  теплих  руках
Розтоплюся,  як  білий  сніг
Поселюся  в  твоїх  очах
Хоча  знаю,  що  це  є  гріх..

Мені  будеш,  ясним  сонцем,
Тож  промінням,  ніжно  зігрій
 І  хай  зима….  За  віконцем
 Ти  вгамуй…..  Пристрасті  вирій..

Немов  зранені  ми  птахи
Це  воно  -  кажуть  кохання
Поєднала  доля  шляхи
І    щире,  наше  бажання.

                                                         Вірш  зі  скрині.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818738
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2018


Зимовий вечір

Зимовий  вечір,  приліг  легко  на  плечі
Земля  довкола  у  сріблястому  вінку
Не  відчувала  я  нині  порожнечі
Зима  кружляє  у  весільному  танку.

В  небесній  мисці,  набундючені  хмари
Та  не  зіпсують  й  вони  настрій  нікому
І  я  радію,  що  знову  сипле  чари
Тож  заховаю,  печаль  під  ними  й  втому.

Грайливий  вітер,  злегка  пестить  дерева
Пух  лебединий,  злітає  попід  ноги
 Покручується,  мережка  кришталева
Впаде  донизу,  під  покровом  дороги  .
 
Різноманіттям,  дивує  тихий  вечір
Краса  зимова,  приваблює  погляд  мій
Немов  у  ковдрі,  не  боюсь  холоднечі
Моргає  місяць  у  оправі  золотій…
                                                                         09.12.3018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818737
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.12.2018


Пригода кота / казка/

                                     
На  краю  села,  не  далеко  від  лісу,  стояла  хатинка.  В  тій  хатинці  жили  бабуся  і  дідусь,  був  у  них  котик  Пушок.  Білий  -  білий,  як  сніжок,  до  того  ж  ще  й  дуже  пухнастий.  Він  був  молодим  котом,  хитрим  і  непосидючий.    Мишей  в  коморі  і  в  сараї  справно  ловив,  а  в    ліс  ніколи  не  бігав.  Він,  ще  не  знав,  що  таке  зима,  не  доводилося  бачити  снігу.  
Одного    прохолодного  дня  сидів  на  сходах,  біля  хатинки.  Раптово  з  неба  почав  падати  сніг,  здивовано  позирнув,  що  це  таке  біле  літає?  Кілька  сніжинок  впало  на  ніс,  відчув  холод,  здивувався,
-  Ня  -  у  -  ня-у!
 Дідусь  був  недалеко,  взяв  його  на  руки,  погладив  по  спинці,
-  Це  зима  прийшла,  мій  хороший.  Звикай,  кожушка  маєш  тепленького,  не  замерзнеш.
Посадив  кота  на  лавку,  біля  сараю  і  сказав,
-  Саме  зараз  миші  будуть  шукати  місце  де  заховатися  та  захочуть  поласувати  зерном.  Тож  дивися  будь  за    сторожа,  не  дозволяй  мишам  господарювати.  
 Пушок  торкнув  лапою  купку  снігу,  що  лежала  на  краю  лавки  зрозумів,  що  ніякої  загрози  немає.  Двері  в  сарай  були  привідкриті,  кіт  уважно  спостерігав,  щоб  часом  і  справді  не  забігла  миша.  Довго  чекати  не  довелося.    Вона  вже  сиділа  між  стіною  сараю  й  цеглиною.  Бо  побачила  кота,  чекала,  коли  той  вкладеться  спати.  Та    Пушок,  майстер  ловити  мишей,  знав    їхні  хитрощі,  влігся,  ледь  -  ледь  закрив  очі,  вдав,  що  він  спить…
 Миша  часу  не  гаяла  шмиг….Та  на  заваді  плигнув  кіт,  вона  назад  тікати,  попід  невеличку  купу  хмизу,  а  він  за  нею.  Не  годиться  не  піймати,  сором  буде,  думав  кіт,  треба  цю  хитреньку  спіймати.  Вона  затаїлася  наче  в  засідці,  лише  виднівся  кінчик  хвостика.  Кіт  ткнув  до  хмизу  ніс,  тягнув  до  неї  лапу.  А  миша  з  під  хмизу  шмигула,  тікала  в  ліс,  залишила  маленькі  сліди  на  снігу.  Пушок  поспішав,  плигав  за  нею.  Пухкий  сніг  розлітався  на  всі  сторони  та  він  не  звертав  уваги,  намагався  догнати  мишу.    Вона  шмигнула  під  великий  кущ,  він  за  нею  і  раптово  провалився.  Незчувся,  як  
опинився  в  ямі  з  пожовклим,  старим  листям.  Не  знайшов  сліду  миші.  Вибрався  з  ями,  а  можливо  тут,  поруч,  під  сосною,  подумав  кіт.  Сосна    висока,  пишна    і  густа,  біля  самого  стовбура  купа    на  пів  сухого  листя.  Ні,  на  жаль  і  тут,  не  знайшов  слід  миші.  От,  халепа,  не  спіймав,  засмутився  кіт,  треба  повертатися  додому.    
Він  навіть  не  помітив,  що  здійнявся  вітер,  підносив  сніг  догори  і  з  неба  знову  сипав  густий,  лапатий  сніг.  О,  що  це?  Оглянувся    довкола,  сніг  засипав  всі    його  сліди.  Як  знайти  дорогу  додому?
 А  вітер  завивав,  сніг  сильно  кружляв  в  повітрі.  Повернувся  Пушок  під  сосну,  сховався  від  негоди.  Під  нею  було  затишніше,  вітер    майже  не  діставав  його.  Раптом  за  стовбуром  сосни,  сніг  заворушився.  Відразу  помітив,  ой,  хто  це  може  бути?  Дивина  та  й  годі.  Чи  то  ховатися,  чи  добре  роздивитися,  роздумував  кіт,  щоб  не  було  біди,  не  потрапити  комусь  в  лапи.  Ой,  він  такий  білий,  як  я  та  трохи  більший  за  мене.  І  ненароком  сказав,
-  Ня  -у-  ня-у…
За  мить  почув,    чийсь  писклявий  голос,
-  Гей,  ти  хто?
Пушок  став  на  дві  лапи,  намагався  краще  розгледіти,  хто  ж  то  такий?    За  мить  знову  почув  писклявий  голос,
-  Ти    не  бійся  мене,  я  не  хижий  звір..  Я  зайчик  ,  заховався  від  віхоли.  Бачиш,  як  мете,  світу  білого  не  видно!  
Кіт  побачив  довгі  вуха,  від  здивування  розкрив  рот,
-  Ого!    Я  такого  білого  звіра  ніколи  не  бачив.
Трохи  замислився  і  пригадав,  що    цей  звір  схожий  на  кроликів,  що    живуть  в  них  в  сараї.  Так  –  так,  думав  кіт,  в  них  теж  вуха  довгі.
Поки  він  думав,  вже  зайчик  був  поряд  з  ним,  подав  лапу,
-  Будемо  знайомі,  я  Пижик.
Кіт  тремтячим  голосом  сказав,
-  Я  котик  Пушок…  Розумієш,  до  нас  в  сарай  миші    прибігають    зерно  їсти.  Моє  ж  діло  не  допустити  цього.  Оце  за  одною  гнався  і  напевно  заблукав.  Снігом  замело  мої  сліди,  тепер  не  знаю,  як  повернуся  додому.  
Пижик  привітно  подивився  на  нього,  запитав,
-  А  тремтиш  чого?
 -  Та,  тебе  так  несподівано  побачив,  ще  й  промерз,  -  відповів  кіт.
-  Пижик  обійняв  його  лапами,
-  Ну  давай,  тулися  до  мене.  Ми  зачекаємо  доки  віхола  вгамується,  подрімаємо  разом,  тоді  я  тебе  проведу  додому.  Я  знаю  дорогу  до  села.  Та  туди  не  бігаю,    мама  й  тато  не  дозволяють,  кажуть  це  небезпечно.
Пушок  гарненько  зігрівся  в  обіймах  зайчика  і  справді  задрімав..  Не  знати  скільки  пройшло  часу  та  відкривши  очі  побачив,  що    вітер  вщух,  будив  зайчика,
-  Зайчику,  Пижик,  просинайся,  вже  тихо,  не  мете,  мені  треба  поспішати  додому,  а  то  скоро  стемніє.
-  Зайчик  потягнувся,  кліпаючи  очима,  сказав,
-  Гарненько  поспали,  ну    поглянемо  скільки  тут  насипало  снігу?
Кіт  першим  вибрався  з  під  сосни,  його  майже  не  було  видно,  загруз  в  снігу,
-  Ого,    стільки    насипало!  А  красиво!  Подивися,  як  іскрить  скрізь.  Та,  як  вибратися  звідси  й  знайти  дорогу?
Пижик  вже  стояв  біля  нього  на  двох  лапах,
Не  хвилюйся,    я  по  деревах  і  по  кущах  знаю  дорогу,  те,  що  вони  в  снігу,  то  нічого.  Не  відставай,  доганяй  мене!
Зайчик  робив  великі  стрибки    по  снігу,  Пушок  намагався  від  нього  не  відставати,  хоча  провалювався  в  сніг  та  знову  вибирався    і  плигав  за  зайчиком.    Біля  пишної  ялинки  зупинився  зайчик,  трохи  зачекав  кота.  Кивнув  лапою  вперед  і  сказав,
-  Ну  ось,  за  цією  ялинкою  село,  тільки  туди  мені  не  можна.  Тож  бувай,  забігай  в  гості,  тільки,  як  сніг  зійде,  бо  зараз  холодно.
Пушок    обійняв  Пижика,
-  Я  дуже  дякую  за  допомогу.  Ти  поступив,  як  справжній  друг.  Я  обов`язково    прибіжу,  як  розтане  сніг!
Пушок  махнув  лапкою  й  вискочив  за  ялинку,  здалеку  побачив  рідну  хатинку.  Він  добирався  додому  й  думав,  обов`язкого  навідаюся  в  гості  до  Пижика  навесні,  принесу  йому  морквинку  і  листя  капусти.  Як  добре,  що    я  зустрів  доброго  зайчика!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818611
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 23.12.2018


Дорога додому / проза /

             Заросле  широке  поле  із  трав  і  квітів  стелилося  вздовж  дороги  й  посадки….  Колись  тут  морем  колихалися  жита,  а  зараз  то  наче  степ,  майже  по  коліна  квіти  й  трави.…  Ромашки  більше  трималися  купами,  а  волошки  де  –  інде  розсипані  повсюди,  тягнулися  догори,  ближче  до  сонця,  в  надії  отримати  більше  тепла  після  прохолодної  ночі.  Деякі  квіти  відцвіли,  трави  ледь  -  ледь    присохли,  чи  то  змінили  кольори  на  темно  -  зелені  жовті  й  рижі.  Серпневий  вітер  гойдав  квіти,  загравав  з  ними,  легенько  прихиляв  до  землі,  витанцьовував  по  травах,  ховався  поміж  них  і  наче  дрімав…  Та  то  лише  на  кілька  секунд,  а  потім  знову  десь  летів  і  часом    пробуджував  птахів.  Ті  стрімко  вилітали  з  густішої,  напівсухої    трави.  А  часом  з  під  листків  великих    будяків  -  лопухів,  що  почувалися  тут  королями.  Височіли  над  всіма,  принижуючи  позирали  на  все,  що  довкола,  виставляли  наперед      свої  пишні,  квітучі  голови.  Вдавали  із  себе  володарів  цього  покинутого  поля.
               Роман  і  Оксана,  посміхаючись  один  до  одного,  щойно  вийшли  з  міжміського  автобуса,  вони  повернулися  з  лікарні.  Він  отримав  поранення  під  Луганськом,  більше  трьох  місяців  провалявся  в  лікарні,  переніс    чотири  операції.  Його  чорне  волосся  підкреслювало  кожну  деталь  блідого,  скрапленого  потом  обличчя.  Трохи  змоклий  чуб,  спадав  на  чоло,  він  зробив  декілька  кроків,  глухо  сказав,    
-  Слухай,    не  поспішай,  дуже  жарко…  Куди  нам  спішити,  три  кілометра  навпростець  і  будемо  вдома.
Вона  поправила    коротке,  русяве  волосся,  ледь  надула  свої    круглі  щоки,  стурбовано  до  нього,
-  Та  ні,  навпростець  не  підемо,  де  там  вже  нам,  там  кроти  горбів  понаривали,  ще  й  трава  висока,  наберемося  реп`яхів….
Вона  витягнула  телефон  з  сумки,  заклопотано,
-  О!  І  тут  немає  мережі,  десь  -  то  хвилюються  наші,  що  довго  нас  не  чути.
             Вони  трималися  за  руки,  дивилися  один  одному  в  очі,  намагалася  побачити  в  них  те,  чого  так  чекали,  ніжності  і  любові,  без  якої  пробули  три  роки  поспіль.  Поранення  далося  взнаки,  він  трохи  шкутильгав  на  праву  ногу,  осколки  снаряду  зрешетили  її.  Дякувати  Богу,  молоде  тіло  спроможне  загоїти  рани,  шкода,  що  вся  нога  в  шрамах,  але  й  добре,  що  все  ж    вдалося  її  зберегти.
         Яскраве  сонце  підіймалося  вище,  розсипало  ясні  промені,  добре  пригрівало,  висушувало  останні  роси  в  густих  травах.  Поодинокі  метелики  перелітали  з  однієї  квітки  на  іншу,  при  цьому  то  швидко  підіймалися  вище,  то  повільно  спускалися  донизу  і  десь  зовсім  зникали  поміж  трав.  А  трохи  далі,  з  посадки,  линув  дзвінкоголосий  переспів  птахів.  Роман  вдивлявся  туди  й  прислухався,  наче  намагався  відрізнити,  чи  то  спів  пташиний,  чи  звук  снарядів,  які  доводилося  часто  чути.
     Вітерець  пестив  їх  обличчя,  очі    сяяли  від  радості.  Оксана  зорила  своїми  ясними  смарагдовими  очами    і  все,  ще  не  вірила,  що  він  тепер  буде  поруч.  Що    буде  вдома  з  дітьми,  які  так  чекають  на  нього,  невже  й  насправді  позаду  туга,  всі  хвилювання  і  недоспані  ночі….
   Йти  жарко  під  гарячим  сонцем,  воєнний  одяг  зберігав  тепло,  йому  хотілося,  як  швидше  збутися  його.  Відчути  подих  неньки  -  землі,  цього  рідного  поля,  що  колись    сам  орав  його  трактором.
Вона  вирвалася  вперед,  майже  зайшла  між  дерев  посадки,
-  Давай  сюди,  ось  тут,  за  шипшиною  відпочинемо.  Рідненький  мій,  зовсім  пристав…  Давай  руку,  допоможу  присісти,  спирайся  чи  тримайся  за  мене,  як  тобі  краще,  сам  дивися.…
Вона  торкнулася  його  чола  рукою,  хотіла  витерти  краплини,  що  з`явилися  знову.  Він  перехопив  рукою  її  руку      і    міцно  притулив  до  себе,
-  Якби  ж  ти  знала,  як  я  сильно  скучив  за  тобою,  за  твоїм  голосом,  волоссям,  як  пахнеш  вся,  просто  п`яниш….
Солодкий  ніжний  поцілунок,  для  них  щаслива  долі  мить…  Гучно  забилися  серця,  здавалося  затихло  все  навкруги  і  спів  птахів,  і  шелест  листя  на  деревах.
 Вона  ховалася  в  його  обіймах,  сама  ж  в  душі  немов  замала  крила,  здавалося  летіла  назустріч  сонцю  –  жаром  обпікало  все  тіло.  Як  добре,  що  він  є,  це  щастя,  моя  доля,  не  буду  я  сама,  як  та  тополя  серед  поля.  Сльозинки  радості  в  очах  і  теплі  погляди.
   Роман  присідав  до  землі,  вона  сама  худенька,  як  тростинка,  все  ж  намагалася  підтримати  його,  щоб  безболісно  це  вдалося  зробити,
 -  Ну  ось  відпочинемо  трохи,  давай  зніму  ці  берци  …
 Злегка  почервонівши  швидко  присіла  біля  нього,  старанно  розшнурувала  взуття,  поспіхом  знімала,  ледь  торкнулася  раненої  ноги,  
-  Дуже  болить?  Будемо  йти  не  поспішаючи  і  правда  куди  й  чого  нам  квапитися…
     Час  від  часу  шелестіло  листя  дерев….  Вони  радісно  перекусили  бутербродами  з  ковбасою  й  сиром,  пили  чай  с  термоса.  Оксана  задивилася  на  нього,  помітивши  сивину  на  скронях,  щось    хотіла  сказати  та  відразу  передумала.  Адже  він  раніше,  ще  в  лікарні,  просив  її,  щоб  про  війну  ні  слова,  щоб  не  сипати  сіль  на  рану,  що  запала  глибоко  в  душі,  яка  не  знати  коли  затягнеться.  Важко  переніс  втрату  побратимів,  молодших  за  нього  хлопців,  які  загинули  на  полі  бою.  Просив  не  торкатися  цієї  теми,  бо  і  так  ночами  здригався,  все  здавалося,  що  десь  знову  свистить  і  рветься  земля  на  шматки.  А  іншого  разу  чувся  стогін  і    нестерпний  крик,  від  якого,  аж  гуділо  в  голові….  
Роман  приліг  спиною  на  траву,  підклав  руки  під  голову,  любувався  небесною  синявою.  Де  –  не  де  білі,  маленькі  розпливчаті  хмаринки  здавалося  стояли  непорушно,  але  все  ж  ледь  помітно  здригалися,  наче  човни  в  тихому  морі.  Як  гарно!  Яка  краса,  думки  летять  в  сонячний  простір,  Боже  дай  мені  душевний  спокій.  Лежачи,  рукою  зірвав  кілька  травин,  підніс  під  ніс,  нюхав,
-  Оксанко,  ти  відчуваєш  запах  трави?  Оце  лежу,  насолоджуюся  пахощами  й  свіжим  повітрям,  мене  аж  п`янить…
Сидячи  біля  нього,  крутнула  головою  в  сторону,
-  О!  Та  це  ось,  чебрець  росте  близько,  вітер  віє  в  нашу  сторону...
Похапцем  підійнялася,  весело  й  радісно  з  усмішкою  на  обличчі,  рвала  листочки  і  ледь  присохлі  квіти  чебрецю,
-  Нарву  на  чай.  А  ти  не  п`яній,  а  то,  як  доберемося  додому.
Недовго  думаючи,  Роман  дістав  з  сумки  тапочки,  взувся,
-  Подай  руку,  цьому  немічному  інваліду,  хай  я  встану….
Оксана  звела  брови  докупи,    трохи  підвищеним  голосом  сказала,  
-  Почекай  траву  покладу  в  пакет.  Ти  це  слово  забудь  Романчику,  все  буде  добре.  Он  поле,  це  покинуте….  На  тебе  чекає  вже  три  роки  пустує,  далеченько  від  села,  немає  бажаючих  зорати!
               Він  піднявшись,  випрямився,  примружив  очі  від  сонця,  задивлявся  на  поле,
-  Ой  ти  знаєш,  я  б  і  босий  пішов  по  цій  рідній  землі,    так  за  нею  сумував,  хай  би  відчув  її,  думаю,  придала  б  мені  сили.  Інший  раз,  як  на  мить    було  задрімаю  в  бліндажі,  поле  насниться,  хвилясте,  то  наче  море  лагідне,  а  колоски  довгі,  повні,  аж  блищали  на  сонці…
Ніжний  погляд  до  нього,
-  Ромчику,  ще  находишся  босоніж,  на  подвір`ї  споришу  багато,  зелений,  м`якенький,  волохатий,  ще  й  височенький  -    в  ньому  купатися  можна….    А,  як  поле  з  житом,  чи  з  пшеницею  побачиш  уві  сні,    люди  кажуть,  на  щасливе    сімейне  життя.    От  бачиш  любий,  все  збулося,  радіймо,  живемо  один  раз  на  світі….      
   Вони  йшли  вздовж  посадки…  Ледь  –  ледь  шелестіло  листя  дерев,    чоловік,  дивлячись  вперед,  про  щось  думав,  мовчав.  Вона    йшла  за  ним  не  поспішаючи,  сумку  й  пакет,  перекинула  через  плече,    в  руці  тримала  телефон.,
-  О!  Вже  є  мережа,  зараз  до  наших  подзвоню.
Усміхаючись,  призупинилася,  набрала  номер  телефону,  голосно  заговорила,
-  Мамо  Привіт!  Це  я!  У  нас  все  в  порядку.  Ми  приїхали,  зараз    йдемо  по  дорозі,  вздовж  посадки…
Потім  слухала,  що  говорить  мати,  продовжила,
-  Не  було  зв`язку,  тому  й  не  дзвонила.  Гаразд,  до  зустрічі.
Легенько  торкнулася  його  плеча,
-  Не  поспішай,  зараз  назустріч  машиною  виїдуть.  Сусід  наш,  дід  Микола…      То  старий  козак,  пізнав  колись,  що  таке  війна,  часто  розпитував,  хвилювався  за  тебе,  хвалив,  що  пішов  захищати  нашу  землю.
Роман  кивнув  головою,  посміхнувся,  ніжно  взяв  її  за  руку,
-  Оксанко,  я  тебе  просив,  менше  розмов,  де  я  був,  що  робив…  Я  просто  виконував  борг  переду  Україною,  якби  не  пішов,  якби  дивився  родині  і  односельчанам  в  очі.  Досить  про  це…
Їм  назустріч  їхав  старенький  «  Запорожець.  Оксана,  побачивши  машину,  як  дитина,  аж  підскочила  від  радості,
-Он!  Вже  їдуть,  бачиш?!
Легкова  машина  під`їхала  й  зупинилася.  Різко  відкрилися  двері.  Як  пташенята  вилетіли  із  гнізда,  так  син  і  донька,  вилізли  з  машини,  махаючи  руками  бігли  до  батька.
-Тату!  Тату!  -    гучно  покотилося  полем.  
В  Романа  на  очах  сльози,
-  А  підросли!
Оксана  рукою  змахувала  сльози  радості,  ледь  хвилюючись  сказала,
-Та,  що  ж  ти  хочеш,  Марійка  перейшла  в  п`ятий  клас,  а  Сергійко  в  третій.  
Здавило  в  горлі  від  хвилювання,  вона  не  змогла  більше  нічого  сказати.  Крізь  сльози  дивилася,  як  діти  тулилися  до  батька,  він  ледь  тримався  на  ногах,  боявся  впасти  від  обіймів.
Дід  Микола  тим  часом  виліз  із  машини,  події  розчулили  його,  краплини  сліз  витирав  на  худорлявому  обличчі.  
-  А  ну,  покажись  соколе,  герою  наш!  Молодець!  Помужнів,  справжній  воїн!
Роман  нахилившись,  обіймав  сусіда,  а  той,  допинався  ,  чмокав  його  в  щоку.
Старенький  похлопав  по  плечі,
-  Ну  гайда,  їдемо!  З  самого  ранку,  біля  сільради,  з  хлібом-сіллю  чекають  на  тебе  односельчани  й  родина...  Поспішаймо!    
   Оксана,  розпашіла,  як  троянда,  весело    сідала  в  машину  на  переднє  сидіння.  Їй  було  дуже  приємно  чути  такі  слова  від  діда,  гордилася  чоловіком.
   На  задньому  сидінні  діти,  з  обох  боків,  обсіли  тата,  один  поперед  одного  задавали  питання,  а  він  з  сяючими  очима    пригорнув  їх  до  себе,  гладив  голови,  цілував  в  чоло.
     Машина  рушила  з  місця….  Роман  чомусь  хвилювався…  Відчуття  радості  гріло  серце,  він  чув  як  воно  гучно  б`ється.  Яке  то    безмежне  щастя  повернутися  додому…..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818181
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2018


Ти знайди сили

Тьмарить  очі,  серед  дня  пелена
Замкнулася  у  своїй  надії
І  чомусь    знов  ти  зосталась  одна
Любов  же  де?  Й  твої  ясні  мрії?
По  якій  стежці  підеш  нарешті
Чого  бажаєш  у  цьому  житті
В  розчаруванні…  На  перехресті
В  думках  літаєш,  де  щастя  миті?
Чи  зрозумієш  чого  ти  хочеш
Коли  пізнала  зневіри  сповна
Між  трав  шовкових  стежину  топчеш
Чому  байдуже?  Де  в  душі  весна?
 Вже  засніжило..  Сріблиться  поле
Розвіяв  вітер  темну  пелену
Та,  ще  той  спогад,  під  серцем  коле
Пече  зневір`я….  Присмак  полину…
Ти  знайди  сили,  ковток  повітря
Придасть  бажання  й  віру  в  майбуття
Сонце  в  зеніті  подарить  світла
Будь  впевненіша  по  стежці  життя.

                                                             17.12  2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818016
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2018


З Днем святого Миколая

Вляглась  віхола  за  гаєм
Спішить  нічка  з  Миколаєм
Він  несе  в  своїй  торбинці
Усім  діточкам  гостинці
Під  подушку  у  пакунку
Тіштесь  любі  подарунку!
Тут  цукерки  і  родзинки
Є  і  ляльки,  і  машинки
Книжечки  й  веселий  м`ячик
Маленький  біленький  зайчик
Він  не  взяв  з  собою  різки
Бо  в  нас  всі  хороші  дітки.
Ось  і  ранок  на  порозі
Не  лишайтесь  на  морозі
Завітайте  і  Ви  в  хату
Будем  разом  святкувати
Хочу  радо  всіх  вітати
Та  здоров`я  побажати.
*****
І  Вас  дорогі  друзі!  Шановні  читачі!  Сердечно    вітаю    із  Днем  святого  Миколая  Чудотворця!!!  Хай  прийде  мир  на  нашу  святу  землю!  Бажаю  здоров`я  всім,  достатку,  поваги,  тепла!  Хай  щира  любов  завітає  в  кожен  дім!  Нехай  збуваються  мрії  і  плани!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818015
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 18.12.2018


Це є земна краса

Що  то  за  пташка  зирить  в  віконце
Маленькі  крильця,  інеєм  покрились
Вона  зі  мною  зустрічає  сонце
Кущі  троянд  під  снігом  похилились…
 Та  тож    синичка,  прихисток  шукає
Голівка  сива,  а  лід  неначе  сіль
Мороз  за  двадцять,  холод  підступає
Чека  підтримки…  У  очах  страх  і  біль..
Боже  творіння,  тебе  я  захищу
Підвішу  сала,  шматок  на  кватирці
Чекай  хвилинку,  ще  сіна  підмощу
Вже  посміхаюсь  красуні  синичці.
На  підвіконні….Розлігся  промінець
Стрімкий,  ясний,    пробився  поміж  хмари
 Ніжний,  тепленький,  сонця  посланець
 Приніс  він  радість,  порозсипав  чари
 Яке  то  щастя,  це  є  земна  краса
Тож  збережімо  всі  її  завзято
Весну  зустріти,    надія  не  згаса
 Хай  поряд  з  нами  тішаться  крилаті.

                                                                             03.12.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817874
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 17.12.2018


В кутку сховалось лихо…

Коридор  довгий,      так  прохолодно  й  тихо  –  тихо
Чомусь  здається,  тут  в  кутку  сховалось  лихо
 Мов  жде  нагоди,  погуляти  по    кімнатах
Дім  пристарілих….Люди….У  білих  халатах…
 По  кабінетах,  розмови  веселі  і  сміх
 Мабуть  хтось  скаже,  коли  є  хворі,  то  це  гріх
Певно  на  розсуд  та  ні  краще  промовчати
Із  яким  болем,  бачить,    все  це    відчувати
Треба  триматись.  Переживати  кожен  день
Адже  це  важко,    як  чуєш  плач  замість  пісень…
Медсестра  спішить….Як  до  малої  дитини
Хто  ж  допоможе?  Так  давно  нема  родини
Старенька  просить  ,  –  Погляньте,  он  простирадло
Злізло  із  ліжка….  Дивиться  так  безпорадно
Ошелешено,  з  болем  блимає  очима
Сльоза  стікає,  хустина,  аж  за  плечима.
А  хтось  зненацька,  до  себе  гукав  в  надії
-  Сюди,  у  п`яту  -    трусяться  вологі  вії
 -  Дайте  водички,  не  можу  сама  дістати…
Губи  присохлі…  Почала    слова…  Путати…
 А  потім  ранком  душа  десь  полетіла
Ніхто  не  плаче…..А  вона  ж  жити  хотіла.
І  знову  тиша…  А    за  вікном  хурделиця
Немічна  жінка,  наче  місяць,  блідолиця
Співає  псалом,  їй  здалося,  що  у  церкві  
 Руки  докупи,  мовить  слова  боголюбиві.
Шум  в  коридорі,    метушня,    чиїсь  розмови
Запах  ялинки…Доволі  настрій  святковий
А  ось  хтось  прийде!  Мо»    принесе  апельсину
Чи  то  розстелить,    самобранку  -  скатертину  
І  поласують….  Смачного  давно  не  їли
Ясніли  очі…  Ждуть,  нехай  би  пораділи.
Вікно  криштальне….  Світу  білого  не  видно
Живе  надія…Стріти  весну  необхідно
Холодно  дуже,  як    зараз  йти  в  світ  незнаний  
Думки  літають….Хай  би  сонце,    в  чому  винний?
 Немов  ті  квітки,  що  під  снігом  десь  у  полі
Під  серцем  щемно…  Та  все  ж  дякують  своїй  долі
Ясніли  ранки,  сіяли  хліб,  тож  прожили
І  так  працювали,  аж  вилазили  жили.
Життя,  як  літо  тепер  здавалось  їм  усім
Майже  щоночі,  перед  очима  рідний  дім
Тінь  в  коридорі…  Від  кого  ніхто  не  знає
Напевно  лихо,    знов  не  спить,  когось    шукає….

                                                                                                               08.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817593
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 15.12.2018


Екзотичний котик

Є    в  мене  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зеленаві,  весь,  як  сніг  біленький
Він  короткошерстий,  миленький,  гарненький!
А  непосидючий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
 І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно.
Доволі  розумний,  хоч  зимно  надворі
Швидко  зловить  мишку  в  холодній  коморі.  
Котиться  клубочок…  То  його  забави
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди
Хвостик  у  обіймах,    так  старанно  миє
Отакий  чистьоха,  справно  морду  вмиє
Любить  муркотіти,  як  погладжу  спинку
Та  коли  голодний,  кричить  без  зупинки
Залунає    гучно  на  всю  хату  –  МЯ  -У
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Дарить  мені  радість,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
Гадаю  живеться,  йому  в  нас  щасливо.

                                                                               10.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817116
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.12.2018


Екзотичний котик

Є    в  мене  веселий,  чудернацький  котик
Кузьмою  назвали,  в  нього  довгий  хвостик
Очі  зеленаві,  весь,  як  сніг  біленький
Він  короткошерстий,  миленький,  гарненький!
А  непосидючий,  то  неначе  шило
Поверне  голівку,  гляне  полохливо
 І  такий  бешкетник!  Плигає  відважно!
За  мить  очі  хитрі,  дивиться  уважно
Доволі  розумний,  хоч  зимно  надворі
Швидко  зловить  мишку  в  холодній  коморі.  
Котиться  клубочок…  То  його  забави
На  двох  лапках  носить,  я  ж  радію  завжди
Хвостик  у  обіймах,    так  старанно  миє
Отакий  чистьоха,  справно  морду  вмиє
Любить  муркотіти,  як  погладжу  спинку
Та  коли  голодний,  кричить  без  зупинки
Залунає    гучно  на  всю  хату  –  МЯ  -У
Як  наїсться  добре,  спатоньки  вкладаю.
Любить  ласку,  ніжність,  ну  немов  дитятко
Дарить  мені  радість,  ось  таке  звірятко
Екзотичний  котик…..  Справжнісіньке  диво
Гадаю  живеться,  йому  в  нас  щасливо.

                                                                               10.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817115
рубрика: Вірші, Дитячі віршики
дата поступления 11.12.2018


Зима плакала нині…

Безмежне  поле  у  зимовій  колисці
Ледь  –  ледь  дрімає,    у  лебединій  свитці
По  травах  рижих,    ясноокі  сережки
А  попід  стежку  кришталеві  мережки….

Ще  мало  снігу,  зима  плакала  нині
Хлюпоче  дощик,  мілкі  калюжі  сині
Чому  ж  так  плаче?    Посварилась  з  вітриськом
Чом  такий  теплий  ?  Прощається  із  блиском…

А  він  зрадливий  недавно  летів  низом
В  яру  глибокім,  дивився  сни  під  хмизом
Пристав  напевно,    бешкетував  раненько
Занадто  довго….  Тепер  дрімав  гарненько....

Ніч  таємнича,  підкралась,  як  лисиця
В  небесній  мисці,  засяяла  скарбниця
Ясніли  зорі…  На  хмарі    місяць  вклався
Втішити  зиму,  з  морозом  намагався…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817020
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.12.2018


І я раділа, як дитя….

Стрімко  летіла,  над  селом  віхола
А  клуби  снігу  –  коні,  у  запряжках
Це  ж  на  кареті  зима  приїхала
Така  красуня…  В  льодяних  сережках.

Вітер  підносив  у  туман  небесний
Там  сизо  –  біло…..  Брав  її    в  обійми
Крилом  торкався,    в  потік  атмосферний  
Перехресний    товкав,  далі  від  пітьми…

Зима  сміялась,  іскристі  сніжинки
У  стилі  танцю  припали  до  землі
Як  світлоокі,    веселі  перлинки
То  поцілунок  -    привітання  мені.

 І  я  раділа,  як  дитя  всміхалась
Пух,  лебединий,  впав  ніжно  на  чоло
Вона  з  вітриськом  у  сріблі  купалась
Десь  знову  мчала,  відлуння  замело…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816915
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 09.12.2018


Що це за житуха

Ой,  що  це  в  нас    за  житуха?
Горла  жінка  –  цокотуха
 -  У  хатині  нема    пічки
Зовсім  посиніли  щічки!
Батареї  -        геть  холодні
Чи  ще  жива,  я  сьогодні?!
Чоловік  -  Що  за  причина
А  хіба  я,  не    мужчина?
Спати  треба  вдвох  вкладатись!
Хоч  старенькі,  чом  ховатись?
Сонечко….  Іди  зігрію…
Щоночі,  про  тебе  мрію…
А  дружина,  гордість  має
Скоса  хитро  позирає
Не  зрівнятись  і    лисиці
Очі  горять,  як  в  тигриці
-  Які  обійми,  до  біса!
Чи  здурів,  гріха  -    побійся!
Ходи  за  газ  вже  заплати
Підійняли  оті    *коти
Ціни.  Стали  недосяжні..
Всі  вони  блазні  продажні.
Останні  копійки  здеруть
Все  за  офшори  загребуть
Страшно  жити,  от  холера
Стала  хата  мов  печера
Чи  це…  Кам`яне  століття?
Тих  всіх  –  викинуть,  на  сміття!
Сидять  там  -  не  чоловіки
А  зажери  маніяки!
Зникни  кажу!    З  очей  моїх!
Боюсь  заб`ю,  матиму  гріх…
Прикривав  руками  вуха
Права  моя  цокотуха
У  скарбничці  ,  гривні  білі
Беруть  руки…..Задубілі
Мабуть  все  ж,    піду    платити
Якось  треба  вік  дожити…

                                                         06.12.2018р  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816757
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.12.2018


Здатні нас захистити

Я  піду  по  стежині…  Далеко  -  далеко
Загублю  по  дорозі    всі  печалі  свої
Ой,  живеться  на  світі  –  всім  людям  нелегко
 Хоч  і  в  лісі  співають  нам  пісні  солов`ї.

 Ті  пісні  є  веселі,  на  жаль  є  й  журливі
Бо  війна  йде  на  сході  і  палає  земля
Там  не  сіють  пшеницю,  все    роси  сльозливі
В  травах  фосфорні  бомби  –  то  привіти  з  кремля….

Зима  п`ята  сувора,  і  мороз  й  заметілі
Та  бійці  наші  славні,  на  посту,  як  завжди
 Не  пройде  кордон  ворог,  відважні  і  смілі
Здатні  нас  захистити,  хоча  сніг  й  холоди.

Я  все  йду  по  стежині…  День  зимовий,  ясний
Хай  бійців  він  зігріє,  подарує  ніжність
Нехай  Бог  захищає,  їх  в  цей  час  надважкий
Поклонюся  солдатам…..
                                                   За  відвагу  й  за  мужність!

                                                                                                   06.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816522
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.12.2018


Гойдалка в снігу

 Кругом    білосніжно…  Гойдалка  в  снігу…
Місяченько  ясний,  між  хмарин  блукав
Сад  обледенілий….  Навівав  нудьгу
Морозець  лютує,  вже    дзеркалить  став…

Пухким  снігом  сіє,  всюди  іскриться  
Зима    розгулялась,  розплела  косу  
З  думками  про  тебе,  зовсім  не  спиться  
Не  бачиш  коханий  зимову  красу….

Ти  там,  де  стріляють,  палає  земля
Й  кулеметні  черги,  всіх  збивають  з  ніг
 Де  війна  й  руїни,  згорілі  поля
Жорстокість  і  стогін,  кров`янистий  сніг…

Я  кохаю  любий,  відчула  снагу
 Повернешся  вірю,  надію  маю  
Хай  вітер  відгонить,  розвіє  тугу  
На  гойдалці  скажу  -  милий  кохаю…

                                                                     03.12.3018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816428
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2018


Літа хуга

Ой  надворі,  що  твориться
Літа  хуга,  веселиться
Розсипає  сніг  навколо
Наспівує,  радо  соло
Навіває  скрізь  горбочки
Пухом    квітнуть  всі  садочки
Часом  плаче  то  сміється
Завиває,  об  скло  б`ється
За  віконцем…  Аж  перини
Виблискуюсь,  як  перлини
І  хатинка  біла-біла
Таку  зиму  я  зустріла
Скоро  нічка  підкрадеться
Тож  гадаю  спать  вкладеться
А  поки  що….Хай  лютує
Іще  трішки  поцарює.

                             01.12.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816427
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.12.2018


Яблуко спокуси ( Вони дружили)

                                                 
             Літо….    Теплий,  сонячний  день…    Сонце  грає  промінням    в  блакитному  небі,    пробивається    між  пухкі  білі  хмаринки  до  землі.  Яскраві    золоті  промені,  витанцьовують,  мерехтять  з  легеньким  вітерцем,  переливаються  по  траві.  Купаються  в  позолоті  квіти;    волошки  й  ромашки,  а    чебрець  тягнеться  догори,  в  надії  вкотре  отримати  сонячний  поцілунок.
         Доволі  теплі,  сонячні  промені  припікали  майже  голі,  вже    добре  засмаглі  плечі,  заглядали    хлопцям  в  очі,  які  світилися  радістю…    Вітер  пестив  крилом  обличчя,    підіймав,  розвіював  волосся,  бавився  з  ним,  воно  час  від  часу  хвилясто  спадало  на  чоло…  Вони  височенькі  на  зріст,  худорляві,  до  того  ж  босоногі,  в  однаковому  одязі,    в    сірих  майках  і  в  чорних    закочених    по  коліна    штанах,  мали  вигляд  чаплі.    
     Костя  -  чорнявий  красунчик,  так  називали  його  в  школі,  раз  по  раз  рукою  підбирав  кучеряве  волосся,  вдивлявся  в  ярок.  Толя  ж  русявий  хлопець,  з  зеленими  очима  і  веснянками  на  обличчі,  весь  час  тормошив  його  за  руку,  відволікав  від  погляду.    Це    щойно  прийшли  з    кукурудзяного  поля,  тримаючи  в  руках  по  декілька  молодих  початків,  кинули  їх  на  землю  і  присіли  на  самому  краю  обриву  над  яром.  За  звичкою,  спустивши  ноги  донизу,  задоволено    гойдали  ними…
     Кукурудзяне  поле  зовсім  поруч,  лише  невеликий  пагорб  з  городами  відділяв  хати  від  яру  і  широка  вулиця.  Воно  здалеку    здається  зеленим  морем,  немов  би  з  сонячними  променями,  а  як  що  ж  підійти  ближче,  добре    видно  золотавий  цвіт  верхівок  кукурудзи  і    широкі,  довгі  листки,  які  приховують  молоді  початки.  
     Хлопці  жили  по  -  сусідству,  метрів  сімдесят  один  від  одного,  їх  розділяло  глибоке  урвище.  Воно  утворилося  від  води,  що  стрімко  стікала  після  сильних  дощів  з  поля.
       Як  приємно    насолоджуватися  свободою  після  закінчення  школи.  Попереду    чекало  нове  життя,  навчання    в  місті…  Обоє  мали  бажання  вивчитися  на  слюсаря  по  ремонту  автомобілів,  тому  й  подали  документи    в  професійно  -  технічне  училище.  
     Веселий  галас    долинав  з  яру,  де  паслися  качки  і  гуси,    і  тут  же  гралася  дітвора.  Для  дітей,  від  чотирьох  до  дванадцяти  років,  то    наче    земний  подарунок,    було  де  чудово  провести  вільний  час.      Ярок    доволі  широкий  і  глибокий,    приховував  в  собі  невеличкий  ставочок,  можна  сказати  копанку.  Коли  дні  були  занадто  жаркі,  діти  місилися  ногами  й  руками  в  багнюці,  будували  якісь    загорожі,  замки.  А  потім  задоволено  купалися,  вимивалися  та      хлюпалися  й    обливалися  водою,  тішилися  відпочинком.
   Ці  хлопці  теж  мали    таку  насолоду,  тут  промайнуло  і  їхнє  дитинство….  Яр  вабив  до  себе,  шовкова  трава  виростала  такою  високою,  що    в  ній  можна  було  заховатися,  дітвора  часто  грала  в  жмурки.    Дівчата  ж  здебільшого  тішилися  квітами,  що  росли  попід  самі  обриви  яру,  плели  віночки.  Як  стати  на  пагорбі,  за  дорогою  в  полі,  то  яр  здається  великою  чашею  наповнений  зеленню  і  квітами,    а  маленький  ставок,    що  майже  в  середині,    здавався  дзеркалом.  По  іншу  сторону  яру  доглянуті    городи,  а  за  ними  в    ряд,  як  під  лінійку,    нові  будинки.
       Костя  вдивлявся,  спостерігав  за  Танею,  яка  спустилася  в  яр,  з  іншої  сторони,  махала  рукою,  звала  до  себе  шестирічного  брата  Сашка.  Швидкий,  дотепний,  непосидючий,  так  про  нього  відзивалася  дівчина,  коли  щось  розповідала  хлопцям  про  нього.  То  справжнє  шило,  за  яким  треба  добре  дивитися,  чи  часто  навідуватися,  щоб  раптом  не  потрапив  в  якусь  халепу.
     Вона  доганяла  його,  а  він  як  козлик  скакав,  тікав  від  неї  кругом  ставу.  Діти  в  захваті  дивилися  на  це  дійство,  ніхто  не  наважився  зупинити  малого,  тільки    пищали,  коли  та  майже  доганяла  його  і  гучно  сміялися,  коли  вивертався    з  під  її  рук.
       Толі  було  шкода  дівчини,  він  захоплювався  нею,  відчував  симпатію,    вкотре  махнув  рукою  перед  очима  Кості,  шкірився,
 -  Ти  мене  чуєш?  Агов!  Ну  досить  зуби  показувати  від  задоволення.  Ото  малий  бешкетник!  Такий  неслухняний,  ну  капець!  А  ти  аж  рота  відкрив,  дивися,  щоб  часом  метелик  не  залетів,  он  бачиш,  який  красивий  літає….
       Таня  симпатична  дівчина,  струнка,  як  берізка,  світло  русява,    з    волошковими    очима,  красивої  форми.    Обом  хлопцям  подобалася,  кожен  хотів  привернути  до  себе  увагу.  Вона  з`явилася  в  їхньому  житті  три  роки  назад….  Сама  родом  з  Воронезької  області,  батьки,  в  пошуках  кращого  життя,  приїхали  працювати  в  Радгосп.  Спочатку  жили  в  гуртожитку,    а  згодом  купили  будинок,  діти  раділи,  їм  сподобалося  селище.
Дівчина  навчалася  в  цій  же  школі,  що  й  хлопці,  закінчила  дев`ятий  клас.    Вони    майже  щодня  поряд  з  нею,  кожен  пропонував  провести  зі  школи  додому,  часом  сварилися  між  собою,  хто  буде  нести  її  портфель.  Костя  був  хитрішим  за  Толика,    поводився  вільно,  не  стримував  своїх  емоцій,  міг  притулитися    всім  тілом,  зажати  в  обійми,  не  бажаючи  відпустити.  Таня  ж  на  це  тільки  всміхалася,  хоча  бачила,  що  подобається  Толику.  А  сама  ж    мріяла  про  дружбу  з    Костею,  про  перший  поцілунок,  його  дотики  хвилювали  її,  а  погляд  підкоряв  молоде  сердечко.
         Одного  разу,  мама,  дивлячись  на  неї  сказала,    
   -  Ой,  рано  ти    доню,  розквітла  квіткою  весняною….  До  бабці  вдалася….  Та  мене  в  шістнадцять  народила,  така  ж  була  пухкенька,  як  ти…..  Ой  дивися,  не  зроби  помилки,  як  вона…
Таня  трохи  здивувалася,  потім  хитро  повела  очима,
-  Мамо  та  хіба  ж  то  погано?  Тож    вийшла  заміж  за  дідуся,  ти  є  на  світі….
Та  вдивлялася  в  дівчину,  шукаючи,  чи  часом,  щось  не  змінилося  в  ній,
-  Важкі  умови  життя  заміжньої  жінки,  доню.    Це  тільки  зараз  життя  ледь  стає  кращим,  розбудовується  країна,  відкривають  фабрики  ,  заводи,  а  раніше  з  села  було  не  виїдеш,  не  дозволяли,  а  в  селі  жити  дуже    важко,  сама  ж  знаєш.  Хоча    і  в  селищі  не  легко  та  все  ж  надія  є  ,  що  ти  виб`єшся  в  люди,  поїдеш  в  місто  навчатися.  Прошу,  не  закохуйся  рано,    моя  пташечко.
Почувши  мамині  слова,    в  розмову    вліз  Сашко,
-  Ага,  он  Костя    і  отой  Толик  все  їй,  то  квіти  дарують,  то  цукерками  та  яблуками  пригощають,  напевно  обоє  в  неї  влюбилися…
Скрививши  кирпатого  носика    задоволено  хіхікав,  дивився  на  реакцію  сестри.  Та  ображено  надула  свої  темні,  як  стигла  вишня,      пухкенькі  губи,
-    Ото  вже  шило,  чого  встряєш,  ану  геть  звідси!  
               Хоча  Костя  і  спостерігав  задоволено,  як  Таня  бігає  за  братом  та  коли  Толик  відволік  його  своєю  промовою,  схрестив  руки  перед  собою,  підморгнув,
-  Так  я  пішов….
Він,  як  вихор  злетів  з  пагорба,  де  не  так  було  круто,  за  кілька  секунд    стояв  перед  Сашком,  розставивши  руки,  спіймав  його.  Малий    дригав  ногами,  пищав,
-  Ой  спасіть  мене,  не  хочу  додому…
Костя    добре  зажав  його  доволі  сильними  руками,
-    Ану,  зізнайся  кукурудзи  хочеш?
Малий  здивовано  закліпав  оченятами,
-  А,  що  вже  є  така,  що  можна  варити?
 Таня  вже  стояла  поруч  з  ними.  Квітчата  сукня  ледь  просвічувалася,  облягала  її  молоденькі  пишні  перси,  від  яких  Костя,  занімів.  Його  погляд    в  її  очах  горів  вогнищем,  бажанням  доторкнутися,    по  тілу  бив  струм.  Коли  погляди  зустрілися  почервонів,  як  рак.
Вона  ж  зніяковіла  трохи,  а  потім  різко  взяла  брата  за  руку,
-  Йдемо  додому…  Пора  обідати…
Костя,  труснув  головою,  дивився  в  сторону  поля,  шукав  слова,  
-  Оце  хочу  запропонувати  твоїй  сестрі,  щоб  пішла  зі  мною  по  кукурудзу,  ми  з  Толиком  принесли  трохи  та  не  помішало  б    більше  зварити,  щоб  наїстися  досхочу.  І  яблука  «білий  налив»  в  посадці  є…
 Сашко  відразу  скумекав,
-    Давай    йди,  я    зараз  сумку  принесу,  а  мамі  скажу,  що  пішла  до  Тоні  побазікати,  музику  послухати…
Таня  і  Костя,  від  здивування    ледь  –  ледь  хитали  головами,  посміхалися…  Костя  підтримав  його,
-  Ото  молодець,  а  кажеш  в  тебе  брат  вередливий,  а  він  бачиш  який,  то    справжній  скарб  мудрості.
Вона  відразу  сердито  заперечила,
-  Ага!    А  потім  продаси?!  Ні,  не  підмовляй  мене…
Костя,  в  надії,  схватив  її  за  руку,
-  Та  ми  ненадовго,  пішли…
 Вони    відразу  відійшли,  як  подалі  від  дітей,  вона  все  ,ще    вагалася,  не  знала,  як    краще  поступити.  Але  ж    дуже  хотілося    тих  яблук,  таких  ранніх,    по  -  сусідству  ні  в  кого  не  було.
Сашко  дивлячись,  що  сестра    вагається,    взяв  напрямок  додому.  Обоє,  мов  схаменулися,  дивилися    йому  вслід,  він  біг    швидко,  миготів  брудними  стопами.    Костя  уважніше  придивлявся  до  дівчини,  намагався  заглянути  в  очі,    сміливіше  взяв  за  другу  руку,
-    Почекаймо,  не  тікай,  такий  гарний  літній  день,  тим  паче  вихідний,    охорони,  ну  об`їждчиків,  сьогодні  не  буде,  в  одного  з  них  день  народження,  хвалилися  пару  днів  назад….
Ховала  погляд,  звільнилася  від  його  гарячих  рук,  відійшла  в  сторону,  позирнула  в  сторону  Толика.  Той  пересів,  як  подалі  від  обриву,  підібгав  одну  ногу  під  себе,  злегка  покачувався,  спостерігав  за  ними,  в  голові  роїлися  думки  й  про,  що  можна  говорити  так  довго?
             Малий  вже    біг  по  стежці,  що  тягнулася  від  хати,  через  весь  город,    до  яру,  в  руках  тримав  плетену  сумку  і  весело  кричав,
-  Гей  –  гей!  Все!    Я  вже  є…  
Він  знову  скакав,  як  козлик,  здавалося,  часом  летів,    за  мить  був  біля  них,
-  Таню,  мама  пішла  на  поле,  до  буряків.  Тож  прийде  не  скоро,  кажу  йди,  принесеш  кукурудзи,  вона  прийде  похвалить,  що  зварили,  побачиш,  ну  і  яблук,  вони  ж  мабуть  вже  стиглі.    Я  даю  чесне  слово,  пообідаю  і  буду  гратися  в  ярку.  Не  віриш?  Ось  тобі  хрест.
Позираючи  на  всі  сторони,  перехрестився,  в  очах  грали  бісики  від  задоволення.
-  Ну  гаразд,  давай  цю  сумку,  -  погодилася  сестра.
Костя  свистом  привернув  увагу  Толика,  крикнув,
-  Не  чекай  на  нас  !Я  під  вечір  зайду  до  тебе!
 Хлопець  похапцем  піднявся,  кивнув  рукою,  зібрав  качани  кукурудзи  в  руки  і  опустивши  голову,  з  думками    попрямував  додому.  І  куди  це  їх  понесло,  якого  дідька  не  сказав,  що  за  намір  має,  тож  говорив,  що,  як  брати,  всім    треба  ділитися.    А  це,  не  сіло,    не  впало,  десь  пішов,  навіть  додому  кукурудзу  не  заніс.  
             Костя  й    Таня,  тримаючись  за  руку,  йшли  яром  в  сторону,  до    менш  крутого  схилу...  Як  подалі  від  дітвори,  підіймалися  на  гору,  до  дороги,  а  там  вже  й  поле.
       Кукурудза  оточувала  зі  всіх  сторін,  наче  забрала  їх  в  полон.  Йшли  навпростець,  часом    мовчки  пригиналися  під  густо  переплетеними  листками,  кожен  думав  про  своє….
         Які  гарячі  в  нього  руки  і  сильні,  думала  Таня,  напевно  стане,  ще  сильнішим  й  мужнішим,  ще  ж  піде  в  армію,  там  вимуштрують.  Може    не  буде  шукати  собі  молодшу  жінку  за  мене.  Хай  би  разом  довіку,  як  моя  бабця….  І  гарний  же,  хіба  б  були  не  пара…
     Костю  ж  хвилювало  інше….  Як  добре  я  і  вона,  і  більше  нікого.  Така  зваблива,  проста,  як  дрова  і  в  той  же  час  загадкова,  а  очі…
Втопився  би  в  них…  Тільки,  як  стримати  себе,  адже  так  манить  її  помацати,  притулитися,  відчути  тепло  тіла….  Ні  –  ні,  більшого  я  собі  дозволити  не  посмію,  адже,  ще  молоденька,  хоча  й  при  ній  все.  Хай  би,  ще  пару  років,  туди,  перед  армією,  тоді  б  вже  точно  знав,    що  буде  моя….Треба  вгамувати  своє  бажання  близькості…  В  книгах  пишуть  одне,  а  як  воно  насправді  вперше,  навіть  не  уявляю…  Та  колись  же    все  рівно  маю  стати  чоловіком.  Легкі  удари  листя  кукурудзи  по  обличчі,  відволікли  від  думок.  
 Раптово  взяв  її  за  плечі,  злегка  обійнявши,  дивився  в  очі,  наче,  щось  намагався  побачити  в  них,
-  Ти  така  гарна,  як  квітка…
-  Ого,  певно  не  троянда,  а  ромашка,  бо  світла,-    усміхаючись  заперечила,  намагалася  звільнитися  з  обіймів.
-  Хай  буде  й  так.  Чуєш,  давно  хотів  тебе  спитати,  будеш  зі  мною  дружити?  -  серйозно,  прямим  поглядом,  все,  ще  дивився  їй  в  очі.
-  Так  ми  ж  втрьох  дружимо,  хіба  ні?  -    спитала  і  відразу  наче  присоромилася,  опустила  голову.
Він  наблизився  так  близько,  що    чула  його  подихи.  В  неї  чомусь,  наперекір  бажанню,  закрилися  очі….    Солодкий,  невмілий  поцілунок  сполохав  їхні  серця.  Відсахнулася,  не  знала  де  подітися,  почервоніла.  
Хлопець  ледь  стримував  своє  тремтіння,  рука  доторкнулася    до  підборіддя,  
-  Що  не  сподобалося?  Чи  може  я  тобі  противний?
Краплі  поту  виступили  на  лобі….  Говорив  не  поспішаючи,  перехоплював  подих,  щоб  не  відчула  його  хвилювання,  зупинявся  після  кожного  слова….
Миттєво    вирвалася,  як  пташка  вилетіла    з  клітки,  бігла  вперед  до  посадки,
-  Тю,  дурнику,  щось  таке  скажеш…  Давай  спочатку  яблук  нарвемо.  А  потім  вже  кукурудзи.
       Його  серце  ледь  не  вискакувало  з  грудей,  як  зупинити  бажання  спокуси.  Він  здається  читав  в  книжках    про  таке  відчуття.  Хоч  доволі,  ще  ж    хлопчисько  сказати  та  його  тягнуло  до  літератури  про  кохання.  Батько  дуже  любив  читати  про  кохання,  брав  книги  в  бібліотеці,  хтось  привозив  з  Москви,  була  і  йому  нагода  дізнатися  з  книжок  про  почуття,  відчуття  та  звабу  щодо  жінок.  Мабуть  і  зарано  часом  думав  про  себе.  Та  де  подітися,  як  вгамувати  цей  потяг?  Книги  зробили  свою  справу,  він  порівнював    свої  відчуття  до  Тані    з  тими  героями,  про  яких  читав.  Часом,  аж  струм  по  тілу,  як  було  побачить  її  десь  на  одинці,  бажання  цілувати  й  цілувати..
 Мати  ж  не  помічала  чим  захоплюється  син,  коли  лягав  спати,  бачила,  що  за  книгами,  а  за  якими  не  цікавилася.  Навчався  непогано,  не  курив,  а,  що,  ще  треба  матері,  здавалося  в  сім`ї    все  нормально.    Їй    ледь  вистачало  часу  впоратися  по  хазяйству,  зварити  їсти,  прибрати,  а  потім  в  поле  на  буряки.  Взимку  то  менше  роботи,  так  старша  сестра  приносила  доньку,  Наталочку,  щоб  побавила,  їй  щойно  виповнився  тільки  один  рік.  Батько  ж  з  батьком  Толика  працював    в  місті  на  ХТЗ.  Рано  їхали  на  роботу,  пізно  приїжджали,  де  там  їм  до  дітей.  Часто  на  заводі  працювали  по  дві  зміни,  виконували  план.
           Таня  підскакувала  біля  яблуні,  намагалася  дістати  жовтувате  яблуко.  Крехтіла,  ,  підіймаючи  руки  догори,  вкотре  ставала  на  ціпочки  та  на  жаль  не  могла  дотягнутися  до  нього.  Костя  вийшов  з  кукурудзи  і  зупинився.  Досить  і  так  коротка  сукня,  підіймалася,  ще  вище,  її  оголені  пружні  стегна  притягували  погляд,  відчував  збудження.  Швидко,  обома  руками,  схватив  її  вище  колін,  підняв,  щоб  нарешті  дістала  те  яблуко.  Вона  махала  руками,    а  потім  діставши  його,  сміялася  від  задоволення.  Вони  хилилися  до  землі,  їй  здалося,  що  падає,  нагнувшись,  обійняла  його  руками  за  шию,  приголубила  до  себе,  тримаючи  яблуко,  
-  Костю,  дай  я  вкушу,  почекай!  Хай  посмакую,  бачиш  стигле,  жовтесеньке,  -  щебетала  дівчина.
 Опустилися  в  траву,  вона,  посміхаючись,  позирала  на  нього,  натягувала  сукню  на  оголені  стегна.  Хлопець  не  задумуючись  впав  поряд  з  нею,  облокотившись  однією  рукою,  спостерігав,  з  якою  насолодою  вона  смакувала  те  яблуко.  Поправивши  своє  волосся,  що  спало  на  чоло,  тягнувся  дістатися    її  руки,
- А  мені,  я  теж  хочу  посмакувати,-  
Таня    різко  повернулася  в  сторону  яблуні….  Розплелася  коса  і  гладеньке  волосся  розсипалося  по  плечах,    вона  грайливо,  
-  Там  вище    є,    діставай,  що  без  мене  не  дістанеш,  не  дістанеш?!
Мила  усмішка,  сяючі  очі,  наче  мавка  зачарувала  його…  Це  розпущене  волосся…  Дивився  на  неї,  як  на  святу,  не  в  змозі  зупинити  вулкан  почуттів….  Вона  саме  кусала  яблуко,  коли  він  наблизився,  намагався  одночасно  з  нею  вкусити  його.  Сік    потік  по  бороді,  він    пристрасно  цілував  її    уста,  ховався  в  волоссі….  Ніжні  дотики  губами  до  шиї  сп`янили  обох,  його  пальці  торкнулися  пишних  грудей,  яблуко  покотилося….    Десь  загубилося  те  яблуко  спокуси…  Лише  яблуня  й  трава  знали  цю  таємницю…  А  поряд  шелестів  вітер,  загравав  із  листям  і    здалеку  чути  мелодійну  пісню  соловейка.
 Неподалік,  не  дуже  високо,    кружляв  рудий  шуліка,  мов  підглядав  до  молодої  оголеної  пари,  яка  сховалася  в  траві.…
     Розчервоніла  Таня  приходила  до  тями…..  Соромилася,  намагалася  дивитися  в  сторону,  ховала  очі,  а  він  вкотре  цілував  пружні  пишні  груди  й  повторював,
-  Не  хвилюйся,  ти  тепер  моя.    Тільки  зараз  про  це  нікому  не  треба  знати  ,  чуєш..  Я  не  боюся,  ні,  просто  нащо  ці  розмови,  ми  тепер  дівчина  і  хлопець,  присягаюся,  будемо  разом.  Треба  зачекати,  відслужу,  потім    одружимося.  .  .
Сором`язливо  затуляла    руками  груди,  розгублено  до  нього
-  Досить,  Костику  досить,  благаю…
           Вона  вже  одягнена  лежала    під  яблунею,    а  він,    мовчки  над  нею,  обривав  яблука….
     Поверталися  додому…  Час  від  часу,  він  цілував  її  в  уста.  Від  дотику  закривала  очі,  танула  росою  на  сонці,  наскільки  приємні  їй  були  його  дотики,    ніжність  огортала  все  тіло.
     Мати  Тані  вже  була  вдома,  коли  вони  зайшли  на  обійстя.  Здивовано  дивилася  на  пів  голого  Костю,
-  Ну  ти  даєш,  хоча  б  посоромився  при  дівчині,  ось  так,  вже  легень  здоровий.  Ой,  молодь,  молодь…
Потім  суворо  позирнула  на  обох,  довго  ходили?
 -  Та  ні,  -    заперечила  Таня,  -  Ми  швидко.
 -  Ось  принесли  яблук  і  кукурудзи,  сьогодні  охоронці  гуляють,    завтра  такої  нагоди  не  буде,  -  підтримав  розмову  Костя,  біля  криниці  викладав  на  лавку  кукурудзу.
-  То  добре,  що  приніс,    дякую.  Тільки,  щоб  в  пелені  нам  донька  подарунок  не  принесла….
Дівчина  відчула  вогонь  по  всьому  тілу,  почервоніла.  Костя    відразу  підійшов  до  неї,
-  Ви  тітко  Олю,  не  хвилюйтеся  я  її  не  ображу,  гадаю  прийде  час,  будемо  разом….  Ну  я  піду    Таню…..    На  все  добре!
-  Та  то  не  тобі  вирішувати,  а  долі,  -  вдогін  сказала  жінка.
З  ніг  до  голови  зміряла  поглядом  доньку,
-  А  ти  йди,  посуд  треба  перемити  й  пообідай,  бачу,  що  не  їла….
 О  -  хо  -  хо  –  хо  -  хо…  Час  летить….Будемо  разом  -    це  ж  треба  такого!  Ще  молоко  на  губах  не  обсохло,  а  він  –  будемо  разом…
 Тані  наче  ніж  по  серцю,  мовчки  йшла  на  кухню…  Але  ж  він  мені  подобається  мамо  і    до  чого  це  бурчання….  Що    хіба  будеш  проти?  Сама  ж  колись  казала  гарний  хлопець…  Ні,    про  те,  що  сталося  нікому  ні  слова,  навіть  подружці,  зробила  собі  висновки.
   Галасливо  лунала  пісня  з  приймача.  Костя  ж,  задоволений  подіями,  вже  вдома  вплітав  зелений  борщ.  Розмірковував,  піти  до  Толика  та  ні,  краще  цим  не  ділитися.    Ось,  як  воно  буває,  це  сталося,  навіть  не  міг  подумати,  наче  солодкий  сон…  Але  ж  дозволяти  собі  такі  щасливі  миті  великий  ризик…  Думай  голово,    думай,  як  уникнути  пастки…
 Та  час  летів,  йому  не  приходилося  про  це  багато  думати.  Таня  почала  тікати  від  нього,  намагалася  бути    разом  лише  в  компанії.      Вони  зустрічалися  раз  на  тиждень,  потай  від  усіх,  так,  зовсім    ненадовго,  ввечері.  Дівчина  намагалася  тримати  дистанцію  між  ними,  не  допускала  звабливих  ніжностей,  лише  поцілунки.  Він  теж  не  наполягав,  знав,  що  так  поводитися  це  небезпечно,  попереду  навчання,  а  потім  армія.
   Хоча  Костя  нічого  не  сказав  Толику  про  потайні  відносини  з    Танею  та  той  все  ж  помітив,  якими  закоханими  очами  вони  дивилися  один  на  одного  при  зустрічах.  В  нього  боліло  серце  й  душа,  адже  він  мав  намір  запропонувати  їй  дружбу,  як  колись,    в  восьмому  класі,  тоді  відказала.  Зараз  знову  чекав  нагоди  та  на  жаль  Костя  випередив  його.
Час  летів…  Навчання  в  училищі,  робота  на  городі  і  раз  на  тиждень  зустріч  з  Танею  влаштовували  Костю.  Він  помужнів,    мати  косо  позирала  й  качала  головою,
-  Ой  парубче,  дивися  не  попади  в  крижану  воду,  не  провались  під  лід,  дивися  на  життя  як  слід,  будь  відповідальним  за  свої  вчинки,  щоб  не  плескали  в  магазині  про  тебе  нічого  поганого.
 Він  же    в  відповідь  чмокне  в  щоку,  вкотре  всміхнеться,
-  Не  хвилюйся  все  під  контролем.
 Розумів,  що  грається  з  вогнем  та  все  ж  пару  раз,  ходив  з  Танею  по  солому  для  корови.  Обоє  розуміли,  що  варто  б  було  близькості  не  допустити  та    молода,  гаряча    кров  переповнювала  сосуди,    нестримні  почуття    брали  над  ними  верх.  
       Толик  почав  зустрічатися  з  Тамарою,  на  рік  молодшою  за  Таню.  Худенька,  світлоока  дівчина,  доволі  симпатична  привернула  його  увагу,  ще  в  школі,  на  одному  з  вечорів.  Її  рухи  чимось  нагадували  рухи  Тані,  йому  здавалося,  що  вони  навіть  трохи  схожі,  різниця  була  тільки  в  статурі.    Часто  весела  компанія  збиралася  під    його  парканом,  гучна  музика  линула  по  всій  окрузі,    топилася  в  яру.    Їм  разом  було  добре  та  він  все  ж  задивлявся  на  Таню,  шкодував,  що  друг  завадив  стосункам.  А  Костя  був  наскільки  веселим,  що  часто  навіть  більше  уваги    приділяв  Тамарі,  не  помічаючи  цього  за  собою.  Дівчина  поводилась  легковажно,  розв`язно  ніж  Таня,  могла  не  соромлячись  розповісти  похабний  анекдот,  часто  підморгувала  Кості,  зваблювала  веселими  розповідями.  Для  Тані  це  послужило  дзвіночком,  зробила  висновки,  що  більше  ніяких  інтимних  стосунків,  тільки  дружба.
       Воно  напевно  так    й  мало  бути,  доля  писала  нові  штрихи  в  житті.  Час  летів…  Таня  навчалася  в  місті  на  бухгалтера,  Костю  забрали  в  армію.  Відносини  між  ними  стали  трохи  холодніші,  чи  можливо  із  -  за  ревнощів,  чи,  щось  інше,  але  коли  йшов  в  армію,  вмовляв  Тоню  піти  з  ним,  залишитись  на  одинці    та  вона  категорично  відмовила,
-  Прийдеш  з  армії,  потім,    ми  ж  тоді  були  майже  діти.  Гадаю  подорослішали,  адже  наслідки  можуть  бути  не  найкращі,  ти  зрозумій  мене,  поїдеш,  не  знати,  що  буде  далі…  
   Щось  і  в  душі  Кості  коїлося,  відбувалася,  якась  війна.  Його  тягнуло  поспілкуватися  з  другими  дівчатами,  побути  вільнішим  в  стосунках  з  іншими.  Він  навіть  не  просив  Таню  дочекатися  його  з  армії,  це  її  насторожило.  Та    напевно  гордість,  яка  з`явилася  в  неї  з  роками,  не  дозволила  говорити  на  цю  тему.  Залицяльників  було  багато,  не  тільки  з  селища,  а    й  міста,  з  тими,  що  навчалася  пропонували    дружбу.  Зупиняли  думки  за  Костю,  надія,  що  все  буде  в  них  добре  і  те,  що  сталося  між  ними.  А  часом,  як  поганий  настрій  губилася  в  своїх  думках  і  запитувала,  а  може  в  мене  вже  все  перегоріла  до  нього?  А  потім  ввечері  в  ліжку,  згадувала  перші  відносини,    тихо  плакала,  ні,  я  без  нього  жити  не  зможу.      
       Минуло  два    роки…  Костя  служив  в  Казахстані,  писав,  що  служба  непогана,  працює  водієм  при  штабі.  Таня  все  рідше  отримувала  від  нього  листи,  хвилювалася,  приховувала  відчай  в  душі,  намагалася,  щоб  ніхто  не  помічав,  що  їй  боляче.  А  тут,  ще  й  Толик  посварився  з  Тамарою,  став  частіше  зустрічати  її  з  електрички.  
             Служити  в  армію  не  пішов,  чи  то  якісь  проблеми  зі  здоров`ям,  чи,  щось  інше,  дівчина  не  цікавилася  цим.  А  він  часто  жартував,
-  Матуся  не  відпускає.
Він  один  в  батьків,  можливо  тому  й  не  захотіли  відпускати  своє  чадо.  Тим  паче  дядько    мав  звання  капітана,  при  одній    військовій  частині  в  місті.
       За  останній,  третій  рік,  служби  Таня  отримала  всього  чотири  листи  від  Кості,  вже  й  сама  не  знала,  що  робити.  Толик  же    не  давав  проходу.  Якось  одного  разу  завів  розмову,
-  В  житті  все  буває,  хай  там,  що  було  з  Костею,  це  не  буде  завадою,  для  нашого  кохання.  Ти  лише  почуй  мене,  адже  я  тебе  давно  кохаю,  ну  так,  я  не  такий  сміливий  був,  як  він  та  він  же  перейшов  мені  дорогу,  зрозумій  це,  давай  зустрічатися.
Лише  всміхнулася  та  все  ж,  наче  соромлячись,  видавила  з  себе,
-  Життя  покаже…
     Одного  вечора  вони  їхали  разом  з  роботи,  він  проводжав  її  додому.  Під  ніжним  поглядом  дозволила  себе  поцілувати…  
Він  працював  в  місті  на  ХТЗ  комірником  в  одному  з  цехів,  робота  була  не  важка,  після  роботи  мав  багато  вільного  часу.  Знав,  що  Костя  майже  не  пише  листів,    при  зустрічах,  вкотре  освідчувався  в  коханні,  приносив  квіти,  цукерки.  
 Таня  губилася  в  своїх  думках…..  Дивне  відчуття    пронизувало  тіло  при  поцілунках.  Чомусь  пригадала  восьмий  клас,  як  Толик  пропонував  їй  дружбу,  помічала,  що  був  ніжніший,  уважніший  при    спілкуванні  ніж  Костя.  
   Збігли  три  роки  служби….  Ніякої  звістки  Таня  не  отримала  від  Кості.  Одного  разу  в  магазині  баби  шушукалися,  що  мати  Кості  отримала  листа,  хвалилася,  що  має  там  дівчину,  залишився,  ще  на  рік,  по  контракту,  на  відбудову  міста.
Ні,  вже  не  плакала  під  яблунею  в  саду,  як  раніше,  коли  так  чекала  від  нього  листи.  В  душі  щось    перевернулося  до  болю.  
         Пройшло  трохи  часу,  Таня  з  Толиком  побралися…    Дім  Толика  був  побудований  на  два  входи,    проблема,  де  будуть  жити  відразу  відпала.  Батьки  задоволені  його  вибором,  радо  прийняли  її  в  сім`ю.
           Вони  жили  злагоджено,    в  достатку,  через  рік    народився  хлопчик.  Душі  не  чаяли,  тішилися  малим  Максимком,  хлопчик  оченятами  був  схожий  до  Тані,  вона  раділа  цьому.  Адже  всі  говорять,  що  діти  будуть  щасливі,  якщо  дівчинка  схожа  на  тата,  а  хлопчик  до  мами.  Толик,  щасливий  тато,  цілував  йому  ніжки  і  примовляв,
-  Ах  ти  щастя  наше!    І  вкотре  обіймав  і  цілував  Таню.  
       Минуло  чотири  зими,  як  пішов  на  службу  Костя,  всі  думали,  що  там  вже  й    одружився  і  залишився  жити.  Та  він,  одного  травневого  вечора  з`явився,  як  грім  серед  ясного  неба.
Мама  Толика  Марія,  здивувалася,  коли  той  зайшов  до  хати,
-  О  Костику,  з  поверненням!  
Оглядала  його,  помітила  нижче  виска  невеликий  шрам  від  опіку.  
-  Помужнів,  справжні  чоловік.  Що  це    на  щоці?  Чи  горів  десь,  від  чого  рубець?  Ти  з  дружиною  приїхав?
Костя  присів  на  стілець,
-  Та  це  одного  разу  машина  загорілася.  Та  він  же  невеликий,    майже  непомітний,  а  ви  помітили.  І  не  одружився  я  з  чого  ви  взяли?
-  Так  Зоя  хвалилася,  що  дівчину  там  маєш,  -    торохтіла  іграшкою  перед  малим  жінка.
Він  підправивши  чуприну,  усміхнено,
-  О  мама  є  мама,  я  ж  написав,  що  доглядає  дівчина  в  медсанбаті,  як  потрапив  після  опіку.  Я  тому  і  залишився,  ще  на  службі,  хотів,  щоб  все  добре  зажило.  Нікому  не  писав  про  це  в  листах,  боявся,  що  наважиться  мама  приїхати,  а  це  ж  їхати  далеко,  не  близький  світ  та  й  нащо,  щоб  охала  та  ахала  біля  мене,  як  квочка  біля  курчат.  А  малий  схожий  до  Тані,  гарненький  хлопчик,  як  назвали?
-  Максимко  в  нас  є,  бачиш  дядьку,  -      поцілувала  онука  в  чоло,  продовжила,
-    А  ти  змінився,    подорослішав.
 Тільки  промовила  ці  слова,  відкрилися  двері,  до  хати  зайшли  Таня  і  Толик.
 Таня  відразу  зблідла  побачивши  його,  в  грудях  здавило,  ховаючи  хвилювання,  привіталася,
-  З  приїздом!
 І  забравши  сина,  йшла  в  іншу  кімнату.
-  Ну,  я  пішла,  там  вечеря  на  плиті,  знайдеш  Таню,  -    кинула  на  ходу  свекруха.
Хлопці  обіймалися,  дивлячись  один  на  одного…  Толик  весело  запропонував,
-  Ну    не  тікай,  давай  повечеряєш  з  нами.
Він  не  відмовлявся,  лише  поглядав  в  сторону  кімнати,  куди  пішла  Таня  з  сином.
       Травневий  вечір  видався  приємним  в  спілкуванні.  Толик  поставив  на  стіл  пляшку    домашнього  вина.  Першим  тост  сказав  Костя,  привітав  з  сином,  побажав  достатку,  щастя.
 Таня  після  вина  розслабилася,  розпашілася,  годувала  сина  манною  кашею,  раз  по  раз  чмокала  в  чоло.  Вони  сиділи  за  столом,  як  справжні  друзі,  наче    й  нічого  дивного  не  сталося.
           Життя  продовжилося…  Таня  поводилася  розгублено,  коли  до  них  заходив  Костя.  Толик  інколи  спостерігав  за  обома  та  для  ревнощів  не  було  причин.
       Мати  ж  Кості  хвилювалася,  відчувала,  що  не  забув  перше  кохання,  наполягала,  щоб  менше  спілкувався    з  ними,  не  ліз  в  сім`ю.  Костю  в  місто    зовсім  не  тягнуло,  в  селищі  влаштувався  водієм  на  роботу,  з  пекарні  розвозив  хліб  по  магазинах.  
Пройшло  декілька  днів,  в  одному  з  магазинів  він  побачив  Тамару,  трохи  здивувався.  Дівчина  стала  справжньою  жовтою  трояндою.  Вона  побачивши  його,  аж  підскочила,  на  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-  Костю,  це  ти?  Сто  років  не  бачила.  Ану  дай  погляну.  Ох  -  ох,  справжній  чоловік  став,  помужнів,  красунчик!  
Веселі  очі  засяяли  від  щастя,  хитро  позирнула  довкола  і  вискочила  із  –  за  прилавка,  так  близько  підійшла,    наче  хотіла  в  ньому  заховатися,  шепотіла  на  вухо,
-  А,  що  легеню,  правда,  що  одружився  чи  то  все  брехня?    
Він  не  очікував  такої  реакції  та  не  розгубився,  чмокнув  її  в  щоку  і  тихо,
-  Ні,  ясне  сонечко,  я  в  твоєму  розпорядженні,  якщо  бажаєш.
Дівчина  вирячила  оченята,
-  То  скільки  того  діла,  чекай  після  роботи,  прогуляємося…
Костя  чомусь  розхвилювався,  від  чого  сам  не  міг  зрозуміти.  Та  радий,  що  все  так  склалося,  життя  налагоджується….
         Вони  почали  зустрічатися.  Тамара  рада  була,  що  він  з`явився  в  житті,  їй  чомусь  все  не  везло  з  хлопцями.  Довгих  стосунків  ні  з  ким  не  було.  Згадували  минуле,  часом  сміялися,  часом  поринали  кожен  в  свої  думки.  Кості  було  приємно  спілкуватися  з  нею,  ніяких  протиріч.  Вона  всміхалася,  намагалася  звабити  і  їй  це  вдалося,  приємні  вечори  з  магнітофоном,  солодкі  поцілунки,  вони  зрозуміли,  що  їм  добре  вдвох.  Костя  згадував  Таню  і  всміхався  про  себе,  а  потім  раптово  губився  в  думках  та  загубив  я  її,  вмовляв  себе,  загубив,  що  вже  тепер  вдієш.
 Вони    зустрічалися  майже  пів  року,  коли  нарешті  Костя  запропонував  Тамарі  одружитися.  Ні  клятви,  ні  палкого  освідчення  в  коханні  не  було.  Вона  просто,  одного  вечора,  запросила  до  себе  в  гості,  її  батьки  поїхали  відпочивати  в  Ялту.  Чи  мало  так  бути,  чи  то  взаємне  почуття  бажання  близькості  вирішило  все  за  них.  Вона  мов  купалася  в  щасті….  А  може  і  справді  він  моя  доля,  замислилася,  можливо  це  і  є  кохання,  хто  знає  яке  воно  насправді.  Колись  думала,  що  Толик  буде  чоловіком,  навіть  тремтіла    в  його  обіймах,  коли  грішили.  А  вийшло  все  по    іншому,  в    нього  давно  сім`я.  Від  роздумів  на  устах  заграла  усмішка,  ясний  блиск  в  очах…  Та  і  тепер  же  ми  дружимо  в  чотирьох,  це  ж  просто  класно,  коли  ніхто,  ні  на  кого  немає  образ…
             Три  вечора  Костя  з  Толиком  будували  намет  для  весілля.  Гостей  на  весіллі  не  багато  та  гуляли  весело.  Поздоровлення,  тости,  подарунки,  а  згодом  «Гірко»,  молодь  рахувала  протяжність  поцілунку.  А  потім  танці  під  магнітофон  та  Толик  і  Таня  відразу  пішли  додому.  Свекруха  вже  виглядала  та  й  виглядала  в  вікно,  бо  Максимко  капризував,  не  хотів  лягати  спати  без  мами.
               Пройшло  майже  дев`ять  місяців….  Одного  вечора,  Таня  вкладала  сина  спати,  як  раптом  щасливий  Костя,  з  усмішкою  на  обличчі,  переступив  поріг,
-  Вибачте!  Ой,  привіт,  ти  одна?  А  в  мене  радість,  народився  син,  а  Толик  де?
Таня  приклала  пальця  до  губ,  щоб  не  розбудив  сина,  потім  рукою  вказала  на  другу  кімнату.
Толик  вже    почув  його,  відкривав  двері,
-  Заходь.  Щось  хотів?
Костя    із  -  за  пазухи  дістав  пляшку  вина,
-  Син  в  мене  народився,  чуєш,  син,  хочу  в  честь  діда  назвати  Сергієм.  Прийшов  з  вами  відсвяткувати  цю  подію,  до  своїх  йти  запізно,  хай  там  сплять.  
 -  Ну  то  й    добре,  вітаю!  Хай  росте  здоровим  і  щасливим!  -  привітав  його.
 І  відразу  трохи  хвилюючись,
-А,  як  там  Тамара,  як  здоров`я,  важко  їй  прийшлося?
Костя  трохи  здивовано,
-  Та  все    добре,  все,  як  годиться,  потерпіти  це  жіноча  справа…
       Таня  зайшла  в  кімнату,  в    руках  тримала  тарілки  з  закускою,
- Ну,  що  ж  вітаю  Костю!  Хай  росте  здоровим  твій  синочок,  вам  з  Тамарою  на  радість!
Вони  сиділи  зо  дві  години…..    Костя,  розповідав  про  роботу,  про  життя.  Після  весілля  з  Тамарою    жили    в  літній  кухні,  біля  її  батьків,  планували  купити  земельну  ділянку,  збудувати  будинок.  Дівчина  категорично  відмовилася  жити  з  свекрухою,  Костя  й  не  сперечався,  вирішив  можливо  так  і  краще.  В  одній  хаті  з    її  батьками  він  не  захотів  жити,  адже  в  Тамари  ще  був  молодший  брат,  який  закінчував  школу.  
Пройшов  час….  На  обійсті  в  Толика  весело,  Тамара  кожні  вихідні  приїжджала  з  Сергійком  до  Тані.  Тільки  теплий  день,  вона  вже  тут,  як  тут.  Немовби    подруги  з  дитинства,  ділилися  всякими  новинами,  часом  обоє  тішилися  новим  вбранням,  як  маленькі  діти,  купували  однаковий  одяг.  А  основною  втіхою  було  спілкування  з  дітворою.  Що  матері,  ще  треба  -  щоб  не  хворіло  дитя  та  не  плакало,  зростало  в  радості,  в  достатку.  
Минуло  два  роки….    Костя  й  Тамара  ввійшли  в  новий  дім,  відгуляли  новосілля.  На  святкуванні  Костя  не  одноразово  дякував  Толику  за  допомогу.  За  цей  час  дружба  їх  сімей  стала  ще  міцнішою.  Було  й  таке,  що  Костя  прийде  до  Толика  за  чим  -  небудь,  то  Таня  й  до  столу  запросить  пообідати,  хоча  того  й  вдома      часом  не  було,  чи  побавляться  вдвох  з  малим.  Ніяких  розмов  лише  погляди…    Щось  відбувалося  в  їхніх  душах,  ховали  очі  один  від  одного  та  переступити  межу  дозволеного  не  наважувались,  вслід  одні  зітхання…
 Жінки  між  собою,  наче    сестри,    кожна  ділилася  своїми  поглядами  на  життя,    тішилися  хлопчиками.  Свою  материнську  любов  ділили  навпіл,  чи  то  плакав  Максимко,  вдвох  втішали,  чи  вередував  Сергійко,  обоє  вмовляли,  намагалися  забавити  іграшками.  Тільки  одну  тему  ніколи  не  підіймали,  тему  про  кохання,  про  особисті  відносини  з  чоловіками,    кожна  тримала  це  при  собі,    ховала  під    потайним  замком.  Та  частіше  за  все,  знаходили  в  журналах  нові  страви,  веселі  суперечки,  що  ж    смачнішого  приготувати  чоловікам.
Зима  постукала  в  вікно…    Цього  року,  відразу  після  жовтневих  свят,      добре  навіяло  снігу,  тримався  невеликий  морозець.
 Тамара  торгувала  в  магазині  за  графіком  -  тиждень  вдома,  а  тиждень  працює.  Одного  разу  й  зібралася  до  Тані  з  сином  та    хурделиця    стала  на  заваді.  Якось  Костя  прийшов  пізно  з  роботи,  передав  привіт  від  Толика,  бачив  його,  той  біг  в  аптеку,  за  ліками,  бо  всіх  звалив  з  ніг  грип.  На  Новий  рік  захворів  Сергійко,  всі  свята  пройшли  в  лікуванні..
 Одного  вечора,  це  було  після  Водохреща,  Тамара,  Костя    і  Сергійко  обтрушувалися  від  снігу  в  коридорі,
-  Агов!  Хтось  є  вдома?  Чи  ви  вже  забули  про  нас?  -  весело  гукав  Костя.
 Із-за  дверей  виглянув  Максимко,  навстіж  відкрив  двері,  почав  підскакувати,
-  Ура!  Сергійко  прийшов  з  мамою  й  татом  і  торт  принесли!
 За  кілька  секунд  з`явився    Толик,  всім    допомагав  роздягатися,  
-  О!  Які  гості,  ну  нарешті  вирвалися,  заходьте,  заходьте.
       Дорослі  весело  спілкувалися  за  столом,  хлопчики  посмакували  тортом,  вже  гралися  в  іншій  кімнаті.  Тамара  нахилилася  до  Тані,
-  Ти,  щось  говорила  про  вечір  в  школі?
 Та,  не  поспішаючи  шепотіла,
-  Та,  ще  не  встигла,  куди  поспішати,  ще  є  час…  
-  Еге,  знаю  свого,  йому  треба  заздалегідь  сказати,  
зирила  Тамара  на  всі  сторони.
Таня  продовжила,
-  Сукні  в  нас  є,  думаю  вмовимо  своїх  мужиків  піти  потанцювати.  Давно  ніде  не  гуляли,  гадаю  не  відмовлять.
Тамара  зразу  ж  чайною    ложкою  постукала  по  чашці,
-  Слухайте  мене!    Увага!  У  нас  з  Танею  є  пропозиція,  шостого  лютого  в  школі  зустріч  випускників,  давайте  вирвемося  хоч  в  цьому  році.  Скільки  часу  пройшло,  а  ми    жодного  разу  не  були.  Діти  вже  старші,  думаю  бабусі  посидять,  що  скажете  хлопці?  
Ті  усміхнені,    переглянулись….    Костя  моргнув  Толику,
-  А  не  боїтеся,  що  собі  молодших  знайдемо.
Тамара  на  мить  рукою    прикрила  йому  вуста,  сердито  писклявим  голосом,
-  Ну  ото  таке  бовкнув,  подумав,  що  сказав?!  Нащо  нам  настрій  псувати,  то  гадаю  всі  -    за!
         Через  кілька  днів  двоповерхова  школа    приймала  випускників.    В  спортивному  залі  лунала  музика,  прямо  в  коридорі  вздовж  вікон  стояли  столи,  на  них  пляшки  з  напоями  «  Ситро»,  «  Крем-  сода»  та  солодощами.  Довкола  тільки  й  чути  привітання,  веселі  розмови,  від  захоплень  сміх,  крики  й  вереск.
         Таня  з  Толиком  прийшли  першими.  Він    одягнений  в  чорний  костюм  з  білою  сорочкою,  яку  прикрашала  атласна,  небесного  кольору,  краватка.    Таня  ж    виглядала  круто,  на  ній  була  гарна  сукня  такого  ж  кольору,  як  краватка,  з  модним  рукавом  кльош.  Вона  облягала  її  красивий  стан,  трохи  приховувала    пишні  груди.  
 Таня  вкотре  озиралася  назад,  шукала  поглядом  Костю,  сьогодні    вирішила  з  ним  серйозно  поговорити,  ,один  на  один,  бо  іншої  нагоди  не  буде.
 Тамара  не  йшла,  а  плила  павою,  вздрівши  знайомих,  привітно  всміхалася.    На  ній  сукня  такого  ж  покрою,  як  і  в  Тані,  тільки  рожевого  кольору.  Позаду  Костя,  справжній    джентльмен,    в  коричневому  костюмі    в  білій  сорочці  і  рожевій  краватці.  На  них  всі  звертали  увагу,  так  вишукано  ніхто  не  був  вдягнений.
       Тільки  вони  зустрілися  і    привіталися,  як  в  коридорі  всі  заплескали  в  долоні,  з  учительської  вийшли  вчителі  і  директор  школи.  Промови,  вітання,  квіти,  овації,  усмішки.  На  якийсь  час  наче  повернення  в  дитинство….
 Хтось  відкоркував    «  Шампанське»….  Хтось  юрбою  посунув  в  клас,  а  дехто  пішов  в  спортивний  зал,  де  грав  магнітофон.
Тамара    тягнула  Таню  за    руку,
-  Йдемо  танцювати,  пішли  до  залу,  чуєш,  це  «  Лада  «,  пішли.
 Костя  задивлявся  на  Таню,  відколи  зустрілися,  не  зводив  з  неї  очей.  
 Та  Толик  тримав  все  під  контролем,  трохи  здивовано  кліпав,  водив  очима,  то  в  її  сторону,  то  в  його.
В  залі  зазвучала  пісня  «Червона  рута»,  Толик    похапцем  обійняв  Таню,  заглянув  в  очі,
Що  це  ти  чимось  заклопотана,  все  в  порядку?
-  Та  все  в  нормі,  це  тобі  здалося.  Вони  всміхалися  ,  намагалися  танцювати  в  такт  музики,  хоча  їм  це  не  зовсім  вдавалося.
Костя  відійшов  до  однокласників,  за  кілька  секунд  вже  линув  сміх.  Тамара  ж    стояла  з  однокласниками,  про  щось  розповідала,  розмахувала  руками.
На  сцену  піднявся  директор  школи,  сказав  кілька  привітальних  слів  і  об`явив  білий  танець.  Зазвучала  музика    вальсу….
   Тамара  поважно  підійшла  до  Толика,  усміхнено,
-  Я  запрошую,  вас  джентльмене,  Таню,  оти  не  проти?  
-  Та  кивнула  головою  ,  ну  от  і  добре.  Вона  повернулася  в  бік  до  однокласників    та  перед  нею    вже  стояв  Костя,
-  Ви  можливо  мене  хотіли  запросити  мадам?!
О!  Саме  вчасно,  -    дивлячись  прямо  в  очі,  помітила  Таня.
Він  обережно,  немов  скарб,    тримав  її  за  талію,  вони  легко  танцювали  під  музику.    Серця  билося  в  тривозі,  з  чого  почати,  як  сказати,  
 -  Костю,  нам  треба  менше  бачитися,  ця  дружба  ні  до  чого  хорошого  не  приведе,  ти  над  цим  ніколи  не  задумувався?  
Ледь  -  ледь  притулився  до  неї,  збуджено  шепотів,  
-  Ми  зробили  помилку,  знаю.  Ми  маємо  бути  разом,  хоч,  як  там,  лише  треба  трохи  зачекати.
   Вона  дивилася  прямо  в  очі,  раптово  голос  затремтів,
-  Ой,  руки  сильні,  не  підходь  занадто  близько
Гріха  боюся,  скорюсь,  піддамся  спокусі
Став,  ще  сильнішим,  ніж  тоді,  як    був  хлопчисько
Давай  у  танці,  сховаєм  почуття,  в  русі.
Він    ледь  підняв  її,  летіла  пташкою  у  ритмі  танцю.  Обоє  розчервонілі,  від  задоволення  закривали  очі…  Костя  переводячи  подих  заговорив,
-  Люба,  благаю,  не  дивись  на  мене  так
Закривши  очі,  я  відчуваю  лечу
Зумів  з  тобою,  як  колись  попасти  в  такт
Все  пам`ятаю,  не  думав,  що  утрачу
Треба  пробачить,  що  винен  це  я  знаю
Мене  бентежиш,  хочу  тебе  відчути
Ми  розлучились,  нащо?  Поведи  до  раю
Де  скуштували,    вдвох  яблуко  спокуси
Де  так  любились,  кохались,  не  забути…
                       Закінчився  танець…  Перевівши  кілька  раз  подих,  Таня  сміливо  дивилася  в  очі,
-    Що  за  спогади  Костю?  Ти  не  забув…  Пам`ятаєш…    А  я  думала  вже  й  забув…
Потім  веселіше,
-  А  ти  добре  танцюєш,  не  розучився.!  Вміло  вів  в  танці,  геть  закружляв  мене,  як  птах  летів,  я  ледь  встигала  за  тобою.
Він  витримав  її  погляд,    покірно,
-  Я  птах  біля  тебе,  бо  це  ти  даєш  мені  крила.
Відразу  заперечила,  крутнула  головою,
-  Ну  досить,  досить  вже  співати,  пішли!
Вона  відчула  тремтіння  його  руки.  Він  проводив  її,  на  ходу  шепотів,
-  Кажеш    співати?!  Та  я  без  тебе,  як  той  соловей,    що  втратив  голос.  
Вони  підійшли  до  Толика,
-  Забирай  свій  скарб,  бережи,  а  то  правда  хтось  вкраде,  гарно  танцює!  
Таня  радісно,  наче  охмеліла  від  танцю,
-О!  Оце  вечірка,  так  закрутив  в  танці,  що  ледь  капці  не  злетіли.
Всі  дружно  переглянулися,  линув  сміх.  Цей  вечір  видався  чудовим.  Кожен  для  себе  отримав  задоволення,  наче    маленький  шматочок  щастя….
         А  час  летів…  Весняний  переспів  птахів  бадьорив  настрій,  звеселяв  і  вже  давно  бузок  відцвів…    А  Костя  вкотре  згадував  очі  Тетяни,  в  душі  переживав  радість  тої  миті,  як  колись  були  разом.  Насмілився  зробити  крок,  щоб  повернути  її  собі.  Із  хвилюванням  не  один  раз  чекав  її  з  роботи.  Зупинить    машину,  трохи  в  стороні  від  дороги,    відкриє  капот,  а  для  чого  і  сам  не  знає,  косо  позирає,  хто  йде  з  електрички,  чекав  нагоди,  коли  одна  йтиме  додому.
Навесні  та  на  початку  літа  роботи  завжди  багато  на  городах  та  Сергійко    часто  просив  маму,  піти  погратися  з  Максимком.  
   Якось,  одного  разу,  Тамара  запитала  Таню,
-  У  Вас  все  в  порядку  вдома?
Та  здивовано  запитала,
-  Чого  це  ти  раптом  про  це    запитуєш?  
-  Тамара  не  забарилася  з  відповіддю,  швидко  пролепотіла,
-  Та  пару  раз  бачила  Толика,  в  забігайлівку  заходив,  вона  ж  поруч  з  нашим  магазином.  Думаю  чого  б  це?  Він  же  здається  пива  не  любить….    
-  Все  в  порядку,  більш  –  менш.  Ти  цим  не  переймайся,  це  в  нього  бувають  дні  такі,  інколи  чомусь  дуже  замислений  ходить.  Я  в  душу  не  лізу,  можливо  на  роботі,  щось  не  так,  він  не  любить  про  роботу  говорити.
Та    не  знала  ні  Тамара,  ні  Таня,  що  Толик  одного  разу  випадково  їхав  додому  не  в  тому  вагоні,  що  дружина.  Згодом  побачив  машину  Кості,  а  потім,  як  Таня  йшла  додому  не  одна,  їхав  в  своєму  напрямку  додому.  Це  його  заінтригувало,  він  декілька  раз  слідкував  за  дружиною  та  нічого  підозрюваного  не  помітив.  Але,  те,  що  стала  часто  відмовляти  в  близькості,  знову  повертало  до    сумних  думок.    То  тоді  чого  б  це?  А  можливо  вони  знову  разом?  
       Одного  літнього  дня,  в  Толика    на  роботі  була  комісія,  після  ситного  обіду  в  кафе,  випровадив  гостей  додому.  І  сам  задоволений,  що  з  перевіркою  все  в  порядку,  вирішив  поїхати  додому  раніше….
   Він  спускався  по  сходах  з  електрички,  за  пару  метрів,    на  першій  платформі  побачив  Тамару.  Вона  ледве  пересувалася  з  сумкою,  вирішив  їй  допомогти,
-  Тамаро,  зачекай!
За  пару  секунд    забрав  в  неї  сумку,
 -  Привіт!  Ти  що  камінців  набрала,  таке    важке  підіймаєш?!  Давай  проведу  додому.
Вона  радо  всміхалася,
 -  Та  я  сьогодні  вихідна,  малого  завела  до  мами,  а  сама  по  зарплатню  пішла.  А  тут  якраз  товар  привезли,  оце  й  отоварилася,  бо  сам  знаєш,  як  зараз  з  продуктами,  не  часто  завозять.  А  ти    чого  сьогодні  так  зарано  з  роботи?
-  Так  склалося,  був  облік.  Раніше  закінчили,  зводив  комісію    в  кафе  та  й  чкурнув  додому.  Таня  сьогодні  затримується  на  роботі,  то  я  звільню  маму  від  Максимка.
         Вони  зайшли  в  хату,  Тамара  відразу  поставила    пательню  на  газову  плиту,
-  Зараз  поїси  зі  мною  за  компанію,  потім  підеш,  пригощу  тебе  вином.  
 Він  ледь  посміхнувся,
-  Та  я  то  не  голодний,  хіба,  що  за  компанію  та  поспілкуватися.  Як  у  тебе  справи?  Задоволена  життям?  Ми  ніколи  на  цю  тему  не  говорили,  все  всі  разом,  то  діти,  то,  ще  хтось.
Жінка  трохи  зажурившись,
-  Та  живемо…  Костя  правда  змінився,  напевно  твоя  Таня  таки  його  турбує…  Хоча  нічого  не  помічала  та  відчуваю…  Наша  дружба  мене  часом  дивує,  але  так  звикли  один  до  одного,  що  навіть  і  не  уявляю,  щоб  ми    не  спілкувалися.  
-  А  ти  знаєш  Тамаро,  я  не  можу  зрозуміти,  що  в  нас  відбувається,  вона  більш  привітніша  стала  до  гостей,  чим  до  мене,  -    продовжив  розмову.
Виклавши  на  тарілки  ковбасу  і  смажені  яйця,  запросила,
-  Давай,  он  вино,  бери,  вип`ємо,  перекусимо,  ти  ж  не  за  кермом.
В  душі  відчував  радість,  що  поруч  з  нею,  посміхаючись,  наливав  вино  в  фужери.  Вона,  немов    ненароком,  притулилася  до  нього,  прилягла  на  плече,
-  Та  ну  їх,  Толику  ти,  що  нічого  не  помічаєш?  Ми  дружимо,  воно  наче  й  смішно  та  не  стану  нічого  казати,  до  чого  приведе  ця  дружба,  скажу  чесно  -    не  знаю.
Запала  тиша…  Випили  вина,  закусили.  Він  ніжно  взяв    за  талію,  
-  Тамаро,  як  чесно,  шкодую,  що  не  з  тобою…
           Вже  темніло  коли  Толик  йшов  додому,  йшов  не  по  дорозі,    а  через  колії,  щоб  часом  не  зустрітися  з  Костею.  Відчував  задоволення,  вгамовував  емоції  після  спокусливого  вечора.  Що  далі?  Думки  гризли,  як  оси.  І  відразу  вмовляв  себе  та,  якось  буде,  але  ж  вона  така  жадана  і  гаряча,  як  колись…..  Це  напевно  перст  долі,  принаймні  це  не  погано,  що  ми  знову  разом…
             Одного  літнього  вечора  Таня  затрималася  на  роботі,  робила  звіт  за  квартал,  приїхала  електричкою  додому,  коли    вже  стемніло.  Було  не  людно…  Перейшовши  через  колії,  здивувалася,  побачивши  посеред  дороги    машину  «Хліб»,    Костя,  вздрівши  її,  гукнув  через  відчинене  вікно,  
-  Таню,  давай  сюди!  
Вона  підходила,  до    відкритих  дверей,
-  Ну  нарешті,  а  вдома  за  тебе  хвилюються,  що  так  довго.  Це  я  був    у  вас,    привіз  запчастину  для  машини,  ваша  ж  не  находу.  Сідай  підвезу,  пізніше    свою  зажену  в  гараж….
Таня  чомусь  тремтіла,  гучно  билося  серце,  коли  сідала  в  машину,  побачивши    на  ньому  білу  сорочка  розстебнуту  до  пояса.  Її  погляд    ковзнув  по  мужніх  оголених  грудях  й  відразу  різко  відвела  донизу.    Він  не  міг  не  помітити,  той  ніжний  погляд    світлих,  блискучих  очей,  пригадав    ті  сяючі  очі  під  яблунею…    Ой,  Таню,  що  ти  робиш  зі  мною,  що  ти  робиш?  Як  витримати  той  потяг  до  тебе?  А  можливо  й  не  треба  нам  ховатися  один  від  одного,  можливо  прийшов  час  знову  бути  разом?
Машина  різко  рушила  з  місця,
-  Що  замерзла  та  наче  ж  літо,  правда  серпень,  вечорами  відчувається  прохолода.
Вони  їхали  вздовж  посадки,  Костя    більше  звертав  увагу  на  Таню,  чим  на  дорогу,  хотів  дивитися  й  дивитися  на  неї,  хоча  б  на  мить  доторкнутися  до  її  вуст.
-  Ух!-    Костя  раптово  відсахнувся,  зупинив    машину  перед  пишним  кущем  шипшини,  продовжив,
-  О,  маєш  тобі,  дивися,  як  нас  угораздило,  це  все  твої  очі,    як  поглянеш  мов  заворожуєш,  не  даєш    ти  мені  спокою…
 -  Здавай  назад,  шкода,  ще  й  такий  рясний  кущ,  -  Таня  похапцем,  трохи  хвилюючись,  вилазила  з  машини.  
Він    миттєво  був  біля  неї,  взяв  за  дві  руки,  вона  зіскочила  на  траву.  Ховала  очі  донизу,
-    Слухай  Костю,  відпусти!  Далі  сама  піду,  одного  не  можу  зрозуміти,  до  чого  приведе  нас  ця  дружба?!  Мені  важко  знайти  причину,  щоб  посваритися  з  Тамарою.  Та  і  не  хотілося  б,  скажу  чесно  та  вже  занадто  ми  часто  всі  зустрічаємося.  Мені  важко  розумієш,  те,  що  було  між  нами,  спогади  мучать  мене…
Він  дивився  на  неї  з  болем  в  очах,  з  ніжністю,  трепетом,  теплом    в  душі,  міцно  зажав  в  обіймах,  цілував  в  уста,  в  шию,  вона  не  відчула  під  ногами  землі,  поніс  на  руках  в  посадку.
 Життя…  Таємні  зустрічі  продовжувалися  більше  року…
Тамарина  мати  помітила,  що  все  частіше  Толик    заходив  в  гості  до  її  доньки.  Навіть  хотіла  з  нею  поговорити  на  цю  тему  та  розмови  не  відбулася,  Тамара  відразу  обірвала,
-  Мамо  не  лізь  в  душу!  Моє  життя,  сама  розберуся…  Благаю,  не  треба  повчань,  вже  доросла!
             Стосунки  Кості  з  Тетяною  теж  продовжувалися.  Це  ввійшло  в  звичку,  хоч  раз  на  тиждень  та  таки  зустрічалися.  Часом  Костя  їхав  в  місто,  зустрічались  в  готелі,  не  могли  вберегтися  від  спокуси  і  любовного  божевілля,  насолоджувалися    радістю  до  самозабуття.  Не  було  сили  волі  розірвати  стосунки,  хоча  часом  і  задумувалися,  як  жити  далі…
 Одного  вечора  Костя  заїхав  до  батьків,
 -  Мамо,  ось  привіз  свіжого  хліба  два  буханці,  був  дуже  гарячий,  придавив  лотком.  Як  ви  тут?  Батько  на  роботі?
Та  сердито  зміряла  сина,
-  Ти  мені  краще  скажи,  як  ви  там?
 Він  лише  посміхнувся,
-  А,  що?    В  нас  все,  як  у  людей,  все  в  порядку…
 Мати  раптово  почервоніла,  стукнула  по  столі  кулаком,
-  Що  ти  дурника  корчиш!  Зупинися,  ну  погуляв  трохи  та  скільки  ж  можна?!  Люди  два  роки  кості  миють,  друзі  зі    школи  до  тепер  та  дружіть,  але  ж    нащо  зраджувати  дружинам.  Чи  мізків  зовсім  бракує,  що  в  одного,  що  в  іншого.  Тож  маєте  діти,  Максимко  вже    має  йти  до  школи  і  наш  Сергійко  підріс,  як  ти  уявляєш  собі,  як  діти  дізнаються  від  людей,  їм  роти  не  позакриваєш.  Яка  то  рана  буде  хлопчикам?!  Сором  і  ганьба  на  все  селище!
 Костя  більше  не  хотів  слухати  моралі,  як  обпечений  зірвався  зі  стільця,  йшов  до  дверей,  на  ходу  вигукнув…
-  Ма,  ти  так  не  хвилюйся,  я  поговорю  з  Толиком,  ми  щось  вирішимо,  якось  воно  буде,  все  має  стати  на  свої  місця…
Закінчувалося  літо…  Вечоріло….    Костя  з  Тамарою  несподівано  завітали  в  гості  до  Толика  й  Тані.  Їх  зустрів  Толик  з    Максимком,  малий  відразу  запитав,  
-  А  Сергійко  де?  Чому  не  взяли  з  собою?
Тамара  зайшла  останньою,  привіталася,    ніяковіла  перед  поглядом  Толика,  не  знала  де  заховати  очі.  Він  зрозумів,  що  щось  не  так,  але  мовчав,  дивився,  що  відбуватиметься  далі
Костя  поставив  на  стіл  пляшку  вина  і    палку  ковбаси,  завернуту  в  газету,
 -  Нам  би  поговорити,  можливо  на  дворі  краще,  щоб  без  малого…  
 -  Зараз  Таня  зайде,  вона  понесла    моїм  батькам  продуктів,  я  привіз  з  міста.
І  відразу  до  сина,
-  Ти  йди  до  бабці  з  дідом,  пограйся  там,  скажи  мамі,  я  так  наказав…
Відкрилися  двері,  зайшла  Таня.  Побачивши  гостей,  посміхнулася.  
-  О!  В  честь  чого  збори?  Ще  й  з  пляшкою,  що    будемо  обмивати?
Толик  випровадив  сина  з  хати,
-  Ну  ось  прийшли  поговорити,  а  про  що    зараз  дізнаємося.
         Хилилося  сонце  до  сну….  Останні  промені  лизали  хати,  листя  на  деревах,  ховалися  між  соняхами  в  полі,    на  пагорбі  припадали  до  трави…  А  тут,  де  яр,  набагато  темніше,  а  на  самому  дні  світлішою  плямою  виділявся  ставок.  Було  напрочуд    тихо,  лиш  десь  далеко  часом    гавкала  собака….
Вони  сиділи  в  чотирьох,  на  самому  краю  обриву  яру,  спустивши  босі  ноги  донизу.  Костя    вдивлявся  в  ярок,  пригадував  дитинство,  а  за  плечима,  неподалік  поле  з  кукурудзою,  яке  нагадувало  про  той  випадок,  про  те  медове  яблуко  спокуси,  яке  колись  поєднало  їх  з  Танею.  Вона  тихо,  наче  миша  сиділа  в  його  обіймах.  А  Толик,  обійнявши  Тамару  за  плечі,  шепотів  на  вухо,  вона  час  від  часу  сміялася,  луна  топилася  в  ярку  і  знову  ставало  тихо.
         Розмова,  що  відбулася  нині,  була  настільки  стриманою,  серйозною,  без  крику,  без  дорікань,  без  образ.  Вони  достукалися  один  до  одного,  зрозуміли,  що  варто  все  повернути  назад,  хоча  втратили  час  і  є  діти.  Та  гадали,  що  подальше  життя  не  стане  великою  раною  дітям,  що,  як  і  раніше  будуть  дружити  сім`ями.  А  діти  з  часом  підростуть,  зрозуміють,  що  краще  жити  з  коханою  людиною,    що  від  долі  ніде  не  подітися…  
       Згодом  селищем  пішли  чутки…  Обмінялися  дружинами,  це  ж  треба  такому  статися,  дивина…      І  хто  б,  колись  зміг  подумати,  що    так  буває    в  житті…
       Минуло  два  роки….  В  кукурудзяному  полі  лунав  сміх  і  вереск,  Максимко  й  Сергійко  з  дітьми  гралися  в  хованки,  вони  тепер  жили  по  сусідству.  А  біля  паркану  Толика,  на  лавці  сиділи  дві  подруги,  поруч  з  ними  дві  коляски.  Таня  тримала    на  руках  чорняву,  кучеряву  доню,    вона  голівкою  вертіла  в  різні  боки,  наче  шукала    когось.  А  Тамара,  час  від  часу  заглядала  в  коляску,  де  солодко  сопіла  донечка…
     То  персти  долі,  вони  підвладні  їй…  Чи  то  вершин  досягали  в  житті,  чи  то  в  скрутні  часи,  що  згодом  з`являлися  по  дорозі  життя,  вони  проходили  разом,  підтримуючи  одна  одну.  А  час  летів,  життя  продовжувалося...  
 
                                                                                                                                                                   В  прозі  відображені  
                                                                                                                                                                   реальні  події  1965  -  1978  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816121
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018


Зима сувора…

                                                                                                   В  цей  день  зимовий,  скажу  –  Привіт
                                                                                                   Шановні  друзі!    Я  всіх  люблю
                                                                                                   І  Боженьку  за  вас  молю
                                                                                                   Хай  дасть  здоров`я    й  шматок  щастя!
                                                                                                   Перебороти  нам  удасться  
                                                                                                   Всі  негаразди!  Хай  відійде
                                                                                                   Війна  гібридна!  І  мир  прийде!
                                                                                                   Принесе  радість  у  хатину
                                                                                                   Життя  любімо  й  Україну!
           Зима  сувора…

Зима  сувора….То  навмисно
Прийшла  так  рано,  нас  всіх  страшить
Принесла  холод  і    в  намисто
Вдягла  дерева.  Зникла    блакить…
Повсюди  сипле    чари  білі  
Пух  і  пір`їнки….    В  снігу  стежки
Вітер    завіє….Несе  хвилі
Золоті  й    сріблі…  Я  залюбки
Порину  з  ними  в  казковий  світ
На  серці  тепло,  хоч    лід  іскрить
Ловлю  очима  зими  блискіт
Душа  радіє…  Щаслива  мить…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816030
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 02.12.2018


Побувала в Європі

                           Віршована  розповідь

Кар-Кар  ворона…  Ой  кар,  як  же  я  пристала
Оце,  за  бугор,  щойно  в  Європу  злітала
Їхав  автобус  і  я  вирішила  за  ним
Та  правда,  довго  нюхала  український  пил.  
Дороги  наші….Ну  хіба,  що  траса  гарна
А  за  останні….Скажу,  чесно,  наче  жорна
Народ  терплячий,  всі  їдуть  на  заробітки
 Ну  й  я  ж  за  ними,    підбираю,  смачні  об`їдки.
Та  ось  таможня  і  вже  в  напрузі  всі  люди
Чемні  розмови,    доволі  веселі  всюди
Шмону  не  було,  раді,  що  їде  підмога
 А  тут  довкола,  де  не  глянь  рівна  дорога.
Та  здивувалась,  такого  мені  не    треба
У  шлунку  смокче…    Час    мов  птах,  поїсти  треба
Ой,  біс  би  забрав,  оцю  жагу  полетіти
На  жаль  мені,  не  довелося  порадіти
 Якісь  там  баки,  схожі  на  великі    діжки
 То  виявилось,  для  всього  сміття  нічліжки.
Ой,  справжнє  лихо,  хоча  б,  з  голоду  не  вмерти
 Скрізь  всі  закриті…..Ой,  а  я  ж,  так  хочу  жерти.
Перепочила,  тут,    під  автобусом  одним
Ледь  очманіла,  весь  час  під  ніс  бив  той  згар  і  дим.
 Де  там  піднятись,  хтось  схватив,  несе  за  лапу
Ой,  мабуть  біда,  бачу  морду  волохату
Тремчу  від  жаху,  загубила  кілька  пір`їн
Отак  дурепі,  що  захтіла  інших  країн?
Не  дарма  кажуть,  що  вдома  і    стіни  гріють
Невже  геть,  в  смітник,  мене  викинуть  посміють?
Та  ні,  це  песик,  підносить  до  чоловіка
Тепло  на  серці,  хвилююсь,  чи  справжня  втіха?
Той  в  рукавичках,  подивився    сумно  в  очі
Бідна  пташина,  певно  дуже  їсти  хоче
 А  я  в  печалі,  чекаю,  що  буде  далі
 Хай  не  жалів  би,  краще  б  прочитав  моралі.
Ну  вже  нарешті,    ніжно    на  лавочку  поклав
І  із  пакету,  хліб  й  сало  рідненьке  дістав
 Напевно  земляк,  вирішив  нагодувати
Як  би  ж  то  не  він,  чого  б  діждалась  не  знати.
Ой  дуже  ж    смачно,  просльозилась,  уплітала
Ось  такі  справи,  так  в  Європі    побувала…
 Правда  бачила,  радо  людей  зустрічають
 Чула  розмови,  допомогу  обіцяють
Моїй  країні.  Що  вірите  це  задарма?
 Ой,  ні  хороші,  ви  мої,  не  ваша  карма
Весь  час  на  когось  працювати,  як  на  пана
 Самі    ж  хитріші,  все  їдуть,  де  більша  шана
А  чи  повсюди,  життя  це  так  змінилося,
 Пройшло  століття,  та  такого  й    не  снилося
 Ніколи,  правда.  Та  раджу  вам,  вдома  краще
Бо  тут  родина,  тож  підставить  плече  завше
Ви  відроджуйте,  нашу  славну  Україну
І  любіть  землю,  рідну  мову  солов`їну
Тут  пахне  хлібом,  колосяться  щедрі  поля
Дихати  краще,  тож  на  повні  груди  -  це  воля  !
Можливо  і  в  нас,  колись  смітників  не  буде
Ти  не  забудеш,  про  цю,  пташку  -  Кар-Кар  друже.
                                                                                                                   10.11.2018р    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814037
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.11.2018


Осінній сум

Вже  в  полі    дозріло    колосся
З  тобою…  Ми  теж  не  молоді
Доторкнись,  ти    мого  волосся
Ту  весну,  пригадай,  як  тоді….

Слухали,  музику  любові
Де  вітер,  пестив  ранні  роси
Світанки….Такі  загадкові
 А  тепер…  Чомусь  прийшла  осінь…

Ти  кохай!  Розвій,  осінній  сум!
Торкнись..    Ніжно  плеча  й  щічки
В  судинах,  щоби  гаряче,  струм.
Тільки    вдвох…  У  полоні  нічки…

А  місяць,  хай  не  підглядає
Свій  сором,    сховаю  між  хмари
Виграє,  вогнище  палає
Бажання…    Лише  мною  марив.

 Золотий  лист,  спадає  в  танці
 Цілунок…  Солодко    на  устах
А  трави…Навколо  в  багрянці
Ми  знову,  у  жаданих  путах

Підтримай,  ці  іскри  кохання
 Нехай  дощ,  я    хмари  розведу
Засяє  …  В  небі  зірка  рання
Сумління…  Край  йому  покладу

Вбережи,  любий  між  нас  весну
Хай  пісню,  соловей  заводить
Тож  кохай….  Лише  мене  одну
А    сумнів…  Вже  осінь    відводить…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814036
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2018


І чай вечорами…

Нехай  все  буде…  Так,  як  є  між  нами
Осінь  сповила  в  сіреньку  ряднину
Ми  тільки  удвох…І  чай  вечорами
Пахучий  запах  сповнив  порожнину…
Тікає  смуток    в  пічку  із  дрОвами
Вогонь  палає,  хвилясті  язики
Як  феєрверки..  З  ясними  смугами
Знов  будоражать  потаємні  думки…
Вітер  шмагає…  Дощ  стукав  по  шибці
Погляди  ніжні….    Супокій    панує
Лиш  веселиться,  вирує  в  грубці
Спогад  бурхливий  із  димом  воскує….

                                                                         13.11.2018р                

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813824
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.11.2018


У пошуках мати

             
Босоніж  по  полю….  Стерня  коле  ноги
Йшла,  все  попереду…..Розбиті  дороги
Зглянеться  до  неба,  між  хмар  видно  просинь  
Поправить  хустину  і  Боженьку  просить
Підкажи,  нарешті,  де  ж    мені  шукати?
Не  вернувсь  синочок…  У  пошуках  мати…
Й  на  фронті  немає,  може  ж  він  в  полоні?
Журба  серце  крає  і  сльози  солоні
 Гіркі,  полинові,  стікають  додолу
Скільки  ж  ,  ще  ходити,    то  наче  по  колу.
Оббила  пороги,  майже  на  колінах
Спита    в  генералів,  в  чім  сина  провина
Розводять  руками,    дайте  листа  в  пресу
То  марні  надії,    шукать  нема  сенсу….
Він  безвісти  зниклий  -  пролунав,  як  вирок
Знесилена  горем,  ішла  без  зупинок
З  осінню  у  смутку  дубіло  все  тіло
Із  дерев  багрових,    листячко  злетіло.
Вітер  ніс  по  полю….  Проклинала  долю
Де  ж  рідний  синочок?  Боровся  ж  за  волю!  
Війна,  горять  трави,    дитя  загубилось
Чомусь  і  не  знати  весілля  наснилось…
Мов  та  навіжена…  З  вітром  розмовляла
А  я  ж  тебе  синку  та  й  благословляла
Та  скільки  ж,  ще  й  треба,    матерям  страждати?
Щоби  повернулись,  синочки  до  хати…

                                                                                     10.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813649
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.11.2018


Промчався вітер

Від  землі  миттю….  Злетів  до    небес
Промчався  вітер,  як  вороний  кінь
Хвиляста  грива,  рвала  сірий  плес
Ледве  пробився,  єдиний  промінь…

Неслися  хмари…Швидко,  не    в  змові
Зовсім  не    здатні,  всім    суперечить
А  він  співає,  ноти  ритмові
Осіннє  листя,  вкотре  столочить.

Скрізь  чорно  й  сіро…  Дрімати  хоче
І  ліс,    і  поле.  Не  вгамується    
З  осінню  в  танці,  жваво  шепоче
А  та  в  зажурі,  вже  й  не  сміється.

Останній  промінь,  освітив  землю
Пора  спочити,  його  вмовляє
Скакун  суровий,  відчував  волю
З  поглядом  хитрим,  знову  літає...  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813583
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 12.11.2018


Ми майже схожі…

Ой,  пізня  осінь,  ми  майже  схожі
Листки  багряні  з  сивим  відтінком
А  було  ж  літо,    всі  дні  погожі
Життя    стелилось  синім  барвінком…
Рясні    ромашки,  в  житах  квітучі
Ми  їх  любили,  удвох  збирати
В  обіймах  з  вітром,  слова  пекучі
 Плітки  й  заздрощі,  змогли  здолати
Ранкові  роси…  Придали  сили
В  очах  проміння,  сердечка  гріли
Та  тож  на  часі…  Як  молодими
Світлу,  коханню,  й  діткам  раділи….
Відцвіли  вишні…  Мрії  збулися
Хата  і  в  хаті,  то    все  до  ладу
 В  сивині  коси,  чомусь  взялися
Моя  б  то  воля…  Хто  вибрав  владу?

Десь  грає  скрипка….  На  струнах  печаль.
Війна  на  сході,  ой  ятрить  душу
Роки  злітають,  з  листками  на  жаль  
Той  біль    під  серцем,  сховати  мушу…
Лишить  відтінок,  знову  на  косах
Це  сьогодення,  безлад  в  країні
Де  ж  керманичі?  Злодії  в  норах
Журба  і  туга,  сумно  в  хатині…
Ой  пізня  осінь,  ми  майже  схожі
Темніють  фарби,  листя  сіріє
Гризуть  давно  нас,  думки  негожі
 Й  моє  волосся,  щодня  тьмяніє….
                                                                         06.11.2018р

                                                                                               фото  з  інтернета

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813298
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.11.2018


Коли жінці сорок п`ять / проза/

/  з  гумором/

Коли    жінці  сорок  п`ять  ,  вона  ягідка  (опять)/
Так  в  народі  всі  (  судачать  )    й  на  весіллях  і  на  дачах.  Й  на  городах  молодиці,  вбрані  у  гарні  спідниці.  Часом  колінця  покажуть,  лице  кремами  намажуть,  вії,  що  то  вже  сказати,  тоді  й  справді  не  впізнати,  скільки  їм,  чи  сорок  п`ять  ,  можна  дати  й  двадцять  п`ять,  як  периночки  скриплять…..
           Як  у  парі  жити  ,  то  і  не  тужити,  а  як  самотність  -    сум  долає  і  душенька  все  страждає…  Пора  року  чи  погода,  й  ні  до  чого  її  врода,  гляне  похапцем  в  люстерко  і  відразу  тілу  терпко.  Сама  гарна,  все  при  ділі  і  роки  давно  вже  зрілі.  І  красуня,    в  грудях  пишна,  як  на  весні  квітуча  вишня.  Щічки  -  яблучка  рум`яні,  що  й  сказать,  роки,  ще  славні.    А    уста,    не  мов  малинки,  хто  б  зібрав  із  них  краплинки,  тоді    б  напевно  не  покинув…  Шкода  ,  а  час,    так  швидко  плинув.  
 Так  собі    гадала……  І    наша  Поліна,  часто  стояла  біля  млина,  гладила    голі  коліна  .  Вбралась  файно,  поспішала,  груди  намистом  приклала,  щоб    іще  здались  пишніші,  хлопці  ж  будуть  сміливіші…    Ледь  -  ледь  влізла,  в  вузькі  шорти    зелененькі,  все  ловила  погляди,  чоловіки  гарненькі.  Чомусь  проходили  все  поряд,  лише  кидали  дивний  погляд,  Та  тож  напевно  заздрість  їх  їла,  вважала  так  собі  Поліна…
Ось,  виглядала  сусідку,  ну,  ту,  що  привозила  влітку,  знайомого  генерала,  саме  у  парку  гуляння,  музика  чарівно  грала.
 День  при  дні  ,  навіть  вночі,  як  лежала  на  печі,  те  бажання    не  сховати,  привела  б  його  до  хати…  
-  Генерал,  -  неначе  марить.  Чи  то  тиск  у  мізки  вдарить.  Так  про  себе  дуже  часто  шепоче…    Страждає    душенька,      побачить    його  хоче…
 Чи  то  душа,  то  певно  тіло,  від  спогадів  чомусь  мліло.  Пригадала  цілунок  в  щічку  …  І  як  ходили  на  річку…  Є  на  що  там  подивитись…  От  би  ледь  -  ледь  притулитись…  У  обійми  б,  мов  в  полоні    -  ночі  б  не  були  холодні.  І  в  уяві  з  ним  у  танці,  що  там  молоді  (засранці)  ті  шалені  дівки  -  щебетухи,  налітають  немов  мухи  й  корчать  із  себе  невинних,  від  усмішок  безпричинних….    Куди  Їм    до  генералів,  хай  попробують  капралів,  нащо  високо  літали,  адже  можна  й  низько  впасти…
     А  потім    закриє  очі,  згадає  вечори  дівочі…Ото  лихо  плинув  час….Вогонь  кохання  той  погас…Чом  доля  іншій  віддала  ,  чому  її    не  спитала…    А  ті  очі  немов  небо…Та  кому  була  потреба,  їх    озерце  осушити…Нема  з  чого  воду  пити  …  Й    боротись  було  не  сила…  Коли  його  тоді  (спросила)…  А  він  очі  геть  відводив,  наче  туман  в  них  заходив,  іскри  й  блиск,  десь  погас…  Лиш  сказав,  -  На  все  свій  час…
 Часом  взимку,  як  морози,  проливала  гіркі  сльози,  часто  в  вікно  виглядала,  адже  все  ж  його  кохала…
       Вже  й  весна    і  першоцвіти,  як  то  було  не  радіти…  Щебет  птахів  і  соловейка…  Біля  вікна  все  одненька…    І  небо  синь  їй  усміхалась  ,  а  вечорами  прислухалась…  А  мо»  вже  й  справді  прийде  сусідка,  від  радості  вона  мов  квітка,  відчинить  двері  й  запросить  в  любу  годину,  нехай  би  мала  вже  родину,  а  то  одна,  як  перст  на  світі,    десь  загубилась    у  суцвітті.  
Роки  летіли,  як  птахи  у  вирій,  в  неї  думки,  як  би  ж  то  люди  щирі…  Та  й  не  судили  в  її  сорок  п`ять…  Як  би  ж  то  знали,  як  важко  чекать…  Щоб  було  з  ким  ввечері  погомоніти,  як  надоїло  самій  крижаніти,  тулитись  до  ледь  теплої  пляшки  з  водою…    Де  ж  ті  роки,    що  була  молодою…  І  піч  не  піч,  чомусь    весь  час    тухне,  а  за  вікном  вже  осінь,  дощ  не  вщухне…  І  одинокість  їсть  настрій,  сум  навіває…  І  все  одна…  І  серденько  страждає…
     Неначе  шелест,  листя  спадає  до  вікна….  І  знову  хтось  наче    шкребеться…  Здригнулась,
-  Це  ж  треба,    приверзеться….
Та  все  ж  поглянула  в  вікно…  Цього  чекала  так  давно…    Він  під  дощем…  Під  серцем  щем  ..  і    швидко  до  дверей,  вмить  зашарілась.  Від  погляду  відразу  вся  зігрілась….  Нарешті  й  без  сусідки,  прийшов  сам....    Не  вірячи  своїм  очам,  ледь  на  стілець  присіла….  В  душі  то,  так  раділа…Ті  чорні  очі,  як  вогонь  палали  та  лиш  не  знати,    чи  й  справді    покохали?
 Ховався  сумнів,  кидала  ніжний  погляд,  як  тепло  й  добре  коли    поряд…..
Стікали  краплі  по  шибці  одна  за  другою…  Він  доторкнувсь    до  чола  рукою….
-  Ось  вибач  це  тобі  і  ось  цукерки  у  пакеті….  Поглянь  на  мене  не  тримай  в  секреті…  Свої  почуття,  до  мене  ,  я  так  мріяв  бути  разом…  Іще  тоді  ,як  ми  гуляли  садом…Пригадуєш  ,
-  на  вухо  шепотів,
-  Я    згаяв  час,  зізнаюсь  так  жалів,  що  не  насмілився  тобі  сказати…  Гадаю  зорі,  нас  мають  поєднати…  Хоч  зараз  й  осінь,  й  дощ  хлюпоче…    Радіє  серденько,  пізнати  щастя  хоче…..
-  Спитати  стільки  йому  літ?    Ні!  Мабуть,  робити  це  не  слід….    Роки…  І  скроні  в  сивині…  Та  чомусь  рідні  вже  мені…    Вона  літала    у  вирій  думок  та  викинула  сумнівів  жмуток  і  пригорнула  до  себе    ніжно,  лагідно  дивилась.  В  його  очах  неначе  утопилась.  Уста  медові  бувають  і  в  сорок  п`ять…  Не  дарма  кажуть,  то  ягідка  (опять).
                                                                                                                                                   08.10  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813084
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2018


Замовлю білий танець

[youtube]https://youtu.be/wx4ilmnxEPI[/youtube]
 Я    дуже  хочу,  запросити  вас  на  вальс
Ану  партнере,    поправ  швидко  краватку
Ой,  як  же  шкода,  що  спливає  вже  наш  час  
Чудові  мрії…  Почати  все    спочатку.

 Нащо  ця  осінь,  як  сонце  ясно  світить
Благодать  душі,  є  бажання  кохати
Життя  буденне,    ми  наче  в  полі  квіти  
В  думках  літаю,  принцесою  я  стати….

Тож  нехай  буде,    осінь  із  листопадом
Музику  грає...  Вітер  осінній,  сивий
Замовлю  танець,  я  білий  з  зорепадом
Щоби  партнер  був,  окрилений  і  щасливий…

Приємний  спогад….    Усмішки  на  обличчі
Схожі  з  осінню…  Срібло  на  рідких  косах  
Ледь  –ледь  в  спокусі,  серце  знов  тебе  кличе
Веселі  в  танці,  як  колись  в  ранніх  росах..

Місячне  сяйво….    І  я  в  чарівній  сукні
 Тож  попелюшка,  подарувала  мені  
Хай  бачить  осінь,  ці    миті  незабутні
Кружляю    в  вальсі,  як    в  погожі  літні    дні…

                                                                                     Жовтень  2018р.
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812967
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2018


Чотири роки, все погляд до сходу

І  знову  осінь…  Так  час  поспішає…
А  чи  я  хочу?  На    жаль  не  спитає
Жада  підкрастись  і  до  мене    в  душу
Сльозу  сховаю,  як  листочки  струшу.
Ой  золотава,  пані  яснокрила
Чемно  попрошу,  подаруй  же  крила
Щоби  я  птахом  в  небо  синь  злетіла
Щоб  із  коханим,  в  обіймах  раділа.
Чотири  роки,  все  погляд  до  Сходу
Певно  вже  осінь,  геть  забрала  вроду
І  сиві  коси  й  усмішки  немає
Яка  то  шкода,  що  війна  триває….
А  я  бажаю,  в  хатину  весноньку
Щоб  повернувся  і  обійняв  доньку
І  щоб  троянду,  подарував  мені
Щоби  насправді,  а  не  так,  як  у  сні…
Осінь  в  тумані…  Зранку  срібні  роси
А,  я  ж  любила…Ти  розплітав  коси
Твої  долоні,  тепло  дарували
А  ми  ж  любились,  а  ми  ж  так  кохали....
Спадає  листя,    сіре  і  багрове
А  там  на  сході,  небо  пурпурове
Щемить  під  серцем  і  душа  в  тривозі
Як  запобігти,  тій  страшній  загрозі?
Молюсь  за  тебе,  соколе  мій  ясний
Хоча  і  осінь,  прийде    день  прекрасний
Осяє  сонце,  слово  -  Перемога
Почує  кожен,  відійде  тривога.
Вкладала  ненька,  янголятко  спатки
 В  надії  стріне,    ясноокі  ранки…
Троянда  жовта,  під  вікном  розквітла
Тепла  хотіла,  тягнулась  до  світла
Вона  ж  до  доньки,  ніжно  нахилилась
Сльоза  із  вії…  З  тремтінням  скотилась…
                                                                                               05.11.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812780
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 06.11.2018


Туман, туман….

                                                                                 /слова  до  пісні/  

Туман,  туман…  Густий    туман,  стелився  над  землею
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею
Адже  ми  вдвох,  два  деревця,  так  осені  раділи
Ховали  сум,  в  сухих  листках,  мов  промені  ясніли  -  2  рази

Туман,  туман,    трава  ледь  -  ледь,  багрянцем  полонена
В  обійми  взяв,    легко  крилом,  під  музику  Шопена
Поля  й  луги  в  срібній  росі,  вже  стали  кришталеві
Ліс  наче  спить,  не  чуть  птахів,  зникли  пісні  веселі  -  2  рази

Я  попрошу,  сизий  туман,  розвійся  в  піднебессі
Хай  донесу,  тій,що  люблю,  своє  кохання  в  серці
 Цій  калиноньці,  що  схилила,  червоні  грона  змоклі
Не  зможу  жить,    погляд  сумний,    летять  листки  пожовклі  -  2рази

Молодий  клен,  трішки  гойдавсь…  Через    туман  мінливий
Нашіптував,  ніжні  слова,  втрачав  голос  сонливий
Туман,  туман…  Густий    туман,  стелився  над  землею
Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею
         Нащо  скажи,  вієш  печаль  і    розлучив  нас  з  нею
                     Нащо  скажи...  Вієш  печаль...І      розлучив  нас  з  нею....

                                                                                                                             01.11.2018р
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812511
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2018


Ні, не жалію…

[youtube]https://youtu.be/3a32Hb06IFE[/youtube]

Ні,  не  жалію,  що    народилась  на  цей  світ
 Де  ясне  сонце,  пестить  моє  серце  й  душу
Силу  черпаю  ,  із  землі  вже  не  мало  літ
Що  дає  доля,    спорожнюю  її  чашу.

Ні,  не  жалію,  колись  птахом  полетіла
В  чужу  сторонку,  де  все  досягала  вершин
Де  в  колективі,  як  радість  друзів    зустріла
Тоді  для  мене,  навіть  не    був  гірким  полин.

Ні,  не  жалію,    як  місячна  ніч,  не  спала
Светра  в`язала  коханому  чоловіку
І  вишивала…    Стежку    рушниками  слала
Щоб  тільки  в  щасті,  прожити  разом    довіку.

Ні,  не  жалію,  що  стояли  на  дорозі
Химерні  люди,  бажали  нас  розлучити
Моя  молитва,  всіх  стрічала    на  порозі
Божа  наука,  навчила,    як  далі    жити…

 Ні,  не  жалію,  що  приходилось  прощати
Ростили  діток,    в  злагоді,  заради  сім`ї
Так  я  зуміла  тебе  віддано  кохати
 І  нам  весною,    в  саду  співали  солов`ї.

Ні,  не  жалію,    ні  за  чим,    я  просто  живу
Все,  що  минуло,  давно  змилося  дощами
Вже  відболіло,  образи  всі  переживу
Насолоджуюсь…..  Спілкуванням  і  віршами…

Ні,  не  жалію,  промайнуло  наше  літо
У  хлібнім  полі,    разом  збирали  зернини
І  по  житті,  все    зустрічали  привітно
 Й  ніжні  волошки,  до  народження  дитини…

Ні,  не  жалію….Осінь,  листя  відлітає
І  з  листопадом  припадає  до  землиці
 Й  медовий  спомин  від  винограду  лишає
Тож  помандрую  із  думками  до  криниці…

Щира  подяка,  цьому,  вже  рідному  краю
Де  я    п`ю    воду,  мию  ноги  в  срібній  росі
Ясні    світанки  …  Й  вечори  радо  вітаю
Життя  щасливе,    кожен  день  тішуся  красі.

Ні,  не  жалію  та  часом,  може  й  заплачу
Як  ніжний  погляд,    і    квіти,  принесуть  діти
Як  онучаток,  веселих,  щоденно  бачу
Дякую  Богу!  Не  дарма!    Я  на  цім  світі!
--
Радіймо  люди!  Цінуймо  те,  що  маємо
Шануйте  поле,  кожен  своє  в  цьому  житті
Щоб  мирно  завжди,  ясну  блакить  стрічаємо
Щоби  волошки,  рясніли    по  стиглім  житі.

                                                                                                       30.10.2918р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811983
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 31.10.2018


Нехай і осінь, нехай і дощ…

[youtube]https://youtu.be/ddj_hLA8uJk[/youtube]
Нехай    і  осінь,  нехай    і  дощ
І  нехай  каже,  весь  час  нам  хтось
Що  із  тобою,    зовсім  різні
Як  в  небі  хмари,  пливуть  грізні…
Ясні  світанки,  ніжність,  ласки
Не  одягали  собі  маски
У  тій  спокусі  розтавали
 Як  роси  з  сонцем…  Ми  кохали…
Грози  весняні  нас  будили
В  очах  топились,  тож    любили
Шовкові  трави  вели  в  літо
 На  душах  тепло,  сяє  світло…
Волошки  квіти…  І  ромашки
Вже  є  в  нас  діти.  Радість  пташки
Дзвінкоголосі  в  нашій  хаті
З  тобою  любий,  ми  багаті.
 Дарує  осінь  миті  щастя
Спадає  листя  та  нам  вдасться
Зігрітись  в  танці  з  листопадом
Згодом  накритись  снігопадом…
Тихо  шепочеш,    нам  добре  вдвох
За  вікном  дощик,  серця  «тьох    -  тьох»
Нехай  і  кажуть,  що  ми  різні
Доля  з`єднала,  навік  рідні…
                                                                     Вірш  зі  скрині  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811871
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 30.10.2018


Можливо досить крутити / віршована розповідь/

                                               /  Віршована  розповідь  /

Годинник  чітко,  в  світлині  вибиває
Своє  веселе….  І  дзвінке    тік  -  так  ,  тік  –  так
І  кожна    стрілка,  в  ньому  так  поспішає
Немов  на  крилах,  радісно  лічить    час  в  такт…
.

А  за  віконцем,  давненько  задощило
Панянка  осінь….Має    все  якісь  примхи
Зовсім    не  спиться….  Я  в  ліжку  наче  шило
Мені  б  від  неї,    маленької  підтримки….

Чудернацька  ніч….  Нащо  вертять  стрілками?
Годинник  стерпить,  мені  ж    по  душі  ножем
Комусь  здаються  маленькими  бджілками
 А  я  з  ліками…  Боляче,  у  серці  щем…

 Летять  краплини,  аж  дістають  фіранку
Свіже  повітря  придає  трохи  сили
Вікно  відкрите…Як  дочекатись  ранку?
Лиш  третя  ночі,    такі  довгі  хвилини….

Скажіть,  а  нащо,  йти  проти  природи
Давно  в  людині  закладено,      як  норма
Вчасно  лягати  й  просинатись.  Чи  згоди
Ми  панам  дали?  Чи  така  наша  карма?

Окраєць  неба  піймали  мої  очі
Ледь  –  ледь  сіріє,  здається  дощ  вщухає
Як  скоротити  небажані  ці  ночі
 Годинник  лічить…  Він  людських  бід  не  знає.

Кричать  нація,  має  бути  здорова
Самі  ж  жаднючі,    все  долари  рахують
"Ви  економте",  а  в  них  то,  як  хвороба
А,  що  їм  люди?  Вони,  їх  геть  не  чують..

 Шурхіт  в  кімнаті…  Проснулася  онучка
Це  моє  сонце!  -    Спи  зіронько,  ще  рано
-  Котра  година,  що  не  видно  сонечка?
Ой,  бабцю,  цей  час,  то  наче  якась  рана…

Поки  я  звикну,  уже  й  весна  настане
Як  циган  сонцем,  знову  почнуть  крутіння
 Тоді  вперед  вже,  а  мо»  цей  раз  останній?
-  Не  знаю,  люба,    бере  мене    сумління…

Немов  побита,    кепський  настрій,  ще  в  ліжку
Робіт  доволі,    в  кожної  господині
Як  подолати  народу  цю  поразку
Можливо  досить,  крутити  й    нами    нині?

Моя  онучка,  справді  має  рацію
Щоб  росли  діти,  життя  було  щасливим
 Щоби  насправді,  думали  про  націю
Та,  як  довести?  Тим    олігархам  впертим?

                                                                                             28.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811791
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 29.10.2018


В журбі земля

Їх  бій  тривав,    зо  дві  години
Поділись  десь,  всі  побратими
ВІН  зрозумів,  прийшов  до  тями
Та  мов  у  сні,  чув  пісню  мами  ….
Гул  в  голові,  то  різко  дзвенить
Ледь  –  ледь  піднявсь….Принаймні  на  мить
Тихий  вітер,  неначе  шепіт..
Біль  під  серцем…  Й  холодний  трепіт  
Пройняв  його    молоде  тіло
 До  обличчя….  Листя  летіло…
Встати  хотів,  доверху  погляд
 Вкотре  здригнувсь…  Грім  -  вибух  поряд…
Скільки    іще,    треба  лежати?
Не  чути  ніг…..  Гукає  мати…
 Текла  сльоза…  Не  бійся  люба
Тримав  в  думках.  ВІН  біля  дуба
Як  лист,  стогнав…    Я  повернуся
Ти  зачекай,  тож    підіймуся….
Пронизлий  свист…    І    крислатий    дуб
 Весь  в  полум`ї....    Від  крові    змоклий  чуб
 Впав  на  чоло,  вмить  скляні  очі…
 Піднявся  птах….  Посеред  ночі….
 І  стук  в  вікно…  Померкли  зорі..
В  журбі  земля….  Родина  в  горі…

Падає  цвіт    за  Україну
Жорстокий  світ  забрав  дитину
Плачуть  хмари..  .В  цей  осінній  день
Мовчать  птахи  …  Не  співають  пісень...

***
Хрести…  Хрести….    Весь  цвинтар    в  квітах
А  хтось  гуля,  все  по  бенкетах
Одним  війна,  де  ж  справедливість?
А,як  другим,  здолать  лукавість?
Чи    оживе,  в    них,  колись  совість?
Як  побороть,  оту  жорстокість?
Купа  питань  -  відповідь  одна
В  нас  не  ООС,  а  вбивча  війна…

                                                                                   25.10.  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811624
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.10.2018


Що ж то за лиха година. .

                 
Вітер  виє,  завиває  мов  вовчиця  в  лісі
Купи  листя  підіймає    в  кущах  на  узліссі
 Чи  то    музика  оркестру,  між  дерев  гуляє
 То  тихіше,  то  гучніше,  все  такт  підбирає.
А  сполохана  пташина,  дивується  світу
 Що  ж  то  за  лиха  година?  Злякалася  вітру
Задивляється  до  неба,  все  в  сірій  пелюшці
 Серед  чорних  хмар  горбатих,  місяць  на  подушці.
То  з`явиться,  то  пропаде  до  землі  схилився
 Суворо  насупив  брови,  без  зірок  лишився
 Гей  ти  вітре  –  дідугане,  зась  грати  на  скрипці
Прийде  ранок,  тож  вгамуйся,  задрімай  в  колисці.
Он  на  дубі,  між  гіллями  в  листянім  намисті
 Віднайди    нарешті  спокій,  згубись  в  падолисті.
Хай  світанок  заясніє,  хмари  відпливають
А  пташки,  що  залишились,  пісень  заспівають
Хай  земля  моя  радіє,  з  нею  й  я  щаслива
Заясніє  в  позолоті,  ця  осінь  мінлива.

                                                                                                           25.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811355
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 26.10.2018


По небу…

                 
По  небу  немов  каруселі
Гойдає  вітрисько  хмаринки
Сіренькі  й  біленькі  перлинки
Здається  вони  невеселі.

Раптово  так  дуже  стемніло
Ой,  що  це?  Щось  чорне  й  горбате
А  поруч  мов  пес  волохате
Сердито  гурчало,  так  сміло.

Далеко  полинув    той  гуркіт
Журливих  дістався    хмаринок
Пробрався  між  білих    хустинок
Злякались…..Турботливий  шепіт….

 Враз  осінь,  насупила  брови
Гей  вітре,  прийди  на  підмогу
Він  дмухав,    проявляв,    відвагу
Недовго,  проводив  розмови…

Розігнав,  розвіяв    те  стадо
 Небо  синь,  стало  видно  між  хмар
Сонечко,  в  пелені  мов  ліхтар
 Всміхнулось  до  осені  радо…

                                                                         24.09.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811173
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.10.2018


Я советую всем это прочесть (Последний разговор)

Я  советую    всем  это  прочесть  
 (Последний  разговор)
                                                   Я  советую…  Всем  вам    это  прочесть
                                               Вы  же  знаете,  что  Бог  на  свете  есть
                                                 Придут  расплаты…..  За  грехи    страшные  
                                                     Лучше  жить  в  мире  -    так  безопаснее….

В  тесной  печурке  извивался  огонь…
Один  остался…  В  жилах  густела  кровь…
 Вдруг  кашель,  сильный,  поглядел    в  окошко…
 Давно  уж  осень….  «Пожить,  хоть    немножко».
Он  на  кровати,  едва  губы  сжимал,
»  А  может  хватит,  ведь  я,  очень  устал».  
Старик  промерз,  хотя  одежды  ворох…
Она  не  грела,  вдруг  услышал  шорох..
Нет  не  подняться,  -«  Кто  здесь?»,  тихо  спросил…  
 И  снова  кашель,  привстать  не  было  сил…
 Взгляд  бросил  на  пол,    всё    в  густом  тумане
Вонь,  прелый  запах,  словно  в  чулане….    
Кряхтя  всё  нюхал  -  «  Табак    может  это?»
В  старой  избушке  беззвучное  эхо...
 Изнемогая,    едва  приподнялся…
 Пред  ним  столб  дыма  ,  в  воздух  расплывался…
Руки  трясутся,  всё  же  протёр  глаза  …  
 Не  мог  поверить,  не  мог  слова  сказать….
 Вытирал  слёзы,  что  бежали  ручьём….
Сынок    перед  ним,    в  фуфайке  и  с  ружьём.
 Вновь  дрожь  по  телу,  объятия    нежны
«Чего  ты  плачешь?    Вишь,  вернулся  с  войны
 Сын  твой  родимый,    знаешь,  даже  герой!
Я  расскажу  всё,  ты  дружишь  с  головой?
Думаю  не  смог,  совсем  меня  забыть
Не  век  одному,  вот  здесь  же,  тебе  жить!»
Дымок  в  избушке,    поднялся  к  потолку
«  Ты  подыми  ка,    я  сам  встать    не  смогу»
И  вот  сидит  уж,  греет  плечи  кожух
«А  ну    погляжу,  вижу  крепок,    стал  дюж…
Давно....  Беда  то,  годок  назад,  ушла
 На  покой  мамка,  изнемогла  душа
Богу  молилась  и    так  тебя  ждала
Да  не  суждено.  Хлопот  мне  предала….
Ох,  как  тяжело  ,  одному  среди  тайги
 То  зверь  залезет,  то  чёрт  несёт  других
Тех,  словно  леших,  что  голодны  всегда
Глаз  держи  остро,  гляди  придёт  беда.
Ну  болтать  хватит,    теперь  ты  расскажи
Где  был,  что  видел,  отцу  всё  доложи
Годков  то  двадцать,  с  тобой  не  видались
Да  прошло  время,  за  тебя  боялись…
Мысли  что  женат,  сердца  согревали
Ведь  с  матушкой  то,  о  внуках  мечтали».
«  Ну  хватит  отец,  что  творится,  слушай
Был    в  Украине…  Не  бил  там  баклуши
Война  в  Донбассе,  уж    пятый  год  пошёл
Туда  попал  я,  сказать  счастье  нашёл».
 «Сынок  постой  ка,  что  несёшь?  Что  за  бред?
Что  за  война  то?  Ох,  зачем  сколько  бед?»
«Да  всё  не  важно…..  А  тебе  что    так  жаль?»
«Ох,    болит  душа,  ты  принёс  мне  печаль.»
«Ты  чё?  Ну  даёшь!  На  меня  погляди
Смотри  хорошо,  вишь  медаль  на  груди….»
Старик  побледнел,  лишь  глаза  блестели
 Ты  сошёл    с  ума,  вы  что  обалдели?!
Это  не  правда,  я  слышать  не  хочу!
«Ну    ладно  отец,  пусть  лучше  промолчу…»
«  Ну  нет,  хочу  знать,  рассказывай,  давай
Нечего  скрывать,  как  на  блюдце  подай!
Осталось  мало,    мне  пожить,  не  молод  »
В  избушке  тепло,  а    к  старику  холод
Пробрался  в  душу,  от  жутких  новостей
«Чё  лямку  тянешь?  Сказывай  побыстрей!»  
Впереди    стена,  камнем  показалась
Руки  дрожали,  душа  испугалась
«Да  как  же  это?  Там  родина    моя!
А  ты  говоришь,  война,  горит  земля
Побывал  в  аду?  Что    братьев  убивал?»
«Всего  там  было!  Исправно  воевал.
Дают    медали,  ты  знаешь    не  зазря!»
«Дурья  башка,  что  слушаешь  царя?
Народ  послушай!  Уничтожать  людей?!
Да  ради  чего?  Будет  проклят  злодей!
В  царских  хоромах  …  Ему  жить  то  легко
А  ми  как  живём?  Не  ходи  далеко
Погляди,  где  газ?  Тот,  что  он  продаёт
Хочу  лучше  жить,      я  же  не  идиот…
Всё  земель  мало,  наведи  порядок
На  своей  земле!  Ты      сын    стал    мне  гадок!»
Сильно  терзался,  на  лице  покраснел
«Разочаровал….  Зачем  пойти  посмел?»
Собрав  все  силы,  хотел    кричать  старик
Не  получилось,  его  голос  охрип
 «Течёт  кровь  в  тебе,  не  только  русская
А  по  прадеду,  то  украинская!»
«Я  узкоглазый    «  -  решил  сын  перечить  
«По  прабабушке!  Ты  стал  бессердечен!
Не  перебивай!  Слушай  что  говорю!
И  я  всей  душой  Украину  люблю!
Там    корни  наши,  дед  любил  калмычку
Вот  и  родила    дитя    -  мальчишку
 Что  мне    не  веришь?  Полезай  на  чердак
Там  найдёшь  фото,  думаю    не  дурак
Отец  в  медалях,  тоже  воевал
 Да  тот  народ  же,  ведь  свободы  желал
В  девятнадцатом,  добились  своего
Потом  был    Союз,  вроде    и    ничего
 Мы  в    одно  время,    жили  всей  семьёй  там
А  потом    мечты,  уж  поехал  на  БАМ….
О  ,  если  б  ты  знал,    люди  приветливы
Совсем  не  жадны,  примут  раздетого
Дадут  одежды,  накормят,  напоют
За  столом  песню,  веселую  споют…
Припомню  как  то-  »  Ніч  яка  місячна»
Мужик  один  пел.  Да  как  мелодично  
Какая  нежность,  ты  б  послушал  её
 Все  полюбили,  даже  пели  семьёй.
Перед  глазами  красота  земная
Поют  соловьи,    сердце  замирает
Туда  мысленно…..    Так    часто  летаю
И    во  снах  вижу,  за    рекой  скучаю
О  Днепре  писал,  наш  поэт  Шевченко
Ох,если  бы  знал,  как  болит  сердечко
Да  Украина…..  Довольно  красива!
Я  был  в  Карпатах…  Народ  не  ленивый
А  терпеливый,  даже    не  представишь!
Не  пойму  тебя…  Уснул?  Чего  молчишь?»
Сын  в  карман  полез…  Ухмыляясь  слегка
Бутылка  в  руке,    »  Дорога    далека»  
 Тихо  произнёс.  Из  горла  начал  пить
А  потом  громко,    »  Я  хотел  лучше  жить.»
На  вот  посмотри,  сколь  бабла  я  привёз!»»  
В  руке  доллары,  «Что  доводишь  до  слёз?
 Покаяться  нет  !    Не  жди  и  не  буду
Пускай  на  душе  даже  совсем  худо…»
Склонился  старик,  словно  мёртвой  хваткой
Схватил  те  деньги,    посмотрел  с  украдкой
И  резко  к  печке,  отбросил  от  себя
Послушай  не  так!  Воспитывал  тебя!»
Уж  назад  падал,  он  сдержаться  не  смог
Сердито  шептал,  «  Ведь  накажет  же  Бог!
Думаешь  прощу?  Ошибаешься  -  НЕТ!»
Закрывал  глаза,    часто  дёргался  дед….
Вдруг  резкий  кашель,    разнёсся  в  избушке
А  сын  пил  водку,    словно  чай,  из  кружки
Уж  стало  тихо,  только  треск  дровишек
От  печки  тепло,  едкий  запах  шишек…
Свет  бил  в  окошко,    новый  день  наступал
А  сын  одетым,  на  табуретке  спал
Старик  проснулся,    спеша  заговорил
«  Ты,  сын  послушай,  землю  свою  любил
Хотел  вернутся.  Позже  сократили
С  работ  то  многих.  Назад  не  пустили
Независимость,  тогда  объявили  …».
«Да  ладно  батя,  зачем  всё  вспоминать
Скажи  мне  лучше,  где  схоронили  мать?»
И  в  кружку  налил,  в  который  раз  водку
Дай  -  ка  закушу,    ведь      привёз  селёдку
 Я  мать  помяну,  может  и  ты  выпьешь?
Смотрю    изнемог,  едва  -  едва  дышишь…»
«Нет,  не  скажу  я…    Где  могила,  не  спорь
Не  ходи  туда,    прошу  нас  не  позорь
Испоганил  род,  облил  грязью  предков
Как  это  гадко  и  довольно  мерзко….
Не  хочу  видеть  ,  уезжай  от  селя!
Как  носит  таких,    родимая  земля….
Ведь  не  ровен  час,    я  уйду  на  покой
Скажи  зачем  знать….»  -  «Нет  -  нет,  отец  постой
Ведь  ты  же  не  прав  и    обязан  простить
Думаю  и  мне  ,  тяжело  будет  жить
С  тем  что  пережил,  что  делал,  что  видал!»
«  Ну    сын  довольно,  я  уж  очень  устал!
Говорю  уйди,  прошу  дай  умереть
Не  могу  боле,  на  тебя  смотреть
Я  очень  хотел,  пожить  ещё  малость
Зачем  принёс  боль,  скажи  мне  на  старость?»
Он  привстал  слегка  и  сильно  закашлял
Не  ожидал  сын,  внезапно  заплакал
 Между  губ    в  отца  что  -  то  потемнело
Вот  и  смерть  пришла.    Подошёл  несмело
Поглядел  в  глаза…      И  громко  зарыдал
Прости,  очень  жаль,  что  тебя  я  предал!  »
Стучал  в  окошко,  осенний  мелкий  дождь
 Тишина  в  избе,  тело  мучила  дрожь
Толи  от  горя,    а  может  от  страха
Водку  пил  с  горла,    да  жизнь  не  сахар
Мучила  совесть,  в  бега  податься?
Где  в  душе  покой?    Как  с  прошлым  расстаться?
И  как  жить  с  этим?  Вновь  остался  один…
Опять  с    печурки,    повалил  сильный    дым….
                                                                                                                                               ***  
Умейте  ценить  дружбу  всех  народов
На  мирном  поле  дождусь  новых  всходов…
                                                                                                                   22.10.2018г


Чтобы    было  всем    доступней,  
написала  на  русском  языке.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811008
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.10.2018


Я прийду до тебе

     
Я  прийду  до  тебе    чуєш,  тільки  зачекай
Шурхіт  листя  під  ногами,  осінь  зустрічай
Сонце  золотом  покриє,  прикрасить  поля
У  бурштиновій  вуалі  красуня  земля…
А  в  думках  у  нас  з  тобою  іще  літні  дні
Як  збирав  червоні  маки,  дарував  мені
І  нам  сонце  усміхалось,  в  долонях  тепло
Птахи  в  коло  всі  збирались,  якби  ж  так  було..
Я  прийду  до  тебе,  любий,  хай  неба  блакить
Вітер  згонить  сірі  хмари,  подарить  нам  мить
Ясний    промінь  гойдається  на  вітах  кущів
Нехай  осінь  та  не  хочу,  холодних  дощів.
Тож  стрічай  мене  і  осінь,  листочків  букет
І  поглянь  в  жадані  очі,  знаю  твій  секрет
Принесеш  мені  троянди,  які  так  люблю
Твій  цілунок  я    медовий,  ні  не  загублю….


                                                                             вірш  зі  скрині

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810910
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018


Жила у містечку…. / з гумором/

Жила  у  містечку  Ксюша  чорноброва
 Тільки  й  чутки  ходять,  дуже  гонорова
 З  хлопцями  не  зналась,  нащо  їй  злидота
Тільки  із  начальством,  гуляти  охота.
Може  з  депутатом,  часом  закрутити
В  Турцію  б  податись,  із  ним  відпочити
Ввечері  стрічала,    місяць  усміхався
І  сама  раділа,  а  він  так  набрався.
На  ніч  не  зостався,  отака  зануда
Невже  я  погана,  славна,  пишногруда
 Три  дні  поспіль  тихо,  та  ось  знов  явився
 Напідпитку  каже,  -  Я  оце  влюбився.
І  дуже  голодний,  в  животі  шкварчить
Чи  не  подаруєш,  нічку  -  щастя  мить
 Ксюша  ж  не  бариться,  запечена  курка
На  столі    і  лине,  по  радіо»  Мурка»
Ледь  язик  вороче,  -  Ах  ти  моя  бджілка
Дякую  наївся  і  гарна  горілка
Та  пора  додому,  давно    люба  Соня
Чекає  напевно,  ще  є  в  мене  доня.
Лишитись  не  можу,  це  прийшов  до  тями
Бо    роздере  Соня  й  заб*є  копитами
Ще  забере  картку,    у  офшорах  гроші
Не  для  мене  бідність,  тож  живу  в  розкоші.
І  не  дай  же  Боже,  комусь  похвалитись
Що  ходжу  до  тебе,  давай  не  сваритись
Нащо  тобі  заміж  й  мені  заморока
Ну  цілуй,  до  завтра,  давай  темноока.
Та  і  ти  за  їдло,  геть  не  переймайся
 Помічник  привезе,  ну  давай,  тримайся.
Воно  наче  та  свиня,  вилізло  з  сараю
Ой,  не  хоче  Ксюша,  отакого  раю….
Хай  би  біс  йому  в  бік,  бач  яка  зараза
За  самотні  ночі,  серце  жме  образа…
Якщо  він  депутат,  то  я  не  повія
Аж  зажала  кулак,…  Не  збулася  мрія
Мо»  краще  тракторист,  хай  в  двері  постука
Сама  ж  буду  знати,  що  тепер  не  мурка….
                                                                             03.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810801
рубрика: Вірші, Гумореска
дата поступления 21.10.2018


В пошуках щастя / проза/

Серпневий  вечір….  Цього  дня    був  мінливий  повний  місяць,  він  часом  сріблився,  часом  переливався,  бліднішав  поміж  темно  сірих  хмар  в  потускнілому  небі.  Здавалося  ті  хмари,  що  вище,  кудись  поспішали,  а,  що  нижче  завмирали  на  якийсь  час,  а  потім  не  поспішаючи  пливли  до  заходу.  Сонце  вже  сховалося…По  обрію  ледь    -  ледь  виднілись  розпливчаті,    червоні  хмари,  а  трохи  ближче,  велика,  темна  хмара  час  від  часу  світилася  від  блискавки.  Здавалося  блискавка  наче  хотіла  її  розділити  на  декілька    частин,  а  потім  гуркотіло  й  гуркотіло,  врешті  десь  далеко  губилося.
         Наталя,  йшла  по  дорозі  невеличкого  містечка.  Шкода  парасольку  не  взяла,  напевно  буде  дощ,  позираючи  на  небо,  робила  висновки  дівчина.  Ото  ж  треба,  хто  просив,  цього  дощу,  так  недоречно,  ще  моя  штукатурка  потече.  Зненацька  зашпортнулася,  все  тіло  здригнулося,  в  душі  з  переляку,  аж  похололо.    Різко  зупинилася,  от  роззявляка,  сварила  себе.  Ще  чого  не  хватало,  щоб  така  красуня,  як  я  та  простягнулася  перед  людьми,  щось  не  везе  сьогодні,  з  самого  початку…  Роздивилася,  чи  ніхто  не  помітив,  перевівши  подих,  йшла  далі.  Вбралася  в  нове  вбрання;  червоні  капці  на  підборах,  футболка  жовтого  кольору  з  сріблястою  вишивкою,  ще  й  спідниця  в    червону  смужку  з  чорною,  така  собі  -  »міні».  »  До  біса  такі  хвилювання»,    торочила  про  себе,  нехай  би  сьогодні  попався  мені  на  очі  Микола,  вздрів  би  мене,  таку,  приворожила  б,  напевно  б  не  відходив  від  мене….
     Вона  його  знає  більше  пів  року,  про  таких  говорять  –«душа  компанії».  В  кафе  своя  людина,  завжди  серед  молоді,  як  король,  всім  керував,  веселий,  дотепний,  завжди  знав,  коли  та  що  сказати,  до  того,  ще  й  красунчик.  Їй  подобалися  чорняві  хлопці  і  такі  ж  стрункі,  як  вона.  Він  часом  запрошував  її  на  танець  та  провести  додому  ні  разу  не  наважився.  Наталя  вже    зо  два  тижні  ходить  в  кафе  щодня,  в  надії,  що  знову  його  зустріне.
       Їй  подобалося  це  містечко,  приїхала  із  села,  влаштувалася  на  роботу  в  дитсадок  вихователькою.  Було  дуже  зручно,  неподалік  винайняла  квартиру  і  «Автовокзал»  близько.  Як  треба  й  додому  перескочити  можна  швидко,  не  треба  витрачати  забагато  часу.  І  зовсім  близько  кафе  «Стоп»,  де  завжди  людно,  можна  розважитися,  послухати  музику,  випити  коктейль  чи  пахучої  кави…  
Після  щоденної  роботи,  хочеться  відірватися  від  дитячих  клопотів,    ось  і  прямує,  озираючись,  даруючи  усмішку  перехожим,  сюди,  в  кафе.  Ну,  як  не  Микола,  то  може  хтось  інший  з  місцевих  клюне  на  неї.  Тож  здається  й    не  погана,  як  кажуть,  ноги  ростуть  від  плечей,  високі  в  моді,  думала  дівчина;
 Чорні  брови,  карі  очі
Сумні  вечори  дівочі
Де  ж  Миколко  загубився
Біда,  як  в  другу  влюбився.
Ото,  знову  в  голові  цей  Микола,  не  має  від  нього  спокою,  хитнула  головою,  переступаючи  поріг  кафе.  Може  вже  сьогодні  його  величність  прийдуть,  озираючись  на  всі  сторони,  шукала    дівчина….  
В  салоні  людно,  гуділо,  як  в  вулику,  до  всього  цього,  ще  й    грала  джазова  музика…    Доволі  веселі  розмови  і  раз  –  по  –  раз  сміх.
 Аж  раптом,    прямо  на  неї,    йшла  невеличка  на  зріст,  кирпатенька  дівчина,    з  великими,  смарагдовими    очима,  красивої  форми.  На  обличчі  привітна  усмішка,  як  та  золотоволоска,  пишне,  кучеряве  волосся,    кольору  стиглого  жита  з  сонячним  відтінком,  ледь  діставало  до  плечей.
Вона  так  поспішала,  мов  пташка  хотіла  вилетіти  з  клітки,  здавалося  нікого  не  помічала  перед  собою.
-  О!  Риженька  (  стрекоза)  –  Привіт!,  -  доволі  голосно  сказала  Наталя  і  торкнулася    до  руки  дівчини.  Та  відразу  розпашілася,  наче  сонце  виглянуло  з-за  хмари,  за  мить  зирнула  навколо  себе  і  тихо  до  неї    на  вухо,  
-  Чого  репетуєш,  це,  що  в  школі?
-  О!  Дивися  на  неї!  Оленко,  ти  де  взялася?  Що  теж  в  містечко  потягнуло?  -  здивовано  з  запитаннями  продовжила  Наталя.
Дівчина  наче  засоромилася,  опустивши  голову  донизу,
-  Я  тут  проїздом,  з  Вінниці  приїхала.  Ось  купила  булочку,  перекусити  та    й  піду  на  перехрестя  попутну  машину  зловлю,  треба  ж  якось  додому  дістатися.
-  Ой,  що  село  без  тебе  ніч  не  перебуде?  Давай  лишайся!  Згадаємо  школу,  контрольними  роботами  ділилися,  як  один  бутерброд  на  двох  ділили….    Ще  й  гримить,  чуєш,  буде  дощ,  ще  змокнеш,  чого  доброго  захворієш,
-  запропонувала  Наталя.
 Сама  дивлячись  на  неї,  хитро  всміхалася  і  про  себе,  -  »  Ха  –  ха…  А  веснянки  так  і  залишилися  трохи  на  обличчі.  Хто  на  неї  зазіхне  з  хлопців?  Хоча,  правда,  пишні  груди  приваблюють  чоловіків.  А,  що  вмовлю  посидіти  зі  мною,  може  й  справді  та  хтось  на  нас  зверне  увагу.  Хоча  звичайно  місцевих  дівчат  в  цьому  кафе  теж  не  бракувало.  Та  чим  біс  не  жартує,  місяць  вповні,  емоції…  Врешті  треба  ж  дізнатися,  що  вона  в  Вінниці  робила?
Ніжно  взявши  під  руку  Наталя  підвела  Олену  до  столика,  
-Гайда,  сідай,  я  пригощаю!
Позирнувши  на  годинника,  що  висів  на  стіні  біля  бармена,  продовжила,  
-  Тобі  охота  так  поспішати  додому?  А  може  в  мене  заночуєш?  Чи  завтра  корови  пасти?  Чого  спішити  додому,  чи  може  кавалера,  якось  замала?  Ану  зізнавайся,  давно  не  бачилися,
-  як  завідна  дзиґа,  гомоніла  Наталя  і  все  кидала  привітний,  допитливий  погляд  на  присутніх  в  кафе.
Олена,  дивилася  на  неї  прямим  поглядом,
-О,  ти  така,  як  була  цокотуха,  така  й  залишилася!  Не  думала,  що  тебе  тут  зустріну,  тільки  ти  мене  так  більше  не  називай,  тож  не  діти,  дорослі….
Зробивши  паузу,  ледь  всміхнулася,    продовжила,
 -  Добре,  зараз  передзвоню  батькам,    вони  напевно  думають,  я  в  брата  залишилася  на  ніч.  Та  я  вирішила  не  заважати,  тим  паче  в  них  ночувати  залишилися  гості.  Василь  з  Галиною  квартиру  купили  в  Вінниці.    Давно  збиралися,  нарешті  здійснилася  їх  мрія.  Галинка  вагітна,  тож  скоро  стану  тіткою.
Гарна  новина!  Посидь,    я  зараз!  -  Наталка  попрямувала    до  бармена.
 Оленка  с  під  лоба  роздивлялася  на  присутніх.  Хтось  пив  каву,  хтось  смоктав  коктейлі.  Майже  всі  столи  були  зайняті  та  тут  де  вони  сиділи,  поруч  за  столом  сиділо  дві  дівчини.  Вони,  про,  щось  перешіптувалися,  кидаючи  погляд,  то  на  Наталю,    то  на  неї.  Напевно  її  тут  знають,    зробила  висновки  дівчина.  І  в  черговий  раз  поклала  ліву  руку  на  коліно,  наче  приховувала  свої  дірки  на  джинсах.  Вона  то  гарно  одіта,  а  я,  що  я,  так  по  -  робочому,  думала  Олена.  Та  нічого,  ніхто  ж  не  роздягне,  всміхаючись,  дивилася  до  Наталі.  Чому  так  довго?  Можливо  грошей  не  має,  то  в  мене  є.  Так  і  буде,  нащо  втрачати  нагоду,  де,  ще  розважуся,  хіба  в  сільському  клубі,  так  для  клубу  вже  стара,  там  одні  підлітки  тусуються.
 Олена  дістала  з  сумочки  телефон….  Вона  попередила  батьків,  що  залишилася  в  Наталки,  буде  вдома  вранці,  приїде  першим  автобусом.  Заперечень  звичайно  не  було,  адже  в  дівчат  чудовий  вік,  минуло  двадцять  років.  Пора  вже  й  самостійність  проявити,  думати  про  своє  майбутнє.  
 Наталя  усміхнено  сіла  за  стіл.  Один  з  офіціантів  приніс  тістечка  і  каву.  Приємні  пахощі  дурманили  голови…  Насолода…  Ще  й  зазвучала    лірична  музика.
-  Тільки  б  взяти  якогось  хлопця  й  піти  з  ним  в  (медляк)-  весело  сказала  Наталя,  та  шкода,  сьогодні  хлопців  замало,  нікого  знайомих  не  бачу…
Дівчата  сиділи  з  пів  години,  кожна  розповідала  про  своє  життя.  
-То  ти  тепер  жити  в  Вінницю  поїдеш,  до  брата,  круто,  от  би  в  мене  був  такий  брат!  А  тут  дві  сестри  маю  й  то  набагато  менші,  ще  до  школи  ходять.  Не  маю  від  кого  чекати  підтримки.  Як  білка  кручуся  в  тому  садочку,  а,  що  поробиш?  Когось  би  звабити  з  місцевих,  хоча  б  жити  в  цьому  маленькому    містечку,  щоб  недалеко  від  батьків,  щоб  знайти  своє  щастя  і  все  ж  таки    не  в  селі,  -  задумуючись,  не  поспішаючи,    говорила  Наталя.
-  Ну,  а  я  платні  курси  бухгалтерів  закінчила  й  толк  який  з  того,  де  зараз  можна  влаштуватися?  Ніде  немає  роботи,  тікають  наші  до  Польщі,  Чехії,  мене  батьки  не  відпускають.  Оце  тільки  й  надії  на  брата,  можливо  в  Вінниці  десь  знайде  мені  роботу.  Правда  жити  з  ними  не  хочу,  може    в  якусь  (общагу)  впхне  брат.  Було  б  добре.  А,  що  до  кавалерів,  як  ти  кажеш,  цим  не  переймаюся,  з  моєю  зовнішністю,  хіба  може  клюне  такий,  як  я  рижий.  Та  мені  й  самій  добре,  не  поспішаю….Не  тридцять  же  років  мені,  ще  можна  розважитися,  пожити  для  себе.  Взагалі  то,  мама  каже  приказка  така  є  -  »Від  своєї  долі  ніхто  не  втік».
-  Гарна  приказка  та  я  вважаю  від  самої  теж  багато  залежить…  Які  новини  в  селі?  Я  два  тижні  не  була  вдома,  що  в  нас  нового?
-  нахиляючись  до  Олени,  тихо  запитала  Наталка.
 -  А,  що  нового…    Знову  когось  хоронили  із  героїв  АТО,  мама  бідкалася,  плакала,  я  саме  в  той  день  їхала  до  брата,  то  не  знаю  точно  кого.  Тільки  мама  плакала,  що  дитина  тепер  буде  зростати  на  пів  сирота.  Це  вже  приїду,  дізнаюся.  А  так,    в  селі  зовсім  молодих  не  видно.  З  нашого  класу  тільки  й  залишилися  я  та  Віктор,  баби  Насті,  він  же  без  батька  й  матері  –  сирота.  Військкомат  його  не  чіпає,    а  бабця  сказала,  »  «Через  мій  труп  підеш  на  війну».  А  хто  за  нею,  ще  догляне,  вона  ж  змалку  його  вибавила,  -  тихо  розповідала  Оленка.
         Біля  бармена  скупчилися  хлопці,  шукали,  включали  раз-  по  -  раз    якусь  музику…  В  цей  час  в  двері  ввалилися  четверо  хлопців,  про  щось  гучно,  весело  розмовляли.  Серед  них  Наталка  побачила  Миколу,  в  білій  сорочці,  як  наречений,  відразу  подумала  дівчина.  В  лівій  руці  він  тримав  рожеву  троянду.  Став  по  серед  салону  і  уважно  придивлявся  до  присутніх.  
   Двоє  хлопців,    з  компанії,  відразу  підійшли  до  сусіднього  стола,  де  сиділи  двоє  дівчат,  гучно  відсуваючи  стільці,  присіли  й  відразу  пролунав  сміх,  вони  вже,  про  щось,  спілкувалися.  Ще  один  хлопець  з  компанії  стояв  біля  бармена,  наче  чогось  чекав.
   Нарешті  Миколин  погляд  потрапив  на  Наталку,  їх  погляди  зустрілися,  він  посміхнувся  і  ….  Ні,    він  відразу  не  підійшов  до  них,  Наталка  від  злості,  аж  почервоніла…  Ба,  який  гордий,  от  халепа,  кого  він  чекає?  Адже  ж  прийшов  з  трояндою.  
Оленка  помітила,  як  почервоніла  Наталка,  здивовано  до  неї
-Ти,  що?  Про  що  думаєш?  Щось  сталося?
Наталка  опустила  голову,
-  Не  звертай  уваги,  це,  щось  так  відчуваю,  що  почервоніла,  може  хтось  дивиться  на  мене,  чи  то  говорить,  щось  про  мене…
Микола,  з  усмішкою  на  обличчі,  таки,  підійшов  до  них,  присідав  на  стілець,  троянду  поклав  серед  столу.  
-О!    Наталі!  Ти,  що  Анжеліку  до  нас  привела,  чи  золотоволоску?  Де  її  викопала?    І  звідки  це  чарівне  сотворіння?  Зізнавайся….
Наталя  ховала  очі,  дивилася  кудись  в  сторону,  злість  розривала  душу…  Це  ж  треба  таке,  запросила  на  свою  голову!
Він  уважно  дивився  на  Оленку  та  намагалася  дивитися  на  Наталку.  Хлопець  сміливо  взяв  Оленку  за  підборіддя,
-Ох!  ,Ох!  А  очі!  Як  смарагдові  рубіни…  
Дівчині  було  настільки  не  зручно,  що  ривком  руки    відсторонила  його  руку,
-А  не  забагато  вільності,  шановний?
Микола  здвинув  бровами,  здивувався,
-  Ти,  що  недоторканна?  Чи  горда  така?
Раптом  в  вікнах  кафе  наче  загорівся  факел,  блискавка  розрізала    небо,  різко,  гучно  шарахнув  грім,  одночасно  потухло  світло.
 Кілька  секунд  темряви….  І  біля  бармена  загорілися  одна  за  одною,  з  десяток  свічок.  Він  швидко  розносив  їх  на  столи.
Микола,  поплескав  його  по  плечі,  коли  той  підійшов  до  них,
-  Молодець!    Швидко  впорався!  Преміальні  випишу!  Принеси  нам    безалкогольних,  малинових  три  коктейлі,  я  за  кермом  сьогодні…
Наталя  здивувалася,  він,  що  можливо  власник  цього  кафе?  Вона  майже  нічого  про  нього  не  знала,  чула,  що  двадцять  чотири  роки  минуло  та,  що  живе  тут,  біля  мами.  Ще  якось  гомоніли  хлопці,  що  хоче  купити  в  Вінниці  квартиру,  чи  будинок.  
 Микола,  поглянувши  на  Олену,  нагадав,
-  О,  я  вибачаюсь!  Не  представився,  ця  гроза  збила  мене  з  пантелику,  мене  звати  Микола.  Двадцять  чотири  роки,  не  одружений  зараз  і  не  був  одружений,  в  пошуках  для  себе  дружини,  вірної,  скромної,  гарної….
 На  обличчі  щира,  весела  усмішка,  кивнув  головою,
-  А  тебе  звати….  Я  зрозумів  Оленка!  Ім`я  до  речі  гарне.  Та  не  схожа  на  обгортку  з  шоколадки  «Оленка»,  до  речі  гарніша.
 Олена,  від  його  слів,  кліпала  оченятами,  ледь  встигала  зрозуміти,  що  він  говорив,  бо  говорив  дуже  швидко.  
В  кафе  стало  тихіше…    По  вікнах  текла  вода,  чутно,  як  хлюпотів  дощ,  до  того  ж  не  малий,  а  справжня  злива  вирувала  надворі…
Мовчки  втрьох  пили  коктейлі….
 Свічка  палахкотіла  на  столі,  Микола  уважно  придивлявся  до  Олени,  славна,  носик  симпатичний,  пишні  груди…    Цікаво,  з  одного  села,  а  такі  різні.  Та,    не  знає,  що  на  себе  нап`ялити,  а  ця  така  проста….  І  фарб  ніде  не  видно…  Вся  натуральна,  копошилися  думки  в  голові,  вкотре  гляне  на  обох  дівчат,  порівнював  їх  вигляд.  Так,  не  тікати  додому,  а  запропонувати  свої  послуги,  може  не  пошле  подалі,  давав  собі  настанови  хлопець.
   Оленка,  першою  заговорила,  ледь  схвильовано,
-  Дарма  залишилася,  вже  була  б  напевно  вдома.  Після  такого  дощу  чи  й    буде  їхати  автобус  до  села?  Дорога  паршива,  хоч  дорога    й  висипана    вапняком  та  яма  на  ямі,  тож  не  знати  коли  попаду  додому….
-  О  квіточко,  ти,  що  с  того  села,  що  й  Наталя?  До  речі,  Наталочко,  це  тобі  за  гарний  сюрприз,
-  він  подав  їй  троянду,  в  черговий  раз  посміхнувся.
Наталці  було  приємно,  в  її  очах  немов  з`явилося  сонце,  хоча    вона  не  зрозуміла  за  який  сюрприз  та  все  ж  зацікавлено  зирнула  на  Олену,  яка  її  реакція,  на  те,  що  він  вручив  їй  троянду?
-  Дякую  Миколко!
       Олені  стало  трохи  не  зручно,  опустила  голову,  мовчала….  Наталка,  не  поспішаючи,  демонстративно  підняла  руку,  ніжно  поклала  йому  на  плече,
-  А  що,  може  в  село  її  повезеш,  такою  погодою?
Він  відразу  ж  забрав  її  руку,  поклав  на  стіл,
-  Наталко,  скажи  ти  про  мене,  щось,  колись  погане  чула  ?  Напевно  ні,  тож  на  мене  можна  покластися,  я  буду  вірним,  як  пес.  І  в  повній  цілості  довезу  додому.  В  машині  тепло,  є  запасна  курточка,  одягнеш,  зігрієшся.  Даю  слово,    чіплятися,  як  банний  лист,    не  буду.  Ми  тебе  Наталко  завеземо  на  квартиру,  чого,  ще  тобі  час  втрачати,  краще  вдома  виспишся,  завтра  ж  робочий  день.  А  я  Олену  завезу,  не  хвилюйся,  -  говорив  Микола,  наче,  розмірковував  в  голос.
Дівчата  тільки  переглянулися  одна  з  одною.  Наталя  зрозуміла,  його  жест,  хотів  показати  свою  незалежність.  Та  нічого,  вирішила  дівчина,    відвезе  її  в  село  та  й  на  цьому  кінець.  Мені  ж  подарував  троянду  і  до  Олени,
-Гаразд,  їдь,  не  бійся,  хлопець  слова,  надійний.  Вже  й  здається  дощ  ущух,  маленький  січе.    
-  Я  зараз  прийду,  зачекайте,  хай  вийду  надвір,  подивлюся,  що  там  коїться?  -  поспішив  Микола.
     Ну  нарешті,  думала  Наталка,  тепер  буде  знати  де  я  живу,  можливо  колись  та    й  заїде,  хай  завезе  Олену,  дізнається    з  якого    ми  села.  
   Надворі  сиро,  прохолодно….  Дівчата  сиділи  в  машині,  Микола  прощався  з  друзями,  одному  з  них  тихо  сказав    на  вухо,
-  Гадаю  ночуватиму    в  селі,  тож  не  переймайтеся,  якщо  завтра  затримаюся.
Хлопці  весело  плескали  по  плечу,  один  по  перед  другого  бажали  вдачі,»  Ну  давай,  щасливої  дороги!  Не  злови  ґави,  може  це  доля…».
       Було  близько  двадцять  другої  години,  коли  Наталка  попрощалася,  пішла  до  квартири.  Олена  трохи  боязко  махнула  їй  рукою  і  забилася,  як  мишка,  в  куток  машини,    на  задньому  сидінні.  
Микола  дав  їй  курточку,
-  Зігрійся,  бачу  замерзла!  І  не  бійся,  не  скривджу  тебе,  село  ваше  знаю,  не  хвилюйся.  Він  мовчки  гнав  машину,  а  серце  тріпотіло,  що  придумати,  щоб  подивитися,  що  за  сім`я?  Де  вона  живе  і  як?  Хотілося  швидше  все  про  неї  дізнатися.
 Дванадцять  кілометрів  проїхали,  їм  обом  здалося,  що  це  минула  якась  мить.  Оленка,  дивилася  на  його  широкі  плечі,  мужні  руки,  гарний  хлопець,  комусь  буде  добрим  чоловіком,  не  якесь  похабне,  не  виховане,  сотворіння.
 Вони  під`їхали  до  дерев`яного  паркану,  ворота  були  відкриті,  по  всій  хаті  горіло  світло,    на  обійсті  в  купі  сиділи  гуси.  Почувши  гул  машини,  гусак  гучно  заґелґотав,  хтось  відразу  включив  світло  надворі.  З  хати  вийшов  батько  Олени.  Чоловік,  років  п`ятдесяти  п`яти,  взутий  в  резинові  калоші,  розвів  руками.  Олена  вискочила  з  машини,
-  Дякую,  от  я  і  вдома.  Тату,  це  мене  знайомий  підвіз,  не  сварись.  Це  Наталки  Овчинникової  знайомий,  Микола.  Батько  не  роздумуючи,  підійшов  до  машини.  Хлопець  відкрив  двері,
-  Доброго  вечора  Вам!  Ви  не  сваріться,  в  нас  така  гроза  була  й  дощ  сильний,  що  вона  не  мала  чим  дістатися  додому  завчасно.
 -  То  нічого,  я  Дмитро,  батько  Олени,  -    протягнув  до  нього  руку.  -  Давай  заходь  повечеряємо,  жінка  вже  спить,  скуштуєш    нашого  молодого  вина  з  чорної  смородини…
     Олена,  як  почула  ці  слова,  мов  обпечена  залетіла  до  хати.  Що  робити?  Не  прожене  ж  його,  якщо  дасть  згоду  батькові.  Що  ж  тоді  скаже  Наталка?  Та  чи  він  її  просто  знайомий,  чи  може  зустрічаються?  Вона  ж  їй  про  це  нічого  не  говорила.  Оце  так  діла!  От  батько,  компанії  хоче!  А  мені  потім  віддуватися  перед  Наталею.
 Микола  з  батьком  зайшли  до  хати.  Хлопець  привітно  привітався,  Олена  стояла  перед  ним,  як  червона  троянда,  не  знала  куди  подіти  очі.  А  чого  й  сама  цього  не  знала.  Батько  до  неї,
-  Давай  ми  повечеряємо,  там  мати  качку  була  запекла,  хай  спить,  її  не  чіпай,  сама  накрий  на  стіл.  Батько  запропонував  Миколі  помити  руки…
 Олена,  як  накрила  стіл,  відразу  пішла  до  своєї  кімнати,
-  Ну  на  добраніч!  Дякую  Миколо!  Щасливо  добратися  додому.
Поспіхом,  зайшла  в  свою  кімнату,  серце  здавалося  вискочить,  а  красивий  же    та  куди  мені  до  нього,  вже  втішала  себе.  Лягаю  спати,  наче  вмовляла  себе.  Повечеряють  та  й  поїде,  копошилися  думки.  Заснула  не  відразу,  але  день  пригод  зморив  її.
Ранок  заглядав  в  вікно…    Небо,  немов  сіра  пелена,  після  дощу  скрізь    було  мокро,  з  дерев  стікали  великі    дощові  краплини…
 На  обійсті  ґелґотали  гуси,  батько  звав  курей…  Олена  виглянула  і  відразу  відкрила  вікно,  в  обличчя  війнуло  прохолодою,  пахло  сирістю,    на  подвір`ї  стояла  Миколина  машина.  Що  машина  поламась?    А  де  ж  він,  в  машині  спить?  Це  перше,  що  прийшло  їй  на  думку.  Вона,  накинувши,    на  нічну  сорочку,  літній  халат,  вискочила  зі  своєї  кімнати,…  Оторопіла,  коли  побачила,  що  Микола  солодко  спав  на  дивані.  Очі  від  здивування,  ще  більше  округлилися,  лише  одна  мить  і  вона  знову  в  себе  в  кімнаті.  В  душі  дивне  хвилювання  і  від  чого,  задавала  собі  питання.  Так  треба  зібратися  і  йти    допомагати  матері,  треба  ж  молоко  процідити,  вона  напевно  вже  погнала  корову  до  череди.
   Коли  Оленка  вийшла  одягнена  в  кімнату,  Микола  вже  сидів    на  охайно  застеленому  дивані,  привітно    посміхнувся,
 -  Вибач,  я  не  поїхав,  такий  дощ  линув,  як  з  відра,  батько  твій  не  відпустив,  каже,  ще  вночі  десь  застрягну.  Побоявся  за  мене  наче,  я  йому  якась  родина.  Олена  зробилася  червона,  як  буряк,  не  могла  й  слова  вимовити.  Він  підійшов  впритул  до  неї,    ледь  -  ледь  тремтіла,  як  листочок  на  дереві,  хотіла  відступити,
-  Чого  боїшся?
 Ніжно  взявся  двома  руками  за  обличчя…  Погляд,  очі  в  очі,  довгий,  солодкий  поцілунок,    заворожив  їх.  Вона  й  сама  не  знала,  чому  не  сперечалася.  Той  дотик  до  вуст,  сп`янив  на  якусь  мить.  Наважилася  відійти  від  нього,  чомусь  не  слухалися  ноги,  наче  він  забрав  в  неї  всю  силу,  все  ж  зробила  крок  назад.  Він  втримав  її  за  руку,
-  Не  гони  мене,  краще  пізнай,  подобаєшся  ти  мені,  золотоволоско!
Їй  ніхто  і  ніколи  не  казав  таких  слів.  Наче  хтось  доганяв,  вискочила  з  хати,  схвативши  на  ходу  пусте  відро.  Немов  п`яна  йшла  до  криниці,  яка  була  в  в  десяти  метрах  від  літньої  кухні.  
 Він,  не  гаючи  часу,  поспішив  за  нею.
А  побачивши  його  поряд,    вона  поспіхом  спустила    відро  донизу,  відійшла.  Наче  грали  в  мовчанку,  тільки  погляди.  Вже  назад  йшли,  не  поспішаючи,  Оленка  попереду,  він    йшов,  слідом  на  нею,    з  повним  відром  води.  На  обійсті  стояв  батько,  на  обличчі  щира,  весела  усмішка,  й  про  себе  -  »А  жінка  журилася,  коли  вийде  заміж  наша  -  риженька  (стрекоза),    а    воно  бач,  як  -  »  Від  своєї  долі  нікуди  не  втечеш».
На  обійстя  зайшла  мати,
-  О,    всі  повставали….Давай  доню,  сніданок  рихтувати….
       Вони  наче  давно  знайомі,  дружно  снідали  за  столом,  Микола  розповідав  про  себе,  батько  з  матір’ю  час  від  часу    переглядалися,  задоволено  хитали  головами.
Тю,  то  це  напевно  Наталя  не  знала,  що  то  його  кафе,  зробила  висновки  Олена.  Вона  була  здивована  поведінкою  Миколи,  він  так  уважно  слухав,  що  розповідав  батько,  тільки  тепер  дізналася,  що  виріс  без  батька.  Мав  «  Ракушку»  на  базарі  в  Вінниці,  де  торгував  взуттям,  яке  привозив  з  Одеси.
 Ніхто  й  не  думав,  що  так  швидко  пролетить  час.  Після  сніданку,  вже  була  одинадцята  година,  Микола  всім    подякував  за  гарний  прийом,  підморгнув  Оленці,
-Я,  ще  приїду,  тепер  вже  сам  знайду  сюди  дорогу….
Він  повертався  в  містечко.  Батьки  дивилися  на  доньку,  батько  не  витримав,
-  Отакого  б  зятя,  гарний  хлопчина!
-  А  я  тут  до  чого?  Тату,  це  просто  знайомий,  -  наче  виправдовувалась  Олена.    
       Пройшло  зо  два  тижні….Наталя  сиділа  в  кафе,  знервовано  дивилася  на  вхідні  двері.  Не  було,  як  поїхати  в  село,  трохи  заслабла,  заразилася  вірусом    від  дітей,  а  по  такій,  дощовій  погоді  куди  їхати?  А  дощі  зарядили  наче  вже  пізня  осінь.  Ці  дні  не  бачила  Миколу,  а  подзвонити  до  Олени,  не  змогла,  картала  себе,  що  не  записала  її  номер  телефону.  Це  очікування  її  дратувало,  вона  підійшла  до  бармена,  
-  Щось  Миколи  давно  не  видно,  не  знаєш  де  пропав?
Хлопець  не  відволікаючись  від  витирання  фужерів,
-  Чому  не  знаю?  Крутиться,  курс  тримає,  то  на  Одесу,  то  на  Вінницю,  (доляри)  заробляє.  Чув,  що  якась  дівка  з  села  обкрутила  його,    купує  хату  в  Вінниці,  надумав    одружитися,  розпрощатися  зі  свободою.
     Погода  трохи  покращилася,  але  вже  хазяйнував  вересень….  Наталя  ледве  дочекалася  вихідних,  їхала  в  село.  Як  завжди  вирядилась,  в  яскравому  одязі,  накладні  махрові  вії,  розфарбована  на  обличчі.  Ні,  вона  відразу  не  пішла  з  автобуса  додому,  її  роздирала  цікавість,  прямувала  до  Олени.  І  цілу  дорогу  розмовляла  сама  з  собою,  як  навіжена  -«  Ні  він  не  міг  на  неї  клюнути,  навіть  допустити  цього  не  можу.  Це  ж  якому  треба  бути  дурневі,  щоб  на  неї    зазіхнути.  Сам  такий  славний,  забезпечений,  ні,  ні.  Та  хоч  запитаю  в  неї,  як    тоді  довіз  її  додому.  Та  запишу  її  номер  телефону…».  І  знову  думки  про  Миколу.    Це    точно  в  нього  хтось  інший,  точно,    не  ця  рижа  (стрекоза).  
 Озираючись,  підходила  до    обійстя  Олени,  на  дворі  гучний  сміх,    почула  її  голос,
 -  Миколо!  Не  обіймай  при  батьках,  не  цілуй…Так  в  селі  не  годиться  поводитися,  ще  хтось  побачить…
Наталя  завмерла,  саме  була  під  брамою,  йти  назад,  чи  вперед?
Раптом,  зовсім  близько,  біля  хвіртки  заговорив  Микола,
-  Хай  бачать!  Скоро  ж  одружимося,  чого  чекати?  На  Покрову  й  візьмемо  шлюб,  весілля  в  кафе  забацаємо.  Будеш  моя  золотоволоско!  Все-  все,  дала  згоду,  значить  назад  дороги  немає,  ні  -  ні  –  ні,  голубонько  моя,  не  відпущу….
Наталя  крадькома  відходила  від  паркану,  як  подалі,  присіла  за    великим  кущем    бузку.
Ворота  відкрилися…  .  Микола,    швидко,  виїхав  машиною,  подався  в  напрямку  дороги  до  містечка.  Олена,  наче  літала,    щось  приспівуючи,  собі  під  ніс,  закривала  браму.
       Ну  от  і  все,  знервовано,  йшла  стежкою  додому  Наталка….  Шансів  бути  з  ним  ніяких,  проґавила  я  своє  щастя.    Що  він  в  ній  знайшов?  Вкотре  себе  запитувала  дівчина,    а  потім  озирнувшись  назад,  пригадала  приказку,  яку  говорила  Олена;
 »  Від  своєї  долі  нікуди  не  втечеш».  А  можливо  воно  так  і  є,  хто  знає?  Та  де  ж  та,  моя  доля?  Де  так  довго  блукає  моє  щастя?  Хіба  я  гірша  за  неї?  Чому  все  так?
   Прямо  в  обличчя    дмухав  осінній  вітерець….  Наталка  намагалася  втримати    непрохані  сльози,  ні  плакати  не  можна,  втішала  себе,  ще  фарби  потечуть.  Дихати  було  важко,  переслідувало    неприємне  відчуття,  як  ком  в  горлі,  хотілося,  ридати  ,  кричати….
                                                                                                                               Вересень  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2018


Осінь в жовтні

Ясне  сонечко  дрімає
Прохолоду  відчуває
Ото  осінь  чарівниця
Літає  немов  Жар  птиця
Чути  пісню  колискову
Завітала  у  діброву
В  красоту  все  одягала
Золоту  стрічку  вплітала
В  віти  молодій,  берізці
Розгойдалася  в  верхівці
Скрізь  під  музику  фантазій
Щоб    їй  не  було  претензій
Златом  сипала  довкола
Вся  травиця  геть  пожовкла
Жовтий    жовтень  веселився
Раптом  дощик  заходився
Стікає  з  листків  багрових
Осінь  в  краплях  кольорових…
                                                             15.09.2017р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810566
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 19.10.2018


Задивлюсь до…

Задивлюсь  до  неба,  озирнусь  довкола
Моя  земля  –  ненька  різнокольорова
Шле    цілунок  сонце,  зберігає  просинь
Мандрує  панянка  –  чарівниця  осінь.
Задивлюсь  до  лісу,  сумний,  напівголий
Кленок  молоденький  вдів  фартух  пожовклий
Лишилось  деінде  листячко  подерте
Присоромивсь  трішки  за  вбрання  відверте.
Вітер  гра  акорди,  осінь  танцівниця
Закружляла  в  вальсі,  радо  веселиться
Задивлюсь  до  неї,  вже  й  сум  мій  розвіє
Душа  заспіває,  краса  серце  гріє….

                                                             18.10  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810452
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 18.10.2018


Я в його обіймах

Я  в  його  обіймах….  О,  Бабине  літо!
Куди  не  погляну,    на  душі,  так  світло
Сонечко  яскраве,  ще  сяйвом    освітить
А  ніжний    промінчик,  всіх  теплом  потішить.
Золотаве  листя…  На  синьому  фоні
Мов  з  неба  спадає  ,  підставлю  долоні
О,  чаклунко  -  осінь….  В  багровій  вуалі
Я  попрошу  люба,  геть  розвій  печалі.
Чи  сховай  під  листям,  притруси  росою
Хай  я  налюбуюсь  твоєю  красою…
Ступай  осінь  сміло,  розкидай  намисто
Бурштину  добав  ще,  із  веселим  блиском..
Павучок  сховався,  немов  у  віконці
Із  вітром  мереживо,  виграє  на  сонці…
Сповий  мене  осінь  …..  Заспівай  з  сюрчками
Розмалюй  ще  трішки,  жовтими  стрічками  
Щоб  сонячні  думи  й  сни  добрі  осінні
Душу  зігрівали      й  в  дні  холодні  зимні...

                                                                                             17.10  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810364
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 17.10.2018


З Днем народження Маріє!

Хай    яснооке  сонце,    дарує  щасливу  мить
Принесе  тепло    літнє,    а  небо  світлу  блакить
Нехай  лагідний  вітер,  звіє  печальні  думки
Хай  задзвенять  весело,  в  вашу  честь  чисті  струмки
 Ніжний  промінчик  вранці,  ляже  від  Бога,  як  цілунок
Заспіває  пташина,  Вам  пісню    в      подарунок
У  діброві  дерева,  багрові,  привітають
Всі    під  сонячним  сяйвом,  Вас  в  цей  день    звеселяють.
Зичу  щастя  я  щиро,  хай  доля  світла!  Завжди
Щоб  здоров`я  й  добробут!  Хай  відійдуть  всі  холоди!
Хай  достаток  й  добро,  будуть  в  вашій  оселі
Поваги  від  онуків,    дітей  і  щоб  веселі
Стрічали  із  любов`ю!    Душу  і  серденько  гріли!
Щоб  Ви  завжди  всміхались,  життю  лиш  раділи!
Із    ДНЕМ  НАРОДЖЕННЯ  ВАС  ,  Маріє!!!  

                                                                           16.102018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810226
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.10.2018


ЗІ СВЯТОМ ПОКРОВИ!

Ой  прийшла  Покрова,  вся  травичка  кволо
Голівку  схилила,  на  деревах  голо…
Застелила  землю  листячком  багровим
Покривалом  теплим  й  різнокольоровим
Готуйтесь  дівчата,  до  гулянь    весільних
 Приєднуйтесь  люди  до  святкувань  спільних.
Засіки  всі  повні,    вродила  пшениця
На  Свято  Покрови  хай  чиста  водиця
Покропить  довкола,  іще  й  військо  наше
Щоб  жилося  вільно  й  набагато  краще.
 Стоять  на  сторожі,  козаки  вкраїнські
Відчайдушні  й  горді,  мужні  й  непохитні
Хай  всміхнеться  доля,  війна  закінчиться
Хай  у  чистім  полі  жито  золотиться.
Поможи    в  покрову  катів  відігнати
Щоби  ясне  сонце,  не  плакала  мати
З    вдячністю  вклонімось,  ми  перед  тобою...
Укрий  від  ворогів!  Захисти  собою!
О  Богородице!  Хай  дзвенять  дзвіниці
Тебе  прославляймо  у  щирій  молитві
Хай  станеться  чудо    у  божій  благодаті
І  заживе  людство  в  радості  і  щасті!

Шановні  друзі  вітаю  всіх  зі  святом  Покрови!

Та  Днем  захисника  України!

МИРУ,  ДОБРА,  РАДОСТІ,  ДОСТАТКУ  І  ЩАСТЯ  ВАМ!

                                                                                                         13.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809848
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.10.2018


В холодный вечер

Ах  осень      -  осень…..  Сонный    месяц  в  тумане
В  холодный  вечер,  сыграю  на  баяне
 С  шорохом  ветра  мелодии  совпали
На  бал  осенний  с  тобою  мы  попали
Листва  кружится  измеряя  высоту
Ей  нет  надежды  сохранить  всю  красоту
Уж  наблюдая…    А  ветер  с  ней  играет
Мы  словно  в  вальсе,  сердечко  замирает
А  я  желаю,  чтобы  вдвоём  сумели
В  поисках  счастья,  пережили  метели
И  даже  зимы…  Если  пурга  заметёт
Вдвоём  ведь  сможем,  растопить  снега  и  лёд
Ох  свищет  ветер…  Уж  за  окном  дождливо
По  стеклу  капли,  стекают  так  лениво
Вместе  з  листвою  ,  осень  утопит  слёзы
Мы  притаившись  ,  поникнем  в  свои  грёзы….

                                                                                                                           11.10.2016г

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809725
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 12.10.2018


На перині / з гумором/

Баба  з  дідом  на  перині
В  кожного  думки  перлинні
Поклав  руку  на  подушку
Обійняв  немов  подружку
 Баба  очі  закотила
-  То  у  тебе,  ще  є  сила
Бач  подушку  обіймаєш
Душеньку  мою  терзаєш
Хай  би  мене  доторкнувся…
-  Та  я  те,  оце  забувся
Дід  до  неї,  здивувався
Думав,  що  вже  сам  зостався
 Бо  відчув,  що  я  на  волі
 Допекла  мене  доволі
Все  життя  ми  вдвох  не  в  згоді
Що  сказати  й  на  городі
Все  копай,  мене  ганяєш
А  потім,  кажеш  страждаєш
 Нехай  би    добре  відпочив
 Тоді  б  тебе….  Я  поняньчив
Затискав  замість  подушки
 -  Ану  дай,  підставляй  губки
Пишні  груди,  лиш  підбери
Ніжнесенько    так  пригорни
Бо  боюся,  що  задушиш
Ой,  все  життя….  Мене  мучиш….

                                                             27.09.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809641
рубрика: Вірші, Гумореска
дата поступления 11.10.2018


Осінь в тумані

                                   
Жмутами  стелиться  туманна  пелена
І  ранок  ледве  зміг,  очі  при  відкрити
Небо  в  густій  імлі,  нема  хмар  –  сивина
Де  сили  взять  сонцю,  щоб  наскрізь  пробити?

 Де  цілунок  теплий,  щоб  земля  проснулась?
І  осінь  -  красуня  розправила  крила
Вона  б    у  віночку,  всім  нам  усміхнулась
Й  повсюди  вуалі  яскраві  пошила…

Не  чути  пташини,    вітрисько  спить  в  шатах
Крап  -  крап  тихо  з  листя…    Роса  покотилась  
 Ледь  -    ледь  засріблилась…..У  багрових  свитах
Яскравий  промінчик….  Осінь  звеселилась…
                                                                                                                                     10.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809547
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 10.10.2018


Где то там вдали

                     
Слышен  крик    ...    Где-то  там,  вдали
Отлетали  вновь  журавли
Покраснел    уж  совсем  закат  
Нашей  встрече,  был  очень  рад
Серебрится  вокруг  земля
Ах,  лебёдушка  ты  моя.
Ведь  тебя  я  встретил  сейчас
Уж  печаль    вся  рассеялась
Впереди  дорога  длинна
Но  придёт  же  скоро  весна
Вновь  развеется  на  ветру…
Мы  услышим  счастливое  »  Кру  »….

                                       Стих  был  написан  очень  давно

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809424
рубрика: Вірші, Лирика любви
дата поступления 09.10.2018


Засріблилась осінь

То  зАмки  багрові  -  дерева  у  лісі
Крислаті    й  величні,  низькі  на  узліссі
 Щебету  не  чути,  птахи    відлетіли
А  сосни  -  красуні,  зеленню  рясніли…  

Лягла  прохолода….  Червоні  віконця
Це  в  клена  листочки,  від  ясного  сонця  
Сваряться  з  вітриськом,    суперечку  ведуть
Всі    п`янливі,    хмільні  …    Вже  ось  -  ось  опадуть  …..

В  небі  сизі  хмари,  ледь  -  ледь    роздрібнились
В  полоні  між  чорних…..  Мабуть  поріднились
Дощик  холодненький…  Засріблилась  осінь
Там,  на  небосхилі….  Виднілася  просинь….
                                                                                                                         06.10.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809423
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 09.10.2018


Який день подарує Господь. . / проза /

Осіння  пора….  Немов  човни  в  морі,  по  небу  пливли  наввипередки    сірі,  білі  й  темно  сині  хмари.  Одні  пливли  швидко,  а    другі  на  якусь  мить  зависали,  тулилися  одна  до  одної  ,  а  потім  знову  розсівалися  і  пливли  далі….    Часом  поміж  хмар    просвічується  небо  синь,  а  часом  немов  через  сито,  проб’ється  сонячне  проміння.  Або  ж  вишкіриться  сонце  і  вже  на  землі  все  звеселиться…
                 Невелике  селище  розділене    залізничним  полотном  потопало  в  зелені.  По  один  бік    більше  хатин  і  садків,  а  по  другий,    в  напрямку  заходу,  тягнулася    стрічкою  річка  Лопань.  Тут  більше  місця  займала  долина  з  високими,  шовковистими  травами,  а  вздовж  річки  густо  зеленіли  кущі  шипшини.  Які    весною,    всі  квітучі,  наче  гірляндою  прикрашали  її.  А    ближче  до  хат,  росли  старі  високі  тополі,  охороняли  річку  від  населення.  Вздовж  долини,  на  пагорбу  зеленів  величезний  листяний  ліс….
           Погода  була  мінливою  та  люди  раділи,  що  нарешті  пішли  дощі.      Літо  було  посушливим,  спекотним,  з  суховійними  вітрами,    неврожайним.
         Біля  убогої  старенької  хати,  покритою  соломою  і  очеретом,  вимащеною  глиною,  побіленою  вапном,  росла  висока,  крислата  черешня.  З  неї    тихенько,  один  за  одним  злітали  листочки,  деякі  зовсім  пожовклі,  а  деякі  ледь  -  ледь    почервонілі.  Після  дощу,  що  пройшов  напередодні,  зелені  листки  на  черешні  мокрі,  сонячне  проміння  посилало  до  них  поцілунки  і  вони  виблискували,  раділи,  хоч  маленькому  та  все  ж  теплу.  А  потім,    проміння  раптово  зникало  за  похмурими  хмарами,  зривався  вітер  і  не  жаліючи,  шарпав  і  шарпав  листя,    намагаючись  зірвати    його  й  кинути  до  землі.  Після  дощу  холодно  й  сиро,  погода  навівала  сум…
       За  черешнею  тягнувся  невеликий  садок.  Деякі  дерева  були  насаджені  предками,  а  деякі  посадили  батьки  і  діти  разом.  В  сім`ї,  як  народиться  дитя  так  і  садили  яблуньку  чи  вишню,  чи  грушку.  Навесні  справжній  рай,  як  йдеш  стежкою,  по  один  бік    в  ряд  цвітуть,  як  наречені,  молоді  вишні,  а  по  другий  бік  крислаті  старі  й  молоденькі  яблуні,  які  п`янять    медовим  запахом.  А  довкола  чути  веселий  гул    бджілок,  які  намагалися  не  втрачати  час,  збирали  нектар,  стрімко  то  відлітали,  то  прилітали.
     Велика  сім`я  жила  в  цій  хатині.    Бог  дав  сімох  світлооких  діточок,  шестеро  світло  русявих  доньок  і  одного,    з  ледь  -  ледь  темнішим  волоссям,    синочка…  Ні,  він  був  не  останнім,  був  п`ятим  в  сім`ї,  воно  б  може  було  і  менше  мати  діточок  та    лікарів  в  селищі    немає,  ще  й  заборона  на  аборти.  А  доля  дарувала  радість  і  не  питала,  важко  буде  чи  ні  підняти  на  ноги  цих  дітей….
         Тисяча  дев`ятсот  п`ятдесят  третій  рік  всім  видався  дуже  важким.    Із-за  погодних  умов  рік  був  неврожайним,  кожна  велика    сім`я  не  жила,  а  виживала…..
       Хоча  старша  доня  Клава  й  вийшла  заміж,  пішла  жити  до  свекрухи  та  вдома,  ще  шість    ротів,  які  хотіли  їсти.  Одне  спасіння,  що  була  корова  Зірка,  хоч  мама  і  скаржилася,  що  дає  мало  молока  та  кожного  дня    діти  мали  можливість  посмакувати  ним.  Інколи    відігрівали  кисле  молоко,  робили  сир  та  то  тільки  на  продаж,  він  дуже  цінився  на  базарі.  Вдома  всі  турбувалися  за  корову,  любили  її,  називали  годувальницею.
     Доволі  можна  було    наїстися  бараболі,  яку  приносила    Ліда    з  поля.  Це  вже,  як  приморозки  почнуться,  як  мають  орати  поле  на  зиму.  Лише  тоді  об`їждчики  дозволяли  зайти  дітям,  ритися  в  мокрій,  холодній  землі  в  пошуках  бараболі.  А,  ще    влітку  тішилися  ягодами,    скільки  хотіли,  стільки  й  їли.  Тільки    треба  було  обов`язково  нарвати  на  базар,  щоб  продати.  А  щодо    яблук  і  грушок  то  це  тільки  тих,  що  попадають  до  землі,  чи  залишаться  де  –  не  -  де  на  деревах.  А  кращі  яблука  й  груші  зривали  й  носили  на  базар    продати,  а  часом  і  заміняти,  тож  треба  в  щось  одягти  цю  ораву.  
           Ліда  була  другою  донькою  в  сім`ї,  невеличка  на  зріст,  худорлява,  їй  навесні  минуло  п`ятнадцять  років,  закінчувала  сьомий  клас.  Мала  намір  поїхати  на    швейну  фабрику  на  тримісячні  курси  шиття,  щоб  згодом  там  працювати.
 Вона,  права  рука  мами….    В  усьому  допомагала  їй,  була  смирною,  спокійною,  ніжною  і  ласкавою,  доброзичливою  дівчинкою.    Мала  дзвінкий  голос,  любила  співати.  Любила  сестричок  і  братика,  вечорами,  їм  співала  колискові  пісні.  Бачила,  що  мамі  дуже  важко,  не  встигає  зробити  все  до  ладу,  тому  й  допомагала.  Розуміла,  що  треба  виживати,  майже  ніколи  не    сперечалася  зі  старшими.  На  її  плечі  рано  лягла  важка  робота  та  іншого  виходу  не  було.
       Окрім  Ліди,  ще  троє  треба  зібрати  до  школи….  Галинка,  хоч  менша  за  Ліду  всього  на  півтора  року,  зовсім  не  переймалася    хатніми  турботами.  Любила  поспати  та,  все  не  могла  наїстися,  часто  нила,  що  голодна  і  ніхто  на  неї  не  звертає  уваги.  Сама  ж  не  хотіла    приділяти  уваги  меншим.  Катеринка  ж  на  три  роки  молодша  за  Галю,    трохи  бавилася  з  молодшими  сестричками,  адже    в  десять  років,  ще  хочеться  погратися.  Миколка,  як  ковбой,  бігав  грався  в  війну,  робив  рогатку,    дражниться  з  дівчатами.  Дуже  не  хотів  йти  до  школи  та  рано  чи  пізно,  все  ж  треба  навчатися.
   Олі  минуло  чотири  рочки,  найбільше  любила  гратися  сама  під  наглядом  Катрусі.  А  іншого  разу  було    й  разом  з  нею  гралася  в  піску,  чи  то  в  траві,  що  за  старою  дерев`яною  огорожею.    А  далі  йшла  смуга  бузку  і  кущів  шипшини,  яка  відділяла  вулицю  від  поля.  На  поле  батьки  забороняли  бігати,  бо  там  в  часи  Великої  Вітчизняної  війни  були  склади  снарядів.  Ліда,  час  від  часу  навідувалася  до  дівчат,  подивитися  де  знаходяться,  вона  добре  пам`ятала  війну  і,  як  минулого  року  на  цьому  полі  підірвалася  жінка  з  двома  дітьми.
 До  наймолодшої  доньки  Ніни,  комусь  не  вистачало  часу,  а  в    когось  не  було  бажання  бавитися  з  малою,  все  тікали  від  неї.  Вона  народилася  кволою,  худенькою,  як  трісочка,    часто  плакала,  вередувала.    Як  була  меншою,  то  все  мама  покладе  в  корито  при  землі,  щоб  не  далеко  падати,  скаже,  щоб  старші  приглядали.  Іграшки  б  було  дати,  та  де  ж  їх  взяти,  як  грошей  все  катма.  Оля,  чи  Катя  принесе  дерев`яні  й  алюміневі  ложки,  різні  кришки  від  каструль,  банячків,  ото  й  іграшки  були  для  маленької,  щоб  менше  турбувала  їх.
       Батько  працював  на  залізниці,  слюсарем  в  потягах  далекого  сполучення.  Вдома  був  рідко,  намагався  частіше  їздити  ,  щоб  більше  заробити  грошей.  А  мама  займалася  вихованням  дітей.  Часом  було  піде  на  роботу  в  «Радгосп»,  в  поле,  покине  діти,  а  потім  хворіють  і  хворіють,  ледве  дасть  ради.
       Народжене  маля  в  сорок  років,  то  вважалася  пізня  дитина.  В  такі  роки  вже  й  сивина  на  висках,  бавили  всі.  Хіба  винна  в  цьому,  дитина,  що  прийшла  на  цей  світ?  Що  чекає  її,  чи  виживе  вона,  чи  благословить  її  Господь  жити  далі?  Часто  задавала  мати  собі  питання.    Важкий  тягар  на  плечах  несла,    зранку  й  до  ночі,  все  в  роботі.  Зварити  їсти,  майже  щоденне  прання  руками,  ще  й  криниця  далеко.  А  корову,  курей  і  город,  треба  все  обійти.  Дітям  дати  раду,  ще  й  на  базар  якось    треба  вирвати  час,  щоб    продати  яйця,  моркву,  чи  буряк.  А,  як  зовсім  скрутно  то  діло  дійде  й  до  курки,  хоча  вдома  тримали  не  більше  десяти  -  дванадцяти  штук.
   То  добре,  що  в  селищі  були  будинки,  гуртожитки  від  «Радгоспу»,  в  основному  тут  жили  люди  по  найму,  приїжджі,  не  мали  своїх  городів,  тому  й  мусили  купувати  продукти  в  місцевих  господарів.  Хоча  й  за  дітей  серце  боліло  та  приходилося  приховати  якесь  яйце,  щоб  продати,  бо  ж  треба  придбати  взуття  та  одяг.  Менші  діти  завжди  носили  одяг  після  старших  та  час  йшов,    діти  ж  підростали,  треба  було  в    щось  одягати.  А  про  взуття:    чобітки,  черевики,  то  вже,  що  говорити,  по  черзі  в  школу  взували,  бо  не  було  за  що  купити  всім  окремо.  На  батьківську  зарплатню    в  шістдесят  дев`ять  карбованців  не  дуже  розженешся.  Воно,  якби  ж  сім`я  менша,  то  можливо  й  не  погано  було  б,  а  так,  як  вже  є….    
     Коли  Ніні    минуло    вісім  місяців,    вона  дуже  захворіла.  Дитині  б  молока  парного  та  саме  в  цей  час  корова  ходила  тільна.
       Нічний  плач  не  давав  спати  старшим    дітям.  Бліде  дівча  капризувало,  крутило  голівкою  і  дуже  кашляло.    Мати  носила  на  руках,  молилася  Богу,  трохи  помовчить,  а  згодом  скаже,
»  Все  в  руках    Всевишнього.  Як  вирішить  так  і  буде».
       А  потім  гляне  на  дітей,  пригорне  до  грудей  і  зі  сльозами  на  очах,  -  Та  чи  вона  житиме?».
 Ліда  в  цей  час  вже  працювала    в  Харкові  на  швейній  фабриці.  Та  зранку  й  після  роботи  намагалася  допомогти  по  господарству.  Вона  я  к  почує  ті  слова  від  матері,  сльози    на  очах,  ставало  страшно  від  таких  слів,  віяло  холодом.  Інший  раз  скаже,
-  Мамо,  вона  ж  як  квіточка  маленька,  що  все  хилить  голівку  донизу  і  чому  так  часто  хворіє…
     Галинка  ж  брала  книжку  до  рук  і  відразу  десь  зникала.    А  Катеринка,  подивиться  на  маму,  ледь  всміхнеться,  за  звичкою,  затисне    зубами  нижню  губу    і  відійде  мовчки.  Миколка,  якому  минуло  сім  років,  не    переймався  домашніми  проблемами,  все  десь,  то    на  печі  грався,  то  в  піску,  чи  просто  в  траві.  А,  як  дощ  надовго,  то  пропадав  в  сусідів,  бігав  гратися  до  однолітка  Сашка.
         Вже  минуло  два  місяці,  а  Ніна  хворіла  й  хворіла….  Батьки  заборонили  дітям  близько  підходити  до  неї.  Одна  за    другою  хвороби,  чіплялися  до  дівчинки.  Спочатку  був  бронхіт,  згодом  запалення  легенів,  після  цього  скарлатина  і  коклюш.  Та  Ліді  мама  дозволяла  бути  з  нею  ввечері,    вкладаючи  маленьку  спати,  вона  співала  колискову  пісню.  Дівчинці    вдома  робили  уколи,  від  лікарні  мама  відмовилася,  бо  лікарня  в  районі,  а  це  ж  далеко,  більше  двадцяти  кілометрів,  тож  не  покине  дітей  самих.…
           Та  життя  продовжується,  час  плинув….  Згодом  Ніні  стало  краще,  кашляла,    але  набагато  менше.  Вона  в  рік  почала  ходити,  правда  хода  була  смішною;  стане,  огляне  всіх,  рівно  зробить  два  -  три  кроки,  а    потім,  як  пір`їнка  летить  до  когось  в  руки…
   Та  ця  радість  прийшла  ненадовго,  мала  знову  захворіла,  ночами  душив  кашель.  Вранці    мати  носила  її    на  долину,  до  річки,  так  радили  старі  люди,  казали,  що  кашель  мине  швидше.
         Останні  дні  жовтня  дощило….  Жінка  бідкалася,  що  треба  йти  далеко,  кілометра    три  до  скирт,  щоб  набрати  соломи  для  корови.  На  полях  майже  пусто.  То  раніше,  був  такий  час,  що  згнивала  солома  в  скиртах,  а  цього  року  люди  все  розтаскали.
         Одного  дня,    таки  трохи  потепліло…  Безхмарне  небо,    лагідно  світило  сонце,  дарувало  тепло,  легкий  вітерець,  ледь-ледь  просушував    землю.
         Хоча  в  Ніни  напередодні  була  підвищена  температура  та  на  ранок  температура  спала  до  норми.  І  жінка  вирішила,  таки    піти  по  солому,  чекати  кращої  погоди  не  варто,  адже  з  кожним  днем  ставало  холодніше  й  холодніше.  Залишити  Ліду  вдома,  думала  та  ні,    вона  ж  найбільше  з  дітей  принесе  соломи,  а    Галинку  лишити,  то  ще  більше  хвилюватиметься,  бо  та  до  всього  байдужа,  їй  якби  поїсти  та  поспати  біля  книжки,  не  пригляне  за  дитиною.  За  інших  і  мови  не  може  бути….
                   Катеринка  взяла  Олю  за  руку,
-  Мамо  ми  готові  йти,  вже  одяглися,  подивися.  
Тут  же  підбіг  Миколка  з  простирадлом  в  руці,
-  І  я  готовий,  теж  піду,  не  хочу  з  Сашком  гратися  сьогодні….
       Мати,  з  сумом,  дивилася  на  дітей,  що  робити?  Але  ж  треба  йти!      В  Марії,  сусідки,    не  залишить,  бо  та  на  роботі  з  чоловіком,  а  свій  був  вдома  коли  саме  дощило,  тепер  теж  на  роботі,  не  знати    куди  поїде  й  коли  повернеться.
Ліда  вийшла  з    кімнати,  тримала  на  руках  Ніну,
 -  Мамо,  то,  може  я  залишуся  вдома,  догляну  Ніну,  дивися,  вона  навіть  на  ніжки  не  хоче  ставати,  відразу  сідає,  хоча  б  їй  зовсім  зле  не  стало…
Вона,  щось  про  себе  шепотіла,  забирала  Ніну  до  себе,
-  Я  зараз  її  тепліше  одягну    і  посаджу  в  коморі.  Розстелю  ватне  одіяло,  напою  молоком,  що  їй,  ще  треба…  Вона  десь  через  годину  -  дві  засне,  а  там  і  ми  повернемося.
 Ліда  зблідніла,  тремтячи  вся  від  хвилювання,
-  Мамо,  а  як  почне  кашляти,  вона  ж  зможе  задихнутися,  чи  зригне  молоко,  як  вчора.  То  добре,  що  я  підійшла  вчасно,  повернула  її  на  бік…
Потім  хитнувши  головою,  дивлячись  прямо  їй  в  очі,
-  Це  в  яку  комору,  що  на  замку,  там  де  сало  в  ящику?
-  Так,  доню,  не  хвилюйся,  їй  буде  тепло!  -    трохи  сердито,  відразу  відповіла  мати.
-  Та  там  же  темно,  комарі  є    й  часом    мухи…  І  павуки  здорові  в  кутку,  я  бачила  колись,  -  майже  кричала  Ліда.
 Мати  кивнула  рукою  в  сторону  дітей,
-  Ви  йдіть  на  вулицю,  тільки  Галі  скажіть,  хай  з  вами  йде,  а  ми  зараз  вас  доженемо…
Ті,  здивовано  дивилися  на  суперечку  та  все  ж  обернулись  і  вирушили  до  дверей.
-  Лідочко,  розумієш,  -  почала  мати,  -  Вона  хворіє  давно,  тому  й  квола.  Ми  робимо  все,  що  можемо  та  бачиш,  нічого  не  допомагає.  Як  вирішить  Бог  на  життя,  то  так  і  буде.  А  помре,  то  руки  ніхто    не  підкладе,  як  прийдемо  буде  жива,  то  думаю  буде  жити….  Який  день,  нам    подарує  Господь,  світлий  чи  темний?  Він  сам  вирішить,  все  в  його  руках…..
     Ліда,  зі  сльозами  на  очах,  вибігла  з  хати  на  подвір`я.  Перечити  мамі….  Вона  пригадала  давню  розмову  з  нею,  коли  побачила  під  старою  яблунею  два  горбики,  які  були  колом  огороджені  товстими  патиками.  Довго  допитувалася,  що  то  за  горбики  та  згодом  мама  зізналася,  там  поховані  дві  її  сестрички,  коли  ще  її  не  було  на  цьому  світі.  Адже  так  шкода,  таких  маленьких  та  чим  завадити  я  можу…  Знала,  що  суперечка    нічого  не  дасть,  вона  доганяла  дітей.  Згодом,    поспішаючи,  з  мішком  за  плечима,  йшла  за  ними  мати.
             Миколка  по  дорозі  знайшов  палку,  як  дзига  крутився  кругом  всіх,  вдавав  з  себе  воїна,  наставляв  палку,  торохтів,  мов  кулемет.  Дівчатка  поспішали  за  мамою,  вона  намагалася  йти,  якомога  швидше.  Часом  брала  Олю  на  руки,  бо  та    ледь  не  плакала,    жалілася,  що  пристала,  болять  ніжки.
   Ще  половина  дороги  була  не  поганою,  а  далі,  переоране  поле,  його  прийшлося  обходити,  бо    після  дощів  дуже  мокра  земля.  А  в  такому  взутті,  як  в  дітей,  не  пройдеш.
Ліда  не  розмовляла  з  мамою,  сховалася  сама  в  собі  і  думки  про  Ніну,  як  вона  там  сама,  моя  квіточка?  Ой,  їй  там  напевно  страшно,  бідненька….  Адже    в  коморі  майже  темно,  тільки  щілини  між  дошками.  Хай  би  заснула  і  щоб  не  кашляла,  дочекалася  мене….
 Довго  прийшлося  йти,  доки  нарешті  побачили  людей,  що  йшли  назустріч,  несли  солому.  Мама,    трохи  зрадівши,  запитала,
-    Це  де  брали,  адже    скирт  не  видно?
-  О,  Варю!  Це,  ще  з  кілометр,  туди,    відразу  за  посадкою,  їх  звідси  не  видно.  Якби  видно  було,  то  вже  б  розмели  всю  солому.  А  ти  прямо  всією  сім`єю  йдеш,  пристануть  діти,    -  показуючи  в  сторону,  а  потім  на  дітей,  говорила  жінка.
Діти,  почувши  ці  слова,  зраділи,  полегшено  перевели  подихи.  
-  Давайте  швидше  діти,  ще  трішки  залишилося,  ось,  рукою  подати,  
-  кивнула  головою  мати.
Де  й  сила  взялася  в  дітвори,  коли  побачили  напіврозібрану  скирту,  поспішали  один  перед  одним.    
 -  Ну  нарешті,  -  знесилено  впала  Галя  на  солому,  -  Давайте  відпочинемо,  в  мене  ноги  болять!
-  І  в  мене,    кліпаючи  очима,  скривила  губки  Оля.
 Миколка  підбіг  до  мами,
-Мамо,    ви  взяли,  щось  гризнути?    Я  дуже  зголоднів!
Мати  з  мішка  дістала,  хустинку  в  ній  кілька  кусочків  чорного  хліба  і  кускового  рафінованого  цукру,
-  На  ось,  роздай  всім,  тільки  чесно  поділися!
Діти  повеселішали,  задоволено  жували  хліб,  облизували  доволі  твердий  цукор.  Ліда  з`їла  хліб,  а  цукор  поклала  в  кишеню,  вирішила  лишити  для  Ніни.
       Сутінки  лягали  до  землі,  коли  вони    поверталися  додому.  Окрім  Олі  всі  несли  солому,  хто  в  мішку,  хто  в  торбі.  Мати  ж  ледь  переставляла  ноги  від  ваги  двох  мішків.  Дякувати  Богу  ,  все  наче  добре,  знервовано  відкривала  двері,  
 -Заходьте!
Діти  роззуваючись  ввалилися  в  двері  і  відразу  до  печі,  грітися,  хоча  і  впріли  та  в  ноги  добряче  замерзли  всі.  Ліда    здивовано  подивилася  на  маму,  не  йде  до  комори,  чому?  Від  хвилювання  колотилося  серце,  як  барабан.  Мати,    не  заходячи,  відразу  в  дверях,
-    Я  зараз  принесу  дров,  бо  вже  прохолодно,  треба  палити…  
 Їй  було  страшно  заглянути  в  комору,  не  знати  жива  чи  ні?  Та  здається  нічого  такого  не  наснилося…  А,  що,  як  помре,  що  і  як    сказати  дітям?  Як  перенесуть  вони  цю  втрату?  Хай  Бог  відведе…
Ліда  швидко  зняла  промоклі  капці  й  до  комори.  Витягла  замок,  яким  все  закривали  комору    і  легенько  відчинила…  Присіла….  Не  могла  наважитися  подивитися…  Де  ж  маленька?  Що  з  нею?
Раптом  маленька  ручка    схватилася  за  бік  дверей…  Ліда  дуже  хвилювалася,  відчула  мороз  по  шкірі,  на  якусь  мить  завмерла…  Ніна  долонцями  обпиралась  на  двері,  кволо  переставляла  ніжки,  виходила  з  комори.  Виглянула,  як  сонечко,  її  оченята  світилися  щастям,  ледь  замурзане  обличчя,  на  губах  і  біля  них  сиділо  декілька  мух  .  Деякі  з  них  так  прилипли,  що  не  могли  відірватися,  а  деякі  вже  не  мали  признак  життя.
   Скрипнули  вхідні  двері….  Ліда  наче  пробудилася,  не  могла  відірвати  очей  від  сестрички.    Вона  тільки  тепер  освідомила,  що  дівчинка  жива.  Тіло  пронизав  струм,  водночас  гаряча  кров  підступила  до  обличчя,  від  хвилювання  вся  трусилася,  в  горлі  ком,  ледь  видавила  з  себе,
-  Мамо….  Вона  жива…  Жива..
А  потім  гучно,
-  Чуєте  мамо,  вона  жива!  Значить  буде  жити!  Вона  буде  жити!

                                                             Викладені  факти  дійсно  мали  місце  в  житті.
                                                               На  фото    частина  селища  в  наш  час.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809152
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2018


ДО ДНЯ ВЧИТЕЛЯ

Теплі  спогади…

Шкільні  роки  -    солодкий  дивний  сон
Гучно  птахи…  Співали  в  унісон
Стукіт  сердець…  Легке  хвилювання
І  кожен  встав  сьогодні  зарання
Сяють  очі  погляди  щасливі
Милі  дітки,  веселі  і  красиві
Хто  з  бантами,  хтось  одів  краватку
Шеренга  руш..  ..Наче  на  зарядку..
Святковий  день!  Букети,  вітання!
Ясне,  літнє  сонячне  проміння
Гріє  душу  й    вчительки  доброта
Всі  знають,    праця  зовсім  не  легка…

Дивлюсь  здаля…  

Рідна  школа…Тут  навчалась  колись
Мала  мрії….  Рада,  вони  збулись
Переступлю  вкотре  я  цей  поріг
Тут  вчителі  –  дитячий  оберіг

Неначе  бачу….  

Білі  стіни….  І    в  крейді  дошка  
Знайоме  все…    Відразу  усмішка
Немов  голос,  вчительки  своєї
ЇЇ  погляд,  здалось  біля  неї
Стою  така….  Я  зовсім,  ще  мала
В  тім  погляді,  скільки  було  тепла!

Зі  Святом  Вас!

Шановні,  дорогі  нам  вчителі
Низький  і  щирий  уклін  до  землі!
Нехай  стежина  стелиться  гладенька
Й  душа  в  кожного  з  Вас  буде  раденька
Що  Ви  потрібні  …Нам  ,  як  й    Україна
Щоб  всюди  лилась    пісня  солов`їна
 Діти  пізнали    любов  і  доброту
І  відчули….  Ніжність,  ласку  й    турбОту!

 Удачі  Вам!!!  

Хай  Мир,  сонячне  небо    і  квіти,
Зігріють  щирі  молоді    серця  і  діти
З  Вами  в  щасті,  пізнають  всі    знання!

                                                                       06.10  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809043
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.10.2018


В полоні гір та чорних хмар

                                                                               Віршована  розповідь

Тікала  ніч,  вже  срібний  ранок,  на  п`яти  наступав
 Густий  туман,  білим  лебедем,  до  річеньки  припав
Наче  стрічка,  вилась  поміж  трав,  кущів  по  долині
Десь  згубилась,  причаїлась  в  багровій  полонині….
Велич  гори,  затримали,  в  полоні  чорні  хмари
А  поміж  них,  сонячний  промінь  скрізь  розсипав  чари
Здавалося,  ще  б  бути  літу,  осінь  поспішає
Птахи  летять…    Із  сумом  «  Курли  »,  вітер  розсіває.
В  далечині,  не  видно,  чути  часто  гримить
Яскравий  блиск,  освітить  гори,  протягне  далі  мить  
 І  котиться…  Кудись  луна,  так  далеко  -  далеко
Під  деревом,  у  смутку,  один  -  єдиний  лелека….
 Краплі  води,  ледь  -  ледь    стікали  з  низенького  клена
 Засріблилась…  Сяяла,  молода  трава,  зелена  
Чим  помогти,  юному  журавлю  -  птаху  невдасі?
 Треба  спішить,  відпочивати,  зовсім  не  на  часі
Не  радіє,  серденько  бідолашного  лелеки
Сховатись  де?  Ось  тут  біля  високої  смереки…
Така  біда,  крило  здалося  наче  підломилось
 Небесна  вись…    І  тіло  вітру,  швидко  підкорилось
 В  зажурі  птах,  як  бути  йому,  що  робити  далі?
 Вже  чути  крик,  це  подруга,  розвіяла  печалі  
 Не  залишить,    нехай  і  в  скруті  та  тільки  пліч  о  пліч
Разом  завжди….  Хоч  осінь  й  зима,  чи  то  день,  чи    то  ніч…
Затанцював…  Дрібний  холодний  дощ.  Листя  спадало
І  кружляло…..    Мов  золото  стелилось,  зігрівало…
Світла    мрія….Зразу  наповнила,  молоді  серця
Надія  є…  Знають  спроможні,  вдвох,    віднайти  щастя!
Хмари  пливуть,  ще  кілька  днів,  і  птах  розкриє  крила
 Тож  пройде  дощ,  сонце  всміхнеться,  де  й  візьметься  сила…
Обов`язок…  Догнати,  друзів  усіх  і  родину…
А  навесні…    Додому,  повернутись,  в  Україну.

                                                                                                           04.09.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808966
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2018