Кайгородова 2

Сторінки (1/49):  « 1»

Мне ли спорить с тобою…

Мне  ли  спорить  с  тобою,  Арина  –
Что  тебе,  дорогая,  сказать,
Если  хитрость  и  ум  -  воедино,
В  твоём  сердце  сошлись  пировать.

Нет,  конечно,  ты  просто  награда
Для  семьи  своей:  добрая  мать,
И  жена,  и  хозяйка  -  что  надо,
О  такой  можно  только  мечтать...

Что  ж  тогда?  Ну  откуда,  скажи  мне
Столько  пыли  скопилось  в  тебе,
Или  алчностью,  жаждой  наживы,
Человечность  убила  в  себе?

Ты  усердствуешь,  молишься  Богу,
Но  спокойно,    во  время  поста,  
Отказала  ребёнку  чужому
В  капле  счастья.  Он  плакал  тогда.

Ты  умеешь  так  «вывернуть»  ловко,
Так  всё  белое  -  чёрным  назвать,
Иногда  просто  страшно  и  горько
За  тебя...  хоть  и  мне  отвечать.

На  земле  всё  не  вечно,  родная...
Этой  истине  сложно  не  внять,
И  всё  то,  что  копили      годами  
Нам  с  собою  никак  не  забрать.

Знаю  скажешь:  
 -  Живём  для  детей!
Ты  права,  как  обычно,  Аринка...
И  в  холодной  корзинке  твоей
Стынет  льдинкою  чья-то  слезинка...
2012г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698207
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.11.2016


Бігборд

[i]На  перехресті,  біля  магазину
Стояв  бігборд,  присвячений  солдату,
Який  залишив  дім  свій  і  родину  -  
Йшов  на  війну.    Вітчизну  визволяти.

Солдат  із  фото  був  таким  спокійним,
Він  придавав  упевненності  й  сили
І  дітлахам  –  безпечним  та  щасливим,
І  їх  батькам,  і  навіть  бабцям  сивим.

Стояв  солдат.  Хтось    підло  -    не  відкрито,
Йому  поцілив  в  око.  Зір  затьмило.
Ні,  не  свинцем.  Свинцем  його  вже  вбито.
Квачем  улучив,  вмоченим  в  чорнило.

Не  куля  –  сміх.  Солдат  був  із  місцевих.
Любив  життя,  любив  і  Україну.
Йому  ця  куля  гірше  куль  свинцевих,
Страшніша  за  оту…  одну  -  єдину.

Бігборд  зняли.  На  місті  тім  –  реклама.
Вирує  світ.  Бійці  на  фронті  гинуть
За  кожного  із  нас.  Чекає    сина  мама.
Сліз  вже  нема.  Натомість  –  постріл  в  спину…

Шліхта  Ліна,  в  школу,  на  конкурс  
(з  допомогою  бабусі)
[/i][b][i][/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696633
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.10.2016


Ты не был братом мне…

[i]Светлой  памяти  Николая  Грищука[/i]
[b]
Ты  не  был  братом  мне,  и  не  были  мы  близки,
Беда  пришла,  всё  было  как  в  бреду...  
Прости,  что  опоздала,  мой  братишка  -
Я  так  надеялась,  моля  твою  Судьбу.

Я  верила,  что  день  твой  будет  длиться,
Что  ждут  тебя  насущные  дела  -
Прости,  братишка,  что  пришлось  проститься,
И  ты  свои  посеял  семена.

Ты  многое  успел:  и  дом  построить,
Родить  сынишку,  дать  ему  урок,
И  дерево  растёт...  вот  только  с  Божьей  волей,
Как  и  никто  другой,  ты  совладать  не  мог.

Ты  Человеком  был...  да  ты  им  и  остался  -
Ведь  память  о  тебе  огнём  сердца  нам  жжёт,
Есть  дети,  внуки  –  в  них  ты  продолжался,
И  будут  правнуки  -  и  твой  продлится  род.

Ты  так  жалел  и  так  лелеял  маму  –
Как  дай  Бог  каждому  на  жизненном  пути...
Пускай  тебе  за  это  будет  Раем
Тот  путь,  что  никому  не  обойти...[i][/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668854
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.05.2016


Перша вчителька

З  повагою,  Світлані  Михайлівні.

Вчителів  -  і  добрих,  й  мудрих  та  чудових
Буде  ще  доволі  в  нашому  житті,
Та  лиш  перша  вчителька  -  мов  сіяч  на  полі,
Що  вкидає  зернятка  в  рілля  навесні!

Все  що  перше  –  диво:  чи  кохання  щире,
Чи  весела  ластівка  –  вісниця  тепла,
Але  перша  вчителька  –  те  дарує  світло,
Що  у  нашій  пам’яті  сяє  все  життя!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668850
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.05.2016


Гостинка 70-80гг.

(бывшим  соседям  с  любовью...)

Гостинка  с  общей  кухнею  на  тридцать  человек,
И  с  коридором  узеньким,  и  душевой  на  всех  -
Тогда  ты  выручала  нас,  рабочих  заводских,
Весёлых  иль  «с  характером»,  но  -  очень  молодых.
 
Кастрюли  с  перебранками  у  газовой  плиты,
Кишащей  тараканами  –  забыли  я  и  ты,
Но  вот  остались  в  памяти  прекрасные  года,
Где  дни  рожденья  -  общие,  где  Лёня  –  тамада.

Та  дружба  коллективная  –  смешна  она  теперь...
А  только  пред  соседями  –  не  закрывалась  дверь,
А  только  беды  общие  и  радость  -  так  на  всех,
На  всех  –  одна  тревога,  один  на  всех  -  успех.

Настала  жизнь  другая,  сменились  времена,
Теперь  у  нас  отдельная  –  не  общая  страна,
И  двери  наши  скованы  железною  бронёй,
И  сердце  очерствелое  живёт  своей  судьбой,

И  стал  солидным  дядею  наш  Лёня  –  тамада,
И  стала  недоступною  для  нас  чья  –  то  беда,
И  тараканы  сгинули  –  от  краски  иль  тоски,
И  больше  не  встречаемся  –  ни  мы,  ни  я,  ни  ты...
2012г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668638
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.05.2016


"Страшная" любовь

Сегодня  день  особый  –
Ходила  в  первый  раз
В  свой  детский  садик  новый
Мариночка  у  нас.

Немного  волновались
И  папа,  и  сестра  -
Спросили  у  Маринки,
Когда  домой  пришла:

-  Ну,  как  твой  новый  садик,
Тебе  в  нём  веселее?
-  Да!  Любит  наша  няня
Детей  ещё  СТРАШНЕЕ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668634
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 27.05.2016


Простая радость

               Ванька  -  худенький  двадцатилетний    паренёк    с  унылой  физиономией  сидел    за  деревянным,  растянувшимся  на  всю  комнату,  столом  .  Прямо  перед  ним  стоял    бутыль  с  сизоватой  жидкостью  и  несколькими      гранёными    стаканчиками.  Немного  дальше  маячила    эмалированная  миска  с  винегретом  и  выложенными  вокруг  неё    столовыми    ложками.  
             Настроение  у  Вани  было  «на  нуле».  После  того,  как  он  отшагал  пять  километров  по  осеннему  бездорожью,  кишки  у  него  не  просто  играли  марш  -  там  раздавалась  такая  симфония,  от  которой  темнело  в  глазах,  и  он  удручённо  соизмерял  количество  винегрета  с  количеством      приглашённых  на  эту  трапезу  гостей.      Люди  всё  подходили  и  подходили,  всё  плотнее  подвигались  друг  к  другу,  усаживаясь  на  таких  же  длинных,  как  и  столы,  скамейках,  заполняя    все  комнаты  большого  деревенского  дома.
                 Никого  из  присутствующих,  включая  и  самого  виновника  торжества  -  будущего  солдата,  Иван  не  знал.  В  деревню,  расположенную  в  украинской  глубинке,  он  приехал  из  города,    погостить,  и  его    пригласили  на  солдатчины,  в  соседнее  село.  Родственники,  благодаря  которым  он  и  оказался  здесь,  теперь  куда-то  исчезли.  
                 Ванька  с  вожделением  припомнил  свои  проводы  в  армию  –  к  приходу  гостей    на  столе    красовались  маленькие  салатницы  с  «оливье»,  селёдкой  «под  шубой»,  тоненько  –  до  прозрачности,  нарезанные  кусочки  колбаски  и  твёрдого  сыра,  горячая  картошечка  с  кусочками  мяса.  Проглотив  слюнки,  он  с  нетерпением  посмотрел  на  миску  с  единственным  блюдом.

                       Ну,  всё!    Кажется,    уселись.  Кто-то  объявлял  тост.  Кто-то  наполнял  рюмки.  Иван  машинально  пододвинул  поближе  к  себе  ложку,  смерил  взглядом  расстояние  до  миски  с  винегретом.  Пришлось  выпить  свою  порцию  сивухи  –    если  он  не  выпьет  -  останется  без  «горючего»  сидящий  напротив  человек.  Наливающий  водку  мужичок,    добродушно  улыбаясь,  приговаривал:
 - Ты  пый  до  мэнэ,  я  -  до  тэбэ!    
             Протягивая  ложку  почти  на  расстояние  вытянутой  руки,  Ваня  хватал  винегрет,  удивлённо  посматривая,  как  его  соседи    едят,    спокойно  доставая  ложку-другую  из  общей  миски.  Кто-то  учтиво  пододвинул    миску  поближе  к  Ивану,  и  содержимое  в  ней  стало  исчезать  ещё  быстрее.    То  ли  от  выпитой  сивухи,  то  ли  от  того,  что  винегрет  оказался    неимоверно    вкусным,  паренёк      не  мог  остановиться,  пока  не  показалось    дно.      
           Всё…Наелся  –    !тихонько      выдохнул  Иван...  

                               В  это  время  в  помещение  гуськом  протиснулось    несколько  женщин    с  большими,  до  краёв  наполненными    тарелками.    Оказалось:  суп  -  капустник...  От  него  исходил  такой  аромат,  что  не  попробовать      это  блюдо  было  невозможно!  «Потеснив»  винегрет,  Иван  -    незаметно  расслабив  ремень,  съел  наваристій  супчик.  Стало  трудно  дышать,  но….  перед  Ваней  оказалась    глиняная    мисочка,  доверху  наполненная    гречневой  кашей.  Такой  «душистой»  каши  он  никогда  не  ел!  Заправленная  жареным  салом  и  луком,  рассыпчатая,  она    оказалась  настоящим  чудом!  Расстегнув  потихоньку  на  штанах  верхнюю  пуговицу,  Ваня  подыскал  место  и  для  каши...
                 Дышать  стало  совершенно  нечем.  Иван  хотел  выйти,  но  это  оказалось  невозможно  –  скамейка  стояла  вплотную  к  стенке,а    тревожить  соседей  по  столу,  неудобно.  Тем  более,  что  поднимать  пришлось  бы  не  менее  двадцати  человек.  
                         Тосты  всё  продолжались,  женщины  вносили    новые  и  новые  яства.  Прямо  перед  Иваном    поставили  большое  блюдо  с  заливным  карпом  –  прозрачное  желе  играло  при  малейшем  движении  рук.    Убрав    миску  из-под  злосчастного  винегрета,  женщины  то  и  дело  уплотняли  стол,  внося  то  копчёные  окорока,    то  лоснившиеся  от  жира  домашние  колбасы,  нарезанные  более,  чем  толстыми  кругами;  то  желтоватую  брынзу  домашнего  приготовления.  В  заключение  появились  дымящиеся  от  жара  голубцы,  щедро  политые  сметаной...

                         Иван    с  отвращением  и  завистью  смотрел,  как  его  соседи  по  столу,  приняв  очередную  перекрёстную  стопочку,  смаковали  все  эти  деликатесы.  При  всём  своём  желании  он  не  смог  бы  даже  просто  попробовать  что  -  либо  из  этих  невообразимо  лакомых  блюд.    Ваня  мечтал  только  об  одном  –  скорее  бы  ему  удалось  выйти  из-за  стола...
Когда  гости  всё-таки  стали  мало-помалу  освобождать  скамейку  и  Ваньке  удалось  выбраться  на  улицу  –  его  восторгу  не  было  предела!  Прожогом  -  узнав,  где  находится    уборная,  бросился  к  ней.
             Во  дворе  играла  гармонь,  пелись  песни,  плясали  весёлые  ребята  и  девчата,  хохотали  пьяные  бабы  и  мужики  –  деревня  провожала  в  Армию  своего  солдата,  а  счастливый  Ванька  сидел  под  навесом  расположенной  на  свежем  воздухе  сельской  уборной,  и,  отпустив  «погулять»    когда-то  вкусный    винегрет,  тоже  по-своему  радовался  жизни...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667507
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 22.05.2016


Першій вчительці

Усе  сплива  в  житті.  Дитяча  пам'ять
Мов  та  ріка,  що  стрімко  з  гір  збігає…  
А  потім,  заспокоївшись,  в  долині
Дрібненькі  камінці  на  дно  вкладає.

Дитя  забуде  дечого  багато  –
Свої  страхи,  і  іграшки,  і  зливи,
Але  довіку  буде  пам’ятати
Ту,    Першу  Вчительку,  як  незбагненне    диво…

І  щастя  десь  ота  дитинка  має,
Що  в  перші  дні  шкільні
 Людину  справжню  встріла  –
Котра      коштовності,  що  на  душі  тримає,
В  дитячу  душу  щедро  відрядила.      

З  подякою,  Наталіє  Анатоліївно!
Бо  наші  дітки  таке  щастя  мають!  
Бажаємо  міцного  Вам  здоров'я,
Хай  Ангели  Ваш  шлях  оберігають!

Дай  Боже  Вам  і  сили,  і  наснаги
Стрічати  сонце  в  затишному  класі!
Родині  Вашій  –  злагоди  й  поваги,
Добробуту,    і  успіху,    і  щастя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666085
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2016


Невыполненное завещание

Моя  бабушка,  несмотря  на  все  беды  и  обиды,  никогда  и  никого  не  осудила,    прощала,  даже  дедовы  измены.  
-        Не  нам  судить...  Прости  их,  Господи!  -  говорила  она,    и  просила,  чтобы  её  и  деда,  когда  придёт  время,  похоронили  рядом...
             Когда  не  стало  бабушки,  дед  женился  на  Той      женщине,  и  прожил  с  ней  до  конца  своих  дней.  Похоронили  его  отдельно  -  не  так,  как  завещала  бабушка.  Папа  боялся,  что  бабушка  и  на  том  свете  будет  обижена.

             Прошло  много  лет.  Поминки  у  нас  в  городе  отмечают  «пышно»  –  все  стараются  прийти  в  этот  день  на  кладбище,  одеться  в  самое  лучшее,  набрать  с  собой    еды,  спиртное.  Всё  это  выставляется  на  столах,  люди  поминают  своих  родных,  угощают  друг  друга.  
       Мы  подошли  к  могилке  деда  и    были  поражены  увиденным.  Слева  от  холмика  лежала  половинка  памятника  с  фотографией  деда,  справа  –  Той  женщины.  Люди,  сидевшие  за  столиком  рядом,  рассказали  -  памятник  вдруг,  прямо  на  их  глазах,  начал  трещать  и  развалился.  
 Позже    дети  склеили    те  половинки,  но  линия  разрыва  так  и  осталась.  
Наверное,  бабушкино  завещание  надо  было  выполнить…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663089
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 30.04.2016


Знаю

 -  Не  знаешь  ли,  когда  же
тебе  будет  пять  лет?  -
Спросил  так  у  Алины
Наш  старенький  сосед.

-  Ну  почему  не  знаю?  -
Алиночка  в  ответ,  –
Придёт  мой  день  рожденья
И  будет  мне  пять  лет!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662911
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 29.04.2016


Крикливая песенка

 Мама  Лину  попросила:
-  Тише,  дочка,  не  кричи,
Спит  ещё  твоя  сестрёнка,
ты  немного  помолчи!

Разобиделась  девчушка,
Со  слезами  говорит:
-  Я  тихонечко  играю  –
Это...  песенка  кричит!
2012г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662908
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 29.04.2016


Читайте свого поета

Дмитру  Креміню  з  великою  повагою.

«А  мені  земля  дала  прозріння    ще  тоді...»
Дмитро  Кремінь,  Лауреат  Шевченківської  премії
«Чорна  меса»  2001р.,  книга  «Літопис».

Дмитро  Кремінь  живе  і  працює  в  м.Миколаїв,  Україна.
 
         Поета  коли  читають?  Тоді,  коли  слава  долине  із  неба…    Що  був  такий  в  нашому  краї,  а  ми  -    бач,  про  нього  не  чули,  а    може,  почувши    –  не  знали!?    Чи  може  тоді,  як  у    школі  по  примусу    –  бо  треба…
Та  ні!  Не  треба!
         Поета    читають  душею,  сльозами  вмивая  книгу  –  бо  в  ній  є  серця  частина!  Бо  в  ній  десь  блукає  у  мряці  заплаканий  вовкулака  без  спокою  і  спочину!
         Читайте  свого  поета  допоки  ця    пісня  лине!  Допоки  слова  лунають  міцні,  мов  могутній  кремінь  -      втаївши  в  собі  прозріння!
         На  мить  залишіть  буденне,  візьміть  із  полиці  книгу!
Вона  вам  відкриє  душу,  промиє  від  бруду  очі,  розтопить  на  серці  кригу...

Але…  «Нема  пророка  в  своїй  Вітчизні»...  біблійська  істина….
06.02.2014р.    Дякую  за  фото  (з  інтернету)

[i][b]Все  життя  прогинатися  мусили
Під  чужинцями  в  ріднім  краю.
Все  життя  дослухаюся  музики,
Щоб,  нарешті,  почути  свою.
Із  червоного  й  чорного  шовку
Перед  смертю  сорочку  беру.
Не  заради  тебешного  шоу,
Ради  сліз,  що  пливуть  по  Дніпру.
Від  минулого  шрам  не  зітерся,
Камуфляж,  а  потерте  хебе...
Україна,  сестра  милосердя,
Всіх  жаліла,  але  не  себе.
Що  за  час  на  твоїм  циферблаті?
Що  за  проклятий  аспидом  тать?
І  чиї  перед  Києвом  раті?
А  чи  коні  Батия  стоять?[/i][/b]
[b]Дмитро  Кремінь[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016


Сон


«...  Время  разбрасывать  камни,  
и  время  собирать  камни..."  (Библ.)

Приснился    сон  –
Меня  теченье  смыло,  
И  понесло  в  неведомую  тьму,
Грязна  вода,  и  я  -  теряя  силы,
крича  от  страха,  всё  –  таки  плыву...
Но  вот    всё  кончилось…
Какой  –  то  дом  пустынный,
Холодный,  мрачный,  где-то  у  реки,
Друзья  мои,  нарядны  и  красивы,
Близки,  как  прежде  –  так  же  далеки...

Хочу  их  угостить  –  да  где  возьму  я  силы,
И  не  одета  я,  и  к  ним  не  подойти...
За  стол  садятся  –  с  ними  я...  мне  стыдно...
В  одно  мгновенье,  тихо,  как  дитя,
Я  меж  гостей  скользнула  лёгкой  тенью
К  соседней  комнатке,  где  мама  ждёт  меня  -
Давно  уж    ждёт...    И  тут  проснулась…
 
Рада  –  донельзя!!!
До  боли  в  сердце  и  до  одуренья  –
Мой  тёплый  дом,  и  солнце,  и  семья!

Как  будто  не  от  сна  теперь  очнулась  –
Вернулась  к  жизни  из  небытия!

И  мелочи  пустые,  глупый  ропот,
Ничтожны  стали,  как  ушедший  дым,
И  даже  то,  что  мало  я    ценила,
Вмиг  стало  светлым  милым  и  родным!
Последняя  из  грешниц,  я  просила,
Молила  Господа  -  за  всё  благодаря,  
 
Чтоб  пробудил  от  сна,  
Дал  мудрости  и  силы  
Собрать  те  камни,
Что  во  тьме    плывя
Бездумно  так    
разбрасывала  
я...
(Спасибо  за  картину,  из  интернета)
04.2013г.  (с  моей  стр.  Кайгородова)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661104
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.04.2016


Якщо знову вибори ( 2006-2008рік)

         Оце  чую  по  усіх  кутках  –  за  якісь  нові  чи  то  вибори,  чи  то  перевибори  теревені  йдуть.  Це  вже  таке  –  чекай  халепи!  Знову  наші  грошики  на  свої  «фотороботи»  й  розтринькають!  Та  воно  б  ще  й  не  шкода  було  отих  копійок  –  якби  ж  який  сенс  у  тих  перевиборах  був!  Вони  ж  одне  –  одному,  хоч  їх  зі  сто  разів  місцями  переставляй,  працювати  все  одно  не  дадуть!  Воно  їм  треба?!
         Це  вже  таке  –  як  ото  чиряк  на  одному  місці.  Почекати  трохи  треба,  доки  визріє.  Тоді  вже  різати.  Може  й  люди  до  того  часу  оговтаються  від  тих  «кодіровок»,  бо  досі  ще  на  два  табори  ,  не  краще  тих  політиків,  поділені.  Воно  нам  треба?!

         Я  вже  як  ті  нескінченні  вибори  згадаю  –  біда!  Досі  у  ві  сні  жахаюсь!  Вони  -  ж  своїх  кандидатів  було  понавішували    по  усіх  стовпах  та  деревах!  Йдеш,  ото  бувало,  по  вулиці  -  як  по  музею.  З  кожного  стовпа  тобі  чиєсь  обличчя  й  посміхається.  Аж  в  очах  рябіє  –  усіма  кольорами  райдуги  виграють!  А  деякі  ще  ті  кольори,  немов  хамелеони,  міняють  -  дивлячись  звідкіля  вітер  подме!  «Цирк  на  дроті»,  та  й  годі!
           А  палаток  було  понаставляли  усюди  –  чи  то  за  НАТО,  чи  то  проти  НАТО  агітують.  Повертавсь  додому  з  крамнички,  так  вони  аж  проходу  не  дають:  
   -    Вы  за  НАТО,  или  против  НАТО?
 А  я  знаю?!  Я  за  те  НАТО  єдине,  що  знаю  –  так  це  віршик,  і  то  нецензурний.    Це  вже  як  хто  розуміється  на  тих  блоках,  та  й  то  хай  добряче  подума,  чи  не  «рановато»?!  В  нас  же,  бач,  закони  які  –  «як  дишло».  Їх  самі,  ті  закони,  узаконювати  ще  треба.  Одним  словом,  не  звик  я  підписувати  того,  чого  не  тямлю.  Хай  звиняють.

             Отож  і  міркую  собі  –  а  що,  як  нові  вибори  затіють?  Як  же  їх  тоді,  бідолах,  обирати?  На  щастя,  мені  під  руку  довідник  на  очі  потрапив,  як  хорошу  корову  вибрати  -  бач,  корови  вже  давно  нема,  а  довідник  і  згодився  -  бо  я  замість  слова:  «корова»  підставив  слово:  «депутат».  А  що,  думаю,  нічого,  що  замість  корови  їх  підставив  -  не  кози,  все  ж  таки!  Та  й  вони  нас,  як  розібратись,  теж  добряче  підставляють!
             Книга  -  довідник  той,  щоправда,  на  російській  мові,  та  мені  це  байдуже  –  в  нас  ,  бач,  навіть  діти  в  Росію  без  перекладача  їздять  -  не  міністри  же,  розуміють  і  російську  добре,  та  й  свою  мову  за  «фольклор»  не  вважають!  Читаю:

           -  Давно  подмечено,  что  внешний  вид  [депутата]  тесно  связан  с  его  производительностью.  Особое  внимание  заслуживает  развитие  задней  части  в  ширину,  особенно  в  седалищных  буграх.  Недостатки  строения  зада  –  «свислозадость»  или  «крышеобразность»  плохо  влияют  на  его  производительность)))  
           -  У  части  [  депутатов]  случается  также  «шилозадость»,  что  вообще  крайне  нежелательно»!  
       Та  у  нашому  парламенті  на  ту  «шилозадость»  чи  не  кожен  депутат  страждає!    Хвилинки  не  всидять  –  по  тому  парламенті  туди-сюди,  туди-сюди!  А  ну,  скільки  кнопок  натиснути  одній  людині  треба!  От  тобі  і  «нежелательно»!    Їм  же  без  цієї  «шилозадості»  там  і  робить  нічого.  Це  вже  як  у  котрого  ота  «свислозадость»  підкралася  –  той  більше  куняє.  Зависне  у  тому  кріслі,  та  й  дрімає  собі  ,  відпочиває  від  дум  тяжких.  А  ось  на  рахунок  такої  вади,  як  «крышеобразность»  -  я  взагалі  не  згоден.  Бо  в  нас  депутат  без  тієї  «крыше  -  образности»  і  до  парламенту  не  потрапить!  З  цим  в  них  строго  дуже.

         -  Высокопроизводительный  [депутат]  имеет  объёмистый  живот  и  относительно  слаборазвитую  мускулатуру»  -  тут  дуже  обережними  треба  бути,  щоб  не  вийшло  так,  як  дід  Щукар  коняку  вибирав!  Він  теж  дивився,  щоб  живіт  «объёмистый»  був,  та  заробив  собі  халепу,    коли  та  коняка  здуватись  почала!  А  я  так  думаю  –  нічого  страшного,  якщо  спочатку  того  живота  й  не  буде  -  діло  часу.    Наїсть!    Грошики  такі  получати  буде,  що  нам,  «пересічним»,  навіть  вві  сні  не  побачити!
             А  ось  на  рахунок  «слаборазвитой»  мускулатури  мене  дуже  сумління  бере.  Що  ж  там  тоді  у  тому  парламенті  й  робить?  Його  ж  там  стовчуть,  бідного,  як  часник  у  макітрі!  Он,  бач,  Кличко  –  подивився  собі  на  ту  «слаборазвитость»  та  й  пішов  назад,  у  бокс  грати.  Там  хоч  правила  гри  чесніше,  і  бруду  того  менше.  А  тут  все  ж  на  хитрощах  -  чи  то  «будуарами»,  чи  то  «кулуарами»  -  по  їхньому,  називаються.

         -    При  выборе  [депутата]  необходимо  также  обратить  внимание  на  его  здоровье  и  возраст.  О  крепком  здоровье  (депутата)  свидетельствует  его  бодрый  вид,  ясные,  не  воспалённые  глаза,  отсутствие  кашля.  У  здорового  [депутата]  волосяной  покров  гладкий,  на  ощупь  мягкий,  у  больного  –  тусклый,  жёсткий  и  взъерошенный»!  
Так  -  то  воно  так,  тільки  де  ж  його  спіймати,  депутата  того?  Ми  ж  його  тільки  на  картинці  чи  по  телевізорі  й  бачимо,  а  вживу  –  то  ніколи!  А  воно  ж  поки  не  пощупаєш  ,  то  й  не  зрозумієш,  який  в  нього  той  «волосяной  покров»  -  м'який  чи  жорсткий!  Таке  вже  в  тих  «справочниках»  понаписують  –  хоч  стій,  хоч  падай!  Хоч  би  й  оце,  наприклад:
             -  Грудь  у  [депутата]  должна  быть  достаточно  широкой,  желательно,  чтобы  она  опускалась  на  10-15см!  ниже  уровня  локтя,    -  гаплик!  
 Було  б  сказано!      Хоча    в  наших  жіночок,  нівроку  -    і  в  голові,  як  і  в  пазусі  -  не  пусто,  так  мужчини  їх  не  дуже  у  той    парламент  і  пропускають.    А  дарма!  Не  по  -  джентльменські  це!***

             -  Выбирать  старого  «депутата»  –  безперспективно  
Оце  вже  точно!  Бачиш,  що  тобі  вже  «під  с..ку    літ»  -  чого  ж  туди  пнуться,  дай  дорогу  молодшим,  вони  ж  і  по  комп'ютерах  шарять  добре,  то  може  щось  толкове    для  себе  і  надибають!    Вони,  молодші,    зараз  грамотні!  Бач,  закон  який  про  те  ГМО  придумали!  А  якби  не  ті  надписи  на  молоці  та  на  ковбасі  –  ніхто  б  і  не  розібрав  –  ГМО  це,  чи  не  г..(о).м..(н)о.  На  смак  то  неначе  й  г  -о,  а  пишуть,  що  без  нього!  Хто    його  знає,  що  вони  тоді  напхали  у  ті  ковбаси!  Чи  ти  його  їси,  чи  воно  тебе!
         -  Возраст  [депутата]  можно  определить  по  состоянию  зубов,  т.к.  с  возрастом  резцы    полностью  стираются,  и  на  их  месте  остаются  жёлтые,  тонкие,  расположенные  на  расстоянии  друг  от  друга  пеньки.  Верхняя  челюсть  резцов  совсем  не  имеет!    
Та  не  про  депутатів  це  сказано!      
Це  в  нашому  селі  добра  половина    бабів  та  дідів  да-а-вно  вже  тієї  «верхньої  челюсті»  не  мають!  Вони,  депутати,  бач,  не  дуже  й  дбають  за  ту  медицину,  особливо  на  селі.  Отож!  «Бачили  очі  що  вибрали,  то  їжте»  ...якщо  буде  чим...

             -  В  помещении,  где  содержат  [депутатов],  должен  быть  ручной  инвентарь  –  вилы,  совковая  лопата,  большая  метла,  крепкая  веревка»  -
(а  я  ще  б  налигача    туди  поклав!)  –  це  найперше,  що  в  нашому  парламенті  бути  повинно!  Яка  там    «крепкая  верёвка»!  Вони,  бува,  таку  бійку  зчиняють,  що  й  без  металевого  канату  не  обійтись!  Тим  паче,  що  там  і  вила  будуть,  і  лопати.  А  вже  як  не  допоможе,  то  й    «большой  метлой»  можна  буде  попрацювати...
             -  Не  допускается  загазованность  помещения,  в  котором  находятся  [депутаты]  -  було  б  сказано!  Їм  уже  природної  «загазованості»  недостатньо,  вони  димові  шашки  підпалювати  почали    у  тому  ж  таки  «помещении»!    Ось  тобі  й    «не  допускается»...

           -  В  аптечке  постоянно  должны  находится  зевники,  касторовое  масло,  кружка  Эсмарха»  –оце  дійовий  засіб!  Як  касторового  масла  вжити  своєчасно,  та  ще  кружку  Есмарха  застосувати  -  то  вже  точно  проблеми  інші  з'являться,  не  до  бійок  буде!
         -  Ручную  дойку  [депутатов]  проводят  кулаком»  -  це  вже,  якщо  чесно,  я  не  в  курсі  –  чим  їх  там  «доять»,  чи  кулаком,  чи,  може,  автоматом  -  зараз  вже  рідко  хто  кулаком  доїть,  бабусі  по  селах  -  в  основному.
           -  Кормят  [депутатов]  регулярно.  Появление  новой  порции  в  «кормушке»  вызывает  «повышенный  аппетит»  -  ото  ж  вони  і  пнуться  так  до  тієї  «кормушки»!  Там  же,  мабуть,  частенько  «появленіє  новой  порції»  случається!
           -  Во  время  отдыха  у  них  происходит  жвачка.  При  сильном  испуге  жвачка  может  полностью  прекратиться!»  –  аякже,  злякаєш  їх!  Це  ще  велике  питання,  хто  кого  скоріше  злякає!  Чи  в  них  та  «жвачка»  «прєкратітся»  чи  ні,  а  в  нас  то  точно  скоро  геть  «прєкратітся»!  Одними  обіцянками,  якими  нас  так  щедро  годують,  не  дуже  то  й  наїсися!

               -  Поят  [депутатов]  не  менше,  чем  три  раза  в  день.      Здоровые  особи    пьют  до  15  раз  в  сутки,  из  -  за  чего  их  производительность  резко  повышается.    
Це  в  любого  «повысится  производительность»  -  так  пити!    От  якби  наших  хлопців  туди!    Робили  б  собі,  чи  не  робили  –  і  гроші  йдуть,  і  стаж,  ще  й  ситі-п'яні.  І  з  роботи  ніхто  не  вижене  –  недоторкані  же!  Бо  коли  ти  простий  робітник  –  спробуй  хоч  один  день  на  роботі  не  з'явитись!
               А  взагалі  -  чесно  кажучи,    можна  поки  що  поважати  наших  депутатів  хоча  б    за  те,  що  ми  ось  такі  жарти  собі  дозволити  можемо.  Та  й  може,  скучно  буде,  якщо  цих  «серіалів»  з  бійками  не  буде,  а  всі  народні  обранці  «одноголосні»  будуть.  Проходили  ми  вже  таке.  Не  доведи,  Боже,  тих  часів  знову  діждатись…
З  повагою  Т.2006  -2008рр.(  викор.  справ.Хлєвного  А.К).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661099
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 21.04.2016


Подруги мои, девчонки…

                                               [b]  Школьные  годы  ...  чудесные?[/b]
                 Шёл  1962  год,    стояла  перво  -  сентябрьская  жара.  Девчонки,  с  которыми  оставила  меня  мама,  весело  болтали  в  сторонке  от  школьной  линейки  -  в  тени  старого  клёна.  Казалось  -    их  совсем  не  интересуют  радостные  приветствия  педагогического  состава.  Наши  тёплые  шерстяные  или  кашемировые  платья  не  придавали  желания  к  обучению.          
           Привыкшая  к  постоянным  переездам  родителей  -  менялись  школы,  менялись  языки,  на  которых  шло  обучение,  я,  семиклассница,    отрешённо  стояла  в  сторонке.    
           -  Дети,  у  нас  новенькая  –    Тоня,    -    представила  меня  учительница,  усаживая  рядом  с  красивым  мальчиком,  которого  назвала  Антоном.  
                 Бормоча  под  нос  что-то  невнятное,    Антон    брезгливо  отодвинулся.    Я    сочувственно  хмыкнула.    Мои    рыжие  волосы  и  усыпанное    веснушками  лицо    давно  уже  стали  объектом    для  школьных  приколов.  Да  что  там  школьных!    Даже  мама    не  могла  понять  –  откуда  в  семье  могли  взяться  рыжие  волосы?!  Она  стеснялась  этого  больше  меня,  и  объясняла  своим  знакомым,  что  её  дочь,  то  есть  я    -    блондинка  неудачного  цвета.  
                       
                     Коротать  «рутину»  уроков  мы  приспособились  с  Милочкой    -    сочиняли  стишки,    передавая  свои  «шедевры»  по  рядам.  Особенно  одолевало  нас  «поэтическое  вдохновение»  на  математике.  Если  поезда  начинали  мчаться  навстречу  друг  другу,    в  моей  голове  тут  же  рождались  рифмы.  Конечно  –  ни  на  какой  транспорт  в  них  не  было  и  намёка.  
Однажды  нашу  почту  перехватил  Антон.  Прочитав  записку,    он    прозвал  меня  "Дездемоной".  
                 Я    горько  плакала  -    никто  не  знал,    что  означает  это  слово.  Но  как  обидно  оно  звучало!    Рима  Николаевна  -  наша  классная,    рассказала    вкратце  о  трагедии  Шекспира.    Она  была  классная  –  наша  классная!  Антону    расхотелось  дразниться.
   Я  облегчённо  вздохнула,  но  как  оказалось,  ненадолго.    Эстафету  сразу  же  приняли    двое  других  одноклассников.  Они  подсаживались  ко  мне  на  переменке,  и  -    крепко  обнимая  с  двух  сторон,  признавались  в  «любви».  Каждый  день.  Каждую  перемену…  
             -  Ох!  -    думала  я,  -      если  бы  не  они,  ни    мои  рыжие  волосы,  никто  бы  не  посмел  надо  мной  так  издеваться!

               Закрыв  лицо  руками,    я  горько  рыдала,  придавая    ещё  больше  страсти  «любвеобильным»  мальчишкам.    И  вдруг,  как  молния  –  мысль:      а  ведь  волосы    можно  спрятать  под  платок!  И  всё!!!    Завязав  на  подбородке  узелком  платочек,  я  не  снимала  его    даже  на  уроках.  Но    тут  меня  поджидала  ещё  большая  проблема.
               Учителя  -  в  основном,    не  обращали  внимания  на  эту  причуду,  кроме  одного  -  нового  учителя  физики.    Он  был  молод,  строг  и  принципиален.  Каждый  его  урок  начинался  с    одной  и  той  же  фразы:
                   -  Иванова,  скынь  хустынку!  –  выбросив  вперёд  руку,  выпаливал  Кирилл  Арсентьевич.  Его  указательный  палец  был  направлен  в  мою  сторону,  словно    дуло  пистолета!!!
                   -  Не  скыну!  
                   -  Иванова,  выйды  з  класу!  –  изрекал  учитель  физики    свой    ежедневный  и    почасовой  приговор,    неправильно  ставя  ударение  при    произношении  моей  фамилии...
                 Я  выходила,  прогуливая  -  таким  образом,    почти  все  его  уроки.  Впоследствии,    «плавая»  по  сопромату  в  техникуме,  я  не  единожды  вспоминала  свою  «паранджу».  Через  многие  годы,  случайно    услышав  знакомое  имя-отчество,  я  передала      Арсентьевичу    привет:  «вид    дивчынки,  яка  впэрто  нэ  знимала  хустынку».    Оказалось,  что    он  теперь  -  директор  школы,  и  тоже  помнит  меня,  но    больше  никого  и  никогда  не  выгоняет  из  класса.  А  я  ведь  теперь  тоже  –  больше  не  прячу  свои  волосы  под  «хустынку».  
Единственно  -    не  в  силах  избавится  от  этого  комплекса,  я,  практически,  испортила  себе  жизнь...

                                               [b]«Преобразование»[i][/i][/b]

                     Всё  началось  после  окончания  десятого  класса.  Летом    забежала  Милочка.  Она  впервые  собралась  на  танцы  и  звала  меня  с  собой.  Я  отказывалась  изо    всех  сил:
             -  Кто  со  мной  захочет  танцевать,    -  думала  я,  вслух  выискивая  всё  новые  и  новые    отговорки:    и    одежды  –  то    у  меня  нет,  и  причёски  нет…
                 Милка    не  отступала  -    принесла  своё  платье,  начесала  «халабудой»  мои  рыжие  волнистые  волосы,    подкрасила  губы,  брови  и  ресницы  (так,  чтобы  не  было  заметно!)  и  мы  побежали  на  "пятачёк".  (Пятачёк  -    танцевальная  площадка  под  открытым  небом).
                     
                     Мы    долго  «не  застоялись»  у  стенки.  Надо  сказать,  что  подруга  моя  была  очень  привлекательной.    Кроме  внешней  красоты  -  ямочек  на  щеках  и  на  подбородке,  серых,  с  голубым  оттенком  глаз,  красивых  губ  и  стройной  фигуры,  у  неё  было    главное    –    умение  шутить  при    любых  обстоятельствах.  У  меня  -  кроме  моих  бедных  рыжих  волос,  тоже  -  всё    «соответствовало  норме».  Мои  черты  лица  незнакомые  люди  называли  «тонкими»,  фигуру  -    женственной,    а  зелёные  глаза  дополняли  это  ощущение.    Нас  сразу  же  пригласили  танцевать    «самые  стильные»  -    на  тот  момент,  ребята.  По  окончании  танцев  они  пошли  провожать  нас  домой.
             Прощаясь,  паренёк  пытался  поцеловать  меня,  но  я  –  так,    как  и  было    положено  (в  прочитанных  ранее  романах),    убежала.  Следующее  свидание  он  назначил  мне  возле  дома  культуры  –  там  шли  танцы  по  выходным  дням.
       
                   -  Ясно,    –  думала  я,  ворочаясь,  -  он    просто  выручил  друга!    Не  разглядел  в  полумраке  мои    рыжие    волосы!  

                 Веснушки-то      к  тому  времени  стали  почти  незаметны  -  за  них  я  не  переживала.  Но  волосы!    Он  обязательно  «обнаружит»  их  на  следующем  же  свидании!
                 С  трудом  дождавшись  рассвета,    поехала  в  город.  «Городом»    мы  называли  центральную  часть  нашего  областного  центра.  Там,  на  главной  улице,  на  самом  углу,  стояла  большая  парикмахерская.  Я  решила  раз  и  навсегда  убрать  этот  «ненавистный»  рыжий  цвет.  Всё,  хватит!  Я  изменю  его  совсем  чуть  –  чуть...

         С  такими  рассуждениями  я  подошла  к  мастеру  –  пожилой  женщине,    выкрашенной    в  ярко  –  красный  цвет.    Её  лоб  украшали    нарисованные  чёрной  краской  две  «брови»,  изогнутые  неестественно  крутыми  дугами.
               -  Мне…    покрасьте…  волосы  –  темнее  немножко,  пожалуйста,  -  почти  прошептала  я.
 Тётка  весело  подмигнула,  и  взялась  за  дело.  Она  долго  разводила,  потом  смешивала  какие-то  краски,  искала  в  своих  полочках  кисточки  и  полотенца.  Так  же  долго  и  тщательно  мазала  меня    этим  раствором,  иногда  отвлекаясь  на  разговоры  с  сотрудницами.    Через  час  я  доверчиво  сидела  под  сушилкою.  После  того,  как  всё  было  «впитано»,  остатки    смыты,  меня  посадили  сохнуть  ещё  на  полчаса.
             -  Ну,  вот  и  всё!  –  мастер    снова  усадила  меня  в  то  самое  кресло,  откуда  и  начиналась  эта  процедура.  Чтобы  расчесать...

       Когда  я  увидела  себя  в  зеркале  –  у  меня  пропал  дар  речи!  На  меня  смотрела  незнакомка  с  вульгарным,  огненно-красным,  запутанным  до  невероятности    пучком  паутинок  на  голове!  И  с  таким  же,  ярко  красным  -  от  проведенных  процедур,  лицом!  Рыдая  на  всю  парикмахерскую,    я  умоляла    вернуть  обратно  мои  волосы!
               Но  это  было  невозможно!  Тётка  так  старательно  выкрасила  меня  «под  себя»,  что  смыть  это  художество  стало    нереально.  Единственное,  что    мне  предложили  –    перекраситься  в  чёрный  цвет  -в  парикмахерской  была  краска  –  гамма.
       Потеряв  надежду  расчесать    тонкие,  длинные,  сбитые  в  комок      волосы,  мастерица  предложила  подстричься.  Я  была  согласна  на  всё  –    с  этой  «светящейся  колбой»    на  голове    мне  не  то,  что  на  свиданье  –  домой  показаться  стыдно!
             Парикмахерша  принялась  за  дело.  На  этот  раз  в  зеркале  появился      «мальчик»  с  иссиня  –  черными,    коротко  остриженными  волосами,  пунцовым  лицом,  без  бровей  и  ресниц.    Пока  волосы    были  светлые,  рыжеватые  брови      были  на  месте,  но  теперь...
           После  всех  мучений    мои  брови  повторяли  ту  же  черную,  крепко  изогнутую  дугу,  которая  была  на  лбу  у  моей  парикмахерши.  Отмыть  их  оказалось  нереально,  хотя    под    волосёнками  бровей  была  снята  почти  вся  кожица...

           Темнело  –  в  парикмахерской  прошёл  почти  весь  день.  Надо  было  торопиться,  чтобы  не  опоздать  на    свидание.  А  на  кого  же  я  похожа!  Хоть  бы  он  меня  узнал!  Я  села  в  автобус,  вернее  не  села,  а  встала  впереди  ЛАЗА  так,  чтобы  видеть  своё  отражение  в  водительском  зеркальце,  и  -  периодически  заглядывая  туда,  горько  плакала.
                               На  свиданье    всё  –  таки  немного  опоздала.  Мой  «кавалер»  стоял  в  условленном  месте.  Я  прошла  мимо  него  несколько  раз,  стесняясь  подойти.    Никакой  реакции!  Он  ведь  видел  меня  всего  один  раз,  и  то  –  рыжую,  со  взбитыми  в  высокой  причёске  волосами!    Постояла  рядом  немного,  но  встретив  на  себе  его  вопросительный  взгляд,    со  слезами  убежала  домой.
                             Так  прошло  моё  первое  свидание.  Потом,  правда,  Милочка  со  своим  парнем  «помирили»  нас,  и  мы  какое  –  то  время  встречались.  Но  что  –  то  главное  было  потеряно,  малое,  но  очень  ценное,  что  соединяло  нас  в  ту  -  первую,  встречу.  И  ни  догнать,  ни  отыскать  это  «что  –  то»    было  уже  невозможно.  Мы  расстались,  и  я  ещё  долго,  конечно  –  чтобы  он  не  догадался,  жила  воспоминанием  о  своём  первом  свидании.
2013г.
[i]Продолжение  следует...[/i]
                                                                                                                                                                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653318
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.03.2016


Сотруднице

Моя  сотрудница  –  ты  больше  чем  подруга,
С  подругой  редко  видишься  порой,
А  на  работе  мы  -  с  рассвета  до  заката,
Делили  горести  и  радости  с  тобой!

Случалось  всякое  –  сдадут  ли  наши  нервы,
Слетят  ли  с  губ  досадные  слова,
Прости  нас  Бог,  как  мы  прощать  умели
Обиды  мелкие,  не  затаивши  зла.
.
Тянулись  дни,  а  годы  пролетели,
Диктует  осень  нам  свои  права,
Ты  только  знай,  что  при  любом  раскладе,
Тебе  желаю  я  и  счастья  и  добра.

Пусть  будет  крепким  у  тебя  здоровье,
С  годами  не  завянет  красота,
Счастливой  оставайся  и  весёлой
И  пусть  хранит  тебя  твоя  Судьба!
2013г.(С  моей  стр.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653072
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.03.2016


Кому на Русі жити добре (майже по Некрасову) ) )

В  якій    країні  сталось  те,
Де  саме  –  розраховуйте,
Але  з  майданів  київських
 зустрілись  мужики.                                                                                                                                                                                                              
Та  не  медові  щільники
Тримали  дужі  рученьки  -
 то  прапори  барвистії
Здіймали  козаки:
Майорить    помаранчевим
Микола  -  слюсар  з  Києва  -
Із  класу  робітничого  -
спокійний  та  простий;
Степан,  шахтар  з  Донеччини,
В  руках  своїх  натруджених
тримає  прапор  кольору
Він  біло    -  голубий;

Іван  Лукич,  з  Карпатських  гір    -
Тернистим  шляхом  йшов  сюди,
В  руках  його  білесенький
Той  прапор  тріпотів!
Спочатку  хлопці  думали,
Що  хтось  капітулює  їм,
та  ближче  роздивилися  –
Так!  Ні!    Так!  Ні!    Так-ні!!!
Серденько  пошматоване
На  прапорцеві  тім!

Тут  ще  з  червоним  прапором
Прийшов  із  Криму  Клим  -
То  прапор  давній,  зранений  -
Колись,  мов  жар  -  горів,
Та  задарма  спаплюжений
Тиранами  та  блазнями,
Той  прапор  ледве  тлів…

Отож  вони  зібралися,
Рахують  свої  гривені  –
Хто  на  майданах  київських
Їх  більше  заробив?!
Та  гроші  ті  копійчані
Трудящим  не  цінуються,
Хай  грім  би  їх  побив!

То  ж  склали  їх  докупочки,
Горілки  принесли  -
А  що  ж,  воно  належно  так  -
Не  були  б  мужики!

Та  не  дарма  є  приказка  –
На  думці  що  в  тверезого  –
На  язиці  у  п'яного…
сваритись  почали:
 -  Кому  живеться  краще  всіх,
Вільніше  в  наші  дні»?!

Степан  кричить-донецьким  же!
Вола  Микола  –  київським!
Карпатським!  –  то  Іван  Лукич,
Гукає  Клим  –  в  Криму!

Як  їм  щось  поробило  ся,
Кричать,  як  навіженії,
Аж  битись  почали!
На  лишенько,  згодилися
Ті    самі  прапори!
Лупцює  помаранчевим
Микола,  слюсар  з  Києва
Степана  -  той  у  відповідь
Б'є  біло-голубим;
Іван  Лукич,  з  Карпатських  гір
Й  собі  заїхав  серденьком
Кримчанина  -  той  вцілився,
Й  червоним  його  вгрів  –
Замалого  макітрочки
Карпатцю  не  пробив!

За  сваркою  незчулися
Як  сіло  ясне  сонечко,
Як  в  дивний  гай  ввійшли,
Та,  мабуть,  заблукали  там
Бо  де  б  вони  не  кинулись,
Не  то  що  там  доріженьки  -
Маленької  стежиночки
В  тім  гаї  не  знайшли...

І  чим  би  це  скінчилося
Ніхто  того  не  відає,
Якби  не  диво  сталося
Таке,  що  не  траплялося
Вже  більш,  як  сто  років:
Як  той  промінчик  сяючий
Злетіла  з  неба    пташечка
Некрасівська,  чарівна  та
Злетіла  з  висоти:

-    Скажіть,  за  що  ви  зскубетесь  -
Зараджу  вам  тоді..
 Їй,  бач,  було  наказано

Ще  з  заповіту  давнього
Йти  в  поміч,  якщо  сваряться
Без  діла  трударі!

Ті  хлопці  з  несподіванки
Ниць  біднії    попадали  -
Злякались,  що  «  до  бєлочки»
Допились  мужики!
Та  потім  схаменулися  –
Аж  ні  -  таки  при  розумі,
Та  й  просять:
   –  Мудра  пташечко
Хоч  ти  нас  розсуди  -
Кому  живеться  краще  всіх,
Вільніше  в  наші  дні?

-    Що  ж,  добре,  -  каже  пташечка,  -
 Сідайте,  козаки!!!
Та  й  розправляє  крилечка
Чарівні,  затишні  -
Вони  зростають,  кріпляться,
Вмостились  мужики.

Здійнялись  у  повітрячко
Над  містом  вже  летять,
Під  ними  кольорові
Майдани  мерехтять...

А  далі,  за  майданами
Стоять  «хрущовки»  давнії,
Що  дивом  уціліли
З  радянської  пори  -
Тріщать  по  швах  всі  стіночки,
Вода  стоїть  в  підвалинах,
Ще  й  мешкають  там  хмарами
Сусіди  –  комарі!

А    згодом  хлопці  вгледіли
Зруйновані  майданчики,
Та  гойдалки  спотворені
Міської  дітвори  -
Паркани,  ями,  техніка,
Пориті  всі  двори!

А  що  це  –  попід  банками,
Іще  стовбичать  людоньки  -
Теж  з  прапорами  різними  -
Не  ми  одні  такі?!
-  Та  ні,  -  їм  мовить  пташечка,-
Бідові  то  є  вкладники,
Бо  з  грошиками  їхніми
Втікають  шахраї!

-      А  це  ж  чиї  «хатиночки»-
Палацами  здіймаються  -
Що,  мабуть,  і  не  бачили
Таких  колись  царі?!
За  кам'яними  вежами
Блищать  машини  імпортні...
Луною  покотилося  –
Чиї,  чиї,  чи-и-  и  -ї???

Ось  місто  вже  скінчилося,
Бач,  все  горбки,  гаї  –
Порожні,  та  зруйновані
Без  хазяїв  хати  -
Без  татка  й  мами  бігають
Маленькі  дітлахи...
(Вони  заробітчани  в  них
В  далекій  стороні!)
-    Чи  не  Карпати  часом  це?-
Міркують  мужики...

Аж  дивляться  -    парканами,
Мисливськими  угодами,
Шнуровані  ліси,
І  там  стоять  «хатиночки»,
Блищать  такі  ж  «машиночки»  -
«Відлунням»      проспівало  десь:
-  Чи-и-и-ї,  чиї,  чи-и-и-ї???

Та  раптом  все  змінилося,
Щось  зелені  поменшало,
Зчорніли  всі  горбки...
Та  це  ж  шахтарське  селище  -
Впізнав  своє  Степанушка,
-    Чого  ж  воно  розрите  все,
Немов  кроти  пройшли?
-    Це  ями  –  каже  пташечка,  -
Копальні  само  роблені,
Де  гинуть  незахищені
Трудяги  –  бідарі;
А  ці  ось  ями  вириті,
Бо  труби  позгнивали  всі,
Які  були  закладені
У  давній  тій  порі...

Турботи,  бач  не  ті  тепер
У  мерів  та  начальників,
Та  в  тих,  що  згуртували  Вас
Під  різні  прапори,
І  не  обходять  вас  вони,
Ви  навіть  не  надійтеся  -
Вони  хоч  дуже  важніє,
Та  в  кожного  ж  свої:
Тому  болить,  де  вкрасти  ще,
Де  здерти  хабарі,
Той  бідкається,  плачеться  -
Палац  не  добудований,
Машина  не  крутіша,
Гектари  не  мої...
А  ви  усе  питаєте:
-      Чиї,  чиї,  чи-и-иї?!..

Хоч  прапорів  не  кидають,
Та,    бачте  -  вже  й    не  сваряться,
Принишкли  мужики.
Зморилися,  здорожились
Аж  раптом  море  синіє,
Дерева  височенні,
Та  затишні  парки!
       -    Це  ж  Крим!  Зраділо  крикнули  -
Та  Крим  же,  -  мовить  Клим.

Скоріш  до  моря  кинулись
Пірнути,  бач  надумали  –
Сказились  мужики?!
Та  хто  ж  туди  допустить  вас  -
Стежинки  перекриті  всі,
Паркани,  охорона  –
До  моря  не  дійти!
     Бо  й  тут  стоять  будиночки,
Палаци  та  «хатиночки»
Та  імпортні  «машиночки»...
Дивіться,  самі  думайте  -
Чиї,  чиї,  чиї!!!

Похмуро  хлопці  дивляться  –
Завмерли,  призадумались,
Причому  ж  ми  тоді?
Чого  ж  тоді  ми  сваримось
Б'ємось,  як  нам  пороблено,
Не  за  своє  -  за  зроблені
З  омани  прапори?!

Аж  дивляться  –  розсіявся,
Та  зник  з  очей  туман,
За  спинами  у  хлопців  тих
Гуде,  мов  рій,  майдан,
Пташинки  чарівної  –
Неначе  й  не  було.
Чи,  може  -  тільки  снилося
Їм  дивне  те  «кіно»...

Сидять  та  думу  думають
Вечірньої  пори
А  поруч  з  ними,  вкупочці  –
Лежать,  чекають  рішення
Барвисті  прапори...

2008  -  2009рр..
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2016


Подругам юности моей…

Подругам  юности  моей  Любане,  Ролке  и  Ленку,
Шуране,  Милке  и  Валюше  на  55  летие.

Подруги  мои,  девчонки,
Хоть  нам  далеко  за  «...  надцать»
И  время  летит  так  быстро  -
Почти  у  всех  седина.
Но  мы,  как  и  прежде,  собрались
Отметить  свои  дни  рожденья-
Неважно,  что  праздники  эти
На  год  растянулись  у  нас.

Как  будто  вчера  веселились
Вы  все  на  моей  бедной  свадьбе  -
Шуранькино  было  платье
И  Милкины  «башмаки»,
Начёс  наспех  сделала  Ролка
За  час  до  приезда  такси.

А  в  «Загсе»  меня  встречала
Заплаканная  тетя  Лора
Она  была  просто  мамой
Любимого  мной  паренька...
Судьба  нас  тогда  разлучала,
Рубила  концы  навсегда...

Жених  смотрел  хмурою  тучей
На  свадебный  наш  балаган,
Как-  будто  предчувствие  было,
Что  счастья  не  будет  нам.

Сидел  за  столом  напротив
Мой  нынешний  муж  -  Иван,
Он  добрый,  как  все  Иваны,
В  беде  мне  руку  подал.

Судьба  нами  часто  играла  –
У  каждого  в  жизни  свой  путь,
С  годами  поняли  многое-
Да  прошлого  не  вернуть...

А  мы  друг  для  друга  остались
Такие,  как  прежде  -  девчонки,
И  прожитых  лет  как  –будто
И  не  было  никогда,

И  мы  не  готовим  кушать,
Не  водим  в  детсадик  внуков,
И  все,  кто  нам  дорог  –  с  нами,
И  сердце  не  гложет  тоска.

На  миг  забываем  плохое,
Хохочем  «про  Ролкины  уши»,
Споем  песню  Зудлова  Коли
И  вспомним  своих  ребят,

И  вспомним,  как  мы  дружили,
Как  в  «Старом  вальске»  кружили,
Как  в  простеньких  платьях  из  ситца
Тогда  покорили  «пятак».

И  как-то  совсем  незаметно
Окажемся  в  юности  вновь...
Бокалы,  смеясь,  наполним
Щемящим  душу  напитком  -
И  выпьем  до  капли  последней  -
За  дружбу,  за  мир,  за  любовь

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652360
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.03.2016


Неспокойная ночь

             Ночью  Лира  «закатила  концерт».  Собаку  эту,  серую  -  похожую  на  волчицу,  нам  отдали  недавно.  Долгий  и  протяжный  вой  с  тех  пор  часто  омрачал  сон  окружающих  нас  соседей.  Может,  Лира  выла  от  тоски,  может  –  от  недоедания.  Это  были  «те  самые»,  девяностые.  Завод  не  работал,  совхоз  не  платил.  Выживали,  как  могли.  Часы  показывали  три  ночи.  Было  темно  и  страшно,  собака  не  выла  –  она  просто  зашлась  в  неуёмном  лае.  Поднять  моего  мужа  с  постели  –  «себе  дороже»,  и,  накинув  халат,  я  вышла  на  улицу.

                 Недостроенный  дом,  в  который  мы  переехали  после  размена  квартиры,  находился  в  конце  нового  переулка.  Справа  было  нежилое  здание,  слева  –  заросший  амброзией  чужой  огород.  Днём  там  сидели  молодые  люди  с  разложенными  на  газетке  шприцами,  ночью  светились  огоньки  горящих  сигарет.  Нам  ещё  повезло  с  обменом.  Стройки  прекратились,  многие  рабочие  так  и  остались  на  долгие  годы  со  своими  выросшими  (в  тесноте!)  детьми.  Остались  в  "общагах"  -  без  квартир,  без  очереди,  без  надежды...

         Я  вышла  на  дорогу...  и  остолбенела.  Прямо  на  меня  двигались  согнутые  в  три  погибели  чёрные  силуэты  людей  –  их  груз  был  непомерно  тяжёл.  Поняв,  что  это  -  воры,  я  "подключилась"  к  Лире:
                         -  Что  вы  там  тянете,  -  закричала  изо  всех  сил,  -  бросьте  немедленно!
             Фонарь  на  переулке  освещал  меня  и  собаку  -  мы  с  ней  были  «как  на  ладони».  Четыре  силуэта  (это  я  уже  точно  видела),  всё  так  же,  не  разгибаясь,  двигались  на  нас.  Страх  сковал  мышцы,  и  вместо  крика  из  меня  вырвался  вдруг  странный,  незнакомый  мне  звук.  Я  забежала  в  комнату  и  закрылась  на  примитивную  защёлку.  Дом  –  не  огорожен,  телефона  нет.  Минут  пять  тряслась,  слушая,  как  отчаянно  пытается  отстоять  чужое  добро  добросовестная  Лира.  Потом,  моментально  -  всё  стихло.  Убедившись,  что  собака  жива,  вышла  на  улицу.  Пусто.  Наверное  -  бросили  в  траву  свою  ношу.  Придут  позже.

                           Превозмогая  страх,  пошла  по  переулку  -  будить  соседей.  Через  один  от  нашего  дома  стоял  почти  достроенный  дом,  там  жила  молодая  семья.  Несмотря  на  открытую  форточку  и  громкий  лай  их  собаки,  никто  не  выглянул.  Уже  светало,  когда  мне  всё  же  удалось  разбудить  соседку,  жившую  немного  дальше  –  молодую,  худенькую  женщину.  Походили  мы  с  ней,  поискали  «то  –  не  знаю  что»,  и  разошлись  по  домам.  Было  чувство,  что  за  нами  наблюдают  чьи-то  глаза.

                         Вечером  меня  остановил  сосед,  до  которого  я  напрасно  пыталась  достучаться  минувшей  ночью:
                                 -  Вам  что,  тётя  Катя,  делать  нечего  -  среди  ночи  крик  подняли!  Что  стряслось?  Ночами  спать  надо!  –  застыдил  меня  сосед.
                               -  Мужики  что-то  тяжёлое  по  переулку  тащили,  -  попав  в  неловкое  положение,  стала  оправдываться  я,  -  у  Вас  ничего  не  пропало?
Сосед  смеётся:
                             -  У  меня  ничего  не  возьмут!  Всё  во  дворе,  а  там  собака!

           Собака  у  них  и  впрямь  -  огромная,  породистая,  во  двор  никто  не  рискнул  бы  зайти.  Да...  смеялся,  смеялся  мой  сосед  –  и  вдруг  замолчал.  Около  его  дома  такой  длинный  металлический  тавр  (типа  рельсы,  но  как  бы  буквой  «Н»  -  если  в  профиль  смотреть)  лежал  -  краном  для  достройки  дома  доставил  ...  только  примятая  трава  на  том  месте  и  осталась.  Долго  он  искал  свою  «железку»  –  да  где  там!  Утащили  её  всё-таки  ночные  «гости»...  
2013г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652239
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 17.03.2016


Разбросала стихи

[i]Разбросала  стихи  по  полям  интернета,
Стало  горько  до  слёз  –  чем  я  хуже  других,
Или  люди  не  те  –  ни  к  чему    им  поэты,
Иль  частичку  души  не  вложила  я  в  стих?

Так  вот  думала  я,  рассыпая  в  тенета
Хитро  -  мудрых  цепей  интернетовской  лжи
То  нескладный  свой  стих,  то  наброски  сюжетов,
Точно  зная  -  они  никому    не  нужны.

И  в  обиде  своей  далеко  бы  зашла  я,
Но  представила  вдруг  средь  досады  и  тьмы,
Как  читают  Тараса  при  свечке  крестьяне  -
Крепостные,  что  еле  читать-то  не  могли.

И  тогда  поняла:  все  обиды  -  пустые,
Как  мой  стих,  что  бездумно  принял  интернет…
В  сердце  должен  быть  Бог,    и  оно  не  остынет  -
Только  свыше  нисходит  на  землю  Поэт…  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650586
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2016


Библиотеки "вышли из моды"?

 Библиотеке  №  17  г.  Николаева

Библиотеки    нынче  вышли  из    моды?!
И  чтение  книг  -  это  прошлый  век?
Есть  интернет,  его  сайты,  «разводы»…
И  есть  одинокий,  как  волк  –  человек!

Один  –  среди  сотен  друзей  –  «однокашек»,
Лишённый    пожатий  руки  и  тепла,
Следит  человек  за  компьютерным  маршем,
Забыв,  что  и  жизнь  у  него  -  то  одна.

Отрёкшись  от  мира,  от  дружного  смеха,
Общаясь  «  В  Контакте»,    увлёкшись  игрой…
А  счастье  простое    -  дорожною  вехой,
Уходит  с  нажатием  кнопки    слепой.

А  здесь  –  в  этой  маленькой  библиотеке
Такой  бесконечный    уют  и  покой,
И  свет  здесь,  и  святость  небесной  опеки,
Что  книга  дарует  своей  чистотой.

Здесь  царствует  тень    вековых  накоплений
Трудов  и  ошибок,  и  мысленных  пут,
Терпенья  и  гордости  всех  поколений,
Земного  величия  доблестный  труд!

Читает  стихи  поэтесса  Елена  –
Сестрица  по  духу  с  нелегкой  судьбой
То  грустен  тот  стих,  то  охватит  мгновенно
Тревоги  людские    бездонной    строкой!

На  входе  –  в  честь  праздника,  будто  в  музее  –
Пейзажи  осенние…  стынет  скамья…
Художника  в  мире  не  встретишь  мудрее,
-  Добрее  не  встретишь!    –  добавят    друзья.

Нет,  он  не  имеет  наград  и  медалей,
На  выставках  тоже  не  часто  бывал…
Но  ведь  в  интернатском  том  актовом  зале
Картины  на  стенах  …  с  ним…  Бог  рисовал!

И  радует  взоры  детей  обделённых
Река  та  и  роща:    вот  мир  -    то,        каков!
Оставил  им    память  на  долгие  годы
Художник,  Учитель  –  Ю.Ф.Ушаков!

Не  «выйдут  из  моды»    бесценные  эти  -
Хранящие    чудо  и  в  ветхих    домах,
Несущие    знание  –  библиотеки,
Как  отблески  вечности    в  наших  сердцах!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650581
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.03.2016


Ты сказал, что мы разные…

 Ты  сказал,  что  мы  разные  –
Я  всегда  это  знала,
Принимая  тебя
Вот  таким,  как  ты  есть,
Разногласия  мелкие
Я  не  споря  прощала,
Подставляя  нередко
Под  удар  свою  честь.

А  теперь  поняла  –
Мы  действительно  разные,
И  ни  спорить  с  тобой,
Ни  молчать  не  могу,
Отпускаю  тебя
В  твое  вольное  плаванье,
Может  быть  на  добро,
Может  быть  на  беду...

Всё  запутано  так  
Стало  чистое  грязным,
Правда  в  вечной  беде,  
Торжествует  лишь  ложь
Мы  живём  на  земле
В  измерениях  разных
Мне  тебя  не  понять,
Ты  меня  не  поймёшь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650308
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.03.2016


Сколько раз я в жизни опоздала

 [i]Светлой  памяти  соседки  тёти  Нины...

Сколько  раз  я  в  жизни  опоздала?
Нет,  ни  на  свиданье  иль  кино,
Опоздания  мои  куда  дороже  -
Не  успела  донести  добро...

И  они  грехом  мне  гложут  душу,
Мне  для  них  прощенья  не  найти...
Опоздала  к  тёте  Нине  Маклаковой
В  час,  когда  должна  была  прийти.

А  она  спасла  меня  когда  –  то
От  бандитов,  в  лоне  темноты,
Отстояла  слабую  девчонку,
А  могла  бы  стороной  пройти.

Нет,  конечно,  я  ведь  и  не  знала
О  беде,  что  к  ней  потом  пришла...
Не  слыхала...  не  спросила...  опоздала...
Не  вернёшь  теперь.  Она  ушла.
[/i]
2012г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649650
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.03.2016


Недоколисана

 (по  однойменному  твору  Анатоля    Свидницького
1834  –  1871р)

Колисайте  мамо,    доню,    допоки  маленька,
Бо  як  недоколисати          –    виїсть  і  серденько…
Пан  один  мав  троє  доньок  –  дві  дітки,  як  дітки,
А  найстарша…  мамцю  моя!  –  мальована  квітка!

Та  з  краси  води  не  пити  –  мала  заковирку:
Як  зачепиш,  то  ховайся      хоч  в  мишачу  нірку!
Так,  бувало,  вже  відріже  й  старому,  й  малому,
Що  батьки  її  зцурались  –  ледь  не  гнали  з  дому.

Друге    б  норов  вгамувало  із  такого  дива,
А    дівчисько  все    сприймало,  як  вмерлий  –  кадило!
Добра  слава  ходить  пішки,  погана  –  літає,
Тож  стежинку  до  красуні  кожен  оминає!

Меньші  вже  заміжні  стали,  живуть  собі    в  мирі,
А  найстарша  все      гуляє,  мов  водиця  в  прірві!
Мати  плаче,  стала  сива,  що  біла    пороша,
Батько  ходить  сам  не  свій,  мов  згубивши  гроші.

Але  як  воно  буває    -  нам  того  не  знати,
Якось  взимку,  в  заметіль  -  гість  іде  до  хати.
-          А  що,  -  батька  він  питає,  -  Біда  твоя  «ціла»  -
(Так  Марусю  величали),  -  чи  вже  полетіла?

-          В  мене,  -  журно  доклада    гостеві  хазяїн,  -
«Хрон  не  нюхає  й  собака»,  то  -  ж  і  ця        гуляє...
-              Та  чи  дівка  небагата,  а  чи  невродлива?
-                Ох!  Багата  –  та  зубата,  та  ще  й  вередлива!

-  Так    -  то  –  так…  та  мій  панич  вподобав  Марусю,
Як  його  не  відмовляли,  він  своє  –  женюся!
-  Ой  не  знаю…тож  вона  гірше  хрону  в  носі!
Візьме  -  потім  прокляне  й  мене,  й  мої  кості…

Це  таке…наговорились,  з  сватами  зустрілись,
Віддали  Марусю  заміж  і  перехрестились.
Є  на  світі  чоловік,  що  гірше  хвороби,
Тож  раділи  всі  в  дворі,  що  збулись  нероби.

В  хаті  так,  неначе  Дух  Святий  оселився,
Пан  веселий,  пані  світла,  немов  молодиця.
А  що  слуги  вже  раділи  –  і  не  передати,
Бо  одна  ота  була,  як    сто  п’яних  в  хаті!

Що  ж  Марусенька  в  заміжжі,  у  новім  подвір’ї?
Спершу  трохи  потерпіла    й  розпустила  пір’я!
То  десь  грюкне,  закричить,  там  ногою  тупне,
А  коцюба  під  рукою,  то  й  по  пиці  стукне.

-  Тебе  довго  колисали?  –  чоловік  питає,
-  Та  сім  день,  та  три  ночі,  -  та  відповідає,
Ще  й  прибавила  при  тім:  «Три  деньки  й  три  ночі,
А  як  будеш  ще  питать  –  повилазять  очі!»

-  Е-е-е!  Так  от  у  чому  річ!  Треба  колисати!
Столярів  мені  сюда,  ковалів  до  хати!
А  надвечір  вже  була  колиска,  мов  диво  –
Геть  обміряна  по  пані,  кована,  красива!

Щоб  «сказилась»    пані  знов,  чекали  «доволі»  -
Десь    на  ранок  –  знов  содом  в  хаті  і  надворі!
-  Хлопці!  –  живо  пан  гукнув,  несіть  простидала!
Вповивайте  пані  добре,  щоб  не  гарцювала!

І  вповитую  дитину    вчотирьох  поклали
 У  колиску,    та  ще  й  пісні  дрімотні  співали.
Спершу  пані  і  сварилась,  лаялась,  плювалась,
Зрештою  угомонилась  –  трохи  закачалась.

Потім  знову  –  крик  та  лайки!  Кашки  наварили,
Як  вповитую  дитинку  Марусю  кормили:
-  От  же  гарна  в  нас  дитина!  Вередує  трохи!
-  Ну-ну  ну!  –  кицю  сварили,  пані,  відкрий  ротик!

Так  от  місяць  колисали,  Маруся  змарніла,
Каші  їстоньки  не  хоче,  пана  попросила:
-  Пусти,  голубе  мене!  Тяжко  мі  лежати,
Вже  й  десятому  закажу,  як  вередувати!

-  Як  же,  сонечко  моє?  –  пан  відповідає,
А  як  знову  за  своє  ти  візьмешся,  кралю?
Та  у  сльзи:  «Боже,  Боже!»,    -  мов  нежива  панна,
Пану  серце  защемило,  визволив  –  кохана!
 
Рік  минув,  як  день  один  –  жінку  не  пізнати:
Добра  й  лагідна  дружина,  слугам  –  рідна  мати.
А  невдовзі  лист  прийшов  –  в  тестя  іменини,
Кличе  батько  трьох  дочок,  та  їхні  родини.

Як  прийшла  ота  пора  -  з'їхалися  гості,
Зяті,  сестри  круг  стола  -  миють  Біді  кості.
І  базікання  потік  –  чоловіка  шкода:
Таку  журбу  на  свій  вік  висватав  небога!

Глядь  –  Маруся  на  обійстя!  Слуги  побіліли,
Поналякувались,  бідні,  ледве  не  помліли…
А  вона  собі  нічого  –  привезла  дарунки,
Мовить  добре,  тихе  слово,  дасть  гостинець  з  сумки!

Слуги  шепчуть:  «От  дива!  Що  це  з  нею  сталось?!
Хто  це  бачив,  щоб  Біда  людям  посміхалась»…
А  як  сонечко  спочило,  три  донечки  гарні
У  садочок  –  на  озерце  пішли  до  купальні.

Батько  ж  разом  із  зятями  під  липою  сіли  –
Сміх  та  регіт  -  про  жінок  своїх  говорили:
-                  В  тебе  жінка  он  яка  –  і  за  чуба  смика!
-                  А  у  тебе  не  така?!  –  маєш  більше  лихо!

А  Марусин  чоловік  на  них  не  зважає,
Сидить  собі,  тихесенько  пісеньку  співає…
Тих  заїло:  «  Що,  мовчиш?  –  за  жінку  питають,
Що,  така  у  тебе  мила,  що  й  слова  втікають?»

-                  Що  казати?  Хто  добро  своє  буде  гудить?!
Побажав  би  я  таку  й  найліпшому  другу!
-                  Ха-ха-ха!  –  регочуть  знов…  ворон  полякали,
-                  Це  твоя  жона  –  добро?!  –  з  сміху  полягали.

-                  Ви  так  кажете,  бо  ви  Марусю  не  знали,
Як  би  знали,  то  напевно,  іншої  б  заграли!
Слово  за  слово,  дійшло  між  них  до  закладу,
Хоч  воно  й  недобре  діло  -  мало  з  нього  ладу.

-                  Добре!  Б'ємось  об  заклад  –  віддаємо  тому,
                       В  кого  жінка  більш…  слухняна…  по  селу  одному!
Батько  теж  до  них  пристав,  кличуть  покоївку,
За  найменшою  сестрою  посилають  дівку.

-                  Чи  той  пан  тепер  здурів,  чи  упав  із  вишні,
А  чи  розуму  того  не  було  й  раніше?
Хай  іде  під  три  чорти,  разом  із  тобою,
Бо  як  зараз  захвачу  –  буде  вам  обоїм!

Пан  потилицю  чухмаре  –  що  за  молодиця…
Та  й  від  другої  вертає  теж  ні  з  чим  дівиця!
Ось  Марусин  чоловік,  підкрутивши  вуса,
Ту  дівчину  посилає  покликать  Марусю:

-                  Поясни  –  вона  мені  зараз  конче  треба!
Ті  два  зяті  склали  руки  –  і  очі  до  неба:
-                  Та  як  наші  дві  сварились  –  що  тобі  чекати?
Ця  вже  точно  буде  бити  -  краще  йди  до  хати!

А  між  тим  дівчина  швидко  Марусю  гукає,
Все  як  треба  передала  –  чоловік  чекає.
-                  Та  ти  що?!  Та  як  це  так?!  –  сестриці  вмовляють,
Та  Маруся  одягнулась  –  чоловіка  має!

-                  Надаремно  він  мене  гукати  не  буде!
Та  й  пішла…  а  той,  як  вглядів  –  очима  голубить!
Каже  батько  до  зятів:  «Хоч  плачте,  хоч  грайте  –
Віддаємо  по  селу,  папери  збирайте!».

Закінчився  той  банкет  –  чужі  не  довідались,
Що  між  ними  там  було,  на  тім  і  роз'їхались.
Ті  два  зяті  лиш  сопуть,  мов  міхи  надуті,
А  Маруся  з  чоловіком  любуються  вкупі:

-                  Це  ви  що,  сміялись  з  нас,  кличучи  з  купальні?
-                  Та  якраз!  Бач,  виграв  я  три  селища  славні!
-                  Яке  ж  добре,  милий  мій,  оте  колисання!
Буду  завжди  тебе  слухать,  ти  –  моє  кохання!

Та  й  цілуються  собі,  радіють  обоє…
Доколисуйте,  мами,  своїх  любих  доньок!
2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2016


Квітка під назвою "Свекрушин язик", ч. 2

             Хата  невеличка  –  кухня  та  зала.  Дві  печі:  одна  проста,  з  грубкою,  а  друга  більша  -  для  випічки  хліба.  В  хаті  тепло,  на  печі  картопля  у  горщику  парує.  Добре  як!  Як  добре  що  ми  приїхали!  -  після  дороги  та  холоднечі  подумки  раділа  Ганя.  На  другий  день  баба  Валя  встала  раненько  –  борщику  зварити.  В  їхньому  селі  замість  томату  до  борщу  додають  кислі  яблука  –  смак  незвичайний  і  приємний.  Дмитрик  «молотить»  той  борщ  -  не  треба  й  вмовляти.  Вони  всі  разом  ліпили  вареники  -  бабця  поправляла  невістку,  а  та  з  радістю  сприймала  те  навчання.  Так  якось  склалося  –  не  було  кому  навчити  Ганю  різним  жіночим  хитрощам.  Наче  й  батьки  були  –  а  не  розтолкували  того.  Отож  і  раділа  тепер.  Єдине,  що  не  казала  їй  свекруха  –  це  те  ,  де  брати  дрова,  щоб  прогріти  в  хаті:
                             -  Я  сама!!!  –  стиснувши  зуби,  відповідала  баба  Валя  на  запитання  своїй  невправній  невістці.
Так  хороше  було  три  дні.  Три  дні  бабуся  зранку  протоплювала  в  домівці  –  доки  варила  їсти.  До  вечора  хата  нахолоджувалась,  при  диханні  з  рота  йшов  пар,  і,  прийшовши  з  роботи,  баба  Валя  вкидала  до  печі  дрова.  На  вихідні  до  них  приїхала  сестра  Василя  –  Поліна,  однолітка  Гані  .  Зверхньо  привітавшись  з  невісткою,  вона  майже  не  помічала  її  більше,  до  сутінок  балакаючи  зі  своєю  мамою.  Дверей  до  зали  не  було,  і,  відгородившись  від  злих  слів  невеличкою  ширмою,  Ганнуся  колисала  малого  в  запічку...

                     Прокинувшись  на  другий  день,  Ганя  розгубилася:  піч  холодна,  дров  не  видко,  внесена  з  вечора  картопля  лежить  у  тому  ж  відрі.  Вкривши  сплячу  дитину,  вийшла  надвір,  шукати  дрова.  Але  ніде  не  було  навіть  якої  трісочки!  У  сараї  –  пусто,  під  наметом  –  також.  Назбиравши  на  городі  трохи  хмизу,  побігла  до  хати.  Дмитрик  прокинувся,  вискочив  у  мерзлий  коридор  і  несамовито  кричав  -  загубив  маму.  Закляклими  руками  одягла  дитину.  Зварила  кілька  картоплин.  Надворі  багато  не  нагуляєшся,  і,  вдягнувшись  тепліше,  чекали  з  роботи  бабусю  біля  холодної  печі.

                   Ніч  минула  спокійно,  але  на  ранок  в  Дмитрика  підвищилась  температура.  Лікар  районної  лікарні  –  Ганя  до  нього  одразу  поїхала,  вгляділа  незначне  почервоніння  в  горлі.  Назначила  ліки  –  в  госпіталізації  не  було  потреби.  Але  під  вечір  по  тільцю  дитини  пішла  червона  сип,  дихання  стало  важке,  з  задухою.  Жар  не  спадав,  пігулки  майже  не  допомагали.  Ганя  просила  маму  покликати  сільського  лікаря  -  фельдшера,  але  та  насмішкувато  відповіла:
                         -  Ще  чого!  Де  це  я  тобі  того  фельдшера  шукати  буду?!  Він  давно  п'яний  спить!
До  баби  Валі  почали  сходитись  сусіди.  Вони  сиділи  на  кухні,  напроти  хворої  дитини,  і  балакали  кожен  про  своє.  Свекруха,  побачивши,  що  зі  стелі  спускається  павук,  гірко  здихнула:
                         -  Оце  вже  -  не  до  добра!  Як  мала  в  мене  дитина  померти,  то  так  само  павук  зі  стелі  спускався...
В  неї  справді  було  колись  горе  –  померла  маленька  дівчинка.  Взагалі  баба  Валя  багато  в  своєму  житті  нагорювалась  –  чоловіка  поховала,  дітей  сама  виростила.  Правда  –  в  інтернатах  в  основному  діти  знаходились  –  їй  же  робити  треба.  Хоч  і  не  стара,  а  бач,  як  натерпілася  –  співчувала  свекрушиному  горю  Ганя,  хоча  після  слів  про  павучка  в  неї  почали  труситись  руки  й  ноги.
                     -  Ось  бачте!!!  Я  ж  казала,  що  вона  якась  ненормальна!  Гляньте,  як  нею  трусить!  –  пояснила  бабуся  своїм  подругам.

         Ганя  накинула  пальто  й  вийшла.  Що  робити?  В  селі  вона  знала  тільки  сусідку  Дарину  –  молодичку,  що  напроти  жила.  Та  без  зайвих  слів  побігла  з  Ганею  по  фельдшера.
                         -  Ну  що,  Валю,  як  справи,  як  дитинка?  -  з  порогу  спитав  бабцю  сільський  лікар  -  старенький,  абсолютно  тверезий  дядечко.
                           -  Та  нормальні  діла!  Це  та  несамовита  панікує!  Тільки  зміряла  температуру  -  36,7  градусів!
                           -  Ой,  не  брешіть  мені,  бабуню!  Я  й  так  бачу,  що  дитинча  горить!  -  фельдшер  переміряв  температуру,  -  39,  5  градусів!
Ретельно  оглянувши  малюка,  з  тривогою  подивився  на  Ганю:
                         -  Я  не  знаю,  що  з  твоєю  дитинкою,  доцю...тільки  її  треба  негайно  відправити  в  лікарню...
                         -  Мамо!  –  мало  не  навколішках  благала  Ганя  свекруху  після  того,  як  пішов  фельдшер,  -  знайдіть  машину!  Рятуйте  Дмитрика!
                             -  Де  це  я  тобі  серед  ночі  машину  шукати  піду?  Ще  чого  не  доставало!  Лягай  спати!  -  заспокоювала  свою  непевну  невістку  баба  Валя.  Сусіди  почали  потихеньку  розходитись  по  домівках.

                   Ганя  знову  побігла  до  Даринки,  .  Вдвох  оббігали  вони  все  село,  всіх  людей,  в  кого  була  машина.  Марно.  Той  –  п'яний,  той  –  хворий,  того  жінка  не  пускає  –  звечора  випав  сильний  сніг,  і  яка  дорога  була  до  міста  –  люди  не  знали.  Ні  з  чим  повернулась  додому  Ганя.  Дитині  було  дуже  погано,  воно  дихало  уривчасто,  ніби  викашлюючи  кожен  видох.  Лице  палало,  над  губками  світився  блідий,  мало  не  білий  «трикутник».
Підійшла  свекруха  й  вимкнула  світло.  В  кімнаті  стало  так  темно  і  страшно,  що  Ганя  й  справді  мало  не  зійшла  з  ума.  Дочекавшись,  поки  вона  засне,  знову  включила  на  кухні  тусклу  лампочку.  Але  та  не  спала!
                         -  Ти  чого  це  мені  світло  переводиш!  Гроші  ж  не  твої,  не  жаль!  –  знову  клацнув  вимикач.
Віконце  одне,  маленьке,  чорне.  Знову  темрява!  Страшна,  безмозга!  І  в  цій  ночі  –  дитина,  сонечко  ясне  –  горить,  згоряє!
Ледве  дотягли  вони  з  Дмитриком  до  ранку.  Дитинці  стало  геть  погано.  Ганя  так  і  не  зрозуміла  –  де  в  неї  взялась  та  страшна  сила.  Вона  ж  худесенька  –  аж  світиться.  Майже  влетіла  в  кімнату,  в  якій  безтурботно  спала  баба  Валя,  за  барки  підняла  її  над  собою,  і  видавила  крізь  зуби:
                           -  Швидко  по  машину!
Яка  там  «мама»!  Ганя  бліда,  як  стіна.  Спокійна  –  як  мрець.  Баба  Валя  перелякано  заволала:
                           -  Тю,  тю  на  неї!  Я  ж  казала,  що  вона  якась  скажена!!!  Так  воно  й  є!  –  похапцем  вдягнувшись,  вискочила  з  хати.  Не  глянула,  не  озирнулась  на  онука!

                   Чекали  вони  «бабцю»  з  машиною  довго  –  години  зо  дві.  До  району  «Швидка»  мчала,  наскільки  це  було  можливо  -  дорога  й  справді  була  заметена  сніговими  кучугурами.  Дитя  задихалось,  і  водій  не  міг  зрозуміти:  хто  –  хто,  а  баба  Валя  повинна  була  знати,  що  «Швидка  допомога»  вдень  і  вночі  на  ходу!  Адже  гараж,  в  якому  стоїть  машина  -  в  одному  дворі  з  її  конторою!  Мабуть,  на  це  знання  розраховував  і  сільський  фельдшер...
                   Лікарі  одразу  забрали  Дмитрика,  а  ввечері  повернули  до  палати  –  слабкого,  але  з  нормальною  температурою  і  звичним  диханням.  Потім  були  ще  різні  ускладнення  –  чи  від  хвороби,  чи  від  ліків.  Але  страшне  було  позаду.  Баба  Валя  приїхала  в  лікарню  десь  через  неділю.  Сусідка  по  палаті,  що  ділилась  з  Дмитриком  домашніми  бульйонами,  попросила  її  принести  молока  –  дитя  вночі  плакало,  сумувало  за  соскою.  Є  добрі  люди  на  світі!
                 Бабця  пообіцяла  –  дочка  її,  Поліна,  занесе.  Недалечко  живе.  Декілька  неділь  ще  чекали  Ганя  з  Дмитриком.  Ніхто  більше  так  і  не  прийшов.  Та  ж  сама  жіночка  дала  Гані  гроші,  щоб  доїхати  до  села  після  виписки.  Бабці  вдома  не  було.  Сусідка  Дарина,  що  тієї  ночі  підтримала  Ганю,  розказала  -  все  село  просило  її  свекруху  завезти  вугілля  й  дрова,  які  лежали  на  складі.  Люди  вмовляли:  зглянься,  Валентино!  Дитина  ж  мала!  Даремно...

                         На  другий  день  «гості»  від'їжджали.  Баба  Валя  накрила  стіл,  нагодувала  їх  в  дорогу.  Ганя  спитала,  плачучи:
                                   -  Чому  ж  Поліна  не  принесла  Дмитрикові  молока?  Він  так  чекав...
                                   -  І  не  плач,  дитино,  і  не  зобижайся!  Чоловік  не  пустив,  обіцяв  убити,  як  вона  у  ту  заразну  лікарню  піде!  Своє  дитя  хай  дивиться!
Розповіла  ще  свекруха:  якщо  вона  захоче  -  не  один  гість  небажаний  вдруге  не  зайде  до  неї  у  хату:
                                       -  Я  вслід  такій  людині  віником  позамітаю  –  ноги  її  в  моєму  домі  не  буде!
                 Ганя  про  себе  тільки  подумала  –  бідна  баба  Валя!  Сьогодні  тобі  людина  здається  чужою  й  непотрібною,  а  взавтра?  А  раптом  станеться,  що  й  благати  потім  нелюбку  прийдеться  –  а  той  віник  не  пустить  її  до  тебе?  Але  вголос  того  не  вимовила.  Досі  вже...

                   В  дорозі  у  Гані  з  Дмитриком  «закрутило»  в  животах.  Мабуть,  то  були  наслідки  довгої  відсутності  домашньої  їжі.  Роздратований  водій  ледь  встигав  зупиняти  серед  нічного  поля  автобус.  Люди  сердились,  а  Ганя  нічого  не  могла  подіяти  -  з  них  «лило»,  мов  з  відра.  На  вулиці  лютувала  хурделиця,  і,  виносячи  з  теплого  автобуса  дитину  «до  вітру»,  Ганя  молила  Бога,  щоб  воно  не  захворіло  знов.
                   На  вокзалі  їх  зустрів  Василь.  Автобуси  по  місту  ще  не  ходили  –  ранок  ледь  жеврів.  Дмитрик,  змуч  енний  біллю  у  животику,  тихенько  спав  на  батькових  руках,  а  той  -  боячись  поворухнутись,  мовчки  слухав  розповідь  Гані  про  гостювання  в  його  рідної  мами,  про  квітку  з  дивною  назвою  «Свекрушин  язик».  Слухав  та  й  думав  –  чи  то  такі  люди,  як  його  Ганя  й  є  на  цій  землі  для  того,  щоб  проявила  себе  людина:  хто  -  в  доброму,  хто  –  в  лихому?  Щоб  виявила  свої  справжні  цінності?  Хто  це  знає?  Скупі  чоловічі  сльози  стікали  по  його  щоках  прямісінько  на  дитину...

P/S
                         Давно  це  було  –  ще  при  радянській  владі.  Безкоштовно  тоді  вилікували  Дмитрика.  А  Ганя  з  Васильком  згодом  розлучилися  через  його  пиятику.  Ганя  все  ж  покликала  свекруху  на  допомогу  –  сама  вона  вже  не  мала  сили  на  боротьбу  з  «оковитою».  Мати  приїхала  –  втрете.  І  -  в  останнє:
                             -  Глянь  на  себе!  –  сказала  вона  Гані,  -  яка  з  тебе  жінка?  Василю  потрібна  така,  щоб  і  сильна  була,  і  хазяйновита,  і  в  руках  його  тримала!  А  ти?!
                   Після  розлучення  Василь  поїхав  жити  до  мами.  Через  два  місяці  Ганя  отримала  від  неї  листа,  пронизаного  біллю:  називаючи  її  рідною  дитинкою,  баба  Валя  жалілась  на  свого  сина,  просила  приїхати.  Але  в  Гані  неначе  щось  перегоріло  в  душі.  Відповідь  -  звісно,  дала  співчуваючу.  Але  -  ні  приїхати,  ні  прийняти  Василя  знову,  вона  не  змогла.  Може  й  справді  –  добре  позамітала  її  сліди  баба  Валя?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649440
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 06.03.2016


Квітка під назвою

(Невигадана  історія)
                   Ганя  з  маленьким  Дмитриком  зібрались  у  гості  –  бабуся  Валя  запросила.  Вдруге  до  них  приїхала,  й  запросила.  Воно  й  правда  –  Дмитрик  більш,  як  три  дні,  в  дитсадочку  не  витримує  -  хворіє.  Тепер  ось  запалення  легень  переніс.  Чого  ото  сидіти  в  кімнаті,  хіба  по  цих  поверхах  набігаєшся?  А  в  селі  повітря  чисте  –  ліс,  ставки:
               -  Нічого,  що  діло  до  зими  йде  –  не  надворі  житимете,  -  ласкаво  вмовляла  Ганю  свекруха.

                 Першого  разу  вона  теж  вчасно  приїхала.  Дмитрику  ще  й  місяця  не  було  -  у  Гані  мастит  приключився.  Чи  груди  десь  застудила,  чи  молочко  застоялося.  Майже  без  тями  лежала.  Дитина  плаче  –  наче  крізь  сон  чує.  Василь  -  чоловік,  зарадити  нічим  не  може.  Носить  те  дитинча,  а  воно  аж  заходиться.  Тут  якраз  і  бабця  Валя  на  поріг.  Швидко  все  до  ладу  привела:  груди  Гані  масажем  врятувала,  пелюшки  попрала,  їсти  зварила.  В  хаті  ладно  та  затишно  стало  –  дитинка  спить,  Ганя  щебече,  порається.  Мама  приїхали!
                 Та  недарма  є  прислів'я:  «Невістка  –  чужа  кістка».  Ославила  її  тоді  свекруха  на  все  своє  село  –  нехлюйка!  Пізніше  «добрі  люди»  передадуть,  співчуваючи.  Та  Ганя  цим  не  дуже  переймалася.  Знала  -  її  й  справді  було  за  що  «славити».  Нехазяйновита  якась,  незібрана.  Чи  то  їсти  готує,  чи  то  прибирає  в  кімнатці  -  думки  її  невідомо  де  блукають:  то  віршик  якийсь  сам  -  пособі  в  голові  з'явиться,  то  казочку  якусь  невідому  видумає.  Частіше,  звісно,  ті  задумки  й  гинули,  бо  –  без  записів.  Та  й  було  б  щось  толкове!  Чого  ж  вона  тепер  буде  на  рідну  людину  образу  тримати?

           Он  і  сусідки  в  гуртожитку  теж  її  своєю  «ласкою»  не  минали  -  кухня  ж  спільна!  Дві  молодички  колись  сварку  затіяли  поміж  себе  –  теж  Ганнусю  приплели:  «А  ти  на  Ганю  отак  казала!»  -  кричить  одна.  «А  ти  –  так!»  -  це  друга.  Не  дослухала  тоді,  пішла  з  кухні.  Самі  казали  –  хай  самі  й  розбираються.  Вона  ж  їм  не  суддя...  Гані  так  -  аби  дитині  добре  було.  Та  й  не  тільки  своїй  –  всі  діти  сусідські  до  неї  бігли.  Вона  сама  не  з'їсть  –  їм  віддасть.  Така  вже  вродилася.  А  воно  де  ж  буде  той  порядок  у  хаті,  як  дітлахів  купа?  Аби  шкоди  не  наробили,  читала  їм  книжечки.  Дівчата  –  сусідки  згодом  перестали  пліткувати.  Всяке  бувало  між  ними  на  тій  кухні,  але  двері  не  зачинялись,  коли  до  когось  з  сусідів  біда  навідається.

                   На  ранок  були  на  місці  –  звечора  чоловік  посадовив  Ганю  з  дитиною  в  автобус,  свекруха  в  селищі  зустріла.  На  вигляд  то  ніхто  і  не  дасть  їхній  бабусі  Валі  ті  п'ятдесят  років,  що  вона  має.  Маленька,  худорлява,  спритна.  Очі  чорні-чорні,  круглі,  мов  терен  –  мабуть  такі,  як  у  Мотрі  з  «Кайдашевої  сім'ї».  Може  й  рідня  яка  далека  –  село  їхнє  в  тих  самих  краях  розташоване.
                   Дмитрик  радіє,  все  навкруги  примічає  -  малий  ще,  двох  рочків  нема,  а  таке  вже  грамотне!  Та  ще  й  перший  сніг  -  мов  йому  на  диво,  випав.  По  дорозі  Ганя  розповідає  бабці  про  сина  її  -  свого  Василька,  його  роботу,  про  те,  як  він  з  Дмитриком  на  стадіон  –  футбол  дивитися  ходять.  Змовчала  тільки,  одне  не  розповіла  Ганя  матері  -  Василь  випити  дуже  любить  –  мабуть,  сильніше  любить  ту  горілку,  ніж  їх  з  сином.  Ціла  біда!  Ганя  з  усіх  сил  здержувала  чоловіка  від  пиятики,  але...  А  чим  йому  мама  допоможе?  Засмутиться  тільки...

                   Не  помітили,  як  і  до  хати  дійшли.  Тільки  поріг  переступили,  свекруха  зупинилась,  і  якось  дивно  дивлячись  Гані  в  очі,  проказала:
                           -  Оце,  бачиш  –  на  підвіконні  квітка  стоїть?  Це  –  «Свекрушин  язик»!  Воно  таке  –  де  впало,  там  пристало!  Запам'ятай  собі  це...
Ганя  не  дуже  зрозуміла.  Вона  їхала  до  мами  –  так  називала  свекруху  ще  зі  свадьби  -  з  усією  душею.  А  на  підвіконні  стояла  знайома  квітка  -  «каланхое».  Вони  з  дівчатами  у  гуртожитку  вижимали  сік  з  такого  листя  -  капали  носики  дітлахам,  коли  ті  хворіли.  Краї  листочків  рясніли  «дітками»,  готовими  впасти  й  прирости  у  тому  ж  горщику...
див.  част  2
 22.01.2013  (З  моєї  стор.  Кайгородова)
.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649437
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 06.03.2016


Гранитные камушки

 10  -  А    не  изменился.    Даже  сейчас,  45  лет  спустя!    Двадцати  –  человечной,  галдящей    толпой    ввалились  в  школьные  двери,  испугали  детей:

-  Ой,  да  тут  ещё  ветераны  войны  пришли!  –  не  своим  голосом  завопил  пятиклассник,  стоящий  у    входа.

         На  вечера  встреч  с  выпускниками  мы  приходим  каждые  пять  лет.  Наперебой  вспоминаем    «приключения»  и  походы,  своих  учителей,  хохочем.    Особенно  над  прибаутками  Витьки,  нашего  одноклассника.  Ну  не  исправляет  таких  людей  возраст!  С  недавних  пор  он  перешёл  в  мир  иной,  но    вспоминать    о  нём  -  в  прошлом  времени,    тоже  нет  сил.  Светлая  ему  память…
                     Витькин  друг  из  параллельного  класса,  Санчо  Панса,  тоже  был  с  нами.  Кто  дал  это  прозвище    Саше    Панасенко  –  неизвестно.  Но  справедливо  –  на  все  сто.  Похож  Санька  на  книжного  героя  –  что  внешностью,  что  уловками,  что    хитростью!  И  тогда,  на  этом  вечере,  Витька  рассказал  нам    историю,  произошедшую  с  его  другом,  а  я    перескажу  её    вам.  

         В  нашем    райцентре  Саньку  знали  все.  Ну,  если  не  все,  так  почти  все.  При  постоянном  дефиците    его  работа  в  мясном  ларьке,  была  почётной,  а    Александр  –  чуть  ли  не  самым  узнаваемым  в  городе  человеком.  Ларёк  этот  был  единственным  на  весь  базар.  Как  и  бессмертный  оруженосец,  Санька  старался  получить  выгоду.  Из  всего.    А  на  работе    ему  -  и  «карты  в  руки»!    Вернее  не  карты,  а  гранитные  камушки.  Они  всегда  лежали    под  рукой,  на  прилавке  перед    весами.  Саша    незаметно  заворачивал  тяжёленькие  «довески»    в  мякоть,  взвешивал  мясо  вместе  с  ними,  а  при  упаковке  товара  в  пакет  (так  же  незаметно!)    вытаскивал  и  аккуратно  клал    камушки  на  место.
 Сейчас  такие  весы  редко  встретишь  –  большие,  с  постоянно  дрожащей  стрелкой.  Вот  они-то  и    прикрывали  Санькин  «инвентарь».    Расценки  у  Санчо    были  терпимые:  на  килограмм  мяса  –  поменьше  камушек,  на  два  килограмма  –  чуть  больше,  на  три  –  ещё  крупнее.    За  мясом    стояли    очереди,  люди  внимательно  смотрели  на  весы,    внимательно  следили  друг  за  другом,  чтобы  кому-то  не  достался  кусок  с  меньшей  косточкой,  и    Саньке  легко  сходили  с  рук  эти  «невинные»  махинации.

             И  вот  однажды  женщина  –  кореянка,    попросила  отпустить  ей  пятнадцать  килограмм  мяса.    Санчо  даже  растерялся  -  где  ж  это  он  ей  столько  камней  наберёт?!    И  тут  же  ловко  завернул  в  мясо  двухкилограммовую  гирю.      
Вскоре  мясо  закончилось,  недовольная  очередь,  поругивая  кореянку,  рассосалась.    И  вдруг  Санчо  интуитивно  почувствовал  –  чего-то  не  хватает!    Гири!?      Такая,  на  2кг,  она    была  одна,  но  её…    не  было!  Судорожно  обыскав  будку,  Саша  с  ужасом  сообразил,  что  гирю  унесла  кореянка!  Это  ведь  не  был  обычный  для  его  ловких  рук  камушек,  вот  он  и  забыл  о  «довеске»!    Санчо    отрешенно  сел  на  стул...
                 Через  некоторое  время,  заметив,  что  обманутая  им  женщина  вернулась  и  направляется  в  сторону  будки,    Санчо  бросился    в  подсобку,  к  помощникам:

-  Спасайте!    Пропал!!!

Постояв  немного,  женщина  нерешительно  постучала.  Смущённо  улыбаясь  и  извиняясь,    она  протянула  выглянувшему  незнакомому  пареньку  злополучный  «довесок»:

-  Передайте,  пожалуйста,  Саше    -  пусть  простит!    Никак  не  пойму,    как  я  могла  вместе  с  мясом  его  гирю  
прихватить?!

Наш    бывший  10-А  взорвался  от  хохота.  Санчо  Панса  только  снисходительно  улыбался  красноречию  своего  друга.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649060
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 05.03.2016


От русскоязычного украинца

Не  надо  иметь  "семи  пядей  во  лбу"  -
Достаточно  здравого  смысла,
Родились,  учились  все  здесь  –  почему
Не  любят    язык  украинский?

В  Россию  летал  наш  чиновник  большой,
За  ним,  словно  тень  –  переводчик…
Ведь  русский  язык  у  нас  знает  любой  -
И  взрослый,  и  маленький  хлопчик.

Пусть  было  не  всё  хорошо  и  тогда  -
В  те  годы  большого  единства,
Но  в  школе  обычной  учила  и  я  -
Свой    русский,  и  свой  -  украинский.

Мне  близок  по  духу  мятежный  Кобзарь,
И  Пушкин,  родной  ещё  с  детства...
Ну  как,  расскажите,  мне  это  разнять,
И  как  разделить  своё  сердце?

Родители  -  русские.  Мне  же  давно
Милей  нет,  и  ближе,  дороже
Полей  Украины,  её  городов,
Судьбы  её  горькой,  тревожной.

И  я  -  как  могу,  защищаю  тебя,
Молюсь,  чтоб  была  ты  едина:
Ты  -  дом  мой,  ты  небо  моё  и  земля,
Ты  совесть  моя  ,  Украина!

С  моей  прежней  стр.Кайгородова
   от  01.02.2013  16:23:03

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649056
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 05.03.2016


Журналу "Юность" 80-90гг.

Восьмидесятые  парадами  отпели  
Отчизны  бывшей  сонные  года,
И    в    дом    мой    свежим    ветерком    влетели
Журналов  "Юность"  мудрые    слова.

Года  прошли,    меняла    я    жилища,
Как    дом    песочный    рушилась    страна,
И    как-то,  делая    уборку    на    горище,
Остатки    «Юности»    я    в    комнату    внесла:

В    пыли,    где-то    подпорчены        мышами,
«Две    кошки    в    доме    –    толку    нет    от    них»,
Но    всё    же    прежней    юностью    дышали
Странички  старые    журналов    дорогих.

Когда    то    я    -    от    корки    и    до    корки,
Ночами    долгими    читала    их    в  "запой",
До    слёз    смеялась,    как    солдатик    Чонкин
Над    самолётом    проводил    конвой.

Стихи    поэтов    славных    иль    безвестных
Читала    в    «Юности»    я,        обожая    их,
Мечтая    отослать    на    суд    их    честный
Свой    простенький    и    неумелый    стих.

Спасибо,    «Юность»!    Видно  -  мне  простилось  
Горище  -  пыль,    сон    -    забытьё    ума,
Ты  оказала  мне  такую      милость    –
В    душе    моей    свой  прежний    свет  зажгла!

Как    ты    жила,    живёшь    сейчас,    родная?
И    как    сложилась    у    тебя    судьба?
Твои  листочки  бережно  листая,
Я    будто    жизнь    вторично    обрела.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016


"Перуня б тя штрафела!"…

         Совхозный  дом  на  окраине    южного  украинского  города,  в  который  мы  вселились  в  начале    шестидесятых,  оказался  не  совсем  свободным.    Многодетную  семью  Деников  выселили  -  никто  из  них  не  работал  в  совхозе.  Устроились  они    здесь  же,  во  дворе,  в  небольшом    сарайчике.  Летом  старшие  дети  спали  у  нас  на  горище,  меньшие  –  с  мамой.    Отца  у  них  не  было,    они  никогда  о  нём  не  говорили,  а  мы  не  спрашивали.
                     Окружающие  нас  соседи,  как  и  сами  Деники,  были  переселенцами  с  Западной  Украины.  Было  оно  тогда  -  то  страшное  переселение.  Мы  –  русские,  из  Сибири,  совершенно  «советские».  Конечно,  за  исключением  мамы.  Она  -  донская  казачка,  часто  шутила:    
-      Так...сказал  бедняк...хороша  Советская  власть,  а  сам  заплакал...
                   Но  никогда  и  ничем  не  был  нарушен  наш  союз  с  соседями.  Разговор  у  них    был  немного  с  польским  отголоском.  Деничка  ругала  нас,  детей,  по  -  своему:  
- Перуня  б  тя  штрафела!  
Это  означало:  «Молния  бы  тебя  ударила».  Но  она  говорила  это  незлобиво,  была  доброй,  и  никакая  молния  нас  тогда  не  трогала.  Слава  Богу.

                   Однажды  ночью  был  Страх.  Стучали  нам  в  окна,  ломились    в    дверь  какие-то  люди  из  «органов»,    без  формы.  Папа  через  окно  показывал  им  документы,    удостоверение  инвалида  войны.  Они  светили  в  окно  фонариком  и  кричали,  что  им  нужны  Деники,  вернее  -  их    старший  сын.  Папа  доказывал,  что  Деники  здесь  давно  не  живут,  что  он  не  знает,  где  они.  Мы  -  трое  детей  и  мама,    дрожали  в  темноте.  Во  дворе,  в  маленьком  сарайчике,  также  дрожала    со  своими  детьми  Деничка.  Удостоверившись,  что  у  нас  совсем  другая  фамилия,  неизвестные  уехали.  Папа  остался  верен  себе  –  он  никого  не  выдал.  Утро  всё  прояснило.    Старший  сын  Деников  был  связан  с  какой-то    организацией    или  бандой.  Позже      он  разбился  на  мотоцикле  в    чистом  поле.

                       Потом  Деники  построили  новый  дом.  Он  был  красивый:  с  глиняными  рогатыми  оленями    голубого  цвета,    необычными  рисованными  цветами  по  всему  периметру.  Лампачи  –  кирпичи  из  глины  и  соломы,  помогали  делать  все  соседи.  Мы,  дети,  топтали  ногами  вязкую  прохладную  глину,  подносили  солому.  Иногда  по  ночам  Деничка  брала  нас  с  собой    на  совхозное  поле  –  воровать  молодую  кукурузу.  Мы  шли  перебежками,  а  завидев  объездчика,  ложились  на  дно  оврага  –  ждали,  пока  он  проедет.  Я  до  сих  пор  помню,  как  стучало  моё  сердце  от  страха.  Зато  -  какая  вкусная  была  та  кукуруза!
               Это  было  время  «королевы  кукурузы»  при  Хрущёве.    За  хлебом  собирались    километровые  очереди,    и  мы  –  я  с  братьями,  соседские  дети,  выстояв    по  три  -  четыре  часа,  привозили    из  центра    объеденные  до  половины  буханки.

             Потом  на  нашей  улице  появился  телевизор.  У  его  обладателей  не  было  детей,  но  это  не  мешало  нам  сидеть  у  них  до  12  ночи  и  смотреть  всё,  что  показывало  это  маленькое  черно  –  белое  чудо.  В  основном  шло  фигурное  катание  или  хоккей.  Иногда  –  кино.  Мы  заполняли  всю  комнату  -  кровати,  стулья,  пол.  Сидели  до  тех  пор,  пока  телевизор  не  начинал  пронзительно  гудеть.  Это  означало,  что  все  передачи  окончены.  Разве  сейчас  найдётся  хоть  один  человек,  способный  спокойно  выносить  вечернее  «нашествие»  чужих  подростков  в  своём  доме?  Не  перестаю  удивляться  –  какие  люди  были  в  то  время!

             «Мені  тринадцятий  минало»  -    пасла  соседскую  корову  .  Заработок  был  невелик  –  пять  рублей  в  месяц,  зато  лето  приобретало    особый  смысл.      Пастухи      однолетки  играли  в  «войну»  или    карты,  часто  забывая  о  своих  обязанностях.    Однажды  коровы  забрели  в  посевы  пшеницы,  и  сторож  загнал  их  на  совхозную  ферму.  Спас  положение  самый  смелый  и  отчаянный  из  нас  -  Павлик.  Он  влез  в  окно  фермы,  отвязал  коров,  открыл  ворота  и  начал  их  выгонять.  Только  тогда  заметил  его  сторож.  Он  хлыстом  бил  Павлика  по  спине,  рукам,  голове,  но  тот  не  отступал,  пока  не  выгнал  всех  коров.  Мы  стояли  на  подхвате  -  что  мог  сделать  нам  сторож  –  разве  догонишь!

             Потом  с    Павликом  приключилась  беда.  Он  вступил  в  какую-то  подпольную  организацию,  связанную  с  именем  С.  Бендеры.  Наехало  много  неместных  милиционеров  и  людей  в  штатском,  они  ходили  по  нашим  балкам,  по  домам  соседей,  проводили  опросы.  Павлика  арестовали,  дали  большой  срок  –  восемь  лет.  Ему  было  всего  четырнадцать.  Тюрьма  сломала  его  в  прямом  и  переносном  смысле.  Он  писал  письма,  полные  раскаяния  соседским  мальчишкам.  Мне  довелось  увидеть  его  только  однажды  после  тюрьмы.  Это  был  непохожий  на  молодого  парня  сгорбленный  человек  с  палочкой,  трясущейся  головой  и  руками.  Вскоре  его  не  стало.  Светлая  память  тебе,  Павел  Марков...

         Со  временем    в  наши  зелёные  балки  стали  свозить  мусор  со  всего  города  -  сделали  городскую  свалку.  Когда  от  изумрудной  зелени  не  осталось  и  следа,  свалку  сравняли  с  землёй  бульдозерами  и  отдали  эту  землю  под  застройку  домов.  Название  несуществующим  улицам  на  зарытой  свалке  присвоили  древние  –  казацкие  и  гайдамацкие.  Некоторые  люди  успели  возвести  там  дома,  или  просто  поставить  будки,  но  бедность  90  годов  нарушила  все  их  планы.  В  посёлке  Демьяна  Бедного  –  так  прозвали  свой  городок  люди,  дома  так  и  остались  зиять  чёрными  проёмами  окон,  дорогие  крыши  разбирались  ворами,  в  подвалах  поселились  «тёмные  личности»,  не  имеющие  жилья.  Туда  стало  страшно  ходить.  Напротив  посёлка  Демьяна  Бедного  –  Царское  село.  Оно  выросло  очень  быстро.  Там  под  застройки  отдали  хорошие  земли  и  вырубленные  лесополосы.  Рядом  с  «Царским  селом»  –  река...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648955
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 04.03.2016


Спите - спите, братишки по крови…

 К  вам  пишу  я,  братишки  по  крови  –
Что,  земельки  ли  вам  маловато,
Иль  Батыя  проснулись  в  вас  корни,
Что  войною  идёте  на  брата?

Не  у  вас  жизни  губят  пираты,
Вы  в  восторге:  «крымнаш,  наше  море!»…
Вам  досталась  соседская  хата  –
Ничего,  что  тот  воет  от  горя?

Спите,  спите,  братишки  –  славяне,
Возомнивши  себя  выше  рангом…
Грады-беды,  что  вы  к  нам  прислали,
Не  вернулись  бы  к  вам  бумерангом…
2015г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648657
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.03.2016


С горечью думаю…

С  горечью  думаю  -  лишь  бы  хватило
Чести  и  разуму  нашим  "верхам"
Не  поделить  пополам  Украину
Нам  на  беду  и  на  радость  врагам.

Что  тогда  ждать,  и  на  что  нам  надеяться
Съехать  в  какую  таёжную  даль?
Кто  здесь,  на  юге  -  "фашист  и  бендеровец"  -
Тот  же,  чуть  западней,  будет  "москаль"!

Может  быть  хватит  делить  неделимое,
Камни  бросая  в  чужой  огород?
Мы  одно  целое,  будем  едиными  -  
Вечной  Украины  мудрый  народ...  

ID:  479740
Рубрика:  Вірші,  Громадянська  лірика
дата  надходження:  15.02.2014  23:29:27

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648579
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 03.03.2016


Ещё одна мама…

         Свекровь  моя  по  второму  мужу  -  Пелагея  Николаевна.  Светлая  ей  память.  Прожила  89  лет.  В  больнице  была  один  раз  за  всю  свою  жизнь  –  уже  незадолго  до  ухода  в  мир  иной.  Рассказывала,  что  в  молодости  очень  сильно  болела,  что  -  то  с  сердцем  было.  Думала,  что  не  выживет.  Однажды  работала  в  степи  и  уснула,  сон  был  тяжёлый,  как  в  беспамятстве.  Подходит  к  ней  старенький  дедушка,  наклонился,  подул  на  неё  легонько  и  прошептал  на  ухо:
-    Больше  болеть  не  будешь...
Проснулась  она  совершенно  здоровой,  больше  не  болела...

       Я  когда  со  вторым  мужем  сошлась,  про  себя  решила  –  не  буду  её,  Пелагею  Николаевну,  мамой  называть.  Сколько  можно  –  моя  мама  есть,  бывшую  свою  свекровь  тоже  мамой  звала,  теперь  –  «ещё  одна».  С  такими  мыслями  шла  домой  -  мне  передали  на  работе,  что  свекровь  приехала.  До  этого  мы  были  незнакомы.  Подхожу  к  своей  двери,  встречает  меня  бабушка  сельская,  в  плюшке  старомодной,  платком  тёплым  укутана,  да  не  одним.  Я  поздоровалась,  начала  было  официальным  тоном  приглашать  её  в  комнату,  а  она  со  слезами  обняла  меня,  приговаривает:
-  Донечка  моя  дорога!  Ридненька  моя!
 У  меня  слёзы  на  глаза  навернулись,  еле  выговорила:
-      Проходите,  мама,  в  комнату».  С  тех  пор  мамой  и  называла...

         Уходят  одна  за  другой  наши  бабушки,  это  родное  «чудо  природы».  Как  я  любила  бывать  у  свекрови  в  деревне,  слушать  её  рассказы  о  жизни,  о  деревенских  «ведьмах».  «Ведьмы»  эти  в  каждый  мой  приезд  менялись  –  если  в  прошлый  раз  Бойчиха  сидела  с  нами  до  полуночи,  осуждая  с  нашей  бабушкой  какую-то  очередную  сельскую  «ведьму»,  то  теперь  этой  «ведьмой»  считали  уже  саму  Бойчиху.  Я  заступалась  за  бедных  женщин,  это  не  помогало,  но  в  следующий  мой  приезд  у  бабушки  в  гостях  была  снова  Бойчиха,  её  дорогая  подруга,  и  всё  возвращалось  на  «круги  своя».  Эти  разговоры  были  беззлобны  –  зимние  вечера  в  деревнях  тянутся  долго.  Телевизор  у  свекрови  был,  но  она  его  не  признавала.  В  наших  бабушках  удивительно  смешивалась  беспредельная  вера  в  Бога  с  древними  суевериями.  И  бесконечною  мудростью,  добротой  и  оптимизмом.  Таковыми  были  и  моя  свекровь,  и  моя  бабушка.  Целая  эпоха  уходит...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648415
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 02.03.2016


Молитва за донечку

Доню,  донечко  моя,  сонечко  ясненьке!
Щастя  й  радість  на  землі  –  ти,  моя  рідненька!
Чи  надворі  заметіль,  чи  холодна  стужа
Хай  цвіте  моя  дитинка,  мов  червона  ружа,

І  нехай  її  обійдуть  біди  та  незгоди,
Дай,  мій  Боже,  їй  здоров'я  на  довгії  годи.
Дай  її  благословення  на  всі  добрі  справи,
Втіш  дитину  в  час  негоди,  спаси  від  лукавих.

Я  благаю,  Боже  світлий,  не  дай  їй  спіткнутись,
Збережи  від  всього  злого,  від  всякої  скрути.
І  прости  її,  благаю,  у  чім  завинила,
Бо  ми  ж  люди,  Боже  правий!  Лише  в  Тобі  сила...  

Перевод  с  украинского  языка  на  русский  язык  –  Веры  Половинко
Молитва  за  доченьку

Дочка,  доченька  моя,  солнце  моё  ясное!
Счастье,  радость  на  земле  –  ты,  моя  прекрасная!
Веет  ль  на  дворе  метель,  стужа  ль  ледяная,
Пусть  цветёт  ребёнок  мой,  словно  роза  мая;

Пусть  родную  обойдут  беды  и  невзгоды,
Дай,  Господь,  здоровье  ей  на  долгие  годы.
Дай  своё  благословенье  на  дела  святые,
Утешай  и  в  час  ненастья,  от  грехов  спаси  Ты.

Умоляю,  Бог  мой  светлый,  не  дай  ей  споткнуться,
Сбереги  от  всего  злого,  чтоб  добром  вернуться.
И  прости  ,  я  умоляю,  в  чём  была  виновна,
Мы  лишь  люди,  Бог  Всесильный!  Твоя  мощь  огромна…
Спасибо,  Вера!

ID:  554016
Рубрика:  Вірші,  Лірика
дата  надходження:  23.01.2015  16:44:59

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2016


Обошли нас, мой папка опять…

Обошли  нас,  мой  папка,  опять
обошли  ли,  конём  ли  объехали  -
вроде  бы  изменилась  страна,
а  поближе  посмотришь  -  приехали...

Возвышаются  те  ж  господа,
все  из  бывших,  и  все  сановитые,
и  в  всё  тех  же  окопах  сидят  -
не  бросают  свой  рай  "небожители".

Ты  прости,  что  ругала  тебя
я  в  советские,  восьмидесятые  -
ты  был  прав,  папка,  прав  -  как  всегда,
уходя  из  прогнившей  той  партии...

Коммунистом  ты  стал  на  войне,
перед  страшным,  смертельным  боем,
свято  веря  в  знамёна  свои,
и  в  мальчишек,  что  шли  за  тобою...

А  ведь  был  ты  и  сам  не  старик  -
двадцать  два  тебе  было  отсилы.
Ну  скажи  -  кем  Вы  были,  бойцы,
Где  Вы  брали  такую  силу?!

Я  и  внучка  на  конкурс  рассказ
о  тебе  написали...с  тобою...
оказалось  -  и  конкурс  тот  -  блеф,
и  давно  выбран  "кто-то"  в  герои.

Слава  Вам,  тем,  что  спите  давно,
тем,  что  встать  не  могли  на  колени.
Мне  прости  -  не  сумела  пройти,
лишь  вот  лоб  свой  разбила  о  двери...
2012г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648113
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 01.03.2016


Єгипетськая сила!


У  супермаркеті  великім  та    зручнім  –
Усе  в  нім  є  –  були  лишень  би  гроші
Купила  я  картопельки  собі  –
І  з  виду  то  неначе  би  й  хороша.

Поставила  варитися  супець,
З  картопельки  знімати  стала  «шкурку»
А  там  –  гниле…  з  морозу,  мабуть  десь,
Підсунули  мені  таки  «пігулку»!

Читаю  етикетку  –  що  це?  Сон?
Картоплю  ту  зростив  для  нас  Єгипет!?
Чи  з  піраміди  вибравсь  фараон  –
В  своїх  пісках  Україну  наситить!?

Зайшлося  серце…  в  нас  такі  поля,
Такі  «пустелі»  з  того  чорнозему,
І  руки  є  –  болить  без  них  земля,
Та  голови  нема  –  ждемо  дарів  з  Едему!

Чекаєм,  щоб  «Єгипетськая  сила»
Нам  ту  картопельку  ще  й  салом  підмастила…  
2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648112
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.03.2016


Прости их, Отче, ибо не ведают, что творят…

[i]Как  теперь  искупить,  
Отмолить  страшный  грех,
И  в  какой  бить  тревожный  набат?
Ведь  деянья  свои  
не  отмоет  вовек
Наш  великий    наглеющий  «брат»!

Спит  Народ  его  тяжким,
Удушливым  сном:
Ложь  –  дурман,  словно  воду,  он  пил…
Как  же  будет  страшно  
Пробужденье  его…
Ниспошли  ему,  Господи,  сил!
05.2014р.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647114
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 26.02.2016


Бакинская командировка.

                                           [i]
                                                                             В  знак  благодарности  моему  другу  –  Оше  Алиеву.[/i]
                     Командировка  в  Баку  назревала  долго  и  неотвратимо.  Два  электродвигателя,  которые  бакинцы  должны  были  нам  еще  с  первого  квартала,  до  августа  так  и  не  поступили,  а  двое  наших  сотрудников,  поочередно  летавшие  за  ними,  возвращались  только  с  обещаниями  скорой  поставки.  Шёл  1980  год,  страна  была  ещё  единой  и  нерушимой,  а  наше  проектно  -  конструкторское  бюро,  расположенное  в  южном  украинском  городе  -  известным  и  мощным.  Я  работала  в  отделе  снабжения,  двигатели  «висели»  на  мне,  а  неумолимые  бакинцы  оставались  глухи  к  нашим  телеграммам  и  телефонным  звонкам.  К  концу  лета  сдача  заказа  в  нашем  ПКБ  оказалась  под  угрозой  срыва,  и  -  как  бы  я  не  сопротивлялась,  мне  пришлось  оставить  шестилетнего  сынишку  и  отправиться  в  Баку.
Но  сначала  –  немного  о  себе.

                               «Баран-бараном,  баранее  не  придумаешь»  -  это  обо  мне  «баранее»  не  смогла  придумать  одна  из  наших  сотрудниц,  Марина  (имя  изменено).  Она  корректировала  документацию,  а  я,  по  своей  рассеянности,  перелистав  папки  с  документами,  так  и  не  нашла  то,  что  искала.  Вот  Марина  и  по-могла  мне,  предварительно  (очень  громко!)  объяснившись.  Сейчас  -  то  я  понимаю,  насколько  она  была  права,  а  тогда,  выскочив  из  отдела,  я  долго  и  горько  плакала  в  темном  уголке  небольшого  склада...
                 В  отдел,  на  должность  инженера,  я  пришла  практически  от  станка  –  пригодился  оконченный  ранее  техникум.  Группа,  которая  мне  досталась,  была  в  запущенном  состоянии  -  на  ней,  за  короткое  время,  сменилось  несколько  человек.  Ну  а  для  меня  всё,  связанное  с  этой  работой,  было  новым  –  я  училась  составлять  заявки,  писать  письма  поставщикам,  училась  печатать  на  машинке,  звонить  и  разговаривать  по  междугороднему  телефону.

                             Марина  «помогала»  мне  в  этом,  как  могла.  Если  я  набирала  номер  телефона,  она,  глядя  мимо  меня,  куда  –  то  в  «пятый  угол»,  многозначительно  процеживала:  
                         -        Сейчас...  МЫ...  будем...  звонить...
 Наступала  тишина  -  отдел  замирал  в  ожидании  очередного  «шоу»,  а  я,  теряясь  окончательно,  моментально  забывала  все,  что  я  хотела  сказать,  и  кому,  собственно,  собиралась  звонить...
                           Тогда,  среди  наших  ярких,  острых  на  язык  девчонок  с  модными  прическами  и  нормальным  отношением  к  жизни,  я  -  со  своим  почти  фанатическим  старанием  «докопаться»  до  истины  в  работе,  безразличным  отношением  к  своей  (да  и  чужой)  внешности  и  одежде,  абсолютным  неумением  постоять  за  себя  –  действительно,  выглядела  «белой  вороной».  И  неизвестно,  как  долго  бы  я  продержалась  в  отделе,  если  бы  на  смену  ушедшему  начальнику  не  пришёл  новый,  который  как-  то  незаметно,  без  моих  на  то  усилий,  прекратил  эту  -  не  совсем  справедливую,  «войну».
                     К  моему  счастью  -    коллектив  у  нас  был  большой  и  веселый,  где  мы  все  переменно  ссорились  и  мирились,  а  по  большому  счёту  девчонки  действительно  помогали  мне.  Я  же  старалась  особо  не  вникать  в  те  мелкие  передряги,  и  время  всё  расставило  на  свои  места,  и  мои  самые  лучшие  годы  и  воспоминания  связаны  с  нашим  отделом  снабжения:
                                                               Всё  прошло,  как  не  было  –  ссоры  те  пустячные,
                                                             Звоны  –  перезвоны,  хохот  от  души,
                                                         «Хомка»  с  дефицитами,  праздники  парадные...
                                                             Как  мы  были  молоды,  как  же  хороши!
               «Хомка»  -  это  соседний  с  нашим  опытным  заводом  небольшой  магазинчик.  Выдержав  все  бури,  он  до  сих  пор  стоит  на  том  же  месте.  Нет  только  –  и  уже  давно,  нашего  славного  ПКБ  –  смели  его  «с  лица  земли»  те  самые  «перестроечные»  годы,  вместе  с  ним  выбросив  из  страны  множе-ство  талантливых  и  светлых  голов  –  наших  конструкторов...

                       В  Баку  самолет  прилетел  часов  в  девять  вечера.  Стемнело  как-  то  моментально,  мне  показалось  –  даже  без  сумерек.  Вышла  на  площадь.  Автобусов  не  видно.  Меня  окружили  таксисты,  наперебой  предлагая  свои  услуги.  Это  сейчас  -  такси,  вроде  как  норма,  а  тогда...  от  их  ласковых  слов:  «дэвушка  -  со  мной»,  «дэвушка  -  со  мной»,  у  меня  сердце  «ушло  в  пятки».  Наслышана  была  страшилок,  да  и  вообще  –  «Наши  люди  на  такси  не  ездят»*...А  в  том,  что  я  была  совсем  «нашей»,  никто  бы  даже  не  засомневался  в  то  время.  Да  и  куда  ехать?!
                         Отбившись  от  атаки  таксистов,  вернулась  в  здание  аэропорта.  Меня  отослали  дальше,  в  рядом  стоящую  пристройку  -  камеру  хранения.  Там,  на  полу,  на  своих  пожитках  -  скамейки  ни  одной  не  было,  сидели  такие  же,  как  и  я,  горемыки.  Просидела  и  я  до  утра...
Завод  -  наш  должник,  встретил  меня  неприветливо.  Особенно,  когда  выяснилось,  что  я  без  «презента».  Начальник  отдела  сбыта  сразу  возмутилась:  
   -      Как  можно    Баку  бэз  подарков  ехать?!
У  меня  настроение  тоже  было  не  очень  –  то:  не  в  гости  же  приехала,  все  сроки  по  договору  истекли,  да  и  деньги  у  меня  чисто  командировочные.  Это  было  правдой,  но  главная  правда  ещё  была  и  в  том,  что  я  понятия  не  имела,  как  можно  дать  человеку  подобный  «подарок».  В  моём  тогдашнем  понимании  -  это  была  бы  взятка.  Так  вот  и  навредила  я  сама  себе  окончательно...

                             Поехала  обустраиваться.  Одну  за  другой  –  «язик  до  Києва  доведе»,  объезжаю  гостиницы.  Ответ  повсюду  один  и  тот  же,  как  и  таблички  у  окон  администраторов  –  «МЕСТ  НЕТ!».  Дело  идет  к  вечеру,  надежда  найти  хотя  бы  ночлег  -  тоже  «идет  к  закату».  После  отказа  в  очередной  гости-нице  –  стою  на  пороге,  руки  опускаются.  Куда  идти,  что  делать  –  не  знаю...
                           Рядом    машина  становилась,  мужчина    «в  возрасте»вышел,  сочувствует:
                       -  Нэ    взяли?    У  мэня  знакомый    другой  гостиница,    поехали!
Хоть  и  страшно  –  сажусь  в  машину,  думаю  -  ладно,  выпрыгну,  если  что…на  ходу.  Разговорились  по  дороге,  он  –  местный  еврей,  подрабатывает  извозом.  Я  немного  успокоилась.  Подъехали.  Деньги  даю  –  не  берет:
                     -      Ты  нэ  уезжаешь,  зачэм  дэньги  даёшь?!  
Ну,  думаю  –  всё!    Денег  не  взял,  на  «ты»  называет…
Ушел  он  в  гостиницу,  знакомую  свою  искать,  я  оставила  на  сиденье  трояк  и  вышла.  Вот  уж,  где  действительно:  «баранее  не  придумаешь»  -  потом    поняла.  Подработать,  скорее  всего,  хотел  человек.  Но  что  сделано,  то  сделано...

                         Бреду,  сама  не  зная  куда.  А  меня  же  за  километр  видно  –  приезжая.  Я  худенькая  была,  сумку  с  вещами  еле  тащу,  в  комнатных  тапках  –  ноги  растерла,  да  и  внешность    далеко  не  кавказская  –    светлая,  волосы    рыжие  ,  глаза  зелёные.  Недалеко  ещё  отошла  –  догоняет  мужчина.  Товарищ  по  несчастью  -    из  Башкирии,  командировочный.  Знает,  где    места  есть.  Я    рада  -  выхода  всё  равно  нет.  
             Гостиница  оказалась  большая,  старой  постройки.    Полчаса  в  очереди  простояла.  Подаю  паспорт  –  возвращают:      мест  нет!    Отошла  в  сторонку,  чуть  не  плачу.  Идти  некуда  –  стемнело.  Попутчик  мой,  башкирец,  бланк  заполняет.  Узнала,  где  кабинет  директора  гостиницы,  решительно  поднялась  на  второй  этаж.  Закрыто,  какой  директор  –  поздно.
 Нет!  Открылась  дверь...  рядом  с  той,  в  которую  я  стучала,  правда..
.  Вышел  пожилой,  солидный    дядька,  на  лице  написано:  «ДИ  -  РЕК  -  ТОР»:
                               -Тыбе  дыректора?
                               -  Да...,  -  с  трудом  выдавила  я.
                                 -Заходы!  -  рывком  открыл  дверь  «кабинета».
 Вошла    -    номер  гостиничный.  На  одного  человека,  телевизор,  холодильник.  Нам  в  командировках  о  таких  номерах  и  мечтать  не  приходилось.
                             -Садысь,  заполняй,  –  бланк  дает.  
Паспорт  достала,  сижу,  заполняю,  он  звонит:
                             -Элла!    Дэвушка  прыдёт  -  комнату  сдэлай!  

Пока    писала    –  стол  накрыт!  Коньяк  дорогой,  колбаса  копченная  -  это  при  том,  что  ещё  утром  пирожок  на  ходу  глотнула!
«Дыректор»  не  умолкает.  Ибрагимом  его  зовут,  живет    на  границе  с  Ираном,  у  них  там  раньше  официально  многоженство  было,  а  сейчас  –  нет,  но  все  -  равно  по  несколько  жен  все  имеют.  Он  –  то    всех  своих  обеспечивает,  никого  не  обижает.  Законная  жена  тоже  есть,  детей  четверо.  Фото  достал  -  семейное,  показывает.  Второе  фото  –  женщина  молодая,  врач  из  Тюмени,  письмо    читает  вслух:
                       -  Видышь    пишэт  –  зачэм  50  рублей  выслал  –  муж  ругается!  Зачэм  муж  ругается?  Дэньги  нэ  надо?  Я  добрый!  Вот  ты  мне  скажи:  Ибрагим  не  пей!  -  пить  не  буду!  Ибрагим,  нэ  куры!  –  курыть  не  буду!
                       -Да  делайте  Вы,  что  хотите,  только  выпустите  меня  отсюда,  -  тихонько  попросила  я.
                       -Ты  думаешь,  я  закрылся?  Нэт!  Сматры,  -  нервничая,  выпалил  «дыректор».
Бросилась  к  двери  –  открыта.  Фу!!!    Бланк,  что  я  у  него  заполняла,  так  там  и  остался…  

Холл  почти  пустой.    Подошла  к  окну  -  спросила  еще  раз  у  Эллы  –  так,  на  всякий  случай,  насчет  номера.  Та  гаркнула:  
-          Мэст  нэт  !  -  и  ушла  на  второй  этаж.  
Что  делать?  За  окном  темнота,  идти  некуда,  присесть  не  на  что.  Думаю  –  ладно,  постою  до  утра,  лишь  бы  не  на  улице...
             А  тут  ещё  ресторан  при  гостинице  заработал.  Каким-то  образом  о  моей  беде  стало  известно  и  там.    Подвыпившие  посетители  подходят,  помощь    предлагают.  В  основном,  может,  и  от  чистого  сердца,  да  я  не  верю.  Прошусь  у  дежурной  в  туалет  пройти  –  не  пускает,  не  положено.  Во  дворе  есть  –  иди!  Да  какой  там  двор  –    в  помещении  стоять  страшно!
 Один  мужчина  –  они  с  сыном  недавно  устроились,  подходит:
                           -Вижу,  ты  нэ  гулящий  дэвушка  ,  скажи  –  зачем  бэз  мужа  в  Баку  прыехала?
                         -    Работа  у  меня  такая,  -  объясняю  сквозь  слёзы.
                         -    Какая    работа  –  Баку  бэз  мужа  ехать!?  Ложи  в  паспорт  «Владимира»,  иди  наверх  -  она  так  прынимает!
                         -  Какого  «Владимира»?  –  с  недоумением  спросила  я.
Объяснил,  это  -  десятка.  Ложу  в  паспорт  десять  рублей,  иду  на  второй  этаж,  к  Элле.  Та  встретила  меня  чуть  ли  не  криком:
                               -  Пускай  наши  бараны  нэ  понимают,  что  мэст  нэт,  а  ты  –  русская,  понять  нэ  можешь?!  -  (передаю  дословно)...
                   Откуда  же  ей  бедной  знать,  что  я  тоже  как-  бы  из  этого,  «бараньего»  сословия?  Пытаюсь  вразумить,  дать  хотя-  бы  раскладушку  мне  до  утра,  или  стул  –  она  и  слушать  не  хочет.  Спустилась    в  холл  ни  с  чем.  «Дырэктор»  мой    ходит  по  эстакаде  туда-сюда,  наблюдает.    Ждет,  чем  это  все  кончится...

                             Смотрю  –  тут  же,  возле  меня,  табличка  –  «Милиция».  Обрадовалась  –  как  я  раньше  не  видела?!  Стучу.  Открывают  два  парня  в  милицейской  форме.  Достаю  документы,  командировочное  удостоверение,  объясняю  ситуацию,  прошу  помочь.
                         -  Лажись,  дарагой,  дыван  есть,  нас  двое  есть,  трэтьим  будэшь!  -  смеются.
                           -У  Вас  что,  в  Баку,  Советской  власти  нет?  –  сквозь  слезы  выдавила  я.
                         -  Баку  -  Савэтский  власть  ыскать  прыехала!–  уже  зашлись  от  смеха  представители  этой  самой  власти.
С  юмором  ребята,  только  мне-то  не  до  смеха.  Правда,  когда  выходила  от  них  –  добавили,  если  уж  совсем  пропадать  буду,  чтобы  пришла  всё-таки.  (Да,  если  у  меня  вообще  будет  такая  возможность!)...
                             Ресторан  закрываться  начал,  всех  посторонних  из  гостиницы  выпроваживают,  меня  особенно  –  в  холле  кассы  аэрофлота,  ночью  находится  запрещено.  А  я  уже  навзрыд  плачу.  Мужу  пару  слов  написала  –  если  пропаду,  поиски  с  такой-  то  гостиницы  начинай.  Тут  же  в  почтовый  ящик  опустила.  Хорошо,  что  письмо  дома  не  получили,  видно  –  не  ушло  оно  дальше  этой  гостиницы.  Наделала  бы  тогда  переполоху  родным.
                         Два  парня  -    армяне  из  ресторана    в  который  раз  уговаривают  с  ними  поехать  –  в  соседней  гостинице  есть  места.  Не  верю,  даже  разговаривать  с  ними  не  хочу.

 И  вдруг  (!!!)  –  бежит  мужчина,  худощавый,  высокий,    с  разгона  –  ко  мне:
                   -  Давай  паспорт,  устраивать  тэбя  буду,  -  кричит,  –  что,  такой  бальшой  гостиница  адин  дэвушка  принять  не  может?!
Достала  паспорт,  а  отдать  как-то  страшно  под  обложкой  все  деньги...
                     -  Боишься?!  –  кричит.  
Убежал  куда  -  то  наверх,  принёс  свой  паспорт  -  отдал    мне;  схватил    мой  -  побежал    на  второй  этаж.  К  Элле,  как  я  поняла.  Через  пять  минут  бежит  обратно,  с  криком:  
                   -    Это  нэ  человек!  Нэ  берёт  дэвушка!
Правильно,  не  берёт  –  Ибрагим  то  ведь  не  зря  весь  вечер  круги  нарезает,  наверное,  и  здесь  его  доходная  работа  помогла.
                       -  Бери  вещи,  поехали  со  мной,    устраивать  тэбя  буду!  -  кричит  на  весь  холл  мой  незнакомец.

                     Не  поверить  ему  было  невозможно!  Искренность  светилась  в  каждом  его  слове,  в  каждом  движении,  она  разлеталась  вокруг  него,  словно  драгоценные  камушки  из-под  ножки  Серебряного  копытца!    Сели  в  такси,  минут  через  пять  были  уже  у  входа  в  соседнюю  гостиницу.  Мой  провожатый  сам  рассчитался  с  водителем,  быстро  поднялся  по  ступенькам  ,  и,  размахивая  руками,  с  порога  закричал  администратору:  
                       -    Если  ты  чэловек  –  прынимай  дэвушка!  Плачет  дэвушка!  Целый  вечер  плачет!
 Та  только  ахнула:  
                       -      Да  откуда  же  ты  такая  взялась?!
                 Ну  и  вид  же  у  меня  был!  Лицо  красное,  глаза  и  нос  от  слёз  разбухли,  на  ногах  еле  стою,  да  и  время-то  -  за  12  часов  ночи.  Оказалось,  администратор  –  моя  землячка.  Оформила  сразу  -  гостиница  для  военных,  пустовала  как-раз.  До  сих  пор  не  помню  –  сказала  ли  я  тогда  хоть  «спасибо»  своему  благодетелю,  не  помню,  как  оформлялась,  как  добрела  до  свого  номера  –  в  моей  голове  был  сплошной  туман.  Не  раздеваясь  бухнулась  на  кровать...
                       
               На  следующий  день  –  ближе  к  вечеру,  в  двери  номера  кто-то  начал  барабанить  кулаками  с  криком:  
                     -      Татъяна,  открой!!!
           Я  на  свою  соседку  по  номеру  смотрю,  она  на  меня.  Спрашиваем  друг  у  друга,  нет  ли  знакомых  в  Баку?  У  неё  –  нет;  у  меня  -  нет.  Знакомых  то  нет,  но  Татьяна-  я!  
Думаю,  всё!    Ибрагим!  Я  же  на  столе  у  него  бланк  со  всеми  своими  данными  оставила!  Там  и  имя,  и  адрес…
.  Открываю  –  нет!    Мой  вчерашний  провожатый  стучит,  вырывается    (его  двумя  руками  дежурная  держит):
                     -Татъяна,  скажи  ей,  что  я  твой  друг!  Она  мне  нэ  верит!
Я  подтверила  -  мой  Друг!  Отпустила  его  дежурная,  только  с  осуждением  на  меня    взглянула.  И  как  он  узнал  моё  имя?
                       -Татъяна,  я  видел,  что  ты  нэ  гулять  сюда  прыехала!  Но  пойдем  по  улицам  гулять,  мы  тэбэ  вечернее  Баку  покажем!  –  вижу,  в  конце  коридора  ждёт  его  товарищ    (вместе  меня  провожали  тогда).  
Я  отказалась,  ссылаясь  на  то,  что  утром  уезжаю.  Но  это  была  неправда!

                   -  Но  ты  хоть  адрес  свой  дай  -  письма  писать  буду,  открытки  к  празднику  висылать  буду!
Услышав  снова  отказ  (это  то  ,  о  чём  жалею  до  сих  пор),  мой  Друг  рассказал,  что  у  него    есть  жена  и,  если  не  ошибаюсь  -  восемь  детей,  и  что  живут  они    недалеко  от  Баку.
                   -  Но  ты  хоть  спросы  –  как...  меня...  зовут?  -  и  такая  горечь,  такая  детская  обида  прозвучала  в  его  словах,  что  у  меня  сердце  сжалось.  Спросила...
                   -  Оша  Алиев  ...  а  ты  нэ  забудишь?!
Я  пообещала,  и  хотя  прошло  с  тех  пор  более  тридцати  лет,  я  не  забыла  ни  твоей  искренности,  ни  твоей  доброты,  мой  друг  Оша  Алиев.  Спасибо  тебе  сердечное,  пусть  мир  и  радость  будут  в  твоей  большой,  и,  думаю,  очень  дружной  семье.  А  меня  прости  за  мой  небольшой  обман,    особенно  за  то,  что  я  не  узнала  твой    адрес.

                     Вот  так  и  начиналась  моя  нелёгкая  командировка,  и  мне  предстояло  пролить  ещё  немало  слёз,  целый  месяц  «выбивая»  те  злосчастные  электродвигатели,  пока  не  прислали  мне  из  дому  денег,  и  пока  не  купила  я  подарки  «нужным»  людям.  Это  и  была  моя  первая  «взятка».  Конфеты  и  коньяк  помогли  на  месте  -  мои  двигатели  были  взяты  в  работу  и  изготовлены  всего  за  четыре  дня.  Начальник  отдела  сбыта  тихонько  сунула  мой  подарочек  в  урну  с  мусором,  и  после  этого  очень  быстро  выполнила  всё,  что  от  неё  зависело.
                 В  гостинице  я  прожила  две  недели.  Встретила    там  ребят  –  армян,  которые  предлагали  мне  помощь.  Напрасно,  выходит,  я  им  тогда  не  поверила.  Когда  прибыли  военные,  и  всех  гражданских  попросили  освободить  гостиницу,  я  уже  не  была  такая  беспомощная,  как  вначале,  и  мы  -    вдвоём  с  моей  новой  знакомой,  сняли  частное  жильё.  Это  была  маленькая  каменная  пристройка  на  окраине  Баку.  Там  я  познакомилась  со  многими  замечательными  людьми,  и  даже  долгое  время  вела  переписку  с  женщиной,  о  судьбе  которой  -  уже  из  дому,  послала  письмо  в  газету  «Труд».  Она  была  ветеран  войны  и  труда,  и  с  помощью  журналистов  вскоре  получила  долгожданную  квартиру.

                 Кстати,  когда  я  позвонила  своему  мужу  и  сообщила,  что  меня  выселяют  из  гостиницы,  первый  вопрос,  который  он  мне  задал,  был:  
                         -      За  что?
 Обидевшись,  ответила  ему  соответственно:  
                 -    За  то  самое,  о  чём  ты  сейчас  думаешь!  
Оказывается,  когда  я  уезжала  в  командировку,  его  со  всех  сторон  убеждали  «благожелатели»,  что  в  такие  города  просто  так  не  ездят,  а  тем  более  –  прежними  не  возвращаются...
Больше  я  никогда  не  была  в  Баку.  И  мне  только  очень  хотелось  бы  узнать    о  моём  дорогом  друге  –  Оше  Алиеве,  которому  я  обязана  многим  -  может  быть,  даже  своей  жизнью...
                                           08.2011  21:09,  «ЖЖ»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647043
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 26.02.2016


Південний Буг



З  топких,  сонних  боліт  на  Хмельниччині,
З  вододілля  сестер  –  Збруч  та  Случ,
Починає  свій  поступ  річка  –
Та,  що  Бугом  Південним  звуть.

Через  хащі  лісні,перешкоди  ручні,
Через  безліч  гранітних  порід,
Подолавши  чимало  заторів  міцних,
Буг  продовжує  величний  хід.

А  на  поміч  йому  вже  водиці  несуть
Легендарні  Синюха  та  Саврань,
Кадима,  Снивода,  Мертвовод  і  Інгул  –
Річки-ручечки    зліва,  чи-справа.

Що  вже  бачила  ти,  Богом  дана  ріка,
«Німий  свідок  минулих  століть»:
Славних  скіфських  царів,  уличів  племена,
Дикі  орди  татарів  лихих?

Попрощавшись  із  Січчю,  пішли  козаки  –
«Велет-люди»  -  зі  скелі,  всім  братством…
В  твоє  царство  підводне…  та  встануть  вони  –
Україні  й  нащадкам  на  щастя!

Миколаєва  гордість  –  це  води  твої
У  Лимані,  з’єднавшись  з  Дніпром,
В  Чорне  море  несеш  ти  судена  важкі,
З  різним  скарбом  та  стиглим  зерном.

О  людино!  Твоє  лиш  тепло  й  доброта
В  силі  диво  земне  зберегти!
Щоб  буяли  ліси,  щоб  синіла  ріка  –
Буже,  Боже  –  нам  згубу  прости…
Кайгородова  ::

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2016


Фарбований лис

[i](по  одноіменній  казці  Івана  Франка)[/i]

Коли  звірі  говорили  й  були  вільні  на  землі
Жив  у  лісі  лис  Микита  у  прихованій  норі.

Як  його  вже  не  ловили,  не  труїли  мужики  –
Марно  все  –  він  враз  обійде  їх  таємні  закутки.

В  темні  ночі  лис  Микита    більш  по  селам  промишляв  –
Там  десь  гуску  здибав    ситу,  там  з  ягнятка  шкірку  зняв.

Хитрий    був  лисяка  –  злодій,  ще  й  потому  хизував  –
По  селі  гуляти  годі,  і  до  міста  почвалав.

Ну  й  гармидер  в  тому  місті  –  свині  квичуть,  клекіт,  гам,
Баби  в  гарному  намисті,  люди,  коні,  в  кошах  хлам!

Лис,  позбувшись  трохи  страху  –  він  нахабним  зроду  був,
Вдаючи  з  себе  собаку,    на  торговицю  чкурнув.

«От  так  пес!»,  -  міркують  люди,  а  Микита  тому  й  рад:
Звісне  діло  –  курку  зцупить,    отоді  їм  буде  «мат»!

Але  що  це  за  страхіття  –  мислиш  сяк,  а  вийде  так    –
Майже  в  першім  підворітті  лис  наткнувся  на  собак!
січень  2014р.(З  моєї  попередньої  сторінки)

А  собаки  не  здурити  –    враз  занюхали:  то  звір!
Та  не  був  би  він    Микита  –  діжу  з  фарбою  узрів!

Фарба  синя,  на  олії,    лис  пірнув  й  сидить,  тремтить…
Собацюри  аж  спітніли:  щез,  мов  привид  в  єдну  мить!

Пси  прості,  хоч  і  завзяті  –  фарба  тхне,  де  ж  дівся  лис?!
Стали  тихі,  мов  телята  та  й  по  будках  розбрелись.

Добре,  діжа  хоч  неповна  –  не  втопивсь  лис  в  ту  блакить,
Носа  висунув,  мов  човник,  зачаївся,  не  скулить…

Лиш    радіє  –  врятувався!  Фарба  душить  –  хоч  живий!
Ледве  сутінок  діждався,  через  тин  –  та  й  був  такий!

Фарба  сохне…спить  Микита,  наче  цар  –  в  чужій  норі…
Виліз  вдосвіта,  мов  в  свиті  –  синій,  жорсткій  кожурі!

Спершу  сам  себе  злякався  –  шерсть,  неначе      колючки,
Сині  лапи,  мов  ковальця,  замість  вух  якісь  гачки!

В  ту  хвилину  нагодився  Вовчик  –  братик,  лисів  друг,
На  те  чудо  подивився  –  ледь  не  випустив  свій  дух!

Як  завиє,  мов  з  облоги,  та  й  у  ліс  –  казати  всім!
Хитрий  лис  міркує:  -  добре!  Можна  виграти  й  на  цім!

І  піднявши  хвіст  угору  –  величезний,  мов  товкач,
Лис  відправивсь  важно  й  гордо  на  майдан,  де  звір  збиравсь.

Позбігались  з  лісу  звірі,  й  завеликі,  й  мілкота,
Стали  осторонь  -    тремтіли,  ладні  дати  драпака.

Переляк  –  велике  діло!  Синє  й  дивне,  мов  в  вінку,
Одоробло  те  сиділо  на  ведмедевім      пеньку…

Лис  і  мовить  їм  ласкаво:  діти,  я  звір  Остромисл,
І  мене  не  для  забави  з  неба  відрядили  вниз!

Із  небесної  блакиті  сам  Святий  мене  зліпив:
-  Стань  царем  в  звірячім  світі!  (щоб  порядки  в  вас  навів)…

Щоби  суд  був  справедливим,  спокій  завжди  в  лісі  був,
Більші  менших    щоб  не  їли,  кожен  кривду  щоб  забув!

Навіть  пташки  –  й  ті  злетілись,  бо  й  до  них  той  слух  дійшов
Про  нечуванеє    діло  –  цар  із  глини  в    ліс  прийшов!

Новина  ця  звірям  мила    –  от  добродій,  Соломон!
Мов  у  Бога  за  дверима  проживемо  з  тим  царьом!

Ну  а  лису  те  й  потрібно  –  все  несуть  йому  самі,
Качки  й  кури,  навіть  свині,  ще  й  телята  в  казані!

Звісно  –  з’їсти  сам  не  може,  тож  поділиться  із  ким  –
Щось  міністрам  кине  в  ложу,  хто  ж  услужить  –  їсть  із  ним!

Жити,  може,    краще    стало  всім  при  новому    царі?  –
Ні!  Такого  не  бувало,  все  як  в  давній  –  давнині!

Хто  зловив  той  мав  що  їсти,  не  зловив  –  голодним  спи
Той,  хто  втік  –  жиє  на  світі  ,  а  не  встиг  –  знайшли  стрільці.

Але  все  ж  з  царем  –  не  самі!  Він  могутній,  з  неба  зліз!
На  перині  спить,    принаймні,  справедливий    Остромисл!

Тож  Микиті  добре  жити  –  фарбу  пильно  стереже,
В  дощ  не  ходить,  щоб  не  змити,  об  чагарник  не  скубе.

Ось  настали  роковини,  всі  зібрались  на  концерт
Спершу  добре  попоїли  -  пісні  були  на  десерт.

Хор  лісний  почав  співати  -  в'яне  око,  дуби  гнуть,
Вовче  соло  на  тім  святі,  басом  ведмеді  ревуть.

Молоді  лисички  в  строї  тонким  тенором  зайшлись…
Але  що  це?  Всі  затихли…  дзявкотить  їх  цар,  мов  лис!

Всім  міністрам  й  слугам  царським  мов  полуда  спала  враз  –
Та  це  ж  лис  у  синій  красці,  Ще  й  обвів,  як  дурнів,  нас!      
 
Ах  брехуне,  ошуканце!  Ось  і    мудрість,  ось  і  суд!
Звірі  кинулись  на  бранця,  мало  на  шматки  не  рвуть…

Отаке  –  то  сталось,  діти  в  лісі,  де  Микита  жив,
Хто  фальшивцеві  повірив  –  той  за  діло  й  получив.

Головне,  щоб  не  з,явився    цей  лисяка  серед  нас  –
Звіра  по  ділам  пізнати  можна  завжди.  В  добрий  час!  
01.  2014р  (З  моєї  сторінки  "Кайгородова")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646558
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.02.2016


Что Вам снится, братья милые…

[i]"Россия  Русь,  храни  себя,  храни"  
Николай  Рубцов
[/i]
"Новороссийцы"  донбасские  -  малоросские  хохлы,
Украины  гордой  пасынки  и  предатели  страны!

Вам  мозги  не  даром  пудрили,  и  платили  пацаны,
Подбирая  крохи  скудные  на  пиру  у  сатаны…

Иль  союзом  прежним  бредили,  иль  про  нового  царя,
Приходя  на  референдумы  под  прицелами  Кремля…

Обозвав  друзей  "...шистами",  и  довольные  собой
Призывали  вы  "спасителей"  оболваненной  толпой.

Нет,  конечно,  вы  не  ведали  о  тех  планах  до  поры,
Что  составили  заведомо  поджигатели  войны...

И  пришла  ОНА  -  преступница,  безрассудная  беда,
Распахали  пушки  русские  степь  Донбасса,  города!

Что  же  здесь  они  посеяли,  что  надеются  собрать?  -
Распустила  Грады  веером  "заблудившаяся"  рать!

Да!  Сильна  Рассея  –  матушка,  и  коварна,  и  хитра,
Спит  народ  её  при  Батюшке    у  пиратского  котла…

Что  вам  снится,  братья  милые  –  не  «Виденья  –  ль  на  холмах»?
Что  крестами  наградили  вы  наших  лучших  из  ребят?!

Кто  напал  на  вас  –  Америка?  Крым  украла,  иль  Донбасс?
Враг  «ЕС»  -    долбят  вам…  верите?  Детки  их  умнее  нас!

Там  все  учатся,  работают,  там  их  Родина  и  дом,
А  папашки  уготовили  для  Украины  погром!

Только  сказано:  «Не  брегоша  каждый,  зиждящий  Её»,
Только  лишь  рассвет    забрезжит  –  разлетится  вороньё,

И  половою  развеется,  пожиная  свою  ложь,
А  под  небом  ГОЛУБЕЮЩИМ  будет  колоситься  РОЖЬ!!!Н                  

                                                                                                   [i]  108.  Голос  України  не  затих.  І  встане  Україна  з  своєї  Могили,  і  знову  озоветься  до  всіх  братів  своїх  слов'ян,  і  почують  крик  її,  і  встане  Слов'янщина,  і  не  позостанеться  ні  царя,  ні  царевича,  ні  царівни,  ні  князя,  ні  графа,  ні  герцога,  ні  сіятельства,  ні  превосходітельсва,  ні  пана,  ні  боярина,  ні  крепака,  ні  холопа  –  ні  в  Московщині,  ні  в  Польші,  ні  в  Україні,  ні  в  Чехії,  ні  у  хорутан,  ні  у  сербів,  ні  у  болгар.109.  Україна  буде  непідлеглою  Річчу  Посполитою  в  союзі  слов'янськім.  Тоді  скажуть  всі  язики,  показуючи  на  те  місто  рукою,  де  на  карті  буде  намальована  Україна:
«От  камень,  єго  же  не  брегоша  зиждущим,  той  бисть  во  главу».
Микола  Костомаров.  "Закон  Божий",  1847р.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646552
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 24.02.2016


Легенда про дівчину-Україну

 По  одноіменній  легенді  

Давно  було  це  –  наче  зорі  ясні
Бог  роздавав  таланти  дітям  світу
Французи  вибрали  красу  та  елегантність,
А  італійці  –  віднайшли    музику.

 Хист  до  торгівлі  в  дар  взяли  поляки  -
Не    личить  їм,  полякам,  жити  в  скруті,
Угорці  вибрали  талант  хазяйнувати  -
Не  будуть,  отже,  світом  цим  забуті.

 Державця  дар  обрали  росіяни,
А  німці  –  ті  порядок  й  дисципліну…
Й  лише  –  коли  скінчилися  талани,
Побачив  Бог  заплакану  дівчину:

 У  вишиванці,      у  калиновім  віночку,
В  косі  русявій  –  стрічка  голуба,
А  ноги  –  босі…плаче  у  куточку…
Питає  Бог  її:
-                  Та  хто  ж  ти  є  така?
Чому  ти  плачеш,  хто  тебе  зобидив,
І  чом  раніше  ти  не  підійшла  –
Чим  я  тобі,  дитя,  зараджу  нині?  –
Роздав  таланти  я…тепер  болить  душа…

-                  Я  –  Україна.  Плачу  –  бо  зневіра
Моє  картає    серце  без  зупину  -
Сини  мої  здебільше  на  чужині,
На  заробітках  -  серцем  з  ними  лину.

 Як  вишню  ту,  що  стигне  при  дорозі,
Мене  скубає  кожен,  хто  минає…
Земля  моя  із  віку  в  вік  в  облозі  -
Вогні,  пожежі…  спокою  не  знає!

В  моєму  домі  сироти  та  вдови,
Від  ворогів  своїх,  мов  діти,  потерпають.
Нема  в  нім  правди,  віри  та    свободи  -
Як  далі  жити  –  того  я  не  знаю…

 Зайшлось  ще  гірше  дрібною  сльозою
Дівча  нужденне.  Встало,  щоб  піти…
Та  із  свого,  зі  святого  престолу
Правицею  Бог  зупинив  її:

-                  Чекай-но…я  роздав  таланти:  й  до  хазяйства,
Й  до  влади,  й  до  торгівлі,  й  дисципліни,
Але  один  -  єдиний  дар  зостався  –
Це  пісня.  То  є  дар  безцінний...
Неси  його    коштовним  самоцвітом  -
Нехай  тебе  прославить  він  віднині!

 Лице  просяяло    згорьованій  дівчині,
Притиснувши  дарунок    до  грудей,
Вклонилася  Всевишньому.  І    в  вірі
Понесла  з  чистим  серцем  до  людей
Неначе    мову,    щиру  та  єдину  -
Ту  пісню…
Світ  почув  про  Україну!!!
01.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2016


Грішник і цибулина

[b][b][i]по  однойменній  рел/ап.  легенді  із  записів  Хаєцького  О.П.  (див.  «Легенди  та  перекази  Південного  Прибужжя»  в  уп.  Ковальової  О.П.)
[/i]
Проживши  часу  в  світі  цім  доволі  
Вмер  селянин  –  простий,  не  без  гріха.
Рідня  оплакала  його  й    душі  на  спомин
Ще  й  милостиню  щедро  роздала.

І  ось  на  Божий  суд  –  після  відправи
(В  день  сороковий)  –  душа  його  з’явилась,  свідки  всі
Господь  призвав  Архангела  з  вагами,
Щоб  зважить  справи,  вчинені  в  житті.

Встають  по  черзі  свідки,  мовлять  тихо  
і  кожен  з  них  щось  на  ваги  здає  –  
Там  –  гордим  словом  заподіяв  лихо,
А  цей  –  про  добре  свідчення  дає.

Суд  непідкупний,  й  довго  коливались  
Чи  вниз,  чи  вгору  дивні  терези…
І  ось  останній  свідок  –  Боже  правий!
Все  ж  переважили  решт  –  врешті  справи  злі!

Заплакав  Ангел,  що  стояв  праворуч  –
Нічим  тепер  не  міг  допомогти,  
Душа  від  жаху  затремтіла  поруч  –
Суворий  вирок  –  в  небуття  їй  йти…

Та  раптом  –  чи  воно,  спасіння  ради
Таке  буває  навіть  в  дні  земні  –
Ввійшла  душа  старенької  жебрачки
З  малою  цибулиною  в  руці.
Вона  спізнилась,  і  просила  щиро  
Найвищий  суд  заслухати  її…

«Колись  давно,  -  проказує  небога,  
Збиваючись  із  ніг  я  йшла  селом  чужим  –
Вже  сутеніло.  Бачу  -  хата  добра,
В  дворі  хтось  є  –  гукнула  через  тин.

То  селянин  цей  був  –  перебирав  цибулю,
Хоч  я  й  стидалась  їстівне  питать,
Та  де  подітись  –  голод  не  жартує,
Без  стиду  ж  милостині  й  граму  не  зібрать.

Він  випростався  –  молодий  та  сильний  –
Спішить  до  ночі  щось  в  дворі  зробить…
Та  все  ж  жбурнув  мі  через  тина  цибулину  –
За  хлібом  в  хату  ніколи  ходить.

Та  то  таке  –  «Що  Бог  дає  -  все  в  торбу»
Я  цибулинку  підняла  з  землі
Подякувала  й  хлопцеві,  і  Богу,
Перехрестилась  та  й  пішла  собі…»

Той  випадок  давно  забув  селянин,
Забув  і  Ангел,  бо  таке  дрібне…
Але  Господь  взяв  мовчки  цибулину,
І  до  Архангела  –  на  терези  кладе…

Усі  завмерли,  а  душа  підсудна  
Зайшлась  від  жалю,  в  розпачі  душа  –
Чого  ж  було  не  винести  хлібину,
Що  ж  цибулинка  та,  яка  її  вага?!

Та  й  жіночку  пустив  у  путь  голодну  –
Все  поспішав  зробить,  а  та  й  пішла...
Аж  дивиться  –  тяжіти  стала  чаша,  
Яка  тримала  добрії  діла!

Суд  закінчивсь.  Безсмертну  душу  Ангел
Возніс  до  Бога,  в  сині  небеса…
В  найтяжчий  час  та  милостиня  вбога
Спасіння  вище  грішнику  несла...[/b]
[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646254
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.02.2016


Назвала меня Иваном ты

[i]Назвала  меня  Иваном  ты  –
Тем,  не  помнящим  родства:
-  Это  ж  надо  –  баба  русская
К  Украине  «приросла»!

Это    ж  надо  беззаветно  так,
Безответно  полюбить
Те  степные  лесополосы,
Их  загадочную  нить!

Полюбить  заводы  бывшие,
Опустевшие,  как  дом
Из  которого  уехали
Все  хозяева  в  наём!

Полюбить  речь  украинскую  –
Будто  мало  ей  своей,
Ты  ж  казачка  -  наша,  русская,
Не  пойму  тебя  теперь!

Говорила  ты  мне,  милая,
Это  поздним  вечерком,
Пили  чай  с  тобой  -  калиновый,
Горьковатый,  с  сахарком...

Было  пасмурно  и  холодно,
и  молчала  я  в  ответ...
Хороша  Россия  -  Родина,
Украина  -  дом  и  свет...
[/i]
С  моей  прежней  странички.(Кайгородова)
 12.01.2013  10

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645974
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.02.2016


Під колом осіннього місяця

Під  колом  осіннього  місяця
Ходить  сумний  вовкулака...
Ходить  мочорами  й  млаками
Сумний  вовкулака  заплаканий...
А  люди  будуть  співати
будуть  молитись  і  плакати
Щоб  і  самим  не  стати
Під  старість  вовкулаками…
Дмитро  Кремінь

                         Бабця  Марія  тяжко  звикала  до  нового  життя.  Хоч  воно  і  не  гуртожиток  –  кімната  в  будинку  гостинного  типу,  та  все  одно  незвично.  І  кухня  спільна,  і  душова.  Вона,  якщо  чесно,  у  той  душ  і  не  ходить  -    водичка    є  своя,  і  туалет  -    в  миску  води  налле    й  помиється.    Звикла  до  цього  вдома,  у  селі.  Дід  в  баби  Марії    добрий  був  і  хазяйновитий,  а  як  не  стало  його  –  ні  дров  внести,  ні  води  з  криниці  витягти,  ні  слово  мовити.    Одна  –  однісінька  сиділа  вечорами  знесилена.  Ще  поки  дівчата  (так  в  селі    один  на  одного  баби    казали)  приходили,    якось  веселіше  було  –  то  згадають  дівування,    то  про  теперішнє  життя    поговорять.  А  як  сама  зосталася    –    хоч  вовком  вий  у  тій  хаті.  Подружок    деяких  діти  позабирали,  багато  хто    й  повмирали  вже.  Отож  вона  не  дуже  й  противилась  їхати  до  міста.

                   Син  у  баби  вчений,    велику  посаду  в  районі  займає.  Якби  не  та  посада,  то  гляди  й  цієї  кімнатки  від  радянської  влади  не  отримав  би  для  матері.  Поки  дід  живий  був,  допомагали  вони  йому.  Де  свиню,  де  бичка  здадуть  –  гроші  синові.    Квартира  у  них    гарна,  трикімнатна.  Онук    школу  закінчує,  з  батьками    живе.  Даринка,  онучка  бабина,  навчається  десь  у  Москві  –  лікарем  буде.  В  ії  кімнаті  поки  Лорд  спить  –  звикли  до  тієї  собаки.  Вівчар,  мабуть.  Звісно,  син  би  й  маму  до  себе  прийняв,  так    з  невісткою  щось  не  склалось  в  баби  Марії.    Але  нікому  не  розповідала  бабця,  що  саме  не  склалось,    людям  тільки  натякни  –    біду    накличеш  на  синову  голову.    
           «Не  так  тії  вороги,  як  добрії  люди  –  і  окрадуть,  жалкуючи,  плачучи,  осудять...»  -    любив  читати  Кобзаря  дід,    напам'ять  багато  знав.

 А  дівчата  на  кухні  вважають,  що  то  баба  Марія    з  норовом.    То  десь  у  каструлю  чужу  «носа  втне»  -  не  так  готуєш,  то  вікна  прочиняє  зимою.  А  в  сусідок    дітлахи  малі.  А  в  баби  Марії  –  серце  хворе,  а  на  кухні  –  пар.    Недобре,  як    хазяйок  багато  -  то  ти  когось  зачепиш,  то  тебе  хтось.  Але  й  на  мирову  бабця  швидко  йде,  не  чекає,  допоки  сварка  у  злість  переросте  Дівчата  було  такі  вже  сердиті  на  неї,  а  через  годину  глянуть  –  вона  чиєсь  дитинча  на  ручки  візьме,  грається  з  ним  –  мама  молода  вже  й  відтає.

               До  сина  свого  баба  Марія  частенько  ходила.  Поки  їх  нема  вдома,  позабирає    склянки  порожні  -      несе  додому.  Самій  незручно  йти  у  ларьок,  що  тару  приймає  –  Оленку  просить.  Оленка  –  це  сусідка  її,    відмовити  не  може    -    відносить    ті  склянки.  Таке  було,  що  Оленка  й  свої  копійчини    докладала,  як  на  прийомному  пункті  не  додадуть  –  баба  Марія  гроші  добре  рахувала.  Дівчата  на  кухні  вже  й  сварили  Оленку,  щоб  не  йшла  на  повідку  в  баби  Марії,  та  вона  тільки  всміхнеться  ніяково.  Жаліла  стару.
                 Так  і  жили  вони  –  не  рік  ,  і  не  два.    Дівчата  на  кухні  мінялися  –  хтось    квартиру  отримав,  хтось  виїхав.  Одна  тільки  Олена  довго  не  виїжджала.    Баба  Марія  хворіти  почала  –    серце  неначе  хто  голкою  штрикає.  Вночі  як  прихопить  –  чи  в  дві  години,  чи  в  три  –  стукає  мерщій  до  Оленки.  Чоловік  у  тієї  жалісливий  -    біжить  за  її  сином.  Телефона  ж  немає.    А  коли    застудиться  баба  Марія,    Олена  її    і  гірчичники  поставить,  і  розітре,  і  за  ліками  збігає.

                 Але  ж  як  трохи  краще  бабі  стане  –  знов  ту  Оленку  чимось  й  зачепить.  Видко  й  сама  не  рада  тому  –    вдача  така  в  людини.  Оленка  звикла,  не  дуже  й  ображалася  на  стару.  Одного  разу  таки  не  стерпіла,  відповіла.  Бабця  Марія  щось  сердита  була,  каже  їй:
-  Погана  з  тебе  сусідка,  Олено!
-  Отримаємо    квартиру  -  не  буде  більше  у  Вас  такої  сусідки!  –  згаряча  відрізала    Оленка.  Їхній  сім'ї    й    справді  обіцяли  квартиру  на  заводі  -    черга  підійшла.  
                 Дала  відсіч    Оленка  старій,  та  й  забула.  Все  робила  й  далі,  об  чім  її  просила  баба  Марія  –  і  лікувала  її,  і  за  сином  чоловіка  посилала.  Баба  Марія  теж  не  згадує  свої  слова,  рада,  що  Оленка  така,  як  завжди.    А  за  квартиру  не  дуже  й  повірила    –  двадцять  років  живуть  у  гостинці  –  хто  їм  ту  квартиру  надасть?!
Але  незчулись  ні  бабця,  ні  Оленка,  як  таки  завод  виділив  житло.  Переїхали,    Оленка  заклопотана  -    діти  малі,  робота,  ремонт  затіяли,  немає    коли  й  вгору  глянути.  Час  іде,  за  стару  хоч  і  згадає,  та  ніяк  не  провідає…

               Може  місяць,  може  й  два  пройшло  -    бабця  Марія  зайшла  сама  до  Олени.  Посунулась  геть  стара,  з    паличкою,  очі  тьмяні  –  тьмяні,  мов  неживі.  Оленка  зраділа,    зустрічає    дорогу  гостю.
               А  баба  Марія  наче  й  не  рада  –  сіла  на  стілець,  очей  не  здіймаючи.  Не  може  дозволити,  щоб  хто  її  сльози  бачив.  Сильна  духом,  хоч  і  стара.  Потім  і  каже:
           -  Пробач  мені,  дитино!  Як  ти  сказала,  що  не  буде  в  мене  більше  такої,  як  ти,  сусідки  –  немає!  Гірко  мені    жити,  боязко.  Як  помру,  хоч  би  не  залежатись  в  зачиненій  кімнаті…
               Оленка  й  сама  мало  не  заплакала  –  шкода  бабцю.  І  ті  слова  вона  згарячу  сказала,  від  образи.  Тож  нехай  пробачить  за  них  її  бабця  Марія.  Скільки  років  поруч  жили.  Справді  –  чим  допоможеш?  Тоді    ж  їхні  двері  поруч  були,  а    тепер?  Поспівчувала  Оленка,  заспокоїла  –  як  вміла  стару,  обіцяла  навідатися,  коли  трохи  час  з'явиться...

                         А  невдовзі  зустріла  свою  сусідку  колишню  і  почула  від  неї  страшну  новину  –  немає    вже  баби  Марі  на  цім  світі.  Померла.  Розповіла  Олені,  як  стукала  тієї  ночі  до  всіх  сусідів  у  двері  старенька,  вмовляючи    покликати  до  неї  сина.  Ніхто,  жоден  сусіда  не  відчинив  свої  двері  –  набридла  баба!  Набридла  всім!  Хай  забирає  її  той  син  –  нічого  чужих  людей  по  ночам  підіймати!
 Вранці  побачили  –  в  бабину    кімнату  відкриті  двері.  На  підлозі  коло  столу  лежить    бабця  Марія.  Не  потрібні  їй  вже  ані  допомога,  ані  співчуття.  Пішли  аж  тоді  за  сином...

                     Після  почутого  Олена  йшла  додому,  мов  п’яна.  Душили  сльози,  душила  образа:  й  на  себе  –  не  знайшла  часу  для  старої,  й  на  колишніх  сусідів,  і  на  сина  баби  Марії,    й  на  її  невістку.  Чи  пробачила  вона  свекрусі      хоч  би  тепер?  Оленка  її  таки    бачила  одного  разу  –  син  зайшов  до  своєї  матері,  а  вона  -  гарна,  білява  жіночка,  стояла  поміж  поверхами,  чекаючи  на  чоловіка,  прячучи  очі  від    допитливих  очей  свекрушиних  сусідок.
                   Люди  кажуть:  «  Бог  сказав  батькам,  щоб    любили  своїх  дітей,  а  дітям  забув  це  сказати»…
Не  злянулись  над  мамою  діти,  не  зглянулись  над  старістю  і  чужі  люди.  
Прости  нас  грішних,  Господи…

02.2013.  (З  моєї  сторі.  Кайгородова)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645526
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 20.02.2016


Коли життя здавалось пеклом

Коли  життя  мені  здавалось  пеклом
Тим,  що  не  має  меж  і  каяття,
Мене  знайомі  відвели  до  церкви,
Щоб  якось  навернути  до  буття.

То  церква  не  моя,  не  православна  –
Євангелістів  збори,  їх  душа…
Та  я  в  плачу,  неначе  Ярославна,
З  неясним  розумом  за  ними  тінню  йшла…

Людей  багато…  з  проповіддю  пастир…
Мене  зустріли  радо,  мов  свою,
Почесне  місце  дали  сестри  й  браття  –  
Неначе  я  не  в  церкві,  а  в  Раю…

Слова  лунали  голосно  і  чітко  –
Про  серце  материнське  та  тепло,  
І  я  не  зчулась  –  відступило  лихо,
Від  серця  відступило,  відлягло…

Багато  часу  сплинуло  відтоді,
У  церкві  тій  я  більше  не  була  –
В  свою  ходжу.    І  свічки  при  нагоді  
Становлю  Богу.  Ось  такі  діла…  

Нехай  мене  пробачить  наш  Єдиний,
Преславний  Боже,  Трійця  Пресвята,
За  те,  що  у  біді    до  Нього  лину,
Та  забуваю  гірко  у  свята…

Кайгородова  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645520
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.02.2016


Прапори, прапори…

Прапори,  прапори  –
То  біленькі,  то  сині,
То  червонії  древні,
То  із  чорним  навпіл  –
Доки  будете  ви  
Панувати  в  країні,
Де  під  небом  блакитним
Жовтий  соняшник  цвів?

Доки  будете  ви
Розбрат  сіяти  й  поділ,
Хилитаючи  й  так
Геть    спустошений  віз?
Люди  молять  одне  –
Дай  вам  Боже  Любові,
Хоч  заради  отих
Гірко  пролитих  сліз…
лютий  2014р  (на  моїй  сторінці  Кайгородова)  Мало  що  змінилося  в  нашій  Раді.  Кожен  тягне  ковдру  на  себе,  замість  того,  щоб  прикрити  нею  країну...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644913
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.02.2016


За что стоим?


Кайгородова  ::  За  что  стоим?!

Мне  страшно  жить  в  стране,
Где  беззащитен  каждый,
В  своей  стране,  где  тянется  вражда,
Где  денег  власть  законы  попирает,
Где  чести  нет  у  друга  и  врага.

Мне  страшно  жить  в  стране,  где  по  указке
Вершится  суд;  где  взятки  правят  балл;
Где  в  Президента  может  бросить  камень
Тот,  кто  грехи  свои  с  Отчизной  бывшей  сдал.

Мне  страшно  жить  в  стране,  где  на  майданах
Гудит  толпа,  за  совесть  взяв  гроши,
И  машет  флагами  цветами  ярких  радуг,
Что  были  сшиты  для  прикрытья  лжи.

За  что  стоим?  За  чьи-то  иномарки?
За  те  ли  виллы,  что  по  всей  стране  растут  грибами?
За  их  ли  супермаркеты  и  банки,
Где  люд  простой,  как  липу  обдирают?

За  их  амбиции?  За  взятки  бюрократа?
За  рвенье  к  власти,  большим  барышам?
Или  мандата  «псевдодепутата»,
Которому  нужны  мы  для  щита?

Нет,  если  уж  стоять  –  стоять  одним  майданом  -
Против  коррупции  во  всех  ветвях  страны,
За  выборы  –  без  фальши  и  обмана,
Где  списки  ясны,  чисты  и  новы!

И  хватит  нас  делить  цветами  ярких  флагов
На  юг  и  север,  запад  и  восток  -
Страна  одна,  и  вместе  мы  едины,
И  дай  Бог  силы  нам
Ваш  распустить  клубок!

2006г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644911
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 18.02.2016


Полное несоответствие

Разговор  «по-существу»    не  удавался.  Дело  совсем  не  в  реле,  за  которым  Антонине  придётся  ехать  в  другой  город  ,  за    двести    километров.        Собеседнику  на    том  конце  провода  хотелось  новых  ощущений  и  знакомств.    И  встретит  -  то  он  её  на  автовокзале,  и  город      покажет.  Прямо    не  командировка  будет,  а  сплошное  свидание.  Надо  же  было  Антонине  Петровне    представиться  просто  Тоней  -  без  отчества.    Подвёл,  как  всегда,    её  «приятный  голос»,    (как  и  ту  даму  из    «Двенадцати  стульев»).    Не  будешь  ведь    по  телефону  объяснять,  что  тебе  далеко  за  сорок,    что  дома  муж,  дети,  проблемы.    После  долгих  препираний  договорились  встретиться      на  проходной    завода.

                 На  следующий  день,  ближе  к  обеду,  Антонина  Петровна    ждала  коллегу    в  его  городе.  Созвонились,    и  на  проходной  появился  разодетый    молодой  человек.    Бегло  осмотрев  присутствующих,      выскочил  на  улицу.    Вернулся.  На  лице  –  недоумение  и  растерянность.    Других  женщин  -  кроме  этой  полноватой  тётки    «бальзаковского  возраста»,  в  помещении    не  было.
                         -    Это  я  Вам  звонила,  здравствуйте!  –    смущённо  улыбаясь,  призналась    «тётка»    своим  обычным,  молодым  и  приветливым  голосом.
                   Паренёк,    пробормотав  что  –  то  насчёт  «много  работы»,  скрылся.  Антонина  Петровна,    с    трудом    разыскав  отдел  сбыта,    долго  ждала  исполнителя  -      ушёл  на  проходную  встречать  девушку    из  другого  города.  Через  час    пришлось  его    сотрудникам    приготовить    все    необходимые  документы    –  новый  знакомый    так  и  не  нашёл  в  себе  силы  вернуться  к  «телефонной    подруге»…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643653
рубрика: Поезія, Другая поезия вдохновления
дата поступления 14.02.2016