Serhii Pines

Сторінки (1/19):  « 1»

Ты ненавидишь запах дыма

Ты  ненавидишь  запах  дыма.  
Пустыня  в  роте,  кофе  горкий.  
Твоя  улыбка  -  пантомима,  
И  словно  Иосиф  я  есть  Бродский.  

Злотое  Мальборо  в  устах  твоих,  
Не  запретил  тебе  как  женщине  палить.  
Твоя  рука  в  руках  моих.  
И  нечего  тогда  печаль  томить.  

Холодный  вечер  нас  застал  двоих:  
Я  долго  ждал  когда  это  случиться.  
Мои  уста  сомкнуться  на  твоих,
И  ночь  с  тобой  в  постель  ко  мне  стучится.  

Проснулся  я  опять  в  своей  постели.  
Ты  тоже  как  всегда  ушла.  
Забрала  все:  часы,  недели,  
И  даже  сигареты  со  стола  взяла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696504
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.10.2016


Я хотів написати вірша в кав'ярні зранку

Я  хотів  написати  вірша  в  кав'ярні  зранку
З  настроєм  свіжої  літератури!
Холодний  туман  в  осіннім  серпанку,
Поміж  запаху  кави  австрійської  архітектури.

Із  настроєм  вірша  з  модерною  чашкою,
Писав  про  любов  в  биритоні.
Кавоварки  сучий  син  із  фурашкою
Настрій  псував  у  раннім  притоні.

Здався  мені  твій  ранок  проклятий,
Сучий  ти  сину,  кав'ярні  у  Львові!  
Вірш  мій  коханням  завзятий
Створився  в  бидло  розмові.

Я  просив  тишину  і  мінімум  уваги!
Думати  про  велике  ілюструвати  словами,
Я  просив  тишину  і  мінімум  уваги,
С'їбати  звідти  далекими  шляхами!

Ненавидів  вечір  за  натхнення  ранком,
Ненавидів  каву  за  тепло  це  й  добро,
Ненавидів  осінь  проклятим  серпанком,
Хоч  поезія,  зранку,  теж  світле  сіє  зло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694490
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 15.10.2016


Кохай ту, що кохав ти востаннє!

Кохай  ту,  що  кохав  ти  востаннє!
Хоч  як  би  там  не  було,
Тоді  -  кохання  було  раннє,
Тепер  -  воно  пусте  село.

Кохай  ту,  що  ти  кохав  думками:
Сьогодні,  зараз  у  цей  час.
Забудь  оцю,  що  за  стежками,
У  любові  кляв  колись  щораз.

Якщо  б  кохав  ти  спершу,
То  другу  б  цілувать  не  став!
Твої  надії  в  серці  стешу,
В  тім  сні,  де  з  нею  вже  ти  спав.

Кохай,  мій  друже,  цю  останню,
Що  в  око  впаде  при  росі!
Забудь  кохання  зірку  ранню,
Такі  в  коханні  ми  усі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687872
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2016


Голубі очі

Голубі  твої  очі  повні  краси
Банального  кохання.
Мйене  піймають  з  висоти,
Лиш  мною  бачать  це  зітхання

Цей  погляд  впізнаю  я  сліпим,
Відчуватиму  німою  тобою,
Твій  запах  стелиться  як  дим,
Вночі  в  подушку  підімною

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2016


На кохання ми просто дивились

На  кохання  ми  просто  дивились,
Чуже  небо  повне  зірок,
Ненароком  серця  зупинились,
Відчувши  чужої  турботи  довкола  танок.

***

Ми  розійшлись  вечором  осіннім.
Ти  говорила  про  старе  життя.
Тоді,  пішла  безсліддям  тлінним,
Знов  жовте  листя,  парк,  і  той  забутий  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687682
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2016


Без п'яти хвилин осінь

Без  п'яти  хвили  осінь.  
Без  настрою  земля.  
Набридло  літо  досі  —  
У  цьому  винуватий  я.  
 
Те  листя,  що  ще  літом  пожовтіло,  
Той  теплий  дим  з  двору,  
Невміло  осінь  приходила,  
А  я  чекав  на  цю  пору.  
 
Я  пам'ятав  її,  як  чай  із  медом,  
Коли  хворів  щовосени.  
Теплом  бабусиного  пледу,  
І  холодом  майбутньої  зими.  
 
Ще  сонце  смалить  днем  ясним,  
І  холод  лиш  по  ночах  
Тримає  поглядом  міцним  
Час  літа  вийшов  о  півночі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686327
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.08.2016


Я день тобою напишу

Я  день  тобою  напишу.
Заповню  кожну  часу  я  щілину.
У  серці  горстку  щастя  залишу,
І  розгорну  в  тривоги  я  годину.

Я  запах  твій  залишу  на  собі,
З  тобою  піду  я  додому,
Лише  комусь,  та  не  тобі
В  житті  поставлю  крапку,  а  не  кому.

Я  нап'юсь  тобою  до  п'яна.
Хоч  і  не  п'ю,  та  навіть  з  горя.
Ти  —  мій  бокал  криштального  вина,
З  тобою  як  ніхто,  я  -  алкоголік.

Я  не  складатиму  віршів  для  тебе.
Про  інших  так  вже  хтось  писав.
Ти  варта  більше  ніж  від  себе
Колись  закоханий  поет  казав.

Я  день  тобою  напишу...
Запишу  ще  годину,
З  собою  в  завтра  я  візьму
Лише  тебе  і  цю  вечірню  днину.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2016


Мое желание приятное

Мы  можем  безудержно  молчать,
Скрывая  сущность  и  пьянея.
То  скрытое  желание,  рассказать,
Что  тихо  душу  вечерами  греет.

Мы  можем  говорить,
Но  как  всегда  никто  не  слышит.
То  странное  желание  петь,
Когда  твой  организм  совсем  не  дышит!

Мы  любим  быть  любимыми,
Так  просто  на  показ.
В  душе  таим  обиды,
Срывая  с  глубины  ее  каркас!

Мы  все  умеем  принимать  
Подарки  от  судьбы  приятные,
А  кто  же  будет  отдавать  
Долги  от  жизни  их  стократные?

Мы  о  жизни  все  красиво  говорим
И  о  любви  перепели  все  уж  песни,
Не  знаем  только  что  творим,
Когда  не  нужно  —  дело  чести!

Молчать  и  быть  услышанным  собой  —
Мечта  моя  опрятная!
Похороните  так  же  вы  со  мной  
Мое  желание  приятное.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685715
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.08.2016


Моя муза померла

Моя  муза  померла
Ні  слова,  що  там  казати!
Коли,  навіть,  осінь  відвергла,
Ну  й  не  варто  було  починати...

Вона  пішла,  по-англійськи
Залишила  спогад,
Дорогою  в  гори  Альпійські
В  моєму  серці  лиш  догад...

Вона  пішла  не  спитавшись
Тихим  ранком  медовим.
Я  лиш  додому  вертавшись,
Пропала,  —  від  подиву  мовив.

Моя  муза  померла  під  плотом,
Як  вечір  сходився  над  дахом
Вимучена  кров'ю  і  потом
не  змогла  полетіти  вверх  птахом.

Коли  моя  муза  померла
Ні  слова,  що  там  казати!
Якщо  навіть  осінь  мене  відвергла
Не  варто  було  тої  музи  плекати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685714
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2016


Біла пальма в чорному океані

[b]БІЛА  ПАЛЬМА  В  ЧОРНОМУ  ОКЕАНІ  [/b]

Ось  вона,  моя  книжка.  Скачати  її  можна  безкоштовно  за  посиланням  нижче,  або  у  прикріпленому  файлі:

https://drive.google.com/drive/u/0/folders/0B6JtOD3UB-O_Q3MtWllzeV92Z1E

Всі  свої  думки  і  переживання,  що  до  цієї  клопіткої  роботи,  вже  сказав  у  "Авторській  нотатці".  

Мене  всі  питали:  "Про  що  книжка?",  —  Я  відповідав:  про  мрії.  Як  не  дивно,  моя  залишилася  на  її  сторінках.  

Радий  буду,  якщо  ви  прочитаєте,  а  потім,  залишите  свій  відгук.  Також,  не  проти  репоста,  аби  текст  розійшовся.  Читайте  самі  і  радьте  друзям,  якщо  сподобається,  звичайно.  

Анотація  до  книжки:

Ми  одні  в  цьому  світі.  В  нас  забрали  все.  Там,  де  сонце  заходить  за  обрій,  поховайте  мою  маленьку  мрію.  Та  й  вона  покине  мене  в  один  з  прекрасних  днів,  залишивши  холод  в  серцях  інших  і  пустоту  в  моєму!  

Тільки,  коли  таймер  розпочато  —  починаєш  бачити  фініш!  У  тебе  тиждень,  —почула  Сара,  і  як  ніколи  загорілася  бажанням.  Страх,  ненависть  до  несправедливості  —  змушують  дівчину  грати  в  котики  мишки  зі  смертю.  Кохання-зітхання  залишило  слід  в  її  душі  і,  мабуть,  назавжди.  Незважаючи  на  все  це,  вона  далі  йде  вперед,  до  омріяного  піщаного  берега.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683031
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2016


Призма рожевих окуляр

Цей  запах  приходить  з  далека...
На  крилах  того  літака,
Моє  життя  недалеке
Щоразу  -  повз  маяка...

Сонце  знову  сідає  за  хмари,
Маревом  стелить  свій  жар,
Моє    життя  -  примари,
Знову  бачить  нудний  тротуар.

Закутані  роки  дитинства
З  маминих  уст  не  сплива,
Моє  життя  недалеке  -
Її    сліз  щораз  -  не  мина!

Уроки  життя  неквапливо  минають
Рожевії  лінзи  повні  життя,
Скажеш  ти:  "вони  сили  немають!"
Неквапливо  стирають  буття!

Моє  життя  -  не  горілка  із  маку
Пробиває  амбіціям  шлях!
Свої  слова  засунь  ти  до  сраки!
Як  і  лінзи  отих  окуляр!

Хто  ти  небоже,  книгарні  черв'як?
Можеш  вчити  малечу  із  саду?  
Твій  старий  і  розбитий  маяк  -
Не  покаже  дороги  до  ладу!

Хоч  моє  ж  то  життя  недалеке,
Через  призму  рожевих  окуляр,
Запах  впевненості,  як  тії  лелеки  
З  аеродрому  несе  навздогар.

Цей  запах  приходить  з  далека...
На  крилах  того  літака,
Моє  життя  недалеке
Щоразу  -  повз  маяка...

***

Для  тих,  хто  хоче:  "Щоб  я  зняв  свої  рожеві  окуляри".  
Дивитися  на  світ  крізь  рожеві  окуляри  -  ідеалізувати,  не  помічати  недостатків.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674052
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 23.06.2016


Можеш?

Можеш  вічно  кричати  -
Мовчи!
Можеш  шось  поміняти-
Тихіше  мовчи!
Можеш  тихо  брехати-
Бреши!
Можеш  смерті  бажати-
Живи!
Можеш  гірко  ридати-
Всміхнись!
Можеш  днем  милуватись-
Спіши!
Можеш  душу  продати-
Продай!
Можеш  все  проміняти-
Нехай!
Став  над  стадом-
Гордись!
Помилився  в  дрозі,
Шукай  і  борись!
Втратив  все-
Ти  ж  нічого  й  не  мав!
Друже  лиш  би  собі  не  збрехав!
Обмовив  себе!?
З  цим  не  барись-
Рано  помреш...
Чи,  зарано  -  колись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641891
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.02.2016


Не просто друг…

Ти  просто  друг  і  ні  слова  більше!
І  без  всяких  перебільшень,
Моя  людина,  все!
Без  лишніх  рішень.

Ти  -  не  просто  друг,
Та  й  не  зовсім  ти  проста  людина:
Перетином  життєвих  смуг,  
Важлива  у  моєму  організмі  ти  -  судина.

Товаришу,  словами  перекутий.
Наші  розмови  в  вирі  трьох  століть...
Мій  вірний  друже,  мною  не  забутий,
Згадаэш  ще  не  раз  цю  мить.

Коли  розмови  сповнять  всі  хвилини,
Тоді,  коли  ти  замовчиш...
Спини  моєї  біг  години,
Без  тебе  друже  не  встоїш...

Не  просто  друг...
І  раптом  не  проста  люлина...
Збагну  колись  -  замкнеться  вузький  круг...
А  збоку  ти  -  моя    близька  люлина.

[i]Мій  вірний  і  близький  друг.[/i]

[i]Для  кращого  друга  -  Андрія  Юринця[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641825
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 06.02.2016


Життя - лабіринт

Життя  -  лабіринт.
Дорога  в  нікуди...
То  мимовільний  спринт,
То  спуск  бог  зна  куди...

Хтось  скаже  проживи!
Минуй  тривоги  і  невдачі!
А  затра  ти  лежиш  
І  відчуваєш  пустоту  удачі.

Холодний  піт  не  дасть  тобі  заснути
В  пориві  до  життя!
Сьогодні,  ти  живий,
А  завтра  ти  всіма  забутий.

Як  довго  ми  живем?
Ось  ти,  мій  друже  скільки?
Не  просто  мимо  дня  ідеш,
А  по  життю  тільки.

Прощай  мій  брате,
Той,  що  впасти  дав.
Прощай  недруже,
Що  руку  вчасно  не  подав.

Прощайте  запахи  невдачі,
І  ти  перемого  не  плач!
Колись  ми  їй  дали  здачі,
А  тепер  -  програли  вирішальний  матч.

Прощайте  сильні  і  слабкі,
Прощайте  біле,  сіре  й  чорне.
Прощай,  вже  те,  що  є,
І  те,  чому  не  буть  ніколи!

Життя  -  нудний  лабіринт,
У  нім  нудні  турботи
То  мимовільний  спринт,  
То  знову  ті    клопоти...

Тепер  живи,  та  пам'тай,
Сьогодні  -  ти  потрібен  всім,
А  завтра  ними  ж....
Мертвий  і  забутий.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641644
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.02.2016


Пусті думки

Думки  -  важкі  монети,
Скарбничка  -  голова  чужа.
Чи  варто  там  складать  портрети,
Чи  заховаєш  там  ножа!?

Чи  думаєш  про  що  говориш?
Ти  врахував  чужі  думки?
Сліпих  монетами  розводиш,
А  інші  зовсім  бідняки.

Їдять  брехню  ті  безупинно,
Хлептають  кашу  зі  землі,
Тим  часом  генії  великі
Широком  кроком  йдуть  по  ній.

Пусті  думки  -  навпрочуд  дурнуваті.
Зміняють  тему  в  голові,
До  болю  вже  подібні  тій  солоткій  ваті,
Яка  від  сонця  тане  без  слідів.

Твої  думки  нічо  не  варті!
Так  як  не  варті  твої  копійки.
Купити  думку  зможеш  ти  на  старті
Та,  кому  потрібні  ті  пусті  думки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641525
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.02.2016


Думки обвіяні тобою

Мій  сон  ще  досі  тлів  тобою,
Смачні  уста,  як  полуниці  сік.
Невже  я  не  дружу  з  собою,
Невже  перечу  сам  собі?

Пусті  думки  обвіяні  тобою-
Взнаки  дались  не  раз!
І  погляд  той  терпкий  до  болю,
Обійми  зараз  були  б  в  сам  раз.

Спини  хоч  на  хвилину,
Той  час  нудкий,  хмільний,
Коли  таку  просту  годину
Мій  розум  від  тебе  буде  вільний.

Коли  думки  зміняють  тему
Частіш  погоди  восени...
Ти  просто  сядеш  біля  мене-
Це  все  міняє,  тільки  не  пини!

Чи  варто  бути  біля  тебе?
Чи  витерплю  я  вічні  сни?
Чи  буде  той  колись  момент  у  мене
Коли  поруч  будеш  ти?

Коли  думки  зберу  до  купи,
Коли  той  час  збреде?
Та,  ти  й  не  припустиш  злуки,
Як  він  сам  все  замете.

Коли  забудеш:  поцілунки,  руки,  муки,
Як  довго  говорити  міг!
Коли  дівчачі  хмільні  звуки
Спростають  хвилі,  любові  берегів!

[i]Для  Анастасії  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640966
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.02.2016


Листи про недосказане

[b]Листи  про  недосказане...[/b]

Бурхливі  ріки  із  думок  
Зібралися  в  однім  старім  конверті,
Немов  балета  той  танок,
Аншлаг  на  бідному  концерті.

На  білому  папері
Слова  фонтаном  грають,  
Усі  в  своїй  манері  
На  аркуш  в  почестях  лягають.

Слова  історією  стали,
Думки  -  давно  забуті  предки,
Горище  спогадів  -
Обгортка  найсмачнішої  цукерки.

Годинник  ритмічно  б'є  у  дзвони,
Влаштовує  з  сльозами  перегони.
Один  лишається  незгаданий
Той  лист  про  недосказане.

***
[i]Старий  аккаунт  втрачений  -  вірш  був  опублікований  13.09.15  [b][/b][/i](http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606452)
[i]Новий  аккаунт  ,  тому  вирішив  перенести  твір  сюди,  вказавши  посилання  на  стару  публікацію.[b][/b][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2016


А про що мовчиш ти?



                                                                   [i]Кожен  з  нас  про  щось  мовчить...[/i]


Мені  було  чотирнадцять,  коли  я  уперше  зустрівся  з  ним.  Старий,  сивий  дідуган,  в  лице  котрого  в’їлися  бездонні  зморшки,  що  так  і  додавали  літ  зо  десять  зверху.  Його  кроки  були  повільними,  проте  впевнено  вели  маленьке  тіло.  Дивно,  але  мені  важко  пригадати  той  день,  коли  дідуся  не  було  видно  в  нашому  мікрорайоні.  Зовсім  незвично  спостерігати  у  своєму  дворі  літню  людину,  що  за  десять  хвилин  від  домовини,  людину  ктора  кожен  день  сидить  на  дерев’яній,  знищеній  термітами  лавці.  Ця  дерев’яна  споруда,  яку  поставили  років  з  три  тому  і  досі  стояла,  вже  атрофувавшись  від  щоденного  тиску.  
Чи  то  дощ,  чи  сніг,  чи  спека,  дідусь  Грот,  а  так  його  кликали  бабці  з  двору,  пильно  вдивлявся  в  прохожих  зі  своєї  пригрітої  сонцем  місцини.  Це  тривало  день  за  днем,  рік  за  роком.  Як  він  жив,  що  їв?  –  це  питання  мабуть,  підняв  кожен,  кому  доводилось  бачити  старого  частіше  ніж  два  рази  на  день.  Потрібно  пильно  вичікувати,  щоб  побачити  той  момент,  коли  він  покидає  приміщення  і  чимчикує  у  двір.  Не  зрозумілим  залишилося  одне:  де  він  бере  гроші  на  їжу,  коли  їсть,  умивається?  Це  здавалося  достатньо  вагомим  запитанням,  оцінивши  його  щоденний  вигляд:  зі  смаком  підібране  взуття  під  піджак…  
     Не  знаю  чому,  але  маленьким  хлопчиком,  мені  було  лячно  підходити  до  Грота,  хоча  більше  за  всіх  цікавився  ним  я.  Та  здається,  ніхто  так  і  не  говорив  з  ним.  З  вікон  моєї  квартири  відкривався  вид  на  лавку.  Прокидаючись  ранком,  я  дивився,  чи  сидить  там  Грот,  чи  вже  віддав  душу  Богові?  І  з  кожним  разом  скарбничка  моїх  питань  поповнювалася  все  більше.    Все  більше  запитань  хотілося  задати  старому,  все  більше  деталей  помічав,  вдивляючись  у  його  погляд,  звички,  міміку,  одяг…  До  речі  одяг.  Він,  хоч  і  був  старим  і  зовсім  вимученим,  проте,  залишався  ще  тим  кавалером.  Завжди,  відповідно  до  погоди,  його  старе  тіло  було  окутане  шкіряним  плащем,  до  блиску  натертими  чобітьми,  що  їх  носив  напевне  ще  за  молодості;  та  саквояж  яскраво-червоного  кольору,  який  так  і  разив  в  очі,  виблискуючи  на  сонці.  Напевне,  не  в  одного  мене  поставало  тоді  питання,  і  не  виходила  з  голови  думка  –  що  в  портфелі?  Гроші?  Коштовності?  Документи?  Так,  будь  що  могло  знаходитися  там.  Мабуть,  я  ніколи  не  наберуся  сміливості,  щоб  отак  просто  підійти  і  запитати  все,  що  так  мучить  мою  дитячу  голову  –  думав  я,  і  продовжуава  очікувати  на  зустріч.  Хоча  багато  разів  я  намагався  вступити  з  Гротом  в  діалог,  але  образ  загадковості  в’ївся  в  мою  підсвідомість  настільки,  що  в  останні  секунди  цікавість  мінялася  страхом  і  вже  зовсім  не  хотілося  говорити  й  слова.  Це  схоже  до  того,  як  ти  готуєшся  до  відповідального  виступу,  а  в  найважливіший  момент  слова  просто  покидають  твою  голову,  і  з  переляку  важко  вичавити  і  пару  фраз.  Малим  мріялося  дуже  спокійно.  От  бачиш  ситуацію  і  додумуєш  все,  що  тільки  можливе  і  неможливе.  Я  думав,  що  передбачив  все,  але  не  так  сталося,  як  гадалося!  
     В  день,  коли  всі  вулиці  горіли  вогнями  від  гірлянд,  а  в  повітрі  витали  сніжинки,  і  святкову  атмосферу  підтримував  телевізор  з  купою  Новорічних  кінострічок,  я  зовсім  забув  про  Грота.  Всім  пригодам  колись  приходить  кінець.  Те,  що  здається  цікавим  сьогодні  -    втрачає  свою  цікавість  завтра.  Байдуже,  коли  ти  забудеш  старі  плани:  сьогодні  чи  років  через  п’ять,  головне  лишатися  вірним  собі  –  думав  я,  і  захоплено  перемикав  канали  телебачення  в  пошуках  нового  серіалу.  А  чому  б  і  ні?  Родинне  коло,  теплі  розмови,  кому    здався  той  Грот  зі  своїм  портфелем?  Всі  зібралися  за  столом,  розмови  переплітались,  і  розпалювали  в  мені  інтерес  до  них.  Але  міцний  сон  так  і  не  дав  мені  згадати  Грота.  
     Ранок.  Мене  збудив  запах  кави,  що  долинав  з  кухні.  Мама  збиралася  на  роботу.  А  зважаючи  на  те,  що  я  учень  середньої  школи,  а  зараз  канікули,  то  спішити  мені  було  нікуди.  Я  піднявся  і  пішов  на  запах  кави.  Вмикаю  на  телефоні  The  Neighbourhood  –  Sweater  Weather  і  з  веселим  настроєм  прямую    наминати  мамині  млинці.  

-  Вимкни  музику!

-    Що?!  –  вголос  крикнув  я,  не  почувши  маминого  прохання.

-  Музику  вимкни!  –  повторила  мені  мама,  зі  злістю  в  голосі,  підійшовши  до  дверей.

-  Так,  мамо  –  слухняно  підтакую  я.

-  Як  там  погода,  Гроте?  (так  як  Грот  завжди  на  вулиці  перший,  то  люди  почали  по  його  вбранню  передбачати  прогноз  погоди).

В  цей  момент  по  моєму  тілу  пробіглося  стадо  мурах,  почало  знобити,  а  почуття  були  подібні  до  того,  коли  тобі  довірили  якусь  важливу  справу,  ціною  в  чиєсь  життя,  а  ти  провалив  її.  Ноги  підкосилися,  а  язик  занімів.  

-  Грот,  -  крикнув  я  і  побіг  до  шафи,  перекидаючи  все  на  своєму  шляху:  кота,    стільці,  маму  і  все  те,  що  стояло,  лежало  на  шляху  до  шафи  з  моєю  курткою.  

Вриваюся  в  передпокій,  відчиняю  дверцята,  беру  першу  куртку,  котра  попалася  мені  під  руку,    зовсім  не  думаючи  вибігаю  на  сходову  клітку  в  самих  лише  капцях.  Зрозумівши  це  вже  на  третьому  поверсі,  приймаю  важке  рішення  -  не  повертатися  в  квартиру,  а    далі  рушати  до  Грота.  Новий  рік  –  новий  я!  Повторюю  я  собі  і  згадую,  що  новий  рік    мав  провести  з  старим.  Подарунок,  котрий  я  приготував  залишився  в  кімнаті,  але  в  той  момент  я  не  хотів  бачити  нічого,  в  мені  прокинулися  всі  ті  питання  і  почуття  вини.  Вини  перед  собою,  перед  старим  дідусем,  котрий  зустрів  Новий  Рік  на  вулиці,  коли  всі  навкруги  веселилися,  пускали  в  небо  феєрверки,  сміялися  в  гучній  компанії.  В  той  час,  коли  я  сидів  і  переглядав  нудні  серіали  –  Грота  мучили  якісь  переживання.  Я  відчував  це.  В  той  момент  хотілося  бути  потрібним  йому,  зробити  так,  щоб  кам’яне  лице  розтопила  приємна  усмішка.  Коли  я  вибіг  на  вулицю  мені  було  так  тепло  ніби  я  був  не  в  маминій  куртці  і  татових  капцях,  а  в  костюмі  лижника,  серйозно,  зовсім  не  холодно.  Запал  пройняв  мене  і  не  до  холоду  тоді  було.  Хоча  кому  я  брешу,  холод  все  таки  дався  взнаки.  
Покинувши  поріг  під’їзду,  повільно,  але  впевненим  кроком  рушив  до  лавки.  З  кожним  новим  кроком  моя  впевненість  ставала  все  меншою.  Думки  те  і  робили,  що  крутилися  в  шаленому  темпі:  з  чого  я  почну?  Що  якщо  він  не  захоче  говорити  зі  мною?  Страх!  Поки  я  ішов  мене  встигло  з  десяток  разів  перетрясти,а  поту  зійшло  літра  з  два,  не  менше.  І  ось  я  стою    в  десяти  метрах  від  лавки…  Хмм…  Старий  сидить  не  і  ворушиться,  його  геть  присипало  снігом.  Це  здивувало  мене,  мороз  ще  той,  а  Грот  одягнений  так,  ніби  сьогодні  світить  те  приємне  сонце,  що  й  вчора.  

-  Заснув?  Хах,  і  правда  –  з  полегшенням  здихнув    я.

Відстань    між  нами  зменшувалася  з  кожною  секундою…

-  Пане  Гроте…  Пане…  Пане  Гроте  –  невпевнено  звернувся  я.

У  відповідь  лише  мовчання…

-Пане  Гроте!  –  Тепер  у  весь  голос  крикнув  я,  запідозривши  щось  недобре.

Знову  тиша…

Я  повторив  це  десяток  разів  з  надією,  що  той  хоч  зведе  погляд  до  мене.  Я  прийняв  це  за  неповагу,  оскільки  він  не  хоче  говорити,  то  я  хочу  поглянути  в  його  очі,  чому  він  так  зі  мною?!
Ще  два  кроки  і  ось  він.

Мовчання…  Те,  що  я  побачив  змусило  мене  закарбувати  цей  момент  в    пам’яті  на  все    життя.  Мої  руки  і  ноги  почали  дрижати,  голос  ось-ось  видасть  звуки  подібні  до  тих,  що  їх  чули  кати  під  час  інквізицій,  а  очі  налилися  слізьми.  Стою  і  відчуваю,  як  теплі  сльози  замерзають  на  моєму,  до  того  обмерзлому,  лиці.  Його  очі,  я  дивлюся  у  його  скляні  очі  і  бачу  своє  відображення  там.  Що  було  після  я  не  пам’ятаю,  знаю  точно,  що  до  пізнього  вечора  я  не  покидав  своєї  кімнати  і  ні  з  ким  не  говорив.  

Того  ж  вечора  у  наші  двері  подзвонила  поліція,  що  збирала  свідчення  з  мешканців  нашого  і  сусідніх  будинків.  Як  і  очікувалося,  питали  вони  про  Грота.  Мама  завела  з  ними  діалог,  щось  розповідала,  а  мені  було  цікаво  інше.  Цілий  наступний  вечір  я  провів  на  місці  старого.  Його  лавка  стала  моїм  притулком  на  цей  післяноворічний  час.  Мені  нічого  не  залишалося  як  дальше  мучити  себе  докорами  і  пустими  думками  про  те  хто  ж  він  такий,  що  в  його  портфелі,  і  кого  він  чекав?  А  я  переконаний  що  він  чекав!  Бігаючи  очима  по  снігу,  я  помітив  рудий  ремінець,  що  так  і  мозолив  мені  око,  що  відбивав  світло  ліхтаря  мені  прямо  в  лице.  Я  хапаюся  за  нього  і  в  шоці  від  побаченого  розумію,  що  це  той  самий  саквояж  дідуся!  Струсивши  сніг,  я  зупинив  погляд  на  вигравійованому  написі:  «Вірному  супутнику  по  життю».  Я  оглянувся  навколо  чи  не  помітив  цього  хтось…  Ніби  ні.  Змінюю  своє  місцеперебування  на  більш  затишне…

-  Хмм,  поліція  пропустила  цю  важливу  деталь!  –  Подумав  я  і  з  захватом  зачинив  двері  в  кімнаті.

Дочекавшись  коли  всі  домашні  заснуть,  ввімкнув  настільну  лампу,  і  виставив  саквояж  на  письмовий  стіл.    Цікавості  небуло  меж!  Та  нерви  дали  про  себе  знати.  Не  втримавшись  я  відмикаю  замок.  Зіниці  від  побаченого  збільшилися  вдвічі.  Мої  очікування  були  зруйновані  на  нівець!  Ні  грошей,  ні  коштовностей  там  не  було…  Конверт  і  пуста  пляшечка  від  рому  1977  року.  Довго  борячись  зі  своїм  сумлінням,  я  все  таки  наважився  відкрити  конверт,  і  не  придаючи  уваги  тому,  хто  відправник  взявся  читати  написане:

[i]«Батьку,  пишу  тобі  з  міста,  назва  якого  мені  невідома.  У  мене  все  добре.  Чекаю  нашої  зустрічі.  Обстановка  спокійна,  наш  загін    цілий,  ось-ось  і  я  повернуся.  Вдячний  за  твої  листи,  вони  завжди  зігрівають  мене!  Чекаю,  коли  пожму  твою  руку,  шлю  гарячий  привіт  мамі  і  сестрі.  Зустрічайте  Новий  рік  без  мене,  наступного  тижня  приїду.  А  зараз  вибачай  що  небагатослівний,  вкладаю  фотокартку.    Люблю  Вас!»…
[/i]
Знову  пауза…  Очі  в  сльозах,  навіть  не  знаю  про  що  думати.  Дістаю  фотокартку,  що  прикріплена  до  пожовклого  листка.  Чоловік  років  тридцяти  п’яти,  невисокий,  стрункий,  одягнений  у  військову  форму,  подібну  до  тої,  що  Грот  одягав  на  День  Перемоги.  Внизу  ініціали,  що  я  не  зміг  розшифрувати  і  дата  03.03.1980

Перебираючи  те,  що  було  в  конверті  в  мої  руки  потрапив,  надірваний  з  боків,  пожовклий  документ:

[i]«27.03.1980  –  видана  Г.В.  Коріповим.
28.03.1980  –  нагородити  посмертно  Миколу  Гротовича  за  бойові  досягнення  медаллю  Герой  Радянського  Союзу.»
[/i]
Це  було  останньою  каплею.  Тепер  я  вибудував  у  своїй  голові  логічний  рядок.  Це  стало  поясненням  всього.  Тоді  Грот  втратив  сина…  Старий  прожив  рівно  35р  після  смерті  сина,  а  йому  тоді  саме  стільки  і  було.  Чи  це  співпадіння,    чи  щось  інше  не  давало  йому  покинути  цю  землю  цілих  35  рроків  і  відправитись  слідом  за  своїм  сином.  Нажаль,  це  залишиться  загадкою?  Такою  ж,  як  і  те,  що  він  їв,    і  де  брав  гроші…

***
І  ось  на  вулиці  2015  рік  –  скоро  2016.  Я  сиджу  на  лавці  біля  могили  Грота,    а  збоку    розташувалася  вся  його  сім’я…  Досі  не  можу  пробачити  собі  того  вечора,  коли  забув  чи  радше  не  наважився  привітати  старого  зі  святом.  Проте,  зараз  я  точно  знаю,  що  весь  наступний  рік  я  проживу  в  пам’ять  того,  хто  вмів  чекати,  і  навчив  цього  мене,  і  чия  пам’ять  не  згасне  довіку…

***  

[i]Це  моя  друга  розповідь.  Написав  її  30.11.15,  а  переборов  лінь  щоб  опублікувати  тільки  28.01.2016.  Знову  ж  таки  дякую  Андрію,  що  знову  таки  допоміг  з  редагуванням  і  мотивацією  до  роботи.  Хочу  відмітити  прототип  дідуся  Грота  –  дідуся,  що  сидів  у  подвір’ї  одного  з  дворів  мого  міста  і  дав  поштовх  для  написання.
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639511
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016


Остання зміна

[i]Хотів  би  сказати,  що  ця  розповідь  не  позиціонується  як  новела.  Більше  того  не  варто  тратити  часу  на  її  читання  без  певної  потреби.  Також  дуже  вдячний  Андрію  Юринцю  за  допомогу  в  редагуванні  тексту  і  творчій  підтримці.[/i]

[b]Остання  зміна[/b]

Остерігатися  потрібно  не  самого  страху,  а  паніки  перед  незрозумілим!


Професор  Олбі  як  завжди  пив  каву  у  своєму  теплому  кабінеті  психіатричної    лікарні.  До  кінця  його  зміни  залишалося  якихось    двадцять  п’ять  хвилин.  Він  кожної  хвилини  піднімав  свою  масивну  голову,  опускав  круглі  окуляри  на  кирпатий  ніс  і  поглядав,  коли  ж  стукне  десята  година.    Хвилина  за  хвилиною,  він  перебирає  папери  і  дістає  шкіряний  портфель,  з  яким  не  розстається  ні  на  хвилину.  Там  його  папери,  власні  записки    і    інша  нікому  не  потрібна  макулатура.  Спробував  відчинити  замок,  як  у  кабінет  увірвався  вітер.  Він  був  такої  сили,  що  вибив  шибку  вікна,  яке  дарувало  світло  письмовому  столу  Олбі.  Всі  документи,  все,  що  тільки  могло  хоч  якось  втриматися  на  столі  піднялося  у  повітря.  Старий    пустив  портфеля  з  рук  і  кинувся  збирати  папери  до  купи!  Його  чоло  покрилося  холодним  потом!  Вся  робота  в  хаосі.  Більш  того  почалася  гроза.    Професор  піднявся,  дістав  свій  портфель    і  вийшов  з  кабінету.    Його  зміна  підійшла  до  кінця.  Олбі  пхає  руку  в  кишеню  свого  шкіряного  плаща  і  дістає  звідти  величезну  зв’язку  ключів.  За  кілька  секунд  дістає  потрібний  і  замикає  двері.  В  лікарні  тиша…  Олбі  надягнув  чорного  капелюха,  насунувши  його    на  самі  очі,    і  повільним  кроком  пошкутильгав  до  виходу.  Його  кроки  нагадували  кроки  довгоногої  дівчини,  яка  на  шпильках  іде  по  керамічній  плитці.  Злий,  розлючений  професор  зриває  з  себе  білого  халата  і  кидає  на  стіл  приймальної.  Медсестра,  що  тоді  несла  зміну,  заціпеніла    від  страху!  І  не  промовила  ні  слова!  Тільки  Олбі  підійшов  до  велетенських  дерев’яних  дверей,  як  його  думки  перервала  гучна  сирена!  Професор  і  оком  не  моргнув,  як  двері  зачинилися  і  все  кругом  замиготіло  червоними  вогнями!    Це  змусило  старого  опам’ятатися.  Його  очі  налилися  кров’ю,  крихітні  руки  зібралися  у  кулак,  і  дихання  нагадувало  рев  двигуна  спорткара.  
           Професор  метнувся  назад,  якийсь  дивний  страх  постав  в  його  очах.    Руки  затряслися,  лице  зсудомило  і  покрилось  потом.  Хвилювання  взяли  верх  над  старим:  зуби    заклацали,  а  в  голові  одна  думка  -  втеча.  У  професора  був  лише  один  ''гріх''  перед  хворими  -  це  звіряче  ставлення  до  них.  Розуміючи  це  Олбі  старається  знайти  вихід  з  лікарні,  щоб  залишитися  в  живих.  
           Психіатрична  лікарня  -  в'язниця,  яка  розташована  далеко  за  містом,  тому  навіть  якщо  професору    вдасться  знайти  вихід,  то  окрім  густого  лісу  ніхто  не  зустріне  його!

''Краще  я  помру  в  лісі,  ніж  від  рук  цих  тварюк''  -  сказав  Олбі  і  замахнувся  портфелем.

Ще  мить  і  скляний  пакет  шибок  був  зруйнований,  але  в  тюремному  корпусі  на  всіх  вікнах  ґрати  -  в'язниця  як  не  як,  ніхто  не  хоче,  щоб  серійні  вбивці,  яких  визнали  психічно  хворими,    вирвалися  на  волю.  Бунт  в  цій  лікані  -  не  новина.  Сорок  років  тому,  будучи  аспірантом,  професор  пережив  подібну  ситуацію,  але  в  той  раз  він  отримав  на  горіхи  від  в'язнів-шибеників,  які  повісили  його  посеред  його  кабінету.  Лише  дивом  поліція  врятувала,  тоді  ще  молодого  хлопця,  від  смерті.  Всі  ті  сорок  років  Олбі  зривав  свою  злість  на  тих,  хто  тоді  познущався  над  ним!  А  чому  б  і  ні,  посада  позволяє.  І  от  те  саме  відчуття  дежав'ю.  Сирена  продовжувала  волати  цю    ритмічну  мелодію,  яка  до  кісток  проймала  професора.  Нерви  не  витримують.  По  радіо  чути,  що  в'язні  прорвали  головний  корпус  в'язниці,  поширюються  бійки  між  хворими,  місцева  охорона  не  може  зупинити  бунт!  Олбі  схопив  стілець,  і  зі  всієї  сили  жбурнув  у  грати,  але  залізні  решітки  розраховані  на  те,  що  на  волю  ломитимуться  десятки  втікачів,  тому  шансів  покинути  приміщення  через  вікно  все  менше.  Розуміючи  це  Олбі  відкриває  портфель  і  намагається  набрати  номер  поліції,  але  і  тут  проблема,  приймальна  розташована  в  передпідвальному  приміщені  лікарні,  і  покриття  мережі  не  дає  змоги  здійснити  дзвінок!

-  Чорт  би  вас  забрав!  -  Крикнув  Олбі  і  жбурнув  телефон  на  підлогу.
 
             Він  розуміє,  що  лишився  замкнений  у  великій  кам'яній  коробці  з  двометровими  стінами  і  залізними  ґратами.  А  за  ними  холоднокровні    психами-вбивці,  з  досвідом  та  сотнями  вбивств  за  спиною.    Вони  неначе  вовки,  які  готові  переслідувати  свою  жертву  десятки  кілометрів.  В  цей  момент  професор  відчув  себе  зайцем  загнаним  у  глухий  кут,    ось-ось  і    його  тендітне  старе  тіло  пошматують  ці  нелюди!?

-  Господи,  за  що?  Ти  мене  чуєш,  так  Ти,  за  що!?

В  його  голові  пробігають  тисячі  думок,  одна  за  одною.  Як  втекти  з  цього  зміїного  кубла!?  

-  Увага,  увага!  Всім  робочим  залишатися  на  своїх  місцях  і  не  покидати  приміщення  лікарні!  Повторю:  ''не  покидати  приміщення  лікарні  до  приїзду  спецпідрозділу  поліції!''

-  Що  за  чортівня?  Вони  хочуть  щоб  ми  перетворилися  в  фарш,  але  не  випустили  цих  мавп  звідси?  З  однієї  сторони  це  розумно,  але  персонал,  невже  ми  загинемо!?    -  Ця  думка  не  полишала  Олбі  ще  довго.
           
 Він  прекрасно  розуміє,  що  розлючені  психи  от-от  ввійдуть  до  адміністративного  корпусу  лікарні,  тоді  весь  персонал  точно  розчленують,  а  то  й  спалять!  Знову  страх,  волосся  на  руках  стало  дибки!  Гроза  на  дворі  ще  більше  нагнітала  тюремну  обстановку.

-  Ти  повинен  зібратися!  Повинен,  тримати  себе  під  контролем!  Контроль!

-  Пшшш...пшшш...  залишайтесь  у  своїх  кабінетах...пшшш
пшш...  аааа!  Вони  тут,  рятуйте...пшшш....пшшиии..ааааа....!

(Довге  мовчання...  Єхидний  сміх  з  тої  сторони  спец-радіо).

-Вони  в  адміністративному  корпусі!  
     
  Допетравши  це,  професору  нічого  не  лишалося,  як  рятувати  своє  життя.  Проігнорувавши  попередження  про  зоборону  виходу    із  кабінету,  Олбі  відмикає  сигналізацію  і  рвется  до  дверей.  Єдине,  на  що  він  може  розраховувати,  так  це  на  те,  що  встигне  увімкнути  сигналізацію  з  іншої  сторони  стіни  лікарні,  тим  самим  зачинить  психів  на  одинці  -  врятує  себе  від  тюремного  терміну,  за  те,  що  впустив  у  світ  вбивць!
           І  так,  двері  відчинено,професор    хапає  свого  портфеля  і  рвется  до  виходу,  коли  чує,  що  грати,  які  були  опущені  системою  сигналізації,  відчинилися.  В  корпусі  «А»  чути  крики  і  стогін  в'язнів,  які  побачивши  волю,  рвуться  як  стадо  оленів  в  шлюбний    період.  Олбі  зачиняє  двері  і  вмикає  рубильник  з  зовнішньої  сторони  лікарні.

     -    Хух  вдалося!  -  Промовив  і  видихнув  з  полегшенням.  Потрібно  забиратися  звідси.
Дощ  посилювався  і  звуки  грому  ще  більше  лякали  профессора.  Лише  покинувши  стіни  він  згадав  про  персонал,  який  зачинив  у  середині.  У  них  свої  сім’ї,  діти,  життя.  Відчуття  сорому  і  відповідальності  прокинулося  тоді,  коли  старий  відчув  себе  у  безпеці.  
         Поспішним  кроком  Олбі  віддалявся  від  корпусу  «А»  до  воріт  лікарняного  масиву.    Не  встиг  ступити  і  тридцяти  метрів,  як  у  приміщенні  вимкнулося  світло,  яке  було  видно  аж  до  самих  воріт.  Це  змусило  старого  занервуватися.  «  Немає  світла  –  немає  сигналізації»  -  подумав  він  і  прискорив  хід.  За  якихось  десять  секунд  різкий  звук  битого  скла  вдарив  у  його  вуха.  Бунтівники  намагаються  як  і  він  тоді  -  вибити  вікно.  

-Чорта  з  два  вам,  мразі!  –  Крикнув  Олбі  переляканим  голосом.
   
Крики,  шум  дощу,  спалахи  блискавки,    болото  –  все  це  змушувало  його  губитися  у  собі.  Раз  через  раз,  наступаючи  собі  ногу,  падаючи  лицем  в  багнюку.  Підіймався  і  продовжував  рух  до  воріт.  І  ось  довгоочікувана  залізна  хвіртка  на  паркову.  Здивувало  Олбі  тільки  те,  що  вона  відчинена  і  не  потрібно  було  вставляти  картку  працівника  лікарні,  щоб  відчинити  її.  Це  насторожило  його  ще  більше.  Машина  стояла  на  парковій  ділянці,  що  нагадувала  футбольне  поле,  може  це  через  те,  що  вона  була  тимчасова,  на  грунтовій  поверхні,  а  не  на  асфальті.  Без  проблем  професор  відчиняє  двері  старенького  Ford  ,  жбурляє  портфель  на  заднє  сидіння,  влаштовується  по-комфортніше.  Заводить  двигун  і  рушає.  Під  колесами  вогка  земля  змушує  машину  буксувати  на  місці.  Але  це  не  зупиняє  старого  і  він  все  таки  рушає.  Ворота  знаходяться  праворуч  нього,  і  щоб  вписатися  туди  він  здійснює  різкий  маневр  вправо,  вмикаючи  фари  дальнього  бачення,  тисне  педаль  газу.  
       
-  Що  за  херня!?  –  Крикнув  Олбі  і  різко  зупинив  машину!  
 
 Переключивши  фари    нічного  бачення  на  ближні,  бачить  зграю  чоловіків,  які  з  жадібним  поглядом  витріщилися  на  сидіння  водія.  І  до  того  вже  переляканий  старий  не  знає  як  себе  вести.  Рухи  його    нечіткі,  а  то  й  зовсім  незрозумілі.  То  він  готується  вийти,  але  потім  розуміє,  що  ті,  хто  вдягнені  в  оранжеву  накидку,  точно  не  вселяють  надії  на  порятунок.  Зір  професора  не  дозволяв  розгледіти  лиця,  але  бліді  силуети  психів  він  впізнав  точно.

-  Дідь*ко  б  вас  забрав!  (зі  сміхом  сказав  він).

Його  тремтяча  рука  тягнеться  до  коробки  передач,  щоб  перемкнути  важіль  на  задній  хід.  Як  раптом,  один  з  тих,  хто  стояли  попереду,  жбурнув  залізного  прута,  діаметром    п’ять  сантиметрів,  у  лобове  скло  машини.  Удар  був  такої  сили,  що  вся  лобовуха  тріснула.  Через  це  нічого  не  було  видно.  І  йому  нічого  не  залишалося,  як  втиснути  педаль  газу  до  підлоги  .  Чоловіки,  не  очікували  на  такий  поворот  подій  і  опинилися  на  капоті.  Отямившись,  старий  оглянув  свої  руки  і  не  гаючи  часу  рвонув  на  дорогу,  вибивши  браму.  На  душі  якась  тривога.  

-  Це  ж  в’язні,  вони  втекли!  Тепер  вороття  назад  нема!

Навкруги  пустота.  Олбі  звернув  до  лісу,  щоб  його  не  знайшли  копи.  Поліції  він  зараз  боявся  більше  за  психів.  Вся  відповідальність  за  втечу  на  ньому.  Смерть  персоналу,  матеріальна  шкода,  нанесена  ними,  та  й  сам  факт  втечі  змушував  його  помітно  нервуватися.  Плутав  педалі  під  ногами,  декілька  разів  не  розминався  з  деревами.  В  кінці  кінців  машина  застрягла  у  густому  болоті.  Раз  за  разом  старий  намагався  рушити.  Але  чортові    колеса,  ніяк  не  хотіли  рушити  з  болотистої    поверхні.  Це  зовсім  вивело  Олбі.  Той  відстібнув  пасок  безпеки,  схопив  портфель  і  вистрибнув  з  побитої  машини.  Кругом  дерева,  нічний  туман  розстелився  під  ногами  професора,  які  потрохи  заглиблювалися  у  калюжу.  Важко  вдихаючи,  він  сів  на  голу  землю.  По  його  щокам  почали  спадати  сльози.  У  голові  каша.  Він  в  непорозумінні.  Кожен  раз  згадується  вітер,  який  змушував  його  затриматися  в  кабінеті,  на  ті  вирішальні  дві  хвилини.  Лише  дві  хвилини,  і  він  би  покинув  стіни  лікарні  до  того,  як  пролунала  сирена.  Якби  він  не  прийшов  на  роботу.  «Рятуйте!»  -  ніяк  не  виходило  з  голови.  

-  Що  ж  я  наробив?  Чортові  мавпи,  чортові  копи,  чортове  життя.  Що  за  чортівня  коїться  навкруги?

Годинник  на  його  руці  показав  північ.  Дощ  припинився.  Тиша.  Ліс  не  подавав  ніяких  ознак  життя.  Олбі  відчув  якийсь  спокій  і  одурманення.  Настав  стан  баражування*.  В  голові  почали  з’являтися  думки  про  наслідки  цієї  ситуації  і  можливі  виходи  з  неї.  Якщо  він  залишиться  тут  то  помре  від  зневоднення  і  голоду.  Якщо  появиться  в  місті,  то  його  впізнають,  оскільки  вже  до  обіду  наступного  дня  всі  шпальта  газет  і  заголовків  сюжетів  новин  те  і  говоритимуть  що  про  нього.  Повернутися  –  безвідмовна  смерть.  Залишитися  –  аналогічно.  «Копи  точно  прочісуватимуть  місцевість  ,  щоб  знайти  мене,  або  моє  тіло»  -  подумав  вголос.  Його  медитацію  перервав  рев  поліцейської  сирени.  Професор  зірвався  з  місця,  тіло  охопив  різкий  порив  жару.  Ступор.  Дві  хвилини  старий  стоїть  і    вслухається  в  звуки.

-  Я  не  буду  гнити  у  вашій  проклятій  в’язниці!  –  Крикнув  він  щодуху.

Тіло  ніби  не  слухалося  його  розуму.  Професор  бере  арматуру,  що  застрягла  в  склі,  і  відчиняє  багажник.  В  ньому  все  поскладане  так,  ніби  це  не  багажник,  а  крамниця  дорогого  посуду.  На  очі  потрапляє  мотузка,  якою  буксирують  машину  в  подібній  ситуації.  Але  не  для  машини  він  її  дістав.

-  Чортові  копи…  Чортові  мавпи…  чортове  життя!    -    повторював  він  і  забирався  на  дах  машини.

-  Стій  де  стоїш!

-  Хер  вам!

-  Офіцере,  один  з  в’язнів  перед  нами.  Ми  зловили  його  –  прокричав  у  рацію  коп.

Олбі  не  слухав  жодного  слова.  Він  в  ті  секунди  жив  у  своєму  часовому  просторі.  Секунда  –  хвилина.  Неволя  –  смерть.

-  Помиляєтеся!  Помиляєтеся  –  промовив  Олбі,  і  мотузка  стиснулася  вже  на  шиї.  Його  руки  ослабли  і  з  них  випав  портфель.

-  Офіцере,  машину  сюди  в  нас  самогубство.

***  

[b]МЕТОД    БАРАЖУВАННЯ[/b]  -  [i]спосіб  відволікання  уваги  від  страху  й  спрямованості  людей  від  аналізу  й  синтезу  гнітючих  факторів  бойової  (екстремальної)  ситуації,  переживань,  тривоги,  роздумів  про  майбутній  наступ,  виконання  завдання  щодо  бачення  за  цим  ризику  для  свого  життя,  можливих  невдач,  його  провалу  тощо.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639296
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2016