| Сторінки (1/12): | « | 1 | » |
Час проходив, а він все згадував. Іноді спогади пожирали його повністю, і тоді він втрачав зв'язок з реальністю. Бували миті, коли він справлявся з цим. Саме тоді він розумів, що не варто пірнати з головою в минуле. Та в більшості випадків, він це розумів краще будь кого, сила волі підводила його і він знову, і знову поринав у свої спогади, які з'їдали його, частинку за частинкою. Щоб хоч якось приглушити стукіт, що лунав від своїх внутрішніх дверей, які ніби то зачиняли доступ до його минулого, він вчився концентрувати увагу. Все, що він вичитував в книжках, в інтернеті, на рекламних вивісках метро здавалось йому повною нісенітницею, яка можливо комусь і допомагає, та не йому. Поради друзів теж були, як водяна пара. Та й дивлячись на них він розумів, що прислухатись до порад тих, хто сам по вуха в павутинні, не саме вірне рішення. Час все проходив. Кожного разу виникало бажання все почати з початку. Тільки він не знав, що взяти за основу початку, яку мить чи епізод з життя. І тоді він йшов, не дивлячись ні вперед, ні назад, лиш іноді кидав погляди на перехожих. Бували моменти, коли кинувши так погляд на випадкового перехожого, його виривало з реальності в якийсь інший вимір, який в ту мить малював його мозок. Долі секунд погляду перетворювались на вічність. Найбільш болючим в такі моменти було те, що він не знав, котрий з вимірів справді його. Будучи в реальному часі він почував себе, чужим серед всіх і всього. Знаходячись в віртуальному вимірі він заспокоювався й навіть почував себе щасливим. Лиш випадкова перешкода, як порив вітру, сильний звук сигналу автомобілю чи бордюр повертали його в дійсність. Такі моменти легкого шоку пробуджували його, як холодний душ. І на деякий час він забував про минуле, і не думав про майбутнє. Він не розумів, з чим пов'язані ці його занурювання в самого себе. Шукаючи причини він знову занурювався. І так щоразу, раз за разом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713610
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2017
Ввечері того ж дня Макс сидів в невеликій кав'ярні, що розташовувалась в одній з адмінбудівель в центрі міста. Офіціантка принесла велику чашку кави й шматочок празького торта. Надворі починав накрапати дощ. Макс подивився через вікно на небо й зрозумів, що дощитиме до самого ранку. Не дати остаточно скиснути від погоди й інших особистих переживань допомогла лише кава. Макс пив її невеликими ковтками. З боку здавалося, що він її більше нюхав, аніж пив. Торт так і залишився на блюдці в тій формі, в якій принесла його офіціантка. Макс знову переключився поглядом у вікно і поринув в роздуми.
- Чекаєш когось?
Макс обернувся до столу й побачив Ліну, що смакувала його тортом.
- Непоганий, але трохи сухий. Могли б більше крему додати. То ти чекаєш когось ?
- Та ні. Особливо ні на кого не чекаю. А звідки ти…
- Я сиділа тут з подругою, потім побачила тебе. Вирішила підійти. Ти так і не відписав мені.
- Я збирався, та все щось не міг зібратись.
Макс дивився на Ліну, на її золотисте волосся, блакитні очі, губи. Йому здавалось, що він знає цю дівчину вже дуже давно, і не міг збагнути чому це так. Він дивився на Ліну й дивувався собі, як він міг ображатись на неї. В той момент вона здавалась йому бездоганною.
- Ти ж не проти, що я їм твій торт. Шкода, що він стоїть тут сам і ніхто його не їсть.
- Може замовити тобі каву ?
- Замов
Ліна дивилась на Макса й посміхалась. Вечір, що був сірий, як небо, враз заграв яскравими кольорами. Максу на мить здалось, що в залі стало навіть трохи світліше. Не помічаючи того він сам почав посміхатись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646653
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2016
Відповідь від Ліни прийшла не одразу. В якийсь момент Макс пошкодував, шо відправив повідомлення цій дівчині. Можливо вона й не пам’ятає його і зараз дивується читаючи його текст. А може вона пам’ятає і читає його вголос для свої подруг, а ті сміються з його наївності. Чи може в неї і взагалі є хлопець, і він прочитав повідомлення першим… З кожною здогадкою Макс все більше жалкував про те, що написав Ліні. З цими думками він ліг спати. Зранку, перш ніж відкрити очі, Макс потягнувся за телефоном, щоб перевірити чи прийшла відповідь від Ліни. На його розчаруванні відповіді не було. «Ну і хрін з тобою» подумав Макс й відкинув телефон вбік. Дивні відчуття переповнювали його. Він розумів, що особливо нічого не відбулося, що б могло змусити його так почуватись. Та все ж він почувався, ніби в нього забрали улюблену іграшку. В ньому наростала образа, якої він давно не відчував. І це дратувало його ще більше. Чого б йому ображатись на дівчину, яку він бачив від сили два рази. Чого б йому ображатись на дівчину, яка, по суті, не є його дівчиною. –«Що ж», мовив вголос Макс, «треба просто забути це все і рухатись далі». З цими словами він встав з ліжка й пішов в душ. Прохолодна вода освіжила від сну й дурних думок. Він швидко витерся й вийшов в кухню. Там заварив кави й швидко насмажив тоненьких млинців. Через невеликий проміжок часу на столі вже стояла кава, миска з млинцями й баночка абрикосового джему. – «Непогано» - подумав Макс дивлячись на свій сніданок. Поснідавши він швидко одягся й викликав таксі. Прохолодний душ й смачний сніданок стерли з пам’яті всі ранкові образи. Їдучи на роботу Макс дивився у вікно машини й милувався ранковим сонцем. Вперше за ранок на його обличчі з’явилась посмішка. Він розглядав дерева, кущі, людей, що поспішали кудись, інші проїжджаючі машини. Як тільки погляд його знову перевівся в небо Макс відчув вібрацію в кишеню джинсів. Він дістав телефон й побачив, що прийшло повідомлення. –«Що за лайно. Кому я треба о такій порі…» Відкривши повідомлення Макс здивувався. Писала Ліна. Писала, що не могла відповісти вчасно оскільки була зайнята. «Та пішла ти» - сказав вголос Макс й видалив повідомлення. – «Що, дівчина?» - почув Макс від таксиста. – «Так, дівчина». «З дівчатами не легко» - продовжував таксист, та Макс його вже не слухав. Ранкова образа нахлинула з новою силою. І все нащо спромігся Макс в той момент, це відправити нове повідомлення з текстом: «Вибач, що написав вчора. Не хочу відволікати тебе від важливих справ. Більше турбувати не буду». «Так простіше, - думав Макс, - краще зараз все закінчити, поки ще нічого не почалось, аніж щоразу забивати собі голову всяким брудом й негативом. Навіщо мені ці стосунки. Я й так непогано живу».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646118
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2016
Момент для спроби не змусив себе чекати. Того ж дня, коли Макс побачив Ліну біля гуртожитку, роботи в нього було небагато, її взагалі не було, як такої. Тож Макс вирішив не гаяти даремно час сидячи в офісі, а прогулятись парком, поки сприяла погода на дворі. Він зібрав папери, що лежали на столі, ще раз переглянув їх, пару листків зіжмакав й викинув в сміттєве відро, решту ж посортував й сховав в нижню шухляду. Також перевірив електронну пошту, щоб ще раз переконатись, що сьогодні він нікому не потрібен і з чистою совістю вийшов з офісу. Йшов він повільно, як іноді показують в старих американських фільмах про любов. Йшов він ніби замріяно. Хоча насправді Макс ні про що не мріяв і, в більшій мірі, ні про що не думав. Він просто йшов вуличкою, якою особливо не гуляють, й з цікавістю розглядав все, що траплялось по дорозі. Спочатку його увагу прикула до себе маленька пташка, що сиділа на кущі Жасмину й співала невідому йому пісню. Потім він побачив, як великий рудий кіт вилизував свої принади, готуючись мабуть до побачення. Ще через пару кроків Макс звернув увагу на великий доглянутий кущ троянд. Біля троянд він зупинився й почав уважно розглядати квітки, листя, колючки. Макс не стримався й зірвав невеличку квітку, так, щоб можна було тримати її в долоні й не привертати зайвої уваги. Він розумів, що вчинив не дуже гарно, та спокуса перемогла здоровий глузд. Далі Макс йшов й час від часу нюхав квітку. Так він йшов й вдивлявся у все, що траплялось йому на шляху. І тут його осяяло, скільки краси він не побачив, скільки впустив моментів для захоплення й радощів через постійну занепокоєність, через постійні спішки, через хаос в своїй голові. Так Макс дійшов до знайомого йому парку. Побачивши вивіску кафе «Вікторія» в пам’яті почали спливати деякі моменти останнього його перебування в цьому місці. Він цих спогадів Макс відчув, як по грудях розливається приємне тепло. Він посміхнувся й попрямував в напрямку гуртожитку. За п’ять хвилин він вже стояв біля гуртожитку й чекав сам не знав чого. Він просто стояв й дивився на двері. Дивився на те хто входить і хто виходить. Простоявши так двадцять хвилин Макс вирішив, що краще йти додому. Якось дивно так стояти й чекати невідомо на що. Вже збираючись йти Макс помітив таксі що під’їжджало до гуртожитку. Машина зупинилась недалеко від центрального входу й звідти вийшли дві дівчини, руки яких були зайняті, як Макс зрозумів, пакетами з всякими жіночими штучками. Одна з них була Ліна. Макс боявся поворухнутися, щоб не привернути до себе її увагу. Він взагалі картав себе в тому, що даремно сюди припхався. На що він надіявся? На що розраховував? «Дівчата відпочивали собі в парку після навчання, потім познайомились з хлопцем, що пригостив їх випивкою. Дівчата весело провели час. І чому вони мають пам’ятати мене? Може це в них повсякденна норма?» Думки в голові Макса перекрикували одна одну. Він ще раз глянув на Ліну, прикусив губу й пішов. Він йшов далі не збільшуючи швидкість ходи. Єдина різниця в його прогулянці до моменти, коли він побачив Ліну, і після того, було те, що в першому випадку думки його були розсіяні, а зараз вся його внутрішня увага була зосереджена на цій дівчині. «Може ну її» - думав Макс. Та щось не давало йому викинути з голови цю синьооку білявку. Щось підказувало, що «не ну її». Дійшовши додому Макс впав пластом на ліжко й пролежав так майже годину. Потім взяв в руку телефон й вирішив, що все вирішить маленьке повідомлення. Швидко набрані пару слів за мить були відправлені Ліні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644764
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2016
Макс не очікував від себе такої поведінки, як на передодні ввечері. Він помічав за собою схильність до деякої розкутості при певних обставинах. Та щоб так… Це було вперше для нього. І ця новизна прийшлась йому до вподоби. Та він розумів, що це зумовлено, в першу чергу, дією вжитого алкоголю. І якщо щоразу вливати в себе різноманітне лайно, щоб відкривати в собі нові можливості, користі для здоров’я від цього не побільшає. Думка ця трохи пригнітила Макса. Та, будучи людиною позитивною, він зразу ж відкинув всі думки, що пригнічували його настрій і подумав про Ліну. «До чого можуть привести стосунки з дівчиною-студенткою? До чого можуть привести стосунки з дівчиною, світогляд якої абсолютно протилежний світогляду Макса? До чого можуть привести стосунки з дівчиною, що приваблює його лише фізично?» Питання, які задавав собі Макс через рік першої зустрічі в парку. Та зараз він думав про те, що, можливо, це його шанс спробувати себе в ролі Хлопця чиєїсь Дівчини, а в даному випадку в ролі хлопця Ліни. В ньому прокинувся давно забутий азарт. – «Вона висока, має гарну фігуру, вона блондинка, симпатична, має гарні груди, хоча я їх ще не бачив, та там точно не вата, від неї приємно пахне і цілується вона доволі гарно». Макс шукав плюси, щоб переконати себе в тому, що варто ризикнути. Варто спробувати. Звичайно для себе він поставив маленьку установку в своїй свідомості, що стосунки ці будуть лише пробними. Він знав наперед, що, рано чи пізно, розірве всі зв’язки з цією дівчиною. І певною мірою ця установка зіграла вирішальну роль в прийнятті рішення на користь Ліни. І він ризикнув.
Наступного дня він не зв’язувався з Ліною. Не зв’язувався він з нею і через два і через три дні. Лише через тиждень після їхньої першої зустрічі він побачив її біля гуртожитку. Щось змінилось в ньому. Щось змусило серце його битись частіше, коли він побачив Ліну. Та, на той момент, Макс не звертав увагу на реакцію свого організму. Він лиш ще раз переконався в тому, що потрібно знову побачитись з цією дівчиною, потрібно ще раз відчути її присутність. Потрібно спробувати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644433
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2016
Весна 2010 року. Макс неодноразово задумувався про те, що можливо і йому варто пізнати любов у всій її красі. І чомусь йому здавалось, що саме ця весна може подарувати бажане. Максу в першу чергу було цікаво, як це бути в стосунках. Куди б він не глянув, гуляючи вечірнім містом, скрізь бачив пари. Ну майже скрізь. Іноді траплялись такі ж, як і він - ті, що ходять по одинці. В цьому є своє переваги, роздумував Макс, побачивши чергову парочку, що йшла взявшись за руки, чи обіймались сидячи десь на лавці. – «Я сам собі погода, хочу так, а хочу так. Ніхто мною не керує. Хочу йду туди, а не хочу не йду туди». Та глибоко в середині він розумів, що то все відмазки. Так, він, як і більшість, хоче бути з кимось, хто б його розумів, слухав, давав поради. – Та чи існують такі? Думав Макс… Він звик бути самостійним, ні від кого не залежати. Він не знав, як це, коли про тебе дбають, піклуються. Звичайно все це він мав в дитинстві, та дитинство далеко, так як і почуття радості, що теж давно забуте. В один з будніх днів, після чергової перевірки вищестоящого керівництва, Макс зі своїми товаришами по роботі, що вже стало традицією, поїхали повечеряти в одне кафе. Погода була гарна, достатньо тепло, щоб зайняти столик на дворі, а не в приміщенні. Зазвичай такі застілля тривали не довго, максимум години дві. О п'ятій вечора вечеря закінчилась і всі розійшлись в своїх справах. Макс знав, що вдома його ніхто не чекає, тож спішити туди не варто. Випите в кафе вино злегка сп’янило Макса і він вирішив пройтись парком. Сонце ще стояло високо в небі, дув легкий вітерець, що, час від часу, приносив ледь помітні запахи квітів. Все б наче нічого, так думка, що він знову блудить один, трохи пригнітила настрій. Проходячи повз маленьку забігайлівку, що гордо називалась «Вікторія», Макс сів за один з вільних столиків, замовив пиво та запалив цигарку. – «Треба кидати це дурне заняття» - думав він про паління, та все ж запалив цигарку. Повільно п'ючи пиво він помітив трьох дівчат, що задумавшись сиділи за столиком недалеко від нього. Увагу його привернула одна з них, що мала темні коси. «Брюнетка, але ж гарна…» Ще один ковток пива і Макс без зайвих хвилювань, що за часту супроводжують такі дії, підійшов до столика з дівчатами й сів за нього. Сміливо. В іншому випадку він і подумати б не міг про таке. А тут підійшов й сів за столик з дівчатами. Слово за словом і розмова зав'язалась ніби всі вони давно знайомі. То були студентки місцевого вузу, вивчають економіку, фінанси й ще щось пов'язане з грошима. Макс сидів, попивав повільно пиво, дивився на дівчат і розумів, що ось вона одна з переваг холостяцького буття. Та з іншого боку, він тут заради того, щоб вийти з цього буття. І це вже не є перевагою. Складно все це, подумав Макс і запалив нову цигарку. Почало сутеніти. Дівчата теж не дуже спішили додому. Макс зрозумів, що замовивши для дівчат випивку він тим самим продовжить вечір, що він і зробив. Розмовляючи про все і ні про що, Макс помітив, що вся його увага спрямована на блондинку, що сиділа напроти нього. Її звали Ліна. Потім, коли він проводив дівчат до гуртожитку, йшов він саме з нею. Йшов взявши її за руку. Привівши дівчат до гуртожитку, подруги Ліни попрощались і швидко зникли за дверима. Ліна ж не спішила. Вона стояла й дивилась на Макса. - Мабуть треба її поцілувати, думав Макс. Та поки він формував в голові план дій Ліна підійшла ближче й сама поцілувала його, потім ще раз і ще раз. Пізніше, вже їхавши додому, Макс думав, як тепер бути далі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643572
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2016
Ми стояли пліч о пліч й дивились, як сонце з’являється з-за горизонту. Море теж прокидалось. Хвиля за хвилею накочувалась на наші босі ноги, що з кожним накотом все глибше тонули в піску. Я тримав її за пальці, щоб відчувати якусь свободу, яку дає море. Але при тому ж й не відпускати, щоб не втрачати відчуття її присутністі, щоб відчувати її поруч. Ми стояли й мовчали. Слова були зайві. Слова могли зіпсувати ту ідеальну мить. Подеколи я поглядав на неї. Вітер грався її волоссям і це було гарно. Було гарно дивитись, як очі й ніс ховаються в стоку волосся й видно лише губи… Ми стояли й мовчали. Морську тишу порушив пролітаючий над нами літак. На якусь мить мені стало сумно. Коли я побачив, як велика машина піднімається в небо, я зрозумів, що люди всередині цієї машини повертаються додому. Для них відпочинок закінчився. Саме від цієї думки, що все має своє закінчення, мені стало трошки сумно…Сум мій розвіяла тепла рука, що м’яко лягла на моє плече й ніжний запах волосся, які, від легких поривів вітру, торкались мого обличчя. Можна дивитись вдалечінь й мріяти про щось нездійсненне, а можна, обійнявши дівчину, що пахне чимось із дитинства, радіти новому ранку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640749
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2016
Важко сказати, коли все почалося. Перше, що приходить на пам'ять це нічний клуб. Нас познайомили спільні знайомі. І на тому все й закінчилось в той відрізок часу. Я, як завжди, хитався, вдаючи, що танцюю й не звертав на неї увагу. Хоча, правду кажучи, в моїй уяві проскочило пару інтимних сцен з її участю. Та так буває часто, коли знайомишся з кимось. Я маю на увазі, коли знайомишся з жінкою. В той вечір я навіть не помітив, коли вона поїхала додому. Мене мало то турбувало. Я був захоплений своїм світом і мені було дуже затишно там, в середині мого світу. Через деякий час ми зустрілись на вулиці. Кожен з нас йшов своєю дорогою в своїх справах. Та в якийсь момент дороги наші пересіклись. Якийсь час я навіть думав, що це знак чи щось в цьому дусі. Та потім викинув з голови цю думку, щоб було менше ниток які б нас зв’язували. Ми зустрілись самі того не очікуючи. Першу мить я вдивлявся в неї й не міг збагнути чого вона так дивиться на мене. Секунд через п’ять-сім я все ж згадав де бачив її й при яких обставинах познайомився. Сказати, що я сильно зрадів цій зустрічі то мабуть ні. Не знаю чому, та щось мені підказувало, що краще прикинутись дурником й піти далі. Та я не послухав свого внутрішнього голосу й почав розмову. Пару питань, пару відповідей, пару посмішок й знову ж пару кивків в знак згоди і я зрозумів, що наступного дня мій вечір зайнятий нею. Певною мірою мене це втішило. Хоча великої радості теж не принесло. Так буває, коли розумієш, що дана пригода не дасть тобі тих емоцій, які ти прагнеш отримати вже скільки років, та все ж якісь та отримаєш. Це можна назвати самообманом, коли обіймаєш дівчину, і розумієш, що це все фікція (дівчина може думати зовсім друге). І йдеш на це тільки заради того, щоб відчути чиєсь тепло. Ми попрощались й кожен пішов у своїх справах далі. Ввечері я пив чай й думав про неї. Я знав, що все буде, як завжди: ми зустрінемось пару разів, потім буде близькість пару разів і після всього кожен піде своєю ж дорогою. І хто винен в тому, що так відбувається щоразу… Наступного дня вона приїхала до мене. Я відкоркував пляшку вина й дістав цигарки. Бувають ситуації, коли краще випити й випалити цигарку, щоб позбутись того мандражу чи хвилювання, яке нізвідки приходить. Я так і робив. Ми пили вино, про щось розмовляли, я іноді палив. Іншого разу ми дивились фільм. Потім гуляли по вулиці. Все б наче й нічого та всередині я розумів, що це починає сходити на стосунки, на ті самі серйозні стосунки. Я відганяв ту думку, оскільки з мого боку було мало прояву ініціативи. Й цим я себе заспокоював. Через якусь кількість побачень думка про те, що це вже й справді схоже на стосунки, забила тривогу. Були моменти, коли я хотів підняти цю тему. Та, коли перед тобою напівгола дівчина не варто про таке говорити. Якось одного вечора, не знаю, що тому посприяло, я підняв тему стосунків, які вони мають бути і т.д. Для мене ідеальним варіантом було б звичайно озвучення з її боку того, що ми просто зустрічаємось, щоб не бути одним в певні вечори. Та я розумів, що це лише моє бачення. Я почув те, що й розраховував почути, а не те, що хотів почути... Єдине виправдання, яке я можу озвучити сам собі, це те, що я не проявляв особливої ініціативи … Та це моє виправдання. Хтось отримав ще один урок, яких вже й так має вдосталь. Хтось просто видихнув й пішов далі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016
Юля. Юля завжди казала: ти ссикун, ти боїшся стосунків,ти мене не любиш. А я мовчав, тримав її за руку, дивився прямо й іноді кидав погляд на її груди. Природа гарно попрацювала над її грудьми, мабуть аж занадто гарно. Ми йшли прямо ні про що не думаючи (я звісно думав, як буду стягувати з неї сарафан, потім розстібати ліфчик, трусики чіпати не буду) й вели монолог про те, що я не працюю над нашими стосунками. Я знав, що ніяких стосунків в нас немає та й не було. Гуляння за руку час від часу й постільні втіхи, теж час від часу, не дотягують до Стосунків, як на мене. Хоча можливо я, як завжди, помиляюсь. Я часто помиляюсь, у виборі фруктів, вина та дівчат. Я слухав про те, яке я лайно, тримав її за руку і ми йшли далі. Якби хтось подивився збоку, міг би подумати, що в нас Ідилія в стосунках: вона щось розповідає, він слухає й киває головою. Іноді краще погоджуватись з усім, щоб не слухати ще більших докорів. Тож я слухав та кивав головою. Іноді я заглядав на інших дівчат, поки вона формувала в своїй світлій голівці чергове звинувачення в мою адресу. Я помітив одну цікаву річ, дівчата частіше звертають увагу на хлопців, котрі гуляють за руку зі своїми дівчатами. Так і кидають погляди докору, ніби: чому вона, чому не я? А я кидаю їм погляди: вибач мала, не сьогодні. Таке я лайно, як каже Юля. Іноді ми цілувались на лавці під якимсь деревом. Я завжди шукаю лавку під деревом, щоб не піймати в стакан з кавою порцію лайна якоїсь пролітаючої пташки. Ми знаходили вільну лавку, й вмощувались на ній. Вірніше вмощувався я, вона ж сідала на мої коліна й обвивала шию своїми руками. Іноді я помічав, як вона дивилась кудись в парк, як хижак, що сидить на жертві, й дає всім зрозуміти, що не варто наближатись. Так і Юля, обіймала мене й давала всім зрозуміти, що хлопець зайнятий. Іноді це мене тішило, та недовго. Згодом це стало ще однією темою для суперечок, й ще одним аргументом проти мене щодо укріплення наших стосунків. Та мені було байдуже до того, адже я знав, що скоро буду гуляти сам. Ми сиділи на лавці, обіймались й іноді цілувались. Зараз, згадуючи це, я розумію, що цілувались ми занадто нескромно, як для громадського місця. Та тоді я й не думав про те, можливо тому сприяло випита банка пива, а можливо й ні… Ми цілувались, й не думали ні про що. Іноді я міг просунути руку їй під майку, й погратися її грудьми. Це тривало недовго, звісно, вона одразу ж починала буркотіти, що на нас дивляться люди. А я думав: хай заздрять. Хай заздрять жінки, що не вони на моїх колінах. Хай заздрять чоловіки, що не вони на моєму місці. Часом повз нас проходили дівчата й шепотіли собі під ніс щось про любовні соплі. Мол: глянь, сидять голубки, цілуються, фу! Це мене веселило. Я бачив, що природа поскупилась , коли роздавала красу, тож все, що їм лишається, це тинятись парком й бубоніти під ніс, щось про любовні соплі. Так ми сиділи доки не вмикались ліхтарі, починаючи освітлювати нас, як на подіумі. Тоді ми вставали та йшли помаленьку прямо,тільки в протилежний бік. Я знову починав уявляти, як я стягую її сарафанчик, потім розстібаю ліфчик, трусики не чіпаю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638020
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016
Мені подобалось бути з Жужу. Прокидаючись зранку я підтягував її до себе і ми лежали, як два маленьких банани. Я тримав її за її животик чи за груди й міг так досипати ще пару годин. Потім, коли ми вже остаточно прокидались Жужу йшла на кухню й варила мені каву, а я лежав на її подушці й не хотів випускати її з рук. Запах її парфумів зводив мене з розуму. Коли кава була вже готова Жужу приносила її в ліжко й лягала поруч. Ми розмовляли, сміялись, мовчали, сміялись і розмовляли. Є люди з якими легко. Так було і з Жужу. Вона не задавала зайвих питань, не ображалась через дрібниці, не влаштовувала показових сцен. Вихідні з нею пролітали, як одна мить. А ще ми читали разом. І це було мабуть найсексуальніше з усього того, що ми робили ( в одязі й без нього)…читати разом одну книжку закутавшись в щось тепленьке, читати по черзі в голос... не з кожною дівчиною вдається таке...і це було найприємніше...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2015
Ранок почався не з кави і не з поцілунку коханої дівчини. Нема кави, нема дівчини, нема коханої дівчини. Ранок почався з думки, що потрібно вставати й рухатись. Ранок почався з дії. Потім була кава (знайшлась жменька в баночці), шматок твердої булки й такого ж сиру. Романтіки написали б тут цілу поему про те, як все було смачно, та я не той романтік, як деякі, хоча було доволі смачно, зважаючи на те, що спати я ліг напівголодним. Потім була прогулянка ранковим парком, де жовте мокре листя прилипає до підошви й час від часу ти ловиш на собі погляд голодного собаки, що сидить під лавкою. Дібравшись до офісного приміщення, де я маю радість проводити свій час від …тої до …тої години кожного робочого дня, я зрадів від думки, що калюж не так багато й всі собаки поховались по куткам. Ця думка гріла мене майже хвилин десять, поки я не вступив в калюжу й не почув, як сірий пес гарчить на щось в кущах. Добре, що я вмію свистіти, це спантеличило сірого й він втік за горизонт. День, як день, як велика кількість попередніх днів. Це, з одного боку тішить (особливо тих хто любить стабільність) та з іншого трохи бентежить (якщо ти один з тих… кого бентежить). Я довго думав, яку дію привести в дію, щоб розбавити фарбами цю сірість, що оповила все довкола (я її побачив навіть в очах сірого собаки) й на поміч прийшов плакат, що майорів на стіні. Він ніби промовляв: виноградна лоза під серпневим сонцем зростила на собі це прекрасне гроно винограду з якого ми з любов’ю зробили цей ароматний, сповнений ніжності коньяк. І тут … я помітив, що сонце заходить за обрій, дим від викуреного тютюну перетворився в хмарки й літає під стелею, створюючи тим самим ілюзію неба і потяг до чогось прекрасного збільшується щохвилини...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622377
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2015
Мене звати Нік, повне ім’я Домінік. І здається мені, що я щось роблю не правильно зі своїм життям. Ця думка супроводжує мене постійно (не те, щоб кожну секунду, та досить часто). І це мене гнітить.
Я не часто казав дівчині, що люблю її. Якщо відверто, то я жодного разу не сказав дівчині, що люблю її. Мабуть це пов'язано з тим, що не мав того почуття, що зветься любов. І в цьому теж проявляється слід якоїсь незрозумілої послідовності. Я іноді думав, якби не нехтував цим простим виразом: «я тебе люблю», кількість знятих трусиків була б на багато більшою… з одного боку… а з другого й збільшилася б кількість «шанувальниць», погляд яких при зустрічі промовляв би: *** І от я думаю, що не даремно, я не розкидався цими словами. В деякій мірі я і є *** що ж тут приховувати. Та лише я можу себе назвати цим приємним словом та й то не часто, а лише в моменти хандри, які підштовхують мне на вчинки, якими не варто пишатися.
Це було літом. Одного спекотного дня, що плавно перейшов в не менш спекотний вечір, йдучи з роботи, я думав про те, що непогано було б подзвонити Жанні (це одна з моїй невдалих спроб завести стосунки) й запросити її на «щось» до себе. Я знав, чим закінчиться це «щось» і здається мені, що про це знає і кожна дівчина, яку запрошують на «щось», тим більше, що пару разів вона погоджувалась. Та кожного разу в мене прокидалось відчуття провини перед Жанною (й іншими) за ці запросини. Прокинулось воно й цього разу. Я йшов і думав, яка ж я *** думаю лише про свої потреби. А потреби в свою чергу промовляли: чого ти, це нормальний варіант, перевірений… Я йшов і думав. І думки ці спровокували хандру. Я знову задався питанням, що роблю щось не так зі своїм життям і все, що я роблю є не правильним. Так я дійшов до квартири й впав на ліжко. Коли так лежиш й дивишся на стелю не кліпаючи, може здатись, що ти ідіот. Я не став переконувати себе в протилежному, а просто встав з ліжка й пішов в душ. Холодна вода привела трохи до тями. Потім була кава на кухні, якийсь серіал і я побачив, що сонце йде за обрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620022
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2015