| Сторінки (1/38): | « | 1 | » |
Я попрошу тебе не повертатись,
щоб не палити потім жалісні листи.
І навіть словом жодним - не прощатись,
не вибачатись, ні, і не клясти.
Не хочу разом нарікати долю,
аби тягар на потім не нести.
Не завдавати ріжучого болю...
Я просто попрошу...
-Не йди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2016
Мій янгол зараз спить, а я вкладаю його крила.
Приборкані власноруч, ним.
Тепер
такі притомлені, легкі й міцні вітрила,
свої замки сердечні він відпер.
Мій янгол зараз снить, йому не сняться хмари.
Він не засидиться у них, ніяк.
В раю
його минають всі примари,
а він зі мною тут, хіба не так?
Мій янгол задрімав, а я підслухано чекаю.
До поки він промовить "я люблю".
Я теж
з його словами я не граю,
його ніколи більше не згублю.
Мій янгол, мерехтять його повіки.
Закутався у дивовижне пір"я.
А німб
віддав мені, щоб берегла повіки.
таке близьке мені його довір"я.
Мій янгол щось шепоче, щось воркоче.
Крізь сон мені говорить, що не спить.
Насправді
він літати трошки хоче, бо вже напевно німб йому болить....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630666
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2015
А знаєте... Він спить. Я в його окулярах, в його обіймах, в його квартирі...
Так довго прагнула цього. Гулу автомобілів, що лунає з вулиці. Морозного повітря, що дме крізь шибку вікна. Вогняного затишку у кімнаті.. М"якого світла від невагомої лампи на стіні..
Я гналася за ним, мов навіжена прив"язавши себе до комп"ютерного крісла, відбивалася словами від інших, відхилялася від пояснень.. Ховала підбиту надію, марево, котре снилося мені у листах, за пазуху. А тішилась як! Мов крадійка тішилась, що в мене є ця вигадка.
Пройшов рік. Ні днем більше чи менше.. Рік, коли я спила меду з його уст, коли я змогла вхопити його за плечі і притиснувши до себе міцно карбувати кожен подих, кожен порох вії...
Я знала його задовго до зустрічі. Як він п"є каву. Чула його голос. Бачила як він голиться вранці. Як підкурює гірку цигарку. Сміх його знала краще за свій. Він був моїм за довго до зустрічі. А я належала йому вже тоді.
Він став моїм втіленням.
А тепер він спить. Я в його окулярах, в його обіймах... в нашій квартирі..
Дмухаю на його чоло, аби йому не снились жахіття...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629672
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2015
Замітає холодом сліди,
сірого скитання і життя.
На стежках тих загубились ми,
виправдовуючись - то все незнання.
Ми кричали в голос: Геть іди!
Заглушивши сердець й душ виття.
Вже замучились свій біль нести.
Вже оглухли від свого ниття.
Ми штовхали плечі, терпли руки,
ми наосліп йшли в густий туман.
Очі виклювали сірі круки
нам здавалось далі лиш обман.
Все ж пішли. Наосліп. Йшли глухими.
Йшли вперед, терпіли побиття.
Не лишитись на цей світ лихими...
Ми нарешті тут знайшли життя
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2015
Мені прикро...
Ти десь, і не йдеш додому.
Усміхаєшся, ніби засланий ковтати мед.
У рюкзак прихопивши музику, сни і втому.
І вже знаєш яким буде вечір - сумний, наперед.
Мені боляче...
Губишся знов серед вулиць.
І зникають слова у тремтінні дерев і заліза.
Все ж обриднути час цей загублений мусить.
Щоб однакові дні ці - хтось, та й порізав.
Мені сумно...
Я тут заливаюсь брудним але чаєм.
А в твоїх тече жилах не кров, а суцільна кава.
Мені осінь без тебе - сіра, скупа й не мила.
Та й тобі напевно - вже не така яскрава.
Мені гірко...
Вже туман проїдає скроні.
І оте, те, що зліва - замовкло. Хочеш, послухай!?!
Твоє тіло гаряче, а руки все ще холодні.
Ті вогні, що між нами вуглинами стали -
роздмухай..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2015
Дуже довго я йшла сама,
і збираючи зорі в жмені.
Дивувалась, чому ця краса,
просипається крізь кишені?
Дуже довго я берегла,
задушевні свічки воскові.
Все шукала: то де ж дива,
мої рідні вогні медові?
Дуже довго ховала я,
всі слова обгортала льодом.
Бо скажена й люта зима,
вже себе прозвала Богом.
Дуже довго я дихала,
непрозорим, рідким сумом.
Все шукала розріз вікна,
ну а всі це прозвали глумом.
Дуже довго я бачила,
як на стінах сохли дзеркала.
В них облич вже давно нема,
я напевне цьому рада.
Доки ти повз мене йшов,
все здавалось мені камінням.
Обернувся в життя зайшов,
і насіяв в життя промінням.
Назривав із небес зірок,
заплітав у моє волосся.
Запалив в мені сотні свічок,
що горять бурштиновим колоссям.
Відібравши слова в зими,
відігрів й поскладав у рими.
І розсіяв лишки смоли,
що раніше я грілась ними.
Ти змінив, повернув, перекреслив...
Я цього так довго чекала.
Льодовик що в мені був - ти скреслив....
Ти прийдеш, я це точно знала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015
Не даруй мені квітів -
вони лише для найкращих.
І листів не пиши -
вони для рідних лишень.
Світ ніколи не бачив таких,
як от ми - пропащих.
Хоч стріляємо в мрію,
та бачимо спільну мішень.
Не даруй слів вітрильних,
а краще стирай мої сльози.
Повиймай із бурштинових,
з карих моїх очей.
Не буває дощів суцільних,
а лише коротенькі грози.
Що палають малиновим літом,
у наших ночей.
Не даруй обіцянок,
вони наче Богом прокляті.
Бо разом із брехнею,
в колючий вінок сплелись.
І не тіш на останок, що ми є єдині, ми обрані...
Цю сліпу ахінею на здачу комусь залиш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015
Ранок.
Потягнула руку і відчуваю тепло, що сопить біля мене на
подушці. Дивилюсь на губи, не торкаюсь руками, аби не
прогнати сну, а ти пригортаєш мене як кота, і не відкриваючи
очей цілуєш. Цілуєш мої очі, солоні, від гіркої радості
солоні. Куйовдиш моє волосся, дихаєш моїм тілом і кажиш, що
навіть запах у нас спільний. Затискаєш мої плечі, щоб
стерти погані сни, а я малюю твої. Сонце холодне, тому я
відбираю твоє тепло, а ти його не шкодуєш. Тобі добре - мені
добре. Я заварюю каву для тебе, а коли холоне допиваю і
тішусь, що з твоєї чашки. Цитуєш Сафарлі, я читаю Ремарка.
Плануємо вихідні, хоч жодні пдани не збуваються. Б'ємось
подушками, мов діти лоскочемо один одного і я бачу посмішку,
звичну але таку бажану посмішку з ямочками. У нашому ліжку
тепло. У нашій кімнаті сміх. У нашому місті затишно...
1:1.
Ми в програші. Обидва в програші.
Я маю холодний ранок, свідомо відкинуту ковдру аби відчути-
жива, сонце яке ніби жовток у молоці плаває небом,
відсутність кави чи то заборона пити її без тебе, гіркі губи,
заспані очі, плутане волосся, тишу яка ріже вуха...
Я маю все. В мене нічого нема.
У тебе жарко, бузковий ранок, тепла ковдра і тобі від свого
тепла аж млосно, сонце яке ти не бачиш за будинками, розчинна
кава яку ніхто не доп'є, м'ята подушка, ранкова втома,
холодний душ від якого ніхто не спиняє...
Ти маєш все. У тебе нічого нема.
Добре, що ми в програші, добре що прокидаємось у чужих нам
містах, у своїх ліжках але без чужих нам людей. Ми
відіграємось. Я обіцяю.
16:15:07
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624571
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015
Залізні коні сліпі,
хоч яскраво світять.
Перони, на сльози скупі,
ми на них мов діти.
Пусті, неприродно глухі,
і брунатні вагони.
Від пунктів А і до пунктів Б,
самотні загони.
Розгублені у квитках,
серед місць зазначень.
Шукаємо правди в словах,
нам нема призначень...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2015
За тобою сердечно тужитиму.
Я це знаю, так знай же і ти.
Якщо зникнеш – то більше не житиму,
вже немає до кого піти.
Якщо зникнеш – то більше не чутиму,
чужих вуст, хоч ті й брешуть сповна.
І не спатиму, і не лічитиму
в небі зір – бо їх більше нема.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2015
Хотели бы вы знать,
как правильно нужно жить?
Хотели бы вы спать,
и видеть чудесные сны?
Хотели бы вы плыть,
по бурной скалистой реке?
Хотели бы взять жизнь,
как нить, и связать в узелке?
Хотели бы вы знать,
значение к вашим словам?
Хотели бы вы сказать,
что нужно от жизни вам?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623273
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 23.11.2015
Ця ніч осіла в мені назавжди,
по капілярах бігли хвилини.
На рівні мрій, на рівні неправди.
П"ємо цілунки, їмо світлини.
Обличчя ховав у мої долоні,
а я зігрівалася словом "ми".
Незнай, що очі мої солоні,
дивись у тишу, шукай там сни.
Послухай, серце моє тріпоче...
Свари за смуток і за печаль.
Воно до твого між ребра хоче,
не вірить в нашу нестерпну даль.
Я цілуватиму твої скроні,
душевно, чимдуж до мене горнись!
І рухи й подихи вже знайомі,
в очах тремтить "Тільки повернись!".
Мине хвилина, а потім друга,
і місяць знову нас поєдна.
А поки тиха, маленька туга,
обох тримає і зігріва.
15 04 25
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015
- Задушу у обіймах, чуєш?!?
І нікуди ти не підеш.
- Задуши, я цього чекаю.
А інакше не проженеш.
- Поможу позбирать речі.
Тільки згадку мені залиш.
- Ні, сама. Обійми плечі.
А слова всі свої облиш.
- Ну ходім. Ти закрив двері?
Не забудь, це важливо, так.
- Ти у мене забрала серце.
Ну а я без нього ніяк!
- Ніч скупа, вона краде очі.
Я не бачу твоїх, ти є?
- Біля тебе. Цілую. Чуєш?
Вже здається й нема мене.
- Майже все. Ще хвилин пару.
Я полишу тебе тут.
- Не пускай мою руку, згадуй!
Я завжди у тобі, ось тут.
- Поцілую тебе на останок.
Най палає цілунок цей.
- Ні, чекай. Вже іде ранок.
Я не спатиму сто ночей!
- Поклади на вікно руку і повір:
Знову буде все!
- Я це знаю, та ця розлука,
без ножа і щемить й пече.
- Відчуваю вікна холод.
Твої сльози.. Не смій! Не плач!
- В мене вже по тобі холод.
Моє серце - це мій палач.
22 01 15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622737
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2015
Ну давай же, іди й не вертайся,
бо накличеш на себе біду.
У минуле не озирайся,
бо відчуєш свою вину.
Ну давай, піднімай свої очі,
і жалем не тисни у бік.
Та не думай, що пізньої ночі заблукав,
бо ж насправді ти втік.
Ну і як воно? Якось живеться?
Жаль і сум тобі б'є по плечах?
Як луна сподіваюсь озветься,
весь той сум, що посіяв в серцях.
А дівчата дурні, ще ведуться,
бо слова у красивих. вустах.
До краплини тобі віддадуться,
ця наівність веде їх у крах.
Твоя посмішка, погляд, постава,
рве чужі почуття повсякчас.
І увага, це все лиш забава,
бо для тебе це гра, просто жарт.
То невже ти тепер схаменувся?
Де ж подівся увесь твій азарт?
Як паскудив життя вже забувся?
Ти чиєїсь любові не варт.
Дуже добре, знайшлась та, що вбила,
у середині тебе самця.
Докорінно тебе не змінила,
хоч брехню постирала з лиця.
Наказала, розбивши всю душу,
й показала як треба кохать.
Бути вдячною їй все ж я мушу,
хоч мені й цього краще не знать.
25 01 13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622246
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2015
- Ти ж бо, моє все!
Люди бридкі такі
кидають в множині
слово своє гидке...
- Ти ж бо, моє все!.
15 08 14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2015
Чорна, сідає над містом.
Птаха. Не вибившись з сил,
скрізь розкидає намисто,
хмари і зоряний пил.
Втомлені йдуть перехожі,
мов одинокі човни.
В темряві рідні і схожі,
в світлі чужі і сумні.
Хтось від думок не заснувший,
квапить, планує життя.
Інший тепер схаменувшись,
визнав - нема вороття.
Слабші кидаються в сльози,
мовчки ковтають свій біль.
Сильні не знають загрози,
змотують гордість і гнів.
Хтось заблукав серед копій,
стер і забув хто він є.
Інший сумний, одинокий,
досі не втратив своє.
Люди на осліп блукають.
Хтось з них сховався від сну...
Інший без бою вже здався.
Мало хто стріне зорю...
09 01 12
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621700
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2015
Нами грають, це вже не вперше.
То невже ми всі пішаки?
Наші долі - то хто ж їх верше?
В черзі щастя ми жебраки?
Розставляє омани сіті,
а ми в них, на осліп, в туман.
Загубились в чужому житі,
вже здається усе обман.
То каміння жбурне під ноги,
то засліплює очі склом.
Одні в однім шука підмоги,
виживаєм спільним теплом.
І здається не має краю,
цим узбіччам злиденних днів.
Вказівник шукаєм: "до РАЮ",
і не вірим брехні вогнів.
Ти кричиш мені:
- Вір! Все буде!
Я луною:
- Все буде, так!
Щастя є і от от прибуде..
Бо інакеше з нами ніяк...
13 02 15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621503
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2015
Знаєш, мабуть краще вдар мене,
смієш, до крові забий.
Я з попередніми травмами,
потім лиш сліз не пролий.
Краще уста роздери мені,
руки затисни в руці.
Тільки словами не ріж мене,
та не постав синці.
Мабуть, ти краще мордуй мене,
голодом, криком... катуй.
Всю свою палкість пролий в мені,
ніжності не пошкодуй.
Може застрель, задуши мене,
бий голіруч, істерич.
Тишою тільки не муч мене,
байдужість не зви і не клич.
Нищ мене, зцілюй і знов вбивай,
я звісно стерплю усе.
Потім як завжди чекай мене...
Й мертва, я здатна на все.
19 01 2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2015
Ранкові споживчі клопоти,
й щоденна відсутність сну.
Насправді, краще не знав би ти,
затримую в серці весну.
Ось так, мабуть справді легше,
дивитись на все у снах.
Розбити об корбу весла.
Життєві весла. Не так?
Мабуть в тобі порожнеча,
там вітер з тобой розмовля.
А в мені тотальна нестача,
я досі мале немовля.
І зараз пишучі вірші,
я так витісняю свій біль.
Ти думаєш краще?- Ні, гірше!
Ти в посмішку свято не вір.
І що тепер? - Житиму далі,
ковтаючи твій егоїзм.
Збиратиму в очі печалі.
Чи варто писать тобі вірш?
Пишу, ну а хто ж його слуха?
Лиш друзі і я, знову я.
Як хочеться голосно в вуха сказати:
Ми все все ще сім\'я!
А сенс.. Ну який в цьому сенс?
Слова як і ти - в порожнечу.
Ти думав змирюся? - Я теж.
Я не пробачаю цю втечу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620913
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2015
Ось така - дорога до тебе.
А це інша - веде назад.
Там де ти - волошко́ве небо.
Там де я - погорілий сад.
Пару тисяч "ошпалених" кроків,
і рельсовані сталі дві.
20 з лишнім порожніх років,
доки в них не з"явився ти.
Я босоніж до тебе йтиму.
На очах не сльози - роса.
Я у грудях тепло нестиму,
щоб позаздрили небеса.
У валізі сховані вірші,
на устах любов сколиса.
Чим поїхать? Летіти? Бігти?
Певно здатна на чудеса.
А ти вийдеш мені на зустріч,
серце взає моє яство.
Та побачиш...Сувору пустіш.
Розіл"єш у собі вино.
Зачерпнеш у легені диму,
ринеш поглядом в гурт облич..
Віджени цю зловісну думу.
Так не буде - лише поклич.
12 02 15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620734
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2015
Люди как спички горят.
Серой их кто заправляет?
Жизнь без любви - сущий ад.
Любишь, а значит страдаешь.
Боль мы потушим, как дым,
тихо уйдет, незаметно.
Чуждый не станет своим,
нет среди них больше места.
Кто-то отважно зажжет,
искры в сердцах россыпает.
Вспыхнет, и быстро пройдет.
Разве вот так не бывает?
Тихий, он наоборот,
сыростью факты проверит.
Лихо светает, не жжет.
Вреиенем все не измерить.
Лучше без взрыва й не жечь,
медленно пыл роздувая.
Теплый костер бы сберечь,
быстро любовь остывает.
Хочешь, согрей или жги,
коль ты костер или спичка.
Лучше светить и любить.
Тьма ведь плозая привычка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620696
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.11.2015
На годиннику вже 3:30.
Я не сплю. Читаю тобі вірш.
Чи собі...
Мені напевно сниться...
Тільки з кожним днем без тебе гірш.
На годиннику вже 3:30.
Обіймаю жалісно кота.
Вже давно мені самій не спиться.
В очі ріже втома й самота.
Все ще в ніч гукають стрілки...
3:30...
Все ще тут я.
Ну а ти ще там.
І відомо стрілкам тим, не спиться нам обом.
І нашим двом містам.
05 02 15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620406
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2015
Від нього листи,
як рядки від кота.
Суцільна турбота,
любов й теплота.
Слова його свіжі,
мов квіти в росі.
Не вкусить він словом,
"чи любиш, чи ні?".
Устами його
йде віршований дим.
З середини серця,
не знаний ніким.
В очах світ озерний -
небесна блакить.
Цю палкість холодну,
нічим не згасить.
А руки його -
два безмежних крила.
Собі залишила б,
якби так могла.
А поки читаю листи від кота,
і тішить турбота, любов й теплота..
26 05 14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2015
Ти не дивишся у вікно,
добре знаєш, вже вивчив зорі.
Кава плюс цигарки - це воно.
Тонеш думкою в тім синім морі.
Над тобою просторо - світ.
Ти здаєшся безкрилим птахом.
Під тобою вогонь, теплий лід,
що пече самотою часом.
Очі вгору, у них бринить,
майорить звичне вже сузір'я.
-Часом хочеться вовком вить,
від небесного того пір'я.
Постоїш і закуриш знов,
допиваючи гущу кави.
Не гукаєш: "де та любов?".
Не спитаєш: "як її справи?".
Помовчиш і залишиш слід,
протопивши сніги босоніж.
Усміхнешся мов справжній кіт,
бо до неї в думках говориш.
***
Заглядаю в скупе вікно,
в мовчазну білосніжну раму.
І зітхаю, не вперше - знов.
-Хто збруднив цю небесну гаму?
Я питаю сама себе:
Хто покрав всі мої зорі?
Не кричатим, не зву тебе.
Я сама в цьому мертвім морі.
Сіра стеля, брудний помаранч,
і немає краплі просвіту.
Зачарована ширма, фальш!
Мені бракне справжнього світу.
Я б роздерла цю мертву глуш,
і звільнила б зоряне світло.
Щоб розлилась небесна туш,
і замовкло усе і зблідло.
Допиваю холодний чай,
піднімаючи очі в небо.
-Я прийду по зірки. Чекай.
Тільки б знати, тобі це треба?
***
Зовсім мало часу втече,
і можливо в вікно дивившись..
Поцілую тебе в плече,
зірково́ю красою вмившись.
І заб'ється серцева твердь.
Захолоне солодка кава...
Обіймеш мене ще сильніш.
-Наша зірка. Правда ж яскрава?
22 01 2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2015
Моє серце...
колись, та зупинеться
споглядавши крізь ребра весну.
Розбіжиться й до тебе...
...і спинеться.
І тоді я вже точно засну.
Мої вени...
колись, похолонуть
захлинуться згустками крові.
Забурлять й закиплять...
...і схолонуть.
Затромбуються в власній любові.
Мої очі...
колись раптом ви́цвітуть
задивившись на колір твоїх.
Засіяють й засліпнуть...
...і ві́дцвітуть.
Вже не бачити більше твоїх.
Мої руки...
колись, та опустяться
обійнявши в прощанні тебе.
До судомів й до болю...
...розслабляться.
Не впіймати їм більше тебе.
Моє тіло...
уста і волосся
і душевна моя теплота.
Все поникне...
...я ехо
...здалося
Я була, але більше нема.
20 04 15
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2015
-Я ки́даю виклик суспільству!
Істерично кричить хтось в юрбі.
"-Зупинись, це ж їй-бо - самовбивство,
не пробачить отара тобі!"
-Ну і що? В тому й діло... отара.
Ви себе нарекли в барани!
Неповторність в юрбі потопала,
а ви мовчки сиділи в човні!
У цій річці, а назва їй 'більшість'.
Все однакове - морда й лице.
Давно вбита у кожному щирість.
Ви сліпці! Та погляньте ж на це!
Задушили гуртом індивіда.
Почепили на груди хрести.
"-Ми вже масса, ми натовп, ми гідра!
Ми як річка, ми можем пливсти!"
-Я ки́даю виклик суспільству!
Відкопаю забуту належність.
Вашу єдність прозву - самовбивством!
Я здолав вашу стадну залежність!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619817
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.11.2015
Він помер. Неосвітчені, з мінімальним словниковим запасом в декілька книжичок Донцової казатимуть : здох, врізав дуба, склеїв ласти, коні двинув, копита відкинув, окочурився.. Ті хто стоїть вище на пару сходинок за кількістю прочитаного, обмежитимуться іншими виразами, як от, віддав Богу душу, відійшов у кращий світ, пішов у небуття.. Та від того покійник не підніметься. Не візьме знов пензлів і не почне витискати на палітру яскраві, н соком наповнені кольори, з впертих тюбиків..
Він вмер.
Біля його квартирки, котру Омелянівна здавала під майстерню, зібрався чималий натовп небайдужих полоскати горлом чуже життя. Власниця квартири кликала його лагідно, наскільки була здатна колишня прибиральниця київського ліцею. От навіть зараз, коли цей чоловічок приєднався до чималої кількості покійників вона залива свою «пісню»:
- Єнчик. Він був таким привітним, таким теплим і затишним чоловічком, що я навіть не мала сумніву - його тепло стане бажаним у кожній галереї. А ви знаєте, що я бачила усі його начерки, всі до єдиного незграбні перші малюночки, які він ховав потім за старим комодом? Я від самого нашого знайомства знала - він талант, якого ще світ не бачив. І була права!
- Бабцю. Може досить вже тут ля-ля? Коли його з універу поперли, він ще тоді йшов проти всіх, сипавши лайкою кожного, хто намагався якось прикінчити в ньому вільного художника, хто хоч крайцем ока посягав на його свободу. Ми тоді товаришували і я не один раз допомагав йому карабкатись по сходах його теперішньої геніальності. Та якби б не я, совався він зараз зі своїм ламінованим папірцем-дипломом під парканом, і просив милостиню. Його прикінчили. Хіба сумніви ще є? Конкуренція серед художників куди більша ніж серед верхів бізнесових конструкції. Мокра справа- це я вам точно кажу! - Лунало від м’ятого чолов’яги, котрий ніяк не міг впоратись з цигаркою, зате добре підмальовував реальні факти.
Втрутитившись до розмови, кругленький коротун, що радше походив на гнома, ніяк не міг протиснутись між люду, аби йому приділили увагу. Не по зросту довгі штанці раз у раз чіплялись за взуття людей, а окуляри сповзали між тканин рукавів.
- Експертиза твердить, що його труїли, тривалий час обливавши якимось небезпечним ядом ручку дверей його майстерні. Я хімік, кому як не мені знати? От тільки б назву, назву мені цієї отрути. Чи результати розтину.. Ех... Ми б швидко знайшли негідника, котрий занапастив цього генія сучасності. Я коли вперше побачив його роботи - мову відняло. Міг тільки мріяти, що колись матиму змогу пройтись його майстернею, потиснути йому руку, кинути декілька слів, а тут таке… Зайшов до майстерні, але в якості свідка. І це справило на мене неабияке враження. Досі здається, що відчуваю той запах смерті, він висів у повітрі. А ще там якісь дивні протяги, чи вітри, але гарячі. Зовсім не властиві осінній погоді.. Здавалось це дух покійника…
- Послухайте, Шановний! – Втрутилась довготелеса мов чапля жіночка, з фарбованим у червоний чубом - Ви зараз казочки тут нам віщаєте. Я кваліфікований медик. І можу запевнити що надприродних вітрів там не бува ніколи. Про це свідчить ввімкнена газова плита. А запах, то тільки через велику кількість розчинників, олій, масел і стару вентиляцію, котра давно відмовила. Звісно, аби я там була, ми давно вже знали причину смерті, бо наші правоохоронні ніяк..
- Притримайте язика! Якщо не тямите про що базікаєте. Я не вперше таке бачу. На моєму життєвому шляху всипано покійниками-самогубцями. Хіба ви не тямите? В сучасному світі, такі як Євген Провальний довго не протягнуть. Не готові до відчуження суспільством, залякані непевним майбутнім, розчаровані, що все йде не так від самого початку дороги, люди ладні одразу крутнути руля у кювет, аби покласти край невдачам своїм, аби потім вони не збирались і не мучили. Він приніс в жертву самого себе, зате отримав визнання. Я наприклад, стою в черзі, аби потрапити на аукціон його вугільних начерків. Ви бачили які портрети він замальовує? Як передає рух? І це простим вуглем! Навіть вугіллям активованим призначеним для лікування шкрябав зарисовки перехожих, що тинялись під його вікном. – Мовив бородань, трохи старше 40-ка років, що скидався на якогось науковця, і затято переконував решту, ніби на кону стояв його власний успіх.
- Ой, та поначитувались книжок і прийшли тут побрехеньки розводити. - Гукнула рудоволоса пані, з сухим ніби курага обличчям, і такими ж солодкими парфумами. - Я часто тут бувала, і бачила, як до нього вужем прокрадалась одна гадина в майже прозорій сукенці. Вся така граційна, водночас зухвала. Зазвичай на вихідні, вона прикрашала себе червоною помадою, в тон їй яскравою сумочкою і зникала в його під’їзді. Хто як не вона спокусила Провального, аби загребти своїми гострими кігтиками його статок? Бачила я таких цяць! Стрибне у ліжко, запаморочить голову юному і недосвідченому, забере гроші, майно, та навіть душу, а потім питай як звали! Він певно присвячував їй свої картини. Пейзажі безумовно були для неї, бо такої романтики я в житті не зустрічала, а тут вона на полотні, ледь прозора, але така свіжа…
Штовхаючи цю саму «руду», моложавий хлопець юркнув в центр і завів своєї пісні:
- Ану стривайте! Ви зараз намагаєтесь заплямувати ім’я чесної людини! У Вас якісь докази є? Приписувати йому дівиць, інтимні зав’язі. Та хіба так можна? Так, він не мав своєї сім’ї, коханої дівчини теж, але це не значить, що інтрижки були в його житті. Я свого часу бував у нього, став йому другом, і можу переконати, що окрім як «вдосконалення себе» він нічого більше не бачив. Днями гнув спину, й сліпнув над сотнями ескізів, начерків, замальовок, котрі тепер на аукціон в Барселону потраплять - і ніяк не думав про те, аби звикати до когось, тим паче до жінки. Спілкувався лише з представниками сильної статі, та й тому, що цього потребували обставини.
- Ви зараз його мало геєм не обізвали!- тепер говорив товстий, схожий на священика чоловік, в бороді якого певно можна було сховати чимало речей, і таємниць теж, бо безхатченко цей давно не чув про манери, гриз яблуко, бризкаючи соком і говорив водночас погладжуючи чимале черевце і гостру борідку, ніби може начаклувати істину. - Чесний, добрий, милостивий. Він завжди відрізнявся людяністю між тих, хто мешкає тут, у дворі. А скільки разів мене годував.. А ви йому приписуєте зв’язки і їх відсутність. Яке ваше діло?
- Я до речі теж таке чула – вткнулась білявка, котрій краще на подіумі виляти білосою гривою, а ніж колупати гострими підборами бруківку – можу вас запевнити, що Євген не встояв перед красою, бурхала уява, він знайшов своє натхнення у ній. У жінці, котра була давно заручницею шлюбу. А от чоловік був проти дружини в ролі натурщиці. І звісно ж ревнивець вислідив їх і прикінчив. Спочатку його, аби вона бачила розплату за свою «неслухняність» , а потім і її. Та хіба ви не знаєте чоловіків? Відкиньте усі свої здогадки, бо тут точно присутні ревнощі. Люди так просто не вмирають. Де ви бачили природню смерть? А? Шкода лише, що більше не буде його картин, його самого. Марно сподіватись на нащадків. Він безслідно стертий.
- Припиніть цей ґвалт! Я прошу усіх повернути свій здоровий глузд, котрий вже давно помахав м’ятою хустинкою, і визнати, що людина могла просто не впоратись з боргами. Ви знаєте у якій бідноті він жив? По самий берет вляпався в азартні ігри, а борги множились доти, доки йому не почали погрожувати. А коли захотів заховатись - тут його і знайшли, а потім заховали. – говорив бритоголовець, в шкірянці й ковбойських черевиках, що раз у раз скрипіли, ніби піддакуючи кожному слову хазяїна, мов приборкані цуцики.
- Ну от знову, липкий кримінал вбачаєте в простих, життєвих ситуаціях. Я читав у правдивих джерелах, і власне знаю сам, про те, що Провальний був хворий. З самого дитинства. Хвороба полягає у загостренні психічної нестабільності, постійних емоційних зривах, неадекватній поведінці і злості до оточуючих. Не згадаю назви і тлумачення його недуга. Звідки я це все знаю? Я мав бути його піар-менеджером. Планувалась серія виставок, відкритих фестивалів, майстер-класів. Він прагнув просувати свої картини у широкий світ. Вважав їх своїми дітьми. Його роботи викликали не те що ажіотаж, а істерику в сучасному мистецькому просторі! Ви уявіть собі, що у відкритій галереї Бостоні, декілька людей побачивши картину під назвою «Руді пасма свідомості» - втратили свідомість! Лікарі після цього неодноразово твердили, що його роботи мають колосальний вплив, і з ними треба бути обережними. Найбільшою проблемою було те, що він повинен був приймати ліки, для зниження тиску в черепній коробці. Тому я переконаний, що під час чергового нападу агресії, мозок просто вбив його.
«Повернувся. Светр став тяжкий від дощової води. Хлюпаю черевиками, прямуючи до кухні, аби підігріти воду, щоб вимити палітри і пензлі. Я вже давно нічого не пив. Смак їжі тепер теж в давнині. Сьогоднішній стос паперів нічим не відрізнявся від колишнього, вчорашнього, і того, що був перед ним.. Їх сотні. Роки просування власних сил тримають мене на біговій доріжці. Портрети, пейзажі.. Ці кляті копії які я змушую себе зціпивши зуби писати, аби продати купити фарб і знову писати їх же. Колообіг! Страшний колообіг в центрі якого безодня. Навколо якого зневіра. Я ковтаю власні ідеї, а потім блюю яскравими плямами на полотно очікуючи від себе самого «чогось», що штовхне мене вперед, або ж навпаки, пришпилить кнопкою до підлоги і розмаже остаточно. Начерки!? Та вони нікому не потрібні! Навіть я сам, я сам не тямлю чого псую папір, чому мажу руки по самі плечі в соус і шурхаю поверхнею листа, доки голова не починає рипіти, доки на руках не з’являються мозолі. Я малюю. Я пишу. Я існую. Та це тільки через те, що мушу жити. Мене не питали, чи хотів я на цей світ! Прокляттями сиплю навколо, ніби од того легше. Треба випити, аби тільки знайшов хоч якійсь алкоголь на ці сороміцькій кухонці, котра не бачила їжі, а знала лише злиденне існування, накопичення гінчір’я, палітр, мастил і чашок після зеленого чаю, чи ще якої гидоти. В цій кава. В рожевій залишок цукру і щось червоне. Кров? Хм.. Не думаю. Ось воно! Прозора склянка з білим, сухим вином, що добре бродить в порожньому шлунку й кличе забуття. Раніше я його любив. Тепер не люблю нічого. Краще одразу все, аби не подовжувати життя цьому паскудному дню. Ковток. Один, другий.. Стікає шиєю жовта вода.. Закрив очі, аж скроні забили кров мою..
Що це? Де запах? Я допив, але не відчув запаху і смаку. Рідина, що тепер гуляє моїми нутрощами. Вона чужа і не знайома мені!
Поруч якась пляшечка. Ввімкнув світло. Впізнав знайомий шрифт виробника. Та це ж.. Терпентина. Терпентина без запаху! Це ж бісів розчинник для фарб. Істерично лунає мій хрип пустою кімнатою. Хапаю чашки. Скидаю все зі столу.. Відчуваю, як горлом тече кров. Як вона виринає ззовні, малюючи плями підлогою. Моя кров. І це певно найяскравіша з сумішів фарба, яку мені вдалось створити самому.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619566
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2015
Не снилась Небесна Сотня,
мені привидівсь Майдан.
Так ніби блакить суботня,
світилась жовтаво, без ран.
Дівчата уквітчані співом,
проили свої голоси.
А хлопці ще незнані гнівом,
у вишитій стали красі.
Вся вулиця світла й простора,
усмішка Хрещатиком йде.
Не видно тут людського горя,
здається тут щастя живе.
І кожен, узявши прапор,
аж світиться ним промовля:
"Не панував тут диктатор!
Родина ми! - Ти і я."
Каштани буяють цвітом,
фонтани сріблом дзвенять.
Столиця жива, пахне літом,
у неї цього не віднять
Хіба не прекрасна картина?
Хіба тут криваве було?
Бажана і дійсна світлина,
не сіялось горе й зло.
Про це геть не мріяв Шевченко,
про це Симоненко не знав.
Франко і Олесь і Костенко,
насіяли фальшем без прав?
І юні, і сиві, всі щирі,
усі покоління тут є.
Як любо у пісні єдиній,
утвердити право своє.
Здалось тут лиш світло буває,
тут "нація" - слово святе.
Так ніби болю не має!
Прокинулась - біль ще є.
28 03 14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619560
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.11.2015
А ти знаєш...
Лишу собі.
Я ж не ти, справді берегтиму.
І не кину отак, в пітьмі.
Я на у грудях його нестиму.
А ти знаєш...
Не віддала.
І ні долі не шкодувала.
Вже не першу свою весну,
на чім світ стояв, проклинала.
А ти знаєш...
Не кошеня.
І не треба "у добрі руки".
Я молитиму Бога щодня,
хай відверне совісні муки.
А ти знаєш...
Я не помру.
Чи помру...Буде далі видно.
Та тепло своє збережу.
Віддавати тобі- огидно.
27.05.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619415
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015
Ну привіт тобі, кучерява.
Вже нарешті знайшла себе?
Ти тепер як раніш, чорнява..
Світ тепер проти тебе не йде?
-
Здраствуй, здраствуй моя жовтоока.
Як там крила твої, досі є?
Я гадав ти вже не одинока.
А ти досі чекаєш мене.
-
Радий зустрічі, щиро, без фальші.
Як пісок йдуть крізь пальці роки.
Заглядаєм в душі кути дальші.
Все здається дурними були.
07.07.13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015
Ну що ж, давай,
зшивай мовчанням рота.
Часу не гай,
то вже моя скорбота.
-
І не дивись!
Ображуй і посмійся.
Я впала в низ,
а ти в мені не дівся.
-
Досиплю в чай печалі,
поза смаком.
Ціджу крізь зуби непостійність з гаком.
-
У горлі ком, продовжую, дивлюся.
Ти є мій шторм, а штилі не діждуся.
-
Накраплю знову снів у своє дійство.
А ти прийшов? Чи не прийшов?
Де дівся?
-
Ти не відбувсь в мені як зміна і станова.
І не провчив. Не вчив.
Це мабуть змова.
-
Сам хворий.
Мені зичиш лікування.
Я ж не просила!
Це моє бажання.
06.07.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2015
Сьогодні знову написала тобі вірш.
Я не рахую..другий, п'ятий, сотий...
Мені не гірш, повір. Мені не гірш.
Я сумувати по тобі не проти.
-
Сьогодні знову виклала думки:
додала рим, оформила словами.
Сховала почуття свої в рядки,
а потім затоптала їх ногами.
14.07.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619124
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2015
Не тривож своє серце - я скоро прийду.
Крізь метіль, завірюху я легко пройду.
Зупиню я собою полум'я жар.
Розжену я руками тисячі хмар.
Я загою всі рани, що в серці тримав.
Зроблю так, ніби ти їх ніколи не знав.
Покладу я свій шлях до одного, до тебе.
Якщо треба, піду сизим голубом в небо.
Якщо треба, знайду тебе сивої ночі.
Якщо треба, освітять твій шлях мої очі.
Якщо хочеш біжи, побіжу за тобою.
Не важливо коли, чи зимою, весною.
Я пройду через пік Евересту й Карпатів!
Я пройду! Обіцяю, і сили не втрачу!
Я зроблю. Я знайду. Все, що тільки захочеш.
Я прийду. Лиш не йди, загляни мені в очі.
І пробач, і пробач, хоч ні в чому не винна.
Винуватити себе у всьому повинна....
Я до тебе прийду- тільки ти не іди.
Я здатна на все - тільки ти попроси...
17.07.14
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618804
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2015
Чи не вперше, мене ухопило людство за горло.
Чавлять останній хрип, ніби це кінець.
Я тримав кулаки. До кістки тримаю. Гордо.
Йду босим по трасі, не прагну іти навпростець.
Несила кричати, вже певно сенси загублені.
Несу на собі, як віл, суспільне тавро.
Хочу не впасти, не втратити миру і людяність.
Терплю гнійні вигуки й зичу усім того ж.
А вони од того- лише сліпіші, настирні, розлючені.
Горланять потворним ротом: "Інакший. Ґвалт!"
Тому мої сили супротиву висохли, змучені.
Викидає мене з-за фінішу знов на старт.
Так, я залежу від блювоти думок їх. Залежу!
Знов видирає ослина упертість кадик.
Проклинають мене, нарікають навік загубленим.
Я з'їдаю свій білий прапор, ковтаю крик.
Я краще не лишу слідів, мов калюжа- висохну.
Не віддавши себе, щоб не мусив іти на уклін.
Щоб лишитись тут, щоби стати у край засудженим.
Гукнути із натовпу: "Я не належу усім!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618777
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.11.2015
Не повертайсь назад, не повертайся.
Життя - не касса, знов квитки не прийме.
Не оглядайся, їдь і не спиняйся.
Бо з вороття ще більші болі вийдуть.
-
Іди, поквапся, знову не спізнись.
Вона вже відпускала - що там вийшло..
Зійшла із потягу - просила "не озвись".
Евакуація, ти мало не загинув.
-
І не прощайсь ні зким, а просто йди.
Нашвидкоруч, збери душевні речі.
Не пий востаннє талої води.
Не пропонуй "чужій" для суму плечі.
-
Вокзал. Перон. Не сплутай же шляхи.
Тобі до неї, тільки б не вагався.
У потязі вікна поля, річки, мости..
Щоб дужче мчав, щоб мчав і не спинявся.
-
Лиш мить, короткий сон і ти вже тут.
Квиток з кишені можеш викидати..
Її побачив - дужче обійми.
Не смій її одну тепер лишати.
-
Розхристана, щоб ти відчув її.
Не обіймав пальто- а бачив плечі..
Й не говорив «прости..я тут… прийшов...прийми»..
То вже навіки зайві речі.
-
Як просто все звучить, легке для слуху.
Лише квиток візьми і приїзди.
Та знати б. Вистачить чи духу..
Завжди чекатим. Тільки поспіши.
16.09.14.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2015
Кількість снів йде давно на спад,
кількість "не сплю"- на зріст.
Ні, у мене не все гаразд,
в мене до цього хист.
-
Смак до створення проблем,
до забиття колін.
І до надуманих дилем,
ніби весь світ це тлін.
-
Так, і чомусь завжди щастить
на невзаємне "Лю",
може життя тому й мстить?
Може тому не сплю?...
29.08.14.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.11.2015
Люди-дерева, або дерева-люди.
Ми всі дерева. Саме так, і нічого дивуватись подібному виразу. Кожен з нас несе у собі енергію, свою «породу» і свій вид, якщо так можна виразитись. Наші батьки усвідомлюють важливість нашого зародження, намагаються надати цьому сенс. Хоча, не завжди виходить саме так, за правилами. Хтось бездумно створює нове життя аби воно тільки росло, просто так, не для чиєїсь вигоди: як тополя обабіч дороги від якої немає нікому користі. І ніхто ніби не заважає на неї. Але…
Інші йдуть у світ ступаючи несміливо, стелячи своє коріння як шовковиця або липа , що ростуть біля живоплоту , слугуючи іншим прилистком від спеки і негоди.
Інший, ніби каштан, зростає, щоб тішити око перехожих, роняючи своїх же дітей на твердий асфальт який непривітно і безжально розбиває їхні захисні жакети.
А декого, маленьким тендітним зернятком закладають у землю для того, щоб в майбутньому ця солодка краплинка стала розлогою вишнею, або грушею, і служила людям, наповнюючи їх духмяним соком, нагрітим і виплеканим сонячним промінням. Кожен змушений стати тим, ким хочуть бачити його батьки. Змушений, адже це свого роду місія яку передають з покоління в покоління, від прадіда до діда, батька і маленького синочка. Формально, ми маємо право на вибір, насправді ж – маємо борг перед своїми рідними.
Для початку потрібно вигріти маленьке покоління заховане у шкарлупці, що наші творці і роблять живучи своє власне життя, адже ми їх частина, дзеркало, яке відтворює їх самих, хоч інколи й спотворюючи. Нас народжують з надією, з світлою надією ,що ми проживемо краще життя, зробимо більше добра і будемо сіяти його у серцях інших, і закладати цю теплу частку в наступне покоління. Вони по-дитячому але з усією можливою серйозністю вірять у те, що ми можемо щось змінити і зробити цей зіпсований світ кращим. Наївність, але крапля правдивості у цьому є. Можна спробувати, але не факт, що все вийде настільки добре як цього очікують, адже душі дуже швидко трухлявіють.
Деякі з нас як дуб, міцно впиваються коренем в землю з невпинною жагою до життя, з планами змінити цей світ, готові розтоптати будь-кого хто стане на їх стежці, лишити його сонця, притискаючи до паркану і душачи своїм корінням того, хто й так слабший від тебе. Жорстоко, але досить знайомо щоб бути правдою.
А інший росте радіючи тому що має. Як от кучерява берізка яка грається щодня з вітром забавляючи його листям. А потім у ще зовсім юному віці сусідський хлопчисько виламавши верхівку цієї юності зламує тебе, щоб просто дерти йдучи паркан, тобою, твоєю частинкою , і плювати йому як ти існуватимеш далі. А вже після таких подій ти вже не здаєшся собі такою бадьорою і наповненою енергією. І краса здається потім стерта з твоїх гілок, і кора вже не така яскрава й білоса. А далі живи як хочеш, з посмішкою і надією відрощуй своє листя, як би важко тобі не було, або ж опусти своє гілля і чекай доки твоє серце зовсім засохне і зачерствіє, так ніби й не було.
Є правда й ті, хто просто і-с-н-у-є. Безтурботно псуючи грунт під ногами який батьки так бережно готували для тебе, а ти користуєшся цією турботою просто так. У сонячному місці ти проростаєш ніжившись свіжим вітерцем який овіює твоє гілля і напуває твої плоди абрикосовим солодом. Толк від тебе є, адже ти ділишся своїми дітьми з іншими додаючи у їх життя солодкого соку або ж гіркої кислоти… Але ти нахабно витісняєш, загороджуєш собою сонячне проміння яке назначено не лише тобі, зовсім не усвідомлюючи що середина твоя порохнява і порожня. Просто порожня. І не відомо чому саме ти потерпаєш від подібної недуги. Можливо жадібність, можливо просто твоя черга, щоб віддати місце під сонцем іншим, тим хто його справді заслужив.
Життя кожного складається по різному: одні не витримують сильного вітру й негоди, декого точить черв’як вини або совісті, інших стискають з боку обставини які мов глина душать коріння не даючи дихати, а когось просто зрубують, ламають і трощать. Мало хто здатний гідно рости віддавати належну дяку тим хто тебе створив і сіяти у відповідь людству добро яке не лишиться забутим.
Яблуні. З своїм рожевим і пишним цвітом які розкидають п’янкий аромат зародження нового життя навколо. Мабуть їх існування є найбільш правильним, чесним, гідним. Таким яким я б хотіла бачити своє життя і бажати його іншим. Маленька, майже прозора насінинка покладена у теплу і привітну землю, омріяна надіями батьків як ні хто інший заслуговує на місце під сонцем. Зростаючи поволі у саду серед інших дерев, граючись з вітром своїм гіллям, розкидаючи тендітні пелюстки навколо , ось у такі моменти по-справжньому відчуваєш смак життя, і бажання щось змінювати. Потім юність і безтурботність все тіж самі ігри з сонячними зайчиками і намагання міцніше вхопитись за грунт , щоб самостійно встояти на ньому. А далі все як у всіх: сім’я і турботи, клопоти про майбутнє покоління яке заколисується на твоїх гілках. І все це серед інших, серед тих хто нічим не відрізняється від тебе, хто поруч і може підтримати, хто не відбере твою частку ритму землі який належить тобі по праву. Ну і звісно користь, радість від тримання твоїх дітей на руках, золотаві й червонобокі, п’янкі і блискучі, солодкі й кислуваті. Головне щоб черв’як спокуси, той який несе у собі негаразди, сум і удари долі не точили тебе і твої плоди з середини.
Довге і насичене життя серед своїх, а чого власне ще треба для повного щастя? Мабуть спокою. Який власне і отримують по-заслузі, коли вже не сила існувати і коріння і гілля вже здається пожухле й полишене життєвої сили. Ось тоді найбільше хочеться спокою. Коли плоди твого життя вже окремо від тебе, самостійні, і не потребують твоїх турбот. Ось тоді найбільше хочеться спокою. Коли є що згадати, і коли це щось світле і корисне для інших, а не егоїстичне і похмуре для себе. Ось тоді найбільше хочеться спокою.
В такому випадку лишається лише одне, зігрівати людей своїм теплом, палаючи в грубці.. Лишити після себе невеликий зріз у землі який колись нагадуватиме про тебе, а комусь навіє думки про дитинство, без точки повернення..
А що ще потрібно? Цього мало, але цілком достатньо для одного життя. І хоч ці порівняння здаються дивними, але вони наближені до нашої реальності. Називайте це як хочете. Люди-дерева, або дерева-люди, головне , щоб з цих ниток- думок у вашій голові народжувався образ життя, вашого життя, яке заклали у вас батьки, і якого прагнете ви.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618316
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2015
[quote][/quote]Моє кислотне горе. Тобто море.
Бо мої очі вже давно пожерла твоя сіль.
Ти краще б, прозивав мене в \"помори\".
Бо приросла до твоїх берегів.
-
Ти засушив на тарань всі слова лискучі,
і хвилеріз нерозуміння збудував.
Підкормки-зустрічі, вони таки пекучі.
Хоч в тебе не було на все це прав.
-
Нема над головою більше чайок.
Їх половили круки, без жалю.
Не буде більше в нас обіймів-зграйок.
Хоч досі я тебе л... Ні, не скажу!
-
Я лиш глядач, в умі тебе малюю.
Виправдуючись: до душі такий пленер!
Ти не подумай.. Час у спільних хвилях я ціную.
Хоч ти як частка вже в мені помер.
-
Хай сохнуть водорості, а брехня,
у тобі хай назавжди засоліє...
А я пішла. Вірніш навчилась, й попливла.
Мені "серцева мушля\" так веліє..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2015