| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Її кроки такі несміливі, такі замислені. Трава поступово втрачає свою зеленавість, усе віщує майбутню п`янку блідість. Вона втомлена пошуками, вона напівсонна й дещо розгублена. Волосся нагадує довгі вовняні нитки, воно вростає у її хворе засмучене серце.
Болото в`язке й оманливо спокійне. Вона заворожена, вона здобуває надмірну поспішність. О прекрасне солодке треміння...
Усе повільно колихається од сірувато-блакитного вітру, він творить дивовижну самотність, хоча тут жива кожна деталь. Болото нагадує жовтаво-трав`янистий чай, навіть небо — акварель степових барв. Ноги поринають у чудне густе місиво, в душі тільки певність. Вона убиває останні сумніви, вона віддається новим емоціям. У цій тихій країні можна дозволити собі романтичну безпечність!
Вона — сонна болотня діва надій, іще жива замріяна утоплениця. Болото держить її в собі, воно повинне приспати пильність. Вона лежить так сумирно й розслаблено, так довірливо підставляє обличчя до тонких сухих очеретин... Як чудово втрачати себе, як чарівливо лунає скрегіт всередині!
Вона тоне непомітно і плавно, вона знаходить незручність лише в останню коротку миттєвість. Ах, її тіло так доречно мерехтить у глибині сього оманливого болота, на неї уже давно чекали.
Усе так само спокійно й туманно, усе купається у жовтуватій блідості.
Незворушність пануватиме вічно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719342
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2017
Повтори, повтори. Твої руки тремтять, звична паніка; ти не можеш вдержати в собі слизький нестабільний самоконтроль, він сповзає все швидше з твердою певністю. Густолистий колючий кущ все так само, як і колись, ясніє лише мовчанням та неминучістю, руйнуй же, руйнуй власну гідність. Нестерпно обридливо болить серце; менше рухів й спонтанних думок — змушуй себе до цього. Пальці блукають по тонкому прозорому пакеті, що ти так завбачливо приготувала. Як фальшиво, як підходяще. Ти не розумієш, навіщо знову на це зважуєшся, це не твоє бажання; очі тонуть в напрочуд ясному божевільно-приємному напруженому тумані; все навколо тільки жовтаво-зелені плями, струменіюче незнайоме світло, страхітлива атмосфера неприродності. Повернися, досить, не варто! Не розпливайся разом з усім, де твій погляд, де обережність? Зосередься, ти ж давно прийняла рішення.
Ти торкаєшся сухого гілля так тремтливо і поверхнево; ти шукаєш у всьому надії. Од твоїх рухів по шорсткій корі розповзаються чорні блискучі жуки; вони змішують зі своїм нескінченним потоком, схоже, навіть твою бліду шкіру. Зневірено шукаєш ягоди, ти нестерпно уважна. Знову і знову, більше ясності, більше сухого скрученого листя, ти не можеш під ним що-небудь розгледіти. Кидаєш в тоненький пакет випадкові частинки чорного місива, ти справді переконана, що це все ж смородина? Твої знервовані неспокійні руки випускають половину знайденого, все решта розбігається по твоєму тілу. Ти предмет, ти вкриваєшся зливою неприйняття, ти не можеш нічого змінити та й права не маєш. Тебе всю безперестанку тихо й розпачливо трусить, дурні намагання на щось повпливати. Досить, досить, ти вважала все іншим! Безвихідь заплющує тобі очі, хоча б утекти, хоч трохи здорового глузду та впевненості!.. Сподівання відмежуватись? Немає темряви, жодної теплоти, жодної сонливості! Ти і досі все чітко бачиш, повіки страшенно тонкі, вони не приносять захисту. Ти й зараз не можеш позбутися своєї тривожності та свідомого сприйняття реальності.
Чуєш тисячі, тисячі наполеглевих голосів. Як вони тебе знаходять? Розливаються десь недалеко, десь за високою огорожею, блукають по холодній сірій дорозі. Чи, може, вони лунають ізсередини? Іззаду, з твоєї потилиці, гучнішають, все більш набувають владності. Рідні, твої друзі, знайомі? Всі, кого ти коли-небудь стрічала і кого ти навіть не знаєш... Туге вміле плетиво, ти не зможеш витягнути жодної окремої нитки, та це й не потрібно. У них єдина мета і суть, однакові аргументи. Ти не здатна їх знищити, тисячі голосів, гучніш... Вони вперто твердять:"Шукай ягоди! Возз'єднайсь з кущем!". Ти не хочеш, не хочеш, ні...
Все ж, не можна сказати, що все зовсім безнадійно. Подеколи тобі трапляється смородина(або щось надто вже схоже на неї), та ти майже відразу губиш її, не можеш довго вдержати. Деякі жуки кусають тебе, це все ускладнює, нестерпні електричні імпульси-миттєвості. Давай, ще більше, ти ж досі віриш у це.
Ти занурюєшся у чорноту куща — твої руки, твій погляд, уся цілком. Ти чужа для суспільства, ти їх дивуєш. Й так знала про це? Одразу. З самісінького початку чекала на змішаний неприємний фінал. Очі розпачливо намагаються вхопити хоча б один кінець всього навколишнього, хоча б якусь частину; ти зважуєшся прийняти власне рішення. Тілом розливається тепле колюче внутрішнє тремтіння, авжеж, досить безглуздих повторюваностей.
Різкість, деяка поспішність. Так, тихіше, більше стриманості, більше легкої погорди. Ти не біжиш, ти не хочеш тікати од цього, не показуй своїх емоцій, все ж продумано до деталей. Стримуй радісні співи серця, ти іще не покинула цей надто ідеальний сад остаточно. Ти щаслива, ти відчуваєш в собі щось страшенно приємне і дійсно твоє.
Ти тонеш в іншій реальності, там так знайомо, так логічно впорядковано всі раптові парадоксальності, ти можеш знайти їхній початок. Жодних мрій, аж ніяк, вони надто солодкаві і фантастично-туманні, лише думки, думки, думки. Твій розпач, паніка, відчуття делікатності, ти пізнаєш усе більше, та все залишається сталим, немов так було завжди, хоча б у твоїй підсвідомості. Інші твердять, що тебе суцільно огорнула самотність, альтернативність та скептицизм? Авжеж, авжеж, авжеж! Й вони не дають тобі права на це захоплююче дослідження, на цей твій окремий ірраціональний світ.
Синя безмежність стрічає тебе з неймовірною привітністю, в очі врізається чіткість й піддатливість навколишніх ліній. Більше, більше цього особливого божевілля, ти не вважаєш це чимось неправильним!.. Нарешті відчуваєш себе доречною, твоя уява будує всі символічні тоненькі вулички, ти сама створюєш ці деталі.
Дикий сад, дикий сад, дикий сад... Відкидай ілюзії тремтіння під шкірою, забувай про жуків, лише ти зобов'язана вибрати.
Дикий сад, дикий сад, дикий сад... Ти намагатимешся уникнути й найменшої зустрічі, він надто ворожий й одноманітний.
О суспільство, суспільство, суспільство... Жоднісіньких результатів, жоднісіньких змін, все те саме, те саме, те саме, безперестанку. Ах, ще одна спроба? В тому немає ані сенсу, ані очікуваного піднесення.
Вітер співає страшенно свобідно й легко, ти не можеш приховати недоречне усміхнене задоволення. Ніякого розчарування, лише брудний неприємний осад в твоєму невеличкому фальшивому пакеті, ти не стріла нічого нового. Процес й надалі залишається неможливим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713617
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2017
Тиха розгублена ніч. Я знаходжу у ній свій неспокій та схвильований трепет; видається, що десь далеко, нечутно й легко, в’ється тонка ніжна мелодія мого очікування та ще живих вогненних невинних надій, сплітається зі смутком м’якої чорнильної темряви, розливається важко здобутою певністю всеньким світом: вона вкриває елегантні слабі нечіткі контури високих мереживних лип і піднесено-лагідно перемовляється із жовтаво-срібним місяцем, линучи разом із його світлом в найвіддаленіші забуті місцини моєї чуттєвої емоційної радісної душі. Ніч повільно зникає в своєму розміреному мовчанні, та це додає ще більшої гучності моїм роздумам й сподіванням; все розмивається од нечіткої акварелі марення, все ледь чутно й монотонно повторює моєму серцю вільне та обнадійливо-легковажне: гомони! Чи я можу хоч раз без вагань піддатися цій пропозиції?..
Вгорі бачу птаха, що майже остаточно утратив свою істинну звичність. Скоріш за все, те мені тільки видається – ні, я у цьому впевнена. Та бажання втрачати вподобаний образ у мене не виникає, як би не намагалася себе змусити; спроби збудити передбачливість не приводять ні до чого путнього, якщо, до того ж, врахувати, що я не надто й старалась. Очі заглиблені ввись і самі домальовують мереживні лінії непевностей та припущень(у власні теорії чомусь завше віриться дуже легко). Птах увесь тонко вплетений в небо – погано. Я ще бачу його нечітку білосніжність, свято сподіваюсь, що вона ще жива, не зовсім потонула у глухій чорноті. Ох, навіщо брехати собі, навіщо ці обнадійливі фрази! У цьому небі не видно навіть найяснішої зірниці – що йому якась дрібненька птаха?
Чую кроки попереду, чую, як темрява вливається в дійсність, постає переді мною живим людським образом. Дивлюсь, примружуючи очі од м’якості навколишньої незмінності. Ледь-ледь розрізняю контури й одразу її пізнаю – це таки Маргарита, я повинна була здогадатись. З її появою я немов чіткіше починаю сприймати дійсність. Ніч пахне зовсім по-іншому, ніч пахне травнем і свіжістю. Руки вплітаються в темний килим рослинного танцю, що усе завзятіше й елегантніше звивається в поривах холодного миттєвого вітру. Я відчуваю, як разом із ним починає наростати й мелодія мого хвилювання, як вона досягає своєї кульмінації, а тоді раптово коротко обривається й падає, падає, падає все далі у моє серце.
Я знаю її уже протягом доволі довгого часу, видається, розумію всі її особливості й можу спрогнозувати кожен порух, та чомусь не відчуваю її чимось буденним, не можу записати до переліку сірих повторюваних звичностей; разом із тим це викликає деяку прохолоду та відчуженість, певна, вона не зосереджує на мені свою увагу так само пильно. Мій егоїзм торкається й цього персонажа історії; не можу уникнути набридливих дурних дум про те, що Маргарита зобов’язана мені навіть власними відновленими принципами й рішеннями. «Гей, це ж ти встановила у ній хоч якусь слабку певність в собі!» – так ти мовиш, внутрішній голосе? Вона ж має крім тебе ще купу сторін й варіантів бачення, незліченну їх кількість! Невже вони не робили спроб нав’язатися її серцю? А все ж, Маргарита і їм набридає; бажання жалості і постійна незмінна нестабільність вбивають навіть найпалкіші, найбільш вперті помисли(але не мої, звісно).
Вона не може ні на чому зосередитись, постійно шукає прихистку; я вважаю це страшенним фальшем. Вона шукає всеохоплюючого сяйва, вона переконана, що те зове її найщиріша, найясніша зоря, якої навіть й не видно. Яка дурість, яка довірливість, легковажність!.. Маргарито, хіба ти не бачиш, що тягнешся до штучного світла настільної лампи? Її ж солодкаву брехливу сліпучість так легко пізнати! Ти ж не певна навіть у власній цілі!..
Наївністю та надуманим піднесенням легко скористатись, я часто зустрічаю однаковісінькі приклади цієї простої істини. Інші сміються над тобою, Маргарито, та хіба ти не помічаєш причини? Ох, ні, для чого занурюватись у ситуацію, ти не хочеш бачити її дна! Якщо й так, хіба це має для тебе значення? Чому ти так часто вдивляєшся в дійсність? Безглуздя! Фізичний стан речей не має жоднісінького значення. Чому ти не хочеш пізнати свій власний світ? Тебе не повинна хвилювати реальність, це не твої проблеми(я хочу вірити, що ти все ж вища за цю буденність).
Ти так часто промовляєш до них(більше жестами, обличчям, та я помічаю): «Я сплітаю усе це божевілля разом! Я елемент, якого не можна позбутись!». На твоїх чобітках мерехтять синьо-зеленими плямами тоненькі шнурки; вони переконані, що туго зв’язують все взуття. Ти ходиш швидко, великими кроками; шнурки мелькають в повітрі туманно і непомітно, ти певна, вони б’ють сильніше, аніж найміцніший батіг. Люба, люба Маргарито, яка поверхневість та самовпевненість… Шнурки найбільше страждають од злив і бруду.
Ти стоїш переді мною, і я здогадуюсь про власне майбутнє; мене охоплює дивне свідоме оціпеніння. Я набридла тобі, я виявила занадто багато волі та індивідуальності, впевненість в руйнуванні остаточно встановлюється. Я не можу підібрати жодних, жоднісіньких адекватних фраз; все сказане Маргарита сприймає як особисту образу. Відчуваю швидкий міцний удар по обличчю, присідаю од болю та несподіванки. По щоках котяться нескінченні дрібні сльози, я не можу це зупинити, вони не мої. В мені немає відчаю та примирення, аж ніяк; тільки злість і тихий внутрішній бунт. Поспішно витираю обличчя, на ледь помітних у чорноті долонях залишаються темні плями. Яке їхнє походження? Відчуваю, що ніс переповнює в’язкість, я не маю права дозволити крові збігати по шкірі. Знов і знов вкриваю обличчя руками; іще більше, більше, більше м’яких темних плям. Тону в своїх же невисловлених переконаннях й істинах, вона не дозволить мені скористатись ними. Я більш не можу це стримувати! Мене душить несправедливість і власна кров.
Маргарита судомно здригається; мені видається, що вона сліпне од неясності божевілля у ній самій. Помічає мене в траві, мої принципи й спроби виправлення. Це остаточно розпалює злість, її обличчя кривиться од невдоволення. Я більш нічого не бачу, я не хочу цього бачити, я хочу просто побігти, хоча б кудись, хутчіше, хутчіш!.. Земля втікає з-під ніг, падаю на гостре шорстке каміння. З надією спрямовую погляд в небо – ні, птах не може звільнитись од чорноти, він зовсім втрачає свою чіткість, а я разом з ним.
Люба, люба Маргарито, я вважала тебе жертвою, та ти убила мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710206
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017
Мої руки укриті незліченністю переплетів. Сам я того донедавна не помічав й зовсім, та суцільна в’язка непереривність докорів, якою уперто огортають мене оточуючі, не змогла не примусити впевнитись в існуванні навіть таких ледь важливих дрібниць. Дивна річ – так вважав я лише спочатку. Лінії вимальовувались усе більш чітко й кричуще беззаперечно, як тільки-но я починав приглядатись пильніше. Мені видається, чи я уже й утратив ту незначну безтурботність, що все ж несміло пританцьовувала мерехтливими росинками світла десь далеко-далеко в душі? Нестримна тривога тепер охоплює мене все частіше й усе неочікуваніше, вимогливо примушуючи неуважно й розгублено блукати посеред нечіткого, якогось несправжнього, не мого безладу в голові, шукаючи спосіб стерти із рук брехливі уперті яскраві лінії.
Десь збоку оманливо наспівують тихі балади непримітні блакитнуваті кучугури снігу. Невпинно продовжую розглядати руки. Дивний холод знову на мить проймає мене; лякаюсь од того, як же сильно зумів забруднитись. Лінії страшенно чіткі і якісь темно-сіруваті, та коли я досліджую їх уважніше, в очах неочікувано починають рябіти всією своєю яскравістю безліч невідомих палаючих кольорів. Он мій любий смарагдово-зеленавий – його найбільше. Гостро виблискує жорстокою туманною зверхністю, вкриває, здавалося б, усе навколо дивною полудою самовпевненості й нестерпного песимізму. Завше сприймав це з найбільшим занепокоєнням; не стільки мене хвилювала сама яскрава пляма, як те, що її усі помічають. На мить сумніваюсь в її реальності – це ж всього лише пальці, зовнішній покрив рук. Аякже, ілюзія – долоні також свіжіють синювато-зеленим. Зупини виправдання! Давно уже тонеш у в’язкому морі самообману.
Невпевнено простягаються стрічечки непорочно-жовтого, подеколи навіть злегка обплітаючись ніжно-рожевуватим. Гей, я і такеє зумів угледіть? Сповнююсь сміхом та щирим нерозумінням. Яка ж тонка межі між добродушною сором’язливістю й тихою ненавистю!.. Ваша неуважність – скромність сплуталась з відчуженістю.
Вбачаю на шкірі пальців ясно-червоне чорнило. Воно уже майже зникло – я хороше потурбувався про це. Таке наївне, таке розмите, неясне, по-дитячому вперте(здається, надаю здатність мовлення навіть тому, що інші вважають неважливим й мовчазним. Чи й справді? Саме це містить найпалкішу відвертість й нашу найточнішу характеристику)… Колись я з гордістю показував усім свої долоні – вони повністю були залиті червоним. Чи турбувався тоді про збереження кольору? Не бачив у тому жоднісінького сенсу; вважав, що в усіх душі переповнені надмірною праведністю. Змінити, змінити чорнило! Воно брехливе. Зараз пишу лише синювато-чорним.
В паніці змітаю з найближчого дерева сріблястий сніг. Мій шлях-провідник уже майже прибув до потрібного місця, майже до кінця показав давно вже знайому, та од того не менш переповнену тривогою дорогу, я повинен поспішати. Стискаю в руках мільйони дрібних сніжинок; здається, вони заповзають під шкіру. Холод викликає дивний ледь помітний біль; я сподіваюсь нарешті здобути прихильність фортуни. Вода поволі стікає із моїх рук та душі; видається, я змиваю із себе усі хвилюючі клопоти. Мене чарує незвичне поєднання умиротворення й болю – немов тільки так можна позбутись нестерпних ліній. Пожадливо занурююсь поглядом в свої худі напівпрозорі руки. Ні…нізащо! Я ж був переконаний у правильності власних рішень! Вони видавались несправжніми? Одразу було зрозуміло мету? Усі спроби додають лініям ще більшої чіткості. Натомість, я мимохіть стер з долонь врівноваженість, певність та чорнильну синюватість. Що я роблю не так? Знову марні зусилля.
Стискаю губи зі злості. Забув!.. Знову вкрив себе зсередини опіками. Не так давно відчув появу нової рани. Ніяк не можу пригадати, як же вона утворилась, хоча щось запевняє мене у тому, що сам привів себе до того своєю тривожністю. Поріз постійно зустрічається з моєю емоційною непокорою, тож нижня губа часто починає кровоточити. Це завдає багацько труднощів; зрештою, більшість вважає мене жертвою якогось палкого побоїща. Не так давно я майже щодня знаходив собі дрібні порізи, був навіть радий тому – не втрачав відчуття життєвого руху. Тепер же кров сочиться із губи майже постійно(певен, тривалість завше перевищує чотири хвилини), і я втішаю себе лише одним – вона синювато-чорнильна. О, мій єдиний засобе спричинити хоча б якісь зміни! Але й у тому теж немає остаточного рятунку. Чи ж уся кров скрапує на білосніжно-чистий сніг?
Поспішаю. Уже майже дістався до того, чого так палко прагну й боюсь водночас. Нечітко ясніє попереду маленька хатина – ось і все. Ватяні ноги невпевнено ведуть мене всередину. Пронизливо і якось гіркувато-болісно скриплять сіруваті дошки підлоги, і той звук видається мені до неможливості нестерпним й різким, немов хто вимогливо й швидко тягне мене в невідомість за руку. Все ж – яка дурість! – я зауважую, що ті дощечки страшенно акуратні й рівненькі, навіть пилюка покриває їх з якоюсь незвичною продуманістю та досконалістю, викликаючи в мене недоречне трепетне захоплення. Ніде у приміщенні немає дверей, занадто безпечно. Та я уже знаю, що це не потрібний захист – цей дім любить гостей та, на жаль, не мене. Несміло прямую в одну з кімнат(по правді, навіть не певний, чи існують тут інші – завжди іду лише до цієї, не помічаючи більш нічого). Переповнююсь нестримним бажанням та відчуттям власної недосконалості; видається, лінії на руках горять тепер особливо яскраво, це додає мені нерішучості й злості. Заходжу. У скронях швидкий ритм схвильованого серця, на обличчі – дурнувата нестала усмішка. Я знаю, що вже вкотре повторюю безглуздий безрезультатний життєво необхідний ритуал.
Дещо поспішно сідаю на тонкий непевний пошарпаний стілець збоку. Уважно дивлюсь на того, хто так часто опановує мій розум і вносить неспокій. Він усе так само безмовно лежить у довгому білосніжному ліжку – занадто ідеальний й далекий. Я кажу якісь типові нічого не варті фрази, стараючись приховати своє хвилювання у щільно переплетених на колінах пальцях. Його обличчя вкривається недовірою; очі заплющені, я бачу лише його повіки, беззахисні та злегка оманливо-розгублені. Я ловлю цю недовготривалу мить, намагаючись використати з користю; як ніколи палко сподіваюсь на успіх. Та на мої повторні спроби завести розмову він лише пихато ясніє золотавими плямами на руках, вкотре запевняючи мене в неможливості цієї затії. Навіть коли ми злегка зближаємось, коли на деякий час зникає болісна напруженість, лінії на його пальцях і долонях й надалі промовляють яскраво жовтогарячим, він усе так само залишається для мене чужим і мертвим, ні на хвилю не розплющує очі. Усі дивуються, як я можу помічати кольори на долонях, вперто переконані, що я їх обманюю. Це викликає лише сміх; адже щоб помітити плями, не обов’язково надокучливо заглядати в самі долоні, варто лише слідкувати за моментами їхньої недовготривалої появи. Ображено й розчаровано схиляю голову – я сподівався, що його лінії ясніють туманним фіолетовим. Дурень! Завше, коли сюди приходжу, плекаю в собі надію на прояв іншого кольору, тільки б не золотавого. Можливо, я помилився, обравши саме цей дім? Їх же незліченна кількість, чому я весь час про це забуваю? Ні, не можу!.. Це місце стало для мене занадто дорогим, занадто знайомим, хоча й досі залишається чужим. Я не забуду його, навіть якщо перестану поновлювати даремні спроби зближення.
Руки цвітуть рожевувато-жовтавим. Його очі заплющені, та він це помічаю. Яке приниження! Від нього нічого не сховається, він страшенно уважний до змін зовнішнього вигляду моєї шкіри. Та хіба не я сам спеціально проводжу своєю незручністю та несерйозністю ці лінії? Сам ховаю долоні, прикрившись фальшивою поведінкою. Це ж усе не властиве мені!.. Чому постійно тону у відчутті якогось надуманого обов’язку та покриваюсь невпевненістю й страхом?
Але ж чи варто показувати душу? Кілька разів уже пробував. Він помітив лише мою надмірну зеленавість. Здававсь тоді ще більш мертвим й далеким, ніж раніше. Я не знаю, яке рішення повинен прийняти.
Розчарування невпинно збігає всередині мене холодним струмком. Повільно підводжусь і покидаю кімнату, а опісля й будинок. На вулиці страшенний снігопад, та я байдуже відкидаю усі можливості здобути способи змін. Тепер уже й не певний, чи навідувався щойно до невеличкої самітної хатини і чи узагалі вона справжня. Плями на руках якісь не мої, не мною спричинені. Чому я їх помічаю? Чи можу бути переконаним в реальності існування цих чужих позначень. Чужих, бо ж на них мені вказали інші. Хіба їхнє бачення – моя істинність? Репутація не має жоднісінького значення!
А може, марення – оті плями на долонях, і я усе сам собі придумав? Й оту незмінну чорнильність, і свобідну гордовиту синюватість?.. Я ні в чому тепер не певний!
Стою, прихилившись спиною до тонкого шорсткого дерева посеред сірої розмитої нечіткої вулиці. Тисячі сніжинок – тисячі фальшивих виправдань і чужих власних вчинків. Мені не потрібно це все – це тільки мої ілюзії, у які я так затято й свято вірив. Та насправді я ненавиджу завірюху. Вона тільки посилює яскравість ліній, яких насправді навіть не існує. Не знаю, чи здобув нарешті істинний висновок, та я повинен довіритись хоча б якомусь переконанню.
Плями на руках блякло й непевно продовжують мерехтіти. Покидаю колишні ілюзії? Я намагаюся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704959
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2016
Усе моє життя не прозоре. Зовсім, ані на крапельку. Я часто, бувало, чув про це од інших – мовляв, який прекрасний сьогодні день – чистий, немов кришталь, що ледь-ледь мерехтить різнокольоровими барвами під промінням весняного сонця. Мене страшенно це турбувало, адже я не міг зрозуміти, чи говорять вони усі напряму. Часто мої знайомі кажуть, що я дуже дивний та занадто замріяний; я й сам знаходжу у цьому дещо правдиве, хоча й досі недостатньо відділився від інших. Я мізкував над цим питанням день у день, ніяк не покидаючи думки про те, що не усе тут так просто. Коли я запитував в матері, що означають її високі, якісь занадто далекі й занадто по-творчому тонкі фрази про прозорість життя і чи дійсно воно таким є, вона лише таємниче всміхалась, не мовивши й слова. Це дратувало мене; я не міг усвідомить, чому не сказати усе як є і не напускати на свій образ такої загадковості. В інших я боявсь запитувати. Іще чого! Вважатимуть мене нерозумним й зовсім пришелепкуватим. І все ж, не міг дійти висновку: інші справді бачать усе прозорим? Як же те – тонкі, сплетені з ледь білої мерехтливої вуалі контури речей, прозорі обличчя, прозоре небо? Чи те все мовилось у переносному значенні? Що означала ота криштальна чистота? Нетлінність, безбарвність, незмінність життя? Та ж те ні крапельки не чудесно! Чому ж усі говорять про це з таким захопленням? Відчував, що у голову лізуть лише дурниці. Схоже, я остаточно потонув у власному символізмі.
Тепер у мене визріли деякі більш конкретні припущення, та все ж я досі у них не впевнений. Як би там не було, моє життя не переливалось для мене відтінками прозорого(а я певен, що навіть прозорість має відтінки) в жодному з розглянутих значень. Чомусь мені видається, що раніше так не було – ну, тоді, іще до прийняття теперішніх незвичних стандартів. Я й досі пам’ятаю той день: мені іще десять, в усіх журналах, газетах, по усіх телеканалах теревенять про дивну новомодну тенденцію – операцію по старінню погляду. Багато моїх однокласників уже встигли й собі помінятись й неабияк тим пишались. Погляд змінювався до невпізнанності: очі ставали якимись похмурими, сірими й змореними, без жодного блиску, жодного вогника. Мені не надто те подобалось, та бажання ні в чому не відставати од інших взяло гору. Операція була дозволена дітям з шести років, хоча те й зараз здається мені суцільним безглуздям. Батьки не були проти, вони також вирішили здійснити цю процедуру. Пам’ятаю, яке то було дивне лікарняне приміщення – довге, просторе, з низькою похмурою стелею й брудно-жовтавими стінами, як от немов слід од давно пролитої на білий аркуш гіркої ранкової кави. Чудна те була процедура, я й досі не можу зрозуміти, навіщо спершу потрібно робити укол у спину. Орудувала якась диво-машина – лікар видавався геть зайвим та непотрібним. Результат спершу мене страшенно налякав, та все ж я одразу із цим змирився – головне, що тепер був таким як усі. Ледь боязко запитав тоді, чи можна буде повернути свій колишній погляд. Медсестра якось оманливо-солодкаво всміхнулась й бридким улесливим голоском мовила: «Ні, це неможливо». Згодом я дізнався, що це все не безнадійно – змінити щось можна самостійно, та дуже важко, лише по-справжньому цього захотівши. Що конкретно потрібно робити, я й зараз не знаю, та схоже, що тепер це не має жоднісінького значення, адже я занадто сильно зблизився із суспільством.
Згодом мода на ту операцію поширилась з неймовірною швидкістю, немов чума в Середньовічній Європі(потрібно додати, що втрат вона принесла не менше). Зараз це – звичний спосіб життя, нічого особливого. Якщо ж ти не дослухаєшся до загальної думки, йдеш проти соціуму, намагаєшся зберегти свої переконання, тобі влаштовують справжнісіньку війну або ж просто холоднокровно відкидають од себе. Людей завжди лякали бунтівники, хоча ті всього лиш бажають залишити собі свій власний природний погляд. Я й сам був таким. Таким…звичайним. Я з гордістю дивися в люстерко на свої сірі безбарвні очі, сам не розуміючи, наскільки вони ідентичні тисячам таких же очей інших «правильних» особистостей. Я не вважав це чимось нехорошим; мене проймав жах, коли в гурті я помічав блискучі, ясні очі якогось місцевого «революціонера». Дивним було б, якби я змінився. І зараз не зміг, хоч як би не намагався. Можливо, всього лише трішки, та й те не моя заслуга.
Якось я знову помітив у школі погляд, який не був змінений операцією. Це було уже доволі незвичним – таких залишилось мало. Він не був схожим на інші: не палахкотів завзятістю й бунтарством, не яснів безмежною енергією та викликом. Він був іншим, зовсім, як і дівчина, якій він належав – я одразу це помітив. Був безмежно здивований – мені сподобався цей погляд. Я слідкував за незнайомкою, старався більше дізнатись про неї, про її захоплення. Її усі уникають і за краще вважають узагалі думати, що її не існує; коли ж заводять розмову, то тільки щоб поглузувати. Вона на те ледь-ледь іронічно всміхається, одповідаючи до неможливості їдко, саркастично й правдиво. Видається, що їй узагалі все одно, що там думають інші – немов вона уже давно змирилась з їхньою примітивністю та недалекоглядністю. Вона відчужена й мовчазна, та ні крапельки не переймається своєю самотністю(чомусь це видається мені істинним). Я хотів заговорити із нею; це бажання з кожним днем усе завзятіше й болісніше розпалювалось в мені. Та щось зупиняло – о, чи певен я зараз, що те було? Її…зверхність? Відчуженість, інтровертність, нетовариськість? Та хіба я не розумів тоді, що їй ні до чого всміхатись?.. Гей, люба щиросте!.. Ти занадто відкрита, занадто незахищена й чудна, занадто по-дитячому наївна. Чи ж є змога в ображеної самотньої дівчини виявляти тебе? Цей крок лише іскалічить!.. О, щиросте – ти не її привілей.
А може, була яка інша причина? Я не був певен у власній тактовності, не знав, чи зможу правильно висловитись, чи не здаватимусь надміру несерйозним? Я…боявся?.. Яка неприродна думка! О, чи ж я зараз можу знайти оті фрази в своїй голові? Я забув їх закарбувати, та й іще тоді не міг до пуття їх розплутать, вдало розподілити. Як би там не було, нерішучість зупиняла мене. Незнайомка зачарувала мене своєю неясністю, своєю незвичайною звичністю – я ніколи раніш не стрічав такого, це було щось нове. Непевність лякала мене; я не міг позбавитися розгубленості.
Якось таки зважився – її погляд видавався єдиним живим серед інших. Несміливо, обережно, поволі – я нерішуче наближався тьмяно-сірими сходинками до її душі. Вона була неймовірно здивована – схоже, таке явище й для неї було до неможливості незвичним. Я не міг змиритись з недовірою, яка пронизувала кожне її слово; не міг дістатись до її істинних переконань, хоча власний погляд їй було непросто приховувать – я бачив його несхожість з своїм. Зрештою, я не міг зробити анічогісінько путнього, щоразу все більше переконуючись у власній бездарності й невмінні усе досконало продумувати.
Я й далі так само набридав їй своїми розмовами; вона відповідала сухо і невдоволено. Невиправний оптиміст і мрійник! Свято вірив у те, що зможу відігнати з її очей полуду розчарування і замкнутості. Я уже бачив(чи те мені просто видавалось?) у її погляді деяку зацікавленість і…доброзичливість?.. Але мене чарувала та незвична таємничість в усіх її звичних проявах. Це додавало більшої надії на можливість здійснення своїх планів.
Вона поступово починала охочіше спілкуватись; слухати її – потопати в густому тумані оманливої невідомості. Я ловив кожне слово, старався копіювати її звички, висловлювання, поведінку. Єдина сліпа мета – її погляд. Вона дивилась на т все з неприхованим подивом(це дійсно було настільки комічно? Тоді я примушував себе ігнорувати власні сумніви). Мовила якось: «Гей, то оце твоя індивідуальність? Ти сам створюєш собі рамки. Я не розумію твого мотиву. Якщо ти іще сам його, звісно, не втратив». Чи мала вона рацію? Вона… Я не знав. Я й зараз до кінця не певний. Як чітко я окреслював власну ціль? Неординарність заради неординарності? Немає сенсу у фальшивому самовираженні – воно сковує тебе в ще тісніші пута, як неприйняття суспільством.
Вона часто ображалась на мене в такі моменти. Казала, щоб просто вибрав собі лінзи й одчепився од неї. Оманлива пропозиція – це було найпростіше. Та я не міг згодитись хоча б тому, що вона ненавидить тих, хто носять лінзи. Такі люди часто з’являються в різноманітних телепередачах, особисто я знаю лише чотирьох таких. Те зазвичай відомі люди або ж просто псевдо-бунтівники – одягають лінзи, видаючи їх за свої очі. Занадто просто. Та й чи є у тому сенс? Придивившись, можна розгледіти тьмяний безмовний сірий погляд – таких однаковий у них всіх.
Усе в мені сплутується. Не можу зараз розібрати, чи мислив хоча би раз щиро й коли почалась моя дивна хвороба. У чому ж справжня суть цього? Бути собою? Як легко мовить! Ким же я є насправді? Жодна моя думка не уникає аналізу, жодна не видається мені правдивою. Ах, яка гармонія зі своєю душею! Я навіть не можу впевнитись у щирості власних принципів.
Тріскаюся, немов емаль од перепадів температури. Гей, досить, прошу! Мені набридла ця нестабільність, що я сам мимохіть спричиняю. О так, я відчуваю, що живий, що не тону в буденній прозорості. Та хіба не можна досягнути чогось більш приємного? Де ти, щасливе безтурботне умиротворення?
Умиротворення…чи не рідня воно тій же прозорості? В реальному житті існує тільки в такому вигляді. Завжди є щось, що нас турбує – ми самі часто придумуємо собі для цього причини. То що ж, я повернувсь до самісінького початку? Не так уже й погано, так легше зрозуміти істинний привід всієї божевільної затії. Адже я й сам перебував у деякій прозорості, не помічаючи того(на те вона й прозорість). Якщо мене почало непокоїти це, можливо, я не такий вже й безнадійний. Я повинен розвинути оту справжню особистість, що зародилась в мені. Я повинен її знову віднайти, стараючись бути собою. І тоді, я певен, досягну гармонії зі своїми думками, не зважаючи на здивування та опір суспільства.
Знаєте, я вдоволений тим, що моє життя не прозоре. Це ні крапельки не цікаво, страшенно виснажливо й нещиро. Жити щасливо можна тільки залишаючись вірним своїм переконанням.
Дивлюсь у дзеркало – мій погляд починає позбуватися сірості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699938
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2016
Я повільно простую сірою осінньою вуличкою, подеколи зачіпаючи черевиком на землі сухе скручене листя. Мої кроки відлунюють беззвучно й непомітно, і я щасливий був би зовсім про них не знати, але занадто ясне відчуття асфальту під ногами постійно повертає до реальності і од того ще більш посилює відчуття власної німої нікчемності.
З немилосердним завзяттям на землю збігає холодний бистроногий дощ. Я уявляю, як він хвацько цокотить у ринві, немов елегантні жіночі пальці, що знервовано вистукують на столі дзвінку неспокійну мелодію. Я вперто намагаюсь не забути цей звук і відтворюю його в голові щоразу, коли мати над чимось міркує або невдоволена; вона завше мимоволі повторює цей жест руками, якщо середовище навколо неї стає занадто некомфортним для її власного багатогранного душевного світу зі своїми переконаннями й принципами. Стараюсь не забути я й шум теплого вересневого дощу, та з кожним разом це видається мені дедалі складніше. Колись зовсім не зважав на нього, куди більше мені подобались самі важкі численні краплі, під якими я самовпевнено, з усміхом на розпашілому обличчі, гасав, повертаючись зі школи, через що потім часто сидів удома з високою температурою. Але тепер усе змінилось, адже такі ситуації, як та, що трапилась зі мною, не можуть не поміняти деякі речі. З кожним днем мені усе важче заздалегідь завважити дощ, та й сам він щоразу чомусь стає усе холоднішим та нестримнішим.
Швидко проноситься вулицею морозний вітер. Я мимоволі здригаюсь, обпечений несподіваним холодом і вирішую пришвидшити ходьбу. Вітер без свисту, безмовний вітер, німий – він б’є душу, немов добрячий міцний батіг, якого хтось неочікувано спрямовує на тебе прямісінько в серце. Коли я помічав його гучні пориви, вітер слугував для мене пересторогою і знаком. Легка прохолода од нього була навіть приємною. Вітер немов шепотів тобі ледь чутні попередження, щось на кшталт: «Хей, друже, поспішай! Скоро почнеться дощ!». Можливо, я усе перебільшую, та чому його шепотіння вже зовсім сплелося з моїми думками? Чому воно видається все боліснішим та приходить щоразу так несподівано й обпалююче, а вітер стає усе холоднішим та немилосерднішим? Звісно, це всього лише моє марення.
Я пригадую, як одного разу вітер скинув мене додолу, мов натерту до блиску прозору склянку. Чи я сам тоді спричинив це? Не надто вдало й хороше влаштувався на вибраній опорі, занадто безпечно та необдумано обрав своє життєве місце-призначення? Тепер я уже не розберу. Більше того, мені приходять у голову зовсім безглузді й легковажні міркування. Немов, уже тоді я не завважив жодної зміни, жодного звуку. Та я іще раз пригадую собі усі ті події і таки змушений погодитись з власним неприємним внутрішнім голосом: я таки не помітив анічогісінько. Я нестримно летів униз, повністю поглинений спогадами про свої щасливі, не так давно минулі, історії, хоча в мені уже давно не було криштальної водиці. І отямившись тільки за мить до знищення, я лише й устиг побачити пусту, вкриту сірою пилюкою землю, коли уже лежав в друзки розбитий, розгублений та спустошений. Прозора, прозора склянка – вона видається цікавою лише коли виграє різнобарвним сонячним промінням на своїй нестабільно-багатогранній поверхні, коли ви й чекали її такою побачить, правда? Про розкидане непримітне скло ніхто не пригадає, хіба якщо сам випадково наступить босою душею на нього, а тоді вилається і спробує усе хутчіше прибрати та кинути в смітник. Рідко буває так, що хтось наважиться склеїти склянку. Та й чи буде вона після того уже такою, як раніш? Людям не цікаві побиті непримітні особисті, вони занадто «неправильно» виблискують світлом.
Дорога до неможливості довга. Дощ так само беззвучно ллється на усе, що тільки можна окинуть оком, та мені чомусь видається, що лиється він тільки на мене. Багато хто під час навіть дрібного дощику одразу ховається по домівках і це тимчасово рятує його, але не міняє того факту, що все ж доведеться здобути собі хорошу парасолю. Бо хто ж зна, можливо, наступного разу нагряне злива? Деякі сміливці спеціально шукають, де б ото більше змокнути й безстрашно біжать під найсильнішим дощем. Та рідко таким вдається оминути неприємні наслідки, тільки справжніх щасливчиків Доля не примушує потім самотньо лежати в блідій палаті з пневмонією. Я ж іду під парасолею і це захищає мене навіть од цього чудного німого дощу, та, як мені видається, останнім часом й це уже марне. Краплі усе одно повільно стікають по моєму блідому обличчі, а тіло часто проймає миттєве тремтіння через змоклу тонку куртку. Схоже, у моїй парасолі з’явились дірки. Чи я не надто хороше нею вкриваюсь?..
Сірий асфальт лякає мене своєю нескінченністю. Вітер безжально шмагає моє тіло, а ноги перечіпаються за щось на землі. Я ступаю по битому склі, його надзвичайно багато. Пришвидшую ходу, щоб усе це нарешті скінчилось. Та, схоже, це неможливо – я беззвучно, занадто непомітно й швидко топчу шматочки-скельця самого себе.
Усе занадто похмуре й сіре, занадто чітке й виразне. Моторошна країна тиші і розгубленості – я й сам її житель. Думки змішуються, перебивають одна одну, звучать у моїй голові страшенно гучно й дзвінко, та безжально сплутано-незрозуміло. Я стараюсь розібратись у них, усвідомити щось іще, окрім безладного божевілля тривоги. Я мимоволі повторюю у голові звук постукування пальців – ось, він десь там, приглушено цокотить у ринві.
А дощ ллє, ллє, ллє.
Безмовний дощ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694501
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2016
Ця історія трапилась зі мною приблизно місяць тому, та, можу вас запевнити, у мене й досі холоне в душі, коли я згадую всі подробиці даної справи. Бо незважаючи на те, що ми з моїм вірним товаришем й колегою Юрієм Лісовичем розслідували багато незвичайних моторошних злочинів, той випадок ще надовго закарбувався в моїй пам’яті. Та щоб ви могли все до пуття зрозуміти, гадаю, варто спершу розповісти про себе.
Мене звуть Іван Малинюк, і, якщо бути відвертим, я не маю майже жоднісінького стосунку до розслідування тієї справи. За допомогою свого гострого розуму й точної пам’яті, таємницю вдалося розгадати моєму товаришеві — Юрію Лісовичу, приватному детективові. Я працюю його асистентом вже багацько років, та й досі не зміг до кінця зрозуміти його дивовижну загадкову натуру. Юрій був освіченою людиною, знався на багатьох науках і відав про такі тонкощі будь-якої справи, що я ніколи й не міг собі уявити. Словом, Лісович був дуже мудрою особистістю й вмілим детективом.
Усе почалося із одного візиту, що перемінив моє подальше життя, принісши у нього чимало турбот. У кабінеті товариша ми обговорювали нещодавно розкриту справу вельми хитрого квартирного крадія, коли у двері постукали й до кімнати увійшов наступний відвідувач. То був худорлявий чоловік років сорока з якимось дивним, не властивим у такому зрілому віці, переляканим обличчям. Невисокий на зріст, з копицею бляклого волосся на голові, світлими, ледь помітними вилинялими бровами, він щось нервово й швидко бурмотів беззвучною скоромовкою, намагаючись вимовити своїми тоненькими тремтячими губами хоча би слово вголос.
– М-можна? – несміливо спитав нарешті незнайомець.
Юрій привітався й кивнув. Його пильні очі втупились проникливим зацікавленим поглядом у гостя. Лісович вказав рукою на крісло.
Чоловік сів, ще й досі боязко оглядаючись, а тоді швидко, немов боячись, що якась незнана сила не дасть йому розповісти всю історію, почав говорити:
– Доброго вам дня, пане детективе. Знаєте, зі мною уже понад тиждень трапляються деякі жахливі речі, і я боюсь, що більше того не витримаю… Ви єдиний, хто може зараз допомогти мені розкрити таємницю й зрозуміти мотиви тієї одної людини.
Лісович ще більш зацікавлено оглянув незнайомця. Я спокійно сидів, розглядаючи новий номер міської тижневої газети. Такі типи, як оцей-от чоловік, часто приходили до нас у агентство й точнісінько так само палко лепетали про свої дріб’язкові дурні проблеми. Я ніяк не міг зрозуміти, чому це настільки зацікавило мого товариша.
– Розповідайте. Я спробую зрозуміти в чому справа, навіть якщо цей злочин незгірше заплутаний, аніж розслідування Шерлока Холмса, – спокійно мовив Юрій, злегка всміхнувшись відвідувачеві.
Той одразу якось полегшено зітхнув і уже не таким нервовим тоном мовив:
– Моє ім’я – Тарас Орленко. Я живу в цьому місті на вулиці Сковороди, будинок номер 8. Усе моє життя було сповнене радості й спокою, і знаєте, я ніколи б не міг подумать, що колись булу мати справу з такими жахіттями, їй-Богу!
Голос Орленка злегка затремтів, а темні очиці почали нервово бігати поглядом по всьому кабінету.
– Що ж, продовжуйте. Гадаю, не така вже ваша справа й таємнича, – невдоволено пробурмотів я, тепер уже відклавши тижневик й чекаючи нарешті розкриття подробиць «цієї дивовижної, страшенно заплутаної ситуації».
– Отож, – продовжив чоловік, – як і будь-якій сучасній людині, мені не так давно закортіло зареєструватись в Інтернеті. Ну, знаєте, для спілкування й нових знайомств. Та не встиг я навіть освоїтись у такому незвичному для себе…хм…середовищі, як на мою адресу почали приходити листи від якогось незнайомця під іменем «Миролюб». Спочатку те все виглядало якось невимушено й зрозуміло: чоловіка, себто, зацікавили мої вироби з кераміки, фотографії яких я викладав на своїй сторінки у соцмережі. Розпитував мене про се, про те. Про себе говорив мало – сказав лише, що проживає у столиці й працює вчителем біології у якійсь загальноосвітній школі. Та раптом, рівно тиждень тому, від його імені прийшло страхітливе повідомлення з погрозами жорстокої розправи. Я спочатку подумав, що те, певно, і не він узагалі пише. Або ж Миролюб вирішив так…е-е-е…пожартувати. Але погрози надходили знову й знову, а сам адресат писав, що дістанеться до мене навіть якщо переїде в іншу країну. Мене те страшенно дивувало. Я ніяк не міг зрозуміти причин такої різкої переміни характеру мого нового знайомого і спочатку не сприймав серйозно – вирішив просто ігнорувати. Та одного…одного разу він надіслав мені якесь відео з надписом: «Отак буде і з тобою. Така доля чекає усю твою сім’ю». Я думав узагалі не переглядати того запису, але таки ризикнув. Ох, як же себе за те зараз картаю! Можливо, якби я не побачив його, то все не було б так болісно…
Чоловік ще дужче затрусився.
– Там…там було знято вбивство моєї матері. Якийсь незнайомець(на відео не можна було розгледіти обличчя) несамовито гамселив стареньку кулаками, безліч разів протикав ножем. Спочатку я не повір. Та коли подзвонив сестрі, яка з нею жила, дізнався, що маму знайшли вбитою декілька годин тому на початку лісу, біля якого вона мешкала. Поліція нічого не могла пояснити. Лише тоді я зрозумів усю серйозність даної ситуації. Миролюб і далі писав жахливі повідомлення, що уже почали доводити мене до божевілля.
– То значить вашу матір убили? Що ж, цікава історія, мушу таки визнати… – задумливо протягнув Лісович. – А чи постраждав ще хтось із родини?
– По суті, ні. Правда, вчора сестра повідомила про зникнення моєї племінниці.
– Що ж… То чи є ще якісь деталі? Що узагалі містили в собі ті погрози?
– Ну, знаєте… Щось на кшталт прокльонів і засторог про майбутні злочини. Писав, що таке ж чекає мою жінку, сина та мене. На роботі все почало погіршуватись, цілісіньке життя летіло шкереберть… Я став нервовим й незібраним, а ті повідомлення змушують мене впадати в істерику. Знаєте, мені почало видаватись, що я більше того не стерплю й накладу на себе руки. Життя вже почало втрачати сенс, існування стає нестерпним й непотрібним…
– Хм…
Юрій замислено втупився у стіну навпроти. Здавалось, остання інформація виявилась для нього вельми важливою.
– То ми, мабуть, повинні переглянути все те, що вам писав той злочинець, – мовив я, – а тоді вже можна буде робити якісь висновки. Вірно, друже?..
– Ой, ні-ні! – метушливо замахав руками Тарас. – Є ще одна деталь! Я певен. Це дуже важливо! Та для цього ви маєте поїхати до мого дому. Там усе й побачите.
Ми з Лісовичем насторожено переглянулись, але таки згодились на пропозицію Орленка.
Коли підійшли до воріт, чоловік на мить зупинився біля поштової скриньки. Звідти виднівся якийсь пакунок. «Знову!» – розлюченим, але якимось боязким голосом прошепотів Тарас, витягнув доволі великий конверт й запросив нас в будинок.
– Ось! – розгнівано мовив, показуючи на пакунок. – Уже який день такі приходять! Одного разу з частинкою пальця, потім з пасмом волосся… Схоже, те моєї матері. А прислав, безумовно, Миролюб. Разом з погрозами.
Лісович розгорнув конверт. В ньому лежав невеличкий шматочок шкіри і якась записка.
– А більше нічого не приходило? – поцікавився.
– У другому листі ще дещо було.
Орленко витягнув із якоїсь коробки ще один пакунок. Юрій відкрив. Там знову була записка, пасмо посивілого волосся і…зміїна голова.
– Що?..
Моєму здивуванню не було меж. Усе аж ніяк не вкладалось в голові. Факти відмовлялись поєднуватись, думки сплутались. По шкірі пробігся неприємний моторошний холод.
Голова була зовсім невеличка, можливо, десь розміром з палець, який прислав Тарасу Миролюб. З пащеки у неї застиг висунутий тоненький язик, а зеленава, немов смарагдова шкіра злегка виблискувала на сонці, яке пробивалось через вікно в кімнаті Орленка. На самій голові виднілись якісь застиглі червоняво-бордові плями, що якось до болі сильно нагадували засохлу кров.
Лісович кілька хвилин розглядав цей чудний знак, а тоді його очі засвітились якимось дивним вогником, що виникав, коли детектив зумів розв’язати таємницю.
– Зрозуміло. Здається, доведеться мені навідатись у в’язницю й розпитати там злочинців про одного громадянина на ім’я Степан Кропивницький, – спокійно мовив Юрій.
– Але ж… А… Поясніть хоч що-небудь! – благально скрикнув Тарас.
– Усе дізнаєтесь під закінчення справи, – всміхнувся детектив.
Кілька днів після того випадку я з ним не бачився. Це дивувало й обурювало – не розповісти про все навіть своєму другу! Та ось, через стільки часу, Лісович повідомив, що злочинця знайдено.
– То хто ж це був? – зацікавлено спитав я.
– А пам’ятаєте історію про одного семирічного хлопчика, який втратив сестру, та ще й мусив за те понести покарання? Колись про те гули у всіх новинах. Та ще й мій знайомий з поліції розповідав. Того хлопчика звали Степан, Степан Кропивницький. У нього не було жодних рідних крім старшої сестри, яка опікувалась ним. Якось вона – а звали її, до речі, Вероніка – забирала брата з музичної школи. Була то вже зима, тому надворі було доволі темно. Раптом до дівчини почав чіплятись гурт якихось хлопців, що виявились її колишніми однокласниками. Наш Тарас саме звідти. Вони штовхали її, жартували, хотіли запросити піти в клуб. Там, де вони стояли, було підвищення. Її ненароком штовхнули, й вона впала. Розбилась на смерть. Хлопчик утік, щоб компанія не вчинила з ним жорстоко. Коли ті пішли, повернувся й довго плакав над померлою сестрою. Клявся, що помститься. Згодом прибула поліція. Степан залишив на місці вбивства багато своїх відбитків пальців, тому звинуватили його. Семирічного хлопчика, який не мав жодних підстав на злочин. Мовляв, і не такі діти трапляються. Відправили а інтернат, а коли став повнолітнім, то на 10 років у в’язницю. Та Степан не полишив задуму помститись. За допомогою друзів дізнався імена тих хлопців, знайшов їх в Інтернеті. Вирішив діяти хитро – доводив їх до самогубства. Усі померли, крім двох: один – то наш Орленко, другий збожеволів і нещодавно помер у психіатричній клініці. Я розпитував про все те у Тараса – він підтвердив. А взагалі, дізнавсь од в’язнів. Не дуже вони щось хорошими приятелями, схоже, йому були. Розповіли про все. Сказали навіть, де він зараз. От так і знайшли. Коли його знову ув’язнювали, мав такий суворий, незворушний вираз обличчя… Схоже, ні про що не шкодував. Бо тепер помстився.
– Гаразд… Але… У мене залишилось ще одне запитання. Чому…зміїна голова?
– А-а-а! то це його так прозвали у темниці – Змій. Адже умів «плюватись отрутою». Ну, тобто на язик гострий був, та й весь час сипав отруйні слова. От і вибрав собі такий символ. Мене от інше дивує… Як він назвавсь у мережі. Миролюб… Хороша кличка для вбивці, еге ж?..
Я ошелешено дививсь на детектива. Не зміг вимовить і слова. Лише замислено стояв. Ця історія була занадто заплутаною. Занадто дивовижною.
На що ж здатна людина, коли її душа закована залізними кайданами злості? Коли вона жадає помсти і…справедливості?.. Та якщо ж та справедливість здобувається на уламках чужих кісток й озерцях гарячої крові? Схоже, я ще багато чого в цьому житті не зрозумів. Бо ту загадку й дотепер для себе не розкрив.
Я сиджу біля прочиненого вікна й далі роздумуючи про ту історію. Як же любо гріє сонце! Виглядаю надвір. Беззвучно скрикую. Розлога липова гілка поблискує-мерехтить у промінні смарагдовими плямами на зеленавому листі.
[i]Хорошій людині, чудесній письменниці й просто моїй найкращій коліжанці Іванні Западенській[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667593
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2016
Все осінь покриває злотоцвітом,
Безжально палить так своїм вогнем...
О, хтось чека її з палким привітом,
А я її вважаю махлярем.
Осяде в серці, тихо затаїться,
Розбудить непотрібний романтизм.
Й шепоче так нечутно:"Озовіться,
Думки лихі, що тягнуть душу вниз!"
О, Осене, о ясночола пані!
Навіщо одбирать мої останні
Дурні надії на усе святе?..
Я ж вірила у справедливість світу —
Проблем нема і завше буде літо...
Та боляче все правдою цвіте.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631635
рубрика: Поезія, Сонет, канцон, рондо
дата поступления 26.12.2015