Людмила Іванець

Сторінки (1/39):  « 1»

Не доводь мене до гріха…

Не  доводь  мене  до  гріха.                
Не  гартуй  у  мені  цю  лють.                
Ніби  вічність  сліпа  й  глуха  —        
І  не  знає,  як  тебе  звуть.                

Скільки  в  мене  ти  вже  забрав…          
Сонце,  небо,  Кизил-Кобу.                
Ніби  в  покер  чи  в  дурня  грав        
Безліч  років  —  і  ще  добу.                

Спокій,  плани,  рожеві  сни                
Святогірська,  тоді  —  Стамбул.        
Нащо  кров  тобі  —  поясни!  —        
Мрій,  розстріляних  упритул?                

Скільки  ґрат  навкруги  зміцнив,        
Скільки  вилив  брехні  в  моря…          
Ніби  лихо,  що  «цар»  здійснив,        
Не  повернеться  до  «царя».                

Не  доводь  мене  до  плачу.                
Не  гартуй  у  мені  цей  сум.                
Коли  я  за  все  відплачу  —                
То  й  веселкою  піде  струм.                

Коли  я  тобі  посміхнусь                
Переможно  крізь  гнів  і  біль  —        
Скам’янієш,  як  троль,  клянусь.        
Будеш  пам’ятник  сам  собі.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=T0oW_61kNig&feature=youtu.be[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711545
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.01.2017


Ігри в пазли

Звісно,  хизуватися  негоже,  але...

11  квітня  2016  року  у  видавництві  «Лілія»  побачила  світ  моя  прозово-поетична  збірка  «Ігри  в  пазли».  

Відлуння  буремного  2014-го  й  химерного  2015-го  розпочинало  свій  шлях  на  офісному  комп’ютері,  коли  вдавалося  знайти  час,  вільний  від  дедлайнів  та  повсякденної  метушні.  А  потім  виникла  потреба  продовжити…

Проза  життя,  неслухняні  рими  й  родючі  інтертекстуальні  поля.  Яскраві  емоції  та  чорно-білі  роздуми,  кульбіти  історії  та  примхи  долі.  Футбол  і  політика,  зрада  й  кохання.  Кримські  сутінки  та  слобожанські  зорі,  стерхи  в  небі  й  синиці  в  руках…  Ці  та  інші  деталі  за  два  роки  наднової  ери  утворили  чудернацьку  мозаїку.  І  врешті  закарбувалися  на  папері.  

Навіщо?  Мабуть,  щоб  не  стерлися  з  пам’яті  й  не  продірявили  серце.

До  книги  ввійшли:
*  вірш  «Поговорим»;
*  цикл  «Потоки  осознания.  Тетралогия  без  эпилога»;
*  цикл  «20:14.  ПРОСТОLIFE»;
*  цикл  «Овертайм.  Ліричний  триптих».

Твори,  що  раніше  публікувалися  в  Клубі  Поезії,  у  збірці  зазнали  суттєвих  змін  та  концептуальних  доповнень.

[b]Ціна:  40  грн[/b]
Формат  60х84  1/32
Папір  офсетний  
Обкладинка  м’яка,  80  стор.  
ISBN  978-617-7299-61-4

Поспішайте  замовити  видання  з  автографом  та  фірмовою  закладкою!  Наклад  обмежений!

Пишіть  на  електронну  адресу:  ludikivanets@gmail.com  

P.S.  Книга  номінувалася  на  здобуття  Всеукраїнської  літературно-мистецької  премії  імені  М.  Коцюбинського.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671961
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2016


Мой маленький Крым

Мой  маленький  Крым  останется  навсегда  —
В  фотографической  памяти  и  на  снимках.
Ну  разве  что  с  давних  времен  натечет  вода.
И  разве  что  в  прошлых  жизнях  найдем  ошибки.
 
Мой  солнечный  бог,  мой  собственный  ЮБК  —
Да  кто  же  сумеет  его  запретить  и  выжечь?
Украли  —  допустим.  Не  сняли  же  с  языка!
Не  сжили  же  со  свету  мир,  захотевший  выжить.
 
Мой  самый  родной  —  едва  ли  он  мог  забыть,
Что  кровью,  помимо  сделок,  скрепляют  узы.
Кремлевский  формат  недолог,  тосклив  и  узок.
А  Крым-то  извечен.  Как  темень  Кизил-Кобы.

2014...2016

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666713
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.05.2016


Так, мені знову нема що робити…

так,  мені  знову  нема  що  робити
так,  з  інтернету  знов  лізе  дурня
телевізійні  новини  —  про  вбитих
кожного  клятого  божого  дня

бруду  —  по  вуха,  терпіння  —  по  вінця
парламентар  агітує  корів
так,  мені  знову  кортить  до  тубільців
маловідомих  країн-островів

де  ж  моє  море  —  прозоре,  мов  правда?
де  ж  мої  зорі  в  серпанках  надій?
жевріє  сонце,  димлять  барикади
гусне  в  судинах  відлуння  подій

злива,  «бастардо»,  багата  уява
ліга  європи,  останній  квиток
так,  я  не  маю  нагальної  справи
я  вже  сахаюся  звичних  пліток

знову  дорожчають  гасла  та  м’ясо
знову  сміттям  зацвітає  струмок
так,  мені  час  відпочити  від  часу
я  вже  цураюся  власних  думок

чаю  —  горнятко,  жалю  —  на  півнеба
бракне  наснаги,  повітря  й  доріг
ні,  так  не  можна,  не  варто,  не  треба
знов  репортажі  —  про  тих,  хто  поліг

28  квітня  2016  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665199
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 11.05.2016


Две тысячи энный

Две  тысячи  энный  —  представь,  что  уже  пришел.
И  сел  на  пороге,  урча,  и  глядит  в  глаза  нам.
А  мы  —  наконец-таки  —  сдали  судьбе  экзамен.
«Отлично»  —  на  месте  той  двойки  карандашом.

И  нету  портретов  на  фоне  Кизил-Кобы
Ни  Кобы,  ни  Путлера,  даже  царей  не  видно.
А  сквозь  беспокойные  сны  проросли  грибы.
Лисички,  опята  и  все  остальные  виды.

И  нет  ничего,  что  может  болеть  и  ныть.
«Любите  Рассею,  мать  вашу!»  —  не  призывают.
Раны  зашиты,  клубочком  свернулась  нить.
Война  не  опасна  —  их  попросту  не  бывает.

И  солнце  не  тонет  в  пучине,  как  МКС.
И  море  не  лезет  на  берег,  неся  цунами.
А  мост  —  он  построен,  и  прочен,  и  справка  есть,
Что  made  in  Ukraine,  с  печатью  и  голограммой.

Две  тысячи  энный  —  представь,  что  уже  настал.
И  лег  у  окна,  мурлыча,  и  когти  спрятал.
А  через  неделю  —  вручение  аттестатов.
И  больше  не  страшно  мечтать  и  считать  до  ста.

29–30  апреля  2016  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665198
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.05.2016


Плей-лист

Рваный  ритм  по  блокнотам.  По  телеку  —  «ПСЖ».
Одолели  «аристократов»  —  не  оробели.
Языку  не  хватает  парочки  падежей.
Обручалка  с  корундом  легко  прижилась  на  левой.

А  весне  не  хватает  какого-то  сотого  дня.
Каких-то  ничейных  кубков,  медалей,  лавров.
Волшебных  восточных  музык.  И  ялт.  И  яйл.
Таких  не  по-нашенски  светлых  легенд  о  главном.

Правечной  стихии  —  без  вежливости  и  лжи.
Без  этикеток,  метрик,  границ  и  ссылок.
А  на  Кавказе  играется  в  мяч  «Анжи».
И  сон  фальшивый  похож  на  большой  обмылок.

Расслоился  на  нити,  как  шарф,  непослушный  ритм.
Языку  не  хватает  парочки  междометий.
Обручалка  боится  шкатулки.  Весна  фонит.
В  плей-листе  почему-то  ссорятся  джаз  с  дабстепом.

вечер  12  марта  —  13  марта  2015  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650458
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.03.2016


Март

Никуда  не  девается  «ПСЖ»  —
Золотая  команда,  лихая  рифма...
Март  гуляет  по  улицам  в  неглиже,
Не  стесняясь  жандармов  и  терроризма.

Март  заказывал  лучшие  марки  вин
В  позапрошлом  году  в  украинской  Ялте.
А  сегодня  ни  капли  не  пригубил.
Пьян  заранее  —  больше  не  предлагайте.

Как  любил  нас,  бесстыжий,  и  погубил,
Он  споет  в  караоке,  слегка  рисуясь...
А  в  спорт-баре  напротив  —  прямой  эфир.
Парижане  проходят  одну  восьмую...

ночь  на  14  марта  2015  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650456
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.03.2016


Досить

Годі  про  Рай  –  ми  його  не  втрачали
(Власне,  його  взагалі  не  було).
Кожного  року  Земля  зустрічала
Звичну  весну.  І  поліпшене  зло.

Кожного  року  здригалися  гори.
Кожної  днини  стогнав  небосхил.
Десь  римувалися  морок  і  море,
Криза  та  крига  (поглянь,  скільки  брил!).

Поділ  –  як  попіл.  Тиша  –  це  миша,
Що  причаїлася  в  теплім  кутку  
(Знову  розходяться  з  нотами  вірші,
Тонуть  в  імлі,  наче  мис  Тарханкут).

Годі  про  пекло.  Відчуєш  мій  відчай  –
Знай:  він  не  перший.  Таке  вже  було.
Досить…  Це  досвід.  Важкий,  споконвічний.  
Долі  –  в  долонях.  А  зло  –  лише  тло.

лютий  2016  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645683
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 21.02.2016


18+

А  Бог  устал  ниспосылать  нам  сны.
С  небес  –  кровавый  дождь.  И  град.  И  копоть.
И  на  фронтах  –  святые  пацаны
(О  ком  враги  презрительно:  “укропы”)
Без  удостоверений  и  вины
Ложатся  во  все  новые  окопы.

А  где-то  в  потайных  углах  Кремля
Скребутся  крысы  с  голыми  хвостами.
Тем  не  хватает  жертв,  иным  –  угля.
Мне  чаек  отчего-то  не  хватает.

Мирам  –  гармоний.  Людям  –  тишины.
Морям  –  никем  не  выжженной  лазури.
Бедняге  Лоту  –  ласковой  жены.
Стихам  –  июлей,  липких  от  глазури.

Всем  не  хватает  денег,  званий,  мест.
Чертям  –  котлов  для  кагэбистской  сходки.
А  Бог  устал  подсказывать  нам  текст.
Сидит  в  суфлерской  будке  –  глушит  водку.

ночь  –  утро  11  февраля  2016  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643029
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.02.2016


Кажется, плачу над фото…

Кажется,  плачу  над  фото,
Где  мы  вдвоем:  я  и  Крым.
Будто  не  знала,  что  кто-то
Видит  его  иным.

Сверху  предупреждали:
Счастье  легко  пресечь  –
Финкой,  свинцом,  напалмом…
Но  разве  об  этом  речь?

Все  преходяще,  помнишь?
Яхты,  дворцы…  рубли.
Танки,  эсминцы,  войны,
Паспортные  столы…

Вечны  лишь  даль  морская
Да  отрешенность  гор.
Родина  –  понимаешь?  –
Это  не  приговор.

Что  мне  твои  бумаги,
Хитрые  письмена?
Люди  меняют  флаги  –
Время  меняет  нас.

Время  вернет  к  истокам,
Истинным,  без  вранья,
Ялту  и  Севастополь,
Щелкино  и  Армянск.

Всюду  условность,  веришь?
Белая  пена  волн
Смоет  когда-то  нечисть,
Жизнь  примирив  с  весной.

вечер  19  апреля  –  21  апреля  2014  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637221
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.01.2016


Ранок

[quote]«Нас  дурят,  я  клянусь  землей  и  небом…»  –  «По-моєму,  чувак,  нас  кинули…»[/quote]

Прокинулись  –  а  все  те  саме.
Стабільний  стан  напівживих.
Вожді  кричать:  «Героям  слава!».
Герої  гинуть  замість  них.

Прокинулись  –  а  все  як  завше.
Війна  лютує,  мир  мовчить.
Країна  вперто  лізе  в  зашморг.
Змія-історія  сичить.

Прокинулись,  а  все  як  вчора.
Так,  наче  не  було  зорі.
Не  збережемо  знов  нічого
На  нашій  –  не  своїй  –  землі?

Прокинулись.  Побігли.  Впали.
Звичайний  день  напівсліпих.
«Поводирі»  кричать  про  славу.
Герої  гинуть.  Через  них.

жовтень,  7  листопада  –  ніч  на  8  листопада  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635738
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.01.2016


Ніч

[quote]«Ніч  яка  місячна,  зоряна,  ясная…»  –  «А  эти  ночи  в  Крыму  теперь  кому…»  –  «За  тихі  ночі  віддали  дні…»  –  «Темная  ночь,  только  пули  свистят  по  степи…»[/quote]

Такої  ночі  мали  бути  разом.
Такої  ночі  мали  стати  –  ми.
Якби  не  Крим,  не  полум’я  Донбасу,
Не  вир  позаминулої  зими.

Котрий  тут  ти?  Сто  перший  воїн  світла?
Останній  кіборг?  Просто  чоловік.
Сказала  доля:  мусимо  зустрітись.
Та  лютий  вік  на  смерть  її  прирік.

Такої  ночі  хтось  чекав  на  повню.
Такої  ночі  мали  бути  вдвох.
Нема  нічого,  крім  тупого  болю.
І  Марс  на  троні  –  сам  для  себе  бог.

ніч  на  28  жовтня  –  28  жовтня  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635737
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.01.2016


Возражение

Надо  ли  верить  в  то,  чему  не  бывать?
Нужно  ль  искать  пути  посреди  безвременья,
Холить,  лелеять  трижды  последний  шанс?
Ну,  победим,  допустим.  А  что  изменится?

Не  сосчитаешь  битых  моих  надежд.
Не  перечислишь  поводов  осторожничать.
Ну,  доживем  до  завтра,  шагнем  в  рассвет
И  растворимся  –  большего  не  положено.

Не  отстоишь  заранее  все  права.
Мы  постоим  на  паперти  за  компанию.
Нам  набросают  меди,  а  с  серебра
Сдачи  потребуют  и  разорят  нас  заново.

Но  отчего-то  хочется  возражать.
Здесь,  на  краю,  прежде  чем  сгинуть  без  вести,
Хочется  верить  сказкам  и  миражам,
Будто  за  ними  –  подлинное  бессмертие.

Ночь  на  11  ноября  –  вечер  11  ноября  2013  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633643
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.01.2016


Кто-то Каждый

Кто-то  из  нас  вполне  мог  бы  стать  счастливым.
Если  б,  конечно,  знал,  что  такое  счастье.
Ладно,  не  плачь,  присядь  да  и  расскажи  мне,
Чего  сегодня  душе  твоей  не  досталось.

Поздняя  осень  пышет  нездешним  светом.
Море  глядит  лазурью,  смакуя  горечь.
Где-то  поблизости  –  скопище  многолетних
Грубых  ошибок  и  вежливых  отговорок.

Кто-то  из  нас  сумел  бы  придумать  повесть.
Каждый  из  всех  рискнул  бы  вещать  о  главном.
Всякий,  возможно,  взял  и  свернул  бы  горы.
Если  б  не  выучил,  что  не  имеет  права.

30.10.14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633637
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.01.2016


Утро вечера мудренее

Ну  и  пусть  новогодняя  елка  никогда  не  пахнет  мандаринами.  Все  равно  от  таких  полезных  носителей  витамина  С  случается  аллергия,  как  от  вредной  мухи  цеце  –  сонная  болезнь.  Лишь  бы  Дед  Мороз  спросонья  не  отказывался  читать  просроченные  лет  на  -дцать  письма  позднего  ребенка.  Пусть  он  существует,  этот  добрый  волшебник,  чтобы  послезавтра  в  порыве  ностальгии  позвонить  в  мою  дверь  и  оставить  на  пороге  сто  первого  несъедобного  зайца  и  шоколадку  с  орехами.  

Пусть  счастье  не  складывается,  как  вечность,  из  осколков  льда;  не  ощетинивается  дробями,  процентами,  промилле;  не  распадается  на  частицы  в  Большом  адронном  коллайдере.  Какая  разница,  с  чем  оно  рифмуется  и  сколько  в  нем  букв?  Лишь  бы  хотело  быть  –  всегда,  дольше  вечности,  бесстрашней  самой  неточной  рифмы.

Утро  вечера  мудренее.  А  жизнь,  как  говорил  Сан  Саныч  Блок,  прекрасна.  И  пусть  тараканы  в  моей  голове  аплодируют  этим  фактам  стоя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632253
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.12.2015


Синдром ХY. Четвертая крымская новелла

[i]Знаешь,  чего  я  больше  всего  боюсь?  Пустоты!  Я    боюсь  зияющих  дыр,  у  которых  есть  вход,  но  напрочь  отсутствует  выход.  Я  боюсь  зловеще  звенящей  тишины,  разъедающей  сознание,  пожирающей  сердце  по  частям  (левое  предсердие,  правое  предсердие…  вера,  надежда,  любовь…  мечты,  чаяния…  левые,  правые  –  уже  не  важно)  и  закусывающей  душой  –  целиком.  Распанахай  нервы,  распусти  их  на  отдельные  нити,  как  старый  шарф  (шарф  почему-то  желто-синий),  брось  их  на  пыльный  пол.  Нитки  потянутся  друг  к  дружке,  завяжутся  в  узлы.  Это  больно.  Когда  рана  затягивается,  образуются  шрамы  и  келоидные  рубцы.  Если  рана  душевная,  такие  спасительные  швы  пролягут  прямо  по  душе.  Да,  это  больно.  Но  хуже,  в  тысячу  раз  хуже,  если  раны  не  заживают.  Особенно  душевные  раны.  Тогда  разрозненные  нити  остаются  тихо  умирать  на  полу,  каждая  –  окруженная  собственной  беспризорностью,  втиснутая  в  нее.  А  там,  где  так  и  не  выросли  мостики-узелки,  появляется  пустота.  Это  уже  не  больно.  Это  никак.  Пустоту  рассматриваешь  именно  как  Ничто.  Вглядываешься  в  нее,  а    она,  памятуя  заветы  Ницше,  –  в  тебя.  Не  знаю,  боится  ли  она  меня.  Я  ее  –  да.  Это  никак,  но  все-таки  очень  страшно.[/i]

Просто  статус  в  Facebook  –  полуторагодичной  давности,  из  беспечного  Правремени,  которое  маялось  всякой  ерундой.  Тогда  Настя  не  поняла  собственную  интуицию,  сочтя  грустное  озарение  минутным  высокохудожественным  порывом.  Даже  просыпаясь  от  липких  ночных  кошмаров,  Правремя  предпочитало  мнить,  что  оно  непоколебимо.  В  итоге  жестокая  правда  нагрянула  внезапно,  подло  и  –  само  собой  –  без  объявления.  Настя  «сгорела»  недели  через  две  после  постановки  диагноза.  Заметить  бы  раньше,  предугадать!  Предотвратить…  Никто  ничего  не  заметил.  Весной  опоздавшие  врачи    развели  руками:  пациентка  впала  в  кому.  Без  особых  надежд  на  позитивную  динамику.
Игорь  лихорадочно  бродил  по  страничке  в  социальной  сети.  Ее  страничке.  Та,  кого  он  так  страстно  любил,  обожала  красивые  фотографии  и  эффектные  подписи  под  ними.  Вот  и    Карадаг.  Суровый,  бескомпромиссный.  Погасивший  свой  вулканический  пыл,  но  гордый  тем,  что  извергал  лаву  задолго  до  возникновения  вокруг  первых  признаков  чьей  бы  то  ни  было  цивилизации.  Горным  массивам  нет  дела  до  тех,  кто  обитает  у  их  подножия,  заводит  знакомства  и  детей,  ищет  смысл  жизни  и  минералы,  машет  флагами  и  сдает  в  утиль  корабли.  Им  чужды  наши  тщетные  попытки  распластать  свернувшуюся  кольцом  вечность.  Вот  и  вся  исконность.

[i]Любовь  появилась  из  пенистых  волн  легендарного  океана  Тетис…[/i]

А  может,  теплым  летним  дождем  пролилась  на  полуденную  землю  заблудшей,  но  не  утонувшей  в  пучине  Атлантиды.  Как  объяснить  степи,  повенчанной  то  ли  с  соленой  лазурью  Черного  моря,  то  ли  с  бездонно-синими  небесами,  что  ее  просторы  следует  перепахать  и  на  всякий  случай  засыпать  поваренной  солью?  Ибо  счастье  оборвалось,  не  оставив  ни  одного  правдоподобного  шанса  на  то,  что  оно  восстанет  из  пепла  и  продлится.  

[i]У  нас  дома  обосновалась  забавная  безделица  –  консервная  банка  с  «крымским  воздухом»  –  тем,  который  не  умеет  быть  спертым.  От  моего  сувенирного  Крыма  всегда  будет  веять  свежим  ветром  Киммерии![/i]

Если  Настю  когда-то  страшила  пустота,  то  ее  кавалеру  самым  жутким  представлялось  слово  «теперь».  Судьба  исторгла  уйму  возможностей  и  планов,  они  пеплом  осели  на  ставших  чужими  степных  ковылях  –  даже  не  развеялись  по  пресловутому  ветру,  которым  [b]теперь[/b]  можно  задохнуться.  Беспросветное  Ничто  привычно  выносит  приговоры  и  без  особых  сожалений  казнит,  любезно  предоставляя  жертве  право  незатейливого  выбора:  гильотина,  костер  или  виселица.  Занятная  деталь  –  когда  мысли  и  слова  застывают  от  горя,  в  них  проявляется  что-то  ахматовское.

[i]У  меня  сегодня  много  дела:  
Надо  память  до  конца  убить,  
Надо,  чтоб  душа  окаменела,  
Надо  снова  научиться  жить.[/i]

Игорю  хотелось  ничего  не  чувствовать,  влившись  в  ряды  фантастических  изваяний  хребта  Карагач…  На  худой  конец  –  сойти  с  ума.  Иначе  ведь  не  получится  смириться  с  тем,  что  счастливое  Вчера  стерли  ластиком,  предъявив  взамен  чистый  лист  с  приколотой  к  нему  медицинской  справкой.  Еще  бы  около  воспоминаний,  затиравшихся  с  особым  тщанием,  написали,  как  в  бородатом  анекдоте,  «дырку  дыркой  не  считать,  вокруг  дырки  верить»...  Настина  мать,  кстати,  верила.  Улыбалась,  спокойно  обсуждала  насущные  вопросы  вроде  пересчета  пенсии  или  покупки  газеты  с  программкой,  словно  ничего  ужасного  не  произошло,  –  причем  без  тени  притворства.  Отец,  бросив  несколько  громких  пафосных  фраз,  вообще  отстранился  от  семьи.  Занялся  крестником-подростком  с  кучей  проблем,  затяжную  борьбу  с  которыми,  очевидно,  находил  гораздо  важнее  состояния  собственной  дочери.  Зато  братец  Родька,  возомнивший  себя  покровителем  больной  сестры,  несколько  раз  едва  не  устроил  драку  прямо  в  больнице.  Родион  был  спецназовцем,  по  слухам,  контуженым.  И  –  по  всей  видимости  –  заблудившимся  в  трех  соснах  своей  же  картины  мира.  Игоря  не  переваривал  давно,  злился,  что  не  мог  рассорить  с  ним  Настю,  как  ни  старался.  А  потому  с  двойным  энтузиазмом  взялся  отваживать  ухажера  от  посещения  палаты,  в  которой  лежала  девушка.  Отвадил.  
Игорь  с  выражением  абсолютной  безысходности  сидел  в  Интернете,  рассматривал  трогательно-банальное  фото  профиля  (на  котором  Настя  держит  на  ладони  базальтовую  арку  Шайтан-Капу),  обложку  с  лукавым  мысом  Хамелеон,  ленту  канувших  в  Лету  новостей  –  и    ощущал    себя  мучеником  и  предателем  одновременно.
***
Море  целое  лето  бурлило,  будто  спорило  с    отрешенностью  гор  и  малодушием  homosapiensов.  В  шуме  взбесившейся  стихии  молодому  человеку  чудился  единственный  странный  вопрос:  что  если  она  все-таки  очнется?  Что  будет,  если…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630569
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.12.2015


Замкнутый круг. Третья крымская новелла

–  Фантомные  боли  –  штука  довольно  неприятная,  –  рассуждает  Катерина  Богдановна.  –  Не    только  с  медицинской  точки  зрения.  Представьте,  что  вам  разбили  сердце  –  со  всей  жестокостью,  вдребезги,  об  обледеневшую  после  зимы  брусчатку.  Но  где-то  там,  внутри,  в    глубине  души,  что  называется,  –  следует  короткий  смешок,  –  ваше  бывшее  сердце,  от    которого  осталась  только  груда  колючих  осколков,  продолжает  трепетать,  гореть,  ныть,  в    общем,  проявлять  себя  по-всякому,  беспардонно  напоминать,  что  когда-то  оно  было  живое  и  цельное.  Больно,  правда?  Впрочем,  нет.  Призрак  человека  –  это  уже  не  человек.  Значит,  фантом  боли  –  больше  не  боль.  Но  наверняка  больше,  чем  боль.  Это  страшно.  Поскольку  неизлечимо:  нельзя  исцелить  то,  чего  не  существует.  
–  Говорят,  время  лечит,  –  робко  замечает  Эминешка.
–  Время  ничего  не  лечит,  у  него  нет  профильного  образования,  лицензии,  –  раздраженно  осаждает  ее  Катерина  Богдановна,  –  и    прочее,  прочее,  прочее…  Даже  специальных  препаратов  в  распоряжении  нет.  Чем  лечить,  спрашивается?  Счастливым  фактом,  что  будущее  становится  настоящим  в  один  миг,  лишь  в    это  короткое  мгновение  маячит  у  нас  перед  глазами,  а  затем  моментально  превращается  в    прошлое  и  бесследно  исчезает,  потому  что  истинного  прошлого  никто  не  помнит?  Прекрасный  аргумент,  изысканный  в  собственной  пошлости!  Мы  же  сами  существуем  всего  миг  –  в  масштабах  того,  что  обзываем  вечностью,  мечемся  тут,  перетекаем  из  завтра  во  вчера,  рисуем  на  песке  бесчисленных  уроборосов,  строим  на  том  же  песке  замки  и  все  равно  бесимся,  когда  их  смывает  соленой  волной.  Придумываем  себе  РАЙ,  который  обязательно  отнимут,  оставив  взамен  его  эфемерный  аналог  –  РАЙ,  проклятый  за  то,  что  потерян  нами…  
–  РАЙ  пишется  с  большой  буквы  или  с  маленькой?  –  перебивает  Эминешка.
–  А  как  пишется  БОГ?
–  Ну…  С  большой,  наверное.
–  А  РОДИНА?
–  Тоже.
–  Уверена?
–  М-м-м…  Думаю,  да.  Это  же...  –  пауза  от  избытка  неформулируемых  ощущений.  –  Это  же  –  Родина!
–  Наша  плохая  молодежь  слишком  хорошо  воспитана.  Жаль.  Добропорядочные  старики  себя  перевоспитали,  а  молодые  да  перспективные  –  не  поддаются,  –  вздыхает  Катерина  Богдановна.  –  Мучаются  отвращением  к  равнодушию.  И  фобиями  разнообразными.  Жаль.  Одно  слово…  Вернее,  два:  молодо-зелено.
–  Почему?  –  недоумевает  Эминешка.  Катерина  Богдановна  смотрит  на  нее  и  пронзительно  молчит.  –  Почему,  если  смешать  желтый  с  голубым,  получится  зеленый?
–  Такой  он,  этот  зеленый.  В  радуге  –  и  то  аккурат  посередке  влез.  Всем  мешает,  окаянный.  Неспроста  его  дальтоники  с  багровым  путают.
–  С  красным?
–  С  багровым.  Красный,  алый,  даже  пурпурный  –  красивые  цвета.  Багровый  –  кровавый,  –  уточняет  Катерина  Богдановна.
–  Хотите  в  Партенит?  –  подает  голос  Кира.
–  Не  хочу,  –  огрызается  Эминешка.
–  Душно?
–  Тошно!  –  отвечает  Кире  Катерина  Богдановна,  но  та  не  унимается:
–  А  я  бы  съездила.  В  парк  «Парадиз»,  например.  К  богине,  которой  загадывают  желания.  Эх,  если  б  она  еще  отгадывала…  Стоит  вся  белоснежная  –  и  не  исполняет  заветное.  Хороших  людей  обижает…  
–  Претенциозно,    –    качает  головой  Катерина  Богдановна.  –  Но  символично.  Вот  считается,  что  Родину  –  пусть  она  будет  с  заглавной  буквы    –    не  выбирают.  Однако  мы  вполне  можем  выбрать,  что  думать  о  Родине,  чего  хотеть  от  Бога  и  каким  представлять  пресловутый  Рай.
–  Ага,  можем,  –  соглашается  Кира,  –  Когда  там  у  нас  следующее  марта?
–  Пора  укольчики  делать,  –  говорит  незаметно  вошедшая  вежливая  санитарка  Аленька.
Фальшивое  настоящее  сползает  в  пропасть.  Над  Партенитом  протяжно  стонут  белоснежные  чайки.  С  опустевшего  ж/д-вокзала  в  Симферополе  снова  доносится  «Прощание  славянки»...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630565
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 22.12.2015


Ревущие сороковые. Вторая крымская новелла

–  Где  ты  был?  Я  всю  ночь  не  спала.
–  Только  не  говори,  что  обзвонила  больницы  и  морги!
–  Ты  был  с  ней,  да?  С  ней?
–  Даша,  я  пришел  за  вещами.  И  я  всегда  буду  с  ней.  Сердцу  не  прикажешь!
–  Я  так  сильно  тебя  достала?  Или  я  не  любила  тебя  все  эти  годы?  В  чем  я  виновата  перед  тобой?!
–  Вот  давай  без  истерик!  Каждый  раз  одно  и    то    же.  Достала,  блин!  Ты  и  твоя  чокнутая  семейка.  Сколько  можно?  Ты  мне  никто,  я  тебе  ничего  не  должен.  Прощай.
Это  «прощай»,  наверное,  прозвучало  чересчур  пафосно.  С  ним  никак  не  вязались  ни  предыдущие  реплики,  ни  дорожная  сумка  с  немного  затертой  надписью  «Moskva»  по  диагонали.  Ни  выпавший  цветастый  носок,  зачем-то  притаившийся  под  кроватью.  «Прощай»?  Илья  давно  спал  с  другой,  и  Дарья  об  этом  догадывалась.  Даже  знала,  но  не  хотела  верить,  закрывала  глаза  на  неопровержимые  факты.  Говорят,  любовь  слепа.  Дашина,  пожалуй,  оказалась  близорукой.  Видела  лишь  то,  что  Илья  чертовски  красив.  Млела,  глядя  в  его  глаза,  синие,  будто  море.  Находила  какую-то  неуловимую  гармонию  в  чертах  лица  и  силуэте.  А  еще  –  в  голосе.  В  том,  как  он  смеялся,  теребя  ее  волосы.  «Сопливая  сентиментальщина»,  –  в  глубине  души  признавала  Даша.  И  умудрялась  сочинять  про  него  стихи,  которые  никому  не  показывала.  Сейчас  снова  нахлынули  рифмы,  неточные,  но  одинаково  всхлипывающие.  Ее  ненаглядный  был  ничей,  или  общий,  или  сам  не  свой.  Но  явно  не  был  ее.  Никогда.  Много  лет  она  гнала  подобные  мысли  прочь,  ведь  от  них  сжималось  сердце  и  перехватывало  дыхание.  Многие  лета  закончились.  Сердце  зажали  в  кулак,  бесцеремонно  вырвали  из  груди,  швырнули  оземь  и  растоптали.  Прощай,  Ялта.  Раньше  ты  не  умела  зиять  такой  пустотой…
***
Раиса  молодая,  статная,  фигуристая.  Как  говорится,  есть  за  что  ухватиться.  И  есть  для  чего.  Папаша  у  нее  –  не  последний  человек,  хоть  и  последняя  сволочь.  Преемник  солидного  бизнеса.  Собственно,  часть  этого  бизнеса  могла  бы  достаться  как  раз  отцу  Дарьи.  Но  –  не  судьба.  Вот  и  с  Ильей  тоже.  Отжали  активы  –  добрались  до  высоких  материй.  До  заветного  счастья  в  личной  жизни.  Преданная  Даша  мучилась  отчаянием.  Какое  странное  слово  –  «преданная».  Как  у  Кортнева:  «То  ли  преданы  друг  другу,  то  ли  преданы  друг  другом…».  «Ты    старше  Райки,  –  издевался  внутренний  голос.  –  Изящнее,  но  старше».  «Зато  красивее,  умнее  и  добрее.  И  талантливее,  кстати!»  –  утешал  отец.  –  А  этот…  Пусть  бежит  к  кому  угодно,  пусть  ему  же  будет  хуже!».  «Красивая,  умная  и  добрая»  печально  улыбалась.  Сердцу  действительно  не  прикажешь:  забудь,  мол.  Сердце  будет  истекать  кровью  на  асфальте,  но  не  забудет.
Развод  Дарья  не  дала.  Ушлый  Илья  провернул  некую  юридическую  аферу,  кому-то  заплатил  и  без  ее  ведома  аннулировал  брак.  «Так  дела  не  делаются»,  –  причитала  опять  обманутая  «бывшая»,  пока  супруг  с  полузаконной  приставкой  «экс»  венчался  в  Форосской  церкви  со  своей  нынешней  пассией.  Господи,  как  же  пусто…  
***
–  Что-то  ты  поздно  сегодня.  Борщ  остыл  совсем.
–  Ну  подогрей.  Тоже  мне  –  проблема.  И  это,  рубашку  постирать  надо.
«Выгорела  рубашка,  –  мельком  подумала  Даша.  –  А  Илья  словно  перегорел».  Еще  бы!  Жизнь  с  Раей  –  не  такой  уж  и  рай.  Готовить  она  толком  не  умеет,  помешана  на  собственном  отражении  в  зеркале.  И  скандалит  постоянно  –  по  сущим  пустякам.  В  душе  не  пой,  махровое  полотенце  не  бери,  колу  не  покупай,  газетами  не  шурши.  Друзей,  хоть  трижды  порядочных  и    непьющих,  в  дом  не  приглашай.  До  маразма  дошла  –  симку  в  телефоне  ему  сменила,  «чтоб  не  трезвонили  всякие».  Оккупация,  да  и  только.  С  которой  Илья  почему-то  не  собирался  бороться.  Но  когда  мог  вырваться  из  нового  жилья,  стал  все  чаще  наведываться  к  Даше.  Не  отвыкать  же  от  борща  с  пампушками,  вареников  с  вишнями  и  прочих  кулинарных  благ.  Не  ходить  же  в  грязном  и  неглаженом.  И  деньги,  по  крайней  мере,  для  него,  у  Дашки  всегда  были.  Та  вновь  писала  стихи.  О  всепоглощающей  любви,  о  душной  пустыне  вокруг  и  о  том,  какая  она  дура.  Вновь  не  спала  всю  ночь,  если  вечером  Илья  не  приходил.  А  если  приходил  –  радовалась,  будто  интернатский  ребенок,  которого  в  воскресенье  соизволил  навестить  блудный  родитель.  Кто  кого  усыновил  на  самом  деле?  Кто  кого  приручил?  Плевать!  Как  стиральной  машинке  плевать,  сколько  на  пресловутом  носке  цветных  полос.  Главное,  чтобы  на    горизонте  продолжал  маячить  до  боли  знакомый  мираж.  Крымская  фата-моргана.
Впрочем,  однажды  источник  слез  и  стихов  иссяк.  Дефицит  воздуха,  пустота  и  свобода,  застывшие  стеклянными  осколками  капли  правды  и  густые,  непрозрачные  фантомы  –  все  сплелось  воедино,  сжавшись  в  тугую  спираль.  Где-то  в  крайней  точке  своего  мироздания  Даша  решилась  на  бойкот.  Закрыла  «аттракцион  неслыханной  щедрости»  и  даже  сменила  дверные  замки.
Как  там  у  Арбениной?  «Пусть  будет  солнце,  и  лучше  на  нем  сгореть,  чем  задохнуться».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630361
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2015


Не отрекаются любя… Первая крымская новелла

Они  встретились  в  Ялте.  Андрей  сидел  на  набережной,  смотрел  на  черноморский  закат,  на  полупрозрачную  дорожку  из  бликов,  хвостом  тянувшуюся  за  уползающим  под  линию  горизонта  солнцем.  Девушка  остановилась,  словно    в  слезоточивых  мелодрамах,  поймала  его  взгляд  и  моментально  захватила  в  плен  сердце.  Они  бродили  вдоль  моря  взад-вперед  до  самого  рассвета.  Он  зачем-то  читал  ей  стихи  Мицкевича,  непроизвольно  удивляясь,  что  помнит  их.  Она  улыбалась.  Такая  красивая…  Как  природа  Тавриды.  И  бесшабашная,  как  ветер,  который  ближе  к  вечеру  дует  за  Меганомом  –  там,  где  кончается  ЮБК.  Ее  звали  Оксана,  Ксюша.  Ей  больше  нравилось  именно  «Ксюша».  
***
Они  стали  жить  вдвоем,  в  гражданском  браке.  Андрей  не  настаивал  на  регистрации  отношений,  ведь  Ксюше  хотелось  свободы  и  не  хотелось  уз  и  штампов.  Так  она  объясняла.  Он    понимал,  принимал  и  ничего  не  просил.  Ее    бесили  его  книги,  занимавшие  ставший  общим  шкаф.  Он  отвез  их  к  своей  маме  под  Мелитополь:  Асадова,  Чичибабина,  Лесю  Украинку,  «Семнадцать  мгновений  весны»  Юлиана  Семенова,  «Остров  Крым»  Аксенова…  Из-за  спешки  в  рюкзаке  оказались  и  компакт-диски:  «Несчастный  случай»,  «Машина  времени».  Вроде  бы  еще  «Ляпис  Трубецкой»  попался.  А  может,  и  нет,  не  важно.  Ксюша  могла  умчаться  по  каким-то  своим  делам  и  требовала  не  тревожить  ее  телефонными  звонками.  Андрей  даже  не  пытался,  зачем?  Ведь  она  всегда  возвращалась,  достаточно  было  подождать,  и  она  врывалась  в  комнату,  будто  вихрь,  заливисто  смеялась  и  начинала  рассказывать  какую-нибудь  очередную  милую  ерунду.  Ксюша  не  желала  отчитываться,  где  была  и  сколько  потратила,  с  кем  кокетничала  и  у  кого  из  подруг  осталась  ночевать.  Андрей  и  не  думал  требовать  этих  отчетов.  Не    научился  ревновать,  не  хотел  становиться  собственником.  Она  же  все  равно  была  с  ним,  что  еще  нужно?  Правда,  иногда  ему  казалось,  что  она  летает  по  ночам.  
Помимо  приятельниц  у  Ксюши  было  много  друзей-мужчин.  Среди  них  –  не  слишком  успешные  менеджеры  по  рекламе,  вэдэвэшники,  которые,  как  известно,  не  бывают  бывшими,  парочка  несостоявшихся  актеров,  шабашивших  в  торгово-развлекательных  центрах  в    костюмах  не  белочек,  так  чебурашек,  кто-то  с    бензозаправки  и  самые  обычные  безработные  гуляки  –  случайные  «добрые  знакомые».  Был  и  один  спортсмен.  Каратист,  кажется.  Странный  малый,  немногословный  и  угрюмый,  «богатенький  буратино»,  неведомым  образом  затесавшийся  в  круг  тех,  кого  сам  считал  неудачниками.  Ксюша  часто  встречалась  с  ними,  устраивала  вечеринки,  ездила  на  пикники.  Сначала  таскала  туда  и  Андрея,  знакомила,  но  он  как-то  абсолютно  не  вписывался  в  эту  компанию,  не  находил  общего  языка  с  этими  людьми.  В  итоге  она  стала  «отдыхать»  без  него.  Его  сокурсник  делал  скорбную  физиономию:  «Андрюха,  дурень  ты  эдакий,  плюнь  на  нее,  она  ж  тебя  ни  во  что  не  ставит.  Вокруг  девушек,  что  ли,  мало?».  «Мало.  Таких  нет»,  –  следовал  упрямый  ответ.  «Ну,  как  знаешь»,  –  пожимал  плечами  сокурсник  и  отправлялся  отмечать  Новый  год  в  Одессу.  А  Ксюша  заявляла,  что  ей  неинтересно  праздновать  без  своей  «банды».  И  31  декабря  уходила  на  «party».  
Провожать  год  начинали  по  российскому  времени  –  пораньше,  чтобы  все  успеть.  Она  не  умела  пить,  да  и  угощали  ее  не  крымскими  винами.  Часа  за  два  надиралась  до  состояния  «Выйду  ночью  в  поле  с  конем...».  После  полуночи  Андрей  все  же  набирал  ее  номер,  и  она  орала  в  трубку:  «Я  влюблен  в  тебя,  Россия,  влюблен!..».  Он  вздыхал:  «И  тебя  с  праздником»,  откладывал  телефон  в  сторону  и  просиживал  до  утра  с  фотоальбомом  в  руках.  Она  часто  и  много  фотографировалась  и  распечатывала  уйму  снимков.  Ксюша  на  фоне  моря.  Ксюша  под  деревом.  Ксюша  на  парапете.  Ксюша  и  Андрей  в  обнимку.  Ксюша  у  Памятника  затопленным  кораблям.  Ксюша  в  пестром  халатике.  Просто  Ксюша.  К  вечеру  первого  числа  она  могла  отправить  смс-ку  «Забери  меня».  А  могла  приехать  сама,  дня  через  три.  Андрей  не  возражал,  по  крайней  мере,  вслух.  Он  уже  уяснил,  что  если  первым  вломится  к  ним,  будет  большой  скандал:  «Ты  кто  ваще  такой,  тебя  не    приглашали,  не  лезь  к  девке,  а  то  ща  огребешь  по  полной!».  И  слезы:  «Ты  мне  и  шагу  не    даешь  ступить,  что  за  тотальный  контроль,  ты  меня  не  любишь…».  «Ты  меня  не  любишь».  Она  тысячу  раз  произносила  эту  жестокую  фразу,  он  же  миллионы  раз  признавался  ей  в  самых  прекрасных  чувствах  и  изо  всех  сил  пытался  вспомнить,  слышал  ли  нечто  подобное  от  нее.  Ксюша  любила  всякие  безделушки.  Как-то,  еще  в  начале  знакомства,  уговорила  купить  ей  маленькую  сувенирную  ракушку  на  ниточке.  И  тут  же  подарила  Андрею.  «Символ  того,  что  мы  –  вместе?»  –  спросил  он  тогда.  Она  рассмеялась.  Она  любила  веселиться  и  смотреть  парады  в  Севастополе.  Любила  петь  в  караоке.  Старательно  попадала  в  тексты  Трофима  и  не    попадала  в  ноты  «Бумбокса».  Любила  валяться  на  пляже.  Любила  пельмени.  Вот  такой  трогательный  антиизыск.  Любила  много  чего.  Но  ни  разу  с  ее  уст  не  слетело  «люблю»,  адресованное  Андрею.  Да,  это  правда.  Ни  разу.  
Однажды  Ксюша  проснулась  раньше  обычного,  распахнула  окно  и  уселась  на  подоконнике:  «Эй,  не  спи!  Знаешь,  мне  все  наскучило.  Что-то  треснуло.  Раскололось  на  части.  Как  та  ваза,  помнишь?  Которую  я  купила  в  Москве.  Которая  разбилась,  когда  ты  со  мной  поссорился  и  я  бросалась  тарелками.  Ну,  помнишь?  То  есть  я  не  про  вазу.  И  не  про  тарелки.  Просто  надоело.  Я  люблю  другого  и  хочу  быть  счастливой  с  ним.  Прощай!  На  свадьбу  не  зову,  ты,  наверное,  не  захочешь».  «Будет  свадьба?»  –  тихо  спросил  Андрей.  «Конечно,  у  нас  ведь  все  серьезно!».
***
В  коротеньком  зеленом  платьице,  поправляя  норовившую  слететь  фату,  Ксюша  семенила  на  высоченных  каблуках  к  ЗАГСу.  Пешком.  Благо  жила  она  теперь  как  раз  поблизости.  Спортсмен  забраковал  лимузин,  выкуп  и  прочую  мишуру,  зато  пообещал,  что  после  росписи  будет  ресторан  –  для  них  и  всех  многочисленных  приятелей.  Сам  приехал  чуть  погодя  –  решал  некие  рабочие  вопросы,  а  потом  заезжал  в  автосервис  (в  утробе  внедорожника  что-то  постукивало).  Ресторан  гудел  всю  ночь,  слышались  заглушавшие  музыку  отзвуки  драки,  звон  приходившей  в  негодность  посуды  и  даже  несколько  выстрелов.  Впрочем,  Андрей  этого  не  знал.  Ялта  тяготила.  Он  впервые  обнаружил,  как  невыносимо  душно  в  этом  городе,  и,  собрав  вещи,  уехал  в  родную  деревню.  Глупо.  Но  вроде  бы  правильно  и  нужно.  
Спустя  какое-то  время  (пару-тройку  вечностей?)  Ксюша  явилась  на  его  порог.  Без  чемодана  и  в  потрепанной  ветровочке.  Андрея  не    было  дома,  дверь  открыла  его  мать.  «Что  это  у  тебя  с  лицом?  Бьет  ненаглядный?»  –  сухо  поинтересовалась  бывшая  «гражданская»  свекровь.  Ксюша  промолчала.  «Ты  сбежала  или  выгнали?».  Ксюша  не  могла  выдавить  из  себя  ответную  реплику,  да  и  сказать  было  нечего.  «Жаль  тебя,  дорогуша,  что  делать-то  собираешься?».  «Жить».  «Как?».  «Не  знаю».
***
Солнце  клонилось  к  закату.  Оксана  сидела    в    саду  под  яблоней.  Красивая.  Несмотря  на    супружеские  побои,  все  еще  красивая…  Как    природа  крымской  Атлантиды.  И  бесшабашная,  как  ветер,  который  ближе  к  вечеру  дует  за  Меганомом  –  там,  где  закончился  ЮБК.  В    глубинах  подсознания  вертелись  строчки:  «Как  это  странно  всегда,  вроде  бы  взрослые  люди,  а  в    голове  ерунда,  мечтаем,  как  дети,  о  чуде».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630353
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 21.12.2015


Втеча з Шоу…

Осіння  депресія.  Кава,  якої  не  п’ю.
Робота,  якої  не  маю.  Футбол  –  без  Нього.
Зло  –  на  білбордах.  Пліснява  –  на  дор  блю.
Клята  Укрпошта  губить  листи  до  Бога.

Париж  у  скорботі.  В  полоні  –  Ведмідь-гора.
У  «Що?  Де?  Коли?»  пугутькають  сонні  сови.
Світ  –  не  театр.  Життя  –  це  навряд  чи  гра.
Просто  широке  засіяне  кров’ю  поле.

Холодним  осіннім  туманам  не  треба  віз.
Пекельним  вогням  любові  –  знайти  б  надію.
І  врешті  втекти.  Туди,  де  Великий  Віз
Не  падає  з  неба.  Туди,  де  великі  хвилі

Виносять  на  берег  сердитих  морських  їжаків.
Де  давні  народи  не  знають,  як  рвуться  «бімби»,
Не  чули  нічого  про  Пукіна  та  ІДІЛ,
Не  бачили  навіть,  як  розпинають  «відьом».

Гібридна  депресія.  Чорний  турецький  чай.
Прикмети  про  чорних  котів  і  фатальні  дати.
До  Партеніту  хотілося  зазвичай.
Мрії  змінилися.  Краще  –  на  Вануату.

18  листопада  –  ніч  на  19  листопада  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622554
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.11.2015


Мне так не хватало тебя, как мир, настоящего…

Мне  так  не  хватало  тебя,  как  мир,  настоящего,
Во  всех  запятых,  в  каждом  немом  многоточии,
Живого,  счастливого,  в  синюю  высь  летящего,
Родного  –  от  имени  до  непрочтенного  отчества.

Мне  не  хватало  тебя  в  суете  прохожих,
В  серебряных  брызгах  бунтующих  волн…  и  весен…
Да  ты  ведь  и  сам  скучал  по  себе,  ты  помнишь?
Пока  не  вернулся,  не  сбылся,  пока  не  нашелся.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616455
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.10.2015


Сон на п’ятницю. Post post scriptum

[quote]Знову  пішла  Україна  по  колу.
Знову  і  знову,  ще  раз  у  ніколи?!
Хочеться  чуда  і  трішки  вина.

Ліна  Костенко  «Хочеться  чуда  і  трішки  вина…»
[/quote]

Весна.  Чарівна,  наче  в  пісні.  Цій,  як  її…  Ну  гаразд,  у  будь-якій  пісні.  На  дворі  буяє  епоха.  Будь-яка.  Здається,  ще  вчора  гадали,  що  Земля  пласка.  А  сьогодні  машина  часу  вже  працює  на  вічному  двигуні.
Десь  на  кордоні  Галактики  Чумацький  шлях  гуркочуть  «гумконвої»  поганців  із  тяжкими  розладами  сумління.  Ламаються,  але  гуркочуть.  Професійні  паразити  за  звичкою  спекулюють  на  святому  й  шантажують  нічними  жахіттями.  У  паралельних  світах  тролі  полюють  на  потенційних  співрозмовників.  Їхнім  опонентам  теж  кортить  побалакати.  Звербалізувати  нав’язливі  ідеї,  що  важкими  валунами  перекочуються  в  голові.  Тролі  та  ельфи  думають  однаково,  хоч  і  в  різні  боки.  Однаково  борсаються  в  багнюці  маразму  й  повторюють  помилки  –  чужі  та  династійні.  Однаково  шкодують,  що  не  вміють  спопеляти  поглядом.
На  тлі  цих  палких  суперечок  люди  копіюють  звитяги  і  мертвих,  і  живих,  і  ненарожденних  земляків.  Заповідають  нащадкам  музику  революцій  та  какофонію  війн.  Залишають  свої  відбитки  в  лабіринтах  великих  загадок  історії.  І  йдуть,  не  використавши  шанс  –  один  на  безліч  світлових  років.  Шанс  розімкнути  коло  déjà  vu.  Бо  загубили  найважливіший  шмат  інструкції  до  горезвісної  машини  часу.
Якщо  довго  вдивлятися  в  минуле,  можна  стати  його  дзеркальним  відображенням.  А  тоді  легко  проґавити  навіть  обіцяну  весну.  Вона  википить  з  казана  спільних  очікувань,  сконденсувавшися  в  холодний  дощ,  липкий  сніг  та  скажений  вітер.  Міріади  дрібних  крапель,  мов  вмерлі  надії,  що  знялись  занадто  високо,  пливтимуть  і  зникатимуть  у  сірій  безвісті.  Спальні  райони  позіхатимуть  з-під  латаних  світанків,  схожих  на  Фата-Моргану.  Долі  чумацьких  шляхів  знову  стовбичитимуть  у  пункті  відліку.
…«Насниться  ж  таке!»  –  буркотить  напівсонна  свідомість.  На  столі  пузатий  будильник  –  дзеленчить,  аж  підскакує.  Пʼятниця.  Час  прокидатися.
***
Схопилися.  Трохи  причепурилися  й  побігли.  Сумлінно  працювати,  завбачливо  купувати,  ретельно  заощаджувати.  Жаліти  й  жалітися.  Боронити  й  чекати.  Вірити  й  обманюватися,  галасувати  й  голосувати.  Цілити  капцями  в  телевізор  і  ремонтувати  радіо-брехунець.
Майбутнє?  Про  що  ви?!  Це  2015-й.  Хтось  винайшов  екзоскелет,  який  дає  змогу  літати,  хтось  хизується  нібито  летючою  сокирою.  Ми  –  приблизно  посередині.  У  Києві  проведено  унікальну  операцію  на  серці.  У  тому  ж  таки  стольному  граді  сплановано  теракт.  
Нам  звідусіль  пояснюють  нашу  сутність.  Кривда  засвоюється,  правда  відскакує,  наче  від  стіни.  Вже  страшно  зазирати  в  люстерко.  Хто  ти,  країно?  І  що  ти  палиш?
Крихітка  Цахес  Всія  Русі,  напевно,  не  читав  казку  про  дівчинку,  що  наступила  на  хліб.  Ми,  напевно,  поглинули  забагато  газетних  тонн.  
Український  Крим  –  не  нагальна  справа.  Українська  армія  не  здатна  перемогти.  Український  народ  –  бовдур,  злидень,  маніяк.  Нам  сказали  –  ми  проковтнули.  Адже  сказали  свої  –  великі  та  дрібні  мискоборці.  Чи  не  досить  на  сьогодні?
Трагедії  й  часові  петлі  існують  заради  катарсису.  Каміння  й  пазли  розкидають,  аби  одного  разу  зібрати  докупи.  На  табло  нічия,  попереду  –  овертайм.

Насниться  ж  таке…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613746
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2015


Думки вголос (або ж До зірок крізь терна) . ПРОСТОFILE

[quote]Одного  просив  –  травневих  злив,  
Най  би  дощ  пішов  і  зиму  змив…
 
Андрій  Хливнюк  «Злива»
[/quote]

Молодша  школа.  Враження  від  розповіді  про  виробництво  тканин:  виявляється,  вата  –  це  бавовна.  Одного  разу  ми  дізналися:  вата  –  це  погано.
Молодші  курси  універу.  На  вулицях  роздають  смугасті  стрічки.  Одного  разу  ми  дізналися:  стрічки  –  колорадські.  
Ми  здогадувалися,  яким  буває  зло.  З  підручників  та  новин  про  Близький  Схід.  Одного  разу  Схід  виявився  значно  ближчим.  Сусіди  стали  загарбниками,  брати  й  сестри  –  лютими  ворогами.  «Рубанули  за  мгновенья.  За  столетья  –  нет  возврата».  Коло  хат  розквітли  маки  і  мальви.    
***
«Но  сейчас  не  прожить  без  правды».  На  жаль,  існують  різні  правди.  Те,  що  дійсно  є.  Те,  що  ми  відчуваємо.  Те,  в  чому  нас  переконують.  Чужі  сни,  особисті  спогади,  Інтернет-статуси,  написи  на  парканах…  Схожа  на  мозаїку  картина  світу  погрожує  розлетітися  на  друзки.  Химерний  світ,  гібридна  війна…  Гібридна  правда.
Тим  часом  перемоги  над  абсурдом  прагнуть  відомі  й  пересічні  громадяни  різних  країн.  Можновладці  погані  всюди.  Та  справжні  люди  всюди  залишаться  Людьми.  
Фейсбук  спалахує  публікаціями  революційно  налаштованих  росіян-антирашистів.  Знавець  московського  елітарного  клубу  «Що?  Де?  Коли?»  захищає  в  суді  Надію  Савченко  і  на  свята  несе  їй  до  камери  гілку  ялинки.  Ось  воно  як,  малята.
Хіба  після  цього  українці  мають  право  мовчати,  вагатися,  збиткуватися  з  власної  Батьківщини?
***
31  грудня  в  Миргороді.  Дванадцята  ночі.  «Ще  не  вмерли…».  Співвітчизники  (здебільшого  –  харків’яни)  сидять  та  їдять.  Згадалося,  як  на  «ЮБК»  ще  «при  тоді»  росіяни  під  свій  гімн  підводилися  та  співали,  а  незворушні  українці  так  само  наминали  під  свій.
***
Таргани  й  щури  нашіптують:  ми  пережили  Армагедець.  І,  певно,  не  один.  Міленіум  –  раз.  06.06.06  –  два.  Кінець  світу  з  пророцтва  індійців  майя  –  три.  Ще  й  різні  політико-економічні  кризи  –  чотири,  п’ять,  кільканадцять,  кількасот…  2014.  Раґнарьок  таки  мав  місце.  Здається,  ніби  розпочався  і  не  встиг  завершитися.  Бо  досі  радіють  безкарності  «верховні  боги»  в  дорогих  костюмах  і  яскравих  краватках.  І  досі  сичить  на  нас  всесвітнє  зміїсько  –  Її  Величність  Історія.  А  з  віртуалу  на  твердий  ґрунт  вилізають  зомботролі.  Зомбі  –  це  дійсно  щось  постапокаліптичне.  Головне  –  не  влитися  до  їхніх  лав.
Теракти  в  Європі.  Роз’єднують,  відволікають,  заганяють  у  глухий  кут.  Ніби  не  тямлять,  що  буває  з  тими,  хто  риє  комусь  яму…  
***
Навколо  –  мішанина  з  подій  та  емоцій.  Україна  зустрічає  День  Соборності.    Телевізійні  служби  некрологів  оплакують  Маріуполь  та  Донецький  аеропорт.  Студенти  п’ють  за  святу  мученицю  Тетяну.  На  каналі  «Ностальгія»  виступає  Висоцький.  Вчені  вираховують  найдепресивнішу  дату  року.  Екс-улюбленець  харківських  ультрас  орендований  до  Катару.  У  Держдумі  бідкаються  про  «незаконність»  об’єднання  Німеччини,  знущаються  зі  здорового  глузду  так,  що  вже  смішно.  
***
Над  Британією  «блукають»  російські  військові  літаки.  Таргани  не  сплять,  генерують  цікаві  питання.  Чому  падають  метеорити  на  зразок  Челябінського?  Що  виробляє  Сколково?  Чим  пофарбовані  стовпчики  у  Ялті?  Чи  хоча  б  не  штучні  білі  хмари  прикрашали  Крим  минулої  зими?
Чужі  золоті  хробаки  не  відповідають.  Зовсім  загубилися  –  марити  почали:  війну  в  Україні  розв’язало  НАТО!  Еге  ж,  панове,  а  2008-го  крихітна  Грузія  напала  на  велетенську  північну  сусідку.  Шизофренія  –  вона  така,  постійно  щось  ввижається.  
Хтось  допився  до  зелених  чортів,  когось  упіймала  білочка.  У  Москві  згоріла  бібліотека.  Температура  зашкалює  –  скільки  там  за  Фаренгейтом?
Витріщаюся  в  домашній  комп’ютер.  Виглядаю  чи  то  нову  роботу,  чи  то  якесь  нове  захоплення.  А  може,  чисту  сторінку  нового  літопису  –  де  шалений  січень  скінчився,  а  лютий  не  хоче  бути  по-справжньому  лютим.  Не  дарма  ж  уночі  вирувала  злива.
***
Не  за  наших  часів  не  у  наших  краях  жив  собі  Валентин.  Кажуть,  таємно  вінчав  закоханих.  І  розгнівав  імператора,  якому  тоді  були  конче  потрібні  вояки,  не  обтяжені  дружинами  та  дітьми.  Стратили  Валентина.  А  згодом  –  канонізували.  Щоправда,  не  всі  –  дерево  християнства  встигло  розгалузитися,  і  православним  він  до  душі  не  припав.  Але  я  святкую.  Как  говорил  Кузнечик,  созидает  только  любовь.
***
Нарешті  цілковито  відходить  рік  Коня  –  за  оригінальним  китайським  гороскопом.  Я  обвішалася  настінними  календарями  з  козами  та  вівцями.  Одна  кумедна  тваринка  у  лавровому  вінку  схожа  на  колишнього  генпрокурора.  
Можливо,  сьогодні  (дуже  давно)  мій  невідомий  таки  пішов  на  фронт  і  загинув  десь  під  Щастям  за  три  доби  до  власного  весілля.  Або  розбився  в  ДТП,  як  Кузьма.  Або  вцілів  і  зібрався  на  новий  Майдан…  Ми  точно  втомилися.  Від  усього.  Від  гірких  звісток  з  передової  й  вибухів  у  тилу,  від  брехливої  політики  й  бубоніння  «диванної  армії».  Від  крові  на  снігу…  
Відлуння  смерті  на  Ході  Гідності  докотилося  до  парку  Перемоги.  Менш  за  все  кортить  далі  спостерігати,  як  антиутопії,  ведучи  подвійну  гру,  вправно  закручуються  у  суцільний  День  бабака.
У  нас  ніхто  не  забере  минуле  –  адже,  пам’ятаємо  ми  його  чи  ні,  воно  було.  Воно  вже  здійснилося  й  закарбувалося  у  вічності.  Варто  лише  пильнувати,  щоб  ніхто  не  відбирав  у  нас  теперішнє  і  майбутнє.  Бо  творити  його  ми  маємо  самі.
Про  українських  кіборгів  знає  увесь  світ.  Українські  волонтери  навчилися  майструвати  мало  не  балістичні  ракети.  От  вам  і  надлюдські  здібності.  От  і  фантастика.  І  черговий  Х-файл  нашого  життя.  
На  Масляну  спалено  опудало  «імператора  з  династії  Ху».  Готуються  втілитися  2015  миттєвостей  іншої  весни.  Будем  жить!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613743
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2015


Остання Атлантида. Post scriptum

[quote]Бытие  только  тогда  и  начинает  быть,  когда  ему  грозит  небытие.

Федор    Достоевский  «Записки  из  подполья»
[/quote]

–  Диви,  як  гарно!  
–  Ану,  сфотографуй  мене  швиденько!
–  Де?
–  Та  ось  тут,  біля  корабля.  
–  Величезний  який!  
–  Аж  не  віриться,  що  такі  бувають.
–  І  це  ж  ми  на  ньому  попливемо...
Середній  клас  поступово  займав  свої  місця,  пам’ять  фотокамер  та  мобільних  телефонів  заповнювалася  селфі  й  не  селфі,  вдалими  й  не  дуже.  Чи  тоді  ще  не  розповсюдилися  стільникові  –  й  не  існувало  селфі?  Хтозна,  коли  ти  сіла  на  той  новітній  титанік.  
***
Подібна  історія  змалку  здавалася  тобі  знайомою.  Наче  на  початку  двадцятого  століття  це  також  була  ти  –  твоє  попереднє  життя  абощо.  Наче  ти  пам’ятала,  як  це  –  тонути  просто  посеред  каюти,  поки  з  боку  на  тебе  споглядає  підступна  крижана  скеля.  Втім,  ти  завжди  гостро  реагувала  й  на  розповіді  про  літаки,  що  загинули.  Особливо  –  якщо  там  зустріли  свою  смерть  футбольні  команди.  
Титанік  –  давно  вже  символ,  а  не  корабель.  Щодо  айсбергів,  їх  повсякчас  треба  уникати.  Ні,  вони  не  підступні.  Але  в  разі  зіткнення  –  втоплять,  не  питаючи  імен,  не  перевіряючи  паспортів,  не  зважаючи  на  епоху  й  імовірну  загрозу  глобального  потепління.
***
Проте  нині  ти  не  переймалася.  Ти  фотографувалася  з  «могутнім»  кораблем  і  «крихкою»  кригою,  милувалася  феєричним  заходом  сонця  і  сріблястими  хвилями.  У  захваті  телефонувала  друзям  і  надсилала  їм  ММS.  І  мала  рацію,  адже  для  будь-кого  з  нас  важливо  встигати  жити.
Коли  ж  наш  хиткий  світ  наскочив-таки  на  апокаліпсис  місцевого  значення,  ти  плакала  й  відмовлялася  сідати  у  човен  з  елітою  суспільства.  Човнів  для  решти  пасажирів  очікувано  забракло,  біднота  захлиналася,  стискаючи  свої  нехитрі  клунки  і  гублячи  в  темній  воді  дітей.  А  ти  сиділа  десь  на  самому  вершечку,  дивилася  на  чергову  атлантиду,  огидну  й  чарівну,  і  відчувала,  що  гинеш  із  нею,  за  неї  –  чи  замість  неї.
Аж  не  віриться,  що  таке  буває.
Це  ж  ми  на  цьому  пливли.
Усі  шпальти  знову  за  потопельниками.  Диявол  малював  з  тебе  портрет.  Бог  виступав  за  критика.  Ти  плакала,  хапаючись  за  по-лютневому  холодне  весняне  повітря.  
Ти  не  помітила,  як  вчепилася  у  якусь  дровиняку,  і  вона  понесла  тебе  до  рятувальників.  Ти  не  тямила,  нащо  вкотре  встигла  вижити,  втративши  ще  один  титанік.
Але  ти  вижила.  Вранці  над  тобою  нахабно  зійшло  сонце.  Ти  тримаєш  у  руках  газету,  де  читаєш  про  себе  –  й  наче  не  про  себе.  По  радіо  лунають  твої  пісні.  Десь  тріпоче  твій  прапор.  
Ти  –  це  справжня  ти.
Україна.  Як  гарно.  Сфотографуймося  на  згадку.  Ось  тут,  на  тлі  скаженого  року,  що  минає.  Що  обов’язково  мине.  
Бо  не  минає  лише  посмішка  Джоконди.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613546
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015


Сьогодні, дуже давно (або ж Ніколи знову) . Монолог невідомого

[quote]І  най  зупиниться  Земля,
Най  прийдуть  всі  лани  забрати,
Все  одно  не  зможу  я
Тебе  віддати,  бо  ти  була  і  є  моя.

Святослав  Вакарчук  «Коли  навколо  ні  душі»
[/quote]

Колись  я  гадав,  що  я  –  футбольний  уболівальник.  Або  ж  навіть  фан.  У  мене  була  улюблена  команда  –  рідна,  як  місто,  де  вона  мешкала,  і  найкраща,  наче  кохана  дівчина.  Справжня  моя  кохана  дівчина,  до  речі,  теж  любила  цю  команду.  Я  жартома  ревнував  її  до  одного  гравця,  вона  розвішувала  його  фізіономію  по  стінах  і  поривалася  святкувати  день  його  народження.  Втім,  я  й  сам  ладен  був  святкувати,  бо  футболіст  дійсно  крутий,  кого  б  ще  на  трибунах  призначили  Першим  після  Бога?  Щодо  трибун  –  колись  ми  вимахували  там  жовто-синіми  шаликами,  не  дуже  замислюючись,  що  вони  аж  надто  схожі  на  вітчизняні  прапори.  А  якщо  на  команду  накочувався  черговий  брудний  скандал,  ми  голосно  лаялися  на  головного  ворога  –  функціонера,  якому,  за  чутками,  наші  успіхи  були  не  до  вподоби.
Колись  Перший  після  Бога  змінив  громадянство,  замість  неньки  Сербії  здобувши  мачуху  –  Україну.  «Сербия  осталась  лежать  посреди  Европы  распластавшейся  амебой,  надкушенной  со  всех  сторон»,  –  сказала  моя  кохана  дівчина.  Я  тоді  подумав:  «Хоч  ми  й  не  знаємо,  куди  подіти  нашу  волю  і  козацьку  долю,  та  ж  не  воюємо  і  на  шматки  не  розколюємося,  живемо  собі  тихо  і  спокійно.  Тож  не  дивно,  що  легіонери  натуралізовуються  на  вкраїнському  ґрунті.  Дивно,  що  без  них  нема  кому  забивати  вкраїнські  голи».
Колись  ми  свистіли  й  тупотіли  на  Ющенка,  що  вітав  нас  із  відкриттям  стадіону.  Хтось  із  наших,  навпаки,  колись  кидався  на  автобус  гірняцьких  ультрас.  Я  не  кидався  –  мені  кохана  заборонила.  Це,  мовляв,  «некрасиво».  Згоден,  це  дурня  цілковита.  Потім  ми  з  тими  ж  ультрас  –  а  може,  й  не  з  тими,  не  знаю,  –  ходили  протестувати  проти  сваволі,  вигукуючи  й  малюючи  на  парканах  «Свободу  Павличенко!».  Потім  –  знову  самі  –  вмовляли  УЄФу  не  вірити  наклепам.  Тоді  я  гадав,  що  найстрашніше  –  не  почути  в  Харкові  гімну  ЛЧ.  
Згодом  виявилося,  що  почути  в  Криму  гімн  РФ  –  набагато  страшніше…  
Згодом  ми  з  гірняцькими  фанами  переробили  улюблену  лайливу  пісеньку,  присвятивши  її  новому  одвічному  ворогові  №1,  що  його  зараз  пойменували  Путлером.  На  жаль,  запізно…  
***
Колись  ми  змагалися  з  «Таврією»  –  першим  чемпіоном  Незалежної  України.  Виявляється,  «Таврії»  ніколи  не  існувало.  Виявляється,  «ТСК»  (Сімферополь)  –  новоутворення,  на  місці  якого,  мабуть,  лежало  Дике  Поле.  Звісно,  «исконно  русское».  А  золоті  медалі,  участь  у  розіграшах  Кубку  Інтертото  та  Ліги  Європи  –  ясна  річ,  «бандерівські»  міфи.  Певно,  нас  теж  не  існувало.  «Металіст»  –  90-річна  примара.  Лемурія,  втрачена  і  нікому  не  потрібна.  
Моя  дівчина  погрожує  познімати  зі  стін  старі  світлини  з  морем,  горами  та  любим  футболістом.  Із  кримського  Раю  нас  вигнали.  Першого  після  Бога,  не  подужавши  розіп’ясти,  відправили  на  заслання.  Душа  сумує,  а  країна  стікає  кров’ю  –  чимось  безглуздим  і  хижим  вищирився  Донбас.
Уже  й  на  футбол  не  ходжу.  Працюю  біля  стадіону  і  майже  на  нього  не  дивлюся.  Плюнув  на  соціальні  мережі.  Почав  читати  книжки.  Скажіть,  чому  для  нас  досі  актуальні  Тарас  Шевченко  та  Євген  Маланюк?  Чому  українська  нація  весь  час  виборює  свободу  і  ніяк  не  виборе  остаточно?  Чому  унікальне  географічне  розташування  України  кожного  століття  стає  подарунком  для  загарбників  і  прокляттям  для  нас,  адже  мало  б  бути  навпаки?  Натомість  маємо  віковічну  зону.  Буферну.  На  яку  зі  сходу  набігали  половці  й  печеніги,  хозари  й  монголи,  з  півдня  –  турки,  з  заходу  надходили  шведи,  французи,  німці…  Наші  пращури  гинули  коли  пліч-о-пліч  із  поляками  й  росіянами,  коли  від  їхніх  рук.  Інші  вбивали  наших,  наші  –  інших.  Донбас  –  із  цього  ж  ряду,  нічого  виняткового.  Але,  мабуть,  це  остання  крапля,  аби  щось  зрозуміти.  
Я  знесилився  розмірковувати  про  глобальне  й  повіз  кохану  до  Чорногорії.  На  адріатичному  узбережжі  довго  не  могли  збагнути,  чи  справді  ми  за  кордоном.  Гори,  море  –  ніби  кримські.  Дуже  багато  ностальгії  за  соціалістичним  минулим.  Дуже  багато  російських  туристів.  Дуже  багато  любові  до  великої  й  могутньої  Росії,  що  не  хоче  дати  спокій  жодному  зі  своїх  колишніх  чи  навіть  уявних  «холопів».  
Кажуть,  колись  маленька  Чорногорія  оголосила  війну  Японії  –  на  знак  підтримки  росіян.  А  потім  забула  оголосити  перемир’я.  Так  і  жили  два  незнайомих  один  з  одним  народи  по  різні  боки  земної  кулі  у  стані  фантомного  конфлікту  до  самісінького  2006  року.  Добре  хоч  реальна  югославська  бійня  Монтенегро  обминула.  
І  все  ж  таки  тут  чимало  Європи.  Будиночки  з  помаранчевими  дахами,  сервіс.  А  в  одному  кафе  ми  знайшли  українську  символіку  і  шалик  нашої  –  вже  нічиєї  –  команди.  Я  геть  заплутався.  Моя  дівчина  винесла  вирок:  «І  чорногорцям,  й  українцям  треба  шукати  себе.  І  позбавлятися  жахливої  звички  скиглити».  
Дійсно,  чого  ми  скиглимо?  Селян  і  робітників  завжди  обкрадають  матеріально,  інтелігенцію  –  морально,  ментально,  духовно.  Час,  в  якому  живе  людство,  схожий  на  стрічку  Мебіуса.  Наша  біда  не  в  тому,  що  зараз  –  погано,  а  в  тому,  що  так  уже  було  безліч  разів.  І  буде  знову.
Колись,  коли  ми  забудемо  про  попереднє  коло.
Ось  чому  «кто  не  помнит  о  прошлом,  обречен  на  его  повторение».  Ось  чому  той,  хто  пам’ятає,  але  не  уникає  повторів,  може  лише  скаржитися,  відбріхуючись,  що  й  Кобзар  скаржився.  
***
Колись  моя  кохана  мріяла  зробити  собі  татуювання  у  вигляді  Уробороса  –  змія,  який  кусає  себе  за  хвіст  і  символізує  вічність.  Я  ледве  вмовив  її  такого  не  робити.  По-перше,  тату  мені  не  подобаються,  природну  вроду  перевершити  неможливо.  По-друге,  дівчина  й  так  на  мене  сичить,  коли  сваримося.  Тепер  я  знайшов  ще  й  «по-третє».  Давньогрецька  Лернейська  гідра  і  слов’янський  Горинич,  в  яких  відростали  нові  голови.  Давньоскандинавська  отруйна  тварюка  з  невимовним  ім’ям,  чиї  кільця  обвивали  Землю…  Більше  за  все  людей  лякала  і  лякає  дурна  безкінечність.  Страшніший  за  кінець  світу  –  кінець,  що  повторюється.
Завтра  я  розповім  про  це  своїй  нареченій.  Втім,  підозрюю:  вона  вже  знає.  Й  Україна  теж  знає.  Просто  не  наважується  визнати.  
Сподіваюся,  що  наважиться.  І  знайде  сили  розірвати  смертельні  обійми  всесвітнього  гада.  
Колись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613545
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015


Рік тарганів. Монолог невідомої

[quote]Хижі  птиці  летять  зі  Сходу
На  червоному  тлі  пожеж,  –
Бачу,  бачу  Твою  Голготу
І  звідціль,  з  моїх  мертвих  меж.

Скитський  вітер  гуляє  й  нині,
Як  тоді,  пам’ятаєш  Ти?
А  степи  Твої  знов  –  пустині,
Хіба  тільки  нові  –  хрести.  

Євген  Маланюк  «Псалми  степу»
[/quote]

Чи  нормальна  я  людина?  Хтозна.  Збоку,  може,  зрозуміліше,  у  дзеркалі  не  видно.  Треба  ще  профіль  на  Фейсбуці  подивитися.  Там  я  гарненька.  Посміхаюся  Ведмідь-горі,  а  вона  –  мені,  хіба  що  лапою  не  маше.  Хвалюся  подорожами,  морем,  сонцем  і  надзвичайно  яскравим  святкуванням  Нового  2013-го  року  –  того,  що  вже  минає.  Самостверджуюсь,  як  то  кажуть.
Ні,  звісно,  я  помірковано  нормальна,  зараз  це  найвищий  ступінь,  ліпшого  не  буває,  просто  трохи  з  тарганами.  Але  я  люблю  своїх  тарганів.  Люблю  Крим  –  світ  у  мініатюрі,  музей  просто  неба,  орден  на  грудях  планети  Земля.  Копію  давнього  Раю.  Люблю  футбольну  команду  з  рідного  Харкова,  особливо  –  одного  футболіста,  якого  наша  торсида  охрестила  Першим  після  Бога.  Він  живе  в  мене  на  поличці  в  рамочці,  я  йому  підморгую,  коли  виграє,  й  погрожую  виколупати  з  тієї  рамочки,  як  влупить  повз  ворота.  Не  виколупаю.  Колись  уже  наважилась,  а  він  образився  й  забив,  мабуть,  найвизначніший  гол  у  своїй  хиткій  кар’єрі.  Довелося  повертати  фото  на  місце.  Добре  хоч  не  молюся  на  нього.  Поважаю  другу  заповідь,  сахаюся  слова  «кумир».  Нема  в  мене  кумирів.  І  роботи  поки  що  нема.  Бажаю,  щоб  була,  але  не  бажаю  працювати  абиде  і  йти  кудись  оббивати  пороги.  Розмістила  в  Інтернеті  резюме,  сиджу  й  чекаю.  Горда.  Тітка  мене  пиляє  –  у  моєму  віці  годиться  десь  себе  прилаштувати.  А  то  я  не  знаю.  Просто  «прилаштовуватись»  не  хочу.  Мої  таргани  з  мене  сміються.  А  може,  плачуть,  я  не  прислухалася.
***
Я  –  дивне  покоління.  Невідомо,  чи  можна  сказати  «ми».  Хто  такі  «ми»?  Діти  шалених  дев’яностих  –  це  ж  та  сама  жахлива  сучасна  молодь.  Чи  то  зовсім  втрачена,  загублена  десь  «на  районах»,  анічим  не  зацікавлена,  анічого  не  здатна  цінувати,  ані  на  що  не  гідна.  Чи  то  від  природи  кмітлива,  але  з  порожніми  файлами,  скоріше  віртуальна,  ніж  реальна,  скоріше  посткультурна,  ніж  нащадок  колишньої  культури.  Яка  не  спілкується  з  батьками,  тому  що  батьки  не  спілкувалися  з  нею  –  не  встигали,  тяжко  працюючи  обо  не  менш  тяжко  переживаючи  нову  епоху.  Але  ж  я  ніколи  не  відчувала  себе  дитиною  90-х!  Мій  рік  народження  –  89-й,  рік  Золотої  Змії,  чим  я  ще  з  дитинства  аж  надто  задоволена.  Народилася  б  трохи  пізніше  –  була  б  Коняка.  Каталася  на  конях,  начебто  подобалося,  та  люблю  змій.  Не  бачила  інших  людей,  що,  як  я,  волають  на  плазунів  від  вужика  до  анаконди:  «Боже,  какая  прелесть!!!».  Набридала  оточуючим  нескінченними  розмовами  про  цих  рептилій  і  навіть  вигадала  власне  свято  –  День  Змії,  здається,  26  серпня.  20-го  в  мене  був  День  «шарик-бола».  До  речі,  чого  це  я  так  і  не  знайшла  своїй  грі  повітряних  кульок  українську  назву,  на  відміну  від  англійської  –  «balloon-ball»?  
Насправді  мовної  проблеми  для  мене  не  існує.  «Закон  КК»  мені  не  потрібен.  Я  пішла  на  російське  відділення  тому,  що  там  навчали  видавничій  справі.  Змалку  ж  залюбки  бавилася  двома  абетками  в  картинках.  У  російській  –  казкові  герої:  Шамаханьска  цариця,  Хазяйка  мідної  гори  тощо.  В  українській  –  баштани,  лелеки,  дівчата  у  віночках.  «Буква  Є  –  яка  вона?  Наче  скибка  кавуна».  «На  осоння  змій  повзе,  вигнувсь  він,  як  буква  З»  (ти  ба,  і  тут  змій!).  І  в  кінці  –  «Прощання  з  лялькою»:  «Спи,  моя  крихітко,  в  теплім  куточку,  я  вже  до  школи  йду  з  дитсадочка».  Мене  це  зворушувало  й  водночас  обурювало:  чого  треба  обов’язково  прощатися?  Перший  клас  –  не  кінець  дитинства  і  тим  паче  не  кінець  світу!  Чому,  до  речі,  Міленіум  дехто  сприймав  як  кінець?  Я  раділа,  що  я  –  його  сучасниця,  раділа,  що  Змія  за  гороскопом.  Ну  все,  все,  більше  не  буду.  А  то  хтось  подумає,  що  й  мене  вкусила  якась  маринована  гадюка.
Ще  одна  окраса  тендітної  пори  –  атлас  «Мир  и  человек»,  1990-го  року.  Відчиняти  вікна  у  великий  світ  –  це  моє.  Лічити  планети  Сонячної  системи.  Збиратися  відвідати  Америку,  бо  там  водиться  пухнаста  лисичка  песець.  Розглядати  національні  костюми  мешканців  п’яти  континентів  та  впізнавати  «Нашу  Родину  на  глобусе  и  на  карте».  90-й  рік.  На  мапі  –  СРСР.  Купа  природних  зон,  вибачаюся,  але  в  пустелях  і  напівпустелях  –  знову  змії.  Таргани  чекають  у  гості  гюрзу  з  піщаним  удавчиком.  Вони  теж  пострадянські.  Це  наше  минуле,  наші  гени.  Наша  кров.  
Я  –  останній  акорд  попередньої  ери.  Переспівую  Віру  Полозкову:  «Непонятно,  что  с  тобой  делать,  ребенок  восьмидесятых.  В  голове  у  тебя  металл,  а  во  рту  ментол».  Металу  –  нема  куди  подіти.  На  стіні  висить  шкільна  срібна  медаль.  У  телевізорі  –  «Метал»,  той,  який  FC-MKh,  брязкає  багатьма  бронзовими  й  також  срібною  –  здається,  наче  якраз  моєю.  Нашою  з  Марком.  Бо  це  ми  її  зробили.  Я  вболівала,  він  бігав.  Йому  не  зараховували  голи  –  я  переймалася.  Його  забували  на  лаві  для  запасних  –  я  ненавиділа  отих  недолугих  керівників  нашого  футболу.  У  Києві  брязкіт  заліза.  Ні,  почулося,  просто  новий  мітинг  –  людям  не  до  вподоби  зрив  підписання  угоди  з  ЄС.  На  мій  День  народження  за  святковим  столом  тато  дивиться  новини.  Здався  йому  той  Майдан.  
Кажуть,  Майдан  не  здається.
***
«Пожелай  мне  удачи  в  бою!».  Я  не  мітингувати,  моя  мета  –  втриматися  на  раптово  знайденій  роботі  у  видавництві.  Протестувальники  хочуть  вигнати  Пахана.  Пахан  хоче  вигнати  їх  з  Майдану…  
Вдалося  вирватися  з  авралу  й  зустріти  Новій  рік  у  Лівадії.  Дорогою  до  узбережжя  вгледіла  білі  хмари  на  гірських  схилах.  Чудернацьке,  чарівне  видовище.  Таки  потрапила  на  Царську  стежину,  вкотре  побачила  Ялту,  освідчилася  Чорному  морю  й  пообіцяла  повернутися.  Адже  я  завжди  поверталась  і  вже  запланувала  влітку  Партеніт.  Засмутив  лише  бенкет.  П’яні  туристи  з  Єкатеринбурга,  російські  куранти  під  російський  гімн  до  російського  свята  –  й  невиразний  феєрверк  до  українського  аналога.  Із  патріотизмом  не  склалося,  з  дискотекою  чомусь  теж.  «Как  встретишь,  так  и  проведешь»?
***
Тато  лякає  громадянською  війною.  Він  полюбляє  таким  лякати.  Я  давно  боюся  війни,  та  ж  не  громадянської  в  Україні.  Які  б  ми  не  були,  подібний  маразм  у  нас  неможливий.  Поділ  –  штучний,  пристрасті  –  підігріті  на  газовій  плиті,  тому  до  громадянської  не  дійде.
Треба  висвітлювати  події  сочінської  Хтовпередниці.  Пардон,  Олімпіяди.  Отже,  треба  дивитися  церемонію  відкриття.  Подивилася.  Не  надто  й  цікаво.  Знаючи  амбіції  РФ,  гадала,  що  розмах  буде  більшим.  Медведєв  зі  мною  солідаризувався  –  взагалі  заснув.  Ще  й  кільце  з  ґанджем.  Те,  що  за  Америку.  Чи  випадково?  Невибагливим  колегам  шоу  сподобалось.  Головний  редактор  каже,  що  любить  Росію.  Я  значно  більше  люблю  Пітер  –  місто  екстремумів.  Пам’ятаю,  2012-го  в  Петергофі  вуличні  музики  заграли  гімн  України.  Тоді  я  чи  не  вперше  щиро  зраділа  цій  мелодії.
На  Майдані  кров  і  численні  жертви.  Влада  затулилася  людьми  від  людей.  Багато  хто  зі  співгромадян  жаліє  «беркутівців».  Собача  професія  –  захищати  чортзна-кого,  гинути  невідомо  за  що.  Майданівців  звеліли  не  жаліти  –  вони  ж  кидалися  коктейлями  Молотова.  Провокаторів  до  уваги  не  беруть.  Проте  гудуть  розмови,  що  з  дахів  по  Майдану  стріляли  снайпери.  
Хвиля  любові  до  Батьківщини  промайнула  –  таки  приємно,  коли  наші  стоять  на  верхівці  п’єдесталу  –  й  кудись  поділася.  
Закриття  Хтовпередниці  «Перший  національний»  не  показав.  І  фіґ  би  з  ним,  якби  про  це  не  писати.  Господарі  турніру  зненацька  виграли.  Пахан  утік,  з’явилися  чутки  про  російські  війська  в  Криму.  
Нашим  паралімпійцям  заледве  дозволили  взяти  участь  у  змаганнях.  Свої  ж  посадовці.  На  знак  протесту  проти  анексії  півострова  українські  спортсмени  з  безмежними  можливостями  затуляють  долонями  нагороди.  Перемог  багато,  нагород  теж.  А  їх  затуляють.  Трансляцій  майже  немає.  Я  серджуся.  І  боюся  референдуму.  Втрачати  Крим  –  це  занадто.
Паралімпіаду  завершено.  Росіяни  й  там  перші.  Ми  –  майже  рекордсмени.  Фантасмагоричні  97  відсотків  Криму  «за»  втечу  з  України.  Зажадали  було  Суверенної  Республіки.  Та  вона  сувенірна,  як  мої  магніти  на  холодильнику.  Вона  йде  до  Росії.  Я  зовсім  забула  про  День  поезії.  
Наша  кафедра  російської  мови  адресувала  листа  президентові  РФ,  щоб  він  не  вломився  рятувати  «русскоязычных»  харків’ян,  бо  жодних  проблем  із  цим  нема  (і  без  зовнішньої  допомоги  не  виникне).  Представник  кафедри  російської  літератури  публікує  на  Фейсбуці  фотожаби:  «Зловживання  Росією  шкодить  вашому  здоров’ю».    
Паніка.  Може,  й  на  нас  чекає  референдум?  Об’єднаємось  із  Великим  Братом.  Марко  вже  там.  Марко  подався  до  казанського  полону,  його  команда  вкотре  ним  знехтувала.  Пітер,  КВК  і  «Що?  Де?  Коли?»  на  Першому  каналі  –  теж  у  Росії.  Складемо  їм  компанію?  Таку  нісенітницю  я  з  переляку  обмірковувала  кілька  днів.  Українка,  блін.  Потім  щось  тріснуло.  Певно,  увімкнулася  Україна.
Я  давно  втовкмачувала  всім  охочим:  ЄС  –  не  такий  страшний  звір,  як  МС.  Наразі  до  Європи  нас  усе  одно  ніхто  не  візьме.  Путінська  ж  Росія  за  слушної  нагоди  проковтне  нас  і  не  подавиться.  Хіба  що  перед  тим  скаже,  що  ми  отруйні  й  не  відповідаємо  її  стандартам.  Інтуїцію  можна  заглушити,  приспати,  збити  з  пантелику,  тільки  не  перефарбувати.  Втім,  пропоную  антипараноїдальну  поправку:  моя  країна  завелика  для  братніх  апетитів.  Подавляться.
***
Тут  не  буде  згадок  про  найпотужнішу  панічну  атаку.  Коли  таргани  видерлися  на  стелю  і  попадали  звідти  цілими  ґронами,  ніби  під  впливом  якоїсь  психотропної  речовини.  Інтернет  повідомив  про  вибух  у  харківському  метро  –  з  глузду  блискавично  з’їхала  мало  не  половина  мегаполісу.  Хтось  злякався  за  близьких,  а  я  –  от  же  ж  егоїстка!  –  за  власну  безпеку,  імідж  України  як  мирної  держави  й  недограні  матчі  Прем’єр-ліги.  Відкинемо  це,  адже  я  забула,  коли  саме  воно  сталося.  Не  забула  лише,  як  наступного  дня  мана  розвіялася.  Таргани  оклигали  і  здивувалися  своїй  ганебній  поведінці.
***
Сподівалася  поїхати  на  травневі  свята  до  Святогірська,  але  під  Слов’янськом  почали  стріляти.  В  Одесі  відбулося  криваве  зіткнення  проукраїнських  і  прокремлівських  осіб,  сепаратисти  забарикадувалися  в  будівлі,  де  й  згоріли.  Російське  телебачення  твердить,  що  там  когось  з’їли  –  чи  то  живцем,  чи  то  попередньо  підсмаживши.  Це  влізає  в  голову  й  може  залишитися  десь  на  підсвідомості.  Це  не  можна  вигадувати  ані  на  повний  шлунок  (бо  виверне),  ані  натщесерце.
Обрали  нового  президента.  Ми  з  мамою  не  обрали  жодного.  «Сарафанне  радіо»  розповсюджує  фейки:  кожен  другий  кандидат  –  агент  Кремля.  А  якщо  кожен  перший  і  це  не  фейк?  Наші  голоси  залишилися  нам,  я  лише  написала  про  вибори  фейлетон.  Натомість  розпочала  серію  статей  про  Мундіаль.  Під  час  ЧС,  тобто  Чемпіонату  світу,  відпочиваємо  від  НС,  тобто  надзвичайних  ситуацій.  Бо  футбол  дивимося  частіше  за  новини.
Бельгія  забила  у  російські  ворота.  Наш  коментатор  не  втримався  і  сказав:  «Ла-ла-ла-ла».  Розвеселив.
Німці  –  тетракампеони!  А  якби  Гітлер  побачив  їхню  національну  збірну,  де  ще  спробуй  пошукати  арійців,  мабуть,  вдруге  наклав  би  на  себе  руки.  Хоча  тепер  у  світу  нове  войовниче  опудало.  Новий  фюрер  –  з  КДБ.  І  новий  Волдеморт,  хай  йому  чорт.  Базікали,  що  схожий  на  Доббі.  Помилочка  вийшла  –  Доббі  був  добрий.
За  три  місяці  донецько-луганська  бійня  набрала  обертів.  Російська  (буцімто  нічия)  техніка,  БТРи,  буки,  гради.  Проти  неї  –  наші  з  іржавим  залізяччям.  Нема  у  нас  армії,  нема  зброї.  Нема  Криму  і  Сходу.  Сонце  зачепилося  за  гілляку  й  не  знає,  чи  прокинеться  на  тому  сході  завтра.
***
Таврійська  Атлантида  формально  загинула,  а  вітчизняний  Стоунхендж  є.  Нічого,  що  зветься  «Кам’яна  могила».  Брили  здоровезного  каміння  посеред  степу,  скіфські  баби,  напис  «Обережно,  змії!»  (втім,  жодна  не  виповзла).  Тут  творили  свої  таємничі  ритуали  давні  зниклі  народи.  І  наші  власні  пращури.  Біля  капища  я  загадала  бажання  про  повернення  Криму.  А  ось  цілющі  джерела  викликали  дивне  відчуття.  Наче  святі  Пантелеймони  захотіли  висмикнути  з  мене  якогось  біса.  Я  не  Путлер,  в  мене  лише  таргани.  Але  вони  вже  думають  українською.  Вони  розумні  –  таргани  й  дельфіни.  І  щури,  кажуть,  теж.  
У  караїмському  кафе  на  музичному  каналі  співав  хлопчина  з  блакитними  очима,  що  зняв  свій  кліп  у  Коктебелі.  Азов  сердився,  накочував  на  узбережжя  гігантські  хвилі.  Накупалася  тільки  наприкінці  подорожі.  
А  для  декого  авіаподорож  стала  фатальною.  ДНРи  підбили  малайзійський  боїнг.  Тепер  тролі  горлають:  це  Україна  збила,  щоб  кинути  тінь  на  Росію!  Не  важливо,  що  й  так  темрява  суцільна.  Припустили  навіть,  ніби  лайнер  навмисне  перевозив  трупи.  З  речами,  документами.  Серед  інших  –  дитячі  трупи.  Усе  –  щоб  ВВП  свиню  підкласти.  Що  вживають  ті  дімикісєльови,  на  яких  «колесах»  сидять?  А  публіка  їм  до  рота  заглядає.  Такий  собі  Орлуша  написав  реквієм  за  літаком,  Лія  Ахеджакова  його  озвучила  –  користувачі  Рунету  мало  кров’ю  не  плювалися.  Орлуша  для  них  –  погань  й  Ахеджакова  –  погань.  Й  акторського  хисту  зроду  не  мала.  Ти  диви.  Нині  Божий  дар  вимірюється  політичними  вподобаннями.  Чи  завжди  вимірювався,  а  ми,  дурні,  не  помічали?  Ми  багато  чого  не  помічали.
«Я  –  виновен,  потому,  что  русский»,  –  каже  Орлуша.  Усе  людство  винне  в  тому,  що  втратило  пильність,  дозволивши  оточуючим  втратити  людяність.  
Одне  питання  мене  мучить:  чи  у  глобальній  павутині  засідають  фінансово  простимульовані  тролі,  чи  це  ідейні  зомбі?  Дії  перших  хоч  якось  можна  пояснити.  А  через  других  страшно.  Невже  хтось  щиро  згоден  з  усім  цим  брудом,  з  атмосферою  люті  –  звірячої,  гіршої  за  звірячу?  Із  тим,  що  треба  знищити  Україну,  аби  переплюнути  Обаму.
***
Якщо  викидаємо  гроші  на  вітер,  то  він  має  бути  попутним.  Зустрічай,  Адріатико,  я  лечу  до  тебе!  Тиждень  промайнув  середземноморською  казкою:  солоне  море,  каньйони  гірських  річок,  найпівденніший  фіорд.  Гаряче  сонце  й  вузенькі  завулки  зі  списку  ЮНЕСКО.  Смачнюча  кухня.  Шукати  пульт  від  телевізора  немає  часу  й  бажання.
Усі  українці,  яких  вітер  також  сюди  заніс,  зізнаються,  що  шукали  альтернативу  Криму.  Чорногорія  –  щось  дуже  подібне.  Гіди  тут  люблять  росіян.  І  полюбляють  скаржитися.  Чи  то  щоб  не  зурочити  своє  досить  гідне  життя,  чи  то  й  дійсно  впевнені,  що  живуть  погано.  Албанці  не  скаржаться.  На  вулицях  повно  жебракуючих  ромів,  їхні  замурзані  діти  сплять  просто  посеред  натовпу  туристів,  а  як  прокинуться  –  просять  у  чуйних  іноземців  грошей.  Втім,  албанці  купують  дешевий  одяг  власного  виробництва,  який  після  експорту  до  Італії  стає  дорогим  дизайнерським.  Запроваджують  шенгенські  візи,  але  домовляються  із  сусідньою  Чорногорією  про  безвізових  екскурсантів.  Коли  їм  розплющилися  очі  на  покійного  диктатора,  вони  повалили  його  пам’ятник  й  тягали  по  землі.  Ці  «дикуни»  були  надто  вражені  абсурдним  минулим,  щоб  виявляти  повагу  до  нього.  Зараз  вони  реставрують  старезні  будинки.  На  місці  монументального  Ходжі  –  непереможний  Скандербег,  що  не  одразу  дізнався,  якого  він  роду,  а  дізнавшися  –  став  національним  героєм  Албанії.  Я  сфотографувалася  із  ним,  а  ще  –  з  уламком  Берлінської  стіни,  привезеним  до  Тірани.  В  автобусі  стався  політичний  диспут.  Російська  самка  зомботроля  доводила  «істину»  до  свідомості  українця,  що  не  визначився.  Боже,  допоможи  нам  вижити  серед  цієї  смертної  любові!
***
Обіцяли,  що  влітку  на  Землю  завітають  прибульці  й  поставлять  людству  ультиматум:  або  живіть,  як  годиться,  або…  Літо  скінчилося.  Крім  «зелених  чоловічків»  з  путінської  колекції,  ніхто  нікуди  не  прибув.
Намагаюся  привчити  себе  не  продивлятися  трольські  коменти  до  Інтернет-публікацій.  Вони  де  завгодно,  навіть  під  фото  Ліонеля  Мессі.  Безліч  літер  капсом.  Хто  вони  такі,  щоб  підвищувати  на  українців  шрифт  й  тицяти  знаками  оклику?  Скаженію.  Таргани  витирають  мені  уявні  сльози.  Фантомними  болями  діймає  Крим.  Взагалі  «за  державу  обидно».  Та  втрачений  Парадиз  болить  найдужче.  
«Что-то  здесь  не  так»,  –  натякає  Вова  Зеленський.  Нерви  от-от  розірвуться  на  клапті.  Для  посіпак  іншого  Вови,  мабуть,  і  Зеленський  фашист.  Запроторити  б  цього  іншого  до  Мавзолею  замість  ще  одного  Вови.  Або  до  кратеру  камчатського  вулкана.  Є  такий  гарнюній  вулкан  –  Малий  Семячик.  У  його  кратері  –  сірчана  кислота,  розчинить  будь-яке  зло.  Узагалі  будь-що.  Наче  й  не  було.
***
Вільний  подих  тростянецької  золотої  осені.  Круглий  двір  й  Алея  закоханих.  Листя,  листя,  листя…  Свічки  у  Музеї  шоколаду  –  режим  економії  електроенергії.  На  стенді  з  цукерками,  що  їх  зняли  з  виробництва,  –  теж.  У  нескучанських  лісах  час  від  часу  знаходять  міни.  Знайти  останню  –  перегорнути  хоча  б  цю  сторінку.  Але  світло  є  –  в  очах  тутешніх,  у  їх  мові  й  посмішках.  Панове  москвофіли,  помовчіть,  будь  ласка.  Не  звертайте  з  культурології  на  політичні  побрехеньки.  Дайте  послухати  Чайковського.  І  справжню  Слобідську  Україну.
***
Вибори  –  наче  ігри  бабуїнів  перед  паруванням.  Кожен  телеканал  –  політичний  філіал  «Animal  planet».  Нові-старі  парламентарі,  яких  ми  з  мамою  знову  не  обирали,  вирішують,  хто  з  ким  зблокується.  Цікаві  лише  цим.  Усіх  до  урни!  Коли  не  транслюють  бабуїнів,  всюди  –  бої  й  біженці,  біженці  й  бої.  І  «кратери»  під  Іловайськом.  Не  показуйте  мені  ті  іловайськи!  Бо  таргани  збунтуються.
***
Виявляється,  мене  завжди  вабила  журналістика.  Бо  я  завжди  вигадувала  якісь  новини:  спортивні,  соціальні,  надзвичайні.  Усілякі.  Тепер  новини  вигадують  варіації  мене.  Ура!  Маленька  мрія,  не  замовлена  свічкам  на  торті,  але  справжня  й  дуже  тепла,  здійснилася.  Між  нудними  й  дурнуватими  рерайтами  пишу  авторські  опуси.  Коли  зовсім  знесилююся,  відпочиваю  у  власних  віршах.  А  зараз  от  ховаю  від  поглядів  найголовнішої  з  нас,  головних  редакторів,  якісь  записки.  Сачкую.  Хочу,  щоб  мене  любили  за  те,  що  я  роблю,  однак  пручаюся  робити  саме  так,  щоб  любили.  Приємно  вступати  до  Спілки  журналістів.  Неприємно  –  гарувати  на  чужого  «дядю».
Працюємо  частково  на  Україну,  частково  –  на  Росію.  Шифруємося  для  рекламодавців  –  за  шафою  менеджери  з  реклами  запевняють  телефонних  співрозмовників:  «У  нас  офис  в  Белгороде».  Ага,  то  є  поряд,  під  Харковом.  Експорт  –  «понад  усе».  Відгрузка  раніше,  віддати  до  друку  слід  раніше,  щоб  Федеральне  державне  унітарне  підприємство  «Пошта  Росії»  встигло  надати  Уфі  й  Сиктивкару  наші  безсмертні  творіння.  Як  може  федеральне  підприємство  водночас  бути  унітарним?  Колись  ми  сміялися  з  нашої  української  унітарності:  і  слово  на  унітаз  схоже  (чи  то  тільки  мені?),  і  Крим  звідти  стирчить,  бо  ж  Автономна  Республіка.  Автономію  таки  спустили  до  золотого  унітазу.  На  цей  сортир  з  ногами  влізли  федерасти  й  намагаються  замочити  тих,  хто  залишився  у  цілісній  і  неподільній.  Суверенній  і  незалежній,  соціальній  і  правовій.  Соборній,  але  надгризеній.
Маю  надію,  що  мене  читають  гарні  люди.
«Українська  співачка  кримськотатарського  походження»  питає:  «Друг  или  не  друг?».  Коли  ми  почали  порпатися  в  чиємусь  походженні?  На  початку  літа  її  –  і  наш  –  земляк  посів  друге  місце  у  вітчизняному  талант-шоу.  Невже  не  переміг  тільки  тому,  що  татарин?  В  ефірі  сказав:  хоче,  щоб  його  дім  був  в  Україні.  А  в  іншому  талант-шоу  на  конкуруючому  каналі  не  переміг  хлопець,  який  читав  реп  про  те,  що  «только  мы  изменим  к  лучшему  свою  судьбу  и  не  позволим  расколоть  свою  страну».  Хто  нас  розколює,  хто  кому  вже  ворог?  Петербург  виходить  на  Марш  миру,  «Борисов-Арена»  вигукує:  «Героям  слава!».
***
Харківський  мегамагазин  «Україна»  біля  парку  Перемоги  –  наче  модель  однойменної  країни.  Колишній  універмаг,  маленька  я  ласувала  поп-корном  ще  в  універмазі.  До  речі,  поряд  розташовувався  універсам.  Тепер  «Україна»  –  торговельно-розважальний  комплекс.  Замість  універсаму,  між  іншим,  постав  супермаркет  «Євромарт»,  замість  того  –  «Велика  кишеня»,  яку  потім  надовго  зачинили.  Усе  анонсували  «незабаром,  незабаром»,  нарешті  з’явився  «Велмарт».  Судячи  з  імені,  дитинча  тих  двох  маркетів.  Торгуємо  й  розважаємося.  Надибала  в  ТРК  «Записки  українського  самашедшого».  Руки  не  доходили  читати  з  монітора,  та  й  очей  шкода.  З  мамою  ледве  поділили  книжку.  Щастя,  що  в  нас  є  така  Ліна.  Їх  одиниці  –  таких  митців  і  громадян.  Таким  був  і  Леонід  Биков  –  геній,  що  двома  фільмами  сказав  про  війну  все.
***
Трамваї  масово  сходять  з  рейок.  Чомусь  саме  в  Харкові.  І  саме  на  маршрутах,  що  потрібні  мені.  Уже  запізнювалася  на  роботу.  Нарешті  справджується  твердження  шефа,  що  о  8:30  в  офісі  нікого  нема.  Яким  чином  добиратися  вчасно?  На  волах?  Думаю,  транспорт  сказився  через  глобальну  епідемію  безумства.  Підлітки  сміються  з  трамвая,  що  його  відкинуло  на  узбіччя.  Дорослі  жахаються  того  трамвая,  я  –  тих  підлітків.
Світ  лякають  геморагічною  пропасницею,  але  вже  недолякують.  Раніше,  у  книзі  «Опасности  и  угрозы»,  Ебола  виглядала  зловіснішою.  Росія  –  величезна,  мальовнича…  і  зловісніша  за  Еболу.  Починаю  розуміти  свою  викладачку,  яку  прикро  вражали  надмірні  розміри  Радянського  Союзу.  Розмір  –  не  головне.  Брехня  й  абсурд,  хаос  і  ненависть  –  зловісніші  за  всі  америки  й  росії.
Сачкую  знахабніло.  Увесь  день.  Деколи  погано  тямлю,  що  сиджу  на  роботі.  Деколи  злодійкувато  озираюся,  затуляючи  монітор.  Володимире  Семеновичу,  я  теж  не  люблю,  «когда  чужой  мои  читает  письма,  заглядывая  мне  через  плечо».  У  дитинстві  часто  слухала  касету  Висоцького.  Натхненно  співала  «Если  друг  оказался  вдруг...».  Бачила  у  вічному  вогні  «горящий  Смоленск  и  горящий  Рейхстаг».  Полюбляла  «Песню-сказку  о  нечисти».  Виросла  –  вподобала  «Канатчикову  дачу».  Нині  ми  всі  –  наче  на  тій  дачі,  хоч  у  «Спортлото»  пиши.  Але  краще  «с-ума-сшедший»,  ніж  душевнохворий.  Якось  так.
Тролі  в  ЗМІ,  тролі  ходять  на  ток-шоу  до  шустерів  і  куликових  –  токувати.  Тролі  вимальовують  на  парканах,  на  перекресленому  жовто-блакитті,  новітній  матюк  –  ХНР.  Раніше  парканним  «блогам»  була  притаманна  більша  різноманітність.  Траплялися  написи  «Цой  жив»  та  «Басаев  жив»,  «Кучму  геть»  і  «Данилыч,  прости»,  «Ющенко  –  так!»  і  «Ющенко  –  лох?  Так!».  Нас  з’їв  всесвітній  змій  Уроборос,  і  ми  ходимо  колами,  споглядаючи  його  нутрощі.  Від  Незалежності  –  до  демократії,  зведеної  нанівець.  Від  помаранчевого  Майдану  –  до  закривавленої  Революції  Гідності.  Від  апатії  до  надії,  від  розчарування  до  розпачу.  Крізь  славу  України  омелою  проростають  архаїчні  імперські  страхіття.
Цой  жив…  колись.  Ми  ж  досі  чекаємо  на  зміни.  Міста  й  села  тисячоліттями  спостерігають  війну  без  особливих  причин.  Війна  –  справа  молодих?  Все  ж  таки  у  нас  чудова  молодь.  З  цього  приводу  в  мене  ніколи  не  виникало  сумнівів:  посуне  супостат  –  наші  дадуть  йому  відсіч.  Та  чи  не  поляжуть  усі  відчайдухи,  герої,  кіборги  на  полі  бою?  А  вистоявши,  чи  не  стануть  жертвами  тих,  хто  зубами  тримається  за  свої  крісла  і  сфери  впливу,  хто  затуляється  людьми  від  людей?
***
Чехи  й  угорці  мітингують  проти  своїх  можновладців,  що  підлещуться  до  Кремля.  У  Празі  пам’ятають  радянські  (наші!)  танки  й  не  бажають  повторення  нікому.  Тим  паче  нам.  Хочу  до  Чехії.  Або  ж  до  Угорщини.  
«Насяльніка»  дійшли  висновку,  що  в  мене  погано  з  українською.  Рекомендували  вживати  більше  файних  «западенських»  слів.  Таргани  в  екстазі.  Теж  просяться  до  Праги,  готові  вирушити  чехословацьким  трамваєм.  Не  змогли  розділитися  на  недохохлів  і  перехохлів,  скандують  гасло  «Таргани  –  не  амеби!».  Вимахують  прапорцями.
День  пам’яті  жертв  Голодомору.  Таргани  вперше  підбурюють  запалити  свічку.  А  позаминулого  тижня  пили  кримське  вино,  закорковане  21.02.14,  за  те,  щоб  у  суспільства  нарешті  сталася  трансформація  свідомості.  Тому  що  розруха  таки  в  головах.  Завтра  йдемо  на  КВК.  «Дніпро»  та  «Одеські  манси».  Мої.  Наші.  Найкращі.  Життя  триває.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613267
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2015


Замість усього

Політичні  переконання  –  як  футбольні  смаки.  Можна  вірити  в  різні  команди,  але  битися  через  них,  м’яко  кажучи,  нерозумно.
Та  ще  є  принципи.  Як  fair  play.  Через  них  не  б’ються  –  лише  за  них.  І  перемагає  той,  хто  знає,  що  таке  fair  play.

***
Правий  Альберт  Ейнштейн:  усе  на  світі  відносне.
Правий  цар  Соломон:  і  це  мине.
Статися  може  все  що  завгодно.
Але  ніхто  і  ніщо  не  зіпсує  нам  життя  –  якщо  ми  не  дозволимо.

***
і  розквітнуть  просто  мальви
просто  квіти  –  без  метафор
і  криваві  всохнуть  плями
між  рядками  біографій

і  нарешті  щезнуть  біди
накопичені  віками
і  повернуть  рідним  –  рідних
а  закоханим  –  кохання

і  на  Сході  зійде  сонце
і  в  Криму  розтане  морок
і  замовкнуть  посадовці
і  не  буде  слова  «ворог»

і  набридне  обкладати
матом  славу  України
і  дозріють  просто  маки
без  болючих  перевтілень

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613263
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2015


Тисячі кілометрів, десятки мільйонів душ…

Тисячі  кілометрів,  десятки  мільйонів  душ…
Нам  давно  пояснили:  ми  –  випадок,  примха  долі.
Нас  немає  на  мапі,  нас  вигадав,  мабуть,  Буш.
Нас  купила  Мішель  Обама,  як  фрі  в  «МакДональдз».

Нам  давно  розказали:  ми  –  бідний  молодший  брат.
Ми  занадто  малі,  щоб  думати  головою.
Ми  –  безжальні  фашисти,  від  Харкова  до  Карпат.
А  в  Південній  Пальмірі  ще  й  з’їли  когось  без  солі.

Тисячі  мегабайтів  старезних  чужих  ідей
Нам  затьмарили  очі  й  позакладали  вуха.
Пристосовані,  звиклі  втрачати  усе  своє,
Ми  вже  маримо  тим,  що  наше  ім’я  –  розруха.

Тисячі  кілогерців,  десятки  гучних  століть…
Нас  давно  запросили  на  похорон  честі  й  правди.
Наче  нам  не  набридли  ще  й  досі  царі,  кремлі,
Позашлюбні  нащадки  Рас-путіна  й  інші  гади.

Наче  нам  до  вподоби  вважати,  що  ми  –  не  ми.
Що  німі,  безпорадні,  безправні  та  безталанні.
Тисячі  кілометрів,  десятки  шарів  пітьми…
Сонце  зійде  колись  над  нами  –  і  не  впізнає.

30  вересня  –  2  жовтня  2015  року  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610854
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.10.2015


Справедливость, которой нет…

Справедливость,  которой  нет.
Мир,  свихнувшийся  от  вранья.
Это  страшно,  как  смерть  в  огне.
Это  вечно,  как  инь  и  ян.

Да  не  злись  ты,  не  радуй  Зло.
Да  не  лезь  ты  из  кожи  вон.
Лунным  зайцем  глядит  в  окно
Твой  последний  кошмарный  сон.

Вопреки  –  значит,  больше  сил.
Ну  давай  уже  скажем  вслух:
Кто  по  лезвию  не  ходил,
Не  оценит  победы  вкус.

Отряхнув  от  золы  крыло,
Воспарить  до  седьмых  небес…
Это  пошло,  как  снег  зимой.
И  прекрасно,  как  тот  же  снег.

ночь  на  4  августа  –  4  августа  2013  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610140
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.09.2015


БЕЗ ПРЕПИНАНИЯ

на  долгий-предолгий  век
на  множество  лживых  дней
на  русла  усохших  рек
на  память  былых  морей
на  сказку  про  остров  крым
взгляни  как  вчера  глядел
очнись  от  чумы  войны
от  вечных  ненужных  дел
от  липких  тюремных  стен
похожих  на  целый  свет
от  страха  не  встать  с  колен
и  сдавшись  не  умереть
пиши  мне  за  сотню  вех
за  полчища  лье  и  миль
пока  сверхурочный  снег
не  станет  похож  на  пыль
на  тысячу  лютых  зим
на  множество  лженочей
на  память  усопших  нимф
на  рифы  былых  морей
взгляни  сосчитав  до  ста
на  притчу  про  крымненаш
очнись  от  дурного  сна
похожего  на  мираж
от  боли  сумы  страны
от  всех  разноликих  стран
пиши  мне  без  запятых
отточий  заглавий  глав
что  славно  решилось  все
что  грянул  счастливый  век
пиши  мне  за  уйму  верст
за  полчища  миль  и  вех

28.10.14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605183
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.09.2015


Не говори, будто все потеряно…

Не  говори,  будто  все  потеряно.
Эти  слова  пусты.
Сколько  еще  и  надежд,  и  времени,
Сколько  еще  весны!

Не  говори,  будто  сказка  кончилась,
Будто  ее  –  и  нет.
Все  твои  сны  на  мою  бессонницу
Можно  менять  сто  лет.

Не  говори,  будто  счастье  выцвело.
Врешь  самому  себе!
Счастье  –  бессмертно.  Оно  –  воистину  –
Воскреснет  на  третий  день.  

вечер  1  мая  –  5  мая  2013  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605182
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.09.2015


И ведь не будет же ничегошеньки…

И  ведь  не  будет  же  ничегошеньки,
За  что  боролись,  на  чем  клялись.
Холодный  дождь  над  планетой-брошенкой  –
Холодный  душ  для  души.  Уймись!

Какая  глупость  –  страдать  и  маяться
Печальным  фактом,  что  мир  –  тюрьма,
Что  справедливости  не  останется
На  всех  –  так  можно  сойти  с  ума.

Да  что  такое  твои  банальности
Про  совесть,  принципы  и  мораль?
Все  судьбы  там,  на  краю,  сжимаются
В  одну  заржавленную  спираль.

А  что  такое  мечты  о  будущем?
Вздор!  Ностальгия  –  и  та  мудрей.
Она  не  верит,  но  помнит  лучшее
И  охраняет  свой  сад  камней.

Поздно  бодаться  с  глухими  стенами.
Волны  загнав  на  отметку  «шторм»,
Ты  же  сама,  будто  море,  вспенилась.
Жизнь  из  тебя  добывает  соль.

А  ты  все  тщишься  допрыгнуть  до  неба.
Кого-то  свергнуть  оттуда,  что  ль?
Обозлена,  наэлектризована,
Несчастна  каждой  из  хромосом.

Упрямо  делишь  себя  на  атомы  
И  рассыпаешься  в  скучный  прах.
А  после  плачешь  изрядно  мятыми
Недостихами  из  полуправд.

Что  делать?  Правдам  нельзя  быть  целыми.
Они  токсичны.  Еще  убьют.
В  тебе  ж  тепла  –  на  сто  три  вселенные.
Жаль,  ни  в  одной  не  создать  уют.

Бесперспективно.  Неоперабельны
Такие  раны  ментальных  сфер.
И  ты  боишься  уже  загадывать,
Перенесут  ли  тебе  расстрел.

Перенесла  бы  хоть  обескрыленность,
Но  в  безвоздушье  твой  феникс  –  сор.
Глянь:  за  порог  без  остатка  вымелся.
Поздно  оспаривать  приговор.

Но  сердце  бьется  все  так  же  искренне.
Плевать,  что  вырвано  из  груди,  
Что  истекает  багровой  жидкостью
(Здесь  кровь  от  грязи  не  отделить).

Плевать,  что  выжато  и  распластано  –
На  поле  боя  последний  всход.
Оно  болит,  как  до  казни,  яростно.
И  ждет…  отчаянно…  глупо…  ждет.

вечер  29  августа  –  30  августа  2013  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604925
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 07.09.2015


Хепі-енд

Все  скінчилося,  всі  щасливі.
Добре  знали:  так  має  бути.
Ось  уже  новорічне  диво
Розфарбовує  друзки  смутку.

От  і  справдилося  бажання,
Не  важливо,  чиє  насправді.
Та  душею  чомусь  блукають
Майже  сльози  і  майже  радість.

Програвати  ніколи  не  вміла,
Тож  не  вмію  і  вигравати.
За  одну  навіжену  мрію
Ладна  мало  не  світ  віддати.

Хто  вигадує  ті  прощання,
Після  котрих  на  серці  стогін?
В  січні,  теплому,  як  кохання,
Не  тримає  ніхто  нікого.

Хоч  би  вдарили  злі  морози,
Хоч  би  снігу  для  хуртовини!
Я  пробачити  біль  не  в  змозі  –  
Це  найтяжча  моя  провина.

Здичавілі  думки  чатують,
Щоб  тихцем  заповзти  під  ковдру.
Не  змія,  а  таки  отруйна
Хижа  пристрасть.  Неначе  кобра.

Із  безсоння  складаю  рими,
Спересердя  –  неточні  й  гострі.
Передбачена  справедливість
Вередливо  не  лізе  в  розмір.

Сіре  небо  у  сірих  хмарах,
Сіре  сонце  і  сірі  квіти…
Де  поділись  яскраві  барви?
Сірі  стіни  –  сумнівна  втіха.

Втім,  страждати  уже  несила.
Дощ  розчинить  гірку  отруту.
Все  скінчилося,  всі  щасливі.
Так,  напевно,  і  має  бути.

1–5  січня  2012  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604924
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.09.2015


Дольки

Лунный  заяц  кочует  по  городам,
Смотрит  в  лица  прохожим,  не  узнавая.
Что  еще  мир  потребует?  Не  отдам
Вот  ни  пяди  весны  у  порога  мая.

Лунный  вечер  привычно  глядит  в  сердца.
Свет  бежит  от  него  переменным  током.
Не  остались.  Не  вместе.  Не  до  конца.
Не  сгорели.  Не  выцвели.  Не  промокли.

Лунным  бликом  –  над  гулом  апрельских  гроз.
Нервным  тиком  –  по  строгим  тетрадным  клеткам.
Мы  опять  провалили  тот  главный  гос.
Нас  опять  отругает  Верховный  Ректор.

Лунной  долькой,  похожей  на  апельсин,
Угощает  нас  небо.  Быть  аллергии.
Что  еще  мир  потребует  уяснить,
Чтобы  блеф  стал  работой,  война  –  рутиной?

Чтоб  мечтать  о  давнишнем  –  на  кураже.
Не  сгорая.  Не  падая.  Не  летая.
В  марте  –  помнишь?  –  болели  за  «ПСЖ».
Вот  опять  срифмовала.  Почти  случайно.

14  марта  2015  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604123
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.09.2015


В копилку

Мысли  вслух  –  рассыпанное  драже.
Бог  давно  глядит  на  нас  исподлобья.
Подсмотри  у  старших  другой  сюжет.
Про  весну.  Баварию.  «ПСЖ».
Про  Мазая,  зайцев  и  половодье.

Про  мечты  в  родительном  падеже.
Про  ростки  пикированной  свободы.
Про  любовь  на  -надцатом  этаже.
Про  войну,  законченную  уже
И  легко  забытую  за  полгода.

Про  лихие  трюки  на  вираже.
Про  охапку  суперсекретных  кодов.
Про  оазис,  узнанный  в  мираже.
Про  луну,  блеснувшую  в  витраже.
Про  слезу  сбежавшую  –  стыдно  же,
Если  в  рай  ссылают  из  преисподней.

Про  корунд  на  левой  –  не  обручен.
Просто  скидку  выпросил  в  ювелирке.
Не  трудоустроен  и  не  учтен.
Был  когда-то.  Нынче  –  не  вовлечен.
Не  осталось  даже  эмблем  и  бирок.

Корка  льда,  где  прошлое  –  горячо.
На  пушистом  шарфике  –  снова  дырка.
Но  стихи  из  сердца  –  живым  ключом.
И  массивы  горные  –  по  плечо.
И  шестьсот  шестнадцатый  сон  –  в  копилку.

вечер  12  марта  2015  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604122
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.09.2015


Плюнуть на все. Сбросить вчерашний день…

Плюнуть  на  все.  Сбросить  вчерашний  день.
И  убежать  куда-то,  где  всходит  солнце…
Мир  не  поймет  –  он  стар  для  таких  затей,
Хоть  и  поднял  себе  пенсионный  возраст.

Плеер  в  карман.  Разбавить  дабстепом  джаз  –
И  в  неоплаченный,  долгий,  счастливый  отпуск…
Мир  не  узнает  нас  –  у  него  маразм.
Ты  же  –  его  не  очень  законный  отпрыск.



Мир  слишком  стар.  Бог,  вероятно,  слеп.
Но  это  –  последний  повод  для  беспокойства.
Плюнем  на  все.  Сбросим  мильоны  лет.
И  убежим  –  куда-то,  где  всходит  солнце.

ночь  на  6  июля  –  6  июля  2013  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603881
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 03.09.2015


И ничто не болит без Крыма…

И  ничто  не  болит  без  Крыма.
И  ничто  не  гнетет  без  лжи.
И  проходят,  как  прежде,  мимо
Страхи,  чаянья,  миражи.

Рифмы,  списанные  у  лучших.
Страны,  виденные  во  сне.
Мир,  привыкший  любить,  и  мучить,  
И  казнить  всякий  раз  не  тех.

И  ничто  не  лежит  на  сердце.
Ни  к  чему  не  лежит  душа.
И  в  Сети  вереницы  версий
Брызжут  желчью  иных  держав.

Одиночество  –  просто  норма.
Как  предательство  –  просто  шаг.
И  никто  не  обязан  помнить  
Заголовки  твоих  стишат.

И  не  каждый  обязан  мыслить.
И  не  в  каждого  верит  Бог.
И  спартанцев  давно  не  триста.
И  народ  не  всегда  народ.

И  не  надо  вопить  в  пустыне  
И  чертить  на  песке  круги,
Чтобы  в  камне  потом  застыли
Наши  подвиги  –  как  грехи.

И  ничто  не  кровит  без  Ялты.
Кроме  крашеных  маяков.
Ничего  о  себе  не  знал  ты.
Никогда.  Испокон  веков.

5  декабря  2014  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603879
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 03.09.2015


Героїчне

Ти  не  міг  не  стати  героєм  –
Виховання,  чорт  забирай!
Може,  справді  колись  поборе
Наша  воля  чужий  маразм.

Може,  справді  світ  буде  іншим.
Над  морями  зійде  зоря.
А  оті  нелетючі  миші
Заберуть  від  нас  мишенят.

Відбудуємо  долі  –  знову,
Але  так,  щоб  уже  навік.
Ти  не  міг  не  стати  до  зброї,
Бо  зректися  мене  не  міг.

Може,  завтра  скінчаться  чвари.
І  нарешті  помре  війна.
Загорнеться  сама  у  саван.
Закатує  себе  сама.

Ти  ніколи  не  вмів  брехати.
Ми  ніколи  не  грали  роль.
Хоч  би  мальвами  коло  хати
Не  розквітла  така  любов.

Бути  щирим  –  до  болю  просто.
Бути  мужнім  –  лише  слова.
Це  по-третє.  Чи  вже  по-шосте?
Ти  обрав  лише  те,  що  мав.

Звісно,  завтра  світ  буде  ліпшим.
Крига  скресне.  Імла  втече.
Най  би  тільки,  як  завше,  ніжно
Обіймав  ти  моє  плече.

Так,  герої  не  умирають.
Вони  йдуть.  Без  гучних  прощань.
І  на  згадку  нам  залишають
Смак  врятованих  сподівань.

Вони  йдуть.  До  небесних  сотень.
До  підручників  і  легенд.
Даючи  імена  епохам,
Розпорошуються  ущент.

Ну  а  я,  наче  Кімка  в  фільмі,
Все  шепочу:  «Аби  вцілів».
Двадцять  перше  століття  плине,
Плагіатить  минулі  дні…

15–16  червня  2015  року

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603478
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.09.2015


Поговорим

Поговорим,  пока  луна  в  окне.  
Ну  как  ты,  милый?  Где  ты?  За  кого  ты?  
Признайся  честно:  думал  о  войне?  
О  новой  смене  эры  –  и  работы?  

Поговорим  о  наших  берегах.  
О  суете  рифмованных  попыток  
понять  себя.  О  детях  и  деньгах.  
Пустых  конвертах,  до  сих  пор  не  вскрытых.  

О  вечности,  свернувшейся  в  кольцо,  –  
мы  сами  вяжем  прошлое  узлами.  
Последнее  живое  письмецо  
подписано  чужими  именами.  

Поговорим  –  за  муторной  игрой
в  слова,  где  опечатки  глубже  смыслов.  
Не  пьян  ли  ты  историей,  герой,  
простивший  миру  акт  самоубийства?
 
Скажи,  что  завтра  помнить  о  тебе,  
в  какие  рамки  загонять  придется.  
И  почему  десятки  тысяч  бед  
дробятся,  длясь  десятки  тысяч  лет,  
и  есть  Инет,  и  нет  
на  пятнах  солнца…

23–24  октября  2014  года

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603472
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.09.2015