Джулиан Некава

Сторінки (1/20):  « 1»

Я знаю мой голос простужен

Я  знаю,  мой  голос  простужен
я  знаю,  как  трудно  со  мной
я  знаю,  что  я  вам  не  нужен
от  этого  больно  порой.
Хочу  быть  не  просто  другом,
хочу  рядом  быть  я  всегда
Хочу,  чтоб  у  нас  были  дети
ты  скажешь,  пустые  слова
Если  честно,  мне  так  не  хватает
Вашей  ласки,  заботы,  любви
но  я  искренне  вам  пожелаю
Счастья  с  той,  с  кем  вам  по
пути

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605542
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.09.2015


50 дней после моего самоубийства. День 2

Подъежая  в  самый  центр
Земли
Линкольна,  что-то  начело
гудеть.
Проехал  еще  минут  так  пять,
услышался  взрыв.  Взгленув  в
переднее  окно  я  увидила  на
копоте
машыны  ярко-пылающий
огонь.  На
переднем  сиденьи  Дрю  был  в
несознании.  С  его  головы  текла
кровь.
-Дрю,  Дрю  очнись.  Черт  побери
тебя.
Мое  серце  колотилось  от
страха.  Я
пыталась  открыть  дверь,  но  ее
заклинило.  Мое  безсилие,
пугало
меня  все  больше.  Увидев
огнетушытель,  я  мгновенно
его
схватила,  и  нанесла  удал  в
боковое
стекло.  Оно  розлетелось  в
дребезги.
Быстро  открыв  двери,  я
машынально  схватила  сумку  с
деньгами,  вилетила  оттуда
пулей.
Через  несколько  секунд,  меня
повали  на  землю  волны  от
взрыва.
От  этого  зрелища,  у  меня
потекли
ручеем  слезы.  Я  ещь  раз
убедилась
что  "Жызнь  -  странная  штука,
сегодня  есть,  а  завтра  уже  нет".
Собравшись  с  силами,  я  смогла
встать,  и  начала  бежать.  У
меня  в
голове  была  одна  мысль  "Куда
бежать?".
***Я  лежу  в  постели.  Мне  как-
то  плохо.
Где  я?  Почему  здесь?
Я  вспоминаю,  что  произошло.
Машына  взорвалась  вместе  с
Дрю.
Я  ели  успела  сама  спастись.
Дальше
я  бежала,  долго  бежала.  Я
увидела
в  своей  руке  кусок  большого
скла,
через  несколько  секунд,  кровь
из
меня  изливалась.  Тут  я
чувствую
головокружение,  и  падаю.  Все
дальше  черная  дыра.  Ничего
немогу
вспомнить.  Как  я  здесь
оказалась?
Понятия  не  имею.
Схватишысь  за  стол,  я
поднимаюсь
на  ноги.  Но  все  еще  не  могу
понять
где  нахожусь.  Через  минуту  я
кое-
как  нашла  включатель  и  в
комнате
зажогся  свет.  Я  была  в
довольно
просторной  и  уютной  комнате,
которая  чем-то  напоминала
мою
комнату  в  Брэверде.  Слезы
накатились  на  глаза,  я
вспомнила
свою  предыдущую  жызнь,
отца,
маму,  бабушку,  Тез.  Сложно
осознавать  что  Ты  больше
никогда
их  не  увидиш.  Все  я  теперь
окончательно  розревелась.
***
Еще  несколько  минут
вспоминая
прошлое,  я  услышала
движение  в
другой  комнате.  Мурашки
начели
бижать  по  телу,  от  испуга.  Тут
открываеться  дверь  и  передо
мною  стоит  высокая,  красивая
женщина.
-Привет.  Как  ты  себя
чувствуешь?
-Нормально.  А  как  я  сдесь
оказалась?
-Ты  не  помнишь?  Я  ишла
домой,  и
увидела  тебя,  лежащию  без
сознания,всю  в  крови.  Ну  я  и
вызвала  такси,  и  привезла
тебя  к
себе  домой.
К  стати  меня  зовут  Франка.
-я  Кловер.  Спасибо  за  помощь.
Я
наверное  пойду.
-Стой.  Я  тебя  не  отпущу  одну  в
таком  состоянии.  Где  ты
жывешь?  Я
тебя  отвезу.
-спасибо,  но  умня  собственно
некуда,  идти.
-Как  не  куда?  Где  твои
родители?
-умерли
опустив  голову  произнесла  я
шепотом.  Не  могу  понять,  но  я
почему-то  открыла  этой
женщине
свою  душу.  В  ней
чувствовалась
кокая-то  родственая  близость.
-раз  такие  дела,  то  ты  можешь
оставатся  в  меня,  сколько
нужно.
Тут  у  меня  неожидано
заурчало  в
животе.  Я  вобрала  в  себя
румянец.
-О  Боже  прости!  Ты  наверное
голодная?  Пойдем  за  стол,  я
тебя
покормлю.  Тебе  нужно
набираться
сил.
Дорогой  дневник!
Сегодне  пройшол  мой  второй
день
новой  жызни.  И  я  кажется
нашла
родственую  душу  -  в  обличчи
Франки.  За  ужином  мы  долго
розговаривали,  и  мне  за
хотелось
выплеснуть  свою  боль  наружу,
что
я  ей  россказала  всю  свою
жызнь.
Ты  думаешь  жылею  я  об  этом?
Нет
не  желею.  Франка  сказала,что
поможет  ,  налидить  мне  свою
никчемною  жызнь.  Она
сделала
несколько  звонков,  и  их
результатом  стало  то,  что  мы
завтра  идем  в  школу.
Моя  жызнь  начинает
налажываться!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2015


50 дней после моего самоубийства

Всем  привет.  Вы  наверняка
задаетесь
вопросом  «Где  я?»,  или  же
думаете,
что  я
всего  на  всего  вас
разыгрываю.
Нет,  это
не  розыгрыш.  Для  начала  я  вам
расскажу
одну  историю.
Жила-была  одна  девочка.  Она
думала,  что
живет  в  прекрасном  мире,
который
полон  любви,  заботы  и
понимания.
В
детстве  всем  кажется,  что  мир
идеален,
но  вырастая,  мы,  к  сожалению,
понимаем,
что  это  не  так.  Девочка  узнала,
что
такое
ложь,  предательство,  боль.  Ей
так
хотелось  обратиться  к  кому-
нибудь
за
помощью,  но  все  отвернулись
от
нее.  Ее
жизнь  была  похожа  на  яму,  и
девочка
была  на  самом  дне.  Темном  и
вязком.
Другие  люди  проходили  мимо
этой
«ямы»
и  никто  не  обращал  внимания
на
крик
девочки.  Никто  не  хотел  ей
помочь.
И  в  один  момент,  она  решила
покончить
со  всем  этим.  А  вернее,
покончить  с
собой.  Но  сначала  она
оставила
себе  50
дней  жизни.  50  дней,  чтобы
разобраться
в  себе,  понять,  что  она
ошибается…
Эту  девочку  зовут  Глория.  И
мои  50
дней
уже  прошли.
Вы  подумаете,  что  я
сумасшедшая,
что
мне  нужно  лечиться.  И  вы
будете
абсолютно  правы.
Знаете,  несколько  раз  мне
казалось,
что
моя  жизнь  не  так  уж  и  ужасна,
но  я
сама
себя  загнала  в  тупик.
Последней
каплей
стала  смерть  одного  очень
близкого  мне
человека.
Я  не  могу  жить  с  таким  грузом
на
сердце.
Это  очень  тяжело.  Я  каждый
раз
вижу  ее.
Она  смотрит  на  меня,
прожигает
своим
взглядом  и  уходит,  ничего  не
сказав….
Если  бы  я  в  тот  день  не
позвала  ее
за
собой,  то  она  бы  осталась
жива.
Я  убийца.  Я  не  заслуживаю
жизни
на
земле.  Таких  как  я  нужно
расстреливать.
Но  я  уже  выбрала  себе
приговор.
Я  специально  вас  вчера
собрала
всех
вместе,  чтобы  провести
последние
минуты  с  вами.
Если  вы  смотрите  сейчас  это
видео,
то
меня  уже  нет  в  живых.
Прости  меня,  пожалуйста  ,за
все,
что  я
натворила.  Я  очень  хочу,  чтобы
вы
были
счастливы.  И  я  прошу,  никого
не
винить  в
том,  что  со  мной  произойдет.
Я  люблю  вас.
Прощайте.
***1  день
Ребека,  Ребека  ты  куда?  Не
уходи.
Прости  меня.  Это  я  виновата.
Та
куля  была  назначена  мне.
Прости.
Солнце  ударило  мне  в  лицо.
Оно
заставило  меня  открыть  глаза.
Я
лежала  в  машыне.  Она  ехала
по
необетаемой  дороге.  В  доль
дороги
небыло  ничего,  и  только  редко
виднелись  деревья.  Мое
несказуемо  болело.  Оно  не
успело
еще  зажыть  после  всех  ссадин
которые  у  меня  были.  Не
удобные
сиденья,  возбудили  боль  во
мне.
У  меня  все  удалось.  Для  всех
своих
родных  -  "Я  умерла".
Я  свободна!  Ухухуху.  Но  смотря
на
это,  настроение  кокое-то
хреновое.
Опять  мне  приснилась  Бекс.  И
в
моей  голове  пролетают
моменты,
когда  мы  были  счастливы.  Я,
Бекс,
Стив,  Адам  и  Джей.  Но  в  один
момент  это  все  рухноло.
Такова
жызнь-  она  та  еще  сука,
против
которой  не  пойдеш,  потому
что  ты
против  ее  крохотная  пещинка,
и
она  тебя  мгновенно  роздавит.
Я
уже  до  конца  проснулась.
Протерла
глаза.  И  увидела  свое
отображение
в  стекле  окна.  Опухшые  глаза.
Вялое  лицо.  Просто  ужас.
Тут  я  слышу  голос:
-Доброе  утро  красавица!-  это
был
Дрю,  друг  Алекса.  Он  всебе
являл
высокий  худощавый  парень.
Вигледил  лет  так  на  25.  На  лице
у
него  был  едва  не  заметный
шрам.
Чемто  манящий  к  себе.  Как
говорят
шрамы  украшают  мужчин.
-привет.  Куда  мы  едем?
-на  землю  Линкольна.
Землей  Линкольна,  назывался
город  Спринбилг,  штат
Иллинойс.
Здесь  в  свое  время  была
резеденцыя  президента
Авраама
Линкольна.
-  и  долго  нам  еще  ехать?
-нет,  будем  где-то  в  полночь.
Но  для
начала,  тебе  нада  изменить
имидж.
Вот  твои  новые  документы
Кловер.
О  Боже!-  произнесла  я
шепотом.  Я
взела  паспорт  открыла  его.  Ну
что
ж  сказать,  теперь  уж  точно
Глория
Макфин  для  всех  окражающих
умерла  навсегда!  Теперь  ее
место
займет  Кловер  Мегал.
***Через  час  мы  приехали  в
кокое-то
здание.  Я  вышла  из  машыни.
На
мне  была  голубая  кофта  с
капюшоном,  которого  я
надела.
Ведь  обо  мне  говорили  пол
америки.  Мы  вошли  в  здание.
Здесь
довольно  таки  мило.  Сели,
около
барной  стойки.  Офицыант
налил
нам  виски.  Глотнув  его,  я
почуствовала  горький  вкус.
Потом  к  нам  подошла
темнокожая
женщина  средних  лет.  По
нашему
розговору  я  понела  то,  что  она
должна  помочь  мне
изменится.
Через  час  Сем  уже  колдовала
надо
мной.  Она  обрезала  мои
голубые
волосы.  Теперь  у  мене  стрижка
как
мальчишки.  Потом  она
наносила
мне  разные  гели.  На  лицо,
волосы,
тело.  Через  полчаса  меня  было
не
узнать.  Мои  волосы  изменили
голубой  цвет  на  белый,  из
сиренивыми  пасмами.  Мне
начал
нравится  мой  новый  образ.
Потом  Дрю  заказал  горячие
гамбургери,  и  мы  с
удовольствием
их  уплетали.
Перед  тем  как  продолжить
наш
путь  в  Спрингбелг  я  зашла  в
магазин,  где  купила  самые
нежние
для  употребления  вещи.
***
Дорогой  дневник!  Это  моя
первая
запись.  Ведь  уменя  новая
жызнь.
Сложно  осозновать,  что  ты
больше
не  увидеш  свох  близких.
Может
когда-то  я  их  и  увижу,  может
быть.
Что  мене  ждет  дальше?  Что?
Даже
себе  и  не  представляю.
***
Мы  опять  в  дороге,  к  самому
вечеру,  я  смотрела  в  окно.
Вспомнала  прошлую  жызнь,
кокие
я  имела  проблемы,  кокие
счастливые  моменты.  Я  как
кошка
имею  девять  жызней,
закончившы
одну  жизнь  перхожу  в
другую...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605287
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015


Втікти в безодню. Глава 5

Це  літо  стало  інакшим,  не  таким  як
всі  інші.  Весь  час  поряд  зі  мною  був
братик,  а  цього  літа  мама  й  тато  не
відходили  від  мене  ні  на  крок.
Напевне  мама  розуміла,  що  я
потребую  Харві,  мені  потрібна
людина,  яка  мене  розумітиме,  чорт
побери,  мені  потрібен  друг,  і  мої
батьки  намагалися  замінити  його.
Ніколи  ще  стільки  часу  разом  ми  не
проводили.  Одного  вечора,
здається  на  початку  літа,  чи  може
всередині,  точно  не  скажу,  сиділи
ми  на  горищі,  на  мене  нахлинув
сум  й  мені  так  хотілось  поринути  в
спогади,  що  я  не  дотримався
обіцянки  і  відкрив  нашу  камеру
схову.  Ще  будучи  дітьми,  ми  з
братом  пообіцяли  одне  одному,  що
тільки  разом  будемо  відкривати
нашу  скриню  таємниць.  Проте  я
вже  не  міг  витримати,  надіюсь
братик  дивився  з  неба  і  не
ображався.  Відкривши  її,  я  дістав
світлини,  старі  запилені  світлини,  я
легенько  протер  їх  і  приклав  до
серця,  а  потім  щось  почав
шепотіти.  Мама  сиділа  з  одного
боку,  а  тато  з  іншого  від  мене,  вони
пригорнулись  до  мене,  ми  мовчали,
довго  мовчали,  розглядали
світлини.  На  одні  світлині  нам  по
шість  років,  це  було  тоді,  коли  ми  в
перше  відвідали  Авоку,  такі  наївні
дослідники,  стоїми  в  дитячих
козирках  з  рюкзаками  на  плечах  і
палицями  в  руками,  на  іншій
світлині  ми  вже  трішки  старші,  в
той  день,  я  з  Харві  добре  попсували
нерви  бабці,  надивилися  мультиків,
як  це  ж  він  називається?  А,  згадав
"Фловерс  и  компанія".  Фловерс  -  це
був  такий  дракончик  рожевого
кольору,  який  мав  багато  друзів.  В
тій  серії,  дракончики  пішли  в  луг  і
нарвали  багато  польвих  квіті,  а
потім  роздавили  їх  прохожим.  Ми
собі  такі  думаєм,  що  ми  гірші  за
них?  Ні!  Не  гірші!  Проте  нам  не
сказали  де  тут  є  луг,  і  тому  до  наших
маленьких  ручок  потрапили  всі
півонії,  жоржини  та  хризантеми,
лише  троянди  вціліли.  Коли  бабуся
це  видовище  побачила,  вона  ледь
не  знепритомніла,  проте  вона  не
сердилась  на  нас,  лише  лагідно
усміхнулась,  цю  світлину  зробила
саме  вона,  два  братики  стоять  з
повними  відрами  квітів,  і  чекають
прохожих.  Наступна  світлина  для
нас  була  найдорогоціннішою,  на
ній  була  вся  наша  сім'я:  тато,  мама,
я  з  братиком  у  дідуся  на  руках,  і  дві
бабусі  Грета  і  Лора.  Ми  цю  світлину
дуже  цінували,  так  як  нас  з  самого
дитинства  привчали,  що  сім'я  -
ключ  до  вічного  щастя.  Й  так  ми
передивилися  всі  світлини,  одна  за
одною,  нікуди  не  поспішаючи,  в
нас  було  багато  часу.  Потім,  я  дістав
ракушку,  яку  ми  знайли  на  річці
коли  плавали;  дві  гілочки  -  це  були
чаріні  палички  Гарі  Потера:
медальйон,  я  й  забув,  що  він  існує,
його  нам  подарував  бабусин  сусід  -
це  винагорода  за  те,  що  ми
допомогли  йому  зібрати  яблука  в
корзини.  В  той  день,  ввечері  ми
показали  цю  прикрасу  бабусі,  яка
вийняла  з  фотоальбома  маленьку
світлину,  на  ній  був  я  і  братик,  і
вставила  її  в  медальйон.  На  моєму
обличчі  можна  було  розгледіти  і
сум  і  радість.  Нестримавшись,  із
моїх  зіниць  побігли  маленькі
крапельки  сліз,  тато  міцно  обійняв
мене  і  притулив  до  себе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605145
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015


Втікти в безодню. Глава 4

Вона  нам  з  братом  розповіла  не
одну  історію  як  наша  прадідусь  і
прабабуся  виступали  за
незалежність  Ірландії.  Це  було
чудово,  пригадую,  посідаєм  за
будинком,  розпалим  вогнище,
бабуся  приготує  смачне  пресмачне
какао  з  молоком,  прийдуть  сусіди  і
починають  розповідати  неймовірні
історії,  від  яких  в  нас  з  Харві
захопливо  розігрувалась  фантазія.
Це  були  вечори,  незабутні  вечори.
Зайшовши  в  середину  подвір'я,
увагу  привертає  те,  що  повсюду
зелень,  травичка  розкинулась
скрізь,  особливо  виділялась  стежка
до  будинку,  якщо  застелити
червоне  полотно  то  можна  було
уявити,  що  ти  голівудський  актор,  і
ти  йдеш  по  червоній  доріжці.  На
клумбах  ростуть  різноманітні  квіти:
трояндия,  півонії,  тюльпани,
хризантеми  та  жоржини.  У  дворі
також  ростуть  кущі  бузини,  які
дивним  чиномвлились  в  екстер'єр
будинку.  У  куточку  висить  дитяча
гойдалка,  я  пам'ятаю,  як  тато
будував  її  тут,  хоч  був  маленьким,
але  пам'ятаю.  Ви  уявіть  скільки
радості  ми  відчули  з  Харві,  коли
гойдалися  на  ній,  а  бабусі  як  було
приємно,  вона  була  щаслива,  коли
з  її  будинку  доносилась  не  глуха
тиша,  а  дзвінкий  дитячий  сміх.  Його
величнісь,  будинок,  являв  собою
дерев'яну  споруду,  в  якомусь
незрозумілому  стилі,  чи  то
готичному,  чи  то  романському,
байдуже,  він  був  прекрасним.
Найбільш  пам'ятною  частиною
будинку  було  горище.  Ми  з
братиком  проводили  там  дуже
багато  часу,  воно  було  таке
загадкове,  що  нам  просто
нетерпілось  дізнатись  всі  загадки,
воодночас  це  була  наша  таємна
база,  де  ми  ховали  записки,  речі  які
припали  до  душі,  світлини,  це  була
наша  камера  схову.  Всі  ці  скарби
республіки  лежали  в  тумбочці,
бабця  дала  нам  до  неї  ключі,  і  ми
були  впевнені,  що  всі  скелети,  які
там  лежали  не  вийдуть  на  світ  (  це
були  не  справжні  скелети,  нічого
такого  не  думайте,  я  мав  на  увазі
таємниці,  що  ми  там  ховали).  Там
була  ще  довга  драбина,  ми  по  ній
вилазили  на  дах,  і  дивилися  на
нічне  небо,  боялись  закрити  очі,
щоб  не  пропустити  коли  буде
падати  зірка,  щоб  загадати
бажання.
Авока  -  це  було  непросто  село,  десь
в  глибинах  Ірландії,  а  рай,  де
можна  спокійно  провести  залишок
життя.  Тепер  я  розумію,  чому
бабуся  вибрала  саме  це  місце  для
проведення  старості.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604965
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2015


Втікти в безодню

Мій  братик  побув  вдома  місяць...,  а
потім  він  заснув  і  більше  не
прокинувся.  Він  помер,  пішов
назавжди  Христос  забрав  його  до
себе,  його  час  закінчився.  Коли  Ісус
забрав  мого  брата,  він  ніби  забрав
частинку  мене,  забрав  радість  від
життя,  яка  в  мене  була.
Ще  пригадую,  це  сталося  на
кладовищі,  я  стояв  мовчки  і
дивився  як  клали  мого  братика  в
домовину,  такого  юного,  такого
беззахисного,  він  навіть  не  відчув
на  смак  життя,  всіх  його  принад.
Коли  я  починав  розуміти,  що  він
вже  ніколи  цього  не  відчує,  моє
серце  краялось,  розривалось,
стукалось  наче  скажене.  Переді
мною  постала  страшна  картина,  я
не  хотів  його  відпускати,  я  хотів
бути  разом  з  ним,  і  тому  нікому
нічого  не  сказавши  під  час  молитви
пастора,  я  пішов  і  ліг  до  нього.  В
останнє  я  нього  тоді  обіймав.  Він
був  такий  холодний,  неначе  лід.  Очі
були  закриті,  з  його  вуст  не
вилетіло  ні  слова,  я  просто  хотів
поговорити  як  раніше,  коли  ми
могли  лежати  цілу  ніч  і  просто
розмовляти,  проте  ні,  вже  все
змінилося.  Втративши  брата
близнюка  -  я  втратив  себе.  Моя
душа  залишилась  лежати  там  з  ним
в  домовині,  вона  не  бажала  ніяких
змін,  вона  просто  хотіла  бути
щасливою,  проте  залишилась
самотньою.
Приїхавши  в  Холідей  мене  відразу
почали  переслідувати  проблеми.
Мені  ставало  з  кожним  днем  все
гірше.  В  першому  півріччі
випусники  вирішили  показати  хто
тут  головний.  Зроби  їм  те,  зроби  їм
це,  бо  ти  новенький,  хочеш,  щоб  в
тебе  не  було  проблем,  то  виконуй
їхні  забаганки.  Але  вони  не  натого
напили...  Розумієте,  коли  нас  з
самого  дитинства  з  братом
виховували,  що  ми  вільні,
самостійні,  незалежні,  кожен  із  нас
є  особистість.  А  тут,  вони,  якісь
посторонні  люди  і  будуть
вказувати,  що  тобі  робити.  Важко,
навіть  можна  сказати,  що  взагалі
не  можливо  переступити  свої
принципи.  Потім  в  мене  стали
проблеми  із  сусідами  по  кімнаті.
Маючи  досить  складний  характер,  я
не  зміг  з  ними  зжитися.  Я  хоч  був
тихонею,  проте  коли  мене
виводили  із  себе,  я  не  відповідав
за  свої  слова,  вони  вилітали  наче
пробка  з-під  шампанського.  Всі  ці
перепитії  мене  до  болю
пригнічували,  заставляли
зануритись  в  себе.
Якось  я  дожив  до  кінця
навчального  року,  там  чекало  літо  -
три  місяці  сонця,  тепла  і  щастя.
Принаймні  так  було  колись.  Того
літа,  пригадую,  ми  поїхали  до
Ірландії,  так  сказати  підлікувати
рани.  Мама  за  національністю
ірландка,  народилася  в  Дубліні,
проте  навчаючись  в  Гарварді  вона
познайомилась  з  батьком,  вони
одружились  й  залишились  в  Сша.
Ми  поїхали  до  бабусі  Грети,  славна
була  старенька.  Все  життя  провела
в  готельно-ресторанній  сфері,  до
смерті  любила  готелі.  Та  ось  уже
останніх  десять  років,  вона  зібрала
речі,  продала  квартиру  в  Дубліні  і
переїхала  в  маленьке  село  Авока.
Воно  знаходилося  в  графстві
Уіклоу,  десь  у  провінції  Лестер.  Я
давно  вже  там  не  був,  років  три.
Коли  ми  були  на  місці,  то  зрозумів,
що  нічого  не  змінилося  за  цих  три
роки  моєї  відсутності.  Проте
глибоко  помилився,  я  ніколи  не  був
тут  один,  завжди  був  Харві,  він
завжди  був  поруч.  Дивлячись  на
простори  Авоки,  я  згадував  як
будучи  ще  дітьми,  ми  уявляли  себе
дослідниками  і  намагалися
дослідити  та  розкрити  всі  таємниці
які  ховало  село.  Його  просторий  ліс,
річка  яка  ніколи  не  була  холодною,
завжди  вода  в  ній  тепла  (  це
напевне  тому,  що  ми  приїжали  до
бабусі  тільки  літом),  Богом  забуту
залізну  дорогу,  яку  відкрили  десь  в
середині  дев'ятнадцятого  століття  і
поякійсь  невідомій  причині  рівно
через  сто  років  її  закрили  для
пасажирів.  Якщо  порівнювати  села
в  Сша  та  Ірландії,  то  можна  було
побачити  велику  різницю.
Культурний  фасад  ірландських  сіл
був  просто  неперевершений.  Йдучи
по  головній  дорозі,  можна  було
побачити  вишукані  будинки  в  стилі
класичного  екстер'єру,  з  іншого
боку  виднілась  річка,  а  за  нею
широкий,  глухий,  зелений  ліс,  його
дерева  такі  високі,  що  можна  було
відчути  себе  ліліпутом  в  країні
гуліверів.  Бабусин  двір  виднівся  з
далека,  він  був  особливий.  Це
можна  було  сказати,  глянувши
лише  на  один  паркан,  він  був  уже
старенький,  проте  бабця  Грета,
його  кожного  року  розмальовувала
у  кольори  ірландського  прапору:
зелений,  білий  та  оранжевий,  ця
жіночка  похилого  віку,  була
справжньою  патріоткою.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604895
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2015


Втікти в безодню. Глава 2

Пригадую,  це  було  давненько,  я  ще
навчався  в  Холідей.  Холідей  -  це
була  приватна  закрита  школа,
скажу  поправді  жахливе  місце.  Тут
навчались  діти  багатіїв,  які  ставили
себе  вище  всього.  Вона  була
найпопулярнішою  в  Сша,  її
називали  "школа  героїв"  хоча
сказати  поправді  жодного
благородного  героя  я  в  ній  не
зустрів.  Моя  історія  розпочалась  в
стінах  саме  цього  будинку.  Ну  щож
давайте  познайомимось,  мене
звуть  Фред  Оласт,  я  був  вище
середнього  зросту  простої  статури,  і
мав  складний  характер,  і  з-за  нього
Холідей  стала  моєю  третьою
школою.  З  першої  мене  вигнали  так
як  я  напився,  і  був  в  неадекваті,
розбив  вікно,  послав  директора.
Батьки  ледь  не  посивіли  від  моєї
вихідки.  Друга  школа  Плюрай  -  не
відповідала  моїм  життєвим
принципам  так  як  я  був  католиком,
а  вона  віросповідувала
православ'я,  якщо  чесно  сказати,
це  просто  була  відмазка,  щоб
забратися  звідти.  Забрався  з  одного
пекла  в  інше.  Чому  не  можна  мене
було  відправити  у  звичайну
американську  школу,  чому
обов'язково  як  школа,  то  вона
повинна  бути  у  вигляді  елітного
пансіону.  Всі  ці  школи  зводили
мене  добряче  з  розуму.  Ще  одним
вагомим  фактором  того,  що  моя
психіка  поїхала  стала  втрата
близької  людини.  Два  роки  тому  я
втратив  брата  -  це  було
найбільшою  трагедією  мого  життя.
Я  не  хотів  нікого  бачити,  ніз  ким
говорити,  нікого  чути.  Я  просто
сидів  мовчки  і  дивився  в  стелю  не
стримуючи  сліз.  З  цього  часу  й
почалися  мої  побачення  з
психологами.  Три,  а  то  й  чотири
рази  на  тиждень.  Ці  безглузді
питання,  що  я  відчуваю,  як  я  можу
описати  це,  що  я  хочу  намалювати.
Я  тільки  тепер  зрозумів,  що  й
батькам  моїм  було  дуже  несолодко,
одного  сина  поховали  в  домовину,
інший  починає  сходити  з  розуму.
Тільки  тепер  розумію  чому  мені  так
легко  сходили  з  рук  мої  вихідки,
вони  відчули  вже  втрату  одного
сина  і  боялися,  що  так  ж  доля  може
спіткати  мене.  Страх  батьків  і
відправляв  мене  до  шкіл-пансіонів.
Вони  просто  не  могли  спокійно
дивитись  як  я  злітаю  з  котушок,  і
розуміти,  що  нічим  мені  не  можуть
допомогти.
Приїхавши  в  Холідей,  моя  психіка
почала  все  більше  руйнуватись.  Я
відчув  себе  посправжньому
одиноким,  нікому  не  потрібним.  Із-
за  мого  постійного  похмурого
вигляду  по  школі  почали  ходити
чутки,  що  я  божевільний.  Одне
коли  ти  розумієш,  що  можеш  скоро
опинитися  там,  зовсім  інше  коли  за
спиною  злі  язики  тебе  бачили  там
разів  так  сто.  Ще  одним  фактор
моїх  подальших  вчинків  стало  те,
що  я  був  самотній.  Справжніх
друзів  я  ніколи  не  мав,  хіба  може
десь  там  в  далекому  дитинстві.
Моїм  життєвим  ідеалом  був  мій
брат  Харві,  він  був  настільки
життєрадісний,  наполегливий,
ніколи  й  мухи  не  образив,  з  ним  я
відчува  себе  по  справжньому
щасливий.  Ми  постійно  були  в  двох,
ми  не  підпускали  нікого  до  себе,
робили  все,  щоб  прогнати  тих  хто
хоть  якось  намагався  з  нами
подружитись.  Та  наша  ейфорія
тривала  недовго.  Брат  захворів  на
лейкімію.  Декілька  років  тому  мій
братик  почав  погано  себе
почувати,  збільшилтсь  лімфовузли.
Мама  з  ним  всіх  лікарів  обійшла,
лікували  від  всього,  що  можливо
було.  Й  так  вони  пів  року
проходили  по  лікарям,  які  толком
нічого  не  могли  сказати,  і  лише
через  пів  року  мамі  сказали,  що  у
мого  братика  лейкімія,  рак  крові.
Він  бідненький,  маленький  хлопчик
тринадцяти  років  лежав  в  лікарні.
Йому  два  рази  робили  переливання
крові,  донора  з  великим  зусиллям
знайшли  в  Німеччині,  після
першого  переливання,  настала
реміссія,  але  лікарі  втратили  цей
період,  потім  зробили  друге.  За
деякий  час  після  другого
переливання  їх  відпустили  додому
зі  словами:  "Ми  зробили  все,  що
могли,  далі  залишається  тільки
чекати".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604699
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2015


Втікти в безодню

Втікти  в  безодню!
Зрозуміти  своє  серце  -  це  означає
звільнити  свою  душу  від
страждань.  Та  не  кожен
може  підібрати  потрібний  ключ  до
серця.  Люди  які  все  ж  відкривають
скриню  душевного  спокою,
відчувають,  що  таке  щастя,  проте
для  багатьох  не  зрозуміти  цього
відчуття.  Так  було  і  в  мене.  Скільки
б  я  не  намагався,  зрозуміти,  що
відбувається  в  душі,  яка  істинна
причина  моїх  страждань,  що
призвело  до  громадянської  війни  там  в
середині  мене,
все  було  марно.  Лише  купа
втраченого  часу,  безліч  прочитаних
нікому
не  потрібних  книжок  які  нібито
розкривають  натуру  людини,  не
один  битий  час  проведений  у
психологів.  Пройшов  уже  не  один
десяток  років  проте  ті  відчуття  які
стукали  в  мої  двері  я  пам'ятаю  й
досі.  Страх,  біль,  самотність
поступово  витісняли  з  мого  життя
такі  фактори  як:  щастя,  сім'я,  друзі.
Варто  мені  було  залишитись  на
одинці  як  самотність  мене
повністю  забирала  під  свою  опіку.
Вона  лагідно  нашіптувала,  що  мене
ніхто  не  любить,  що  нікому  не
потрібний,  що  я  для  всіх  скалка  в
дупі,  і  лише  вона  про  мене
піклується.  Ми  були  в  двох:  я  і  моя
самотність.  З  кожним  днем  я
відчував,  що  всі  нашептані  слова,
моєї  єдиної  подруги,  жорстока
правда.  Щодня  моя  потреба  у
самотності  зростала,  я  відчував,  що
кохаю  її.  Проте  це  кохання  було
страшною  примарою,  яка
завдавала  нестерпного  болю.
Кохання  заставляло  мене  вбити
себе,  покінчити  з  життям,
відправитись  на  небо,  до  батька
нашого  Христа.  Вона  була  дуже
наполегливою  і  відмовити  їй
фактично  було  не  можливо.  Єдиним
виходом  було  врятуватися,  це
уникати  побачень  один  на  один,
коли  хтось  був  з  тобою  поруч,  ця
проклята  тварюка,  зникала  і  сліду  її
не  було  видно,  залишаючи  лише
гіркий  присмак  на  серці.  Проте
рано  чи  пізно  я  залишався  на
одинці  з  нею.  Пам'ятаю  коли  ми  з
нею  вперше  зустрілися,  вона  була
така  прекрасна.  Переді  мною  стояла
молода  дівчина,  подув  через
відкриту  фіранку  легенький
вітерець,  який  сколихнув  біле
плаття  на  ній,  риже  волосся
виблискувало  на  сонці.  Самотність
простягнула  руки,  вона  мене
кликала  до  себе.  Коли  я  підійшов,
мурашки  побігли  по  тілу,  легенький
вітерець  перетворився  в
справжній  буревій,  сонечко
заховалося  за  темними  хмарами,
відкрита  фіранка  почала  тривожно
скрипіти,  ніби  попереджувала  про
небезпеку,  на  землю  хлинула  злива
дощу.  Наші  погляди  зіткнулися,
вона  так  лагідно  дивилась,  а  потім
обійняла  мене.  Через  декілька  хвилин
буревій  набрав  ще  більших
обертів,  небо  почало  здригатись
від  грому,  в  наступну  хвилину  по
всій  кімнаті  розлітається  скло  .
Блискавка  безжалісно  вжалила
фіранку,  не  давши  їй  жодного
шансу,  щоб  врятуватись.  Краплини
дощу  почали  летіти  в  кімнату,  за
секунду  я  прийняв  льодяний  душ.
Самотнісь  взяла  мене  за  руку  й
почала  вести  за  собою.  Ступивши
на  підвіконня,  я  ледь  не  зірвався  в
низ.  Самотність  поцілувала  мене  в
щічку,  і  сказала,  що  я  маю  це
зробити  сам,  і  тоді  вже  нам  ніхто
не  завадить,  ми  будемо  у  двох.  Вже
готуючись  до  стрибку  у  безодню  в
кімнату  вбігла  моя  подруга,
побачивши  страшну  картину  впала
в  істерику,  по  обличчі  бігли  сльози,
дівчина  благала  цього  не  робити.
Самотнісь  все  віддалялась,  вона
кликала  мене,  та  щось  заставило
моє  тіло  залишитись,  якась  невидима
сила  заборонила  покинути  цей  світ.
Злізши  з  вікна,
я  обернувся,  нікого  не  було,  кохана
зникла.  Ось  такою  була  моя
перша  зустріч.  Проте  перша  зустріч
не  була  останньою.  Всі  ці  зустрічі
кардинально  змінили  мене,
примусили  забути  всіх  кого  я  знав,
забути  своє  життя,  втікти  від
близьких  людей,  поїхати  шукати
істинне  призначення,  яке  було
надане  Христом.
Заставила  зрозуміти  себе,  за,  що  їй  дуже
вдячний.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2015


Больше чем боль. Глава 3

_______________________________
_______________________________
The  monologue  of  one  actor(Монолог
одного  актера)
_______________________________
______________________________________________________________________________
Жизнь  -  это  коктейль,  с
привкусом
смерти.  Ты  сегодня
живешь,
общаешься  с  людьми,
кажется,  вот
оно  Счастье.  А  уже  завтра,
ситуация
кардинально  меняется.
Приходишь  ты  к  человеку,
с  которым
еще  буквально  вчера  был
счастлив,
пытаешься  докричаться  до
нее,  но
она  не  откликается,  тогда
ты
пробираешься  в  ее
маленькое  царство
(дом,  комнату),  она  лежит
в
постели.  Ты  тихонько
садишся  и  смотришь
на  ее  спящее  лицо,  через
считанные
минуты  ты  понимаешь,  что
она  не
дышит.  Ты  кричишь  "Эй,  эй
проснись"  .  И  уже  поздно
кричать.
Бог  забрал  ее  к  себе.  У  тебя
в
голове  происходят
странные  вещи,
появляются  мысли,
которые  раньше  не
приходили.  Вместе  с  ними
поток
слез,  который  хлынет  из
тебя,  он
такой  бурный  как  водаспад
Анхель.  Ты  бежишь  на
помощь,  хотя
нет,  просто  бежишь,
пытаешься
убежать  от  мыслей,
которые  тебя
пожирают  в  середине.
Только  ты
оторвался  от  кровожадных
мыслей,  как  они  в  сею
секунду
наступают  тебе  на  пятки.
Самому  с
ними  не  справиться.  Нужна
чья-то  помощь.  К  кому
обратиться
в  такой  ситуации?  Есть  три
варианта
ответов.  Первый  из  них
алкоголь.
Ты  начинаешь  чрезмерно
употреблять
алкогольные  напитки,  из
более  слабых
(водка,  вино,  виски)  ты
переходишь
на  сильные  (спирт,  абсент),
так  не
далеко  еще  и  до
наркотиков.  Ты
думаешь,  выпив,  ты
спрячешься  от
тех  проблем,  что
навалились  в
реальности.  Проходит
некоторое  время,  и
ты  понимаешь,  что
"алкоголь  -  не
спасает  от  мыслей,  а
наоборот  он
погружает  тебя  в  них",
после  того  как
ты  понял  его  суть,
пытаешься
завязать  с  ним.  Хорошо,
если  ты
одумался  сразу,  и  тебе
удается
убежать  от  побочных
эффектов,  а  в
многих  случаях  люди
спиваются,  открывают  сами
для
себя  крышку  гроба.
Сколько  таких
трагических  случаев
известно  на
планете  Земля  -  наверное
не  один
миллион  точно.  Алкоголь  -
вирус,
который  убивает
сильнейших  людей,
недаром  же  в  некоторых
мировых
странах  был  объявлен
"Сухой
закон".
Второй  способ  убежать  от
мыслей
посетить  психиатра.
Кажется  будто
все  хорошо,  но  на  твоем
пути
может  случиться  два  вида
психиатров:  один  -
человечный,  котором
важна  его  клятва
Гиппократа,
когда  психиатр  выслушает,
поможет,
или  по  крайней  мере
сохранит  твою
тайну,  где-то  далеко  в
глубине
себя.  Второй  тип
психиатров  -  это
нахальные,
бескомпромиссные,
скользкие
особи,  которые  стремятся
к  наживе  на
чужому  несчастью.  Только
ты  вот  заикнись,  что  у  тебя
где-то  там  в
середине  промелькнула
мысль  о
самоубийстве,  как  эта
сволочь
сделает  из  нормального
человека
душевнобольного.  А  потом,  он
идет  себе
по  улице  с  высоко
поднятым
двойным,  хорошо
впитаным
подбородком,  и  хвастаясь
говорит
"Я  Герой  нашего  времени"!
Его  спросят  почему?  Почему  же
он  герой?
Все  здесь  понятно,  сдал  в
психиатрическую  больницу
здорового
человека,  где  там  уже  его
накачали
различными
транквилизаторами  и
препаратими,  которые
просто
разрывают  мозг  человека
на  тысячу
маленьких  лоскутков.
В  свою  очередь  они
разбиваются
еще  на  маленькие
частички,  и  в  конце
концов  бомба
замедленного  действия
срабатывает.  Закрывая
перед
человеком  дверь,  к  жизни.
И  последним  способом
спастись
от  мыслей  -  самоубийство.
Если
логично  подумать  человек
заливая  горе  спиртным,  и
сходя  с  ума  в
психиатрической
больницы,  в  итоге  он
умирает.  Не
просто  умирает,  он
чувствует  боль,
жестокуя  боль,  боль  души.
А  так
пришел  убил  себя,  и  на
этом
конец.  Самоубийство  -
сервис
спасения  от  собственных
мыслей.  Оно  быстрое,  и  не  приносит  раны
сердцу.
Думаете,  что  суицид  -  это
плохо.  Знаете,  что  на  самом  деле
плохо?  Это  то,  как  же  нужно  человека
эмоционально
ранить,  что  он  не  видит
другого  выхода,  как
закончить  жизнь
убийством.  Немножко
отклоняясь
от  темы  расскажу
неприятную  историю
которая  произошла  с  моей
знакомой.  Еще
будучи  в  цвету  юных  лет,
училась  себе  на  учителя.
Жизнь  -
прекрасна  в  17  лет.  Более
ничего  не
скажешь.  Бывают  разные
ситуации  в
жизни,  и  не  всегда  имеешь
возможность  быть
опрятно  одетым,
причесаним  и
так  дальше.  Вспомните  лишь
средние
века  в  Европе,  и  ничего
как-то  жили.
Вот  так  моя  знакомая,
назовем  ее
Рута.  У  нее  сильно  заболела
бабушка,
и  цэлый  воскресный  день
она  пробыла  дома,  не
оставляли  ни  на
минуту  бабушку.  Она  не
имела  на  себя  ни  одной  свободной
минуты.  На
второй  день  пришла  в
колледж  с  жирной  головой.  Ну  как
сказать,  так
немного  виднелись  кусочки
перхоти.
На  второй  паре,  это  была
педагогика,
преподавательница  хотела
показать
наверное  кокая  она  крутая,
унизила
Руту  перед  целой  группой.
Она
вызвала  ее  на  центр
аудитории,  и
при  всех  наговорила
вещей,  которые  и
злейшому  врагу  не
скажешь.  Все
были  в  состоянии  аффекта,
слова
лишнего  сказать  не  смог.
Недаром  ее  же  называле
"демоном  в
теле  ангела".  Девушка
заплакала,
она  просто  ушла  из
аудитории,  две
следующие  пары
просидела  в  туалете,
она  не  могла  перенести
такого
позора,  ее  жизнь  сломана.  В
конце  пар
все  одногруппники
поддержали  Руту,
не  оставляли,  провели
несколько
часов,  последних.  Когда
девушка  пришла  домой,
слова
преподавательницы  стояли
в  голове,  под
бурным  натиском  эмоций,
она
легла  на  кровать,  выпила
лошадиную  дозу
снотворного.  И  все...
На  второй  день  ты  ее
находишь,
спящей  в  кровате,  нет  не
спящей,  а
мертвой.  Она  не  смогла
побороть
позора,  который  сделала
преподавательница
педагогики,  которую  все
остальные  преподаватели
уважают.  Она  убийца,  хуже
психиатров  которые  хотят
наживы.
Исходя  из  этого  от  мыслей
не
возможно  избавиться,  а
если  мы
будем  избавляться  от  них
то
найдем  конец  в  лице
смерти.
Нужно  принять  их,
смириться  с
ними,  изменить  их
координацию,
все  будет  хорошо.
Жизнь  -  прекрасна!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604513
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.09.2015


Больше чем боль. Глава 2

_______________________________
_______________________________
Forgive  me(Прости  меня)
_______________________________
____________________________________________________________________________________
Заведя  себе  друга,  парень
почувствовал  душевный  покой.  И
Саша  и  Кирилл  имели  достаточно
сложные  пути
написанык  жизнью.  Они  были
будто  посланные  Богом,  друг
другу,  для  поддержки,  чтобы  не
упасть  духом.  Ребята  все  время
проводили  вместе.  Гуляли,  учили
уроки,  слушали
музыку,  даже  читали  книги.
В  такие  моменты  своей  никчемной
жизни  они  понимали,  что  жизнь  -
это  не  только  боль,  но  и  улыбка  на
лице.  Таких  моментов  было
мало,
но  главное,  что  были.
Кирилл  в  раннем  детстве
потерял  родителей.  Их
настигла  такая
сама  судьба  как  и  многих
людей,
которые  зависели  от
наркотиков.
Наркомания  -  чума
двадцатого
века.  Некоторое  время  он
жил  в
детском  доме.  Потом  парень
находился  на  воспитании  в
приемных  семьях.  Да  и
здесь  он  не
мог  получить  счастье.
Новоиспеченным
родителям  все  время  что-
то  не
нравилось  в  Кире,  они  один
за  другим  возвращали  его  в
детский
дом,  этим  самым  разбивая
ему  сердце.  Когда  парня
усыновили
в  последний  раз  он  не
дожидаясь,  пока  от
его  откажутся,  убежал  от
них  сам.
О  своем  решении  в
дальнейшем
жизни  он  не  жалел  ни  на
минуту,
ведь  убегая  от  семьи,
которая
обязательно  предаст,  завел
друга  на
всю  жизнь...-----------------------------------------
Саша,  вошел  на  кухню,  сел
на
стул  и  сделал  глоток
горячего
чая,  который  помог  ему
согреться.
Тут  он  услышал
телефонный  звонок.
Это  был  врач,  который
занимался
пересадкой  органов.
Мужчина,
сообщил  хорошую  новость.
Появилось
сердце  для  пересадки,  и
нужно
срочно  ехать  в  больницу.
Сердцем
жены  пожертвовал
ее  муж.
Она  попала  в  дорожную
аварию.  И  шансов  у  нее
выжить  не
было.  Как  бы  не  надеялся
ее  муж.
Женщина  была  уже  мертва,
и  только
некоторые  органы
работали,  но  это  был
вопрос  времени.  Врачи
объяснили  всю
сложность  ситуации,  тогда
после  этого
муж  дал  разрешение  на
пересадку
сердца.  Он  продлил  жизнь
своей
любимой,  несмотря  на  то,
что
осталось  только  сердце.
Оно  будет
жить  в  другом  человеке,  а  значет  и
его  либимая  будет  жить.
Саша  быстро  побежал  к
соседке
Мелашки,  понимая
срочность  ситуации,
приготовила
машину,  и  они  отправились
к
Ужгородской  районной
больницы.
Прибыв  туда,  маму  Саши
забрали,
на  подготовку  к  операции.
Парень  с  соседкой  ждал  до
самого
утра.  Проснулся  Саша  от
голоса
врача.  Который  сказал,  что
операции  не
будет.  Мама  Саши,  Лилия
принимала
несколько  дней  назад
алкоголь.  А
одним  из  важных  условий
сделки
было  то,  чтобы  больной
около  трех
месяцев  не  принимал  ни
капли
алкоголя.  Парень
почувствовал
разочарование.  Слезы
потекли  по
его  лицу.  У  него  в  голове
была  только  одна  мысль
"Как  она
могла?".  Он  с  отчаянием
взглянул
в  глаза  мамочки.  Которая  клелась,
что  не  пила
алкоголя.  И  сколько  раз
она  ему
клелась,  что  это  был
последний  раз,  а
на  следующий  день  снова
напивалась
до  потери  сознания.  Юноша
не  верил
не  одному  слову  матери.
Она
предала  его.  Парень  не
сдерживая
слез,  сорвался  с  места  и
побежал.  А
мамочка  лишь
разочарованно
смотрела  ему
вслед.-----------------------------------------
Парень  не  появлялся  дома
несколько  месяцев.  Он  не
мог
смотреть  матери  в  глаза.
Юноша
перебрался  к
заброшенному  дому
в  котором  жил  Кирилл.
Саше  сейчас
была  нужна  моральная
поддержка,  которую  ему
предоставил  единственный
друг.  Друзья  знали,
чтобы  не  случилось  они
должны  быть
вместе.  Только  вместе
юноши
смогут,  победить  жизнь.
Ребята  еще  не
догадывались,  что
жизнь  -  это  та  еще  сука,  ты
против  нее
маленькая  крохотная
песчинка,  и  стоит
сделать  лишний  шаг  влево
или
вправо,  она  даже  не
взглянув
раздавит  тебя.
Однажды  Саша
решыл  навестить
мать,  но  уже  было  поздно.
Она  не
смогла  одолеть  болезнь,
сдалась
без  боя.  Был  дождливый
день,
пятница  тринадцатое,
парень
сходил  домой,  где  услышал
плач
женщин.  Он  понял,  что  что-
то
случилось.  Не  теряя  ни
секунды
бросился  к  фургону.  От
увиденного
отняло  речь.  На  углу,  в
гробу
лежала  его  мама.  Ее
погрузили  в
фургон  и  повезли  на
кладбище.  Саша
за  всю  дорогу  не  произнес
ни
слова,  как  будто  потерял  дар
речи.  Он
стоял  смотрел  как  хоронят
в  землю
его  мамочку.
Его  мысли  смешались,
парень
весь  промок.  Уже  даже
после
захоронения  Лилии,  он
продолжал  неподвижно
стоять  под
проливным  дождем.  Но
вдруг  кто-то
положил  ему  на  плечо
руку.
Заговорил  тоненький
женский
голосок.  Перед  ним  предстала
женщина,  которую
он  впервые  в  жизни  видел.
Она
назвалась  Олесей.  Олеся
сказала,  что  должна
срочно
поговорить.  Они
перебрались  из
кладбища,  до  маленького
кафе,
которое  было  наполовину
заполнено.
Женщина  заказала  парню
кофе,  а  себе
стакан  виски.  Она  начала
рассказывать,  что  была
больна,  и  была  нужна
срочная  пересадка  сердца.
Они  с
мужем  ждали  когда  придет
их
очередь,  но  ситуация
ухудшалась.
Когда  появился  орган  для
трансплантации,  им
позвонил  лечащиий  доктор,  и
сказал,  что  они
вторые
всписку  на  пересадку,
первой  была
мама  Саши,  и  если  они
внесут
определенную  сумму  денег
то  станут
первыми.  Олеся,
продолжала
рассказывать  свою
историю,  не  подавая  на
своем
лице  ни  одной  эмоции,
лицо  было
как  камень,  твердое  и
невозмутимо.
Женщына  сомневалась,  сможет
ли  жить,
зная,  что  отбирает  жизнь  у
другого
человека.  В  то  время
муж
проехался  по  всем  банкам,
поснимал
со  счетов  накопленные
деньги.  Олеси
оставалось  сделать  выбор.
Который  и
сделала,  спасла  себя
забрав
жизнь  у  кого-то  другого.
Глаза  Саши  стали
круглыми.  Он
вспомнил  мамочку,  которая
клелась,  что  не
пила  алкоголя.  Но  парень  не
поверил.  А  мама  говорила
правду.
Саша  чувствовал  себя
жалким
червеком,  мерзкой  сукой.
Почему
он  не  поверил  маме?
Почему?  Почему?
Женщина  сидела,  смотрела
на  парня
который  корил  себя  за  что-
то.  Здесь  он
поднялся,  схватил  стакан  с
виски,  который
не  допила  панна,  в  момент
его
опорожнил.  В  горле  начало
жечь.
Саша  взглянув  последний
раз  в  глаза
незнакомки,  и  оставил  ее...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604328
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.09.2015


Біла простинь почорніла

Біла  простинь  почорніла
Серце  болі  не  стерпіло,
Вени  ріжу,  кров  стікає
Я  до  тебе  набираю...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604202
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2015


Коли у тебе поганий настрій

Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
І  тобі  зовсім  нікуди  піти,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Знай,  що  я  поруч,  і  я  тут
заради  тебе.
Ти  прийшла  в  моє  життя,  коли  я
був  зломлений.
Ти  зігріла  моє  серце,  коли  воно
замерзло.
І  ми  зловили  протяг  і  ми  піднялися.
І  тепер  ти,  тепер  ти  хочеш
сховати  це,
Ти  вже  відмовлялася  від  цього
мільйони  разів,
Але  тобі  не  варто  боятися,
не  варто  битися.
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Поринаєш  глибоко  в  себе,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Знай,  що  я  поруч,  і  я  тут
заради  тебе.
Але  я  знаю,  знаю,  дитинко,
Всю  біль,  що  ти  ніколи  не
показуєш,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Просто  дозволь  мені
вилікувати  твою  зранену  душу.
Ти  прийшла  в  моє  життя,
коли  я  був  зломленний.
Ти  зігріла  моє  серце,  коли
воно  замерзло.
І  ми  зловили  протяг  і  ми
піднялися.
Адже  ти  зрозуміла  мою  біль,
дозволь  мені  забрати  її,
Просто  залиш  її  у  дверях  і  ми
переживемо  це.
Не  варто  ховатися,  я  на  твоїй
стороні.
Всі  навколо  бачать  життя  в
чорно-білих  фарбах.
Ти  дивишся  не  туди,  але
робиш  все  правильно.
Дозволь  мені  відкрити  тобі
очі?
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Поринаєш  глибоко  в  себе,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Знай,  що  я  поруч,  і  я  тут
заради  тебе.
Але  я  знаю,  знаю,  дитинко,
Всю  біль,  що  ти  ніколи  не
показуєш,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Просто  дозволь  мені
вилікувати  твою  зранену  душу.
Але  я  знаю,  знаю,  дитинко,
Всю  біль,  що  ти  ніколи  не
показуєш,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Просто  дозволь  мені
вилікувати  твою
зранену  душу.
Коли  у  тебе  поганий
настрій,
дуже  погане,
Поринаєш  глибоко  в  себе,
Коли  у  тебе  поганий  настрій,
дуже  поганий,
Знай,  що  я  поруч,  і  я  тут
заради  тебе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604200
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2015


Спаси Україну

Боже,  прости  нам  всі  наші  гріхи!
Спаси  Україну,  нехай  закінчиться
безглузда  війна!((
Нехай  залишаться  живими  наші  рідні!
Нехай  повернуться  з  фронту  всі  батьки,
сини,  чоловіки,  брати  живими,  а  не
мертвими!  Прошу!  Лише  одного  прошу!
Нехай  наступить  мир  на  Україні!)))

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603907
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 03.09.2015


Візьми мою душу

Скільки  різних  речей
На  землі
Стільки  пам'ятати  буду...
Скільки  різних  людей
У  натовпі
Стільки  згадуються  мені
Каро-зелені  очі  твої
Скільки  бачу  снів
Кожен  день
Всі  вони  про  тебе
З  моїх  пісень.
Забирай,що  хочеш
Життя  віддам
За  тебе  мила  моя
Єдина...
І  долю  з  раю
Міняю  сам
На  землю  смертну,-
З  небес  полину
Забирай,що  хочеш
Життя  віддам
За  тебе  мила  моя
Забирай,що  хочеш
Я,вже  не  янгол  сом
Самотність  до  Тебе
Мене  загубила...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2015


Моє село

Щитинь  -  моє  село!!!
Верба  похила  над  водою
Зелені  коси  розплела.
Я  знову  тихою  ходою
Бреду  до  рідного  села.
Щитинь-моє  ріднесеньке
село
Місток.  Човни  і  перші  хати,
Стежина,  граючись,  веде.
Мені  вже  треба  поспішати,
Давно  мене,  Щитинь  вже
жде.
Отут  стоіїть  моя  хатина,
І  разом  з  нею  верби
молоді.
Мої  маленькі  ноженята
Тут  часто  бігали  колись…
Я  тут  родивсь.  В  селі
Щитинь!
Оці  тополі
Мене  любили  тут  малим.
Я  тут  зростав  на  вільнім
полі,
Зігрітий  сонцем  золотим.
Частенько  я  блукав  у  житі,
Пташині  слухав  голоси.
Моєю  мрією  повиті,
Синіли  там  мої  ліси.
В  селі  Щитинь.
Тут  все  моє.  Мій  гай
замрійний,
І  ця  ріка,  і  ці  сади.
І  я,  щитинський  хлопець
неспокійний,
Іще  не  раз  прийду  сюди.
Щитинь  -  мій  рідний  край!
Тут  все  моє.  І  тут  я  вдома,
Стежину  кожну  я  впізнав,
Зростає  радість,  гасне
втома,
Тут  все  моє.  Я  тут  зростав.
В  Щитинськім  краю
дорогім!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603711
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.09.2015


Не вбивайте дітей

Дмухає  вітер  губатий
Палає  вогонь  всевладний
Тривожно  кричить  ворон  крилатий
Наступає  ворог  безпощадний.
Снайпер  наводить  приціл
Він  вбиває  мирних  людей
На  землю  падають  сотні  тіл
Не  жаліє  навіть  маленьких  дітей.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603596
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 02.09.2015


Мелодії душі

Моя  душа,  уже  давно  самітня
Нема  уже  ні  світлі,  ні  тепла
Стою  я  сам,  серед  білого  марева
Не  нажарт  розгулялась  зима
Крутить  вітер  холодними  хмарами
А  тебе  все  нема,  тай  нема
Пішла  любов  і  згасли  зорі
Ти  зникла  назавжди  з  мого  життя
Більше  не  почую  ніжне  слово
Більше  пережить  не  зможу  мук
Ти  казала:  "Іди,  іди  ми  з  тобою  не  пара"
Та  я  все  не  йшов,  бо  мав  надію,  що  ти
жартуєш
Та  жарт  твій  виявився  злий
Не  я  пішов,  а  ти  пішла
Дні  все  минають,  а  я  надіюсь
Виглядаю  тебе  знов,  і  знов.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2015


Больше чем боль

На  Ужгородской  трассе  ехала  машина
марки  Ауди,она  двигалась  то  вправо  то
влево.Проехав  еще  несколько
километров,машина  остановилась.  Из  нее
вылез
мужчина  лет  тридцати  пяти,  высокого
роста.  Это  был  Александр.  В  прошлой
жизни
успешный  юрист,  а  настоящей  жизни
преподавательправоведения  в  одной  из
школ  пансионов.  Но  прошлая  жизнь  не
давала  ни  на  миг  мужчине  покоя,  она
преследовала  его  каждый  день,  час,
минуту,  итолько  на  уроках  он  мог  о  ней
не  думать.  Возможно  и  поэтому  Саша
сменил  более  престижную  профессию
юриста,  на  простого  учителя.  Жизнь,
настолько  поиздевалось  с  Александра,
что  такого  не  пожелаешь  худшим  врагам.
Родился  он  в  одном  избедных  роенов
Закарпатья,
где  преобладала  над  бедностью
жестокость,  так  называемых
мафиози.Которые
за  непокорность  просто  наносили
побои  людям,  а  иногда
доходили  до
жестоких  убийств.  Люди
здесь
умирали  чаще,  чем  в  других
районах  региона.  Здесь
царили
жестокость,  голод,
алкоголизм,
которые  приводили  к
многочисленным
смертям.Парень  с  самого  детства  не
чувствовал  родительской
любви.
Ежедневно  самые  дорогие
для  него  люди,
отец  и  мать  вместо  того,
чтобы  идти
работать,  зарабатывать
хлеб,  они
заливались  в  алкоголе.
День  за
днем,  алкоголь  и  только
алкоголь.
Подрастая,  становясь
старше  он
понимал,  что  выхода  назад
уже
нет.  Окончательно  двери
закрылись,
когда  у  отца  случился
инсульт,  который
возложил  к  могиле  его.
Мать  или  от
горя,  или  от  зависимости  от
водки,
начала  все  больше
спиватись.  Что  в
самом  скором  времени,  и
вылезло  ей
боком.  У  нее  обнаружили
рак  сердца.
Болезнь  фактически
неизлечима.
Шанс  вылечиться  один  из
ста,  но
он  был.  Маму  Александра,
внесли
в  списке  больных
нуждающихся
на  пересадку  сердца.  Надо
было
ждать,  так  как  органов  не
поступало
много,  и  все  они  были  на
расхват.
Мама  не  могла  работать,так
как  ей
были  противопоказаны
тяжелые  работы,
поэтому  единственным
заработком  семьи  было
то,  что  зарабатывал  Саша.
Он
приходил  домой  из  школы
садился  за
уроки,  проводил  время  с
мамочкой,
помогал  ей  по  дому.  Хотя
старый
фургон  трудно  было
назвать  домом,
но  выхода  у  них  не  было,
ибо  лучше
жить  в  фургоне  чем  на
улице.  Только
в  этот  период  жизни,  он
наконец
почувствовал  такую
нужную  ему  ранее
материнскую  любовь.  Узнав
о  ходе  болезни,  мать
перестала  злоупотреблять
алкоголем.
Как  только  приходил
вечер,  то  в  дверь
стучала  соседка  Маланья,
женщина
терминатор,  которая
забирала  парня
к  отелям  Ужгорода  на  их
уборку,  где  он  получал
единственый  зароботок.Единственным
утешением,
в  своей  жизни
парень  видел  своих  друзей:
Кирилла
и  Настю.  Эти  дети  имели  не
менее
тяжелую  судьбу.
Когда  Саше  было  десять  он
впервые
встретил  это  Кирилла.  Его
отец  тогда
работал  охранником  в
школе.
Он  приходил  включал
радио
приемник,  брал  несколько
бутылок
пива,  и  уже  веселая  ночь
ему  была
обеспечена.  Выпивая  до
пяти
бутылок  Реферансу,  он
начинал
испытывать  блаженство,
погрузившись  полностью
под
контроль  алкоголя  он
начинал
критиковать  детей
которые  учились
здесь,  учителей,  других
людей,
супругу.  Он  считал  их
виновниками  всех  его  бед.
Саша
приходил  в  школу  где-то
под  вечер.
Он  шел  в  самый
отдаленный  от
входа  класс.  Там  была
библиотека.
Хотя  какая  там  библиотека,
просто
класс  где  на  одной  полке
был  с
десяток  книги,
приобретенных  по
дешовьке.  Он
приходил  туда
включал  свет.  Садился  за
стол  и  учил
уроки.  Он  имел  средние
оценки  в
школе,  так  как  учеников
которые  отличались
особым  умом,  не  любили
здесь,
могли  просто  побить  их  на
ровном
месте.  И  поэтому  Саша
притворялся,
дурачком  чтобы
предотвратить
неприятности.  Но
заниматься
самообразованием  ему
запретить
никто  не  мог.  Он  любил
читать.
Дотянувшись  до  книги,  с
верхней
полки,  его  руки  начали
быстро
листать  страницы.  Этой
книгой  была  "Жизнь  как  сон"
шведского
писателя  Эрнеста  Малеме.  В
ней
рассказывалось  об  идеалах
семейной  жизни,  где  все
были
счастливы.  Он  погружался  с
головой  в
этой  книги,  и  только  там  он
понимал,
что  такое  семья  и  какой
она  должна
быть.  Это  пожалуй  была
единственная  книга  где
царило  счастье  от  начала
до
конца.  Парень  уже
прочитал  двести
страниц.  Книга  ему  так
понравилась,  что  он
выделял  на
один  вечер  только  главу,
чтобы
растянуть  наслаждение  от
чтения.
В  один  из  таких  вечеров,
юноша  услышал
шум  в  классе  где  учителя
держали
принадлежности  к
занятиям.  Сердце
тревожно  билось  и  поэтому
парень
намиг  усомнился  идти
туда.  И
через  минуту  тот  стер
тревогу
лица  и  отправился  к
учительской.
Войдя  он  увидел  парня,
который  лежал  возле  стола
на  голом
полу.Сделав  несколько  шагов
вперед
парень  наступил  на  мятой
бумажный  листок,  который
выдал
неприятный  звук.  Тут
парень  который
кимарил  на  полу,  с
перепугу
проснулся  и  бросился  в
направлении
до  дверей.  И  перед  самым
выходом  остановился.
Саша  в  него
спросил  хочет  ли  тот
сэндвич.
Кирилл  ел  только  утром,  и
поэтому  в
него  животе  происходила
настоящая  революция.
Парень
принял  предложение
незнакомца.  С
этого  момента  он  нашел
себе  друга

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603408
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 01.09.2015


Нас двоє, та ми не пара

У  жовтій  плямі  ліхтаря
На  сірій  сцені  тротуару
Там  падав  дощ  забутий  нами  вчора
Де  спала  тиша  лишена  давно
В  моєму  серці  назавжди
Стояли  двоє  Я  і  Ти
Стояли  двоє  та  непара
Коли  дивлюсь  на  синє  небо
То  згадую  я  очі  твої  милі
І  перед  мною  погляд  твій  ясний
Але  для  мене  він  чомусь  холодний  та
німий
Ти  роль  свою  невміло  грала
І  я  не  вміло  також  грав
І  знав  це  Я,  і  Ти  це  знала
Що  двоє  нас  та  ми  не  пара!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603295
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2015


Сумує серце моє

Настала  осінь  в  місті
Вітер  віє  від  століть
Густий  туман  приніс  погані
вісті
Війна  прийшла  -  це  тисячі
жахіть
Стоїть  малесенька  дитина
Одна  єдина  в  цілім  місті
Куди  поділась  вся  людина?
Чому  в  будинках  лежать  білі
кісті?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603293
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 31.08.2015