LeV

Сторінки (1/25):  « 1»

Наивная революция

На  границе  реальности,  скованной  временем
Я  свергаю  цинизм,  принимая  на  веру  слова.
Предаю  свои  правила,  тешась  доверием...
И  черчу  мелом  круг,  обводя  им  не  только  себя.

Компромисам  -  бойкот,  как  и  скользким  сомнениям!
Все,  что  было  -  отдам,  все,  что  есть  -  поделю  пополам.
Все,  что  будет  -  приму,  это  вознаграждение,
За  попытку  разбить  стены  льда  пробиваясь  к  мечтам...

Я  нагая  совсем,  ни  к  лицу  лицемерие.
Мне  не  жаль  босых  ног,  за  тобою  -  не  важно  куда!
Рядом  -  вьются  миры  и  звучат  откровения,
Ведь  с  тобой  -  я  своя,  не  изгой,  каким  была  всегда.

На  коробке  с-под  пиццы,  на  грани  забвения...
Собирая  узоры  из  фраз,  подбирая  слова.
Я  пишу  в  твоем  ритме,  осознанно,  трепетно...
Ведь  пойду  скоро  в  сон,  где  опять  повстречаю  тебя)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894928
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2020


Пт 13

Як  безпритульна  стукалась  тобі  в  свідомість,
І  заглядала  в  вікна  соцмереж.
Та  лиш  в  пітьмі  самотність  пригорнулась  
За  руку  повела  у  синь  небес.

Таких  чуттів,  всім  лірикам  на  заздрість,
Я  б  не  бажала  навіть  для  віршів.
Та  на  вечерю  лиш  вони  зостались...
До  серця  поповзли  на  крик  душі.
 
Та  ось,  до  горла  комом  підібрались,
І  через  очі  вилились  дощем...
Крім  втоми,  більш  нічого  не  зосталось.
Як  не  забув  -  у  снах  знайдеш  мене...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894927
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2020


Регресивний прогрес

Втопилася  нікчемність  в  безнадії.
Тепер  вже  не  нікчема,  Я  -  Ніхто!
Ніким  все  ж  краще  плавати  по  світу,
Залитому  помиями  й  лайном.

Нікому  не  потрібна  добра  слава,
І  визнання,  таких  же,  як  Ніхто.
Нікого  не  підчікує  облава.
Ніхто  ні  з  ким  не  піде  у  кіно.

Ніхто  нічим  прив'язаний  до  місця,
Але  нікому  нікуди  піти.
Ніколи  не  поцупить  краще  "інше".
Нізащо  не  віддасть  комусь  своє.

Нікого  не  захопить  сіра  маса,
Не  затягне  у  вирій  до  зими.
З  ніким  залишиться  ніде,  як  в  казці
Впустивши  в  себе  вічність  мерзлоти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893151
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2020


Сизий дим

Я  випускала  в  зелень  сизий  дим…
А  навкруги  курилися  думки,
Які  все  закипали  на  устах  –  
Згорали,  перед  тим,  як  в  світ  піти.

Їх  нездійсненний  путь  тремтів  в  очах,
Які  сухими  плакали  слізьми.
В  судинних  петлях  як  в  тонких  нитках
Підвісила  змордовані  рядки.

Незграбними  мазками  стерпних  слів,
Написані  не  безлічі  картин.
В  пітьмі,  між  варіантами  життів,
Блукає  «завтра»,  вирядившись  в  сни.

А  завтра…  Може,  завтра  зацвітуть
Зів’ялі  квіти  на  моїх  руках!
Лиш  в  світлі  згаслих,  невмирущих  зір,
Вони  життєвим  полум’ям  горять.

Бо  з  попелу  майбутнє  не  згорить.
У  темряві,  що  не  кидає  тінь,
Не  діамант,  візьму  графіт  із  мрій,
Ним  можна  малювати  сірі  дні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705283
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2016


Червоний

Говорила,  не  лю́блю  рожеві...
Жовті  теж  не  люблю́,  і  білі.
Все  одно,  ти  приніс  мені  інші,
А  не  ті,  які  так  хотіла...

Все  одно,  ти  прийшов  лиш  сьогодні,
А  не  вчора,  як  я  прохала.
І  проспав  весь  цей  час  у  інших.
Хай  у  інших,  та  я  не  спала.

Ти  продовжував  душу  труїтии,
Не  спинився,  як  я  благала.
Намертво  в  роль  глухого  вчепившись,
Так  хотів,  щоб  німою  стала.

Та  вже  так  повелось  в  цьому  світі,
Не  стається  так,  як  захочеш.
Намагавшись  бажання  здійснити  –
Тільки  голову  наморочиш.

Це  тому  ті  поблідлі  троянди
Пелюстками  лягли  на  підлозі,
А  твоє  безтурботоне  обличчя
Відвернутись  від  них  не  зможе.

Відтепер  я  глухою  стану,
А  тобі  лишу  роль  німого.
І  твоя  невгамовна  пляма
Їх,  нарешті,  окрасить  в  червоний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2016


Кінематограф

Як  холодно  і  порожньо  в  душі...
Впустити  хоч  когось  –  зігрів  би  подих,  
Та  тільки  от  тривоги  не  пусті:  
А  як  же  потім  –  потім  буде  горе.  

І  море  сліз,  не  синіх  а  пустих,  
В  думках  пустеля,  а  на  серці  –  злива.  
І  незліченні  проблиски  доріг,  
Які  так  манять  сподіванням  дива.  

А  інші  кажуть:  «диво  в  кожнім  дні...»  
Хіба  ж  то  диво?–  то  дешеві  фільми!  
Актори,  не  догравши,  хочуть  йти,  
У  забуття...  Або  у  інше  «диво».

І  я  втомилась  свою  роль  нести.  
Вона  ж  мені  ні  краплі  не  підходить.  
Роль  хвойди  на  узбіччі  від  мети,  
Невже  таке  іще  когось  заводить!?  

Піти  з  кіно  –  куди  ж  тепер  іти?  
Можливо  прямо,  там  он  сонце  сходить…
Блищить  в  промінні  бите  скло  машин,
Й  червоні  очі,  жадібні  до  втоми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645332
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2016


Ліфт

Вона  була  одягнена  в  стару  сіру  чоловічу  футболку,  з  майже  стертим  надписом  «69»,  яка  ледве  прикривала  сідниці,  а  ще  в  смішні  смугасті  шкарпетки.  Це  було  не  спроста.  Вона  не  хотіла  ні  зеленого  чаю,  ні  чорної  кави,  їй  не  потрібна  була  моя  допомога…  Світло  в  квартирі  було  приглушене,  всюди  пахло  цитрусом  і  корицею.  Вона  стягнула  з  мене  куртку  і  пішла  в  кімнату,  а  за  нею  я,  поспіхом  як-небудь  скинувши  черевики.  
Вишнево-червоні  бульки  то  підіймались,  то  опускались,  заливаючи  все  м’яким  теплим  червоним  світлом.  Вона  стояла  у  віддаленому  кутку,  та  сама  lava  lamp,  яку  я  подарував  їй  на  десятий  день  народження.  Перед  ліжком  на  табуреті  з  аромолампи  м’яко  курився  димок,  окутуючи  шматочки  апельсину,  притрушені  корицею,  які  розляглись  на  струнких  чарках  з  написом  «Becherovka».  Вона  лагідно  взяла  мене  за  руку  і  ми  сіли  перед  табуретом.  «Вип’ємо  ?»  –  сказала  вона,  привернувши  мою  увагу  до  її  губ.  Але  на  губах  вона  довго  не  затрималась.  Сковзнувши  вниз,  погляд  обігнув  підборіддя,  скотився  по  шиї  і  зупинився  на  грудях…  Було  помітно,  що  вона  збуджена.  
Після  синхронно  перехилених  чарок,  пішли  в  хід  апельсинки,  що  просто  ідеально  підходили  до  цього  напою  і  обстановки.  Вона  подивилась  у  мої  очі,  а  потім  на  губи  і,  не  відводячи  від  них  очей  промовила  «на  тобі  зосталося  трохи  кориці…»  Повільно  наближаючись  вона  запустила  пальці  у  моє  волосся,  від  чого  я  заплющив  очі.  Наступним,  що  я  відчув  були  її  губи  на  моїх.  Вони  спрацювали  як  пусковий  механізм,  що  пробудив  мене.  Мої  руки  сковзнули  по  її  ногах  під  футболку,  аж  до  талії.  Обхопивши  її,  я  затягнув  її  глибше  у  ліжко,  де  одним  швидким  рухом  зняв  з  неї,  як  виявилось  єдиний  одяг.  Мій  теж  на  довго  не  затримався.  Неймовірна  жага  охопила  мене,  я  боявся  зробити  їй  боляче,  але  побачивши  задоволення  на  її  обличчі,  зрозумів  –  вона  мене  нею  заразила.  Це  було  грубо,  але  прекрасно.  Вона  знала  чого  хотіла,  а  я  знав  як  їй  це  дати.  Тому  міцно  стискав  в  своїх  обіймах,  та  так,  що,  напевне,  вона  не  могла  дихнути  на  повну  міру,  і  ще  дужче  впивалася  губами  в  мою  шию.  Зі  сторони  це  напевно  виглядало  як  акт  насильства.  Але  ще  кілька  рухів  і  ми  обоє  упали  на  ліжко  обезсилені.  Кров  відхлинула  від  голови,  і  наступила  ясність.  Здавалося,  що  я  взагалі  обезкровлений,  оскільки  ледь  міг  ворушитись.  Ми  просто  лежали  хвилин  зо  двадцять,  а  потім  задзвонив  телефон…  Ввімкнувся  автовідповідач,  куди  її  мама  записала  своє  повідомлення.  Говорила,  що  погано  себе  почуває,  тому  відпросилась  з  нічного  чергування  додому.  Тоді  вона  повернула  до  мене  голову,  і  я  зрозумів,  що  мені  пора.
Збирався  я  не  довго,  хвилин  п’ять.  Вона  вийшла  мене  проводжати  в  тій  самій  футболці  але  вже  з  винуватим  виразом  обличчя.  Перед  відкритими  дверима  я  поцілував  її  а  потім  сказав:  «Нічого,  побачимось  завтра».  Вона  усміхнулась,  і  не  сказавши  ні  слова,  мило  помахала  мені  у  слід  рукою.
Я  і  справді  не  тримав  на  неї  зла,  вона  не  винувата  у  тому  що  все  так  сталося,  по  крайній  мірі  мені  так  думалось.  Як  завжди,  механічно  натиснув  кнопку  виклику  ліфта,  дочекався  його,  зайшов.  Весь  цей  час  і  всю  дорогу  вниз  моя  голова  була  зайнята  лише  обривками  спогадів,  які  у  форматі  слайд-шоу  спливали  у  моїй  пам’яті.  Але,  раптом,  воно  перервалося  думкою  «занадто  довго».  І  справді,  я  вже  б  мав  двічі  спуститись,  чи,  навіть,  тричі,  а  він  все  не  зупиняється,  все  спускається…  Поволі  усмішка  стала  сповзати  з  мого  обличчя.  Я  почекав  ще  кілька  секунд,  потім  затиснув  кнопку  стоп.  А  коли  нічого  не  відбулось  почав  істерично  натискати  усі  кнопки,  але  ніякої  реакції  не  послідувало.  Як  і  від  мого  телефону,  він  уперто  не  хотів  ловити  мережу,  навіть  здійснювати  екстрений  виклик.  В  паніці  я  почав  кричати,  кликати  на  допомогу,  і  стрибати  в  кабіні,  намагаючись  спричинити  зупинку.  Проте  ліфт  не  реагував,  ніхто  і  нічого  не  реагувало  на  мої  дії.  Я  почувався  безпомічним…  Я  почувався  в  пастці.  Не  зрозуміло  у  кого  чи  у  чого,  а  може  у  власного  розуму…  Я  припинив  метатись  по  кабіні  і  прислухався  до  шуму  мотору,  який,  як  не  дивно,  за  секунду  вщух.  Ще  кілька  секунд  очікувань,  затамованого  подиху,  і  двері  відчинились.  Але  те  що  за  ними  опинилось  викликало  у  мене  бажання  прокинутись.  
Може  я  і  справді  сплю,  чи  зійшов  з  розуму?  А  так  буває?  Чи  існує  такий  діагноз  «миттєве  божевілля»  ?  Що  мені  робити?  Залишатись  тут,  на  єдиному  клаптику  світла,  чи  йти  у  суцільну  пітьму,  шукати  вихід?  
Поки  у  мене  не  набралося  духу  вийти  за  межі  світла,  я  ще  раз  спробував  підчинити  собі  ліфт,  натискаючи  безладно  кнопки,  або  зателефонувати  комусь…  Хоч  усі  мої  спроби  провалились  як  і  минулий  раз,  я  не  наважувався  кричати,  бо  навіть  кнопки  натискав  повільно  та  обережно,  щоб  не  вчинити  зайвого  шуму…  Щоб  не  привертати  увагу…  В  кінці-кінців,  я  всівся  у  одному  з  кутків,  написав  кілька  SMS,  які,  напевно,  не  відіслались,  і  вдивлявся  у  пітьму,  яка,  напевне,  вдивлялась  в  мене.  Я  чув  звуки  падаючих  крапель,  шипіння  пару,  інколи  щось  десь  шелестіло…  Це  місце  нагадувало  мені  підвал,  або  якісь  катакомби,  але  в  будь-якому  разі  не  викликало  бажання  прогулятись.  Як  не  дивно,  мені  навіть  певний  час  було  комфортно  у  моєму  маленькому  ліфтовому  королівстві,  де  панувало  світло,  де  мене  оточували  три  стіни,  які  захищали  від  темряви,  за  якою  вівся  постійний  нагляд.
Я  просто  сидів,  виключивши  мізки…  Я  був  навіть  щасливий…
Раптом,  всередині  все  похололо,  я  осліп...  Або  прозрів.  Тепер  я  побачив  яка  вона  насправді,  яка  вона  зсередини,  холодна,  волога,  гірка.  Пітьма  захопила  мій  маленький  затишний  замок,  змусила  мене  тікати  на  ворожу  територію.  Я  більше  не  відчував  себе  в  безпеці,  більше  не  було  щастя,  лише  пітьма.  І  дев’ятнадцять  відсотків  зарядки  на  мобільному.  Я  відчував  себе  повністю  живим.  Не  можна  сказати,  що  це  погано,  але  й  так  само  не  можна  сказати  що  це  добре.  Всі  мої  відчуття  загострились,  я  відчував  вологість  на  своїй  шкірі,  кожну  нотку  сирості  в  затхлому  повітрі,  чув  кожну  краплину,  що  падала,  кожен  шурхіт…  Кожен  подих…  знову  і  знову,  навіть  коли  затамував  свій…
Я  просто  біг  навпомацки,  так  швидко,  як  тільки  міг.  На  моїх  руках  назбиралось  багато  павутиння,  та  ще  чогось  мокрого  липкого  і  слизького.  Я  промочив  ноги,  і  забив  голову,  коли  впав  уперше.  Але  не  зупинявся,  поки  було  сили.  Поступово  я  почав  бачити  обриси  стін,  якихось  труб,  і  ще  чогось…  Запримітивши  один  потаємний  куточок,  я  вирішив  у  ньому  перевести  дух.  Затамував  подих,  від  чого  ледь  не  зомлів,  зате  пересвідчився  що  поруч  нікого  немає.  Все  моє  тіло  заніміло  від  холоду  і  перенапруження,  тільки  голова  була  гаряча,  в  ній  голосно  билось  серце,  і  я  боявся,  що  хтось  почує  це  і  знайде  мене.  Після  того,  як  затамував  подих  ще  раз,  тремтячими  руками  дістав  телефон  і  ввімкнув  ліхтарик.  Світло,  круглою  жовтою  плямою,  повільно  сковзало  по  стінах,  час  від  часу  провалюючись  в  довгі  темні  вузькі  коридори.  Від  цієї  картини  серце  в  голові  забилось  швидше,  завдаючи  цим  самим  біль,  не  менший,  ніж  від  нездійсненності  бажання  вибратись  назовні.  
Я  боявся  видати  себе  світлом,  і  вимикаючи  ліхтар,  випадково  освітив  свої  руки.  Вони  були  в  крові.  Спочатку  виникло  здивування,  потім  страх,  а  потім  усвідомлення  –  це  моя  кров.  Виявляється  не  серцебиття  завдавало  мені  стільки  болю.  Я  усміхнувся,  а  потім  мені  знов  захотілось  прокинутись.  Натомість,  я  ще  раз  затамував  подих,  і  почув  підозріле  шарудіння,  що  роздавалось  легким  ехом  по  стінах  та  черепних  коробках.  Тому,  не  задумуючись,  встав  і  почав  іти  в  протилежному,  як  мені  здавалось,  напрямку  від  звуку.  Проте  чим  далі  йшов  тим  більше  розумів:  цей  звук  лине  звідусюди.  Я  час  від  часу  зупиняв  дихання,  намагався  визначити  його  напрям,  але  це  було  марним.  Спочатку  навіть  планував  позначати  кров’ю  стіни,  щоб  хоч  якось  орієнтуватись,  де  я  був,  а  де  ні,  але  коли  розрядився  телефон  це  заняття  стало  марним.  
Незлічені  години  я  блукав  цими  коридорами,  інколи  біг,  коли  мене  гнало  відчуття  чиєїсь  присутності,  якісь  незрозумілі  звуки,  що  звучали  поруч,  або  коли  просто  здавали  нерви  від  постійного  напруження  і  неспинного  жаху.  Кілька  разів  я  опинявся  на  землі,  втрачав  свідомість…  Кровотеча  не  зупинилась…  Страшенно  боліла  голова…  Втратив  відчуття  часу.  Іноді  мені  здавалось,  що  я  помер,  або  що  мені  вже  байдуже,  але  чергова  пробіжка  давала  зрозуміти  –  це  не  так.  
Я  так  втомився  бігати,  затримувати  подих,  тремтіти,  боятись,  падати,  вставати,  прислухатись,  настільки,  що  мені  здається  що  смерть  не  така  вже  погана  перспектива,  аби  не  тинятись  по  цьому  глухому  підземеллю  вічно.
Сидячи  в  одному  із  багаточисельних  сирих  кутків,  було  так  приємно  згадати  про  м’яке  червоне  світло,  від  подарованої  мною  лампи,  про  смачні  апельсини  в  кориці,  окутані  димом,  приємний  запах  цитрусу,  її  ніжні  руки,  губи,  зелені  очі,  про  її  тепло…  і  її  засмучений  вираз  обличчя,  який  з’явиться  знов,  коли  я  не  зателефоную,  коли  вона  зрозуміє,  що  ми  більше  не  зустрінемось,  або,  коли  прийде  моє  SMS.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645331
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2016


В наївності очікувань дощу…

В  наївності  очікувань  дощу,
В  безвиході  на  краще  сподіваннях,
Перемовчати  хочу  крик  –  і  я  мовчу,
Перекричати  тишу  в  намаганнях.

Зелений  лист  тріпоче  пустота.
Заплуталось  волосся  в  побажаннях.
Розсипала  палітру  сліпота,
А  глухота  згубилася  в  шуканнях.

Сухим  повітрям  дихати  болить.
Пилюка  забиває  строки  прози.
У  горлі  пересохло  говорить.
Брудні  думки,  брудні  слова  і  сльози.

Мені  зв’язали  руки  ваші  сни.
Розбили  серце  хибні  почування.
Чи  я  жива,  чи  щось  в  мені  болить?
Реальність  ваша  –  справжнє  покарання!

Якби  могла  не  бачити  цей  світ,
І  не  вслухатися  в  людські  благання,
Розбила  б  небо,  й  затопила  світ…
Втопила  б  літо  й  ваші  сподівання.

А  небо  хмуриться,  та  ще  й  гримить,
Але  не  плаче,  бо  воно  в  нас  сильне.
Не  чує  про  що  людство  гомонить,
Та  я  покажу  в  чім  на  справді  діло.

Чому  така  токсична  суєта.
Як  тишу  випаровує  світанок.
Куди  ведуть  надії  й  зізнання.
Який  великий  цвинтар  обіцянок.

Скривилось  небо,  проклинавши  світ.
Закрило  світло  –  і  настала  тиша.
Застигли  краплі  десь  посеред  літ…
Я  не  діждалась  їх,  я  вже  не  дишу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631485
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.12.2015


Переломний момент

До  того  моменту  все  було  як  завжди…  Ніч  змінилася  на  день,  встало  сонце  над  багатоповерховими  будівлями  міста,  а  за  ним  і  люди,  серед  яких  були  і  вони.  До  того  моменту  у  їх  житті  все  було  добре,  не  знали  вони  ні  справжнього  горя,  ні  печалі,  ні  холоду  нічного.  А  про  дещо  і  зовсім  забули,  про  обережність,  і  про  нестабільність,  яка  настає  при  відсутності  обережності.  
Спочатку  була  сварка  –  звичайний  компонент,  без  якого  неможливе  спільне  проживання  під  одним  дахом.  А  потім,  одне  необережне  слово,  цілком  звичайне  за  таких  обставин,  яке  змогло  пробудити  «щось»,  що  вже  дуже  давно  дрімало,  а  то  й  взагалі,  вважалось  мертвим.  Це  «щось»,  захопило  слово,  і  почало  розмножувати  його,  заповнюючи  проміжки  в  свідомості,  а  потім,  витіснивши  із  неї  все  інше,  повністю  нею  оволоділо.  І  це  було  страшно,  коли  звичайна  здорова  людина,  одержима  ідеєю,  закривається  в  собі,  і  зовсім  відсторонюється  від  зовнішнього  світу.  
Вона  старалась  як  могла,  намагалась  схилити  його  на  розмову,  але  у  відповідь  отримувала  лише  безінтонаційне  «все  добре»,  яке  підкріплювалось  порожнім  поглядом  і  німим  виразом  обличчя,  з  якого  постійно  сповзала,  насильно  натягнута  посмішка.  Здавалось,  спочатку  він  ще  намагався  боротись  зі  своїми  нав’язливими  ідеями,  але,  схоже,  ця  битва  була  програна  ще  до  її  початку,  бо  він  і  не  збирався  її  вигравати.  Відкинувши  свого  останнього  союзника,  він  пустив  все  на  самотік,  і,  очевидно,  забажавши  тиші,  попросив  з  ним  просто  полежати.  Не  сміла  вона  йому  відмовляти,  зважаючи  на  його  стан.  Обіймаючи  і  цілуючи,  вона  намагалась  розрадити  його,  або,  хоча  б,  якось  відволікти.  Говорила,  що  кохає,  що  слова  сказані  під  час  сварки  не  відповідають  правді,  адже  вони  спеціально  підібрані,  щоб  зробити  опоненту  боляче…  Але  він  уже  нічого  не  чув…  Зрозумівши  це,  вона  вирішила  перечекати,  і,  міцно  обійнявши  його,  як  завжди,  задрімала.
Крізь  сон  вона  чула,  як  він  піднявся,  походив  по  кімнаті,  взяв  щось,  потім  пішов  у  ванну,  і  там  замкнувся.  А  через  деякий  час  ввімкнув  воду.  
Коли  вона  прокинулась  він  сидів  на  краю  ліжка,  тремтів,  і  як  заведений  пошепки  повторяв  одне  лиш  слово,  та  воно  було  вже  інше.  Побачивши  це,  вона  обняла  його,  та  він  був  наче  кам’яний,  а  на  питання  «що  сталось?»  або  «що  ти  робив?»  у  нього  була  лише  одна  відповідь:  «пробач».  Нинішня  ситуація  почала  її  лякати.  Вона  обійшла  квартиру,  але  нічого  дивного  не  побачила,  тоді  поставила  чайник,  і  повернулась  до  нього.  В  кімнаті  нічого  не  змінилось,  а  коли  вона  попросила  його  прилягти,  або  хоча  б  вкритись  пледом,  він  почав  знімати  шкарпетки,  пояснюючи  це  тим,  що  йому  холодно.  Шкарпетки  були  мокрі,  як  і  поли  штанів  від  піжами,  яку  вона  нещодавно  йому  подарувала.  Після  того,  як  вона  закачала  кожну  штанину,  взяла  сухі  шкарпетки,  і,  зігрівши  їх  подихом,  обережно,  але  швидко,  щоб  не  вийшло  тепло,  надягнула  їх  на  його  холодні  ноги.  Якраз  закипів  чайник.  Вона  обкутала  його  пледом  і  побігла  на  кухню,  а  він,  тим  часом,  сів  подалі  на  ліжко,  спершись  спиною  об  стіну.  
Вони  сиділи,  пили  чай  і  дивились  улюблений  серіал.  Потім,  вона  лягла  йому  на  ноги.  Відчуваючи  як  йому  стає  краще,  ставало  краще  і  їй,  адже  в  такому  стані  вона  його  ні  разу  не  бачила,  і  це  її  добряче  змусило  понервувати.  Але  вже  все  позаду,  вони  як  завжди  разом,  і  як  завжди  п’ють  чай  і  дивляться  серіал.  Що  може  бути  приємніше…
Та  от,  закінчилась  серія,  і  він,  перевівши  погляд  на  неї,  почав  гладити  її  по  волоссю.  А  потім  був  поцілунок…  ще  один…  Ці  поцілунки  зливалися  в  один,  довгий  та  пристрасний,  який  не  міг  просто  перерватись  і  переріс  в  щось  більше.  Йому  уже  не  потрібен  був  одяг,  щоб  зігрітися,  адже  вона  залюбки  зігрівала  його  теплом  свого  тіла.  Їх  рухи  були  впевнені  та  злагоджені,  як  єдиного  механізму,  який  був  створений  лише  для  одного.  І  він  виконав  своє  призначення.  Настала  очікувана  і  така  бажана  кінцівка.  Хвиля  відчуттів  пройняла  їх  наскрізь,  і  наче  очистила  від  морального  бруду,  що  накопився  всередині  за  цей  період.  
Потім  була  спільна  ванна  з  пінкою  та  довгою  розмовою,  знову  чай  із  серіалом,  а  потім  спільний  сон,  який  вона  так  любила  за  те,  що  ніколи  не  було  холодно.  
Але  прокинулась  у  холодному  ліжку,  і  ще  довго  не  могла  зрозуміти,  як  він  прокинувся  раніше,  і  чому  вона  цього  не  помітила.  Безрезультатно  покликавши  його  кілька  разів,  вона  вирішила  подивитись  де  він  і  що  робить.  У  ванній  кімнаті  горіло  світло,  а  біля  дверей  валявся  її  халатик,  подарований  ним  на  чергову  річницю.  Вона  обережно  підняла  його,  наче  речовий  доказ,  і  він  виявився  без  пояса.  Все,  що  було  в  її  силах  тоді  –  це  стояти  перед  дверима,  втупившись  поглядом  в  матове  скло,  і  вслухатись  в  дзюрчання  води.  Безпідставне  відчуття  жаху  що  наче  підкралось  ззаду,  повністю  заволоділо  нею,  не  даючи  навіть  зробити  подих.  Кілька  разів  за  ті  лічені  секунди  ступору  вона  уявила  собі,  як  прочиняє  двері,  а  там  він,  просто  заснув,  приймаючи  ванну.  І  от  настав  момент  істини,  вона  схопилась  за  ручку  і  похолола…  Двері  були  замкнуті  з  середини.  І  це  було  дивно,  адже  вони  ніколи  не  закривались  одне  від  одного.  Моментально  страх  переріс  в  істерику.  Вона  била  кулаками  об  двері  і  викрикувала  його  ім’я.  Потім  знов  втупилась  на  секунду  в  скло,  після  чого  замахнулась  і  розбила  його.  Рука  пройшла  наскрізь  і  добряче  постраждала,  оскільки  пальці  більше  не  рухались.  Та  вона  не  зважала  на  це,  і,  замінивши  руку,  все  ж  таки  змогла  відкрити  двері.  Але  те,  що  довелось  побачила  було  зовсім  не  очікувано.  Він  не  лежав  у  ванній.  Він  висів  над  нею,  в  піжамі,  яку  вона  йому  подарувала,  на  поясі  від  халату,  який  він  подарував  їй.  Вона  кинулась  до  нього,  намагаючись  його  зняти,  або  чимось  зарадити.  Але  все,  що  вона  змогла  зробити  –  це  прикрасити  багровим  рум’янцем  його  бліді  щоки.  Він  вже  охолов  і  закляк.  Від  безпомічності  вона  впала  на  коліна.  Дивлячись  як  її  сльози  та  кров  вбирають  його  шкарпетки,  які  вчора  він  зняв  мокрими.  Вона  хотіла  щоб  та  вже  швидше  витекла,  щоб  вона  не  дивилась  більше  на  нього,  бо  він  більше  не  дивиться  на  неї.  
Але  не  все  так  просто.  Вхідні  двері  з  гуркотом  вдарились  об  стіну.  «  Поліція  »  –  прозвучало  суворим  сухим  голосом.  Це  було  останнє,  що  вона  чула,  перед  тим  як  втратила  свідомість.  Очевидно,  почувши  крики,  допомогу  покликали  небайдужі  сусіди,  які  завжди  дратували  своїм  втручанням.
Прокинулась  вона  знов  у  холодному,  але  вже  лікарняному  ліжку,  до  якого  була  пристебнута  наручниками.  ЇЇ  звинувачували  у  бездіяльності,  та  звинувачення  їй  пришити  не  вдалось,  оскільки  тригодинний  допит  свідка  не  зміг  пролити  світло  на  події  того  злощасного  дня.  Вона  постійно,  слово  в  слово  повторяла  свою  історію,  а  коли  слідчий  говорив,  що  повішаний,  якого  вони  знайшли  уже  як  14  годин  був  мертвий,  та  замикалась  у  собі  і  починала  плакати,  а  через  хвилин  15  знову  повторювала  свою  історію.
Тепер  вона  в  психіатричній  лікарні.  І  до  цих  пір  бере  дві  чашки  чаю,  коли  сідає  перед  телевізором,  який  іноді  навіть  не  ввімкнений.  І,  щоранку,  прокидаючись  в  холодній  постелі  –  кличе  його  по  імені,  а  потім,  плачучи,  іде  по  чай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621396
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2015


У світлі неонових ламп

Коли  навкруги  ні  душі,
А  ти  серед  темряви  сам,
Найшвидше  тоді  прихистись
У  світлі  неонових  ламп.

У  світлі  неонових  ламп
Зігрітись  лиш  зможеш  на  мить,
Та  й  думка  про  те,  що  ти  сам
Сама  по  собі  холодить.

Але  поки  є  острівець
Зі  світла  і  марних  надій,
Ти  зможеш  узять  олівець
І  опис  провести  подій.

Але,  оточила  пітьма,
Хтось  дихає  в  спину  тобі.
Ти  знаєш,  що  ти  вже  не  сам.
Немає  вже  марних  надій...

У  світлі  неонових  ламп
Не  гріється  більше  ніхто.
Пустий  світловий  острівець.
Тепер  тобі  вже  всеодно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617951
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 02.11.2015


Загублена провідниця

Вона  з  дитинства  знала  путь  до  зір,
І  говорила  з  ними  до  світанку,
Та  що  за  тема  не  була  б,  повір,
Та  завжди  поверталася  до  ранку.

Байдуже  спека  за  вікном,  чи  дощ  –  
Завжди  була  осяяна  їх  світлом.
Її  вів  їх  незвучний  відголос,
Всіма  що  є,  не  тільки  звичним  світом

Вона  була  як  річка  серед  гір,
Будила  розум  свіжими  думками.
Вона  могла  би  врятувати  світ,
Повівши  людство  зниклими  стежками.

Але,  природа  взяла  знов  своє…
Отримавши  потребу  в  обіцянках,
Вона  вже  більш  не  чула  голос  зір.
І  не  від  них  верталася  по  ранках.

Обравши  зі  світів  звичайний  світ,
Втопивши  знайдені  стежки  у  квітах,
Навіки  загубила  світло  зір,
І  віднайшла  нове  у  дітях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616295
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.10.2015


Безмежність

Цікаво,  а  чому  не  сьогодні  –  раптом  прозвучало  в  голові,  але  луни  не  було…  Відкидаючись  на  спинку  крісла  дивлюсь  на  свої  вени.  Уявляю  як  випускаю  з  них  всю  кров  на  волю,  вмиваюсь  нею,  як  завжди  це  роблю  перед  сном,  і  йду  спати…  Цього  разу  назавжди.  А  де  ж  візьметься  то  «  завжди»  чи  куди  подінеться  після  того?  Мабуть  це  знають  тільки  ті  хто  занурився  у  нього,  а  може  й  вони  не  знають.  В  будь-якому  випадку,  ми  всі  рухаємось  в  один  бік,  і  рано  чи  пізно,  перевіримо  яке  воно  глибоке  те  «завжди».  
А  зараз,  я  відчуваю  його,  воно  зовсім  близько,  на  відстані  подиху,  але  в  іншому  всесвіті,  і  тягнеться  до  мене,  натягуючи  тоненьке,  як  павутина,  полотно  реальності.  Але  чи  порветься  воно  сьогодні  –  залежить  від  мене.  Я  в  передчутті…  Як  маленька  дитина  якій  щось  пообіцяли.  Прислухаюся  до  нічної  тиші,  яку  всі  бояться  зіпсувати,  намагаюсь  зробити  ковток  повітря…  А  воно  сухе  і  мертве,  як  то  дистильована  вода,  хоча  всі  вікна  відкриті  навстіж…  Час  іде  нерівномірно…  все  повільніше  і  повільніше,  і  от  –  завмирає  в  очікувані  мого  рішення.
Я  не  відчуваю  в  собі  життя,  лише  втому,  яка  намагається  заповнити  простір  у  мене  всередині,  але  він  надто  великий  і  вона  губиться…  Тепер  я  нічого  не  відчуваю.  Що  краще,  біль  чи  порожнеча,  якщо  третього  не  дано?  Та  ця  думка  згубилась  там  саме  де  і  втома,  не  дочекавшись  відповіді.  Напевно,  на  це  питання  не  існує  правильної  відповіді,  як  і  на  всі  інші,  ми  просто  вибираємо…
Чи  варте  щось,  якщо  воно  не  має  сенсу?  Нічого  не  має  сенсу  –  в  цьому  і  є  весь  сенс.  Зрозумій  це,  або  помри  безглуздо  –  третього  не  дано…
Не  можна  жити  без  реальності,  а  в  мене  їх  багато,  і  лиш  одної  я  цураюсь,  бо  вона  мене  вбиває.  Це  саме  та  реальність,  яка  породила  мене,  а  не  яка  була  породжена  мною,  вона  мені  не  підвладна,  і  саме  зараз,  в  ній,  я  задихаюсь…  В  повітрі,  повним  кисню,  на  одинці  із  своїм  запеклим  ворогом  –  собою.  Як  я  хочу  його  вбити…  Але  тоді  це  буде  самогубство,  і  все  одно  не  матиме  сенсу.
Я  боюсь  поворухнутись,  бо  кожен  мій  рух  може  призвести  до  фатального  кінця,  та  тільки  до  мого.  
І  тут  я  починаю  тонути…  мене  затягує  в  безодню  порожнечі,  я  намагаюсь  за  щось  вхопитись,  та  все,  що  плаває  на  поверхні  іде  на  дно  швидше,  ніж  я:  марні  надії,  хибні  сподівання,  гнітючий  самообман  та  образи  знайомих.  Без  будь-якої  підтримки  –  я  перестаю  боротись,  мої  руки  оніміли,  розум  також.  Опускаючись  все  глибше  і  глибше  я  починаю  усвідомлювати,  що  не  можу  потонути,  така  собі  підступна  витівка  мого  вічного  ворога.  Він  завжди  так  робить,  спочатку  дразнить  мене  спокоєм,  а  потім  –  завдає  ще  більше  хвилювань.  Блиснуло  лезо,  ховаючись  в  руків’я  …  Надто  просто,  щоб  бути  правдою,  надто  легкий  спосіб  отримати  спокій  і  таку  омріяну  свободу…  Тепер  я  вже  не  боюсь…  а  сміливо  рухаюсь,  розсікаючи  товщу  повітря,  змушуючи  час  іти  знову.  Холодна,  вогка  і  така  порожня  постіль  приймає  мене  в  свої  обійми,  і  я  з  насолодою  провалююсь  в  єдине  місце,  за  яке  не  шкода  заплатити  життям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616291
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2015


Хоробра пташка

Хоробра  пташка  билась  в  небесах,
Хотіла  бути  ближче  до  бажання.
Голодна  світом,  закале́нна  в  снах,
Не  брала  до  уваги  почування.

Вона  летіла  стрімко,  мов  стріла,
Пронизавши  полотнища  блакиті.
Завжди  одна,  на  ділі  і  в  думках,
Здіймала  крила,  інеєм  покриті.

Боєць  із  зроду,  більше  ніж  жива,
Побачивши  те  сяяво  в  тумані,
Вона  зраділа  –  може  не  сама?...
Велике  щастя  крилося  в  обмані.

Побивши  крила  об  дзвінкий  метал,
Вона  уперше  скоштувала  зраду.
Та  ще  хто  зрадив  –  то  себе  сама…
Закралося  бажання  до  упаду.

Тепер  летіла  вниз  напівжива.
Покрита  ранами,  сп’яніла  болем,
Не  знавши,  куди  кине  знов  життя,
В  м’які  долоні,  чи  каміння  долі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615337
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2015


Геронтофобія

Вона  дивилась  потай  навкруги,
І  все  нагадувало  їй  про  старість.
Молодші  люди,  старці  й  малюки
Пробуджували  злобу  та  ненависть.

Постійна  злоба  плутає  думки,
Ну  а  ненависть  –  пожирає  душу.
А  їй  хотілось,  просто,  навіки,
У  пам’яті  лишитись  непорушно.

Та  не  подумай,  не  її  вина…
Це  сталось  цілковито  випадково.
Така  собі  скорботна  новина
Миттєво  облетіла  всіх  знайомих.

Вона  змогла  побачити  весь  світ,
Пронизана  залізними  прутами,
Й  від  присмаку  свободи  оп’яніть,
Ковтавши  кров  великими  ковтками.

Тепер  гляділа  сміло  з  висоти,
І  твердо  вірила,  що  поборола  старість,
І  знала,  що  ці  люди  навкруги,
Вберуть  всю  її  злобу  і  ненависть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615336
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2015


Після дощу

Після  дощу  порозцвітали  квіти,
Попіднімали  голови  до  сонця.
До  них  бабуся  вийшла  посидіти,
Їх  стало  важко  рахувать  з  віконця.

Тепло  старалась  увібрать  всім  тілом,
Але  у  ньому  поселився  холод.
Зате  проміння  так  ласкало  шкіру,
Що  втомувало  весь  життєвий  голод.

Вона  готова  стати  як  ці  квіти,
Забуть  тепло,  а  разом  з  ним  і  холод,
А  відчувати  тільки  радість  світла,
Прогнавши  з  голови  злодійський  морок.

Він  знову  заважав  про  щось  згадати,
Окутав  хибні  спогади  туманом.
Не  взмозі  всі  деталі  розгадати,
Вона  забула,  що  згадати  мала.

Так  і  сиділа,  розглядавши  небо,
А  потім  землю,  свої  власні  руки.
Навколо  неї  йшло  життя  буремно,
Її  ж  цікавив  лиш  надійний  спокій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615320
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2015


Нескорена

Я  не  буду  коритися  долі,
І  не  буду  коритися  вам.
Не  допущу,  щоб  так  от  в  неволі
Зацькували  хорошим  життям.
 
Не  була  я  народжена  в’язнем,
І  не  хочу  я  ним  помирать.
Буду  вічно  для  себе  я  князем,
І  собою  буду  керувать.

Розірву  всі  кайдани  із  перлів,
І  терновий  вінок  золотий.
Хай  пораняться  руки  від  тернів,
Присмак  сліз  покуштую  гіркий.

Не  боюсь  ні  ударів  ні  болі,
Не  зігнусь  під  кнутом  ворогів.
Присмак  волі  із  запахом  крові
На  сторожі  будуть  моїх  снів.

Побіжу  до  Матусі-природи,
І  сховаюсь  під  листям  мяким.
Оповім  їй  свій  шлях  до  свободи,  
Сльози  висушу  сонцем  жарким.

Нехай  душу  мою  заспокоїть,
Вічну  пісню  научить  вести.
І  хай  травами  рани  загоїть,
Проти  течій  щоб  вміла  плисти.

Я  не  буду  коритися  долі,
І,  тим  паче,  коритися  вам.
Я  втечу,  і  у  променях  волі
Милуватися  буду  життям.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2015


Численні строфи…

Численні  строфи,  і  рясні  слова,
В  яких  ви  зберігаєте  думки,
У  світі  бездуховного  раба  
Не  на  завжди  закуті  в  сторінки.

Згорять  вони  у  полум’ї  війни.
Розкиснуть  у  сльозах  залишка  людства.
Лиш  думка  їх  зігріє  у  пітьмі,
Самотніх  збереже  від  лап  безумства.

Лише  вона  поможе  не  згубить,
А  як  не  зможе  то  знайти  поможе,
Поріг,  межу,  чи  історичну  мить,
Де  людство  знехтувало  ликом  Божим.

Тоді  кохання  витіснить  жагу,
А  доброта,  що  поселиться  в  душах,
Сильніше  навіть  виразок  чуми
За  вчинки  безпощадно  буде  мучать.

І  в  муках  тих  очиститься  душа,
А  з  нею  буде  краще  жити  тілу.
І  лиш  тоді  почнуться  чудеса,
Коли  минулого  частки  потліють.

Тоді  не  буде  людям  за  що  жить,
Але  ніхто  не  буде  горювати.
Бо  вижити  вдалося  лише  тим,
Хто  не  вступав  в  війну  світів  завзято.

Війна  була  не  між  добром  та  злом,
Як  прийнято  було  до  історично.
Війна  була  між  фізиком  й  дяком,
Матеріальним  й  тим,  що  живе  вічно.

Зійшлись  вони  тоді  в  останній  раз
На  рівному  засушливому  полі.
Пролинув  вибух  –  зупинився  час.
І  все  скінчилось,  не  по  їхній  волі.

Загинули  усі,  хто  в  полі  був.
Згоріло  все,  що  в  них  було  з  собою.
Їх  попіл  просочився  з  дощем  в  ґрунт,
І  породив  жита  на  місці  бою.

Воно  наситить  виживших  тіла,
І  досвід  павших  вкоренить  в  їх  душах,
Щоб  навпіл  не  розносили  життя,
І  не  губили  думку  в  звуках  мушлі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612976
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.10.2015


Сьогодні не зійде твоя зоря

Сьогодні  не  зійде  твоя  зоря,
І  не  осяє  мою  душу.
Сьогодні  зрозумів  одне  лиш  я,
Без  тебе  далі  жити  мушу.

В  холодну  темну  моторошну  ніч
Мене  не  буде  гріти  твоє  тіло.
І  не  побачу  блиск  очей  твоїх,
Що  ощасливити  мене  б  зуміли.

Ніколи  не  почую  голос  твій,
Не  потону  в  твоїх  обіймах.
З  тобою,  наче,  втратив  частку  мрій,
І  світ  тепер  змінитися  повинен.

Але…

Все,  ніби,  як  раніш,  і  час  собі  іде…
Зійшло  вже  сонце  –  й  знов  заходить.
Таке,  мабуть,  життя  –  життя  як  карусель,
Не  накатавшись,  часом  треба  сходить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2015


Містер Страх

В  одній  маленькій  непримітній  країні,  абсолютно  звичайно  жили  ні  в  чому  не  примітні  люди.  Кожен  день  в  них  починався  однаково,  однаково  і  закінчувався,  життя  текло  рівномірно  і  всі  думали,  що  так  буде  завжди…
Але,  одного  ранку,  країною  пробігла  чутка,  що  вчора  ввечері  з’явився  новий  громадянин,  після  зустрічі  з  яким  зникають  люди.  По  мірі  поширення  цієї  чутки  стали  пустішати  вулиці:  дорослі  не  ходили  на  роботу,  дітей  не  пускали  до  школи,  а  підлітки  не  прогулювались  як  завжди  по  звичайних  маршрутах.  Всі  сиділи  в  своїх  домівках,  зашторивши  вікна,  і  тремтіли  від  страху.
Чого  ж  вони  боялися?  Нового  громадянина,  який,  як  вони  були  впевнені,  прогулювався  вулицями.  Хоча  ніхто  його  не  бачив,  проте  кожен  чітко  чув,  як  вистукують  його  підбори  по  бруківці.  Люди  боялись  говорити,  бо  він  міг  почути  і  завітати  в  гості,  вмикати  світло,  воду,  боялись  пересуватись  по  оселі.  Хоча  його  ніде  не  було  –  він  був  всюди,  і  це  міг  підтвердити  кожен,  оскільки  був  впевнений,  що  зараз  він  стоїть  під  їхніми  дверима,  зазирає  у  їхнє  вікно  чи  навіть  чатує  на  них  в  сусідній  кімнаті.
Страх  заполонив  країну,  він  наче  густа  смола,  проник  в  усі  шпарини.  А  коли  над  країною  повисла  темрява,  до  нього  приєднались  ще  й  паніка  та  істерика,  бо  люди,  що  сиділи  по  кутках  і  захлиналися  жахом,  не  бачили  нічого,  окрім  його  постаті  перед  собою.
І  вони  справді  зникли,  зникли  всі,  голодні,  холодні,  брудні…  Пішли  у  вічність,  цілі  вулиці,  міста,  вся  країна…  І  ніхто  не  знав  чому  це  сталося,  бо  не  було  кому  розповісти.
Ніхто  із  них  так  і  не  зрозумів,  що  боятися  страху  –  також  страх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612647
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2015


Роздуми

Чим  більше  років  –  менше  однодумців,
Та  ви  здивуєтесь,  я  цим  горджуся.
Чужим  своїми  не  дозволю  стати,
Свої  думки  відпущу  політати.

Нехай  полинуть  до  людей  суспільних,
Таких  безпечних,  та  таких  наївних.
Не  думають  своєю  головою,
Чужі  сліди  лишають  за  собою.

Хай  краще  користуються  моїми,
То  згодом,  обживуться  і  своїми.
Мої  ж  відпустять  далі  по  планеті
Заглиблюватись  в  все  густіші  нетрі.

Не  бійтеся,  вони  там  не  заблудять.
По  мертвих  зорях  керуватись  будуть.
Вони  ж  бо  вийшли  з  ще  густіших  нетрів,
Не  налякають  їх  беззубі  вепри.

Можливо  і  до  вас  вони  пристануть,
Позбавлять  сну,  й  діймать  не  перестануть,
До  поки  не  відродиться  в  вас  воля.
А  може  їх  чекає  інша  доля?

Я  зачиню  їх,  буду  сортувати,
З  жадобою  все  більш  нові  збирати,
Заповню  ними  черепну  коробку,
І  буду  запускати  в  перемотку.

Будуть  лише  зі  мною,  а  я  з  ними.
Виносити  їх  буду  до  загину.
Залишуся  одна  в  своєму  світі
Розплутувать  клубків  нервових  ниті.

Таки,  ви  праві,  це  все  марна  справа.
І  тіштеся,  що  думать  перестали.
Полегшення  несуть  лиш  небилиці,
На  старості  не  лишать  на  одинці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612626
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.10.2015


На замітку людям

На  світі  є  одна  істота,
Що,  може,  вилізла  з  болота,
Чи,  може,  вибралася  з  лісу,
Або  із  неба  впала  млісно.

Хоча  всю  правду  ми  не  знаєм,
Проте,  сумлінно  величаєм
ЇЇ  володарем  усього,
Що  було  створеного  Богом.

Їй  притаманні  певні  риси,
Що  змушують  сумління  гризти.
І  все  б  було  не  так  погано,
Якби  це  лиш  її  торкало.

Вона  безмірним  габаритом
Навколишньому  платить  лихом.
Хоч  має  здібності  творити,
Проте,  їй  легше  погубити.

По  світові  ступає  сміло,
І  топче  все  живе  уміло.
Охоплює  моря  бездонні
Своїм  загарблюючим  зором.

Чого  їй  треба  –  те  не  знає,
Сама  від  себе  утікає.
За  лихо  відплатити  лихом
Нема  їй  кращої  утіхи.

Навколо  неї  все  вмирає.
Життями  інших  вміло  грає.
Не  дивиться  вона  навколо,
І  всю  планету  спалить  скоро.

Тоді  почнеться  все  спочатку.
І  знову  створить  усе  Татко.
Але,  створити  її  знову
Було  б  найбільшим  недозором.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612485
рубрика: Поезія,
дата поступления 10.10.2015


Душа

Сліпій  душі,  що  темрява,  що  світло,
Однаково  чорніють  навкруги.
Однаково  не  холодно  й  не  тепло  
В  самотнім  краю  вічної  зими.

Вона  глуха  до  зойків  інших  душ.
Нікого  і  нічого  їй  не  треба.
Хоч  помирай,  але  її  не  руш.
Вона  забула  шлях  уже  до  неба.

Забула,  що  вона  –  це  чистота,
Що  зіткана  зі  світлого  проміння.
Тепер  для  неї  це  як  новина,
Породження  нестримного  натхнення.

Тому  і  зраджує  тепер  в  усім,
Своєму  носієві  з  незнайомим.
І  кидає  липку  кіптяву  тінь
На  все  прекрасне,  що  творила  зроду.

На  світі  вже  втомилась  вона  жить.
Омита  в  крові  і  слізьми  полита,
Бо  для  людини  все  життя  як  мить,
А  для  душі  –  це  безкінечна  битва.

Проте  не  згасла  ще  надія  вся,
Що  хтось,  колись,  проллє  на  землю  світло,
І  в  світлі  тім  очиститься  вона,
І  позабуде  що  творила  лихо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612481
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.10.2015


Звичайні будні

Коли  немає  сил  іти  вперед,
І  дихається  волею  так  тяжко,
Ти  сам  не  свій,  немов  якийсь  предмет.
Не  хочеться  нічого  і  нізащо.

Собі  найгіршим  ворогом  ти  став,
І  найлютішим  катом,  і  маніяком.
Цей  новий  день,  його  ти  так  чекав,
Щоб  познущатись  з  себе,  щоб  поплакать.

Не  радий  ти  ні  сонцю,  ні  дощу.
Обридло  навіть  тво́є  власне  тіло.
Пролинув  сміх,  та  ти  його  не  чув,
Не  чути  радість  то  є  звичне  діло.

Сам  закувавсь  в  кайдани  самоти,
Доходячи  дщо  крайнощів  безумства.
Під  тиском  стін  і  гнітом  суєти
Ти  пожинаєш  голки  вільнодумства.

Ти  злишся  зараз,  але  це  мине.
І  завтра,  як  прокинешся  ти  сміло,
Подивишся  навкруг  –  то  все  пусте,
І  будеш  гаяти  свій  час  уміло.

І  друзям  ти  подзвониш  залюбки,
Але  ніхто  не  буде  брати  трубку.
Вслухаючись  в  однакові  гудки,
Ти  будеш  розуміти  –  це  наука.

Нікому  не  потрібен  голос  твій,
Ти  сам,  тебе  давно  забули.
Їх  імена,  немов  п’янкий  настій.
Твоє  ж  вони  як  наче  і  не  чули.

Бо  в  світі  є  закон  лише  один  –  
Ти  сам  за  себе,  будеш  його  слухать,
Не  будеш  рвати  душу  на  шматки,
І  затикати  ними  собі  вуха.

Ти  сам  один,  змирися  уже  з  цим.
Інакше  будеш  плакати  постійно.
Помреш  один,  і  бідний  і  дурний,
Не  доробивши  ні  одного  діла..

Ти  злишся  зараз,  але  це  мене.
І  завтра,  як  прокинешся  ти  сміло
Подивишся  навкруг  –  то  все  пусте.
І  знову  гаятимеш  час  уміло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594981
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2015


Мышь, сова и луна

Ночь  зарисована  вновь
В  черных  и  синих  мазках.
Мир,  совершенный  во  всем,
В  желтых  совиных  глазах.

Желтым  бликует  луна.
Ветер  колышет  листву.
Тьма  в  потайных  уголках
Дышит  прохладой  в  лесу.

Словно  немое  кино,
Только  сова  и  луна.
Больше  вокруг  никого.
Дальше  везде  пустота.

Где  не  возьмись  –  сера-мышь,
Мимо  бежит  шебарша.
Робко  коробит  покой
В  желтых  совиных  глазах.

Мышка  поднялась  в  траве,
Смотрит  она  на  луну  –  
Нету  ее  в  пустоте,
И  не  пролезет  в  нору.

Мышь  отражалась  с  луной
В  разных  совиных  глазах.
Вроде  и  рядом  совсем,
Вроде  и  в  разных  мирах.

Не  захотела  сова
С  мышью  делиться  луной.
Принадлежит  ее  свет
Лишь  желтоглазой  одной.

С  ветки  упала  сова,
Тихо  расправив  крыло.
Кратко  мелькнула  луна.
Стало  вокруг  никого.

Снова  сова  и  луна,
В  черных  и  синих  мазках.
Снова  царит  тишина
В  желтых  совиных  глазах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594756
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 20.07.2015


Безкрая біль в нікчемному житті

Безкрая  біль  в  нікчемному  житті.
І  осінь  дурновата  хлюпотлива
Залила  все...  повіки  і  шибки.
Душа  упала,  бо  промокли  крила.

Вона  уже  не  бачить  небеса.
Уламки  мрій  палахкотять  грайливо.
Лежить  в  багні  ні  мертва  ні  жива,
Ще  й  розум  насміхається  зрадливо.

Шкода  самій  що  навіки́  жива,
Що  падати  доводиться  постійно.
Хотіла  б  вічно  краять  небеса,
Або  ж  як  розум  –  помирати  з  тілом.

І  тіло  хворе,  хоч  болить  душа.
І  плакати  не  може  –  плаче  тіло.
Вона,  невільно,  в  ролі  палача,
Та  тіло  вже  стомилось  й  оніміло.

Загоюй  рани  й  в  небо  утікай.
Нехай  оправиться  від  мук  тих  тіло.
Всередині  хай  краще  пустота,
Ніж  кров,  багно  і  щоб  душа  боліла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594524
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.07.2015