| Сторінки (1/21): | « | 1 | » |
Тихо плаче стара Ґаліція,
Вишиття закутала чорним.
Крадькома на портрети цісаря.
Про покійника - тільки добрим.
Накриває на стіл Ґаліція,
Лава встелена тканим килимом,
Пахне хвоєю, тирсою, стружкою.
Цвях зігнувся мов старець скривлений.
"Матір Божа і що тепер буде?"
"То є зле", - шепотіли гості.
Ще земля не осіла на тілі
А вони обгризали вже кості.
Білим снігом сивіла Ґаліція,
Хтось гострив крадькома сокиру.
Наче зайди розтягали хату
У якій народились і жили.
Вийшла втомлена зойками й криками
Під прощальний постріл із кріса,
Вишивати зеленими нитками
Те що люди назвуть колись лісом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661015
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.04.2016
Життя - театр, люди в нім - стільці.
Скриплять, риплять, потріскують і гнуться.
І думають, мабуть, лише про те
Як би не впасти чи перевернуться.
І розсихаються, гниють, ламаються,
Згинаються, стирають ніжки вщент.
Зі сточеними червом серцевинами
Стільці прогавили лише один момент.
Хоч все життя несуть тягар на спині,
Хоч уділ їх невдячний та важкий.
Життя театр, на сцені йде вистава.
Тож насолоджуйся допоки молодий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649517
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.03.2016
Крає вкотре юнацьку душу
гостра туга немов коса.
Над могилою схлипує груша
І бринить промениста роса.
Світлій пам'яті юного діда
Пишу з болем оці рядки.
Про той час коли над полем
Пломеніли ранкові зірки.
Десь у небі дзвенить стоголоссям
Солов'їний спів, повен жалю.
А між буйним багряним колоссям
Дід востаннє косив траву.
Те чоло немов зоране поле
Мозолисті долоні рук.
Я мабуть не забуду ніколи
Переплетиво радості й мук.
Вечорами прощався з сонцем.
На світанку стрічав зорю.
Аніж дід мій, світлішу людину
Я одвік за життя не знайду.
Де зерном золотиться покошене
Житнє поле юнацьких літ
Поміж полем лежить зарошений
Сивиною, мій юний дід.
І вже вкотре розкраює душу
Біль притуплена наче коса.
Над могилою схлипує груша
І бринить промениста роса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638340
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 24.01.2016
Вона дуже любить робити листівки,
Переплітаючи стрічки,
Від щастя мружилися повіки,
Як в приголубленої кішки.
Ручками вправно в'язала всі бантики
Вправними пальчиками музикантки
Звичними рухами гладила кантики,
Вся огороджена листям і бланками.
Дивилась допитливо на сонце в чашці,
Наче питаючись поради,
А воно плавало мовчки у каві,
Що призначалася шоколаду.
В кріслі скрутився пухнастий клубочок,
Хвилею щастя од нього повіяло.
Ти відчувала із кожним рядочком,
Як заспокійливо воно діяло.
Вона дуже любить робити листівки,
Можливо сонцю, можливо богу,
Цього не знаю.... але це щастя,
Для неї щастя... і для нього.
Робила ручками маленьке чудо,
Вкладала в нього душі частинку.
То робить довго, то вип'є кави,
Й заплющить очі лиш на хвилинку...
І людям ближнім дарує частками,
Свою ту зболену, ранами скріплену,
Єдину душу, не позолочену
Кривавим золотом, але посріблену.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638338
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 24.01.2016
Забриніла забряжчала
Впала й покотилась.
Іграшка скляна з ялинки
На шматки розбилась.
Відображення своє
У руці тримаю,
Ріже шкіру скло тонке
І в душі мулЯє.
Буде зайченя саме
ВИсіти на гілці,
Бо розбився той ведмедик
Що грав на сопілці.
Хтось зі скла їх видував
Фарбував старанно
Душу в іграшки вкладав
Щоб дивились гарно
Дивлюсь я на ті осколки
І в душі мулЯє:
Як розбив своє дитинство?
Хто його збирає?
Поверніть назад я склею,
Поверніть будь ласка.
Всі мовчать, з руки ведмедик
Дивиться на мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637801
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2016
Відьма
Помирай…помирай в її обіймах. Затерпай, задихайся і помирай…Її подих – то чорні пелюстки мертвих троянд… такий ж терпкий ніжний нестерпний і дурманний…Помирай…вона дотиком розірве твою душу на клапті, пошматує і спалить пекельним поцілунком. Помирай…вона ж відьма…
* * *
Орест переступив з ноги на ногу, заніс руку і…опустив. Не хотів, зовсім не хотів він стукати оці двері. Та ніч гнала їх в потилицю, штовхала і заганяла в свої темні та холодні обійми. Не залишав вибору і стомлений Ігнатій що зіперся до вільхи і тяжко переводив подих. Його очі мовчки благали про перепочинок і Орест, зітхнувши тихо не аби не сполохати ту важку тишу ночі, злегка постукав. Кілька секунд, сповнених тиші і мороку здавалися вічністю. Раптом єдине невеличке віконце спалахнуло тьмяним жовтуватим світлом і легка тінь майнула у ньому. Тиша наче тонко натягнута павутинка розтялась гострим тихим голосом:
- Хто тривожить мене так пізно? Що вам треба в такий пізній час?
Орест здригнувся. Голос пройняв його наскрізь і порушник спокою ночі замість того аби підібрати необхідні слова відчував як невідомий страх сковує його, шпурляє вглиб його внутрішнього прихистку й витягує звідти знову у цю холодну і моторошну ніч.
- Нам би переночувати. Ніч. Лише одну ніч. Збились зі шляху, а ліс чужий і незрозумілий, - наче виправдовувався Орест.
За дверима наче почувся легкий сміх. Чи може то зашелестіло листя? Він не знав. Не знав та розумів що не варто, не варто заходити сюди. Та за спиною хрипло зітхав Ігнатій а в плечі давила мороком ніч. Доки нерішуче стояв на місці відкрилися двері. Пара зелених великих очей в переплетиві густих чорних вій глянули на мандрівників і глузливо зміряли з ніг до голови. Спинившись на широко відкритих очах Ореста глузливі вогники згасли і вже лагідним голосом молода хазяйка сказала:
- Заходьте вже, раз так лісу боїтесь. Для когось ворог він для когось друг.
- А для вас? – щоб підтримати розмову запитав зраділий Ігнатій.
- А для мене…а для мене він просто… - незнайома красуня не вимовила останніх слів та Орест був готовий поклястись що на губах її прочитав слово «дім»…
В домівці було темно і свіжо. Долівка встелена травами, на лавах жмути чебрецю і полину. Духмяний і трохи гіркуватий запах стояв у цій охайній та порожній домівці. Лава застелена темними рушниками, на столі глечики та оберемки трав. Запаливши іще одну свічку, загадкова хазяйка повернулася до гостей і плавним жестом вказала на лаву.
- І як звати горе-мандрівників що лісу бояться? – з легким усміхом в голосі запитала вона. Вогники від свічок витанцьовували у її очах і в цей момент Оресту надзвичайно захотілося опинитися знову в лісі, подалі від того пронизливого погляду, вкрадливого голосу та зелених очей в переплетиві чорних вій.
- Він Орест а я Ігнатій. Дослідники ми, - в Орестового супутника остаточно розв’язався язик: - А вас нам як величати?
- Клеяра, - коротко мовила дівчина і вогники знову застрибали в її очах. Та через мить згасли і солодким та тихим голосом додала: - Вечеряти будете?
Вечеря була ситною. Вклавшись на лаві що гірко пахла полином Ігнатій блаженно закотив очі. Життя здавалося прекрасним і ніч уже не здавалася такою страшною. Скоріше таємничою і сповненою запитань. Та думати не хотілося. Свідомість притуплювалася від аромату п’янких трав та домашнього затишку. Орест витягнув з ранця зошит у шкіряній оправі. Щодня він записував усе що з ним відбувалося, а зараз відчував у цьому велику потребу.
* * *
«Вечір. День перший.
Одразу після вечері мене оповила жахлива втома. Ледве змусив себе зробити запис. Ігнатій віджив і сподіваюся зранку ми покинемо це місце. Ця Клеяра наче і добра і красива але…мене не покидає дивне відчуття. Чим вона тут живе? Чому сама? Чи не боїться? Не розумію. Та й не хочу. Скоріше б ранок…»
«Ранок. День другий.
Прокинувся від незрозумілого відчуття тривоги. Побачив що нікого в хаті немає і не на жарт злякався. Двері закриті а вікно надто маленьке. Шукаючи інший вихід натрапив на дивні двері за комодом. Явно відкривалися нещодавно. Уже хотів відсунути комод та подивитись як двері вхідні відчинились і з сіней почувся веселий голос Ігнатія. Виявляється ходили по хмиз. Пора забиратися звідсіля.»
«Обід. День другий.
Я не впізнаю Ігнатія. Він вперто не хоче покидати цю домівку і пропонує залишитись ще на ніч. Найстрашніше те що бажання іти зникає у мене теж хоча розумію що залишатись не можна. Після обіду вийдемо точно. Все таки господиня дуже красива і готує смачно»
«Ніч. День другий.
Боже якщо ти чуєш допоможи мені. Мене тримає невідома сила і не пускає звідси. Веселилися весь вечір танцювали і співали. Та я виразно чув як красивому голосу Клеяри підвивали вовки. Мені страшно. Коли Ігнатій у парі з нею розійшовся не на жарт я добре чув як за комодом щось приглушено торохтіло. Такий же звук був коли в дитинстві батьки вирили стару труну з дідом. Той самий звук. Кісток об кришку домовини. Мені страшно. Сам вибратись уже не можу. Заберіть мене хтось»
«Вечір. День третій.
Не так вже й погано тут. Зранку ми вже підемо. На рахунок кісток видно причулося. Дурниці якісь. Хазяйка насправді добра. І безмежно красива. Шкода її покидати але нам пора. Речі складені і Ігнатій смутний. Клеяра покликала його підгодувати її лісових друзів. Дивно, вони не взяли з собою нічого. П’ю вишневу настоянку і думаю про її очі. Зелені в переплетиві чорних вій».
«Ніч. День третій.
Чим я думав? Навіщо я постукав? Що тепер робити? Невже життя закінчиться отак? Не хочу! Не можу!
Ігнатія більше немає. Підгодував. Собою. Вовків. Досі у вухах стоїть його крик і завивання тих звірів. Ця відьма прийшла як нічого не було, скинула заляпаний кров’ю одяг і подала вечерю. Їв і ковтав сльози. Моє тіло непідвладне вже мені. Завтра мабуть настане моя черга. Мені вже не страшно. Тільки шкода. Не треба було стукати»
«Обід. День четвертий.
Таки кістки. Притягла сьогодні білі біленькі і скидала у комірку за комодом. Не ховаючись від мене навіть. Та й навіщо? Бачив у вікно дерево з дуплом. Коли ітиму закину туди щоденник. Сподіваюсь колись його прочитають.»
«Вечір. День останній.
Втечу! Не хочу! Я втечу! Ну виламуйтесь же, кляті двері! Ще трохи. Дихати важко і відчуваю що в голові коїться щось незрозуміле. У руках важкість, все тіло наче з тирси. Припочину. Перепочину тобто. Невже забуваю слова?
* * *
Рук* немає…с*кира пер***ну*ась на руку…боли*ь *а перес**не. Я до*баю другою ногою. Час в** часу пишу. Кр*в ляпає н* стор**ки. Та я в*ечу. Обов’язково.
* * *
Важко. В г*лові крутиться. Не б*ч* нічого н*навколо. Пишу на**ліп. Ще тро*и і втечу. Лиш* відпочити. Тр*шки.
* * *
Де *? Хто *? Бол*че. Ду*же. Не м*жу з*ада*и хто *. Крок*. Чиї? Очі. Зел*ні очі. Ра*о. Надто рано. Ра*о чи пізно? Забу*»
- І що було потім? – мертву тишу аудиторії розітнув голос Ростика. Студенти оживилися і підвели очі на викладача. – Що сталося з тою Клаярою?
- Клеяра. Її звати Клеяра. Лісники влаштували облаву І спалили домівку. Вона й згоріла. Заживо. На цьому історія закінчується. Дякую за увагу. На понеділок готуйтеся до модуля.
На виході з аудиторії Ростика штовхнув одногрупник, Коля:
- Бачив які в неї очі? У викладачки. Враження що їх бачив уже…
- Зелені у переплетиві чорних вій?
- Ага.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583789
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2015
А час іде…тягне за собою торбу зі зморшками, сивиною,
хворобами…щедро роздає їх усім. Усі старіють з тими дарами. Усі та лиш не
він. Він і досі молодий, сповнений сил. Він не такий. Старіють навіть похмурі
грізні гори а йому хоч би що. Далі закидає австріяцького кріса за плечі та іде в
ліс. Його уся звірина змалку знає. Знає і боїться. Од нього завжди віє хвоєю,
грибами та чимось…іншим. Не злим, але…чужим. Минають роки, десятиліття
а його кроки такі ж тихі, легкі наче йому лиш двадцять зим від роду. А в тих
двадцять зим його ще на війну лиш забирали. То він і першу відвоював і
другу. І не старіє ж. Ходить як і ходив. Люди шепчуться уже…так так…то
проклята душа. Ні раю ні пекла йому нема от і топче ряст вічно. Баби
хрестяться а чоловіки косо дивляться. Та не зачіпають його бо страшно.
Бояться не так його а тої таємниці що за ним наче тінь ходить. Бояться сильно
бо невідоме то завжди лячно. Лиш одноногий сивий Штефан знає правду.
Знає але мовчить. Мовчить але добре пам’ятає ту страшну осінню ніч…
* * *
Тодорко жив у хаті один. Двадцятий раз ластівки вили гнізда під його
стріхою а він вставав до роботи зранку, молився Богу та готовив їсти на
самоті. І то не того що був лихий на вдачу чи пустим на вроду. Тим його Бог
не наділив. Та жодна дівчина чи вдова не хотіла за нього виходить бо мав за
спиною лиш перекошену хату та величезний лантух злиднів. Дідо його жив у
злиднях, вітець жив у злиднях та й він од них не відбився. Весь день спину в
лісі гнув аби мати що в миску покласти та чим сорочку полатати. Вставав із
сонцем та й спати з ним ішов. Воно його і гріло і голубило і спати вкладало. З
ним і виріс. І нівроку так виріс. Високий, ставний, кароокий. Не одна дівчина
зітхала, дивлячись на халупу та латану сорочку. Он і Матвієва Галя не раз
кидала оком на ставного Тодорка. Любила і подивитись і поговорити. Бувало,
виганя батькові вівці на полонину та все до Тодорка:
- Здоров будь легіню! Коли ж сорочку нову матимеш? Ти як в ній
народився то певно й не скидав ще? – запитувала вона, затуляючись від
спекотного сонця.
Тодорко ніяковів спершу та швидко оговтувався і відрізав:
- Оженюся я на тобі та й шитимеш мені сорочки!
Галя червоніла, супилася але не витримувала погляду карих
Тодоркових очей і сама заливалася сміхом. І одразу ж бігла до цямрини бо з
порогу Матвієвої хати дивилися їй услід пара колючих очей під густими
бровами. Не любив Матвій тих загравань дочки з обірванцем. Що з того що
гарний він та й працьовитий коли за душею ні копійки? Не такого зятя шукав
собі Матвій, не такого…
***
Тодорко все рубав дрова та валив смереки коли забаглось розбещеним
царям, цісарям і вождям позмагатись в знанні військової справи та люду
трохи до Бога одправить. І пішли жовніри селами вербуючи людей до
війська. Не оминула та доля і нашого Тодорка. Десь лементували жінки, десь
лунали постріли коли хто не хотів іти а він підперезаний та умитий уже
виглядав вояків. Йому і так нічого втрачати було а так хоч годуватимуть та й
чоботи дадуть. А от сусіда Тодоркового, Юру забирали майже силою. Не хотів
Юра до війська. На ні накрадені батьком, цісарським писарчуком, грошенята,
ні Матвієві погрози не помогли. Хмурився Матвій бо ж так мріяв дочку видать
за Юру. Хоч і миршавий хлопець та ледащо зате гроші є. А дочка…А що
дочка? Чи ж вона має вибір? А чи бажає їй зла? Вона ж в золоті купатись
буде…а тепер…журився Матвій, ой як журився. Конче йому Юра живий мав
вернутись. Раптом вгледівши Тодорка підскочив до нього та схопивши за
комір сорочки, зашипів:
- Гляди ж мені, обірванцю, бережи хлопа. Як Юра додому не вернеться
– голими руками задушу!
Тодорко лиш плечима стенув. Чи ж він Бог а чи святий якийсь аби
повелівати кому жити кому ні? Він на святих і не схожий. Що з того що теж у
сорочці білій як вона латана...святі не латають, святі щодня чисті мають…
***
Юра не вижив. І не вина в тім Тодоркова була а його власна. Злякався
він ворога та й втекти схотів але наздогнала куля австрійська та й до судді
Всевишнього відправила. Той уже за зраду місце в пеклі знайде йому, як
сказав офіцер Генріх. А Тодорко воював. Спочатку легко було – природа,
сонце, їжа,одяг, нові побратими а потім…прийшла війна. Кров чужа заливала
йому очі, біг і перечіплявся за відірвані руки й ноги. Раз в щоку щось попало,
думав куля а то Василю, односельчанину куля в голову влучила та череп з
такою силою роздробила що шматки в різні боки розлетілись. А Тодорко
воював. Боявся спершу та зрозумів що коли не він то його. І плакати за ним
ніхто не буде, і поховати нікому. Журбно так вмирати поки ще сонце світить.
Якби не світило то інша річ а так…Того й вбивав. Допоки самого ледь не
вбили. В ту ніч Тодорко аж посивів трохи коли раптом свої своїх різати стали.
Чудом вижив він тоді та згадка що таке війна його ще довго терзала. Після
двох місяців і старому шпиталі зміг вернутись додому. Фельдшер, старий
сивий німець хитав головою і казав що то живий мрець. А він таким і
виглядав. Білий, худий ще й без руки правої. Що робити буде він не знав іще
але вертався додому. Час покаже. Рани не залікує але затягне. Вдома і земля
духмяніша і сонце тепліше. А там і видно буде. Руки звісно шкода але могло й
гірше бути…
Село зустріло його похмурим мовчанням. Вибиті шибки, поламані
двері. Ішов і не впізнавав людей…Вони були іншими. Та і він змінився. Війна і
час змінили усіх. Лише старий одноногий Штефан не змінився. Та ж букова
палиця, той же холодний суворий погляд…У Тодорка складалося враження
що час і війна обійшли його стороною, ховаючись від його скляного погляду.
А той усе мовчав і дивився на всіх з німим докором…Складалося враження
що він знав тут усіх і старших за себе хоч було йому з вигляду ледве за
шістдесят…
***
Матвій знайшов його увечері. Плітки, що здоровий хлоп одноруким
вернувся розповзлися злорадними зміями і досягли вух Матвій, що вже знав
про смерть Юри. Не маючи на кого зігнати злість, вхопив бартку та кинувся до
Тодоркової хижі… Та знайшов його лиш біля річки. Тодорко звісивши ноги у
воду дивився як невпинно річна несла за собою кров, траву та гілки. Плин
бурхливих вод заспокоював його. Час біг так швидко як і вода, та в серці
залишалися рани котрі не так легко змити…
- Ти його не вберіг! – різким криком розітнув тишу за спиною Матвій.
Тодорко повернувся і незрозумілим поглядом втупився на грізну постать
сусіда.
- Ти його не вберіг! А я ж тебе попереджав! Він мені як син був! Його
Галечка моя любила! А ти! Ти! Ти ж, злиденьське насіння, лиш про себе
думаєш!!! – червоний од люті та сонця Матвій трусив барткою над головою
Тодорка а той лише з сумом дивився на нього.
-Любила? Та вона мене любила! І любила б далі якби не каліцтво!
Кажете, вона Юру любила? Та то ви писарчукові гроші любили а не вона Юру!
То ж кров рідка котру на золото міняєте! Як єврей останній!
Тодорко хотів ще щось мовити та різкий змах бартки обрубав його мову
та половину лиця. Тіло впало у річку та повільно забагрюючи воду попливло
за течією…
- Я твою кров міняю на свій спокій! Чуєш? На свій спокій! Проклинаю я
тебе!!! – ревів Матвій на колінах витираючи сльози червоними від крові
руками. У відповідь лише смереки гомоніли на своїй мові про той жахливий
злочин на березі ріки…
***
Він не помирав…його розривало на шматки од болю та він не міг
поворухнутися. Затягувало в безодню і виплескувало назад. Над головою
кружляли круки, сонце здавалося розпікало його мов на пательні а він не міг
поворухнутися…скільки часу пройшло він і не знав. Останнє що пам’ятав –
обличчя старого Штефана і сволок завішаний зіллям..крізь туман у голові
долинули слова «Добре що дві ноги маєш. Мені з одною танцювати тяжко»…
***
Час іде і ніхто не стоїть на місці. І сьогодні Матвій віддає дочку. Вбрана
наче квіточка Галя сумовито сиділа поруч з молодшим писарчуковим сином
Іваном. Він, ще дитина, явно нудився у товаристві п’яних мужиків. Музики
в’яло награвали аркан коли двері раптово злетіли з завіс від могутнього
удару. Всі одразу ж повернулися в сторону несподіваної оказії і завмерли. У
дверях стояв…Тодорко. Такий же ставний, з блиском в очах, у новому киптарі
зі сталевою барткою у руці. Матвій похолов. Обличчя, скривлене і
пошрамоване обличчя з холодним злорадним вогником в очах.
-Сатана! Убийте! – заверещав якийсь п’яний і тут же хтось вихопив
топірець.
Коротко свиснула бартка і плач змішаний з люттю розітнув залу.
Топірець покотився по долівці тягнучи за собою ще теплу кисть. Усі
завмерли…
- Ну здоров будь Матвій! – холодно, наче цвяхи забивав, промовив
Тодорко. – Святкуєш либонь?
- Святкую, Теодоре – ледве видушив господар. І через мить додав –
Сядь і ти з нами до столу та розділи свято.
Тодорко скривився і обвів поглядом залу. Усі дивилися на нього з
непідробним страхом. Жалюгідні, п’яні обличчя відчували ту смертельну
прохолоду якою віяло од нього. Залишатися тут він не хотів
- Давай но краще станцюємо Матвію! – з усміхом легким промовив
Тодорко. – Чув ти вдатний до танцю! Будеш кращим од мене – залишу в
спокої вашу гостину а ні… сам же ж знаєш я тобі винен…
Господар здригнувся…Коліна трусилися але чомусь він відчував що
лише так може відвернути напастю у вигляді воскреслого каліки. Узявши в
руки бартку він кивнув музикам і став навпроти Тодорка. Заграла музика і
обоє пішли в танок. Хміль уже остаточно вивітрився з голови Матвія і холодне
лице Тодорка він бачив чітко і виразно. Воно випромінювало презирство,
відразу і грайливу ненависть. Було відчуття що він грає програну ще перед
початком гру але ноги його вже не могли зупинитись. Музика лунала все
швидше, Все навколо розпливалося і Матвій з жахом відчував що не може
зупинитись. Бачив лише холодне обличчя Тодорка котрий здавалося б зовсім
не втомився. Він лише швидше й швидше набирав ритим і наче змушував
своїм поглядом Матвій повторювати за ним. Все кружляло, переверталося,
майоріло яскравими кольорами і тут він відчув що у його тілі лопнула
невидима струна. Все зупинилося. Останнє що він побачив то це посмішку
Тодорка котрий усе ще витанцьовував перед ним...
* * *
З того дня минуло багато років. Ті хто були свідками того вечора
померли. Їхні діти ще пам’ятали ту страшну історію але внукам було уже
нецікаво. Нецікаво чому той мовчазний каліка не старіє. Нецікаво чому у
нього немає пів лиця. Баби шепочуться і дивляться на нього та ніхто не знає
правди. Іноді він заходить у корчму і пропонує чужим потанцювати з ним. Та
перетанцювати нікому не вистача снаги. Він – той що танцює. І ніхто уже не
пам’ятає його історії. Лише старий сивий одноногий Штефан що вічно курить
свою довгу люльку. Та він також мовчить. Чугайстрів мало то й триматися
разом мусять. Жаль лиш танцювати не може. Але то пусте. Головне що сонце
світить і вода тече а з нею і час. Час усіх зачепить лише не їх. Час їх боїться.
Вони і його перетанцюють…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583728
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2015
Сьогодні осінь пахне виноградом
Духмяним, стиглим, непристойно запашним.
Життєві будні, шикувавшись у паради,
Роками мчалися по нім.
Сьогодні осінь пахне виноградом
Налитим сонцем і остудженим зірками,
По ньому хмари прокотились стадом...
Життя за ними шелестіло сторінками...
Сьогодні осінь пахне виноградом
Терпким як біль минулих перемог.
Котрі невдячно підминала зрада,
Котрі вмивав сльозами навіть Бог.
Сьогодні осінь пахне виноградом.
Зірвеш - відчуєш п'яний аромат.
А за спиною осипатиметься градом
Минулих літ духмяний виноград.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583540
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2015
Скільки слів спересердя сказаних,
Скільки вирвалось з язика.
Скільки ран словопальних завдано
Скільки важать для когось слова.
Забиваючи ржаві цвяхи
З необачних та прикрих слів
Ми правцем заражаємо душі
Засіваючи смуток і гнів.
Скільки слів повернути хочеться
Через душу усю в сльозах
Але рана не кожна гоїться
Не виймається ржавий цвях.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583536
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.05.2015
Це сiре небо знов плювалось кров'ю,
Немов старий туберкульозний дiд,
Вона iшла, застрелена любов'ю
Кривавим снiгом замiтало слiд.
Вона iшла, а серце рвало груди.
Осколком душу краяла журба.
Неначе вовки, озирались люди.
Пекельним полум'ям пекла ганьба.
Вона iшла, пригнiчена й розбита,
Гаряче серце загорнулось в лiд,
Плювалось небо а любов убиту
Замiв назавжди той багряний снiг
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555822
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2015
Він малював ангелів...
З довгими білими крилами,
В одязі сніжно-білому,
З римськими обличчями.
Він малював їх красивими...
Сонце у світлих кучерях,
Променем падало з пліч
І відбивалися в зорях.
Він малював їх могутніми...
Дужі широкі плечі
Наче тримали небо,
Що спало в обіймах ночі...
Він малював їх добрими...
Сонце відбилось в усмішці
Блимало зайчиком в зморшках
Наче у хвилях річки...
Він малював їх...незрячими...
Замість зіниць білі ночі.
Адже у снах не побачив
Як виглядають очі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555821
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 30.01.2015
У полоні барельєфних скупчень,
Попід куполом брехливої пітьми
Помирав од лицемірних суджень
Білий ангел з чорними крильми.
Біло-біло скалились на зорі
Чорні статуї гранітових облуд.
Він на мармурі багряному од крові
Малював небачений етюд.
Зазирнув у вікна блідо місяць.
І...побілд. На мармурі слізьми
Поміж кровю малював картину
Білий ангел з чорними крильми.
Ніч скотилась по небеснім скельцю.
День планету обійняв грудьми
Де пролив фарбами кров із серця
Білий ангел з чорними крильми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555444
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.01.2015
Вона чекала його постійно,
Долонями підперши чоло.
А повз неї котилися війни
Заглядаючи у вікно...
Вишні плакали білими росами,
Осипаючи білий цвіт.
На обличчя закутане косами,
Сивиною полинових літ.
Йшли роки і вертались додому
Із пащек лютих воєн-змій.
Мужні воїни різних загонів
Несучи у долонях біль.
Несучи у руках дрібку волі,
Берегли мов останню сіль.
Що потрібною буде до хлібу
Для нових і нових поколінь.
А у неї ще сині очі.
А дітей ще чекає вона.
І у житньому полі до ночі
Голосить Україна моя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555441
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 28.01.2015
Вона танцює свій останній танець,
Легенька, наче пір'я лебедине.
Вона танцює для усіх востаннє
Прекрасна й ніжна біла балерина.
Вона ступає тихо й обережно,
Неначе по розпечених ножах.
Ніхто не знає як болять ті ніжки
І крок по сцені наче по голках.
Рука повільно плаває в повітрі
Й викручується під небаченим кутом.
Ніхто не знає скільки довгих років
Оця рука гоїла перелом.
Обличчя юне, миле та чарівне
І постать також юна і гнучка.
Ніхто не знає скільки їй вже років
А між волоссям срібна сивина.
Вона принцеса! Королева сцени!
Їй квіти килимом вистелюють до ніг.
Ніхто не знає як удома мерзне,
В розбиту шибку залітає сніг.
Огрядні дами не вітаються спогорда:
"Могла й вона сказати щось сама"
Вона - не горда, просто вже так склалось
Що від народження залишилась німа...
Вона танцює... Вище й вище!
У захваті вся опера мовчить,
А там на сцені біла балерина
В німім мовчанні в небеса кричить...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555215
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 27.01.2015
Він сидітиме з собою наодинці
Як осколок веселкового життя
Озиратимуться поглядом ординця
Чорні тіні сірого буття.
Мов клубочок кольорових ниток
Замотавшись від сліпих надій.
Танцював на тротуарних плитках
Хеппі хіппі витканий із мрій.
І блищить на кедах перша зірка
А на джинсах крапельки роси.
Хеппі хіппі...у кишенях дірка
Й сині очі в пошуках весни.
Він метелик у чужих тенетах
заздрості і самолюбства павуків.
Він чужинець на своїй планеті
Він промінчик акварельних снів.
Хеппі хіппі витканий із мрії
як осколок веселкового життя.
Хеппі хіппі...сонце рожевіє
і на кедах блискає зоря.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555214
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 27.01.2015
Побудь для мене зовсім трішки... книжкою.
Щоб я із рук не випускав тебе ніколи.
Щоби була ти сумом і усмішкою
А я для тебе іноді - поличкою.
Дозволь одного сонячного дня
Ввірватись раптом у твоє життя,
І вихопить з обійм буденних справ...
Я би тебе туди не повертав.
Дозволь в твоїй компанії прожити ночі,
В твоїх обіймах зустрічати ранки.
Я доторкнусь до твої сторінок
Що повні змісту, мов сльозами - очі.
В тобі усе - від щастя до тривог,
Ти зігіраваєш дотиком-усмішкою.
Для мене ти пролог і епілог,
Тому побудь, будь ласка, трішки книжкою
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554779
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.01.2015
Дітки усміхнені і майже рум'яні
Із почуттям вини.
Цвітом вишневим трішечки п'яні.
Дітки вернулись з війни.
Діти усміхнені начебто весело
Дивляться у об'єктив.
Пальчики чітко вистукують тремоло.
Хижим здається штатив.
Скрізь фейєрверки, салюти і вогники.
Гучно оркестри ревли.
Десь там далеко за вашими спинами
Діти на штурм ішли!
Ранок настав і оркестри затихли
Так народився світ.
Діти собою тепер захищають
Наш двадцять перший вік.
Може тому є повір'я на світі
Що бережуть наші сни
Трішки усміхнені ангели діти
Що не вернулись з війни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554776
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 26.01.2015
Коли кажу що ти псуєш моє життя
То просто напросто порівнюю із нікотином.
В моєму мозку звилося гніздо
З котрого вигнати тебе вже неможливо.
Замало слів щоб пояснити те сп'яніння
І вічно смертний, вічно молодий.
Я мов Антонич, п'яний з божевілля
Себе розп'яв за ніжний голос твій.
І з глузду з'їхавши у білосніжному житлі,
Дивлюсь як хтось плете петлю з підтяжок.
Життя псуєш мені мов нікотин -
З тобою гину, а без тебе тяжко...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554597
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.01.2015
Ой, як голосно гупали яблука,
У твоїм світанковім саду,
Білосніжно-ясними градинами
Вибивали свій дріб по даху.
Ну а ти все лежала прикована,
Голосили навколо птахи,
Борознила очима чудовими
Ті далекі Чумацькі Шляхи.
Ти шукала свою ясну зіроньку,
Що згасала у розквіті літ,
А в саду твоїм гупали яблука,
І шептав щось калиновий цвіт.
Ось і ранок настав, ніч згорнула
Філософські трактати про суть,
На вікно хтось поклав тобі яблуко
Подарунок в останнюю путь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554526
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2015
Вони зустрінуться на вокзалі
Небритий панк і чарівна пані.
Вони зустрінуться і час зупиниться
Вулкан емоцій і Буря пристрастей.
І познайомляться на вокзалі,
коротка бесіда, випічка, кава.
Підуть гуляти дві протилежності
Символи спокою і незалежності.
Вони гулятимуть стримано й радо
під погляд заздрісний сірого стада.
Потерті джинси стоптані конверси
високі шпильки й шикарний Роллекс.
Вона мугикатиме сюїти
А він зриватиме з клумби квіти.
У неї очі - зелене море.
А його карі - безодні горя.
Він даруватиме їй букети
Вона навчатиме етикету.
Вона Петрарку йому читатиме
Він на колінах у неї спатиме.
Він привітається до патрульних
Вона ітиме уже без туфлів.
Шикарний Роллекс в руках каліки,
В аптеці купить він мамі ліки.
День промайне немов хвилинка
Щасливі й стомлені на зупинці
Четвертий поверх стара квартира
Ласкаво просимо, моя мила.
Прекрасний вечір, духмяна кава
танець під музику [i]Panke Shava[/i]
Обійми ніжні і поцілунок
Вона для нього - мов подарунок.
В обіймих ніжних за розмовою
Оголять душі свої заболені,
Один одному вчиняють розтин.
Дарують серце, втрачають спокій.
І ніч пройде немов хвилина
В розмові тихій та безупинній.
Настане ранок і він прокинеться.
Від неї сліду не зостанеться.
Гірко всміхнеться "Мабуть приснилось"
В руці записка "Мені сподобалось"
Зайде на кухню - а там вже прибрано
І посуд складений, начисто вимитий.
Парує кава, ні сліду вписки
А на столі - іще записка,
П'ять слів рівненьким знайомим почерком
"Доброго ранку. Я по випічку".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2015
-Брать жівим! Убівать нєльзя! – ламаною мовою десь у лісі надривався полковник. Я перевів подих і озирнувся. Халепа у яку я потрапив була не дуже радісною. Боєприпаси майже закінчилися, поранена нога давалася взнаки щосекунди. Довелось на мить зосередитись і тверезо оцінити ситуацію… Червоні усі кинулись за мною, отже від криївки я їх одвів. Судячи по незнайомій галявині, на якій я опинився ми одійшли далеко, отже пораненим друзям небезпека уже не загрожувала. Але ціна яку я заплатив за їх спасіння для мене була немалою. Розірвана шрапнеллю нога невмолимо забагрювала штанину і я відчував що поволі втрачаю свідомість. Опершись до якогось дерева, я перевів подих і змінив останній магазин у автоматі. Пів ріжка ППШ та трофейна «лимонка» що дісталася від вбитого червоного – оце й були усі мої боєприпаси супроти десяти озброєних солдат. Я зручно усівся на землю прихилившись спиною до стовбура. Поклавши на коліна ППШ, я витягнув з лівої кишені трофейну «лимонку». Холодна ребриста поверхня остуджувала думки і нагадувала про неминучу смерть. Слизькою гадюкою у мозок заповзала думка про те що можна мирно здатись і вижити а там і видно буде, але перед очима пропливала постать курінного Смереки з прохромленими вилами грудьми і зрешеченою головою, і від того я лиш міцніше зціплював зуби і стискав невеличку гранату…
А у Карпатах буяла весна. Зелені трави ніжно колихали мене на вітрі, дерева хилитали гіллям, неначе, сумно споглядаючи за тим що відбувалось, оплакували швидку смерть іще одного юнака. Якийсь запах вивів мене з роздумів. Він був настільки приємним і сильним що я мимоволі звів очі до неба, думаючи що то по мене вже спускаються ангели і то там від них пахне раєм. Ангелів я ще не побачив, зате небо… а небо було білим. Розлогі гілля, рясно вкриті білим цвітом були нічим іншим як гілками…
[i]- Груші! – несподіваний дзвінкий голос поруч добряче налякав мене, тоді ще зовсім юного бійця куреня Смереки, котрий прославився своєю невловимістю та спритністю на всю Галичину. Кожен капітан, полковник чи генерал аж сіпався од люті, почувши його ім’я. Дуже ретельно підбирав бійців наш курінний, і я вже й не надіявся потрапити у його славну компанію, та вочевидь чимось я припав йому до душі, оскільки взяв мене одразу і через тиждень дав перше завдання. І ось зараз, чекаючи на лікаря з міського шпиталю, котрий передавав ліки нашому куреню, я зачудовано почав розглядати особу, котра внесла такий дисонанс у гармонію мого внутрішнього світу.
А зачудовуватись було чому. В перший момент, коли підвів очі мене немов током луснуло. А серце ледве не вискочила з грудей. Я зразу зрозумів що вуха мої горять, безсовісно видаючи мене але що поробиш – в той момент я зрозумів що кохання з першого погляду то не вигадки…
Переді мною стояла невисока дівчин(к)а у білому платті. Під тоненьким шнурочком брів, котрі звелись у здивуванні, на мене дивились зачудованим і водночас трохи винуватим поглядом великі карі очі. Губи, складені бантиком і кінчик коси, котрий вона безжалісно теребила тоненькими пальчиками свідчили про якийсь острах. Мабуть ця юна особа уже й нерада була, що зачепила нахмуреного неголеного юнака, котрий нервово озирався на всі боки а зачувши її голос підскочив мов ужалений… Потрібно було негайно виправляти ситуацію: окинувши її оком, я дійшов висновку що вона шпигункою бути не могла ніяк – надто юна, недосвідчена і щира. Отже розмова з нею мені нічим не грозила та й лікар мав прийти тільки через чверть години. І змінивши вираз обличчя на більш милостивий до дівчин(к)и, я перепитав:
- Перепрошую, що ви сказали?
Вона зачудовано глянула на мене, потім розсміялася наскільки легко та щиро що я сам не витримав посмішки. Вона сміялась десь хвилину, потім раптово посерйознішала і повторила нарочито голосно:
- Кажу, що це груші! – її пальчик ввіткнувся в мій кашкет і попрямував десь вище над моєю головою. Я обережно повернувся і побачив рясно вкриті цвітом дерева що тягнулися вздовж алеї, яку чудом іще не розбили. Мій зіркий погляд помітив іще одну цікаву деталь – рука моєї нової знайомої була надзвичайно бліда, вкрита мереживом сизих вен, котрі оплітали руку тоненькою павутиною. Рвучко повернувшись на мить спіймав на собі її журливий погляд і здригнувся. В цей момент вона нагадувала мені мою матір, котру замордували червоні за те що «син в бандьорах». Коли я виходив з рідної хати на мене дивились такі ж засмучені очі. Втім сумовитий погляд дівчин(к)и одразу ж змінився веселим і пустотливим. Вона блискавично вихопила мій кашкет і не встиг я отямитись як переді мною стояло маленьке худе чудо, на чоло котрому наповзав щойно вкрадений головний убір. Проте це не заважало їй супити брови і це мене дуже розвеселило. Я сидів на лавці і реготав а вона надувала щоки, супила брови і кивала головою від чого кашкет зсунувся аж до носа. Я рвучко підхопився і вже хотів налякати це нахабне дівча, як раптом вона, не відкриваючи очей, посунула на мене. Я підхопив її і, струснувши головою, вона побачила що опинилася в обіймах. Великі карі очі зробились іще більшими. Я мимоволі зажмурився, чекаючи ляпаса за свою наглу поведінку, як раптом вона міцно обійняла мене і пригорнулася до грудей. Хвиля почуттів нахлинула на мене, збила з ніг і я розумів що в моєму неспокійному та небезпечному житті бійця Української Визвольної Армії це міг бути єдиний момент справжнього щастя.
Раптом дівчин(к)а глянула мені прямо в очі і запитала:
- Ти ж повстанець, правда?
Я мовчав. Брехати не було сенсу, але й казати правду також. Тому я просто міцніше пригорнув до грудей свою кохану і відчув що вона тремтить. Крізь схлипування я зумів почути її гіркі слова:
- Ти підеш і не повернешся. Але я чекатиму. Я завжди тебе чекати буду. Чекатиму твого приходу. І доки будуть цвісти груші я завжди тебе чекатиму…
Мені здалось що вона прощається назавжди. Схилившись над нею, я гаряче переконував що скоро повернусь. Хотів забрати її з собою але взяти її означало рано чи пізно приректи на смерть. На курінь Смереки мисливців було вдосталь і усі це розуміли. Розумів і я. Проте у цю хвилю я цілував маленьке кирпате дівча і обіцяв що повернусь. Раптом вона випручалась, поцілувала у щоку і мовила:
- У мене кров як цвіт оцих груш…
Доки я старався зрозуміти сенс цих слів вона побігла. Хотів кинутись за нею та розумів що повинен дочекатись лікаря, адже обов’язок перш за все.
Та загадкова дівчин(к)а не давала мені спокою, тому коли прийшов лікар, сивий але ще бадьорий дідуган, я запитав його що це може означати. Почувши фразу і опис дівчини, старенький скрушно похитав головою.
- Забудь хлопче. Це Яринка наша. Хороша дівчинка лиш Бог покарав її невідомо за що. Матір в дитинстві померла, батька забрали на фронт а брат в повстанці пішов та й вернувся через тиждень… в сосновій труні. Яринка довго плакала за ним… він ж її немов квіточку доглядав… та так і не вберіг… недокрів’я у неї… помирає вона.
Останні слова остаточно вибили землю у мене з під ніг. Лікар іще щось казав та я вже не чув. Неначе чиясь сталева рука здавлювала моє горло. Погляд затуманився і я ледве розібрав останні слова лікаря:
…два а то й один місяці. Якщо Бог допоможе. – скрушно похитавши головою, лікар зоставив пакет з ліками на лаві і пошкандибав до лікарні, а я стояв онімілий під крислатими грушами… [/i]
Постріли вернули мене у реальність. Вороги наближалися і я уже розрізняв їх мундири серед рідких сосен. Відкинувши ППШ я зірвав кільце з «лимонки» і затиснув її за спиною. Повільно відпускаючи пальці лівої руки я дедалі більше боявся. Смерть невпинно наближалась із кожним відкритим пальцем. Солдати уже тримали мене на мушці і повільно наближалися. Серед них видно виднівся і полковник «Митяй» з обпеченим обличчям. Той подарунок залишив на пам’ять полковнику покійний Смерека. Саме тому відтоді «Митяй» наказував брати повстанців Смерекового куреня живцем. Жорстокі муки яким піддавав бійців полковник змішували здригатись і найбільш загартованих червоних солдат. І ось убивця мого курінного наближався до мене…
-Бандьора! Бандьора сдавайся! – кричав полковник. – Жить будеш! Ти єщо маладой. Бандьора поднімі руку! Бандьора я тєбя убівать нє буду! У міня син такой же! Слишиш Бандьора? Поднімі рукі!
Я усміхнувся. Полковник, побачивши мою посмішку, подумав мабуть що я повірив його казкам про помилування і уже сміливіше підходив до мене але насторожено поглядав на мою руку. Я остаточно відпустив «лимонку» і, проштовхнувши її в рукав, підвів обидві руки. «Митяй», полегшено зітхнувши, підійшов до мене і насмішливо сказав:
- Ну вот и конец, Бандьора! Я твого камандіра убіл а сам как відіш живой і жить буду!
Я усміхнувся. Жить він буде. Залишились лічені секунди. Підвівши очі до неба, я помітив що воно напрочуд чисте. Ніздрі солодко лоскотали пахощі груші. Сосни сумно хитали верхівками, знаючи що тут поляже іще один син своєї неньки. Десь на небі мене чекала Яринка. Це я знав точно. Вона обіцяла.
- Ну что ж ти малчіш, Бандьора? Слов нету? – полковник явно зловтішався. Солдати оточили нас щільним кільцем. Моя совість була чиста. Я дорого продам своє життя.
- Лиш два слова: Слава Україні! – зі сльозами і посмішкою вигукнув я.
[i]Гучний вибух сколихнув спокій карпатського лісу. Дим розвіявся і лиш самотній ворон був свідком тої славної смерті молодого бійця куреня Смереки… А у Карпатах буяла весна. Трави колихали бездиханне тіло, вітер гладив його кучері, сосни журбно хитали гіллям, а з білого-білого неба сипався білий дощ. То плакала стара груша під якою знайшов останній спочинок молодий повстанець. Білий цвіт вкривав тіло, ховаючи від пильних круків а з неба дивились на це все заплакані материнські очі. Вони плакатимуть над рідним сином і доти падатиме білий дощ…доки будуть цвісти груші…
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554319
рубрика: Проза, Історична лірика
дата поступления 24.01.2015