Марко Кайдаш

Сторінки (1/50):  « 1»

Псалом 130. Пісня прочан. Давидова.

                       

Серце  моє  не  вінчав  я  пишнотами,
     Зір  мій  не  танув,  сп'янілий  марнотами.

Величі  теж  не  бажав  я  надмірної,
     Силам  моїм  -  сили  наднеймовірної...

Я  намагався  бажання  всі  стримати,
     Жити  в  смиренні,  в  самотність  поринути.

Я  не  ридав,  хоч  життя  не  складалося  -
     Кожного  дня  щось  лихе  відбувалося...

Хвора  душа  не  знаходила  спокою,
     Доки  не  стрілась  з  любов'ю  високою!..

...  Тож  сподівайся  і  вір  відсьогодні
     Вічний  Ізраїлю,  люде  Господній!..
                 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785345
рубрика: Поезія, Духовна поезія
дата поступления 31.03.2018


Памяти жертв Голодомора…

(украинский  текст  -  Ирины
                                   Васильковской)

     С  небес  зовут  невинных  душ  миллионы  -  
Их  в  бездну  голода  низверг  лукавый  суд...
Пройдут  столетий  многих  легионы
И  в  Вечность  муки  эти  понесут...

     Кровоточащие  доныне  вижу  раны,
Врачую  их  для  новых,  светлых  дней...
Прошу  Творца,  чтоб  сгинули  тираны
И  раем  обернулся  мрак  теней.

     Пылай  свеча!..  Одна...  за  ней  -  другая!..
Тревожь  мне  память!..  Душу  разрывай!..
Пусть  боль  во  мне  горит,  не  затихая,
Взывая  вновь  и  вновь:  -  Не  забывай!..

     И  я  несу,  как  крест  трагедий  годы,
За  счастье  тех,  кто  в  этот  мир  придут...
Пусть  смоют  зло  тугие  Стикса  воды
И  пусть  тираны  в  бездне  пропадут!..
                                   15.12.2015.        (укр.)
                                   11.04.2016.        (рос.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659129
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 12.04.2016


Я, как вода в пруду, остуденела…

     
(стихи  Ирины  Васильковской,  перевод  с
                   украинского)

     Я,  как  вода  в  пруду,  остуденела...
Остыла,  как  потухшая  звезда...
В  какой-то  миг  вдруг  небо  почернело
И  в  сердце  наступили  холода.

     Уж  не  звучит  мелодия  желанья,
Не  слышен  и  волшебный  перезвон...
Рассвет  поник,  как  после  отпеванья,
Цветы  черны  и  тлен  со  всех  сторон...

     И  в  капельках  дождя  теперь  я  вижу  лица...
Но,  может,  это  -    слёзы  на  щеках?..
Всё,  чем  жил  мир,  уже  не  повторится
И  память  затеряется  в  веках...

     Ослаб  мой  дух!..  И  тело  утомилось...
И  силы  нет  идти  или  бежать...
Куда  я  шла?..  И  где  я  очутилась?..
Кто  пустотой  мне  начал  угрожать?..

     О,  сердца  уголёк!..  Заполыхай,  как  пламень!
Согрей  сей  мир  привольем  теплоты!..
Пусть  пустота  тяжёлая,  как  камень
Сгорит  в  огне  весенней  красоты!..

               16.12.2015.    (укр.)
03  -  04.  04.2016.    (рос.)            

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658912
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.04.2016


Осенний полдень землю не согреет…

               
           (  украинский  текст  Ирины  Васильковской)

     Осенний  полдень  землю  не  согреет...
Вот  закружился,  падая,  листок
И,  как  надежда  чья-то,  он  истлеет  -
Ведь  тлеет  всё,  когда  приходит  срок...

     Недолговечна  в  праздничном  цветеньи
Златобагряная  осенняя  краса  -
Как  светлый  сон,  как  миг  в  уединеньи,
Как  неожиданно  упавшая  слеза...

     Непродолжительны  осенние  наряды  -
От  ранней  стужи  краски  отцвели...
В  ручьях  не  плещутся  игривые  наяды,
Отплакали  над  полем  журавли...

     Осенняя  пора!..  Предчувствие  потери
Рассветной  дымкой  сердце  холодит...
Стучится  дождь  ко  мне  в  сенные  двери,
В  саду  черешня  на  ветру  скрипит...

     Приходит  осень  и  в  сердца,  и  в  страны,
Но  суть  не  в  том,  что  вянет  лик  земли...
Так  хочется,  чтоб  сизые  туманы
Тяжёлым  бременем  на  душу  не  легли...
                                   *        *        *  
                           02.11.2015.      (укр.)
                           27.03.2016.      (рос.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655090
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.03.2016


Псалом 1



Блаженний,  хто  цурається  всіх  нечестивих  рад.
     Розпусників  і  грішників  не  слухає  порад.

Але  в  законах  Господа  гартує  волю  він...
     Щодень-щоніч  міркуючи,  не  побоїться  змін.

І  буде  він,  як  дерево  при  джерелі  води,
     Що  гарно  розвивається  і  принесе  плоди.

І  він,  по  волі  Господа,  куди  не  поспішить  –
     Привітно  буде  стрінутий  і  в  щасті  буде  жить.

Не  так,  як  нечестивії,  що  у  свої  літа
     З  доріг  Господніх  порохом  їх  вітер  розміта.

Не  встоять  нечестивії,  коли  на  суд  прийдуть.
     А  грішних  –  збори  праведних  до  себе  не  візьмуть.

Господь  оберігатиме  всі  праведні  шляхи.
     Загине  нечестивий  шлях  від  Божої  сохи.

                                         *      *      *

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654215
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.03.2016


Я никогда тебя и не любил…

             [i](переклад  з  української)[/i]
*    *    *
...Белее  снега  платье  я  одела
                 Лишь  только  раз  и  только  для  тебя...
                         Твой  нежный  взгляд  я  восхитить  сумела
И  своё  сердце  отдала,  любя...

     Я  верила  -  увенчанный  цветами
     Рушник,  что  лёг  тогда  у  наших  ног,
                   Стелил  нам  путь  счастливый  перед  нами
 Как  оберег  средь  тысячи  дорог...

                   С  тобой  прошли  мы  многие  дороги,
                     Делили  поровну  всегда  и  хлеб,  и  соль,
     Детей  двоих  поставили  на  ноги...
                   Откуда  же  пришли  страдания  и  боль?..

                                     Случилось  как,  что  твоих  чувств  лавина
                             В  душе  твоей  вдруг  высохла,  как  пруд...
                                   Ведь  ты  твердил,  что  наша  жизнь  -  едина!..
                   Но  предал  ты  наш  многолетний  труд...

                 ...Она  была  улыбчива,  приветна...
 В  её  глазах  не  видела  я  зла.
                 Так  исподволь,  коварно,  незаметно
                 В  доверье,  как  гадюка,  заползла...

           И  ты  ушёл...  Такие  перемены...
                       В  душе  -  как  после  ливневой  грозы...
             Ведь  не  ждала  я  от  тебя  измены!..
                                     А  вот,  в  глазах  твоих  -  ни  боли,  ни  слезы...

                                     Ты  для  меня  -  достойный  из  достойных...
                     Меня  в  день  свадьбы  лучше  бы  убил,
                                 Чем  мне  дожить  до  твоих  слов  спокойных:
-  Я  никогда  тебя  и  не  любил...
                 29.01.2016.
                 08.03.2016.
*    *    *
[b]P.S.[/b]    Вірш  на  сюжет  Ірини  Васильківської,  твори  якої
я  щиро  поважаю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651115
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.03.2016


Эсмеральда…

                                           [b]  Эсмеральда  .  .  .[/b]

     ...Прикован  у  позорного  столпа,
Я  кровью  истекал,  изнемогая...
Толпа  ревела,  во  хмелю  глупа,
                 Вопя,  беснуясь,  пошлость  изрыгая...  

     Среди  немилосердья  и  беды,
И  вопреки  царившему  дурману  -
     Ты  подошла,  подав    глоток  воды...
               То  -    вызов  смелый  подлому  обману...

                         Побегом  гибким  помеж  грубых  пней
       Тебя  я  видел  краешком  сознанья...
                   Лёд  одиночества  и  беспросветных  дней
           Растаял  в  том  порыве  состраданья...

                           Цепей  стальных  порвать  ты  не  могла
               Чтоб  исцелить  всю  боль  души  и  тела,  
Но  каплею  добра  в  потоке    зла
                       Как  будто  солнцем,  суть  мою  согрела...


22.09.2015.  -  19.02.2016.
[b]P.S.[/b]    Вірш  "Есмеральда"  Ірини  Васильківської  рос.  мовою  -  
               не  переклад  з  українського  оригіналу,  а  інтерпретація
                   даного  твору  Марком  Кайдашем.  Чекаю  на  відгук  Ірини  Васильківської...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645312
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2016


От же, ці дівчата…

**

О  ти,  жорстокий  Ювенале!
Навіщо  травиш  мою  душу?..
Я  серед  муз  –  твою  впізнав
І  оспівати  її  мушу.

Та,  коли  я  беру  перо
І  твою  музу  закликаю  –
Ерот  нуртує  мою  кров
І,  мов  Овідій,  я  співаю...

Радію  пісні  солов’я
І  сходу,  і  заходу  сонця.
І,  що  живу  в  країні  я  
Закоханий  в  озер  долоньця.

Співати  хочеться  про  дим
І  про  заможність  мого  краю.
Про  те,  як  був  я  молодим
І  стежку  прокладав  до  раю...

Я  думаю,  загине  світ  –
Страшного  Суду  навіть  не  побачу.
Душі  моєї  рятівний  політ
Полине  десь  у  вигадку  дитячу.

...  Отож,  великий  Ювенале,
Твоєї  музи  я  не  хочу,  –
Бо  я  страждаю  мов  Тантал,
Лиш  стріну  я  красу  дівочу…

20**  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608803
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2015


А вот и осень…

...  А  вот  и  осень!  Утренняя  свежесть
Тревожит  душу,  навевая  грусть.
 Все  чаще  одиночества  я  ощущаю  прелесть
 И  школьные  стихи  приходят  наизусть...

     Я  молод,  но  осеннею  порою
Во  мне  желание  всегда  сильней
Обресть  покой...    Но  нет  покоя,
Нет  ни  в  природе,  ни  в  судьбе  моей…

     И  седина  моя  –  то  осени  частица,
Зимы  холодной  –  самый  первый  снег...
То  –  весть  печальная,  что  я  могу  забыться
Зимой...    когда-то  в  самом  вечном  сне...

19**  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608790
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 23.09.2015


Іде весна …

...  Іде  весна!  Торішній  падолист
Вже  розстеливсь  у  неї  під  ногами
Вологим  килимом…
                                         І  пробує  свій  хист
Співучий  птах.  Пологими  місцями
Земля  парує.  Сині  небеса
Щодень  дивує  молода  краса…
Іде  весна!  Мене  бентежать
Прозорий  біг  ріки  і  верби  осяйні
В  яскравім  сонці,
                                           І  зірки,  що  стежать
Мов  вартові  далекі,  неземні,
І  теплий  вітер,  що  прибіг  з  долини
Зігріти  віти  юної  калини…

Весна  іде!  Діброва  оживає
Струмками  з  неба  ллється  райський  спів
Світ  жде  тепла…
                                             Та  ще  ніхто  не  знає,
Що  то  –  лиш  березень  над  світом  завеснів.

І  я  не  знаю  –  перша  чи  остання
То  йде  весна…
                                               Можливо,  то  кохання?..

*    *    *

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569052
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2015


***

...  Я  пламенем  своей  души  смятенной
Пытался  зла  сожечь  ночную  тьму,
Но  гордый  дух  мой  юности  нетленной
Как  не  у  дел  остался  –  не  пойму...

И  вижу  я  –  все  гуще  тучи  мрака,
Смерть  сеет  страх  меж  племена  людей,
А  подлость  –  зло  плодит...  Цветочком  алым  мака
Во  мне  горит  огонь  души  моей...

Мой  разум,  пробудись!..  Пока  еще  есть  силы
Избавь  мой  дух  уныния  оков,
Боль  исцели  и  укрепи  надежду,
Что  Бог  –  один  среди  других  богов...

19**г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564710
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.03.2015


В День рожденья …

...  Сегодня  вновь  мои  былые  лета
Все,  как  один,  в  сознаньи  восстают...
И  стыдно  мне,  –  я  не  найду  ответа,  –
Что  жизнь  моя  –  борьба  или  уют?..

Да,  нынче  у  меня  обычный  День  рожденья
И  мне  уже  с  излишком...  много  лет...
Традиционно  принимаю  поздравленья,
В  которых  ни  души,  ни  искренности  нет...

Но  не  слова  бездушные  тревожат,  –
В  тревоге  я  за  прошлые  года,
Которые,  как  псы,  себе  подобных  множат
И,  что  ни  год,  –  то  новая  беда...

Однако  бед  своих  я  скрою  содержанье...
Не  потому,  что  трудно  их  понять,
А  потому,  что  слёзы  и  страданья
Не  входят  в  планы  нынешнего  дня...

Как  человек  –  я  горд  своим  призваньем,
Но  непонятен  мне  мой  непокорный  дух,
К  делам  зовущий  и  манящий  к  знаньям...
Кто  исцелит  моей  души  недуг?..

Я  жить  хочу...    и  жажду  упоенья
В  бою  неравном,  каторжном  труде...
В  любви  и  славе,  что  до  исступленья...
Почёт  которым  всюду  и  везде...

Придёшь  ли  ты,  души  успокоенье!..
Но  не  в  загробный  мир,  а  в  мою  жизнь  в  цвету?.
Иль  умереть  мне  суждено  в  смиренье,
Терпя  нужду,  наветы,  клевету...

19**г.
Арктическая  часть  Атлантики  (АЧА)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564709
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.03.2015


Псалом 109. Пророцтво про Сина Божого.

   Псалом    109        Давидів.    Пророцтво  про  Сина  Божого.

***  

...  Моєму  Господу  Творець
                                                                           сказав,  щоб  я  почув:
     "  Сідай  праворуч...  лиш  Тобі
                                                                           народ  Мій  доручу!..
     Всих  ворогів  здолаю  Я
                                                                             і  покладу  до  ніг.
     Живі  -  служитимуть  Тобі,
                                                                             бо  Я  їх  переміг!..
Твій  символ  сили,  то  -  Сион.
                                                                               Там  -  джерело  життя.
Тож,  владарюй  і  всих  веди    
                                                                                 на  місце  каяття...
В  день  сили  і  день  святості
                                                                                   народи  й  племена
     Зійдуться  й  куштуватимуть
                                                                                     і  хліба,  і  вина...
Як  з  лона  Материнського  
                                                                                     прийдеш  Ти  у  світи  -  
     Зоря  у  небі  спалахне,
                                                                                     про  диво  сповістить.
     Раніш  світанку  Ти  прийдеш,
                                                                                       без  місяця  вгорі...
     Про  мить  Різдва  дізнаються  
                                                                                         волхви  і  знахарі.
І  чин  Мелхиседековий
                                                                             Ти  в  вічність  понесеш...
     Тобі  повірять  праведні...
                                                                               Ти  -  душі  їм  спасеш...
Творець  -  з  Тобою...  Він  Тобі
                                                                                   десь  схибити  не  дасть.
   В  день  гніву  -  грішним  племенам
                                                                                     Він  сотворить  напасть.
Свій  Суд  Він  над  народами
                                                                                       суворо  проведе!..
     В  краю  безмежнім  Суд  страшний
                                                                                         вогнем  пожеж  пройде!..
З  болота  придорожнього
                                                                                           Ти  питимеш  в  свій  час,
     Але  прийдеш  у  величі
                                                                                             до  всих  племен  і  рас!.."
Я  чув  про  це  із  вуст  Творця!..  Він  саме  так  сказав!
     Ми  всі  тепер  побачили  -  Творець  не  жартував!..
     Поклявся  Він  і  з  гідністю
                                                                                                 все  Сину  доручив,
     Щоб  Заповіти  нагадав,
                                                                                                   молитися  навчив...

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558118
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 08.02.2015


Наедине с Океаном …

...  Растаял  вечер—  ночь  зажгла  лучину
И  свет  ее  рассеял  злую  тьму.
Спит  океан,  как  труженик-мужчина,
Когда  лишь  сон  отрадою  ему...

Упругий  ваер*  шепчется  с  волною  –
Им  не  уснуть  до  утренней  зари.
Вздыхаю  я  с  гитарною  струною
О  роще  той,  где  плачут  глухари...

И  теплый  ветер  с  юною  луною
Пришли  ко  мне  по  Млечному  пути...
И  сонмы  звезд  зажглись  побыть  со  мною,
А  песнь  мою  с  собою  унести...

Рассвет  придет  и  звездною  росою
Вдруг  запылает  Тихий  Океан.
Луна  украдкой  ножкою  босою
Скользнет  в  прозрачный  утренний  туман…

–  Ваер*  –  один  из  тросов  удерживающих  рыболовный  трал  с  движущимся  судном.

19**г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558114
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.02.2015


Дорога в світи…

***

...  Колись  мого  життя  зорю  щасливу
Благий  Творець  у  небі  запалив.
Привітну  долю,  а  не  галасливу
Від  отчого  порога  простелив.

Та  сталось  так,  неначе  хто  зурочив…
Невже  таке  буває  між  людьми?  –
Бо  кожен  день  мені  біду  пророчив,
Душа  вмивалась  кров’ю  і  слізьми...

Можливо,  я  потрапив  випадково
В  цей  світ  жорстокий  зла  і  суєти,
І  також,  раптом,  зникну  загадково
Між  хмар,  як  місяць,  що  вже  встиг  зійти?..

Чому  все  важчий  морок  гнітить  душу?
Чому  той  пломінь  серця  ще  не  згас?
Хто  Голіат,  кого  здолати  мушу,
Щоб  щастя  панувало  по-між  нас?..

Мій    Господи,  прости…  якщо  Твоя  є  сила  –
Дай  мудрости,  моїм  прихистком  стань
Допоки  пломінь  серця  не  згасила
Моєї  долі  невмолима  длань...

19**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554004
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.01.2015


*** Р. П. - на згадку…

***

...  Не  плач,  кохана,  не  суди  себе  —
Нам  було  тепло  на  стежках  кохання...
Ясна  зоря  із  голубих  небес
Тобі  дарує  чарівне  вітання...

Я  певен  —  ти  згадаєш  листопад…
Вечірні  сутінки  похмуро  догорали.
Прийшла  гроза...
                               Та  наш  Едемський  сад
Прихистком  був  від  згубної  навали…  

********************
...  Тепер  до  мене  ти  вже  не  прийдеш,
Щоб  всю  себе  знеможену  віддати…
Але,  можливо,  в  серці  збережеш
Дощами  вмиті  наші  листопади…

Лютий  20**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2015


Неспокій …

***

Усі,  хто  знає  про  моє  життя,
Звичайно,  скаже:  ”Все,  як  треба!..”
Насправді  ж,  мої  роки  –  то  сміття,
Що  по  землі  розсипалось  із  неба…

Про  свої  сльози  я  вже  не  пишу,
Життя  навчило  все  і  всим  прощати...  
Тепер  і  Господа  нічого  не  прошу,
Коли  в  молитві  мав  би  щось  прохати…

...  Як  тихий  вечір  прагне  стріти  ніч,
А  та  –  втікає  у  обійми  ранку,
Так  і  життя  моє  –  біжить  мені  навстріч,
Я  ж  поринаю  в  хтиву  забаганку…

Чому  в  неспокої  дано  мені  прожити
Своє  життя  на  грані  власних  сил?..
Та  знаю  я  –  не  треба  й  ворожити,  –
Що  спокою    нема  й  серед  могил…

Живу  чи  просто  йду  серед  людей  -
Ніхто  впритул,  напевне,  не  помітить...
...........................................................
............................................................

***
                   19**р.  
             

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551763
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2015


На смерть Поета … (В. Висоцькому присвячується …)

**
                                                         Володимиру  Висоцькому

Ось  затих  мій  “Маяк”
І  остання  з  касет
На  долоню  мені
Важко  впала…
Я  дізнався  сьогодні
З  центральних  газет,
Що  тебе  серед  нас  
Вже  не  стало…

Ти  пішов  у  притулок,
Де  тіні  снують
І  пітьма,
Наче  спалена  вата.
Там  за  волю  і  правду
Вже  не  повстають,
Не  повстане  невинний
На  ката.

Гнівний  спів  твій
Кричав  і  ридав  серед  струн,
Наче  птах  поривавсь
Поміж  хмари.
Бивсь  об  скелі  відважно,
Неначе  тайфун,
Як  провісник  небесної  кари…

Серед  гімнів  партійних
У  вовчім  витті
Ти  співав  для  своєї  еліти.
Вся  країна  чекає
На  зміни  в  житті
Як  на  милість
Знедолені  діти…

Ти  пішов  назавжди
В  ту  холодну  сім’ю,
Звідкіля  вороття
Вже  немає…
Я  вмикаю  “Маяк”,
Наливаю  вина,
П’ю  і  смуток  мене  огортає…

Лицемірних  ридань
На  могилі  твоїй
Вже  не  буде  ніхто
Рахувати,
Ти  пішов  назавжди…
Хай  притулок  сумний
Батьківщина  вшанує,
Як  мати…
***
                       19**р.    Житомир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551751
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.01.2015


А. Навої. "Стіна Іскандара" (уривок, переклад з російської…)

Уривок  з  поеми  А.  Навої  
“Стіна  Іскандара”.  
     (Вільний  переклад  з  російського  видання  
     в  перекладі  з  узбецької  –  В.Державіна).

…О  люди  Рума!  Сонце,  що  повстало,
Безкрає  наше  віче  привітало!..

Високої  чи  нижчої  ви  долі  –
Ви,  як  і  я,  раби  в  Господній  волі.

Потрібен  вам  володар,  духом  сильний.
Я  ж  не  такий.  Владарювать  не  схильний.

Царем  щоб  бути  –  треба  мати  вдачу…
Такої  вдачі  я  в  собі  не  бачу…

Тепер  у  вашій  вселюдській  любові
Ви  шаха  оберіть  без  хитрощів  і  змови.

Щоб  в  добрих  справах  він  найкращим  був,
Щоб,  владу  маючи,  народ  свій  не  забув.

Душею  чистий,  щоб  народ  любив,
Щоб  сонцем  сяяв  і  добро  робив.

Щоб  правий  суд  його  був  громом  щовесни,
Щоб  нищив  вщент  охвістя  сатани.

Щоб  ворогів  підступних  не  прощав,
А  підданих  надійно  захищав.

Високо  щоб  тримав  свого  меча,
Всіляке  зазіхання  бив  з  плеча.

Гнобителям  щоб  не  давав  у  нас  свобод,
Щоб  в  спокої  та  мирі  жив  народ…

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550884
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.01.2015


Сонет…

ANNA‎  S-yk  *      02‎  ‎червня  2014.      *
‎  Nie  wymażę  niczego  z  mojego  życia......

Po­między  wier­sza­mi  mi­jających  dni
uk­ry­te  strzępy  praw­dzi­wych  emocji
roz­pościerają  skrzydła  pragnień
...
Na  are­nie  bez­sennych  nocy
mo­nolog  sumienia
wy­lewa  szczętnie  uk­ry­te  prawdy

Za  ho­ryzon­tem  ludzkich  marzeń
kryją  się  ciche  modlitwy
błagających  o  cud…  

Włas­na  księga  życiowych  doświadczeń
wciąż  co­raz  grubsza
naj­dot­kli­wiej  uczy  pokory

A  przez  szparę  za­mykających  się  okiennic
wpa­da  is­kra  nadziei...
niekiedy  złud­na…  a  wciąż  ratująca…  
słoneczniki‏...
********************************
**

“  ...  Суворий  Дант  також  співав  сонети,
Кохання  жаром  в  них  Петрарка  знемагав”...
Мої  сонети,  як  золоті  монети,
Бо  з  свого  серця  я  їх  карбував...

А  в  моє  серце  золоті  потоки
Струмочками  збігають  від  Стожар,
Лиш  повний  місяць  вийде  з-поміж  хмар
І  ніч  ошатна  призупинить  кроки  …  

Дивуюсь  я    –  з  позаземних  орбіт:
Хтось  надсилає  дивний  свій  привіт
І  я  всим  серцем  прагну  всих  кохати…

Та  сохне  голос  мій,  сопілка  вже  німа,
Хоч  б’ється  серце,  та  життя  нема…
Монету  золоту…  кому    подарувати?..

Грудень  20**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550866
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2015


Псалом 90 (переспів псалмів канонічних) .

       Псалом  90              Мойсея.

Хто  в  затишку  Бога-Отця  проживає
       І  Божий  покров  всесвятим  називає,

Той  скаже  до  Господа:  --  Бог  мій  --  надія!..
       Він  захистить  мене  від  лиходія.

Бог  мій  позбавить  від  пут  птахолова,
       Смертних  недуг  і  зловмисного  слова.

Знайдеш  притулок  під  крилами  Бога  --
       Він  твій  і  захист,  і  Він  --  допомога.

Лук  --  Його  правда,  а  щит  --  то  безпека.
З  Богом  долається  холод  і  спека.

Жахи  вночі  твого  сну  не  здолають,
Стріл  оминеш,  що  опівдні  літають.

В  сутінках  ходить  важка  моровиця,
       Пошесть  опівдні  іде  многолиця,

Але  страху  ти  не  знатимеш  нині:
       Бог  захисник  твій  у  смертній  долині.

Тисячі  смертних  впадуть  просто  неба
       І  десять  тисяч  праворуч  від  тебе...

Очі  побачать  пекельні  жахіття,
       Але  повз  тебе  пройдуть  лихоліття.

Скрізь  ти  побачиш  страшні  покарання,
       Смерть  нечестивих  і  їхні  страждання...

В  світ  народився  ти  не  випадково  --
       "  Бог  --  то  надія!  "  --  тверде  твоє  слово.

Ти  не  зустрінеш  нещасть  і  жалоби,
       Житло  обійдуть  жахи  і  хвороби.

Ангелам  Бог  заповів  пам'ятати,
       Що  в  час  важкий  на  твій  бік  мають  стати.

Візьмуть  на  руки,  щоб  ти  не  спіткнувся,
       Зроблять,  щоб  підступ  добром  обернувся.

На  василіска  наступиш  чи  змія  
       Та  не  злякає  тебе  ця  подія.
       Лева  й  дракона  затопчеш  ногами,
       Що  були  послані  злими  богами.

Скаже  Господь:  --  "...він  Мені  підкорився,
       Вірою  в  Мене  згори  народився.
       Нині  й  довіку  нас  святість  єднає...
       Справжнє  ім'я  Моє  праведний  знає.

Горе,  скорботу  всим  вірним  розвію,
       Слави  додам  і  здійсню  їхню  мрію.

Днів  Я  примножу  для  них  вже  сьогодні,
       Щоб  кожен  бачив  спасіння  Господнє..."

***  
P.S.      Псалом  Мойсея  -  надзвичайно  потужний.
Кожен  воїн-захисник  має  за  честь  зберігати
його  при  собі  як  оберіг...

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548499
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.01.2015


Псалом 54 (переспів псалмів канонічних) .

       Псалом  54

Молитву,  Боже  мій,  почуй,--  в  смиренні  я  схиливсь.
       Не  будь  байдужим,  щоб  ім'ям  Твоїм  я  захистивсь.

Уважним  будь,  почуй  мене,  почуй,  як  я  живу  --
       Мій  стогін  --  то  тягар  душі,  я  плачу  наяву.
       Я  нерішучий  від  страху,  ховаюсь  від  людей...
       Лиш  Бога  нині  прагну  я,  родини  і  дітей.

Лякає  голос  ворога  і  утиски  нікчем,
       Які  не  переймаються  ні  болем,  ні  плачем.
       До  злочину  підштовхують,  злословлять  і  сичать.
       Їх  --  спокій  не  влаштовує,  вони  завжди  кричать...

Тріпоче  серце  у  мені,  холоне  в  жилах  кров,
       Бо  смертні  жахи  нині  там,  де  квітнула  любов.

І  я  сказав:  "...  хто  дав  би  крил,  щоб  я  злетіти  міг
       Неначе  голуб,  до  небес,  за  межі  всих  доріг.

Далеко  звідси  полетів,  в  те  місце  без  людей,
       Де  жив  би  я  насамоті  і  без  страшних  вістей.

Поквапився  б  знайти  житло,  спокійне  від  негод
       І  помолився,  щоб  Господь  помножив  Свій  народ..."

О  Господи,  неправедних  розмови  розладнай
       І  розділи  їх  мовами,  про  Суд  Твій  нагадай...
       Насилля  в  місті  розквіта  і  сильні  слабших  б'ють,
       Забули  святість,  а  в  серцях  палає  справжня  лють.

Вночі  і  вдень  панує  зло  навколо  наших  міст...
       Посеред  міста  --  боввани,  кумири  в  повний  зріст.

Смерть  і  омана  тут  зійшлись,  керуючи  людьми...
       Криваві  злочини  вершать  тут  демони  пітьми.

Я  пережив  би  сварку  з  тим,  хто  ворогом  мені,
       Пробачив  би  борги  йому,  заможний  він  чи  ні.
       Хто  владою  хизується  --  мені  не  дивина,
       Пішов  би  геть  від  владного  нікчеми-дикуна.

Але,  як  ти  міг,  друже  мій,  тобі  я  довіряв...
       З  тобою  поруч  я  зростав,  нічим  не  докоряв.

Думками  ми  ділилися,  неначе  ми  брати.
       Разом  ми  йшли  до  Господа.  Де  я  був  --  там  і  ти...

За  гріх  ви  смерть  зустрінете,  до  пекла  вже  ідіть...
       Ще  за  життя  зійдіть  туди,  за  сльози  заплатіть.
       Там  ви  згадаєте  біль-  кров  і  справжній    страх,
       Бо  ви  чинили  зло  ускрізь  --  в  обійстях  і  лісах.

А  я  звернусь  до  Господа,  бо  Він  мій  захисник.
       Всесильний  і  могутній  Він,  єдиний  рятівник.

Я  ранок  і  вечірній  час  молитві  присвячу,
       Опівдні  закликатиму,  щоб  Бог  мене  почув.

Він  спокій  даруватиме  серед  нещасть  мені.
       Загинуть  всі,  хто  прагнули  злочинної  борні.

Почує  Бог,  бо  Він  --  Життя  і  часу,  і  віків...
       Злочинців  втихомирить  Він,  як  диких  віслюків.
       Тому,  що  не  вивчається  Господній  Заповіт,
       А  Божий  страх  забули  всі,  лише  грабують  світ.

Бо  руки  в  них  загарбницькі  здіймаються  на  тих,
       Хто  з  ними  жив  у  спокої,  у  прагненнях  святих.
       Закон  вони  порушили  і  зброю  підняли...
       Як  буревій  спустошили  довкола,  що  могли.

Вуста  ніжніші  від  олив,  а  у  серцях  вражда,
       Слова  --  справжнісінький  єлей,  та  в  них  важка  біда...
       Слова  --  оголені  мечі,  як  зброя  на  війні.
       Лише  Господь  навчає  нас,  де  правда,  а  де  --  ні.

Тож,  покладайсь  на  Господа,  Йому  все  розкажи
       І  Він  підтримає  тебе,  лиш  віру  збережи.
       Ніколи  не  дозволить  Бог,  щоб  праведний  хитнувсь.
       Бог  вірного  підтримає,  аби  він  не  спіткнувсь.

Криваві  й  кровожерливі  прийдуть  на  крутосхил,
       На  крутосхил  погибелі,  до  мороку  могил.
       Бог  низведе  коріння  зле  і  зогноїть  в  багні...
       Не  доживуть  неправедні  і  половини  днів.
       А  я  на  Тебе,  Господи,  надію  покладу
       І  рід  мій,  в  вірі  праведний,  до  Тебе  приведу...

***

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548491
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.01.2015


Я беззаботен ?. .

...  Да,  видит  Бог  –  тебя  я  не  люблю
И  встреч  не  жду,  в  разлуке  не  скучаю.
Тревожной  ночью  я  спокойно  сплю,
На  письма  нежные  едва  ли  отвечаю...

Забыл  я  вереницу  летних  дней,
Что  нашу  тайну  охраняют  вечно...
И  ключ  прощальный  журавлей
Я  провожаю  вдаль  беспечно...

Не  мучает  меня  презренная  тоска
И  в  сердце  нет  зла  ревности  коварной...
Нет  седины  у  моего  виска
И  безразлично  мне,  что  я  поэт  бездарный...

Я  беззаботен,  как  весной  ручей,
Что  бег  свой  скорый  мчит  куда  попало...
Горит  ли  солнце  в  тысячи  свечей
Или  погасло  –  мне  заботы  мало...

Мне  каждый  скажет,  что  шутя
Свожу  я  с  дерзкой  жизнью  счеты.
И,  что  я  беззаботен,  как  дитя...
И,  если  бы  ему  мои  заботы...

Великий  Боже!  Мне  бы  день  прожить,
Чтоб  не  был  он  темнее  ночи...
О  как  души  рыданья  заглушить
И  боль,  что  с  сердца  кровоточит...

***
Р.S.  Когда  холодный  бриз  погасит  маяки,
А  первая  заря  начнет  свой  бег  желанный  –
Из  детства  моего  девчонка  у  реки
Привет  мне  шлет  и  светлый,  и  нежданный...

19**г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546554
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.12.2014


Сказка давней юности …

...  Как  счастлив  я,  что  осень  подарила
Мне  сказку  давней  юности  моей  –
Надеждой  светлой  голову  вскружила,
Очаровала  сном  сентябрьских  дней...

Теперь,  томясь  в  плену  больших  желаний,
Молюсь,  тоскуя  только  по  тебе...
Своею  болью  сладостных  страданий
Плачу  я  дань  изменчивой  судьбе.

О  как  хочу  я  быть  с  тобою  рядом,
Пить  с  алых  губ  прохладу  летних  гроз
И  задыхаться  белым  водопадом
Твоих,  с  печальной  проседью,  волос!..

Хочу,  когда  придет  желанный  вечер,
Увлечь  на  белоснежную  постель...
Пусть,  охраняя  счастье  нашей  встречи,
Всю  ночь  кружит  за  окнами  метель…

Любви  моей  чарующую  нежность
Ты  позабыть  не  сможешь  никогда…
С  любовью  –  к  нам  приходит  неизбежность
И  все  сомненья  тают  без  следа...

19**г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546552
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 26.12.2014


Таїна почуттів . .

...  Нас  повінчав  прозорий  ліс…
Зійшлись  на  свято  всі  небесні  зорі...
Ми  роздяглись…  і  світла  тінь  беріз
Заколисала  нас…
                                                 ...  В  небесному  просторі
Громами  тихими  розсипались  литаври…
Кохання  зойк  проткнув  небесну  вись…
Нічні  птахи  нечутно,  наче  маври,
Всі,  як  один,  на  поклик  піднялись...

І  понесли  нічні  птахи  по  світу
Неждану  вість  про  Щастя  і  Любов!..
Весна  в  пологах  ще  не  родила  цвіту
Та  ми  втішались  тишою  дібров.

Дерева  білокорі  нас  вітали
Ще  надто  раннім  подихом  весни...
Діброви  тишу  поміж  зір  вплітали
І  чарували  нас  зіркові    сни...

О  Боже  праведний!  Якщо  підніжжя  раю
Ти  розстелив  по  весняній  землі  –
Тобі  найкращу  пісню  заспіваю...
Прийми  молитву  з  найщиріших  слів…

20**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2014


Пророкування …

З  хвилин  найпершого  падіння
Людина  на  землі  примножує  гріхи...
Сягають  меж  Господнього  терпіння
Людей  широкії  добра  і  зла  шляхи.

Пророк  сказав:”…і  небеса  застогнуть.
В  палаючім  Кільці  замкнеться  хід  планет.
Від  вибуху  вселенського  замовкнуть
Всі  голоси,  куди  б  не  був  їх  лет…”

“…і  зникне  Час...    А  в  тій,  без  меж,  Стихії
Вогонь  священний  буде  панувать  –
То  гуркоти  розкидає  глухії,
А  то  затихне,  стане  спочивать…”

Та  тільки  Дух  Святий  єдине  Слово
Сотворить  в  царстві  Вічної  Краси  –
Підуть  Віки…  Адам  і  Єва  знову
В  Едемі  розпочнуть  нові  часи…”

19**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546161
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 24.12.2014


Несподівана зустріч …

***

...  Ми  не  зустрілися  на  білому  причалі
З  серцями  повними  любові  і  надій…
Через  роки,  в  холодному  вокзалі
Ти  руку  простягла  в  обручці  золотій…

І  я  згадав  наш  давній  день  розлуки…
Ще  теплим  травнем  мріяла  весна,
А  ми  сплели  у  тім  прощанні  руки,
І  в  них  два  келиха  солодкого  вина…

Наш  поцілунок,  сповнений  печалі,
Розбавили  ми  трунком  молодим…
Ти  в  платті  білому,  на  білому  причалі
Розтанула,  як  за  кормою  білий  дим…

І  ось  твоє  байдуже  здивування,
Стрімке  й  безґлузде:  “  -  А,  це  ти…привіт”!..
То  вже    не  я...  Хоча  твого  кохання
Я  не  забув  через  провалля  літ…

Лютий  20**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2014


Я тиші серед ночі не люблю …

***

Я  тиші  серед  ночі  не  люблю,
Коли  все  поринає  у  мовчання…
Хто  зрозуміє  те,  що  я  терплю,
Душі  моєї  біль  і  поривання?..

 Мій  дім  чомусь  давно  осиротів,
Його  могла  б  зігріти  інша  ніжність
Та  я  ділить  кохання  не  схотів  –
Бо  є  на  світі  чоловіча  вірність…

До  мудрих  літ,  до  років  сивини,
В  жалобу  вічну  наче  одяглися,
Живуть  самотні  хлопці,  бо  вони
Одній  лише  любові  присяглися  ...

І  знаю  я  –  мій  дім  осиротів,
Його  могла  б  зігріти  інша  ніжність.
Та  я  ділить  кохання  не  схотів  –
Бо  є  на  світі  чоловіча  вірність...

 20**  р.
м.  Житомир

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2014


Закохана?. .

**
Моя  душа  жадала  перемог.
Проміння  слави  серце  зігрівало...
Я  думала,  що  успіх  –  то  мій  бог,
       А  ти  прийшов  і  все  в  житті  зів’яло.

Невже  мене  настигло  забуття,
Коли  ти  цілував  уста  дівочі?..      
Невже  твої  таємні  почуття
                         Мене  завжди  будили  серед  ночі?..

Чому  сумні  співаю  я  пісні,
Коли  удвох  ми  прагнемо  любові?..
Чом  осінь  повернулась  навесні?..
Зима  і  літо  проти  мене  в  змові...

...  О  поверни  мені  моє  життя,
Минулих  весен  сни  мої  чудові
         І  залиши  мені  останнє  забуття  –
         Чарівний  сон  гріховної  любові...

       Душе  моя,  не  зупиняй  політ...
Дай  висоти  напитися  до  краю!
Щасливою  була  я  стільки  літ…
         Що  сталося  зі  мною,  я  не  знаю…

19**р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.12.2014


Псалом 93 (переспів Псалмів канонічних)

Господи,  Боже,  прийди  і  помстися,
       Раптом  з'явись  і  на  світ  подивися!..
Вищим  судом  Ти  повстань  на  пихатих,
       Хай    впаде  вирок  на  правду  багатих.
Скільки  ще,  Боже,  усі  нечестиві
       Будуть  шановані,  гарні  й  щасливі?..
Мова  нахабна  в  них,  в  серці  --  мерзота,
       Всі  вони  жаби  з  одного  болота.
       Бо  возвеличені,  завжди  при  владі,
       Тож  беззаконня  --  на  кожній  посаді.
Боже,  народ  Твій  вони  зневажають,
       Гноблять  Твій  спадок,  як  тільки  бажають.
Навіть  чужинця  і  вдів  не  шкодують,
       Сиріт  калічать,  а  згодом  жартують...
       Кажуть:  "  ...Господь  наші  справи  не  знає,
       Яковів  Бог  як  нас  бачити  має?.."
Люд  нерозсудливий,  глянь,  схаменися!..
       Втратив  ти  розум  і  де  опинився?..
Чи  не  почує,  Хто  очі  і  вуха
       Всім  дарував  дивним  порухом  Духа?..
       Чи  не  побачить  і  вас  не  спитає,  
       Той,  Хто  народи  на  шлях  навертає?..
       Бог  нас  навчає  усе  розуміти,
       Щоб  кожен  прагнув  життям  володіти!
Думка  чи  задум  юрби  та  людини
       Богу  відомі  ще  з  першопричини.
Обрана  Богом,  людина  блаженна,
       Духом  Господнім  душа  нескінченна.
Бог  в  лиходення  дарує  їй  спокій,
       А  нечестивим  --  смерть  в  ямі  глибокій!
В  істину  суд  Свій  Бог,  врешті,  скерує,
       Праведний  серцем  за  Ним  помандрує.
Хто  на  зловмисних  повстане  за  мене,
       Зло  хто  зупинить  людське,  навіжене?..
       Від  беззаконників  як  захиститись,
       Хто  має  силу  за  правду  помститись?..
Якби  не  Бог,  поміч  мав  би  я  звідки?..--
       В  краю  мовчання  замовк  би  навіки.
       Швидко  душа  моя  там  би  з'явилась
       І  в  порожнечі  важкій  поселилась...
Якось  я  вигукнув:  "...ноги  хитнулись!.."--
       В  милості  Божій,  страхи  всі  минулись...
Адже  побачив  Господь  всі  скорботи,
       Днів  і  ночей  нескінченні  турботи.
       Втіху  послав  для  душі  і  для  тіла,
       Щоб  слава  Божа  над  світом  летіла.
Тож,  проти  Тебе  чи  можуть  постати
       Душ  погубителі,  злі  супостати?..
       Йдуть  вони  шляхом  убивств  безупину,
       Задум  снують,  як  павук  павутину.
Праведну  душу,  як  пси,  розтинають...
       В  дикім  шалентві  гризуть,  поглинають.
Але  Господь  --  мій  притулок  єдиний,
       Бог  захищає  щодня,  щогодини.
На  беззаконня  впаде  покарання
       І  на  злочинність  швидке  вимирання.
       Знищить  Господь  все  лукаве  насіння,
       Бог  наш  несе  нашим  душам  спасіння!..

                                         *      *      *

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544663
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.12.2014


Ты - как Цветок…

           Тебя  увидел  я  однажды
     Обнаженной...
Ты  –  как  цветок,
Что  в  капельках  росы
Встречает  утро…
           Страстью  сокрушенный,
Тоскою  мучился  я
Долгие  часы…
                         Но  он  пришел,  –
О  всеблагие  6оги!..
                                           Тот  день,
Когда  горячие  уста
                                           Я  целовал
И  твое:  “Нет!”  в  тревоге
Воспринял  я
Как  трепетное:  “Да”...

                                         19**г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544488
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 17.12.2014


Подражая Данте Алигьери (экспромт) .

     Случилось,  будто  сон,  уму  непостижимый,  –
И,  видит  Бог  –  не  чепуху  несу,  –  
Земную  жизнь,  пройдя  до  половины,
Я  очутился  в  сумрачном  лесу...

     С  невидимых  болот  я  слышу  серный  смрад...
Чу,  где-то  дьявол  во  безумии  хохочет
И  с  каждой  ветки  зрит  ползучий  гад;
Он  –  жизни  враг,  живому  смерти  хочет...

     В  силках  у  мрака  бьется  тишина,
Желанный  солнца  луч,  бескровный,  уж  не  греет..
Так  светлая  душа,  судьбой  обречена
Трепещет,  чуть  жива,  в  объятиях  злодея...

     Иду  вперед  несмело...  Вижу  –  рысь,
А  там  –  лиса  мой  путь  перебежала...
Гиены  вой  пронзил  глухую  высь
И  страх  проник  мне  в  грудь,  как  острие
                                                                                                                   Кинжала...

                                                   Р.S.  ...  О,  милый  Друг,  слагая  песнь  свою
                                                                 О  Той,  чья  красота  –  сиянье  Света  –
                                                                 Необходимо  только  жить  в  Раю-
                                                                 Но  мне  ли  петь?..
                                                                                                           Моя  уж  песня  спета...

                               19**г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544479
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 17.12.2014


Когда-то в юности…

     ...  Когда-то  в  юности  я  уходил  из  дома
С  мечтой  –  водить  большие  корабли...
Но  в  светлый  час  надежд  и  перелома
Меня  лишь  неудачи  стерегли...

     Я  переделал  тьму  дурной  работы,
Познал  всю  низость  рабского  труда...
И,  кажется,  живу  я  без  охоты,
Влача  свой  век  все  дальше  в  никуда...

     Но  мудрость  жизни  я  познал  не  скоро.
Дни  закружили  праздный  хоровод
И,  будто,  за  неспешным  разговором,
Шёл  незаметно  вслед  за  годом  год...

     Я  не  сумел  желанного  добиться
И  с  юностью  ушли  мои  мечты...
Наверное,  я  мог  и  не  родится,
Но  без  меня  была  б  счастливой  ты?..

1980г.
Житомир

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544230
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.12.2014


Про вартість життя… (А. Навої. "Сум'яття праведних") переклад з російської.

Гл.  LVІ.  Про  вартість  життя.

Для  духа  білий  світ  –  то  темрява  буття.
Він  рай  для  всих  закоханих  в  життя.

Не  зрадь  собі  і  величі  своїй  –  
З  криниць  його  не  пий  оманливий  напій!

Якщо  цей  світ  і  кожна  з  нас  людина
В  свій  час,  мов  раб,  у  всесвіті  загине,

Навіщо  сум  і  непомірні  втрати,
Щоб  смерти  не  чекаючи,  вмирати?

Вбрання  скорботне,  живучи  одів?
Невже  ти  сліз  вдовиних  захотів?

Не  скигли,  як  покинуте  щеня,
Печаль  свою  не  множ  стократ  щодня!

Ти  позбавляйся  клопотів  єства,
З  одного  клопоту  не  створюй  собі  два.

Але  від  власної  печалі  ти  спочинь
Самотність,  втому,  горе  –  геть  відкинь!

Твоя  недоля  надважка,  нехай  –  
Живи  спокійно  і  життя  кохай.

Життєву  працю  кожен  переможе,
Коли  сприйме  як  повеління  Боже.

Квітує  місто  Шам  і  красень  наш  Герат,
Душа  радіє  розкоші  палат.

Та  чи  потрібне  наше  хвилювання
За  долю  їхню  на  шляхах  пізнання?

В  саду  життєвім  певності  немає.
Найкращий  цвіт,  відживши,  помирає.

Якщо  той  сад,  у  бурі  на  дорозі,
Троянд  найкращих  зберегти  не  взмозі  –  

Життя  в  саду  жорстоке  і  страшне,
Де  квітів  марево  відсутнє  запашне.

А  все,  що  сталося  –  ми  маємо  забути.
Хто  міг  би  наздогнати  час,  назад  вернути?

Про  майбуття  що  можемо  сказати?
І  долі  наші  як  пророкувати?

Не  владні  ми  на  ниві  майбуття.
Одна  лиш  мить  –  час  нашого  життя.

В  миттєвість  кожну  воєдино  злиті
Майбутнє  і  минуле  –  дві  блакиті.

Чому  скорботний  ти  над  прірвою  буття,
Коли  в  житті  лиш  мить  –  твоє  життя?

Із  твого  серця  б’є  струмок  любови,
То  ж  не  катуй  себе,  спини  кипіння  крови.

Свою  миттєвість  проживи  сповна,
Хай  буде  щастям  лагідним  вона.

Перл  найдорожчий  –  подих  твій  земний,
Прозорий  перл  –  друг  щирий,  недурний.

Рубіни  днів  твоїх  у  чотках  так  сплети,
Щоб  перли  радощів  ти  завжди  міг  знайти.

Перлини  духу  у  житті  твоїм  –  
То  сонця  перл  у  сяйві  золотім.

Для  всих  палає  полум’я  буття,
Десь  в  глибині  його  і  перл  твого  життя.

Зійде  світило,  догора  в  імлі...
Твій  подих  є  окрасою  землі.

Під  сонцем  полудня,  буває,  все  горить
Весь  світ  без  дихання  не  взмозі  дня  прожить.

У  диханні  вся  суть  всього  життя  –  
Жива  волога  вічного  буття.

Твій  подих,  дух!  Від  прірви  до  світил
Джерело  вічне  в  ньому  вічних  сил.

У  творчих  сил  є  дихання  як  суть,
Вони  твій  подих  у  свій  дух  несуть.

О,  подих  дивний,  творчий  для  світів,
У  посуд  глиняний  він  розумом  влетів!

Ти  в  подиху  правічного  Іси
Побачиш  рівень  вічної  краси.

Все,  що  живе,  колись  піде  в  пітьму
Та  вічний  Дух  надав  життя  йому.

Навколо  без  початку  і  кінця
Хвилюється,  як  море  Дух  Творця.

Могутнім  будеш  на  шляху  мети,
Коли  знаннями  опануєш  ти!

Усе  –  від  Нього...    Вічність  і  Буття,
І  кожен  крок,  і  подих,  і  життя.

Час  дихання  твого  –  життя  твоє,
Воно  в  скорботах  вічних  зогниє.

Бо  ти  принизив  вищий  її  дар
І  жити  став  серед  лихих  нездар.

Думки  мізерні  в  голові  твоїй
І  смисл  мізерний  в  мові  неживій.

Ти  ,  помиляючись,  не  думаєш  про  те,
Що  ворог  твій  –  в  твоїй  душі  росте.

Своєї  величі  ніколи  не  принизь,
Лицем  до  свого  Бога  повернись.

З  пітьми  і  пороху,  о  сину  мій,  повстань,
Іди  до  мудрих,  до  скарбниці  знань.

А  Той,  хто  подих  Свій  тобі  колись  надав  –  
За  твоє  щастя  на  хресті  страждав.

І  він  призвав  тебе  до  вищого  життя
Не  звіром,  паростком  чи  каменем    сміття.

Свідомості  вогонь  в  тебе  вселив,
До  праведної  віри  шлях  відкрив.

І  почуттями  ти  наділений  п’ятьма,
Щоб  осягати  світ,  де  навкруги  пітьма.

Ти  маєш  руки,  в  тілі  сила  є,
І  на  ногах  вся  постать  постає.

Ти  розрізняєш  їжу,  страви  і  смаки  –  
Це  також  милість  Божої  руки.

Про  все,  що  Бог  дарує  нам
Розповідає  стисло  мій  калам.

Багато  в  тебе  різної  одежі,
Їх  кількість  перейшла  розумні  межі...

Верблюди,  коні,  мули  маєш  ти  –  
В  далекі  мандри  буде  краще  йти.

Твої  сади  дарують  гарний  плід
В  потоках  світлих  –  риб  веселий  рід.

В  твоїх  садах  є  місце  для  кумирів,
Що,  наче  гурії,  живуть  в  квітучім  вирі.

Стрімкі  айвани,  хором  світлий  твій  –  
По  волі  Бога  у  красі  земній.

Якщо  тебе  шанує  рідний  край  –  
Будь  вдячний  Богу,  ти  це  завжди  знай.

Із  всих  щедрот  дорожча  нам  одна.
Перлина  дивна  в  світі  див  вона.

Це  –  розум.  З  ним  поряд,  –  кажуть  мудреці,  –  
Рубіни  і  алмази  -  камінці.

У  хованці  перлин  всього  буття
Перлина  схована  твого  життя.

В  ній  –  дар  всих  знань,  таїн  і  висоти.
Ось,  за  життя,  чим  володієш  ти.

Коли  Творець  перлину  доручав,
Вінцем  щедрот  тебе  Він  повінчав.

Воздай  Йому  за  дар  надійний.
Згадай,  що  вдячним  –  дар  подвійний.

За  хліб  щоденний  і  за  все,  єси,
Молитву  вдячности  до  Бога  вознеси.

І  хай  не  буде  до  кінця  всих  днів
Межі  молитвам  і  завдячних  слів.

Але  давай  до  сутності  вернімо,
Про  дух  буття  сторінку  розгорнімо.

Ось  диво  творчих  сил  і  дій  –  
 Твій  кожен  вдих  і  кожен  подих  твій!

Вдих  –  силою  наповнюються  груди,
А  видих  –  то  життя  тілесної  споруди.

Тут  благодать  дарована  подвійна  –  
Повітря  свіже  і  жага  постійна.

Горить,  бо  дише,  твій  ліхтар  буття.
Будь  вдячним!  Дихання  –  твоє  життя!  
 
 Згадаймо,  дихання  –  то  дух  Творця,
Зоріння  Всесвіту,  безмежного  Кільця.

Ти  завжди  згадуй  з  вдячністю  про  Дух,
Бо  сам  Творець  –  то  вічний  в  Дусі  Рух.

Думок  ясних  політ  у  вихорі  життя,  –  
Коли  ти  дихаєш,  –  надійне  опертя.

Свідомість  диханню  нехай  допомага,
Коли  висот  святих  вона  сяга.

Готові  ми  душею  заплатити
Тому,  хто  врятував  і  дав  наснагу  жити.

В  житті  своїм  ти  завжди  вірним  будь,
Серця  зрадливі  довго  не  живуть.    
 
Незібраність  і  самозабуття
Тебе  заманюють  у  самоту  життя?

Якщо  Бог  бачить  марність  справ  твоїх  –  
Собі  нашкодиш  і  помножиш  гріх.

Тобі  талантів  матір  не  дала?
Живи  собі  і  сторонися  зла!

Ти  ліків  від  отрути  не  сприймаєш,
Отруту  в  кубку  ти  чому  тримаєш?

Знайшов  ти  друга  –  то  щаслива  мить.
Хай  радість  вашу  Бог  благословить.

Не  бійся  опір  силою  здолати.
Жорстокістю  не  смій  людей  карати!  

Чи  не  на  краще  –  ніч  у  майхані
Ніж  плач  і  стогін  по  твоїй  вині.

Казни  не  знищуй  і  чеснот  сім’ї,
Пильнуй  чужі  чесноти,  як  свої.

З  людьми  і  друзями  веди  свої  розмови,
Звільни  життя  гнітючої  основи.

А  як  побачиш  диво  серед  руж  –  
В  саду  скажи  їй  про  єднання  душ.

З  люб’язним  серцем,  вишукано  вкрай,  –  
Це  личить  мудрим,  –  друзів  поскликай.

Вони  побачать,  що  біді  на  зло
Твоє  життя  мов  квітка  розцвіло.

В  палацах  ти  живеш  чи  у  хатині  –  
Допоможи  хоча  одній  людині.

Ні  срібла-золота,  ні  серця  чистоти
Не  пошкодуй  для  вірних  друзів  ти.

Душа  і  радість  у  найкращому  союзі,
Коли  навколо  –  твої  вірні  друзі.

Та  розлучатися  –  то  жереб  наш  земний.
Онь  сяє  місяць,  наче  меч  кривий.

Земну  любов  для  себе  хто  відкрив,
Той  радощам  своїм  престол  створив.

Та  зітне  меч  пори  нічної
Всі  віти  радости  живої.

Всесильні  почуття  пресвітлі  та  глибокі
Закрутить  вихором  і  кине  в  різні  боки.

Діяння  дивні  сиплються  із  неба,
Неначе  людям  жити  в  горі  треба.

О,  якби  грози  сил  страшних  не  мали
І  стовбурів  гнучких  під  корінь  не  ламали.

Вони  ж  бо  гості  у  саду  земному
Чи,  як  брати,  в  гуртовищі  тісному.

О,  якби  в  світі  серце  те  зустріти,
Яке  могло,  у  відповідь,  любити!

Той,  хто  з  коханою  зустрітися  бажає
Нехай  за  щастя  зустріч  ту  вважає.

Коли  два  серця  зіллються  в  одне  –  
Один  із  вас,  благослови  мене!..

Той,  хто  бажань  своїх  досяг,
Нехай  здійме  всепереможний  стяг.

Слова  подяки  поспішить  знайти,
Щоб  щастя  від  напастей  зберегти.

Хай  вічною  подякою  живе,
Хто  в  благодаті  по  життю  пливе.

Хай  будівничий  сущого  всього
Подовжить  в  щасті  всі  роки  його!
                               *      *      *
Словник:
Саз  –  музичний  інструмент.
Іса  –  Ісус  (старо-узбецьке).
Калам  –  перо  із  тростини.
Айван  –  тераса,  відкрита  галерея  палацу.
Майхана  –    місце  для  веселощів  і  розваг,  корчма.

м.Житомир,  1977  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544216
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.12.2014


Мій отчий краю …

...  Мій  отчий  краю,  в  серці  ти  єдиний.
Тобі  плету  віночок  ніжних  слів,
А  той  віночок  вирій  журавлиний
Несе  в  далекий  світ  дитячих    снів.

     Колись  мені  матуся  наспівала
Про  твою  долю,  славу,  забуття...
Та  моя  пісня  заповітом  стала
Твого  навіки  світлого  життя.

     З  далеких  весен  ти  в  сади  поринув
І  в  оксамит  незайманих  гаїв...
Мов  ніжний  син  в  обійми  ти  прилинув
До  чарівних,  квітучих  берегів.

     А  тільки  вечір  заблукає  в  травах,
Чаклунка-ніч  заполонить  гаї  –
І  запалають  в  зоряних  загравах,
Мій  рідний  краю,  небеса  твої.

     На  чужині  таких  туманів  білих
І  теплих  рос  ніколи  не  бува.
В  чужих  піснях  немає  серцю  милих,
Чарівних  слів,  ніж  ці  прості  слова:

     В  моєму  серці  ти  лише  єдиний.
Тобі  плету  віночок  ніжних  слів,
А  той  віночок  вирій  журавлиний
Несе  в  далекий  світ  дитячих  снів…

             1997р.
м.  Житомир

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543881
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.12.2014


Перші світанки… (к-ф "Перший тролейбус") .

       Т.І.  -      присвячується.

   Вулиці  сплять  самотні,  тане  мла…
Знову  на  зустріч  з  містом  ранковим  ти  прийшла.
Сни  між  кварталів  ходять,  тихий  ранок  теж
Стелиться  серпанком  там,  де  ти  ідеш…

Це  твої  кроки  чути  в  ті  часи,
Коли  світає  і  квіти  в  райдугах  роси.
З  промінням  сонця  ніби  ти  заходиш  в  дім,
Щоб  серця  зігріти  подихом  твоїм…

Ти  всім  приносиш  радість  чарівну…
Спатиме  місто,  допоки  ти  у  царстві  сну.
Спатимеш  ти  –  і  сонця  в  небі  не  знайдеш,
Доки  ти  по  площах  міста  не  пройдеш.

Милі  провулки,  парки  і  сади
Мріють,  щоб  вранці  їх  привітала  тільки  ти…
Теплий  світанок  лине  і  на  мій  поріг
З  усміхом  ранковим  на  устах  твоїх…

Вулиці  сплять  самотні,  тане  мла…
Знову  на  зустріч  з  містом  ранковим  ти  прийшла…
Сни  між  кварталів  ходять,  тихий  ранок  теж
Стелиться  серпанком  там,  де  ти  ідеш…
Муз.  А.  Ешпая  і  Ростислава  Бойка.
Слова  Л.  Дербеньова.                (переклад  з  російської)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543877
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.12.2014


Марина и Максим. Часть Вторая (окончание) .

…Последний  служащий  таможни
Покинул  борт  и  трапа  сходни
На  миг  какой-то  опустели.
Те,  кто  встречал  нас,  не  посмели
Без  капитанского  решенья
Ступить  на  трап.  Но  в  искушенье
Все  суетились  на  причале.
Нетерпеливые  кричали
Приветствий  первые  слова.
Они  же,  слышимы  едва,
И  к  нам  едва  ли  долетали.
По  радио  вовсю  звучали
Мелодии  родной  страны...
О  как  чудесны  и  нежны
Они  вдали  от  Украины!
Мы,  вроде,  сильные  мужчины,
Но  в  рейсе  дружно  умолкали,
Когда  радисты  вдруг  “вмыкали”
На  палубу  в  нелёгкий  час
То  украинский  перепляс,
То  песню  вольных  казаков,
То  думу  каторжных  веков…
Как  мне  хотелось,  чтобы  та
Сейчас  была  здесь!  Ведь  черта,
Что  нашу  встречу  разделила
Растаяла.  Любовь  вселила
В  моей  душе  такую  страсть,
Что  я  готов  был  ниц  упасть
К  ногам  Марины  и,  рыдая,
Открыть  пред  нею  двери  рая  
Молитвой  искренной  своей…
То  был  один  из  страшных  дней…

…К  нам  на  борт  толпы  поспешили,
Когда  свиданье  разрешили  
И  штурман  огласил  приказ.
На  судно  будто  сотни  ваз  
Внесли  с  чудесными  цветами!
Девчонки  свежими  устами,  
Духами  тонкими  пьяня,
Своих  любимых  и  меня,
В  порыве  счастья,  целовали.
Букеты  дорогих  цветов
Несли  вдоль  шлюпок  и  плотов
Все,  кто  на  палубу  стремился,
Но  я  по  быстрому  простился  
С  друзьями.  Забежал  в  каюту
И  на  берег  ступил  уже  через  минуту…  

Тут,  к  удивленью  моему,
Снег,  что  лежал  полдня  тому
Уже  растаял,  испарился  
И  с  вешним  ветерком  резвился,
Дурманя  ласкою  своей
Оркестра  звуки,  смех  людей…

С  трудом  я  вышел  на  простор.
Вздохнул.  И,  как  багдадский  вор,  
Спешил  покинуть  торжества,
Где  развесёлая  братва
Могла  поранить  ненароком,  –
В  том  мире  дивном,  одиноком,  –
Мою  израненную  душу.
Я  мог  нечаянно  нарушить  
Тот  сладостный  её  покой,
Который  вешнею  порой
В  моих  мечтаньях  воскресал
И,  может  быть,  меня  спасал…

Я  торопил  свои  шаги
С  упорством  верного  слуги,  
Который  нёс  для  господина        
Известье  о  приезде  сына…
Но  я  не  мог  бы  объяснить  –  
Куда  спешил.  Как  будто  нить
Или  таинственная  сила
Меня  тянула  и  манила
А,  может,  попросту  –  вела
В  мой  мир  иллюзий  и  тепла…
И  тут,  заметил  я,  ко  мне  
Тот  парень,  что  стоял  извне
Направил  вдруг  свои  стопы.
Заботы  праздничной  толпы
Его  ничуть  не  занимали.
“Возможно,  мы  друг  друга  знали,  –  
Мелькнула  мысль,  –  и  вот  теперь
Одну  из  дружеских  потерь
Мы  восстановим”...  С  нетерпеньем
И  дивным  трепетным  волненьем,
Похожим  на  животный  страх,
Я  подошёл  к  нему.  В  мирах
Иных  блуждал  он  взглядом,
Отравленным  каким-то  ядом.
Похоже,  прятал  он  во  взоре
Недуг  страданий  или  горе.

Пожатьем  крепких  рук  начался
Наш  разговор.  “Сюда  примчался
Я  от  Марины...  встретить  вас,  –  
Сказал  крепыш.  –  Вам  сей  же  час
Поехать  надо  в  те  места,
Что  вам  известны”…  –  и  достал
С  барсетки  старой  три  письма.
Те  письма  алая  тесьма,
Как  струйка  крови  обвивала.
“Ещё  для  вас  она  сказала,  
Что  письма  вместе  с  ней  прочтёте
Там,  среди  скал.  И  там  найдёте
Свою  Марину,  я  надеюсь.
А  мне  пора.  Пойду  развеюсь…
В  отеле  я  живу  два  дня.
Возможно,  навестить  меня
Вам  надо  будет  –  не  стесняйтесь.
Я  буду  рад.  –  Теперь  признайтесь  –  
Я  не  ошибся?  Вы  –  Максим?..”
“Назвавшись  именем  другим,
Соврал  бы  я  в  своём  ответе.
Я  с  тех  людей  на  белом  свете,
Кто  не  способен  на  обман.”  –
Ответил  я  и  в  ресторан
Позвал  доверенного  друга,
Но  от  приятного  досуга
Крепыш,  помявшись,  отказался.
Из  цирка  Костею  назвался,
Сказал:  “До  встречи!..”  Извинился
И  как  виденье,  растворился
За  дверью  нашей  проходной…
“Какой-то  он...  Как  не  родной,  –  
Подумал  я  о  Константине,  –  
Здоровый  юноша!  Марине
Кто  он  такой?  Зачем  ей  служит?..
Не  всякий  эдак  удосужит
Пол  дня  стоять  в  порту  и  ждать,
Чтоб,  наконец-то  передать
Кому-то  чьё-то  сообщенье…
Ну,  что  ж,  наверно,  уваженье
Моё  он  нынче  заслужил…”
И  я,  счастливый,  что  дожил
До  встречи  с  девушкой  своей  –
Переступил  порог  дверей
В  желанный  и  прекрасный  мир,
Где  только  я  и  мой  кумир…

…Не  больше  часа  пробежало,
Как  мимо  здания  вокзала
Промчала  белая  “Рено”,
В  которой  каждое  окно
Пылало  яркими  цветами
Далеких  стран.  Цветы  устами
Ловили  свежий  ветерок
Весенних,  милых  мне  дорог,
Которые  когда-то  звали
Меня  в  неведомые  дали…  
Я  молча  ехал  всю  дорогу,
Как  будто  срочную  подмогу
С  собою  вёз  в  страну  камней,  –
В  пещеру  мрака  и  теней,  –
Где  девушку  свою  оставил…
Я  без  труда  себе  представил,
Как  “скорая”  сюда  примчала,
Как,  может,  девушка  кричала,
Когда  сознание  вернулось…
Как  первый  раз  всем  улыбнулась…
…“Рено”  как  будто  бы  споткнулась
И,  сбросив  скорость  развернулась.
Остановилась…
                                                     Через  миг,
Когда  мотор  “Рено”  затих,
Воспоминанья  улетели
И  я,  без  лишней  канители,
С  машины  выскочил.  Вдали
Сверкало  море.
                                                   Корабли
На  горизонте  неподвижном
Скользили  тихо  и  неслышно
За  ту  далёкую  черту,
Где  кто-то  детскую  мечту
В  хрустальном  замке  поселил…
О  сколько  жизней,  сколько  сил,
За  той  чертою  затерялось!..
Сближалось  или  отвергалось    
Во  имя  всяческий  идей
Ничтожных,  низменных  людей
Или  великих,  что,  быть  может,
Перед  Христом  –  одно  и  то  же…
…Свои  цветы  я  перенёс
На  выступ  низкий,  где  утёс
Карнизом  плоским  обрывался
И  в  памяти  моей  остался
Он  просто  каменной  скалой
Или  громадной  головой.
Таксист,  моргнув  мне  правым  глазом,
За  руль  уселся.  Фыркнув  газом
“Рено”  рванулась  и  в  мгновенье
Исчезла  в  облаке  забвенья…  
Я  взял  свой  новый  “атташе”,
Который  лейблами,  клише
Мог  с  толку  сбить  любого  фата,
А,  может,  даже  дипломата,  –  
И  сел  на  том  же  самом  месте,
Где  лет  сто  тридцать  или  двести
Тому  назад,  –  как  мне  казалось,  –
Я  отдыхал…  Тогда  и  сталось
Событие  тех  давних  дней…
Неужто  я  встречался  с  ней
В  Испании,  такой  далёкой,
Смуглявой,  страстной,  черноокой
Стране,  где  и  не  снилось
Кого-то  встретить…
                                                                       Как  забилось
Тревожно  сердце  у  меня,
Когда,  малиново  звеня,
Сознанья  моего  коснулась
Мысль  о  Марине…
                                                               Вдруг  проснулась
В  моей  груди  иная  страсть  –
Мне  захотелось  вновь  попасть
Во  чрево  тёмной  той  норы,
Где  спрятал  я  свои  “дары”
И  чемоданчик  старый  свой.
Ведь,  покидая  свой  “постой”,
Я  жаждал  было  возвратится,
Но  всё  же  этому  случится    
Не  довелось.  Ручную  кладь
Тогда  не  пожелал  я  брать…
Теперь  мне  было  интересно
Узнать  –  не  стало  ли  известно
Кому-нибудь  о  тайнике.
В  ядрёном,  вымытом  песке
От  ложа  девы  недалёко
Сухой  травою  неглубоко
Свой  “атташе”  я  обложил
И,  уходя,  “заворожил”,
Молитвенно  призвав  Христа,
Чтоб  свята  была  и  чиста
Сия  холодная  обитель.
И  я,  беспечный  грёз  строитель,
Ушёл  в  свой  город  налегке…

…На  всякий  случай  взяв  букет,
Я  потихоньку,  осторожно,  –
Насколько  было  мне  возможно,  –
Покинул  каменный  карниз  
И  без  усилий  спрыгнул  вниз…
Меня  немножечко  смущало,
Что  не  пришла,  как  обещала,
До  сей  поры  моя  Марина.
Наверно  веская  причина
Могла  бы  встрече  помешать.
Но  наперёд  не  стал  решать
Я  эту  призрачную  тему  –  

Свою  Любовь,  свою  Поэму
Я  только  начал  открывать.
И  мог  ли  я  подозревать
Марину  в  нарушеньи  слова?..
И  вот,  через  столетья,  снова
Я  в  полумраке  растворился.
Почти  на  ощупь  умудрился
Свой  чемоданчик  отыскать.
Его  ладонью  обметать
Я  начал,  услыхав  при  этом
Как  там  внутри  патрон-ракета
По  дну  и  к  бортику  скользнула,
Затихла,  будто  бы  уснула…

Легко  открылись  два  замка
И  в  зябком  свете  огонька
Моей  заморской  зажигалки
Увидел  я...  О,  ёлки-палки!  –
Всё  тот  же  флаг  родной  страны,  
С  которым,  мы  её  сыны,
В  чужом  порту  друзей  встречали
И  с  радостью  вовсю  кричали:
–  EVIVA  PATRIA!..  –  
                                                                                 Бывало
Служил  он  мне  как  покрывало,
Когда  девчонку  я  принёс
Сюда,  под  каменный  утёс…

Нетронуты  лежали  бритвы  –  
Свидетели  той  давней  битвы
Непримиримых  двух  сторон,
Когда  и  Вечность,  и  Закон,
Любой  ценой  могли  судить  –
Спасти  нас  или  погубить…

Тут  был  и  перочинный  нож.
Как  блудный  сын  среди  вельмож,
Прижавшись  в  угол,  он  лежал
И  никому  не  угрожал…

Я  в  руку  взял  патрон-ракету
И  повернулся  было  к  свету,  
Где  солнечно  пылал  у  входа
Участок  каменного  свода…

Когда-то,  проходя  экватор,
Веселых  дат  организатор  –
Наш  третий  штурман,  под  расписку,  –
Чтоб  судно  не  подвергнуть  риску,  –
Списал  полдюжины  ракет
На  шумный,  праздничный  привет

Царю  морскому.  Он  со  свитой  
И  царственной  своей  элитой  
Салютом  ярким  встречен  был.
Случило  так,  что  я  забыл
Вот  эту  самую  ракету
В  каюте.  И  теперь  она
Лежала  в  темноте  одна
Уж  восемь  лет,  и  в  зной,  и  в  стужу
С  надеждой  вырваться  наружу
И  к  звёздам  высоко  взлететь,
Прожить  свой  миг  и  умереть…

Но  тут  увидел  я…  О,  Боже!
На  месте  том,  где  было  ложе
Несчастной  девушке  моей  –
Плита  лежала,  а  на  ней
Цветы  лежали  и  свеча!..
Наверно  с  солнца,    сгоряча
Я  в  полумраке  не  заметил,
Что  кто-то  здесь  меня  приветил
Могилой,  спрятанной  от  глаз
Не  думал  я,  что  в  этот  раз
Судьба  над  нами  посмеется
И  сердце  болью  отзовётся
На  чью-то  страшную  беду…
С  волненьем  сильным,  как  в  бреду
Я  бережно  свечу  зажёг
И  над  могилою  чертог
Прозрачным  светом  озарился.
“Великий  Боже!  –  я  молился,  –
Прими  во  Царство  душу  эту  
И  не  избавь  её  привету,
Любви  Твоей  и  благодати.
Твои  неисчислимы  рати,  
Что  праведной  стезей  идут,
Пусть  душу  эту  вознесут
К  святому  вечному  спасенью…”  

И  вслед  душевному  волненью,
Устами,  горькими  от  слёз,
Я  дань  печальную  принёс
На  крест  из  мрамора.  На  нём,
Как  будто  выжжены  огнём
Пылали  золотом  слова
“МАРИНА  ЛЬВІВНА  ЯРОВА”
Рожденья  дата.  Дата  смерти…

…На  камне,  в  розовом  конверте
Лежало  несколько  газет
То  ли  “Заря”,  то  ли  “Рассвет”,
Подёрнутых  желтавой  тенью
“Она  подобна  сновидению”  –
Мгновенно  бросилась  в  глаза
Статья  в  газете…  Вдруг  гроза  
Сверепо  хлынула  над  морем…
Но  я  в  слезах,  объятый  горем,
Читал  статью.  В  ней  сообщалось,
Что  неожиданно  скончалась  
Марина  Львовна  Яровая  –
Артистка  цирка…  “Жизнь  земная
Без  Яровой  –  осиротела,  –
Писалось  в  ней.  –  Жаль,  не  успела
Марина  в  жизни  совершить
То,  что  хотела.  Жажда  жить…”

И  снимок  автокатастрофы
Столбцы  статейные  и  строфы,
Как  камень  острый,  разрывал…
Я  понял  все…  И  зарыдал…

Мои  рыданья  у  могилы
Грозы  неведомые  силы
В  раскатах  грома  заглушали,
А  волны  грохотом  смущали
В  пещерной  тьме  меня  опять.
С  “дыры”  я  вышел.  Рукоять
Ракеты  дернул  снизу  резко  
И  ввысь,  шипя,  с  безумным  треском
С  патрона  вырвалась  ракета,
Распалась  надвое…  Два  света
Ярко-малиново  пылали
И  с  ветром  тихо  уплывали
Куда-то  в  сторону  залива…
В  ушах  звенело,  но  на  диво

Казался  меньшим  шум  грозы
И  каждый  след  моей  слезы
Был  ощутимо  горячее,
Чем  предыдущий…  Я  ловчее
Сподобился  швырнуть  патрон
Как  можно  дальше.  Тихий  звон
Ответил  мне  из  далека,
За  ним  подобие  прыжка
На  воду  шлёпнувшей  лягушки
И  тишина…  Как  две  подружки
Ракеты  в  небе  догорели
Рассыпались  и  прошипели
Прощальным  вздохом  наконец…

Я  крикнул  в  небо:  “О,  Творец!
Ты  создал  все  миры  Вселенной  
И  славою  Своей  нетленной
Ты  указуешь  нам  дорогу
К  Тебе,  единственному  Богу!
Чем  провинились  мы,  ответь,
Что  вновь  Судьба  послала  смерть
На  наши  светлые  дороги?..
В  Твои  небесные  чертоги
Ушла  Марина…  Как  же  мне  
Жить,  не  мечтая  о  весне?..
Теперь  я  чужд  людским  желаньям,
Надеждам,  чувствам,  притязаньям…
Они  во  мрак  погребены
Под  сенью  каменной  стены…
Мне  истиной  во  всей  Вселенной
Была  Любовь.  Самозабвенной
Пришла  она  в  мой  беззаботный
И  юный  мир,  во  многом  сходный
С  извечными  садами  рая…
Иные,  чувствами  играя
Живут  под  солнцем  много  лет.
Какой  божественный  обет
Нарушен  был  перед  Тобою,
Что  нас  печальною  Судьбою
Ты  так  сурово  покарал?..
Печальный  траурный  хорал


Отныне  будет  болью  вечной
В  бессмысленной  и  быстротечной
Юдоли  моего  сознанья…”

Мои  молитвы  и  рыданья,
Смешавшись  с  майским    дерзким  громом,
Носились  над  угрюмым  домом
Возлюбленной  моей  Марины,
Бросались  в  мощные  стремнины  
Упругих,  первых  вешних  вод…
Весь  в  темных  тучах  небосвод
Во  гневе  молнии  бросал
Туда,  где  запад  угасал
В  багровой  полосе  заката…
Промокший  насквозь,  словно  вата
Под  своды  склепа  я  вернулся.
Огонь  свечи  слегка  взметнулся,
Как  бы  приветствуя  меня.
В  сияньи  этого  огня
Я  терпеливо  отыскал  
И  поцелуем  обласкал
Те  письма  с  алою  тесьмой…
Средь  них,  написанное  мной
Я  скоро  пробежал  глазами
И  безутешными  слезами
Беззвучным  плачем  стал  рыдать…
Стремясь  печалью  совладать,
Вздыхая,  прочитал  посланье
С  Испании.  Своё  желанье
Марина  так  писала  мне:
“…  Мы  встретимся  в  родной  стране,
Чтоб  никогда  не  разлучаться.
Пусть  дни  идут  и  годы  мчатся  –
Нас  вечно  будет  согревать  
Любви  земная  благодать…
Не  забывай  меня,  молю…
Люби,  как  я  тебя  люблю…”

В  конверте    третьем    пол    листа
Был  чисто-белым.  Три    креста  
Посланье  это  начинали.
Словами,  полными    печали  

Марина  сообщала    мне,  
Что  умирает…  “–  Свет  в  окне
Центральной  городской  больницы
Не  проникает  сквозь  ресницы
Слепых  и  воспалённых  глаз.
Всего  скорее  –  в  этот  раз  
У  нас,  Максим,  не  будет  встречи.
О  Счастье  не  веду  я  речи,  
Но  я  тебя  благодарю
За  то,  что  светлую  зарю
Когда-то  ты    в  ночи  зажёг,
Как  радугу  зажёг  мне  Бог…
Хотела  я  совсем  немного  –
Тебя…  и  чуточку  земного  
Тепла.  Чего  теперь  желать?..
Слова,  что  их  хочу  послать
В  твои    неведомые  дали,
Увы,  наверно  опоздали…

О,  если  бы  могла  привстать  я
И  улететь  в  твои  объятья,
Любимый  мой!..  Но  я  сгораю…
Прощай…  любовь…  я  умираю…”
Последние  слова  письма
Внезапно  поглотила  тьма  –
Свеча  погасла...  Так,  без  света,
В  слезах  сидел  я  до  рассвета
Холодный,  жалкий,  одинокий  
Пока  низверг  меня  глубокий,
Тревожный  сон…  Уже  мне  снилось,
Что  дождь  притих  и  прояснилось
Дневное  небо  над  заливом…
Я,  ослеплённый  этим  дивом,
Увидел  в  радужном  огне
Свою  Марину…  На  коне
Навстречу  мне  она  неслась.
Вся  в  белом,  будто  бы  слилась
С  животным  бело-лунной  масти.
В  плену  сверепой,  дикой  власти
Мимо  меня  она  промчалась
И  в  миг,  когда  мы  повстречались,
Услышал  голос:  “Не  смущайся!
Иди  и  к  жизни  возвращайся.
Жива  я  буду  лишь  тобою…Последний  служащий  таможни
Покинул  борт  и  трапа  сходни
На  миг  какой-то  опустели.
Те,  кто  встречал  нас,  не  посмели
Без  капитанского  решенья
Ступить  на  трап.  Но  в  искушенье
Все  суетились  на  причале.
Нетерпеливые  кричали
Приветствий  первые  слова.
Они  же,  слышимы  едва,
И  к  нам  едва  ли  долетали.
По  радио  вовсю  звучали
Мелодии  родной  страны.
О  как  чудесны  и  нежны
Они  вдали  от  Украины!
Мы,  вроде,  сильные  мужчины,
Но  в  рейсе  дружно  умолкали,
Когда  радисты  вдруг  “вмыкали”
На  палубу  в  нелёгкий  час
То  украинский  перепляс,
То  песню  хватских  казаков,
То  думу  каторжных  веков…
Как  мне  хотелось,  чтобы  та
Сейчас  была  здесь!  Ведь  черта,
Что  нашу  встречу  разделила
Растаяла.  Любовь  вселила
В  моей  душе  такую  страсть,
Что  я  готов  был  ниц  упасть
К  ногам  Марины  и,  рыдая,
Открыть  пред  нею  двери  рая  
Молитвой  искренной  своей…
То  был  один  из  страшных  дней…

…К  нам  на  борт  толпы  поспешили,
Когда  свиданье  разрешили  
И  штурман  огласил  приказ.
На  судно  будто  сотни  ваз  
Внесли  с  чудесными  цветами!
Девчонки  свежими  устами,  
Духами  тонкими  пьяня,
Своих  любимых  и  меня,
В  порыве  счастья,  целовали.
Букеты  дорогих  цветов
Несли  вдоль  шлюпок  и  плотов
Все,  кто  на  палубу  стремился,
Но  я  по  быстрому  простился  
С  друзьями.  Забежал  в  каюту
И  на  берег  ступил  уже  через  минуту…  

Тут,  к  удивленью  моему,
Снег,  что  лежал  полдня  тому
Уже  растаял,  испарился  
И  с  вешним  ветерком  резвился,
Дурманя  ласкою  своей
Оркестра  звуки,  смех  людей…

С  трудом  я  вышел  на  простор.
Вздохнул.  И,  как  багдадский  вор,  
Спешил  покинуть  торжества,
Где  развесёлая  братва
Могла  поранить  ненароком,  –
В  том  мире  дивном,  одиноком,  –
Мою  израненную  душу.
Я  мог  нечаянно  нарушить  
Тот  сладостный  её  покой,
Который  вешнею  порой
В  моих  мечтаньях  воскресал
И,  может  быть,  меня  спасал…

Я  торопил  свои  шаги
С  упорством  верного  слуги,  
Который  нёс  для  господина        
Известье  о  приезде  сына…
Но  я  не  мог  бы  объяснить  –  
Куда  спешил.  Как  будто  нить
Или  таинственная  сила
Меня  тянула  и  манила
А,  может,  попросту  –  вела
В  мой  мир  иллюзий  и  тепла…
И  тут,  заметил  я,  ко  мне  
Тот  парень,  что  стоял  извне
Направил  вдруг  свои  стопы.
Заботы  праздничной  толпы
Его  ничуть  не  занимали.
“Возможно,  мы  друг  друга  знали,  –  
Мелькнула  мысль,  –  и  вот  теперь
Одну  из  дружеских  потерь
Мы  восстановим”...  С  нетерпеньем
И  дивным  трепетным  волненьем,
Похожим  на  животный  страх,
Я  подошёл  к  нему.  В  мирах
Иных  блуждал  он  взглядом,
Отравленным  каким-то  ядом.
Похоже,  прятал  он  во  взоре
Недуг  страданий  или  горе.

Пожатьем  крепких  рук  начался
Наш  разговор.  “Сюда  примчался
Я  от  Марины...  встретить  вас,  –  
Сказал  крепыш.  –  Вам  сей  же  час
Поехать  надо  в  те  места,
Что  вам  известны”…  –  и  достал
С  барсетки  старой  три  письма.
Те  письма  алая  тесьма,
Как  струйка  крови  обвивала.
“Ещё  для  вас  она  сказала,  
Что  письма  вместе  с  ней  прочтёте
Там,  среди  скал.  И  там  найдёте
Свою  Марину,  я  надеюсь.
А  мне  пора.  Пойду  развеюсь…
В  отеле  я  живу  два  дня.
Возможно,  навестить  меня
Вам  надо  будет  –  не  стесняйтесь.
Я  буду  рад.  –  Теперь  признайтесь  –  
Я  не  ошибся?  Вы  –  Максим?..”
“Назвавшись  именем  другим,
Соврал  бы  я  в  своём  ответе.
Я  с  тех  людей  на  белом  свете,
Кто  не  способен  на  обман.”  –
Ответил  я  и  в  ресторан
Позвал  доверенного  друга,
Но  от  приятного  досуга
Крепыш,  помявшись,  отказался.
Из  цирка  Костею  назвался,
Сказал:  “До  встречи!..”  Извинился
И  как  виденье,  растворился
За  дверью  нашей  проходной…
“Какой-то  он...  Как  не  родной,  –  
Подумал  я  о  Константине,  –  
Здоровый  юноша!  Марине
Кто  он  такой?  Зачем  ей  служит?..
Не  всякий  эдак  удосужит
Пол  дня  стоять  в  порту  и  ждать,
Чтоб,  наконец-то  передать
Кому-то  чьё-то  сообщенье…
Ну,  что  ж,  наверно,  уваженье
Моё  он  нынче  заслужил…”
И  я,  счастливый,  что  дожил
До  встречи  с  девушкой  своей  –
Переступил  порог  дверей
В  желанный  и  прекрасный  мир,
Где  только  я  и  мой  кумир…

…Не  больше  часа  пробежало,
Как  мимо  здания  вокзала
Промчала  белая  “Рено”,
В  которой  каждое  окно
Пылало  яркими  цветами
Далеких  стран.  Цветы  устами
Ловили  свежий  ветерок
Весенних,  милых  мне  дорог,
Которые  когда-то  звали
Меня  в  неведомые  дали…  
Я  молча  ехал  всю  дорогу,
Как  будто  срочную  подмогу
С  собою  вёз  в  страну  камней,  –
В  пещеру  мрака  и  теней,  –
Где  девушку  свою  оставил…
Я  без  труда  себе  представил,
Как  “скорая”  сюда  примчала,
Как,  может,  девушка  кричала,
Когда  сознание  вернулось…
Как  первый  раз  всем  улыбнулась…
…“Рено”  как  будто  бы  споткнулась
И,  сбросив  скорость  развернулась.
Остановилась…
                                                     Через  миг,
Когда  мотор  “Рено”  затих,
Воспоминанья  улетели
И  я,  без  лишней  канители,
С  машины  выскочил.  Вдали
Сверкало  море.
                                                   Корабли
На  горизонте  неподвижном
Скользили  тихо  и  неслышно
За  ту  далёкую  черту,
Где  кто-то  детскую  мечту
В  хрустальном  замке  поселил…
О  сколько  жизней,  сколько  сил,
За  той  чертою  затерялось!..
Сближалось  или  отвергалось    
Во  имя  всяческий  идей
Ничтожных,  низменных  людей
Или  великих,  что,  быть  может,
Перед  Христом  –  одно  и  то  же…
…Свои  цветы  я  перенёс
На  выступ  низкий,  где  утёс
Карнизом  плоским  обрывался
И  в  памяти  моей  остался
Он  просто  каменной  скалой
Или  громадной  головой.
Таксист,  моргнув  мне  правым  глазом,
За  руль  уселся.  Фыркнув  газом
“Рено”  рванулась  и  в  мгновенье
Исчезла  в  облаке  забвенья…  
Я  взял  свой  новый  “атташе”,
Который  лейблами,  клише
Мог  с  толку  сбить  любого  фата,
А,  может,  даже  дипломата,  –  
И  сел  на  том  же  самом  месте,
Где  лет  сто  тридцать  или  двести
Тому  назад,  –  как  мне  казалось,  –
Я  отдыхал…  Тогда  и  сталось
Событие  тех  давних  дней…
Неужто  я  встречался  с  ней
В  Испании,  такой  далёкой,
Смуглявой,  страстной,  черноокой
Стране,  где  и  не  снилось
Кого-то  встретить…
                                                                       Как  забилось
Тревожно  сердце  у  меня,
Когда,  малиново  звеня,
Сознанья  моего  коснулась
Мысль  о  Марине…
                                                               Вдруг  проснулась
В  моей  груди  иная  страсть  –
Мне  захотелось  вновь  попасть
Во  чрево  тёмной  той  норы,
Где  спрятал  я  свои  “дары”
И  чемоданчик  старый  свой.
Ведь,  покидая  свой  “постой”,
Я  жаждал  было  возвратится,
Но  всё  же  этому  случится    
Не  довелось.  Ручную  кладь
Тогда  не  пожелал  я  брать…
Теперь  мне  было  интересно
Узнать  –  не  стало  ли  известно
Кому-нибудь  о  тайнике.
В  ядрёном,  вымытом  песке
От  ложа  девы  недалёко
Сухой  травою  неглубоко
Свой  “атташе”  я  обложил
И,  уходя,  “заворожил”,
Молитвенно  призвав  Христа,
Чтоб  свята  была  и  чиста
Сия  холодная  обитель.
И  я,  беспечный  грёз  строитель,
Ушёл  в  свой  город  налегке…

…На  всякий  случай  взяв  букет,
Я  потихоньку,  осторожно,  –
Насколько  было  мне  возможно,  –
Покинул  каменный  карниз  
И  без  усилий  спрыгнул  вниз…
Меня  немножечко  смущало,
Что  не  пришла,  как  обещала,
До  сей  поры  моя  Марина.
Наверно  веская  причина
Могла  бы  встрече  помешать.
Но  наперёд  не  стал  решать
Я  эту  призрачную  тему  –  

Свою  Любовь,  свою  Поэму
Я  только  начал  открывать.
И  мог  ли  я  подозревать
Марину  в  нарушеньи  слова?..
И  вот,  через  столетья,  снова
Я  в  полумраке  растворился.
Почти  на  ощупь  умудрился
Свой  чемоданчик  отыскать.
Его  ладонью  обметать
Я  начал,  услыхав  при  этом
Как  там  внутри  патрон-ракета
По  дну  и  к  бортику  скользнула,
Затихла,  будто  бы  уснула…

Легко  открылись  два  замка
И  в  зябком  свете  огонька
Моей  заморской  зажигалки
Увидел  я...  О,  ёлки-палки!  –
Всё  тот  же  флаг  родной  страны,  
С  которым,  мы  её  сыны,
В  чужом  порту  друзей  встречали
И  с  радостью  вовсю  кричали:
–  EVIVA  PATRIA!..  –  
                                                                                 Бывало
Служил  он  мне  как  покрывало,
Когда  девчонку  я  принёс
Сюда,  под  каменный  утёс…

Нетронуты  лежали  бритвы  –  
Свидетели  той  давней  битвы
Непримиримых  двух  сторон,
Когда  и  Вечность,  и  Закон,
Любой  ценой  могли  судить  –
Спасти  нас  или  погубить…

Тут  был  и  перочинный  нож.
Как  блудный  сын  среди  вельмож,
Прижавшись  в  угол,  он  лежал
И  никому  не  угрожал…

Я  в  руку  взял  патрон-ракету
И  повернулся  было  к  свету,  
Где  солнечно  пылал  у  входа
Участок  каменного  свода…

Когда-то,  проходя  экватор,
Веселых  дат  организатор  –
Наш  третий  штурман,  под  расписку,  –
Чтоб  судно  не  подвергнуть  риску,  –
Списал  полдюжины  ракет
На  шумный,  праздничный  привет

Царю  морскому.  Он  со  свитой  
И  царственной  своей  элитой  
Салютом  ярким  встречен  был.
Случило  так,  что  я  забыл
Вот  эту  самую  ракету
В  каюте.  И  теперь  она
Лежала  в  темноте  одна
Уж  восемь  лет,  и  в  зной,  и  в  стужу
С  надеждой  вырваться  наружу
И  к  звёздам  высоко  взлететь,
Прожить  свой  миг  и  умереть…

Но  тут  увидел  я…  О,  Боже!
На  месте  том,  где  было  ложе
Несчастной  девушке  моей  –
Плита  лежала,  а  на  ней
Цветы  лежали  и  свеча!..
Наверно  с  солнца,    сгоряча
Я  в  полумраке  не  заметил,
Что  кто-то  здесь  меня  приветил
Могилой,  спрятанной  от  глаз
Не  думал  я,  что  в  этот  раз
Судьба  над  нами  посмеется
И  сердце  болью  отзовётся
На  чью-то  страшную  беду…
С  волненьем  сильным,  как  в  бреду
Я  бережно  свечу  зажёг
И  над  могилою  чертог
Прозрачным  светом  озарился.
“Великий  Боже!  –  я  молился,  –
Прими  во  Царство  душу  эту  
И  не  избавь  её  привету,
Любви  Твоей  и  благодати.
Твои  неисчислимы  рати,  
Что  праведной  стезей  идут,
Пусть  душу  эту  вознесут
К  святому  вечному  спасенью…”  

И  вслед  душевному  волненью,
Устами,  горькими  от  слёз,
Я  дань  печальную  принёс
На  крест  из  мрамора.  На  нём,
Как  будто  выжжены  огнём
Пылали  золотом  слова
“МАРИНА  ЛЬВІВНА  ЯРОВА”
Рожденья  дата.  Дата  смерти…

…На  камне,  в  розовом  конверте
Лежало  несколько  газет
То  ли  “Заря”,  то  ли  “Рассвет”,
Подёрнутых  желтавой  тенью
“Она  подобна  сновидению”  –
Мгновенно  бросилась  в  глаза
Статья  в  газете…  Вдруг  гроза  
Сверепо  хлынула  над  морем…
Но  я  в  слезах,  объятый  горем,
Читал  статью.  В  ней  сообщалось,
Что  неожиданно  скончалась  
Марина  Львовна  Яровая  –
Артистка  цирка…  “Жизнь  земная
Без  Яровой  –  осиротела,  –
Писалось  в  ней.  –  Жаль,  не  успела
Марина  в  жизни  совершить
То,  что  хотела.  Жажда  жить…”

И  снимок  автокатастрофы
Столбцы  статейные  и  строфы,
Как  камень  острый,  разрывал…
Я  понял  все…  И  зарыдал…

Мои  рыданья  у  могилы
Грозы  неведомые  силы
В  раскатах  грома  заглушали,
А  волны  грохотом  смущали
В  пещерной  тьме  меня  опять.
С  “дыры”  я  вышел.  Рукоять
Ракеты  дернул  снизу  резко  
И  ввысь,  шипя,  с  безумным  треском
С  патрона  вырвалась  ракета,
Распалась  надвое…  Два  света
Ярко-малиново  пылали
И  с  ветром  тихо  уплывали
Куда-то  в  сторону  залива…
В  ушах  звенело,  но  на  диво

Казался  меньшим  шум  грозы
И  каждый  след  моей  слезы
Был  ощутимо  горячее,
Чем  предыдущий…  Я  ловчее
Сподобился  швырнуть  патрон
Как  можно  дальше.  Тихий  звон
Ответил  мне  из  далека,
За  ним  подобие  прыжка
На  воду  шлёпнувшей  лягушки
И  тишина…  Как  две  подружки
Ракеты  в  небе  догорели
Рассыпались  и  прошипели
Прощальным  вздохом  наконец…

Я  крикнул  в  небо:  “О,  Творец!
Ты  создал  все  миры  Вселенной  
И  славою  Своей  нетленной
Ты  указуешь  нам  дорогу
К  Тебе,  единственному  Богу!
Чем  провинились  мы,  ответь,
Что  вновь  Судьба  послала  смерть
На  наши  светлые  дороги?..
В  Твои  небесные  чертоги
Ушла  Марина…  Как  же  мне  
Жить,  не  мечтая  о  весне?..
Теперь  я  чужд  людским  желаньям,
Надеждам,  чувствам,  притязаньям…
Они  во  мрак  погребены
Под  сенью  каменной  стены…
Мне  истиной  во  всей  Вселенной
Была  Любовь.  Самозабвенной
Пришла  она  в  мой  беззаботный
И  юный  мир,  во  многом  сходный
С  извечными  садами  рая…
Иные,  чувствами  играя
Живут  под  солнцем  много  лет.
Какой  божественный  обет
Нарушен  был  перед  Тобою,
Что  нас  печальною  Судьбою
Ты  так  сурово  покарал?..
Печальный  траурный  хорал


Отныне  будет  болью  вечной
В  бессмысленной  и  быстротечной
Юдоли  моего  сознанья…”

Мои  молитвы  и  рыданья,
Смешавшись  с  майским    дерзким  громом,
Носились  над  угрюмым  домом
Возлюбленной  моей  Марины,
Бросались  в  мощные  стремнины  
Упругих,  первых  вешних  вод…
Весь  в  темных  тучах  небосвод
Во  гневе  молнии  бросал
Туда,  где  запад  угасал
В  багровой  полосе  заката…
Промокший  насквозь,  словно  вата
Под  своды  склепа  я  вернулся.
Огонь  свечи  слегка  взметнулся,
Как  бы  приветствуя  меня.
В  сияньи  этого  огня
Я  терпеливо  отыскал  
И  поцелуем  обласкал
Те  письма  с  алою  тесьмой…
Средь  них,  написанное  мной
Я  скоро  пробежал  глазами
И  безутешными  слезами
Беззвучным  плачем  стал  рыдать…
Стремясь  печалью  совладать,
Вздыхая,  прочитал  посланье
С  Испании.  Своё  желанье
Марина  так  писала  мне:
“…  Мы  встретимся  в  родной  стране,
Чтоб  никогда  не  разлучаться.
Пусть  дни  идут  и  годы  мчатся  –
Нас  вечно  будет  согревать  
Любви  земная  благодать…
Не  забывай  меня,  молю…
Люби,  как  я  тебя  люблю…”

В  конверте    третьем    пол-листа
Был  чисто-белым.  Три    креста  
Посланье  это  начинали.
Словами,  полными    печали  

Марина  сообщала    мне,  
Что  умирает…  “–  Свет  в  окне
Центральной  городской  больницы
Не  проникает  сквозь  ресницы
Слепых  и  воспалённых  глаз.
Всего  скорее  –  в  этот  раз  
У  нас,  Максим,  не  будет  встречи.
О  Счастье  не  веду  я  речи,  
Но  я  тебя  благодарю
За  то,  что  светлую  зарю
Когда-то  ты    в  ночи  зажёг,
Как  радугу  зажёг  мне  Бог…
Хотела  я  совсем  немного  –
Тебя…  и  чуточку  земного  
Тепла.  Чего  теперь  желать?..
Слова,  что  их  хочу  послать
В  твои    неведомые  дали,
Увы,  наверно  опоздали…

О,  если  бы  могла  привстать  я
И  улететь  в  твои  объятья,
Любимый  мой!..  Но  я  сгораю…
Прощай…  любовь…  я  умираю…”
Последние  слова  письма
Внезапно  поглотила  тьма  –
Свеча  погасла...  Так,  без  света,
В  слезах  сидел  я  до  рассвета
Холодный,  жалкий,  одинокий  
Пока  низверг  меня  глубокий,
Тревожный  сон…  Уже  мне  снилось,
Что  дождь  притих  и  прояснилось
Дневное  небо  над  заливом…
Я,  ослеплённый  этим  дивом,
Увидел  в  радужном  огне
Свою  Марину…  На  коне
Навстречу  мне  она  неслась.
Вся  в  белом,  будто  бы  слилась
С  животным  бело-лунной  масти.
В  плену  сверепой,  дикой  власти
Мимо  меня  она  промчалась
И  в  миг,  когда  мы  повстречались,
Услышал  голос:  “Не  смущайся!
Иди  и  к  жизни  возвращайся.
Жива  я  буду  лишь  тобою
И  спасена  твоей  судьбою…”

Открыв  тяжёлые  ресницы,
Увидел  я  в  своей  темнице
Сеянье  солнечного  дня.
Вокруг  могилы  и  меня
Стояли  люди  зрелых  лет
И  сними  Костя.  Мне  в  ответ,
На  взгляд  мой,  грустно  улыбнулся…
А  я  сознанием  вернулся
Туда,  где  Дух  и  Бесконечность
Живым  приоткрывают  Вечность,
Где  в  царстве  дивных  сновидений
Судьба,  Любовь  и  Вечный  Гений…


Конец  второй  части.

г.Житомир.
     2003г.




                                                                           





















                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543185
рубрика: Поезія, Поэма
дата поступления 12.12.2014


Марина и Максим. Часть Вторая (начало) .

МАРИНА  И  МАКСИМ
Часть  вторая

                         “Я  ем  пепел,  как  хлеб,  и  питие  
 моё  растворяю  слезами”...
  Псалом  –  101.  Стих  –  10.

Да,  льстит  Судьба  же  каждому  из  нас...
Прошло  семь  лет.  Я  свой  рассказ,
Как  дивный  сон,  в  душе  оберегая,  
В  раздумьях  вновь  переживая
Событья  давних  летних  дней,
Сокрытых  тайною  своей,  –  
Не  мог  с  Судьбою  согласиться,
Что  всё  прошло,  должно  забыться…

В  “дыру”  я,  помню,  не  приехал
Лишь  потому,  что  мне  помехой
Стал  срочный  вылет  на  роботу
И  возложил  я  всю  заботу
О  милой  девушке  своей
На  незнакомых  мне  людей.
Не  раз,  бывало,  я  пытался,  –  
Когда  из  рейса  возвращался,  –  
Хоть  что-нибудь  о  ней  узнать,
Но  толком  что-то  рассказать
Никто  не  мог.
                                             В  душе  храня  
Горенье  тайного  огня,
Я  тосковал…  Один,  без  друга
В  силках  всесильного  недуга
В  одном  нашёл  себе  отраду  –
В  труде!  Я  много  рейсов  кряду
Рыбачил  на  морских  судах
В  широтах  жарких  и  во  льдах
Необозримых  океанов,
Девчонку  моего  романа,
Родных  и  близких  забывая.
Не  ведая  и  не  гадая,
Что  кормчий  моей  жизни  –  рок
Мудр,  как  змея,  но  и  жесток.

И  вот…  Судьба  мне  улыбнулась!
В  тот  день  как-будто  бы  взметнулась
Над  миром  новая  заря;
Подумалось,  что  я  не  зря
На  свет  когда-то  появился.
И,  мне  казалось,  не  родился
И  не  родится  никогда
Тот  человек,  что  до  Суда,
Мог  быть  счастливее  меня!..

Случилось  так…  К  исходу  дня
Наш  ППР  ошвартовался
В  порту  испанском.  Мне  попался
Журнальчик  модный  на  глаза  –  
Его  шальная  бирюза
Манила  лёгкостью  своей
Из  кучи  тросов  и  снастей.
Как  на  борту  он  очутился
Не  знаю  я,  но  подчинился
Какой-то,  видно,  высшей  воле.
На  кнехте,  словно  на  престоле,
Раскрыл  сверкающий  журнал…

Его  читая,  я  узнал,
Что  в  этот  город  на  гастроли
Приехал  цирк…  «Смешные  роли
Артистов  цирка  с  Украины!
Под  куполами  “Карментины”
Не  будет  времени  скучать!...»  –  
Звал  всех  испанцев  отдыхать
Проспект  в  журнале.  А  на  фото
Был  яркий  и  цветной  портрет…
Той  девушки!..  О  Боже,  –  нет!
Восстало  вдруг  моё  сознанье.
И,  будто  сон,  воспоминанье
На  миг  сомкнуло  мне  глаза.
Сомнений  и  надежд  слеза
В  туманной  дымке  растворила
Весь  мир  вокруг…  Какая  сила
Мне  не  дала  сойти  с  ума  –
Я  не  пойму…  Судьба  сама
Меня  в  тот  час  оберегала,  
Избыток  чувства  отвергала
И  не  повергла  меня  в  прах.
Скрывая  слезы  на  глазах,
В  каюте  я  уединился
И,  как  дурак,  глазами  впился
В  портрет  знакомой  незнакомки.
Таинственней  головоломки
Не  приходилось  мне  решать…
Когда  же  начал  воскрешать
В  бурлящей  памяти  своей
Несчастье  тех  далёких  дней  –  
Всё  боле  я  засомневался…
Без  сна  опять  я  провалялся
В  слезах,  и  думая  о  той,
 Кто  в  юный  век  свой  золотой
Пылала  страстью  умереть…
Когда  и  как  могла  взлететь
Девчонка  на  вершину  славы?..
Великий  Бог!  О  Боже  правый!
Как  жаль,  что  кроме  псевдонима
Нет  имени.  Два  пилигрима,
Обнявшись,  в  кассовом  окне,
С  улыбкой  предлагали  мне
Билет  на  шоу-представленье.
Идти  ли,  нет  ли  в  увольненье
Всю  ночь  я  думал  и  решал,
В  тоске  взирая  на  причал,
Теплом  сердечным  согревая
Журнал  бесценный.  Понимая
Всю  важность  помощи  друзей,
Душевной  тайною  своей
Я  так  ни  с  кем  не  поделился…
“Ну,  предположим,  я  влюбился,  –  
Уже  с  рассветом  думал  я,  –  
Прошло  семь  лет!  Уже  семья
Её  проблемами  тревожит…
И  что  сказать  актриса  может
Простому  парню-моряку?..
Я  зря,  быть  может,  обреку
Её  на  новые  страданья.
Ненужные  воспоминанья,
Бесспорно,  могут  повредить
Её  работе.  А  любить
Девчонку  юности  моей  
Я  буду  до  исхода  дней!..  ”
Сомненья  исчерпав  до  дна,
Решил,  что  это  не  она
На  маленьком  цветном  портрете.
Но  вот,  опять  же,  на  рассвете…

…Автобус  ждал  на  отправленье,
Когда  под  смех  и  ободренье
Моих  знакомых  и  друзей
Сошёл  на  пирс  и  я.  Музей
Колумба  приглашал
То  ли  на  встречу,  то  ли  бал.
Чтобы  развеять  настроенье
Я  новострился  в  увольненье…

На  берегу  же  все  газеты,
Как  сговорились  –  лишь  портреты
Артистов  наших  объявляли.
Казалось  мне  –  усугубляли
Мою  печаль.  На  этих  фото
Искал  я  вновь,  искал  кого-то,
Кого  рассудком  отвергал,
Но  в  сердце  тайно  сберегал…

И  я  нашёл  её  портрет!
Одну  из  множества  газет
Купил  и  я.  Дрожа  всем  телом,
Раскрыл  газету…  В  трюке  смелом
Моя  знакомая  артистка,  –  
Дитя  опасности  и  риска,  –  
Стрелой  пронзала  облака.
Вся  боль  души,  моя  тоска
За  юной  девой  понеслись.
Как  будто  в  облачную  высь
Несла  нас  тёплая  волна
В  страну  чудес  и  царство  сна…

“Великий  Боже!”  –  я  молился…
Читая  текст,  я  умудрился
Артистки  имя  разгадать!
Перечитав  статью  раз  пять,
Я  с  каждым  разом  убеждался,
Что  речь  о  ней!  Я  разрыдался…

Мысль  теплилась  теперь  одна  –
“А  может,  всё  же  не  она
Когда-то  кровью  истекала
У  ног  моих  и  умирала…”
“Марина”…  –  тихо  я  шептал.
Казалось,  эхом  среди  скал
Звук  имени  её  метался,
Волной  о  камни  разбивался
И  сотней  брызг  пылал  в  эфире…
“Ну,  есть  же  счастье  в  этом  мире!  –
Подумал  я,  –  моё  страданье
Пусть  платой  будет  за  свиданье!..”

Кто  мог  тогда  мне  дать  совет  –
Идти  на  встречу  или  нет.
Сомнений  груз  невыносим!..
Ведь  сколько  весен,  сколько  зим,
Дорог  средь  слякоти  и  зноя
Осталось  в  прошлом…  Нет  покоя…


*  *  *

Я  без  труда  нашёл  то  зданье,  
Где  предстояло  мне  свиданье
С  моею  Инопланетянкой.
Столкнувшись  с  милой  негритянкой
В  дверном  проёме  –  извинился,
Но  прежде,  чем  мой  рот  закрылся
О  негритянке  я  забыл.
Боялся  –  охладить  мой  пыл
Любой  пустяк,  к  несчастью,  может
И  пусть  меня  потом  стреножит
Лихой  ковбой,  –  я  вам  клянусь,  –  
На  подвиг  дважды  не  решусь…

В  фойе  звенела  тишина…
Но  вот  близ  дальнего  окна
Открылась  дверь.  По  коридору
Направо  и  куда-то  вгору
Вознёсся  чудный  господин,
За  ним  факир  и  арлекин.

Идти  в  глубь  зала  я  боялся.
Стесняться  вроде  не  стеснялся,
Но  шаг  ступить,  увы,  не  мог:
Так  иногда  поэту  слог
Необходимый  не  даётся,
Но  отыскать  его  неймётся…

Секунды  превратились  в  вечность.
Я  проклинал  свою  беспечность
Меня  снедавшую  тогда.
Себе  твердил  я:  “Ерунда,
Труда  большого  не  составит”…
Когда  же  жизнь  свой  счёт  представит  –
Вершить  поступок  не  решаюсь,  –  
Смущаюсь,  трепещу  и  каюсь.

Но  тут,  –  поверите  ли,  нет,  –  
Как  будто  потушили  свет
И  ангелы  вокруг  запели.
Под  звуки  сказочной  свирели,
Пылая  ярче  тысяч  лун,
Взошла  она…  Я,  как  Меджнун
Стоял  пред  девушкой  безмолвно
Какой-то  миг…  Да,  безусловно,
Передо  мной  стояла  та,  
Чья  неземная  красота
Меня  когда-то  восхитила.
Теперь  таинственная  сила
Меня  на  части  разрывала  –
Смелее  молвить  призывала  
И  одновременно  молчать.
 
Наверно  свою  речь  начать
Я  никогда  бы  не  решился,
Но  дивный  подвиг  совершился
По  воле  неба:  “Много  лет
Хранила  память  лунный  свет
Печальной,  непонятной  тайны,  –  
Промолвил  я,  –  но  не  случайны
На  нашей  жизненной  дороге
Событья,  встречи  и  тревоги…
Визит  мой,  думаю,  поможет
Понять,  что,  может  быть,  тревожит
Не  только,  грешного,  меня.
Сегодня  лишь,  вначале  дня
Я  ваше  имя  разгадал.
А  встретить  –  я  и  не  мечтал”…
Я  волновался,  как  юнец.
Мученью  положить  конец.
Напрягши  волю,  я  пытался.
В  своей  любви  не  признавался
Себе  я  сам.  Однако  речь,
Увидел  я,  смогла  зажечь
В  глазах  моей  Шахерезады
Неверный  огонёк  отрады.
О  вряд  ли  кто-то  мог  понять
Суть  моей  речи,  но  терять
Уж  было  нечего.  Я  ждал,
Что  на  свиданье  опоздал…

Как  ангел,  вскинув  два  крыла,
Меня  дыханьем  обожгла
Сия  таинственная  дева.
Заметил  я  на  шее  слева
Едва  заметный  белый  шрам
И  вспомнил,  что  последний  грамм
Бесценного  лекарства  –  йода
Был  израсходован  сюда,
На  место  острого  следа…
Но  я  молчал.  “Прости,  –  шепнула
Марина.  Глубоко  вздохнула
И  продолжала:  “О,  Максим,  
Поверишь  ли,  тебя  другим
Себе  сама  не  представляла…”  
Как  девочка  она  рыдала,
Покоясь  на  моей  груди.
Я  тотчас  мог  с  ума  сойти.
Как  от  вина  я  захмелел…
Грешно  подумать,  я  хотел,
Чтоб  длилось  это  наслажденье
Как  можно  дольше.  Провиденье
Всё  ж  было  милостиво  к  нам,  –
Хвала  священным  небесам,  –
Никто  в  фойе  нас  не  тревожил.
“Максим,  любимый…Как  ты  прожил
Все  эти  годы  без  меня?..”  –
Горячим  шепотом  пьяня,
Взывала  девушка  ко  мне.
Но  я,  безмолвный,  как  во  сне,  –
Вовек  желая  не  проснуться,  –
Не  мог  и  словом  заикнуться
Как  я  страдал  до  этой  встречи…
Как  одиночеством  отмечен
Был  каждый  день  такой  разлуки.
В  плену  неведомой  мне  муки
Марина,  плача,  всё  шептала
И  всякий  раз  ко  мне  взывала
Молитвой  праведных:  “Прости…”
Спокойно  всё  перенести
В  душе  я  силился,  как  мог,
Но  сил  нестало.  Видит  Бог  –
Не  вышло  так,  как  не  стремился.
Наверно  всё  же  надломился
Характер  мой…  Так  ветвь  берёз
Струит  потоки  сладких  слёз,
Нас  светлой  грустью  наполняя…
Я  тихо  плакал,  обнимая
Всё  крепче  тот  прекрасный  стан,
Что,  как  турецкий  ятаган,
Прильнул  ко  мне  горячим  телом.
Я  видел,  как  на  ее  белом,
Из  тонкой  шерсти  одеяньи
Сверкали  нити.  В  их  сияньи
Марина  будто  растворялась.
В  моем  сознании  терялась
Земная  временная  нить…
О,  как  тогда  хотелось  жить
И  славить  праведного  Бога
За  то,  что  трудная  дорога
Нас  всё-же  к  счастью  привела…

Рыдая,  девушка  влекла
Меня  к  себе  и  всё  шептала:
“Любимый  мой!  Я  знала,  знала  –
Меня  ты  помнишь.  И  найдешь
Свою  Марину…  Ты  поймёшь
Как  жажду  я  твоей  любви.
Скажи  лишь  слово,  позови
И  я  пойду  с  тобой  повсюду.
Я  буду  ждать…  Я  не  забуду…”

“Марина,  милая,  не  плачь,  –  
Промолвил  я,  –  ты  лишь  призначь
Мне  день  и  час  для  нашей  встречи.
Заря  затмит  ночные  свечи
И  мы  уходим  в  океан.
Когда  же  утренний  туман
Сей  город  напоит  прохладой,
Моей  единственной  усладой
Моих  раздумий  будешь  ты…
За  далью  призрачной  черты
Мне  силы  даст  твоя  любовь
И  встречи  час  назначит  вновь.
Запомни  лишь,  что  в  нашем  крае
Весной  мы  будем,  где-то  в  мае”.

“Тебя  я  буду  ждать  с  цветами
Как  только  первая  настанет
Суббота  в  мае…  Ты  согласен?..”  

“Твой  страх,  я  думаю,  напрасен.
В  субботу,  в  мае,  поутру
Я  в  ту  заветную  “дыру”
Приеду  и  найду  тебя.
Ведь  я  теперь  живу  …  любя”…

“Храни  же  заповедь  мою!  –
Тебе  навеки  отдаю
Всё  то,  что  я  теперь  имею.
Сегодня  очень  сожалею  –  
Что  не  могу  тебе  отдать
Ту  неземную  благодать,
Которая  овладевала
Моей  душой,  когда  читала
Твою  записку  я.
                                                       В  ненастье
Ты  подарил  мне  мир  и  счастье.
Я  знаю  место  среди  скал,
Где  ты  однажды  отыскал
Для  всех  погибшую  Марину…
Я  расскажу  тебе  причину
Давно  ушедших,  грустных  дней.
Хочу  я  видеть  поскорей
Тебя  весёлым  и  счастливым,
В  сужденьях  смелым,  справедливым  –
Таким  являлся  в  мои  сны
Твой  образ  в  буйстве  грёз  весны”.

Марина  вся  ко  мне  прильнула,
Пьяня  дыханием,  взглянула
В  мои  печальные  глаза
И  прошептала:  “Небеса
Пусть  будут  милостивы  к  нам”...
Что  мог  добавить  я  к  словам
Моей  возлюбленной  Марины?..

В  тенистом  холле  “Карментины”
Мы  двое,  как  один  пылая
В  огне  любви,
             изнемогая,
Хмелея  от  сладчайших  мук,
Устами  сблизились…  И  звук
Небесной  музыки  явился
В  моём  сознании.  Он  длился,
Казалось,  вечность…
                                                                             Как  во  сне

Мир  в  бесконечном  затерялся.
В  сияньи  света  распадался
На  сотни  радужных  огней…

О  сколько  пережил  я  дней
С  тех  пор  до  седины  печальной!
Но  не  забыл  я  миг  прощальный  
С  моей  Мариной…
 Ведь  тогда
Ждала  нас  новая  беда,
Но  мы  её  не  замечали  –  
О  новой  встрече  мы  мечтали…

“Я  смерть  когда-то  победила
Лишь  потому,  что  полюбила
Тебя,  Максим.  В  моей  крови
Ты  смог  зажечь  огонь  любви.
К  твоим  ногам  я  припадаю”...

“Марина  милая,  страдаю
От  неизвестного  недуга
И  я.  Давно  тебя  как  друга  
Хотел  найти  и  убедиться
Что  ты  жива  и  насладится  
Ещё  хоть  раз  той  красотой,
Которая  и  мой  покой,
И  жизнь  когда-то  превратила
В  несчастье.  Но  взрастила
Судьба  заветное  признанье.
В  глубинах  моего  сознанья  
Оно  давно  нашло  приют:
Послушай  –  о  любви  поют
Прибой  и  чайки!..”
                                                                 “О,  Максим!
Тот  свет  любви  неугасим.
Теперь  разлуки  я  боюсь.
Хоть  расстаёмся  мы,  –  клянусь,  –
Ни  дня  не  будет  мне  покоя,
Как  нет  его  в  волне  прибоя.
Как  жаль,  что  надо  нам  проститься…
Но,  веришь  ли,  в  тебя  влюбиться,  –
Хоть  сто  и  двести  лет  спустя,  –
Смогла  бы  снова  лишь  в  тебя.
О  вечный  мир  очарованья!
Слова  любви,  слова  признанья
Хочу  постичь,  хочу  понять,
Чтоб  обольстить  тебя  опять.
Максим,  прощай…  Твоя  раба
Сильна  любовью  и  слаба.
Я  виновата  в  том  сама,  
Что  полюбив,  схожу  с  ума.
Теперь  я  знаю,  что  любима,
Что  тайна  чувств  необъяснима…”

Через  мгновенье  мы  расстались,
Хотя  бессмысленно  пытались
Друг  другу  что-то  объяснить,
Но  оборвалась  встречи  нить
Судьбою  сотканная  где-то…
Опять  заканчивалось  лето…

*  *  *

Запомнил  я  тот  выход  в  море…
Как  медленно  в  его  просторе
Растаял  дивный  тот  причал…
Как  тосковал  я,  как  скучал
Вдали  от  милых  берегов…
Я  помню,  как  молил  богов,
Когда  неделями  стонал,
Бросая  волн  за  валом  вал
Холодный  ветер.  Весь  седой,
Он  длинной,  мокрой  бородой          
Терзал  нас  за  концы  снастей
И  свирепел…
                                             Я  ждал  вестей.

“Радиограммы  ли,  письма…
Но  рейс  закончился.  Зима
Давно  ушла  с  родимых  мест.
На  промысле  в  эфир  окрест
Другим  судам  мы  сообщали,
Что  в  океане  не  проспали
Свой  рейс  нелёгкий,  трудовой.
Теперь  уходим  мы  домой…

О  Украина!  Жизнь  моя!
Твоя  священная  земля
Не  раз  меня,  как  мать,  встречала!..
Мой  взор  надежды  от  причала
И  тех,  кто  был  на  берегу
Я  оторвать  не  мог…  В  снегу
Что  влагой  вешнею  набряк
Стоял  какой-то  здоровяк.
Он  возвышался  в  стороне
Как  изваяние.  Извне
Шумящего  вокруг  народа
Его  спокойная  природа…
Меня  смутила.  А  Марины
В  кипенье  праздничной  лавины
Я  не  увидел.  На  причале
Всё  громче  голоса  звучали
Уже  встревоженных  людей  –
Меж  них  Амур-прелюбодей
Метался,  не  жалея  сил.
Он  всем  влюблённым  приносил
Надежды  сладостную  весть
И  чувства  сказочного  лесть…

                                                         (...  окончание  следует)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543175
рубрика: Поезія, Поэма
дата поступления 12.12.2014


Дивна зустріч…

***

Чарівну  Мавку  у  широкім  полі
Колись  зустрів  я  ранньої  весни  –
Вона  співала  наче  птах  на  волі
Про  таємничі  дивовижні  сни.

Вже  навкруги  цвіли  весняні  квіти
І  в  небі  десь  кричали  журавлі...
Струнка  верба  свої  зелені  віти
Мов  коси  розпустила  до  землі…

Старенький  млин  ховав  незрячі  очі
У  тінь  дерев  і  тихо  стугонів...
Та  тільки  місяць  –  юний  сторож  ночі,
Над  світлим  плесом  з  хмари  пломенів.

Чарівна  Мавка  легкою  ходою
Пройшла...    і  раптом  зникла  на  очах  –
Лиш  теплий  вітер  перебіг  водою
І  заховався  в  молодих  кущах...

...  Мене  пісні  пташині  світанкові
Збудили  біля  сонної  ріки.
В  траві  палали  котики  вербові
Неначе  з  неба  золоті  зірки…

1997р.
м.  Житомир

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542997
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 11.12.2014


Марина и Максим. Часть Первая.

МАРИНА  и  МАКСИМ


"...Благословен  Бог,  Который  не  отверг
молитвы  моей  и  не  отвратил  от  меня
милости  Своей."
(Псалом  65.  стих  20.)

***
...Однажды  я,  прервав  свой  путь,
Чтоб  сил  набраться,  отдохнуть,
Послушать,  как  шумят  валы  –
Присел  на  краешек  скалы,  –
Что  нависала  над  водой
Своей  громадной  головой,  –
И  устремил  усталый  взор
На,  вмиг  открывшийся,  простор.
Тут,  споря  с  неба  синевой,
Раскинув  бархат  голубой,  –
Будто  красавица  хитон,  –
Простерлось  море  с  трёх  сторон...

В  плену  волшебной  красоты
На  скалах  чахлые  кусты
Я  принял  за  соцветья  роз,
Что  в  дар  возлюбленной  принёс
Поклонник  пылкий.  Шум  прибоя
Нёс  звуки  вечного  покоя...

Прекрасен  миг  уединенья!
Исчезли  грусть  и  все  сомненья,
В  пути  терзавшие  меня.
Я  весь  предался  неге  дня.

Но  вдруг  свирепый  аквилон,
Презрев  приличья  и  закон,  –
Какими  здешняя  природа
Жила  от  века,  год  от  года,  –
Примчал  на  стае  чёрных  туч
И,  словно  демон,  рухнул  с  круч.

Вскипело  море,  враз  темнея.
Дрожа  в  объятьях  лиходея,
Вздохнули  тяжкие  валы,
Бросаясь  грудью  на  скалы...
Встревожил  землю  страшный  гул.
Казалось,  дерзкий  Вельзевул
Разверз  вдруг  свод  глубоких  недр,
Чтоб  истребить  презренный  ветр...

С  душой  трепещущей,  молитву
Творил  я  небесам...  и  битву
Стихий  я  втайне  проклинал,
Как  зверь  скрываясь  между  скал...

...  Остаток  дня  покрыло  мглой.
Сухой  блеск  молнии  порой
Холодным  светом  освещал
Извечный  мир  прибрежных  скал...

Но  ночь  прошла  в  жестоком  гневе
Безумных  сил.  Я  в  их  напеве
Уснуть  пытался.
                                                       Чуткий  сон
Встревожил  вдруг  далёкий  стон...

На  зов  я  смело  устремился.
Холодный  ветер  в  скалах  бился
С,  от  злости  бешеной,  волной,
А  мне  казалось  –  и  со  мной...

Во  тьме  я  падал,
                                                         поднимался,
На  битву  с  бурей  вновь  бросался
И  шаг  за  шагом  шёл  вперёд,
Не  зная,  кто  меня  зовёт...
Под  градом  брызг,  свинца  тяжеле,
Я  шёл  на  зов...
                                               Уж  еле-еле
Светлел  за  тучами  восток
И  было  слышно,  как  поток
Тугие  воды  нёс  со  скал,
И,  с  шумом  падая,  стонал.
Но  вот,  –  О,  небо!  –  средь  камней
Я  вижу  девушку!
                                                           На  ней,
К  несчастью,  не  было  одежд.
Откинув  волосы  от  вежд,
Казалось,  девушка  спала
Вдали  от  крова  и  тепла.
С  её  холодной  колыбели
Я  поднял  девушку.
                                                               На  теле
Струилась  кровь  из  многих  ран,
Стекая  вниз,  под  гибкий  стан...
Нелёгким  был  мой  путь  назад!
Казалось,  тысячи  преград
Восстали,  чтобы  я  не  мог
Найти  убогий  мой  чертог...

Без  сил  пришёл  я,  наконец,
В  то  место,  где  Благой  Творец
Сподобил  мне  уединиться,
Когда  стихии  стали  злиться...
То  не  пещера,  не  нора,
Скорее,  –  "чёрная  дыра",
Как  про  себя  я  называл
Нагроможденья  этих  скал.
Сюда  травы  нагнал  прибой,
А  тёплый  ветер,  летний  зной
Её  усердно  просушили...
Теперь  же  запах  горькой  пыли
Я  с  наслаждением  вдыхал
И  миг  какой-то  отдыхал...

Не  долго  длилось  состоянье
Блаженства.  Затаив  дыханье,
И  девушку  не  выпуская  с  рук,
Стал  слушать  сердце.
                                                                         Слабый  стук
В  раскатах  грома  пропадал,
На  миг  короткий  оживал
И  снова  гас...
Бокал  вина
Я  будто  выпил  весь  до  дна...
Мир  воссиял  и  заискрился!..
Слезами  счастья  я  давился,  –
"О  Боже!  –  к  небу  я  взывал,  –
Она  жива!.."  –  и  целовал
Её  безжизненное  тело...
Вокруг  всё  пенилось,  кипело...
"Она  жива!  –  что  было  сил
Неслось  в  ночи,  –  Я  победил!.."

Тогда  мне  думалось  –  я  бог
И  всё  на  свете  сделать  мог...
Дрожа  всем  телом,  как  злодей,
С  бесценной  ношею  своей
В  пещерной  тьме  я  растворился...
Шторм  всё  крушил,  о  скалы  бился,
В  сознаньи  ж  теплилось  одно  –
"Она  жива!.."
                                               Уже  давно
В  висках  моих  пылает  иней,
Но  тот  рассвет,  от  молний  синий,
Всё  в  памяти  моей  живёт...
Как  будто  жду,  что  позовёт
Далёкий  голос...

***
...  Без  сна  промаялся  я  ночь.
Так  только  мать  родную  дочь
Согреть,  наверное,  могла
Обильем  ласки  и  тепла.
Камнями  вход  я  завалил,
Чтоб  влажный  ветер  не  гасил
Дрожащий  огонёк  лампады...
Как  добрый  дух  Шахерезады
Построил  для  девчонки  ложе.
Оно  во  всём  было  похоже
На  муравейник  из  камней,
Но  всё  ж  работою  своей
Я  в  глубине  души  гордился...

Бег  времени  остановился,
Когда,  как  первый  снег,  чиста
Легла  повязка  из  бинта
На  девичье  тугое  тело.
Где  дерзко,  а  порой  несмело
Я  раны  все  забинтовал...
Отныне  я  не  унывал.
Мне  верилось,  что  пробил  час  –
Судьба  не  зря  связала  нас...

***
...Погода  ровно  сутки  злилась.
К  полудню  небо  прояснилось.
На  мягкой,  из  травы,  постели
Лежала  девушка.
                                                         Капели
Всё  тише  где-то  там,  у  входа
Звенели.  Матушка-природа
Ещё  не  долго  трепетала.
В  порывах  ветра  угасала
Дрожь  разъярённого  эфира...
Под  сенью  благостного  мира
Тревожно  побежали  дни.
Не  отдыхалось  мне  в  тени.
Я  каждый  день  вставал  чуть  свет,
Вершил  нехитрый  туалет,
Как  можно  проще  одевался
И  на  охоту  отправлялся...

***
...Хоть  служба  камеры  храненья
Мне  не  внушала  уваженья,
Но  часто,  всё-же,  так  случалось.
Что  ничего  не  оставалось,
Как  весь  нехитрый  мой  багаж
Нести  на  "нулевой"  этаж,
Со  злым  барыгой  расплатиться
И  с  тяжким  сердцем  удалиться...
Не  знаю  что  мы  делать  стали,
Оставь  я  в  тот  раз  на  вокзале
Мой  чемоданчик-"атташе"...
В  нём,  к  счастью,  я  нашёл  уже
Индийский  чай,  тушёнку,  бинт
И  даже  то,  чему  сам  Флинт
Мог  позавидовать  –
                                                                     со  мной
Всегда  был  флаг  страны  родной...
Немало  было  мелочей  –
Электробритва,  нож.
                                                                       Ключей,
Штук  пять,  лежала  вязка.
Нашлась  и  бритва-безопаска
С  десятком  лезвий,  спички,  йод,
В  двухсотграммовой  банке  мёд
И,  –  я  и  сам  забыл  про  это,  –
Патрон-сигнальная  ракета...
Я  рад  был,  что  беде  назло
Мне  хоть  немножко  повезло.

*  *  *
...Четыре  дня  я  жил  в  тревоге,
Желая  и  боясь  подмоги,
Но  на  охоте  забывал
Какой  на  душу  грех  я  брал...
Охотился  я  не  жалея  сил  –
То  рыбу  на  копьё  ловил,
Бывало,  мидий  собирал.
А  на  вершине  острых  скал
Нашёл  гнездовье  диких  птиц  –
Они  по  несколько  яиц
Мне  неохотно  отдавали...
Мои  тревоги  и  печали
Помалу  уходили  прочь.
Я  делал  всё,  чтобы  помочь
Набраться  сил  моей  подруге.
Но  все  заботы  и  услуги
Ничем  не  тешили  меня  –
Четыре  бесконечных  дня
Она  лежала  без  сознанья
И  только  редкие  стенанья
Теснили  раненую  грудь.
Я  по  ночам  не  мог  уснуть.
Но  утром,  чуть  забрезжит  свет,
Спешил  исполнить  свой  обет...

***
...Шёл  пятый  день.  Я  встал,  умылся,
Неспешно  Богу  помолился
И  вдруг  услышал  я  слова:
"Великий  Боже!  Я  –  жива..."
Рыданья  заглушили  речь...
Я  поспешил,  чтобы  зажечь
У  ложа  девушки  лампаду.
Лучом  пронзило  тьмы  прохладу
И  я  увидел...  О,  Творец!..
В  безумье  бешенном  мертвец,
Без  спору,  –  менее  ужасен.
Я  знал  немало  жутких  басен,
Но  то,  что  видел  я  тогда  –
Картина  Страшного  Суда...
Рыдая,  девушка  срывала
И  во  все  стороны  бросала
Бинты  с  кровоточащих  ран...
Как  василиск  или  варан
Она  из  ложа  выползала,  –
Куда,  –  уверен  я,  –  не  знала...
Я  к  ней  боялся  прикоснуться...
Конечно,  смело  окунуться
В  безумную  стихию  гнева
Труда  не  стоило,  но  дева
Была  слаба.
                                       Всего  лишь  день,  –
Я  видел,  –  как  недуга  тень
С  лица  несчастной  пропадала.
В  бреду  ли,  полусне  шептала
Бессвязно  первые  слова...
Она  была  полужива
И  этот  бешенства  поток
Повлечь  мог  за  собою  шок...
Её  окликнуть  я  боялся.
На  миг  какой-то  растерялся...
Она  ж  рыдала  и  кричала
И,  думаю,  не  замечала,
Что  я  стою  у  её  ложа.
Чуть  тронута  загаром  кожа
Живучего  нагого  тела
От  крови  тотчас  почернела.
Девчонка,  призывая  смерть,
Стрелой  на  каменную  твердь
Вдруг  понеслась.
                                                         Я  вслед  за  нею
И  всею  силою  своею
Её  за  волосы  схватил...
Но,  видно,  из  последних  сил
Девчонка  вырвалась,  метнулась
Куда-то  в  сторону,  споткнулась,
Пыталась  встать,  но  не  смогла...
Не  знаю,  как  уберегла
Судьба  её  опять  от  смерти.
В  той  беспощадной  круговерти
Я  веру  потерял  в  слова,
Что  всё  ж  останется  жива
Неукротимая  девица...
Она,  как  раненая  птица,
У  ног  беспомощно  лежала,
Лишившись  сил  и  умирала...

***
...Правдив  ли,  нет  известный  миф,
Но  к  делу  снова,  как  Сизиф,
Я  приступить  поторопился...
Весь  день  без  устали  возился
С  бинтами,  йодом  и  водой,
И  к  вечеру  опять  покой
Извечные  хранили  скалы.
Вновь  южной  ночи  мадригалы
Над  морем  сонным  зазвучали,
А  я,  в  плену  своей  печали,
У  ложа  девушки  прилёг,
Как  Цербер  ревностно  стерёг
Её  малейшее  движенье,
А  тела  юного  мученье
Слезою  тихою  встречал...
Впервые  сник  я,  заскучал.
Необъяснимая  обида,
Исчадьем  подлого  Аида,
Терзала  душу  мне.
                                                               Тогда
Бессилья,  страха  и  стыда
Познал  жестокое  значенье...
В  успех  усердного  леченья
Теперь  не  верилось.
                                                                     С  рассветом
Ту  жизнь,  что  здесь  провёл  аскетом,
Решил  оставить  я...  И  вот
Печальных  дней  водоворот
Спешил  к  жестокому  пределу...
Чу!  Где-то  среди  скал
Не  то  бродил,  не  то  искал
В  ночи  звенящей  
                                                         плач  гитары...
Любви  Всевышней  или  Кары
Просили  жалобные  звуки,
Свиданья  час  или  разлуки
Они  кому  напоминали...
Но  стихло  всё.
                                                 Мой  лёгкий  транс
Рассеял  вдруг  не  то  романс,
Не  то  напевное  раздумье...
Гитара  вторила  певунье,
Вот  пенье  подхватил  певец...
В  пещерной  тьме  я,  как  слепец,
Напряг  свой  слух.
                                                             Едва-едва
Напева  грустного  слова
Струились  к  теплым  небесам...
И  тут  я  волю  дал  слезам...


Песня  в  ночи

О,  как  мне  быть,  не  знаю!
                                                                                         Видит  Бог  –
Люблю,  люблю  я,  трепетно  и  нежно...
Так  никогда  никто  любить  не  мог!
Свершилось  то,  что  в  жизни  неизбежно...

Судьба  моя!  Я  снова  на  дороге
Моей  мечты,  желаний  и  надежд!..
Но  почему  моя  душа  в  тревоге
И  робкая  слеза  струится  из-под  вежд?..

Кто  скажет  мне  –  лишь  песня  затихает,
Желанный  голос  слышу  почему?
И  кто  там  в  травах,  над  рекой,  вздыхает
Как  будто  вторя  вздоху  моему?..

Быть  может,  кто-то  мне  напоминает,
Что  бренны  мы  и  есть  всему  конец?
И  лишь  то  сердце,  что  любви  не  знает,
Не  знает  боли  любящих  сердец?..

О,  если  бы  его  душа  слилась  с  моей  душою
Как  два  потока  самых  светлых  струй!..
Ты  не  смогла  бы  овладеть  собою
И  отдала  свой  первый  поцелуй...

Конец  песни


Уснуло  всё...  Ещё  звенела
Вдали  гитарная  струна,
Но  стихла  вскоре.
                                                             Лишь  луна
Венчала  мир  очарованья...
Я  засыпал...  Моё  сознанье
В  тумане  звёздном  утопало...
Уж  снилось  что-то...  И  пропало...

***
...Не  знаю,  долго  ли  я  спал.
Все  эти  дни  я  отвергал
Любую  мысль  о  сне.
                                                                         Луна,
Как  загулявшая  жена,
У  входа  тихо  приютилась.
Смиренно  небесам  молилась,
Прося  прощения  за  грех
Любви,  блаженства  и  утех...
И,  обнажённая  безбожно,
Склоняла  лик  свой  осторожно
В  убогую  мою  обитель.
Я,  как  библейский  Первожитель,
Хранил  покой  несчастной  Евы  –
Судьбою  посланной  мне  девы...
Я  имени  её  не  знал.
Под  настроенье  называл
Её  Еленой,  Бедной  Лизой,
Небесных  Ангелов  Маркизой,
Надеждой,  Соней,  даже  Анкой...
Но  чаще  –  Инопланетянкой...
"Возможно,  –  думал  я,  –  Земля
Для  внеземного  корабля
Явилась  тем  гигантским  спрутом,
Что,  как  песчинку  в  море  лютом,
Корабль  пришельцев  поглотил...
Так  рок  жестоко  отомстил
Им  за  ничтожную  оплошность...
А  мне  представилась  возможность
Спасти  девчонку...  Редкий  случай..."
Но  я,  во  многом  невезучий,
Не  мог  никак  предположить,
Что  девушка  не  хочет  жить!..
Что  Смерти  ей  милы  объятья,
А  мир  Любви,  Надежд  и  Счастья
В  её  душе  навек  угас...

О,  юность!  тем,  кому  из  нас
Пришлось  хоть  раз  ума  лишиться
И  втайне  трепетно  влюбиться  –
Тот  знает  муки  искушенья
Тех  светлых  дней...
Но  грёз  крушенье
Несло  немыслимую  боль
Душе  незрелой.  
                                                     Исподволь
Страдали  мы  и  огорчались.
Так  и  теперь...  Увы,  умчались
И  потеряли  всякий  смысл
Дни,  что  средь  скучных  дат  и  числ
Мой  дух  наполнили  желаньем
И  первым  робким  обожаньем...
Очередное  испытанье,  –
Небес  всевышних  наказанье,  –
Готовил  бессердечный  рок  –
Одну  из  тысячи  дорог
Избрать  теперь  мне  надлежало,
Но  каждая  змеиным  жалом
Злой  Неизвестности  пугала...

...  Я  встал.  На  деве  покрывало
Поправил,  что  с  сухой  травы
И  прутьев  гибких  да  листвы
Недавно  довелось  сплести.
Зажег  лампаду...    Без  шести
Два  ночи  серебрилось
И  тихо  мерным  пульсом  билось
На  электронном  циферблате
Моих  часов...
                                               Но  новой  дате
Уже  не  радовался  я.
"Спаси,  Христос!.."  –  произнеся,
Три  раза  я  перекрестился
И,  не  хотя,  засуетился...
С  глубин  души  проистекая,
Ночная  песнь,  не  умолкая,
В  моем  сознанье  воскресала...
Но  я  спешил...
                                                 Уже  писала
Записку  твёрдая  рука.
За  строчкой  новая  строка
Слова  ложились  на  бумагу.
Писал,  что  глупую  отвагу,
Спасая  девушку,  явил...
Что  безответно  полюбил
Инопланетное  созданье...
Что  в  сердце  дремлет  упованье  –
Лишь  девушка  придет  в  себя  –
Всё  ж  улыбнётся,  как  дитя
Рассвету  тихому...
                                                           И  пусть
Досада  горькая  и  грусть
Не  омрачат  её  чела,
Куда  бы  вновь  ни  повела
Нить  хитромудрой  Ариадны...
Жестокий  мир,  мир  кровожадный
Мой  мир  надежд
                                                         не  пощадил  –
Сломил  мой  дух  и  победил...
Писал,  что  страх  мне,  как  гиена
Вонзился  в  сердце...
                                                                     Что  из  плена
Меня  могла  освободить
Лишь  вера  в  то,  что  будет  жить
Дитя,  ниспосланное  небом.
Поклялся  златокудрым  Фебом,
Что  в  эту  "черную  дыру"
Вернусь  с  людьми  или  умру...
Письмо  прервал  я.  Мысль  мгновенно
Вонзилась  в  мозг  –  так  откровенно
Писал  о  чувствах  первый  раз...
Вдали  от  посторонних  глаз
Сам  пред  собою  я  смутился,
Но  тотчас  снова  возвратился
К  письму.  Своё  смущенье
Утешил  тем,  что  сочиненье
Своё  я  сам  смогу  читать  –
Ведь  девушка  не  сможет  встать
Пока  сюда  я  не  вернусь,  –
Уж  я  вовсю  потороплюсь...
В  записке  же  писал  о  том,
С  какими  болью  и  трудом
Пришёл  к  трусливому  решенью,  –
В  моей  печали  утешенью,  –
Позвать  на  помощь  тех  людей,
Кто  мог  бы  участью  своей
Во  мне  уверенность  вселить,
Помочь  в  лечении.  Продлить
То  счастье  дивных  летних  дней,
Что  в  царстве  моря  и  камней
Пробилось  сказочным  цветком
И  освятило  здесь  кругом  –

Издревле  дикую  природу...
Писал,  что  рабство  и  свободу
Мой  дух  мятежный  пережил,
Но  просчитался,  поспешил
Над  смертью  праздновать  победу...
Смерть  тенью  шла  за  мной,  по  следу
И  затаилась  где-то  рядом,
Храня  меня  бездонным  взглядом...

Я  смерть  решил  перехитрить
И  хладнокровно  усыпить
Её  мучительное  бденье  –
С  утра  в  ближайшее  селенье
Решил  идти,  чтоб  дозвониться
До  "скорой  помощи".  Больница
Была  лишь  в  городе.  То  был
Портовый  город  и  туда
Лежал  мой  путь.  Да  вот  беда
Мой  путь  беспечный  изменила
И,  как  жестокая  Далила,
Лишила  сил,  покоя,  сна...
"Вы  остаётесь  здесь  одна,  –
Писал  в  приписке  я,  –  но  верьте,
Что  в  этом  маленьком  конверте
Надежда  тайная  хранится.
Она  вам  может  пригодиться,
Когда  придёте  Вы  в  сознанье...
Примите  робкое  признанье,
Что  принесёт  Вам  херувим...
Не  умирайте...  л...  Максим."

Свой  взгляд  я  задержал  на  деве.
Она  спала.
                                     В  пещерном  чреве
Тлел  одиноко  свет  лампады.
Луна  всё  так  же,  из  засады,
Украдкой  на  меня  взирала
И  легкой  тучкой  одеяла
Сокрыла  наготу  свою,
Украсив  моря  чешую
Причудливой  прозрачной  тенью.
"Она  подобна  сновиденью",  –
Подумал  я,  еще  не  зная,
Что  эта  фраза  роковая
Найдёт  меня...  Но  много  лет
Пройдёт  с  тех  пор...


КОНЕЦ  первой  части.
г.  Житомир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542984
рубрика: Поезія, Поэма
дата поступления 11.12.2014


Діти Мойсея… (переклад з російської)

Аркадій  Хайт

Євреї...    рідкісні  таланти
Розкидані  по  всій  землі…
Ми  всі  –  хоч  трохи  еміґранти
В  Берліні,  Празі  чи  в  Орлі…

Ми  всюди  вдома,  як  не  вдома
І  кожен  полиша  свій  дім,
Лишень  прилине  всім  знайома
Бентежна  звістка:  “Бий  жидів!..”

Про  нас  байки  розповідають,
Що  ми  неправедно  живем,
Що  нам  всі  люди  набридають,
Москву  –  масонам  продаєм…

І  стверджують,  що  в  голодівку
Ми  молимось  лише  тельцю.
Вночі  на  горло  вбивши  дівку
Ми  кров  домішуєм  в  мацу…

Всі  негаразди  –  від  євреїв…
То  масло  зникло,  струм  пропав.
А  то  –  негріють  батареї…
Чи  десь  автобус  возить  ґав…

Чи  сніг  іде,  чи  дощ  лопоче,
Чи  не  приходить  комунізм,
Чи  хтось  до  смерти  впитись  хоче  –
Завжди  виною  сионізм…

Невпинний  час  сплітає  сіті
В  жорсткім  перебігу  пригод…
Для  всих  чужий  по  всьому  світу
Наш,  Богом  обраний,  народ…

Євреї…  рідкісні  таланти…
Житомиряни  й  москвичі!..
Відомі  вчені,  музиканти,
Добра  невтомні  сівачі!..

Хай  до  життя  Творець  нас  будить,
Щоб  Божий  будувати  рай…
Якщо  нас  хтось  чомусь  не  любить  –
Нас  привітає  рідний  край…

Вночі  не  будемо  боятись,
Що  десь  нахаба  озвірів…
А  будемо  в  лице  сміятись
Сволоті  різних  кольорів.

...  До  мене,  вірю  я,  прийдете
Сміятися  над  злом  без  меж…
Я  вдячний  Вам,  що  Ви  –  живете,
І,  що  ви  поруч  –  вдячний  теж…

Квітень  2001  року.    
м.Житомир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542743
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.12.2014


Десь під Різдво…

***

Десь  під  Різдво
І,  мабуть,  до  світання
Прийшла  до  мене  Муза.
Гостя  рання
Стояла  на  порозі  без  пальтечка
Мов  пташеня,
Що  впало  із  гніздечка.
Легкий  хітон
Прилип  до  її  тіла,
Брудна  та  мокра
Вся  вона  тремтіла.
Холодна  ліра
На  плечі  повисла,
Померзлі  пальці
Муза  ледве  стисла…
Без  хустки,
В  шкарбанах  на  босу  ногу,
Вона  здолала,  видно,
Неблизьку  дорогу.

Як  після  довгої  
Нестерпної  розлуки,
Богиня  впала
В  мої  теплі  руки
І  мовчки  попросила  обійняти.
Я  обережно,
Наче  квітку  м’яти,
Притис  її  до  серця
І  в  знемозі
Вустами  вуст  торкнувся…
На  морозі
Лице  у  Музи  всохло,
Постаріло
І  тільки  у  очах
Святе  тепло  горіло…
Я  на  руках  
Відніс  її  до  хати  –
Зігріти  чимось  
Чи  почастувати…
З  плеча  богині
Непомітно  впала
Богонатхненна  ліра.
Ніжно  заспівала
Її  струна…  і  стихла.
Те  звучання
Коротке  й  чарівне
І  по  цейдень  нуртує
В  моїй  душі.
Душа  моя  
Чомусь  весь  час  сумує…

Зітхнувши  важко,
В  Музи  я  питаю:
­–  Куди  ти  йдеш?..
Я  чув  ­–  до  мого  краю
Ти  вже  давно  прийшла
І,  що  живеш  у  Ліни…

–  О  люди,  о  поети…
То  хіба  новини!..
Нагрів  би  чаю
Чи  якоїсь  кави.
Лиш  я  –  до  хати,  –
Ти  мерщій  –  про  справи…
Недавно  в  Ліни
То  була  не  я.
Нас,  посестер,  багато.
Муза  я  –  твоя…
А  серед  нас  є  чорні
І  біляві,
Пруткі,  меткі,
Є  дещо  мляві…
Червоні,  жовті…
Навіть  є  блакитні
Та  всі  вони  чужі  тобі.
Окраєць  житній
Я  розділю,  поете  мій,
З  тобою.
Слізьми  він  змочений
Чи  прісною  водою…
Здалеку  я  прийшла,
Бо  ти  повинен  знати,
Що  слави  за  життя
Поету  не  пізнати.
А  хочеш  за  життя
Визнання  заслужити  –
Творити  треба
І  змістовно  жити.
Собі  не  зраджуй.
У  душі  твоїй
Тепла  надміру,
Та  спокусник-змій
На  кожнім  кроці  здобич  вимагає
І  більше  з  тих,
Хто  в  серці  пломінь  має…
Ну,  досить  моє  тіло  зігрівати,
Візьми  цю  ліру  –
Спробуй  щось  зіграти…

…А  вранці  на  столі
Лежали  дивні  квіти
І  поряд  –  лист…
Його  собі  відкрити
І  по  сей  день
Чомусь-таки  вагаюсь…
А  що,  як  в  тім  листі
Злий  вирок  Мусаґетки,
Повчання  жінки  –
Зверхньої  поетки…

…І  як  мені  те  диво  зрозуміти  –
Багато  літ  і  непідвладні  часу,
Щодня  цвітуть
На  підвіконні  квіти  –
Дарунок  милий  гості  із  Парнасу…

Житомир,  2002

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542737
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 10.12.2014


Теркін на тім світі… О. Твардовський. (переклад з російської) . Частина 2.

                                                       Частина  2.

                   …Чіткість  ліній  і  дистанцій,
                   Інтервалів  частота…
                   А  ось  відділ  громадянський:
                   Тут  вже  виправка  не  та...

                   Різнобій  цей  всім  відомий  –
                   Без  реєстру  –  чин,  вага:
                   Де  –  чужий,  а  де  –  знайомий,
                   Де  –  дівча,  а  де  –  карга...

                   Хто  з  путівкою  профкому,
                   Хто  взяв  свічку  і  хреста.
                   Бачиш,  в  розкладі  такому
                   Зовсім  інша  висота.

Теркін  трохи  розгубився.
Та  спокійним  був  співбрат.
„Як  це  я  отут  з’явився,
Де  пропав  мій  автомат?..”

                   І  згадав,  як  з  другом-братом
                   Був  в  музеї  до  війни.
                   Час  якийсь  таки  потратив
                   Під  началом  старшини.

Не  піти  була  нагода,  –
Гра  не  варта  була  свіч,  –
Вихідного  було  шкода...
Але  тут,  то  інша  річ.

                   Все,  що  є  –  в  найкращім  стані,
                   Навіть  ходять  без  чобіт.
                   Ех,  шкода,  ці  розвід-дані
                   Той  не  знає,  кому  слід...

Видно,  спокою  немає
І  веселощів  катма:
Доміно  юрба  ганяє
Біля  кожного  вікна.

                   Грають  мовчки.  Принагідно
                   Матом  вибухне  вся  рать.
                   Розмовляти  не  потрібно.
                   Головне  –  шахраювать.

Сум  навколо...  давні  смути
Десь  поглинула  пітьма.
Б’ють  щосили  –  і  не  чути.
Курять  –  кіптяви  нема.

                   …Браття  й  сестри,  вибачайте,
                   Що  повчати  гріх  беру  –  
                   За  життя  –  часу  не  гайте
                   На  сумну,  скорботну  гру.

Гра,  можливо,  динамічна,
Але  киньте  „забивать”.
Є  на  це  відпустка  вічна,
Щоб  належне  грі  віддать...

                   ...Далі  йдуть,  тієї  ж  миті,  –
                   Ніби  знак  не  на  добро,  –
                   Засідає  на  тім  світі
                   Потойбічне  парт-бюро.

Хто  активний  і  крикливий  –
Тут  безсилі  побороть
Смак  засідань  особливий,
Що  колись  їм  в’ївся  в  плоть.

                   Відпочинку  їм  не  треба,
                   Дайте  їм  проблем  і  драм.
                   Що  для  них  земля  і  небо!
                   Стіни  й  стеля  –  для  них  храм.

Спека,  холод  небезпечний  –
Це  для  них  найкращий  час.
Тут  цілком  для  них  доречний
Часу  вільного  запас.  

                   Ось,  в  поставі  натуральна,
                   Постать  в  гніві  затряслась.
                   Справа,  видно,  персональна  –
                   Найсолодша  в  світі  страсть.

Тут  ні  усмішки,  ні  жарту,
Для  скорботи  штучний  тон.
Ставлять  все  життя  на  карту.
Тобто,  смерть.  Чи  вічний  сон.

                   А  слова  неначе  воду
                   Розливає  краснобай.
                   Його  чуєш  –  нагороду
                   Тут,  одразу  і  чіпляй.

Цього  типа  я  сильніше,
Якщо  зможу,  розкручу.
І  розкрию  його  глибше,
І  рентгеном  просвічу.

                   Разом  мізки  йому  вправлю,
                   Чи  кілу  в  його  паху.
                   Під  кінець  на  вид  поставляю
                   Наче  півня  на  даху.

Він  не  просто  тут  панує,
Ще  й  концерти  видає:
Сам  собі  телефонує,
Сам  на  відповідь  стає.

                   При  своїй  же  секретарці
                   Похвалу  собі  снує:
                   Перед  ним,  мовляв,  ми  старці  –
                   Хвалить  він  в  собі  своє...

І  потрапивши  в  тональність,
Раптом  голос  він  змінив.
Демонструючи  лояльність  –  
Співрозмовника  простив.

                   Понад  міру  весь  у  владі,
                   Він  нисходить  до  простих.
                   Лише  примха  на  заваді
                   Може  стати  ігор  тих.

Та  покинемо  боввана  –
Хай  би  він  був  запаливсь!  –
Гляньмо,  ось  проект  романа
Члени  розсудить  зійшлись.

                   Членам  цим  уже  відомо,
                   Що  повинно  в  творі  буть...
                   Які  висновки  свідомо
                   Читачі  в  кінці  знайдуть.

В  кожнім  томі  члени  Спілки
Бачать  безліч  помилок.
Ні,  щоб  випити  горілки
І  –  додому,  до  жінок.

                   Кандидат  над-потойбічних
                   Чи-то  доктор  прах-наук
                   Звузив  кількість  тем  одвічних,
                   Зсунув  вісь  душевних  мук.

Якщо  напрямок  в  порядку,
Друкувати  будуть  твір.
Кожен  член  свою  цитатку
Прагне  втиснути  в  набір.

                   Ці  цитати  автор  пише,
                   На  звичайну  нитку  ниже.
                   І  вплітає  в  плин  думок
                   Сотні  мертвих  сторінок.

                   …Теркін  з  другом  від  картинки
                   До  картинки  йдуть  і  йдуть.
                   Чують  –  виступ  без  зупинки.
                   Хто  і  що  –  не  розберуть.

Підійшли  –  якийсь  новатор?..
Ось  і  напис  від  руки:
„Полум’яний  це  оратор”.
Зрозуміло.  Є  такі.

                   Він,  з  мочавкою  у  роті
                   Із  трибун  завжди  гука.
                   Бо  навчився  цій  роботі
                   У  партшколі  при  ЦК.

Йому  пишуть  все,  що  треба,
А  виходить  –  ніби  сам.
Коли  КРУ,  як  грім  із  неба  –
Все  оте  не  він  писав.

                   Але  є  тут  починання,  –
                   Всі  погоджуються  з  ним,  –
                   Довгі,  без  кінця,  читання
                   Роблять  вічний  сон  міцним.

Вічний  сон...  Закон  природи.
Для  думок  –  пітьма  підстав.
І  свого  екскурсовода
Теркін  знову  запитав:

–  А  яка  тут  є  робота?
Наш  той  світ  не  на  війні?
Так  чи  сяк,  якась  турбота
Буть  повинна...  –  Зовсім,  ні.

                   Є,  звичайно,  тут  притика.
                   Устрій  заздрість  виклика.
                   Кількість  люду  в  нас  велика,
                   Кожен  –  за  керівника.

–  Як  це  так  –  без  виробництва?  –
Теркін  знову  пристає,  –
І  щоб  тільки  керівництво!..
–  Ні,  ще  облік  у  нас  є...

Бачиш,  брате,  суть  питання
Тут  проста  для  простаків.
Скрізь  небачене  зростання
Без  заводів  і  токів.

Нам  би  все  це  заважало  –
Сталь,  руда,  зерно,  вода...
–  Ах,  он  як!  Аж  серце  стало.
Дійсно,  все  це  –  юринда!

Схоже  це,  –  якщо  цікавить,  –
На  „швидку”,  яка  десь  є  –
Сама  ріже,  сама  чавить,
Сама  ліки  продає...

                   –  Жарти  в  тебе  ще  дитячі.
                   Заховай  їх  у  собі...
                   –  Які  жарти  тут,  юначе?
                   Вже  добу  я  у  журбі.

                   Не  хотів  би  заважати,
                   Але  ноги  так  болять!
                   Хоча  б  трохи  полежати,
                   Бо  забув,  як  люди  сплять.

–  Ти  чудний,  а  ще  –  занудний.
Зрозумій  простий  закон:
Ти  вже  спиш  і  безпробудний
Зараз  ти  вкушаєш  сон.

Покидай  всі  звички  тіла!
Ліжко,  постіль  –  теж  забудь.
–  А  скажи  мені  до  діла  –
Відділів  держава  ціла
І  начальство  –  як  живуть?

Глянув  в  очі  той  похмуро
І  зітхнув:  –  Дурненький  ти...
–  А  чому?
                                 –  Номенклатура!..  –
І  закрилися  роти.

                   Наче  хтось  мішком  гороху
                   Приголомшив  їх  з-за  рогу.

Через  деяку  все  ж  мить
Повернули  тему:
–  Ну,  а  що  як  вкоротить
Трохи  цю  Систему?

Небагато,  але  так,
Щоб  по  розрахунку...
–  Ти  на  вигадки  мастак
Вищого  ґатунку.

Кадри  наші  серед  лож
І  у  арт-богемі.
Тобто,  наші  є  також
І  в  чужій  Системі.

Тут,  щоб  дещо  зрозуміть
Жартів  ще  не  досить.
Мережа  та  її  Сіть
Загрібають  й  косять.

А  помимо  мережі,
Що  межі  не  знає,
Скільки  в  Органах,  скажи?
–  Кількість  там  зростає...

                   –  Та  по  різних  тих  Столах
                   Список  підопічних...
                   В  Комітетах  –  альманах
                   Реформацій  вічних.

                   Скільки  тут  велось  дебатів  –
                   Матимемо  мову.
                   На  вкорочення  цих  штатів
                   Штат  потрібен  знову...

                   Неможливо  все  спростить,
                   А  згодом  –  поліпшить.
                   Бачиш,  нам  щоб  скоротить  –
                   Спершу  треба  збільшить.

Теркін  знову  до  дружка
Каже  обережно:
–  Сумна  доля  –  нелегка.
Це  –  беззастережно.

Спокій  тут,  куди  не  йди,
Потрапляє  в  очі.
Ніч,  то  ніч,  а  вдень  –  куди?..
–  Тут  –  ні  дня,  ні  ночі!

Нема  літа  і  зими,
Ночівок  в  наметі.
–  Так  це  схоже,  що  всі  ми
На  чужій  планеті!

                   –  Брате,  ні!  Це  не  секрет,  –
                   Будьмо  послідовні,  –
                   Ми  –  за  межами  планет
                   І  світів  всих  –  зовні.

                   Дислокація  така...
                   Ясно?  –  Як  не  знати!
                   А  там...  місяць  і  ріка...
                   І  рідні  пенати...

                   Пам’ятаю,  запасний
                   Полк.  А  холод,  хуга...
                   Але  й  там,  коли  живий  –
                   Жевріє  потуга.

–  Ти  хутчіше-но  звикай.
Звичка  –  час  калимний.
Адже  тут  –  оклад  і  пай,
І  тютюн  бездимний.

                   Теркін  чує,  як  живий  –
                   Певно,  все  ж,  годують!
                   –  А  тутешній  пай  який?
                   Норму  як  рахують?

–  Особливо.  Поясню.
Це  нас  всіх  єднає.
Все,  що  хочеш  –  є  в  меню,
А  в  житті  –  немає.

–  Ах,  ось  так!  –  зітхнув  солдат
На  слова  змістовні.  
–  А  точніше  –  і  оклад,
І  пайок  –  умовні.

Нам  усим  –  тобі,  мені...
Збитки  лиш  рахують.
–  Наче  так,  як  трудодні?
–  Всі  тут  так  міркують...

Все  по  формулі  простій  –
Підпис  –  і  ти  вільний.
–  Не  життя  це,  брате  мій!
–  Світ  цей  –  замогильний.

Що  життя?  То  –  дивина.
Як  космічні  дири.
Спокій  є,  життя  –  нема.
Два  і  два  –  чотири.

                   Друг  на  цих  словах  замовк,
                   Наче  воду  в  ступі  стовк.

Пройшли  друзі  стороною,
Де  новий  квартал  зростав.
Хто  це  в  царстві  супокою
Перед  вічністю  постав?..

                   –  Зацікавився,  кмітливий?..
                   –  Відкриваю  ці  світи.
                   –  Відділ  наш  там.  Особливий.
                   Його  краще  обійти.

                   Бути  гостем  випадковим
                   Не  стрімись.  І  не  шкода.
                   Ні  цивільним,  ні  військовим
                   Відділ  не  доповіда.

                   І  пішли,  бо  –  Особливий!
                   Наче  в  роті  були  сливи.

***        Там  рядами  за  курган
                   Йшли  у  даль  незриму
                   Колима  і  Магадан,
                   Воркута  з  Наримом.

                   У  минуле  їм  іти
                   Доля  наказала.
                   Область  горя  й  мерзлоти
                   В  вічність  їх  списала.

                   Люди  мерли,  як  святі.
                   Більшість  з  них  не  знали
                   Особливої  статті
                   Яку  відбували...

                   За  яких  таких  умов,  –
                   Розберись,  науко,  –
                   Ні  оркестрів,  ні  промов.
                   Розстріл...  і  –  ні  звука.

О,  пам’яте!  Дні  пам’яті  гіркі...
Твої  зарубки  в  серці  –  на  віки!

                   *      *      *

–  Хто  ж  у  світі  потойбічнім
Особист,  що  править  вічним?

                   –  Той,  хто  нас  по  цих  світах
                   Гнав  щодня  юрбою.
                   Із  ім’ям  цим  на  вустах
                   Вмер  ти  під-час  бою.

                   Не  пригадуєш  про  ці
                   Чорні  плями,  службо?
                   Що  з  гранатою  в  руці,
                   Ти  кричав?  А  ну  ж  бо!..

–  Не  для  друку  заклик  мій,    
Воїна-солдата,  –
У  бою,  –  на  то  він  бій,  –
Загинаєш  мата.

Бо  беруть  свої  права,  –
Ніби  атакують,  –
Більш,  ніж  інші,  ті  слова,
Які  не  друкують...

                   Поруч  друзі  далі  йдуть
                   Під  важким  склепінням.
                   І  думки  свої  снують,
                   Наче  павутиння.

–  Що,  народ  тут  несміливий,
Чи  холоднокровний?
Чому  відділ  Особливий
Підкорив  Верховний?..

                   –  Він  –  глава,  отець  новий.
                   Сам,  як  цар,  керує.
                   –  Але  він  іще  живий!
                   –  Тільки  декларує...

                   Для  живих  нема  рідніш.
                   Він  –  закон  і  прапор.
                   В  царстві  мертвих,  як  раніш  –
                   Батько-імператор.

                   Зірка  щастя  на  землі,
                   Повелитель  з  неба!
                   Склеп  пристойний  у  Кремлі
                   Влаштував  для  себе.

                   Ти  –  в  країні  забуття.
                   Він  –  живими  править.
                   І  собі  ще  за  життя
                   Монументи  ставить...

Теркін  піт  на  лобі  втер,  –
Знов  спекотно  дуже,  –
Та  від  слів,  що  чув  тепер,
Холод  вразив  душу.

                   І  радіє  голова
                   Вже  з  цієї  миті,
                   Що  почула  ці  слова
                   Хоча  б  на  тім  світі!..

Хай  віки  собі  ідуть.
Лихо  –  щоб  забулось.
Легко  вже  сміливим  буть,
Коли  все  минулось.

Мов  сталевий  той  хребет  
Владі  наростили...
–  Теркін,  знаєш,  що  тебе
Теж  нагородили?..

                   Ти  –  сюди  з  передової,
                   Орден  також  –  за  тобою.

Ти  потрапив  в  серпантини,
Де  блукав  і  я  в  свій  час.
Тут  до  мертвої  людини
Піклування  –  вищий  клас!

Доповівся  –  і  нагода
Свій  отримати  привіт.
–  Краще,  щоб  і  нагорода,
І  життя,  і  білий  світ...

Як  до  милої  своєї,
Через  хащі  і  рови,  –
Я  б  погодився  за  нею
Пішки  йти  аж  до  Москви!

Та  гаразд!  Була  робота.
Не  згадаю  всих  доріг
У  снігах,  пісках,  болотах,
Де  проповз,  пройшов,  пробіг...

Інша  справа  –  мимоходом
Ще  побачити  Москву.
Головне  –  з  живим  народом
Теж  радіти,  що  живу...

Рік  чи  десять  в  своїй  хижці,
Серед  свого  надбання,
Я  чекав  би  вдвічі  нижчі
Нагороди  й  визнання...

Якщо  скажуть  мені:  –  Рано...
І  бракує  ще  заслуг,  –
Перейматись  я  не  стану.
Я  такий,  твій  щирий  друг.

Я  до  почестей  байдужий.
Честь  –  то  праведність  бійця.
–  Ну,  розчулився,  мій  друже.
Тобі  орден  –  до  лиця.

                   Як  не  є,  а  груди  мліють,
                   Коли  з  орденом  ідеш...
                   –  В  мене  ноги  вже  німіють.
                   Відчуття  –  ось-ось  впадеш.

–  Зрозуміле  нетерпіння.
Але  зваж  –  що  там  зима.
На  фронтах  важкі  боріння.
Зайвих  місць  у  нас  нема.

Ти,  мій  брате,  не  печалься,
Я  порядок  наведу.
В  замогильного  начальства
Я,  як  кажуть,  на  виду.

Ми  притулимось  де-небудь.
Ти  смієшся?  –  Ні,  чого?
Без  знайомих  і  на  небі
Теж,  я  бачу,  не  того...

                   –  Я  живу  і  не  сумую.
                   Бо  полишив  боротьбу.
                   А  тепер  тебе  здивую  –
                   Подивитись  пропоную
                   В  нашу  стерео-трубу.

–  Як  потрапило  це  диво,
Для  яких  таких  задач?
–  Тільки  для  свого  актива
Є  секретний  спец-постач...

Тут  не  бій  іде  всесвітній,
А  всесвітній  перелом.
Постає  той  світ  сусідній
За  прозорим  гарним  склом.

В  чіткій  формі  відображень,
На  питання  є  одвіт.
Ти  побачиш  в  світлі  вражень,
Як  гниє  у  них  той  світ.

В  них  ще  краще,  ніж  в  музеї,
Де  нове  знайдеш  щодня.
І  такі  тут  є  мамзелі  –
Справжня  Євина  рідня...

                   Витримка,  мабуть,  безкровна,
                   Тут  була,  як  благодать...
                   –  Але  все  ж  таки  умовна
                   Ця  жіноча  хтива  стать?..

                   Глянув  друг  на  нього  скоса,
                   Наче  півень  в  жменю  проса.

–    Що  умовна,  то  це  так.
Всі  це  мають  знати.
Але  я  тут  не  простак.
Маю  щось  сказати.

Я  підозрював  не  раз,
Та  мовчав,  зізнаюсь.
Чи  умовний  серед  нас
Той,  з  ким  я  тиняюсь?

Подивлюсь  –  і  не  дарма,  –
Ти  весь  час  бурмочеш:
Пити,  спати...  Крадькома
Про  дівчат  торочиш...

                   –  Закурити!  –  капшука
                   Витяг  підсвідомо.
                   Звісно,  справа  нелегка
                   Жить  на  світі  тому.

І  в  кишенях  із  кутків,
З  закутків  підкладки
Тютюн  з  крихтами  жуків
Позсипав  до  шапки.

                   Вдихнув  диму  ще  живого,
                   Ще  земного,  фронтового
                   І  надійного,  без  зради,
                   Коли  сам,  а  треба  ради...

                   Він  один  в  жнива  воєнні,
                   В  тихі  дні  благословенні
                   Повертав  нас  до  надій,
                   До  родин  в  країні  мрій.

                   Дехто  згадував  дружин  –
                   Злих,  як  кажуть,  без  причин,
                   Що  за  всіх  є  найдорожча,  –
                   Хай  гарніша  чи  молодша.
                   (Жінки  гарні  –  як  ляльки
                   Чи  дешеві  цигарки...).

...Пригощаються  навзаєм
Кожен  власним  тютюном.
Цигарковий  дим  щезає,
Як  серпанок  за  вікном.

                   Теркін  справжній  дегустатор.
                   Раз  смикнув,  а  згодом  –  два.
                   І  сказав  екзаменатор:
                   –  Це  справжнісінька  трава!..

                   А  ось  наш.  Зроби  затяжку.
                   Друг  закашлявся:  –  Відвик...
                   Дійсно,  справді  мертвим  важко
                   Там,  де  легко  для  живих...

–  Знаєш,  хоча  звідти  вибув,  –
Навіть  в  замогильнім  сні,  –
Те,  що  я  не  з’їв,  не  випив,
Сниться  в  моїх  снах  мені.

Не  добрав,  шкода  та  й  годі,
Склянку  там  і  там,  дивись.
А  наїдків!..  У  народі
Кажуть  так  –  хоч  завались.

За  Угрою,  у  землянці,
Тільки  сів,  а  тут  –  „в  ружжо!”
Все  залишив  в  повній  банці,
Всю  розраду  для  кишок...

Пам’ятаю  білоруску...
Я  не  з’їв  куліш  свинний.
Правда,  ми  ловили  гуску
В  клуні,  де  куток  сінний...

Гарна  гуска...  сам  і  винен,
Бо  прогаяв  якийсь  час...
І  того  не  вполовинив,
Що  до  крихти  з’їв  би  враз.

Головне  таки  –  здоров’я.
Дні  важкі  за  днями  йдуть.
Кажуть  люди  з  Приазов’я  –
На  тім  світі  не  дадуть...

                   Друг  віддав  йому  торбинку
                   І  сказав:  –  Одну  хвилинку!..

Вибух  грізний  десь  загув
І  потряс  терени.
Світ  освітлений  мигнув,
Заревли  сирени.

                   Від  виття,  що  жах  несе,
                   Піднялось  волосся.
                   Незабаром  стихло  все.
                   –  Що  це  відбулося?..

–  Серенада  з  КПП.
Це  –  не  таємниця.
Не  секрет  –  у  нас  НП.
Ось  і  вся  різниця.

На  контролі  постовий,
Видно,  помилився.
Там  дізнались,  що  живий
З  мертвими  прибився.

А  щоб  справу  враз  спростить,  –
Непросте  завдання,  –
Віднайти  і  розмістить
В  залі  для  чекання.

Там  зачинять  на  замки,
Щоб  було  негласно.
Затим...  дбають  парубки...
І  вивозять...
                                       –  Ясно...

–  Я  по-дружньому  скажу,
Якщо  хочеш  знати.
Тобі  добре  прислужу.
Впевнений  будь,  брате.

Про  твою  нудьгу,  прости,  –
Дружба  –  то  є  дружба,  –
Мушу  я  доповісти...
–  Ясно...
                             –  Бачиш  –  служба...

Тут,  що-небудь,  і  –  під  суд.
З  місця,  і  сьогодні.
–  Ти  боїшся  тих  паскуд
З  чорної  безодні?..

                   –  Ти  мені,  як  рідний  брат.
                   Правда  –  в  твоїм  жарті.
                   Нема  фронту,  є  штафбат.
                   Органи  –  на  варті.

                   Але  виходу  нема.
                   Не  корч  з  себе  жертви.
                   Ходиш-бродиш,  як  чума
                   В  тихім  царстві  мертвих.

                   Тут  найкращі  відчуття  –
                   Вічний  спокій,  слава...
                   Чим  приваблює  життя?
                   –  В  звичці,  бачиш,  справа...

–  Ти  від  звичок  відвикай,
Я  тебе  благаю.
У  живих  там,  скажеш,  рай?
–  Далеко  до  раю...

                   –  То  ж  бо!
                                                       –  То  ж  бо,  та  не  те.
                   –  Але  ж  ти  упертий.
                   Я  покличу  медсестер  –
                   Допоможуть  вмерти.

                   –  Я  не  хочу!
                                                             –  Цим  гріхом
                   Володіть  замало.
                   Щоб  зворотнім  йти  шляхом,
                   Треба  хліб  і  сало.

                   –  Але  я,  мабуть,  живий
                   Бо  душа  ще  рветься  в  бій.
                   
                   Ще  прийде  той  час  –  
                                                                                           травою
                   Десь  у  світі  прорости.
                   Та  з  людиною  живою
                   Хочу  мову  я  вести.

Якщо  день  прийде  успішний,
Тиловий  чи  фронтовий,
Він  од  вічности  миліший.
Я  щасливий,  бо  живий.

Вже  розтанули  вагання.
Смисл  –  у  суєті  земній.
Хочу,  щоб  новим  завданням
Надихнувся  Автор  мій.

Хай  зі  слів  моїх,  як  слід,
Віддзеркалить  весь  той  світ.
І  правдиво.  А  злукавить,
Для  наочности  співставить  –
Не  біда.  То  –  вірний  хід.

Правду  шанс  є  змалювати,
Що  панує,  як  жива.
Задки  мчать  у  бій  гармати  –
Дійсно  правильні  слова.

Так  що  з  мене  досить,  друже,
Не  прийшов  ще  час  сумний.
–  Подивлюсь  –  розумний  дуже.
–  А  що,  скажеш,  я  –  дурний?..

Доля  всих  нас  волочила,
Щоб  надати  свій  вінець.
Влада  Рад  всього  навчила.
Нам  без  розуму  –  кінець.

На  ходу  всих  лаштувала,
Хто  навчатися  умів.
Особливо  не  чекала
Хто  порад  не  розумів.

І  тепер  всі  тин  городять,
Щоб  де-інде  не  блукать.
Нині  всі  розумні  ходять.
Дурнів  –  треба  пошукать.

                   –  Що  шукати?  Дурнів  ситих
                   Тут  бездонна  є  діжа.
                   Має  справжніх  і  набитих
                   Вся  Система  й  Мережа.

–  І  цей  надлишок  покірно
Розповсюджують  куди?
–  Без  проблем  і  планомірно
Співпрацюємо  завжди.

Ми  вивчаєм  досконало  –
Як  виносить  їх  земля...
І  цим  ділом  досить  вдало
Главк  столичний  заправля.

Дурням  всим  перетасовку
Він  вчиняє  на  постах.
Посилає  на  низовку,
Щоб  плодилися  в  містах.

Тих  –туди,  а  інших  –  звідти.
Безліч  маємо  ідей.
–  І  які  привозять  звіти?
–  Дивлячись,  яких  людей...

Наполегливі  є  ґуру,
Ледве  клигають,  а  вчать.
Доручають  їм  цензуру.
Їм  зарплата,  всі  –  мовчать.

Тільки  так.  Для  них,  тим  паче,
Це  –  останнє  заняття...
Ну,  як  вирішив,  вояче?
–  Моє  рішення  –  життя!

                   –  Але  звідки  допомога,
                   Коли  мертвий  весь  вантаж?..
                   В  один  бік  веде  дорога.
                   Ти  це  все  ретельно  зваж.

Люди  –  в  цей  бік,  ти  –  в  зворотній.
Зрозумій,  на  чому?  Як?..
–  Повні  йдуть  напередодні,
Але  звідси  –  порожняк!

                   –  Тут  квитків  нема,  посадки,
                   Нема  шляху  „догори”.
                   –  Але  ти  не  маєш  гадки  –
                   Є  підніжки,  бампери.

Хіба  сили  бракувало,  –
Ти  забув  у  вічнім  сні,  –
Як  у  наступі,  бувало,
Ми  тримались  на  броні?..

                   –  Важко,  Теркін,  на  границі.
                   Щонайлегший  шлях  –  сюди.
                   –  Важко?  Що  це  за  дурниці?
                   Важко  рибку  із  води...

Для  живих,  а  не  для  мертвих,
Є  майданчик  гальмівний.
Вищий  клас  –  в  штанах  потертих
Світ  полишити  сумний!

Кинь  і  ти  цю  префектуру.
Ми  ж  з  тобою,  як  брати.
–  А  таку  ж  номенклатуру
Там  я  зможу  ще  знайти?..

                   Я  займаю  в  потойбіччі
                   Не  останню  із  посад.
                   А  в  якому  п’ятиріччі
                   Буде  там  така  краса?

Раптом  гуркіт  потряс  стелю.
Теркін  глянув  на  дружка...
Несподівано  з  тунелю
Вибіг  склад  порожняка.

                   Вмить  від  гуркоту  і  гулу
                   Зник  розмови  кожен  звук...
                   
                   Ох,  як  поручня  смикнуло
                   Із  живих  солдатських  рук!

Біль,  як  струм,  у  м’язи  в’ївся.
Біль  потужний,  вогняний.
Але  Теркін  завалився
На  майданчик  гальмівний.

Якась  доля  переваги  –
І  боєць  вхопивсь  за  шпиль...
З  вітром  щастя  і  наснаги
Крізь  тунель  летить  Василь!

І  почув  від  командирів
Митних  і  військових  влад:
„Вантажу  чи  пасажирів
Не  везе  рухомий  склад...”

                   Так  в  критичному  випадку
                   Порожняк  напругу  зняв.
                   На  прощання  чи  на  згадку
                   Теркін  руку  підійняв.

Я,  мовляв,  ваш  світ  чисельний
Бачив  в  капцях,  у  труні.
Світ  життя  хоча  й  пекельний,
Але  він  живе  в  мені.

                   Теркін  думав  –  перемога!
                   Через  смуги  захисні
                   Догори  вела  дорога.
                   Ось  вже  сонце!..  Але  –  ні!

Ледь  зімкнув  від  втоми  очі,  –
Наче  сон  –  пропало  все.
Сам  стоїть  десь  серед  ночі,
Ні  дороги,  ні  шосе...

                   Без  квитка!  Усі  зусилля
                   Втома  наче  відняла.
                   І  дорога  з  замогилля
                   Манівцями  повела.

Пошукав  в  пітьмі  руками,
Щоб  напомацки  іти.
І  пішло  усе  кругами,
Всі  змішалися  світи...

                   Тут  і  пам’ять,  і  свідомість.
                   Час,  що  є  і  був  колись.
                   Вся  війна  і  зим  суворість,
                   Літня  спека  й  кров  злились...

Тут  руїн  гарячий  щебінь
Вибух  в  груди  посилав.
І  вогні  палали  в  небі,
І  Чумацький  Шлях  палав.

                   Тут  вали,  завали,  кручі,
                   Крики  ще  живих  калік...
                   І  пісок  сухий,  сипучий
                   Із-під  ніг  безсилих  тік.

І  по  шкірі  голій  –  холод
Дер,  як  рашпіль  вогняний.
Спрага  вічна,  вічний  голод
В  вічнім  хаосі  війни...

                   Та,  жевріюча  свідомість,
                   Відчувала  пульс  життя.
                   Вдих  і  видих...  і  натомість
                   Дивне  світле  почуття.

Біль  важкий  і  безупинний
Сили  в  безвість  розсівав.
Втоми  поклик  щохвилинний
Колискової  співав.

                   Та  вела,  вела  солдата
                   Сила,  на  життя  багата,
                   І  заступниця  всих  днів  –
                   Днів  для  буднів  і  для  свята.
                   Сила,  названа  без  слів...

Смерть  літала  чорним  круком,
Та  тривала  боротьба.
Йшов  кінець  кривавим  мукам,
Час  життя  у  серці  стукав  –
Теркін  сперся  до  стовпа...

Це  –  кордон,  а  там  –  застава.
І  жердина  ділить  шлях.
Тут  повітря  кращим  стало
І  кістлява  Смерть  пропала
У  засніжених  полях...

                   Ось  вже  вдома,  тільки  б  ноги
                   Перекинути  і  –  край.
                   Сил  забракло...  Допомоги
                   Жде  солдат  в  кінці  дороги...
                   Крапка,  Теркін.  Помирай!..

Але  тут,  ось  так  померти
На  кордоні  двох  світів?
На  тім  світі,  в  позі  жертви
Жалкувати,  що  до  смертних
Не  дійшов,  хоча  хотів?..

                   Так  буває  і  у  звичній,
                   Стрімкій  сутолоці  днів  –
                   Все  втрачаєш  в  битві  вічній  –
                   І  себе,  і  ворогів...

Все  дарма  –  ну,  хто  б  змирився  –
Стільки  мук,  надій  доріг...
Був  би  Бог  –  то  помолився,
А  нема  –  хто  б  допоміг?..

                   Судний  час  –  це  час  нестерпний.
                   Час  випробувань  важкий.
                   Хто  нам  скаже  –  які  жертви
                   Смерть  збирає  в  світі  мертвих?
                   Хто  торує  там  стежки?..

                   Смерть  пасе  нас  непомітно,
                   Непідкупна  і  стара...

                   Автор  радісно  й  привітно
                   Каже  нам:  –  Прийшла  пора  –
                   В  світ  живих,  в  якому  нині
                   Служать  Право  і  Закон...

                   –  Дивний  факт  у  медицині,  –
                   Чує  Теркін,  мов  крізь  сон...

Роздивися  –  наче  в  хаті.
Постіль  свіжа,  стіл,  поріг...
І  стоїть  над  ним  в  халаті
Справжній  лікар  біля  ніг.

І  хоча  зітхнути  вільно,
В  повні  груди,  він  не  міг  –
Вже  згадав,  як  він  підпільно,
З  того  світу  добровільно
Душу  з  тілом  приволік.

І  відчув  п’янку  свободу,
Наче  пив  холодну  воду
І  не  вів  ковткам  тим  лік.

                   Всі  вітають  з  Новим  роком.
                   –  А,  згадав  я  –  Новий  рік!..

                   Та  страшна,  з  кривавим  ротом
                   Ходить  смерть  біля  воріт.

Мужній  воїн,  як  дитина,
Тепер,  думає,  засну.

                   І  радіє  медицина:
                   –  Ох  і  Теркін,  ну  і  ну!..

Повернувся  з  того  світу
І  прибув  на  білий  світ.
Якщо  вірити  завіту  –
Житиме  він  ще  сто  літ!

                   *      *      *

   -Крапка?..
   -Вивернувся  спритно
Із  армійської  труни
Теркін  твій...
   -Це  очевидно.
   -Крапка  буде  восени...

–  Як  це  –  Теркін  на  тім  світі?
                   –  Автор  має  нас  за  кіз.
                   У  двадцятому  столітті
                   В  замогилля  нас  заніс.

–  Через  те  саме  собою
Тут  питання  постає:
А  чому  не  до  забою?
–  Не  в  колгосп?
–  Чи  не  в  радгосп?
–  Або  в  цех  у  добру  пору?
–  До  мартена?
–  В  голов-літ?
–  Навіть,  скажемо,  в  контору?
Здатен  він  до  всих  робіт.

                   –  Козаки,  свободи  бранці,
                   В  кабінети  не  підуть.
                   –  Їх  –  в  ансамбль  грузинських  танців,
                   То  і  там  не  підведуть...

                   –  Десь  проґавив  трохи  Автор,
                   І  повів  героя  вбік...
                   –  Був  би  хлопець  космонавтом.
                   –  Космонавтом?  Не  той  вік.

                   –  Був  би  віком  по  відвазі
                   Серед  зоряних  зірниць...
                   –  А  якби  в  універмазі?
                   -  Там,  що-небудь  –  до  в’язниць.

–  А  в  народне  харчування?
–  А  в  державний  житлобуд?
–  В  міліційні  формування?
–  А  в  пожежний  інститут?

                   Ох,  Читачу,  ти  мудруєш,
                   А  не  можеш  врахувать:
                   Місць  усих  не  порахуєш,
                   Де  міг  Теркін  працювать.

Суперечки  про  героя
На  фронтах  давно  велись.
Коли  стрінуться  десь  двоє,
Але  з  різних  родів  військ.

                   Теркін,  –  тим  чи  іншим  боком,  –
                   Народився  на  війні,
                   У  важкі,  спекотні  дні.
                   Бог  війни  був  йому  богом.
                   Теркін  йшов  з  ним  по  дорогах
                   В  марші  танкових  частин...
                   Де  б  не  був,  він  був,  як  син.
Все  він  знав  і  все  умів,
                   Але  всі  права  на  нього  –
                   За  царицею  полів...

Дружні  почуття,  відверті
Притаманні  нам,  живим.
Певно  був  героєм  Теркін
Всезагальновійськовим...

                   І  було  б  не  по  закону,
                   Якби  я  і  приписав
                   Його  відомству  одному,
                   А  героя  не  спитав.

Вже  на  нього  і  управи
Я,  як  Автор,  не  знайду  –
Має  норов,
Має  право
На  життя  і  на  мету.

                   Не  важливо,  –  як  на  ділі,  –
                   На  якому  він  посту.
                   В  міністерстві  чи  артілі
                   Має  чин  і  висоту.

Де  життя  –  йому  найкраще.
Там,  де  радість  –  він  творець.
Там,  де  біль  –  йому  найважче.
Там,  де  битва  –  він  борець.

                   Нині  світ  військовий  мріє
                   Про  новітнє,  наднове.
                   Про  над-над  передове...
                   Автор  –  що  ж?..  Нехай  старіє,
                   Та  герой  мій  –  хай  живе!

Я  такий  сюжет  для  казки
Вибирав  не  для  осанн.
Чи  сказати:  –  Без  підказки
Справу  цю  зробив  я  сам...

А,  плануючи  свій  наступ,
Мав  на  думці  я  своє:
Ризик  є,  я  можу  впасти,
А,  як  ні?..  Сюжети  є...

Не  втрачаю  я  надії,
Що  успішно  працював...
Я  –  з  чого  почав  події  –
Те  й  в  кінці  припасував.

                   „Прочитай...”  –  напередодні
                   Я  згадав  свої  слова.
                   От  тепер  –  твої  природні,
                   А  мої  –  ніщо  –  права.

Не  тримай  у  таємниці
Слів  і  роздумів  рубіж.
Не  розмінюйсь  на  дурниці  –
Хліб-сіль  їж,  а  правду  ріж...

                   Ще  одне  дозволь  згадати,
                   Бо  думок  якраз  нема...
                   Задки  мчать  у  бій  гармати,  –
                   Хтось  сказав...  І  не  дарма...
                                                   


1954  –  1963  рр.
 2007,  травень. Житомир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542235
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.12.2014


Теркін на тім світі… О. Твардовський. (переклад з російської. ) Частина1.

   ТЕРКІН  НА  ТІМ  СВІТІ


                   Тридцяти  неповних  літ,  –
Хоча  й  не  просився,  –
Теркін  втратив  білий  світ,
А  на  тім  –  з’явився.

                   Десь  під  вечір  він  прибув,
                   Перед  Новоріччям.
                   Озирнувся,  щось  збагнув,
                   Витер  піт  з  обличчя...

...На  порі  скажу  –  пробач,
Бо  слова,  як  птиці.
Скаже  пильний  мій  Читач:
–  Що  це  за  дурниці!..

В  еру  славних  відкриттів
І  ракет  космічних,
Щось  цей  Автор  захотів...
–  Дійсно,  не  логічно...

–  Куди  пхає  цю  дурню?
–  Тут  є  розрахунок...
–  Підкладе  комусь  свиню...
–  Гарний  подарунок...

                   Тож  триматись  є  потреба  –
                   Калачів  не  буде  з  неба!

Ох,  мій  друже,  мій  Читачу,
В  шані-гідності  зростай!
Не  гадай  –  сміюсь  чи  плачу,
Казку  дивну  прочитай...

Здогадатись  щодо  змісту,
Друже  мій,  не  поспішай.
Якщо  критик  ти  без  хисту,
Думку  інших  поважай.

Побутує  давня  звичка  –
Скрізь  копати...  аж  до  дна.
І  знаходиться  водичка
До  ворожого  млина.

Не  нуртуй,  що  на  заваді,
Наче  йолоп-лихослов.
Не  загрожую  я  владі
Потрясіннями  основ.

Не  шукай  якісь  підтексти,
Не  гарчи,  як  дикі  пси.
Звичку  кинь.  Спини  протести.
Нині  вже  не  ті  часи.

Ми  пройшли  з  тобою  школу
Бойових  і  грізних  літ...
Не  візьмусь  дарма  ніколи
Малювати  інший  світ.

Суть  не  в  тім  –  що,  врешті,  мати  –
Рай  чи  пекло,  мед,  вино...
Задки  в  бій  біжать  гармати  –
Я  казав  про  це  давно.

Ось  і  все,  чим  Автор  хоче
Попередити  свій  твір.
Хто  до  фентезі  охочий  –
Відкривай  свій  третій  зір...

                   Та  –  вперед!  Перо  співає...
                   Лиш  робота  –  все  владнає.

Отже,  знову  –  в  розквіт  літ,
Майже  без  зусилля,
Теркін  втрапив  на  той  світ,
А  не  на  весілля...

                   Глянув  пильно  на  добро
                   Дивної  оселі  –
                   І  згадалося  метро.
                   Тільки  нижчі  стелі.

Тут  землі  на  дах,  бігме!  –
Стільки  наносили,
Що  і  бомба  не  пройме,
Бо  не  має  сили...

                   (Бомба!  Добре  спостеріг
                   Він  цей  храм  спокою.
                   Теркін  знати  ще  не  міг  –
                   Дивлячись  –  якою...

                   Бо  від  нинішніх,  авжеж,
                   Що  в  метал  залиті,
                   Порятунку  не  знайдеш,
                   Навіть  на  тім  світі...)

…Звично  пил  струсив  з  колін,
Став  з  ноги  на  ногу.
Бачить  –  валянками  він
Замурзав  підлогу.

                   Тут  порядок,  чистота...
                   Непроста  структура.
                   Хоча  варти  чи  поста
                   Тут  нема.  –  Культура!...

Отакі  були  б  ускрізь
Зимові  квартири!  –
І  уважно  глянув  гість
На  орієнтири.

Стрілка  „вхід”,  а  „вихід”?  –  зась!
Ясно  й  зрозуміло:
Зливай  воду...  або  –  злазь
І  берись  за  діло.

                   Але,  як  там  не  було  –
                   Треба  щось  робити.
                   Навіть  в  горлі  запекло  –
                   Захотілось  пити.

Тут  від  спеки  вже  давно
В  роті  зачерствіло.
Та  бійцю  те  –  все  одно  –
Аби  не  свистіло.

                   Бачить  парубок  –  під  дах
                   Станції-зупинки,
                   Щось  привозять  в  поїздах
                   Щоп’ятихвилинки...

На  пероні  –  не  курсант,
А  таки  –  достойник,
Того  світу  комендант  –
Генерал-полковник.

                   Не  один  він,  бо  з  боків
                   Гарна  охорона.
                   Від  яких  тут  замляків
                   Охоронна  зона?..

Якщо  списаний  сюди,  –
Дивно,  до  смішного,  –
Чи  страшніші  є  суди,
Коли  ждеш  страшного?..

                   За  статутом,  кроком  крок,
                   Теркін  доповівся:
                   Я,  такий,  мовляв,  і  встрок
                   На  той  світ  з’явився!..

Генерал  не  привітав.
Але  буркнув  радо:
–  А  з  яким,  –  він  запитав,  –
Ти  рухомим  складом?..

                   Теркін  враз,  без  зайвих  слів,
                   Мовою  твердою,
                   Генералу  відповів:
                   –  Пішою  ходою!..

–  Як  це  –  пішки?!
                                                             –  Провинивсь!
(Ох,  ці  коменданти!)
–  Ти  відстав  чи  запізнивсь?..
Не  впізнав  команди?..

                   Так  чи  ні,  а  зупинись,
                   Не  гостри  питання.
                   –  Дійсно  так!  Я  –  помиливсь!
                   Вперше  і  востаннє...

–  Що  „востаннє”  –  то  це  так.
Відповів  ти  точно!
Не  потрапиш  на  той  світ
Вдруге  чи  заочно.

Але  годі,  –  посміхнувсь
Генерал  завзятий,  –
Йди,  на  пунктах  реєструйсь.
Починай  звикати.

А  мені  нема  коли  –
Душі  всі  бентажні.
Всих  прийми,  розподіли,
Дай  місця  належні...

Де  герой,  де  –  боягуз,
Важко  розпізнати.
Між  шестірками  і  туз
Може  потрапляти.

І  вимога  в  нас  одна,  –
Чоловіку  й  жінці,  –
Не  така  тепер  війна,
Щоб  всі  –  поодинці.

Тож  іди,  –  і  підштовхнув,  –
Вже  –  умовний  ранок.
–  Слухаю!  –  і  козирнув
Теркін  наостанок.

                   Бачить  –  шляхо-вказівник
                   Вчасно  засвітився.
                   До  порядку  Теркін  звик
                   І  не  розгубився.

Він  послабив  комірця
І  пішов  праворуч.
Раптом,  бачить  він  бійця
І  заставу  поруч.

                   Боєць  пише  все  і  край:
                   Ім’я,  номер,  дату...
                   –  Атестата  свого  здай!  –
                   Каже  він  солдату.

Та  здивований  солдат:
–  Це  ж  само  собою  –
Не  в  кишені  атестат,
Коли  йдеш  до  бою!..

А  якщо  життю  кінець  –
Що  тут  вимагати?
–  Не  пішов  би...  навпростець!
Маєм  все  писати...

Ми  є  філія  Стола
І  рахуєм  жертви.
Щоб  прозорість  скрізь  була  –
Де  живий,  де  –  мертвий.

Інколи  –  нема  біди,
Рана  несмертельна.
А  бійця  везуть  сюди  –
Мука  з  ним  пекельна.

Бо  чергуєш  місяць-два
В  залі  для  чекання...
(Теркін  в  пам’яті  слова
Приховав  останні...)

Ти  –  новий,  тож  не  забудь  –
Всим  годи,  як  бджілка.
Тут  на  облік  не  візьмуть,
Якщо  є  помилка.

                   Осмілів  тоді  Василь  –
                   Запитав  про  воду.
                   Скоса  глянули  усі,
                   Як  коти  на  шкоду.

Сміхом  пирснули  в  носи,
Мовили  грайливо:
–  Ти  ще,  хлопче,  попроси
На  тім  світі  пива...

                   Гучний  регіт  пронизав
                   Того  світу  зали.
                   Пішов  Теркін,  лиш  сказав:
                   –  А  щоб  ви  пропали!..

Вже  позаду  зостались
Стіл  і  обліковці.
Раптом,  знову  десь  взялись  –
Ще  якісь  службовці.

                   Вони  теж  свій  мають  Стіл,
                   Хоча  стелі  нижчі,
                   Світла  меньше,  а  навкіл  –
                   Шафи,  сейфи,  ніші,

                   Та  полиці-вертунці,
                   Наче  десь  в  аптеці.
                   Книг  товстезних  корінці,
                   Бланки  в  картотеці.

                   Заґратований  мов  слон  –
                   Грізний  Стіл  контролю.
                   На  Столі  є  телефон.
                   (Звісно,  не  на  волю...)

Чує  Теркін:  –  Не  бреши!
Дівка  ти  чи  хлопець?
Авто-біо  напиши.
Стисло  до  подробиць...

                   Він  хотів  застерегти,
                   Що,  мовляв,  є  збірка.
                   Її  знають  всі  фронти.
                   Зайва  перевірка.
-  Себто,  Книга  про  бійця?..
   -Там  про  мене  йдеться...
-  Без  початку  і  кінця?..
Знаєш,  як  це  зветься?..
                                                                               -Я  вже  тут,  а,  отже  –  мрець.
                                                                                 -Не  латай  нам  латок...
                                                                                   -Вам  відомий  вже  кінець.
                                                                                   -Висвітли  початок!

Теркін  знову  навздогін:
–  Автор  –  всім  відомий.
Спілці  свій  приносить  він
Творчий  вклад  вагомий.

                   –  Якщо  Автор  із  вельмож,
                   Чи  якась  там  птиця  –
                   Ми  його  знайдем  також,
                   Якщо  знадобиться...

Бачить  Теркін,  що  вояк
Службу  не  порочить.
Не  напишеш,  що  і  як  –
Зайве  приторочить.

                   Краще  буде,  якщо  сам
                   При  своєму  вмінні.
                   Сів,  спроквола  написав
                   Витоки  родинні:

                   На  питання  –  хто  був  дід?
                   Він  згадав  свій  славний  рід...

-  Сіяв  жито  дід,  пшеницю,
Бо  земельки  трохи  мав.
Він  не  їздив  за  границю  –
Про  свої  границі  дбав.

Пити  –  пив.  В  подертій  шапці
     По  селу  бешкетував.
Інших  стягнень,  як  від  бабці,
Я  вважаю,  дід  не  знав.

Дід  не  дбав  про  нагороди
І  в  здобутках  не  зростав.
Над  собою  від  природи
Мій  дідусь  не  працював.

Ухилявся  до  могили,
Бо  під  вісімдесят  літ
Він  рости  не  мав  вже  сили  –
Вже  вкорочувався  дід...

                   ...Так  і  далі  –  про  старих
                   І  молодших  близьких.
                   Всих,  хто  числився  в  живих
                   Чи  посмертних  списках.

Стіл  контролю  троєкрат
Оцінив  роботу:
–  Постав  підпис!  От  Сократ!..
Гей,  наступний,  хто  там?..

Але  –  стій,  не  поспішай,
Як  неповнолітній.
Фотокартки  в  справу  дай
В  кількості  потрібній.

                   …Доведи  тепер  Столу,
                   Що  нема  світлини.
                   Що  за  всю  війну  в  тилу
                   Ти  не  був  години...

                   Теркін  лиш  одну  згадав
                   В  екстреннім  порядку:
                   –  Мав  я  картку  та  віддав
                   Дівчині  на  згадку...

                   –  Пригадав  життя  земне!
                   Ми  тут  не  дурніші.
                   Особисте  –  це  одне,
                   А  порядок  –  інше...

Ну,  тут,  дійсно,  не  лади.
Пропади  чи  скисни!
Чує:  –  Пальці  дай  сюди!
Умочи  й  притисни!

Рикнув  Теркін,  як  ведмідь,
Але,  що  робити?
–  Пальці?  Нате,  ось,  беріть.
Ще  чим  прислужити?..

                   Вийшов!  –  наче  птах  злетів
                   З  клітки  чи  коробки.
                   Крок  ступив  –  і  ось  він,  Стіл
                   Мед-сан-всеобробки.

Підійшов  і  ближче  став
Без  проблем  істотних.
Окрім  смерти  він  не  мав
Забезпечень  жодних.

                   Бо  не  думалось  колись,
                   Що  протягнеш  ноги.
                   І  якщо  не  запастись,
                   Не  знайдеш  дороги.

                   Що  і  тут  всі  лікарі
                   Скрізь  напоготові,
                   Як  вампіри-митарі,
                   До  людської  крові.

Ахнув  Теркін:  –  А  це  що?
Що  тут  за  тусівка?
Так  неначе  на  курорт
Лиш  одна  путівка!

                   Медицина  з  давнини
                   Нелегка  робота.
                   Хтось  смикнув:  –  А  ну,  дихни,
                   І  відкрий-но  рота!

                   Випивав?  –  Ні,  навпаки!  –
                   Десь  в  душі  жахнувся,  –
                   У  вас  в  головах  вавки,  –
                   Теркін  посміхнувся.

–  Якби  випив  до  снаги
Склянку  самогону,
Не  було  б  тут  і  ноги
В  закладі  такому.

Рядовий,  де  не  з’явись  –
Так  чи  ні,  а  –  провинивсь!
Провинивсь,  що  без  вологи
Він  пройшов  важкі  дороги.
Старшина  дурним  вродивсь  –
Солдат  винен  –  провинивсь!

Провинивсь  –  що  в  заметілі
Душу  ще  зберіг  при  тілі.
Що  живим  ще  залишивсь,
Що  не  вбили  –  провинивсь!

                   Провинивсь,  що  на  тім  світі
                   За  живих  –  я  теж  в  одвіті.

   -  Та  мовчи!  Бо  ти  –  зотлів.
Здійснюй  повеління.
На  рентгенівському  склі
Прояви  начиння...

                   І  паперів  нашкребли
                   Наче  до  калитки.
                   Написали,  що  змогли
                   Аж  три  товсті  зшитки!

Молоточком  стук  та  стук,
Хоча  й  не  боліло,  –
Але  з  тіла  –  дивний  звук,
Та  ще  щось  смерділо.

                   Розмірковують:  –  Вином
                   Так  не  пахне  з  рота.
                   Пахне  хлопець  тютюном
                   І  солдатським  потом.

Мовляв,  смерть  не  поспіша,
Лише  причаїлась.
Словом,  там,  мабуть,  душа
В  тілі  залишилась.

                   Мало  маємо  прикмет,
                   Хоч  скачи  нам  гопки,
                   Тож  готуйся  на  предмет
                   Загалообробки.

–  Лазня!  Радість,  оце  так...
Кожен  лазню  знає!
Перш  за  все  –  там  є  вода.
–  Ні,  води  немає...

                   –  Зрозуміло.  І  той  світ
                   Схожий  з  білим  світом.
                   І  холодної  нема?..
                   –  Дефіцит  з  лімітом!

–  От,  четвер  не  середа...
–  Сказано  –  звикайте.
В  пляшці  мертва  є  вода.
–  Мертвої  давайте.

                   –  Це  якби  ти  весь  розбивсь,  –
                   Мовив  хтось  коректно,  –
                   І  шматками  тут  з’явивсь,
                   Тобто,  некомплектно.

                   Тоді  мертвою  водою
                   Ми  все  окропили
                   І  деталі  між  собою
                   Фахово  скріпили.

                   А  тоді  –  хоч  на  парад
                   У  новій  натурі...
                   І  забудь  про  шлях  назад  –
                   Ти  вже  в  процедурі.

Коли  голову  поклав  –
Зайві  всі  дебати.
–  Що  ж,  робіть,  бо  маю  справ,
А  ще  –  хочу  спати.

                   Якщо  справи  так  пішли
                   За  велінням  долі  –
                   Проти  правил  не  гріши
                   Дивної  юдолі.

Теркін  тут  би  і  заснув
Від  недосипання.
Вічний  спокій  підманув
Його  сподівання.

                   Вічним  спокоєм,  мабуть,
                   Тішаться  на  небі.
                   Хлопець  мріяв  про  добу
                   Спокою  де-небудь.

Але,  бачить,  вдалину,
В  вічність  коридори  –
Магістральну  ширину,
Гарні  семафори.

                   Видно  все  на  пів-версти,
                   Наче  блискавиці  –
                   Вказівні  лише  персти,
                   Написи,  таблиці.

Світло  стримане  горить.
Сухість  в  атмосфері.
Та  дверей  щокрок  і  мить...
І  які  то  двері!

                   Щільні  двері,  навісні,
                   Стали  вряд  стіною.
                   Кожні  з  них  були  в  стіні
                   Гарною  труною.

І  які  з  них  не  відкрий  –
Звідти  плине  сильний
Пересохлий  і  сирий
Запах  замогильний.

                   І  усі,  хто  там  сидить,
                   Наче  справжні  люди.
                   В  кожнім  погляді  горить:
                     „Нема!  І  не  буде!..”

Теркін  мислить:  –  Тут  і  край!
От,  де  я  подівся!
„Керувать  не  заважай!”
Напис  засвітився.

                   Він  неначе  той  босяк,
                   Що  забув  манери  –
                   Скік  до  столу,  де  мертвяк
                   Підшивав  папери.

–  Я  приписаний  в  запас
Вічний,  –  каже.  –  Пішки
Довгий  час  іду  до  вас  –
Потребую  ліжка!

                   Відсторонено,  як  звик,
                   Той  писнув  в  папері
                   І  за  вухо  пальця  –  тик,
                   Щоб  пішов  в  ті  двері,

                   В  глибині.  Солдат  туди  –
                   В  двері  заглядає.
                   Чує  мову:  –  Всім  годи...
                   Плинність  ця  –  вбиває...

За  дверима  перший  зав
Ще  з  часів  Аїду.
Теж  за  вухо  показав  –
Переслав  сусіду...

І  ходив  Василь,  ходив  –
Однакове  всує.
Йшов  туди  і  всім  годив,
Що  хто  указує.

                   Врешті  відповідь  одна,
                   Хоч  тон  –  той  же,  спільний  –
                   –  Ліжко?  Постіль?  Вже  нема.
                   Є  приклад  постільний.        

–  Що  приклад?  –  Василь  посмів,  –
Як  же  я,  наразі?
–  Ти  тупий?  Не  зрозумів?
Ми  ж  не  на  пром-базі.

                   Тобто,  я  веду  про  те,
                   Що  все  –  на  просушці.
                   Та  є  рішення  просте  –
                   Стружка  у  подушці.

І  нагадують  слова,
Що  ведуть  до  сказу:
–  Не  одразу  ж  і  Москва...
А  вам  –  все  одразу.

                   –  Розпишися!  –  подали
                   Перепустку  й  стружку,  –
                   А  все  інше  –  будь-коли...
                   –  Тьху  вам  в  вашу  юшку!

                   Сміх  і  гріх!  Оце  –  ньюанс  –
                   Я  ж  прийшов  не  в  гості.
                   Щось  отримать  –  кращий  шанс
                   В  житло-комун-госпі!

                   Ще  скажу  –  якщо  зійшов
                   На  той  світ  у  Бозі  –
                   Не  надійся,  що  знайшов
                   Спокій  у  знемозі.

Наша  доля  довела  –
Двері  нам  відкриті...
Так,  у  відділі  житла,
Але  на  тім  світі.

Та,  коли  б  я  був  живий,
І  почув  цю  мову  –
Показав  би  дві  Москви.
Одну  –  показову.

Я  б  його  за  ті  слова  
Теж  послав  на  базу.
Чи  одразу  та  „Москва”  –
Він  би  знав  одразу...

Я  б  йому  додав  вітрил
По  гвардійській  нормі.
Показав  би  фронт  і  тил
В  популярній  формі.

                   Теркін  вже  хотів  піти,
                   Та  згадав  тим  часом  –
                   Ще  до  „Книги  скарг”  внести
                   Скаргу  про  образу.

Потойбіччя  –  не  кума
Зрозумів  він  щойно:
–  На  тім  світі  скарг  нема.
Всі  живуть  пристойно.

„Книга  скарг”  одне  дає  –
Мінус  для  бюджета.
–  Нехай  так.  А  преса  є?
Чи  стінна  газета?

                   –  Є,  а  як  же!  Йдіть  туди  –
                   Праворуч  за  рогом.
                   Там  побачите  сліди
                   І  пряму  дорогу...

Він  зрадів  і  напролом!..
Дійсно,  є  прикмета
Над  редакторським  столом:
„Потойбіч-газета”.

                   За  столом  чи  зам,  чи  зав,
                   Чи  коханець  долі.
                   –  Я  вас  слухаю,  –  сказав,
                   Наче  ковтнув  солі.

Але  слухав.  Раптом  скис:
–  Що  за  витребеньки?
Не  піде!  Потрібен  зріз!
План  у  вас  дрібненький.

                   Крутнув  ручкою...  Здаля
                   Мовою  петляє:
                   –  Йдіть  у  відділ,  звідкіля
                   Відповідь  гуляє.

                   І  в  постійний  пошук  свій
                   Зав-літ  кинувся,  як  в  бій.

Запітнілий,  статті  править.
То  притихне,  то  зітхне.
Те  відкине,  те  підставить,
Там  своє  словечко  вставить,
Тут  чуже  перечеркне.

Над  якимось  знак  поставить,  –
Сам  собі  –  голов  і  літ.
Де  лапки  –  він  не  проґавить,
А  де  зайві  –  зникне  й  слід.

За  життя,  мабуть,  в  одвіті
Був  при  органі  крутім.
І,  як  звик  на  білім  світі,
Так  страждає  і  на  тім.

Ледь  притихне,  гляне  тупо,
Позіхне,  аж  загуде.
На  рядки  скерує  лупу
І,  днів  зо  три,  –  не  кладе.

Попереджуючи  кризу
Невідомої  пори,
То  читає  текст  донизу,
То  від  низу  –  догори...

До  роботи  чи  додому
Поруч  з  ним  ти  не  пройдеш.
Попадись  до  рук  такому  –
За  цю  казку  тут  і  вмреш.

Він  державу  і  освіту
Вам  представить,  як  герой.
Тлін  від  тліну  того  світу,
Скаже:  –  Що  іще  за  той?..

Що  це  за  взірець  шир-вжитку?
Ви  –  прибічник  потрясінь?
Це  –  незжиток  пережитку,
Чи  на  тин  наш  –  ваша  тінь?..

Звісно,  –  скаже,  –  то  не  диво,
Що  обрав  ти  хисткий  шлях.
Відійшов  від  колективу,
Відірвався!  В  тому  –  жах!..

Очманів,  упивсь  талантом.
По  війні  ти  б  краще  вмер.
Новим,  бачте,  хоче  Дантом
Називатись  відтепер.

Як  же  так  –  просту  здогадку
Проворонило  бюро,
Щоб  призвести  до  порядку
І  направити  перо.

Щоб  найкращого  паперу
Не  давати  на  авось,
А  про  твір  і  творчу  сферу
Повідомив  ще  когось.

І  без  зайвих  упереджень
Міг  би  справно  працювать.
Дух  останніх  попереджень
Кожен  з  нас  повинен  знать!

Дух  той  брав  би  за  основу
І  щасливим  був  би  рух...
Але  Автор  знову  й  знову
Не  сприймає  грізний  дух...

                   Хто  ж  повстане  проти  духу  –
                   Я  з  дитинства  в  дусі  вчивсь.
                   І  в  цім  дусі  –  навіть  слуху,
                   Навіть  нюху  не  лишивсь.

                   Але  згодом  –  знов  наскрізний,
                   Наче  шило,  запит  злий  –
                   Мовляв,  дух  буває  різний:
                   І  дух  мертвий,  і  живий.

                   За  слова  відповідаю  –
                   Не  дарма  я  на  посту.
                   На  цім  світі  розрізняю
                   Дух  огидний  за  версту.

                   Таку  саме  мітку  має
                   Мертвих  слів  твоїх  набір.
                   Я  з  живими  розмовляю,
                   А  не  з  мертвими,  повір.

                   Це  –  поріг  цієї  казки.
                   Тож  ідіть  з  моєї  ласки
                   Куди  Теркін  поведе.
                   З  ним  ніхто  не  пропаде...

...У  приміщеннях,  як  в  ГУМі
Бродиш,  наче  чумовий,
Бо  не  чуть  людського  шуму.
Скрізь  тут  –  вічний  вихідний.

                   Біль  в  кістках  і  ніг  не  чути.
                   Де,  хоч  сидячи,  заснути?..

Галереї  –  чудеса!
І  приміщень  –  сотні...
В  кабінетах  скрізь  краса,
А  солдат  –  самотній.

                   Він  не  знає  –  де  привал,
                   Радісні  турботи...
                   Наче  вояк,  що  відстав
                   Від  своєї  роти.

Доженеш  –  і,  як  з  гори,
Простір  даль  відкрила!
Та  не  ті  тут  номери,
Знаки,  зірки,  крила...

                   Невідомих  стільки  лиць
                   І  усі  тут  –  вдома.
                   Ну,  здається,  попадись
                   Хоча  б  хто  знайомий...

Наче  тут  вселенський  шоп  –
Кожен  щось  шукає.
Не  чекав,  аж,  раптом,  –  гоп!
Давній  друг  гукає.

                   Кроків  зо  два  –  як  живий
                   Друг-товариш  фронтовий!

Нас  єднала  в  давнім  літі
Дружба  кровна  і  свята.
Але  тут,  на  тому  світі
Теж  без  друга  –  самота.

                   Тут  зустрів  солдат  солдата,
                   Друга  пам’ятних  доріг.
                   З  ним  від  Бреста  до  Бєлграда
                   Розлучитися  не  міг.

Розлучився  з  вірним  другом
Вірний  друг  –  також  солдат.
А  слова:  –  Земля  щоб  пухом...  –
Слугували  як  обряд.

                   Ти  пробач,  що  сам  причалиш
                   До  обителі...  а  ми  –
                   Теж,  можливо,  серед  згарищ
                   Десь  поляжемо  кістьми.

І,  звичайно,  в  мить  прощальну,
Десь  в  собі,  живий  солдат  –
Нетутешній  і  вже  дальній
Погляд,  наче  зорепад  –

Назавжди  в  душі  відмітить,
Хоча  долі  розійшлись.
–  Друг-товариш!  На  тім  світі!
Ось  де  знову  ми  знайшлись!..

                   Ось  він  –  в  сивій  гімнастерці,
                   Без  погонів  –  з  тих  часів...
                   –  Отже,  все!  Закрились  дверці.
                   Я  –  де  він,  у  всій  красі.

–  Брате,  ти?  Мої  вітання!  –
Поздоровкались.  Мовчать.
Бачить  Теркін  –  без  бажання
Друг  спромігся  зустрічать.

                   І  яка  знайшлась  причина  –
                   Мабуть,  трохи  вже  відвик.
                   А,  можливо,  вищий  чином
                   Став  він  швидше  за  живих?..

                   –  Так-то,  Теркін...
                   –  Так,  сердешний.
                   Не  знайду  –  де  фронт,  де  тил.
                   Пам’ятаю,  в  сорок  першім
                   Ми  втрачали  безліч  сил,

                   Але  дні  ми  рахували.
                   Знали  ми  –  де  захід,  схід.
                   Сяк-так  їжу  здобували
                   І  ковток  води  в  похід.

                   Вдень  в  лісочку  відіспишся,
                   А  вночі  –  вперед!  А  тут?..
                   Ти  напевне  знадобишся  –
                   Ноги  в  валянках  гудуть.

Повернули  з  тротуара
В  глибину  дворів,  за  ріг.
Труни  тут,  неначе  тара,
Були  зібрані  з  доріг.

Розташовуйся  днювати,
А  не  тільки  на  привал.
–  Все  кажи,  все  хочу  знати,
Як  сказав  би  генерал.

Де  тут  лінія  позицій,  –
Жаль,  що  мап  не  взяв  на  звіт,  –
Ну,  хоча  б,  в  яких  границях
Розташований  той  світ?..

                   –  Ти  згадав  про  генерала.
                   Тож  уточнюю  слова,  –
                   Щоб  душа  не  сновигала  –
                   Тих  світів  тут  теж  є  два.

Теркін  з  подивом:  –  Жартуєш!
Але  друг  повів  плечем:
–  Все  одно  про  це  почуєш,
Хоч  назвися  глядачем.

Нам  сказали  тут  завчасно,
Що  є  цей,  де  я  і  ти.
І,  звичайно,  буржуазний.
Тобто,  знову  два  світи.

Вони  мають  власні  стіни,
Хоча  стеля  всим  одна.
Два  –  тих  світа,  дві  системи
І  співдружності  –  хана...

Тут  і  там  свої  статути.
Так  було  і  так  тут  є.
І  всі  інші  інститути
Кожен  сам  собі  снує...

                   Дійсно,  брате,  все  це  схоже
                   На  життя  що  тут,  що  там.
                   –  Зачекай,  це  знає  кожен  –
                   Там,  де  труд,  там  –  капітал,  
                   Боротьба  і  таке  інше...

                   –  Ні,  навіщо  здався  труд!
                   Тут  нема  такого  більше  –
                   Вічний  спокій  –  там  і  тут.

–  Отже,  наче  в  обороні
Засмагають  тут  і  там?
–  Зайві  тут  мішки  бездонні,
Тобто,  гроші,  капітал.

Бо  нема  йому  шпаринки.
Ріка  Вічності  тече...
Життя  світле,  без  хмаринки,
Зайвий  раз  не  припече.

Ну  і  розклад,  для  порядку.
Наш  підйом,  для  них  –  відбій.
Перевірка  і  зарядка  –
В  термін  звичний,  тільки  свій.

Ось  про  все  тобі  відомо  –
Що  у  нас  і  що  –  у  них.
–  Надзвичайно!  Наче  вдома,  –
Сказав  Теркін  і  затих...

-Тим,  хто  тут  раніш  за  мене,
Думку  я  б  сказав  одну.
Я  люблю  життя  шалене.
А,  як  треба,  і  війну...

На  війні  чого  чекаєш?  –
Щонайшвидшого  кінця.
Славу  й  почесті  сприймаєш,
Як  відзнаку  для  бійця.

Що  є  краще  –  перемогу
Для  живих  в  бою  здобуть?
Чи  здолать  важку  дорогу,
Щоб  в  кінці  води  ковтнуть?

Хоча  смерть  завжди  в  запасі  –
Треба  жити  кожну  мить!
Смерть  мені...  ну,  не  на  часі  –
Більш  за  все  –  я  хочу  жить!

Чи  не  так?
                                         –  Мовчи,  вояко,
Час  життя  минув  давно.
–  Ну,  гаразд.  Буває  всяко.
Це  життя  –  яке  воно?

Не  для  мене  тут  лежати,
Наче  в  мізках  менінгіт.
Все  кажи.  Я  маю  знати,
Що  таке  весь  наш  той  світ?..

                   –  Всі  питання  тут  закриті.
                   Мабуть,  чув,  як  був  живий?
                   Наш  той  світ  на  тому  світі  –
                   Кращий  і  передовий.

                   Чи  навалом,  чи  поштучно  –
                   Всі  спочинем  в  цих  світах,  –
                   Обґрунтованих  научно,
                   А  не  на  кількох  китах.

                   Де  тут  кіптява  чи  пекло,
                   Або  дим?  Ні,  боже  збав!
                   –  Так,  мені  тут  дуже  тепло.
                   Навіть  –  більше,  я  б  сказав.

–  Та  не  топлять  тут  у  печах.
І  нема  сковороди.
Там  –  зима  і  ти  в  одежах
Транспортований  сюди.

Тут  ні  спеки,  ні  морозів  –
Хоч  куди  ти  не  підеш...
Райських  парків  чи  обозів,
Щоб  хотів,  то  не  знайдеш.

Це  не  казка  для  дурного
В  кущах  райського  тепла...
–  А  не  бачив  ти  простого,
Щоб  напитись,  джерела?..

                   –  Друг  мій,  Теркін,  забуває  –
                   Де  він  зараз...  А  про  збут...
                   Через  те  води  немає,
                   Що  відсутній  попит  тут.

                   Чудернацький  світ  сусідський.
                   Там,  у  них,  все  –  як  колись.
                   Чад  і  свіжість,  гонор  світський  –
                   На  роботу  йдеш  –  голись.

                   Ще  тобі  повідомляю  –
                   Наш  той  світ  чіткий,  як  план.
                   Тут  –  ні  пекла,  ані  раю.
                   Тут  –  наука.  Там  –  дурман.

                   А  ще  –  їхня  дисципліна
                   Проти  нашої  –  ганьба.
                   Помилуйся  –  ось  картина,
                   Тут  –  колона,  там  –  юрба.

                   Ізсередини  і  зовні
                   Наш  той  світ  –  святі  краї:
                   Розпланований  на  зони
                   Та  на  відділи  свої.

                   Впорядкований,  зразковий,
                   Без  хрестів  і  без  ікон...
                   Ось  поглянь  –  відділ  військовий.
                   Це,  звичайно,  еталон.

                   Я  брехав  би  ясравіше,
                   Та  тобі  –  я  не  брехав.
                   На  місцевості  видніше.
                   Одягайся.  І  до  справ.

І  коли  відкрились  двері
Відділу  військовиків  –
Простір,  у  вселенській  ері,
Їм  відкрив  весь  жах  віків.

Лиця  воїнів  спокійні,
Наче  бачать  в  товщі  сну,
Що  у  віковічній  бійні
Все  злилось  в  одну  війну.

В  час  лихий  протистояння
Доля  їх  звела  в  імлі.
Кожен  думав,  що  остання
Була  бійня  на  землі.

І,  що  інші  покоління,
Всих,  що  ще  прийдуть,  віків,
Не  сприймуть  ті  повеління
Від  земних  війни  богів...
                                                                                             (Далі  буде...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542234
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.12.2014


Сум'яття праведних (переклади) . А. Навої-2

Уривок  з  глави  LIV  поеми  “Сум’яття  праведних”
-сімнадцята  бесіда-
“Про  пори  року  та  вік  життя  людини”

…Хто  б  ти  не  був  –  прийде  пора  сумна
і  з  чаші  смерти  вип’єш  ти  вина.

Душа,  відчувши  смертної  вологи,
У  небутті  шукатиме  дороги.

Забувши  все  про  світ  земних  страстей,
Душа  блукатиме  і  не  подасть  вістей.

Із  чаші  смерти  кожен  надіп’є,
Не  омине  ся  чаша,  коли  мить  проб’є.

Чи  варті  сліз  давно  минулі  дні
Біля  межі  безсилої  борні?..

Я  жив  і  наче  довгий  день  проспав.
Прокинувся  –  вечірній  час  настав.

І  безтурботний,  забував  про  те,
Що  каяття,  мов  терни,  проросте.

Без  користі  своє  життя  я  жив.
Було  б  без  користі,  якби  себе  я  вбив.

Розтративши  життя  що  змайстрував?..
Опам’ятався  я,  та  час  не  мій  настав.

В  короткий  термін  шляху  не  знайдеш,
Коли  під  гнітом  сорому  ідеш.

Гріхи  мої  -  то  плата  за  прозріння.
Чого  чекати?..  Де  знайти  спасіння?..

Згадаймо  разом  –  вік  людини
Нам  доля  поділила  на  частини.

До  десяти  –  враз  звабить  гра  дитину.
До  двадцяти  –  життя  п’янить  людину.

У  всіх  –  до  тридцяти,  до  сорока
Життя  –  то  насолод  жива  ріка.

Весь  світ  втопає  в  морі  насолод.
Я  був  чужим  у  морі  цих  пригод...

Коли  у  п’ятдесят  людина  ще  дурна,
То  в  шістдесят  до  схилу  йде  вона.

Шановне  панство!  У  дев’яносто  дякуй  Богу,
А  в  сто  –  збирайся  в  неблизьку  дорогу.

Коли  життям  тварини  проживе  людина  -  
Сліди  життя  її  зітре  лиха  година.

Життя  собі  не  побажай  такого,
Коли  не  маєш  захисту  від  Бога.

Не  продавай  своє  життя  за  гріш.
Таке  життя  погибелі  страшніш…

Травень  1977

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542079
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2014


Передмова до поетичного нарису "Любов до мене завітала"…

Від  Автора

Беручись  за  написання  поетичного  твору  “Любов  до  мене  завітала”  я  менше  за  все  бажав  посіяти  в  серці  Читача  зневагу  до  людей  будь-якої  іншої  національної  спільноти.  В  творі  йдеться  про  багатовікову  цілеспрямовану  політику  гноблення  і  приниження  українського  народу,  яку  провадила  “старша  сестра”  аби  приховати  справжні,  надто  непривабливі,  малошляхетні  в  історичному  сенсі,  корені  свого  походження.  Дуже  привабливою  видалась  історія  Київської  Русі  для  московських  держиморд,  щоб  не  скористатися  нею  (історією),  аби  стати  поряд  з  велетенськими  культурними  цивілізаціями  Європи  і  світу...  Про  потворні  наслідки  такої  імперської  політики  веде  сьогодні  мову  зі  своїм  Читачем  Автор.
Твір  “Любов  до  мене  завітала”  побудований  сюжетно  на  дійсних  фактах,  що  відбулись  в  Житомирі  в  середині  60-х  р.р.  ХХ  ст.  І  я  певен,  що  в  нашому  місті  є  свідки  цієї  жахливої  пригоди.  Люди  пам’ятають  і  про  стенд  “Вони  побували  в  медвитверезнику”,  який  знаходився  спочатку  на  правому,  а  затим  на  лівому  боці  Вулиці  Рад  (  нині  Михайлівська),  біля  кінотеатру  ім.ВЛКСМ  (нині  ляльковий  театр).
Але  твір  –  узагальнений  і  спочатку  мав  складнішу  композицію  та  іншу  ідею.  Теперішній  вигляд  твору  –  то  результат    дії  часу...  Тож  давайте  згадаємо  важкі  роки    тоталітаризму  і  пом’янемо  його  невинні  жертви...  А  їх  буде  ой,  як  ще  багато!..
                                                                                                                                                                 2003  р.  м.Житомир


Дійові  особи:

Микола  –  працівник  з-ду  “Автозапчастина”,  20  років,  мріяв  навчатися  в  Київському          Держ.  Університеті  ім.Т.Г.Шевченка.
Ольга  –  кохана  Миколи,  студентка  першого  курсу  Вінницького  медінституту.Випускниця  школи  №  *  м.Житомира,  в  якій  колись  навчався  і  Микола.
Світлана  –  подруга  Ольги,  трохи  молодша  за  Ольгу.  Щира  ураїнка,  весела  на  вдачу.
Петро  –  коханий  Світлани,  міцний  парубок  з  села    Кам’янки  під  Житомиром.
Семен  Максимович  –  тато  Миколи,  водій  Житомирського  льнокомбінату.
Матір  Миколи  –  чесна  робітниця  комсомольських  будов,  на  яких  втратила  здоров’я,  силу.
Ветеран  Сергій  –  колись  молодший  офіцер  Червоної  Армії,  нині  пенсіонер.
Ветеран  Олексій  –  в  минулому  офіцер-розвідник  однієї  з  частин  генерала  Рокосовського,  прихильник  сили  і  примусу,  пенсіонер.
Міліціянти  в  дільниці  затримання,  на  вулиці,  перехожі,  юрба...

Місце  дії  –  Житомир  і  його  околиці.

Примітка:  рядок  з  твору  давньогрецького  філософа  Емпедокла,  старшого  сучасника  Сократа  (V  ст.  до  н.е.),  взятий  епіграфом  до  поетичного  нарису  “Любов  до  мене  завітала”  –  це  все,  що  залишив  нам  Час  від  великої  поетичної  праці  сицілійського  мислителя...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542074
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.12.2014


Лист до коханої… (С. Єсенін) переклад з російської.

С.  Єсенін  –  1924  р.
(переклад  з  російської)

Ви  пам’ятаєте?..
Минулим  небагаті,
Ви  не  повірили  і  ранній  тій  весні…
Рішуче  ви  ходили  по  кімнаті
І  наче  кидали  слова
В  лице  мені.

Сказали  ви,
Що  справ  вам  не  зріктися,
Що  вас  вже  знудило
Моє  дурне  життя,
Що  вже  прийшла  пора
Й  потреба  розійтися,
А  моя  доля  –
Далі,  в  небуття…

Моя  кохана,
Ні,  ви  не  любили.
Ви  не  відчули,
Що  у  найважчі  дні
Я  був,  як  кінь
Знесилений  і  в  милі
Із  вершником  сміливим
На  спині.

Не  знали  ви,
Що  полум’я  і  дим
Понівечили
Наш  звичайний  побут,
А  я  страждав,
Міркуючи  над  тим  –
Хто  принесе  нам  
Спокій  і  добробут?..

Лице-в-лице
Обличчя  не  збагнеш.
Все  на  великому
Лиш  з  відстані  побачиш.
І  човен  під  час  бурі
Не  спасеш.
Слізьми  кипінню  моря
Не  зарадиш.

Земля  –  то  корабель
І  до  стерна
Схопилися  охочі  керувати.
Новітню  славу  грізного  човна
Розпочали
У  бурях  гартувати.

Хто  серед  нас
На  палубі  життя
Не  падав,  не  блював,
Не  лаявся  щосили…
Їх  мало  серед  нашого  буття,
Кому  триматись
В  бурях  
Пощастило.

Отож  і  я,
Крізь  жах  і  глум,
Свідомо  втративши  вагання,
Зійшов  у  корабельний  трюм  –
Не  бачити
Людське  блювання.

Той  трюм  –
Кабак  російський,
І  в  хмелю
Я  міг  усе  на  світі  забувати.
Міг  всі  печалі,  розпач
Без  жалю
З  життям  своїм
Водночас  поховати.

Моя  кохана,
Я  замучив  вас.
Невміло  ви
Ховали  сум  в  очах,
Безмежно  карих,
А  я  навмисне  кожен  раз
Себе  розтринькував
У  чварах…

Та  ви  не  знали  –
Полум’я  і  дим
Понівечили
Для  нас  звичний  побут.
А  я  страждав,
Міркуючи  над  тим  –
Хто  принесе  нам  
Спокій  і  добробут?..

Тепер  літа  минули.
Я  давно
І  почуваюся,
І  мислю  по-новому.
І  теж  кажу  у  свято  за  вином:
–  Хвала  і  слава  стерновому…

Сьогодні  не  здолав  я  ніжні  почуття,
Згадав  ваш  сум,  несамовиту  втому…
Тож  поспіх  мій  несе  вам  каяття
І  дивні  зміни  у  мені  самому...

Моя  кохана,
Я  ще  не  помер
І  не  пропав  серед  вогню  і  згарищ.
Я  в  ріднім  краї  відтепер
Щонайщиріший  співтовариш.

Я  іншим  став
І  відчасу
Всі  ваші  болі  можу  зрозуміти…
Хоч  до  Ла-Маншу  стяги  понесу
Свободи  й  Праці,
Як  весняні  квіти.

Мені  пробачте…
Знаю,  ви  –  не  та…
Живете  ви  з  розумним  чоловіком
І  вас  гнітить  найменша  суєта,
А  я  для  вас  –
Пропав  уже  навіки.

Ну  що  ж,  живіть
За  покликом  зорі,
Що  осяває  дім  ваш
Світлий  і  пісенний.
Я  пам’ятаю  вас,
Дарую  вам  привіт,
Знайомий  ваш  –  
Сергій  Єсенін.

Грудень  2000  року    м.Житомир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541544
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.12.2014


Любов до мене завітала…




     [b]“Гірко  ридав  я  і  плакав,  в  світ  цей  незвичний  прийшовши…”[/b]
[b]Емпедокл.[/b]  [i]“Очищення”[/i]

[i]Літо.  По  неширокій  темній  вулиці,  ледь  освітленій  поодинокими  ліхтарями,  йдуть  четверо  –  двоє  хлопців  і  дві  дівчини.
Всі  четверо  про  щось  жваво  розмовляють.  Нарешті,  підкорившись  умовлянням,  Микола  починає  розповідати...[/i]

     [b]Микола[/b]

...І  ось  ввійшов  я  до  крамниці.
Серед  товарів  на  полиці
Побачив  декілька  книжок,
Що  наш  задрипаний  божок
Останнім  часом  ощасливив
Народи  світу...  Поруч  квилив  
якусь  дурницю  патефон.
Мов  до  цариці  на  поклон
Йшов  різний  люд  до  продавщиці  –
Бабуні  сиві,  молодиці,
Колгоспники  і  школярі,
Студенти  вічні,  лікарі...

     Всі  купували  тут  потрішки  –
Хто  хліба-солі,  хто  горішки.
Комусь  потрібен  був  кефір...
Лише  палкий  художній  твір
Лежав,  чекаючи  на  те,
Що  ось,  нарешті,  проросте
В  народі  зерно  визнання...
Я  теж  це  мудре  надбання
Не  бачити  волів  ніколи
Аж  поки  сам  директор  школи
На  килимок  не  запросив
І,  як  умів,  наголосив,
Що  купувати    “Цілину”
І  “Малу  землю”,  і  “Війну”
Доконче  мушу  добровільно,
А  ні  –  так  вмить  “незадовільно”
Зафіґурує  в  атестаті...

     Ну,  що  ж...  ми  люди  не  пихаті.
З  бажанням  менш  нудних  бажань
Подався  я  по  книги  знань.
Отож  в  крамниці,  напівсивий,
Стрімкий  дідусь  і  не  безсилий,
Звернувсь  до  мене:  -    “О,  юначе,
Сам  Бог  послав  тебе  неначе,
Щоб  ти  спромігся  розсудити...
Послухай,  наче  два  бандити
Ми  вже,  принаймні,  десять  літ
Собі  шукаємо  одвіт...
Ось  мій  товариш  Олексій
Позбувся  віри,  світлих  мрій.
Він  каже:  “...юне  покоління
Чеснот  не  має  і  сумління...”
Та  я,  сказати,  не  вважаю...
Я  нашу  молодь  поважаю.
     
     “Сергію,  кинь!  Простій  розмові,
При  нашій  зустрічі  черговій,
Ти  хочеш  значення  надати.
Ну  що,  поглянь,  тобі  сказати
Спроможний  цей  школяр,  юнак?..
 На  вигляд  він  –  новий  п’ятак,
А  за  душею  –  ні  копійки.
В  щоденнику,  либонь,  лиш  двійки”,  –
Крізь  зуби  цвіркнув  Олексій.
Старий  Сергій  сказав:  -  “Не  смій
Ганьбити  юне  покоління!
Проси  небесне  провидіння,
Щоб  не  було  межи  людьми
Страждань,  які  зазнали  ми.
У  вирі  крові  і  нещасть
Не    закликай  собі  напасть.
Отець  небес  хай  не  почує
Що  у  душі  твоїй  панує
Та  ще  –  зухвалого  сичання…”

     Запанувало  тут  мовчання,
Що  наче  грім  з  небес,  упало.
Я  теж  мовчав  напівзухвало,
А  потім  мовив:  “Геракліт
Доводив  на  світанку  літ
Постійність  боротьби  ідей
Батьків  і  любих  їм  дітей.
Та  чи  мені  тепер  повчати
Старих  людей…  -  ”  Щоб  не  мовчати,
Я  дуже  довго  вибачався,
Купив  книжки  і  геть  подався…

           [b]Світлана[/b]

А,  це  дурниці  і  не  смішно.

         [b]Петро[/b]

Бо  гірко,  а  тому  –  невтішно…

       [b]  Ольга[/b]

     Образились  ви  на  старих  вояків,
Я  серцем  відчула.  Та  з  різних  боків,
Я  думаю,  Колю,  не  зовсім  ви  правий.
Війна  не  скінчилася.  Ворог  лукавий
Мов  гад  розтліває  серця  наші,  душі.
Ми  сильна  держава  на  морі  і  суші,
Але  комуністи  вмирали  не  раз
За  щастя  народу,  за  кожного  з  нас.
Часи  неповторні  тепер  настають,
Зоря  комунізму  осяє  наш  путь…

             [b]Світлана[/b]

...Ну,  ось,  почалося  нове  зібрання
Неначе  для  зборів  не  буде  ще  дня…
На  краще  було  б,  якби  ти  заспівала
Про  ту  дівчиноньку,  що  вірно  кохала.
Навколо  пісні  лиш  російські  лунають,
А  ми  української…  Хай  усі  знають…

     [b]Десь  поруч  лунає  сирена  міліційної  автомашини.
Вибігають  двоє  міліціянтів  і  дівчина  –  брудна,  в  
подертій  сукні,  майже  гола.  На  обличчі  синці,  сліди  крови.[/b]

         [b]Міліціянт[/b]  [i](брудній  дівчині)[/i]

     Ну,  ты  мне  сказала,  что  здесь  этот  гусь…
Давай  узнавай,  а  я  с  ним  разберусь.
Но,  вижу,  уйдем  мы  отсюда  ни  с  чем…

         [b]Дівчина[/b]  [i](вказує  на  Миколу)[/i]

Та  ось  він,  цей  хлопець!  Не  втік  він  іще…

         [b]Друзі  Миколи[/b]  [i](разом)[/i]

Стривай-но,  стривай-но,  про  що  ти  базариш?..
До  школи  йдемо  ми,  а  це  –  наш  товариш!..

           [b]Міліціянт[/b]

Вот    эта  девчонка  его  опознала.
Скажи,  это  –  он?..

         [b]Дівчина[/b]  [i](плачучи)[/i]

   Ну  я  вже  сказала…

         [b]Міліціянт[/b]

Кончаем  театр!  Все  давай  по  домам!
А  этот  –  со  мною…
[i](штовхає  Миколу  до  авто)[/i]

       [b]Микола[/b]

Не  варто.  Я  сам…

         [b]Ольга[/b]

О,  що  нам  роботи?..  Його  заберуть!
Та  він  же  не  винний!..

           [b]Міліціянт[/b]

     Без  вас  как-нибуть…
Сейчас  мы  в  участок  и  там  разберемся.
Ну,  все  –  по  домам!  Через  час  мы  вернемся.
И,  если  из  вас  кто-нибудь  будет  шляться  –
В  участке  рискует  тот  ночь  проваляться…

             [i]Міліціянт  штовхає  Миколу  в  авто.  Воно
             зривається  з  місця.  Ольга  біжить  за  автом.[/i]

***
     [i]Міліційна  дільниця.  За  столом  –  сержант  міліції.
Навпроти,  на  стільцях  Микола  і  Ольга.[/i]

           [b]Микола[/b]

На  свято  ми  йшли…  Запитайте  у  Олі…

         [b]Ольга[/b]

Звичайно,  це  так  –  ювілей  в  нашій  школі.

         [b]Міліціянт[/b]

...На  месте  событий  вы  как  появились?..
Вы  с  ним  в  этой  школе  недавно  учились?..
Готов  я  вам  верить,  но  в  фактах  изъян  –
Идете  на  праздник  с  поддатым.  Он  –  пьян.
И  вам  не  удастся  меня  обмануть.  
В  участке  придется  ему  отдохнуть.
 Пускай  переспит  он  сегодня  под  стражей,
А  утром  начальству  он  быстро  расскажет...
Мне  важен  лишь  факт.  Остальное  –  детали.
Вас  видели  ночью  на  автовокзале.
С  кем  ехали  вы  поздно  ночью?  Откуда?..

         [b]Микола[/b]

     Цього  мені  досить,  гнила  ти  паскудо!..
Я  все  розповів  тобі,  як  воно  є.
Вже  третю  годину  ти  гнеш  на  своє!..
Тебе  народила  напевне  гадюка
Чи  підла  тварина,  жорстока  звірюка.
Ану  захищай  жирну  пику  свою  –
Терпіння  закінчилось!  Я  тебе  вб’ю!..
[i](Микола  кидається  на  міліціянта).[/i]

   [i]  В  кімнату  прибігають  троє  чергових  міліціянтів,
заламують  руки  Миколі  за  спиною  і  швидко
зникають  в  сусідній  кімнаті.  Ольга  злякано
зойкнула,  плаче.[/i]

       [b]Міліціянт[/b]  [i](кричить  вслід  черговим)[/i]

     Закрыть  под  замок!  И  держать  под  конвоем!
Он  драться  полез!  Мы  тебя  успокоим!
Видали  немало  мы  всяких  хохлов
И  скрутим  не  меньше  безумных  голов...  

 [i]До  Ольги[/i]

...  А  ты  тут  зачем?  Раскудахталась  тут!..
Вон!  А  «свинью»  мы  пришлем  в  институт!

**
[b]Ранок.  На  задньому  плані  споруда  дільниці.
Біля  паркана  зліва  –  лава,  на  якій  сидить
Микола.  До  нього  підбігає  Ольга.[/b]

         [b]Ольга[/b]

     Здрастуйте,  Колю...  Вітати  вас  рада…

         [b]Микола[/b]

І  вас  мені  бачити  світла  відрада…

         [b]Ольга[/b]

Ви  все  насміхаєтесь  ?..  Чи  від  жалю?

         [b]Микола[/b]

Ні,  я  серйозно.  Бо  вас…я  люблю…

           [b]Ольга[/b]

     Ви  правду  сказали?  Чи  знову  насмішки  ?..
Тож    як  мені  бути?  О,  згляньтеся  трішки…
Не  можу  повірити  в  мрії  і  сни,  –
Ви  –  в  серці  моїм  з  перших  кроків  весни…
Тепер  і  сама  не  збагну,  як  все  сталось  –
Я  завжди  боялась…  і  теж  закохалась…
Як  добре,  що  ви  про  це  перший  сказали!..

         [b]Микола[/b]

     Мої  почуття  до  вас  завжди  палали…
Тримати  в  собі  їх  я  нині  втомився
І  ось  перед  вами  невміло  відкрився.
Напевне  хвилину  я  вибрав  невдало…

         [b]Ольга[/b]

     О  ні,  не  хвилюйтесь!  Чи  нам  того  мало  –
Онь  сонце  всміхається  нам  із-за  хмар
І  бджілки  з  піснями  збирають  нектар.
Навколо  все  стихло,  а  там  онь  дзвіночок
Сховався  в  кущі,  де  шепоче  струмочок…
Співа  соловейко  псалми  з  верховіть
І  славить  найкраще  кохання  століть.
Та  це  ще  не  все,  що  у  сяйві  любови
Відкриє  нам  доля.  Ті  далі  казкові
Ми  всі  називаємо  просто  життям.
Воно  подарує  нам  безліч  нестям…

       [b]Ольга[/b]  (схвильовано)  

...  Що  з  вами,  Колю?  Вам  щось  заболіло?

         [b]Микола[/b]

     Ні,  Олю,  під  серцем,  мов  птах,  затремтіло.
Невже  це  від  того,  що  мужні  сержанти
Мені  довели,  що  і  в  них  є  таланти.

         [b]Ольга[/b]

Знайдіть  в  собі  мужність  і  їх  зрозуміти.
Багато  ще  зла…

         [b]Микола[/b]

     Не  злочинці  ми!  Діти!..
Та  не  побачив  я  в  діях  різниці
Хлопців  отих,  що  працюють  в  дільниці.
Там  всі  –  за  ворога  мають  людину
І  без  вагань  можуть  стрілити  в  спину.
Кажуть  –  усе  це  для  щастя  народу,
Та,  то  -  для  себе,  за  якусь  нагороду.
Вищі  посади  взяли  росіяни.
В  них  як  шестірки  –  жиди,  мусульмани,
Чехи,  поляки…  Аби  лиш  не  ми…
Ми,  українці,  чужими  людьми
Стали  в  державі  для  рідної  влади.
Так  буть  не  може!  Шукать  треба  ради!      
 Дійсно,  Союз  наш  –  імперія  зла
І  на  чолі  його  маєм  козла…
Всюди  неправда,  куди  не  підеш!
Цих  слуг  народу  нічим  не  проймеш.

         [b]Ольга[/b]

     Знаєте,  Колю,  то  ви  розгубились.
Вражені  тим,  з  чим  ви  вперше  зустрілись…
Звісно,  панують  там  інші  закони,
Морок  і  жах  особливої  зони…
Киньмо  дебати  і  розгляд  питання.
Адже  сьогоднішня  тема  –  кохання…

       [b]Микола[/b]

     Мила  дитино…  Яка  ви  чудова!
Ось  вам  від  мене  на  згадку  два  слова.
Тобто,  дарую  на  згадку  вам  вірш,
Стилем  високим  він  оди  не  гірш.
Я  написав  його  вранці  не  кров’ю,
А  олівцем  і  натхнений  любов’ю.
Швидше  ходімо.  Я  раптом  згадав  –
Зранку  я  маю  чимало  ще  справ…
Перша  –  матусі  десь  хліба  знайду…
   
         [b]Ольга[/b]

Я  з  вами,  Колю…  я  вас  проведу.

   ***
[b]Микола  і  Ольга  йдуть  вулицею  міста.[/b]

         [b]Ольга[/b]

...  Ну,  ось  і  все  життя,  по  суті.
Тепер  навчаюсь  в  інституті.
Вже  десять  років  ми  без  тата…
Десь  влітку,  на  Зелені  свята
Він  знепритомнів  і  помер.
Так  і  живемо  ми  дотепер…
Моя  матуся  без  освіти
Та  я  люблю  її  і  квіти
Дарую  з  радістю  щодня.
Вона,  як  миле  пташеня
Несе  до  хати  по  зернині…

         [b]Микола[/b]

     Так  багатьом  живеться  нині…
А  буде  гірше  –  наш  баран
Послав  війська  в  Афганістан…
Та  я  вважаюсь  оптимістом.
Життя  наповниться  ще  змістом,
Розтане  вранішній  туман
І  привітає  нас  лиман
Старого,  сивого  Дніпра.
Той  час  гряде!  Давно  пора!
Господар  стане  поважати
Свою  роботу  і  рішати
Що  треба  ще  йому  зробити,
Щоб  міг  він  завтра  краще  жити.
Побачив  я  –  де  корінь  зла…
Його  я  випалю  до  тла!

       [b]Ольга[/b]

     Ви,  Колю,  думали  хоч  раз,
Що  в  світі  все  було  до  вас
І  після  вас  світ  не  загине?..
Коли  душа  між  зорі  лине…

         [b]Микола[/b]
 
Вона  зливається  з  Творцем?..

         [b]Ольга[/b]

Ні,  Колю,  зараз  не  про  це…

[b]Микола  і  Ольга  підходять  до  стенда  “Вони  побували  у  медвитверезнику”.  Сержант  міліції  розклеює  фото,  серед  яких  Микола  бачить  своє.[/b]

         [b]Микола[/b]

     Добридень,  сержанте!  Я  тільки-но  звідти
І  хочу  вам  дещо  про  це  пояснити.
Затриманий  вчора  я  був  випадково.
Я  зовсім  не  винний.  Прошу  винятково  –
Віддайте  мені,  не  наклеюйте  фото…
Ось  я  перед  вами…

       [b]  Міліціянт[/b]

     Да,  есть  общее  что-то.
Но  видишь  ли,  парень,  не  надо  просить.
Спеши,  коль  пустили,  коньки  уносить,
Не  то  я  у  граждан,  как  есть,  на  виду
Тебя  в  отделение  снова  сведу.
Там  ты  и  скажешь,  что  ты  за  птица...
Дай  ему  фото!  А  вдруг  что  случится...
Штучки  твои  я  скрывать  не  намерен.
Фото  твоё?  Я,  прости,  не  уверен...

         [i]Микола  і  Ольга  йдуть  від  стенда.[/i]

         [b]Микола[/b]

Ось  приклад  дикого  служіння!..

         [b]Ольга[/b]

Можливо,  непорозуміння?

         [b]Микола[/b]

Ні,  Олю,  щойно  ви  дивились…

         [b]Ольга[/b]

     А  ви  напевне  народились
Попереду  віків  і  часу.
У  школі,  поміж  учнів  класу,
Я  думаю,  ви  вирізнялись  –
Читали  більше,  не  чіплялись,
Як  дехто  інший,  за  трамвай
І  віднайшли  для  себе  рай…
Немає  раю!  Всюди  –  вир.
Людей  виносить  на  пустир,
Або  штовхає  у  безодню…
І  то  не  раз,  мабуть,  не  сотню…
Потрапивши  в  стрімку  ріку,
Ми  бачимо  потік  піску...
Життя  –  скажений  той  потік,
Що  і  титанів  зносить  вбік…

     [i]Микола  зупиняється,  схопивши  рукою  лівий  бік  грудей.  Спирається  на  стовпець  огорожі.[/i]

         [b]Ольга[/b]

Що  з  вами,  Колю?  Візьмемо  таксі?..

         [b]Микола[/b]

     Ні,  все  гаразд.  Вам  велике  мерсі…
Пройдемо  зараз  крило  гастронома
І  через  мить  ми  вже  будемо  вдома…

****************************************************************
[b]Квартира.  В  кухні  з’являється  жінка.  Зверху  простої  сукні  на  плечах  у  жінки  старенька  плетена  хустина.  Це  –  матір  Миколи.[/b]

           [b]Мати[/b]

     Вже  ранок  прийшов,  а  його  нема  досі…
Ну,  він  почує…  закрутить  у  носі!
В  пір’я  не  вбрався,  ще  спить  в  пелюшках
І,  ось  тобі,  –    вештається  десь  по  дівках.
Гляньте,  йому,  певно,  дня  вже  бракує…
Вуха  нарву,  от  тоді  закукує…
Що  це  за  мода  у  хлопців  така,
Наче  у  гульках  є  зваба  яка?..
Спершу  –  до  війська,  подивишся  світ.
Вернеш  до  хати  за  декілька  літ  –
От  і  кохайся  собі,  бо  пора…

[i](заглядає  на  мить  у  дзеркало)[/i]

     Ох    і  постаріла  я  …  Вже  стара  …  
Що  дивувати  мені  ?..  П’ятий  рік
В  допрі  марнує  роки  чоловік.
Важко  мені  сина  вчитись  віддати,
Щоб  він  спромігся  людиною  стати…
Так,  мій  Микола  навчатися  здібний,
Але  і  батько  йому  необхідний.
Як  же  діждатись  мені  чоловіка?..
В  сорок  п’ять  років  я  вже,  як  каліка  –
Сили  немає  по  світу  ходити.
Боже,  дай  сили  мені  ще  пожити!..

[b]Матір  сідає  до  столу.  Зітхнувши,  схиляється  головою  на  руки.  Її  огортає  сон.  Сниться  їй,  що  вона    –  юна  дівчинка  і  йде  кудись  на  невідомий  поклик.[/b]

         [b]Голос[/b]

     Тобі  нелегко  було  йти…
Спочинь,  далеко  до  мети.
Сховайся  тут  від  лютих  гроз
У  барвах  теплих-теплих  рос.
Спокійно  тут  шумить  колосся.
Поглянь,  розкішне  їх  волосся
Холодний  вітерець  із  гаю
Неначе  подихом  гойдає…
Скликає  місяць  на  весілля
Всі  квіти  світу  і  чар-зілля…
І  доки  ти  тут  будеш  спати  –
Прийде  твоя  щаслива  мати
І  забере  тебе.  Розвій
Всілякий  сумнів…

         [b]Дівчинка[/b]

     Боже  мій!
Тут  прірва!..

[i]В  цю  мить  матір  прокидається  і  бачить,  що  від  пориву  вітру  зі  стукотом  відчиняється  вікно  в  кімнаті  і  дверцята  шафи  повільно  відчиняються.  Матір  все  зачиняє  і  повертається  до  кухні.[/i]

         [b]Мати[/b]

     Я  заснула
І  наче  в  спокій  потонула…
Здається  щось  мені  вже  снилось…
Чомусь  я  наче  розгубилась…
Невже  щось  трапилось  з  дитям?
Воно  –  зелене  і  життям
Ще  не  уміє  дорожити.

[b]До  кухні  заходить  Микола.  Напевно,  коли  він  ввійшов  до  хати  –  виник  протяг,  який  розбудив  матір.[/b]

         [b]Микола[/b]

     Добрий  ранок,  ма..!  Пробачте
І  за  вину  мою  призначте
Мені  найважче  з  покарань.
Його  сприйму  я  без  вагань.
Бо  винний  я.  І  зізнаюся  –
Що  вам  у  всьому  підкорюся
Аби  ваш  спокій  зберегти…

         [b]Мати[/b]

     Ой,  сину-сину,  як  це  ти
Забув  про  матір!  Глянь  –  онь  ранок
Вже  розігнав  легкий  серпанок
Над  нашим  містом…  Серед  ночі
Які  ще  справи?..

         [b]Микола[/b]

     ...  Є  охочі
Рішати  справи  уночі  –
Всілякі  покидьки,  бичі…
Про  них  не  хочу  говорити!
     Я  мрію  так  свій  вік  прожити
У  світі  милих  почуттів,
Як  той  Леандр,    що  захотів
Кохати  незабутню  Хлою…
Мамуню,  ранньою  весною
Любов  до  мене  завітала,
Як  Діва  Ночі  на  Купала...

         [b]Мати[/b]

     Микольцю,    рідний,  ти  такий
Сьогодні  дивний,  гомінкий
Неначе  баба-лепетуха…
Навішав  локшини  на  вуха
І  вже  вважаєш,  що  без  сварки
Обійдеться…  Я  дам  припарки
Тобі  ще  ввечері.  Біжу
Вже  на  роботу.  Лиш  скажу,
Що  ти  малий  ще  для  кохання.
Та,  щоб  від  присмерку  до  рання
Ти  не  тинявся  де  –  не  знати,  –
Стрічайтесь  тут  десь,  біля  хати…
Чия  вона?..

         [b]Микола[/b]

   Я  незабаром
Вас  познайомлю.  За  базаром  
Є  тихий  затишний  провулок.
Ось  там  знайшла  собі  притулок,  –  
В  обійсті    батькових  батьків,
Чий  рід  сяга  у  глиб  віків,  –
Родина  Демчуків.  У  них,
Людей  приємних  і  простих,  –
Живе  предивна  ця  дитина,
Насправді  рідкісна  перлина!
На  жаль  останні  десять  років
Сім’я  у  бідності  глибокій
Без  батька  стійко  виживала
Бо  він  помер…Сумний  обряд
Якраз  після  Зелених  свят,
Як  каже  Оля,  проспівали…

         [b]Мати[/b]

     Нещасть  у  світі  ще  немало.
Прости  нас  грішних,  милий  Боже!..
Запізнююсь  я  на  роботу,  схоже...
Ти,  Колю,  довго  не  барися  –
Все  прибери  і  сам  помийся,
Поснідай,  що  вже  є,  як  слід
І  принеси  мені  обід…
Прийду  ось  ввечері  з  роботи  –
Твої  байки  і  анекдоти
Я  буду  слухати  до  ранку.
А  подругу  чи  колежанку,
З  якою  ти  цю  ніч  провів.
Дивись,  щоб  з  розуму  не  звів.
Життя  –  то  штука  не  проста.
Знайти  на  шию  хомута
Не  важко…  Любий  сину,
Не  ображай  чужу  дитину…
Пильнуй  свою  зорю  і  ти,
Мій  сину,  а  мене  прости,
Що  я  тобі  мораль  читаю  –
Я  більш  жила  і  більше  знаю…

Господь  тебе  хай  береже,
А  я  побігла  –  пізно  вже…
Лиш  поцілую…

[b]Цілує  Миколу.
Мати  виходить.  Микола  важко  осідає  на  стілець.  Сили  залишають  Миколу.  Чоло  вкривається  великими  краплями  поту.[/b]


         [b]Микола[/b]

...  Що  зі  мною?
Так  наче  ранньою  весною
Весь  світ  засипав  білий  сніг
І,  в  сяйві  сонця,  ні  доріг,
Ні  неба  навкруги,  ні  хати…
Розтанули  і  ці  кімнати,
І  болей  вже  не  відчуваю…
Потоком  в  світ    цей  виливаю
Свої  останні  відчуття
І  першу  мить  свого  життя…
Мене  схопили  помилково,
А  били  справжньо,  винятково.
Пригадую,  як  в  їх  облозі,
Як  вовк  звивавсь  я  на  підлозі…
І  що  за  біс  мене  вкусив,
Коли  не  стерпів  і  вгасив
Я  в  пику  горе-пінкертона  –
Коханця  влади  і  закона…
Тепер  мені  вже  все  одно.
Я  помираю…  Не  дано
Мені  зрости,  дорослим  стати…
Довершити  чи  розпочати
Новітню  справу  для  людей…
Не  матиму  своїх  дітей,
Родини,  затишної  хати…
Батьки  лиш  будуть  сумувати
 В  принишклій  пусткою  оселі
І,  навіть  в  свято,  невеселі
Підуть  до  церкви  лиш  удвох
Молитись,  щоб  Спаситель-Бог
Прийняв  охрещену  дитину
До  Царства  Вічного  Спочину…
Я  відчуваю,  що  помру
І  цю  важку  мою  мару
Не  зможу  я  вже  подолати.
Мені  лишень  потрібно  встати…
Ні,  нема  сили…  ні  на  мить…
     Онь  грізний  птах  сюди  летить…
Все  нижче  він  навколо  в’ється
І  плаче  гидко  чи  сміється…
Нарешті  тепла  течія
Мене  понесла  ввись  і  я
Вже  бачу  пасма  диких  гір…
А  онь  –  зоря…  тут  безліч  зір…
[i](Микола  вмирає)[/i]

***
     [b]Кладовище.  Поряд  дві  могили  –  Миколи  і  його  матері.  Ольга  і  Семен  Максимович,  –  батько  Миколи,  –  стоять  біля  могил.[/b]

         [b]Ольга[/b]

Пробачте,  пізно…  Я  піду…

         [b]Семен  Максимович[/b]

     Чекайте,  я  вас  проведу…
Півроку  вже,  як  я  без  Колі
І  без  дружини…  Вже  на  волі,
Я  думав  –  буду  краще  жити,
А  тут…  потрібно  ще  сушити
Свої  напівсухі  вже  мізки  –
Як  день  прожити…  Ці  берізки,
Що  віти  лагідно  хитають,
І  ті,  напевне,  більше  знають
Що  трапилось  тоді  в  дільниці  …
Четвертий  місяць  на  полиці,
Серед  книжок  лежить  записка  –
Казенна  і  брудна  відписка:
«Ведется  следствие  причин.
Закончим  дело  –  сообщим»...
Убили  сина…  і  все  тихо…
О,  горе-горе  !..  Справжнє  лихо
Спіткало  нас…  Моя  сім’я
Загинула.  Спочатку  я
Потрапив  дурно  до  в’язниці,
А  потім  син  із-за  дрібниці
Покинув  цей  жорстокий  світ…
За  ним  –  дружина  …  Наче  СНІД
Якась  біда  жорстоко  косить
І  ось  сюди,  на  цвинтар,  зносить
Мені  на  докір  і  печаль…
Пора  мені  до  них…  А  жаль,
Що  так  пройшло  моє  життя.
Я  –  на  порозі  небуття
І  цим  все  сказано,  дитино…

         [b]Ольга[/b]

     Ось  тут  колись  ми  з  вашим  сином
Проміння  сонця  привітали
І  у  сержанта  запитали  –
Чи  міг  би  він  віддати  фото
Миколі…  Той  з  відкритим  ротом
Недовго  роздивлявсь  Миколу
І  гримнув  наче  сатана…

[i]Ольга  побачила  світлину,  що  висіла  на  своєму  місці  стенда  “Вони  побували  в  медвитверезнику”.[/i]

     О,  диво!  Гляньте  –  ось  вона  –
Світлина  нашого  Миколи!..
Уже  нема  його  відколи,
А  фотокартка  ця  висить…
Тепер  не  буду  я  просить
Світлину  любої  людини…

[i]Ольга  бере  з  квіткової  клумби  чималий  камінь  і  кидає  його  на  скло  стенда.  Затим  зриває  світлину,  розриває  на  дрібні  шматочки.[/i]

     О  ниций  люд!  Не  буде  днини,
Щоб  не  змогла  я  проклинати
Цих  іродів…  Яка  ж  то  мати
Змогла  б  не  втратити  життя,
Коли  ж  то  син,  її  дитя
Отак  безглуздо  помирає?..
Невже  про  це  ніхто  не  знає!
Як  винести  мені  ці  муки,
Коли  я  в  відчаї  розпуки
Ось  тут  ,  під  вікнами  міськради!..
Зійди,  Великий  Бог  Розради,
І  Своїм  Словом  втіш  мене
Бо  смерть  мене  наздожене…

[b]Ольга  ридає  і  падає,  її  підхоплює  Семен  Максимович.
З’являються  двоє  ветеранів,  що  колись  мали  розмову  з  Миколою  в  крамниці.[/b]

         [i]Ветеран[/i]  –  [b]Олексій[/b]

     Ось  глянь,  Сергію,  –  наша  зміна…
 А  я  в  роки  їх  –  із  Харбіна  
Привіз  два  ордени  додому…
А  це  дівча  ще  не  одному
Вкоротить  віку…  З  автоматом
Та  ще  з  російським  справжнім  матом
Навів  би  я  на  місто  жаху  –
Порядок  був  би…  Бос  дав  маху
З  правами  вільної  людини.
Це  –  не  для  нас…  Поглянь  –  в  дівчини
Розпусти  клекотить  дурман.
Вона  напевне  наркоман!..

         [i]Ветеран[/i]  –  [b]Сергій[/b]

     Я  бачу  винна  ця  дівчина
Але,  я  певен,  є  причина…

[i]Семен  Максимович,  підтримуючи  на  колінах  знесилену  від  плачу  Ольгу,  Піднімає  з  асфальту  папірець,  що  випав  з  кишені  Ольжиної  сукні.  Це  останній  вірш  Миколи,  який  він  колись  подарував  Ользі.  Семен  Максимович  впізнає  почерк  Миколи,  читає:[/i]

     “Моя  N.N.,  коли  приходить  день,  –
Приносить  він  неспокій  плину  крови...
Шепочуть  трави  про  дівча  лишень,
Чию  красу  оспівують  діброви.

І  де  б  не  був  я  –  в  полі  чи  долині,
В  пітьмі  глухій  чи  зоряній  вершині
Де  –  ніч  господар  чи  проміння  дня  –
Про  тебе  роздумів  ніщо  не  зупиня...

І  кожну  мить  безмежна  самота
Серпанком  ніжним  наче  огортає.
І  у  очах  сльоза,  як  сирота
Ховається…  Та  розпач  серце  крає…

Чому  твій  погляд  спокою  лишив,
Коли,  гадаю,  все  я  пережив
В  житті,  що  почалось…  і  вже  минає?
Чому  страждаю  я  і  спокою  немає?..”

[i](Семен  Максимович  гірко  плаче).[/i]

     Який  цей  світ  жахливий  і  потворний!
Лиш  в  щасті  час  –  час  дійсно  неповторний…
Що  нас  чекає  у  шаленствах  дня?..
Для  кого  щастя  біг  свій  зупиня?..

[b]Десь  недалеко  чути  звуки  сирени  міліційної  автомашини…[/b]  


[b]P.S.[/b]  Нарис  з  життя  житомирського  медвитверезника  ***-х  років  ХХ  ст.,  коли  СРСР  активно  будував  комунізм.
Літературне  узагальнення  без  хронолоґічної  послідовности  дат  і  фактів.


м.  Житомир
1977-1988  рр.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541532
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 05.12.2014


Сум'яття праведних (переклади) . А. Навої.


(переклади)

Ал.Навої  “Сум’яття  праведних”
Гл.  XIV.  Про  слово.


Я  перли  слова  славлю  навіки
Бо  в  серці  слово  має  паростки.

Чотири  перли  світ-будови  –  в  нім,
Семи  небес  зоріння  в  скарбі  тім.

Слова  відкрились  тисячами  чаш
Квіток  в  саду,  де  жив  Прабатько  наш.

Хоча  трояндові  пахучі  пелюстки
Ще  не  розквітли  в  чарівні  квітки

Та  вітер  слів  полинув  з  давніх  гір
І  килим  із  троянд  замилував  нам  зір.

Дві  особливості  придбали  ці  квітки  –  
Пахуче  мариво  і  гострі  колючки.

Ознаки  ті  прадавні  –  “Каф”  і  “Нун”,
Що  нині  означає  “Створюй!”  –  “Кун!”

І  все,  що  в  світ  прийшло  із  небуття
Від  літер  цих  живих  пішло  в  життя.

І  сонми  люду  населили  світ
Допоки  час  летів  у  свій  політ.

Живому  слову  як  хвалу  сказати,
Коли  простими  розпочну  співати?

Бо  слово  –  дух,  що  втілений  у  звуки.
Життя  у  слові  –  то  духовні  муки,

Найкращий  лал,  прихований  в  серця,
Перлина  рідкісна  серед  скарбів  Творця.

Клинком  булатним  слово  ти  назвав,
В  свердлі  алмазнім  слово  я  впізнав.

Пелюстки  у  тюльпана,  що  розцвів,
То  –  кожна  мова  в  квітниках  садів.

Слова  –  то  краплі  рос  на  пелюстках.
Ті  роси  –  сяйво  дивне  на  квітках.

Душа  –  від  слова  тіло  покида,
Омиє  слово  душу  мов  вода.

Ісус  померлих  словом  воскрешав
І  світ  Його  Царем  Життя  назвав.

Та  коли  слово  кине  цар  з  плеча
Хто  звинуватить  ката-силача?

По  слову  в  полум’я  пішов  колись  Халіл.
І  важкість  слова  знає  Джабраїл.

Людину  словом  Бог  обдарував.
Багато  таємниць  до  слова  Він  поклав.

Ти  не  стрімись  душею  до  кумира.
Вона  мовчить  –  душа  її  нещира.

Вона  чудова,  ти  від  поцілунку
П’янієш,  як  від  вин  найкращого  ґатунку.

Неначе  місяць  сходить  в  світ  вона.
Кому  потрібна  мовчазна  стіна?

Ти  іншу  захотів  би  покохати,
Яку  із  місяцем  нема  чого  рівняти.

Вона  не  зраджує  всих  поглядом  любови,
Не  ранить  серце  так,  до  току  крови.

Звичайною  хай  буде  в  простоті  
І  непомітною  в  дівочому  житті.

Та,  коли  розум  є  і  дар  словес  –  
Краса  її  –  то  дар  святих  небес.

Вона  докором  душу  нам  сп’янить,
А  від  прихильності  –  у  серці  затремтить.

Коли  оманливі  звучатимуть  слова  –  
Повірить  їм  сп’яніла  голова.

Красу  її  тоді  побачиш  ти.
Потонеш  в  дивнім  морі  чистоти.

Чи  хто  стоятиме  у  тім  страшнім  вогні,
Коли  згораєш,  помираючи  в  борні?

А  коли  дівчина,  мов  місяць,  вся  в  красі
І  в  мові  досконала,  скажуть  всі

Та  поряд  із  природною  красою
Ще  володіє  мудрістю  земною  –  

Вона  запалить  весь  Адамів  рід,
Вогонь  страстей  охопить  білий  світ.

Такій  красі,  що  спалює  серця,
Під  сонцем  не  знайдеш  шляхетного  вінця.

Коли,  найкращий  серед  нас,  співець
Під  саз  веде  мелодію  сердець  –  

Якою  гарною  була  б  вона  без  слів  –  
Вона  набридне,  хто  б  її  не  вів.

Мелодія  нам  втоми  додає,
Коли  мовчить  мутріб  і  награє.

Та,  коли  він  вплете  слова  свої
Чи  заспіва  газелі  Навої  –  

О,  як  навколо  радість  ожива,
Несуть  вогонь  в  собі  прості  слова!

Народ  гостинний  майхани  тієї,
Вітаючи,  радітиме  за  неї.

І  в  захваті  розірвуть  комірці.
Немов  то  щастя  кожного  в  руці.

Що  перли,  коли  маємо  ми  слово?
Крізь  всесвіт  воно  сяє  веселково.

Потужнє  слово  у  простій  розмові,
У  віршах  вчетверо  сильніший  зойк  любови.

Вірш  –  слово!  І  брехня  вірніш,
Коли  її  облагородить  вірш.

Дорожчі  зуби  перлів  дорогих,
А  коли  випадуть  –  яка  ціна  на  них?

 Дерева,  що  в  садах  зростали
У  хащах  злих  дровами  стали.

Нудну,  бува,  ми  полишаєм  мову,
Але  радіємо,  почувши  гарну  знову.

Коли  нам  дихання  надав  Творець,
Він  кожному  призначив  свій  вінець.

Так  шах,  мов  квітка,  зустрічає  ранок.
Він  править  суд  і  свято  забаганок.

Коли  з  нас  кожен  чесно  хрест  несе  –  
Життєва  гідність  в  нього  над  усе.

Повинен  цар  спокійно  керувати
І  не  п’яніти,  і  не  плазувати.

Отак  і  бек  повинен  дати  лад
Своїм  рабам  у  розкошах  палат.

Фігури  шахматні  були  в  твоїй  руці  –  
Розсипались  по  дошці,  мов  стрільці.

Хтось  із  гравців  із  двох  один,
Поставить  їх  у  ряд  за  чином  чин.

Вони  постануть  наче  два  полки,
Як  в  двох  піснях  найперші  два  рядки.

Та  сила  їх  –  в  глибинах  таїни
Бо  рвуться  в  бій  і  коні,  і  слони.

Тебе  твій  розум  зраджує  стократ?
Твій  шах  конем  отримає  свій  мат.

Стопелюсткова  ружа  зшиток  твій,
Коли  любов  –  то  нитка  світлих  мрій.

Порвеш  ту  нитку  і  в  стрімку  блакить
Любов  твоя  за  вітром  полетить.

То  доля  прози  –  з  вітром  десь  летіти,
Поезії  –  на  квітниках  горіти.

ЇЇ  призначення  –  бентежити  живих.
Вона  цвіте  в  одвічній  Книзі  Книг.

Одежа  різна  може  бути  в  неї
Та  смисл  і  ґлузд  –  її  то  привілеї.

Не  має  вартості  газель  серед  повій,
Коли  бракує  значення  у  ній.

І  смисл  поеми  буде  ще  ясніший,
Коли  слова  шикуються  тісніше.

Великий  Боже!  Як  би  я  зрадів,
Коли  б  я  гарно  словом  володів!..

                                                                       м    Житомир  .
                                                                                 1977  р.

   Словник:

“Каф”  і  “Нун”  –  назви  перських  літер
   Лал  –  рубін  
   Халіл  –  Г.Галілей
   Джабраїл  –  архангел  Гавриїл  –  посланець  Бога,  добрий  вісник
   Саз  –  музичний  інструмент
   Мутріб  –  співець
   Газель  –  ліричний  вірш  персько-таджицької  класики
   Майхана  –    місце  веселощів  і  розваг,  корчма
   Бек  –  багатій

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541303
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.12.2014


Псалом 42

                               Псалом  42  

               Суди  мене,  Боже,  бо  суд  Твій  --  спасіння.
           Мій  позов  --  то  осуд  людського  насіння.
                 Бо  люди  лукаві  та  несправедливі  --
                       Полюють  на  мене,  думки  в  них  жахливі.
                 Позбав  мене,  Боже,  бо  Ти  --  Бог  фортеці.
                         Чому  Ти  залишив  мене  в  небезпеці?..
             Щодня  я  ховаюсь,  кричу  нарікання:
             --  Чому  між  людьми  я  людина  остання?..
               Пошли  Твоє  світло  та  істину  Бога,
                       Щоб  ми  всі  прийшли  до  обійстя  святого.  
                       На  гору  святую  візьми  до  хоромів,
           Там  --  суд  без  війни,  без  нещасть  і  погромів.
                 В  жертовному  місці  до  Бога  звернуся,
                         З  молитвою  в  серці  Йому  я  вклонюся.  
             Ти  --  Бог  моїх  радощів!..  зглянься,  благаю...
             Хай  струни  несуть  мою  пісню  до  раю...
                 Але,  моя  душе,  чому  ти  сумуєш?..
                       Знітилась  чому  і  чому  так  нудьгуєш?..
             В  житті  знемагай  лиш  до  Бога  в  любові.
                         І  я  Його  славлю  у  кожному  слові.
             Мій  Бог  --  мій  Спаситель,  Спаситель  родині
             На  стежці  життя  і  у  райській  долині...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541298
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2014