| Сторінки (1/14): | « | 1 | » |
"Олена"
Народжена в день літнього сонцестояння
Коли найдовша в році світла мить
Дівча бере всю життєдайність з сонця
Про все довкола серце не щемить.
Гай-гай жагуче сонечко вистрибнуло з-за хмар і своїм грайливим промінням вславляє небосхил. А онде в неосяжнім небеснім володінні красується семигранна веселка. На горизонті похилої, Величавої (в селі її так звуть) дороги, що простягається через усе село центральною вулицею і веде кудись в простору далечінь необмеженої долини, появилась місцева малеча.
Як приємно прямувати навпростець помірному та теплому вітерцю на зустріч дитячим забавам. Якби повернути час назад і прожити ще хоч один день у затишній країні безтурботного Дитинства. Як уся дітвора щоденно мріє, коли настане час і вони нарешті подорослішають, але це ще у них далеко попереду, життєвий період, який обов’язково до них прилине, а ось із зрілістю приходить усвідомлення, що певний рубіж пройдено, той життєвий період, котрого вже не повернути, до котрого неможливо наблизитись навіть на крок, самий прекрасний, безневинний і буває він лише на початку дороги.
Дві п’ятилітні дівчинки бігли по дорозі розмахуючи щосили руками, вочевидь демонструючи цим своє задоволення погодою і гармонійне єднання з нею. Одна з них – уквітчана веснянками Олена, а інша – руда Галя, молодша донечка Вальки Стаханівки.
Галя помітила в підніжжі якусь дивовижу, сміливий равлик показав світові свою круглувату спинку, дівчинка озирнулась довкола і потай, аби жодна жива душа не відшукала і не скривдила, поклала маленьке створіння собі в кишеню. А онде іще один, і ще… Зраділо подумалось малечі, що мати нізащо не довідається про її наївну витівку і похапцем почала збирати коловатиків. Тимчасом маленькі монстрики в оченятах Оленки помітили зацікавленість та схильність сестри до підніжних істот і в свою чергу із задоволеною, сяючою усмішкою на обличчі, Олена почала губити своєю крихітною стопою великі душі маленьких створінь. Це була перша бійка, завжди товаришуючих сестричок, причиною чому слугувало різне ставлення до матінки Природи і її невинних, і беззахисних дітей.
Ця випадкова пригода докорінно заперечує народну думку, що усі діти безгрішні, усі прекрасні, хороші, милі, чарівні, усі однакові. Дві, здавалось би, однакові дівчинки, проте два різних ставлення до тих самих речей. Тому на питання: чи усі немовлята народжуються добрими, я маю остаточну відповідь: ні, кожен із першим подихом уже має свій характер, свою Правду та свого́ Господа в серці.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539305
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2014
Усі ми родом з Дитинства — літературний конкурс, присвячений поняттям сім'ї, материнства, дитинства, родинного затишку та загальнолюдським цінностям. Конкурс мав за мету: пошук талановитих авторів, оприлюднення та популяризація їхніх творів на теренах України, реалізація їхнього творчого потенціалу в подальшому, підняття престижності літературної праці; пропагування сімейних та родинних цінностей, материнства, загальнолюдських цінностей серед дітей, молоді. Роботи приймалися від 1 квітня 2012 року до 1 травня 2012 року. Вік учасників — необмежений. Мова написання творів — вільна. За результатами конкурсу, за підтримки видавництва книг «Лілія» видано два альманахи.
Усі ми родом з Дитинства «Оберіг»[ред. • ред. код]
книга «Усі ми родом з Дитинства „Оберіг“»
До книги «Усі ми родом з Дитинства „Оберіг“» увійшли: Алекса Павак, Інна Жижченко, Наталя Мазур, Ірена Марченко, Олександра Жукова, Сергій Плекан, В. А. С., Олександр Морщавка, Тетяна Городня, Галина Фесюк, Дар'я Рожновська, Уляна Воробець, Катерина Савельєва, Лариса Кожушко, Іван Романько, Михайло Плосковітов, Лариса Магдалінська, Мар'яна Данилюк, Володимир Прибила, Андрій Яремко, Алла Недоступ, Наталка Ярема, Тетяна Луківська, Любов Чернуха, Сергій Юрчук, Анжела Пампурак, Людмила Степаненко, Олександра Білинська, Алла Миколаєнко, Лія Низак, Альбіна Гудько (Ангеліна), Олег Гончаренко, Олена Сослюк, Олег Корнієнко, Валентина Курило, Ігор Рубцов, Вадим Кольдрус, Надія Гуржій, Ірина Гром'як, Ігор Бойчук, Ірина Стасюк, Ніна Авідон, Юрій Дячук, Наталя Данилюк, Іван Потьомкін, Олександр Печора (Ромоданець), Тетяна Яровицина, Віктор Ох, Ольга Малькут, Галина Белей, Тарас Кушнір, Олександр Пантелей, Наталія Затишна, Павло Хобор, Наталія Суржко, Оксана Боднар, Артем Рудий, Леся Сидорович, Василь Шляхтич, Ірина Саранча, Вікторія Крижко, Леся Горгота, Марія Гуменюк, Анатолій Ткаченко, Віктор Нагорний, Олекса Терен, Лариса Омельченко, Христина Архитка, Тарас Слобода, Ірина Пшиченко, В'ячеслав Буян, Геннадій Овруцький, Галина Рогова.
Усі ми родом з Дитинства «Добра казка»[ред. • ред. код]
книга «Усі ми родом з Дитинства „Добра казка“»
До книги «Усі ми родом з Дитинства „Добра казка“» увійшли: Наталка Кольоровісни, Мирослава Мельничук, Ігор Федчишин, Наталя Мазур, Алла Стасюк, Інна Гаврилюк, Таїсія Цибульська, Леся Кічура, Олександра Малаш, Павло Каратінцев, Наталія Твердун, Леся Горгота, Марія Баліцька, Марія Гуменюк, Володимир Вакуленко-К, Іванна Мрига, Ніна Авідон, Ольга Сінькова, Віталій Ткачук, Анжела Пампурак, Лілія Ніколаєнко, Лідія Арджуна, Юрій Лях, Лариса Магдалінська, Альона Саховська, Лариса Іллюк, Михайло Цимбалюк, Лисиця, Людмила Линдюк, Юрій Балюк, Оксана Іванець, Володимир Радутний, Світлана Лозінська, Руслана Манько, Тарас Кушнір, Лія Низак, Олеся Рикмас, Валентина Руда, Алла Сиса, Ліна Масляна, Леся Шаповал, Марія Дем'янюк, Ярослав Дзісяк, Микола Брага, Аліна Стара, Ірина Зарічна, Олександра Бурбело, Валентина Семеняк-Штангей, Микола Шевчук. Книга оформлена у тому ж стилі, що і «Усі ми родом з Дитинства „Оберіг“», але чітко прослідковується спрямування на наймолодших читачів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539304
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.11.2014
Всім небайдужим людям присвячується
З неймовірною тривогою за своє майбутнє і небувалою вірою в світлі часи, ввійшли ми в двадцять перше століття. Однак кінця світу чомусь не настало, як і тих світлих часів. Чого очікувати далі і на що сподіватись? На блакитне небо над головою і забруднене повітря, яке на диво ще не обкладене податками – це все, що залишилось у вільного духом народу. День за днем вмирає часточка незалежності, крок за кроком хилимо голови від рутинного виснажливого тягарю, вчинок за вчинком лупають наші особистості, як скалу Великому Каменяреві.
Все це продумано, шматок за шматком, кусень за куснем, краєць за крайцем, частують нас порціями пропорційно і систематично, зашорують очі, які щойно побачили світло, і яке ще їм не надокучило, дурманять свідомість хмільними та азартними забавами, суцільними спробами обмежити право вибору і прагнення до вільної думки. Відверті і не хитрі задуми, от тільки чиї?
Прекрасна країна, чудова квітуча й родюча земля, щедра дарами своїх садів, багата на врожаї золотавих полів, доброзичлива відданістю свого народу, розкішна, барвиста, неозора, найкраща. Так, так дійсно колись було і сподіваюсь, що так буде вподальшому.
Ясніє промінь у моєму серці,
Зникає сум і розпач у моїй душі,
Стаю на захист вірно своїй неньці
Така ж рясна вона щороку на весні.
Така невинна, чиста і прозора
Щораз квітуча й вічно молода.
І землі не засіяні з полова,
І іншої такої більш нема.
Вона одна – куди ведуть усі дороги
Вона одна – де сили збракне ворогам
Най подолають всі земні пороги
Та царювать на Україні їм не дам.
Вона своєю волею багата,
А незалежністю чомусь іще крихка,
Своєю незбагненністю крилата,
Глибоко мисляча і мудрістю проста...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539087
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2014
Напередодні Нового року. Похмурий ранок тридцять першого грудня. В повітрі витає настрій невиразності. Усе довкола стихло, неначе все ще дрімає від учорашнього вечора. Пройде кілька годин, і знову відновиться передсвяткова безладна метушня, проте зараз поспішають на роботу лише ті, котрим випала честь працювати в цей день.
Маршрутне таксі неквапливо рухалось у своєму напрямку. Картина звичайна: водій за кермом, а ще півтора десятка пасажирів. Радіо не притихає від передвиборчих агітацій про стабільну платню, пенсію, працевлаштування випускників на Батьківщині, а не з-за кордоном. Втім, можливо якась частка правди в чомусь і є. Але яка і в чому? Лунали одноманітні фрази. От тільки авторство їм приписують різне.
Щоденно з усіх верховних гір линуть, мов зомбування з екрану двадцять п’ятого кадру два слова. Інколи вони не настільки короткі, це залежить від мовленнєвого красномовства самих-то гір, але підтекст вони криють все той же “світле майбутнє”?! Так, воно буде, обов’язково настануть світлі часи для країни, але коли? Чому ніхто не вірить в це “коли”, якщо його обіцяють вже сьогодні і називають його єдино правильним вибором? Всі ці репліки звучать, мов давні пророцтва Касандри. Усі вони здійснились, але ніхто не вірив їй. Але Касандра одна була, а тут в кого не кинь, усі знають, що для нас краще, усі знають, що з нашими долями творити і як за нас життя прожити, або швидше, як своє влаштувати. Та Касандра нічого хорошого не віщувала, тому і не повірили їй, а тут суцільна протилежність, чому ж тоді знову недовіра? Можливо за цим “світлим майбутнім” насправді криються лихі замисли, які вони передбачили для нас, нас усіх. Касандра не промишляла нічого лиховіщого, просто відтворювала словом побачене у видінні, а ми - верховні гори “Олімпу” словом своїм творимо майбутнє, вірніш, як у нас полюбляють говорити, не словом, а ділом.
Чоловік попереду не стерпів, – Перемкніть, будь ласка, на іншу станцію, бо тоскно це слухати. – проте жодної реакції у водія не викликало його прохання, – Дякую, що послухав, від того і в державі так, що ніхто нікого не чує.
І наступної ж миті свій зосереджений погляд чоловік направив кудись у вікно. Олег бачив цей погляд, суцільний біль, а не погляд, бачив і від нього спершу лячно стало, лячно, як ніколи до цього, немовби пістолет хто до скроні націлив, а вже потім, обміркувавши, гордість і піднесення зацарювало в душі. Ці червоні, підпухлі зіниці так і вказували на недоспані ночі, ночі, котрих тепер чимало у нього пройде в обдумуванні. Цей глибинний, але швидкий погляд, наче підсвідома боязнь затриматись ним на якомусь предметі довше, аніж на те є потреба. Очі немов втратили своє природне забарвлення, і уже більше не зможуть втілювати нічого, крім сталі, холодної, проникливої сталі. Це погляд особи з покривдженою долею. Це погляд далеко не нездари чи слабкого чоловіка, а міцного дуба, революціонера, котрому не залишилось що втрачати.
- Я сьогодні сплатив усі податки, – знову почав він, – і довелось припинити свій бізнес. Я розорений, банкрут. Я мав свій маленький бізнес, сплачував усі податки і що тепер? Я не маю нічого! А вони іще мені розповідають про світле майбутнє, коли я банкрут, вони висмоктали мій капітал, випили мене, використали і закатали в асфальт. Це таке нас чекає майбутнє! Люди, не дивіться так, правду кажу, використовують вони нас, використовують нас усіх. Я молодий, перспективний, маю дві вищі освіти, і що я сьогодні можу, на що маю право? В мене не залишилось нічого, мене випили усього до краплі, коли в моїй кишені ні копійчини, ні, брешу, завалялось сто гривень, а сьогодні Новий рік. А… – він змахнув рукою. Одночасно інша почала щось шукати. Це все мобільний, саме він зашкодив його проповіді.
- Да. – тихим, зовсім іншим тоном відповідав чоловік.
- Пап, пап… – заговорило маленьке дитинча на іншому кінці, однак пасажири цього не чули, про те, хто телефонував можна було здогадатись з його відповіді, - ти купиш мені іграшку?
- Звичайно куплю, я ж обіцяв. – голос його повністю змінився, але гадаю на серці спокійніше, а на душі легше йому не ставало. Він знову звернувся до людей, – Пробачте мені люди, пробачте всі, просто накипіло. В мене в кишені сто гривень, а сьогодні Новий рік…
Після чого чоловік залишив транспорт. Дві освіти і повірте, що не був він звичайним заслуховувачем курсу, та чи зможе тепер себе реалізувати? Чи не відвертається від нього держава в саму скрутну хвилину? Нікому не побажаєш такого результату діяльності, а можливо… усім… і одразу… Так, усім і одразу, одразу й усім, щоби очі нарешті люд розплющив від багаторічного гіпнозу, голос залунав прагненням до волі, дія понеслась становленням правди, кров козацька-невгасима нарешті запульсувала в скам’янілих химерних постатях, обтяжених тягарем бажання можновладців до багатства. Нехай же у всього народу накипить, забурлить, завирує такою міццю, щоб над Україною нарешті заграла веселка із волі та свободи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539086
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.11.2014
Саме з такими настроями після побаченого, почутого і що не менш важливо – відчутого, розпочався для Олега Новий 2012 рік. Що несе він з собою? Які випробування чекатимуть нашу багатостраждальну землю? Все стихло, вкрито білосніжною ковдрою огріхи людського господарювання. У новому році не личить одразу починати свою діяльність з серйозних і рішучих дій. Але вся земля очікує на щось, бодай невідоме, нехай навіть поступове діяння, коли можна буде відкрито вступати у бій.
Затаївся біль, лине з повітрям неспокій, тихо осідає на серці щоденна печаль. Зникають сторінки календаря, спинається на ніжки, дорослішає і прогресує цивілізація. Чому ж від прогресу і зрілості так гірко стає на душі і на серці?! Змінюються століття тисячоліттями, а людська безпорадність і вада не зменшується. Одні люди блукають у безвиході, безвісті, а інші – упиваються власним марнославством і марнотрацтвом.
Навідав Олег старшу сестру – Олену, поговорили-погомоніли про життя-буття, як годиться пригадали минуле і зупинились на сьогоденні. Розповіла Олена дивну річ, як за останні півроку дуже зблизилась у спілкуванні з тридцятирічною сусідкою – Валентиною. Дівчина працьовита, вихована волею і завзяттям села, двоє діточок світові подарувала Павла та Іринку. Непоказної зовнішності, але харизматична вдача і веселий характер додавали чималої популярності Валентині в молодості. Шанувальників мала вдосталь, однак чому вибір її зупинився на теперішньому чоловікові, пояснити не може. Володимир – вродливий зовні, заради втіхи якого, певний тип жінок ладні дотепер на все. Одначе Валентина не належала до їх когорти і що манило її у Володимирі дійсно не розуміла. Але тепер усе змінилось, збігло чимало днів з моменту їхнього одруження і Володя врешті показав своє справжнє обличчя. Коли декретних коштів перестала отримувати, то і незчулась, як чоловік зменшуючи щораз зарплатню, яку доносив додому, вперше підняв на неї руку. Повернутись в село жінка не може, адже на постійне проживання ані її, ні діточок бачить там не бажають. Щоб покинути чоловіка і винайняти квартиру немає коштів. Тому і доводиться терпіти знущання чоловіка заради дітей. А хіба вона одна така неприкаяна в цьому світі? За ці декілька місяців Олена позичила новій подрузі добрячу суму і потроху все почало змінюватись. Непомітно для самої Олени, Валя почала підробляти, чоловік веселити зарплатнею, тільки в Олениній сім’ї справи стрімко погіршились, немов витрати в кілька разів збільшились і ось уже останні декілька місяців їм ледве вистачає розраховуватись за своїми зобов’язаннями. Тоді і дійшли висновку брат із сестрою, що гроші – це дійсно енергія, коли припускаєшся необдуманого, безпідставного чи непідкріпленого благом відпливу їх із дому, от і можеш одержати неймовірного обміну становищем.
Далі продовжуючи тему, розмова їхня зайшла за телебачення. Як результат, що витікав із бесіди, було заключення: матеріали, показані там, підібрані виключно з метою увібрати увесь негатив, ретельно відібраний інформаційними службами. Принаймні Олег не брав під сумнів цю думку до останнього свого подиху. І звичайно, не могли вони не зачепити тему, яка щораз була в їхньому раціоні. «Як справи у світі письменства, які нові здобутки та інтриги заполонили світ митців?» Нічого радісного не міг доповісти сестрі Олег. Адже один упивається власною бездіяльністю, інший – в усьому і в усіх бачить політичні методи впливу, в майбутньому досягнення яких приведе до бажаних висот. Але це не що інше, як чистої води марнославство, адже з пустого кухля води не вип’єш, так і за рахунок решти не хороше самому прославитись. Не добре користуватися хвилинною слабкістю іншого, аби оволодіти його статусом, не хороше, ховаючись за світлими намірами, підняти цілий пласт із занепаду, а насправді будувати реалізацію своїх цілей. Не хороше із письменника свою душу перевтілювати-перетворювати, віддавати на поталу гразнючим обіймам політика. Не мається на увазі владу в державі, а володарство над творчим класом, керманичем якого так хочеться стати людині, якій не адресувалось це управління. Так відчував це Олег, чи вірним було його чуття він не знав, як і не мав підґрунтя, яке було б в силі заперечити чи заявити протилежне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2014
Письменник… що за дивовижне покликання?! Мастак літературного слова, творець власного світу, тонка натура зі своєрідним світосприйняттям. Це все про вас, мої любі. То ж вилазьте, обласкані Богом та напри великий жаль опльовані нашим сьогоденням жорстокою дійсністю, із своїх схованок, настає ваш час постати перед судом маленьких сіреньких літер і невблаганного служителя правосуддя, вірного сина народу, цінителя вічних людських цінностей, вмілого володаря Його Величності – Слова.
Але хто такий він – письменник двадцять першого сторіччя? Відчайдуха, який попри все намагається донести до читача краплину світла, раціональне зерно істини. Сучасному автору доводиться виступати в ролі спонсора, купуючи власне авторство на сторінках журналів, альманахів та й власних книг і коло читацької аудиторії здебільшого обмежується самими письменниками. Отож справляти враження доводиться лише на колег. Такі реалії сьогоденної літератури.
Навідав Олег головного редактора їхньої спілки – мудрого старця, котрий понад усе в цьому житті цінував мистецтво. Людина, яка поклала усі сили, наполегливість і завзяття, усього себе до останньої краплі заради збереження духовного, вічного, що жевріє в кожному з нас.
Інколи Олегу здавалось, що старий читав його думки, адже одразу давав відповідь, або пояснення на питання, котре Олег ще не встигав задати. Його скромна оселя була пронизана духом літератури. Хто тільки чим не бажає оволодіти в своїх мріях до старості: хто розкішним маєтком, хто молодою дружиною, а у старого його мистецтво залишалось з ним до останнього земного подиху.
Розповів він про один фрагмент із свого життя. Років зо тридцять минуло, як навідав його чоловік років сорока з солідним і погордливим виглядом. Приніс до редактора свої рукописи на вичитку, і на питання: «Чому саме до нього, адже редакторів у місті чимало?» впевнено і твердо відповів:
– Ви ж за це нічого не візьмете, а я звик, на дурничку.
Напевно в кожного, хто чув цю історію, подумки закрадалось питання, що б зробив особисто, будучи на місці редактора в той час. Не виключенням був і Олег, який ще раз переконався в творчому благородстві старого. Він редагував, вносив правки по совісті, саме так, як воліло його серце. Це були важкі часи для Яковича, донечка навчалась в інституті в іншому місті, пакуночок з їжею потрібно було передавати щотижня, а совість поета не давала йому згоду на великі заробітки на літературному поприщі. Саме в ті, люті для їхньої сім’ї години, вони з дружиною захопивши два десятка книг з домашньої бібліотеки, кожної неділі ходили на ринок, аби отримати натомість копійчину, як порятунок для їхньої сім’ї. В один із таких випадків, зустрівся Яковичу цей чоловік. Редактор не звертаючи уваги на перехожих, розкладав книги, аж раптом донеслось:
– Що, мистецтвом торгуєте? – це питання різонуло серце Яковича. Біль, який надовго закарбувався в пам’яті ницою посмішкою бездуховності. Як письменна особистість в змозі стримати колорит своїх емоцій в подібні миттєвості? Два письменника, два духовних наставника, два сини літератури. Але чому так різняться їхні світи? В одного – як прожити з попутнім вітром у спину і отримати зиск із все сущого, в іншого – як достойно пройти свій шлях, прожити по правді, в гармонії з навколишнім світом. Ці непомітні дрібниці, вдало приховані від стороннього ока і відрізняють справжніх митців від тих, хто лише видає себе ними.
Збігли дні і зникли ночі,
Світ щодень хутчій бурлить
–Встань, сонько! Розплющ же очі!
Глянь прозоро в світлу мить!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538862
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2014
Повернувся Олег додому від редактора, а спокою на душі не відчутно. Немов хмара нависла над ним, емоції доповнюються внутрішніми хвилюваннями. Гірко від повіданого, боляче від почутого, соромно за людей, в колі яких доводиться жити. Чекав він задумано серед сусідів на сміттєвоз, який один раз в тиждень їздить довколишніми вулицями, забираючи весь непотріб, що накопичився в їхніх власників за цей час. Серед спостерігачів уже корінна для цієї місцевості «кацабка», так, інколи, позаочі називали бабу Аделю. Жінка завжди незадоволена світом, погодою, оточуючими, поведінкою свого маленького песика та магнітними коливаннями на сонці. Поміж решти особливо нічим не виділялась, допоки її онука не одружилась із заможним чоловіком, які тільки два роки тому, як переїжджаючи у власний будинок неподалік, звільнили квартиру Аделі. За роки спільного проживання, успішний зять обладнав квартиру старої за сучасним зразком, рівного якому, не було і немає, і близько в оселях поруч. Це і виділяло її серед решти: велика порожня чотирикімнатна квартира. Песик старої виглядав немолодим, принаймні як для віку собаки. Скільки Олег пам’ятав, Дік вірно служив Аделі, але через свій вік, він практично нічого не бачив, ось і тинявся поміж ніг, дочуваючи голос хазяйки. Тільки-но сміттєвоз з’явився на обрії, Аделя міцно схопила Діка за загривок і з словами, – Что ты возишся, не видиш, что мусорка едет? Как дам тебе палкой, скотина! – кинула що було сил песика на траву. Це не лунали слова, як хвилювання, аби Дік бува не потрапив під колеса. Ні, ця репліка була мовлена з такою ненавистю, як до лютого ворога, втім як до усього, чого проймав її погляд.
Ще більший осад засів на глибині Олежчиного серця, він ішов в магазин, розмірковуючи про природу людської ненависті, про аспекти, які на неї впливають і про наслідки, отримуванні в результаті. Поперед нього в черзі стояла жінка, про яку в ранній Олежчиній юності розповідала йому мати. Злиденна сім’я, двоє діток, на той час були ще зовсім крихітками, а чоловік так би мовити, для тягарю, нічого позитивного додому не приносив. Купила вона пляшку води і буханець житнього хліба. Але варто було почути її жалісливий голос, а ще відчути. Милозвучний, але в ньому долинав крик безталання, болю і біди, протяжна одноголоса пісня, до якої нікому немає діла. В Олега мимоволі закралось питання: «Чому житній, чи не тому, що дешевший?», від цієї думки серце його почало щеміти, тим паче побачивши з яким жалем в очах жінка прощалась з коштами за продукти, так, наче віддає останнє, за яке пролито не одну краплю поту. Він більше не в силі був стримати свої поривання, не міг зрозуміти що з ним, чому звертає увагу на речі, до яких немає цікавості решті людей. Олег не знав, в якій саме реальності він знаходиться: чи жорстокій буденності, чи хворобливому внутрішньому світі? Його думки блукали, як щоденні перехожі, намагаючись відшукати свій зміст життя. Він не міг знайти місця на одній землі для «кацабки» і цієї жінки, яку випадково побачив у магазині, вони не можуть вдихати одне і те ж повітря, бачити тих самих людей. Щось не так у цьому світі, не такий плин подій, не таке світло духовності, згіркле рабство для мучеників і ера задоволення для перевертнів. Не відчував Олег бажаного спокою, бар’єр між побаченими персонажами не міг йому цього надати. Погляд зникав у порожнечі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538850
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2014
Погода в останні березневі дні приготувала для мешканців міста стійку сльоту. Олег знав, що для нього погодні умови несуть чергову долю потрясіння.
Перебігаючи дорогу на “червоний”, зустрілись дві давні подруги, які розмістились попереду Олега, і як бува, розпочали шпиняти одна одну, але вчасно спохватились, порушили ж бо правила руху обидві. Поговорили в загальних фразах про що зазвичай ведуть розмову люди, котрі не бачились пів віку. Не оминули й словом ситуацію в державі, ставлення до виборів, до кандидатів.
- А мій Ваня сьогодні заявив, – промовила рудоволоса жінка, – сказав, що не хоче жити в такій державі.
А ви, будьте добрі, – абстрагуйтесь на хвильку і уявіть собі цього нарциса. Середню школу закінчив стабільно на трійки, далі батько влаштував в університет на бюджетну форму навчання, потім заясніла робота по спеціальності “в білому домі”. Але не до вподоби йому, зарплата ж бо замала, звана “державною”. Це з врахуванням щоденних кишенькових грошей, яких ніколи не шкодував для свого єдиного дитяті батько, і яких було більше, аніж місячна зарплата Івана.
- А держава хоче носити на собі твого сина?! – ледь не вирвалось з уст худорлявої жінки, що помітив Олег, і з чим був цілковито згоден. А справді, давайте замислимось, скільки держава може носити на собі усіх перевертнів і хамелеонів?! Хочете за кордон? Пакуйте речі і забирайтесь, і назавжди забудьте якого ви роду! Нічого козацького від вас не залишилось. А чи було взагалі?!
Все починається з малого, з невинної шкільної анкети: “В якій країні, Ви хотіли б жити?” Українець може мріяти тільки про одну країну – свою! За кордон усіх, хто вигадує такі питання і повірте, що не було б за це гріха. А коли не вірите, то теж і ви куплені, підкуплені від народження свого, бо немає ані правди, ні сили, ні честі в ваших діях. А коли так, то немає вам і місця на землі, званою українською.
І запам’ятайте назавжди, що немає страшнішого прокляття, аніж знехтувавшому власною землею, бо не буде йому спокою ні в день, ні вночі, ні в світі живих, ні в темені заблукалих, ні в армії голодних, ні серед обраних вельмож.
О, Земле!
Душа моя зболіла, ненько, від твоїх страждань,
Як терпиш ти щоденно вічну злу розпуку
І як прощаєш огріхи всі наші без вагань,
Як сил тобі додать у цю нестерпну муку?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538849
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2014
Поволі квітень добігав кінця, зовсім скоро утвердиться сонечко своїм жагучим промінням, цілюща травичка нарешті стане господинею простор, а не випадковою мандрівницею. День дивовижний, немов спогад дитинства: повітря нанизане солодким смаком карамелі та комфортною температурою людського тіла.
Олегу теж пригадувалось дитинство, замальовувались спогади цього безтурботного життя. Він зайшов до крамниці все ще окрилений материнською усмішкою. Поперед нього стояли жінка років двадцяти п’яти з хлопчиськом, який постійно смикав її за руку.
– Так, нам три роки виповнилось неділю тому, - відповіла мати продавцю, яка мала звичку щораз задівати покупців своєю цікавістю. – Ну що таке? Що знову? – звернулась вона до сина, – Ми такого вже тобі купували. – І знову продовжилась розмова з продавцем. Проте Олег не чув цих слів, він спостерігав за малим, щось притягувало його. Що саме, він не міг збагнути. Хлопчик зосередив свій погляд на ящику, що лежав високо на стелажі. На якусь мить він перевів погляд на Олега, відчуваючи на собі його прискіпливу зацікавленість. Олегу в свою чергу здалось, що той йому підмигнув. Хоча в реальності нічого подібного не відбувалось, однак посмішка дитини пронизала Олега з голови до п’ят. А хлопчик знову смикнув матусю за рукав.
– Зачекай ще хвильку, зараз уже йдемо!
«Начувайся» – почулось в голові у Олега. Після чого малий знову поглянув на ящик і для більшої переконливості насупив брови. Несподівано ящик захитався і за якусь мить звалився б жінці на голову та Олег вчасно помітив, і підхопив його. Хлопча продовжувало посміхатись.
– Вам загрожує небезпека. – сказав Олег до жінки.
– Так, – не заперечуючи відповіла, – але Ви мене щойно від неї врятували, дякую. – тримаючи сина за руку, попрямувала до виходу. Олег забажав наздогнати їх, але малий немов відчув це і обернувшись, вказівний палець підніс до вуст, чим зобразив мовчанку.
Олег стояв стривоженим, адже не міг зрозуміти, з ким він мав честь сьогодні зустрітись. Ще більше схвилювала сила малого, куди вже більше, що вона некерована.
Дедалі міст між тілом і думкою зазнає краху, а проторувати гармонійну стежку взаємозв’язку залишається непідвладною.
Руйнуються колишні починання
І слави зазнають тепер поводарі
Не прощеним гріхом буде – мовчання,
Коли ще довго нам чекати до зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538148
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2014
Травневі свята несли з собою відпочинок і урочистості. В Олежчиній свідомості своє ставлення до дня Перемоги і святкового параду. Олег пригадав молодого хлопчину, з яким мав випадкову розмову. Юнак розповів, що дід його, фронтовик, ніколи не ходив на паради. І взагалі, в сьогоденні, люди, які дійсно брали активну участь у воєнних справах, лишені здоров’я. Тому, святковий гомін – це те, чого найменше хотілося б їм чути.
В обмірковуванні цих слів, Олег занотовував свої думки, які в майбутньому були опубліковані в колективній збірці, присвяченій дню Перемоги.
«День за днем линуть поволі роки, як на полицях запилені книги присвячені тим давнім годинам, тихо стоять у гавані людського розуму печальні спогади очевидців. Як давно це було… так давно, що здається і не плюндрував землю прадідів загарбник, мов і не йшов на вірну загибель відважний солдат, наче і не тужили великомученні серця материнські, все це забуто, неначе ніколи і не було. Збігали сторінки в календарі, минали повені і засухи, змінювалися одні покоління на інші.
Ожила весняна травичка на полях колишніх запеклих боїв, міцно пускаючи своє коріння в скривавлену землю. Все змінилося, і лише біль в очах тих, хто пройшов распронажахливе семикружжя війни, залишається невгасимим.
Весняний ранок, світлий, погожий, затаїлася тиша в очікуванні свята. Через кілька годин завирує по околицях рух, наповниться місто радісним парадом, гучними закликами та заздалегідь підготовленими промовами. І все начебто вірно: вшановують ветеранів, згадують загиблих у борні, не забувають і віддають належне новому, юному поколінню. Але чи могли дійти, бодай магічні слова промовців, коли їх погляди направлені на годинники, а думки літають десь далеко у власному дозвіллі.
Ні, не тут, не тут, серед святкуючих сьогодні моє серце. В інший політ благає моя душа, – подумки відчував Олег, – і серце і душа моя десь там, далеко, з-за обрію, де не чутно ні звуків маршу, ані галасливих розмов серед рядів святкового параду, там, де в боях падали під кулями рідні солдати. Там мій смуток і журба, жалоба і туга, радість і подяка, там, де свій вічний дім знайшли герої, що подарували нам мирне, сьогоденне небо. Тільки вітер їм стиха наспівує в день Великої Перемоги.
Зігріто пам’яттю і сумом,
Печалем тужливих родин,
Героям став назавжди домом
Житлом вкорочених годин.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2014
Надворі був спекотний літній день. Стомлюючій задусі вдалось пробрати кожну місцеву травинку, кожен паркан, кожну домівку і кожну спробу сором’язливого вітру порушити гармонію у цій царині. Виправданням їй, зі сторони трударів, був лише недільний відпочинок, неначе зосереджуючи їхню увагу на вагомості одноденного вихідного дня серед зграї, надміру напружених від важкої роботи, трудових буднів.
Поблизу дороги, що вела кудись у далечінь, росла розлога, кремезна яблуня. Поряд із нею метушилось троє підлітків, які намагались розважитись на гойдалці, котра була змайстрована ще з раннього дитинства. Скільки років красується яблуня серед потоку перехожих не знав ніхто, адже скільки пам’ять сягала назад, вона завжди залишалась вірною цій безкраїй стежині. Та навесні жоден, навіть потай, не посмів би задатись подібним питанням. Це був її зоряний час, прекрасне перевтілення в молоду наречену. Цвіт яблуні був особливим, його живильний дух зачаровував кожним ковтком п’янкого аромату. Ніжні пелюстки, насичені білизною, немов грайливо усміхались, помічаючи на собі зосереджені, від несамовитого захвату, погляди, які до цієї миті не зустрічали подібної краси.
Середуща, поміж порушників спокою, зайняла місце на цьому визначному, в долі людства, винаході, принаймні в дитинстві Оленці саме так здавалось.
Зовсім ще маленька крихітка, років п’яти від роду, не більше їй було, коли батько змайстрував цей винахід. Біляве волосся та обличчя, уквітчане дитячими веснянками, так і натякали на прихильність небесного світила до дівчинки. Не дивлячись на юний вік, Оленка впевнено змахнула рукою, чим подала умовний сигнал початку вітряної пригоди батькові, який довірив їй першій випробувати цю складну конструкцію. Але з того часу промайнуло ціле десятиліття, однак Олена, щораз проходячи повз гойдалку, намагалась принишкнути на ній хоч на хвильку.
Брат був наймолодшим серед них, тринадцять весен вславляє вранішнє сонечко, був високим та струнким красенем. Світле волосся його вже давно переросло допустиму межу чоловічої зачіски з батьківської точки зору еталону. Проте, в ті часи набуло поширення новаторство в моді, в поглядах та в ставленні до усього насущного. Тому його підлітковий вік не міг не задіти свіжий рух ідей по знищенню насильно насаджених стереотипів.
Ліворуч від них стояла старша сестра Олеся, русява коса була старанно заплетена, одяг охайно заправлений, не рахуючись з примхами погоди, спідниця її далеко перебігла нижче колін, що безумовно вказувало на дотримання правил поведінки юної леді з ранніх пір.
Непомітно до них підійшла старенька бабуся з палицею, що жила на іншому кінці села. Дітвора більше смерті боялася її і ця трійця не була винятком. Жалісний вигляд був у неї. Не те, щоб у чорне була зодягнена, просто вигляд не зрозумілий оточенню. Було щось загадкове у ній, те, чого ще не розгадала жодна жива душа.
- Тримайте, дітки, цукерочки, – жінка тричі сунула руку в торбину і дістала кожному по три мармеладки різних кольорів. В Оленки миттю загорілись оченята при баченні солодощів, – жовта принесе здоров’я… – знову продовжила, – зелена – достаток, а рожева – нагородить любов’ю.
- Якби Ви, бабко, папіросу мені дали, я б ще зрозумів. Тримай… – простягнув свої цукерки середущій сестричці, яка повільно гойдалась на облюбованому місці.
- Що ж ти, сину, від долі так швидко відмовився? Покажи-но хоч руку, скажу що чекатиме. – Андрій неохоче простягнув назустріч жінці свою правицю. – Гарним парубком будеш, – мовила та, – з пів сотні красунь вмліватимуть при одному твоєму погляді, кожна бажатиме бути поруч, та що, коли ти відмовився від усіх земних радостей, не матимеш затишної домівки, не зігрітись тобі палким родинним вогнищем, не звеселять старість онуки.
Хлопець насмішливо змахнув рукою і думками вже намагався поринути в інші події. Старша сестра сором’язливо споглядала, допоки жінка поглядом не охопила і її.
- А ти чому не їси? Сміливіше, скуштуй! – дівчина, червоніючи, надгризла рожеву цукерку. Оленка в цей момент розправилась з своєю і братовою долею, в надії поглянула і на сестру, котра знала про неймовірну пристрасть Олени до солодощів, а в свою чергу старша, з підсвідомим острахом простягнула їй дві мармеладки.
Непомітно жінка покинула гурт, Олеся стояла розмірковуючи, до них наблизилась мати з словами:
- І вам Соломія гадала? Мені теж якось в молодості напророчила, що вийду за генерала.
Олеся побачила палицю, котру забула стара, тому кинулась їй навздогін, не помітивши, як впустила залишок своєї єдиної цукерки.
- Спасибі тобі, дитино, – усміхаючись проговорила та, отримай же за це знання, – Соломія дістала з кишені мармеладку прозорого кольору, – володіючи ними, ти зможеш привернути в свою долю всі складові щасливого земного життя. Але тільки зумій же скористатися ними.
Юнка ще довго обдумувала цю історію, щосили стиснувши в руці свою цукерку долі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538114
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2014
А вас колись проймала справа до безтями, коли життям керує лиш вона?
Так сталось з ним, з русявим небораком, заполонивши його сутність без вагань.
І ось змахнувши розчерком пера із долі, розкривши цим рожевії вуста,
Вона змінила долю брата, поламавши, лишивши мрій, надій і сподівань.
Чого бажає п’ятнадцятирічний розбишака? Поспати досхочу, побігати у футбола, закурити папіросу і бажано з півдесятка, вв’язатися у вуличну бійку, в якій накрутить якомусь непосиді вуха і наостанок, або ж краще для початку, позалицятись до місцевих дівиць.
Але у Андрія серед усього переліку першочергово виокремлювались залицяння і футбол, вірніше футбол і залицяння. У нього прослідковувалась дивовижна здатність: якщо якоюсь справою загорівсь, він нею і згорає, оволодіваючи досконало. Та все по порядку.
Наймолодший в сім’ї, з дитинства плеканий, доглянутий, якщо такі визначення взагалі можуть стосуватися сільських дітей, звик до найоптимальнішого з усіх можливих варіантів. Так і проходили його дитячі будні, які затьмарювала тільки одна людина – середуща сестра Оленка. Чомусь вони від самого народження Андрія не ріднились, з часом хлопець пояснював все тим, що Олена хотіла втопити його ще немовлям. А все було так, принаймні зі слів Андрія…
В той час, коли батьки були на роботах, а баба Дарка з Олесею зібралися відлучиться на кілька хвилин на став, поблизу їхньої домівки, по худобу, Олена схопила маленького Андрія і хотіла втопити у колодязі. Бабу щось повернуло з півдороги, чи щось забула, або ж чого серце порадило, однак поспіла вона вчасно. З тих пір, за словами хлопця, баба і недолюблювала Олену, але чи було то правдою, чи домислом ображеного брата нам уже не вдасться довідатись, так як баби Дарки давно вже немає серед живих. Та одне вочевидь: в найменшому баба душі не чаяла, можливо через те, що врятувала, а Олену недолюдом вважала, знову ж таки через те саме дійство. Андрій теж був не янголом, хлопчака – ще той перевертень. Умів непомітно то ущипнути, то за косичку скубнути і невинними оченятами споглядати на розлючену матір.
Проте Олена вміло відплачувала брату. Мати щоденно придумувала кожному з дітей завдання: кому корову пасти, кому гусей, дім вимести, посуд вимити, вечерю приготувати, господарство обійти… Тоді, коли Олеся з Андрієм попорали свої справи, Олена обмірковувала, яким же їй чином не працювати, тай не отримати прочуханки. Слова сестриці діяли на Андрія безвідмовно: «Тра-та-та, мама сказала тобі ще хату вимести, оце набереш! Тра-та-та». Цей вигук «тра-та-та» до цього часу виводить Андрія з рівноваги, спогад, неначе дитячий нічний кошмар, який крізь прожиті роки непокоїть дорослі будні.
Так і відбувалось, коли хлопець виконував роботу Олени, сестриця отримувала словесну похвалу, коли ж пручався і відмовляв в роботі, Олена вміло перегравала ситуацію і прочуханки отримував Андрій. Тому, це злісне «тра-та-та» закарбувалось в пам’яті, як гостра стріла, яка щоденно ранила його дитяче серце.
Далі хлоп’я дорослішало: перша папіроса, перші походеньки до клубу, перший поцілунок, перша бійка і перше любування футболом. Усе довкола переставало існувати, коли Андрій мчав навздогін м’ячеві. Тому, з приходом весни, наприкінці восьмого класу, хлопець те і бачив, як себе спритного в складі київського «Динамо».
І взяли б, ще й як взяли би, такому мастаку не те, що на все село, а й на район не було рівних, аби лиш не одна людина і не один нещасний випадок, виною якому довелось стати.
Найстарший син, Олег, тітки Вальки Стаханівки на кілька років старший від Андрія, бігав в м’яча по вихідних, коли приїжджав з навчання у Тернополі. І саме перед тим, коли Андрій добряче напосів на своєму вподобанні, Олег зламав ногу під час чергової гри. Здавалось, який зв’язок? В той період Олена вже зустрічалась з Максимом – маленьким, коловатим «Ховальником» з «панськими повадками». Чомусь мати Андрія вірила йому до останнього свого подиху, або ж майже до останнього, він умів правильно висловлювати свою думку, аби люди беззаперечно вірили у будь-яку нісенітницю, сказану ним. Але він ще був юним та наївним і потік його вчинків повинен був скеровувати анонімний керманич, котрим і стала для нього Олена. Максим був звичайним, сільським хлопчиною складної конструкції обдуманих дій, сам собою не злий, не шкідливий, але і палець об палець не тенькне без сигналу згори. Він серйозний, діловий чоловік, самостійно сформована особистість, однак плазував перед кожним замислом і бажанням Олени. А вона насправді являлась повним «ніщо з середньою освітою», вміло опанувавши фах домогосподарки. І мова її не змінилась за чверть століття після переїзду у місто ніскілечки та чи і могло зміниться від монотонного спілкування?! Але про ці взаємозв’язки не знав ніхто, це їхня міжусобна сімейна таємниця.
На час Андрієвого п’ятнадцятиліття вони все ще зустрічались, але чи слід зупинятись на тому, що саме Олена дала поштовх до повчальної розмови Максима з матір’ю на прикладі Олежика Вальки Стаханівки. Усі мрії довкола м’яча, футбола і «Динамо» для Андрія були розбиті вщент. А вас колись проймала справа до безтями, коли життям керує лиш вона? Так сталось з ним, з русявим небораком, та ні, це дар, це подарунок із небес. І ось змахнувши розчерком пера із долі, розкривши цим свої рожевії вуста, вона змінила долю брата, поламавши, лишивши мрій, надій і сподівань.
Минали роки спокійно та мирно, немов малесенькі хмаринки пливли у тиху, літню пору, дітки підростали, набирались сили, знань та молодечого запалу, сміливо гляділи у вічі своїй прийдешній долі. Та напевно будь-яких знань недостатньо, аби без жодних перешкод пройти свою життєву стежину, жодні енциклопедії, розумні журнали чи найкращі психологи не в змозі і не в силі змагатись на рівних з Господинею житейських головоломок. Та в ті роки ніхто й не підозрював, та й і не звертав уваги на високі досягнення в науці психології. І краще жилось без того звертання.
Андрій уже другу весну як парубкував, між нами кажучи, був ще тим серцеїдом: русявий, високий, статний – перший розбишака на все село. Одного разу, в натхненний період своїх витівок, закортіло Андрію покепкувати над старою вчителькою, яка свого часу добряче задала жару такому непосиді, як Андрій. Саме в розпал сільських весіль, коли йдеш по вулиці і тільки те і робиш, як поглядаєш на сусідські двори, чи випадково не красується там нове гільце, вбрело хлопцеві в голову вивісити на подвір’ї старенької Марії Семенівни, котра до того ж і ніколи не була заміжня, величезне гільце, та таке, що й за кільканадцять метрів щоби і хотів не вгледіти, так саме в око напроситься.
Основною темою дня серед красних дівиць являлось: кому із чорнобривих Андрій на цей раз запаморочив голову. Він крокував по життю сміючись, більше того, сміявся не задумуючись з усього зустрічного.
Та все кардинально змінилось одного дня, можливо настав для юнака момент прозріння, можливо прийшов час пробудження від тривалого сну, однак у згадці про минулі прожиті дні, промайнув лише гіркий осад від безглуздості власних дій. Полюбилась йому простувата і зовні та й іміджем Оксана. Кароока дівчина, з довгим густим волоссям, її життєвий спокій не спокушали усякі там місцеві серцеїди. Здивовано споглядала за тутешніми зірками-панянками, котрі лише при одному юнацькому погляді вмлівали, а наступної ж миті ладні були в горлянку вхопитись тій, на якій цей погляд був би виразнішим.
Він не міг проявити до Оксани увесь глибинний досвід спокуси в поєднанні з своїм юнацьким шармом, адже з нею було щось не так, вірніше Андрій з нею не міг себе так поводити. Тому, нічого іншого не зумів їй запропонувати, як допомогти донести портфель додому.
Та і вона зовсім не планувала кидатись хлопцеві в обійми, Оксана не схвалювала подібного роду манеру поведінки взагалі, тим паче по відношенню до себе.
– Озернись довкола, в школі безліч твоїх шанувальниць, які охоче пристануть на цю пропозицію, – обпалила ще й поглядом дівчина. Але з цієї миті Андрій назавжди забув про їхнє існування, в думках витала лише та, що словом обпікала більше за вогонь. Оксана і була вогнем, вогненним полум’ям його душі.
Юнак зустрічав її щоранку перед школою, проводив щораз поглядом до дверей її будинку опісля навчання, однак жодного разу дівчина не погодилась піти із ним до клубу. Та й він не ішов, Андрій приходив до її паркану, вмощувався на лавці, підкурював папіросу і просто чекав. Чекав, що можливо вона вийде. Вона і виходила, проходило півгодини, година, дві, а він все чекав. Дівчина щоразу виходила, і в першу чергу не тому, що хотілось його бачити, а щоб сусіди лишнього язиками не мололи. Вони просто розмовляли, інколи просто лунало декілька реплік, Оксана ніколи й не покидала свого паркану, лише з своїх володінь могла впевнено вимовити:
– А я оце все гадаю, хто ж там вештається під моїм парканом, а це ти, Андрію!
– Я, Оксано! Знову я.
– Невже знову до ставу ходив і вирішив перепочити на моїй лавці?
– Ні, тебе побачить захотілось, – стиха відповідав.
Ось такими були їхні розмови, коли п’ять хвилин тривали, коли десять, коли й того менше. Андрій все чекав, а вона і сама незчулась, як почала вдивляти за ним з-за вікна, тому регулярно відраховувала десять хвилин по його приходу і виходила так, наче випадково. Так проходив хлопець до пізньої осені і так ходити мабуть був не проти вічно. Але одного разу вона не вийшла, хлопець простояв годину, другу та зайти не наважився.
Вранці до школи вона теж не пішла, мати дівчини сказала, що Оксана занедужала. Вочевидь, жінка очікувала на візит Андрія, принаймні так хлопцеві здалось. Він ледь досидів до закінчення уроків, але чи був з його відвідин якийсь ефект, адже усі думки витали поруч Оксани. Відчуваючи серцем щось неладне, він іще від учора не знаходив собі місця, а тепер блискавично мчав до неї.
Дівчина вийшла до нього на подвір’я, щоправда усього на чверть години і варто відмітити, що виглядала вона досить таки непогано.
Тоді ще ніхто не знав і навіть не міг уявити, що за хвороба вразила її юне тіло. Таке могло статись із кожним та чомусь про таке починаєш міркувати лише коли воно уже проявилось.
Довго ще Андрію не говорили, що коїться з його Оксаною, а ще довше він не міг повірити і збагнути усього. Їй, мабуть, було не легше від його поінформованості. Які тільки клініки вони не відвідали, але вирок один – це кінець – це саркома – кінець її юному існуванню. І на запитання «Невже нічого зробити не можна?», відповідь лунала одна: «Воно розповсюджується», а життя тільки-но розпочиналось, тільки свідомо починаєш глядіти на речі, тільки-но життя набирало усіх барв: і ось попереду неосяжна прірва, світло чи темінь – невідомо нікому, одне лише точно і зрозуміло – закінчення теперішнього існування, котре таке дороге і цінне рідним та близьким, що серце розривається від однієї думки швидкого прощання.
Ось уже дочекались весни, життєдайного сонечка нарешті люд побачив, десь далеко у серці зародилась надія, що все буде добре, закрадається віра, яка давно уже була втрачена у цім помешканні.
Оксана за увесь цей період так змарніла, що і не впізнать колишню веселунку, а сьогодні, сонячні промінчики так грайливо перестрибують з щічки на щічку, що і думка краєм голови не пройде.
Андрій щодня приходив, що і говорити, він жив тут, марив цим повіртям, в якому доносилась присутність дівчини. Він додому тільки спочивать ходив, і то, коли уже сутеніло, а школу на диво регулярно відвідував, щоправда тільки тому, що пообіцяв Оксані, решту ж часу був поруч. Юнак підтримував її як міг, але від цієї підтримки, гадаю, покидати світ їй ставало ще важче. Вона в присутності хлопця й заплакати не сміла, а серце щоразу тонуло в солоній воді, а він… Як почувався він? Він шматував свою душу при одному погляді у її сумні і ще вологі очі, і дякував, дякував безмежно Господу, що вона все ще тут, все ще поряд, все ще вбирає у себе повітря грішної землі. Оксана ще жива, але він уже помер для себе, друзів, для суспільства. Ні світ, ні зоря, а хлопець уже біля її дому, Марія Гаврилівна – мати дівчини, кивнула, що усе гаразд, і тільки тоді Андрій вирушає у школу. Та що там гаразд?! Коли із кожною хвилиною годинник відраховує наш час, просто усвідомлювати це починаєш тоді, коли і часу майже не залишилось. А коли розумієш це, і цінною стає кожна секунда, в яку вкладаєш зміст, тоді і дні не даремно втрачені минають. А коли дитині не відведено цих днів, тільки розуміння і осмислення чогось приходило, а зла іронія долі своїми кігтями забирає її з біла світа.
Одного разу застав Андрій у дівчини її подружок-однокласниць, які прийшли розвеселити її. Сміялись, жартували, розповідали, які розкішні сукні шиють на випускний бал, які хлопці їх запрошують на танці до клубу. Як в цю хвилину могло стерпіти материнське серце, вона була у сусідній кімнаті і чуючи цей дзвінкий сміх, розуміла, що її одна-єдина Оксана не одягне цієї сукні – символ чистоти й невинності на випускний бал, а на жахливу траурну процесію… свою траурну процесію. Усі до єдиного кружлятимуть у танці – веселі, усміхнені, з життєвою дорогою попереду, а її дівчинки вже не буде. Чи могли вони з донею завести розмову про цю сукню, розуміючи, якому дню та події вона буде приурочена?..
– Андрій знову прийшов, – сказала мати Оксані, коли їй зовсім кепсько було, – останнім часом, він взагалі не покидає тебе, а ти спершу так непривітно до нього поставилась…
– Аби ж я знала, можливо все по-іншому було б, я ж навіть ні з ким так і не зустрічалась…
Це були останні її слова, адресовані Андрію…
Ясен день милував своєю чистотою, зачаровував духмяним ароматом весняних з’яв, вабив п’янким колоритом пестливого вітру. «Саме в такий день не хочеться помирати», – прошепотіла б Оксана, але ж її немає… її уже немає… Доля забрала́ її у вировидну містичну коловерть і її вологі зіниці більш не вітатимуть світлих днів, не вславлятимуть вранішнього сонечка, не споглядатимуть за рідними та близькими.
Цей день і ці трагічні миттєвості прощання з білим світом – єдине, що поєднувало дівчину з земним буттям. Смілива, що й говори́ть! До останнього, без остраху дивилась смерті у вічі, і впевненість свою дарувала оточенню, а що коїлось в самої на душі –один Господь відає. Андрій не наважувався й глянути на неї, адже тіло її назавжди відходить до світу тіней, а душа ось уже кілька днів, як неприкаяна блукає поміж жалісливого люду, очікуючи на останню шану її тілесній оболонці.
Після почутих слів, адресованих йому Оксаною, юнак ридав як мала дитина. Так і зараз, схилившись в стінний одвірок, безумно, до безтями ридав. Це був останній випадок, коли очі хлопця пережили розлив. Ні, він не помер наступної миті, Андрій жив довго, але чи щасливо, адже в цю хвилину загинула чуттєва часточка його душі.
Розкішна, білосніжна сукня, чому ж не наречена? Бо в Долі на неї інші плани! Які?! Забрати з біла світу, де вона комусь потрібна?!
Не було й траурного оркестру, не бажала Оксана з сумом покидати все земне, та чи процесія від цього була менш плачевною?
– «Show must go on» , – проказав при виносі юного тіла з отчого дому Олежик, припліскуючи Андрія по плечу. Таких прощань ще не бачив жоден з присутніх. Це було прекрасне, неземне споглядання. Під час руху процесії, обабіч домовини, дорогу вквітчали ніжно-рожеві троянди. Квіти, що падали додолу домовини, символізували юну, обірвану у витоків долю. Це була, наче прекрасна прелюдія, до якогось щасливого епізоду з життя, наче трагічна кульмінація гостросюжетного роману, але ж не ховання реалії. Кожен з присутніх назавжди закарбував у своїй пам’яті цю історію, свідком якої вони стали. В згадці, це був дивний сон, після якого неминуче наставало пробудження, казка, після розповіді якої, ми повертаємось поглядом до оповідача, але далеко не реальність, в звершення якої, так ніхто і не зумів повірити. Але це була правда, щоправда гірка, це була реальність, це був вічний сум.
В історії цього краю не було подібного дійства, учасники якого не бачили схожої «красивої трагедії». Їм бажалось викреслити з пам’яті жалібний фрагмент, вічну печаль, затонулу в серці, та, водночас, бажалось відчути свою безпосередню причетність, зв’язок з коридором таїни між життям та потойбічям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538113
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2014
Ясніє промінь у моєму серці,
Зникає сум і розпач у моїй душі,
Стаю на захист вірно своїй неньці
Така ж рясна вона щороку на весні.
Така невинна, чиста і прозора
Щораз квітуча й вічно молода.
І землі не засіяні з полова,
І іншої такої більш нема.
Вона одна – куди ведуть усі дороги
Вона одна – де сили збракне ворогам
Най подолають всі земні пороги
Та царювать на Україні їм не дам.
Вона своєю волею багата,
А незалежністю чомусь іще крихка,
Своєю незбагненністю крилата,
Глибоко мисляча і мудрістю проста...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2014
Моя, невольна-вільна Україно,
Моя, Пречиста Матінко, свята,
Як терпиш ти знущання погодинно?
Ця біль, як віковічна смерть Христа.
Прости нам жадібність і ницість нашу,
Прости думки не гідні висоти,
Ти ж бачиш нас, наскрізно нашу душу,
Що є у Батьківщини ще сини.
Ми прагнемо навести лад в державі,
Але завжди перевертні-кати лихі
Плюндрують землі покидьки картаві,
А українці, мов в бою лише одні.
В бою, як сказано, один – не воїн.
Та я із тугою за рідним все молю:
Благаю, захисти братів від воєн,
А коли ні, то іншого прохать буду.
Що хоч, залишилось нас так замало,
Але наш дух пробуджує тоді,
Коли з буржуїв час здирати сало,
І вже розквітнуть коли час землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537862
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2014