plomin

Сторінки (1/79):  « 1»

= ЛЕГЕНДА ПРО БЕРЕГИНЮ =

                         =  ЛЕГЕНДА    ПРО    БЕРЕГИНЮ    =

У  давнину  безмірно-сиву,
Рокам  та  дням  згубивши  лік,
В  гірських  просторах  чоловік
Жив  одиноко  й  нещасливо.

Пора  цвітіння  чи  осіння  –
Лиш  звір  довкола  завивав…
Займавсь  мисливством  та  збирав
В  лісах  він  ягоди  й  коріння.

А  то  рибалити  збереться,
До  річки  йде  на  оболонь  –
В  багатті  гаситься  вогонь
Чи  свіже  м’ясо  зіпсується.

Аж  ось  відкрилася  сторінка  
Нова  в  буденному  житті:
Йому  зустрілася  в  путі
Вродливо-витончена  жінка.

О,  скільки  радощів  та  щастя  –
Тепло  стосунків  і  долонь!
Зайшли  в  печеру  –  згас  вогонь…
А  чи  ж  здобути  його  вдасться?

Воно  б,  життя,  було  хорошим  –
Та  в  темні  гроти  лев  забрів  
І  ненароком  жінку  з’їв,
Лишивши  спогади  й  калоші.

Весна  сміялась,  мов  чаклунка,
Хмелів  від  соку  березіль….
Аж  тут  з’явилась  нізвідкіль
Гінка,  прудка,  як  дзиґа  ,  юнка.

Навстіж  відкривши  душу  й  двері,
Впустив  той  муж  дружину  в  дім.
Та  в  зливу  раптом  вдарив  грім  -
І  згасло  полум’я  в  печері.

У  синіх  сутінках  надалі
Поснідав  смачно  знов  хижак…
Так  зажурився  наш  козак,
Що  й  личко  зблідло  від  печалі.

Сріблився  іній  на  чуприні,
Загоїв  рани  серця  час…
Щонайпрекраснішу  з  прикрас
Цей  чоловік  знайшов  в  долині.

Не  врода  –  суть  єства  чи  зброя:
Розумна,  добра,  чарівна,
В  зіницях  з  променем  без  дна
Жила  обраниця  героя.

В  житло  взяла  вогонь  зарання  –
Твердим  був  намір(чи  рука?),
Вона  прогнала  хижака
З  печери,  з  місця  проживання.

В  дворі  не  просто  господиня,
Не  просто  друг,  якого  стрів  –
Дружина  з  давніх  тих  часів
Тепла  й  багаття  Берегиня!
М  Стасюк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825006
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2019


= ГРАЦІЯ КРАСИ =

за  М.  Заблоцьким
Так  хто  підкаже,  що  є  красота  ?
Чому  її  обожнює  людина?
Посудина,  де  зяє  пустота
Чи  це  вогонь  палаючий  в  судині?
***
У  ній  забавне  бачиш  жабеня
У  запал  гри  дитячої  когорти  :
Стирчать  руденькі  кіски  навмання,
В  сорочечці,  заправленій  у  шорти.

Хоч  у  зіницях  іскорки  живі,
Та  риси  непривабливі  в  дитини  :
Вузенькі  губи,  зубчики  криві,
Бліде  скуласте  личко  в  ластовинні.

В  словах  своїх  найважчі  для  вимов
Забавно  в  ніс  картавить  кілька  літер…
Та  хлопчакам  ,  либонь,  не  до  розмов,
Коли  в  дворі  ганяють,  наче  вітер.

Малечі  тій,  ровесникам  її,
Батьки  придбали  два  велосипеди  -
Бордюр  й  газонів  ловлячи  краї,
Педалі  крутять,зношуючи  кеди.

І  хоч  давно  їх  кличуть  на  обід,
Проте  когорті  нині  не  сидиться  :
Вона  за  ними  бігає  услід,
Пустує  спільно  й  разом  веселиться.

Бо  інших  радість,  як  й  своє  чуття,
Заводить  вмить  і  геть  із  серця  рветься,
То  ж  тріумфує  дівчинка  й  сміється,
Охоплена  бадьорістю  буття.

Не  знає  чисте  ще  її  єство
Ні  заздрощів,  ні  наміру  лихого  –
Добро  живе,  оновлення  Різдво,
Коли  навколо  мало  так  живого.

Я  вражений!  Не  хочеться  мені
І  думки  допускати,  що  доволі
Прийдеться  їй  тихенько  в  стороні
Колись  від  муки  виплакатись  долі.

Помітить  враз  в  оточенні  подруг  –
Вона  лише  убога  поганушка,
Тоді  від  збуджень  схоче  та  наруг
Не  раз  ,  не  два  поплакати  в  подушку.

І  глупота  змалілих  ворогів,
Й  симпатії  у  поведінці  друзів
В  свідомості  проникливій  без  слів
Імлу  розвіють  зітканих  ілюзій.

До  чого  може  бути  інтерес  ?
У  власнім  щасті  радощі  й  відрада  !
У  гості  кличе  нерозважний  стрес,
Як  байдужіє  серце  від  досади.

В  скарбниці  сплутав  хворий  егоїзм
Вродливість  рис  і  грації  з  похмілля,
Тоді  духовний,  певен,  катаклізм
На  світло  тіні  кине  з  божевілля.

На  перший  погляд,що  мені  до  знад?
Дрібні  й  нікчемні  в  поступі  проблеми…
Хіба  родився  хтось  із  нас  без  вад
Чи  від  безсилля  не  страждав  до  щему?

Та  ми  ж  віками  стверджуєм  –  краса
Рятує  світ  у  променях  любові!
Творити  дні  в  довершенім  роса
Хіба  вже  не  спроможна  кольорові  ?

Душа  –  не  цяцька  ,  грішно  забавляти,
Нам  не  дано  підвалини  кромсати!
Та  вірю  все  ж  у  трепетне  пломіння,
Що  в  глибині  зневіреній  горить,
Весь  щем  пекучий  в  нім  переболить
І  переплавить  устої  каміння.

Шукати  перли  ранку  в  спориші?
Можливо,  в  неї  риси  й  не  вродливі,
Проте  дитяча  грація  душі
У  кожнім  русі  світиться,  як  диво.

Прийде  й  до  неї  чуйний  чародій,
Щоб  приголомшить  юну  простодушку  :
Запросить  принц  у  якості  новій
На  бал  в  палац  розкішну  попелюшку.

Хто  таїну  цю  розгадав  із  нас  ?
Життя  гортає  ще  одну  сторінку  :
Із  жабеняти  виросте  в  свій  час
Її  Величність  -витончена  Жінка.

Ото  ж,  задачу  маєм  непросту  –
На  вроду  зовні  п*ялимось  щоднини  :
Красу  душі  не  бачимо  в  Людині…
Так  хто  ж  оцінить  справжню  красоту  ?
М  Стасюк  (Літжурнал  "Літера  Т")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726541
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2017


= ПОТВОРА =

                           

 Аналізуючи  причини,
Гадаю  я  уже  не  раз  :
«Хто  благородніший  із  нас  
У  вчинках  –  люди  чи  тварини?

 Ми  возвеличуєм  свідомість,
 Що  киснем  дихає  сумлінь…
«А  звірі  ж  в  колі  повелінь
Рефлексів  й  звичностей,  натомість  !»

 То  ж  я  мисливець…Хтось  з  обори
Поцупив  ніччю  барана:
-Вовків  це  справа,  їх  вина  ,  -
Юрба  сипнула  тінь  докорів.

 Чи  то  в  багні  по  самі    груди
Ховала  жадібність  свій  страх,
Якщо  рішили  власний  жах
На  зграю  виплеснути  люди?

 І  ось  година  полювання  :
Знайшовши  лігвисько  вовків,
Вовчицю  пострілом  огрів,
Без  метушні  та  без  вагання.

 Легенький  помах  пальців  длані    -
Без  церемоній  і  мармиз
Двох  цуценят  мій  пес  загриз
В  мить  непохитного  бажання.

 Своїм  я  успіхом  дружині
Встиг  похвалитися,  між  тим…
Вона  схмурніла,наче  дим
У  неї  виїв  очі  сині.

 Приємний  настрій  з  почуттями,
Що  я  обов*язок  здійснив…
А  під  світанок  вовк  завив
В  дворі  із  хрипом  до  нестями.

 «Господар?–ойкнуло  у  серці  ,  -
І  відкіля  про  мене  взнав?
Акт  помсти,певен,  розпочав
Під  войовничі  звуки  в  герці!»

 Щось  надзвичайне  відбулося  :
Він  горем  –  тугою  звучав,
І  душу  рвав  ,  і  підіймав
На  скронях  стрижене  волосся.

 Усе  пронизуючи  тіло,
 По  довжині  пройшовся  струм  :
Нестерпним  болем  вп*явся  глум,
Все  похололо,  затремтіло.

 І  якось  моторошно–  дико
Щось  затарахкало  в  дворі,
Залопотало  угорі
Між  віт  високої  осики.

 А  вийшов  з  хати  –впала  стеля….
Картина  дійсності  страшна  :
Стоїть  дочка  дрібна  одна,
А  поруч  вовк,  як  справжня  скеля.

 А  пес  розірваний–  життя
У  нім  теплились  ледь  іскрини…
Хоч  небезпеки  від  тварини
Не  відчувало  геть  дитя.

 Холодний  піт  –  а  думка  зрима  :
 «А  як  дочці  допомогти?
Лиш  крок  –  й  згасатимуть  світи…»
І  ми  зустрілися  очима!

 Слізьми  зволожились  зіниці  :
 «Потворо,  чуєш,  вбий  мене  !
Хай  кара  винних  дожене  –
Невже  у  тебе  серце  з  криці?»

 Дитя,  що  бавилося  грою
Й  крутило  вовчий  сірий  хвіст,
Підбігло,вирівнявши  зріст  :
-О,  татку!  Татку,  що  з  тобою?

«Хіба  ти  цар  і  твориш  долю,  
Коли  дітей  малихвбивав?»…
Без  крові  помста    -  покарав
Мене,огидного,    він    вволю…
         Микола    Стасюк  (  Антологія  сучасної  новелістики  та  лірики  УКРАЇНИ  -  2016)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724954
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.03.2017


= ГОЛОС ЗЕМЛІ =

                     
Багряні  кетяги  калини
Гойдає  вітер  під  вікном…
Здалось  ,  торкається  чолом
До  скроні  легіт  Батьківщини.

Чи  поцілунок  був  землі?
Чи  край  вітає  свого  сина?
Чи  дарували  сенс  хвилини
Золотоносні  ковалі?

Чи  незбагненна  дань  любові
У  плині  вічного  Буття
Привнесла  мудрість  почуття
В  святий  та  давній  поклик  крові?

Якусь  незвідану  колиску
Кмітливі  в  травах  дзвонарі,
Зігріті  ніжністю  зорі,
Під  голубу  здіймають  риску.

Для  чого  голос    зупиняти
Землі,що  креше  з  серця  лід?
В  душі  краян  лишивши  слід,
Він  буде    в  Вічності  звучати!

Цей  світ  одягнутий    в  зелене,
У  нім  означений  і  Я  –
Виходить  ,  справдилось  життя!
А  завтра  визначать  без  мене…                  
 М  Стасюк  (  Альманах  "Скіфія  -  2016  осінь")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716716
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.02.2017


= ПРАВО НА ЛЮБОВ =


Я  йшов  так  довго  шляхом  довголіть
І  без  окрас  душа  моя  німіла:
Вона  в  духм*янім  купелі  скипіла,
Пірнувши  в  вир  калинових  суцвіть.
Мохнаті  тіні  мружаться  від  снів,
З  зелом  гарцюють  польку  попідтинню….
Та  тлінне  все  у  порівнянні  з  синню,
Де  перед  світлом  погляд  мій  марнів.
Цікаві  все  ж  оглядини  весни  -
Під  час  пробуджень  менти  неповторні,
Коли  розтане  в  зірковому  горні
Палке  єство  ,  що  прагне  бистрини.
Торкнуться  струн  оголених  душі,
Струснувши  барви  з  тонами  палітри,
Різкі  пориви  визволеного  вітру,
Неначе  лезом  точені  ножі.
До  забуття  хмеліють  в  сонці  дні
На  загадкових  й  чистих  паралелях,
Де  милозвучна  пісня  –  соло  Леля
Співзвучний  дзвін  зворушує  в  мені.
Якийсь  містичний  витончений  стан…
Приборкав  гру  цю  хто  вже  повноліттям?
Цей  щебет  дня  між  вишень  повноквіття
У  світ  емоцій  вивергне  фонтан.
У  них  спокути  виболена  суть
І  грань  благенька  між  смиренням  й  бунтом,
Де  світло  зір  із  витоптаного  грунту
Потік  проміння  прокладає  путь.
Звільняє  рань  природи  від  оков  -
Стихія  див,  незвідана  і  давня….
Законне  право  нині  на  любов
Своє  я  ствердив  підписами  травня!
М  Стасюк  (  Альманах  "Скіфія  -  2016  осінь).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715122
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.01.2017


= ВІДЧУТИ ПУЛЬС ЖИТТЯ =



=  ВІДЧУТИ      ПУЛЬС      ЖИТТЯ  =

Відчути  день  на  запахи  і  смак,
Зустрітись  з  світлом  й  росами  світання  -
І  розчинитись  в  променях  кохання,
Мов  в  лабіринтах  злаків  блудний    мак.

Де  білих  хмар  пасеться  череда,
Пройтися  з  літом  в  полі  по  дорозі,
А    після  в  долі  стати  на  порозі
З  лицем  щасливим  ,  споєним  в  медах.

Бистрінь  учуть  на  дотик  не  веслом,
Впіймавши  подих  свіжий  високості,
І  запросити  витонченість  в  гості,
Торкнувшись  часу  змореним  чолом.

У  суть  та  зміст  вникаючи  речей,
Із  власних  вражень  вирізьбити  очі:
В  красі  садів  купаючись  охоче,
Пізнати  світ  у  пристрастях  людей.

Дивись  пильніше  -  всюди  простота,
В  якій  зумів,  крокуючи,  відбутись….
Відчути  руху  пульс  -    і  посміхнутись
Прекрасній  миті  вічного  життя.
               М  Стасюк  (Альманах  "Скіфія  _  осінь  2016")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713907
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.01.2017


РОДЕ МІЙ КРАСНИЙ (ч. 2)


8  =  ЧОРНОЗЕМ  =
Пітьми  архангели  та  зла
На  землі  славних  хліборобів
Орду  наслали  від  озлоби,
Щоб  знищить  оріїв  до  тла.
А  ротаї  ,  як  ті  боги,
Постали  в  маковій  долині,
Мов  вийшли  неба  зорі  сині
Із  вод  на  тихі  береги.
Ламались  списи  ,  як  прути,
Закрили  сонце  зранку  стріли…
Відважні  орії  зустріли
Ту  саранчу  без  суєти.
Загони  Тура  тиждень  –  два,
Щоби  постій  не  зруйнували,
У  полі  стримають  навалу…
Та  дике  плем*я  ,  мов  трава,
Мов  будяки,  кукіль-  бур*ян,
Немов  зловісні  чорні  хмари,
Голодні  хвилями  отари,
З  наскоком  й  визгом  топче  лан.
Полки  не  стримали  удар,
Змішались  люди  та  одежа…
Палала  довго  ще  пожежа,
На  місці  сіл  лишивши  згар.
На  милість  лютим  ворогам
Хоробрі  руси  не  здалися  –
Живцем  у  землю  подалися
Через  прохід  духовних  брам.
Її  удобрили  тіла,
Щоб  ще  родючішою  стала
І  щоб  для  злагоди  зростали
Із  неї  паростки  зела.
Ще  й  досі  нам  ,  здолавши  щем
Й  докіль  зими  холодні  луни,
Несе,  як  перший  поцілунок,
Любов  й  надію  чорнозем.
Тому  з  грунтів,  як  каяття,
Про  те  не  маючи  і  гадки,
Тепер  отримують  нащадки
Бентежні  витоки  життя.
9  =  Молочні  ріки  =
Орали  доки  діти  сонця
В  полях  родючий  чорнозем,
Оберігаючи  Едем,
Архангел  тьми  крізь  скло  віконця
Дививсь  на  труд  той  невідступно,
Бо  дратувала  дивина…
Під  час  сієсти  Перуна,
Він  полонив  його  підступно.
Барвисті  ніжні  акварелі
З  болотом  й  попелом  змішав…
Божка,  зв*язавши,  заховав
У  нетрі  свого  підземелля.
Щоб  Громовержця  визволяти,
В  похід  зібрались  Чур  і  Тур…
Та  хитрий  підлий  трубадур
Наслав  засушливі  пасати.
В  колись  прекрасній  Оріані
Настала  засухи  пора  –
Гойдались  хмарки  на  вітрах,
Та  все  ж  гроза  втекла  за  грані.
І  ріки  висохли  ,  й  криниці,
Худоба  дохла  без  води,
Від  гніту  жить  вряди  –  годи
З  людей  лишались  одиниці.
Це  б  Перунові  гострі  стріли
Та  над  полями  в  тім*я  хмар!
Вони  б  тим  шумом  збили  жар
Й  хліба  дощами  напоїли.
Дажбог,  в  обід  перепочивши,
Молитви  оріїв  почув  –
До  лану  хмари  він  пригнув,
В  корів  хмарки  перетворивши.
І  гречкосіїв  тих  зустрівши,
В  лугах  кисіль  них  з  дна  імли
Молочні  ріки  потекли,
Голодних  й  спраглих  напоївши.
Лише  свобідному  народу,
Щоб  дбав  за  хліб  впродовж  віків,
В  країні  квітів  та  садів
Добром  віддячує  Природа.
10  =ГАЛАНИ  =
Готовлять  плем*я  мудреці
В  дорогу  трудну  і  не  близьку  :
Божницям  кланяються  низько,
Росу  розтерши  по  щоці.
Та  спить  народ  глибоким  сном  :
Хто  в  курені  в  терпкій  знемозі,
Хто  під  снопами  ,  хто  на  возі,
І  поодинці,  і  гуртом.
Загрались  в  сутінках  про  те
Сичі  у  хованки  й  мовчання,
Тому  й  проспав  своє  світання
Їх  Божич  –  Сонце  Золоте.
Авжеж,хотілось  орачам
Завчасно  в  засік  хліб  зібрати…
А  як  косу  в  руках  тримати?
Як  молотити  ротаям?
Гадали  волхви  на  воді,
Велике  вогнище  розклали
І  біля  полум*я  шептали
Молитву  добрій  Коляді.
Богиня  неба  –  Коляда
Святу  молитву  ту  почула,
За  вуха  сина  так  шарпнула,
Аж  затрусилась  голова.
І  перший,  й  другий,  й  третій  змах  –
Від  шалу  вухо  відірвала
Та  гучно  вголос  наказала  :
-Хай  буде  з  вуха  цього  птах!
Як  дзвінко  птах  той  заспівав,
Зненацька  як  закукурікав  –
Сяйнуло  сонце  на  повіки
Та  й  розбудило  всіх,  хто  спав.
Відтоді  люди  галаном
Назвали  птицю  в  тій  сторонці…
Вітає  ранком  він  іх  з  сонцем,
Веселим  хлюпнувши  веслом.
11
Бачив  в  світі  багато  я  див…
Та  від  подиву  стану  крилатим,
Де  відспівує  світло  сонату
Під  ліричну  мелодію  нив.
Чую  серця  пришвидшений  стук,
Щось  струснулось  в  мені  і  збулося,
Як  торкнулась  долоня  колосся,
Наче  тулиться  личком  малюк.
Мак  червоний  у  житі  притих…
Мов  серця  полум*яні,  мов  перла,
Діамантова  ніч  розпростерла
На  просторах  ланів  золотих.
Бовваніє  в  хлібах  оберіг  :
Наче  постать  чиясь,  наче  доля,
Шелестить  одинока  тополя
На  розвилці  грунтових  доріг.
Треба  див  ще  у  світі  яких?
Скільки  можна  у  мандрах  блукати?
Я  по  справжньому  стану  крилатим
Від  сонати  ланів  золотих.
12
Це  у  мене  пристрасть  чи  хвороба?
Піт  людський  порівнюю  з  духами  :
Пахнуть  сонцем,  вітром  та  дощами
Кострубаті  руки  хлібороба!
Карбував  з  дитинства  ці  події,
А  вони  у  серці,  в  каплях  крові,
Де  родились  паростки  любові
До  сільських  привітних  гречкосіїв.
У  житті  достатку  не  зазнали,
Та  біду  нехтуючи  і  втому,
Із  полів  вертаючись  додому,
Про  кохання  в  сутінках  співали.
Будували  житла  толокою,
Всім  селом  справляли  новосілля;
Скрута  всюди,  тільки  ж  на  весілля
Рід  збирався  дружною  юрбою.
Берегти  віками  душу  Роду
У  селі  були  і  є  готові,
То  ж  в  піснях,  в  легендах  та  у  мові
Суть  та  зміст  трудящого  народу.
Тільки  білі  заіскряться  гронця,  
Заснує  льодами  водограї,
Випікають  в  печах  короваї,
Так  поході  барвами  на  сонце.
13
Батьки  ,  святі  мої  батьки!
Рубцями  тіло  Ваше  вкрите  –
Прийшлось  Вам  стільки  пережити
У  ті,  що  випали,  роки.
Чи  усміхались  в  сонцедні,
Чи  вдосталь  пили,  вдосталь  їли,
Як  трудодні  двори  обсіли
У  лихолітті  навісні?
Душа  від  спогадів  болить…
В  часи  війни  й  голодоморів
Селились  злидні  у  комори,
А  треба  ж  діточок  ростить!
І  все  ж  ,  гадається  мені,
Що  в  долі  радості  зазнали,
Бо  про  любов  палку  співали
На  вечорницях  Ви  пісні.
Щоб  там  не  сталось  ,  а  в  теплі
Зерня  в  долонях  зберігали,
Щоби  зігрівшись  ,  таки  мало
Пробитись  паростком  в  землі.
14
На  тоненьких  стеблах  колоски
Розповісти  на  ніч  просять  казку,
Вимагають  ніжності  і  ласки,
Мов  в  дитинстві  жваві  малюки.
Вицвітуть  безжально  в  сіре  дні,
Як  серця  любов*ю  не  зігріті  :
Без  колосся  спілого  у  світі
Якось  важко  й  холодно  мені.
Відчуваю  пальцями  тепло  –
Може  це  енергію  вібрують,
Диво  світу  для  життя  дарують,
Щоб  відбутись  завтрашнє  змогло?
Обвінчають  з  тугою  жалі,
Якщо  мить  без  посмішки  проходить,
Бо  тоді  вже  вітер  верховодить,
А  не  сіль  зігрітої  землі.
Я,  напевне,  також  колосок,
Що  весни  очікує  та  літа,
Щоб  звучав  на  сонячній  орбіті
Завжди  й  мій  у  хорі  голосок?
Невблаганно  так  спливає  час,
Відійшли  в  минуле  батько  й  мати…
Як  взаємно  будемо  кохати,
Щось  таки  залишиться  від  нас!
Микола  Стасюк(  "Енциклопедія  української  літератури")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707223
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.12.2016


РОДЕ МІЙ КРАСНИЙ (ч. 1)


 
….Від  отця  ОРЯ  походимо.І  він  час  од  часу  народжується  серед  нас…  
«Велесова  книга»  
1  
А  що  є  краще  Батьківщини?  
Що  красивіше  є  землі,  
Де  вперше  ніженьки  малі  
Змочили  ранками  росини?  

Де  не  бажалось  ніччю  спати,  
Бо  був  збентежений  украй:  
Співав  бузком  в  долині  гай  
Й  звучала  місячна  соната.  

Ота,  що  пестила  й  зростила…  
Вона,  мов  дивний  острівець,  
Де  дух  окрилених  сердець  
Розправить  в  завтрашнє  вітрила.  

Тут  від  народження  до  тризни  
Дружин  шануємо  й  батьків  
І  тут  виховуєм  синів  –  
Безстрашних  соколів  Вітчизни.  

Вона,  як  мати  –  лиш  єдина,  
Тому  вертаючись  з  доріг,  
Кладу,  схиляючись  до  ніг,  
Палку  любов  і  вірність  сина.  

Найколоритніші  й  звабливі  
Держави  ,  люди  і  сади…  
Та  поспішаємо  завжди  
В  краї  пшениць  золотогривих.  

В  дворі  палає  кущ  калини,  
Лунає  сміх  дітей  в  селі…  
Щонайдорожче  на  землі  –  
Це  поклик  вічний  Батьківщини!  

2  
Хто  тобі  подасть  благую  вість  ,  
Що  озветься  в  грудях  стоголоссям?  
Про  красу  пшеничного  колосся  
Хто  тобі  з  теплом  так  розповість?  

Я  к  приляжеш  в  полі  горілиць,  
Пісню  цю  єство  потай  відчує:  
Місяць  ниву  в  золото  фарбує  
Під  п*янку  мелодію  пшениць.  

А  під  легкий  подих  вітерцю  
Море  хвиль  спроможне  заіскритись  –  
Ти  тоді  захочеш  розчинитись  
В  ароматах  терпких  чебрецю.  

На  долонях  серце  я  несу  
До  початку  істинного  драйву…  
Переливи  місячного  сяйва  
Випивають  зоряну  росу.  

Хто  про  це  ще  краще  розповість  ?  
В  зливі  світла  спіле  жито  сяє  
І  тобі  про  суть  розповідає,  
Що  у  світі  цьому  ти  є  гість.  

3  
Душа  народу  у  казках,  
Легендах,  міфах,  влучній  мові,  
В  його  традиціях  й  любові,  
В  його  обрядах  та  піснях.  

Вона  до  трепету  жива,  
Вона  і  дихає,  і  творить,  
Сумлінно  інколи  говорить  
Невтішні  й  радісні  слова.  

У  ній  і  суть  ,  і  глибина  
Процесів  з  участю  Людини,  
У  ній  омріяні  вершини  
Та  зміст  падінь  його  до  дна..  

4  
А  що  ми  знаємо  про  них,  
Далеко  геть  не  випадкових,  
У  нетрях  давньо  –  загадкових  
Акторів,  вмілих  та  простих?  

Ці  люди  вільного  коня  
На  цих  просторах  приручили;  
Знайшли  ,  щоб  сіять,  старожили  
В  ріллю  оброблену  зерня.  

Хіба  ж  кували  перший  плуг  
Не  наші  предки  у  цім  краї?  
І  перші  борозни  плуг  краях  
У  нас,  полохаючи  луг….  

А  перше  колесо  хіба  
Чи  не  в  Аратті  змайстрували  
І  до  возів  прилаштували,  
Щоби  возить  у  двір  хліба?  

Мій  рід  почався  не  з  меча  
І  віхи  ставив  не  з  сльозини  –  
З  сонцеподібної  хлібини  
Шлях  торувався  орача!  

5  =Походження  світу  =  
Куди  не  глянеш,  навсібіч  
Суцільний  морок,темна  ніч….  
Та  мандрувало  одиноко  
Лиш  всюдисуще  ясне  ОКО.  

В  безмежжі  часу  так  незвично  
Те  існувало  ОКО  вічно  :  
Тоді,  зазвичай,  і  для  нас  
Не  обліковувався  ЧАС.  

Кінця  не  знала  однобічність  :  
Летіло  з  ВІЧНОСТІ  у  ВІЧНІСТЬ,  
Був  із  СТАРИХ  СВІТІВ  політ,  
Щоб  утворити  НОВИЙ  СВІТ.  

Одного  разу  зупинилось  
Премудре  ОКО  й  просльозилось  :  
Скотилась  з  вій  Його  сльозинка,  
Прозора  й  чиста  ,  мов  росинка.  

З  сльози  миттєво  ,  наче  змах,  
Вродився  СОКІЛ  –  первоптах  :  
Махнув  із  золота  крильми  –  
Геть  непроникність  зникла  тьми.  

Розправив  крила,  закружляв,  
Від  ОКА  морок  відігнав,  
Хоч  й  сам  не  зчувся  –  в  поєдинку  
Додолу  випустив  сльозинку.  

В  краплині  срібної  сльози  
Містились  барви  бірюзи…  
І  сталось  диво  ,  і  збулося  –  
На  ОСТРІВ  ОКО  розрослося.  

На  тій  землі  вряди  –  годи  
З*явилось  озеро  води;  
Із  грунту  далі  величаво  
Зросли  дерева,  квіти  ,  трави….  


Зніс  СОКІЛ  жолудь  золотий,  
Та  був  той  жолудь  не  простий  –  
Невдовзі  трав  прим*явши  чуб,  
Піднявсь  до  неба  СТАРОДУБ.  

Ростки  життя  завжди  всесильні  :  
Дуб  перецвів,  аж  молодильні,  
Здолавши  часу  легку  втому,  
Дозріли  яблука  на  ньому.  

Плід  невмирущості  ,  мов  соло  :  
Залило  світлом  все  навколо…  
І  мріяв  птах,  що  впродовж  літ  
В  ПІТЬМІ  він  створить  БІЛИЙ  СВІТ.  

У  кроні  ДУБА  звив  гніздечко  
Та  двоє  зніс  в  гнізді  яєчка  :  
Одне  –  смола,  не  вабить  зір,  
А  інше  –  біле  ,  мов  папір.  

Жива  вода  вся  заіскрилась  –  
На  світ  два  ЛЕБЕДЯ  з*явилось  :  
Один  –  то  день  і  ,  певна  річ,  
Що  інший  ЛЕБІДЬ  –  темна  ніч.  

Та  не  змогли  вони  змиритись,  
То  ж  стали  птиці  люто  битись….  
А  СОКІЛ  їм  :  -  Облиште  гам,  
Я  розум  дам  вам  й  СЛОВО  дам.  

-Скуштуйте  яблук  молодильних,  
Тоді  на  велетнів  всесильних,  
На  найвродливіших  ,  звичайно,  
Ви  перетворитесь  негайно.  

Як  з*їли  яблука  присутні,  
Постали  витязі  могутні  :  
Один  світленький  ,  очі  сині,  
А  інший  –  темний,  тінь  у  скрині.  

Сказав  їм  СОКІЛ,  що  віднині  
Вони  володарі  в  долині  :  
Один  ,  що  день  –  володар  світла,  
Щоб  на  землі  краса  розквітла,  

Добро  та  Правда  в  БІЛІМ  СВІТІ…  
Чорнявий  завше  є  в  одвіті  
За  ніч  ,  пітьму,  за  кривду  й  зло,  
Щод  вдосталь  погані  було….  

_До  праці  майте  завзяття,  
Бо  ви  і  є  саме  ЖИТТЯ  –  
А  як  прийде  на  те  пора,  
Без  ЗЛА  не  знатимуть  ДОБРА.  

Без  них,  кричи  до  хрипоти  -  
Відлуння  вчуєш  самоти…  
Незборна  сила  протиріч  ,  
Що  творять  РУХ  –  і  ДЕНЬ,  і  НІЧ…  

6  =  ОРЬ  =  
Жили  мисливець  Дорожай  
Та  благовірна  його  Стоя  
Далеко  дуже  від  постоїв,  
Де  будували  власний  рай.  

В  тіні  крислатих  ясенів  
Сім*я  гніздо  в  діброві  звила,  
У  хаті  –  мазанці  зростила  
Кремезних  трьох  своїх  синів.  

Одна  біда  –  вони  зросли,  
Як  безіменні  в  дикій  пущі  :  
Найменший,  старший  ,  середущий  –  
Ось  так  батьки  їх  нарекли.  

Аж  підійшов  поважний  гість  
До  частоколу  біля  хати  :  
-Від  росів  маю  передати  
Родині  цій  благую  вість.  

-Я  –  Родь,  я  –  волхв  і  три  зорі  
Мені  означили  дорогу…  
Твої  сини  по  волі  бога  
Не  люд  простий  –  богатирі.  

-Перебудують  рідний  край,  
Зорють  оці  ось  перелоги…  
-Вам  многа  літа,  -  миє  ноги  
Святому  вдячний  Дорожай.  

-Тепер  здолаю  чорняків  
І  Чорнобог  запросиь  миру,  
Якщо  прислав  до  мене  Вирій  
Слугу  від  сонячних  богів.  

-Імен  позбавлені  сини…  
Про  зустріч  з  волхвом  й  не  гадалось  –  
Так  від  народження  вже  склалось  
Геть  без  моєї  тут  вини.  

-І  як  же  сталось,  як  же  так,  
Що  Ви  пишаєтесь  братами  
Та  не  милуєтесь  зірками,  
Які  дають  Вам  віщий  знак.  

Зайшли  до  хати  юнаки  
І  з  гостем  чемно  привітались…  
У  хаті  стіни  захитались,  
Коли  розправили  боки.  

-Ото  є  старшенький  ,  що  зал  
Плечком  тримає  ,  як  осердя…  
Як  в  вухо  вдарив  спересердя,  
То  вбив  вола  він  наповал.  

-Із  ворогів  будує  парк  :  
Гостей  непроханих  руками  
На  полі  брані  штабелями  
Складає,  зламуючи  карк.  

-Від  ворогів  лихих  і  бур,  
Щоб  захищав  ти  рід  щоднини,  
Щоб  був  оплотом  Батьківщини,  
Даю  я  ім*я  тобі  Тур.  

-Ось  середульший,  хлоп  міцний  :  
Сидіти  може  до  зірниці,  
Ліпить  й  вирізьблювать  божниці  –  
І  кожен  витвір  ,  як  живий.  

Родь  урочистий  прийняв  стан  :  
-Цей  хлопець  мудрість  волхва  має,  
Його  хай  кожен  величає,  
Даю  я  ім*я  йому  Пан.  

-А  це  найменший,  диво  з  див  :  
Весна  лиш  трохи  забарилась,  
Сльоза  із  вік  його  скотилась  –  
І  гай  зацвів,  і  світ  ожив.  

-То  ж  хоч  оспорює  тут  хор  –  
Нестимеш  мир  ,  бо  лиш  єдиний  
Всім  подаруєш  ти  хлібину…  
Даю  я  ім*я  тобі  Орь.  

Ось  вийшли  в  степ  богатирі,  
Весь  день  займались  полюванням…  
Брати  стріляли  без  вагання,  
А  Орь  щось  міряв  до  зорі.  

-Степ  неозорий,  поміж  тим…  
Щоб  хлібом  рід  нагодувати  ,  
Щоліта  можна  засівати  
Зерном  ,  як  сонце  ,  золотим.  

-На  що  займатися  пустим  
Й  вбивати  звіра  без  потреби?...  
Аж  тут  спустилися  із  неба  
Ярмо  із  плугом  чималим.  

То  Пан,  то  Тур  у  міць  долонь,  
Ладунки  кинувши  в  теліги,  
Хапали  теплі  ще  чепіги  –  
Та  геть  гонив  братів  вогонь.  

Сказав  їм  Орь  :  -  Оце  моє…  
Надів  ярмо  волам  на  шиї,  
Запряг  у  плуг  жиластих  зміїв,  -  
Бо  в  мене  хист  до  цього  є!  

Пан  заклинання  прошептав,  
Тур  зупинив  чужі  набіги…  
А  Орь  у  руки  взяв  чепіги  
І  перші  борозни  проклав.  

-Як  крає  леміш!  Так  люблю…  
Зібрав  із  стебел  диких  жито  
Та  сіяв,  сіяв  зерна  з  сита  
У  чорну  масляну  ріллю.  

-Зберем  багатий  урожай,  
То  ж  будем  ми  достоту  ситі,  
Бо  мир  несе  по  світу  жито,  -  
Радіє  щастю  Дорожай.  

Знаменням  Бог  їх  вшанував  :  
Сяйнула  райдугою  хвиля,  
Подарувавши  Орю  бриля,  
Щоб  завжди  лан  він  обробляв.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706134
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.12.2016


= КОЗАЦЬКА КРОВИНА =


                         1
Багряне  й  біле  –барви  зим…
Та  з  див  яких  на  Україні
Цей  величають  плід,  в  насінні
Якого  серце  є,  між  тим.

Вібрує  серце…А  чому?  –
Криваві  сльози  Мати  Божа
Колись  на  землю  нашу  гожу
Пролила  з  вік,  прогнавши  тьму.

Тому  у  ягід  сік  ,  мов  кров  :
Козацька  кров  –  людська  кровина,
Народ  їй  назву  дав  –  калина,
Яка  росте  в  тіні  дібров.

Так  називають  й  дотепер…
Цвіте  калина  білим    -  біло,
Мов  скрасив  сніг  різдв*яний  вміло
Весну  –  і  в  зелені  завмер.

На  осінь  вистигнуть  –  дійдуть
І  спалахнуть  вогнем  в  бурштині
Гіркі  ті  кетяги  між  сині,
Немов  козацька  доля  –  путь.

У  січні  їх  мороз  відтак
Нещадно  жалить  й  обпікає  –
Гірке  солодшає,  мов  знає,
Що  подає  нам  віщий  знак  :

Це  ж  Богородиці  вуста
Калину  знов  благословили
І  в  царство  Боже  запросили
Загиблих  праведно  в  свята.
                                           2
Січнева  ніч,  Різдв*яна  ніч:
А  білий  світ,  як  та  перина  –
Весь  край  закутаний  в  сніжини…
Спить  сном  міцним  Козацька  Січ.

Переливається  в  тандем
Слід  в  світлі  місяця  та  тіней
І  помережані  у  іней
Гілки  дзвенять  під  вітерцем.

Так  тихо  ,  тихо,  як  вві  сні…
І  тільки  янголи  літають
Та  в  сяйві  ясному  співають
Землі  оновлення  пісні.

Мов  кольоровий  світлячок
Один  стрибає  вдовж  дороги  :
Ось  став  навшпиньки  під  порогом,
Крізь  шибку  глянувши  в  куток.

А  там  на  покуті  дідух,
Там  ,  на  столі,  у  скатерть  вбранім,
Парують  ласощі  різдв*яні,
Кутя  на  сіні  й  людський  дух.
                                                       3
Сплять  козаки,  бо  ж  ніч  свята…
І  ні  шеберхне,  ні  шелесне.
Їм  марить  в  снах  щось  інтересне  –
Не  зло  війни  ,  а  доброта  :

Напевне  ж,  в  батьківських  краях
Збивають    босі  ноги  роси,
Лягають  трави  у  покоси,
 Де  в  лузі  коси  різьблять  шлях.

Садок  вишневий  у  цвіту,
Жасмин  і  мальви  біля  хати;
Вийма  з  варениками  мати
Макітру  з  печі  золоту.

Капуста,  сало,  пироги…
Звичайні  клопоти  буденні,
Ласкаві  й  ніжні  наречені.
Далекі  й  близькі  остроги.
                                       4
Сплять  козаки…Та  в  тому  річ,
Що  на  чолі  з  пихатим    ханом,
Мов  хмара  ,сунуть  бусурмани
У  темних  сутінках  на  Січ.

Розкосі  очі,  жадний  зір  :
Що  їм,  нехрещеним  ,  до  братства  ?
Що  бритолобим  святотатство  ?
І  ненаситним  що  до  лір  ?

Упав  на  землю  вартовий  –
Не  встиг  і  писнути  хлопчина  :
Ножем  кривим  удар  злочинно
Йому  наніс  татарин  злий.

Горіли  стайні  ,  мов  трава,
Здіймалось  полум*я  до  неба,
І  охорону  під  потребу
Всю  подушила  татарва.

Здається  ,  й  місяць  остовпів…
Недобре  вчувши,  безборонні
Іржали  дико  в  стійлах  коні,
На  поміч  звучи  козаків.

Почули  братчики  таки  –
І  зав*ячався  бій  жорстокий  :
Тримати  шаблі  й  дух  високий
Уміють  вмілі  вояки.

-Алла!-кричали,-  Нащо  гріх?  –
Здійнявши  руки  бусурмани;
Нараз  хапалися  за  рани,
Замертво  падаючи  в  сніг.

Текла  рікою  –Будь  здоров  !  –
Курилась  пара  аж  над  Січчю
І  на  полях  яріла  ніччю
Своя  й    ворожа  тепла  кров.

Мов  вишень  зчавлені  тільця  –
На  чистім  плями  безіменні…
А  десь  далеко  наречені
Втрачали  люблячі  серця.
                                     5
Туман  багровий,  хоч  мороз..
З  небес  все  бачить  Божа  Мати  :
Ну,  як    погибель  споглядати,
Коли  рождається  Христос?

Підняла  вгору  пальців  діл,
Щоб  захистити  благовірних  –
І  полетіли  на  невірних
Силенні  хмари  гострих  стріл.

Одне  за  одним,  мов  снопи,
У  прірву  падали  –  в  тартари
Народом  прокляті  татари
Світанком  нової  доби.

Благословився  тільки  світ,
У  Січі  диво  :  з  волі  чарів
Геть  не  зосталось  яничарів  –
Мітлою  вимело  з  воріт.

З  своїми  слугами  лиш  хан
В  кривавім  досвітку  лишився,
Упав  навколішки,  схилився,
Щоби  оплакувать  свій  стан.

Зірвавши  з  лисини  чалму,
Подряпав  кігтиками  пику,
Халат  порвав,  мов  пес  безликий,
Завив,  тривожачи  зиму.

Не  подарує  падишах
Йому  поразки  і  позору  :
Секір  башка,  на  палі  вгору
Чи  нажене  ще  якось  жах.

Зібрав  недобитки  орди,
Піджавши  хвіст,  побіг  в  улуси…
На  білім  слід  багряних  бусів
Зоставсь  до  першої  води.
                                         6
В  повітря  легким  вітерцем
Спустилась  Діва  на  хмаринці,
У  серці  з  болем  наодинці,
Із  невимовним  тягарем.

Ішли  невидимі  в  снігах
На  полі  бою  ніжки  босі  –
І  піднімались  кволі  досі,
Кров  зупинялась  на  очах.

На  тілі  праведному  їх
Найглибші  з  ран  зарубцювались…
Раділи  щиро  й  дивувались
Живі  воскреслим  в  колі  втіх.

Поліг  жертовно  хто  за  край
В  бою  нерівному  –  прощались…
На  конях  душі  піднімались
Їх  в  небеса,  у  вічний  рай.

Тому,  що  в  ніч  перед    Різдвом
Відкрив  їм  небо  Бог  дбайливо…
І  раптом  нове  сталось  диво  –
Зазеленіло  все  кругом.

На  місці  сутички  ріс  гай:
Бо  ж  помирати  мужні  вміють…
Як  дар  Покрови,  паленіють
Кущі  калини  зазвичай.

То  ж  з  див  отих  на  Україні
Цей  величають  кущ  й  донині  !
     Микола    Стасюк  (  Альманах  "Скіфія  -  2016  осінь")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702213
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 22.11.2016


= ДОМАХА =

                                                                 ….Не  суди  –  і  судимий  не  будеш(Біблія)
                   =    Д    О  М  А  Х  А  =
                                               1
 В  юрбі  він  виділивсь  між  всіх  :  
 -Той    може  суд  вершить  над  нами,
Й  кидати  в  грішних  камінцями,
Хто  не  вчиняв  донині  гріх.
                                             2
Чи  то  околиця  села,
Чи  то  окраїна  містечка,
Де  з  поля  котить  квіти  гречка
До  хат,  мов  рученьки  маля.

Вузенька  вуличка  крива  -
Здається,  їй  немає  краю…
Живе  на  лузі  біля  гаю
Самотня  згорблена  вдова.

Хіба  житло  то  ?  Як  курінь  :
Хазяйським  курям  лиш  для  сміху  –
Він  майже  в  землю  вгруз  по  стріху,
Не  дах  вверху,а  з  гнилі  тінь.

Павук  за  літо  заснує
У  срібну  сітку  ці  руїни  –
Вхід  перекошений  і  стіни…
Хоч  в  них  жива  душа  ще  є  !

Тут  злидні,  геть  не  чарівні,
Із    бур*янів    змостили  ложе,
Бо  не  помазаниця  Божа
Діла  окрилює  земні.
                                       3
Старезна,  немічна,німа
(Чи  то  не  хоче  розмовляти,
Чи  будь  –  яких  стосунків  мати
У  середовищі  з  всіма  ?  )

Вся  заяложена,  брудна,
В  обдертім  шматті  та  смердюча,
Чи  напівбоса,  чи  в  гонуччі,
З  лицем  опухлим,  бо  хмільна.

Не  рівне  дихання…На  пліт
Зіпершись  втомлено,  схилилась;
Похилий  вік…Чи  так  судилось  ?
Чи  то  запаморочився  світ  ?

Нема  обурень  на  життя!
Одна  опора,  твердь  єдина  –
Ціпок    і  зім*ята  торбина
Зі  всяким  мотлохом  й  сміттям.

В  очах  відцвілих  пустота,
А  не  блакить,  ясна  та  гожа…
Сусідки  дивляться  вороже  :
Бомжиха  йде  то  чи  свята?
                                               4
Сидять  на  лавочці  жінки
(  Не  закидаю    їм  докір  я  !)
І  у  липневім  надвечір*ї
Активно  чешуть  язики  :

-Ви  що  не  знаєте  хіба?
Хтось  дав  їй    прізвисько  Домаха  !
Чи  то  ледащо,  чи  невдаха,
Чи  не  її  тепер  доба  ?

-Де  родовід  –  не  доведу,
Звуть  від  народження  Одарка…
-Було  б  точніше  пані-чарка,
Що  на  плечах  несе  біду.

-Ганьбить  в  селі  усіх  жінок…
Яка  різниця  :  Дарка  ,  Любка  ?
Юрма  готова  лізти  в  рубку,
Мов    й  не  вчиняла  помилок.

-Дано  їй,  певна,  долі  дві  –
Клянуся  власним    вам  я  сином,
Мов    чіп,  п*янюща  попід  тином
Цю  ніч  валялася  в  рові.

-Мороз  лютує,  дощ  в  дворі  –
Чомусь  ніщо  таким  не  вадить  ?
Ото  де  впаде,  там  і  гадить
Та  спить  в  баюрі  до  зорі.

-У  зносках  плоть  –  дають  живі,
Не  дім  ,  а  хлів    якийсь  з  дірками,
Город  не  копаний  роками…
Чи  й  глузд  зберігся  в  голові  ?

-У  сміттєбаки    загляда…
Уся  у  зморшках,  коси  сиві,
Дітей  навчать  життю  правдиво  –
Уже  ж,  либонь,  не  молода!

-Речуть  минувшину  сумну  :
Мужик  на  фронт  –  вона  ж,  як  білка,

Гайнула  миттю  у  підстилки
І  спала  з  німцем    у  війну.

-Як  те  общіпане  курча  :
Не  баба  –  наслідки  аборту…
-Оте  тринадцяте  від  чорта,
Руде  й  рябе  –  таки  німча…
                                               5
Аж  від  емоцій  мокрий  чуб!
Такі  всі  праведні  і  чисті…
Летять  огидно  –  не  врочисто
Слова  отрутою  із  губ.

Чи  ріску  кинула  ,чи  ні  ?
Хто  розпитав  її  про  теє?
Чому  життєва  Одісея
В  Судьбу  привнесла  кривдні  дні  ?
                                             6
Щасливі  двоє  –  та  війна…
Під  мерехтіння  Зодіаку
Загинув  муж-  не  стало  й  знаку,
Лиш  вир  в  свідомості  без  дна.

Малих  дванадцять  дітлахів…
Що  їсти  дати?  В  що  вдягнути
Як  поліцаїв  відвернути,
Щоб  рід  в  халупі  не  згорів?

Дезінфіковані  вапном
Малі,  малесенькі  й  ще  менші  –
І  сухоребрі  ,  і  зеленші
Надію  ждали  за  вікном.

Тут  щось  про  себе…Поповзли
За  слухом  слух  про  акт    покари
І  до  околиці  від  згару
Летіли  клапоті  золи.

Хіба  ж  вона  така  дурна:
Хіба  ж  принижуватись  мило?
Та  в  окупацію  просила
На  милість  в  ворога  зерна.

Ночами  темними  пекла
Для  партизанів  паляниці,
Для  полонених  на  дільницю
Бинти  з  картоплею  несла.

Співала  раненим  пісні,
Себе  їх  жінкою  вважала…
Невже  оцим  заплямувала
Чи  й  гірше  –  зрадила  землі  ?

Та  ще  чуже  оце  дитя…
Єврейська  мати  йшла  до  згуби,
Віддавши  їй  кровинку  любу,
Щоб  врятувать  саме  життя.


                                                   7
Гріха,  можливо  й  бризкнув  сік  ?
Вдові    чи  ж  варто  дорікати?
Ну  ,  якось  ж  мала  коротати
Вона  призначений  їй  вік  ?

Сміялась  може…?  Тільки  ж  сміх
У  серці  пік,  мов  очі  сльози…
Хіба  спитає  хтось  ,  що  в  грози
Геть  веселилась  не  для  втіх.
                                                   8
Чи  то  в  обличчя,  чи  в  брову
Десь  від  Берліна  до  порогу
Поцілувала  Перемога
Бліду  й  посріблену  вдову.

В  порожній  виглянув  рукав
Народ  піврукий  та  півногий  :
Живих  стрічали  із  дороги,
Всевишній    вбитих    зустрічав.

В  руїнах  голод  сновига…
Украй  заморена  орава
В  полях  ,від  бомб  і  гільз  іржавих,
У  плуг  корову  запряга.

Тримала  впевнено  рука
В  ріллі  той  плуг  без  коливання…
А  їй  хотілося  кохання,
Бо  не  було  ще  й  сорока.
                                             9
Вона,  озлобленість,  завжди,
Іржа  мов,  совість  роз*їдає
І  сутність  нашу  розмиває,
В  путі  стираючи  сліди.

Злоби  отрута  ввійде  в  кров,
Вросте  пухлиною    у  гени,
За  тим  з  незримої  арени
Із  серця  витравить  любов.

Її    емоції  та  гнів
Тих  кришать  й  навпіл  роздирають,
Імунітет  котрі  втрачають
Чи  покоритись  хто  зумів.

Чомусь  у  порчі,  у  плітках
Ми  задоволення  знаходим
І  в  хороводах  наклеп  водим,
Щоб  розповсюджувати  жах?

Клеймо  поставлять  чи  тавро
Оці  обмови  та  верзіння  –
Ми  сіять  створені  насіння,
Щоб  в  гонах  сходило  добро.

Топтати  прагнем,  щоб  змалів
Хтось  перед  натовпом  до  мошки,
Щоб  поплювати  на  гідність  трошки,
Щоб  хтось,  відмучившись,  хворів.

Так  витрачаєм  дні  впусту…
А  щоб  навік  запам*ятали,
Взяли  б  отак  і  щось  віддали
В  скарбницю  мудро  –  золоту!

Час  голих  принців  пролетить
І  вітер  змін,  неначе  пір*я,
Змете  з  дороги  недовір*я…
Чи  ж  верне  немічному  мить?

В  ідеї  комплекси  свої
Запхнем  з  діагнозом  хвороби,
Щоб  зменшить  значимість  особи
Та  в  світі  виміри  її.
   
Мудруєм  справи  в  метушні
Якісь  дрібні  –  не  злободенні,
У  них  не  вирізьбиться  геній  –
Катів  лиш  обриси  брудні.

Потворність  витравить  з  глуші  !
Хай  неповторність  звершить    в    Слові
Красу  нев*янучу  Любові
В  найкращих  проявах  душі!
                                                 10
-Живемо  праведно  всує,-
Волають  совістю  убогі…
Насправді  ж  ,  правда  тільки  в  Бога,
Між  нас  лиш  проблиски  її.

Не  про  природні  віражі  –
Я  не  про    тих,  хто  не  вродливий  –
Про  тих,  хто  в  стрижні  юродивий,
На  інших  гострячи  ножі.

Кохатись  нащо  в  почутті?
На  те  свідомістю  єдина
З  істот  наділена  Людина,
Щоб    бути  людяним  в  житті.
     МИкола    Стасюк    (  альманах  "Україні  посвячую")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691154
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.09.2016


ПАМ*ЯТЬ

                                                                   «Нація,  яка  не  пам*ятає  свого  минулого,  не  має  майбутнього»                                                                        У    Черчіль
             =  П  А  М  *  Я  Т  Ь  =
                                                     1
Відлітають  літа…Відшумлять,
Метушливо  штовхаючись,  в  вирій
Та  в  свідомості  лишать  пунктири
Див,  що  з  світом  услід  гомонять.

В  візерунки  вдивляюсь  руки  :
Слава  Богу,    -молюсь,  -  слава  Богу,
Що,  мандруючи,  й  сам  по  дорогах
Пам*ять    все  ж  не  втрачав  за  роки.

В  споконвічному  колі  життя
Спрагло  прагнемо  хліба  і    миру…
Та  романтик,  закоханий  в  ліру,
Ловить  звуки  і  пульс  майбуття.

Ці    глухі    та  німі  ці    часи
Обпікають,  зізнатися  мушу,
Геть  вразливо  і  руки,  і  душу,
Розгубивши  хвилин  голоси.

Ностальгією,  скажуть  пече,
Закортіло  на  сповідь  з  похмілля…
Це  ж  облуда  із  вуст  та  свавілля
Із  закритої  клітки  рече  !

У  пітьмі  манівцями  бреду?  –
Маю  все  я  для  зору  і  слуху  :
То  ж  у  глиб  території  духу
Свою  мудрість  у  гості  веду.

Кануть  в*язні  майна  в  забуття  –
Первозданність  спорхне  відгомінням…
Як  пізнаємо  власне  коріння,
То  повернемо  цвіт  до  життя.
                                         2
У  процесах  борні  й  перемін,
Дозрівання,  шукань,  гартування
Карбувались  свої  вподобання,
Світоглядність,  мораль,  вдачі  дзвін.

Отже,  висновок  роблю  відтак  :
В  проторівні  ,  у  крові  народу,
У  свідомості  склалися  коди,
Що  різнять  нас  від  схожих  ознак.

Хоч  судити  про  це  не  берусь  _
Хай  вже  вчені  досліджують  гени  :
На  стосунки  і  смаки  з  арени
Покоління  я  свого  дивлюсь..
                                                     3
Примостився  на  призьбі  дІдок,
Мабуть,  варто  з  сторіччям  вітати,
Під  піддашком  і  стріхою  хати,
Приймаком  яка  вперлась  в  горбок.

З  очерету  зіпрілого  дах,
З  глини  –  стеля  й  низесенькі    стіни…
Щось  там  шамкає  старець  про  зміни  :
Це  не  так,  те  не  так  –  всьому  крах.

Власне,  мотлох  лежить  горілиць…
Лиш  всміхаються  й  досі  до  сонця,
Наче  очі,  маленькі    віконця
Промінцями  блакитних  зіниць.

Геть  струхнявіли  з  часом  на  тло
Із  берези,  з  ялини,  із  грабу
Всі  одвірки,  всі  лати  й  варцаби,
Порохном  обдаючи  чоло.

І  чого  там  ще  тільки  нема?  –
Павутиння  обсіло  горище,
Сіре  сіно  та  діжка  без  днища  ,
Глек    і  горщик  звисають  дарма.

Спробуй  в  хату  таку  лиш  зайти  :
Наче  жінку  вдягнули  в  намисто,
Попрасовано,  прибрано  –  чисто,
Від    ошатності  сяють  кути.

На  стіні  в  рушниках  образи,
Фотографії  предків            та  діток,
Квіти,  книги,  блокнот  для  поміток,
Стіл  і  лавки  прості  з  рогози.
                                           4
Це  ж  від  пращурів  вітер  відлунь
Залишився  у    мисленні  й  вроді  :
Сивина  у  смарагдах  природи  –
На  калині  відбілений  лунь.

З  давнини      повернувся    монарх
В  двір  квітучий…Чи  тільки  здалося?
Вітер    теплий  куйовдить  волосся  –
На  хвилинку  здрімнув  патріарх.

Пальці  всохлі  від  корчів  звело
І  зіниці  не  сині,  а  сизі,
Роговиці  потонули  в  слизі
Та  у  зморшках  суцільних  чоло.


Наче  символ  минулого  вгруз  :
Ребра  з  воску  приховує  майка,
Черевики  із  кирзи,  фуфайка,
На  вершечку  –  дірявий  картуз.

Оголилися    зуби  –  пеньки  :
Незбагненним  стає  виживання…
Та  набожне  збагнеш  притягання,
Як  всміхнеться  комусь  залюбк

Фіолетові  ясна  –  драглі,
Що  своє  відбули  вже  під  титлом,
А  єство  випромінює  світло  –
Вірогідно,  із  зір  взагалі.

На  труху  порозтрушує  рух
Це  без  луб*я,  сухе  і  горбате  ?
Доторкнешся  –  на  перли  багате,
Бо  козацький  живе  у  нім  дух.
                                                   5
Ну  ,  а  поруч  будується  дім  :
Не  будинок  –  справжнісінький  замок,
Хоч  проект  є  –  без  будь  –  яких  рамок  ,
Так  на  поверхів  п*ять  (  може  й  сім  ).

Капітальний  :  з  цеглин  ,  камінців,
З  кутників,  з  арматури  –з  заліза…
Під  візит  відкривалися  візи,
Щоб  чужинських  доставить  «  спеців».

Навіки  будувався  –міцний…
Підприємливі  правнуки  й  внуки
Відстебнули  шабашникам  «  штуки»,
Щоби  рай  свій  створити  земний.

Власний  парк  на  ділянці,  мов  лан,
Та  басейн  із  альтанками  й  садом,
З  чередою  скульптур,  виноградом…
А  навколо  бетонний  паркан.

Метушня  та  возня  день  при  дні  :
Грюкіт    -стукіт  із    гулом  місцями,
Заполонено  простір  майстрами  –
Тих  людей,  як  в  лісах  комашні.

Щось  не  ладилось  інколи  там  –
Матюкання  із  сленгом  та  сварка;
Вся  увага  в  розмовах  –аж  жарко!  –
Лише  похоті,  злу  й  «баришам».

Часом  вип*ють    по  чарці  таки,
Хриплим  ревом  тоді  –  не  піснями,
Струсять  в  сутінках  зорі  з  лугами,
Ніби  виють  в  байраках  вовки.
                                                   6
Стала  просто  ось  так  чи  для  втіх
Молодь  вголос  з  ділком  жартувати  :
-У  хоромах  тобі  панувати,
На  життя,  отже  ,  скаржитись  гріх.

-В  королівське                  проси  обійстя
Ще  незайману  юну  дівицю  –
У  інтимах  палку,  білолицю,
Щоб  струснула  твоє  завзяття.

-Возвеличим  тебе  у  панки  –
Будеш  з  Богом  тоді  говорити
І  навколішках  прощень  просити
За  свої  та  за  наші  гріхи.

             -Не  поштивість…Та  стверджую  я,
               Що  людині  не  треба  багато  :
               Хліб  насущний,  тепло  у  кімнаті,
               При  здоров*ї  дбайлива  сім*я.

           -То  ж  увагу  зверніть  на  луги,
               На  мелодії  птиць  стоголосих
               Чи  на  музику  барв  в  чистих  росах  –
               Скільки  маєм  бентег  навкруги.

           -Досконалість    ц  ю    вирізьбив  Бог,
             Щоб  ми  нею  змогли  мандрувати,  
             Щоб  навчились  її  зберігати,
             Повертаючись  в  Отчий  острог.

         -Техногенний  звершили  Ви  світ,
             А  за  душу  не  хочете  дбати…
             Варто  нам  надбання  шанувати,
             Щоб  з  плодами  вертатись  на  звіт.
                                               7
-Де  ти  взявся,  розумник  такий?
Харч  жуєш  наш,  а  молоді  гадиш…
Ось  в  лікарню  назавтра  попадеш,
Той  відмітим,  який  ти  святий.

 -Достовірне  для  тебе  лиш  те,
Що  за  правильне    сам  ти  вважаєш  –
У  маразмах  торішніх  витаєш,
В  лабіринтах,  де  цвіль  лиш    цвіте.

-Де  ти,  старче,  таке  прочитав  ?
Слів  дотепних  з  газет  нахапався
Та  на  враження  хибні  піддався?
Може,  травми  твій  череп  зазнав?

             -Та  яка  там  освіта  для  нас  :
               Революції,  сутички,  війни,
               Холод,  голод,  розруха  постійно…
               Кожен  мислив,  як  вижить  в  той  час.

           -Досвід  мій  на  нелегкім  путі-
             Із  минулого  мудрості  злети;
             Телевізор,  журнали  ,  газети,
             Десь  підчитую  книги  й  статті…

-Засліпила  омана,  мабуть?
У  варняганні  слід  популізму…
             -В  протиборстві  добра  й  егоїзму
               Відшліфовує  вік  свою  суть!


             Дід    у  відповідь  довжить  їм  :  -Ет!
             Хіба  вміли  колись  Ви  любити?      
             Це  в  мені  ще  продовжує  жити
             Українець  і  справжній  поет.
                                                         8
-Не  дідусь,  а  в  театрі  артист  –
Ще  живе  допотопним  мірилом!
А  повчати    йому,  бач  ,  під  силу  ,-
Глузували,  здіймаючи  свист.

             -Струмінь  плазми,  солярні  поля,
               Хід  енергій  скалярної  хвилі…
               Вам  здається,  що  стали  всесилі,
               Підкоривши  планету  Земля?

           -Вам  вклонилась  мета  у  Бутті?
               Перемоги  над  часом  здобуті?  –
               А        своєї  не  знаєте  суті  ,
               Не    впізнавши  себе  в  суєті.

             -Лиш  інстинктам,  бажанням,  чуттю
                 Вміли  голови  низько  схиляти  –
                   Від  істоти  вчитесь  існувати…
                   Та  чи  вміли  радіти  життю?

                 -Чи  цікаво  про  кміть  Ваших  доль?
                     Білий    світ  –  найвеличніша  сцена,
                     В  нім  довершене  все  та  красенне
                     І  вготована  кожному  роль.

-Та  таки  прагматичний  цей  світ,
Він  диктує  свої  нам  умови  :
Обійдемось  без  міфів  та  мови  –
Не  лишився  б  порожнім  живіт  !

                     -Легко  нищити  цвіт  чи  перо  –
                       Важко  виростить  хліб  та  дитину,
                       Дуже  просто  образить  людину  –
                       Надто  трудно  вчинити  добро.
                                                   9
                     -Ось,  наприклад  ,  в  селі  толока  ,            
                         Всі  зійдуться:  рідня  та  сусіди,
                           Не  заради  грошей  чи  обіду  –
                           Це  ж  для  помочі  дружня  рука.

                         -Хтось  солому  вантажить  на  віз,
                             Хтось    дилі  дерев*яні  лаштує,
                             Той  вже  дах  потихеньку  майструє,
                               Той  водичку  у  бочці  підвіз.

                             -Замісили  із  глини  заміс,
                                 Обкрутили  в  болото  деталі,
                                 Обмастили,  зрівняли,  а  далі
                                 Остов  хати  до  вечора  й  зріс.

                               -А  бригада    сільська  на  очах,
                                 (Люд  стрічався  й  між  нас  майстровитий,
                                   Хоч  не  завжди  зігрітий  та  ситий)
                                   І  закріпить,  і  вивершить  дах.

                                   -Лише  в  сутінках  сядуть  за  стіл  :
                                       Довжелезний  –  на  всеньке  подвір*я,
                                       В  мерехтінні  далеких  сузір*їв
                                       Гомонять  про  врожай  та  набіл.

                                     -На  братерство  барилко  вина,
                                         Їжа  теж  красувалась  не  густо  –
                                         Картоплини  та  кисла  капуста  ,
                                         Йшла  по  колу    в  нас  чарка  одна.

                                       -Доки  місячне  світло  вгорі,
                                           До  ладу  ми  співали  й  сміялись,
                                           В  жваві  танці  в  дворі  збавлялись,
                                             Жартували  хмільні  до  зорі.
                                                                             10
-Час  новий  за  подвір*ям  назрів  :
Маєш  гроші  –  все  зможеш  купляти…
Може  шаблю  булатну  придбати,
Щоб  рубати  ти  зміг  ворогів  ?

-Набудуєм  в  лугах  вітряків
І  татар,  і  коней,  і  гармати…
Будеш  з  ними  щодня  воювати,
Раз  на  старість  зненацька    здурів.

                               -Таїну  підкажу  вікову  :
                                   У  дорослих  і  висновки  зрілі…
                                   Головне,  щоби  Ви  не  змаліли,                                
                                   Переходячи  в  якість  нову.

                                 -Цілий  день  обробляючи  лан,                        
                                   Нароблялися  каторжно,  звісно,
                                   Та    в  народній  кохалися  пісні  –
                                     Хоч  не  вчились,  а  мали  талан.

                                   -Чи  як  з  поля  везло  нас  лоша,
                                       На  весіллі,  в  свята  –  вечорниці
                                       Веселились  від  сіл  до  столиці  –
                                       То  не  плоть,  очищалас  ь  душа.

                                       -Ви  про  нами  спотворений  світ  ?
                                         Та  зліпили  таким  його  люди  :
                                           Мимохіть    прагматична  облуда  –
                                           Не  до  Вічності  гідний  політ.

                                         -Бо  природа  в  стосунках  з  людьми,
                                           Наче  мати,  сувора  й  правдива,
                                           Прорахунків  не  терпить  –  жде  дива,
                                           Помилки  ж  допускаємо  ми.

                                         -Одчайдушно-  серйозна,  як  страж,
                                             Що  пильнує  мораль  й  ідеали  :
                                             Не  вторгаючись  в  мріїв  причали  ,
                                             Проганяє  із  долі  міраж.
                                               11                                                  
-Що  дарма  теревенить  з  старим?
Про  матерії  вищі  лепече…
Тут  не  знаєш,  як  вижить,  до  речі,
Як  вгодить  мафіозі  крутим  ?

                                                 -Наче  кров  це,  бальзам,  живокіст  –
                                                   Ми  у  спільне  єднаємось  в  Слові,
                                                   У  обрядах,  легендах  та  мові,
                                                   В  них  скарби  дорогі  –  це  наш  зміст.

                                                 -Ну,  а  якже  без  віри  й  надій?
                                                   Протилежне  –  завершення  циклу..
                                                   Ми  не  каятись  –  скаржитись  звикли
                                                   На  руйнацію  влади  й  подій.

                                               -Це  ж  дідівські  традиції  й  стиль,
                                                 Їх  натура,  їх  риси    та  віра  –
                                                 Є  в  майбутнє  з  минулого  ліра,
                                                 Ніби  човен  у  бурю  між  хвиль.

                                             -Якщо  житиме  корінь  проте,
                                               Буде  древо  з  плодами  для  змички…
-Із  коріння  збуяє  лиш  дичка…
                                         -  Як  защепиш,  черешня  зросте!

                                           -Шанс  упустиш  –  нема  вороття  :
                                             Якщо  в  нації  пам*ять  загине,
                                             Нас  сильніший  ,  як  слабших,  поглине  –
                                             Час  опустить  невдах  в  небуття.
                                                           12
Ось  такий  собі  мудрий  цей  дід!
Ніби  сам  розмовляв  я  з  собою…
Та  чи  буде  відчутий  юрбою
Рок  приречень,  що  зітре  наш  слід  ?
                 М  Стасюк  (альманах  "Скіфія  -  2016  літо")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685243
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.08.2016


=ПРОКАЖЕНА =

Шановні  друзі!  На  Ваш  суд  подаю  поему  "Прокажена"  :  у  ній  подано  зародження,  методи  правління  і  наслідки  цього  правління  олігархії  для  України-  у  ній  наша  біль  і  наше  життя.  Дочитайте  її  -  мені  хочеться  Ваших  коментарів,  бо  це  Ваша  і  моя  земля......Боротись  маємо  спільно!

1
На  стягах  наших  голубінь
Небес  і  золото  колосся,
Як  місце  наше,що  збулося,
Та  шлях  майбутніх  поколінь.
В  гербі  -  з  химерами  тризуб,
Як  символ  Розуму  і  Волі:
Єднання  Трійці  з  перстом  долі
Закарбував  в  нім  миролюб.
Ми  ж  тільки  прагнули  свобод  :
В  своїй  історії  ніколи
Не  покоряли  інших  доли,
Нічий  не  гнобили  народ.
Осяйний  обрис  висоти,
Знак  милостивості  та  згоди,
Знак  благородності  і  вроди
В  знаменах  світла  й  чистоти.
Мов  присуд,  Вічності  перо
На  нивах  пише  :»Помиляйтесь,
Працюйте,  дбайте  ,  сперечайтесь  ,
Але  творіть  завжди  добро.»
Це  компас  й  вектор  ,  що  ведуть
Рід  до  гармонії  й  любові,
Щоби  народу  в  Божім  слові
Земна  озвучувалась  Суть.
2
Нові  імперії  й  царі,
Що  без  народу  й  територій…
Та  на  планеті  неозорій
Господарюють,  як  в  дворі.
Коли  трудящі  мозолі
Геть  непомірну  тягнуть  ношу,
В  божків  звеличуючи  гроші,
Вони  при  владі  на  землі.
Під  їх  потреби  і  чуття
Злі  чорнокнижники  –  халдеї
Нові  витворюють  ідеї  –
Глобалізацію  життя.
Усе  без  примусу  і  сліз  –
У  всіх  можливості  чудовні…
Це  нам  ввижається  лиш  зовні,
Що  без  насильства  тягнем  віз.
Насправді  ж,  в  кожну  із  клітин
Проникне  сила  ,  мов  пухлина,
Свідомість  сплутає  безвинно,
А  далі  пнеться  до  глибин.
Тут  стрижнем  всього  не  мораль  –
Раціональні  інтереси,
Що  лізуть  в  поступу  процеси
Цивілізації,  на  жаль.
А  втім,  імперія  люба
Іще  не  вистояла  в  світі,
Бо  на  шляху  прогресу  сіті
Вогнем  спопелить  боротьба.
3
В  бурхливім  вирі  перемін,
В  часи  розмитості  причалів
Нові  потоки  ідеалів
Людину  змелюють  на  тлін.
Не  світоглядний  згусток  мрій  –
Жадоба  й  злість  в  уяві  хворій
Ведуть  до  творення  теорій
Не  будівництва,  а  стихій.
Доктрина  хитрощів  дає,
Ні,не  гармонію  і  волю  –
Зиск  одиницям  та  сваволю
Лиш  у  відносини  несе.
Для  забезпечення  ідей
Тоді  в  життєві  перегони
Свої  приреченим  закони
Чим  швидше  вводить  фарисей.
Хіба  ж  у  цім  якийсь  секрет,
Що  збіг  обставин  й  хижі  руки
Штовхнуть  покорених  на  муки,
Загальмувавши  вільний  лет?
Його  наш  люд  давно  прокляв,
Що  обернув  мій  край  в  руїну,
А  мій  народ  і  Україну
В  моєму  серці  розіп*яв!
За  ці  знущання  крадькома
Прийти  б  «таланту»  до  причастя…
Та  він  мурує  замок  щастя
Із  сліз  та  гіркості  ярма.
4
Люблю  красу  душі  та  праці  :
Геть  не  приваблює  людська
Ні  в  пишномовність  гра  п*янка,  
Ні  полиск  вишуканих  грацій.
Невже  розкриється  Людина
Під  час  розваг  та  насолод?
Життя  її  не  для  пригод  –
Сенс  у  духовних  величинах.
Якщо  для  творення  наснагу
Вкладе  натхненний  фахівець  –
Як  особистість  ,  як  творець,
Він  викликає  в  нас  повагу.
Коли  ти  здібності  свідомо
Вкладаєш  з  мудрістю  в  політ,
То  результат  здивує  світ,
Відкривши  грані  невідомі.
В  моїх  очах  вирує  чистих
Це  незбагненне  відчуття  :
Процеси  творення  життя
В  руках  куються  мускулистих.
Не  зовсім  часто  естетичні
Долоні  маємо  малі,
Та  ці  згрубілі  мозолі
Штовхають  дати  історичні!
5
На  нашій  вулиці  в  селі
Жила  сім*я  дзвінкоголоса  –
Ми  по  сусідству  спільно  в  росах
Ділили  радощі  й  жалі.
Селянські  побут  і  життя
Були  важкими  споконвіку,
Та  душу  нації  без  ліку
Село  щадить  для  майбуття..
Чи  то  запал  був  юних  літ?  –
За  день  натрудимось  ,  а  танці
Сусід  з  баяном  в  вишиванці
Справляв  гучні  біля  воріт.
Зайдеш  в  садибу  -  килимок
В  саду  й  подвір*ї,  а  хатина,
Мов  намальована  картина,
В  нестримній  повені  квіток.
Святі  ікони  по  кутках,
В  кімнатах  затишно  та  чисто,
Портрет  родинний  урочисто
Висить  по  центру  в  рушниках.
Лиш  тільки  ступиш  за  поріг,
Теплом  повіє  та  красою…
Гордишся  думкою  простою  –
Це  ж  краю  мого  оберіг!
6
Не  просто  жінка  –  чарівниця  :
Манери,  вимову,  слова,
Хоч  і  колгоспна  ланкова,
Добірні  знала  молодиця.
Прудка,  як  білка,  і  весела,
Завжди  усміхнена,  ясна,
Струнка,  приваблива  –  весна,
Що  одягнулась  в  цвіт  та  зела.
Рум*янощока,  пишногруда,
Не  очі  сині  –  в  полі  льон
І  обворожливий  полон:
Як  гляне  –  спокою  не  буде.
Виразночола,  тонкоброва,
Уста  чуттєво  –  молоді;
Привітна  ,  лагідна,  в  біді
Допомогти  усім  готова.
Якась  гармонія  граційних
Пропорцій,  ліній,  ніжних  рис  :
Золотокудрий  кипарис
В  сполуці  звуків  мелодійних.
Бо  голос  музикою  ллється  –  
В  борах  стихають  солов*ї,
Мовчать  здивовані  гаї,
Коли  вона  в  гурті  сміється.
Для  творень  ти  благословенна,
А  для  любові  й  поготів…
Не  знай  же  лиха  й  ворогів,
Моя  вкраїночко  Олено!
7
В  розгарі  літо.  Йдуть  жнива.
Несамовито  палить  сонце:
Немов  в  розжареній  воронці
Згоряє,  в*янучи  ,  трава.
Яка  ж  родюча  в  нас  земля!
В  хати  достаток  сиплять  зорі,
Рівняє  липень  крок  надворі,
Вдягнувши  в  золото  поля.
Щоб  хлібороб  мав  коровай,
Дощами  й  потом  вмита  рясно,
В  подяку  нива  своєчасно
Віддасть  свій  щедрий  урожай.
В  дворах  старі  лиш  та  малі:
Гарячий  час  –  і  труд  ,  і  свято  –
Працюють  радісно  й  завзято
Всі  працездатні  у  селі.
Стать  чоловіча  днює  в  полі…
А  до  жіночих  рук  на  тік
Пливе  з  машин  зерна  потік
До  ночі  пізньої  поволі.
В  халаті,  в  хусточці  –  буденна,
Засмагла  вся,  мов  свіжий  чай,
В  бурті  зерна  лопатить  край
В*юнка  й  метка  в  юрбі  Олена.
8  
Неначе  жмені  розпростер
І  підбирає  від  підніжжя,
Щоби  розвіять,  жовте  збіжжя
Вгорі  потужний  транспортер.
Літає  устя  легкий  пух…
Бадьорі,  жваві,  мов  синиці,
Жартують  дружно  молодиці  –
Мигтить  лиш  рук  проворних  рух.
Чудовий  настрій  взагалі  :
-Моторна  нині  Катерина!
-Медку  об*їлася  в  перині,  -
Сміються  щиро,  мов  малі.
Про  речі  діляться  й  складні:
-Ось  віддадуть  нам  додаткову,
Тоді  на  ринку  всім  обнову
Придбаєм  ми  у  вихідні.
-Вступив  козак  мій  в  інститут,
За  кілька  літ  зросте  артистом…
-А  мій  пішов  на  тракториста  –
Не  вчився  в  школі  шалапут.
-Комусь  же  треба  в  ритмі  днів
Нелегку  вахту  нести  в  полі?
Поміж  людей  знайшовши  долю,  
І  твій  заробить  десь  на  хліб.
Трудар  міркує:  «  Певна  річ,
На  нас  чекає  перспектива,
Як  милостива  буде  нива
Та  мир  у  вирі  протиріч.
9
За  небокраєм  тане  день,
Мов  в  жмені  теплій  крихта  льоду…
Жінки,  вмостившись  на  підводі,
Беруться  зразу  ж  до  пісень.
Зникає  втома.  В  темну  ніч
Раптово  якось  ,  так  неждано
Злітає  бархатне  сопрано
До  мерехтінь  сліпучих  свіч  :
-Ой  гиля-а-а-а,  гиля-а-а-а
Гусоньки  на  став.
Добрий  вечір  ,  ді-і-і-вчино,
Бо  я-а-а-а,  бо  я  ще  й  не  спав…
А  далі  квапляться  альти
Той  дзвін  на  крила  підхопити…
Гойдавсь  туман,  мов  запросити
Спішив  в  танок  сади  й  хати.
-…Ой  не  спав,  не  спа-а-ав
І  не  буду  спа-а-ати.
Дай  же  мені,  ді-і-івчино,
Пове-е-е  …  повечеряти…
Пливе  повільно  вдовж  беріз,
Як  на  волах  чумак  в  обозі
Чи  в  морі  човен,  по  дорозі
Сільський  старий  скрипучий  віз.
-…Я  не  вари-и-ила,
Я  не  пали-и-ила,
Я  ж  для  тебе  ,  серде-е-енько,
Приго-о-о…приготовила…
У  серці  трепет  спів  будив…
Напевне,  вдача  будівнича,
Тому  й  світилися  обличчя
У  тих  ,  хто  хліб  віки  ростив.
10
Вже  пізня  осінь.  Випав  сніг,
А  морозець  навів  контрасти  –
Тай  стало  поле  все  смугастим
В  чіткому  абрисі  доріг.
Зелене  в  білому…Рядки
Шнурками  тягнуться  за  обрій.
Загруз  комбайн  –  вродили  добрі
В  цей  рік  цукрові  буряки.
Лиш  ланка,  зграйка  трудівниць,
Своїми  ніжними  рукам  и
Воює  зранку  з  буряками,
З  ножем  в  багні  зігнувшись  ниць.
Збирає  й  холод  свій  оброк  :
Брудні  скоцюрбились  долоні,
Різкий  вітрець  на  оболоні
Геть  пробирає  до  кісток.
Гадаєм  ми  ,  чому  ж  калік
В  державі  стільки  наплодилось?
А  ,  виявляється  ,  з*явились
Від  керівництва  недорік.
Це  за  трудящих  ,  за  народ
Так  дбала  партія  епохи…
Не  сумніваюся  нітрохи
У  фарисействі  цих  заброд!
11
Мабуть,  що  був  це  чийсь  наказ?  –
Десь  під  полудень  на  відсонні
Загальмували  в  полі  коні  
Сталеві  ,  «Волга»  і  «УАЗ».
Повільно  виповзло  з  машин
Уповноважене  начальство,
Щоб  виправлять  чуже  недбальство,
Та  голова  (їх  хресний  син).
Повиставляли  животи
Та  й  з  траси  радять  ,  що  робити…
Щоб  ніг  в  болоті  не  бруднити,
Не  поспішають  в  поле  йти.
Сільський  князьок,  мов  вірний  пес,
Навкруг  них  бігає  ,  вмовляє,
Все  переконує,  що  дбає
Він  за  селян  і  за  прогрес.
Ще  потоптались  та  й  пішли
Юрмою  всі  до  лісосмуги
І  від  «УАЗа»  до  яруги
Торби  шофери  потягли.
Було  за  що  :  в  селі  давно
Відбудував  керманич  «вілли»,
Хоч  люди  часом  і  хворіли,
Щороку  місячи  багно.
Не  пили  й  півні  ще  роси,
А  з  лісосмуги  від  багаття
В  світ  видавали  ситі  браття
Хмільноревучі  голоси.
12
Ледь  вгамували  гомінку
Аудиторію.  Зі  сцени  
Прибрали  стіл.Аж  тут  Олена
В  стрічках  з*явилась  і  вінку.
В  національному  вбранні,
В  яскраво  вишитім  костюмі
До  мікрофона  в  хвилях  шуму
Іде  під  оплески  гучні.
Син  з  інструментами  в  руках,
Степан  несе  баян  й  сопілку…
Дочка  у  сукні,  наче  бджілка,
З  іскрою  радості  в  очах.
Зринає  музика…І  зал
Заполонився  голосами  –
Вони  торкалися  піснями
До  душ  ,  чаруючи  загал:
-Чорноморець,  матінко,  чорноморець
Вивів  мене  босую  на  морозець,
Вивів  мене  босую  та  й  питає  :
-Чи  є  мороз,  дівчино,  чи  немає?...
Не  віртуозністю  їх  рук
І  не  співучими  устами,
Творився  ніжними  серцями
Той  мелодійно  –  дивний  звук:
-…Ой  нема  морозецю  ,  тільки  роса,
А  я  молодесенька  стою  боса.
Простояла  ніченьку  –  все  байдуже,
Люблю  чорноморчика,  люблю  дуже…
Десь  у  дитинство  щось  вело,
На  стежку  кожному  знайому…
Літає  в  мрійно  –  молодому
Тумані  збуджене  село.
13
Був  день  сільського  господарства,
Сидів  в  президії  актив…
Доповідач  щораз  твердив
З  трибун  про  успіхи  скотарства.
Здобутки  має  виробництво,  
Є  школа,  газ,  дорога  з  плит,
Є  лазня,  клуб  і  ще  й  кредит,
Либонь,  дали  для  будівництва.
Чогось  досягнуто  в  рільництві
Та  й  автопарк  тепер  новий,
А  особливо  визначний
У  них  підйом  буряківництва.
Зібрали  стільки  то  центнерів
У  час  поточний  буряків…
Співали  оди  про  голів,
Хоч  й  не  забули  комбайнерів.
Уповноважений  обкому
Явивсь  сьогодні  представник,
Бо  нагороду  працівник
Здобув  за  працю  в  році  цьому.
Духовний  стимул  –  також  зброя!
Йшла  з  зали  гордо  ланкова…
Сказавши  вдячності  слова,
Вручили  зірку  їй  Героя.
Подарував  ще  для  дозвілля
Колгосп  новий  автомобіль,
Піднесли  квіти,  хліб  і  сіль…
Та  й  поспішили  до  застілля.
Щоб  був  до  старості,  бажали,
Безхмарним  творчий  її  шлях…
А  розійшлися  по  хатах,
Як  треті  півні  заспівали.
14
А  що  душа?  Вона  первинна
І  притаманна  в  світі  всім.
Якщо  це  так,  то  тіло  –  дім,
Крихка  споруда,  мов  вощина.
Вона  не  тільки  є  в  Людині  –
У  всьому  сущому  єстві,
Що  має  органи  живі,
Вона  є  в  нації  й  родині.
А  щоб  загарбати  цей  дім,
Зробити  з  нас  невільну  силу,
Душі  війну  оголосили,
Щоб  битву  виграть  в  головнім.
У  цій  війні  наш  селянин,
Як  оберіг  традицій  й  мови,
Хранитель  мудрої  основи,
Мав  бути  стертим  до  піщин.
Щоб  часом  й  гадки  не  було
Про  Божий  Храм  ,  про  Батьківщину…
Чинилось  все  в  лиху  годину,
В  покору  щоб  загнать  село.
Позбавить  волі,  випить  кров  -
Згубить  на  тло  найлегше  тіло!  –
Лиш  вбивши  душу,  можна  сміло
Ствердить  ,  що  ворога  зборов.
А  є  для  цього  стільки  схем  :
Вогнем  спопелити  простори,
Концтабори,  голодомори,
Пройшлись  репресії  мечем.
Від  сліз  вже  й  ріки  розлились…
А  скільки  прикрощів  і  муки,
Щоб  маячня  чиясь  та  руки
Над  людським  духом  возвелись?
А  ми  гадаємо  чому
Вода  в  морях  тепер  солона?
Це  ж  соціальні  перегони
Згубили  душу  не  одну.
Бо  примітивність  загалом,
Що  не  кажіть,  а  завжди  хоче
Цим  світом  правити  охоче
В  руках  із  пряником  й  кнутом.
15
Ми  так  чекали  перемін:
Немов  в  багні  ковтки  озону,
Були  потрібні  в  перегонах
Подій  ознаки  добрих  змін.
Спочатку  тріснув  наш  союз…
То  ж  ми  ,  роззявивши  роти,
Кричали  всі  до  хрипоти  :
-Звільніть  чим  швидш  від  братських  уз.
Вмить  кровна  гордість  ожила  :
-Давай  нам  гідність  й  незалежність!
Хоч  йшли  фактично  у  залежність  -
Чекала  власна  кабала.
А  скільки  радості  було  –
Від  демонстрацій  аж  кипіло…
Та  вир  тих  пристрастей  хтось  вміло
У  власне  вправив  ремесло.
Допоки  сторони  в  злобі
Свої  сценарії  творили,
То  результатом  третя  сила
Покористалась  в  боротьбі.
Протистояння  нових  форм
Лише  зароджувалось  в  надрах  :
Нові  вожді  й  колишні  кадри
Почали  старт  із  фарс  –  платформ.
16
Дрімала  солодко  громада
В  зеніті  перших  перемог,
А  вже  вилазив  із  барлог
Глитай,  приборкуючи  владу.
Ми  ще  патякали  бравади
Про  нашу  зверхність  та  прогрес…
В  цей  час  інфляції  процес
З*їдав  мистецьки  наші  вклади.
Бурлила  кров  у  нас  хмільна…
Ділки  ж  свободу  прославляли
Й  далекоглядно  приступали
До  роздержавлення  майна.
Сміялись  :  -  Хай  буде  для  втіх!
Та  свій  шахрай  без  заборони  
У  межах  чинного  закону
Нас  грабував  спокійно  всіх.
Баланс  псував  спрокволу  газ…
Без  думки  нашої  і  згоди
Потужні  фабрики  й  заводи
До  товариств  скотились  враз.
Приватні  власність  ,  дім  ,  думки…
А  справедливістю  й  не  пахло!
Магнат  під  вибори  лиш  чахло
Давав  подачки  залюбки.
17  
То  шахтарі  забастували,
То  лікарі,  то  вчителі…
Лише  в  розоренім  селі,
Чогось  чекаючи  ,  мовчали.
Непрогнозованим  ставало
І  так  важке  життя  селян  :
Терпляче  зносили  свій  стан
Геть  не  примхливі  люди  змалу.
На  осінь  праці  результати
Непропорційний  крав  обмін  :
Чи  трейдер  з  ножицями  цін,
Чи  то  не  вміли  торгувати?
Колгоспи  тонули  в  податках  :
І  ні  прибутків,  ні  зарплат…
Немов  тайфун  промчавсь  стократ,
Щоб  й  сліду  не  лишить  нащадкам.
Досаду  й  страх  той  хаос  сіяв,
Торкнеш  –  і  вирветься  вулкан…
То  ж  не  один  на  краще  план
Процес  руйнації  розвіяв.
Від  зубожіння  анемія…
А  все  ж,  неначе  у  зерні,
У  романтичній  глибині
Душі  теплилася  надія.
Плекали  думку  :  тимчасові
В  країні  труднощі  оці…
Пройдуть  ось  вибори  й  тоді
В  достатку  житимем  й  любові.
Зима  на  радість  забарилась,
Зійшла  в  полях  озимина
І  ,слава  Богу,  не  війна  –
Хвороба  тільки  б  не  звалилась.
Все  обійдеться  –  лиш  би  згода…
В  коморі  є,  щоб  їсти  суп,
Сальце  та  жменька  грубих  круп,
В  льоху  картопелька  з  города.
А  час  сірів,  вкривався  біллю  :
Зникали  жарти,  спів  в  дворі,
В  хатах  сушили  сухарі
Та  запасались  милом  й  сіллю.
18
Стратеги  все  прорахували  :
Щось  відбувалось  дико  –  дивне  –
Перш  в  підприємство  колективне
Колгосп  чомусь  реформували.
Від  змін  в  оселях  аж  гуло…
Не  двір  тепер  –  аграрний  сектор
І  за  призначенням  директор
Новий  очолює  село.
Селян  політики  навчає  :
-Хто  є  інвестор  ,  що  акциз…
Мов  з  вишки  дивиться  униз.
Чий  взагалі  щось  помічає?
До  неможливості  активний
Чужий  з*явився  раптом  люд,
Майно  скупляючи  з  споруд
За  папірці  якійсь  та  гривні.
Закрили  клуб,  лікарню  ,  школа
В  обіймах  холоду  зими,
Вдовж  покриття  доріг  ями,
У  бур*янах  поля  довкола.
Продали  техніку  та  збіжжя,  
На  бойню  вивезли  корів  –
Чи  за  борги  ,чи  хтось  схотів
В  турне  у  дальне  зарубіжжя.
А  трударі  це  знали  й  злились…
То  мовчазні  були  протести  –
Кінці  із  кінцями  щоб  звести,
Розкрали  те  ,  що  й  залишилось.
19
А  як  живе  моя  Олена  
У  цій  шаленій  крутії?
Прихильна  доля  чи  її
Стихія  скручує  скажена?
Затягся  сутінками  обрій
У  барвах  осені  село…
Лишивши  затишне  житло,
Шука  вона  надії  добрі.
Бо  ж  вийшов  наче  б  то  указ  :
І  землю  й  засоби  віддати
Селянам  ,  щоб  хазяйнувати
Вони  змогли  самі  в  цей  час.
Народ  зійшовсь  в  поцвілий  клуб,
У  залі  й  голці  ніде  впасти…
Сваряться  гамірно  контрасти,
Злітають  лайка  й  слина  з  губ.
-Хтось  має  право  ,  а  хтось  ні?  –
Майно  не  тим  ,  хто  жив  в  палаці!
Все  за  відношенням  до  праці
Хай  буде  іншим  та  мені.
-Права  у  того  ,  хто  сильніш…
Той  трактор  матиме  і  плуга,
Служив  хто  вірно  й  був  за  друга  
Та  підприємливіший  більш.
Своїх  прибічників  пропхав
Директор,  вдавшись  в  оборудку  –
Шматок  дістався  тим,  хто  в  дудку
Адміністрації  зіграв.
Весела  вдача  й  завзяття
Куди  й  поділись  в  ланкової?
В  немилість  падали  герої  –
Плодило  покручів  життя.
20
Біда,  відомо  ,  не  одна
Щораз  в  сільські  приходить  хати  :
Минуло  лихо  ,  а  на  чатах
Стоїть  подія  більш  сумна.
В  оренду  брать  земельний  пай  
Було  відмовлено  Олені.
Просилась  :  -  Гримала  невчена
На  зборах  я  –  мене  й  карай.
-Мій  чоловік  не  винен,  знай!
Над  дітьми  змилуйся  в  цій  скруті  ,
Бо  згинуть  ,юрмиськом  забуті…
Роботу  хоч  якусь  надай.
Характер  в  глав  крутий  завжди  :
-У  ланкових  нема  потреби,
Механізаторів  не  треба…
То  ж  з  Богом  швендяй  у  світи.
Скипілось  серце  в  річці  сліз  –
Так  гірко  плюнули  в  обличчя…
Родилась  вдача  бунтівнича
У  тиші  приспаних  беріз.
З  контори  вийшла  плачучи,
Кому  ж  поскаржишся  на  черствість?
Якщо  й  стрибнеш  із  мосту  в  безвість,
Ніхто  й  не  скривиться,  йдучи.
Обвислі  скули  аж  стирчать,
В  обдертих  валянках  й  куфайці  –
До  перехожих  й  дня  окрайця
Зіниці  болями  ячать.
21
Пішла  Олена  у  сільраду:
-То  може  виділите  пай?
Нам  для  проекту  гроші  дай,  -
Дають  у  відповідь  пораду.
«Є  господарство,  сад  ,  город,
Є  годувальниця  –  корівка  :
Пройде  в  труді  ,  дасть  Бог,  денцівка,
Зате  без  жахів  та  пригод.»
Біжить  з  рядюжкою  на  лан,
Бо  ж  чим  корівку  годувати?
А  там  розкинув  свої  шати
Не  хліб  насущний,  а  бур*ян.
Пригнулась  ледь,  а  тут  вже  й  пан  :
-Крадеш  громадське  знов,  злодійко?
-Це  ж  лобода,  осет  ,  мишійка…
Непотріб  всякий  та  дурман  .
Здоровий  телепень  ,  мов  лось,
А  шкірить  зуби  :-Думай,  дура!
У  тебе  ладненька  статура,
То  може  й  змовимось  якось.
-Й  тебе  покара  не  мине…
Хіба  ж  не  соромно?  Отямся!
-О-о-о…це  надовго  –  я  не  здамся,
Запам*ятаєш  ти  мене…
22
Були  й  відради  у  сім*ї  :
У  спорті  успіхи  синочка,
Навчалась  в  школі  добре  дочка  -
Надій  майбутніх  носії.
Хоч  підтопталося  взуття
І  одяг  той  ,  що  не  у  моді…
«Якщо  між  нас  взаємозгода,
То,  мабуть,  зладиться  життя.»
Олена  тішиться  стократ  :
«Он  на  змагання  їде  Коля…
А  може  то  його  і  доля,
Щоб  з  жорстких  вирватись  лещат?»
Та  якось  вчитель  завітав  :
-Не  дали  форми  Ви  й  готівки…
Здається,  імпортні  кросівки
В  спортзалі  школи  син  Ваш  вкрав?
-Не  крав  кросівок  тих  –  не  звір  я!
Це  наговір…Впродовж  доби
Стрибну  з  найвищої  труби
Вниз  головою  на  подвір*я.
Так  і  вчинив,  коли  у  клас
Шкільний  зайшов  нараз  дільничий  :
У  тебе  надпис  на  обличчі,
Що  ти  злодюга  серед  нас.
А  через  день  (  а  може  й  два!)
Знайшлись  кросівки  нещасливі…
Ніхто  й  не  вибачився  -  сива
Лиш  стала  в  жінки  голова.
23
Спішить  пригнічена  ганьбою
Знов  героїня  на  поклін…
З  годину  витримавши,  він
Велів  впустити  до  покою.
-Короткий  вік  у  мого  сина!
Вже  вибачайте  за  цей  рот.
Нас  розум  від  істот…
Небозі  треба  домовину.
Аж  пан  стріпнувся,  мов  скажений  :
-Псуєш  в  селі  ти  всім  життя…
Ні  каяття,  ні  співчуття  –
Тваринні  мав,  напевне,  гени.
-За  трудолюбство  ,  за  терпець
Уваги  варта  і  скотина!
А  я  ж  таки  жива  людина,
Я  –  жінка,  мати  ,  накінець!
-Знайшла  манкурта…Геть  чума!  –
Налились  очі  з  злості  кров*ю,  -
Ти  бач,  виховує  любов*ю…
У  мене  совісті  нема?
-Туман  пускаєш  –  я  в  полях…
Поважні  люди  підказали,
Як  ви  героїв  заробляли
Разом  з  партійцями  в  лісках.
24
Старенький  продано»Москвич»  -
І  тризну  справили  ,  й  згадали,
За  що  й  на  проводи  ще  мали
За  душу  пити  могорич.
Свої  емоції  в  руках
Сяк  –  так  тримала  ще  Олена.
Степан  скотився  до  люмпена
І  з  горя  чахнув  на  очах.
В  зіницях  сумніви  та  страх.
Пожитки  з  хати  ніс  щоденно
Та  пив,  хоч  інколи  Олена
І  попрікала  :  -  Ти  «  синяк»…
А  він  й  насправді  аж  побляк  :
Брудний,  неголений  і  сивий,
Весь  в  саднах,  зморшках  –  юродивий,
Мов  бід  грядущих  віщий  знак.
Ледь  світло  зблисне,  вже  він  біг
Чим  швидш  до  ближньої  шинкарки,
На  самогон  міняв  й  цигарки
Майно,  котре  вцупити  зміг.
Дружина  бачила  сумну
Цю  перспективу,  то  ж  вчиняла
Не  раз  з  шинкарками  скандали  –
Все  ,  мов  горохом  об  стіну.
25
Пройшов  вже  рік…чи  два.Стихати
Почав  в  душі  поволі  стрес…
Купив  директор  «Мерседес»,
Обрали  в  область  депутатом.
Прибігли  діти.  На  порозі
Кричать  :  -  Неначе  супермен,
На  іномарці  бізнесмен
Підбив  Степана  на  дорозі.
До  центра  линула  щосили  :
Життя  теплилось  ледь  –  харчить,
В  крові  потрощений  лежить
В  кюветі  навзнак  –  там  ,  де  й  збили.
Швидка  спізнилась  –  брак  бензину,
Хоч  і  тривалий  час  пройшов.
Він  так  повільно  й  захолов
В  обіймах  вірної  дружини.
Юрба  зібралась  .  Співчувають  :
_Наш  депутат,  без  всяких  слів,
Селом  не  їхав,  а  летів,  -
Пригоду  їй  оповідають.
-Босота  взялась  ця  лиш  звідки?
Перетворив  життя  на  блуд.
В  райвідділ  явимось  та  суд  :
Він  був  під  чаркою  –  ми  свідки.
26
Глибока  ніч.  Журби  пасат
Гуде  мелодію  прощання…
Без  стуку  в  двері,  без  вітання
Зайшов  в  оселю  депутат.
Оглянув  всіх  без  співчуття,
Мов  завітав  сюди  у  гості.
Було  у  зорі  стільки  злості,
Що  заскрипіло  аж  взуття.
-Нема  моєї  тут  вини,  -
Швиргнув  на  стіл  зелені  гроші  ,  -
Це  на  труну  і  на  галоші  –
Навіки  пельку  лиш  заткни.
-Віддай  зароблене  в  трудах!
Подачка  ця  не  ради  дяки…
-Хоч  часом  й  гавкають  собаки,
Йде  караван  вперед  в  пісках.
-Тебе  я  й  в  пеклі  віднайду!...
-Не  хочеш  «бабок»?  Хай  так  буде…
Знайдуться  більш  мудріші  люди
І  доведуть  все  до  ладу.
27  
Десь  через  місяць  на  прийом
Олена  в  відділ  зголосилась
Та  й  перед  слідчим  побожилась,
Що  прийдуть  свідчити  селом.
-Підтвердять  версію  мою
І  поняті,  і  очевидці…
Він  відмахнувся  :  -  Без  провидців
Здобудем  докази  в  бою.
-І  так  було  ,  і  там  була…
Вона  у  правді  й  не  вагалась.
не  так  то  сталось  ,  як  гадалось,
Бо  не  явивсь  ніхто  з  села.
Свої  ж  є  всюди  королі,
Де  мають  владу,  мають  силу  -  
Вже  он  скількох  людей  в  могилу
Загнав  він  справами  в  селі.
Аж  лист  прийшов  :»По  цій  пригоді
Закрита  Ваша  справа  знов,
Бо  потерпілий  перейшов
Дорогу  не  на  переході.»
Ще  освідомив  трохи  брат:
-Дай  сіна  бурному  бажанню!
Чи  в  ресторан  ,  чи  то  у  баню
Водив  начальство  депутат.
28
У  хаті  холодно  і  пусто  :
Ні  вдосталь  хліба,  мало  дров,
Олена  носить  їх  з  дібров  –
Печуть  картоплю  до  капусти.
Не  жінка  –  тінь,  худа  і  чорна,
Як  слід  гидкої  боротьби…
У  дні  космічної  доби
Важкі  руками  крутить  жорна.
Не  борошно  текло  ,  а  мука;
Перекроїлось  все  сукно…
«Дитя  щось  кашляє  давно
І  в  школі  «з*їхала  «  наука.
Їдким  в  кімнаті  пахне  димом,
Живуть  при  світлі  каганця…
«Рум*янчик  в  донечки  з  лиця
Обставин  збіг  злизав  незримо.»
На  доню  глипа  винувато  :
«В  дітей  прийдешнього  нема!
Можливо  ,  винна  я  сама,
Вчинивши  похибок  багато?»
«Живемо  з  нею  ,  як  у  псарні  –
І  їй  не  затишно  ,й  мені…»
Швидка  в  найближчі  вихідні
Завезла  Надю  до  лікарні.
29
До  міста  боса  пішки  йшла  :
Лиш  світ  –  зоря  –  вона  в  палаті.
Зайшов  молодик  у  халаті  :
-Ви,  мабуть,  родичка  з  села?
-Ви  мати?  Добре!  –  витер  піт,  -
Сягла  хвороба  піку  –  точки…
Ми  вже  обстежували  дочку.
Який  діагноз?  Менінгіт.
-Ренген  й  аналізи  пройдіть,
Медичні  ліки  й  препарати
Вам  необхідно  теж  придбати…
Якусь  подяку  принесіть.
-Подяку  треба  ?  Може  Вам…?
Для  цього  ж  треба  мати  гроші!
-Як  кажуть  нам  батьки  хороші,
Я  для  дитини  все  віддам.
-А  як  зарадити  біді?
Лишилась  в  мене  тільки  хата…
-І  хату  варто  теж  продати…
-Куди  ж  подітися  тоді?
-Копійка  буде  –  ніц  проблем…
По  голові  його  огріла,
За  тим  в  якійсь  частини  тіла
Ще  била  зламаним  стільцем.
30
Явивсь  на  ранок  посильний  :
-Приніс  новини  я  не  гарні  –
Померла  донечка  в  лікарні…
І  сам  завмер  ,  мов  кам*яний.
Димів  згорілий  в  лампі  гніт.
-Бач,  забарилась  допомога…
Пішла  Надієчка  до  Бога,
Щоб  за  гріхи  тримати  звіт.
Дивилась  мовчки  в  образи,  
Мов  відреклась  –  чий  день  той  чула?
А  далі  вибігла  й  пірнула
У  вир  розбурханий  грози.
В  очах  зацькованих  –  вовки,
В  одній  білизні,  зовсім  боса,
Брудна  ,  в  крові  ,  простоволоса
Помчала  в  напрямку  ріки.
Стрибнув  сусід  через  плоти  :
-Ти  з  глузду  з*їхала,  Олено?
Ти  божевільна  ?  Прокажена?
Що  хочеш  цим  ти  довести?
Притихли  блискавки  та  грім…
Не  говорила  –  звело  скули.
Бліду  й  тремтячу  повернули
Чоловіки  її  у  дім.  
31
Десь  під  обід  вловила  час,
Коли  самотня  залишилась,
Вдяглась  у  краще,  помолилась,
Знайшла  в  хліві  в  каністрі  гас.
В  кишеню  впхнула  сірники.
В  пустій  світлиці  на  хвилинку
Присіла,  встала  й  без  зупинки
Пішла  на  вигін  навпрошки.
Не  знаю,  грішна  чи  свята
Була  в  житті  Олена  часом?
Себе  та  хрест  облила  гасом
І  прив*язалась  до  хреста.
Сірник  черкнула  –  грянув  грім!
Навколо  буря  заходилась…
А  люди  бігли  –  і  дивились,
І  дивувались  вчинку  втім.
Файнув  вогонь…і  все  село
Осяяв  враз  яскравим  світлом…
І  йшло  тепло  холодним  світом,
Живим  оголюючи  зло.
Мов  відбувався  страшний  суд  –
Вже  пізня  осінь,  а  гриміло…
Аж  раптом  сонце  заясніло,
З  –  за  хмар  поглянувши  на  люд.
33
Душа  пече  ,  душа  болить!
Не  до  краси  тут  лісу  й  моря,
Коли  навколо  стільки  горя  –
Замало  й  цифр  його  злічить.
Коли  прислужники  змії
П*ють  кров  ненаситно  народу,
Не  стану  я  співцем  природи
З  байдужим  холодом  її.
Бо  ж  таки  чую  звідусіль,
В  ярмі  як  стогнуть  людські  долі…
Дай  Боже,  силу  лише  волі,
Щоб  знести  цей  нестерпний  біль.
Бездушшя  вірус  на  цім  тлі
Проник  у  мозок,  в  тільця  крові  –
Не  залишає  для  любові  
Ненависть  місця  на  землі.
В  нас  всім  дають  і  хліб,  і  сіль…
В  полоні  рабської  покори
В  полях  духовності  угору
Росте  й  цвіте  навкруг  кукіль.
Прибиті  курявою  зла,
Покірно  йдем  до  вичахання…
А  може  інші  є  жадання,
Де  крихти  світла  та  тепла?
Можливо  ,  вічний  плугатар
Готовий  сіяти  і  жати,
Готовий  спину  розрівняти,
Щоб  геть  прогнати  яничар?
Я  за  надію  всі  свої
Віддам  здобутки  й  нагороди…
Не  стану  я  співцем  природи
З  байдужим  холод  її
34
Хтось  дорікне:  -  Роки  гайнули,
Стер  вихор  часу  слід  подій…
Живем  в  державі  молодій,
А  він  звеличує  минуле.
Паразитує  на  невдачах  :
(Який  пасквіль,  бач,  накатав!).
За  краще  б  іншим  нагадав
Про  наші  успіхи  й  задачі.
Пиши  за  вільну  Україну
У  квітах  яблунь  та  калин;
Про  те,  що  має  слов*янин
Пісні  та  мову  солов*їнну.
Шановне  панство,  ностальгія
Геть  не  пече  єство  моє!
Тут  з  козака  раба  кує
Лиха  невтомна  веремія.
Її  недобрими  роками
Я  бачив  зранену  й  сумну  –
На  хрест  приковано  саму
Країну  панськими  руками.
Нестиму  хрест  до  омертвіння,
До  спазму  в  горлі  та  очах  :
В  мені  урвався  терпець  і  страх,
Хоч  мій  народ  –  зразок  терпіння.
Не  тільки  сіль  та  хліба  крайку
Мав  на  зарплату  мій  русин,
Бо  міг  придбати  селянин  
На  трудодні  собі  куфайку.
Не  раз  будила  смерть  тут  тишу,
Були  страждання,  певна  річ…
Обличчя  дійсне  для  сторіч,
А  не  спотворене  залишу.
Хтось  звироднів  в  лабетах  бід  :
Де  ж  тут  вже  ближнього  любити,
Прекрасне  де  вже  тут  творити,
Якщо  страждає  цілий  рід?
Не  стану  я  рабом  веління  :
Якщо  Вітчизною  живу,
В  її  енергію  й  красу
Вмить  перевтілюсь  в  час  прозріння!
35
Не  обминаючи  кути
Щонайгостріші  в  час  руїни,
Я  роль  та  місце  України
Стараюсь  в  світі  віднайти.
Хіба  ж  повинен,  що  писав
Я  об’єктивну  цю  картину?
Стагматик  матінку  –  країну
В  моєму  серці  розіп’яв!
Не  проминути  ,  не  забути
Цих  потрясінь  і  помилок…
Та  більш  бажав  би  хоч  разок
В  грядуще  краю  заглянути!
Микола  Стасюк  (альманах  «Скіфія  -2016  зима»)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642278
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 08.02.2016


= МОЛИТВА УЧИТЕЛЯ +

Посвячується  тим  ,  хто  сіє  прекрасне  ,  світле  і  вічне!

                                                                                                 =      МОЛИТВА        УЧИТЕЛЯ      =
«За  гріх  дітей  навчав  Ти  пробачати!
Твоє  ,  наш  перший  Вчителю,  звання
Несу  із  честю  в  долі  ,  щоб  знання
Змогли  в  серцях  незрілих  проростати.

Ти  так  вважав…  Омріяна  мета:
Щоб  в  суєті  Пророцтва  не  згасали
Та  щоб  схололі  класи  зігрівала
Твоя  Перлина  Правди  золота.

О,  Боже  наш!  Освіжую  уста
Глаголом  чистим  на  полях  любові,
У  кожнім  власнім  подиху  і  слові
Нестиму  вічну  Істину  Христа.

Твоє  Євангеліє  для  нас  -
Промінчик  сонця  в  просторі  зневіри,
За  радість  дня  омріяної  Віри
Боротись  не  відмовлюся  в  цей  час.

Я  так  прошу,  щоб  в  опіках  роси
Моя  прихильність  вчити  не  схолола,
Щоб  незбагненний  мій  порив  до  школи
Не  згас  бува  у  прагненні  краси.


Мою  старанність  ,  Вчителю,  твори
Постійною  і  твердою  в  Грядущім,
Розчарування  й  відчаї  –  минущим,
А  намір  помсти  з  пам*яті  зітри.

Мене  в  душі  бентежило  не  раз
Жадання  дріб*язкове  до  протесту….
Нерозуміння  й  біль  не  зможуть  звести
Моє  єство    до  кривди  чи  образ!

Хай  буде  завжди  легкою  рука,
Коли  когось  карає  за  провину  –
 Та  буду  ніжно  пестити  дитину
Й  страждатиму  за  муки  босяка.

Дай  простоту  мені  і  глибину,
Врятуй  урок  надій  від  порожнечі!
Не  дай  мені  вдаватися  до  втечі,
Не  дай  здрібніть  від  клопотів  та  сну.

Хай  учням  стану  в  пустощах  доби
Колоною  –  опорою  у  долі;
На  виклики  зневаги  та  неволі,
Терпіння  й  дух  сильнішими  зроби.

Від  самозречень  –  ясна  голова,
Нема  нікого  поруч  ,  окрім  Тебе….
Від  хороводу  сяючого  неба
В  процесах  праці  творяться  дива.

Дай  щедрість  гони  сіяти  добром
В  ріллі  насильства  ,  в  полі  протиріччя  –
В  синах  та  дочках  протягом  сторіччя
Воно  цілющим  зрине  джерелом.

Якщо  до  грані  віщої  дійшов
І  на  землі  продовжував  навчати,
Тоді  у  грудях  зранених  палати
Твоя  палка  продовжує  любов.

Прости  за  гріх  !  Наш  Господи,  прости!
Дай  щастя  в  інших  світлом  прорости!
                     Микола      Стасюк    (Альманах  "Скіфія  -  2015  осінь")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634235
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.01.2016


= Молитва за рідну землю =

                                                                       

Святий  всемилостивий  Боже!
Це  ж  ми  прогнівали  Твою
Пречисту    світлість  –  без  жалю
Діла  вчиняючи  не  гожі.

Це  ж  ми  від  себе  відігнали
Тебе  ходою  зла  в  душі,
Бо  штурмували  рубежі,
Які  пустотами  бряжчали:

Клепали  наклепи  ,  брехали,
Багатства  прагнули  й  жінок,
Лукаво  кидали  у  шок,
Як  кривди  друзів  обминали;

І  ненавиділи  ,  і  мстились,
Скупились  ,  заздрили  комусь,
Міліли  в  осудах  чомусь,
Вниз  до  образ  з  висот  котились.

Гони  і  з  помислів  і  глузду,
З  гарячих  збуджених  долонь
Моєї  пристрасті  вогонь
Й  недбальство  з  підлості  і  дусту;

Дрібне  огидне  горде  слово,
Зарозумілі  відчуття,
Нудьгу,  зневіру,  забуття
Своєї  вишуканої  мови.

Допоки  можу  я  ходити,
Надію  дай  Твій  дух  знайти,
В  житті  до  істини  прийти,
Наснагу    й  віру  дай  творити.

Твоя  хай  воля  допоможе,
Щоб  від  любові    мудрим  стать,
Свій  дар  землі  оцій  віддать,
Святий  всемилостивий  Боже!

Відчути  кожну  тут  стеблину
Та  рух    в  години  пізнання:
Не  йти  шляхами  навмання,
А  нести  в  серці  Україну!
                     Микола    Стасюк  (Альманах  "Скіфія  -  2015  осінь")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632448
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.12.2015


= Спільне звучання =

 
Коли  дозріла  на  лану
Душа,  то  спільні  коливання
Ти  маєш  з  ним  –  з  його  звучання
Вісь  налаштовуєш  земну.

Вручав  Судьбу  колись  в  руці
Тут  сонях,  зітканий  із  сонця  –
І  закохали  теплі  гронця
У    ті  безкраї      пшениці.

Це  ж  світло  променя  й  роси
В  мені  різьбили  дзвін  природи,
Щоб  відточив  я  з  брил  породи
Грань  досконалості  й  краси.

Збирав  у  жмені  грім  в  траві
Не  раз  юнак,  забрівши  в  маки  –
Ліпили  вітер  й  квітом  злаки
Тут  особистості  нові.

Бо  мають  поклики  полів
Якесь  невидиме  тяжіння,
Де  схочеш  злитись  з  шелестінням
Хвиль  позолочених  хлібів.

В  єство  вливалися  моє
Землі  сподіванки  і  мрії,  
Де    мозок  мій,  і  день  світліє,
І  вдача  ніжною  стає.

Під  небом  синім  явори
Мені  всміхнулись  незрадливо:
Вбери  у  тяму  справжнє  диво,
А  далі  –  з  Богом  говори…

Із  хліба  світить  суть  речей  :
В  нім  до  життя  є  приналежність,
В  нім  пам*ять  ломиться  в  безмежність,
Прозрівши  Всесвітом  очей.

Сповив  у  лоні  це  ж  твоїм
Народ  мій  вроду  чорноброву,
Щоб  я  дідів  пізнавши  мову,
Слухняно  міг  служити  їм.
                         Микола    Стасюк  (Альманах"Скіфія  -2015  весна")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630902
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.12.2015


= Ода Вогню і Світлу = легенда =

                     
                                                             1
Всю  глибину  найтонших  лір
Словами  висловимо  завжди  :
Душі  столоченої  правда
Гірким  лягає  на  папір.

Ні,  я  не  гуру  ,  не  адепт,
Щоб  сіль  життя  всім  роздавати  –
Цей  смак  самому  треба  взнати,
А  не  очікувать  рецепт.

Бува  відвідує  наш  тлін
Апостол  істини  й  науки,
Тоді  крізь  щем    пекучий  й  муки
Іду  за  покликом  на  дзвін.
                                                 2
Господь  не  дав  Людині  крил,
Бо  ми  ,  допитливі  та  спритні,
Злітали    б  в  небо  ненаситно,
Де  і  згоряли  б  в  дим    і  пил.

Блаженно  пурхали  в  раю
І  безтурботно  в  стоголоссі
Пили  із  цвіту  мед  та  роси
Прудкі    метелики    в  рою.

Калейдоскоп  пахучих  зіль
Та  метушливі  силуети…
Либонь,  душі  писала  злети
Перісто  –  райдужна  метіль.

Ото  ж  ,  в  мандрівку  навмання
Прямуй,  допоки  маєш  свято,
Радій,  що  добрі  пророчата
Відводять  бруд  та  втому  дня.

Щоб  не  цікавість  ця…Якби  ж
Не  колупала  пристрасть  в  носі,
Були  б  метелики  і  досі
В  краях    достатку  й  дивовиж.

Зіниці  глянули  за  грань,
Де  відчуття  в  тривозі  вражень
І  де  свідомість  без  обтяжень
Спішить  захоплено  у  рань.
                               3
Уже  й  не  знаю  в  чому  річ  :
Чи    збій  дали  в  програмі  вади,
Чи  то  випробувань  заради,
Та  край  поглинула  той  ніч.

Ультрамарин  згасив  чуття,
Процесам  згуб  немає  спину  :
Ще  мить  –  і  фауна  загине
Та  флора  кане  в  небуття.

Мов  блиск  під  місяцем  меча,
Мов  в  плесі      полиски  зірниці,

Аж  осліпляючи  зіниці,
Сяйнула  в  сутінках  свіча.

Все  закрутилось  :  ожили
Прудкі  й  меткі  істоти  –  скалки,
Байрак  лишаючи  чи  балки,
До  світла  мчались  ,  як  могли.

Ось  в  смузі  срібно  –золотій
Майнули  грона,  брості  ,  лози,
Між  бірюзи  стебло  мімози…
Вслід  потягнувс  ь  туди  і  рій.
                                         4
Лише  наблизилась  метіль,
Зачало    полум*я    шугати…
Снуючи  ,  стали  міркувати
Про  суперечливе  суціль  :

Рече    найперший:-Що  й  казать  ?
Ось  ми  й  отримали  Світило  –
Життя  умову  ,  ємну    силу,
В    якій  Творця    є    благодать.

-У  світлі  –  витоки  Судьби  :
Пилком  тут  пахне  та  єлеєм…
Це  ж  нам  даруються  ідеї,
Духовні  множить  щоб  скарби.
   
-В  долонях  Батька  наше  «  Я  «
Та  наші  прагнення  високі  :
Дадуть  врожай  життєві  строки,
Як  сонцем  скропиться  земля.

-Зорі  покликання  у  тім,
Щоб  дати  віру  невмирущу,
Вділити  трепетно  –  насущну
Любов  жадаючим  усім.

-То  ж  вість  благую  понесу
До  всіх  стражденних  під  цим  титлом,
Буду  посланником  я  світла,
Щоб  сповіщати  про  красу.

   -За  дар  подякувати  як  ?
Щоб  в  квітах  знов  змогли  купатись,
Щоб    мали  здатність  дивуватись,
Нащадкам  лишу  віщий  знак!
                                     5
Сміливець  ,  другий  ,  до  жерла
Рішивсь  нахабно  підлетіти…
В  гарячих  струменях  зітліти
Поспіла  часточка  крила.

Він,  повернувшись  ,  заявив  :
-Вогонь    спроможний  обпалити,
Хоч  має  здібності  носити
Тепло  та  світло  в  скриньці  див.


-Якщо  обпікся  –  не  згорю,
Його  минатиму  покірно,
Хоч  і  знаходжу  достовірно
Я  в  цьому  вигоду  свою.

-Негайно  іншим  розповім
За  що  прийшлося  постраждати  :
Хтось  зможе  також  користь  мати,
Тепло  щоб  використати,  втім.
                                   
-Щось  капне  в  руки…Інтерес
Тут  меркантильно  –споживацький,
Бо  схочуть  грітися  багацько,
Та  обмаль      місць  знімати  стрес.
                                         6
Лишаю  іскорку  для  тез  :
Огидну  хтивість  хто  зупинить  ?
Як      легко  падати  з  вершини,
Коли  закінчиться  процес  !

Щоб  спити  кров,  куса  блоха…
А  де  ж  від  досвіду  прозріння?
Ось  так,  лишаючи  сумління,
Зростають  паростки  гріха.
                                             7
Забродить  пристрасть  без  вини…
Метелик  третій  :-  Непізнанне
Єством  осилю  бездоганно,
Сягнувши  першим  таїни.

-Торкнеться  спрагле  до  чола  ,
Якщо  в  осердя  його  вскочу…
Пізнать  вичерпно  глуздом  хочу
Джерело  світла  та  тепла.

-Знайду  я  гострі  відчуття,
Щоб    приголомшливе  отримать,
Бо  це  престижніше,  ніж  блимать
Взірцем  простого  відбуття.

             -Твою  природу  вабить  хміль  :
                 Стрибать  в  безодню  –  божевілля…
-За  те  ж  оціню  суть  привілля,
Окрім  духм*яних  міток  зіль.

                   -Пуста  затія  твій  вояж…
-Не  упущу  таку  нагоду:
Вогню  пізнати  щоб  природу,
В  його  впроваджуся  пейзаж.

-Невже  всі  звідали  вогонь?
В  промінні  золото  тім  сяє…


                       -Той  витік  світла  пожирає
                           Зарозумілих  вщент,  либонь  ?

                         -Тріумф  і  почесть  –  не  мета!
                             Бадьорить  настрій  й  мрії  гріє
                             Геть  не  фантазій  ейфорія…
                               Не  в  цьому  місія  свята!

                             -У  центрі  жару  біль  та  шок…
                                 Поспішність  ввергає  в  пригоди,
                                 Які  приносять  більше  шкоди.
                                 А  не  повчальний  втім  урок.

-Оце  дивлюся  –  і  щемить  :
Властиво  Сущому  вагатись  –
Якщо  тремтіти  та  боятись,
Тоді    для  чого  в  світі    жить?
                                     8            
Навіщо  клопоти  земні  ?
Невже  своїх  не  вистачає  ?
Метіль  роїлася  по  краю  
Лиш  допустимої  межі.

Особи  вчинок  чи  надлом  ?
Щоб  заповітну  справдить  мрію,
Шугнув  в  розбурхану  стихію
Він  враз  розхристаним  єством.

Змахнув  крильми    -  й    у  ватрі  щез  ,
І  до  братів  не  повернувся…
Пізнав  ,що  хтів,  живим    забувся                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        
Вернуть  здобутки  в  формі  тез.

Не  зміг  вже  скласти  міркувань
Роззявам    тим,  що  мали  вчитись,
В  халепі  як  не  розчинитись
Чи  не  зазнати  катувань.

-Себе  спалив  –  когось  зігрій  !  –
Народ  промовить,  як  зав*яже…
Уже  нікому  не  розкаже
Він  про  набутий  досвід  свій.

Зостались  пам*ять  та  труха  –
Юрма  довкола  оніміла…
Мошки  допитливість  згоріла
В  багатті  власного  гріха.
                             9
Що  ж  ,  задоволене  сповна
Чуже  вразливе  самолюбство  –
Причина  прикра  самогубства
І  слави  величчі  дурна.

До  решти  смертний  захотів
Сам  Божий  промисел  пізнати?
Прийшлось  таки  відповідати
За  одержимість    бравих  днів.

Максималізм  згорів  до    тла
В  лукавій  ватрі  егоїзму,
Маразми      маній  героїзму
Поглине  в  мороці  імла.

Той  ,  хто  отримує  знання,
Втрачає  здатність  говорити  –
У  других  вимірах  носити
Йому  багаж  цей  навмання.

Чомусь  обізнаний  ,  мовчить,
А  хто  говорить  –  той  не    знає  :
Чи  на  припущеннях  гадає,
Чи  небилиці  жебонить
                                         10                                
 Хоч  втямиш  досвід.  хоч  не  вір  :
Сіль  у  відібранім  відерці,
Бо  тільки    вистраждане  серцем
Зіллється  світлом  на  папір.

Життя  тепер  –  безцінний  дар  !
І  в  неповторні    ці    моменти
Потрібні  чи  ж  експерименти
В  краю  довершеності    й    чар  ?

Що  буде  завтра  –  таїна  ?
Вчорашній  день  лиш  спогад  точить;
Душі  сучасність  радість  врочить,
То  ж  спий  сьогоднішнє  до  дна.

Бо  кожна  слідуюча  мить  –
Гранична  мить  в  житті  твоєму  :
Вражай  ,  дивуючись  до  щему,
Допоки  сонце  пломенить!
               Микола    Стасюк  (Альманах  "Антологія  української  літератури"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630107
рубрика: Поезія, Ода
дата поступления 20.12.2015


Хитрий Мурчик


                                                                                                 =  ХИТРИЙ        МУРЧИК    =
-Друже  ,Мурчику,  де  був?
Я  добу  тебе  не  чув!
Виглядав  ,  вслухавсь  ,  дивився,
Ну,  а  ти  десь  забарився?

-Без  моєї,  скажу,  згоди
Я  потрапив  у  пригоди:
Стало  ніччю  щось  пищати  –
Мишку  вирішив  впіймати.

-Я  в  комору  ,  я  хутенько,
Щоб  провчить  її  гарненько;
Я  рішучим  був  ,  хоч  злився,
Тільки  ж  дощ  не  забарився.

-Я  подумав  ,  що  лід  тане,
А  то  капала  сметана.
Щоб  нектар  той  не  пропав,
Трішки  ним  поласував.

--Раптом  ,  раптом  ,  мов  сто  гир,
Впав  на  мене  з  лавки  сир;
Не  злякався  не  тремтів  –
Мужньо  ворога  зустрів:

-До  схід  сонця  –  ще  до  ранку
Перегриз    йому  горлянку.
На  полиці  зашкварчало…
Я  стрибнув  ,  а  впало  сало.

-Хоч  воно  солонувате,
Та  прийшлось  його  ум*яти,
Бо  ще  б  сало  зацвіло,
Скільки  б  репету  було.

-Налетіли  раптом  роги  –
Ледь  спасли  швиденькі  ноги…
Я  подумав,  що  коза,
 А  злетіла  ковбаса.
Боронив  добро  без  слів,
То  ж  за  вечір  роги  з*їв.

-Ти  прийшов  хоробрим  в  світ!...
До  землі  лиш  звис  живіт.
Де  ж  та  мишка  ,  що  шкребла?
-Мишка  в  нірочку  втекла…
                   Микола  Стасюк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614898
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.10.2015


= ПОБРАТИМИ = легенда=

Моїм  братам  і  сестрам:  пам*ятаємо  своє  коріння..
1
В  степу,  мов  вітер  невсипущий,
На  жменьку  мужніх  козаків
Загін  на  конях  налетів
Татар  ,  озброєних  і  злющих.
Прийшлось  виборювати  право
В  кривавих  зблисках  на  життя  –
В  них  спалахнуло  завзяття,
Мов  смолоскип  в  пітьмі  яскраво.
Хоч  вовком  вий  чи  лиш  тривожся
В  вогні  незборних  протиріч  –
Тут  тільки  битва,  тільки  січ
Знайде  під  сонцем  переможця.
А  їх  ,  з  розкосими  очима,
Як  у  термітнику  комах…
Не  промайнув  й  на  хвильку  страх,
Що  преться  сила  незборима.
Зімкнулись  воїни  у  коло,
Де  спина  друга,  як  стіна;
В  руках  шаблюка,  як  струна,
Злетівши  ввись,  співає  соло.
Є  вбити  іншого  потреба  –
В  міцних  руках  звивалась  сталь,
Метались  полиски  у  даль,
Мов  феєрверки  на  пів  –  неба.
Звучали  клятви  і  молитви,
Допоки  світ  двигтів  огнем  –
Земля  змішалась  з  білим  днем,
З  росою  –  кров  на  полі  битви.
А  вороги  на  хвилі  шквалу
Летять  на  землю  ,  як  снопи…
Та  й  хлопців  рідшають  ряди,
Бо  й  козаків  злягло  чимало.
Клинок  здіймаючи  насилу,
Стоїть,  хитаючись  Роман,
Лежить  поранений  Іван,
А  поруч  –  зрублений  Кирило.
Дзвенить  і  стогне  перекатом…
-Мій  брате,  чуєш?  Озовись!
По  чарці  вип*єм  ще  колись,  -
Павло  регоче  ,  наче  кратер.
Щоб  не  лишитись  в  самотині
І  не  спалить  життя  мости,
Під  бік  Павлу  без  суєти
Микола  тулиться  без  спину.
-Он  яничар  на  тебе  суне,-
Павло  викрешує  слова…
Ще  мить  –  з  шипами  булава
Миколі  голову  проклюне.
-Тебе  не  здам  землі  холодній,  -
Підставив  кисть  свою  Павло…
Спітніло  зморене  чоло,
Аж  потемніло  ,  як  в  безодні.
В  бою  значні  понісши  втрати  -
Лежали  вбиті  в  штабелях,
І  власне  втямивши  про  крах,
Татари  стали  відступати.
2
Від  Бога,  певне,  цей  талан,
Бо  не  проймає  груди  туга  –
Павло  в  бою  не  втратив  друга,
Хоч  кисть  й  ятриться  ,  мов  тюльпан.
Кремезний  тулуб,  як  на  це  ,
На  животі  жирком  лисніє,
Міцним  здоров*ячком  зоріє
Його  округлене  лице.
Високий  зріст,  стрімке  чоло,
Зіниці  кольору  бурштину,
У  теплім  погляді  росинок
Ясних  незлічене  число.
Кулак  в  Павла,  як  в  гирі  шар,
З  металу  молот  стопудовий;
Кирея  ,вишита  чудово,
Ховає  пояс  шаровар.
Микола  ж  кривиться  від  ран,
Штани  й  сорочка  в  плямах  крові…
І  тільки  іскорки  любові
Не  встигли  згаснуть  ,  як  екран.
Худий  ,  малий,  а  не  секрет  –
В  гурті  між  них  багато  важив:
Промовить  слово,  як  зав*яже,
Й  змістовний  випише  декрет.
Під  ритм  танцює  ,  ніби  змерз,
Махає  білими  руками  -
Це  ж  смерть  між  чорними  валами
Під  сонцем  танчить  полонез.
І  де  знаходить  лиш  азарт
Натура  жвава  та  весела?
-Султану  шкрябаю  новелу,  -
Сміється,  кидаючи  жарт.
Волошки  сині  у  полях,
В  рубінах  сяючу  калину  –
Побачиш  рідні  Україну
В  його  примружених  очах.
3
Павло  з  насупленим  лицем
Про  вартість  мислить  перемоги,
Шукає  схрещені  дороги,
Щоб  ніч  не  стала  тягарем.
Микола  вправним  рухом  рук
Без  допомоги,  самотужки
Свою  сорочку  рве  на  смужки,
Щоб  козаків  позбавить  мук.
Цілюще  зібрано  зело
Кладе  на  зрізи  вмілим  хистом,
Снагу  відчувши  особисту,
Щоб  швидше  в  часі  зажило.
Поклали  вбитих  на  палаш  –
В  ряду  хрещених  й  не  святенних…
Схилившись  ниць,  за  убієнних
Всі  прочитали  «Отче  наш».
В  шапках  грудки  ,  німі  жалі,
Носили  довго  на  могилу  –
Бугор  насипали  насилу
З  сирої  матінки  –  землі.
Хтось  пропонує,  щоб  намет
Під  ніч  напнути  в  цім  безмежжі;
Мовляв,  не  край  же  тут  ведмежий,
Щоб  влаштував  собі  бенкет.
А  хтось  підказує:  -  Малу
Фортецю  вириємо  з  грунту,
Щоб  в  темноті  не  сталось  бунту,
По  черзі  станем  на  валу.
-Брати  мої,  у  тому  річ,  -
Тримає  відповідь  Микола,  -
Не  захистить  нас  місце  голе,
Тому  вертаємось  на  Січ.
4
Губились  в  музиці  світанків,
Шмагали  стрій  в  степу  вітри…
І  день  ,  і  ніч  прийшлося  йти  –
Аж  ось  на  Січ  зайшла  паланка.
Зустріли  шумом  їх  гаї…
Після  тривоги  та  напасті
На  діл  росою  хочеш  впасти,
Щоб  сон  гойдали  солов*ї.
-А  що  ,  Миколо,  всім  на  зло
Сьогодні  сходим  до  шинкарки,
По  чарці  вип*єм,  свіжу  шкварку
З*їмо  ,  -роздумує  Павло.
Травневу  втому  міст  і  сіл
Сховав  в  сутану  синій  вечір…
Присіли  хлопці  два  статечні
В  корчмі  солом*яній  за  стіл.
Тоді  не  знали  заборон  –
Купили  всякі  викрутаси  :
Сальце,  вареники,  ковбаси…
І  в  бутлі  сивий  самогон.
Коли  розслабив  трохи  хміль  ,
Павлу  Микола  :  -  Душі  черстві…
То  ж  поклянемось  у  братерстві,
Щоб  мати  навпіл  хліб  та  сіль.
Звучали  з  вуст  прекрасні  рими  :
-Ти  врятував  мені  життя,
Твоя  Судьба  –  це  і  моя,
Тому  навік  ми  побратими.
5
Вже  так  судилося  зіркам  :
Вони  дотрималися  слова,
У  тиху  осінь  на  Покрову
Явились  разом  в  Божий  храм.
Як  став  священик  за  вівтар,
Дружок  з  дружком  перехрестились
Та  з  православними  молились,
Духовний  випивши  нектар.
До  Богородиці  пройшлись
І  для  низенького  укліна
На  діл  упали  –  на  коліна,
Посповідавшись  ,  поклялись  :
-Щоб  всі  це  чули  всі  це  знали  –
Клянемось  горілки  не  пити,
Клянемось  брат  брата  любити,
Клянемось  Україні  вірно  служити,  -
Під  омофором  промовляли.
Поцілувавшись,  обнялись
Перед  іконою  святою
І  ,  освятивши  власну  зброю,
Скріпляти  клятву  ту  взялись.
Прийшлося  шаблями  обом
Вчинить  надсічки  на  долоні,
Щоб  впали  крапельки  червоні
У  срібні  келихи  з  вином.
Пізнали  радощі  сповна,
Похвальні  погляди  уздрівши…
І  навхрест  руки  переплівши,
Ті  чаші  випили  до  дна.
-Щоб  там  не  сталось  ,  не  було
Весною,  влітку,  в  осінь  ,  в  зиму,
Тепер  ми  справжні  побратими,  -
Присутнім  стверджує  Павло.
6
Турецькі  орди  та  ляхи,
Татари  кляті,  як  васали,
Вкраїну  –  неньку  роздирали
Хто  зна  за  зло  яке  й  гріхи?
На  Січ  примчався  вістовий:
-Палають  села…  Божевілля!
Дівчат  –  невільниць  із  Поділля
Жене  до  Криму  турок  злий.
Щоб  серед  орд  тих  сіять  страх
Й  невільниць  визволить  з  полону,
Кіш  козаків  крізь  тьму  бездонну
Галопом  мчить  на  Чорний  шлях.
Імла  така,  що  і  в  лупу
Хвоста  коня  не  помічаєш…
Хто  ж  знав  –  їх  засідка  чекає
Й  коротка  сутичка  в  степу.
Худий  ,  малий,  але  рука
Тверда  і  впевнена  в  Миколи…
І  відлітають  ,  наче  бджоли,
Тіла  ворожі  від  Павла.
А  що  тут  вдієш?  В  кілька  раз
Була  над  ними  перевага…
То  ж  яничари  за  розвагу
Паші  виконують  наказ.
Який  у  чистім  полі  схрон?
Козацький  кіш  перерубали,
А  хто  поранений  –  зв*язали,
Забравши  друзів  у  полон.
7
Підлеглі  влещують  паші  :
-Це  він,  це  він,  сказати  мушу,
Губив  безжально  вірні  душі,
Тому  й  не  жить  його  душі.
Байдужі  очі  ,  наче  скло,
У  набундюченого  хана:
-Хохлів,  невірних  і  поганих,
Негайно  знищити  на  тло!
-Негайна  смерть  –  для  вас  калач!
Калічте,  бийте,  що  є  духу,
Позбавте  зору  ,  нюху  ,  слуху,  -
У  груди  тикає  ловкач.
-Більш  не  побачиш  ти  зорю!  –
То  ж  яничари  проти  ночі
Кинджалом  викололи  очі
За  мить  одну  богатирю.
Ввели  Миколу  поміж  тим…
А  як  забачив  в  друга  вирви:
-Вам  ще  замало  нині  чирви?
І  я  залишуся  сліпим.
-Лиш  для  страждання  чи  для  мук
Хто  в  рабстві  жити  довго  схоче?-
Свої  Микола  вирвав  очі
Одним  умілим  рухом  рук.
Отетеріли  вороги….
Дійшовши  пам*яті  нарешті,
Козацькій  доблесті  та  честі
Віддали  шану,  мов  борги.
Коли  прийшла  на  те  пора,
Лишивши  їжу  й  воду  в  дзбанку,
Їх  переправили  до  ранку
На  протилежний  луг  Дніпра.
Із  очеретів  та  боліт
В  тумані  вивели  на  луки
І  ,  розв*язавши  сильні  руки,
Калік  пустили  в  білий  світ.
Микола  Стасюк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601192
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 21.08.2015


=Коли в зіниці набігають сльози =


Із  ситцю  гай  на  пагорбі  горить,
Шум  золотий  пронизує  аж  щемом  –
Клітин  торкнулась  благодатним  кремом
Оця  прекрасна  витончена  мить.

Люблю  я  мрію  між  берізок  зір  
І  променеві  зливи  з  крон  берези,
Коли  торкнеться  осені  імпреза
Теплом  до  скронь  із  вистражданих  лір.

Чи  творять  це  вразливі  почуття
У  глибині  із  трепету  акорди?
Чи  то  живим  зворушений    бігбордом  ,
Безмежно  любиш  прояви  життя?

П*янкі  бентежні  запахи  трави
І  знада  віт  ,  що  скупані  в  озерці…
Рубці  лишає  на  вразливім  серці
Ця  білизна  під  розчерком  брови.

Від  гри    тонких  вібрацій    у  рази
 Добрієш  сам  в  осяйнім  відгомінні  
І  завмираєш  в  тиші  від  тяжіння
На  денці  срібнім  чистої  сльози.

Стрункі  ряди  ошатненьких  красунь,
А  поруч  день  на  пагорбі  танцює:
Чи  то  в  лісках  гармонія  мандрує,
Чи  ти  спорхнув  до  витоків  ,  як  лунь?

Мов  тихий  дзвін,  краплини  кришталю  -
Від  переливів  барв  в  них  диво  грає:
Тут  легко  так  –  єство  відпочиває,
Бо  світло    світ  дарує  без  жалю.  
 
По  вінця  сонцем  сповнена  душа…
До  грама  прагнеш  в  ньому  розчинитись,
Здається,  хочеш  з  кожним  поділитись
Усім,  чим  доля  будні  прикраша.

Це,  певен,  Суть  гуляє  на  балу…
У  побут  завтра  на  скрипучім  возі
Знов  повернеться  метушлива  проза,
Кипіння    враз  понизивши  шкалу.

То  ж  ,  для  мелодій  пауза  в  обріз  –
Візьмуть  в  обійми  пагорби  морози…
Тому  до  вік  і  набігають  сльози,
Коли  відсутні  приводи  для  сліз!
                 Микола    Стасюк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.08.2015


Краса невидима людини= легенда=

                           
                                                   1
Дочка  соромилася  мами  ,
Бо  споглядала  на  лиці
Потворні  звивисті  рубці
Та  неприглядні  бурі  шрами.

Було  торкнутися  огидно
Їй  до  скалічених  долонь;
Струмивсь    не  промінь  з  сивих  скронь  -
В  зіницях  тіні  муки  видно.

Які  там  ласка  і  поради?
Які  там  ніжність  і  слова?-
Спить  в  мандруваннях  голова,
Чужі  осуджуючи  вади.

Ні  похвалитись  ,  ні  сказати  -
У  неї  ж  ненька  інвалід…
Й  чомусь  давно  покинув  рід
Ще  молодим  вродливий  тато  ?

Не  забувала  нагадати,
Як  друзі  в  дім  було  зайдуть  :
-Ти  ж  тільки  ,  мамо  ,  не  забудь
В  дворі  до  сутінок  гуляти!

Либонь  ,  сумління  не  ятрили
Єство  дочки  :  несприйняття
Манер    та    способу  життя
Іржею  серце  не  точило.
                                         2
А  в  мами  рвались  на  частини
Душа  ,  а  серце  на  шматки…
Лиш  вуст  тендітні  пелюстки
Ковтали  в  темряві  сльозини.

Вона  й  не  скаржилась  ніколи:
Ото  й  вчинила  кілька  спроб,
Здолавши  трепетний  озноб,
Щоб  оправдати  тіло    кволе.
                                           3
Сиджу  собі  й  оце  гадаю:
«Це  ж  мала  долю  нелегку-
Пізнала  вдосталь  на  віку
Ця  жінка  пекла    -й  грам    лиш  раю.»
                                             4
Невдовзі  справили  весілля-
Радіти  б  їй  за  молодят!-
Та  ,  не  сприйнявши  тещу  ,  зять
Вмить  осудив  її  дозвілля.

Куди  не  глянеш  –  скрізь  нестатки,
Глухий  невизначений  кут…
Ну  ,  як  пробачити  ось  тут
Ці  втаємничені  загадки?

Не  так  піклується  і  їжа
Не  до  смаку  прийшлась  якраз:
За  словом  слово  –  до  образ
Дійшло  в  розбурханості  свіжій.

Десь  оступилась  –  не  вгодила:
І  се  не  так  ,  і  те  не  так…
Зібрали  речі  у  рюкзак
І  в  мандри  маму  відпустили!
                                             5
Чи  рік  ,  чи  п*ять  пройшло…Лелеки
Не  раз  вертались  до  тепла…
«  Небога  в  вічність  відійшла»,-
Принесли  вісточку  здалеку.

А  чи  хворіла  ?  Чи  зігрілась  ?
Що  пережити  довелось?
Хіба  ж  цікавило  когось
З  якими  бідами  зустрілась?

Та  незабаром    прибирати
У  шафі  дочці  забаглось-
Старі  газети  й  фото  хтось
Встиг  у  шухляди  наскладати.

Здмухнула  пил  з  стопи  всієї…
Аж  раптом  з  шпальт  ще  молода
Як  гляне  мати  –мов  вода,
Вся  схожа  рисами  на  неї.
                                     6
Просторий    нарис  :  героїня,
Вогонь  побачивши  здаля  ,
З  пожежі  винесла  маля,
Своє  рятуючи  творіння.

В  дворі  гуляв  якийсь  безхатько…
Охочий  випити  сто  грам,
Позвав  його  у  гості  сам
Немилосердний    її    батько.

Лиш  господарка  забажала
Спокійно  висловить  докір,
Дружину  вигнали  у  двір,
Щоб  погулять  не  заважала.

До  тосту-  слідуюча  чарка…
Заснули  далі  п*яні  вщент,
У  тата  з  рота  в  цей  момент
У  ліжко  й  випала  цигарка.

А  батьку  що?  Стрибнув  уміло-
Ніякий  чорт  його  не  взяв…
Жона  в  присутності  роззяв,
Мов  головешка  й  обгоріла!
                                       7
Умілі  руки  –  й  воскресіння,
Із  тіла  вигнав  лікар  жаль…
А  з  фото  видно  ,  що  медаль
На  грудях  сяє  «За  спасіння».

Нервовий  зрив…Лишали  сили,
Спазм  перекрив  за  мить  гортань:
-Не  віддала  тобі  я  дань!-
Вже  сива  юнка  голосила.

Увагу  звернем  щохвилини,
Як  ранком  сріблиться  роса…
Залежить  внутрішня  краса
І  від  відносин  до  людини.
                           Микола    Стасюк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2015


=Легенда про вірну любов=

 

=      ЛЕГЕНДА        ПРО      ВІРНУ        ЛЮБОВ      =

Кажуть:-  Птах  не  має  почуттів!

Та  даруйте,  геть  у  це  не  вірю:

Відчуваю  приязнь  і  довіру

До  сестер  молодших  і  братів.

 

Як  і  ми  ,  допитливі  такі  ж,

Притаманні  біль  їм  і  страждання,

І  вони  очікують  кохання,

Подолавши  вирію  рубіж.

 

Появився  сік  лиш  на  корі,

Лиш  різьбою    вкрилися  верхів*я,

Приступили  дружно    до  гніздів*я

Пара  буслів  в  нашому  дворі.

 

Зарум*янить  ранок  ледь  щоку,

А  вони  вже  порхають  ,  як    бджілки,

Тулять  –  мостять  :  гілочка  до  гілки  –

Аж  гніздо  й  з*явилось  на  даху.

 

Хоч  мені  й  запрошень  не  було,

Щиро  я  радів  за  новосілля,

Бачив  пристрасть  танців  на  весіллі

Та  малят  ,  що  стали  на  крило.

 

Очевидцем  щастя  я  їх  став:

Якось  ранком,  випрямивши  ноги,

В  честь  своєї,  певен,  перемоги

Бусел  довго  дзьобом  леготав.

 

Чи  то  я  ,  чи  разом  у  блакить

Ми  здіймались  стрімко  на  світанні…

Є  іскра  в  сімейному  єднанні  –

Бо  з  плачів  багаття  не  горить.

 

Це  для  мене  справжнє  відкриття:

У  птахів  є  радощі  й  печалі.

Відкривали  Всесвіту  скрижалі

Таємниці  в  проявах  життя.

 

Літо  зникло  в  золоті  гаїв,

Наче  з  мап  історії  толтеки…

Відлітать  здіймалися  лелеки

Над  багряним  вихором  садів.

 

Серця  струн  торкнувся  терпкий  щем,

Як  побачив,  вийшовши  у  поле,

Що  лежав  скривавлений  і  кволий

Мій  боцюн  у  травах  під  кущем.

 

Мов  тягар  ,  сльозу  його  несу  -

Легко  віру  втратити  Природи!

Бракон*єр  з  жаги  до  насолоди

Понівечив  пострілом  красу.

 

На  руках    обачно,  як  маля,

Помолившись  Господу  за  нього,

По  грудках  промерзлих  ледь  живого

Ніс  до  хати  птаха  я  здаля.

 

Рани  промивав  в  зимові  дні,

 Годував  з  тарілки,  як  дитину,

Хоч  і  знав,  що  барв  аквамарину

Повернуть  немислимо  мені.

 

Веселивсь  ,  бадьорився,  зміцнів,

Став  ходити  жваво  по  долівці,

Цокотав  і  крізь  вікно  в  домівці

В  срібну  даль  до  милої  летів.

 

Виживав  для  чого  він  і  жив?

Щоб  стрічать  кохану  в  піднебессі,

 Щоб  теплом  у  пам*яті  воскресло

 Свято  світла  у  країні  див.

 

В  швидкоплинність  поступу    і  днів

Закрадався  нишком  ,  як  свавілля,

Спів  весни  якимось  божевіллям

У  буянні  свіжих  кольорів.

 

Як  лелеці  кинути  докір

За  часи  нелегкого  чекання?

Лиш  почув  знайоме  клекотання,

 Стрімголов  з  кімнати  вибіг  в  двір.

 

Йшли  якраз  до  шлюбу  молоді:

Забавлялась    в  танці  з  іншим  другом

 Вчора  вірна  ще  йому  подруга

На  даху  в  родинному  гнізді.

 

Захитались  крони  яворів,

Провалилось  в  темряву  пів-  неба…

Смакувать  з  жорстокості  чи  ж  треба

 Марнотратством  вишуканих  слів?

 

Аж  здалось  ,  що  й  даром  я  живу:

Як  поглянув  з  розпачу  на  мене  -

Щось  було  у  погляді  шалене,

Наче  грім  і  блискавка  в  грозу.

 

Зиркав  нишком  сам  на  оболонь,

Погрузившись  в  думи  з  головою…

Вмив  зіниці  срібною  сльозою  –

 Та  й  шугнув  в  розбурханий  вогонь.

 

Біль  земний  не  зникне,  наче  сон  –

На  нещасті  щастя  смутком  скрапне,

 Бо  любов  –  це  тільки  спільне  кратне

Двох  сердець,  що  б*ються  в  унісон!

                       Микола    Стасюк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2015


ЖУРАВКА =легенда=

                 =Журавка    =  Легенда=              
Журавки  –  з  кореня  журитись,
З  джерел  тривалої  журби…
А  може  витоки  Судьби
Змогли  в  краю  їх  поселитись?

Птахам  весною  на  болоті
Гніздечко  звити  з  трав  вдалось.
Та  ось  ондатрі  забаглось
Яєчка  з*їсти  -    плоть  од  плоті.

Допоки  в  заводях  повторно
Батьки  висиджують  малят,
З*явилась  осінь  до  загат
Так  несподівано  й  проворно.

За  ніч  загинули  пташата,
Як  ринув  заморозків  рій;
На  здивування  зграї  всій
Пташа  одне  зігріла  мати.

В  розп*яте  серце  б*є  остуда,
Як  гілка  труситься  маля  –
Лиш  проти  вітру  розправля
Голодна  мати  свої  груди.

Як  в  крилах  слабкість  подолати?
Злетить    Журавка  -і  впаде              
 І  терпеливо  мовчки  жде,
Що  все  ж  навчить  його  літати.

На  зграю  жде  нелегкий  ірій,
Кричить  наляканий  вожак  –
Не  догукатися  ніяк
До  рішень  мудрих  в  димці  сірій.

Від  ран  кривавих  терпить  болі…
Піднявши  очі  до  небес,
Журавка  просить,  щоб  воскрес
Журавлик,  зринувши  до  волі.

Чекати  більше  вже  несила,
Курличуть  сумно  журавлі…
Як  важко  жити  на  землі,
Якщо  міцні  ти  втратив  крила!

Ще  зранку  мжичка  моросила.
Вночі  ж  неждані  холоди
Скували  птахів  у  льоди,
Що  луг  кривавим  снігом  вкрили.

І  вір  –  не  вір  в  людські  повір*я:
Знайшли  замерзлим    журавля  –
І  виглядало  лиш  маля
Живе  у  матінки  з  –  під  пір*я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579322
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.05.2015


Радуниця

́
Відстогнала  втомлена  гроза,
Відгоріли    полум*ям    зірниці…  
Колоритно  барвами  в  зіницях
Не  звібрує  в  променях  роса.

На  хрести  лягає  жовта  тінь,
Мить  останню  спалює  в  повітрі…
Дощ  брехню  з  претензіями  зітре,
Як  цілує  попіл  поколінь.

Вчора  був    чи  блазень  ти  ,  чи  князь  –
Нині  йдеш  туди,  де  не  вітають…
Смуток  біль  викрешує  по  краю
В  час  мовчань,  висушуючи  грязь.

Перст  кладеш  на  змучене  чоло,
Ніде    погляд  знічений  подіти…
Лиш  сміються  квіти,  наче  діти,
Мов  страждань  у  світі  й  не  було.

Кличуть  хори  траурні  печаль…
На  вінці  років  зіграє  нові
Звершень  плід  мелодії  любові,
Спхнувши  звук  на  хресну  пектораль.

Сріблом  сльози  зблиснуть  на  щоках  –
День  розп*ятий  спогадом  на  площі:
Віддали  до  склепу  найдорожче,
Слід  кого  розтане  у  віках.

Може  ніччю  якось  на  тижні
Облетить  з  черешень  білий  дим…
Сік  життя  дарується  живим,
Не  зітерла  пам*ять  доки  ближніх.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576377
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.04.2015


Легенда про Жінку

Найчарівнішим  у  світі  квітам-  українським  жінкам  в  день  весни  від  автора:
Ми  сперечаємся  віки  
І  не  один  тут  спис  зламали,
А  й  досі  їх  не  розгадали...
Ох,  ці  Жінки  вже,  ці  Жінки!
Зійшлись  якось  чоловіки,
Вина  щоб  випити  по  чарці,
В  Єрусалимі  і  на  арці
Присіли  всі  біля  ріки.
-Чому  у  них  такий  азарт?
Чому  в  стосунках  норовисті?
-Тому,  що  створені  нечистим!  -
Підкинув  хтось  невдалий  жарт.
Здійнявся  шум  навколо  й  гам...
Звернувся  гурт  до  Соломона,
Джерела  мудрості  й  закону,
Щоб  в  суті  визначитись  дам.
-Життя  найкращі  сторінки?
З  якого  виплекані  тіста?
Уваги  вартий  цей  за  змістом
Об*єкт,  щоб  висловить  думки.
Створив  Творець  земне  Буття:
Тварин,  Адама,  рай  в  Едемі...
Та  неставало  щось  у  схемі
Для  повноцінного  життя.
Сади  приречено  й  луги  
У  геніальній  цій  програмі
Лишались  десь  за  відчуттями,
У  безпросвітності  нудьги.
Аж  раптом  вигукнув  :-  Ура!
Є  шанс  позбавить  світ  від  ліньків...
Й  почав  ліпить  статуру  Жінки
Він  з  чоловічого  ребра.
*  *  *
Невдовзі  вийшов  силует...
Лиш  був  якийсь  він  кострубатим,
Був  непривабливо  -  цибатим,
Мов  недоспіваний  куплет.
Світанком  з  трав  зібрав  росу
У  переливах  барв,  а  в  сонця
Взяв  золотисті  волоконця
Та  й  обернув  їх  у  красу.
Примітив  місяць  -  ясний  диск,
Що  темноту  осяяв  ночі,
Цю  чистоту  впровадив  в  очі,
Вдихнувши  світла  добрий  блиск.
Вловив  чуттям,  як  десь  в  глуші
Вода  хвилюється  в  озерці...
То  ж  вклав  бентежність  в  її  серце
Та  ніжну  лагідність  в  душі..
Щоб  врівноважити  якось
В  єстві  цю  приторність  солодку,
У  стрижень  ниточку  коротку
З  гірким  добавить  довелось.
Тому  до  вишуканих  чар
Вніс  непостійність  й  примхи  вітру,
Вніс  від  змії  отрути  з  літру
Й  плаксивість  -  лютість  чорних  хмар.
Коли  прийшов  на  те  свій  строк,
Добавив  мудрість  й  хитрість  кішки,
Гарячу  пристрасть  й  зовсім  трішки  
Ще  невгамовності  сорок.
Явилась  постать...Сам  зрадів:
-Ось  і  звершилось  диво  з  дива!
Щось  неповторно  -  особливе
Всміхалось  трепетно  з  -  під  брів.
Зітхнув  з  полегшенням  й  сказав  :
-Муж,  бережи  її  усюди,
Бо  їй  повторення  не  буде  -
Це  те  ,  що  в  світі  ти  шукав!
*  *  *
Мав  тонкий  розум  Соломон.
Його  дотепники  й  спитали  :
-Щоб  за  Жінок  Ви  нам  сказали?  
Це  світло  ранку  чи  полон?
-Щоб  за  Жінок  я  Вам  сказав?
Дав  Бог  мені  могутні  сили  :
Любив  красунь  й  вони  любили...
То  ж  таємниці  їх  пізнав.
Вони  дивують  білий  світ,
Бо  обдаровані  й  вродливі,
Сентиментальні  та  дбайливі,
До  себе  ваблять,  наче  цвіт.
Є  відчуття  у  них  тепла,
Манер  хороших  і  уваги,
Відповідальності,  поваги,
Несприйняття  наруги  й  зла.
До  позитивних  їх  ознак
Відніс  би  мудрість  та  активність,
Сердечну  щирість,  позитивність,
До  всього  витончений  смак.
В  тонковлаштованій  душі
Жінок  гармонія  існує,
Тому  то  швидш  вона  відчує
Страждання  й  радощі  чужі.
Чоло  напруживши,  мудрець,
Давно  вже  стомлений  роками,
Скептично  вимовив  устами  :
-Від  них  початок  та  кінець!
-Скажу  відверто,  в  тому  річ,
Що  я  зустрів  в  цій  круговерті
Істоту  гірш  самої  смерті
З  клубками  вад  і  протиріч.
-О,  ці  кайдани  ніжних  рук!
О,  ця  блаженна  насолода!
Себе  ми  тішим  -  нагорода,
Фактично  ж  шлях  до  пекла  й  мук.
-Приманка  нам  -  шаради  слів,
Гіпноз  очей,  сердечні  сіті,
Щоби  в  білковім  розмаїтті
Ловити  нас  ,  як  карасів.
-Підступна  теплиться  мета:
Усмішка  мила  -  це  отрута,
Яка  стриножить  волю  в  пута...
Стосунки  з  ними  -  марнота!
-Зазнав  спокус  і  трепет  втіх...
Та  ось  від  них  з*явились  діти!
Згубивши  святість,  сіяв  квіти  -
Тепер  спокутую  свій  гріх.
-То  є  джерельця,  є  струмки,
Вода  в  них  чиста  -  з  тванню  ріки...
Бруднять  життя  лиш  недоріки,
А  світлий  витік  -  це  Жінки!  
Микола  Стасюк  (Пломінь)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564971
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2015


Бориса стратив терорист


Загинув    в  лютому  Борис,
Як  воїн  світла,  лицар  честі:
На  доленоснім  перехресті
Вінець  судьби  його  завис.

В    часи  освічені  ціна
Така  дрібна  життю  людини  -
Свинцем  вгостила    підло  в  спину
Його  огидна    сатана.

Хіба  відчуєш  каяття,
Де  терорист  –  сама  держава,
Де  попередження  октави
Звучать    з  іроній  співчуття?

Це  поклик  звіра  в  голові
Придумав  тему  недоречну  :
З  Кремлем  боротись  небезпечно,
Бо  знайдуть  й  стратять  у  рові.

Це  показовий,  певен,  знак:
В  цій  метушливій  круговерті
Росія  звикла  вже  до  смерті
Та  до  обману  позаяк.

План  Новоросії  сплела
І  вбивство  польської  еліти
Для  гегемонії  у  світі
Уява  хворого  чола.

Хто  далі  в  списку  ігрищ  зла?
Бо  Політковська  й  Новодворська
Та  Литвиненко  в    мить  заморську
Спили  вже  з  того  джерела….

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563728
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2015


Казка ниви.


Вхопив  й  тримає  у  руці
Маленький,  сивий,  як  грибочок,
До  п*ят    з  борідкою  дідочок
Прудкі  веселі  промінці.

Та  як  смикне  їх  -    аж  грози
Збриніли  сльози  по  осиці,
А  він  багряні  блискавиці
Збирає  в  кошик  із  лози.

Надалі  глянув  з  –  під  повік
Своїм  орлино  –  мудрим  зором
На  каплі  бісеру  прозорі  –
Й  погнав  громи  у  інший  бік.

Дмухнув  в  жита  чарівний  дим  –
І  заіскрилося  колосся,
Заграли  барви  стоголоссям
Вмить  під  склепінням  голубим.

Чи  то  коромисло  із  вод,
Чи  дід  відром  дістав  з  криниці?
Під  сміх  дівчата  білолиці
В  зелі  водили  хоровод.

Дзвінкі  почув  я  голоси  –
Забав  омиті  прагли  злаки…
Та  мавок  гурт  пішов  у  маки  –
І  зник  у  повені  краси.

Якби  ж  не  зорило  в  очах,
Як  казка  бавиться  грайливо?
Я  й  сам  не  втямив,  що  за  диво
У  червні  бродить  по  ланах?
                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557911
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2015


Солов*Ї , хвилинку помовчіть!

Аж  хапає  серце  терпкий  щем:
Пелюстки  гойдаються  на  гілці,
Виграє  хлопчина  на  сопілці
В  білопінній  віхолі  черемх.

Кличе  він  кохану  для  розмов,
Пальцями  теребить  сопілчину:
Плаче  та  сміється  без  спочину
У  тінистій  свіжості  дібров.

А  вона,  мов  ластівка,  легка,
Берегами,  топчучи  покоси,
Поспішає  радісна  і  боса
До  дзвінкого  чистого  струмка.

Ледь  хмільна  від  запахів  та  чар.
Студить  холод    ніженьки  до  сльозець…
Молоденьку  пташку  на  морозець
Заманив  вродливий  сопілкар.


В  неї  з  сонця  зіткана  коса…
Він  до  себе  квітку  пригортає  :
-Притрусило  інеєм,  -питає,  -
Чи  в  хоралах  сріблиться  роса?

Солов*ї,  хвилинку  помовчіть!
Хай  собі  цілує  на  здоров*я…
-Я  тебе  гарячою  любов*ю
Від  морозу  зможу  відігріть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2015


Кавказький злам


                               1
Ненависть  зве  губить  життя,  
Любов  у  серці  кличе  жити,
Щомиті  прагнути  й  любити,
Бо  їй  не  буде  вороття.
                               2
Нам  необхідно  всім  це  знать:
Все  починається  з  любові,
 Її  властивості  чудові
В  основі  сутності  лежать.

Не  вимагаючи  визнань,
Прошу  я  тільки  розуміння,
Щоб  привели  нас  до  прозріння
Зусилля  щирих  намагань.

Хай  нас  захоплює  життя:
Любіть  Природу  і  Людину,
Любіть  дружину  та  дитину,
Як  сенс  усього  майбуття.

Любов  я  стверджую  одну  –
(Хіба  у  цім  моя  провина?),
Що  я  найбільше  Батьківщину
Люблю,  як  матінку  земну.
                                     3
В  полях  виспівує  весна
Дзвінкими  срібними  струмками,
Дивує  серце  до  нестями
Її  бентежна  новизна.

Сади  по  селах  і  містах
Гуртом  від  ласки  просинались.
І  в  ароматах    захлинались
Зелені    брості  по  вершках.

Коли  навколо  все  цвіте,
Усі  забулися  про  зиму.
З  ріллі  здіймаються  озимі
В  проміння  ніжно  –  золоте.

По  всій  окрузі  лет  гримів:
Шумів  оркестр,  будив  діброву
У  навіть  тишу  вечорову
Геть  не  дражнив  невтомний  спів.

Гарнішав  світ,  і  поміж  тим.
Біг  навпрошки,  задерши  поли,
То  спалахне  вогнями  в  полі,
То  вдень  в  бузок  напустить  дим.

Чужа  вітчизна.  Та  чомусь
І  долі  ,  й  люди  наші  схожі…
Твої  лани  –  простори  гожі
Мені  близькі,  слов*янська    Русь!
                                           4
Під  голубими  куполами
Іскриться  сніг  на  схилах  гір.
На  Русь  з  –  за  гір  тих  з  давніх  пір
Летять  лелеки  табунами.

В  них  так  захоплюють  висоти,
Потоки  шумні  чистих  рік.
Де  вічно  пасма  срібних  пік
Смарагди  хочуть  побороти.

Круті  ущелини  і  скали,
Ланцюг  вигадливих  хребтів,
Де  юрми  мужніх  та  орлів
Притулок  волі  відшукали.

Краї  чудової  погоди,
Де  зріють  жито  й  виноград.
Тобі,  як  гостю,  кожен  рад  ,
Якщо  посланник  ти  свободи.

Мов  грань  довершена  алмазу:
Здається,  Божу  благодать
Готова  нам  подарувати
Краса  прадавнього  Кавказу.

Куточок  раю…Славна  мрія  –
Знайти  в  нім  суть  його  окрас!
Та  в  наш  стрімкий  жорстокий  час
Спливає  кров*ю  тут  Росія.
                                         5
Хіба  ж  роки?  –  Уже  віками
Орда  в  краях  цих  не  одна
Вогнем  й  мечами  приручає
Свободолюбні  племена.

Чи  ж  не  за  полум*я  титана,
Не  знаю  й  сам  у  котрий  раз,
Сичить  –  ятриться,  наче  рана,
Стійкий  змордований  Кавказ?

За  те  ,  що  став  допомагати
Народам  мужній  Прометей,
Всевишній  вирішив  карати
Його  нескорених  дітей.

То  ж  серед  дивної  природи,
Живе  все  топлячи  в  крові,
Творять  спустошливі  походи
Колонізатори  нові.

Та    Суті  логіка  спрацює:
Що  сіє  хто,  то  те  і  жне.
І  свого  щастя  ,хто  руйнує,
На  попелищі  не  знайде.

Насильство,  грубощі,  лукавість,
Які  не  стерпить  аксакал,
Лише  породжують  ненависть,
В  котрій  жорстокість  править  бал.

Все  вимагає  в  світі  плати:
І  вчинок  кожний,  і  процес,
Бо  ж  гинуть  хлопчики  –  солдати
Геть  не  за  власний  інтерес.

В  горнилі  війн  вмирають  діти  –
В  ній  не  вмирають  королі,
По  суті,  знищуються  квіти  –
Краса  з  надією  землі.
                               6
А  на  війні,  як  на  війні:
В  боях,  трапляється,  й  стріляють,
Немов  папір,  до  тла  згорають
Живі  в  пекельному  вогні…

На  ній  говорять  не  уста  –
Акценти  ставлять  автомати
І  факти  стверджують  гармати  :
Розмова  хаосу  крута.

Страхіть  симфонії  звучать:
Реве  та  стогне  все  у  гулі,
Лиш  залітають  тихо  кулі
В  серця,  що  чайкою  ячать.

Розумні  гинуть  і  дурні,
Як  під  ножем  домашні  півні  –
Тут  перед  смертю  всі  ми  рівні,
Бо  на  війні,  як  на  війні….

Суть  м*ясорубки  є  проста:
Життя  не  варте  тут  нічого
(Що  в  цьому  дивного  такого?)  –
Була  б  досягнута  мета.

То  ж  у  вождів  святкові  дні:
Собі  чаркуються  на  дачі  –
П*ють  за  тріумфи  та  удачі,
За  перемоги  на  війні.

Для  них  вся  істина  в  вині:
-За  наших  хлопчиків  гарячих!...
Лиш  дома  мами  рідні  плачуть.
Бо  на  війні,  як  на  війні…
                               7
Вже  дві  доби  у  горах  бій
Ведуть  російські  батальйони…
Летять  осколки  і  прокльони
З  багнюки  в  млі  непрохідній.

Висотка  в  лісі  –  бастіон,
Повз  неї  є  одна  стежина…
Мета  повстанців,  щоб  в  долину
Із  гір  прорватись  крізь  затон.

Не  легіон  –  до  ста  солдат.
Лежать  поранені  і  вбиті…
А  схили  ц  досі  тими  вкриті,
Що  йшли  на  штурм  гори  стократ.

Рух  кожен  сковує  нуга,
Холодний  вітер  дме  –  а  жарко.
Десант  в  бою  тримає  марку.
Хоч  дошкуляє  всім  жага.

Нема  надій  на  артналіт,
В  бійців  закінчились  набої…
У  млі  очікують  герої
Погоди  й  з  неба  вертоліт.

Цей  час  сприймаєш,  як  аванс
У  долі  власній:  кулемети
Давно  мовчать,  лише  багнети
Дають  тобі  останній  шанс.
                                       8
Комбат  від  вибуху  гранати
Згубив  свідомість,  втратив  слух…
Прийшов  до  тями  –  тільки  дух
Над  тілом  лячно  став  витати.

Життя,  міліючи,  мигало,
Висіло  в  прірви  на  краю:
«Звідкіль  обпалену  мою
Воно  тут  душу  розпізнало?»

Чоло  відкинувши  і  руки,  
В  тяжкій  агонії  конав
Його  товариш  –  помирав,
Останні  вловлюючи    звуки.

Тягнулось  жадібно  до  сонця
Стебло  фіалки  у  воді,
Не  співчуваючи  біді,  
Крізь  сіро  –  білі  волоконця.

Різьба  розпукнулась  в  осики…
Постій!  Замри!  Заціпеній!
Світ  перекосить  в  тиші  злій
Від  роздираючого  крику.

Немов  страшний  безглуздий  сон:
На  доленоснім  перегоні,
Як  кінь,  вривався  від  погоні
В  перебіг  й  зміст  подій  полон.
                                           9
Солдата  кинули  в  підвал,  
Де  так  смерділо  гниллю  й  потом,
Солома  пріла  сірим  шротом
Встеляла  весь  гнітючий  зал.

Чи  ж  не  спинився  часу  лік?
По  стінах  цвіль,  мохи  й  волога,
Потьоки  бурі,  мов  дорога,
В  кутку  у  дранті  чоловік.

Пищав  брудний  бридкий  пацюк:
Перебігаючи  стрибками,
Старався  гострими  зубами
Гризнути  рани  кволих  рук.

Ну,  хоч  натягуй  протигаз:
В  повітрі  чадної  задухи
Кружляли  роєм  чорні  мухи
Над  тілом  змученим  щораз.

Стихія  темряви  і  зла,
Страждань  та  мук  нелюдських  дружка!
І  тільки  зверху  світла  смужка
У  темне  царство  пролягла.
                                 10
Встав  чоловік,  як  дуб,  високий,
Давно  не  голений,  міцний,
Вчувалась  виправка  –  стрункий,
Виразночолий,  кароокий.

-Давай  знайомитись:  Казанцев,
Майор,  з  десантників,  комбат…
Тебе  є  де  ранили,  солдат,
І  як  попав  у  сіті  бранців?

-Водій  –  механік  БеТееРа,
Призов  осінній,  рядовий;
Іван,  з  Рязанщини,  сільський
І  працював  в  колгоспній  сфері.

-Не  встиг  нічого  й  зрозуміти:
На  збірний  мчалися  ми  пункт  –
Та  попереду  здибивсь  грунт.
Навколо  стало  все  горіти.

-Все  тіло  наче  оніміло:
В  такій  я  ролі  вперше  був,
Хоч  страху  ніби  й  не  відчув,
А  все  ж  в  душі  щось  тенькотіло.

-З  бронемашини  за  долоні
Мене  вниз  витягнув  «бача»
З  вогнем  ненависті  в  очах…
Так  й  опинився  у  полоні.
                                       11  
Коли  обрушився  гортанний
Картавий  щебет  з  деревця,
Осяяв  усміх  пів  лиця
Якось  негадано,  неждано.

«Звідкіль  шпаки  в  тутешнім  краї,
Де  глина  й  камінь  без  кінця?
Хто  шле  зі  звісткою  гінця?
Чи  ж  не  Рязанщина  вітає?»

Бентежно  серце  в  грудях  б*ється  –
В  поривах  гніву  та  жалю…
«Шалено  я  життя  люблю,
Тоді  ,  як  смерть  навколо  в*ється!

Яка  нудьга!  Лечу  додому
Гірким  туманом  щирих  сліз
У  шум  замріяних  беріз,
Щоб  досхочу  зігнать  оскому.

Дозволь,  обабіч  я  присяду,
Зітхну,  цілуючи  твій  слід…
Є  вісімнадцять  тільки  літ,
 Та  від  життя  нема  відради!

Мене  недоленька  занесла
Чомусь  в  цей  закутень  глухий…
І  ось  надія  –  дзвін  стрімкий
В  твоєму  голосі  воскресла!»
                                       12
-Майоре,диво!  Мені  снився  
У  сяйві  місяця  мій  край:
Туман  сріблив  зелений  гай
І  водограй  в  ставу  іскрився.

Ширяли  зверху  сині  птиці.
був  я  щасливим  в  тім  гурті…
Котила  хвилі  золоті,
Переливаючись,  пшениця.

Знайомі  хутір,  двір  і  стріха  –
Родинний  витік  поколінь…
Нізвідки  взявсь  залізний  кінь
І  ниву  став  топтать  для  втіхи.

Рід  хліборобський…В  нас      із  болем
Сприймають    пустощі  вітрів  –
Хліб  толочить  ніхто  не  смів,
А  тут  знущалися  над  полем.

Як  про  обурення  сказати:
Безбожник  лиш,  що  гріх  шукав,
Чи  той  ,  хто  розуму  не  мав,
Тендітні  стебла  міг  ламати.

Вся  суть  прихована  в  колоссі  –
Це  праці  людської  плоди.
То  ж  цілувати  хліб  завжди
В  нас  споконвіку  повелося.
                                       13
Сьогодні,  певне,  іменини
Були  у  місяця,  бо  він
Спішив  за  сонцем  навздогін
З  –  за  гір  у  сонні  полонини.

Вдихнув  озон  і  свіжість  лише
На  повні  груди  горизонт…
Десь  рокотав  далеко  фронт,  
А  тут  така  запала  тиша.

Трава  від  жаху  сполотніла,
Від  гіркоти  пекучих  сліз
Аж  вечір  в  землю  сіру  вліз
Й  росою  темрява  упріла.    

Гірські  доповнили  пейзажі
Вертляві  діти  та  жінки,
Бородачі  –  молодики
В  брудних  строкатих  камуфляжах.

В  юрбі  і  голці  ніде  впасти…
З    десяток  кинувши  лопат,
З  підвалу  вивели  солдат
Кати  гелаєвської  касти.

Впритул  під  ребра  автомати,
(А  оступись  один  хоч  раз!)
Як  стимул  здійснювать  наказ  –  
На  повний  зріст  рови  копати.

Звели  в  шеренгу  біля  ям
В  крові  десантників,  танкістів,
Кількох  побитих  журналістів,
Щоб  пригостить  по  дев*ять  грам.

Вмить  сухо  клацнули  затвори,
Притихла  зайва  метушня…
Відеокамер  тріскотня
Лиш  фіксувала  акт  покори.
                                   14
Іван  злякався.Мов  дитя,
Об  стіни  бився  головою:
-Я  хочу  жити!  Фіг  з  війною!
Я  ще  не  встиг  пізнать  життя!

-У  тебе  розпач,  в  тебе  шок  –
І  в  мене  біль,  й  мені  тривожно…
Обох  в  канаві  придорожній
Зарить  нас  можуть  без  свічок.

Не  дайся  в  руки  їм  живцем  –
Нема  за  вчинене  провини
В  сучасних  варварів,  кретинів,
В  немилосердних  цих  нікчем.

Здригнеться  в  ката  хай  рука!
На  їх  безумство  ти  так  само
Упертим  будь  аж  до  нестями
І  з  гордим  видом  козака.

Не  падай  духом,  не  корись  –
Не  буде  ворогу  спокою,
В  умовах  цих  єдина  зброя  –
Сміливо  смерті  ввіч  дивись.

Не  плач,  мій  друже,  не  тремти,
Пощади  зась  від  них  чекати…
Два  рази  в  світі  не  вмирати  –
То  ж  вмій  злетіти  з  висоти.
                                         15
-Скажи,  майоре,  ти  є  тепер,
Либонь,  дворянського  вже  стану?
Як  існувати  перестану  –
За  віщо  юним  я  помер?

Чому  війна  у  мирний  час?
Звідкіль  ненависть  поміж  нами?
Мій  хліб  не  крав  чечен  віками  –
Чий  чорний  кіт  пробіг  між  нас?

Ти  мав  освіту,  владу  мав
Ось  над  таким,  як  я  ,  солдатом…
Чому  воюю  нині  з  братом?  –
Я  клятв  вбивати  не  давав!

Лежав  він  мовчки,  мов  заснув,
Щось  обмірковував…І  спроба
Була  йому  не  вподоби
Давати  лад  словам,  що  чув.

Поморщив  лоб,  за  тим  присів:
-Скажу  тобі  відверто  ,  Ваню,
Оце  б  попасти  зараз  в  баню,  
Щоб  змити  бруд  своїх  гріхів.

Я  не  суддя  чи  адвокат…
Зростав    не  в  замках  –  в  інтернаті,
Тому  мені  і  є  ти  братом,
Бо  ти  солдат  –  і  я  солдат.
                                     16
-Ото  ж  навік  собі  зазнач:
На  все  завжди  своя  причина  –
Прийшли  в  його  ми  полонини,
Тому  не  ворог  бородач.

Проте  й  не  друг…Афганістан
Навчив  вникати  в  суть  предметів  –  
Знайдуть  пізніше  паритети
Добродій  наш  і  їх  «пахан».

Війна,  мій  брате,  як  корівка:
Хтось  доглядає  і  пасе,      
Хтось  молочко  з-  під  неї  ссе,
Або  з  обох  дере  готівку.

Щоб  журналістів  залякать,
(Напевне,  викупу  чекають!)
Періодично  в  нас  стріляють,
Щоб  з  їх  родин  калим  зідрати.

Судить  за  всіх  я  не  берусь,
Та  все  ж  верхи  формують  долю:
Їм  кажуть  –  боритесь  за  волю,
Нам  –  за  міцну  велику  Русь.

Бо  тут  сплелися  інтереси
За  нафту,  зброю,  гроші,  чин…
А  ми  з  тобою,  юний  син,
Є  виконавцями  процесів.
                               17
Якось  Івана  для  роботи
Взяли  чеченські  вояки,
Щоби  носив  з  піском  мішки
Він  від  будинку,  що  навпроти.

В  неволі  зблід.Та  ясночолим
Й  міцним  лишився  він,  як  дуб:
Блакитні  очі,    русий  чуб
Вихривсь,  мов  кипа  понад  полем.

Був  вечір  –  музика  травнева…
І  раптом  витвори  судьби  –
Нізвідки  впала,  з  висоти,
Оця  пелюстка  яблунева.

Вона  з*явилася  з  нічого  –
Граційна,  в  сукні  голубій…
І  стрімко  глянуло  з-  під  вій
Дівча  допитливо  на  нього.

Ні,  не  ковзнула,    а  стрілою
Прошила  душу  аж  до  дна.
Та  оглянувшись(Чи  ж  одна?),
Всміхнулась  й  зникла  під  горою.

Цей  стан  стрункий,  лице  рум*яне!
Щось  стрепенулось,  ожило…
Не  смій,  солдате!  Ти  є  хто?
Це  гра  у  погляд  полум*яний.
                                           18
-Ти  ніч  не  спав…Щось  забагнулось?
Приснились  нива  знов  і  гай?
-Та  ні,  майоре,  постривай,
Тут  неймовірне  щось  відбулось!

-Якийсь  вогонь…Спинить  несила,
Перевернувся  білий  світ:
Лечу  метеликом  на  цвіт,
Хоч  обпалити  можу  й  крила.

-Була  не  ніч  –  тортури,  муки…
Тобі  скажу,  бо  ти  мій  брат:
Я  не  закохувавсь  в  дівчат,
Не  хлипав  нишком  від  розлуки.

-Узбечка  б  краще    чи  евенка  –
Приніс  би  в  хату  хліб  та  сіль…
А  так  проймає  всього  біль  –
Моя  обраниця  –  чеченка.

-Хіба  ж  залежить  це  від  націй?
І  поміж  нас  ,  в  поміж  них
Хватає  добрих,  чемних,  злих,
Дурних,  розумних  ,  їх  мутацій.

Весна  не  квітом  –  пахне  кров*ю.
Раз  час  жасминовий  оцей
Дарує  музику  очей  –
Злітай  над  кривдами  любов*ю!
                                     19
«Як  ,  Ваню,  служиться  тобі?
Листи  десь  губляться  в  дорозі…
Я  тут  самотня,  мов  в  облозі,
Щодня  маруджуся  в  журбі.

Я  не  живу  –  існую  в  сні,
Чомусь  не  радісно  –  тривожно.
Чекаю  вісточку  дорожню,
Мов  пташка,  б*юся  у  вікні.

Мені    б  лиш  кілька  добрих  слів
У  цім  безлюдді,  безголоссі…
В  дворах  бур*яном  поплелося,
Наш  зовсім  виселок  спустів.

Тече  старий  благенький  дах,
Його  б  хоч  зрідка  полатати,
В  садочку  б  грядочку  скопати  –
Я  ледь  тримаюсь  на  ногах.

Прошу  в  колгоспі  трохи  дров
(Для  голови  воно  ж  дрібниця!),
Сміється  з  мене  той  п*яниця  –
Вдові  тріпоче  про  любов.

Чи  не  знущаються  «діди»?
Чи  вдосталь  їсти?  Чи  зігрітий?
Трудні  часи  не  вперш  терпіти  –
Не  знати  б  більшої  біди!»
                                 20
«  Привіт  ,  ріднесенька,  з  Чечні!
Мов  перст  ,  сидиш  одна  на  лаві…
А  я  пищу  листа  в  уяві  –
Прожитим  поділюсь  у  сні.

Мені  не  пишеш  ти?  –  Брехня!
Добра  у  вдачі,  як  у  мами…
Листи  блукають  манівцями,
Мене  шукають  навмання.

Минула  край  цей  вже  зима…
Занесла  доля  на  край  світу  –
Сиджу  в  ущелині  з  граніту,
Замками  скований  стома.

Лиш  клаптик  світла  у  вікні  –
Мала  щілинка  в  амбразурі,
Запліснявілі  та  похмурі
Квадратом  стіни  кам*яні.

Життям  потішитись  не  зміг,
Бо  в  світ  лиш  можу  визирати,
Як  звір,  поглядаю  на  грати…
Та  за  чиї  провину  й  гріх?

Зустріти  схочеш  ти  мене
Живим  з  далекої  дороги…
Надіюсь,  молячись  до  Бога,
Що  горе,  врешті,  обмине.

То  ж  витри  сльози  на  очах!
Придбаєм  свинку  ми  й  корову,
В  нас  буде  хліб  і  будуть  дрова,
Ми  побудуєм  новий  дах.

Привіт,  ріднесенька  ,з  Чечні!
Пишу  листа  тобі  в  уяві  –
Прожитим  я  ділюсь  у  сні…
                                         21
Було  ще  поночі,  коли
Шкрябнуло  щось  в  щілині  –  вічку…
І  враз  потоки  світла  свічки
В  підвал  із  двору  попливли.

Насправді  сталося  чи  сон
Звивався  зверху  мерехтливо?  –
Щось  пробиралось  полохливо
До  них  крізь  низку  перепон.

Минав  поволі  шок  в  обох.
І  ось  просунулась  долоня  –
Тендітна,  ніжна,  наче  сонях,
Що  поспішав  зігріти  льох.

Посипавсь  порох…крізь  діру
Додолу  гепнулась  торбина:
Одна…десята  картоплина,
Десь  тільки  спечені  в  жару.

Погасла  свічка.  Тонкий  слух
Вловив  дрібненьке  лопотання…
Був  час  прозріння,  час  вагання,
Щоб  перевести  в  грудях  дух.

-Під  сумнів  брати  це  дарма:
Я  не  кепкую,  чуєш,  Ваню,
Є  в  світі  людяність  ,  кохання  –
Ще  спину  варварству  нема.
                                       22
Із  трав  ночами  білий  іній
Вже  куховарить  холодець,
Хоч  теплий  струмінь  нанівець
Ще  зводить  стан  той  в  день  осінній.

Десь  недалеко  викидали
Бої  по  селах  віражі…
Ходи  підземні  й  бліндажі
В  дворах  невільники  копали.

Не  легко  в  тверді  копирсати  –
Доймають  втома  й  мозолі,
Росу  хтось  витре  на  чолі  –
І  всі  продовжують  мовчати.

До  лабіринтів  так  поважно,
Хоч  й  жваво  рухалось  дівча…
(Чиєсь  із  варти  онуча?)


Ні  ,до  солдат  пішло  безстрашно.

Такі  печальні  чорні  очі…
Душа,  напевне,  золота,
Коли  отак,  немов  свята,
Допомогти  солдатам  хоче.

У  вічі  глянула  дбайливо  :
-Тобі,  Іванку,  молока,
Щоб  не  втомилася  рука,
Та  принесла,  що  так  щаслива.
                                       23
Стоять  невільники  і  варта,
Застигла  пауза  німа  –
Немов  нікого  і  нема…
(Та  видивлятися  чи  ж  варто?)

Рука  в  руці…Злітають  в  небо:
Дає  притулок  для  душі
Її  душа  в  своїй  глуші.
І  тут  сторонніх  вже  не  треба.

І  там,  глибоко  в  задзеркаллі,
Зростав  кохання  світлий  храм,
В  якому  чисто,  бо  речам
Веліли  щезнути  подалі.

-Зостався  день  один  в  неволі,
Надію  маєш  рятівну…
-Надію  я?...  Щось  не  збагну!
Стривай,  щоб  я  не  збожеволів.

-На  завтра  в  штаб…Я  дав  присягу!
-Там  батько  мій.Обдумай…
                                                                                                     Стій!
Будь  вірним  матері  своїй!
В  нас  хлопців  цінять  за  відвагу!
                                         24
Спочатку  руки  розв*язали
Та  дали  вмитись  ,  підстригли,
У  чисту  форму  одягли
І  завели  його  до  зали.

Столи  від  страв  аж  прогинались:
Вино,  гарячі  шашлики…
Ще  щось  підносили  жінки,
А  командири  розважались.

-Чи  маєш,  воїне,  ще  сили?
Як  гостя  важного,відзнач,  -
Вказав  кремезний  бородач,  -
Тебе  до  столу  запросили.

-Тобі  голубка  наша  мила?
Тоді  прийми  і  наш  іслам…
Я  Маріам  тобі  віддам,
Якщо  вона  так  полюбила.

-Підеш  й  бій  за  нашу  волю,
Заробиш  гроші  на  калим,
Щоб  дівку  викупить,  між  тим,
А  там  твори  щасливу  долю.

Поставив  чарку,  дав  тарілку  :
-За  перемогу  п*єм  до  дна!
-Та  краще…хочу  не  вина…
За  себе  вип*ю  я  горілки.

Стакан  один…і  третій.В  друзки
Наш  оп*янів  солдат  Іван.
-Майору  трішки  –  прошу  ,  пан!
Візьму  з  собою  я  закуску.
                                         25
-Ото  ж  стривай,  тут  все  не  так  :
Свої  традиції  й  обряди  –
Твій  інтелект,  твою  посаду
Не  поцінують  аж  ніяк.

Закон  один  у  них  –  Коран…
Дружин  купують  для  прислуги,
Стрічають  з  честю  в  гості  друга,
Шанують  старших  і  прочан.

Тут  кровна  помста  –  чванство  всіх:
Тут  зуб  за  зуб,  за  око  –  око  …
Для  нас  це  дико  і  жорстоко,
Для  мусульманина  не  гріх.

Тут  зневажають  переляк,
Не  терплять  підлості  та  зради,
Вагу  тут  мають  не  поради,
А  сильні  м*язи  та  кулак.

І  слово  має  вартість  –  знай:
За  грубо  виронену  фразу,
За    жарти,  натяк  на  образу
Вже  милосердя  не  чекай.

В  них  той  нікчема,  хто  життя
Вважає  скарбом,хто  до  болю
Лякливий  та  втрачає  волю
Свою  в  бою  без  каяття.
                                       26
-Надумав?  Згоден?  Це  твій  плюс!
-Не  по  дорозі?  Ми  не  браття?
Сьогодні,  мабуть,  на  розп*ятя
Потрапить  хтось,  як  ваш  Ісус.

-Іти  на  поступки  любі!
Я  християнин  …Дав  присягу!
-Ми  маєм  метод  противаги,
Щоб  краще  думалось  тобі.

-Раз  доля  випала    гірка,
Зустріну  виклик  я  без  страху…
-Ти  ще  не  корчився  від  жаху.
І  участь  жде  обох  тяжка.


Враз  налетіли,  вчувши  знак,
На    них  ,  поранених  і  кволих,,
Кількоро  хлопців  пишночолих,
Мов  зграя  спущених  собак.

Так  били    -  камера  гула:
На  стіни  й  торси  безборонні
Лиш  цівки  чвиркали  червоні,
Аж  поки  втома  не  звела.

Та  встав  майор,  здолавши  біль:
-За  що  юнцю  відповідати?
До  завтра  спокій  дай  солдату  –
Із  автомата  в  мене  ціль.
                                         27  
-Дивись,  шукаючи  причини,
По  філософськи  на  життя
Ця  боротьба  веде  буття
До  досконалої  вершини.

-Хіба  ж  дарма  ти  зносиш  муки?  –
Тут  без  вагання  й  коливань
Стійку  систему  чільних  знань
Придбав  без  методів  науки.

-Жорстока  школа  виживання  :
Вона  формує  зір  і  слух,
Залізну  волю,  сильний  дух…                                                                    
Либонь,  спартанське  виховання.

-Своя  в  цім  мудрість:  хиби,  вади,
Чужі  та  власні  помилки
Шліфують  розум  наш  таки,
Хоч  й  не  приносять  нам  розради.

-Пізнав  у  мороці  негоди
Одну  з  найбільших  величин  :
Ти  –  вірний  воїн,  мужній  син
Землі  своєї,  свого  Роду.

-Не  варто,  певен,  намагатись
Шукать  земний  у  світі  рай…
А  ти  мене  не  забувай!
Пора  дружок,  пора  прощатись.
                                               28
-У  мене  рани    -  не  рискнеш,
А  ти  вже  ,  друже,  постарайся:
Здоров*я  маєш  –  не  вагайся,
Як  схочеш  вижити  –  втечеш.

-Я  смерті  ,  Ваню,  не  боюсь  –
Чому  б  мені  її  боятись?  –
Ніхто  не  буде  побиватись,
Бо  просто  нікому,  клянусь.

-Не  боягуз  я,  чуєш  –  ні!  –
Бо  це  моя  робота  ,  Ваню…
Та  звідси  йти  у  путь  останню
Тобі  не  хочеться  й  мені.

-Прийдеться,  мабуть…Це  моя
На  завтра  черга  в  цьому  герці,
Геть  відчуваю  власним  серцем
У  грудях  гостре  вістря  я  .

-Свою  повинність  до  кінця,
Як  офіцер,  здійснив  я  чесно…
Чи  ж  пригадає,  інтересно,
Вітчизна  вірного  бійця?

-Ща  щось  страждав,  когось  любив…
Страшніше  інше  –  у  буденні
В  холодне  кануть  безімення,
Тоді,  вважай,  що  ти  й  не  жив.

Ви  стільки  світла  в  морі  зла
За  час  полону  вклали  в  мене…
Ви  не  особа  безіменна  –
Ви  витік  віри  та  тепла.
                                   29
Аж  спалахнув  багрянцем  бір…
Добряче  випивші  й  веселі
Бійці  Ічкерії  дебелі
Обох  їх  вивелиу  двір.

Не  церемонячись  ,  м*ясник
Та  бородач  юнця  зв*язали…
Майору  пальці  відрубали,
 Відтяли  вуха  та  язик.

Добірний  випаливши  мат,
До  гостроти  чуттів  охочі
Небозі  викололи  очі
І  здерли  з  спини  шкіри  шмат.

Сипнули  сіль  в  ямки  повік  –
Кат  не  почув  мольби  чи  схлипів…
До  горла  ніж  –  і  смолоскипи
Думок  спинилися  навік.

Ридали  глухо  дзвони  стріх…
А  цю  трагедію  –  сценівку
Знімав  в  цивільному  на  плівку  :
Чи  то  для  бізнесу,  чи  -    втіх.

Зробилась  мокрою  спина,
Вмить  посріблились  русі  скроні,
Струмки  ковтаючи  солоні,
Весь  сполотнів  Іван  –  стіна!
                                   30
Грудками  змерзлася  рілля…
Сільце  ще  з  вчора  оточили,
Старанно  цілий  день  бомбили,
З  гармат  утюжили  здаля.

З  десяток  змучених  солдат,
Напівроззутих,  напівголих,
На  край  околиці  з  стодоли
Погнав  чужий  аристократ.

Зубами  чорними,  мов  жерсть,
Чужинець  хижо  усміхнувся  :
-Про  тебе  ,  хлопче,  не  забувся
Твій  дорогий  поважний  тесть.

-Він  особисто  нагадав  –
До  волі  путь  обрав  коротку…
Скрутив  долоні  і  колодку
Цепом  іззаду  прив*язав.

-Ти  ,  Ваню,  вичисть  пазурі:
Село…гора…між  ними  поле…
Оце  пройти  тобі,  соколе,
Його  з  дружками  на  зорі.

-Воно  рівненьке,  мов  тапчан,
Коротка  відстань  –  день  у  січні…
«На  полі  мінному  у  вічність
Злетиш  удосвіта  ,  Іван!»
                                   31
«Назад  не  вернешся  –  стрільці…
Вперед  по  мінах  до  свободи  –
Сум*ятя  виродженому  роду
Не  покажу  я  на  лиці.

У  них  прорив  тут…Ач,  скотина!
До  середини  щоб  дійти  –
Зарання  ставити  хрести
На  нас  ,  живих,  в  лиху  годину!»

Позаду  й  зліва  в  стороні
Повітря  вибухи  струснули,
Пошматували,  мов  акули,
Живих  на  часточки  брудні.

Як  в  бані  –  мокрий  до  рубця,
Вологі  одяг,  лоб  юначий…
Ланцюг  сповзає,  янгол  наче
Від  пута  вивільнив  бійця.


«Це  еластичність  юних  рук  –
Слизькими  стали…Слава  Богу!
Тепер  у  мене  є  дорога…»
Іван  присів  на  мерзлий  сук.

«А  дзуськи,»духи»…Вашу  мать!
Ще  кишка  тонкою  не  стала.
Моє  тут  взяло  –  чи  пропало…
Мені  два  рази  не  вмирать!»
                                           32
«Смертям  двом  разом  не  бувать!
Життя,  як  свічка:  є  початок,
А  далі  смерть  стоїть  на  чатах,
Щоб  з  свічки  полум*я    зірвать.

Якщо  вже  смерть,  то  хай  без  мук  :
Останній  вдих  –  і  на  пів  фразі,
Щоб  не  конать,  щоб  вже  одразу
Життя  обм*якло,  як  той  лук.

Хто  встановив  такий  закон?  –
Хіба  ж  митець  я  чи  аматор?  –
На  службі  в  інших  гладіатор  –
У  тих  ,  що  дивляться  з  «ікон».

Я  свого  ворога  не  вбив!
Чи  ж  маю  право  я  вбивати?  –
Його  ж  така  родила  мати,
Добра  б  він  скільки  сотворив!

Горить  вогнем  їх    рідний  край,
У  них  в  очах  немає  страху  –
Вмирають  з  іменем  Аллаха…
Мене  ж  в  який  поселять  рай?

Забувши  істину  просту,
Людина  знищує  Людину:
Дарма  свій  Дух  Бог  вклав  у  глину,
Якщо  ми  живим  темноту!»
                                           33
Не  поспішав:  стягнувши  светр,
Роззувся,  викинув  штани…
Миттєво  –  стрімко  в  бур*яни
Шмигнув  –  й  помчав  ,  неначе  вітер.

Чув  –  кулемет  співав  пісні,
Позаду  нього  вибухало…
Його  ж  ніяк  не  переймали
Зловісні  звуки  ті  страшні.

О,  він  летів  –  хіба  ж  він  біг?  –
Світанком  тихим  легким  птахом
І  то  дарма,  що,  ніби  цв*яхи,
Колов  у  босі  ноги  сніг.

У  право  –  вліво  по  стерні
Петляв  невільник  в  полі  вільним…
Ти  ненароком  божевільним
Не  став  в  пекельній  метушні?

Одне  помітив  гострий  зір  :
Як  в  здобич  вуж,  вп*ялись  зіниці
У  трепет  відблисків  зірниці,
У  череду  сріблястих  гір.

Аж  під  горою  впав  на  груду,
Тиснуло  серце,  наче  ртуть…
І  довго  тужився  вдихнуть
Озон  п*янкий  на  повні  груди.
                                               34
Він  ледве  –  ледве  звівсь  –  піднявся
І…ще  раз  вмлів  :  здоровий  пес
Був  поруч  –  мабуть,  інтерес
До  нього  мати  намагався.

«Все  зрозумів  –  мене  роздерти
Велів  тобі  господар  –  пан…»
О,  не  для  цього  мій  Іван
На  волю  вирвався,  щоб  вмерти!

Оскаливсь  звір  та  став  гарчати,
Сердито  рив  сухий  пісок…
Невірний  рух  чи  зайвий  крок
В  цій  боротьбі  кінцем  міг  стати.

Шаленство  люті:  хижо  очі
Креснули  струмені  вогнів
В  обох  з  –  під  дуг  похмурих  брів  –
І  кожен  вже  розв*язки  хоче.

Оскаженів  і  став  кричати
Хлопчак,стискаючись  в  клубок  –
Випереджаючий  стрибок
Зробив  він  першим  для  відплати.

У  схватці  намертво  руками
Тварини  шию  він  стиснув
І  горло  з  льоту  проштрикнув
Своїми  гострими  зубами.

В  обличчя,  в  рот  стрільнула  кров…
Пес  заскавчав,  ошкірив  морду.
І  настовбурчивсь  в  позі  гордій
Іван,  що  ворога  зборов.

День  перемоги  святкував
Солдат  в  кущах  ліщини  й  глоду
Ковтком  солодкої  свободи…
А  світ  від  вибухів  стогнав.
                                     35
Він  довго  вив,  мов  виріс  в  зграї
Вовків  і  вить  з  дитинства  звик,
До  хрипоти  жахливий  крик
Котивсь  луною  в  небокраї.

Уже  не  біг,  а  йшов  у  гори.
Пізніш  відчув  –  вогнем  пече
Геть  понівечене  плече…
Знеміг  і    в  сніжні  впав  затори.

Якісь  строкаті  волоконця,
Якась  суцільна  пелена
Закрила,  начебто  стіна,
Навік  від  нього  ясне  сонце.

Неждано  зверху  рідна  мати
До  нього  руки  простягла,
Торкнулась  лагідно  чола
Та  й  стала  з  ями  витягати.

То  несподівано  у  спеку
Йде  Маріам,  шумить  потік…
Її  уста  й  рум*янець  щік
Палають  полум*ям  здалеку.

У  черевички  взута  модні,
Не  йшла  –  плила    між  валунів,
Йому  сказала  пару  слів
Та  й  зникла  в  безвісті  безодні.

Протерши  змерзло  –  впалі  вії,
За  сніг  чіпляючись  і  лід,
Накарбувавши  кров*ю  слід,
Він  повз  до  берега  надії.
                                     36
Десь  через  пару  діб  знайшли
Його  розвідники  у  горах:
Мов  мандрував  у  цих  просторах
Й  спочить  приліг  біля  скали.

Ледь  –  ледь  теплилося  життя
У  ньому.Довго  розпізнати
Ніхто  не  зміг  по  зброї  брата,
Бо  був  без  одягу  й  взуття.

Лишень  в  білизні…Біля  вій
Та  пліч  синці  та  згустки  крові…
Він  марив.  Визнали  по  мові,
Що  це  російський  воїн  -  свій.

Обмерзли  руки.  Кінці  ніг
Зчорніли,  мов  у  дощ  покоси,
На  голові  русяві  коси,
Як  молоко  були  чи  сніг.

Як  тільки  вижив  в  крутії?
Ятрились  отворами  рани,
Здалеку  слід  його  осанни
Тягнувся  полозом  змії.

Іване,  й  досі  не  збагну
В  які  ти  вірив  переміни?
Чиї    тебе  зігріли  стіни,
Вселивши  силу  рятівну?
                                   37
І  знов  розбурхалась  весна,
Ота,  що  сонцем  золочена…
Гуло  весілля.  Наречена
Була  від  радості  хмільна.

Глухе  віддалене  сільце,
Глибинка  страдниці  Росії,
Де  вік  плекають  гречкосіїв
І  вбивць,  не  знаючи  про  це.

Від  тягаря  зігнувшись  літ,
Щоб  рід  і  гостей  зустрічати,
Старенька  й  сива  жінка  з  хати
Поволі  вийшла  до  воріт.

Здійнявши  куряву,  до  хат
Автомобіль  примчавсь  військовий,
І  на  колясці,  зовсім  новій,
Із  нього  виїхав  солдат.

Зомліла  жінка…  а  з  грудей
Лиш  зойк  прорвався:  -  Сину!  Ваню!
Я  з  себе  все  віддам  останнє,
Щоб  лик  побачити  оцей.

-Я  поспішав    :здалось  -  лечу…
Пішла  ж  зарання  телеграма?
Мовчанням  виплакатись  мамі
Ну,  як  у    зашморгу  плачу?

-Чому  ти  білий  весь  такий?
Де  ж  пальці  рук  –  мужича  сила?
Де  ж  ніжки  ті,  що  я  ростила?
Ач…Слава  Богу,  що  живий!
                                       38
Чечня  ,  Литва,  Афганістан…
Не  повний  список  –  тільки  тези!
Мізерну  пенсію  й  протези
Придбав  в  подяку  наш  Іван.

Як  влучно  пан  один  сказав:
-Твої  рішать(Дратує  тема!)
Геть  не  найнявся  я  проблеми  –
Тебе  туди  не  посилав.

Народів  скільки  –  уявіть!  –
І  офіційно,  й  навздогінці:
Угорців,  чехів  ,  українців
Клянуть  на  чому  світ  стоїть.

О,  не  одна  ще  мати  жде!
Стає  сумнішим  день  у  світі…
Скільком  дороги  не  освітить,
Скільком  вже  сонце  не  зійде?

Скажіть,  невченому,  скажіть,
То  ж  гинуть  хлопчики  за  кого
Чи  то  ідола  якого  
В  часи  освічених  століть?
                                             39
Ми  всі  за  те,  щоб  вигнать  тьму!
А  скільки  є  гарячих  точок,
Синів  де  губимо  і  дочок?
А  я  запитую  :  -  ЧОМУ?
                                                                           2002р.          

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554565
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2015


Він на гібридній був війні


                                                                 …І  я  повстав.Душа  сказала  доки?
                                                                       Втопили  край  у  підлості  і  злі.
                                                                       І  я  сказав:чужинці  ,  дайте  спокій,
                                                                       Не  сійте  зради  на  моїй  землі                                                                                                        
                                                                                                                                           Л  Костенко
                                           1          
Горить  рубіновий  рубіж,
А  хмарки  трусять  перелинки:
Вальсують  –  падають  сніжинки
На  зледеніння  гострий  ніж.

У  гжель    та  іній  одягав  
Весь  світ  світанок,  наче  в  маску,
Де  візерунків    дивну  казку
 Мороз  в  дворі  намалював.

В  нарядні  сукні  одяглись,
На  бал  чепурячись,  ялини;
До  ладу  кленам  на  години
Жупани  срібні  в  рань  прийшлись.

Рясніє  розсип  кришталю
На  білосніжнім  покривалі…
Та  на  розкішнім  карнавалі
Танцюють  загадки  жалю.

А  на  світлинах  кольорів
Небесний  дзвін  термосить  бранку  –
Тепло  сердець,  що  спить  у  жбанку,
Щоб  зворушити  совість  слів.
                                         2
Він  на  гібридній  був  війні
І  захищав  хорали  світла…
Та  звібрував  під  синім  титлом
Враз  щемом  болісним  в  мені.

У  дзвони  гупали  жалі,
Як  квітувало  Боже  літо…
У  вічність  йшли  батьки  та  діти  :
І  зрілі,  й  немічні,  й  малі…

Здирали»гради»  залюбки
З  епохи  й  доль  усе  найкраще  –
На  попіл  дні  згоряли  в  пащі,
Лишивши  правнукам  кістки.

Стікали  кров*ю  степ  й  бори
Та    в  бліндажах  й  ровах  солдати…
Хіба  це  зможуть  приховати
Поля  розриті  та  вітри?

Залізо,  люди  та  рілля
В  одній  суціль  змішались  каші  :
Де  тут  чужі  і  де  тут  наші,
Коли  у  полум*ї  земля?

Здригались  дітоньки  у  сні  –
Вмирали  мирні  люди  й  вої,
І  жертви  гинули  й  герої
В  неоголошеній  війні.

Міліла  в  битвах  суть  життя
Між  берегів  земного  раю…
За  те,  що  сталось,  відчуваю
І  я  провину  й  каяття.

Було  й  в  зими  чоло  сумне:
Гра  божевілля  не  минала  –
У  хлопців    ноги    відривало,
Хоча  життя  у  нас  одне.      
                                         3
Що  не  кажіть  –  Різдво  таки  :
Від  хат  до  хат  ідуть  вертепи  –
І  колядують,  і  дотепи
Дарують  люду  залюбки.

Вібрують  світлом  добрих  слів,
Пульсують  дзвоники  джерелом;
У  небо  ясне  і  веселе
Пускають  діти  голубів…

Ще  хтось  лежить,  а  хтось  –  ніхто,
Покій  в  шпиталі  весь  забитий:
Без  рук,  без  ніг  –  ще  недобиті
Із  зони  пекла,  із  АТО.

Вертка  в  палату  дітлашня
Зайшла  й  завмерла  на  порозі…
Ще  чобіт  шаркнув  по  підлозі  –
І  стихла  зайва  метушня.

Аж  раптом  тенор  хлопчака  ,
Мов  вибух  тут  розрізав  тишу:
-Колядувати  можна  лишень?
В  нас  нині  місія  така…

Сяйнула  зірка  в  плині  дня.
І  всі  проснулись  :  заспівали
Кількоро  янгольським  хоралом,
Христа  віншуючи  звання:    

-…Нова  радість  стала,
         Яка  не  бувала  –
         Над  вертепом  звізда    ясна,
         Звізда  ясна  засіяла…

Перебирали  на  зорі
На  арфі  струни  променисті,
Як  голоси  дзвеніли  чисті
Луною  трепетно  вгорі.

А  звуки  бігли  навпростець:
Свій  вірш  дівча  мале  читало  –
Серця  довіру  як  всотали,
То  й  смуток  звівся  нанівець
                                           4
Як  до  бентежних  цих  дарів
Віднеслись  старші  з  розумінням,
То  хлопець  –  воїн  в  відгомінні
Зніяковів,  мов  рака  з*їв.

Вогонь  розбурханий  і  лід
Як  уживаються  в  багатті?
Дівчат  присутність…поклик  статі
Відчув  цей  юний  інвалід.

Властивий  жах  такий  війні:
Оцей  поранений  хлопчина  –
Чиясь  скалічена  дитина
З  нестерпним  щемом  в  множині.

Спиною  вмить  до  суєти…
Щоб  сліз  скупих  не  показати
Чи  хтів  під  ковдрою  сховати
Він  закривавлені  бинти.

А  діти,  наче  б  то  пташня,
Навколо  ліжко  обступили
І  щебетали  –  говорили
Аж  до  згасання  в  вікнах  дня.

Вручають  яблука  й  кутю,
У  розцяцькованих  пакунках
Якійсь  смаколики  –  дарунки
Та  оберіг  для  майбуття.

В  них  стільки  світла  та  тепла!
Маленькі  ручки  простягають:
-Все  ,  що  змогли,  усе,  що  маєм!...
І  крижана  зійшла  скала.

Вливають  в  душу  смак  життя…
Він  відкриває  ширше  очі  –
І  ці  відвертості  дівочі
Його  вертають  з  забуття.

-Це  за  збережене  життя
Захисникам  ми  вдячні  нині!  –
І  гордо,  -  слава    Україні!  –
Мов  гімн,  звучало  з  відчуттям.
                                         5
Події  й  дати  в  іменах…
Сивіє  мати  від  розпуки  –
Чужі  стріляють  танки  й  «буки»
По  наших  дочках  та  синах.

Лиш  збіг  обставин  помилився  –
І  ти  в  підступності  смертей,
Дрібних  лишаючи  дітей,  
Позаздриш  тим,  хто  не  родився.

Гидке  кремлівське  «божество»
Людським  життям  перебирає:
Герой,надіюсь,  не  вмирає  –
Він  в  рай  злітає  на  Різдво.

Горить  у  полм*ї    Донбас,
По  кладовищах  родить  туга…
Які  дари  без  сина  й  друга,
Що  не  святкують  серед  нас?

На  свято  в  рідній  стороні,
Коли  гостей  зустріне  хата,
Згадаєм  спільно  про  солдата,
Що  змерз  в  окопі  на  війні.

Під  куль  та  вітру  коляду  
Він  день  Христа  зустріне  в  полі,
Де  притамує  віра  болі,
Вберігши  долю  молоду.

З  вином  у  келихах  простих
Геть  не  речу  промові  пишні:
Я  за  молитвою  у  тиші
Згадаю  мертвих  і  живих.

І  ще  попрошу  наодинці
Уже  навколішках  в  Творця:
-Дай,Боже,  спокою  в  серцях
Усім  ,  хто  стримує  ординців!
                                             6
Бажали  націю  втоптати?  –
Проте  вона  іще  жива!
Її  і  правда,  і  слова
Ще  прагнуть  світом  вібрувати.

У  всього  є  своя  ціна,
За  все  приходиться  платити  –
За  право  жити  і  любити
Ми  розрахуємось  сповна:

За  подолання  перелог  –
Життям,  здоров*ям,  слізьми,  кров*ю,
Грошима,  вірою,  любов*ю,
Як  повелів  великий  Бог.

Зазнавши  кривду  не  одну,
Пройшовши  в  муках  стодороги,
Подіям  тим,  що  йдуть  від  Нього,
Складемо  істинну  ціну.

Навкруг  спаплюжена  краса  –
Що  в  грунт  кидали,  те  й    вродило…
Та  ми  ще  є  й  найбільше  диво    -
Наш  Дух  з  пожарищ  воскреса.

На    службі  сієте  жалі
Меті  ви  ніби  то  високій..
Орда  чужинців,  дайте  спокій
Моїй  знедоленій  землі.

Перед  погрозою  заброд
Не  став  й  не  стане  на  коліна
Моя  квітуча  Україна
І  волелюбний  мій  народ!
                                             7
Шампанське  й  свіже  олів*є
Ще  споживають  у  столиці…
Та  вже  душа,  струсивши  глицю,
Либонь,  бунтує  й  повстає:

І  за  сиріт,  і  за  дітей,
І  за    замучених  в  полоні,
За  вбитих  всіх  при  обороні
Аеропорту  в  млі  ночей;

За  хлопців  в  збитім  літаку,
За  тих,  хто  в  «мирнім  коридорі»
Скупався  в  крові,  як  у  морі,
За  смерть  на  власному  току;

За  погвалтованих  жінок,
За  животи,  що  ідіоти
Вспороли  гідним  патріотам,
За  лан,  спопелений  в  пісок;

За  мародерство  козаків
І  за  «паради»  у  Донецьку,
І  за  руїни  молодецькі
Могил  із  прахами  батьків;

І  за  кастрованих  солдат,
За  дим  та  згарища  домівок,
За  голод,  холод,  бруд  із  плівок
Відповідатиме  наш  «брат».

Для  доморослих  «паханів»
І  для  московської  палати
Не  за  горами  час  розплати  –
За  сльози,  кров,  за  смерть  синів
                                           8
Що  голос  мій,  коли  один?
А  спільний  –  струсить  сон  планети!
І  малюватиме  портрети
На  полотні  епохи  син!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552347
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2015


А Ви хоч раз губились у хлібах?

Не  раз,  не  два  гадалося  мені,
Що  на  лану  я  заблукати  хочу,
Упасти  в  маки  і  закрити  очі  –
Мов  ти  один  у  рідній  стороні.

А  ви  хоч  раз  лежали  у  хлібах,
Де  золотому  вихорі  вдалося
Куйовдить  й  пестить  лагідно  волосся,
Щоб  зблиснув  хміль  в  зволожених  очах?

Щоб  вільний  дух  свідомістю  ввібрав
Оці  величні  Господа  споруди!
Вдихнути    злаків  запахи  у  груди
Й  упитись  вдосталь  ароматом  трав;

Де  плечі  хвиль  уперлись  –  в  небесах
Сяйнути  світлом  раптом  забаглося,
Коли  тепло  дозрілого  колосся,
Мов  струм,  пройшлось  по  втомлених  руках.

Перебере  пучками  по  струні,
Аж  ойкне    враз  вібрація  у  серці:
Приємна  млість  розіллється  озерцем
В  твоїй  палкій  вразливій    глибині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2015


Ви серце ранили моє

Ви  серце  ранили  моє,
Глибоку  роз*ятрили  рану
І  стрімко  вивели  мене
З  дрімотно  –  зимового  стану.

Я  став  бурхливим,  наче  грім,
Полощу  блискавками  ниву;
Мені  на  радість  Ви  і  всім
Сипнули  променеві  зливи.

Коли  на  засів  весняний
Вирую  холодом  та  градом  –
Ви  ж  в  серпні  колос  золотий
Принесли  з  гроном  винограду.

Я  замітаю  Вам  стежки  –
В  стихії  придається  сила,
Та  щоб  дійти  нам  до  весни,
Ви  розправляєте  вітрила.

Я  плащ  скидаю  на  гаї  –
Шукаю  в  темряві  спокою;
Та  все  ж  світанок  й  солов*ї
Спішать  від  вас  слідом  за  мною.

Ще  мить  –  від  спраги  упаду
До  вод  цілющих  джерела…
Ще  мить,  ще  мить  –  і  пропаду
Без  Ваших  затишку  й  тепла.

Ви  серце  ранили  моє,
Глибоку  роз*ятрили  рану…
Очима,  посмішкою,  станом
З  морозів  вивели  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2015


Я все життя на Вас одну чекав

Я  все  життя  надіявся  й  чекав
На  Вас  одну  ,  єдину  й  неповторну…
Я  Вас  ,  здається,  десь  уже  стрічав
Таку  чарівну,  добру  і  моторну?

Я  бачив  десь  уже  гнучкий  цей  стан
І  променисті  ці  ласкаві  очі…
А  може,  сон    це  був  чи  так,  туман
Поміж  беріз  у  тихі  теплі  ночі?

Ці  таємничі  обриси  тонкі
Я  сам,  напевне,  видумав  в  уяві?
Спливли  сніги  у  потічки  дзвінкі,
І  знов  зустрілись  хвилі  кучеряві.

Лиш  появились,  я  горю  в  вогні,
А  Ви  мені  всміхаєтесь  привітно;
І  струни  всі  схололі  у  мені
Торкати  стала  радість  непомітно.

Я  на  порозі  довго  виглядав
Що  повернуться  з  півдня  лебедиці…
І  ось  потік  обставин  нагадав,
Що  воду  п*ють  із  чистої  криниці.

І  ось,  здається,  час  уже  настав:
Як  тільки  роси  випадуть  ранкові,
Під  музику  черемхових  заграв
Пізнати  трунок  спільної  любові.

Я  все  життя  на  Вас  одну  чекав,
Беріг  тепло,  в  саду  насіяв  квіти…
Я  так  боявся:  раптом  б  не  впізнав  –
І  міг  би  Вас  ніколи  не  зустріти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549885
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2015


Легенда про справедливість

Лежить  у  ліжку  Чоловік  :
Чи  то  для  мрії  ,  чи  забави
Бурлить  фантазія  уяви
Яскравим  спалахом  з  –  під  вік.

В  процесі  збуджень    і  інтриг
Згадав  досягнуте  дбайливо
Та  зачіпали  особливо
Думки  про  те  ,  що  ще  не  встиг…

У  шибку  виплеснулась  рань.
Та  привела  його  до  тями  
І  здивувала  раптом  гама
Неперевершених  звучань.

Чи  марш  ,  чи  славень  продзвенів  –
А  спробуй  вчасно  розібратись?
Став  Чоловік  той  придивлятись:
Аж  глип  –  і  миттю  онімів.

«Чиясь  оплавлена  свіча
На  підвіконні  догоряє?
Свічок  ,  здається  ,  в  нас  немає,
Крім  в  люстрі  лампи  Ілліча!

Можливо  ,  Музи  голограма
Йде  для  здобутків  та  творінь?
Та  ні  ж!  Це    Смерть  ,  відкривши  браму,
Застигла  в  хаті  ,  наче  тінь.»

         -Лякаєш  нащо  нині  нас
           Скелетом  й  гострою  косою?
           Прийшла  позбавити  покою
           В  непідходящий  зовсім  час!

З  лози  міцної  люльку  сплів  :
«Зумію  Смерть  перехитрити!»
Приліг  і  нею  став  крутити,
Щоб  лоб  торкнуть  ніхто  не  смів.

Світанком  іншої  доби
Знов  появився  образ  Смерті…
Та  Чоловік  повівся  вперто
В  краю  квітучої  габи:

«Я  приховаю  лик  чола
І  покажу  їй  тільки  стопи!
Дам  зрозуміти  ,  що  галопом
Не  поспішу  в  обитель  зла.»

Він  повернувсь  до  Неї  вмить
Своїми  босими  ногами  :
       -Лишатись  ще  зарано  тями,
         Бо  ж  тільки  став  по  –  людськи  жить!

-Чи  сяк  ,  чи  так  ,  хоч  круть  ,  хоч  верть  –
Прийшла  у  дім  по  тебе  Смерть!
Ногами  скільки  не  крути,
Підете  всі  вряди  –  годи
У  потойбіччя  назавжди.

-І  не  надійся  більш  на  диво,
Бо  Смерть  усюди  справедлива  :
Цю  мить  змінити  не  спроможні
Ні  атеїсти  ,  ні  набожні,

-Ні  дуже  бідні  ,  ні  багаті,
Ні  вкрай  ліниві  ,  ні  затяті.
Ні  при  здоров*ї  ,  ні  недужі,
Ні  молоді  ,  ні  старші  дуже…

-І  ті  ,  що  в  морі    чи  й    на  суші
Мені  свою  вручають  душу!
Прийшов  ти  голим  в  світ  і  з  світу
Підеш  таким  же  для  одвіту!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548296
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2015


Цвіте багряно в лютому герань

Цвіте  багряно  в  лютому  герань,
Мов  сад  квітує  в  травні  на  відсонні,
Від  ігрищ  барв  танцює  підвіконня
Поміж  холодних  білих    зазіхань.

На  кожній  шибці  витівник  –  мороз
Малює  казку  -    дивні  візерунки.
Вручає  ніби  згубні  подарунки
З  космічних    канн,  півоній  та  мімоз.

Нема  ні  грама  в  образах  тепла,
Відсутні  зовсім  промені  любові…
Оце  б  хоч  раз  торкнулись  кольорові
Мережки  й  звуки  трепетно  чола  !

Орнамент  той    підкреслено    блідий,
Мов  шкутильгає  тінь  із  порожнечі…
Чекаєш    світла  ,  що  зігріє  плечі,
А  тут  світанок  дихає  гнідий.

Невтішні  замки  ,  шпилі  ,  голуби…
Не  вишиває  голка  золотиста
На  площі  стін  бурштинове  намисто  –
З  весняних  скринь  зворушливі  скарби.

Мов  навмання  писались  сторінки,
Бо  вражень  геть  позбавлені  принади  :
Ні  насолоди  ,  ні  бодай  відради
Я  не  знаходжу  поглядом  таки.

Німій  красі  ,  либонь  ,  не  до  вітань,
Бо  ніжне  серце  в  гротах  амальгами
Замкне  зима  іржавими  ключами…
Хоч    дню  жива  всміхається  герань!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547858
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2014


А з нами Батько наш усюди

Рокам  ведучи  чинно  лік,
 Йшов  по  дорозі  Чоловік…
Аж  раптом  поруч  ненароком
Вловив  чиїсь  обачні  кроки!

А  оглянувсь  сюди  –  туди  –
Лиш  на  піску  Його  сліди.
Вгорі  птахи  виводять  соло  –
І  ні  душі  тобі  навколо.

То  ж  ,  не  на  жарт  він  здивувався  :
               -А  Хто  за  мною  тихо  крався?
-Либонь  ,  це  Я  –  Отець  Твій  ,  Бог,
Гарант  від  злих  пересторог!

-Ото  ж  ,  за  Тебе  завжди  дбав,
Щоб  не  спіткнувся  Ти  ,не  впав;
Коли  важкий  долаєш  шлях,
Щоб  мав  Ти  хліб  насущний  й  дах…
                     
                 -А  сумнівалися  ще  люди
                   Чи  ж  з  нами  Батько  наш  усюди?
Тримає  Путнік  далі  путь  -
Вже  й  проглядалась  мандрів  Суть…

Та  зачепився  –  й  полетів:
Проте  не  впав  –  лише  присів,
А  далі  встав,  ,  махнув  рукою
Й  подався  стежкою  крутою…
 
Минають  дні  ,  поля  толоки  –
Та  щось  не  чути  поруч  кроків  :
             -О  ,Боже  мій  ,  невже  я  згину  ?
               Невже  дітей  своїх  покинув?

-Мій  неслухняний  юний  Сину,
Я  вас  ніколи  не  покину!
Ти  ж  притомився  –  і  спіткнувся,
А    Я  ,  рятуючи  ,  зігнувся,

-Підставив  руки  і  уміло
Впіймав  твоє  обм*якле  тіло;
А  щоб  знайшов  Ти  справжню  Суть,
Важку  здолаєм  разом  путь.

-Тебе    несу  Я  ,  отже    прошу  -
Це  не  важка  для  Батька  ноша!

Піднявши  руки  ,  Чоловік
До  сонця  голосно  прорік:
           -Не  сумніваються  хай  люди  ,
             Чи  ж  з  нами  Батько  наш  усюди!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547630
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.12.2014


Кровний зв*язок

Хоч  справляють  вітри  на  полях
Неспокійні  бенкети  до  строку,
Та  у  шатах  дібров  яснооко
Мерехтить  ще  яса  по  ночах.

Буде  колос  ланам  говорить
У  дрімотній  блакиті  серпанку,
Що  на  втомлених    літа  серпанках
Осінь  вже  ,  мов  жар  –  птиця  ,  горить.

Розростаються  крила  зорі,
В  травах  полиски  й  скалки  іскряться;
А  росі    кришталевій    присняться
Оксамитових  барв  якорі…

Навіває  вітрець  за    плечем
То  легенди  про  пращурів  –  скіфів,
То  про  обрів  ненависних  міфи,
Що  приходили  в  край  цей  з  мечем.

Ще  цокочуть  підкови  між  вод,
Князь  виходить  з  щитом  в  капелюсі  –
Тут  татарам  на  плинній  Синюсі
Бій  рішучий  дав  руський  народ.

Я  вітаю  цей  кровний  зв*язок
Споконвічно  людини  й  природи…
Промайнуть  племена  та  народи  -
І  відродиться  край  від  толок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547391
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2014


Мій оксамитовий краю

Ну  ,  з  ким  тебе  в  цім  світі  порівнять
Мій  оксамитово  –  квітучий  краю?-
Можливо  ,  тільки  із  куточком  раю,
Де  діамантом  сяє  благодать.

Краси  та  доброчесності  чертог!
Які  б  мене  не  кликали  дороги,
Єство  моє,  втомившись  від  знемоги,
В  благословенний  прагнуло  острог.

Тебе  обрав  навіки  для  гнізда,
Моя  любов  –  лише  твоя  боржниця!
Тут  благородно  просять  помолиться
Спориш  в  росі  й  духм*яна  резеда.

Був  світ  тобою  сповнений  й  тоді,
Як  хміль  бродив  та  правив  верховенство  –
В  твоїх  лугах  я  пізнавав  блаженство,
Коли  літа  витали  молоді.

Від  смутку  за  садами  занеміг…
Та  розпирає  трепет  мої  груди,
Як  колоситься  хліб  доспілий  всюди
Чи  золотом  палає  свіжий  стіг.

І  спокій  ,  й  мир  не  коштують  й  гроша.
Як  гне  пилюка  розкошів  та  гніту
Чи  перед  сріблом  зовнішнього  світу
Схиляється  оголена  душа.

Я  чую  ніжну  музику  твою  –
Це  ж  твій  озон  ,  вражаючи  незримо,
Неначе  дух  благого  серафима,
Облагородив  в  долі  суть  мою.

В  долини  я  закоханий  таки…
Переконання  ,  враження  ,  наснага
Для  творчості,  для  праці  ,  для  звитяги
З  твоїх  джерел  черпались  залюбки.

В  тобі  вбачав  довершеність  святу,
Твоїм  ланам  вклоняюся  дитинно  -
Це  ж  спокусила  ти  мене  гостинно
Шукати  возвеличену  мету!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547124
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2014


Козак в лузі тричі свиснув

     
Ранок  трубить  у  ріжок,
Небо  полум*ям  палає...
Дім  в  діброву  заглядає,
Що  сховався  в  моріжок…

Поспіша  до    двору  рід:
Вийшла  з  хати  сива  мати,
Вийшов  батько  проводжати
Сина  -  лицаря  в    похід.

Паляницю  й  образок
Вуй  вручив  –  благословляє,
Ненька  жваво  наливає
Медовуху  в  келишок.

Пригорнулася  до  пліч…
Білу  вишиту  сорочку
Приміряє:    -Це,  синочку,
Шила  з  льону  в  зимну  ніч.

До  воріт  коня  веде
Метушливо  –  невеличка
З  стайні  меншенька  сестричка  –
Аж  земля  під  ним  гуде!

-Дай  же  клятву  ти  мені,  -
Вороному,  як  сідлає,
На  подвір*ї  промовляє,  -
Будеш  братом  в  чужині!

-Шабля  ця  для  завзяття,
Як  спізнаєшся  з  бідою:
Стань  в  бою  йому  сестрою,
Вбережи  щораз  життя!

Босоніж  біжить  дівча:
-Не  забудь  в  лиху  годину!
Прив*язала  жмут  калини
До  сідельця,  до  збруча.

-Це  від  серця  рушничок  –
Вмиєш  личко  на  світанні
Чи  пов*яжеш  в  полі  рани,
 Вчувши  милий  голосок!

Срібні  сльози  на  очах.
Під  копитом  промінь  зблиснув:
Козак  тричі  в  лузі  свиснув  –
Закурився  Чорний    шлях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546234
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2014


Ще свіжий пригірок землі…

Ще  рихлий  пригірок  землі,
Ще  сильний  біль  і  свіжі  рани,
Іще  вигонити  зарано
З  душі  печалі  взагалі.

Розмиті  долі  береги,
Де  звідусіль  прислуга  скрути
Байдуже  вприскує  отруту
У  серце  з  хресної  хуги.

Горлянку  мертво  спазм  здушив  –
Не  можеш  вимовити  й  слова…
Оце  й  дарується  обнова
Тобі  остання  світом  див.

І  замітає  зранку  сніг
Грудки  промерзлі  зверху  з  глини  -
І  ти  у  ролі  сиротини  
На  розгалуженні  доріг.

Нудьгою  сповнені  вітри
Заскиглять  голосом  малечі,
Здійняти  прагнуть  ,  впершись  в  плечі,
Вінки  строкаті  догори.

Не  вірить  глузд  своїм  очам  :
Ось  я  й  прийшов  ,  невільник  честі,
Щоб  на  розп*ятім  перехресті
Твоїм  вклонитися  слідам.

Пішла  за  обрій  ,  в  небуття,
Навік  пішла  за  інше  дбати
Велична  Жінка  ,  добра  Мати.
Та  ,  що  дала  тобі  життя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546225
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2014


Там дух моєї України

                                                                                                       …У  лукоморья  дуб  зеленый
                                                                                                           Златая  цепь    на  дубе  том…      
                                                                                                                                                 А.С.Пушкин                                                                                                              
Міцний  крислатий  дуб  росте,                                            
Мов  страж,  на  пагорбі  крутому;                                        
Там  дива  квіт,  прогнавши  втому,                                                                          
Тисячоліттями  цвіте:

Як  під  горою  білий  дим,
Внизу  вирує  водопілля,
В  краю  ошатного  Поділля,
Вогнем  сліпучо  –  голубим.

Он  по  незвіданих  стежках
Сліди  тварин  ведуть  до  плеса…
Часом  веслом  змахне  Телесик,
Щоб  на  Ягу  нагнати  жах.

Стоїть  без  вікон  ,  без  дверей
В  діброві  дім  на  ніжці  птиці  –
Загляне  сонце  яснолице,
Втікає  звідти  в  тінь  Кащей.

Кривенька  качечка  з  хором
Світанком  йде  по  кладці  з  дошок,
Де  борозну  Котигорошок
Проклав  давно  між  добрим  й  злом.

На  береги  виходить  кіт,
Щоб  сколихнуть  казками  води,
І  водять  в  липні  хороводи
Русалки  з  лісу  та  боліт.

А  то  ,  тримаючи  лозу,
Стоїть  до  ранку  на  воротях
Дідок  в  оранжевих  чоботях,
Щоб  не  пускати  в  двір  козу.

Зітхне  в  лататті  часом  сом  –
Аж  душу  витрусить  з  лисиці,
Що  вовка  звабила  з  полиці
Рибалить  в  лютому  хвостом…

Де  пахне  хлібом  ,  поміж  тим,
Там  дух  моєї  України:
На  ниві  там  зерно  родини
Зросло  колоссям  золотим!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543591
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.12.2014


Ціна жіночої сльози

Хіба  на  квітці  слід  роси?
Здалось  ,  бринять  пекучі  сльози,
Коли  пройшлись  буремні  грози
По  гранях  ніжної  краси?

Блакитну  хочу  акварель
Спостерігать  ,  пізнавши  хто  я  :
Бо  сльози  жінки  –  це  не  зброя,
Це  щем  ,  що  кличе  на  дуель.

А  скільки  світла  за  вікном  !
Збирай  тепло  з  долонь  гарячих,
Зайду  з  стежок  коли  козачих
У  сад  квіток  садівником.

Явлюсь  з  незвіданих  доріг
І  по  душі  тонкопрозорій
Розсиплю  з  жмень  яскраві  зорі
Й  схилюся  соняхом  до  ніг.

Відчувши  кривду  не  одну,
Здолавши  муки  й  перелоги,
Діставши  прощення  у  Бога,
Пізнаєш  сліз  отих  ціну!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.12.2014


Це шипить потік твоїх гріхів


Імпульсивне  збурення  емоцій  -
Це  коли  вирує  в  серці  бунт,
Для  амбіцій  чорних  плідний  грунт,
Що  гризуть  тебе  на  кожнім  кроці.

Темперамент  вдачі  та  думок?
Одержимих  витівки  та  дужих?
Може  участь  добрих  ,  не  байдужих?
Чи  такий  дотепності  урок?

Мов  метал  розжарений  в  ковші,
Плавлять  твердь  останнього  оплоту  -
А  по  суті  бризкаєш  гидоту
По  вразливо  –  сплетеній  душі.

Паніка  отрути  почуттів  :
Хаос  хоче  жертви  і  пригоди  –
В  потрухах  прогнилої  породи
Жде  загибель  волі  без  жалів.

Від  бродіння  цілість  заснує
Образ  твій  ,  про  що  ти  пожалкуєш,
Вщент  єство  спопелить  і  зруйнує
Самолюбство  вражене  твоє.

Збуджень  клич  здійме    роздратування
Що  і  рвуть  суцільне  на  шматки
Та  підточать  впевненість  руки
На  шляху  в  добу  розчарування.

Певне,  не  обачно  я  кажу:
Велич  власну  гадано  –  убогу
Протиставиш  в  гордій  позі  Богу,
Щоб  підвищить  значимість  свою

Потрясіння  пристрасті  –  лиш  гнів,
Драйв  ,  що  глузд  потьмарює  до  краю…
Це  не  стежка  ,  мощена  до  раю  –
Це  шипить  потік  твоїх  гріхів!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542593
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2014


Цей офірно - відданий порив

Відкриттям  ,  напевне  ,  це  не  стане:
Серед  чар  існуючих  та  див,
Цей  офірно  –  відданий  порив
Шокувати  світ  не  перестане.

Синім  ранком  ,  темними  ночами
В  час  руїни  ,  лиха  чи  грози
При  свічках  стає  під  образи
Квола  постать  згорбленої  мами.

На  колінах  хреститься  перстами,
Піднімає  очі  до  небес
І  молитву  шепче  ,  щоб  воскрес
В  душах  інших  ,  шорсткими  устами.

Щоб  там  в  світі  цьому  не  струсилось  ,
Просить  долі  світлої  в  путі,
Щоб  від  втрат  і  болю  у  житті
Серце  сина  битись  не  втомилось;

Щоб  не  смів  ніколи  забувати
Ні  пісень  я  маминих  ,  ні  слів,
Щоб  на  мові  пломеня  й  вітрів
Вмів  добро  у  душі  засівати;

Щоб  талант  та  прагнення  здорові
Досягли  довершених  вершин,
Щоб  не  зміг  найменшу  із  хвилин
Між  людей  прожити  без  любові…

Час  спливе…На  покуті  так  само,
Склавши  руки  струджені  між  брів,
За  спокуту  ,  прощення  гріхів
Молить  Бога  віруюча  мама!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541854
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2014


Подаруй мені, мамо, вечір

Подаруй  мені  ,  мамо  ,  вечір,
Щоб  сьогодні  з  вишневих  крон,
Прилетів  ,  наче  запах  з  печі,
З  днів  минулих  дитинства  сон.

Розстели  на  долівці  зілля:
І  при  світлі  нічних  лампад
Проведем  собі  вдвох  дозвілля,
Відчинивши  вікно  у  сад.

Напечи  картоплин  в  духовці,
У  макітрі  зітри  часник…
Хай  вином  на  траві  –  зубрівці
Почастує  тебе  боржник.

Та  не  плач  же  ,  прошу  ,  доволі!
Краще  поруч  на  мить  присядь,
Бо  і  так  ти  слізьми  за  долю
Тут  засіяла  кожну  п*ядь.

Нагадай  ,  розкажи  спочатку,
Як  зростав  хлопчаком  раніш…
Не  соромся  ,  постав  для  згадки
Ще  до  столу  густий  куліш.

Хай  гарячі  твої  долоні
Доторкнуться  нараз  чола:
Приголуб,  пригорни  ,  в  полоні
Обігрій  промінцем  тепла.

Відчуваю  ,  як  в  грудях    б*ється
Твоє  серце…Та  в  тому  й  суть,
Що  у  завтрашній  день,  здається  ,
Оте  серце  торує  путь.

І  коли  забринить  світанок,
Розігнавши  пітьму    в  дворі,
Помолившись  ,  мене  на  ганок
Проведи  ще  до  світ  зорі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541836
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2014


Під вікном моїм срібло рос

Під  вікном  моїм  срібло  рос  –
Наяву  ,  визнаю  ,  не  сниться,
Спектром  барв  виграє  ,  іскриться
Поміж  трав  на  листках  мімоз.
   
Залишивши  святий  Едем,
В  кришталевий  басейн  присіло  
 Сонце  ,  бо  шмигонуть  схотіло
В  бірюзово  –  молочний  крем.

Вітерець  із  туману  грим
Сполоснув  ,  в  очерет  загнавши,
Із  жоржин  ,  із  лілей  піднявши
 Золотий  та  рожевий  дим.

Не  душа  ,  а  світліє  світ:
Тягне  руки  мені  безвинно
Сонях  жовтий  ,  немов  дитина,
Через  довгий  високий  пліт.

Чи  бува  не  стрибнути  в  двір
Він  із  грядок  зібрався  ранком?
Чи  гайнути  чим  швидш  з  –  під  ганку
Забажав  до  сліпучих  зір?

Впала  щедро  блакить  роси
На  вразливу  –  чутливу  вдачу  :
То  сміюся  –  і  тут  же  плачу
У  полоні  тепла  й  краси…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541678
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2014


По якомусь колу бігаю самотнім

По  якомусь  колу  бігаю  самотнім,
Без  тепла  і  світла  залишаю  дні,
Копирсаюсь  мовчки  у  багні  болотнім,
Витрачаю        власну  силу  в  метушні.

В  юрмиську  людському  хочу  звіром  вити  -
В  світі  цім  не  зовсім  затишно  мені…
Не  виходить  якось  холодом  любити
Та  весні  співати  радісні  пісні.

Чи  не  в  тому  місці  ,чи  не  в  тому  часі
Підневільну  долю  на  шляху  зустрів:
Мов  ворона  біла,  виділяюсь  в  масі,
Не  інстинктів  прагну  –  щирих  почуттів.

Чи  обпік  пучки  я  ,  чи  відтяв  на  тертці  -
І  щемить  ,  і  терпне  добра  глибина…
А  кому  потрібний  з  болем  ти  у  серці?
Байдуже  стороннім  ,  звідки  сивина!

І  взуття  ,  і  одяг  в  мене  зарубіжні,
Хоч  ховаю  тіло  зранене  в  глуші…
Ще  на  дотик  маю  я  клітини  ніжні,
Та  позбувся  свята  тонкої  душі.

Сміючись  ,  здаюся  іншим  безтурботним,
Не  живу  –  існую  в  страхітливім  сні…
По  якомусь  колу  бігаю  самотнім,
Без  тепла  і  світла  залишаю  дні!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2014


А кого ж мені ще любить?

                                   1
Про  Вітчизну  хочу  говорити,
Щоб  від  щастя  голос  мій  тремтів,
Щоби  кожен  трепетно  хотів
Назву  цю  при  інших    повторити.

Ця  ,  ймовірно,  істина  не  нова:                
Хай    сильніше  інших  забринять
Та  у  Всесвіт  іскрами  летять
Звуки  цього  витонченого  слова!

Чи  ж  збагнули  край  цей  неофіти?-
Велич  руху  в  просторі  доріг
Осягти  я  розумом  не  зміг,
Та  бажаю  серцем  зрозуміти.

Дивні  наші  нація  й    країна,
Що  пускала  сотнями  століть
У  Європі  корені  та    віть,
Її    ім*я  –  вільна  Україна.
                               2
Вимовляти  буду  неодмінно,
Так  мені  душа  моя  велить:
Хай  же  з  вуст  у  кожного  звучить
Тільки  гордо  слово  Україна.

Щоб  завжди    задіяні  ліквіди
В  нашім  чеснім  імені  були,
Щоб  дружить  і  вчитися  ішли
Лиш  до  нас  привітливі  сусіди;

Щоб  француз,  англієць  ,  єгиптянин
Паспорт  мій  в  оточенні  крутих
Шанобливо  брали  –  раз  до  них
Завітав  великий  громадянин;

Щоб  почувши  гімну  перші  звуки,
Щоб  впізнавши  стягу  кольори,
Всі  присутні  з  честю  догори
Піднімали  голови  ті  руки;

Щоби  наші  легені  і  груди
На  свободі  дихали  життям,
Щоб  спізнать  змогли  хоча  б  на  грам
І  народи  суть  свою  ,  і  люди.

Не  боюся  висловів  нітрохи:
Щоб  народ  хоч  трішки  мій  прозрів,
За  собою  б  інших  він  повів
В  авангарді  бурної  епохи.
                                       3
На  весь  голос  скажу  неодмінно,
Щоб  почув  оточуючий  світ:
Впродовж  тих  ,  що  визначено,  літ
Я  любити  буду  Україну!

Їй  ганьбу  і  славу  колисати
І  дідів  і  прадідів  моїх,
А  тому  вона  є  серед    всіх
Щонайкраща  рідна  моя  мати.

Обдивлюсь  –  і  бачу  серед  саду,
серед  цвіту  вишень  і  калин,
Як  спішить  світанком  юний  син
До  красуні  з  гроном  винограду.

Жінка  пестить  ніжно  колосочки,
Поправляє  райдужні  стрічки
Між  троянд  ,  що  зібрані  в  пучки  ,
На  строкатій  вишивці  сорочки.

Йде  вона  і  голосно  співає
Поміж  хвиль  розбуджених  пшениць…
Від  тепла  зворушених  зіниць
Лан  у  фарбах  й  звуках  оживає.

Бачить  тонко  добрими  очима,
Як  життя  оновлює  вода…
І  встає  зірниця  молода
Ясним  сяйвом  в  неї  за  плечима.
                                               4
Кожен  день  настирливо  й  сумлінно
Буду  всім  я  твердити  стократ:
Чи  ж  знайдете  ще  ви  десь  дівчат
Красивіших  тих  ,  що  в  Україні?

І  були  раніш  вони  ,  і  нині
Миловидні  ,  ніжні  ,  чарівні,
Поруч  з  цим  турботливо  –  земні,
Незамінні  в  хаті  господині.

Навіть  в  дні  незлагоди  та  скрути
В  них  усе  від  щирої  душі  :
Лиш  скоштуйте  печиво  й  борщі  –
Вам  ніколи  смаку  не  забути!

Матері  дбайливі  для  дитини,
А  для  нас  ,  мов  книги  сторінки:
Інтересні  ,  пристрасні  жінки
Та  цнотливо  –  віддані  дружини.

Пояснити  все  це  якось  важко  :
Де  ж  беруть  енергії  запас,
Щоб  тягнути  вперто  повсякчас
Виробництва  й  побуту  упряжку?

В  цих  словах  немає  святотатства:
То  ж,  старі  даруйте  буркуни,
У  суспільстві  нашому  вони
Щонайбільші  цінність  і  багатство!
                                                   5
Ми  вузлами  зв*язані  в  єдине,
Наче  небо  й  білі  журавлі  –
Тіло  й  дух  мій  з  клаптиком  землі
Все  життя  –  від  вдиху  до  спочину.

Збіг  обставин  так  ,  було  ,  складався
На  шляхах  ,  що  інколи  один
Я  в  краях  далеких  самотин
Сиротою  круглим  залишався.

І  тоді  від  спогадів  ночами
Снились  роси  срібні  й  білий  цвіт,
Наш  подільський  вкраплений  граніт
Та  ріка  за  білими  хатами;

Рушники  на  покуті  й  узори,
Переливи  музики  гаїв,
Снились  очі  мамині  з  –  під  брів…
Я  здригавсь  ,  шукаючи  опори.

Сум  та  біль  лягав  тоді  на  плечі,
А  печаль  точила  ,  наче  тля  –
Рідний  край  не  бачив  я  здаля,
То  ж  уста  кусав  до  кровотечі.

Далі  мовчки  падав  на  коліна,
Припадав  щокою  до  слідів
І  молився  в  сутінках  без  слів
Я  за  кращу  долю  України.
                                             6
Поміж  днів  минулих  й  майбуттям
У  рухливо  –  змінюваній  масі,
У  реальнім  просторі  і  часі
Спалах  є  ,що  названий  життям.

В  тім  житті  любов  стрічаєш  й  гріх,
ТО  живеш  з  натхненням  ,  то  убого…
Я  чомусь  тяжію  до  земного,
То  ж  вертавсь  до  витоків  своїх.

Коли  серце  рвалось  на  шматки
В  глибині  від  відчаю  та  болю,
По  світах  відшукуючи  волю,
Цілував  подільські  я  грудки.

Ти  була  раніше  і  тепер
Є  світанком  ,  зіркою  у  полі,
Ти  угорі  ,  в  радості  –  у  долі
І  кумир,  і  друг  мій  ,  і  партнер.

Разом  ми  і  плакали  ,  й  кохали,
Попадали  вниз    -  злітали  ввись…
То  ж  слов*янським  іменем  колись
Недарма  батьки  мене  назвали.

Негаразди  спільно  нам  долати,
Разом  зміни  зносити  любі…
І  тобі  ,  лиш  дякую  тобі
Я  за  все  ,  що  маю  й  буду  мати!
                                                   7
Чужина  багата,  та  не  рідна  –
Ти  ,  мов  прищ  ,  у  неї  на  губі…
То  ж,  не  стільки  ,  певен  ,  я  тобі  ,
Скільки  ти  для  мене  необхідна.

Десь  на  схилах  затишних  дібров
Лиш  побачу  китиці  калини  –
У  клітині  кожній  Батьківщини
Завирує  поклик  вічний  знов.

Голубому  й  срібно  –  золотому
Кольорам  у  нас  нема  кінця  :
Від  Дністра  та  Сяну  до  Дінця
Небо  й  хліб  даруємо  любому.

Хай  згорю  від  скорого  горіння  –
Перетворюсь  в  світло  і  тепло…
Та  тоді  напровесні  стебло
З  грунту  ще  раз  випустить  коріння.

А  в  жнива  опісля  неодмінно
Серед    рівних  вголос  –  не  потай  –
З  спадкоємців  хтось  таки  бодай
Скаже  гордо  слово  Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541480
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2014


Лист козакам із Дону.

                                             
Які  ви  к  бісу  козаки  –
(Це  прабабусі  ще  козачки!)-
Коли  за  кров  берем  подачки
З  чужої  щедрої  руки?

Наш  віз  попхнули  в  нікуди
Повзучі  ваші  осередки…
Ви  тільки  тінь  забутих  предків,
Що  кане  в  часі  назавжди.

Клейнод  прийняли  сатани,
Зганьбивши  вивірену  школу  –
Біля  московського  престолу
Юрмляться  ситі  барани.

Для  вас  Христос  уже  змалів?  –
Сидить  не  лицарство  на  лавці,
Прийшли  вбивать  христопродавці  –
Поріддя  вироджених  псів.

Ми  нині  кляті  вороги?
Це  ж  як  запудрили  вам  мізки,
Зреклись  коли  й    лишили  різко
Свободи  й  віри  береги.

Ото  ж  ,  для  вас  тепер  хохли
Колишні  рід  козацький  й  браття!
Це  ж  ваше  ввергнуло  завзяття
Наш  край  у  полум*я  золи.

На  лобі  вилоги  прісні
Та  ще  чуби  від  нас  висячі…
Ото  й  лишилося  козаче,
Що  наші  звичаї  й  пісні.

-Покаймось!  Гніве,  зупинись!
Прошу  ,  мій  Отче  ,  це  почути  -
Поклич  братерство  до  спокути!
А  голос    з  серця  :  -  Ти  молись!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541200
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2014


Взаємна музика сердець

Ще  й  досі  сняться  волошкові
Мені  в  рожевих  барвах  сни  :
Я  лунко  гомоном  весни
Вертавсь  до  першої  любові.

Рум*яним  личком  та  устами
Хмільними  ,  наче  медогон,
Очима  синіми  ,  мов  льон,
Вона  манила  до  нестями.

Страждав  ночами  від  безсоння  :
Ятрили  спогади  чуття…
І  милозвучне  я  ім*я
Шептав  у  темряві  спросоння.

Я  знав  –  не  варто  повертатись,
Минуле  болю  завдає,
Та  серце  вперто  так  моє
Бажало  в  цім  переконатись.

Кидаю  все  –  скоріш  в  дорогу,
Вже  й  видно  обриси  села…
До  двору  стежка  привела,
Де  я  придбав  колись  тривогу.

Старенька  хата  ,  а  по  латах
В*юниться  вгору  виноград…
Тепер  не  травень  –  листопад!
Стиснуло  горло  ,  мов  в  лещатах.

Зайшов  у  двір  –  чекаю  дива…
Барвінок  стелиться  до  ніг.
На  стук  мій  вийшла  на  поріг,
Моя  любов  ,  така  є  вродлива…

Аж  здивувався  :  -  Ти  ,  кохана?
Як  й  тридцять  літ  тому  ,  гінка!
Сміється  юнка  :-Я-  дочка…
В  хліві  ще  зранку  ваша  панна.

Щемить…  тремчу…Хіба  ж  чекала?  –
А  вийшла  –  в  косах  сивина,
В  куфайці,  чоботях  –  сумна…
На  груди  впала  й  заридала.

Куди  й  поділися  принади:
В  очах  –  не  блиск,  а  яр  без  дна,
У  зморшках  вся  –  не  чарівна…
Сюди  спішив  чого  заради?

День  сутенів  на  виднокрузі…
-Вернувсь  у  юність  ти  дарма,
Все  відійшло  –  його  нема,
І  не  плекай  тепер  ілюзій!

Не  вийшла  б  краще  ,  не  впізнала!
Душа  заплакала…А  втім,
Дочка  з  ровесником  своїм
Про  щось  безжурно  щебетала.

Мене  спіткало  через  жінку
Розчарування  –  й  каяття…
На  білім  аркуші  життя
Писало  ще  одну  сторінку.

Сказав  хтось  влучно  і  пророче:
-Лунає  вічно,  як  вінець,
Взаємна  музика  сердець
І  чоловічих  ,  і  жіночих!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540957
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2014


Затанцюємо вальс в стоголоссі

Навмання,  навпростець  під  дощем,
Що  полоще  нам    коси  та  очі  ,
Виринаючи  з  сутінок  ночі,
По  алеях  діброви  бредем.

В  золотисто  –  бузковий,  дзвінкий,
В  дощ,  що  душу  розкриллям  лоскоче,
Що  краплинами  камінь  розмочить,
Ми  пірнаємо  в  запах  п*янкий.

Розкошує  безмежність  краси  –
Все  у  квітах  палає  довкола…
На  узбіччях  виводили  соло
Барвінкових  струмків  голоси.

Струсим  срібло  з  розкішних  ялин…
Хвилі  щастя  завжди  пахнуть  трунком:
Дощ  не  змиє  палкі  поцілунки
З  вуст  ,  яких  не  торкався  полин.

Край  стежини  мільйони  гірлянд  :
А  давай  під  оркестр  стоголосся
Затанцюємо  вальс  обох  босі
По  квітках  різнобарвних  троянд!

Злетимо  ,  наче  двійко  синиць,
Полишивши  між  краплями  жаль  свій,
Над    багряними  хвилями  сальвій
До  акацій  пахучих  дзвіниць.

Навпростець  ,  навмання  під  дощем,
Замикаючи  руки  ,  мов  клином,
Легкокрилим  ключем  журавлинним
По  алеях  діброви  бредем…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540953
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.12.2014


Не міг не бачити богині

Я  ,  напевне,  був  би  не  поет,
Щоб  жінки  не  вабили  і  квіти,
Щоби  власним  зором  не  помітив
Ваш  стрункий  прекрасний  силует.

Зал  шумів  ,  закутаний  у  дим.
Тільки  в  цьому  гаморі  і  герці
Необачно  так  черкнули  серце
Личком  Ви  рум*яно  –  молодим.

В*ється  пасмо  русе  на  крило,
Ніби  грають  ниви  неозорі…
Величезні  очі  ,  наче  зорі,
Ваше  ніжне  скрасили  чоло.

Цигарки  ,  у  келиху  –  «Масандра»,
Скляночка  солодкої  води…
Нащо  Ви  явилися  сюди?-
Хай  в  росі  купається  троянда!

Від  вина  розкута  Ви  така…
Усміхнувшись  звабливо  навпроти,
Ви  байдуже  міряли  широти  -
Лебедино  –  вітряно  –  легка.
 
Бал  скінчився…Милий  силует
В  поволоці  танув  темно-синій.
Та  не  міг  не  бачити    богині
В  метушні  вибагливий  поет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540726
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2014


Богиня там , де поруч бог

Коли  зійшла  зоря  кохання,
Мене  кохали  ,  я  кохав…
В  рожевих  мріях  уявляв
Княжну  душі  без  коливання.

Плекав  єдину  берегиню,
Творив  величний  ідеал,
А  після  сам  на  п*єдестал
Возніс  з  фантазії  богиню.

З*єднать  прекрасне  бездоганно
Я,  як  творець,  в  одній  зумів:
І  свіжість  ясних  кольорів,
Й  своє  кохання  полум*яне.

Чеканив  з  мармуру  ,  не  з  глини,
Її  в  короні  золотій:
Яскраве  світло  бачив  в  ній
Та  вроду  чистої  перлини…

Лиш  не  ефірна  ,  а  звичайна
Вона  явилася  мені
І  мала  вади  всі  земні,
Їх  проявляючи  негайно.

Егоїстична  і  убога
Моя  володарка  була,
Заздалегідь  як  не  змогла
Свого  в  мені  відкрити    бога.

Перетворила  без  вагання
Мене  в  нікчемного  раба…
І  поточилась  боротьба
Між  нас  в  процесі  виживання.

Легенду  власну  в  плині  часу
Любов*ю  я  не  зігрівав…
Повільно  –  впевнено  втрачав
Її  достоїнства  й  окрасу.

Ото  ж,  богині  сяють  дивом
В  цвітінні  теплої  весни,
Коли  всміхаються  вони
Коханим  чуйно  і  грайливо.

Як  віддзеркалення  оцінки,
Богиня  –  сутності    пролог,
Коли  є  поруч  неї  бог  ,
Вона  інакше  –  просто  жінка…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540724
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.12.2014


Був я там , де витоки життя

Був  я  раз  ,  де  витоки  життя:
Жалюгідне  враження  справляє
Свічка  та  ,  що  тихо  догоряє,
Щоби  кануть  в  вічне  небуття.

Поруч  з  нею  -  свічка  молода:
Не  жевріє  ледь  ,  а  вся  палає,
Аж  кипить  енергія,  і  грає
Хвиля  в  ній  довкола  золота.

Тут  же  смерть  ,  холодна  і  страшна,
Все  на  мене  поглядом  кидає
Та  мінорним  голосом  питає:
-Чи  впізнав  ,  де  свічечка  твоя?

Звісно,  знаю,  ось  вона  –  ота,
Що  печально  стала  догоряти…
-Чи  не  хочеш,-каже,-  поміняти
Он  на  свічку  ту  ,  що  золота?

А  з  –за  неї  дивиться  дитя  –
Голубі  квітують  в  косах  банти…
Це  ж  згорять  кохання  і  таланти,
Щоб  чуже  подовжити  життя!

То  ж,  ні  долі  –  віку,  ні  лиця
Я  в  людей  не  хочу  позичати  –
По  дорогах  буду  мандрувати
До  того,  що  в  вимірах,  кінця.

Що  було  –  то  буйно  відцвіло…
Головне  –  від  часу  не  відстати
Та  завчасно  все  своє  віддати
Геть  до  грама  світло  і  тепло!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540531
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2014


О , я встаю могутньо з німоти

О,  я  встаю  могутньо  з  німоти,
Хоч  ви  мене  ніколи  і  не  звали,
Не  чули  ,  не  вітали,  не  взнавали
І  не  бажали  й  бачить  з  висоти.

Бо  я  родивсь  від  сонця  і  роси,
Вітри  мене  на  вітах  колисали,
А  райдуги  в  надії  одягали
І  дарували  птахи  голоси.

Бо  я  зростав  не  в  вашій  стороні,
Мені  палаци  ваші  і  не  снились,
Зате  за  мрії  й  прожите  молились
Всі    ті,  хто  йшли  зі  мною  з  западні.

Величину  ви  бачили  в  собі
І  в  геніїв  себе  лиш  записали,
Коли  брати  від  крові  підтікали,
Несучи  й  вас,  до  речі,  на  горбі.

Та  я  не  вмер,  як  бачите!  Трудні
У  метушні  я  долі  помічаю  –
В  буденщині  ,  якій  немає  краю,
Зітліть  не  маю  права  на  вогні.

За  все  ,  було    що  й  буде  на  землі
Завсіди  маю  й  скрізь  відповідати  –
Хоч  славу  вашу  й  будуть  шанувати,
Та  день  мільйонів  лишиться  в  імлі.

Ні  ,  не  ховаю  в  плечі  я  чоло,
Бо  я  зринаю  з  каменя  ,  із  криці
І  воду  п*ю  з  джерельної  криниці,
З  якої  п*є  усе  моє  село.

Отож,  встаю  могутньо  з  дрімоти,
Із  душ  людських  на  ноги  піднімаюсь,
Бо  я  народом  ,  власне,  називаюсь,
Який  не  завжди  бачать  з  висоти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540528
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2014


Даруй , що вірність не помітив.

Ще  з  серпня  прямо  на  столі
В  міській  з*явилися  оселі
Такі  духм*яні  ,  аж  п*янкі,
В  пучку  колоссячка  веселі.

 Снігами  березень  ще  пряв
По  світу  білі  волоконця  –
Пучок  засушений  чекав
Появи  вимріяного  сонця.

Та  тільки  глянула  весна,
Лиш  забуяв  зелений  квітень,
Дружина  проліски  внесла  –
В  тепло  кімнати  свіжі  квіти.    

Пучок  в  комору  віднесла
(Як  непотрібне  щось  ,  минуле!),
Та  скоро  пролісків  краса
Зів*яла  ,  зблякла  і  заснула.

Щось  защеміло  –  не  до  сну  :
Змінить  пучок  на  свіжість  квітів?
Даруй  мені  ,  що  в  цю  весну
Твою  я  вірність  не  помітив.

Хай  буде  грець  йому  стократ!
Приніс  колосся  ,  вставив  в  вазу  –
І  жита  ніжний  аромат
Наповнив  всю  квартиру  зразу  ж…                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540063
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2014


Не дивись на людину зверхньо


Не  дивись  на  людину  зверхньо
І  не  міряй  її  очима,
Бо  не  тільки  у  ній  поверхня  –
Є  щось  більше  у  ній  ,  незриме.

Це  найбільша  у  світі  цінність  –
На  землі  ми  поки  еліта.
Є  від  мавпи  одна  відмінність  –
Може  серце  за  все  боліти.

Душі  є  в  нас  гарячі  й  щирі,
Власний  маєм  на  речі  погляд.
Кожен  з  нас  у  великім  вирі  –
Світ  окремий  і  свій  світогляд.

Поклик  наш  тут  красу  створити  –
Ми  ж  природи  маленька  частка.
Для  добра  ми  повинні  жити  :
Світ  врятує  любов  та  ласка.

Ми  однакові  всі,  ми  й  різні,
Нас  не  треба  в  одне  зливати.
Ми  в  єднанні  міцні  та  грізні,
Злу  спроможні  хребта  зламати.

Не  дивись  на  людину  зверхньо  –
Бачиш  в  кожному  лиш  поверхню….
В  нас  для  пломеня  є  іскрина,
В  кожнім  Всесвіту  є  глибини.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2014


Дзвони майдану

                                                       1        
Вставай,  народе  мій!  Вставай  !
Струси    дурман  з  обличчя    зради  !
Невже  не  зможеш  дати  раду
У  краї  рідному  бодай  ?

Цинізм,  знущання  та  обман  -
Знайомі  методи  й  повадки,
“Братків  понятія”    й  порядки
Ввів  для  населення  “  пахан  “.

Спочатку  хитро  обікрав  –
Від  благ  і  втіх  мажор  жиріє  ,
В  той  час  ,  як  рід  наш  в  злиднях  скніє
(А  намір  має,  щоб  сконав  ).

Тепер  нав*язує    він  нам
Смаки  ,  потреби  ,еталони,
Манери  ,  принципи,  закони,
Чужі  й  шкідливі  в  хорі  драм.

Спотворив  спритник  сприйняття
Духовних  цінностей  й  світогляд    :
Коштовність  –  гроші    (  хибний  погляд!  ),
А  не  особа  та  життя.

Вимоги  дня  та  імпульс  слів
Не  відчуваються  панами  –
Зіткнути  прагнуть  нас  лобами,
Щоб  спрямувать  в  безвинних  гнів.

Настійно  б*є  у  дзвони  час
І  перемін  Вітчизна  просить  !
Смоктати  кров  вже  може  досить
Та  мордувати  й  зводить  нас?

То  ж  в  тім  і  є  глибинна  суть-
В  пустелю  легко  спопелити….
На  цій  землі  й  онукам  жити,
Щоби  творить  в  Прийдешнє  путь.

Так,  перемоги  не  дають:
Непевність  геть  та  збайдужілість!
І  для  протестів  взявши  зрілість,
На  барикади  мужні  йдуть.

Із  пліч  важке  ярмо  скидай  !
Розпрям  свою    на  волі  спину,
Бо  ти  ж  Людина  ,  ти  єдина…
Повстань,  народе  мій!  Вставай!
                                                             2
Залунали  дзвони  із  дзвіниць  собору,
Полилося  в  Київ  велелюдне  море  :
В  сім*ях  гомоніли  часом  про  події,
Зажевріли  іскри  в  кожного  надії…

                                                             3
А  Майдан  вирує  і  гуде…
Гомін  лунко  полетів  по  світу,
Хоч  не  дав  допоки  що  одвіту
До  мети  якої  він  веде.

Політичні    грози  та  вітри
Неминуче  стукають  нам  нині  :
Краща  грань  прокинулась  в  Людині,
Щоб  здійнять  звитягу  догори.

Це  ж  життя  мелодія  жива  :
Щоб  раба  натуру  подолати,
Ми  боротись  маєм,  здерши  грати,
За  свої  cвободи  та    права.

Незбагненний  промінь  дежав*ю  –
До  прямих  ми  прагнем  інституцій,
Бо  згасивши    пломінь    революцій,
Звір  прийде  до  кожного  в  сім*ю.

Вимагають  виклики  обнов  :
Доля  краю  нашого  трагічна…
Та  з  обставин  гірко  –  драматичних
Нас  до  світла  виведе  любов.

Янгол  –  охоронець  за  плечем
Формулює      засоби  й  завдання…
Ну  ,  а  я  в  найкращі  починання
На  коні  примчуся  сурмачем.

То  ж  здолав  непевність  у  собі
Хлібороб  ,сягнувши    до      вершини…
Сходить  сонце  в  небі  України
Благородним  вершником  вгорі  !
                                                         4
Породило    форму  –  підлий  клан
Олігархів  кодло  кримінальне,
Що  не  визнав  визріло  –  нагальний
Європейський  вибір  громадян.

Змій  іще  не  вбитий,  ще  живий,
Ще  гарчить  і  хижо  скалить  зуби,
Обзиває    бидлом    рід  -так  грубо
Вилив  жбан  на  голови  помий.

Обіцяв  у  клекоті    бравад
Демократій  цінності      й    стандарти…
Незалежність  спродує  з  азартом
Це  дитя  порочності  та  вад.

Бо  плювать  на  віче  ,  на  Майдан  –
Сподівання  що  йому  громади  ?
Зберегти  щоб  шкурні  статки  й  владу,
Запустив  він  хитрість  та  обман.

Як  здолав  розгубленість  і    страх
За  спиною  органів  насилля,
Став    «  сім*ї  «  напружувать  зусилля,
Щоби  сіять  паніку  і  жах.

Без    сум*ят  ь  сумбурних  й  коливань
В  корупційній  схемі  божевілля
Звір  терор  направив  і  свавілля
Проти  мирних  мітингів  й  зібрань.

Неспроможний  рухатись  до  згод,
Хряк  незгодних  вирішив  карати,
Щоб  сповна  деморалізувати
Наш      і    так  знедолений  народ.
                                                         5
Наш  гарант,  господар  це  чи  кат,
Управляв  діяльністю    людини?
Захищав  чи  в  вотчині  машини,
Щоб  душить,  посилив  апарат?

Режисер  на  те,  щоби  чуттям
Відчувати    ролі  у  виставі,
Не  спізнились  нації  щоб  лави
На  бенкет  прекрасного  життя.

Патріоту  віддано  штурвал,
Де  довіра  й  злагода  в  дозорі  ?
Ні,  ненависть,  жадібність  ,  докори
В  стрижні  персонажу  правлять  бал.

Неминучість  в  обраних  руках  :
Мудрість  щоб    керманича  й  слуги,
Оплативши  службою  борги,
Неодмінно  визначила  шлях.

Очевидно  ж  ,  лідери    лиш  ті,
Хто  здолав  з  ватагами  висоти
І    чиї    увага  та  турботи
Зігрівали  втомлених  в  путі.

Провідник  достатку  чи  статист
У  занепад  згуби  прозябання?
Обереги  ватри  існування
Чи  пойнятий  конче  кар*єрист?

Лиш  любов  народжує  любов…
В  меркантильнім  саме  інтересі
Суть  усіх  насильницьких  процесів,
Якщо  розум  пристрасть  не  зборов.
                                                       6
Якось  дурно  звужувався  світ:
Не  ділились  крихтою  ,  як  в  зони
Цар    пітьми  з  жорстоких  перегонів
Запроторив  лицарів  еліт.

Міліцейський  вишкіл  –  гидь  та  глей  :
Скроплена  бруківка  не  любов*ю,
А  слізьми  жіночими  та  кров*ю
Молодих  без  досвіду  дітей.

Від  гризот  аж  викривився  бік  –
Розучились  зовсім  жартувати,
Веселитись  співом,  танцювати,
Свій  та  чийсь  подовжуючи  вік.

Рід  козацький  –  таки  не  ченці,
В  ланцюгах  вривається  терпіння:
Як  одні  масніють,  в  животінні
Інші  ледве  стягують  кінці.

Та  даруймо…є  ще  Божий  суд  !
Роздеруть  на  частки  протиріччя  –
Наш  врятує  етнос  від  узбіччя
Лиш  молитва,  злагода  і  труд.

Не  зашкодь  –  по  совісті  живи,
Ми    ж  подоба  Божа  –  не  примати…
Прокурори,  слідчі,  адвокати…!
Каюсь    я  –  спокутуйтесь    і    ви.

Підіймись  й  вдихни  на  повний  зріст  –
Вже  пора,    знедолена  країно,
Проклади  із  миром  неодмінно
У    Грядуще  виважений  міст.
                                                         7
Громадськість  стверджує,  що  в  нас
Є  вибіркове  правосуддя…
Розмитий  термін  –  це  щоб  людям
Примаскувати  бруд  гримас.

Тут  корумпований  украй
Лад  політичної  системи:
Клан»  кримінальної  богеми»
Облаштував  свій  власний  рай.

Спеціалістів    геть    з    вінця…
За    кошти    обрані  до  Ради  :
І  від  Кабміну  до  сільради
За  гроші  куплені  місця.

І  мафіозні  ,  поміж  тим,
При  владі  в  нас  авторитети  :
«Кидалам»  скрізь  пріоритети  –
Це  фонд  з  начинням  »золотим».

Для  деспотій  крута  деталь  :
Мов  липку,  демос  свій  обдерли
Та  нав*язали  йому  перли  –
Свої  стандарти  і  мораль.

Були  незгодні…Балаган?!
Імущі  вдались  до  нападок  –
І  горезвісний  всім  порядок
Навів  розлючений  тиран.

Щоби  зачистить  апарат,
Знайшлись  не  факти  мотивацій,
А  інструмент  фальсифікацій,
Тиск  провокацій  й  компромат.

Тут  розрахунок  був  простим  :
Всіх  залякати  чи  зламати,
Щоби  в  покорі  люд    тримати
Та  панувати  над    усим.
                                                     8
Від  людей  ховаючись  за  мур,
Роздає  реакція  гостинці  :
Вдавсь  режим  негідників  й  злочинців
До  методик  жорстких  диктатур.

У  природі  дій  змінився  тон  :
Тут  абсурдність  в  мисленні  вібрує,
Бо  суспільством  яструби  керують
Засобом  тортур  та  заборон.

У  диму  тотальної  брехні
Та  війни  палає  сьогодення,
Де  від  куль  поети  і  учені
Залишають  виміри  земні.

Чий  тепер  городимо  город?
Ескадрони  чорні  сіють  жертви…
Скільки  ще  розгулювати  смерті,
Щоб  почуть  чим  дихає  народ  ?

Б*ють  в  набат  гранати  й  «калаші»
У  горнилі  безладу  й  бродіння  –
В  них  відсутнє  мудрості  насіння
Для  просвітлень  й  зцілення  душі.

Рани  їх  й  агресію,  мов  біль,
Через  себе  мовчки  пропускаю  :
Це  ж  серця    подиблені    конають
В  сутичках  братів  моїх  суціль.

З  потрясінь  уявних  перемог
Не  розквітне  яблуня  кохання…
До  єднання  нас  та  покаяння
Голосами  роду  кличе  Бог.
                                                   9
Струмує  світло  та  тепло
Від  серця  хвилями  до  серця
І  гімн  над  вибриками  герцю
Торкав    в  покликаних  чоло.

Повстання  гноблених  в  єстві  :
Свідомість  ждала  революцій-
У  енергетиці  кипучій,
В  півкулях  мозку,  в  голові.

Чи  ж  вірим  в  казку  чарівну  ?
Це  знак  Всевишнього  і  долі,
Щоб  на  етапі  цім  в  юдолі
Звершити  місію  земну.

Є  смисл  заповнить  пустоту
Достойним  місцем  і  тим  самим
Здійснить  в  історії  програму,
В  свій  слід  додавши  доброту.

Плекав      народ  мій  стільки  ж  літ
Ідеї  правди  й  оптимізму  –
Зразками  віри  й  гуманізму
Ми    здивували  білий  світ  :

Щоб  ідеали  та  знання
Змогли  прогресу  послужити,
В  рух  поступальний  вкорінити
Фундаментальні  надбання.

Все  для  людини,  для  життя…
Щоб  склавсь  навіки  (  аж  по  вінця  !  )
Гостинний  образ  українця
В  палітрі  дивного  Буття.
                                             10
І  дзвенить  наш  голос,  і  цвіте
В  милозвучнім  націй  колориті  –
Із  живців,  що  росами  омиті,
Древо  самобутності  зросте.

Геніальний  склався  статус  –  кво  :
В  поведінці  й  вдачі  щось  змінилось  –
Україна  наново  зродилась
У  гурті  Майдану  під  Різдво.

Тут  резерв  присутнім  роздають  –
Дух  підйому  й  радості  на  святі…
На  духовність  ми  таки  багаті,
На  планеті  раз  нас  визнають.

Ствердим  так,  доконаний    це  факт  :
Добрі    ми  ,  освічені  та  здібні  –
Розвиватись  швидше  лиш  потрібно,
Бо  йдемо    з  спільнотою  не  в  такт.

Щирі,чуйні,  гречні  та  прихильні,
Із  гарячим  серцем,  мов  вогонь,
Маєм  хист  хлібину  із  долонь
Дарувать      голодним    і    всесильним.

В  розмаїтті  творчості  відбив
Долю  рід  нелегко  –  драматичну…
Бог    за  це  в  подяку  поетичну
Душу  нам  у  стрижні  нарізьбив.

В  скруті  ми  не  вішаєм  носи,
Не  вдаємсь  до  помсти  спересердя,
А  тому  й  вселилися  в  осерді
Ясність  мрій  в  гармонії  краси.
                                               11
Так  багато  ставлено  на  кін,
Так  нелегко  виділить  породу  –
Дух  свободи  вільного  народу
Механізму  прагне  перемін.

Хряк  себе  звеличив  взагалі  ,
В  інтересах  ніби  то  держави,
З  непомірним  пафосом  і  жваво
В  свято  –  непогрішні  королі.

Бродить  криза  тінями  примар
Між  землею  в  просторі    та  небом…
Та  мажор  забувся  про  потреби
У  моменти  здирництва  і  чвар.

На  зорі  очікувань  й  надій
Іспит  наш      на  витримку  та  зрілість  :
Зітре    індентичність    м*ягкотілість
Та  соборність  в  вихорі  подій.

В  переломний  форс  –  мажорний  час
Ми  не  маєм  права  ухилятись  –
Нам  прийдеться  таки  визначатись
В  перспективах  розвитку  для  нас.

Наша  хата  скраю  ?  Все  одно
Біль  чужий  байдужих  не  турбує  ?
Та  якщо  нам  спільності  бракує,
Соціальне  нас    чекає  дно.

Нестабільність  геть,  провали  й  лінь  !
Забезпечим  завтрашнє,  в  родині
Згуртувавшись  дружній  та  єдиній  ,
Для  своїх  майбутніх  поколінь.
                                                   12
У  строфах  цих  нема  інтриг,
Лиш    гідність  й  хвиля  непокори,
Щоб  збить    агонії  затори
Для  руху        роду  в  час    відлиг.
                                                                                                                       Січень        2014  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539513
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2014


Трагедія жіночих почуттів

А  жінка  живе  почуттями
І  пристрасть  сплітає  в  клубок:
Кохання  для  неї  –  це  рок  ,
Бо  любить  вона  до  нестями.

Поезій  тонкі  сентименти
Тріпочуть  в  тендітній  душі…
Для  чого  ж  виводить  з  глуші
Доведений  факт  аргументів?

Уява  ,  витаючи  в  мрії,
Не  здатна  на  зважений  крок:
У  стосі  гірких  помилок
Втрачає  джерело  надії.

Від  обертів  вмліє  подружка  –
Закрутиться  вмить  голова,
Як  ніжні  шепочуть  слова
Зворушливо  –  тепло  на  вушко.

Проймає  від  пестощів  щем  -
Тремтять  від  бентежності  брови…
В  пригодах  знайшовши  обнову,
Біжить  від  нагальних  проблем.

Від  побуту  й  сірості  днів
Шукає  вона  порятунку,
Бо  він  ,  як  бальзам,  у  стосунках,
Щоб  вигнать  самотність  зумів.

Відключить  здоровий  свій  глузд,
Не  сприйнявши  в  прозі  реальність,
Минаючи  втому  й  брутальність  -
Спішить  до  ілюзій  від  вузд.

Погрузяться  прагнення  в  світ
Давно  вже  придуманий  нею,
Від  клопотів  лине  всією
Душею  в  чуттєвий  політ.

До  цвіту  весняних  клин
Одягне  найкращу  білизну…
Пізніше  справлятиме  тризну
Надіям,що  впали  з  вершин.

Сьогодні  ж  манять  міражі:
Бажають  емоції    шквалу  -
Душа  так    очікує      балу:
 Манери  ,  квітки  ,  візажі…        

Дарунки  і  свято  ,  окрім
Гарантій  прожити  красиво,
А  жінка  очікує  дива!...
Хоч  тут  несподівано  грім.

В  процесі  розгорнутих  драм
Наявні  ознаки  коханки  -
Мажори  любі  забаганки
За  ласку  виконують  дам.

Не  затишок  й  принц  її  ждуть!
Моральність  лише  для  загалу  -
Перлину  -у  бруд  ,  на  поталу
Огидним  шляхом  віддадуть.

Цей  флірт  має  ваду  просту,
Бо  в  нім  уготована  пастка  :
Закінчаться  чари  та  казка,
Лишивши  в  душі  пустоту.

І  ,  зваблена  раз  чоловіком
Лишень  для  забав  та  для    втіх  ,
Згорить  ,  як  метелик  ,  за  гріх
В  багатті  раніш  –  не  за  віком.

Забава  і  гра  інтриган…
Надалі  мікроби  зневіри:
Озлобленість  й  шок  в  певній  мірі
Проникнуть  в  обурений  стан.

О,  жінко!  У  час  потрясінь
Сприйми  це  ,  як  факт,  що  відбувся:
Якщо  не  достойний  ,  не  збувся  -
Не  вартий  тебе  він…Амінь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539511
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2014


Кінцем оголеного нерва

Кінцем  оголеного  нерва
Ловлю  оточуючий  світ,
Спостерігаю  дивоцвіт
Без  щонайменшої  перерви.

Сприймаю  тонко  відчуттями
Все  середовище  навкруг  :
Як  парадоксів  справжній  друг,
Шукаю  смисл  в  них  до  нестями.

Хіба  ж  я  хочу?  –  Таки  мушу,
Неначе  фарби  на  сувій,                                                              
Перебіг  явищ  та  подій
Наносить  пензликом  на  душу.

В  швидкій  гармонії  новацій
Спішу  пізнать  глибинну  суть,
Між  випадковостей  збагнуть
Закономірність  комбінацій.

Тому  від  кореня  до  листу,
Поки  свідомість  ще  живе,
Шукаю  мислення  нове
І  в  формі  вимріяного  змісту.

Десь  в  глибині  душі  моєї
Перекипить  пекучий  хміль  –
В  бурлінні  сумнівів  мій  біль
Зростає  в  образи  й  ідеї.

Я  відчиняю  тоді  двері:
Єство  ,  палаючи  ,  моє
У  строфах  криком  застряє  –
Потоком  щему  на  папері!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539048
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2014


Впізнаю я майстра по роботі.

Впізнаю  я  майстра  по  роботі:
Він  свої  натхнення  і  жагу
Віддає  ,  мов  часточку  живу,
Кожній  новій  лінії  чи  ноті.

Не  боячись  осуду  нітрохи,
Різьбить  мрії  й  враження  в  рядки…
Так  зате  ж  лишає  на  віки
 Нам  красу  бурхливої  епохи.

В  цьому  й  суть  таланту  та  уміння
В  цьому  й  є  покликання  митця,
Щоби  йти  до  істини  вінця
Та  вести  до  істини  й  прозріння.

І  якщо  ви  вчасно  зрозуміли
Зміст  того  ,  що  вкладено  було  –
Значить  ,  світло  й  майстрове  тепло
Через  дотик  в  серце  залетіли.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2014


Два лицарі

У  мені  два  лицарі  живуть  :
Перший  –  щирий  ,  совісний  та  вірний  ,
Інший  –  жвавий  ,  хитрий  ,  непокірний  –
Та  вони  є  зміст  мене  ,  мабуть.
                                         ***
Той  ,  що  з  світла  й  чистої  води,
Що  з  частинок  правди  й  оптимізму,
З  поривань  сягнуть  максималізму,
З  почуттям  обов*язку  завжди.

Милосердний  ,  легкий  на  почин,
День  і  ніч  пульсує  неспокійно,
Прагне  наполегливо  й  постійно
Досягти  довершених  вершин.

Він  собі  знаходить  заняття,
Наче  квітка,  тягнеться  до  ліри,
В  світ  несе  достоїнство  і  віру,
Бо  таки  закоханий  в  життя.

Для  ідей  існує  перед  всім,
Любить  гумор  й  тонкі  сентименти.
Реагує  він  на  аргументи
Скрізь  свідомим  розумом  своїм.

Хоч  його  обставини  і  б*ють,
Буде  вічно  шукати,
Щоб  красу  і  мудрість  доповняти,
А  тому  і  є  він  моя  суть.
                               ***
Другий  ,  темний  ,  певне,  антипод
Юнаку  ,  що  полум*ям  вібрує,
В  ньому  зло  ,  буває,  капризує,
Забагнувши  втіх  та  насолод.

Він  з  моїх  недоліків  та  вад  :
Інтереси  шкурно  –  меркантильні
Зайняли  позиції  в  нім  сильні
І  лаштують  справи  на  свій  лад.

Що  йому  до  сірості  життя?-
Емоційно  –  владний  та  амбітний,
Проявляє  норов  непривітний,
Щоб  здобути  гострі  відчуття.

Все  собі  хапав  би  без  вагань,
Без  краплини  сумніву  та  щему,
Бо  –  глухий  невіглас  та  нікчема
До  чужих  безрадісних  страждань.

А  як  заздрість  й  помста  будять  лють,
Чинить  вчинки  грубі  та  невтішні,
Він  живе  не  завтрашнім  –  торішнім,
А  тому  –  моя  він  антисуть.
                                     ***
Пропонує  перший  :  спільний  дах  -              
Це  для  миру  й  злагоди  вервечки!
Ну  ,  а  другий  зводить  суперечки
В  непристойні  формі  ,  на  тонах.

Як  набриднуть  доводи  брудні
І  жага  розпалиться  без  міри,
Хлопці  ці  влаштовують  турніри,
Щоб  придбати  першість  у  мені.

Ось  тоді  спалахують  бої  –
В  протиборстві  правила  жорстокі,
Бо  приносять  розпачі  глибокі
У  життєві  обрії  мої.
                           ***
До  двобою  квапиться  хутчіш,
Перейшовши  лінію  незриму,
Нанести  щоб  рани  побратиму,
Той  чорнявий,  вигостривши  ніж.

З  –  за  кутка  крадеться  ,  наче  рись,
Сам  собі  всміхається  єхидно  :
«З  двійником  покінчу  ,  очевидно,
Щоб  навік  з  душі  його  зректись.

Лиш  одному  жити  на  землі!
Слабший  ти  ,  то  ж  маєш  і  померти!
В  кого  груди  встигне  хто  роздерти,
Крові  вип.*є  й  вийде  в  королі.
                                         ***
Ось  обоє  вийшли  на  рубіж  :
В  нас  життя  коротке,  як  під  титлом!
Осліпив  безумців  ясним  світлом…
З  рук  додолу  впав  блискучий  ніж.

Ну,  чого  стоїш  ти  і  мовчиш?
Може  ,  досить  нам  у  війни  грати?
Брате  мій  ,  ще  рано  помирати
В  голубих  коралах  дивотиш!

Для  гармоній  нам  надали  час,
Щоб  змогли  напитися  красою  –
Чарівний  цей  світ  для  нас  з  тобою…
Хай  же  Бог  заступиться  за  нас!
                                       ***
Як  осядуть  пристрасті  та  страх,
Відпочивши  ,  випивши  по  чарці
І  споживши  на  обід  по  шкварці,
По  своїх  розходяться  місцях.
                                 ***
У  мені  присутнє  все  земне  :
Двох  єство  роз*єднає  й  єднає…
Та  коли  один  з  них  випадає  ,
То  тоді  немає  і  мене.

У  мені  два  лицарі  живуть…
Сили  дві  ,  що  мають  протиріччя!
================================

           
                                                             

         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538693
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2014


Барви та мелодії кохання

Ви  чуєте?  Мелодія  звучить!
Та    музика  ,  що  й  серце  забирає!
Не  просто  так  у  просторі  бринить  -
На  частки  серце  в  грудях  розриває!

-Прислухайтесь!  Уважніше,  тихіш…
Чому  Ви  не  слухняні,  не  сумлінні?
Ми  поспілкуємось  –змалюєте  пізніш
Красу  троянд  в  блаженному  тремтінні.

-Буденність  геть  відкидуйте  на  мить-
Хай  згине  щем  тривалої  розлуки!
То  ж,  вслухайтесь  –  не  вітер  це  звучить,
А  долітають  чисті  срібні  звуки.

-Ви  любите  безхмарну  акварель?
Та  й  я  про  це  лиш    в  звучнім  розмаїтті!
Вам  ближчі  форми  з    барвами  земель?
І  більш  нічого  не  існує  в  світі?

-Вас  не  крутило  в  вирі  завірюх?
Не  коле  в  грудях?  І  немає  болю?
Це  надзвичайний  тільки  в  мене  слух?!
Це  лиш  мені  судилося  у  долі?

-Признайтесь,  не  соромтесь  ,  хоч  собі  :
Вони  тривожать  ,  будять  –  не  забава,
Вони  існують  –  бажані  й  живі…
Ви  смієтесь  –  це  вигадка  уяви?

-Це  вишень  шелест?  З  вишень  пелюстки?
Не  гнівайтесь!  Вже  якось  обійдеться…
Я  вірю  й  сподіваюся  :  таки
Ця  музика  любов*ю  обернеться!

-Ви  чуєте?  Не  слухаєте  ,  ні?
У  Вас  бентежно  серце  не  тріпоче?
І  очі  не  зволожились  сумні?-
Виходить  ,  дно  не  зрушили  дівоче!

-Ви  плачете?  Капризи  –  сліз  нема!
Чіпляюся  ?  Неправда  –  я  кохаю!
Така  Ви  чарівна  й  така  струнка,
Та  жаль  ,  що  звуки  тільки  я  сприймаю!

-Напевне,Ви  –  художниця  землі  :
Вам  до  вподоби  ,  що  ж,  будь  ласка…
Це  лиш  в  моїй  звучить  весна  душі,
Яка  в  полоні  збудженої  казки!



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538687
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2014


Та Ви приснилися мені…

Пардон  ,  мадам!  Ви  усміхнулись?-
У  Вашім  погляді  вогні?
Ви  подаєте  знак  мені?
Та  чи  ж  помилок  не  позбулись?

Дотепний  жарт?-Так  необачно!
У  Вас  до  всіх  цей  звабний  хист?
Ви  не  глузуєте  ?  Це  лист?
Ви  так  чаруєте?  –  Пробачте!    

Це  натяк  Ваш  на  сподівання?-
А  я  надіюсь  ,  що  це  так!
Тоді  у  Вас  хороший  смак!  –
Чи  ж  ,  може,  виклик  для  змагання?

Бажали  просто  дорікнути,
Що  я  байдужий  до  жінок?
Щоб  я  зробив  назустріч  крок
І  в  душу  встиг  Вам  заглянути?

Чи  захоплюся  до  нестями?-
Яка  нечемність!  Бо  Ваш  знак
Не  переймає  аж  ніяк  –
То  тільки  гра  пуста  між  нами.

Похизуватися  хотіли
Й  торкнутись  вродою  думок?
Повчальний  дать  мені  урок?-
Та  Ви  міцний  горіх  зустріли!

Ви  не  кольнули  серцевину
Стрілою  іскри  чорних  брів,
В  мені  інкогніто  чуттів
Геть  не  черкнули  й  на  хвилину.

О,  Вам  радіти  передчасно,
Що  ще  приборкався  один!
Я  швидко  виб*ю  клином  клин!
Гуд  бай  ,  мадам!-Хоч  Ви  й  прекрасні.

Про  себе  лячно  якось  лаюсь  :
-Не  дочекаєтесь!  О,  ні!....
Та  Ви  приснилися  мені  ,
Тому  й  ,  страждаючи  ,  я  каюсь!
         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538435
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2014


Я - українець!

                                   
                                                                   1
Я  –  українець  і  пишаюсь  цим!
За  Батьківщину  хто  б  це  не  гордився?
Бо  ж  тут  ,  під  небом    ясно  –  голубим,
На  білий  світ  колись  я  появився.

Плодюча  й  щедра  вічно  ця  земля:
Лиснять  ,  мов  масло,  тучні  чорноземи…
Дає  вона  натхнення  і  життя,
Щоби  творить  сонати  та  поеми.

Вона  ростила  хлопців    і  дівчат,
Тепло  й  снагу  давала  своєчасно:
Злетіло  ж  стільки  з  неї  соколят,
Щоб  світ  доповнить  добрим  та  прекрасним.

Її  топтали  чоботом  не  раз,
Не  раз  стріляли  в  серце  їй  і  тім*я.
Та  піднімалась  з  ран  вона    щораз,
В  борні  своє  відстоюючи  ім*я.

Рішучу  твердість  й  міць  на  все  життя
Вона  завжди  вкорінювала  сину  –
Обов*язку  святого  почуття
За  тебе  є  в  випробувань  годину.

Болить  моя    поранена  душа
За  честь  твою,  за  славу  й  негаразди  :
Ведуть  країну  знову  до  ярма
Її  нові  господарі  та  газди.

Вітчизна  ,  мати  і  сім*я  –
Не  відаю  святішого  я  зроду!
Та  вірю  –  зрине  врода  молода
З  руїн    та  згарищ  мужнього  народу!

Хай  в  згоді  всі  духовній  заживуть,
Хай  зацвітуть  оновлені  катрани,
Хай  перемоги  в  дар  тобі  несуть,
Як  плід  натхнень,  майбутні  Магеллани!

В  твою  я  долю  вірю  ,  як  в  свою,
Люблю  тебе  ,  як  матір  і  кохану…
Мов  перед  совістю  ,  Вкраїною  стою,
Найвищу  й  гідну  віддаю  їй  шану.
                                                 2
Я  –  син  селянський  і  горджуся  цим!
Де  б  не  бував  ,  я  буду  пам*ятати
Своє  село  за  пагорбом  крутим
І  вікна  сині  маминої  хати.

До  зрілості  я  ріс  на  місці  тім,
Де  тілом  трепетав  від  щастя  й  болю,
Де  на  шляху  ,  зеленім  і  ламкім,
У  світ  виходив  по  пшеничнім  полю;

Де  золотиться  в  липні  ярий  хліб,
Де  зацвітають  в  травні  вишні  рясно,
Де  дозріває  проти  сонця  кріп
І  мить  в  саду  пречиста  і  прекрасна.

Хоч  зазнавав  невдач  гірких  і  втрат,
Та  тут  вливався  в  море  велелюдне.
Не  треба  повертатися  назад,
Бо  став  близьким  я  та  потрібним  людям.

І  земляки  ,  зібравшись  за  столом,
Мене  привітно  будуть  зустрічати…
Бо  всмоктував  з  грудним  я  молоком
Любов  і  ласку  маминої  хати.

Я  відчуваю  скрізь  її  плече,
Ношу  під  серцем  поля  крапелину.
Мій  Буг  блакиттю-стрічкою  тече
У  гомінку  заквітчану  долину.

Світанком  череда  в  луги  бреде,
Долаючи  туман  ,  немов  заслони.
Здається  ,що  до  бою  хтось  веде
Стрункі  й  стрімкі  військові  батальйони.

В  дощі  у  нас  і  трактор  не  пройде:
Все  ніби  в  джунглях  Конго  чи  Лесото.
Та  не  почуєте  так  більше  вже  ніде,
Як  мелодійно  чавкає  болото.

В  гаях  зозуля  радісно  кує,
Щебече  шпак  на  сотнях  діалектів…
Лиш  бездоріжжя  змінювать  своє
Не  хочу  на  комфорт  міських  проспектів.

Щонайрідніше  є-  воно  моє,
А  іншого  і  не  було  ,й  не  буде!
Село  в  достаток  харч  нам  віддає,
Воно  наш  дух  викохує  і  будить.

Мене  майбутнє  зовсім  не  страшить,
Бо  в  долі  завжди  будуть  проводжати
Оця  подільська  лагідна  блакить,
Тепло  і  світло  маминої  хати.
                                               3
Я  –  українець!  Древній  ми  народ,
Ми  –  нація  ,  ми  –  етнос,  бо  Дніпрові
Закарбували  хвилі  в  пущі  вод
І  символи  ,  і  стяги  малинові.

У  нас  були  держава  і  мета,
Хрестили  нас  ,  як  праведних,  до  віри:
Щоб  не  зреклись  ніколи  ми  Христа,
Так  дай  нам  ,  Боже  ,  злагоди  й  довіри.

Сусіди  ласо  мацали  наш  тин  –
Була  страшніш  за  чорного  монаха
Їм  дружня  міць  згуртованих  дружин,
Могутня  зброя  й  шапка  Мономаха.

Проникливий  та  мудрий  Ярослав,
Він  знав,  над  чим  задумуються  діти!
Нам  до  прогресу  вікна  прорубав,
Проклавши  шлях  до  вченості  й  освіти.

Писали  ми  ,  бо  мали  письмена
І  куполи  різьбили  золотії,
Та  поховала  мрії  і  надії
Софіївська  повалена  стіна.

Ми  мали  все  :  історію  й  роки,
В  яких  були  досягнення  і  плани,
Та  закував  нас  розбрат  навіки
У  кріпосні  окови  та  кайдани.

Ми  від  Європи  відвели  татар,
Бо  намертво  стояли  в  підворотті…
Мов  смерч  ,  пройшовсь  рішучий  їх  удар
По  духові  слов*янському  і  плоті.

Не  підіймався  наш  на  інших  меч,
Ніколи  ми  не  гнобили  й  нікого.
Скидаючи  чужі  кайдани  з  плеч,
Ми  йшли  до  правди  й  волі  –  до  святого.

Ми  рухались  до  вірної  мети  –
Своєї  самостійної  держави;
В  часи  звитяг  козацької  доби
Писали  книгу  доблесті  та  слави.
                                           4
Я  –  українець!  Іншої  нема
Такої  України  більше  в  світі!
Встає,  на  лікті  сп*явшись  ледь  ,  вона
Біля  лукаво  виплетених  сітей.

Куди  б  не  кинув  гострий  ясний  зір,
Куди  лиш  око  поглядом  сягає  –
Від  вод  Дінця  аж  до  Карпатських  гір  –
Скрізь  простягнувся  простір  цього  краю.

Від  русичів  упали  ми  в  хохли,
До  малоросів  падали  –  до  бидла,
Нас    залюбки  на  бал  чужий  несли  –
На  стіл  смачне  відварене  повидло.

Таки  чудовий  виховавсь  плебей  –
Нас    запрягли  ,  немов  волів  орати.
Зніміть  пов*язку  з  ранених  очей,
Пора  і  нам  вже  крила  розправляти!

Моя  держава  ,  гордий  мій  народ  ,
Суспільство    юне,  зовсім  ще  незріле!
В  борні  позбувшись  рабства  та  колод,
Ми  трішки  лиш  павпочіпки  присіли.

Чи  ж  маєм  друзів  щирих  й  ворогів?
Мов    стадо  кіз,  шарахаємось  в  полі
Поміж  вовків  голодних  й  пастухів
У  пошуках  своїх  шляхів  і  долі.

Мій  рідний  люд,  невже  ти  боягуз?
Невже  до  хвиль  розбурханих  прип*ятий  ?
Бо  ж  знову  нас  в  задрипаний  союз
Вже  тягне  хитро  братія  пихата.

Я  не  бажав  би  схрещувать  мечі:
Пережили  ми  війни  незчисленні  –
Хай  не  бояться  пострілів    вночі
На  нашій  мирній  європейській  сцені.

Цю  землю  рясно  всіяли  кістки,
Скропили  кров*ю  і  батьки  ,  і  діти.
То  ж  ,  на  планеті  серед  рівних  ти  
Достойна  місцем  гідним  володіти.

До  неба  руки  буду  я  тягти  :
-О,  досить  нам  вже  борсатись  в  задусі!
Вершин  культури  треба  досягти
Тобі  ,  Вкраїно  ,  в  поступальнім  русі.
                                                           5
Я  –  українець!Гарно  ж  як  звучить  !
Акорди  милозвучні  та  чудові!
Мелодія  закохана  звучить
В  співучих  наших  мові  та  розмові.

Пісні  у  нас  веселі  і  дзвінкі,
Мов  шлях  Чумацький  ,  довгі  та  протяжні,
В  важкі  часи,  мов  біль,  сумні  такі,
Від  щастя  в  свято  –  ніжні  і  розважні.

Вони  ,  як  зміст  народу  і  душа,
Його  глибини  ,злети  і  висоти;
Вони  йому  до  серця  й  до  лиця,
Бо  вкажуть  всім,  звідкіль  узявся  й  хто  ти.

Не  раз  народ  щемило  наш  в  путі,
Заказували  бонзи  мові  вмерти…
Та  ми  жили  й  мужніли  в  боротьбі-
Наш  благородний  дух  не  встигли  стерти.

Немов  червоне  й  чорне  в  рушниках,
Були  медово  –сонячні  завії,
Було  гірке  й  солоне  по  краях
В  години  зради  ,  горя  й  безнадії.

Морили  в  тюрмах  голодом  тебе,
Гонили  по  етапах  таборами,
Хотіли  неотесаним  мене
Та  й  нас  усіх  лишити  баранами.

Приблуди  ,  часом  й  наші  ж  хробаки
Всю  суть  твою  і  віру  пропивали,
За  твій  же  хліб  всілякі  чужаки
Тебе  терзали  ,  мучили  ,  топтали.

Коли  цвіла  історія  держав
І  прямували  мови  їх  у  зали,
Всі  ті  ,  хто  честі  й  совісті  не  мав,
З  палаців  мову  нашу  проганяли.

Та  хтось  же  був  гартований  вогнем,
Умів  горіти  словом  й  не  згоряти,
Бо  голос  мови  в  темряві  і  днем
Таки  зумів  у  герці  відстояти.

Мов  перший  сік  вібрує  у  зелі,
Пульсують  звуки  чисті  в  кожнім  слові.
Не  маєм  права  всі  ми  на  землі  ,
Життя  проживши,  вмерти  без  любові.

Останній  подих  свій  віддам  сповна  –
Обов*язок  здійсню  громадянина,
Щоби  жила,  раділа  та  цвіла
Надійна  твердь  –єдина  Батьківщина!
                                                   6
З  русинів  я!  Є  тисячі  ідей,
Які  могли  б  нас  в  ціле  об*єднати.
Та  аргумент  політикам  оцей
Ніхто  не  хоче  вчасно  підказати.

Нас  на  дрібний  розвіяли  пилок  :
На  партії,  на  прошарки  ,  на  класи,
На  віри  ,  на  конфесії  –  в  гурток,
У  бездіяльні  ,  безпорадні  маси.

Ми  не  будуєм-  робимо  обвал,
Катастрофічно  падаєм  в  провалля,
Чи  ,  може,  ми  ждемо  нових  навал,
Які  зметуть  Вкраїну  в  Зауралля?

Відчуження  ,  віддалення  людей  –
Ні  раду  дать  ,  ні  разом  поспівати,
Щоб  збагатіти,  свій  же  фарисей
Відправив  нас  по  світу  старцювати.

Шукаємо  в  чужих  кишенях  благ,
Мов  жебраки  ,  випрохуєм  щось  дати.
Людці  з  своїх  й  чужих  злодюг-  сутяг
Примусять  нас  ,  що  й  маємо  ,  продати.

Корупція  обвила  нас  ,  мов  спрут,
І  намертво  в  обіймах  затискає.
В  глухий  забуто-  безнадійний  кут
Суспільство  наше  владно  заганяє.

Цей  час  у  долі  дочок  та  синів
Не  раз  ,  не  два  ще  болем  відізветься
І  за  байдужість  витрачених  днів
Нам  каяттям  платити  доведеться.

За  втрачене  майбутнє  ,  друже  мій,
Перед  дітьми  не  буде  оправдання.
То  ж,  з-  під  порога  прагнень  та  надій
Нехай  приходить  швидше  прозрівання.

Єднаймося  ,  братаймося  усі!
Гонімо  геть  розбещені  ватаги!
Хай  на  Вкраїні  –  Київській  Русі
Довіку  майорять  свободи  стяги.
                                                   7
Народе  мій  ,  слов*янський  побратим!
Тебе  обравши  ,  я  не  помилився…
Я  –  українець!  Чуєте!  –І  цим
Завсіди  й  всюди  з  гідністю  гордився!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538434
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2014


Здається , Вами я вже відхворів!

Здається  ,  Вами  я  вже  відхворів,
Давно  від  болю  серце  не  ятриться,
В  душі  ,  бува  лиш,  щемно  заіскриться
Вогонь  найперших  щирих  почуттів.

І  ось  зустрілись...Стиснуті  уста,
Не  можем  з  себе  видавити  й  слова.
Либонь,лишилась  музика  казкова
Бриніть  з  очей  вологих  неспроста.

На  скронях-іній,  плетиво  густе
Мережить  рясно  хвилі  кучеряві.
Рум*янець  Ваш  в  моїй  уяві
На  личку  все  ще  вишнею  цвіте.

Тремтить  рука,  хвилюємось  удвох,
Чомусь  тривожно  серце  завмирає-
Це  кожен  важко  так  переживає...
І  сльози  з  вік  спадають  ,  мов  горох.

Цілує  вітер  усмішку  живу...
Було  так  важко  втрату  пережити!
Нащо  мовчать?Щось  треба  говорити!
Ну  ,скільки  ж  можна  хмурити  брову?

Срібляться  в  сонці  крапельки  роси...
Дороги  наші  врізно  розійшлися.
Пройшли  роки.І  в  долі  обійшлися
Ми  до  сьогодні  якось  без  краси.

Було  так  сумно  й  холодно  мені.
Немає  ,  мабуть,  затишку  у  світі,
Коли  теплом  й  любов*ю  не  зігріті
Твої  оселя  ,  прагнення  і  дні.

Згасають  зорі  з  мріями  в  імлі.
Минуле  наше  стримують  ледь  груди...
Про  Вас  та  матір,  впевнений  я,  буде
Моя  остання  думка  на  землі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2014


П*янка квітка

Не  знаю  й  сам  ,  чому  таку
Роблю  у  подумах  відмітку:
Дивлюсь  на  дівчину  ,  а  квітку
В  ній  бачу  ніжну  і  п*янку.

Звідкіль  емоції  такі?
Чому  така  оцінка  вроди?-
Приносять  справжню  насолоду
І  рухи  ,  й  постаті  стрункі.

Кажу  ,  не  каючись  ,  слова
(Та  й  хто  ж  не  мріє  з  чоловіків?):
-Не  треба  нам  найкращих  ліків,
Коли  є  усмішка  жива.

А  що  без  них  моє  життя?
В  красі  своїй  квітки  безслівні...
Лишень  вони  ,  жінки  чарівні,
В  нас  будять  чисті  почуття.

Загадка  дивна  сотні  літ  :
(Я  ,  певний  :  в  цім  не  помиляюсь!),
Коли  душі  я  їх  торкаюсь  ,  
То  відкриваю  цілий  світ.

Красу  любити  цю  земну
Всіх  квітів  взятих  разом  можна...
І  хоч  вродлива  юнка  кожна  ,
Кохають  жінку  лиш  одну!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.11.2014


Батьківщина

В  селі  звичайна  хата  біла,
Така  ж  прадавня  ,  наче  світ:
Чи  то  навпочіпки  присіла,
Чи  то  зіпнулася  на  дріт?

Не  дах  міцний  -  якась  солома,
Згнили  ,  зчорніли  геть  сніпки,
Лиш  кукурудза  блиском  хрому
З  -  під  стріхи  зирка  залюбки.

І  хоч  малесенькі  віконця
Давно  обклали  бур*яном,
Та  усміхаються  до  сонця  
Блакитним  поглядом  й  чолом.

Криві  та  зламані  ворота,
Плетінь,вербовий  перелаз,
А  на  кілках  старого  плоту
Горшки  вмостилися  якраз.

Ковзне  світанок  по  подвір*ю
Слідами  срібної  роси,
І  залунають  між  сузір*їв
Дзвінкі  дитячі  голоси.

Буяють  скрізь  тут  ,  мов  чуприна,
Густі  зелені  спориші...
Та  це  ж  і  є  та  Батьківщина  ,
Що  найдорожча  для  душі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537925
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.11.2014


Легенда про жінку

Ми  спілкувалися  без  бренді  -
П*янив  озон  нас  та  чебрець...
І  розповів  мені  мудрець
Стару  ,  як  Всесвіт  наш  ,  легенду:

У  хаті  випаливши  піч
І  на  замок  закривши  двері,
Сім*я  присіла  до  вечері
В  глуху  й  бездонно-  темну  ніч.

під  скрип  могутніх  ясенів
На  лавках  збитих  біля  столу
Сиділи  батько  й  напівколом
Дорослих  четверо  синів.

Убога  трапеза  в  той  час
Вела  до  роздумів  про  вічне  -
Про  щось  згадали  потойбічне
Та  їли  хліб  і  пили  квас.

Аж  раптом  хтось  обачно  й  тихо
Постукав  тричі  у  вікно.
Всі  насторожились  :  давно
Оселю  їх  обходить  лихо.

У  двір  найстарший  син  пішов.
Вернувсь  невдовзі  й  батьку  каже  :
-Не  гість  прийшов  сьогодні  вражий  -
До  хати  проситься  Любов!

Подумав  старець  й  наказав  :
-Любов  не  пустимо  до  хати.
Для  чого  зайве  годувати
Того  ,  кого  наш  рід  не  знав?

Та  незабаром  ,  як  перо,
Шкрябнуло  щось  ,  стида  позбувшись.
І  мовив  другий  син  ,  вернувшись  :
-До  хати  проситься  Добро!

Новий  промовив  дід  наказ  :
-Добро  не  пустимо  до  хати.
Лиш  буде  місце  тут  займати,
Щоб  спотикатися  щораз!

До  божевілля  їх,  до  трясця
Довів  у  двері  сильний  грюк.
Тож  третій  син  пішов  на  стук  :
-До  нас  з*явилось  в  гості  Щастя!

-Явилось  Щастя?Нащо  нам
Такий  вантаж  щодня  носити?-
Старий  синам  почав  твердити  ,-
Не  треба  в  хаті  цей  бедлам!

Коли  доїли  черству  грінку,
В  дворі  щось  хруснуло  ,  мов  сук.
Пішов  четвертий  син    на  звук  :
-До  нас  з*явилась  в  гості  Жінка!

-З*явилась  Жінка?Боже  мій!
Прийшла  в  господу  Берегиня...
Просіть  у  хату!Разом  скриню  
Допоможіть  занести  їй.

-Хто  не  пускав  -  той  не  знайшов!
В  тій  дорогій  дубовій  скрині
У  дім  принесла  Жінка  нині
Добро  ,  і  Щастя  ,  і  Любов!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537710
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2014


Перед Богом стану на коліна.

Перед  Богом  стану  на  коліна,
Хоч  раніш  ніколи  й  не  ставав:
Хай  живе  народ  мій  й  Україна  
Серед  інших  націй  та  держав.

Боже  наш  ,  ти  сильний  й  милостивий!
Покаравши  гріх  ,  допоможи  -
Край  ти  мій  ,  чарівний  і  красивий,
Для  нащадків  наших  збережи.

Ти  у  вчинках  праведний  і  в  слові,
Нас  створив  ,  щоб  ми  зламали  зло...
Дай  же  краплю  злагоди  й  любові
Цій  землі  ,  якій  так  не  везло.


Підніму  до  неба  я  зап*ястя  :
Мій  народ  нікого  не  розп*яв-
Подаруй  його  Вітчизні  щастя!  -
Якщо  горя  стільки  він  зазнав.

Все  життя  лиш  прагнули  до  волі
Та  до  віри  власної  і  прав...
То  ж  ,  невже  не  вимріяли  долю  
Серед  інших  націй  та  держав?

Помолюся  тихо  в  самртині
У  хвилини  болю  й  каяття  :
Дай  добра  хоч  трішечки  Людині  ,
А  взамін  бери  моє  життя.

Щось  за  себе...  Ні  за  що  тут  дбати!
Заслужив  -  карай  мене  за  гріх...
Тільки  ж  буду  вічно  їх  кохати  ,
Українців  -  кожного  і  всіх!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537709
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2014


Передчуття осені

Вже  осені  снує  передчуття  :
Роздратування  в  шелесті  збулося,
По  серпантинах  вітром  рознеслося
Мереживо  туманів  співчуттям.

Відсвяткували  свіжа  акварель  -
Смарагди  з  оксамитками  діброви…
І  спонукає  серце  до  розмови
Сюїта  барв  з  ошатністю  осель,

Бо  пізній  квіт  в  палітрі  кольорів
Ще  не  набув  забарвлення  печалі,
Ще  не  обвуглились  рубінові  причали,
Затамувавши  дихання  чуттів.

Мов  ключ      вербальний  ,  лебединий  клин  –
Цей  білий  сніг  на  аркуші  блакиті  -
Цнотливий  тон  в  серпневім  колориті,
Що  аж  соромить  незбагненний  плин.

Нестямно  день  торкається  струни,
Із  золота  дарує  перші  злипки…
Величне  соло  припізнялось  скрипки,
Мов  меду  смак  терпкого  восени.

Розгублено  танцює  вихор  літ,
На  обрії  журби  прощальні  сурми…
Та  супроводжують  оркестри  сяйва  бурно
Над  сірою  безжальністю  політ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2014


Клянемось в дружбі

Клянемось    в  дружбі  вічній  за  столом,
Під  чаркою  потискуючи    руки…
Пусті  вібруєм  у  повітрі  звуки,
Лукаво  в  грі  вклоняючись  чолом.

То  поспішаєм    каятись  в  гріхах,
То  помилки  поквапом  визнаємо…
Та  чи  ж  страждаєм  ,  як  інтригу  в*ємо
Ми  на  безжальних  совісті  ножах?

Бажання  є    за  все  переболіть
І  спопелить  єство  в  сумліннях  муки,
І  ,  безсумнівно,  розум  щоб  та  руки
Лишили  слід  на  теренах  століть.

Хто  ж  на  вчорашніх  промахах  тяжких
Навчається  осмислено  і  справно?
Хто  ж  бруд  брехні  не  кидав  непоправно
На  лицарів  освічених  й  святих?

Душі  та  вуст  соромницький  стриптиз,
Якщо  словами  бряжчимо  пустими,
Якщо  в    юрмі  буваємо  такими  –
Такий  в  житті  й  отримуємо  приз!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537481
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2014


Ти хто такий ?

               =  ТИ      ХТО        ТАКИЙ  ?  =      за  О.ВЛАДІМІРОВОЮ      
Етап    ув*язнених,  колона…
Вже  сонцем  випита  роса,
У  сірих  дзвонах  небеса…
А  він    між  нас  ,  як  та  Ікона;

Брів  арештантський  мовчки    люд  :
Нас  під  дощем  в  грозу  стояти
Не  раз  примушував  й  сідати
Конвой  додолу  в  сніг  та  бруд.

До  гуку  –  окрику  :  -    Вперед!-
Німі  навпочіпки  сиділи,
Ми  від  принижень  аж  змаліли,
Опісля  мов  поразки  швед.

Напіводягнені,  голодні,
Не  люди  –  воскові  свічки,
З-під  шкіри    лиш  стирчать  кістки,
Немов  жили  на  кисні  й  водні.

Пройти  прийшлося  перегони
До  камер  й  боксів  нам  в  цей    строк…
Нові  вливались  в  наш  струмок
Потоки  засланих  у  зони.

Покірно  гнулись,  вчувши  мати…
Та  серед  нас      з*явивсь  якраз
Той,  що  почув  тупий  наказ,
Проте  продовжував  стояти.

Він  знав  і  правила  ,  й    устави,
Які  зачитували  нам,
Та  височів  затято  сам
Нам  сонмом  зламаної  лави.

Прямий  ,  стрункий  і  енергійний  –
Не  страдник,  в  клубі  гармоніст,
Стояв  мужик  на  повний  зріст,
У  небо  дивлячись  спокійно.

А  конвоїри  захлинались  :
-Сідай!  Не  чув  ?  Замало  слів?
Не  розгубився  ,  не  присів,
Мов  не  до  нього  цей  звертались.

Це  одержимість  ?  Став  блаженним  ?
Чи  то  достоїнств    не  згубив  ?
Солдат  то  лаявся  ,  то  бив,
Либонь  ,  займаючись  буденним.

Чи  то  обов*язком  ,  чи  грою
Так  захопився  він  всерйоз,
Бо  після  вичерпних  погроз
В  упор  йому  наставив  зброю  :

-Ти  звідкіля  взялося  ,  бидло  ?
Ти  на  етапі    хто  такий  ?
 Глухий,  німий  ,сліпий  ,  дурний,
Якщо  ще  жити  не  набридло.

Лиця  не  бачив,  тільки  спина
Мені  виднілася  здаля…
А  чоловік  до  москаля  :
-Хто  я  такий  тут  ?    Я  –  Людина  !

Ще  хвилька,  мить  –  і  в  цьому  герці
У  когось  нерви  піведуть,
І  переможе  хитра  лють,
Як  гряне  постріл  з  дула  в  серце.

Ми  ще  живі  –  ми  не  колишні!
Нащо  лишати  сиріт  й  вдів  ?
Чи  збіг  обставин,  чи  відвів
Біду  від  нас  Господь  Всевишній.

Аж  тут  команда  раптом  :-  Встати!
Шикуйсь  в  колону  !  Марш  вперед!
Мов  хтось  приклав  до  серця  мед
Чи  то  з  в*язниць  поцупив  грати!

Хтось  спотикався,  бо  злякався,
Нових  очікуючи  бід,
А  хтось  від  сорому  поблід
Чи  від  полегшення  сміявся.

По  зонам  братство  розійшлося  :
Врізнобіч  всіх  –  куди  кого…
І  навіть  імені  його
Мені  дізнатись  не  прийшлося.

Все  ж  залишилася  іскрина
В  серцях  пульсуючих  навік  :
В  гурті  зневір  не  чоловік  –
Стоїть  із  гідністю  Людина!





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537264
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2014


ДОМАХА

…Не  суди  –  і  судимий  не  будеш…=Біблія  =
                   
                                               1
 В  юрбі  він  виділивсь  між  всіх  :  
 -Той    може  суд  вершить  над  нами,
Й  кидати  в  грішних  камінцями,
Хто  не  вчиняв  донині  гріх.
                                             2
Чи  то  околиця  села,
Чи  то  окраїна  містечка,
Де  з  поля  котить  квіти  гречка
До  хат,  мов  рученьки  маля.

Вузенька  вуличка  крива  -
Здається,  їй  немає  краю…
Живе  на  лузі  біля  гаю
Самотня  згорблена  вдова.

Хіба  житло  то  ?  Як  курінь  :
Хазяйським  курям  лиш  для  сміху  –
Він  майже  в  землю  вгруз  по  стріху,
Не  дах  вверху,а  з  гнилі  тінь.

Павук  за  літо  заснує
У  срібну  сітку  ці  руїни  –
Вхід  перекошений  і  стіни…
Хоч  в  них  жива  душа  ще  є  !

Тут  злидні,  геть  не  чарівні,
Із    бур*янів    змостили  ложе,
Бо  не  помазаниця  Божа
Діла  окрилює  земні.
                                       3
Старезна,  немічна,німа
(Чи  то  не  хоче  розмовляти,
Чи  будь  –  яких  стосунків  мати
У  середовищі  з  всіма  ?  )

Вся  заяложена,  брудна,
В  обдертім  шматті  та  смердюча,
Чи  напівбоса,  чи  в  гонуччі,
З  лицем  опухлим,  бо  хмільна.

Не  рівне  дихання…На  пліт
Зіпершись  втомлено,  схилилась;
Похилий  вік…Чи  так  судилось  ?
Чи  то  запаморочився  світ  ?

Нема  обурень  на  життя!
Одна  опора,  твердь  єдина  –
Ціпок    і  зім*ята  торбина
Зі  всяким  мотлохом  й  сміттям.

В  очах  відцвілих  пустота,
А  не  блакить,  ясна  та  гожа…
Сусідки  дивляться  вороже  :
Бомжиха  йде  то  чи  свята?
                                               4
Сидять  на  лавочці  жінки
(  Не  закидаю    їм  докір  я  !)
І  у  липневім  надвечір*ї
Активно  чешуть  язики  :

-Ви  що  не  знаєте  хіба?
Хтось  дав  їй    прізвисько  Домаха  !
Чи  то  ледащо,  чи  невдаха,
Чи  не  її  тепер  доба  ?

-Де  родовід  –  не  доведу,
Звуть  від  народження  Одарка…
-Було  б  точніше  пані-чарка,
Що  на  плечах  несе  біду.

-Ганьбить  в  селі  усіх  жінок…
Яка  різниця  :  Дарка  ,  Любка  ?
Юрма  готова  лізти  в  рубку,
Мов    й  не  вчиняла  помилок.

-Дано  їй,  певна,  долі  дві  –
Клянуся  власним    вам  я  сином,
Мов    чіп,  п*янюща  попід  тином
Цю  ніч  валялася  в  рові.

-Мороз  лютує,  дощ  в  дворі  –
Чомусь  ніщо  таким  не  вадить  ?
Ото  де  впаде,  там  і  гадить
Та  спить  в  баюрі  до  зорі.

-У  зносках  плоть  –  дають  живі,
Не  дім  ,  а  хлів    якийсь  з  дірками,
Город  не  копаний  роками…
Чи  й  глузд  зберігся  в  голові  ?

-У  сміттєбаки    загляда…
Уся  у  зморшках,  коси  сиві,
Дітей  навчать  життю  правдиво  –
Уже  ж,  либонь,  не  молода!

-Речуть  минувшину  сумну  :
Мужик  на  фронт  –  вона  ж,  як  білка,

Гайнула  миттю  у  підстилки
І  спала  з  німцем    у  війну.

-Як  те  общіпане  курча  :
Не  баба  –  наслідки  аборту…
-Оте  тринадцяте  від  чорта,
Руде  й  рябе  –  таки  німча…
                                               5
Аж  від  емоцій  мокрий  чуб!
Такі  всі  праведні  і  чисті…
Летять  огидно  –  не  врочисто
Слова  отрутою  із  губ.

Чи  ріску  кинула  ,чи  ні  ?
Хто  розпитав  її  про  теє?
Чому  життєва  Одісея
В  Судьбу  привнесла  кривдні  дні  ?
                                             6
Щасливі  двоє  –  та  війна…
Під  мерехтіння  Зодіаку
Загинув  муж-  не  стало  й  знаку,
Лиш  вир  в  свідомості  без  дна.

Малих  дванадцять  дітлахів…
Що  їсти  дати?  В  що  вдягнути?
Як  поліцаїв  відвернути,
Щоб  рід  в  халупі  не  згорів?

Дезінфіковані  вапном
Малі,  малесенькі  й  ще  менші  –
І  сухоребрі  ,  і  зеленші
Надію  ждали  за  вікном.

Тут  щось  про  себе…Поповзли
За  слухом  слух  про  акт    покари
І  до  околиці  від  згару
Летіли  клапоті  золи.

Хіба  ж  вона  така  дурна:
Хіба  ж  принижуватись  мило?
Та  в  окупацію  просила
На  милість  в  ворога  зерна.

Ночами  темними  пекла
Для  партизанів  паляниці,
Для  полонених  на  дільницю
Бинти  з  картоплею  несла.

Співала  раненим  пісні,
Себе  їх  жінкою  вважала…
Невже  оцим  заплямувала
Чи  й  гірше  –  зрадила  землі  ?

Та  ще  чуже  оце  дитя…
Єврейська  мати  йшла  до  згуби,
Віддавши  їй  кровинку  любу,
Щоб  врятувать  саме  життя.


                                                   7
Гріха,  можливо  й  бризкнув  сік  ?
Вдові    чи  ж  варто  дорікати?
Ну  ,  якось  ж  мала  коротати
Вона  призначений  їй  вік  ?

Сміялась  може…?  Тільки  ж  сміх
У  серці  пік,  мов  очі  сльози…
Хіба  спитає  хтось  ,  що  в  грози
Геть  веселилась  не  для  втіх.
                                                   8
Чи  то  в  обличчя,  чи  в  брову
Десь  від  Берліна  до  порогу
Поцілувала  Перемога
Бліду  й  посріблену  вдову.

В  порожній  вигнув  рукав
Народ  піврукий  та  півногий  :
Живих  стрічали  із  дороги,
Всевишній    вбитих    зустрічав.

В  руїнах  голод  сновига…
Украй  заморена  орава
В  полях  ,від  бомб  і  гільз  іржавих,
У  плуг  корову  запряга.

Тримала  впевнено  рука
В  ріллі  той  плуг  без  коливання…
А  їй  хотілося  кохання,
Бо  не  було  ще  й  сорока.
                                             9
Вона,  озлобленість,  завжди,
Іржа  мов,  совість  роз*їдає
І  сутність  нашу  розмиває,
В  путі  стираючи  сліди.

Злоби  отрута  ввійде  в  кров,
Вросте  пухлиною    у  гени,
За  тим  з  незримої  арени
Із  серця  витравить  любов.

Її    емоції  та  гнів
Тих  кришать  й  навпіл  роздирають,
Імунітет  котрі  втрачають
Чи  покоритись  хто  зумів.

Чомусь  у  порчі,  у  плітках
Ми  задоволення  знаходим
І  в  хороводах  наклеп  водим,
Щоб  розповсюджувати  жах?

Клеймо  поставлять  чи  тавро
Оці  обмови  та  верзіння  –
Ми  сіять  створені  насіння,
Щоб  в  гонах  сходило  добро.

Топтати  прагнем,  щоб  змалів
Хтось  перед  натовпом  до  мошки,
Щоб  поплювати  на  гідність  трошки,
Щоб  хтось,  відмучившись,  хворів.

Так  витрачаєм  дні  впусту…
А  щоб  навік  запам*ятали,
Взяли  б  отак  і  щось  віддали
В  скарбницю  мудро  –  золоту!

Час  голих  принців  пролетить
І  вітер  змін,  неначе  пір*я,
Змете  з  дороги  недовір*я…
Чи  ж  верне  немічному  мить?

В  ідеї  комплекси  свої
Запхнем  з  діагнозом  хвороби,
Щоб  зменшить  значимість  особи
Та  в  світі  виміри  її.
   
Мудруєм  справи  в  метушні
Якісь  дрібні  –  не  злободенні,
У  них  не  вирізьбиться  геній  –
Катів  лиш  обриси  брудні.

Потворність  витравить  з  глуші  !
Хай  неповторність  звершить  Слові
Красу  нев*янучу  Любові
В  найкращих  проявах  душі!
                                                 10
-Живемо  праведно  всує,-
Волають  совістю  убогі…
Насправді  ж  ,  правда  тільки  в  Бога,
Між  нас  лиш  проблиски  її.

Не  про  природні  віражі  –
Я  не  про    тих,  хто  не  вродливий  –
Про  тих,  хто  в  стрижні  юродивий,
На  інших  гострячи  ножі.

Кохатись  нащо  в  почутті?
На  те  свідомістю  єдина
З  істот  наділена  Людина,
Щоб    бути  людяним  в  житті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537262
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.11.2014


Грація краси

     за    М.  Заблоцьким
Так  хто  підкаже,  що  є  красота  ?
Чому  її  обожнює  людина?
Посудина,  де  зяє  пустота
Чи  це  вогонь    палаючий  в  судині?
                                               ***
У  ній  забавне  бачиш  жабеня
У  запал  гри  дитячої  когорти  :
Стирчать  руденькі  кіски  навмання,
В  сорочечці,  заправленій  у  шорти.

Хоч  у  зіницях  іскорки    живі,
Та  риси  непривабливі  в  дитини  :
Вузенькі    губи,    зубчики  криві,
Бліде  скуласте  личко  в  ластовинні.

В  словах  своїх  найважчі  для  вимов
Забавно  в  ніс  картавить  кілька  літер…
Та  хлопчикам  ,  либонь,  не  до  розмов,
Коли  в  дворі  ганяють,  наче  вітер.

Малечі  тій,  ровесникам  її,
Батьки  придбали  два  велосипеди-
Бордюр  й  газонів  ловлячи  краї,
Педалі  крутять,  аж  мелькають  кеди.

І  хоч  давно  їх  кличуть  на  обід,
Проте  гурту  сьогодні  не  сидиться  :
Вона  за  ними  бігає  услід,
Пустує  спільно  й  разом  веселиться.

Бо  інших  радість,  як  й  своє  чуття,
Заводить  вмить  і  геть  із  серця  рветься,
То  ж  тріумфує    дівчинка  й  сміється,
Охоплена  бадьорістю  буття.

Не  знає  чисте  ще  її  єство
Ні  заздрощів,  ні  наміру  лихого  –
Добро  живе,  оновлення  Різдво,
Коли  навколо  мало  так  живого.

 Я  вражений!  Не  хочеться  мені
І  допускати  мислі,  що  доволі
Прийдеться  їй  тихенько  в  стороні
Колись  страждать  стривоженій  у  долі.

Помітить  враз  в  оточенні  подруг  –
Вона  лише  убога  поган  ушка,
Тоді  від  збуджень  схоче  та  наруг
Не  раз  ,  не  два  поплакати  в  подушку.

І  глупота  змалілих  ворогів,
Й  симпатії  у  поведінці  друзів
В  свідомості  проникливій  без  слів
Імлу  розвіють  зітканих  ілюзій.

До  чого  може  бути  інтерес  ?
У  власнім  щасті  радощі  й  відрада  !
 У  гості    кличе    нерозважний  стрес,
Як  байдужіє  серце  від  досади.

В  скарбниці  сплутав  хворий  егоїзм
Вродливість  рис  і  грації  з  похмілля,
Тоді  духовний,  певен,  катаклізм
На  світло  тіні  кине  з  божевілля.

На  перший  погляд,що  мені  до  знад?
Дрібні  й  нікчемні  в  поступі  проблеми…
Тут  особистість  гине  без  пощад,
Як  у  вогні  непотріб  без  ділеми!

Та  ми  ж  віками  стверджуєм  –  краса
Рятує  світ  у  променях  любові!
Творити  дні  в  довершенім  роса
Хіба  вже  не  спроможа  кольорові  ?

Душа  –  не  цяцька  ,  грішно    забавляти,
Нам  не  дано  підвалини  кромсати!
Та  вірю  все  ж  у  трепетне  пломіння,
Що  в  глибині  зневіреній  горить,
Весь  щем    пекучий  в  нім  переболить
І  переплавить  устої  каміння.

Ну  ,чим  уяву  здивувать  в  глуші  ?
Можливо,  в  неї  риси  й  не  вродливі,
Проте  дитяча  грація  душі
У  кожнім  русі  світиться,  як  диво.

Прийде  й  до  неї  чуйний  чародій,
Щоб  приголомшить  юну  простодушку  :
Запросить  принц  у  якості  новій
На  бал  в  палац  розкішну  попелюшку.

Хто  таїну  цю  розгадав  із  нас  ?
Життя  гортає  ще  одну  сторінку  :
Із  жабеняти  виросте  в  свій  час
Її  Величність  -витончена  Жінка.  


Ото  ж,  задачу  маєм  непросту  –
На  вроду  зовні  п*ялимось  щоднини  :
Красу  душі  не  бачимо  в  Людині…
Так  хто  ж  оцінить  справжню  красоту  ?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537067
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2014


Цілюща криниця






               =  Ц  І  Л    Ю  Щ  А          К  Р  И  Н  И  Ц  Я  =    легенда  =
                                                     1
З  глибинних  надр  джерела  вод
Пульсують  срібними  пучками…
З  криниць  ,  прихованих  віками  ,
Походить  й  древній  мій  народ.
                                                 2
Де  тільки  мешкають  зайці
Й  співочі  птахи  ,  наодинці
В  глухій  незайманій  глибинці
І  з  сяйвом  сонця  на  лиці,

Душа  міцніє  і  цвіте,
Бо  відкриває  таємниці,
Урок  беручи  у  синиці…
Воно  ,  величне  і  просте  ,

У  партитуру  ляже  слів…
Там  ,  в  холодку  дубів  й  ліщини
В  бентежно  –  трепетні  хвилини
Щораз  в  присутності  послів

Дозріють  висновки:  це  я
Та  ліс  із  спільного  коріння-
Вдвох  потребуємо  проміння,
Тому  ми  з  ним  одна  сім*я.
 
То  ж  ,  гострим  нервом  відчуттів
У  геніально  –  досконалім
Знайти  стараюсь  ідеали
Крізь  метушню  звичайних  днів.

І  саме  в  лісі  ,  саме  тут
Усе  мізерне  та    дволике
Пощезне  геть  і  щось  велике
Зійде  ,  звільняючи  від  пут.

Якийсь  божественний  вогонь,
І  це  я  гостро  відчуваю,
Йде  від  землі  та  небокраю
До  експресивних  вкрай  долонь.

То  ж,  час  для  відліку  Буття
Початком  губиться  у  слові…
З  криниці  чистої  любові
Б*ють  цівки  вічного  життя.
                                           3
В  глибокім  вибалку  між  трав,
В  давно  неходженій  діброві
В  строкато  –  сяючій  обнові
Пробився  витік  ,  що  дрімав.

Тихцем  по  селах  без  кінця
В  народі  всяке  говорили,
Тому  боялись  й  не  ходили
У  ті  віддалені  місця.

-Кума  була  в  русалчин  день,-
Шептались  часом  літні  баби,-
В  яру  і  чула  голос  зваби  :
Міраж  оманливих  пісень.

-Дух  лісовий  залоскотав
Юнця  ,-  зазначили  провидці…
Хтось  з  страстотерпців  –  очевидців
Ось  цю  легенду  й  пригадав  :

-Ще  за  переказом  дідів,
В  день  Вшестя  ,  буцім  ,  в  Воскресіння
Блакитне  бачили  світіння…
Тоді  минало  сорок  днів,
             
-Як  на  коні  святий  гінець
Промчався  тут  і  з  –  під  копита,
Там  ,  де  земля  була  розрита,
І  бризнув  струмінь  ,  хай  же  грець.

Затія  може  й  не  пуста  ,
Коли  хтось  стверджував  з  пошани  ,
Що  проявлялись  на  поляні  
Із  гладі  й  обриси  Христа  :

-Колись    Ісус    наш  по  землі
Ходив  з  кулеби  до  кулеби…
Забрав  Отець  його  на  небо,
А  з  ним  гріхи  землян  й  жалі.
                                             4
Гурт  щиросердних  жіночок
Посіяв  квіти  в  тій  долині,
Поверх  приставили  цямрини,
Звідкіль  й  побіг  дзвінкий  струмок.

Цим  поцікавився  інок,
Бо  був  обізнаний  про  чутку…
Ото  ж  ,  явивсь  в  діброву  хутко
Чи  то  святий  ,  чи  то  пророк.

Примайстрував  собі  курінь,
Де  одиноко  й  оселився:
І  постив  ,  й  совісно  молився,
Тому  змарнів  й  ходив  ,  мов  тінь.

Легка  пружиниста  хода,
І  словом  ,  й  серцем  повеління  –
У  світле  свято  Воскресіння
В  джерелах  збурилась  вода…

Торкнувся  змученим  чолом
До  бульбашок  ,  які  кипіли  –
І  струпні  язви  облетіли
У  пік  піднесень  загалом.

В  оселі  дальні  розійшлись
Новини  ці  ,  мов  блискавиці  :
Спочатку  крались  одиниці,
А  далі  –  юрби  потяглись.

Народу  всякого  найшло,
Лишивши  клопоти  буденні  :
Каліки  ,  хворі  ,  прокажені,
Роззяви  ,  телепні  ,  вайло…
                                                 5
Інок  вмів  вислухати  всіх,
Запричастити,  похрестити,
Та  ,  сповідаючи  ,  просити,
Щоби  Господь  пробачив  гріх.

Отой    щасливий  чоловік
На  Вшестя  міг  зцілить  недуги  –
Лиш  раз  святий  своїм  потугом
Струмок  той  збурював  на  рік.

Хто  першим  з  немічних  стрибав
В  кришталь  холодної  водиці,
Фізично  й  духом    той  міць  криці
У  тій  купелі  набував.

Щорік  у  визначений  день
Збирались  тисячі  в  діброві…
Прокльони  ,  стреси  ,  бій  до  крові
За  право  першим  буть  лишень.

Зачав  свій  стаєрський  забіг
Юнак  ,  що  мріяв  так  настійно
Зійти    з  дитинства  самостійно
Стопами  босо  за  поріг.

Ото  ж  ,  тривалих  десять  літ
Чекав  хлопчак  на  чергу  вперто  :
Молився  щиро  ,  бо  відверто
Плекав  надію  на  політ.

Настала  вистраждана  мить  :
Знайомі  стовпища  і  сварки  –
Сліпі  й  німі  з  усіх  прошарків
Й  такі  ,  у  кого  все  болить.
                                   6
Святий  акафест  відслужив,
За  тим  завзявсь  переказати
Апокриф  й  «Отче  наш»  читати
Та  цівки  сяйні  освятив.

Візком  доповз  ледь  до  межі
Юнак  ,  здолавши  перепони,
Припав  обличчям  до  ікони
Й  моливсь  за  шанси  у  житті.

Та  ось  у  наступ  і  на  штурм,
Попхнувши  слабших  ,  наче  шило,
Пішло  кремезне  здоровило
(Либонь  ,  завсідник  зон  і  тюрм).

Якийсь  там  прищик  чи  чиряк
Пройшовся  праскою  по  писку  :
-Доволі  бавитись  ,  пописько!
Держу»  базар»,  порву  ніщак.

         -Не  Ваша  черга  ,  а  моя,-
           Вмовляє  велетня    каліка,-
         Дає  для  зцілень  мені  ліки
         Єдині  матінка  –  земля.

-Наполягаю,  що  не  дар
Присутній  нині  в  цьому  дійстві  :
Чи  то  гіпноз  ,  чи  чародійство
Пускає  в  очі  нам  мольпар.

Руки  потвора  не  зняла  ,
Щоб  похрестить  чоло  під  титлом…
Сяйнуло  враз  яскраве  світло
З  глибин  бездонних  джерела…
                                         7
Струмує  радість  молода  :
І  словом  ,  й  серцем  повеління  –
В  прекрасне  свято  Воскресіння
В  криниці  збурилась  вода.

Стрибнув  пройдисвіт  в  струмінь  вод…
І  хоч  вчинив  цей  акт  він  першим,
Та  дива  дня  не  перевершив,
Розвеселивши  лиш  народ.

Торкнувся  бульбашок  юнак-
Дошкульний  струм  пізнав  перстами…
Продовжив  в  Господа  устами
Благати  дати  зміни  знак.

«Полікувати    ти    просив
Духовний  світ  та  стан  фізичний?
Отримав  право  ,  щоб  фактично
Відчути  силу  Божих  див.

По  вірі  буде  все  твоїй,-
Почув    він  голос  з  серцевини,-
Бо    тілеса  та  дух  людини
Очистить  й  зцілить  подих  мій.

Умиротворення  в  душі
Воздам  ,  як  Батько  ,  по  заслугах…
Ото  ж,  вставай  і  рухайсь  лугом,
Змочивши  ніжки  в  спориші.

Сповідав  істину  мою  –
Ступив  на  стежку  благодаті  :
Не  воду  спив  ,  на  смак  строкату,
А  кров  ,  цілющу  і  живу.

Он  ,  бачиш,  срібляться  в  росі
Троянди  –  серця  подарунок
Й    палкого  сонця  поцілунок!
Купайся  в  радості  й  красі…»
                                   8
На  ноги  встав  ,  обнявши  ранок,
І  в  золотий  побіг  серпанок…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537064
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.11.2014


Причина поклонитись

Побудую  добротний  я  дім
На  окраїні  дальній  острога,
Щоб  до  нього  єдина  дорога
У  ярку  загубилась  крутім.

В  травні  рясно  щоб  сад  там  зацвів
І  духм*яний  жасмин  ,  і  каштани...
Ну  ,а  я,  пригорнувши  кохану,
Геть  від  запахів  чудних  хмелів.

Щоб  город  мій  впирався  у  став,
Де  б  купалося  сонце  щоранку...
Ну  ,  а  я  ,  Задивляючись  з  ганку,
Насолоду  із  плеса  збирав.

До  тюльпанів  ,  троянд  ,  меліси
Прилітали  джмелі  щоб  мохнаті...
Очі  вмив  би  ,  на  світло  багаті,
В  прохолодному  сріблі  роси.

Щоби  роза  південних  вітрів
До  зірниць  колисала  діброву...
Солов*їв  незбагненну  промову
На  людську  там  тобі  б  перевів.

Був  би  повід  зібрати  готей,
Щирих  друзів  ,  кумів  і  родину
Та  була  б  поклонитись  причина
За  дарунок  безцінний  оцей!



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2014


А хто твій друг?

В  садах  ,  як  бравий  молодець,
Ще  б  довго  пурхав  горобець  :
Хоч  і  почув  пересторогу,
Все  ж  заманулось  на  дорогу.

Там  щось  побачиш,  що  й  казати,
Й  себе  кому  є  показати  :
Почуєш  всі  сільські  новини
І  зором  вроду  дам  окинеш;

Та  й  зацьвірінькаєш  октави
Відрад  заради  й  злету  слави,
Бо  раптом  пристрасть  серцеїда
До  душ  обранок  стане  гідом!

Помітив  раптом  ,  що  з  баюри
П*ють  напівколом  воду  кури
Й  собі  ,  щоб  спрагу  вгамувати,
Він  до  калюжі  став  скакати.

Та  йшла  корова  і  ,  атож,
Природній  випорожнила  корж...
У  той  клейкий  смердючий  мус
Цілком  горобчик  сірий  й  вгруз.

А  спробуй  видряпатись  з  скрути:
Ні  повернутись  ,  ні  дихнути?-
Так  коять  лише  вороги,
Коли  нас  пхають  в  бруд  нуги!

З  сусідських  різьблених  воріт
Те  ж  до  водички  вибіг  кіт,
Помітив  згиджену  пташину
Й  завмер  від  дива  на  хвилину.

"Яка  халепа!  Що  ж  робити?
Як  в  цих  умовах  пособити?"  -
Так  чинять  друзі  молоді,
Допомагають  як  в  біді!

Лиш  заведи  про  вовка  річ,
А  він  прямує  вже  навстріч  :
"Оце  щастить!  Сама  пожива
До  кігтів  подана  дбайливо.

Ще  невідомо  мимохіть,
Як  вдовільнити  гадку  -  кміть?
Можливість  збуджує  оця-
То  ж  ,  гидь  я  струшу  з  горобця.
Прийдеться  кігті  забруднити,
Та  бруд  із  лапи  можна  змити."

Поживу  кігтиком  дістав,
В  воді  баюри  сполоскав
І  без  емоцій  у  дворі
Поснідав  смачно  на  зорі.

Чи  в  цьому  є  його  вина?-
Кіт  птаха  витягнув  з  лайна  :
В  мисливських  жадібних  очах
Він  вполював  ,  бо  здобич  -  птах.

Не  дав  інстинкт  ,  звичайно  ж  ,  збою...
Пристосував  під  намір  зброю  :
Для  нього  цінність  не  життя,
А  власні  ситість  й  завзяття.
                                   ***
Не  завжди  ворог  той  ,  хто  плюне
В  лоб  необачно  із  трибуни;
Не  завжди  дружня  сторона
Той  ,  хто  витягує  з  лайна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536848
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2014


Сила незборима

В  історії  людини  і  гріха
Без  похвальби  та  суєти  незримо
Пульсує  хвиля  сили  незборима
До  помсти  та  ненависті  глуха.

Палким  тут  словом  розум  не  проси  :
Сам  по  собі  сягаєш  до  вершини,
Коли  бентежно  в  осяйні  хвилини
Ти  возвеличишся  у  гомоні  краси.

Сердець  вогнем  торкається  усіх
Осмислення  провини  почуттями  :
Гра  кольорів  із  формою  -  й  нестяма,
Ця  суперечність  вічна  -  квітка  й  гріх.

Любов  руйнує  пристрасть  життєдайно...
Та  лиш  підсунь  приманку  -  грам  майна,
Міцна  спокути  падає  стіна  -
І  ми  вчиняєм  гріх  новий  негайно.

Уже  давно    здійснився  б  суд  страшний,
Згоріли  б  дати  й  речі  полум*яні...
Лише  чомусь  і  досі  світ  рум*яний
Сніг  пелюсток  нам  сипле  запашний?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536710
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2014


Скрипаль

Подивись  навкруг  -  одні  контрасти  ,
Це  прикмети  нинішнього  дня  :
То  сліпуча  розкіш  ,  то  рідня
Біля  неї  тулиться  баластом.

Закружляла  осінь  в  танці  знову,
Гойдалка  мелодій  звідусіль...
Та  мене  тривожить  ,  наче  хміль,
Чорний  бруд  -  і  золото  діброви!

Скажу  правду  -  честі  не  порушу,
Збаламучу  в  заводях  бедлам  :
Мужичок  ,  скалічений  життям,
Рвав  на  струнах  виболену  душу.

Сивина  ,  скуйовджене  волосся,
Борозна  глибока  на  чолі,
В  голубих  очах  бринять  жалі  -
Молодий  іще...Чи  так  здалося?

Весь  такий  обшарпаний  ,обдертий,
Правий  геть  порвався  черевик...
Він  до  цього  ,  певне  вже  ,  що  звик,
Новий  звук  підшукуючи  вперто.

То  ридма  в  долонях  плаче  скрипка,
То  сміється,  витративши  глузд,
То  біжить  ,  мов  кінь  зірвався  з  вузд,
То  дзюрчить  ,  як  хлюпається  рибка.

Збайдужілі  ходять  ,  мов  химери,
Дрібнота  в  солом*янім  брилі...
Біля  брам  юрмляться  скрипалі,
На  траві  тупцюючи  у  сквері.

Голубів  мов  згайка  воркотлива,
Пара  йшла  ,  обнявшись  залюбки  :
Чоловік  підтоптаний  таки,
А  дружина  -  юна  і  вродлива.

Поруч  них  вовтузилась  дитина:
Хлопченя  -  ну  ,  рочків  може  з  п*ять,
Що  старалось  мамі  показать
Вправність  за  рулем  веломашини.

Скрипка  всіх  до  чуйності  скликала...
Молодиця  зиркнула  на  це,
Поглядом  окинула  лице,
Мов  когось  в  безхатченку  впізнала.

Малюка  покликавши  до  себе,
Пхнула  в  жменю  кілька  мідяків  :
-Дай  он  дяді,  щоб  він  захотів
В  храмі  помолитися  за  тебе.

-Це  тобі  копійка  ,  купиш  "тачку"!-
Усміхався  радісно  малюк...
Відкіль  знать  йому,  що  з  власних  рук
Дав  він  татку  рідному  подачку.

"У  часи  освічені  ми  стіки,-
Я  читав  у  нього  на  лиці,-
Так  живуть  учені  та  митці,
Хто  прославить  націю  навіки!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536704
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.11.2014