Андрій Тарновський

Сторінки (1/2):  « 1»

Лист додому

Я  поїхав  із  рідного  Краю,
Жити  там,  де  ніколи  не  був,
Не  збирався...  Але  я  не  знаю,
Як  по-іншому  жити  в  Війну.

Я  не  знаю,  коли  повернуся,
Я  не  знаю,  чи  хочу  цього,
Не  забути  лише  я  клянуся,
Що  там  частка  від  серця  мого.

Обіцяю  тебе  пам`ятати,
Не  побитий  осколками  дім,
Обіцяю  я  гідно  триматись,  
В  негараздах  майбутніх  років.

Обіцяю,  що  вас  я  не  зраджу,
Прикордоннії  рідні  поля,
І  якщо  десь  назавжди  приляжу,
Полечу  я  не  в  теплі  края.

Я  повернусь  до  того  подвір`я,
Де  дивився,  коли  був  малим,
На  казковії  дивні  сузір`я,
До  легенд  про  небесний  кил[b]и[/b]м.

Я  повернусь  до  того  каміну,  
Де  я  слухав  ще  з  перших  крок[b]і́[/b]в,
Про  любов  до  верби  і  калини,
Слухав  сповідь  минулих  віків.

Ті  віки  і  любов  говорили,
З  відчуттям  поєднавши  думки,
Із  довіри  знання  утворили,
Розділивши  зі  мною  роки.

Говорили  губами  простими,
Говорили  без  гордих  словес,
І  простії  слова  підіймали,
До  цікавості  вищих  небес.

Засинаючи  в  Всесвітах  давніх,
Прокидався  і  біг  я  до  тих,
Хто  готові  життям  залатати,
Всі  дірки  від  помилок  моїх.

Я  тепер  вже  доросла  людина,  
А  у  вас  там  страшная  війна,
І,  хоча  ми  єдина  країна,
Розділила  нас  руська  весна.

Приїзджав  я  до  вас  дуже  рідко,
Хоч  і  жив  за  годину  шляху,
А  тепер  я  сумую  так  сильно,
Що  не  знаю,  як  вняти  тугу.

Я  не  знаю,  коли  повернуся,
Я  не  знаю,  що  вдіяти  з  цим,
Але  все  ще  до  тебе  тягнуся,
Не  побитий  осколками  дім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525432
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2014


Ми забули, що ми є люди…

Ми  забули,  що  ми  є  люди...
Як  же  мало  лишилося  в  нас!
Не  з  любові  у  грудях  стука,
І  спливає  невтомно  наш  час.

Ми  боїмся  лиш  смерті  і  жити,  
І  не  бачимо  в  тому  жаху,
Що  без  посмішки  можем  любити,
І  без  сліз  пережити  тугу.

Ми  забули,  що  значить  кохання,
Коли  бачиш  ти  очі  ії,
Ми  втрачаємо  смак  сподівання,
На  коротші  до  зустрічі  дні.

Ми  боїмся  за  себе  і  речі,
В  яких  вартість  не  рівна  ціні...
Пусті  страхи  приходять  надвечір,
І  являються  нам  у  ві  сні.

Ми  не  знаєм,  як  мужніми  бути,
Гордо  йти  навпростець,  проти  всіх!
І  як  тільки  трапляються  скрути,
Ми  без  бою  впадемо  до  ніг.

В  нас  так  мало  лишилось  людського!
Сльози  наші  вже  зовсім  прісні.
Ми  забули  про  геній  простого,
А  від  складності—  серцем  сліпі.

Сподівання  —  лише  на  хвилину,
На  секунду  надія  одна,
В  яку  стануть  від  болю  єдині,
Відчуття  і  безсмертна  душа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525417
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2014