Анаж

Сторінки (1/8):  « 1»

Лёд

В  руках  пусто,
и  пусто  в  сердце.
Да,  нет  опаснее  оружия,  чем  лёд.
Но  он  ведь  ранит  и  тебя...

Лёд  бьет  осколком
по  жилам,  венам,
и  в  пустое  сердце,
его  мгновенно  обращая  в  кремень.

Ты  -  лед.
Судьба  твоя  замерзла,
едва  успев  ли  прикоснуться
к  сердца  пустоте.

Этот  мир  грустен...
Столь  же  миловидно  грустен,
как  и  лик  твой
в  заметель,
в  мороз...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500162
рубрика: Поезія, Верлибр
дата поступления 20.05.2014


Складений в ящик

Складений  в  ящик,
Подалі  від  "кращих",
Скрутився  клубочком
Й  сидить  собі  мовчки.

Обнявши  повітря,
Самотній,  мов  вістря
Одинокої  вежі,
Що  долає  хмар  межі.

Щось  згадує,  тихо
Буркоче  та  лихо
Знов  згадує  своє,
Не  має  спокою.

На  краю  й  серед  кола,
Де  неправда  -  основа,
Поміж  світом  і  морем
Заливається  горем.

І  відкидує  зорі,
І  у  місяці  нори
Пропалює  зором.
Здається  всім  хворим.

Здається  їм  в  рабство,
Стоїть  перед  панством,
І  хоч  на  колінах,  -
Стоїть  наче  гідно.

Він  лапи  роздер,
Об  тих,  хто  вже  вмер,
Він  помсти  обпився
І  кров’ю  омився.

Він  п’яний  від  тіней,
Від  неволі  і  піни,
Що  хлюпоче  йму  з  рота,
Відганя  ідіотів.

Він,  як  камінь,  сидить,
Склавшись,  німо  лиш  спить.
Він  останній  лишився
І  давно  з  курсу  збився.

Він  тут  ніби  сидить,
Та  насправді  -  біжить,
За  кимось  женеться,
Когось  вбити  клянеться.

Він  за  когось  помститься,
Вернуть  щось  божиться,
Що  колись  він  утратив,
Чи  то  когось  за  ґрати

Він  бажає  загнати,
Чи  то  когось  забрати
Звідтіль,  й  за  собою
Тягнути  до  бою.

Він  щось  вічно  шукає,
Чи  винюхує  зграю,
Чи  шукає  одну  лиш,
Що  колись  їй  сказав  "киш".

Він  шукає  притулку,
Чи  то  вічних  лишь  гульків,
Чи  шукає  дорогу,
Щоб  на  ній  збити  ноги.

Він  біситься  в  клітці,
Злом  налившись  по  вінця,
Яку  сам  і  малює,
Що  і  зуб  не  зіпсує.

Він  подер  вже  все  коло,
Він  і  б’ється,  і  молить,
Щоб  його  відпустили,
Щоб  віддали,  відкрили

Йому  очі  на  правду,
Щоб  він  бачив,  що  мав  тут,
Щоб  він  міг  знайти  шлях,
Загубитись  в  світах.

Йому  треба  знати,
Чи  злих  садять  за  ґрати,
Чи  живі  ті  ще  люди,
Що  у  серці,  тут,  в  грудях.

Він  їх  хоче  знайти,
Щоб  побачить  -  й  піти,
Щоби  знову  втікати,
Щоб  ховатись,  зникати,

Щоб  губитись  -  й  знайтися,
Щоб  розбігтись  -  й  зійтися,
Щоб  втрачати  -  й  знаходить,
Бо  не  так  -  не  виходить.

Все  малює  по  колу,
Щось  ножем  ріже  знову,
Собі  судно  будує,
Потім  зразу  руйнує.

Гризучи,  лиш  рве  пащу.
Скавулить,  виє,  плаче.
Кігті  стер  об  каміння.
Страх  пустити  коріння.

Залишився  останній.
І  на  все  він  вже  ладний,
І  голодним  сидіти,
Лиш  отримать,  що  хтів  був.

Він  сидить  далі  в  колі,
Все  віддать  рад  за  волю,
І  колись  там  помре,
Бо  живий  -  не  живе.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499364
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2014


Пленный

Кровь  бьет  по  венам,
Здесь  воздух  -  пряность.
Забытый  пленный,
Который  вправе!

Стучат  коль  цепи
Да  на  запястье,
Не  может  пленный
Уйти  за  счастьем.

А  растерял  ведь
Всё  злато  в  небе,
Всё  злато  глаз,  и...
Упал  под  землю.

Теперь  по  шее
Клинок  танцует,
И  каждый  вечер
Всё  шрам  рисует.

Теперь  за  косы
Его  тягают.
С  утра  -  по  росам,
А  днем  -  всё  в  пламя.

Теперь  кнутами
До  крови  спину
Всё  рассекают.
И  травят  илом.

И  топят  в  море,
В  пустыне  мучат,
Его  же  горем
Его  же  учат.

Волос,  глаз  злато
Пропало  в  небе,
И  по  углям  лишь
Танцует  пленный.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499363
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 16.05.2014


В напіврозваленій таверні…

В  напіврозваленій  таверні,
В  старій  розхитаній  корчмі
Сидять  там  ґноми,  люди,  ельфи,
І  чародії,  й  відьмаки,
І  маги,  й  гобіти,  й  дракони,
Вовки,  перевертні,  вампіри,
Страшенні  відьми,  ніби  хворі,
Й  красиві  відьми  там  сиділи.
Там  чародійки  й  байкарі,
І  кобзарі,  і  менестрелі,
Поети  пьють  там  до  зорі,
Яким  весь  світ  -  своя  оселя.
Там  чорна  кішка  муркотить,
Із  підвіконня  поглядає,
Де  день  і  ніч  собі  сидить,
І  всіх  присутніх  в  хаті  знає.
Там  разом  сотня  горить  свічок,
І  в  шибку  стука  місяць-серп,
Повсюди  шепіт,  дим  із  пічок,
І  тіні,  змоклі  під  дощем.
За  корчмарів  там  -  дві  дівиці,
У  чорних  шатах,  шитих  сріблом,
Під  каптуром  ховають  лиця,
Та  на  столи  кладуть  наїдки.
На  ніч  проводять  до  кімнати
Й  простих  бродяг,  і  королів,
Бажають  їм  спокійно  спати,
І  двері  тихо  замкнуть  їм.

Так  кожен  день,  що  від  світанку
Й  до  ночі  пізніх  вже  годин
Стоїть  корчми  гостинний  ґанок,
Відкриті  двері  завжді  в  нім.
Стоїть  похилена  корчма,
У  вікнах  світло  завжди  сяє,
І  дим  все  валить  з  димаря,
Нарід  там  різний  все  гуляє.
Стоїть  таверна,  та  стоїть.
Заглянуть  просить  на  гостину,
Не  на  годину,  хоч  на  мить,
І  випить  там  чого  чарчину.

"Заглянуть  просим,  привітатись.
Ви,  любі  гості,  звідкіля?
Чого  налити,  що  подати?
Чи  ж  ви  прийшли  порозмовлять?
Ми  вас  чекали,  любі  гості,
Прошу,  проходьте  та  сідайте.
Чи  спішите  кудись  ви,  може,
Чи  тут  залишитеся  на  ніч?
Ми  раді  будем  вас  прийняти,
І  прихисток  вам  дать  від  зливи,
Лиш  не  забудьте  потім  нам  ви
Яку  копійку  дать,  чи  гривню."

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496778
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2014


Светом расшит твой облик

Не  строй  мне  глазки
Со  звезд  на  небе,
Я  знаю,  светом
Писались  сказки.
Я  знаю,  светом
Расшит  твой  облик.
С  небес  высоких
Не  падай  лентой.
Не  падай  каплей,
Янтарь-монетой,
Не  падай  летом
И  глыбой-камнем.
Исчезни  в  тенях,
Во  тьме  развейся,
Да  с  ночью  слейся,
Спи  в  ночи  венах.
Но  предо  мною
Боль  не  являйся.
Да,  убирайся,
Как  той  весною.
Сье  -  не  потеря,
Ведь  всё  давно  уж,
Что  было  моим,
Кануло  в  Лету.
Луна  разбита,
И  ты  уходишь
Второй  иль  третий,
Не  помню,  раз.
Да,  убирайся,
Бродить  я  буду
Хоть  вечно  в  стуже,
Но  не  являйся.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496634
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.05.2014


За что же мне боль?

За  что  же  мне  боль
И  пепел  с  рук  в  слёзы
Мне  сыплют  свой  звезды,
С  небесных  лун-гор?

Мой  край  не  сгорел,
И  вода  руслом  рек,
Как  и  в  прошлый  свой  век,
Так  бежит  и  теперь.

Не  пало  ни  небо,
Ни  солнце-дракон.
Спокоен  и  сон,
Сьё  мне  ли  не  ведать?

Но  мечется  сердце,
И  серым  закаты
Мне  кажутся  камнем,
Никак  не  согреться.

А  после  хладеет
И  вовсе  мир-море.
И  льдом-коркой  горе
Им  вовсь  овладеет.

От  берега  шагом
Спокойным  и  гордым,
Глазами  слеп,  болен,
От  льда  прочь  пожара.

Рисуют  мне  светом
В  ветвях  звезды  нить.
Давно  уже  спит
У  звезд  тех  дух  вечный.

Немой  песня  птицы,
Разорванной  в  клочья,
Разбавив  тень  ночи,
Рисует  гробницу.

Как  ясен  рассвет  был,
Когда  мы  вернулись,
Как  верили:  "Любишь
Нас,  мир,  ты".  Увы.

Смеялись  сквозь  слезы.
"И  вот  мы  вновь  дома!"
Но  стал  свет  в  хоромах
Предсмертным  морозом.

За  что  же  мне  боль,
За  что  свои  слёзы
Пролили  днем  грозы,
Зима  идет  коль?

Как  снег  уступил
Печали  осенней?
Зиме  тоже  скверно,
Коль  в  трауре  мир.

Рисуется  лентой
Узор  черно-белый
Власах  в  грязно-серых,
Как  пепел  и  небо.

Тропой  за  звезд  нитью,
Вдыхая  дух  леса,
Когда-то  что  вместе
Мы  освободили.

Тропою  знакомой
И  тонкой,  как  лента,
Ручей  как  и  ветки,
Тропой  не  к  хоромам.

Тропой  в  зелень  леса,
Где  древо  ночами
Рисует  мне  снами
Знакомой  вальс  пьесы.

Где  песней  веселой
Стал  плачь  твой  и  вера,
И  листьями  -  перья,
Корона  же  -  кроной.

И  ночью,  оставив,
Уснувших  сном  крепким,
Птиц  наших  заветных,
К  тебе  ускользаю.

Как  ясен  рассвет  был,
Когда  мы  вернулись,
Как  верили,  будет!
Все  будут...  Увы.

Смеялись  сквозь  слезы.
"Ну  вот  мы  все  дома!"
Но  стал  свет  в  хоромах
Смертельным  морозом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495970
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.04.2014


Залишились душі на тім полі бою

Так  випала  карта...
Чого  ж  вона  варта?
Пора  вже  додому,
Та  з  ніг  валить  втома.

Навік  серце  тут,
В  квітках  дивних  пут,
Де  спогад  історій,
Прожитих  у  горі.

Дорога  назад,  та  залишитись  хочеш,
Вернешся  та  щось  який  раз  пробормочеш,
Прощання  чи  клятва,  що  б  там  не  було,
Вертайся  додому,  це  було  давно.

Чому  ж  нас  тримає,
Коли  все  минає,
Печаль  й  до  кінця
Прожирає  серця?

Чому  не  відпустить,
Залишитись  мусить
В  похмурих  очах
І  посіять  в  нас  страх?

Минуле  на  порох  все  щастя  розтерло,
Розвіяло  в  полі,  щоб  квіти  під  небо
Цвіли  там  високі  й  могили  ховали,
Взамін  нам  усмішки  похмурі  віддало.

Чому  далі  сниться
Вогненна  лисиця
Пожеж  у  лісах
І  боїв  мертвий  жах?

Чому  далі  сниться,
Як  ті  мертві  лиця
Сміються  до  нас,
Оживаючи  враз?

Ми  бачимо  сни  лиш  душею,  прикуті
До  часу  того,  і  до  місць,  що  забути
Ніяк  вже  не  можна,  тож  вже  й  після  смерті
Ми  бачимо  сни,  ну  а  душі  -  роздерті.

Чому  коле  серце,
Так  ніби  померти
Давно  уже  мало,
Та  щось  врятувало?

Чому  від  світання
Лиш  віє  прощанням
Від  тих,  що  померли,
Й  кого  часи  стерли?

Де  смертний  воскрес,  а  безсмертний  загинув,
Де  кожен  душею,  й  живий,  геть  полинув,
Зосталися  душі,  усіх,  між  світами,
І  кожен,  хто  вижив,  там  душу  зоставив.

Якби  ж  нам  забути
Й  багатства  здобуті
Разо́м  із  тим  жахом,
Що  в  снах  чорним  птахом

Літає  над  нами
І  над  головами
Кричить  голосами,
Тих,  кого  сховали.

Залишились  душі  на  тім  полі  бою,
Їх  не  повернуть,  не  забрать  вже  з  собою,
Прикуті  до  трупів,  де  їх  поліг  друг,
Кладовищем  став  той  заквітчаний  луг.

Ні,  знов  не  ожити,
І  душ  не  пришити
До  тіл,  що  не  впали,
Але  повмирали.

Собою  не  стати,
Себе  не  впіймати,
Те  все  -  не  забути,
Навіки  ми  скуті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495815
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 29.04.2014


Королі давнини

У  темному  маренні  древніх  віків
Сидять  Королі  в  своїй  величі  мовчки,
Не  бачачи  неба,  не  бачачи  снів.
Холодний  злий  вітер  між  них  виє  вовком.

Морозними  лезами  місячне  світло,
Спадаючи  тихо  на  лиця  ясні,
Скло  пробиває,  вривається  в  вікна,
На  друзки  б’є  ночі  кристали  ламкі.

Ряд  довгий  високих  оздоблених  тронів
Зі  срібними  квітами,  в  золоті  всі.
На  головах  срібні  квітучі  корони,
Смарагди  горять  на  змарнілім  чолі.

Лиця  з  каменю  добрі  і  стомлені  сном.
Королі  непорушно  сидять  і,  суворі,
Лиш  вглядаються  пильно  у  даль  за  вікном,
Посивілу  тримаючи  голову  гордо.

Приховують  стан  сірі  з  каменю  шати,
Що  колись  різнобарвні  й  в  оздобах  були.
А  під  ними  колись  вкриті  золотом  лати,
Що  теперь  також  сірі  у  лапах  пітьми.

Обвивають  повільно  і  трони  й  самих
В  білих  квітах  смарагдові  стебла,
Пробиваються  з  каменю  леза  трави:
Віддих  вловлюють  каменю  теплий.

Бо  давно  Королі  ці  посіли  ці  трони,
Та  вони  не  померли,  о,  ні,  всі  живі!
Ні  один  не  полишив  цих  древніх  хоромів  -
Всі  поснули  умить,  скам’янівши  вві  сні.

І  вже  котиться  Місяць  за  стомлені  гори,
Вже  заходить  за  гострі  високі  шпилі,
Посилає  останній  холодний  свій  промінь
І  зникає  із  неба  навіки-віків...

Ніч  весь  світ  поглинає,  розжовує  в  пащі,
Ніч  ховає  в  могили  і  тих  Королів,
І  гори,  і  поле,  і  ріки,  і  хащі,
Й  застелену  землю  покровом  лісів.

Та  в  холоднеє  небо,  без  зір  яснооких,
Вривається  промінь,  і  рве  на  куски
Ту  темряву  Сонце  злоте,  вогнебоке,
Змиває  калюж  сотні  темних,  слизьких.

Зорі  Ранньої  лучники  стріли  в  вікно
Посилають  вогненні  й  яскраві,
Королів  зовуть  тих  попрощатись  зі  сном
І  розбити  скувавший  їх  камінь.

Тоді  зміями  тріщини  в’ються  у  нім,
Градом  кришиться  камінь  й  спадає
З  шат  яскравих,  з  грудей,  посивілих  голів,
Молоді  лиця  їм  відкриває.

Підіймаються  з  тронів,  скидаючи  пути,
Що  їх  квіти  на  них  пов’язали,
А  тепер  обвивають  вже  трони  навкруг,
Королів  щоб  вже  більш  не  приспали.

З  волосся  зрива  вітер  дим  сивини,
Залишаючи  пасм  зо  два  срібних.
Свої  очі  сумні  Королі  давнини
Прозорі  розплющують  й  світлі.

Усміхаються  Сонцю,  вернулось  до  них
Що  тепер,  в  найтемніші  часи,
Й  дістають  по  мечу,  щоб  блискучим  й  легким
Лезом  врешті  розвіять  всі  сни.

Сяють  в  променях  знов  позолочені  лати
І  одежі  їх,  вишиті  сріблом.
Вітражі  йдуть  на  друзки  мечем  розбивати.
Вже  зітнуло  всю  темряву  світло!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495810
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.04.2014