Незайманий займенник

Сторінки (1/92):  « 1»

Логос

За  двадцять  років  Стіві  плакала  лише  кілька  разів.  У  дитинстві  вона  розбивала  коліна,  травматично  підвертала  ногу,  ламала  праву  руку,  падала  з  дерева,  билася  із  сусідськими  хлопчиськами,  була  покусана  злими  собаками,  але  ніколи  не  плакала  від  болю  у  серці.  Сьогодні  був  день,  коли  моя  дівчинка  вперше  ридала  на  материнському  плечі.  Вона  плакала  так  несвідомо  й  тихо,  ніби  все,  що  хотіла  сказати,  пекельним  комом  зависло  у  горлі,  мружила  очі  й  затримувала  подих,  неначе  боялася,  що  от-от  лусне  від  горя.  Я  без  слів  розуміла  свою  дитину,  підхопила  всю  тугу,  що  випаровувалася  з  її  тіла,  пестила  скуйовджене  волосся  і  тяжко  зітхала…  Я  ж  завжди  казала,  що  у  неї  з  дитинства  були  кумедні  роги,  які  дещо  схожі  на  маленькі  антени,  тому  це  вперте  дівчисько  ніяк  не  вчилося  на  своїх  помилках.  Я  завжди  казала,  що  вона  волоцюга,  який  міцно  спить  на  хребті  чоловіка,  що  хоче  вільно  літати  по  світу,  а  не  бути  прикутим  в  обіймах  дівчини,  яка  проникає  у  голову,  немов  гільйотина.  Будьмо  відверті,  дурненька,  між  вами  лише  промоїни  й  балки,  де  ростуть  безліч  образ  і  секретів,  які  ніхто  не  збирався  перетинати.  Я  завжди  казала,  що  ти  найсолодша  мамина  ягідка:  спіла,  прекрасна,  чарівна  жінка,  яка  повинна  бути  з  тим,  хто  рішуче  приборкає  твою  дурість,  а  не  тікає  від  вогняної  зливи  непорозумінь.  Суничко,  не  гризи  струни  невзаємного  кохання,  спали  до  біса  всіх  метеликів  у  животі,  запиши  його  ім’я  до  списку  тих,  хто  залишився  у  минулому.  Забуть,  відступи,  відпусти,  програй  цю  битву,  адже  який  сенс  бути  з  людиною,  яка  не  шукає  у  тобі  душевної  втіхи,  не  вміє  пробачати  необачність  та  гнів,  не  хоче  зупинити  ці  всі  внутрішні  війни?  [i]Запам'ятай,  тебе  можна  надщербити,  надломити,  порізати,  вколоти,  вкусити,  травмувати,  але  неможливо  знищити…[/i]  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733555
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2017


Де (фрагмент) ація думок

[i]Мені  десятки  разів  казали,  що  я  до  біса  вродлива.[/i]  Мовляв,  якби  ця  діва  жила  в  епоху  античності,  то  грецькі  боги  вважали  її  неземним  створінням  і  нагородили  чудесним  даром,  який  рятував  би  у  хвилину  скрути  відчайдушних  воїнів  та  мореплавців.  Мовляв,  ця  дівчина  стала  би  Музою  самого  Леонардо  Да  Вінчі,  який  би  малював  її  обличчя  на  фоні  тісної  майстерні,  присвячував  мелодійному  імені  нові  винаходи  та  відкриття,  а  в  моменти  туги  грав  би  на  лірі  концерт  для  оголеної  дівиці  на  своєму  ліжку.  Мовляв,  ця  Дама  хвилювала  би  серця  Лицарів  Круглого  столу,  які  ладні  були  шикуватися  в  чергу  для  того,  аби  мати  можливість  почути  її  голос  та  отримати  подарунок  у  вигляді  білосніжної  хустинки  із  золотими  ініціалами.  Мовляв,  слава  про  її  вроду  дійшла  би  до  Скандинавії,  одухотворила  безстрашних  вікінгів,  які  вмить  осідлали  дерев’яних  коней,  щоб  викрасти  красуню  в  полон  і  почесно  принести  у  жертву  Одіну  й  Тору.  Я  все  слухала  й  думала,  які  ж  ви  всі  цинічні  потвори,  якщо  цінуєте  у  людях  лише  зовнішній  футляр,  навіть  не  шукаючи  відвертість,  що  грає  у  хованки  між  ребрами…
[i]Мені  десятки  разів  казали,  що  я  до  біса  розумна.  [/i]Мовляв,  досить  вдавати  з  себе  сувору  вчительку,  невпинно  виправляти  граматичні  помилки,  шукати  недоліки  в  ораторських  здібностях  ненавчених  людей,  прораховувати  бюджет  на  місяць,  розписувати  кожен  свій  крок,  адже  це  нудно  й  давно  вже  вийшло  з  моди.  Мовляв,  навіщо  читати  книги,  якщо  можна  глянути  фільм?  Хіба  не  краще  обіймати  живу  людину,  ніж  паперовий  вигаданий  світ?  Навіщо  складати  у  голові  гострі  пазли  з  думок,  ліпити  примарні  мрії  та  відправляти  думи  на  безлюдний  острів,  збирати  макети  досконалості,  до  яких  ніколи  не  досягнути?  Невже  цікаво  піднімати  старі  припорошені  архіви,  розглядати  вінтажні  журнали  та  фотоальбоми,  сідати  на  потяг  до  країни  утопічних  снів?  А  я  все  слухала  й  думала,  які  ж  ви  всі  пихаті  істоти,  що  не  цінують  сердешних  канонів,  не  вірять  у  мантру  душевного  спокою  та  рівноваги,  не  бачать  нічого,  крім  свого  самолюбства…
[i]Мені  десятки  разів  казали,  що  я  до  біса  вправна  на  кухні.  [/i]Мовляв,  сам  Гордон  Рамзі  запросив  би  попрацювати  в  своєму  лондонському  ресторані  дівчину,  яка  так  завзято  хоче  нагодувати  всіх  витончених  гурманів,  що  аж  над  головою  яскраво  світиться  зірка  Мішлену.  Мовляв,  ти  звикла  жити  між  кухонною  плитою  і  холодильником,  качати  м’язи  замішуючи  тісто,  пахнути  їжею,  що  небезпечно  для  життя,  якщо  проходиш  повз  голодних  людей  на  вулиці.  Жартували,  що  замість  рук  у  мене  блендер  і  міксер,  замість  думок  –  кулінарні  рецепти,  а  запахи  я  розрізняю  лише  як  «їстівне»/«не  їстівне».  Мовляв,  варто  подумати  про  власний  ресторан  чи  кондитерську  на  березі  моря,  негайно  складати  бізнес-план  й  бігти  до  першого  зустрічного  банку  за  позикою.  Я  все  слухала  й  думала,  які  ж  ви  всі  сліпі  дурні,  котрих  так  і  кортить  нагодувати  тістечками  з  ціаністим  калієм,  кремом  із  беладони  та  цукерками  з  ртуті…
[i]Мені  десятки  разів  казали,  що  я  до  біса  цікаво  пишу.[/i]  Мовляв,  у  минулому  житті  ти  точно  була  віртуозним  поетом,  бардом  чи  римачем,  адже  так  легко  творити  може  лише  талановита  людина.  Мовляв,  ти  жонглюєш  словами,  немов  клоун  кольоровими  кеглями,  танцюєш  по  рядках  тексту,  наче  довгонога  прима-балерина,  маниш  і  заклинаєш  магічною  прозою,  мов  сектант  із  багаторічним  стажем.  Коли  ти  напишеш  роман?  Хочу  це  прочитати!  Невже  твоє  дітище  не  можна  купити  в  першій  ліпшій  книгарні?  Хочу  це  гортати  в  руках!  Чому  ти  не  виступаєш  на  публіці?  Хочу  це  чути!  Хіба  можна  губити  свій  дар  у  просторах  самотньої  кімнати,  присвячувати  твори  людям,  які  не  знають  про  їх  існування,  витягати  з  катакомб  слова,  що  розуміють  далеко  не  кожні?  Я  все  слухала  й  думала,  які  ж  ви  всі  недалекі  бовдури,  які  не  розуміють,  що  я  не  пишу  прозу,  а  просто  розвантажую  шафу  у  голові,  адже  полиці  заповнені  думками  про  почуття,  які  не  можна  говорити  уголос,  адже  щирість  схожа  на  драконів,  які  живуть  лише  у  казках…  
[i]Зі  мною  десятки  разів  говорили,  але  я  хотіла  одного:  просто  посидіти  мовчки…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733322
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2017


Полярна баталія

Як  же  мені  набридла  ця  буденно-банальна  драма  з  соленим  присмаком  байдужості…  Яка  різниця  хто  з  нас  правий,  якщо  улоговину  непорозумінь  неможливо  перетнути  наодинці?  Коли  наш  світ  загорівся  кривавим  вогнем?  Як  пожежники  встигли  згасити  весь  особливий  та  неповторний  запал?  Чому  роблячи  боляче  –  все  дужче  кортить  ще?  Безлад  у  головах  схожий  на  хаос  в  кімнаті:  думки  висять  на  люстрі,  слова  сховані  до  шухляди,  почуття  пиляться  попід  ліжком.  Меридіани  моїх  слів  не  досягають  кута  твого  серця,  паралелі  твої  не  дотичні  мого  розуму.  Допоки  обидва  не  усвідомимо,  що  [i]ми[/i]  –  неділимий  елемент  природи,  ти  сам  собі  ворог,  я  сама  собі  друг.  Досить.  Я  не  гратиму  тарілками  в  фрізбі,  не  вдаватиму  з  себе  Монсеррат  Кабальє,  не  спарингуватиму,  щоб  привернути  увагу.  Не  скидатиму  тягар  із  плечей  у  вікно,  не  рватиму  на  собі  футболки,  не  буду  просіювати  крізь  сито  гібридні  емоції.  Ти  ж  знаєш,  любий,  що  біль  є  невидимий,  а  мій  так  взагалі  химерне  створіння,  яке  несамовито  чіпляється  за  сонячне  сплетіння  й  завзято  плете  павутину  з  колючого  дроту.  Ти  перетворив  горде  й  пихате  дівча  на  дезертира  сталевих  принципів,  яке  заради  кохання  йде  по  розпечених  вуглях  із  сніжно-білим  прапором  у  руках.  Це,  насправді,  не  так  важливо,  адже  я  не  хочу,  щоб  колір  наших  стосунків  вигорав  на  Сонці,  не  бажаю,  аби  розвіювались  обійми,  наче  ранковий  туман,  не  можу  вічно  ховати  від  тебе  закоханий  погляд.  Тому,  [i]якщо  тобі  дійсно  бракує  кисню,  приходь  –  я  поділюся…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677172
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016


Пароль щастя

Часто  ти  питаєш  мене:  [i]«Кохана,  чому  ти  так  довго  не  пишеш?  Невже  тобі  нічого  сказати  чи  думки  спорожніли,  наче  місто  у  пекельну  спеку?  Хіба  ти  звикла  вбивати  всіх  паразитів  свідомості  й  ховати  їх  залишки  у  сонячне  сплетіння?»[/i].  Із  промовлених  слів  я  майже  нічого  не  розуміла  (та  й  взагалі  не  знаю  чи  слухала),  але  мені  достатньо  було  чути  твій  втомлений  рідний  голос.  А  після  щоразу  відповідала:  [i]«Яке  ж  я  незграбне  й  розсіяне  дівчисько!  Взяла  й  загубила  натхнення…  Ти  його,  часом,  не  бачив?  Таке  дивне,  куце  створіння,  яке  хвацько  подорожує,  немов  дешева  хвойда  на  магістралях  і  не  бажає  підкорятися  моїй  дівочій  грації…»[/i].  Просто  я  складала  слова  до  комори,  групувала  їх  за  алфавітом  на  запорошених  полицях,  бо  поруч  з  тобою  думки  ставали  на  стільки  психоделічними,  химерними  й  дивними,  що  слова  вмить  втрачали  левітацію  і  перетворювали  шум  у  повітрі  на  тиху  мелодію  мантри  кохання.  Здається,  що  я  забувала  як  дихати,  скільки  разів  стискалися  губи  від  непотрібних  секретів,  який  сьогодні  день  тижня.  Мені  не  смакував  без  тебе  чай,  сохнула  шкіра  від  браку  цілунків,  гальмувалося  серцебиття  і  сповільнювалася  моторика.  Я  впізнавала  тебе  у  кожному  прохожому  чоловікові,  заглядала  у  вітрини  й  дзеркала,  аби  побачити  знайоме  обличчя,  слухала  нашу  музику,  щоб  із  нот  створити  твій  образ.  Знаєш,  здається,  це  неадекватне  стерво  під  іменем  [i]Муза[/i]  ревнувала  мене,  тому  й  втекла  –  незалежно,  прудко  та  гордо...  Байдуже,  адже  сенс  мати  уявне  й  пихате  натхнення,  якщо  справжнє  прокидається  з  тобою  щодня  і  шепче:  [i]«Доброго  ранку,  кохана…»[/i]?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674274
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2016


Сегмент душі

Чому  ти  ридаєш  ночами,  русалко?  Чому  сльози  твої,  мов  океани,  солоні?  Чому  родинки  на  плечах,  наче  якір,  тягнуть  на  дно  найпохмурішої  кімнати?  Чому  бомбардуєш  усі  кораблі  й  нещадно  топиш  моряків,  які  кидають  рятувальну  шлюпку?  Вони  ж  усі  поголовно  мріють  з  розбігу  стрибнути  у  воду,  пірнути  у  хтиве  волосся  і  заплутатись  у  ньому,  наче  в  неслухняних  водоростях.  Вони  ж  говорять,  що  ти  настільки  стихійна,  що  ладна  одним  лише  поглядом  наслати  біду,  а  легким  змахом  руки  зникнути  там  само  раптово,  як  і  з’явитись.  Хтозна  чи  вони  стерпять  тягар  розлуки  з  тобою,  тому  без  вагань  відмовляються  від  споглядання  рідних  ландшафтів,  бо  палкі  поцілунки  ваблять,  наче  дешева  хвойда.  Твоє  серце  б’ється  раз  на  годину  й  спричиняє  страшенні  моретруси,  які  руйнують  цілі  міста  й  вбивають  сотні  людей.  Тобі  їх  не  шкода,  казкова  істото?  Коли  ж  схаменеться  твоя  дика  натура?  Невже  гордість  сильніша  за  почуття  самотності?  Знаю,  як  холодно  й  лячно  відчувати  себе  спустошеним,  скільки  потрібно  з’їсти  пігулок  від  меланхолії,  коли  загоюються  старі  рани  й  розвіюється  в’їдливий  біль.  Не  сприймай  себе  надто  голосно,  ніби  з  тих,  які  відкривають  душу  без  кодових  шифрів  та  комбінацій.  Вогонь  у  твоїх  очах  не  обпікає,  а  гріє  людей,  тож  досить  скиглити  –  просто  живи…  Наворожи  собі  гарного  настрою,  висуши  до  біса  ті  кислотні  сльози  й  випий  до  дна  чашу  насолоди  життям,  [i]адже  таке  створіння,  як  ти,  має  зводити  з  розуму,  а  не  бути  божевільним…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664735
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2016


Тунель думок

Мене  не  покидає  це  тривожне  почуття  [i]«нікомунепотрібності»[/i].  Живу  на  втіху  собі:  дихаю,  блукаю  порожніми  вулицями,  роблю  покупки,  акапельно  співаю  пісні,  сплю  без  пісочного  годинника,  вмиваю  обличчя  гримом  радості  та  гарного  настрою,  перебираю  гардероб  думок  і  невпинно  проявляю  свою  стихійну  природу.  Давно  помітила,  що  розучилася  спілкуватися  із  людьми.  Знаєте,  це  не  приносить  ані  краплі  морального  задоволення,  не  гріє  душу,  не  латає  сердешні  подряпини,  не  допомагає  зосередитись  на  головному  –  вірі  в  себе  й  інших.  У  мене  немає  великої  компанії,  не  намагаюся  бути  особливим  авторитетом,  не  вмію  розповідати  кумедні  історії  задля  сміху,  не  віддаюся  на  поталу  приємним  спогадам  про  вечірні  літні  гуляння  чи  тиждень  високо  в  горах  без  світла  та  засобів  комунікації.  Щодня  ловлю  себе  на  думці,  що  почуваюся  затишно  вдома  з  чашкою  м’ятного  чаю  і  книгою  на  колінах,  фоновою  музикою  для  заспокоєння  і  теплою  ковдрою  на  плечах,  ніж  з  усіма  цими  брехливими  людиськами.  Дивно,  але  це  відчуття  трепетно  й  ніжно  затягує  у  болото  самотності,  мов  терен,  обвиває  дівочу  шию  і  лагідно,  із  запахом  квітучих  троянд,  ховає  на  покинутий  острів  без  живих  організмів.  Я  –  самотня?  Чи  все  ж  таки  щаслива?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2016


Вугільне марево

Мені  не  бачаться  сни  вже  близько  року.  Засинаючи,  молю  Бога,  аби  намалював  армію  кольорових  метеликів,  які  меланхолічно  літають  біля  мого  тіла  й  вдаряють  у  голову  химерними  веселками.  Я  прошу,  аби  Всевишній  змилувався  і  подарував  сновидіння,  у  якому  не  чахне  гербарій  емоцій,  а  лише  квітне  оазис  чудесних  думок,  які  омиває  блакитна  лагуна.  Я  прошу,  але  нічого  не  отримую:  мені  не  бачаться  сни,  а  лиш  огидні  кошмари.  Закриваю  очі  й  втрачаю  свідомість…  Ліжко  стає  ковчегом  для  подорожей,  а  я  приміряю  кумедного  кашкета  Капітана.  Ви  бачили  коли-небудь  чорний  туман?  Пливеш  прямо  й  не  бачиш  краю  землі,  повертаєш  наліво,  а  там  –  порожнеча,  береш  курс  праворуч,  а  там  –  ані  душі…  Ти  ніхто  у  цьому  чорному  морі  й  роби  все,  що  завгодно,  але  не  сподівайся,  що  хто-небудь  тебе  помітить.  Лише  темрява  обіймає  стривожену  душу.  Вона  грає  зі  мною  у  покер  на  роздягання,  танцює  віденський  вальс,  тулиться  й  облизує  щоки.  Її  чорнильне  волосся  дещо  схоже  з  моїм,  проте  не  має  ніякого  запаху.  Взагалі  відсутня  будь-яка  людська  чутливість.  Із  кожною  пройденою  милею  пітьма  все  тугіше  затягує  ремінь,  що  стає  тяжко  дихати  чи  мовити  хоч  слово.  Я  роблю  глибокий  вдих.  Якщо  вже  прийняла  правила  цієї  гри,  то  тікати  пізно.  Беру  до  рук  револьвер,  вставляю  пулю,  прокручую  барабан.  Рахую  до  трьох.  1,  2,  3…  
Я  прокидаюся  по  діагоналі  ліжка,  обвита  ковдрою,  мов  кволе  дитя  пуповиною.  Спустошена  та  самотня,  налякана  та  розгублена.  Сьогодні  остання  ніч,  коли  не  бачила  сну.  Він  зробив  мені  штучне  дихання  та  виписав  рецепт  безтурботних  ліків  від  інсомнії,  потопив  корабель  із  парадоксально  жахливими  спогадами,  розчинив  усю  байдужість  у  соленому  морі.  Він  зв’язав  із  дотиків  теплий  шарф,  налаштував  струни  серця  на  тиху  мелодію,  відчинив  двері  у  стривожену  душу,  що  аж  скрипіло  у  скронях  та  вібрувало  у  вилицях.  Він  налив  мені  спокій  у  келих,  пригостив  смачнючою  цукеркою  із  любовних  цілунків,  подарував  мапу  до  свого  ліжка.  Я  поділилась  цим  болем,  а  він  його  підхопив.  Нарешті,  закінчиться  цей  важкий  період  свинцевих  видінь,  і  я  зміню  місце  дислокації  у  рідні  обійми,  тож  вдома  мене  не  чекайте.  Сьогодні  мені  снитиметься  сон,  бо  оберігає  його  вірний  ангел,  який  під  ніжним  крилом  гріє  дівча,  яке  стомилося  сіпатись  від  лихих  кошмарів…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663435
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.05.2016


Гейзер емоцій

Сьогодні  цілий  день  мріяв  торкнутися  кінчика  твого  носа.  Не  можу  викинути  з  голови  вираз  обличчя,  коли  дивишся  в  очі  й  кусаєш  себе  за  нижню  губу,  наче  я  –  склянка  води  у  безкінечній  пустелі,  ін’єкція  інсуліну  для  діабетика  чи  ковток  свіжого  повітря  після  довготривалого  занурення  у  воду.  Я  продиктував  тобі  координати,  щоб  не  залишатись  більше  наодинці  з  набридливим  клубком  власних  токсичних  думок.  Я  дозволив  серцю  битись  частіше  й  гучніше,  аби  компенсувати  довготривалу  сплячку  та  порожнечу  у  вигляді  мільярда  дурних  обра́з.  Якби  можна  було  розчинитись  у  її  дівочих  обіймах,  то  я  давно  би  став  загадковим  привидом:  розвіявся,  розпилився,  став  атмосферою.  Якби  можна  було  розчинитись  у  її  погляді,  то  я  би  пірнав  туди  якнайскоріше  й  одягався  пілігримом,  який  починає  шлях,  де  нічого  не  йде  шкереберть.  Якби  можна  було  куштувати  її  вуста  щохвилини,  то  я  би  божеволів  так,  що  червоні  моря  на  зап’ястях  ставали  смачнючим  вином,  де  не  гріх  було  би  омити  її  темне,  мов  ґрунт,  волосся.  Здається,  що  цілодобово  я  зосереджений  лише  на  тому,  про  що  думає  ця  мінлива,  свавільна  та  неконтрольована,  наче  погода  в  липні,  дівчина.  Що  я,  до  біса,  у  ній  знайшов?  Скажи-но,  як  завела  лабіринтами  у  глухий  кут?  Як  допомогла  відпустити  минуле  без  драм  та  жалю,  як  навчила  залишати  біль  на  неіснуюче  «завтра»?  Я  страшенно  боюсь  тебе,  але  так  і  тягне  до  прибережних  хвиль  й  опиратись  цій  дивній  стихії  апріорі  немає  сил.  Знаю,  для  того,  щоб  відчути  тепло  твоєї  душі  не  варто  стягувати  з  тіла  білизну,  а  треба  лише  стиснути  тремтячі  пальці  в  своїй  теплій  долоні…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658581
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2016


Дівчина з присмаком зеленого чаю

Коли  Еббі  було  два  роки,  вона  вперше  розбила  вазу.  Ех,  це  дівча  було  такою  забіякою!  Справжня  халепа.  Природжена  скандалістка.  Бунтарка.  Зараз  їй  двадцять  один,  а  на  її  рахунку  сімнадцять  ваз,  дев’ять  вікон,  вісім  чашок,  три  телефони  й  хтозна  скільки  сердець…
Ви  тільки  погляньте  на  неї.  Вона  відштовхує  всіх  чоловіків,  думаючи,  що  ніхто  не  гідний  крокувати  поруч  із  її  пихатою  постаттю,  ніхто  не  має  право  пестити  скуйовджене  й  до  біса  неслухняне  волосся,  ніхто  не  вартий  ані  посмішки,  ані  пролітаючого,  мов  набридлива  комаха,  погляду.  Вона  зневажає  всіх  чоловіків,  бо  давно  втратила  віру  у  те,  що  залишились  воїни  та  шукачі  тендітних  сердець,  а  не  горді  пілігрими,  яких  цікавлять  лише  координати  тіла  наївних  дівчат  та  подарунки  у  вигляді  найсмачніших  у  світі  вуст.  Вона  ігнорує  стосунків  та  розмов  наодинці,  бо  найважче  відчинити  свою  заіржавілу  клітку  та  випустити  на  волю  всіх  таємних  птахів,  скинути  буденний  тягар  з  крил  і  полетіти  на  зустріч  щирим  внутрішнім  діалогам.  Ця  дівчина  впала  обличчям  у  калюжу  і  тоне,  але  не  просить  про  допомогу.  Незалежна,  однак  дуже  слабка.  Ця  дівчина  спіймала  блискавку  й  несамовито  керує  стихією,  незважаючи  на  прохання  та  молитви  бідних  селян.  Неконтрольована,  однак  дуже  слабка.  Ця  дівчина  викрикує  гучні  промови,  але  люди  лиш  чують  нудну  й  незрозумілу  латину.  Самостійна,  однак  дуже  слабка.  
А  чого  ти  боїшся  насправді,  дурненька?  Чергової  зради,  брехливих  зізнань  у  коханні  чи  слів,  від  яких  розквітають  вуха,  але  в’яне  душа?  А  може  боїшся  долі,  яка  тримає  ножа  за  спиною?  Боїшся  самотності,  порожнього  ліжка  чи  відлуння  у  власній  квартирі?  Я  ж  знаю,  що  покохаєш  ти  того,  який  не  зверне  увагу  на  фурій  в  очах  і  катуватиме  лише  один  дотиком.  Ти  будеш  страждати,  ридати  ночами,  благати  про  допомогу.  Кусатимеш  губи  до  крові,  рватимеш  на  собі  волосся,  битимешся  в  конвульсіях.  Це  почуття  і  є  любов?  На  твій  сигнал  SOS  не  відреагує  жодна  людина,  тому,  якщо  ти  сповна  розуму,  не  дозволь  собі  обпектись…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654851
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2016


Географія почуттів

Познайомся  зі  всіма  плітками  про  мене.  Збирай  вирізки  з  газет,  роздрукуй  біографію,  цитуй  мої  фрази:  я  –  унікальний  проект.
Я  ж  та,  яка  магнітом  притягує  космічне  сміття  і  світиться  від  аморалі.  Я  та,  яка  на  сніданок  їсть  амфетамін,  плазму  й  піраній  у  власному  соці.  Я  ж  та,  яка  планує  всі  теракти  у  світі  й  обирає  у  жертви  грішні  народи.  Я  та,  яка  ламає  ходові,  розбирає  людей  на  мікро  деталі  й  віддає  на  утилізацію.  Я  ж  та,  яка  будує  кораблі  сомалійським  піратам  і  постачає  їм  зброю  з  Афгану.  Я  та,  яка  плює  на  людей  сірчаною  кислотою  і  спалює  залишки  ганебних  емоцій.  Я  ж  та,  яка  ласує  пиріг  із  лайливих  слів  і  запиває  це  молоком  із  ножами.  Я  та,  яка  ламає  об  коліно  секрети  й  танцює  канкан  на  проблемах  і  негараздах.  Я  ж  та,  яка  злягається  із  скупою  уявою  нещасних  чоловіків  і  пророкує  їм  довічну  потенцію.  Я  ж  та,  яка  з  незайманих  дівчат  робить  розбещених  і  хтивих  повій.  Я  ж  та,  яка  знімає  жорстоке  порно  з  дітьми  й  «заливає»  його  в  соціальні  мережі.  Я  та,  яка  запам’ятовується  тільки  неконтрольованим  і  божевільним…
За  всі  ці  чутки  ти  прийдеш  і  схопиш  мене  за  шию,  наче  зніяковілий  маніяк,  заглянеш  в  очі  й  крикнеш:  «Ти  взагалі  нормальна  чи  ні?»,  на  що  я  голосно  засміюсь  й  торкнуся  віями  до  самоіронії,  а  потім  безжально  жбурну  в  обличчя  фантики  від  цукерок.  Агресія  змішається  з  пристрастю,  ненависть  з  любов’ю,  і  ми  обидва  розчинимось  у  просторі  нашої  підпільної  контори.  Ти  картатимеш  себе  за  те,  що  піддаєшся  злим  чарам  і,  як  не  старайся,  не  можеш  покинути  це  болото  з  чортами.  Поцілунок  у  шию  змусить  втратити  контроль  над  собою,  поцілунок  у  щоку  –  впасти  в  розмріяний  транс,  поцілунок  у  губи  –  забути  нікому  непотрібні  плітки  й  віддатись  на  поталу  музиці  мого  серця.  Це  ж  я  проколола  твій  мозок  великою  голкою,  щоб  не  відчував  своїх  ніг  і  закохався  у  дівчину,  яка  не  вміє  нічого,  крім  провокації.  І  одного  дня  ти  все  таки  проклянеш  мене  за  те,  що  колись  назвав  «своєю»…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652517
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2016


Окріп із правди

[i]Я  –  вода.[/i]  Чиста,  прозора,  солона  вода.  Ти  нею  дико  бажаєш  напитися,  прилинути  малиновими  вустами  й  на  повні  легені  вдихнути  повітря,  а  сам  захлинаєшся,  пітнієш  та  заграєшся  у  асфіксію.  Знаєш,  не  пірнай  у  мене,  там  холодно  й  порожньо.  Темрява,  наче  мереживна  сітка,  обіймає  тебе  й  затягує  на  самісіньке  дно,  де,  наче  примхливий  гурман,  ласуватиме  тільки  серцем.  Вода  роз’їсть  твої  повіки,  скуйовдить  волосся,  а  тіло  ламатиме  від  болю.  Я  –  не  Смерть,  я  –  фантом  природи.  
[i]Я  –  вода.[/i]  Я  ховаю  у  собі  затонулі  кораблі  зі  скарбами.  Я  граю  на  рифах  арію  для  дезорієнтованих  моряків.  Я  дражнюся  із  чайками,  заграю  до  дельфінів,  купаю  у  ласках  морський  прибій.  Я  малюю  по  дні  гірчичним  піском,  шикую  акул  на  полювання,  ворогую  із  самотністю.  Я  –  магістр  поезії,  що  надихає  розчарованих  буттям  хмільних  мужиків.  Я  гравець  у  символізм,  абстрактна  жриця  стихії,  безкінечний  тунель  без  світла.  Я  –  мантра  життя,  вічно  спустошена  істота,  яка  одержимо  вирощує  у  собі  ідею,  як  привчити  тебе  взаємно  кохати.  Не  пірнай  у  мене,  наші  лінії  не  дотичні:  я  –  вода,  яка  парується  із  землею,  ти  –  вогонь,  якого  неодмінно  задушить  вітер…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643093
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2016


Роял Флеш

[i]Моя  чергова  поразка.  Битва  програна.[/i]  Прокидаючись  вранці  бачу,  що  мій  світ  розірваний  навпіл.  Пора  ховати  загиблі  почуття,  відновлювати  руїни  й  будувати  міцнішу  фортецю.  Таке  відбувається  постійно  і  з  кожним:  у  нерівному  двобої  відбирають  незахищені  серця,  глузують,  наче  жорстокий  час  над  обличчям,  примушують  любити  без  будь-якого  натяку  на  взаємність.  Чому  я  не  змогла  впоратись  із  цим  божевільним  коханням?  Невже  потрібно  десятки  разів  ставати  на  граблі,  щоб,  нарешті,  побачити  цей  величезний  багряний  синець?  Хіба  сором  має  дорікати  за  те,  що  я  захопилась  паперовою  людиною?  
Між  нами  було  палке  вогнище,  але  там,  де  вогонь,  хтось  зобов’язаний  згоріти.  Мене  обпікало,  боліло,  затьмарило  розум.  Я  палала,  іскрила,  а,  зрештою,  тліла.  Хотів  непомітно  й  тихо  піти,  а  сам  з  вереском  покинув  мене  з  ерозією  у  душі.  Здається,  у  таких,  як  ти,  вроджена  вада  ката  й  тирана,  але  ж  знаєш,  любий,  я  товстошкіра.  Сильна,  незламна,  сталева  леді.  Візьму  весь  біль,  що  ти  великодушно  подарував  і  перетворю  на  паливо.  Я  так  боялась  тебе  втратити,  що,  в  кінці  кінців,  втративши,  відчула  страшенне  полегшення.  Начхати  на  все,  запхати  гордість  собі  за  пазуху,  адже  навіщо  згадувати  ці  почуття  та  одягати  на  них  значущість?

[i]Моя  чергова  перемога.  Битва  виграна.[/i]  Ще  одне  наївне  дівча  пало  на  коліна  переді  мною  й  благало  змилуватись  та  повернутись,  але  такі,  як  я,  не  люблять  довгих  і  нудних  прощань.  Я  –  птах,  що  летить  у  теплі  краї  і  приймає  рішення  не  повертатись.  Я  –  звір,  що  смакує  лише  серцем,  а  залишки  віддає  на  переробку.  Я  –  воїн,  який  двічі  не  завойовує  ту  ж  саму  територію.  Мені  байдуже,  який  у  тебе  голос  взимку,  як  ночами  погано  спиш,  скільки  разів  монтуєш  кадри  наших  упертих  стосунків.  Мені  байдуже,  що  обличчя  в  тебе  стало  худе  та  бліде,  як  збільшились  губи  від  постійних  укусів,  скільки  часу  проводиш  у  компанії  хмільних  мужиків.  Мені  байдуже,  що  тобі  більше  не  пишеться,  як  невимушено  втома  зрослася  із  шкірою,  де  ховаєшся  від  геометрії  принизливих  поглядів.  Мені  начхати  на  всіх,  я  –  самотній  привид.  
Здається,  наші  демони  засіли  з  бурбоном  десятилітньої  витримки  за  столом,  щоб  зіграти  у  вирішальну  партію  в  покер.  Ці  розпусні  погляди  між  супротивниками,  брудні  думки,  тяжкі  подихи,  липкі  вуста...  Знаєш,  люба,  у  мене  знову  роял  флеш…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637684
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2016


Я вирішив тебе розлюбити

[i]Сьогодні  вранці  я  прокинувся  з  думкою,  що  не  хочу  тебе…[/i]  Навіщо  шаленіти  за  жінкою,  яка  подібна  до  зухвалих  грецьких  богинь,  коли  ти  лише  простий  селянин,  який  щоночі  молиться  за  акварельним  натхненням?  Навіщо  кохати  ту,  яка  за  сотні  кілометрів  леліє  пергамент  і  чорнильне  перо,  замість  моїх  напружених  плеч?  Навіщо  проявляти  до  тебе  почуття,  які  сичать  шкірою  і  випаровуються  у  атмосферу,  а  потім  солоними  краплями  падають  на  чужі  тіла  й  викликають  алергічні  почервоніння?  Навіщо  обожнювати  твої  розмріяні  рухи,  мов  у  грайливої  кішки,  запах  волосся,  міміку  обличчя?  Навіщо  любити  ту,  яка  носить  у  грудях  минуле  й  тримає  серце  у  залізних  лещатах?
[i]І  я  тебе  розлюбив...[/i]
[i]Цілий  день  я  тебе  не  любив…  [/i]Цілий  день  займався  хатніми  справами,  ходив  до  магазину,  пестив  кота,  малював  різні  ескізи.  Цілий  день  ходив  тьмяний  і  безтурботний,  безтурботний  і  дико  спустошений,  спустошений  і  нещасливий,  нещасливий  і  злий.  На  кого  –  не  знаю…
[i]Весь  день  я  ходив  гордий,  наче  Осіріс,  що  розлюбив  тебе…  [/i]Виношував  цю  думку,  яка  рухала  світлом  і  пульсувала  у  скронях,  що  от-от  мав  статися  масштабний  вибух.  Я  розлюбив  тебе  так  наполегливо  й  рішуче,  рішуче  й  сміливо,  сміливо  й  безповоротно.  Цю  календарну  чорну  діру  я  пам’ятатиму  й  ненавидитиму  ціле  життя.  Напівживий,  напівпустий  і  майже  мертвий,  я  жалкував,  що  розлюбив  тебе…  
[i]Але  ввечері  я  знову  закохався  у  тебе…[/i]  Зцілився.  Ожив.  Прийшов  до  тями.  Наполегливо  й  рішуче,  рішуче  й  сміливо,  сміливо  й  безповоротно,  бо  життя  без  тебе  –  це  катастрофа,  життя  без  тебе  –  не  має  сенсу…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588100
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2015


Постапокаліптична романтика

Сьогодні,  Ліззі,  я  розповім  історію,  як  вперше  зустріла  справжнього  Короля…
Цей  чоловік  був  схожий  на  актора  із  фільмів  часів  сухого  закону,  одягався  із  Секонд-Хенд’у  й  до  біса  любив  кубинські  сигари.  Він  вводив  собі  під  шкіру  фарбу  й  розбавлену  соком  слину  цнотливих  дівчат.  Він  пришивав  до  пригнилого  тіла  голову  й  руки,  аби  працювати,  але  не  відчувати.  Він  розбирав  людей  на  цитати,  проводив  природній  відбір,  писав  долю  на  акварельних  паперах.  Він  був  таким  дивовижним,  що  у  машин  ламалися  ходові,  а  світосприйняття  вибухало,  наче  пояс  шахіда.  [i]Ліззі,  це  був  Цар  Підземелля.[/i]  Демон,  душа  якого  ніяк  не  могла  знайти  спокою.  Не  знаю,  як  його  носила  земля,  як  не  кидала  у  прірву  самотності  й  голодного  існування,  але  жилося  тут  на  диво  мрійливо.  Його  улюбленим  заняттям  було  поїдання  сердець  розбещених  дівчат,  що  кров  аж  стікала  по  шиї,  а  шматки  м’яса  застрягали  поміж  зубів.  Одного  разу  він  спробував  частину  мого  серця,  та  ледь  не  вдавився.  Пам’ятаю,  у  спалахах  сонячного  світла  я  помітила,  що  це  картинне  обличчя  пекла  спостерігало  за  моєю  сутністю,  яка  була  напівпрозорою  та  повною  секретів.  Він,  наче  онімілий  дивився  й  лиш  ковтав  слину,  аби  втамувати  тваринний  голод.  Апетит  дорівнював  кількості  зброї  у  світі,  почуття  спалахнули,  наче  тротил,  а  любов  примчала  скоріше,  ніж  [i]Cayenne  Porsche[/i].  За  рік  я  стала  жінкою  наймогутнішого  чоловіка.  [i]Він  був  Королем  потойбічного  світу,  а  я  його  світлом.[/i]  Так  35  років  мирилася  із  запахом  кубинських  сигар,  і  ось  вже  рік  шукаю  його  у  прохожих.  Буває,  думаю,  що  ось  він  знову  прийшов  по  мою  засмучену  душу,  хоче  загорнутися  в  старечі  обійми,  торкнутися  долонь,  поцілувати  плече  й,  нарешті,  забрати  з  собою.  Але,  Янгол  Смерті  не  поспішає  повінчати  наш  дивний  союз.  Я  знаю,  що  коханий  чекає  на  мене  у  своєму  царстві,  вже  готує  величезні  покої,  алкогольні  напої,  улюблені  страви,  що  весільна  сукня  давно  нагріта  поглядом  Верховним  шеолу…
Дівчинко  моя,  якщо  зустрінеш  чоловіка,  який  рахуватиме  всі  твої  родинки  –  [i]хапай  його,  роздягайся,  люби…  [/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579632
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.05.2015


Ідеальне пекло

Мабуть,  за  свої  гріхи  я  потраплю  у  пекло,  де  цілодобово  гратиме  панк-рок  та  голяка  бігатимуть  психи  і  терористи.  Там  литиметься  водоспад  із  абсенту  й  самбуки,  ростимуть  плантації  марихуани,  а  вітер  безжально  ґвалтуватиме  прокурені  легені  й  злягатиметься  із  обличчям.  Мене  урочисто  вітатимуть  з  квітами  та  поцілунками,  а  потім  надягнуть  корону  на  голову  й  наречуть  тут  Верховною.  Царський  за́мок  стоятиме  на  лаві  із  гарячої  крові,  а  замість  риб,  раків  і  жаб  плаватимуть  залишки  людських  спотворених  тіл.  Прислуговуватимуть  мені  маніяки  та  вбивці,  готуватимуть  обіди  –  гурмани-канібали,  а  розважатимуть  –  відчайдушні  самогубці.  Там  буде  весело  –  я  обіцяю…  Думаєте,  це  все  фікція  і  параноя?  Але  я  збудую  ідеальне  пекло:  без  болі,  розчарувань  та  образ,  які,  мов  хижа  зграя  вовків,  смакують  бажану  здобич.  Завжди  знала,  що  Світ  вже  списаний  на  мінімум,  про  Рай  завше  не  мріяла,  тому  символічно  було  бачити  в  снах  вогонь,  який  пестить  вії  та  обіймає  холодну  сутність.  Я  –  ходяче  забруднення,  зіткане  із  сумнівів  та  чужих  помилок,  що  надсилає  повітряні  поцілунки,  а  насправді  підсовує  договір  із  лукавим.  Одягнувши  чорничну  мантію  на  оголене  тіло,  я  з’являюсь  на  перехресті  теплокровним  смертним  істотам  у  образі  прекрасної  Діви.  Вони  вийдуть  із  дитячих  ілюзій  всі  в  сльозах  і  скажуть:  «Нам  тут  так  незатишно  й  сумно!»,  на  що  гучно  засміюсь,  бо  совість  моя  розміром  із  аорту.
               Ти  мені  завинив  3  поцілунки,  солодкий:  за  маму,  за  тата,  за  наш  дивний  союз.  І  я  б  давно  вже  послала  тебе  до  чорта,  але  вибач,  любий,  як  нескромно  знову  кликати  тебе  в  гості…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575576
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2015


Відьма з поглядом вірної кішки

В  дурних  дитячих  казках  все  зовсім  не  так.  Відьми  –  не  зім’яті  старі  леді  з  ворожими  поглядами,  а  чарівниці,  які  загоюють  душевні  рубці  та  виліковують  від  смертельних  недугів.  Вони  не  літають  на  мітлах,  а  ходять  босими  ногами  по  траві,  харчуючись  енергією  світла  та  смакуючи  холодну  росу.  Вони  не  живуть  у  лісі,  не  варять  диво-борщі  над  іржавими  котлами,  не  читають  нудних  і  довгих  заклять.  Вони  не  отруюють  красунь,  не  полюють  на  принців,  не  ночують  на  кладовищі.  Китайські  божки  зліпили  чародійок  із  серцевини  Сонця,  Да  Вінчі  малював  відомих  дів-фурій,  а  Будда  і  Шива  кохали  їх  до  нірвани.  Хрест,  осиковий  кілок,  свячена  вода  –  всього  лиш  атрибути  рольових  ігор,  а  практики  інквізиції  –  комікси,  які  розмальовують  нудну  сторінку  історії.  Вони  такі  дикі,  тривожні  й  до  біса  вперті.  Дивні  створіння.  Космічні.  Болотні.  Астральні.  В  їх  очах  цвітуть  маки,  барвінки  та  лілії,  на  руках  розмальовані  мапи  життя  інших  людей,  а  душа  –  чиста,  кристальна,  п’янка…
Але,  коли  два  ченці,  які  яро  ненавиділи  й  відкрито  зневажали  жінок,  написали  книгу-абсурд,  то  почалася  війна  за  виживання.  Відьом  палили,  наче  сірники  на  кухні:  одна  за  одною  горіли,  іскрили,  сичіли  від  болю.  Ковен  зникав  із  геометричною  прогресією,  сил  меншало,  а  веретен  нервів  вже  зіткав  партію  колючих  гамівних  сорочок.  Їх  вистежували,  а  вони  ховались.  Їх  шукали,  але  не  знаходили.  Їх  винищували,  а  вони  повертались.  Відьма  живе  у  кожній  жінці,  і  це  зовсім  не  шизофренія,  а  полотно  під  портретом  –  та  сама  невидима  сутність…
Агов,  чого  засумував,  палач?  Вогонь  –  це  моя  стихія,  і  я  тут  Верховна.  Його  поцілунки,  наче  груша  медова  –  лише  надкусиш,  а  солодко  буде  весь  день.  Думаєш,  я  розвіюсь  із  світанком  й  зникну  від  подиху  вітру?  Любий,  відьми  не  горять,  а  лише  перероджуються  у  сильніше  зло…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573553
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.04.2015


Небеса реальні

Ми  –  вихор  ненависті  та  пороку,  який  поглинає  кімнату  під  час  чергової  сварки  із-за  дурниці.  Ти  знову  горланиш,  розмахуєш  руками  й  тупочеш  ногами,  наче  божевільна,  а  я  впевнено  завожу  мотор  так,  що  скрипить  у  грудях  та  несамовито  пульсує  у  скронях.  Дурепо,  та  скільки  можна  вести  словесні  баталії?  Мені  вже  набридли  оперети  про  ревність  та  чоловічу  невірність,  бісять  підозри  й  докори  про  полігамність,  осточортів  звук  твого  пискливого  голосу,  що,  наче  лезом  по  склу,  ріже  серце.  Ми  неадекватні  й  дикі  тварини,  які  ведуть  рахунок  у  міжвидовій  боротьбі  за  виживання.  Сьогодні  твоя  взяла,  але  клянусь  –  це  востаннє.  Знаю,  що  говорив  це  сотні  разів,  але  більше  так  не  може  тривати.  Ми  хворі  один  одним,  залежні,  підвладні,  слабкі.  Крихітко,  ти  знову  робиш  так,  що  я  закохуюсь  в  тебе!  Перестаю  думати  головою,  відключаю  уяву,  форматую  пам'ять  й  втрачаю  грубу  хватку.  Ти  дивишся  мені  в  очі  й  нахабно  закусуєш  губу,  даючи  зрозумілий  знак,  що  готова  перейти  до  дуелі  у  ліжку.  Намагаюся  сказати  тобі  [i]«Ні!»[/i],  але  моє  тіло  продовжує  твердити  [i]«Так!»[/i].  Намагаюся  сказати  [i]«Стоп!»[/i],  але  від  запаху  твоїх  парфумів  опиратися  не  має  сил…  Я  кидаю  тебе  на  м’яку  ковдру  й,  наче  бджола,  смакую  пилок  із  пахучої  шкіри.  Ти  монотонно  стогнеш  від  поцілунків  та  зливаєшся  з  моїм  тілом,  наче  красиве  тату.  
Я  прокинуся  вранці,  ймовірно,  ненавидячи  себе  й  шкодуючи  про  вчорашнє,  але  задоволений  та  блаженний.  А  наступної  сварки  думатиму:  [i]«Господи,  застебни  душу  цієї  психопатки  на  всі  ґудзики…»[/i].

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572037
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2015


Безпритульна

              Мені  набридла  ця  гра  в  імітацію,  коли  життя  перетворилося  на  густий  заварний  крем,  від  якого  нудить  та  колить  у  боці.  Як  звично  вже  прокидатися  вранці  й  одягати  чергову  маску,  щоб  з’явилася  посмішка,  щасливі  очі,  рум’янець  на  щоках.  Як  цікаво  вдавати  гарний  настрій,  сміятись  над  дурними  жартами  одногрупників,  розповідати  вигадані  сновидіння,  слухати  любовні  романси  й  вірити  у  всі  мереживні  нісенітниці.  Як  дивно  бачити,  що  люди  ведуться  на  фарш  із  емоцій,  смакують  кожне  сказане  слово,  дарують  свою  прихильність  й  облизують  вуста,  тільки  глянувши  на  мою  котячу  породу.  Як  забавно,  коли  вважають  тебе  щирим,  відкритим  й  до  біса  чесним,  але,  насправді,  ти  ще  те  лицемірне  стерво.  Зле,  розбещене  дівча,  що  підборами  давить  на  скроні  чоловікам  та  зубами  розриває  серце  навпіл.  І  це  не  від  нудьги,  а  через  сумніви,  що  справжня  Я  тьмяна  й  суха,  а  кохати  таку  поза  межами  людських  можливостей.  Із  мене  нікудишня  дружина,  повір.  Я  засяду  у  ванні,  наче  в  печері  власного  розуму,  з  блокнотом  в  руках  та  божевільними  ідеями  у  голові.  Я  окупую  все  ліжко,  щоб  детально  намалювати  мапу  до  епіцентру  душі  й  змушу  зіграти  у  рольову  гру.  Я  піду  варити  каву,  а  ненароком  зварю  чистий  МЕТ…
І  чого  б  не  коштувала  ця  вигадана  незалежність,  але  поряд  з  тобою  я  справжня.  Поряд  я  є  жива…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572006
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.04.2015


Лоліта

Моя  мила  Лоліта…  Я  проміняв  би  усе  оптом  на  німоту  твоєї  мови,  без  вагань  продав  душу  лукавому  за  поцілунок  у  шию,  загоїв  колишні  рани,  що  огидно  кровоточать  та  оскверняють  могилу  холодних  емоцій.  Ох,  це  казкове  відчуття,  коли,  під  пеленою  ночі,  обвиваєш  шию  тендітними  дівочими  руками,  ворожиш  пальчиками  й  дихаєш  глибоко,  дразниш  своїм  язичком,  спостерігаючи  за  моєю  реакцією.  Ангели  й  демони  падають  на  коліна  від  нашого  кохання,  від  астральної  вірності  покриваються  морозом  і  диво-мурахами,  ставлять  крапельниці,  аби  перевести  подих  та  якнайскоріше  прийти  до  тями.  А  ти  підписала  зі  мною  довгостроковий  контракт  та  оселилась  у  мені  між  раєм  та  пеклом,  сортуючи  всі  почуття  по  відтінкам  мнемоніки.  Інтим  між  нами  –  це  не  ліжко,  а  ворота  в  небо,  де  очікують  на  візит  не  праведників,  а  забіяк  (на  руках  є  2  експрес-квитки  –  пам’ятай!).
Крихітко,  я  полонений,  здаюсь  –  твоя  перемога.  Досить  змінювати  пори  року,  наче  кольорові  слайди  малобюджетного  кіно,  гаяти  час  на  пусті  балачки  й  чекати  [i]miraculum[/i]  в  наших  стосунках:  щастя  –  це  пестити  твоє  тіло  на  молочному  простирадлі  й  чути  лагідний  шепіт:  [i]«Ти  мій  перший,  останній,  єдиний…».[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570998
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2015


Про одне й те саме

Вона  не  пише  вірші,  не  цитує  Ахматову,  не  любить  вино,  не  вважає  мене  найкращим  другом.  Вона  заварює  літрами  зелений  чай,  від  нудьги  передивляється  американські  комедії,  вважає,  що  шкідливо  курити  й  неодмінно  потрібно  змінювати  щось  у  житті.  Вона  мріє  про  осінь,  коли  на  вулиці  літо,  на  кожне  питання  має  безліч  відповідей,  слухає  новинки  музики,  прокидається  коли  заманеться  й  дивується  від  людської  природи.  З  нею  неможливо  спокійно  спілкуватись,  не  переходити  на  крик  та  витрачання  резерву  нервових  клітин,  не  можна  дивитись  їй  в  очі,  бо  це  відлякує  цю  своєрідну  дивачку.  З  нею  так  добре,  спокійно  й  комфортно,  без  неї  –  ніяково,  неприємно  й  совісно.  Поряд  я  не  ідеальний,  але  живу,  як  живу:  за  її  невагомі  думки,  легші  за  пару  пір’їнок,  готовий  дозволити  зав’язати  петлю  на  шиї  ніжними  дівочими  руками.  Вона  ображається  за  всяких  дурниць,  робить  слонів  з  дуже  маленьких  мух,  говорить  прямо,  що  думає  та  відчуває.  Мені  б  тільки  дихати  й  любуватись  тобою,  нічого  більше  не  треба,  з  розуму  зійти,  тріснути,  загорітися,  вибухнути,  розчинитися,  злягти,  а  потім  знову  й  знову  відроджуватись  з  попелу,  наче  диво-фенікс,  й  розуміти,  що  ти  створена  тільки  для  мене...
Передайте  ій  при  нагоді,  що  живий  і  не  збираюсь  вмирати,  щоб  не  хвилювалась,  спокійно  рахувала  овець  перед  сном,  що  пам'ятаю  всі  солодкі  цілунки,  відтінок  темних  очей,  що  все  мною  сказане  вчора  вночі  –  дурниці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566122
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2015


АнтаГОНІЗМ за владою

Конферансьє  кричить  про  чергову  мобілізацію  та  видає  фонографічний  квиток  у  труну  стурбованим  підліткам,  а  в  антрактах  розважає  анекдотами  по  телебаченню  мінорний  український  народ,  поправляючи  брудного  кашкета  й  чухаючи  ідеально  вибрите  мужнє  обличчя.  Руки  його  не  сіпаються  від  нервових  баталій  обов’язку  й  совісті,  голова  не  болить  від  хардкору  з  гранатометів,  коліна  не  трясуться  від  страху,  бо  ранкові  антидепресанти  встали  в  блокаду  на  периферичні  елементи  нервової  системи  та  урочисто  заграли  Гімн  України.  Мистецтво  конферансу  вимагає  від  виконавця,  впевнено  стоячи  на  арені  та  потираючи  спітнілі  долоні,  закликати  людей  палити  кохану  землю  та  власноруч  колоти  навпіл.  І,  зарядившись  смачнючою  дозою  ядерного  палива,  конферансьє  оголошує  воєнний  стан  у  країні,  а  після  щодуху  тікає  до  5-зіркового  підвалу  із  сауною,  яхтою  та  особистим  літаком.  
Диригент  віддає  наказ  «Струнко!»  й  взятись  за  зброю,  направляє  ключ  із  Ан-26  на  зустріч  з  пернатими,  грубим  голосом  осяює  паралонову  стежку  до  гарячої  точки,  скалячи  зуби  й  мріючи  про  криваву  розплату  над  ворогами.  Він  збирає  прибічників  та  вивчає  локальну  систему  координат,  шикує  країну  й  виконує  хиткі  комбінації  розміщення  рядових,  оголошує  вихід  танків  й  таємної  зброї,  щоб  від  завтрашнього  дня  віяло  могильним  холодом.  Диригент  любить  прості  мелодії,  де  баси,  баритони  й  сопрано  вправно  розтягують  рибальські  сіті  із  мін,  у  які  ненароком  потрапляють  кити-окупанти  із  сусіднього  моря.  Вчора  він  бажав  на  вечерю  десяток  хеків  з  лимоном,  а  сьогодні  захотів  голову  білої  акули  з  травами  й  червоним  вином.
Круп’є,  прищурившись,  робить  ставку  й  закликає  охочих  зіграти  у  гру.  Оточивши  себе  олігархами,  з  розбещеним  черевом  та  розтягнутими  від  фішок  кишенями,  вони  сідають  за  стіл  мирних  переговорів  і  запускають  рулетку.  Один  програє  Слов’янськ,  поставивши  все  на  чорне,  інший  –  Дебальцево,  надіючись  на  червоне,  а  хитрий  круп’є  знав,  що  виграти  можна  ставивши  тільки  на  зеро...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565932
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2015


Мелані

На  фоні  було  натягнуте  біле  полотно,  по  кімнаті  розкидані  брудні  пензлики  й  кришечки  від  гуаш’ок,  а  Сонце  через  вікно  облизувало  щоки  й  загравало  до  моделі,  яка  граційно  лежала  на  канапі  в  маленькій  майстерні,  чекаючи  поки  художник  спепелить  її  божественну  сутність  й,  нарешті,  наважиться  доторкнутись.  Тонесенька  бретелька  впала  з  рожевого  плеча  Мелані  й  оголила  груди,  щоб  майстер  приступив  до  роботи  нового  творіння,  яке  за  місяць  висітиме  на  виставці  авангардних  ню-картин  й  збиратиме  позитивні  відгуки  критиків.  Вона  давно  була  закохана  у  вуличного  віртуоза  із  смарагдовими  очима,  що,  навіть,  не  слухала  розмови  про  дружину-стерву,  яка  щогодини  цитує  шлюбний  контракт  й  верещить,  аби  викинув  з  голови  божевільні  ідеї  переносити  на  папір  кожен  вигин  тіла  повій.  Один  Ерік  малював  її  оголені  груди  та  стегна,  а  далі  кинув  й  найшов  нову  фаворитку.
Через  рік  у  затишному  хостелі  за  околицями  міста,  Мелані  відпочивала  з  поетом,  який  цитував  написаний  від  руки  вірш  про  кохання,  солодко  шептав  на  вушко  про  нестачу  кисню  від  її  п’янких  поцілунків,  про  особливий  запах  волосся,  який  заполонив  кімнати,  вулиці  й  вагони  метро,  неприборканою  силою  тяжіння  оволодів  експресивною  особистістю  римача.  Вона  вважала,  що  стала  для  нього  єдиною  натхненною  дівою,  але  Френк  був  заядлим  фетишистом  дівочого  волосся  та  ще  тим  бабієм.  Коли  у  середу  вранці,  як  раз  у  25-річчя,  Мелані  нишпорила  у  шафі  в  пошуках  улюбленої  сукні,  то  знайшла  вівтар  для  поклоніння  іншим  телицям  у  вигляді  скрині  із  обрізаним  жіночим  волоссям.  Цей  день  закінчився  звучними  криками  й  смачнючим  ляпасом  по  обличчі  негідника.  
Ще  зо  два  роки  Мелані  зустріла  голодного  пілігрима,  який  частіше  змінював  ландшафти,  аніж  шкарпетки  чи  нижню  білизну.  Майк  був  музикантом,  грав  на  електрогітарі,  писав  тексти  крикливих  пісень  й  постійно  вертів  у  руках  медіатор.  Він  співав  для  неї  у  своєму  фургончику  про  землетруси,  невиліковні  хвороби,  пошрамованих  чоловіків,  які  лаються  на  хмільних  курв,  але  все  ще  тримають  їх  за  брудне  волосся.  Вони  загорталися  в  ковдру,  щоб  злитись  тілами  й  розчинитись  в  імлі  насолоди,  випускали  назовні  розпусних  демонів,  що  вже  вічність  сиділи  у  бомбосховищі  наелектризованих  есенцій  та  щодуху  молили  про  порятунок.  Майк  перебирав  пальцями  по  ребрах  красивої  Мелані,  ніби  злягаючись  із  струнами  на  гітарі,  а  не  з  дівчиною,  що  по  інерції  видавала  звуки  зовсім  несхожі  на  рок-баладу.  Одного  дня  цей  філістер  поїхав  у  турне  зі  своїм  підстаркуватим  гуртом  та  не  повернувся.  
Мелані  набридло  клеймо  дівчини-дежавю,  яка  влюбляється  в  абстрактних  і  самозакоханих  покидьків,  тому  востаннє  вона  закохалась  у  Хлою,  яка  працювала  юристом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565354
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2015


Лярва

Люба,  не  ховайся  в  моїй  сутності,  не  кутайся  в  холодні  обійми,  не  пірнай  у  думки  –  не  заховаєшся!  Притулок  для  душевнохворих  праворуч,  тобі  туди,  не  заблукай.  Я  ж  попереджував,  що  мої  мікросхеми  не  покохаєш,  бо  відсутність  дешевих  секретів,  романтичних  прикрас  і  декорацій  бліднуватого  тіла  не  захопить  перебірливої  грайливої  породи.  Краще  знайди  собі  серйозного  чоловіка,  щоб  міцно  тримав  за  руку  й  вів  до  фіналу,  цитував  улюблені  вірші,  ділився  космічними  містеріями,  кидав  згубні  звички,  виконував  всі  обіцянки,  вірив,  любив,  чекав  із  концертів,  віддавався  на  розтерзання  твоєму  неприборканому  характеру.  Ти  ж  із  нас  сама  правильна  й  совісна,  хочеш  жити  без  відвертих  слів  у  повітрі,  боїшся  заплямованого  жорстоким  минулого,  хлопця,  який  розриває  все  у  середині,  забиває  на  манірні  прелюдії,  трансформує  тебе  у  розбещену  лярву,  яка  ладна  дряпати  власні  коліна,  аби  впитися  в  імбирні  вуста  й  ефектно  віддатись  на  протертому  ліжку.  Досить!  Ти  навіжена,  зациклена,  божевільна,  а  я  все  так  у  тобі  ціную!  Нехай  болить  і  пече,  ниє  від  катування,  просить  пігулки,  але  затям  –  ти  моя.  Вдар  мене  по  обличчю  за  недоречні  цинічні  жарти,  вбивай  як  тільки-но  лезом  пройдуся  по  серцю,  ріж,  смійся,  знущайся  й  кричи,  що  я  просто  звичка.  Ти  –  моя  дурна,  подряпана,  згубна  лярва...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565235
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2015


Милий Джон

Милий  Джон!
Мій  щорічний  лист  завжди  починається  однаково  –  вступна  лірично-трагічна  композиція,  де  я  на  весь  діапазон  горланю  про  біль,  що  сидить  за  гратами  немолодої  душі,  верещу  про  сум  та  розпач,  який,  мов  мусульманський  терорист,  захопив  серце  за  віру  над  нашим  вічним  коханням.  Сьогодні  рівно  10  років,  як  ти  покинув  мене  та  дітей.  Увірвався  в  моє  життя  із  руйнівною  силою,  зніс  стіни  спокою,  що  роками  будувала  для  захисту  та  охорони  самооцінки,  моментом  приватизував  усі  почуття,  що  на  смак,  мов  горіх  макадамія.  Я  піднесла  тебе  до  небес,  а  тепер  ти  вперто  не  хочеш  спускатися  вниз.  Залишив  свою  дружину  одну  палати  на  трансцендентній  землі,  дітям  у  подарунок  підкинув  великий  клубок  зіпсованих  нервів,  а  матір  розчарував  жагою  до  смерті  та  платонічною  любов’ю  до  швидкості.  Любий,  словами  не  описати,  як  не  вистачає  твоїх  долонь,  які  обіймали  заплакане  обличчя  й  збирали  кристальні  сльози  до  колекції  калорійних  скарбів.  І  все  без  тебе  летить  шкереберть:  світ  –  експеримент,  люди  –  райське  творіння  генної  інженерії,  емоції  –  аморфний  шмат  характеру.  Коханий,  я  потрапила  в  пастку  самотності,  і  кожен  мій  крок  –  чергова  помилка,  але  не  зважай,  моя  воля  міцна,  майже  сталева.  Миті  розділили  нас,  розірвали,  вбили,  зґвалтували:  мене  на  чверть,  тебе  –  на  смерть,  але  я  готова  перебинтувати  відкриту  рану,  що  кровоточить.  Запам’ятай,  що  цей  лист  буде  останнім.  Я  зрозуміла  й,  врешті-решт,  готова  змиритись,  що  час  –  це  найбільша  цінність.  Можу  вічність  спостерігати,  які  він  тече  з  кожним  рухом  маятника,  можу  відраховувати  години  й  хвилини  до  кінця  робочого  дня,  але  це  все  марно,  бо  тебе  не  вернути.  Знаєш,  сьогодні  мені  наснилося,  як  солодко  й  міцно  ти  обіймаєш  перелякане  дівча,  бо  іншим  було  байдуже  холодно  їй  чи  одиноко.  І  мені  вкотре  не  хотілось  прокидатися,  а  кутатися  в  надрах  твоєї  душі…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563544
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.03.2015


Монотеїзм

Ей,  синьоока,  допоможи!  Купи  смачнюче  знеболювальне,  пригости  медикаментами  старого  друга,  дай  цю  кляту  пігулку  –  мене  все  болить!  Зараз  зійду  з  глузду  від  внутрішніх  опіків  і  пожеж,  наче  дівчисько  знепритомнію  від  хоррор-кіно  у  своїй  голові,  кричатиму  на  весь  світ,  що  дістали  барабанні  ритми  у  грудях  та  уповільнена  вібрація  її  підборів  у  скронях.  Чортова  діва,  фурія,  відьма  –  зґвалтувала  мій  мозок  і  викинула  на  розтерзання  совісті  й  оголеним  котячим  породам,  які  скребуться  в  душі  та  несамовито  просять  назовні.  Кожен  її  рух,  дотик,  погляд  з-під  вій  змушує  битись  в  конвульсія  власних  переживань,  впадати  в  утопію  під  звуки  ретро-пісень,  прокручувати  в  голові  слайд-шоу  з  участю  демониці  з  самого  черева  пекла.  Коли  я  бачу  її  шоколадне  волосся,  торкаюсь  руками  білосніжного  тіла,  цілую  вуста,  що  сичать  морфієм  і  смакують,  наче  доспіле  манго,  то  розумію,  що  непомітно  пройшов  шлях  від  нічого  до  чогось  важливого.  Вона  така  небезпечно  близька  на  моїх  радарах,  заповнює  високочастотними  криками  сквот  спокою  та  рівноваги,  танцює  на  нервових  клітинах,  при  цьому  голосно  приспівуючи  власно  написані  вірші.  І  всі  хто  її  бажав,  і  будь-хто  хотів  були  розчаровані  трагічним  фіаско,  бо  вона  обрала  мене:  напоїла,  завела,  зробила  вразливим.  Незалежно  від  цього  театрального  світу,  ми  вступили  в  нечистий  зв'язок,  проходячи  повз  хмільних  повій,  монарших  чинів,  ембарго,  табу,  ГУЛагу  для  тяжкохворих,  бо  кожен  сам  собі  обирає  стежку  життя,  кожен  вручну  пише  майбутнє,  розмальовує  навколишній  світ  фарбами  та  вчиться  цінувати  підлий  хронограф.  Люба  подруго,  синьоока,  чого  ти  дивишся  й  мовчки  стоїш?  Передай  моїй  Азазель,  що  я  не  хочу  спати  із  проститутками,  художницями  чи,  навіть,  з  тобою.  Я  не  хочу  взагалі  спати.  Не  хочу  спати  без  неї…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563530
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.03.2015


Мені подобається

[quote]–  Мені  подобається  бути  собою,  –  говорила  вона  сама  собі.[/quote]

Мені  подобається  моє  обличчя,  коли  не  дивишся  у  підступне  дзеркало  щогодини,  не  шукаєш  у  собі  безліч  недоліків,  коли  забуваєш  якого  кольору  намальовані  губи,  чи  відблискують  сьогодні  очі,  чи  пасує  нова  зачіска,  форма  брів,  курносий  носик.
Мені  подобається  моє  волосся,  коли  до  нього  не  торкаються  брудними  ручищами  незнайомі  люди,  намагаються  відчути  його  на  дотик  та  шовковисть,  ніжно  пестити  чи  пристрасно  вхопитися  й  потягнути  до  себе,  ніби  криком  доказуючи  про  свою  владу  та  всемогутність.
Мені  подобається  моя  ніжність,  яка  не  дістається  нікому  на  світі:  тихо  сидить  у  коморі  десь  там  під  серцем,  фальшивить  душевні  арії,  грає  на  скрипці,  пише  романтичні  вірші,  читає  молитви,  які  не  призначені  для  людських  вух,  відспівує  залишки  мертвих  емоцій,  гріє  ласкою  тільки  мої  думки,  які  також  подобаються,  і  які  ніхто  ніколи  не  почує.
Мені  подобається  писати  гучні  промови  на  політичну  тематику,  які  можна  вишукано  читати  в  голос  на  самоті,  несамовито  критикувати  суспільство  за  аморальність,  грозити  Бастилією  інертним  депутатам,  проявляти  неперевершені  ораторські  здібності  на  публіку  із  стін,  ліжка  та  шафи.
Мені  подобається  впадати  у  сплячку,  цей  нічний  контрнаступ  фантазій  і  мрій,  споглядати  химерні  картини,  шукати  нові  види  тварин  та  рослин,  вбачати  незвичні  поєднання  кольорів,  відчувати  дивні  емоції,  переживати  пригоди,  видумувати  історії  із  хепі-енд’ом  та  невпинно  шукати  принца  у  сні.
Треба  вимити  посуд,  а  тягне  розбити.  Треба  прибратись,  а  тягне  наробити  ще  більшого  безладу.  Треба  вмити  обличчя,  а  тягне  намалювати  фарбами  усмішку.  Треба  сміятись,  а  тягне  ридати.  І  це  не  лінь,  Господи  –  це  відчай…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563295
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2015


Я – жива, не стріляй…

[i]Я  –  Донецьк[/i],  і  я  все  ще  живий.  Стою  на  колінах  по  вуха  в  смітті,  вже  рік  спостерігаю  зорепад  із  градів  та  кров’яний  захід  Сонця,  харчуюсь  водою  з-під  крану,  граюсь  старими  набоями  для  автомату  Калашникова,  плачу  за  горючими  втратами  й,  відкинувши  тінь  сумніву,  щоночі  молюся  за  мир  на  українській  землі.  Хіба  ж  вам  не  соромно,  військові  сусіди?  Ви,  наче  стадо,  загарбуєте  нашу  пшеничну  країну,  співаєте  про  дружбу  народів,  пишете  казки  про  братську  любов,  а  через  хвилину  люб’язно  ділитесь  смачнючими  порціями  снарядів.  Коли  ущемляють  незалежність  держави  –  народ  бунтує,  бо  жити  з  кайданами  на  зап’ястях,  неначе  віддатись  на  поталу  катові  з  офіційним  документом  на  руках  про  легалізацію  рабства.  
[i]Я  –  Волноваха[/i],  кричу  на  весь  світ:  «Агов,  небайдужі,  допоможіть!».  Я  –  мрія  терактів,  епіцентр  небезпечних  подій,  магніт  для  металу,  всезагальна  журба  й  сльози  цілої  нації.  Вистачає  ваших  плакатів  і  мирних  акцій,  досить  терпіти  цей  хаос  на  телебаченні,  липкі  обіцянки  псевдо-політиків,  однобічних  контрактів  про  перемир’я  та  відправи  священників  щогодини  за  солдатами  та  невинним  народом.  
[i]Я  –  Луганськ[/i],  і  я  все  ще  живий.  Мій  край  весь  у  рубцях,  подряпинах  і  чорних  дірках,  яких  не  залатати  змахом  чарівної  палички  чи  замовлянням  мольфаром  з  Гуцульщини.  Скільки  разів  я  горів,  відчуваючи  пекельний  біль  мешканців  міста  та  відлуння  криків  у  своїй  діафрагмі,  скільки  бачив  смертей,  залишків  спотворених  тіл,  замість  пам’яток  культурної  спадщини,  зарюмсаних  дітей,  які  знали,  що  їх  дім  забрали  на  небо  й  оселили  там  парочку  ангелів.
[i]Я  –  Слов’янськ[/i],  я  –  вільний,  але  неживий.  На  вулицях  привселюдно  розгулює  страх  почути  звук  кулеметів,  блукають  фантоми  ворожих  солдатів,  переслідує  параноя  отримати  пулю  в  серце,  чути,  як  тихо  ллються  сльози  знедолених  матерів  за  своїми  синами.  Мене  перетворили  на  черговий  мінометний  музей,  безжалісне  поле  бою  невинних  осіб,  політизований  ринг  за  виживання  на  території.
[i]Я  –  єдина  Україна.  Я  –  жива,  не  стріляй...[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560233
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2015


Кінець війні

               І  [i]бігти-бігти[/i]  від  війни,  через  масштабну  труну  свого  народу,  відчуваючи  гарячий  подих  смерті  у  поранену  спину,  туди,  де  не  гудять  в  голові  арії  гострих  фальцетів  пуль  у  тіла,  де  небо  осяює  всіх  Божою  благодаттю,  панує  мир  та  добро,  розквітаючи  з  полями  пшениці.  І  [i]бігти-мчати[/i]  до  своєї  мети,  покинути  шаблі,  блокаду,  бомби  палючі,  вдихнути  на  повні  легені  чисте  повітря,  не  засмічене  смородом  крові  та  ворожнечі.  І  [i]кинути[/i]  пити,  палити,  кричати  від  страху,  боятись  власної  тіні,  серійних  думок  про  кінець  існування  або  ж  страшної  істоти,  що  пустила  огидні  червоні  щупальці  по  капілярах  нашої  Неньки.  І  [i]летіти-летіти[/i]  на  захід,  на  південь,  на  північ  і  схід,  радіти  посмішці  нації,  чути  пісні  українські,  топтати  ногами  Кримський  пісок,  пестити  море  руками  й  відчайдушно  прагнути  свободи  та  незалежності.  І  [i]рахувати[/i]  удари  сердець  усіх  перехожих,  любити  свою  землю  родючу,  людей  працьовитих,  погоду  сезонну,  цінувати  неприборканий  хронос,  який,  мов  Сірий  Кардинал,  впливає  на  політику  паспорту  та  розмальовує  обличчя  кумедними  зморшками.  І  [i]вірити[/i]  в  мирне  життя,  без  аплікацій,  дурних  декорацій,  неправильних  рішень  інших  народів,  тотальної  ворожнечі,  сльози  тільки  від  щастя,  бо  люди,  мов  квіти  –  розкривають  свої  бруньки  в  екологічно  чистому  ґрунті,  коли  не  вбивають  невинних  осіб,  не  хоронять  їх  щогодини,  не  наспівують  мелодію  Третьої  частини  «Сонати  для  фортепіано  №2»  Шопена  в  автівках.  У  [i][b]НАС[/b][/i]  неодмінно  буде  свій  Едем  на  Землі  [i](я  знаю,  я  вірю,  я  відчуваю!)[/i],  що,  мов  птах  перелітний  повернеться  у  рідні  краї,  щоб  обдарити  покірний  народ  райським  спокоєм  та  душевним  теплом…  [i](я  знаю,  я  вірю,  я  відчуваю!)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557566
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.02.2015


Маленька дитина

Знаєш,  я,  немов  маленька  дитина,  яка  дивиться  на  світ  наївними  очима  в  рожевих  окулярах  й  вірить,  що  [i]твої  почуття[/i]  –  це  свіжий  березовий  сік:  кристально  чистий,  солодкий,  без  м’якоті,  що  [i]твої  слова[/i]  –  це  мульплатиновий  диск  із  найкращими  соул-піснями,  що  на  весь  світ  цитують  відвертість  із  завареної  гущі  гіркої  кави,  що  [i]твої  поцілунки[/i]  настільки  щирі  й  правдиві,  що  закортить  зупинити  годинника  й  послати  цей  безумний  та  швидкоплинний  час,  аби  провинитись  й  довічно  бути  покараним  у  Аскабані  із  теплих  обіймів.  Я,  немов  маленька  дитина,  мрію  зустрітись  у  кожному  кутку  рідного  міста,  розглядаю  перехожих,  наче  сюрреалістичні  картини  божевільних  художників,  аби  вгледіти  хоч  одну  схожу  рису,  бо  твій  образ  давно  вже  розплавився  в  пам’яті  й  осів  мішком  із  цементу,  хоч  на  вагу,  мов  пір’їнка.  Я,  немов  маленька  дитина  вірю,  що  ніколи  не  втрачу  з  тобою  дивовижний  магнітний  контакт,  що  злегка  законсервуємо  емоції  на  золотій  палітурці  сердечного  фоліанту,  що  Всесвітній  потоп  омине  тільки  наш  особливий  союз,  бо  ми  на  планеті  одні  проти  всіх,  а  кривава  комета  змилується  й  прокричить:  [i]«Це  інстинкти  й  нічого  більше,  але  най  живуть,  нехай!  Шанси  на  існування  цих  підлабузників  мізерно  малі,  а  запалу  вистачить  на  пару  кроків,  допоки  не  збліднуть  їх  почуття  й  посипляться  між  пальцями,  мов  зрадливий  пісок…»[/i].  І  найприкріше  те,  що  я,  немов  маленька  дитина,  а  ти  –  Залізний  Дроворуб  із  прірвою  в  серці…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553164
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.01.2015


Kissлород

Наші  стосунки  зовсім  не  схожі  на  казку,  та  й  ми  ніколи  не  прагнули  перетворитись  у  зачарованих  героїв-коханців,  які  вбивають  злу  відьму  аби  зберегти  безпечне  кохання  й  оселитися  у  мармуровому  палаці  десь  на  краю  світу.  Він  не  осипає  мене  пелюстками  троянд,  не  возить  на  Мальдиви,  Кіпр  чи  Тайланд,  не  цитує  любовні  вірші,  не  співає  балади,  не  приносить  сніданки  до  ліжка,  але  завжди  говорить  солодкі  компліменти  на  побаченні.  Я  не  вимагаю  дорогих  подарунків,  не  ображаюсь  за  забуті  дати  нашого  знайомства  чи  річниці,  не  вірю  в  моногамність  його  сутності,  не  достаю  дурними  розмовами  про  Універ,  лишню  вагу  та  проблеми  із  одногрупниками,  але  завжди  готова  вислухати,  підтримати  та  обійняти  як  це  необхідно.  Він  не  ревнує  до  кожного  симпатичного  перехожого,  не  цілує  руки  при  зустрічі,  не  слухає  ту  ж  саму  музику,  але  завжди  помічає  нову  зачіску  чи  куплену  сукню.  Таких  як  він  треба  шукати,  а  мені  трапився  у  потрібний  момент,  коли  прокидаєшся  і  розумієш,  що  життя  –  це  цинізм,  вкритий  сумнівами  та  думками  про  неминучість.  І  невже  потрібно,  мов  одержимій,  постійно  твердити,  що  він  мною  потрібний?  
Але,  навіть,  якщо  весь  світ  в  унісон  кричатиме:  [i]«Схаменися,  дурепо,  викинь  його  з  голови!»[/i],  я  затулю  долонями  вуха  й  впевнено  прошепчу:  [i]«Він  не  в  голові  –  він  у  серці…»[/i].

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551797
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2015


Трагікомедія життя або Думай з ким говориш

Маленька  дівчинка  [i]Вінус[/i]  сиділа  в  пісочниці,  яку  нещодавно  побудували  нові  спонсори  міста,  й  гралася  із  піском.  Вона  ліпила  з  нього  дивні  за́мки,  а  потім  нещадно  давила  ногами  й  голосно  сміялась,  ніби  вчинила  щось  заборонене  та  лишилась  непокараною.  До  неї  підкралась  старуха  із  чорними  зміїними  очима,  присіла  на  коліна  й  ніжним  голосом  запитала:                                                                                        
–  Миле  дитя,  а  чи  знаєш  хто  я?
–  Хм…  Ви  схожі  на  мою  бабцю.  У  неї  такий  же  ніс,  –  дівчинка  посміхнулась  й  подушечкою  вказівного  пальця  доторкнулась  до  носа  Демона.  Ві  вже  збиралась  йти  геть,  але  наостанок  сказала:
–  А  ще  в  бабусі  сердечко  болить,  у  Вас  тоже?
Вінус  виросла  й  стала  спеціалізованим  медиком,  лікувала  тяжкохворий  й  винайшла  нові  ліки.  Здається,  їй  ще  дали  круту  нагороду  в  Стокгольмі  в  області  фізіології  та  медицини.

Розбишака  [i]Олівер[/i]  ганяв  по  майданчику,  розлякуючи  інших  дітлахів  своїм  криком  та  різкими  рухами,  коли  хтось  схопив  його  за  руку  й  мовив:
–  Агов,  малий!  Ти  знаєш  хто  я?
–  Взагалі-то  мені  діла  до  Вас  не  має!  Й  краще  пустіть,  а  то  буде  гірше,  –  хлопчик  вправно  висмикнув  руку  з  пастки  незнайомця  й  хутко  побіг  до  друзів,  які  гралися  коло  під’їзду.  
Олівер  виріс  й  став  професійним  боксером,  де  блискавично  вражав  суперників  швидкістю,  вправністю  та  неконтрольованим  норовом.  Ні  один  із  них  не  отримував  над  Диким  О  перемогу,  мало  того,  ніхто  не  дотягував  до  5  раунду.

Чотироокий  [i]Ріко[/i]  примостився  на  лаві  біля  будинку  й  розглядав  нові  кросівки,  які  вчора  купила  мама,  щойно  отримавши  зарплату.  Йому  подобався  їх  насичений  помаранчевий  колір  попри  те,  що  вони  абсолютно  не  пасували  до  вельветових  брюків.  Самотність  хлопчика  розвіяв  голос  мужчини,  який  присів  поряд:
–  Ти  знаєш  хто  я?,  –  Ріко  підняв  очі  й  глянув  на  страшного  чоловіка,  ковтнув  слину  й  підскочив  з  лави.
–  Містер,  хіба  Ви  не  знаєте,  що  дітям  з  незнаними  людьми  говорити  не  можна,  навіть,  якщо  зараз  дістанете  із  кишені  цукерку!  Тому  хай  щастить  й  більше  не  робіть  таких  помилок.
Ріко  виріс  справжнім  красунчиком  з  червоним  дипломом  юридичного  факультету,  приватною  фірмою,  величезною  заробітною  платою  та  2  невдалими  шлюбами  за  душею.  

Лялечка  [i]Емма[/i]  сиділа  на  пустій  каруселі  й  гладила  медведика,  якого  тримала  в  руках.  Вона  його  обожнювала,  адже  подарований  Тедді  був  улюбленим  татком,  який  вже  рік  не  жив  з  мамою.  Її  тишину  зруйнував  жіночий  голос  позаду,  який  прошепотів:
–  Ей,  Емма,  впізнаєш  хто  я?
Дитина  гляділа  на  леді  з  страшними  очима  близько  хвилини.  Вона  так  злякалась,  так  злякалась,  що  знепритомніла,  так  як  у  фільмах.  
Емма  виросла  й  стала  відомою  актрисою.  Ходять  чутки,  що  її  запросили  в  Голівуд  на  зйомки  нового  бойовика  з  участю  Стетхема,  але  тс-с-с,  контракт  ще  не  підписаний.  

  Коли  ж  [i]я[/i]  була  малим  дитям  й  зустрілась  з  тим  же  Демоном  й  він  запитав:  «А  ти  знаєш  хто  я?»,  то  я  шалено  зраділа  хоч  якійсь  компанії  та  із  захватом  вела  бесіду  з  нечистою  силою  декілька  годин,  аж  поки  не  стемніло  й  треба  було  бігти  додому.  Я  зовсім  не  боялась  чорноокого  й  було  приємно  слухати  його  ввічливий  тон,  постійне  підлабузництво  й  компліменти  в  скарбничку  дитячої  самооцінки.  
Але  я  виросла  й  стала  психопаткою...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551790
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2015


Кладовище літаків

Погода  була  такою  кумедною.  По  вулицях  граційно  крокував  [u]січень[/u],  кепкуючи  з  людей,  які  в  передчутті  свят  відчайдушно  чекали  снігу,  жадали  мінусову  температуру,  аби  зліпити  Снігову  Бабу  й  влаштувати  чергову  «холодну»  війну,  хотіли,  нарешті,  побачити  бурульки,  щоб  торкнутися,  облизати,  зламати  їх  або  ж  викликати  на  дуель  найкращого  друга  чи  подругу.  Сонце  сіяло  неабияк  яскраво,  ніби  з  пошаною  та  Всесвітнім  розмахом  прощалось  зі  мною  та  ще  двома  дівчатами,  які  померли  від  пневмонії.  Промінчики  гралися  із  волоссям  прийдешніх  красунь-незнайомок,  які  вже  вічність  оплакували  свої  любовні  втрати  й  не  могли  змиритись  програній  партії  в  карти  Господарці  Смерті.  А  вітер…  Він  на  диво  сьогодні  злий.  Холодний,  бурхливий,  нахабний.  Його,  мабуть,  варто  боятись.  Примхлива  стихія.  Підступна.  Небезпечна.  Зрадлива.  
Я  стояла,  мов  зосереджена  статуя  Медузи  Горгони  й  уважно  вдивлялась  в  обличчя  нерухомих,  мертвих  та  переляканих  людей.  Вони  такі  розгублені,  коли  споглядають  на  табличку  з  власним  іменем  та  датою  смерті,  надіючись,  що  це  лише  сон  й  неодмінно  прокинуться  вранці,  обнімуть  рідних,  торкатимуться  улюблених  речей  та  одягнуть  шкарпетки.  Холодно…  Ай,  до  біса  холодно  в  ноги!  Ти  босий  –  ти  мертвий?  
Гості  цвинтарю  ладні  затопити  слізьми  це  всіяне  поле  трупами,  які  із  плодів  дають  лише  розпач  та  сум,  залишаючи  клеймо  на  серці  з  гравіюванням  «Втрата-біль-розчарування.  А  як  мені  далі  існувати?».  Досить  іронічно,  що  скоро  забувається  земна  метушня,  ти  починаєш  розгадувати  код  доступу  до  Едемського  саду,  розшифровувати  мапу  та  наполегливо  шукати  шлях  до  миру,  оминаючи  всі  перепони  та  негаразди.    
З  іншими  душами  ми  граємо  в  хованки,  де  єдиним  правилом  є  заборона  ховатись  у  власній  могилі  (вважаємо  це  дурним  тоном  та  недоречним  жартом).  До  Царя  Кладовища  ходимо  на  урочисті  прийоми,  де  п’ємо  чай  та  ведемо  світські  бесіди,  як  у  кращих  англійських  традиціях.  А  по  суботах  Його  Величність  влаштовує  бал.  Правда  це  унікальна  вечірка  без  традиційних  пишних  суконь,  жахливих  корсетів,  елегантних  зачісок  й  дорогої  випивки,  але  досить  цікаво  проводити  час  з  такими  собі  аля-Касперами.  Під  акапельний  спів  одного  гурту  (загинув  у  авіакатастрофі  10.04.1999)  ми  танцюємо  віденський  вальс,  а  у  вечір  іспанської  культури  дозволяємо  собі  пасадобль  (правда  ні  в  кого  він  не  виходить  технічно).  Під  час  перерви  цитуємо  п’єси  Шекспіра  та  Мольєра,  особливо  я  люблю,  коли  хлопчик  із  12  сектору  читає  уривок  із  «Гамлету».  
І  так  щодня,  вже  цілий  рік.  Нас  тут  сотні  загублених  душ,  які  пустили  отруйні  коріння  по  капілярах  землі  й  невпинно  шукають  сенс  перебування  у  світі  живих,  коли  сам  вже  не  дихаєш  й  мрієш  про  вічний  спокій.  І  коли  всі  покійні  істоти  нарешті  збагнуть,  що  просвіт  у  грудях  –  це  світло  й  двері  до  раю,  що  коли  обпікає,  не  треба  гасити  чи  затуляти  руками,  варто  лише  віддатись  цьому  почуттю  й  крокувати  на  звук  9  симфонії  Баха…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550124
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.01.2015


Я відчуваю тебе

Я  відчуваю  тебе  на  відстані.  Незважаючи  на  тисячі  образливих  слів,  сотні  кілометрів,  десятки  переписок,  я  відчуваю  тебе  щодня.  Відчуваю,  як  в  мені  б’ється  твоє  серце,  як  тихо  шумить  рубінова  кров,  як  глухо  вдаряє  у  скроні  пульс.  Я  відчуваю  про  що  ти  думаєш,  як  граційно,  вільно  й  розмріяно  рухаються  ідеї  в  твоїй  голові,  як  спокійно,  ледь  чутно  дихаєш,  відчуваю  весь  твій  біль,  все  твоє  щастя.  Відчуваю,  як  посміхаєшся  незнайомкам  на  вузьких  вуличках  Львова,  як  сумуєш  за  колишніми  часами,  енергією  та  запалом,  як  чекаєш  нашої  зустрічі.  Я  відчуваю  тебе  всім  нутром,  кожною  клітиною  тіла,  яке  бажає  підживитися  теплом  рідних  рук,  винюхувати  запах  нового  парфуму,  кайфувати  від  гарячого  подиху  на  рожевому  плечі.  
Знаєш,  це  дивно,  лячно  та  дико  відчувати  те,  чого  так  яро  боїшся…  Але,  навіть  мене,  людину  із  хронічним  синдромом  свободи,  залежність  від  тебе  робить  щасливою.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547373
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.12.2014


Чоловіки з Марса, Жінки з Венери

Уявити  тільки…  Темний  Космос,  тисячі  зірок  й  сотні  Молочних  шляхів,  холодний  Всесвіт,  неймовірні  пейзажі,  9  планет,  [i]ТИ[/i]  і  [i]Я[/i]…

Не  так  давно  відбувся  масштабний  вибух:  народилися  [i]МИ[/i]  з  тобою,  на  різних  полюсах  і  паралелях,  різних  планетах  та  атмосферах.  [i]Я[/i]  –  дівчина  з  Венери,  а  [i]ТИ[/i]  –  хлопець  із  Марсу.  Можна  сказати,  що  цей  момент  народження  став  карколомний,  він  зблизив  [i]НАС[/i],  зав’язав  уявні  нитки  на  зап’ястях,  закарбував  у  пам’яті  почуття  рідного  та  незамінного.  Уже  мільйони  років  [i]МИ[/i]  шукаємо  один  одного,  [i]НАС[/i]  розділяють  тисячі  світлових  років,  сотні  переписок  й  десятки  слів  «потрібний/потрібна».                                                      
Хто  [i]МИ[/i]  в  Космосі?  Супутники  в  унісон  твердять:
–  Гляньте  на  себе,  яка  з  [i]ВАС[/i]  пара?  Не  захоплюйтесь  один  одним,  не  прив’язуйтесь,  не  закохуйтесь!  [i]ВИ[/i]  ж  договір  односторонній,  землетрус  дев’ятибальний,  кінець  світу  безглуздий!
–  [i]ВАША[/i]  любов  нереальна!  Вона  абсурдна,  надприродна,  аномальна!
–  Агов,  прокиньтесь!  Спаліть  кудлаті  спогади,  викиньте  з  голови  спільні  часопроводження,  форматуйте  карту  пам’яті  власних  сердець!  [i]ВИ[/i]  ж  такі  різні,  з  різними  вам  і  бути!
Вони  праві…  Щодня  хочу  обійняти  тебе,  припасти  до  мужніх  грудей,  вжалити  п’янким  поцілунком,  але  немає  нічого  дивнішого  ніж  міжпланетний  зв'язок.  У  просторі  вирують  комети,  космічне  сміття  й  нахабні  астероїди,  які  сміхотливо  бажають  розвести  [i]НАС[/i]  по  інших  сторонах  Сонячної  системи.  Але  в  яскравому  небі  [i]МИ[/i]  зустрічаємося,  проявляємо  торнадні  емоції,  шаманимо  кислотні  дощі,  провокуємо  цунамі  любові  й  щиро  віримо,  що  це  –  на  краще.  
До  чорта  усіх.  [i]НАШ[/i]  зв’язок  дивовижний,  навіть,  якщо  весь  в  Чорних  дірках…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547351
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.12.2014


Я – Моцарт, а світ – глухонімий

Розкодуй  мене  від  страху  любити.  Я,  мов  азартний  гравець,  п’яниця  чи  наркозалежна,  яка  давно  вже  кинула  шкідливі  звички  й  навіки  закодувалась  від  проявляння  будь-яких  наземних  емоцій.
[i]Я  самотня.[/i]  Стою  на  одному  місці  й  боюсь  поворушитись,  бодай  не  зруйнувати  залишки  спокою,  які  манірно  крокують  по  кімнаті,  наче  гордовитий  Юлій  Цезар.  Нервуючи,  блукаю  в  кімнаті,  наче  по  лабіринті  Фавна,  наполегливо  шукаю  вихід,  поки  кисень  ще  є  у  легенях,  поки  вирує  наснага  й  бажання  побачити  білий  світ,  присутнє  натхнення  й  стильність  до  красоти.  Ей,  я  заблукала  або  ж  крокую  до  світла?  Чи  йду  до  моменту,  коли  на  мене  впадуть  стіни  та  стеля,  наче  у  невдалій  партії  доміно?  
[i]Я  пасивна.[/i]  Не  проявляю  емоцій,  не  кидаю  солодких  й  пестливих  слів  на  вітер,  не  ведуся  на  густі  й  ванільні  компліменти,  не  кричу  на  весь  світ  про  почуття,  навіть  не  шепчу  про  те,  що  на  думці.  Досить  дивно  знати,  що  ти  така,  і  з  цим  нічого  не  зробиш.
[i]Я  –  замкнена  книга.[/i]  Обгортка  моя  гладка,  всіяна  зернами  мальовничих  кольорів,  відблискує  глянцем  і  шиком,  а  зміст  –  недосяжний  й  глибокий.  Жодній  людині  не  прочитати  цієї  незрозумілої  й  надто  важкої  мови,  не  розгледіти  маленьких  літер  на  великій  сторінці,  не  відчути  на  смак  сенс  цього  тексту,  його  думу,  мету  та  призначення.  
І,  коли  я  знайшла  тебе,  людину  з  якою  не  треба  нічого  вдавати,  коли  ти  –  це  цілком  ти,  коли  обіймають  так  міцно,  що  от-от  тріснуть  ребра,  я  зрозуміла,  що  буду  здорова…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546841
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2014


Самотність, пакуй валізи!

Хто  це  зробив  із  тобою,  дівчинко?  Хто  так  сильно  топтався  по  лоні  твоєї  душі,  що  тепер  закриваєшся  від  кожного,  хто  простягає  руку  допомоги  й  готовий  подарувати  серце  в  якості  донора?  Ти  ж  не  говориш  про  почуття,  замкнулась  у  собі,  наче  в  палаті  для  тяжкохворих,  хронічно  хворієш  синдромом  самотності  й  малюєш  у  голові  дивні  картини,  що  блискавично  вражають  народ  антимораллю!  Ти  ж  відштовхуєш  добрих  та  щирих  людей,  а  у  замін  притягуєш  хтивих  й  залежних  від  соціуму  агресивних  маніяків!  Схаменися,  крихітко!  Ти  ж  пошкодуєш  за  свої  дитячі  вихідки,  плакатимешся  у  моє  плече,  каятимешся  у  смертних  гріхах  й  молитимеш,  щоб  пожаліла...  Досить  губити  своє  життя,  плисти  проти  течії,  підкорятися  тваринним  інстинктам!  Ти  така  юна  й  красива,  але  до  біса  дурна,  не  роби  помилок,  чуєш,  мила  моя?  Відкрийся  мені,  дозволь  врятувати,  накласти  шину,  перелити  кров,  дай  зробити  хоч  щось!  Не  закривайся,  дозволь  полюбити,  не  відпускати,  завжди  піклуватись!  Хто,  чорт  візьми,  це  зробив  із  тобою?!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546833
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.12.2014


I Love U, Kansas!

Наш  пікап  73  року  котився  по  безкінечній  димчастій  дорозі,  додаючи  дивного  ритму  мелодії  місцевої  кантрі  співачки,  яка  нещодавно  записала  свою  дебютну  платівку,  оминаючи  вибоїни  пошкодженого  асфальту  й    шумлячи,  наче  нестримний  паровоз,  який  із  пекельним  задоволенням  злягається  з  рельсами.  Ми  з  Люком  вже  годину  їхали  мовчки,  ніби  ображені  женатики,  які  після  чергової  сварки  гордовито  мовчать  й  граються  в  ігри  «Хто  слабший?».  Визначити  хто  переможець,  а  хто  переможений  взагалі  нереально,  адже  піддавались  емоціям  завжди  пропорційно,  чітко  по  графіку,  окреслених  особливою  датою.  При  кожному  конфлікті  поводили  себе  наполовину  як  герої,  наполовину  як  ідіоти,  що  майстерно  перевершувало  гру  оскароносних  акторів.  І  всі  ці  непотрібні  правила  й  зайві  слова  метеоритом  падали  до  наших  ніг,  бо  щоразу  піддавались  сердешним  почуттям,  відмикаючи  покої  любовних  палаців.
Різко  затормозивши  й  відверто  психанув,  Люк  різко  знайшов  мої  губи  палкими  вустами,  впився  в  них  так  жадно  й  власно,  мов  востаннє,  щоб  вдосталь  насититись  їх  малиновим  смаком,  втамувати  тваринний  порив,  дике  бажання  заволодіти  й  тілом,  й  душею,  збавити  паранормальний  магнетизм,  який  зводить  усі  механізми,  виводить  з  ладу  логіку  та  руйнує  нервові  клітини,  мов  карточний  будинок  в  руках  невмілого  фокусника.  Я  підставила  йому  шию,  оголила  частину  тендітного  дівочого  плеча:  прохолодна  шкіра  тут  ніжніша  за  китайський  шовк,  солодша  за  французький  десерт,  приємніша  за  тайський  масаж,  бажаніша,  ніж  пляшка  води  у  40-градусну  спеку  в  Єгипті.  Він  не  обіймав  мене,  не  торкався  руками,  але  я  відчувала,  що  не  розв’язати  головоломку  між  нами,  тому  потягнулась  за  ним,  вустами    до  вуст,  після  чого  Люк  відкинувся  на  спинку  сидіння  і,  мов  здобич,  заманив  до  себе  на  груди.  Моя  рука  обвила  його  шию,  тремтливі  пальці  погрузли  у  волоссі,  мов  у  копиці  з  сіном,  а  долоня  другої  руки  поважно  лягла  на  блідувату  шкіру  у  горла.  Одною  рукою  він  почав  розстібати  довгий  ряд  ґудзиків  на  новому  платті,  стягнув  рукава  із  слухняних  рук,  холодними  пальцями  провів  по  спині,  від  чого  табуном  забігали  дикі  неприборкані  мурахи  та  напряглися  кінчики  грудей.  Він  ковзнув  колючою  щокою  нижче  по  ніжному  лелійному  тілі  в  сліпій,  нездоланній  тязі,  і,  нарешті,  губи  знайшли  бажану  точку  стояння,  де  зімкнулися  навколо  тугої  грудочки  плоті.  Торкнувся  його  кінчиком  язика,  з  болісною  радістю  втиснув  долоні  у  спину,  від  чого  я  вигнулась,  мов  кокетлива  кішка,  між  поцілунками  знову  і  знову,  як  немовля,  припадав  вустами  до  жіночих  грудей...  Одвічна  тяга,  момент  насолоди,  краху  гордості  та  принципів,  ейфорії  та  земного  задоволення.  Ах,  до  чого  ж  добре,  добре,  добре-е-е!  Люк  підняв  свій  стривожений  погляд,  глянув  на  мене,  ніби  питаючи  дозволу,  після  чого  вдячно  поцілував  й  тяжко  зітхнув.  І  як  кажуть:  [i]«Той  хто  рве  твої  струни,  той  падає  від  твоїх  мелодій…».
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539675
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.11.2014


Відпустити - не означає забути

Мені  завжди  здавалось,  що  я  із  людей,  хто  тримає  серце  під  литими  воротами,  що  поросли  отруйним  тереном  та  мохом,  охороняються  гвардією  думок  про  біль,  розчарування  та  зраду,  де  в  епіцентрі  лиш  пустота  й  бушує  вихор  нездійснених  надій.  Я  не  хотіла  влюблятись  й  влюбляти,  ховала  в  тенетах  всі  почуття,  тікала  від  лоскотних  емоцій,  мов  від  хвороби,  яка  неодмінно  пробереться  в  організм  й  миттєво  погубить.  Я  задихалась  в  тісноті  власного  замку,  де  шалено  давлять  стіни  й  розмріяна  атмосфера  кімнати,  а  спокій,  мов  хижа  тварина,  охоплює  весь  трафік  творчих  ідей.  Я,  наче  навіжена,  бігла  від  людей,  які  пристрасно  жадали  відчувати  на  смак  дівоче  тіло,  що  й  не  помітивши,  уже  летіла  над  безоднею  й,  врешті-решт,  опинилась  на  дні.  [i]Ти  був  цією  прірвою,  а  я  її  сяйвом.[/i]  Я  ніяк  не  збагну,  як  вдалося  перемогти  величезну  армію  принципів,  поставити  їх  на  коліна  й  жорстоко  насміхатися,  глузувати,  грайливо  зловтішатися,  як  непомітно  й  впевнено  приватизував  серце  без  будь-яких  документів  й  заяв,  як  відпустив  мою  руку  й  мовчки  пішов.  І,  дивлячись  на  своє  відображення,  я  картаюсь  за  паперову  слабість  й  безсилля  протистояти  твоєму  азарту,  за  знемогу  боротись  за  почуття  чи  слабку  силу  волі,  щоб  відпустити  цей  душевний  порив,  насолоджуватись  життям  й  забути  про  твоє  існування.  Я  досі  не  можу  збагнути,  як  змогла  відпустити.  Я  досі  не  можу  збагнути,  як  легко  все  обірвалось,  згоріло  в  чистому  спирті,  зникло  вщент  за  одну  секунд.  [i]Я  досі  чекаю  тебе.  Я  досі  слабка...[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535811
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.11.2014


Не обіймай мене

 Не  обіймай  мене,  в  твоїх  обіймах  холодно.  До  мурашок,  гусячої  шкіри,  терпкості  й  морозу  в  душі.  Вони  не  гріють,  не  оберігають  від  вітру  й  поглядів  заздрісних  людей,  вони  нещирі,  тхнуть  брехнею  й  холодні,  я  ж  кажу,  холодні!  Твої  руки  залишають  червоні  сліди  на  мармуровому  тілі:  не  від  тепла,  пристрасті  чи  любові,  а  від  болю,  який  причинив  фізично,  бо  морально  давно  мене  знищив...
Не  тримай  мої  долоні,  не  торкайся  їх,  ти  чужий!  В  твоїх  очах  тепліше,  аніж  у  пеклі,  де  покарано  сотні  чи  тисячі  псевдо-знайомих,  але  самотньо,  пусто  й  моторошно,  мов  на  Землі.  В  твоїх  словах  стільки  злості,  ненависті  й  пафосу  до  людей,  що  хочеться  натягнути  кляпа  на  рота  й  викинути  на  смітник  за  таку  асоціальну  поведінку.  Твої  спогади  кричать  чорними  фарбами,  вони  смердять  кров’ю,  фальшем,  розпустою,  майорять  аморальністю,  жорстокістю,  власністю.  Який  ж  ти  гарний  у  місячному  світлі,  що  ж  ти  робиш,  хлопче,  схаменись!  Не  обіймай  мене,  не  цілуй,  не  притуляйся,  не  треба,  прошу,  бо  це  єдине,  чого  я  бажаю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529673
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.10.2014


Життя не буває двічі

[i]Весна
Квиток  на  край  ліжка[/i]

Ввечері  20  березня  2004  року,  з  усмішкою  на  обличчі  та  пляшечкою  улюбленого  бурбону,  я  відправилась  на  зустріч  із  однокласниками  в  сусіднє  містечко,  де,  будучи  дівчиськом,  провела  найкращі  моменти  життя,  найшла  вірних  друзів,  відчула  кохання  на  смак,  збудувала  будинок  на  дереві  й  бешкетувала  з  хлопчиськами  зі  школи.                  
Дорога  встелилась  мокрою  мантією,  водії  автівок  нервово  курили  й  лаялись  на  затори,  дощ  далі  лив,  мов  із  відра,  а  я  думала  про  вечірку  й  хвилювалась,  як  оцінять  нову  сукню  й  зачіску  в  стилі  Ріани.  О  20:30  задзвонив  мобільний  телефон,  який  довго  шукала  у  сумочці,  але  врешті-решт  знайшла  у  боковій  кишеньці.  Це  була  Еббі,  стара  шкільна  подруга,  яка  кричала  у  слухавку,  щоб  купила  більше  випивка  й  якнайскоріше  мчалась  до  них,  бо  запізнюватись  невиховано  й  досить  косити  під  ученицю,  яка  прогулює  заняття  у  Містера  Фітса.  Потеревенивши  кілька  хвилин,  вона  вибила  дзвінок,  а  я  поклала  телефон  на  сумку.  І  це  останнє,  що  пам’ятаю…
Крики,  головна  біль,  білий  колір,  стурбовані  лікарі,  палата,  марення,  сон,  яскраве  світло,  Бог,  моя  рука,  Смерть,  поїзд,  тунель,  лісова  галявина,  сонце,  тепло,  розряд,  крики,  головна  біль,  білий  колір,  стурбовані  лікарі,  палата,  марення,  сон…  


[i]Літо
Коли  помирає  надія?[/i]

13  липня  2004  року  я  вийшла  із  коми.  Десь  з  третьої  спроби  відкрила  очі  й  побачила  заплямовану  стелю,  безліч  медичної  техніки,  яка  видавала  противні  звуки,  вазу  з  ліліями,  які  солодко  смерділи  коло  обличчя,  сплячу  маму  на  кріслі  й  медсестру  з  лікарем,  які  мчали  із  сусідньої  палати  на  грайливу  мелодію  апарату  штучної  вентиляції  легенів.  Всі  стурбовано  бігали  коло  тіла,  що  не  ворушилось,  плакали  від  радості,  обіймалися,  хватались  за  мою  руку,  дякували  Богові  й  кричали:  «Вона  прийшла  до  тями!».  Я  надалі  дивилась  на  цю  огидну  стелю,  а  з  очей  нещадно  лилися  сльози.  Не  від  потіхи,  суму  чи  пробудження,  а  від  непереборного  болю,  що  охвачував  верхню  частину  тіла.  Я  не  відчувала  своїх  ніг.  Я  –  паралізована.  Я  –  інвалід.
   Пігулки,  мікстури,  уколи  в  живіт,  сум,  ридання,  ранкова  мігрень,  невтішні  прогнози  геніїв-медиків,  крики,  істерики,  мамина  біль,  пігулки,  мікстури,  уколи  в  живіт…


[i]Осінь
Ти  зі  мною  не  жила,  пам’ятаєш,  ти  зі  мною  вмирала…[/i]

Жоден  листок  не  тремтить,  вітер  не  бушує  на  вулиці,  пташки  не  тішать  серце  райськими  голосами,  а  сонце  пекельно  світить  у  моє  вікно,  кокетливо  граючись  із  сплячим  обличчям.  Сьогоднішній  ранок  почався  із  болю  у  скроні,  прийому  гірких  ліків,  нудоти  й  музики  в  стилі  кантрі.  Мабуть,  осінь  надихає  людей  на  творчий  прорив,  на  нові  пригоди,  гору  емоцій,  штовхає  в  обійми  коханих  людей  чи  проливає  у  душу  гарячий  чай  із  ромашкою.  А  я  чекаю  кінця,  вже  ніяк  не  дочекаюсь  заснути  й  не  бачити  світу,  не  тужити  за  прогулянками  в  парку,  на  роботу  чи  в  супермаркет,  не  мріяти  ніжити  пісок  стопами,  не  прагнути  відчувати  ранкову  росу,  не  зітхати  за  спогадами  по  вечорам  коло  каміну.  
10  вересня  2004  року  в  мене  пройшла  операція,  яка  дала  фатальні  ускладнення  й  довелося  ампутувати  ноги.  Я  ніколи  не  жадала  смерті,  а  тепер  це  переросло  в  фетиш,  неминучий  кінець,  невідворотнє  бажання  закрити  повіки  назавжди.  
12  жовтня  2005  року  я  вчинила  першу  спробу  самогубства.  Наче  божевільна  колола  ножем  у  живіт,  пошепки  просячи  у  Бога  прощення  й  молячи  забрати  до  едемського  саду.  Марно,  врятували.  Мама  тримала  за  руку  й  затинаючись  питала:
–  Доню,  навіщо  ти  так  зі  мною?  Не  кидай  напризволяще,  живи,  залишися,  прошу!
–  Мамо,  я  ж  нежива,  тільки  поглянь!  Мені  25  років,  а  я  вже  каліка…  Яке  в  мене  майбутнє?  Тягнути  тебе  донизу,  гробити  час  та  увагу,  займати  весь  простір?  Мамо,  рідненька,  я  так  хочу  заснути,  відпусти,  не  тримай,  дай  волі,  звільни…
30  листопада  2006  року  я  вчинила  другу  спробу  самогубства,  яка  стала  переможною.  Жадно  смакувавши  всі  пігулки,  які  лежали  на  шухляді  праворуч,  я  досягнула  бажаного,  я  вільна  від  болю,  сплю  солодким  сном  й  можу  ходити…  Чуєте,  я  можу  ходити!  Я  бігаю!  Я  незалежна!  Я  мертва?…


[i]Весна  –  це  вирок.
Літо  –  це  біль.
Осінь  –  це  смерть.
До  Зими  не  дожила…
[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528700
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.10.2014


W. I. T. C. H.

Суботньої  ночі  на  автобусній  станції  двоє  небайдужих  коханців  не  могли  розімкнути  зміїні  обійми  вже  більше  хвилини,  не  втрачаючи  одиницю  тепла  та  ніжності,  не  пропускаючи  холодне  повітря  у  простір  між  ними,  не  сіючи  лишніх  слів  та  непотрібних  зізнань  у  коханні.  Цієї  жовтневої  ночі  небо  було  без  недоліків  та  аплікацій,  ідеально  чисте  для  споглядання  зіркових  сузір’їв,  без  надокучливих  темних  хмарин  та  мерехтливих  літаків  десь  на  обрії.  Кожен  учасник  любовних  захватів  ловив  власну  хвилю  екстазу  й  спрямовував  русло  думок  у  відповідний  тунель.  Хлопець  закрив  очі  й  уже  уявляв,  як  завтра  зустріне  свою  Еву,  мовчки  пеститиме  її  кавове  волосся,  як  поцілує  солодкі  вуста,  як  будуть  грайливо  й  манірно  крокувати  по  алеї  у  парку,  ногами  штовхатимуть  листя,  підуть  у  кіно,  їстимуть  шоколадне  морозиво,  сміятимуться  із  безглуздих  історій  та  незабутньо  витрачати  безцінний  час.  Сама  ж  Евелін  дивилась  у  небо,  мов  зачарована  й  посміхалась.  Лукаво,  захоплено,  несамовито  й  дещо  лячно.  В  її  очах  танцювали  оголені  бісики,  грали  на  арфах,  влаштовували  оргію  та  привселюдні  знущання,  вживали  легкі  наркотики  й  займались  іншими  дурощами.  Вона  споглядала  на  Місяць  із  такою  пристрастю,  що  енергія  мала  би  відштовхнути  юнака  екстерном  у  центр  Торонто,  а  ударна  хвиля  знести  усе  на  своєму  шляху.  Знищити,  зруйнувати,  стерти  в  порошок    усі  живі  організми.  Потужності  вистачило  би  на  запуск  ракети  у  Космос,  на  заряд  для  ядерної  зброї,  на  резервний  фонд  сили  для  військовослужбовців.  Евелін  гляділа  на  Місяць,  ніби  невідома  потойбічна  сила  прямолінійно  посилала  магнітний  сигнал,  який  проникав  в  епіцентр  серця  й  карбував  клятву  в  покірності.  Серце  поступово  сповільнювало  свій  ритм,  впадало  в  нірвану,  транс  та  екстаз,  кров  рухалась  по  тілу  повільно  й  розріджено,  сприйняття  світу  стало  стороннє,  ніби  під  дією  морфію.  Дівчина  ловила  кайф  від  цієї  ночі,  миті,  моменту.  Всі  слова  її  майбутнього  чоловіка  відходили  на  другий  план,  адже  цар  ночі  велів  слухати  тільки  його,  що  вона  чемно  й  робила.  Ева  завжди  любила  Місяць.  Він  її  повелитель,  він  вождь,  наставник,  учитель.  Тінь  жару  та  захвату  в  її  очах,  ліхтарик  запалу  й  цікавості,  вогник  маніакальної  схильності  й  дикої  азартності  був  безперечним  доказом  у  герметичній  вірності.
Милий  хлопчина  садив  свою  Евелін  до  автобуса  з  метою  безпечного  проїзду  коханки  додому,  навіть  не  підозріючи,  що  вона  прямує  до  лісу  за  містом.  Там  її  чекають  сестри,  там  сьогодні  шабаш,  там  вечірка  ковена...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526433
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.09.2014


Шзфрн

–  Уяви,  Еллі,  що  ти,  нарешті,  добралась  до  бажаної  точки  стояння,  вершини  дитячих  фантазій,  у  центрі  сплетіння  спокою  й  тиші,  свіжості  й  ейфорії,  до  райського  куточка  планети…  Мила  Еллі,  я  ж  знаю,  як  палко  хочеш  відвідати  Західне  узбережжя,  мрієш  пестити  стопами  грайливий  пісок,  ніжитись  на  сонечку,  вдихати  запах  чистого  тихоокеанського  простору  й  відчувати  себе  вільною  та  незалежною...  Ти  цього  прагнеш,  еге  ж?
–  Так,  це  ж  дитячий  фетиш,  який  переріс  у  фанатичну  думку,  що  переслідує,  наче  Ганнібал  Лектер  своїх  ягнят…
–  Закрий  очі,  дівчинко,  і  побач  це  море!
–  Бачу,  Ханна,  бачу!
–  Ти  стоїш  на  березі  й  хвилі  забавляються  із  твоїми  ніжками?  А  вітер  нахабно  й  впевнено  лізе  обійматись,  зачіпляється  до  волосся,  лоскоче  тіло?  Чуєш  шум  прибою,  відчуваєш  блаженний  спокій,  солодку  тишу,  едемський  аромат?
–  Так,  Ханна,  так!  Я  в  захваті!
–  Поглянь  по  сторонам,  ти  зовсім  одна…  Ти  самотня?
–  Ні,  я  вільна,  лікарю.  Я  ж  як  море!  Я  нікому  не  підвладна,  я  –  незалежна,  вольова,  суперсильна!
–  А  тепер  забери  руки  з  очей,  люба.  Щось  змінилось  із  поверненням  реальності?
–  Ви,  служителі  панацеї,  такі  кумедні…  Я  лежу  з  психологічним  розладом  в  найдорожчій  клініці  міста,  не  маю  родини,  роботи,  дому,  не  відвідую  вечірки,  концерти,  музеї,  парки  й  культурні  пам’ятки,  за  хобі  у  мене  голосисті  театральні  монологи,  за  друзів  –  душевнохворі  із  сусідніх  палат,  за  їжу  –  пігулки  від  підвищеної  активності,  за  сон  –  галюцинаційні  марення  та  параноїдальні  балади.  А  тепер  скажіть,  лікарю,  щось  змінилось?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525911
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.09.2014


Нестерпна

[i]Ти  нестерпна.[/i]  Я  не  ладен  стягнути  твій  надривний  крик,  грайливий  канкан  по  рівнині  моїх  нервових  клітин,  сквот  злості  та  ненависті,  міру  твого  пискливого  голосу,  виражену  в  децибелах.  Ти  ж  несамовита,  дика,  агресивна!  Мала,  схаменись,  все  ок’ей,  я  з  тобою.  Чого  ж  ти  заводишся  за  всяких  дурниць?  Розслабся,  дихай  глибоко,  глянь  на  мене!  Перестань  вибухати  як  Хіросіма,  не  вдихай  гидкого  ядовитого  диму,  не  руйнуй  себе,  крихітко.  Де  ж  ділася  вся  твоя  врода,  її  з’їли  нервові  флюїди?  Збери  себе  до  купи,  а  то  розкидала  по  кімнаті  голову  й  настрій,  наробила  безладу  й  бруду,  а  вихованість  заховала  до  шухляди  з  шкарпетками.  Руки  твої  висять  на  стелі,  ноги  тирчать  із-під  ліжка,  а  серце  несамовито  калатає  попід  подушкою.    Де  ж  дівся  твій  райський  спокій,  його  забрав  північний  вітер?  Я  ж  люблю  тебе  таку  спокійну  та  милу,  не  панікуй,  не  кричи,  видихай...  Ти  ж  знаєш  напам’ять  всі  наші  закони  та  правила,  але  вперто  порушуєш  мирний  канон.  Будь  чемною,  квітка,  і  я  зігрію  твої  холодні  балкони.  [i]Яка  ж  ти  нестерпна...[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525637
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.09.2014


Я - твоя рятівниця

Мені  тебе  дійсно  шкода,  крихітко.  Набридло  дивитись,  як  вбиваєшся  через  цього  йолопа,  у  серці  болить,  коли  плачеш  за  все  недоказане,  коли  у  такому  віці  говориш  про  розчарування  та  зраду,  коли  шепчеш,  що  у  тебе  не  має  майбутнього,  що  самотня,  ображена  й  нікому  непотрібна.  Мені  тяжко  збагнути,  чому  ти  така  нещасна  й  по  вуха  закохана  у  людину,  яка  щодня  дарує  ножа  у  спину  замість  букета  шикарних  троянд.  Мені  дивно,  що  ти  жадно  надкушуєш  цього  негідника,  ніби  капсулу  з  ціаністим  калієм,  щоночі  вмираєш  у  муках  й  озері  власних  сліз,  а  кожного  ранку  оживаєш  з  надією,  що  все  це  неодмінно  закінчиться  і  він,  нарешті,  змилується  над  тобою.  Ех,  моє  наївне  дівчисько,  як  ж  тебе  врятувати?  Я  десятки  разів  витягувала  тебе  із  цього  болота,  але  ти  вперто  борешся  із  тверезим  розумом,  піддаєшся  спокусі  й  брехливим  почуттям,  наче  ошпарена  сотні  разів  повертаєшся  в  обійми  свого  повелителя.  І  ось,  в  черговий  раз,  ти  лежиш  на  холодному  ліжку,  ревеш,  наче  мале  дитя,  ковтаєш  образу  та  біль,  задихаєшся  від  ганьби  та  безчестя,  втрачаєш  свідомість  від  пекельного  ляпасу  по  самооцінці.  Мабуть,  носити  мішки  з  цементом  легше,  ніж  мішки  під  очима,  розливати  по  грудях  гарячий  чай  холодніше,  ніж  думати  про  нього,  пити  отруту  безпечніше,  ніж  вдихати  його  кип’ячений  подих,  померти  краще,  ніж  жити…  Але,  чуєш,  маленька,  чуєш,  я  допоможу!  Я  вдягну  на  себе  лікарський  халат,  взую  бахіли,  простерилізую  твої  думки,  зроблю  ін’єкцію  від  кохання  до  ідіотів,  обстежу  весь  організм,  знищу  всі  негативні  токсини  й  неодмінно  врятую  від  меланхолічної  самотності.  Я  ж  не  підведу,  ти  знаєш,  я  чарівниця!  Солодка,  ти  лишень  зрозумій,  що  не  кожен  красунчик  є  принцом,  а  «твій»  неодмінно  чудовисько…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524963
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2014


Дайте Люсі freedom

Її  звали  Люсі.  Вона  мала  великі  зелені  очі,  щиру  посмішку  й  завжди  носила  яскравий  одяг.  Єдиною  мрією  цієї  дивачки  була  поїздка  в  країну,  де  найпозитивніший  настрой,  накурені  туристи,  повсюди  дреди  й  щасливі  обличчя.  Тут  сонце  світить  понаднормово,  а  клімат  теплий,  вологий,  пасатний.  Тут  шкіру  пестить  тропічний  вітер,  у  венах  пульсує  музика  регі,  голову  дурманить  мальовничий  пейзаж  і  кольорова  палетка  недосяжного  неба.  Тут  в  повітрі  гуляє  свобода,  люди  добріші  й  привітніші,  а  простору  вистачить  для  уявних  авіарейсів  абстрактних  думок.  Вона  мріє  вдихнути  на  повні  легені  запах  Ямайки  під  шум  Карибського  моря,  побачити  як  хвиля  змагається  з  хвилею  за  увагу  й  прихильність  туристів,  відчути  пекучий  пісок  під  ногами.  Мріє  вдягнути  сланці,  шорти  й  майку,  поспілкуватись  з  раста-people,  випити  з  ними  рому  й  курнути  марихуани,  заторчати  під  [i]«No  women,  no  cry»[/i]  й  відвідати  могилу  Боба  Марлі.  
Як  шкода,  що  Люсі  сидить  за  вбивство,  як  шкода,  що  вона  зарізала  расиста.  Як  прикро,  що  ця  фанатичка  ніколи  не  побачить  кохану  Ямайку…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524910
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2014


Подіям в Україні присвячується…

[i][b]Я  зверь.[/b][/i]
Я  ненавижу  самого  себя,  убегаю  от  горя,  боли  и  скорби,  мчусь  на  верную  предательскую  смерть  во  имя  «справедливости».  Измотанный,  вспотевший  и  усталый,  я  как  подземное  чудовище  пробираюсь  сквозь  толпу  испуганных  людей,  поворачиваю  налево  и  оказываюсь  в  самом  эпицентре  ада  на  святой  земле.  Глядя  в  чистые  глаза  детям  своей  Родины,  я  вижу  только  страх  попасть  в  кровавые  объятья  рабовладельцев.  
[i][b]Я  предатель.[/b][/i]
  Я  продал  свою  жизнь  за  копейки,  продал  душу,  сердце,  честь,  судьбу  за  грош.  Я  изменил  самому  себе,  загнался  в  тупик.  Меня  ждет  фиаско,  трагедия,  конец.  Я  изменил  гордости,  бросил  семью,  коллег  по  работе,  но  уверенно  подставляю  плечо  поддержки  своим  новым  друзьям  и  закрываю  глаза  в  надежде  на  мир.
[i][b]Я  монстр.[/b][/i]
Здесь  на  кровавой  земле,  я  поднимаю  глаза  и  вижу  море  трупов.  Смотря  на  чистое  небо,  я  умоляю  прощенья  у  Бога  и  убитых  людей.
[i][b]Я  монстр.[/b][/i]
Я  убиваю  своих  собратьев,  друзей  по  державе,  родственные  души,  чтобы  сохранить  спокойствие  своей  семьи,  уберечь  от  неминуемой  грязной  смерти.
[b][i]Я  убийца.[/i][/b]
Я  долгий,  трудный  и  фальшивый  сон,  что  сниться  не  знаю  кому.  На  фоне  чернильно-черного  неба  я  один-единственный,  без  дубликатов,  копий,  клонов,  стою  на  краю  бездны  с  автоматом  в  руках  и  броником  на  теле.  Моя  миссия  сегодня  -  [i]убить[/i].  На  меня  охотятся  враги  (или  друзья?),  хотят  отомстить  за  смерть  союзников,  искалечить,  порезать,  пустить  пулю  в  лоб,  уничтожить,  стереть  с  лица  земли.  
[i][b]Я  призрак.[/b][/i]
Пустота  пожирает  меня  изнутри.  Не  уверен  что  доживу  до  утра,  что  увижу  родных  и  близких,  что  поцелую  жену.  Ночь  в  моем  распоряжении,  сегодня  я  царь,  я  владыка  своей  судьбы.  Последняя  ночь  почувствовать  себя  живым  и  полезным,  потом  все  исчезнет,  упадет  в  пропасть,  раствориться.  Простите  меня  люди  за  боль,  муку,  обиду.  Сегодня  я  поплачусь  за  свои  непростительные  грехи.  Я  пускаю  пулю  в  свои  висок.
[i][b]Я  призрак.  Я  монстр.  Я  убийца.  [/b][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523431
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 14.09.2014


Ірраціональність

[i]Якби  я[/i]  могла  прошептати  тобі  про  все,  що  думаю-мрію-гадаю,  про  кольорову  палітру  ідей  в  своїй  голові,  про  цукрові  марення  й  такі  ж  десертні  райські  фантазії.  [i]Якби  я[/i]  тільки  насмілилась  мовити  слово  про  візити  у  снах,  про  карбування  характеру,  руйнування  принципів,  про  краплину  емоцій  та  почуттів,  що  викликають  ознобу,  мурашки  й  тремтіння  в  колінах.  [i]Якби  це[/i]  хоч  мало  питому  вагу  у  твоєму  житті,  не  займало  безцінного  часу  й  уваги,  не  відволікало  на  всякі  дурниці  й  ніжності  в  стилі  бейбі-дол.  [i]Якби  ж  мої[/i]  слова  рентгеном  проникали  в  твою  серцевину,  інтенсивно  ганяли  кров  по  мужньому  тілі,  долітали  б  до  центра  свідомості  й  знаходили  сенс  та  загальне  уявлення  наших  дивних  стосунків,  поразка  яких  неминуча,  фатальна  та  рокова.  [i]Якби  я[/i]  тільки  перестала  боятись,  що  існують  обов’язки,  сумніви,  тиша,  що  людина  вбиває  людину  і  словом,  і    ділом,  що  ллється  кров  із  сварками,  брудом  з  пустих  обіцянок,  що  розчарування  не  омине,  як  би  не  ховався  під  невидимою  мантією  чи  тікав  від  неї,  наче  завзятий  Форест  Гамп.  [i]Якби  ж  ми[/i]  віддались  цим  нелюдським  почуттям,  з  головою  поринули  б  у  натхненну  силу  тяжіння,  несамовито  вимальовували  грецький  алфавіт  на  кожному  клаптику  тіла,  азартно,  манірно  й  гаряче  захопилися  диким  спарингом  за  перемогу  над  протилежностями.  [i]Ми[/i]  ніби  кайф  від  таблетки  екстазі,  який  ніколи  не  закінчується,  біль  в  животі,  яка  раптово  зникає,  як  перший  ковток  свіжого  морського  повітря,  який  вдихаєш  на  повні  легені,  винирнув  із  води,  ми  –  одна  відповідь  на  тисячі  безглуздих  запитань,  думка,  яка  панує  могутньо,  пристрасно,  сексуально  й  до  біса  неповторно.  Ми  нічому  не  підвладні,  ми  ірраціональні,  надприродні,  абсурдні.  [i]Спини  цю  гру,  солодкий,  отямся  й  отям,  адже  падати  в  прірву  будемо  двоє…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522882
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.09.2014


На мості над Северн

Суботньої  ночі  на  мості  над  Северн,  Сьюзі  зустріла  чоловіка  своєї  мрії.  Він  був  стильно  вдягнений,  з  темним  кудрявим  волоссям,  яскравою  шапкою  й  маленькою  борідкою.  Опустивши  стривожений  й  засмучений  погляд,  він  невпевнено  рухався  їй  назустріч,  приспівуючи  пісню  гурту  Beatles  й  штовхаючи  сніг  ногами.  В  тишині  вони  раптово  зустрілись  поглядами  й  забули  про  обов’язки,  сумніви,  самотність,  про  холодну  зимову  ніч,  фільм  на  загрузці,  тепле  ліжко  й  каву  на  столі.  
Розмова  зав’язалась  скоро,  тем  виявилось  більше,  аніж  снігу  у  Лондоні,  але  раптово  незнайомець  випалив,  що  вскочив  у  халепу,  і  якщо  вона  не  заперечує,  то  йому  не  потрібна  компанія,  він  хоче  продовжити  свій  шлях  далі.  Дивно,  але  в  будь-якій  іншій  ситуації  Сьюзі  би  плюнула  на  цього  крижаного  негідника,  а  тут  вона  схопила  його  за  руку  й  промовила:
–  Залишися  зі  мною,  прошу…
Дивовижно,  але  саме  ці  слова  викликали  неймовірні  емоції  у  хлопця,  який  давно  вже  не  почувався  потрібним,  цікавим  та  необхідним.  Від  неї  віяло  таким  ніжним  домашнім  теплом,  що  все  інше  здавалося  дешевою  драмою,  а  всі  інші  –  бутафорними  ляльками.  Юнак  зрозумів,  що  ця  незнайомка  була  варта  того,  щоб  пропустити  концерт  улюбленої  групи,  якого  чекаєш  кілька  років,  варта  того,  щоб  відмовитись  він  навколосвітньої  подорожі,  від  відпустки,  найсмачнішого  десерту,  варта  неба  й  зірок,  життя  та  смерті.  
Прощаючись  на  станції  Темпл  ці  двоє  незнайомих,  але  таких  вже  рідних  людей,  зрозуміли,  що  світ  поставив  їх  на  коліна  перед  власною  долею,  що  ними  керує  тваринний  магнетизм  й  буремні  почуття.  Сьюзі  притискає  хлопця  до  стіни,  обпікає  пекельно-солодким  поцілунком,  і  раптово,  він  починає  їй  довіряти.  Йому  не  варто  кохати  невідоме  дівчисько,  бо  це  не  принесе  нічого,  окрім  нестерпного  болю.  Але  з  кожною  її  посмішкою,  з  кожним  торканням,  обійманням  чи  цілуванням  він  ставав  заядлим  мазохістом…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522275
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2014


Ти знаєш мою адресу…

Ти  готовий  прокидатися  зі  мною  вранці?  Бачити  мене  сонну,  з  ногами  на  твоєму  тілі  й  руками  біля  шиї,  з  волоссям  неслухняним,  яке  так  і  норовить  відчути  солодкі  цілунки  й  ніжні  дотики?  Слухати  розповіді  про  мій  нічний  кошмар,  їсти  яєчню  з  глазур’ю,  слухати  ниття  про  лишню  вагу,  проблемну  шкіру  й  відсутність  гарного  гардеробу?  Ти  готовий  бачити,  як  танцюю  в  квартирі  в  самій  лиш  білизні,  готую,  мию  посуд  й  приспівую,  граційно  топаючи  по  нотному  стані?  Чи  згідний  терпіти  мене  злу,  норовливу  й  крикливу,  заспокоювати  стривожені  сіпання  й  годинні  істерики,  обіймати  й  переконувати,  що  завтра  все  буде  дзеркально?  Ти  будеш  зичити  гарного  настрою,  слухати  про  подруг,  які  нещасливі  у  шлюбі,  вести  себе  як  джентльмен  й  одягати  у  свої  любимі  футболки?  Будеш  збирати  мої  думки  до  купи,  орієнтувати  на  цікаві  ідеї,  штовхати  у  прірву  натхнення  й  витягувати  з  тижневих  депресій?  Ти  цінуватимеш  моменти  зі  мною,  годинні  обійми,  ранкові  цілунки  холодними  вустами?  Ділитимешся  своєю  домашньою  бібліотекою,  цитуватимеш  вірші,  філософів  чи  власні  міркування  про  сенс  життя?
Якщо  так,  то  візьми  мене  з  душею  і  серцем,  з  гіркими  вадами  й  пекучими  недоліками,  адже  я  прийшла  не  на  день,  два  чи  тиждень…  я  прийшла  назавжди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518762
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2014


Тонка душевна Конституція

[i][b]Я  сильна.[/b]  [/i]  Тримаю  у  своїх  долонях  чорнильну  гордість,  не  даю  топтати  людиськам  самооцінку,  не  продаю  власного  тіла  й  не  танцюю  за  гроші.  Із  солодкої  вати  та  спокою  вже  вічність  плету  собі  ковдру,  яка  зігріє  у  самі  темні  часи  й  наситить  гормонами  радості  й  калоріями  щастя.  Мені  вже  не  болить,  коли  підігріваєш  нервові  клітини,  мов  смолу  для  латання  взаємовідносин,  коли  топиш  гідність,  мов  кволого  щеня  у  відрі  з-під  білизни,  коли  пережовуєш  шматочки  самозадоволення,  ковтаєш  та  хапаєшся  за  живіт  від  сміху…
[i][b]Я  вільна.[/b][/i]  Мов  сотні  або  ж  тисячі  перелітних  птахів,  які  летять  на  зустріч  новим  географічним  пригодам,  які  рухаються,  мов  Форест  Гамп  –  невпинно,  не  озираючись,  боячись  монотонності  й  стабільності.  Надіюсь,  що  одного  разу  я  долечу  до  людини,  яка  подарує  те  саме  почуття  захищеності  й  домашнього  тепла.  Ти  мій  паркінг,  любий?
[i][b]Я  довірлива.[/b][/i]  Вірю  у  монстрів  під  ліжком,  супергероїв,  злих  фурій,  пекло,  кохання  і,  навіть,  у  всі  нісенітниці  світу.  Твоєю  брехнею  можна  лікувати  відкриті  рани,  латати  дороги  і  тротуари,  підривати  нью-йоркські  хмарочоси  й  зупиняти  швидкісні  електрички.  Невже  життя  не  навчило  бути  милосердним  до  людей?
[b][i]Я  незвичайна.[/i][/b]  З  тих  дивачок,  яка  дарує  поцілунки  в  маленьких  коробочках  з  бантиком  та  блистівками,  чиє  волосся  підкорюється  без  додаткових  свідків,  інструкцій  і  телекамер,  чиї  тонесенькі  пальці  ворожать  по  тілі  невидимими  фарбами  й  непомітно  підписуються  на  грудях  чи  талії.  Ти  би  зміг  від  всього  відмовитись  і  піти  на  приватний  сеанс  масажу  із  ласками?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517328
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.08.2014


Летаргічні сни

Я  чекаю  на  тебе  у  снах.  Твій  візит  завжди  несподіваний,  тихий  і  чорно-білий,  голос  відсутній,  обличчя  сумне  та  стривожене,  тільки  погляд  мерехтить  в  темноті  пустої  кімнати  й  видає  задоволення  від  прийому  хазяйки  у  свої  покої.  Ти  мовчав,  завжди  мовчав,  але  я  відчувала  тебе.  Відчувала  руку  на  своєму  плечі,  ягідні  вуста  в  районі  шиї,  теплий  подих  на  своїй  рум’яній  щоці.  Я  постійно  хотіла  торкнутися  твого  обличчя,  своїми  ніжними,  як  серпневий  вітер  руками,  відчути  його  на  дотик  і  шовковистість,  але  ти  відсторонювався,  ніби  чогось  боявся.  Невже  тобі  подобається,  коли  я  благаю  тебе  повернутись,  коханий?  
І  ти  йдеш  через  усі  перепони,  оминаєш  болото  з  брудними  дівчиськами,  проходиш  повз  алкогольне  поле  та  одурманливий  ліс,  й  падаєш  у  мої  карамельні  обійми.  Ти  прийшов  і  звільнив  мене  з  пастки  самотності,  з  капкану  ілюзій  і  палати  нереальності,  прийшов  і  зробив  так,  щоб  я  навіки  стала  твоєю.  Я  твоя  опора,  твій  друг,  коханка,  панацея  від  усяких  болячок.  Завжди  витиратиму  твої  сльози  в  моменти  краху  мрій,  мазатиму  зеленкою  сердешні  рани  й  казатиму,  що  незважаючи  на  погоду,  стан  душі  чи  положення  у  суспільстві,  я  завжди  буду  з  тобою…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517018
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2014


Пігулки та мікстури. У нас передозування

[i]Пігулки  та  мікстури.  У  мене  передозування.[/i]
Не  вирахувати  кількістю  прочитаних  сторінок,  речень  та  слів,  об’ємом  карти  пам’яті,  талії  чи  стегон,  годинним  байдикуванням  та  колупанням  у  власних  думках,  скільки  часу  я  присвятила  цьому  хлопчиську…
Він  пахнув  м’ятою  та  домашнім  теплом,  долоні  були,  мов  ванна  із  прохолодних  хмаринок,  а  поцілунки  солодші  й  приємніші  за  всі  тірамісу  світу.  Характер  був  завжди  паскудний,  кров  з  молоком  та  зеленою  акварельною  фарбою,  руки  в  рубцях  й  абстрактних  візерунках,  а  манера  спілкування  з  людьми  –  дикою,  різкою  та  прямолінійною.  Його  поведінка  була  схожа  на  гангстерський  фільм,  нахабна  й  самовпевнена,  але  на  кожного  Клайда  найдеться  своя  Бонні…
Він  ніколи  не  претендував  на  посаду  сердечного  губернатора,  не  був  монархом  душевних  зв’язків  чи  депутатом  у  ліжку,  підтримував  мої  починання,  слухав  істерики  й  терпів  усі  крики,  бо  у  наших  стосунках  панувала  довіра  й  впевненість  у  власному  безпечному  коханні.  Знаєш,  я  ладна  щодня  продавати  тобі  душу,  впадати  в  депресію,  гуляти  під  дощем,  танцювати  крамп,  слухати  рок-н-рол,  сотні  разів  передивлятись  фільми  про  супергероїв,  але  тільки  за  умови,  що  ти  кохатимеш  мене  усіма  мовами  світу…  
[i]Пігулки  та  мікстури.  У  нас  передозування.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517016
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2014


Галантерея людських емоцій

Я  сотні  разів  казала,  що  ти  надто  пихатий  та  самозакоханий,  що  твоя  гординя,  мов  Зевс  Громовержець,  жорстоко  покарає  тебе  й  прикує  до  скелі,  де  прирече  на  безперервні  муки  та  вірну  смерть.  Хлопче,  ти  звик  труїти  дівчат  своїми  солодкими  віршами,  що  ті  ладні  лізти  із  шкіри,  аби  впадати  в  акварельні  сни  поряд  з  просякнутим  брехнею  тілом.  Невже  ти  думав,  що  я  поведуся  на  липку  та  густу  фікцію?  На  твої  ванільні  вірші,  хриплий  голосок,  погляд,  як  у  гепарда?  Ти  ж  не  знаєш  як  до  фіналу,  вічно,  тривало,  надовго,  серйозно,  шалено  й  до  кінця.  Ніколи  не  плакатиму  за  тобою,  не  буде  параду  з  мурашок  по  шкірі,  не  різатиму  собі  вени  й  ніколи  не  скажу,  як  сильно  кохаю.  Байдуже  про  що  ти  говориш,  все  одно  про  кого  пишеш,  з  ким  спілкуєшся,  голодний  чи  не  замерз.  Не  вважаю  тебе  геніальним,  не  уявляю  в  ролі  короля  поезії,  титаном  думок  чи  полковником  слова,  а  тільки  гарним  актором,  який  вміє  лише  вихвалятись  талантом,  літрами  випитого  алкоголю  й  сотнями  розбещених  дівиць.  А  чого  вони  варті,  солодкий?  Чому  ти  щоночі  шукаєш  натхнення  в  розмовах  зі  мною,  такою  неординарною,  дивакуватою  й  тою,  яка  не  бажає  слухати  твої  вірші?

Про  кохання  й  справді  нічого  не  знаю,  але  про  нього  багато  читав,  слухав  пісні  п’яних  бардів,  читав  чужі  вірші  й  невпинно  шукав  у  натовпі  різних  телиць.  Усі  вони  під  копірку,  мов  інкубатор,  монотонні  й  нецікаві,  завжди  підкорюються  моїм  наказам,  не  суперечать,  ревнують  чи  панікують.  Ти  така  юна  й  до  біса  красива,  вічно  кричиш  про  рівноправ’я  статей,  що  жінка  варта  поваги,  місця  в  суспільстві,  але  ніколи  не  кажеш,  що  варта  любові.  Мабуть,  ти  в  неї  не  віриш,  хоча  така  молода  й  впевнена,  що  ніхто  не  захоче  таку  божевільну  егоїстку,  яка  знищує  все  на  своєму  шляху,  мов  ядерна  зброя.  Ти  сотні  разів  казала,  що  не  хочеш  бути  в  списку  зачарованих  мною  дівиць,  що  не  підвладна  гіпнозу,  трансу  й  магнетизму,  що  будеш  для  мене  лише  другом,  який  редагуватиме  невдало  написані  вірші.  Скажи  мені,  люба,  невже  я  тебе  розчарував  чи  образив?  Невже  повинен  відчувати  себе  винуватим  та  йти  наперекір  силам  природи?  Хіба  ж  винен,  що  кожної  ночі  думаю  про  твої  очі,  губи  й  тіло,  мов  в  амазонки?  Ти  ж  причина  безладу  в  моїй  голові,  маяк  для  дезорієнтованого  корабля,  H2O  з  похмілля  й  посібник  по  керівництву  життям.  

Можливо,  ти  назвеш  мене  ненормальним,  але  я  готовий  забути  усіх  тих  дівчат,  які  торкалися  мого  хмарного  ліжка  й  розгулювали  по  квартирі  в  чоловічій  сорочці.  Готовий  феєрично  спалити  всі  вірші,  перестати  критикувати  твою  манеру  відповідати  людиськам,  кинути  пити  й,  як  не  банально,  дістати  зірку  з  неба.  Хоча  між  нами  все  закінчилось  навіть  не  почавшись,  але  знай,  що  я  буду  поруч,  якщо  забажаєш…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514920
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.08.2014


Союз студентки і масажиста

Це  був  дивний  союз  студентки  і  масажиста.
Щоранку  вони  розходились  по  різних  частинах  міста,  але  завжди  зустрічались  у  спільній  оселі,  у  своєму  панемі,  Космосі,  де  вирував  солонуватий  запах  цунамі  й  дрейфували  емоційні  хвилі  кохання.
Робота  його  полягала  у  тому,  щоб  торкатися  різних  людей  (будь  то  модель  із  обкладинки  журналу  для  дорослих  чи  гарячий  арабський  шейх),  приносити  задоволення  та  розслабляти  східним  чи  шведським  масажем.  Після  тяжкого  робочого  дня,  він  повертався  з  посмішкою  на  обличчі  до  своєї  студентки,  яка  зустрічала  медовими  обіймами  й  такими  ж  солодкими  поцілунками.  Вона  годувала  цього  роботягу  смачною  вечерею  й  розмовами  про  курсовий  проект,  роман  однокурсників  й  халепу,  що  сталася  з  нею  під  час  пари.  Він  перетравлював  їжу,  а  розмови  не  слухав.  Він  насолоджувався  голосом  своєї  зразкової  студентки,  її  ніжною  й  лінивою  манерою  висловлювати  думки,  що  одного  разу  йому  захотілось  вскочити  з  крісла  й  записати  цей  монолог  до  свого  блокноту.  Щоразу  вивчав  її  наче  Таємну  кімнату,  де  відсутні  вікна  й  зламано  ключ  у  замку.  Щоразу  викарбовував  у  пам’яті  риси  її  витонченого  обличчя,  але  забував  при  кожному  погляді  великих  карих  очей  у  душу.  Щоразу  бажав  заволодіти  нею,  привласнити  чи  приватизувати,  але  її  тіло,  талія,  нерви  такі  ж  несамовиті  та  неконтрольовані,  як  потік  лайливих  слів  під  час  чергової  сварки  від  ревності.

Одного  травневого  ранку,  лежачи  у  тепло-молочному  ліжку,  повільно  й  нахабно,  вона  запитала  про  наболіле…
–  Чому  ти  зараз  зі  мною?  Маючи  такий  асортимент  реклами  дівочого  тіла,  ти  поруч  зі  мною,  тримаєш  мої  знервовані  пальці  й  слухаєш  ламкі  питання  шизофренічки?  Ти  ж  днями  торкаєшся  різних  ключиць,  пестиш  засмаглі  талії,  лапаєш  за  пружні  сідниці.  Ти  ж  вдихаєш  запахи  дівочої  амбри,  немов  персональний  чумний  парфумер,  вимальовуєш  абстрактні  візерунки  по  їх  шовковистих  тілах,  береш  аналізи  ефірних  масел  із  крові.  Ти  ж  тільки  клацни  пальцями  й  до  тебе  потягнуться  сотні  телиць,  які  будуть  ладні  на  все,  аби  втратити  свідомість  під  час  ночі  кохання  чи  вчепитися  зубами  об  твоє  зап’ястя.
–  Знаєш,  люба,  я  ніколи  не  торкався  кращого  тіла,  аніж  у  тебе…
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514274
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.07.2014


Сам на сам

[i]Тобі[/i]  байдуже  на  думку  змарнілого  соціуму,  на  оцінку  свого  таланту,  зовнішності  чи  норм  поведінки,  наплювати  на  толерантність,  ввічливість  чи  будь-які  інші  правила.  Мене  завжди  надихали  люди  з  такими  манерами:  зухвалі,  нахабні  вуличні  хулігани,  які  шукають  в  житті  родзинку,  розмальовують  людей  з  чорно-білих  ляльок  на  кольорових  мультиплікаційних  героїв.  [i]Твоє  життя[/i]  –  це  фестиваль  Open  air,  де  вічно  лунає  електронна  музика,  всі  галасують,  співають,  танцюють,  немов  божевільні,  шалені  й  п’яні  студенти.    
[i]Ти[/i]  –  майстер  показувати  фокуси  із  почуттями  бідолашних  дівиць,  і  я  потрапила  на  приватний  сеанс  арт-хаусного  кіно.  Знаєш,  любий,  заради  тебе  я  ладна  зіграти  будь-яку  роль,  будь  то  розпусна  дівиця  із  П'ятої  авеню  у  Нью-Йорку  чи  героїня  другого  плану  в  малобюджетному  фільмі.  За  свою  чудесну  майстерність  я  безперечно  отримаю  нагороду,  і  це  не  «Оскар»,  а  твоя  увага.  
Для  мене  [i]ти[/i]  –  притулок,  де  я  ховаюсь  від  нав’язливих  людей,  які  давлять  на  самооцінку,  намагаються  різати  без  ножа,  морально  вбивають  та  оживляють,  аби  поглумитися  знову.
[i]Ти[/i]  –  шанс  не  припиняти  мріяти,  жити  наче  в  казці,  де  ти  мій  чарівний  принц,  який  завжди  підтримує  моє  дихання,  вселяє  надію  на  ще  один  день,  на  ще  одну  осінь.
Знаєш,  у  цьому  творі  забагато  [b][i]«ТИ»[/i][/b],  так  само,  як  у  моєму  житті…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514272
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.07.2014


Її звали Люсі

[i] Її  звали  Люсі.  [/i]
Вона  –  граційна  зеленоока  красуня,  із  пристрасним  поглядом,  довгим  русявим  волоссям,  грубими  рисами  обличчя  й  ексцентричним  характером.  Вона  –  голосиста,  пихата,  вельми  нагла  дівчина,  яка  ставила  ціль  й  не  бачила  перепон  для  її  виконання.  Через  її  нежіночий  характер  та  надто  привабливу  зовнішність,  вона  втратила  місце  у  банку,  де  видавала  кредити  відчайдушним  людиськам,  обманювала  про  відсутність  відсотків  та  удачу,  яка  їм  підвернулась,  коли  один  із  таких  недомірків  почав  приставати  й  привселюдно  лапати  її  за  коліно.  Вона  завжди  мріяла  про  Флоренцію  й  величні  палаци  Лоренцо  де  Медичі,  Рим,  Мілан  та  Венецію,  про  споглядання  фресок  Вазарі,  Да  Вінчі  й  Боттічеллі,  вшанування  пам’яті  Данте  в  Равенні,  смакуванні  джелато  та  равіолі.  Ось  так  доля  подарувала  можливість  пірнути  в  хвилюючу  мандрівку  до  голосу  Адріано  Челентано  й  класичних  піджаків  в  стилі  Prada.  Залишалось  лиш  назбирати  потрібну  суму  й  галопом  поїхати  на  батьківщину  найдивовижніших  у  світі  карнавалів.  
У  січні  з’явилась  нова  робота,  начальство,  клієнти  й  брехня  про  відсотки,  нові  знайомі,  залицяльники,    гроші  на  маленькі  затишні  хостели  по  містечках  Італії.  Сума  була  зібрана,  квитки  куплені,  мрії  про  мандрівку  у  Відродження  не  полишали  голівки  цієї  фанатки  всього  італійського  та  благородного.  Мабуть,  ця  залежність  звела  усі  механізми,  адже  здоров’я  не  росте  на  плантаціях,  що  за  декілька  днів  до  поїздки  вона  захворіла  й  раптово  померла.  Дивно,  але  ця  дівчина  мала  фетиш,  що  всі  добрі  люди  помирають  у  квітні,  як  раз  коли  розквітають  тюльпани…  
[i]Її  звали  Люсі.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508687
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2014


Будь моїм хлопчиком…

[i]Будь  моїм  хлопчиком…[/i]
Я  хочу  проспівати  тобі  рок-баладу,  пошепки,  ніжно,  аж  до  мурашок  на  кожному  клаптику  тіла,  до  відлуння  мелодії  у  вухах,  до  вібрації  в  барабанних  перетинках.  Слова  ти  пам’ятатимеш,  мов  нічний  показ  фільму  через  солодкі  сновидіння,  де  сидітимеш  на  останньому  ряді  із  якого  не  зможеш  вирватись.  
Я  хочу  присвятити  тобі  любовний  роман,  де  ми  герої-коханці,  які  проходять  будь-які  негаразди  та  життєві  випробування,  щоб  в  кінці  апогею  закріпити  хеппі-енд  пристрасним  поцілунком.  
Я  хочу  подарувати  тобі  хенд-мейд’івську  річ,  щоб  зробити  шалено  приємно,  втішити,  вселити  надію  і  віру  у  те,  що  ти  потрібний  та  кимось  любимий.
Я  хочу  приготувати  тобі  найсмачнішу  у  світі  вечерю,  із  м’ясом,  картоплею  та  величезною  кількістю  овочів,  щоб  відгодувати  своє  щастя,  заманити  чи,  навіть,  підсадити  на  апетитне  плацебо.
Я  хочу  зшити  тобі  брюки,  вельветовий  піджак,  сорочку,  зв’язати  рукавиці,  шарфик,  і,  можливо,  в  тон  шапку,  щоб  було  комфортно,  наче  я  сама  тебе  обіймаю  чи  ніжно  тримаю  за  теплі  долоні.
[i]Будь  моїм  хлопчиком,  будь  моїм…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508662
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2014


Рабів до раю не пускають…

Коли  всередині  пусто,  немає  натхнення  творити,  жити,  писати,  то  муза  крадькома  покидає  сердешну  домівку,  залишивши  агресію  та  холод  на  противагу  таланту  та  власної  величі.  Розчленила  би  себе  на  100500  організмів,  аби  повернути  наснагу  любити  небо  й  власні  крила,  але  завжди  буває  «то  вгору,  то  вниз»…  Опинившись  на  дні,  я  з  острахом  підіймаюсь  з  колін  і  затинаючись  шепчу:  «Гоморра…»  Зруйноване  місто  –  це  залишок  людської  душі,  яка  пошматована  від  брехні,  розпусти  та  неминучого  життєвого  розчарування.  Тут  азимут  моїх  думок  в  суміші  з  димом  дають  можливість  відчути  себе  художником,  який  малює  віршовані  картини  медовими  акварелями  та  пензлем  із  людського  волосся.  Життя,  мов  «пояс  шахіда»  –  річ  одноразова  та  небезпечна,  але  так  і  манить  попробувати  клеймо  «смертника»  на  присмак  та  розвіятись  по  всьому  периметру  людського  серця.  «Рабів  до  раю  не  пускають»  –  я  це  знаю,  і  ця  фраза  лоскочить  мої  ступні  та  рветься  показати  шлях  до  блаженства,  оголити  душу  та  повністю  відкрись  світу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498077
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.05.2014


Кардіограмні відносини

Кожна  розмова  цих  ненормальних,  істеричних,  капризних,  таких  різних  людей  закінчувалась  голосними  сварками,  образливими  криками,  нервовими  сіпаннями,  колючими  словами  в  сторону  один  одного.  Вона  била  посуду,  ревіла,  тупотіла  ногами,  наче  мала  дитина,  а  він  зціпивши  зуби,  давив  у  собі  палючу  ненависть  та  стискав  кулаки,  які  потім  були  розбиті  об  стіну  на  кухні.  Вона  збирала  речі  у  валізу,  далі  плакала,  клялася  поїхати  далеко  на  південь,  а  він  мужньо  стояв  і  дивився,  ковтаючи  злість  й  поглинаючи  дрейфи  свого  характеру,  яка  ж  вона  шалена  та  божевільна.  Історія  їх  стосунків  не  мала  жодного  змісту,  сенсу  для  існування,  але  завжди  повторювалась:  періодично,  але  чітко  по  графіку.  Вона  щоразу  виводила  з  ладу  всі  його  механізми,  звела  нанівець  його  логіку  і  довела  до  крайнощів  мозок.  Він  обожнював  кожен  вигин  її  тіла,  кожну  рису  лукавого  характеру,  кожне  пасмо  неслухняного  волосся  і  глибину  очей.  Вона  любила  цитувати  йому  свої  улюблені  вірші,  вкладаючи  в  слова  всю  манірність,  пряність  гірчичної  душі,  а  він,  нічого  не  тямивши  у  поезії,  шаленів  від  її  солодкого  голосу.  Вона  любила  його  західною  ніжністю,  подарувала  свою  непорочність,  щоразу  продавалась  у  рабство.  Він  цінував,  заповнював  емоціями  тріщини  соєвого  серця,  вівся  на  спаринги  своєї  дивакуватої  коханої.  Вони  вперто  боролись  із  своїми  почуттями,  давили  їх,  закопували,  замикали  й  ховали  ключ.  Але  політкоректна  ненависть  породжує  справжню  любов:  вона  сотні  разів  йшла  від  нього  й  тисячі  поверталась.  Вони  в  епіцентрі  торнадо  (завжди  крики,  сварки,  ненависть  в  очах),  але  затискаючи  волосся  між  пальцями  й  переплітаючись  язиками,  вони  плавно  переходили  на  цивілізований  двобій  у  ліжку…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477889
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.02.2014


Лиш би тільки взаємно…

Я  можу  бути  тобі  найцікавішою  в  світі  співрозмовницею.  Ми  б  годинами  теревенели  про  мотоцикли,  нове  кіно,  музику  в  стилі  кантрі.  Про  твоїх  колишніх,  нових  знайомих,  броколі,  мюслі,  варення  –  та  все,  що  завгодно.  Годинами  слухала  б  твій  стомлений  голос,  мов  аналітик  досліджувала  глибокі  душевні  рани,  ставила  діагноз,  давала  пігулки,  робила  уколи,  мов  персональний  чумний  лікар  виліковувала  від  «чорної  смерті»  серця.  
Я  можу  бути  тобі  найзапеклішим  у  світі  ворогом.  Ми  б  годинами  проникались  бажанням  жорстокої  помсти,  в  моменти  ненависті  омріювали  обряд  екзорцизму,  планували  зруйнувати  стіни  спокою  один  одному.  В  крові  не  текла  б  дружелюбність,  а  замість  серця  був  штучний  клапан  із  гравіруванням  «Я  відчуваю  іскристу  ненависть».  Всередині  б  кипіла  отруйна  чаша  озлоби,  яка  була  ладна  вилитись  в  непідходящий  момент,  і  тоді  тримайся,  але  хтось  приречений  на  поразку.
Я  можу  бути  тобі  найпристраснішою  в  світі  коханкою.  Ми  б  годинами  п’яніли  від  тепла  власних  тіл,  втрачали  розум  від  поцілунків  у  шию,  грузли  в  залежності  камасутрових  щирих  емоцій.  Ми  б  кохалися  й  палко  кохали,  дарували  сніданки,  прогулянки  в  парку,  солодкі  тримання  за  руку  (талію,  волосся  чи  стегна),  віддавались  на  розтерзання  сексуальним  переживанням.  І,  в  моменти  краху  наших  стосунків,  щоразу  брали  б  реванші  для  чергових  нокаутів  нелицемірної  ночі  любові.
Я  відповім  тобі  на  будь-яке  почуття:  взаємопідтримку,  взаємоненависть,  взаємокохання.  [i]Лиш  би  тільки  взаємно…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470465
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2014


Ти

[i]Ти[/i]  –  чорнило  для  паперу,  ручка  записної  книжки,  друкарська  машинка  для  фанатичного  автора  культових  бестселерів.  Моє  натхнення,  Муза,  палкий  шанувальник  змарнілого  таланту…
[i]Ти[/i]  –  слово,  яке  я  ретельно  шукаю,  щоб  описати  всі  почуття.  Воно  унікальне,  незамінне,  таке  бажане,  яке  ніяк  не  спадає  на  думку…
[i]Ти[/i]  –  корінь  мого  зла,  збудник  агресії  та  нахабності,  бензин,  сірники,  запальничка  для  вогнику  пристрасті  та  палкого  бажання  відчути  необхідну  ейфорію.  
[i]Ти[/i]  –  ілюстратор,  художник,  дизайнер  моїх  таємних  мрій  та  фантазій,  фокусник,  гіпнотизер,  трансформатор  ідей,  індикатор  настрою,  генератор  викиду  ендорфіну  в  крові...      
[i]Ти[/i]  –  найкращий  друг,  якого  ніколи  не  було,  служба  підтримки  для  тяжкохворих,  опора  в  житті,  страховий  поліс,  момент  підняття  самооцінки...
[i]Я  бажаю  любити  тебе  не  сильно,  а  по-справжньому...[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468270
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.12.2013


Манія на…

Вона  так  любила  солодке!  Шоколад,  цукерки,  кремові  тістечка,  кілограми  ірисок,  домашнього  печива,  млинці  із  фруктовим  сиропом,  ммм…  Байдуже,  що  надмірна  кількість  цукру  шкідлива  й  сприяє  діабету,  призводить  до  алергії  чи  ожиріння,  вона  любила  солодке  життя,  рухи  та  дотики,  погляди  й  липкі  поцілунки…  Її  волосся  завжди  пахло  шербетом,  а  вуста  смакували,  мов  найніжніше  горіхове  бізе.  Я  полюбив  її  таку  шоколадозалежну,  злизував  кожний  сантиметр  просякнутого  сахарозою  тіла,  мов  хтивий  гурман  поїдав  свою  милу  цукеркову  королеву.  Вона  мандрувала  по  світу  на  запах  свіжої  випічки,  збуджувала  своєю  залежністю,  манією  на  шоколад-шоколад-шоколад,  вела  себе  неадекватно  й  несамовито.  Гуляючи,  порпалась  у  малесенькій  сумочці,  шукаючи  хоч  трішки  нової  дози,  її  ламало,  мучило,  вивертало  від  бажання,  а  я  й  надалі  любив  цю  рабиню  цукерні...
Коли  притиснув  її  до  себе,  вона  вмить  розлюбила  солодке.  Більше  не  хвилював  запах  кавового  «Тірамісу»  та  ніжних  «Еклер’ок»,  її  збуджувало  моє  тіло,  мої  слова,  дії  та  вчинки.  Тепер  вона  прикушує  язик  і,  затамувавши  подих,  чекає  мого  наказу,  боїться  порушити  звичний  хід  подій  чи  сказати  лишнього.  Вона  стала  ввічливою,  підвладною,  покірною,  не  відстоює  своїх  позицій,  дозволяє  мені  більше,  аніж  повинна...
Сьогодні  вночі  мені  не  має  чим  зайнятись,  крім  того,  щоб  сходити  з  розуму  по  своїй  шоколадній  повії…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=468261
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.12.2013


Бажання бути худою

Я  завжди  хотіла  ідеальне  тіло,  щоб  хлопці  пітніли,  натовпом  мліли,  насолоджувалися  кожним  вигином  тіла.  Стала  немов  одержима,  прокручувала  «перфектні  стандарти  фігури»  й  мріяла  стати  стрункою.  Без  співчуття  катувала  свій  шлунок  «фруктовим  кефіром»,  жваво  ковтала  холодне  повітря,  харчувалась  водою  з-під  крану.  Перейшла  на  холодні  закуски  та  годинні  заняття  в  спортзалі,  щоб  фанатично  влізати  у  речі  на  2  розміри  менші.  Прокидалася  з  втомою  й  криками  шлунку,  мов  божевільна  торкалась  кісток,  водила  пальцями  по  бліднуватій  шкірі.  Але  завжди  всі  ці  старання  закінчувалися  трагічним  фіаско.  Я  ковтала  тістечка,  мов  чергові  пігулки  від  хворого  горла.  Я  картала  себе  за  слабку  силу  волі,  за  невтомне  бажання  поїсти,  невміння  боротись  власному  ЕГО.  Я  ночами  думала,  де  би  здобути  їжу,  як  смачно  пахне  жарене  м'ясо  й  як  скоріше  добігти  до  холодильника.  Забула,  як  харчуватись  повітрям,  виснажувати  себе  до  нудоти  й  не  задовольнятися  власним  тілом.  Нарешті  збагнула,  що  завжди  була  стрункою,  а  одержимість  навіяна  й  зовсім  безглузда.
Знаєш,  ти  –  це  найсмачніше  у  світі  тістечко,  яке  так  і  кортить  відчути  на  смак,  розкусити  начинку  й  злизати  масляний  крем.  З  тобою  боротись,  мов  істерично  худнути,  але  я  давно  розлюбила  солодке  й  у  мене  не  має  бажання  померти  від  голоду…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465889
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.12.2013


Будь ласка, будь слабкою

Ти  готова  бігти  на  допомогу  всім  зневіреним  і  душевно  хворим,  лікувати  їх  ніжними  словами  підтримки,  латати  серцеві  рани  поглядом  чи  ледь  відчутним  дотиком  дівочої  руки.  Ти  не  боїшся  ані  грози,  буревію  чи  хрусту  вогню,  не  заблукаєш,  не  втонеш,  не  плакатимеш,  якщо  забажаєш.  Ти  надзвичайна,  карколомна,  моя  найтендітніша  залізна  леді.  Тренуєшся  кожного  дня,  аби  взяти  золото  у  боротьбі  наді  мною,  готуєш  черговий  нокдаун,  продовжуєш  бити  після  удару  гонгу  й  свистка  рефері.  Будь  ласка,  крихітко,  допоможи  мені.  Я  задихаюсь  від  ніжності,  топлюся  від  непристойних  думок,  уявляю,  як  стискаю  тебе  у  своїх  грубих  чоловічих  обіймах.  Ммм,  мені  важко  з  тобою  такою  впевненою.  Пихата,  нагла,  грайлива,  моя  вітряна,  розпущена  красуня.  Знаю,  що  не  підходимо  один  одному,  але  ця  хімія  нашої  шкіри  притягує,  збуджує  та  хвилює,  мов  апогея  улюбленої  книги.  Хочу  чіпати  твоє  волосся,  стискати  його  в  своїх  долонях,  хвататись  в  поривах  миттєвої  пристрасті,  цілувати  розпеченими  вустами,  вдихати  й  видихати  його  запах.  Від  тебе  не  втечеш,  і  це  головна  проблема.  Дозволь  керувати,  віддайся  мені,  підкорися,  я  ж  знаю,  що  ти  цього  хочеш.  Знімай  помаранчеве  плаття,  дай  відчути  на  смак  своє  тіло,  вигинайся,  кричи,  дряпай  спину…  О  Боже,  крихітко,  ти  зводиш  мене  з  розуму!  Шия,  вушко,  груди.  І  знову,  і  знову,  і  знову…  Будь  ласка,  будь  завжди  слабкою...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465648
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2013


Чи любиш сни свої про мене?

[i]Ти  шукаєш  мене?  Я  знаю  шукаєш…  
Ти  думаєш  я  далеко,  а  я  близько…  
Думаєш  я  високо,  а  я  низько…  
[/i]
Закрий  очі,  відчуй  мене,  насолодися  запахом  відомого  тобі  парфюму  від  Кельвін  Кляйн,  вдихни  на  повні  груди  й  поринь  у  ностальгію.  Що  ти  бачиш  закривши  очі?  Я  впевнена,  що  це  мій  погляд,  який  зачаровує  безліч  хлопців,  але  який  напрямлений  тільки  на  тебе,  у  твоє  серце,  у  твою  душу;  це  очі,  кольору  чорного  гіркого  шоколаду,  в  яких  можна  побачити  розчарування  та  біль,  але  які  постійно  сяють,  немов  зірочки  на  небі;  це  усмішка,  яка  віє  теплом,  ніби  теплий  вітер  у  пустелі,  яка  дарує  ласку,  ніжність,  почуття  надійності  та  захищеності;  це  мій  голос,  який  шептав,  що  безмежно  кохає  тебе,  що  хоче  малюка  із  запальним  характером,  як  у  мене  й  милою  ямочкою  на  щоці,  як  у  тебе;  це  мої  губи,  які  цілують  тонку  шкіру  на  шиї,  проводять  мокру  доріжку  від  вушка  до  шиї,  від  шиї  до  вушка;  це  мої  руки,  які  ніжно  торкаються  обличяя  подушечками  пальців  і  ласкають  твою  шкіру  у  найчутливіших  місцях.  Чому  ти  мовчиш?  Відкрий  очі!  Чому  вони  наповнені  слізьми?  Закрий  їх  ще  раз!  Що  ти  бачиш?  Спогади…  Вони  занурюють  тебе  у  бездну,  бездну  болю,  жалю,  розпачу  та  пустоти.  Вони  обпікають  мою  душу,  моє  серце,  мої  очі.  Навіщо  ти  тоді  так  вчинив  зі  мною?  Навіщо  ти  говорив,  що  любиш,  а  сам  принижував  мене  своїми  зрадами?  Ти  клявся,  що  такого  більше  не  повториться,  але  робив  це  знову  й  знову.  Я  пішла.  Я  пішла  із  мокрою  соленою  доріжкою  на  обличчі,  але  поклялася,  що  ти  ніколи  не  побачиш  мої  сльози,  які  свідчать  про  слабість,  залежність  та  боготворіння  такого  ідеалу,  як  ти…  Благав  мене  повернутись,  молив  прощення,  а  я  лиш  просміялась  в  слід.  Навіщо?  Це  був  акт  протесту  проти  твоєї  влади  наді  мною.  Я  тепер  не  твоя…  Я  буду  щаслива,  чуєш?!  Я  буду  коханою,  буду  дарувати  комусь  радість,  посмішку,  свій  погляд.  І  ти  будь  щасливим!  Я  тебе  вибачаю.  Адже  хто  ми  такі,  щоб  не  пробачати  один  одному  образи,  якщо  навіть  Бог  пробачає  наші  гріхи?  Якщо  будеш  колись  сумувати  за  мною,  пам’ятай  про  те,  що  сам  мене  втратив…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465598
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2013


Я хочу…

[b]Я  хочу...
Сміятись![/b]  Хочу  з  ним  сміятись:  голосно,  заразливо,  по-дитячому  мило,  незважаючи  ні  на  кого,  разом!  Знаєте,  його  посмішка  змушує  мене  літати!  Літати  в  наших  спільних  мріях;  літати  у  вирії  тепла  і  радості;  літати,  взявши  його  за  руку,  над  нічним  містом,  над  коханим  Львовом.  Хочу  бути  птахом:  вільним,  незалежним,  всемогутнім.  Але  літати  я  не  вмію…  

[b]Я  хочу…
Співати![/b]  Разом  заспівати  щось  таке  надзвичайно  складне,  щоб  плутатись  у  словах.  Жаль,  що  у  мене  не  має  ні  голосу,  ні  слуху.  Але  там,  у  голові  та  серці,  я  так  співаю!  Співаю  про  кохання:  душевно,  радісно,  щиро,  немов  викрикуючи  про  любов  на  весь  світ!  Але  співати  треба  вголос…  а  я  не  вмію.  Хочу  висловити  всі  емоції  саме  в  пісні,  але  не  можу.  Ти  допоможеш  мені  заспівати,  коханий?

[b]Я  хочу…
Малювати![/b]  Хочу  намалювати  тобі  мій  дивний  світ:  сонце,  музика,  книги,  тебе!  А  як  же  намалювати  тебе,  якщо  твій  образ  невидимий?  Тебе  не  має  поряд,  але  я  відчуваю  твій  силует!  Ні,  ти  десь  тут,  я  відчуваю  тебе!  Так  давай  найди  мене,  спіши  сюди,  а  то  втратиш  мене…  Якщо  вже  не  втратив…

[b]Я  хочу…
Говорити![/b]  Спілкуватись  з  тобою  кожен  день  на  різні  теми:  кіно,  спорт,  музика…  та  це  не  важливо!  Головне  ти  біля  мене  і  я  біля  тебе,  ми  разом!  Хочу  лежачи  у  тебе  на  грудях,  слухати  твої  розмови  і  зачаровано  на  тебе  дивитись.  Хочу…  Багато  хочу?  

[b]Я  хочу…
Драйву![/b]  Хочу  гнати  по  трасі  200  на  машині,  далеко-далеко,  туди,  де  нас  ніхто  не  знайде!  Відчуваючи  весь  цей  екстрім,  буду  хапатись  за  твою  руку  зі  страху,  але  почуватиму  себе  в  безпеці,  бо  ти  поряд…  Ти  мій  ангел-охоронець.

[b]Я  хочу…
Знати  всі  мови  світу![/b]  Хочу  кожен  день  говорити  тобі  «Люблю»  іншими  словами!  Як  тобі  подобається  «I  love  you»  чи  «Je  t'aime»?  А  може  просто  «Я  кохаю  тебе»?  Зрозуміло,  щиро,  гарно…
Я  так  багато  хочу…  але  так  мало  отримую…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465480
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.12.2013


Постійно. Набридливо. Безглуздо.

***  [b]Берег.[/b]  Каміння  таке  тепле,  але  неприємне  на  дотик.  В  легенях  кружляє  жарке  серпневе  повітря,  яке  гріє  мене  та  моє  холодне  тіло.  Течія  річки  –  немов  страшний  величезний  звір,  який  мчиться  за  своєю  здобиччю.  Куди  ти  поспішаєш,  річечко?  Одна  хвиля  зі  всієї  сили  вдаряється  в  каміння  на  дні  бездни,  потім  друга,  а  далі  третя…  І  так  завжди.  Вічно.  Необоротно.  Я  чую  мелодію  води.  Тиха,  майже  нечутна  пісня  про  життя.  Стоп.  Просто  стоп.  Не  про  воду  думки.  
[i]Мелодія  життя  лунає.  Перший  акорд,  другий  акорд,  третій  акорд.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.  [/i]

***  [b]Каміння.[/b]  Дивлячись  на  сіру  масу  я  тяжко  ковтала  важку,  але  доволі  чисту  атмосферу.  Вдивляючись,  ніби  шукаючи  відповідь  на  питання,  я  не  відчувала  звуків  навколишнього  середовища,  голосу  рідних  людей…  я  поринула  в  роздуми.  Я  розчарована  чи  ображена?  Засмучена  чи  розгублена?  Похмура  чи  просто  розбита?  Знову  думки.  Та  набридли  ви  вже.  Досить.  Прошу.  
[i]Думки  бігають.  Туди  -  сюди,  туди  -  сюди,  туди  –  сюди.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.  [/i]

***  [b]Сонце.[/b]  Воно  вже  на  горизонті.  Жовтогарячі  промені  лоскочуть  моє  тіло  цими  дивними  дотиками,  немов  кажучи,  що  воно  збирається  покидати  нас  і  віддати  своєму  суворому  та  похмурому  братові  Місяцю.  Ні,  Сонечко,  не  поспішай!  Даруй  нам  далі  свої  материнські  почуття.  Хоч  раз,  ще  раз…  Але  ти  все  рівно  віддаєш  свою  шану  братові  й  за  лічені  хвилини  покидаєш  нас.  Зрада  з  твого  боку.  Жаль,  звісно,  але…  
[i]Годинники  цокають.  Тік  –  так,  тік  –  так,  тік  -  так.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.  [/i]

***  [b]Небо.[/b]  Його  поступово  затягло  хмарами.  Ці  химерні  сніжно-білі  форми  Божих  думок,  втілені  в  скупченні  водяної  пари  розвивають  фантазію  людини  та  бавлять  її  свідомість.  А  ось  і  слоник.  Ні,  це  метелик…  Що  це,  Господи?  Про  що  ти  зараз  думаєш?  Про  те,  що  і  я?  Чи  я  про  те,  що  і  ти?  
[i]Слова  плутаються.  Слово  раз,  слово  два,  слово  три.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.[/i]  

***  [b]Небо.[/b]  А  його  все  далі  затягало  хмарами.  Ні,  не  сніжно-білими,  а  тепер  темними,  тяжкими,  загадковими.  Буде  гроза.  Від  них  так  і  несе  запахом  зла  та  наглості.  Ні,  не  люблю  грозу.  Шум,  гам,  спалахи.  Дитячі  злякані  погляди  у  вікно,  страх,  тривога.  Набридло  це  все.  Хочу  розчинитися  в  цих  дивних  страшних  до  болю  хмарах.  Розчинитися.  Просто  перестати  існувати.  
[i]Сльози  капають.  Сльоза  раз,  сльоза  два,  сльоза  три.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.  [/i]

***  [b]Земля.[/b]  Дивлюсь  ніби  у  вічне.  Але  ж  думки  не  про  неї.  Дивлюсь  на  землю  –  думки  про  тебе.  Дивлюсь  на  воду  –  думки  про  тебе.  Дивлюсь  на  сонце  –  думки  про  тебе.  Думки  про  вічне.  Думки  про  майбутнє.  Думки  про  мрію.  Ні,  досить.  Забудь.  
[i]Душа  тріпоче.  Вдих  –  видих,  вдих  –  видих,  вдих  –  видих.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.  [/i]

***  І  стоячи  на  краю  берега,  я  відчуваю…  Це  щось  надзвичайне.  Почуття  легкості,  свободи,  польоту.  Приходить  ідея,  що  не  має  нічого  неможливого.  Світ  у  моїх  ногах,  я  на  вершині  щастя.  Закриваєш  очі  і  лапаєш  хвилини  нірвани.  Мовчки.  Тихо.  Без  зайвих  слів.  
[i]Серце  калатає.  Тук  -  тук,  тук  –  тук,  тук  -  тук.  Постійно.  Набридливо.  Безглуздо.  [/i]

  [i]Мелодія  завмерла.  Думки  зупинилися.  Годинники  збилися.  Слова  пропали.  Сльози  припинилися.  Душа  злякалася.  Серце  затихло.  В  голові  одне  –  спокій,  пізнання,  освоєння…[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465479
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.12.2013


Наречена

Засинай,  наречена,  сьогодні  остання  цнотлива  ніч.  Поспішай  поніжитись  в  стерильному  дівочому  ліжечку,  закривай  очі,  втрачай  розум,  опинися  в  казці...  Поринь  в  океан  солодких  сновидінь,  не  бійся,  пірнай!  Вдягай  найкрасивішу  сукню,  малюй  вуста  яскраво-червоною  помадою  й  рушай  на  зустріч  пригодам!  Твори  найніжнішу  картину,  але  ретельно  підбирай  кольори,  моя  красуня.  Танцюй  чутливий  контемп,  плавно  рухайся,  віддайся  смаку  дівочого  ванільного  блаженства.  Засинай,  наречена…  Ось  мої  долоні,  лягай.  Не  бійся,  моя  душа  оберігатиме  твої  сновидіння,  буде  вірною  опорою  й  супроводжуватиме  по  ватних  просторах  потаємних  бажань.  Торкнися  неба,  моя  солодка…  Ти  відчуваєш  вологі  хмари?  А  шепотіння  вітру?  А  римування  дерев?  Залиш  всі  сумніви  позаду,  стань  вільною,  необмеженою,  стань  [b]Supernova[/b].  Біжи  на  зустріч  пригодам!  Біжи  щодуху,  щосили,  втікай  від  банального  дня!  Ей,  наречена,  веселись…  Сьогодні  остання  цнотлива  ніч…    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465254
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.12.2013


Ми сиділи на кухні…

Ми  сиділи  на  кухні  й  ділились  своїми  думками,  вульгарними  фразами  описували  душевні  рани  й  сердечні  подряпини  від  намріяного  псевдо-кохання,  плакали  в  унісон  від  морської  хвилі  старих,  давно  вже  забутих  спогадів.  Ми  сиділи  на  кухні  й  каялись  в  своїх  гріхах,  ховаючи  очі  під  брилою  сорому,  а  губи  в  дешевій  випивці  зі  смаком  суниці.  Розмови  були  аж  до  ранку,  найпотаємніші  в  світі  діалоги  з  участю  двох  божевільних  сестричок.  Наші  слова  й  спільні  ридання  приводили  до  тями,  лікували  від  самотності,  давали  шанс  оговтатись  й  усміхатись  новому  дню.  Я  обожнювала  миті  з  тобою  –  найщиріші  моменти  сестринської  дружби,  які  не  заміниш  новим  знайомством  чи  словами  підтримки  старого  бойфренда.  Нами  кидались  наліво  й  направо,  ображали,  підступно  зраджували,  виснажували  й  незаконно  експлуатували.  Нами  грались  примхливі  чоловіки,  продюсували  лялькові  вистави,  де  ми  –  найвірніші  в  світі  коханки.  Вони  дивувались,  як  такі  юні  й  прекрасні  радіють  життю,  відважно  крокують  на  зустріч  новим  пригодам,  щиро  вірять  в  людський  ідеал,  шукають  його,  мов  фанатички,  одержимо  бажають  випити  з  чаші  Грааля.  Я  знаю,  що  наші  зап’ястя  пов’язує  невидима  нитка,  міцніша  за  будь-який  камінь,  і  факт  того,  що  вона  ніколи  не  обірветься.  Але  нитка  заплуталась  в  лицемірності  й  розпутувати  її  ніхто  не  поспішає.  Ми  більше  ніколи  не  будемо  сидіти  на  кухні  й  ділитись  новинами  про  нових  знайомих,  навчання  чи  тих  же  коханців.  Більше  не  буде  розмов  перед  сном,  мовчання  емоціями,  сліз  на  рідному  дівочому  плечі.  Між  нами  нічого  не  буде:  ні  дружби,  ні  слів,  ні  сухого  «Привіт».  
Ти  моя  вірна  серцева  супутниця,  яка  зіпсувала  все  бажанням  бути  найкращою  не  тільки  для  мене…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=465236
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.12.2013


Просто це так важливо…

Просто  це  так  важливо  стати  твоїм  світом.  Поспішно,  прудко  й  жваво  увірватися  у  нудне  й  прісне  життя,  пірнути  у  холодне  та  крижане  серце,  охопити  двома  руками  стривожену  й  скалічену  розпачем  душу,  зачарувати  дивний  світогляд  і  увійти  у  думки,  де  не  ступала  ще  жодна  тендітна  жіноча  ніжка.  
Просто  це  так  важливо  стати  твоєю  думкою.  Спокійно  й  впевнено,  роблячи  колосально  великі  кроки  назустріч,  поринути  в  аквамариново-ніжні  мрії,  мов  у  воду  –  глибоку  й  неосяжну,  немов  бездна  душі,  щоб  заволодіти  тобою  повністю.  Я  –  власна.  Я  маю  на  тебе  право.  
Просто  це  так  важливо  обіймати  тебе  щодня.  Кінцівками  пальців  ворожити  по  тілі,  вимальовуючи  там  незрозуміло  красиві  візерунки,  залишаючи  важкі  невидимі  опіки,  як  віски  Бурбон,  кристалічно-прозорі,  але  водночас  п’янкі  й  міцні.  
Просто  це  так  важливо  цілувати  твої  вуста.  Зміїною  пристрастю  впитися  в  губи  й  здавити  волю,  бо  ти  -  слабке  створіння,  яке  підвладне  своїм  емоціям,  які,  в  свою  чергу,  падають  на  коліна  переді  мною.  Бо  людьми,  любий  мій,  керують  почуття,  а  не  матеріальна  дрібничка  –  недолугий  непотріб  Всесвіту,  всього  лиш  емоції.  Ніби  все  так  просто,  але  ж  ми  все  так  любимо  ускладнювати.  Ми  не  вміємо  контролювати  пафос.  Потрібно  взяти  батога  в  руки  й  стати  дресирувальником:  загартовувати  себе  на  розпач,  відчай  і  сум,  бо  всі  роблять  боляче  у  житті,  ніхто  не  страхує  серце  від  жалю,  бо  надто  дорогою  буде  відплата.  Ніякий  контракт  –  просто  папірчик  –  не  врятує  нас,  бо  ми  –  смертні,  жалюгідні  ефемерні  істоти.  І  я  не  перебільшую  і  не  роблю  трагедію,  коханий.  
Просто  це  так  важливо  вдихати  твій  запах.  Вдихнути  на  повні  груди  лякаючий  впевнений  запах,  що  задурманив    голову  й  поринув  у  пам'ять.  Цей  солодко-гіркий  присмак,  дешевий  та  підкупний,  наче  безглузда  філософія  Ніцше.  
Просто  це  так  важливо,  щоб  ти  був  поруч.  Проводити  з  тобою  день  і  ніч,  радіти  й  сумувати  разом,  ділити  одне  ліжко  на  двох,  одну  тарілку  з  їжею,  одну  любов  і  все  на  двох…І  тобі,  і  мені,  і  нам.  Просто  це  так  важливо  бачити  тебе  коли  заманеться:  торкатися,  обіймати,  цілувати,  пестити,  відчувати  тебе  своїм.  Просто  це  так  важливо  мати  людину,  яку  любиш  і  яка  відповідає  тобі  тим  же  почуттям.  Просто  це  так  важливо  жити  для  тебе,  відкидаючи  всю  іронію  життя,  цей  банальний  поворот  подій,  бо  ти  зі  мною,  а  я  з  тобою  –  ми  разом.  Просто  це  так  важливо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464647
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.12.2013


Такі, як ти давно вже не в моді

Такі,  як  ти  давно  вже  не  в  моді.  Щирий,  добрий,  неначе  розніжений  ідеал  в  суворому  чоловічому  обличчі.  Я  б  годинами  заспокоювала  твої  стривожені  рухи  та  нервові  сіпання,  адже  це  мов  дитяча  щира  усмішка,  яка  дарує  оксамитово-ніжне  блаженство  й  насолоду  солодкого  смаку  Бейлізу.  Мої  рожево-ласкаві  вуста  рентгеном  мітять  твою  шию,  знімають  твою  перламутрову  серцевину  й  підігрівають  її  на  всі  102  градуси  по  шкалі  Ференгейта.  Один  погляд  у  твої  вічі,  прямісінько  в  душу,  а  на  дні  ажурний  піднесений  захват,  який  охопив  тебе  з  ніг  до  голови,  який  викликає  мурашки  по  шкірі,  цю  химерну  гусячу  шкіру,  немов  терпкий  пористий  шоколад.  І  щоразу  цілуючи  топлюся  у  рідних  вустах,  заздрячи  сама  собі,  а  руки  палко  блукають  по  тілі,  обгортаючи  його  в  диявольськи-шовкові  дівочі  обійми.  Жадна,  визнаю.  І  давай  без  драм,  коханий.  Тільки  під  теплу  ковдру  разом  з  тобою,  ділячи  одне  маленьке,  м’яке,  розігріте  нашим  коханням  ліжко.  
Моє  щастя  транслюється  по  радіо  «Ти»,  що  має  лише  одну  частоту  –  040992  FM.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464645
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.12.2013


Cinema

[i][b]You  and  Me[/b][/i]  –  це  фільм-аплікація.  
[i]Комедія[/i],  де  я  тішу  тебе  не  надто  дотепними  жартами,  але  які  викликають  цю  милу  посмішку  на  вустах  та  зморшку  біля  очей.  [i]Екшн[/i],  де  я,  наче  під  прикриттям,  полюю  на  тебе,  мов  на  здобич  і  влучно  попадаю  прямісінько  в  серце  (адже  я  туди  цілилась).  [i]Драма[/i],  де  ридаю  ночами  через  нікому  не  потрібні  сварки  та  солодку  брехню,  образи  та  надумані  саморобні  нірвани.  [i]LoveStory  (+18)[/i],  де  ми  найкрутіші  в  світі  коханці:  губи  липкі  від  карамельних  поцілунків,  а  пальці  від  дуже  інтимних  таємниць.  З  іронією  в  очах  ти  прикро  шепчеш:  «Дивлячись  на  тебе  я  бачу  лише  Білого  Лебедя».  А  мені  так  і  кортить  крикнути:  «Ей,  ідіот,  як  ти  помиляєшся!».  Арифметика  думок  не  вкладається  в  кадри  кіно,  геометрія  тіл  потребує  додаткового  часу  для  екстазу,  хімія  обіймів  розриває  замкнене  електричне  коло  наперекір  всім  законам  фізики.  Підстав  долоні  для  нашого  ремейку,  відзнімемо  ще  раз  [i]Cinema[/i]  й  поринемо  у  [b][i]Wicked  Games[/i][/b].

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464412
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2013


Проникнись мною

Можливо,  колись  я  стану  тією,  якою  ти  хочеш  мене  бачити.  Жінкою,  яка  задовольнятиме  тілом  й  п’янитиме  душею,  яка  буде  вести  в  правильному  напрямку  й  не  дасть  можливості  схибити,  навіть  подумати  про  поразку  чи  приречений  результат.  Жінкою,  яка  буде  в  тобі  улюбленою  картиною,  мольбертом  для  творіння,  книжкою  для  натхнення  чи  просто  Музою,  яка  викликає  бажання  діяти  для  мистецтва.  Можливо,  колись  я  стану  тією,  яка  рве  тобі  все  із  середини,  кричить,  панікує,  тисне  на  кнопку  «Replay»,  божеволіє,  криє,  гримить,  горланить  щодуху  та  ніяк  не  вгамується.  Поцілуй  її  за  мене,  зірви  лишній  одяг,  передай  привіт  і  розкажи  про  моє  безмежне  натхнення  на  цей  вечір.  Вона  отримує  тіло,  а  я  задовольняюсь  душею.  Ти  зі  мною  тільки  буквами,  рядки  залишаться  зі  мною  назавжди:  в  історії  мого  життя,  в  історії  мого  браузера.  Все  моє  божевілля  в  епіцентрі  з  тобою,  тож  давай  зупинимо  цю  уявну  вендетту  та  знову  поринемо  в  хаос  наших  думок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464411
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.12.2013


Ти пішов і все – До побачення

Ти  пішов  і  все  –  До  побачення.

Запам’ятай  одне,  моє  наївне  дурне  хлопчисько:  якщо  ти  одного  разу  зник  із  мого  життя,  то  будь  добрий  не  нагадувати  про  своє  нікчемне  життя  й  існувати  надалі  у  своєму  брудному  й  огидному  світі.  Ти  вичерпав  ліміт  моєї  довіри,  тому  моє  серце  назавжди  закрито  для  тебе  під  залізними  гратами,  які  вже  давно  вкрилися  іржею  та  поросли  отруйним  тереном.  Залиш  свої  феєрично-красиві  обіцянки  при  собі:  не  бажаю  бачити  твої  зрадливо-красиві  очі,  чути  до  болю  рідний  голос,  який  обпікає  брехнею  нотки  моєї  душі  та  грає  свій  неврівноважений  романс.  Вистачить.  Ти  і  так  зруйнував  останню  цитадель  моєї  душі,  розібрав  по  маленьким  камінчикам  моє  тендітне  серце,  жадно  розірвав  мою  гордість  на  велетенські  шматки  й  викинув  на  розтерзання  тваринам.  Певне,  пишаєшся  собою?  Дарма,  любий  мій.  Ти  не  вбив,  а  лиш  надавив  болем  по  кволих  швах.  Забивай  і  надалі  свій  шлунок  псевдо-коханням  бідолашної  рудоволосої  дівчини,  яку  ти  принижуєш  своєю  шоколадно-солодкою  брехнею.  У  тебе  не  серце,  а  пластмасовий  клапан:  ти  не  здатний  на  вірність  і  ласку,  тобі  подавай  розпусту  в  коробочці  бавовни.  Жаль,  звісно,  але  ти  невиліковний.  Вакцини  від  хронічних  боягузів  не  має.  Зазирни  всередину  й  побачиш,  що  [b][i]«любов»[/i][/b]  з  тобою  накоїла…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464151
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2013


Дорогий мій…

Дорогий  мій,  я  шалено  сумую  і  не  має  нічого  болючішого,  ніж  згадувати  короткочасні  моменти  нірвани  з  тобою.  Ніхто  не  знає  через  що  ми  пройшли  і  як  все  трагічно  закінчилось.  Не  можу  заспокоїти  тремтіння  в  руках,  чи  то  від  холоду,  чи  від  думок  про  тебе,  які  поглинають  мене  повільно,  смакуючи,  мов  легку  здобич.  Так  само  і  ти,  неквапливо  й  єхидно,  дегустував  ласий  шматок  моєї  душі,  мов  легалізований  вбивця  душив  її  гордість,  калічив,  рвав  на  шматки,  вбивав  кожним  сказаним  словом.  Після  усього,  через  що  ти  змусив  мене  пройти,  я  все  ще  рвуся  до  тебе,  наївне,  слабке  дівчисько.  Хочу  бачити  твоє  обличчя,  торкатись  його  своїми  руками,  пестити,  гріти,  ховати  від  вітру,  навіть,  якщо  мої  руки  маленькі  та  зовсім  беззахисні.  Спасибі  за  безсонні  ночі,  за  бажання  творити  та  малювати  чуттєві  картини  у  своїй  голові,  бажання  бути  спокійною  та  врівноваженою,  милою  і  тихою.  Між  нами  така  порожнеча  й  таке  холодне  повітря,  але  тільки  з  тобою  я  жива,  тільки  з  тобою  я  справжня.  Дорогий  мій,  прошу  поговори  зі  мною,  я  готова  на  все,  щоб  найти  тебе,  дай  мені  знак.  Набридло  щоночі  чути  твій  голос,  який  тихо  шепче  «Я  хочу  тебе  бачити…»,  давить  на  свіжі  рани,  тероризує  мій  мозок,  ріже  гострим  лезом  по  серці.  Моїм  рукам  призначено  тримати  твої.  І  як  не  крути,  але  скоро  ти  це  зрозумієш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464149
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.12.2013


Skinny Love

Легкий  снежок  медленно,  но  довольно  таки  грациозно  спускался  на  серый  мрачный  асфальт,  образуя  нежно-рыхлые  комочки  снега,  которые  были  похожи  на  сладкие,  медовые  облака  в  середине  июня.  Город  снова  погрузился  в  холодную  зиму.  Люди,  которые  быстро  перебирали  своими  ножками  (то  ли  от  холода,  то  ли  от  спешки),  торопились  по  своим  домам,  где  царила  тихая  новогодняя  эйфория,  запах  мандаринок,  топленого  молока  и  ванили  с  корицей.  Все  вокруг  сияло  и  блестело,  было  усыпано  теплом,  радостью  и  лаской,  все  люди  будто  словили  чудо-птицу  за  хвост,  которая  имела  дивный  перламутровый  оттенок,  посадили  в  золотую  клетку  и  назвали  её  [i]Skinny  Love[/i],  моя  [i]Skinny  Love[/i]…
Проснувшись  рано  утром  девушка  дивно  улыбнулась,  зевнула  и  повернулась  к  своему  любимому.  От  увиденной  картины  она  еще  шире  расплылась  в  улыбке  и  обрела  необыкновенно  приятное  чувство,  что  нежно  теребило  её  животик.  Она  долгое  время  наблюдала  за  парнем,  который  все  так  же  спал.  Волосы,  губы,  подбородок,  родинка  на  левом  плече,  ямочка  на  щеке  –  её  глаза  жадно  и  алчно  глядели  на  юношу,  но  одновременно  ласково  и  заботливо  осматривали  каждый  сантиметр  его  тела,  будь  он  любимая  картина  Пикассо  или  самая  дорогая  персидская  ткань.  С  самого  начала  он  был  нахальным  и  дерзким  вором,  который  нещадно  украл  её  простое,  девичье  сердце,  даже  не  оставив  ни  единого  шанса  на  возврат  или  обмен.  Хотя  она  и  сама  с  удовольствием  стала  его  жертвой,  разрешив  утонуть  в  аквамариновых  глазах  и  пурпуровой  крови.  Он  никогда  не  играл  в  джентльмена,  никогда  не  снимал  перед  ней  шляпу,  не  целовал  руку  при  встрече.  Она  же  никогда  не  требовала  от  него  цветы  и  дорогие  подарки,  не  ревновала  без  повода  ко  всем  знакомым  девушками,  не  ждала  его  по  ночам.  Между  ними  было  что-то  необычное,  странное,  удивительное.  Парень  –  это  10  планета,  со  своей  кисло-сладкой  атмосферой,  ажурным  магнитным  полем  и  очумелым  климатом.  А  девушка  –  это  его  космическая  истерика,  которая  кометой  мчится  на  его  незаселенную  землю,  как  сумасшедшая  ищет  уют  в  его  сердце,  которое  закрыто  под  литыми  воротами.  Она  неадекватная,  паранормальная,  она  –  женщина-пришелец.  Ради  него  она  готова  на  все!  И  сейчас…  Она  встречает  с  ним  294  утро  на  шелковистых  простынях  при  комнатной,  интимно-пряной  обстановке.  И  уже  которое  утро  подряд  девушка  целует  парня  за  ушком,  спускаясь  к  шеи  и  выводит  языком,  как  акварельной  кисточкой  свой  очередной  рисунок,  копируя  Клода  Моне  и  его  картину  «Впечатление…».  Она,  как  ненасытная  львица  вдыхает  родной  аромат,  который,  как  афродизиак  –  одержимый  и  несдержанный,  дурманит  её  голову  и  уносит  в  лиловую  марципановую  мечту.  А  юноша  спросонья  улыбается  и  наслаждается  мягкими  и  деликатными  прикосновениями  губ  его  любимой  на  хрупкой,  но  сильной  мужской  шеи.  
Он  её  любит,  правда.  Он  любит  её,  как  писали  в  своих  стихах  Есенин,  Ахматова  и  Лермонтов.  Он  любит  её,  несмотря  на  игристый  характер,  дурные  манеры,  детские  привычки,  вечное  нытье  и  обижанье  без  причины.  Он  любит  не  за  красоту,  а  за  уверенность  в  верности,  харизму,  обаяние,  умение  готовить,  любить,  поддержать  в  трудную  минуту.  Он  любит  за  то,  что  она  будет  лучшей  в  мире  мамой  и  женой.  И  просыпаясь  294  утро  подряд  парень  уверен:  как  не  крути,  но  любовь  существует.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464097
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 04.12.2013


Тобі, справжньому

І,  навіть,  коли  світ  розвалиться  на  частини,  світло  зникне  й  пітьма  жадно  поглине  все  довкола,  мов  Чорна  Діра,  коли  всі  хвилі  затоплять  берега  й  не  буде  рятувальної  шлюпки,  я  буду  завжди  з  тобою.  Буду  дивитись  у  твої  вічі,  бажані  та  кохані,  дивитимусь  й  шукатиму  захисту.  Мовчки,  без  слів.  Ми  з  тобою  щоразу  ходили  по  лезу  ножа,  мов  затяті  екстремали,  які  випробовують  долю  на  смак.  Я  завжди  це  знала,  але  ніколи  не  думала,  що  побачу,  як  ми  зірвемося  вниз.  Стає  все  страшніше  й  тиша  обволікає  нас  з  ніг  до  голови,  обліплює,  мов  статую  Родена.  Зараз  я  нічому  не  можу  вірити,  а  ти  вважаєш,  що  все  це  було  величезною  помилкою.  Закриваю  очі  й  затримую  подих:  не  хочу  втрачати  тебе.  Я  загубилась.  Я  почуваю  себе  пустою.  Господи,  мене  розриває  з  середини!  Калейдоскоп  моїх  думок  зводить  мене  з  розуму,  зверхньо  топче  зефірний  спокій,  тисне  на  стійкий,  явно  нежіночий  характер,  вигинає  совість,  катує,  мучить,  виснажує,  тиранить  самовпевненість.  Як  би  довго  не  стояла  на  колінах,  кудлаті  спогади  все  рівно  будуть  кусатись.  Незграбно  намагаюсь  приховати  свій  переляк,  але  вірю  у  те,  що  справлюсь,  що  сильна.  Я  відчуваю  тебе  краще,  ніж  ти  думаєш.  Чую  твої  думки,  які  солодко  шепчуть:  «Я  сумую  за  тобою,  ти  мені  потрібна…».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464093
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.12.2013


Маленьке божевілля під назвою "Любов"

[b][quote]«Я  прийшов  до  висновку,  що  чари  -  це  те,  що  штовхає,  піднімає  й  взагалі  робить  речі  з  нічого.  З  чар  зроблені  листя  й  дерева,  квіти  й  птахи,  борсуки,  лисиці,  білки  і  навіть  люди.  Значить  чари  просто  скрізь  і  навколо  нас,  і  у  всіх  інших  місцях  також…»[/quote][/b]

Я  хочу  стати  твоєю  [i]Попелюшкою[/i],  яка  відчайдушно  би  боролась  за  чисте  й  непорочне  кохання,  диктувала  свої  божевільні  й  надто  чіткі  правила,  ставила  табу  на  зраду,  брехню  та  образи.  
Я  хочу  знайти  лампу  [i]Аладіна[/i],  де  першим  бажанням  було  би  завжди  бути  твоєю.  Чути  твій  голос,  сміх,  дотепні  жарти  й  відверті  думки,  торкатися  губами  очей,  вилиць,  щетини  на  підборідді,  плавно  переходячи  до  шиї  та  плеч.  Ти  (і  навіть  думки  про  тебе)  викликають  табун  мурах,  які  безжалісно  топчуться  по  моєму  дівочому  тілі,  мітячи  кожен  сантиметр  солодкої  шкіри.  Ниті  між  нами  тонкі  та  невидимі,  але  міцніші  за  будь-яку  скелю  чи  айсберг  того  самого  судна  Титаніка.  
Я  хочу  перенестись  у  чарівну  країну  [i]Любові[/i],  де  ми  будемо  пити  росу,  мов  кислу  брагу  й  п’яніти  від  присутності  один  одного.  Хочу  ховатися  під  ковдрою  з  рожевих  і  білих  піонів,  відчувати  як  пестиш  руками  моє  волосся,  віддаватися  на  поталу  сну  саме  в  твоїх  обіймах.  Хочу  літати  з  птахами,  поки  чари  між  нами  не  розчиняться,  мов  цукор  у  каві.  Ти  обіцяєш  підкупити  стару  відьму,  коханий?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463950
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2013


Одержима

В  житті  буває  так,  що  брехлива  людина  цінується  тобою  більше,  мов  діамант  в  золотій  оправі  для  нещасного  жебрака,  який  не  відчував  запаху  справедливості,  а  лиш  гидкий  сморід  самотності.  Я  вдихаю  цей  аромат  щодня,  і  в  цих  словах  не  приховати  смутку  душі.  
Я  боюсь.  Боюсь  до  тремтіння,  до  втрати  почуттів.  
Чому  твоя  немічна  гордість  з  проста  пробачає  та  не  тримає  зла  на  таку  людину?  Чому  дотик  -  уявний  оргазм  -  змушує  тіло  мліти  та  битися  в  жахливих  конвульсіях,  а  серце  принизливо  кидатись  на  коліна  від  щенячого  захвату?  Чому  твій  розум  здатний  прокручувати  лиш  його  ім’я  та  в  думках  називати  ним  цілі  епохи,  присвячувати  картини  та  вірші,  вульгарно  дарувати  сталеву  душу  в  підкупний  подарунок?  Чому  його  надмірно  впертий  погляд  вбиває  тебе  мимохідь,  навіть  не  відродивши  лукавою  усмішкою?  Чому  його  серце,  мов  Чорна  Діра  (непереможно  пуста  та  об’ємно  тиха)  затягує  до  себе  у  підступне  вовче  лігво,  а  ти  кометою  мчишся  туди,  наче  навіжена?  
Я,  мов  рана,  яка  змушена  терпіти  це  до  кінця.  І  хоч  смійся,  хоч  плач,  але  це  відчуття  дарує  наснагу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463948
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.12.2013


Спи, солодка…

Спи,  солодка…  Дозволь  снам  наводнити  твою  свідомість,  неконтролюючим  процесом  управляти  новими  польотами,  позволь  почуттям  нахлинути  й  понести  тебе  в  наступний  ранок.  Спи,  солодка,  спи.  Твої  очі  видають  біль  –  залікуй  її...  Змайструй  власне  небо,  розгорни  крила  й  впади.  Повітря  підхопить  тебе,  наче  тендітну  пір’їнку.  Не  бійся,  люба,  падай,  сьогодні  ти  всевладна!  Море  повне  акул,  які  чують  брудний  запах  крові,  прагнуть  вчепитися  об  тебе  своїми  гидкими,  гострими  зубами  за  найніжніші  ділянки  шкіри,  вистрілити  в  серце  своїми  зрадливими,  лазерними  поглядами,  що  наскрізь  проїдають  гордість  та  самооцінку.  Вони  намагаються  втиснути  тебе  в  рамки  й  щоразу  почуття  незахищеності  лякає  та  мучить  самопочуття.  Вони  змальовують  з  тебе  ню-картини,  де  підрізають  тобі  янгольські  крила,  розрізають  навпіл,  катуючи,  мов  жалюгідну  рабиню.  Спи,  солодка…  Ти  ж  прийшла  перемагати,  боротися,  завойовувати,  процвітати.  Вимкни  небо  й  землю,  вимкни  все  довкола.  Цієї  особливої  ночі  відчувай  себе  карколомною,  подумки  розчинися  в  ажурній  мрії  та  смачно  позіхаючи  спи,  солодка,  спи…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463611
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.12.2013


Формула щастя

Ти  –  солодший  за  рожеві  троянди  із  марципану,  тендітніший  за  медових  балерин  величного  Едгара  Деги,  красивіший  за  мальованих  в  жіночих  романах  штучних  героїв-коханців,  ніжніший  за  молочні  подушки  вранці  чи  перед  сном.  
Ти  –  немов  дикий  американський  грандж:  вічно  перевантажуєш  мої  електрогітари  недоречними,  вкритими  карамеллю  нотами,  змінюєш  свій  музичний  настрій  протягом  моєї  лірично-трагічної  композиції,  а  також  твій  дивний,  незвичайно  тихий  надривний  вокал  з  характерним  розтягуванням  слів.  
Поцілунки  твої,  мов  свіже  та  легке  суфле  із  малини,  а  я,  мов  хтивий  гурман  смакую,  частинка  за  частинкою,  відламуючи  скоринку  душі  та  маленький  шматочок  серця.  
Ти  настільки  став  рідним,  що  іноді  уявляю  тебе  янголом  з  правого  плеча,  який  відгукнеться  на  кожне  сказане  слово.  Куди  ж  подівся  твій  голос?  Я  чую  удари  власного  серця  і  мене  страшенно  лякає  ця  тишина.  Цей  запах…  Я  хочу  вдихати  твій  аромат,  але  чую  лиш  запах  сварки  та  бруду,  який  випалює  мене  із  середини.  Розвіялась  впевненість  –  вітер  розвіяв…  Він  досі  віє?  Куди  ж  ти  подівся?  Відгукнись!  Я  хочу  до  тебе…  Зрозумій,  формула  щастя  проста:  [b]1+1=3.[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463407
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.12.2013


Я відпускаю тебе до завтра…

[i]Я  відпускаю  тебе  до  завтра…[/i]
В  черговий  раз,  втрачаючи  з  тобою  контакт,  як  в  старих  ретро-піснях  до  мене  приходить  це  дивне  відчуття,  яке  я  ніжно  називаю  «очікування  кращого  часу».  Ніби-то  в  старій,  давно  вже  забутій  ретро-баладі  2  рядки,  але  вловлюється  частина  всього  світу:  вся  біль,  злість,  розчарування,  доля  смутку,  але  все  ж  таки  прояснюється  надія.  Надія  на  нове  життя,  на  твій  ласкавий  погляд,  на  рідні  слова:  «Доброго  ранку,  кохана».  Як  довго  має  жити  це  почуття?  Як  довго  я  повинна  страждати?  В  очікуванні  наступного  дня,  в  «очікуванні  кращого  часу»…  Чому  ми  не  можемо  просто  втекти,  далеко-далеко,  у  місце,  де  буде  відчуватися  солодкий  запах  турботи,  безпеки  та  спокою?  У  місце,  де  ми  побудуємо  свій  міні-рай,  у  якому  не  страшно  буде  пересидіти  ані  буревій,  ані  грозу?  У  місце,  де  вечорами  ми  би  сиділи  на  порожньому  й  тихому  березі  моря  та  спостерігали  за  медовим  заходом  сонця?  Чи  можемо  ми  разом  втекти  геть?  Милий,  я  не  можу  дочекатися,  коли  прийде  новий  день.
[i]Я  знову  відпускаю  тебе  до  завтра…[/i]
З  думками  в  голові  я  змушена  з  тобою  прощатись  на  цілу  ніч.  Але  що  ж  робити  зараз,  наодинці  з  цією  порожньою  кімнатою,  яка  просякнута  запахом  твоїх  парфумів  та  ввібрала  всі  слова,  які  чула  впродовж  довгого  дня?  Коли  весь  світ  засинає,  а  ти  залишаєшся  зі  своїми  шаленими  ідеями,  від  яких  рве  дах,  губишся  між  спокоєм  та  розпачем,  а  лякаюча  тиша  наповнює  келих  твоєї  гордості.  Так  хочеться  піти  в  рішучий  контрнаступ  до  нашого  майбутнього,  де  існувало  би  лише  одне  слово  –  «щастя».  Де  було  би  заради  «кого»  прокидатися,  з  посмішкою  на  обличчі  вдихати  аромат  нового  дня,  не  шукаючи  користі  чи  потреби  в  нашому  існуванні.  Сенс  життя  –  це  коли  ми  цілуємо  крихітну  ніжку,  яку  самі  виліпили,  мов  лялечку,  а  вона  посміхається  нам,  відчуваючи  найдороще  батьківське  тепло  та  ласку.  Ти  обіцяв,  що  я  потраплю  в  казку…  І,  знаєш,  я  почуваю  себе  принцесою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463406
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.12.2013


Ти той…

Ти  той,  чиїми  парфумами  ще  досі  разить  моя  шия  й  частинка  ключиці.  Цей  солодко-свіжий  аромат  любові  й  рідного  тепла  незамінний  для  мене  й  моєї  свідомості.  Твій  запах,  неначе  дорога  парфумерна  амбра  –  тільки  для  обраних.  
Ти  той,  чиї  найлегші  дотики  обпікають  моє  шовкове  тіло,  але  водночас  гріють  своїм  дивним  та  м’яким  альфа-випроміненнями.  
Ти  той,  за  яким  я  хитрістю  спостерігаю  через  сон,  як  тільки-но  кину,  стомлений  від  наших  розмов,  мобільний  телефон.  
Ти  той,  про  якого  писала  Агата  Крісті:  вічно  молодий  Еркюль  Пуаро,  який  шукає  до  мене  цікавий  підхід,  розглядає  мене,  мов  загадку,  неосяжну  й  неприступну,  але  яку  так  шалено  хочеться  розгадати.  Ніхто  б  мене  так  детально  не  вивчив  і  не  засвоїв,  як  ти,  коханий.  
Ніхто  не  здатен  любити  сильніше,  ніж  я.  Ніхто  не  цілує  приємніше,  немов  келих  п’янкого  вина,  який  плавиться  на  гарячих  вустах  і  його  обдуває  мій  нагрітий  подих.  Ніхто  не  обійме  рідніше,  мов  теплий  вітер  у  пустелі,  який  бурхливо  віє  тобі  в  лице,  але  тепло  якого  таке  необхідне  та  бажане.  І  якби  ти  колись  сказав:  «Бувай,  кохана,  я  йду  від  тебе  назавжди...»,  я  би  плакала.  Чуєш?  Тілом  ти  зможеш  втекти,  але  твоє  серце  вже  давно  під  моєю  опікою.  Для  когось  ти  вже  був  важким  тягарем  та  непотрібним  ярмом,  а  для  когось  –  сенсом  життя,  химерним  ідеалом,  яким,  можливо,  й  залишився.  Але  зараз  ти  мій.  Кожного  дня  я  відчуваю  тебе.  І  потребую  тебе  постійно.  Ти  –  мій  бездонний  океан,  який  мовчки  каже  більше,  ніж  можна  сказати  словами…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463311
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.11.2013


Пурпурові мрії

Так  хочеться  пірнути  у  пурпурові  мрії  з  тобою.  Такі  рожево-ніжні,  солодкі  та  бажані.  Я  закриваю  вологими  долонями  своє  схвильоване  обличчя  і  хвацько  та  борзо  влітаю  в  химерну  утопію  закоханого  космосу.  Гей,  любове,  я  згідна,  приходь...  Скоріше  приходь  і  забери  мене  на  дно  океанського  тепла,  схопи  і  жбурни  у  країну  солодких  вуст  та  міцно  вхопися  об  мене  своїми  міцними  чоловічими  руками,  бо  я  одна  така.  Хоч  обійди  півсвіту,  але  ти  не  знайдеш  кращої  за  мене.  Шукай  хоч  у  корі  Землі,  у  палкому  ядрі  планети,  але  це  все  марно,  моє  наївне  хлопчисько.  Вбивай  мене  кожен  день  на  своїх  грудях.  А  потім  щодня  одним  своїм  п’янким  поцілунком  відроджуй  мене  до  життя.  Саме  про  це  я  мрію.  Але  не  скупися  на  ніжність  і  близькість,  ангеле  мій.  Освіти  мене  своїми  нав’язливо-красивими  очима,  сховай  мене  в  глазуровані  обійми  довіри  та  не  відпускай,  бо  я  зніяковію,  спіткнусь  і  впаду,  загину  у  вузьких  вуличках  Львова,  фатальних  словах  та  огидної  людської  розпусти.  Тільки  ти  не  вкради  моє  серце,  прошу.  Воно  і  так  мов  кришталь,  який  закутий  в  кам’янистий  кокон,  що  зберігає  спокій  та  мир  у  райській  душі,  де  цвіте  поле  з  рожевих  піонів.  Ти  його  лиш  торкнешся  і  воно  затріпоче,  ніби  соловей  у  неволі,  а  даси  холодного  зрадливого  ляпаса  й  воно  від  болю  лусне,  неначе  повітряна  куля,  як  тендітна  коробочка  бавовни.  Пообіцяй  мені,  що  не  образиш.  Поклади  руку  на  скалічену  від  болю  руїну  сердечного  сховища  й  поклянись.  А  потім  просто  йдучи  поряд  візьми  мовчки  за  руку,  подари  мені  крапельку  щастя,  не  боячись  осуду,  віддавшись  смаку  моєї  губної  помади.  Глянь  в  мої  чисті  вічі  й  без  сумніву  прошепчи:  «Я  тебе  ніколи  не  покину…»  і  я  рабиня  твоїх  очей,  які  наче  водорості,  смарагдово-збуджуючі,  обвили  мою  підсвідомість  і  взяли  в  полон  мою  спантеличену  серцевину.  І  я  буду  ладна  на  все,  щоб  у  такий  момент  зупинити  цей  час,  бо  це,  як  кіно  –  ніхто  не  повірить,  але  реально  існує.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463309
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.11.2013


У полоні моди

[i]Ти  мої  найсолодші  парфуми  від  Nina  Ricci.[/i]  Твій  дивний  весняно-свіжий  і,  навіть,  трішки  гіркий  мигдальний  аромат  бушує  всередині  мене,  викликає  атласне  виверження  вулкану,  медовий  землетрус  та  повінь  кольору  фуксії  з  відтінком  індіго.  Ти  –  мій  афродизіак:  поцілунок  за  поцілунком,  немов  найніжніше  кондитерське  бізе  з  маковою  скоринкою  та  найдорожчий  шанхайський  барс,  який  де-не-де  вкритий  перлами.  Обійми  твої  міцніші  та  надійніші  за  найкраще  шотландське  віскі,  марки  Hankey  Bannister,  яке  обожнював  Шерлок  Холмс  та  балував  себе  доктор  Ватсон.
[i]Ти  моє  делікатно-блискуче  плаття  від  Elie  Saab.[/i]  Днем  за  днем  вражаєш  своїми  сонячно-карамельними  промінчиками,  які  пестять  моє  тіло  своїми  м’якими  потоками  коханого  світіння,  гріють  мармеладово-ванільним  теплом,  манять  своєю  шоколадно-грайливою  температурою.  Я  би  посилилась  з  тобою  на  безлюдний  острів,  де  ніхто  б  не  тривожив  наш  крихітний  рай,  у  якому  всі  стежки  вкриті  спокоєм  та  добротою,  а  в  атмосфері  вирують  поцілунки  та  ніжність.  Ми  би  жили  в  неймовірно  затишному  оазисі,  де  росли  би  пальми  з  фініками  та  поросла  зелена  гуава.  За  такі  моменти  я  ладна  на  все,  навіть  гордості  грудочку  з’їсти.
[i]Ти  мої  вишукані  та  найзручніші  підбори  від  Louboutin.[/i]  З  тобою,  як  кажуть,  вічно  в  безпеці.  Надійніший,  ніж  армія  Султана  Сулеймана,  яка  захищала  його  в  битві  під  Мохачем  та  блискавично  вразила  своїх  ворогів  мужньою  витримкою,  сміливістю  та  відважністю.  Ти  настільки  тонка  та  рідна  матерія,  що  іноді  мені  важко  тебе  розгледіти  та  зім’яти  в  своїх  руках.  Користуючись  тобою  дарую  собі  абрикосове  щастя  з  цитрусовою  кислинкою.  Щодня  гину  в  тобі,  мов  нещасний  народ  в  комунальних  квартирах,  тону  в  тобі,  мов  люди  з  круїзних  лайнерів  у  Тихому  океані,  помираю  та  відроджуюсь  з  попелу,  мов  диво-фенікс,  на  твоїх  ніжних  долонях.
[i]Ти  мої  найдорощі  та  найцінніші  сережки  від  Tiffany&Co.[/i]  Дивлячись  на  зіниці  твої,  акрилові,  блискучі,  глянцеві,  твої  розмиті  думками  очі,  відчувається  терпкий  щем  у  грудях  і  ти  п’янієш,  неначе  хтось  із  середини  гарячим  вином  напоїв  та  змусив  захоплюватись  цим  відчуттям  і  заспокоювати  свої  нерви.  Ти  настільки  сьогодні  красивий,  що  серце  зупиняється  і  треба  прийняти  ліки.  Зелені,  рожеві,  білі  пігулки  –  всі  одночасно  і,  можливо,  тоді  хоч  щось  врятує  від  рабства.  Любов  –  це  кліше,  яка  давно  уже  вийшла  із  моди,  але  ми  зламаєм  систему  й  доведемо,  що  так  кохати  реально.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463137
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.11.2013


Дозволь сховатись…

Дозволь  сховатись  за  тінь  твоєї  щоки,  мов  лялечка  за  плечем  у  татуся.  Її  тепло  незамінне  та  рідне,  хоча  й  трохи  «колюче».  Дай  прислонитись  та  відчути  її  м’якість,  вустами  провести  вологу  доріжку  з  солодких  поцілунків,  ледь  помітно  лоскотати  віями  вилиці,  вдихати  й  видихати  твій  запах.  Я  вже  не  можу  терпіти,  коханий.  Хочу  торкатись  тебе  легко  й  ніжно,  ворожити  на  тілі,  грати  чуттєвий  романс,  дарувати  пристрасть  з  миттєвих  обіймів.  Я  намалюю  безліч  світів  –  оригінальних  й  капризних,  з  одних  лиш  обгорток  з  цукерок  та  розповідей  про  сьогоднішній  день.  Якщо  ти  готовий  до  подорожі,  то  пакуй  у  валізу  роздратований  погляд  та  гордість  з  кляпом  у  роті.  
Дозволь  закутатись  в  твоїх  руках,  мов  лялечка  перед  сном  у  матусі.  Грій  мене,  пести,  цілуй,  обіймай,  надихай  та  щодуху  тримай.  Щодня  клонуй  собі  ідеал,  вдосконалюй  копію,  редагуй,  форматуй,  стань  незамінним,  мов  амінокислоти.  Додай  частину  душі  в  життєвий  фарш,  щоб  я  нарешті  наситилась.  Не  зможу  витягнути  тебе  з  океану,  не  спасу  від  вогню,  не  вкраду  в  темряви,  але  завжди  вислухаю  давно  застарілі  жарти,  вберу  в  себе  всі  негативні  емоції,  втечу  через  вікно,  наче  супершпіон,  щоб  побачити  лише  один  погляд,  який  не  передбачає  майбутнього.  Пити  подвійне  експрессо  (яке  я  не  люблю)  на  2  ложки  цукру  солодше,  ніж  чекати  від  тебе  першого  кроку.  Я  продала  душу  заради  безсердечного  хлопця.  Я  продала  душу  за  тебе.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=463136
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.11.2013


Втамована

Вона.
Вона  так  любила,  закутавшись  в  теплу  коричневу  ковдру,  забиратися  з  ногами  на  старе  протерте  ліжко  й  в  сотий  раз  перечитувати  улюблений  роман.  Щиро  переживати  за  долю  кожного  героя,  плакати  над  болючими  втратами,  палати  від  радості  за  всі  прекрасні  моменти,  тихенько  зітхати  й  шептати  собі:  «Ось  би  зустріти  такого,  як  він…».  А  потім  від  задоволення  закинути  голову  на  молочно-ніжну  подушку,  сумно  посміхнутись  сама  собі  й  сказати:  «Дурненька,  таких  не  існує…».
Вона  так  любила  мовчки  слухати,  незважаючи  на  норовливий  характер  та  невміння  мовчати.  Годинами  могла  сидіти  й  дивитися  співрозмовнику  у  вічі,  бо  шукала  в  них  сенс  –  безсмертну  руїну  вагою  в  21  грам.  Шукаючи  спокій  в  чужих  очах,  її  власна  душа  гусла  від  почуття  самотності,  перетворювалась  на  цукровий  мед,  від  якого  було  солодко  й  гидко  одночасно.  Так,  вона  хтивий  гурман,  але  це  блюдо  надзвичайно  ризиковано  їсти.
Вона  так  любила  дивитись  на  небо,  розмірковуючи  про  нездійсненне  з  пензлем  в  руках  і  надією  в  серці.  «…Повір,  такі  існують.  Ти  його  чекаєш  і  він  неодмінно  прийде…».  Сама  ж  розуміє,  що  наївні  думки  потихеньку  зводять  її  з  розуму,  але  все  рівно  заплющує  очі  й  летить:  під  ногами  все  теж  кохане  небо,  мрія  бере  під  своє  рідне  крило,  думки  рентгентом  проникають  у  серцевину  та  вщент  розбивають  навколишній  світ.  І  лагідний  шепіт  виводить  її  із  нірвани:  «Привіт.  Знаєш,  я  також  люблю  дивитись  на  небо…».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462858
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.11.2013


Леона каже, що Ти мій Всеsweet

Цього  холодного  жовтневого  ранку  я  прокинувся  скоріше  за  тебе.  Люблю  дивитись,  як  закутавшись  в  ніжну  й  м’яку  ковдру  ти  грієш  її  своїм  теплом,  попри  те,  що  має  бути  навпаки.  Я  хочу  берегти  твій  ранковий  спокій,  чути  частоту  пульсу  й  дикий  стукіт  серця,  побачити  милу  усмішку,  сонний  закоханий  погляд,  слухати  про  твої  нічні  жахіття  й  думати,  як  назвати  нашу  дитину.  Вдихаю  запах  молочної  подушки,  а  вона  пахне  твоїм  волоссям.  Ладен  прокидатися  завжди  скоріше,  аби  цілувати  плечі  й  дивуватись,  чому  в  тебе  така  солодка  шкіра?  Чому  я  люблю  саме  ці  плечі?  Чому  обожнюю,  коли  закидаєш  на  мене  свою  тендітну  ніжку?  Коли  пестиш  мене,  майже  недоторкаючись?  Дегустація  твоєї  шкіри  змушує  мене  шаленіти,  крихітко.  На  підлозі  лежить  твоя  білизна,  така  недоторкана  та  бажана,  яка  ще  вчора  була  на  тобі,  але  здалась  перед  спрагою  бути  з  моїм  тілом.  Якби  ти  знала,  яка  гарна,  коли  у  собі  не  маєш  страху,  коли  вії  не  сіпаються  від  нервів  й  вилиці  не  напружуються  від  злості,  коли  ти  бачиш  утопічні  мрії  й  кутиком  губ  посміхаєшся  мені  через  сон.  Між  нами  двобій,  між  нами  дуель,  між  нами  наша  спільна  ковдра…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462857
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.11.2013


Я - критичний скептик

Я  завжди  хотіла  хлопця  рок-музиканта,  який  творив  би  драйвову  музику,  зносив  дах  експресивним  характером  й  прокачував  мої  бідолашні  нервові  клітини.  Ходила  би  на  всі  його  живі  концерти,  мов  заядла  фанатка  проникалась  звуками  баритону  й  бас-гітари,  познайомилась  з  рок-колективом  і,  навіть,  щоразу  брала  автограф.  Але  як  уявила,  що  будуть  ще  тисячі  таких  божевільних  фанаток,  які  ладні  на  все,  аби  вдихати-кусати-облизувати  потенційно  моє  кохане  тіло  й  купатися  в  ласках  його  ворсистої  душі,  то  одразу  відмовилась  від  цієї  ідеї.
Хотіла  би  хлопця-поета.  Він  присвячував  би  моїй  персоні  інтимні  вірші,  які  лоскотали  б  самооцінку,  називав  Музою,  натхненням,  коханкою  поета,  красиво  виражався  й  цікаво  описував  панораму  своїх  думок.  Але  зрозуміла,  що  не  змирилась  би  з  пошуком  інших  «бажань  для  творіння»  та  розрядки  самолюбного  поетичного  кредо.  Тому  ні,  поета  не  хочу.
Можливо,  цей  самий  хлопець  міг  бути  лікарем.  Щодуху  віддавав  би  себе  улюбленій  роботі,  рятував  людей  від  простуди  й  розбитого  серця,  помагав  й  дарував  надію.  Але  й  тут  відбулося  падіння  моїх  думок.  Наше  спілкування  починалось  би  з  розповідей  про  медикаменти  та  місцеву  анестезію,  а    закінчувалося  би  колективним  оплакування  болі  в  його  ногах  після  чергового  дня  обходу  помираючих  від  чуми  тяжкохворих.  
Тому,  лікаря  не  хочу.  Так  само,  як  і  механіка,  вчителя  чи  легкоатлета.
Задумалась,  що  він  би  міг  бути  художником.  Дивакуватий  вуличний  хуліган,  який  обмальовував  би  кожний  фундамент,  розглядав  людей,  мов  унікальні  витвори  мистецтва,  шукав  таємні  родзинки  зовнішності,  видивлявся  еталон  для  своєї  майбутньої  картини,  яка  мрійливо  би  перевершила  «Мону  Лізу».  Але  задумалась  ще  раз  і  зрозуміла,  що  йому  не  вистачатиме  часу  на  мене  й  мої  пусті  балачки.  Цей  однолюб  проміняв  би  обійми  на  зависання  у  своїй  майстерні,  а  отже  там  йому  й  місце.
Тому,  хочу  хлопця  з  найскладнішою  у  світі  професією.  Того,  з  яким  би  було  приємно  прокидатися  зранку,  літати  у  спільних  снах,  ділити  ковдру  та  ліжко  на  двох,  готувати  сніданки,  обіди  й  вечері.  Хочу  чоловіка,  з  яким  би  було  безліч  тем  для  обговорень  та  дискусій,  який  безжалісно  зривав  маску  «принцеси  на  горошині»,  не  позволяв  командувати  та  вихвалятися  своїм  нетолерантним  норовом.  Хочу,  щоб  його  парфумами  пахнуло  від  кожного  дня  тижня,  а  в  голові  лунала  вакханалія  з  присутністю  цієї  особливої  людини.  Але  це  патологія  –  хотіти  того,  чого  не  існує.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462772
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.11.2013


А-ля порно-новела

Я  напишу  про  нас  порно-новелу,  де  тільки  ми  двоє  і  це  непереборне  бажання  скинути  одяг.  Думками  я  вже  оголена,  а  ти  взагалі  далеко.  Геометричною  прогресією  проникаєш  мені  в  голову,  зносиш  дах  шаленими  темпами,  диким  темпераментом  та  невмінням  бути  джентльменом.  Між  нами  вирує  пристрасть,  що  зветься  «фатальний  результат»,  злість  та  непокора,  гордість  і  пиха.  Я  би  радила  тобі  спуститись  на  землю,  але  таких  як  ти  тут  достатньо.  Тому  залишається  лиш  чекати  на  мій  несподіваний  візит,  де  ти  «пригостиш  мене  чаєм».  Найсолодше  не  відчувати  відлуння  твого  голосу  в  своїй  діафрагмі,  а  чути  як  смачно  кохаються  наші  душі.  У  нас  секунда  чи  дві  на  слова,  а  далі  на  HardCoreХХХ.com.  Думки  спокусливо  роздягаються,  сповільнюють  подих,  вводять  в  оману,  дурман,  мов  ми  на  Ямайці,  де  ти  мій  Боб  Марлі,  а  я  твоя  музика  реґі.  Дії  цілком  дієслівні  (роздягнути,  зірвати,  поцілувати),  а  мрії  надто  алегоричні  та  явно  схожі  на  сон.  Я  закінчу  новелу  трохи  смішно,  але:  «Поцілуй  мене  ніжно,  поцілуй  мене  вперше…»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462771
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.11.2013


Літній вечір

Тихий,  ласкавий  літній  вечір.  Наді  мною  казковий  і  незбагненний  світ  зоряного  неба.  У  повітрі  лунає  музика,  наче  оркестр  природи  грає  цю  дивну  мелодію  тільки  для  мене.  Люди,  йдучи  по  вуличках  посміхаються  один  до  одного,  наче  до  них  прийшло  пізнання,  що  вони  не  одні  у  світі,  що  їм  є  на  кого  покластися,  є  у  кого  запитати  пораду  чи  поділитися  з  кимось  самою  великою  таємницею:  вони  зрозуміли,  що  є  люди,  які  ставляться  до  життя  так  само  як  і  вони.  І  голос  народу  зазвучав  в  унісон  з  моїм  серцем,  так  приємно  стало  на  душі!  Серце  стало  співзвучне  з  духовним  світом,  з  людьми,  з  природою.  І  хочеться  крикнути  на  весь  світ  «Я  -  щаслива!»,  але  промовити  слова  не  можу,  адже  відчуваючи  терпкий  щем  почуття,  емоції  накривають  мене  теплою  ковдрою  цієї  дивовижної  сили…  У  такі  моменти  слів  не  треба,  варто  промовчати  і  просто  насолодитися  цією  фантастичною  миттю,  повністю  віддатися  цьому  нелюдському  почуттю.  
Тихий,  ласкавий  літній  вечір.  Небо  вкрилось  густими  сірими  хмарами,  які  навіюють  на  мене  страх  і  відчай  та  вводять  мою  сутність  у  пасивний  стан.  У  повітрі  напружена  тиша,  що  давить  на  мою  свідомість  своєю  невизначеністю  та  лякає  своєю  безвихідністю.  Ні  один  звук  природи  не  вимовить  і  крихітного  акорду,  наче  флора  і  фауна  пішла  у  довгоочікуваний  відпуск  і  вирішила  забути  про  мене  не  залишивши  про  себе  ніякої  пам’ятки.  Вулиці  опорожніли.  Люди  сховались  по  своїм  домівкам,  замкнувшись  в  собі  і  увійшовши  у  транс  –  апатичний  стан  душі,  ніби  боячись  цього  світу,  цих  людей,  адже  люди  –  стадо,  які  ведуться  на  тваринні  інстинкти,  які  не  здатні  відчувати  ні  грама  емоцій,  які  забули  що  вони  люди,  що  вони  –  сила.  І,  відгородившись  від  соціуму,  ми  переживаємо  цей  нелегкий  період,  важко  вдихаючи  важке  повітря,  йдучи  через  відчуття  втрати  пульсу,  через  біль  та  розчарування.  І,  подавивши  в  собі  звіра,  ми  виграємо  війну  в  наші  психіці  і  гордо  рушаємо  далі  по  життю.  
І  хоч  життя  –  мінливість  (чорна  смуга  змінюється  білою)  потрібно  не  спокушатися  успіхам,  немов  вони  наші  на  вік:  навіть  після  самої  ясної  погоди  приходить  негода.  Головне  не  забувай,  що  ти  –  людина:  сильна,  незалежна,  унікальна…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462644
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.11.2013


Хороша моя…

Хороша  моя,  ти  з  вигляду  така  наївна  та  мила,  а  всередині  воля  затиснула  міцно  в  кулак  всі  почуття.  Підборами  зриваєш  дах  хлопцям  в  краватках,  а  сама  –  неприступна  й  статна  зверхньо  проходиш  повз,  залишаючи  хіба  гіркий  осад.  Я  знаю  чому  ти  така  й  знаю,  що  все  це  пройде,  моя  люба.  Знайдеться  той,  який  покохає,  і  той  який  навчить  бути  сильною.  Хочу,  щоб  ти  нарешті  збагнула  чого  ти  насправді  варта.  Час  зовсім  не  лікар,  зате  він  кондитер  –  виліпить  з  тебе  найсмачнішу  цукерку.  
Хороша  моя,  я  знаю  всі  твої  мрії,  які  грають  цю  дивну  баладу  на  струнах  душі,  вщент  розбиваючи  спокій,  твоє  дике  бажання  оглянути  нічне  місто,  яке  ліхтарями  освітлює  стежку  та  веде  до  твоєї  домівки.  А  ти  знаєш  всі  мої  таємниці,  зберігаєш  ключик  від  мого  серця,  не  віддаючи  під  оренду  жодному  псевдо-Казанові.  Я  ціную  твоє  бажання  бути  для  мене  не  тільки  другом,  але  й  бути  частинкою  мене.  І  я  ладна  вирвати  із  грудей  власне  серце,  якщо  воно  тобі  знадобиться.
Хороша  моя,  ти  знаєш  як  смачно  пахнуть  мої  думки  і  як  приємно  з  тобою  ділитись.  Щодня  я  чекаю  тебе  в  своїй  кімнаті,  стіни  якої  пахнуть  чорним  чаєм  з  лимоном  і  ласим  тістечком  з  повидлом.  Солодше  за  це  можуть  бути  лиш  довгі  розмови  з  тобою,  які  наповнюють  порожні  келихи  моєї  самотності.  Я  безнадійно  хвора  дружбою  з  тобою,  і  знаєш,  хороша  моя,  за  це  треба  випити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462643
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.11.2013