| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
Уже не та історія
І інші вже часи.
Життя немов пародія,
Не бачимо у ньому ми краси.
Усе міняється, вперед іде
швидко, не встигаєш сказати і слова.
Та ні, не серце нас веде…
А що слова? – вони полова.
Пусті серця й мізерні душі
І щось у грудях так болить.
Признатися тобі я мушу,
Що вже в очах вогонь той не горить.
Марнотратство всіх заполонило,
Усім грошей та золото давай.
І це збагачення душевність вбило,
А ти ж любив і відчував, не забувай.
Невже такі важливі
Ті кляті папірці?
Ви хочете їх, та ви ліниві.
Є гроші – все в твоїй руці.
І що поробиш, коли таке наше буття?
Хтось лише розведе руками
І скаже «таке наше життя»,
А ти, людино, почни війну і бий словами.
Зумій собі та світу довести,
Що перш за все людина ти,
Що зможеш досягти мети.
Головне не зупинятись і вперед іти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2013
Чи можна чогось добитися нехотячи?
Буде все, тільки не мовчи.
Живемо – щоб нове пізнавати.
Повір, ти зможеш все здолати.
Чому тоді трясуться руки,
Коли ти так прагнеш пізнать науки?
Я боюсь, та серце не мовчить.
Ти слухай, а воно навчить:
«Нема без ризику життя,
Можливо, не таке, як думали, буття.
Та люди здатні помилятись,
На те й живемо, щоб все дізнатись.
І страх залізе до тебе в душу,
Вибач, що кажу та мушу.
І біль відчуєш ти не раз,
Та буде безліч і прикрас.
Твоя свідомість ще не розуміє,
А ти хочеш, душа мріє.
Почуй мене,відкрий таємні дверці,
Це я – я твоє серце».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441604
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2013
Я думала, що вже нема краси у світі
і втрачена душевна чистота,
та я пізнала ці чудові миті
і зрозуміла, що все ж існує ще краса.
Лиш варто дальше подивитись
і відірватись від землі –
все може в мить одну змінитись
і ми вже не нулі.
Дивно, як може дорога привести до тями
і як нове місто міняє думки.
Я полюбила його до нестями
і почала писати нові сторінки.
Бо ж справді істинно красиве
і те, що так тішить думки
так рідко насправді можливе
і так часто каже «пусти».
Нехай ви звикли бачити небо в воді
і зеленими дорогами ходити,
все ж, Тернопіль, ти сподобався мені
і завдяки тобі я почала ще раз жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441386
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.08.2013
Люди…вони й не помічають,
Як почуття зникають.
Але ж я це відчуваю,
Як подолать це я не знаю.
Де той потяг до людей,
Звична алея, не бродвей,
Прості утіхи днів буденних,
Та творчість душ натхненних?
От би руку хтось протягнув,
Хто вже те щастя осягнув,
Хто радість життя уже відчув
І свою справжню сутність збагнув.
А хіба ж то є такі люди?
Усі звичайні,такі усюди.
Де ж та зернинка душі твоєї,
Цвіт дерева серед зими на рідній алеї?
Не будь тією «сірою масою»,
Будь своєю особливою расою.
Для життя ніколи не буде потрібної пори,
Тому попри все мрій, ризикуй і твори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441385
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.08.2013
Згодом з’являється все те, що колись здавалося недосяжним. Згодом ми робимо те, чого, здавалося б, ніколи не вчинили. І ми уже не ті, не ті думки, не ті слова, не ті погляди, не ті… Кожного дня з’являється щось нове, важливіше, потрібніше. Ми перестаємо бути дітьми і мчимо навпростець в доросле життя, не замислюючись про «сьогодні» - ми його забули. Живемо – бо так треба, так вимагає суспільство. Кожен має певні обов’язки, плани, задуми, справи, кожен має щось своє. Проте є те, що завжди поєднувало людей – почуття. Справжні, щирі, глибокі почуття.
Ми в них не вірили, мабуть, просто розчарувалися. Завжди насмішкувато говорили про всілякі романтичні історії, стосунки, «шури-мури». Проте кожен ж повинен любити, інакше почуватиметься пустим. Наповнювати себе тим, у що не віримо? – Це ж безглуздо. Але ось він – момент, коли все перевертається з ніг на голову, коли невідомо звідки з’являється щось чудове, нове, те, в що хочеться зануритися по самі вуха і залишитися назавжди. Це сталося так несподівано і швидко. Мабуть, так і краще – ти не встигла зрозуміти,що з тобою відбувається і, зрозуміло, ніяк не змогла цього відвернути. І не потрібно. Ти цього хотіла.
Він здався тобі «твоїм» з першої ж вашої нісенітної розмови, якщо це можна назвати розмовою. А далі дорога, думки… І вже потім слова, слова, слова… І ось вона дівоча сміливість - бо ж саме ти написала першою. І ти ані трошки не жалієш про зроблене, а він безмежно вдячний тобі. Ви знайшли один в одному себе. І нехай, нехай вас розділяють кілометри, нехай вашим зустрічам завжди передують очікування і дорога, нехай розмови линуть в соціальних мережах, нехай ваші голоси зазвичай звучать з динаміка мобільного телефону, проте найщиріше, найніжніше, найважливіше ви скажете при зустрічі і навіть без слів.
Захоплюючий, чарівний початок… Чи не так?
Нехай ваш початок ніколи не шукає кінця. Нехай вже краще пагорби, калюжі чи ями, проте за ними ніколи не видно кінця. Але якщо перед вами височіють пагорби – злітайте над ними на повітряній кулі; якщо вам зустрілася калюжа – подивіться у неї – побачите своє віддзеркалення, вас обох; якщо ж ями – перестрибуйте, тримаючись за руки. Не думайте що буде завтра, через тиждень, місяць, рік. Живіть тим «сьогодні», що існує для вас. «Сьогодні», у якому ви зустрілись, «сьогодні», у якому ви знов разом, «сьогодні», у якому ВИ…
Я вже й забула, що ти можеш сумувати, забула й, що ти така самостійна й незалежна леді. Тепер на твоєму обличчі завжди щаслива усмішка, і тобі не потрібно говорити звідки вона в тебе. Вона в тобі, вона сама виринає з тебе і цим дає зрозуміти,що ти не самотня. Не знаю чому, але ця щира усмішка без краплинки лукавості і закохані очі і мене роблять щасливою. Я рада, що ти… ні,ВИ змогли осягнути те недосяжне.
І так, я справді хочу спіймати твій букетик на вашому весіллі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441217
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.08.2013
Чи можливо описати життя лише в декількох абзацах? І, їй-богу, я ще не знаю, що таке життя в повному його розумінні, але все ж дещо вже прожила. Мабуть, варто з чогось почати.
А почалось все приблизно п’ять тисяч дев’ятсот шістдесят днів тому. Дивно, але навіть половини з них я не пам’ятаю. Я не пам’ятаю як проходили ті чудові, освітлені сонцем і радістю миті, які колись так тішили дитяче серце і гріли маленьку, але глибоку душу. Тоді моє життя було сповнене щастям, яке щодня миготіло в моїх карих оченятах. Що мені було потрібно щоб жити? Було доволі вільгого часу, було все, що я хочу і коли хочу, сестра, яка весь час гралася зі мною, батьки, такі впевнені, сміливі, розумні і красиві, і найголовніше те, що це все було само собою. Вони любили мене. І наскільки ж я була дурненькою, коли показувала своє невдоволення, ображалася на зовсім безглузді і елементарні речі. І ніби смішно з того, але й до біса соромно.
Тепер усе вже не так, і навіть п’ять тисяч дев’ятсот шістдесят перший день значно відрізняється від п’ять тисяч дев’ятсот шістдесятого. Так, щодня ті ж обличчя, ті ж вчинки і справи, але те, що робить мої дні цікаві і неповторні – це думки. Я навчились думати. Думати завжди, постійно і про все. Саме мої думки стали моїм життям. Що мені тепер потрібно для життя? Доволі вільного часу, замість постійного сидіння за книжками (хоча мені це подобається, нехай), сестра, яка б проводила зі мною час, а не з своїми циркулями та лінійками, такі впевнені, сміливі, розумні батьки, а не заклопотані щоденними проблемами люди, і найголовніше – я люблю їх.
Що таке життя? Як на мене сучасне життя – це просто існування, боротьба за виживання, де кожен готовий «загризти» один одного. «Жити», «життя»… ці слова стали легким маревом, яким вкриваються лише наші вислови, але ніяк не думки. Ми забули усе значення життя. А хіба… Ми знали його? Ми, уже здебільшого свідомі люди, переймаємося тільки тим, якби підвищити свій статус, набити гаманець і шлунок. А як же мораль, совість, душа? Невже ці слова уже вийшли із нашого вжитку, а найгірше з використання?
Ми використали усі слова, які б надавали нашому існуванню хоча б якось сенсу. Слова? Ми відучились навіть думати про це. Їй-богу, ми до біса мізерні. І якщо у тебе тріщить гаманець, це ще не означає, що ти багатий. Справжнє людське багатство вимірюється кількістю ударів щирого серця і випроміненого душею тепла.
А зрештою, все що стоcується життя та людяності, мабуть, не має одиниць вимірювання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441216
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.08.2013
Всі ті слова, що ти колись казала,
давним-давно забулись вже всіма.
Та ти тоді ще навіть і не знала,
Що втіхи у простих людей нема.
Ти щастя знов і знов шукала
У буденних і простих речах.
Ти друзям вірила й благала,
Щоб все завжди було в твоїх руках.
Ти жила з дня у день, із мрії в мрію
І вірила в щасливе майбуття,
Нір азу ще не втратила надію,
Але так хотіла чужого співчуття.
Ну що ж, воно тепер не знадобиться.
Ти знов сама, нічого вже не потрібно.
У своїх думках так легко загубиться,
Що потім вже не знаєш, як вчинити вірно.
Ти хочеш, щоб все було як і колись?
Ти справді хочеш те все назад?
Воно вже зайве, схаменись!
І не слухай чужих дурних порад.
Не раз ще заглядатимуть до тебе в душу,
І серця осколки не раз ще розіб’ють.
Ти скажеш так тихенько «мушу»…
І всі думки відразу ж відійдуть.
Ти знов собою станеш, будеш тільки ти,
І вже ніхто й ніколи тобі не помішає,
Ти зможеш гордо голову нести,
Бо людина може все, чого бажає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013
Після хорошого спілкування
залишається лише запах слів у думках…
Знов встаю о 6 ранку,
Не хочу ні чаю, ані сніданку.
Ще б поспати, трішечки сну,
Та я вже по снігу сную.
Важкими кроками ноги міняю,
Час у піснях виміряю.
Ледь на потяг не спізнилась –
Сьогодні удача мені в обличчя подивилась.
Так треба, бо лише план такий.
Я заходжу у тамбур вузький.
Я вперше не хотіла дороги,
Вперше не хотіла за ці «нові» пороги.
Ранок. Лише людей силуети,
Та й добре, не потрібні мені їхні портрети.
Їхні погляди не хочу відчути,
Хочу просто заснути й про усе забути.
«О! Ось тут, коло вікна» –
Така була думка моя.
- Тут вільно? Можна я сяду?
- Так, сідай, - відповіли мені нерадо.
Ну що ж нехай, все одно мені,
Тепер б лише зігрітись в теплі.
Я очі стулю, без думок.
Е ні, неможливо. Це життя, а життя – це урок.
Незнайомець навпроти почав щось писати.
«Це вірш? Про що? Може запитати?
Прочитала б, але ні, не дозволить.
Чого б це? Напевно,відмовить».
Він писав рядки за рядками,
Писав не рукою – думками.
Я дивилася, як твориться диво.
Все написав. Я таки спитала несміливо:
- Можна я прочитаю?
- Так і знав, я таке відчуваю.
Там про вас я слова написав.
І запасник свій у руку мені дав.
«Так дивно й водночас приємно…» -
Це мої думки, це буде таємно.
Ще про мене ніхто не писав,
Ще так ніколи не вражав.
Хвилина за хвилиною тікала,
А наша подорож тільки-но оживала.
Уже й слова лилися за словами,
Ми мінялись поглядами, думками.
Уже пора вдягатись…
Хотілося б, та не можна залишатись.
Потяг зупинився, виходити пора.
Тобі сюди, мені туда…
Усе проходе, й ти розумієш,
Що час повернути ти не зумієш.
Чомусь так буває,
Що хороше спілкування лише спогад залишає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441130
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013