Андалузький Пес

Сторінки (1/4):  « 1»

Прощання

Зима  видалась  на  диво  теплою.  В  середині  лютого  падав  дощ,  але  навіть  весняна  погода  не  могла  розтопити  тієї  криги,  яка  за  останні  шість  місяців  намерзла  у  цій  сім'ї.  Неочікувана  і  така  недоречна  зараз  вагітність,  перші  сварки  у  молодому  подружжі,  смерть  дідуся      усе  це  якось  раптово  звалилося  їм  на  голову  і  залишило  холодний  слід  у  стосунках.
 Вже  пройшло  майже  два  місяці  від  того  часу,  коли  на  труну  покійного  кинули  по  жменьці  землі  і  запалили  перші  лампадки  на  могилі.  Його  зрозуміли  лиш  за  декілька  днів  до  смерті.  Сину  досить  однієї  розмови,  щоб  знову  полюбити  батька.  Батьку  ж  потрібно  добряче  постаратися,  щоб  втратити  сина.  Та  це  неважливо.  Вони  помирилися,  і  її  чоловік  міг  з  чистим  серцем  сказати  своєму  батьку  "спочивай  з  миром".  Нарешті,  те,  чого  так  довго  чекала  сім'я,  настало.  Чотири  дні  тривав  той  мир,  а  потім  прийшло  горе.
 Після  похорону  почали  відбуватися  дивні  речі.  Таке  буває,  коли  люди  дуже  стомлені,  або  дуже  п'яні.  Усе  можна  пояснити.  Але  так  нецікаво  жити.  Скажімо,  за  декілька  днів  після  смерті  дідуся,  на  різдвяний  стіл  сів  метелик.  Це  дивина  посеред  зими,  погодьтеся,  до  того  ж  на  початку  січня  мороз  був  доволі  лютим.  Метелик  всю  вечерю  так  і  просидів  з  родиною,  а  по  її  завершенні  полетів  кудись.  Його  довго  шукали,  та  не  знайшли.
 Після  січневих  заморозків  почалася  справжніська  відлига,  проте  в  лютому  в  будинку  було  все  ще  холодно.  Доволі  великий,  як  на  таку  сім'ю,  він  стояв  недалеко  від  краю  села.  Ніхто  навіть  не  думав  опалювати  всі  кімнати.  Мабуть,  найтеплішою  була  спальня  покійника.  Там  і  ночували  в  середині  лютого  його  син,  невістка  та  внук.
 Вона  якраз  вкладала  малого  спати.  Він  добре  поїв,  проте  ніяк  не  засинав,  тож  доводилося  співати  безмістовні  колискові  і  вмикати  гіпнотичну  музику  з  іграшок.  Лиш  через  пів  години  дитина  заснула.  Вона  поцілувала  сина,  і,  зморена,  лягла  спати.
 Дощ  безперервно  лив,  і  на  вулиці  перебріхувалися  мокрі  собаки.  Вочевидь,  молодому  подружжю  погано  спалося  на  цьому  місці,  адже  чоловік,  син  покійного,  часто  виходив  курити.  От  і  зараз  він  залишив  дружину  і  малого  самих  у  кімнаті.
 Її  тіло  облилося  холодним  потом  і  почало  несамовито  труситися.  Вона  підвелася  і  заціпеніла  від  жаху.  Було  важко  зрозуміти,  що  відбувається.  Буквально  на  відстані  витягнутої  руки  колиска  з  сином.  А  над  колискою  зігнувся...  дідусь.  Він  не  світився,  як  ото  привиди  в  фільмах  жахів,  він  був  абсолютно  реальним  і  абсолютно  нематеріальним.  Годинник,  що  стояв  на  туалетному  столику  бабусі,  клацнув.  Так,  як  коли  зрушується  секундна  стрілка.  Здавалося,  час  ішов  повільніше.  До  горла  клубком  підступав  крик,  та  не  міг  вирватися  назовні.  Здавалося,  що  серце  зараз  вискочить  з  грудей.  Дикий,  тваринний  страх  охопив  усе  її  єство.  Ще  один  удар  годинника.  Ще  одна  секунда.  В  тій  колисці  її  син!  Її  дорога  дитина,  яка  завдала  стільки  болю  під  час  пологів,  малий  і  беззахисний.  Він  не  кричав!  Спав?  Чи  може...  Від  самої  лише  думки  про  це  їй  стало  зле,  і  з  очей  потекли  сльози.  До  клубка  страху  приєднався  клубок  блювоти  і  не  давав  крику  вирватися  назовні.  Може  перехреститися?  Та  як  це  зробити,  коли  руки  налиті  свинцем?!  Вона  сиділа  на  ліжку,  безпомічна  і  в  ній  вибухнула  хвиля  материнського  страху  і  паніки.  Де  він?!  ДЕ  ЇЇ  ЧОЛОВІК?!  Чому  його  немає,  чому  він  не  захистить  сина?  Чи  може  вона  наступна?  
Годинник  відміряв  ще  одну  секунду.  Здавалося  від  тиску  у  неї  зараз  луснуть  сонні  артерії.  Вона  втрачала  свідомість.  А  може  це  все  марево?  Можливо  просто  треба  заспокоїтися?  Це  неможливо  зробити  в  такій  ситуації.  Хаотичний  танок  думок  у  голові  завмер,  так  ніби  чекав  якогось  приводу,  щоб  вибухнути  знову.  Здавалося,  що  й  час  зупинився.  Та  раптом  надворі  подав  голос  півень.  До  ранку  було  ще,  мабуть  далеко,  але  цей  звук  повернув  її  до  свідомості,  тож  вона  була  неймовірно  вдячна  тому  птаху.  Крик  півня  прорізав  крик  жінки.  Привид  розтанув  в  повітрі.
 Коли  її  чоловік,  похапцем  погасивши  сигарету,  побіг  на  крик  дружини  у  кімнату,  його  очікувала  тривожна  картина.  Вона  сиділа,  заплакана  на  ліжку  і  кричала.  Син,  раптово  пробуджений  материним  криком,  теж  плакав.  Чоловік  не  знав,  кого  заспокоювати.  Врешті,  розказавши  цю  трисекундну  історію  коханому,  дружина  заспокоїлась.  Син  був  на  місці.  Цілісьнький.  Живий.
 Залишатися  в  будинку,  та,  тим  паче,  спальні,  було  несила.  Та  під  покровом  ночі  їхати  ще  страшніше.  Жінка  молилася  цілу  ніч  за  упокій  душі  покійника.  Молилася  і  плакала.  Зранку  приходила  місцева  ворожка  зливати  віск.  Та  в  ній  вже  не  було  потреби.  Коли  зійшло  сонце,  жінка  зрозуміла,  що  дідусь  просто  приходив  прощатися  з  внуком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419428
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 18.04.2013


Пікова Дама

Ти  звідти  принесеш  лиш  холод
Ти  згубиш  там  свою  красу
Це  дзеркало  вже  не  розіб'є  молот
Бо  в  ньому  відтепер  і  я  живу

     Він  чекав  на  неї.  Вперше  вони  зустрілися  у  шкільному  таборі  тиждень  тому.  Він  бачив  лиш  її  силует.  Силует  бачили  й  усі  його  друзі.  Але  заговорила  вона  лише  до  нього.  Вона  просила  коньяку  і  чорного  шоколаду.  Жаль,  але  школярі  вже  все  випили.  Та  й  як  її  пригостити?  



   Нарешті  випала  нагода.  Мати  поїхала  у  відрядження.  Порожня  хата,  батько  має  другу  сім’ю.  Нарешті  він  зможе  поговорити  з  нею.
   Усе  давно  було  готове.  Коньяк  стояв  на  туалетному  столику  поруч  з  шоколадом.  Його  рука  виводила  червоною  маминою  помадою  сходи  на  дзеркалі.  Залишалося  чекати  півночі.  Ще  довбаних  двадцять  хвилин.  У  ванні  було  страшенно  душно,  але  він  не  вмикав  вентиляцію.  Боявся  злякати  свою  гостю.  
   Він  відкрив  коньяк  і,  домалювавши  над  сходами  двері,  став  чекати  півночі.  Час  ішов  нестерпно  довго  і  алкоголь  вже  почав  віддавати  в  голову.  Його  рука  занурилася  в  кишеню  і  дістала  звідти  годинник-  єдине,  що  залишив  після  себе  дідусь.  Кажуть,  він  був  магом.  Хтозна,  можливо  цей  кишеньковий  годинник  теж  має  у  собі  щось  містичне?  Від  натиску  на  кнопку  збоку,  відкинулася  кришка  і  оголила  циферблат.  Північ.
   Кров  шалено  загупала  у  його  висках.  Пересохло  в  роті  і  трусилися  руки.  Тремтячим  голосом  він  тричі  промовив:  “Пікова  дама,  прийди”.  Нічого  не  відбувалося.  Десять  секунд.  Двадцять.  Тридцять.  Вічність.  Можливо  годинник  неправильно  іде?  Хоча,  треба  бути  закінченим  ідіотом,  щоб  вірити  у  задзеркалля.  І  чого  це  він  повівся  на  цей  прикол,  як  маленький  хлопчик?  
 Та  раптом,  коли  він  уже  збирався  ввімкнути  у  ванні  світло,  щоб  відмити  від  помади  дзеркало,  почувся  легкий,  приємний  жіночий  сміх.  Знаєте,  такий,  як  ото  буває  у  кокетливих  молодих  дівчат,  що  трішечки  випили?  Сміх  розливався  по  усій  кімнаті,  проте  звучав  якось  віддалено.  Було  чути  стукіт  каблуків  і  раптом  -о  диво!-  намальовані  двері  скрипнули  і  почали  відчинятися.  Його  пробирав  страх.  Він  уже  почав  було  намацувати  ганчірку,  щоб  стерти  усе,  що  було  намальовано  на  дзеркалі,  та  раптом  у  дверному  прорізі  з’явилася  вона.  Здавалося,  ніби  звідти  подув  легкий  вітерець.  Холодний,  як  сама  смерть,  він  пронизував  тіло  людини,  що  так  необачно  вирішила  гратися  з  духами.  Полум’я  свічки,  що  горіла  на  туалетному  столику,  сколихнулося.
 Вона  почала  спускатися  сходами  вниз,  до  нього.  Її  чорний  силует  був  неймовірно  делікатним  та  привабливим.  Ці  два  світи  розділяло  дванадцять  сходинок  і  спускалася  вона  ними  нестерпно  довго.  Можливо  тому,  що  звідти  не  так  легко  вийти?  А  може  тому,  що    поли  її  довгої  чорної  сукні  доводилося  притримувати?  Так  чи  інакше,  поки  хлопець  по  ту  сторону  дзеркала  встиг  взяти  себе  в  руки,  вона  пройшла  половину  шляху.  Потрібно  до  неї  заговорити.  
   Щойно  він  розтулив  рота,  як  Пікова  Дама  сама  почала  говорити.  Її  голос  звучав  з  кожним  кроком  все  ближче  до  нього.
-  Ти  приніс  мені  випити?
-Так,  пригощайся,  Пікова  Дамо.
 Силует  на  дзеркалі  зупинився.  Хлопець  перевів  свій  погляд  на  пляшку  коньяку  і  побачив,  як  вона  помітно  спорожніла.  З  плитки  шоколаду  зникло  сім  шматочків.  Поки  Дама  частувалася,  він  встиг  її  розгледіти.  На  ній  була  чорна  сукня  з  дрібними  об’ємними  червоними  трояндами.  Лице  дами  прикривала  вуаль.  Руки  її  мали  навдивовижу  довгі  пальці,  проте  вона  все  одно  здавалася  невимовно  красивою.
-Спасибі  тобі.  Навіщо  ти  мене  потривожив?
-Я...Я  хотів  тебе  пригостити...
-О,  дякую.  Знаєш,  я  скучила  за  тобою,  -  хлопець  ковтнув  слину,  що  набралася  в  нього  в  роті,  а  дама  продовжувала  -  Я  думала,  ти  мене  вже  не  покличеш.
-Я  хотів  зробити  це  раніше,  але...Не  було  нагоди,  та  й...
-Ну  ось  я  й  прийшла,-  Дама  ступила  на  останню  сходинку  і  від  дзеркала  повіяло  ще  більшим  холодом-  Ти  хочеш  побачити  мене?
-Еее...Може  не  сьогодні?
   Дама  зайшлася  страшним  реготом,  від  якого  хлопцеві  стало  ніяково.  Раптом  вона  відкинула  вуаль  на  волосся.  Її  обличчя  було  немов  висічене  з  білого  мармуру.  Губи  підведені  червоною  помадою.  Делікатний  ніс.  Чорні  вії  і  такі  ж  чорні  очі.  Густе,  кучеряве,  середньої  довжини  темне  волосся  спадало    на  пишні  груди.  Неймовірно  жахлива,  Пікова  Дама  постала  перед  ним  у  всій  своїй  красі.  Вона  знову  заговорила:
-Хіба  ти  мене    боїшся?  Я  не  вчиню  тобі  зла  і  не  зроблю  боляче.  Нам  буде  добре  разом.  Випий  трохи  коньяку.  Тобі  полегшає.
 Хлопець  зніяковів.  Йому  було  страшно,  але  водночас  він  відчував  неабияку  симпатію  до  Дами.
-Пристав  руку  до  дзеркала.  Я  знаю  як  тебе  заспокоїти,-    її  голос  звучав  вже  дуже  і  дуже  близько-  Ну  ж  бо,  не  бійся.
Тремтячою  долонею  він  доторкнувся  до  дзеркала  у  тому  місці,  де  була  її  крихітна  рука  і  його  шкірою  побігли  мурашки-  скло  пульсувало.  Він  відчув  її  пульс!
-  Бачиш?  Я  жива!  Я  можу  їсти,  пити,  кохати!,-  Вона  засміялася  і  продовжила-  Оооох,як  я  хочу  кохати!  Ти  когось  кохав?
-Ні,-  збрехав  хлопець-  Ти  хочеш  вийти?
-О,  якби  я  могла  вийти!  Я  б  могла  тебе  поцілувати!  Ми  б  кохалися!  Це  мабуть  так  чудово!
-То  виходь!
Пікова  дама  похилила  голову  на  бік,  про  щось  подумала,  а  згодом  запитала:
-Ти  справді  цього  хочеш?
Хлопець  ствердно  кивнув  головою  і  Дама  почала  скребти  нігтями  по  склу.  Раптом  дзеркало  розбилося  на  тринадцять  шматочків  і  з  нього  вийшла  вона...Прекрасна,  таємнича  і  така  жадана...Він  узяв  її  за  руку  і  стрепенувся.  Долоня  Пікової  Дами  була  мертвотно  холодною.  Та  це  його  не  дуже  й  страшило.  Вона  підійшла  ближче  і  поцілувала  його.  Здавалося,  що  той  поцілунок,  те  єднання  світів  по  обидві  сторони  дзеркала  тривало  б  безмежно  довго,  але  Дама  відірвала  свої  губи.  Вона  підступила  ближче  і  прошепотіла  хлопцеві  на  вухо:
-Я  не  зможу  бути  тут  вічно.  Мені  не  можна  виходити  з  задзеркалля.  Та  й  ти  скоро  помреш.  О,  якби  ти  пішов  за  мною,  ми  б  були  разом  вічно!  Ми  не  помремо  там!  Ми  вічно  житимемо  у  страхах  людей!  Ти  мені  віриш?
Здавалося,  що  від  поцілунку  його  думку  стали  скованішими.  Він  не  хотів  думати.  Він  хотів  бути  поруч  із  нею.  Його  губи  розтулилися  і  промовили  ледве  чутне  “так”.  Коли  Дама  запитала,  чи  він  піде  у  задзеркалля,  він  знову  дав  ствердну  відповідь.
-Я  бачу,  твоя  свічка  вже  догорає.  То  я  винна!  Я  так  довго  спускалася  тими  сходами!  Давай  ще  раз  поцілуємося,  у  цьому  світі,  гаразд?  Бо  вороття  вже  не  буде...
Пікова  Дама  взяла  у  свої  руки  його  шию  і  пристрасно  поцілувала.  Він  відчував  блаженство  і  безмовну  радість.  Його  душа  помалу  покидала  тіло,  це  можна  було  відчути.  Він  не  знав,  що  саме  викликало  його  ерекцію-  чи  палкий  поцілунок  з  потойбіччя  чи  те,  що  Пікова  дама  душила  його,  несамовито  стискаючи  горло...
 .  

   Мабуть  найстрашніше  для  матері-  це  побачити  труп  свого  сина  у  ванній  з  слідами  удушення.  Він  випив-  ось  і  пуста  пляшка  коньяку  стоїть...Але  хто  міг  його  убити?  Їй  здавалося,  що  вона  збожеволіла,  коли  з  шматочку  розбитого  дзеркала  вночі  почула  сміх  сина  і...  Сміх  якоїсь  жінки.  Стукіт  каблуків.  Звуки  вальсу...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419416
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 18.04.2013


Без тебе вже ніяк…

І  випав  сніг...  Осів  він  враз  тобі  на  віях...
То  зорі,  що  торкаються  Землі!
І  твої  очі...  Я  про  них  й  не  мріяв!
Ніколи  не  змалює  їх  Далі!  
Не  передасть  він  ні  вогню,  що  в  них  палає,
Ні  страху,  жалю,  ні  душі!
Емоцій  океан  безмежний  грає
В  твоїх  очах...  Слова  усі  пусті...

Ти  дуло  пістолета  підставляєш
Мені  до  скроні.  Страшно?  Ні!
Тебе  я  не  боюсь-  ти  добре  знаєш,
Зі  мною  граються  слова  твої.
Тепло  долонь  пронизує  все  тіло
І  моє  серце  б’ється  твому  в  такт
Тепер  я  тобі  в  очі  дивлюсь  сміло!
Твоя  рука  в  моїй.  Без  тебе  вже  ніяк...  
                                                                                                           [b]5.12.2012[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419179
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.04.2013


Коли на місто впаде темна ніч…

Коли  на  місто  впаде  темна  ніч,
Й  полине  світло  з  кожної  кімнати...
Я  відпущу  тебе.І  підеш  ти  опріч.
Лиш  я  на  місці  лишуся  стояти.

І  пусто  раптом  стане  на  душі.
І  подиху  твого  тепло  пропаде.
І  стане  тихо-  всі  слова  пусті,
Словами  це  не  можна  передати.

Скажи  лиш,  любиш  ти  мене?
Чи  може  граєшся  собі  таємно?
Ти  зможеш  дати  відповідь  на  все.
А  поки  в  цьому  місті  буде  темно.

                                                                                                                           [b]28.11.2012[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419173
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.04.2013