Sama_po_Sobi

Сторінки (3/207):  « 1 2 3 »

І колюча теж вміє любити…

Я  навчусь...зміню  каву  на  чай,  
Я  навчусь...  готувати  сніданок...
Я  навчусь...  тільки  ти  зачекай...
Я  навчусь...    тільки  дай  обіцянку...
Обіцяй...  Що  ти  зможеш  терпіти...
Обіцяй...  Що  за  день  не  обридну...
Обіцяй...  Що  ти  будеш  тендітним...
Обіцяй...  Що  назвеш  колись  "рідна..."
Говори,  що  тобі  не  байдужа...
Говори,  що  б  хотілось  змінити  ...
Говори,  і  побачиш,    що  мужня  ...
І  колюча  теж  вміє  любити...
Вміє  мріяти,    вміє  чекати,  
Вміє  слухати,  вміє  мовчати,  
Вміє  вірити  чи  пробачати,  
Тільки  треба  її  обійняти...
Обійми,    це  надасть  їй  ці  крила,
Обійми,    це  і  є  ключ  до  муру...
Обійми,  це  надасть  їй  можливість,  
Щоб  вона  тебе  врешті  почула...
Щоб  "колюча"  навчилася  слова,
Що  тепер  ій  так  важко  дається,  
Обійми,    і,  можливо,    казково
Ти  побачиш  її  душу  й  серце...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018


І на спідометрі - безодня кілометрів…

І  на  спідометрі  -  безодня  кілометрів,
і  кожен  з  них  залишив  в  серці  слід,
не  надто  молода,  та  по-юнацьки  вперта,
характер  не  змінився  з  плином  літ...
В  очах  ще  бісики,  а  на  вустах  усмі́шка,
і  хай  вона  дедалі  більше  щит,
та  так  їй  легше,  так  в  житті  простіше,
нехай  ніхто  не  знає,  де  болить...
Вона  себе  збирає,  наче  пазли,
картина,  звісно,  ця  далеко  не  шедевр,
зате  міцніше,значно  стриманіш  щоразу,
і  мрії  вогник,  десь  ще  жевріє,  не  вмер...
Колюча  огорожа,  в  очах  криця,
навколо  серця  збудувала  мур,
здавалось,  через  все  це  не  пробитись,
та  доля  влаштувала  новий  тур...
Спочатку  їй  було  незрозуміло...
Чому  мурахи?  Звідки  дивний  щем?
Чому  мовчить?  Чому  так  несміливо
вона  втікала  звично  від  проблем...
Вона  так  бігла...  Звикла  ж  бо  втікати,
та  щось  змінилось...  Що  за  дивний  стан?
Байдужість...Тільки  як  її  вдавати?
Коли  вже  сил  бракує  на  обман...
Так...Стоп...Все...Треба  зупинитись...
Із  дзеркалом  незвичний  діалог...
-Що  геть  здуріла?Ліпше  провалитись!
Ніж  знову  закохатись!  Боронь  Бог!
Що  пізно  вже?  Метелики  літають?
І  голос  його  за́вжди  у  думках?
А  постать...  Очі...Серце  калатає?
Ну,  все,  догралась...Як  же  звичний  страх?
І  погляд  боязко  так  кинула  в  люстерко...
Ну,  ось  і  все...А  говорила  -  "мур"...
І  на  спідометрі  -  безодня  кілометрів,
на  серці  ж  новий  аркуш  партитур...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798165
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2018


…зуміти б лишень…

Говорити,  мовчати,  тримати  у  думці
сум'яття  щемливе  із  власних  бажань,
хотілось  би  бігти,  втікати,  та  в  сумці
закрити  весь  світ,  та  не  можна  так...  жаль...
і  нерви  в  напрузі  оголеним  лезом
так  ріжуть  канати  зі  слів  і  думок...
дивитись  на  світ  не  виходить  тверезо,
бо  жалить  шипами  він  кожен  твій  крок...
-Матусю,  чому  ж  ти  мені  не  сказала?
що  казки  нема  наяву  й  поготів...
я  мрій  би  безтямно  в  собі  не  плекала,
а  зводила  б  мур  із  колючих  дротів...
забула  ти,  мамо,  тоді  розповісти,
що  буде  так  боляче,  брак  часу  й  сил,
захочеться  здатись,  не  вистачить  місця,
ні  крихти  терпіння,  ні  розмаху  крил...
Хотілось  би,  мамо,  усе  розказати,
від  чого  так  тяжко,  і  серце  болить,
та  краще  в  чергове  закрити  на  ґрати,
всю  душу,  всю  сутність,  себе  зачинить...
І  маску  холодної,  ні,  крижаної...
істоти  вдягнула,  і  так  кожен  день,
в  навушниках  тільки  "не  здамся  без  бою"
байдужість  і  посмішка...  зуміти  б  лишень...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2018


Бо навесні і серце квітне…

Бо  навесні  і  серце  квітне,
і  закохатись  б  до  мурах,
щоб  бути  щирими,  мов  діти,
відчути  все,  немов  в  піснях...
Торкатись  рук  твоїх  з  любов'ю,
і  очі,  мов  волошок  цвіт,
в  них  розчинитись,  наче  в  морі,
на  все  життя,  на  сотні  літ...
Чекати  твоїх  перших  кроків,
соромлячись,  назустріч  йти,
і  відчувати,  той  неспокій,
коли  чомусь  не  поруч  ти...
Сваритись,  так,  лиш  дріб'язково,
щоб  знов  почути:  "Ти  -  моя!"
твої  обійми  -  колискова,
вони  як  захист,  мов  броня...
І  надихатись  кожну  зустріч,
ловити  посмішку  із  вуст,
бо  в  тебе  є  все,  що  не  купиш,
тому  тебе  дещо  боюсь...
Ті  відчуття  нема  де  діти,
і  закохатись  -  ось  він  страх,
та  на  весні  і  серце  квітне,
тож,  закохатись  б  до  мурах...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2018


Когда же до тебя дойдет?

́И  среди  сотен  тех,  других,
есть  тот  -  один  -  кто  всех  дороже,
его  не  звали,  сам  возник,
но  без  него  уже  не  можешь...
И  взгляд  его,  и  силуэт  -  
все  до  мурашек  пробивает,
и  в  голове  его  портрет,
который  в  снах  лишь  оживает...
Так  хочется  не  прятать  взгляд,
и  не  сбегать  опять  при  встречи,
но  мыслей  сумасшедший  ряд,
вновь  составляет  бесконечность...
Когда  же  до  тебя  дойдет,
что  только  ты  мне  сильно  дорог?
Ты  просто  сделай  шаг  вперед,
я  растворюсь  в  тебе...как  в  омут...
И  с  головой  в  блеск  синих  глаз...
хотя...  стоп...  нет,  привет,  реальность,
есть  ты,  есть  я...  Не  будет  нас...
Прости  за  глупую  банальность...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=778015
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.02.2018


Ему совсем не интересно, каким бывает её день…

Ему  совсем  не  интересно,
каким  бывает  её  день,
дела  идут  его  чудесно,
и  даже  мысли  нет  о  ней...
Он  только  может  ей  присниться,
пробыть  в  объятьях  до  утра,
а  дальше  -  снова  испариться,
рассвет,  будильник,  им  пора...
А  днём  ей  снова  притворяться,
что  всё  равно,  что  не  болит,
что  ей  так  просто  рассмеяться,
молчать,  когда  душа  горит...
Она  сбегает  отовсюду,
как  только  видит  его  тень,
надеясь,  что  так  легче  будет,
что  так  лишь  лучше  всем  и  ей...
Она  хотела  б  ошибаться,
увидеть  всё  в  его  глазах,
и  не  бежать,  хоть  раз  остаться,
чтоб  было  всё,  как  зимних  снах...
Но  синих  глаз  его  прохлада,
пугает,  хоть  манит  сильней,
вот  только  жаль,  ему  не  надо,
узнать,  каким  был  её  день...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=773688
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.01.2018


Сон

́Навпочіпки,  тихо,  пошепки
вночі  прокрастись  в  твій  сон,
хотілось  побачити  б  посмішку,
і  музику  легку  на  фон...
Хотілось  тебе  б  доторкнутися,
до  рук,  до  волосся,  плечей,
тендітно  до  стану  горнутися,
дивитись  в  безодню  очей...
Беззвучно  тобі  посміхатися,
ні  слова,  лишень  стук  сердець,
кохати,  не  просто  кохатися,
і  вірити  -  старт,  не  кінець...
Чекати  на  ранок,  хоч  з  острахом,
ця  ніч  -  нескінченна  для  нас,
тремтіти  від  кожного  подиху,
ввійти  в  почуттів  резонанс...
І  бути  як  дівчинка-дівчинка,
віддатись  цілком  у  полон,
хвилини  разом  будуть  лічені,
та  вражень  з  них  буде  мільйон...
Створили  б  на  двох  власну  казку,
наш  космос  чи  наш  мікросвіт,
шкода,  що  все  це  зникне  зранку,
а  поки  тихіш,  місто  спить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017


його байдужість і її мовчання…

Вона  не  вірила,  і  з  кожним  новим  днем  
усе  сильніш,  відвертіше  здавалась,
не  вистачало  їй  існуючих  лексем,
щоб  описати  свого  відчаю  реальність...
Лиш  похапцем  зривались  кілька  слів,
і  усмішка,  немов,  окей,  все  в  нормі,
а  потім  плакати  всі  ночі...  Справа  в  тім,
що  почуття  затягують  в  безодню...
Хотілось  обійняти  його  стан,
спитати,  що  ж  ти  по  очам  не  бачиш?
Що  серед  купи  її  звичних  справ,
і  не  збагнеш,що  так  багато  значиш...
Якщо  це  іспит,  то  найважчий  ти  білет,
який  вона  чомусь  та  й  не  довчила,
якщо  ти  пісня  -  то  останній  вже  куплет,
немає  голосу,  вже  нервів  брак  та  сили...
Як  хочеться  кричати,  хоч  дай  знак,
що  недаремні  всі  її  вагання,
а  поки  все  стабільно,  він,  вона,
його  байдужість  і  її  мовчання...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2017


Тобі…

Не  говорити  нічого,  а  просто  мовчати...
дивитись  в  ту  синь  безкінечну  очей,
не  знати  ні  дня,  пори  року  чи  дати,
так  тихо,  беззвучно,  театр  тіней...
Не  відати,  що  в  твоїх  думках  роїться,
про  що  зараз  мислиш,  чому  ти  прийшов,
буває,  що  ніч,  а  тобі  знов  не  спиться,
чи  може  ти  жайворон,  чи  все  ж  із  сов?
Ти  п'єш  зранку  каву?  Читаєш  газети?
Чи  включений  фоном  знайомий  плей-лист?
А,  може,  затягуєш  дим  сигаретний,
чи  зранку  готуєш  коханій  сюрприз?
Від  чого  в  житті  ти  насправді  кайфуєш?
Збулись  чи  бажання  дитячі  твої?
Ще  безліч  питань,  та  ти  не  почуєш,
бо  всі  вони  тільки  в  моїй  голові...
Хоча  б  на  секунду  зупиним  мовчання,
я  знову  погляну  в  очей  твоїх  синь,
я  зовсім  не  стверджую,  що  це  кохання,
ти  просто  залишся  на  декілька  хвиль...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=762327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2017


Может, однажды…

Она  так  надеялась,  может,  однажды,
появится  тот,  кто  научит  любить,
кто  сможет  в  глаза  посмотреть,  смело  скажет:
"Такую,  как  ты,  нужно  в  сердце  хранить!"
Кто  сможет  быть  смелым,  кто  ей  точно  скажет,
что  будет  с  ней  рядом  везде  и  всегда,
кто  сможет  дарить  ей  цветы,  просто  даже
чтоб  чаще  светились  от  счастья  глаза...
Кто  примет  ее  все  капризы,  причуды,
кто  сможет  характер,  шипы  все  стерпеть,
кто  с  кофе  без  сахара  утром  разбудит,
кто  сможет  обнять  и  так  нежно  согреть...
Кто  будет  с  ней  рядом  и  пусть  на  футболе,
кто  сможет  делить  от  концертов  запал,
кто  сможет  утешить,  коснувшись  рукою,
проблемы  все  будто  из  сердца  украв...
Кто  сможет  терпеть,  что  она  может  плакать,
от  книги,  в  которой  нелегкий  сюжет,
кто  будет  всегда,  пусть  и  молча,  но  рядом,
когда  уже  мир  ей  не  в  силу  терпеть...
"Какая  же  глупая,"  -  скажет  ей  каждый,
"таких  не  бывает,  не  может  их  быть",
она  же  надеялась,  может,  однажды,
появится  тот,  кто  научит  любить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758147
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.10.2017


Осіннє прощання

П'янив  глінтвейн,  гірчила  кава,
туманив  десь  осінній  дощ,
і  сонця  усмішка  лукава
вкривала  золотом  хід  площ...
Встилало  листя  всі  маршрути,
десь  тихо  натовп  гомонів,
їх  двоє  в  всесвіті  забуто
в  щоденній  сірій  метушні...
Вона  дивилась  в  його  очі,
в  їх  надглибоку  справжню  синь,
вони  були  всього  дорожчі,
нічого  не  потрібно  крім...
А  він  тримав  її  за  руку,
немов  то  найдорожчий  скарб,
якби  можливо,  то  нікуди
ніколи  б  і  не  відпускав...
Та  завтра  вихідні  скінчаться,
знов  місяці  із  смс,
не  хочетеся  в  цю  мить  прощатись,
не  уявляється  як  без...
Вона  поїде  знов  до  Львову,
а  він  лишиться  знову  тут,
чому  їм  доля  випадково
намалювала  цей  маршрут?
Вони  хотіли  б  залишитись
у  цьому  парку  назавжди,
щоб  просто  в  очі  так  дивитись,
по  листю  просто  поруч  йти...
Та  знов  чекає  їх  прощання,
ось-ось  і  потягу  гудок
відправить  різними  шляхами,
хоч  поруч  буде  плин  думок...
Зустрінуться  уже  зимою,
знов  кава  і  п'янкий  глінтвейн,
їх  знову  в  всесвіті  лиш  двоє,
шкода,  такий  короткий  день...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755256
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2017


Свій светр теплий одягни… (давай перейдемо "на ти")

Свій  светр  теплий  одягни
там  осінь  кута  в  прохолоду,
давай  перейдемо  "на  ти",
хоча,  розберемось  по  ходу...
Я  не  шукаю  теплих  слів
в  цю  надморозну  мокру  осінь,
я  викреслю  тебе  із  снів,
хоч  поки  з  серця  не  вдалося...
Я  буду  плутати  маршрути,
втікати  від  самої  себе,
і  нікотинова  отрута
плюс  чашка  кави  -  те,  що  треба...
Мені  вже  більше  не  болить,
мене  вже  більше  не  хвилює,
я  знов  сховаюсь...хоч  в  цю  мить
ти  знов  нічого  не  відчуєш...
Пробач,  що  змучила  тебе,
пробач,  я  чесно  намагалась,
я  вірила,  що  там  щось  є,
пробач,  що  знову  помилялась...
Чи  то  такий  осінній  дощ,
на  меланхолію  зриває,
та  все,  я  зрозуміла,  тож,
твій  погляд  більше  не  шукаю...
Я  не  писатиму  листів,
я  не  скажу  більше  не  слова,
і  в  монотонності  віршів,
не  буду  відкриватись  знову...
Ми  будемо,  як  і  раніш,
мати  на  двох  лише  мовчання,
якийсь  такий  останній  вірш,
скоріш  із  мрією  прощання...
І  не  важливо,  "ти"  чи  "ви",
не  буде  "ми"  ось  що  істотно,
ти  тільки  светр  одягни,
там  осінь  кута  в  прохолоду...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2017


Давай поговорим начистоту (excuse me)

Давай  поговорим  начистоту,
без  лишних  игр,  придумок  и  иллюзий,
и,  может,  быть  тогда  и  я  смогу
понять,  принять,  да-нет,  нет-да,  excuse  me...
Я  не  привыкла  доверять  намекам,
и  с  интуицией,  прости,  все  очень  плохо,
я  сомневаюсь  даже  в  каждом  вздохе,
запуталась,  догадок  слишком  много...
Так  часто  обжигалась  в  жизни  я,
что  просто  так  глазам  своим  не  верю,
и  понимаю,  что  другая  для  тебя,
станет  изящнее,  добрее  и  роднее...
Я  знаю,  что  таких,  как  я  не  любят,
с  такими  точно  не  встречают  старость,
я  не  нужна  тебе  совсем,  я  знаю,  будто...
но  никогда  так  раньше  не  влюблялась...
Ты  появляешься  -  и  я  совсем  теряюсь,
не  нахожу  себе  ни  слов,  ни  даже  места,
глаза  в  слезах,  я  вновь  и  вновь  срываюсь,
хоть  понимаю,  что  совсем  все  не  уместно...
Давай  поговорим  на  чистоту,
без  лишних  игр,  придумок  и  иллюзий,
ты  дай  мне  знак,  не  глупая  пойму,
нет-да,  да-нет,  прости,  excuse  me...
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753746
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.10.2017


Недосказано

Столько  слов  уж  написано,
хотя  все  недосказано,
говорить  все  бессмысленно,
и  молчать  лишь  обязана...
Она  молча  посмотрит,
на  его  безразличие,
хоть  ей  плакать  охота,
но  есть  нормы  приличия...
По  осеннему  грустно,
ей  хотелось  кричать,
и  ненужные  чувства,
больше  сил  нет  скрывать...
Но  она  лишь  закурит,
выйдет  снова  в  оффлайн,
притворятся  вновь  будет,
что  вся  жизнь  -  это  рай...
На  лице  ее  маска,
только  глаз  его  цвет,
вызывает  мурашки,
но  молчать  лишь  в  ответ...
Столько  слов  ведь  написано,
и  пусть  все  недосказано,
говорить  ей  бессмысленно...
лишь  молчать  -  вот  обязанность...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751179
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.09.2017


Супермаркет чувств

В  супермаркете  чувств  где-то  мне  одолжите,
может,  акция,  скидки,  может,  просто  остались,
взвесьте,  только,  пожалуйста,  все  в  пакет  заверните,
чтоб  взаимно,  чтоб  больше,  не  искать  даже  малость...
Взвесьте  капельку  смелости,  чуточку  счастья,
и  немножко  доверия  -  прежде  всего...
мишуры  мне  не  надо,  и  бантом  не  украсьте,
лживых  слов,  обещаний,  мне  не  нужно  кило...
И  на  пыльных  всех  полках  поищите  надежду,
отыщите  мне  веру  в  то,  что  звется  любовь,
пусть,  по  акции,  может,  но  срок  годности  -  вечность,
может,  выйдет  купить,  что  дороже  всего...
Мне  не  верится,  знаю,  что  вот  так  не  бывает,
супермаркет  закрыли,  и  товар  весь  пропал,
но,  возможно,  когда-то,  распродажа  какая,
будет  чувства  -  зовите,  покупатель  искал...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736830
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.06.2017


Я більше не граю

Я  більше  не  граю  в  ці  ігри  шалені,
нехай  почуття  тепер  душу  не  крають,
всі  ці  "я  закохана"  -  більш  не  для  мене,
мене  вже  ніколи  ніщо  не  зламає...
Я  більше  ні  поглядом,  ні  навіть  жестом
собі  не  дозволю  тебе  доторкнутись,
хай  колір  очей  твоїх  синьо-небесний
закохує  іншу,  хто  більше  везучий...
Я  знаю,  тобі  десь  там  з  нею  є  краще,
сміливо  вона  зазирне  тобі  в  очі,
вона  -  красивіша,  та  що  -  геть  інакша,
напевно,  у  неї  є  чари  дівочі...
Все  це  не  для  мене  -  ця  гра  в  псевдоспокій,
коли  щось  всередині  щиро  вирує,
та    все  поступово,  точніш  крок  за  кроком,
і  більше  кохання  мене  зруйнує.
Всі  ці  "я  закохана"  -  це  не  для  мене,
я  вийшла  із  гри,  більше  не  відчувати,
тепер  лиш  робота  -  супутник  щоденний,
кохання  -  воно  не  для  мене,  не  варто...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736302
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2017


Прощавай, мій байдужий…

Заблукала  думками,
десь  всередині  себе,
не  найкраща  забава,
визнаю  це  відверто.
Досить  тяжко  прощатись
з  усвідомленням  мрії,
та  потрібно  триматись
позитивної  хвилі.
Відтепер  я  не  буду
сподіватись  на  марно
я  тебе,  мов  застуду,
залікую  так  гарно.
Досить,  бісить  байдужість,
мріяти  припиняю,
десь  у  погляді  душу
я  твоїм  не  шукаю...
Я  не  можу  змінити
цю  присутність  холодну,
більше  ні,  і  змиритись,
краще  зараз  природньо...
Я  так  довго  чекала
хоч  на  натяк  надії,
та  тепер  вже  дізналась,
ні  до  чого  ці  мрії...
Тож,  прощай,  мій  примарний,
неіснуючий  друже,
мій  міраж  нездоланний,
прощавай,  мій  байдужий...



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2017


Ти так і ніколи не…

А  ти  мене  робиш  сильніше,
хоч  ти  про  це  зовсім  не  знаєш,
я  тільки  тобі  вірші  пишу,
хоч  ти  їх  зовсім  не  читаєш...
Ти  робиш  мене  зовсім  іншу,
якусь  таку  дивну,  тендітну,
як  дівчинка...В  серці  тепліше,
здається,  воно  знову  квітне...
Ти  змушуєш  душу  співати,
хоч  ззовні  мовчати  я  мушу,
а  часом  хотілось  кричати
відверто.до  сліз.відчайдушно.
Пришвидшуєш  серце  очима,
хоча  вимикається  мозок,
і  знов  на  повторі:  "Я  сильна!
Не  треба!  Не  буду!  Не  можу!"
Хоч  погляд  доволі  холодний,
та  в  цій  геть  зажуреній  кризі,
відкрита  тобі  сто  відсотків,
давай,  розтопи,  посміхнися...
Тобі  це,  напевно,  є  дивним,
не  можна  вести  діалоги,
із  тим,  хто  мовчить  лиш  постійно,
та  в  мене  -  папір  співрозмовник...
Я  тільки  тобі  вірші  пишу,
і  знаю  -  що  геть  не  читаєш,
та  робиш  мене  ти  сильніше,
ти  так  і  ніколи  не  взнаєш...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2017


Однажды

Однажды  я  буду  другой,  
возможно,  немножко  смелее,
смотреть  не  боясь  по  прямой,
когда  ты  идешь,  не  краснея...
Однажды  я  буду  другой,  
возможно,  немножко  хитрее,
и  спрячусь  за  сильной  спиной,
при  этом  останусь  лишь  шеей...
Однажды  я  буду  другой,  
возможно,  немножко  нежнее,
к  тебе  прикоснусь  я  рукой,
ты  шепотом  нежно  согреешь...
Однажды  я  буду  другой,  
возможно,  немножко  сильнее,
ты  будешь  тогда  только  мой,
в  мобильном,  в  душе...Эх,  скорее  б...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722991
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.03.2017


Привіт, як справи?

Привіт,  як  справи?
Що  сьогодні,ти  був  незвідано  сумний,
і  синь  очей  твоїх  яскрава,
кудись  поділась  у  ці  дні...
Весна  прийшла  і  її  подих
вже  зігріває  кригу  душ,
зима  здається  і  відходить,
втікає  сотнями  калюж...
Вже  скоро  знову  все  заквітне,
зазеленіє  навкруги,
і  настрій  буде  відповідний,
весна  -  мов  лікар  від  нудьги...
І  сонце  сходить  кожен  ранок,
тож,  просто  десь  там  посміхнись,
а  я  пишу  -  і  знов  стираю
всі  смс...Може,  колись...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2017


На крилах свободи, на крилах надії…

На  крилах  свободи,  на  крилах  надії,  
вони  поринали  в  нерівний  той  бій,  
озброєні  волею,  спраглі  до  мрії  
не  вірили  в  те,  що  суперник  є  свій...  
Згартовані  вже  лицемірним  морозом,  
а  в  серці  лишень,  що  наступить  весна,  
їх  кулі  підступні  спинити  не  зможуть,  
допоки  є  віра  -  країна  жива...
По-зрадницьки  цілили  снайперів  кулі,
тіла  лиш  додолу,  душа  ж  до  небес,
їх  крики,  їх  біль  вся  країна  почула,
все  в  пам'яті  досі...Їх  подвиг  не  щез...
Вони  стали  сотнею,  що  вічно  в  небі
як  неньку,  країну  веде  до  мети,
такі  ж  непорушні,  без  остраху  смерті,
вони  -  це  є  наші  небесні  щити.
І  віримо,  що  це  було  недаремно,
зруйновані  сім'ї,  пролита  вся  кров,
ми  зробимо  все,  щоб  країна  не  вмерла,
щоб  мир  панував  на  землі  нашій  знов.
А  Вас  ми  згадаємо  й  кожного  року,
запалимо  свічку,  сльоза  забринить,
уклін  Вам  доземний,  за  Ваш  світлий  подвиг,
за  те,  що  відкрили  для  нас  новий  світ.
На  крилах  свободи,  на  крилах  надії,  
вони  поринали  в  нерівний  той  бій,  
хвилина  мовчання...за  спраглих  до  мрії,
за  сотню  крилатих  в  небесній  імлі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719372
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.02.2017


Як часто ти тиснеш на мо́ю сторінку?

Як  часто  ти  тиснеш  на  мо́ю  сторінку,
як  часто  вдивляєшся  в  заспані  очі,
як  часто  заходиш  хоча  б  на  хвилинку,
десь  вдень  чи,  можливо,  уже  проти  ночі...
а,  може,  такого  ніколи    й  не  сталось,
і  імені  мо́го  уже  й  не  згадаєш,
адреса  моя  десь  в  мережі  сховалась,
з  коханою  поруч  уже  засинаєш...
Ніхто  з  нас  не  винен,  нічого  не  зробиш,
ми  десь  по  галактиці  сплутали  карти,
і,  може,  далеко,  десь,  може,  пліч-о-пліч,
та  рідними  нам  вже  ніколи  не  стати..
Я  не  нарікаю,  я  навіть  не  плачу,
давно  вже  забанила  опцію  "щирість",
на  слово  "кохати"  ніколи  не  зважусь,
бо  так  є  простіше,  в  сміття  всю  чутливість...
Крихкі  і  примарні  на  щастя  надії,
зручніш  замінити  на  функцію  -  спокій,
напрочуд  непросто  обрізати  крила,
та  світ  все  це  зробить  істотніш  жорстоко...
та  постать  зробить  збій  дала  у  системі,
в  ході  такій  звичній  яскраву  зупинку,
і,  звісно,  не  разом  ми  будемо  певно,
та  може  колись  ти  знайдеш  цю  сторінку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 34) _____

За  декілька  хвилин  я  приготувала  їжу  і  донесла  її  до  кімнати.  Шеф  сидів,  кинувши  ряд  подушок  на  підлогу,  що  мене  дуже  здивувало.
-Давай  сьогодні  без  всього  пафосу.  Аромати  з  кухні  йдуть  божественні.  Але  ще  в  Італії  мене  навчили  їсти  піцу  руками...Ти  ж  не  проти?  
-Ти  був  в  Італії?
-А  ти  завжди  маєш  відповідати  питанням  на  питання?
Я  посміхнулась  і  підтягнула  по-ближче  журнального  столика.  На  нього  я  поставила  дощечку  з  піцою  і  потім  два  келиха.  Бос  відкоркував  вино.  Червоне,  напівсолодке,  італійське.  Воно  мало  колір  спраглої  крові  і  заледве  терпкий  присмак  п'янкої  ночі.  На  фон  ми  вирішили  увімкнути  лишень  музику,  плейлист  підібрав  Євген.  Такий  собі  вечір  релаксу.
-І  так,  поціновувачка  запитань,  давай  з  тобою  пограємо  в  одну  гру?
-Що  ти  знову  вигадав?
-Ось  бачиш,  ти  навіть  тут  проявляєш  свою  нетерплячість.  Просто  забавка.  Ще  з  універу.  Ви,  певно,  також  в  таке  грались.  "Правда  або  дія".
-О,  Боже...  Ти  знаєш,  скільки  часу  ми  так  провели...  
-Значить,  правила  пояснювати  непотрібно?  Так  що,  згідна?
-Ну,  можна  спробувати...
-І  так,  правда  або  дія?
-Ось  так,  відразу?  Правда!
-А  що  чекати?  І  так,  кажеш,  правда...  Щоб  такого  запитати...  Пісня,  яка  змушує  тебе  плакати?
-Плакати...  Знаєш,  є  така...  Взагалі-то  їх  декілька...  Багато...  Але...Те,  що  ось  так  виринає  миттєво  -  "Вона"  -  "Плач  Єремії".  Із  нею  багато  чого  особистого  сплетено.  Неприємного  і  навпаки.  І  так,  моя  черга?
-Так..  Ну,  давай,  зараз  також  випереджу  твоє  питання,  правда!
-Відмінно!  Так  чесніше.  І  так,    що  ти  згадуєш  при  слові  дитинство?
-  О,  це  не  складно.  Дивись,  колись  ми  з  тобою  були  на  дачі  у  спільних  знайомих.  Ну,  так  сталось.  І  ось  ту  альтанку  на  березі,  пам'ятаєш?  
-До  чого  тут?  
-Ти  можеш  дослухати?
-Вибач.  Звісно.
-Ось  її  колись  зробив  мій  дідусь.  Ми  там  часто  проводили  час,  вудили  рибу,  вчили  мене  плавати,  грати  на  гітарі.  Спали  в  наметі.  Там  я  пас  гусей.  От  не  смійся!  У  нас  були  гуси!
-То  ти  вже  тоді  був  начальник,  -  гиготнула  я.
-О,  ще  й  який.  Тоді  мені  здавалось,  що  я  -Робін  Гуд.  Ще  й  серіал  такий  йшов  по  телебаченню.  Я  мав  власний  лук,  стріли.  Уявляв  собі  ворогів.  Команду.  Коротше,  таким  було  моє  дитинство.  Із  запахом  лугу  і  величних  сосен.  
-  Круто!  І  так,  давай,    я  також  виберу  правду.
-Знову?  
-А  що  вже  все  про  мене  дізнався?  Не  цікаво?
-Ні,  просто  думаю,  що  пора  долити  вина  -  там  дивись  і  дії  підуть,  -  іронічно  додав  бос.
-Ну,  спробуй.  Мені  ще  завтра  на  роботу,  Євген  Дмитрович,  Вам  також.
-І  так,  не  відволікайся...  Правду...  Якою  твариною  ти  себе  би  охарактеризувала?
-Мухою!
-Що?  Я  очікував,  щось  по  типу  -  "кішка",  а  чому  муха?
-Тягне  по  життю  на  всіляке  лайно!  
Ми  гучно  засміялись.  І  пішли  на  перекур.
-Продовжуємо?  -  сміливо  видав  Євген.
-Звісно,  і  так,  правда  чи?
-Правда,  пані  муха.  
-Коли  ти  почав  палити?
-О,  вперше  спробував  в  десятому  класі.  То  мені  видавалось  так  круто.  Типу,  я  такий  дорослий,  небезпечний.  Насправді,  мені  не  подобалось,  просто  так  я  завойовував  авторитет  серед  доросліших  у  компанії.  А  так,  щоб  серйозно  -  вже  в  університеті.  А  ти?
-А  з  чого  ти  взяв,  що  я  виберу  правду?
-Посміливішала?  Добре,  тоді,  з  твого  дозволу  бажання  дії,  я  залишу  тобі  на  потім...
-ЕЕЕ,  так  не  чесно...
-Ні-ні,  це  моє  право.  Може,  мені  потрібно  буде  документи  роздрукувати,  чи  каву  принести...-зловісно  посміхався  Дмитрович.
Тим  часом  вже  пішла  перша  година  ночі  і  друга  пляшка  вина  (моя  все  ж  таки  згодилась).  Теми  ставали  все  цікавіші,  сміх  все  гучнішим.  Ми  ділились  спогадами  з  дитинства  чи  юності,  чимось  таємничим,  аж  тут  прозвучало  питання  викликало  у  мене  сум'яття  і  ступор...
-  А  чому  ти  плакала  тоді  на  камінні  на  Дніпрі?
-Що?  Ти  звідки  це  знаєш?  
-Відповідай!
-Я  не  розумію  про  що  ти...
-Років  десять  тому.  Ти,  Дніпровські  схили,  каміння...
-Це  неймовірно!  Ти  не  можеш  просто  цього  знати.  Добре,  договір  є  договір.  Тоді  мене  дуже  образили.  Зрадили.  Здавалось,  що  жити  немає  за  що...  Відсутній  сенс...  Дихати  було  тяжко...Тепер  дай  відповідь  на  питання!
-Я  тебе  бачив.  Ти  сиділа  в  джинсах  і  кедах.  І  була  холодною  і  колючою.  Я  хотів  підійти,  але  поки  зважився,  то  біля  тебе  вже  був  якийсь  парубок...
-Та  не  може  того  бути...      
-Може,  в  мене  навіть  фото  з  того  дня  є...  Сьогодні  зранку  я  побачив  такий  же  погляд  у  тебе  в  авто...
-  Я  в  шоці!-  мені  відбирало  мову.  Абсолютно.  Яка  ж  цікава  буває  доля.
-ось  із  чим  я  тебе  порівняв  би.  Ти  -  крижинка.  Або  їжак!
-Чому  це?  
-Тому  що  ти  постійно  колешся.  Чи  то  тільки  зі  мною  так?
-До  чого  це?  Просто  ти  -  крадій!
-Я?  Ти  не  нагадаєш,  що  це  в  тебе  на  вікні?
-Пальма,  -  спокійно  відповіла,  підійшовши  впритул  до  шефа  і  вікна,  я.
-А  звідки  вона  в  тебе?
І  тут  я  згадала  ту  бурхливу  ніч,  коли  ми  зі  Славкою  трощили  кабінет  боса.  І  поцупили  його  рослинку.  І,  це  ж  вона!  Я  її  так  і  не  повернула!
-То  -  випадково,  -  почала  було  виправдовуватись  я.  
-Ага,  так  чому  ж  я  тоді  крадій?  
-Бо  ти  зробив  це  двічі!
-Що  саме?
-Ти  вкрав  мій  поцілунок!  
-Тричі!
-Що?  -  не  встигла  доказати  я,  як  Євген  примусив  мене  замовкнути.  Він  знову  зробив  це.  Без  дозволу.  Без  зайвих  передмов.  Палко,  міцно,  сп'яніло....  А  я  -  я  навіть  не  пручалась...  Я  просто  розчинялась  в  ньому  як  цукор  в  каві...  Мені  не  хотілось  зупинятись...  Я  відчувала,  як  тепло  розливається  по  всьому  тілу...  
-  А  тепер,  ти  ж  пам'ятаєш,  що  в  мене  є  бажання  в  запасі?-  очі  в  очі  видав  Дмитрович,  -  віддай  мені  його?
І  я  сліпо  і  бездумно  поринула  у  вир  емоцій.  Відпустила  всі  бажання  на  волю...
Поступово  додолу  спадав  одяг  і  тіні...  Тьмяне  світло,  легка  музика,  два  тіла,  затиснуті  обіймами,  два  серця,  які  відбивають  шалений  ритм...  
-  Я  взагалі  мав  на  увазі  вазончик  з  квіткою,  але  так  навіть  краще...  -  сказав  Євген  і  ми  зі  сміхом  впали  на  ліжко...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703138
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2016


Споглядач…

Доки  всі  десь  купують  квитки,
пакують  дбайливо  в  валізу  всі  лахи,
розширяють  кордони  у  різні  боки,
ти  за  цим  всім  лиш  слідкуєш  з  канапи...
Доки  усі  десь  знайомства  заводять,
додають  у  контакти  з  півсотні  нових,
дружбу  із  приязні  вміло  виводять,
ти  лиш  слідкуєш  десь  поруч  на  них...
Доки  усі  діточок  вже  плекають,
бавлять  тихенько  своїх  немовлят,
"мамою","татом"  себе  називають,
очі  твої  споглядають,  не  сплять...
Доки  усі  десь  кохання  знаходять,
цілунки,  обійми  і  радість  щодня,
при  слові  "люблю"  затамовують  подих,
ти  -    лиш  глядач  за  чужим  надбанням.
Доки  усі  до  висот  славних  прагнуть,
будують  кар'єру  щабель  за  щаблем,
доводять  талант  до  звання  бездоганний,
ти  залишаєшся  пустим  глядачем...
Доки  у  тебе  в  голові  безліч  "хочу",
з  півсотні  ідей,  півмільйона  задач,
заморожене  серце,  відкриті  лиш  очі,
тому  ти  назавжди  лише  споглядач...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2016


Монолог с прохожим…

-  А  Ты  когда-то  ведь  любил?  
Вот,  ты,  допустим,  лишь  прохожий,
слегка  небритый,  если  можно
сквозь  шарф  увидеть  все  черты...
Укутан  тепло  сонным  утром,
ты  бесконечно  хмуришь  брови,
и  смотришь  синевой  сурово,
и  недоволен  всем  как  будто...
Как  будто  злой  с  утра  будильник
тебя  вновь  вырвал  из  кровати
одел  тебя  в  пальто,  мол  хватит,
из  дома  пнул  ногой  насильно...
Ведь  ты  бы  мог  же  улыбаться,
смотря  в  любимой  омут  глаз,
быть  не  таким  вот  как  сейчас,
и  меньше  важным  всем  казаться...
Ведь  ты  же  мог  дарить  цветы,
и  обнимать  ее  за  плечи,
петь  ей  за  ужином  и  свечи
разжечь  и  девичьи  мечты...
И  с  ней  молчать  едва  украдкой,
соприкасаясь  нежной  кожи,
слегка  скандалить  даже,  может,
потом  мириться  ночью  сладкой...
Но  это  ж  было  в  твоей  жизни?
все  эти  встречи  и  объятья,
не  "я",  а  "мы"  -  звучит  приятно,
и  ее  мелкие  капризы...
Которых  ты  как  супермен
нисколько  же  ведь  не  боялся,
что  вспомнил?  вот,  заулыбался...
А  то  совсем  уж  погрустнел...
Слишком  сегодня  ты  солидный,
и  пусть  мороз  терзает  кожу,
и  что-то  там  в  душе  тревожит,
но  будь  улыбчив..И  прости  мне...
мой  диалог  пусть  в  монологе,
ведь  ты  же  просто  так  прохожий,
хотелось  лишь  спросить  ты  тоже,
любил  когда-то...Прощай,  строгий...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700993
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.11.2016


И пусть тебе приснится лето…

Когда  уютный  теплый  плед
забрал  тебя,  как  в  плен,  тебя  осенний,
а  за  окном  день  в  дождь  одет,
и  листья  застилают  землю...
и  чай  обнимет  так  легко,
и  зацелует  ароматом,
лишь  серость  неба  всех  сортов,
усилит  горечь  шоколада...
И,  кажется,  что  время  спит,
а  вместе  с  ним  уснуло  солнце,
лишь  ветер  лихо  шелестит,
и  с  неба  гневно  вода  льется...
Лишь  книжка,  сладости  и  чай,
и  пледа  царство  в  сером  свете,
природа  шепчет:  "засыпай...
И  пусть  тебе  приснится  лето..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697572
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 30.10.2016


З Днем Захисника Вітчизни!

Низький  уклін  всім  тим,  хто  гордо  носить    
звання  почесне  й  горде  -  "Захисник",  
хто  береже  наш  спокій  вдень  й  щоночі,    
ви  -  спокій  для  країни  рятівний!  
Ви  ті,  хто  завжди  стане  нам  стіною,    
хто  захистить  від  куль,  коли  б'є  град,    
ви  нас  закриєте  коли  лихая  доля,    
нам  посилає  черговий  розряд.    
Сьогодні  Ваш  день,  ті,  хто  може    
міцніше  бути  криці,  як  граніт,    
і,  хто  в  скрутну  хвилину  допоможе,    
кордон  закриє,  як  потужний  щит!    
Хай  вас  завжди  оберігає  доля,    
і  мирним  буде  кожен  ваший  крок,    
хай  стихнуть  залпи  переможним  боєм,    
і  боронить  ваше  життя  най  Бог!    
І  ті  усі,  кому  небесна  пристань,    
стала  домівкою  хоча  і  передчас,    
за  подвиг  ратний  ми  вклоняємось  вам  низько,    
ми  пам'ятаємо,  ми  молимось  за  вас.    
Хай  смута,  що  на  землю  нашу  впала    
розвіється,  як  наче  й  не  було,    
вам  дня  одного,  звісно,  дуже  мало,    
хай  днів  щасливих  завжди  буде  джерело!    
Хай  буде  тільки  радість  в  вас  у  домі,    
усмішка  завжди  сяє  на  лиці,    
хай  янгол  долі  вас  завжди  боронить,    
зі  святом  вас,  нескорені  бійці!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694316
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.10.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 33) _____

-Нарешті!  Аліс,  гарпія  заспокоїлась,  навіть  не  запитувала  більше  про  тебе.  А  Дмитровича  ще  не  було.  Так  що,  думаю,  все  не  так  погано.  -  зустріла  мене  із  порогу  Маша.
-Добре,  дякую.  Вибач,  Машунь,  справ  багато,  -  сяк-так  сказала  я,  пробігаючи  повз  дівчини  в  кабінет.  Бачити  не  хотілось  нікого.  Я  взагалі  не  була  зараз  ні  з  ким  не  готова  розмовляти.  Хотілось  повністю  зануритись  в  роботу.  І  забути  про  весь  цей  гарячий  ранок.  
День  тільки  розпочався,  а  в  мене  вже  стільки  подій.  Щось  дивне  коїлось  навколо.  Осінь  доживала  останніх  днів,  а  всі  навколо  наче  подуріли.  Напевне,  перевтомились.  Наприклад,  шеф.  Із  чого  б  це  з  ним  таке  могло  статись?  На  нього  це  взагалі  не  схоже.  Тому,  просто  забудемо  про  все.  Та  і  по  всьому.  Ну,  просто  нервовий  стрес.  У  нього.  Недосипання.  У  мене.  Коротше  кажучи,  потрібно  працювати.  
Комп'ютер  увімкнувся.  Навушники.  Музика.  Все.  Геть  всю  реальність.  Привіт,  світ  роботоголіка.  Скажу  чесно  -  так  простіше.  Та  й  безпечніше.  Бо  свою  справу  я  знаю.  І  досить  непогано.  
Так  на  годиннику  була  вже  п'ята.  А  я  й  не  помітила,  як  пройшло  стільки  часу.  Ще  один  концепт  -  вже  готово.  Треба  тільки  зустрітись  і  показати  замовнику.  Хоча  перед  тим  все  ж  основне  -  показати  шефу.  Тільки  не  сьогодні.  Завтра.  Наступного  ранку.  Все  забудеться.  Всі  відпочинуть.  А  на  сьогодні  -  все.  Можна  побалувати  себе  і  вчасним  поверненням  додому.  Давно  вже  такого  не  було.  Тим  паче,  ще  по  дорозі  потрібно  зайти,  купити  продуктів.  Сьогодні  чомусь  так  хотілось  зробити  піцу.  Хоча  більш  те,  що  у  нас  нею  називають.  Бо  до  натуральної  італійської  страви  то  має  зовсім  примарне  відношення.  Та  врешті,  головне,  щоб  смакувало.  Все,  речі  зібрала,  і  на  вихід.  
-Алісо!-  почулось  десь  з-за  спини.  Голос  був  досить  знервований.  Я  озирнулась.  В  коридорі  стояла  блондинка  в  бірюзовому  жакеті,  білій  блузі  і  чорній  спідниці.
-Так,  Карина  Аркадівна.  Ви  щось  хотіли?
-Зайди  до  мене!-  і  блондинка  поцокотіла  своїми  модними  підборами.
Це  ще  що  таке?Чому  сьогодні?  Що  їй  треба?Добре,  зараз  дізнаємось!
-Так.  Я  Вас  слухаю.
-Присідай.  Треба  поговорити.
-Добре,  дякую.  Ви  про  якийсь  проект  -  тоді  мені  потрібно  зайти  за  документами.
-Ні-ні.  Всього  декілька  питань.  Ти  ж  додому  зібралась?-продовжувала  допит  начальниця.
-Так.  Робочий  час  вже  ж  закінчено.
-Так-так.  Ось,  значить  я  тебе  на  довго  не  затримаю.  Декілька  чесних  відповідей  -  і  ти  вільна.
-Окей,  я  Вас  слухаю.
-Алісо,  ти  ж  знаєш,  яка  в  Євгена  зараз  ситуація...
-Ви  про  що  саме?
-Я  ж  казала  чесних!  Ти  про  його  дідуся  точно  знаєш,  так  що  не  вдавай.
-Я  просто  не  зовсім    розумію,  до  чого  тут  я?
-Так  ось,  невже  ти  вважаєш  себе  особливою?  
-Ви,  певно,  щось  плутаєте...  -  здивуванню  моєму  не  було  меж.
-А  чому  це  ти  змушуєш  його  заїжджати  за  собою,  щоб  прикрити  твої  запізнення.  Він  -  людина  чемна.  Ніколи  не  відмовить.  Але  я  -  не  він!  Май  совість.  У  людини  горе.  А  тут  ще  ти  на  голову  звалилась.  Доросла  вже  дівчинка!  Досить  вже.  Відповідати  за  свої  вчинки  треба...
Я  не  знала,  що  відповісти.  Але  я  ж  не  могла  розкрити  всі  карти  і  підвести  шефа.  Добре,  будемо  вдавати,  що  вона  права.  Зрештою,  я  від  цього  не  постраждаю.  А  їй  приємно.  Хай  вона  себе  заспокоює  власною  правотою.  Тішить  его.  
-А,  от  воно  виявляється  що.  Добре.  Буду  намагатись  дорослішати.  
-А  ти  -  не  промах.  Навіть  не  намагаєшся  нічого  заперечувати.
-А  Ви  цього  прагнули?Вибачте,  наступного  разу  буду  знати.-  і  я  вирішила  встати  і  піти.  Нічого  тут  було  сидіти  і  вислуховувати.  А  то  ж  емоцій  вулкан.  І  то  дивись,  і  все  вибухне.  
-Я  тебе  не  відпускала...  -  почала  було  кричати  Карина.
-А  я  у  Вас  не  запитувала...-  відповіла  я  і  вийшла  в  коридор.
Там  неочікувано  стояв  шеф.  Я  була  геть  зла.  І  на  нього,  і  на  його  лялькову  подружку.  Але  роль  вирішила  грати  до  кінця.  Тому  й  випалила  на  радість  Карині:
-Євген  Дмитрович,  я,  як  доросла  дівчинка,  заявляю,  більше  не  треба  заїжджати  до  мене  зранку.  Та  і  взагалі.  І  не  прикривайте  мої  спізнення.  А  то  у  Вас  і  своїх  справ  вистачає.  Все  правильно,  Карина  Аркадівна?  
Білявка  тільки  злосно  блимала  очима.Дмитрович  стояв,  не  розуміючи,  що  трапилось.  А  я  мовчки  розвернулась  і  пішла  додому.  Не  бажаючи  виясняти  ніяких  подробиць  їх  спільного  життя.  
На  вулиці  було  досить  прохолодно.  А  я  то  зранку  настільки  спішила,  що  встигла  тільки  куртку  тоненьку  захопити.Тому,  темп  пришвидшуємо.  І  знайомим  маршрутом.  Метро-магазин-дім.  Переодягнувшись  в  теплий  спортивний  костюм  -  сіренький  такий.  (Ой,  пам'ятаю  скільки  ми  зі  Славкою  його  вибирали.  То  було  нестерпно.  Здавалось,  нікуди  я  в  ньому  не  виходжу.  Так,  скоріш  для  затишних  вечорів  вдома.  Але  все  ж  таки  хотілось  чогось  зручного  і  тепленького.  Але  не  з  вушками,  як  носять  всі.  Настільки  дитячий  період  в  мене  пройшов.  І  без  блискіток,  пайєток  там  всіляких.  Ну,  не  гламурна  я  зовсім.Зрештою,  зупинились  на  такому  варіанті  -  широченних  зверху  і  трохи  завужених  донизу  штанцях  і  об'ємній  кофтинці  із  великою  застібкою-блискавкою  посередині.  Світло  сірого  кольору.)  
От  так  я  стала  випікати  піцу.  Тісто  вже  зробила,  розкатала,  намазала  соусом,  який  вже  також  власноруч  приготувала.  Далі  -  топінги.  Сьогодні  я  вибрала  такий  набір  -  бекон,  кукурудза,  перець,  ананас.  Все,  готово.  Закинула  все  в  духовку.  А  сама  попрямувала  трохи  посидіти  -  розслабитись.  На  всю  квартиру  лунала  лише  одна  пісня  на  повторі.  Don't  speak.  Проходячи  повз  підвіконня,  я  помітила  там  свій  старий  сірий  блокнот.  Так,  нещодавно  знайшла  його.  І  зовсім  забула.  Вирішила  почитати  свої  переживання,  що  колись  занотовувала  там.  І  ось  я  майже  погрузилась  в  читання.  Як  тут  задзвонив  телефон.  Незнайомий  номер.
-Так...
-Привіт,  полонянка.  Пробач,  що  так  пізно.  Але  тільки  доїхав  додому.  Це  Андрій.  Сподіваюсь,  ти  мене  ще  не  забула.
-Звісно,  пане  хірург.  Я  на  пам'ять  не  скаржусь.  Поки  що.
-От  і  добре.Значить,  ти  ще  пам'ятаєш,  що  обіцяла  мені  екскурсію.
-Я  говорила,  можливо...
-От  і  я  кажу  -  обіцяла.  Так  що,  коли  ти  вільна?
-Та...
-Значить  післязавтра.  На  12-ту  -  влаштує?
-А  ти  настирливий!
-О,  звичайно.  У  нас  у  справі  без  цього  ніяк.
-Добре,  здаюсь-здаюсь.  Давай.  О  12-тій.  Давай  зустрінемось  біля  твоєї  лікарні.
-Дивне  місце.  Але  -  я  залюбки.  Головне,  щоб  ти  прийшла.
-Обов'язково.  Я  ж  завжди  відповідаю  за  власні  слова.  У  нас  у  справі  без  цього  ніяк!  -  посміхнулась  я.
-Один-один.  Буду  чекати  з  нетерпінням.  Добре,  не  буду  відволікати.  Гарного  вечора.  Приснись  мені.
І  хірург  поклав  слухавку,  допоки  я  ще  не  могла  прийти  в  себе.  Невже  я  погодилась?  Аж  раптом  ще  дзвінок.  Цього  разу  в  двері.  А  це  ще  хто?    Відкривши  їх,  я  не  могла  повірити  власним  очам  -  на  порозі  стояв  бос.  
-Аліс,  давай  миритись?
-Та  я  з  тобою  і  не  сварилась.  
-Не  знаю,  що  там  тобі  наговорила  Карина,  але  ...  Я  не  хочу,  щоб  ти  думала,  що  я  -  козел!  Ось  тримай.  Червоне  вино,  яке  ми  так  і  не  встигли  випити.
-Та,  не  треба  було...  
-Можна  я  зайду?
-  Так,  заходь.  Ти  з  лікарні?
-Так...
-Як  там  справи?
-Та  все  поки  йде  на  краще.  Потихеньку.  Тьху-тьху.  
-Заходь.  Я  якраз  піцу  допікаю.  
-Нічого  собі.  Так  ти  ще  й  пекар?  Вмієш  дивувати.  Ти,  може,  гостей  чекала?
-Ні...Відпочити  хотіла  просто.
-Я  точно  не  завадив?
-Ні,  а  в  тебе  точно  інших  справ  немає?
-Це  ти  на  що  натякаєш?  
-Може,  тебе  хто  чекає?  
-Зовсім  ні.  Ось  дивись.  Навіть  телефон  вимкну.  
-Та  для  чого  такі  жертви?
-Не  хочу,  щоб  хтось  заважав.
Добре,  справа  твоя.  Піду  піцу  перевірю.  А  то  ще  згорить.  А  ти  заходь  -  влаштовуйся...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687339
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 32) _____

Зайшовши  до  лікарні,  шеф  попрямував  в  пошуках  лікаря,  а  мене  попросив  почекати  в  холі.  Чомусь  саме  цей  заклад  -  це  був  мій  ще  дитячий  кошмар.  Лікарі,  хворі,  коридори,  палати...Хоча  тут  було  і  чисто,  більш  комфортно,  ніж  зазвичай,  та  все  одно  по  тілу  бігли  мурахи.  Занадто  я  вразлива  такими  речами.  Тільки-но  чую  про  якісь  хвороби  -  відразу  приміряю  всі  симптоми  на  себе.  Обов'язково  знаходжу  щось  схоже.  І  тоді  дуже  сильно  хвилююсь.  Навіть  не  знаю,  звідки  в  мене  це.  Просто  не  люблю  тут  бувати.  Саме  тому,  як  більшість  людей,  намагаюсь  без  гострої  та  крайньої  потреби,  не  потрапляти  в  такі  заклади.  Але  тут  що  вже  вдіяти?  Тому  я  просто  сиділа  біля  палати  та  чекала  на  Євгена.  Раптом,  мене  осмикнув  якийсь  чоловік.  Повернувшись,  я  помітила  вже  знайомого  сивочолого  лікаря.  
-Доброго  дня,  пані.  На  жаль,  не  пам'ятаю  як  Вас  звати,  але,  Ви,  здається,  з  Женею  були.
-Так-так,  я  Аліса.  А  Євген  Дмитрович  якраз  Вас  шукає.  
-А  я  -  Віктор  Святославович,  як  Ви,  певне,  вже  помітили.  При  інших  обставинах,  сказав  би,  що  радий  познайомитись.  Шукає,  кажете.  Значить,  зараз  ми  його  самі  знайдемо.  Бо  я  якраз  з  обходу.
-Давайте,  я  його  наберу.  У  Вас  якісь  новини?
-Та,  не  переймайтесь  Ви  так.  Новин  особливо  ніяких  -  але  в  таких  умовах  -  це  радше  плюс.  А  Ваш,  як  Ви  там  кажете,  Євген  Дмитрович,  100%  чекає  в  кабінеті.  Так  що  я  зараз  його  сам  знайду.  Ви  зі  мною?
-Та,  ні,  я  краще  тут  почекаю.  
-Справа  Ваша.  Вибачте,  що  залишаю  Вас  тут  наодинці,  але,  справи.  
-Так-так.Звісно.  Всього  найкращого.
-І  Вам,  красуня.  Хоча,  ось  поки  ми  з  Вашим  Дмитровичем  теревенити  будемо  -  у  Вас  є  хвилин  мінімум  15-ть.  Можете  кави  чи  чаю  випити.  У  нас  на  першому  поверсі  кафетерій  є.  А  я  Жені  скажу.  А  то  чому  Вам  тут  посеред  цих  коридорів  стирчати,  мучитись.  
-Та  ну,  не  зручно  якось.  
-Не  зручно  скальпелі  всередині  пацієнта  забувати.  Пробачте,  професійний  гумор.  Ось  я  Вам  і  компанію  знайшов.
-Андрій  Олександрович,  Ви  вільні  зараз?  -  і  лікар  покликав  молодика  в  зеленому  халаті.
-Ой,  ні-ні-ні.  -  намагалась  заперечити  я,  та  вже  було  запізно.  
-Знайомтесь,  Алісо,  це  наш  молодий,  але  перспективний  лікар  -  Андрій.  
-Ви  мене  перехвалюєте.  Андрій.  Дуже  приємно,  -  і  брюнет  з  карими  очима  протягнув  мені  свою  руку.
-  Аліса,  -  я  потисла  руку.
-Ось  і  добренько,  бери  цю  сором'язливу  пані  і  відведи  її  до  кафетерію.  А  я,  із  Вашого  дозволу,  відкланяюсь.
Я  була  зовсім  зніченою.  Очі  бігали.  Руки  пітніли.  Здається,  це  був  невірний  крок,  їхати  сюди  з  шефом.  Час  плине,  а  я  все  ще  тут.  
-І  так,  Алісо,  Ви  тут  до  когось  приїхали?  
-Та  як  сказати...  У  шефа  тут  від  учора  дідусь  лежить.  Ось  він  заїхав,  а  мене  попросив  зачекати.  
-Зрозуміло.  Я  думаю,  якщо  дідусь  вже  тут,  то  він  в  надійних  руках.  Так  що  все  буде  добре.  А  Ви  ким  працюєте?
-  Маркетологом.  Коротше  кажучи,  рекламуємо  потроху.  А  Ви,  я  так  розумію,  хірург?
-Це  з  чого  Ви  взяли?  Невже  руки  по  лікті  в  крові  мене  видали?
-Скоріш,  Ваш  бейдж.
-А  Ви,  рекламісти,  все  помічаєте.Ось  ми  і  дійшли.  Це  наш  кафетерій.  Не  ресторан,  звичайно.  Але  тут  годують  не  погано.  Ось,  сідайте  за  столик.  Що  Вам  взяти?
-Каву,  якщо  можна.  
-Звісно.  Хвильку  зачекайте.  І  я  вже  буду  тут.
Я  присіла  за  стіл.  Кафетерій  був  в  типових  синьо-білих  тонах.  У  таку  пору  всього  декілька  столиків  були  зайняті.  Медсестри  поруч  щось  активно  обговорювали.  І  видивлялись  на  цього  хірурга.
-Ось,  тримайте,  Алісо.  Може,  давайте  не  будемо  "Викати"?  Ніби-то  вік  ще  дозволяє.  Принаймні  Вам.  А  я  також  до  молоді  себе  ще  буду  намагатись  зараховувати.Якщо  Ви  не  проти?
-Звичайно,  так  навіть  краще.  А  у  вас  тут  гарна  кава.  
-Стараємось,  щоб  не  розчаровувати  таких  чарівних  дівчат.
-Та  у  вас  тут  своїх  красунь  чимало.  Ось  поглянь,  там,  здається  твої  фанатки  сидять.
-Не  перебільшуй.  То  ж  просто  колеги.  Я  іще  їх  не  всіх  і  по  іменам  знаю.
-О,  то  ти  не  місцевий?
-Ні,  близько  місяця  тут.  Починаю  пристосовуватись.А  ти  киянка?
-Та  де  ти  справжніх  киян  бачив?  Хоча  за  цей  час,  вже  майже  приросла  до  цього  міста.
-Ой,  а  я  толком  ще  нічого  і  не  бачив.  То  часу  немає,  то  гарного  гіда.
-Це  ти  на  щось  натякаєш?
-Та  я  прямим  текстом  говорю.  Ось  хотів  напроситись,  щоб  така  приваблива  рекламіст  показала  мені  такий  незнайомий,  проте  чарівний  Київ.  якщо  тобі  не  важко.
-А  ось  візьму  і  погоджусь.  Чому  б  і  ні.  Тільки  графік  зараз  напружений.  А    в  тебе  так  ще  гірше  із  часом,  певно?
-Сам  розумію.  Робочий  тиждень  в  розпалі.  А  як  щодо  вихідних?Може,  я  вкраду  тебе  принцеса,  в  суботу  по  обіді,  наприклад?
-Поки  точно  обіцяти  не  можу.  Але,  принаймні  такі  шанси  є.  А  красти  як  будеш?
-Як  Кавказьку  полонянку.  
Навіть  не  знаю,  чому  мені  було  так  легко  спілкуватись  із  цим  Андрієм.  І  чому  я  згодилась  на  зустріч.  Та  ми  просто  сиділи  і  сміялись  посеред  кафетерію.  Аж  раптом  до  розмови  втрутився  бос.  Якось  непомітно  він  так  підійшов.
-Алісо,  час  їхати.  Якщо  ти  вже  завершила  тут  всі  справи.  Взагалі-то  у  нас  робота.
-Так-так.  Вже  йду.  Вибач.  Ти  всі  справи  владнав?Як  дідусь?
-Все  обговоримо  вже  по  дорозі.  Так  що  чекаю  в  машині.  -  і  Дмитрович  попрямував  до  виходу.
-Серйозний  і  грізний  в  тебе  шеф.
-Та  просто  зараз  не  найкращий  для  нього  час,  сам  розумієш.  Добре,  мені  час  бігти.  А  то  робота  чекати  не  буде.
-Так-так.  Телефон  залиш,  а  то  викрадач  може  заблукати.
-Добре,  давай  я  запишу.  Куди?
-Ось  тримай  мій.
Я  набрала  свій  номер.  Чому?  Для  чого?  Я  поки  не  розуміла.  Але  що  тут  такого?  Врешті-решт,  я  можу  відмовити  й  пізніше.  А  зараз  я  занадто  невиспана.Тому  й  мозок  продукує  якісь  незрозумілі  рішення.
-Добре,  кавказька  полонянка.  Не  можу  більше  тебе  затримувати.  Та  ще  прийде  час  -  коли  ти  нікуди  не  втечеш.  Тому  до  зустрічі.
-Гарного  робочого  дня.
І  я  побігла  на  вулицю.  Там  насуплений  і  стурбований  в  машині  чекав  бос.  
-Щось  трапилось,  Дмитрович?  Погані  новини?
-Та  ні.  Дідусь  поступово  йде  на  покращення,  дякувати  Богу.  А  ти  я  дивлюсь  ніде  не  пропадеш?
-Що  ти  маєш  на  увазі?-  зніяковіло  запитала  я.
-Та  варто  було  мені  на  20-ть  хвилин  відійти,  як  в  тебе  вже  черга  із  залицяльників  вилаштувалась.
-Та  із  чого  ти  взяв?  Просто  познайомились.  Випили  кави.  Що  тут  такого?
-А  ти  всім  просто  знайомим  свої  номери  роздаєш?
-А  ти  за  мною  що?  Шпигуєш?
-Не  відповідай  питанням  на  питання!
-Не  всім!  Але  це  зовсім  не  твоя  справа!
Машина  їхали  все  швидше.  Тон  розмови  був  все  гучнішим.  Ми  наближались  до  офісу  і  до  вибуху  вулкану.  Бо  прямо  іскри  летіли.  Ось  вже  було  видно  і  будівлю  нашого  офісу.  Шеф  різко  дав  по  гальмам.  Машина  заскрипіла  і  зупинилась.  Мене  ледве  не  викинуло  через  вітрове  скло.
-Не  моя  справа,  говориш?-  продовжував  волати  Євген,  -  а  я  думаю  геть  інакше!
-ти  що  збожеволів?  щось  взагалі  не  схоже,  що  ти  про  щось  думаєш,  -  буркнула  Аліса.  -  А  тепер  з  твого  дозволу,  я  -  працювати.  Дякую  за  чудовий  ранок.  
Тільки-но  я  намагалась  вийти  і  вже  відкрила  дверцята,  як  шеф  різко  притягнув  мене  за  руку.  А  далі  -  просто  поцілував.  Яскраво,  пристрасно,  без  дозволу.  Він  вкрав  мій  поцілунок.  Вже  вдруге.  Так  нахабно!Серце  забилось  в  п'ятах.  Я  не  розуміла,  де  я,  хто  я...  Я  втратила  лік  хвилинам...  Давно  такого  зі  мною  не  було.  Але...  Стривай!  Ні-ні-ні.  Так  не  можна.  
-Стоп!-  Вигукнула  я!-  Ти  що,  зовсім  з  глузду  з'їхав?  -  оскільки  більше  слів  в  мене  не  було.  То  я  просто  вирвалась  і  побігла  в  офіс.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686927
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 31) _____

На  вулиці  було  вже  досить  світло.  А  на  екрані  значився  підпис  -  "МАШКІНС".  О,  чому  це  їй  не  спиться?  Я,  окинувши  оком  всю  кімнату,  помітила,  що  шеф  ще  спав,  вирішила  відповісти  пошепки.  
-Так,  Марійко.  Що  трапилось?  
-Ти  час  бачила?  Аліс,  ти  де?  Тут  уже  Карина  бігає  і  лютує.  Я  спробувала  якось  тебе  відмазати,  але  боюсь  то  ненадовго.  Ще  й  шефа  немає.  То  вона  просто  скаженіє!  Ти  взагалі  де?  Вже  близько?  
-Блін...Машкінс,  я  проспала...  
-Ну  ти  даєш.  Добре,  давай,  я  щось  буду  вигадувати.  А  ти  хутчіш  сюди.  Бо,  якщо  білявку  я  ще  розведу  якось,  то  шеф  -  ти  ж  його  знаєш.  Він,  як  детектор,  бляха.  Я  тільки  рота  розкрию,  а  він  вже  бачить,  що  я  брешу.  
-Добре-добре.  Я  буду  швидше.  Дякую.  Що  б  я  без  тебе  робила?  
-До  речі,  ти  не  знаєш  де  шеф?  А  то  він  завжди  зранку  вже  тут  стирчить.  А  тут  немає.  Ніби  в  воду  канув.  ще  й  ця  гарпія  лютує.
-Напевно,  справи  якісь.  Добре,  Машунька,  я  буду  збиратись.  Ще  раз  дякую.  
І  я  відімкнула  телефон.  
-Дмитрович!  Ми  проспали,  -  видала  стурбований  крик  я.
-Що?  Котра  година?  -  шеф  відразу  ж  схопився.
-Десята  п'ятнадцять...  Я  в  душ,  -  кинула  фразу  я,  пробігаючи  з  купою  речей  повз  ще  сонного  боса.
Так,  треба  швидко  привести  себе  в  порядок.  Швиденько  помила  голову.  Добре,  що  хоч  фен  працює.  Трохи  укладки,  трохи  підкрутила  локони.  Так,  тепер  треба  краще  розглянути,  що  ж  я  витягнула  так  поспіхом  з  шафи.  Зелена  блуза,  така  класична  і  темно-сині  прямі  джинси.  Ще  й  нічого  комплект.  Швиденько  наносимо  "бойовий  розкрас".  Трохи  парфюма.  Наче  все  готово.  Можна  виходити.  І  всього  20  хвилин.  В  армію  можна  брати.  Не  рекорд.  Але  після  такої  недоспанної  ночі,  все  виходило  довше,  ніж  зазвичай.  Коли  я  вийшла,  то  постіль  вже  була  дбайливо  застелена.  Дивно.  Я,  напевне,  не  найкраща  господиня.  Певно,  слід  було  Дмитровичу  запропонувати  першому  йти,  робити  всілякі  гігієнічні  процедури.  Але,  на  жаль,  мені  занадто  пізно  це  дійшло.  Нічого  собі,  а  шеф  чистюля.  Бо  в  коридорі  диван  також  був  зібраний.  Де  ж  сам  бос?  І  я  продовжувала  пошуки  вже  на  кухні.
-О,  ти  вже  зовсім  зібралась.  Чудово  виглядаєш.  Я  тут  в  тебе  трохи  похазяйнував.  Сподіваюсь,  ти  не  будеш  проти.  Ось,  тримай  каву.  А  я  зараз  також  зберусь.  -  приголомшив  мене  Євген  і  протягнув  мені  горнятко  запашної  кави,  а  далі  вийшов  з  кімнати,  я  навіть  відповісти  нічого  не  встигла.  
-А  Ви?  -  намагалась  я  докричатись.
-Я  вже  випив.  Дякую.  Дай  мені  5  хвилин  і  поїдемо.  Тільки  мені  спочатку  в  лікарню  потрібно,  -  доносилось  з-за  дверей  ванної  кімнати.
-Так,  може,  Ви  туди,  а  я  відразу  на  роботу?  А  то  мене  там  вже  шукають.  
-Не  вигадуй.  Хто  тебе  шукає?  Я  ж  тут!
-Є  там  кому...  -  намагалась  відповісти  я.
-Що,  Карина  лютує?  -  запитувався  шеф,  визирнувши  в  рушнику.  Можна,  я  феном  скористуюсь?  
-Так,  звісно.  Та  не  те  щоб...  Просто  я  ж  запізнююсь....
-Я  її  наберу.  Заспокойся.  
-Добре.Як  скажете.
-Ні,  ну,  якщо  ти  вже  від  мене  втомилась...
-Та  не  в  тому  справа...  Не  хочу  просто  нікому  спричиняти  незручностей.  Як  Ви  ВАШІЙ  Карині  поясните...
-Та  досить  вже  мені  "викати"...Ми  ж  ніби  домовились.  Все,  я  готовий.  Пішли.  А  решту  облиш  мені.
По  дорозі  шеф  захопив  свій  телефон.  
-О,  в  мене    теж  від  неї  купа  пропущених.  Так  що  не  тебе  одну  шукають.  Зараз  перетелефоную  і  все  влаштую.
я  не  встигла  нічого  навіть  відповісти.
-Алло!  Привіт!
Із  того  боку  слухавки  доносились  голоси  жіночої  істерики,  щось  типу  ти  де  був?  я  тебе  шукала?навіть  в  лікарню  заїжджала,  а  тебе  там  немає.  лікарі  сказали,  що  ти  там  не  ночував?  ти  взагалі  де?  я  ж  переймаюсь...
-Я  вже  їду  на  роботу.  Ночував  вдома.  Телефон  відімкнув.  Заспокойся,  все  в  нормі.  Скоро  буду.  Ось,  поїхав  з  Алісою,  перевірити  декілька  об'єктів  для  майбтніх  проектів.  Так  що  ми  вже  скоро  будемо.
-З  Алісою?  Тобто,  ти  знаєш,  що  її  немає  на  робочому  місці?  -  ох  і  криса  ж,  відразу  мене  б  "заклала",  якщо  що...  
-Так,  звісно.  Я  ж  її  якраз  і  забрав  ще  зранку,  щоб  до  обіду  вже  бути  на  роботі.  Так  що  вже  в  офісі  все  обговоримо.
-Добре.  Чекаю.  Тільки  не  пропадай  так  більше.
Добре.  До  зустрічі.
І  шеф  закінчив  розмову.  
-Ось  і  все,  а  ти  переймалась,  сказав  він  мені  посміхаючись.
-Так,  дякую.  Ти  мене  врятував.
-Дрібниці.  Це  ж  через  мене  ти  не  встигала.  І  ти...  Я  думаю,  ти  сама  розумієш,  що  в  усі  подробиці  я  нікого  втаємничувати  не  збираюсь.  Так  що,  вибач,  що  збрехав.  Думаю,  що  не  тобі,  ні  мені  зайві  пересуди  в  офісі  не  потрібні.
-так,  звісно.
На  вахті  внизу  так  само  сиділа  наша  улюблена  консьєржка.  
-Доброго  ранку,  Алісо!  О,  і  шеф  Ваш,  а  я  думала  прогавила,  як  він  вчора  виходив.
-Доброго  ранку,  -  буркнула  я,  -  ні,  Ви,  як  завжди  -  сама  пильність.  
-  Ви  ж,  напевно,  знаєте,  що  інколи  люди  працюють  і  по  ночам!  -  із  посмішкою  доповнив  Євген  і  ми  попрямували  на  вулицю.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686352
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2016


невпопад…

Я  не  хочу  никак  -  ни  в  голос,  ни  наугад,  ни  невпопад...
мне  нужен  лишь  случайный  поезд,  без  разницы  -  купе,  плацкарт,
уехать,  убежать,  умчаться,  под  тихий  шепот  от  колес,
на  сутки,  лето,  лет  на  двадцать,  маршрут  не  важен  -  лишь  вперед...
Куда-то  в  затяжные  дали,  не  знать  ни  места,  ни  людей,
чтобы  тебя  не  узнавали,  не  знать  ни  дат,  ни  новостей...
Не  верить  в  то,  что  будет  завтра,  один  лишь  день  -  единый  миг,
и  быть  уверенной  со  старта,  что  финиш  ждет,  а  не  тупик...
Молчать  побольше,  жить  степенно,  но  отдаваться  на  все  сто,
не  быть  ни  грамма  суеверной,  и  испытать  от  чувств  восторг...
Возможно,  и  в  себя  влюбится,  плевать  на  вес,  фигуру,  рост,
и  ракушку,  где  мир  закрылся,  откинуть  за  ручей  из  слез...
И  не  писать  больше  ни  строчки,  закрыть  все  сети  на  замок,
поставить  в  прошлой  жизни  точку,  найти  себя  в  карте  дорог.
Прощупать  весь  мир  наизнанку,  на  запах,  привкус,  аромат,
и  в  черно-красной  вышиванке  по  пляжу  ночью  погулять...
мечтать  лишь  только  о  рассвете,  быстрее  начался  чтоб  день,
ведь  снова  город  новый  встретит,  забыть  про  гордость,  ложь  и  лень.
Отбросить  комплексы  и  маски,  стряхнуть  всю  пыль  с  полок  души,
но  -  слишком  взрослая  для  сказки,  прощай  мечта,  вновь  -  быт,  прости...
Сбежать  хотелось  бы,  конечно,  но  от  себя,  жаль  не  сбежать,
вновь  в  зеркале  -  лишь  неизбежность,  слова  и  мысли  невпопад...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685608
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.08.2016


Ти - Незалежна чверть століття, хоча в душі така завжди! ( З Днем Незалежності)

Тобі  сьогодні  25,
в  віночку  стрічки,  маки,  квіти,
та  іменини  відзначать  
не  просто,  коли  гинуть  діти...
Коли  вишивану  сорочку  
хтось  тягне  різко  за  поділ,
коли  сльозами,  мов  струмочок,
оплакуєш  своїх  синів...
Безкрайня,  сильна,  синьо-жовта,
ти  нездоланна,  вірю  я...
задмухаєм  свічу  на  торті,
зітремо  слово  це  "війна"...
Ще  згинуть  наші  вороженьки,
і  доля  наша  зацвіте,
моя  тендітна  вільна  ненька,
я  дякую  тобі  за  все.  
Моя  ровесниця  кохана,
мій  рідний  подих,  любий  дім,
ти  -  щира,  вірна,  бездоганна,
мій  ангелок,  такий  один!
І  пісня  твоя  солов'їна,
хай  лине  на  просторах  всіх,
Одеса,  Львів,  Донецьк  чи  Київ,
лиш  мир,  добро,  любов  та  сміх.
Моя  відважна  й  незалежна,
ми  вистоїмо,  й  новий  час
нам  принесе  щастя  безмежне,
лиш  загартує  сил  запас!
Тебе  зі  святом!  Леді  мила!
Зроби  в  майбутнє  новий  крок,
розкриємо  всі  разом  крила,
й  полетимо  ми  до  зірок!
Сьогодні  буде  гучно  свято,
вже  25-те  звідусіль
від  серця  серцю  передати,
що  краще  в  світі  не  знайти!
Моя  тендітна  і  чарівна,
на  жаль,  сьогодні  ти  боєць,
та  ми  все  здужаємо,  рідна,
зведем  лихе  все  нанівець.
Тож,  відпочинь  у  своє  свято,
присядь  і  пісню  заспівай,
а  ми  послухаєм  завзято,
як  пісня  лине  в  небокрай.
І  голосів  гучних  суцвіття
підхопить  рідний  твій  мотив,
Ти  -Незалежна  чверть  століття,
хоча  в  душі  така  завжди!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685457
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.08.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 30) _____

Спочатку  я  збиралась  не  відповідати.  Чомусь  стало  зовсім  страшно,  як  в  дитинстві.  Коли  ти  одна  в  кімнаті.  Мама  вимкнула  світло,  аж  тут  тобі  раптом  здається,  що  навколо  якісь  страшні  монстри,  що  зараз  вихоплять  тебе  з  теплого  ліжечка  і  заберуть  до  свого  темного  царства.  Ти  лякаєшся  від  кожного  звуку.  Тебе  страшать  незнайомі  тіні  та  силуети.  Ти  вбачаєш,  щось  дивне  в  суцільній  темряві.  Від  того  ти,  як  сполоханий  клубочок,  ще  більше  ховаєшся  під  ковдру.  І  намагаєшся  чимдуж  заснути.  Здається,  щойно  ти  міцно  стулиш  очі,  то  нічого  вже  не  зможе  наблизитись  до  тебе.  Ось  так  і  тут.  Це  запитання  поставило  в  глухий  кут.  Я  не  знала,  що  говорити.  І  чи  відповідати  взагалі  щось.  Але  тут  в  голові  промайнуло  дещо  інше.  А  раптом,  щось  потрібно?  Раптом,  людині,  врешті-решт  стало  зле?  А  я  тут  в  дитину  граюсь.  Вдаю  із  себе  незрозуміло  що.  І  як  я  тоді  буду  почуватись?  І  я,  після  5-ти  хвилинної  паузи,  тихенько  відповіла:  
-Ні...  Щось  трапилось?  
-Та  ні,  просто  заснути  ніяк  не  міг...  Ось  і  вирішив  запитати.  В  тебе  також  безсоння?  
-Щось  типу  того...  
-А,  може,  фільм  подивимось?  Чи  просто  телевізор?  Якщо  ти  не  проти...Мені  це  завжди  допомагає...  
-Ні,  не  проти.-  і  я  потягнулась  рукою  і  ввімкнула  світло.  Трохи  примружившись  спершу,  я  таки  призвичаїлась  до  нових  обставин.
На  порозі  кімнати,  замотаний  в  ковдру  стояв  шеф.  
-Я  знову  змушений  вибачатись.  Ти  і  так  мене  прихистила,  а  тут  я  ще  й  вередую.  Але  геть  не  виходить  заснути.
-Та  нічого.  Розташовуйся  або  ось  там  у  кріслі...або,  якщо  хочеш...  Ось  на  ліжку,  -  і  я  поспішила  прудко  застелити  власну  постіль.  Шеф  вирішив  зупинитись  на  останньому  варіанті.  Тому  я,  закутавшись  у  плед,  сіла  з  іншого  боку.  Ввімкнувши  перший  ліпший  канал  ми  натрапили  на  перші  серії  американського  легендарного  вже  нині  серіалу  "Друзі".  На  тому  вирішили  і  зупинись.  Якось  так,  періодично  щось  обговорюючи  чи  то  просто  посміхаючись  від  подій  на  екрані,  я  й  не  помітила  як  заснула.  Напевне,  організм  не  витримав  такого  довгого  дня.  При  чому  я  перебувала,  ніби-то  й  в  напрузі.  Саме  нервові  клітини,  що  сьогодні  так  невтомно  працювали,мабуть,  й  видали  демарш.  
Здавалось,  що  я  нещодавно  тільки  стулила  очі,  як  почула  наскільки  невтомно  і  галасливо  просто  розривається  мій  телефон.  Хто  б  це  вночі  вирішив  мене  турбувати?  Та  й  чому?  Очі  до  останнього  не  хотіли  розтулятись.  А  організм  вставати.  Була  надія  на  те,  що  кривдник  мого  сну  таки  виявить  повагу  і  відступить.  Та  ні,  хтось  наполегливо  гвалтував  мою  нервову  систему.  Й  прийшлось  підводитись.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684997
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 29) _____

Від  такого  неочікуваного  дзвінка  повітря,  ніби  ножем  розрізало...  А  раптом  це  з  лікарні?  В  шефа  на  обличчі  читалась  тривога.  Звісно,  я  також  напружилась.  Врешті,  він  дістався  до  телефону  (який  до  цього  був  поставлений  на  зарядку  в  коридорі).  Аліса  ж  просто  сиділа  в  кухні,  в  очікуванні  того,  як  тепер  буде  розгортатись  ситуація.  Як  же  хотілось  сподіватись,  що  то  просто  хтось  помилився  номером.  Дедалі  більше  стала  прислуховуватись,  шпигувати.  Не  те,  щоб  спеціально.  Це  вийшло  мимоволі.  Просто  настільки  нервовим  був  цей  звук  телефонного  дзвінка,  і  дуже  не  хотілось,  щоб  щось  лихе  трапилось.  Та  й,  напевне,  природна  жіноча  цікавість.  А  що  ж  там  такого?  І  от  врешті  почувся  голос  шефа:
-Так,  Карін,  привіт.  
О-о-о...  Карина...Дякувати  Богу,  це  не  з  лікарні.  Але  чомусь  серце  все  одно  було  не  на  місці.  Тільки  від  самого  імені  білявки  ставало  не  по  собі.  Не  те,  щоб  ревнощі  (  та  й  із  чого  їм  взятись).  Та  чомусь  було  геть  неприємно.  І  про  що  вони  збираються  говорити  так  пізно?  Хоча,  певне,  їм  завжди  є  про  що.  І  то  я  тут  якось  заважаю.  Хоч  якби  не  хотілось  -  а  організм  сам  почав  реагувати  -  і  я  почала  прислуховуватись  ще  більше.
-Ні,  все  добре.  Дякую.  Поки  без  змін.  Але  сподіваюсь  тільки  на  краще.  -  продовжував  вводити  в  курс  справ  керівницю  Дмитрович.  -  Не  переймайся.  Якщо  щось  буде  треба,  то  я  тебе  наберу.  Ні,  я  не  голодний.  Так,  ночувати  буду  тут.
Чому  він  бреше?  Хоча,  а  хотіла  б  я,  щоб  він  сказав  правду?  Для  чого  мені  ці  неприємності?
-Ні-ні,  лягай  спати.  Мені  нічого  не  потрібно,  дякую.  Завтра  вже  наберу.  Добраніч,  котику.
Ой,  які  ніжності.  Ну,  все,  я  тут  точно  третя  зайва.  Не  те,  щоб  я  на  щось  претендувала.  Але  тут  зіграло  почуття  власності.  Як  в  дитсадку,  щойно  я  брала  якусь  іграшку,  як  вона  конче  необхідною  була  ще  комусь.  І  це  так  дратувало.  Я  була  геть  не  налаштована  далі  на  якусь  розмову  і  посиденьки  з  шефом.  І,  щоб  уникнути  непотрібної  розмови,  вирішила  піти  спати.  Це  всього  ніч.  А  зранку  він  поїде  до  своєї  Каріни.  Там  і  йому  буде  зручніше,  і  брехати  не  прийдеться.  
І  я  попрямувала  по  коридору,  повз  боса,  який  вже  завершив  розмову,  і  знову  підключав  телефон  на  зарядку.  Помітивши  мене,  Дмитрович  помітно  здивувався:
-Ти  куди,  біглянка?  А  як  же  обіцяне  вино?
-Вино  на  кухні.  Якщо  хочеш,  то  будь  ласка.  А  мені  вже  час  спати.  Досить  пізно  вже.  Завтра  на  роботу.  Канапу  я,  як  бачиш,  розібрала.  Постіль  застелила.  А  ковдру  зараз  принесу.  
Здається,  Євген,  дещо  знітився.  Йому  не  дуже  сподобався  такий  перепад  мого  настрою.  Але,  виду  особливо  він  не  подав.  
-Добре.  Дуже  дякую.  Вибач,  що  від  мене  стільки  клопоту.
-Ні,  в  якому  разі,  бос,  -  холодно  промовила  я  і  поклала  ковдру  на  постіль,  діставши  її  з  шафи.  А  потім  ще  більш  сухо  буркнула:  -  Добраніч.
-І  тобі,  солодких  снів  -  максимально  позитивно  намагався  сказати  шеф.
Та  я  того  вже  не  особливо  чула.  Бо  десь  в  своїх  думках  прямувала  до  ліжка.  Свою  піжаму  вирішила  сьогодні  не  надягати.  Так,  в  чому  була,  і  вирішила  спати.  Вимкнувши  світло,  я  просто  лежала  і  розглядала  стелю.  В  голові  точились  суперечки  з  самою  собою.  Чому  ж  я  так  реагую?  Що  зі  мною?  Щось  дивне  коїлось  всередині.  Ні,  ніяких  ліричних  почуттів.  Їх  то  я  давно  звикла  душити,  ще  при  зародженні.  Вимурувала  навколо  себе  мур.  Навіть  декілька.  Ще  й  лабіринти  перед  ним  такі,  щоб  ніхто  навіть  до  нього  не  дістався.  Я  давно  вже  сховалась  за  всіма  можливими  замками.  І  навіть  друзі  не  змогли  б  дізнатись  про  що  я  думаю.  Але  з  Дмитровичем  -  все  якось  інакше.  До  нього  в  мене  просто  якісь  людські  симпатії.  І  ще  велика  тривога.  Він  мене  якось  жахає.  Незрозуміло  чому.  Але  я  не  люблю  залишатись  з  ним  наодинці.  Боюсь  якихось  питань.  Дій.  Мені  не  зручно.  Та  нічого,  сама  ж  запропонувала  йому  переночувати.  Лишень  одна  ніч.  І  зранку  все  буде.  як  завжди.  Так  що  залишалось  тільки  заснути.  Та  дрімота  ніяк  не  діставалась  до  мене.  Я  просто  лежала  в  своїх  думках  і  не  могла  вирішити,  що  зі  мною  не  так.  Так  минала  година,  друга.  В  темряві  час  тягнувся  нищівно  довго.  
-Ти  спиш?-  раптом  я  почула  голос  Євгена...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683760
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 28) _____

-Доброго  дня,  Марія  Степанівна!-  я  привіталась  з  нашою  суворою  вахтеркою  на  вході.
-Доброго  дня,  Алісочка!Що,  в  тебе  гості?-  через  віконечко  пильно  вглядалась  в  постать  шефа  жіночка.
-Так-так.  Гарного  вечора  Вам.  -  вирішила  пришвидшитись  я,  щоб  уникнути  допитів.
Ми  зайшли  в  моє  помешкання.  Зранку  я  збиралась  досить  хаотично,  тому  картина  виглядала  не  дуже  втішно.  Я  поспіхом  окинула  оком  все  довкола.  Так,  гостей  я  точно  не  чекала...  Сподіваюсь,  Дмитрович  це  не  надто  помітить.
-Я  точно  не  завдаю  тобі  багато  проблем?  -  перервав  мої  роздуми  начальник.  
-Ні-ні.  Не  переймайтесь.  Просто  в  мене  такий  безлад.  Ось  і  все.  Вибачте  будь  ласка.  Заходьте.  Ось  канапа.  Можете  трохи  відпочити.  
-Давай  "на  ти".  Я  тебе  в  чергове  прошу.  Ну,  насправді.  Дивна  якась  ситуація.  Я  в  тебе  ночувати  збираюсь,  а  ти  -  "Ви  та  ВИ"...  Ти,  звісно,  як  знаєш.  Але,  може,  мені  й  тебе  "на  Ви"  звати?
-Та  просто  незручно  якось...  Ви  ж  начальник...  
-Добре,  давай  на  роботі  я  шеф.  І,  якщо  тобі  дуже  хочеться  "на  Ви".  А  так,  в  неробочий  час  -  ми  ж  друзі?  Окей,  радше  добрі  знайомі.  Мені  незручно  просто  дуже  так.  Відчуваю,  ніби  мені  років  100.  І  я  такий  тиран...
-Гаразд,  я  буду  намагатись.  Так  що,  Євгене  Дм...,  Євгене,  давай,  може,  ти  зараз  в  душ.  А  я  щось  спробую  приготувати.  Смакоти  не  обіцяю.  Але,  напевне,  зголоднів?
-Ой,  та  не  переймайся  так.  Хоча,  чесно  кажучи,  від  чогось  гаряченького  не  відмовився  б.  
-Ось  і  прекрасно.  Душ  ось  тут.  Речі  і  рушники  я  зараз  дам.  -  метушилась  по  квартирі  я.  
-Речі?  Та  не  треба...  Мені  дійсно  так  незручно...
-Ми  ж  домовились,  що  без  цього  всілякого  -  мені  незручно  і  т.д.  
Як  добре,  що  від  колишнього  (  а  саме  так  його,  напевне,  слід  вчитись  називати  тепер)  в  мене  вдома  залишились  деякі  речі.  Я  їх  ще  попрала,  але  через  певні  причини  не  віддала  досі.  Де  ж  я  їх  поділа?  А,  так  в  шафі,  в  коробці.  Ось,  сірий  спортивний  костюм.  Я  йому  колись  купувала.  Повинен  підійти.  Параметри  у  чоловіків  схожі.  Так,  тепер  рушники.  Здається,  все  зібрала.
-Ось,  тримай,  -  заскочила  я  в  душ.Картина  була  неочікувана.  Дмитрович  стояв  без  сорочки.  А  я  й  постукати  забула.  Чужий  чоловік  без  сорочки  у  мене  в  душі.  Несподівано.  Я  просто  була  в  ступорі.  Мікросхеми  в  голові  зависли.  І  здавалось,  ось  зараз  заіскрять.  Тому,  я  швиденько  все  віддала  і  побігла  до  кухні.  Так,  видихнули.  Ну,  шеф.  Так,  в  мене  в  душі.  І  без  сорочки.    Картина,  звичайно,  незвична.  Але,  що  тут  такого?  Краще  будемо  готувати.  Легкий  бульйон  і  лапша  з  грибами.  Так,  що  там  ще  в  холодильнику  залишилось.  О,  салатик  з  овочів  і  зелені.  Це,  все,  що  є.  Не  густо.  Але,  будемо  сподіватись,  що  шеф  не  буде  занадто  вибагливим.  Все,  можна  накривати  на  стіл.  Треба  дістати  свій  улюблений  салатник.  Чомусь  він  такий  простий,  напівпрозорий  і  тьмяно-коричневий  назавжди  полонив  моє  серце.  Але,  коли  готуєш  тільки  для  себе,  то  і  не  має  потреби  для  сервірування  столу.  Насправді,  щось  перехопила,  майже  з  каструлі  і  далі  -  у  справах.  І  хто  ж  поставив  його  так  високо?  Добре,  стаємо  на  стілець,  трохи  навшпиньки  -  що  ж  за  зріст  такий?  Нікуди  не  дістаю.  І  ось  він  уже  в  руках.
-Аліс,  а  куди...?
Від  несподіванки,  звичайно,  я  різко  повернулась  і  зі  свистом,  грюкотом  і  криками  впала  на  підлогу.  В  результаті,  я  і  стілець  на  підлозі,  салатник  розбився  на  маленькі  часточки.  
-О,  Боже.  Вибач  мене.  Та  що  ж  я  за  людина  така?  Ти  сильно  забилась?
Дмитрович  підбіг  до  мене.  А  я  досі  сиділа  на  кафельній  підлозі.  Добре  хоч  в  домашній  одяг  переодягнутись  встигла.  А  то  ще  б  кумедніше  було.  А  так,  хіба  що,  будучи  в  шортах,  вже  яскраво  було  видно  синець  на  коліні.  
-Та  все  добре.  Ти  тут  ні  до  чого.  Це  я  така  сполохана,  як  заєць.  Зараз,  я  приберусь,  -  я  спробувала  підвестись,  та  різкий  біль  в  коліні  не  дав  цього  зробити.  -Ай-  зойкнула  я  і  знову  присіла  на  підлогу.  
-Так  все,  давай  я  допоможу.  Ось,  опирайся  на  мене  -  Дмитрович  поставив  стілець,обережно  усадив  мене  на  нього.
-Де  там  твій  віник?  І  якісь  ліки  -  бо  з  коліном  треба  щось  робити.  
-Та  це  якось  незручно.  
-Не  вигадуй!  
-  Добре,  ліки  на  підвіконні  в  тій  кімнаті.  Там  косметичка  стоїть.  Така  синя.
-Знайду.  О,  ось  вона.  Тримай.  А  віник  де?
-  Ось  тут,за  холодильником  в  шафі.  
Дмитрович  і  тут  швидко  все  знайшов.  Прибрав  усі  уламки.  Ще  й  ногу  мою  дбайливо  оглянув.  Після  чого  взявся  сам  розкладати  їжу  і  сервірувати  стіл.  За  трапезою  ми  почали  розмову:
-  Ти  знаєш,  дякую  тобі,  не  знаю,  як  би  я  там  зараз  в  лікарні  витерпів  все.
-Ага,  зате  тут  і  поприбирати,  і  полікувати  встиг.
-  це  дрібниці,  заспокойся.  Розумієш,  дідусь  для  мене  -  як  тато.  Він  мене  виховував.  Вчив  і  працювати,  і  відпочивати.  Пам'ятаю,  ми  з  ним  на  річку  рибу  вудити  ходили.  Могли  годинами  там  просидіти  -  спілкуватись...  А  тут  таке...  Я  просто  не  очікував...Я  не  хочу  його  втратити...
-Жень...  Все  ще  буде  добре...  Він  ось  набереться  тут  сил,  відпочине.  Просто  не  зневірюйся.
-Дякую.  Я  вірю.  Насправді.  
-  Ось  і  все.  Може,  вина?
-А  чому  б  і  ні?  
-  Зараз  дістану.
-Давай  діяти  по  старій  схемі  -  ти  мною  командуєш  -  я  все  роблю.
-  Гарна  схема  -  треба  буде  на  роботі  використати.
-О,  всі  ви  жінки  такі...
Ми  засміялись  -  напевне,  вперше  за  такий  напружений  вечір.Євген  дістав  пляшку  червоного  напівсолодкого  (в  мене  вже  з  півроку  десь  ця  пляшка  стояла).  Я  дотягнулась  до  келихів.  Раптом  у  шефа  задзвонив  телефон...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681520
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2016


Звонить ему иль не звонить?

Звонить  ему  иль  не  звонить?
нет,  леди  первыми  не  могут,
они  лишь  вынуждены  ждать,
томиться,  нервничать  в  тревоге...
А  может,  все-таки  набрать?
немного  затаив  дыханье,
и  притвориться  иль  соврать,
что  мимолетом,  мол  случайно...
Да  нет,  а  если  он  поймет...
Пускай  уж  лучше  первый  пишет,
а  ты  -  холодная  как  лед,
ниже  травы,  и  тише  мыши...
Всё,  держим  нервы  в  кулачке,
и  пусть  томиться  ожиданье,
и  пульс  колеблется  в  скачке,
и  время  тянется  безжально...
И  взгляд  гипнозом  телефон
так  прожигает,  будто  искра,
и  каждый  раз  -  вот,  может  -  он
а  -  нет...Не  рядом,  даже  близко...
Вот  так  сидим  с  надеждой  ждем,
и  задаем  вопросов  много...
Хоть  не  звоним,  все  мысли  в  нем,
но  леди  первыми  ж  не  могут!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681324
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.08.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 27) _____

Дорогою  додому  я  все  ще  нервувала.  Хотілось  так  скоріше  почути  рятівний  дзвінок  іноземців.  Та  телефон  поки  вперто  мовчав.  До  того  ж,  потрібно  було  ще  розповісти  все  шефу.  Та,  напевно,  йому  зараз  якраз  не  до  цього.  Дилема  постала  перед  очима  Аліси.  Так,  потрібно  подзвонити.  Ні,  він  зараз  зайнятий.  Добре,  один  виклик.  Якщо  невчасно,  то  він  хоча  б  бачитиме,  що  я  намагалась.  Бо  відмовчатись  буде  зовсім  неввічливо.  Та  й,  певне,  десь  там  трохи  й  переймається.  Так  що...Ось...  Гудки  пішли.  Я  завжди  чекаю  до  п'ятого.  Чомусь  мені  видається,  що  саме  така  кількість  є  оптимальною,  щоб  тебе  почули,  якщо  хочуть  взяти  слухавку,  і  не  надто  набридати  тим,  хто  аж  ніяк  не  хоче  із  тобою  спілкуватись.  І  так,  почнемо  рахувати.  Перший...Другий,  Третій,  Четвертий.  І  тільки-но  я  зібралась  відімкнутись,  як  почула  знайомий  голос:
-Так,  Аліс,  я  тебе  слухаю.
-Добрий  вечір.  Як  Ви  там?  Я  Вас  не  відволікаю?
-Ні.  Зараз  тільки  зачекаю  хвильку  я  вийду  на  вулицю.  Все.  Давай,  розповідай.
-В  впевнені,  що  зараз  на  часі?  Як  там  Ваш  дідусь?
-Та...  Аліс,  все  не  так,  як  хотілось  би...  Чуєш,  а  ти  зараз  вже  вдома?
-В  дорозі.  А  що?
-Та  ми  просто  в  лікарні,  якраз  за  рогом  від  твого  будинку.  Може,  ти  зможеш  сюди  підійти?  Просто  в  мене  зараз  телефон  вимкнеться.  А  я  хочу  все  від  тебе  почути.  А  сама  розумієш,  зарядити  тут  зовсім  немає  де.
-Так,  звісно.  Я  знаю,  де  це.  Вам,  може,  щось  потрібно?  Каву?  Ліки  якісь?  Ще  щось?
-Ні-ні.  Хоча,  каву.  І  якусь  пачку  цигарок  можеш  прихопити.  Якщо  тобі  не  тяжко.
-Так.  Добре.  Я  хвилин  за  20  буду.
-Дякую.  Запитаєш  в  реєстратурі.  Якщо  мене  внизу  не  буде.  Або  спробуєш  набрати.  Просто  зарядка  майже  на  нулі.
-Добре.  
І  я  попрямувала  в  напрямку  магазину.  Ось,  після  закупів  і  короткої  дороги,  я  була  вже  на  місці  призначення.  Приватна  клініка.  Досить  гарна,  як  для  такого  закладу.  Шефа  довго  шукати  не  прийшлось.  Він  якраз  був  у  холі.  
-Євген  Дмитрович...  -  на  геть  стурбованому  і  спантеличеному  босі  не  було  звичного  обличчя.  Він  був  зовсім  виснажений.  
-Аліс,  дякую,  що  прийшла.  Давай  вийдемо  в  двір,  щоб  тут  не  заважати.  
І  ми  попрямували  на  територію.  Там  було  декілька  зручних  лавочок.  На  одній  із  таких  ми  і  облаштувались.
-Ось  тримайте.  Це  Вам.  Кава  і  круасани.  Не  знала,  ще  що  взяти.  А,  так,  ось  цигарки.  Певно  Вам  з  Кариною  Аркадівною  ще  щось  знадобиться,  тож,  звертайтесь.
-Карина  вдома  давно.  Так  що  не  вигадуй.  Бери  другу  каву  і  розповідай  про  успіхи.  Я  хоча  б  голову  трохи  розвантажу.
Так  я  переповіла  шефу  коротко  про  сьогоднішню  презентацію.  Він  запитував  про  якісь  деталі.  Я  відповідала.  
-Ось  бачиш.  Я  ж  казав  в  тебе  все  вийде,  зрештою  підсумував  Дмитрович.
-все  тільки  завдяки  Вам.  Бо  я  б  сама  точно  не  справилась.
-Ти  набагато  сильніша,  ніж  думаєш.  Ти  пробач,  що  так  негарно  я  тебе  підвів,  ще  й  відбираю  вільний  час.  Тебе  там  вже  вдома  зачекались,  напевно.  Тож,  дякую.  Ти  можеш  бути  вільна.  Йди  відпочивай.  
-Та  що  Ви.  Я  ж  все  розумію...
Несподівано  на  порозі  лікарні  з'явився  сивочолий  чоловік  в  білому  халаті.  Дмитрович  схопився  на  ноги  миттєво  і  рушив  до  нього.Я  чомусь  рефлекторно  попрямувала  за  ним.  
-Євген,  справи  в  нас  такі,  -  почав  говорити  лікар,  на  бейджі  якого  значилось  Віктор  Святославович,  -  ми  зробили  все  можливе.  Стан  стабільно  тяжкий.  Тепер  потрібно  тільки  чекати.  Ваш  дідусь  знаходиться  під  наглядом.  Ми  будемо  відстежувати  динаміку  його  стану.  А  Вам  краще  поїхати  додому  відпочити.  Як  щось  зміниться,  я  одразу  Вас  наберу.
-Дякую,  пане  лікар.  Але  я  краще  зостанусь...  Раптом  щось  буде  необхідно...
-Ні!  Вам  потрібно  відпочити.  Бо  так  і  Ви  станете  нашим  пацієнтом.  Вважайте,  що  це  мій  наказ.  Дівчино,  поясніть  своєму  нареченому,  що  тут  йому  залишатись  не  треба,  і  забирайте  його,  хай  прийме  душ,  нагодуйте  смачненьким  і  дайте  відпочити.  А  як  щось  зміниться  -  я  до  Вас  зателефоную.
-Вікторе  Святославовичу...  -  почав  щось  говорити  шеф...  та  лікар  його  відразу  перебив.
-Нічого  й  чути  не  хочу  До-до-му!  все  решта  -  наші  клопоти  Ви  дідусю  здоровий  потрібні.  До  побачення!
І  він  зник  так  само  раптово,  як  і  з'явився!
А  ми  попрямували  до  лавки,  де  сиділи  до  цього...  Дмитрович  був  ще  більш  стурбований.  Він  сидів,  взявшись  руками  за  голову.  Лице  геть  почервоніло.  
-Євген  Дмитрович...  Все  буде  добре.  Вам  тільки  насправді  потрібно  виспатись.  І  відпочити.  Ранок  мудріший  ночі.  
-Аліс...  Розумієш,  я  не  можу  тут  його  кинути!  Він  завжди  був  для  мене  прикладом!  Він  же  кремінь!  Як  таке  з  ним  могло  трапитись?  Лежить.  Купа  різних  проводів,  трубочок.  Сам  не  дихає...  А  я  не  можу  нічим  допомогти.  Ось  поїду  додому  -  на  інший  бік  міста.  Як  я  буду  тоді  діставатись?  А  якщо  я  буду  потрібен  за  секунду?
-Євген,  Ви  все,  що  могли  вже  зробили.  Тільки  не  треба  так  побиватись.  Все  ще  буде  добре.  Він  тут  трохи  перепочине,  здоров'я  підправить  і  все  налагодиться.  А  Вам  треба  насправді  відпочити.  
-Я  не  знаю...  Мені  просто  страшно...-  і  із  очей  чоловіка  потекли  сльози...Він,  звичайно,  намагався  це  приховати...Але  виходило  кепсько.
-Так  все,  заспокойся!  Точніш,заспокойтесь  -  вирішила  припинити  всі  це  я.  -  Давайте  так,  тільки  зрозумійте  мене  правильно.  Ми  можемо  піти  до  мене.  Це  ж  зовсім  поруч.  В  мене  там  є  канапа.  І  душ.  Звичайно,  не  номер  люкс.  Та  зручніше,  ніж  на  кріслі  в  палаті,  чи  тут  на  лавці.  І  Ви  в  будь-яку  хвилину  зможете  повернутись.  
-Аліс,  мені  якось  ніяково.  Ти  тут  до  чого?  Та  ні,  так  не  можна.
-Так,  все.  Сьогодні  Ви  мені  винні  -  так  що  будете  слухатись!  Пішли!  
-Ну,  дивись,  як  знаєш.
І  ми  попрямували  до  мене  додому.  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680968
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2016


-Прости, тюльпанов не нашел! (пусть все, кто ждут, дождутся)

-  а  ты  мне  будешь  ночью  сниться?
-конечно,  тихо  в  сон  приду,
-  а  если  в  полночь,  мне  не  спится?
-  ты  посмотри  лишь  на  луну,
она  одна  двоих  нас  свяжет,
она  одна  ведь  на  двоих,
она  как  зеркало  подскажет,
как  будто  между  нами  миг...
-а  если  дождь  пойдет  внезапно,
раскатами  рассыпет  гром...
-грозы  не  бойся,  так  я  странно
будто  стучусь  в  твой  теплый  дом.
-а  если  будет  совсем  туго,
меня  на  помощь  позовешь?
-тебе  подскажет  снега  вьюга,
что  разбирает  меня  дрожь...
-и  что  тогда  мне  делать,  милый,
бросаться  в  поиски  быстрей?
-не  стоит,  солнце,  просто  сильно
молись,  надейся,  жди  и  верь.
я  возвращусь,  когда  тюльпаны  
откроют  миру  алый  цвет...
ты  приготовь  мне  торт  сметанный,
вкуснее  его  в  мире  нет...
не  плачь,  родная,  всегда  рядом
я  буду  каждый  день  и  шаг,
ложится  россыпью  тумана,
прохладой  лета  по  ночах...
укутаю  тебя,  как  пледом,
в  морозный  зимний  светлый  день,
и  с  треском  в  декабре  я  снега,
всегда  с  тобою  -  словно  тень.
но,  если  не  вернусь  я  даже,
то  ты  меня  пойми,  прости...
-не  вздумай!тихо!ты  как  скажешь...
не  будет  этого!молчи!
-нет,  выслушай!  быть  может  все  же,
я  не  вернусь  с  этих  полей,
-что?  нет,послушай!просто  должен!
во  имя  дочери  твоей!
-я  не  ослышался,  сказала,  
ты  что  у  нас  с  тобою  дочь?
-  я  только  утром  лишь  узнала,
надеюсь,  папочка,  не  прочь?
Скупые  счастья  три  слезинки
вдруг  покатились  по  щеке,
он  руки  целовал  блондинке
и  матери  его  детей.
Сумбурный  поезд,  три  вагона,
его  окликнул  командир,
и  поцелуй,  "люблю"  вдогонку,
и  он  умчался  в  другой  мир...
Звонки  полгода,  днем  и  ночью,
смотря  на  желтую  луну,
она  укачивает  дочку,
и  побыстрей  бежит  к  окну.
Тихонько,  ровно  снег  ложится,
она  спокойно  спать  идет,
и  верит,  скоро  все  случится,
и  скоро  милый  в  сон  придет.
И  вдруг  завоет  вьюга  плачем,
проснулась  вместе  с  ней  и  дочь,
и  снег  бушует,  рвется,  скачет,
как  будто  конец  света  -  ночь.
И  телефон  преступно  подло
лишь  длинные  гудки  в  ответ,
три  дня,  и  месяц,  и  полгода,
ни  весточки,  ни  слова  нет.
И  отцвели  уже  тюльпаны,
опал  их  крови  алый  цвет,
и  каждый  день  печет  сметанник,
и  ждет,  не  верит  -  больше  нет.
Цветут  в  саду  уж  абрикосы,
и  мается  в  манеже  дочь,
красавица  стирает  слезы,
хоть  закричать  совсем  не  прочь.
И  вдруг  сильнейший  стук  калитки,
ей  показалось  -  это  гром,
она  во  двор  -  ОН!  Маргаритки!
-Прости,  тюльпанов  не  нашел!








адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680667
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.07.2016


не жду. не помню. вру. скучаю.

Я  посмотрю  в  твои  глаза,
И  в  них,  безумных,  прочитаю,
Все,  что  хотел  бы  мне  сказать,
не  надо  слов...И  так  все  знаю...
Давай  немного  помолчим,
и  включим  трек  вновь  на  повторы,
а  помнишь  встречу  ту  в  ночи,
ну,  ладно,  вечером,  я  помню.
Тогда  казалось  никогда
и  никого  совсем  и  нету,
я  только  помню  те  глаза,
гитара,  песни,  лучик  света.
Твои  безумные  глаза
тогда  совсем  с  ума  сводили,
в  них  отражалась  вся  душа,
они  важнее  слов  всех  были.
Две  ночи  напролет  вдвоем,
гулять  по  улочкам  легко  так,
ловили  капли  под  дождем,
вдыхая  один  воздух  в  такт.
Кормили  грустных  голубей,
и  слушали  биенье  моря,
летали  выше,  вдоль  аллей,
не  путая  мираж  с  любовью.
Два  поезда  и  два  пути,
умчались  в  разных  направленьях,
классически  -  приеду,  жди,
и  нервный  бит  сердцебиенья.
А  вот  теперь  глаза  твои,
безумные  не  вспоминаю,
я  не  люблю.  лишь  миражи.
не  жду.  не  помню.  вру.  скучаю.



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680490
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.07.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 26) _____

Коли  шеф  повертався  назад  до  столика,  було  чітко  зрозуміло,  що  щось  пішло  не  по  плану.  Його,  й  без  того  стурбоване  обличчя,  цього  разу  виражало  якесь  надмірне  хвилювання.  Аліса  дивилась  на  нього  досить  пристально,  але  поки  не  розуміла,  що  трапилось.  Залишались  лічені  кроки,  але  напруга  тільки  наростала,  здавалось  її  вже  можна  було  розрізати  ножем.  Таким  я  його  ще  не  бачила.  Це  ще  більше  лякало.  Врешті,  він  підійшов  і  сів.  Ненароком  зачепив  чашку  з  кавою,  яку  вже  принесли.  І  вона  розлилась  своєю  нічною  пітьмою  лишаючи  сліди  на  біленькій,  як  сніг,  скатертині.  Дісталось  і  його  синій  сорочці.  Я  схопилась  за  серветки.  Хотілось  бодай  чимось  допомогти.  Та  шеф  мовчки  забрав  їх  з  моїх  рук  і  так-сяк  приклав  до  залитих  напоєм  частин  одягу.  
-Щось  трапилось,  Євген  Дмитрович?-  врешті  зважилась  запитати  я,  підсвідомо  розуміючи  всю  абсурдність  такого  запитання.  Саме  через  це,  очей  я  намагалась  не  підіймати,  а  тихенько  прикладала  серветки  ще  й  до  скатертини,  на  білому  тлі  якої  тепер  виразно  значилась  ця  пляма,  як  рана  на  звірі-альбіносі.  
-Так...Ні...  Зрештою...  Мій  дідусь  потрапив  до  лікарні.  
-Щось  серйозне?-продовжувала  генерувати  тупі  питання  моя  голова,  а  язик  видавав  їх  на  гора,  мов  гарячі  пиріжки.
-Так,  інсульт.  Аліс...Мені  конче  необхідно...Ти  справишся  тут  сама?  
Оскільки  мої  очі  були  досі  потуплені  в  скатертину,  а  руки  рефлекторно  втискували  каву  ніби-то  вглиб  матерії,  лиця  Євгена  я  не  бачила.  Але  розуміла,  що  як  би  страшно  мені  не  було,  то  йому  зараз  набагато  гірше.  Раптом,  я  відчула,  як  його  рука  накрила  мою.
-Не  бійся!  Я  залишу  всі  папери.  Я  буду  на  зв'язку.  В  тебе  все  вийде!
Ось  тут  я  вперше  осміліла  і  підняла  голову.  Через  броню  боса,  десь  вдалині  проглядали  скупі  чоловічі  сльози.  Та  він  тримався.  І  з  усіх  сил  намагався  випромінювати  впевненість.
-Аліс,  ти  все  знаєш.  Це  на  99%  твій  проект.  Все  вийде.  Ти  приголомшиш  своєю  чарівністю  і  креативністю  наших  гостей.  І  вони  не  встоять!  Просто  зараз  відлік  можливо  йде  на  хвилини.  І  залишатись  тут  я  зовсім  не  можу.  Пробач,  що  скидаю  оце  все  так  на  тебе.  Карина  вже  в  лікарні.  А  мені  необхідно  швидко  виїжджати.  Бо...Бо  я  можу  й  не  встигнути.
-Так,  я  все  розумію,  Євген  Дмитрович.  Просто,  може,  перенести  зустріч.  Карина  Аркадівна  справиться  краще  за  мене,  наприклад.
-Сама  розумієш,  що  на  все  це  часу  геть  не  має.  Та  і  я  в  тобі  на  100  відсотків  впевнений.  Якщо  вже  ти  не  зможеш,  то  ніхто  не  зможе.  Так  що,  все  буде  добре.
І  раптом  я  зрозуміла,  що  зараз  мій  бос  сидить  і  втішає  мене,  витрачає  свій  дорогоцінний  час  і  нерви  на  те,  що  я,  як  мала  дитина,  капризую.  Тож,  я  поступово  вгамувала  свої  норовливі  нервові  клітини.  І  вимовила:
-Добре,  я  докладу  всіх  зусиль.  Їдьте  і  не  переймайтесь.
-Я  знав,  що  ти  зрозумієш.  Так,  все.  Ось  тримай.  Всі  потрібні  документи.  Потім  набери  мене.  
І  шеф  переклав  свій  портфель  з  паперами  на  мою  сторону  столу.  Підвівся  і  хутко  попрямував  до  виходу.  Телефон  в  його  руках  з'явився  знову.  Він,  схоже  набирав  когось,  хто  б  міг  йому  зараз  допомогти.  
А  я  сиділа  за  столом,  заледве  дихаючи.  В  голові  вирували  пристрасті.  Відразу  згадалось,  що  я  зовсім  не  вмію  діяти  активно  в  критичних  ситуаціях.  Навіть,  коли  захищала  свою  магістерську,  то  не  могла  відповісти  на  жодне  запитання.  При  чому  всі  відповіді  я  знала.  Просто  окам'яніла.  Перетворилась  в  стовп.  І  не  промовивши  ні  слова,  так  і  не  змогла  нічого  довести  екзаменаторам.  Я  була,  як  снігова  брила.  Ніби-то  раптово  хтось  відібрав  здатність  до  мови.  Мислення  працювало  в  звичному  режимі.  Але  звуки  вперто  законсервувались  в  голові.  І  ні  пари  з  вуст.  
А  тут  ситуація  ще  солідніша.  Сьогодні  в  часи  помітної  економічної  кризи,  такі  клієнти  на  вагу  золота.  А  якщо  я  ще  в  такій  страшній  ситуації  підведу  шефа  -  то  буде  зовсім  катастрофа.  Раптом  я  відчула,  як  ситуація  вже  керує  мною.  Ніби  мене  підвісили  під  сам  купол  цирку.  І  я  якийсь  канатоходець.  Один  невірний  крок  -    і  все.  Я  розіб'юсь.  А  канат  -  це  взагалі  не  моє.  Я  не  вмію.  Не  хочу.  Не  буду.  Чому  я?  Та  й  взагалі.  Хочу  як  страус.  Встромити  голову  в  пісок.  І  все  нема  мене  тут.  А  ще  краще  схопити  всі  речі.  І  бігти  кудись  далеко.  Додому.  Під  ковдру.  І  ніхто  мене  там  не  знайде.  Чому  Славки  немає  в  місті?  І  взагалі...  Де  тут  вихід?  Чому  так  душно?  Ще  з  півсотні  думок  роїлись  в  голові.  Наче  маленькі  мошки.  Які  завжди  йдуть  в  комплекті  з  фруктами.  З  лимоном  наприклад.  До  речі,  де  вони  беруться  там?  Як  вони  відчувають,  що  саме  сьогодні  я  забула  прибрати  його  до  холодильника.  Вони  якісь  таємні  агенти,  що  за  мною  стежать?  Це  якісь  секретні  посланці  ЦРУ?  І  доки  мої  думки  не  скотились  вже  ген-ген  за  якийсь  небокрай  людської  адекватності(хоча,  скоріш  за  все,  це  вже  давно  трапилось)  я  вирішила  перечитати  потрібні  матеріали.  Раптом  сигнал  мого  телефону  сповістив  про  нову  смс.  
О,  Дмитрович.
"НЕ  ПАНІКУЙ!  ВСЕ  ВИЙДЕ!  Я  В  ТЕБЕ  ВІРЮ!"
Пітьма  паніки  від  цього  відступила.  Як  відступає  тінь  перед  світлом.  Як  ніби,  коли  ти  йдеш  в  темному  лісі,  а  тут  вмикаються  ліхтарі,  чи  так  яскраво  світить  місяць,  що  стає  так  світло,  як  вдень.  І  ти  вже  не  так  боїшся  рухатись  вперед.  Я  зрозуміла,  що  все  знаю.  Що  з  часу  університету  значно  змінилась.  Що  вже  проводила  не  один  десяток  презентацій.  І  ця  нічим  не  буде  відрізнятись.  Так  що  чому  я  так  впадаю  в  крайнощі.  Та  й  зрештою,  це  не  перший  і  не  останній  клієнт.  Так  що  якось  в  думках  я  налаштувалась  на  робочий  лад  і  вимкнула  якусь  першокласницю,  що  трусилась  від  фрази  "А  тепер  до  дошки  йде!"  А  ще  я  зрозуміла,  що  ніяк  не  підбадьорила  шефа,  якому  зараз  набагато  гірше.  Що  ж  я  за  свиня  така!  Так,  хоч  смс  напишу.  Треба  якусь  формальну.  Типу  "Дякую,  і  Вам  всього  найкращого"  -  ні...  стираємо.Так  ніби  я  його  за  привітання  на  день  народження  дякую.  Варіант  номер  2  -  "Зроблю  все  можливе!Не  сумнівайтесь!"  Ні...Занадто  пихато.  Така  прямо  вискочка.  Спроба  номер  3.  "Дякую,  Жень!Не  переймайся!  І  в  тебе  все  буде  добре!"  -  може,  не  досить  формально,  але  так  було  найкраще.  
Доки  я  вовтузилась  з  власними  перипетіями,  офіціантка  Наталя  люб'язно  змінила  скатертину.  І  прибрала  все  зайве.  І  ось  я  побачила  як  3  джентльмени  в  строгих  костюмах  зайшли  в  приміщення  і  попрямували  до  мого  столу,  після  вказівки  адміністратора.  Сумнівів  більше  не  лишалось.  Це  вони.  Досить  молоді  -  на  вигляд  не  більше  35.  Досить  респектабельні.  Брендовий  одяг,  влучно  підібрані  запонки  і  краватки.  До  блиску  начищене  взуття.  Градус  напруги  сягнув  максимуму.  
-Доброго  дня!  Мене  звати  Данило.  Я  перекладач.  Це  пан  Алекс  і  пан  Мартін.  Ми  з  компанії  "Інкорн".
-Доброго  дня!  Дуже  рада  познайомитись.  Мене  звати  Аліса.  Сьогодні  я  проведу  Вам  презентацію.  Дуже  рада,  що  у  Вашому  щільному  графіку  знайшовся  час  для  нашої  компаній.  Давайте  присядемо.
-Звичайно.
Данило  переклав  мій  такий  сухий  спіч  і  джентльмени  з  посмішкою  потисли  мені  руку.  І  ми  зрештою  сіли  за  стіл.
-Можливо,  Ви  хотіли  б  чогось  замовити?-  намагалась  хоч  якось  відтягнути  момент  мого  виступу.  
На  що  перекладач  відповів  не  по  моєму  сценарію:
-Давайте,  напевне,  відразу  до  справ.  А  все  решту  залишимо  на  потім.  Розумієте,  час  для  наших  клієнтів  -  найцінніше.  І  тому,  якщо  Ви  не  проти,  то  починайте.  
-Так,  звісно.  І  я  дістала  з  портфелю  всю  необхідну  документацію.  
Хвилин  з  30  я  говорила,  відповідала  на  питання.  Інколи  сама  переходила  на  англійську,  щоб  продемонструвати,  що  і  ми  тут  все  вміємо  і  знаємо.  Зрештою,  діалог  скінчився.  Ми  ще  випили  по  філіжанці  кави.  Після  чого  чоловіки  потисли  мені  руку.  І  розчинились  в  повітрі  так  само  швидко,  як  і  з'явились.  
Данило  взяв  мої  контакти.  І  сказав,  що  про  результати  перемовин  повідомить  мене  в  найближчий  час.  Гостювати  в  нашій  столиці  вони  планували  ще  декілька  днів.  Ще  було  заплановано  якісь  зустрічі.  Я  сказала,  що,  якщо  їм  буде  потрібна  якась  допомога  -  від  екскурсій  до  логістики  -  нехай  звертаються.  Запитала  чи  влаштував  їх  готель.  Все  ніби-то  було  добре.  Вони  виглядали  задоволені.  Так  що  єдине,  що  залишалось  -  то  просто  чекати.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680486
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 25) _____

-Аліс,  тримай,  все,  як  ти  просила!  Матеріали  готові,  в  рожевій  теці  з  1ї  папки,  в  синій  -  з  другої.  
-Дякую,  Марусь.  Ти  ж  моя  розумниця!  От  за  що  тебе  люблю,  так  це  за  професіоналізм.  За  те,  що  ти  завжди  все  зробиш,  навіть  краще,  ніж  тебе  про  це  просять!  Ще  раз  дякую  Сподіваюсь,  не  сильно  відволікла.  
-Ой,  досить.  То  моя  робота.  Так  що  тільки  щось  потрібно  -  від  кави  до  роздруківок  -  звертайся.  Я  з  радістю.  Побігла.  Якщо,  я  тобі  не  потрібна.  
-Так,  ти  вільна.  Спасибі.  
Я  переглянула  всі  матеріали.  Здається,  все  готово.  Раптом  від  всього  почутого  відірвав  стук  в  двері.  На  порозі  був  Дмитрович.  
-Аліс,  як  ти?  Ваші  напрацювання  вже  є?  
-Так,  ось.  Перегляньте,  будь  ласка.  
-Та  я  тобі  цілком  довіряю.  
-Ні-ні,  шеф,  Ви  краще  подивіться,  щоб  потім  перед  іноземцями  не  червоніти.  
-Добре,  якщо  так  хочеш,  то  давай.  Ми  ж  ніби-то  всі  деталі  з  тобою  обговорювали.  Все  разом  продумували.  Чи  ти  щось  скоректувала?
-Так,  мені  одна  людинка  з  нашого  офісу  дуже  допомогла  з  ідеями.  Вони  дещо  доповнюють,  як  нам  здалось  весь  концепт.  Проте,  може,  ви  з  Пані  Серебрянською  будете  іншої  думки.  Тому,  краще  перегляньте.
-Одна  людинка?  Це  ж  хто  такий?  Славки  в  місті  немає.  Чи  вона  ще  до  від'їзду  встигла?
-Та  ні,  їй  не  до  того  було.  Мені  Марійка  дуже  допомагала.  
-Машкінс?  З  ресепшену?  І  коли  ви  встигли?  Часу  то  зовсім  обмаль  було.  
-Так,  всіх  секретів  я  Вам  розповідати  не  буду.  Та  скажу  одне  -  без  неї  було  б  дуже  скрутно.  Ось  дивіться  4-та  і  8-ма  сторінка  відповідно  зазнали  деяких  змін.  Крім  того,  може,  підійде  ще  така  думка,  що  в  рекламі  можна  використати  діточок.  Здається,  так  буде  більш  наглядно,  мило,  більше  приваблюватиме  погляд.
-А  ти,  права.  І  ось  це  мені  справді  подобається.Я  думаю,  що  партнери  це  повинні  оцінити.  Це  ж  так  просто,  з  одного  боку,  а  з  іншого,  прямо  в  точку.  Так,  добре,  Аліс,  збирайся,  бо  ми  реально  не  встигнемо.  Я  уже  з  усіма  речами,  як  ти  бачиш.  Всі  документи  також  собі  склав.  Так  що  залишилось  тільки  тебе  забрати  -  і  поїхали.
-Та  ви  їдьте,  а  я  собі  таксі  зловлю.  Тим  паче,Вас  напевно,  Карина  Аркадівна  вже  чекає.
-Карина  зараз  не  в  офісі,  вона  має  вже  туди  відразу  під'їхати.  Та  й  взагалі,  не  вигадуй.  Збирайся.  І  пішли.
-Добренько.
За  п'ять-сім  хвилин  Аліса  привела  себе  до  ладу.  Тим  часом,  шеф  склав  докупи  всі  потрібні  матеріали.  І  ми  вирушили.  
Через  півгодини  машина  шефа  під'їхала  до  торгового  центру,  де  на  4му  поверсі  розташовувався  ресторан,  де  ми  звикли  проводити  перемовини.  Там  і  кухня  смачна,  і  офіціанти  привітні,  та  не  набридливі,  і  досить  комфортна  атмосфера  для  спілкування.  Шеф  в  чергове  люб'язно  прочинив  двері,  поставив  авто  на  сигналізацію  і  ми  попрямували  в  середину.  Білий  ліфт,  поворот  наліво  і  ось  перед  нами  вже  зручна  і  напівтмяна  зала.  Декілька  столиків  заповнені.  У  нас  же  заброньований  окремий,  відділений  від  усього  приміщення  скляною  перегородкою.  Іноземних  колег  ще  не  було.  То  добре.  Значить,  ми  вчасно.  Чомусь  було  якесь  напруження,  та  й  не  кожного  дня  я  врешті-решт  з  шефом  на  важливі  переговори  ходжу.  Так  що,  це,  певне,  природньо.  Ну  що  ж,  намагаюсь  впоратись  зі  своїми  мурахами,  що  вже  звичним  маршрутом  курсують  по  шкірі.  
-Аліс,  давай  щось  вип'ємо?  -  несподівано  заговорив  до  мене  шеф.Здавалось,  він  також  дещо  переймався.  Так,  клієнт  досить  серйозний.  Проект  готували  довго.  Тепер  би  не  хотілось,  щоб  щось  пішло  не  по  плану.  Дмитрович  підізвав  офіціантку.
-Добрий  день.  Мене  звати  Наталія.  Я  сьогодні  буду  Вас  обслуговувати.  Ось  наше  меню.  Щось  бажаєте  на  аперитив?
-Так,  мені  воду  з  лимоном,  без  газу.  Дякую  -  все  що  змогла  вичавити  з  себе  я.  
-  Каву,  еспрессо  без  цукру,  -  ледве  зміг  виговорити  бос,  аж  раптом  у  нього  задзвонив  телефон.  Він  толерантно  вибачився.  І  відійшов  в  сторону.
Єдине,  що  я  встигла  випадково  почути,  що  дзвонила  Карина  Аркадівна.  Тож,  що  ж  з  цією  білявкою  трапилось,  було  поки  незрозуміло,  та  шефу  це  не  дуже  подобалось.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680030
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 24) _____

-  прокидайся,  соня,  приїхали!  
Заледве  розтуливши  очі,  я  побачила  знайому  парковку.  На  вулиці  йшов  шквальний  дощ.  Тому,  напевне  визначити  скільки  я  проспала  було  нереально.  Здавалось,  що  на  годиннику  може  бути  як  5-та  ранку  так  і  5-та  вечора.  
-невже  я  заснула?  -  питання  було  дещо  риторичним,  але  голова  вперто  відмовлялась  вигадати  щось  більш  логічне.  
-так,  ти  проспала  заледве  не  всю  дорогу.  я,  певно,  не  найкращий  співрозмовник  -  іронічно  додав  бос.  
-та,  вибачте,  Євген  Дмитрович...  не  знаю,  що  зі  мною  трапилось...  
-нічого  страшного!  ранній  підйом,  нервовий  стрес.  все  зрозуміло.  ну,  що,  готова?  
-так-так,  ще  хвилинку.  -  я  намагалась  знайти  в  сумці  хоча  б  гребінець,  щоб  привести  себе  до  ладу.  Пару  рухів,  і  зручний  "хвостик"  був  уже  на  місці.За  цей  час  шеф  встиг  скласти  якісь  папери.  І  дістати  парасольку.  
-якщо  вже  готова  виходити,  то  чекай,  зараз  я  вийду,  парасольку  відкрию,  і  спробуємо  дістатись  до  офісу  сухими.  
-добре,  дякую.  
Вже  за  декілька  секунд  Дмитрович  люб'язно  прочинив  двері  авто,  я  швиденько  і  акуратно  вискочила,  і  так  ми  таки  дістались  до  офісу,  майже  неушкодженими.  Зовнішній  вигляд  Машуньки  на  ресепшені  вказував,  що  вона  явно  не  встигла  до  дощу.  
-Привіт,  Машкінс.  Що,  ранковий  душ?  
-Та  не  трави  душу,  Аліс.  Тільки  уяви,  щойно  вийшла  з  автобусу,  і  тут  таке  почалось.  В  тебе  в  кабінеті  фену  немає?  
-  У  мене  то  ні,  а  ось  у  Славки  десь  в  шухлядах  був.  Ти  ж  знаєш  -  в  неї  завжди  все  є.  Я  зараз  пошукаю.  Зайди  до  мене,  хвилин  через  5-7.  
-Дякую,  ти  мене  сильно  виручиш.  
-так,  дівчатка,  ви  скоренько  свої  жіночі  справи  владнайте,  і  за  роботу.  У  нас  сьогодні  дуже  напружений  графік.  Аліс,  зайди  до  мене  за  півгодини,  потрібно  все  до  зустрічі  з  партнерами  підготувати.  Бо  вже  на  14-00  вони  обіцяли  бути  в  Києві.  
-Обов'язково,  Євген  Дмитрович.  
І  всі  порозбігались  по  кабінетах.  Я  швиденько  знайшла  фен.  Якраз  і  Маша  прибігла.  
-каву  будеш?  
-о,  то  зазвичай,  я  в  людей  запитую.  Буду.
2  філіжанки  запашного  напою  були  готові,  за  цей  час  Машуня  привела  до  ладу  свій  зовнішній  вигляд.  Декілька  хвилин  роботи  фена  і  гарненька  укладка  була  готова.  
-Як  нова  копієчка!  Пригощайся,  -  і  я  простягнула  горнятко  кави  колезі.
-Гарний  в  тебе  сервіс.  І  допоможуть  і  напоять.  Треба  частіше  заходити.  Хоча,  мабуть,  в  кінці  чек  буде?
-Ага,  оплата  при  виході.  Але  постійним  клієнтам  знижка.
-Боюсь,  мені  все  рівно  не  по  кишені.  Особливо  тепер...  -  і  дівчина  якось  раптово  знітилась.  
-Щось  сталось?
-Та  не  буду  тебе  напружувати  своїми  проблемами.  Ти  ж  теж  начальство!
-Ей,  ти  мені  тут  облиш!  Що  значить  теж?  Проблеми  з  шефом?
-Та  аби  ж  то!  Ти  ж  знаєш,  він  в  нас  не  особливо  суворий.  Так  максимум  покричить.  Тут  інше,  точніш...Інша...
-Що?  Хто?...Хоча,  здається,  я  здогадуюсь...
-Так-так...Саме  вона.  На  роботу  з'явилась  зла,  як  фурія...  Ти  ж  бачила,  яка  злива.  От  я  й  спізнилась  хвилин  на  5.  А  вона  як  ніби  того  тільки  й  чекала.  Коротше  кажучи,  виказала  мені  за  все,  і  за  час,  і  за  зовнішній  вигляд.  Мовляв,  якщо  у  компанії  таке  обличчя,  то  її  нічого  доброго  не  чекає.  Сказала,  що  буде  уважніше  придивлятись  до  моєї  роботи...Ще  й  штраф  наклала...А  у  мене  оренда  квартири  і  так  більшість  грошей  зжирає...А  тепер  взагалі  не  знаю...
-так...  ця  білявка  ще  наведе  тут  шуму...  давай  так,  котику,  я  нічого  не  обіцяю,  сама  розумієш  не  можу,  але  спробую  щось  вигадати.  Ми  ще  знайдемо  шанс  підняти  тобі  настрій.
-та,  то  зайве...
-нічого  подібного.  ми  ж  то  тут  команда  -  так?  а  значить  будемо  виплутуватись  разом.  але  поки  нас  тут  Дмитрович  не  застукав  і  не  почав  розповідати  нотації  за  прогулювання  робочого  часу  потрібно  закінчувати  посиденьки.  Сьогодні  ще  попереду  тяжкий  день.  Так  що  по  місцям.  Але  я  твою  справу  тримаю  на  контролі.  І  до  речі,  виглядаєш  просто  приголомшливо  -  все  інше  просто  жіночі  заздрощі.  Так  що  нікого  не  слухай.  Але  на  роботу  намагайся  не  спізнюватись.
-Дякую,  Аліс.  За  все.  Кава  приголомшлива.  Ну  то  я  пішла?
-Так.  Хоча,  стоп,  дещо  прийдеться  тебе  піднапрягти.  Пробач.  І  так,  ось  на  флешці  всі  матеріали  в  папках  1  і  2.  То  першу  просто  роздрукуй  в  кольоровому  форматі,  другу  в  форматі  А3    і  віддай  на  ламінування.  Буду  дуже  вдячна.
-Звичайно.  Як  тільки  буде  готово  -  я  миттю  віддам.  Ще  раз  дякую.
-Поки  немає  за  що.  Тобі  дякую.  Вдалого  дня!
Двері  за  Машкою  зачинились.  А  в  голові  Аліси  замайорів  план,  як  визволити  колегу  від  таких  несправедливих  покарань.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677115
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2016


хотя вместе нам нельзя…

Я  люблю  в  тебя  влюбляться,
в  твои  серые  глаза,
в  строгий  голос,  нежность  пальцев,
хотя  вместе  нам  нельзя...
Я  люблю  с  тобой  делится
чаем,  кофе  и  мечтой,
когда  час  секунду  длится,
но  нельзя  ведь  нам  с  тобой...
Я  люблю  с  тобой  смеяться,
улыбаясь  каждый  раз,
невозможно  не  влюбляться,
но  нельзя  же  нам  сейчас...
Я  люблю  с  утра  проснуться,
наблюдая  как  ты  спишь...
к  волосам  тихо  коснуться,
но  нельзя  нам  вместе,  слышь...
Я  люблю,  когда  ты  пишешь
милость  в  смс  с  утра,
когда  в  трубке  голос  слышу,
но  ведь  вместе  нам  нельзя...
глупость  слов,  безличность  строчек,
нету  клятвы  навсегда,
это  просто  краткий  очерк,
лишь  о  том,  что  нам  нельзя...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677108
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.07.2016


Ты в глаза мои посмотришь невлюбленно,

Ты  в  глаза  мои  посмотришь  невлюбленно,
я  взаимностью  отвечу  уж  прости,
сколько  мы  с  тобой...  лет  пять  знакомы?
а  сегодня  вот  придётся  отпустить...
я  в  глазах  твоих  легко  считаю,
что  всё  -  наше  отболело  и  прошло...
вот  за  что  тебя  так  уважаю,
что  играть  не  будешь,  всё  так  всё...
собирем  мы  обоюдно  наши  вещи,
не  делив  со  склочностью  багаж...
не  больны  друг  другом,  наша  вечность...
превратилась  теперь  в  пыльный  антураж...
мы  закроем  двери  той  квартиры,
где  вчера  был  создан  наш  очаг,
где  вчера  ещё  с  тобой  любили...
растворяясь  искрой  на  устах...
так  любили,  что  видно  сгорели,
нету  страсти...  нет  в  глазах  искры...
чувства  сгасли...всё  же  не  успели,
вовремя  подкинуть  дрова  мы...
Медленно  простимся  у  порога,
разлетимся  мы  по  сторонам,
разошлись  у  нас  теперь  дороги,
извини.  удачи.  и  прощай...
Серди  шумных  улиц  монотонных,
через  время  встретимся,  и  ты
улыбнувшись,  вновь  посмотришь  невлюбленно,
я  взаимностью  отвечу,  уж  прости...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668557
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.05.2016


- Я хочу от тебя детей!

-  Я  хочу  от  тебя  детей!
-Ты  с  ума  что  ль  сошел,  мужчина?
Ну,  нельзя  же  вот  так...  Что  ты...  Эй!
-Я  хочу  от  тебя  сына!
-Ну,  постой  ты,  совсем  не  смешно...
Мы  ведь  просто  гуляли  по  парку...
Только-только  смотрели  кино...
-Перегрелся?Сегодня  ведь  жарко!
-Нет,  в  глаза  ты  мне  посмотри!
я  серьезен  сейчас  в  каждом  слове...
-  Мы  знакомы  ведь  месяца  три...
-Слишком  много.  Согласен.  Готова?
-  Я  тебя  не  совсем  понимаю...
Шутишь?  Что  ли...  откуда  вопрос...
Мы  же  просто  по  парку  гуляли...
-Просто  вдруг  это  понял,  дорос.
Посмотрел  в  твои  синие  глазки,
и  увидел  вокруг  малышей,
тоже  хочется  маленькой  сказки...
Только  нашей...  Твоей  и  моей...
Я  люблю  тебя!  Слышишь?  До  боли!
До  осиплости,  до  хрипоты!
Люблю  кудри  твои,  твои  брови,
то  как  хмуришься  ласково  ты!
Я  мечтаю,  что  скоро  сынишка,
да-да-да,  мое  солнышко,  наш,
так  же  будет  капризен,  малышка,
ты  ему  всю  заботу  отдашь.
Кудри  рыжие  будут  от  мамы,
а  от  папы  напористый  нрав,
пусть  он  будет  немножко  упрямый,
тихо-тихо,  не  все  я  сказал...
Мы  гулять  уже  сможем  по  парку,
всей  семьей...Что  ты,  солнце,  не  плачь,
тебе  холодно?  плохо?  Что  жарко?
Не  хотел  я  так  сильно  напрячь...
Тишина...  Только  всхлипы  немножко,
Пару  метров  по  кругу  аллей,
а  потом  робкий  взгляд  осторожно,
что  же  скажет?  Давай  же,  смелей!
-Не  хочу  я...Стой,  тихо,  мужчина,
и  дослушай,  хоть  раз,  я  молю...
Пусть  как  папа,он  будет  блондином!
Я  тебя  больше  жизни  люблю!
Через  год  все  они  же  и  в  парке,
но  не  выполнен  в  точности  план,
в  синей  красочной  милой  коляске,
двое  -  рыжий  и  белый  тюльпан.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662382
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 27.04.2016


Влюбляться, любить - что может быть проще?

Влюбиться,  любить  -  что  может  быть  проще?
Пришел,  сам  увидел  и  вмиг  победил...
без  лишних  всех  слов,  пустяков,  заморочек,
отдаться  в  миг  чувств,  услышав  посыл...
Любить,  как  же  это?  Внезапно  бывает.
Увидишь  напротив  озера  двух  глаз,
дыханье  как  будто  совсем  пропадает,
а  пульс  за  две  сотни  поднимется  враз...
Бывает  любовь  и  иная.  Степенно...
Сначала  вы  вроде  бы  просто  друзья,
а  там  днем  за  днем,  кровь  разносит  по  венам,
что  есть  уже  "мы",  вместо  "ты"  или  "я"!
Бывает  и  так,  что  сперва  незаметно,
без  лишних  сомнений,  ты  мимо  пройдешь,
потом,  присмотревшись,  как  в  той  киноленте,
почувствуешь  -  "Вот  же!"  Прокатится  дрожь...
Бывает  частенько    -  сперва  ненавидишь,
и  взгляд  твой  укорист  и  в  гневе  суров,
потом  в  шквале  действий,  сумбуре  событий,
ты  вдруг  понимаешь,  что  это  -  любовь!
Влюбляться,  любить  -  механизм  ведь  не  сложный,
но  трудно  его  для  других  объяснить,
что  делает  так,  что  мурашки  по  коже,
что  нас  заставляет  друг  без  друга  не  жить...
Что  ставит  нас  рядом,  что  сводит  2  сердца,
что  делает  мир  только  лишь  для  двоих,
и  как  открывает  душа  ту  же  дверцу,
что  нас  вдруг  изменит,  что  нас  вдохновит.
Влюбляться,  любить  -  что  может  быть  проще?
Пришел,  сам  увидел  и  вмиг  победил...
И  каждый  из  нас  безусловно  так  хочет,
добавить  в  свой  статус:  "Люблю  и  любим!"
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661299
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 22.04.2016


Рубашка…

Тобою  пахнет,  но  совсем  немножко,
забытая  рубашка  на  диване...
Ну  как  тобою,  это  ж  понарошку,
скорее  уж  любимыми  духами...
Тобой  последний  недопитый  кофе,
и  в  лоскутки  разорваны  салфетки,
как  выстрел  и  расстрелянной  обоймы,
-я  ухожу...-  куда  ты?безответно...
И  уходя,  забрал  ты  свои  вещи,
немного  из  души  моей  и  сердца,
то,  чувство,  что  засовывают  в  клещи,
все  мысли,  что  им  просто  негде  деться...
в  шкафу  пустой  души  очарованье,
на  вешалках  лишь  суждено  томиться,
той  пустоте  и  боль  воспоминаний,
мечтам  и  планам...им  уже  не  сбыться...
Нас  больше  нет...  Теперь  мы  только  сольно,
без  долгих  мук,  рыданий,  расставаний,
но  только  пахнет  так  предательски  подпольно
забытая  рубашка  на  диване...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660565
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.04.2016


Он научил ее летать, она лечила его сердце…

Он  научил  ее  летать,
она  лечила  его  сердце,
ругаться,  радовать,  мечтать...
уютно  у  камина  греться...
сварить  2  кофе  поутрам...
в  муке,  как  дети,  изваляться...
и  зарастал  на  сердце  шрам...
он,  начал,  кажется,  влюбляться...
она  доверилась  ему,
и  с  каждым  мигом,  с  каждым  шагом,
девчонкой  стала  совсем,  вдруг
больше  улыбок  -  меньше  страха...
любовь  -  это  когда  вдвоем,
и  слово  "я"  на  "мы"  сменилось,
вдвоем  и  в  магазин,  в  кино,
пусть  только  б  дольше  это  длилось...
вдвоем  летать,  вдвоем  парить,
вдвоем  же  быть,  а  не  казаться...
в  глаза  смотреть,  чувства  хранить,
он  и  она  -  как  в  восемнадцать...
и  чувства  сложно  описать,
не  хватить  интонаций,  средства,
он  научил  ее  летать,
она  лечила  ее  сердце...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659304
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.04.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 23) _____

-Може,  кави?-....  
Неочікувано,  але,  обернувшись  я  побачила  шефа.  Дмитрович  стояв  прямо  переді  мною  в  синіх  джинсах  і  сорочці  в  волошково-чорну  клітинку.  
-Добрий  ранок!  Повторюю  питання,  може,  кави?  -  неквапливо  спромігся  на  питання  він,  доки  я  замріяна  та  заплакана  оговтувалась  від  здивування.
-Добрий...А  що  Ви  тут  робите?
-Хотів  переконатись,  що  Слава  все  ж  таки  вилетіла.Що  все  добре.  Але  ранкові  затори  не  дали  мені  опинитись  тут  вчасно.  Як  я  розумію,  я  не  встиг?
-Так,  все  гаразд.  Вона  полетіла.  Нічого,  здається,  не  забула.  Так  що  Вам  не  варто  було  так  перейматись.
-ТИ  чого  така  знервована?  Може,  все  ж  таки  кави?  Давай.  Не  відмовляйся.  А  перейматись  за  своїх  підлеглих  -  моя  робота.  Ось  зараз  точно  треба  потурбуватись,  щоб  із  тобою  було  все  ок.  Так  що  давай  вип'ємо  кави  і  потім  на  роботу.
-Добре.  Дякую.
І  ми  попрямували  до  невеликого,  але  затишного  кафетерію.  2  чашки  еспрессо  трохи  підбадьорили  моральний  і  фізичний  стан.  Сиділи  ми  мовчки.  Бо  бодай  вичавити  слово  із  себе  мені  було  аж  занадто  тяжко.  Раптово  на  мене  нахлинули  всі  можливі  і  неможливі  почуття.  Здавалось,  я  проживала  той  далекий  день  по  крупинкам.  Секунда  за  секундою  в  голові  виринали,  ніби  діафільми  минулого.  Я  бачила,  як  стоячи  тут  недалеко  посеред  довжелезного  коридору,  напроти  кольорового  табло,  ми  говорили  востаннє.  Тоді,  насправді,  ми  ще  вірили,  що  це  все  не  на  довго.  Тоді,  ми  ще  не  прощались,  а  казали:  "  ДО  побачення!"  Наївні.  Але  закохані.  А  зараз  цей  гамірливий  коридор  нагадував  мені  про  той  день...
-Аліс,  ти  взагалі  тут?  -  справедливо  поцікавився  бос.
-Так,  пробачте,  щось  задумалась  на  хвильку.  Ви  щось  хотіли?
-Ні.  Просто  не  розумію,  чому  ти  така?  Це  ж  не  надовго.  Скоро  ви  зустрінетесь...
-Що?  Зустрінемось?
-Ну,  так,  зі  Славою.  Вона  ж  всього  на  3  тижні.  Ти  й  не  встигнеш  помітити,  як  вона  знову  буде  поруч.
-А,  так.  Не  звертайте  уваги...  То  я  про  своє,  дівоче.
-Ой,  хто  Вас,  дівчат,  може  зрозуміти.  Так,  все,  збирайся  із  думками.  Поїхали  на  роботу.
-Може,  мені  краще  на  таксі?
-Що  ще  за  примхи?  Не  вигадуй.
І  ми  покрокували  до  паркінгу.  Далі  все  банально.  Машина.  Дорога.  Пейзажі  за  вікном  були  дещо  хаотичні.  То  жіночки  продавали  всілякий  крам.  То  були  різні  поля.  То  різні  готелі.  То  лісові  зони.  Але  посеред  всього  цього,  сидячі  там,  в  машині  із  шефом,  під  легку  музику  та  рівненьку  дорогу,  я  все-одно  відчувала  себе  такою  ж  одинокою  і  непотрібною,  як  надпис  "Дякуємо  за  чисті  узбіччя!"  посеред  океану  із  сміття  довкола.  Але,  напевне,  організм  дав  певний  збій.  Як  машина,  яка  перегрілась.  І  я  просто  вимкнулась.  Заснула.  Поринула  у  світ  мрій  і  дрімоти.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658244
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 22) _____

Далі  дні  летіли  непомітно.  Роботи  було  купа,  доводилось  поступово  призвичаюватись  і  до  пізніх  повернень  з  роботи,  і  до  того,  що  вже  практично  ночувала  й  днювала  в  офісі.  Ненормований  графік  -  як  вирок.  Хоча  й  цікавого  було  чимало.  День  за  днем  навчалась  чогось  нового,  Дмитрович  починав  передавати  все  більше  зобов'язань.  І  те,  що  спочатку  так  лякало,  вже  ставало  даністю.  Паралельно  Славка  закінчувала  свої  приготування  до  майбутньої  практики.  Все  ніби-то  узгодили,  оформили,  теж,  почасти,  приходилось  і  до  першої  ночі  перед  комп'ютером  сидіти,  щоб  встигнути  підготуватись  до  зазначеної  дати.  І  ось  і  все.  Завтра  вже  "good  bye,  my  love,  good  bye".  Гучних  проводів  вирішили  не  влаштовувати.  Рейс  ранній.  Та  й  зайвого  часу,  якщо  чесно  не  лишалось.  Так  що  вже  краще  по  прильоту  на  Батьківщину.  Тим  паче,  що  відсутність  буде  недовгою.  Хоча  непомітною  навряд  чи?  
-От  на  кого  ти  мене  кидаєш?-  пробурмотіла  я  із  максимально  жалісливим  обличчям.  Тим  часом  Рижа  вже  довезла  мене  додому.  Уже  було  темно.  Година  10-11.  
-Давай  я  тебе  в  валізу  засуну?  -  посміхнулась  подружка.  
-Я  от  якраз  і  не  проти.  Та  боюсь,  наш  план  швидко  викриють.
-Так,  ти  права...  Давай,  до  ранку!  Там  уже  будемо  слізно  прощатись...Все,  вимітайся,  а  то  зараз  їхати  зовсім  передумаю!  -  викрикнула  коліжанка.
-Давай.  -  я  чмокнула  Славку  і  пішла  додому.  
Ще  трохи  телеперегляду  -  кольорові  зображення  щораз  мелькали  по  ТВ  і  я  зовсім  вимкнулась.  
О  6-00  я  вже  була  на  ногах.  Трохи  причепурившись,  я  вибрала  із  шафи  підходящу  зелену  блузу  та  синю  спідницю-олівець.  Ось  і  все.  Прийшов  день  говорити  Славі:  "  До  зустрічі!"  А  як  же  не  хотілось  прощатись.  Без  неї  я  зараз,  як  без  повітря.  Декілька  тижнів  мені  буде  страшенно  не  вистачати  Рижої.  Моєї  Рижулі.  Яка  завжди  розрадить,  завжди  буде  поряд,  завжди  дасть  пораду  чи  копняка.  Але  тепер  ситуація  повернулась  так,  що  я  залишаюсь  наодинці  у  лігві  ворога,  так  би  мовити.  
Так,  все,  потрібно  їхати.  
Славка  викликала  таксі  і  по  дорозі  до  аеропорту  забере  мене.  
-Привіт,  Красуня.
-Не  знущайся,  -  волала  схвильована  подружка.  -  Я  вся,  як  на  голках.  Сто  разів  перевірила,  чи  нічого  не  забула.  А,  може,  мені  взагалі  не  їхати?
-Так,  все,  не  панікуй!  Ти  стільки  чекала  на  це.  Все  буде  добре.  
Ми  доїхали  в  аеропорт.  Літак.  Реєстрація.  Слізливі  прощання.  Обнімашки.  Коротше  кажучи,  все  так  по-дівчачому.  І  моя  подружка  полетіла  до  Туманного  Альбіону.  
А  я  залишилась  одна  посеред  сотень  людей  в  залі  очікування.  Кожен  із  них  кудись  спішив,  когось  проводжав  чи  зустрічав.  Ось  сиділа  дівчина  в  навушниках,  із  величезною  жовтою  валізою.  Нервово  гортала  сторінки  модного  глянцю.  Напевне,  скоро  вона  буде  в  іншій  країні.  Може,  вона  -  турист.  І  зараз  поставить  чергову  печатку  в  закордонному  паспорті.  відвідає  наступну  країну.  Подивиться,  як  живуть  люди  десь  там,  далеко.  А,  може,  саме  зараз  вона  назавжди  змінює  свою  долю  і  вилітає  назустріч  новому  життю.  Можливо,  вона  летить  у  справах.  Чи  до  коханої  людини.  Стільки  всього  можливо.  А  ось  молода  пара  -  в  них,  напевно,  медова  відпустка.  Вони  такі  щасливі.  В  обіймах  одне  одного.  Він  не  спускає  з  неї  очей.  Не  випускає  руки.  Цілуються.  Мила  картина.  
Як  же  давно  я  не  була  в  аеропорті...  Із  того  самого  дня...  Коли...  Коли  я  проводжала  його...  Тоді,  ми  так  само  плакали.  Обіймались.  Слізне  прощання.  Довгі  поцілунки.  Палкі  обійми.  Обіцянки...  
Раптом  із  купи  моїх  думок  і  спостережень  мене  вирвав  знайомий  голос:
-Може,  кави?-....  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658124
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2016


А ты сможешь меня так любить нежно-нежно, лишь взглядом касаясь…

А  ты  сможешь  меня  так  любить
нежно-нежно,  лишь  взглядом  касаясь,
долго-долго  то  чувство  хранить,
засыпать  так  тепло  обнимая...
А  ты  сможешь  в  глаза  посмотреть?
Чтоб  по  телу  пробрались  мурашки?
И  беззвучно,  безсловно  терпеть,
меня  утром  с  пучком  и  в  рубашке...
Безразличным  быть  иногда
к  моим  психам  и  нервам,  капризам,
говорить,  что  весь  мир  -  ерунда,
если  рядом  ты  так  близко-близко...
Иногда,  если  нужно,  кричать,
направлять  меня,  если  надо,
но  при  этом  всегда  понимать,
когда  хочется  просто  быть  рядом....
А  что  я?  Что  тебе  смогу  дать?
Много?  Мало  ли?  Кто  его  знает?
Просто  буду  тебя  понимать...
И  ценить,  и  любить  обещаю...
И  всю  жизнь  это  чувство  хранить,
день  за  днем  от  тебя  вдохновляясь,
а  ты  сможешь  меня  так  любить?
Нежно-нежно  лишь  взглядом  касаясь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657630
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.04.2016


Не сильно умна и совсем некрасива…

Не  сильно  умна  и  совсем  некрасива,  
С  набором  из  комплексов,  что  же  скрывать?
Довольно  резка,  не  всегда  справедлива,  
Без  ярких  талантов  и  права  мечтать...  
Без  веры  в  любовь  и  надежды  на  сказку,  
Я  та,  что  так  любит  под  музыку  дождь,  
Проснувшись  с  утра,  надевать  снова  маску,  
Весь  день  ожидать,  вот  скорее  бы  ночь!  
Нельзя  поделиться,  сказать  даже  слова,  
Нет  права  на  слезы,,  уж  лучше  молчать...  
Что?  Плакать?  В  подушку?  Довольно  знакомо!  
Но  это  не  стоит  мне  вслух  повторять...  
Не  жалуюсь,  просто,  пишу  тихо  строчки,  
Хоть  лучше  бы  было  их  смело  стирать...  
Но  где-то  вот  там,  под  кривой  оболочкой,  
Томится  девчонки  душа  в  25...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653653
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.03.2016


Ты узнай меня тихо, по шепоту…

Ты  узнай  меня  тихо,  по  шепоту,
подкрадусь  я  к  тебе  рано  утром,
заморожу  тебя  своим  холодом
ты  его  не  заметишь  как  будто.
Ты  коснешься  плеча  поцелуем
и  колючесть  трехдневной  щетины,
еще  больше  мурашки  взволнует,
что  до  этого  тихо  бродили...
Поцелуй  вместо  "доброго  утра",
и  твой  взгляд  -  он  как  будто  наркотик,
кто-то  скажет,  что  сильно  раздуто,
кто-то  скажет,  вас  дур  таких  сотни...
Я  не  спорю,  я  не  уникальна,
просто  хочется  капельку  счастья,
потонуть  в  цвете  глаз,  что  зашквально
покоряют  меня  своей  властью...
И  в  жару,  и  тогда,  когда  холодно,
ночью,  днем,  все  неважно  как  будто,
ты  узнай  меня  тихо,  по  шепоту,
поцелуй,  вместо  "доброго  утра!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646280
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 23.02.2016


А у нас могло бы получится?

А  у  нас  могло  бы  получится?
Этого  мы  так  и  не  узнаем...
Ведь  судьба  "нам"  не  дала  случится...
остальное  уж,  увы,  детали...
Мы  смогли  бы  быть  все  время  вместе?
Ты  бы  смог  меня  принять  такую?
Хоть  сейчас  уж  это  бесполезно,
дискутировать  и  говорить  впустую...
Все  же,  ты  какой,  когда  проснешься?
Любишь  чай,  иль  сок?  Быть  может  кофе?
Смотришь  в  инстаграмм?  ТВ-анонсы?
С  книгой  заседаешь  одиноко?
Завтракаешь  ты  с  утра  быть  может?
Или  второпях  бежишь  работать?
Улыбаешься  ли  уличным  прохожим?
И  зависишь  ли  от  перемен  погоды?
Ты  в  метро  какой  трек  больше  любишь?
Что  в  наушниках  звучит    так  часто?
Думаешь  о  чем-то,  когда  куришь?
От  чего  глаза  твои  искрятся?
Любишь  ли  гулять?  Чем  пахнет  счастье?
Что  тебе  приносит,  дорогой  мой,  радость?
Ты  зависим  от  какой-то  страсти?
Как  снимаешь  нервы  и  усталость?
Все  вопросы  странные,  не  спорю...
Но  им  суждено  быть  без  ответа...
Ведь  мы  диалог  с  тобой  не  строим,
Существуя  на  своих  планетах...
Просто  я  смотрю  в  твои  глаза,
что  сверкают  вновь  из  монитора,
сколько  бы  хотелось  им  сказать,
волей  случая  останемся  безмолвны...
Нам  с  тобой  ходить  по  разным  тропам,
в  разных  городах,  быть  может,  странах,
бред  пишу,  ведь  знаю,  чтобы
никогда  я  не  отважилась  реально...
Так  продолжим  порознь  находится,
видно,  что  судьба  у  нас  такая...
А  у  нас  могло  бы  получится?
Этого  мы  так  и  не  узнаем...

 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644748
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.02.2016


Ты знаешь, тебя не хватает…

Ты  знаешь,  тебя  не  хватает,
утром  холодным  с  пледом  и  кофе,
когда  ты  проснувшись,  глаза  открываешь,
и  улыбаешься  лежа  напротив...
тебя  рядом  нет,  тебя  не  хватает,
когда  я  включаю  наш  трек  на  повторы,
когда  сигарета  едва  догорает,
на  кухне  остыл  уж  нетронутый  кофе...
ты  знаешь,  реально  тебя  не  хватает,
когда  вновь  звонишь,  в  трубке  голос  любимый,
и  время  как  будто  бы  стоп!  замирает...
а  километры  все  ж    неумолимы...
ты  знаешь,  тебя  не  хватает  до  дрожи,
твоих  вечно  едких  ироний,  насмешок,
когда  говоришь  ты:  "Люблю"  и  по  коже
мурашки  вновь  топчут  свой  путь  так  неспешно..
ты  знаешь,  скучаю,  тебя  не  хватает,
когда  я  включаю  какие-то  фильмы,
они  все  ничто,  когда  не  обнимаешь,
не  делаем  фото  с  тобой  на  мобильный...
Прости,  что  зануда,  тебя  не  хватает,
не  просто  в  холодном  бесчувственном  скайпе,
хочу  вновь  проснуться,  а  ты  обнимаешь,
и  шепчешь  на  ушко:  "Люблю"  так  по  кайфу.
Ты  знаешь,  скучаю,  скучаю  безумно,
и  слезы  тихонько  ладошкой  стираю,
я  так  тебя  жду,  как  с  ума  сошла  будто,
вернись  поскорее  -  тебя  не  хватает.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644449
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.02.2016


Влюбить в себя, друг, ведь может же каждый…

Влюбить  в  себя,  друг,  ведь  может  же  каждый,
а  ты  вот  попробуй  потом  удержать,
сорваться  с  скалы  -  быть  может  отважно,
но  как  не  разбиться?  Продолжив  дышать?
Сначала  окутаться  в  легкие  страсти,
вскружить,  воспарить  и  растаять  лишь  в  миг,
но  где  взять  тот  зонт,  что  спасет  от  ненастья,
где  ключ,  что  откроет  навечно  замки?
С  утра  просыпаться,  смотреть  в  те  же  очи,
слегка  полушепотом  снова  "Люблю",
потом  легкий  завтрак.  Работа.  И  срочно
прокладывать  вместе  все  ту  же  лыжню.
Звонок,  пообедав,  мол  "Все  же  успела?"
"И  что  же  купить?"  "Задержусь  я,  малыш..."
и  вновь  окунуться  в  работу.  За  дело...
А  вечером  снова,  с  надеждой  -  не  спишь...
И  вместе  гулять  в  парке  по  воскресеньям,
потом  посмотреть  беззаботно  кино,
зайти  по  привычке  все  в  ту  же  кофейню,
вернувшись  домой  -  отключить  телефон...
Водить  в  садик  дочку,  гулять  снова  с  сыном,
проверить  уроки,  укладывать  спать...
Пройти  тихо  к  кухне,  навстречу  к  любимой,
и  крепко,  и  страстно,  и  нежно  обнять...
Ругаться  немножко  -  так  просто  разрядка...
Дарить  не  по  праздникам  только  цветы,
говорить,  когда  страшно  -  "Все  будет  в  порядке",
и  вместе  исполнить  друг  друга  мечты...
Смотреть,  как  она  одевает  рубашку,
да-да,  ей  твоя  честно  больше  идет,
иногда  промолчать  тоже  сможет  не  каждый,
иногда  рассказать,  что  так  сердце  гнетет...
Любовь  не  словах,  это  нам  всем  знакомо,
но  все  же  напомнить  не  грех  никогда,
пусть  вам  пятьдесят,  но  избитое  слово,
не  станет  ненужным  и  скрасит  года...
Растить  вместе  внуков  и  баловать  тоже,
смотреть  как  морщинки  украсят  лицо...
И  чувствовать  в  сердце,  что  сам  ты  не  сможешь,
прожить  новый  день  не  увидев  ее...
И  сколько  вам  будет  отмерено  вместе,
на  этой  простой  и  уютной  Земле,
пытайся  быть  искренним,  верящим  честным,
судьба  все  равно  улыбнется  тебе...
Что  слишком?  Не  может  так  быть  идеально?
Рука  снова  крепко  сжимает  твой  стан,
Быть  может  покажется  это  банально,
бесхитростно,  плоско,  да  просто  обман...
Не  суть  в  сотни  строчках,  лишь  помни,  что  важно,
и  то,  что  не  каждый  способен  понять...
Влюбить  в  себя,  друг,  ведь  может  же  каждый,
а  ты  вот  попробуй  Любовь  удержать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642899
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.02.2016


Часы остановите…

Он  посмотрел  в  ее  глаза,
в  них  -  невозможно  не  влюбиться,
"-Ты  понял,  что  сейчас  сказал?"
"-Я  повторю:"Давай  жениться!"
Она  была  удивлена,
слегка  кусала  томно  губы,
катилась  капелька-слеза,
а  у  него  дрожали  руки...
И  билось  сердце  в  сотни  крат,
"-а  вдруг  сегодня  неготова?
а  если  вдруг  не  скажет  да?
ведь  только  год  всего  знакомы...
Ну  почему  она  молчит?
не  смотрит  на  меня  и  плачет...
обнять?  не  трогать  в  этот  миг?
и  что  ее  молчанка  значит?"
Он  потянулся  к  ней  слегка,
она  уткнулась  нежно  в  свитер.
И  дальше  только  тишина.
Ночь.  Парк.  Часы  остановите!
Минуты  две  и  вот  она
всего  немного  отстранилась
сказала  тихо,  скромно...:  "ДА!"
и  глазки  снова  прослезились...
Он  снова  посмотрел  в  их  синь,
в  них  -  невозможно  не  влюбиться,
она  из  сотни  героинь,
стала  для  сердца  той  частицей.
Объятья,  страстный  поцелуй...
она  уткнулась  снова  в  свитер,
немного  зябкий  тот  июнь...
Ночь.  Парк.  Часы  остановите!
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642654
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.02.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 21) _____

Занурившись  повністю  в  роботу,  я  зовсім  забула  і  про  час,  і  про  оточення.  Раптом,  мене  струснула  Славка.  
-Ей,  трудоголік!  Скоро  пара  із  голови  піде!  
-Ти  щось  хотіла?
-Ти  чого  така  холодна?  Бррр...
-Ні,  просто  роботи  багато.  Ідей  мало.  А  гарних  -  взагалі  нуль.
-Ти  надто  самокритична.  Хочеш  за  1  день  п'ятирічку  закрити?
-Тобі  аби  іронізувати.  Ти  чого  взагалі  тут?
-Ти  час  бачила?
-Ні,  а  що  там?  Він  зупинився?  Мені  то  не  завадило  б.
-Пів  на  десяту!  
-Вечора?
-Ну  не  ранку  ж.  Та  і  шеф  кликав.
-Так  пішли!Не  знаю,  що  конкретно  я  йому  буду  презентувати.  Щось  я  втратила  відлік  реальності.  Давай  зараз  роздрукую  все,  що  потрібно  здати.  
Декілька  хвилин  і  принтер  видав  нагора  всі  напрацювання  за  день.
І  ми  попрямували  у  сусідній  кабінет.  Шеф  сидів  і  щось  там  вичитував.
-Кликали,  Євген  Дмитрович?
-Так,  дівчата.  Заходьте.  Сідайте.  Спершу  розберемось  із  вами,  Слава.  Ось  що  я  маю  на  сьогодні.  Вам  потрібно  підготувати  коротке  резюме,  характеристику  я  вже  склав.  Що  там  із  тими  пунктами,  що  ти  мала  зробити?
-Все  готово.  
-От  і  добре.  Тепер,  дивись.  На  завтра  домовився  про  зустріч  у  посольстві.  На  12-00.  Не  запізнюйся.  А  краще  поїдемо  прямо  звідси.  Документи  всі  тримай  при  собі.  Виклик  також  має  надійти  завтра.  Добре  попрацюй  над  резюме  вдома.  Формальність,  звичайно.  Але  все  одно.
-Добре,  бос.  Слухаюсь.
-Тепер  ти  вільна.  І  так  затрималась.  І  дивись,  щоб  без  сюрпризів.  
-Звісно.  Аліс,  тебе  почекати?
-Та  їдь  додому.  Я  на  метро,  або  таксі  візьму  врешті-решт.  У  тебе  ще  он  скільки  справ.
-Добренько.  До  побачення.  Ввечері  наберу.
І  подружка  відправилась  додому.  
-Так,  Аліс.  Як  перший  день?  Як  напрацювання?  
-Ось,  Євген  Дмитрович.  Перегляньте  будь  ласка.  
-Ми  ж  домовлялись  "на  ти"?
-Я  думаю  на  роботі  це  не  доречно.  Та  й  взагалі...
-Як  скажеш.  Добре,  давай  я  подивлюсь.
Бос  приступив  до  вивчення  матеріалів.  А  я  сиділа  і  переймалась,  як  в  школі.  Коли  ти  щось  не  вивчив,  а  вчитель  говорить  свою  типову  фразу:  "До  дошки  піде..."  І  опускає  очі  в  журнал.  У  цей  момент  рій  мурах  топчуть  власні  шляхи  по  всьому  тілу.  Тиск  нервово  скаче.  Долоні  пітніють.  І  ти  розумієш,  що  зараз  пролунає  саме  твоє  ім'я.  Але  всіми  фібрами  душі  намагаєшся  випросити  пощади.  Ось  так  і  зараз.  
-Ідея  із  дітьми  мені  взагалі  дуже  подобається.  Прикольно.  Ти  молодець.
-Чесно?
-Так.  Тільки  де  їх  знайти?  Презентація  вже  скоро.  Але  добре.  Поламаємо  голову  над  цим  вже  потім.  Потрібно  оформити  тепер  весь  концепт.  Розрахувати  кошторис.  Розписати  в  деталях.  Давай  зараз  розпочнемо?
-Давайте.  
І  ми  почали  потроху  прописувати  всю  дрібну  специфікацію.  Рядок  за  рядком,  помалу  почали  обрисовуватись  рамки  майбутнього  проекту.  Так,  step  by  step.  
Годинник  показував  пів  на  першу.  На  дворі  стояла  ніч.  Мізки  вже  відмовляли.  
-Напевне,  досить  вже  на  сьогодні.  Втомив  я  тебе?
-Мені  не  звикати.
-Мені  також.  Тільки  так  вже  не  можливо.  Строки  дійсно  дуже  маленькі.  Але  не  настільки,  щоб  перейти  на  цілодобовий  режим.  Ми  ж  не  роботи.  Збирайся,  я  тебе  довезу.
-Не  треба,  Євген  Дмитрович.Я  дівчинка  доросла.Таксі  викликати  вмію.
-Чого  ти  така  колюча?Я  просто.  По-людськи.  Тим  паче  мені  не  складно.  
-Я  не  хочу  віднімати  Ваш  дорогоцінний  час.  Вас,  певно  чекають...
-Що  ти  вигадуєш?  Все,  досить  вже  балачок.  Збирай  свої  речі.  Одягайся.  Чекаю  тебе  внизу.  Можеш  вважати,  що  це  -  наказ.
Нічого  іншого  не  залишалось.  І  я,  втомлена  і  змучена,  пошкандибала  до  кабінету  за  речами.  Одягнулась.  Спустилась  вниз.  Шеф  уже  був  в  машині.  Він  вийшов,  відчинив  дверцята.  Той  ще  джентльмен...Ага...  Попросив  назвати  адресу.  І  ми  поїхали.  В  салоні  була  приємна  і  розслаблююча  музика  і  легкий  фльор  приємних  і  вже  знайомих  парфюмів.  
-Ти  сама  з  Києва?
-Ні.  А  що  так  помітно?
-Та  із  чого  ти  взяла?  Просто  запитую.  Я  сам  приїхав  із  Київської  області.  Та  й  взагалі,  Кияни  -  як  мамонти.  Певне,  вимерли  давно...
-Ага...
-Слухай,  я  тебе  чимось  образив?
-Ні-ні...  Не  вигадуй!  Тобто,  не  вигадуйте!
-Добре,  як  знаєш.  
Решту  шляху  ми  їхали  мовчки.  А  для  чого  всі  ці  питання?  Про  що  нам  взагалі  говорити.  Так  простіше.  Врешті,  я  побачила  обриси  свого  будинку.  
-Приїхали.  Дуже  дякую,  Євген  Дмитрович.
-Немає  за  що.  На  каву  не  запросиш?
-Вибачте,  вже  запізно,  -сказала  Аліса  і  пулею  вилетіла  з  машини.  
Забігаючи  додому  хотілось  тільки  одного  -  лягти  спати  і  забути  про  все,  що  було  сьогодні.  Тож,  не  встигла  голова  доторкнутись  до  подушки  -  як  очі  міцно  стулились    і  важкий  день  скінчився.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641863
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 20) _____

Під  час  того  самого  обіду  нам,  звичайно,  було  чим  зайнятись,  окрім  як  попоїсти.  Точніше  кажучи,  я  вирішила  випити  тільки  філіжанку  еспрессо.  
-Ти  чого?  Зовсім  з  глузду  з'їхала?  На  дієту  вирішила  сісти?  -  знервовано  питала  подружка,  забираючи  свою  здоровенну  порцію  "Наполеона".  
-Ні,  просто  апетиту  особливо  немає.  Стільки  роботи  й  відразу.  Та  й  взагалі,  скільки  можна?  Потрібно  щось  змінювати  в  житті.-  із  задумливим  поглядом  я  дивилась  кудись  в  далі,  виголошуючи  якусь  чергову  самокартаючу  сентенцію,  ніби  Цицерон  промову.
-О,  то  серйозно!  Це  ще  лікується?  Що  трапилось?  
-Так,  все.  Я  вирішила  твердо.  Буду  тепер  жити  інакше.
-Ще  скажи  -  жити  по-новому.  То  зараз  дуже  актуально.
-От  до  чого  ти  це?  Ні!  Просто  хочеться  взяти  від  життя  чогось  максимального.  А  то  так  уже  старість  близько,  а  я  взагалі  нічого  не  встигла  зробити.  Все,  потрібно  братись  за  голову.  Про  що  я  там  мріяла?  Вивчити  ще  одну  іноземну  мову.  Потрібно  починати.Якщо  не  зараз  -  то  коли?  А  ще  запишусь  на  курси  кулінарії.
-Ага,  а  ще  стрибнеш  з  парашутом!  
-Це  я  якраз  вже  встигла!Так  що  не  іронізуй.
-От  молодець.  Залишилось  ще  99  подвигів.  Геракл  ти  мій!Звідки  ця  підозріла  тяга  до  активності?
-Набридло  бути  простим  споглядачем  життя!  От  знаєш,  ти  ніби  стоїш  біля  швидкісного  шосе,  поряд  їдуть  машини,  а  ти  просто  стоїш  і  дивишся  на  це  все.  І  більш  нічого!  Вони  всі  їдуть.  Їх  там  чекає  щось  нове.  Декого  -  мами,  тата,  декого  -  кохані,  декого  -  нові  пригоди,  декого  -  дітки.  А  ти  простий  пішоход.  Навіть  гірше.  Ти  просто  стовп.  Так-так.  Стовп  обабіч  дороги...
-Ну,  який  із  тебе  стовп?  Що  ти  вигадуєш?
-Такий  собі  сіренький,  із  ліхтариком...  Світе  та  не  гріє...
-От  що  з  тобою?Це  на  тебе  робота  так  впливає?  Чи  нове  начальство?
-Навіть  не  знаю.  Просто  сьогодні  дуже  хочеться  діяти.  Творити.  Якийсь  такий  настрій  реактивно-ностальгічний.
-Оце  тебе  подруга  понесло!  Тобі,  може,  не  кави,  а  чогось  заспокійливого.  А  то  офіс  рознесеш!
-Тобі  аби  посміятись!  Ні-ні...Якраз  в  офісі  я  планую  виключно  бути  "нижче  трави",  так  би  мовити.  Мені  ніяк  там  виділятись  точно  не  потрібно.  Бо  ця  Карина  Аркадівна  мене  точно  звільнить  за  найменшу  хибу.
-У  неї  немає  таких  прав!  І  взагалі,  чому  це  ти  не  хочеш  поставити  її  на  місце?  Ти  взагалі  бачила,  як  вона  себе  поводить?
-У  тебе  й  так  це  вийшло!  Слав,  я  не  хочу  ніяких  конфліктів!  Із  мене  реально  досить!
-Я  розумію,  але  ти  ж  її  бачила.  Вона  ж  ходячий  провокатор...  Ох,  аж  руки  чешуться...
-Слав,  намагайся  просто  її  уникати.  Тим  паче,  тобі  скоро  їхати  на  стажування.  Відпочинеш.  А  вона,  може,  просто  намагається  так  авторитет  напрацювати?  Ну,  щоб  усі  боялись,  щоб  не  насміхались...
-Ти  занадто  хорошої  про  неї  думки!  Та  в  неї  одне  бажання!  І  тут  все  зрозуміло!
-І  яке,  дозволь  дізнатись,  психолог  ти  мій?
-Та  Дмитровича  вона  хоче  твого.  Ціляком  і  повністю.  Що  там  не  зрозумілого?
-Ей!  Ніякий  він  не  мій!  Треба  він  мені!Як  собаці  п'яте  колесо!!!
-Точно?
-Мені  взагалі  ніхто  не  потрібен.  Тим  паче,  у  них,  як  ти  справедливо  помітила,  досить  теплі  стосунки!  Так  що  щастя  їм  і  діточок  побільше!
-Аліс!  А  він  тобі  точно  не  потрібен?
-Славка!  Припини!  Я  йому  точно  не  потрібна.  І  все!  Закрили  питання.
-Добре,  але  цій  злюці  ми  повині  гідно  протистояти!  
-Просто  ігнор  її!  І  все!  Насправді,  не  наживай  собі  проблем  перед  виїздом!
-Тільки  заради  того,  що  ти  просиш.
-От  і  домовились.  Що  там  в  тебе  з  документами?
-Потрібні  від  мене  -  є  в  наявності.  А  з  рештою  шеф  пообіцяв  допомогти!Як  думаєш,  це  взагалі  не  авантюра?  Може,  не  варто  й  намагатись?  А  раптом  в  мене  щось  не  вийде?
-От  чого  ти  боїшся?  Це  ж  менше  місяця!  Англійська  в  тебе  чудова.  Ти  -  комунікабельна,  працьовита,  професійна.  Просто  підучишся  чогось  нового!  І  все  буде  добре.  Не  переймайся.  Все  в  тебе  вийде.  Поїдеш,  наберешся  досвіду,  нових  вражень,  привезеш  мені  сувенірчик.  
-Ага,  ось  я  тебе  і  викрила!  Тобі  просто  потрібні  подаруночки.  
-Так-так!  Ти  ж  якраз  під  Новий  рік  повернешся!  А  я  люблю  презенти  під  ялиночку.  Так  що  будь  моїм  Дідом  Морозом!
-Звучить,  як  вийди  за  мене  заміж.
-Ой,  ні-ні.  Пробач!Тут  ось,  що  не  до  мене-то  не  до  мене.  А  все  решта,  будь  ласка.  А  ще  ти  повинна  обіцяти  щодня  виходити  на  зв'язок!  По  скайпу!  Будеш  звітувати,  як  мамі  рідній.  Або,  як  ревнивому  чоловікові.
-То  з  превеликим  задоволенням!
-От  і  домовились.  Побігли  вже  на  роботу!  Бо  спізнюватись  нам  точно  не  можна.
-Так-так,  ти,  начальство,  як  завжди  права.
І  ми  потоптали  знайомою  стежиною  назад  до  офісу.  Там  ще  народ  потроху  сходився.  Хоча  уже  десь  всередині  вирували  пристрасті.  Наші  -  такі  наші.  Щось  знов  трапилось  чи  що?  І  чому  всі  скупчились  поближче  до  кабінета  боса?  
-Машунька,  а  що  за  загальна  цікавість?  -  не  витримала  і  запитала  Рижа.
-Та  то  шеф  закрився  з  Круеллою.  Вона  йому  каву  понесла.  І  вже  півгодини  ні  слуху,  ні  духу.  Навіть  жалюзі  на  вікнах  закрили.
-Із  ким?  -  втрутилась  і  я.
-Із  тією,  що  в  твоєму  колишньому  кабінеті  сидить.
-О...  Все  зрозуміло.  Так  а  вони  що  прям  там?  -  не  витримувала  Славка,  -  ти  це  чула?  А  Дмитрович  -  не  із  сором'язливих.  А  сам  то  як  "пил  пускав",  на  гітарі  грав,  під  пристойного  "косив"...
-ВІН  НА  ГІТАРІ  ГРАЄ?  -  тут  вже  здивуванню  Машки  не  було  меж.
-То  Славі  щось  приснилось.  І  взагалі  говорить  вона  багато!  Так  Слава?  -  гнівно  дивилась  на  подругу  я!
-Так-так...  Не  звертай  уваги!
-Та  дівчата,  ви  чого?  Якісь  секрети?  До  речі,  із  поновленням  вас.  А  тебе,  із  підвищенням,  Аліска.  Тебе  тепер  "на  Ви"  кликати,  чи  як?  
-Не  сміши!  Ото  ще!  Дякую,  звичайно.  Але  не  треба.  Нічого  не  змінилось.  Тільки  вдосталь  роботи  додалась.  До  речі,  про  роботу,  я  пішла.  Купа  справ!  
-Аліс,  тобі  що  не  цікаво?-  долинуло  вже  питання  десь  із-за  спини.
Але  я  того  вже  ніби  й  не  чула.  Пішла  до  себе.  Сіла  в  крісло.  Ввімкнула  комп'ютер.  Вирішила  про  всяк  випадок  надягнути  навушники.  Щоб  ніхто  не  турбував!  І  поринути  в  уяву.  Скерувавши  її  в  потрібне  русло,  я  продовжувала  записувати  в  блокнот  ідеї,  що  виникали  по  проекту.  Раптом  мене  перебили.
-Аліс,  шефу  дзвонять  вже  четвертий  раз.  Факс  прийшов  ще  до  обід.  Але  він  тоді  зустрічався  із  якимись  товаришами  з  фотостудії.  Просив  ні  з  ким  не  з'єднувати.  А  тепер  я  навіть  не  знаю,  що  сказати.  Може,  ти  якось  сама  розглянеш?  Або  його  набереш.  Бо  я  боюсь  втручатись.  А  ти  ж  начальство,  тобі  нічого  не  буде.
-Ти  що  зовсім?  Чому  я?  Машка,  ти  хочеш,  щоб  мене  в  один  день  і  прийняли  на  роботу,  і  звільнили?
-Ну,  сонечко!  Добре,  скажи,  що  мені  їм  відповісти?
-А  що  за  факс  то?
-Я  не  знаю...Із  якоїсь  офіційної  установи.  Там,  щось  про  візи.  Я  особливо  не  вчитувалась...Просто,  а  раптом  то  терміново?
-Про  візи  кажеш?  Давай  так.  Якщо  за  півгодини  ситуація  не  зміниться,  тоді  принесеш  мені.  Щось  вигадаємо.  А  тепер,  вибачай,  мені  ніколи.
-Добре-добре!  Може,  їм  вистачить  вже  часу?
-Ото  ще!  Все!  Шуруй.  Працюй!
Я  знову  натягнула  навушники.  Так  все.  Музику  на  повну  і  працювати.  Ніяких  думок.  Лиш  музика  і  робота.  А  вони  там  нехай,  як  хочуть.


 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641620
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 19) _____

-Ти  на  таке  очікувала?-  запитала  здивована  подружка.  
-Чесно?  Ні,  звичайно...  Я  сама  в  шоці.  Добре,  давай  не  гнівити  долю,  і  Дмитровича  заразом,  обговоримо  все  під  час  обіду.  
-Добре.  Як  побачу  цю  блондинку,  як  її  там...?  
-ПАНІ  СЕРЕБРЯНСЬКА!  
-Карина...  
-Аркадівна,  запам'ятай  вже  нарешті!  Так-так,  як  побачиш,  маякнеш  мені  або  на  телефон,  або  в  месенджер.  Сходимо  поставити  автографи.  
-Добре-добре,  начальство,  іди  облаштовуйся...  -  з  іронічною  посмішкою  провела  мене  в  добрий  путь  коліжанка.  
-Ото  ще,  тобі  аби  "постібатись"!  -  буркнула  я  у  відповідь  і  пішла  обживати  нові  апартаменти.  
Цей  кабінет  був  величезним!  У  порівнянні  із  колишнім  -  так  просто  здоровенним.  Просторий  і  затишний.  Раніше  -  це  була  частина,  так  сказати  конференц-зали.  Але,  коли  офіс  пішов  на  розширення,  і  було  викуплено  більше  місця  на  третьому  поверсі  -  її  перенесли  саме  туди.  А  з  колишньої  площі  зробили  два  кабінети.  В  дальній  перенесли  нашу  так  звану  "їдальню".  Ну,  скоріш  таку,  як  це  зараз  називається  -  лаундж-зону,  де  можна  чайку,  кавки  попити...  Посидіти  на  диванчиках.  Переговорити.  Відпочити.  Кому  що  більш  треба.  Взагалі-то  дизайном  саме  тієї  кімнатки  і  займалась  Риженька.  Тому  ми  провели  там  купу  часу.  Але  зробили  її  в  таких  біленьких  і  фіолетових  тонах.  Із  купою  канапок,  таких  м'якеньких,  із  різними  квітчками  на  підвіконні.  Так  що  сусідство  у  мене  було  з  одного  боку  просто  прекрасне.  А  із  іншого  -  спільна  стіна  із  кабінетом  Дмитровича.  Це  мене  лякало,  звичайно.  Добре,  що  не  скляна.  Та  все  ж.  Треба  буде  вести  себе  тихенько-тихенько,  мов  мишеня.  А  ще  хотілось  якось  скоріше  обжитись.  Що  тішило,  що  до  мене  кабінет  пустував.  У  Дмитровича  зама  так  і  не  намалювалось,  із  того  часу,  що  він  прийшов  -  ця  посада  була  вакантна,  а  минулий  віце-президент  компанії  пішов  на  підвищення  ще  за  часів  колишнього  керівництва.  Сергія  Петровича,  а  саме  так  його  звали,  перевели  до  нового  офісу  у  Львові.  І  там  він  вже  керував  на  повну.  А  до  того,  у  нас  ще,  він  сидів  у  тому  кабінеті,  що  був  до  реконструкції  офісу,  із  іншого  боку.  Отже,  тут  я  була  першопроходцем.  Потрібно  було  внести  щось  свого.  Але  все  згодом.  Тож,  просто  поставивши  коробку  з  речами,  що  забрала  на  ресепшені  (дякую  Машкі,  що  дбайливо  склала  все,  що  я  полінувалась  забрати),  я  всілась  у  новеньке  кріселко  і  ввімкнула  комп'ютер.  Перевіривши  електронку,  знайшла  документ  від  шефа  з  першими  розпорядженнями.  Потрібно  було  розсортирувати  певні  документи,  провести  аналіз  нового  концепту,  і  перевірити  декілька  старих.  Тож,  я  з  головою  поринула  в  роботу.  Ага,  що  там?  Концепт  реклами  для  нової  будівельної  компанії.  Вони  якраз  планували  маленький  житловий  комплекс  на  околиці  Борисполя.  Такий  собі  еко-проект.  Декілька  затишних  midle-elite  cottage  hоuses.  Саме  його  нам  і  потрібно  було  презентувати.  Ідея  цікава.  Тепер  потрібно  було  зустрітись  із  замовниками,  заздалегідь  розробивши  якісь  ескізи  майбутнього  промо.  Ось  саме  за  них  і  треба  було  братись    зараз.  Поступово  процес  зрушився  із  нульового  меридіану.  Крок  за  кроком  я  намагалась  проробляти  щось  нове.  Якраз  в  цю  хвилину  на  мій  телефон  і  поступило  смс  від  Славки.  Текст  був  наступним:  "Атас!Блонда  на  місці!"  Ото  ще.  Ніколи  не  може  просто  так  взяти  і  написати,  що  до  чого.  Я  взяла  потрібні  документи  і  вийшла  до  коридору.  Там,  по  дорозі,  захопила  коліжанку,  і  ми  попрямували  до  мого  старого  кабінету.  На  дверях  вже  красувалась  табличка  із  новим  іменем.  Постукавши,  з-за  дверей  ми  почули:  "Заходьте".  Блондинка  сиділа  на  краю  стола  в  рожевій  сукенці  до  колін  і  в  чорних  лабутенах.  Щохвилини  качала  ногами  і  вдивлялась  в  свій  телефон.
-Доброго  дня,  Карина  Аркадівна!  -  із  порогу  вимовили  ми  хором,  як  в  дитсадку.
-Ооо,  які  люди!  Вирішили  проситись  зі  слізьми  назад?  А  в  нас  відкритих  вакансій  немає!  -  пафосно  вимовила  пані.
Сказати  чесно,  такого    "теплого  прийому"  ніхто  не  очікував.  Та  Рижа  не  звикла  довго  тримати  маску  толерантності.  Тому  вона  відрізала  відразу:
-Учить  класику.
-В  сенсі?-  здивувалась  блондинка.  У  її  очах  читалась  повна  зневага,  до  подібної  манери  спілкування  вона  точно  не  звикла.  
-Ніколи  нічого  не  просіть...  Самі  прийдуть,  і  самі  все  запропонують...  -  із  задоволеною  посмішкою  вимовила  Славуся.
-А  ти  не  забагато  собі  дозволяєш?
-То  не  я,  то  Булгаков!
Доки  розмова  не  зайшла  зовсім  в  глухий  кут,  я  вирішила  внести  в  трохи  конструктиву.  Попередньо,  я  вже  роздрукувала  накази  на  прийняття  нас  в  штат.  Бо  Дмитрович  вже  мені  їх  скинув.  
-Ось,  ознайомтесь,  будь  ласка.-  я  протягнула  панянці  2  аркуші.
Здавалось,  в  цей  час  вона  зовсім  розгубилась,  та  намагалась  цього  не  видавати.  
-Так,  Женька  все  ж  таки  благодійник.  Він  ще  в  дитинстві  шкодував  всіх  тваринок  і  тягнув  їх  додому.  Треба  буде  йому  ввечері  пояснити,  що  не  можна  ось  так  із  вулиці  підбирати  все,  що  погано  лежить.  Ну,  добре,  прийдеться  поки  підписати,  -  завершила  свою  тираду  дівчина.
-Я  б  не  рекомендувала  Вам  так  з  начальством  то  спілкуватись!  -  не  втерпіла  Славка.
Я  осмикнула  її  за  сорочку.  Сперечатись  із  цією  пихатою  мадам  в  перший  день  я  не  хотіла.  І  так  вже  достатньо  пригод  за  останні  дні.  Ми  з  нею  будемо  мінімально  перетинатись,  а,  отже,  й  ділити  нам  нічого.  Хай  вона  собі  думає,  що  хоче.  Мене  то  не  стосується.
-Ось  наші  трудові.  Ось  всі  документи,  потрібні  для  оформлення.  -  лаконічно  висловила  свої  думки  я.
-Боже,  яка  некомпетентність.  Взагалі-то,  ось  мій  підпис.  Печатка.  Решту  сама  занесеш  у  відділ,  там  все  зроблять.  Кому,  як  не  тобі  потрібно  про  це  знати.  Взагалі,  чому  я  повинна  витрачати  свій  дорогоцінний  час  на  пояснення  таких  зрозумілих  деталей?  -  при  цьому  вона  кинула  мені  документи.  
Звісно,  вони  впали  на  підлогу.  Я  спочатку  трохи  завагалась,  щоб  не  відповісти.  Потроху  емоції  почали  закипати.  В  голові  почався  відлік  -  "десять-дев'ять-вісім-сім-..."  Це  повинно  було  вгамувати  пристрасті.  Добре,  я  не  горда.  Я  підберу.  І  я  нахилилась  додолу,  збирати  папір.  Славка  загодилась  допомагати.  В  цей  час  до  кабінету  зайшов  шеф.
-О,  познайомились,  дівчатка?-  поцікавився  він.
-Звичайно,  -  із  усмішкою  відповіла  блондинка,  і,  оминувши  нас,  підійшла  поближче  до  Євгена.-  Жень,  а  ти  зарезервував  столик  в  тому  затишному  ресторані  для  нас  на  вечір?
-Ні,  вибач,  сьогодні  мені  прийдеться  попрацювати  допізна.  -  вибачився  бос.
У  цей  час  ми  вже  дозбирали  весь  потрібний  крам.  І  хотілось  просто  скоріше  відправитись  подалі  звідси.  Але,  оскільки  парочка  досі  стояла  на  дверях,  то  прийшлось  трохи  поспоглядати  їх  діалог.  Карина  майже  впритул  притискалась  до  Дмитровича.  Відразу  було  видно,  що  їх  пов'язують  точно  не  ділові  стосунки.  Вона  грайливо  крутила  волосся,  і  стріляла  очима.  
-Знову  допізна  працювати.  Ти  й  так    вихідні  гарував  цілодобово  в  офісі.  Май  совість!  Треба  інколи  і  розслаблятись.-  продовжувала  їх  розмову  панянка.
Споглядати  це  все  було  якось  дивно.  На  це  не  вистачало  ні  часу,  ні  бажання.  Тому,  я  знов  смикнула  Славку,  і  вимовила:
-  Вибачте,  дозвольте  пройти.  -  вони  врешті  розступились  і  ми  мали  змогу  покинути  цих  голуб'ят.  
-Алісо,  Ви  оглянули  документи?  -  різко  окрикнув  мене  шеф.
-Так,  Євген  Дмитрович.  Вже  є  декілька  ідей.  За  годину-другу  -  я  скину  Вам  по  електронці.  -  стримано  і  навіть  сухо  відповіла  я.
-Добре,  але  затримайся  сьогодні.  Я  перегляну  твій  матеріал.  Потрібно  буде  це  обговорити.  І  Слав,  ти  почала  готувати  потрібний  пакет  паперів?
-Так-так,  Євген  Дмитрович.
-Тоді  також  залишся,  я  перегляну,  із  чим  ми  на  сьогодні  маємо  справу.  
-Добре,  шеф.  
І  ми  попрямували  по  коридору.  Година  вже  близилась  до  обіду.  Саме  там  ми  і  вирішили  обговорити  все,  що  так  бентежило  тепер  наші  голови.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641359
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 18) _____

Настав  такий  очікуваний  понеділок.  У  цей  день  мене  підірвало  десь  о  5й  ранку.  Я  почала  готуватись  до  приходу  на  стару-нову  роботу.  Зі  Славкою  ми  заздалегідь  домовились,  що  о  восьмій  вона  вже  буде  у  мене.  Я  ще  з  вечора  почала  обдумувати,  що  краще  надягнути,  що  краще  взути...  Але  оскільки  думок  було  безліч  -  то  вирішила,  що  ранок  буде  вирішальним  у  моєму  виборі.  Поспати  видалось  нещадно  мало.  Організм  уперто  протестував.  У  голові  було  безліч  картин  того,  що  може  бути  далі.  А  раптом  він  просто  вирішив  познущатись.  Ми  такі  прийдемо.  А  Дмитрович  просто  при  всіх  скаже,  що  ми  відраховані.  Але  для  чого  це  йому?  Може,  просто  прагне  помститись  за  зіпсований  кабінет?  У  будь-якому  разі  краще  вже  пожалкувати,  що  прийшли,  аніж,  що  лишились  вдома.  Тому  я  скочила  з  ліжка  ще  за  годину  до  дзвінка  будильника  і  почалось.  Потрібно  було  скільки  всього  вирішити.  А  сонце  в  цей  день  вперто  не  хотіло  прокидатись.  ЗА  вікном  був  туман.  Густий-густий.  Чорні  і  голі  дерева  вкривались  ним,  як  пуховою  ковдрою,  і  продовжувати  додивлятись  свої  кольорові  сни.  Хіба  що  двірник  тітка  Валя  вже  була  на  роботі.  Вона  потужними  і  впевненими  рухами  із  характерним  звуком  збирала  рештки  осіннього  вбрання  алеї  під  вікном.  Оце  витримка.  У  скільки  ж  вона  прокидається.  І  завжди  виглядає,  як  з  обкладинки  радянського  журналу.  Такі  щирі  очі,  підмальовані  вуста,  все  як  треба.  Так,  щось  задивилась  я  в  вікно.  все,  перша  чашка  кави  і  ранковий  душ  -  пройдено.  Тепер  рухаємось  далі.  Потрібно  було  обрати  із  купи  мотлоху  щось  пристойне,  щоб  надягнути.  Щось  не  надто  урочисте,  більш  стримане,  але  з  ознакою  професійності.  Що  ж  це  буде?О,  чорні  брюки.  Прямі.  Без  ніяких  зайвих  деталей.  Десь  в  мене  була  ще  чорна  блуза.  Злегка  об'ємна.  Майже  під  горло.  Ось  вона.  Із  бантом.  Раніше  вона  мені  не  надто  подобалась,  але  нічого  кращого  я  сьогодні  вигадати  не  могла.  І  жакет.  Такий  же  чорний  і  стриманий.  До  середини  бедра.  На  ноги  -  ботильйони.  Чорні.  Із  маленькими  замшевими  вставками.  Так,  щось  не  надто  радісно  виходить.  Такий  собі  чорний  тотал.  А  чому  б  і  ні?  Злегка  розрідимо  образ  червоними  сережками.  І  таким  же  годинником.  Наверх  улюблене  гірчичне  пальто.  Ну,  подобається  воно  мені.  Може  й  ні  до  чого.  Але  все  одно  обирати  більш  ні  з  чого.  Решта  -  або  надто  холодно,  або  надто  тепло.  Або  потрібно  було  в  хімчиску  віддати.  Так  що  іншого  вибору  немає.  
Тепер  зачіска.  Спочатку  дістала  плойку  -  вирішила  завити  локони.  Коли  все  зробила  -  зрозуміла,  що  якось  надто  легковажно.  Треба  щось  інакше.  Але  що  ж  тепер  -  мити  голову?  Часу  залишалось  все  менше.  Зав'яжемо  хвостик.  Потім  хвостик  трансформувався  в  пучок.  Такий  собі,  не  високий,  не  низький,  об'ємний,  з  прядками  волосся  по  боках,  в  кращих  традиціях  Дженіффер  Лопес  (  якщо  хтось  колись  звертав  на  це  увагу,  оминаючи  найвизначніші  частини  її  образу).    Трохи  підфарбуватись.  Макіяж  такий  собі  денний.  Без  стрілок  і  інших  агресивних  деталей.  Ну  ось  і  все.  Готова.  Встигла.  Годинник  показував  7-30.  Вирішила  набрати  Славку.  Щоб,  боронь  Боже,  ця  шаленість  не  проспала.  
-Привіт,  Риженька!  Ти  там  не  спиш?
-Ні.  Не  сплю.  Доброго  ранку.  Я  з  п'ятої,  як  на  голках.  А  ти  збираєшся?-  почула  я  голос  зляканої  подружки  у  слухавці.
-Не  повіриш  -  та  ж  сама  історія.  Уже  зібралась.  Стою,  як  солдат  Джейн  -  напоготові.  
-Тоді  виходь!
-В  сенсі?  Ти  ж  тільки  за  півгодини  будеш?
-Я  вже  хвилин  п'ятнадцять,  як  на  місці  круги  нарізаю.  Думала  не  заважати  тобі.
-Ти  мене  дивуєш.  (  Зазвичай,  ми  ледве  встигали  забігти  в  офіс,  коли  годинник  показував  потрібні  цифри,  бо  Славка,  та  і  я,  чого  ж  тут  приховувати  любимо  покопирсатись  подовше,  а  тут  вже  на  місці.  Щось  у  лісі  здохне  (  Так  казала  моя  бабуся,  коли  я  приносила  їй  якісь  сюрпризи,  вибачте,  дядечки  і  тіточки  з  Green  Peace,  але  я  із  усіх  сил  намагалась,  щоб  то  було  не  часто,  так  що  тваринки  жили  спокійно  і  помирали  тільки  своєю  заслуженою  смертю))
-Сама  себе  дивую.  Давай.  Я  чекаю.  Може,  десь  кави  по  дорозі  перехопимо.
-Добре.  Вже  спускаюсь.
Я  попрямувала  до  коліжанки.  Раз  ми  два  ідіота,  яким  сьогодні  спати  не  хотілось.  
Сьогодні  досить  швидко  дістались  до  офісу.  Кави  по  дорозі  так  ніде  і  не  надибали,  так  рано    ми  ще  тут  не  з'являлись,  тож,  ми  розкрили  двері  до  улюбленої  роботи,  коли  годинник  показував  восьму.
Під  офісом  вже  стояла  машина  Дмитровича.  А  то  значило  тільки  одне.  Він  уже  на  місці.  Стало  ще  страшніше.  
-Так,  ану,  не  тремти,  Спілберг.  Все  буде  оки,  -  сказала  подружка  і  натягнула  посмішку.
-Намагаюсь,  -  і  я  також  вичавила  із  себе  щось  схоже  на  те.
І  ми,  вистукуючи  каблами  в  такт,  рушили  до  приймальні.  
-Зайдемо  до  нього  відразу,  чи  будемо  ще  годину  чекати?  -  вже  всередині  запитала  Славка.  
-Навіть  не  знаю,  -  пошепки  промовила  я.
Але,  здається,  не  нам  вже  те  було  вирішувати.
-Машкінс,  ти  сьогодні  рано,  -  із  таким  посланням  на  порозі  приймальні  з'явився  бос.  І  тут  в  його  очах  не  було  більш  нічого  окрім  здивування.  -  Це  ви,  дівчата.  Добре,  заходьте  до  мене.  
По  дорозі  ми  кинули  на  канапу  в  гостьовій  верхні  одяг  і  попрямували  до  Дмитровича  в  кабінет.
-  Я  так,  не  очікував,  що  ви  так  рано  будете  вже  на  місці.  Сподіваюсь,  ви  тут,  бо  згодні  працювати.
-Так.
-Так,  звичайно,  -  як  в  садочку  майже  хором  промовили  ми.
-І  так,  сідайте.  Пройдемось  по  пунктам.  Слав,  як  ми  із  тобою  і  домовлялись,  ти  готуєшся  до  стажування.  Я  вже  де  з  ким  зідзвонився.  Всі  витрати  бере  на  себе  фірма.  Тобі  виділиться  там  житло.  Будуть  добові.  А  все  решта,  звиняй,  уже  за  свій  рахунок.  Практика  буде  тривати  21  день.  Тобто  майже  місяць.  За  цей  час  ти  багато  чого  навчишся.  Так  що  короткий  звіт  на  3-4  аркуші,  я  хотів  би  потім  бачити.  Сподіваюсь,  що  в  тебе  немає  дітей,  батьків  і  так  далі,  яких  тут  не  можна  лишити  на  цей  час  без  нагляду?  І  ти  не  знехтуєш  подібним  шансом.  Повір,  він  випадає  далеко  не  кожному.  І  так,  потрібні  документи,  а  також  деталі,  я  тобі  впродовж  дня  скину  на  електронну  пошту.  У  оформленні  візи  -  допоможу.  Так  що  від  тебе  потрібна  тільки  згода.  І  десь  за  тиждень,  днів  12  максимум  -  зібрані  сумки  і  думки  в  голові.  Все  зрозуміло?
-  Так,  -  відповіла  Рижа.  (  У  цей  час  вона  була  схожа  на  рибу,  яку  витягнули  із  води.  Здається,  вона  навіть  не  моргала.  Тільки  судорожно  вдихала  повітря.  Але  я  знаю,  що  всередині  вона  була  дуже  щаслива.  У  неї  починала  збуватись  мрія.  Нарешті,  хтось  помітив,  що  вона  дуже  талановита,  просто  трошки  недовчена.  Але  то  ситуативно.  І  легко  поправити)
-Тепер  щодо  тебе,  Аліса.  Як  я  вже  і  говорив.  Точніше  писав,  -  тут  шеф  зробив  маленьку  паузу,  ніби  щось  згадував,  чи  то  просто  ніс  зачесався,  не  так  важливо,  він  ковтнув  води  і  продовжив,  -  ти  вже  давно  доросла  до  значно  вищої  посади,  але  посадити  тебе  на  моє  місце,  даруй,  не  можу,  -  тут  в  нього  навіть  промайнула  посмішка,  -    а,  якщо  серйозно,  то  я  вважаю,  що  ти  будеш  ідеальним  віце-президентом  фірми.  Моїм  першим  замом.  Разом  із  почестями  і  регаліями,  на  тебе  ляже  більше  й  роботи.  Робочий  час  ненормований,  сама  розумієш.  За  тобою  буде  керування  деякими  проектами,  перевірка,  складання  бізнес-планів,  подання  мені  на  розгляд,  ділові  зустрічі,  підписання,  оформлення  документів,  і  таке  інше.  Повний  перелік  буде  в  тебе  у  вигляді  електронного  документа  трошки  пізніше.  Розумію,  що  звучить  досить  серйозно,  але,  я  вірю,  що  ти  справишся,  просто  обов'язків  буде  трохи  більше,  ніж  на  твоїй  колишній  посаді,  зате  є  приємний  плюс  і  повноважень  буде  більше.  Здається,  все  пояснив.  Є  якісь  питання?
-Ні,  все  зрозуміло,  -  у  мене  тремтів  голос,  пітніли  долоні,  але  я  намагалась  корчити  з  себе  крижаний  спокій.  
-Ну,  тоді,  по  ходу  розберемось.  Тоді,  як  з'явиться  пані  Серебрянська,  зайдете  до  неї,  щоб  підписати  договори,  а  ти,  Слав,  і  решту  потрібних  документів.  І,  так.  Забув.  Слав,  поки  до  твого  від'їзду  будеш  квартируватись  на  старому  місці,  потім  щось  вигадаємо.  Аліс,  твій  кабінет  тепер  буде  ось  тут  за  стінкою.  Там  вже  все  готово.  Майже.  Можеш  вселятись.    
-Дякуємо,  Євген  Дмитрович.  Тоді,  ми  пішли?  -  занепокоєно  перепитала  я.
-Так-так.  Якщо  будуть  якісь  питання,  звертайтесь.  І,  удачі  вам!-  додав  наостанок  шеф.
І  ми,  приголомшені  почутим  вирушили  на  свої  нові  місця  роботи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639459
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 17) ____

Зайшовши  в  кімнату  я  відразу  побачила  лист.  Як  я  раніше    його  не  помітила.  Звичайно,  було  не  до  того.  Та  й  помітивши,  може  б  і  не  відкрила.  Хоча  ні,  на  конверті  значилось  лише  одне  слово.  "СПІЛБЕРГУ".  І  запам'ятав  же.  Руки  тремтіли.  Було  дивне  відчуття,  що  щось,  що  знаходиться  там,  може  мене  не  порадувати.  Та  біс  із  ним.  Треба,  як  з  пластирем.  Як  з  восковими  смужками  для  депіляції.  Швидко  і  різко.  І  все.  Так,  потрібно  читати.  І  я  розгорнула  листок.  
 "Аліса!
Доброго  ранку!  Пробач,  хотів  сказати  б  все  особисто,  але  обставини  склались  так,  що    мені  потрібно  терміново  поїхати.  Так  що  буду  сподіватись,  що  цього  аркушу  ти  вже  не  загубиш."  
(от  хитрий,  які  там  справи,  знаю  я  вас,  таких  хоробрих,  напевне  прокинувся  зранку,  зрозумів,  що  вчора  перепив.  натворив  зайвого.  от  і  тікати.  відразу  в  кущі.  ще  й  мою  похибку  згадав.  от  гад!  добре-добре,  почитаємо,  що  ще  Ви,  Євгене  Дмитровичу,  понаписували)
"На  всяк  випадок,  найголовніше  я  переповів  Славі,  і  залишив  номер  мобільного,  якщо  ви  його  вже  стерли,  за  непотрібністю.  Чи  із  помсти.  Бо  я  вас,  дівчат,  знаю.  Ви  в  запалі  на  все  готові."
(от  уже  гендерний  спеціаліст,  ще  й  жартує.  Добре-добре.  Все!  просто  потрібно  дочитати.  А  потім  робити  висновки.  Та  й  для  чого  мені  номер  його  телефону?  Консультуватись,  де  роботу  шукати?)
"Так  ось,  до  головного,  із  понеділка  я  готовий  поновити  тебе  і  Славу,  звичайно,  на  роботі.  Тебе,  на  посаді,  яку  обіцяв,  щодо  кадрових  змін  Славі  поки  що  прийдеться  почекати,  та  вона  в  курсі,  за  місяць-два  десь  і  її  нове  призначення  буде  обгрунтованим.  Тільки  їй  потрібно  буде  пройти  стажування.  І  все  буде  гаразд.  Тепер  буду  чекати  вас  в  понеділок.  На  дев'яту  ранку.  Якщо  ви  не  проти,звісно."
(Такого  повороту  подій  я  точно  не  чекала.  Як  так?  Після  всього,  що  ми  накоїли.  Після  всього,  що  трапилось.  Я  взагалі  не  розуміла,  як  може  таке  бути.  Що  значить  не  проти?  Я  із  великим  задоволенням  би  повернулась  на  колишню  роботу.  А  тут  ще  й  підвищення.  Та  й  на  Рижу,  здається,  чекає  приємна  перспектива.  Оце  так  так.  Нежданчик.  Сюрприз  так  сюрприз.  Що  там  ще  написано?  Тепер  аж  цікаво?  що  Там  ще  є?)
"  П.С.  Вибач,  якщо  вчора  тебе  якось  образив.  Більше  такого  не  повториться."  
(П.с.?  Як  можна  таке  писати  в  п.с.  Типу,  між  іншим.  Образив?  Чим?  Що  за  нонсенс.  Ну,  перепили.  Ну,  емоції  взяли  гору.  Обидва  винуваті.  За  що  тут  вибачатись?  Хоча  раз  пише  в  пост  скриптумі,  значить  для  нього  це  звична  справа.  Ось  і  добре.  Значить,  просто  забудемо  про  все.  Ніби  й  нічого  не  було.  Голова  про  вчорашнє  не  болітиме.  Ніяких  незручностей.  Фініш!  А  ні,  тут  ще  п.п.с.  є.  Так,  що  там?)
"П.П.С.  А  квіточку  поверни.  А  то  це  подарунок.  Заздалегідь  дякую.  
З  повагою,  Женя  (Він  же  Євген,  він  же  Дмитрович))))"
Ото  ще.  Точно.  Ми  ж  ще  й  квітку  поцупили.  Вона  там  десь  у  мене  вдома.  Сподіваюсь,  що  з  нею  все  в  порядку.  Та  поверну  я  її.  Поверну.  Для  чого  вона  мені  взагалі  здалась?  Я  й  не  пам'ятаю,  як  ми  її  викрали.  Злочинці  із  нас  не  дуже.  Із  всього,  що  могли  прихватити  із  собою,  обрали  саме  квітку.  Дивні  люди.
Раптом  до  кімнати  зайшла  Рижа  і  перервала  хід  моїх  думок,  що  вирували  по  повній.
-Що,  прочитала?  
-Ага.  Прикинь,  він  нас  на  роботу  запрошує...
-Я  знаю.  Говорила  ж,  ми  поспілкувались  зранку.  Це  взагалі  якийсь  атас.  Він  ще  й  стажування  мені  пропонує.  В    Лондоні.  Місяць.  Уяви  собі!  Аліска!  Я  уеду  жить  в  ЛОООНДОН!  -  уже  просто  наспівувала  подружка.
-  Та  ладно?  
-А  ти  не  знала,  що  він  там  тобі  написав?  Любовне  послання?
-Не  чуди!  На  ось  сама  поглянь,  якщо  не  віриш!  -  і  я  протягнула  білий  аркуш  Славі.
-там  точно  нічого  особистого?
-  з  чого  ти  взяла?  не  вигадуй!  От  фантазерка!
І  Славка  поринула  в  читання.  
-  А  що  значить  образив?  
-та  нічого.  не  звертай  уваги!
-та  ні,  говори!
-  там  ні  про  що  розповідати...
-та  ні,  що  вчора  сталось?  а  хочеш  ми  відмовимось?  він  тебе  ударив?
-ти  що?!зовсім  з  глузду  з'їхала?  
-тоді  за  що  він  вибачається?  Чому  ти  мовчиш?  Я  зараз  ображусь.  Я  тобі  все  і  завжди  розповідаю!  А  ти...
-добре-добре.  Тільки  не  канюч!Що  тобі  сказати.  Ми  почали  з'ясовувати  обставини,  хто  у  чому  винен.  
-ііі?
-перейшли  на  крик...ти  ж  мене  знаєш...
-іі..?
-і  він...
-що  він?
-я...
-що  ти?
-коротше  він,  мене  поцілував...
-та  ладно?  і  ти  мовчала?  чому  ти  ще  вчора  мені  не  сказала?
-а  що  там  розповідати?  це  випадковість.  такого  більше  не  буде.  перепили.  перенервували.  ось  і  все.
-  а  що  далі  то  було?
-далі  -  ви  приїхали.
-так  ось  чому  ти  така  дивна  була...  
-ніяка  я  не  дивна...
-так  а  що  потім  то  було?  він  тобі  щось  казав?
-ні...  він...  ну,  знаєш,  був  такий  момент,  що  мені  здалось,  що  це  може  повторитись,  там,  на  ганку...
-ііі??
-і  я  втекла.
-от  дурепа!
-хто  б  казав!
-тому  я  й  маю  всі  права  так  говорити...
-так,  все  забудь  тепер.  цього  не  було.  слухай,  а,  може,  мені  не  повертатись  назад  на  роботу?
-чому?
-щоб  не  ставити  в  незручне  становище.  його.  себе.  
-та  не  вигадуй  ти...  хоча...  мені  потрібно  дещо  тобі  сказати...  він  мене  запитав,  а  я  дещо  сказала.  напевне,  зайвого.  ти  тільки  не  переймайся...
-що  ти  йому  вже  наплела?
-ну,  я  сказала,  що  ти  майже  одружена...
-що?
-про  Антона...
-як  ти  могла...  
-  не  знала  я...  що  в  тебе  там  із  Дмитровичем  амур-тужур...
-ти  що?  як  навигадуєш  щось...  От  і  добре,  що  він  так  думає.  
-Аліс?
-а?
-а  ти  точно  до  нього  нічого  не  відчуваєш?
-ти  ж  знаєш,  що  відчувати  -  для  мене  давно  -  табу.  так  що  це  була  така  собі  одноразова  помилка...
-точно?
-абсолютно!Далі  -тільки  робочі  стосунки.  Так  що  збирайся.  Треба  рушати  додому.
-Добре.  Ти  тільки  дай  відповідь  на  одне  питання...
-На  яке?  -  сказала  я,  закидуючи  останні  речі  до  сумки.
-як  він  цілується?  тобі  хоч  сподобалось?
-іди  ти,  дурепа!  знайшла,  що  спитати!  
-ну,  Аліс!  Ну  будь-ласочка.  мені  ж  цікаво.
-  цікаво,  так  візьми  і  перевір!
-ти  що?  не  сповна  розуму?
-от  дякую.  
-та  ні,  ти  мене  не  правильно  зрозуміла.  а  все  ж.  ну,  якщо  по  10-бальній  шкалі?
-  не  буду  я  відповідати  на  такі  питання!
-ну???
-не  буду  і  край!  та  й  не  пам'ятаю  я...
-значить  погано.  напевне,  десь  на  шістірочку...
-ей,  ти  чого?  нічого  подібного!
-спалилась!  а  казала,  не  пам'ятаєш!  
-так  все.  годі  голову  дурницями  забивати.  поїхали  вже  додому.
Ми  вирушили  з  речами  на  вихід.  По  дорозі  попрощались  зі  Стасом.  Подякували  йому  за  гостину.  І  попрямували  на  Київ  вже  звичним  маршрутом.  Із  піснями,  жартами  та  сподіваннями  на  кращі  зміни  в  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638929
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 16) ____

Коли  я  прокинулась,  то  виявила,  що  Славки  вже  в  кімнаті  не  було.  На  вулиці  сліпило  сонце,  від  вчорашньої  негоди  залишились  лише  калюжі.  І  більше  ніяких  слідів.  Я  швидко  перевдягнулась.  Оскільки  вчорашні  речі  були  геть  брудні  після  мого  конфузу,  то  я  була  змушена  шукати  щось  у  сумці.  Тут  то  і  згодився  улюблений  такий  об'ємний  зелений  джемпер  та  чорні  скінні,  які  якимось  чином  прихопила  з  дому.  Далі  потрібно  було  зробити  щось  на  голові.  А,  так,  я  ж  брала  плойку...  Та  бажання  крутити  кучері  сьогодні  геть  не  було.  Тому  просто  зав'язала  "кінський  хвіст".  Завершила  всі  потрібні  ранкові  процедури.  Тож,  тепер  потрібно  було  спуститись  вниз,  щоб  подивитись,  як  там  почувають  себе  інші.  
Обережними  кроками  я  сходила  вниз,  майже  прокрадалась.  На  мій  подив,  у  вітальні  не  виявилось  зовсім  нікого.  Та  й  взагалі  панувала  якась  підозріла  тиша.  Далі  попрямувала  на  кухню.  Злегка  прочинивши  двері,  я  побачила  там  Славку  і  Стаса.  Вони  сиділи  за  столом  і  щось  обговорювали.  Чорт,  може,  не  гарно  зараз  так  їх  було  б  переривати.  Але  все  вже,  мене  помітили.  Не  бути  шпіоном.
-Добрий  ранок!  -  якомога  більш  бадьорим  голосом  сказала  я.
-Ранок?  Ага,  привіт  тобі  спляча  красуня!  -  із  посмішкою  промовив  хлопець.
-Прокинулась  нарешті?  -  перепитала  подружка.
-Так,  а  що?  Вже  пізно?  
-Та  як  тобі  сказати.  Он  поглянь  на  годинник.
Я  подивилась  на  стіну.  Там  висів  такий  здоровенний  годинник,  скоріш  навіть  таке  електронне  табло,  як  на  вокзалах  вішають.  Завжди  мріяла    про  подібний.  Але  справа  зараз  не  в  тому.  Він  вперто  показував  14-55.  Я  була  просто  приголомшена.  Давно  так  не  вдавалось  виспатись.  Так,  лягли  то  пізно.  Але  проспати  майже  цілий  день  -  то  рекорд.  Як  же  так  вийшло?  
-Ого!  -  я  навіть  не  приховувала  власного  здивування,  -  пробачте!  Сама  в  шоці!  Навіть  не  знаю,  що  сказати.
-  Та  нічого.  Головне,  що  відпочила,  я  сам  нещодавно  прокинувся.  Це  Славка  тут  вже  вештається  із  самого  ранку.  Каву  будеш?  
-Буду.  
-Сідай,  я  якраз  собі  за  другою  порцією  піду.  Бо  щось  сам  встав,  а  прокинутись  ніяк  не  можу.
-Дякую  дуже.
-Їй  міцну  і  без  цукру,  і  мені  також,  -  як  завжди,  вгадуючи  мої  враннішні  бажання  промовила  подружка.
-Буде  виконано,  -  і  Стас  рушив  за  бадьорою  дозою  для  всіх  нас.
Я  попрямувала  до  канапи,  де  вже  сиділа  Славка.    І  наважилась  пошепки  запитати:
-Я  вам  хоч  не  завадила?
-Та  ні,  зовсім.  він  тільки  прийшов.  Не  переймайся  ти  так.  Все  ок.
-А  де  всі?
-  А  всі  потроху  ще  з  ранку  почали  роз'їжджатись,  хто  куди.  Чи  тебе  хтось  конкретний  цікавить?
-  Та  ні,  ніхто  конкретний  мене  не  цікавить!  
-А  дарма!  Ніхто  конкретний  довго  чекав,  поки  ти  прокинешся.  Та  не  зміг.  Сама  розумієш  -  справи.  Він  тобі  листа  лишив.  Він  нагорі,  на  дзеркалі.  Ти  що  не  бачила?  
-  Це  ти  про  кого?  Про  Дмитровича  чи  що?
-От  тільки  не  вдавай,  що  не  розумієш.  Ми  із  ним  тут  так  мило  поспілкувались.  І  він  мені  все  про  вчора  розповів.  І  ще  дещо...
У  цей  час  я  не  на  жарт  злякалась.  Все  розповів?  Це  як?  Це  про  що?  По  тілу  знов  побігли  чергові  мурахи.
-Про  що  це  він  тобі  розповів?  
-  Та  про  роботу.  Про  вашу  вчорашню  розмову.  Про  відсутність  звільнення.  
-Я  вам  не  буду  заважати?  -  втрутився  Стас,  що  вже  тримав  цілющий  ароматний  напій  в  руках.
-Ні,  ти  що.  Дякую.
-То  ми  свої  пригоди  на  роботі  із  твоїм  другом  розбираємо,  -  відповіла  подружка.
-Ааа,  так  мені  Женька  вчора  розповідав  про  ваші  подвиги,  дівчатка.  Як  вам  не  соромно?Ну,  добре,  Славку  з  її  вибуховістю  я  знаю  давно,  а  ти  то,  Аліс,  здається  більш  поміркована,  а  все  ж  таки  також  потрапила  на  гачок  її  безбашеності?
-То  були  просто  наслідки  однієї  карколомної  ночі.  Та  і  на  рахунок  мого  темпераменту,  ти,  на  жаль,  помиляєшся.  Це  ще  не  відомо  хто  кого  підбурив  на  подібні  дурощі.
-А  що  тобі  наш  бос  розповів  то?  
-  Та,  нічого  такого,  дівчатка.  Просто  описав  ваші  пригоди.  Посміялись.  Ось  і  все.  Ви  ж  знаєте,  ми  -  чоловіки,  не  любимо  пліткувати...
-Хто?  Ви?  Та  чоловіки  ще  гірші  від  жінок.  Ви  ж  про  все  розмовляєте.  Все  обговорюєте,  -  гнівно  вибухнула  Рижа.
А  й  насправді.  Дівчата,  звісно,  люблять  поговорити.  Але  мужчини  -  то  ж  взагалі  ще  ті  пліткарі.  Вони  ще  ж  і  експерти  в  усьому.  із  якою  ж  упевненістю  вони  підходять  до  будь-якої  справи.  Базікають  про  все  на  світі.  Час  від  часу  ловлю  себе  на  думці,  що  образ  жінки-пліткарки  був  вигаданий  саме  чоловіками  для  прикриття  власного  его.  Доки  я  копалась  у  питаннях  гендерних,  між  Славкою  та  Стасом  уже  вирувала  справжня  дискусія.  Вони  під  час  переходили  на  крик.  Коротше,  справа  вже  звична.  Пристрасні  люди  -  пристрасні  у  всьому.  У  словах,  вчинках  і  так  далі.  Ось  і  вони  не  могли  стримувати  власні  емоції.
Тим  часом  я  вирішила  не  турбувати  цих  двох.  Та  й  дуже  цікаво  було,  що  там  за  послання  залишив  шеф.  Тож,  я  просто  мовчки  піднялась  нагору.  Та  й  здається,  ніхто  так  і  не  помітив  би  моєї  скромної  відсутності.    
 
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638928
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 15) ____

Зайшовши  всередину,  я  побачила,  що  більшість  людей,  як  піонерському  таборі,  вже  спали,  то  тут  -  то  там.  Пішли  в  хід  і  надувні  матраци,  і  спальники,  дехто  просто  на  підлозі,  лишень  дівчатка  на  кухні  щось  перешіптувались.  Я  почала  навшпиньки  прокрадатись.  Аж  раптом  у  вітальню  вийшов  Стас.
-Можеш  підійматись  на  другий  поверх.  Славка  там  тебе  зустріне.  Все  пояснить,  покаже.
-Дуже  дякую.  А  ти?
-Не  переймайся.  Зараз  Женьку  дочекаюсь,  ми  також  десь  собі  містечко  знайдемо.  Там  нагорі  є  ще  в  мене  маленька  кімнатка.  Так  що  помістимось.  Добраніч.
-Дякую.  Тобі  також.
Я  піднялась  нагору.  У  кімнаті,  де  ми  ще  заздалегідь  кинули  свої  речі,  вже  чекала  на  мене  Славка.
-О,  думала  ти  вже  й  не  прийдеш!  Де  ти  забарилась  так?-  запитала  вона  відразу.
-Та  поки  зайшла,  поки  те,  поки  се.  Я  всього  на  п'ять  хвилин  довше  тебе  була.  Так  що  не  галасуй.  Ще  б  душ  прийняти...
-Так  які  проблеми?  Нам  же  дісталась  кімната  Стаса.  Так  що  чекати  в  черзі  на  першом  поверсі  не  прийдеться.  У  нас  власні  і  душ,  і  вбиральня.  Так  що  бери  речі.  І  хутчіш.  А  я  вже  після  тебе  піду.  
-Так?  А  з  чого  це  нам  так  поталанило?
-Не  знаю,  не  знаю.  Просто  так.  Напевно.
-Щось  ти  мені  не  договорюєш,  Рижа.  Ану,  розповідай,  що  там  у  вас  зі  Стасом?  
-Що?  Так,  іди  в  душ!  Ти  перепрацювалась.
-Ні-ні.  Я  то  піду  зараз  в  душ.  Але  потім  ти  вже  не  відвертишся.  У  нас  же  ціла  ніч  попереду.
-Так,  здається,  хтось  хотів  спати!  Так  що  або  швиденько  в  душ,  або  я  піду  першою,  і  будеш  чекати  на  мене  хвилин  сорок.  Як  тобі  така  перспективка?
-Ей,  так  не  чесно!  Все,  я  побігла.
Я  швиденько  наскладала  всі  свої  речі  з  сумки,  витаскала  піжамку,  таку  сіреньку,  тепленьку.  Штани,  майка.  Нічого  особливого,  але  в  ній  було  якось  так  комфортно.  Відразу  по-домашьому.  Тепло  та  затишно.  Забрала  всю  свою  взяту  парфумерію,  зубну  щітку,  решту  потрібних  речей.  І  побігла  змивати  з  себе  напругу  сьогоднішнього  дня  і  отриманий  бонусом  бруд.  
Допоки  стояла  в  душі  і  тепла  вода  стікала  згори,  в  голові  пробігали  картинки.  Як  в  сюжеті  кінофільму.  От  що  це  було?  Я  намагалась  встановити  хронологію  всього  пережитого,  сказаного  та  почутого.  Невже  ж  я  насправді  помилась?  І  просто  не  звернула  уваги  на  те,  що  Дмитрович  мені  дав  2  аркуші  паперу.  А  я,  як  дурепа,  вела  себе  так  істерично.  Ще  й  кабінет  зі  Славкою  розгромили.    Оце  влипли.  Невже  я  нарешті  досягла  зльоту  кар'єри  і  сама  ж  його  втратила  через  тупість?  Ну  і  що  тепер  робити?  Як  йому  в  очі  дивитись?  Взагалі  незрозуміло.  Я  ніколи  не  прагнула  високих  посад.  Але  був  такий  шанс.  А  я  його  впустила.  НУ  що  ж...  Значить,  таке  життя.  От  бігла-бігла  як  білочка  в  колесі,  і  замість  виробітку  енергій,  просто  -  бац  -  і  здохла...  Тепер  буду  шукати  інше  місце.  Інше  колесо,  так  сказати.  Перейду  до  інакших  цілей.  Он  Стас  щось  там  про  роботу  проговорював.  Може,  завдяки  Славкиним  зв'язкам  і  не  прийдеться  довго  бігати  по  співбесідам.
 Ох,  як  не  люблю  я  ці  кастинги.  Приходиш,  а  тебе  розглядають,  як  під  лупою.  Питання  всілякі  задають.  Провокаційні.  А  ще  дивляться  вовком.  Відчуваєш  себе  просто  якимось  мікробом.  Такою  маленькою-маленькою  нікчемною  часточкою...  І  тобі  потрібно  доказати,  що  ти  не  якась  навіжена,  що  ти  не  надто  переймаєшся  власним  заробітком,  але  перспективна,  амбітна,  та  не  зашкально,  що  тебе  займає  тільки  добробут  фірми,  що  ти,  як  робот  можеш  працювати  по  24,  а  то  більше,  годин  на  добу,  що  ти  не  будеш  незаплановано  хворіти,  а  то,  боронь  Боже,  вагітніти.  Що  ти  молода,  що  твої  параметри  підходять  під  всі  пункти.  Коротше,  кажучи,  якісь  9  кругів  пекла  потрібно  пройти,  щоби  отримати  якусь  посаду,  де  тобі  ще  встановлять  випробувальний  термін.  Будуть  наглядати,  щоб  ти  не  натворила  чого-небудь.  Коротше  кажучи,  не  маю  я  ніякого  солідного  досвіду  у  цих  справах  і  вони  мене  лякають  аж  до  скажених  мурах  по  шкірі.  От  саме  слово  співбесіда,  пропонує  якби  діалог,  а  виходить  кожного  разу  твій  монолог  перед  вироком  у  суді.  Типу,  я  ні  в  чому  не  винна.  Змилуйтесь,  будь  ласка.  
Ну,  і  ось  ти  отримав  місце.  Щодня  ти  працюєш.  Викладуєшся  на  повну.  І  ось  ти,  як  альпініст,  лізеш  вгору,  щабель  за  щаблем,  камінчик  за  камінчиком,  крок  за  кроком,  підтримуєш  напоготові  все  потрібне  спорядження,  робиш  поправку  на  погодні  умови,  підібрав  потрібне  взуття  врешті  решт,  і  ось  перед  тобою  замаячила  жадана  і  така  омріяна  вершина,  її  сніговий  покрив  вже  відчутно  хрустить  під  ногами,  як  раптом  -  різкий  шквальний  порив  вітру,  і  ти  падаєш  вниз...  І  нічого  не  залишається,  як  або  здатись,  або  продовжувати  повзти  знову  в  тому  ж  напрямку.  Може,  трохи  перепочити,  зализати  рани.  І  знову.  Турувати  шлях  до  оспіваних  висот.  
На  такій  пафосній  ноті  і  блуканні  власною  уявою,  я  закінчила  чистити  зуби.  І  вже  перевдягнулась  в  піжаму.  У  найкращих  традиціях  всіх  жіночих  традицій,  із  рушником  на  голові  вийшла  назад  в  кімнату.  Славка  щось  копирсалась  в  телефоні.  
-Не  пройшло  й  півроку!  З  легким  паром!  Пішла  я  також  приведу  себе  в  порядок!  -  тільки  й  встигнула  вона  мені  сказати,  як  забрала  всі  свої  пожитки  і  вже  була  в  душі.
Ще  за  декілька  хвилин,  доки  я  намагалась  висушити  волосся,  накладувала  крем,  змивала  рештки  стійкого  макіяжу,  взагалі  готувалась  до  сну,  Славка  вже  також  повернулась.
Врешті-решт,  ми  вклались.  Вимкнули  світло.  І  як  то  заведено,  вирішили  ще  трохи  погомоніти.
-Так  що  там  у  вас  було  зі  Стасом?  Чи  то  є?  Тільки  чесно?  І  не  намагайся  відмовчатись  в  тебе  все-рівно  не  вийде!  -  почала  розмову  я.
-То  довго  розповідати.  Ми  з  ним  вже  пристойний  час  знайомі,  як  ти  розумієш.  Я  тоді,  ще  в  них  на  фірмі  працювала.  Була  зовсім  маленькою.  Дурненьким  дівчиськом.  Зрештою,  у  нас  закрутилось.  Не  робочі  стосунки,  так  сказати.  Спочатку,  ми  все  приховували.  Та  ти  розумієш.  У  такому  колективі  все  це  швидко  стало  помітно.  Всі  почали  говорити.  Що  так  не  можна.
-І  ви  через  це  розлучились?
-Та  ні.  Просто  на  той  час  мені  не  потрібні  були  такі  впевнені  стосунки.  А  Стас...Він  гарний.  Ти  ж  сама  бачиш.  Здається,  він  вже  й  народився  таким.  Уже  відповідальним.  Впевненим  в  собі.  Знає,  що  хоче.  
-Що  ж  тут  поганого?
-Зараз  і  я  розумію,  що  нічого.  А  тоді...  Тоді,  я  просто  була  не  готова.  Ми  навіть  жили  певний  час  разом.  Точніше  намагались.  Але  я  була  до  цього  зовсім  не  готова.  Мене  парила  вся  ця  одноманітність.  Я  навіть  пояснити  не  можу.  Просто  скажу,  як  було.  Одного  дня,  він  запропонував  мені  одружитись...
-  Та  ладно?  А  ти?  
-А  я  зібрала  речі,  знайшла  собі  нову  квартиру,  звільнилась  з  роботи...
-Ти  втекла?
-Так...  Досі  соромно  згадувати...
-А  він?
-А  що  він?  Дзвонив,  писав...  Розумієш,  Аліс,  я    не  можу  це  пояснити.  Мені  просто  бракувало  кисню.  Я  хотіла  тікати...
-Шкодуєш?
-Зараз  вже  пізно...  
-Чому?  В  тебе  немає  ніяких  почуттів?
-Це  неважливо.  Я  його  дуже  образила.  Образила.  Розумієш...
-Буває.  Так,  у  вас  все  заплутано.  Але  ви  спілкуєтесь  же...  Так  що...
-Так,  з  часом  ми  почали  спілкуватись.  Він  же  мені  довгий  час  був  просто  кращим  другом  і  мені  цього  дуже  бракувало.  
-Так  а  почуття  ж  залишились?
-Це  вже  не  важливо  зовсім.  Тепер  потрібно  просто  не  руйнувати  те,  що  є  зараз.  Бо  я  того  дуже  боюсь.
-Рижунька...  Що  тобі  сказати?  Можливо,  ти  й  права.  Може,  варто,  просто  довіритись  долі,  а  там,  як  випливе.  Течія  куди  винесе,  так  і  буде.
-саме  так...  Хай  є  як  є.  Добренько,  давай  спати.  А  завтра  ти  мені  розповіси,  що  ви  там  з  Дмитровичем  так  довго  робили,  що  вас  навіть  шукати  прийшлось.
-Та  просто  говорили  про  роботу.  Завтра  розповім.  Добраніч.
І  ми  врешті-решт  поринули  в  сон.  Бо  вже  не  залишались  жодних  сил.  Ні  думати.  Ні  говорити.  Просто  сон  пересилив.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 14) ____

Дорога  назад  тягнулась  безкінечним  полотном.  Ну,  як  полотном.  Позаяк  асфальта  ще  не  було,  а  навколо  царювала  негода,  то  це  були  скоріш  американські  гірки,  біг  з  перешкодами,  якісь  ще  атракціони  не  для  слабкодухих.  Але  було  не  надто  зрозуміло,  як  ми  дійшли  аж  сюди  з  розмовами  та  суперечками.  Аліса  нервово  та  мовчазно  вдивлялась  у  вікно,  за  яким  не  було  видно  майже  нічого.  Дощ  скаженими  краплями  падав  і  застилав  усе  довкола.  Часом  здавалось,  що  ми,  як  їжачки  в  тумані.  І  як  той  бідолашний  Стас  кермував,  було  досить  не  зрозуміло.  Та  двірники  на  склі,  завчений  маршрут  і  інстинкт  до  самовиживання  -  єдине,  що  допомагало  цьому  бідоласі,  а  заразом  і  всім  нам  не  покінчити  з  життям  на  цій  розмитій  трасі.  Говорити  щось  видавалось  безглуздим.  Після  переплетіння  думок  в  голові  панував  вакуум.  Просто  як  в  пустелі.  Дули  вітри.  І  все.  Піщана  буря.  І  нічого  окрім.  Тому  краще  було  відвернутись  до  вікна  і  втупити  свій  погляд  у  безкінечні  потоки  води,  що  стрімко  рвались  до  землі.  Аж  раптом  тишу  перервав  голос  Стаса:
-Женька,  ти  що  вирішив  Алісі  екскурсію  по  місцям  дитячих  завоювань  влаштувати?  -  із  посмішкою  запитав  молодик.
-Що  це  значить?  -  відповіла  здивовано  Славка.
-А  те  і  значить.  Ми  із  Женькою  виростали  тут  неподалік.  Ну,  точніш,  як  виростали.  Проводили  тут  майже  кожне  літо.  У  нас  тут  бабусі  жили.  Ось  там,  недалеко.  На  старій  вулиці.  Так  ми  біля  цього  озера  в  що  тільки  не  грались,  як  малими  були.  Всю  місцевість  на  колішках  облазили.  Потім  на  рибалку  ходили.  Із  твоїм  дідом.  Пам'ятаєш,  Жень?  Агов,  ти  там  чи  заснув,  чого  мовчиш?
-  Так-так...  Пам'ятаю,  звичайно.  -  заледве  видушив  із  себе  декілька  слів  шеф.
-  То  була  просто  фантастика.  Тоді  нам  здавалось,  що  ми  як  індіанці.  Такі  собі  хлопчаки  у  пошуках  чогось  неймовірного,  як  Том  Сойєр.  Кожен  день  -  як  нова  пригода.  Романтика.  
-  В  дитинстві  зажди  так.  Кожен  новий  день  -  як  пригода.  Кожен  вчинок  -  як  подвиг  Геракла.  -  додала  замріяна  Славка.
Тут  то  і  я  згадала  власні  приклади.  У  мене  все  було,  як  в  казці.  Хоча  нічого  особливого.  Також  маленьке  село.  Бабуся,  дідусь.  Ніяких  там  Канарів  чи  Мальдівів.  Але  у  всьому  була  якась  магія.  Особливий  смак  свіжої  черешні,  неймовірний  аромат  квітучої  вишні,  хрущів  ловили,  в  ігри  грали,  збирались  в  компанії,  чоловік  по  двадцять,  плели  вінки  на  Івана  Купала,  пускали  по  воді,  ходили  на  річку  -  що  скоріш  на  той  час  здавалась  океаном,  смажили  шашлики,  садили  картоплю,  пасли  гусей,  катались  на  гойдалках,  співали  пісень,  катались  на  велосипедах,  рвали  кульбаби,  обривали  у  сусіда  абрикоси,  було  й  таке...  скільки  всього  тоді  у  нас  траплялось.  Щодня.  Якийсь  просто  водограй  подій.  
Тим  часом,  поки  я  порпалась  у  власних  спогадах,  розмова  точилась  далі.  
-  Тільки  час  для  екскурсії  ви  якийсь  невдалий  обрали,  -  продовжував  звертатись  чи  то  до  мене,  чи  то  до  Дмитровича  Стас.
-Так  вийшло..  -  так  само  сухо,  як  і  раніше,  відповідав  Євген.
Так,  потрапити  у  таку  халепу  ми  не  планували.  Що  ж  поробиш.  Негода  сама  вирішує,  коли  їй  траплятись.  
-А  як  там  твій  дідусь?  
-Та,  що  тобі  сказати,  потихеньку.  Помаленьку.  
-Передавай  вітання.
-Обов'язково.  Він  буде  радий.
Раптом  діалог  молодиків  перебила  моя  подружка:  
-А  ми  вас  чекали-чекали.  А  потім  вийшли  на  вулицю,  вас  там  немає.  А  тут  ще  й  злива.  От  вирішили,  що,  може,  потрібно  вам  допомогти,  знайти  дорогу  назад.  Ми  хоч  вам  не  завадили?  Аліс,  ти  чого  мовчиш?  Ти  заснула  чи  що?-  дещо  знервовано  поцікавилась  Славка.
-Ні,  ні.  Дякую  вам.  Тільки  незручно  якось.  Там  люди  чекають.  А  ви  за  нами  поїхали.  Вибачте.  -  все,  що  я  вирішила  відповісти,  щоб  подружка  не  помітила  мого  зайвого  занепокоєння.
-  А  що  всі?  Народ  вже  потрохи  спати  пішов.  Час.  Самі  розумієте.  А  ті,  хто  ще  на  ногах,  навряд  чи  помітять  якісь  півгодинки  нашої  відсутності.Так  що  не  переймайся.  Я  відразу  зрозумів,  де  вас  можна  шукати.  Так  що  розслабся.-  люб'язно  відповів  мені  Стас.  
-О,  спати,  це  добре.  Я  даруйте,  прямо  із  ніг  валюсь.  -  намагалась  "відмазати"  власну  мовчанку.  
-А  я  то  думаю,  що  з  тобою  не  так.  Втомилась?  Тоді,  розумію.  А  то  твоя  поведінка  насторожує.  -  відповіла  Славка.
-Ось,  Женька,  чим  ти  так  змучив  дівчину?  Про  свої  подвиги  в  Британії  розповідав?
-Ти  був  в  Англії?-  я  різко  повернулась  в  сторону  шефа.  Моєму  здивуванню  не  було  меж.  Скільки  ж  я  про  нього  не  знаю.  
-  В  Британії,  якщо  точніше.  Так,  випала  така  можливість  -  він  пристально  дививсь  мені  в  очі.  
Взагалі-то  було  темно.  Але  такий  пронизливий  погляд  навіть  у  сутінках  не  побачити  було  б  неможливо.  
-  О,  ти  його  більше  слухай,  Аліса.  Він  там  майже  2  роки  пропрацював.  На  стажуванні.  Поважний  пост  там  займав,  -  раптом  перебив  Стас.
-Ей,  не  перебільшуй!  Зупинись!  Ти  вже  зовсім  із  мене  неймовірний  образ  ліпиш.  Нічого  такого.  Я,  як  всі.  Просто  повезло.  Мав  таку  змогу.  Опинився  в  потрібному  місці  в  потрібний  час.  -  виправдовувався  бос.
-Мені  б  так  поталанило.  Я  б  не  проти,  -  залишила  і  свій  в'їдливий  коментар  Слава,-  Так  а  чому  Ви  сюди  повернулись?
-Та  що  ви  всі  мені    "викаєте"?  Ми  ж  не  на  роботі.  Я  й  не  збирався  там  залишатись.  Та,  напевне,  й  змоги  такої  не  мав  би.  Хоча  й  не  шукав  подібних  варіантів.  Я  їхав  туди  за  досвідом.  Його  й  отримав.  Ось  і  все.  
-  До  речі,  про  роботу.  Якщо  тут  зайшлось,  -  втрутився  блондин.  -  Ти  уявляєш,  Славка  мільйон  разів  розповідала  про  нову  компанію,  щось  там  про  боса,  але  вони  ж  тебе  там  "Дмитровичем"  кличуть,  даруйте,  дівчата,  якщо  це  секрет,  так  я  й  гадки  не  мав,  що  це  ти.  А  тут  така  зустріч.
-  Який  тісний  світ.  А    на  рахунок,  Дмитровича,  я  знаю.  Та  це  якось  навіть  не  цікаво.  Думав,  коли  ж  вони  знайдуть  якесь  нове  "поганяло".
-  Як  в  універі?  -  з  усмішкою  викрикнув  Стас.
-Тссс...  -  засоромився  шеф.
-еее,  так  не  чесно,  почали  говорити  -  так  тепер  продовжуйте!  -  із  цікавості  аж  повернулась  до  нас  Славка.
-Ну,  справді.  Що  тут  такого,  Женьок.  У  всіх  всяке  було.  Мене  он  називали  Зомбі.  Я  цього  не  соромлюсь.  -  засміявся  юнак.
-  Так  це  не  секрет.  Тебе  й  в  компанії  так  всі  кликали.  -  парирувала  моя  подружка.
-  А  що  тут  такого.  Він  же  надлюдина.  Ніколи  не  спить.  Ось  звідси  й  ноги  ростуть!  -  відповів  Дмитрович.
-  Ну,  а  Славку  всі  кличуть  -  Рижа.-  додав  Стас.
-  Так,  тут  також  все  просто.  Я  руда,  майже  все  життя.  Так  що  що  тут  вигадувати.  Он  в  Аліски  все  більш  запущено!  -  "спалила"  мене  коліжанка.
-  ЕЕЕЙ!  -  єдине,  що  могла  додати,  із  власного  обурення  я.
-  А  що  там,  щось  кримінальне  -  оживився  шеф.  
-Ти  ще  сам  не  сказав,  -  різко  відрізала  я.
-Єся.  Мене  кликали  саме  так.  
-ЄСЯ?  -  майже  одночасно  вигукнули  ми  із  Славою.
-Це  від  Єсеніна.  Ось  і  все.  -  сухо  відповів  шеф.
-Так-так.  Він  же  у  нас  романтик.  Лірик.  Вірші  писав,  пісні.  Ось,  так  і  пішло.  -  розповів  секрети  Стас.
Ну,  все.  Ще  скажіть,  що  він  кум  Деппа,  чи  друг  Піта.  А,  може,  й  десантником  був.  Або,  навіть  й  не  знаю,  був  президентом  Уругваю.  Чи  ще  щось.  За  один  неповний  день  я  дізналась  про  боса  більше,  ніж  за  довгий  час  роботи  в  одній  фірмі.  
Тим  часом  ми  доїхали  додому.  
-Приїхали!  -  тріумфально  сказав  Стас.  -  вигружаємось,  біжимо  додому  грітись.  І  спати.  
Я  прочинила  двері.  І  швиденько  вигулькнула  надвір.  Треба  було  пробігти  кілька  метрів.  Дощ  не  вщухав.  Так  що  потрібно  не  зволікати.  Та,  звичайно,  я  ж  не  могла  не  стати  зіркою  вечору.  Всього  декілька  кроків  і  ноги  розплились,  як  в  корови  на  льоду.  І  я  вже  вся  в  бруді.  Що  за  життя  таке?  Ну  чому  зараз.  Я  сиділа  в  калюжі.  І  думала,  що  все  це  достобіса  негарно,  несправедливо,  не  на  часі...  Ну,  чому  все  так?  Так  вийшло,  що  Дмитрович  виявися  першим,  хто  був  поряд.  Мені  від  того  було  ще  більш  незручно.
-  Не  забилась?  -  турботливо  запитав  хлопець.
-Ні,  просто  зганьбилась.  В  чергове.  Як  завжди.  -  червоніла,  певне  з  сорому  я.
-  Із  кожним  може  бути.  Давай  допоможу.
-Ні-ні.  Я  сама.  
-Так,  ану  перестань.  
Я  не  встигла  нічого  сказати,  як  він  уже  здійняв  мене  на  руки  і  поніс  до  будинку.  Відчуття  були  змішані.  Мені  просто  хотілось  якнайшвидше  втекти.  Закритись  у  власній  мушлі.  І  нікого  й  нічого  не  бачити.  
Та  й  обернувшись  назад,  я  побачила,  як  Стас  вже  тягнув  Славку,  закинувши  її  на  плече.  Звісно.  Ми  ж  із  нею,  як  близнята.  Завжди  знайдемо  місце  для  пригод.    Тим  часом  ми,  так  сказати,  вже  зайшли  на  ганок.
-Став!  Дякую.  Далі  я  вже  сама.  
-І  не  подумаю,  -  посміхнувся  Євген.
-Що  це  значить?  -  я  здивувалась.  
-Ти  обіцяла  сказати  "поганяло"!  -  посміхався  бос.
-Спілберг.  Ось  і  все.  Її  поганяло  Спілберг.  -  крикнула  Славка,  поки  Стас  проносив  її  поряд.  
-  Так,  давай  вже  додому-додому.  -  поіронізував  Стас,  -  а  то  зараз  всі  секрети  порозповідаєш.  Вони  зайшли  всередину.  Славка  ще  щось  продовжували  кричати.  Та  голос  вже  було  не  розібрати.  
-  Правда?Так  а  чому  Спілберг?  -  продовжував  допитуватись  бос.
-Розумієш,  я,  поки  мала  була,  мрійливо  писала  всілякі  сценки,  сценарії,  вірші.  Ну,  нічого  толкового.  Просто,  щоб  час  згаяти.  А  потім  одна  людина  почала  так  мене  називати.  І  пішло-поїхало...  Ось  і  все.  Банальність.  
Євген  дивився  із  великим  здивуванням.  Здається,  від  мене  він  такого  не  очікував.
-Та  став  вже  мене.  А  то  так  не  зручно.  -  врешті  перервала  тишу  я.
-Ніяких  незручностей  у  мене  не  виникає.  Але,  якщо  так  хочеш  -  то  давай.  Хоча  мені  зовсім  не  важко.  І  я  можу  з  легкістю  допомогти  тобі  дістатись  далі.
-Ні-ні.  Далі  я  вже  сама.  -  наполягала  я.
-Добре.  As  you  wish.  -  відповів  шеф.
 Звичайно,  в  процесі,  сходження  мене  вже  на  підлогу,  так  сталось,  що  ми  знову  виявились  занадто  вже  поруч.  Зависла  знову  ця  тиша.  Євген,  здалось,  вже  потягнувся  в  мою  сторону,  та  цього  разу,  я  розуміла,  що  це  якась  нестерпна  помилка.  Що  за  вечір  такий?  Треба  якось  із  цим  покінчити.  Треба  тікати.  І  я...  Я  втекла.  Просто  лишила  його  за  дверима.  А  сама  забігла  в  помешкання.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638659
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 13) ____

Доки  ми  намагались  з'ясувати,  так  хто  ж  із  нас  правий,  і  розмовляли  а  підвищених  тонах,  ми  продовжували  йти.  Вуличка,  як  виявилось,  швидко  скінчилась.  Так  сталось,  помешкання  Стаса  знаходиться  в  районі  новобудівель.  Дві  вузенькі  смужки,  що  доповнювали  ще  три  вулички  старожилів.  І  все.  Далі  дорога,  як  і  асфальт,  майже  скінчилася.  Потім  вже  тільки  виїжджена  автоколія,  дещо  з  гірки,  через  галявину  з  соснами  та  липами,  може,  й  ще  якимись  деревами  до  озера.Що  в  нічному  сяйві  віддзеркалювало  у  своїй  воді  всю  непокору  захмареного  неба.  А  воно  гнівалось.  Під  час  видавало  свій  розпач  на  гора.  Грім  гучним  відлунням  відбивався  по  вже  пожовклому  лугу,  що  оточував  озерце  з  усіх  боків.  На  березі  озера  був  маленький  пляж.  Такий  звичайний.  Без  усіляких  там  лежаків  і  тому  подібне.  Просто  видно,  що  в  літній  період  часу  тут  залюбки  проводять  час  місцеві.  Погода  була  магічною.  Вона  заворожувала  свою  бурхливістю  і  спокоєм  водночас.  От  як,  ніби  статичний  пейзаж  довколишнього  середовища  і  просто  драма  в  небі  поєднувались  в  одне  ціле.  Тим  часом  наша  розмова  набирала  обертів.  І  нам  було  не  до  милування  нічною  природою  чи  перейманням  через  скандал  десь  там  згори.  
-Ну,  що  ти  замовкла?  Щось  згадала?  -  іронічно  запитав  Дмитрович.
-  Ну,  не  те,  щоби  зовсім!  Але,  щось  таке...  Типу  цього.  Та  не  бачила,  я  ніякого  іншого  аркушу  паперу.  І  що  б  він  взагалі  змінив?  Щедре  відшкодування?  Вирішив  грошима  відкупитись?
-Ти  що  зовсім?При  чому  тут  гроші!
-А  що  ж  тоді!  Ти  мене  звільнив!  То  хоч  би  особисто  сказав!  Невже  я  не  заслужила?  -  вже  не  боячись  власного  крику,  продовжувала  тиснути,  відстоюючи  правоту  я!
Аж  раптом  із  неба  просто  так  без  попередження  грянула  злива!  Щільні  краплі  дощу,  як  з  відра  почали  нещадно  так  спадати  додолу.  Покриваючи  водою  і  мене,  і  шефа.  Раптом  Євген  вхопив  мене  за  руку  і  різко  потягнув  кудись.  Оскільки  він  біг,  я  також  намагалась  щосили  переставляти  ноги.  Хоча  здавалось,  що  я  відстаю  не  на  жарт.  І  ось  я  побачила,  що  на  горизонті  була  маленька  дерев'яна  альтанка.  Саме  до  неї  ми  так  і  поспішали.  Це  було  чи  не  єдине  укриття  від  раптової  негоди.  Захекані,  трохи  змоклі,  ми  добігли  до  пункту  призначення.  
-Ось,  майже  встигли,  -  дещо  віддихавшись,  сказав  хлопець.
Так,  а  погода  все  лютувала.  Тут  тобі  і  грім,  і  блискавиці.  Осінь...  У  всій  своїй  красі.  Дах  альтанки  вже  ледве  стримував  потоки  води,  що  лились  нещадно  згори.  Вітер  рвав  ці  струмки,  закидаючи  їх  то  вправо,  то  вліво.  Взагалі  ставало  подекуди  навіть  страшно.  Але  я  то  намагалась  не  показувати.  
-Ну,  що,  я  тебе  вислухав.  Тепер  і  ти  мене  послухай.  Продовжував  хлопець.  Тим  паче  іншого  вибору  в  тебе  все  рівно  немає.  Ми  тут  залишені  тет-а-тет.  Наодинці  одне  з  одним.  І  з  погодою.    
Я  просто  кивнула  головою.  Дуже  ж  бо  було  цікаво  і  яке  ж  він  вигадає  собі  виправдання.  Зайнятість?  Не  бажання  особистого  конфлікту?
-Я,  як  нормальний,  повторюю,  нормальний,  начальник,  прийшовши,  намагався  не  змінити  ваш  колектив,  під  свої  примхи.  І  зовсім  я  ніяка  не  мітла.  Сама  розумієш.  Дещо  змінити,  я  все  ж  був  змушений.  Але  ти  то  тут  до  чого?  Жінки  такі  жінки.  
-  Що  зразу  за  гендерна  пред'ява?  -  висмикнула  фразу  із  контексту  я.  Гендерна?  Серйозно?  Я  ще  здатна  згадати  такі  слова?  Оце  так-так.  Алісо,  ти  вже  зовсім!  -  ось  що  лунало  в  голові.
-  Так,  стоп!  Я  тебе  не  перебивав.  Дай  можливість  і  я  все  поясню.  Ти  ж  бачила,  що  того  дня,  я  не  встиг  тобі  всього  пояснити.  Я  був  змушений  від'їхати  на  певний  час.  Тому  й  віддав  тобі  2  АРКУШІ  паперу!    ДВА!  Аліс,  ЇХ  БУЛО  2!  Це  по-перше.  По-друге,  згадав  принагідно.  Я  дуже  тобі  вдячний,  що  ти  мене  врятувала,  там,  з  американцями!  Навіть  не  знаю,  що  б  якби  не  ти!
-  Так,  такий  вдячний,  що  аж  звільнив  на  радощах.
-Та  помовч,  же  ти  хоч  секунду,  Жінко!  -  вже  перейшов  на  крик  Євген.
Я  віддав  тобі  2  накази.  і  якщо  перший  ти  так  дбайливо  вивчила,  то  2й  якось  виявився  в  мене  на  столі.
-Ага,  сам  назад  прийшов!
-і  ПОЧЕРК  У  НЬОГО  НА  ЗВОРОТІ  ТВІЙ  САМ  З'ЯВИВСЯ!Та  що  ж  ти  нетерпелива  така!Ти  адресу  американців  же  записувала?  Записувала!  Дивись  інколи  на  чому  пишеш.  Якби  ж  ти  його  прочитала.  
-  І  що  ж  там  такого?  Пояснення?
-Ага,  і  листівка  з  вибаченнями.  Бля!  Ти  серйозно  не  розумієш?  Ти  взагалі  хочеш  дізнатись  правду  чи  твої  фантазії  тебе  більш  влаштовують.
Мама  з  дитинства  вказувала  мені  на  нетерплячість.  Ну,  свербить  мені  завжди  "вставити  власні  5  копійок!"  Не  вмію  я  мовчати!  Не  моє  це.  Щойно  якась  думка  з'явилась  в  голові,  навіть  промайнула  її  тінь  -  як  я  -  бац  -  видаю  її  нагора.  Та  що  ж  таке...  Сама  в  шоці.Але  нічого  з  тим  вдіяти  я  не  вмію.  От  і  штампую  всі  свої  думки  вголос,  як  автомат  по  друку  банкнот  десь  там  в  США  друкує  свіженькі  долари,  що  потім  розходяться  по  всьому  світу  і  манять  мільйони  людей  свої  зеленим  блиском.  
-Говори!  -  ледь  встигла  вимовити  я.  
Розмова  доходила  до  свого    піку.  Здавалось,  ми  перекрикували  вже  і  себе,  і  стихію,  що  не  жарт  вирувала  поруч.
-  Там  був  наказ  про  призначення  тебе  моїм  першим  замом.  Все!  Зрозуміла.  Я  звільнив  тебе  із  однієї  посади,  щоб  перевести  на  іншу.  
-Ага,  звичайно.  Тепер  ти  можеш  сказати  все,  що  завгодно,  що  там  було!  Хоч  призначення  мене  Канцлером  Німеччини?  -  чомусь  продовжила  свою  тираду  я.  (Ще  й  на  місце  Меркель  прицілилась.  Вибачте,  пані  Ангело,  я  ненароком.  Просто  жіноча  істерія.  Буває.  Працюйте-працюйте!).
-Та  що  ти  за  людина  така?  Тобі  легше  повірити  в  те,  що  я  тебе  звільнив  без  жодного  слова,  ніж  у  те,  що  ти  щось  не  зрозуміла?  Я  ж  вже  все  пояснив!
-А  як  я  тепер  можу  в  це  повірити.  Я  ж  сама  бачила.
Це  вже  була  не  розмова.  Це  була  якась  сварка.  Суцільний  крик.  Дмитрович  доводив  свою  правоту.  Я  не  хотіла  визнавати  власну  помилку.  Звісно.  Легше  вперто  кричати  на  чорне  біле.  Головне  -  я  -  права.  ВСЕ!  Здавалось,  блискавиці  вже  літають  між  нами.  А  не  просто  розрізують  ножами  небо.
-ЩО  ТИ  ТАМ  БАЧИЛА?  
-ТИ  МЕНЕ  ЗВІЛЬНИВ!
-І?  ЗВІЛЬНИВ  ІЗ  ОДНІЄЇ  ПОСАДИ?  ПЕРЕВІВ  НА  ІНШУ!  ВСЕ!  
-Я  ТОБІ  НЕ  ВІРЮ!
-ТА  В  МЕНЕ  Є  ТЕКСТ  ДОКУМЕНТУ  НА  КОМПІ.  ПОЇХАЛИ  В  ОФІС  ВСЕ  ПОКАЖУ.  
-ТИ  БЛЕФУЄШ!  ЗНАЄШ,  ЩО  ЦЕ  НАРАЗІ  НЕМОЖЛИВО!
-ЗВИЧАЙНО,МОЖЕШ  ЗЛАМАТИ  МІЙ  КОМП'ЮТЕР  САМА!  ТОБІ  НЕ  ЗВИКАТИ.  І  ЧОМУ  НЕ  МОЖЛИВО?  
-  ЗАРАЗ  НІЧ!  І  ПОГОДА!
-  А  ТО  ЦЕ  ТЕБЕ  МИНУЛОГО  РАЗУ  ЗУПИНИЛО!
-ТИ  МЕНЕ  ЗВІЛЬНИВ!
-ТИ  РОЗНЕСЛА  МІЙ  КАБІНЕТ!
-ТИ...  ТА    ТИ...  ТА  ТИ...  -  вперше  мені  так  сильно  бракувало  запасу  слів.  
Раптом  хлопець  просто  притягнув  мене  до  себе  і...  І  поцілував...  Жорстко,  ніжно,  стримано,  нестримно,  емоційно,  виважено...  Посеред  лугу.  Вночі.  В  непогоду.  В  істериці.  Без  зайвих  слів.  Без  пояснень.  
Аж  ось  десь  поряд  з'явилось  світло.  Фари  машини  були  зовсім  поруч.  Я  вирвалась  із  цієї  незрозумілої  ситуації,  що  ще  ніяк  не  вгамовувалась  в  моїй  голові.  Щось  пішло  не  за  планом.  Щось  не  так.  Так  бути  не  повинно.  Це  все  щось  дивне.  Мені  хотілось  втекти.  Бігти  далеко.  Не  знаю  чому.  Може,  тому  що  ноги  підкосились,  чи  думки  занадто  сильно  заплутались  в  голові.  
Недалеко  перед  нами  була  машина  Славки.  За  кермом  був  Стас.  Славка  сиділа  попереду  і  щось  активно  жестикулювала.  
-Агов,  гуляки.  Ви  як  в  таку  негоду  сюди  дістались?  Ану,  мерщій  в  машину.  Поїдемо  в  будинок  грітись.  Бо  ви  тут  зовсім  загубились.  -  промовив  блондин.
Я  була  не  в  змозі  щось  пояснювати  чи  говорити.  Та  просто  бодай  подивитись  Дмитровичу  в  очі.  Мені  просто  хотілось  кудись  втекти.  Швидко.  Не  озираючись.  Я  повернулась  знов  обличчям    до  шефа.  
-  Вибач!  -  майже  прошепотіла  я,  віддала  йому  його  куртку  і  побігла  до  машини.
-Женька,  ти  йдеш?  -  занепокоївся  Стас.
-Так-так,  -  дещо  стурбовано  сказав  шеф...  Мовчки  він  дійшов  до  авто.  Сів  на  заднє  сидіння  і  так  само  мовчки  ми  зрушили  з  місця...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637875
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 12) ____

-Ну,  що  ось  і  настала  ця  тяжка  тиша?  -  із  легкою  іронією  запитав  бос  і  кинув  на  мене  свій  пронизливий  погляд  згори.
-Ну,  напевне...  Пробачте...  Пробач...  Я  навіть  не  знаю,  що  сказати,  -  чи  то  ще  не  відійшла  від  емоцій,  чи  то  зашарілась  Аліса.
-Дивись,  поговорити  нам  би  було  треба.  Але,  якщо  хочеш  -  можемо  просто  помовчати  зараз.  І  перестань  ти  вибачатись  на  кожному  слові  врешті-решт!  Чого  ти  така  злякана?  Я  ж  не  кусаюсь!  Чесно!
В  цей  момент  тінь  посмішки  промайнула  на  моєму  обличчі.  На  вулиці  ставало  все  прохолодніше.  Але  мене  все  більше  трусило.  І  при  цьому  навіть  долоні  пітніли.  Ставало  якось  жарко.  Та  десь  глибоко  в  душі,  я  розуміла,  що  розмови  вже  не  уникнути.  І  відкладати  не  відворотнє  нереально.  Ситуація  сама  змушувала.  Отож,я  наважилась.
-Так,  давай  все  вирішимо.  Тут  і  зараз.  Тільки  не  перебивай  мене.  Будь  ласка.
-Без  питань.  Тільки,  поки  ти  не  почала,  можна  я  задам  питаннячко?
-Так.
-Ти  не  змерзла?  Бо,  здається,  що  вдягнена  ти  зовсім  не  по  погоді.
-Дещо  є.
-Пропонувати  зайти  всередину,  певне,  я  не  буду.  Бо  поговорити  там,    в  такій  компанії  нам  не  вдасться,  хоча,  якщо  ти  наполягаєш  -  то  добре.  Просто  сама  розумієш.  Шум,  музика,  компанія...  Може,  просто  візьмеш  мою  куртку?  У  мене  в  машині  є?  І  давай  трохи  пройдемось.  Тут  недалеко  до  озера.  
-Ну,  якщо  це  зручно...То  я...  Я  не  проти.  Дякую.
Ми  вийшли  за  паркан.  Дмитрович  поліз  до  свого  авто  -  дістав  звідти  свою  куртку.  Люб'язно  протягнув  її  мені.  
-Тримай.  Тепер  точно  не  змерзнеш.  
Мені  було  якось  не  по  собі.  Та  ситуація  складалась  так,  що,  якщо  б  я  зараз  повернулась  до  будинку,  шукати  жилетку,  то,  напевно,  пішли  б  якісь  питання,  все  інше...  І  так  просто  цього  було  б  не  уникнути.  Тобто,  так  було  легше.  Накинувши  на  себе  куртку  шефа,  стало  відчутно  тепліше.  А  ще  я  повністю  поринула  в  аромат  його  парфюмів.  Взагалі,  із  дитинства  маю  слабкість  до  різного  роду  ароматів.  При  чому  гостро  відчуваю  будь-які.  Інколи  від  різнобарв'я  різних  запахів  навколо  паморочиться  голова.  Мої  подруги  зазвичай  жартували,  що  під  час  токсикозу  мені  буде  ой,  як  не  солодко.  А  тут  був  легкий  фльор  з  нотками  прянощів  та  апельсину,  щось  на  кшталт  "Hermes  Terre"  із  нальотом  деревних  ноток.  Коротше,  такий  собі  п'янкий  і  одночасно  збадьорюючий  аромат.  Він  був  дуже  приємний,  що,  на  хвильку,  я  навіть  потонула  в  своїй  підсвідомості.
-Ну,  починай.  -  незвично  низьким  голосом  підштовхнув  мене  до  реальності  бос.І  скерував  нашу  дорогу  і  дискусію  в  потрібне  русло.
-Добре.  Тепер  тільки  не  перебивайте.
-Не  перебивай!  Ми  ж  домовились  "на  ти".
-Так,  дійсно.  Пробач!
-Ні,  ну,  так  діло  зовсім  не  піде.
-Що  знов  не  так?
-Я  ж  просив,  перестань  ти  вибачатись.  А  тепер  я  повністю  готовий  слухати.  
-ААА...  Добре.  Значить,  дивись,  -  дещо  боязко  розпочала  свій  монолог  я,  -  я  працювала  в  компанії  вже  дуже  давно.  колись  я  ще  зовсім  юною  прийшла  туди  на  стажування.  Приносила  каву,  дивилась,  як  працюють  відділи.  Потім  мене  прикріпили  до  однієї  дівчини.  Ти,  її  щоправда  вже  не  застав,  так  склались  обставини,  що  вона  переїхала  до  Львову,  ще  до  то  того,  як  ти  з'явився  у  нас  в  компанії.  Я  не  скажу,  що  я  роботоголік,  чи  фанат  своєї  праці.  Просто,  я  пройшла  на  цьому  місці  праці  вже  стільки  щаблів,  що,  здавалось  приросла  до  цього  місця.  Прикіпіла  душею,  розумієш?  Я  знаю  кожен  закуточок  цієї  компанії,  кожну  її  ланку.  Кожен  міліметр.  А  потім  з'явились  Ви.  Ну,  тобто  -  ти.  Розумієш,  всі  очікували  на  якісь  "чистки".  Звісно,  нова  мітла...  Даруй!  Але  як  є...  Що  ще  очікувати  від  нового  керівництва?  Коли  щось  згори  змінюється,  ми  -  тут,  внизу,  повинні  тільки  погоджуватись.  Хоч,  не  сперечаюсь,  ти  досить  конкретно  розставив  пріоритети,  і,  в  цілому,  за  деякими  виключеннями,  провів  малопомітні  кадрові  перестановки.  Звичайно,  це  твоє  право  -  ти  шеф!  Напевно,  якимось  чином  у  певний  момент,  моя  робота  тебе  також  чимось  не  вдовольнила,  раз  ти  так  вирішив...  але  ну,  не  так  же  бездушно.  Можна  було,  хоч  пояснити.  Якщо  ти  думаєш,  що  я  стала  б  клянчити,  випрошувати,  то  я  -  не  така!  Я  просто  хоча  б  знала  свої  хиби,  де  я  вчинила,  щось  не  так...  Де  я  ...  Скажімо  так  не  дотягувала  до  професійного  рівня...  Звісно,  я  не  виправдовую  те,  що  ми  вчинили  потім  зі  Славкою.  За  це  мені  і  досі  соромно.  Ти  пробач.  Я  знаю,  що  обіцяла  не  вибачатись,  але  то  на  правду  є  так.  Ми  не  зі  зла.  Просто  сам  розумієш,  ми  були  приголомшені.  Трішки...  та  що  там  гріха  таїти,  багато  зайвого  алкоголю,  і  ось...  Такі  вони  -  наслідки  жіночої  істерики,  змішаної  з  хмільним.  Ось  і  все...
-Все  сказала?
-Так,  -  я  була  дещо  розгублена.  Засоромлена.  Не  буду  приховувати.  Дещо  сп'яніла.  І  злякана.  
-А  тепер  можна,  я  щось  запитаю?
-Звісно.  -  тут  я  напружилась  ще  більше.
-Ти  насправді  думаєш,  що  я  такий  черствий?  Що  я  по-твоєму  якась  потвора?-  запитав  раптом  Дмитрович.
-Ні.  Ти  що?
-Ну,  так  тоді  поясни  мені.  На  скільки  я  зрозумів  -  ти  чомусь  вирішила  -  що  я  тебе  звільнив?
-Що  значить,  вирішила?  Я  бачила  твій  наказ.  Де  все  чітко.  Чорним  по  білому.
-Аліс,  скільки  аркушів  паперу  я  тобі  віддав?
-Один!
-Правда?
-Кривда!  Що  за  питання  такі  дитячі?  -  здається  алкоголь,  атмосфера  і  парфюм  мене  дещо  розслабили  і  я  дозволила  собі  перевищити  тон  розмови.
-Ти  в  цьому  впевнена?  -  напевно,  також  приголомшений  моєю  зухвалістю,  перевищив  тон  і  хлопець
-Жень,  ну,  я  ще  при  своєму  розумі!
-Ти  можеш  чітко  згадати  той  день!
-Так!  
-і?!!!  
-Ти  дав  мені  листок,  я  прийшла  в  кабінет,  потім  ...всяке  було  потім...
-Такі  ви  дівчата  завжди  не  виважені.  Я  дав  тобі  2  аркуші!  
І  тут  у  мене  в  голові  почали  з'являтись  картинки  з  того  дня...  Я  зайшла,  після  нашого  із  Славкою  вояжу  по  магазинам,  кафе,  до  себе  в  кабінет.  Прибігла  Машка.  Я  прийняла  дзвінок  від  американців.  Записала  їх  адресу...Блін.  Записала.  На  перше,  що  трапилось  під  руку.  Аркуш.  Якийсь  білий  аркуш,  що  лежав  згори.  Потім  цей  же  аркуш  Машка  принесла  мені  до  кабінету  Дмитровича.  Подальшу  його  долю  я  вже  не  відстежу...  Невже  і  справді  там  було  2  аркуші?  Невже  я  була  така  не  уважна?  І  що  з  того?  Що  такого  там  могло  бути?  Та  і  взагалі,  яка  різниця.  Він  все-одно  мене  звільнив!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637868
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 11) ____

Коли  ми  зайшли  всередину,  там  все  вирувало,  мов  у  вулику...  Дівчата  накривали  на  стіл,  парубки  були  в  основному  зайняті  досмажуванням  барбекю.  Всі  жваво  щось  обговорювали.  Стас  посміхався  при  вході.  
-  Я  вже  думав,  ви  на  Київ  рвонули?  Щось  трапилось?  Я  вас  чимось  образив?  -  стурбовано  запитав  хлопець.
-  Ні,  Стасику.  Просто,  розумієш,  є  одна  деталь.  Євген  Дмитрович,  ну,  тобто,  як  сказати  зрозуміліше  для  тебе  -  Женя  -  це  наш  колишній  бос...  -  почала  переповідати  Славка.
-Та  не  може  бути!  А  чому  ти  ні  словом  не  обмовилась?  І  чому  колишній...
-  НУ,  я  ж  тобі  казала...  Що  в  нас  нове  керівництво...  
-Дмитрович  -  здається  так  ти  його  називала  весь  час.  От  я  дурень.  Мені  навіть  в  голову  не  приходило...  Так,  добре,  із  цим  ми,  здається  прояснили  картину.  А  тепер  ти  мені  можеш  сказати,  що  ви  там  такого  накоїли,  що  ви  вже  не  працюєте?  Може,  я  з  ним  поговорю?  Все  спробую  владнати?
-Ні!
-Ні!  -  майже  одночасно  вигукнули  ми  з  подругою.
-  Ні,  Стас,  ми  вже  дівчата  дорослі.  Ти,  звичайно,  пробач,  але  сенсу  вже  щось  з'ясовувати  немає...  Так,  що  дякую  за  турботу...  Але  сталось,  так  як  сталось  -  якось  сухо  і  не  зовсім  привітно  відповіла  Аліса.  (  Що  ж  це  за  офісна  звичка,  "Вибачте,  дякую  за  турботу"  -  звучить  як  завчена  штамповка,  не  хотілось  би  образити  Стаса    і  немає  ніякого  бажання  змушувати  його  червоніти  перед  давнім  товаришем,  коли  той  розповість  про  наші  "подвиги")
-Добре-добре.  Тема  закрита,  якщо  так  хочете.-  якось  так  само  сухо  відповів  він.
-Вибач,  якщо  якось  не  так  сказала,  просто  там  делікатна  ситуація.  Та  й  обговорювати  нічого.  Скажімо  так,  ми  розірвали  контракт  за  взаємною  згодою.  
-  Ок,  ну,  що  ж  тоді,  може,  ви  мені  згодитесь,  якщо  співбесіду,  пройдете,  звичайно.  У  керівництва.  А  воно  суворе.  Бо  керівництво  -  то  тепер  я!  -  посміхнувся  Стас.
-Так,  все,  не  треба  зараз  про  роботу.  Давай,  Малий,  ліпше  на  стіл  накривати.  -  перервала  благородну  репліку  парубка  Славуня.
І  ми  попрямували  до  величезного  столу.  Що  вже  був  заставлений  під  зав'язку  різними  смаколиками.  Всі  чекали  на  початок  бенкету.  Стас  виголосив  промову,чи  то  пак  тост.  І  все  понеслось.  Їжа,  хмільні  напої,  розмови,  приколи,  різні  історії,  жарти,  танці.  Час  летів  непомітно.  Здавалось,  що  знайомий  із  цими  людьми  півжиття.  У  цьому  натовпі  і  вирі  подій  навіть  непомітним  став  колишній  шеф.  Ну,  тобто  він  став  частиною  колективу.  Вперше  Аліса  почула  Дмитровича,  що  розповідав  анекдоти,  а  не  вичитував  на  черговій  нараді.  А  ще  він  тут  був  зовсім  інший.Ледь  подерті  світлосині    джинси,  футболка  із  надписом  "Just  Do  It"    і  біла  кофтинка.  А  раніше  здавалось,  що  краватка  та  сорочка  просто  вросли  в  нього.  Що  голова  наміцно  прикручена  саме  під  цей  костюм.  А  ні,  виявилось,  що  він  і  в  такій  неформальній  атмосфері  досить  гарно  виглядає.  Та  все  ж  ми  із  ним  намагались  не  перетинатись.  А  потім  про  шефа  відкрилась  ще    одна  таїна.  Стас  гучно  сказав,  що  його  товариш  в  їх  студентському  минулому  гарно  грав  на  гітарі.  І  оскільки,  сам  Стас  знав  лише  3  пісні,  але  завжди  виконував  їх  по  декілька  десятків  раз,  то  гітара  була  повсякчас  при  ньому  напоготові.  Він  й  вирішив  так  сказати  -  підставити  друга.  Натовп  якраз  був  готовий  до  якоїсь  лірики  і  затребував  у  Дмитровича  виконання  бодай  чогось.  Той  довго  намагався  відмовитись,  але,  коли  зрозумів,  що  шансів  переконати  всіх,    в  нього  немає,  він  сів  на  сходи,  взяв  до  рук  гітару  і  музика  залила  всю  кімнату.  Ми,  як  маленькі  діти  у  кінозалі  розсілися,  хто  де,  зазвичай  просто  на  підлозі  і  слухали,  підспівували  підмугикували.  Перша  пісня,  яка  прозвучала  була  "Старі  фотографії".  На  очах  зявилась  приємна  вологість.  А  на  душі  якась  тепла  ностальгія.
-Ти  ба,  він  ще  й  таке  може.  А  Дмитрович  -  сильон  -  прошепотіла  мені  на  вухо  Славка.
-  Сама  в  шоці  -  заледве  змогла  відірватись  і  відповісти  я.  
Скрябін  -  то  окрема  глава  в  моєму  житті.  Ні  -  то  ціла  епоха...  Переповісти  всі  почуття,  що  пов'язували  мене  із  композиціями  Кузьменка  -  просто  неможливо.  Для  мене  -  це  те,  на  чому  я  зростала.  Що  вчило  жити.  А  зараз  це  ще  більш  щеміло  в  душі.  І  ось  саме  його  композицію  чомусь  обрав  Дмитрович  для  свого  виконання.  І  в  нього  дійсно  добре  виходило.  Звичайно,  не  оригінал.  Але  пристойний  і  душевний  кавер.  Не  очікувала  я  такого  від  нашого  завжди  суворого  і  черствого  шефа.  Це  щось  казкове.  Неймовірне.  Знаєте.  показником  його  щирості  в  цей  момент  були  очі.  Які  виблискували  і  випромінювали  тепло.  Щось  підказувало,  що  цей  чолов'яга  приховує  ще  багато  секретів.  Ми  то  вважали  його  зовсім  іншим.  А  ось  воно  як.  Доки  я  витала  у  власних  думках,  пісня  скінчилась.  Народ  аплодував  і  просив  продовження.  Раптом  я  почула  до  болі  знайомі  акорди  пісні  Плач  Єремії  "Вона".  Ще  одна  пісня,  що  здатна  викликати  в  мене  шквал  емоцій  і  просто  фонтан  сліз.  Щоб  не  здатись  всім  аж  занадто  істеричною  і  зайвий  раз  не  привертати  увагу,  я  вирішила  тихенько  вибратись  на  вулицю  під  завісу  другого  приспіву,  здається.  Бо  стримувати  всі  ці  бурхливі,  підступаючі  лавиною  емоції,  вже  не  вистачало  сил.  І  справа,  може,  й  не  в  його  виконанні  зовсім.  Просто  знаєте,  є  певна  музика,  яка  у  вас  асоціюється  із  певними  подіями,  людьми,  ситуаціями  в  житті.  Ось  так  склалось,  що  зараз  хотілось  плакати.  Оскільки  не  хотілось  бентежити  інших  своїм  дивним  станом,  я  попрямувала  тихенько  до  виходу.
-Ти  куди?  Щось  трапилось?  -  смикнула  мене  Славка.
-ні-ні,  зараз  повернусь.  не  переймайся  -  сказала  я  і  рушила  надвір.  Там  вже  була  зовсім  темінь.  ну,  так,  звичайно,  година  була  вже  пізня.  За  північ  перевалило.  Тиша  і  вітерець,  що  ледь-ледь  її  переривав.  В  повітрі  пахло  дощем.  І  було  помітно,що  скоро  він  проллється.  Але  поки  все,  ніби  завмерло  в  очікуванні.  Аліса  вийшла  тільки  в  сорочці.  Бо  жилетку  кинула  десь  ще  в  кухні,  певно.  І  подвір'я  дихало  своєю  прохолодою  і  чи  то  від  неї,  чи  від  переживань,  по  тілу  бігали  мурахи.  Сльози  дещо  вгамувались.  Треба,  певно,  покурити.  І  Аліса  почала  по  кишенях  шукати  цигарки  і  запальничку.  Із  цигарками  все  було  простіше.  Вони  були  у  верхній  кишені  джинсів.Тепер  би  знайти  хоча  б  сірники.  Бодай  щось,  що  здатне  запалити  іскру.  Раптом  почула  кроки  за  спиною  і  голос  шефа:
-Що,  так  все  нестерпно  погано?  -  не  без  долі  сарказму  чи  то  іронії  сказав  він.
-Ні,  що  Ви,  пробачте,  у  Вас  дуже  добре  вийшло.  Не  звертайте  уваги  -  дещо  боязко  промовила  я.
Євген  Дмитрович  дістав  власну  запальничку  і  люб'язно  допоміг  мені,  потім  запалив  і  сам.
-  Ми  ж  домовлялись  на  "ти",  наче.  Чи  своїм  виконанням  я  тебе  настільки  налякав?
-Та  ні,  вибач.  Просто  незручно  якось.  
-Та  ну,  облиш.  Так  буде  реально  зручніше.  Ми  ж  не  на  роботі,  врешті-решт.І  взагалі  вважай  це  мій  наказ.
Робота!  Ось  про  що  я  не  хотіла  зараз  згадувати.  Ось,  і  прийшов  час  поговорити  про  цю  сумнозвісну  роботу.  Ні-ні.  Тільки  не  зараз.  Не  тут.  Не  так!  
-Добре,  я  буду  намагатись.  -  якомога  лаконічніше  відповіла  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636145
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 10) ____

Знаєте,  в  такі  моменти  в  фільмах  повинна  звучати  нервова  музика...  Горіти  всі  тривожні  лампочки...  Вмикатись  реклама,  врешті-решт.  Здається,  саме  під  час  цієї  паузи  герої  й  вирішують,  що  робити  далі.  У  Аліси  часу  на  роздуми  не  залишалось.  В  голові  лунало  тільки  декілька  питань:  "ЩО  РОБИТИ?ЦЕ  ТОЧНО  ВІН?І  КУДИ  БІГТИ?"  Пульс  карколомно  відстукував  в  грудній  клітці  і  гучним  відлунням  віддавав  у  скроню.  Та  в  це  просто  неможливо  повірити.  Переді  мною  -  мій  начальник.  Так,  так.  Саме  той,  вже  тепер  колишній  начальник,  кабінет  якого  ми  рознесли  напередодні.  Язик  заплітався.  Очі  були,  певно  по  гривні.  Добре,  що  в  руках  були  хоч  якісь  речі.  Здається,  саме  вони  й  тримали  зараз  бодай  якусь  рівновагу,  щоб  не  луснутись  на  землю.  І  що  тепер  робити?  Як  взагалі  так  сталось,  що  він  тут?  Це  якась  підстава!  Може,  Стас  все  знав  і  вирішив  над  нами  покепкувати.  Боже,  як  же  соромно.  Щоки  палають.  Думки  рояться.  Може,  сісти  в  машину,  педальку  газу  в  підлогу  і  все...  Мене  тут  ніхто  не  бачив.  Дура!  Машина  ж  не  моя.  Та  й  з  мене  такий  собі  Шумахер.  До  найближчого  стовпа.  Що  ж  робити?  Може,  є  ще  якийсь  шанс  залишитись  непомітною.  Але  як?  Чкурнути  до  будинку  швидко  не  вдасться.  Блін...  Shit  happens.  Напевно,  треба  якось  поздороватись.  І  хутчіш  до  Славки.  Вона  -  голова.  Щось  вигадає.  А  раптом  тут  в  темряві,  він  мене  не  впізнає?  І  все  буде  добре.  Може,  він  просто  проїжджав  повз,  і  вирішив  просто  із  ввічливості  сказати  "Привіт"  і  зараз  зникне  так  само  раптово,  як  і  з'явився...  Так,  все,  зібрались...  Думкам  в  голові  не  суджено  було  дійти  до  якогось  логічного  порядку.  Мій  внутрішній  монолог  перервав  Стас.
-  Аліс,  знайомся,  це  -  Женька!  Мій  шкільний  і  інститутський  товариш.  Дуже  поважна  людина...
Ви  коли-небудь  чули,  як  із  гучним  тріском  б'ється  скло?  І  його  частки  спадають  вниз  на  асфальт.  А  потім  хтось  потужною  і  грубою  підошвою  топче  їх  останки  на  землі.Саме  такий  звук  зараз  лунав  в  моїй  голові.  Викрито!  Тепер  непоміченою  буде  вислизнути  надто  тяжко.
-Доброго  вечора,  -  з  напруженою  і  натягнутою  посмішкою  сказала  я...  Ну  все,  зараз  почнеться...
-  Доброго,  Алісо!  -  парубок  просто  протягнув  руку.
Стоп!  В  черговий  раз  програма  в  моїй,  і  без  того  перенапруженій  за  останні  дні,  голові  дала  збій.  він  мене  не  впізнав?  Чи  вдає  із  себе  хорошого?  Чи  що  це  взагалі  таке?
Доки  я  роздумувала,  все-одно  потрібно  було  подати  йому  руку.  Оскільки,  в  одній  в  мене  був  пакет,  а  в  іншій  телефон  -  я  почала  якось  незграбно  перекладувати  все,  щоб  вивільнити  хоча  б  одну  кінцівку.  Звичайно,  все  це  призвело  до  того,  що  випустила  пакунок.  Навіть  гірше.  Він  банально  розірвався.  Ну,  дійсно.  Що  ще  б  могло  зі  мною  трапитись.  Речі  повисипались.  А  я  стояла  і  дивилась  на  це  все.  І  не  розуміла,  що  мені  робити,  що  зараз  більше  на  часі  -  лазити  збирати  всякі  наїдки,  чи  рукостискання  з  колишнім  шефом.    Вирішила  спинитись  на  першому  варіанті.
Добре,  що  Стас  вирішив  допомогти.  
-  Буває,  сказав  хлопець.  Добре,  хоч  нічого  не  розбилось.  Давай,  я  візьму  новий  пакунок  в  будинку.  А  ви  тут  позбирайте  поки  все.  Ох  же  і  набрали  ви  всього,  дівчатка.  Не  дивно,  що  пакет  не  витримав.  Я  миттю.  Жень,  допоможи,  дівчині.  І  дивись,  щоб  із  нею  тут  ще  чого  не  трапилось.  А  то  в  неї  і  так  якісь  проблеми  останнім  часом.  До  речі,  Алісо,  за  тобою  ще  історія,  що  там  із  вами  з  Славкою,  трапилось?  -  докричав  Стас,  вже  забігаючи  в  двір.  
Ось  цей  момент.  Момент  напруги  в  повітрі.  Коли  навіть  кисню  не  вистачає.    В  темряві  я  продовжувала  лазити  і  збирати  всі  наші  покупки.  Я  помітила,  як  бос  прийнявся  мені  допомагати.  Треба  було  говорити  хоч  щось.  Але,  оскільки  я  не  знала,  що  -  то  просто  вимовила...
-  Дякую,  Євген  Дмитрович.
-  Нема  за  що.  Чесно  кажучи,  не  думав  Вас  тут  зустріти.  Алісо,  нам  треба  було  б  поговорити.  Але  не  так  і  не  зараз.  І  так,  можна,  просто  Женя.  Дивно  буде,  якщо  Ви  будете  продовжувати  мені  "ВИкати"  в  такій  ситуації.  Тож,  давайте  "на  ти"?
-  Добре,  -  ще  більш  зніяковіло  відповіла  Аліса.  
Поговорити?  Про  що?  А  звісно,  він  напевне,  прагне  мене  відчитати  за  погром  його  кабінету.  Цікава  розмова  б  вийшла.  Головне,  що  він  також  згодився  зіграти  в  оцю  вдавану  толерантність.
-Ось  і  я  !  -  вигулькнув  з-за  воріт  Стас  із  здоровенним  пакетом  в  руках.
Ми  поспіхом  покидали  всі  речі.  Чоловіки  забрали  пакунок.  А  я,  сказавши,  що  ще  щось  там  забула  в  машині,  вирішила  трохи  перевести  подих.  Знадто  багато  всього.  Потрібно  було  просто  трохи  зупинитись.  Бо  таке  враження,  що  марафон  пробігла.  Отак  я  стояла,  вдивляючись  в  темряву,  і  запалюючи  чергову  цигарку.  Як  раптом  з  будинку  вибігла  чергова  постать.  А  так,  Славка.
-  Еліс!  ТИ  бачила?  Там  Дмитрович.  Еліс,  ти  мене  взагалі  чуєш?  ДМИТРОВИЧ!!!-  кричала  стурбована  подружка.
-  Бачила.  Нас  Стас  познайомив,  -  відповіла  я...
-  Познайомив?  Що  у  них  спільного?  -  продовжувала  обурюватись  Славка.
-Вони  вчились  разом.  І  в  школі,  і  в  інституті...
-  Гониш?  І  що  він?  Кричав?Щось  казав?
-Ні,  сказав,  що  хотів  би  потім  поговорити,  але  зараз  попросив  перейти  "на  ти"...
-  "На  ти?"  Оце  поворот.  Як  ти  думаєш,  пронесе?
-  Сподіваюсь.  Може,  нам  краще  поїхати?
-Аліска,  а  що  ми  власне  не  так  робимо?  Ми  тут  раніше  з'явились?  Так?
-Так.
-Нас  Стас  запросив?  Так?
-Ну,  напевно.
-  НУ  і  все.  І  врешті,  він  нам  вже  ніхто.  Так  що,  якщо  його  королівській  високості  щось  не  подобається,  то  хай  рулить  звідси.
-  Але,  Слав,  якось  ніяково...
-Ага,  а  втікати  зараз,  як  якісь  злочинці  тобі  буде  ок?
-Так,  якось  також  не  дуже.  
-  Ось  і  все.  Просто  давай  спробуємо  по-менше  з  ним  перетинатись.
-  Ну,  добре.  Але,  якщо  що...
-Тоді  відразу  додому.  Я  пам'ятаю.  Ми  ж  так  і  домовлялись.  Все,  ходімо  в  будинок.  А  то  ми  тут  вже  забарились.
І  ми  покрокували  всередину.  Ще  трохи  було  ніяково.  Але  основна  напруга  вже  скресла.  Врешті-решт,  мали  ж  ми  рано  чи  пізно  зустрітись.  Чому  б  і  не  сьогодні?  А  там,  хай  буде,  як  буде.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635654
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2016


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 9) ____

Погода  в  цей  день  навіть  дещо  балувала.  Трохи  прояснилось  під  вечір,  було  прохолодно,  вогко,  але,  все  ж,  без  опадів  -  і  то  вже  неймовірно  тішило.  По  дорозі  ми  заскочили  в  супермаркет,  купили  пляшечку  вина,  трохи  різних  смаколиків  -  не  з  пустими  ж  руками  вирушати.  І  помчали  далі.  Їхати  було  не  дуже  далеко.  Добре,  особливих  заторів  на  дорогах  не  було.  Виявляється,  що  я  все  таки  забула  -  зарядку  на  телефон.  Головне,  сам  телефон  то  взяла,  а  те,  що  він  повністю  розряджений  якось  і  не  звернула  уваги.  Та  то  не  особлива  біда.  Кому  мені  дзвонити.  Та  й  підзарядити  свій  агрегат  можна  було  і  Славкиною  -  бо  вони  ж  майже  однакові.  Тож,  перейматись  було  особливо  нічим.  Настрій  був,  звичайно,  не  фестивальний,  але  якось  натягнувши  на  лице  гримасу  посмішки,  ми  поспішили  на  зустріч  пригодам.  А  чому  б  і  ні?  Молоді,  неодружені,  без  роботи,  але  з  купою  планів.  По  дорозі  вирішили  погадати  "на  радіо".Ну,  знаєте,  загадуєш  бажання  і  кажеш  порядковий  номер  пісні  в  ефірі.  Насміялись  досхочу.  Чи  то  радіостанцію  вибрали  таку,  чи  то  бажання,  чи  позаяк,  питання  в  нас  були  дивні.  Але,  коли  я  гучно  запитала,  що  чекає  на  мене  ввечері,  на  радіохвилях  під  озвученим  мною  номером,  зазвучав  черговий  хіт  Насті  та  Потапа  "Стиль  собачки".  Коротше,  ржали  ми  довго.  А  Славка  сказала,  що  вмію  я  влучно  вистрілювати.  Дорога  була  малопомітною,  бо  ми  то  сміялись,  то  підспівували.  Загалом  -  все  пройшло  весело.  Ну  і  що,  що  ні  слуху,  ні  голосу?  Так,  слів  не  знаємо  інколи.  Зате  з  душею.  А  чому  б  і  ні?
Десь  за  півгодинки  ми  вже  були  на  призначеному  місці.  Навігатор  нас  вивів  на  потрібну  локацію.  На  порозі  зустрічав  Стас.  Саме  вийшов  перекурити.  А  тут  і  ми.
-  Привіт,  нарешті  і  вас  дочекались.-  привітною  посмішкою  осліпив  нас  юнак.  Він  працював  якимось  там  мега  ІТішніком  у  компанії,  де  раніше  й  Славка  здобувала  перший  досвід  роботи.  Потім,  щоправда,  вона  перейшла  до  нас.  Але  контакти  із  колишніми  працівниками  тримала  дружні.  Вони  й  раніше  часто  збирались  разом.  Щось  святкували.  Чи  просто  на  каву,  про  життя-буття  поговорити.  Так,  колектив  у  них  там  був  що  треба.  Усі  молоді,  однодумці,  так  сказати.  Ось  і  спілкуватись  було  про  що.  Стас  на  вигляд  був  струнким,  доволі  привабливим  блондином  із  синіми  очима,  і  досить  цікавим  світоглядом.  Одного  разу  ми  вже  колись  пересікались.  Трохи  вдалось  потеревенити.  Так,  познайомитись.  То  було  декілька  місяців  тому.  Потім  Славуся  ще  не  раз  мене  запрошувала  до  них  на  колективні  зустрічі,  але  то  часу  не  вистачало,  то  ще  якась  зайнятість,  так  і  не  вдалось.  А  тут  ось  трапилась  така  нагода.
-  Так,  привіт,  Малий  -  закричала  Славка,  прискоривши  кроки  в  напрямку  молодика.
-Доброго  вечора,  -  дещо  зніяковівши  від  ситуації,  промовила  й  Аліса.
-Дуже  раді,  що  вам  все-таки  стало  часу  й  бажання  доїхати  до  нас.  
Стас  швидко  ввів  нас  у  курс  справи.  Виявилось,  що  його  підвищили  до  директора,  а  він  вже  в  свою  чергу  вирішив  влаштувати  від  себе  для  колективу  свято.  Народу  справді  зібралось  чимало.  Чоловік  з  двадцять,  певно.  
-  Що  ж  ти  раніше  не  зізнався?  -  обурилась  моя  подружка.
-Та  то  ж  нічого  такого.  Лишилась  би  в  нас,  то  певно,  місце  було  б  твоїм,  -  відповів  їй,  все  з  тією  ж  посмішкою  юнак.
-Та  ну,  ти  що?  Ти  більше  заслужив,  -  продовжувала  Славка.
-  Так,  вітаю!  -  ледве  змогла  вставити  й  свої  "пять"  я.
-Дуже  дякую,  Алісо.  Заходьте,  знайомтесь.  Ваша  кімната  на  другому  поверсі.  Перша  справа  на  коридорі.  Там  все  просто,  але  сподіваюсь  вам  сподобається.
-Дуже  дякую!  -  посміхнулась  навзаєм  Аліса.
І  ми  покрокували  всередину.  Там  вже  царювала  атмосфера  свята.  Шашлики  смажились  знадвору.  Всередині  ж  було,  як  у  вулику.  Всі  спілкувались.  Негучно  лунала  музика.  Загалом,  така  дружня  та  привітна  компанія  підібралась.
-Народ,  дивіться,  хто  приїхав.  Це  Славка,  яку  ви  всі  й  так  любите,  а  це  її  коліжанка  Аліса.  Приймайте,  новачків.
Почали  якось  ознайомлюватись  з  навколишніми.  Усе,  як  завжди.  Пішли  дівчаткам  допомогти  по  кухні.  Виявились  дуже  приємні  особи.  Тільки  тепер  зрозуміла,  чому  Славка  так  завжди  з  трепетом  розповідала  про  їх  мікроклімат.  То  дійсно  щось  особливе.  Люди  привітні,  веселі,  цілеспрямовані,  молоді  й  амбітні,  але  з  поняттям  про  честь  і  совість.  І  саме  це,  певно,  й  виявилось  запорукою  успіху.  Бо  їх  маленька  компанія,  із  такого  офісу,  розміром  з  однокімнатну  квартирку,  почала  розвиватись  у  правильному  напрямку.  Вони,  здебільшого  займались  якоюсь  рекламою,  створенням,  оформленням  сайтів  і  так  далі.  Дійсно  гарні  люди.  По-справжньому,  відкриті  й  цікаві  особистості.  Люблю,  коли  за  амбіціями  "підкорити  світ  власною  ідею"  стоїть  і  принцип  -  "А  як  їїї  реалізувати?",  і  ще  безкінечна  праця.  Тімбілдинг  у  них  працював  на  повну.  Вони,  знаєте,  як  подружжя,  і  в  горі,  і  в  радості  разом.  То  було  дуже  зворушливо.  Коли  розповідали,  як  допомогу  на  Майдан  возили,  як  ночей  не  спали,  як  проекти  готували  один  за  одним,  як  офіс  -  той  що  однокімнатна  квартира,  був  і  місцем  ночівлі  для  восьми  чоловік.  А  потім  і  як  стажувались,  і  як  набивали  перші  гулі,  і  як  святкували  успіхи.  Як  їздили  разом  і  в  Одесу,  і  в  Карпати.
-  І  ви  одне  одному  не  обридаєте?  -  запитала  подивовано  я.
-Дивись,  Аліс,  справа  в  тому,  що  ми  за  день  можемо  по  триста  разів  пересваритись,  доводячи  свою  правоту,  відстоюючи  свою  думку.  Це,  інколи,  безумовно,  впливає  і  на  роботу.  Ми  періодично  кричимо  одне  на  одного.  Але  декілька  днів  -  у  відпустці  чи  на  вік-енді  і  починаєш  сумувати  за  всіма.  Ковток  особистого  простору  -  і  все,  трохи  попускає.  Ніщо  не  ідеально.  Але  ми  стараємось.  -  відповіла  мені  нова  знайома  -  Наталя.
-Дійсно  можна  позаздрити  такому.  Насправді.  А  ти  чому  пішла  Славка?
-  Були  на  те  причини,  -якось  буркнула  моя  подруга.
--Так  сталось,  продовжила  її  думку  Наталя,  -  Менше  з  тим,  вона  й  надалі  продовжувала  нам  допомагати.  Ось  і  успіх  Стаса  -  це  і  її  робота.  На  якийсь  відсоток.  
-  Так,  Славка,  вона  -  така  -  всюди  прийде  на  поміч  -  із  посмішкою  додала  я.
-Стоп!  Досить  вганяти  мене  в  фарбу!-  вже  втрутилась,  не  стерпівши  стільки  компліментів  дівчина.
-Що,  дівчатки,  все  готово?  -нашу  дівочу  бесіду  перервав  Стас.
-Майже,  -  відповіла  Женька,  що  саме  дорізала  овочі.
-Аліска,  а  ми  з  тобою  трохи  забудькуваті.  Ми  ж  також  дещо  привезли.-  раптом  викрикнула  моя  подружка.
А  й  дійсно.  Забули  все  в  авто.  Якось  не  подумали.  Що  ж  поробиш,  приславута  дівоча  пам'ять!
-  Я  заберу,  Слав,  не  переймайся.  Тільки  ключі  давай.  -  сказала  я.
-  Візьми  у  мене  в  кишені.  
-Давай  я  допоможу  принести?  -  ласкаво  запропонував  Стас.
-Добренько.  Дякую.
І  ми,  взявши  ключі,  пішли  надвір.  По  дорозі  якось  розговорились.
-Що  там  у  вас  трапилось,  а  то  Славка  так  і  не  розповіла?
-Та  таке.  Довго  описувати.  Якщо  коротше,  то  ми  тепер  без  роботи.  Ще  й  начудили.
-Без  роботи?  Справді?
Я  відкрила  машину  і  полізла  на  сидіння  за  пакунком  із  продуктами.  Як  помітила  машину,  що  під'їжджала.
-Ти  на  когось  ще  чекаєш?  -  з  середини  машини  спиталась  я.
-Так,  товариш  має  приїхати.  Із  рік  не  бачились.  Може,  трошки  більше.  Вчились  разом.  Це,  певно  він.  Так  -так...
Мені  було  дуже  цікаво,  хто  то  і  що.  Але,  як  на  зло,  саме  в  той  момент,  коли  я  хотіла  вже  вилізти  з  машини  і  подивитись  на  цього  містера  Х,  із  кишені  випав  телефон,  та  й  зник  десь  під  сидінням.  Я  поспішно  почала  шукати  рукою  його.  І  ось,  нарешті,  знайшла.  
-Привіт,  Стасян,  -  почула  я  десь  знайомий  голос  за  спиною.  
-Жекааа-  відповів  Стас.
Вилізши  врешті  з  машини  і  повернувшись,  я  не  могла  повірити  власним  очам.  Та  бути  такого  не  може.  Що  за  співпадіння?  Ось  тобі  і  гарний  вечір.  І  що  тепер  робити?  Та  я  просто  не  вірила  в  це.  Ні,  ну,  я  відмовляюсь.  Так  просто  не  буває...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628784
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 8) ____

Прокинулась  вже  під  вечір,  коли  в  двері  хтось  нещадно  тридзвонив...  На  вулиці  вже  було  геть  темно,  хоч  ознак  часу  це  не  додавало...Осінньо-зимній  період  -  він  такий  -  прокидаєшся  ще  темно,  не  встигнеш  озирнутись  -  вже  темно...  Позаяк  мобільний  був  розряджений,    прийшлось  просто  йти  до  коридору  в  очікуванні  того,  хто  ж  це  посмів  потурбувати?  Оскільки  очі  ще  нічого  не  бачили,  а  вимикач,  до  якого,  ніби  сама  по  собі  дотягнулась  рука,  ще  й  додав  яскравого  світла,  то  просто  відчинила  двері...  На  порозі  стояла  Славка.  В  руках  цілюща  кава,  на  лиці,  як  завжди  посмішка.  Ось  як  вона  здатна  завжди  приносити  гарний  настрій?
-  Що  ти,  ще  спиш?  -  прямо  з  порогу  запитала  вона.
-  Так,  а  котра  вже?  -  злегка  призвичаївшись  до  навколишнього  світу  здатна  була  спитатись  я.
-Уже  пів  на  восьму.
-Вечора?
-Авжеж,  вечора,  котусю,  -  посміхаючись  в  усі  32  відповіла  дівчина.
-Уже  добре.
-Так,  все,  збирай  речі.
-Стоп!  Стоп!  Стоп!  Які  речі?  Я  нікуди  не  піду.  Із  мене  вчорашнього  вистачило.
-Ти  мене  не  так  зрозуміла.  Ти  свій  мобільний  взагалі  бачила?
-Ні,  звичайно.  Він  десь  тимчасово  помер!
-Тоді,  все  зрозуміло.  А  я  все  слала  тобі  смс.  Значить,  дивись,  Аліска,  ситуація  наступна.  Пам'ятаєш,  моїх  друзів  із  попередньої  роботи?    
-Так,  Стас  і  Олег,  здається.
-  От  що  значить  гарна  професійна  пам'ять.  
-Давай  зараз  не  будемо  про  це.
-Пробач.  Коротше,  справа  в  тому,  що  вони  збираються  у  Стаса  на  хаті  -  за  містом  на  декілька  днів.  Там  щось  святкувати  будуть.  Ми  запрошені.  Так  що  давай  збирай  свої  "шмотки"  і  поїхали  на  декілька  днів  відпочинемо.
-Чувіха!  Ти  прикалуєшся?У  мене  тут  суцільний  обвал  по  всіх  фронтах,  а  ти  мені  гуляти  пропонуєш?
-А  що  ж  ти  робити  зібралась?  Сидіти  і  жаліти  себе  цілодобово?  Давай,  хутко.  У  тебе  немає  варіантів.  Ти  ж  мене  знаєш!  Я  ж  не  відчеплюсь.  Там  буде  купа  народу.  У  кожного  різні  кімнати.  Все  буде  добре.  Як  в  таборі  в  дитинстві.  Гучно,  весело.  Розвієшся.  До  того  ж  природа.  Давай  на  декілька  днів  просто  вирвемось  із  закритого  простору  нашого  улюбленого  мегаполісу.  
-Вмієш  же  ти  вмовляти.  Але  пообіцяй,  якщо  я  відчую  себе  дискомфортно,  захочу  повернутись,  то  ми  відразу  поїдемо?
-Як  скажеш.  Давай-давай,  часу  вже  реально  обмаль.  Збирайся.  На  нас  будуть  чекати.  
-  Що  хоч  взяти  скажеш?
-Ну,  все  як  завжди.  Стандартний  набір.  По-дорозі  щось  докупимо.
-Добренько.
Аліса  понеслась  бігати  по  квартирі  і  потроху  закидати  якісь  потрібні  предмети  в  свою  коричневу  шкіряну  сумку.  Почасти,  туди  потрапляло  все,  що  приходило  на  думку  в  даний  момент.  Зубна  щітка,  плойка  (не  знаю  навіть  для  чого,  але  чому  б  і  ні),  якісь  штани,  улюблений  зелений  джемпер,  кохана  піжамка,  ну  і  різні  ще  потрібні  речі  .  Тепер  потрібно  було  ще  переодягнутись.  Що  ж  за  дилема?  
-А  ти  в  чому  їдеш?
-Ну  відкрий  очі  і  подивись!  Чи  ти  думаєш,  я  ще  перевдягатись  буду?
-Так,  згідна,  питання  не  логічне.  Але  що  ти  від  мене  зараз  хочеш  -  рівень  адекватності  -  мінімальний.  Я  щойно  прокинулась.  До  того  ж  це  не  легко  мені  далось.
-Добренько.  Одягайся  просто  і  тепленько.
Славка  стояла  посеред  кімнати  і  спостерігала  за  мною.  На  ній  були  чорні  вузькі  штани  та  прінтований  світшот,  зверху  якого  красувалась  шкіряна  куртка  та  улюблені  майже  ковбойські  чоботи  на  ногах.  Великі  трикутні  сережки  кольору  металик  доповнювали  весь  образ.
Так,  що  ж  одягнути?  Добре,  просто  та  зручно.  Дістала  джинси,  темно-сині,  з  улюбленими  "потертостями"  та  манжетами,  потім  сорочку  в  червону  клітинку  (шотландку)  і  улюблену  жилетку  з  овчини  (купила  ще  в  тому  році,  така  вона  мила,  бежева,  асиметрична,  дещо    довша  спереду,  дещо  коротша  ззаду).  Коротше,  комплект  видався  таким  собі.  Яскраві  червоні  мокасини  на  платформі,  як  доповнення.  Ось  і  все.  
-ТИ  ще  довго?  Скільки  вже  можна  чекати?
-Ну,  дай  я  хоч  трохи  підфарбуюсь.  І  голову  приведу  до  ладу.  
-Та  досить  уже.  Гарні  кучері.  Усе  добре.  Давай  вже  вирушати.
-Зараз  ще  раз  все  перевірю.  Чи  все  взяла.  Напевне.  Так,  все  вимкнула.  Готово.
І  ми  вирушали.  А  що  чому  б  і  не  відпочити?  Тим  паче,  останнім  часом  такий  шанс  випадав  неймовірно  рідко.  Тому  з  очікуванням  на  краще  ми  поїхали  в  гості.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628530
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 7) _____

Швидка  допомога  подружки  прибула  досить  хутко.  Десь  за  півгодини  Славуся  вже  була  на  місці.  В  руках  у  неї  красувалась  пляшка  "заспокійливого".  Тож,  ми  так  і  сіли  у  коридорі,  на  канапі,  бо  сил  у  Аліси  перебратись  куди  подалі  просто  не  було.  Славка  сама  витягнула  якісь  келихи  в  шафі,  сама  налила,  і  після  першої  ж  "дози"  сказала  -  ну,  розповідай.
-  Та  що  розповідати?  
-Що  трапилось?
-Я  навіть  не  знаю.  Пам'ятаєш  той  папірець,  на  який  ми  чомусь  не  відразу  вирішили  звернути  увагу...
-Так,  там  був  наказ  на  твоє  звільнення?
-Найсмішніше,  що  ні!  Уяви  там  було  її  призначення...  
-  А  ти?
-Про  мене  взагалі  жодного  слова...
-Так,  ситуація  дивна...  А  ти  його  бачила?
-На  жаль...  
-Що  він  тобі  сказав?
-Пробурмотав  щось,  тупу    "гарного  вечора"...
-От  Мерзота,  ще  й  знущається.  Аліска,  ну  чому  ти  переймаєшся?  Та  з  твоїм  досвідом!  Та  тебе  будь-де  з  руками  ногами  відірвуть!  Та  він  ще  собі  лікті  гризти  буде!  Ще  на  колінах  приповзе!  А  хочеш  я  також  звільнюся?  Так,  все,  справа  вирішена.  Завтра  теж  напишу  заяву.  Та  ми  з  тобою  ще  гори  звернемо.  Ще  власний  бізнес  відкриємо.  А  він...  Теж  мені,  Євген  Дмитрович.  Та  він  зі  своєю  Блондою  ще  по  світу  побиратись  піде.  Подумаєш,  звільнив.  Чи  й  не  цабе...
Чим  далі  ми  продовжували  приймати  "заспокійливе",  тим  більше  наші  думки  відривались  від  реальності.  Як  буває  у  таких  випадках,  почуття  самовпевненості  зростає  в  рази.  Ти  ж  ніби  не  відчуваєш  ніяких  обмежень.  Гори  по  плече,  море  по  коліна.  
Коротше  кажучи,  ледь  отямилась  я,  і  зрозуміла,  що  ми  вже  десь  у  клубі.  Так-так.  Нічний  клуб.  Гучна  музика.  Вогні.  Купа  людей.  МС,  який  щораз  більше  закликав  йти  в  відрив.  Ну,  і  як  тут  заперечити?  Коротше  кажучи,  Алісу  понесло.  Славка  все  кричала,  що  сьогодні  я  не  можу  говорити  їй  "ні".  А  я  й  не  особливо  хотіла  сперечатись.  
Тому  ситуація  виглядало  приблизно  так:
-  Самбука?
-Звичайно!
-Викрутка?
-А  чому  б  і  ні?...
-  О,  диви,  який  синенький  коктейльчик...
Ситуація  була  катастрофічна.  Тоді  я  ще  цього  не  розуміла.  ЧИ  то  пак  вже  не  розуміла.  Бо  й  розуміти  вже  було  нічим.  В  голові  ситуація  туманилась.  Був  лише  ритм  музики  і  алкогольний  перебір.  
Ранок  почавсь...  Скажімо  так,  ранок  почавсь  і  то  вже  добре.  Телефон  щось  там  намагався  ще  викрикувати,  та  позаяк  лежав  дуже  далеко,  реакції  на  нього  було  нуль.  Сил  встати  не  було.  Та  що  там  встати.  Сил  відірвати  голову  від  подушки  чи  бодай  розплющити  повіки  не  вистачало.  Врешті-решт,  мобільний  видав  сигнал,  що  більше  він  не  жилець  і  також  припинив  боротись  за  життя.  Аліса  не  могла  навіть  перевернутись...  В  голові  гучним  дзвоном  відбивалась  вчорашня  розвага.  Почуття  спраги  не  давало  можливості  й  далі  провалитись  в  сон.  Десь  краєчком  заледве  розплющеного  лівого  ока  я  побачила  пляшку  недопитої  мінералки.  Руки,  тремтячи  і  опираючись  наказу  мозку,  потягнулись  у  потрібному  напрямку.  Зусилля  були  схожі  на  те,  як  штангіст  підіймає  рекордну  вагу.  Все  здавалось  уже  зроблено,  як,  в  останній  момент,  пляшка  висковзнула  і,  з  гучним  тріскотом,  гайнула  додолу.  Раптом  я  почула,  як  хтось  поряд  видав  тривожний  стогін.  Різко  і  з  острахом  повернувшись  вправо,  я  помітила  Славку.
-Доброго  ранку...
-І  тобі  того  ж...
-А  що  ти  робиш  тут,  та  ще  й  на  підлозі...
-  Сплю,  напевно.
-  А  чому  на  підлозі?
-Не  запитуй!
Ситуація  виглядала  катастрофічно.  Речі  розкидані  по  всьому  коридору.  Якісь  пляшки,  недопалки,  сукні,  папери,  різна  документація...  Останнє  вразило  найбільше...
-  Ти  добре  пам'ятаєш  вчорашній  вечір?  -  без  надії  на  позитивну  відповідь,  запитала  Аліса...
-  Чесно?  Не  зовсім...
-Почуваю  себе  жахливо...
-Аналогічно...
-Треба  вставати...
-Є  аспірин?
-Так,  десь  повинен  бути  в  сумочці...  
Аліса  мовчки  почала  шукати  таблетки,  порпаючись  серед  речей...  
Після  потрібних  медикаментів,  душу  й  кави  -  це  вже  було  схоже  на  щось.  І  тут  назріло  чергове  питання.
-  Славка,  я  то  чому  не  на  роботі  -  зрозуміло.  А  ти  чому?
-  Так  я  ж  звільнилась!
-  А  коли  ти  встигла?
-  Ти  не  пам'ятаєш?
-  Ні.  У  мене  взагалі  все  в  тумані.
-  Ну,  вчора,  десь  годині  о  четвертій..
-Ранку...
-Ага...
-То  вже  сьогодні.
-А,  ну,  так.  Не  перебивай.  Мені  й  так  говорити  не  просто,  а  тут  ще  ти  зі  своїми  уточненнями.
-  Вибач...  Продовжуй!
-Коротше,  ми  вирішили,  що  нам  потрібно  все  шефу  виговорити  і  поїхали  в  офіс..
-  О  четвертій  ранку?
-  Так!  Зараз  мене  також  таке  рішення  дивує.  Але  тоді  -  це  була  гарна  ідея.
-  Ми  ж  його  там  не  зустріли?
-  Звісно  що.
-Фух.  Тоді  ми  повернулись  додому  і  заснули?
-Якби  ж  то...  Ти  реально  нічого  не  пригадуєш?
-Ні...
-  Коротше,  коли  ми  почали  стукати  в  двері,  вийшов  охоронець.  
-  Він  то  нас  і  не  впустив.
-  Мрій!  Ти  почала  кричати,  що  ти  начальство.  Що  тобі  терміново  потрібно  всередину...
-  От  дурепа...
-  Ага,  дістала  перепустку...  
-Значить,  нас  таки  впустили...
-Звісно...
-І?
-Далі  ми  пішли  до  кабінету  шефа...
-Дмитровича?
-А  в  тебе  ще  якийсь  є?
-Та  в  мене  вже  й  того  немає...
-То  й  на  краще...
-  Чому?
-  Бо  тепер  нам  ліпше  йому  на  очі  не  потрапляти.
-  Щось  зовсім  страшне?  Мені  краще  не  знати?
-  Та  ну,  я  просто  не  все  сама  добре  пам'ятаю...  Бо  поки  я  писала  заяву  на  звільнення.  До  речі,  на  зворотньому  боці  його  якоїсь  грамоти...  Та  ще  й  олівцем  для  фарбування  очей...
-ГОСПОДИ...
-Так...  Саме  тоді,ти  настрочила  йому  якогось  там  листа...  Щось  ще  кричала  про  вендету...
-  Який  жах...  Як  же  після  такого  далі  жити...  Подай  мені  воду...  
-  О,  до  речі,  добре,  що  ти  її  вчора  купила...
-Я?
-Так-так...  
-Хоч  якась  розумна  думка  за  весь  вечір...
-Не  зовсім...
-Що  таке?
-Поверни  голову  і  переведи  погляд  на  вікно...
-А  що  з  вікном?  Все  як  завжди.  Ой,  квітка...Жива..Звідки  вона  там?
-Ти  вчора  винесла  її  з  кабінету  шефа.  Сказала,  що  то  моральна  компенсація.
-Все,  гірше  бути  й  не  може.
-Ну,  хіба  що  якщо  б  ти  потягнула  його  пальму....
-Дуже  смішно...Ох,  і  нагуляли  ж  ми  з  тобою.  Тепер  довіку  не  розберемось  із  цим...
-Та  якось  воно  буде.  Щось  вигадаємо.  Не  переймайся.  Так,  мені  потрібно  з'їздити  додому.  Привести  себе  до  ладу.  А  ввечері  зустрінемось.Поспи.  А  потім  вже  щось  разом  придумаємо.  Якось  воно  влаштується...
-Добренько.  Давай,  до  вечора.  Проводжати  не  буду,  вибач.
-Та  я  сама  знайду  вихід.  Аліса...?
-А?  Що  ти  хотіла?
-Пробач  мене...  Завжди  я  всім  тільки  неприємності  приношу.
-Ти  що?  Забудь.  Ти  через  мене  роботи  позбулась,  так  що  то  мені  вибачатись  потрібно.  До  вечора.  І  не  думай  про  погане.  Якось  розрулимо.
Славка  пішла,  а  я  зашилась,  один-на-один  із  "хворою"  головою  та  купою  думок.  А  міністерство  здоров'я  не  дарма  попереджує,  що  алкоголь  шкодить.  Хотілось  і  сміятись,  і  плакати.  Але  більш  за  все  хотілось  спати.  Тож,  потрібно  було  вирішувати  проблеми  в  порядку  їх  важливості.  Зараз  на  першому  місці  був  сон.  А  там,  дивись,  і  якісь  розумні  думки  з'являться.  Так  що  втікаючи  від  самокартання,  Аліса  просто  заснула.
     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627258
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 6) _____

Виявилось,  що  у  американців  трапився  якийсь  збій.  Чи  то  наш  шеф  надіслав  не  такого  формату,  чи  не  туди.  Зрештою,  підсумок  один.  Матеріалів  у  них  немає.  А  вони  потрібні.  Чекати  ні  в  кого  часу  немає.  Що  ж  робити.  Я  пообіцяла,  що  за  півгодини  вже  перешлю  все  їм.  Вони  лишили  повторно  координати.  Це  все  добре,  але  як  же  дістати  ці  файли?  Шеф  вперто  не  відповідав  на  дзвінки.  Час  йшов.  Ми  з  Машкою  вирішили  зайти  до  його  кабінету  у  подивитись  у  нього  на  комп'ютері.  Ризиково.  Він  таких  вторгнень  у  приватні  володіння  не  любить.  Та  більше  варіантів  немає.  Тож,  ми  рішуче  попрямували  до  його  кабінету.  Але,  звичайно,  комп'ютер  був  запаролений.  Ніхто  й  не  сумнівався.  
-  І  що  тепер?-  запитала  я.
-  Навіть  не  знаю.  А  ти  попроси  Дімку  зламати  шефівський  комп.
-  Ти  що?  Він  не  згодиться.  Та  й  Дмитрович  знавісніє,  дізнавшись,  що  ми  втрутились  до  його  території.
-По-перше,  Дімка  тобі  ніколи  не  відмовить.  По-друге,  в  тебе  є  ще  якісь  варіанти.
-  Що  за  натяки  такі?
Справа  в  тому.  Що  ми  з  Дмитром  (з  ІТ-відділу)  колись  одного  разу  попили  каву  разом,  і  з  того  часу  всі  впевнені,  що  в  нас  там  щось  було.  
-Аліса!  Та  всі  все  про  вас  знають.  Але  зараз  не  на  часі  твої  особисті  стосунки  вирішувати.  Давай,  вже  часу  не  лишилось.  
-  Ой,  Машка,  штовхаєш  ти  мене  на  кримінал.  І  нічого  особистого  в  мене  ні  з  ким  немає.  Тут  і  обговорювати  нічого!
Машка  тільки  поправила  свої  окуляри  в  червоній  оправі  і  посміхнулась.
-  Добре,  я  спробую  поговорити  з  Дмитром,  але  нічого  не  обіцяю,  а  ти  біжи  -  принеси  мені  з  мого  кабінету,  там  на  листочку  записана  електронна  адреса,  куди  відправляти.  На  всяк  випадок.
Ми  як  навіжені  вискочили  з  кабінету  хто  куди.  Я  попрямувала  до  Дмитра.  
-Доброго  дня,  Дмитро  Олексійович!  -  з  порогу  заявила  я.
-  Чому  так  офіційно?  -  запитав  мужчина  в  синій  сорочці  і  діловому  костюмі,  повернувши  своє  крісло  у  мій  бік.
-  А  чому  б  і  ні?  Я  у  справі.  Коротше,  мені  треба,  щоб  ти  зламав  пароль  від  компа  Дмитровича.
-  Добре,  що  не  Пентагону.
-Дуже  смішно.  Дивись.  У  нас  така  ситуація,  він  мав  відправити  файли  американцям,  а  вони  десь  "підвисли".  Коротше  кажучи,  шефа  немає,  він  буде  пізно,  а  ці  телефонують  і  вимагають  всі  матеріали  відразу.  А  інакше  нам  сам  розумієш  що.
-  Добренько,  могла  б  не  пояснювати.  Пішли.  Я  спробую.
Ще  з  10  хвилин  маніпуляцій  і  чаклувань  Дімки  над  комп'ютером  і  вуаля  -  повний  доступ.
-  Дякую!
-  Користуйтесь!  Тільки  ти  ж  розумієш,  що  він  все  дізнається.
-Так,  звичайно.  Я  все  поясню.  Дякую.  Дуже  виручив.
-  Так,  так,  будеш  винна.
-Окей.
Я  полізла  шукати  потрібні  файли.  На  диво,  наш  шеф  не  виявився  конспіратором,  тому  легко  в  знайшла  все,  що  потрібно,  в  папці  з  назвою  проектів.  
Машуня  принесла  адресу.  Все.  Відправила.  За  декілька  хвилин  партнери  з-за  океану  віддзовнились.  Колапсу  не  трапилось.  Все.
Ну,  а  шефу  пізніше  все  поясню.  
Так,  тепер  до  своїх  справ.  Врешті  добралась  до  кабінету.  По  дорозі  ще  прихопила  одну    папку  зі  своїм  проектом.  Потрібно  було  доопрацювати  певні  дані.  І  так,  ось  і  мій  стіл.  А  так.  Папірець  з  наказом.  Вже  майже  й  забула.  Голова  цілий  день  забита  зовсім  не  тим.  Потрібно  прочитати.  Що  у  нас  тут?  Наказ.  Ну,  це  зрозуміло...
"бла  бла  бла...призначити  завідуючою  відділом  кадрів  Серебрянську  К.А.    Число/Підпис."  
 Що?  Хто  це?  Чому  її?  Що  за  загадкові  ініціали?  Здогадуюсь  я  хто  така  К.А.    -  lady  in  red  -  Каріна  Аркадівна.  А  хто  ж  ще?  Звичайно...  Руки  опустились...Папка  випала,  сковзнула  по  ногам,  по  колготкам  пішла  "стрілка"...  Так,  звичайно.  Що  ще?  
Аліса  почала  усвідомлювати,  що  на  її  місце  призначили  "однокласницю".  Вперше  в  офісі  і  відразу  керівна  посада.  А  мені  далі  куди?  Ситуація  ставала  зрозумілою.  Куди?  Куди?  Вакантних  місць  у  нас  не  було.  Це  я  то  знаю.  Напевно.  Значить,  на  вулицю.  А  для  чого  щось  пояснювати?  У  Дмитровича  на  це  просто  не  було  часу.  Та  й  для  чого?  Хто  я  така,  щоб  переді  мною  хоча  б  вибачатись.  Хотілось  плакати.  Нервові  хвилі  пронизували  все  тіло.  "Мурахи"  бігали  по  спині.  Хотілось  зірватись.  Розтрощити  весь  офіс.  Кричати  на  всіх.  Розбити  навіть  комп'ютер.  Але  потрібно  було  зібратись.  Ніхто  не  побачить  сліз.  Я  зараз  опублікую  наказ,  "підшию"  в  папку,  закінчу  свої  справи,  зберу  речі  і  піду.  І  більше  ніколи  сюди  не  повернусь.  Знайду  собі  нову  роботу.  Взагалі  поїду  до  мами.  Набридла  ця  несправедливість.  Скрізь  "кумівство".  Як  не  мами,  так  жінки,  діти,  внуки,  правнуки,  ось  однокласниці  врешті-решт.  Все,  досить.  Потроху  почала  збирати  себе  до  купи.
За  декілька  годин  справи  доробила.  Наказ  вже  давно  роздрукований.  Все  зібрала.  А    тут  не  так  багато  і  назбиралось.  Уявляєте,  декілька  років  роботи,  а  всього-навсього  маленький  паперовий  пакунок  речей.  Ось  і  все.  Залишилось  рознести  по  відділам  і  повісити  на  дошку  оголошень  наказ.  Така  формальність.  На  скільки  розумію,  від  мене  навіть  заяви  не  потрібно.  Хоча  тепер  це  не  в  моїй  компетенції.  Уже  новий  начальник  відділу  кадрів  все  вирішить.  Тож,  за  трудовою  зайду  пізніше.  Хай  пояснює,  чому  та  за  що.  
Так,  все  зробила.  Останній  погляд  на  улюблений  кабінет.  Колишній.  Ви  колись  думали,  як  можна  прив'язуватись  до  речей,  до  простої  кімнати?  Мені  тут  було  дуже  добре.  Я  тут  неодноразово  майже  ночувала.  Це  був  наче  мій  другий  дім.  Маленький,  затишний.  А  тепер  він  вже  не  буде  мій.  Сюди  прийде  ця  білявка.  Хоча  ні,  їй,  напевне,  виділять  щось  більш  солідне.  А,  може,  вона  буде  прямо  з  Дмитровичем  сидіти.  На  його  місці?  А  чому  б  і  ні.  
Все,  досить,  це  вже  істерика.  Не  буду  більше  стояти.  Вимкнула  світло.  Закрила  двері.  Все!  На  вихід.  Славка  ще  не  повернулась.  Ну,  як  завжди.  Десь  знову  застрягла.  А  зараз  вона  мні  так  потрібна.  Хоча,  зрештою,  чим  би  вона  мені  допомогла?  Все.  Наказ!  Окей.
На  виході  наштовхнулась  на  шефа.  Майже  налетіла.  
-  Із  Вами  все  в  порядку?
-  Так,  звичайно  -  заледве  тримаючись,  щоб    не  надавати  йому  добряче  по  лицю,  відповіла  я.  
-  Щось  Ви  самі  на  себе  не  схожі,  Алісо.
-  Вам  здалось.  
(Не  схожа?  Я?  Та  ти  мене  звільнив!  Та  я  тут  роками  працювала  довше  за  тебе.  А  тут    без  пояснень.  Ще  й  такі  питання.  Дивна  людина!)
-  Гарного  Вам  вечора.
(Ще  й  іронізує!  Вашими  молитвами!)
-  Ага.  І  Вам,  Євген  Дмитрович.  -  це  все  що  я  могла  сказати.  Все!
Вийшовши  вже  з  метро  я  плуталась  додому,  в  руках  два  пакети.  Так,  вдалий  день.  Пакунок  із  сукнею.  А  так,  купила  сукню.  Вирішила  себе  потішити...  В  іншому  всі  речі  з  роботи...  Ось  так  і  йшла.  Повільно,  без  щонайменшого  уявлення,  що  трапилось  і  чому?А  в  голові  лунала  одна  з  останніх  пісень  "Скрябіна"  -  "А  зараз  вже  кінець..."  І  від  того  було  ще  гірше  на  душі.  Так  хотілось  плакати.  Сльози  потроху  самі  зривались.
Ну  як  так  можна,  я  що  собака  якась?  Захотів  вигнав.  Без  пояснень.  Без  жодного  слова.  Я  все  робила.  Встигала.  Задзвонив  телефон.  
-Ти  чому  мене  не  дочекалась?-  обурювалась  Славка  у  слухавці.
-  Я...я...  -  тут  я  повноцінно  розревілась  -якраз  перед  будинком,  -  Він  мене  звільнив!
-Хто?  Дмитрович?  Ти  жартуєш?  Особисто?  За  що?  Де  ти  його  вже  зустріла?
-  У  тому  то  й  справа,  що  ні.
-  Він  що  тобі  смс  прислав?
-  ММС,  бля.  Не  тупи!  Пам'ятаєш,  він  мені  наказ  віддав.  Там  й  було  це.
-Та  з  чого  б  це?  Ти  ж  завжди  все  виконувала.  Він  був  задоволений  твоєю  роботою.  Може,  все  ще  можна  змінити.  Ну,  переплутав.  Погарячкував.
-  Він  призначив  на  моє  місце  Серебрянську  К.А...
-  Хто  це?
-  "Однокласниця"!
-  М-да...Ситуація  дивна...  Не  панікуй.  Завтра  все  вирішимо.
-  Я  не  піду  туди  більше.  Я  вже  всі  речі  забрала.  Все  решту  хай  поштою  пришле.  Або  з  кур'єром.  Бачити  нікого  не  хочу.
-Так,  я  зрозуміла  тобі  потрібна  ШСД!
-Не  знаю,  що  це,  але  звучить  погрозливо.
-  Швидка  Славина  Допомога.  Я  вже  виїжджаю.  Ти  ж  вдома?
-  Майже.  Зараз  якраз  на  порозі.
-  От  і  чекай  на  мене  там.  Я  скоро  буду.
Мені  нічого  не  лишалось.  Тільки  зайти,  сісти  на  канапу  і  жаліти  себе,  чекаючи  на  подругу.  Що  ж  за  день  такий?  ...
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626502
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 5) _____

Голос  зсередини  кімнати  звучав  якось  занадто  грізно  і  знервовано.  У  цей  час  в  Аліси  віднялись  ноги...  Все  тіло  стало  навіть  не  ватне  (  взагалі  події  останнього  часу  якось  опустили  гідність  цього  матеріалу)).  Так  от,  здавалось,  вся  стала  якоюсь  пластиліновою.  Ось-ось,  температура  підніметься  ще  трошки  вгору  і  залишиться  просто  кольорова  пляма  на  підлозі.  Та  потрібно  було  відчиняти  ці  кляті  двері...  Але  якісь  внутрішні  почуття  підказували,  що  там  чекає  небезпека.  Знаєте,  як  в  американських  бойовиках,  блимала  така  червона  лампочка,  з  надписом  "DANGER!DANGER!"  Вуха  почало  навіть  трохи  закладати.  Як  при  підйомі  на  Еверест  (  абсолютно  не  уявляю,  як  то  люди  збираються  на  такі  вершини,  але  чомусь  здається,  що  відчуття  у  них  такі  ж).  Все  ж  потрібно  було  робити  цей  крок  вперед.  Ну,  не  в  тому  вже  віці,  щоб  подзвонивши  в  двері  сусіду,  втікати  геть.  Отож,  трохи  почекавши,  осмикнувши  кофтинку,  Аліса  зайшла.
-  Доброго  дня,  Євгене  Дмитровичу!  -  ледь  змогла  я  промовити,  як  переді  мною  відкрилась  картина.  Кабінет  шефа,  де  він  сидів  і  привітно  спілкувався  з  якоюсь  кралею  в  червоній  сукні,  з  надпотужним  декольте.  Білявка  мило  крутила  кінчики  свого  волосся  навколо  вказівного  пальця  і  посміхаючись  щось  говорила.  Здалось,  що  я  невчасно.  Але,  дітись  було  вже  нікуди.  Хоча  в  той  момент  я  б  ліпше  вирила  підкоп  і  розчинилась,  щоб  не  псувати  таку  картину.  Та  так  не  буває.  Тож,  довелось  продовжувати:  
-  Ви  мене  викликали?
-  Так,  Аліса.  Заходьте.  
Бос  з  неохоче  перевів  свій  погляд  в  мою  сторону.  А  я  стояла,  як  семикласниця  у  директора  школи,  після  того,  як  розбила  вікно.  
-  Ось,  познайомтесь,  Каріна  Аркадівна.  
-  Ну,  що  ти,  Женю,  так  офіційно...  Просто  Каріна.  Я  ще  не  в  тому  віці.  -  білявка  втрутилась  у  розмову  і  протягнула  руку  з  ідеальним  манікюром.  
Алісі  нічого  не  лишалось,  як  протягнути  руку  навзаєм.
-  Приємно  познайомитись.  Аліса.  -  заледве  встигла  я  це  промовити,  як  побачила,  що  на  моїй  правій  руці  зверху  красувався  розпис  фломастерами.  Ой...  Як  я  це  не  помітила  раніше.  Вчора  малюки  забавлялись  ще  й  розмальовуваши  все,  що  бачили.  І  краще  вже  мої  руки,  ніж  стіни...  А  потім  світла  не  було...Як  воно  не  змилось.  Як  я  не  бачила...І  чому  ніхто  не  сказав.  Добре,  манікюру  у  мене  вже  давно  не  було.  Це  ще  півбіди.  Але  оця  пляма,  намальована  яскравими  фломастерами.  Ну  що  ж  за  день  такий?  Здається,  це  помітила  не  тільки  я.  Шеф  і  його  гостя  були  також  трохи  подивовані  таким  "артом".  Оце  так  завідуюча  відділом  кадрів.  Хай  і  тимчасово.  Хай  і  в.о.  Сама  ще  й  який  кадр.  Потрібно  було  якось  виходити  з  ситуації...
-  Ой,  ці  діти...Вибачте...-    пробурмотіла  я  і  осмикнула  швидко  руку  назад.
-  У  Вас  є  діти?  -  запитала  Каріна.
-  У  Вас  є  діти?  -  з  подивом  перепитався  шеф.
-  Та,  ні.  Не  зовсім.  Похресники.  
-  Тепер,  Женька,  ти  розумієш,  чому  я  не  заводжу  дітей.  Тоді  б  я  так  не  виглядала,  -  підсумувала  картину  гостя.
-  Тобі  б  це  не  завадило,  я  впевнений.  Каріно,  ти  б  у  будь-якому  випадку  виглядала  пречудово.  
-  А  ти  не  змінився  зі  школи  зовсім.  Такий  же  галантний.  І  так  само  сиплеш  компліментами.  Пам'ятаєш,  як  ми  тоді  святкували  випускний,  ти  такого  мені  наговорив...
-Облиш.  Знайшла,  що  згадати.  Давай,  краще    якось  за  обідом.  Позгадуємо.  Тим  паче,  є  що  згадати.  
-  Так  давай  зараз.  Я  знаю  тут  недалеко  від  міста  відкрився  один  крутезний  ресторанчик.  Поїхали,  начальство.  Ти  ж  можеш  дозволити  собі  трохи  розслабитись  із  подружкою  дитинства?
-  Вмовила.  Зараз  тільки  пару  наказів  віддам.
Увесь  цей  час  Аліса  стояла  і  спостерігала  чужий  діалог.  Так,  ніби  вона  -  предмет  меблів.  Якийсь  диван  чи  торшер.  Було  навіть  ніяково.  Може,  піти?  Але  це  якось  тупо.  Перервати?  Також  не  варіант.  Отож,  вона  просто  стояла  посеред  кабінету  і  чекала,  поки  хтось  зверне  увагу  на  її  присутність.    Євген  Дмитрович  склав  свого  шкіряного  портфеля,  вдягнув  чорний  піджак,  Так  -так.  Класичний  стиль  боса.  Джинси,  скоріш  темно-сині,  світло  блакитна  сорочка  і  чорний  піджак.  Ремінь  Hermes.  Якісь  запонки.  І  синій  шарф.  Ось  саме  так  і  виглядав  цей  суворий  брюнет.  
-  Ось  візьміть,  підшийте  і  опублікуйте.  -  врешті  сказав  він,  на  виході  з  кабінету,  передаючи  мені  в  руки  якийсь  черговий  папірець  з  наказом.  
-Добре,  сказала  я  вже  в  спину,  виходячим  з  приміщення  шефу  та  його  подружці.  
-Буду  пізно,-  долинув  його  голос  вже  з  коридору  на  ресепшені.  
А  я  чомусь  застигла  посеред  кабінету.  Стояла  і  думала  а  що  це  було?  Для  чого  викликав?  Не  зрозуміло.  Доки  думки  роїлись  в  голові,  очі  бігали  по  кабінету.  Погляд  зупинявся  то  на  шафі  з  купою  різних  чорних  папок,  як  взагалі  можна  їх  розрізняти,  потім  на  столі  з  купою  паперів,  коричневе  крісло,  вішалка  для  піджаків,  пару  вазонів  з  квітами,  відриті  навстіж  вертикальні  жалюзі,  Київ  за  вікном..  Гамірлива  траса,  під'їзд  до  офісу,  а  так  ось  звідки  він  завжди  знає,  що  ми  спізнюємось.  Вікно  виходило  прямісінько  на  вхід  до  офісу.  Тепер  будемо  обережніші.  Ось  і  вони  -  ця  парочка  вже  надворі,  шеф  відкрив  дверцята  своєї  машини,  чорний  Porsche  Cayenne,  посадив  туди  спочатку  Каріну,  потім  підняв  очі  на  будівлю,  ой,  тільки  б  не  "спалистись".  А  то  я  за  своїми  міркуваннями  занадто  сильно  почала  слідкувати  за  всіма  навколо.  Ще  подумає,  що  шпигую.  Я  хутко  відійшла  від  вікна.  І  попрямувала  геть  з  кабінету  до  офісу.  
Там  вже  зібралось  пару  коліжанок.  Славка  серед  них  як  завжди  найгучніша.
-  Ти  знаєш,  хто  то?
Поява  незнайомої  панянки  в  майже  повністю  жіночому  колективі  викликала  фурор.  Всім  кортіло  дізнатись  бодай  щось  про  цю  довгоногу  пані.
-  Каріна  Аркадівна.  
-  І  хто  така  ця  Каріна,  як  ти  сказала?..
-  Аркадівна.
-  Так,  хто  вона?  Про  що  вони  говорили?  Що  ти  про  них  знаєш?
-  Нічого  не  знаю  я  толком.  Не  більше  вашого.  
-  От  так  завжди.  Поганий  з  тебе  розвідник.
Зрозумівши,  що  толку  з  мене,  як  з  інформатора  нуль,  всі  розбрелись  по  своїх  місцях  і  далі  обговорювати  цю  незвідану  гостю.  А  я  покрокувала  до  свого  кабінету.
Не  встигла  я  зайти  і  сісти,  як  до  мене  залетіла  Славка.  Дівчина-торнадо.
-  Машка,  на  ресепшені  сказала,  що  шефа  не  буде  до  вечора.  Кидай  справи,  побігли  обідати.  
-  Ще  ж  рано...
-  От  ти,  начальство!  Ти  диви.  Мені  ще  треба  по  дорозі  в  магазинчик  заскочити,  я  таке  платтячко  вчора  там  бачила.А  потім  машину  забрати.  Давай.  Усі  вже  потроху  порозбігались.  Давай!  Ніхто  й  не  помітить.
Ну,  що  вже  говорити.  Офіс  -  це  ж  як  студентська  група.  Щойно  лектор  зайшов  і  сказав,  що  йому  потрібно  відійти  кудись  і  його  не  буде  до  кінця  пар,  щоб  всі  посиділи  тихенько.  Ага,  шукай  дурних.  Всіх  вже  давно  не  знайдеш.  Хто  де.  Ні,  звісно,  найсумлінніші  сидітимуть.  Та  ми  не  з  таких.  Особливих  справ  в  мене  сьогодні  не  було.  Наказ  шефа  можна  було  й  після  обіду  опрацювати.  Тож,  я  погодилась.  
Ми  швиденько  пробіглись  по  крамницях.  Славка  таки  купила  сукенку.  На  Новий  Рік,  як  вона  казала.  Така  червона.  Взагалі  червоні  платтячка  сьогодні  мене  переслідували.    
У  магазині  були  знижки.  Так  що  вона  приміряла  наряд.  Їй  дуже  личило.  Така  елегантна,  стримана  сукня,  до  колін,  трохи  вишивки  червоним  по  червоному  біля  вирізу.  Рукава  3/4.  Загалом  мені  дуже  сподобалось.  
Ось  уже  щасливі,  з  пакетами  в  руках.  А,  так,  я  також  дещо  прикупила.  Ну  а  що  ж  даремно  зарплаті  на  картці  залежуватись?  Та  й  дуже  привабила  мене  одна  річ.  Але  про  це  потім.
Ми  забігли  до  кав'ярні  напроти  офісу.  Там  було  людно.  Але  добре,  що  нас  там  уже  знали,  тож,  улюблений  столик  у  вікна  нас  завжди  чекав  на  обід.  
-  Тобі,  як  завжди,  чорний  еспрессо?  -  запитала  Алінка  на  барі
-  А  ось  і  не  вгадала.  Латте  і  чізкейк.  -  посміхнулась  я  у  відповідь.
-  Два!  -  прокричала  Славка,  дістаючи  з  сумки  телефон,  що  тридзвонив  на  повну.
-  Свято  якесь?
-  Шефа  немає,  є  час  і  бажання  витрати  зайві  гроші  і  поглинути  зайві  калорії.
-  Нема  питань.  Сідайте.  Хвилинок  десять  і  все  буде.  
-Дякую  дуже.
Я  потягнула  за  руку  Славку,  що  щось  дізнавалась  і  дуже  експресивно  перепитувала  по  телефону,  у  напрямку  нашого  столика,  де  красномовно  красувалась  табличка  "Резерв".
Зрештою  вона  закінчила  розмову.  Виявилось,  що  машина  вже  готова.  Врешті  ми  сіли.  Нам  принесли  замовлення.  
-  Так,  розповідай,  подруга.  Що  то  за  краля  у  нашого  Євгена  Дмитровича?  Коханка?
-  Та  не  знаю  я.  Шкільна  подруга  якась,  здається.
-  Ага,  знаю  я  таких  шкільних  подруг.  Тому  з  самого  ранку  наш  трудоголік  помчав  з  нею  розважатись.  Та  ще  й  повернеться  пізно.  Як  вони  себе  вели?  Що  говорили?  Що  ти  мовчиш,  як  партизан?
-  Та  не  знаю  я  нічого,  я  була  там  всього  п'ять  хвилин.  До  речі,  є  волога  серветка?  Я  тільки  згадала  свій  конфуз.  І  переповіла  подрузі.    Довго  сміялись.  
-  Хай  думає,  що  то  мода  нова,  -  з  сарказмом  заявила  Славуся.
-  Тобі  смішно,  а  я  тоді  аж  зблідла  напевно...
-  Та  забєй!  Що  з  того.  Ми,  напевне,  її  вже  й  не  побачимо.  Так  що  розслабся.
-  Ага.  Так,  що  там  з  часом?  Треба  повертатись.  А  то  раптом  там  щось  не  так.
-  Мені  ще  за  машиною  потрібно.  Так  що  ти  дуй  в  офіс,  і  віддзвонюйся,  якщо  там  апокаліпсис.
-  Добренько.  
Я  покрокувала  через  дорогу.  А  Славка  побігла  до  метро.  
Прийшовши  до  кабінету  я  відразу  ж  згадала  про  папірець,  який  мені  лишив  Дмитрович.  Треба  було  опрацьовувати.  Що  ж  там  такого  нового  запропонував  наш  бос?  Та  ще  опублікувати  на  весь  офіс.  Якісь  зміни  до  розпорядку,  певно.  Тепер  будемо  працювати  без  вихідних.  Чи  ще  щось  таке.  Щойно  збиралась  прочитати,  як  забігла  Машка.
-  Аліса.  Жесть!  До  шефа  не  дотелефонуватись.  А  тут  американці.  Із  начальства  тільки  ти.  Виручай.
-  Де  тут?  У  нас?  В  офісі?
-  Та,  ні,  ти,  що.  По  телефону.  Пам'ятаєш,  вони  прилітали,  збирали  матеріали  наші  собі  для  якогось  ролику  на  місцевому  ТВ?
-  Так.  Але  це  проект  шефа.  Я  толком  то  нічого  і  не  знаю.
-  Ти  хоч  англійську  знаєш.  А  я  взагалі  німецьку  в  школі  вчила.  Май  совість.  Виручи.  Бо  нас  тут  всіх  позвільняють.  
-Добре.  Переведи  дзвінок.  Спробую.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626474
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2015


Така собі казочка про любов…

Уголос  ти  сказав  мені:  "Люблю",
а  пошепки  додав:  "так  буде  вічно"...
і  крок  за  кроком  ми  змінились  на  сім'ю,
казково,  мелодійно,  символічно...
Сміялись  разом,  жартували  повсякчас,
в  кіно  ходили,  кидались  поп-корном,
сварились  рідко,  не  тримаючи  образ,
разом  здались  у  почуттів  полон  ми...
Любила  слухати  твої  гучні  пісні,
ти  так  щемливо  грав  їх  на  гітарі,
і  тексти  сам  писав  все  уночі,
я  слухала  і  серце  тріпотало...
В  очей  твоїх  дивилась  океан,
в  них  розчинялась  всесвіту  безодня,
їм  не  властиві  лють,  зрада,  обман,
лише  одні  такі  -  мільйон  відсотків...
"Нас  буде  троє..."  -  голос  майже  зник,
мені  здавалось,  вся  планета  зупинилась,
Я  вперше  бачила  як  плаче  мій  Мужик,
ти  обійняв,  сказав  -  "Мрія  здійснилась"...
В  тобі  тоді  було  стільки  всього,
у  цих  обіймах,  поцілунках  і  вітаннях,
це  був  черговий  до  майбутнього  наш  крок,
і  вже,  здається,  точно  вирішальний...
Дві  пари  дорогих,  рідних  очей,
в  них  розчинялась  всесвіту  безодня,
ми  будем  кращою  за  всіх  інших  сімей,
одні  такі  -  і  це  мільйон  відсотків...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625972
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2015


Не в порядке…

Страшно  быть  с  собою  "не  в  порядке"...
Да,  с  собою!  Не  с  другим  никем...
Прятаться  от  зеркала  украдкой,
и  молчать  о  главном.  А  зачем?
Страшно  быть  кому-то  некрасивой...
Что  там  лишь  кому-то?  Может,  всем!
Страшно  жизнь  прожить  всю  нелюбимой,
укрываться  колким  пледом  из  проблем!
Страшно  оставаться  одинокой,
в  пустоте  холодных  серых  стен,
страшно  не  казаться  беззаботной,
Глупой  быть...Иль  просто  не  у  дел...
Страшно  быть  по  жизни  безразличной,
оказаться  в  тупике  из  стен,
быть  "провинциалкой"  средь  "столичных",
потеряться  по  судьбе  совсем...
Страшно  не  иметь  детей  до  смерти,
и  страшит  само  ведь  слово  смерть,
не  стать  человеком  уж  конкретно,
незаметно  жить  и  умереть...
Страшно  не  понять  и  кто  ты,  что  ты,
страшно,  когда  нечего  сказать,
страшно  не  почувствовать  опоры,
страшно,  когда  катится  слеза...
Страшно  жить  с  собою  "не  в  порядке"...
да,  с  собою!Не  с  другим  никем...
Спросите  -  "А  как  я?Неполадки?"
Улыбнусь  и  промолчу.  Ну  а  зачем?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625712
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 4) _____

Здавалось,  що  ледве  стулила  очі,  як  голос  телефону  почав  впевнено  виспівувати  пісню  "Океана  Ельзи",  що  стояла  на  будильнику...
"Холодно...
Якби  не  було,
Якби  не  дуло
В  твоє  вiкно.
З  ким  би  не  йшла  до  сну,
В  тобi  я  втоплю  свою  весну".
Зрозуміла,  що  вже  сьома.  Очі  поступово  розкриваються.  І  голова  ніби  й  розуміє,  що  потрібно  вставати,  а  все  тіло  хоче  продовжувати  спати.  Та  ні.  Поступово  прокидаюсь.  Світло  зранку  так  і  не  з'явилось.  На  жаль.  Телефон  почав  заявляти,  що  йому  потрібна  зарядка.  Ой,  як  я  тебе,  друже,  розумію.  Мені  теж  би  додаткова  батарейка  не  завадила  б.  Бо  щось  підсіли  акумулятори.  Є  таке  гарне  слово.  Виснажена.  Навіть  не  знаю  чим.  Просто  сьогодні  не  хотілось  робити  зовсім  нічого.  Хотілось  накритись  ковдрою  з  головою  і  валятись  у  теплому  царстві  сну  і  відпочинку.  Та  життя  не  спинити.  Потрібно  йти  на  роботу.
Ні,  Еліс  любила  свою  роботу.  Так,  така  собі  "трудоголічка".  Ну,  подобається  просто  кожен  закуточок  цього  гамірливого  мурашника.  Як  всі  працюють.  Як  байдикують.  Як  метушаться.  Щось  вигадують.  Разом  святкують.  Гудять,  як  бджоли,  коли  "горять  строки".  Все  це  якось  надихає.  Інколи  й  не  помічаєш,  як  ти  сам  стаєш,  ніби  гвинтиком  цього  механізму.  
Все!Теплий  душ  потроху  повертав  до  життя.  Душ  при  свічках.  Романтика.  На  вулиці  ще  сіро.  Але  вона  вже  не  нагадує  пустелю.  Там  гамірливими  купками  пробігають  люди.  Всі  по  своїх  справах.  Заклопотані  такі.  Метушаться  хто  куди.  
Все.  На  каву  та  сніданок  часу  не  залишається.  Та  й  знову  таки,  електрика  не  працює.  А  без  неї,  як  без  рук.  Тому  потрібно  швиденько  одягатися.  Що  ж  одягнути?  Все,  перше,  що  побачу  -  те  й  моє.  Якось  не  до  стилістичного  вибору  сьогодні.  Врешті-решт,  трохи  макіяжу.  Волосся  зібрати  у  "пучок".  Ех,  фен-зрадник.  Тебе  то  сьогодні  й  не  вистачає.  Все.  Побуду  сьогодні  "строгою".  Біла  блузка  з  чорними  ґудзиками.  Темно-синя  спідниця-олівець.  Сірий  кардиганчик.  Темно-сині,  майже  чорні  ботильйони.  Так  все,  бігти-бігти.  
Зазвичай,  Алісу  зранку  забирає  подружка  з  роботи.  Як  то  зараз  модно  говорити  -  коліжанка.  Та  не  сьогодні.  Ще  о  7.30  дзвонила  Славка  (а  саме  так  її  і  звати)  і  сказала,  що  там  якість  неприємності  з  машиною,  так  що  сьогодні  на  метро.  Швиденько  забігаю  до  підземки.  Купити  б  жетончик.  Хто  б  оце  нагадав  в  кінці  місяця  придбати  новий  проїзний.  Та  не  сьогодні.  Зараз  не  до  цього.  І  ось  півгодини  і  на  місці.  Той  самий  офіс  біля  каштану.  Слава  стоїть  уже  на  порозі.  А  в  руках  -  моє  спасіння  -  пластянка  з  кавою.  Обожнюю  її  за  це.  Не  людина,  а  паличка-виручалочка.  І  як  вона  завжди  все  встигає?  Завжди  знає  кому,  що  й  коли  потрібно.  Неймовірно  просто.  Як  я  раніше  без  неї  жила?  Вона  мені  подекуди  як  нянька.
Із  того  часу  як  Анжелка  вийшла  заміж,  родила  своїх  карапузиків,  ми  то  спілкуємось,  але  все-рівно  менше,  ніж  до  того.  То  графіки  не  співпадають.  То  справи  відволікають.  Вона  подекуди  бурчить,  ревнує.  Але  знає,  що  вона  вже  не  просто  подружка.  Вона  -  моя  кума.  А  Славуся  з'явилась  у  нашому  офісі  роки  2  тому.  Ми  поступово  почали  спілкуватись.  Спочатку,  звичайно,  відносини  у  нас  не  склались.  Ох,  це  хибне  перше  враження.  В  перший  день,  як  я  її  побачила,  то  подумала  собі,  що  ніколи  в  життя  не  змогла  б  спілкуватись  з  такою  людиною.  Навіть  зараз  уявити  не  можу  чому.  Якоюсь  надто  епатажною,  гамірливою  вона  мені  тоді  здалась.  Хто  б  знав,  що  вже  за  півроку  не  буде  жодного  дня,  щоб  ми  хоча  б  не  зідзвонились.  Таке  воно  життя  -  мінливе  до  невпізнаваності.  І  ось  тепер  щоранку  вона  заїздить  за  мною  на  своєму  синенькому  авто  і  цим  мене  дуже  виручає.  
-Привіт,  сонько!-  почула  я  вже  знайомий  голос.
-Привіт,  Слав!  Ти  як  завжди  раніше  всіх?  Ти  що  тут  ночувала?
-  Та  ні,  просто  машину  в  сервіс  завезти  треба  було.  От  і  поквапилась  трохи.  Тримай  каву.
-  Дякую!  Ти  мене  просто  виручила.
-  Давай  хутчіш.  Бо,  кажуть,  шеф  там  лютує.
-  Уже  на  місці?
-  Давно!  Ось  хто  реально  напевно  ночував  тут.  Так  що  побігли.  Не  хочеться  ж  попасти  під  "гарячу  руку".
Наш  новий  бос,  сильно  відрізнявся  від  колишнього.  З'явився  менше  року  тому.  Але  вже  встиг  переполошити  увесь  колектив.  Молодий  (як  для  шефа)  мужчинчик  з  гострою  необхідністю  все  контролювати.  Відразу  ж  зробив  кадрові  перестановки.  Вніс  свої  корективи.  Все  це  спочатку  дуже  насторожувало.  Але,  зрештою  пішло  на  краще.    
Алісу  тимчасово  перевели  у  інший  відділ.  Тепер  на  кабінеті  гордо  красувався  надпис  "в.о.  відділу  кадрів".  Тимчасово,  щоправда,  затягнулось  вже  на  півроку.  Та  скаржитись  було  ні  на  що.  Робота  приємна,  цікава.  Щодень  нова.  Окрім  того  можна  було  вести  деякі  концепти  і  продовжувати  маркетологічні  проекти.  Їх  стало,  звичайно,  менше,  але  вони  стали  вже  більш  якісні.  І  тепер  вже  не  доводилось  самотужки  щось  вигадувати.  Здебільшого  корегувати.  Скоректовувати.  Слідкувати  за  виконанням.  Це  було  щось  нове.  Але,  пристосувавшись  і  суміщаючи,  виходило  досить  цікаво.  
Отож,  ми  покрокували  в  офіс.  У  якому  панувала  просто  німа  тиша.  
-  Аліса,  тебе  викликають!-  сказала  мені  Алла  з  відділу  розвитку.
На  секунду  стало  моторошно  навіть  якось.  Так,  стоп.  Просто  якісь  нові  розпорядження,  певно.  Так,  на  роботу  не  спізнилась.  Все  встигла  зробити  вчасно.  Ну  що  ж.  Вперед.  Дізнаємось,  що  від  мене  хоче  цей  непередбачувано-зловісний  чоловік  за  дверима  з  самого  ранку.  
Аліса  постукала  у  двері.  
-Заходьте!  -  гучно  пролунало  зсередини...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621682
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 3) _____

День  промайнув  непомітно.  Точніше  сказати  подій  то  було  багато.  Ці  дві  невгамовні  дзиґи  просто  майстри  вимотувати  всі  сили.  Аж  до  10ї  години  просто  не  могла  вкласти  їх  спати.  І  що  ми  тільки  не  робили.  І  на  атракціонах  покаталися,  і  на  мультик  сходили,  і  навіть  грали  в  "крокодила"  (наскільки  це  було  можливо),  зібрали  пазл,  лаштували  будиночки  з  конструктора.  Коротше  кажучи,  справ  було  чимало.  Врешті,  сон  таки  взяв  своє,  і,  добряче  стомившись,    ангелятка  позасипали.  А  потім  об  11  чи  навіть  о  12  і  Анжелка  за  ними  заїхала.  Повезла  свої  2  малесенькі  скарби  додому.  Тож,  Аліса  залишилась  сама.  
Увімкнула  телевізор...  Там,  як  завжди  нічого  хорошого.  Одні  й  ті  ж  самі  обличчя  не  припиняли  розповідати  про  чергові  втрати  та  катастрофи.  Ось,  подивишся  черговий  випуск  таких  новин,  і  на  стінку  лізти  хочеться  від  безсилля.  Що  робити?  Уже  2  роки  як  нічого  не  тішить...  І  що  залишається?  Допомагаєш,  чим  можеш.  І  сподіваєшся  на  краще.  Перестаєш  вірити  всім  і  кожному.  Таке  життя.
Телевізор  вирішила  вимкнути,  щоб  не  подразнювати  й  без  того  хитку  нервову  систему  черговою  порцією  жахіть.  Але  якось  квартира  після  такого  бурхливого  дня  стала  зовсім  пустою.  І  навіть,  ніби  зменшилась.  Здавалось,  повітря  тисне  на  голову.  Стіни  поступово  наповзають.  Хочеться  тікати.  От  вибігти  б  на  вулицю...  І  бігти  далеко-далеко.  Або  доїхати  до  аеропорту,  взяти  квиток  в  одну  сторону.  Кудись  в  невідомому  напрямку.  Десь,  де  тепло,  білий  пісок,  як  у  рекламі,  і  тепле  море.  Лежати  і  не  думати  ні  про  що.  Та  життя  -  приголомшувало  своєю  реальністю.  Потрібно  було  влягатись  спати.  Завтра  на  роботу.  А  там  все  по-старому.  Стандартний  графік.  На  9ту  вже  потрібно  буде  включитись  в  трудову  діяльність.  Так  що  Аліса  почала  приготування  до  сну.  В  квартирі  був  нещадний  розгардіяш.  Ох  ці  діти!  Ні,  вони  прекрасні.  Але  після  них,  простіше  все  доламати  і  спалити,  ніж  відновити  звичний  стан  справ.
Раптом  на  ліжку  побачила  блокнот.  За  весь  цей  шалений  день,  вже  й  забула  про  нього.  Вирішила  трохи  почитати.  Що  ж  там?  Про  що  я  думала  так  давно?Про  що  писала?  Що  планувала?  Як  думала?  Ось  перед  очима  почали  пробігати  сцени  з  минулого.  Знаєте,  уява  людини  дивна  річ.  Здавалось,  що  ти  вже  й  не  згадаєш  таких  деталей.  Хто  у  що  вдягнутий,  інтонації  в  голосі,  жести,  міміку...  Але  ось  поринаєш  у  такі  нотатки  з  головою,  і  не  помічаєш,  як,  ніби  картини,  перед  тобою  постають  обриси  того,  колишнього  "я".  В  дитинстві,  Аліса  дивилась  якийсь  старий,  певно  що  мексиканський  чи  аргентинський  серіал...Яку-небудь,  "Просто  Марію".  Ну,  як  Аліса.  Дорослі  в  сім'ї  дивились,  а  вона,  ще  маленькою  бігала  поряд.  Ось  так,  до  чого  це?  Ааа...  Вона  бачила,  як  там  спогади  людей  йшли  такими  кадрами  в  "бульбашках"  над  головою.  І  весь  час  думала,  а  чому  в  мене  таких  немає?  Зараз  дійсно  смішно  згадувати.  Так  ось  тепер  здавалось,  що,  якщо  б  хтось  подивився  зі  сторони,  то  точно  побачив  би  таку  ж  саму  картину.  
Від  того,  що  було  сховано  у  цьому  непримітному  зошитку  захотілось  палити...  Ні,  там  все  було  добре.  Як  раз  там  все  й  було  добре!  Стільки  планів,  щастя,  міркувань.  А  що  з  цього  вийшло?  Мильна  бульбашка.  Така  яскрава.  Кольорова.  Така  велика.Райдужна.  І  від  цього,  коли  вона  луснула...  Стає  якось  щемливо.  Навіть  не  на  серці.  А  десь  глибоко  всередині.  
Так,  добре.  Я  ж  не  якась  ганчірка.  Пішла  по  каву.  І  цигарки...  Ну,  а  що  робити?  Залізла  на  підвіконня.  Злегка  прочинила  квартирку.  І  так,  на  чому  я  зупинилась?  А  так.  Якраз  прочитала  про  весілля  Анжелки.  Ох  і  відгуляли  ж  тоді.  Три  дні.  Потім  дехто  ще  тиждень  відходив.  Ні,  ні...  Не  перепила.  Просто  ноги  натерла  так,  що  не  могла  взути  майже  нічого.  Кожен  крок  був  як  у  казці  про  Русалоньку.  Було  боляче  навіть  думати  про  те,  що  потрібно  ходити.  Тоді,  здебільшого  виручало  те...  Те,  що  Антон  носив  на  руках.  Це  був  якийсь  неймовірний  час.  Такі  солодкі  відчуття.  Як  шоколад.  Хто  б  знав...Що  шоколад  виявиться  гірким.  Але  тоді  про  те  не  думалось.  Тоді  хотілось  літати.  Ось  згадуєш  ті  моменти  і  розумієш,  що  зовсім  не  "Red  Bull"  дарує  крила.  І  зовсім  не  якийсь  дешевий  йогурт  зупиняє  світ.  Світ  застигає,  коли  ти  дивишся  його  очі.  Здається  ця  людина  напроти  тебе,  вона  якась  особлива...Вона  світиться...  Я  пам'ятаю  цей  погляд.  Він  заворожує.  В  ньому  хочеться  розчинитись.  Немає  нічого  більш  приємного  і  тендітного,  коли  він  тримає  тебе  за  руку.  Оце  напевне  для  мене  найбільш  інтимний  момент.  Реально.  Якщо  б  сказати  у  що  я  могла  б  закохатись  -    то  це  голос,  погляд  і  руки.  Не  знаю  з  чим  це  пов'язано  і  як  це  можна  пояснити.  Але  це  якась  магія.  Один  погляд  може  заворожити.  І  він  же  може  вбити,  на  жаль...
В  голові  крутився  вже  рій  думок.  Як  раптом  світло  блиснуло  і  погасло.  Еліс  відірвала  погляд  від  блокнота.  Весь  квартал  був  в  цілковитій  темряві.  Не  горіли  навіть  ліхтарі  на  вулиці.  Йшов  страшний  дощ.  Гриміло.  Блискавиці  почасти  розрізали  небо.  Вони  нещадними  батогами  били  його.  Дерева  схилялись  додолу.  Наскільки  я  занурилась  в  себе,  що  не  помітила  як  все  навколо  нагадувало  якийсь  природний  апокаліпсис.  Зрозуміло,  що  десь,  напевно  порвало  дроти.  На  годиннику,  що  блимнув  на  мобільному,  була  четверта.  Боже,  четверта  ранку.  Як  час  примудряється  так  непомітно  втікати?  Ось  інколи,  ти  сидиш  і  чекаєш,  щоб  пройшло  15  хвилин,  а  він  ніби  застигає.  А  тут,  ніби  хтось  проковтнув.  Хтось  ніби  вкрав  у  мене  шматок  чогось  мого  особистого.  Тепер  для  сну  залишалось  всього  близько  трьох  годин.  Та  й  світла  посеред  ночі  було  б  дивно  очікувати.  Тож,  хочеться  того  чи  ні...  А  потрібно  йти  лягати  спати.  Тож,  з  блокнотом  поки  що  прощаюсь,  залишивши  його  на  підвіконні  до  кращих  часів.
Все...  Натягла  сіру  піжамку.  Залізла  під  ковдру.  Як  в  дитинстві  під  час  негоди,  хотілось  десь  сховатись.  Голову  на  подушку  і  намагаюсь  заснути.  А  в  голові  тільки  думки,  думки,  думки...  Деякі  з  них  складались  у  рядки.  Ось  дивно.  Ніби  сто  років  не  писала.  І  не  хотілось.  А  тут  якось  саме  по  собі...
Накрапав  осінній  дощ,
погляд  падав  за  вікно,
мовчки  мокли  пусті  площі,
і  асфальтне  полотно.
Листя  падало  додолу,
закружляв  осінній  вальс,
де-не-де  дах  парасолей,
розрізав  пустельний  джаз...
Так  хотілося  кричати:
"Зупинись  же  ти!Помовч!
Досить  душу  поливати!"
То  був  дощ,  осінній  дощ...
То  був  дощ,  осіння  злива,
горизонт  десь  зовсім  зник,
і  природа,  геть  вразлива,
слухала  небесний  рик...
Ця  вода  зривалась  з  неба,
ніби  безпощадний  гнів,
різко,  щиро  та  відверто,
поділитись  хоч  би  з  ким...
Небо  ніби  лютувало,
сльози  горісно  лило,
ними  землю  покривало,
забирало  в  свій  полон.
Не  вщухав  дощ  цілу  днину,
бив  нещадно  по  землі,
краплі  утворили  стіну,
граючи  свої  пісні...
В  цей  осінній  день  так  сильно
закричала  б  я:  "Помовч!"
Та  природа  -  птаха  вільна...
То  був  дощ...  Осінній  дощ...
Ось  так,  під  розряди  блискавиць,  під  вибух  римованих  і  не  дуже  думок  в  голові,  Аліса  поринула  в  сон.  Тим  паче,  його  залишалось  зовсім  трошки.  Хоча  б  один  якийсь  приємненький  побачити...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621412
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2015


Всё в порядке…

Разбитая  на  части.  Пустая.  И  по  сути
уставшая  от  мира,  без  сил  и  от  войны...
забывшая  о  счастье,  напугана  до  жути,
внутри  -  совсем  без  силы.  Снаружи  -  без  беды...
За  воздух  зацепиться  б...Не  превратиться  в  пепел
и  не  сгореть  как  пламя  дешевых  сигарет...
Нужно  уснуть  -  не  спиться.  Не  в  силах  сделать  это.
И  снова,  надев  маску,  встречать  пустой  рассвет...
И  дни  стали  немые.  Серость  украла  небо.
Дождями  не  скрывая  свой  мрачный  негатив.
Понять  бы  свои  мысли,  что  спутались  нелепо...
И  снова  сделать  вид,  что  всё  в  порядке  ты...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620843
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.11.2015


А ты меня любишь, как может не каждый…

А  ты  меня  любишь,  как  может  не  каждый,
С  утра  лишь  касаясь  легонечко  губ,
укрыв  одеялком,  в  записке  бумажной
оставишь  лишь  надпись,  со  словом:"Люблю!"
Уйдешь  на  работу,  позвонив  ровно  в  девять,
когда  я  опять  в  торопях  у  метро,
и  спросишь  так  нежно:  "Ты  шапку  надела?"
а  я  вмиг  отвечу:  "Так  точно,  милок!"
В  обед  ещё,  может,  с  тобой  созвонимся,
обсудим  дела,  чем  заполнен  наш  день,
и  снова  в  работе  с  тобой  растворимся,
до  самого  вечера  будет  не  лень...
И  снова  метро,  опять  девять  станций,
и  вот  супермаркет  от  дома  вблизи,
и  там  на  пороге  опять  улыбаться,
увидев,  что  ждёшь  полчаса  уже  ты.
Лететь,  как  на  крыльях,  в  любимые  руки,
вдыхая  тот  самый  знакомый  парфюм,
сто  раз  извинятся.  Я  знаю,  что  нужно,
быть  вовремя.  Не  получилось.  Учту.
Ходить  вдоль  рядов  с  продуктовой  тележкой,
и  спорить  опять,  что  сегодня  купить,
сбивать  всех  идущих,  простите,  небрежно,
едва  расплатившись  -  домой  поспешить.
А  дома  опять  окунуться  в  заботы,
ты  снова  засядешь  за  свой  ноутбук,
я  знаю-  так  нужно,  я  знаю  -  работа,
а  я  приготовлю  нам  ужин,  мой  друг...
Мы  включим  футбол  и  под  крики  и  ужин,
забьемся,  что  сходим  мы  на  стадион,
поспорим  немного,  ничто  нам  не  чуждо,
запьем  "мировую"  мы  красным  вином...
Ты  ляжешь  уж  спать.  Я  еще  почитаю,
и  выключив  только  к  полуночи  свет,
почувствую,  как  кто-то  вновь  обнимает,
так  может  лишь  мой  дорогой  человек.
Ничто  нет  интимнее  этих  объятий,
в  них  вмиг  растворяюсь  и  таю,  как  снег,
ведь  ты  меня  любишь,  как  может  не  каждый,
и  пусть  эта  сказка  продлиться  навек.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616828
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.10.2015


Ночной разговор…

Стояло  их  лишь  двое,  и  в  темноте  подъезда
он  поздно  так  пришел  и  что-то  объяснял...
Она  молчала  долго,  он  феерил  словесно,  
в  глаза  вдруг  посмотрел.  Сквозь  паузу  сказал:
-А  почему  у  тебя  слезятся  глаза?
-Совсем  ты  дурак!  Тебе  показалось...
-Ну,  вот  же,  я  вижу,  застыла  слеза...
-То  просто  сквозняк  всё.  Простая  случайность!
-Ты  хочешь  сказать,  тебе  всё  равно?
ты  слышала  точно,  всё,  что  я  сказал?
-Да  слышала  я  всё  прекрасно  и  что?
Какую  реакцию  ты  ожидал?
-Я  думал,  ты  скажешь,  хотя  б  пару  слов...
Мы  вместе  обсудим,  обговорим...
-Смотрю,  ты  заранее  уж  был  готов.
Нарушила  планы?  Ну,  что  же,  прости!
-При  чем  тут,  прости?Перестань  ты  юлить!
Я  знаю,  что  ты  не  привыкла  молчать!
-Нам  не  о  чем  больше  с  тобой  говорить!
Решил  -  уходи!  Чего  обсуждать?
-Тебе  всё  равно?Безразлично  совсем?
Ты  как-то  совсем  сама  не  своя!
-Хотел  уходить  -  уходи  насовсем!
Только  отстань!  Навсегда!  От  меня!
-И  что?Это  всё?Что  хотела  сказать?
Я  слушаю,  честно,  давай  говори!
-А  может  достаточно  душу  терзать?
-Достаточно  этой  нелепой  игры!
-Что  хочешь  услышать?  Я  в  шоке?
Ну,  да.  А  больно  ли  мне  -  теперь  уж  не  важно...
Ты  хочешь  услышать,  что  будет?Тогда
приготовься,  родной,  я  скажу  лишь  однажды!
-Давай  будем  взрослыми,  я  же  прошу!
Давай,  я  зайду  не  на  долго  к  тебе!
-Не  надо,  я  вкратце  тебе  расскажу.
И  будешь  свободен  теперь  на  совсем!
Давай  будем  взрослыми,  просишь  ты,  так?
Я  без  проблем  скажу,  как  всё  будет.
Удалишь  из  друзей,  из  Facebook  и  в  Контакт.
Тебя  в  черный  список  теперь  занесу  я.
Будем  стирать  фото  и  смс,
удалять  переписки,  что  были  годами,
номера  из  мобильного,  Twitter,  MySpace,
не  здороваться  даже,  как  будто  случайно...
мы  работаем  вместе?  ну,  что  же...Тогда...
Я  уволюсь!Да,  завтра  же  скину  заяву.
Вот  и  всё,  дорогой!  Уходи!  Навсегда!
И  закончим  мы  всё.И  без  слёз,  и  без  драмы!
-Довольно  осознанно,  я  погляжу.
А  может  останемся  просто  друзьями?
-Зачем  ты  плетёшь  вот  сейчас  эту  чушь?
Зачем  тут  бросаться  пустыми  словами?!
Какими  друзьями?Тебя  же  там  ждёт,
твоя  ненаглядная...Или  ещё  как?
-Родная,...
-Заткнись!  Тебе  не  идёт!
Ты  больше  никто!  Не  друг  и  не  враг!
Тебе  больше  нечего  время  терять!
Ты  всё  объяснил!  Ты  свободен,  боец!
-Я  знаю,  обидел.  Прости,  вот  опять,
могу  повторить  -  я  урод,  я  подлец!
-Но  ты  для  меня  -  дорогой  человек!
Ты  просто  пойми  -  я  был  очень  неправ...
Любовь  ведь  спонтанно  приходит,  как  снег...
Но  можем  же  быть  мы  просто  друзья...
-Как  снег,  говоришь?Значит  вот  тебе  шарф!
И  молча,  захлопнула  с  грохотом  дверь,
а  он  постоял.  И  ушел.  В  полумрак...
И  вышел  в  парадную!  К  новой  семье!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615909
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.10.2015


Хочеться літати - мерзнуть крила…

Хочеться  літати  -  мерзнуть  крила,  
Хочеться  кричати  -  голос  стих,  
Все  колишнє  -вже  давно  обридло,  
В  мріях  розчиняюсь  я  своїх...  
Зовнішність  -  пригнічена  картинка,  
І  душа  обпалена  давно,  
Серце  відчайдушніше  за  скрипку,  
Грає  з  осінню,  як  ніби  заодно!  
Хочеться  ж  метеликом  злетіти,  
І  розкрити  крильця  в  небесах,  
Відчувати  терпкий  запах  літа,  
І  гойдатись  на  семи  вітрах...  
Хочеться  відчути  дивну  легкість,  
Не  згадавши  днів  наземних  пил,  
Осягати  власну  незалежність,  
Сонних  хмарок  розглядавши  плин...  
Втратити  свідомість  від  світанку,  
В  квітах  солодко  заснути  вже  без  сил,  
Бути  ідеалом  -  забаганка,
Хай  життя  триває  день  один...  
Хочеться  все  взяти  і  змінити,  
Зробити  крок  уже  в  інакше  небуття,  
Шкода,  що  бажане,  так  просто  не  здійснити,  
Чи  що  здійснити  просто  так,  шкода...  
Бо  все  колишнє  -  вже  давно  обридло,  
В  мріях  розчиняюсь  я  своїх,  
Хочеться  літати  -мерзнуть  крила...  
Хочеться  кричати  -голос  стих...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 2) _____

Добігши  до  дверей,  Аліса  навіть  не  здогадалась  подивитись,  хто  там  і  прочинила  їх  навстіж...  Напроти  неї  стояла  чарівна  брюнетка  з  двома  маленькими  кіндерами.  
-  Це  якась  нова  мода?-  посміхаючись  запитала  вона.
-  Анжелка!!!  
Якось  задумавшись  про  все  колишнє  Аліса  зовсім  забула,  що  обіцяла  подружці  посидіти  сьогодні  пару  годин  з  дітьми.  Так,  в  житті  коліжанки  також  сталися  зміни.  За  цей  час  у  неї  народилась  гарненька  двійня.  Хлопчик  і  дівчинка.  Мирослава  і  Марк.  Аліса  також  стала  мамою.  Щоправда  хресною.  Маркуся  був  тепер  в  якійсь  мірі  і  її  синочком.  Цей  миле  і  вже  таке  допитливе  янголятко.  На  противагу  йому,  така  спокійна  і  витончена,ніби  лялька,  фея  чи  статуетка,  Мірочка.  ЇЇ,  до  речі,  хрестили  Марічка  і  Андрій.  Так  тісно  переплелись  наші  долі  за  останній  час.  Вони  вже  також    чекають  на  поповнення.  Скоро  і  в  їх  сім'ї  залунає  дитячий  сміх.
-  Ти  довго  будеш  тримати  нас  на  порозі?  -  врешті  запитала  Анжелка.
-  Пробач,  люба,  заходьте,  звичайно  -  виринувши  із  своїх  мрій,  врешті  змогла  пробубоніти  Еліс.
-  Ти  що  про  нас  забула?
-  Та  ні...  просто  закрутилась.  Заходьте,  заходьте.
-  А  що  це  в  тебе  за  вигляд  такий?  -  допитувалась  вона,  знімаючи  верхній  одяг  з    своїх  двох  бешкетників,  що  напевне,  перевірили  всі  калюжі,  які  траплялись  їм  по  дорозі.  Щось  новеньке  собі  купила?
-  Ти  що  не  пригадуєш?  Це  ж  моє  пальто!  Йому  вже  сто  років!
-  А,  а  я  то  думаю,  щось  воно  мені  нагадує.  Це  ж  ще  з  тих  часів...
-  Так...
-  О,  твій  фірмовий  записник!  Боже...  Спілберг!  Я  вже  й  забула!!!  -  викрикнула  Анжелка,  вириваючи  в  мене  знахідку  з  рук.
-  Уяви,  я  також.  Віддай!
-  Добре-добре.  Я  знаю,  що  там  твої  маленькі  таємнички...  Міс  секретність.  Краще  подивись,  як  я  виглядаю.
Я  оглянула  подружку.  Сьогодні  в  ній  тяжко  було  впізнати  чи  то  затуркану  матусю,  чи  то  домогосподарку.  На  ній  була  гарна  а-силуетна  коралова  сукенка,  поверх  якої    накинуте  біле  кашемірове  пальто.  Ансамбль  доповнювали  лаконічні  чорні  ботильйони  та  такого  ж  кольору  дерев'яна  парасолька.
-  Кума,  та  ти  сьогодні  -  просто  красуня.  Очей  не  відвести.І  укладку  зробила.  Ти  ж  казала  кучері  вже  не  в  моді?  -  вирішила  трохи  "притравити"  Аліса.
-  От  що  ти  знущаєшся?  Ти  ж  знаєш,  що  сьогодні  в  чоловіка  корпоратив.  І  мені  потрібно  виглядати  відповідно.  А  тут  ця  погода...  Ну,  звичайно,  як  же  без  зливи  то?  Я  ж  3  години  провела  в  перукарні.  
-  Припини!  Ти  -  чарівна!  І  все  тут.  Він  за  тобою  заїде?
-  Дякую!  Ти  мене  хоч  трохи  заспокоїла.    А  то  весь  день  на  нервах.  Так.  Обіцяв  подзвонити.  
-  Давай  хоч  кави  вип'ємо?  
-  Добренько.
І  Аліса  попленталась  на  кухню  ставити  чайник.  Там  був,  звичайно  дещо  гармидер.  Та  і  кава  була  тільки  розчинна.  Але  хоч  якась.  Еліс  швиденько  залила  2  чашки.  Доки  Анжелка  посадила  дітей  біля  комп'ютера.  Ввімкнула  їм  якісь  мультики.  По  дорозі  до  кімнати,  Аліса  знайшла  2  йогурти  (як  добре,  що  це  єдине,  що  зараз  майже  завжди  було  в  її  холодильнику)  і  віддала  юним  бешкетникам.  
Ми  пили  каву  і  говорили  про  наші  будні.  Трохи  про  роботу.  Трохи  про  знайомих.  Ну,  все  як  завжди.Нічого  особливого.  Дівочі  плітки.
Аж  тут  задзвонив  телефон.
-  Все,  потрібно  бігти.  Тільки  не  балуй  їх  сильно.  І  дивись,  щоб  вони  на  голову  тобі  не  сідали.  І  дзвони,  якщо  що.  Ми  будемо  намагатись  не  пізно,  -  кричала  вже  з  коридору  Анжелка,  застібаючи  поспіхом  на  собі  пальто  та  взуваючи  свої  кабли.
-  Добре-добре,  мама  квочка.  Ми  тільки  трохи  погуляємо  десь.  І  будемо  на  вас  чекати.
-  Всіх  цілую.  Поводьте  себе  добре!  -  дала  останні  настанови  подружка,  цьомнула  нас  всіх  наостанок  і  я  зачинила  двері.
Тепер  нас  було  вже  троє.  Дощ  потроху  переставав  накрапати,  тож  ми  вирішили  зібратись,  і  поїхати  до  дитячого  розважального  центру.  "Мері  Поппінс"  була    готова  до  подвигів.  Залишалось  тільки  зібратися...  І  головне  парасольку  не  забути.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614653
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2015


Холодный день, горячий кофе…

Холодный  день,  горячий  кофе,  
И  мелодрамку  на  экран,  
И  утонуть  в  мягком  сугробе,  
Составленном  из  одеял...  
Она  такая  -  эта  осень,  
В  ней  мёрзлый  запах,  шум  дождя,  
И  показная  зелень  сосен,  
И  черно-рыжая  земля...  
В  ней  зябко,  холодно,  нескладно,  
В  ней  плед  не  греет  -  холодит,  
И  хочется  во  сне  украдкой,  
Чтоб  лето  притянул  магнит...  
И  цвет  листвы  душу  не  греет,  
И  хороводом  облака,  
И  солнцу  ты  уже  не  веришь,  
В  пальто  укутавшись  слегка...  
Всё  утопает,  будто  в  спячке,  
И  люди,  город  за  окном,  
Ведь  осень  и  тоска  -  землячки,  
Они  все  вместе,  заодно...  
Шуршит  листва  и  опадает,  
И  инием  покрылся  двор,  
Горячий  кофе,  чашка  чая,  
И  мелодрамку  на  повтор...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613045
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.10.2015


Дощ (Перше і останнє)

Зранку  непогода
наше  місто  вкрила,
головне  -  ти  поряд,
це  дарує  крила...
Хочеться  кричати
на  весь  світ:  "Кохаю!"
міцно  обіймати,
це  -  подібно  раю!
Десь  за  небосхил
разом  полетіти,
хай  дощ  ллє  щосили,
нас  не  зупинити...

Ловити  дощ,
на  твоїх  повіках,
і  бігти  вздовж
мостів  великих,
триматись  міцно
за  своє  кохання,
вірити  -  воно,
перше  і  останнє...
Перше  і  останнє...
Перше  і  останнє...
Перше  і  останнє!

Краплі  на  губах,
міцно  цілувати,
і  в  твоїх  очах
сенс  життя  шукати...
Слухати  цей  ритм
двох  сердець  співочих,
а  навколо  світ
дощ  нещадно  мочить...
Говорити  тихо,
"Я  тебе  кохаю!"
хай  цілющі  краплі,
зверху  накривають...

Ловити  дощ,
на  твоїх  повіках,
і  бігти  вздовж
мостів  великих,
триматись  міцно
за  своє  кохання,
вірити  -  воно,
перше  і  останнє...
Перше  і  останнє...
Перше  і  останнє...
Перше  і  останнє!



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015


Я пропоную мир…

В  комп'ютері  онлайн,
І  Інтернет-безлім  безперебійний,
і  купа  міркувань,
як  павутина  в  голові  суцільна...
В  полоні  соцмереж,
сторінку  щосекунди  оновляю,
хоч  знаю  не  зайде́ш,
та  звістку  все  одно  чекаю...
У  списку  друзів  ти,
Займаєш  місце,звісно,  що  найперше,
Зупиниться  хай  світ,
і  дасть  змінити  хід  подій  прийдешніх...
Я  пропоную  мир,
я  пропоную  грати  тепер  чесно,
не  просто,  та  повір,
дай  знати,  що  напруга  трохи  скресла.
Я  пропоную  мир,
давай  сюди,  хутчій,  іди  в  обійми,
мені  бракує  слів,
і  серце  відбиває  ритм  постійно...
Дивлюсь  у  твій  профайл,
там  фото  таке  рідне  і  чарівне,
і  в  голові  луна,
це  "зрозумій  мене"  постійно...
Твоє  одне  ім'я,
закарбувалось  у  моєму  серці,
чия  ж  була  вина,
хто  був  із  нас  тоді  занадто  впертий...
Я  знаю,  що  болить,
обом  сьогодні  нам  ця  дивна  сварка,
я  пропоную  мир,
все  досить!  Мир!  І  Basta!  Крапка!
Я  пропоную  мир,
я  пропоную  грати  тепер  чесно,
не  просто,  та  повір,
дай  знати,  що  напруга  трохи  скресла.
Я  пропоную  мир,
давай  сюди,  хутчій,  іди  в  обійми,
мені  бракує  слів,
і  серце  відбиває  ритм  постійно...


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2015


Пробач, мала (Саме ти і саме я)

Ідуть  години  в  небуття,  
Втікають  з  відчаю  хвилини,  
В  твоїх  очах  горить  печаль,  
Пробач,  мала,  я  в  тому  винен...  
Трохи  б  розуму,  
Трохи  б  відчуття,  
Трохи  більше  часу  приділяв  би,  
Може,  б  не  чужий,  
З  дивним  ім'ям  
Насьогодні  день  твій  розділяв  би...  
Ідуть  години  в  небуття,  
Втікають  з  відчаю  хвилини,  
В  твоїх  очах  горить  печаль,  
Пробач,  мала,  я  в  тому  винен...  
Відчайдушний  крик
Множить  все  на  нуль,  
І  сьогодні  ти  вже  не  торішня,
Пісню  напишу,  
Під  балкон  прийду,  
Хочу  стати  знову  не  колишнім...  
Ідуть  години  в  небуття,  
Втікають  з  відчаю  хвилини,  
В  твоїх  очах  горить  печаль,  
Пробач,  мала,  я  в  тому  винен...  
Ти  подивишся
Вниз  і  посмішка  
Знов  засяє  на  твоїм  обличчі,  
І  в  обіймах  ми  
Вмить  розтанемо,
І  триватиме  так  вже  навічно...  
І  застигне  світ,  
У  полоні  двох
В  ритмі  танго  міст  технологічних,  
Цю  історію  
Переповімо  
В  ювілей  весілля  на  сторіччя...
Ідуть  години  в  небуття,  
Втікають  радісно  хвилини,  
І  саме  ти  і  саме  я,  
На  самоті  з  коханням  плинем...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.09.2015


НЕ ДЛЯ ДРУКУ 2 (продовження) ____ (Розділ 1) _____

У  вас  буває  так,  що  прокинувшись  зранку,  уже  відчуваєш,  що  немає  сил...  Ось  так  і  сталось  сьогодні  з  і  Алісою...  На  календарі  була  неділя...  Голова  була  кам'яною,  тяжкою,  вона  тягнула  донизу,  хотілось  не  вставати  з  постілі,  весь  день  лежати,  включивши  якісь  відео,  просто  як  фон...  Хотілось  скрутитись  в  малесенький  клубочок  і  не  дивитись  ні  на  годинник,  ні  на  телефон...  Але  вставати  було  треба.  Потрібно  було  привести  до  ладу  приміщення,  себе  врешті-решт...  Отож,  дівчина  рішуче  піднялась  на  ноги.  Годинник  на  поличці  демонстрував  на  своєму  електронному  табло  пів  на  третю  дня...  "Боже,  я  якесь  ледащо",  -  десь  в  голові  лунав  тихий  голос  совісті.  Так,  єдиний  вихідний  і  оце  так  його  проводити,  це  просто  марнувати  час.  Надворі  вже  повноцінно  у  свої  володіння  втупила  осінь.  Дощ  накрапав,  хмари  завоювали  весь  небесний  простір.  Мелодія  дощу  відбивалась  аналогічним  гучним  відлунням  душі.  "А  колись  же  я  любила  дощ,  насолоджувалась  ним,  споглядала  як  повільно  він  змиває  всі  сліди  на  асфальті.  Колись,  я  розуміла  Ремарка,  що  говорив:  "Я,  наприклад,  люблю,  коли  в  неділю  йде  дощ.  Так  якось  більше  відчуваєш  затишок".  Але  не  сьогодні.  Ці  опади  якось  гнітили,  вводили  в  депресію,  затягували  моє  ще  яскраве  вчорашнє  небо  своїм  чорним  наметом,  закривали  літнє  пекуче  сонечко  власним  сірим  плащем".  Осінь  настала,  як  люблять  говорити  наші  комунальні  служби,  несподівано.  І  так  мало  було  того  цілющого  і  розжареного  літа,  що  хотілось  би  ще  хоч  ковточок  полудневої  спеки.  Але  ця  гонорова  пані,  ніяк  не  бажала  віддавати  ні  хвилини  своєї  днини,  листя  поволі  почало  жовтіти  й  падати  додолу,  а  прогноз  синоптиків  не  тішив  відсутністю  опадів.  Тож,  потрібно  було  підготуватись.  Почати  діставати  з  балкону  теплі  речі.  Ось,  за  що  я  напевне  люблю  осінь,  так  це  за  затишні  светри,  за  зручне  взуття,  за  каву,  що  посеред  такого  дня  виглядає  як  еліксир.  
Аліса  поволі  відчинила  дверцята  лоджії,  де  стояла  її  улюблена  шафа-купе,  хоч  і  малесенька,  але  в  ній,  як  в  дівчачій  сумочці-клатч,  могли  поміститись  безліч  речей.  Тож,  ось  і  настав  цей  момент,  пора  діставати  всі  ці  пальто,  плащі,  кардигани,  в'язані  светри,  рубашки,  ботинки,  закриті  туфлі...  А  ось  десь  там  серед  купи  вішалок,  вона  побачило  своє  стареньке  сіреньке  пальто,  на  якому  був  все  як  і  раніше  зверху  примотаний  кораловий  шалик.  Боже,  скільки  ж  часу  я  його  навіть  не  діставала  звідси.  Не  кажучи  вже  про  те,  скільки  не  вдягала.  Скільки  ж  спогадів  пов'язано  з  ним.  "  А  цікаво,  я  ще  в  нього  влізу?"-  фраза,  яка  десь  на  рівні  підсвідомості  виринає  в  дівчаток,  коли  вони  бачать  свою  улюблену  стару  річ.  Знявши  прозорий  целофановий  чохол,  Еліс  почала  примірку.  Із  того  часу  її  фігура  не  набула  особливих  змін,  а,  отже,  вона  без  проблем  застібнула  на  собі  ґудзики  і  стала  до  дзеркала.  Картинка  в  люстерці  була  досить  кумедною.  Дівчинка  в  домашніх    капцях,  з  гулькою  на  голові,  в  коротесенькій  піжамці  і  пальто.  А  воно  все  таке  ж.  Злегка  приталене  й  м'якеньке.  "І  чому  я  його  перестала  носити?"  Аж  раптом  рука  в  кишені  намацала  щось.  Аліса  опустила  очі  і  витягнула  знахідку.  Це  ж  блокнот!  Той  самий  сірий,  пошарпаний,  той  самий  в  якому  було  стільки  написано-переписано.  Де  були  якісь  вірші,  ідеї,  переживання.  Де  рядками  поставала  проза,  де  не  ховались  емоції.  Де  виливалось  пережите  за  день.  Де  на  початку  значився  виведений  олівцем  підпис  "Спілберг",  а  в  середині  містились  мрії  юності.  Скільки  ж  часу  минуло,  як  в  останнє  тут  було  бодай  щось  написано?  Невже  пройшло  вже  3  роки?..  3  роки,  за  які  багато  чого  змінилось...  Аліса  стала  дорослішою.  Та  що  там,  Аліса.  Цілий  світ,  країна  пережили  стільки  змін,  що  інколи  здається,  що  все  те,  що  колись  описане  у  цьому  маленькому  блокнотику  було  в  іншому  житті.  А  що  ж  там?  Як  цікаво  зазирнути  до  думок  себе  колишньої.  Перечитати  і  дивуватись,  що  це  твої  слова,  твої  фрази,  переживання.  Подивитись,  що  і  як  було  з  тією,  ще  мрійливою  собою.  
Заглиблення  в  спогади  перервав  спочатку  розряд  блискавиці  за  вікном,  а  потім  і  дзвінок  в  двері...  І  Аліса  пішла  дивитись,  кого  це  принесло  в  таку  погоду...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605200
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2015


Ностальгія… (Contra spem spero)

В  наших  діалогах  немає  потреби,
зв'язки  вперто  стерті,
реалії  буднів,
між  нами  тепер  вже  доріг  кілометри,
життя  зовсім  різні,
і  спільність  відсутня...
Цікаво,  а  ти  колись  згадуєш,  може,
колишнє  яскраве,
в  своїм  сьогоденні,
хоча,  певно,  це  все  ж  тебе  не  тривожить,
щодня  власні  справи,
рутинна  буденність...
А  я...  Не  повіриш,  напевно  буває,
нахлинуть  ті  згадки,
прийде  ностальгія,
того,  вже,  що  бУло,  не  вернеш,  я  знаю,
та  й,  певно,  не  варто,
це  спогади...мрії...
Колись  ми  з  тобою  могли  говорити,
і  вже  не  тримав,
телефон  батарею,
а  ще  планували  багато  здійснити,
та  в  вирі  цих  справ,
сьогодні  окремо...
А  інколи  я  тебе  навіть  бачу,
в  простих  перехожих,
у  жестах,  манері,
ніхто  так  не  втішить  мене,  коли  плачу,
виходило  схоже,
це  все  лиш  у  тебе...
Не  думай,  не  стала  тепер  істерична,
і  днями  своїми
без  сну  не  ридаю,
ти  ж  знаєш,  я  просто  натура  лірична,
гортаю  світлини,
і  трохи  скучаю...
Життя  ж  бо  доросле  не  цукор,  ти  знаєш,
я  все  розумію,
грубіші  ми  стали,
я  просто  надіюсь,  що  ти  пам'ятаєш,
що  я  без  надії,
та  досі  чекаю...
Не  те,  що  чекаю,  а  просто  буває,
нахлинуть  ті  згадки,
прийде  ностальгія...
Живи  ж  ти  щасливо,  я  зла  не  тримаю,
і  вибач,  будь  ласка,
якщо  в  чомусь  винна...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2015


З Днем Незалежності!

Моя  маленька  й  недосвідчена,  
Ровесниця  -  моя  країна,  
Під  небом  синім,  житом  вквітчана,  
На  морі  Чорному  Перлина!  
Країна-мрій,  людей  красивих,  
Країна  з  подихом  Карпат,
Із  досвідом  століть  тих  сивих,  
Із  молодістю  у  очах,  
З  надією  на  все  найкраще,  
Із  мирним  поглядом  вперед,  
Пробач,  кохана,  зараз  тяжко,  
Та  знаю  -  витримаєш  все!  
Сьогодні  в  тебе  свято,  рідна,  
Тебе  вітає  цілий  світ,  
Тож,  процвітай,  моя  країно,  
Будь  Незалежна  сотні  літ!  
Люблю  тебе,  як  люблять  неньку,  
Твій  спів,  твій  вигляд  неземний,
24ту  Незалежність
Святкуй,  Найкраща  На  Землі!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601832
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.08.2015


Найулюбленішому Скрябіну ( Кузя-друг…)

Кузя,  друг,  я  пишу  Тобі  лист,
бо  в  Тебе  мало  б  бути  сьогодні  файне  свято,
приїхав  би  до  мами  чи  з  друзями  б  зустрівсь,
після  концерту,  певно,  бо  їх  було  багато...
Отримав  вітання  і  звичні  цілунки,
і  як  завжди  привітно  усіх  Ти  б  обійняв,
до  ранку  не  згасали  б  забави  і  гульки,
і  кожен  шанування  Тобі  б  своє  послав...
Давай  повернемось  знов  в  ту  зиму,
яку  тепер  нам  не  забути,
але,  на  жаль,  це  неможливо,
Тебе  із  неба  не  вернути...
Тож,  будем  слухати  Твої  касети,
які  нас  жити  і  любити  вчили,
влаштуємо  Тобі  аплодисменти,
і  скажем  ще  раз  як  Тебе  любили...
Знаєш,  час  втікає,  як  вода,
та  віримо,  що  Ти  навічно  будеш  поряд,
хай  буде  тобі  в  небі  оселя  затишна,
та  все  ж  Ти  не  відводь  від  нас  свій  пильний  погляд...
А  ми  всі  сьогодні  свічки  вмить  запалим,
щоб  бачив  Ти  і  там  вітаннячко  від  нас,
на  різні  голоси  пісні  Твої  затягнем,
як  любим  і  сумуєм,  повторимо  ще  раз...
Давай  сьогодні  всі  границі  зтремо...
які  тепер  нас  розділяють,
Тебе  сьогодні  обіймемо,
і  з  Днем  Народження  всі  привітають...
Давай  сьогодні  Ти  нам  заспіваєш,
а  ми  знов  будем  шаленіти,
як  шкода  час  не  відмотаєш,
і  вже  нічого  не  змінити...
Кузя,  друг,  я  пишу  Тобі  лист,  
хотілось  би  сказати,  що  я  Тебе  вітаю,
пробач  за  фамільярність,  слова  втікли  кудись...
Тебе  не  вистачає...  Ми  так  Тебе  кохаєм...
Кузя,  друг...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600218
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.08.2015


Письмо…

Я  не  писала  писем  "сотни  лет",
таких  вот,  чтоб  "живых",  не  электронных,
чтоб  ждать  недели  с  трепетом  ответ,
не  в  мейле,  а  с  приходом  почтальона...
И  вот  пишу  сегодня  я  тебе,
тебе,  хоть  это,  в  общем,  бесполезно,
но  пусть  обрывки  фраз,  что  на  листе,
будут  на  память,  пусть  и  неуместно...
Во-первых,  здравствуй,  как  твои  дела?
мои,  как  видишь,  не  совсем  удачно,
чем  занимаешься?  к  чему  душа  легла?
живу  как?  в  принципе  -  невзрачно...
Все  больше  дома  провожу  я  время,
а  ты  как?  тоже  -  домосед?
хотя  душа  стремиться  к  переменам...
но  разум  пока  отвечает  четко:  "Нет"
Чем  занимаешься?  И  как  карьера?
По  лестнице  стремишься  уж  вперед?
А  у  меня  -  доход  второстепенный,
и  трудовая  пустотою  отдает...
И  как  семья?  Влюбиться  получилось?
Уж,  может,  дети  у  тебя  растут?
Ты  знаешь...  Я  влюбляться  разучилась,
не  знаю,  может  это  всё  -  испуг...
Хотя,  надеюсь,  у  тебя  всё  гладко,
идилия,  гармония  царит,
тогда  подумать  будет  мне  приятно,
что  на  ошибках  учатся  все  жить...
Пусть  на  своих,  коль  на  чужих  не  можешь,
зато  мне  будет  очень  лестно  знать,
что  сердце  больше  раны  не  тревожат,
и  разум  перестал  проблем  искать...
Ну,  вот,  затягивать  письмо  не  буду,
и  знаю,  не  напишешь  ты  ответ,
да  и  не  сможешь,  адрес  не  доступен,
и  абонент  уже  не  абонент...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598758
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.08.2015


Просто мысли невпопад…

Крепость  чая,  душность  комнат,
в  голове  один  play-list,
липкость  губ,  табу  на  кофе,
чайник  перешёл  на  свист...
7  сезонов  сериала,
в  чёрный  список  все  звонки...
Две  подушки,  одеяло,
леденцов  пакета  три...
Хочется  густого  снега,
чтоб  проснувшись  -  за  окном  -  
стало  всё  холодным,  белым,
может,  крышу  мне  снесло?
Ведь  я  обожаю  лето!
Лето,  я  же  твой  фанат!
Магия  тепла  и  цвета,
липы  сладкий  аромат...
Скачки  вверх  температуры,
радуга,  дожди  и  зной,
до  утра  в  парке  загулы,
и,  чёрт  забери,  запой...
Клубы,  море,  дискотеки,
дружеских  компаний  шум,
Сон  -  не  нужен  -  он  помеха.
И  желание  тату...
Но  теперь  всё  изменилось,
может,  я  старею  так?..
Я  устала  или  сбилась?
В  голове  царит  бардак...
Просто  я  хочу  сегодня
снега.  вьюги.  снегопад...
холод  пусть  землю  накроет...
Просто  мысли  невпопад...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593525
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.07.2015


…Злива…

Злива  надворі  і  м'якість  халату,
і  погляд  на  вулицю  через  вікно,
звучить  надто  бридко,  "ванільно",  незграбно,
все  це,  як  в  дешевому  псевдо-кіно...
Думки  заблукали  десь  там  в  вирі  шуму,
розряд  блискавиць  знову  небо  розбив,
і  вітер  гуляв  і  все  нищив  бездумно,
немов  намагався  докласти  всіх  сил...
Немите  волосся  закручене  в  "хвостик",
в  очах  крапля  страху  від  хвилі  подій,
в  руці  чай  чи  кава  -  гірке  і  незносне,
на  серці  -  нічого  -  ні  планів,  ні  мрій...
Розгубленість  й  втома  зросли  в  дратівливість,
пасивність  до  всього,  байдужість  до  сну,
а,  може,  це  все  -  лиш  природи  примхливість,
істерика  ззовні  -  рядки  на  листку...
А  дощ  все  сильніше  й  сильніше  вирує,
шумить  і  ламає  навколо  усе,
хотілось  кричати  -  натомість  мовчу  я,
дивлюсь  за  вікно,  а  злива  росте...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2015


Я боюсь…

Я  боюсь  признаться  себе,
что  душа  -  оголенный  провод,
что  улыбка  -  для  всех,  кто  из  вне,
а  в  средине  -  давно  уже  холод...
Что  давно  заперла  на  замки,
заковала  все  чувства  в  оковы,
что  поплакать  теперь  от  тоски,
можно  тихо...и  ночью...и  дома...
Что  все  дни  превратились  в  формальность,
и  не  важно  ли  лето,  зима,
что  в  эмоциях  пик  или  крайность,
что  со  всеми  -  и  будто  сама...
Улыбаться  же  это  так  больно,
просто  -  лишь  в  аватар  в  соцсетях,
если  плакать  -  в  подушку  -  подпольно,
словно  в  детстве,  испытуя  страх...
Написать  пару  строчек  в  блокноте,
понимая  -  никто  не  прочтет,
и  с  утра  -  в  каждодневном  болоте,
снова  прятать  улыбкою  лед...
Я  боюсь,  черт  возьми,  я  боюсь  так,
навсегда  оставаться  одна,
что  вот  где-то  в  седых  облаках,
одиночеству  я  суждена...
Я  не  жалуюсь,  не  депрессую,
к  состраданию,  лести  не  рвусь,
просто  рифмы  слагаю  в  пустую,
улыбаюсь  и  просто  боюсь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589663
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.06.2015


А він читає її книжку (Експерт)

А  він  читає  її  книжку,
крізь  дим  дешевих  сигарет,
і  згадує  своє  колишнє,
коли  він  був  у  всім  експерт...
Експерт  у  статусних  стосунках,
знавець  у  гострих  почуттях,
і  майстер  стильних  подарунків,
із  лицемірством  у  очах...
Вона  писала  так  відверто,
і  про  своє,  і  про  чуже,
рядки  впивались  в  серце  вперто,
і  різали,  наче  ножем...
Пекла  її  тяжка  байдужість,
колючим  дротом  охорона,
вона  закрила  свою  чуйність,
змовчавши  все,що  бУло...Знову...
Вона  писала  про  все  інше,
про  почуття  і  про  життя,
про  декілька  своїх  колишніх,
а  їх  стосунки  -  що?  Сміття?
Ні  слова,  натяку,  рядка,
немов  нічого  не  було,
ця  пустота  -  така  їдка...
її  не  знищить  і  вино...
Дві  пляшки  щезли  непомітно,
рука  дістала  телефон,
і  в  пам'яті  з'явились  цифри,
як  дивно  -  знову  цей  рингтон...
-  Алло...  Привіт...  Це  хто  турбує?
-  Привіт,  маленька,  а  це  я...
-  Що?  Хто  це?  Я  щось  не  розчула...
-  Це  я,  маленька  ти  моя...
Мовчанка...Тиша...Знову  глухо...
-  Скажи  що-небудь,  не  мовчи...
-  А  що  сказати?  Надто  круто...
Чому  з'явився  зараз  ти?
-  Сказати  чесно?  Я  не  знаю...
Просто  відчув  порив  душі...
-  Через  роки...Я  уявляю...
На  що  так  сподівався  ти?
-  Не  суть  важливо  -  просто  голос...
Твій  голос  -  ліки...Ось  і  все...
-  Що  ти  несеш?  Між  нами  -  космос,
Тож,  ні  до  чого  є  все  це...
-  Стривай...Ти  чесно?  Загордилась?
Відомість  зовсім  дах  знесла?
-  Куди    і  толерантність  ділась...
-  У  всьому  винна  ти  сама...
-  Сама?  Це  слухати  так  бридко,
Тепер  заткнись  на  хвильку  ти!
Тобі  набридло  бути  свідком?
Як  досягаю  я  мети...
А  я  була  роками  поряд,
чекала,  що  оціниш  ти...
Та  ти  щораз  відводив  погляд,
і  вів  "чергову"  "в  номери"...
І  повертався  знов  нахабно,
дедалі  більш  сильніше  бив,
щораз  все  більше,  так  нещадно,
що  ж  зараз  повернувся  ти?
-  Та  я  все  можу  пояснити...
Гарячість  серця  і  думок.
-  Минулого  вже  не  змінити,
засвой  нарешті  цей  урок!
Бувай,  прощай,  і  зникни  з  миром!
У  нас  нічого  не  було.  
Я  сподіваюсь  -  пояснила!
І  в  трубці  знову  загуло!
А  він  сидів  один  з  бокалом.
Минуле  пролітало  повз.
Вона  була  у  всьому  права...
Їм  не  судилось,  не  вдалось...
Він  справді  був  тоді  жорстоким,
і  знав  це  краще,  ніж  ніхто,
отож,  тепер  він  одинокий,
лиш  книжка,  цигарки,  вино...
І  він  читав  знов  її  книжку,
крізь  дим  дешевих  сигарет,
і  згадував  своє  колишнє,
шкода,  він  більше  не  експерт...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589238
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2015


Казино

Смешно  тасуется  колода  карт,
то  сорвать  куш,  то  проиграть  все  деньги,
вот  кто-то  на  глазах  вновь  стал  богат,
а  кто-то,  все  отдав,  горюет  на  ступеньках...
Жизнь  многолика,  как  большое  казино,
судьба  -  крупье,  решенья  -  фишки,
собрались  разные  особы  за  столом,
все  будто  вместе,  только  врозь  делишки...
И  круглосуточно  кипит  игра,
кто-то  блефует,  кто-то  строит  глазки,
кто-то  опять  достал  тузы  из-под  пола,
а  кто-то  смотрит  в  небо,  будто  ждет  подсказки...
Кто-то  поставил  состоянье  на  "зеро"
кто-то  застыл,  взирая  на  рулетку,
кто-то  пришел  без  денег  -  все  равно
надеясь  выиграть  хотя  б  одну  монетку...
Кто-то  сидит  и  травит  анекдоты,
один  молчит,  другой  безбожно  пьет,
а  третий  здесь  -  лишь  потому  что  на  работе,
и  постоянно  ждет,  когда  смена  пройдет...
Идут  часы  и  страсти  вновь  бушуют,
и  продолжается  так  уж  который  год,
кто  -  проиграет,  а  другой  -  ликует,
рассудит  время,  а  пока  крупье  сдает...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587079
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.06.2015


Вона носила квіти в волоссі…

Вона  носила  квіти  в  волоссі,
Насправді  як  в  "Бумбокса"  в  альбомі,
в  її  очах  так  сяяло  сонце,
хоча  душа  тремтіла  в  полоні...
І  вітер  грався  ніжно  й  ласкаво,
чіплявся,  трохи  смикав  за  коси,
хоч  зачіска  від  цього  й  страждала,
картину  не  псувало  це  зовсім...
Вона  летіла  швидко  на  зустріч,
метелик  у  картатій  сукенці,
на  розі  двох  залюднених  вулиць,
підняла  очі  -  стиснулось  серце!
Там  серед  різних  сонних  ще  зранку
облич  чужих  і  їй  не  знайомих,
побачила  обличчя  в  серпанку,
що  вже  давно  тримало  в  полоні...
Не  бачилися  років  вже  десять,
не  бачилися  ніби  вже  вічність,
а  очі  -  такі  рідні  -  не  брешуть,
у  них  тепло  застигло  колишнє...
Не  бачились  вони  цілу  вічність,
а  ніби  й  не  було  того  часу,
і  ось  вона  -  омріяна  близькість,
і  пристрасть  запалала  відразу!
І  раптом  все  змінилось  навколо,
проблеми,  цілі,  сни,  сподівання,
і  зустріч  ця  хоча  й  випадкова,
знов  відродила  віру  в  кохання...
Три  ночі  зовсім  вільні  від  втоми,
і  спогадами  дні  оповиті,
так  шкода,  що  колись  з  таксофоном,
кохання  не  змогло  більш  прожити...
Вона  тоді  обрала  Варшаву,
його  тоді  Москва  заманила,
так  доля  дивно  карти  розклала,
то  розвела  -  звела  воєдино.
А  скільки  вже  історій  подібних,
в  Ізраілі,  Канаді,  на  Криті,
здавалося,  давно  люди  вільні,
кохання,  ніби  книга  відкрита...
Не  бачилися  років  вже  десять,
не  бачилися  ніби  вже  вічність,
а  очі  -  такі  рідні  -  не  брешуть,
у  них  тепло  застигло  колишнє...
Не  бачились  вони  цілу  вічність,
а  ніби  й  не  було  того  часу,
і  ось  вона  -  омріяна  близькість,
і  пристрасть  запалала  відразу!
Вона  носила  квіти  в  волоссі,
і  ними  грався  він  і  ще  вітер,
так  дійсно  -  вони  бУли  дорослі,
але  кохали  щиро,  мов  діти!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.06.2015


Скандал…

-Мы  встретились  в  июле...
-В  сентябре...
-Ну,  ладно,  ведь  немного  промахнулся...
-я  уж  привыкла...
-что?  не  угодишь  тебе...
-ну  да,  опять  соврал,  не  заикнулся...
-забыл  немного...
-разве  дело  в  этом?
-а  в  чем?  что  снова  делаю  не  так?
-неважно...
-вновь  твои  секреты...
-можно  подумать  ты  такой  простак...
-а  что?  к  чему  эти  скандалы?
-ты  так  устал?
-ты  снова  завелась?
-молчу?
-чего  голос  пропал?
-да  нет,  просто  кричать  уж  извелась...
-ну,  хватит  все,давай  забудем...
-как  прежде  просто  ляжем  спать?
-так  будет  лучше...
-нет,не  будет...
-а  что  продолжим  так  орать?
-не  знаю...честно?  я  устала...
-ты  так  устала?от  чего?
-от  этой  лжи?
-а  от  скандалов?
-да  от  тебя  прежде  всего!
-что?  от  меня?  с  ума  сошла  ты?
-я  знаю  все!
-это  о  чем?
-я  о  измене!  так  понятно?
-ты  что?  мне  попросту  смешно...
-ну  да,  а  мне  вот  не  до  смеха...
-родная...
-стоп,  не  говори...
-давно  вернулась  к  сигаретам?
-не  важно,  просто  уходи!
-ну  было  раз...ну,  может  пару...
-зачем  ты  это  говоришь?
-мужчины  просто  полигамны...
-сейчас  смеешься  или  мстишь?
-  да  ладно,  с  кем  так  не  бывало?
-статистику  уж  не  вела!
-можно  подумать  ты  святая...
-какой  же  дурой  я  была!
-малая...
-рот  закрой!вон  дверь  там!
-чего  ты  резко  вдруг  и  так?
-вчера  вот  был  мой  день  Рожденья...
-  а  я  забыл...
-забавный  факт...
-прости,  давай  начнем  сначала...
-теперь  и  мне  стало  смешно...
--ну,  перестань!
ты  же  прощала...
-любовь  влечет  нас  до  козлов!
-Окей...Уйду  я...Пожалеешь!
-Ага...Вперед  уж  уходи!
-  В  постели  гордость  не  согреет!
-можно  подумать  грел  там  ты!
-Ты  пожалеешь!  Вспоминая,
как  встретились  в  июле  мы!...
Сказал,  и  громко  на  прощанье
как  прежде  хлопнул  так  дверьми...
Она  стояла  у  окошка,
сквозь  слезы,  сигаретный  дым  глядя,
ага,  ошибся  вновь  немножко...
Проклятый  вечер  сентября...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586078
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 08.06.2015


Я Розучилась…

Я  розучилась  вже  писати  просто  так,  
Щоби  слова  від  відчаю  кричали,  
Не  згадувати  розмір,  стиль  чи  смак,  
Щоб  руки  від  захоплення  дрижали...  
Я  розучилась  вже  гуляти  під  дощем,  
Веселку  знову  радісно  стрічати,  
І  не  ховатись  в  зливу  під  плащем,  
І  краплі  на  долоні  позбирати...  
Я  розучилась  відчувати  на  всі  сто,  
Стрибати  з  радощів,  до  сліз  десь  лютувати,
Не  жити  стримано,  немов  німе  кіно,  
Щодня  себе  заковувати  в  грати...  
Я  розучилась  мріяти  зовсім,  
Фантазувати  про  усе  прийдешнє,  
Забути  про  буденний  алгоритм,  
І  дійсність  відчувати  якось  легше...  
Я  розучилась  вже  глядіти  на  себе,  
І  в  дзеркало  дивитися  не  можу,  
Щоразу  більше  споглядаю  небо,  
Воно  красиве  в  спеку  і  в  негожу...  
Я  розучилась  вже  кохати  чи  любить,  
Все  ж  ліпше  вже  таїтись  чи  мовчати,  
Не  вірити  в  казки,  реально  жить,  
Простіш  ніж  кожен  раз  жаліти  і  страждати...  
Я  розучилась,  може,  й  зовсім  не  могла,  
А,  може,  це  все  і  насправді  краще,  
Як  кажуть  -  це  мовчать  страшні  слова,  
Чи  то  ж  коли  мовчать,  тоді  вже  страшно?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581304
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2015