Ю. Калашник

Сторінки (1/16):  « 1»

Герої не вмирають

[i]Тобі,  Небесному[/i]

Герої  не  вмирали  –  йшли  у  вічність,
Все  більше  янголів  на  варті  снів.
І  плине  кача,  і  в  лампадках  свічі
Знов  плачуть-тануть  в  пам’ять  про  синів.

Між  них  і  ти,  віднині  теж  небесний,
Назавжди  –  воїн,  мужній  захисник.
І  то  для  тебе  недоквітли  весни,
Недозвучала  пісня  про  рушник.

Я  знаю,  й  там,  у  царстві  неземному,
Ти  зброї  не  складеш  –  козацький  рід.
Ти  янголом-хранителем  додому
Повернешся  і  станеш  близ  воріт.

Пробач,  не  зберегли  і  не  зуміли
Зробити,  щоб  не  збільшувався  стрій
Небесних.  Виростають  знов  могили,
І  нові  янголи  на  варті  мрій.

Але  я  вірю:  все  у  нас  ще  буде,
За  нами  правда  і  висока  ціль.
Небесні  захищають  наші  будні,
Одвічний  приклад  і  одвічний  біль.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645650
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 21.02.2016


Зорезлетом

Зорепадом?...  Я  назву  це  зореЗЛЕТОМ!
Щоб  хоч  якось  описати  суть,
Коли  ти  і  я.  І  всюди  пахне  медом,
Хоча  липи,  липи  не  цвітуть!

Феєрверком.  Сяють  очі  феєрверком.
Погляди  змагнічено  сплелись:
Один  в  одного,  неначе  у  люстерко.
Схожі.  Рідні.  Господи,  знайшлись.

Весноцвітом.  Справжньо-буйним  весноцвітом
Серце  розкривається.  Бери!
Обнялися  і  спаялись  наші  віти
З  першої  ж  амурної  стріли.

Життєкадрів  темних  скільки  вже  позаду,
Як  душив  тягар  минулих  сліз!
Та  з  тобою  я  забула  біль  і  зраду.
Птаху  Фенікс  ти  мені  приніс.

Злеторазом.  Резонанс  думок  і  прагнень.
Зорепісня  котиться  увись.
Спраглі  погляди,  і  поцілунки  спраглі.
Пахне  медом.  Господи,  знайшлись!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2015


Україна 2014

…Ніколи  ти  ще  не  була
Отак  розтрощена.
Хоча  душа  твоя  жила
З  уламків  зрощена.

Хоч  ранам  загубила  лік,
На  скронях  паморозь,
Ніколи  за  увесь  свій  вік
Ти  так  не  каялась.

Хоч  зраду  бачила  не  раз,
Ніж  гріла  спиною,
Але  зуміла,  піднялась
І  стала  вільною.

Чому  сьогодні  ти  гориш,
Розп'ята  нечистю?
Бо  помилки  все  ті,  все  ті  ж  –
Довіра  нехристю.

…Ніколи  ти  ще  не  була
Настільки  зібрана.
Столичні  злато-купола
Всміхались  віддано.

Що  не  зробити  польові
Вожді  і  світочі,
Зробила  кров  на  мостовій
Та  кат  із  півночі.

Тебе  душили  що  є  сил,
Із  люттю,  впертістю.
Чим  більший  тиск  –  тим  більше  крил,
І  більше  єдності.

Ти  ще  в  руїнах,  ще  слабка,
Ще  бачиш  привиди.
Але  усе  в  твоїх  руках,
Все,  щоб  розквітнути.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513186
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 24.07.2014


Діалоги з Ангелом: квітка надії

[i]Новій  Україні  присвячується[/i]

Намалюй  мені  квітку  надії!
Своїм  блідо-рожевим  крилом
Ти  торкнувся  повітря  уміло  –
І  воно  стало  вмить  полотном.

Розквітали  пелюстки  багряні,
Кришталевіли  краплі  роси.
Швидко  зцілювались  мої  рани
Спогляданням  цієї  краси.

Але  що  це:  наклюнулось  жало,
Пелюстки  затверділи  в  ефес,
І  роса  стала  раптом  кривава
На  вістрі́  найгострішого  з  лез.

Ти  всміхнувся  й  сказав:  без  роботи,
Без  зусилля  надія  –  міраж.
В  неї  вірити  треба  й  боротись,
Відсікаючи  сумнів  і  фальш.

Щоб  успішно,  натхненно  і  швидко
Долетіти  тобі  до  зірок,
Знадобиться  не  лагідна  квітка,
А  надійний  і  гострий  клинок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497392
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.05.2014


Художник Д

Він  знову  й  знову  малював  дерева,
Поламані  дерева,  із  яких
Стікала  кров,  на  колір  геть  сталева,
На  смак  ніяка,  наче  ці  шибки.

Легким  штрихом  –  осики  і  берези,
Важким  мазком  –  дуби,  осокори.
Всі  під  кутом,  неначе  нетверезі,
Чи  пролетів  повз  них  метеорит.

Сумні  картини  мертвої  природи,
Занадто  однотипні  для  митця.
Та  кожен  штрих  цих  сірих  натюрмортів
Дає  землі  наснагу  до  життя.

Свіжішає  і  думка,  і  повітря,
Вібрує  тиша  музикою  площ,
Коли  бере  до  рук  свою  палітру
І  пензлі  чарівний  художник
                                                                             Дощ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496889
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 05.05.2014


Розкопані могили

Імена  героїв  і  дати  цих  подій  достовірно  невідомі,  бо  архіви  горять,  а  пам‘ять  старіє  і  відмирає,  як  люди  і  разом  з  людьми.  Залишились  уривки  легенд.  Та  ще  –  курган  поблизу  містечка  Градизьк,  на  Полтавщині.

Тривожний  дим  всі  обрії  заповнив,
Зірками  стали  іскри  від  пожеж.
Пітьма  прийшла  зі  сходу.  Наче  повінь,
Лилась.  Лилася  –  і  не  знала  меж.

Князі  ділили  владу  і  престоли,
Щоб  поодинці  розпластатись  ниц.
Якщо  не  вміли  цінувати  волю  –  
Нескоро  ще  з  колін  їм  підвестись.

Що  думав  він,  князь,  нині  безіменний,
Йдучи  на  бій?  Дружини  сотень  три,
Він,  меч  і  кінь.  І  горді  ввись  знамена.
А  проти  них  –  безмежна  міць  орди.

У  битві  залишилися  назавжди
Дружина,  князь  і  гордість  їх  знамен.
Та  мертвих  люди  встигли  поховати  –
Змогли  орду  відбити,  хоч  на  день.

В  степу,  що  рівний,  наче  тихе  море,
Звелись  кургани  –  пам‘ятка  навік.
Великий  –  князю  (був  же  він  хоробрим!),
Його  дружині  –  менший,  трішки  вбік.

Пройшла  орда  –  могил  не  осквернили.
Кургани  швидко  вслала  ковила.
Їх  називали  Князеві  могили,
В  них  пам‘ять  вічним  спогадом  жила.

Молочним  цвітом  сяяла  гречиха,
Дорідний  колос  гнувся  у  полях.
З  усіх  сторін  приваблювала  лихо
Ця  благодатна  в  щедрості  земля.

Кого  тут  тільки  не  було:  і  турки,
І  ляхи,  і  литовці,  й  москалі.
Лилася  кров,  і  завжди  ситі  круки
Пророчили  злу  долю  цій  землі.

Крізь  час  кургани  гордо  височіли.
Старіла  пам‘ять.  Вже  при  козаках
Їх  називали  просто:  то  –  Могили,
А  „князеві”  згубилось  у  віках.

Настав  царизм,  і  що  б  там  не  писали,  –  
Прагматики  були  і  в  ті  часи.
На  вищому  кургані  збудували
Пожежну  вишку.  І  не  для  краси.

Степ  рівний-рівний  –  все,  як  на  долоні:
І  місто,  і  маленькі  хутори.
Очима  варти,  що  завжди  безсонні,
Дивився  князь,  чи  лихо  не  горить.

Пітьма  вже  по  традиції  –  зі  сходу
Прийшла,  тільки  кривавіша  стократ.
Усе  під  ніж  –  і  храми,  і  заводи.
І  Бог  не  Бог,  і  брат  уже  не  брат.

Пітьма  потребувала  море  крові,
Щоб  був  завжди  червоним  її  стяг.
Пітьма  несла  такі  важкі  окови,
Що  і  не  мріяв  найстрашніший  лях.

А  ще  –  хотіла  золота  і  срібла
На  нужди  ненаситної  Москви.
І  не  було  ні  спокою,  ні  миру
У  цій  пітьмі  ні  мертвим,  ні  живим.

Кургани  розкопали.  Ні,  розрили!
Ніхто  не  знає,  що  там  віднайшли.
Назвали  їх  Розкопані  могили,
Кургани,  що  руїною  цвіли.

Маленький  згодом  зовсім  розорали,
А  більший  сумним  кратером  стояв.
Замість  верхівки  –  яма,  наче  рана.
У  ній  наривом  пінився  бур‘ян.

Хтось  був  раціональним,  аж  занадто:
Щоб  не  „гуляв”  курган,  сюди  колгосп
Почав  відходи  звозити  завзято,
Здебільшого  це  був  померлий  скот.

Тут  сморід  поселився  семимильний,
Від  чорних  мух  повітря  аж  гуло,
І  нарекли  курган  Скотомогильник,
Забувши  все,  що  перед  цим  було.

Давно  нема  кріпацтва  тих  колгоспів,
Є  Україна,  нація,  народ.
Свої  відходи  кілька  років  поспіль
Сюди  тепер  привозить  рибзавод.

Земля  стерпіла  сльози  і  прокльони,
Боліло  їй,  боліло  і  пекло.
І  кров  чужинська  –  обручем  на  скроні,
І  кров  синів  –  на  мамине  чоло.

Вставало  жито  з  попелу  –  стіною.
Цвіли  волошки  небом  –  попри  щем.
Та  сотні  тон  розсолу  із  лускою
Позбавили  життя  цей  чорнозем.

Стоїть  курган...  Чия  тепер  могила?
Примарою  чорніє  поміж  нив.
                                                 ***
Ординці  –  й  то  могил  не  осквернили.
Та  що  з  них  взяти?  Темні  дикуни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179193
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.03.2010


Напів

У  сутінках  живуть  напіввідтінки,
В  словах  твоїх  іскрить  напівлюбов,
А  сенсу  буде  лиш  на  півсторінки
Від  цих  напівпустих  напіврозмов.

На  півдуші  розлився  напіввідчай,
На  другій  половині  –  напівжаль
Напівсльоза  застигла  на  узбіччі
Моїх  повік,  мов  крихітна  вуаль.

Напівродина  і  напівцілунки,
На  півдороги  вистачило  сил.
Напівоскома  від  напівстосунків,  –  
Єдиним  ми  не  стали,  не  змогли.

Напівзима  без  снігу  і  морозу,
А  зигокактус  на  вікні  розцвів...
Я  ріжу  по  живому,  без  наркозу
Нас  навпіл,  і  без  будь-яких  напів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=105006
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.11.2008


Мертвим запахом троянд

Я  сама  обрала  шлях.
Біль  у  грудях.
Заблукала  в  почуттях
І  у  буднях.

Вимагало  серце  змін,
Мозок  також.
Ти  потрапив  у  цей  млин.
Важко,  важко…

Зі  стосунків,  що  для  нас
Стали  гротом,
Я  так  рвалась,  так  п‘ялась
На  свободу.

Мабуть,  плакати  не  варт  –  
Збулась  мрія.
…Мертвим  запахом  троянд  –  
Ностальгія.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=55870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2008


Ймовірні наслідки перетворень деяких рис твоєї готичної натури

Пітьму  перетворити  в  квіти,
Той  морок,  що  в  твоїй  душі  –  
У  цвіт  весняний  запашний...
Під  осінь  буде  кінець  світу:
Планета  зійде  із  орбіти
Від  тягаря  своїх  плодів.
А  ти  пройшов  би,  як  завжди,
І  змін  ніяких  не  помітив.

Твою  байдужість  –  в  гучне  свято,
Щоб  і  гірлянди,  і  салют,
Й  актори  із  усіх  усюд...
Але  згорить  веселий  натовп:
Потужність  свята  в  тераватах
Із  сяйвом  сонця  нарівні.
Згорить  усе,  згорить  на  пні,
Два  сонця  –  це  вже  забагато.

Твою  харизму  рухом  волі  –  
В  сніжинку,  що  летить  в  полон
Весни,  тепла  людських  долонь...
Але  і  в  цій  нікчемній  ролі
Мене  і  світ  ти  знов  без  бою
Підкориш,  в  рабство  забереш,
Перефарбуєш  нас  (сніг  теж!)
У  чорний  –  звичний  тобі  колір.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48426
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.11.2007


Дотліли айстри

Дотліли  айстри  в  сутінках  осінніх,
Холодна  ніч  торкнулася  чола,
А  я  стою  в  саду  своєю  тінню,
Чи  мною  -  тінь,  чи  ми  удвох,  чи  я.

Так  тихо...  Чути,  як  моргають  зорі
І  як  на  клені  помирає  лист.
А  пам'ять  -  аж  занадто  неозора,
І  щоб  забути,  треба  мати  хист.

Закреслить  слід  мій  рискою  прямою
Криштально-чистий  килим  із  роси.
Наївна!  Наче  можна  за  стіною
Сховатись  від  пекучої  сльози...

*  *  *

Дотліли  мрії  в  сутінках  зневіри,
Холодна  логіка  -  жорстокий  кат.
А  ніч  прийшла.  І  осінь.  Я  змирилась,
Що  літо  не  повернеться  назад.

Так  важко.  На  душі  печаль  баластом
І  за  надмірну  пристрасть  каяття.
А  зорі,  що  пророчили  нам  щастя,
Далекі,  щоб  впливати  на  життя.

Закреслити.  Забути.  Затоптати
Твій  образ,  як  нав'язливий  дурман.
Наївна!  Наче  можна  не  кохати,
Бо  й  крапельки  взаємності  нема...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=31906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2007


Місто ночі

Здрастуй,  місто  ночі,
Демонова  зваба.
Я  уже  не  хочу
Сонячної  фарби,
Печених  світанків,
Днів,  від  пилу  сивих,
Спрагу  -  літа  бранку
І  жадання  зливи.
Я  уже  не  хочу
Ласки  і  тепла.
Здрастуй,  місто  ночі,
Осередок  зла.

Намагаюсь  жити...
Ні,  мабуть,  не  варто.
Знищити,  спалити
Все  безпечним  жартом.
Стати  Геростратом
І  піти  у  темінь.
У  життя  не  грати
На  жорстокій  сцені.
Я  тепер  теж  жертва
Цвинтарю  живих.
Здрастуй,  місто  мертвих,
Я  -  одна  із  них.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=31661
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 30.06.2007


Порожнє небо

Сьогодні  небо  стало  враз  порожнім,
Хоч  сонце  наче  впаяне  в  зеніт,
За  обрієм  живе  десь  грім  тривожний,
І  пташка  не  припинить  свій  політ.

А  просто  взявши  костур,  окуляри,
Закривши  двері  міцно  на  замок
Пішов  небесним  схилом  в  земні  далі
Старий  і  бородатий  дядько  Бог.

Чи  занудився  він  у  себе  вдома,
Чи  планова  гімнастика  для  ніг  –
Ніхто  не  знає.  Та  одне  відомо:
Він  вже  не  може  бачити  усіх.

Тож  вбий  мене  сьогодні,  сміливіше!
Ти  ж  так  хотів  цього,  так  мріяв,  так...
Тебе  утримував  від  вбивства  лише
Банальний,  безпідставний  зараз  страх.

Я  заважала  дихати  і  жити,
В  усіх  твоїх  невдачах  винна  я.
Убий,  звільнись.  Все  буде  шито-крито,
Тобі  не  світить  з  раю  вигнання.

Я  не  зізнаюсь  і  в  огні  пекельнім,
Не  знайдуть  люди,  не  побачить  Бог.
Тобі  не  доведеться  вже  ретельно
Своє  життя  ділити  на  нас  двох.

А  я  доп‘ю  нарешті  всю  отруту
Твого  кохання,  твоїх  дивних  чар.
Розбий  же  швидше  з‘єднуючі  пута
Одним  ударом,  сильним,  від  плеча.

*  *  *

Ти  щось  говориш  про  надмірну  різкість,
Мою  шаленість,  згущування  фарб,
Дурні  ідеї,  що  беруться  звідкись,
І  почуттів  неоціненний  скарб.

Ти  зараз  генеруєш  стільки  ласки  –
Коли  потрібно,  робишся  м‘яким.
А  я  стою  і  думаю  про  слабкість
Під  небом,  яке  стало  враз  пустим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=31573
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2007


Всесвіт

Коли  було  холодно,  так,  що  аж  вітер
До  шибки  припавши  грудьми  замерзав,
Коли  було  жарко,  та  так,  що  аж  липень
Розплавленим  тілом  кропив  тротуар,

Коли  було  важко,  та  так,  що  аж  шкіра
Розтріскалась  навхрест  від  збурених  вен,
Коли  було  чорно,  та  так,  що  зневіра
Із  подихом  кожним  лилася  з  легень,

Коли  було  боляче,  так,  що  свідомість
Не  мала  вже  сил  осягнути  весь  біль,
Коли  було  порожньо,  так,  що  мій  голос
Розбившись  об  вакуум,  падав  німий,

Коли  було  сумно,  та  так,  що  аж  весни
Вже  котре  століття  минали  мій  дім,
Я  пристрасно  й  вперто  творила  свій  Всесвіт,
Де  місця  не  буде  незгодам  й  біді.

І  ось  він,  творіння  шукань  тих  тривожних,
Безсонних  ночей...  Хоча  я  не  Господь  –  
У  кожному  атомі,  в  рисочці  кожній
Душа  моя,  думка,  і  серце,  і  плоть.

І  ось  він,  той  час,  коли  жити  і  жити,
Творінням  своїм  милуватись  щодня.
Я  ж  тут  –  не  абихто,  не  просто  правитель,
Я  –  Всесвіту  частка,  він  –  частка  моя.

І  ось  коли  все  уляглося  нарешті,
І  стихло  у  серці  відлуння  журби,
Я  ладна  розбити  ущент  рідний  Всесвіт,
Без  жалю,  без  сумніву,  без  боротьби.

А  ранком,  коли  припаде  все  росою,
І  вихопить  сонце  руїни  з  пітьми,
Піти  у  нікуди.  Щоб  бути  з  тобою.
Хай  –  просто  супутником.  Другом  твоїм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=30888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2007


Я була

Пам‘ятаєш?  Взимку  квітнув  сонях.
Ще  тоді  хурделиця  мела...
Тупцяв  ти  і  хукав  на  долоні.
Квіткою  й  морозом  я  була.

Розцвітало  небо  синім-синім  –  
Нам  весну  любов  заповіла.
Я  була  і  проліском,  й  полином  –  
Боже,  ким  я  тільки  не  була!

Я  була  розпатланим  промінням,
Я  була  розпеченим  дощем,
Стала  тобі  справжнім  божевіллям,
А  собі  –  караючим  мечем.

Налітала  буйним  ураганом,
Щоб  за  хвильку  стати  тихим  сном.
Де  була  я  справжня,  де  –  уявна
До  пуття  не  знав,  мабуть,  ніхто.

Ти  хотів  постійності  до  крику,
Хоч  на  мить  –  до  болю,  до  судом.
Я  ж  була  занадто  многолика,
Щоб  спинитись  лиш  в  одній  із  форм.

Ким  я  стану  –  щастям  чи  прокляттям,
Зіркою  чи  тінню  від  прикрас?
Може,  втілюсь  у  щоденну  страту,
Може,  у  найкращий  твій  романс.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=28889
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2007


Монах

Довго  йти,  щоб  втомитись.  Як  древній  монах
Йшов  на  прощу  до  міста  і  в  бурю,  і  в  зливу.
Щоб  у  сон  провалитись  без  стінок  і  дна,
А  чи  прощення  буде  –  то  вже  неважливо.

Нині  я  –  наче  скошений  степ  восени:
Все  що  міг,  те  віддав.  Хоча  сил  ще  багато,
Та  не  колос  росте,  а  одні  бур‘яни  –  
За  родючість  і  щедрість  жорстока  розплата.

Не  чекати,  аж  поки  морозна  зима
Холодами  і  снігом  всю  погань  обмиє,
Не  чекати  нічого.  Сама,  я  сама
Відродитися  з  попелу  зможу,  зумію.

На  дорогах  розвіяти  залишки  сил,
Що  забутись  мені  заважають  і  горном
Кличуть  знову  у  бій.  Але  я  вже  без  крил  –  
Перемоги  не  буде.  На  інше  не  згодна.

Довго  йти,  дуже  довго,  щоб  тисячі  втом
Не  залишили  вибору.  Скинувши  ношу
В  придорожню  траву  впасти  мертвим  пластом.
А  чи  ще  піднімуся  –  на  все  воля  Божа.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=28715
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.06.2007


Острів

Переробити  мрії  під  стандарт
І  вперто  йти.  Куди  –  не  знаю.  Просто.
Серед  безмежжя  атласів  і  карт
Шукати  свій.  Маленький.  Власний.  Острів.

Звести  там  дім  і  посадити  сад.
Хай  щовесни  буяє  білим  цвітом.
І  жити.  Без  тривог  і  без  утрат.
Закривши  двері  перед  усім  світом.

А  може,  навпаки  –  у  вир  подій.
Хай  всі  шторми  сплетуться  у  волоссі.
Можливо  там,  між  порваних  вітрил
Я  осягну  неосягненне  досі.

Або  ж  –  притулок  свій  знайти  на  дні.
Хай  навіть  тілом  без  душі  і  духу.
Зате  сусіди  риби  –  мовчазні.
І  ураган  не  викличе  розрухи.

Великий  світ  –  стандарти  затісні.
Я  приміряла  їх,  неначе  лати.
Звела  фортецю.  Мури  захисні.
Колючий  дріт.  І  грати,  грати,  грати.

Та  стало  нудно  в  кліті  золотій.
Життя  довіривши  хиткому  плоту
Втекла  у  ніч.  У  самий  вир  подій.
А  сад  засох,  так  і  не  давши  плоду.

Дороги  вже  нема  мені  назад.
Попереду  –  шторми,  підводні  рифи.
Так  що  ж,  на  дно?  Там  не  страшна  гроза
І  будь-яке  земне-наземне  лихо.

Що  переможе  –  втома  чи  азарт?
З  останніх  сил  пливла,  де  скелі  гострі.
То  не  нанесений  на  жодну  з  карт
Виднівся  мій.  Маленький.  Власний.  Острів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=28572
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.06.2007