Оксана Сова

Сторінки (1/27):  « 1»

Тут можуть бути ваші думки. Розділ 5. Життя у клітці свідомості

Лежу  горілиць  і  думаю  про  Андрія.  Не  можу  заснути.  Сьогодні  мене  виписали  з  лікарні.  Нарешті  можна  постійно  дихати  свіжим  повітрям,  а  не  тим  специфічним  запахом,  що  супроводжує  усі  державні  медичні  заклади.  Вдома  усе  по-іншому.  На  кухні  пахне  дерунами,  які  нещодавно  приготувала.  Але  їсти  бажання  не  було.  Який  день  під  ряд  немає  апетиту.  Знову  апатія  і  депресія?  Можна  подумати,  я  колись  виходила  із  цього  стану.  Ну  от  як  жити  спокійно,  коли  в  твоєму  житті  постійно  якась  санта-барбара?  Андрій  прийде  сьогодні,  в  цьому  ні  на  секунду  не  сумнівалась.  Хотіла  би  залишитись  з  ним  друзями,  але  свідома  того,  що  це  неможливо.  Ну  кому  потрібна  така  дружба,  пост-стосункова?  Думаю,  нікому  з  адекватних.  Прийшов  день,  коли  настав-таки  час  розставляти  такі  крапки,  які  більше  ніколи  не  перетворяться  на  коми.  
А,  може,  досить  робити  з  цього  драму?  Насправді,  якщо  б  я  була  на  його  місці,  чи  на  місці  будь-якої  іншої  людини,  яка  просто  бачить,  що  хтось  потребує  термінової  медичної  допомоги,  то  вчинила  б  так  само  -  викликала  би  швидку  чи  довезла  б  в  лікарню  цю  людину  сама.  Це  навіть  не  якісь  релігійні  переконання,  а  суто  гуманістичні.  Та  будь-хто  зробив  би  так.  Це,  звісно,  не  має  звільняти  мене  від  вдячності  до  Андрія  як  до  рятівника,  але  не  має  робити  його  об'єктом  обожнювання  чи  поклоніння  через  вдячність.  А  тому  як  будь-яка  особа,  здатна  мислити  логічно,  якій  притаманний  здоровий  глузд,  я  вирішила  -  будь-що,  але  таки  розійтись.
.........................................................................................................
Мабуть,  одне  з  найгіршого  –  почуватись  самотнім  серед  найрідніших  та  найближчих  тобі  людей.  Здавалося  б,  з  ними  можна  почуватись  якнайкомфортніше,  можна  говорити  про  те,  що  спадає  на  думку,  можна  бути  самим  собою,  без  маски,  яку  одягаєш,  вибираючись  в  ВНЗ,  на  роботу  чи  ще  кудись.  Але  ні.  Навіть  з  рідними  ти  не  можеш  бути  цілком  щирим,  бо  тебе  не  зрозуміють,  не  підтримають,  а  навпаки  –  загноблять,  принизять,  висміють  і  скажуть,  що  так  і  було.  Сподіваюсь,  у  вас  такого  немає,  але  я  з  цим  стикнулась.  Відчуття,  наче  ти  у  прозорій  клітці,  клітці  твоєї  підсвідомості  чи  свідомості.  І,  виходить,  ти  лицеміриш,  коли  кажеш,  що  в  тебе  все  гаразд,  а  насправді  все  не  так,  коли  погоджуєшся  з  чужими  роздумами,  бо  твої  надто  нереальні  для  когось,  коли  йдеш  комусь  на  компроміс,  а  цього  не  цінують,  коли  ти  підтримуєш  когось  словами  і  діями,  але  це  завжди  відбувається  односторонньо..  Тут  можна  наводити  ще  багато-багато  прикладів,  але  в  чому  суть?  Для  чого  їх  наводити,  коли  і  так  нічого  не  зміниться?  А  чому  не  зміниться,  запитаєте  Ви.  Бо  життя  таке  –  прозвучить  надто  банально.  Хоч  насправді  так  воно  і  є.  Кожна  людина  егоїст  по-своєму,  і  залежно  від  проценту  цього  егоїзму  вона  проявляє  своє  «Я».  
А  знаєте,  як  би  це  смішно  не  звучало,  ми  самі  губимо  себе,  свої  мрії,  переконання  і  плани  у  цьому  дикому  світі,  де  виживає  найсильніший.  Нема  сенсу  скидувати  провину  на  батьків\друзів\викладачів\суспільство,  бо  ми  самі  винні.  Бо  свої  переконання  і  все  решта  потрібно  відстоювати,  чого  би  це  не  коштувало.  Всі  оці  слова,  думаєте,  абсолютно  несмішні.  То  чому  я  так  почала  цей  абзац  своїх  думок?  Все  тому,  що  я  здалась.  Не  відстояла  свого  в  потрібний  момент.  Не  боролась  за  своє.  Дала  задній  хід.  Втекла  сама  від  себе.  Здалась  тому,  що  не  відчувала,  що  когось  обходить  моя  думка.  Що  для  когось  вона  важлива.  Тому,  що  найрідніші  висміяли  важливі  для  мене  думки,переконання  і  цінності.  Але  я  нікого  не  звинувачую,  ні.  Бо  цей  світ  не  пристосований  до  того,  аби  покладатись  на  когось  іще.  Розраховувати  потрібно  лише  на  себе,  і  байдуже,  що  говорять  інші.  Навіть  ті,  в  кому  ти  ніколи  не  сумнівався,  можуть  тебе  в  останній  момент  підвести  так,  що  ти  будеш  щипати  себе,  думаючи,  що  такого  в  реальності  бути  не  може.  Тому  якщо  у  вашому  житті  є  ті,  кому  небайдуже  те,  що  важливе  для  вас,  цінуйте  їх  і  бережіть  як  зіницю  ока.  От  це  і  є  найрідніша  вам  людина,  а  зовсім  не  та,  яка  зв’язана  з  вами  родинними  стосунками.
………………………………………………………………………………………
Андрій  прийшов  якраз  тоді,  коли  я  сиділа  за  чашкою  гарячого  чаю  та  рукописом  молодої  авторки.  Весь  цей  рукопис  нагадував  філософський  трактат,  своєрідний  потік  свідомості,  який  потрібно  гарно  зліпити  докупи,  потім  розрекламувати  і  обов’язково  видати  у  яскраво  оформленій  палітурці.  Я  відклала  книгу  і  пішла  відчиняти  двері.  Він  був  одягнений  у  світлу  картату  сорочку  та  темно-сині  джинси,  в  карих  очах  читалась  усмішка,  а  в  руках  була  упаковка  вівсяного  печива  з  шоколадом.  Я  жестом  запросила  в  квартиру,  пішла  на  кухню  і  поставила  чайник.  Обоє  мовчали.  Обоє  не  знали,  що  говорити.
-  Як  твоє  самопочуття?  –  Андрій  порушив  мовчанку  через  кілька  хвилин  після  того,  як  зайняв  своє  улюблене  місце  за  кухонним  столом.
-  Вже  краще,  дякую.  А  твої  справи  як?  Тобі  каву  чи  чай?
-  Каву,  як  завжди.  Та  все  добре  загалом,  влаштувався  нарешті  на  роботу,  поки  що  задоволений.  Час  від  часу  виходжу  з  друзями  гуляти,  а  так…  Навіть  нема  що  розказувати.

Мені  подобалось,  що  він  не  піднімає  питання  стосунків.  Було  відчуття  спокою  і  затишку,  зникло  переживання  про  те,  як  воно  буде.  Все  буде  так,  як  має  бути.  Я  не  мушу  через  відчуття  вдячності  псувати  своє  життя.
-  Знаєш,  кілька  днів  тому  я  почав  зустрічатись  з  одною  дівчиною.  Вона  добра  і  розумна,  в  нас  багато  спільного…  -  я  вже  не  чула,  що  він  там  розказував  про  нову  дівчину.  Було  відчуття  полегшення.  
-  Дуже  рада  за  вас,  -  щиро  сказала  я.  –  Ти  молодець,  сподіваюсь,  у  вас  все  буде  добре,  цінуй  і  бережи  її,  чуєш?  –  я  усміхалась  і  знала,  хто-хто,  а  він  –  берегтиме.  Лиш  би  та  дівчина  не  була  такою,  як  я.
………………………………………………………………………………………
Дуже  важливо  вміти  дякувати  і  бути  вдячними  загалом.  Дякувати  за  те,  що,  здавалось  би,  елементарне  –  що  є  де  жити,  що  їсти,  що  є  родина  та  друзі,  що  маєш  можливість  вчитись  чи  працювати,  що  ти  здоровий  і  все  решта.  Це  така  дрібниця,  але  наскільки  важливо,  що  ти  здатен  висловити  подяку  тим,  хто  зробив  щось  для  тебе.  Коли  ти  вдячний  за  те,  що  маєш,  ти  по-справжньому  цінуєш  це  все.  Я  вдячна  життю  за  тих  людей,  які  зараз  поряд,  і  яких  з  різних  причин  вже  нема,  за  той  досвід,  що  воно  дало,  за  все,  що  маю,  і  що  мене  оточує.  І  хочу,  щоб  люди  були  щасливішими.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554627
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2015


Тут можуть бути ваші думки. Розділ 4. На межі інтимності

У  вас  бувало  таке,  що  якась  людина  дуже  вам  допомогла  в  якийсь  момент,  але  ваше  не  найкраще  ставлення  до  неї  залишилось  незмінним?  Якщо  так,  то  ви  зрозумієте,  що  я  маю  на  увазі.  Навіть  попри  те,  що  Андрій  врятував  мене,  коли  стався  приступ  того  вечора,  все  ж  не  хочу  мати  з  ним  нічого  спільного.  Завдячую  Андрієві  життям,  і  нехтую  ним.  Хіба  це  нормально?  Мабуть,  ні.  Будь-яка  інша  дівчина,  певно,  після  такого  була  би  неймовірно  вдячною  своєму  рятівнику,  все  життя  готувала  би  йому  всілякі  смаколики  і  ніколи  б  нічим  не  дорікала.  Але  будь-хто  -  це  не  я.  Пройшло  вже  кілька  днів,  як  отямилась,  але  щоразу,  коли  він  приходив,  робила  вигляд,  що  сплю.  Проте  це  ненадовго,  бо  завтра  мене  хочуть  виписувати.  Щоразу,  коли  він  приходить,  сидить  на  краю  ліжка  і  розповідає  про  свій  день,  що  хоче  зберегти  стосунки  і  таке  інше,  але  я  не  хочу.  Бо  не  люблю.  Для  чого  морочити  обом  голову,  якщо  почуттів  немає?  Не  факт,що  і  були  колись.  Сьогодні,  мабуть,  вже  не  прикидатимусь  "сплячою  красунею".  Подякую  за  порятунок  і  таки  акуратно  наполягатиму  на  розриві  стосунків.  .....................................................................................................  Що  для  вас  є  тим,  що  люди  називають  інтимністю?  Зазвичай  маються  на  увазі  статеві  зв'язки  та  усілякі  інші  штуки,  які  з  цим  пов'язані.  Час  знівелював  моральні  цінності  суспільства,  і  те,  що  колись  було  піком  стосунків,  зараз  часто  трапляється  ледь  не  в  день  знайомства.  Більшість  розкидається  словами  "люблю"  і  "кохаю",  особливо  йде  така  тенденція,  що  жінки  частіше  домагаються  чоловіків,  аніж  навпаки.  І  це  лякає.  Навчились  самостійно  перевстановлювати  операційну  систему,  забивати  гвозді,  заробляти  гроші,  і  для  чого  нам  тепер  чоловіки?  Командуємо  всім,  не  даємо  проявити  себе,  чоловік  робиться  безхарактерним  під  нашим  впливом,  і  коли  ми  розуміємо,  що  він  закоханий  настільки,  що  зробить  все,  аби  догодити  своїй  обраниці,  нам  це  надоїдає,  і  ми  розриваємо  стосунки.  Це  щось  на  кшталт  "мужицької  крові"  в  жінок,  ми  самі  робимо  чоловіків  слабшими  в  різних  аспектах  життя,  а  потім  цим  же  їм  і  дорікаємо.  До  чого  це  все?  Так  от,  жінки,  будьте  жінками.  Навіть  якщо  ви  можете  зробити  щось  самостійно  (перепрошити  телефон,  дістати  чашку  з  високої  полиці,  відкрити  банку  зі  закрутками,  нести  важку  сумку  і  все  в  тому  ж  дусі),  попросіть  чоловіка  про  допомогу.  По-перше,  він  відчуватиме,  що  потрібен,  що  він  –  Чоловік,  а  по-друге,  –  захоче  піклуватись  про  «свою  дівчинку»  і  бути  її  кам’яною  стіною.  А  хіба  не  це  ми  шукаємо?  І  (важливо!)  обов’язково  похваліть  чоловіка  за  допомогу,  наголосіть  на  тому,  який  він  молодець  і  що  без  нього  би  не  справились.  Це  додасть  вашому  коханому  ентузіазму  і  зміцнить  ваші  стосунки.  Але  щось  я  відійшла  від  того,  з  чого  починала.  Так  от,  що  таке  інтимність  насправді?  Це  той  момент,  коли  ти  оголюєшся  перед  людиною,  не  знімаючи  одягу.  Але  це  можливо  за  двох  умов.  Перша  –  чоловік  є  чоловіком,  а  жінка  –  жінкою  (те,що  я  писала  раніше).  Друга  –  взаємодовіра.  Якщо  немає  взаємної  довіри,  інтимності  не  бувати.  Це  можуть  бути  розмови  про  мрії,  висловлення  думок  стосовно  сокровенного,  або  просто  якісь  дивакуваті  вигадування  рожевого  дурдому  з  айсбергом  і  пінгвінами  всередині.  Все  залежить  від  вас.  Але,  я  переконана,  що  сексуальні  зв’язки  не  мають  нічого  спільного  з  інтимністю.  Хіба  що  вони  є  результатом  взаємодовіри.  ………………………………………………………………………………..  Прочитавши  цей  уривок  книжки  молодої  авторки,  я  зрозуміла,  що  ота  «мужицька  кров»  є  головною  моєю  проблемою.  Ну  не  вмію  я  бути  жіночною,  не  вмію  бути  слабшою  за  потенційного  коханого.  Не  виходить.  Але,  мабуть,  варто  буде  спробувати.  Сиджу  з  чашкою  кави  і  думаю.  А  вона  має  рацію!..  Саме  через  те,  що  не  давала  Андрієві  відчути  себе  чоловіком,  він  став  нецікавим.  Наче  лялькою  в  моїх  руках.  І,  що,  мабуть,  не  дивно,  це  вже  не  перша  отака  от  «лялька».  Завжди  все  відбувалось  за  стандартним  сценарієм:  познайомилась  з  якимось  хлопцем,  оцінила,  що  наче  перспективний  і  симпатичний,  і  пішла  в  наступ.  Почала  акуратно  добиватись  його.  Ну  як  акуратно,  грубо  кажучи,  звабленнями.  Дурна  стратегія,  тут  навіть  коментувати  нема  що.  Таким  чином  не  знайти  такого  чоловіка,  щоби  раз  –  і  на  все  життя.  А  вже  пора  би.  Іноді  я  мимоволі  задумуюсь,  це    книга  з  психології  чи  повість/роман,  бо  вона  десь  на  тонкій  межі  поміж  ними.  От  так  читаю  і  думаю,  що  ж  це  в  неї  почалося  п’ять  років  тому,  що  в  двадцять  три  ця  дівчина  почувається  «старушенцією».

…………………………………………………………………………………………………………………….  
Коли  вас  востаннє  запитували,  чого  би  ви  хотіли,  а  ви  би  відповідали  чесно  і  відверто?  Без  фраз  «не  знаю»,  «та  все  нормально»  та  інших  такого  формату?  Якщо  це  було  недавно  і  є  нормою,  то  вітаю  вас.  Серйозно.  Зазвичай  тим,  хто  поряд,  глибоко  байдуже,  що  ви  там  собі  думаєте,  і  при  розмові  вони  розповідають  лише  про  себе  і  те,  що  їх  стосується.  Навіть  найрідніші.  Ви  звертали  на  це  увагу?  А  ви  поспостерігайте.  При  розмові  з  кимось  запитайте,  як  в  цієї  людини  справи  або  щось  таке,  і  не  перебивайте.  Просто  мовчіть  і  слухайте.  Можете  засікти  час,  скільки  подруга/коханий/мама/сусідка/будь-хто  розповідає  і  через  скільки  часу  почне  запитувати  у  вас,  або  просто  говорити  не  про  себе.  Якщо  протягом  п’яти-десяти  хвилин,  це  ще  не  страшно.  Це  нормально,  хоч  і  все-одно  забагато.  Але  коли  цей  час  перевалює  за  п’ятнадцять-двадцять-тридцять-шістдесят  хвилин,  рекомендую  перестати  спілкуватись  з  ним  чи  нею.  Не  пошкодуєте.  
Була  в  мене  колись  така  подруга,  яка  говорила  лише  про  себе,  обов’язково  прихвалюючи.  Могла  годинами  розповідати.  Якби  ви  знали,  як  же  неймовірно  це  виснажує!  Якщо  знаєте,  співчуваю.  Чи  можна  з  такими  людьми  досягти  інтимності,  якщо  врахувати,  що  між  друзями  вона  буває,  але  трошки  іншого  формату?  Не  дуже.  Ні,  ну  балакунам  нормально,  в  них  в  цій  ситуації  своя  «інтимність»,  а  вам  як  у  такій  ситуації?  Вибачте,  якщо  ви  любите  розповідати  суто  про  себе,  і  ці  слова  вас  неприємно  вразили  чи  образили.  Як  шкода,  що  мені  байдуже  на  це.  Бо  писатиму  тут  тільки  правду,  і  якщо  вам  це  не  подобається,  спокійно  можете  відкладати  книжку  і  не  шкодувати.  
………………………………………………………………………………..  
В  процесі  читання  цього  фрагменту  авторського  оригіналу  раптом  згадався  фільм  «Тисяча  слів».  Якщо  не  бачили,  обов’язково  подивіться,  він  того  вартує.  Едді  Мерфі  якнайкраще  зіграв  роль  ще  тої  тараторки,  в  якої  раптом  обсяг  допустимо  сказаних  слів  зменшився  до  тисячі.  Після  того,  як  він  вимовить  їх  (а  також  напише,  чи  жестом  покаже),  помре.  Як  же  раптом  змінився  герой!  
Висновки  очевидні.  Вмійте  не  тільки  слухати  людину,  але  ще  й  чути  те,  що  вона  подумала,  але  не  сказала.  І  тільки  тоді  ви  будете  щасливими.  Аж  тепер  я  це  усвідомила.  Люди  постійно  проговорюють  те,  чого  їм  бракує,  що  вони  думають,  чого  б  хотіли.  Можливо,  без  акценту  на  цьому,  часто,  непрямим  текстом.  От,  для  прикладу,  чоловік  при  вас  розглядає  в  інтернеті  електронні  книжки,  так  би  мовити,  «вивчає  ринок».  А  в  нього  за  два  місяці  день  народження.  Як  ви  думаєте,  на  який  подарунок  він  буде  сподіватись?  На  тапки  і  три  пари  шкарпеток?  Сумнівно.  
О  Боже,  я  вже  думаю,  як  вона.  Це  надто  дивно.  Пора  лягати  спати,  а  не  філософствувати  тут.  Бо  ще  й  сама  психологом  попри  цю  авторку  стану.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554626
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2015


Тут можуть бути ваші думки. Розділ 3. Кава з корицею

Скільки  можна  битись  головою  об  граблі,
І  не  розуміти,  що  треба  їх  обійти?
Скільки  можна  воювати  зі  собою  без  шаблі,
І  компроміс  поміж  «Я»  не  знайти?
В  чашці  холола  кава,  а  в  двері  хтось  невтомно  лупив  кулаками.  Я  знала,  хто  це.  І  саме  тому  не  хотіла  відчиняти.  Проте  совість  почала  мучити  і  я  таки  пішла  відчиняти.  За  дверима  стояв  Андрій.  Розлючений,  засмучений,  розбитий  морально,  захмелілий  і  мокрий  від  серпневої  зливи.  Я  натомість  стояла  в  своїй  улюбленій  зеленій  футболці  зі  слоником  і  здивовано  дивилась  на  нього.  Хоча  чого  тут  дивуватись?  Три  дні  не  з’являтись  в  мережі  і  жити  з  вимкненим  телефоном.  В  принципі,  міг  почати  шукати  зв’язок  зі  мною  ще  в  перший  день,  а  не  чекати  стільки.  Проте  яка  різниця?  Якби  хотіла,  то  написала  би,  що  жива  та  здорова,  просто  потребую  усамітнення.  Але  не  хотіла.  Тому  і  мовчала.
У  вас  є  такі  знайомі,  які  люблять  втікати  від  рідних  їм  людей,  від  проблем,  думок,  реальності  загалом?  Переконана,  є.  Так  от,  переважно  це  інтроверти,  які  позиціонують  себе  як  екстравертів;  слабохарактерні  та  невпевнені  в  собі,  які  показують,  які  вони  «мужики»;  нерішучі,  залежні  від  думки  близького  оточення;  по  життєві  нитики,  яким  все  завжди  не  так  і  вони  не  здатні  стати  щасливими,  відкинувши  все  зайве.    Це  люди-актори,  які  грають  якусь  роль  невідомо  для  чого,  самі  собі  придумують  сценарій,  «санта-барбару»,  проблеми,  навіюють  біль  і  страждання.  Найгірше  те,  що  ті,  хто  любить  таких  людей,  найбільше  страждають.  Страждають,  бо  вірять,  що  все  буде  добре,  а  такі  люди-черепашки  піддаються  під    настрій,  якусь  необдуману  фразу-коментар,  знаки-марева,  чиїсь  переконання  та  моральні  цінності.  
Так  от,  до  чого  я  це  все.  Саме  тому  мені  було  шкода  Андрія.  В  будь-якому  випадку,  він  хороший  хлопець.  Нехай  парниковий,  але  розумний  і  хороший.  Але  я  не  люблю.  Давно  не  люблю.  Як  пояснити  це  людині  з  поглядом,  сповненим  довіри  та  закоханості?  Чи  вистачить  мені  мужності?  Чи  далі  буду  мучити  обох,  залишатимусь  з  ними  лише  з  міркувань  жалості?  
- Скільки  можна?  Чому  ти  зникаєш,  вимикаєш  телефон,  не  заходиш  в  соцмережі?  Невже  я  не  заслуговую  на  кілька  теплих  слів,  на  зустріч,  обійми  і  так  далі?  Чим  я  провинився?  Що  зробив  не  так?  Поясни  мені?
- Привіт,  проходь.  Будеш  каву?  –  намагаюсь  пом’якшити  розмову,  але  не  думаю,  що  вийде.
- Не  переводь  розмову!  Каву  буду,  може,  навіть  щось  міцніше,  якщо  маєш.  Давай  нарешті  поговоримо  серйозно.  Мене  це  все  дістало,  ти  розумієш?  Не  можна  так  поводитись,  то  не  є  нормально!
- Сідай,  -  спокійно  запропонувала  я,  коли  ми  увійшли  в  зелену  невелику,  але  затишну,  кухню.  А  що  мені  залишалось?  Говорити  на  підвищених  тонах,  як  він?  Ні,  дякую.  Не  буду.  Дам  виговоритись,  а  потім  почну  говорити.
-  Досить  мене  морально  добивати  своїм  спокоєм  і  мовчанням!  Я  тут  тобі  говорю,  а  тобі  наче  байдуже.  Тобі  реально  пофігу  на  мене?  Невже  тобі  нецікаво,  де  я,  з  ким,  що  роблю,  чи  живий?  А,  може,  мене  машина  збила  і  на  днях  будуть  похорони?  Але  ж  тобі  байдуже,  сидиш  тут,  дивишся  на  мене  своїми  очиськами,  спокійна,  як  удав,  і  слова  не  скажеш.  Та  скажи  вже  щось!
- Ну  ти  живий,  машина  не  збила,  раз  ти  тут  сидиш  і  викрикаєш.
- Через  скільки  днів  ти  би  вирішила  датись  чути?  Чи,  може,  взагалі  вирішила  отак  зі  мною  порвати?  Знаєш,  скільки  в  мене  всього  останнім  часом  відбулось?  Ні,  не  знаєш!  А  чому  не  знаєш?  Тому,  що  мовчунка,  пропадалка,  от  ти  хто!
Крик  Андрія  –  просто  захисна  реакція.  В  очах  то  читався  смуток  і  благання:  скажи,  що  ти  мене  любиш,  обійми,  поцілуй,  притулись,  усміхнись,  скажи  хоч  щось.  Простягнула  чашку  із  запашною  кавою  з  корицею,  взяла  свою  і  сіла  навпроти.  Довго  дивилась  в  його  очі.  Сиділи  і  мовчали.  Він  відкричався  і  чекав,  поки  щось  скажу.  А  я  не  знаю,  що  казати.  Такий  собі  ступор.  Думки  є,  слова  є,  а  сказати  не  можеш.
- Андрію…  На  що  ти  чекаєш?  Що  ти  хочеш  почути?  –  запитала,  прекрасно  знаючи,  що  він  скаже.  Або  подумає,  але  не  скаже.  Запитає  щось  наче  між  іншим.
- Що  з  тобою  відбувається?  Чому  ти  зникаєш?  Чому  не  даєшся  чути?  –  на  що  і  варто  було  очікувати.  А  сам  подумав  так,  як  казала:  «обійми,  поцілуй,  скажи,що  любиш».
- Що  відбувається?  –  пауза.  –  Апатія  в  мене.  Стан  абсолютної  апатії  з  елементами  агресії.  Тому  зникаю.  Щоб  не  скидувати  на  тебе  негатив.  Ти  ж  не  хочеш,  щоб  при  зустрічі  накивувалась  на  тебе  невідомо  за  що,  звинувачувала  без  причин,  правда?
- Правда.  Не  хочу.  Але  куди  поділась  та  дівчина,  з  якою  я  познайомився?  Та  мила,  задоволена  життям,  повна  емоцій  та  енергії?  Що  змінилось?  Що  трапилось?  Від  чого  в  тебе  апатія  і  прагнення  втекти  від  мене?
- Куди  поділась?..  Та  нема  її.  І  не  було.  Я  завжди  була  таким  депресивним  нитиком,  як  ти  бачиш  зараз.  Тоді  була  тимчасова  біла  смуга,  коли  я  вирішила  спробувати  жити  по-новому.  Без  песимістичних  реакцій  на  все  довкола,  без  ниття,  істерик,  втеч  і  всього  іншого.  Якийсь  час  виходило.  Потім  появився  ти.  Все  було  класно,  а  стало  ще  краще.  Але  ненадовго,  -  я  задумано  дивилась  в  одну  точку  і  не  знала,  що  говорити  далі.  Було  складно.  Кожне  слово  було  своєрідним  мішком  цементу,  з  якого  будувала  будиночок  думок  і  переживань.
- Чому  ненадовго?
От  цього  запитання  я  і  боялась.  Бо  тут  потрібно  сказати  «більше  не  люблю»  чи  щось  в  тому  дусі.  Далі  мовчати  і  мучити  двох?  Ні,  не  варіант.  Потрібно  обірвати  усі  контакти.  Розійтись  і  не  зустрічатись  більше  ніколи.  Бо  розійтись  так,  щоб  за  кілька  тижнів,  випадково  перетнувшись,  чемно  привітатись  і  ввічливо  обмінятись  інформацією  про  справи,  не  вийде.  Не  та  ситуація.  Ініціатором  розійтись  буду  лише  я.  Хоч  і  дістала  його  огого.  
- Андрію,  я  більше  не  люблю  тебе.  Вибач  за  все.  Ти  хороший  хлопець  і  з  часом  знайдеш  ту,  яка  не  зникатиме,  яка  старатиметься  постійно  бути  поруч,  яка  запропонує  жити  разом,  яка  любитиме  і  варитиме  для  тебе  все,  що  завгодно,    з  якою  тобі  буде  добре  і  цікаво.  На  жаль,  я  не  та.  Вибач.
- Ти…  Ти  впевнена?  Ти  справді  хочеш  розійтись?  Невже  не  залишилось  ні  краплинки  любові?  Невже  все  те,  що  було,  для  тебе  не  має  абсолютно  ніякого  значення?  Невже  нічого  не  можна  змінити  і  зберегти?  Може,  спробуємо  спочатку?
- Ні,  Андрію,  не  можна  змінити.  Не  хочу  нічого  змінювати.  Не  хочу  мучити  тебе,  себе.  Хочу  дати  шанс  тобі,  та  і  собі  теж,  стати  щасливими.
- Але  ж  я  з  тобою  щасливий,  невже  ти  не  розумієш?
- Розумію,  але  чи  будеш  ти  щасливим,  якщо  знатимеш,  що  я  нещасна?
- Добре,  зрозумів.  Мої  слова  залишаються  в  силі.  Якщо  захочеш  почати  все  наново,  ти  знаєш,  де  і  як  знайти  мене.  Будь  щасливою,  кохана.
Він  встав  і  пішов  до  виходу.  Пішла  за  ним.  Вийшовши  за  двері,  він  обернувся,  і  ми  зустрілись  поглядами.  На  той  момент  в  моїх  очах  вже  були  сльози,  які  з  труднощами  стримувала.  Якби  ви  бачили  той  погляд!..  Сповнений  болю,  він  тримався  гідно.  «Прощай,  сподіваюсь,  не  назавжди»,  -  сказав  Андрій  і  почав  спускатись  сходами.
Я  закрила  двері,  і  тепер  вже  не  стримувала  емоцій.  Ридма  ридала,  кидалась  всім,  що  траплялось  під  руки.  А,  може,  таки  люблю?  Може,  не  варто  було  так  з  ним?  Може,  треба  було  спробувати  ще  раз?  Може,  вийшло  би?
На  столі  в  кухні  стояла  його  чашка  з  недопитою  кавою.  Дурепа,  що  я  наробила?  Чому  я  сказала,  що  не  люблю?  Бо  складний  період  і  почала  переосмислювати  життя  через  ту  дурнувату  книжку  молодої  письменниці?  Знайшла  таблетки,  бо  шалено  боліло  серце.  Наковталась  їх  і  запила  водою…
…………………………………………………………………………………...
От  так  буває,  все  начебто  добре,  а  прокидаєшся  в  лікарні.  Біля  мене  сидів  Андрій.  Виснажений,  з  мішками  під  очима,  і  кількаденною  щетиною.  Коли  він  відчув  мій  погляд,  подивився  на  мене,  встав  і  побіг  по  медсестру…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517316
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.08.2014


Тут можуть бути ваші думки. Розділ 2. Обійми. Замість тисячі слів

Обійми  завжди  замінюють  тисячу  слів.  Коли  ти  обіймаєш  людину,  то  на  підсвідомому  рівні  розумієш,  приємна  вона  тобі  чи  ні,  чи  хочеш,  аби  ці  обійми  стали  гарною  щоденною  звичкою,  чи  може  ця  людина  стати  вагомою  частиною  твого  життя.  
Якщо,  читаючи  ці  слова,  ви  подумали  про  якусь  конкретну  людину,  значить  у  вас  є  заради  кого  жити.  Значить  ви  знаєте,  в  чиїх  обіймах  би  могли  поселитись  назавжди.  Значить  ваше  життя  не  позбавлене  сенсу.  Чи  є  у  мене  така  людина?  Щоб  от  я  її  обійняла  і  відчула,  що  все  життя  мрію  прокидатись  та  засинати  в  обіймах  цього  чоловіка?  Не  знаю.  Обійми  це  життєво  необхідний  антидепресант,  такі  собі  безкоштовно-коштовні  ліки,  але,  очевидно,  мої  ліки  –  з  неякісної  партії,  яку  виготовлювали  в  занехаяній  коморі  при  свічках.  Чому  безкоштовно-коштовні?  Бо  так  чи  інакше,  хоч  людина  як  дає,  так  і  приймає  обійми  водночас,  вона  платить  за  них  певну  ціну.  Моральну,  фізичну  –  залежно  від  ситуації.  Проте  частинки  душі,  вкладені  в  обійми,  –  це  безпрограшні  інвестиції.  
У  вас  бувало  таке,  що  ви  прокидаєтесь,  і  відчуваєте,  що  вчорашнього  чи  вчорашньої  вас  уже  немає?  Що  все  кардинально  змінилося,  що  вже  не  хочеться  жити  так,  як  вчора,  що  пора  самореалізовуватись?  Думаю,  було.  Такий  ранок  сьогодні  у  мене.  Цей  рукопис  мимовільно  почав  розставляти  пріоритети.  Тепер  я  розумію,  що  не  хочу  бути  з  Андрієм.  Що  ці  стосунки,  нехай  і  недовгі,  але  давно  вичерпані.  Немає  у  них  майбутнього.  Не-ма-є.  І  ніколи  не  було.  
В  жінок  є  така  слабкість,  вигадувати  собі  закоханість  для  того,  аби  не  було  самотньо.  Придумувати,  як  сильно  ти  хочеш  бути  з  ним,  як  тобі  бракує  його  присутності,  обіймів,  поцілунків,  як  тобі  хочеться  готувати  для  нього  і  прибирати  за  ним.  Так  було  в  мене.  З  Андрієм.  І  не  тільки.  Самонавіювання  то  страшна  штука,  скажу  я  вам.  Немає  нічого  гіршого,  аби  зі  самотності  вигадувати  собі  почуття  і  шалено  наполягати  самій  собі,  що  вони  справжні,  що  непідробні.  
Першою  думкою,  коли  я  прокинулась,  була:  “Треба  поговорити  з  Андрієм”.  Але  як  говорити  з  чоловіками?  Як  сказати,  що  не  люблю,  так,  аби  завдати  якнайменше  болю?  Сказати  стандартне  “справа  не  в  тобі,  а  в  мені”?  Смішно.  Вже  не  той  вік,  мені  не  п'ятнадцять,  аби  говорити  так.  Взагалі,  мабуть,  у  будь-якому  випадку  варто  говорити  те,  що  думаєш.  Бо  тут  одне  з  двох  —  або  ти  зробиш  боляче  людині,  або  будеш  мучитись  сам  чи  сама.  Тут  рішення  вже  залежить  від  рівнів  терплячості  та  егоїзму.  
Наскільки  сильно  я  ненавиджу  себе,  щоб  ламати  свої  мрії  та  майбутнє?  Мабуть,  достатньо,  аби  намагатись  відтягнути  розмову.  Проте  що  змінить  моє  мовчання?  Багато  всього  змінить.  Це  як  відтягувати  з  візитом  до  стоматолога.  Болить  день  —  тримаєшся,  два  —  мовчиш,  три  —  думаєш,  до  кого  можна  піти,  а  на  четвертий  йдеш  до  лікаря,  бо  терпіти  більше  не  можеш.  Так  і  з  тими,  кого  ми  не  любимо,  але  любили  раніше.  Йдемо  на  різні  самопожертви,  терпимо  недоліки,  а  потім...  Потім  настає  той  момент,  коли  більше  нема  змоги  терпіти,  але  ти  далі  мовчиш.  Мовчиш,  бо  любиш.  А  згодом  проходить  ще  трохи  часу,  і  ти  починаєш  ненавидіти  людину,  заради  якої  кинув  чи  кинула  все,  а  він  чи  вона  цього  не  цінує.  
Любити  перестала  давно.  От  чесно.  Мабуть,  я  з  тих  ідіоток,  які  бояться  залишитись  самотніми,  проте  самі  роблять  все  для  того,  аби  саме  так  і  було.  Це  щось  на  кшталт  життєрадісної  людини,  яка  закидується  за  щоку  жменями  заспокійливого,  бо  неймовірно  любить  жити.  Ви  бачили  таких  людей?  Якщо  ні,  то  можемо  бути  знайомі.  Це  я.  
...............................................................................................................................  
Всі  люди  мають  бути  щасливими.  Таке  в  них  покликання.  Це  все  дурня  про  слід,  про  будинок,  сина,  дерево  і  все  решта.  Єдине,  що  людина  має  зробити  від  народження  і  до  смерті,  -  стати  щасливою.  Ніхто  нікому  нічого  не  винен,  ні  в  чому  ні  перед  ким  не  зобов'язаний.  Навіть  перед  сім'єю.  Навіть  перед  найріднішими.  Бо  в  той  момент,  коли  ти  переступаєш  через  себе  на  користь  когось  іншого,  -  вважай,  ти  викинув  своє  щастя  в  смітник,  перед  тим  добряче  так  його  пошматувавши,  на  найменші  шматочки,  які  неможливо  буде  колись  знову  зробити  одним  цілим.  
Чи  була  я  щасливою?  Так.  Безперечно,  була.  Не  буває  людей,  які  хоча  би  на  мить  не  відчували  саме  цей  стан.  Стан  абсолютного  вдоволення  життям.  Коли  в  сім'ї,  в  стосунках  з  коханим  чи  коханою  та  із  друзями,  в  роботі  чи  навчання,  у  фінансовому  забезпеченні  все  гаразд.  Саме  тоді  ти  відчуваєш,  що  це  і  є  щастя.  Брешуть  ті,  хто  каже,  що  це  секундний  стан.  Миттєвим  він  може  бути  лише  у  тих,  хто  живе  за  чужими  правилами,  а  в  оці  рідкісні  хвилини  вони  живуть  своїми  головою  та  серцем.  Із  серії  “не  потрібно  так”.  
До  чого  я  це  все  пишу.  Любі  мої  читачі,  тримайте  голову  на  своїх  плечах,  не  губіть  її,  і  нехай  вона  живе  у  злагоді  із  серцем.  Бо  вважається,  що  можна  керуватись  лише  чимось  одним  із  них.  Не  погоджуюсь.  Це  як  вірити  в  те,  що  собаки  не  друзі  кішкам,  проте  існують  тисячі,  мільйони  прикладів,  що  розбивають  цей  закоренілий  стереотип,  неначе  скляну  банку  об  бетонну  підлогу.  Дурість  бути  такими,  якими  вас  хоче  хтось  бачити.  Хіба  що  ваш  погляд  є  аналогічним.  І  в  жодному  разі  не  нав'язаним.  
Чи  вартує  ваше  життя  того,  аби  ви  прожили  його  не  там,  не  з  тими,  з  ким  хочеться,  і  зовсім  не  так,  як  ви  уявляли  собі  в  дитинстві?  Розкладіть  собі  все  на  полички  у  величезній  шафі  душі.  Наведіть  там  лад  —  витріть  пилюку  серця,  почистіть  та  перескладайте  думки,  порозставляйте  пріоритети  і  виперіть  своє  “Я”.  Це  допоможе.  
.............................................................................................................................
Робочий  день  підходив  до  завершення.  Андрій,  як  завжди,  шукатиме  зустрічі,  а  я  знову  буду  придумувати  причини,  чому  мені  не  виходить  побачитись.  І  знову  не  запрошу  його.  І  засинатиму  під  думки  і  пісні  про  дощ.  Не  думатиму  про  те,  як  він,  де  і  з  ким.  Чи  поїв,  чи  не  продуло  його  в  транспорті,  чи  запрошували  його  на  співбесіду,  чи  добре  він  почувається  і  чи  нервується,  що  я  покинула  його  морально,  втікаючи  у  свою  мушлю,  -  раптом  це,  раніше  настільки  важливе,  стало  одним  словом  -  “байдуже”.  
Вимкнений  телефон  не  тривожив  мого  спокою.  Гарячий  асфальт  грів  ноги  крізь  підошву  легеньких  балеток,  а  на  плечі  була  все  та  ж  сумка  з  рукописами.  Знову  втікаю.  Знову  намагаюсь  зробити  вигляд  неймовірно  зайнятої,  і,  без  сумнівів,  знову  Андрій  буде  винним,  коли  таки  знайде  зі  мною  зв'язок.  Проте,  здається,  за  кілька  хвилин  я  зачиню  двері,  не  готуватиму  кави  та  вечері,  не  перевдягатимусь,  а  втомлено  впаду  на  ліжко  і  за  лічені  секунди  мій  мозок  вже  бачитиме  сни...
...............................................................................................................................
Кілька  слів  про  сни  і  їхнє  місце  у  житті  людини.  Психологи  не  даремно  писали  сотні  книг  про  те,  що  вони  відображають  наші  думки,  переживання,  прагнення  та  острахи.  
..............................................................................................................................
Довгий  червоний  коридор  із  заштореними  поодинокими  вікнами,  я  йду  ним,  біжу,  і  коли  здається,  що  ось  вже  вихід,  переді  мною  постає  дзеркало.  Дверей  нема.  Замість  дверей  —  моє  друге  “Я”.  Вихід  з'явиться  лише  тоді,  коли  зможу  його  подолати.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517315
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.08.2014


Тут можуть бути ваші думки. Розділ 1. Побач в мені мене

«Все  почалося  п’ять  років  тому.  Тоді  я  була  наївним  дівчиськом,  що  вірить  в  чудеса,  в  щирість  людей  і  світле  майбутнє.  Як  виявилось,  цього  не  існує  в  принципі.  Мабуть,  це  все  звучить  дуже  песимістично  та  депресивно,  але  так  буває,  коли  ти  в  двадцять  три  почуваєшся  зморшкуватою  старушенцією,  що  повчає  однолітків,  як  їм  жити».  
Вчора  у  видавництво  молоденька  авторка  принесла  рукопис,  який  починається  такими  словами.  Ці  речення  так  вразили  мене,  що  я  вирішила  перечитати  «дітище»  дівчини  і  якось  посприяти  тому,  аби  книжка  побачила  світ.  Що  ж  могло  так  розламати  цю  милу  тендітну  натуру,  щоб  вона  написала  книгу  з  таким  початком?
Сонце  обіймало  асфальт,  а  я,  понуривши  голову,  йшла  в  редакцію.  Ви  не  подумайте,  робота  редактора  доволі  цікава,  в  твоїй  голові  завжди  тисяча  і  один  факт,  а  синонімічний  ряд  там  наче  зі  словника.  Звісно,  є  і  мінуси.  Передусім  ти  скоріш  за  все  сірувата  мишка  із  зібраним  у  хвостик  волоссям,  можливо,  на  носі  красуються  окуляри,  бо  від  вичитування  текстів  зіпсувався  зір.  Твої  філологічні  замашки  та  виправлення,  майже  точно,  набридли  близьким  і  дратують  їх,  а  особисте  життя  бажає  кращого.  Так  от,  сьогодні  я  у  сірій  футболці  та  джинсах,  волосся  зібране  у  ґульку,  на  плечі  велика  сумка,  з  якої  стирчать  рукописи.  Один  із  них  –  той  особливо  цікавий  для  мене.  
Редакція  виявилась  порожньою.  Ах,  так,  сьогодні  ж  вихідний.  Не  дивно,  що  тут  порожньо.  Добре,  що  в  мене  є  ключі  від  видавництва.  Невеличку  захаращену  кімнату  видавництва  намагалось  поглинути  сонце,  проте  шансів  на  це  в  нього  було  небагато.  Я  намагалась  не  думати  про  те,  що  було  і  як,  проте  не  особливо  виходило.  В  останні  дні  мені  не  вистачало  терпіння  до  Андрія.  На  щастя,  в  мене  є  робота,  яка  рятує  від  усіх  видів  депресивних  думок.  Ковток  міцної  кави  з  корицею  потрохи  повертав  до  життя.
Я  увімкнула  легку  інструментальну  музику,  сіла  за  своє  зручне  крісло  і  почала  читати  рукопис.  Зразу  відчувалось,  що  в  моїх  руках  –  вистраждана,  сповнена  болем  та  криками  душі  книга,  яка,  очевидно,  зацікавить  читачів.  Автори-початківці  ще  не  виписані,  а  тому  в  перших  творіннях  реалізовують  себе  вповні,  викладають  душу,  як  десерт,  на  тарілочку  і  дають  нею  посмакувати  усім  охочим.  
………………………………………………………………………………………….
Чи  варто  вбивати  себе  правилами,  які  невідомо-хто  придумав?  В  ім’я  чого  ми  дотримуємось  тих  канонів?  Чому  ми  замовчуємо  те,  що  нам  неприємно,  зціпивши  зуби  під  лицемірною  усмішкою?  Щоби  іншим  було  добре?  Щоб  люди  казали,  який  ти  приємний  співрозмовник?  
У  мене  немає  друзів.  Всі  ті,  кого  я  вважала  колежанками  на  все  життя,  в  якийсь  момент  зникали  з  мого  життя.  Мовчки  або  зі  скандалом.  І  я  не  шкодую,  бо  так  мало  бути.  Мені  непотрібні  ті,  хто  не  бачить  в  мені  мене.  Нехай  егоїстично,  але  це  так.  Чи  можна  вважати  другом  людину,  яка  не  відрізнить  твою  щиру  усмішку  від  фальшивої?  Яка  торохкотітиме  лиш  про  себе,  забувши  запитати,  як  твої  справи?  Яка  вважатиме  за  норму  відбивання  хлопця?  Яка  користуватиметься  тобою  як  живою  енциклопедією?  Навряд  чи.  Непотрібні  такі  друзі.    Краще  самій  бути,  аніж  з  такими.
Зараз  відчувається,  яким  їжаком  я  стала.  Інтроверт  на  клітинному  рівні.  Уникаю  контактів  з  людьми,  стараюсь  не  виходити  з  дому.  Постійно  сиджу  вдома  і  читаю.  Раніше  ж  не  була  такою.  Було  байдуже,  хто  що  подумає,  тішилась  життю,  співала  на  вулицях  скільки  вистачало  голосу,  була  допитливою  до  всього,  що  бачила.  Мріяла  собі,  складала  списки,  чого  хочу  досягнути,  вчила  все  захоплено,  думала,  колись  в  житті  пригодяться  ті  знання.  Не  пригодилось.  Розмріялось.  Не  співається  більше  вголос,  не  хочеться  радіти  сонцю  чи  дощу,  нема  бажання  куховарити,  як  колись,  експериментувати  з  чимось.  Люди  допомогли.  Приземляли  мене,  приземляли.  І  їм  вийшло.  Вони  змогли  зробити  з  мене  овоч,  який  не  знає,  що  має  робити  зі  своїм  життям.  Ніколи  не  слухайте  тих,  хто  каже,  що  вам  щось  не  під  силу.  Кожен  робить  висновки  по  собі.  Тому,  як  на  мене,  є  два  правила  в  житті:  розрізняти,  коли  потрібно  промовчати  чи  виговоритись,  і  вчасно  переставати  слухати  премудрих  невдах,  які  тобі  розказують,  що  і  як  робити,  аби  досягти  успіху.
………………………………………………………………………………………….
Я  задумано  сиділа  і  міркувала  над  прочитаними  рядками.  Чи  дотримуюсь  я  тих  правил,  про  які  вона  пише?  Залежно  від  ситуації.  Буває,  можу  наговорити  купу  всього  в  стані  афекту,  а  можу  мовчати  неймовірно  довго,  заховатись  в  свою  мушлю  і  не  вилазити  з  неї.  Але  чи  вмію  я  закривати  вуха  вчасно?  Це,  мабуть,  надталант.  Якщо  лаконічно,  пофігізм.  Але  ні,  не  так,  «БАЙДУЖІСТЬ».  Хоча  все  ж  таки  пофігізм.  Треба  називати  речі  своїми  іменами,  нехай  навіть  і  не  літературними.  Мені  потрібно  багато  чого  навчитись.  Вміння  чути,  коли  потрібно,  і  втрачати  слух,  коли  говорять  «премудрі  невдахи».  Давати  собі  шанс  жити  так,  як  ти  заслуговуєш.  Знати  собі  ціну.  Не  розтрачати  нерви  під  впливом  гострих  слів.    Вміти  адекватно  висловити  невдоволення.  Знати  межу  терпіння.  Стати  в  міру  пофігісткою.
Телефонує  Андрій.  Не  хочу  брати  трубку.  Зараз  все  буде  по  колу.  Я  погана,  бо  приділяю  йому  мало  уваги,  він  планує  наші  вихідні,  а  в  мене  термінове  редагування  рукописів,  бо  терміни  горять.  Він  хоче  кудись  поїхати,  а  мені  бракує  відпочинку  вдома,  можливо,  без  хитро-мудрих  романтичних  вечерь,  а  просто  полежати  за  якимось  фільмом,  відіспатись  досхочу,  а  вранці  зготувати  смачний  сніданок.  Або  і  не  готувати,  а  замовити  додому.  Дозволити  собі  відпочинок.  Дозволити  собі  бути  жінкою.  Жіночною  жінкою.  Потім  зателефоную  йому.  Скажу,  що  була  надто  зайнята  рукописом.  Роблю  ще  кави  і  сідаю  читати  далі.
………………………………………………………………………………………….
Ми  народжені  для  того,  аби  бути  вільними.  Вільними  від  думки  інших,  у  виборі  друзів,  сподобань,  професії.  Грубо  кажучи,  ми  маємо  мати  право  вибору.  Не  можна,  застерігаю  вас,  не  можна  пов’язувати  себе  з  диктаторами,  які  заберуть  можливість  обрати,  ким  і  яким  бути.  Як  тільки  у  вашому  житті  появляються  такі  люди,  хочете  ви  цього  чи  ні,  вони  викрутять  вас,  як  губку,  сто  вісімнадцять  разів,  розіб’ють  вашу  самоповагу,  опустять  нижче  плінтуса  самооцінку,  перекреслять  вашу  сутність  у  вас.  Будьте  обережними.  Вчіться  розрізняти  таких  емоційних,  енергетичних  вампірів.  Вони  роблять  вас  немічними,  мов  новонароджені  кошенята,  аби  ви  думали,  що  нікому,  окрім  цього  диктатора  непотрібні,  бо  ж  ніхто  інший  і  не  гляне  у  ваш  бік.  Вони  будуть  вказувати,  що  вам  вдягати,  з  ким  спілкуватись,  що  писати,  яку  музику  слухати,  у  що  вірити.  Побачите.  Втікайте  від  таких  що  є  духу.  Повірте.
………………………………………………………………………………………….
Мені  траплялись  енергетичні  вампіри.  Вони  висмоктували  з  мене  життя.  Спочатку  ніжно,  краплинами,  а  потім  цілими  склянками.  Поспілкуєшся  з  людиною  –  і  вже  нічого  не  хочеться.  Думаєш,  чи  то  повішатись,  чи  втопитися.  У  вас  бувало  таке  відчуття?  У  мене  бувало.  І  це  зовсім  неприємно.  В  такі  моменти  особливо  важливим  є  зупинити  свій  егоїзм.  Дати  собі  морального  прочухана,  бо  такі  люди  не  варті  таких  думок.  Взагалі  ніхто  і  ніщо  не  вартує  суїцидальних  роздумів.  Життя  потрібно  берегти.  Бо  рано  чи  пізно  ти  зустрінеш  ту  людину,  від  думки  про  яку  на  губах  появлятиметься  усмішка,  зустрічей  з  якою  чекатимеш  понад  усе  у  світі,  обійми  якої  рятуватимуть  від  усіх  негараздів,  поцілунки  якої  змусять  забути  про  все.  Ти  зустрінеш  того  чи  ту,  що  зможе  мотивувати  тебе  й  підтримувати,  розуміти  без  слів,  навіть  до  того,  як  ти  подумаєш  щось.  Ця  людина  матиме  з  тобою  багато  спільного,  але  у  вас  будуть  і  відмінності  у  характерах  та  вподобаннях.  А  найважливіше  –  Він  чи  Вона  «бачитиме  в  тобі  тебе».  Заради  цього  варто  жити.  Потрібно  відстраждати  своє,  неодноразово  наступити  на  граблі,  аби  цінувати  належно  таких  людей.  
Чи  Андрій  –  саме  та  людина?  Навряд  чи.  Не  думаю,  що  колись  ми  створимо  сім’ю,  що  через  кілька  років  поведемо  нашу  дитину  в  перший  клас,  що  разом  будемо  до  кінця  життя.  Він  бачить,  що  я  змінилась,  але  не  розуміє,  в  чому  справа.  А  я  просто  втомилася  бути  мужиком.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508739
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2014


Einige bin ich. Розділ 22

Ми  з  Браяном  ішли  Бо  Ісуса  Боговича  якимись  заплутаними  коридорами.  Я  обдумував  майбутні  концерти,  а  потім  згадав,  що,  певно,  зараз  дістану  за  непослух,  і  мені  стало  зовсім  сумно.  Що  ж  мені  зараз  казати?  Я  поганий.  Ну  а  що  ж  іще  тут  скажеш?  Але  ж  я  не  спеціально!  І  взагалі,  я  навіть  молився,  чого  не  робив  уже  дуууже  давно.  А  ще  я  пережив  стрес  –  а  ви  спробуйте  бути  викликаним  духом!  Вдруге  вмрете!  
Заспокоював  себе  отак  в  думках  і  заспокоював,  а  Браян  на  мене  так  глянув,  скептично-презирливо  так,  ніби  крізь  мене  сто  мільйонів  дірок  просвердлив  поглядом  і  від  мене  залишились  самі  виразки  душі.  Ми  підійшли  до  величезних  дверей,    Браян  їх  штовхнув  і  я  побачив  себе.  Переді  мною  було  гігантське  дзеркало  у  золотій  рамі.  О  Боженько,  це  я?  Та  не  може  бути!  Фу,  я  був  бридким  самому  собі,  жирне  волосся,  що  тирчить  куди  йому  заманеться,  жахливий  брудний  одяг,  скоріше  лахміття  навіть,  аніж  одяг,  а  на  ногах  білі  тапочки.  Логічно,  що  мрець  носить  білі  тапочки,  як  я  зразу  не  здогадався,  у  що  я  взутий!  Браян  потягнув  мене  за  собою,  а  в  його  погляді  читалась  насмішка.  Що  він  собі  дозволяє?  Я,  геніальний  композитор,  є  об’єктом  насмішники  якогось  нещасного  янгола!  Проте  я  покірно  попрямував  за  янголом.  
Біля  дзеркала  були  дві  арки.  Ми  пішли  крізь  ту,  що  зліва.  Дивне  приміщення,  дуже  дивне.  Купа  дивних  квітів  у  горщиках,  надто  яскраве  освітлення,  енна  кількість  стелажів  з  якимись  книжечками  –  мені  тут  було  некомфортно,  неприємно  і  взагалі.  А  потім  я  побачив  Його  –  Ісуса  Боговича.  Він  був  зовсім  іншим,  аніж  я  уявляв.  Мені  здавалось,  він  має  бути  надто  серйозним,  надто  високим,  надто  кремезним,  як  на  звичайну  людину.  А  це  був  звичайний    молодий  чоловік  приємної  зовнішності,  з  довгим  доглянутим  волоссям,  одягнений  у  якийсь  костюм,  певно,  новішої  моди,  аніж  бачив  я  за  життя.  
-                  Ну  що  ж,  от  ми  і  побачились  з  тобою  особисто,  геніальний  ти  наш.  Як  ти  там  собі  думав?  «Надто  геніальний,  аби  бути  об’єктом  насмішки  якогось  там  янгола»?  Та  ж  не  ускладнюй  вже  собі  життя  тут,  хіба  за  життя  мало  натворив?  
-                  Ісусе  Боговичу,  вибачте!  Я  не…  
-                  Ти  нарешті  змінишся?  –  увірвав  мене  Ісус  Богович.  –  Що  тобі  треба,  щоб  змінитись?  Персональне  пекло?  Якими  методами  тебе  виховувати?  Ти  усвідомлюєш,  що  якщо  нічого  не  зміниться,  то  ти  назавжди  потрапиш  в  пекло,  так  і  не  зустрівшись  з  Іриною?  Ти  хочеш  цього?  
-                  Як  мені  виправитись?  Підкажіть,  будь  ласка.  Я  хочу  стати  кращим!  
-                  Що,  серйозно?  –  я  таки  не  помилявся,  він  надто  серйозний,  як  на  людину.  –  Ти  свідомий  того,  що  якщо  ти  не  змінишся  цього  разу,  то  назавжди  горітимеш  в  пеклі?  Це  твій  останній  шанс.  Не  прокукурікай  його!  
-                  Добре,  обіцяю!  –  зітхнув  я  з  полегшенням.  
-                  А  взагалі  ти  хлопець  непоганий,  скажу  тобі,  ти  б  ще  мозги  трохи  мав,  а  не  тільки  талант,  то  ж  ціни  б  тобі  не  було!  Ну  але  що  поробиш,  то  ж  твій  вибір.  Ми  з  Батьком  не  даруємо  людям  якусь  долю  конкретну,  вони  собі  самі  обирають  шлях,  а  ти  був  поганим  мандрівником.  То  хоч  тут,  може,  станеш  нормальним.  Все,  Браяне,  веди  його  сам  знаєш  куди.  Так,  як  ми  і  домовлялись.  Бувай  здоровий,  Моцарте!  
Мій  янгол  вів  мене  кудись  назад.  Ми  йшли  і  йшли,  очевидно,  повертались  до  дверей  кабінетів.  Певно,  в  одному  із  них  настане  момент  істини.  Мені  ніби  і  страшно,  але,  думаю,  я  здатен  бути  хорошим,  а  не  тільки  композитором.  
…………………………………………………………………………………  
Я  вийшла  з  дверей  під’їзду  прямо  у  коридор  Чистилища.  Біля  них  стояв  Макс,  живіший  за  те  тіло,  яке  було  тут  напередодні.  Відчуття,  наче  пройшло  кілька  днів,  перш  ніж  я    сюди  повернулась.  Час  тут  вимірюється  якось  не  так,  як  на  землі,  тому  точно  сказати  не  можна,  скільки  мене  не  було.  
Виснаженість  після  останньої  «операції»  підкошувала  ноги  і  вперше  за  весь  час  я  хотіла  спати.  Скільки  всього  тут  було  –  ніколи  спати  не  хотіла,  а  тут  раптом  прорвало.  
-              Максеее,  де  тут  лавочка?  Мені  потрібна  лавочка,  я    буду  спати!  Поклади  мене  спати!...  
Тіло  стало  надто  важким,  аби  тримати  його  на  ногах.  Очі  від  втоми  заплющувались  і  не  хотіли  розплющуватись.  Я  відчула,  що  зараз  засну,  а  потім  –  як  мене  з  легкістю  підняли,  мабуть,  дуже  сильні  руки  янгола,  а  після  цього  –  м’яку  поверхню  під  тілом.  Надм’яка  лавочка,  Макс…  Я  поринала  у  сон…  
Переді  мною  постало  чорно-біле  місто.  Місто,  переповнене  людьми  та  негативною  енергетикою.  Ніби  один  із  фільмів  про  війну.  Я  літаю  над  цими  людьми,  а  поряд  ще  десятки  таких  ще  як  і  я  –  привидів.  Люди  плачуть,  чоловіки  носять  труни,  грає  похоронна  музика,  а  на  сцені  виголошують  промови  якісь  люди.  Все  тут  дуже  дивно.  Надто  дивний  сон.  
З  того  всього  я  вирішила  полетіти  до  одного  з  привидів,  розпитати,  що  тут  відбувається.  При  розмові  виявилось,  що  ми  зараз  в  Києві,  на  Євромайдані,  в  Україні  відбувається  суцільний  переворот,  вбивають  людей,  а  цей  привид  –  один  із  вбитих  через  ВЕЛЬМИШАНОВНОГО  пана  Януковича.  А  я  все  пропустила.  Чи  не  пропустила?    Це  сон  чи  реальність?  Мені  ставало  страшно.  Я  не  хочу  бачити  цей  сон.  Хочу  додому,  аби  переконатись,  що  там  все  гаразд  і  що  це  –  просто  витівки  мого  мозку.  
Я  прокинулась  від  того,  що  Макс  і  Брон  разом  трясли  мною.  Видно,  довго  спала,  якщо  таку  метушню  тут  затіяли.  Все  моє  обличчя  було  залите  слізьми,  певно,  сон  був  надто  реалістичним,  надто  негативним,  аби  не  викликати  таких  емоцій.  
-          Ірино,  –  сказав  Брон,  –  те,  що  ти  щойно  бачила  –  реальність.  Не  можу  зрозуміти,  чому  тобі  раптом  спати  захотілось.  Чому  ти  захотіла  побачити,  що  відбувається  на  землі?  
-          Як  реальність?  Невже  вбивають?  Та  я  не  хотіла…  
-          Вбивають…  –  підтвердив  Брон.  –  І  ми,  на  жаль,  нічого  не  можемо  зробити,  зараз  Ісус  Богович,  думаю,  намагається  якось  заладнати  це  питання.  Тут  намагаються  це  замовчувати.  Ти  не  мала  цього  знати.  Ще  трошки  –  і  ти  зможеш  повернутись  на  землю.  
-          Робіть  щось!  Робіть,  як  ви  можете  замовчувати!  –  я  знову  почала  плакати.  Яке  там  повернутись  на  землю…  Стоп!  Повернутись  на  землю?  –  Повернутись  на  землю?    -  озвучила  свою  думку  я.  –  Невже  це  реально?  Думала,  назавжди  тут  застрягла!  
-          Останнє  випробування,  -  сказав  Макс.  –  Але  перед  тим  заспокоїтись!  Інакше  нічого  не  вийде.  Це  буде  одне  із  найскладніших  твоїх  випробувань.  
-          Зараз  заспокоюсь,  все  буде  добре,  я  справлюсь!  
-          Тобі  у  ці  двері.  Успіху!  
Радісно  штовхнувши  двері,  я  побачила…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489691
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2014


Einige bin ich. Розділ 21


Мені  подобалось  тут.  Чесно,  якщо  раніше  мені  здавалось,  що  я  не  терплю  це  місце,  що  якнайшвидше  хочу  додому,  то  тепер  це  пройшло.  Зараз  вже  звиклось,  навіть  пропало  особливе  бажання  повертатись.  І  так  мене  вдома,  певно,  думками  сотню  разів  похоронили.  Що  я  маю  тут?  Далі  собі  живу,  трапляються  різні  цікаві  випадки  в  кабінетах  і  не  тільки,  поряд  Ісус  Богович,  Брон,  а  віднедавна  і  Макс.  Їсти  не  хочеться,  так  само  як  і  пити.  Тільки  живи  собі  тут  і  все.  Ніяких  тобі  переживань,  що  нема  за  що  купити  їжу,  косметику,  предмети  гігієни  –  ти  виглядаєш  так,  як  виглядала  б  твоя  душа.  
Зі  спокійною  душею  я  пензлювала  разом  з  Максом  до  шостого  кабінету.  Там  на  мене  мало  чекати  ще  одне  випробування,  а  потім  будуть  ще  і  ще,  допоки  там  не  визначусь  –  назад  в  життя  чи  вперед  в  рай  чи  куди  там  заслужу.  Ми  йшли  мовчки,  нічого  не  обговорювали,  та  я  і  не  хотіла.  Зараз  мене  влаштовує  абсолютно  усе,  що  відбувається.  Все  так,  як  і  має  бути.  
Перед  нами  двері  шостого  кабінету,  я  поглянула  на  безініціативне  обличчя  Макса,  і  сказала:  
-                  Туди  я  піду  сама.  Ти  стій  тут,  охороняй  місцевість  поблизу.  Довіряю  тобі.  Бувай!  
-                  Ти  точно  підеш  сама?  Може,  не  варто  ризикувати?  
-                  Максе,  не  хвилюйся,  все  буде  гаразд!  –  і  штовхнула  двері,  зачинивши  їх  потім  за  собою.  
Переді  мною  постало  дощове  незнайоме  місто.  На  мені  були  жовтий  плащ  та  зелений  шарф.  Очевидно,  я  одягнена  в  сукню,  бо  ж  ноги  були  в  капронових  колготах  і  в  чорних  чобітках.  Було  досить  прохолодно,  але  не  знаю,  яка  зараз  пора  року.  Може,  кінець  літа  чи  початок  осені,  а  може,  зараз  весна.  От  лише  де  я  зараз?
Розглянувшись  і  прислухавшись,  я  помітила,  що  стою  на  якійсь  площі,  яку  очолює  пам’ятник  Леніну,  будівлі  тут  неактуально  радянські,  люди  говорять  російською  мовою  і  занадто  вже  різкими  інтонаціями.  Тепер  в  мене  два  варіанти:  або  я  зараз  на  східній  Україні,  або  десь  в  Росії.  Думається  мені,  що  скоріш  за  все  це  таки  Україна.  
Поки  я  розглядалась  тут,  до  мене  підійшов  чоловік  з  явною  зайвою  вагою,  бандитським  обличчям  і  практично  лисою  головою.  Одягнений  він  був  у  чорну  шкіряну  куртку,  з-під  неї  виглядав  темно-синій  светр.  На  товстеньких  руках  –  золоті  персні-печатки,  а  на  вказівному  пальці  правої  руки  татуювання  –  хрест.    З  ким  я  маю  справу?  Зі  «зеком»?  Мабуть…  
-                  Прівєт,  ти  давно  уже  мєня  ждьош?  Здєсь  ну  такіє  пробкі,  ізвіні  мєня.  
-                  Та  ні,  не  дуже  давно.  
-                  Ну  тагда  харашо,  пашлі  к  машинє,  єдєм  ка  мнє,  как  раз  жена  сєводня  на  работє,  удачьна  ти  са  сваєво  Львова  прієхала.  
-                  Ну  веди!  –  сказала  я  і  подумала,  що  мені,  здається,  гаплик.  
Згадуй,  згадуй,  згадуй!  Хто  цей  дивний  чоловік?  Де  ви  познайомились?  Якого  милого  ти  приперлась  зі  Львова  сюди?  Ще  й  до  одруженого  мужика  сумнівної  зовнішності  та  поведінки,  який,  очевидно,  зраджує  дружині.  Стоп,  а  чого  це  я  їду  до  нього,  коли  його  дружина  «на  работє»?  Точно  гаплик  мені.  Зґвалтує  і  не  пам’ятатиме,  як  мене  звати.  Чоловік  провів  мене  до  шикарного  чорного  авто,  як  джентльмен,  відчинив  мені  двері,  а  вже  потім  сів  за  кермо  сам.  Дивно,  дуже  дивно.  
Ми  їхали  досить  швидко  крізь  уже  майже  нічне  місто,  в  автівці  грав  якийсь  шансон,  що  мене,  звісно,  обурювало  –  ну  не  терплю  такою  тюремної  музики,  хоч  вбий.  
-                  Ну  што,  Ірачька,  как  твая  работа,  как  кол-центр,  как  «Viasat»?  Держитса?  Многа  злих  абанєнтов  звоніт?  
Отут-то  до  мене  і  дійшло,  хто  це  такий.  Це  той  Антон,  абонент  «Viasat»у,  який  мені  надзвонював  і  кликав  в  гості,  в  Єнакієве.  На  батьківщину  Віктора  Федоровича.  Антон  цей  був  членом  «Партії  регіонів»  і  «шишкою»  в  тому  Єнакієве,  спочатку  розповідав,  що  розлучений,  а  потім  визнав,  що  дружина  і  син  живуть  з  ним,  що  він  одружений  і  взагалі.  Я  припинила  спілкування  з  ним  з  очевидних  причин,  а  зараз,  певно,  відбувається  те,  що  могло  би  статись,  якби  я  ми  надалі  контактували.  Не  розумію,  що  тут  змінювати,  бо  ж  і  так  я  цього  не  допустила.  Це  що,  якийсь  німецький  гумор  від  Ісуса  Боговича?  Німецький  тому,  що  дивний  і  не  завжди  зрозумілий.  Проте  жартівнику  ж  завжди  весело  і  смішно  з  власних  жартів.  Не  розумію,  що  від  мене  вимагається,  що  тут  виправляти  і  взагалі.  Ніби  в  тупику.  Якщо  я  все  зробила  правильно,  не  допустила  нічого  поганого,  значить…  Значить  неправильно  зробив  він!  Логіка  залізна!  Значить  треба  зробити  так,  аби  він  нарешті  став  чесною  людиною,  що  не  чудив  ні  в  політиці,  ні  в  сім’ї.  Але  як?  Він  нізащо  не  покине  свою  прекрасну  роботу,  нізащо  не  змінить  стилю  свого  життя.  Хіба  що…  
В  моїй  голові  виник  план.  Геніальний  чи  ні  –  побачимо.  Отож  я  поводилась  так,  ніби  все  саме  так  і  має  бути.  Говорила  солодкаво-ніжним  голоском,  «стріляла»  поглядом,  сміялась  з  його  абсолютно  несмішних  жартів.  Коротше  –  поводилась  так,  ніби  Антон  –  це  сенс  всіх-всіх-всіх  життів  на  світі.  І  він,  здається,  вірив.  Настільки  вірив,  що…  
Що  не  помітив,  на  якій  швидкості  їде,  що  попереду  –  якийсь  бус,  а  також  світлофор,  на  якому  світилось  «червоне»...  Я  підняла  голову,  все  відбувалось,  ніби  в  кіно,  наче  секунда  тривала  більше  хвилини,  наче  переді  мною  –  німе  кіно,  що  складається  з  багатьох  кадрів.  Розбиті  вщент  авто  і  бус,  закривавлене  тіло  Антона,  купа  людей,  голоси,  крики,  звуки…  Добре,  що  я  була  пристебнута.  Якби  не  ремінб  безпеки,  певно,  я  була  б  як  оце  круте  розбите  тіло,  бо  по-іншому  не  скажеш.  Все  змішалось  в  якусь  дифузію  відчуттів  і  не  сприймалось  водночас,  а  лише  частинами.  Треба  виходити  зі  стану  шоку,  ану  отямся!  –  гаркнула  собі  сама  в  думках.  
Коли  все  нарешті  почалось  сприйматись  так,  як  має  бути,  перше,  що  я  зробила  –    крадькома  вийлізла  з  машини.  Треба  було  зробити  так,  щоб  мене  не  зауважили.  Наскільки  я  зрозуміла,  мене  тут  дійсно  НІХТО  не  бачив,  певно,  сила  думки  мене  врятувала.  Отож  я  вилізла  з  автівки,  міліція  вже  була  на  місці,  тому  потреби  викликати  їх  не  було.  Швидку  хтось  точно  викличе.  Потім  вирішила  перевірити,  чи  згинаються  руки,  ноги  –  все  гаразд.  Нічого  не  зламала,  певно,  будуть  лише  синці.  Все  добре.  Треба  вставати  і  йти  звідси.  Треба  здійснювати  план.  Звісно,  в  ньому  не  було  цього,  але  від  того  ніхто  не  застрахований.  Мені  було  абсолютно  непотрібно  це,  і  фліртуючи,  мала  на  меті  хіба  добре  зіграти  роль  закоханої  ідіотки.  
Роззирнулась  навкруги.  Не  маю  ні  найменшого  поняття,  де  я.  Вирішила  порозпитувати,  як  добратись  до  проспекту  N.  Передусім  треба  якнайшвидше  йти  геть  з  місця  ДТП,  для  чого  тут  світитись?  Вийшовши  на  якусь  іншу  вулицю,  почала  нарешті  розпитувати.  Ясна  річ,  коли  я  говорила  українською,  на  мене  дивились  косо  і  оминали.  Треба  було  перейти  на  російську,  зробивши  це,  запитала  в  якоїсь  дівчини  і  вона  мені  підказала  номер  маршруту  і  де  на  нього  можна  сісти.  
Я  вже  в  Єнакієве,  що  не  є  погано.  Отож  неспішними  кроками  прямую  собі  на  зупинку,  мугикаючи  одну  з  улюблених  пісень.  «Твій  ангел  блукав  в  моїх  снах…  Та  сніг  не  розтане  в  руках  твоїх..  Усмішка  зникає  в  імлі…  Засну  у  чужому  теплі…  В  чужоооому  теплі…».  Холодне  Сонце  не  буває  недоречним,  то  вже  інфа  100%.  Усміхнулась  сама  собі,  і  ніби  забула,  що  я  –  не  на  землі,  а  в  кабінеті.  Просто  ходити  по  місту  –  як  мені  цього  бракувало!  Дощове  місто  повтирало  сльози,  небо  стало  майже  безхмарним,  з-за  горизонту  сонце  дарувало  останні  промені.  Я  сіла  в  автобус  і  просто  насолоджувалась  простим  смертним  життям  
Дорога  не  була  дуже  довгою,  отож  я  вийшла  на  потрібній  зупинці.  Потім  без  труднощів  знайшла  будинок  Антона,  а  в  ньому  і  квартиру.  «Сенс  всіх  життів»  якось  розповідав  мені,  де  його  дружина  ховає  ключі  –  у  шафі,  що  стоїть  в  коридорі.  У  ній  є  кілька  полиць,  а  на  одній  із  них  –  їхнє  взуття.  В  одному  з  жіночих  чобітків  має  бути  ключ.  Знову  ж  таки,  без  труднощів  знайшовши  його,  сміливо  відчинила  квартиру  і  увійшла  всередину.  
Квартира  була  величезною  з  височезними  стелями.  Інтер’єр  вражав  неймовірною  розкішшю  та  новизною.  На  стінах  красувались  картини  у  позолочених  рамках,  було  багато  різних  деталей,  які  неймовірно  доповнювали  одна  одну,  але  зараз  не  про  це.  В  мене  не  було  часу  розглядати  все  це.  Я  знайшла  його  кімнату-кабінет  і  почала  шукати.  Десь  повинен  бути  на  нього  компромат!  І  тут  я  знайшла  окрему  коробку  з  паперами  в  одній  із  тумбочок.  В  Антона  є  своє  підприємство?  Він  нічого  не  казав.  Судячи  з  того,  які  неймовірно  великі  суми  там  вказані,  це  –  чорна  бухгалтерія.  Меблі,  золоті  прикраси,  а  тут  взагалі  музейні  експонати  –  і  неймовірно  круглі  числа.  Стовідсотково  тут  щось  не  так.  
Переривши  весь  кабінет  я  знайшла  достатньо  «матеріалів»  на  Антона,  щоб  засадити  його  років  так  на  десять  мінімум.  Мій  план  такий  –  здати  це  все  прокуратурі,  написати  записку  дружині  Антона,  в  якій  вказати,  що  засадила  Антона  за  ґрати  і  чому,  що  все  його  майно  залишиться  їй,  щоб  вона  це  все  продала,  розлучилась  з  ним  і  переїхала.  Вона  варта  кращого,  аніж  Антон.  Заслуговує  на  те,  щоб  бути  коханою  і  потрібною,  на  вірність  і  щирість.  Поки  вона  тут  і  з  ним,  нічого  не  зміниться.  Антон  зраджуватиме,  брехатиме,  вестиме  бандитський  спосіб  життя,  а  так…  
Отож  я  подзвонила  в  прокуратуру  і  анонімно  повідомила  про  наявність  доказів  злочинів  Антона  Ф.  Вони  сказали,  що  через  годину  будуть  тут  і  проведуть  розшук,  а  я  повідомила,  що  всі  папери  будуть  на  столі  і  поклала  трубку.  Потім  знайшла  аркуш  паперу,  написала  на  ньому  послання  дружині,  і  якнайшвидше  почала  втікати  з  квартири.  Спустилась  вниз,  кинула  у  відповідну  поштову  скриньку  лист  і  пішла  відчиняти  двері,  аби  вийти  з  під’їзду.  Натомість  я  опинилась  не  в  Єнакієве,  а  в  коридорі  Чистилища…    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489690
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.04.2014


Einige bin ich. Розділ 20

Лабрюйєр  писав  колись:  «Жахливе  нещастя  не  мати  можливості  залишитись  наодинці  зі  собою».  Саме  це  я  відчувала,  коли  плакала  в  тій  комірчині.  Хотілось  втекти  звідти  на  мільйони  кілометрів,  обійняти  кота  і  з  чашкою  ароматної  кави  сидіти  в  м’якому  кріслі  під  пледом,  читаючи  Лук’яненка.  Я  хотіла  просто  присвятити  хоча  би  добу  тільки  собі,  а  не  виправленню  усіх  оцих  гріхів,  пошуку  повернення  на  землю…  Я  втрачала  надію  на  те,  що  мені  взагалі  колись  пощастить  ще  побачити  своїх  рідних.  Натомість  до  своєрідних  звичаїв  потойбіччя  я  почала  звикати,  хоч  мене  і  здивувала  поява  цього  Макса,  про  якого  я  ні  сном  ні  духом,  і  який  до  того  ж  знав  мене  ще  живою.  
Цікаво,  що  то  за  курси  такі,  що  допомагають  людям  ставати  щасливішими?  Звучить  так,  наче  мене  чекає  доля  своєрідного  психотерапевта.  Якщо  це  справді  так,  то  яких  же  людей  мені  робити  щасливішими?  Вертатимемось  на  землю  чи  як?  Якщо  так,  то,  очевидно,  я  виглядатиму  зовсім  не  так,  як  зараз,  і  навіть  якщо  побачу  своїх  батьків,  то  вони  мене  не  впізнають.  
Ми  стоїмо  перед  порівняно  невисокими  білими  дверима  без  жодних  табличок  або  хоча  би  елементів  оздоблення.  Ольга  помахала  мені  рукою  і  мовила:  
-                      А  тепер  залишаю  тебе  на  Макса.  Тепер  за  тебе  спокійна  і  тому  без  докорів  сумління  можу  піти  до  Брона.  Опісля  можете  прийти  до  Брона.  Максе,  ти  ж  знаєш  дорогу,  так?  
-                      Знаю,  звісно.  Не  переживай,  у  нас  все  буде  гаразд!  
-                      Тоді  до  зустрічі!  Бережіть  себе!  –  мовила  Ольга  і  зникла.  
За  дверима  була  невелика  зала.  В  центрі  стояв  великий  круглий  стіл,  а  кругом  нього  –  зручні  стільці  з  м’якою  червоною  оббивкою.  Кілька  осіб  уже  сиділи  за  столом,  по  двоє.  Мабуть,  десь  недавно  познайомились  зі  своїми  наставниками,  як  і  я  з  Максом.  Цікаво,  звідки  він  знає  мене?  З  цим  Максом  взагалі  нічого  незрозуміло,  надто  вже  він  дивний  і  схожий  чимось  на  мене.  Думала,  коли  ми  сядемо,  Макс  мені  розповість  про  те,  хто  він  і  де  ми  познайомились,  але  мій  новий  наставник  мовчав,  як  риба,  тільки  усміхався.  
Потроху  до  зали  парами  заходили  люди  (чи  не  люди?).  Один  (чи  одна)  з  них,  як  я  розумію,  –  янгол-наставник,  а  інший  (чи  інша)  –  душа  людини,  яка  має  стати,  як  і  я,  янголом-життєрадісником.  Що  я  зауважила,  так  це  те,  що  обов’язково  в  парі  були  особи  двох  статей,  не  було  такого,  щоб  зайшли  дві  дівчини  чи  два  хлопці.  Коли  всі  місця  були  зайняті,  до  зали  увійшла  жінка  в  білосніжній  довгій  сукні.  Певно,  це  наша  куратора,  керівник,  чи  як  там.  
-                      Добрий  день!  Я  Мері  і  ваш  керівник-викладач.  Рада  бачити  вас  тут!  Вам,  напевно,  цікаво,  що  ви  тут  робити  і  що  на  вас  чекає.  Так  от,  теоретичного  заняття  у  вас  не  буде,  зразу  приступаємо  до  практики.  Єдине  що  вам  скажу,  так  це  такі  два  факти:  по-перше,  вам  потрібно  переконати  людину,  що  їй  потрібно  жити,  що  вона  щаслива  і  так  далі;  по-друге,  ви  потрапляєте  до  цієї  особи  у  сон  і  саме  там  ви  їй  допомагаєте.  Будьте  обережними!  До  зустрічі!  
Як  тільки  вона  це  сказала,  під  столом  з’явилась  прірва  –  ми  падали!  Усі  ці  незнайомі  обличчя  перетворились  у  кольорові  плями,  а  потім  я  їх  і  взагалі  не  бачили.  Поряд  був  тільки  Макс  –  ну  це,  певно,  і  так  само  собою  зрозуміло.  
Ми  були  на  зеленій  галявині  красивого  весняного  лісу.  Було  чути  спів  пташок,  звуки  різних  комах,  а  в  повітрі  відчувався  солодкавий  запах  квітів.  З-за  кущів  ми  почули  підозрілий    шелест…  

     ......................................................................................................................................  
Браян  стояв  і  розгнівано  дивився  на  мене.  Невже  я  зробив  щось  погане?  Це  тому,  що  я  відчинив  ті  двері?  
-                      Так,  Вольфі,  це  САМЕ  ТОМУ,  що  ти  відчинив  двері!  –  зі  злістю  сказав  мій  янгол.  Я  не  на  жарти  перелякався.  Що  ж  я  такого  накоїв,  що  він  ОТАК  на  мене  дивиться?  
-                      Що  трапилося?  –  запитав  я  перелякано.  
-                      Трапилося…  ТИ  відкрив  двері  нечисті,  вона,  оця  от  нечисть,  втрапила  в  чистилище,  поранила  Брона  і  мало  що  бракувало  до  того,  аби  вона  скалічила  Ірину.  Там  же  по-людськи  написано  було,  що  тобі  туди  НЕ  МОЖНА.  Чи  ти  не  розумієш?  
-                      Та  розумію,  але…  –  почуте  вжахнуло  мене.  Що  саме  там  трапилось?  Через  мене!  Як  світ  отакого  от  телепня,  як  я  носить?..  Добре,  що  хоч  вже  не  носить,  хоча…  З  мене  толку  як  не  було  при  житті,  так  і  тут  нема.  Певне,  і  не  буде.  Що  ж  мені  робити?  
-                      Але  що?  Як  би  в  Росії  сказали,  «безполєзний».  Пішли  до  Ісуса  Боговича,  треба  якось  виправляти  твоє  становисько.  Бо  нема  на  то  ради.  
До  кабінету  ми  йшли  довго  і  мовчки.  Я  думав,  як  виправдовуватись  за  свій  мерзенний  вчинок.  І  ніякого  щастя  –  побачив  дружину,  а  вона  мене  ненавидить.  Побачив  Браяна  –  а  він  з  Констанц  солідарний.  Певне,  Ісус  Богович  відправить  мене  на  довічне  Пекло.  Ото  заживу!...  
З  такими  журливими  думками  і  дійшли  до  кабінету.  Було  страшно  заходити,  але  Браян  впевнено  постукав  і  штовхнув  двері…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=460008
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.11.2013


Einige bin ich. Розділ 19

Ми  увійшли  в  досить  велике  приміщення  як  на  комірчину.  У  ньому  було  кілька  шаф,  письмовий  стіл,  а  на  ньому  –  товстезний  блокнот,  ручка  і  ваза  з  квітами.  То  були  крокуси,  такі  ніжно-рожеві,  схожі  на  тюльпани,  квітки,  запах  яких  нагадував  літню  спеку,  зелень  лісу,  смугастих  бджілок  та  відчуття  вдоволеності  собою.  Запах  квітів  заполонив  усе  приміщення.  Вікон  тут,  звісно,  не  було,  проте  були  картини  Аж  дві,  і  на  кожній  з  них  –  живописний  пейзаж  Богом  забутого  села:  хатки,  кущі  калини,  ожини  і  ще  чогось,  річка,  а  десь  позаду  –  ліс,  темний  густий  ліс…  Зображення  на  картинах  були  однаковими.  Тільки  одна  з  них  милувала  око  весняною  порою,  а  інша  –  осінню.  Загалом  мені  тут  сподобалось,  приємна  місцина.
- Ну  що,  Іринко,  сідай,  –  промовив  Макс,  вказуючи  на  стілець,  що  був  засунутим  за  письмовий  стіл.  –  Нас  чекає  довга  розмова…  
- Та  вже  ж  кажіть,  бо  терпець  мені  скоро  увірветься!  Стільки  всюди  ходжу-броджу,  а  ніхто  нічого  не  коментує  та  не  пояснює,  то  нічогогісько  й  не  розумію!  –  я  була  розгублена  і  схвильована  водночас.  Це  відчуття,  як  в  момент,  коли  ви  не  знаєте,  що  у  вас  за  останній  іспит,  а  оцінка  визначає,  буде  у  вас  стипендія  чи  ні.
- Вибирай  поки  одяг,  –  порадив  Макс,  далі  усміхаючись,  –  а  я  спробую  пояснити  твоє  завдання  зараз.  Потім,  якщо  захочеш,  зможеш  поставити  запитання,  і  по  мірі  можливості  ми  на  них  відповімо.  Дивись…  Так-так,  оцей  плащ  буде  тобі  якраз!  Так  от…  Аби  стати  повноцінним  життєрадісником  проходять  відповідні  курси.  У  нас  якраз  набір  був,  і  зараз  має  бути  перша  лекція.  Всього  їх  три,  потім  письмовий  вступний  іспит,  після  цього  –  усна  співбесіда.  Але  за  останні  два  етапи  не  хвилюйся  –  за  тебе  слівце  сказали  вже.  Тобто  Ісус  Богович  так  вирішив.  Ну  чого  ж  ти  така  напружена?  Поза  у  тебе,  Іринко,  закрита…  Вчися  усміхатись  і  махати  ручкою,  отак  от!...
Макс  стояв,  широко  усміхався  своїми  білосніжними  зубами,  махав  рукою,  як  королева  Великобританії,  а  його  чорні  очі  так  світились,  що  аж  відблискували.  Щось  з  тим  Максом  не  те,  відчуваю  на  рівні  підсвідомості.
- І  чим  воно  мені  допоможе,  ото  махання  ручкою?
- Нічим,  –  охоронець  почав  тихенько  сміятись,  –  просто  це  буде  кумедно  і  зможе  комусь  підняти  настрій.  От  мені,  бачиш,  уже  підняло!    
- Ольго,  а  ти  чого  стоїш  і  мовчиш?  –  запитала  я.  Бо  ж  неподобство!  Тільки  з  Максом  говорити..  Він  був  чимось  на  кшталт  великого  шматка  торта  після  півночі  –  ніби  і  хочеться  з’їсти,  але  водночас  починаєш  хвилюватись  за  свою  фігуру.  Я  веду  до  того,  що  він  хоч  і  був  досить  милим,  а  його  усмішка  чомусь  викликала  довіру,  проте  було  в  цьому  новому  моєму  охоронцеві  щось  таке,  що  змушувало  підозрювати  його  у  прихованій  підступності.  Може,  Ольга  скаже  щось  таке,  про  що  я  навіть  не  здогадувалась?
- Іринко,  та  що  ж  тут  говорити…  Зараз  ти  підеш  на  курси,  потім  будеш  якийсь  час  янголом,  а  потім..  якщо  пощастить…  втрапиш  додому…
- Тобто  «якщо  пощастить???  Нема  жодних  гарантій  стосовно  цього?  Але  ж…  Ісус  Богович  говорив..  Казав,  житиму…  
- Та  для  чого  тобі  те  життя?  Хіба  не  розумієш,  як  чудово  бути  ангелом?  Якщо  будеш  зразково  виконувати  свої  обов’язки  тут,  то  після  курсів  підвищення  кваліфікації,  може,  зможеш  стати  ангелом-хоронителем,  чи  охоронцем?  Як  же  там  воно  по  вашому?...  Ну  ти  мене  зрозуміла.
- Мене…  Мене  чекають!  –  сказала  я  невпевнено.  Скільки  часу  пройшло  від  того  моменту,  як  трапилась  автокатастрофа?  Скільки  часу  тут  проведено?  Скільки  випробувань  подолано?  Чи  справді  чекають  на  мене?  А,  може,  варто  все  ж  таки  забити  цвях  на  ту  землю  і  залишитись  тут,  підійматись  ангельською  кар’єрною  драбиною?  
- Залишайся  у  нас!  Ти  мені  сподобалась,  гарна  дівчина,  і,  думаю,  життєрадісниця  з  тебе  непогана  вийде,  надто  вже  в  тебе  міміка  яскрава.  Недарма  Ісус  Богович  саме  тебе  образ  із  мільйона  інших…
- Цить!  
- Так,  Максе,  Ольго,  що  ви  мені  недоговорюєте?  Зізнавайтесь!  Я  маю  право  знати!  Що  ото  твоє,  Ольго,  «цить!»  означати  мало?
- Воно  мало  означати  те,  що..
- ЩО?..  НУ!
- Що  ти  тут  не  просто  так…  –  почав  виправдовуватись  Макс.
- Та  невже?  –  саркастично  сказала  я.  –  Якби  ти  не  сказав,  я  би  навіть  не  здогадалась!
- Сарказм?  –  запитала  Ольга.
- А  ти,  дорогенька,  як  думаєш?  Чи  мені,  як  Леонарду  зі  серіалу  «Теорія  великого  вибуху»  табличку  з  таким  написом  зі  собою  носити?  САР-КАЗМ!  То  для  чого  я  тут?
- Для  благородної  мети!  Тільки  благородної!  –  винувато  сказала  Ольга.
- Чия  ідея  була?  Твоя?
- Моя,  так,  моя!  Моя  ідея!  –  усміхнувшись,  сказав  Макс.  –  Я  винуватець  твого  перебування  тут.  Вуаля,  можеш  злитись!  Де  крики,  писки,  істерики?  –  він  самовдоволено  почав  ходити  по  комірчині  та  активно  жестикулював.  Тепер  я  зрозуміла,  чому  він  викликав  у  мене  довіру.  Просто  манерою  поведінки  він  був  настільки  на  мене  схожий,  що  аж  лячно.  Це  що,  моє  друге  «Я»?
- Запитання  є?  –  промовила  Ольга.  –  Бо  тобі  вже  пора,  так  би  мовити..  Курси  ж!..
- В  чому  полягає  твоя  ідея  та  провина  стосовно  мого  перебування  тут?  Чому  саме  я  тут?
- Розумієш,  існують  такі  люди,  які  мимовільно  можуть  абсолютно  змінити  чиєсь  життя.  При  чому  змінити  настільки,  що  навіть  не  помітять  і  не  відчують  цього.  Звісно,  всі  люди  змінюють  чиєсь  життя,  але  ті,  хто  сидить  на  одному  місці,  не  розвивається,  не  бере  активної  участі  в  різноманітних  заходах  –  словом,  усі,  хто  не  є  допитливими  по  життю,  –  практично  піщинка  з  усього  піску  світу  –  десь  там  була  там  піщинка,  а  куди  вона  поділася?  Що  я  хочу  цим  сказати…  Людина  має  бути  епіцентром  подій,  радості,  любові  врешті-решт,  а  не  вертикальною  калюжею,  що  снує  світом,  або  тою  піщинкою,  про  яку  ніколи  не  згадають.  Так  от,  якщо  над  тобою  трохи  попрацювати,  то  ти  будеш  справжньою  людиною.  Я  тебе  давно  побачив,  ще  тоді,  коли  сам  був  людиною.  Так,  я  був  людиною,  –  відповів  Макс  на  запитання,  що  відобразилось  не  на  словах,  а  на  моїй  міміці,  –  а  тепер  янгол-життєрадісник.  Ти  не  можеш  мене  пам’ятати,  бо  то  було  досить  таки  давно,  але  не  настільки,  аби  забути,  як  це  –  бути  не  янголом.  І  ще  одна  ремарка  –  тобі,  певно,  здається,  що  ми  тут  за  межами  часопростору.  Так  от,  ти  помиляєшся.  Тут  є  час,  он,  поглянь!  –  і  він  показав  мені  на  зап’ястя  своєї  лівої  руки.  Там  був  дивний  годинник,  на  якому  замість  цифрових  позначок  були  дивакуваті,  незнайомі  мені,  знаки.  –  Зараз  десята  ранку,  шістнадцяте  жовтня  за  часом  на  землі,  а  точніше  –  за  київським.  
- Я  тут  так  довго  вже?  Скажіть,  а  моє  тіло  ще  в  лікарні?
- Так,  ти  поки  що  жива,  -  відповіла  Ольга.
- Що  значить  «поки  що  жива»?  Я  можу  померти?
- Це  означає,  що  поки  що  твої  рідні  ще  сподіваються,  що  ти  виживеш.  Але  їхні  сподівання  здаються  їм  настільки  наївними,  що  вони  вже  починають  задумуватись  над  тим,  аби  відімкнути  усі  апарати,  що  підтримують  твоє  фізичне  тіло.
- Я  хочу…  Я  хочу  жити!  Швидше  ж  на  ті  курси,  мені  треба  додому!  Додому,  додому!...  
Вперше  за  весь  час  перебування  за  межами  фізичної  реальності  я  заплакала.  Це  були  гіркі  сльози,  які  ніяк  не  могли  закінчитись.  Якщо  пам’ять  мені  не  зраджує,  я  тут  вже  кілька  місяців..  Приблизно  чотири-п’ять.  Це  багато,  дуже  багато…  Я  би,  певно,  збожеволіла,  якби  хтось  з  найближчих  покинув  мене  на  такий  довгий  період.  Навіть  не  те,  щоб  покинув,  якби  не  було  певності,  що  ця  людина  ще  жива,  що  я  побачу  її  очі,  усмішку,  почую  рідний  голос  та  відчую  обійми.  Сльози  стікали  по  обличчю,  заливали  його  настільки,  що  приміщення  комірчини  було  розмазаним,  як  фарби  на  палітрі  художника.  Макс  обійняв  мене,  погладив  по  голові,  і  на  душі  стало  так  тепло  й  затишно.  Це  були,  певно,  перші  за  чотири  місяці  більш-менш  людські  обійми.  І  цей  юнак  –  мій  тутешній  наставник.  В  голові  не  вкладається.  Щось  занадто  вже  по-панібратськи  він  поводиться.
Нарешті  я  заспокоїлась,  виплакала,  певно,з  літр  сліз,  потім  одягла  поверх  сукні  чорний  довгий  плащі  такого  ж  кольору  капелюх.  Ми  троє  взялись  за  руки  і  Макс  нас  якось  телепортував  до  дверей,  за  якими,  очевидно,  й  будуть  проводитись  оті  курси…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454730
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.10.2013


Einige bin ich. Розділ 18

Я  увійшла  в  уже  знайоме  приміщення  приймальні  Ісуса  Боговича.  Знову  подивилась  на  своє  відображення  –  зараз  я  виглядаю  значно  краще,  хоча  й  не  ідеально.  Волосся  акуратно  зав’язане  в  косу,  сукня  стала  яскраво-жовтою,  парадною  й  випрасованою.  Цього  разу  було  вже  не  так  страшно  йти  до  Ісуса  Боговича,  бо  ж  вигляд  у  моєї  душі  явно  кращий,  аніж  раніше.
- Можна?  –  запитала  я.
- Проходь,  Ірино.  Давно  не  бачились!
Ісус  Богович  усміхався,  і  взагалі  виглядав  цього  разу  дуже  свіжим  та  бадьорим,  і,  якщо  не  помиляюсь,  навіть  засмаглим.  Він  жестом  показав  мені  на  стілець  навпроти  свого,  і  я  сіла.  Чекаю  тепер  на    розмову  з  елементами  пояснень.  Він  ж  має  знати,  що  мене  непокрїть!  Він  ж  Ісус  Богович!
- Тобі,  напевно,  цікаво,  що  трапилось.  Чому  на  тебе  розізлились  Брон,  Ольга,  де  ти  і  чому.  Так  от,  в  Пеклі  люди  всіляких  штук  набираються,  однією  з  них  є  вміння  ставати  зовні  ідентичним  до  іншої  особи.  Твій  оцей  телепень  В,А,М,  поліз  до  дверей,  які  йому  відчиняти  було  заборонено,  і  за  це  він  був  покараний  побаченим  за  ними,  і  окрім  цього  Моцарт  відчинив  двері  цьому  перевертню.  Істота  чи  людина  з  пекла  десь  побачила  тебе  і  прийняла  твій  образ,  потім  побила  Брона,а  Ольга  підозрювала,ю  що  ти  –  це  все  та  ж  нечисть  з  пекла.  От  вона  і  скинула  тебе  до  мене.  Для  перевірки.  А  у  мене  зараз  для  тебе  ще  одне  завдання.  Наша  небесна  поліція  вже  розшукує  зловмисника,  а  поки  у  тебе  буде  охоронець.  Для  того,  аби  ти  не  хвилювалась,  що  тебе  спіткає  ще  якась  небезпека.  Бо  всюди,  чуєш,  ВСЮДИ,  небезпека.  Проте    життя  прекрасне!
Я  сиділа  із  роззявленим  ротом.  Думала  ж,  що  порушники  бувають  тільки  у  земному  світі,  а  які  ж  зловмисники  можуть  бути  в  чистилищі  чи  тим  паче  в  раю!
- Це  Макс,  твій  охоронець.  Сподіваюсь,  ви  знайдете  спільну  мову!  Максе,  бери  Ірину  і  розкажи  їй  план  дій.  Бувайте!
Це  був  молодик  (що  мене  найбільше  і  здивувало,  бо  ж  Брон  мені  в  батьки-діди  годився),  а  на  вигляд  йому  не  більше  двадцяти  двох.  Макс  трохи  вищий  за  мене,  приблизно  метр  вісімдесят.  Досить  великі  чорні  очі  з  цікавістю  розглядали  мене.  Одягнений  він  у  чорний  довгий  плащ,  з-під  чорного  капелюха  видно  не  менш  чорний  чуб,  а  під  плащем  я  побачила  частинку  футболки  з  написом  «Metalliсa».  Молодик  взяв  мене  за  руку,  щиро  усміхнувся  на  всі  рівнесенькі  тридцять  два  і  повів  кудись  ліворуч.  Коридор  був  як  на  диво  недовгим,  а  в  його  кінці  –  ліфт.  Макс  знову  широко  усміхнувся  мені,  натиснув  кнопку  виклику  ліфта  і  почав  настукувати  ногою  якийсь  ритм.  Якщо  я  не  помиляюсь,  то  це  була  пісня  гурту  Disturbed  –  Façade.  Свого  часу  це  була  одна  з  моїх  улюблених  пісень,  хоч  вона  мені  і  зараз  подобається.  Він  собі  настукував,  а  мені  чомусь  захотілось  заспівати  її,  і  я  тихенько  почала  наспівувати  в  ритм.
- Та  ти  трохи  співачка!  Проходь,  –  Макс  жестом  вказав  на  ліфт  і  я  увійшла.  
- Та  яка  з  мене  співачка!  Колись  в  музикалку  ходила,  і  то…  Це  було  давно  і  неправда..  
Останню  фразу  я  сказала  якось  засмучено.  Та  й  не  дивно..  Я  скучила  за  своїми  рідними  і  вже  майже  втратила  надію  повернутись  додому,  нарешті  побачитись  з  Романом,  обійняти  батьків  та  сестру…  Цікаво,  чому  Ісус  Богович  відправив  мене  з  Максом,  а  не  саму?  Та  й  взагалі,  хто  такий  той  Макс?
В  ліфті  ми  їхали  досить  таки  довго.  Мій  новий  охоронець,  якби  жив  на  землі,  а  не  тут,  певно,  мав  би  купку  прихильниць,  бо  був  дійсно  дуже  симпатичним.  Я  чекала,  коли  він  нарешті  розколеться  і  почне  говорити,  а  той  весь  час  стояв  і  усміхався.
-    Виходимо!  Іринко,  ти  чого  така  набурмосена?  Ану  усміхайся!
Макс  знову  почав  засліплювати  мене  білосніжною  усмішкою,  і  коли  ми  вийшли  з  ліфту,  взяв  мене  за  щоки  і  зімітував  на  моїх  губах  криву.  Щось  тут  не  так.  Я  досі  нічого  не  розумію!
- Відтепер  ти  одна  з  нас!  –  радісно  сказав  Макс.  –  Ти  –  янгол-життєрадісниця!  Ісус  Богович  вирішив,  що  ти  потрібна  у  нашому  загоні,  який  допомагає  людям  стати  щасливішими,  забувати  проблеми  та  неприємності,  а  пам’ятати  лише  те,  що  при  згадці  змусить  тебе  усміхатись.  Не  можу  сказати,  скільки  часу  це  триватиме.  Ти  будеш  служити  з  нами  рівно  стільки,  скільки  вважатиме  за  потрібне  Ісус  Богович.  А  тепер..  Тобі  потрібно  буде  передягтись.  Ця  сукня  не  відповідає  нашим  нормам  службової  форми.  Отутечки…
Весь  цей  час  ми  йшли  широким  зеленим  коридором  з  плиткою  на  підлозі.  Тепер  ми  дійшли  до  величезних  міцних  дверей,  які  Макс,  усміхаючись,  з  легкістю  відчинив.  Перед  нами  розкинувся  величезний  вестибюль,  повен  різноманітних  картин,  квітів,  статуеток  та  інших  дрібниць  інтер’єру.  Там  же  стояла  і..  Ольга.  Вона  теж  була  в  чорному  плащі  та  капелюсі,  стояла,  мило  усміхалась  мені  і  махала  рукою.  
- Привіт,  Ірино!  Сподіваюсь,  ти  не  ображаєшся  на  мене  за  те,  що  я  ск4инула  тебе..  Я  повинна  була  перевірити  тебе…
- Ні,  я  не  ображаюсь.  Але..  Я  хочу  знати.  Я  маю  право  знати,  де  я,  що  зі  мною  відбувається  –  словом,  усю  правду.  Розкажіть  мені!
- Іринко,  –  Макс  погладив  мене  по  голові,  –  ходімо  до  комірчини  з  уніформами,  там    про  все  і  поговоримо…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454283
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.10.2013


Einige bin ich. Розділ 17

З  тією  ж  швидкістю,  що  я  втікала  від  Брона,  я  бігла  назад  у  замок.  Відкриваю  двері,  а  там..  Величезний  білий  вестибюль,  повен  людей  в  білому  одязі.  І  всі  кудись  поспішають,  метушаться,  швидко  та  пошепки  перемовляються.  Здається,  чи  не  в  кожного  є  по  кілька  великих  папок.  З  вестибюлю  в  невідомі  мені  приміщення  веде  надцять  дверей,  а  люду,  здавалось,  надцять  тисяч,  і  всі  рвуться,  рвуться,  рвуться  пройти  якнайшвидше  у  потрібні  їм  двері.  І  тут  мені  згадалась  геніальна  фраза  однієї  моєї  коліжанки:  «На  тротуарах  потрібні  світлофори!».  Це  той  варіант,  коли  світлофори  в  приміщенні  дійсно  були  б  доречними.  Хто  вони?  Чому  метушаться?  Що  шукають?  Для  чого  ті  папки  і  чому  їх  так  багато  у  кожного?  Як  ці  люди  у  вестибюлі  ганяються  за  дверима,  так  і  наші  думки  ганяються  в  голові,  невідомо  що  шукаючи.  Ці  думки  топчуться  в  нашій  свідомості,  шумлять,  кричать,  перешіптуються,   мовчать,  повільно  крокуючи  до  дверей  –  виходу  –,  або  ж  гасають,  як  прибацані,з  одного  кутка  в  інший. Я  у  своїй  голові?  Значить,  ці  люди  –  думки,  кількість  дверей  –  це  кількість  питань  і  проблем,  які  потрібно  вирішити,  кількість  цих  людей  –  варіанти  вирішень,  а  папки  у  руках  –  то  аргументи  на  захист  кожної  теорії  виплутування  з  проблеми?  Добре…  Якщо  я  у  своїй  голові,  то  де  мені  знайти  Ольгу?  Що  мені  робити?.. Раптом  почувся  голос..  Такий  приємний  і  такий  знайомий…  Це  був  голос  мами.  Вперше  за  такий  довгий  період  перебування  невідомо  де  я  почула  голос  живої  людини.  От  тільки…  Не  виходить  розібрати  жодне  слово.  Жоднісіньке!  Яка  прикрість,  яка  журбинка!  Захотілося  побачити  її,  мою  маму.  Захотілось  сказати,  що  зі  мною  все  добре  і  що  я  жива  та  неушкоджена.  Стільки  всього  водночас  захотілось!   Але  мені  треба  Ольга! 
–  Ти  шукала  мене?  –  несподівано  переді  мною  виникла  білосніжна  постать  дівчини-янгола.  Вона  була  незмінно  чарівною  і  лиш  блискотіла  по  мені  своїми  блакитними  очима. 
–  Шукала,  –  відповіла  я,  –  у  мене  безліч  запитань!  Ти  можеш  допомогти  мені  розібратись  що  до  чого? Радість  від  появи  Ольги  мене  настільки  заполонила,  що  я  буквально  ходила  туди-сюди  під  час  розмови  з  нею.  Ніяк  не  виходило  втихомиритись.  Це  ж  треба,  я  тільки  подумала,  а  вона  тут  же  одразу  появилась!  Наче  спостерігала  постійно  за  мною!  Вона  за  мною  стежить???
–  Ти  стежиш  за  мною,  Ольго?  Навіщо  я  тобі?  Де  Брон,  якщо  він  мій  янгол?  Точніше,  я  його  недавно  бачила..  Всього  подертого,  а  його  шкіра  на  обличчі…  Це  було  страшно,  чесне  слово!  І  ще..  Він  МЕНЕ  у  всьому  звинуватив!  Уявляєш,  мене!  А  я  ніколи  нічого  такого  не  робила,  а  тим  паче  майже  на  тому  світі!  Ну  який  мені  прикол  робити  боляче  тому,  хто  все  життя  мене  оберігав  і  лиш  один  раз  не  пригледів,  і  то  так,  що  я  зараз  поміж  Пеклом  та  Раєм.  І  що  то  за  озеро  з  чудо-садом?  І  чому  зовні  це  приміщення  спершу  нагадує  сарай,  а  коли  приближаєшся  до  нього,  то  замок?  Що  це  за  замок?  І  що  то  за  дивні  символи  на  башточках  сараю?.. 
Я  говорила  все,  що  спадало  на  думку,  а  Ольга,  хоч  і  видно  було,  що  хоче  щось  почати  відповідати,  проте  нічого  не  казала,  бо  бачила,  що  я  ще  не  завершила.  І  раптом  перебила: 
–  Мо’,  ти  б  уже  послухала  мої  відповіді?  Чи  тобі  не  хочеться  уже?  За  порядком  запитаннячка,   а  то  я  мов  на  допиті! «Так  і  є,  дорогенька!»,  –  подумала  я,  але  сказала: –  Так-так,  я  уважно  слухаю!   
–   Отож,  –  повільно  розпочала  Ольга,  –  Брон…  Ми  розшукуємо  його.  Хтось  відчинив  двері,  які  доступні  тільки  янголам.  Зробити  це  могла  тільки  невпокоєна  душа.  Нечисть  з  Пекла  могла  проникнути  тільки  так.  Двері  були  відчинені,  а  на  кого  ж  думати,  як  не  на  тебе?  Ти  відчинила  двері?  Зізнайся,  і  покарання  не  буде  настільки  жорстоким!  Ти  була  в  пеклі?  Знаєш,  як  там?  Говори! 
Ольга  раптом  стала  зовсім  іншою:  її  очі  налились  кров’ю,  розширились  ніздрі,   змінилась  поза  (тепер  –  руки  в  боки).  Стало  страшно.  Я  ж  нічого  не  робила,  а  тепер  мене  в  чомусь  підозрює  не  тільки  Брон,  але  й  Ольга,  від  якої  я  чекала  підтримки.  Вона  з  ненавистю  подивилась  на  мене  і… Під  ногами  з’явилась  квадратна  яма,  і  я  почала  падати..  Здавалось,  пройшла  ціла  вічність,  а  жодного  натяку  на  поверхню  не  було.  Я  не  бачила  нічого  –  тут  панувала  суцільна  темрява.  Досі  ніхто  не  дав  мені  відповіді  на  ті  запитання,  що  мене  непокоїли.  Я  почувалась  як  Ґреґор  з  оповідання  Кафки,  який  раптом  став  комахою  і  не  міг  зрозуміти,  що  сталось  і  чому.  Нарешті  під  ногами  з’явились  невеликі  згустки  світла.  Світло  ставало  все  яскравішим  і  яскравішим,  аж  поки  я  не  впала.  Здавалось,  впала  на  бетон  –  так  боляче  було.  Певно,  у  мене  купа  синяків,  розбиті  коліна,  а  може,  і  перелом.  Де  я? Відкрила  очі,  а  наді  мною  стоять  двоє  кремезних  дядьки.  Вигляд  як  у  типових  охоронців.  Я  піднялась  і  почала  роздивлятись  їх.  Вони  мовчали. Отож  зростом  вони  були,  щоби  не  збрехати,  під  два  метри,  коротка  стрижка,  біла  форма,  а  до  неї  прикріплений  бейдж.  Великими  прописними  літерами  на  бейджах  написано:  «ОХОРОНЕЦЬ».  Мої  розглядання  перервала  репліка  одного  з  них: –                         Ангел-охоронець  воріт  псевдосвідомості,  Пекла  та  Раю  Остап!  Зараз  не  до  розмов.  До  Ісуса  Боговича!  Там  все  дізнаєшся!  Мовчи  і  нічого  не  запитуй! 
–                        Але  ж..
 –                        Ніяких  але  ж!  –  додав  інший  ангел,  який  навіть  не  представився.  
Тьху,  культуру  таку! Мене  як  мінімум  роздратувало  таке  хамське  ставлення  охоронців.  Досі  нічого  не  зрозуміло.  Чому  всі  на  мене  зляться,  коли  я  ні  в  чому  не  винна?  Невже  дійсно  отака  погана,  що  Пекло  за  мною  плаче?  Невже  так  погано  виховували  мене?  Невже  нічого  доброго  в  житті  не  робила,  що  всі  такий  гамір  підняли,  неначе  я  для  них  обуза? Охоронці  тримали  мене  попід  руки  ітягнули  кілометровими  коридорами  до  кабінету  Ісуса  Боговича.  Може,  хоч  Він  пояснить,  як  ніхто  інший  не  спроможен?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453896
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2013


Einige bin ich. Розділ 16

Як  же  приємно  було  побачити  після  такої  вдалої  "Операції  баба  Марійка"  Брона!  Він  ж  лише  усміхався  і  нічого  не  говорив.  Думаю,  у  кожного  таке  бувало  –  хочеться  побачити  рідну  людину  й  обійняти,  або  хоча  б  відчути  її  запах.  Я  почала  швидко  йти  до  мого  янгола,  найріднішого  тут  (він  був  приблизно  за  сто  метрів  від  мене),  але  раптом..  
Свічки  на  стінах  від  одного  його  жесту  потухли.  В  коридорі  стало  геть  темно.  Я  не  розумію,  що  тут  відбувається.  
–  Бронеееее!..  Де  ти?  Що  відбувається?  Мені  страшно!  Іди  до  мене,  будь  ласка!...  
В  розпачі  з  очей  хлинули  сльози.  Я  не  боюся  темряви,  але  коли  твій  янгол  жестом  знищує  всі  джерела  освітлення  –  очевидно,  це  не  до  добра.  Поступово  ставало  все  холодніше,  аж  допоки  я  не  почала  трястися  і  стукати  зубами  від  холоду.  Йшла  навпомацки  по  коридору  в  незрозумілому  напрямку,  але  не  натикалась  ні  на  стіни,  ані  на  Брона.  
У  самому  кінці  коридору  щось  світилось.  Світло  в  кінці  тунелю?  Я  почала  бігти  в  його  напрямку,  і  коли  вже  приближалась,  але  не  бачила  ще,  що  саме  там  випромінює  яскраве  світло,  воно  зникло.  Знову  стало  темно.  
Там  були  двері.  Біля  них  стояв  Брон,  але  він  зовсім  не  був  схожим  на  себе.  Численні  порізи  на  шкірі,  налиті  кров'ю  очі,  пошматований  костюм  і  якась  саркастична  посмішка  на  губах.  Мій  янгол  (чи  вже  не  янгол?)  стояв  руки  в  боки,  а  потім  жестом  почав  показувати,  аби  я  йшла  до  нього.  
–  Броне...  Що  з  тобою?  Зле  виглядаєш...  –  перелякано  почала  я,  маленькими  кроками  приближаючись  до  нього.  –  Що  це  за  порізи  на  твоєму  обличчі?  Ти  з  кимось  бився?  
–  Бився.  З  тобою,  –  відповів  янгол  грізно,  поставивши  руки  за  спину.  –  Ти  паскуда  безхарактерна,  але  б'єшся,  як  виявилось,  непогано.  Так  непогано,  що  змогла  МЕНЕ  побити.  Для  чого  ти  це  зробила?  
Раптом  засвітились  три  свічки  біля  Брона  –  дві  з  кожного  боку  і  одна  над  його  головою.  Тепер  в  Брона  начебто  був  німб.  
–  Я  нічого  не  розумію.  Коли  ми  бились?  Щойно  я  була  в  кабінеті.  Там  було  минуле  разом  з  бабою  Марійкою,  ще  лист  там  писала  стосовно  бабиного  серця.  Потім  побачила  тебе,  Броне,  ти  ще  мені  усміхався,  жестом  показував,  що  я  молодець,  але  нічого  не  говорив.  А  тепер  отаке  от  говориш.  Щось  тут  не  так.  Але  що?  Поясни,  розкажи!  
–  Слухай  ти,  що  ти  мені  розказуєш?  Щойно  була  така  борза,  що  я  не  йняв  віри,  що  ти  –  моя  вихованка!  Ну  як  вихованка...  Ти  зрозуміла!  
На  останній  фразі  він  наче  повернувся  до  реальності  (якщо  це  можна  так  назвати),  його  погляд  став  злим  і  майже  вбивчим.  Я  перелякалась  не  на  жарт,  навіть  не  від  того,  ЯК  він  на  мене  дивився,  а  від  того,  що  я  нічого  не  розуміла.  Найгірше  –  коли  тебе  звинувачують  в  чомусь,  а  ти  навіть  не  розумієш,  в  чому  саме  твоя  помилка.  
Почала  давати  дьору  в  той  бік  коридору,  звідки  щойно  прибігла.  Не  встигла  пробігти  й  ста  метрів,  як  він  з'явився  прямо  переді  мною.  Нажахано,  я  кинулась  до  дверей.  Встигла  вибігти  з  них  до  того  моменту,  як  Брон  наздогнав  мене.  Я  закрила  двері  і  бігла,  не  звертаючи  уваги  на  те,  що  щось  змінилося.  Вже  коли  помітила,  що  янгола-неянгола  немає  позаду,  зупинилась  і  почала  глибоко  дихати.  
Раптом  відчула,  що  мені  просто  жах  як  холодно.  Роззирнулась.  Я  стояла  на  березі  величезного  озера,  в  якому  де-не-де  плавало  пожовкле  листя.  З  іншого  боку  озера  було  багато  дерев,  але  це  не  було  схоже  на  ліс  чи  лісосмугу.  Думаю,  це  був  великий  сад.  Тепер  було  зрозуміло,  чому  настільки  холодно  –  я    стояла  боса  на  холодному  мокрому  піску,  одягнена  в  літню  сукню,  а  на  дворі  ж  осінь!  
Обернувшись,  я  побачила  те,  що  в  жодному  разі  не  сподівалась  побачити.  Уявіть  собі  величезний  сарай,    в  якому  де-не-де  є  вікна  і  двері,  невеликі  башточки,  а  на  їх  вершинках  багато  незрозумілих  залізних  знаків,  які  були  причеплені  так,  як  хрести  на  церквах.  Що  це  таке?  Це  отаке  от  Чистилище  ззовні??  Це  розіграш  Ісуса  Боговича  чи  гірка  реальність?  Треба  все-таки  зрозуміти,  що  і  до  чого.  Невеликими  кроками  я  почала  наближатись  до  отого  "надсараю".  Пройшовши  кільканадцять  метрів,  я  зупинилась  і  почала  знову  розглядати  будівлю.  Вона  змінилась.  Тепер  це  був  аж  ніяк  не  сарай,  а  величезний  замок.  Хто  читав  "Гаррі  Поттера",  зрозуміє,  що  я  маю  на  увазі.  Тепер  я  ще  гірше  заплуталась.  Треба  влаштувати  розслідування.  Я  маю  знати,  де  я.  Чи  це  справді  таке  Чистилище,  чи  я  з'їхала  з  глузду  і  в  мене  увімкнулись  галюни,  чи  прийняла  велику  дозу  якоїсь  речовини,  яка  викликала  отакі  видіння?  Я  маю  знати!  
І  тут..  В  мене  появилась  геніальна  ідея!  Треба  повернутись  в  замок.  Страшно,  звісно,  –  авось  там  на  мене  чекає  розлючений  невідомо  за  що  Брон?  Повернутись  потрібно  для  того,  аби  знайти  Ольгу,  пам'ятаєте,  ту  дівчину-янгола,  яка  мені  вручала  договір  до  підписання?  Вона  видалась  мені  дуже  доброю  і  милою,  думаю,  вона  зможе  мені  пояснити,  що  саме  відбувається...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451173
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2013


Einige bin ich. Розділ 15

Думки  можуть  паралізувати  ваш  мозок  так,  що  в  голові  буде  лише  одне,  і  ви  не  зможете  це  ніяк  змінити.  Як  паралізований  не  може  користуватись  кінцівкою,  так  і  ви  не  зможете  жити  зі  справді  адекватними  думками.
А  тепер  спеціальний  репортаж  з  мого  головного  мозку:
–  Нові  випробування  з  метою  стати  кращим?  –  хмикнула  моя  підсвідомість.  –  Чи  знаєш  ти,  наївний  рабе,  як  це  –  бути  Людиною,  а  не  тільки  Композитором?  Бо,  якщо  що,  то  це  можна  і  треба  поєднувати!  Талант,  що  його  тобі  подарував  Бог,  ти  зумів  вповні  реалізувати.  Але  чи  зробило  тебе  це  щасливим?
–  Ну  як  тобі  сказати...  –  почало  коментувати  моє  інше  "Я".  –  Талант  і  його  реалізація  створили  мені  вічне  ім'я,  а,  отже,  я  безсмертний!  Як  ти  там  казав,  бути  Композитором  і  Людиною,  так??  Послухай-но  мене  сюди!  Як  Людина,  так  і  Композитор  безсмертні  вже  лиш  своїм  іменем.  Добрі  справи,  як  і  музичні  твори,  не  забуваються  в  цьому  світі,  Всесвіті,  в  світі  Раю,  Пекла,  Чистилища...  Та  де-завгодно!
–  Сонечка  мої,  –  випурхнула  ще  одна  частинка  мене,  –  безсмертні  ви  мої!  Менше  говоріть  та  обіцяйте,  більше  дійте  та  працюйте  над  собою!  Та  вже  й  пора  би  існувати  не  окремо,  а  разом!  Створити  одне  "Я",  єдине,і  тоді  воно  стане  вічним.  І  ще  б  не  завадило  дійсно  людяним..
Ці  розмови  можуть  викликати  припадки  шизофренії.  Або  й  вже  її  викликали.  Тут  я  собі  подумав,  а  що,  якщо  шизофренія  –  то  параліч  думки  і  головного  мозку?  То  ж  ним  тоді  багацько  люду  хворіє...  І,  певно,  навіть  не  підозрює  про  недугу.  Передусім  я.  Ніколи  не  зауважував.
Куди  мені  йти?  Бо  здавалося,  наче  позаду  мене  від  того  кабінету  –  цілі  кілометри.  Тисячі  нотних  фраз,  десятки  тисяч  нот...  Ні-ні,  не  параліч,  точно  не  параліч!..  Я  б  не  зміг  думати  нотами,  якби  справді  було  щось  не  так.  І  тут  я  замислився:  а  чи  є  якась  дорога,  аби  одразу  в  Чистилище  потрапити,  не  пройшовши  всі  ці  кабінети?  Як  взнати,  де  той  перехід,  що  ним  користуються  янголи?
Чогось  захотілося  мені  заспівати  уривок  з  опери  "Весілля  Фігаро".  З  тієї  моєї,  забороненої.  Співав  я  так,  наче  мені  горло  обв'язали  шлангом  і  сказали,  що  через  кілька  хвилин  я  помру.  Себто,  співак  з  мене  геть  поганий.  Але  ж  так  захотілося!  На  ті  мої  співання-верещання  прибула  делегація  якоїсь  нечисті.  Обступили  мене  з  усіх  боків,  чухали  голову  і  "захоплено"  кивали  головами.  Здавалося,  в  Пеклі  немає  поціновувачів  класичної  музики.  Здається,  за  оперні  співання  тут  можна  дістати  прочухана.  Не  доспівуючи  уривка,  я  побіг  куди  очі  бачили,  прямо,  ліворуч,  праворуч,  праворуч,  ліворуч,  прямо..  Не  пам'ятаю  дороги.  Бігати  у  вбранні  з  вісімнадцятого  століття  не  особливо  зручно,  скажу  я  вам.  Це  ж  не  спортивний  костюм,  вільний,  в  якому  бігай  хоч  до  скону.  А  та  нечисть  бігла  за  мною,  телепортувалась  якось  з  одного  місця  в  інше,  видаючи  різні  звуки,  схожі  на  чхання,  пирхання  та  сміх.  Напевно,  це  все-таки  сміх  у  них  такий.  Мені  не  втекти.  Що  робити,  що  робити,  що  робити???  
Я  закрив  очі  і,  відчувши  дивний  вітер,  який  рухав  мою  перуку,  вирішив  відкрити  їх.  Переді  мною  був  сіруватий  коридор,  а  в  кінці  нього  двері.  Великі  такі,  мабуть,  міцні,  ковані  двері  зі  вставками  коштовних  каменів,  які  блищали  на  величезні  відстані.  На  дверях  біла  табличка,  проте  звідси  не  видно,  що  на  ній  написано.  Нечисті  поряд  не  було.  Невже  мені  вдалося  телепортуватись?  Я  втішився  і  продовжив  насвистувати  оперу,  але  цього  разу  тихесенько,  так,  для  себе.  
 "А  тобі  вхід  заборонено,  бо  ти  –  не  янгол!"  –  отака  от  записка  висіла  на  дверях.  Для  кого  вона  призначена?  Для  мене  чи  для  нечисті?  Хоча,  за  логікою,  якщо  я  в  Пеклі,  то  і  я  нечисть!  І  що  мені  робити?  Стояти,  стіни  підписати?  Чи  двері?  Знову  увімкнувся  репортаж  з  голови:
–  Ех  ти,  клоун  парниковий,  в  Пекло  втрапив,  то  що,  в  Чистилище,  Рай  чи  куди  там  ще  можна  потрапити  тобі  слабО?  Відкривай  двері  і  йди  напролом,  гірше  й  так  не  буде!  Ну  подумаєш,  в  Пеклі  довше  засидишся,  тільки  й  того!  –  отак  говорив  мій  третій  внутрішній  голос,  той,  що  інших  "сонечками  безсмертними"  називав.
–  Ойой,  це  хто  в  нас  тут  розкукурікався?  Про  Людяність  спершу  тут  голосить,  а  тепер  радить"напролом"?  Гріб  ти  білений,  он  хто  ти!  А  хоча..  Ти  ж  не  знаєш,  певне,  що  означає  "білений  гріб"!  Це  так  фарисеїв  називали  колись.  Ще,  може,  прожувати,  хто  такі  фарисеї?  –  коментує  перше  "Я".
–  Які  ж  ми  правильні  раптом  стали,  –  саркастично  каже  третє  "Я",  –  біблійними  фразами  цитуємо!  А  в  Чистилище  хочеш?  Не  хочеш,  нє?  А  що  так,  стоятимеш  без  діла?  
–  Він  правий,  –  з  якимись  нотками  винуватості  в  голосі  сказало  друге  "Я",  –  ми  повинні  йти  далі..  Бо  ...
–  Та  годі  вже!  –  крикнув  я  сам  до  себе.  Це  було  занадто  голосно.  Страшно.  Прочиняю  двері,  а  там..
А  за  дверима  моє  помешкання.  З  кухні  чути  запах  щойно  звареного  супу,  а  Констанц  стоїть  перед  дзеркалом,  крутиться  на  всі  боки,  усміхнено  поглядаючи  на  своє  відображення.  Змушений  сказати,  що  вона  виглядала  неймовірно  красиво,  карколомно,  прекрасно!  Із  зібраного  догори  світлого  волосся  вилізло  кілька  пасем  волосся,  але  це,  певно,  так  було  задумано.  А  чому  вона  не  в  перуці?  Цікаво,  цікаво..  Ця  розкішна  бірюзова  сукня  так  личила  їй!  Я  не  знаю,  як  описувати  деталі  її  зовнішності,  бо  чоловіки  сприймають  жінку  цілісно,  але  виглядала  вона  справді  неперевершено.  Тут  до  неї  з  кухні  підходить  мій  син  (хоча  правильніше,  мабуть,  наш)  і  запитує:
–  А  Ви  куди?  Куди  такі  гарні?..
–  До  батька.  Іду  до  нього  на  зустріч,  а  що  таке?
–  Мамо..  Тато  помер!..  Помер,  він  не  повернеться  і  не  прийде  на  зустріч!  Ви  ж  навіть  не  знаєте,  де  він  похований,  бо  похорону  не  було,  а  закопали  в  якусь  спільну  яму...  –  Франц,  мій  син..  В  нього  на  щоці  заблищала  сльоза.
Мій  син  народився  в  кінці  липня,  а  помер  я,  якщо  не  помиляюся,  в  грудні  того  ж  року..  Другий  з  шести,  який  вижив..  Зараз  йому,  певно,  років  десять,  не  більше.  Ми  з  Францом  схожі,  але  є  щось  і  від  Констанц.  Якось  так  приємно  стало  –  побачити,  як  вони  живуть.  Подивитися  Франца  було  для  мене  приємною  несподіванкою.  
Я  не  маю  права  бачити  їх,  бо  я  –  не  янгол?  Констанц..  Куди  вона?  На  яку  таку  зустріч  зі  мною?  Я  пішов  за  нею,  вона  крокувала  до  якогось  закинутого  кладовища,  повільно  оглядаючи  кожну  дрібничку  на  землі.  Певно,  бачити  таку  нечисть,  як  я,  вона  не  може.  Раптом  у  мене  з'явилось  відчуття  спокою.  Таке,  наче  я  у  своїй  тарілці.  Тільки  тепер  я  помітив  картату  хустинку  у  руці  Констанц.  Моя  дружина  зупинилась,  присіла  і  почала  щось  нашіптувати  в  ту  хустинку.  Вона  БАЧИЛА  мене!  Що  це  за  чорна  магія??  То,  може,  не  я  телепортувався,  а  ВОНА  мене  викликала?
–  Я  незмінно  кохаю  тебе,  але  гори  там  в  пеклі  з  тою  своєю..  Як  її  там?  –  Констанц  дивилась  на  мене  зі  злістю  та  огидою.  Що  мені  було  робити?  Я  почав  молитися.  В  голові,  звісно.
Певно,  та  молитва  допомогла  мені,  якщо  я  опинився  посеред  добре  освітленого  білого  коридору,  а  поряд  стояв  не  менш  роздратований,  аніж  Констанц,  Браян,  мій  янгол...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=450566
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.09.2013


Einige bin ich. Розділ 14

Коридори  в  Пеклі  вузькі  та  з  поганим  освітленням,  підлога  в  них  покрита  темним  килимом,  і  складається  враження,  що  тут  ніхто  ніколи  не  прибирав.  На  тьмяних  настінних  лампах  був  товстий  шар  пилу,  шпалери  на  стінах  –  брудно-коричневого  кольору  і  з  плямами  невідомого  походження.  Я  йшов  у  потрібний  кабінет,  а  душу  переповнювали  страх  та  відчай.  Я  не  створений  для  болю,  Пекла  і  різних  негараздів!..  Двері  відчинилися  від  мінімального  дотику,  і  зразу  за  мною  вони  неначе  розчинилися  у  повітрі.  Я  був  у  яскраво  освітленій,  але  невеликій  кімнаті.  Праворуч  стояло  фортепіано,  ліворуч  -  стіл,  а  на  ньому  -  висока  купка  книг  та  зошитів  та  ваза  з  волошками.  Біля  столу  стояли  два  стільці  з  м'якою  зеленою  оббивкою,  а  за  ним  –  завелике  вікно  з  світло-коричневим  тюлем.  Не  довго  думаючи,  я  сів  за  фортепіано  і  почав  грати.  Щасливий  я  подумав,  що  якщо  це  таке  в  нас  Пекло,  то  тут  просто  чарівно  і  я  готовий  бути  тут  вічність. Але  фортепіано  і  надмір  зручні  умови,  що  було  створено  для  мене,  викликали  певне  хвилювання.  Щось  тут  не  так.  Не  може  все  бути  так  добре!..  В  чому  ж  тоді  сенс  Пекла,  якщо  мені  тут  краще,  аніж  було  вдома? І  тут  до  кабінету  увійшла  жінка  невисокого  зросту  з  темним  довгим  волоссям  та  великими  зеленими  очима. –  Доброго  дня!  Ви,  мабуть,  мій  новий  учень?  Я  Ольга  Петрівна  і  сьогодні  у  нас  перше  заняття,  тому,  очевидно,  поки  що  обговоримо  організаційні  питання,  а  потім,  якщо  буде  на  це  час,  візьмемось  до  інструменту.  Скажіть,  у  вас  вдома  є  фортепіано?  Якщо  ні,  то  якнайшвидше  придбайте,  або,  якщо  нема  достатньо  коштів,  то  хоча  би  синтезатор.  Я  розкажу  вам  потім,  які  саме  книги  вам  будуть  потрібні,  аби  на  наступний  тиждень  вони  у  вас  вже  були.  Отож  у  понеділок  та  четвер  о  шістнадцятій  чекатиму  на  вас  у  цій  аудиторії... Вона  торохкотіла  ТАК,  що  я  ледь  розбирав  Що  саме  вона  каже.  А  проте  я  нічого  не  розумів.  А  запитати  не  було  як,  бо  вона  говорила  далі,  аніж  бачила.  Я  тільки  сидів,  кліпав,  час  до  часу  кивав  головою.  Вона  говорила  щось  про  музичну  літературу  та  сольфеджіо,  і  тут  я  допетрав  врешті:  я  ТІЛЬКИ   починаю  вивчати  музику.  Я,  великий  композитор,  ПОЧИНАЮ  вчити  МУЗИКУ.  Подумати  тільки!  Я,  який  перший  свій  концерт  написав  у  чотири  роки,  вивчатиму  музику.  Не  можу  повірити!.. Після  того,  як  вона  посадила  мене  за  інструмент,  поставила  ноти  і  почала  на  них  вказувати,  грати  "Жили  у  бабусі.."і  хотіла,  аби  я  ЦЕ  повторив,  я  глянув  на  ноти,  а  вони  наче  сказились  –  я  не  бачив  жодної!  Жоднісінької  ноти!  Вони  то  з'являлись,  то  зникали,  спробував  заграти  цей  твір  самостійно,  а  ноти  ВЗАГАЛІ  не  ті.  Що  зі  мною?  Я  відчував  себе  приниженим  і  гіршим  за  найгіршого.  Було  соромно,  дивно  і  неприємно.  В  голові  не  вкладається,  щоб  я,  автор  стількох  опер,  симфоній  та  концертів  НЕ  МІГ  зіграти  ОЦЕ. Моя  гордість  кудись  поділась,  натомість  з'явився  дивний  азарт  і  прагнення  реабілітуватись.  Я  встав,  сів  за  стіл  і  просто  почав  вивчати  ноти.  Ноту  за  нотою.  Ольга  Петрівна  щось  тарахкотіла  й  досі,  а  я  не  зважав.  Визубривши  увесь  цей  маленький  твір  (а  воно,  на  диво,  мені  ой  як  складно  йшло!),  я  знову  сів  за  фортепіано,  і  заграв!  Відчуття  було,  наче  вперше  почув  "Прощальну  симфонію"  Гайдна  –  мого  друга  і  сучасника.  Бетховен,  Гайдн  і  я  свого  часу  заснували  Віденську  класичну  школу,  і  це  була,  мабуть,  одна  з  найкращих  моїх  ідей.  Хоч  Гайдну  і  Бетховену  ближчою  виявилася  сфера  інструментальної  музики,  а  мені  –  оперний  та  інструментальний;  Гайдн  більше  тяжів  до  народно-жанрових  образів,  гумору,  жарту,  Бетховен —  до  героїки,  ми  непогано  спрацювались,  і,  думаю,  тому  був  сенс. Я  подумав  над  тим,  ЯК  я  щойно  думав.  Певно,  цей  урок  з  "Жили  у  бабусі.."  був  дійсно  дієвим.. Що  таке  гордість?  Манія  власного  "я",  самооцінка,  завширшки  у  всесвіт  та  невміння  слухати.  Я  знаю  про  свої  гордість  та  марнославство,  і  давно  хочу  їх  позбутися.  Хоча...  Напевно,  не  так  вже  й  сильно  хотів  їх  викорінити,  якщо  до  цього  моменту  в  мені  не  було  жодних  змін. Згадалась  мені  фраза  Вольтера:  "Безкінечно  "маленькі"  люди  мають  безкінечно  велику  гордість".  Невже  бути  "маленькою"  людиною  –  це  все,  на  що  я  здатен?  Чому  я  не  задумувався  над  цим  тоді,  коли  жив  на  землі,  а  тільки  тут,  коли  зрозумів,  що  талант,  гордість  і  марнославство  –  це  ще  не  все? Декорації  змінились.  Я  сидів  на  цьому  бруднезному  килимі,  і  як  тільки  це  відчув,  враз  піднявся  і  обтріпався.  Не  люблю  бруду.  Певно,  в  Чистилищі  чисто.  На  те  воно  і  Чистилище,  аби  бути  чистим  і  очищувати  душі.  У  мене  з'явилася  така  божевільна  жага  якнайшвидше  змінити  своє  становище  і  стати  Людиною,  що  я  йшов  коридором  у  пошуках  нових  випробувань... 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449824
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2013


Einige bin ich. Розділ 13

Чорний  килим-доріжка,  вистелений  у  коридорі,  довжиною  наче  у  десятки  кілометрів.  Я  йшов  і  не  розумів,  куди  і  навіщо.  Ніде  не  було  жодного  натяку  на  якийсь  мінімальний  предмет,  а  тим  паче  на  якусь  людину.  І  тут  нізвідки  з'явився  Браян.  
–  Здоровенькі  були,  –  якось  аж  занадто  жваво  він  привітався,  –  як  ся  маєш?  
–  Я..  нормально!  Де  я?  
–  Ти  пам'ятаєш  нашу  останню  зустріч?  Ти  погодився  на  пропозицію,  аби  втрапити  СЮДИ.  Я  щойно  бачився  з  Ісусом  Боговичем,  і  Він  сказав,  що  на  тебе  чекає  несподіванка.  Ти  ж  дуже  хотів  з  Ірою  побачитись,  так?  Вона    чекає  на  тебе!  Але..  Вона  в  Чистилищі,а  ми  зараз  –  у  Пеклі.  Для  того,  аби  ти  міг  потрапити  в  Рай,  потрібно  пройти  кількість  випробувань,  яка  дорівнює  твоєму  віку.  В  твоєму  випадку  це  тридцять  п'ять.  Поки  що  сказати  їх  точну  кількість,аби  втрапити  конкретно  в  Чистилище  я  не  можу.  Зараз  тобі  потрібно  прочитати  це,  –  він  простягнув  мені  аркуш  паперу,  –  і  підписати,  –  а  тепер  простягнув  ручку.  
–  Що  це?..  Договір,  –  прочитав  я  червоні  літери  на  пожовклому  папері.  Не  читаючи,  підписав.  Браян  здивовано  подивився  на  мене  і  промовив:  
–  А  не  страшно,  що  там  може  бути  щось  таке,  що  тобі  не  підійде?  Ну,  наприклад,  що  тобі  потрібно  бути  горіти  в  Пеклі  чотирнадцять  років,аби  втрапити  в  Чистилище?  Ех,  люди..  Ви  такі..  Люди!..  –  Браян  хитав  головою,  що  мало  б  означати,  що  я  абсолютно  розуму  не  маю.  –  Сміливий  ти,  Вольфі.  Ну  гаразд,  віддай,  раз  вже  підписав.  Чи  прочитаєш?  
–  Не  буду  читати.  Тримай  цей  договір.  Що  мені  потрібно  робити?  
–  Йди  прямо,  а  там  поверни  наліво.  Там  на  тебе  чекають,  –  сказав  Браян  з  усмішкою  на  губах.  І  зник.  Усмішка  ця  була..  Підступна  якась,  чи  що.  Це  була  ПОСМІШКА,  насмішка,  якщо  вам  завгодно.  Це  було  те,  що  часто  сплутують  з  добродушною  усмішкою..  
Я  йшов  коридором,  а  потім,  за  вказівкою  янгола,  повернув  наліво.  Там  стояла  висока  темноволоса  дівчина  у  червоній  атласній  сукні.  Вона  нічого  не  говорила,  простягнула  лиш  руку,  і  повела  мене  кудись  вглиб...  
Очевидно,  я  втратив  свідомість.  Ми  були  у  величезній  вогняно-червоній  приймальні  з  величезною  кількістю  людей,  столів,  стелажів  з  картками,  як  у  реєстратурах  поліклініки,дивними  предметами  інтер'єру  –  замість  звичайних  квітів  у  вазах  чи  вазонів,  як    у  звичайних  приймальнях,  там  були  такі,  що  дмухали  вогнем.  Такі  собі  рослино-дракони.  Я  пробрався  до  одного  зі  столів,  і  хотів  уже  заговорити,  аби  запитати,що  мене  чекає,  як  на  мене  накинулись,  певно,  з  двадцять-тридцять  озлоблених  осіб,  які  стверджували,  що  мені  ще  далеко  не  черга,  застосовуючи  для  своїх  пояснень  крики  та  ненормативну  лексику.  Все  приміщення  було  забитим.  Тобто  навіть  стояти  там  було  важко,  я  вже  мовчу,щоби  сидіти.  Звісно,  сиділи  найбільш  злісні  представниці  жіночого  роду,які  тільки  й  могли,  що  обговорювати  кожного  з  приймальні.  
Прочекавши  невідомо  скільки,  я  нарешті  "дійшов  до  своєї  черги"  і  мене  направили  в  кабінет  №  112,  видали  мені  товсту  картку,  на  якій  було  написано:  "Життєва  картка  Вольфґанґа  Амадея  Моцарта".  
Вийшов  з  приміщення  у  пошуках  кабінету  номер  сто  дванадцять,  вирішив  погортати  картку  і  прочитати,що  ж  там  написано.  А  там  було  про  кожен  мій  крик  до  Констанц,  про  кожен  непослух  стосовно  батька,  про  кожну  негарну  витівку,  кожне  зловживання  алкоголем  та  марнославством,  про  кожну  брехню  і  ночівлю  з  "друзями",  а  не  з  дружиною...  
–  Ти  хочеш  зустрітись  з  Нею?  –  раптом  голос  Браяна  прозвучав  ніби  в  моїй  голові.  
–  Не  знаю,  не  знаю..  Я  нічого  не  знаю!..  –  я  був  до  жаху  розгубленим.  Але  я  знав,  що  бути  постійно  в  Пеклі  –  це  погано,  а  тому  потрібно  хоча  би  до  Чистилища  добратись.  Я  не  хочу,  аби  мені  було  боляче,  –  оце  вже  говорила  моя  гордість.  Перш  за  все  треба  позбутись  саме  її,  саме  гордості...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449683
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.09.2013


Einige bin ich. Розділ 12

Януш-Леон  Вишневський  писав:  "Іноді  варто  забути  хто  ти,  забути  своє  ім'я,  частину  власного  життя.  Можливо,  забути  і  не  згадувати  до  того  часу,  доки  не  почнеш  сумувати  за  собою".  Здавалося,  від  мого  прибуття  у  Чистилище  пройшло  кілька  тижнів.  А  хоча,  звідки  ж  мені  знати?  Тут  немає  жодних  ознак  часу,  незрозуміло,  яка  зараз  пора  року,  навіть  рік,  я  уже  й  мовчу  про  годину  чи  день.  У  кожному  кабінеті  я  неначе  згадувала  ту  частинку  себе,  яка  давно  померла  в  мені,  була  на  дні  скрині  моєї  свідомості  як  давно  неактуальна.  А  у  ті  моменти,  коли  я  втрапляла  у  своє  минуле,  починала  сумувати  за  собою,  за  тими,  хто  був  тоді  близьким  та  рідним.  Що  би  я  ще  змінила,  якби  могла?  
Ноги  мене  завели  у  кабінет  без  вивіски.  Я  сміливо  у  роздумах  штовхнула  двері,  і  вони  відчинились.  Переді  мною  було  літо,  город  за  хатою  і  висока  трава,  аж  до  грудей.  Скільки  років  тому  це  було?  Мабуть,  багато.  На  грядках  я  побачила  –  моє  серце  завмерло  на  кілька  секунд  від  несподіванки  –  мою  прабабцю  Марійку.  Подумаєте,  що  ж  тут  такого,  прабабця!  Як  мені  бракувало  її!  Вона  померла,  коли  мені  було  дванадцять.  І  це  була,  мабуть,  найбільша  втрата,  яку  я  коли-небудь  переживала.  Кожен  за  своє  життя  втрачає  когось  або  щось,  що  є  дійсно  вагомим  у  його  житті.  Але  найгірше,  коли  цю  втрату  ти  не  можеш  ніяк  повернути.  Коли  цю  втрату  спричинила  смерть.  
Я  побігла  до  баби  Марійки  (так  її  всі  називали)  і  обійняла,  скільки  було  сил.  Очі  наповнювали  сльози,  і  я  плакала,  як  дитина.  Це  були  сльози  безмірної  радості.  
–  Іринко,  шо  сталось?  Ти  десь  вдарилась?  Покажи  мені,  де  болить,  –  як  же  тепло  було  на  душі  чути  цей  до  болю  рідний  голос.  Я  дивилась  на  цю  невисоку,  пошкоджену  часом  жінку,  але  її  очі..  Вони  були  незмінно  повними  любові  до  мене.  Я  плакала  і  не  могла  говорити..  
–  Іро,  та  шо  ж  сталось?  Мами  ше  нема,  покажи  мені,  де  болить,  дитинко!  
–  Тут  болить,  –  і  я  показала  на  серце  долонею.  –  Болить,  бо  дуже  рада  Вас  бачити.  Бабо,  я  вас  дуже-дуже  люблю!  Вибачте  мені  за  все,  за  розмальовані  стіни,  і  за  шнурки  на  дверях,  і  за  халабуди  посеред  хати..  За  все  вибачте!..  –  я  продовжувала  плакати..  
–  В  тебе  часом  нема  температури?  Зачекай,  я  поставлю  сапку,  пішли  до  хати.  Давай  руку,  будемо  міряти  температуру.  
Ми  зайшли  до  сіней  (до  коридору,  але  баба  їх  називала  саме  так),  а  потім  до  кімнати.  Тут  нічого  не  змінилось  від  моїх  згадок  про  дитинство  –  стіни  були  зеленувато-блакитними,  на  підлозі  лежали  хідники  (себто  килимки),  у  кутку  на  тумбочці  під  вишитою  серветкою  ховався  великий  чорно-білий  телевізор,  а  над  ним  той  квадратний  жовтий  годинник  на  величезну  батарейку  з  римськими  числами.  Зразу  біля  телевізора  була  вишита  картина  невеликого  розміру.  На  ній  біла  зображена  закохана  пара.  На  стіні  красувалась  фотографія  портрет  бабиного  сина,  Володі,  який  кілька  років  теж  помер.  Він  жив  у  Калінінграді  останні  надцять  років.  Незмінними  залишились  і  п'єц,  і  два  дивани,  на  одному  з  яких  лежала  (невже??)  моя  синьоволоса  лялька  Чіта  у  білій  сукні  в  зелений  горошок.  Біля  п'єцу  була  моя  перша  "картина",  намальована  на  стіні  простим  олівцем,  очевидно,  в  стилі  мінімалізм.  
Я  згадала,  ЯК  вона  померла,  баба  Марійка.  Їй  було  сімдесят  вісім,  а  з  клапанами  її  серця  було  щось  не  так.  Вона,  ніби  свічка,  "згоріла"  за  три  місяці.  Останній  раз,  перед  її  смертю,  я  прийшла  до  неї.  Баба  Марійка  лежала,  на  той  час  вона  вже  зовсім  не  ходила,  я  тримала  її  руку  і  плакала.  Не  виходило  нічого  говорити.  Усім  було  зрозуміло,  що  їй  залишилось  небагато,  тому  не  виходило  говорити  щось  таке,  що  могло  б  її  заспокоїти.  Єдине,  що  я  сказала  їй  тоді:  "Я  вас  дуже-дуже  люблю,  ви  найкращі!..".  А  якби..  Якби  її  прооперували,  вона  би  прожила  ще  кілька  років.  Якби  її  прооперували  тоді,  коли  їй  було  55-60  років...На  час  хвороби  ж  не  можна  було  вже  –  вірогідність  вижити  була  мінімальною.  Я  мушу  попередити  її.  Інакше  потім  буде  пізно!..  
Як  тільки  я  це  подумала,  картина  змінилась.  Було  також  літо,  бабця  теж  поралась  на  городі,  але  її  волосся  ще  не  було  вибілене  часом  та  пережитим.  От  тільки  ЯК  мені  змусити  звернутись  її  до  лікаря?  Ту,  хто  не  дуже  то  й  останній  раз,  перед  смертю,  хотіла  лягати  в  лікарню..  
Я  вирішила  зазнайомитись  зі  своєю  мамою  (тоді,  певно,  підлітком).  Одного  разу  я  побачила  її  разом  з  вуйком  Володею  (її  молодший  брат,  а  мій  дядько,  і,  до  речі,  в  нас  день  народження  в  один  і  той  же  день!).  Вони  йшли  десь  з  радіостанції  (це  в  нас  так  місцеву  лісосмугу  називають,  бо  колись  там  дійсно  була  радіостанція),  і  мама  щось  жваво  йому  пояснювала,  але  що  саме  не  було  чути.  І  тут  в  мене  з'явилась  ідея...  
На  наступний  день  я  прокралась  до  них  до  хати,  поцупила  аркуш  паперу,  ручку  і  конверт.  Ідея  була  така  –  написати  бабі  Марійці  від  неї  ж,але  в  майбутньому,  і  сподіватись,  що  вона  прислухається.  Старанно  виводила  літери,  а  коли  закінчила,  то  перечитала:

Дорога  Марійко!

Тобі  обов'язково  потрібно  звернутись  до  лікаря  для  перевірки  серця.  Я  знаю,  воно  в  тебе  болить,  але  ти  терпиш.  Будь  ласка,  піди  до  лікаря.  Це  суттєво  змінить  хід  твого  майбутнього.  Ти  потрібна  дітям  Наталі.  
07.07.2006                                                                                                                            Марійка  з  майбутнього  
   
Чи  повірить  вона  і  чи  зміниться  щось?  Я  залишила  лист  під  дверима,  постукала,а  сама  втекла.  Баба  Марійка  відчинила  двері,  підняла  конверт  і  увійшла  до  хати...  
Очевидно,  вдалось!  Я  знову  була  на  коридорі,  а  біля  мене  стояв  Брон,  який  усміхався  крізь  бороду  та  вуса.  Він  нічого  не  сказав,  лиш  погладив  мене  по  голові  і  показав  великий  палець,  піднятий  в  гору.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=449682
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.09.2013


Einige bin ich. Розділ 11

Я  попрямувала  до  тої  дівчини-янгола,  сподіваючись  на  підказку  стосовно  подальших  дій.  Куди  йти,  що  виправляти?  Скільки  часу  я  вже  в  комі?  Як  там  мої  рідні?  Кажуть,  люди,  які  після  аварії  чи  ще  з  якихось  причин  втрапляють  в  кому,  чують  усе,  що  відбувається  поряд.  Так  от,  нічого  такого  я  не  чула.  Не  чула  голосів  ні  рідних,  ані  лікарів,  ані  просто  шуму  мінімального.  Це  нормально?  Не  знаю.
Дівчини  у  приймальні  не  було.  Вийшла  в  коридор,  сподіваючись  якоїсь  підказки.  В  коридорі  не  було  нікого.  Ну  і  в  кого  запитати  поради?  І  тут..  Я  побачила  те,що  могло  мені  допомогти!  На  стіні  був  стенд,  до  якого  було  прикріплено  книгу.  На  ній  було  написано:  "Книга  запитань  та  відповідей".  Відкрила  її,а  вона  порожня,  проте  раптом  там  почав  з'являтись  напис,  ніби  виведений  невидимою  рукою,  кожна  літера  була  міні-шедевром:  "Пройдіть  у  кабінет  №5  із  вивіскою  "Ліниві".  Що  ж,  краще,  аніж  нічого.  І  я  покрокувала  до  цього  кабінету.
Глибоко  вдихнула  і  відчинила  двері...  Що  я  побачила?  Я  була  в  коледжі.  І,  враховуючи  погляд  Надії  Павлівни,  викладачки  з  української  мови,  суттєво  спізнилась.  Вся  група  дивилась  на  мене  –  хтось  осудливо,а  хтось  з  цікавістю.
–  Можна  увійти?  –  запитала  я.  Вирішила,  що  це  найлогічніша  фраза,  яку  тут  доречно  використати.
–  Це  все,  що  ви  можете  сказати?  –  відповіла  Надія  Павлівна,  підбираючи  найвдаліші  слова  для  висловлення  думки.
Здається,  згадала  ситуацію.  Як  я  підозрювала,  зараз  другий  курс  і  йдеться  про  той  пропуск,  коли  я  йшла  з  поліклініки  з  другом,  то  була  середа  і  я  пам'ятала  цю  зустріч  поглядом  з  Надією  Павлівною  біля  світлофора  на  вулиці  Гнатюка,  наче  це  було  щойно.  Виправдовуватись  було  найгіршим,  що  я  тільки  могла  зробити  зараз.  Це  завжди  призводило  до  того,  що  я  починала  говорити  якісь  нісенітниці  замість  того,  аби  просто  визнати  провину  і  вибачитись.  Надія  Павлівна  завжди  справедлива  та  об'єктивна,  справді  фахівець  у  своїй  справі.  Саме  завдяки  їй  кожен  з  нашої  (та  і  не  лише  нашої!)  групи  мав  достатньо  високий  рівень  знань  з  української  мови.  Мене  мучила  совість.  Весь  цей  час  мені  було  соромно  за  те,  що  я  пропускала  заняття  з  причини  чи  ні.  Щоразу  виправдовувала  себе  тим,  що  через  постійні  стреси  та  неврози  в  особистому  житті  починаю  хворіти  і  тому  не  можу  ходити  на  пари.  Зараз  я  розумію,  наскільки  дурною  була  тоді.  Особисте  не  має  заважати  навчанню,  в  жодному  разі  не  має!  
–  Вибачте,  будь  ласка,  –  сказала  я  і  з  відчуттям  провини  глянула  на  Надію  Павлівну.  Вона  подивилась  на  мене  з-під  окулярів  і  жестом  показала  на  моє  місце  –  першу  парту  біля  Оксанки.  
Під  проводжання  поглядів  групи  пішла  до  парти,  сіла  і  почала  діставати  свої  речі,  потрібні  на  парі.  Всю  пару  конспектувала.  Паралельно  думала,  і  зрозуміла  всю  лінь,  яку  старанно  виправдовувала  весь  цей  час.  Це  не  може  продовжуватись.  Зі  своєю  лінню  потрібно  боротись.
Кожна  наступна  пара  була  знайомою,  оскільки  це  все  я  вже  раніше  бачила  і  чула.  Продовжувала  думати.  То  що  мені  потрібно  зробити?  Як  змінити  хід  життя,  як  очиститись  у  цій  ситуації?  Згадала  слова  Жан-Жака  Руссо:  "Майже  у  всіх  справах  найскладніше  –  початок".  А  початок-то  і  був  найскладнішим.  Якщо  у  попередній  ситуації  мені  потрібно  було  змінити  ставлення  до  себе  без  моєї  провини,  то  тут  був  якраз  той  випадок,  коли  я  винна.  Найгірше  те,  коли  не  хочеш  робити  неприємне  рідним  людям,  але  свідомо  робиш  це  через  егоїзм,  який  шукає  для  хорошої  частини  тебе  переконливе  виправдання.  Такою  для  мене  була  і  Надія  Павлівна.  Згадались  слова  ще  однієї  людини:  "Уяви  собі,  в  тебе  є  дитина,  які  приблизно  шість-сім  років,  тобто  вона  вже  достатньо  свідомо  сприймає  все,  що  з  нею  відбувається.  І  ти  їй  говориш,  що  для  природних  потреб  існує  туалет,  вона  тебе  слухає,  киває  головою,  повністю  погоджується  з  тим,  що  все  має  бути  саме  так,  але  тишком-нишком  для  цих  потреб  використовує  штани.  Що  би  ти  зробила,  сказала  цій  дитині?".    Я  не  знала,  як  відповісти  цій  людині  тоді.  Та  і  зараз  не  знаю.  Мабуть,  у  цій  ситуації  я  була  саме  тою  дитиною,  яка  кожного  заняття  вислуховувала  про  потрібність  присутності  на  парі,  кивала  головою,  а  наступного  заняття  мене  вже  не  було.  В  цій  ситуації,  очевидно,  не  варто  нікому  нічого  обіцяти,  краще  мовчки  змінюватись,  а  коли  результат  можна  буде  відчути,  тоді  варто  вже  про  щось  починати  говорити.
Після  занять  я  зустрілась  з  тим,  з  ким  тоді  мене  пов'язували  стосунки.  Запропонувала  розірвати  стосунки,  оскільки  не  хочу  псувати  ні  нерви,  ані  відвідуваність,  а,  отже,  і  рівень  освіти.  Як  тільки  я  сказала  це,  опинилась  в  коридорі  на  лавці.  Складалось  враження,  наче  я  там  і  заснула,  а  проте  знала,    що  ще  одне  випробування  подолано.  Може,  коли  повернусь  до    земного  життя,  зможу  без  докорів  сумління  дивитись  в  очі  не  тільки  викладачам,  але  й  тим,  кого  протягом  життя  скривдила?..  Наступні  шістнадцять  випробувань  покажуть...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447535
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.09.2013


Einige bin ich. Розділ 10

Для  чого  людині  емоції  та  почуття,  якщо  немає  з  ким  ними  поділитись?  Раптом  життя  змінилось  до  невпізнаваності.  Я  вже  не  міг  писати,  хоча  раніше  ноти  лились  з  мене,  гнали  мене  до  паперу  та  інструменту.  Вже  кілька  тижнів  не  було  контакту  з  Нею.  Коли  я  знайшов  спосіб  проникати  в  чуже  життя,  що  за  століття  від  мого,  я  був  вражений  всіма  міліметрами  і  душі,  і  тіла.  Таке  відчуття,  ніби  в  тебе  появилось  кошеня,такий  собі  секрет,  яким  не  можна  ні  з  ким  поділитись,  але  тваринка  тобі  така  рідна  і  ти  так  її  полюбив,  що  приховуєш  від  усього  світу,  який  може  розлучити  вас  навіки.  А  оце  таке  непогане  порівняння,  чомусь  подумалось  мені,  бо  я  завжди  хотів  домашню  тварину,  але  мені  дозволялось  лише  писати  музичні  твори  і  виконувати  їх  на  фортепіано.  Мій  батько  був  найсправжнісіньким  тираном.  Іноді  у  мене  з'являлась  думка,  що  це  він  так  свою  агресію  на  мене  розхлюпує,  яка  в  ньому  постійно  по  вінця.  Може,  тому,    що  він  нещасний  ,  бо  з  усіх  дітей  вижили  тільки  я  і    Наннерл?  А,  може,  тому,  що  Леопольд    –    батько,  –  теж  був  композитором,  але  йому  не  вдавалось  творити  музику  з  такою  ж  легкістю,як  мені?  І  він  заздрив  моєму  таланту,  бо  він  не  їздив  зі  своїми  творами  до  Відня,  і  ніколи  не  сидів  в  імператриці  на  колінах,  і  вона  ніколи  не  цілувала  його?  Він  був  проти  мого  одруження  з  Констанц,  і  ми  вінчались  без  його  дозволу.  А  зараз  я  думаю,  що  даремно  не  послухав  батька.    Я  хотів  би  бути  з  Нею,  але  вона  на  три  століття  попереду  мене.  А  ще  кажуть,  що  час  лікує,  що  він  несуттєвий,  коли  є  почуття..  
Ці  монологи  в  голові  щоночі  просто  вбивали  мене.  А  хоча  ні.  Мене  вбивало  те,  що  зв'язок  з  Нею  втрачено.  Я  не  знав  Її  імені  і,  мабуть,  це  було  найпрекрасніше,  що  тільки  могло  трапитись  зі  мною.  Я  сів  за  фортепіано  і  грав,  грав,  грав..  Ми  бачились  лиш  двічі  віч-на-віч  і  це  були  найпрекрасніші  миті  мого  життя.  Вирішив  попри  все  знайти  спосіб  знову  торкнутись  Її  рук,  рук  моєї  Музи.  
У  мене  була  Її  фотографія.  Я  викрав  її,  коли  вперше  побував  у  двадцять  першому  столітті.  Як  і  Вона,    крізь  час  я  подорожував  лише  уві  сні  і  спершу  навіть  не  запідозрив  нічого  дивного.  Сни  вони  такі,  ніколи  невідомо,  що  там  витворять  твої    уява  та  мозок.  Але  коли  сон  повторився  вчетверте,  точніше  не  зовсім  так  –  сон  не  повторювався,  щоразу  події  сну  були  різними,  але  щоразу  я  бачив  Її    і  розумів,  що  це  майбутнє,  –    тоді  вже  зрозумів,  що  це  не  просто  так.  І  одного  разу  мені  вийшло  проникнути  в  сон  Незнайомки,  а  потім  вона  якось  проникла  в  моє  життя,  в  мою  реальність.  І  тоді  я  здогадався,  що  також  можу  втрапити  в  Її  час  і  бути  там  реальним,  але  одне  зупиняло  –  я  не  знав,  ЯК  це  зробити.  Та  і  як  я  тепер  міг  втекти  від  дружини?  Це  негідний  вчинок.  Констанц  так  мене  любила,  а  я  робив  все,  аби  вона  мене  зненавиділа  –  тринькав  гроші,    не  ночував  вдома,  не  був  до  неї  настільки  уважним,  наскільки  вона  цього  заслуговувала.  Констанц  не  покине  мене,  досвід  показував,  що  це  ніколи  не  трапиться.
І  тут  у  мене  з'явилась  думка  -–  якщо  музика  здатна  подорожувати  століттями,  то  чи  може  вона  взяти  мене  за  руку  і  перенести  зі  собою  в  двадцять  перше  століття?  І  я  одразу  підхопився  з  ліжка  і  швидкою  ходою  покрокував  до  фортепіано.  Я  грав  і  думав  про  Неї,  і  чомусь  мені  не  було  соромно  перед  Констанц,  хоча  колись  моя  любов  до  дружини  була  найбезмежнішою,  найщирішою  та  наймузичнішою.  Почуття,  підозрюю,  вбив  побут,  і  ще  до  того  ж  я  абсолютно  непостійна  та  непередбачувана  особа,  на  що  вона  очікувала?  Хіба  не  знала  мого  егоїзму  та  марнославства?  Не  бачу  потреби  робити  вигляд,  що  не  знаю  своїх  недоліків  та  не  визнаю  їх.  Звісно  ж  знаю..  Прекрасно  знаю..
І  тут  раптом  з  фортепіано  до  мене  вирвалась  напівпрозора  постать,  яка  одразу  жестом  показувала:  "Цить!"  Я  беззвучно  оторопів  і  перестав  грати.    Постать  раптом  стала  на  підлогу  і  перетворилась  на  абсолютно  реальну  людину.  Це  був  чоловік  у  білому  костюмі  та  в  перуці.  Ноги  його  були  босими.
–  Мене  звати  Браян  і  я  твій  янгол-охоронець.  Ти  справді  так  хочеш  до  Неї?
–  Може,  не  так  вже  й  сильно,  –  почав  мнутись  я,  –  але  мене  хвилює  факт  втрати  зв'язку.  
–  Вона  втрапила  в  аварію  і  зараз  виборює  право  на  життя.  Її  тіло  в  лікарні,  а  душа  –  в  Чистилищі.  У  мене  є  для  тебе  унікальна  пропозиція.
–  Що  за  пропозиція?  –  я,  досі  нічого  не  розуміючи,  чекав  людського    пояснення.
–  Ти,  звісно,  знаєш  Сальєрі.  Знаєш  же?  –  запитав  Браян.  Ще  би,  цього  не  знати.  Я  відчував  від  нього  ненависть  за  кілометри.  Придворний  композитор,  який  мав  прямий  вплив  на  дозвіл  виконувати  мої  опери  в  театрі,  а  я  ж  переконав  імператора,  що  "Весілля  Фігаро"  (така  неприпустима,  як  усі  вважали,  опера)  має  право  на  інсценізацію.  Він  ненавидів  мене  усіма  кісточками,  органами  і  кровоносними  судинами.
–  Знаю,  –  сухо  відповів  я.
–  Так  от,  якщо  ти  хочеш  втрапити  в  Чистилище,  то  я  можу  тобі  з  цим  допомогти.  Завтрашньої  ночі  до  тебе  прийде  особа  у  чорному  плащі,  він    замовить  у  тебе  Реквієм,  обіцявши  неймовірні  гроші  за  твір.  Це  буде  він,  Сальєрі.  Тобі  головне  взятись  за  це.
–  А  як  це  допоможе  мені    втрапити  до  Чистилища?
–  Під  час  написання  твору  він  НАЧЕБТО  буде  тобі  допомагати.  В  цей  же  час  Констанц  з  дітьми  не  буде  вдома  –  вона  тебе  покине.  Так,  покине,  а  на  що  ти  сподівався?  –  на  мовчазне  здивування  янгол  відповів  цілком  логічно.  Я  здогадувався,  що  це  трапиться,  коли  її  терпець  увірветься.  –  Коли  він  буде  поряд  і  записуватиме  за  тобою  ноти,  ти  будеш  доживати  віку.  Цей  Реквієм  виснажить  тебе  настільки,що  ти  будеш  абсолютно  непрацездатним.  А  знаєш  чому?  Бо  Сальєрі  замовив  Реквієм  ДЛЯ  ТВОГО  похорону,  можливо,  він  взаємодіє  з  Нечистим,  цього  не  було  можливості  взнати.  Після  смерті  ти  будеш  там,  з  Нею.  Чи  готовий  ти  до  смерті?
–    Я  не  знаю,  не  знаю,  не  знаю...  –  ні,  поки  що  ні.  Я  боягуз.  Я  боюся  смерті,  хоч  вона  і  переслідує  мене.  Чи  здатен  я  піти  на  це?  
–  На  роздуми  у  тебе  доба.  Завтра  ввечері  я  прийду  знову.  Вклади  спати  Констанц  якнайшвидше.  Бувай,  –  і  він  просто  зник  у  повітрі!  
Я  встав  з-за  фортепіано  і  попрямував  до  ліжка.  Ще  довго  мене  мучили  думки,  допоки  сон  не  поглинув  мене...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446347
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.08.2013


Einige bin ich. Розділ 9

Коридор  був  безкінечно  довгим,  а  підлогу  почав  вкривати  червоний  килимок.  Тут  було  напрочуд  красиво  -  скромно,  нічого  зайвого,  а  проте  цей  килим  нагадував  голівудську  зіркову  доріжку.    А  тепер  почались  двері  з  обох  сторін  коридору  -  всі  білі  і  таблички  з  написами,як  в  лікарні.  Проте  написи  тут  були  не  з  назвами  лікарів,  а  з,  якщо  так  можна  сказати,  назвами  "пацієнтів"  -  "Вбивці",  "Злодії",  "Лицеміри",  "Нахаби",  "Заздрісники"  та  інші.    На  кабінеті  номер  три  було  написано  "Вбивці".  Це  кого  я  вбила?  -  перша  думка.  яка  з'явилась  в  моїй  голові.  Відчиняти  двері  було  страшно.  Особливо  враховуючи  те,  що    зараз  я  відбуваю  за  свої  гріхи  в  Чистилищі.  Чистилище  -  звучить  як  назва  якоїсь  планети,  на  які  можеш  очистити  свою  душу  -  вимити  волосся  й  причесати  його,  випрати  та  попрасувати  сукню,  почистити  взуття  -  аби  у  дзералі  для  чистоти  душі  виглядати  бездоганно.  Я  не  знаю,  що  за  дверима,  а  в  коридорі  я  одна-єдина,  тому  й  запитаті  ні  в  кого,  що  там.  Глибоко  вдихнула,  постукала  та  увійшла.  Я  була  в  просторому  світлому  приміщенні,  схожому  на  приймальню.  Там  стояв  письмовий  стіл,а  за  ним  сиділа  симпатична  світловолоса  дівчина  в  окулярах,  одягнена  і  бездоганну  білу  сорочку  та  світло-сірий  сарафан.  
-Вітаю!  Ви...?
-Ірина,  щойно  від  Ісуса  Боговича,  мій  янгол  -  Брон,  -  сказала  все.  що  знала.  Мабуть,  саме  на  таку  інформацію  дівчина  й  очікувала.  Підозрюю.  вона  також  янгол.  
-Вам  у  кабінет  3.28,  -  і  вказала  на  коридор  праворуч.
-Дякую!
Я  пішла  і  подумала,  до  чого  ж  велике  це  Чистилище.  Думаю,  Рай  значно  менший,а  Пекло  -  значно  більше.  А  хоча..  Хтозна.  І  все-таки  цікаво,  кого  ж  це  й  вбила  і  за  яке  вбивство  на  мене  чекає  покарання.  Я  боялась.  Як  мене  будуть  карати?  Катування?Голод?  Холод?  Ще  якась  біда???  Не  знаю..  Зібралась  з  духом  і  увійшла  в  кабінет..
Я  опинилась  в  школі.  До  болю  знайомі  стіни.  Але  чому?  Чому  я  тут,  в  місці,  де  пройшли,  не  можу  сказати,  що  найгірші,  але,  очевидно,  одні  з  найбільш  нещасливих,  роки?  Чому  тут?  Бо  це  для  мене  каторга?  Не  знаю.  Нелюбов  до  гімназії  в  мене  не  від  того.  що  не  любила  вчитись,  зовсім  ні.    Нелюбов  від  тих,  З  КИМ  я  вчилась  ці  такі  короткі,але  й  такі  довгі,  чотири  роки.  І  тут  я  допетрала  -  тут  я  вбивала  саму  себе  своїм  мовчанням.  Я  не  знала,  що  маю  робити,але  вирішила  пройтись  коридорами  в  пошуках  випробувань.
Тут  нічого  не  змінилось  -  ті  ж  старі  двері,  пофарбовані  білою  фарбою,  ті  ж  сходи,якими  літала  дальше,  аніж  бачила,  ті  ж  вазонки  з  місцями  пожовклим  листям.  Нічого  не  змінилось.  Було  безлюдно.  Пройшла  на  другий  поверх,  до  розкладу.  Як  я  розуміла,  зараз  урок.  Потрібно  визначити,в  якому  я  зараз  класі.  Пошукала  прізвище  класної  керівнички  -  Франчук.  Зоя  Олександрівна  -  завжди  приємна  та  усміхнена  -  чомусь  подумала.  що  скучила  за  нею.  Отже,  зараз  я  в  сьомому  класі.  Згадую,  що  такого  тоді  було...  Перше,  що  спадає  на  думку  -  Микласевич.  Це  прізвище  моєї  однокласниці,  з  якою  пов'язано  найбільше  шкільних  страждань.  Тоді  ще  я  була  не  такою,  як  зараз.  І  зараз  не  настільки  впевнена  собі,  але  тоді..  Якщо  б  у  школі  проводився  конкурс  "Міс  гімназія",  то  я,  певно,  мала  би  беззаперечний  титул  Міс  Скромність.    Подивилась,  який  у  нас  зараз  урок  і  де  саме.  Англійська  мова  в  кабінеті  1.6.  Усміхнулась.  Англійську  в  нас  тоді  ще  викладав  найприкольніший  викладач  -  Ярослав  Любомирович.  Високий  та  світловолосий,  в  окулярах  -  він  завжди  був  дійсно  хорошим  викладачем,але  однокласники  ніколи  не  слухали  його.  Згадався  випадок,  коли  одна  однокласниця  взагалі  вилізла  під  час  уроку  на  шафу  і  на  прохання  вчителя  повернутись  на  місце  відмовлялась,а  псля  того  ще  троє  однокласників  приєднались  до  неї  -  по  двоє  сиділи  на  кожній  шафі.  Неприємно  було  тоді,а  що  зробити  -  не  знала.  
Я  увійшла  в  кабінет,  перепросила  у  викладача  і  сіла  за  своє  місце.  Побачила  однокласників,  яких  за  інших  умов,  певно,  побачила  би  не  скоро,  але  отакими,як  колись  -  точно  ніколи.  Після  закінчення  уроку  пішла  в  гардероб,  забрала  свої  речі  і,  як  зазвичай.  на  маршрутку  йшла  зі  своїм  однокласником  -  Романом  Фединяком.  Зараз  я  б  нізащо  з  ним  не  пішла  -  знаю  достатно  про  те,  які  безпідставні  плітки  про  мене  він  пускав,  але  тоді  це  було  нормально.  Тоді  він  був  хорошим  другом.  Я  почала  пригадувати.  За  нами  йшли  -  о  диво!  -  Марта  Микласевич  зі  своїми  посіпаками  -  Оксаною  Депою  та  Юлею  Стецюк.  Я  згадала  той  день.  Тоді  вони  вирішили  мене  побити  за  те,  що  я  краще  написала  контрольну  роботу  за  Марту,  яка  теж  добре  вчилась.  Тоді  мені  ще  вдалось  залізти  в  маршрутку,а  Роман  вів  переговори  з  дівчатами,  при  чому  вони  і  на  нього  намагались  "напасти".  Що  мені  потрібно  тут  зробити?  Залишитись  з  Романом  і  поговорити  з  ними,аби  мене  більше  не  рухали?  До  чого  може  призвести  ця  розмова?  Чи  змінить  вона  мою  долю?  І,  тим  паче.  вони  ніколи  не  аргументували  свого  ставлення  до  мене,а  просто  бризгливо  втікали  від  мене  з  відповідними  коментарями.  Але  за  що?  Я  ніколи  нічого  поганого  їм  не  робила!  А  вони,  певно,  вважають,  що  самого  факту  мого  існування  достатньо,аби  гнобити  мене  за  кожної  можливості  .
Якщо  колись  я  їх  боялась  і  переживала  за  оці  от  їхні  знущання,  то  тепер  я  розумію  усю  безглуздість  свого  мотання  нервів.  Хто  зараз  для  мене  ці  люди?  Чи  бачу  я  їх,  чи  спілкуюсь  з  ними?  Ні.  І  не  думаю.  що  колись  буде  для  цього  потреба.    Я  спокійно  йшла  з  однокласником  і  спілкувалась  про  своє.  Роман  розказував  мені  про  те,  що,  як  на  його  думку,  буде  через  років  п'ять.  Я  слухала  його  і  коментувала  крізь  призму  того.  що  знаю  зараз.  Дівчата  йшли  за  нами  і  щось  там  голосно  говорили  про  мене.  Я  обернулась,  усміхнулась  і  сказала:
-Дівчата,  ви  знаєте,  мені  непотрібні  конфлікти  з  вами.  Скажіть,що  вам  не  так,  будьмо  дорослими  та  цивілізованими.  Що  вам  дасть  те,  що  ви  хочете  зараз  зробити?  Чи  ви  думаєте.  я  не  знаю.  що  ви  вирішили  мене  побити?  
Вони  стали  і  завмерли.  Очевидно,  були  шокованими  від  моїх  слів.  Роман  теж  стояв.  мов  вкопаний.  Раптом  вони  наче  повернулись  до  життя.  Марта  пішла  собі  кудись,а  її  посіпаки  пішли  за  нею.  Без  слів.  Так,    наче  мене  не  бачили  і  не  чули.  
Картина  змінилась.  Я  знову  була  в  приймальні  -  двері  кабінету  3.28  зачинились  за  мною.  Я  це  зробила!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445710
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2013


Einige bin ich. Розділ 8

Як  тільки  ми  вийшли  в  коридор,  переді  мною  виросла  невелика  яблуня,а  проте  багата  на  плоди.    Одразу  біля  неї  з'явилась  гойдалка  на  двох  із    червоною  оббивкоюою.  Я  сіла  на  неї,  зірвала  яблуко  та  надкусила.  Воно  було  солодким  і  наче  наповнювало  душу  життєвою  енергією.  Я  усміхнулась  і  жестом  запропонувала  Брону  сісти  поряд.  Якщо  в  кабінеті  я  була  жахливо  переляканою,  то  зараз  я  розслаблено  смакувала  райське  яблучко,  гойдалась  і  навіть  захотілось  заспівати.  Брон  ж  був  не  таким  радісним,скоріш  навпаки.  Було  видно,що  він  хвилюється  за  мене.
-Іро,  ти  впевнена,  що  хочеш  жити?
Таке  запитання  мене  спантеличило.  Звісно  ж,хочу.  Хвилину  тому  ж  так  і  сказала  Ісусу  Боговичу.  Таке  враження.  що  він  чекав,  що  моя  думка  за  хвилинку    -  бац!  -    і  зміниться.
-Хочу,  чому  ти  перепитуєш?  Чи  ти  содіваєшся,  що  ні?
-Це  буде  нелегко.  Я  маю  бути  впевнений,  -  Брон  простягнув  мені  свою  велику  долоню,  я  встала  з  гойдалки,  взяла  його  за  руку  і  він  мене  повів.  Позаду  яблуні,  як  виявилось,  були  двері.    Ми  увійшли  в  коридор  з  кислотно-зеленими  стінами,  які  були  оздоблені  ренесансними  картинами  у  золотих  рамах.  Таке  враження,  що  я  в  картинній  галереї,а  не  на  тому  світі,  -  чомусь  подумала  я.Від  такої  думки  усміхнулась.  А  потім  знову  подумала:  "Цікаво,а  чи  пам'ятатиму  я  події,  що  тут  відбулись,  коли  повертатимусь  додому?  Чи  зможу  розповісти,  які  Чистилище,Пекло,  Рай?Мабуть,ні.."
Коридор  вів  все  вниз  і  вниз.  Потім  з'явились  сходи.  Тепер  замість  картин  у  золотих  рамах  були  такі  собі  вікна.  Ліворуч,  як  я  зрозуміла,  було  пекло.  Воно  було  схоже  на  пляж.  Тільки  замість  моря  була  вогнисто-червона  лава,  а  люди  там  ходили  в  шубах.  Очевмдно.зняти  їх  було  неможливо.    Таке  я  побачила  з  одного  вікна  ліворуч.  У  другому  вікні-картині  було  купа  товстих  людей,які  стояли  біля  одного  дерева,  на  верхівці  якого  був  стіл  з  якнайкращими  наїдками.  Всі  з'юрмились  біля  дерева,  внизу  лежала  купа  відломаних  гілок,а  більшість  із  них  була  в  синцях.    Очевидно,  від  маси  тіла  товстунів  гілки  дерева  ламались,  як  звичайні  сірники.  
Праворуч  ж  був  рай.  Там  було  значно  менше  людей,  а  проте  кожен  мав  по  будинку.  Хтось  на  березі  ріки,  хтось  посеред  моря,  хтось  в  лісі  -  залежно  від  побажань  праведника.  всі  були  усміхнені  та  красиві.
З  обох  сторін  було  багато  вікон,а  проте,  думаю,  ліворуч  їх  було  значно  більше.  Відповідно  від  прогрішень  на  землі  людина  втрапляла  у  відповідну  частину  пекла  (чи  то  були  такі  собі  кабінети?),а  відповідно  до  побажань  та  мрій  кожен  праведник  мав  свій  куточок  в  раю.
-Ми  йдемо  в  Чистилище,  -  пояснив  Брон.  Довго  йшли,допоки  не  побачили  міцних  дубових  дверей  з  табличкою  "Чистилище".  Брон  постукав  -  і  вони  розкрились  навстіж.  Перед  нами  було  білосніжне  приміщення.  Білими  були  стіни,стеля,підлога,  світильники.лампочки  -  усе.  Ми  увійшли  і  з  глибини  коридору  до  нас  прямувала  красива  дівчина  в  білому  із  папкою  відповідного  кольору.  Приміщення  до  болю  нагадувало  лікарню.  А  у  Чистилищі  ж  лікують  душу,  як  у  лікарнях  -  тіло,  -  чомусь  подумалось  мені.  Мабуть,  так  воно  і  є.
-Я  Ольга,  ангел  Чистилища.  Чим  можу  бути  вам  корисною?  -  погляд  яскраво-блакитних  очей  Ольги  наче  огортав  теплом.
-Брон,  ангел  на  землі.  А  це  Ірина,  моя  протеже.  Ісус  Богович  дав  дозвіл  Ірині,тіло  якої  зараз  в  комі,  виправити  земні  прогрішення,аби  повернутись  додому.  
-Ірино,  -  звернулась  до  мене  Ольга,  -  а  ви  не  задумувались  над  тим,аби  після  виправлення  життєвих  помилок  відправитись  у  Рай?
-Мій  Рай  чекає  на  мене  вдома,  -  впевнено  відповіла  я.
-Ну  що  ж...  -  замислено  сказала  красуня-янгол,  і  почала  ритися  в  папці.  -  Знайшла!
Вона  простягнула  мені  арукш  паперу  і  ручку.  Я  взяла  і  глянула  на  аркуш.  Це  був  договір.  Купа  слів  дрібним  кеглем  шрифта  і  гарнітурою  "Таймс",  надрукованих  золотою  фарбою.  Поряд  була  лавка.  Я  сіла  і  жестом  запропонувала  обом  янголам  сісти  поряд.  Ольга  плеснула  руками  -  і  біля  моєї  лавки  з'явився  письмовий  стіл  і  ще  одна  лавка.  Я  почала  читати  договір,  повільно  й  уважно  вчитуватись  в  кожне  слово.  Там  було  написано,  що  для  того,  аби  повернутись  додому  мені  потрібно  відвідати  вісімнадцять  різних  кабінетів  (кількісмь  кабінетів  =  мій  вік).  У  кожному  з  них  на  мене  чекає  певне  випробування,і  тільки  після  того,  як  я  справлюсь  з  кожним  з  них,  я  знову  зустрінусь  з  Броном  та  Ісусом  Боговичем  і  тоді  остаточно  вирішиться  моя  доля.  Також  там  було  вказано,що  кількість  випробувань  може  бути  скорочена  або  збільшена  відповідно  до  моєї  поведінки.  Прочитавши  все  двічі  (один  раз  вдумливо  й  уважно  і  ще  один  для  того.аби  переконатись,що  нічого  не  пропустила),  я  підписала  договір.  Брон  та  Ольга,  які  сиділи  навпроти  мене  за  іншою  лавою,  уважно  спостерігали  за  мною.  Потім  Ольга  забрала  в  мене  договір  та  ручку,  також  підписалась  й  сказала:
-Я  могла  б  дати  тобі  ще  один  екземпляр  договору,але  він  тобі  не  пригодиться.  Тобі  туди,  -  вона  показала  рукою  в  глибину  коридору,  -  у  кабінет  номер  три.  Успіху  тобі!  
Ольга  та  Брон  дивились  на  мене,  як  дивляться  1  вересня  на  доньку-першокласницю  батьки.  Вони  усміхались.
-Іринко,  нехай  щастить.  Я  завжди  поряд,хоч  ти  мене  й  не  бачитимеш.
Вони  взялись  за  руки  і  зникли.  Я  встала  і  пішла  шукати  потрібний  кабінет.  Тепер  було  лячно.  Я  справлюсь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444757
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2013


Einige bin ich. Розділ 7

Двері  відчинились.  Ми  увійшли.  Навпроти  дверей  стояло  величезне  дзеркало.    Точніше,я  так  собі  подумала,  що  то  дзеркало.    На  цьому  склі,  посрібленому  з  протилежного  до  нас  боку  ми  бачили    ніби  себе,  але  це  були  не  зовсім  ми.  Уявіть  собі,  що  сталось  би,якби  зовнішність  людини  визначала  не  генетика,  а  вчинки?  Брон  виглядав  у  дзеркалі  саме  так,як  я  його  і  бачила.  І  ткт  я  зрозуміла  -  після  смерті  (хоча  я,начебто,  ще  не  померла?)  зовнішній  вигляд  людини  змінюється.  В  дзеркалі  в  кабінеті  Ісуса  Боговича  ми  бачимо  не  тіло,а  душу.  Біля  Брона  стояла  я  -  розпатлане  чорне  волосся  до  пояса,  великі  зелено-карі  очі  були  широко  розплющеними,  повними  здивування,  страху  і  ще  чогось,  що  я  і  сама  не  могла  зрозуміти.  Обличчя  моє  було  білосніжним,  однак  на  ньому  були  подряпини.  На  зріст  я  стала  вищою  і  була  худішою,  аніжє  в  житті  (а,може,  мені  просто  здалось?),  руки  і  ноги  теж  були  подряпані,  на  пальцях  рук  я  відчувала  енну  кількість  скалок.  На  мені  було  яскраво-зелене  плаття  до  колін,  шовкове  і  в  чорну  смужку.  Загалом  вигляд  в  мене  бьув  не  найкращий,  але  я  не  виглядала  страшною,  скоріше  виснаженою  якимись  зовнішніми  факторами.  Я  стояла  біля  дзеркала  і  завмерла,  лиш  очі  бігали  просторами  скляного  прямокутника-паралелепіпеда.  Розглядала  себе,а  тіло  ніби  налилось  чимось  гарячим,а  потім  одразу  крижаний  лід  почав  топитись  у  кип'ятку.  Це  все  думки.  
Брон  взяв  мене  за  руку  і  потягнув  за  собою.  Гігантське  дзеркало  займало  не  увесь  прохід,  з  обох  сторін  від  нього  були  арки.  Ми  пішли  крізь  ту,  що  праворуч.  З  усіх  боків  стояло  купа  стелажів,  закладених  такими  собі  книжечками.  Приміщення  нагадувало  реєстратуру  обласної  поліклініки.  Проте  там  не  було  скляної  перегородки  з  відповідним  записом,  освітлення  було  яскравим,  а  біля  кожного  стелажа  стояли  горщики  з  найекзотичнішими  квітами,  від  чого  приміцення  було  на  диво  затишним.  За  письмовим  столом  в  центрі  кімнати  сидів  чоловік,  красивий  та  довговолосий,  на  вигляд  йому  приблизно  тридцять.  На  столі  стояв  ноутбук,  з  кожного  боку  від  нього  стояли  невеличкі  колонки.  З  них  грала  легка  інструментальна  музика.  Моцарт.  Саме  його  твір  зараз  звучав.  Чоловік  почув,що  ми  увійшли,  підвів  погляд,  оглянув  нас  з  ніг  до  голови,  а  потім  з  голови  до  ніг.  Усміхнувся.  Я  відчувала,,що  Брон  наляканий.
-  Здоровенькі  були,    -  сказав  чоловік,  усміхнувшись  на  усі  тридцять  два.    -  Броне,  Іро,  а  я  чекав  на  вас.  Ну  що  ж,  розповідайте,що  втрапилось.
-Ісусе  Боговичу,  ви  ж  і  самі  добре  знаєте,  що  та  як  сталось.  Я  пішов  на  концерт,  коли  мав  бути  на  службі.  В  той  час  і  трапилась  халепа  -  Іру,  яка  переходила  дорогу  у  відповідному  місці,  збив  автомобіль.  При  чому  збив  так,  що  в  Іри  сталась  травма  голови,яка  призвела  до  коми.
-Стоп,  -  дозволила  собі  втрутитись  я.  -  якщо  я  не  померла,  то  чому  ж  я  тут?  
-Іро,  розумієш,  ...  -  почав  пояснювати  Брон,  але  Ісус  Богович  вирішив  сам  відповісти  на  моє  запитання.
-  Іро,  чи  є  на  землі  щось  таке,  що  тримає  тебе  там?  
Я  задумалась.  В.А.М.,  він  же  Моцарт,  затримує?  Ні.  Батьки  затримують.  І..  тут  я  згадала.  Він,  той,  хто  був  причиною  бігти  додому.  Роман.  Новий  друг  із  соцмережі.
-Є,  -  відповіла  я,  не  виринаючи  із  роздумів.
-Чи  хочеш  ти  повернутись  і  жити  далі?  Чи  хочеш  ти  бути  щасливою  з  тими,хто  чекають  на  тебе  вдома?
-Хочу,  дуже  хочу,  -  цього  разу  без  роздумів  відповіла  я.  Очі  наповнились  слізьми,коли  подумала,  як  переживають  за  мене  рідні.  І  чи  знає  про  це  Роман,чи  попередили  його  про  це?  -  Що  потрібно  для  того,аби  повернутись??
-Зачекай...  -  задумано  відказав  Ісус  Богович  і  пішов  кудись  вглиб  стелажів.  Витягнув  одну  з  книжечок  і  поставив  на  стіл.  Всівся  за  нього  і  почав  вивчати  записи  з  книжечки  як  з  медицинської  картки  історію  хвороби.  Погортавши  її  до  кінця,  відказав:
-  Тобі  потрібно  виправити  всі  помилки,  скоєні  на  землі,аби  мати  змогу  туди  повернутись.  Проте  тобі  варто  пам'ятати:  один  неправильний  крок  -  і  ти  назавжди  залишишся  тут.  А  вже  відповідно  від  усіх  записів,що  є,і  що  з'являться,  будемо  вирішувати,  куди  тебе  подіти  -  в  Рай  чи  в  Пекло.  Ти  готова  до  цього?
-Так,  я  хочу  додому.  Але  як  я  маю  це  виправити?  
-Броне,виведи  її  і  поясни,  що  та  як.
-Гаразд,,  Ісусе  Боговичу.  Іро,  ходімо.  І  він  повів  мене  назад  в  коридор...
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444537
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2013


Einige bin ich. Розділ 6

Коли  нам  погано.  ми  думаємо,  що  комусь  десь  добре.  Коли  ж  нам  добре,  ми  рідко  думаємо,  що  комусь  десь  погано.  Ці  слова  належать  Василю  Шукшину,  російському  письменнику.  А  дійсно  ж,  кожен  по-своєму  егоїст,  кожен  хоче,  аби  було  йому  добре.  Єдине,  що,  очевидно,  не  врахував  письменник,  це  те,  що  ми  переживаємота  думаємо,  що  комусь  погано,  коли  цей  хтось  -  дорога  нам  людина.  Тоді  ми  докладаємо  усіх  зусиль,аби    його  чи  її  життя  стало  кращим.
Зараз  я  щаслива.  Так,  я  не  думаю,  я  там  Моцарту.  Це,  певно,  дивно,  але  якщо  вдуматись!..  Леопольд  мав  рацію  -  нема  чого  руйнувати  два  життя  водночас.  Кілька  днів  тому  я  познайомилась  в  одній  із  соцмереж  з  приємним  та  цікавим  хлопцем.  Ми  просто  ділились  думками,  поглядами  на  життя,  планами  на  майбутнє,  мріями...    Спілкуватись  з  ним  було  цікаво  та  приємно,  однак  я  чомусь  вирішила,  що  ми  будемо  просто  друзями.  Не  думала,  що  можу  цікавити  його  як  дівчина.  Та  це  й  байдуже  було,  я  не  хотіла  спішити    зі  стосунками.  Не  хотіла  після  кількамісячних  марень  В.А.М.ом.  
Від  зустрічі  з  Леопольдом  пройшло,  певно,  зо  два  тижні.  Ну  як  зустрічі,  я  не  прийшла.  Не  захотіла.  Проте  цей  останній  такий  знаковий  сон  дав  мені  зрозуміти,  що  я  не  хочу  більше  бачитись  ні  з  В.А.М.ом,  ні  з  його  батьком  і  що  ці  подорожі  у  снах  в  минуле  ні  до  чого  доброго  не  призведуть.  Тому  я  вирішила  почати  нове  життя.  Тому  й  додала  Романа  в  друзі,  але    він  написав  мені  першим.  Все  сталось  так  раптово,  що  я  узагалі  забула  про  те,  що  раніше  не  давало  мені  спати.  І  була  цьому  дуже    рада.  
Я  спішила  додому,  але  спішила  правильно  -  дорогу,  як  завше,  переходила  тільки  на  пішоходному  переході.  Почекала,  поки  машини  зупиняться,  і  ступили  на  зебру.  Раптом  невідомо  звідки  виїхала  машина.  Останнє,що  я  побачила,  було  світло  від  фар..
Я  лежала  на  підлозі  у  величезному  коридорі.  Інтер'єр  мене  дуже  здивував  -  стіни,  підлога  і  навіть  стеля  були  пофарбовані  чорною  та  білою  фарбами  і  утворювали  своєрідну  зебру.  Це  було  дуже  дивно.  Приміщення  було  широчезним  (якщо  вірити  моїм  приблизним  міркам  "на  око"  (цього  разі  у  впрямому  сенсі  цих  слів!),  то  метрів  шість,якщо  не  більше),  а  наскільки  довгим  воно  було,  уявити  мені  якосмь  не  вдавалось,  проте  тут  було  світло  як  в  сонячний  літній  день..  Я  пішла  по  коридору.  Здавалось,  що  пройшла  вже  з  кілометр  -  підлога  в  ньому  була  не  рівною,як  у  звичайному  будинку  чи  квартирі  -  вона  була  то  прямою,як  зазвичай,  то  вела  далеко  вниз.  то  трошки  підіймалась  і  знову  була  прямою.    Втомлена,  трохи  перелякана  та  й  здивована,я  не  розуміла,  де  я  і  що  зі  мною  відбувається.  Подумала,  що  непогано  було  б  десь  сісти  й  відпочити.  Через  кілька  метрів  побачила,  що  хтось  сидить  на  кованій  лавці.  Це  був  чоловік,  він  дивився  в  мій  бік  і,  здається,  усміхнувся.  Одягнений  у  дорогий  чорний  костюм,  з  якого  визирали  білосніжна  сорочка  та  яскраво-золота  краватка.  Сиве  вовге  волосся,  зав'язане  у  хвіст  на  потилиці,  сіро-блакитні  добрі  очі,  що  визирають  з-під  густих  сивих  брів,  а  у  зморщених  часом  руках  -  чорна  шкіряна  валізка.  Я  вже  підійшла  до  лавки  і  запитала:
-  Можна  біля  вас  сісти?
-Сідай,  дорога  моя.  Скільки  часу  пройшло  і  нарешті  я  зустрівся  з  тобою  поглядом,  -  чоловік  усміхався.  Біля  очей  утворились  змошки-лапки,  а  я  подумала,  що  це,  певно,  дуже  приємний  чоловік,  а  проте  звідки  він  мене  знає??
-Ми  знайомі?  -  запитала  я  здивовано.
-Звісно,знайомі.  Тобто  я  тебе  знаю.а  ти  про  моє  існування  не  здогадувалась.  Аюо  здогадувалась,  а  хоча  яка  вже  різниця.  Я  Брон,  твій  янгол-охоронець.  Ти  втрапила  в  аварію,а  зараз  ти  в  лікарні  в  комі.  
-Як  так  сталось?  Що  буде  далі?  Що  мені  робити?  Я  померла?  Де  я?  Це  чистилище?  
-Це  сталось  тому,що  я  пішов  на  концерт.  Сьогодні  виступав  мій  улюблений  гурт,  Холодні  янголи.  Я  не  міг  пропустити  це.  Тому  не  догледів  тебе.  Тому  ти  тут.  Стосовно  померла  чи  ні,не  знаю.  А  зараз  нам  потрібно  йти  до  Ісуса  Боговича.  Я  -"на  килим",  ти  -  не  знаю.  Ходімо.
Ми  встали  з  лавки,я  все  ще  не  до  кінця  усвідомлювала  того.що  відбувається,  проте  йшла  вверх  коридором.  Тепер  ми  проходили  через  інше  приміщення  -  складалась  ілюзія,що  під  ногами  не  підлога,  рівні  хмаринки.  Стіни  були  розмальовані  живописними  краєвидами  і  я  мимовільно  усміхнулась.  Тут  було  прекрасно.  Ісус  Богович..  Ісус  Богович??  Так.  саме  Він.  Він  десь  поряд.  я  відчувала..  Перед  нами  були  величезні  двері.  Певно,  розміром  як  добрих  три  поверхи  у  висоту,  та  у  мітрів  десять  в  ширину.  Воно  були  казково  оздоблені  коштовним  камінням  та  цінними  металами.  Раптом  стало  лячно.  Брон  глибоко  вдихнув  і  постукав  у  двері...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=442283
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.08.2013


Einige bin ich. Розділ 5

Надворі  панувало  пізнє  літо.  Сонце  огортало  мене  своїм  теплим  промінням,проте  під  ногами  вже  лежало  осінньо-золотаве  листя.  Я  йшла  стежиною  у  невідомому  напрямку.  Червоногаряча  шовкова  сукня  облягала  моє  засмагле  тіло.  Доторкнувшись  до  волосся,  зрозуміла,  що  воно  розкішно  довге  й  спадає  локонами  на  голі  плечі.  І  тут  я  зрозуміла:  спрацювало!  Я  у  вісімнадцятому  столітті,  і,  очевидно,  зараз  зустрінуся  із  Моцартом.  Раптом  у  мене  з'явився  чудовий  настрій,  сукню  я  вподобала  ще  більше,  і  тепер  неначе  летіла  назустріч  омріяного  В.А.М.а.  
Я  прекрасно  знала,  що  Моцарт  має  одружитися  з  Констанцією,  що  у  них  сім'я.  діти  та  все  таке,  проте  не  могла  не  спішити  на  зустріч  з  ним.  Я  знала,  що  він  надміру  випивав,  що  через  свою  безвідповідальність  його  сім'я  бідувала  і  що  тоді,  коли  йому  запропонували  велику  суму  за  "Реквієм",  то  він  погодився,  хоч  писав  його  довго,  кожна  нота  була  вистражданою,а  твір  так  і  залишився  незавершеним.  Я  знала  це  все.  І  про  Сальєрі-заздрісника  знала.  Свого  часу  просто  фанатіла  від  його  творчості,  й  завжди  крадькома  мріяла  жити  у  ті  часи  і  просто  хоча  б  раз  побачити  цього  генія.  
Я  йшла,  обдумуючи  кожен  факт  з  його  біографії  та  сама  собі  всміхалась,  замріяно  розглядаючи  таке  красиве  австрійське  вечірнє  небо.    Назустріч  мені  йшов  чоловік.  Але  я  бачила  одразу  -  це  не  Моцарт.  Це  не  той,  заради  кого  я  тут.  Чоловік  все  приближався  і  приближався.  Незважаючи  на  те,  що  було  ще  тепло  (пам'ятаєте  -  я  ж  у  легкому  платті  з  відкритою  спиною!),  незнайомець  був  закутаним  у  темний  плащ,  на  голові  красувався  чорний  капелюх,а  з-під  нього  було  видно  каштанове  волосся.  Карі  очі  рішуче  дивились  на  мене,  потім  погляд  змінився  на  зацікавлений  -  він  оглянув  мене  згори  вниз,а  потім  навпаки.  Підійшов  до  мене.  Усміхнувся  і  заговорив:
-  Guten  Tag,  Freulein!  Gehst  du  zum  Mozart?  (Доброго  дня,панянко!  Ви  прямуєте  до  Моцарта?)
Мене  здивувало,що  з  Моцартом  ми  спілкувалися  якось  однією  мовою,а  тут  раптом  незнайомець  почав  розмовляти  німецькою.  Звісно,  німецьку  знаю,  тому  це  не  викликало  жодних  проблем.  Та  й,  думаю,  тут  й  знання  мови  не  потрібні,  достатньо  Його  імені,аби  зрозуміти  запитання.
-  Guten  Tag!  Ja,  ich  finde  Mozart.  Wo  kann  ich  ihnen  finden?  (Доброго  дня!  Так,  я  шукаю  Моцарта.  Де  я  можу  знайти  його?)
-  Для  чого  ви  сюди  знову  прибули?  Повертайтесь  додому,  нічого  вам  тут  бродити!    Вольфґанґ  не  потребує  жодних  зв'язків,  навіть  з  такою,  як  ви.  І  не  дивуйтесь,  що  раптом  почав  говорити  рідною  вам  мовою,  бо  знаю  не  тільки  німецьку.    Не  приходьте  сюди  більше,  бо  зіпсуєте  не  одне  життя.  Ті  запитання,  що  ви  тримаєте  записані  на  аркуші,  що  в  руці..  Я  відповім  вам.  але  обіцяйте,  що  не  повернетесь  сюди  більше!
І  тут  я  вже  не  знала.  що  сказати.  З  одного  боку,  дуже  хотілось  все  дізнатись,  а  проте  відмовитись  від  зустрічей  з  В.А.М.ом  я  не  хотіла.  Занадто  велика  ціна.  Тому  я  вирішила  поцікавитись,  хто  переді  мою.
-  Наскільки  я  розумію.  ви  знаєте,  хто  я.  А  проте  ви,  як  джентельмен.  могли  б  хоча  би  представитись,  а  не  ось  так  от  одразу  виганяти.  До  того  ж,  я  навіть  не  знаю,як  приходжу  і,  відповідно,  як  піти  звідси.
-Я  Леопольд  Моцарт.  Вам  щось  каже  це  ім'я?
Звісно  ж,  каже,  таке  запитує!!  Батько  В.А.М.а,  прискіпливий  тиран,  який  змушував  сина  писати  твори  та  грати  навіть  під  час  переїздів  каретами.  Він  теж  композитор,  проте  порівняно  зі  сином,  Леопольд  -  пшик,  бульбашка.  Якби  не  геніальність  сина,  який  свій  перший  концерт  написав  у  чотири  роки,  ніхто  би  про  нього  й  не  чув.    У  Леопольда  було  два  досягнення  -  Вольфі  і  методична  праця  з  гри  на  скрипці,  яку,  до  речі,  перевидавали  понад  десять  разів,  та  переклали  французькою  й  голландською.  Він  теж  писав  музику,  проте  вона  не  мала  особливого  успіху.
-Так,  я  знаю  вас.  Поясніть.  бдьте  ласкаві,  чому  це  я  не  маю  приходити  сюди?  Кому  це  я  псую  життя??
-Ви,  перш  за  все,  своє  життя  ламаєте.  закохуючись  в  людину  з  минулого.  По-друге,  спілкування  з  моїм  сином  може  змінити  минуле.  Він  може  не  одружитись  з  Констанцією,  може  не  розлютити  мене  цим  і  ми  можемо  нормально  спілкуватись.
-Так  що  ж  в  цьому  поганого?  Хіба  ви  не  хочете  хороших  стосунків  зі  сином??
-Звісно,  хочу.  Проте  цеи  може  змінити  хід  історії  та  вплинути  на  творчість  та  геніальність  сина.
-Як  ви  знаєте  майбутнє?  Скажіть,  будь  ласка,  Леопольде!
-Я  знаю  про  цю  можливість  подорожувати  часом,  тому  мав  змогу  дізнатись  все  про  майбутнє  Вольфґанґа  та  й  своє  теж.  І  про  оцю  от  твою  появу  я  був  задовго  попереджений.
А  оце  от  мене  здивувало  не  на  жарт.  ЯК?  ЯК  він  міг  знати,  що  я  в  конкретний  день  з'явлюсь  там?
-Не  думайте  над  тим,як  я  знаю.  Давайте  зустрінемось  завтра.  Це  ж  місце.цей  же  час.  Вас  зараз  будитиме  мама.  Бувайте!
-Бувайте,  Леопольде!  До  зустрічі.
І  тут  дійсно  я  почула  голос  мами,яка  нагадувала,що  пора  вставати.  Ехх..  Ці  ранки..  Знову  чекати  до  вечора?  Прийдеться..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441135
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.08.2013


Einige bin ich. Розділ 4

Один  письменник  колись  писав.що  потрібно  вміти  розрізняти  муки  фізичні  та  моральні.  Фізичні  муки  ми  так  чи  інакше  відчуваємо,а  от  муки  моральні  ми  обираємо  самостійно.  Ми  не  можемо  знати  напевне,  що  думає  чи  відчуває  інша  людина,а  проте  самі  собі  вигадуємо,  що  все  саме  так  і  не  інакше.  Часто-густо  оці  от  наші  накручування  абсолютно  безпідставні.  Може.  ти  для  когось  -  найрідніший  та  найдорожчий,  але  ця  людина  забула  тобі  зателефонувати  в  обіцяний  час  -  і  все,  ти  думаєш,  що  не  потрібен  (чи  непотрібна),  що  все  даремно  і  починаєш  депресувати.  Але  чи  потрібно?  І  є  інші  ситуації.  Коли  це  вже  не  самонакручування.  а  об'єктивний  реалістичний  світогляд.  Таке  трапляється  тоді,  коли  один  і  той  же  вчинок  людини  систематично  повторюється,  і  тоді  ти  вже  починаєш  переконуватись  не  по  словах,а  по  вчинках  -  ти  байдужий  цій  людині.    
Що  думати  мені?  Якщо  я  не  помиляюсь  і  герой  моїх  двох,  жах  яких  реалістичних!,  снів  -  Вольфґанґ  Амадей  Моцарт,  то  як  це  все  пояснити??    Я  якийсь  екстрасенс,який  здатен  уві  сні  бачити  людей  з  минулого??  Стоп.  Так  чи  інакше.  думаю,к  ожному  снились  не  тільки  живі  люди.але  й  мертві.  Хоча  б  раз,але  снились.  Але  ж  не  настільки  реалістично!    
Чи  варто  комусь  говорити  про  ці  от  мої  сни?  Чи  зрозуміє  мене  хтось?  Отакі  от  страхи  переслідували  мене  останні  кілька  днів.  Моя  геніальна  ідея  із  запискою..  Я  ж  не  розповіла!..  В  ту  ніч  мені  нічого  не  приснилось.  Принаймні  я  нічого  не  пам'ятала.  А  от  щодо  записки..  На  звороті  була  відповідь:  "Так.  Я  вже  почав  був  сумніватись  у  твоїй  кмітливості".  Незважаючи  на  оці  от  всі  записки,сни,  інформацію  стосовно  композиторів,  я  досі  сумнівалась.  А  що,  якщо  це  якийсь  розіграш.  А  проте  який  розіграш  уві  сні?  Моє  логічне  мислення  здалось.  Логікою  тут    явно  нічого  по  полицях  не  розставиш.    
А  що,якщо  існує  такий  собі  портал  у  минуле?  А  може,  це  все,що  у  моїх  снах.  відбувається  насправді,  але  не  в  наш  час,а  в  Його,в  Моцартівський?    Якщо  він  справді  існує,  то  де  він  і  як  ним  користуватись?  Мені  терміново  була  потрібна  зустріч  з  В.А.М.ом,  бо  стільки  запитань  виникло,що  я  подумала  і  вирішила  їх  записати  в  колонку:  
1.  В.А.М.,  ти  справді  Моцарт?  (повторююсь,але  нехай  буде)  
2.  Уві  сні  ми  були  у  вісімнадцятому  столітті?  
3.Мої  сни  -  реальність  у  твоєму  часі?  
4.Чи  існує  портал,  що  з'єднує  двадцять  перше  та  вісімнадцяте  століття?  
5.  Якщо  портал  існує,  то  як  ним  користуватись?  
6.  Порталом  можу  скористатись  тільки  я,  чи  на  землі  є  ще  люди,які  знають  про  його  існування  та  вміють  ним  користуватись?  
7.Чому  саме  мені  ти  приснився?  
8.Чи  можеш  ти  бути  реальною  людиною  в  двдцять  першому  столітті?  Чи  побачити  тебе  можна  лише  уві  сні?  
9.Чи  можу  я  бути  реальною  людиною  у  вісімнадцятому  столітті?  
10.Наші  зустрічі  можливі  лише  уві  сні?  
Записала  я  це  все,  перечитала.  Знову  перечитала.  Задумалась.    Спробувала  самостійно  відповісти  собі  на  кожне  запитання.  Думаю,    Моцарт  обрав  мене,  бо  я  надто  сильно  полюбила  його  твори,  коли  навчалась  у  музичній  школі.    Дістала  зошит  з  нотами,  сіла  за  фортепіано  і  почала  грати..  Спробувала  знайти  серед  нот  той  твір,що  його  виконував  Вольфґанґ  для  мене  уві  сні.  Чомусь  згадала,  що  дружина  Моцарта  називала  його  "Вольфі".  Усміхнулась.  Почала  грати  таке  відоме  у  всьому  світі  Моцартове  "Турецьке  рондо".    Грала,грала,грала..  Аж  допоки  не  виснажилась  до  такої  знемоги,що  ледве  вилізла  з-за  фортепіано  і  практично  доповзла  до  ліжка.  Давно  я  так  не  приділяла  стільки  уваги  інструменту  та  музиці.    
І  тут..  Тут  до  мене  дійшло!  Як  же  я  про  це  не  згадала  одразу  ж!  В  обидві  ночі,  коли  Він  снився  мені,  на  моїй  шиї  висіла  підвіска  із  зображенням  Моцарта!  Ось  він  -  портал  у  минуле  до  В.А.М.а!!  Звідки  ж  тільки  у  мене  взялись  сили,  аби  після  стількох  годин  за  фортепіано  знову  встати  з  ліжка  і  відправитись  у  пошуки  чудо-підвіски.  Знайшла.  Одягла.  Легкою  ходою  (ніби  й  не  втомлена  зовсім!)  я  пішла  до  ліжка,  якимись  на  диво  елегантними  рухами  поправила  ковдру.  Лежала  на  спині,  дивилась  на  нічне  небо  і  думала,  думала,  мріяла...  
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441124
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.08.2013


Einige bin ich. Розділ 3

"Поряд  з  нами  саме  ті  люди,  на  яких  ми  заслуговуємо",  писав  хтось  із  відомих.  Мабуть,  я  варта  особистого  життя  тільки  уві  сні,  а  в  реальності,  очевидно,  нічого  ще  не  заслужила.  Ці  сни  зводять  з  розуму.  Почуваюсь  дитиною,  що  побачила  кошеня  -  біжу  за  тим  кошеням  (мається  на  увазі  за  Ним),  та  догнати  ніяк  не  можу.  А  коли  доганяю,  воно    (себто  В.А.М.)  друпає  мене  (сниться,  такий  чудовий  та  потрібний)  і  втікає,  мявкнувши  і  глянувши  в  очі  перед  тим,як  пропаде  з  поля  зору  (залишивши  по  собі  лишень  записки  з  обіцянками  зустрітись,  на  диво,  дотриманими).    Згадується  ще  одна  фраза  з  пісні  Віктора  Цоя  -  "Смерть  варта  того,аби  жити,а  любов  варта  того,аби  чекати".  Виходить,  вибір  в  мене  невеликий  -  або  забути,  або  чекати.  Забути  не  вийде,  майже  впевнена  в  цьому..  Але  от  чекати..  Чи  вистачить  терпіння?..  Чи  справді  це  любов,  чи  є  сенс  чекати?  Це  просто  марево  чи  він  справді  існує?  Хоча..  Стоп!  Він  як  сказав?  "Я  існував  і  зараз  існую.  Ти  часто  слухаєш  про  мене,  але  хтозна,  чи  ти  колись  здогадаєшся,  хто  я".  Якось  так  він  казав,  може,  передала  думку  не  дослівно,але  зміст  був  такий.  Так,  може,  він  хтось  безсмертний,  який  існував  колись,  а  зараз  про  нього  продовжують  говорити?  Заплутала  сама  себе.    Якщо  все  саме  так,  як  я  от  щойно  подумала,  то  це  вже  зовсім  химерно  -  мене  переслідує  дух  чи  привид  померлого  В.А.М.а?  І  як  же  врешті-решт  розшифрувати  абревіатуру??    
Після  цього  сну-зустрічі  ніяк  не  могла  заснути.  А  як  же  ж  тут  заснеш?  Вже  вдруге  отака-от  містика!  Сни  плутаються    з  реальністю.  Лежу  і  перевертаюсь  з  боку  на  бік,  то  стискаючи  долоні  в  кулаки,  то  розтискаючи.  Не  можу  оволодіти  собою.  А  все  тому,  що  в  цій  ситуація  неможливо  щось  змінити.  Тут  все  залежить  не  конкретно  від  мене,  а  від  того,  як  працюватиме  мій  мозок.  З  ким-ким,  а  з  мозком  тут  вже  я  не  в  змозі  домовитись  про  щось  конкретне.  Іноді  мені  здається,  що  він  живе  окремим  життям,  наче  телевізор  то  вмикаючи,  то  вимикаючи  певні  канали.  При  чому  телевізор  без  пульта  й  без  кнопок  -  сам  собі  господар,  норовливий  такий.  Де  ж  вона,  оця  моя  реальність?  Якщо  бути  відвертою  зі  самою  собою,  ніколи,  жодного  дня  не  лягала  в  ліжко  без  думки  про  те,  що,  може,  Йому  саме  час  приснитись  мені.    Ніколи  не  забувала  про  нього,  хоча  пройшло  кілька  місяців.    
 В  інтернет-ресурсах  популярна  фраза  "Якщо  ти  ще  не  щасливий.  значить  щастя  велике  і  йде  до  тебе  невеличкими  кроками".  Та  хтозна,  йде  воно  чи  ні.  Якщо  б  поміняти  сни  та  реальність  місцями,  то  була  б  чи  не  найщасливішою.  Чомусь  В.А.М.  видавався  мені  саме  тим,хто  мені  потрібен,хоч  я  і  не  знала,хто  він  і  який.  Сліпа  любов  -  вона  така  сліпа!  А  проте  мені  досі  було  лячнувато  від  сну,  хоча  водночас  я  була  просто  безмежно  щаслива  від  зустрічі-вітання  з  повноліттям.  І  тут  я  подумала:  а  чи  можуть  привиди  блукати  в  снах  живих?  Чи  це  вже  надто  бурхливі  моя  фантазія  і  наївність  стосовно  різних  містичних  і  дещо  магічних  подій  в  межах  життя  людини?  З  ким  я  можу  про  це  поговорити?  Ні  з  ким.  В  мене  є  подруги,  але  чи  варто  розповідати  їм  отаке?  Ще  подумають,що  несповна  розуму..  Не  потрібно  так.  Краще  писатиму  все  мовчки  в  блокнот,як  роблю  це  зараз.    
Єдине,  що  я  розумію  точно  -  це  те,що  в  снах,  очевидно,  є  своя  якась  символіка  і  якісь  такі  ребуси,  що  допоможуть  здогадатись,  хто  Він.  Сонники,  інтернетщина  тут  безсилі.  Тут  потрібна  важка  артилерія  -  книжки  про  різні  епохи  для  того,аби  зрозуміти,  де  я  була  під  час  сну.  Очевидно,  це  було  в  минулому,проте  в  якому  столітті?  Сімнадцяте,  вісімнадцяте,дев'ятнадцяте  чи  двадцяте?  Практично  переконана,  що  це  не  було  швидше,аніж  у  сімнадцятому  столітті.  Хоча  так..  Картини  у  вежі  були  в  якому  стилі  виконані?  Якщо  не  помиляюсь,  це  було  рококо.      Виринають  з  пам'яті  колись  прочитані  статті  на  цю  тематику..  Рококо  було  створене  для  жінки,    мінливої  та  примхливої.  Одним  з  ключових  слів,  якими  можна  охарактеризувати  цей  стиль,  і  є  "примха".  Так,  важка  артилерія  -  бібліотека.  
Проте  в  свій  другий  дім  (себто  в  бібліотеку)  піти  я  не  могла  -  на  вулицях  лютували  сніги  і  байдуже  їм  було,що  вже  майже  середина  березня.  Ну  що  ж,  нехай.  Пошукаю  в  Інтернеті  щось  про  рококо.  Відкриваю  Вікіпедію  -  рококо  розвивалось  наприкінці  вісімнадцятого  століття  у  Франції  та  в  Австрії.  В.А.М.  грав  на  роялі,  може,  він  композитор?  Так-так-так,  композитори  в  Австрії  та  у  Франції  вісімнадцятого  століття..  У  Вікіпедійній  статті  в    розділі  "Композитори"  імен  небагато  -  приблизно  десяток.  Читаю,читаю,читаю  і..  Ініціали!..  В.А.М.  !!!  Я  отетеріла.  Вольфґанґ  Амадей  Моцарт.  Мені  відняло  мову.    
Цілий  день    я  ходила  ошелешена  прочитаним.  Батьки  намагались  поговорити  зі  мною  -  розпитували,  що  зі  мною,  чи  здорова,  чи,  бува,  щось  не  трапилось.  Та  трапилось,ясна  річ!  Але  хіба  ж  я  розповім  вам  про  це?Ви  ж  не  зрозумієте!..    
Вирішила  послухати  ті  твори  Моцарта,  що  в  мене  були  на  комп'ютері.    Слухала  і  наче  думками  перебиралась  в  той  інший  світ,  де  був  він  -  Амадей..  І  тут  почав  грати  той  твір,  який  Він  грав  на  роялі.  Отоді  я  майже  впевнилась  в  тому,що  моя  інтуїція  вказала  на  правильну  людину-привид.  
В  голову  прийшла  геніальна  ідея  -  а  що,якщо  написати  йому  записку?  Чи  пропаде  вона?  Чи  напише  він  відповідь?  Перед  тим,як  лягати  спати,  взяла  чистий  аркуш  і  написала  на  ньому:  "В.А.М.  -  Вольфґанґ  Амадей  Моцарт?"  Стиснула  в  лодоні  записку,  обняла  подушку  і  заснула...  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437511
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.07.2013


Einige bin ich. Розділ 2

Чомусь  слова  "зима"  і  "самотність"  завжди  ходять  поряд.  Нерідко  д  них  приєднується  ще  одне  слово  -  "ніколи".  Саме  такий  стан  у  мене  був  у  той  момент  -  за  вікном  (зрештою.  в  душі  теж)  лапаті  снігопади,  в  серці  -  самотність,  в  думках  -  ніколи.  Що  саме  малось  на  увазі.  "ніколи"?  Вже  кілька  днів  в  голові  в  мене  крутяться  думки,одні  і  ті  ж,  то  з  ретельними  пошуками  деталей  сну,то  без  заглиблення  в  суть.  Чи  є  сенс  думати  про  це  все?  Чи  є  зміст  омріювати  майбутню  обіцяну  зустріч?  Скоріш  за  все,нема.  А  що,  якщо  ми  НІКОЛИ  більше  не  побачимось?  А  що.якщо  він  НІКОЛИ  і  не  існував?  Від  цієї  думки  ставало  моторошно.  Ви,мабуть,  думаєте:  наївна  дитяча  закоханість  та  й  тільки.  І  ви  праві.  Чи  було  про  кого  мріяти?  Я  навіть  його  обличчя  не  запам'ятала.  Але  це  не  заважало  щоразу  шукати  В.А.М.а  поглядом  у  натовпі.  З  одного  боку,  я  відчувала,  що  десь  в  майбутньому  я  буду  ну  дуже  вже  щаслива  з  цим  хлопцем  і  від  цього  ходила  неймовірно  життєрадісна,щоразу  лягала  спати  з  думками  про  те,  що  цієї  ночі  ми  вже  точно  зустрінемось,  а  з  іншого  боку  -    щоранку  я  усвідослювала  всю  нікчемність  своєї  дитячої  наївності.  Пройшов  тиждень,  потім  другий,  потрбно  було  змінювати  щось.  Терміново  змінювати.  В  якийсь  момент  кожен  з  нас  просто  втомлюється.  Втомлюється  від  свого  стилю  життя,  від  оточення,  від  обраного  фаху,  від  місця  проживання...  та  від  будь-чого!  Кожен  по-своєму  починає  задихатись  у  цьому  світі.  І  тільки  після  цього  людина  починає  аналізувати  все  для  того,  аби  знати  ЩО  САМЕ  потрібно  змінити.  В  моєму  випадку  потрібно  було  ліквідувати  примарні  спогади.  От  я  і  вирішила  присвятити  свій  час  вивченню  психології.  Мені  завжди    вона  подобалась  своєю  практичністю  -  такі  знання  в  житті  ой  як  потрібні  для  налагодження  стосунків  не  тільки  з  оточенням,  але  й  зі  самим  собою.  
Купу  книг  з  психології  проковтнула  перш  ніж  перестала  думати.Найбільше  ж  запали  в  душу  слова  Наталії  Толстої,  справді  фахівця,  яка  подає  таку  собі  теорію  психології,  ілюструючи  прикладами  її  пацієнтів.  ЇЇ  книги  абсолютно  змінили  мене.    
 Календарна  зима  наближалась  до  логічного  завершення,  проте  на  вулицях  досі  танцювали  сніжинки.  Я  стала  на  диво  мовчазною.  Якщо  раніше  мене  заткнути  було  складно,  то  тепер  я  частіше  слухала,кивала  головою  і  лиш  іноді  коментувала  що-небудь.  Стала  таким  собі  інтровертом.  Розчарованим  у  житті.  Який  прагне  невідомо  чого,  скоріш  за  все  просто  нічого  і  не  прагне.    З  друзями  практично  перестала  спілкуватись.  Вони  не  пропонували  зустрітись,  а  я  втомилась  робити  перший  крок.    
З  дня  на  день  у  мене  день  народження.  Вісімнадцятий.  Аж  не  віриться,  що  це  вже  стільки  років  живу  на  світі,  хоча,  мабуть,  більш  правильно  вимірювати  життя  не  в  прожитих  роках,  а  в  кількості  здоланих  несподіванок  та  перешкод,  моментів  щастя  й  радості.  Можна  прожити  тридцять  спокійних  років  і  нічого  в  цьому  житті  не  знати  й  не  бачити.  А  можна  жити  аж  занадто  насичено  і  в  ці  ж  тридцять  бути  морально  старим  дідом  чи  бабою.  В  цей  день  впав  такий  сніжисько,  як  за  всю  зиму  не  нападало.  Проте  поряд  були  дві  найближчі  подруги  -  Мері  та  Соломія,  а  також  молодша  сестра  Мері,  Оля.  Як  не  дивно,  я  аж  світилась  від  радості,  яка  з'явилась  невідомо  звідкіля.  Та  й  яка  різниця,звідки?  Це  був  мій  день.  Таке  буває  лише  раз  в  рік,то  чому  б  і  ні?  Ми  співали  пісень,танцювали,  розмовляли  про  все  на  світі  -  так,наче  на  цьогодні  світ  зупинився  і  є  тільки  ми  четверо.  Мері  з  Олею  намалювали  для  мене  неперевершений  плакат  -  і  це  була  така  приємність!  Соломія  подарувала  книжку  Бруно  Ферреро,  ту,  що  я  її  так  хотіла.  І  торт  вдався  на  славу,смачнющий  був!  Розповідаю  це  вам  і  усміхаюсь  -  є  ж  що  згадати!  Приємнощі  всілякі  досі  витанцьовують  у  пам'яті.  Лягала  спати  з  усмішкою,  і..  
Він  знову  мені  приснився.  Цього  разу  я  була  в  казковій  світло-фіолетовій  сукні,  такій  приємній  на  дотик,  і,  думаю,  гарній  на  вигляд  на  мені.  Переді  мною  були  сходи.  Сходи  вверх.  На  вежу  якусь?  Можливо.  Взяла  в  руки  з  обох  боків  низ  сукні  й  почала  підніматись  сходами  вгору.  Це  справді  була  вежа.  Як  в  замку  -  невеличке  темне  приміщення,  на  стінах  красувалися  пейзажі  Франческа  Гварді,художника  XVIII  століття  в  стилі  рококо.  Біля  вікна  стояв  він  -  на  голові  біла  перука,    зодягнений  в  золотисто-червоне  вбрання.  Коли  я  увійшла,  він  обернувся  і  так  подивився  на  мене,  наче  просверлив  і  бачив  наскрізь.  Пішов  назустріч  мені,  простягнув  руку  і  повів  до  вікна.  Яка  ж  краса!  Небо  було  наче  облите  червоною  фарбою,  ще  не  траплялось  мені  бачити  такий  захід  сонця.  Перед  нами  був  ліс,  такий  давній,що  здавалось,  наче  ще  динозаври  його  садили.  В  мене  було  стільки  слів,стільки  запитань,але  я  не  могла  вимовити  й  слова.  І  В.А.М.  теж  мовчав.  Провів  рукою  по  руці,  відчула  це  тепло,яке  мов  струмом  пройшло  крізь  тіло.  Я  врешті  спромоглась  запитатись:  
-Хто  ти?  
-Ти  прекрасно  мене  знаєш.але  ніколи  не  здогадаєшся,що  це  саме  я.  Не  можу  тобі  сказати.  І  підказати  теж  не  можу,  -  випередивши  моє  наступне  запитання  сказав  він.  -  Я  не  можу  часто  траплятись  в  твоїх  снах.  Ти  хотіла  знати,  чи  існував  я  коли-небудь.  Так,  існував.  І  зараз  існую.  І  ти  слухаєш  про  мене  часто.  Але  не  чуєш.  І  хтозна,чи  здогадаєшся  колись.    
Він  взяв  мене  за  руку  і  повів  вниз,  як  я  зрозуміла,  надвір  -  провести  таку  собі  екскурсію  місцевістю.  Все,що  я  бачила,  було  наче  в  фільмах  про  минуле  кілька  століть  тому.  У  цьому  сні  я  почала  вдивлятись  у  кожну  дрібничку  і  запам'ятовувати  -  розуміла.що  мене  чекає  значно  більше  роздумів,аніж  після  першої  зустрічі  з  В.А.М.ом.    Ми  йшли  різними  залами,  зупинились  в  одній  -  там  був,мабуть,  старезний  білий  рояль.  В.А.М.  пішов  до  нього,  сів  і  почав  грати.  Я  стояла  поряд  і  усміхалась.  Він  грав  так  вміло  і  так  гарно.  І  щось  таке  знайоме-знайоме,от  тільки  згадати  не  могла.Закінчив  грати  і  сказав:  "З  днем  народження  тебе!"  
Прокинулась.  У  руці  ще  одна  згорнута  записка.  "Не  сумнівайся  в  моїй  реальності.  Я  існую.І  ми  справді  ще  побачимось".  Знову  думки.  Тільки  цього  разу  значно  більше..  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436625
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.07.2013


Einige bin ich. Розділ 1

Тільки  в  твоїх  обіймах  я  зрозумів,  
скільки  часу  було  витрачено  даремно.
Немер  ібн  Ель  Баруд

 Розділ  1  
Чи  варто  втікати  у  себе?  Щоразу  блукати  кладовищем  свого  серця,  де  привиди  минулого  жваво  кружляють,  як  запахи  щойно  звареної  кави?  Чи  варто?..  Я  йшла  засніженим  містом,  мені  пахло  мандаринками  і  тими  смачнючими  пряниками,  які  мама  колись  купувала  напередодні  Нового  року,  люди  похнюплено  розглядали  своє  взуття,  крокуючи  хто  куди.  Чомусь  цей  сніг  викликав  стільки  роздумів,  одна  думка  перекрикала  іншу  і  мені  не  виходило  змусити  їх  говорити  за  чергою.  З  тобою  на  світ  щодня  народжується  зима,  та  неймовірна  пора,  коли  не  зважаючи  на  холод  та  снігопад,  дарувати  усмішку  перехожим  зовсім  неважко,  коли  ділишся  своїм  натхненним  світлом  душі  навіть  з  ворогом.  І  щосекунди  в  тобі  народжується  все  більше  тої  зими,  аж  поки  ти  не  стаєш  зовсім  щасливим.  І  ти  усміхаєшся  захмареному  небу,  засмученим  людям  –  і  вони  усміхаються  у  відповідь.  На  тебе  здивовано  поглядають,бо  ж  ти  для  них  –  дивак-життєрадісник,  який  тільки  й  намагається  помітити  в  кожній  дрібничці  щось  прекрасне,  який  дивиться  на  світ  широко  розплющеними  очима.  І  цього  життєрадісника  не  зрозуміє  ніхто,  хіба  такий  же  дивак…  Я  буквально  літала,  позитивна  енергія  розливалась  вулицями,  і  засніжений  асфальт  наче  ставав  кольоровим,  роблячи  дорогу  дугою  веселки.  Одягнена  була  доволі  просто  як  на  дивачку  –  досить  непримітне  чорне  пальто  почало  біліти  від  снігу,  звичайна  собі  біла  шапка,  як  і  в  тисяч  інших  людей.  Але  не  зважаючи  на  відверту  звичність  люди  озирались.  Чому?  Бо  сьогодні  так  мало  радості  й  так  багато  смутку,  що,  коли  бачиш  усміхнену  людину,  починаєш  думати,  що  б  це  мало  означати.  Не  буду  казати,  я  мене  звати.  А  нащо?  Чи  змінить  це  щось?  
Проте  не  завжди  була  життєрадісницею.  Знаєте,  сни  можуть  так  змінити  вас,  що  ви  й  оглянутись  не  встигнете,  як  станете  зовсім  іншим.  Так  сталось  зі  мною…  Була  весна,  я  у  легкій  білосніжній  сукні  крокувала  парком,  аж  раптом  почався  дощ,  такий  теплий,  що  мені  захотілось  закутатись  в  нього,  спіймати  кожну  краплину,  закрити  її  у  банці  щастя  та  зберігати  роками  у  своїй  шафці.  В  навушниках  раптом  заграла  така  стара,  але  така  містична  для  мене,  пісня  Наталії  Орейро  «Cambio  dolor».  Ви  точно  чули  її,  якщо  хоча  б  раз  дивились  серіал  «Дикий  ангел».  Мені  стало  так  якось  дивно  в  душі,  і  раптом  я  закружляла  під  дощем,  слова  «Обмінюю  біль,  звільняюсь  від  цього,  обмінюю  біль,  і  щастя  прийде..»  настільки  вражали  мене,  що  не  могла  не  віддатись  пісні  вповні.  Звісно,  в  парку  я  була  не  одна.  Багато  людей  ховались  хто  куди,  дехто  витягував  парасольки.  Вони  дивились  на  мене,  як  на  несповна  розуму  дивачку,  та  мені  було  байдуже.  Я  кружляла..  Обмінюю  біль..  І  тут  до  мене  підбіг  хлопець,  взяв  мою  руку  і,  наче  відчуваючи  пісню  моєї  душі,  почав  танцювати  зі  мною  пристрасну  самбу,а  я,  здивована,  тільки  помітила  його  очі.  Вони  були  сині-сині,  небеса  перед  ними  здавались  вицвілим  фото  з  минулого.  Пісня  закінчувалась,  його  руки  так  міцно  і  так  ніжно  водночас  обійняли  мене..  Запах  його  парфумів  зводив  мене  з  розуму.  Наталія  Орейро  заспівала  останні  слова,  в  останні  секунди  пісні  він  нахилився  до  мене  й  промовив:  «Ми  ще  зустрінемось…»,  подивився  в  очі  так  ніжно,  поцілував  в  щоку  і  щез…  В  навушниках  грала  все  та  ж  Орейро,  але  була  я  не  в  парку,а  в  ліжку.  Відчула  щось  у  руці.  Це  був  папірець,  акуратно  згорнений  та  підписаний  мені.  Цікавість  разом  зі  здивуванням.  Розгорнула.  «Ми  ще  зустрінемось.  В.  А.  М.».  Що  б  це  мало  означати?  Ініціали..  Чиї?  Кого  шукати?  Хто  цей  загадковий  В.А.  М.?Хто  відчуває  музику  душі  на  рівні  підсвідомості?  Хто  танцює  самбу,  наче  сам  Бог?  Ніяк  не  могла  заспокоїтись.  Лежала,  крутилась  з  боку  на  бік,  і  думала,  думала,  думала..  Чи  є  у  мене  знайомий  синьоокий  хлопець  з  такими  ініціалами?  Де  його  шукати?  Звідки  записка?  Сіла.  Увімкнула  музику  для  релаксації,  записала  все  у  щоденник,  спробувала  намалювати  своєрідний  «фоторобот».  Виходило  не  дуже,  бо  ж  не  художниця.  Вирішила  віднайти  незнайомця  чого  б  це  не  коштувало.  Всі  його  рухи  були  такими  ж  легкими  й  невимушеними,  як  і  моя  сукня  зі  сну.  В  реальності  ніколи  не  мала  такої  сукні.  Засмутилась.  Вирішила  придбати  таке  ж  плаття,  відшукати  його,  як  і  того  синьоокого  хлопця…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384533
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.12.2012