| Сторінки (10/959): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
З піснями народилась на серпанковій сфері –
цнотлива і прекрасна, з рум’янцем від пісень;
і йде вона відкрити уранці усі двері,
щоб в них зайшов повільно сердитий хмурий день.
Вона як таємниця із темної пустині,
що роздає для світу дари незнані ті.
Під нею розстелились сади в чуднім цвітінні
і ниви урожайні у звучній самоті.
Вона іде з піснями – мене піснями будить,
та вже чужі для мене той дзвін і звучний тон.
Більш здивування в серці моєму не розбудить,
бо прагне моє серце лиш в затишок і сон.
Христо Ясенов
Зора
Тя пее и се ражда в покоя на мъглата
и девствена и бяла, потънала във свен;
и иде да отвори на утрото вратата,
че мудно ще премине навъсеният ден.
Тя иде, като тайна из тъмните пустини,
и дарове незнайни излива над света.
Под нея се разстилат нацъфнали градини
и грейнали полета във звучна самота.
Тя иде и ми пее - и пее, и ме буди,
но чужди са за мене мелодия и звън.
Сърцето ми отдавна престана да се чуди,
сърцето ми жадува затишие и сън.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657713
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.04.2016
Край нас життя проходить – безсоння й таємниця.
І, може буть, ти плачеш за плином зжитих днів;
і може ти страждаєш в буденності й дрібницях –
страждаєш, та без ремства, без плачу і без слів.
А ранок наступає і далі йде поволі –
вервечка безкінечна із радості й журби.
І доля кострубата гризе тебе до болю,
і хтось безжально крила зв’язав навік тобі.
Край нас життя проходить – мелодія неспинна,
і вічно ти, у мандрах знеможений, спішиш.
І маєш таємницю свою одну-єдину -
в ній серцем розм’якаєш, і тлієш, і гориш.
Христо Ясенов
Едничка тайна
Край нас тече животът - той бдение и тайна.
И може би ти плачеш над всякой минал час;
и може би ти страдаш сред делничност безкрайна,
и страдаш, но без сълзи, без ропот и без глас.
А утрото дохожда и пак си отминава -
безкрайна върволица от радост и тегла.
И сещаш ти до болка съдбата си корава,
че някой е превързал и твоите крила.
Край нас тече живота - мелодия безкрайна -
и вечно изнемогнал ти странствуваш и бдиш.
И криеш непорочен една-едничка тайна,
и в нея се разтопваш - и тлееш, и гориш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657535
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2016
В кривавому диму зоря ясна вмирає.
Безшумні хвилі теплих сутінків гойдають.
Надходить ніч. Душа моя вже чути починає,
що кроки дня мого прекрасного стихають.
Стемніло вже. Покірно захолола тиша.
Душа моя в кошмарний сон, заснувши, знов прямує –
розплакались там квіти весняні найніжніші,
бо снігова зима вже їх в уста цілує.
Христо Ясенов
Топла здрач
Във кървав дим зората тихичко умира.
Безшумните вълни на топъл здрач полъхват:
Приижда нощ. Душата ми започва да разбира,
че стъпките на моя хубав ден заглъхват.
Помръкна веч. Застина кротко тишината.
Душата ми кошмарен сън заспа и засънува:
- Разплакали се тихичко на пролетта цветята,
че бледа зима ги по устните целува.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2016
У полі сніг. І вечір опадає.
В скорботу білу вслухались тополі.
І знов одна душа сама страждає,
і молиться сама у муках, болі.
Зів’янув день. І квіти заридали –
під свіжим снігом здушені зітхання ...
Мою печаль ми в плач один з’єднали,
одне з одним, народжені в єднанні.
Христо Ясенов
И плакаха цветята
Поле от сняг. И мека вечер пада.
Във бяла скръб прислушани тополи.
И пак една душа самотна страда,
и пак сама в страдания се моли.
Увехнал ден. И плакаха цветята -
под пресен сняг въздишки притаени...-
И с мойта скръб ний плачем в тишината,
един във друг, един от друг родени.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656639
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.04.2016
1
І прийде світлий ранок, Суламіт,
з пурпурними, у посмішці, устами –
і ранок цей нестиме день ясний
в поля сонливі вкриті килимами.
І у колисці весняного дня
із поглядом на широчінь відкриту
й молитвою мандрівника щодня
про тебе серце буде говорити.
І в тіні вечорової пори,
коли високих гір краса темніє
і сонце зі смиренням, у журі,
далеко за лісами десь марніє–
зі спрагою тяжкою, як дитя,
і з болем від печалі, що зростає,
про тебе моє серце, Суламіт,
про тебе моє серце запитає.
2
На гладь озерну місяць поглядає
і образ його в озері живе.
Поволі човен хвилями гойдає
і лебідь в водах місячних пливе.
Ніч повна зір і барвної імли,
і мовить звідусіль величність ночі...
На груди мої голову схили
і сон нехай прикриє твої очі –
побачиш ти далекі виднокола –
весна там вічна квітне на землі,
і море, сонце, простори довкола,
і вітер, що гойдає кораблі.
І ми погаснем у серпанку сну,
що розлила безмежна ніч могуча,
а ранок дасть утіху нам ясну –
іриси білі й лілії квітучі.
3
В моїх очах той сутінок спочив,
що віє крізь вікно моє відкрите.
І часто, бувши змореним, розбитим,
від горя, смутку, туги і плачів,
шукав тебе у бурі і біді
під ліхтарями міста я тоді.
І там, серед уїдливих хорів
примар в прозорих карнавальних масках,
я засипав в твоїх чудесних ласках –
мене там погляд твій жіночий грів;
тебе любив в жадобі я, чудний –
піднесений, зчарований, хмільний.
І завжди з серцем повним, у думках,
принадлива, смиренна і покірна,
закохана і зморена безмірно
ти плакала у мене на руках –
і слухала, немов з дитячих снів,
як дзвін святковий мій тобі дзвенів.
І нині, коли померки нічні
і білий сніг на вулицях спадає,
невільно серце по тобі страждає
і світлий спогад твій дзвенить мені –
а очі в світлі місяця живуть
і я шепчу, мов стишене дитя:
– О, жінко, ти благословенна будь!
4
Пам’ятаю ту священну мить –
ти піднесена і юна твоя врода!
Гаснучи, печалями горить
день сумний і віє прохолода.
Засипаєш. А душа тремтить...
Радість все наповнює і згода.
Наді мною зорна ніч вісить.
Ніч та стала ніччю листопаду.
В ніч ту бог невидимий відкрив
в царстві спогадів далекі тіні.
Смерть торкнулась розкоші борів
і траву покрив смертельний іній.
Очі ти відкрила в напівсні –
що побачила неясно, тьмаво? –
дзвін церковний, померки нічні,
і вінки утраченої слави...
---
Після довгої глухої тишини...
Серце серцю не давало знаків.
Плач прорізав спокій далини –
наче хтось в мені й тобі заплакав.
Кожен з нас вже вибрав свою путь –
путь невірну зрадницької муки.
А над нами піднімався день –
перший день від нашої розлуки.
5
І мирно відпочивши від денної утоми,
самітник безпритульний попід твоїм крилом,
тобі шепнути хочу і розгорнуть по тому
я книгу безіменну із болями і злом.
А ти мене послухай, схиляючись безмовно,
і все тобі скажу я, і все для тебе дам –
тож, може бути, стихне той сумнів невгамовний,
тож може не відчую, що я лишився сам.
6
Згадую перший той вечір,
згадую перші ті дні –
був я тобі чародійник,
радість була ти мені.
Вечір спустився неясний,
море стемніло умить –
тихо любов твоя гасне,
радість моя вже мовчить .
Десь у безмісячну пору
хтось безголосо ридав,
хтось мимоволі над нами
злобну молитву читав.
Ми розійшлися безмовно –
повнив нас болісний жаль.
Перший весняний той вечір –
перша у серці печаль.
7
Літній вечір лагідно розгорне
крила лебедині потайні
і як матінка стара пригорне
стишені сади й поля сумні .
і тоді – коли журба змирила,
і тоді – від ніжності бліда,
стомлена згадай, сестрице мила, –
мовчки про мене тоді згадай!
Христо Ясенов
Цикъл «Посвещения»
1
И утрото ще дойде, Суламит,
със пурпурна усмивка на устата -
и утрото ще лъхне ведрина
в задрямалия губер на полята.
И в люлката на пролетния ден -
под погледа на ведрите простори -
с молитвата на пътник уморен
сърцето ми за теб ще заговори.
И в сянката на вечерния час,
когато притъмнеят планините
и слънцето, без ропот и без глас,
потъне надалеко зад горите -
с мъчителната жажда на дете
и с болката, от горести пропита,
сърцето ми за тебе, Суламит,
сърцето ми за тебе ще попита.
2
Над езерото месецът поглежда
и образа му в езерото бди.
Крайбрежна лодка бавно се навежда
и лебед плува в лунните води
Нощта е пълна с краски и звезди
и нейното величие говори...
Склони глава на моите гърди
и нека сън очите ти притвори:
ще видиш ти далечни кръгозори,
където вечна пролет зеленей;
море ще видиш, слънце и простори
и вятър, който кораби люлей.
И ний ще гаснем в сънния навей
на тая нощ безбрежна и велика,
а утрото по нас ще разпилей
на цъфнал крин и бяла перуника.
3
Очите ми са пълни с топъл здрач,
що вее през прозореца отворен.
И неведнъж - измъчен и изморен
от горести, нерадости и плач -
аз търсил съм те - в буря и беда -
под грейналите лампи на града.
И там, посред язвителния хор
на карнавала с призрачните маски,
приспивал съм се в твойте нежни ласки
и в пламъка на твоя женствен взор
и любил съм те жадно-заласкан,
унесен, зачарован и пиян.
И винаги с препълнено сърце,
пленителна, смирена и покорна,
ти плакала си - влюбена и морна -
във моите ласкающи ръце
и слушала си, като в детски сън,
на моя празник празничния звън.
И днес, когато веят тъмнини
и бледен сняг по улиците пада,
сърцето ми по теб неволно страда
и твоят светъл спомен ми звъни -
и сам, загледан в бялата луна,
аз шепна, като мъничко дете:
- Бъди благословена, о жена!
4
Помня още онзи миг свещен:
ти бе тъй възторжена и млада!
Гаснеше печално озарен
морний ден и вееше прохлада.
Ти заспа. Аз чаках запленен...
Всеки трепет дишаше отрада.
И припадна звездна нощ над мен.
Тая нощ бе нощ на листопада.
Тая нощ невидим бог разкри
царството на спомените стари.
Смърт целуна китните гори
и тревите смъртен скреж попари.
Ти очи отвори в полусън
и видя - какво видя тогава? -
Тъмни нощи - и черковен звън -
и венците на умряла слава...
- - -
После дълга, дълга тишина...
И сърце сърцето не дочака.
Плач прониза сънната страна -
сякаш някой в мен и в теб изплака,
И потърси всеки сам път -
път неверен на неверна мъка.
А над нас възхождаше денят -
първий ден от нашата разлъка.
5
И мирно отпочинал след дневната умора -
отшелник безприютен под твоите крила,
аз искам да ти шепна, аз искам да разтворя
безименната книга на земните тегла.
Ти тихичко ме слушай приведена над мене:
аз всичко ще ти кажа, аз всичко ще ти дам -
тъй може би ще стихне нестихнало съмнение,
тъй може би аз няма да сещам, че съм сам.
6
Спомням си първата вечер,
спомням си първия ден:
аз бях вълшебник за тебе,
ти беше радост за мен.
Спусна се вечер неясна,
ширна се тъмно море -
твоята обич угасна,
моята радост умре.
Нейде в безлунната доба
някой заплака без глас,
някой неволно прочете
кобна молитва над нас.
Ний разделихме се мълком,
пълни с болезнена жал.
Първата пролетна вечер -
моята първа печал.
7
Лятна вечер кротко ще разгърне
кадифени, лебедни крила
и кат стара майка ще прегърне
глъхнали градини и поля.
И тогава - тъжно примирена,
и тогава - нежна като блян,
припомни си, сестро уморена,
припомни си мълком зарад мен!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640228
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2016
Жаль так – ясніли щасливіші миті!
Пишно луги розцвітали улітку,
Легше було на букети із квітів,
Ніж нині тільки на квітку.
Бурі завили, нудний дощ полився,
Трудно знайти на лугах батьківщини,
Трудно знайти там, де цвіт золотився,
Другу листок хоч єдиний.
Те, що знайшов я, присвятою стало,
Вдячно прийми це заради визнання,
Що цей листок рука дружня тримала,
Що це присвята остання.
Adam Mickiewicz
W imionniku S.B.
Jaśniały chwile szczęśliwsze, niestety!
Kiedy na błoniach był kwiatow dostatek,
Kiedy mi było łatwiej o bukiety
Niżeli teraz o kwiatek.
Rynknęly burze, ciąngłe leją sloty,
Trudno wynaleźć na ojczystej błoni,
Trudno wynaleźć, gdzie kwiat błyskał złoty,
Listka dla przyjaznej dłoni.
Co wynalazłem, niech tobie poświęcę
Racz wdzięcznie przyąć, chociażby z tej miary,
Że byl ten listek w przyjacielskiej ręce,
Że to ostatnie są dary.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638913
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.01.2016
1
За пустинними полями і лісами вдалині,
де не світить срібний місяць і вогні зорі ясні, –
там на скелі в повній тиші, у гнітючій темноті,
гине чарівна мадонна в безвідрадній самоті.
Я б розсіяв ті темноти, пересилив би і страх,
і полинув би я гордо, де суєтності і прах,
і той замок неприступний я готовий розвалить,
щоби ту тремтливу душу міг голубити й любить.
Та боюся, що моєю вона буде тільки день,
в той же час боюсь – від неї буду стомлений щодень.
Бо хотів би так любити, щоб любити вічно міг, –
розтопити в цій любові днів буденних лід і сніг.
2
Я йду блідий, мовчу в утомі – дитина темної пустині,
шукаю світлу я країну, де вільний подих і сльоза;
шукаю килими квітчасті садів твоїх квітучих нині
і тінь холодну під листками, що береже твоя лоза.
Я йду блідий, мовчу в утомі – шукаю забуття я знову,
щоб міг убити, легковірний, той гріх, що творить суєта;
я йду покірно, щоб спочити у весняній твоїй діброві,
я йду тебе поцілувати, моя ти горда красота.
Знов біля тебе на колінах - дитина життьової битви,
щоб ти, як мати милосердна, обійми теплі розвела:
бажаю ніжний шепіт чути в словах вечірньої молитви,
бажаю, щоб зоря ясніла з твого рожевого чола.
3
Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!
Дай мені палючий вихор над безкрайністю пустою,
ласки мрійні безустанні дай замріяній душі;
дай мені ти віру в бога з таємницею святою,
щоб не міг я більш, безвірний, щоб не міг я більш грішить.
І, до мене притулившись, приласкай мене як мати!
Я шукаю теплий подих квітів зірваних в путі,
я шукаю світлий простір, крила чайки хочу мати,
щоб я також, як та чайка, над морями полетів.
А коли вже притемніють неосяжності суворі
і знайду, блукач бездомний, я свою вітчизну знов,
ти відкрий мені ворота твого затишного двору
і налий вина, в якому неземна твоя любов.
Поможи мені здолати всі моря неподоланні,
щоб побачив чудеса я ще не бачені земні;
сонце дай мені, щоб гріти ниви сковані в тумані,
сонце дай мені весняне у безхмарні світлі дні!
4
Тебе я відчуваю в молитвах щирих ночі,
тебе я відчуваю в журбі щоденних сліз,
і вранці відчуваю, коли листок тріпоче
і тихо опадає з посріблених беріз.
5
Тебе я відчуваю, велика і безкрайня, –
співаєш і танцюєш під місяцем вночі.
За іншими безодні, за ними все у тайні,
а мій дух тебе знає – і любить, і мовчить...
Я маю журбу і скорботи невірні,
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю отруту від смутків безмірних,
і щирі молитви, і пісню вечірню –
говорять вони про тебе.
Ти маєш моря і нуртовища бурні,
цвіт дня весняного тебе не мине;
ти маєш напій у твоїй срібній урні,
і вівтарі світлі, і ранки лазурні –
говорять вони про мене.
Я маю далекі безводні пустині –
від чорної спраги вже серце слабе,
я маю холодні сади в запустінні,
і сніжні поля у порожній долині –
говорять вони про тебе.
Ти маєш лиш погляди ніжні любові,
тебе цвіт весняного дня не мине;
ти маєш безмежності світлі чудові,
і сонце весняне, і двір мармуровий,
говорять вони про мене.
7
Після скорбот, і після торжества,
і після шуму життьової битви
я знов іду до тебе у молитві,
бо ти є дух від мого божества.
І я про тебе мрію знов і знов,
і що живий я знову відчуваю,
і я іду, я піднімаюсь і співаю –
і океаном є моя любов.
8
Повіяв запах квітів вечірньої години,
зайшло в утомі сонце за сонний ліс густий
і вітерець вечірній заграв в листках тростини,
розвіяв в полі трави і колос золотий.
Час пізній вечоровий спокійно наступає,
і золото ллє місяць на води голубі.
Через мене сонлива мадонна засипає,
через мене сонлива мадонна у журбі...
Христо Ясенов
Цикъл «Мадона»
1
Зад пустинните полета и далечните гори,
дето месеца не грее и зората не зори -
в тишината на скалите, надалеко от света -
гине светлата мадона в безотрадна самота.
А разсеял бих тъмите, превъзмогнал бих и страх,
и понесъл бих се гордо над суетности и прах,
и заключения замък бих посегнал да руша,
за да любя и лаская тази трепетна душа.
Но страхувам се, че моя тя ще бъде само ден,
а на втория - от нея аз ще бъда уморен.
А желал бих да я любя, вечно да я любя аз,
превъзмогнал в любовта си катадневности и мраз.
2
Аз ида бледен, тих и морен - дете на тъмните пустини,
и търся светлата родина на волен отдих и сълзи;
аз търся цветните килими на твойте губери-градини
и хладна сянка под листата на твойте къдрави лози.
Аз ида бледен, тих и морен и търся шемет и забрава,
за да убия - лековерен - греха на всяка суета;
аз ида кротко да почина под твойта пролетна дъбрава,
аз ида тебе да целуна, о моя горда красота.
И пак до тебе коленичил - дете на делничните битви -
кат съща майка милостива прегръдки топли разтвори:
жадувам галения шепот на твойте вечерни молитви,
жадувам грейналия трепет на твойте румени зари.
3
Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!
Дай ми пясъчния вихър на пустинята безкрайна
и бленуваните ласки на бленувана душа;
дай ми вярата на бога и великата му тайна,
да не мога обезверен, да не мога да греша.
И до мене приютена, приласкай ме, като майка! -
Търся топлото дихане на откъснати цветя;
търся грейнали простори и окрилата на чайка,
за да мога, като нея, над морета да летя.
А когато притъмнеят безпределните простори
и потърся обездомен аз родина и покров,
отвори ми ти вратата на широките си двори
и налей ми от виното на великата любов.
Помогни ми да преплувам непреплувани морета
и да видя чудесата на неведоми страни;
дай ми слънце, за да сгрея помразените полета,
дай ми пролетното слънце на безоблачните дни!
4
Усещам те, когато нощта молитви шепне,
усещам те в тъгата на всякоя сълза
и сутрин те усещам, когато лист потрепне
и глухо се откъсне от бялата бреза.
5
Усещам те навсъде - велика и безкрайна, -
ти пееш и танцуваш под лунните лъчи.
За другите си бездна, за другите си тайна,
а моят дух те знае - и люби, и мълчи...
Аз имам нерадост и скърби неверни,
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам отрова от горести черни
и топли молитви и песни вечерни,
които говорят за теб.
Ти имаш морета и вихъри бурни,
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш напивка във сребърни урни
и светли олтари, и утра лазурни,
които говорят за мен.
Аз имам далечни безводни пустини
и черната жажда на пясъчна степ;
аз имам студени и мъртви градини,
и снежни полета, и пусти долини,
които говорят за теб.
Ти имаш дълбоки ласкателни взори
и звучната радост на пролетен ден;
ти имаш широки и светли простори,
и пролетно слънце, и мраморни двори,
които говорят за мен.
7
След всяка скръб, след всяко тържество,
след всеки шум на делничните битви
аз ида пак при тебе със молитви,
че ти си дъх от мойто божество.
И винаги по тебе замечтан,
усещам аз отново, че живея -
и странствувам, издигам се и пея -
и моята любов е океан.
8
Полъхна цветен мирис на вечер ведролика,
помръкна морно слънце над сънни лесове
и вечерник засвири в крайбрежната тръстика,
развеял цветни билки и златни класове.
Часът на късна доба спокойно зацарува,
напада лунно злато над суша и вода.
Заспалата мадона през мене засънува,
заспалата мадона през мене зарида...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635512
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2016
1
Ти збуди мене в ранішню про́холодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені сині ліси!
І заніс я печалі в темно́ту пустині,
сни кошмарні я кинув у тлін,
щоб пробуджені чути сади у цвітінні
і співзвучний тремкий срібний дзвін.
Щоб залишений богом на тверді небесній,
наче човен у темній воді,
зміг побачити рідні поля я чудесні
на землі моїх славних дідів.
Ти збуди мене в ранішню про́холодь, мамо, –
із зорею, що в краплях роси,
хочу сонце я, сонце побачити рано
і віддалені рідні ліси!
2
Весною хочу бу́ти я в ро́зквіті безмежнім,
і гомінким потоком з ясних перлин і сліз,
і ніжно цілувати левади прибережні,
і мовчки сумувати за білістю беріз.
І озером ще бути – в мені щоб відбивалась
лазурна неосяжність – безхмарні небеса,
і щоб верба до мене увечері схилялась -
і в неї у скорботі розплетена коса.
Потоком хочу бути – і щоб мене жадали
крізь весну і крізь осінь зелені береги,
щоб води мої чисті човни бажань гойдали...
Я хочу бути вічність у вічної нудьги!
3
В вікно моє вже сонце стукотить
і день веселий будить тої ж хвилі.
В кімнаті ясне світло мерехтить,
немов метелики літають білі.
Надворі стріли вже давно весну,
і пташки спів підноситься над світом,
а я лежу без радості і сну,
і двері тут нема кому відкрити.
Печальна мамо, мовчки підійди
і поведи мене спокійно, легко,
завітне слово ти мені знайди
і заведи мене кудись далеко –
страждаю я тут з муки і біди,
і можуть мука та журба згубити –
між правдою й брехнею я завжди
хотів би зневажати і любити.
І, може бути, під дошкульний збір
мовчання, криків, глуму й застороги
я ще відчую кожний стрічний зір
і ще незнані виявлю дороги;
а може я стрімкий, забувши сон,
мов бранець, що відпущений з темниці,
ще пересилю мій земний полон
і дожену свою блакитну птицю.
4
Ніч темна лягла непомітно,
мовчать в тишині береги,
йде з заходу свіжість тендітна
і повів вечірній нудьги.
В імлі вечоровій я гину,
край річки спить привид верби,
душа моя – смутку дитина –
страждає в гіркоті журби.
В стражданнях покірно гойдає
вона свій міраж весняний –
бо сонце повільно сідає,
а з ним гасне день осяйний.
5
Час темний, загадковий проходить перед нами
і з вівтаря щоночі пливе жертовний дим,
і повсякчас обоє – із жертвами й гріхами –
страждаєм ми до болю і тонем в болю тім.
І ми постійно разом – самотність і неволя,
услід за нами пишно росте зневіра й страх;
та вже давно молитись я кинув у сваволі
і на богів посипав тяжкі прокляття й прах.
6
Поволі день блідніє і вмирає –
розкинув крила стомлені на шлях;
ніч падає – ніч падає й стихає,
і никне на розложистих полях...
І я дивлюсь на небо, все самотній:
там безмір, тіні, в променях блакить...
взиваю я, а серце у скорботі,
тріпоче серце – вічний бог мовчить...
Скрізь тиша ночі пізньої спадає,
повільно сонні дихають вітри.
Дух гноблений якийсь в мені страждає,
а інший в темноті зове згори...
І цілий світ, і дух мій переповнивсь,
я джерело, що з темних б’є глибин,
задиханий і змучений питаю:
Не я є бог – бог вічний і один?
7
Зірниця напуває безхмарне видноколо
і перлів позолоту розбризкує на схили.
В ранковій прохолоді прокинулося поле,
прокинулося поле і килим потрусило.
Гіллячки обважнілі гойдаються спокійно,
до них пливе весняна мелодія зігріта.
А скільки тут утіхи в промінні чудодійнім,
а скількі в позолоті ірисів синіх цвіту!
І, мамо, до тих квітів веди мене неспинно,
і дай вина ясного із келихів їх синіх;
шукаю я сп’яніння і на полях спочину –
несу я чорну спрагу безводної пустині.
8
Мій сад так ясне сонце й не побачив,
бо сутінок на сушу й воду впав.
І хтось в мені у муках гірко плаче,
і хтось в мені безумно заридав...
А може буть, що також не зігріє
мене й ранкова сяюча зоря,
і всі бажання у мені зотліють,
і квіти всі в душі моїй згорять.
В духо́ті свого спокою я гину,
шукаю, де є свіжість і роса, –
мені співайте про ясні глибини
на чистих неосяжних небесах;
мені співайте про чертоги білі
правічної богині – Красоти,
про пахощі троянд у повній силі,
що зірвані з моєї самоти.
Христо Ясенов
Цикъл «Пробудни песни»
1
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбудени ранни зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните сини гори!
И понесъл тъгата на тъмни пустини,
превъзмогнал кошмари и сън,
да послушам пробудните цветени градини
и съзвучния сребърен звън.
И забравен от бога на всички небета -
като лодка по тъмни води -
да погледам далечните родни полета
и земята на мойте деди.
Събуди ме в прохладните утрини, майко -
в несъбуден рани зори:
искам слънцето, слънцето светло да видя
и далечните родни гори!
2
Аз искам да съм пролет сред пролетите млади
и ручей бистрошумен от бисер и сълзи -
и кротко да целувам крайбрежните ливади,
и мълком да копнея по белите брези.
И езеро да бъда - та в мен да се оглежда
лазурната безбрежност на ведри небеса,
и привечер върбата над мене да навежда,
натегнала от скърби, разплетена коса.
Аз искам да съм ручей - и мене да жадуват
през пролет и през есен тревите от брега,
и лодки от желания в водите ми да плуват...
Аз искам да съм вечност сред вечната тъга!
3
В прозорците ми слънцето звъни
и веселият ден ме кротко буди.
По стаята се гонят светлини,
като крила от бели пеперуди.
Отдавна жива пролет е навън
и птица пее в ширните простори,
и аз лежа без радост и без сън,
и няма кой вратата да отвори.
Печална майко, мълком приближи
и поведи ме тихичко и леко,
заветната си дума ми кажи
и изпрати ме нейде надалеко -
аз страдам тук и мъка ми тежи -
и в мъката унивам и се губя,
а искал бих - сред правда и лъжи -
безумно да презирам и да любя.
И може би в язвителния хор
от крясъци, затишие и глуми
аз ще изпитам всеки срещнат взор
и ще открия непознати друми;
а може би безумно устремен,
като развързан пленник из тъмница,
ще превъзмогна всеки земен плен
и ще настигна свойта синя птица.
4
Нощ тъмна несетно припада,
замира и глъхне брега
и лъхне от запад прохлада
и вечерна топла тъга.
Аз чезна в мъглите вечерни
край сънните речни върби
и - рожба на горести черни -
душата ми горко скърби.
Тя страда и кротко лелее
миражи на пролетен блен -
че слънцето бавно гаснее,
а с него и белия ден.
5
Загадъчни и тъмни отхождат часовете
и всяка нощ се вие от жертвеници дим -
и винаги двамина - със жертви на ръцете -
ний страдаме до болка и в болка се топим.
И винаги двамина - самотност и неволя -
по стъпките ни никне неверие и страх;
но аз отдавна вече забравих да се моля,
посипал боговете с проклятия и прах.
6
Денят бледнее бавно и умира -
отпущат се натегнали криле;
и пада нощ - и пада - и замира -
и чезне татък в пустото поле...
И пак един, поглеждам към небето:
безбрежие и сенки, и лъчи... -
и питам аз, а тръпне ми сърцето,
сърцето тръпне - вечний бог мълчи...
На късна нощ затишието пада,
повяват бавно сънни ветрове.
И някой дух потиснат в мене страда,
и някой ме из тъмний край зове...
И целий мир се и моя дух прелива:
аз извор съм - и тъмен, и дълбок -
и питам се задъхан и измъчен:
Не съм ли бог, не съм ли вечний бог?
7
Зората напоява безбрежията ведри
и бисерна позлата по склоновете ръси.
В предутринна прохлада полето се разведри,
полето се разведри и губери разтърси.
Спокойно се люлеят натегналите вейки
и пролетна мелодия във трепета им блика.
А колко светла радост по слънчевите грейки,
а колко цветно злато и колко перуника!
И, майко, отведи ме наблизо до цветята
и дай ми светло вино от чашките им сини:
аз търся сънен шемет и леглото на полята,
понесъл черна жажда от пясъчни пустини.
8
Градината ми слъне не дочака,
а падна здрач над суша и вода.
И някой в мен мъчително заплака,
и някой в мен безумно зарида...
А може би, че няма да изгреят
на бяло утро светлите зари -
и в мене всички жажди ще изтлеят,
и в мене всеки цвят ще изгори.
Но в задуха на свойта безметежност
аз търся пак прохлада и роса -
ах, пейте ми за светлата безбрежност
на ведрите бездънни небеса;
ах, пейте ми за белите чертози
на вечната богиня - Красота, -
и за дъха на румените рози,
покъсани из мойта самота.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2016
1
... І наче колись-то я був
володар казкового царства,
і начебто ворог здобув
престол мій снагою лукавства.
А плити надгробні мовчать
під товщею попелу й лави,
лиш в тихій траві ще звучать
останки минулої слави.
Колись ця країна сумна
була тут притулком надійним,
і ця старовинна стіна
спиняла незлічені війни.
Безжалісні стріли неслись,
і лицарські списи старинні,
а скелі безлюдні колись
були вівтарем для спасіння.
Була там нечувана брань,
і лютість страшна безупинна –
і в день невимовних страждань
упала фортеця старинна.
Престольний палац розваливсь,
і військо хоробре розбите –
і бранцем простим я зробивсь
чужої ворожої свити.
Тому – по незнаній вині –
заручник чужого васальства
я плачу і згадую дні
старого казкового царства.
2
Осінь золота листки роняє,
пурпур обагрив верхівки крон;
небосхил мій смутком заслоняє,
слабне день за днем величний трон.
Дощ дрібненький шемрає за млою –
сон несе у лоно самоти...
Я стомивсь, стомився боротьбою!
Бідна мамо, чуєш мене ти?
Темний вечір стеле темні тіні,
заливає дорогі поля.
Я забув стрімкі пориви нині,
я утратив міць мого крила
і, згубивши шлях до далечіні,
безпритульний в путах самоти
гасну мовчки в сутінній пустині!
Бідна мамо, чуєш мене ти?
Вихор сонні тіпає тополі
і розносить висохлі листи;
стогнуть ледве-ледь гілляки голі,
плаче бідна чайка з висоти,
і, прикривши прірви і юдолі,
бог знімає пута самоти...
Хтось в мені співає, молить долю...
Бідна мамо, чуєш його ти?
3
Всміхається осінь барвиста
крізь сльози, і фарби, і прах,
і вихор тривожний зі свистом
розносить зітхання і страх...
Печальний зникаю в утомі,
мене страшний морок тлумить;
в відкритім вікні мого дому
лиш вечір холодний шумить...
Той вечір холодний говорить,
і плаче – в риданнях увесь...
Закриємо очі у зморі –
страшний наступив нам кінець!
Любіть мене, друзі безцінні, –
так рано мій світ потемнів!
Погасли останні вже тіні
минулих просвітлених днів.
Погасло проміння поволі,
що гріло мій траурний дім,
на серці печуть тавра болю,
залишені крахом страшним.
Бажаю спокійно загинуть
в безкрайній біді без людей –
мене забери, батьківщино,
у землю до рідних грудей!
4
Утомлений сон налягає на ратні дружини
і місяць холодний над яром блищить в тишині.
Чорніють скрізь ратники сонні у травах долини,
неначе забули розгрому загрозливі дні.
Наблизився вечір і стало спокійно і легко!
І небо у шатах зіркових висить навкруги –
я бачу, невсипний, як никнуть далеко, далеко,
казкового рідного краю степи дорогі.
У спогадах свіжих про осінь тужливо-прощальну
тону я невільно, хмільний від печалі й зневір,
і начебто чую старинну легенду печальну
і пісню гайдуцьку старих вічнопам’ятних гір.
І бачу поля я, і скелі стрімкі непривітні,
і ниви квітучі, і вод нестихаючих гнів,
і начебто чую крізь рокіт слова заповітні –
слова заповітні моїх відчайдушних дідів.
5
[i]So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine *
[/i]І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.
Я буду спати - й не засну...
Коли ж в якийсь погожий день промчиться буря по містах
то я, почувши кінський туп і металевий дзенькіт шпаги,
покину невеселий сон моїх печалей без уваги
і в незліченний легіон, де грізні воїни строями,
услід за ревом мідних труб і героїчними піснями
поставлю ратний табір мій.
Я буду ураган страшний,
що громить смутки і знемоги,
і тріумфуючий, хмільний,
про героїчні перемоги
гімн заспіваю бойовий.
І знову я порину в сон, і знову я в пітьмі погасну,
так гасне після праці день, що знов народжується чистий,
І знову я порину в сон, і знов знайду снагу прекрасну,
Завзятий, гордий і хмільний, завзятий, щедрий, урочистий.
[i]* Тож, прислухаючись в гробу,
Немов сторожа, у мовчанні,
Я хочу чуть гармат стрільбу
І тупіт коней, їх іржання.
Генріх Гейне, Гренадери
[/i]
Христо Ясенов
Цикъл «Приказно царство»
1
...И сякаш отдавна съм бил
владетел на приказно царство -
и някакъв враг е разбил
престола ми с тъмно коварство.
Надгробните плочи мълчат,
посипани с пепел и лава,
но в техните билки личат
останки от минала слава.
И тия безцветни страни
били са свърталища бойни,
и тия старинни стени –
закрила за хиляди войни.
Летели са кобни стрели
и рицарски копия стари –
а тия безлюдни скали
били са прибежни олтари.
Била е нечувана бран
и време на страшна свирепост –
и в някакъв ден предвещан
е паднала старата крепост.
Престолният град е сломен
и храбрата рат е разбита –
и аз съм попаднал във плен
сред чужда и вражеска свита –
затуй – по незнайна съдба –
заложник на чуждо васалство –
аз плача и мълком скърбя
по старото приказно царство.
2
Златна есен златни листи рони,
цветен пурпур багри всеки клон;
дъхат скърби мойте небосклони,
рухва бавно моят царствен трон.
През мъглата дребен дъжд ромони
и навява сънни самоти...
Аз съм морен, морен от погроми!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?
Тъмна вечер тъмни сенки стели
и залива родните поля.
Аз забравих устремите смели,
аз отпуснах вихрени крила
и загубил пътища и цели,
безприютен в свойте самоти –
гасна мълком в тъмните предели!
Бедна майко, чуваш ли ме ти?
Вихър свири в сънните тополи
и пилее сухите листа;
стенат плахо клонищата голи,
плаче плаха чайка над света
и – прибулил бездни и юдоли –
бог развява сънни самоти...
Някой в мене пее и се моли...
Бедна майко, чуваш ли го ти?
3
Усмихна се пъстрата есен
сред сълзи и краски, и прах
и вихър, тревожно понесен,
развея въздишки и страх...
Аз чезна печален и морен,
люлеят ме страшни тъми –
зад моя прозорец отворен
студената вечер шуми...
Студената вечер говори –
и плаче – и странно ридай...
Да склопим измъчени взори –
настанал е страшният край!
Любете ме нежно, другари –
тъй рано над мен се стъмни!
Погаснаха сенките стари
на светлите минали дни.
Погасна несетно лъчата
над моя тъй траурен дом,
тежи ми в сърцето печатът
на някакъв страшен разгром.
Аз искам спокойно да гина
сред тия безкрайни беди –
притискай ме, майко-родина,
до своите земни гърди!
4
Сън морен обвея несетно дружините бойни
и пламна изрязан над урвите месец студен.
Чернеят спокойно в тревата задрямали войни,
забравили сякаш разгрома на страшния ден.
Пониса се вечер и тъй е спокойно и леко!
И висне небето, и в звездни премени сияй –
и гледам аз буден как чезнат далеко, далеко
свещените степи на родния приказен край.
И в близкия спомен на тъжно-прощалната есен
потъвам неволно – от горест и скърби пиян, –
и сякаш дочувам – в старинна легенда унесен –
хайдушката песен на стария роден балкан.
И виждам полята, и виждам скалите безцветни –
и цветните ниви – и бистрите речни води –
и сякаш дочувам през ромона думи заветни –
заветните думи на моите храбри деди.
5
[i]So will ich liegen und horchen still
Wie eine Schildwach’ im Grabe,
Bis einst ich hoere Kanonengebruell
Und wiehernder Rosse Getrabe.
Неinrich Неine
[/i]И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър,
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна,
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър.
И аз ще спя, и аз ще бдя...
И ако в някой светъл ден премине буря през града
и чуя тропот на коне и металичен звън на шпаги,
аз ще напусна мрачний сън на свойте горести недраги
и в многобройний легион на стройните сурови войни
наред със медните тръби и страшните напеви бойни
ще вдигна своя боен стан.
И сам ще бъда ураган,
разгромил всички скърби ледни,
и тържествуващ и пиян,
ще пея химните победни
на свойта героична бран.
И аз отново ще заспя, и аз отново ще погасна,
тъй както гасне морний ден, за да изгрее чист и ведър;
и аз отново ще заспя, и пак отново ще израсна
стихиен, шеметен и горд, стихиен, шеметен и щедър
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2016
1
Вітер осінній шугає,
вечора йде пелена,
десь вдалині затихає
дзвонів вечірніх луна.
Сонце поволі відходить,
місто обкутують сни,
пастир примарний обходить
стомлених мар табуни.
Простір і час, що я маю, –
все це у болях топлю...
– Мамо, і я́ вже дрімаю!
– Мамо, і я́ уже сплю!
2
Темний вечір подих стримав на притомлених ланах
і погойдується тиша упокоєна в печаль.
У смиренні й муках гине білий цвіт у смерті снах...
І мені на серці тужно, і в моєму серці жаль!
Крик від болю безпритульно тишиною пролетів,
наче журавлів далеких в небі стрічечка сумна.
У полях далеких кожний квіт цілющий перецвів
і заплакав хтось тихенько там позад мого вікна...
І заплакав хтось тихенько в грудях у моїх на дні,
мов зібрав усю самотність, і неволю, і печаль.
У смиренні й муках гаснуть зорі всі мої ясні...
І мені на серці тужно, і в моєму серці жаль!
3
На заході погасло сонце в морях багрянцю й позолоти,
осінній вітер плач сирітський у темну далечінь скидає;
нависла хмара понад полем і квітам сон несе скорбота...
Бажаю радості і сонця, та тільки без кінця ридаю!
Імла і болі споконвічні переповняють небозводи,
і я – невільник безпритульний – несу тягар свій у гризоті...
У втомі сон стискає землю і мокра осінь плач заводить...
Бажаю жвавості щоб жити, та тільки без кінця в дрімоті!
4
На незміряні поля
дощ уранішній полляв...
Дощ уранішній полляв
на незміряні поля.
Бог натомлений зітхнув,
і безтрепетно відкрив,
і безтрепетно відкрив
день безмежний, що сяйнув.
День безмежний осяйний
в лісі сонному світив
і в печалі освітив
на деревах лист рясний.
На деревах лист рясний
своє щастя вмить прокляв –
рідні радісні поля
осені багрець залляв.
5
Заспокійливий вечір даремно тратить світло минулого дня,
а за лісу пустинним багнищем заховалося сонце сумне.
Мої радощі гаснуть невільно, як в полоні мале пташеня, –
поможіть мені, браття кохані, рідні сестри, лелійте мене!
В серці я без надій відчуваю лиш скорботу болючу одну,
що осінній безжалісний холод мій дитинства садок не мине;
і давно усіма я забутий руки в марній надії тягну –
поможіть мені, браття кохані, рідні сестри, лелійте мене!
Христо Ясенов
Цикъл «Есенен сън»
1
Есенен вятър полъхна,
вечер се стели навън,
нейде далеко заглъхна
ехо от вечерен звън.
Слънцето бавно умира,
глъхне потайно града,
призрачен пастир прибира
призрачни, морни стада.
Място, пространство и време -
всичко се в болка топи...
- Майко, и мен ми се дреме!
- Майко, и мен ми се спи!
2
Глуха вечер притаява дъх над морните поля
и люлее тишината на застинала печал.
В примирение и мъка гинат белите цветя...
И на мене ми е тъжно, и на мене ми е жал!
Вик на болка безприютна в тишината пролетя
сякаш жерави далечни пред настъпила мъгла.
Из далечните полета всяка билка прецъфтя
и заплака някой глухо там зад моите стъкла...
И заплака някой глухо тук във моите гърди -
сякаш сбраха се самотност и неволя, и печал.
В примирение и мъка гаснат моите звезди...
И на мене ми е тъжно, и на мене ми е жал!
3
Погасна слънцето на запад в море от пурпур и позлата,
и вятър есенен понесе плача на горестно сираче;
нависна облак над полето и болна скръб приспа цветята...
Аз искам радости и слънце, а колко много ми се плаче!
Мъгла и болка безначална препълни всички небосклони
и аз - неволник безприютен - помъкнах свойто тежко бреме...
Притисна морен сън земята и мокра есен заромони...
Аз искам буден да живея, а колко много ми се дреме!
4
Над безкрайното поле
дъжд подранил завале...
Дъжд подранил завале
над безкрайното поле.
Бог въздъхна уморен,
и безтрепетно разкри,
и безтрепетно разкри
ден безбрежен и студен.
Ден безбрежен и лъчист
грейна в сънните гори
и в нерадост озари
всеки клон и всеки лист.
Всеки клон и всеки лист
свойто щастие прокле -
че над родното поле
есен багри разпиле.
5
Миротворната вечер пилее светлината на белия ден,
че зад пустите горски усои безнадеждно се слънцето скри.
Мойте радости гаснат неволно, като птици попаднали в плен -
помогнете ми, влюбени братя, приласкайте ме, родни сестри!
Аз предсещам мъчителни скърби в безнадеждното свое сърце,
че сланата на къдрава есен мойте детски градини покри;
и отдавна забравен от всички, аз протягам напразно ръце -
помогнете ми, влюбени братя, приласкайте ме, родни сестри!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015
1
Стоїть одна старинна вежа біля моря
крізь темні вечори і ранішнє проміння –
там замкнені душа і серце плачуть з горя
серед холодних стін і хмурого склепіння.
А світло є, і осяває простори широкі,
та знаю, що дверей мені ніхто вже не відчинить,
бо золоті ключі закинув бог глибоко
у темне море десь, у водяну пучину.
2
Не маю дому, де́ я бездомний відпочину,
ні весняних садочків у вранішній росі,
я наче мандрівник той – без даху, батьківщини,
несе мені страждання покров небес усіх.
Страждаю я до втоми, бо вічно ти зі мною
і труїш кожну думку, і труїш радість снів,
ти – тінь моя незмінна з невірою сумною,
ти – загадка довічна моїх минулих днів.
3
Знов небо очі для спання прикриє:
зірки і ніч, самотність і печаль...
Гукнув би я, та хто мені відкриє,
хто від мерця у світі чує жаль?
Гукнув би я, та острах і вагання, –
немає слуху в просторі лихім.
Я краще буду спраглим у стражданнях,
щоб зникнути безмовним і глухим.
4
І ти не смій приходить, царице незнайома,
ти – блискавка весняна, горіння сподівань:
в покірності прекрасній, спокійно і свідомо,
я хочу жить самотнім, без скарг і нарікань.
І ти не смій приходить у затишні покої:
я хочу жити в смерку затулених повік
і марити там мирно наснагою палкою,
де променів останніх йде золотий потік.
5
У передсмертнім сні гойднулась зірка,
безшумний смерк легесенько надходить,
я хворий і душа страждає гірко –
страждає без повітря й прохолоди.
Весна мене не грітиме щасливо,
у сні тяжкому журно я ночую.
Та, боже, ах, оглухну я можливо –
нікого і ніщо вже не почую!
6
Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами,
замислений, печальний, в страху я і без сил,
бо темний бог безмірно знов сипле над лісами
на темний цвіт фіалок свій загадковий пил.
День згасне. Звечоріє. Стемніє наді мною –
ніч стомлена опустить розгорнуте крило
і думою тяжкою, болючою, сумною,
знов безсердечно зморщить вже зморщене чоло.
І я в імлу захо́ду дивитимусь лякливо,
і плакатиму гірко, полонений навік,
бо десь далеко вмерла зоря ясна, тремтлива,
і, може бути, з нею найкращий день мій зник.
Мій день в плачу минає, і очі зі сльозами,
замислений, печальний, в страху я і без сил,
бо темний бог безмірно знов сипле над лісами
на темний цвіт фіалок свій загадковий пил.
7
Докучний гніт і спрага непомірна
тамують мої гімни і моління –
в мені вмирає й родиться безмірно
той плач, що з ним проходять покоління.
І я горю, і гасну, і кріплюся,
мов лицар в неминучості марнію,
і плачу смертно, плачу і сміюся –
і сміх мій повний смутку й безнадії.
А піднімусь – земна печаль згинає,
зір стомлений не може сліз тримати,
і я немов тяжкі окови маю,
котрі, здається, вже не розламати.
8
Коли фіалки стали в тьмі темнішими
і день твій від скорботи почорнів,
закрий ти свою душу перед іншими –
в собі знайди утіху скорбних днів!
Ти у безодні з темними стражданнями
подовжуй свої муки і плачі!
І в шумнім хорі з людськими риданнями
із тугою своєю промовчи!
Христо Ясенов
Цикъл «Заключена душа»
1
Стои една старинна кула край морето
през тъмни вечери и утрини прозрачни -
и там ридай заключена душата и сърцето
сред хладните стени и сводовете мрачни.
А светло е, и греят вън пространства необятни,
но зная аз, че няма кой вратата да отвори,
защото бог захвърли ключовете златни
на тъмното море сред водните простори.
2
Аз нямам дом, където бездомен да почина,
ни пролетни градини в предутринна роса -
и аз съм като странник без подслон и родина,
и страдам под покрова на всички небеса.
И страдам до умора, че ти си вечно с мене
и тровиш всяка мисъл, и тровиш всеки блен,
ти - сянка неразделна, невяра и съмнение,
ти - вечната загадка на всеки минал ден.
3
Небето пак очи за сън притвори:
звезди и нощ, и скръб, и самота...
И викнал бих, но кой ще ми отвори,
но кой ще чуй от мъртвите в света?
И викнал бих, но страшно ми е мене,
че тъмната пустиня няма слух.
А по-добре е в жажда и съмнение
да чезна тъй безропотен и глух.
4
И ти недей дохожда, царице непозната,
ти - мълния и пролет, горение и плам:
под тихото смирение на късната позлата
аз искам да живея безропотен и сам.
И ти недей дохожда сред сънните покои:
аз искам да живея с притворени очи
и мирно да сънувам желанията свои
под златното сияние на късните лъчи.
5
В предсмъртен сън люлее се зората,
безшумен здрач излеко вей и пада.
Аз болен съм и сещам си душата -
и сещам я без въздух и прохлада.
И пролет мене нивга не полъхна,
че в тежък сън нерадости сънувах.
Но, боже, ах, да можех да заглъхна,
и никого, и нищо да не чувах!
6
Денят ме отминава със сълзи на очите,
замислен и печален, в предчувствия и страх
че тъмен бог отново разсипва над горите
на тъмни теменуги загадъчния прах.
Денят ще свечерее. Над мене ще се стъмни,
че морна нощ ще спусне разгърнато крило
и мисли безотрадни, мъчителни и тъмни,
отново ще набръчкат набръчкано чело.
И плахо ще погледна на запада в мъглата,
и горко ще заплача завинаги пленен,
че нейде надалеко умряла е зората,
а може би със нея най-хубавият ден.
Денят ме отминава със сълзи на очите,
замислен и печален, в предчувствия и страх
че тъмен бог отново разсипва над горите
на тъмни теменуги загадъчния прах.
7
Досаден гнет и непритворна жажда
обсажда мойте химни и моления -
и сякаш в мен умира и се ражда
плачът на много, много поколения.
И аз горя, и гасна, и живея,
като затворен рицар в неизбежност -
и плача смъртно, плача и се смея -
и моят смях е пълен с безнадеждност.
Издигна ли се - земна скръб ме трови,
а морен взор сълзите не задържа -
и аз усещам някакви окови,
които сякаш няма да развържа.
8
Когато здрач прибули теменугите
и твоят ден за скърби свечери,
ти затвори душата си за другите
и в себе си утеха намери!
И в бездната на тъмните страдания
разпъвай свойта мъка и плачи!
Но в шумний хор на людските ридания
ти своята нерадост премълчи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2015
Минає полуніч. Без втоми
сіяє місяць променистий.
На склі віконному нічному
тінь від акацій густолистих.
Тінь лягає тріпотливо,
як жива – чудна, рухлива.
В кімнаті темній і безмовній
закохані удвох ховались...
Там то зітхання жару повні,
то шепотіння виривались,
то цілунок найніжніший
пролітав, збудивши тишу.
Незримий – Гіменей з’явився,
вінок троянд в руках тримає...
Злегенька наперед схилився
і пальцем губи притискає –
бог підслухує старанно
що там шепчуть безустанно.
Дарма – не чуть що шепчуть двоє!
І Гіменей, досади повний,
трясе похмуро головою...
Віночок падає коштовний,
він не піднімає квіти –
на двох дивиться сердито...
Пейо Яворов
Минува нощ
Минува полунощ. Луната
блести усмихната, лъчиста.
и на прозорци на стъклата
акацията гъстолиста
хвърля сянка треперлива,
сянка чудна, сякаш жива.
А в стаичката полутъмна
се млада двойка спотаява...
И ту въздишка с огън пълна,
ту шепот тих се там раздава,
ту целувчица крилата
хвръкне, стресне тишината.
Невидим - Хименей е тамка
с венец от рози под ръката...
Напред се наклонил едвамка,
и пръст притиснал на устата -
кроткий бог подслушва тайно
що там шепнат безпрестайно.
Напразно, - нищо той не схваща!
И - в неизказана досада -
глава намръщено поклаща
замисля се... Венецът пада -
ала той го не прибира
с яд се само в двойка взира...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628401
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.12.2015
[i]Лорі[/i]
Душа моя – це стогін. Душа моя – це зов.
Тому що я, як пташечка підбита:
смертельно є душа моя пробита –
її поранила любов...
Душа моя – це стогін. Душа моя – це зов.
Скажіть мені, що значить зустріч і розлука?
Та краще я скажу: для мене пекло й мука –
і в муках вся любов!
Так близько міражі – й безмірна далечінь.
Сміється життєрадісно й щасливо,
у незнанні ще, молодість жадлива,
де плоть палка й омани тінь...
Так близько міражі – й безмірна далечінь:
стоїть вона переді мною у сіянні,
але не чує, як я кличу у стогнанні, –
вона – омани тінь!
Пейо Яворов
Стон
[i]На Лора[/i]
Душата ми е стон. Душата ми е зов.
Защото аз съм птица устрелена:
на смърт е моята душа ранена,
на смърт ранена от любов…
Душата ми е стон. Душата ми е зов.
Кажете ми що значат среща и разлъка?
И ето аз ви думам: има ад и мъка —
и в мъката любов!
Миражите са близо, — пътя е далек.
Учудено засмяна жизнерадост
на неведение и алчна младост,
на знойна плът и призрак лек…
Миражите са близо, — пътя е далек:
защото тя стои в сияние пред мене,
стои, ала не чуе, кой зове и стене, —
тя — плът и призрак лек!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626963
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2015
Від часу ранньої зорі
почав я вас учить –
і як любитись, і як пить –
як весело прожить.
До часу пізньої зорі
себе не научив!
Любив багато, вдосталь пив...
Та зовсім мало жив!
Пейо Яворов
Моята изповед
От ранни утрини зори
почнах и ви учих -
как се люби, как се пей -
как пълно се живей.
До сетни вечерни зари
сам се не научих!
Много любих, много пях...
Как малко аз живях!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623455
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015
Згасаючого дня прощальний блиск зорі,
і зірваних троянд пах тужний лине вдаль,
у пісні лебедя все никне в цій порі –
душа моя самотня, обгорнена в печаль...
Ах, ночі скорої печаль пливе довкіл,
зефір зітхає у кущах між голих віт,
широкі крила опустилися без сил –
душа моя вже мертва – і мертвий цілий світ.
Пейо Яворов
Въздишка
На гаснещия ден прощалните зари
и аромат от рози, покъсани без жал;
на лебед песента, все болен от зори –
душата ми самотна и нейната печал...
Ах, тихата печал на скорошната нощ
и в храсти оголели въздишка на зефир;
широките крила, отпуснати без мощ –
душата вече мъртва – и гробният й мир.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 23.11.2015
На очах моїх сон погасила
ніч ця довга, тяжка, неспокійна.
І не стукнеш в стіну що є сили –
бо вона поміж нами подвійна.
Чую поїзда крик сумовитий,
у пітьмі голосний і бентежний.
Я цілком вже стомилась від світу,
і лиш ти мені спогад безмежний.
Може полог життя досить скоро
відійде на коротку хвилину,
там побачу – ти юний, бадьорий,
я ж невидима далі полину.
Скільки ж тої надлюдської муки
хвиля без вороття вдаль змиває.
Без побачень немає й розлуки,
а великий світ вічно триває.
Дора Габе
Раздяла
От очите ми съня изсмука
тая дълга нощ, тъй неспокойна.
Няма на стената да почукам –
тя е вече помежду ни двойна.
Чувам само писъка на трена,
в тъмнината остър и тревожен.
От света съм вече уморена,
а пък ти си моя спомен тъжен.
Тежката завеса на живота
ще се дръпне нявга за минута,
да те видя млад и свеж, и бодър,
без да бъда видена и чута.
Колко много най-човешка мъка
безвъзвратната вълна отвлече.
Няма близост, няма и разлъка,
а светът е все голям и вечен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621114
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.11.2015
***
Ця ніч таємна наді мною знов мовчить
під зоряним плащем. І тихо
останній вогник над труною догорить
вже скоро... Мертві, спати, спати...
Примирення і спокій – змученим, для вас
весь спокій... Цвіркуни вас присипляють
і місячне проміння гладить у цей час –
примирення і спокій...
***
Коли вечірній смерк земля із небом в’яже
і тіні всі збираються на ніч,
коли безмежна тишина усюди ляже
і наче смерть крилом шугає увсебіч –
тоді неясний страх на серце налягає...
О, мов останній раз земля свій подих має, –
лиш я жива одна – з собою віч-на-віч...
***
Мов білий саван тихо сніг лягає.
Земля вже спить. Там під імли крилом,
як привиди горбаті і похмурі,
схились верби зжуреним чолом.
Земля ще спить і в сні натхненно бачить
весну веселу, сонце з висоти,
і відчуває вже життя тремтливе,
готове в її грудях прорости.
Коли ж весна весела та настане?
Спить серце. Там, де ніч імлу кладе,
схилились верби – привиди печальні,
і тихо сніг іде... іде... іде...
***
Я до сьогодні мрію все шукала,
вже змучилась від довгої путі!
В дорозі мені душу зграбували
і сон прогнали вдаль у сум’ятті...
Тепер стою сама я, безутішна,
на перепутті, а навколо – шир,
безкрайній простір і безмежна тиша...
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Нощта – тайнствена, сребриста нощ над мен
под звезден плащ мълчи. И тихо
последно пламъче над близкий гроб студен
догаря... Мъртви, спете, спете...
Покой и примирение – измъчени, за вас
покой... Приспиват ви щурците
и лунните лъчи ви галят в тоя час –
покой и примирение...
***
Кога вечерен здрач земя и небо слее
и сенките се сбират за нощта,
когато тишината вредом се разлее
и сякаш с криле надвесила смъртта –
тогаз невнятен страх сърцето ми обзема...
О, гаче сетен път земята дъх поема
и жива само аз оставам във света...
***
Като саван снегът се тихо стели.
Земята спи. Далече там в мъгла
кат призраци прегърбени и мрачни
стоят върби с наведени чела.
Тя спи и в сън прехласната бленува
засмяна пролет, слънце кат преди –
и сеща вече тръпки от живота,
готов да бликне в нейните гърди.
Кога засмяна пролет пак ще дойде?
Сърцето спи. Там, в сивите мъгли,
стоят върби кат призраци печални.
И тихичко снегът вали... вали...
***
И търсих си до днешен ден мечтата,
от дълъг път измъчена съм веч!
По пътя ми ограбиха душата
и съня ми пропъдиха далеч...
Сега стоя самичка, безнадеждна,
на кръстопът, а около – простор,
безкрай простор и тишина безбрежна...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621102
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2015
***
У світі залишилася сама,
бо та душа, що я їй вірити могла,
від мене відійшла – і крадькома
печаль зайшла у моє серце. І тепла
у душу вже ніхто не принесе,
ніякий голос від печалі не спасе...
***
Душа, душа, колись-то заніміла,
хмільна від захвату, ти думала завжди,
що прийде щастя! Та ще тільки мріла,
як знову все кудись пропало – і куди?
Колись-то в своїх мріях безвідрадно
не відчувала ти ні холод, ні жару,
не знаючи сама, що прагнеш так пожадно,
без відгуку, без спокою, в миру...
***
Птахів, і квіти, і всі радощі сяйливі
відніс вже вітер десь у далину,
а землю й небо сумовита осінь
в туман убрала в мить одну.
О, ви, мої прекрасні мрії, засинайте
у грудях глибині – я вас грудьми
від осені холодної закрию
і від морозної зими.
Коли ж весна усміхнена до нас вернеться,
коли життя нового забуяє цвіть,
тоді і ви щасливо оживайте,
прекрасні мрії, знов цвітіть!..
***
У морі, де берег пустинний,
стоїть прямо чорний граніт
і день і ніч його ласкають
там хвилі з шепотом жагливим.
Та зимний, незичливий
і вічно мовчазливий
стоїть печальний той граніт.
У морі, де берег пустинний,
стоїть одинокий граніт –
і посміхаються привітно
там місяць і сонце до нього,
та в потаємній мрії
над прірвою чорніє
печальний мовчазний граніт.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Сама, сама останах във света,
че сетнята душа, в която вярвах аз,
откъсна се от мене – и скръбта
замести я в сърцето ми. И никой глас
със моята тъга не ще се слей,
и никого душата ми не ще съгрей...
***
Душа, душа, веднъж ли занемяла,
опита от възторг, ти мислеше – дойде,
дойде веч щаст'ето! – Но ощ неотрезвяла,
и всичко пак изчезна – накъде?
Веднъж ли ти в копнен'е безотрадно
не сещаше ни студ, ни задушния зной,
незнаеща сама що търсеше тъй жадно
в безбрежний мир без ехо, без покой...
***
И птички, и цветя, и радостите светли
отвя ги вятър някъде далеч –
земята и небето тъжна есен
с мъглите си пребуля веч.
О вий, о мои хубави мечти, заспете
в гърдите ми дълбоко – тамо аз
от есенните хали ще ви пазя
и от убийствен зимен мраз.
И пролет пак усмихната кога се върне,
кога за нов живот се всичко разцъфти,
тогаз и вий отново заживейте –
цъфтете, хубави мечти!...
***
В морето, до брега пустинен,
стои изправен чер гранит –
и денонощно го милуват
вълните с шепот сладострастен.
Но хладен, неприветен
и вечно безответен
стои печалният гранит.
В морето, до брега пустинен,
стои самотен чер гранит –
и дружелюбно се усмихват
луната, слънцето над него;
но в таен блян унесен,
над бездната надвесен,
мълчи печалният гранит.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620884
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.11.2015
***
Летять тривожно чайки понад хвилі,
затихле море віддих свій таїть
в борні – затримати на мить
бурхливе юрмище на хвилях.
Тривожно чайки в’ються – аж до неба...
О, хвиле, хвиле буйна, в мить одну
розсій гнітючу тишину
і розбуди ти сонні землю й небо!
***
Ворони зграйно каркають, літають,
їх чую – страх мені несуть,
вони так ранню осінь провіщають
і холод в душу мою ллють.
Ворони зграйно каркають, літають,
сідають близько до мене,
вони моє майбутнє провіщають –
нутро могили льодяне...
***
Якби зустріла я той погляд тихий, милий,
живий той погляд чоловічий, що в вогні,
щоб він прийшов на мить і стишив урагани,
і мою душу – спокій знову дав мені,
тоді б я віддала всі цінності незмірні
із мого серця – я б в нестямі віддала
і юність, і життя – життя, що спало в мріях,
в щасливих мріях, сокровенних, я б дала!
***
Якби могла в таку сріблясту ніч,
коли алмази місяць розсіває
на білому снігу, а над землею
навислі зорі сяють в полуніч –
якби могла в їх погляді ясному
дізнатись те, що мрія-самота
не знає, а шукає по світах...
Якби могла в таку криштальну ніч,
коли сніги прикрашені в алмази
і тіні верб, похилених у полі,
прозорі, моляться у полуніч –
якби могла, о Боже, помолитись,
бо може знаєш лиш єдиний ти,
де мене водять мрії самоти.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Летят тревожно чайки над вълните,
поема дъх затихнало море
в борба – миг още да възпре
тълпата бурна на вълните.
Тревожно чайките се вият – ето...
О, скоро, скоро, кипнала вълна,
разсей таз гнетна тишина
и разбуди земята и небето!
***
Рояци гарвани прелитат, грачат,
настръхнала ги слушам аз –
те есен – ранна есен предвещават
и вливат ми в душата мраз.
Рояци гарвани прелитат, грачат
и кацат мрачни окол мен –
те бъдещето мое предвещават,
по-тъмно и от гроб студен...
***
Да бих аз срещнала тоз поглед тих и ласкав,
тоз буен мъжки взор – жив огън що гори,
да дойде той за миг, да дигне урагани
и душата ми – и пак покой да въдвори;
тогава дала бих съкровищата всички
на моето сърце, отдала бих в захлас
и младост, и живот – живота на мечтите
съкровени – щастливи дала бих ги аз!
***
Да бих могла във таз сребриста нощ,
кога брилянти месеца разсипва
връз белий сняг – и близо до земята,
надвесени звездите гледат ощ –
да бих могла във погледа им нежен
да зърна туй, що моята мечта
все ощ не знай, а търси във света...
Да бих могла във таз кристална нощ,
кога снегът обсипан е с брилянти
и кат прозрачни сенки по полето
приведени върби се молят ощ –
да бих могла, о Боже, да се моля,
че може би да знаеш само ти
къде ме водят моите мечти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620602
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.11.2015
***
В кристалах світлих мрій твоїх дитячих
відбитий образ я побачив свій.
І чую – ти ім’я моє шепочеш
із іменем твоїх травневих мрій.
Дитя, дитя, ти є весною в серці,
і погляд твій мов квітка чарівна,
а я ношу в душі гірку отруту –
в серпанок чорний вкутана вона...
***
Минула полуніч, ліниво місяць світить,
природа мліє у блаженнім сні
і скрізь простерла тиша крила сумовиті –
весь світ під ними змовк у таїні.
І тільки я не сплю – свіча ледь-ледь мигає
і, перед сном згасаючи, тремтить...
і тільки я стою, а серце завмирає, –
у мріях, в даль занесене, летить...
***
Печальний ти, печальний як молитва,
і погляд твій осінній без пісень,
щоб світла посмішка твоя вернулась –
співала б я і ніч, і день...
Ах, ти блідий, блідий неначе квітка,
що на труну схиляється лишень,
якби могла твою смерть упросити –
я плакала б і ніч, і день...
***
В польоті гордім, звівши парус вільно,
долає пінні хвилі корабель.
Безмежна шир запрошує невільно
далеко до небачених земель.
Туди далеко, мов крилата мрія,
могла б я полетіти від жаги...
На жаль, навік скувало береги,
зловісне небо наді мною мріє!
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
В кристала на мечтите ти детински
аз своя образ виждам отразен.
И чувам – тихо името ми шепнеш
със името на майския си блен.
Дете, дете, в сърцето ти е пролет,
усмихват се във взора ти цветя,
а нося аз отрова във душата
и с чер воал прибулена е тя...
***
Минува полунощ, лениво грей луната,
природата почива в сън блажен
и вредом е криле простряла тишината –
цял свят под тях е млъкнал спотаен.
И само аз не спя – свещта едва мъждее;
и тя пред сън, догаряйки, трепти...
И само аз стоя – сърцето ми копнее –
далеч, далеч унесено в мечти...
***
Ти тъжен си, като молитва тъжен
и есен е във взора ти смутен –
да ти възвърна светлата усмивка
бих пяла аз и нощ, и ден...
Ах, ти си бледен, бледен като цвете,
поникнало над гроб усамотен –
да можех от смъртта да те измоля,
бих плакала и нощ, и ден...
***
Във горд полет, развял платната волно,
кораб бразди разпенени вълни.
Широкият простор зове неволно
далече там в неведоми страни.
Далече там като мечта крилата
да можех аз да полетя сега...
Уви, навек сковал ме е брега,
злокобни са над мене небесата!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620328
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.11.2015
***
Лежить переді мною світле море,
ламають хвилі блиск сріблясто-водяний –
зморились хвилі у путі – і воскресає
у грудях образ осяйний.
Далеко там, за морем лазуровим,
далекий він тепер в чудесному краю...
Верніться, хвилі, в далеч ту і передайте
там вістку про печаль мою!
***
Якби могла дощенту перелитись
у пісню я душею,
тоді б пташина пісня замовчала
і цілий світ за нею.
Якби відкрила смуток мій незнаний,
в душі всі сльози горя,
тоді би квіти назавжди зав’яли,
і згасли б ясні зорі...
***
І я б хотіла заспівати у ту ніч,
так, як ніхто ще не співав цю дивну річ,
ні в буйнім морі роз’ярілий буревій,
ні юний соловей в чаду травневих мрій.
Ах, я б хотіла з мріями, неначе тінь,
вдаль полетіти – у безмежну височінь –
і світлий простір щоб блакиттю обнімав,
і щоб зефір мене у променях гойдав...
***
Весела весна обсушила
з очей сумних сльози рясні –
де темна скорбота лежала,
знов промені сяють ясні.
А серце, ще вчора розбите,
вже тоне у мріях чудних
і, наче воно не любило,
знов рветься до мук руйнівних!
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Пред мен морето светло се разстила,
вълни браздят сребристоблеснали води –
вълни от път далечен морни – и възкръсва
мил образ в моите гърди.
Далече там, отвъд море лазурно,
във оня чуден край далеч е той сега...
Вълни, върнете се назад и отнесете
там вест за моята тъга!
***
Да бих могла душата си препълнена
във песен да излея,
замлъкнала би песента на птичките
и целий мир със нея.
Да бих открила свойта скръб безименна,
в душата си сълзите,
цветята би повехнали завинаги,
изгасли би звездите...
***
И искала бих аз да пея в тая нощ,
тъй както досега не бе пял никой ощ –
ни в бурното море бушуващ ураган,
ни влюбений славей през майския си блян.
Ах, искала бих аз със моите мечти
да отлетя далеч – в безкрайни висоти –
и в светлия простор лазура да синей,
във люлка от лъчи зефир да ме люлей...
***
Облъхна веселата пролет
от сълзи влажните очи –
там, дето скръб лежеше тъмна,
пак светят радостни лъчи.
Сърцето вчера преломено
отново блян го днес топи
и сякаш нивга нелюбило,
копнее пак да се сломи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620060
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.11.2015
***
Чи то життя шумить на цілий світ безкрайній,
а чи то смерть летить в невтомності своїй –
в моєму серці повстають відлуння тайні,
і сльози, і польоти світлих мрій.
Ти, пташко, щось співай і я те заспіваю;
Заплаче лиш душа в холодній самоті
і серденько моє за нею заридає.
А тільки-но імла всю землю обмотає –
заплачу сиротою в темноті.
***
І я чекала з мукою в душі,
до свого щастя поглядом спішила –
його чекала з мрією в душі
і душу мою спрага засушила.
Й воно прийшло і ангельська рука
в душі чутливі струни без погорди
торкнула тихо – ангельська рука –
і понеслися чарівні акорди.
Й воно прийшло. Стуманивши свій зір,
троянди запах чарівний відчула;
у неземному сні, стуманивши свій зір,
гімн неземний у захваті почула.
***
Піднесено дивилась я на небо –
там зір без ліку сяйний чар,
та вмить одна, бліда і одинока,
засяяла мов жар.
Чи ти на неї в мить цю теж дивився,
о, друже мій, в далечині –
так наші погляди вона відбила,
що сяє у вогні?
***
Стояла тиха ніч. В воді сріблистій
відбився зблідлий місяць з вишини.
Проміння впало серед тишини
І розлилось на соннім листі...
Мені ти щастя і печаль гірка,
проміння й морок у душі сплелися –
тремтливо узяла моя рука
твою... Нам трепетно серця зайшлися
і не дихнути повними грудьми...
Про що несміло тиша розмовляє?
Що вічний погляд місяця ховає,
умитий кришталевими слізьми?
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Живота ли шуми посред света безкраен,
смъртта със шеметен размах ли пролети -
във моето сърце намират отзвук таен
и сълзите, и светлите мечти.
Че птичка ли запей, и то ще да запее;
заплаче ли душа сред хладна самота,
и моето сърце със нея ще заплаче.
А щом мъгла обвий земята - кат сираче
ще затъжи самотно във света.
***
И чаках аз с измъчено сърце,
към щастието поглед устремила -
и чаках го с копнеещо сърце -
сърце ми жажда беше изсушила.
И то дойде и с ангелска ръка
в душата ми натегнатите корди
поглади тихо – с ангелска ръка –
и дивни се понесоха акорди.
И то дойде. Затворила очи -
от рози дъх аз сещах възхитена;
в неземен сън, затворила очи,
неземен химн аз слушах упоена.
***
Унесено се вглеждах в небесата -
безброй звезди блестяха там,
една сред тях и бледна, и самотна,
в миг светна с ярък плам.
И ти ли в нея тоя миг погледна,
о друже, от далечен край -
та погледите наши отразила
така да засияй?
***
Бе тиха нощ. В водите посребрени
оглеждаше се бледата луна.
На спещите листа сред тишина
замираха лъчите й разлени...
И ти до мен - и щаст'е, и тъга,
лъчи и мрак приплетени в душата -
и трепетно притисках аз ръка
до твоята... Не тупаха сърцата,
не дишаха препълнени гърди...
Какво мълвеше плахо тишината?
Що криеше и взора на луната,
насълзен под кристалните води?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619400
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.11.2015
О, ноче, що усе моє взяла
і в себе увібрала так безслідно,
скажи тепер хоч слово принагідне,
раз маску ти з моїх очей зняла!
В тобі душа померла не одна,
закрилися численні тут зіниці,
самітників ув’язнених в темниці
знесилили твій морок й тишина!
Так жадібно твій теплий погляд лине,
і тала плоть на дні твоїх очей,
потоне в них весь світ і там загине.
Лиш пташка на верху твоїх грудей,
закинувши голівку, все співає,
а ти мовчиш, заслухана без краю...
Дора Габе
Нощ
О, нощ, която всичко ми отне
и в себе си погълна тъй безследно,
кажи сега и словото последно,
щом маската от погледа ми сне!
Умряха в тебе толкова души,
затвориха се толкова зеници,
захвърлени самотници в тъмници
изсмука твоя мрак и присуши!
А жадно гледат топлите ти взори -
очите твои - разтопена плът,
потъна в тях светът и се затвори.
И само птичка върху твойта гръд,
отметнала главица, пее, пее,
а ти мълчиш, заслушана във нея...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618965
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2015
Спаде на нього сум, чи біль щемить –
твердий немов у смерті льодяній;
а радість випадкова налетить –
не схилить тужну голову у ній.
Пітьма незнана полонила дух –
не впустить промінь радості й утіхи,
і він смутний продовжить світом рух
без сліз в очах, без радісного сміху.
Димитър Бояджиев
Силует
Налегнат ли го скърби, теготи –
той твърд е и кат смърт студен;
случайна радост ли го посети –
глава оборва натъжен.
Незнайна тма пленила е духа –
отраден лъч тя няма там да пусне –
и той унил ще мине по света
без сълзи на очи, без смях на устни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618964
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.11.2015
Завечорілися беріз блакитні тіні,
У далях вечір дим переливав.
Чумацький Шлях
На голубій гладіні
Світанками дорогу вишивав.
І мариться:
Немов уздовж дороги
З правічності вернулися літа...
Я не поет,
А хлопчик босоногий –
За обрієм і світ весь, і міста.
Немов з туманів випливло сказання
Про дивне озеро,
Як свідку диво-дій;
Своє найперше згадую кохання
І перший хміль зруйнованих надій.
Я з того часу весь перемінився
(Цвітуть волошки в житі до пори),
О, вечір, вечір,
Що завечорівся,
Куди спливли рожеві кольори?!
Тодар Кляшторны
Завечарылася бярозавая просінь
Завечарылася бярозавая просінь,
У далях вечар дым пераліваў.
А Млечны Шлях
На сіняватых плёсах
Заранкамі дарогу вышываў.
Мне марыцца:
Нібыта той дарогай
З адвечнасці вярнуліся гады...
Я не паэт,
А хлопчык басаногі, -
За рубяжамі свет і гарады.
Нібы з туманаў выплыла паданне
Пра гэта возера,
Як сведку дзіва-дзей;
Я ўспамінаю першае каханне
І першы хмель разбураных надзей.
З тае пары я шмат перамяніўся
(Цвітуць да часу ў жыце васількі),
О вечар, вечар,
Што завечарыўся,
Куды сплылі ружовыя вянкі?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618728
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.11.2015
[i]А. Вінніковій[/i]
З вишневих хмар на льодяній гітарі
Заплакала зоря по сонячній весні.
І знову веснами розвіяні примари
Мов спогади застигли у вікні.
Куди пішло, куди все полетіло,
Чому загинуло, не кинувши слідів,
Чому застигло все – заледеніло
В туманнім інеї засніжених полів?
Так і в житті – розвіялися весни,
Туманно криються в завіях золотих,
І замерзає сонця цвіт небесний
На півпуті в коралах льодяних...
Ти говорила,
Ти все говорила:
– Туман не ляже нам на шлях ясний –
Що душу ти і серце положила
В шипучий кубок світлої весни.
Чому ж так небо вичорнили хмари,
Чому згоріла сонячна блакить,
Чому, кохана, ти на льодяній гітарі
Дні сонячні відспівуєш в цю мить?
Чому замерз цвіт сонячний небесний
На півпуті в коралах льодяних,
Чому рожеві вивітрились весни
І ліг туман на стежах весняних?..
З вишневих хмар на льодяній гітарі
Заплакала зоря по сонячній весні.
І знову веснами розвіяні примари,
Мов спогади, застигли у вікні.
Тодар Кляшторны
На ледзяной гітары
[i]А. Віньнікавай[/i]
Зь вішнёвых хмар на ледзяной гітары
Заплакала зара па сонечнай вясьне,
І быццам зь вёснамі разьвеяныя мары
На успамін застылі на вакне.
Куды пайшло, куды ўсё паляцела,
Чаму загінула, ня кінуўшы сьлядоў,
Чаму застыла ўсё — заледзянела
Ў туманнай шэрані засьнежаных палёў?
Так і ў жыцьці — разьвеяныя вёсны
Тумана крыюцца ў завеях залатых,
І замярзаюць сонечныя вёслы
На паўпуці ў каралях ледзяных…
Ты гаварыла,
Ты мне гаварыла:
— Наш просты шлях ня зьвяжуць туманы —
Што ты душу і сэрца падарыла
У шыпучы кубак сонечнай вясны.
Чаму ж так неба вычарніла хмары,
Чаму згарэла сонечная сінь,
Чаму, любімая, на ледзяной гітары
Ты адпяваеш сонечныя дні?
Чаму замёрзьлі сонечныя вёслы
На паўпуці ў каралях ледзяных,
Чаму ружовыя разьветрыліся вёсны
І нашы сьцежкі вяжуць туманы?..
Зь вішнёвых хмар на ледзяной гітары
Заплакала зара па сонечнай вясьне,
І быццам зь вёснамі разьвеяныя мары
На успамін застылі на вакне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618727
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.11.2015
Я кохав... Ах, колись-то давно я кохав!
Аж тоді, коли юність сіяла в очах,
Коли горя і смутку я, дужий, не знав,
Жар відваги у грудях не чах, –
Ще тоді, аж тоді я кохав!..
Але збіг і загинув марою той час:
Розгубив я всі радості літ молодих
І себе, і життя проклинаю не раз...
А тепер, наче в небі пас зір золотих,
На шляху моїм світить той час.
Уладзімір Жылка
Я кахаў
Я кахаў… Ах, калісьці даўно я кахаў!
Аж тады, калі моладасць ззяла ў вачах,
Калі гора і смутку я, дужы, не знаў
І адвага кіпела ў грудзях, —
Шчэ тады, аж тады я кахаў!..
Але збег і загінуў, як мара, той час:
Пагубляў я ўсе радасці год маладых
І сябе, і жыццё праклінаю не раз…
А цяпер, як у небе пас зор залатых,
На шляху маім свеціць той час.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618237
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.11.2015
Немов великий чорний птах
Укрила хмара зорний шлях;
Та свіжість не знайшла природа,
Не впала в полі прохолода.
В повітрі млявість після спеки,
Тривожна душна ніч тече...
Ось звів повіки хтось далекий –
Вогненний блиск мигнув з очей.
Гулким врочисто-грізним сміхом
Загуркотів перун нараз,
Й луна відповіла з утіхи,
Що чує громовий наказ...
І змовкло все, все занімило,
Притихла ніч і жде несміло...
Ша! Хтось застукотів об дах,
Немов в безсиллі чорний птах.
Уладзімір Жылка
Нібы вялізны чорны птах
Нібы вялізны чорны птах,
Заслала хмара зорны шлях;
Ды не пасвежала прырода,
Не пала ў полі прахалода.
Ў паветры мляўка пасля спекі,
І душна, і трывожна ноч…
Вось хтось магутны ўзняў павекі —
І свет мільгнуў агніста з воч.
Ўрачыста-грозным, гулкім смехам
Загрукатаў пярун ў адказ,
І загукала згодна рэха,
Грымотны зразумеўшы сказ…
І змоўкла ўсё, на час знямела,
Прыціхла ноч і жджэ нясмела…
Ша! хтось застукацеў аб дах,
Нібы ў бяссіллі чорны птах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618220
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2015
О, красота осінніх днів барвистих,
Безмовність у природі, тишина.
Врочисто полем з нетрів золотистих
Прийшла над воду смутку пелена.
А там застигла ясність далей чистих,
Де темна рунь і чорна цілина,
І холод свіжий в косах променистих
Несе від сонця хвиля мовчазна.
Навкруг сліди повільного конання
І велич нетутешнього мовчання.
Приймаю смирно сон землі лазурний.
І мариться душі в осінні дні
Такий же спокій, зимний і безбурний,
І відцвітання ясне в тишині.
Уладзімір Жылка
Восень
О хараство асенніх дзён празрыстых,
Бязгутарнасць прыроды і спакой.
Ўрачыста полем з пушчаў залацістых
Прыйшла туга і пала над вадой.
А там застыла яснасць даляў чыстых
Над цёмнай рунню й чорнай цаліной,
І холад лёгкі ў косах прамяністых
Разліла сонца хваляй нежывой.
Наўкол сляды павольнага канання
І веліч нетутэйшага маўчання.
Прымаю корна сон зямлі азурны.
І летуціцца сцішанай душы
Такі ж спакой, халодны і бязбурны,
І адцвітанне яснае ў цішы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.11.2015
[i]О, как убийственно мы любим...
Ф. Тютчев[/i]
Як малою ти брала вогонь,
То казала з тривогою мати:
“Та це ж жижа, дитятко моє!”
І спішила ти ручки прибрати.
А тепер ось кохання вогню
Віддаєш почуття ти і сили,
Зауважить про це хтось тобі –
Ти смієшся у відповідь мило...
Уладзімір Жылка
Незразумелае
[i]О, как убийственно мы любим...
Ф. Цютчаў
[/i]
Як малой ты хапала агонь,
І казала з трывогаю маці:
«Гэта жыжа, дзіцятка маё!»
Ты сьпяшалася ручкі прыняці.
А цяпер вось каханьня агню
Аддаеш пачуцьцё ты і сілы,
А заўважыць хто гэта табе –
У адказ ты сьмяешся так міла...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617989
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2015
Верес сплів золотисті вінки,
Чорний бір зажурив свої брови,
І голосять сумні вітряки
В пожовтілих завіях діброви.
Сумно так!.. В тихій казці листків
Чую щось – таємниче, незнане:
Наче коні під посвист вітрів
Понесли вдаль від мене кохану.
Що ж,
Віддзвонять листочки жалі,
Стріхи месу свою відридають,
А в білястий туман журавлі
Вже останні вірші прочитають.
Клени скинуть свій сум край вікна,
Будуть смуток вітри буйні гнати...
Золота днів юначих весна
Не покине в душі розцвітати.
Наших днів позолочений плин
Понесе мене в даль неупинно,
І між сивих життєвих долин
Я кохану свою ще зустріну.
Верес сплів золотисті вінки,
Чорний бір зажурив свої брови,
І голосять сумні вітряки
В жовтині золотої діброви.
Тодар Кляшторны
Пад шум ветру
Верас сплёў залатыя вянкі,
Чорны бор зажурыў свае бровы,
I галосяць тугой ветракі
У завеях пажоўклай дубровы.
Сумна мне!.. У ціхай казцы лістоў
Чую нешта, таемнае чую:
Быццам коні – пад сьвісты вятроў
Панясьлі ад мяне дарагую.
Што ж,
Пазвоняць на ростань лісты,
Пагалосяць імшою застрэшшы,
А ў бялёсы туман журавы
Прачытаюць апошнія вершы.
Пасумуюць кляны ля акна,
Ветры буйныя смуту разгоняць...
Нашых дзён залатая вясна
Не пакіне ў душы камсамоліць.
Нашых дзён залаты пераліў
Панясе мяне ў далеч нямую,
I між сівых жыцёвых далін
Напаткаю яшчэ дарагую.
Верас сплёў залатыя вянкі,
Чорны бор зажурыў свае бровы,
I галосяць тугой ветракі
У жоўтым золаце любай дубровы.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617988
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2015
День іще свій вогонь не згасив,
як під гіллям, мов привид горбатий,
ідучи, вечір нишком присів
на порозі забутої хати.
Наче старець в дорозі знеміг
і йому замість хліба скорини
покотилися зорі до ніг –
безконечного неба перлини.
Дивна казка – так юність пройшла
і життя по тернистій дорозі,
і сьогодні мов гість я була
на забутім на ріднім порозі.
Чи тому, що зелений моріг
бурим настилом тьма огортає,
чи тому, що порожній поріг, –
в рідній хаті ніхто не вітає.
Ларыса Геніюш
Дзень яшчэ дагарэць не пасьпеў
Дзень яшчэ дагарэць не пасьпеў,
як пад гольлямі, ценем гарбатым,
прыйшоў вечар і ціхенька сеў
на парозе забытае хаты.
Быццам старац, які занямог,
і яму замест лустачкаў хлеба
пакаціліся зоры да ног
зь бесканечна ласкавага неба.
Дзіўнай казкай прайшла маладосьць
і жыцьцё па цярнёвай дарозе,
і я сёньня як быццам бы госьць
на забытым на родным парозе.
Мо’ таму, што лягла на мурог
бурым насьцілам цемень густая,
мо’ таму, што у ціхіх дзьвярох
роднай хаты ніхто не вітае.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617707
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2015
Як проситься стежка під ноги
І тчеться її полотно!
До самого краю дороги
З тобою піду заодно
Не тільки тому, що кохаю,
Життям за насмішку плачу:
Я іншого щастя не знаю
І серцем до нього лечу!
Яўгенія Янішчыц
Як просіцца сцежка пад ногі
Як просіцца сцежка пад ногі
I тчэцца яе палатно!
Да самай апошняй дарогі
Я буду з табой заадно
Не толькі таму, што кахаю,
Жыццём за насмешку плачу:
Я іншага шчасця не знаю
I ведаць яго — не хачу!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617706
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.11.2015
В темниці день збіг,
і ніч в темноті.
В путі – без доріг,
і Крез в бідноті.
Шукав я значне
у душах, в серцях,
і душить мене
не мудрість, а страх...
Життя – це кошмар
страшніший щорік.
У ньому лиш чар –
придушений крик...
Димитър Бояджиев
Сподавен вик
Тъмница – денят,
провала – нощта.
Сред пътя без път,
и Крез – в нищета.
Аз много души
прозрях и разбрах –
и днес ме души
не мъдрост, а страх...
Животът – кошмар
нелеп и велик.
Еднички му чар –
сподавений вик...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617407
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2015
В очах твоїх горять смарагдові вогні!
Зелених іскор в погляді дрижання,
хвилююче мов давнини сказання,
пробуджує чуття глибоко-чарівні.
Уста твої, хоч і тремкі, та мовчазні,
на них завітні пестощі кохання.
Безмірно люба, в мріях сподівання,
що будеш в променях близькою ти мені.
Я знаю що в вогненних хвилях гину,
душа з плачем до тебе йтиме, може буть,
від страху і томління зовсім тиха...
В тобі ж знайду я чужину незмінну,
та гнівні докори тебе хай не торкнуть
на ложі у нестриманих утіхах!
Димитър Бояджиев
Утеха
Смарагди се топят във твоите очи!
Зелената и искрометна влага
на твоя взор, вълнуващ като сага,
в дълбоко-нежна искреност те обличи.
Устата ти, макар и трепетна, мълчи,
но ласки съкровени предполага.
Бленувам те, неизразимо драга,
на близката интимност в топлите лъчи.
Аз знам, че в пламнали вълни ще гина,
душата ти ще диря плачущ, може би,
в боязън и копнение безгласно...
И в теб ще найда вечната чужбина,
но гневен укор няма да те оскърби
в утехата на ложе сладострастно!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617406
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 31.10.2015
Я часто сам себе не упізнаю,
коли гнітить хреста життєвого тягар...
Даремно серце в мить таку торкаю, –
у ньому помсти лиш бажання й злоби жар...
Стихають в серці почуття чудові,
куди влили гірку отруту муки й гніт,
воно ж, нещасне, сповнене любові,
колись було мені як світлий божий світ!..
Димитър Бояджиев
Аз често пъти...
Аз често пъти сам се не познавам,
кога тежи ми силно жизнения кръст...
Напразно в миг такъв сърце разравям,
там злоба сал кипи и щение за мъст...
Заглъхват чувства благи във сърцето,
де вля теглото горък и отровен яд,
а тъй с любов то пълно беше, клето,
и тъй за мен бе светъл нявга божий свят!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617183
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.10.2015
Життя – в’язниця, час в ній – кат свавільний,
щодня з ним під вінець іде тривога,
страждання й відчай – віддана підмога,
а совість – невтомима варта пильна.
Жадана смерть! Приходиш так повільно,
Ти ключ, ти двері, ти ясна дорога,
котра нас поведе від місця злого
туди, де тлінь вериги зніме вільно;
туди, де міць гонителів загине,
куди неправда їх не йде за нами,
де скине свій земний тягар людина;
туди, де у постелі в чорній ямі
спить той, кому прийшла його година,
не потривожений нещасть громами.
France Prešeren
Sonetje nesreče: Življenje ječa, čas v nji rabelj hudi
Življenje ječa, čas v nji rabelj hudi,
skrb vsak dan mu pomlájena nevesta,
trpljenje in obup mu hlapca zvesta,
in kes čuvaj, ki se níkdar ne utrudi.
Prijazna smrt! predolgo se ne múdi:
ti ključ, ti vrata, ti si srečna cesta,
ki pelje nas iz bolečine mesta,
tje, kjer trohljivost vse verige zgrudi;
tje, kamor moč pregánjovcov ne seže,
tje, kamor njih krivic ne bo za nami,
tje, kjer znebi se človek vsake teže,
tje v posteljo postlano v črni jami,
v kateri spi, kdor vanjo spat se vleže,
de glasni hrup nadlog ga ne predrami.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612875
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.10.2015
Жени ти відчай геть страшний,
Коли горять зірниці,
Коли йде вечір росяний
І ранок золотиться.
Жени ти відчай – хоч потік
Сліз ще біжить рікою:
Хіба коханий чоловік
Не в серці із тобою?
Усе в плачу – немає втіх,
З тобою вітер плаче,
Зима з печаллю сипле сніг
В осінній лист лежачий.
Коли ж все знову оживе –
Подібну маєш долю:
Тож в серце радість хай пливе,
І йди завжди без болю!
Emily Jane Brontë
Sympathy
There should be no despair for you
While nightly stars are burning;
While evening pours its silent dew,
And sunshine gilds the morning.
There should be no despair — though tears
May flow down like a river:
Are not the best beloved of years
Around your heart for ever?
They weep, you weep, it must be so;
Winds sigh as you are sighing,
And winter sheds its grief in snow
Where Autumn’s leaves are lying:
Yet, these revive, and from their fate
Your fate cannot be parted:
Then, journey on, if not elate,
Still, NEVER broken-hearted!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612288
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2015
Під дубом казковим
над Німаном синім
юнак признавався в коханні
дівчині.
Луною той шепіт
відбився від гаю:
...Кохаю, кохаю...
Я чула пестливе
і щирості повне
моє, білоруське, таке рідне, кровне,
таке невгамовне
і вічно коштовне.
Таке повне ласки, таке тепле, чисте,
Як сонце, вогнисте,
Як Німан ігристе,
як казка, билина, як пісня,
жадане,
до того в житті іще зовсім незнане,
від щирого серця це слово весняне.
Воно продзвеніло над хвилями в річці.
Вітрисько шептав його
з листям у гаю:
...Кохаю, кохаю...
Шептали про нього сіножать, діброва,
людьми перечуте,
для декого знову,
єдине, чудове і світле це слово –
кохаю... кохаю...
Кохаю...
Люблю...
Білоруському краю
я слово «люблю» без кінця повторяю.
Данута Бічэль-Загнетава
Роднае слова
Пад казачным дубам
над Нёманам сінім
хлапец прызнаваўся ў каханні
дзяўчыне.
I рэхам той шэпт
адгукаўся між гаю:
...Кахаю, кахаю...
Я чула пяшчотнае,
шчырасці поўнае,
маё, беларускае, роднае, кроўнае,
такое раптоўнае,
такое чароўнае.
Такое ласкавае, цёплае, чыстае,
як сонца, агністае,
як Нёман, празрыстае,
як казка, быліна, як песня,
жаданае,
дагэтуль зусім у жыцці не спазнанае,
вясновае слова ад шчырага сэрца.
Яно празвінела над хвалямі ў рэчцы.
Вятрыска шаптаў яго
з лісцем між гаю:
...Кахаю, кахаю...
Шапталі яго сенажаць і дуброва,
людзьмі перачутае,
некаму нова,
адзінае, дзіўнае светлае слова —
кахаю... кахаю...
Кахаю...
Люблю...
Беларускаму краю
бясконца я слова «люблю» паўтараю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612286
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.10.2015
Сяючі сніжинки в тишині
Долу опускаються несміло...
Світло в полі і в душі мені...
Сяючі сніжинки в тишині...
Спить сосна в густому курені,
А навколо так біленько-біло...
Сяючі сніжинки в тишині
Долу опускаються несміло.
Данута Бічэль-Загнетава
Трыялет
Лёгкія сняжынкі у цішы
Долу апускаюцца нясмела...
Светла ў полі, светла на душы...
Лёгкія сняжынкі у цішы...
Спіць сасна ў бахматым шалашы,
А навокал так бялютка-бела...
Лёгкія сняжынкі у цішы
Долу апускаюцца нясмела.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612085
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.10.2015
Привіт, дзвінкий морозний вечір!
Привіт, м’який скрипучий сніг!
Не стало вітру, холоднечі,
Лиш вільний жвавих санок біг.
Нічні берези білокорі
Як мари в синяві стоять,
У небі від морозу зорі
Так захололи, що тремтять.
Вільготний місяць звідти в полі
Прозорий світлий стовп створив
І ризу срібну на роздоллі
Снігів синіючих розкрив.
Зривайте ж їх санями, коні!
Дзвени, дзвінків веселих мідь!
Навкруг бори мелькають сонні,
А в грудях кров уже кипить.
Максім Багдановіч
Зімой
Здароў, марозны, звонкі вечар!
Здароў, скрыпучы, мяккі снег!
Мяцель не вее, сціхнуў вецер,
I волен лёгкіх санак бег.
Як мары, белыя бярозы
Пад сінявой начной стаяць,
У небе зоркі ад марозу
Пахаладзеўшыя дрыжаць.
Вільготны месяц стуль на поле
Празрысты, светлы стоўп спусціў
I рызай срэбнаю раздолле
Снягоў сінеючых пакрыў.
Ўзрывайце ж іх санямі, коні!
Звіні, вясёлых бомаў медзь!
Вакол лятуць бары і гоні,
Ў грудзях пачала кроў кіпець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2015
Мені розлука довга з Вами
Чорніша Ваших чорних кіс.
Чому ж недобрий час приніс
Мені розлуку довгу з Вами?
Я став блідим від ревних сліз
І тріолет почав словами:
Мені розлука довга з Вами
Чорніша Ваших чорних кіс.
Максім Багдановіч
Мне доўгае расстаньне з Вамі
Мне доўгае расстаньне з Вамі
Чарней ад Вашых чорных кос.
Чаму ж нядобры час прынёс
Мне доўгае расстаньне з Вамі?
Я пабляднеў ад горкіх сьлёз
I трыялет пачаў славамі:
Мне доўгае расстаньне з Вамі
Чарней ад Вашых чорных кос.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611889
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2015
Принадно очі сяють до мене;
І, усміхаючись чарівно, губи
Відкрили буйні сніжнобілі зуби...
Ласкавий шепіт... Хвилею жене
До серця кров. Чи ця мана мине?
Чи вірити цим обіцянкам любим?
Цей жар, можливо, сяючи для згуби,
В собі єство ховає льодяне?
Так над землею сонною порою
Вогнистою дугою золотою
Проріже темінь ясний метеор.
Горить він, іскри сипле і несеться,
Блищить неначе зоряний узор, –
А в глибині холодним зостається.
Максім Багдановіч
Прынадна вочы ззяюць да мяне
Прынадна вочы ззяюць да мяне;
Чароўна усміхаючыся, губы
Адкрылі буйныя бялеючыя зубы…
Ласкавы шэпт… Гарачай хваляй мкне
Кроў к сэрцу маяму. Мана ўсё або не?
Ці верыць мілым абяцанкам любы?
Мо гэта жар, пылаючы для згубы,
Хавае сцюжу пад сабой на дне?
Так, іншы раз, над соннаю зямлёю
Агністаю дугою залатою
Прарэжа цемень яркі метэор.
Гарыць ён, іскры сыпе і нясецца,
Бліскаючы мацней ад ясных зор, —
А ў глыбіні халодным астаецца.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611887
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.10.2015
В небі західнім скрізь височінь золота,
Зірка полум’ям вниз сіє ніжність ясну,
Очі любі твої, в них горить доброта,
Осявають в тобі всю душі глибину.
Крок за кроком ми йшли в тінях твого садка,
Насолода й жага піднімались в мені,
Бо у мене в руці твоя ніжна рука.
О! Скажи! Віриш ти – ми у світі одні?
Ми під деревом сіли, що в мареві снів,
Довго й ніжно тебе я тоді обнімав,
Шум великого міста ледь чутно бринів,
Запах милий весни навкруги нас витав.
Я не знаю яка тебе мучить печаль,
Що ти стала така мовчазлива й бліда,
Ти влила в мою душу неміряний жаль,
Мов до сну твої очі закрила біда.
Прийде час і ти зможеш забути мене,
Я зітру теж в душі всі любові сліди,
Та ясний спогад тих вечорів не мине –
Збережеться у наших серцях назавжди.
Ні хмільні вечори, ні цілункі палкі,
Ні гарячі слова, що тремтливо лились,
Тільки ласки мої сокровенні, м’які,
Ти згадаєш в печалі великій колись,
Так і я, що тебе завжди бачу в думках –
На плече твою голову ніжно беру,
Твою втому тримаю у вірних руках.
У той вечір любив я тебе як сестру.
Paul Bourget Soirs d’été
Dans le ciel du couchant, délicat, tendre et clair,
Une étoile faisait trembler sa douce flamme,
Et tes yeux souriants et calmes avaient l’air
De laisser transparaître et luire ta chère âme.
Dans ton petit jardin nous marchions pas à pas,
Et moi je savourais l’émotion profonde
De sentir sur mon bras s’abandonner ton bras.
Oh ! dis ! — nous croyais-tu, comme moi, seuls au monde ?
Nous nous sommes assis sous un arbre tranquille,
Et, là, je t’embrassais en silence et longtemps,
Tandis que j’écoutais frémir la grande ville
Autour du frais enclos qu’embaumait le printemps.
Je ne sais quel chagrin t’avait un peu pâlie ;
Et, me voyant ainsi triste et silencieux,
Tu te laissas gagner à ma mélancolie,
Et comme pour dormir tu fermas tes deux yeux.
Tu pourras m’oublier, et je pourrai vers d’autres
Porter un cœur changeant qui t’appartint un jour ;
Mais ce pur souvenir des soirs qui furent nôtres
Survivra dans nos cœurs à l’inconstant amour.
Plus que les baisers fous, plus que les nuits d’ivresse,
Plus que les mots brûlants balbutiés tout bas.
C’est la pure, l’intime et suave caresse
Qu’avec plus de regrets tu te rappelleras,
Comme je te verrai toujours dans ma pensée
Pencher sur mon épaule avec tant de douceur
Ta tête confiante, amicale et lassée.
Ce soir où je t’aimais comme on aime une sœur.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608470
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 22.09.2015
У хмарах кров з веселки красотою,
Квітує небо розквітом казковим –
Проходять хмари шляхом пурпуровим,
Багрянець шитий ниттю золотою.
Земля здається пестить добротою,
Із сонця тканою, зі сміху, цвіту.
Земля здається без гріха і гніту –
Великою кохання сумотою.
Тож у тих блисках золотом квітчастих
У простір руки шлють обійми радо –
Так хочеться комусь на груди впасти,
В руках коханих кинути досаду,
Зі спраглих уст жалі років прожитих
В чиїсь кохані губи перелити.
Kazimiera Zawistowska
Wieczorem
Z tęczy i ze krwi chmury łunę plotą,
Niebo się krasi bajecznymi kwiaty —
Płyną obłoczne purpury, granaty,
Fiolety wstęgą przetykane złotą.
I cała ziemia zdaje się pieszczotą.
Utkaną z kwiatów, słońca i uśmiechu.
I cała ziemia zdaje się bez grzechu,
Jedną olbrzymią miłosną tęsknotą.
Więc wśród tych blasków, co się złotem jarzą,
Ramiona w przestrzeń gdzieś szlą uścisk miękko —
I na pierś czyjąś chce się upaść twarzą
I otoczonym być kochaną ręką —
I z ust spragnionych wszystkie przelać skargi
W czyjeś kochane, czyjeś słodkie wargi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605034
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.09.2015
На срібну ставу гладінь спадають,
Золотом сяють, і міддю сяють,
Летять тривожно як мари тьмаві,
Як серць розбитих шматки криваві.
Сердець кривавих рештки в замети
Вітер складає на очерети,
Наче сльозини, наче кров цвіту,
Мов поцілунки із того світу.
Тож линуть... линуть – коли ж на хвилі
Заграють світла персні безсилі,
То в тому світлі горять повільно
Як хороводи гостей могильних,
І в темну ставу гладінь спадають,
Золотом сяють, і кров’ю сяють...
Kazimiera Zawistowska
Spadłe liście
Na srebrne stawu zwierciadło lecą
I świecą złotem, i miedzią świecą,
I lecą trwożne jak błędne duchy,
Jak serc porwanych krwawe okruchy.
Wiatrem rzucone serc krwawych strzępy
Między pobrzeżne szuwarów kępy,
Jakby łzy lecą, jakby krew kwiatów,
Jak pocałunki słane z zaświatów.
Więc lecą... lecą - a gdy na fali
Pierścien się mglistych świateł rozpali,
To się w tej smętnej płonią jasności
Niby korowód cmentarnych gości,
I w mętne stawu zwierciadło lecą,
I świecą złotem, i jak krew świecą...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604459
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.09.2015
Чи знаєш ти втіху? Чи ж не зворушить
Тебе шепіт квітів у душні ночі?
Йди! Розплету свої коси жіночі,
Влізу вужем пожадань в твою душу!
Шепіт палкий відімкне твої уші,
Дам я уста тріпотливі й жертовні,
З уст тих вогнем твоє тіло наповню,
Поки аж пестощів хвиля оглушить.
Йди! Я в утіхах затьмарю Єгову...
Все ти забудеш – лицем в моє лоно
Впавши, і пивши зіниці багрові...
Йди – бо в очах мені часом червоно,
І я з пекельним видінням воюю –
Кров твоя, знаю, долоні сплямує!
Kazimiera Zawistowska
Herodiada
Czy wiesz, co rozkosz?… Czy cię nie poruszy
Szept bladych kwiatów w takie noce parne?
Pójdź! Ja ci włosy swe rozplotę czarne,
Wężem pożądań wejdę do twej duszy!
Płomiennym szeptem odemknę twe uszy,
Podam ci usta, drżące i ofiarne,
I ust tych ogniem ciało twe ogarnę,
Aż pieszczot moich fala cię ogłuszy.
Pójdź! ja rozkoszą śćmię tobie Jehowę…
Zapomnisz, twarzą padłszy na me łono,
Pijąc źrenice me błyskawicowe…
Lecz pójdź — bo czasem w oczach mi czerwono,
I z piekielnymi zmagam się widmami,
Czując, że dłonie krew mi twoja splami!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604250
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.09.2015
Тиші, ах, тиші! Дай твої долоні,
Світлом блакитні, змочені росою –
Ними як квітом обплету я скроні,
Хай несуть спокій з нічною красою.
Тиші, ах, тиші! Кісьми золотими
Скрий на устах твоїх спалахи жару...
Будь нині статуй грудьми неживими,
Будь нині звабою повною чару.
Kazimiera Zawistowska
Ciszy, ach ciszy!
Ciszy, ach ciszy! Daj mi twoje dłonie,
Błękitne światłem, ochłodzone rosą -
Jak kwiatem nimi opleć moje skronie,
Niech mi sen, spokój i chłód nocy niosą.
Ciszy, ach ciszy! Włosów falą złotą
Przed moim wzrokiem skryj ust twych pożary...
Bądź dziś posągom podobna martwotą,
Bądź dziś urokiem nie dotkniętej czary.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604226
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.09.2015
Дай сни мені твої –дай сон привітний,
Про мене сон – я хочу душу власну
У ньому бачити притихлу, ясну,
Тривожну мов у млі сріблястій квіти.
Ще раз зводи мене на той бік світу,
А там, тобою зрушені журливо,
Хай стихлі лютні задзвенять щасливо
У той акорд, що був роками скритий.
Мене побачиш там у снів полоні,
Ще раз усі мої закриєш на світанні
Душі перлини в райдужній запоні,
І мить чудесну дам тобі останню,
Єдину мить – бо потім в ніч сумною
Піду, щоб ти не стрівся більш зі мною.
Kazimiera Zawistowska
Tobie
Daj mi sny twoje - daj ten sen skrzydlaty
O mnie prześniony - ja chcę duszę własną
W jego zwierciadle ujrzeć cichą, jasną,
Rozkołysaną jak mgły srebrnej kwiaty.
Wprowadź mnie jeszcze w krysztalne zaświaty,
A tam, twą dłonią poruszone smutnie,
Niech się rozdźwięczą wszystkie ścichłe lutnie
W ów akord nagle zerwany przed laty.
Wówczas mnie ujrzysz raz jeszcze wyśnioną,
Raz jeszcze wszystkie pogasić w ukryciu
Perły mej duszy tęczowo zapłoną
I jedną cudną dam ci chwilę w życiu,
Chwilę jedyną - bo potem w noc ciemną
Pójdę, byś nigdy nie spotkał się ze mną.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603073
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.08.2015
О, маків пурпурових, дивних маків квіти!
Ціловані уста – уста твої кохані!
Життєві двері навстіж на світанні,
Сонце! Сонце! В спекотному горінні літа!
Сонце! Сонце! І маків пурпурових квіти!
Ланів пшеничних шум, рої бджолині ранні!
Ціловані уста – уста твої кохані,
І в липових алеях заметілі цвіту!
О, арфо спогадів! В іржі кривавій струни
Моя рука тепер і золотить, і гріє,
Та давня сонячна мелодія німіє,
А лиш мотив журби снується, в жалях суне...
Змертвілі, тихі наче цвинтарна сторожа,
У царськім пурпурі вже в’януть маки гожі.
Kazimiera Zawistowska
Epitafium III
O maków purpurowych, kraśnych maków kwiecie?
O usta całowane - drogie usta twoje!
Złote życia na oścież rozwarte podwoje,
Słońce! Słońce! W upalnym rozgorzałym lecie!
Słońce! Słońce! I maków purpurowych kwiecie!
Pszennych łanów poszumy, pszczół grające roje!
I usta całowane, drogie usta twoje,
I w lipowych alejach kwietniane zamiecie!
Harfo wspomnień! Twe struny z rdzy krwawych korali
Dłoń moja dziś otrząsa, ogrzewa, rozzłaca,
Lecz melodia ta dawna, słoneczna nie wraca,
Tylko motyw tęsknoty snuje się i żali...
A ścichłe, obumarłe jak cmentarni stróże
Więdną maki w królewskiej zszarpanej purpurze.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603071
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.08.2015
В старому серці, де йде спогад в марноту,
Що слабне день за днем від нескінченних дум,
Котрі несуться геть немов безладний тлум,
Лишивши серцю ніч і темну пустоту,
Знов відчувається крізь давню німоту
Кохань минулих спів і розставання сум,
Що линуть в пустоті кімнат, мов тихий шум,
І серце зціплене вбирає гіркоту.
Як той годинник, де кінчається завод,
Веде останній лік зникаючих годин
В будинку, що стоїть в безлюдній самоті –
Росте красавка у дворі без перешкод,
По ринвах через край біжить зелений плин,
Останній Часу звук стихає в небутті.
Auguste Angellier
Parfois dans un vieux cœur
Parfois dans un vieux cœur d'où le souvenir fuit,
Plus pauvre, chaque jour, de toutes les pensées
Qui s'éloignent de lui, par troupes empressées
De l'abandonner seul au vide et à la nuit,
S'entend encor, lointain et faible, un joyeux bruit ;
Quelques émotions de ses amours passées
Chantent soudain parmi ses chambres délaissées,
Dans l'obscure stupeur qui se répand en lui ;
Pareilles à l'horloge épuisée et qui sonne
Faiblement les coups lents de ses dernières heures,
Dans un manoir désert par l'exil ou la mort ;
Sur les perrons disjoints croîtra la belladone,
L'eau suintera verdâtre au bord des chantepleures,
Le dernier son du Temps dans les couloirs s'endort.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601808
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 24.08.2015
Душа пробудилась, мій дух вверх злітає
На крилах зефіру - де рання зоря;
Довкола нестриманий вітер шугає,
У захват збудивши і землю, й моря.
Засохла трава ще на сонці ясніє,
Безлисті дерева гілками тремтять,
Під ними листків мертвих танець шаліє,
А хмари у небі за вітром летять.
Бажаю я бачити, як в океані
Злітає вал піни і бризок в пітьмі,
Бажаю я бачити хвилі в даль гнані,
Сьогодні ж почути їх дикі громи!
Anne Brontë
Lines Composed In A Wood On A Windy Day
My soul is awakened, my spirit is soaring
And carried aloft on the wings of the breeze;
For above and around me the wild wind is roaring,
Arousing to rapture the earth and the seas.
The long withered grass in the sunshine is glancing,
The bare trees are tossing their branches on high;
The dead leaves beneath them are merrily dancing,
The white clouds are scudding across the blue sky
I wish I could see how the ocean is lashing
The foam of its billows to whirlwinds of spray;
I wish I could see how its proud waves are dashing,
And hear the wild roar of their thunder to-day!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599930
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2015
Як моїм серцем став я вільно керувать,
То положив його в розкриті дві руки,
В прекрасну білість рук, де ждала благодать,
А дотик рук тих був чудесний і м’який.
І серце трепетне щасливим там було,
Мов тиха пташечка в затишному кублі,
Там вітер не шумів, там сонце не пекло,
Туди не досягли тривоги і жалі.
Та раптом дві руки в каблучках золотих
Зробились наче лід – холодні і тверді,
Стиснувши серце вмить в обіймах льодяних
Останнім потиском – в печалі і біді.
Здавалось що вони хотіли в небуття
З собою взяти – у могили темноту,
Де голубий сапфір, окраса їх життя,
Втрачає назавжди яскраву красоту.
Та Смерть розтиснула всі пальці на руках,
Зробила льодом те, що ніжило теплом,
І серце випало, як падає на шлях
Нещасна горлиця з поламаним крилом.
Auguste Angellier
Un cœur
Sitôt que j'eus le franc usage de mon cœur,
Je le mis en des mains qui s'ouvraient pour le prendre ;
C'étaient de douces mains, si belles de blancheur,
Dont le toucher était délicieux et tendre.
Heureux et frémissant de les sentir sur lui.
Mon cœur, comme un oiseau, resta dans leur caresse ;
Les vents n'ont parfumé, le clair soleil n'a lui
Qu'à travers leur tiédeur de nid et leur mollesse.
Mais, un jour, ces deux mains aux fins doigts cerclés d'or,
Devinrent brusquement glaciales et roides,
Et, le serrant toujours par un dernier effort,
Se crispèrent sur lui dans des étreintes froides.
Elles semblaient vouloir ne pas l’abandonner,
Et vouloir l’emporter dans la tombe avec ells,
Où les clairs saphirs dont elles aimaient s’orner
Allaient, à tout jamais, perdre leurs étincelles.
Quant la Mort, qui déclôt et qui vide les mains,
Les força de s’étendre ouvertes et glacées,
Mon cœur leur échappa , tel que sur les chemins
On ramasse un ramier aux ailes fracassées.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599905
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.08.2015
Ідол фальшивий, що смертні підносять,
Тільки безумці звели твій вівтар,
Люди в сльозах тебе милості просять –
Ти ж їм даєш лиш печалі тягар.
Чадо сліпе, не боюсь твого чару,
Ти не уб’єш свій гарпун вглибину,
Від твоїх стріл, від палючого жару
Серце незаймане, вільне замкну.
Я не споганю струн ліри ніколи,
Щоб на них плачу сльозина текла
Від тих обманів, що сієш навколо, –
Зраднице, ти лиш страждання несла.
Губи мої з твого кубка страшного
Ввік не торкнуть той отруєний мед,
Бо ти лукаво вливаєш до нього
Жовчі, злоби і печалі букет.
Слух мій до тебе не мав зроду віри –
Завжди неправди лестивий кумир.
Не розгубила душа моя щира
Спокій солодкий і лагідний мир.
Успіх, тиране, я твій не прославлю,
Не принесу безсоромних похвал,
Маю я щастя, і гордість, і славу,
Серце наповнює радості шал.
А як щоку мою сльози умиють,
Стиснеться серце від прикрих оков,
В ньому неспокій і болі дозріють –
Це не від кубка, що носить любов.
Знати не знаю тебе я навіки,
Страхом летить твого імені зов,
Бачу як горя наповнюєш ріки –
Губи мої проклинають любов!
Знаю, що ревнощі тебе зламають,
Знаю, що тебе знесе до основ,
Знаю, що смертні коліна згинають –
Я ж проклинаю з презирством любов!
María Josefa Mujia
El amor
Ídolo falso que el mortal adora
Y que insensato te erigió un altar,
Por quien el hombre su miseria llora,
De quien recibe solo un gran pesar.
Jamás cante tus triunfos, niño ciego;
No herirme pudo tu terrible arpón;
De tus saetas, de tu ardiente fuego,
Conservo ileso y libre el corazón.
Nunca manche las cuerdas de mi lira
Regando en ellas llanto de dolor
De engaños mil que tu deidad respira,
Con que penas sin fin causas traidor.
Mi puro labio de tu copa impía
Jamás gusto la emponzoñada miel,
Que al brindar viertes con sagaz falsía
Muerte, veneno y amargura y hiel.
Nunca mi oído se inclinó a tu acento;
Siempre tu halago lo creí falaz.
Mi alma inocente no perdió un momento
Su dulce calma, su tranquila paz.
Nunca cantar, tirano, tu victoria
Ni tributarte vil adoración
Es mi laurel, mi orgullo, dicha y gloria
Y el mas grato placer del corazón.
Si mi mejilla en llanto se humedece
Y si en el corazón hay amargor,
Si en el la angustia, la dolencia crece,
No es del acíbar de tu copa, amor.
No te conozco, y de esto me glorío!
Tu nombre odioso escucho con horror,
Y, al ver que causas males mil, impío,
Te dice el labio: ¡Maldición, amor!
Se que interés te vence, abate, humilla;
Se que los celos te dan gran temor;
Se que el mortal te inclina la rodilla.
Yo te desprecio y te maldigo, amor!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599715
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.08.2015
На жаль! Не раз я бачив відблиски вогнів
Свічок на віках рідних домовин в журбі,
І йшов за служкою, що жезлом стугонів
По плитах храму в тихій траурній ходьбі!
Немов вузький укіс миттєвість наших днів,
Несемось ми на риф в тривозі і мольбі,
Щомиті хвиля рве нас в клекіт бурунів –
А ми паплюжимось в гордині і злобі!
Auguste Angellier
Vanités
Hélas ! combien de fois j'ai déjà vu le cierge
S'allumer tristement auprès d'un cher cercueil,
Et suivi l'huissier noir qui frappe de sa verge
Le pavé de l'église aux tentures de deuil !
Notre existence brève est une étroite berge,
Et nous des naufragés sur ce rebord d'écueil ;
À chaque instant, un flot en prend un qu'il submerge :
Et nous nous déchirons dans la haine et l'orgueil !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599484
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.08.2015
На міст старий, що мох покрив,
Коханців двоє із пітьми
Прийшли, шептались, вечір мрів –
Були це ми!
До неї він схиливсь, обняв,
Про вірність і любов шепнув,
Що в серці чесному тримав –
Це я там був!
Вона тремтлива і бліда,
Хоч не боялась темноти,
А голос тихий пропадав –
Була це ти!
На міст старий, без перемін,
Знов вийшли двоє із пітьми,
Знов про любов шептав їй він –
Та це не ми!
Auguste Angellier
Le vieux pont
Sur le vieux pont verdi de mousse,
Et tout rongé de lichens roux,
Deux amants parlaient à voix douce :
Et c'était nous !
Lui, penché tendrement vers elle,
Lui disait l'amour et la foi
Qu'il portait en son cœur fidèle ;
Et c'était moi !
Elle semblait, pâle, incertaine,
Tremblante et pourtant sans effroi,
Écouter une voix lointaine ;
Et c'était toi !
Sur le vieux pont toujours le même,
Deux amants ont pris rendez-vous :
Il lui dit, elle croit, qu'il l'aime ;
Ce n'est plus nous !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599238
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.08.2015
О, море, море, що розкинулось в печаль
Під чулим поглядом мільйонів ясних зір,
Зі стогоном мільйонів хвиль, що мчаться вдаль,
Коли з висот летять у глиб твоїх проваль.
О, небо, небо, що в журбі розкрило шир
Від стогонів мільйонів хвиль, що мчаться вдаль,
Де погляди в сльозах мільйонів ясних зір,
Коли вуаль імли не криє буйний вир.
Ось так ви вже мільйони і мільйони літ
Душею крізь ефір, що сповнений грози,
Одне до одного зриваєтесь в політ
В коханні вічному, що час вам не забрав;
Мені здається, що в цей вечір увібрав
Я серцем весь ваш плач і гіркоту сльози.
Auguste Angellier
À l'éternel amour
Ô mer, ô mer immense et triste, qui déroules,
Sous les regards mouillés de ces millions d'étoiles,
Les longs gémissements de tes millions de houles,
Lorsque dans ton élan vers le ciel tu t'écroules ;
Ô ciel, ô ciel immense et triste, qui dévoiles,
Sur les gémissements de ces millions de houles,
Les regards pleins de pleurs de tes millions d'étoiles,
Quand l'air ne cache point la mer sous de longs voiles ;
Vous qui, par des millions et des millions d'années,
À travers les éthers toujours remplis d'alarmes.
L'un vers l'autre tendez vos âmes condamnées
À l'éternel amour qu'aucun temps ne consomme,
Il me semble, ce soir, que mon étroit cœur d'homme
Contient tous vos sanglots, contient toutes vos larmes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599052
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.08.2015
Знаю – не прийдеш, та вслухаюсь в тишу,
Що розложила свій покров широкий,
Чи не почую шум знайомих кроків
В повівах вітру, що заледве дише.
Вітер листочки у саду колише,
Хмари згортає в небесні сувої...
Тихо, ні кроків, ні душі живої,
Знаю – не прийдеш, та вслухаюсь в тишу.
Квіти щось шепчуть, грає рій бджолиний...
Сиплеться з черешні пух сніжнобілий,
Тихо, хоч пісня радісна злетіла...
Вітер шурхоче, мчать струмки з долини.
Знаю – не прийдеш, в ці чекань години
Розчарування душу заливає...
Слухаю... тихо, десь село співає,
Квіти щось шепчуть, грає рій бджолиний...
Maria Czerkawska
Wiem, że nie przyjdziesz
Wiem, że nie przyjdziesz, w głuchą wsiąkam ciszę,
Którą naokół otoczona jestem,
I czekam, każdym łudząc się szelestem,
Że może twoich kroków szmer usłyszę.
Wiatr liśćmi lekko po sadzie kołysze
I mota przędzę niebieskich obłoków...
Cicho, nie słychać żadnych ludzkich kroków,
Wiem, że nie przyjdziesz, w głuchą wsiąkam ciszę.
Kwiaty coś szepcą, grają pszczelne roje...
Puch śnieżnobiały sypie się z czereśni,
Cicho, choć pełno woni, blasku, pieśni...
Chociaż wiatr szumi, srebrne szemrzą zdroje.
Wiem, że nie przyjdziesz, i dziwnie się boję,
Bo nowy zawód czyha na mnie, czeka...
Słucham... nic — tylko wieś huczy daleka,
Kwiaty coś szepcą, grają pszczelne roje.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598339
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2015
У цей вечір тужний, слізний,
Кларібель,
в блиску сонця, вже не грізнім,
Кларібель,
знов прийшла любов капризна,
хоч усе говорить: «Пізно,
Кларібель!»
Тож даремно вітер носить,
Кларібель,
там ім’я твоє й голосить,
Кларібель,
а моїх бажань задосить,
пісня їх дарма розносить,
Кларібель.
Кличуть голосно розлуки,
Кларібель,
у піснях печалі звуки,
Кларібель!
В них журба, чекання муки,
щоб з’єднались наші руки,
Кларібель!
Грізне море, злі вершини,
Кларібель,
та хіба мене це спинить,
Кларібель,
ці зволожені долини,
ці сніги та хуртовини,
Кларібель?
Часу вічність пролетіла,
Кларібель,
спогад ти про все згубила,
Кларібель!
Та у мріях все ж жевріла
віра, що мене любила,
Кларібель!
Хліб гіркий, коли кусаю,
Кларібель,
лиш тебе я пам’ятаю,
Кларібель!
Про минуле сон я маю,
сон страшний, де погибаю,
Кларібель!
Вранці все блакить покрила,
Кларібель,
ти метеликом злетіла,
Кларібель!
Бог, цариця, жінка мила,
перла, сніг, троянда біла,
Кларібель!
В небі пташки переливи:
«Кларібель!»,
ніжні, лагідні, щасливі,
Кларібель.
І з’єднав співак тремтливий
сміх дзвінкий і плач тужливий,
Кларібель!
Тайна музико велична,
Кларібель,
у моїм житті ти вічна,
Кларібель.
Рветься з ран моїх довічних
шал життя і цвіт магічний,
Кларібель!
Дай устам моїм настої,
Кларібель,
із гвоздики, моху, хвої,
Кларібель.
Мирри, смирни дай святої,
І оливи золотої,
Кларібель!
Імені звук ніжний і хмільний,
Кларібель,
як із меду зроблений напій,
Кларібель.
Лютні звук прекрасний чарівний
імені твого в душі моїй,
Кларібель.
Чародій моєї самоти,
Кларібель,
у душі накреслив: «тільки ти,
Кларібель».
І мені довічно ти світи,
як зоря, що сяє з висоти,
Кларібель!
Franz Tamayo
Balada de Claribel
En la desolada tarde,
Claribel,
al claror de un sol que no arde,
Claribel,
me vuelve el amante alarde,
aunque todo dice: "es tarde,
Claribel".
Lleva en sus alas el viento,
Claribel,
tu nombre como un lamento,
Claribel,
y en vano mis ansias siento
volar tras aquel concento,
Claribel.
Voz con que pía la ausencia,
Claribel,
saudade, canora esencia
Claribel!
Añoranza, transparencia
que la ausencia hace presencia,
Claribel!
Mar profundo y alto monte,
Claribel,
Es posible que tramonte,
Claribel,
tras el húmedo horizonte,
y que las nieves remonte
Claribel?
El tiempo es por siempre ido,
Claribel,
y eres quizás todo olvido.
Claribel,
Mas yo, iluso descreído,
aún pienso que me has querido,
Claribel.
El pan amargo en que muerdo,
Claribel
hecho está de tu recuerdo
Claribel!
Y el pasado nada cuerdo
es un sueño, en que me pierdo
Claribel!
Oh mañana azul y rosa,
Claribel,
en que te ví, mariposa,
Claribel!
Reina y mujer, niña y diosa,
oro, nácar, nieve y rosa
Claribel!
Cantaba en el aire un ave,
"Claribel "
suave cual la suave
Claribel.
Y unía al plumado clave
dulce risa y lloro grave:
Claribel!
Una música escondida,
Claribel!
Eres por siempre en mi vida,
Claribel.
Mamá de mi eterna herida,
lecho rosa y luz florida:
Claribel!
Vierte mi labio un perfume
Claribel,
musgo y clavel que resume,
Claribel.
Mira que eterna zahume,
óleo que no se consume,
Claribel!
Tu nombre dulce y cruel
Claribel
Sabe a fresa e hidromiel
Claribel.
Son de encantado rabel
hay un sortilegio en él,
Claribel.
De un nigromante el compás,
Claribel,
trazó en mi alma "nunca más
Claribel".
Y así mis ojos jamás
como el alba volverás,
Claribel!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598297
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 07.08.2015
Весна недужа у печалі підійшла
Услід зимі, де був ясний творіння час,
Зчорніла кров моя, в душі вогонь погас,
У вир зітхань навік знемога затягла.
Неясний білий смерк мій мозок зледенив
Немов стальний обруч, неначе склеп старий,
І я сумний побрів за блискотінням мрій,
Де шал життя кипів між неозорих нив.
Від запаху дерев я стомлений упав,
І яму рив лицем для мертвих сподівань,
Гарячу землю гриз, де цвіт бузку зростав,
І лежачи чекав полегшення страждань...
У той же час Блакить сміялась на листках,
Збудивши спів птахів до сонця у квітках.
Stéphane Mallarmé
Renouveau
Le printemps maladif a chassé tristement
L'hiver, saison de l'art serein, l'hiver lucide,
Et dans mon être à qui le sang morne préside
L'impuissance s'étire en un long bâillement.
Des crépuscules blancs tiédissent sous mon crâne
Qu'un cercle de fer serre ainsi qu'un vieux tombeau,
Et, triste, j'erre après un rêve vague et beau,
Par les champs où la sève immense se pavane.
Puis je tombe énervé de parfums d'arbres, las,
Et creusant de ma face une fosse à mon rêve,
Mordant la terre chaude où poussent les lilas,
J'attends, en m'abîmant que mon ennui s'élève...
— Cependant l'Azur rit sur la haie et l'éveil
De tant d'oiseaux en fleur gazouillant au soleil.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598166
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2015
Блакиті вічної іронія ясна
Повільно зморює, мов квіти чарівні,
Знесилений поет талант свій проклина
В безплідній пустоті, де Муки лиш страшні.
Закривши очі мчусь, та відчуваю жаль
В блакиті погляді, вогнем розчарувань
Душа спустошена. Куди іти? Печаль
Яких ночей пихнуть в її байдужу твань?
Тумане, піднімись! Лий сивину нудну –
Лахміття мороку на синій небокрай,
Ти стелю там зведи – безмірну, мовчазну,
Болотом осені мертвотним заливай!
І ти, устань, прийди із Лети сонних вод,
Збери із дна намул, тростини з берегів,
Досадо дорога, закрий без перешкод
Ці діри голубі, що злісно шлють птахів.
Також! Нехай летять дими з печальних труб,
Хай кіптява зведе у вишині тюрму,
І в тій тюрмі вона, жахливий душогуб,
Закриє сонце умираюче в пітьму!
Вже небо мертве! Я, матеріє, волів,
Щоб забуття дала ти Прагнення й Вини
Для страдника, що йде на всіх ділити хлів,
Де, як щасливий скот, лежать людські сини.
Тому бажання мав, щоб мозок був пустий,
Немов горня з рум’ян, що впало під стіну,
Не можу більше я плач дум гірких нести –
Лишилося зітхать на смерть мою журну.
Даремно все! Блакить у торжестві прийшла,
У дзвонах я почув її звитяжний спів,
Вона в моїй душі тривогу підняла,
Влила живий метал у синь своїх псалмів!
Спадає крізь туман, одвічна, з висоти,
Немов несхибний меч в агонії страшить;
Куди втечу тепер від краху й гіркоти?
У чарах я. Блакить! Блакить! Блакить! Блакить!
Stéphane Mallarmé
L'azur
De l'éternel Azur la sereine ironie
Accable, belle indolemment comme les fleurs,
Le poëte impuissant qui maudit son génie
A travers un désert stérile de Douleurs.
Fuyant, les yeux fermés, je le sens qui regarde
Avec l'intensité d'un remords atterrant,
Mon âme vide. Où fuir ? Et quelle nuit hagarde
Jeter, lambeaux, jeter sur ce mépris navrant ?
Brouillards, montez ! versez vos cendres monotones
Avec de longs haillons de brume dans les cieux
Que noiera le marais livide des automnes,
Et bâtissez un grand plafond silencieux !
Et toi, sors des étangs léthéens et ramasse
En t'en venant la vase et les pâles roseaux,
Cher Ennui, pour boucher d'une main jamais lasse
Les grands trous bleus que font méchamment les oiseaux.
Encor ! que sans répit les tristes cheminées
Fument, et que de suie une errante prison
Eteigne dans l'horreur de ses noires traînées
Le soleil se mourant jaunâtre à l'horizon !
- Le Ciel est mort. - Vers toi, j'accours ! Donne, ô matière,
L'oubli de l'Idéal cruel et du Péché
A ce martyr qui vient partager la litière
Où le bétail heureux des hommes est couché,
Car j'y veux, puisque enfin ma cervelle, vidée
Comme le pot de fard gisant au pied d'un mur,
N'a plus l'art d'attifer la sanglotante idée,
Lugubrement bâiller vers un trépas obscur...
En vain ! l'Azur triomphe, et je l'entends qui chante
Dans les cloches. Mon âme, il se fait voix pour plus
Nous faire peur avec sa victoire méchante,
Et du métal vivant sort en bleus angelus !
Il roule par la brume, ancien et traverse
Ta native agonie ainsi qu'un glaive sûr ;
Où fuir dans la révolte inutile et perverse ?
Je suis hanté. L'Azur ! l'Azur ! l'Azur ! l'Azur !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598165
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 06.08.2015
Дам тобі який дарунок
Я, злиденний і убогий,
Що збуваю людям сонце,
Як торговець край дороги?
Даром я яким вшаную,
Де зірву квітки чудові,
Я, що маю тільки серце,
Що страждає від любові?
Невиправний я мандрівець,
Все вперед лечу в розгубі,
Людям пісеньки співаю –
Серце віддаю на згубу.
Та як труд скривавить ноги,
Перетлію в прах останній,
То мені найкраще буде
У твоїх зіниць сіянні.
Бо вони ліхтар у морі
Для судна, що потопає,
Коли смерть по щастя квіти
З глибу руки простягає.
Як візьмеш моє ти серце
В ніжні білі твої руки,
То примаряться довічні
Літ дитячих милі звуки.
Тож ніколи ти не зникнеш,
Хоч життя в безумстві мучить.
Твоє серце мене в’яже
Як тендітна нить павуча.
Тож даю тобі дар царський:
Вимиту в сльозах розпуки
Осінь золоту життєву
У твої складаю руки.
Henryk Zbierzchowski
Ofiarowanie
Jakiż dam ci podarunek
Ja, co jestem tak ubogi,
Że sprzedaję ludziom słońce,
Jak przekupień wedle drogi?
Jakim uczczę ciebie darem,
Złotogłowiu skąd ci utnę
Ja, co niemam nic prócz serca,
Które jest tak bardzo smutne?
Niepoprawny ja wędrowiec,
Ciągle naprzód gnam w rozterce.
Śpiewam ludziom dźwięczne piosnki,
Na liczmany zmieniam serce.
Lecz gdy trud mi skrwawi nogi
I na popiół się rozetlę,
Wtedy czuję się najlepiej
W twoich dobrych źrenic świetle.
One są latarnią morską,
Gdy już statek ma iść na dno,
A śmierć po ostatnie kwiaty
Z toni dłoń wyciąga zdradną.
Gdy położysz na mem sercu
Swoje białe, miękkie ręce,
Marzą mi się nieprzeżyte
Lata słodkie i chłopięce.
Przeto nigdy nie przepadniesz,
Chociaż życie mię obłąka.
Serce twoje mię osnuło
Jak subtelna nić pająka.
Więc ci daję dar królewski:
Oczyszczoną w łzach i męce
Złotą jesień mego życia
Składam droga w twoje ręce.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597758
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2015
Все, усе що мав, утратив –
Залишився без надії,
У життя пустині сірій
Ні пробудження, ні мрії,
Замість пристрастей вогненних
Лиш вампіри днів буденних.
Мов жебрак я при дорозі,
Тож повір мені, будь другом,
Що всі дні мої подібні,
І завжди так – круг за кругом,
Так приземлено, так нудно –
Жити бридко, вмерти трудно.
Зрушені споруди марень,
Ідеалів чар розбився,
У душі моїй, Сахарі,
Скарб маленький залишився,
Мов роси кусочок срібний
Впав на в'ялий верес дрібний.
А як звати скарб той цінний
Розкажу я без вагання:
Жар останній мого серця –
Найсолодший дар кохання,
Що зберіг я переможно
В час життя мого тривожний.
Ту коштовність мого серця,
Ті життя душевні муки
Разом з братнім поцілунком
У твої складаю руки.
Знаю – скарб той не загубиш,
Тільки серцем приголубиш.
Як той кубок кришталевий,
Де веселка тішить грою,
Подруго моя кохана,
Що нестимеш із собою
Аж розсиплеться на чверті
Як уста торкнуться смерті.
Henryk Zbierzchowski
Ostatni dar
Wszystko, wszystko utraciłem,
Żem pozostał dziś bez złudzeń,
W szarej pustce mego życia
Niema marzeń i przebudzeń,
Miejsce żaru i miłości
Zajął wampir codzienności.
Jestem jak przydrożny żebrak.
Wierz mi mała przyjaciółko.
Dzień podobny do drugiego
I tak ciągle w kółko, w kółko,
Tak przyziemnie, płasko, nudno,
Żyć nie miło, umrzeć trudno.
Rozburzone gmachy marzeń
W proch upadły ideały.
Wśród Sahary mojej duszy
Został jeno klejnot mały,
Jak kropelka srebrna rosy
Na uwiędłe spadła wrzosy.
Jak się zowie ten klejnocik
Zaraz powiem ci wyraźniej:
Czar ostatni mego serca
To najsłodszy dar przyjaźni,
Co przechował się zwycięsko,
Niedotknięty życia klęską.
Ten klejnocik mego serca
Życia mego dobro całe
Wraz z braterskim pocałunkiem
Składam w twoje rączki białe.
Wiem, że skarbu nie utracisz,
Ale sercem go wzbogacisz.
I jak puhar kryształowy,
W którym tęczy gra odbicie
Moja biała przyjaciółko
Będziesz niosła go przez życie,
Aż rozpadnie się na ćwierci,
Gdy go dotkną usta śmierci.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597621
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 04.08.2015
Той, хто мистецтво й замисел довічний
Показує в чудесному умінні,
Хто сотворив півкулі дві незмінні –
Не Марс де, а Юпітер більш величний,
Прийшов щоб освітити лист магічний,
Де правди сховані слова нетлінні,
Івана взяв він і Петра в молінні
І в царстві неба дав уділ їм вічний.
Він родженого в Римі мав ознаку,
Та був з Юдеї, в образі живому
Смирення прославляв у кожнім стані.
Він сонце дав містечку трудовому,
За котре все несе йому подяку –
Прекрасна там на світ родилась пані.
Francesco Petrarca
Canzoniere: 4
Que' ch'infinita providentia et arte
mostrò nel suo mirabil magistero,
che crïò questo et quell'altro hemispero,
et mansüeto piú Giove che Marte,
vegnendo in terra a 'lluminar le carte
ch'avean molt'anni già celato il vero,
tolse Giovanni da la rete et Piero,
et nel regno del ciel fece lor parte.
Di sé nascendo a Roma non fe' gratia,
a Giudea sí, tanto sovr'ogni stato
humiltate exaltar sempre gli piacque;
ed or di picciol borgo un sol n'à dato,
tal che natura e 'l luogo si ringratia
onde sí bella donna al mondo nacque.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597609
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2015
Сонце на скелі звісилось в печалі,
В давню потугу пнеться взяти силу,
Розкидає краплі осяйного пилу
На ясні чисті неозорі далі...
По луках хвиля котиться рожева,
Пил гонить з квітів, запахи медові,
У вітах в’яже золоті обнови
І пестить зжовклі, при смерті, дерева.
Глянь... поміж листям майорять і сяють
Ниті павучі золоті, чудові,
Сонце веселку гне в сітки шовкові,
Вітер трясе їх... рвуться, вверх ширяють,
І линуть, линуть ген на ниви житні,
Ніби видіння золоті... тендітні.
Henryk Zbierzchowski
Babie lato
Słońce zwieszone na samotnej skale,
Dawną potęgę zbierając raz jeszcze,
Rozrzuca pyłów rozświetlone deszcze
Na jasne, czyste, przeogromne dale...
Po łąkach jasną falą się przelewa,
Wzbija pył z kwiatów i upojne wonie,
Między gałęzi złote wplata tonie
I pieści zżółkłe, konające drzewa.
Patrz... między liśćmi chwieją się i świecą
Jakieś włókienka złote i pajęcze,
Słońce w sieć nitek cudne wpięło tęcze,
Wiatr je rozrzuca... zrywają się, lecą,
I płyną, płyną hen na łany żytne
Niby marzenia złote... nieuchwytne.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597415
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 03.08.2015
Світ убрала кольорами
Вереснева просинь –
Чом же сіра і безбарвна
Життя мого осінь?
Розкидався я скарбами,
Як був пановитий –
Залишилась жменька згадок,
Ніби в’ялі квіти.
В сіру даль переді мною
Шлях життя лягає –
Де той ворог зачаївся,
Що тайком стріляє?
Де побачу як чекають
Мене з трутиною –
Чому в час оцей болючий
Ти не тут зі мною?
Повернись, поки убивці
Не пустили стріли,
Щоб твої прекрасні руки
Серце заслонили.
Henryk Zbierzchowski
Zatrute strzały
Świat przystroił kolorami
Wielki malarz wrzesień.
Czemuż szara i bezbarwna
Życia mego jesień?
Rozdawałem wokół skarby,
Gdy byłem bogaty.
Pozostała garstka wspomnień,
Niby zwiędłe kwiaty.
Dłuży się przed moim wzrokiem
Szara droga życia.
Gdzie popatrzę wróg się czai,
Co strzela z ukrycia.
Gdzie popatrzę warzą dla mnie
Truciznę tajemną.
Czemu w tej bolesnej chwili
Ty nie jesteś ze mną?
Wróć, nim strzały swe wypuszczą
Ukryci morderce,
I swą dobrą, białą rączką
Zasłoń moje serce.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597403
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.08.2015
Небо високе, поруч тьми тремтіння...
Місяць поблідлий з неба задивився,
В дзеркалі воднім сріблясто відбився,
Ниви янтарні освітив промінням...
Морок на води й долини розлився,
Саваном болотні вкутав сплетіння,
Срібним покровом вкрив лісні склепіння...
В лісі нічному привид появився,
І віковічні сосни піднебесні,
І дуби столітні тихо дрімають,
В місяця блиску срібляться росою...
В поволоці ночі чари чудесні,
Ангели марень на землю злітають –
Гоять недужих вічною красою.
Edward Słoński (syn)
O zmroku
Niebo nade mną, wkoło mnie zmrok szary...
Z nieba księżyca patrzy twarz wybladła
Na przeźroczyste srebrnych wód zwierciadła,
Na złotych łanów drzemiące obszary...
Mgła na doliny i na wody spadła,
Całunem błotne zakryła wiszary,
Srebrną oponą zakryła las stary...
Po lesie nocne snują się widziadła,
I stuwiekowe niebotyczne sosny
I stuwiekowe dęby cicho drzemią,
W blaskach księżyca błyszczą srebrną rosą...
W nocnych oparach powstaje czar wiosny,
Anioły marzeń lecą ponad ziemią
I bolejącym ukojenie niosą.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597351
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.08.2015
Світає... Стихли всі шуми у гаї,
Піднявся срібний блиск на гір вершини...
Весь світ заснув... Повита в млу долини
Діброва спить... І озеро дрімає,
Де небо топить голубі глибини,
Про тихий вечір сон останній мають
Там лілії... блакить їх колихає,
А з тих глибин промінний день полине.
Лиш я не сплю. У млі димчастій жаром
Горить ранкових марень позолота...
Я хочу мчати десь у даль на хмарі,
Я хочу мчати десь, стягти вудила,
Та на порозі всілася скорбота –
Стиснула груди і зв’язала крила.
Edward Słoński (syn)
O świcie
Świta... Ucichły wszystkie szmery w borze,
Blask jakiś srebrny zszedł na górskie szczyty...
Świat cały zasnął... w szare mgły spowity
Cały bór zasnął... W dole na jeziorze,
Gdzie niebo kładzie swe ciemne błękity,
Swój sen ostatni o cichym wieczorze,
Śpią lilie... modre kołysze je łoże
Nad głębią, z której zaraz wstaną świty.
Tylko ja nie śpię. W szarawym półmroku
Świetlanych marzeń wije się nić złota...
Chcę gdzieś odpłynąć na jakimś obłoku.
Chcę gdzieś odpłynąć, chcę stargać wędzidła,
Lecz na mym progu usiadła tęsknota
I pierś przygniotła i związała skrzydła.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597204
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 01.08.2015
В той день, коли і сонце потемніло
Від жалю за Творцем, що був розп’ятий,
Беззбройним був я Вами, Пані, взятий –
Мене там Ваші очі полонили.
Не думав я, що в час печальний стріли
Амура доведеться відбивати,
Я йшов безпечний, знявши серця лати, –
До плачу всіх додавсь мій крик зболілий.
Любов мене без опору застала –
Крізь очі в серце провела дорогу,
Мої на неї вийшли сльози й мука.
Та невелика честь любові богу –
Відкритому встромив стріли він жало,
А Вам, в броні, не показав і лука.
Francesco Petrarca
Canzoniere: 3
Era il giorno ch'al sol si scoloraro
per la pietà del suo factore i rai,
quando i' fui preso, et non me ne guardai,
ché i be' vostr'occhi, donna, mi legaro.
Tempo non mi parea da far riparo
contra colpi d'Amor: però m'andai
secur, senza sospetto; onde i miei guai
nel commune dolor s'incominciaro.
Trovommi Amor del tutto disarmato
et aperta la via per gli occhi al core,
che di lagrime son fatti uscio et varco:
però al mio parer non li fu honore
ferir me de saetta in quello stato,
a voi armata non mostrar pur l'arco.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596667
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.07.2015
Усім, хто чує рим стрімких мотиви,
Що серце хвилею зітхань поїли,
В помилці першій юності тремтіли –
Я іншим був у ті часи бурхливі.
Я думав, плакав, муки мав жахливі,
Сум і надія марні душу їли,
Бо до любові марення летіли
І співчуття шукав я справедливі.
Однак тепер я вже напевно знаю:
Був людям я лиш байка сумовита –
І сором огорнув мене вразливий;
Тепер із сорому мого зростає
І каяття, і впевненість відкрита:
Те, що так любить світ, – лиш сон мінливий.
Francesco Petrarca
Canzoniere: 1
Voi ch’ascoltate in rime sparse il suono
di quei sospiri ond'io nudriva 'l core
in sul mio primo giovenile errore
quand'era in parte altr'uom da quel ch'i' sono,
del vario stile in ch'io piango et ragiono
fra le vane speranze e 'l van dolore,
ove sia chi per prova intenda amore,
spero trovar pieta, nonche perdono.
Ma ben veggio or si come al popol tutto
favola fui gran tempo, onde sovente
di me medesmo meco mi vergogno;
et del mio vaneggiar vergogna e 'l frutto,
e 'l pentersi, e 'l conoscer chiaramente
che quanto piace al mondo e breve sogno.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596061
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.07.2015
Щоб більш дошкульною зробити кару,
Щоб помста за образи мала силу,
Знов лук таємно взяв Амур двокрилий –
Чекав на час і місце для удару.
Були у мене мужність, сила жару,
Щоб очі сміло міць його зустріли,
Коли смертельні вниз помчаться стріли,
Туди, де інші слабнуть як від чару.
Та першим натиском я був розбитий,
Не мав ні сили, ні хоробрості такої,
Щоб взяти зброю проти нього в руки,
Чи на стрімку вершину відступити,
Де зміг би я сховатись від тяжкої,
Від тої, що в пробитім серці, муки.
Francesco Petrarca
Canzoniere: 2
Per fare una leggiadra sua vendetta
et punire in un dí ben mille offese,
celatamente Amor l'arco riprese,
come huom ch'a nocer luogo et tempo aspetta.
Era la mia virtute al cor ristretta
per far ivi et ne gli occhi sue difese,
quando 'l colpo mortal là giú discese
ove solea spuntarsi ogni saetta.
Però, turbata nel primiero assalto,
non ebbe tanto né vigor né spazio
che potesse al bisogno prender l'arme,
overo al poggio faticoso et alto
ritrarmi accortamente da lo strazio
del quale oggi vorrebbe, et non pò, aitarme.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595861
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 25.07.2015
Думко, линь на золочених крилах,
Линь, на горах й узгір’ях спочивши,
Де несе вітер пах наймиліший –
Пах солодкий святої землі!
Ти вітай береги Іордану,
Веж Сіону, зруйнованих, брили...
О, Вітчизно, прекрасна й жадана!
Спогад світлий, що згинув у млі!
Золота арфо віщих пророків,
Чом висиш на вербі у мовчанні?
Пробуди в серці спогад останній,
Розкажи про часи, що пройшли!
Ти неси плач і стогін глибокий –
З долі Єрусалиму ридання;
Хай Господь дасть для тебе звучання,
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти ми муки могли!
Щоб терпіти могли!
Giuseppe Verdi
Nabucco: Coro di schiavi ebrei (Va, pensiero)
Va', pensiero, sull'ali dorate;
Va, ti posa sui clivi, sui colli,
Ove olezzano tepide e molli
L'aure dolci del suolo natal!
Del Giordano le rive saluta,
Di Sionne le torri atterrate…
Oh mia Patria sì bella e perduta!
Oh membranza sì cara e fatal!
Arpa d'or dei fatidici vati,
Perché muta dal salice pendi?
Le memorie nel petto raccendi,
Ci favella del tempo che fu!
O simile di Solima ai fati,
Traggi un suono di crudo lamento;
O t'ispiri il Signore un concento
Che ne infonda al patire virtù!
Che ne infonda al patire virtù!
Che ne infonda al patire virtù!
Al patire virtù!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587866
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 16.06.2015
На скелі під лісом самітно
Розквітла калина цнотлива,
Порою бездумно й привітно
Їй вітер гне віти тремтливі,
І повість їй дивну шепоче
Про щастя, що світ звеселяє,
Вона ж його чує й тріпоче,
Чоло своє вниз нахиляє.
Кущі бачить поруч з собою,
Гаї, що шумлять так співуче,
В обіймах чутких над водою
Стоять дві берези плакучі!
І скаржиться, муками в’яне,
Самотня на скелі вершині,
Аж поглядом врешті дістане
Німої небес далечіні,
З докором – чому у неволі
Самотня, без цілі, причини?
І сльози по гілці поволі
Течуть мов криваві рубіни.
«Не звабся на вигляд лукавий!» –
Втішає калину червону
Та зірка, що з неба ласкаво
Освітлює листя корону;
Не прагни з високої скелі
Зійти між сестер на долину,
Що дивним віночком веселі
Усюди покрили рівнину!
Вони, погляд звівши до тебе,
Всі заздрять сестриці-вигнанці,
Коли сяєш в заходу небі,
Чи перлами світиш уранці!
Як вітер гілки їм розкине,
Вони всі сміються й радіють,
Ти ж дивишся в неба глибини
І мрієш – вони так не мріють!
На скелі, що в час вечоровий
Стоїть над імлою сміливо,
Під місяцем сяєш чудово
І слухаєш ангельські співи,
Що звучно землею колишуть,
Коли сон спочити всіх ложить,
Коли скрізь розкинулась тиша
І тільки пильнує дух Божий.
Не ремствуй! Так завжди буває:
Де сміх – там і сльози ридання,
Де щастя у квітах буяє –
Ростуть там тернини страждання!
Maria Bartusówna
Kalina
Na skale pod lasem samotnie
Dziewicza wykwitła kalina,
Czasami swawolnie, przelotnie
Gałązki jej wietrzyk ugina,
I dziwne jej szepce powieści,
O szczęściu, co życie umila,
A ona go słucha w boleści
I czoło ku ziemi pochyla.
Spogląda na krzewy zielone,
Na gaje w około szumiące,
I w tkliwym uścisku splecione,
Nad wodą dwie brzozy płaczące!
I skarży i więdnie cierpieniem,
Samotna na skały tej szczycie,
I wraca zatonąć spojrzeniem
W milczącym niebiosów błękicie,
Z wyrzutem, dlaczego w uwięzi
Samotna, bez celu, przyczyny?
I łzy jej po wiotkiej gałęzi
Krwawymi spływają rubiny.
»Nie uwodź się złudnym pozorem!« —
Tak mówi jej, ciesząc stęsknioną,
Ta gwiazdka, co świeci wieczorem,
Nad ciemną jej głowy koroną;
Nie pragnij z ustroni, ze wzgórza
Zejść między sióstr twoich drużynę,
Co wieńcem u twego podnóża
Wesołą objęły równinę!
I one, wzrok wznosząc ku górze,
Zazdroszczą ci twego wygnania,
Gdy błyszczysz w zachodu purpurze,
Gdy świecisz perłami zarania!
Gdy wietrzyk w gałązki ich trąca,
Choć śmieją się ziemi, choć gwarzą,
Ty patrzysz w ten błękit bez końca
I marzysz, jak one nie marzą!
Wieczorem na skale, co dumnie
Nad mrokiem się wzniosła padołów,
W miesięcznych lśnisz blasków kolumnie
I słuchasz modlitwy aniołów,
Co dźwięcznie o ziemię potrąca,
Gdy wszystko się do snu ułoży,
Gdy cisza panuje milcząca
I czuwa sam tylko duch Boży.
Więc nie skarż! bo wszystkim na ziemi
Łza obok uśmiechu się mieści,
I gdzie się kwiat szczęścia rozplemi,
Wyrasta wraz z cierniem boleści!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586046
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.06.2015
Луки, доли і струмочки, гаї і діброви!
Друзі дум моїх сердечних, мого щастя світе,
Пам’ятайте ж ви, дерева, птаство, ніжний цвіте,
Кожний рух її фігури і шепіт розмови.
Тут у гаї, де струмочок плаче бірюзовий,
Де чола її торкались черемшини віти,
Повертаючись із поля, ніс волошок квіти
І сплітав на її скронях вінок волошковий!
Рвала тут вона стокротки, для моєї згуби
Ворожила – пелюстки їх в нуртину пускала
і сміялась, як гадання казало: не любить!
А коли хотів поправить – ця дочка принади
Поривалась й закривала рот мій пальцем влади
І, мов сон, немов видіння, із очей зникала!
Kazimierz Gliński
Wspomnienie
Gaje, łąki, doliny, strumienie, dąbrowy!
Towarzysze mych dumań, mego szczęścia świadki,
Pamiętacie wy, drzewa, ptaszęta i kwiatki,
Każdy ruch jej postaci, każdy szept rozmowy.
Tu, w gaju, gdzie się skarży strumień kryształowy,
Spadały na jej czoło wonnych czeremch płatki,
Tędy, wracając z pola — nosiłem bławatki
I plotłem na jej skronie wieniec szafirowy!
Tutaj rwała stokrocie, śmiejąca się, płocha —
Wróżąc, rzucała listki na nurtów pierścienie
I śmiała się, gdy wróżba mówiła: nie kocha!
A gdym chciał błąd poprawić, jak asmodeuszek
Zrywała się — na usta kładła mi paluszek —
I znikała sprzed oczu — jak sen, jak marzenie!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585609
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 05.06.2015
І
Ніби просинню стрічок, що звиті в узори,
Дніпром синім обв’язав древній Київ стіни,
Білістю садиб розливсь в яри і долини,
Банями своїх святинь розкинувсь на гори.
Задніпрянські освітив далі неозорі
Місяць-червінь, що піднявсь над сірі низини,
Золотив, сріблив усе – гнав морок в глибини,
Білим світлом обливав стіни і собори.
Плине німота навкруг – тиша йде лугами...
Лиш Дніпро розколихавсь – грає з берегами,
Пісню древню дзвонить він, дивна нота в дзвоні...
Чути грім, мов молотки у страшній долоні
В лоно річки стовп стальний повсякчас вбивають...
– Не ти, Дніпре, так співаєш!.. То віки співають!
ІІ
Ніч минула... Вітерець лине світанковий,
В одяг, тканий в діамант, схід одягся цілий,
В небі з полиском летять променисті стріли,
Сонця золото пливе у всесвіт ранковий.
Задзвонив Дніпро срібніш – одяг лазуровий
Хвиль його, струснувши плащ від туману білий,
Блиском золота заграв – хвилі затремтіли...
В брамі сходу сонце стало – світу цар чудовий!..
На Софійському соборі дзвін заграв – і дзвони
Інших храмів обізвались величавим тоном
У вітальному хоралі!.. А сонячне око,
Повне жару вогняного, розкрите широко,
Золоті ворота взріло – зупинилось в небі...
– Сонце, ні!.. То моя думка затримала тебе!
Kazimierz Gliński
Sonety kijowskie
I
Niby wstęgą, splątaną w turkusowe sznury,
Błękitnym Dnieprem Kijów opasał się stary —
Śniegiem domów popłynął w rozdoły i jary,
Kopułami swych świątyń opanował góry.
Z zadnieprzańskich gdzieś równin wznosił się w lazury
Czerwony księżyc, wzdęty przez nizin opary...
Wyzłacał się — wysrebrzał — rozpędzał mrok szary,
Aż cichem, białem światłem oblał miasta mury.
Płynie milczenie — głucha cisza się rozszerza...
Tylko się rozkołysał Dniepr, gra u wybrzeża
I dzwoni pieśń prastara, dziwną nutą dzwoni...
Słyszysz grom, jakby huczał młot w olbrzyma dłoni,
Żelazne wbijającej słupy w łono rzeki...
— To nie ty śpiewasz, Dnieprze!... to śpiewają — wieki!
II
Minęła noc... Wiew świeży poranku polata,
Szatą, tkaną w klejnoty, wschód okrył się cały —
Przez niebo przebiegają promieniste strzały,
Topi się złoto słońca gdzieś w głębiach wszechświata.
Zadzwonił Dniepr srebrzyściej — turkusowa szata
Fal jego, otrząsając oparów płaszcz biały,
Zadrgała dreszczem złotym — i fale zagrzmiały...
A w bramach wschodu słońce stanęło — król świata!...
Soboru Świętej Zofii dzwon zagrał — i dzwony
Świątyń innych w chóralne ozwały się tony,
W pieśń powitań!... a słońca promieniste oko,
Ziejące żarem ognia, rozwarte szeroko,
Dojrzawszy Złotą Bramę — stanęło na niebie...
— Nie, słońce!... to myśl moja zatrzymała ciebie!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2015
В день перший з золотих блакиті давніх лав,
З небесних вічних зір узявши сніг і лід,
Ти келихи квіток дала в красі заграв
Для юної землі, ще чистої від бід:
Цвіт гладіолуса мов лебединий пух,
І дивний лавр, для душ у вигнанні, в саду –
Карміновий увесь, як серафима рух,
Що червонить ясну світанкову ходу;
І гіацинт, і мирт у спалахи вплела,
Троянду, мов жінок тілесний вічний зов –
Іродіади лють в цій квітці розцвіла,
Що так скажено ллє промінну чисту кров!
В ридання завела ти лілій білизну,
Що на морях зітхань торкалась чистих хвиль,
Крізь синій фіміам, крізь далеч мовчазну
До місяця летить, що плаче про свій біль!
Осанна цистрою і запахом кадил,
Владичице, хвала із саду покаянь!
Луна вечірня мре, дійшовши до світил,
В екстазі погляди і німбів гра сіянь!
О, Матір, що дала з рясного лона нам
Ці келихи квіток – майбутній аромат,
З великих квітів дай Смерть, як душі бальзам,
Поету, що ослаб з тяжких життєвих втрат.
Stéphane Mallarmé
Les Fleurs
Des avalanches d’or du vieil azur, au jour
Premier et de la neige éternelle des astres,
Jadis tu détachas les grands calices pour
La terre jeune encore et vierge de désastres,
Le glaïeul fauve, avec les cygnes au col fin,
Et ce divin laurier des âmes exilées
Vermeil comme le pur orteil du séraphin
Que rougit la pudeur des aurores foulées,
L’hyacinthe, le myrte à l’adorable éclair,
Et, pareille à la chair de la femme, la rose
Cruelle, Hérodiade en fleur du jardin clair,
Celle qu’un sang farouche et radieux arrose!
Et tu fis la blancheur sanglotante des lys
Qui roulant sur des mers de soupirs qu’elle effleure
À travers l’encens bleu des horizons pâlis
Monte rêveusement vers la lune qui pleure!
Hosannah sur le cistre et dans les encensoirs,
Notre dame, hosannah du jardin de nos limbes!
Et finisse l’écho par les célestes soirs,
Extase des regards, scintillement des nimbes!
Ô Mère, qui créas en ton sein juste et fort,
Calices balançant la future fiole,
De grandes fleurs avec la balsamique Mort
Pour le poëte las que la vie étiole.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584508
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.05.2015
Сьогодні гарний, непорочний і стійкий,
Чи збурить помахом сп’янілого крила
Забуте озеро, де паморозь лягла
На лід, що закував польотів шал стрімкий?!
Колишній лебідь відчуває в час тяжкий,
Що вся надія на свободу відійшла –
Більш не співатиме про дальній край тепла,
Де жив, коли зими приходив нуд гіркий.
В конанні білому звів шию він пряму,
Відкинув простір, що призначений йому,
Але не жах землі, де пір’я у багні.
Марою білою він світиться в імлі,
Заціпенілий у зневаги зимнім сні,
Що криє Лебедя в чужій пустій землі.
Stéphane Mallarmé
Le vierge, le vivace et le bel aujourd'hui (Le Cygne)
Le vierge, le vivace et le bel aujourd'hui
Va-t-il nous déchirer avec un coup d'aile ivre
Ce lac dur oublié que hante sous le givre
Le transparent glacier des vols qui n'ont pas fui!
Un cygne d'autrefois se souvient que c'est lui
Magnifique mais qui sans espoir se délivre
Pour n'avoir pas chanté la région où vivre
Quand du stérile hiver a resplendi l'ennui.
Tout son col secouera cette blanche agonie
Par l'espace infligée à l'oiseau qui le nie,
Mais non l'horreur du sol où le plumage est pris.
Fantôme qu'à ce lieu son pur éclat assigne,
Il s'immobilise au songe froid de mépris
Que vêt parmi l'exil inutile le Cygne.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584507
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.05.2015
І
По тиші чорних вод, де зорі уві сні,
Мов біла лілія Офелія пливе,
Пливе повільно так, в серпанку пелені...
Мисливський ріг в лісах далеких десь реве.
Більш тисячі років Офелія сумна
Мов білий привид йде по річки чорноті;
Більш тисячі років у безумі вона
Для вітру шепче гімн в вечірній самоті.
Цілує груди їй той вітер по ночах,
Розтулює квітки й серпанкове крило;
Там верб тремтливих плач у неї на плечах,
Схилився очерет на мрійливе чоло.
Латаття зморщене зітхає скрізь журне;
На вільсі, що вже спить, почувся шелест крил
В гнізді, котре вона збудила потайне;
Незнаний спів пливе від золотих світил.
ІІ
Офеліє бліда! Прекрасна наче сніг!
Так, вмерла ти, дитя, тебе несе ріка!
З крутих норвезьких гір сюди цей вітер збіг
І тихо розказав, що воля теж терпка;
Всі кучері твої цей подих вітру сплів,
У мрійний ум приніс красу шумів чудних,
А серце слухало сумний Природи спів
У бідканнях дерев, в зітханнях мар нічних;
Морів шалених звук, безмірний хрип страшний –
Дитячі груди бив твої тендітні він;
Був квітня ранок і безумець мовчазний –
Прекрасний лицар сів там до твоїх колін!
Любов! Свобода! Небо! – Мрію, Навісна,
Ти кинула йому мов сніг у жар палкий:
Слова твої мертвить видінь твоїх мана
І зір тобі страшить вид безміру тяжкий!
ІІІ
І стверджує Поет: коли зірки ясні –
Ти рвати йдеш вночі квіток стебло живе,
Тож бачить – по воді в серпанку пелені
Мов біла лілія Офелія пливе.
Arthur Rimbaud
Ophélie
I
Sur l'onde calme et noire où dorment les étoiles
La blanche Ophélia flotte comme un grand lys,
Flotte très lentement, couchée en ses longs voiles…
- On entend dans les bois lointains des hallalis.
Voici plus de mille ans que la triste Ophélie
Passe, fantôme blanc, sur le long fleuve noir;
Voici plus de mille ans que sa douce folie
Murmure sa romance à la brise du soir.
Le vent baise ses seins et déploie en corolle
Ses grands voiles bercés mollement par les eaux;
Les saules frissonnants pleurent sur son épaule,
Sur son grand front rêveur s'inclinent les roseaux.
Les nénuphars froissés soupirent autour d'elle;
Elle éveille parfois, dans un aune qui dort,
Quelque nid, d'où s'échappe un petit frisson d'aile:
- Un chant mystérieux tombe des astres d'or.
II
O pâle Ophélia! belle comme la neige!
Oui, tu mourus, enfant, par un fleuve emporté!
- C'est que les vents tombant des grands monts de Norwège
T'avaient parlé tout bas de l'âpre liberté;
C'est qu'un souffle, tordant ta grande chevelure,
A ton esprit rêveur portait d'étranges bruits;
Que ton coeur écoutait le chant de la Nature
Dans les plaintes de l'arbre et les soupirs des nuits;
C'est que la voix des mers folles, immense râle,
Brisait ton sein d'enfant, trop humain et trop doux;
C'est qu'un matin d'avril, un beau cavalier pâle,
Un pauvre fou, s'assit muet à tes genoux!
Ciel! Amour! Liberté! Quel rêve, ô pauvre Folle!
Tu te fondais à lui comme une neige au feu:
Tes grandes visions étranglaient ta parole
- Et l'Infini terrible effara ton oeil bleu!
III
- Et le Poète dit qu'aux rayons des étoiles
Tu viens chercher, la nuit, les fleurs que tu cueillis,
Et qu'il a vu sur l'eau, couchée en ses longs voiles,
La blanche Ophélia flotter, comme un grand lys.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584194
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.05.2015
В блакитний літній смерк піду я по стежках,
Де колють колоски, де молода трава:
Відчую свіжість рос на босих я ногах,
У вітру ніжний плин порине голова!
Мовчатимуть уста, відкину всі думки,
Незміряну любов лиш у душі знайду,
І я піду у даль, мов циган, напрямки;
Ясний, з Природою мов з жінкою, піду.
Arthur Rimbaud
Sensation
Par les soirs bleus d’été, j’irai dans les sentiers,
Picoté par les blés, fouler l’herbe menue :
Rêveur, j’en sentirai la fraîcheur à mes pieds.
Je laisserai le vent baigner ma tête nue !
Je ne parlerai pas, je ne penserai rien :
Mais l’amour infini me montera dans l’âme,
Et j’irai loin, bien loin, comme un bohémien
Par la Nature, — heureux comme avec une femme.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583806
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.05.2015
Дівчино!
стремління
у тінях
вже гинуть...
Гей! Плинуть
маріння,
терпіння
в вишини!
Без краю
в блакиті
зникають;
осінні
вже миті
стремління.
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Sonet trójzgłoskovy
Dziewczyno!
wspomnienia
wśród cienia
już giną...
Hej! płyną
marzenia,
cierpienia —
w dal siną!
Daleko
bez końca
się wleką;
już jesień
dla słońca
uniesień.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2015
Ти пам'ятаєш? – ніч в бору зустріли,
а десь далеко шаленіли грози:
котився грім і блискавок погрози,
неначе кров, між соснами горіли...
І мить одну та пуща темнолиста
у чарах блискавиці золотої
ясніла дивно. Гасла – ми з тобою
чекали знов на дух її вогнистий...
О, ті вогні в бору були чудові!
Та що ж! Вже згасли. В темному покрові
лиш птах нічний у кроні десь лопоче.
Тож правда? – Так життєві пущі темні
вогні освітять інколи таємні,
а згаснуть – і спадають довгі ночі...
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: W lesie
Pamiętasz? — borem szliśmy ciemną nocą,
a gdzieś daleko przeciągały burze:
grzmot się ozowie i błyskawic róże
między sosnami krwawo zamigocą...
I krótką, krótką chwilę puszcza głucha
oczarowana błyskawicą złotą
dziwnie jaśniała. Gdy zgasła — z tęsknotą
znów my czekali ognistego ducha...
O! piękne były te płomienie w boru!
Cóż! już zagasły. Śród cieniów przestworu
ptak tylko nocny w konarach łopoce.
Prawda? — tak czasem puszcze życia ciemne
ognie rozświetlą dziwne i tajemne —,
zgasną — i długie zapadają noce...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581684
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2015
Лине серця думка нині,
Ця моя єдина,
А на тій там Україні
Мати і родина.
Мати очі помарнілі
В полі витирає,
Шлях порожній на Поділлі...
Вісточки немає!
Ах, спливе води чимало,
Будуть дні минати,
Вкриє шлях трава зухвало –
Не діждеться мати.
Лине серця думка нині,
Ця моя єдина,
А на тій там Україні
Мати і родина.
Мила чорні помарнілі
Очі витирає,
Шлях порожній на Поділлі...
Вісточки немає!
Ах, спливе води чимало,
Днів промчиться сила,
Вкриє шлях трава зухвало –
Не діждеться мила.
Чорнобривко, жаль уроди!
На все воля Божа!..
Не один він в світі ходить,
Ти ж як квітка гожа!
Чорні очі, личка красні
Зведуть не одного,
Тобі щастя – дні нещасні
Для нього, для нього.
Лине серця думка нині,
Ця моя єдина,
А на тій там Україні
Мати і родина.
Жде даремно стара мати,
Жде даремно мила –
В чужині літам минати,
Прийме там могила.
Henryk Jabłoński
Dumka
W głos serdeczna dumka płynie,
Tam moja jedyna,
A na tej tam Ukrainie,
Matka i rodzina.
Matka tęskno patrzy w pole,
Łzawemi oczyma,
Pusta droga na Podole...
Ani wieści niema!
Ach upłynie wody wiele,
Miną lata, latka,
Zazieleni drogę zielę,
Nim go dojrzy matka.
W głos serdeczna dumka płynie
Tam moja jedyna,
A na tej tam Ukrainie,
Matka i rodzina.
Miła tęskno patrzy w pole,
Czarnemi oczyma,
Pusta droga na Podole,
Ani wieści niema.
Ach, upłynie wody wiele,
Minie czasu siła,
Zazieleni drogę zielę,
Nim go ujrzy miła.
Czarnobrewko, żal urody!
Taka wola Boża!...
Nie on jeden w świecie młody,
Tyś jak wiosna hoża!
Czarne oczy, kraśne lica,
Zaklną nie jednego,
Tobie szczęście — a tęsknica
Dla niego, dla niego.
W głos serdeczna dumka płynie
Tam moja jedyna,
A na tej tam Ukrainie,
Matka i rodzina.
Próżno czeka stara matka;
Próżno czeka miła,
W obcej ziemi miną latka
Uściska mogiła.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581455
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2015
Щось мені тужно, щось мені нудно,
В очах немов імла;
Співати трудно, заплакать трудно,
А в серці лиш сльоза.
Трава у полі, як вітер віє,
З росою сплаче жаль;
Самотня пташка в піснях хмеліє,
І пісня в’ється в даль.
Мені ж так тужно, тужно і нудно,
В очах немов імла;
Співати трудно, заплакать трудно –
Хоч в серці лиш сльоза.
День засвітає, трава у полі
Нічний забуде біль,
Птах заспіває, пісня на волі
Покличе милу з піль.
Мені ж так тужно, тужно і нудно,
Не зникне ночі мла;
Самотній в світі, хоч в світі людно,
Спів сироти й сльоза.
Henryk Jabłoński
Tęsknota
Coś mi tak tęskno, coś mi tak nudno,
Przed okiem niby mgła;
Zaśpiewać trudno, zapłakać trudno,
A w sercu cięży łza.
Stepowe ziele, gdy wiatr powiewa,
To rosą spłacze żal;
Samotne ptaszę śpiewa i śpiewa,
I pieśni wioną w dal.
A mnie choć tęskno, tęskno i nudno,
Przed okiem niby mgła;
Zaśpiewać trudno, zapłakać trudno,
Choć w sercu cięży łza.
Zaświta dzionek, stepowe zioła
Zapomną nocny ból,
Zaśpiewa ptaszę, pieśnią przywoła
Miłą z dalekich pól.
A mnie choć tęskno, tęskno i nudno,
Nie minie nocna mgła;
Samotny w świecie, choć w świecie ludno,
Sieroca pieśń i łza.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581454
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.05.2015
Під шум діброви і під вітру шум
Я здалеку до вас дзвоню піснями,
Єдиний світ моїх печальних дум –
Журба гірка – за нею, і за вами.
А в серці біль – тоді дух спогад кине,
Що десь там вища духів є країна.
Блукаю степом між порожніх піль,
Думки до милих спогадів прикуті,
В очах стоїть сльоза – а в серці біль...
Тож не дивуйтесь ноті цій почутій;
Думки мої – плоди одного болю,
Тож не дивуйтесь – мають спільну долю.
Якби мені ласкавий Бог поміг
До неї і до вас вернутись знову!
Мандрівник я з веселкових доріг.
Я б квіти ніс – мої пісні любові!
А думка плаче – вправо чи наліво,
І тут, і там – скрізь слізно і журливо.
А той єдиний світ печальних дум
Мов осінь тоскний, бляклий, чорний днями,
Тож не дивуйтесь, що під вітру шум
Я здалеку до вас дзвоню піснями;
А серце плаче – вправо чи наліво,
І тут, і там – скрізь слізно і журливо.
*Вступ до циклу думок (пісень)
Henryk Jabłoński
Wstęp do dumek
Pod szum dąbrowy, pod wiatru szum,
Zdaleka do was dzwonię pieśniami –
Jeden, jedyny świat moich dum;
Rzewna tęsknota – za nią, za wami; –
Gdy serce boli, duch zapomina,
Że gdzieś tam wyższa duchów kraina.
Błąndzę po stepach śród pustyń pól –
Do miłych wspomnień dumka przykuta –
A w oczach łzawo – a w sercu ból…
Toż się nie dziwcie, że smutna nóta;
Dumki me dziatky jednej bolieści –
Toż się nie dziwcie jednakiej treści.
Gdyby łaskawszy wrócil mię Bóg,
Do niej i do was, moi rówieśni!
Lotny wędrowiec z tęczowych dróg.
Jakieżbym nosił kwiaty – a pieśni!
Dziś dumka kwili – w lewo czy w prawo,
Tu i tam tęskno – tu i tam łzawo.
A ten jedyny świat moich dum
Jak jesień smutny, blady, za mgłami –
Toż się nie dziwcie pod wiatru szum
Zdaleka do was dzwonię pieśniami;
A serce kwili – w lewo czy w prawo –
Tu i tam tęskno – tu i tam łzawo.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581227
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 14.05.2015
З днів шалених,
З райдуг ясних,
З ніжних теплих снів,
Залишився сон промінний,
Сон один – завжди незмінний,
Ідеалу мить знаменна,
Де одна зі струн прекрасних
Будить в серці спів.
Світ щасливий,
Світ святковий,
Загадковий світ!
Що присниться, що згадаю,
В пісні жайворонка грає,
Йде в архангельські мотиви,
Думка в зорях в’ється знову,
Квітне в райський цвіт.
Всюди, всюди
Запах, звуки,
Море юних літ
Вічно грає в ясній хвилі,
Сльози мов перлини білі,
Що було, і те, що буде,
Хоч би навіть біль і муки –
Завжди дивний світ!
То ж тепер вже
Світ заклятий
В перших марень чар!
Те «кохаю», те шалене,
Ніжно сказане для мене,
Мов молитва серця перша,
Ох! Люблю я гімн той свята,
Той пісенний дар.
Літ весняних
Перші грози,
Перший травня шал!
А ті ночі, ті безсонні,
Дні ті дивні, як ніч сонні,
Ураган слів полум’яних,
Чарівна троянда в коси,
Поцілунків шквал...
Ті чекання –
Дощ чи грози,
Вітер льодяний, –
Щоб на темнім тлі фіранки
Тінь побачити коханки,
Потім мріять до світання,
Врешті мрії, смуток, сльози
Кинуть в сон чудний –
В сон привітний,
В сон урочий,
В мрійний світ чудний!
Та любов, лелія божа,
Як в глуші розквітне гожа,
То ніколи не відквітне,
Поки не відплачуть очі –
Зникне час трудний.
Хоч несмілий,
Тужний з муки,
Падаєш узбіч –
Та покрите божим цвітом,
Серце вірить в світ за світом,
В сон що снився, в чуда силу,
Всюди бачить божу руку
І не вірить в ніч.
Henryk Jabłoński
Pierwsza miłość
Z dni zapału,
Z widzeń tęczy,
Z opałowych snów
Został jeden sen promienny,
Niby senny, a niesenny,
Jeden promyk ideału,
Jedna struna, co mi brzęczy,
Żebym śpiewał znów.
Świat wspomnienia,
Świat uroczy,
Rusałczany świat!
Co przemarzy się, co prześni,
W skowronkowej dzwoni pieśni,
W archanielskie rośnie pienia,
Myśl się wije z gwiazd warkoczy,
Skwita w rajski kwiat.
Wszędzie, wszędzie
Wonie, dźwięki
I to morze strat
Wiecznie jasną igra falą,
Łzy w brylanty się krysztalą,
To, co było, to, co będzie,
Choćby nawet ból i jęki —
Zawsze cudny świat!
Cóż dopiero
Świat zaklęty
W urok pierwszych tchnień!
I to "kocham", to szalone,
Tak serdecznie wymówione,
Że modlitwą było szczerą,
Och! to kocham, ten hymn święty,
Nastrój ziemskich pień.
Lat wiosennych
Pierwsza burza,
Pierwszy życia maj!
A te noce, te bezsenne,
Te dnie dziwne, jak noc senne,
Ten huragan słów płomiennych,
Ta wypadła z włosów róża,
Pocałunków raj...
Te czuwania,
Deszcz czy słota,
Czy burza, czy chłód,
By na ciemnym tle firanki
Ujrzeć blady cień kochanki,
Potem marzyć do świtania,
Aż marzenia, łzy, tęsknota
Przebrzmią w senny cud —
W sen na jawie,
W sen niebieski,
W rzeczywisty cud!
Pierwsza miłość, lilia boża,
Gdy zakwitnie śród bezdroża,
Sie odkwita nigdy prawie,
Aż wypłaczesz łzy do łezki,
Aż się spełni trud.
Choć zwątpiony,
Smutny, blady,
Upadasz co krok —
Ocienione bożym kwiatem,
Serce wierzy w świat za światem,
W sen prześniony, w cud marzony,
Wszędzie widzi boże ślady
I nie wierzy w mrok.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580997
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.05.2015
Лети, моя привільна пісне,
як той потік, вперед лети,
у весну, літо, осінь злісну,
з зимою поспілкуйся ти!
На твоїх крилах мерехтливих
небесної дуги скарби.
О, моя пісне, то щаслива,
то повна бурі і журби.
Яка надія окриляє
дух на сміливий твій політ,
що в забутті у вись ширяє –
росте, міцніє, мчить у світ!
І ти летиш, летиш натхненна,
із голосом немов кришталь, –
звучить там радість і печаль,
і подих всесвіту вогненний.
Асен Калоянов
Лети, моя песен
Лети, свободна моя песен,
като потока, що шурти,
докосвай пролет, лято, есен,
със зимата беседвай ти!
На твоите крила въздушни
блести небесната дъга.
О, моя песен, ту радушна,
ту пълна с буря и тъга.
Каква надежда окрилява
духът, кога се отдаде
на твоя полет смел в забрава,
и как той крепне и расте!
И ти летиш и, вдъхновена,
в гласа ти, чист като кристал,
звучи и радост, и печал,
и диша цялата вселена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580133
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.05.2015
О, доля хай моя мене жбурляє,
біда щоденна хай безжально гне,
хай друг вчорашній голову схиляє,
із острахом обходячи мене.
У відчай з цього падати не буду,
коли в душі палає віри жар,
що в ріднім краї правди воля всюди
тепло зірок мені нестиме в дар.
Хто знає де закінчу дні і ночі:
умру я, може бути, в чужині,
та віра, що в душі моїй тріпоче,
не згасне і в життя останні дні:
на смертнім ложі з милістю сумні
мої вона закриє очі...
Константин Величков
Цариградски сонети Сонет XXXIII
О, нека ме преследова съдбата,
бедите нека растат всеки ден,
нек вчерашний приятел, с страх в душата,
наведен да минува покрай мен.
Не ща да клюмна, дорде мен в душата
на сладка вяра огънят гори,
че правда в родний край, свобода свята
пак ще огреят с топли си зари.
Кой знае къде ще си свърша дните:
ще умра може би в чужбина аз,
но вярата, що сгрява ми гърдите,
не ще угасне до последний час:
на смъртний одър ще я викам с глас
и тя ще ми склопи очите...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580117
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.05.2015
Не золото і перли ниже доля –
нанизує смиренні ваші дні!
В безсильній радості, в турбот неволі,
вам вічність не присниться уві сні.
І ваша мрія плаває поволі,
від прірв і височин удалині.
Чертоги ваші – хижі напівголі,
безрадісні й сумні.
Коли ж у мене сильний дух знеможе
і згасне зір, дивившись на біду, –
мені лиш прохолода допоможе,
що в тихім вашім морі я знайду.
Димчо Дебелянов
Не с бисер и злато съдбата ниже
Не с бисер и злато съдбата ниже,
смирени, наниза на ваште дни! —
В безсилни радости и дребни грижи,
вам няма вечност да се присъни.
И вашата мечта се мудно движи
далеч от пропасти и висини.
Чертози ви са схлупените хижи,
отдето дар страни.
Но пак когато крепък дух отпадне
и умори се погледът да зре
и да прозира в сенките прохладни
подирям в глъхналото ви море.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580061
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.05.2015
Лібрето: Франческо Марія П'яве
АЛЬФРЕД
Тож пиймо (тож пиймо) з веселих келихів –
дивна краса їх квітчає,
і час, що так швидко (так швидко) минає,
хай нас почуттями п’янить.
Тож пиймо ніжність трепетну,
що збуджує кохання –
очей цих дивне сіяння
(вказуючи на Віолетту)
у серце струменить.
Тож пиймо – кохання (кохання) між келихів
буде в цілунках горіть.
УСІ
Ах! Пиймо – кохання між келихів
буде в цілунках горіть.
ВІОЛЕТТА
(піднімаючись)
Я хочу (я хочу) для вас розділити
ці мої радісні миті,
все є безумним (безумним) у світі –
щастя вже там не знайти.
Гуляймо – швидко проходить час
утіхи і любові,
бо й квіти згинуть чудові –
не будуть нам цвісти.
Гуляймо – бо кличе (бо кличе) палко нас
щастя приємний мотив.
УСІ
Ах! Радіймо цій пісні (цій пісні) й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
і в цьому (і в цьому) раю для утіхи
новий ми зустрінемо день.
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Життя приносить радість.
АЛЬФРЕД
(до Віолетти)
Якщо любові не знаєш.
ВІОЛЕТТА
(до Альфреда)
Чи знати не бажаєш.
АЛЬФРЕД
(до Віолетти)
Що ж, долю маю таку.
ВІОЛЕТТА
Ах! Радіймо цій пісні (цій пісні) й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
і в цьому (і в цьому) раю для утіхи
новий ми зустрінемо день. Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах!
АЛЬФРЕД
Радіймо цій пісні (цій пісні) й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
і в цьому (і в цьому) раю для утіхи
новий ми зустрінемо день. Ах! Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах! Ах! Ах!
Зустрінемо день. Ах!
УСІ
Ах! Так! Радіймо (радіймо, радіймо) цій пісні й келиху,
ночі прикрасимо сміхом,
Радіймо (радіймо, радіймо) – в раю для утіхи
новий ми зустрінем (зустрінем) день.
Новий, новий зустрінем день.
Новий, новий зустрінем день.
Так! Новий ми зустрінем (зустрінем) день.
Giuseppe Verdi
La Traviata: Brindisi
[i]Il libretto: Francesco Maria Piave[/i]
ALFREDO
Libiamo (Libiamo) ne' lieti calici
Che la bellezza infiora,
E la fuggevol fuggevol ora
S'inebri a volutta'.
Libiam ne' dolci fremiti
Che suscita l'amore,
Poiche' quell'occhio al core
Onnipotente va.
Libiamo, amor (amor) fra i calici
Piu' caldi baci avra'.
TUTTI
Ah! libiamo, amor fra i calici
Piu' caldi baci avra'.
VIOLETTA
(S'alza.)
Tra voi sapro' dividere
Il tempo mio giocondo;
Tutto e' follia nel mondo
Cio' che non e' piacer.
Godiam, fugace e rapido
E' il gaudio dell'amore;
E' un fior che nasce e muore,
Ne' piu' si puo' goder.
Godiam c'invita un fervido
Accento lusinghier.
TUTTI
Ah! godiamo la tazza e il cantico
La notte abbella e il riso;
In questo paradiso
Ne scopra il nuovo di'.
VIOLETTA
(ad Alfredo)
La vita e' nel tripudio.
ALFREDO
(a Violetta)
Quando non s'ami ancora.
VIOLETTA
(ad Alfredo)
Nol dite a chi l'ignora.
ALFREDO
(a Violetta)
E' il mio destin cosi'
VIOLETTA
Ah! Godiamo la tazza (la tazza) e il cantico
le notti abbella e il riso;
in questo (in questo) paradiso
ne scopra il nuovo dì. Ah! Ah!
ne scopra il dì Ah! Ah!
ne scopra dì. Ah!
ALFREDO
Godiamo la tazza (la tazza) e il cantico
le notti abbella e il riso;
in questo (in questo) paradiso
ne scopra il nuovo dì. Ah! Ah! Ah!
ne scopra il dì. Ah! Ah! Ah!
ne scopra il dì. Ah!
TUTTI
Ah! Si!Godiamo (godiamo, odiamo) la tazza e il cantico
le notti abbella e il riso;
Godiamo (godiamo, godiamo) in questo paradiso
ne scopra (ne scopra) il nuovo dì.
ne scopra il nuovo (il nuovo) dì
ne scopra il nuovo (il nuovo) dì
Si ne scopra (ne scopra) il nuovo dì
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577962
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.04.2015
О, як же я стомилась,
Хоч сльози не течуть;
Від сліз стомились очі,
а серце від плачу;
Моє життя самотнє,
І дні тяжкі були,
Стомилась я страждати –
Чи прийдеш ти коли?
О, знай же, що бажання
Моє – щоб тут був ти,
Мої надії гаснуть,
Тож не барись прийти!
Anne Brontë
Appeal
Oh, I am very weary,
Though tears no longer flow;
My eyes are tired of weeping,
My heart is sick of woe;
My life is very lonely
My days pass heavily,
I’m weary of repining;
Wilt thou not come to me?
Oh, didst thou know my longings
For thee, from day to day,
My hopes, so often blighted,
Thou wouldst not thus delay!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577752
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 28.04.2015
Не запла́чу, що тебе не стане,
Любов скінчилась нам;
Світ на мене з жалістю не гляне,
Бо й ти страждаєш там.
Не запла́чу, бо чарівність літа
В туман піде без сил;
Повість щастя нашого закрита –
Вже близько тьма могил!
Змучили мене жалі й розпуки –
Днів зимови́х думки;
Тяжко так нести душевні муки
Крізь відчаю роки.
І якщо сльоза з очей стікає,
Коли вмираєш ти –
Значить що душа моя чекає
З тобою там лягти.
Emily Jane Brontë
Stanzas
I’ll not weep that thou art going to leave me,
There’s nothing lovely here;
And doubly will the dark world grieve me,
While thy heart suffers there.
I’ll not weep, because the summer’s glory
Must always end in gloom;
And, follow out the happiest story —
It closes with a tomb!
And I am weary of the anguish
Increasing winters bear;
Weary to watch the spirit languish
Through years of dead despair.
So, if a tear, when thou art dying,
Should haply fall from me,
It is but that my soul is sighing,
To go and rest with thee.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577304
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2015
Вір – життя не сон чудний,
Що з темноти встає;
Часто ранній дощ дрібний
Прекрасний день дає.
Буде хмар туманних гніт –
Та швидко промине;
А якщо дощ троянд оживить цвіт,
Чому ж усе сумне?
Весело, поспіхом
Життя години мчать,
Вдячно і з посміхом
Спіши з них радість брать!
Ну й що ж, що Смерть порою йде
і Кращих з нас бере?
Що горе змучує людей,
Що вся надія мре?
Надія все ж в серцях сумних
Нескорена в цей час;
На крилах лине золотих,
Щоб піднімати нас.
Мужньо, безбоязно
Знегоди день неси,
Щоб швидко і безболісно
Міг відчай погасить!
Charlotte Brontë
Life
Life, believe, is not a dream
So dark as sages say;
Oft a little morning rain
Foretells a pleasant day.
Sometimes there are clouds of gloom,
But these are transient all;
If the shower will make the roses bloom,
O why lament its fall?
Rapidly, merrily,
Life's sunny hours flit by,
Gratefully, cheerily,
Enjoy them as they fly!
What though Death at times steps in
And calls our Best away?
What though sorrow seems to win,
O'er hope, a heavy sway?
Yet hope again elastic springs,
Unconquered, though she fell;
Still buoyant are her golden wings,
Still strong to bear us well.
Manfully, fearlessly,
The day of trial bear,
For gloriously, victoriously,
Can courage quell despair!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577303
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 26.04.2015
Дитя, дитя, під сонцем чи зорею
сіяй в красі небаченій твоїй;
сама зоря, ти пам’яттю моєю
ідеш як милий образ давніх мрій.
Троянда ти, тож аромат духмяний
травневим вітром в груди наливай,
ти пташка – пісню лагідну весняну,
щоб я спинивсь послухати, співай.
Благословення в серце хай лягає:
співай, і пахни, в мріях розцвітай,
радій із дару дивного що маєш.
В своїй чесноті ворога не знай:
душа твоя хай з горя не ридає,
від бід людських ніколи не страждай.
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет XXX
Дете, дете, на слънцето в зарите
светлей със чудната си красота;
сама заря, ти минваш през очите
кат милий образ на една мечта.
Ти роза си, коя благоуханье
с зефира пролетни в гърдите лей,
ти птица си, която с обаянье
се спира да я слушат, като пей.
Благословий изпращат ти сърцата:
цъфти, бълнувай, пей, благоухай,
ликувай с чудний дар на красотата.
Невинността ти врагове не знай:
дано и нивга не ти чуй душата
до теб сърце човешко да ридай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576181
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 21.04.2015
Глянув кіт – на хаті скраю
горобець сидить – «Впіймаю!»
Лізе котик
по драбині,
по драбині,
по драбині...
Вже хотів на дах скакати –
фррр... горобчик втік за хату.
«Заховаюся для лову –
прилетить горобчик знову».
Злазить котик
по драбині,
по драбині,
по драбині...
А коли зійшов донизу
заховавсь за купку хмизу.
Глянув знов – на хаті скраю
горобець сидить – «Впіймаю!»
Лізе котик
по драбині,
по драбині,
по драбині...
Вже хотів на дах скакати –
фррр... горобчик втік за хату.
«Заховаюся для лову –
прилетить горобчик знову».
Злазить котик
по драбині,
по драбині,
по драбині...
А коли зійшов донизу
заховавсь за купку хмизу.
Глянув знов – на хаті скраю
горобець сидить – «Впіймаю!»
Лізе котик
по драбині,
по драбині,
по драбині...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576180
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 21.04.2015
Чудесний час. Тремтлива пісня лине,
як гімн солодкий в ночі глибині.
Як лебідь-птах маленький човен плине
по хвилях, що під місяцем вві сні.
Удалині, між небом і землею,
десь світло в смутнім просторі тремтить;
і місто з таємничістю своєю
невидиме у мареві стоїть.
Куди, серця, в любові і надії
мчите на білокрилому човні?
У місто чарівне своєї мрії?
Мчите, коли ще ніч у тишині,
коли любовний жар в очах зоріє
і день не скинув пологи нічні!..
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет XXI
Час чародеен. Песен затрептява
кат химна сладка в нощни глъбини.
Кат лебед птица ладья малка плава
на лунний свет по спящите вълни.
Далек, между небето и земята,
трептят светила в смутния простор;
град тайнствен сякаш дига се в мъглата,
невиден нивга от човешки взор.
Къде, души влюбени, се стремите,
на ладията бяла с бързий бяг?
В градът ли там вълшебний на мечтите?
Летете, дорде трае нощний мрак,
дорде любовний плам гори в очите,
дорде не пръсне всичко дневний зрак!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575664
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.04.2015
І мовив я тоді: зима минає,
для мене настають тужливі дні;
в душі проміння радості зникає –
як може розцвісти весна мені?
О, весно, що в зелений мох обвила
і скелю ту, що голою була,
почув пташину пісню ніжну, милу –
вона у душу свято налила!
О, весно! В небі світло хай яріє,
у хвилях грай, шуми в густих лісах,
із солов’єм співай, хай запах квітів віє!
Для всіх, хто має гноблення і страх,
в нужді жорстокій, в муках хто марніє,
о, весно, в душу мир дай і надію!
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет XX
И рекъл бях аз: зимата измина,
за мен настават пак тъжовни дни;
на радостта в мен чувството загина:
как може пролетта да ме плени?
О, пролет, що си с мъх зелен обвила
и голата, безплодната скала,
зачух в въздуха птича песен мила
и тя душата ми в празника ти сля!
О, пролет! Светлей горе в небесата,
играй в вълните, шумоли в лесът,
пей с славея, благоухай с цветята!
На всички, кои пъшкат под гнетът
на нуждата жестока, на теглата,
о, пролет, мир, надежда дай в душата!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575408
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2015
Летіть, пташки, у вільну вишину,
Летіть пташки у піднебесся синє.
За вами дух мій рветься в мить одну –
вас прагне перегнати в височіні.
Чому, пташки, коли проміння зов
у синь яскраву вас веде невпинно,
згорнувши крила, ви на землю знов
спускаєтесь із височин промінних?
Чи мучить вас страхітна боротьба
у вашому найвищому польоті?
Чи з нами спільна доля і журба?
Чи може ви вже бачите в гіркоті,
що світової бідності ганьба
вам томить крила й серце у скорботі?
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет XVIII
Летете, птици, в волния въздух,
летете, птици, в небесата сини.
Кат вас лети нагоре моят дух
и вази той стреми се да замине.
Защо, о, птици, кои в светлий зрак
на синевата бляскава летите,
криле сберете, на земята пак
се спущате от връх, от висотите?
И вас ли грозна мъчи ви борба
и в ваште, най-високите полети?
Една ли с нас ви свързова съдба?
Не можете ли нийде да се взрете,
без тъжната световна нищета
да ви тегней в сърцето и в крилете?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575407
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.04.2015
Яке усе прекрасне навкруги!
Щасливий я – що можу ще бажати?
В чарівності сяйній без берегів
мій погляд може радісно гуляти;
повітря повнить ніжний запах піль,
в солодких снах дрімає ліс зелений,
на просторах морських громади хвиль
блищать в зірках, у золоті вогненнім.
Віднесена в чудне зачарування
природа в непорушності своїй
очікує в мовчазнім спогляданні
Творця почути голос громовий.
Прости! Не є скорбота, Боже мій,
злочинне і блюзнірське нарікання?
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет XVII
Как всичко хубаво е окол мен!
Честит да съм, що можех да желая?
Навсъде погледът ми възхитен
се скита от омая на омая;
въздуха пълнят нежни миризми,
в сън сладострастен спи лесът зелени,
в ширът безкрайни морските вълни
блестят в зари, от злато потопени.
Унесена в вълшебно обаянье,
природата във неподвижен е покой,
като че в мълчаливо сърцезанье
очакова да чуй твореца свой.
Прости! Скръбта не е ли, боже мой,
престъпно, светотатствено роптанье?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574605
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.04.2015
Блаженний сон. Я в рідному краю:
мене все радо з усміхом вітає,
і небо, розстеливши синь свою,
для мене в серце світло наливає.
Мій батько й мати ніжно обнімають, –
в тепло домівки радісно зайти,
і соромливо потай поглядають
на мене мої сестри і брати.
У всій вселенній є в когось горіння
таке від щастя, як оце в мені?
А пристрасть палить душу у вогні –
гаряча пристрасть прощення й прозріння.
Благословляю я у ці щасливі дні
і Господа і все його творіння...
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет XV
Сънувам сън блажен. Съм в родний край:
с вид радостен се всичко мен усмива,
небето с чудна синева сияй
и светлина в сърцето ми прелива.
Баща и майка нежно ме прегръщат,
грей бедний дом, облях в зари,
и срамежливо, като се заслъщат,
изкос ме гледат братя и сестри.
Из цялата вселена равен с мене
по щастье има ли във тоя час?
Душата ми вълнува една страст,
страст пламенна за прошка и забвенье,
и мълчаливо благославям аз
могъщий бог и цялото творенье...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569888
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 27.03.2015
Не вороги розбили серце люто,
і не страждання, що від них терпів,
розбили ті, з ким в день незгоди й скрути
хрест страдницький жертовно я носив.
Нещасть гірких я чашу, мовчазливий,
до уст моїх повільно притулив,
і не жалійся, душе гордівлива,
на жереб лютий, що життя згубив.
Стійким я буду. В серці маю силу,
котра стає міцнішою в біді.
Від вас я, друзі, в муках почорнілий,
жду милості. Мій дух слабкий тоді,
коли продажність ваших душ зотлілих
сміється наді мною в ворожді ...
Константин Величков
Цариградски сонети Сонет XII
Сърцето ми сломиха не вразите
и не теглата, що патих от тях,
но тез, с кои в денят на изпитните
кръст мъченически понесъл бях.
На бедствията чашата горчива
до устните си волно аз допрях
и не роптай душа ми горделива
против жестокий жребий, що избрах.
Ще бъда твърд. В сърце ми има сила,
коя в бедите повече крепней.
От вас, другари, в своите патила
пощада искам. Моят дух слабей,
кога измяната с душа унила
съзра в лица ви грозно да се смей...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566976
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 15.03.2015