| Сторінки (10/959): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Сцена третя
Жахлива в’язниця. В одному кутку заґратоване вікно, у глибині двері.
Зі склепіння звисає тьмяний ліхтар. Азучена лежить на грубій підстилці, Манріко сидить поруч. Азучена, Манріко.
МАНРІКО
Мамо, ти спала?
АЗУЧЕНА
Кличу сон постійно,
та він від мене чомусь втікає.
Плачу.
МАНРІКО
Може холод знерухомив
твої кінцівки?
АЗУЧЕНА
Ні! Лише хотіла б
втекти з цієї живих гробниці.
Відчуваю, що тут я
задихаюсь.
МАНРІКО
(заломлюючи руки)
Втекти!
АЗУЧЕНА
(піднімаючись)
Ти не журися.
Мене не змусять дикуни страждати!
МАНРІКО
Ах! Як це?
АЗУЧЕНА
Бачиш? Цю відмітку темну
вже написала пальцем
смерть на чолі у мене!
МАНРІКО
Ах!
АЗУЧЕНА
І тут знайдуть
моє безмовне тіло холодне!
(з шаленою радістю)
Ба більше – мій скелет!
МАНРІКО
Досить!
АЗУЧЕНА
Не чуєш?.. Хтось підходить…
це мучителі йдуть… щоб на вогонь
тягнути!.. За матір заступися!
МАНРІКО
Нікого, ти заспокойся,
АЗУЧЕНА
(не звертаючи уваги на Манріко)
Багаття!..
МАНРІКО
нікого, хто б підходив.
АЗУЧЕНА
(зі страхом)
Багаття!.. Багаття!.. Багаття!..
Жахливе слово!
МАНРІКО
О мамо! О мамо!
АЗУЧЕНА
Було так –
натовп жорстокий бабцю твою тягнув на…
багаття! Глянь на цей вогонь жахливий!
Він вже її торкнув. Спалений волос
вже шле іскри у небо!..
Глянь на її зіниці,
що з орбіт своїх лізуть! Ах! Хто припинить
видіння страхітні?
(Падає, вся в конвульсіях, на руки Манріко)
МАНРІКО
Якщо мене ти любиш
і голос мій має силу в матері грудях,
від душевного жаху
у сні шукай забуття, і спочинок, і спокій.
(веде її до постелі)
АЗУЧЕНА
Так, втома мучить мене, мій сину…
Я закриваю в дрімоті очі!
Та як побачиш вогнища полум'я
страхітливе, то розбуди!
МАНРІКО
Спи мирно, мамо! Хай бог посилає
менш страшні видива у твій сон.
АЗУЧЕНА
(у напівсні)
Ми вернемося… у наші гори…
і там забудем… печаль і горе!
Ти будеш грати… на своїй лютні,
тоді спокійним сном… я там засну!
МАНРІКО
Спи мирно, мамо! Тихий, смиренний
в небо думки мої поверну.
АЗУЧЕНА
Ти будеш грати… на своїй лютні,
тоді спокійним сном… я там засну!
Ти будеш грати… на своїй лютні,
тоді спокійним сном… я там засну!
Я там засну! Я там засну! Я там засну!
Я там засну! Я там засну! Я там засну!
МАНРІКО
В небо думки мої поверну.
В небо думки мої поверну.
Спи мирно, мамо! Спи мирно, мамо!
В небо думки мої поверну.
(Азучена засинає.
Манріко стоїть на колінах біля неї)
Сцена четверта, остання
Відчиняються двері, входить Леонора.
Потім граф у супроводі воїнів.
МАНРІКО
Ах! Чи не дурить це мерхле світло?
ЛЕОНОРА
Це я, Манріко!
Мій Манріко!
МАНРІКО
Моя Леонора!
Ах! Добрий боже, ти радість так
велику вділив для мене перед смертю?
ЛЕОНОРА
Ти не загинеш! Йду рятувати!
МАНРІКО
Як це? Рятувати? Це правда?
ЛЕОНОРА
Прощай!
І не вагайся… скоріше… йди вже!
(указує на двері)
МАНРІКО
Ти не зі мною?
ЛЕОНОРА
Зостатись мушу!
МАНРІКО
Ось тут?
ЛЕОНОРА
Так! Квапся!
МАНРІКО
Ні!
ЛЕОНОРА
(намагається підштовхнути його до дверей)
Буде горе!
МАНРІКО
Ні!
ЛЕОНОРА
Про життя тут!
МАНРІКО
Я ним гордую!
ЛЕОНОРА
Швидше, швидше!
МАНРІКО
Ні!
ЛЕОНОРА
Про життя тут!
МАНРІКО
Я ним гордую!
Глянь напрямки на мене, жінко!
Хто це дозволив і що за плата?
Тому мовчиш! Жахливий здогад!
Це мій суперник! Все ясно! Все ясно!
Ця невірна продала кохання…
ЛЕОНОРА
О, як все вірно!
МАНРІКО
і серце, що так клялося мені!
ЛЕОНОРА
О, як же гнів закрив твій зір (твій зір) маною!
О, ти неправий, лихий (лихий) зі мною!
Скорися… зникни, або загинеш!
Не зможе й небо спасти тебе!
МАНРІКО
Невірна!
Ця невірна продала кохання…
ЛЕОНОРА
О, як же гнів закрив твій зір (твій зір) маною!
МАНРІКО
І серце, що так клялося мені!
ЛЕОНОРА
(разом)
О, як же гнів закрив твій зір (твій зір) маною!
О, ти неправий, лихий (лихий) зі мною!
Скорися… зникни, або загинеш!
Не зможе й небо спасти тебе!
Не зможе й небо спасти тебе!
Не зможе й небо спасти тебе!
Ах! Зникни (зникни), або загинеш!
Не зможе й небо спасти тебе!
Ах! Зникни (зникни), або загинеш!
Не зможе й небо спасти тебе!
Ах! Зникни (зникни), або загинеш!
Не зможе й небо спасти тебе!
Спасти тебе!
Ах! Зникни (зникни), або загинеш!
Не зможе й небо спасти тебе!
Спасти тебе! Спасти тебе! Спасти тебе!
Не зможе й небо спасти тебе!
Не зможе й небо спасти тебе!
(Леонора падає до ніг Манріко)
МАНРІКО
(разом)
Невірна!
Невірна зламала мою любов.
Мені ж клялась!
Ні!
Ось ця невірна…
Ні!
…любов зламала.
І серце, що клялося лише мені!
І серце, що клялося лише мені!
І серце, серце, що клялось!
І серце, що мені клялось!
І серце, що мені клялось!
Геть звідси!
АЗУЧЕНА
(разом, дрімаючи)
Ах!
Ми вернемося у наші гори
і там забудем печаль і горе!
Ти будеш грати на своїй лютні,
тоді спокійним сном я там засну!
(Тоді спокійним сном я засну!
Тоді спокійним сном я засну!
Ти будеш грати, ах, а я засну, ах!
Тоді спокійним сном я там засну!
ЛЕОНОРА
Не спроваджуй так!
Бачиш? Безсила й
сумна я гину!
МАНРІКО
Йди! Ненавиджу і проклинаю!
ЛЕОНОРА
Ах, стій! Спинися!
Не проклинай!
Бо час молитву скласти богові
за мене бідну!
МАНРІКО
Тремтіння пробігло у мене в грудях!
ЛЕОНОРА
(падаючи долілиць)
Манріко!
МАНРІКО
(кидається, щоб підняти)
Жінко, все відкрий… щиро!
ЛЕОНОРА
Смерть у грудях маю!
МАНРІКО
Є смерть там?!
ЛЕОНОРА
Ах, більш стрімливою
була отрути сила,
ніж я чекала!
МАНРІКО
О, наче грім!
ЛЕОНОРА
(торкається грудей)
Слухай… рука холодна,
та тут, тут лютий вогонь палає!
МАНРІКО
Що сталось, Боже!
ЛЕОНОРА
Ніж жити для когось,
тут твоєю краще я помру!
МАНРІКО
Безумний! Цього я ангела
насміливсь проклясти!
ЛЕОНОРА
Терпіть не можу!
МАНРІКО
Ах, страдниця!
(входить граф, зупинившись у дверях)
ЛЕОНОРА
Ця мить настала… вмираю…
(Стискає праву руку на прощання)
Манріко!
МАНРІКО
Жах!
ГРАФ
Ах!
ЛЕОНОРА
Отче небесний,
милість твою благаю!
ГРАФ
(Ах! З ним померти хотіла,
обманувши мене!)
ЛЕОНОРА
Ніж жити для когось,
тут твоєю краще я помру!
МАНРІКО
Безумний! Цього я ангела
насміливсь проклясти!
ГРАФ
(Ах! З ним померти хотіла,
обманувши мене! Ах!)
ЛЕОНОРА
(разом)
Ніж для когось жити (жити),
тут твоєю краще помру!
Ніж для когось жити (жити),
тут твоєю краще (краще) я помру!
Ніж для когось жити (жити),
тут твоєю краще помру!
Ніж для когось жити (жити),
тут твоєю краще (краще) я помру!
ГРАФ
(разом)
(Ах! З ним померти хотіла,
обманувши мене,
обманувши мене!
Ах! З ним померти хотіла,
обманувши мене,
обманувши мене!)
МАНРІКО
(разом)
Безумний! Цього я ангела
насміливсь проклясти!
Цього я ангела насміливсь…
цього я ангела
насміливсь проклясти!
Цього я ангела насміливсь…
цього я ангела
насміливсь проклясти!
ЛЕОНОРА
Манріко!
МАНРІКО
Леоноро!
ЛЕОНОРА
Прощай! Вмираю!
(вмирає)
МАНРІКО
Ах! О, страднице!
ГРАФ
Ах, мене!
(указуючи воїнам на Манріко)
Ведіть на плаху!
МАНРІКО
(оточений воїнами)
Мамо! Прощай же, мамо!
АЗУЧЕНА
(прокидаючись)
Манріко! Де сина діли?
ГРАФ
Ведуть на страту!
АЗУЧЕНА
Спинися! Слухай!
ГРАФ
(підводячи Азучену до вікна)
Глянь же!
АЗУЧЕНА
Боже!
ГРАФ
Він мертвий!
АЗУЧЕНА
Для тебе був він братом!
ГРАФ
Він! Жах який!
АЗУЧЕНА
За тебе помста, мамо!
(падає біля вікна)
ГРАФ
(нажаханий)
А я живий!
КІНЕЦЬ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2024
Частина четверта: Страта
Сцена перша
Флігель палацу Аліаферія. На розі вежа з вікнами, захищеними залізними прутами. Темна ніч. Виходять дві особи, обкутані в плащі: Руїс і Леонора.
РУЇС
(тихенько)
Прийшли вже. Онде та вежа,
в котрій страждають гірко державні в’язні.
Ах! Нащасливця тут ув’язнили.
ЛЕОНОРА
Йди вже! Буду тут;
Ти не май страху за мене.
Може його врятую.
(Руїз відходить)
Не май страху? Я маю
дійсно надійний захист!
(дивиться на перстень
на правій руці)
У ніч цю непривітну, похмуру,
я від тебе близько,
а ти й не знаєш! Журливий вітре,
що всюди дуєш,
ах, співчування (ах, співчування)
йому неси й зітхання.
На крилах рожевих любові
линь же, зітхання жальне,
і там для в’язня бідного
душу зігрій печальну.
Як дихання надії
для нього там повієш,
у ньому збудиш спогади
і мрії (і мрії) про любов!
Та про біль серця випадком
для нього (для нього, для нього ) ти не мов!
(Ах, про біль серця випадком
для нього ти не мов!
Ах, про біль серця випадком
для нього ти не мов!
Для нього, для нього не мов!)
(Лунає похоронний дзвін)
ГОЛОСИ
(ізсередини)
Милість май до душі, що вже готова
йти у мандрівку цю безповоротну.
Милість май до душі, о добрість божа,
щоб не була жертвою днів пекельних.
ЛЕОНОРА
Цей звук, ці молитви, величні, зловісні,
повітря наповнюють неясним страхом!
Напала зажура, що все підкорила, –
і серця удари, і дихання губ!
(Серця вдари і дихання для губ!)
МАНРІКО
(із темниці)
Ах, Як ця смерть неспішна
завжди повільно йде
до тих, хто прагне (до тих, хто прагне) і жде!
Прощай, прощай, Леоноро, прощай!
ЛЕОНОРА
О, ґвалт! Втрачаю сили!
ГОЛОСИ
(ізсередини)
Милість май до душі, що вже готова
йти у мандрівку цю безповоротну.
Милість май до душі, о добрість божа,
щоб не була жертвою днів пекельних.
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти! Милість май ти!
Милість май ти!
ЛЕОНОРА
У тій страшній вежі, ах, смерть неминуча
на крилах сутемряви нестримно летить!
Ах! Може відкриють ці двері для нього,
лише як холодний лежатиме труп!
(Як холодний лежатиме труп!)
МАНРІКО
(із темниці)
Кров’ю плачу своєю
за цю любов мою!
Не забувай (не забувай) мене!
Прощай, Леоноро, о, прощай, Леоноро!
(Кров’ю плачу своєю
за цю любов мою!
Не забувай, не забувай мене!
Прощай, Леоноро, прощай!
Кров’ю плачу своєю
за цю любов мою!
Не забувай, не забувай мене!
Прощай, прощай, Леоноро,
прощай Леоноро!)
ЛЕОНОРА
Тебе, тебе забути?
(Тебе, тебе забути?
Тебе забути? Тебе забути?
Втрачаю сили!
Тебе, тебе забути?
Тебе, тебе забути?
Тебе забути? Тебе забути?
Втрачаю сили!
Тебе забути? Тебе, тебе забути?
Тебе, тебе, тебе забути? Тебе?)
Ти побачиш, що на світі
не знайти любов сильнішу;
долю подолала в битві,
тож і смерть вона здолає.
Тут життя мого ціною
я спасу твоє життя!
З’єднана навік з тобою
у могилу я зійду!
(Тож з’єднана із тобою,
так, у могилу я зійду!
Тут життя мого ціною
я спасу твоє життя!
З’єднана з тобою
у могилу я зійду!
З’єднана навік з тобою
у могилу я зійду!
З тобою, навіки, навіки з тобою
у могилу я зійду!
Ти побачиш, що на світі
не знайти любов сильнішу;
долю подолала в битві,
тож і смерть вона здолає.
Тут життя мого ціною
я спасу твоє життя!
З’єднана навік з тобою
у могилу я зійду!
Тож з’єднана із тобою,
так, у могилу я зійду!
Тут життя мого ціною
я спасу твоє життя!
З’єднана з тобою
у могилу я зійду!
З’єднана навік з тобою
у могилу я зійду!
З тобою, навіки, навіки з тобою
у могилу я зійду!
Ах, так! З тобою, з тобою
у могилу я зійду!
Ах, так! З тобою, з тобою
у могилу я зійду!
Я зійду, я зійду, я зійду!
Сцена друга
Відчиняються двері. Виходить граф з кількома прибічниками. При їх наближенні Леонора відходить убік.
ГРАФ
(до прибічників)
Все чули? На світанку
сокира сину, матері – жар багаття!
(прибічники проходять у вежу)
Можливо, я переступлю те право,
що принц вручив для мене. На це штовхає
жінка, для мене згубна! О, де ця жінка?
Вернувши Кастеллор, не мав вістей я про неї
і марних пошуків я здійснив немало!
Ах! Де ти є, жорстока?
ЛЕОНОРА
(виходячи)
Перед тобою.
ГРАФ
Цей голос! Справді ти, жінко?
ЛЕОНОРА
Як бачиш.
ГРАФ
Прийшла для чого?
ЛЕОНОРА
Йому надходить час останній,
а ти питаєш?
ГРАФ
І ти посміла?
ЛЕОНОРА
Ах, так! Для нього
пощаду я благаю!
ГРАФ
Що? Ти безумна!
ЛЕОНОРА
Молю!
ГРАФ
Ти безумна!
ЛЕОНОРА
Молю!
ГРАФ
Ах! Милість для ворога явить?
ЛЕОНОРА
Бог милосердний допоможе!
ГРАФ
Милість для ворога явить?
ЛЕОНОРА
Бог милосердний допоможе!
ГРАФ
Єдиний бог мій – це помста,
(лиш помста бог єдиний,
лиш помста бог єдиний!)
ЛЕОНОРА
Молю ! Молю!
Пощаду молю!
Молю! Молю!
Пощаду молю!
ГРАФ
Йди! Йди! Йди!
Йди! Йди! Йди!
(вона з відчаєм падає до його ніг)
ЛЕОНОРА
Глянь же: я річку сліз гірких
біля ніг твоїх пролляла.
Чи сліз не досить? Ріж тоді
і кров мою ти всю випий.
(Ріж тоді, ріж тоді
і кров мою ти всю випий!)
Тіло моє ти розтопчи,
та трубадура врятуй!
ГРАФ
Ах! Бажав би негіднику
долю гіршою мати.
Тисячею страждань стократ
смерть йому умножати!
ЛЕОНОРА
Ріж мене…
ГРАФ
Чим більше ти його любиш,
тим більш грізна лють моя!
(Чим більше ти його любиш,
тим більш грізна лють моя!)
ЛЕОНОРА
Тіло моє ти розтопчи,
та трубадура врятуй!
Мене ріж! Мене ріж!
І тіло моє ти розтоптуй,
Та трубадура врятуй,
врятуй, врятуй, врятуй!
Врятуй, врятуй,
врятуй, врятуй!
І тіло моє ти розтопчи,
та трубадура врятуй!
ГРАФ
Чим більше ти його любиш,
тим більш грізна лють моя!
Чим більше ти його любиш,
тим більш грізна лють моя!
Чим більше ти любиш,
тим більш грізна лють моя!
Чим більше ти його любиш,
тим більш грізна лють моя!
Чим більше ти його любиш,
тим більш грізна лють моя!
(Граф хоче іти, Леонора його тримає)
ЛЕОНОРА
Графе!
ГРАФ
Ти знову?
ЛЕОНОРА
Змилуйсь!
ГРАФ
Ти не чекай цього
за жодну плату! Геть іди!
ЛЕОНОРА
Ні, є одна-єдина,
що дам я для тебе!
ГРАФ
Поясни, яка вона?
ЛЕОНОРА
(протягуючи з болем праву руку)
Сама я!
ГРАФ
Ах! Що ти кажеш?
ЛЕОНОРА
І слово я своє завжди тримаю.
ГРАФ
А чи не сон це?
ЛЕОНОРА
Відкрий мені
дорогу між ці стіни…
Хай чує!.. В’язень хай вільним
стане, я ж – твоєю.
ГРАФ
Клянися.
ЛЕОНОРА
Клянуся Богом, що бачить
усю мою душу!
ГРАФ
Гей, там!
(Біжить до дверей вежі. З’являється наглядач,
граф щось шепче йому на вухо. В цей час Леонора
висмоктує отруту зі свого перстня)
ЛЕОНОРА
(Візьмеш мене лиш трупом холодним.)
ГРАФ
(вертаючись до Леонори)
Він буде жить!
ЛЕОНОРА
(піднімає очі, укриті пеленою сліз радості)
Живий! Вселяють радість ці
завітні слова, мій Боже…
Для тебе серце шле биттям
шаленим щиру подяку!
Тепер кінця із радістю
відважно я чекаю…
Вмираючи, я знаю,
що вберегла його!
(Живий! Вселяють радість ці
завітні слова, мій Боже…
Вмираючи, я знаю,
що вберегла його!
Що вберегла, що вберегла! Ах!
Що вберегла його, що вберегла!
Що вберегла, що вберегла!
Ах! Що вберегла його, що вберегла!
Ходім! Ходім! Мої слова святі!
Живий! Вселяють радість ці
завітні слова, мій Боже…
Вмираючи, я знаю,
що вберегла його!
Ах! Що вберегла його!
Ах! Що вберегла його!
Що вберегла, що вберегла!)
ГРАФ
Про що шепочеш? Глянь сюди.
Скажи слова ці знову,
щоб не здались сновиддям,
що марилося раніше.
Моя, моя! Скажи це знов!
Розвій мій сумнів серця!
Ах! Я з трудом в це вірю,
що тут від тебе чув!
(Ах! Я з трудом у це вірю,
що тут від тебе чув!)
Моя, моя ти, моя, моя ти!
Ах, моя ти! Ах! Я з трудом
в це вірю, в це вірю.
Моя, моя ти, моя,
моя ти! Ах, моя ти!
Ах! Я з трудом
в це вірю, в це вірю.
Клялась ти… не забудь!
Моя, моя, скажи це знов.
Розвій мій сумнів серця.
З трудом в це вірю,
що тут від тебе чув!
Так, що тут від тебе чув!
Так, що тут від тебе чув!
Тут чув, тут чув, тут чув, тут чув!)
(заходять у вежу)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2024
Сцена п’ята
Зала поруч з каплицею в Кастеллорі з балконом углибині.
Манріко, Леонора і Руїз.
ЛЕОНОРА
Що за шум зброї я тільки-що чула?
МАНРІКО
Близько загроза! Марно
тут грати у мовчанку, –
ми завтра на світанку
оточені будем!
ЛЕОНОРА
Гай-гай! Що кажеш?
МАНРІКО
Що ж, ми те військо враже
переможем… Рівно
маєм сміливість,
зброю і звагу!
(до Руїза)
Іди! Справи військові
в час моєї відлучки
тобі ввіряю!
Тримай порядок!
(Руїз відходить)
Сцена шоста
Манріко і Леонора
ЛЕОНОРА
Яким смутним світлом
весілля наше сяє!
МАНРІКО
Відкидай знак зловісний
від себе, люба!..
ЛЕОНОРА
Як можу?
МАНРІКО
Любов… любов безкрая
до твого серця у цю мить промовляє!
Ах, так, любов моя, чуття
того, що ми подружжя,
зміцнить мій дух нескорений,
руку мою посилить.
Але якщо написане
там, на сторінці долі,
що я впаду пронизаний
залізом зловорожим
(що я впаду пронизаний
залізом зловорожим),
то із останнім подихом
думки тобі пошлю (пошлю)!
Лише раніш тебе в небі
я смерть мою сприйму!
(то із останнім подихом
я смерть мою сприйму, сприйму!
Лише раніш тебе в небі
я смерть мою сприйму!
я смерть мою, мою сприйму!
Лиш в небі я, лиш в небі я
Раніш тебе там смерть мою сприйму!
Там смерть мою сприйму!)
(чути звук органа із сусідньої каплиці)
ЛЕОНОРА
(разом)
Хвиля звуку містичного
в серце згори іде (іде)!
Йдімо! Нам храм відкриє
радість любові святу!
(Йдімо! Нам храм відкриє
радість любові святу! Ах!
Радість любові святу! Ах!
Радість любові святу! Радість святу!
Радість святу! Радість святу!)
МАНРІКО
(разом)
Хвиля звуку містичного
в серце згори іде!
Нам храм відкриє
радість любові святу!
(Нам храм відкриє
радість любові святу! Ах!
Радість любові святу! Ах!
Радість любові святу! Радість святу!
Радість святу! Радість святу!)
(Вони радісно йдуть до храму;
до них поспішно підходить Руїс)
РУЇЗ
Манріко?
МАНРІКО
Що?
РУЇЗ
Циганка там, йдімо… в оковах… глянь же…
МАНРІКО
О Боже!
РУЇЗ
Вже руки варварів
вогонь їй запалили!
МАНРІКО
(Підходячи до балкона)
О бог! Я весь хитаюся,
очі мої туманить!
ЛЕОНОРА
Тремтиш весь!
МАНРІКО
Бо мушу! Знай про все… я є…
ЛЕОНОРА
Є хто?
МАНРІКО
Їй син я!
ЛЕОНОРА
Ах!
МАНРІКО
Ах, підлі… страшне видовище
дух мій майже забиває!
Збирай всіх наших, що є сили!
Руїз спіши… я чекаю!
(Руїз поспішно відходить)
У зблисках грізних вогню страшного
всі мої фібри стали горіть!
Злобні, гасіть, бо прийду на підмогу, –
вашою кров'ю все погасить!
Як полюбить тебе, їй був сином…
твій біль не зможе спинить мене!
Мамо нещасна, йду рятувати,
чи там з тобою разом помру!
(Чи там з тобою я помру!
Чи там помру, з тобою помру!
У зблисках грізних вогню страшного
всі мої фібри стали горіть!
Злобні, гасіть, бо прийду на підмогу, –
вашою кров'ю все погасить!
Як полюбить тебе, їй був сином…
твій біль не зможе спинить мене!
Мамо нещасна, йду рятувати,
чи там з тобою разом помру!
Чи там з тобою я помру!
Чи там помру, з тобою я помру!
Мамо нещасна, йду рятувати,
чи я там з тобою, з тобою помру,
я там помру!
Мамо нещасна йду рятувати,
чи я з тобою, з тобою помру!
Чи там помру! До зброї!
До зброї! До зброї!
ЛЕОНОРА
Знести не можу згубних ударів…
О, краще вмерти було б мені!
(О, краще вмерти було б мені!)
(Руїз повертається з воїнами)
РУЇЗ І ВОЇНИ
(разом)
До зброї! До зброї! До зброї! До зброї!
До зброї! До зброї! До зброї! До зброї!
Готові битися ми за тебе,
чи разом помрем! До зброї! До зброї!
До зброї! До зброї! До зброї! До зброї!
До зброї! До зброї! До зброї!
Готові битися ми за тебе,
чи разом помрем! До зброї! До зброї!
До зброї! До зброї! До зброї! До зброї!
(Манріко поспішно виходить, за ним Руїз і воїни. Чути брязкіт зброї і бойових знарядь)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2024
Частина третя: Син циганки
Сцена перша
Табір. Праворуч намет графа Луни, над яким майорить прапор, знак головного воєначальника. Вдалині вежі Кастеллора.
Всюди озброєні солдати: одні грають в кості, інші чистять зброю, дехто просто ходить. Потім із графського намету виходить Феррандо.
ДЕХТО ІЗ СОЛДАТ
Зараз гру у кості маєм, –
скоро в іншу гру заграєм.
ІНШІ СОЛДАТИ
Чисте лезо це від крові
скоро буде кривавим знову!
(Чути воєнну музику. Всі повертаються туди, звідки доноситься звук. Великий загін арбалетників, у повному озброєнні, перетинає плац.)
ДЕХТО ІЗ СОЛДАТ
Ось на поміч йдуть солдати!
ІНШІ СОЛДАТИ
Бравих стріне їх сеньйор!
ВСІ
Треба штурм не відкладати
і здобути Кастеллор!
Треба штурм не відкладати
і здобути Кастеллор!
Так, так, треба штурм!
Так, так, треба штурм!
ФЕРРАНДО
(від намету графа)
Так, мужні друзі! Завтра світанком планує
наш командир фортецю
кругом штурмувати.
Там ми напевно здобич
захопимо таку, що й не гадати.
Здолаєм – все наше.
СОЛДАТИ
Кличеш нас на свято!
ВСІ
Дзвоном, луною труба хай нас будить,
кличе всіх до штурму, кличе всіх до бою.
Завтра наш прапор плескатися буде
над фортеці стрімкою стіною.
Так, сміється вже нам перемога
у відрадній надії в цей час!..
Там до здобичі й слави є дорога,
там пожива і почесті для нас.
(Там є пожива і почесті для нас.
Дзвоном, луною труба хай нас будить,
кличе всіх до штурму, кличе всіх до бою.
Завтра наш прапор плескатися буде
над фортеці стрімкою стіною.
Так, сміється вже нам перемога
у відрадній надії в цей час!..
Там до здобичі й слави є дорога,
там пожива і почесті для нас.
Там до здобичі й слави є дорога,
там пожива і почесті для нас.
Там пожива і почесті, і почесті для нас.
Там до здобичі і слави є дорога,
там пожива й почесті для нас.
Там пожива і почесті, і почесті для нас.
Там пожива і почесті для нас, для нас.
Ах, так! Пожива є для нас.
Ах, так! Пожива є для нас.
Так, сміється вже нам перемога
у відрадній надії в цей час!..
Там до здобичі й слави дорога,
там пожива й почесті для нас.
Пожива для нас, пожива для нас.)
(розходяться)
Сцена друга
Граф, вийшовши зі свого немету,
втупив неприязний погляд на Кастеллор.
ГРАФ
В обіймах дикуна? Думка ця всюди,
наче демон-переслідувач, женеться
за мною! В обіймах дикуна! Як тільки
зійде рання аврора,
піду вас розлучити… О Леонора!
(чути галас)
Сцена третя
Граф і Феррандо
ГРАФ
Що там?
ФЕРРАНДО
Якась циганка
біля табору тинялася.
Сполошена враз нашим дозором,
пустилась навтьоки; Всі, боячись
немарно, що вона шпигунка,
кинулися вслід.
ГРАФ
І схопили?
ФЕРРАНДО
Схопили.
ГРАФ
Бачив її?
ФЕРРАНДО
Ні! Старший чатник
сповістив мені цю пригоду.
(галас наближається)
ГРАФ
Ось вона.
(Азучену підводять до Графа)
Сцена четверта
Азучену зі зв’язаними руками ведуть дозорні.
Натовп інших солдат і всі решта.
ДОЗОРНІ
Йди швидше, відьмо! Йди швидше!
(Йди швидше, йди швидше!)
АЗУЧЕНА
Рятуйте!.. Не тримайте… Ах, навіжені!
Що я зробила?
ГРАФ
Підведіть!
(Азучену підводять до графа)
Мені скажи все
і не посмій брехать!
АЗУЧЕНА
Згода!
ГРАФ
Йдеш куди?
АЗУЧЕНА
Хтозна.
ГРАФ
Що?
АЗУЧЕНА
Циганки зазвичай бродять
без мети і затії
скрізь кроками блудними,
їм світ – вітчизна,
небо – дах понад ними.
ГРАФ
Ти звідки?
АЗУЧЕНА
Із Біскаї, де дотепер у
безплідних диких горах мала притулок!
ГРАФ
(Із Біскаї!)
ФЕРРАНДО
(Що чую! О, ця підозра!)
АЗУЧЕНА
Дні прожила я в нестатках,
та була завжди щаслива;
син єдина був надія!
Та мене покинув, зрадливий!
Тож самотня я блукаю,
сина рідного шукаю,
сина, що для мого серця
мук жахливих завдає!
І таку любов не знала
(і таку любов не знала)
ні одна мати на землі!
ФЕРРАНДО
(Це обличчя!)
ГРАФ
Тож скажи – ти
вже давно живеш у горах?
АЗУЧЕНА
Так, давно.
ГРАФ
Може згадаєш
ти дитину, сина графа,
що був вкрадений у гори
літ п’ятнадцять тому із замку?
АЗУЧЕНА
І ти… кажеш… є?
ГРАФ
Я брат того, що вкрали.
АЗУЧЕНА
(Ах!)
ФЕРРАНДО
(помітивши погано прихований жах Азучени)
(Так!..)
ГРАФ
Ти чула цю пригоду?
АЗУЧЕНА
Я? Ні!.. Пусти, щоб
я могла піти за сином.
ФЕРРАНДО
Стій, злочинна…
АЗУЧЕНА
(Біда!)
ФЕРРАНДО
(до графа)
Ти бачиш цю мерзенну,
що здійснила підлий злочин.
ГРАФ
Закінчуй.
ФЕРРАНДО
Вона це!..
АЗУЧЕНА
(стиха до Фернандо)
Змовкни!
ФЕРРАНДО
Вона це!
Вона це, що дитя
спалила!
ГРАФ
Ах, грішниця!
СОЛДАТИ
Так, вона це!
АЗУЧЕНА
Він все бреше!
ГРАФ
Тепер ти кари не уникнеш!
АЗУЧЕНА
Ах!
ГРАФ
В'яжіть вузли міцніше!
(солдати виконують)
АЗУЧЕНА
О Боже! О Боже!
СОЛДАТИ
Більш кричи!
АЗУЧЕНА
(з відчаєм)
Ти не приходиш,
О Манріко, о мій сину?..
Не рятуєш нещасливу
матір твою?
ГРАФ
То це мати для Манріко?
ФЕРРАНДО
Кари!..
ГРАФ
О, жереб! Тут вона!
ФЕРРАНДО
Кари! Кари!
ГРАФ
О, жереб!
АЗУЧЕНА
Ах! Гей, розпустіть, о варвари,
немилосердні пута,
бо ці жорстокі муки,
то смерть повільна люта!
Твій батько був мерзенний,
ти син його злиденний.
Бійся! Є Бог згорьованим
(є Бог згорьованим,
Бійся! Бійся! Бо Бог є)
і він тебе провчить!
(Гей, розпустіть, о варвари,
немилосердні пута,
бо ці жорстокі муки,
то смерть повільна люта!
Твій батько був мерзенний,
ти син його злиденний.
Бійся! Є Бог згорьованим,
є Бог згорьованим,
Бійся! Бійся! Бо Бог є
і він тебе провчить!
Ах, так! Ах так! Є Бог згорьованим
і він тебе провчить!
Ах, так! Ах, так! Є Бог згорьованим
і він тебе провчить! Так він провчить!
Тебе провчить, тебе провчить, тебе провчить!)
ГРАФ
(разом)
Твій син, циганко капосна,
це той, хто є відступник?
Я зможу(я зможу, зможу), стративши тебе,
вразить в серце його!
Радість сповняє груди,
що й не виразить словами!
Ах! Нині за брата (за брата) попіл той
помста безмірна іде!
(Твій син, циганко капосна,
це той, хто є відступник?
Нині за брата попіл той
помста безмірна йде!
Безмірна йде! Безмірна йде!
Безмірна йде!
Нині за брата попіл той
помста безмірна йде!
Так, так, помста безмірна йде!
Помста безмірна іде!
Помста безмірна іде!
Помста безмірна йде!
Помста безмірна іде!
Помста безмірна іде!
Помста безмірна йде!
Помста безмірна йде!
Помста безмірна йде!
Безмірна йде! Безмірна йде!)
ФЕРРАНДО
(разом)
Вогню ганебного розгул,
ах, так, побачиш (скоро), скоро.
(Побачиш скоро, скоро).
Для тебе мука буде
(для тебе мука буде)
не тільки це багаття!
Вогонь нестерпний пекла
для тебе буде вічним;
там горіти і мучитись
має душа! (Має душа!
Має душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа! Має твоя душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа! Має твоя душа!
Твоя, твоя душа! Твоя душа!
Твоя душа!)
ДОЗОРЦІ – СОПРАНО
(разом)
Вогню ганебного розгул,
ах, так, побачиш (скоро), скоро.
(Побачиш скоро, скоро).
Для тебе мука буде
(для тебе мука буде)
не тільки це багаття!
Вогонь нестерпний пекла
(Вогонь нестерпний пекла)
для тебе буде вічним;
там горіти і мучитись
(там горіти і мучитись)
твоя душа,
там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа, душа, душа!
Твоя душа там мучитись
має, твоя душа, душа, душа!
Твоя душа там мучитись
має, твоя душа!
Твоя душа! Твоя душа!
Твоя душа! Твоя душа!
ДОЗОРЦІ - БАСИ
(разом)
Вогню ганебного розгул,
ах, так, побачиш (скоро), скоро.
(Побачиш скоро, скоро).
Для тебе мука буде
(для тебе мука буде)
не тільки це багаття!
Вогонь нестерпний пекла
(Вогонь нестерпний пекла)
для тебе буде вічним;
там горіти і мучитись
(там горіти і мучитись
має душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа! Має твоя душа!
Там горіти, горіти й мучитись
має твоя душа! Має твоя душа!
Твоя душа! Твоя душа!
Твоя душа! Твоя душа!)
(За кивком графа солдати забирають Азучену з собою.
Граф заходить у свій намет, а за ним Феррандо)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006961
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2024
Сцена четверта
Леонора з Інес у супроводі жінок. Граф, Феррандо і прибічники.
Потім Манріко.
ЛЕОНОРА
Чому ти плачеш?
ІНЕС
Ах! Бо нас покидаєш навіки!
ЛЕОНОРА
О, милі сестри,
вже радість, квіти, надія, землі щедроти
більш не мені! Я маю
до того йти, єдиний хто стражденним
опора. І вслід за днями покаяння
може він поверне мене там, серед вибраних,
до благ втрачених!
(рушаючи)
Тож витріть очі
і до вівтаря вводьте.
ГРАФ
(підбігаючи)
Ні! Повік!
ІНЕС І ЖІНКИ
О, графе!
ЛЕОНОРА
Небеса!
ГРАФ
Вівтар лиш шлюбним
для тебе може бути.
ІНЕС І ЖІНКИ
Яка зухвалість!
ЛЕОНОРА
Безумець! Тут з’явився?
ГРАФ
Зробить моєю. Ах!
(сказавши це, він кидається до Леонори,
щоб схопити її, але між ним і його здобиччю з’являється, як привид,
що встав з-під землі, Манріко. Загальний вигук:)
ВСІ
Ах!
ЛЕОНОРА
(Разом. З великою радістю)
Чи можу я в це вірити?
Тебе я поруч бачу!
Це сон, екстаз, піднесення,
чи неземна удача?
Знести не може радість цю
серце схоплене неждано!
Зійшов ти з неба званий
чи в небі разом ми?
(Зійшов ти з неба званий
чи в небі разом ми?
О, чи в небі, в небі разом ми?
Це сон, це сон, це екстаз й піднесення,
це сон й піднесення?
Це сон, це сон, це екстаз й піднесення,
це сон й піднесення?
Зійшов ти з неба, зійшов ти з неба,
зійшов ти з неба званий,
чи в небі, в небі разом, разом ми?
Чи в небі, в небі разом ми?
Це сон, це сон, екстаз, піднесення,
це сон й піднесення?
Це сон, це сон, екстаз, піднесення,
це сон й піднесення?
Зійшов ти з неба, зійшов ти з неба,
зійшов ти з неба званий, з небес,
чи в небі, в небі разом ми?
Чи в небі, в небі разом ми?)
ГРАФ
(Разом)
Отже померлі кидають
довічне царство мертвих!
І для моєї згуби
відпустить пекло жертву!
Тож якщо нить твого життя (твого життя)
не рвалася ніколи,
живеш ти й хочеш жити,
від неї й мене мчи.
(Від мене мчи, від неї мчи.
Живеш ти й хочеш, хочеш жити,
від неї, від неї, від мене мчи.
Живеш ти й хочеш, хочеш жити,
від неї, від неї, від мене мчи.
Живеш ти й хочеш, ти хочеш жити,
хочеш жити, від неї, від неї й мене мчи.
Живеш ти й хочеш, хочеш жити,
від неї, від неї, від мене мчи.
Живеш ти й хочеш, хочеш жити,
від неї, від неї, від мене мчи.
Живеш ти й хочеш, ти хочеш жити,
хочеш жити, від неї, від неї й мене мчи.)
МАНРІКО
(Разом)
Не був я в небі, не йшов
жахливим шляхом до пекла.
Підлі убивці дійсно нанесли
удар смертельний!
Мають хвилі рік нуртуючих
непереборну силу!
І грішних бог тривожить!
Мені ж цей бог поміг!
(Так, так, мені ж цей бог поміг.
І грішних бог, цей бог тривожить,
мені ж цей бог, так, цей бог поміг!
Мені поміг, мені поміг.
Мені ж цей бог допоміг, мені поміг.
І грішних, грішних бог тривожить,
мені ж цей бог, так, цей бог поміг!
Мені поміг, мені поміг.
Мені ж цей бог допоміг, мені поміг.)
ФЕРРАНДО
(Разом до графа)
Ти із долею воюєш,
їй же доля (їй же доля) – оберіг.
(Ти із долею воюєш,
їй же доля, їй же доля – оберіг.
Ах, так! Ти із долею воюєш,
їй же доля, їй же доля – оберіг.
Ти із долею воюєш,
їй же доля, їй же доля – оберіг.
Ти із долею воюєш,
їй же доля, їй же доля – оберіг.
Ах, так! Ти із долею воюєш,
їй же доля, їй же доля – оберіг.)
ПРИБІЧНИКИ
(Разом до графа)
Ти з долею (з долею) воюєш,
Їй же доля – оберіг, ах, так, ах!
(З долею воюєш, їй же доля – оберіг.
Ти з долею (з долею) воюєш,
Їй же доля – оберіг, ах, так, ах!
З долею воюєш,
Їй же доля – оберіг!)
ІНЕС І ЖІНКИ
(Разом до Леонори)
Той бог, кому (кому) молилась,
ах, тобі шле співчуття!
(Тобі шле жалість, співчуття,
Тобі шле співчуття!
Той бог, кому, кому молилась,
ах, тобі шле співчуття!
Тобі шле жалість, співчуття!
Тобі шле жалість, співчуття!)
Сцена п’ята
Руїз у супроводі великого загону озброєних воїнів та інші.
РУЇЗ І ПРИБІЧНИКИ МАНРІКО
Ургель, слава!
МАНРІКО
Мої відчайдухи!
РУЇЗ
Йдімо!
МАНРІКО
(до Леонори)
Пані, за мною!
ГРАФ
(заперечуючи)
Є надія?
ЛЕОНОРА
Ах!
МАНРІКО
(до графа)
Спинися!
ГРАФ
(виймаючи меч)
Хочеш взяти її? Ні!
РУЇЗ І ПРИБІЧНИКИ МАНРІКО
(оточуючи графа)
Завзятий!
(граф обеззброєний людьми Руїза)
ФЕРРАНДО І ПРИБІЧНИКИ ГРАФА
Сеньйоре, це що?
ГРАФ
(з жестами і голосом роз’ярілого безумця)
Розум мій всю надію згубив!
Серце сповнює гнів!
(Серце сповнює гнів!
Серце сповнює гнів!)
ЛЕОНОРА
Я боюся! (Я боюся. Ах! Я боюся.)
ІНЕС І ЖІНКИ
Ах так! Та бог тобі шле співчуття!
МАНРІКО
Хай у муках, хай у муках,
в муках життя хай минає тобі!
РУЇЗ І ПРИБІЧНИКИ МАНРІКО
(до Манріко)
Йди вже, йди вже, йди вже,
бо доля всміхнулась тобі!
ФЕРРАНДО І ПРИБІЧНИКИ ГРАФА
(до графа)
Здайся, здайся, здайся,
бо здатись тепер не ганьба!
ЛЕОНОРА
Зійшов ти з неба званий
чи в небі разом ми?
(Зійшов ти з неба званий
чи в небі разом ми?
Разом ми, разом ми?)
ІНЕС І ЖІНКИ
Тобі шле співчуття!
МАНРІКО, РУЇЗ І ПРИБІЧНИКИ
Йди вже, ах, йди вже, йди вже!
ГРАФ
Серце сповнює гнів!
ФЕРРАНДО І ПРИБІЧНИКИ ГРАФА
Здайся, ах, здайся, здайся!
(Манріко бере Леонору з собою, графа відпихують,
жінки швидко повертаються у монастир.
Опускається завіса.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005478
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024
Сцена друга
Гонець і попередні
МАНРІКО
(до гонця)
Сюди підходь!
Скажи, військові дії проходять?
ГОНЕЦЬ
(подає лист, який Манріко читає)
В листі, що я привіз, відповідь.
МАНРІКО
(читає)
«У нашій владі Кастеллор. Тож ти,
за вказівкою принца,
маєш стати на захист. І де б не був ти,
поквапся сюди. Бо увечері,
змучена криком про твою загибель,
в сусідній обителі прийме вуаль
постригу Леонора».
(з болісним вигуком)
О, Боже правий!
АЗУЧЕНА
(здригаючись)
Що сталось?
МАНРІКО
(до гонця)
Спустися швидше зі схилу
і приведи коня для мене.
ГОНЕЦЬ
Зараз…
АЗУЧЕНА
(піднімаючись)
Манріко!
МАНРІКО
(до гонця)
Біжить час швидко…
Мчися й очікуй там біля підніжжя.
(гонець поспішно виходить)
АЗУЧЕНА
Ти маєш надію?
МАНРІКО
О, горе! Цього там
ангела втратить?
АЗУЧЕНА
Він втратив глузд!
МАНРІКО
(одягає шолом на голову і бере плащ)
Прощайте!
АЗУЧЕНА
Ні… стій же… слухай!
МАНРІКО
Не стримуй!
АЗУЧЕНА
(владно)
Стій же! Це я кажу тобі!
Йти для тебе буде трудно
по шляхах тяжких і суворих.
Рани хочеш, нерозсудний,
ти відкрити на грудях хворих?
Ні, терпіти я не зможу.
Кров твоя мене тривожить!
Кожну краплю, що розлив ти,
з мого серця віджимав!
(З мого серця віджимав!
З мого серця віджимав!
Ах! Ах! З мого серця (серця) віджав!)
МАНРІКО
Мить одна забрати може
все добро моє й надію!
Ні земля, ні небо боже
стримать мене не посміють.
АЗУЧЕНА
Безумний!
МАНРІКО
Ах! Дорогу звільни, о мати!
Буде горе, як спиняти!
Біля ніг твоїх побачиш
сина, що помер від мук!
АЗУЧЕНА
Ні, терпіти я не зможу.
МАНРІКО
Буде горе, як спиняти!
Біля ніг твоїх побачиш
сина, що помер від мук!
Біля ніг твоїх побачиш
сина, що помер від мук!
АЗУЧЕНА
Ні, терпіти я не зможу.
Кров твоя мене тривожить!
Кожну краплю, що розлив ти,
з мого серця віджимав!
Стій же, спинися!
МАНРІКО
Не стримуй! Не стримуй!
АЗУЧЕНА
Слухай, о, слухай!
МАНРІКО
Втрачу там ангела!
Не стримуй! Не стримуй! Прощай!
Не стримуй! Не стримуй!
Не стримуй! Не стримуй!
Не стримуй! Прощай!
Не стримуй! Прощай! Прощай!
АЗУЧЕНА
Ах! Стій же! Слухай!
Це я кажу тобі, я тобі!
Стій же! Стій же! Стій же! Стій же!
Ах! Стій же! Стій же! Стій же!
О! Стій же! Стій же!
Ах! Стій же! Стій же! Стій же!
(Манріко відходить, марно стримуваний Азученою)
Сцена третя
Внутрішній двір жіночого монастиря в околицях Кастеллора. У глибині дерева. Ніч. Граф, Феррандо та інші прибічники обережно виходять, закутані в плащі.
ГРАФ
Всюди безлюдно! Поки ще в повітрі
звичних псалмів не чути.
Прийшов я впору.
ФЕРРАНДО
Сміливу справу почали, сеньйоре.
ГРАФ
Сміливу, бо пристрасне кохання
і зневажена гордість зводять з ума.
А мертвий мій суперник
вже не перешкода моїм бажанням.
Вона ж тепер готує більшу заваду!
Це вівтар! Ах, ні! Жінка ця
чиясь не буде! Лиш моя Леонора!
Її посмішка сяйлива
промінь зірки переважає!
А краса лиця зваблива
лиш відвагу (лиш відвагу) умножає!
Ах! Любов, любове вогниста,
перед нею за мене стій!
Стишить погляд променистий
у моїм серці буревій!
(Ах! Любов, любове вогниста,
перед нею за мене стій ти!
Стишить погляд променистий
в мене в серці буревій!
Ах! Любов, любове вогниста,
перед нею за мене стій ти!
Стишить погляд променистий
В мене в серці, ах , в мене в серці буревій!)
(Почувся дзвін священної бронзи)
Ці звуки! О, бог!
ФЕРРАНДО
Вже дзвони відправу сповіщають!
ГРАФ
Перш ніж почнеться обряд –
викрадемо!
ФЕРРАНДО
Пильнуйте!
ГРАФ
Тихше!
Не чую… ідіть вже… в тінь під он ті буки ховайтеся!
(Феррандо та інші прибічники відходять)
Ах! Вже скоро буде моя! В серці вогонь палає!
(сторожкий, обережно дивиться у той бік, де має з’явитися Леонора.
В цей час Феррандо і прибічники розмовляють стиха:)
ФЕРРАНДО і ПРИБІЧНИКИ
(ФЕРРАНДО)
Вперед! Ходім! Сховаймося
у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Ходім! Мовчати всім!
Хай примха збудеться. (Вперед!
Вперед! Ходім! Сховаймося
у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Ходім! Мовчати всім!
Хай примха збудеться. Вперед!
Вперед! Вперед! Вперед! Вперед!
Мовчати всім! Вперед! Вперед!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Сховаймося
у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Вперед! Вперед!
Мовчати всім! Вперед! Вперед!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Сховаймося
у тіні таємно!
Вперед! Сховаймося, сховаймося!
Вперед! Сховаймося, сховаймося!
Сховаймося у тіні таємно!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Ходім! Вперед! Ходім!)
Мужньо вперед! Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
(ПРИБІЧНИКИ – Тенори)
Вперед! Ходім! Сховаймося
у тіні потаємно (таємно)!
Вперед! Ходім! Мовчати всім!
Хай примха збудеться! (Хай збудеться!
Вперед! Ходім! Сховаймося
у тіні потаємно, таємно!
Вперед! Ходім! Мовчати всім!
Хай примха збудеться! Хай збудеться!
Вперед! Вперед! Вперед! Вперед!
Мовчати всім! Вперед! Вперед!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Сховаймося у тіні
таємно! Вперед! Вперед!
Вперед! Вперед! Мовчати всім! Вперед!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Сховаймося у тіні
таємно! Вперед! Сховаймося,
сховаймося. Вперед!
Сховаймося, сховаймося, сховаймося
у тіні таємно, у тіні таємно.
Вперед! Ходім! Вперед! Ходім!)
Мужньо вперед! Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
(ПРИБІЧНИКИ – Баси)
Вперед! Ходім! Сховаймося
у тіні таємно!
Вперед! Ходім! Мовчати всім!
Хай примха збудеться! (Вперед!
Вперед! Ходім! Сховаймося
у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Мовчати всім!
Хай примха збудеться! (Вперед!
Вперед! Вперед! Вперед! Вперед!
Ах! Мовчати всім! Вперед! Вперед!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Сховаймося у тіні
таємно! Вперед! Вперед!Вперед! Вперед!
Ах! Мовчати всім! Вперед! Вперед!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Вперед! Сховаймося у тіні
таємно! Вперед!
Сховаймося, сховаймося. Вперед!
Сховаймося, сховаймося, сховаймося
у тіні таємно.
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Ходім! Вперед! Ходім!)
Мужньо вперед! Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
Примха нехай ця збудеться!
Мужньо вперед! Мужньо вперед!
ГРАФ
(надзвичайно збуджений)
Для мене в час фатальний
хай мить летить поспішно (спішно),
бо тут мене утішно
жде радість неземна!
(Жде радість, так, так, так, неземна!)
І навіть бог безжальний
любов не переможе –
забрать тебе не зможе,
о жінко, з рук моїх!
(Забрать тебе з рук моїх!
Для мене в час фатальний
хай мить летить поспішно, спішно,
бо тут мене утішно
жде радість неземна!
Жде радість, так, так, так, неземна!
І навіть бог безжальний
любов не переможе –
забрать тебе не зможе,
о жінко, з рук моїх!
(Забрать тебе з рук моїх!
Забрать тебе, тебе не зможе
із рук моїх, із рук моїх!
Ні, ні, забрать із рук моїх!
Ні, ні, ні, забрать тебе не зможе,
о жінко, з рук моїх!
Забрать тебе, тебе не зможе
із рук моїх, із рук моїх!
Ні, ні, забрать із рук моїх!
Ні, ні, ні, забрать тебе не зможе,
о жінко, з рук моїх! Ні!
Вперед! Сховаймося (сховаймося)
у тіні таємно.
(Так, Вперед! Сховаймося, сховаймося
у тіні таємно.
Сховаймося у тіні таємно!
Сховаймося у тіні таємно!
Вперед! Ходім! Вперед! Вперед!
Ні, ні, ні, забрать не зможе
із рук моїх, із рук моїх!
Ні, ні, ні, забрать не зможе
із рук моїх, із рук моїх!
Ні, ні, ні, забрать не зможе
із рук моїх, із рук моїх!
Ні, ні, ні, забрать не зможе
із рук моїх, із рук моїх!
Ні, ні, забрать із рук моїх!
Ні, ні, забрать із рук моїх!
(Потроху відходить і ховається
з іншими між деревами)
ХОР МОНАШОК
(зсередини)
Ах! Дочко Єви, очі
коли обман стуманить
і поруч смерть вже стане –
побачиш тінь, ману.
Та час прийшов урочий
спокутувать вину!
Йди, тут вуаллю вкрийся
від погляду людського
і справи світу злого
навіки відійдуть.
До неба ти звернися
й воно відкриє путь
(До неба, неба ти звернись
Й воно відкриє путь.
Тобі воно відкриє путь.)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024
Частина друга: Циганка
Сцена перша
Розвалена халабуда біля підніжжя гори у Біскаї. У глибині, відкрите зі всіх сторін, горить велике вогнище. Світанок. Біля вогнища сидить Азучена. Поруч із нею на сіннику лежить Манріко, загорнутий у плащ. Біля його ніг лежить шолом, у руках меч, на який він уп’яв свій нерухомий погляд. Ватага циган розбрелася довкола.
Азучена, Манріко, старий циган, цигани.
ЦИГАНИ
Гляньте! Всі темні нічні покрови
небесний звід неосяжний знімає,
наче вдовиця, що світлі обнови
замість убрання журного вдягає.
До праці! До праці! Молот… подайте!
(Всі беруться за знаряддя. Під розмірені удари молотків
по ковадлах, то чоловіки, то жінки, і нарешті всі разом,
співають)
Хто для циган робить радісні ранки?
(Хто для циган робить радісні ранки?
Хто? Хто? Радісні ранки.
Хто для циган робить радісні ранки?)
Юні циганки!
ЧОЛОВІКИ
(до жінок, призупиняючи роботу)
Трохи налийте, відвагу й силу
дух і тіло із питва вбирає.
(жінки наливають вино у незграбні бокали)
ЖІНКИ
(разом)
О! Гляньте, гляньте, як сонце миле
ясно у ваших бокалах сіяє!
ЧОЛОВІКИ
(разом)
О! Гляньте, гляньте, як сонце миле
ясно у наших бокалах сіяє!
ВСІ
До праці.. праці!
Хто для циган робить радісні ранки?
Хто для циган робить радісні ранки?
Хто? Хто? Радісні ранки.
Юні циганки! Юні циганки! Юні циганки!
АЗУЧЕНА
(співає, цигани обступають її)
Полум’я тріскає! Юрба поривчаста
мчить до багаття! Лиця щасливі!
Радісні крики всюди розлітаються.
В гурті харцизів – жінка тремтлива!
Зловісно сяє на лицях їх лихих
вогонь понурий, що лине (що лине) увись!
(Що лине ввись)!
Полум’я тріскає! Жертва зближається,
в чорне одягнута, боса й безсила!
Крики безжальні там смерті носяться,
вторить луна їм від схилу до схилу!
Зловісно сяє на лицях їх лихих
вогонь понурий, що лине (що лине) увись!
(Що лине ввись)!
ЦИГАНИ
Пісня твоя сумна!
АЗУЧЕНА
Сумна так само,
як і та жахлива драма,
що взяла сюжет я з неї.
(повертає голову у бік Манріко і тихо бурмоче)
За мене мсти! За мене мсти!
МАНРІКО
(Слова загадкові знов!)
СТАРИЙ ЦИГАН
Вже видно, побратими!
Добути хліб пора! Вперед,
спускаймося до садиб сусідніх!
ЦИГАНИ
Ходімо!
(вони швидко кладуть свої інструменти в сумки і стрімко спускаються вниз по схилу. Час від часу, все з більшої відстані, чути їхню пісню)
Хто для циган робить радісні ранки?
Хто для циган робить радісні ранки?
Хто? Хто? Радісні ранки.
Хто для циган робить радісні ранки?
Юні циганки! Юні циганки!
Хто для циган робить радісні ранки?
Хто для циган робить радісні ранки?
Хто? Хто? Радісні ранки.
Юні циганки! Юні циганки! Юні циганки!
МАНРІКО
(піднімається)
Ми самі тут! Повідай
ту історію скорбну.
АЗУЧЕНА
Ти що, не знаєш її?
Що ж, мій юначе, прагнення
марнославні десь тебе
вдаль зманили!.. Історія про ранню
смерть бабусі. Гордий Граф останню
у чарах звинуватив. Що зчарувала
сина його малого. Спалена була там,
де вогонь цей палає!
МАНРІКО
(відсуваючись з жахом від вогню)
Ах, бідолашна!
АЗУЧЕНА
Тягнули її в оковах туди, де вогнище палало.
Із сином на руках я, плачучи, вслід ступала…
Даремно до неї доступ я прагнула там пробити,
Даремно бідна спинялась, щоб нас благословити,
бо, з бридкими словами, її пхали залізом
на вогнище розпалене страшні головорізи!
І крикнула востаннє: «За мене ти помстись!»
Цей крик відлунням вічним у серці цім (у серці цім)
звучить.
МАНРІКО
І ти помстилась?
АЗУЧЕНА
Я сина графського там схопила
і принесла з собою… багаття
уже горіло.
МАНРІКО
(з жахом)
Багаття!... о, жах… невже ти?..
АЗУЧЕНА
Плачу дитя наробило…
Я відчула, що тим плачем серце моє розбило!
Та раптом, слабким поривом, як сон, з’явились мари, –
згубливі видіння, загрозливі почвари!
Убивці!.. І катування!.. З лицем безкровним мати,
боса… обдерта!.. могла лиш (могла лиш) могла лиш з плачем кричати:
«Мене помсти!» Судомно я руку простягнула
й дитину в той вогонь очманіло заштовхнула…
Щезло маріння смертне… зникла страшна картина…
Лиш полум’я жахнуло і облягло дитину!..
Й тут біля себе бачу, ще млява від знемоги,
я сина графа злого!
МАНРІКО
Ах! Що кажеш?
АЗУЧЕНА
Свого там сина,..
МАНРІКО
Ах!
АЗУЧЕНА
…там сина я спалила!
МАНРІКО
Жах який!
АЗУЧЕНА
Ах!
МАНРІКО
Жах який!
Ах! Жах який!
АЗУЧЕНА
Я сина, я сина!
Свого там сина, свого там сина
я спалила!
МАНРІКО
О, жах!
Жах який!
АЗУЧЕНА
Я чую знов – встає волосся мені на голові
(на голові, на голові)!
(Азучена падає змучена на своєму сидінні. Манріко німіє, вражений жахом і подивом. Мить безмовності.)
МАНРІКО
Не син тобі я? Тож хто насправді?
Тоді хто?
АЗУЧЕНА
(занепокоєно намагається виправити
мимовільну помилку)
Ти син для мене!
МАНРІКО
А ти ж сказала…
АЗУЧЕНА
Ах!.. Може…
Ти ж знаєш! Коли в думках живе та страшна подія,
непояснимий дух вкладає
до уст моїх слова безглузді… Мати,
ласкава мати я була для тебе.
МАНРІКО
Не заперечу!
АЗУЧЕНА
Що ще живий – моя це
заслуга! Вночі на поле битви там
біля Пелілли, (всі казали,
що ти загинув), прийшла я,
щоб тебе поховати! Там стихало
твоє дихання слабке! У грудях
його моя любов тримала! І в тій же
ніжній турботі усі твої я рани зціляла!
MANRICO
(з лицарською гордістю)
Я зазнав їх в день фатальний.
Всі тут вони, у грудях!
Лиш я із сотень тих, що бігли,
повернувся лицем до супостата!
Лихий ді Луна напав на мене
із загоном, – упав я!
Та я упав незламним!
АЗУЧЕНА
Ось нагорода
за день, коли тобою
мерзенний у двобою
ощаджений був! І що за дивна
милість так засліпила?
МАНРІКО
Ах, мамо! Й собі сказати несила!
АЗУЧЕНА
Милість чудна!
(Милість чудна!)
МАНРІКО
Він не стримав мій випад жорстокий
і на землю упав, як підтятий.
Замахнувся над ним я високо,
щоб удар йому (удар йому) завдати,
як відразу (як відразу) дивна сила
ось цю руку (ось цю руку) зупинила.
В ту ж хвилину дошкульний холод
мною там оволодів
і незбагненний з неба голос
(незбагненний з неба голос)
«Не вбивай!» – мені велів!
АЗУЧЕНА
До душі, котра убога,
не промовить небо й слова!
(Не промовить небо і слова!)
Ах! Якщо для тебе злого
доля дасть у руки знову,
(доля дасть у руки знову)
сповни, о сину, вирок божий,
сповни, моя хай рада поможе!
(разом)
По руків’я гостре лезо
буде вбите в серце зле!
(Буде вбите в серце зле!
По руків’я гостре лезо, гостре лезо,
буде вбите в серце злого,
буде вбите у серце зле.
По руків’я гостре лезо, гостре лезо,
буде вбите в серце злого,
буде вбите у серце зле,
вбите в серце зле. Так!
Буде вбите в серце злого,
буде вбите у серце зле.)
МАНРІКО
(разом)
Так, клянуся, що це лезо
проштрикне там серце злого.
(Проштрикне там серце зле.
Так, клянуся, що це лезо
проштрикне там серце злого,
проштрикне там серце зле,
отам серце зле.
Так! Проштрикне там серце зле,
проштрикне там серце зле.)
(чути протяжний звук рога)
Гонця, як звично, Руїз мені шле… певно…
(він також дує в ріг, що вісить у нього через плече)
АЗУЧЕНА
За мене мсти!
(залишається зосередженою, майже не усвідомлюючи того,
що відбувається)
(входить гонець)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024
Сцена третя
ГРАФ
Ніч така тиха! Напевно
у сні спочила панівна сеньйора,
лиш дама не дрімає… О Леоноро!
Ти ще безсонна – це каже
тремке проміння із твого балкона,
що від нічної лампи…
Ах! Цей вогонь любовний
палить кожну фібру! Тебе бачить мушу…
Ти зрозумієш… Йду вже…
Для нас обох ця мить найвища…
(засліплений любов'ю прямує до сходів,
та почулися акорди лютні і він спинився)
Це трубадур! Тремчу весь!
МАНРІКО
(за сценою)
Він на землі самотній, –
тільки у серці одному
є захисток від бур
(той захисток від бур,
той захисток від бур, від бур –
жде трубадур!
ГРАФ
Цей голос!.. Тремчу весь!
МАНРІКО
А якщо серце вірне
тільки йому належить,
то міцний він, як мур…
ГРАФ
Цей голос!.. О, ця ревнивість
МАНРІКО
(то міцний він, як мур
то міцний він, як мур, як мур)
той трубадур!
Сцена четверта
Леонора і Граф
ГРАФ
Я не схибив… Йде до мене!
(загортається у свій плащ)
ЛЕОНОРА
(біжить до графа)
О, мій коханий!
ГРАФ
(Як буть?)
ЛЕОНОРА
Пора пізніша,
ніж звичайно!.. Я рахувала миті
тремтінням мого серця!.. Нарешті тужна
любов привела у ці обійми…
МАНРІКО
(все ще за деревами)
Невірна!..
(В цей час місяць виходить із-за хмар і дозволяє побачити людину
із лицем закритим заборолом)
Сцена п'ята
Попередні і Манріко
ЛЕОНОРА
Цей голос!.. Ах! Тут у темряві
помилку я зробила!
(впізнає обох і збуджена падає до ніг Манріко)
Тобі були слова мої,
тобі, а не для нього…
І лиш тебе душа моя
так бажає й прагне…
Люблю тебе, клянуся,
любов'ю вічною!
Кохаю! Кохаю!
ГРАФ
Посмієш?
МАНРІКО
(піднімаючи Леонору)
Про це лиш мрію!)
(Про це лиш мрію!)
ГРАФ
Від гніву я горю!
(Від гніву я горю!)
Відкрийсь, якщо не боягуз.
ЛЕОНОРА
(Біда!)
ГРАФ
Відкрий.. наймення…
ЛЕОНОРА
(тихо до Манріко)
Ах, пожалій!..
МАНРІКО
(піднімаючи забороло шолома)
Тож знай мене – Манріко я.
ГРАФ
Ти!.. Як це?
Сміливець божевільний!
Адепт Урджеля, до смерті
вигнанець, посмів приблизитись
до брам цих королівських?
МАНРІКО
Чом тягнеш? Вже час. Поклич лиш
варту і твій суперник
вмить стане у кайданах
перед катом.
ГРАФ
Твоя миттєвість згубна
прийде значно щвидше,
божевільний! Йдімо!
ЛЕОНОРА
Графе!
ГРАФ
Я тебе заріжу, як
мого шаленства жертву!
ЛЕОНОРА
О небо! Станьте…
ГРАФ
Йди туди…
МАНРІКО
Ходім…
ЛЕОНОРА
Що я зроблю?
ГРАФ
Йди туди…
МАНРІКО
Ходім…
ЛЕОНОРА
Один мій крик може його
згубити. Чуйте!
ГРАФ
(збуджено)
Ні!
Ця зневажена любов ревнива
палить душу вогнем жахливим!
Тільки кров твоя, о зловорожий,
може цей вогонь згасити!
(до Леонори)
Смієш глупа «кохаю» казати!
Він не може більше жить.
Слово те, що ти сказала,
смерть йому лиш принесе!
(Слово те, що ти сказала,
смерть йому лиш принесе!
Глупа!
«Я кохаю»,
о глупа, кажеш!
О глупа, кажеш!
Тільки кров твоя, о зловорожий,
може цей вогонь згасити!
Смієш, глупа «кохаю» казати!
Він не може більше жить.
Ні, він не може більше жить,
ні, більше жить, ні, більше жить,
ні, він не може більше жить.
Ах, ця зневажена любов, любов ревнива
палить душу так жахливо,
палить душу так жахливо!
Слово те, що ти сказала,
слово те, що ти сказала,
смерть йому лиш принесе,
смерть йому лиш принесе,
лиш принесе!
Ах, так! Слово те, що ти сказала,
смерть йому лиш принесе,
смерть тут йому лиш принесе,
лиш принесе!
Смерть йому лиш принесе,
смерть тут йому лиш принесе,
лиш принесе!
Смерть йому лиш принесе,
смерть йому, смерть йому лиш принесе,
лиш принесе!
ЛЕОНОРА
(разом)
Зупинися, хай гнів твій спочине,
хай приходить порозуміння;
я, лиш я, тому всьому причина,
я запал того горіння.
Лють твоя хай впаде на негідну,
що посміла тебе ображать,
вбий же меч у це серце бідне,
що не хоче тебе кохать.
Лють твоя хай впаде на негідну,
що посміла тебе ображать,
вбий же меч у це серце бідне,
що не хоче тебе кохать,
що не хоче тебе кохать,
тебе кохать, тебе кохать,
щоб кохать, тебе кохать,
щоб кохать, тебе кохать,
що не хоче кохать, кохать!
МАНРІКО
(разом)
Марний гнів гордовитий має, –
він впаде, пройнятий мною!
Смертний, що цю любов вселяє,
від любові став грозою.
(до Графа)
Йде година твоя остання!
Час минув для пустих забав!
Її серце й твоє існування
жереб в руки мені віддав!
(Йде година твоя остання!
Час минув для пустих забав!
Її серце й твоє існування
жереб в руки мені віддав!
Мені віддав, мені віддав!
Так, жереб в руки мені дав!
Твоє існування жереб в руки мені дав!
Твоє існування жереб в руки мені дав!
Так, віддав, так, віддав!
Так, жереб в руки мені дав!
(Леонора падає, втративши свідомість. Суперники виходять з оголеними мечами)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023
Драма у чотирьох частинах.
Лібрето: Сальвадоре Каммарано
Дійові особи:
ГРАФ ді ЛУНА, молодий арагонський дворянин (Баритон)
ЛЕОНОРА, дама з почту принцеси Арагоні (Сопрано)
АЗУЧЕНА, циганка з Біскайї (Меццо-сопрано)
МАНРІКО, офіцер правителя Урджеля і ймовірний
син Азучени (Тенор)
ФЕРРАНДО, начальник збройної варти графа ді Луна (Бас)
ІНЕС, довірена особа Леонори (Сопрано)
РУЇС, солдат при Манріко (Тенор)
СТАРИЙ ЦИГАН (Бас)
ГІНЕЦЬ (Тенор)
Подруги Леонори, черниці, прибічники графа,
озброєні люди, цигани і циганки (хор)
Подія відбувається частково в Біскаї, частково в Арагоні.
Час дії – початок XV століття.
Частина перша: Дуель
Сцена перша
Атріум у палаці Альхаферія.
Бічні двері ведуть до покоїв графа ді Луна.
Феррандо і багато інших прибічників
графа знаходяться біля дверей.
В глибині сцени ходять
озброєні люди.
ФЕРРАНДО
(до прибічників, що дрімали поряд)
Бадьортесь! Бадьортесь!
Ми графа маєм бадьорими зустріти.
Буває, що він перед балконом
любої пані своєї ночі проводить.
ПРИБІЧНИКИ
Йому змії жахливих ревнощів
лізуть у груди!
ФЕРРАНДО
Той трубадур, що із піснями
в садах ночами бродить, –
то відвертий суперник графа .
ПРИБІЧНИКИ
Щоб зігнати дрімоту
з повік таких тяжких,
про брата графа Ґарсію
розкажи нам історію правдиву.
ФЕРРАНДО
Розкажу! До мене ближче йдіть!
(прибічники наближаються)
ВОЇНИ
(підходячи до них)
Ми також...
ПРИБІЧНИКИ
Увага, увага!
(всі оточують Феррандо)
ФЕРРАНДО
Двох синочків батьком був граф ді Луна,
щасливий і сумлінний.
Меншого нянька, незрадлива, юна,
спала біля дитини.
Та якось, як світанок вже розлився,
вона, прогнавши сон,
бачить – хтось над дитятком нахилився.
ПРИБІЧНИКИ
Хто? Скажи нам...Хто там був?
ФЕРРАНДО
Циганка зморщена, хмура приблуда!
В знаках відьомських були її груди!
І на дитину погляд лукавий
втупили очі злобні, криваві.
Нянька від жаху (від жаху) помертвіла,
стала безтямно (безтямно) верещати;
і тільки в повітря ці крики злетіли,
як слуги (як слуги) збіглися
(як слуги збіглися) всі до кімнати
і штурханами з криком прогнали
(і штурханами з криком прогнали)
стару, що зважилась тихцем зайти.
(Стару, стару, що зважилась тихцем зайти.
Стару, стару, що зважилась тихцем зайти.)
ПРИБІЧНИКИ
Гнів справедливий у грудях мали, –
огидна баба їх довела!
ФЕРРАНДО
(продовжуючи)
Говорила, що долю для дитини
з'ясувати хотіла...
Брехлива! Лихоманка без причини
стала мучити тіло!
Помарнілий, блідий, у вечірню пору
він тремтів неупинно,
а вдень все плакав жально синочок хворий...
Вона у чарах винна!
(слухачі жахнулися)
Ту чарівницю скоро зловили
і на вогні злочинну спалили;
Та залишилась донька проклята, –
помсту жахливу графу завдати!
Злочин здійснила, сповнена злості...
Зникла дитина і тільки тліли
кілька вуглинок на тому ж помості
де зовсім недавно (зовсім недавно) стара горіла.
То були кості... о, жах... дитини,
що дотлівали (що дотлівали, що дотлівали)
там у вогні!
(Що дотлівали там у вогні!
Що дотлівали там у вогні!)
ХОР
Жінка проклята! Це не людина!
Жах і ненависть горять в мені!
ДЕХТО
А батько?
ФЕРРАНДО
Доживав у днях печальних!
Та у серці приречення незнане
говорило – живий його син коханий.
Коли ж прийшов час смерті,
то змусив присягнутись нашого пана,
що той не кине пошуки... Ах! Все марно!
ВОЇНИ
Жодних вістей немає про ту дочку?
ФЕРРАНДО
Зовсім нічого... Мені б відшукати ту дочку коли!..
ПРИБІЧНИКИ
Зміг би її ти впізнати?
ФЕРРАНДО
Хоч минуло
багато вже років... я впізнав би.
ВОЇНИ
Прийде час,
щоб мерзенну відправити
до матері в пекло.
ФЕРРАНДО
Просто в пекло? Бо існує повір'я,
що ще по світу бродить злої відьми
душа пропаща. Коли зчорніє небо, –
вона виходить в чужих подобах.
ХОР
(з жахом)
Це правда! Це правда!
Це правда! Це так!
ВОЇНИ
Хтось бачив, – з високого даху схилилась!
Сичем або одудом часом робилась!
ПРИБІЧНИКИ
А часом вороною – більше ж совою,
що вранці зникає стрімкою стрілою!
ФЕРРАНДО
Помер з переляку прислужник жахливо, –
ударив циганку він у лоб нечестивий.
(Помер, помер з переляку!
Помер, помер, помер з переляку!)
(всі збентежені забобонним страхом)
З’явилась до нього совою проклята,
у тиші глибокій у тиху кімнату!
Очима страшними блищала... блищала!
І небо печалила криком лихим!
Якраз у ту пору північ настала...
(Раптом чути звук дзвона,
що відбиває північ)
ВОЇНИ І ПРИБІЧНИКИ
Ах! Ах! Помер! Ах! Ах! Помер!
Совою! Совою!
Блищала! Блищала!
УСІ
(майже з криком)
Ах! Ах! Проклята хай буде прокляттям
(прокляттям) тяжким! Ах!
(Чути звуки барабана. Воїни ідуть в глибину сцени,
а прибічники йдуть до дверей)
Сцена друга
Сад біля палацу. З правої сторони мармурові сходи, що ведуть до покоїв.
Пізня ніч. Густі хмари закривають місяць.
Леонора та Інес.
ІНЕС
Чому спинилась? Вже так пізно. Йдімо!
Про тебе королева
знову питала.
ЛЕОНОРА
Ще інша ніч минула, –
з ним не зустрілась...
ІНЕС
Нищівний вогонь підживляєш!
О! Перша іскра
у тобі де й коли так
спалахнула?
ЛЕОНОРА
На турнірі! З’явився
весь в темному, з гребнем шолом, щит темний
також, без герба на ньому,
невідомий боєць, що перемогу
здобув на турнірі і переможцю
я вінок наділа! Тут війна спахнула
знову і я його не зустрічала
більше, часом лиш образ у сні миттєвім.
Так час пройшов… аж ось…
ІНЕС
Що сталось?
ЛЕОНОРА
Послухай!
(півголосом)
Спустилась ніч безтрепетна,
на небі місяць повний
сіяв лицем посрібленим,
веселий і чудовний,
тут у повітрі вчулися,
до того ще нечутні,
лагідні і зажурені
акорди тихі лютні,
вірші сумні, безрадісні
(вірші сумні, безрадісні)
там трубадур співав.
Просьби вірші й покірності,
немов благав він Бога,
і в тих сумних повтореннях
імення… моє імення…
Я на балкон поквапилась…
Він був там, він був – той самий!..
Радість відчула – ангели
можуть таку лиш мати!
І погляд мій здивований
рай бачив на землі.
(рай бачив на землі, землі.
І погляд мій здивований
рай бачив на землі.
рай бачив там на землі.)
ІНЕС
Все, що ти кажеш, душу сповняє
переполохом!.. Боюся!..
ЛЕОНОРА
Даремно!
ІНЕС
Цей незнайомець збуджує в серці
деякі передчуття печальні!
Спробуй забути…
ЛЕОНОРА
Що кажеш? О, досить!
ІНЕС
Дружню пораду ти цю прийми…
Чуєш…
ЛЕОНОРА
Забувати! Ах! Ти сказала
слово, що не приймає душа..
І як слова розкажуть
про цю любов без краю?
Любов, що я лиш знаю,
моє (моє, моє) серце п'янить!
І мій уділ здійсниться лиш,
коли прийду до нього…
Якщо не жить для цього,
Для цього (для цього, для цього), то помру!
(Якщо не жить для цього
Для цього, то помру!)
Ах! Так! (Для цього я помру!
Для цього я помру! Я помру!
ІНЕС
(мимоволі)
О, хоч би не жаліти
колись про цю любов!
(О, хоч би не жаліти
про цю любов!
О, хоч би не жаліти
колись про цю любов!
О, хоч би не жаліти
колись про цю любов!
Про цю любов, про цю любов)
ЛЕОНОРА
(І як слова розкажуть
про цю любов без краю?
Любов, що я лиш знаю,
моє (моє, моє) серце п'янить!
І мій уділ здійсниться лиш,
коли прийду до нього…
Якщо не жить для цього,
Для цього (для цього, для цього), то помру!
Якщо не жить для цього
Для цього, то помру!
Ах! Так! (Для цього я помру!
Для цього я помру! Я помру!
Ах! Так! (Для цього я помру!
Для цього я помру!
Ах! Так! (Для цього я помру!
Для цього я помру! Я помру!)
(Ідуть у свої палати. Потім виходить Граф ді Луна)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2023
Величний диск в червоні хвилі сів,
Пославши зблиски на стіну обриву,
Повітря стало тихе й мовчазливе,
А люте море хай гамує гнів.
Підносить хвиля свій печальний спів,
В цілунках вітру пухнучи тремтливо,
І жар останній блискає мінливо,
Щоб знов для нас схід сонця пломенів.
І пташка сонця, жайвір голосистий,
Злітає стрімко у зеніт імлистий,
Щоб зірці проспівати: «Прощавай!»
Високо десь той спів бринить і грає
І фібри всі натягнуті торкає,
Що йдуть із серця в Божий небокрай.
Albert Mérat, Soleil couchant
Le disque glorieux tombant dans les flots roux
Éclabousse d’éclairs le mur de la falaise;
Il semble que dans l’air apaisé tout se taise,
Et que la mer farouche endorme son courroux.
La vague, avec un son mélancolique et doux,
Se gonfle en frissonnant sous le vent qui la baise,
Et scintille aux derniers reflets de la fournaise
Qui fait l’aurore ailleurs en s’éteignant pour nous.
Et l’oiseau du soleil, l’alouette sonore,
Au devant du zénith s’élance et monte encore
Pour voir plus longtemps l’astre et lui chanter l’adieu;
Et quand on ne voit plus l’oiseau, sa note vibre
Tout en haut, dans le ciel, et va toucher la fibre
Qui part de notre cœur et qui répond à Dieu.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2023
Кінчалось літо, грона повнились соками,
І та, що я за нею сльози лив, одна
Твій спів там слухала, безмовна, під гілками,
О, Філомело, скорбна пташечко нічна!
Уважна, очі радо сяли, рот відкритий,
Мов у ляльковому театрі в дітвори;
Лунав той спів, зеленим листям оповитий,
І солов’ю я заздрив в тихі вечори.
«Квітуча душе, де в бузку сховались мрії,
Не слухай пташку, – нею змучений сповна,
Любов тривка, коротка ніч, а серце мліє!»
Та тільки голос ночі слухала вона.
Тоді я вірив, що перенесу всі зміни!
Та трепет був такий, що ледь життя вберіг.
В новім бутті закрив мого життя глибини,
Та душу пощадив, щоб знов страждати міг.
Був інший біля тої, що мене любила,
Коли ж вони, зітхаючи, пішли в туман,
Ти, безнадіє, солов’єм мене зробила,
Що в лісі темному ридав від серця ран.
Вона ж поволі відійшла, як привид білий,
З моїм суперником, неначе у півсні;
Лишився я, як соловей в гілках, змертвілий,
Й зірки із неба слали жалощі мені.
Скінчилось все і лиш наступного світанку
(Я пам’ятаю день – то п’ятниця була)
Побачили там діти в ранішнім серпанку
Під дубом птаха труп, вже висохлий дотла.
«Він мертвий!» – діти закричали, а сміліший
В кущах мені могилку пальцями розрив
І, пір’ячко моє землею там укривши,
Молитву Богові за пташку сотворив.
Catulle Mendès, Le rossignol
C'était un soir du mois où les grappes sont mûres,
Et celle que je pleure était encore là.
Muette, elle écoutait ton chant sous les ramures,
Élégiaque oiseau des nuits, Philoméla !
Attentive, les yeux ravis, la bouche ouverte,
Comme sont les enfants au théâtre Guignol,
Elle écoutait le chant sous la frondaison verte,
Et moi je me sentis jaloux du rossignol.
" Belle âme en fleur, lilas où s'abrite mon rêve,
Disais-je, laisse là cet oiseau qui me nuit.
Ah ! méchant coeur, l'amour est long, la nuit est brève ! "
Mais elle n'écoutait qu'une voix dans la nuit.
Alors je crus subir une métamorphose !
Et ce fut un frisson dont je faillis mourir.
Dans un être nouveau ma vie était enclose,
Mais j'avais conservé mon âme pour souffrir.
Un autre était auprès de la seule qui m'aime,
Et tandis qu'ils allaient dans l'ombre en soupirant,
Ô désespoir, j'étais le rossignol lui-même
Qui sanglotait d'amour dans le bois odorant.
Puis elle s'éloigna lentement, forme blanche
Au bras de mon rival assoupie à moitié ;
Et rien qu'à me voir seul et triste sur ma branche,
Les étoiles du ciel s'émurent de pitié.
Ce fut tout ; seulement, dès l'aurore prochaine
(Je n'ai rien oublié : c'était un vendredi)
Des enfants qui passaient virent au pied du chêne
Un cadavre d'oiseau déjà sec et roidi.
" Il est mort ! " dirent-ils, et, de son doigt agile,
L'un d'eux creusa ma fosse à l'ombre d'un roseau,
Et tout en refermant mes plumes sous l'argile,
Il priait le bon Dieu pour le petit oiseau.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2023
Розпашіла від балу й забав
Підійшла моя дівчина мила
Й тихим садом мене проводила
До воріт, де коня прив’язав.
Хоч манили на бал ритурнелі,
Та затримались ми у саду,
І розмови в солодкім чаду
Урочисті були й невеселі.
Ми на темні пішли манівці,
На стежки безкінечні й пустинні.
Хоч не бачив її я у тіні,
Та тримав милу руку в руці.
Поцілунки й слова римувались,
Вів я ніжну її й боязку.
На неяснім склепінні бузку
Світлячки, мов зірки, розсипались.
Нам волосся повісмом лягло,
Наче віття верби над водою,
Пригорнулась до мене з жагою,
На плече сперла ніжне чоло.
У зеленім саду під гілками
Дивні наші маріння були
І в розливах нічної імли
Вітер стишив свій шурхіт над нами.
François Coppée, Sous les branches
Palpitante encore du bal,
Elle voulut, la blonde fille,
M’accompagner jusqu’à la grille
Où j’avais lié mon cheval.
Malgré l’appel des ritournelles,
Au jardin nous nous attardions,
Et les choses que nous disions
Étaient tristes et solennelles.
Nous avions pris le long chemin,
Nous avions pris le chemin sombre.
Je ne la voyais pas dans l’ombre,
Mais je la tenais par la main.
Nos baisers rythmaient nos paroles,
Et nous suivions, tendres et las,
La voûte obscure des lilas,
Qui s’étoilait de lucioles.
Et ma chevelure baignait,
Comme dans l’eau les pleurs d’un saule,
Son front posé sur mon épaule,
Son doux front qui s’abandonnait.
Et pour que l’opaque ramure
Couvrît notre rêve enchanté
De silence et d’obscurité,
La brise apaisait son murmure.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995533
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2023
Палив я влітку вечорами край вікна.
На розі жінка йшла, нікчемна і сумна,
Доступна всім, як річ поношена на ринку.
А недалеко біля брами для спочинку
Вмостилась дівчинка, затисши в кулачки
Дешевих квітів нерозпродані пучки.
І та, що продавала честь свою щоночі,
Чекала, поки те дитя закриє очі,
І клала милостиню поруч чимскоріш.
О Боже милосердний! Ти її простиш?
François Coppée, Une Aumône
Fumant à ma fenêtre, en été, chaque soir.
Je voyais cette femme, à l’angle d’un trottoir,
S’offrir à tous, ainsi qu’une chose à l’enchère.
Non loin de là s’ouvrait une porte cochère,
Où l’on entendait geindre, en s’abritant dessous.
Une fillette avec des bouquets de deux sous.
Et celle qui traînait la soie et l’infamie
Attendait que l’enfant se fût bien endormie.
Et lui faisait alors l’aumône seulement.
— Tu lui pardonneras, n’est-ce pas ? Dieu clément
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2023
Не те, щоб так була вродлива,
Та мали ми по двадцять літ,
І у той день весна грайлива
Несла нам ранішній привіт.
Не те, щоб так була пихата,
Та завжди мужність я губив
І не насмілювавсь сказати
Про те, що я її любив.
Не те, щоб мала серце ніжне,
Та як із нею розмовляв,
То мав утіху дивовижну
І сліз своїх я не ховав.
Не те, щоб мала строгу душу,
Та все ж покинула мене, –
Печаль з тих пір носити мушу
Усе моє життя земне.
François Coppée, La Première
Ce n’est pas qu’elle fût bien belle ;
Mais nous avions tous deux vingt ans,
Et ce jour-là, – je me rappelle, –
Était un matin de printemps.
Ce n’est pas qu’elle eût l’air bien grave ;
Mais je jure ici que jamais
]e n’ai rien osé de plus brave
Que de lui dire que j’aimais.
Ce n’est pas qu’elle eût le cœur tendre ;
Mais c’était si délicieux
De lui parler et de l’entendre
Que les pleurs me venaient aux yeux.
Ce n’est pas qu’elle eût l’âme dure ;
Mais pourtant elle m’a quitté,
Et, depuis, ma tristesse dure,
Et c’est pour une éternité.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2023
Приснився сон, що я помер,
І голос чув: «Душа забута
Твоя в чистилищі тепер,
Вернись в життя – їй дай спокуту.
Коли зжовтіє лист в лісах
Й закрутить вітер без упину,
Ти будеш там бездомний птах».
Ну й що! До неї я полину!
«О ні! Будь деревом старим,
І буря лист твій зловороже
Скошлатить подихом своїм».
Хай так! Її укрити зможу.
«О, серце любляче, тоді
Ляж каменем на стежці скраю,
Щоб заважать її ході».
Дарма! На мене хай ступає.
«Безумцю, – голос тут прорік, –
Кінець прийшов вже цій розмові,
Ти знов живи, як чоловік,
Та будеш без її любові!»
François Coppée, Purgatoire
J’ai fait ce rêve : — J’étais mort.
Une voix dit : « Ton âme impie,
En un très misérable sort,
Va revivre, afin qu’elle expie.
Dans le bois, qu’octobre jaunit
Et que le vent du nord flagelle,
Deviens le passereau sans nid.
— Merci ! Je vais voler vers elle.
— Non ! Sois plutôt l’arbre isolé,
Et, dans l’ouragan qui s’irrite,
Tords ton feuillage échevelé,
— Soit ! Il se peut que je l’abrite.
— Alors, cœur plein d’amour humain,
Sois le caillou que broie et roule
Le chariot sur un grand chemin.
— Qu’importe ? si son pied me foule.
— Insensé, » dit enfin la voix,
Qui gronda pour cet anathème,
« Sois donc homme encore une fois,
Et revis, mais sans qu’elle t’aime ! »
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2023
Там, де берег Ґітчі-Ґумі,
Біля сяйних Вод Великих,
На порозі до вігвама,
Чарівливим літнім ранком
Ждав спокійно Гаявата.
Повне свіжості повітря
І земля були прекрасні,
Перед ним, у сяйві сонця,
У сусідній ліс, на захід,
Роєм золотим летіли
Медоносні бджоли Амо
І дзижчали в сяйві сонця.
Небеса над ним сіяли,
Озеро пласким лежало;
Скочив осетер з глибіні,
Блиснувши у сяйві сонця;
Понад краєм ліс розкішний
Зеленів, в воді відбитий,
Тіні падали з верхівок,
Нерухомі під водою.
Із обличчя Гаявати
Зникли всі сліди печалі,
Як тумани над водою,
Як серпанок понад лугом.
З посмішкою перемоги,
З поглядом своїм величним,
Як людина, що в видінні
Пришлості прихід вже бачить,
Ждав спокійно Гаявата.
Руки він підняв до сонця,
Розпростер уверх долоні,
І між пальцями упало
На лице проміння сонця,
Цятками покрило плечі,
Наче впало те проміння
Крізь гілки і листя дуба.
По воді пливло, летіло,
Щось у далечі туманній,
Щось в ранковому серпанку,
Маячило, виринало,
То пливло, а то летіло,
І все ближче, ближче, ближче.
Може Шинґебіс, нирок плив?
Може пелікан плив, Шада?
Чи Шу-шу-ґа, сиза чапля?
А чи гуска Ва-бі-вава,
Що розбризкувала воду
З шиї, з глянцевого пір’я?
Не нирок то був, не гуска,
І не пелікан, не чапля
По воді пливли, летіли
Крізь сіяючий серпанок,
А березове каное
Веслами з води зринало,
Воду бризкало на сонці.
І пливли у ньому люди
З дальньої країни Вейбун,
Із найдальших царств світанку
В Чорній Мантії Пророк плив,
Жрець Молитви Блідолиций,
З радцями й помічниками.
І шляхетний Гаявата,
Руки догори піднявши,
Їх тримав на знак вітання
І чекав, відради повний,
Доки з веслами каное
Мокру гальку не шкребнуло,
На піску не зупинилось,
Доки в Чорнім Блідолиций
Із хрестом сяйним на грудях
Не ступив на твердь піщану.
І зраділий Гаявата
Крикнув голосно й промовив:
«В день прекрасний, о чужинці,
Припливли ви нас побачить!
З миром села вас чекають,
Наші двері вам відкриті.
Можете зайти в вігвами,
Ми правицю подамо вам.
Не цвіла земля так буйно,
Сонце так не сяло ясно,
Як цвіте і сяє нині,
Бо прийшли ви нас побачить!
Не була вода так тиха,
Вільна від піску й каміння,
Бо каное ваше, пливши,
Зчистило пісок й каміння.
І тютюн наш теж ніколи
Нам так солодко не пахнув,
Й кукурудзи лист широкий
Ще не був таким прекрасним,
Як нам здався цього ранку,
Бо прийшли ви нас побачить!»
В Чорній Мантії провідець,
Затинаючись в промові,
Їм сказав слова незвичні:
«Мир для тебе, Гаявато,
Мир для тебе й для народу,
Мир молитви і прощення,
Мир Христа й Марії радість!»
І гостинний Гаявата
У вігвам провів чужинців,
Посадив їх там на шкурах
Горностая і бізона,
Де Нокоміс подала їм
Їжу в посуді із липи,
Воду в черпаках з берези,
І, набивши, люльку миру
Запалила для куріння.
Всі чоловіки старіші,
Усі воїни відважні,
Всі Провидці Джосакіди,
Чародійники Вабени
Й мудрі Ворожбити Меди,
Йшли вітати чужоземців.
«Добре, – мовили, – о браття,
Що прийшли ви нас побачить!»
Біля входу сіли в коло
І мовчком люльки курили,
Ждали бачити чужинців,
Ждали мати їх послання,
Доки в Чорнім Блідолиций
Привітати їх не вийшов,
Затинаючись в промові,
Мовлячи слова незвичні.
«Добре, – мовили, – о брате,
Що прийшов ти нас побачить!»
В Чорній Мантії провідець,
Їм доніс своє послання,
Суть призначення розкрив їм:
Про Марію Непорочну
І її святого Сина,
Як колись в краях далеких
Жив він так, як ми живемо.
Як постив, трудивсь, молився,
Як Євреї, кляте плем’я,
З нього кпились і розп’яли,
Як піднявся він з могили,
З учнями ходив він знову
І вознісся потім в небо.
І вожді йому сказали:
«Ми послухали послання,
Ми почули мудре слово,
Обміркуєм те, що мовив.
Добре це для нас, о браття,
Що прийшли ви нас побачить!»
Піднялись тоді й ступили
Кожний до свого вігвама,
Де жінкам і малоліткам
Виклали чужинців повість, –
Володар Життя прислав їх
З Вейбуна землі сяйної.
І важким від тиші й спеки
Літній полудень зробився.
Шепотів дрімливим шумом
Ліс круг душного вігвама,
З хлюпотом вода сонлива
Брижилась, б’ючись об берег.
З нив пронизливо й невпинно
Сюркав коник Па-пук-кіна.
Ну а гості Гаявати,
Зморені жарою Літа,
Спали в душному вігвамі.
Звільна на парке довкілля
Уляглась вечірня свіжість,
Й довге сонячне проміння
Ліс, мов списом, пронизало,
Тіней щит його пробивши,
Впало в засідки таємні,
Обшукало хащі й дупла,
Доки гості Гаявати
Спали в тихому вігвамі.
Тут піднявся Гаявата,
Попрощався із Нокоміс
І їй пошепки промовив,
Щоб гостей не розбудити:
«Я іду вже, о Нокоміс,
В довгу подорож далеку,
До воріт Заходу Сонця,
У Ківейдіна країну –
Вітру Півночі й Заходу.
А гостей цих залишаю
На твій догляд і опіку,
Бережи ти їх від лиха,
Бережи, щоб страх не мучив,
Ні підозри й небезпеки,
Щоб були в них їжа й захист
У вігвамі Гаявати!»
Потім в селище пішов він,
З воїнами попрощався,
Попрощався з юнаками,
Й переконливо промовив:
«Я іду, о мій народе,
В довгу подорож далеку.
Місяців мине багато
І багато зим розтане,
Перш ніж знов я вас побачу.
Та гостей моїх лишаю.
Слухайте слова їх мудрі,
Правду слухайте, що кажуть,
Бо Владар Життя послав їх
Із країни світла й ранку!»
Став на берег Гаявата,
Обернувсь, махнув рукою
І на чисту світлу воду
Він спустив своє каное,
З галечнику побережжя
Зіштовхнув вперед на воду,
Прошептав йому: «На захід!»
І вперед воно помчало.
Сонце західне, сідавши,
Хмари у вогні палило,
Запалило простір неба,
Простягло на гладі водній
Довгий слід краси і блиску,
І по ньому, як по річці,
Плив на захід Гаявата,
В сонця промені вогненні,
У тумани пурпурові,
У півсутінки вечірні.
Люди з берега дивились,
Як він плив, зникав, з’являвся,
І здалося, що каное
Піднялось в те море блиску,
Доки він не зник в тумані,
Наче молодик, що звільна
Тоне в пурпурових далях.
Всі промовили: «Навіки
Прощавай, о Гаявато!»
І ліси, густі й самотні,
Зрушені до нетрів темних,
«Прощавай!» – зітхнули разом.
І, об береги розбившись,
Хвилі хлипали на гальці:
«Прощавай, о Гаявато!»
І Шу-шу-ґа, сиза чапля,
Закричала на болоті:
«Прощавай, о Гаявато!»
Відійшов так Гаявата,
Гаявата Ненаглядний,
В сяйві західного сонця,
У вечірньому серпанку,
У Ківейдіна країну –
Вітру Півночі й Заходу,
До Землі Благословенних,
У Понеми царство дальнє,
У країну Потойбіччя!
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha: 22. Hiawatha's Departure
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2023
У вігвамі біля річки,
Біля річки, що замерзла,
Дід сидів, – сумний, самотній.
Волос мав, як снігу заметь.
Ледве вогнище горіло
І старий дрижав, трусився,
Вкутаний у Вобіваєн,
В драний білий плащ зі шкіри.
Звідти чув він тільки бурю,
Що гула, ревіла в лісі,
Звідти бачив лиш завію,
Що вихрилась і свистіла.
Білий попіл вкрив вугілля
І вогонь вже гас поволі,
Як юнак неквапним кроком
Увійшов в відкриті двері.
Червоніли юні щоки,
Очі – як зірки весною,
Лоб його вкривали трави,
Свіжі ароматні трави,
Посмішка вуста скрашала,
Сповнивши оселю світлом,
Мав в руках пучечок квітів,
Сповнивши оселю пахом.
«Ах, мій сину! – дід озвався, –
Очі раді тебе бачить.
Сядь зі мною на підстилці,
Сядь до згаслого вугілля,
Проведімо ніч цю разом,
Ти розкажеш про пригоди
В землях тих, де мандрував ти.
Я ж тобі про ті звитяги,
Що я мав у справах дивних».
З торби витяг люльку миру,
Дуже давню й чудернацьку, –
Чаша з каменю червона,
Цибух з очерету й пір'я.
Він набив її корою,
Зверху положив жарину,
Гостю дав її, чужинцю,
І промовив так до нього:
«Як подую я круг себе,
Як подую на довкілля, –
Ріки робляться недвижні
І вода стає, як камінь!»
Відповів юнак зі сміхом:
«Як подую я круг себе,
Як подую на довкілля, –
Квіти виростуть на луках
І помчать зі співом ріки!»
«Як трусну я сиві коси, –
Мовив дід старий похмуро, –
Землю вмить укриє снігом,
Листя на гілках зав'яне,
Упаде, засохне, згине.
Бо дихну, і ось, –все зникло!
Із боліт і вод широких
Піднялися чапля й гуска
І летять в краї далекі,
Та гукну, і ось, – всі зникли!
Де б я не ступив ногою,
Дикі лісові тварини
Криються в печери й нори,
А земля стає, як кремінь!»
«Як трусну я чубом пишним –
Відказав юнак зі сміхом, –
Дощ іде приємно теплий,
Радо в ріст ідуть рослини,
Знов на болота й озера
Чапля й гуска прилітають,
Ластівка летить стрілою,
Дрізд з блакитником* співають.
Де б я не ступив ногою,
Луки мають у цвітінні,
Ліс дзенькоче мелодійно,
Лист рясний темнить дерева!»
Так в розмовах ніч минула.
З далечіні, з царства Вейбун,
Зі сріблястого намету,
Наче воїн в обладунку,
Вийшло сонце і сказало:
«Глянь, я Ґізіс, грізне сонце!»
Занімів язик в старого,
А повітря стало теплим,
Над вігвамом милозвучно
Дрізд з блакитником співали,
І струмок почав дзюрчати,
Й аромати трав зелених
Пропливали у вігвамі.
І Сеґвун, чужинець юний,
Більш виразно в світлі деннім
Льодяне лице побачив, –
Пебоен, Зима була це!
Із очей стікали сльози,
Мов струмки з озер відталих,
Тіло зморщилось, змарніло,
Як з'явилось сонце ясне,
Доки не спливло в повітрі,
Доки у землі не зникло.
І юнак тоді побачив
На долівці у вігвамі,
Де вогонь димів і меркнув,
Весняну надранню квітку,
Всю красу Весни побачив,
Міскодіда у цвітінні.
Так пішла у край Північній
Вслід за холодом незнаним
Ця Зима несамовита.
І прийшла Весна із блиском,
Із пташками та цвітінням,
З листям, квітами, травою.
Пливучи на північ з вітром,
Зграї линули, як стріли,
Як великі в небі стріли,
Лебідь линув, Манабезі,
Й говорили, наче люди.
В довгих звивистих вервечках,
Наче тятива порвалась,
Лине гуска Ва-бі-вава.
Линуть в парі чи самотні
Манґ, гагара дзвінкокрила,
І Шу-шу-ґа, сиза чапля,
І тетерка Мушкодаса.
Долітав то з лук, то з хащі
Спів блакитника Овайси,
А на маківках вігвамів
Заливався дрізд Опечі;
У гущавині сосновій
Голуб воркував, Омемі.
Безутішний Гаявата,
Мовчазний в своїй печалі,
Чув тих голосів звучання,
Вийшов з темного вігвама,
Став і глянув просто в небо,
І на землю, і на води.
Із блукань на схід далекий,
Із країв ясних ранкових,
Із землі сяйної Вейбун,
Повернувсь у дім Іаґу,
Мандрівник і хваст великий,
Сповнений пригод незнаних,
Чуд незвичних і диковин.
І у селищі сусіди
Слухали, як він провадив
Про свої чудні пригоди,
Сміючись, йому казали:
«Ух, це в дійсності Іаґу!
Хто такі дива ще бачив?!»
Він сказав, що бачив води
Більші ніж Великі Води,
Ширші аніж Ґітчі Ґумі,
І гіркі, що пить не можна!
Воїни перезирнулись,
Глянули жінки навзаєм
Й мовили: «Не може бути!
Ко! Цього не може бути!»
«На тих водах, – мовив далі, –
Плив великий човен з крильми;
Прилетів крилатий човен,
Більший, аніж гай сосновий,
Вищий, ніж дерев верхівки!»
І старі діди з бабами
Захихикали взаємно
Та сказали: «Ко! Не вірим!»
«З пащі, як вітання, вийшла
Там Вейвасімо, грімниця,
Разом з громом Анемікі!»
Воїни й жінки уголос
Глузували над Іаґу:
«Ко! Ти вигадки говориш!»
«В тім човні, – сказав, – крилатім
Припливло людей багато,
Сотні воїнів відважних,
Білими були їх лиця,
Із волоссям підборіддя».
Воїни й жінки глумливо
Засміялись, закричали,
Мов ворони на верхівках,
Наче ворони на тсугах*.
«Ко, – кричали, – що ти брешеш!
Ти не думай, що повірим!»
Не сміявсь лиш Гаявата,
А серйозно відгукнувся
На ті жарти й глузування:
«Правду каже нам Іаґу,
Це я бачив у видінні,
Бачив там крилатий човен,
І людей з обличчям білим,
І появу бородатих
На каное дерев'янім
Із місцевостей ранкових,
Із землі ясної Вейбун,
Ґітчі Меніто, Могутній,
Дух Великий, Сотворитель,
Шле сюди їх із завданням,
Шле до нас їх із посланням.
Де б не йшли, то перед ними
Бджоли жалячі рояться,
Медоносні бджоли Амо;
Де б не стали, то під ними
Квітнуть квіти тут незнані:
Це Слід Білої людини.
Тож вітаймо тих чужинців,
Як братів і наших друзів,
Праву руку дружби даймо,
Як вони до нас прибудуть.
Ґітчі Меніто, Могутній,
Це сказав мені в видінні.
Теж я бачив у видінні
Пришлості всі таємниці,
Днів далеких, що надходять.
Бачив я похід на захід
Незнайомого народу,
Землі всі покрились людом
Працьовитим і невтомним;
Різні мови в них, та бились,
Як одне, серця у грудях.
Чувся дзвін сокир у лісі,
І міста диміли в долах,
По всіх ріках та озерах
Мчали їх човни гримучі.
Потім неясне видіння
Промайнуло, наче хмара, –
Бачив наш народ розбитий,
Ради всі мої забуті,
В розбратах втрачалась сила;
Бачив залишки народу,
Що на захід йшов печальний,
Мов громаддя хмар у бурю,
Мов зів'ялий лист осінній!»
*Слід Білої людини – подорожник,
котрий, завдячуючи клейкому насінню,
був принесений на Американський континент
на взутті переселенців і на ногах їхньої худоби.
* Блакитник (сіалія) – синьопера співоча пташка родини дроздових.
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
21. The White Man's Foot
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2023
О похмура довга Зимо!
О холодна люта Зимо!
Усе товща, товща, товща
Стала крига на озерах,
Усе глибший, глибший, глибший
Випав сніг на все довкілля,
Випав сніжною габою,
Ліс і селище засипав.
Ледве крізь замет з вігвама
Вийти зможе в ліс мисливець.
В снігоступах й рукавицях
Бродить він даремно лісом,
Звірів чи птахів шукає.
Оленя слідів не бачить
На снігу, ані кролячих,
І в безрадісному лісі
Впавши, змучений не встане,
Згине з голоду та стужі.
О, пропасниця і голод!
О, від голоду безсилля!
О, загибель від гарячки!
О, дитяче голосіння!
О, жінок страждання й муки!
Вся земля голодна й хвора,
І повітря скрізь голодне,
Небо теж було голодне,
В небесах зірки голодні,
Мов сердиті вовчі очі!
Знов в вігвам до Гаявати
Увійшли два інші гості,
Мовчазні, сумні як тіні.
На запрошення не ждали,
Мовчки проминувши двері,
Всілись там без привітання,
Де сиділа Води Сміху
І запалими очима
Уп'ялись в її обличчя.
Перший мовив: «Глянь на мене!
Я – це голод Букадавін!»
Другий мовив: «Глянь на мене!
Я – гарячка Ахосевін!»
І вродлива Мінегага
Від тих поглядів здригнулась,
Від тих їхніх слів здригнулась,
Мовчазна лягла на постіль
І лице своє сховала.
З жару й холоду трусилась
Від тих поглядів на неї,
Від слів грізних, що звучали.
Кинувсь далі в ліс порожній
Навіжений Гаявата, –
В серці мав печаль смертельну,
На лиці – камінну твердість.
На чолі мав піт страждання,
Що став льодом, не упавши.
В хутрах, зібраний для ловів,
З пружним луком ясеновим,
З колчаном, де стріл багато,
В рукавицях Мінджикавун,
В ліс просторий крокував він
Уперед на снігоступах.
«Ґітчі Меніто Могутній! –
Крикнув він з лицем піднятим
В ту гірку страждань годину, –
Дай, о Батьку, їжу дітям,
Дай нам їжу, бо загинем!
Їжу дай для Мінегаги,
Бо вмирає Мінегага!»
Крізь лунастий ліс зимовий,
Крізь просторий ліс порожній
Прозвучав той крик розпуки,
Та у відповідь лунали
Лиш його плачу відлуння,
Лиш луна лісного краю:
«Мінегага! Мінегага!»
День увесь брів Гаявата
У безрадісному лісі, –
Крізь його тінисті хащі
В милі дні жаркого Літа,
Добре пам'ятного Літа,
Молоду він вів дружину
З дальньої землі Дакотів.
Там пташки співали в хащах,
І струмки сміялись з блиском,
Й повне пахощів повітря,
І прекрасна Води Сміху
Так сказала без вагання:
«За тобою йду, мій муже!»
У вігвамі із Нокоміс,
Із похмурими гостями,
Там, де Голод і Гарячка,
Там вона лежить, Кохана,
Там вмирає Мінегага.
«Слухай, – мовила, – я чую
Шум води і рокотання
Водоспаду Мінегаги,
Що мене здалік гукає!»
Мовила стара Нокоміс:
«Ні, дитя, то вітер в соснах!»
«Глянь, – сказала знов, – я бачу:
Батько сам стоїть у дверях,
І мене манить з вігвама
В краї дальньому Дакотів!»
Мовила стара Нокоміс:
«Ні, дитя, то дим вихляє!»
«Ах, – сказала – грізні очі
Поґука в пітьмі за мною,
Чую, як холодні пальці
В темряві мої стискають!
Гаявато! Гаявато!»
І невтішний Гаявата
В далечіні серед лісу,
Поміж гір високих дальніх,
Муки зов почув він наглий,
Крик почув він Мінегаги,
Що його з пітьмі гукала:
«Гаявато! Гаявато!»
По засніжених розлогах,
Під обтяжними гілками,
Мчав додому Гаявата,
З тяжким серцем, без нічого.
Чув Нокоміс голосіння:
«Вагоновін! Вагоновін!
Краще б я за тебе вмерла,
Краще б я зробилась мертва!
Вагоновін! Вагоновін!»
У вігвам ступив прожогом,
Де стара Нокоміс звільна
Колихалась і стогнала,
А кохана Мінегага
Перед ним лежала мертва.
І його зболіле серце
Видало страждання крики,
Так, що ліс здригнувсь від плачу,
Так, що навіть зорі в небі
Затремтіли від страждання.
Сів тоді він онімілий
На постелі Мінегаги,
Де лежала Води Сміху,
Біля ніг її, що більше
Не підуть його стрічати,
Легко йти за ним не будуть.
Він закрив лице руками,
Сім ночей, сім днів сидів там,
Мов у млості він сидів там,
Нерухомий, несвідомий,
Чи то день, а чи темнота.
І сховали Мінегагу, –
Він в снігу зробив могилу
В лісі темному, у пущі,
Де стояли тужні тсуги*.
Їй одяг вбрання найкраще,
Вкутав хутром горностая,
Снігом вкрив, як горностаєм.
Так сховали Мінегагу.
І вогонь чотири ночі
Над могилою палили
Для її душі в мандрівці
До Землі Благословенних.
Від порога Гаявата
Бачив той вогонь у лісі,
Що світив на скорбні тсуги.
Із безсонної постелі,
Із постелі Мінегаги
Піднімавсь й дививсь з порога,
Щоб вогонь той не погаснув,
Не лишив її в темноті.
«Прощавай же, Мінегаго,
Прощавайте, Води Сміху!
Серце схоронив з тобою,
Всі мої думки з тобою!
Не вертайся знов до праці,
Не вертайся знов страждати,
Де Пропасниця і Голод
Обезсилять серце й тіло.
Скоро справи тут закінчу
І піду я за тобою
До Землі Благословенних,
В царство вічності Понема,
У країну Потойбіччя!»
*Тсуга – вічнозелене дерево з конусоподібною
кроною, з плескатою хвоєю.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
20. The Famine
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2023
Гриф не кинеться ніколи
Сам на здобич у безлюдді,
На ослаблого бізона,
Бо вже інший гриф те бачить
З голубої височіні, –
Той кидок, і вниз шугає.
А за другим рине третій,
Теж із просторів незримих, –
Спершу плямки, потім грифи,
Аж навкруг від крил стемніє.
Лиха теж самі не ходять,
Але дивляться й чекають,
Інших порухи шукають,
І коли одне спадає,
Решту теж у гурт збирає
Біля раненої жертви, –
Спершу тінь, а потім горе,
Аж навкруг від мук стемніє.
Над Північним хмурим краєм
Пебоен, Зима холодна,
На річки й озера дувши,
Скам'янила їхні води.
Витрясла із кіс сніжинки,
Аж рівнини вкрились білим,
Як одна пласка поверхня, –
Мов Творець, униз схилившись,
Вигладив її рукою.
В лісі дальньому мисливець
Полював на снігоступах;
В селищі жінки чинили
Шкіри та маїс мололи;
Хлопці юні галасливо
На льоду м'ячем гуляли,
В снігоступах танцювали.
Якось ввечері сиділи
У вігвамі Води Сміху
Із Нокоміс та чекали
Шуму кроків Гаявати,
Що вертався з полювання.
Їхні лиця блиск від жару
Фарбував мазком червоним,
У старих очах Нокоміс
Блискав місяць водянистий,
У ясних очах Вод Сміху
Грало сонце, як у водах.
А за ними їхні тіні
Горбились в кутках вігвама,
Дим же кільцями над ними
Кублився до димоходу.
І тоді дверна запона
Тихо піднялась іззовні;
Спалахнув вогонь ясніше,
Відхилились кільця диму,
Як зайшли дві жінки тихо,
В двері шаснули незвані,
Без учтивих слів вітання,
Без ознаки упізнання,
Сіли в дальньому куточку
І між тінями припали.
З вигляду і по одежі
В селищі були чужими;
Змучені, бліді, журливі,
Сіли мовчки і тремтливі
Тінями цілком прикрились.
Чи це вітер над вігвамом
Бурмотав у димоході?
Чи сова це, Коко-кого
Ухала з сумного лісу?
Мовив голос лиш у тиші:
«Це мерці убрані в одяг,
Привиди, щоб вас терзати,
З царства темного Понеми
Із країни Потойбіччя!»
Тут додому Гаявата
З полювання повернувся,
Із волоссям вкритим снігом,
На плечах у нього олень.
Він під ноги Водам Сміху
Скинув ношу бездиханну;
Здався кращим їй, щедрішим,
Ніж коли прийшов по неї,
Вперше оленя поклавши,
Як своїх бажань ознаку,
Як майбутнього присягу.
Тут побачив, повернувшись,
Він між тінями сторонніх;
«Хто вони, – сказав про себе, –
Дивні гості в Мінегаги?»
Та нічого не спитавши,
Запросив їх до вігвама,
До наїдків і багаття.
А коли прийшла вечеря
Й м'ясо оленя поклали,
То бліді чужинки-гості,
Вискочивши з-поміж тіней,
Потягли куски найкращі,
Біле сало ухопили,
Що відклали Водам Сміху,
Для дружини Гаявати.
Вмить без дозволу й подяки
З'їли жадібно всі кусні
І метнулися між тіні
У глухий куток вігвама.
Не озвався Гаявата,
Не рухнулася Нокоміс,
Не змахнула Води Сміху,
Не змінили поведінку,
Тільки Мінегага тихо
Прошептала: «Зголодніли.
Хай беруть, що їх утішить,
Хай їдять, бо зголодніли».
Дні світліли і згасали,
Ночі світло дня скидали,
Як сосна сніжок скидає
З чорноти гілок смолистих.
День за днем незрушні гості
Мовчки мешкали в вігвамі.
Та вночі, чи то в негоду,
Чи в ніч ясну йшли до лісу,
Дрова у вігвам носили,
Шишки із сосни на розпал,
Та завжди сумні й безмовні.
І коли б не повернувся
Гаявата з полювання,
Як вечерю вже зготують
І для кожного розділять, –
З темного кутка прожогом
Гості ті бліді з'являлись,
Вибравши куски найкращі,
Що відклали Водам Сміху,
Знов без докору й подяки
Вмить ховалися між тіні.
І ні разу Гаявата
Не сказав їм злого слова;
І стара Нокоміс також
Не змахнула дратівливо;
І ні разу Води Сміху
Не обурилась від глуму.
Зносили усе в мовчанні,
Щоб права гостей-чужинок
І достоїнства пожертви
Поглядом не умалити,
Словом злим не поламати.
Раз опівночі недремний
І чутливий Гаявата
У вігвамі, в світлі тьмянім
Головешок, що горіли,
Вогнища, що мерехтіло,
Чув зітхання знову й знову,
Чув ридання, як від горя.
Встав із ложа Гаявата,
Із кошлатих шкур бізона,
Відхилив зі шкіри полог
І гостей блідих побачив,
Тіні, що сиділи прямо
Й плакали у тиші ночі.
Тож він мовив: «Чом же, гості,
Так у вас серця страждають,
Що ридаєте ви ніччю?
Може то стара Нокоміс,
Чи дружина Мінегага
Вас образили негідним,
Не були сповна гостинні?»
І тоді замовкли тіні,
Перестали голосити
Й тихим голосом сказали:
«Ми є привиди померлих,
Душі тих, хто був із вами.
З Чібіабоса країни
Ми сюди прийшли судити,
Вас прийшли застерігати.
Крики горя досягнули
Островів Благословенних;
Крики мук усіх живущих,
Кличучи померлих друзів,
Засмутили нас даремно,
Бо прийшли ми вас судити,
Та ніхто нас тут не знає.
Ми для вас лиш зайва ноша,
І ми бачим, що померлим
Між живих немає місця.
Це врахуй, о Гаявато!
Розкажи про це всім людям,
Що віднині і навіки
Їхні крики і ридання
Не засмутять душі мертвих
З Островів Благословенних.
Не кладіть тягар великий
У могили тих, хто мертвий, –
Хутра, вампумів ладунок,
Казанів, мисок ладунок,
Бо під ними дух марніє.
Дайте їжі лиш з собою
І вогню, щоб їм світити.
Дні чотири дух мандрує
В замлю привидів і тіней,
Нічліги також чотири, –
Треба їм вогні чотири.
Тож коли когось схоронять,
Уночі вогонь над ними
Запаліть чотири рази,
Щоб душа в своїй мандрівці
Мала удостачу світла,
Щоб в пітьмі не спотикалась.
Прощавай же, Гаявато,
Пробу ми тобі зробили,
Пробу для твого терпіння,
Як присутністю своєю,
Так і діянням ганебним.
Ти великий і шляхетний.
Не впади в ділах великих,
Не слабій в тяжких зусиллях».
Лиш замовкли, як темнота
Весь вігвам заполонила.
І почув лиш Гаявата
Щелест одягу повз себе,
Чув він, як дверну запону
Підняла рука невидна
І зайшла остуда ночі,
Бачив мить яскраві зорі;
Більш він привидів не бачив,
Всіх отих мандрівних духів
З царства вічності Понема,
Із країни Потойбіччя.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
19. The Ghosts
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=983740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2023
Між народами далеко
Слава Квасінда гриміла.
З ним ніхто не міг боротись,
З ним ніхто не міг змагатись,
Та зловмисники Пак-Ваджіз,
Заздрісні Маленькі Люди,
Злісні демони й пігмеї,
Змовилися проти нього.
«Якщо цей мерзенний Квасінд, –
Мовили, – цей здоров’яга
Так пробуде трохи довше,
Все рвучи, що він зачепить,
Трощачи все на шматочки,
Світ наповнюючи дивом,
То що станеться з Пак-Ваджіз?
Хто подбає про Пак-Ваджіз?
Як гриби він нас розтопче,
Зажене нас всіх у воду,
Нашу плоть дасть на з’їдання
Небезпечним Ні-ба-но-бейґз,
Цим жахливим духам водним!»
Тож лихі Маленькі Люди,
Вбити цю Міцну Людину,
Вбити Квасінда зібрались,
Світ від Квасінда звільнити,
Бо нахабний був і владний,
Небезпечний і безжальний.
Квасіндова дивна сила
В тімені його містилась,
В тімені була і слабкість,
Тільки там міг мати рану,
Більш ніде не пройме зброя,
Більш ніде не вразить зброя.
Зброєю ж було єдине,
Що могло його убити,
То суха соснова шишка,
Чи блакитна із ялини.
Квасінда секрет фатальний
Там не знав ніхто зі смертних.
Та лихі Маленькі Люди,
Всі Пак-Ваджіз тайну знали,
Знали, як його убити.
Тож вони шишки зібрали,
Всі сухі шишки соснові,
Всі блакитні із ялини
В лісі біля Таквамено.
Їх знесли на берег річки,
Склали у великі купи
Там, де камені червоні
Нависають над рікою.
Там на Квасінда чекали
У злобі Маленькі Люди.
Час був літній, пообідній, –
Тихе і жарке повітря,
Рівна непоспішна річка,
Нерухомі сонні тіні.
Лиш комахи в сонця сяйві
З блиском ковзали водою,
Їх дзижчання у повітрі
Чулося, як клич до бою.
Квасінд плив униз рікою
У березовім каное,
Плив повільно з течією
Нешвидкої Таквамено,
Дуже стомлений від спеки,
Зовсім сонний від мовчання.
Із гілок, що вниз нависли,
Із березових сережок
Сну ласкавий Дух спустився,
З воїнством своїм покірним,
З почетом своїм незримим.
Підійшов Дух Сну Непавін,
Як блискучий Даш-кво-не-ші,
Наче бабка він крутився
Понад Квасіндом сонливим.
Шум до вух його долинув,
Як шум хвиль побіля моря,
Як бурчання вод далеких,
Як між соснами шум вітру.
Він відчув в себе на лобі
Палиць бойових удари
Легких сонних легіонів,
Що їх вів Дух Сну Непавін, –
Наче хтось дихнув на нього.
З першим палиці ударом
Сон на Квасінда звалився,
З другим палиці ударом
Впали весла вниз без руху,
З третім – перед його зором
Краєвид зробився темним
І заснув глибоко Квасінд.
Так він плив униз по річці,
Мов сліпий тримався прямо,
Плив униз по Таквамено
Під березами тремкими,
Мимо берегів лісистих,
Мимо табору пігмеїв,
Мимо бойових Пак-Ваджіз.
Ті озброєні чекали,
Кинули соснові шишки,
В плечі м’язові попали,
В тім’я вдарили відкрите.
«Смерть для Квасінда!» – раптово
Крикнули Маленькі Люди.
Він хитнувся й повалився,
Боком зсунувся у річку,
Опустивсь під мляву воду
Головою вниз, як видра.
А покинуте каное
Поплило пусте по річці,
Дном уверх в воді крутилось.
Квасінд більше не стрічався.
Пам’ять про Міцну Людину
Довго ще жила в народі,
І щоразу, як у лісі
Взимку лютувала буря,
Гнула там гілки, хитала,
З ревом на шматки ламала,
«Квасінд! – всі кричали, – Квасінд
Дрова для вогню збирає!»
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
18. The Death of Kwasind
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981904
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023
Повний гніву Гаявата
Був, як в селище вернувся,
Де знайшов людей в змішанні,
І почув про всі проступки,
Про злі наміри і збитки
По-Пук-Ківіса, лукавця.
Тяжко дихав через ніздрі,
Гиркав і бурчав крізь зуби
Лиш слова злоби й образи,
Злий і збуджений, мов шершень:
«По-Пук-Ківіса я знищу,
Вб’ю цього я баламута!
Не такий вже світ широкий,
Не такий вже шлях нерівний,
Щоб мій гнів його не стрінув,
І щоб помста не здогнала!»
Швидко рушили в погоню
Гаявата і мисливці
По-Пук-Ківіса слідами,
Крізь ліси, де він проходив,
На той мис, де мав спочинок;
Та його там не було вже,
Тільки на прим’ятих травах,
Тільки на кущах чорниці,
Видно лігво, де лежав він,
Видно відтиск його тіла.
Із низин, що перед ними,
З Мускодею, оболоні,
По-Пук-Ківіс обернувся,
Показав їм жест зневаги,
Показав їм жест насмішки;
Гучно крикнув Гаявата
Із гірської височіні:
«Не такий вже світ широкий,
Не такий вже шлях нерівний,
Щоб мій гнів тебе не злапав,
І щоб помста не зустріла!»
Через скелі, через ріки,
Крізь кущі, ліси і хащі,
Біг лукавий По-Пук-Ківіс, –
Мчав, неначе антилопа;
До струмка добіг нарешті
Посеред густого лісу,
До спокійного струмочка,
Що залив навкруг узлісся,
До бобрової загати,
До спокійної водойми,
Де з води росли дерева,
Де цвіли лілеї водні,
Де комиш шумів, хитався.
Став на греблі По-Пук-Ківіс,
На загаті із ломаччя,
Крізь яку вода сочилась,
Через верх струмок зливався.
З днища вверх бобер піднявся,
Глянув вражено очима,
Очі наче щось питали
В По-Пук-Ківіса, чужинця.
Став на греблі По-Пук-Ківіс,
Стопи змочував струмочок,
Змочували срібні води,
До бобра тоді він мовив,
Так, усміхнений, промовив:
«О, Аміку, друже-бобре,
Прохолодні й ніжні води,
Тож дозволь пірнуть у воду,
Дай спочить в твоїй хатині,
І зроби бобра із мене!»
Відповів бобер неквапно,
Дав він відповідь розважну:
«Спершу дай спитати інших,
Дай порадитись з бобрами».
І пірнув він вниз у воду,
Тяжко так пірнув, як камінь,
Вниз між листям і гілками,
Що руді на дні сплелися.
Став на греблі По-Пук-Ківіс,
Стопи змочував струмочок
І під ним крізь шпари лився,
Об валун під ним плескався,
Перед ним стелився спокій,
Сонця сяйво, темні тіні
Впали плямами на нього,
Впали цятками ясними
Крізь гілки хисткі, рухливі.
З днища вверх бобер піднявся.
Тихо вийшла на поверхню
Голова, а потім інша,
Аж водойма повна стала,
Повна чорних морд блискучих.
І благально По-Пук-Ківіс
До бобрів отак звернувся:
«Дуже славна ваша хатка, –
Друзі, від біди врятуйте.
Не могли б своїм лукавством,
Всім своїм знанням, чаклунством,
Ви й мене бобром зробити?»
«Що ж!» – Амік, бобер, відмовив,
Що царем був над бобрами, –
Прослизай униз між нами,
Опускайся в тиху воду».
У водойму вниз між ними
Тихо канув По-Рук-Ківіс;
Стали чорними сорочка,
Мокасини і гамаші,
В чорний хвіст, плаский, широкий,
Розтягнувся хвіст лисиці;
Він в бобра перетворився.
І сказав їм По-Пук-Ківіс:
«Ви зробіть мене великим,
Щонайбільшим між бобрами».
«Що ж, – сказав бобер-правитель, –
Як зайдеш у нашу хатку,
Там, у нашому вігвамі
Станеш в десять раз ти більшим».
У ясну брунатну воду
Тихо канув По-Рук-Ківіс,
Де побачив дно покрите
Стовбурами і гілками, –
Їжа це була на зиму,
Проти голоду запаси.
Теж побачив в арці двері,
Що вели в місткі кімнати.
Тут зробився він великим,
Щонайбільшим між бобрами,
В десять раз зробився більшим.
Всі гукнули: «Будь наш владар,
Цар-правитель над бобрами».
Та недовго По-Пук-Ківіс
Був при владі над бобрами,
Бо почувсь крик остороги
Охоронця, що ховався
Поміж півників і лілій, –
Той гукав: «Тут Гаявата!
Гаявата і мисливці!»
Тут усі почули крики,
Вигуки почули й тупіт,
Тріскотню і метушіння,
І вода над ними спала,
Спливши вниз стрімливим виром,
Бо зламали їхню греблю.
А мисливці на покрівлі
Все розбили на кусочки;
Сонце блисло крізь щілину,
Кинулись бобри у двері,
Заховались в глибшу воду
У струмка глибокім руслі.
Лиш великий По-Пук-Ківіс
Не протискувавсь у двері,
Був гладкий з пихи та їжі,
Як міхур, був так роздутий.
Глянув з даху Гаявата
«По-Пук-Ківісе, – гукнув він, –
Марні всі твої лукавства,
Марні різні маскування,
Бо тебе я добре знаю!»
Стали бить вони дрючками
По-Пук-Ківіса до смерті,
Як молотять кукурудзу,
Поки череп не розбили.
Шість міцних струнких мисливців
На дрючках несли додому
Неживе боброве тіло.
Але дух у ньому, Джібі,
Почувавсь, як По-Пук-Ківіс,
Все ще жив, як По-Пук-Ківіс.
Він тремтів і поривався,
Він сюди й туди гойдався,
Як завіси на вігвамі
Смичуть ремені зі шкіри
В час, як дме зимовий вітер,
Поки врешті не зібрався,
Поки не устав із тіла,
Поки не набув подоби
По-Пук-Ківіса, лукавця,
І не зник далеко в лісі.
Та обачний Гаявата
Бачив постать, перш ніж зникла,
По-Пук-Ківіса подобу,
Що ковзнула в тінь блакитну
Поміж соснами лісними
До прогалин, що біліли,
До галявини у лісі.
Вітром мчала вдаль щодуху,
Гнула все перед собою.
Вслід ішли, неначе злива,
Спішні кроки Гаявати.
Біля озера без духу
Зупинився По-Пук-Ківіс,
Де пливли поміж лататтям
Пішнеку, казарки сірі, –
Через гущу комишеву,
Кріз гущавінь очерету,
То піднявши дзьоб широкий,
То сховавшись під водою,
То у тіні потемнівши,
То світліючи на сонці.
«Пішнеку! – звав По-Пук-Ківіс, –
Пішнеку, брати сердечні,
Оберніть мене в казарку
З шиєю, з блискучим пір’ям,
Ви зробіть мене великим,
Більшим в десять раз, ніж інші».
Вмить казаркою зробився,
Виросли великі крила,
Груди стали круглі й рівні,
Виріс дзьоб, неначе весла,
І зробився він великим,
Більшим в десять раз, ніж інші.
Тут же, з криками із лісу,
Вбіг на берег Гаявата.
Піднялись птахи із криком,
Шумно крилами махнувши,
Піднялись із очеретів,
З-поміж півників і лілій,
По-Пук-Ківісу сказавши:
«Не дивись вниз у польоті,
Не дивись вниз, будь уважним,
Щоб не сталося нещастя,
Щоб не трапилося лихо!»
Мчали швидко вдаль на північ
Крізь туман і сонця сяйво,
На болоті харчувались,
В очереті ночували.
На наступний день мандрівки,
Підняті Південним вітром,
Несені Південним вітром,
Що постійно дув за ними,
Голоси людські почули,
Шум і крики під собою,
Що з сільських хатин звучали
Кілька миль внизу під ними.
З подивом дивились люди
На великий гурт казарок, –
По-Пук-Ківісові крила
Лопотіли там високо,
Ширші двох дверних пологів.
По-Пук-Ківіс чув ті крики,
Упізнав крик Гаявати,
Упізнав він крик Іаґу,
І, забувши осторогу,
Вниз поглянув мимоволі.
Вітер той, що дув за ними,
Ухватив його за крила,
Кинув вниз швидким вертінням!
Марно прагнув По-Пук-Ківіс
Відновити рівновагу!
Падав вниз швидким вертінням,
То внизу село він бачив,
А то зграю над собою, –
Бачив, як село зближалось,
А табун все віддалявся,
Чув, як голоси міцніли,
Чув він вигуки і сміхи;
Більше зграю він не бачив,
Бачив він внизу лиш землю.
Мертвою з пустого неба
Між людей, що там кричали,
Глухо гупнула казарка,
Поламавши власні крила.
Знов її душа примарна
По-Пук-Ківісом зробилась,
Знову обрисів набрала
Поставного Єнадізі,
Знову уперед помчала,
А за нею Гаявата
З криком: «Світ не так широкий,
І не так вже шлях нерівний,
Щоб мій гнів тебе не злапав,
І щоб помста не зустріла!»
Він зближався і зближався,
Руку витягнув до нього,
Праву руку, щоб схопити,
Та проворний По-Пук-Ківіс
Поруч колами вертівся,
Закрутив повітря в вихор,
Пил і листя танцювали,
І між тої круговерті
У дупло заскочив дуба,
Там в змію перетворився
І ковзнув поміж корінням.
Миттю вдарив Гаявата
Дуба правою рукою,
На тріски його розбивши
І залишивши цурпалки.
Та даремно, По-Пук-Ківіс,
Знову у людській подобі,
Перед ним втікав відкрито,
Мчав у вихорах і бурі
Берегами Ґітчі Ґумі,
Край Великих Вод, на захід.
Він прибіг на мис скелястий,
Де з пісковику каміння,
І на озеро дивився.
І Стара Гірська Людина,
Меніто Гірський могутній,
Розчинив камінні двері,
Розчинив глибокі прірви,
По-Пук-Ківісу притулок
Дав в безрадісних печерах,
По-Пук-Ківіса вітавши
У житлі пісковиковім.
Не спинившись, Гаявата,
Двері бачачи закриті,
В рукавицях Мінджикавун
Розвалив оті печери,
Крикнув голосом він грому:
«Відчиняй! Я – Гаявата!»
Та Стара Гірська Людина
Не відкрила, не озвалась
З мовчазних своїх бескидів,
З кам’яних хмурних безодень.
І тоді, піднявши руки,
Він почав благати бурю,
Звав Вейвасімо, грімницю,
Кликав грім він, Анемікі.
І вони прийшли з пітьмою,
Впавши на Великі Води,
З дальніх Громових Бескидів.
І тремтячий По-Пук-Ківіс
Чув і бачив кроки грому,
Блискавки червоні очі,
Тож зіщулився зі страху.
Вмить Вейвасімо, грімниця,
До печер розбила двері
Палицею бойовою,
Із пісковика стромини.
В той же час грім Анемікі
Крикнув гнівно у печери,
Мовлячи: «Де По-Пук-Ківіс?»
Скелі впали, а під ними
Мертвим, між руїн камінних,
Був лукавий По-Пук-Ківіс,
Був вродливий Єнадізі,
Вбитий у людській подобі.
Відійшли пригоди дикі,
Відійшли його забави
Відійшли усі лукавства,
Відійшли його інтриги,
Всі його азарти й танці,
Всі джиґунства й залицяння.
А шляхетний Гаявата
Душу взяв його примарну
І сказав: «О, По-Пук-Ківіс
Більше у людській подобі
Не шукатимеш пригоди,
Більш ти сміхом не закрутиш
Пил і лист сухий у танець.
Та високо там у небі
Будеш ти шугать по колу, –
Бо зроблю тебе орлом я,
Бойовим Кеню, великим,
Ватажком усіх пернатих,
Всіх курчаток Гаявати».
А ім’я це, По-Пук-Ківіс,
Збереглося у народі,
Збереглось між співаками,
Поміж розповідачами.
А зимою, як сніжинки
Крутяться кругом у вихрі,
І коли буремний вітер
Понад димарями свище,
Всі кричать: «Це По-Пук-Ківіс,
Він у селищі танцює
І врожай свій там збирає!»
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
17. The Hunting of Pau-Puk-Keewis
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2023
Слухайте, як По-Пук Ківіс,
Цей вродливий Єнадізі,
Що його Шаленцем кличуть,
Збурив селише турбою.
Слухайте про всі нещастя, –
Як він втік від Гаявати,
Дивно як переселився,
Про кінець його пригодам.
На рівнині Ґітчі Ґуми,
Там, на дюнах Неґо Ваджу,
Біля ясних Вод Великих,
Мав притулок По-Пук-Ківіс.
Той, що в пристрасті шаленій
Завихрив піски всі разом
Там, на дюнах Неґо Ваджу,
В час, коли поміж гостями
Він так весело й шалено
На весіллі Гаявати
Танець Жебрака ушкварив.
В пошуках нових притичин
Із притулку По-Пук-Ківіс
Швидко в селище дібрався, –
Там знайшов зібрання хлопців,
Що в помешканні Іаґу
Дивні слухали брехеньки
Про його чудні пригоди.
Він розказував їм повідь
Про Оджиґа, Літотворця,
Як зробив той дірку в небі,
І як видерся на небо, –
Літню випустив погоду,
Вічне благодатне Літо.
Як старалась спершу Видра,
Як Борсук з Бобром і Риссю
Брались це зробить по черзі, –
Із гірської верховини
Били лапами по небу,
В небо билися лобами.
Небо трісло, та вціліло.
Як, піднявшись, Росомаха
Зготувалась до змагання,
Сіла почіпки, як білка,
Мов цвіркун, зложила лапи.
«Раз стрибнула, – вів Іаґу, –
Раз стрибнула і над нею
Небо, наче лід, зігнулось,
Що його спирають води.
Вдруге скочила й над нею
Небо, наче лід, тріщало,
Що його підносить повінь!
Втретє скочила й над нею
Небо трісло на шматочки
І вона пропала в ньому,
І Оджиґ, Пекан* Пролаза,
Тут же скочив вслід за нею!»
"Досить! — крикнув По-Пук-Ківіс,
На порозі зупинившись, –
Я стомивсь від цих балачок,
Від Іаґових історій,
Від слів мудрих Гаявати.
Є таке, що вас розважить
Краще, ніж пусті балачки».
Торбу з вовчих шкур розкривши,
Він дістав звідтіль поважно
Всі тринадцять штук потрібних
В Пуґасеїньґу, грі в кості.
Білі всі з одного боку,
З боку іншого – червоні.
Дві Кенабік, дужі змії,
Теж Ініневуґ, дві ляльки,
Пуґамоґана, дубину,
Рибку Киґо і чотири
Диски круглі Озавабик,
Теж три качечки Шішібвуґ.
Все із кості і яскраве.
Все, крім круглих Озавабик,
Полірованих, з латуні, –
Інший бік у них був чорний.
В чашу з дерева поклав їх
Струсами змішав всі разом,
Потім висипав на землю
І пояснював всім гучно:
«Все лежить наверх червоним,
А один Кенабік сперся
На блискучий бік латуні,
На лискучий Озавабик, –
Це сто тридцять і ще вісім!»
Знов струснув усі частини,
Струсами змішав їх разом,
Потім висипав на землю
І пояснював знов гучно:
«Вийшли білими Кенабік,
Теж Ініневуґ, дві ляльки,
Решта все наверх червоним, –
Ліком п'ятдесят і вісім!»
Так він вчив азартним іграм,
Так пояснював відкрито,
Як збагнуть мінливий успіх,
Різні значення і зміни.
І очей цікавих двадцять
З захватом вп'ялись на нього.
Тут озвавсь старий Іаґу:
«Досить ігор заповзятих
Бачив я в чужих народів,
Досить грав в чужих країнах.
Той, хто грає із Іаґу,
Мусить мати спритні пальці;
Хоч ти думаєш, що спритний,
По-Пук-Ківісе, – програєш;
Можу дать тобі уроки,
Як у кості маєш грати!»
Сіли всі і разом грали,
І старі, і з ними юні,
На убрання, зброю, вомпум,
Грали ніч, – до ранку грали,
Грали, поки Єнадізі,
Поки хитрий По-Пук-Ківіс
Їхні цінності не виграв,
Все найкраще із убрання,
Одяг з шкіри й горностая,
Паски вомпум, гребні з пір'я,
Капшуки, люльки і зброю.
І очей шалених двадцять,
Наче вовчі, вперлись в нього.
Мовив радий По-Пук-Ківіс:
«Я самотній у вігвамі,
У моїх відважних мандрах
Помічник мені потрібний, –
Радо взяв би Мешінову,
Як слугу і люльконосця.
Я поставлю весь мій виграш,
Купу вбрань, що біля мене,
Всі ці вомпуми і пір'я,
На один кидок поставлю
Проти юнака отого!»
Мав шістнадцять літ той хлопець,
Був він небожем Іаґу;
Називавсь «Лице в тумані».
Як вогонь горить у люльці,
Червоніє під золою,
Так під буйними бровами
Блисли очі у Іагу.
«Ух!» – гукнув він роз'яріло;
«Ух!» – за ним усі гукнули.
Взявши чашу дерев'яну
Міцно пальцями сухими,
Він стиснув Онаґон згубний
І струснув несамовито,
Аж фігурки задзвеніли,
Як додолу він їх кидав.
Два Кенабіки – червоні,
Ініневуґи – червоні,
Шішібвуґи – теж червоні,
Чорні диски Озавабик,
Тільки біла рибка Кіґо;
П'ять всього там був рахунок!
Посміхнувся По-Пук-Ківіс,
Чашу потрусивши, кинув
Всі фігурки у повітря,
Їх розсипавши довкола.
Темні й світлі Озавабик,
Решта білі та червоні,
І між ними прямовисно
Звівсь Ініневуґ єдиний.
А умілий По-Пук-Ківіс
Мовив, ставши між гравцями:
«П'ять десятків! Гра для мене».
І очей сердитих двадцять,
Наче вовчі, вперлись в нього,
Як виходив він з вігваму,
Як за ним йшов Мешінова,
Що був небожем Іаґу;
Йшов юнак стрункий, високий,
І в руках тримав він виграш, –
Одяг з шкіри й горностая,
Вомпуми, люльки і зброю.
«Все це, – мовив По-Пук-Ківіс,
З пір'я віялом махнувши, –
В мій вігвам неси на сході,
Що на дюнах Неґо Ваджу,
Від ігри були червоні
По-Пук-Ківісові очі,
Як він вийшов на повітря
Теплого світанку літа.
Весело пташки співали
І струмки текли стрімливо,
По-Пук-Ківісове серце
Радо, наче птах, співало,
Як струмок, з удачі билось,
Коли селищем проходив
В сірому тумані ранку
Із індичим опахалом,
З пір'я лебедя пучками,
До найдальшого вігвама,
До оселі Гаявати.
Був вігвам пустий і тихий, –
Не зустрів ніхто у дверях,
Привітать ніхто не вийшов;
А пташки навкруг співали,
І зсередини, і зовні,
Їли, пурхали, стрибали,
Тільки на верху вігвама
Каґаґі, Цар-Ворон стрінув
Криком, із очима злими,
Крилами махав на нього.
«Зникли всі! Пуста оселя!»
Так промовив По-Пук-Ківіс,
Зло у серце запустивши.
«Зник обачний Гаявата,
З ним дурненька Води Сміху,
Зникла десь стара Нокоміс,
Тож оселя без ослони!»
Взяв він ворона за шию,
Розкрутив його, як дзигу,
Потрусив його, як торбу,
Каґаґі вмить задушивши.
На самім верху вігвама
Залишив його висіти,
Як господарю образу,
І як глузи з Гаявати.
Увійшовши скрадним кроком,
Він у дикому безладді
Круг оселі все розкидав,
В безладі звалив на купу
Посуд з дерева та глини,
З буйвола й бобра одежу,
Шкурки відри й горностая,
Як образу для Нокоміс,
І як глузи з Мінегаги.
Потім вийшов По-Пук-Ківіс,
Лісом йшов зі свистом, співом,
Весело свистів до білок,
Що на нього з дупел зверху
Шкірки жолудів скидали.
До птахів співав утішно,
А вони з пітьми лісної
Весело відповідали.
Видерся на мис скелястий,
Дивлячись на Ґітчі Ґумі,
Примостився на вершині,
І чекав веселий, злісний,
Як вернеться Гаявата.
Розтягнувся він на спині,
А під ним плескались води,
Хлюпотіли мрійні води;
А над ним висіло небо,
Мрійне і дурманне небо;
Всюди пурхали, ширяли,
Гаяватині курчата,
Табуном над ним кружляли,
Майже крилами торкали.
Лежачи, він убивав їх,
І по десять, і по двадцять,
Їх тіла скидав зі скелі,
Кидав їх униз на берег,
Аж Кайошк, велика чайка
Сіла понад ним на скелю,
Крикнувши: «Це По-Пук-Ківіс!
Нас він сотнями вбиває!
Шліть звідомлення до брата,
Звістку шліть до Гаявати!»
*Пекан, ілька, куниця-рибалка –
північноамериканський представник родини куницевих.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha: 16. Pau-Puk-Keewis
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980220
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2023
А в ті дні усі Злі Духи,
Меніто всіх бід, злякавшись
Мудрості, що в Гаявати,
З Чібіабосом братання,
Заздрі до такої дружби,
Слів, учинків благородних,
Зрештою союз уклали,
Щоб обох їх погубити.
Часто мудрий Гаявата
Чібіабосові радив:
«Будь, мій брате, біля мене,
Щоб Злі Духи не вразили!»
Чібіабос безтурботний,
Чорним кучером струснувши,
Із дитячим сміхом мовив:
«Не хвилюйсь за мене, брате,
Зло не зблизиться до мене!»
А як Пебоен, Зима зла,
В лід стягла Великі Води,
І сніжинки вниз кружляли
Просто в зблякле листя дуба,
Сосни стали як вігвами,
Й тиша землю всю покрила,
Взявши стріли й снігоступи,
Не скорившись осторозі,
Не лякаючись Злих Духів,
Рогача пішов шукати
Самотою Чібіабос.
Прямо крізь Великі Води
Перед ним проскочив олень.
З вітром, снігом Чібіабос
По льоду за ним погнався,
Буйний в пристрасній нестямі
І в захопленні мисливськім.
А внизу під ним Злі Духи
У засаді вже чекали,
Лід зламали ненадійний
І його на дно втягнули,
У пісок заривши тіло.
Унктагі, води володар,
Що був богом всіх Дакотів,
Утопив його в озерній
Глибочіні Ґітчі Ґумі.
З узбережжя Гаявата
Крикнув зойками страждання
І таким плачем жахливим,
Що бізон спинивсь, почувши,
В преріях вовки завили,
Грім розкотом десь далеко
Відгукнувся: «Баїм-Вава!»
Чорна фарба на обличчі,
Голова плащем покрита, –
Так він плакав у вігвамі,
Плакав сім протяжних тижнів,
Виливаючи скорботу:
«Він помер, музика любий,
Від усіх співців найкращий,
Відійшов від нас навіки.
Він наблизився до Майстра,
Майстра музики всієї,
Майстра співу неземного!
Чібіабосе, мій брате!»
І зажурені ялини
Над ним лапами махали,
І над ним шишки гойдали,
З ним зітхаючи, втішали,
І мішали з його плачем
Їхні скарги й нарікання.
Вже й весна, та пуща марно
Чібіабоса чекала;
І зітхала Себовіша,
Очерет зітхав у лузі.
І сіалія Овайса
На верхах дерев співала:
«Чібіабос! Чібіабос!
Він помер, музика любий!»
Дрозд Опечі на вігвамі
Все співав без перестанку:
«Чібіабос! Чібіабос!
Він помер, співець найкращий!»
А вночі по всьому лісі
Все жалілася дрімлюга,
Все стогнала Вавонайса:
«Чібіабос! Чібіабос!
Він помер, музика любий,
Від усіх співців найкращий!»
Тож всі Меди, ворожбити,
І Вабени, чародії,
Ще й провидці Джосакіди, –
Всі прийшли до Гаявати,
Дім Священний збудували,
Щоб його біль вгамувати.
Йшли погребною ходою,
Кожний торбу ніс чаклунську,
Шкури видр, бобрів і рисей,
Повні коренів цілющих,
Повні ліків сильнодійних.
І почувши їхні кроки,
Гаявата плач притишив,
Чібіабоса не кликав,
Не питав й не озивався,
Тільки голову відкривши,
Змив з лиця жалобну фарбу,
Змив повільно, у мовчанні,
І повільно, у мовчанні,
Він зайшов в Вігвам Священний.
Там дали напій магічний,
Нама-вуск, напій із м'яти,
І Вабено-вуск, з дирвію,
З коренів і трав цілющих,
Били в бубни й брязкотіли,
І то хором, то окремо,
Заклинань пісні співали.
«Сам я, сам, сюди погляньте!
Це Орел могутній сірий,
Слухайте ворони білі,
Грім мені допомагає,
Духи скритні помагають,
Голоси їх можу чути,
Скрізь у небі я їх чую!
Можу силу, брате, дати,
І зцілити, Гаявато!»
«Хай-о-ха!» – це хор озвався,
«Вейха-вей!» – це хор містичний.
«Змії, то мої всі друзі!
Шкіру яструба трясу я,
Манґ-гагару можу вбити,
Твоє серце можу вразить!
Можу силу, брате, дати,
І зцілити, Гаявато!»
«Хай-о-ха!» – це хор озвався,
«Вейха-вей!» – це хор містичний.
«Сам я, сам, пророк провісний!
Мовлю і вігвам трясеться
Дім Священний жахом трусить,
Руки скритні його трусять,
Як іду, топчу я небо, –
Гнеться з тріском піді мною!
Можу силу, брате, дати,
Встань, скажи щось, Гаявато!»
«Хай-о-ха!» – це хор озвався,
«Вейха-вей!» – це хор містичний.
Потім обтрясли торбами
Голову у Гаявати,
Танцем чарів оточили, –
І він звівсь хирний, змарнілий,
Мов збудився зі сновиддя,
І зцілився від безумства.
Як ті хмари зникли з неба,
Так з думок пішла скорбота, –
Весь його мінливий смуток.
Як той лід розтав на річці,
Так і в серці розтопились
Всі його жалі й страждання.
Потім з водної могили
Чібіабоса позвали,
Із пісків у Ґітчі Ґумі
Звали брата Гаявати.
І були такі могутні
Чари плачу й заклинання,
Що він чув їх, хоч лежав там,
У глибинах Вод Великих.
Він з піску піднявсь і слухав,
Чув він музику і співи,
І прийшов, покірний зову,
Просто до дверей вігвама, –
Та ввійти йому не можна.
Там йому крізь шпарку в дверях
Подали палке вугілля,
Владарем Країни Духів,
Мертвих Владарем зробили,
Наказавши, щоб для мертвих
Він вогонь розвів з вугілля,
Ватру для нічних привалів
В їхніх мандрах одиноких
В царство вічності Понема,
В Потойбічності країну.
З селища свого дитинства,
Із домівок, де був знаний,
Мовчки рухаючись лісом,
Начу закрут диму плинний,
Чібіабос зник поволі!
Де ішов – гілки не гнулись,
Де ступав – трава не м'ялась,
І торішній лист опалий
Не шелепав під ногами.
Так чотири дні ішов він
По щляху, де ходять мертві.
Їв суниці, мертвих їжу,
Перетнув печальну річку
На розхитаній колоді,
В Срібне Озеро добрався
І в Каное Кам'яному
Плив до Островів Блаженства,
В тіней і примар країну.
В цій мандрівці неквапливій
Безліч духів стрів ослаблих,
Що під гнітом задихались, –
Гнітом стріл, дубин і луків,
Хутра, казанів і кухлів,
З їжею, що їхні друзі
Їм дали в самотні мандри.
«Ах, чому живі, – жалілись, –
Гніт на нас цей положили!
Краще йти було би голим
Краще йти було б голодним,
Ніж нести тяжку цю ношу
В наших довгих втомних мандрах!»
З дому вийшов Гаявата,
Йшов на схід і йшов на захід,
Вчив вживанню трав цілющих,
Вчив де брать протиотруту,
Вчив, як лікувать хвороби.
Так уперше смертні взнали
Всі Медаміна секрети,
Дивне вміння лікувати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
В даль ясну йдемо сміливо,
У країну чарівну!
Гляньте, там життя щасливе,
Не знайти сльозу сумну.
Легко жить там в супокої,
Й безкоштовно заодно, –
Молоко тече рікою,
Водоспадами вино. 2 р.
Там і тістечка, і булки
На деревах водночас,
Там інжир росте в завулку,
В лісі зріє ананас.
Там не треба гнути спину,
Бо саме все прийде нам.
В щасті бути без упину, –
Хто б не прагнув бути там! 2 р.
Там усі міста чудові,
Кожну вулицю й майдан
Криє печиво цукрове,
І цукерки, й марципан.
З кренделів містків частина,
Гарно зведених, додам.
В щасті бути без упину, –
Хто б не прагнув бути там! 2 р.
Так, яке життя чудове
В тій країні, без біди,
Та ніхто, хай випадково,
Не дібрався ще туди.
Так, бо той, хто крил не має,
Не підступить до дверей, –
Вхід надійно закриває
Горб сливового пюре. 2 р.
Robert Schumann: Vom Schlaraffenland
(August Heinrich Hoffmann von Fallersleben)
Kommt, wir wollen uns begeben
Jetzo ins Schlaraffenland!
Seht, da ist ein lustig Leben
Und das Trauern unbekannt.
Seht, da läßt sich billig leben
Und umsonst recht lustig sein.
Milch und Honig fließt in Bächen,
Aus den Felsen quillt der Wein.
Und von Kuchen, Butterwecken
Sind die Zweige voll und schwer;
Feigen wachsen in den Hecken,
Ananas im Busch umher.
Keiner darf sich mühn und bücken,
Alles stellt von selbst sich ein.
O wie ist es zum Entzücken!
Ei, wer möchte dort nicht sein!
Und die Straßen aller Orten,
Jeder Weg und jede Bahn
Sind gebaut aus Zuckertorten
Und Bonbons und Marzipan.
Und von Brezeln sind die Brücken
Aufgeführt gar hübsch und fein.
O wie ist es zum Entzücken!
Ei, wer möchte dort nicht sein!
Ja, das mag ein schönes Leben
Und ein herrlich Ländchen sein.
Mancher hat sich hinbegeben,
Aber keiner kam hinein.
Ja, und habt ihr keine Flügel,
Nie gelangt ihr bis ans Tor,
Denn es liegt ein breiter Hügel
Ganz von Pflaumenmus davor.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2023
В ті дні мовив Гаявата:
«Глянь, як в’яне все і гине!
З пам’яті людей старіших
Славні звичаї зникають,
Вчинки воїнів звитяжні,
Видатні ловців пригоди,
Надзвичайна мудрість Медів,
Обдарованість Вабенів
Дивні марення й видіння
У провидців Джосакідів!
Славні вмруть і їх забудуть,
Кажуть мудрі, їхнє слово
Згине в вухах, що те чують,
Не дійшовши до нащадків,
Що, не роджені, чекають
В темряві тяжкій таємній
Тих безмовних днів, що будуть!
На могилах наших предків
Ні малюнків, ані знаків.
Хто в могилах, – ми не знаєм,
Тільки знаєм – наші предки.
Хто їх родичі і кревні,
І який Тотем родинний, –
Сокола, Бобра, Ведмедя
Мали в спадок – ми не знаєм,
Тільки знаєм – наші предки.
Разом можем спілкуватись,
Та не з тим, кого немає,
Голос наш ми не пошлемо
Друзям, що живуть далеко.
Слати тайну вість не можем,
Бо гінець секрет узнає,
Може викривить чи зрадить,
Може викрити для інших».
Говорив так Гаявата,
Ідучи безлюдним лісом
І міркуючи у лісі
Над свого народу благом.
З торби витягнув він фарби,
Фарби різнокольорові,
Й на корі берези гладкій
Креслив символи і знаки,
Дивні загадкові знаки,
Кожний знак давав підкази,
Чи для слів, ачи для думки.
Ґітчі Меніто могутній,
Володар Життя, накреслив,
Як яйце, і там позначив
Чотирьох вітрів небесних.
Дух Великий є усюди, –
Смисл такий був цього знака.
Мітчі Меніто могутній,
Він, жахливий Дух Шаленства,
Був зображений там змієм,
Як Кенабік, змій великий.
Дуже хитрим і підступним
Є повзучий Дух Шаленства, –
Смисл такий був цього знака.
Смерть й Життя провів, як кола,
Чорне – Смерть, Життя – все біле.
Сонце, місяць, зорі вивів,
Риб, зміюк, людей і звірів,
Гори, ліс, річки й озера.
Для землі провів він смугу,
А над нею вигин неба;
День – між ними простір білий,
Ніч – все всипане зірками;
Зліва – місце сходу сонця,
Справа – місце, де заходить,
Зверху позначка полудня,
Для дощу і для негоди –
Виті лінії донизу.
Слід, що вів у бік вігвама,
Був запрошення сигналом,
Знаком для гостей збирання;
Підняті криваві руки
Стали знаком руйнування,
Був це знак для всіх ворожий.
Все скінчивши, Гаявата
Показав малюнки людям,
Пояснив їх зміст таємний
Й мовив: «Гляньте, на могилах
Ані символів, ні знаків,
Тож ідіть і намалюйте
Кожний свій родинний символ,
Кожний свій Тотем спадковий.
Так, щоб ті, хто йде за нами,
Їх могли там розпізнати».
І наніс на тих могилах,
На могилах незабутих,
Кожний свій Тотем спадковий,
Кожний символ свій родинний,
Оленя, Бобра, Ведмедя,
Журавля і Черепахи.
Символ спогадом зробився,
Що володар вже покійний, –
Вождь, котрий носив цей символ,
Унизу лежить у праху.
А провидці Джосакіди,
І Вабени чародії,
Також ворожбити Меди
На корі і шкірі знаки
Для своїх пісень писали, –
Кожній пісні інший символ,
Всі містичні та жахливі,
Знаки дивні та барвисті;
Кожний символ мав свій задум,
Кожний значив спів магічний.
Дух Великий, Сотворитель,
В небесах розносив світло;
А Кенабік, змій великий,
Звівши гребінь свій кривавий,
Повзав, дивлячись у небо;
В небі сонце, що все чує,
Місяць, що уже вмирає;
Яструб, журавель і пугач,
І баклан – магічна птиця;
Без голів йдуть люди небом,
Стрілами тіла пробиті,
Руки підняті криваві,
Скрізь могили й полководці
Стисли разом землю з небом!
Ось такі були малюнки
На корі й карибу шкірі;
Спів війни і спів мисливців,
Ворожби спів, спів магічний,
Там всі символи писались,
Кожний символ мав свій задум,
Кожний значив спів окремий.
Не забули й Спів Любові,
Найпроникливіші ліки,
Найсильніше заклинання,
Згубніший війни і ловів!
Записали Спів Любові,
Знак й тлумачення для нього.
Спершу обриси людини
Намальовані червоним, –
Це коханець і музика,
Сенс такий: «Малюнок робить
Від усіх мене сильнішим».
Потім обрис, що співає,
Бубном граючи магічним,
І пояснення: «Послухай!
Це мій голос так співає!»
Потім обрис знов червоний,
Що сидить в пітьмі вігвама,
Символ цей наступне значить:
«Я прийду, з тобою сяду
В тайні пристрасті моєї».
Потім чоловік і жінка,
Що стояли рука в руку,
Руки міцно так стиснули,
Що здалось – вони суцільні.
Це тлумачилось словами:
«У тобі я бачу серце
І рум'янець щік бентежний!»
Вслід на острові дівчина,
В центрі острова на морі,
Й пісня знак цей пояснила:
«Хоч тепер ти є далеко,
Десь на острові відлеглім,
Шлю на тебе я закляття,
Силу пристрасті магічну,
Щоб забрать тебе негайно!»
Вслід за тим дівчина спляча,
І коханий біля неї,
Що шепоче їй півсонній:
«Хоч далеко ти від мене,
В царстві Сну і Безгоміння,
Зов любові ти почуєш!»
І останній з тих малюнків, –
Серце, що лежить у колі,
Вписане в магічне коло,
Образ той мав зміст наступний:
«Серце бачу я відкрите,
Я шепчу до твого серця!»
Так розумний Гаявата,
Вчив людей речам премудрим,
Таємницям малювання,
Вмінню образи писати
На корі берези гладкій,
На карибу білій шкірі,
І на плитах надмогильних.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
14. Picture-Writing
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2023
Тож співай про Гаявату,
Пісне, і про дні щасливі,
Що вернулись до Оджібве,
В їхню славну, мирну землю!
Про Мондаміна чудного,
Про Полів Благословення.
Вже закопані сокири,
Грізні довбні теж зариті,
Разом з ними ратна зброя,
Клич до бою був забутий.
Мир прийшов до всіх народів.
Тож у спокої мисливці
Із берез човни робили
І ловили в водах рибу,
Оленя, бобра стріляли;
В спокої жінки трудились,
Готували з клена цукор,
Жали дикий рис на лугах,
Шкури звірів вичиняли.
Круг осель поля лежали
Кукурудзяні, зелені,
Де пером махав Мондамін,
Розпустивши жовті коси,
Землю сповнивши достатком.
Там жінки у час весняний
Порали поля врожайні,
В них Мондаміна ховали;
Там жінки у час осінній
Обдирали жовте листя,
Вбір з Мондаміна знімали,
Так, як вчив їх Гаявата.
Якось, як сівба скінчилась,
Прозорливий Гаявата
Так сказав своїй дружині
Мінегазі – Водам Сміху:
«Дай полям благословення, –
Їх вночі магічним колом
Обведи, щоб захистити
Від комах, хвороб, гнилизни,
Від крадіжок Ваґеміна,
Від грабунків Паймосайда.
Уночі, як стане тихо,
Уночі, як стане темно,
І коли Дух Сну, Непавін,
Вхід закриє до вігвамів,
Й не почує тебе вухо,
Й не побачить тебе око,
Встань тихесенько із ліжка,
Відклади убік свій одяг,
Обійди свої посіви,
Обійди поля по межах,
Тільки косами укрита,
В одяг з мороку убрана.
Стануть ниви більш врожайні,
А сліди твої окреслять
Біля них магічне коло,
Щоб ні гниль, ані шкідливі
Черв'яки, жуки, комахи
Коло те не перетнули;
Ані бабка, що Кво-не-ші,
Ні павук злий, Суббікаші,
Ані коник Па-пук-кіна,
Ні могутня Вей-мак-квана –
Із ведмежим хутром гусінь,
Для всіх гусениць цариця!»
На верхи дерев край поля
сіли ворони голодні,
Каґаґі, Цар-Ворон, разом
З чорних злодіїв юрбою.
І сміялись з Гаявати, –
Аж верхи тряслись від сміху,
Від тужливого їх сміху
Над словами Гаявати.
«Мудрія цього почуйте,
Чуйте хитрість Гаявати!»
А як тиха ніч спустилась
Млою на ліси і ниви,
І печальна Вавонайса
Стала між ялин співати,
І коли Дух Сну, Непавін,
Вхід закрив до всіх вігвамів,
Встала з ліжка Води Сміху,
Одяг свій убік відклавши,
В одяг з мороку убралась,
Безсоромна й неляклива,
Обійшла поля по межах,
Обвела магічним колом
Всі поля слідів відбитком.
І ніхто, лиш Північ темна
На красу її дивилась,
І ніхто, лиш Вавонайса
Чула дихання у грудях,
Морок Ґускево окутав
Щільно в мантію священну,
Щоб ніхто не бачив вроду,
Не хваливсь: «Її я бачив!»
В день наступний, як світало,
Каґаґі, Цар-Ворон, скликав
Чорних злодіїв до гурту, –
Воронів, дроздів і сойок,
Що горлали на верхівках
І спадали швидко й сміло
Вниз на ниви Гаявати,
На могилу Мондаміна.
І кричали: «Мондаміна
Ми дістанемо з могили,
Попри всі магічні кола,
Що зробила Води Сміху,
Попри всі сліди священні,
Де ступала Мінегага!»
Та обачний Гаявата,
Дбалий, пильний, обережний,
Добре чув той сміх глузливий,
Кпини їхні із верхівок.
«Ко! – він крикнув, – друзі чорні!
Каґаґі, ворон всіх царю,
Я для всіх вас дам науку,
Що забудете не скоро!»
Він піднявся до світанку
І в полях розклав усюди
Сильця на бандитів чорних.
І тепер лежав в засаді
У сосновому лісочку,
Де чекав дроздів і сойок,
Воронів чекав неситих.
Скоро з карканням злетілись,
З шумом крил і ґвалтуванням,
До руйнацької роботи,
Всі поля собою вкривши,
Устромивши дзьоб і кігті
В ніжне тіло Мондаміна.
Та з усім своїм лукавством,
Сутичок облудних хистом,
Не відчули небезпеку,
Поки кігті не застрягли,
Поки всі не опинились
У тенетах Гаявати.
З місця засідки він вийшов,
Грізним кроком йшов між ними,
Вигляд мав такий жахливий,
Що й безстрашний затремтів би.
Без пощади він їх нищив, –
Зліва, справа на десятки,
Їх тіла бридкі і мертві
На кілках, як пострах, вішав
Навкруги полів свячених,
Як сигнал своєї помсти,
Як злодіям засторогу.
Тільки Каґаґі, Цар-Ворон,
Каґаґі, ватаг злодіїв,
Був ощаджений між ними,
Як застава свого люду.
Мотузком його обплутав,
До вігвама вів, як бранця,
Й до найвищої жердини
Прив’язав із в’яза ликом.
«Каґаґі, – сказав, – огидним
Був ватагом ти злодіїв,
Змовником у справах підлих
І призвідником безчинства;
Буду я тебе тримати,
Як заставу твого люду,
Як поруку добрих вчинків!»
І лишив його хмурного
В сяйві ранішного сонця
На самім верху вігваму,
Де він, крякаючи люто,
Крилами махав тяжкими, –
Марно рвався на свободу,
Марно кликав допомогу!
Літо йшло і Шавондасі
На лани своїм зітханням
Слав з Країв Південних спеку,
Поцілунки ніс гарячі;
Зріло поле кукурудзи,
Поки не вдягло розкішне
Убрання зелено-жовте
З кетягами та у перах
І з початками тугими,
Що блищали з-під обгорток.
І Нокоміс, літня жінка,
Так сказала Мінегазі:
«Ось і місяць листопадний,
Дикий рис увесь зібрали,
Кукурудза вже дозріла,
Тож пора врожай збирати,
З Мондаміном поборотись,
Пера й кетяги обдерти,
Убрання зелено-жовте!»
І весела Води Сміху
Вийшла радісна з вігвама
Зі старенькою Нокоміс,
І вони жінок скликали,
Молодих дівчат і хлопців,
На збирання кукурудзи,
На облущення початків.
На краю старого лісу,
Попід соснами пахкими
Старці й воїни сиділи
І палили в звабній тіні.
У тривалому мовчанні
Оглядали труд веселий
Молодих жінок і хлопців,
Слухали гучні розмови,
Їхній сміх і їхні співи,
Як тріщали, мов сороки,
І сміялись, наче сойки,
І співали, мов вільшанки.
Якщо ж дівчина щаслива
Знайде у лушпі початок,
Наче кров, увесь червоний,
«Нушка! – крикнуть одночасно, –
Нушка! Буде в тебе милий,
Буде чоловік вродливий!»
«Ух!» – почулося з-під сосен,
Де старі гуртом сиділи.
Якщо ж хлопець чи дівчина
Знайде скручений початок,
Знайде у лушпі початок,
Цвіллю вкритий чи потворний,
То сміються і співають,
Шкутильгають вколо поля,
Зображаючи ходою
Діда, що зігнувсь удвоє,
І співаючи при тому:
«Ваґемін, полів грабіжник!
Паймосайд, початків злодій!»
Тож поля дзвеніли сміхом,
А з вігваму Гаявати
Каґаґі, Цар-Ворон, в люті
Верещав і весь трусився,
А з усіх верхів сусідніх
Чорні злодії кричали
«Ух!» – почулося з-під сосен,
Де старі гуртом сиділи.
Henry Longfellow, The Song of Hiawatha:
13. Blessing the Cornfields
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=975291
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2023
Не бачив я ніколи більш щедрішу,
Приємнішу і приязну в речах,
Вона ділами добрими потішить, – 885
Порив жагучий в неї у очах
Добро робити досі не зачах.
А серцем благородним та погідним
Вона і царське серце зробить бідним.
Тому для себе спокій ти знайди 890
І мужність, щоб боротися з журбою,
Бо кожний чоловік скрізь і завжди
У мирі має бути сам з собою.
Запалений любовною жагою,
Дарунок цей ти можеш називать 895
Не долі дар, а з неба благодать.
Подумай теж (і хай душа радіє),
Раз пані має стільки доброти,
На співчуття її плекай надію,
Що зможеш в серці чистому найти, 900
Але дивись, щоб ненароком ти
Не поганьбив її ім’я напором
І доброчесність не завів у сором.
Я тут з’явився у потрібну мить,
Щоб бачити тебе в цей час святковий, 905
Бо, слово честі, чим це пояснить,
Що маєш ти такі чуття чудові?
Раніше ти сміявся із любові
І говорив, що пристрасний Ерот –
Всіх дурнів бог, священний ідіот. 910
Як часто брав ти всіх на прикрі глузи,
Що слуги у любові – блазнюки,
З народження дурні і боягузи,
Що деякі лежать, як мертвяки,
І тільки стогнуть тихо, диваки, 915
А інші прагнуть у жару палати
І просять Бога їх не рятувати.
А дехто з них, мов з холоду, закляк, –
Стягнув на себе одягу чимало,
А інші удавали переляк, 920
Що сну не мають, хоч спокійно спали,
І так себе високо підіймали,
Що врешті-решт з них кожний вниз упав –
А ти з них легковажно глузував.
А ще ти говорив: пусті розмови 925
Ці любчики провадили завжди.
Вважав ти, що до хитрощів готові
Вони всі від кохання чи з нуди.
З твоєї міг би кпитися біди,
Одначе, хоч би мав і помирати, 930
Не буду сміхом я тебе картати.
Тепер молись, себе у груди бий,
Проси прощення у любові бога:
«Я каюсь, бо люблю, о боже мій!»
Проси всім серцем милість і підмогу». 935
Сказав Троїл: «Ах, боже, цю тривогу
Мою візьми й прости мені злий сміх,
Не буде більше поглумів таких».
«Ну що ж, – сказав Пандар, – надію маю,
Що стишив ти любові бога гнів, 940
Покути сльози проливав без краю,
І щиро так пробачення просив, –
Тож хай бог дасть тобі, що заслужив.
Хай та, що принесла для тебе лихо,
Надалі стане джерелом утіхи. 945
Бо розквітає скрізь зело пусте
На тій землі, що й лікарська рослина,
Нарідко між жаливою росте
Троянда свіжа, ніжна і невинна,
І горб високий там, де і долина, 950
І світле завтра згонить ночі млу,
І радість поспішить на зміну злу.
Тепер утихомир себе вуздою,
І зачекай, коли спаде приплив,
Бо наша праця зробиться бідою, 955
Якби немудро ти себе повів.
Старанним завжди будь – без зайвих слів,
Будь радісним, служи для неї щиро
І насолоду матимеш без міри.
Бо той, хто часто змінює місця, 960
Усюди буде гостем тимчасовим;
Чи буде мати щастя до кінця?
Чи десь досягне щирої любові?
Якщо дерева садить хтось фруктові,
А потім вирве через кілька днів, 965
Не дивно, що не матиме плодів.
Якщо любові бог тебе направив
На цей, тобі призначений, причал,
Тримайся, будь стійким у щасній справі,
І, попри тяготу і серця шал, 970
Надію май, що працю назагал
Не зіпсує учинок твій квапливий,
Хоч я надіюсь на кінець щасливий.
А знаєш ти, чому я не боюсь
З небогою моєю справу мати, 975
Бо чув я мудрість сказану чиюсь,
Що важко є людину відшукати,
Хто б не хотів любовний жар пізнати, –
Любов небесну, чи земну любов.
Надіюсь, що знайду в ній ласки зов. 980
Якщо про неї мовити осібно,
Про молодість її, красу чола,
Любов небесна їй ще не потрібна,
Хоч мати цю любов вона б могла.
Для неї втіха краща би була 985
Такого лицаря, як ти, кохати,
Коли ж не так – її це буде втрата.
А що ж до мене – всі мої труди
Готовий я для тебе присвятити,
Щоб щасні ви удвох були завжди, 990
Щоб ви могли любов свою зустріти
І мудро почуття свої прикрити
Так, щоб ніхто про змову цю не знав,
І радість кожний з нас від цього мав.
По правді мовлячи, тепер я знаю, 995
Що чесним і порядним будеш ти, –
Таким тебе я бачити бажаю.
Раз бог любові жестом доброти
Відвів тебе від зла і марноти,
То будеш ти тепер міцна опора 1000
Для його віри, – недругам на горе.
Відомо, що мислителі весь час
В гріхах блукали всупереч закону,
Та бог своєю милістю їх спас
І взяв до себе із провин полону, 1005
Тож бога будуть славити до скону,
Бо він звільнив їх із гріховних уз
І вберігає від земних спокус».
Коли Троїл почув Пандара згоду,
Що той помічником для нього став, 1010
Що прийде замість горя насолода, –
Вогонь його любові запалав
І він, з жагою в серці, закричав:
«Венеро світла, поможи – до віку
Тебе, Пандаре, вдячність жде велика! 1015
Та любий друже, чи негайно жаль
В моєму серці зможеш погасити?
Як їй розкажеш про мою печаль?
Боюсь, від того зробиться сердита, –
Не схоче слухать, ані зрозуміти. 1020
Хоч це й розкаже дядько дорогий, –
Її не зрушить дріб’язок такий».
Пандар гукнув: «Розвів ти тут мороку,
Мов з місяця хтось упаде до нас!
Не зношу я твої дурні пороки! 1025
Турбуйся, щоб твій запал не погас!
Заради Бога, дай для мене час
І я закінчу клопіт цей уміло».
Троїл на те: «Довершуй, друже, діло.
Але, Пандаре, слово чуй палке: 1030
Не думай, що я зовсім божевільний,
Щоб міг зробити пані щось таке,
Що принесло б їй збиток мимовільний,
Скоріше я зійду у склеп могильний,
Ніж напрокуджу вчинок будь-який, – 1035
Окрім того, що зробить благо їй.
І відізвавсь тоді Пандар зі сміхом:
«Тож я порука для твоїх тривог?
Мені байдуже, що якби тут стиха
Вона могла б почути нас обох. 1040
Бувай! Радій! І нам поможе Бог!
Бо справу цю візьму в свої я руки
І матимеш ти радість, а не муки».
Троїл тут на коліна впав мерщій,
Й Пандара міцно стиснувши руками, 1045
Гукнув: «Тьху грецькій безлічі усій!
Бо вірю, божа поміч буде з нами,
Будь певний, тільки повернусь до тями,
То дехто буде жить останні дні, –
Та ти прости цю похвальбу мені!" 1050
"Отож, Пандаре, все тепер ти знаєш,
Ти, мудрістю життєвою міцний,
Моє життя і смерть в руках тримаєш;
Допоможи в цій справі нелегкій
І бог тобі заплатить, друже мій, – 1055
Сказав Троїл, – мої слова відверті
Їй передай, бо я близький до смерті».
Пандар, з бажанням другові добра,
Звернувсь до нього ніжно і ласкаво:
«Бувай, ще прийде вдячності пора 1060
І дякувати матимеш підставу».
І він пішов, обдумуючи справу:
Як краще вмовити її й нараз
Знайти належне місце й слушний час.
Якщо задумав дім хтось збудувати, 1065
То не почне із поспіхом пустим,
А для початку мусить спланувати,
Яким повинен бути в нього дім –
Затишним, серцю милим і ясним.
Тому й Пандар в своїй душі достоту 1070
Все спланував, узявшись за роботу.
Троїл же встав з постелі сам не свій
І, осідлавши враз коня гнідого,
Неначе лев, метнувсь у грізний бій,
І горе грекам стріть бійця такого; 1075
Вернувся в місто після перемоги
І там таку прихильність він здобув,
Що всі його любили – хто б не був.
Він став привітним, дружнім і ласкавим,
І найвільнішим також він зробивсь – 1080
Найкращий воїн мужньої постави
Між тих, хто буде, є і був колись.
Його жорстокі жарти уляглись,
Його байдужість і пиха навмисна
Змінилися у добрість безкорисну. 1085
Тепер Троїла залишить пора,
Він пережив удосталь болю й муки,
Та вже прийшло полегшення до ран;
Одужання надійна запорука
У тому, щоб терпляче, без принуки, 1090
До зцілення самому вибрать шлях
І власну долю мати у руках.
Кінець першої книги
Geoffrey Chaucer, Troilus and Criseyde
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=974348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2023
Але в однім ти можеш бути певний, –
Скоріше б я у муках занімів,
Аніж відкрив би твій секрет душевний. 675
Ні, слово честі, я би не посмів
Тебе спинять, кого б ти не любив,
Хоч би й Єлену, братову дружину.
Люби її, обраницю єдину.
На нашу дружбу покладись сповна 680
І розкажи мені усе, як другу,
Хто бід твоїх причина головна;
Без сумніву, усі мої потуги
Тобі не роблять докір чи наругу.
Говорять, що коли прийшла любов, – 685
Нелегко вислизать з її оков.
Відкритість повна, як і недовіра,
Я знаю добре – згубний це порок,
В цих проявах потрібно знати міру,
Та звірити біду – це мудрий крок, 690
Що вбереже тебе від помилок.
Якщо до мене ти довіру маєш,
То розкажи про біль, – якщо бажаєш.
Сказав мудрець:«Самотньому біда, –
Впаде – нема кому подати руку». 695
Та в тебе друг, його рука тверда,
Йому скажи про серця біль і муку;
Не будь, як Ніобея в час розпуки,
Що, скам’янівши, плакала навзрид,
На мармурі від сліз лишивши слід. 700
Ну що ж, хай будуть плач і скарги далі, –
В розмові дружній зменшимо тоді
Твої страждання, смуток і печалі;
І втіху не шукай ти у біді,
Як дурні, що у бідканнях тверді, 705
Котрі, зустрівши горе та досаду,
Не хочуть відшукать для себе раду.
Як кажуть: «Буде втіха бідаку,
Коли побачить іншого в зітханнях».
Нести ми мусим цю печаль гірку, 710
Бо ти і я в любовних пожаданнях.
Сказати правду, я в таких стражданнях,
Що вже біди боятися дарма, –
Для неї місця вільного нема.
О Боже мій, нагнала страх омана, 715
Що я твою улюблену зведу?
Ти ж знаєш добре, хто моя кохана,
Бо все було це в тебе на виду.
Тож знати мусиш істину тверду, –
Якщо я той, кому ти довіряєш, 720
Відрийсь тоді, бо серця біль мій знаєш».
Але Троїл увесь цей час мовчав;
Лежав, неначе був уже в могилі,
Аж тут раптово голову підняв
І обернувсь на слух тієї ж хвилі, 725
Уверх піднявши очі ошалілі,
Та так, що взяв Пандара переляк
І він від того вигляду закляк.
«Отямся!» - крикнув голосом принуки –
Ти що, зваливсь у прірву напівсну? 730
Чи як осел, що чує арфи звуки,
Коли торкне чиясь рука струну, –
Не убагне мелодію ясну,
Його не втопить радості лавина,
Бо він тупий, тому що він – тварина». 735
Пандар словами тими спонукав,
Та від Троїла не почув ні слова,
Бо наміру казати той не мав
Для когось, – хто та пані загадкова.
Бо кажуть: «Завжди палиця готова, 740
Що нею буде битий сам мастак, –
Розумні люди знають, що це так.
Усе, що має дотик до любові,
В секреті мусить бути повсякчас,
Бо все відкрити може зайве слово, – 745
З любов’ю так траплялося не раз;
Тож хитрістю є втеча напоказ
Від того, що людина прагне щиро.
Все це Троїл шептав собі без міри.
Проте, почувши друга гнівний крик 750
«Отямся!», він почав зітхати дивно
І мовив: «Друже, хоч дивлюсь убік,
Та не оглух, тож не кричи надривно;
Я чув твою риторику дослівно,
Та все ж дозволь оплакати біду, – 755
В твоїх примовках втіху не знайду.
Немає ліків від біди моєї,
Хай буде так – я світ цей залишу.
І що для мене приклад Ніобеї?
Забудь старі повчання, я прошу». 760
Пандар промовив: «Ні! Сказать спішу,
Що дурень знайде у сльозах утіху,
А не шукатиме бальзам від лиха.
Тепер я бачу – ти утратив ум.
Скажи, якби я міг побільше знати, 765
Від кого в тебе цей стражденний сум,
Я міг би їй на вушко прошептати
Твій біль (що прагнеш, знічений, сховати),
Й просити ліки для твоїх тривог?»
«О ні, нехай тебе боронить Бог!» 770
«Чому ж? Якщо зробити все надійно,
Немов своє життя на це поклав?»
«О, конче ні, мій брате добродійний».
«А чом же ні?» – «Ти б успіху не мав»
«Ти впевнений?» – «Це так, – Троїл сказав, – 775
І що б ти не робив, не буде згола
Вона з таким невдахою ніколи.
«Гай-гай! – гукнув Пандар – що за дива,
Вважаєш, що твій відчай недаремний?
Що? Може люба пані нежива? 780
О Боже! Звідки взяв ти, що нікчемний?
Лікується цей безум потаємний.
Ти думаєш – для сподівань кінець,
А справи часто ходять навпростець.
Я бачу – терпиш лихо героїчно, 785
Так само Титій в пеклі знемагав,
Чиє нутро птахи терзали вічно, –
Їх грифами у книзі хтось назвав.
Та я знести не можу, щоб страждав
Ти в западні безглуздої зневіри, 790
Що для твоїх страждань немає міри.
У тебе в серці поселився страх,
І злість пуста, і гонор непомірний;
Не дасть зневіра, що в твоїх очах,
Щоб допоміг для тебе друг настирний, 795
Хоч і надасть він довід достовірний.
Отож лежи, – полюбить хоч одна
Абиколи такого барана?
Про смерть твою подумає глузливо
(Чому ти вмер не знатиме вона), – 800
Що ти зі страху дух віддав, можливо,
Бо греками обложена стіна?
Господь! Подяку матимеш сповна!
А місто буде повнитись плітками:
«Невдаху чорт забрав із потрухами». 805
Ти можеш гірко плакать в самоті,
Й любити ту, котра цього не знає,
Даремні будуть мріяння пусті, –
Безвісність й забуття тебе чекає.
Багато хто вже двадцять літ кохає, 810
І ця любов у них, немов свята, –
Ніколи не торкнуть її вуста.
То що? Він має з відчаю страждати,
Чи з острахом чекати свій загин,
Чи вбить себе і більше не кохати? 815
О ні, щоденно бравим буде він,
Щоб міг її любити лиш один,
Служіння їй нести, як нагороду,
І мати неосяжну насолоду».
Троїла зачепили ці слова, 820
Подумав, що який він дурень повний,
В словах Пандара правда є жива,
Себе убивши, згубить шал любовний,
А вчинок буде ниций і гріховний;
Не буде в смерті тій її вина, 825
Не знатиме, що привід – це вона.
Від тих думок він тяжко став зітхати,
І мовив: «Гей! Робити що тоді?»
На що Пандар: «Мені все розказати, –
Хто так тебе тримає у біді; 830
Якщо ж не поможу в твоїй нужді
І скутків не дадуть мої потуги, –
Повісь мене, порізавши на смуги».
Троїл тоді: «Та ці слова, на жаль,
Бог знає, зовсім не поможуть, 835
Бо тяжко вгамувать мою печаль,
Фортуни, знаю, хід мені ворожий,
Ніхто з людей уникнути не може
Її страшного колеса цілком,
Бо вільним грає, грає й кріпаком». 840
Пандар на те: «Фортуну ти картаєш
У гніві, так, відчув це з перших слів.
Фортуна долю всім, хіба не знаєш,
Незмінно визначає з правіків?
Дасть Бог, ти спокій знайдеш з плином днів, 845
Бо радощів її пройдуть щедроти, –
За ними пропадуть також скорботи.
Бо як застрягне колесо на мить,
Вона уже Фортуною не буде.
Тож колесо, коли вперед біжить, 850
Несе Фортуни непостійність всюди, –
Отож вона й про тебе не забуде,
Як буде із тобою йти не раз,
І ще для твого співу буде час.
Чи приймеш ти усе, що я благаю, 855
Спустивши з горя голову сумну?
Тому, хто щиро помогти бажає,
Відкрий спочатку рану кривавну.
До Цербера хоч кинь у глибину,
Хоч навіть будь вона мені сестрою, 860
Була б вже завтра разом із тобою.
Тепер скажи ім’я, що так ховав,
Щоб міг твою я вдовольнити мрію.
Чи знаю я її? Скажи, щоб знав, –
Тоді на успіх матиму надію». 865
І тут Троїл від шоку червоніє,
У венах струменить бентежна кров.
«Ага!– гукнув Пандар, – кінець розмов!».
Зі словом цим почав трясти Троїла:
«Негіднику! Скажи ім’я мені». 870
Та бідний принц вже зовсім став безсилий,
Немов горів в пекельному вогні,
Лиш мовив: «Горе в серця глибині
Таке солодке, – звать його Крессіда».
І від страху зробився, як сновида. 875
Коли почув її ім’я Пандар,
То радісно гукнув: «Мій друже милий,
Юпітером клянусь, найкращий дар
Любов для тебе принести зуміла,
Бо ум її, краса й душевна сила 880
Несуть відраду серцю і очам.
Гадаю, що про гідність знаєш сам.
698 Ніобея (Ніоба) – дочка Тантала і Діони. Мала шість синів і шість дочок. Була близькою подругою Лето. Якось Ніобея запишалася своїми дітьми — Ніобідами — і надумала зрівнятися з Лето, яка мала лише двох дітей (Аполлон і Артеміда). Дочка Тантала стала говорити, що вона більш плодюча, ніж богиня Лето, і та розгнівалася. Роздратована зарозумілістю Ніоби, Лето звернулася до своїх дітей, які своїми стрілами знищили всіх дітей кривдниці.
Після смерті дітей Ніоба прийшла в Сіпіл до свого батька Тантала і там, звернувшись до богів, перетворилася на камінь, з якого вдень і вночі текли сльози.
Лето — дочка титана Кея та Феби, дружина Зевса, мати Аполлона й Артеміди.
786 Титій – велетень. За намагання зґвалтувати Лето, Зевс уразив його блискавкою і скинув в Аїд. Там два грифи терзали печінку (серце) розпластаного Титія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=965891
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2022
Втекли всі інші острахи від нього, –
Облога і загроза для життя,
Не мав у серці більшої тривоги, 465
Аніж печаль, неспокій, сум’яття, –
Чи буде в ній до нього співчуття,
Чи зможе бути їй він чоловіком,
Чи дасть йому життя від смерті ліки.
І навіть звага у страшних боях, 470
Що проявляли Гектор із братами,
Не зрушила його у почуттях,
Але коли стрічався з ворогами,
То в бій ішов відважний до нестями,
Долав грозу його нестримний гнів, – 475
Здавалося, було це дивом з див.
Але це не озлобленість до греків
І не бажання місто вберегти
Вели його у бій, на небезпеку,
Ішов він до найвищої мети – 480
В її очах признання досягти.
І в тих щоденних зіткнень круговерті
Його боялись греки, наче смерті.
Тепер любов забрала в нього сон,
І їжу лютим ворогом зробила, 485
І віддала для туги у полон,
І так обличчя кольори змінила,
Що кожному побачити хватило,
Якою він хворобою хворів,
Що він любовним полум’ям горів. 490
Казав, що в нього лихоманка зрання,
Але ніхто тут правди не збагне:
Чи то його не розуміла пані,
Чи тільки удавала – з двох одне,
Здалось, її не зрушило смутне 495
Його лице, ні мучення безжальні,
Ні серця біль, ані думки печальні.
Троїл від тих страждань цілком зачах,
І став від муки майже знавіснілий,
Назавжди в ньому поселився страх, – 500
Не він, а інший є для неї милий,
І від думок тих серце кривавило.
Але про те сказати він не смів,
Щоб світ не бачив жару почуттів.
Але коли скидав страждань верети, 505
Корити починав себе він знов
І мовив:«Дурню, ти попав в тенета,
Раніше ти осміював любов, –
Тепер гризи дулевину оков,
Бо звик ти всіх закоханих картати, 510
За те, що сам не можеш подолати.
І скажуть що закохані тепер?
Коли про все дізнаються, всяк буде
Сміятись заочі : «Ось кавалер
Хвалився мудрістю своєю всюди, 515
Не міг про нас сказать щось без огуди, –
Тепер сам піде в танець стрімголов,
До тих, кого позначила Любов».
Або ще скажуть: «О, сумний Троїле,
Якщо Господь тобі любов дає, 520
То вибери таку, що серцем милим
Журбу й печаль дощенту розіб’є;
В любові студить все єство твоє
Ця пані, наче зимові морози,
А ти за нею ллєш гарячі сльози». 525
Нехай, о Боже, смуток цей веде
Мене у гавань смерті неминуче!
Ах, може, серце втіхи там діжде, –
Інакше страх мене цілком замучить,
Що стануть явні жалощі гнітючі, 530
І всі сміятись будуть від душі,
Й складатимуть уїдливі вірші.
Рятуй, мій Боже, й ти, безмірно люба,
В чиїх тенетах розум мій змарнів!
О серце дороге, врятуй від згуби, 535
Бо я б усе життя моє хотів
Тебе любити – до останніх днів.
Від погляду твого душа радіє,
Тож дай мені хоча б якусь надію».
І ці слова, й багато інших теж, 540
Казав до неї в скаргах нерішучих
І виливав печаль свою без меж,
І майже тонув у сльозах горючих.
Все марно – серця зов її не мучив.
Коли ж гадав про марноту образ, 545
Його печаль зростала в сотні раз.
Коли він так журився в самотині,
Зайшов Пандар, його сердечний друг,
В покої царські і почув неспинні
Стогнання друга, що неслись навкруг. 550
«Гай-гай! – він крикнув, – чом ослаб твій дух?
О, милість Божа! Що з тобою стало?
Невже то греки так тебе здолали?
Ти може маєш почуття вини,
Чи впав у нерозділене кохання, 555
Чи плачеш від злочинства глибини
І в остраху шукаєш покаяння?
О Боже, вбережи їх від страждання,
Отих, хто наше місто обступив
І гольтіпак до святості привів!» 560
Пандар тому й почав таку розмову,
Щоб у душі його зробити злим,
І щоб та злість його збудила знову,
Щоб дух його зробився знов твердим, –
Хоч добре знав, що в порівнянні з ним 565
Там не було більш мужньої людини,
І що йому уразливі ці кпини.
«Яка тебе нагода привела –
Спитав Троїл, – у час тяжкий знемоги,
Мене хто зможе визволить від зла? 570
Йди від плачу мого, заради Бога,
Тебе хай не смутить конання строге –
До мене смерть ступила на межу,
Тож геть іди – це все, що я скажу.
Якщо ж гадаєш, що від страху хворий, 575
То це не так, тож глузувати кинь,
Я тут ретельно так ховаю горе,
І навіть греків войовнича тінь
Не є причина смутку і болінь.
А що секрет я свій не розкриваю, 580
То не гнівись, – на краще уповаю».
Пандар, м’який від жалю і журби,
Все повторяв: «Гай-гай! Вернись до тями!
Мій друже – мовив, – наших душ скарби,
Любов і чесність, що були між нами, 585
Тепер неначе стали ворогами:
Від мене ти сховав страждань тягар, –
Не віриш в те, що я твій друг Пандар?
Я розділю з тобою біль і муки,
Якщо для тебе втіху не знайду; 590
Це друга право вільно, без принуки,
Ділить з тобою щастя і біду.
Я мав і маю пристрасність тверду –
Усе моє життя тебе любити.
Відкрий біду, скажи про все відкрито». 595
Тоді зітхнув спечалений Троїл
І мовив так: «В знак Божої любові
Скажу про все, зібравши рештки сил,
Хоч серце розірватися готове,
Та не даси моїй душі ти схову. 600
Не думай, що не вірю я тобі,
Тож слухай, друже, чом я у журбі.
Любов, котру хтось схоче побороти,
Йому страждання принесе нове;
Мене у відчай кидає скорбота 605
І просто в смерть моя душа пливе;
Замучило так прагнення живе,
Що більша радість згинути від зброї,
Ніж стать царем у Греції чи в Трої.
Тож, вірний друже, досить про печаль, 610
Тепер вже знаєш ти причину горя,
І ради Бога, мій остиглий жаль
Сховай в собі, забудь слова суворі,
Бо будуть глузування і докори,
Якщо прознають – радість май в собі 615
І дай мені померти від журби».
«Як міг таке ховати ти від мене, –
Сказав Пандар, – людино ти дурна?
Можливо, дам пораду сокровенну
Й тебе із горя виручить вона». 620
На що Троїл:«Була б це дивина,
Завжди в любові мав ти тільки лихо,
Як, чорт візьми, мені даси утіху?»
«Троїле, так! Та чуй – сказав Пандар, –
Я дурнем був, та часто так бувало, 625
Що той, хто носить справ лихих тягар,
Рятує друга від скорбот навали.
Я часто бачив, як сліпий недбало
Проходить там, де зрячий упаде;
І часто дурень мудрого веде. 630
Точильний камінь, круглий чи плескатий,
Спроможний гостро лезо наточить;
Якщо побачиш – час я марно стратив,
Учися берегти що кожну мить, –
Нерідко дурень мудрого повчить. 635
Так зробиш – стане розум твій безмежним,
Пізнаєш все, зрівнявши з протилежним.
Як може знати хтось солодкий смак,
Якщо в житті не знав смаку гіркого?
Ніхто не буде радісним отак, 640
Як той, хто мав страждання і тривоги.
Там біле з чорним, сила і знемога, –
Одне із одним з’єднані навік,
І все це бачить мудрий чоловік.
Я, згідно з протилежності законом, 645
В любові мав не радість, а біду;
Твоїй душі, замученій полоном
Тяжких думок, пораду я знайду,
Щоб почуття привів ти до ладу;
На двох тягар твій хочу розділити, 650
Так легше буде нам його носити!
Я пам’ятаю ті слова прості,
Що їх Енона-німфа в час розлуки
Твоєму брату Парісу в листі
Писала з наріканнями на муки; 655
Я думаю, його ти брав у руки».
Троїл:«Не попадавсь мені той лист».
Пандар на те: «Тоді послухай зміст:
«Феб першим став в медичній справі,
До лікування мав значний талан, – 660
Міг дати поміч, знав цілющі трави,
Але себе не врятував від ран,
Коли його загнало у капкан
Кохання до дочки царя Адмета, –
Не зміг журби розплутати тенета». 665
На жаль, я теж нещасний, як і ти,
Коханням нерозділеним розбитий,
І все ж тобі я зможу помогти;
Ти не шукай більш докорів сердитих.
Я знаю, що не зможу так злетіти, 670
Як яструб, що ширяє в вишині,
Та слово в поміч дай сказать мені.
548 Пандар був захисником Трої під час Троянської війни. Був особливо вправний зі стрільби з лука, якого йому дав Аполлон.
653 Енона– німфа, дочка Кебрена, бога річки, що текла у Трої. Була першою дружиною Паріса, котрому народила сина Корифа.
664 Адмет – цар міста Фер у Фесалії, син Ферета. В юності брав участь у поході аргонавтів. Коли Аполлон був засуджений Зевсом за вбивство циклопів на рік служби у смертного, то був відданий у пастухи до Адмета, котрий відносився до нього з великою пошаною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2022
Ми, діти, смакуєм
Доволі утіх,
Жартуєм, кепкуєм,
Бунтуєм усіх.
Співаєм, горланим
І скачем живі,
І бігаєм рано
Довкола в траві.
Чому ні? Зітхати
Ще буде пора!
Хто хоче бурчати,
Той геть із двора.
Які там пригожі
І квіти, й трава,
Ніхто це не зможе
Убрати в слова.
Гей, братику, жваво
Качайся в траві,
Придумуй забави
Та ігри нові!
Коли постарієм –
Забудем таке,
Нам серце ствердіє
І стане жорстке.
Гей, глянь, милий брате,
Метелик летить!
Хтось хоче спіймати?
О ні, відпустіть!
Ось друг його лине,
Не бавтеся з ним, –
З плачу перший згине
За другом своїм.
[i]Чи ж там не співають?
Спів лине з грудей!
Чудесно в розмаю
Співа соловей.
В садочку він стиха
На яблуню сів, –
Для нашої втіхи
Продовжує спів.[/i]
[i]Спустися, мій брате,
Відкрийся мені, –
Тебе хто співати
Навчив ці пісні?
О, хай не змовкає
Пташина мала!
Щоб пісня із гаю
Нам радість несла[/i].
[i]Та де ж пташка мила?
Вже зникли сліди.
Он там полетіла, –
Вернися сюди!
Даремно, – для втіхи
Закінчився час:
Хай радість – не лихо
Охоплює нас.[/i]
Із квітів сплетемо
Віночки нові.
Фіалки знайдемо
В зеленій траві.
Дарує нам мати
Цілунки й любов.
Гей, можу багато
Їх мати. Агов!
Ах, сонце яскраве
Вже хоче зайти?
А ми все ще жваві,
Ах, сонце, прости!
До завтра, ватаго,
Добраніч для всіх!
Знов завтра розваги
І радісний сміх.
Wolfgang Amadeus Mozart, Das Kinderspiel (Christian Adolf Overbeck )
Wir Kinder, wir schmecken
Der Freuden recht viel,
Wir schäkern und necken,
Versteht sich im Spiel;
Wir lärmen und singen
Und rennen rundum,
Und hüpfen und springen
Im Grase herum.
Warum nicht? - Zum Murren
Ist's Zeit noch genug!
Wer wollte wohl knurren,
Der wär' ja nicht klug.
Wie lustig steh'n dorten
Die Saat und das Gras!
Beschreiben mit Worten
Kann keiner wohl das.
Ha, Brüderchen, rennet
Und wälzt euch im Gras!
Noch ist's uns vergönnet,
Noch kleidet uns das!
Ach, werden wir älter,
So schickt's sich nicht mehr,
Dann treten wir kälter
Und steifer einher.
Ei, seht doch, ihr Brüder,
Den Schmetterling da!
Wer wirft ihn uns nieder?
Doch schonet ihn ja!
Dort flattert noch einer,
Der ist wohl sein Freund,
O schlag' ihn ja keiner,
Weil jener sonst weint.
[i]Wird dort nicht gesungen?
Wie herrlich das klingt!
Vortrefflich, ihr Jungen,
die Nachtigall singt.
Dort sitzt sie, dort oben
Im Apfelbaum, dort;
Wir wollen sie loben,
So fährt sie wohl fort.[/i]
[i]Komm Liebchen hernieder
Und lass' dich beseh'n!
Wer lehrt dich die Lieder?
Du machst es recht schön!
O lass' dich nicht stören,
Du Vögelchen du!
Wir alle, wir hören
So gerne dir zu.[/i]
[i]Wo ist sie geblieben?
Wir seh'n sie nicht mehr.
Da flattert sie drüben.
Komm wieder hier her!
Vergeblich, die Freude
Ist diesmal vorbei:
Ihr tat wer zu Leide,
Sei, was es auch sei. [/i]
Laßt Kränzchen uns winden,
Viel Blumen sind hier.
Wer Veilchen wird finden,
Empfängt was dafür.
Ein Mäulchen zur Gabe
Gibt Mutter, wohl zwei.
Juchheisa! Ich habe,
Ich hab' eins, juchhei!
Ach, geht sie schon unter,
Die Sonne, so früh?
Wir sind ja noch munter,
Ach, Sonne verzieh'!
Nun morgen, ihr Brüder,
Schlaft wohl, gute Nacht!
Ja, morgen wird wieder
Gespielt und gelacht.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961861
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2022
Тепер, змарнілий духу, кинь міщанські ринки.
Втікай! Сльозяться очі від людського свару.
Лікують спокій нив і міць лісного чару.
У зелені там ждуть на тебе відпочинки.
Тебе обплутають лісних снів павутинки,
Й метелики кругом, що смокчуть мед нектару.
Мовчанням сповнені глибокі прірви яру,
А серед нив тобі наспівують обжинки.
Там важ, як пахнуть сосни, мчаться стрімко хмари,
Як жайвір дзвонить, марять заспані отари:
Хай як у сні – безжурний дух спішить за дивом.
Забудь усе! Розлитись у природі треба!
Зробись дитям і зійдуть ангели до тебе
Із райського спочинку колисковим співом.
Antoni Lange
Las
Teraz, znużony duchu, porzuć miejskie rynki,
Uchodź! Oko się łzawi pośród ludzkich gwarów.
Lekarką jest ukojność pól i leśnych czarów.
W zieleni tam czekają ciebie odpoczynki.
Tam otoczą cię kołem snów leśnych boginki
I motyle, co z kwietnych sączą miód nektarów —
Tam milczeniem bezkreśnem szemrze cichy parów,
A śród pól już ci pląsem śpiewają dożynki.
Tam, waż, jak sosny pachną, jak się chmury gonią,
Jak trzody marzą senne, jak skowronki dzwonią:
Niech jak we śnie — trosk próżny duch ściga marzenia.
Zatrać myśl, pamięć, wszystko! Rozpłyń się w żywioły!
Dzieckiem bądź, a ku tobie zejdą archanioły,
Śpiewając kołysankę raju odpocznienia.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022
I
Метелики – як квіти білі,
Суцільним роєм землю вкрили,
В дитячих танцях розшалілі
Свої зложили сонні крила.
Спустило небо вниз мусліни,
Накрили землю білі стелі…
Прийшли для білих снів години
У теплій сніговій постелі.
З висот, з небесної блакиті,
Зійшла униз невидна діва:
В вінку сріблястих білих квітів, –
Ворожка спокою правдива.
Сказала: Станьте – водам плинним;
Спочиньте! – квітам, що у гаї;
Засніть! – рекла роям бджолиним
І нивам тихим і безкраїм.
Криштальним склом зробила води,
Вгорнула землю в шубу з пуху;
У білизні спить дух природи,
Нема лиш сну людському духу.
II
Потоки мерзлих сліз безсилих
Гладінню неба йдуть блідою,
На срібних піднятих вітрилах
Хмарки несуться чередою.
Льодистим блиском зір проміння
Іскрить на поле сніжно-біле
І розливає безгоміння
Меланхолійне, оніміле.
І спокій дивний, без тривоги,
Спустивсь на сніжну млу сріблисту,
На сонні ниви і дороги
Мовчання впало урочисте.
Вітри замовкли, стихли шуми,
Мовчать тополі загадково;
Глибокі марення й задуми,
В блакить зглядають тихі сови.
Здаля лиш чути неспокійний
Крил вітряка політ скрипучий;
А дух з собою точить війни
І в ньому, в тиші, ця ось буча!
Antoni Lange
Echa zimowe.
I
Motyli białych — kwiatów białych,
Padły na ziemię gęste roje:
W dziecinnych pląsach rozszalałych,
Złożyły senne płatki swoje.
Spuściło niebo swe muśliny,
I otuliło świat ich bielą...
Nadeszły białych snów godziny,
Pod śnieżną, ciepłą ich pościelą.
Z niebieskich wyżyn pozaświatów,
Dziewica zeszła niewidzialna:
W wieńcu srebrzystych białych kwiatów,
Spokoju wróżka tryumfalna.
I rzekła: Stańcie — płynnym zdrojom.
Spocznijcie! — rzekła kwiatom leśnym,
Uśnijcie! — rzekła pszczelnym rojom —
I polom niemym i bezkreśnym.
I szkłem osnuła wód kryształy,
Osnuła ziemię futrem puchów;
Śpi duch przyrody w bieli cały,
Lecz niema snu dla ludzkich duchów.
II
Niby potoki łez zmarzniętych
Po niebie lila jasno-bladem,
Na srebrnych żaglach rozwiniętych,
Maleńkie chmurki płyną stadem.
Lodowym blaskiem gwiazd promienie
Skrzą się nad pola śnieżno-białe,
I rozlewają w krąg milczenie
Melancholijne, oniemiałe.
I jakiś pokój dziwnie błogi
Ogarnął śnieżne mgły srebrzyste;
Na senne chaty, pola, drogi
Milczenie padło uroczyste.
I zamilkł wiatr, ucichły szumy
Korony topól szkieletowej;
Marzenia pełne i zadumy,
W błękity patrzą nieme sowy.
I tylko zdala niespokojne
Słychać huczenie śmig wiatraka;
I duch ze sobą toczy wojnę
I w nim, śród ciszy, wrzawa taka!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2022
Повні поваги і гнівом вогненні
Стали сьогодні лиш згадок луною,
Співом пташиним і хмар пеленою:
Ці – незамінні, а ці – незбагненні.
Гнівним богам – володінь їх сторожа,
І для закоханих – вірність присяги,
Діточкам – дітки, лиш більше пригожі,
А для поетів – це безмір наснаги!
Мертвим – відквітлі лілеї зів’ялі,
Лицарям – міць із котла вогняного,
А для заснулих – у снах сни оспалі,
Ну а мені – разом все і нічого!
Тим же русалкам, що в водах зродились, –
Спільною казкою в небі зробились.
Bolesław Leśmian
Niegdyś powagą i grozą płomienni
Niegdyś powagą i grozą płomienni –
Stali się dzisiaj wspomnieniem i echem,
Wymysłem ptaków, obłoków uśmiechem,
Ci – niezastępni i ci – niezamienni.
Dla gnuśnych bogów są stróżami ziemi.
Dla zakochanych – wzorem lub przysięgą,
Dla dzieci – dziećmi, lecz bardziej pięknemi,
A dla poetów – przyrównań potęgą!
Dla zmarłych – lilią, wykwitłą za wcześnie,
A dla rycerzy – ogniem i żelazem,
A dla uśpionych – zaledwo snem we śnie,
A dla mnie – niczym i wszystkim zarazem!
Zaś dla rusałek, zrodzonych wód jaśnią,
Są zaniedbaną w błękitach współbaśnią…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2022
Бо якби тебе я стрів, як перший раз,
В іншому саду чи в іншім лісі, –
Може б він інакше зашумів для нас,
Схований у маревній завісі…
Може б інші квіти, зелень лісова,
Доторкнулись до долонь тремтливих,
Може б якісь інші, не такі слова,
Падали б поспішно з вуст манливих…
Може би і сонце полонило б нас,
Грівши дух наш у троянд віночку,
Ох, якби тебе я стрів, як перший раз,
В іншім небі, в іншому садочку…
Bolesław Leśmian
Gdybym spotkal ciebie znowu…
Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz,
Ale w innym sadzie, w innym lesie -
Może by inaczej zaszumiał nam las
Wydłużony mgłami na bezkresie....
Może innych kwiatów wśród zieleni bruzd
Jęłyby się dłonie dreszczem czynne -
Może by upadły z niedomyślnych ust
Jakieś inne słowa - jakieś inne...
Może by i słońce zniewoliło nas
Do spłynięcia duchem w róż kaskadzie,
Gdybym spotkał ciebie znowu pierwszy raz,
Ale w innym lesie, w innym sadzie...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2022
Зачини вікно... Сад вкрай співучий.
Очі в сон, чи в смерть спіши закрить.
Кривда наша пройде неминуче!..
І життя мине... Вже час спочить...
День новий іде у хмарах білих
Без тривог, що в ньому нас нема...
Та всього, що ми перетерпіли,
Хай сліди хоч збереже пітьма!
Чим спокутать будем жах омани,
Сліз напругу і безплідний час,
Як загоїть смерть криваві рани,
Рани, що колись терзали нас?
Bolesław Leśmian
Krzywda
Zamknij okno...W ogrodzie - zbyt śpiewno.
Oczy do snu lub do śmierci zmruż.
Krzywda nasza kończy się na pewno!..
Życie - mija... Wolno spocząć już...
Dzień się nowy na obłoków bieli
Nie zatrwoży, że ciał naszych brak...
Lecz to wszystko, cośmy przecierpieli,
Niechaj we mgle ma choć drobny znak!
Bo czym zgrozę odkupić zagłady,
Łez wysiłek i ten pusty czas,
Gdy śmierć zniszczy nawet ran tych ślady,
Ran, co niegdyś tak bolały nas?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022
Чужою снишся. Даль без тла,
Блиск вічності у хмарі.
Летим ми разом. Мла і мла!
Бог, тьма, обрив, примари.
До мороку ведеш мене,
Твій шепіт можу чути:
«Я ж тільки сон, котрий мине!
Це маєш не забути...»
Я знаю. Мчим у вишині,
Де невідомі мети.
Як трудно снишся ти мені!
Моя ти яво, де ти?
Bolesław Leśmian
We śnie
Śnisz mi się obco. Dal bez tła,
Wieczność się w chmurach błyska.
Lecimy razem. Mgła i mgła!
Bóg, ciemność i urwiska.
Do mgły i mroku naglisz mnie
I szepcesz, zgrzana lotem:
"Toć ja się tobie tylko śnię!
Nie zapominaj o tem..."
Nie zapominam. Mkniemy wzwyż
Do niewiadomej mety.
O, jak ty trudno mi się śnisz!
O, jawo moja, gdzie ty?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022
XXXII
Чому мені таке життя дав, Боже?
Чому дав душу горду і безплідну,
безсильно дику, враженнями бідну,
що ранку жде у смерку зловорожім?..
Чому Ти зорі показав на небі
і скинув в прірву, де світила гаснуть,
й казав шукати зір примару ясну,
і вічно падать, линучи до Тебе?..
XXXIII
Я падаю і піднімаюсь знову,
і так страшна та схрещена дорога,
що аж забув – веде вона до Бога;
прошу спочинку й від тривоги схову.
Я падаю і в поросі валяюсь,
і знов встаю, і пил з лиця стираю,
а хрест тяжить, а Бог мене гукає, –
тож йду вперед, хоч гнуся і схиляюсь.
XXXIV
Прощай мій світе! Встав я на повозі,
і натягнули упряж дикі коні, –
тримать їх довше я уже не в змозі:
рвуть срібний повід, скачуть невгомонні.
Тож уперед! Прощай же земле мила!
Шалений мчусь на дальню путь ворожу, –
блиск осліпив і громом оглушило,
аж ось безодня – та вернуть не можу!
Jerzy Żuławski
Cień: XXXII- XXXIV
XXXII
Przecz mnie ty, Panie, skazał na to życie?
przecz mi dał duszę wielką a niepłodną,
bezsilnie dziką i wciąż wrażeń głodną,
ciemności pełną a śniącą o świcie?...
Przecz mi Ty gwiazdy pokazał na niebie
i strącił w otchłań, kędy światła gasną,
i tęsknić kazał za gwiazd marą jasną,
i wiecznie padać, wznosząc się do Ciebie?...
XXXIII.
Upadam ciągle — i znowu się wznoszę,
i tak mi straszna ta krzyżowa droga,
iż zapominam że wiedzie do Boga —
i końca błagam, i spoczynku proszę.
Upadam ciągle i tarzam się w pyle,
i wstaję znowu, pył otrząsam z czoła;
a krzyż mię ciśnie, a Bóg naprzód woła — —
więc idę naprzód, choć gnę się i chylę.
XXXIV
Żegnaj mi, świecie! Stoję na rydwanie;
dzikie rumaki targają uprzężą, —
dłużej ich trzymać już nie jestem w stanie:
dębią się, skaczą, srebrne lejce prężą...
Więc naprzód! dalej! Żegnaj, piękna ziemio!
Pędzę szalony gdzieś w nieznaną drogę, —
błyski mnie ślepią, wiatr i gromy niemią —,
a oto przepaść — — lecz wracać nie mogę!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948976
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022
XXIX
Залишусь сам? Сам буду я до краю...
І добре так! Мені не треба люди!
Кричать: шалений! Їхній голос будить
мене зі сну, мов сонця схід чекаю!
Схід сонця? Ні! Йде вічна ніч у хату,
мій сон недоспаний, глухий, камінний, –
залишусь сам, як в повиток, сумлінно,
в пітьму сповиє смерть мене, як мати!
XXX
Сміявсь багато – плакав теж багато,
був я самотній, хоч і був коханий,
і сповнений життя до смерті гнаний,
сумний у щасті, в попелі пихатий.
Дитям у руки лютню взяв для співу,
та перший струн акорд мене поранив,
і пальцями водив по струнах рваних,
сплячи забув – життя просплю щасливе…
XXXI
Життя не прагну й смерті я не хочу,
прошу, мій Боже, наладнати груди
на спів останній – потім хай же буде
Твоя лиш воля – арфу рви пророчу!
Розбий її, та не лишай нагоди
пустити пісню в світ, щоб світ підняти
з пітьми – хай в сонце полетить крилата
і поведе з собою збуджені народи!
Jerzy Żuławski
Cień: XXIX-XXXI
XXIX
Sam więc zostanę? sam już aż do końca...
Tak dobrze! dobrze! Nie potrzeba ludzi! —
mówią: szalony! — a mnie głos ich budzi
ze snu, jak gdybym czekał wschodu słońca!
Wschodu? — o, nigdy! Noc nadchodzi wieczna,
sen nieprzespany, kamienny i głuchy —
i sam zostanę — w ciemność, jak w pieluchy,
śmierć mię spowije, macierz ta serdeczna!
XXX
Śmiałem się wiele i płakałem wiele,
byłem samotny, mimo, że kochany,
a pełen życia, a na śmierć skazany,
w szczęściu tęskniący i dumny w popiele.
Dzieckiem do lutni wziąłem się i pieśni,
lecz pierwszy akord strun mi rozstroił,
a jam z palcami na zerwanych roił,
i śniąc — zapomniał, że się życie prześni...
XXXI
Nie pragnę życia, ani śmierci wołam,
lecz proszę-ć tylko, pierś mi nastrój, Panie!
na śpiew ostatni — potem niech się stanie
Twa wola —: harfę wyśpiewaną połam!
Roztrzaskaj harfę, ale daj jej wprzódy
pieśń w świat wyrzucić, co lodami świata
wstrząśnie i w słońce poleci skrzydlata,
wiodąc za sobą przebudzone ludy!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022
XXVI
Її не прагну – знаю близько хижа,
її не кличу – знаю буде скоро,
хоч груди затулю – зайде сувора,
а ляжу – жаль, що не хреста підніжжя.
Ах! Відійшов від тих сторін навіки,
де хрест для мовчазних могил сторожа,
і там впаду, де пустка зловорожа, –
роздерті груди, зморені повіки.
XXVII
Під вікнами йшов похорон до схову,
співали ксьондзи глухо і побожно,
і їхній спів всі вторили тривожно:
«З землі піднявся – в землю ляжеш знову!»
Співали ксьондзи, сяяли грімниці,
а довгий хід тягнувся так поволі;
вже з міста вийшов, вів по стежці в полі
труну в самотню цвинтарну каплицю.
XXVIII
О, матінко! Пробачиш ти для мене,
що молодим зійшов з твого коліна?
І хоч гашиш в житті кипів шалено, –
сльозами злитий кожний кус хлібини…
Оббігши землю, нерозумне чадо
з життям подертим йде до твого храму, –
в широкім світі не знайшов відраду,
коли з твоїх колін утік я, мамо!
Jerzy Żuławski
Cień: XXVI-XXVIII
XXVI
Ja jej nie pragnę — lecz wiem, że się zbliża;
ja jej nie wołam — lecz wiem, że nadchodzi;
choć pierś zasłaniam — ona w nią ugodzi,
legnę — i żal mi, że nie u stóp krzyża — —
Ach! już odszedłem od tych stron daleko,
gdzie krzyż dla grobów spokojnych strażnikiem,
i paść mi trzeba na pustkowiu dzikiem
z piersią rozdartą, otwartą powieką.
XXVII
Pogrzeb dziś ciągnął przed oknami memi;
księża śpiewali głucho i nabożnie,
a słowa pieśni lud powtarzał trwożnie:
»Z ziemi powstałeś i wrócisz do ziemi!«
Księża śpiewali, błyszczały gromnice,
a długi pochód ciągnął się tak wolno;
już wyszedł z miasta, wiodąc ścieżką polną
trumnę w samotną cmentarną kaplicę — —
XXVIII
O, matko moja! wszak ty mi przebaczysz,
żem się tak młodo zerwał od twych kolan? —
Choć w czarze życia mego kipiał haszysz,
każdy kęs chleba łzami był mi polan...
Obiegłszy ziemię, marnotrawne dziecię,
z łachmanem życia staję przed twą chatką:
szczęścia-m nie zaznał na szerokim świecie,
odkąd od kolan twych odbiegłem, matko!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2022
XXIII
Старий вулкан дрімав в льодах північних
і, дивлячись на сніг і лід недвижні,
гадав, як зникли би поля ці сніжні,
якби він кинув жар нуртин правічних...
В нутрі своєму чув вогонь він лютий,
та жар гасив, дививсь очима скнари
на світ, піднявши голову у хмари.
Дививсь і льодом став, морозом скутий...
XXIV
Нема надії, хто в човні старому,
без паруса, стерна, один на хвилі
летить з вітрами! В повному безсиллі
кінець побачить в крутежі страшному.
Нема надії, та усе ж не скаче
в бурливу відхлань, у кипуче море,
хоч знає, що йому погаснуть зорі,
і знає, що за ним ніхто не сплаче.
XXV
Коли життя із тіла рветься нині,
дух хвильку відчуттів предивних має:
дерев шуршання, пах квіток сприймає,
потоків шерех і пісні пташині.
Отож, коли сиджу в саду вечірнім,
здається, що сиджу у друзів гроні:
троянди запах, спів пташок у кроні,
і все смутніш в моєму серці вірнім.
Jerzy Żuławski
Cień: XXIII- XXV
XXIII
W północnych lodach drzymał wulkan stary
i na śnieg patrząc, na lody bezbrzeżne,
dumał, jak znikły by te pola śnieżne,
gdyby on rzucił na nie swoje żary...
I czuł w swem wnętrzu płomienia odmęty,
lecz iskier skąpił i patrzył z pogardą
na świat, podnosząc w chmury głowę hardą —
Patrzył — i zastygł w lód, sam mrozem ścięty..
XXIV
Niema nadziei, kto w spękanej łodzi
bez żagli, steru, na oślep po fali
pędzi z wiatrami! Nic go nie ocali,
a patrzeć musi, jak koniec nadchodzi.
Nie ma nadziei, a przecież nie skacze
w burzliwą otchłań, lecz deski się chwyta,
choć wie, że żadna gwiazda nie zaświta,
i wie, że nigdzie nikt po nim nie płacze.
XXV
Kiedy już rwie się życie w ziemskiem ciele,
duch chwile dziwnych jasnowidzeń miewa:
rozumie kwiatów woń i szumy drzewa,
szmer potoków i ptaszęce trele.
I tak — gdy siedzę w ogrodzie wieczorem,
myślę, że jestem w towarzyszy gronie;
ptaki mi baśnie prawią i róż wonie —
i coraz smutniej w mojem sercu chorem —
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2022
[i]Спи, дитя, і мир тут буде
Цілу ніч...[/i]
Слова колисанки невідступно крутилися в її голові, як і оцей безупинний орегонський дощ, що стукотів по даху та у вікно.
Ця пісня, котру вона співала для Бетс Ен, коли дівчинці було три чи чотири роки, сиділа в її голові безкінечним відлунням. Двадцять п’ять років минуло з того часу, коли вони вдвох – мати і дочка, сиділи на кухні їхнього сімейного будиночка на околиці Детройта. Вона, Ліза Полемус, ощадлива молода мати і дружина, зігнувшись над пластиковим столом, тяжкою працею заробляла долари.
Вона співала своїй доньці, котра сиділа напроти, зачарована спритними маминими руками.
[i]Я з любов’ю поруч буду
Цілу ніч.
Йдуть сонливості хвилини,
Гори сплять і сплять долини.[/i]
Ліза відчула судому у правій руці, котра не була належно вилікувана. Тільки зараз вона зауважила, що все ще затято стискає телефонну трубку після тої новини, котру вона тільки-що почула. До неї їхала дочка.
Дочка, з котрою вона не спілкувалася вже більше трьох років.
[i] Пильнуватиму дитину
Цілу ніч.
[/i]
Ліза нарешті поклала телефонну трубку і відчула приплив крові до руки, що вже почала заклякати. В руці почався свербіж і поколювання. Вона присіла на прикрашену вишиванням кушетку, багаторічну власність їхньої сім’ї, і почала погладжувати тремтячі руки. Вона відчувала легке запаморочення, була збентежена, наче не впевнена у тому, що телефонний дзвінок був дійсністю, а не примарним уривком її сну.
Та це був не сон. Ні! Бетс Ен дійсно їхала до неї. Через якихось півгодини вона з’явиться біля Лізиних дверей.
А дощ надворі продовжував набридливо падати, спотикаючись об сосни на Лізиному подвір’ї. Вона жила в цьому будиночку вже близько року – у тихому маленькому куточку за декілька миль від найближчого передмістя. Більшість людей вважали будинок занадто маленьким, занадто віддаленим. Але для Лізи це була оаза. Ліза, струнка вдовиця сорока п’яти років, мала дуже багато роботи і дуже мало часу для домашніх справ. Тому вона старалася швиденько прибрати в будинку і знову повернутися до праці. Незважаючи на докучливу самотність, вона все ж віддала перевагу тому, щоб бути за цією лісовою стіною, котра відгороджувала її від сусідів. Також ці мініатюрні розміри будиночка відбивали охоту у її друзів чоловічої статі робити якісь пропозиції – гей, може є якась ідея, як тут удвох поміститися? Жінка просто могла, провівши очима по цій домівці з однією спальнею, пояснити, що двоє людей можуть збожеволіти в такому тісному приміщенні. Після смерті її чоловіка вона вирішила більше ніколи не виходити заміж і не жити з іншим чоловіком.
Її думки полетіли до Джіма. Їхня дочка покинула домівку і порвала всі стосунки з родиною задовго до його смерті. Ліза завжди відчувала біль від того, що її дівчинка навіть не зателефонувала після його смерті і на похороні вона була сама. Гнів на цю доччину безсердечність затремтів у Лізиних грудях. Але вона відігнала його геть, втішаючи себе тим, що якою б не була причина приїзду дочки, вони матимуть досить часу, щоб оживити бодай якусь найменшу часточку їхніх болючих спогадів. Ці спогади лежали між матір’ю і дочкою, наче уламки літака після катастрофи.
Швидкий погляд на годинник. Майже десять хвилин пройшло після телефонного дзвінка, – зауважила Ліза здригнувшись.
Стривожена вона пішла в кімнату, пристосовану для шиття. Кімнату, найбільшу в її будиночку, оздоблювали мережки – як її власні, так і її матері, і дюжина полиць для котушок з нитками. Деякі полиці були ще з п’ятдесятих та шістдесятих років. Будь-який відтінок божої палітри був представлений цими нитками. Поруч в коробках лежали журнали мод «Vogue» і журнали викройок «Butterick». Та головною прикрасою кімнати була старенька електрична швейна машинка «Зінгер». Вона не мала тих кулачкових механізмів для виготовлення вишуканих швів, котрі мають сучасні швейні машинки. Не було підсвічування, не було панелі з ручками і кнопками для настройки. Машинці було сорок років. Пофарбована чорною емаллю ця ломова коняка була ідентичною тій, на котрій шила її мати.
Ліза почала шити з дванадцяти років і в тяжкі періоди життя це ремесло завжди виручало її. Вона любила кожну часточку цього процесу: купівлю тканини – з тим гуп-гуп-гуп, коли продавець перекидав плоску штуку тканини, відмотуючи метраж (Ліза з майже ідеальною точністю могла назвати момент, коли необхідний розмір був відмотаний), пришпилювання хрусткого напівпрозорого паперу на тканину, розрізання тканини важкими ножницями з рожевими ручками, котрі залишали зубчатий край, підготовку швейної машинки, намотування шпульки, заправку нитки в голку...
Було щось надзвичайно заспокійливе у шитті: береш ці різні матеріали – бавовну від землі, шерсть від тварин – і з’єднуєш їх у щось повністю нове.
Найгіршим було те, що декілька років тому вона була поранена в праву руку. Це поранення не підпускало її до машинки три довгі нестерпні місяці.
Шиття було терапією для Лізи. Але не тільки терапією. Це була частина її професії, котра допомогла їй стати успішною жінкою. Поруч стояли вішалки з модними платтями, котрі чекали дотику її умілих рук.
Очі Лізи зупинилися на годиннику. П’ятнадцять хвилин. І ще один приглушений поштовх паніки.
Перед нею чітко постав той день двадцятип’ятирічної давності, коли Бетс Ен у своїй фланелевій піжамі сиділа біля розхитаного кухонного стола і з захопленням спостерігала за маминими швидкими пальцями, а Ліза в цей час наспівувала їй.
[i] Спи дитя і мир тут буде
Цілу ніч...[/i]
Цей спогад породив дюжину інших спогадів і хвилювання піднялося у Лізиному серці, немов вода після дощу у річечці позаду її будинку. Ну що ж, – сказала вона собі рішуче – не сиди... роби щось. Займися чимось. Ліза знайшла у комірчині темно-синій жакет, підійшла до робочого стола, порилася там у кошику, аж поки не знайшла кусок підхожої шерстяної тканини. Вона вирішила зробити з нього кишеню на жакеті. Ліза взялася до роботи – розгладила тканину, зробила позначки кравецькою крейдою, знайшла ножниці і старанно викроїла. Вона зосередилася на роботі, але цього було замало, щоб тримати думки подалі від очікуваного візиту і від спогадів про давні роки.
Наприклад про випадок магазинної крадіжки, коли дівчинці було дванадцять.
Ліза пригадала той телефонний дзвінок і те, як вона підняла трубку. Керівник охорони сусіднього магазину розповів, шокуючи Лізу і Джіма, що Бетс Ен упіймали з ювелірними виробами вартістю біля тисячі доларів. Ці вироби були сховані в її паперовому пакеті.
Батьки ублагали адміністратора не висувати обвинувачення. Вони говорили, що це могла бути якась помилка.
«Дуже цікаво, – сказав скептично керівник охорони, – ми знайшли в неї п’ять годинників. А також намисто. І все це загорнуте в продуктовий пакет. Особисто для мене це не звучить як якась помилка».
Нарешті, після багаторазових запевнень, що це була випадковість, і обіцянок, що дівчинка більше ніколи не зайде в цей магазин, адміністратор дав згоду не долучати до справи поліцію.
Уже надворі, коли сім’я залишилася сама, Ліза обурено повернулася до Бетс Ен. «Якого дідька ти це зробила?»
«А чому б і ні?» – протягнула у відповідь дівчина з їдкою посмішкою на обличчі.
«Це була дурість».
«Мене це не обходить».
«Бетс Ен... чому ти так поступаєш?»
«Як?» – запитала дівчина з насмішкуватим збентеженням.
Ліза намагалася втягнути дочку в бесіду, як це відбувається на ток-шоу, і психолог теж радив так поступати, але Бетс Ен залишалася байдужою і віддаленою. Ліза буркнула якесь неясне, і безумовно марне, попередження і махнула рукою.
Задумайтесь над цим: ви вкладаєте якесь зусилля у пошив жакета чи плаття і отримуєте ту одежину, яку і планували отримати. Ніякого дива. Але ви вкладаєте у тисячу разів більші зусилля в те, щоб виростити дитину, а результат протилежний тому, на який ви надіялися і про який мріяли. Здається, що це досить несправедливо.
Лізині сірі очі пильно оглянули шерстяний жакет, щоб упевнитися, що кишеня лежить рівно і правильно пришпилена до свого місця. Вона зупинилася, поглянула за вікно на чорну хвою сосни, але побачила там ще більш болючі спогади про Бетс Ен. А що за язик був у цієї дівчини! Вона могла дивитися в очі матері чи батька і сказати: «Ніяким чортовим способом ви не заставите мене йти з вами», або «Ви взагалі маєте хоч якесь б...ке розуміння?»
Можливо вони мали більш суворо ставитися до її виховання. У Лізиній сім’ї за погані слова, за те, що огризаєшся до дорослих, або за непослух можна було отримати добру прочуханку. Але Ліза і Джім ніколи ні разу не вдарили Бетс Ен. Можливо вони повинні були це зробити хоч раз.
Одного разу, коли один з працівників їхнього сімейногоу бізнесу – складських приміщень, отриманих Джімом у спадок, – зателефонував про те, що захворів, Джім хотів взяти в поміч Бетс Ен. Але вона визвірилася на нього: «Я краще помру, ніж піду з тобою в цю зас...ну дірку».
Джім мовчки відступив, але Ліза налетіла на дочку: «Не смій розмовляти з батьком таким тоном».
«О, – протягнула дівчина насмішкувато – а як ще я повинна розмовляти з ним? Як якась маленька покірна дівчинка, котра виконує все, що він забажає? Можливо він цього хоче, але цього не буде!». Вона схопила свою сумку і попрямувала до дверей.
«Куди ти йдеш?»
«На зустріч з друзями».
«Ти не підеш! Вернися негайно!»
Їй у відповідь гупнули двері. Джім кинувся за дочкою, але вона вже побігла геть, прохрустівши по двомісячному сірому мічіганському снігу.
І хто ж ці «друзі»?
Тріш, і Ерік, і Шон... Діти з сімей з абсолютно іншими цінностями, ніж у Лізи і Джіма. Вони намагалися заборонити Бетс Ен зустрічатися з цими друзями, але, безумовно, без успіху.
«Не вказуй мені з ким я маю гуляти!» – крикнула Бетс Ен зі злістю. Дівчині вже було вісімнадцять і ростом вона зрівнялася з матір’ю. Вона грізно йшла на матір і Ліза знехотя відступила. «І взагалі, що ти знаєш про моїх друзів?» – продовжувала дівчина.
«Їм не подобається ні твій батько, ні я – це все, що потрібно знати. А чим тобі не подобаються діти Тода і Джоан? Або Бредові діти? Ми знаємо їх роками».
«Чим не подобаються?» – пробурчала дівчина насмішкувато. «Подивися сама – вони нікчеми». І, схопивши свою сумочку і сигарети (вона вже почала палити), Бетс Ен грюкнула дверима.
Ліза натиснула правою ногою на педаль «Зінгера». Електродвигун видав характерний шум, котрий перейшов у кла та та та, коли голка почала бігати вверх і вниз, зникаючи у тканині. Рівний рядок стібків залишався навколо кишені.
Кла та та та...
Перейшовши в середню школу, дівчина ніколи не появлялася вдома раніше сьомої чи восьмої години вечора, а в старших класах стала приходити ще пізніше. Часом вона не приходила навіть і ночувати. У вихідні дні Бетс Ен просто зникала, наче у неї не було сім’ї.
Кла та та та... Ритмічний стрекіт машинки трохи заспокоїв Лізу, але не зміг утримати її від паніки, коли вона знову глянула на годинник. Її дочка має бути тут з хвилини на хвилину.
Її дочка, її маленька дитинка...
[i] Спи дитя...[/i]
І питання, що терзало Лізу роками, повернулося знову: Що пішло не так? Довгими годинами, перебираючи в пам’яті дитячі роки дівчинки, намагалася зрозуміти: чим вона заставила Бетс Ен повністю відмовитися від матері. Вона була уважною, турботливою матір’ю, витриманою і справедливою, котра кожного дня готує їжу для сім’ї, пере і прасує одежу дівчини, купує їй все, що потрібно. Все, що вона могла взяти собі за провину, так це свою надмірну рішучість, свою непоступливість у вихованні дочки, котрі часом ставали навіть безжальними.
Та це навряд чи можна віднести до великого проступку. Крім того, Бетс Ен була така ж нещадна і до свого батька – добряка і слабодуха. Добродушний, безумно люблячий, що псувало дівчину, Джім був прекрасним батьком. Він допомагав Бетс Ен і її друзям робити домашні завдання, возив їх до школи, коли Ліза працювала, читав для неї вечірні казки і укривав уночі. Він придумував «особливі ігри» для себе і Бетс Ен, щоб гратися разом. Це був той різновид батьківськіх стосунків, котрий більшість дітей полюбила б.
Та дівчина могла розлютитися на нього теж і зникала, щоб не бути разом з батьком.
Ні, Ліза не повинна думати про погані поступки в минулому, про потрясіння, про нещастя, котрі могли б звинуватити Бетс Ен у зраді. Вона повернулася до висновку, котрий зробила багато років тому: як би це не було несправедливо і жорстоко, її дочка просто народилася цілковито несхожою на Лізу – щось не так з’єдналося в її голові і зробило дівчину такою непокірною.
І дивлячись на одежу, погладжуючи її довгими рівними пальцями, Ліза задумалася над іншим: непокірна, так, але чи була небезпечна також?
В цю мить Ліза відмітила собі, що тривога, котру вона відчувала весь вечір, була не тільки від прийдешньої сутички з непокірною дочкою – молода жінка лякала її.
Вона підняла очі від жакета і задивилася на дощ, що розбризкувався по вікні. ЇЇ праву руку боляче поколювало. Вона пригадала той жахливий день декілька років тому – день, що назавжди випровадив її із Детройта і до цих пір забиває дух у кошмарних сновидіннях. Ліза зайшла в ювелірний магазин і шокована зупинилася, задихаючись, коли побачила, як перед нею гойдається пістолет. Вона ще й зараз бачить той жовтий спалах, коли якийсь чоловік натиснув на гашетку. Вона ще й зараз чує той оглушливий вибух, відчуває той убивчий удар, коли куля врізалася в її руку, зваливши на кахляну підлогу, з криком від болю і сум’яття.
Її дочка, звичайно, не мала ніякого відношення до того нещастя. Та Ліза усвідомлювала собі, що Бетс Ен також була готова і здатна натиснути на гашетку, як це зробив той чоловік під час пограбування. Вона мала підтвердження, що її дочка була небезпечною жінкою. Кілька років тому, після того як Бетс Ен вже покинула домівку, Ліза поїхала провідати Джімову могилу. День був імлистий, наче з вати, і вона вже майже підійшла до надгробка, коли зауважила, що хтось стоїть над ним. Зі збентеженням вона побачила, що це була Бетс Ен. Ліза тихо відступила в імлу, її серце шалено билося. Якийсь час вона вагалася, та нарешті вирішила, що не має достатньої мужності для зіткнення з дівчиною. Ліза вирішила залишити записку на лобовому склі її автомобіля.
Та коли вона підійшла до «Шевроле», шукаючи у сумці ручку і папір, її погляд ковзнув усередину і серце затремтіло від побаченого: куртка, розкидані папери, а під ними напівприхований пістолет і пластикові пакети, в котрих, на думку Лізи, був білий порошкоподібний наркотик.
О, так, подумала вона в цю мить, її дочка, маленька Бетс Ен Полемус, була повністю здатною на вбивство.
Нога Лізи зійшла з педалі і «Зінгер» замовчав. Вона підняла лапку і обрізала звисаючі нитки. Потім накинула жакет, всунула в кишеню декілька дрібниць, оглядаючи себе в дзеркало, і упевнилася, що вона може бути задоволеною зі своєї роботи.
Тоді її погляд зупинився на неясному відображенні. Утікай! – наполягав внутрішній голос. Вона небезпечна! Зникни до приїзду Бетс Ен!
Та після хвилини вагань Ліза зітхнула. Однією з основних причин її переїзду сюди, було те, що вона дізналася: її дочка переселилася на Північний Захід. У Лізи виникала думка розшукати дівчину, та вона помічала в собі дивне небажання робити це. Ні, вона повинна залишитися, вона повинна зустрітися з Бетс Ен. Але вона не буде такою нерозумною, особливо після пограбування. Ліза повісила жакет на вішалку і пішла в комірчину. Вона зняла коробку з верхньої полиці і заглянула до неї. Там лежав маленький пістолет. «Дамський пістолет» – сказав Джім, коли багато років тому дав цей пістолет для Лізи. Вона вийняла пістолет і уважно розглядала зброю.
[i]Спи, дитя...
Цілу ніч.[/i]
Ліза здригнулася від неприпустимого. Ні, вона, звичайно, не може підняти зброю на свою дочку. Безумовно ні.
Думка про те, щоб приспати дівчину навіки, була нестерпною.
І ще... а якщо це був вибір між її життям і життям її дочки? А якщо ненависть дівчини підведе її до самого краю?
Могла б вона вбити Бетс Ен, щоб врятувати своє життя?
Жодна мати ніколи не повинна мати такого вибору.
Ліза вагалася якийсь час, тоді знову глянула на пістолет. Та спалах світла зупинив її. Світло фар заповнило двір і на стіні швейної кімнати, позаду Лізи, появилися світло-жовті котячі очі.
Жінка глянула ще раз на пістолет і, замість того, щоб покласти його в комірчину, поклала на комод біля дверей і прикрила серветкою. Вона пройшла у вітальню і подивилася крізь вікно на автомобіль, що стояв на під’їзній доріжці з увімкненими фарами. Склоочисники бігали взад і вперед. Її дочка вагається виходити з автомобіля. Мабуть це не погана погода утримує дівчину в автомобілі, подумала Ліза.
Після довгих, довгих хвилин світло фар погасло.
Ну що ж, думай про краще – сказала собі Ліза. Можливо її дочка змінилася. Можливо метою приїзду було протягнути руку, як компенсацію за всі відступництва протягом багатьох років. Вони нарешті зможуть почати установлювати нормальні взаємини.
Застигла, вона озирнулася на швейну кімнату, де на комоді лежав пістолет, і сказала собі:
– Візьми його. Тримай у своїй кишені.
Потім:
– Ні, положи назад у комірчину.
Ліза не зробила нічого. Залишивши пістолет на комоді, вона попрямувала
до вхідних дверей будиночка і відкрила їх. Вона відчула, як дрібні холодні крапельки вкрили її лице.
Ліза відступила назад перед силуетом худорлявої молодої жінки. Бетс Ен минула поріг і зупинилася. Помовчавши, вона зачинила за собою двері.
Ліза продовжувала стояти посеред вітальні, нервово стискаючи руки.
Відкинувши назад відлогу штормівки, Бетс Ен витерла дощові краплі з обличчя. Обличчя молодої жінки було обвітрене і свіже, без слідів косметики. Вона мала двадцять вісім років, але на вигляд була старшою. Коротке волосся відкривало невеличкі сережки. Невідомо чому, Лізу зацікавило, чи хтось подарував їх для дівчини, чи вона купила їх сама.
«Ну що ж, привіт, люба».
«Матір».
Розгубленість і короткий невеселий сміх Лізи. «Ти завжди кликала мене «Мамо».
«Дійсно?»
«Так. Хіба не пам’ятаєш?»
Хитання головою. Та Ліза подумала, що вона добре пам’ятає, але не бажає поновляти це у своїй пам’яті. Вона оглянула дочку більш уважно.
Бетс Ен провела поглядом по маленькій вітальні. ЇЇ очі зупинилися на фотографії – вона з батьком стоїть на причалі недалеко їхнього сімейного будинку в Мічігані.
«Коли ти телефонувала, ти говорила, що хтось сказав тобі, де я живу. Хто?» – запитала Ліза.
«Це не має значення. Просто хтось. Ти вже живеш тут з...» Її голос стишився.
«Пару років. Хочеш щось випити?»
«Ні».
Ліза пам’ятала, як вона розкрила, що дівчина крадькома брала пиво у шістнадцять років. Цікаво, чи вона і тепер продовжує пити та має проблеми з алкоголем.
«Може чай? Каву?»
«Ні».
«Ти знала, що я переїхала на Північний Захід?» – запитала Бетс Ен.
«Ти завжди говорила про якесь місце, де б бути подалі... ну що ж, подалі від Мічігана і бути тут. Також, після того, як ти поїхала, тобі прийшов лист від когось із Сієтла».
Бетс Ен кивнула. Була там легка гримаса теж? Наче вона сердилась на себе за те, що залишила ключ до місця свого перебування. «І ти переїхала в Портленд, щоб бути недалеко від мене?»
Ліза посміхнулася. «Думаю, що так. Я почала шукати тебе, та не хватило мужності». Ліза відчула, як на очі набігають сльози. Дочка продовжувала розглядати кімнату. Будинок був невеличкий, так, але меблі, електроніка та обстановка були найкращі – винагорода за тяжку Лізину працю за останні роки. Два почуття боролися у жінці: вона мала слабку надію, що дівчина може бути зваблена, щоб з’єднатися з матір’ю, коли побачить, як багато грошей Ліза має і в той же час вона соромилася багатства – доччина одежа і недорогі прикраси показували, що вона жила бідно.
Мовчання було як вогонь. Воно обпікало Лізину шкіру і серце.
Бетс Ен розтиснула свою ліву руку і мати замітила невеличкий шлюбний перстень і просту золоту каблучку. Сльози покотилися з її очей.
«Ти...?»
Молода жінка прослідувала за метериним поглядом на каблучку. Вона кивнула головою.
Лізі було цікаво, хто б міг бути її зятем. Чи хтось такий м’який як Джім, що міг би витримувати доччину непокірну вдачу? Чи хтось твердий, як і сама Бетс Ен?
«Маєш дітей?» – запитала Ліза.
«Тобі нічого це знати».
«Ти працюєш?»
«Ти так запитуєш, наче я змінилася, матір?»
Ліза не хотіла слухати відповідь на це запитання і швидко продовжувала,
розкриваючи свої міркування. «Я думала – сказала вона з відчаєм у голосі – що можливо я змогла б переїхати до Сієтла. Ми б могли бачити одна одну... Ми б могли навіть працювати разом. Ми б могли бути партнерами. П’ятдесят на п’ятдесят. Ми б мали так багато радості. Я завжди думала, що ми були б прекрасні удвох. Я завжди мріяла».
«Ти і я працюємо разом, матір?» Вона заглянула у швейну кімнату, показала кивком на машинку, на вішалки з одягом. «Це не моє життя. І ніколи не було. І ніколи не зможе бути. Після стількох років, ти дійсно не зрозуміла цього, так?» Ці слова і холодний тон дали для Лізи чітку відповідь: Ні, дівчина не змінилася анітрохи.
Голос Лізи став жорсткішим. «Тоді чому ти тут? Яка причина твого приїзду?
«Я думаю, що ти знаєш, чи не так?»
«Ні, Бетс Ен, я не знаю. Щось на зразок психологічної помсти?»
«Я думаю, що ти можеш сказати і так». Вона ще раз обвела поглядом кімнату. «Ходімо».
Лізине дихання пришвидшилося. «Чому? Все, що ми коли робили, було заради тебе».
«Я повинна сказати, що ви все зробили для мене». В доччиній руці появився пістолет і чорне дуло нахилилося в напрямку Лізи. «Надвір» – прошептала вона.
«О, мій Боже! Ні!». Вона тяжко задихала, наче спогад про стрілянину в ювелірному магазині знову стиснув її. Руки затремтіли і сльози покотилися по щоках.
Вона пригадала пістолет на комоді.
[i] Спи дитя... [/i]
«Я нікуди не піду!» – сказала Ліза, витираючи очі.
«Так, підеш. Надвір!».
«Що ти збираєшся робити?» – запитала з відчаєм.
«Те, що я повинна була зробити давно».
Ліза сперлася на стілець. Дочка помітила, що жінчина ліва рука була за дюйм від телефону.
«Ні!» – гаркнула дівчина. «Геть звідти!».
Ліза безнадійно глянула на апарат і виконала наказ.
«Йди зі мною!».
«Зараз? У дощ?»
Дівчина кивнула головою.
«Дозволь взяти плащ».
«Он біля дверей».
«Він не досить теплий».
Дівчина вагалася, наче збиралася сказати, що теплота материного плаща була дріб’язком у порівнянні з тим, що мало трапитися. Але вона кивнула головою. «Тільки не намагайся використати телефон. Я буду дивитися».
Ступивши на поріг швейної кімнати, Ліза зняла синій жакет, над котрим вона тільки-що працювала. Вона повільно одягала його, а очі зупинилися на серветці і на випуклості пістолета під нею. Вона озирнулася у вітальню. Її дочка вдивлялася у фотографію в рамці, де їй було одинадцять чи дванадцять років і вона стояла біля батька і матері.
Ліза швидко опустила руку і взяла пістолет. Вона може швидко розвернутися і направити пістолет на дочку. Крикнути, щоб та кинула свій пістолет.
[i]Мамо, знаю – тут ночуєш
Цілу ніч.
Тату, знаю – мене чуєш
Цілу ніч...[/i]
Але що буде, якщо Бетс Ен не кине пістолет?
Якщо вона підніме його і буде намагатися вистрілити?
Що тоді повина робити Ліза?
Щоб зберегти своє життя, вона повинна вбити свою дочку?
[i] Спи, дитя...[/i]
Бетс Ен все ще була відвернута, розглядаючи фотографію. Ліза була спроможна зробити це – повернутися і зробити один швидкий постріл. Вона відчувала пістолет, його вага стримувала її тремтячу руку.
Але нарешті вона зітхнула.
Віповідь була «ні». Рішуче «ні». Вона ніколи не уразить свою дочку. Що б далі не трапилося надворі під дощем, вона ніколи не зможе уразити дівчину.
Поклавши пістолет, Ліза підійшла до Бетс Ен.
«Ходімо» – сказала їй дочка і, засунувши пістолет за пояс джинсів, повела жінку надвір, недбало тримаючи матір за руку. Це був, зауважила Ліза, перший тілесний дотик щонайменше за останні чотири роки.
Вони вийшли на ґанок і Ліза повернулася лицем в лице до дочки. «Якщо ти зробиш це, ти будеш шкодувати решту свого життя».
«Ні» – сказала дівчина. «Я буду шкодувати, якщо не зроблю цього».
Ліза відчула на своїх щоках бризки дощу змішані зі сльозами. Вона глянула на свою дочку. Лице молодої жінки було теж мокре і червоне, та це було, і Ліза це знала, тільки від дощу. Очі дочки були цілком сухі. Вона запитала шепотом: «Що я коли таке зробила, що ти ненавидиш мене?».
Це питання залишилося без відповіді, бо перший з поліцейських автомобілів заїхав у двір. Червоне, синє і біле світло запалювало навкруги себе густі краплі дощу, наче спалахи фейерверку на святкуванні Четвертого Липня. Чоловік років тридцяти, у чорній штормівці, зі значком, що звисав через шию, виліз із першого автомобіля і пішов у напрямку будинку. Двоє поліцейських в уніформах поліції штату йшли за ним. Він кивнув для Бетс Ен. «Я Ден Гетс, з поліції штату Орегон».
Молода жінка потрясла його руку. «Детектив Бетс Ен Полемус, Управління поліції Сієтла».
«Ласкаво просимо в Портленд» – сказав він.
Вона насмішкувато знизала плечима і наручники, котрі тримала, надійно замкнула на материних руках.
***
Заклякла від холодного дощу і напливу емоцій від зустрічі з матір’ю, Бетс Ен слухала, як Гетс проголошував до немолодої жінки: «Єлизавета Полемус, ви арештовані за вбивство, за спробу вбивства, за напад, за збройне пограбування і за торгівлю краденими речами. Він зачитав їй її права і пояснив, що вона буде звинувачена в Орегоні за порушення місцевих законів, а також буде передана у Мічіган у відповідності з багатьма ордерами на арешт, що включають і жорстоке вбивство.
Бетс Ен зробила знак для молодого офіцера з поліції штату Орегон, котрий зустрічав її в аеропорту. Вона не мала часу для оформлення дозволу на ввезення у штат власної службової зброї, тому цей поліцейський позичив їй з власного арсеналу. Вона віддала йому зброю і повернулася, щоб бачити, як поліцейський обшукує її матір.
«Люба» – почала мати тихим благаючим голосом.
Бетс Ен проігнорувала її і Гетс кивнув для молодого поліцейського, котрий повів жінку в напрямку до автомобілів. Та Бетс Ен зупинила його словами:«Зачекайте. Обшукайте ретельніше».
Поліцейський моргнув, дивлячись поверх невеликої щуплої арештантки, котра, здавалося, сприймала все як дитя. Але, отримавши знак згоди від Гетса, він жестом підкликав жінку-поліцейську, котра зі знанням справи зробила обшук. Офіцер спохмурнів, коли вона наблизилася до Лізиної талії. Мати глянула на дочку колючим поглядом, коли офіцер, розгорнувши темно-синій жінчин жакет, показала кишеньку, пришиту зсередини у задній частині одежини. У кишенці були ніж-автомат і універсальний ключ для наручників.
«О, Боже» – прошепотів офіцер. Він кивнув до жінки-поліцейської і та обшукала її повторно. Але несподіванок більше не було.
Бетс Ен сказала: «Цю витівку я пам’ятаю з давніх часів. Вона пришивала потайні кишеньки до своєї одежі. Для магазинних крадіжок та укриття зброї». Відчужений сміх пролунав від молодої жінки. «Шиття і пограбування. Всі її здібності». Сміх перервався. «І, безумовно, вбивство теж».
«Як ти могла так поступити зі своєю матір’ю?» – злісно огризнулась Ліза. «Ти – Юда».
Бетс Ен байдуже дивилася, як жінку вели до автомобілів.
Гетс і Бетс Ен увійшли у вітальню будинку. Жінка-поліцейська приступила до опису крадених товарів на сотні тисяч доларів, котрі заповнювали будинок. Гетс промовив: «Дякую, детективе. Я знаю, що це було дуже тяжко для Вас. Але ми не мали іншого виходу – захопити її так, щоб ніхто не постраждав».
Арешт Лізи Полемус дійсно міг перетворитися на кровопролиття. Таке вже було. Декілька років тому, коли її мати зі своїм коханцем, Бредом Селбітом, намагалася пограбувати ювелірний магазин в Ен-Арборі, Ліза наткнулася на охоронця. Він вистрілив їй у руку. Але це її не зупинило. Вона вихопила свій пістолет іншою рукою і вбила охоронця, покупця і одного з поліцейських офіцерів, котрі приїхали на виклик. Їй удалося втекти. Вона переїхала з Мічігана у Портленд, де разом з Бредом знову почала свою діяльність, вдираючись з грабунками в ювелірні магазини і магазинчики жіночого одягу, торгуючи фасонистим одягом, котрий вона, як вправна кравчиня, перешивала. Після чого продавала для перекупників у інші штати.
Інформатор доніс у поліцію штату Орегон, що Ліза Полемус була ляльковиком у недавніх пограбуваннях на Північному Заході і жила в цьому будиночку під фальшивим ім’ям. Детективи поліції штату Орегон в процесі розслідування вияснили, що її дочка була детективом в Управлінні поліції Сієтла і терміново доставили Бетс Ен гелікоптером в аеропорт Портленда. Вона приїхала сюди одна, щоб її мати здалася мирно.
«У двох штатах вона була в першому десятку у списках найбільш розшукуваних людей. Я чув, що вона показала себе також і в Каліфорнії. Гетс стишив голос, відчуваючи, що це може бути не зовсім чемно.
Та Бетс Ен це не обходило. Вона задумалася. «Таким було моє дитинство – збройні пограбування, крадіжки, відмивання грошей... Мій батько був власником складського приміщення, де вони переховували награбоване. Це було їхнє прикриття, котре вони успадкували від його батька. Між іншим, хто б міг бути ще у цьому бізнесі?».
«Ваш дід?»
Вона кивнула. «Цей склад... Я до цих пір бачу його. Чую його запах. Відчуваю його холод. Хоч я була там тільки один раз. Коли мені було вісім, я думаю. Там було повно крадених речей. Мій батько залишив мене в конторі саму на декілька хвилин. Я виглянула за двері і побачила як він і один з його прислужників лупцювали якогось хлопця. Мало не вбили його»,
«Не виглядає так, наче вони хотіли приховати всі секрети від Вас».
«Секрети? Де в біса! Вони робили все можливе, щоб втягнути мене у свої справи. Мій батько придумував для цього особливі ігри, так він їх називав. О, я мала обов’язок ходити по домівках моїх друзів, нишпорити чи мають вони якісь цінності і де ті знаходяться. Або роздивлятися у школі, де знаходяться телевізори і відеопрогравачі і які там замки на дверях».
Гетс потрусив головою від здивування. Тоді запитав: «Ви ніколи не мали проблем з законом?».
Вона засміялася. «В дійсності, так – я була схоплена на магазинній крадіжці».
Гетс кивнув: «Я теж вкрав пачку сигарет, коли мені було чотиринадцять. Я ще й досі відчуваю батьків пасок на моїх сідницях».
«Ні, ні» – промовила Бетс Ен. «Я була схоплена, повертаючи ту погань, що моя мати вкрала».
«Ви що..?»
«Вона взяла мене в магазин для прикриття. Ви розумієте, що мати з дочкою викликають менше підозри, ніж одинока жінка. Я побачила в її кишені годинники і намисто. Коли ми прийшли додому, я зібрала ці речі в пакет і віднесла назад в магазин. Очевидно охоронець помітив мій розгублений вигляд і затримав мене. Я не встигла покласти товар на місце. Я взяла всю вину на себе. Я не хотіла кидати підозру на своїх батьків, правда?.. Моя мати страшенно розлютилася... Вони дійсно не могли зрозуміти, чому я не йду з ними по їхній доріжці».
«Вам потрібен доктор Філ, або хтось інший»
«Я була там. І ще зараз ходжу».
Вона струснула головою від спогадів, що поверталися. «Після того, як мені виповнилося десь дванадцять чи тринадцять років, я намагалася бути подалі від домівки, наскільки це було можливо. Я брала участь у всіх заходах після уроків. У вихідні була волонтером у госпіталі. Мої друзі дійсно допомогли мені. Вони були найкращі... Я вибрала їх, можливо, тому, що вони були на сто вісімдесят градусів від кримінального оточення моїх батьків. Я проводила час з найкращими учнями, відвідувала дискусійний клуб, клуб латинської мови. З будь-ким, хто був нормальний і порядний. Я не була сильною у навчанні, але я провела так багато часу в бібліотеці і займалася навчанням у домівках моїх друзів, що отримала повну стипендію і закінчила коледж».
«Який?».
«В Ен-Арбор. Курс кримінального права. Я здала екзамен державного службовця і отримала посаду в Управлінні поліції Детройта. Працювала там деякий час. В основному по наркотиках. Потім переїхала в Сієтл і там теж поступила в поліцію».
«І отримали значок детектива «золотий щит». Ви швидко зробили кар’єру детектива». Гетс глянув на будинок. «Вона жила тут сама? Де Ваш батько?».
«Мертвий» – промовила безпристрасно Бетс Ен. «Вона вбила його».
«Що?».
«Почекайте, Ви ж читали ордер з Мічігана на її передачу. У той час, звичайно, ніхто ще про це не знав. Коронер у своєму висновку підтвердив нещасний випадок. Та декілька місяців тому один хлопець в тюрмі Мічігана признався, що він допоміг їй. Мати замітила, що мій батько витягує трохи грошей з їхнього бізнесу і носить до своєї коханки. Вона найняла цього хлопця вбити батька, і зробити це так, наче він утонув випадково».
«Прийміть мої співчуття, детективе»,
Бетс Ен знизала плечима. «Мене завжди цікавило, чи зможу я пробачити їм. Пам’ятаю один випадок, коли я ще працювала у Відділі боротьби з наркотиками Детройта. Ми тільки-що закінчили велику облаву в злочинному районі. Конфіскували купу героїну. Я везла його на склад речових доказів і зауважила, що їду мимо кладовища, де був похоронений мій батько. Я ніколи там не була. Я зупинилася, пройшла до могили і намагалася простити його. Та не змогла. Я відчула що ніколи не зможу – ні його, ні мою матір. Тоді я вирішила виїхати з Мічігана».
«Ваша матір виходила повторно заміж?».
«Декілька років тому вона захопилася Селбітом, але не одружилася з ним. Ви ще не взяли його?».
«Ні. Він десь тут поблизу, але заліг на дні».
Бетс Ен кивнула в напрямку телефонного апарата. «Мати намагалася схопити трубку, коли я зайшла сьогодні. Мабуть хотіла попередити його. Я б перевірила телефонні записи. Це могло б привести до нього»,
«Слушна думка, детективе. Я ще сьогодні візьму дозвіл».
Бетс Ен задивилася крізь дощ туди, де кілька хвилин тому зник поліцейський автомобіль, що забрав її матір. «Дивним було те, що вона вірила, що робить все правильно для мене, втягуючи у свої справи. Крадіж був її характером і вона думала, що це мій характер теж. Вона і тато народилися нагідниками. Вони не могли зрозуміти, чому я народилася доброю і не хотіла мінятися».
«Ви маєте сім’ю» – запитав Гетс.
«Мій чоловік працює сержантом у відділі по роботі з неповнолітніми. Бетс Ен посміхнулася. «І ми чекаємо. Нашого первістка».
«Ну, здорово!»
«Я працюватиму до червня. Потім візьму відпустку на кілька років, щоб бути мамою». Їй хотілося додати: «Тому що діти мають бути понад усе». Але подумала, що при цих обставинах немає потреби продовжувати.
«Криміналісти мають опечатати будинок» – сказав Гетс. «Але якщо Ви хочете подивитися тут, це нормально, Можливо тут є фотографії чи ще щось таке, що Ви хотіли б узяти. Нікого не буде обходити, ящо Ви візьмете якісь особисті дрібниці».
Бетс Ен покрутила головою. «Я маю досить спогадів. Більше ніж потрібно».
«Ясно!».
Вона застібнула блискавку на штормівці, натягнула відлогу. Знову почувся її безпристрасний сміх.
Гетс підняв брови.
«Ви хочете знати мої найперші спогади?» – запитала вона.
«І що це?».
«На кухні першого будиночка моїх батьків біля Детройта я сиділа за столом. Мені мало бути років зо три. Моя мати співала мені».
«Співала? Як справжня мати?»
Бетс Ен задумалася. «Я не знаю, що це була за пісня. Я тільки пам’ятаю її спів, щоб відволікати мене. Щоб я не могла гратися з тим, з чим вона працювала на столі».
«І що ж вона робила? Шила? Гетс кивнув у напрямку кімнати, де стояла швейна машинка і вішалки з краденим одягом.
«Зовсім ні» – відповіла жінка. «Вона набивала патрони».
«Ви це серйозно?».
Кивок голови. «Вже коли я стала старшою, я розібралася в тому, що вона робила. Мої рідні не мали тоді досить грошей, тому купували порожні гильзи на виставках зброї і набивали їх. Все що я пам’ятаю, це те, що кулі були дуже блискучі і я хотіла гратися ними. Вона говорила, що якщо я не буду їх чіпати, то вона буде мені співати».
Ця розповідь закінчила розмову. Два офіцери слухали, як на дах падає дощ.
[i] Народилися негідниками...[/i]
«Ну що ж – нарешті сказала Бетс Ен, – пора їхати додому».
Гетс провів її надвір і вони попрощалися. Бетс Ен завела орендований автомобіль і виїхала на мокру вітряну дорогу, що вела на трасу.
Раптом, десь зі складок її пам’яті, в голову вторглась мелодія. Вона голосно промугикала декілька тактів, та не змогла з’єднати їх у мотив. Це вивело її з рівноваги. Тоді Бетс Ен, клацнувши, увімкнула радіо, знайшла радіостанцію Джемін 95.5, котра наповнювала ніч хітами із золотих дисків і ... насолоджуйся, Портленде! Вона збільшила звук до повної потужності і, постукуючи по керму в ритм музики, помчала на північ до аеропорту.
JEFFERY DEAVER, BORN BAD
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940338
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2022
XX
Хай кубок золотий вином заграє,
тож налаштуйте лютням спів пророчий!
Безумства хочу, ніжних уст жіночих!
Вінків, пісень, краси троянд бажаю!
Це поминки мої – кінець шалений!
Хай кров кипить і грає раз останній,
це все – тож обніміть, брати кохані,
бо завтра, друзі, будете без мене!
XXI
Ха! Завтра згаснуть зорі незліченні,
зчорніє сонце, прийде ніч з пітьмою!
Життя так мчить – мета переді мною,
бо завтра вже кінець їзді скаженій.
Не буде завтра ніжних вуст дівчини,
пісень, гри лютні і вина в бокалі.
О, завтра! Браття, ви чому в печалі?
Я з глини вийшов і вернусь до глини!
XXII
Ти при мені! Чого ж мені ще треба?..
Глянь! Я спокійний! Глянь! Я вже не плачу!
Ти розігнала відчай, плач, невдачу, –
повірю в смертний час, що йду до неба!
О! Буду мріять – стану як дитина,
а ти як ангел для дитини снишся,
а смерть як мати: «Ти чого боїшся?
Я мати добра і тебе не кину».
Jerzy Żuławski, Cień: XX-XXII
XX
Niech złoty puhar winem się zapieni,
a wy tam lutnie nastrójcie i flety! —
szału chcę! wina! słodkich ust kobiety!
wieńców i śpiewu! wonnych róż czerwieni!
Dziś moja stypa! — więc niech szumi w głowie!
niech się krew burzy jeszcze raz ostatni:
dziś moje! — — Uścisk oddajcie mi bratni,
bo jutro — sami będziecie, druhowie!
XXI
Ha! jutro! jutro... Jutro zgasną gwiazdy
zczernieje słońce i będzie już ciemno!
Życie tak pędzi — ot, meta przedemną:
jutro już koniec tej szalonej jazdy.
Jutro nie będzie słodkich ust dziewczyny,
nie będzie wina, ni śpiewu, ni lutni, — —
o! jutro — — — Bracia! i czemu wy smutni?
wszak z gliny-m powstał i wracam do gliny!
XXII
Ty znowu przy mnie! — cóż mi więcej trzeba?...
Patrz! ja spokojny! — patrz! ja już nie płaczę!
Tyś odpędziła gorycz, łzy, rozpacze:
mrąc, będę wierzył, że idę do nieba!
O! będę marzył, że dzieciństwo wróci, —
a ty jak anioł nad kolebką stoisz,
a śmierć jak matka: »I czego się boisz?
»ta matka dobra! nigdy cię nie rzuci...«
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939435
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2022
XVII
О, хоч би раз тебе до смерті бачить,
намріяну – але ще не спіткану!
В думках пестить твої я очі стану,
твоя долоня на чолі гарячім!
І жаль того, що помирати треба,
вустами не торкнувшись до нектару,
твоїх цілунків не зазнавши чару,
не звідавши твоїх обіймів неба!
XVIII
Притиснуть до грудей вуста тривожні
хотів би і вбирать жагу терпляче;
та що ж – вже серце стихнуло гаряче
і груди стали зимні і порожні!
Не кину я ті груди – льоду брили,
хоч сумно й гірко від думок ворожих,
коли помислю, що з грудей тих божих
на мене віє холодом могили...
XIX
Хотів би мати я життя бурхливе
і висмоктать до дна життєву чару!
І перш ніж юність вигасне від жару,
у ночі розпливтись, як подих співу!
Шалено жив в буянні днів веселих!
Але все добре! Хай же пісня лине!
І хоч все добре – жаль мені єдино,
що я ще не до дна допив мій келих...
Jerzy Żuławski, Cień: XVII-XIX
XVII
O! gdyby raz cię zobaczyć przed zgonem,
ty wymarzona — niespotkana jeszcze!
W myśli twe oczy całuję, i pieszczę,
dłoń twą na czole kładąc rozognionem!
I żal mi bardzo, że mi umrzeć trzeba,
nie tknąwszy usty pełnego puharu,
twych pocałunków nie zaznawszy czaru
i nie zaznawszy twych uścisków nieba!
XVIII
Do piersi twojej chciałbym cisnąć usta
i chłonąć rozkosz — iskrę po iskierce;
lecz cóż! — już zcichło twe gorące serce
i pierś tak zimna, tak zimna i pusta!
Więc się odwracam od tej piersi z lodu —
i tylko smutniej mi czegoś i gorzej,
kiedy pomyślę, że z twej piersi bożej
zawiał mnie oddech grobowego chłodu...
XIX
Chciałem — więc dobrze! Chciałem żyć szalenie
i kielich do dna wysączyć, aż do dna!
i nim przeminie młodość ta swobodna,
w noc się rozpłynąć, jak pieśni westchnienie!
Żyłem szalony i nie będę stary:
więc wszystko dobrze! niech się pieśń rozpłynie!
Więc wszystko dobrze! — a żal mi jedynie,
żem jeszcze do dna nie wysączył czary...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2022
XIV
Вже вечір. Вітер листя не ворушить,
жасмину запах з саду повіває,
а там, над лісу таємничим краєм,
крилом могутнім тиша звуки глушить.
Та тиша має міць чудну гашишу:
солодку як весна й сумну як осінь,
позбавить душу мрій і прагнень зовсім –
боюсь я тої вікової тиші...
XV
Прекрасний світ, його життєві миті!
Зірки прекрасні, сяючи в зажурі,
прекрасне щастя, сльози, сміх і бурі –
зірки ті сяють на душі блакиті!
І жаль мені весни, і сонця, й світу,
і жаль журби, сліз, щастя і утіхи
і жаль всього, бо бачу – смерть потиху
на все кладе застиглості приміту!
XVI
Кляніть же землю, світ, людей на світі!
Кляніть, палайте спалахами злості,
не пробачайте і умерлих кості,
хай гноблять все ці кпини гордовиті!
Коли ж до вас смерть з’явиться дочасно
і світ в імлі вже пропадати стане,
ви, що кляли весну безперестанно,
признаєте, що і зима прекрасна!
Jerzy Żuławski, Cień: XIV-XVI
XIV
Wieczór. Wiatr żaden listków drzew nie rusza,
wonie jaśminu z ogrodów się leją, —
a tam nad wielką, tajemniczą knieją
ogromna waży się na skrzydłach głusza...
Moc ma mistycznych ta cisza haszyszy:
słodka jak wiosna — i tęskna jak jesień,
pozbawia duszę pragnień, czuć, uniesień —
a jednak straszno mi tej wiecznej ciszy...
XV
O! jakże piękna ta ziemia, to życie!
piękne te gwiazdy świecące gdzieś w górze
i piękne szczęście, łzy, śmiechy i burze —
te gwiazdy lśniące na duszy błękicie!
I żal mi świata i wiosny i słońca,
i żal mi szczęścia, smutku, łez, wesela, —
żal mi, bo widzę, że wszystko spopiela
śmierć — i że będzie już ciemność bez końca!
XVI
O, klnijcie ziemię! klnijcie świat i ludzi!
klnijcie i ziońcie pogardą a złością,
nie przebaczajcie ni umarłych kościom,
niechaj szyderstwo wasze wszystko studzi!
Lecz kiedy śmierć wam stanie przed oczyma
i świat wam w mgłę się już rozwiewać zacznie,
wy, coście wiosnę klęli tak niebacznie,
przyznacie: piękna jest nawet i zima!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2022
Безлюдна вулиця збігала на поля.
Заходом літнім утішалася земля –
Я бачив це, йдучи зчарований по ній,
У гурті, як завжди, моїх коханих мрій.
На розі дім стояв, закритий мов тюрма,
Віконниці вузькі огортала пітьма, –
Не віяв вітер усередину нічний.
Завжди у той же час музика чарівний,
Який, без сумніву, в будинку проживав,
З сонати ля мажор адажіо там грав.
Рожевий колір неба зеленів і блід.
Безлюдна вулиця. Печальний пішохід, –
Закохані так часто у печалі йдуть
І бачать, як газони куряві цвітуть.
Завжди у той же час, немов у забутті,
Мелодія стара лунала в самоті.
Звучало піаніно в наспівах простих
І викликало спогад болісний про тих,
Кого нема. Глушив я давнішній екстаз,
І уявляв квітки в нутрі великих ваз,
Їх запах, дзеркала печальну глибину,
Людину із портрета – строгу, мовчазну,
Величні складки на поверхні темних штор,
Зі срібла лампу і затінений узор,
І клавіші старі в холодній білизні, –
І давній біль зростав і ширився в мені,
Він невимовний цвів, неначе у квітках,
У прохолоді, в тиші, в музики тонах.
Співало піаніно – звук тихішим був,
І в той серпневий вечір я його не чув.
З тих пір я мимо йду і не гуляю там,
Юрби не хочу чути безперервний гам.
Жалію я тепер провулок той старий,
Що, кажуть, помінявся з тої він пори:
Туди приходять діти гратись звідусіль,
А інші фортеп'яно грають там кадриль.
François Coppée
Adagio
La rue était déserte et donnait sur les champs.
Quand j’allais voir, l’été, les beaux soleils couchants
Avec le rêve aimé qui partout m’accompagne,
Je la suivais toujours pour gagner la campagne,
Et j’avais remarqué que, dans une maison
Qui fait l’angle et qui tient, ainsi qu’une prison,
Fermée au vent du soir son étroite persienne,
Toujours à la même heure, une musicienne
Mystérieuse, et qui sans doute habitait là,
Jouait l’adagio de la sonate en la.
Le ciel se nuançait de vert tendre et de rose.
La rue était déserte ; et le flâneur morose
Et triste, comme sont souvent les amoureux,
Qui passaient, l’œil fixé sur les gazons poudreux,
Toujours à la même heure, avait pris l’habitude
D’entendre ce vieil air dans cette solitude.
Le piano chantait sourd, doux, attendrissant,
Rempli du souvenir douloureux de l’absent,
Et reprochant tout bas les anciennes extases.
Et moi, je devinais des fleurs dans de grands vases,
Des parfums, un profond et funèbre miroir,
Un portrait d’homme à l’œil fier, magnétique et noir,
Des plis majestueux dans les tentures sombres,
Une lampe d’argent, discrète, sous les ombres,
Le vieux clavier s’offrant dans sa froide pâleur,
Et, dans cette atmosphère émue, une douleur
Épanouie au charme ineffable et physique
Du silence, de la fraîcheur, de la musique.
Le piano chantait toujours plus bas, plus bas ;
Puis, un certain soir d’août, je ne l’entendis pas.
Depuis, je mène ailleurs mes promenades lentes.
Moi qui hais et qui fuis les foules turbulentes,
Je regrette parfois ce vieux coin négligé.
Mais la vieille ruelle a, dit-on, bien changé :
Les enfants d’alentour y vont jouer aux billes,
Et d’autres pianos l’emplissent de quadrilles.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938163
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2022
XI
Вікно торкає молода тополя,
вечірній вітер їй ворушить коси;
а здалека десь чути, як поволі
годинник сумно б’є, немов голосить.
Стоїть тополя – лист їй вітер нищить,
вона лиш гнеться, плаче й нарікає...
Годинник змовк, а у глибокій тиші
лиш чути, як життя десь утікає.
XII
Я знаю – пил я з всесвіту привілля;
я знаю – моря вічності я хвиля,
що буйним вихрем гнана на глибини,
летить, напнеться, розіллється й гине.
Ті хвилі гинуть, наче сон тендітний,
та море знову хвилями вагітне,
шумить – й не згубить жодної краплини;
Тебе я славлю, Боже мій єдиний!
XIII
В вечірній час з плачем ідуть до хати
якісь примари – млисті і неясні.
Ах! Знаю їх, мої то діти власні
гуртом приходять батька проклинати!
Ви мали у піснях моїх зродитись,
але не час, не час, нещасні діти!
Ніколи вам вже сонце не засвітить,
зі світу вам неродженим десь дітись!..
Jerzy Żuławski, Cień: XI- XIII
XI
Przed oknem młoda topola wyrasta,
wietrzyk wieczorny potrząsa jej włosem;
a z dali słychać gdzieś od strony miasta
zegar bijący wolno smętnym głosem —
Biedna topolka! Wiatr jej listki kruszy,
a ona gnie się, płacze i narzeka...
Zegar przedzwonił — i już tylko w głuszy
słychać, jak życie kędyś w dal ucieka.
XII
Wiem, żem jest pyłek w wszechświatów przestworzu;
wiem, żem jest fala na wieczności morzu,
która wzbudzona wichrem na głębinie
wzdyma się, leci, rozpływa i ginie —
Giną te fale, jak sen nikłe, marne,
lecz morze wiecznie nowemi ciężarne
szumi — i żadnej nie traci kropelki;
wiem to — i sławię Cię, o Boże wielki
XIII
Chwilą wieczorną jakieś widma kumnie
z płaczem przychodzą — mgliste i niejasne:
ach! znam je, znam je! to me dzieci własne
przeklinać ojca swego przyszły tłumnie!
Wyście się miały w pieśniach mych narodzić,
ale już nie czas! nie czas, biedne dzieci!
Nigdy wam, nigdy słońce nie zaświeci,
nienarodzonym wam ze świata schodzić!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2022
[i]По картині Рафаеля Коллена[/i]
Не співає, бо втратив гніздо своє птах, –
Провалилось воно у пролом на стіні.
І тріщить лист сухий під ногами мені.
Знову вечір спішить! Ліс у жовтих листках!
Скрізь природа тремтить, трепет в наших серцях.
Тільки сонце впаде, йдуть тумани нічні.
Хоч не видно його, жовтень йде вдалині!
Ах, любове! Пройшло літо в цих вечорах!
Ці останні квітки почепи на корсаж,
Перед нами розкинувсь печальний пейзаж,
Тож присядемо вдвох над водою струмка.
Я кохаю тебе, запал мій не погас!
Та волосся вже сиве, що гладить рука, –
Скоро буде тут осінь... О, ні! Ще не час!
François Coppée
Fin d’Été
[i]D’après le tableau de Raphaël Collin[/i]
L’oiseau reste muet, puisqu’il n’a plus de nid
Dans le trou du vieux mur dont s’écroule la brèche.
Nous faisons sous nos pas craquer la feuille sèche.
Comme le soir vient tôt ! Comme le bois jaunit !
La nature et nos cœurs ont un frisson subit.
Dès le soleil tombé, monte une brume fraîche.
Octobre est loin encor, mais comme il se dépêche !
Ah ! mon amour ! l’été s’en va, l’été finit !
Mets ces dernières fleurs, maîtresse, à ton corsage,
Et, devant ce déjà si triste paysage,
Asseyons-nous tous deux sur le bord du chemin.
Je me sens toujours plein de désirs ! Je t’adore !
Mais les cheveux sont gris que caresse ta main,
Et ce sera bientôt l’automne… Oh ! pas encore !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=937944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2022
VIII
В думках снуються обрії незвичні,
загробних настроїв і марень повні,
де місяць, спокій, сонні і безмовні,
вселяють в душу почуття містичні.
І дух летить мій сонний і крилатий
десь над широкі й каламутні води;
тяжкі у нього крила, мов колоди,
а місяць вбрав його в імлисті шати.
IX
Широко розлилися води темні,
над ними скелі думають в зажурі,
а далі пущі, дикі і похмурі,
широкі, мовчазні, сумні й таємні.
У випарах блідих проміння висне
над водами, де місяць світить повний,
під місяцем в імлі німій безмовний
якийсь неясний давній спогад блисне...
X
Вечірня тиша... В сні те чи у яві?
Дарма! Зірки зайшли в кущів глибини;
на водах сяють дивні очі пави;
із весел з шумом падають перлини...
Якісь вуста схилилися до мене,
й долоня на очах моїх казкова,
солодка й ніжна... квіти – і натхненне,
миліше ніж той цвіт, кохане слово...
Jerzy Żuławski, Cień: VIII-X
VIII
Snują się w myśli senne krajobrazy
zagrobowego tak pełne nastroju,
pełne księżyca, ciszy i pokoju,
budzące w duszy mistyczne ekstazy.
I duch mój leci senny a skrzydlaty
gdzieś ponad wody szerokie i mętne;
skrzydła mu ciążą, leniwe, niechętne,
a księżyc w mgliste go odziewa szaty.
IX
Wody szeroko rozlane i czarne,
Głazy nad niemi dumają posępne —
a dalej puszcze, głuche, niedostępne,
wielkie, tajemne, smętne i bezgwarne.
W bladych oparach wieszając promienie
nad wodą trupi jakiś księżyc świeci;
a pod księżycem na mgłach cichych leci
jakieś niejasne i dawne wspomnienie...
X
Wieczór i cisza... We śnie czy na jawie?
Mniejsza! Gwiazd pełne krzewów latorośle;
na wodzie lśnią się dziwne oka pawie;
perły z szelestem spływają po wiośle...
I jakieś usta nademną schylone —
i dłoń na oczach mych alabastrowa,
dobra i słodka... kwiaty — i pieszczone
od kwiatów milsze rozkochane słowa...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2022
V
О, ти не плач, царівно, чаром скута,
не плач, о, душе ти моя невинна,
вмить зникне ґрат тюремних павутина
і вмить спадуть твої життєві пута!
Смерть на чоло складе цілунок тужний
і підеш вільна тихою землею
блукати й марить – там тебе, Психею,
жде Ерос із піснями, бог-прислужник!
VI
О! Не кажіть, що молодий і сильний;
в собі я відчуваю подих смерті:
мені на скроні ліг мороз могильний
і черви точать груди розпростерті...
О! Не кажіть мені слова обману!
Ніщо мене вже більше не тривожить –
і тихий я піду на путь незнану,
куди мене направив вирок божий!
VII
Стоїть у лісі фабрика велика, –
вже вечір – вийшли трударі квапливо,
відлунок змовк від денного їх крику,
стає тихіше... пусто... і сонливо...
Лише вогонь в печах не погасає
і дим повільно з комина виходить, –
під чорним небом візерунки зводить
і форм якихось людських набирає...
Jerzy Żuławski, Cień: V- VII
V
O, niepłacz, niepłacz, królewno zaklęta, —
o, niepłacz, dziecię, niepłacz moja duszo;
wnet się już kraty więzienia rozkruszą
i wnet już spadną twoje ziemskie pęta!
Śmierć pocałunek złoży na twem czole
i pójdziesz wolna gdzieś w krainy ciche
błądzić i marzyć — — tam cię, słodka Psyche,
czeka z pieśniami Eros, bóg-pacholę!
VI
O! wy nie mówcie, żem młody i silny;
ja wiem, ja czuję w sobie oddech śmierci:
chłód już owiewa me skronie mogilny
i czerw cmentarny toczy pierś i wierci...
O! wy nie mówcie, nie kłamcie przedemną! —
ja się nie lękam i nic mnie nie trwoży —
i pójdę cichy w tę drogę tajemną,
w którą mię wyrok pchnął — za młodu — boży!
VII
Wielka fabryka stoi pośród lasu — —
Wieczór — i wyszli robotnicy dzienni,
umilkło echo dziennego hałasu
i coraz puściej — i ciszej — i senniej...
Ogień się tylko jeszcze w piecach żarzy
i dym się wolno nad kominem wlecze;
pod czarnem niebem kołysze się waży — ,
i kształty jakieś przybiera człowiecze...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2022
II
Переді мною таємнича брама,
здивовано стою самотній нині:
не знаю – буде це мені Сезамом,
чи берегом страшної глибочині...
Стою й рахую в думці в’ялі квіти,
в минулих блисках, в запахів полоні, –
а там тимчасом із-за ґрат закритих
бліді до мене тягнуться долоні...
III
Надвечір часом, як троянди повні,
жасмин сріблястий й лілій чаші білі
ллють запахи містичні й невимовні –
комах гул тихий лине із довкілля,
моя мара встає переді мною
й, зламавши квіти, що я так кохаю,
сичить, як вуж, з насмішкою лихою:
«Ще не готовий? Я давно чекаю!»
IV
І всюди, всюди вслід мені ступає,
завжди, завжди її я чую силу:
у тиші, в шумі вихру повторяє
все ті ж слова – про смерть і про могилу…
Її мій дух вже зовсім не боїться,
не труситься, хоч знає її силу,
не плаче, хоч в руках її таїться
чуття журне – про смерть і про могилу…
Jerzy Żuławski, Cień: II-IV
II
Stoję przed jakąś tajemniczą bramą —
i dziw, że prędko tak dobiegłem do niej:
a nie wiem, czy-li mi będzie Sezamą,
czy brzegiem strasznej, ciemnej, głuchej toni...
Stoję i liczę w myśli zwiędłe kwiaty,
minione blaski i zwodnicze wonie, —
a tam tymczasem z za żelaznej kraty
blade się ku mnie wyciągają dłonie...
III
Czasem wieczorem, gdy róże płomienne,
srebrne jaśminy i lilij kielichy
wonie mistyczne leją i wpół-senne —
a brzęk owadów z łąk zalata cichy:
staje przedemną moja mara blada
i łamiąc kwiaty, z któremi się pieszczę,
z szyderczym śmiechem, jak wąż sycząc, gada:
»Czekam i czekam! — czyś nie gotów jeszcze?«
IV
Wszędzie a wszędzie w ślad za mną się skrada,
zawsze a zawsze czuję ją przy sobie;
w ciszy i w szumie wichru do mnie gada
słowa te same — o śmierci i grobie...
I duch mój już się jej nawet nie lęka
i nie drży, chociaż ją czuje przy sobie,
nie płacze, chociaż go muśnie jej ręka
przeczuciem tęsknem — o śmierci i grobie...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2022
Вступ
Весною з нею в золотім розмаю
я жив, – моїм очам зробилась видна,
і тінь її лягла, як марево огидне...
Пішла. Вернеться? Я про те не дбаю.
Тепер не дбаю, бо весни не стало,
щоб тьмить її своїм глузливим сміхом,
ні юності, щоб відголосом лиха
змогла спинити крик її зухвалий...
Коли ж знов прийде – вже страшить не буде,
хоч знаю, – скочить наче рись неспинна, –
чи завтра? За роки? Чи за годину?..
Її не бачу, хоч зі мною всюди.
Jerzy Żuławski, Cień: I Wstęp
Wstęp
Żyłem z nią razem jedną wiosnę złotą
i o dnia oczom moim była widna:
cień jej padł na mnie, jak zmora ohydna...
Poszła. Wiem — wróci. Kiedy? nie dbam o to.
Teraz już nie dbam bo już nie mam wiosny,
by ją śćmić mogła swym szyderczym śmiechem,
ani młodości by grobowem echem
mącić zdołała okrzyk jej radosny...
Gdy przyjdzie znowu, straszyć już nie będzie,
wiem — ale wpadnie, jak żbik na zwierzynę, —
jutro? za dziesięć lat? czy za godzinę?
— Już jej nie widzę, choć jest ze mną wszędzie.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2022
Коли з дерев посипле листом,
Коли все небо потемніє,
А світ заллє пітьма імлиста
Й погасне в пам’яті надія...
Ти помовчи...
Коли листки з дерев полинуть,
А душі обмотає потай
Цариця душ сумних – Скорбота,
І сльози в очі нам нахлинуть...
Ти помовчи...
Коли дерева сплачуть хором,
Коли прийдуть безбарвні ночі
Сумну співати пісню горя,
І щось в нас раптом затріпоче...
Ти помовчи...
Коли дерева сплачуть рясно,
Коли раптово тьма наскочить,
Й останній відзвук пісні згасне –
Дивись мені ти довго в очі...
І помовчи...
Edmund Bieder
A kiedy z drzew
A kiedy z drzew polecą liście,
Kiedy się niebo w krąg osmęci,
A mgły zaleją świat rzęsiście
I wszystko zgaśnie w niepamięci...
Ty nie mów nic...
A kiedy liście z drzew polecą,
I dusze nasze w puch omota
Królowa smutnych dusz — Tęsknota,
I w oczach nam się łzy zaświecą...
Ty nie mów nic...
A kiedy drzewa w chór zapłaczą,
A kiedy blade przyjdą noce
Zawodzić smutną pieśń tułaczą,
I coś się nagle w nas zgruchoce...
Ty nie mów nic...
A kiedy w chór zapłaczą drzewa,
Kiedy się nagle wszystko zmroczy,
I pieśń ostatnia się prześpiewa —
Ty patrz mi długo... długo w oczy...
I nie mów nic...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021
Крізь цілу ніч до світу
на морі вихор грав...
Хтось йшов сюди з блакиту,
хтось при мені стояв.
Під місяцевим златом,
як ти, все шепотів
і рук твоїх обхватом,
як вуж, обвить хотів.
В мій білий скит суворий
блакить хтось з неба злив,
і довго грало море,
і місяць золотив.
І так всю ніч до світу
крізь ясну пелену
хтось з шуму і блакиту
ткав казку чарівну.
Edward Słoński (syn)
Baśń
Przez całą noc do świtu
na morzu wicher grał...
Ktoś do mnie zszedł z błękitu,
ktoś długo przy mnie stał.
Pod księżycowem złotem
twym głosem szeptał wciąż
I ramion twych oplotem
owijał mnie, jak wąż.
W pustelnię moją białą
ktoś z nieba błękit zlał —
i długo morze grało,
i księżyc złoto siał.
I tak skroś noc do świtu
przez księżycową jaśń,
ktoś z szumów i z błękitu
tkał czarodziejską baśń.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931784
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2021
Вогнем пульсує ніч, а морок – зір поклонник –
Ледь-ледь колишеться під пружний тиші згук;
І місяць мармурний оббризкав підвіконник,
Де, витягшись, тремтять дві тіні наших рук.
Тепер вже видно сон і від турбот не страшно,
У напівсвітлі світ, що вже з пітьми устав,
І тіні наших рук здаються нам не наші,
Неначе під вікном крім нас хтось ще стояв.
Немов тут окрім нас, закохані й магічні,
У маренні були істоти мовчазні;
В них з небом спільна в’язь і долі потойбічні,
Надхмарний родовід і суті неземні.
Косою сонною у срібних заворотах,
Туманиться струмок в опівнічній імлі,
Утоплений у снах, у мріях і скорботах,
Русальний бачить край у напівсну теплі.
І хмар привільний літ – їх клуби блиск розсмикав;
Бруньки з’являються гучніше аніж цвіт...
А вразлива душа, тремтлива як осика,
Вбирає чудеса, захоплень повний світ.
Тепер вже видно сон і від турбот не страшно,
У напівсвітлі світ, що вже з пітьми устав,
І тіні наших рук здаються нам не наші,
Неначе під вікном крім нас хтось ще стояв.
Bolesław Leśmian
Noc
Ogniem pulsuje noc, a mrok, ów gwiazd wielbiciel,
Ledwie kołysze się pod szumnej ciszy prąd;
Na marmur okna padł księżyca bryzg obficie,
Gdzie wydłużone drżą dwa cienie naszych rąk.
Teraz już widny sen, teraz troska nie straszna
I na wpół świeci świat, co już z półmroku wstał,
I cienie naszych rąk nam zdają się nie nasze,
Jakby przy oknie tym prócz nas ktoś schadzkę miał.
Jakby tu oprócz nas, bezsenny i miłosny,
Pośród marzenia trwał milczących istnień lud;
Wspólna ich z niebem więź i zaświatowe losy,
I tajnią drżący byt, i ponadchmurny ród.
Dla nich warkoczem swym snutych w srebrze zakrętów,
Pod północą co w skrach, strumień we mgle się ćmi,
Pogrążony w swych snach, w marzeniach swych do szczętu,
Widzi rusalny kraj, jak półsnem mu się śni.
Wolny obłoków lot, życie ich blask przenika,
Rozwija się ich pąk słyszalniej niźli kwiat...
A dusza czujna wciąż i drżąca jak osika
Chłonie ulotny dziw, pełen zachwytów świat.
Teraz już widny sen, teraz troska nie straszna,
I na wpół świeci świat, co już z półmroku wstał,
I cienie naszych rąk nam zdają się nie nasze,
Jakby przy oknie tym prócz nas ktoś schadzkę miał.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931381
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2021
Небо померкле, небо вечірнє
Плине невільно крізь мої очі...
Груди безсонні, тихі, покірні,
Пестощі смерку ніжно толочать.
О, нині тінню витись по гаю,
Духом між сосен в жар розпалитись,
І біля брами, там де чекаю,
Сам я для себе зможу приснитись!
На скронь калинам, що барвлять далі,
Пилом янтарним впасти в знемозі, –
Бо твої губи наче коралі,
Що на калині при тій дорозі!
Не відрізнити коси дівочі
Від тих берізок, що сплять сумирні...
Плине невільно крізь мої очі
Небо померкле, небо вечірнє...
Bolesław Leśmian
Niebo przyćmione
Niebo przyćmione, niebo wieczorne
Samochcąc płynie przez moje oczy...
Piersi bezsenne i bezoporne
Pieszczota zmierzchu nuży i tłoczy.
O, teraz snuć się cieniem po gaju,
Ducha wśród sosen w szkarłat rozjarzyć,
U twojej wrótni, na twym rozstaju
Samemu sobie — snem się wydarzyć!
Na skroń kalinom, ujrzanym w dali,
Paść złotym kurzem w purpur pożodze, —
I nie odróżnić ust twych korali
Od owych kalin na owej drodze!
I nie odróżnić twoich warkoczy
Od brzóz, weśnionych w głębie jeziorne...
Samochcąc płynie przez moje oczy
Niebo przyćmione, niebo wieczorne..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.11.2021
Біжить дівчина лісом. Час зеленню заріс...
Її волосся в'ється, а всюди – шум і ліс!
У лісі сонце сяє у золотих димах,
А груди їй спирає травневий дивний страх!
Вночі сьогодні снився вовкун їй в чагарі,
І лицарі два збройні, і херувими три!
Їй снились спів і танці, і всякий птах і звір!
І меч, і кров, і пломінь! Сон знала вздовж і вшир!
Тепер біжить насправді до краю гущини –
За нею – травень хижий! Глянь! Травень – тигр весни!
Пашить дівчина гнівом... безмірним, навісним...
А всюди пахнуть квіти... Дай Боже щастя їм!
А всюди пахнуть квіти... і сонце в джерелі!
Багрянець – зелень – злото! Йде розквіт по землі!
Гримить весна! Палає! Троянд кривавий цвіт!
О, щастя, щастя, щастя! Останній дай відвіт!
Дівчино, гей, дівчино! Нам зеленіє час!
Любив тебе не раз я, любитиму й цей раз...
Дівчино, був з тобою у сну я чагарі –
Я – лицарі два збройні і херувими три!
Я – танці й спів шалені! Я – всякий птах і звір!
Я – меч, і кров, і пломінь! Сон знаю вздовж і вшир!
Сон знаю, бо з тобою твій вірний тигр весни!
Я є той ліс єдиний, до краю гущини!
Bolesław Leśmian
Zmory wiosenne
Biegnie dziewczyna lasem. Zieleni się jej czas...
Oto jej włos rozwiany, a oto - szum i las!
Od mrowisk słońce dymi we złotych kurzach - mgłach.
A piersi jej rozpiera majowy, cudny strach!
Śnił się jej dzisiaj w nocy wilkołak w głębi kniej,
I dwaj rycerze zbrojni i aniołowie trzej !
Śnił się jej śpiew i pląsy i wszelki ptak i zwierz!
I miecz i krew i ogień! Sen zbiegła wzdłuż i wszerz!...
A teraz biegnie w jawę, przez las na lasu skraj -
A za nią - Maj drapieżny! Spójrz tylko - tygrys-maj !...
Dziewczyna płonie gniewem... zaciska białą pięść...
A wkoło pachną kwiaty... Szczęść, Boże, kwiatom szczęść!
A wkoło pachną kwiaty, słońcem się dławi zdrój !
Purpura - zieleń - złoto ! Rozkwitów szał i bój !
Grzmi wiosna! Tętnią żary! Krwawią się gardła róż!
O, szczęście, szczęście, szczęście! Dziś albo nigdy już!...
Dziewczyno, hej, dziewczyno! Zieleni się nam czas!...
Kochałem nieraz - ongi - i dzisiaj jeszcze raz...
Dziewczyno, byłem z tobą w snu jarach, w głębi kniej -
Jam - dwaj rycerze zbrojni i aniołowie trzej !...
Jam - śpiew i pląs zawrotny! Jam wszelki ptak i zwierz!
Ja - miecz i krew i ogień! Sen zbiegłem wzdłuż i wszerz...
Sen zbiegłem, goniąc ciebie, twój wierny tygrys-maj!...
Ja jestem las ten cały - las cały aż po skraj !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=930984
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.11.2021
О, ніжні дні весняні, сонячний час,
Ви утекли назавжди!
Зникла небесна блакить;
Більш не звучить радісна пісня птахів!
Щастя забравши моє ( так, моє),
О, любий мій (Люба моя), ти з ним вдаль пішов (-ла)!
Марно весна повертається знов!
Разом з тобою зайшло сонце ясне,
Дні осяйні відійшли!
В серці моєму лиш морок і лід!
Висохло все назавжди!
Jules Massenet
Élégie (Louis Gallet)
Ô, doux printemps d'autre fois, vertes saisons,
Vous avez fui pour toujours!
Je ne vois plus le ciel bleu;
Je n'entends plus les chants joyeux des oiseaux!
En emportant mon bonheur (mon bonheur),
Ô bien-aimé, tu t'en es allé!
Et c'est en vain que revient le printemps!
Oui, sans retour, avec toi, le gai soleil,
Les jours riants sont partis!
Comme en mon coeur tout est sombre et glacé!
Tout est flétri pour toujours!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021
Садок, заквітчана весна,
і шепоти тривалі.
Поміж квіток Він і Вона, –
кохання і так далі.
Поля, природа, красота,
ріка, ліси чималі,
достотна мрія золота,
піднесення й так далі.
Заручини, піп, блиск вінця,
дні щастя досконалі,
тоді буденність без кінця,
дитина і так далі.
Курорт, купання, милий сміх,
безкрайність, моря далі,
тремтіння, шал, солодкий гріх,
і роги, і так далі.
Безумство, ніжність, плач гіркий,
поляпаси зухвалі,
багаж, квиток, дитя, носій,
розлучення й так далі.
Нахабство, гроші і притон,
вертеп і ніч у шалі,
кафе, більярд, квартира, сон,
жінки – ну і так далі.
Ціпок, притулок, ліжко, плед,
і розум у печалі,
горщок, альбом, думок букет,
постеля і так далі.
Церковний дзвін, земля пластом,
і яма щонайдалі,
лопата, кирка, піп з хрестом,
могила і так далі.
Радой Ралин
Безглаголно стихотворение
Градина, пролет, май, цветя,
скамейка, шепот сладък.
И сред цветята Той и Тя,
любов и тъй нататък.
Поля, природа, красота,
река, гора нататък,
природа, сбъдната мечта,
възторг и тъй нататък.
Годеж, венчило, поп и брак,
момент безумно кратък,
и после проза, скука, мрак,
деца и тъй нататък.
Курорт, море, приятен смях,
простор, вълни оттатък,
възбуда, трепет, сладък грях,
рога и тъй нататък.
Полуда, нежност, сълзи, плач,
плесник и писък кратък,
багаж, билет, дете, носач,
развод и тъй нататък.
Нахалник, пари, кола,
вертеп и той сред мрака,
кафе, билярд, квартира, ключ,
жени и тъй нататък.
Бастун, приют, креват, юрган,
и разум, но в зачатък,
цукало, снимки, нощен блян,
пегло и тъй нататък.
Камбана и купчина пръст,
и ямата оттатък,
лопата, кирка, поп и кръст,
ковчег и тъй нататък.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921960
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
Чорні ниви
заніміли.
Скрізь ворони
чорні сіли.
Чорні думи.
Чорний птах.
А над ними,
наче пісня
тихо
грає на вустах,
пада теплий,
мов зомлілий,
пада свіжий,
пада білий,
пада
сніг весняний
так.
Георги Джагаров
Сняг през пролетта
Черни ниви
разорани.
Дотегливи
черни врани.
Черни мисли.
Черен грак.
И над всичко
като песен
спряна
и подета пак,
пада топъл
и несвесен,
пада хубав,
пада пресен,
пада
пролетният
сняг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2021
Ніч чорний свій накинула покров,
Приспала ніч пустелю, о царице!
Але твій погляд – вогняна зірниця,
Твоє знамено в світі – це любов.
І з жахом переможеної жриці
Упала ти в розхилений альков, –
Останній стогін і останній зов!
Завила з ночі жадібна левиця.
Та пурпур на вустах твоїх лежить!
І в погляді любов іще біжить,
А образ твій – це бронза із агатом.
Північний час розносить сон і злато,
І тихо шепче, наче плаче, Ніл,
Астарти шал розливши доокіл.
Людмил Стоянов
Смъртта на Клеопатра
Нощта заметна черния покров,
Нощта приспа пустинята, царица!
Но твоя взор е пламенна зорница
И твойто знаме над света - любов.
И с ужаса на поразена жрица
Припадна на открития алков:
Последен стон, последен тръпен зов!
И жадна из нощта зави лъвица.
Но пурпура на устните стои!
И погледа все тъй любов струи,
А образът е бронзово-ахатов.
Среднощний час разлива сън и злато
И бавно шепне, сякаш плаче, Нил,
Астарта възгоряла отразил.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2021
Понад темні й неживі обшари, за хмари,
в небо пісні, в марень світ, в оману небесну,
в світло, в простір, в осяйну веселку чудесну,
в вічну вроду, – щастя пить з житєвої чари!
Як же серце навісне тріпоче щомиті,
як же мочить сліз потік безсонні повіки
і душа в надземний світ втікає навіки, –
і злітає думка вверх, щоб згинуть в блакиті!
Прагне молоде орля у далі ранкові,
бо не повзатиме тут, хоч родилось долі;
в нього дім – широкий світ і шляхи зіркові.
Грім і буря – шал стихій, дух йому гартують!
Чує силу молоду, хоч ще у неволі,
але крила вже ростуть і думки нуртують...
А тоді?..
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: W świat marzeń
Ponad ciemne i martwe tej ziemi obszary,
w niebo pieśni, w świat marzeń i boskiej ułudy,
w światło, w przestrzeń, w poezji tęczą barwne cudy,
w piękność wieczną, pić szczęście z pełnej życia czary!
Jakże często drga w sercu przyspieszone bicie,
jakże często łzą wilgnie bezsenna powieka
i w te światy nadziemskie dusza mi ucieka —
i myśl się rwie do góry, by tonąć w błękicie!
Młode orlę do słońca by chciało — w obłoki!
Nie tu w dole mu pełzać, chociaż tu zrodzone;
jemu domem gwiazd szlaki i przestwór szeroki;
burze, gromy — to żywioł, co mu ducha stali!
Czuje siłę, choć młode, choć dotąd więzione, —
ale skrzydła wyrosną i myśl się skrysztali...
a wtedy...?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921701
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021
Під дощем, що листки коливає невтомно,
вдвох брели без доріг в самоті.
Не гукав лісоруб, зникла стежка знайома.
Тільки вітер шумів в темноті.
Тихо руку узявши, – холодну і білу,
мов голубку на грудях ховав.
На косі твоїй збоку яскраво горіла
невеличка зоря дощова.
Стій отак, стій отак. Хай вона ясно світить.
Хай веде нас у темних лісах.
Може ми відшукаємо з чарами квіти,
що нам добрі дадуть чудеса.
Ще ми скажем дощу: «Не роби з нас ворожих.
І байдужими нас не роби.
Якщо хочеш, візьми наш і хліб, й наше ложе,
та тепло, що є в нас, не губи!»
А зоря на косі твоїй більше не світить.
Мовчазні ми бредемо в лісах.
Ах, тож де відшукаємо з чарами квіти,
що нам добрі дадуть чудеса?
Веселин Ханчев
Приказка
Под дъжда, който чука невидим в листата,
двама крачим без път и сами.
Няма вик на дървар, ни пътека позната.
Само тъмният вятър шуми.
Вземам тихо ръката ти, хладна и бяла
като гълъб, спасен от дъжда.
Отстрани на косата ти свети изгряла
една малка дъждовна звезда.
Стой така, стой така. Нека тя да ни свети.
Нека тя да ни води в леса.
Може би ще намерим вълшебното цвете,
дето прави добри чудеса.
Ще му кажем тогава: "Недей ни разделя.
Равнодушни недей ни прави.
Ако искаш, вземи ни и хляб, и постеля,
топлинка само в нас остави!"...
Но в косата ти вече звездата не свети.
Мълчаливи вървим из леса.
Ах, къде да намерим вълшебното цвете,
дето прави добри чудеса?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921547
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Ти де? Вікно в твоїй кімнаті темне,
та знаю, що ти тут, що ти сама.
Вернувсь я вперше з каяттям таємним.
Я вперше залишився крадькома.
Та чи не пізно вже мені тут бути?
Тебе стомив. Посильним смерті став.
Що повертаю? Ніжність позабуту.
З горьованими зморшками вуста.
Що я несу? Ці дві руки, якими
Тебе торкнути соромно мені.
Ти де? Піднявши зле лице незриме,
Шукай відплату. Бий, не стримуй гнів.
На двері чорні покажи досадно
рукою, наче біле полотно.
Кричи, що ненавидиш ти нещадно,
і навіть, що для тебе все одно.
Я заслужив цей погляд твій студений.
Я заслужив нестачею спокут.
Та ти встаєш. Зближаєшся до мене
невидна й кажеш: «Залишайся тут!»
Веселин Ханчев
Любов
Къде си ти? Не свети в твойта стая,
но зная, че си тук, че си сама.
Завърнах се. За първи път разкаян.
За първи път оставам у дома.
Не е ли вече късно да остана?
Измъчих те. До смърт те изтерзах.
Какво ти връщам? Нежност разпиляна.
Уста с горчиви бръчки покрай тях.
Какво ти нося? Две ръце, с които
да те докосна ме е срам дори.
Къде си ти? Вдигни лице сърдито.
Възмездие поискай. Удари.
Вратата черна покажи ми с тази
немилвана ръка като платно.
В лицето ми извикай, че ме мразиш
или дори че ти е все едно.
Заслужил съм очите ти студени.
Заслужил съм ги с хиляди вини.
Ти ставаш. Приближаваш се до мене.
Невидима, ти казваш: „Остани!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2021
Іде похмура осінь тихо по долині,
Поля стривожені мовчать.
Кладе холодне сонячне проміння
На квітах льодяну печать.
В промінні осені холоднім
Шлють квіти посмішку у даль,
Вони ховають в посмішці сьогодні
По сонця пестощах печаль.
Екатерина Ненчева
Унила есен тихо стъпва в долината
Унила есен тихо стъпва в долината,
Полето сепнато мълчи.
Смутено милва слънцето цветята
Със сетни ледени лъчи.
Пред сетните лъчи студени
Усмихват се цветята пак,
В усмивка тъжна, скриват те смутени
Печал по сетен слънчев зрак.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2021
Уроком стане хай пригода ця
Для вас, розумні і достойні люди, –
Не нехтуйте любов ,– в полон серця
Вона бере тенетами облуди; 235
Бо вічно так було і вічно буде,
Що в’яже всіх любові цей полон, –
І не змінити вічності закон.
Що правда це, то прикладів багато,
І міць любові майже кожний знав. 240
Ніхто не зміг її ще ошукати,
Ніхто, хто у любовний бран попав,
Бо й сильний їй дорогу уступав,
Хто більше, а хто менше героїчно, –
І так було, так є і буде вічно. 245
І дійсно так траплялось, що тоді
У ній і наймудріші втіху мали,
Котрі були до того у біді, –
Любов для них полегшення давала.
І часто люте серце впокоряла, 250
Достойним більше гідності несла
І захищала їх від сорому і зла.
Отож, якщо любов так незборима
І люба кабала її п’янка, –
Не уникайте, як до вас ітиме, 255
Бо до сердець хода її стрімка.
Міцніша гілка гнуча, ніж ламка.
Тож раджу: за любов’ю йдіть покірно,
Що вас веде упевнено і вірно.
Продовжу повість про минулі дні, 260
Про сина царського печаль тривалу.
Залишу неважливе в стороні
І вам відкрию правду досконалу
Про радощі його й тривог навалу.
Про решту справ – і втіху, і біду, 265
Раз вже почав, то далі поведу.
Туди-сюди ходив Троїл по храму
Із почетом, у тьмяній глибині,
І поглядав уважно за жінками, –
А чи були місцеві, а чи ні. 270
Тут випадково в тлуму гущині
Побачив він Крессіду мимовільно
І вже не зміг відвести погляд пильний.
Від враження він ледве устояв,
Від захвату вогнем горіли очі: 275
«О милосердний Боже, де ховав
Ти образ цей, достойний та урочий?»
А серце в грудях рветься і тріпоче.
Зітхнувши так, щоб почет не вловив,
Він знов на неї погляд перевів. 280
Була вона за зростом не остання
І все було у неї до ладу, –
Жіноча суть несла зачарування
І красила особу молоду.
Стояла гордо в нього на виду, – 285
Лице шляхетне гідністю світило
І сповнене було чудної сили.
А на Троїла погляд дивний свій
Вона так само почала звертати,
Той погляд був погордий і прямий, 290
Немов хотів у нього запитати:
«У чому річ? Не можу тут стояти?».
І вмить лице зробилося ясним,
Якого не стрічав він перед тим.
Від погляду її нестерпним жаром 295
У грудях пристрасть запалала вмить,
І в серці, що було під дивним чаром,
На дні прекрасний образ вже лежить.
Любив раніш сміятися і кпить, –
Тепер же сам злякавсь її насмішки 300
І радий був свої сховати ріжки.
Тож він, котрий вважав себе метким,
І насміхався над любові шалом,
Не знав, що в тому погляді жорсткім,
У тих очах уже любов чекала. 305
Здалось йому, що смерть іде помалу
З ясних очей. Благословенна будь,
Любове, за твою мінливу суть!
Вона, у чорнім, вразила Троїла
Понад усе і він німий стояв, 310
Бо хоч у серці прагнення горіло,
Його він анічим не показав,
Лиш погляд свій на ній весь час тримав;
Якщо ж дививсь мельком на когось рядом, –
Вертавсь до неї знов впродовж обряду. 315
По тому, після почестей святих,
Він вийшов розхвильований із храму
Із каяттям, що завжди брав на сміх
Закоханих, що сам для себе яму
Він викопав, куди упав без тями. 320
Та поки не привів все до ладу,
В душі ховати став свою біду.
Тож після храму він до свого дому,
В палац розкішний, швидко поспішив;
Проткнутий гострим зором він потому 325
Веселістю свою печаль прикрив,
І погляд свій, і безліч марних слів.
А щоб не дать рабам любові втіху,
Почав ховатись за підробним сміхом.
І мовив: «Боже! В нурті насолод 330
Закохані живете! І багато
Хто з вас, хто служить в надмірі чеснот,
Порівно мають вигоди і втрати;
І знає Бог, що прийде час оплати!
Не добрим за добро, а тільки злим, 335
Ви ж вірите – все ладом йде своїм!
В непевності всі ваші вподобання, –
Хіба що кілька винятків є там;
Ніщо так не жадає послухання,
Як ваша віра – це відомо вам. 340
Та не найгірше це, я тут додам, –
Якщо я правду розкажу вам щиру,
То станете печальними без міри.
Або таке: ви пильні повсякчас
І ваші наміри благі щоднини, 345
Та ваша дама не цінує вас
І ваш учин завжди бере на кпини;
Якщо вона без жодної причини
Стає лиха, всі скарги йдуть тобі,
Наш Боже! Милість їм свою зроби!» 350
Від слів оцих зробився він безсилий,
І руки стали наче неживі.
Йому любов навік зліпила крила.
Для слуг відмовки він шукав нові, –
Що інші справи в нього в голові. 355
Прокляття, – він не знав як поступити,
Тож наказав самого залишити.
Коли в кімнаті залишився сам,
То на край ліжка опустивсь помалу.
Він то зітхав, то віддававсь сльозам, 360
Про неї думав із любовним шалом.
Як був отак без сну, душа гадала
Про те, як в храмі він її знайшов
Із поглядом ясним, – і так все знов.
В думках він ясне дзеркало поставив, 365
В усій красі постала там вона, –
Її до серця привела уява,
І душу залила йому сповна
Любов до неї – чиста і ясна.
Служінням міг зробить її благою 370
І бути назавжди її слугою.
В уяві мав – ні муки, ані труд
Не зможуть зупинить його жаготу,
І сорому не матиме він тут,
Коли прознають, – матиме достоту 375
Ще більше ушановану чесноту:
Так утішав себе на всі лади,
Не знаючи наступної біди.
Що ж, він любовних навиків набуде,
Та зробить це у повній таїні, 380
Свої чуття сховає від огуди,
Від посторонніх, в серця глибині,
Аж поки не надійдуть скутків дні, –
Приносить шал любовного цвітіння
Гіркі плоди з солодкого насіння. 385
Чим більше він тинявся у думках, –
Що мовити і як себе тримати,
Щоб провести до неї в серце шлях;
Тож піснею зібрався розпочати
І вголос заспівав, – печаль здолати; 390
В надії згоду дав, – без каяття
Любитиме Крессіду все життя.
І в пісні тій не тільки зміст і слово,
Як автор, званий Лоллієм, писав –
Збережені також відтінки мови; 395
Відважусь чесно мовити – сказав
Троїл в цій пісні суть сердечних справ,
Як я скажу, і будь-хто може чути
В моєму вірші плин її розкутий.
[i]Пісня Троїла[/i]
«Якщо це не любов, то що болить? 400
Якщо ж любов прийшла, якою буде?
Якщо незла, – чому печаль гнітить?
Якщо ж шалена розриває груди,
То з неї кожна мука і облуда
Палючим повнить душу всю мою, – 405
Завжди я спраглий, хоч все більше п’ю.
Якщо з вогню я маю насолоду,
То звідки йтимуть скарги і жалі?
Якщо біда – чи вискажу незгоду?
Не знаю я, чому стійкий зомлів. 410
О смерть жива! О муки немалі,
Солодкі муки, чом вас так багато
І я пожадно мушу вас прийняти?
Якщо це так, чом боляче мені?
Туди-сюди гойдаюсь без опори, 415
Немов я без стерна пливу в човні
Між двох вітрів у неспокійнім морі,
Що борються один із одним споро.
Біда! Яку хворобу я борю? –
У спеці мерзну, в холоді горю». 420
І він промовив до любові бога
Чутливим тоном: «Господи, сумна
Моя душа, до тебе їй дорога.
Хоч дякую за милість цю сповна;
Та жінка чи богиня є вона – 425
Не знаю я; неволиш їй служити, –
Зроби, щоб міг в любові з нею жити.
Стоїш могутній ти в її очах,
Тебе достойне це очей свічадо;
Якщо моє служіння в почуттях 430
Тобі на втіху, дай любові владу,
Бо царський спадок віддаю я радо
До рук її,– покірливий навік
Я буду милій пані чоловік».
Вогонь любові царську кров у ньому 435
Не пощадив. Мене Бог врятував.
Не пощадив, хоч і була відома
Його відвага, низка добрих справ, –
Рабом страждань незміряних тримав
І так палив його, що він хитався, – 440
Раз шістдесят на день лицем мінявся.
І день у день лиш думка в голові
Його жагу ще більше розпаляла,
Та так, що справи кинув він нові.
А часом, як вогонь стихав помалу, 445
Жадав побачить погляд досконалий, –
Страждання так полегшити хотів;
Але чим ближче був, тим більш горів.
Чим ближче до вогню, то тим жаркіше,
Я думаю, що це не новина. 450
Чи в світлий день, чи в опівнічній тиші,
Чи близько, чи далеко є вона,
В очах душі краса її ясна
Найбільш для нього стала сокровенна,
Аніж Єлена, а чи Поліксена. 455
Бувало щогодини, день у день,
По тисячі разів твердив до себе:
«О добрий Боже, в мареві натхнень
Мій труд, моє служіння шлю я в небо.
Крессідо, зжалься, згину я без тебе, 460
Бо в серці розтривоженім, на жаль,
Моє життя міняється в печаль».
Примітки
394. Лоллій. Свою роботу Чосер ґрунтував не на роботах видуманого Лоллія, а на поемі Боккаччо «Філострато», запозичуючи з італійської а також із французького перекладу Бово деякі рядки і слова.
400-420. « Якщо це не любов, то що болить?». Використання 132 сонета Петрарки (S’amor non è, che dunque è quel ch’io sento?).
455. Поліксена – дочка царя Трої Пріама та цариці Гекаби, сестра Троїла. Була принесена в жертву, щоб заспокоїти привид Ахілла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021
Тремтить гладінь морської глибини
Сонливо,
А рій неспинних хвиль з ясної далини
Вітав мене грайливо.
Які ж мене обіймі навісні
Тримали!
І легко, легко, ах, немов у вічнім сні
Вони мене гойдали...
Екатерина Ненчева
Едва потрепват морски глъбини
Едва потрепват морски глъбини
Сънливи,
А рой вълни от тихи светли далнини
Приветстват ме игриви.
Как биха ме в обятия си с страст
Поели!
И леко, леко, ах, за вечен сън тогаз
Те биха ме люлели...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919715
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2021
***
Хотіла розігнать печаль зболілу
І тужну пісню тихо завела, –
Невільно я зі сну тебе збудила,
Невільно шлях в нове життя дала.
Встань і рушай ти певною ходою, –
Закрили даль пилюга та пітьма;
Невільно серце ти забрав з собою,
Невільно в світі залишусь сама!..
***
У небі місяць ясно сяяв –
Тебе згадала, друже мій,
А соловей співав призивно:
Де він самий, де він самий?
Схиливши голову у квіти,
Про тебе думка, друже мій,
Почула вітру я зітхання:
Де він самий, де він самий?
З печаллю тихою на серці
Плач за тобою, друже мій,
І гірко я себе питала:
Де він самий, де він самий?
***
Прости, що твій дитячий любий сміх
Я тужним зором іноді спиняю,
Що мрію я твою і світлий сон
Зітханням тихим часом порушаю.
Прости! З журби, з колишньої журби
Душа моя в сльозах геть потопає,
Тепер зітхання кожне – то сльоза,
Що в юному коханні висихає.
***
Чекала я із мукою в душі,
До щастя погляд свій я спрямувала...
Чекала я з жагою у душі, –
Зсушила душу спрага небувала.
І це прийшло, і ангельська рука
В моїй душі напнуті струни-корди
Торкнула тихо, – ангельська рука, –
І дивні рознеслись навкруг акорди.
І це прийшло. Закрила очі я,
Троянди пах зчарована вдихаю;
В сон неземний закрила очі я,
Гімн неземний я слухаю без краю.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Тъгите си поисках да разсея
И тъжна песен тихичко запех, –
Неволно те от сън събудих с нея,
Неволно те за нов живот съгрех.
Събудиз те и тръгна ти – и ето
Изгуби се далеч в мъгли и прах; –
Неволно ми отнесе ти сърдцето,
Неволно сам-сама в света остах!..
***
В небето грееше луната –
За теб си спомних, друже мой,
И чух славея се обади:
Къде е той, къде е той?..
Глава наведох сред цветята –
За теб да мисля, друже мой,
И чух въздишаше зъфирет:
Къде е той, къде е той?
И с тиха горест във душата
По теб заплаках, друже мой,
И горко аз сама се питах:
Къде е той, къде е той?
***
Прости, че твоя детски весел смех
С тъжовен взор понякога смущавам,
Че твоя бодър сън и светъл блян
С въздишка тиха нявга нарушавам.
Прости! От скръб, от някогашна скръб
Душата ми е в сълзи потопена –
И днес въздишка всяка е сълза
От любовта ти млада пресушена.
***
Все чаках аз с измъчено сърдце,
Към щастието поглед устремила...
Все чаках аз с копнеящо сърдце, –
Сърдце ми жажда беше изсушила.
И то дойде и с ангелска ръка
В душата ми натегнатите корди
Поглади тихо, – с ангелска ръка, –
И дивни се понесоха акорди.
И то дойде. Затворила очи,
От рози дъх аз дишах възхитена, –
В неземен сън затворила очи,
Неземен химн аз слушах упоена.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919474
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
***
Глянь, провесна йде юна, з німфами довкола,
Одягнена у біле –
І трепетно закохане я бачу сонце,
Що в небі заніміло.
Ах, провесна йде юна, сяйна і щаслива,
Попід весільні шати, –
Пташки кругом співають, хилиться привітно
Квіток розмай строкатий...
***
Самотньою росте тополя статна
Понад струмком безгучним в полі, –
Вершину підняла, немов бажає
У небо йти поволі...
У синизну задивлена з журбою
В тремтливому чеканні завмирає, –
А чи те сонце, що бринить над нею,
Обійми розкриває?..
***
Тебе хай відчай не ламає,
Розсій журбу, що укриває
Лице твоє, – твою печаль...
Глянь на зірок розсів живий
У небі – іскр яскравий рій, –
Там свято в тишині нічній,
Там святом вабить даль!
І тихий вітер ледве віє,
І мрію – скорбну мрію гріє
День в холоді грудей...
І дивний дух, немов розмай,
Над нами – і казки про рай,
Про чарівний незнаний край
Тихенько нам складе...
***
Дарма гадала, що амбітну душу
Ніщо не зможе в світі усмирить,
Гадала – не зуміє жодна сила
Моє тут серце впокорить.
А нині погляд твій палкий зустріла
І вже моє обличчя у вогні.
І, як струна, ридає соромливо
Покірне серце у мені...
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Виж, иде млада пролет, с нимфи окръжена,
Натруфила се в бело –
И трепетно я гледа влюбленото слънце,
Посред небето спрело.
Ах, иде млада пролет, сяйна и щастлива
Под брачните премени, –
Приветно пеят птички, киват и приветно
Отвред цветя засмени...
***
Самотна си расте тополя стройна
Над ручей тих посред полето, –
Изправила е вършье, сякаш иска
Да стигне до небето...
Загледана с тъга към синевите,
Тя в трепетно очакване замира, –
Дали на слънце, грейнало над нея,
Обятия простира?..
***
Недей, дете, недей унива,
Разсей тъгата, що покрива
Лика ти, – вечната тъга...
Виж как трептят звезди безброй
В небето – искри светел рой, –
Там празник в нощния покой,
Там празник е сега!
И тих зефир едва повева,
И блян – и смутен блян съгрева
Ден изстинали гърди...
И некой чуден дух витай
Над нас – и приказка за рай,
За некакъв вълшебен край
Нам тихичко реди...
***
Аз мислех нявга, че душа ми горда
Не ще я нищо на света смири,
И мислех – никой властен не ще бъде
Сърдце ми тук да покори.
А днес, един твой поглед като срещна,
Аз сещам в пламък своето лице
И кат струна ридае в срам и трепет
Веч победеното сърдце...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2021
***
У смерку серця скорбного щоденно
Лиш віри промені горять,
Що у майбутнім, схована для мене,
Без краю буде благодать.
Та дні минають і з душі на волю
Остання мрія відійшла;
Та дні минають і зрадлива доля
На сміх ту віру підняла...
***
На роздоріжжі стрілись випадково
Й назавжди розійшлися без надій,
Та серце зберегло в таємнім схові
Про тебе спогад свій.
І всюди образ твій, ясний, урочий,
Глибоко в грудях буду я носить, –
І в шумі дня, і в шепотінні ночі
Твій голос тріпотить.
І вічно так душа моя шаліє,
Й тебе гукає зов моїх натхнень, –
Так лист зів'ялий осінню жаліє
Травневий зниклий день.
***
Даремно видаєш, о серце, крики болю,
Даремно ти шукаєш співчуття у них, –
На їхніх лицях бачиш, цих обранців долі,
Ти ледве-ледь прикритий сміх!
Чи можуть зрозуміть вони квіткову мрію
Травневим ранком, там де золота роса?
Чи можуть зрозуміть, чом місяць променіє
Самотній в темних небесах?..
***
Пригнічена, в журбі, дивлюся як спливає
Переді мною хвиль потік стрімкий, –
Дивлюся, як зникає з грізним шумом
Назавжди в далині хисткій.
Пригнічена, в журбі, дивлюся як спливає
Переді мною хвиль стрімкий потік, –
На жаль, юнацтво гине у скорботі
Так день за днем, за роком рік...
***
Громи із темряви небес
До себе бурю запросили
У шерег.
Нуртує море клекітне
І хвилі люто розбиває
Об берег...
Та ось вже сонце із небес
Крізь хмари дивиться в темноти
Змертвілі.
Затихло море клекітне, –
Зі сміхом береги цілують
Там хвилі.
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
Сред мрака на сърдцето ми разбито
Лъча от вера все блуждай,
Че в бъдащето е за мене скрито
Блаженство некакво без край.
Но дните се изреждат и в душата
Гаснее сътнята мечта, –
Но дните се изреждат и съдбата
Се смей над верата света...
***
На кръстопът се срещнахме случайно
И навсегда разминахме се ний,
Но от тогаз сърдце ми в кътче тайно
За тебе спомен крий.
И вседе образа ти мил, сияен
Очакваща в гърди си нося аз –
И в дневен шум, и в нощен шепот таен
Все чувам твоя глас.
И вечно тъй душата ми копнее,
И вечно те зове мечта про мен, –
Увехнал лист през есень тъй жалее
По минал майски ден.
***
Напразно си издаваш, о сердце, тъгата,
Напразно търсиш ти съчувствие от тех:
Виж по лицата им – любимци на съдбата –
Едва прикривания смех!
Те могат ли разбра на цветето мечтата
През утрото на май, осипано в роса?
Те могат ли разбра защо копней луната
Самотна в темни небеса?..
***
Обзета от тъга аз гледах как струеше
Поток пред мене пенести вълни, –
Аз гледах как те чезнат безвъзвратно
С глух ропот в тъмни далнини.
Обзета от тъга аз гледах как струеше
Поток вълни си пенести пред мен, –
Уви, тъй също чезнат младините
В потайни скърби ден след ден...
***
Гърмът от черното небе
На бесен ураган приглася
На ревът –
Клокочи кипнало море
И яростно вълни разбива
О брегът...
Но ето слънце от небе
През облаци надникна в тия
Тъмнини –
Утихна бурното море
И с крехък смехбрега целуват
Рой вълни...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021
Який прекрасний день цей повний сонця!
В повітрі після бурі стало тихо,
Повітря свіже там несе утіху.
Який прекрасний день цей повний сонця!
[i]Приспів:[/i]
Та інше сонце
Зорить в серця, –
О, сонце миле
Твого лиця!
О, сонце, о, сонце миле
Твого лиця!
Твого лиця!
А вікна сяють в сонячнім промінні.
Співає праля, радість виливає,
Пере і крутить, вішає й співає.
А вікна сяють в сонячнім промінні.
[i]Приспів[/i]
Коли настане ніч і сонце сяде,
Печаль і смуток я тоді відчую,
У тебе під вікном я заночую, –
Коли настане ніч і сонце сяде.
[i]Приспів[/i]
Eduardo Di Capua
O sole mio (Giovanni Capurro)
Che bella cosa è 'na jurnata 'e sole,
'N'aria serena doppo 'na tempesta!
Pe' ll'aria fresca pare già 'na festa.
Che bella cosa è 'na jurnata 'e sole!
[i]Ritornello:[/i]
Ma 'n'atu sole
Cchiù bello, oje nè,
'O sole mio
Sta 'nfronte a te!
'O sole, 'o sole mio
Sta 'nfronte a te,
Sta 'nfronte a te!
Luceno 'e llastre d' 'a fenesta toja,
'Na lavannara canta e se ne vanta
E pe' tramente torce, spanne e canta,
Luceno 'e llastre d' 'a fenesta toja.
[i]Ritornello[/i]
Quanno fa notte e 'o sole se ne scenne,
Me vene quase 'na malincunia;
Sott' â fenesta toja restarria
Quanno fa notte e 'o sole se ne scenne.
[i]Ritornello[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2021
І
Глянь, як море тут прекрасне,
Почуттями повнить душу, –
Погляд ніжний твій зворушить
В будь-кому шаленство мрій.
Бачиш сад цей благодатний,
Апельсина ніжні квіти, –
Їхній запах делікатний
Буде тут – в душі моїй.
Кажеш: «Прощавай, я їду!»
Покидаєш серце знову...
Землю, сповнену любові,
Залишаєш без надій?
Не лишай мене, –
Загину я дощенту!
Вернись в Сорренто,
Рятунку мій!..
ІІ
Глянь на море у Сорренто,
Що за скарб там є глибоко, –
Той, хто бачив світ широкий,
Не зустрінув скарб такий.
Подивись на ці сирени,
Що із поглядом магічним
Звуть до себе так натхненно, –
Дать цілунок чарівний.
Кажеш: «Прощавай, я їду!»
Покидаєш серце знову...
Землю, сповнену любові,
Залишаєш без надій?
Не лишай мене, –
Загину я дощенту!
Вернись в Сорренто,
Рятунку мій!..
Ernesto De Curtis
Torna a Surriento (Giambattista De Curtis)
I
Vide ‘o mare quant’è bello,
Spira tantu sentimento,
Comme tu a chi tiene mente,
Ca scetato ‘o faie sunnà.
Guarda, gua’, chistu ciardino;
Siente, sie’ sti sciure arance:
Nu profumo accussi fino
Dinto ‘o core se ne va…
E tu dice: «I’ parto, addio!»
T’alluntane da stu core…
Da sta terra de l’ammore…
Tiene ‘o core ‘e nun turnà?
Ma nun me lassà,
Nun darme stu turmiento!
Torna a Surriento,
Famme campà!
II
Vide ‘o mare de Surriento,
Che tesoro tene nfunno:
Chi ha girato tutto ‘o munno
Nun l’ha visto comm’a ccà.
Guarda attuorno sti Sserene,
Ca te guardano ‘ncantate,
E te vonno tantu bene…
Te vulessero vasà.
E tu dice: «I’ parto, addio!»
T’alluntane da stu core
Da sta terra de l’ammore
Tiene ‘o core ‘e nun turnà?
Ma nun me lassà,
Nun darme stu turmiento!
Torna a Surriento,
Famme campà!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=914114
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2021
Життя переді мною все розкрите,
мов розгорнув свої бутони крин,
і я пройшов всі круговиди світу,
і цілував палючий звід вишин,
і прославляв усі земні примани,
як безпритульний і порочний син.
Моє життя було виразно знане
звитягами на сяючій путі,
хоч я і ніс прокляття свіжі рани.
Не раз я смерть вітав в моїм житті,
не раз я гірко плакав від тривоги, –
безгрішно чистий раб у самоті.
Хоч і печаль, хоч мучить доля строга,
там, де цвіли земні розпуста й срам,
я зло вітав і сотворив там бога, –
і сам я збудував промінний храм,
і світ створив – новий і неоглядний,
і сонце я своє йому віддам.
Христо Ясенов
Мироздание
Пред моя взор животът се разтвори
кат чашката на ведроцветен крин —
и аз пребродих всички кръгозори:
целувах свода знойноведросин
и славослових земната съблазън,
като прокуден и разблуден син.
Живота ми бе ярко отбелязан
с победите по триумфален път,
макар да бях с проклятие наказан.
И неведнъж целувах свойта смърт,
и неведнъж съм плакал от тревога —
безгрешно чист и раб на свойта плът.
Но и в скръбта на тая участ строга,
сред земното безпътие и срам
целунах злото и създадох бога —
и сам издигнах лъчезарен храм,
и мир създадох — нов и необятен —
и нему свойто слънце ще раздам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912578
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2021
1
Свої я бачу лицарські твердині
над неприступним бескидом страшним.
І кожну ніч, як ляже смерк в долині,
мене дощем вкриває зірковим.
Холодний я, мов каменя уламок,
утратив слух на стогони земні,
і пильно бережу мій древній замок
і трон гранітний царський в вишині.
Коли світ плаче гірко, – я сміюся,
коли радіє – я скорблю з біди,
якщо згасає всесвіт – я свічуся,
монарх і сторож долі назавжди.
Я часом чую гуркіт лиш великий, –
шлють злі боги вогонь і грізний грім.
Мені мізерні їхні гнівні крики,
до них я повертаю сміх і дим.
Земний тут вітер трон мій не бентежить,
орли не долетять з крилом міцним, –
я зводжу замки тут свої і вежи
над неприступним бескидом страшним.
2
Все той же незнаємий острів і скеля з граніту блищить,
і вежа моя величава, що схожа на древній чертог.
Мене вберігає стихія і миють північні дощі,
стою я безжурний і жвавий, і повний страшних засторог!
Мене кораблі проминають й свистить порятунковий ріг...
Човни і тяжкі каравани гостей з водяної імли...
І сходять пажі та принцеси, й стають на весільний поріг,
І гинуть поранені й хирні з моєї златої стріли.
І мрійник тут кожний безумний, хто став мимохіть при мені,
він жертвою завжди лишиться полону мого в вишині,
завитий в надземні утіхи і ласки, й зіркову любов.
Плескається море бурхливо, висить над ним морок біди,
несе кораблі в чорних хвилях шалена коловерть води,
і всі при мені замовкають й мовчить порятунковий зов!
3
Тут буря стишилась і павітри не віють,
тут стогін, шум, чутки не потривожать сон,
і нерухомі простори синіють,
з’єднавшись у один прозорий тон.
І я стою в безхмарній неба ширі
там, де старий гранітний бастіон,
та не зростає міць моєї віри
і не звіщає радості мій трон.
Бо в цьому світі тиші чарівної,
безвітря й безтурботності ясної
не чути труб, що звуть на брань, у бій.
В печалі серце робиться шалене,
що не життя, а гибель там для мене,
де прохолода й білий супокій.
4
Я в чарах, щоб страждати і погибати слізно
у замку загадковім чудної самоти.
Суєтними здаються мені земні світи
і гордовитий погляд у зів безодні грізний.
Душа моя згубилась в зірках, що вийшли пізно,
далеко від страждання й земної суєти.
Перед очима смерті люблю зі сміхом йти,
тому що маю волю сувору і залізну.
І в час такий урочий наземної душі,
коли похмура гибель спокійно завершить
в душі моїй завітні розламувать скрижалі, –
я буду барвний промінь летючої зорі,
розсиплюсь над водою і сушею вгорі,
від мене вся земля запалить грішні далі!
5
Життя створив я з глини, пилу і води,
і душу дав йому і трепет первородний,
та сам лишивсь глухий, бездушний і холодний, –
холодний як метал, бездушний як льоди.
І вірш мій, як кристал, дзвенить, блищить завжди
без болю, без страждань, без пристрасті й надії, –
як промінь місяця , що світить, та не гріє,
не маю я також ні щастя, ні біди.
Даремним буде те, що тут у вишині
мій замок царський облягли бездушні стіни,
коли повіє смерть і бурі крижані.
Вмирає, захоловши, захват у мені,
тож мушу я ховати полум’я неспинне
і байдуже стрічать усі наступні дні.
6
По сходинах гранітних йду з імли
і вежа мармурова вверх підносить.
мій слух шум жалюгідний не термосить,
ні смертний дзвін кривавої стріли.
Я бачу сонце і скелястий схил,
і жайвора я чую гімни чисті.
Земні вериги зламані тернисті
і я підняв могутній розмах крил.
По сходинах гранітних йду з імли...
7
Підняв я у високості лазурі
з металу замок, підкоривши даль,
і там приспав мої сердечні бурі,
приспав пророчі смуток і печаль.
В обіймах бронзових його широких
замкнув і горе, й мрій моїх політ,
і там живу я від землі високо ,
забувши бога і забувши світ.
Та буря, схована в мені, не згасне,
й печаль моя ридатиме завжди,
що замок є гробниця передчасна,
без міражів, повітря і води.
А як палкий спущуся я в долини,
де сплять міста і села в тишині –
зруйную я у всіх будинках стіни
і запалю навкруг живі вогні.
І проживу життя живу тривогу
в пророчій незліченності сліпій –
я дам любов, і дам прокляття богу,
як буде згуба, успіх, чи двобій.
О пізній часе спізненого літа, –
цей час мого бунтарства не мине!
Я замок мій сам запалив відкрито, –
упалі стіни здушують мене!..
------------------------
Та в попелі, немов незгойна рана,
тріпоче серце, кличе зі слізьми...
Й печаль моя, віками добре знана,
зливається у вітер та громи.
8
Я дуже високо піднявся і мудрість пізнав по світах, –
земля піді мною видніє, занурена в бурю і прах.
І гуркіт її малозначний, і стогін приглушеним став,
як музика дивна до трону надхмарного звук долітав.
І слухаю, слухаю взятий я хвилею в тисячний спів,
земля заридала там з криком, де простір бездушний синів...
Приховані сльози невільно з очей ослабілих біжать,
бо в музиці чорній наземній й мої сум і туга звучать.
Христо Ясенов
Цикъл 12 «Рицарски замък»
1
Аз виждам свойта рицарска ограда
над непристъпни бездни и скали.
И всяка нощ, когато здрач припада -
над мене само звезден дъжд вали.
И аз съм хладен, хладен като камък,
загубил слух за всеки земен стон,
и пазя зорко своя древен замък
и своя царствен и гранитен трон.
Кога светът заплаче - аз се смея,
кога светът ликува - аз скърбя,
помръкне ли вселената - аз грея,
монарх и страж на своята съдба.
И само нявга чувам гръм и трясък:
изпращат огън злите богове.
Но жалък ми е всеки техен крясък
и аз им връщам дим и смехове.
Тук земен вятър моя трон не брули,
до мен не стигат даже и орли:
аз дигам свойте замъци и кули
над непристъпни бездни и скали.
2
Все тоя загадъчен остров и тия гранитни скали,
и моята царствена кула, прилична на древен чертог.
Огражда ме водна стихия и северен дъжд ме вали,
а как съм безгрижен и бодър и как съм безумно жесток!
Тук кораби пътни минават и свири спасителен рог...
И лодки - и тежки кервани от гъсти надводни мъгли...
А слизат край мене принцеси и пажове в брачен оброк -
и гаснат ранени и морни от моите златни стрели.
И всеки мечтател безумен, попаднал неволно при мен,
остава завинаги жертва на моя загадъчен плен,
заплетен в неземни наслади и ласки, и звездна любов.
Морето размирно се плиска и тегнат над него беди,
и носят се кораби волни в разгулните черни води -
и всички запират край мене - и няма спасителен зов!
3
Тук буря не бучи и ветрове не веят,
и не долита шум, мълва и горък стон;
безтрепетни, пространствата синеят,
застинали в един прозрачен тон.
И аз стоя в безоблачната сфера
на тоя стар, гранитен бастион;
но тук не крепне мойта светла вера
и не вещае радост моя трон. -
Че в тоя мир от тишина и нежност,
безветрие и ведра безметежност
не чува се тръба на бран и бой.
И в тайна скръб сърцето тайно стене,
че не живот, а гибел е за мене
прохладата на белия покой.
4
И аз съм зачарован да страдам и да чезна
в загадъчния замък на странна самота.
Суетни ми изглеждат земята и света
и черепния поглед на зиналата бездна.
Душата ми се губи в хармония съзвездна -
далеко от сълзите на всяка суета.
Обичам да се смея в очите на смъртта,
защото нося воля сурова и железна.
И в онзи час уречен за земните души,
когато мрачна гибел спокойно разруши
на моя дух размирен заветните скрижали -
ще бъда пъстър пламък от паднала звезда
и сам ще се разсипя над суша и вода -
и грешната земя от мен ще се запали!
5
Живот създадох аз от прах, вода и кал
и дъхнах му душа и трепет безграничен,
но сам останах глух, студен и безразличен,
бездушен като лед и хладен кат метал.
И моят стих звъни и свети кат кристал -
без болка, без любов, без горести и вопли -
и като лунен лъч той грее, но не топли,
че сякаш няма в мен ни радост, ни печал.
И ето ме сега напразно ограден
с бездушните стени на моя царствен замък,
където вее смърт и северник студен.
И всеки мой възторг умира заледен,
че аз съм отреден да крия своя пламък
и с равнодушие да срещам всеки ден.
6
Възлизам по гранитни стъпала
и мраморната кула ме издига.
До моя слух суетен шум не стига,
ни смъртен звън на кървава стрела.
Аз виждам само слънце и скала
и чувам химн на будна чучулига.
Разкъсана е земната верига
и аз съм със развързани крила.
Възлизам по гранитни стъпала...
7
Издигнах в най-високите лазури
недосегаем замък от метал -
и там приспах сърдечните си бури
и своята пророческа печал.
И в неговите бронзови обятия
заключих свойта скръб и своя блен
и заживях високо над земята -
от хората и бога отчужден.
Но мойта скрита буря не угасна
и мойта скръб по-живо зарида -
че замъкът е гробница безгласна
без въздух, без миражи и вода.
А как горя да слезна в долините,
където спят села и градове -
да разруша на всеки дом стените
и да запаля живи огньове.
И да живея живата тревога
на слепия пророчески безброй -
да любя и проклинам с него бога
в падения, победи и двубой.
О късен час на мойто късно лето,
о час на моя бунт неизживен!
Аз сам запалих замъка - и ето! -
събарят се стените върху мен!...
----------------------------------
Но в пепелта им като жива рана
сърцето ми трепери и зове...
И мойта скръб, от векове набрана,
излива се във гръм и ветрове.
8
Аз много високо възлезнах и мъдрости много познах -
под мене земята остана погребана в бури и прах.
И нейния грохот суетен, и нейния трепетен стон
долита кат музика странна до моя надоблачен трон.
И слушам, аз слушам унесен вълната на хиляден хор,
земята ридае и вика под тоя бездушен простор...
И скрита сълза се отрони неволно от морни очи,
че в земната музика черна и моята горест звучи.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2021
Він біля мосту самотній сидить,
тягне смичком тихі звуки,
а над його головою сліди
чорної старості муки.
Бурно життя клекотить перед ним
в клопотах, в скруті постійній, –
натовп пістрявий йде шляхом земним,
змучений і безнадійний.
Вечір. Вже траурний смерк наступив,
дрібний сніжок розпочався,
скрипка скінчила згорьований спів,
старець безсило піднявся.
Згорблений, висне униз голова,
стане і далі йде знову,
шепчуть йому невиразні слова
люті завії зимові.
В далях морозом скувало пітьму,
часом з висот небосхилу
кидає погляд крізь хмари йому
місяць печальний і білий.
В нього за спиною смерть лиш одна
зводить скривавлені руки
і на старій скрипці вперто вона
тягне смичком тихі звуки.
Христо Смирненски
Старият музикант
Все там до моста приведен седи,
тегли полекичка лъка,
а над главата му ревностно бди
черната старческа мъка.
Бурно край него животът кипи
в грижи и горести вечни
и пъстроцветните шумни тълпи
все тъй са зли и далечни.
Привечер. Спуска се траурен здрач,
ситен снежец завалява,
спира цигулката горестен плач –
старецът немощно става.
И прегърбен той пристъпя едва,
спира се тук-там и стене,
шепнат му злъчни, невнятни слова
зимните вихри студени.
Там – от скованата в мраз висина –
мигом през тънкия облак
хвърля му поглед печална луна,
фосфорно бледа и обла.
А зад гърба му пристъпя Смъртта,
кървава и многоръка,
и по цигулката старческа тя
тегли полекичка лъка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912324
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2021
Ніч чорна, злобна і свавільна,
холодна ніч неначе смерть.
Там, де земна розкрита твердь,
гаряча кров тече повільно.
У димі згарищ і руїн
воєнним демоном безоким
знамена підняті високо,
меча об меч там чути дзвін.
Де мороку верства густа,
зловісний силует стирчить
якогось грізного хреста
і натовп тисячний спішить
зусюди, ведений туди
де золотий жорстокий бог.
І морок гусне від тривог,
і натовп нижеться в ряди.
І за повітрям спраглі груди,
і очі просять світлу даль;
одна і мрія, і печаль
горить і тане, й душу будить.
Крізь сльози і кривавий гніт,
крізь біль утрачених натхнень
бунтарський крик гримить у світ:
«Хай буде день! Хай буде день!»
Христо Смирненски
Да бъде ден!
Нощта е черна и зловеща,
нощта е ледна като смърт.
В разкъсаната земна гръд
струи се бавно кръв гореща.
В димящите развалини
безокий демон на войната
развял е хищно знамената
и меч въз меч безспир звъни.
Сред мрака непрогледно гъст
стърчи злокобен силует
на някакъв грамаден кръст,
и хилядни тълпи отвред
вървят, подгонени натам
от яростта на златний бог.
И мракът става по-дълбок,
тълпите нижат се едвам.
За въздух жадни са гърдите,
очите молят светлина,
един копнеж, мечта една
гори и се топи в душите
и през сълзи и кървав гнет,
през ужаса на мрак студен
разбунен вик гърми навред:
„Да бъде ден! Да бъде ден!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2021
Будь здорова, моя люба! Як сонце осіннє
хмар наміткою покриє блиск свого проміння,
як збіліють гір вершини на блідому небі,
вихри озеро сколотять – я вернусь до тебе!
Тож бувай мені здорова! Що це? Плач з журбою?
Ти не плач і витри сльози! Недовге розстання!
Скоро будем знову разом, знову із тобою
я сидітиму щасливий... й снитиму кохання!
Дай вуста твої. Так! Знову! Пристрасний, палючий
поцілунок на дорогу хай нам спалить губи,
а як стисне мої груди смутку гніт болючий
і з душі моєї вийдуть стогін, скарга згуби,
вуст твоїх вогонь пекучий спомин дасть про тебе, –
очі я стулю і знову буду снити... небо...
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Pożegnanie
Bądź zdrowa, luba moja! Gdy słońce jesienne
chmur zawojem oplącze swe czoło promienne,
gór gdy szczyty zbieleją na pobladłem niebie,
wichry zmącą jezioro —: powrócę do ciebie!
Bywaj mi zdrowa! Cóż to? Łza świeci w twem oku?
Nie płacz! otrzyj ją, droga! Niedługie rozstanie!
Wkrótce będziem znów razem, znów przy twoim boku
siędę szczęsny, jak dzisiaj... jasne śnić kochanie!
Podaj usta, tak! jeszcze! Namiętny, gorący
pocałunek na drogę niech pali me wargi;
a gdy ciężar tęsknoty osiędzie gniotący
piersi moje i z duszy się wyrwie jęk skargi,
wtedy ogień ust twoich przypomni mi ciebie —
przymknę oczy i znowu będę śnić... o niebie...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911561
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Сніг цнотливий побілив валуни безбарвні,
наді мною голубінь, хмара піді мною;
світ заслоною увесь вкрився потайною,
був погрозний і пустий, – лиш вогні примарні.
Я позаздрив валуну, що був сам і чистий,
хоч пив сонце без кінця, сам же був холодний,
хоч очікував борвій, був завжди погодний,
криків інших він не знав, крім негоди свисту.
Я не можу лиш собі жити в цому світі,
сонце бачити здаля і бур божевілля,
світло мушу віддавать, грім вертать луною;
в серці квіти і бур’ян у однім суцвітті,
чиста порскає з грудей, потім темна хвиля, –
мушу я шукать людей, щоб служить собою!
Jerzy Żuławski
Sonety mlode: Na szczycie
Śnieg dziewiczy pod stopą bielił głaz bezkwietny,
a nademną był błękit, a obłok podemną;
tak świat się cały okrył zasłoną tajemną
i był groźny i pusty — choć blaskami świetny.
Zazdrościłem głazowi, że był sam i — czysty;
chociaż słońce pił ciągle — sam był ciągle chłodny,
choć poglądał na burze — był ciągle pogodny,
i nie znał krzyków innych nad wichrów poświsty.
Mnie nie wolno dla siebie tylko żyć na świecie,
chłonąć słońce i burzom przyglądać się zdala;
blaski muszę oddawać, gromom echem wtórzyć,
w sercu mojem wyrasta wraz z chwastami kwiecie,
z piersi tryska to czysta, to znów mętna fala —
i ludzi szukać muszę, ludziom krwią swą służyć!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2021
Де цвинтар, в передмісті, був зчорнілий,
Я йшов в задумі й пильно оглядав
Хрести дубові й кам’яні могили,
Де імена я ледве розгадав.
Мене, дівчино, робиш божевільним, –
В душі надію я на смерть прирік,
Та в серці, як на камені могильнім,
Твоє ім’я написане навік.
François Coppée
Épitaphe
Dans le faubourg qui monte au cimetière,
Passant rêveur, j’ai souvent observé
Les croix de bois et les tombeaux de pierre,
Attendant là qu’un nom y fût gravé.
Tu m’es ravie, enfant, et la nuit tombe
Dans ma pauvre âme où l’espoir s’amoindrit,
Mais sur mon cœur, comme sur une tombe,
C’est pour toujours que ton nom est écrit.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021
Сумна розлука в пам’яті жевріла, –
Який же був в майбутнє світлий шлях,
Коли її рука в твоїй тремтіла,
Неначе птах.
Душі твоєї обрії безмежні, –
Теплом наповнив ніжний дивосвіт,
Коли вдихав ти пахощі бентежні,
Неначе цвіт.
Вона далеко, божество прекрасне,
І знову все темніє у очах;
Ти знаєш, – пам’ять відлетить дочасно,
Неначе птах
Широко крила сумнів вже розкинув
В душі твоїй, де тисне болю гніт;
Ти знаєш, що любов поволі гине,
Неначе цвіт.
François Coppée
Chanson d’exil
Triste exile, qu'il te souvienne
Combien l'avenir etait beau,
Quand sa main tremblait dans la tienne
Comme un oiseau,
Et combien ton ame etait pleine
D'une bonne et douce chaleur,
Quand tu respirais son haleine
Comme une fleur!
Mais elle est loin, la chere idole,
Et tout s'assombrit de nouveau;
Tu sais qu'un souvenir s'envole
Comme un oiseau;
Deja l'aile du doute plane
Sur ton ame ou nait la douleur;
Et tu sais qu'un amour se fane
Comme une fleur.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.04.2021
За руки взявшись, стали дві сестри
Перед старою з поглядом зловісним,
Де розсипали палюхи старі
На край стола колоду карт провісних.
Русява й біла, – ранній цвіт в полях,
Одна як мак, а друга – анемона,
Цвіт весняний і осені червоний.
Вони хотіли знати долі шлях.
Стара русявій мовила правдиво:
«Життя твоє, на жаль, в журбі мине».
Спитала та: «Полюбить він мене?
– Це так. – О буду я тоді щаслива».
«В житті своїм любові ти не жди», –
Почула друга, мов сніжинка біла.
«Я полюблю?» – вона тихцем зронила.
«Це так. – Щаслива буду я завжди».
François Coppée
L’Horoscope
Les deux sœurs étaient là, les bras entrelacés,
Debout devant la vieille aux regards fatidiques,
Qui tournait lentement de ses vieux doigts lassés
Sur un coin de haillon les cartes prophétiques.
Brune et blonde, et de plus fraîches comme un matin,
L’une sombre pavot, l’autre blanche anémone,
Celle-ci fleur de mai, celle-là fleur d’automne,
Ensemble elles voulaient connaître le destin.
« La vie, hélas ! sera pour toi bien douloureuse, »
Dit la vieille à la brune au sombre et fier profil.
Celle-ci demanda : « Du moins m’aimera-t-il ?
— Oui. — Vous me trompiez donc. Je serai trop heureuse. »
« Tu n’auras même pas l’amour d’un autre cœur, »
Dit la vieille à l’enfant blanche comme la neige.
Celle-ci demanda : « Moi, du moins, l’aimerai-je ?
— Oui. — Que me disiez-vous ? J’aurai trop de bonheur. »
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911218
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2021
Кричав я гірко із імли:
«Моя печаль спаде, коли
назву ім’я близьке мені?»
Відповіло відлуння: «Ні!»
«Як буду жити я в біді,
Зміцнить мене хто у труді,
Мені хто саван зробить там?»
Відповіло відлуння: «Сам!»
Пощади! Доля так гнітить!
Бунтує серце! Що робить,
Щоб стишити чуток вітри?».
Відповіло відлуння: «Вмри!»
François Coppée
L’écho
J’ai crié, dans la solitude :
« Mon chagrin sera-t-il moins rude,
Un jour, quand je dirai son nom ? »
Et l’écho m’a répondu : « Non. »
« Comment vivrai-je, en la détresse
Qui m’enveloppe et qui m’oppresse,
Comme fait au mort son linceul ? »
Et l’écho m’a répondu : « Seul ! »
« Grâce ! le sort est trop sévère !
Mon cœur se révolte ! Que faire
Pour en étouffer les rumeurs ? »
Et l’écho m’a répondu : « Meurs ! »
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911115
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2021
1
Я люблю свої вірші,
променисті та прозорі,
то ласкаві для душі,
то дошкульні і суворі.
Я люблю граційні рими і куплети, і тональності,
і свої лица́рські злети, і розбурхані реальності.
Вірш мій, начебто каміння, –
гордий, строгий, крижаний,
небезпечний, як горіння,
і з любові осяйний.
В ньому юності багато, сонця, музики, хотіння,
радості, журби і втрати, барв багато і тремтіння!
Цар півтемряви незримий,
повний бурі і безмовності,
я люблю сердечні рими
і розгульні пишномовності.
2
Безхмарний поранок ліси обгортає –
ліси, що в провісному сні гомонять...
І сонце тремке мимохіть розгортає
блакитне убрання весняного дня.
Шепочуть гіллячки і трощі болотні,
тремтить в прохолоді розцвічений луг,
і десь з далини долітає самотнє
ріки рокотання, розлившись навкруг.
І я прокидаюсь, і лину щасливо, –
як ранішнє сонце у сяйві краси,
і я прокидаюсь – мої звучні співи
підхоплюють бурі і шумні ліси.
Безхмарний поранок ліси осяває,
ліси, що в провісному сні гомонять:
з новими скрижалями скитником я є,
і я є пророком південного дня.
3
В життєвих пориваннях безвідрадних
і в гуркотах буденних світових,
спокутав сам хреста й Голгофу владну,
прийшов я із глибокостей нічних –
і небо стало у мені ховати
свою безхмарну ясну чистоту –
що я є жрець, приречений давати
і скарб, і трави, й квітів пишноту.
Багато днів мене гризе тривога,
ночей безмісячних печаль ятрить,
та я знайшов як сонце, так і бога,
і сам сказав: «Хай буде світла мить!»
І не один проходить поруч нині
із поглядом ядучим сатани, –
що я є дух, запалений в пустині,
піднятий в горах замок кам’яний.
4
Я від начала йду – чудесник і пророк –
безжурний, неземний, і світлий, наче бог.
Палає серце вдень, і як пітьма страшна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
Стихію я зібрав на збурених вітрах,
моя душа стійка, не знає що є страх.
Я спалюю міста, зі мною йде весна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
У храмі світовім, в безхмарній широті,
я бога дорікну в таємній самоті –
мене у всяку пору гріє таїна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
Я від начала йду, йду з бурями всі дні,
і сонце палахтить, запалене в мені,
і сонце палахтить, і йде яса ясна:
– Чи я не божество, чи я не сатана?
5
Ходжу я із серцем слабкої благої дівиці,
і з посміхом демона – лютим, підступно-чумним.
Росте у душі моїй прагнення синьої птиці
і віра ясна, що йде з чорним пророком земним.
Мене тиснуть мовчки безжалісні стіни темниці
і місяць сміється над вежею сміхом чудним,
та пісня моя є сяйлива весталка і жриця
і в крові моїй сміх розноситься богом страмним.
Я буду закутий в холодні залізні окови,
я кинутий буду в темницю неволі й злоби,
та вівільги вільні співати мені будуть знову.
І я веселитись у радості буду мрійливій –
в злочинному одязі слави земної й ганьби,
та знову з безодні мої долітатимуть співи.
6
НеприступнІ є моЇ твердинІ,
неприступний я в моїй душі.
Я родивсь в вогні і хуртовині, –
і не грішив.
Наче сонце, я живу в лазурі
під покровом зоряних глибин.
Я бадьорий повелитель бурі, –
і я один
Мій порив безмежжя рве бурхливо,
а мій храм розкинувсь до зірок.
Я сяйливий вісник для сміливих, –
і я пророк.
7
У серці я ховаю чорні рани,
буденний шум причина є цих ран;
я у душі ховаю урагани –
примиренням звучить мій барабан.
І з тріпотінням від лункого співу
блискоче денний промінь молодий.
Я лицар із усіх найбільш важливий,
Невільник я у сонця назавжди!
Самотній раб вечірніх тіней хмурих
я над лісами хворими горю,
самотній син неясної зажури
я обіцяю весняну зорю.
І з тріпотінням від моєї рани
блискоче промінь чудної краси.
Ударю я у весняні тимпани, –
я хмара дивна бурі і роси!
8
[i]Я неправда віковічна світу
і ніхто моїх шляхів не знає...
................................
Я є без початку і без краю...
Дімчо Дебелянов[/i]
Я є світлий час і прохолода рання,
я є вечір, і загашую зорю.
І мій дух співає у стражданнях,
бо мій дух це я – існую і горю.
Я зрікаюсь сонця, неба й праведного бога –
і приймаю їх я в той же сущий час.
У моєму серці тиша, буря і тривога,
я є тління і екстаз.
І невинний я, немов весна магічна,
і проходить літо, й осінь мов чужа...
я є правда щира – я є правда віковічна,
я – чудна й незвична лжа!
9
Вперед і все вперед, без страху й хвилювання,
крізь бурю та імлу, на сонці і в льодах, –
безстрашний патріарх великого бажання
і як завжди герой в усіх своїх ділах.
Завжди герой і раб жадання у віках,
прихильник і пророк довічного гадання,
дім – для божків, гніздо –для пташки у кущах,
бо братом я родивсь наземного страждання.
Мандрівець світовий – знеславлений всіма,
мандрівець світовий – прикутий до ярма,
та гордо з бескиду співатиму про те я,
що смуток мій – це жар, а радість – палу плин,
що всемогутній я, хоч вічно я один,
і дух палає мій тут духом Прометея.
10
Весна священна погляд мій сплітає,
лягла фортуна в грудях на віки;
крізь мене свіжий ранок повіває,
крізь мене світять спізнені зірки.
В колисці сфер незміряних і темних
ту таїну вловив мій гострий слух, –
що у стремлінні на путях буремних
великий Пан підтримує мій дух.
Я знаю, що мені немає миру,
та в цього світу мир я не просив.
В путі туманній сумніву і віри
я став рабом незнаної краси.
В моєму серці вічне сонце світить,
я ключ, що відмикає чудеса, –
щасливий той, хто може вічно жити
там, де мої безмежні небеса!
Христо Ясенов Цикъл 11 «Себепоклонник»
1
Аз обичам своя стих,
лъчезарен и прозрачен -
ту ласкателен и тих,
ту язвителен и мрачен.
Аз обичам свойте рими и куплети, и строения,
свойте рицарски полети и разгулни настроения.
Моят стих е като камък -
горд и хладен, и суров,
ту опасен като пламък
и препълнен със любов.
В него има много младост, слънце, музика и ласки,
много горести и радост, много трепети и краски!
Цар на сенките незрими,
пълен с бури и затишия,
аз обичам свойте рими
и разгулни игростишия.
2
Безоблачно утро гората прегърна -
гората зашушна в пророчески блен...
И трепетно слънце неволно разгърна
лазурната дреха на пролетен ден.
Зашушнаха вейки и блатна тръстика,
потрепнаха сочни прохладни лъки
и нейде далеко тревожно заблика
тревожния ромон на будни реки.
И аз се събуждам и чезна понесен -
подобен на слънце из тъмни зори,
и аз се събуждам - и моята песен
подхванаха бури и будни гори.
Безоблачно утро гората запали -
гората зашушна в пророчески блен:
че аз съм пустинник със нови скрижали,
че аз съм пророка на южния ден.
3
В нерадостния устрем на живота
и в делничния грохот на света,
изкупил сам и кръста, и Голгота,
аз дойдох из сърцето на нощта –
и в моя дух небето притаява
безоблачната своя чистота -
че аз съм жрец, обречен да дарява
съкровища и билки, и цветя.
И много дни преминаха в тревога,
и много тъмни нощи - без луна,
но аз открих и слънцето, и бога
и казах сам: "Да бъде светлина!"
И не един пред моя лик премина
с язвителния взор на сатана -
че аз съм дух, запален из пустиня,
и камен град, издигнат в планина.
4
От изток ида аз - гадател и пророк -
безгрижен, величав и светъл като бог.
Сърцето ми гори през ден и тъмнина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
На всички ветрове стихията събрах
и моята душа не знае що е страх:
аз паля градове и вея ведрина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
В безоблачната шир на мировия храм
аз бога поругах и тайната му знам -
и тайната ми грей над всички времена:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
От изток ида аз със бурите на ден
и слънцето гори запалено от мен -
и слънцето гори с безумна светлина:
- Не съм ли божество, не съм ли сатана?
5
Аз нося сърцето на плаха и нежна девица
и страшния присмех на демон коварно-жесток.
В душата ми крее копнежа по синята птица
и светлата вяра на черния земен пророк.
Притискат ме мълком стените на хладна тъмница
и странно се смее над кулата лунния рог;
но моята песен е бяла весталка и жрица
и в моята кръв се кикоти разблудният бог.
Ще бъда обвързан в железни и хладни вериги,
ще бъда подхвърлен в тъмите на мрачен затвор,
но пак ще ми пеят разбудени, волни авлиги.
И аз ще ликувам в мечтателна радост унесен -
в престъпната дреха на слава и вечен позор,
но пак ще се чуе из бездните моята песен.
6
Непристъпни са моите замъци,
непристъпна е мойта душа.
Аз се раждам сред бури и пламъци,
аз не греша.
Като слънце живея в лазурите
на покрова безоблачно син.
Аз съм бодър владетел на бурите,
аз съм един.
В моя устрем се късат пределите,
моят храм е безбрежно широк,
Аз съм светъл вестител на смелите,
аз съм пророк.
7
В сърцето си аз крия черни рани,
запалени от делничния шум;
в душата си аз крия урагани -
размирие вещае моят друм.
И в трепета на всяка моя песен
играе лъч от румения ден.
Аз рицар съм над рицари понесен,
аз пленник съм, от слънцето пленен!
Самичък раб на сенките вечерни -
аз озарявам болните гори,
самичък син на горестите черни -
аз обещавам пролетни зари.
И в трепета на всяка моя рана
играе лъч от светли чудеса.
Аз удар съм на пролетна камбана,
аз облак съм от бури и роса!
8
Аз съм вечната лъжа световна -
никой мойте пътища не знай...
...........................
Аз съм без начало и без край...
Димчо Дебелянов
Аз съм светъл час и утринна прохлада,
аз съм вечер и погаснала заря.
Моят дух ликува, пей и страда,
моят дух - че аз живея и горя,
Аз отричам слънцето и бога, и небето -
и приемам ги в един и същи час.
Аз съм пълен с тишина и буря във сърцето,
аз съм тление и страст.
И невинен като пролет безотечна,
преминавам в лято, есен и - тъжа...
Аз съм истината, истината вековечна,
аз съм чудната лъжа!
9
Напред и все напред, без страх и колебания,
чрез бури и мъгла, по слънце и по мраз -
безстрашен патриарх на своите желания
и винаги герой на всяка своя власт.
И винаги герой, и раб на всяка страст,
поклонник и пророк на вечните гадания,
за всеки божек - дом, за всяка птица - храст,
че аз съм роден брат на земните страдания.
И странник за света - от всички поруган,
и странник за света - безбожно прикован,
от своята скала аз гордо ще запея -
че мойта скръб е жар и мойта радост - плам,
че аз съм всемогъщ, макар и вечно сам,
и в моя дух гори духът на Прометея.
10
Свещена пролет погледа ми мрежи,
фъртуна дреме в моите гърди;
през мене лъхнат утрините свежи,
през мене греят късните звезди.
И в люлката на сферите безбрежни
аз тайната на всеки трепет чух -
че в устрема на пътища метежни
великий Пан лелее моя дух.
И зная аз, че няма мир за мене,
но и не търся мир посред света.
И в тъмний път на вяра и съмнение
аз раб съм на незнайна красота.
В сърцето ми предвечно слънце грее,
аз ключа съм на всички чудеса:
честит е, който може да живее
под мойте безбрежни небеса!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910655
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021
В саду моєму яблука вже спіють,
і літнє сонце гонить жар палкий.
Надходить ніч, сповита в супокій,
і привиди співати вже посміють.
Палає небо в хмарі зірковій
і місячні властительки радіють.
В саду моєму яблука вже спіють
і літній вечір віє супокій
В саду моєму яблуні роняють
свої плоди – дозрілі, запашні.
Важкі гілки їх бережно гойдають,
а смерть солодка зве плоди рясні.
Вітри мене цілуйте навісні,
де небосхили далі розгортають.
В саду моєму яблуні роняють
свої плоди – дозрілі, запашні.
Христо Ясенов
Лебедна песен
В градината ми ябълките зреят,
че лятно слънце лъхна летен зной.
Приижда нощ, препълнена с покой,
и призраците скоро ще запеят.
Гори небето в своя звезден рой
и лунните властителки се смеят.
В градината ми ябълките зреят,
че лятна вечер вее упокой.
В градината ми ябълката рони
назреялите свои плодове.
Люлеят се натегналите клони
и сладка смърт ги гали и зове.
Целувайте ме, късни ветрове,
сред тия безнадеждни небосклони!
В градината ми ябълката рони
назреялите свои плодове.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2021
Вона шаріється осяйно, –
Там бачу посмішку святу.
На палець милої негайно
Зробіть каблучку золоту.
Вона пішла – сердечна й вірна;
Чекатиму в полоні мук.
Щоб зберегти любов незмірну, –
Зі срібла викуйте сундук.
На серці тягота постійно,
Веде розлука в даль сумну.
Щоб міг спочити я спокійно, –
Свинцеву вилийте труну.
François Coppée
Lied
Rougissante et tete baissee,
Je la vois me sourire encor.
– Pour le doigt de ma fiancee
Qu’on me fasse un bel anneau d’or.
Elle part, mais bonne et fidele ;
Je vais l’attendre en m’affligeant.
– Pour garder ce qui me vient d’elle
Qu’on me fasse un coffret d’argent.
J’ai sur le coeur un poids enorme ;
L’exil est trop dur et trop long.
– Pour que je me repose et dorme,
Qu’on me fasse un cercueil de plomb.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Коли показуєте рожу,
Що під блакиттю розцвіла,
Чому печаль ще більш тривожить?
Коли показуєте рожу, –
Я бачу чистоту чола.
Коли показуєте зірку, –
Туманить очі плач сумний,
Чому стає мені так гірко?
Коли показуєте зірку, –
Я бачу погляд Ваш ясний.
Коли показуєте пташку,
Що до весни лишає нас,
Чому в душі моїй так тяжко?
Коли показуєте пташку, –
Я бачу вже розлуки час.
François Coppée
Romance
Quand vous me montrez une rose
Qui s'épanouit sous l'azur,
Pourquoi suis-je alors plus morose?
Quand vous me montrez une rose,
C'est que je pense à son front pur.
Quand vous me montrez une étoile,
Pourquoi les pleurs, comme un brouillard,
Sur mes yeux jettent-ils leur voile?
Quand vous me montrez une étoile,
C'est que je pense à son regard.
Quand vous me montrez l'hirondelle
Qui part jusqu'au prochain avril,
Pourquoi mon ame se meurt-elle
Quand vous me montrez l'hirondelle,
C'est que je pense à mon exil.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910136
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.04.2021
Казав я голубу: «Лети здобути
На широчіні урожайних нив
Магічну квітку, щоб любов вернути».
«Далеко!», – голуб відповів.
Орла просив я: «Дай мені підмогу,
Дістань для серця з неземних джерел
Вогонь, – спалити смуток і тривогу».
«Високо це!», – сказав орел.
Я коршуна благав: «Із серця сміло
любов ти вирви втрачену, однак
Залиш надію, що іще вціліла».
«Вже пізно!», – відказав коршак.
François Coppée
Les trios oisaux
J’ai dit au ramier: – Pars et va quand meme,
Au dela des champs d’avoine et de foin,
Me chercher la fleur qui fera qu’on m’aime.
Le ramier m’a dit: – C’est trop loin!
Et j’ai dit a l’aigle: – Aide-moi, j’y compte,
Et, si c’est le feu du ciel qu’il me faut,
Pour l’aller ravir prends ton vol et monte.
Et l’aigle m’a dit: – C’est trop haut !
Et j’ai dit enfin au vautour: – Devore
Ce coeur trop plein d’elle et prends-en ta part.
Laisse ce qui peut etre intact encore.
Le vautour m’a dit : – C’est trop tard !
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=910043
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2021
Година неповторна рання, –
Багрове сонце палахтить.
В саду в осінньому тумані
З дерев додолу лист летить.
Повільно падає із крони;
Впізнавши, погляд мій знайшов
Дубовий лист – як мідь червоний,
Кленовий лист – неначе кров.
Ці рештки ржаво-золотистих
Листків летять з гілок безлистих,–
Та десь зима ще у путі.
Здається, що підняті вітром
У нурт рожевого повітря,
Летять сніжинки золоті.
François Coppée
Matin d'Octobre
C'est l'heure exquise et matinale
Que rougit un soleil soudain.
A travers la brume automnale
Tombent les feuilles du jardin.
Leur chute est lente. Ou peut les suivre
Du regard en reconnaissant
Le chêne à sa feuille de cuivre,
L'érable à sa feuille de sang.
Les dernières, les plus rouillées,
Tombent des branches dépouillées :
Mais ce n'est pas l'hiver encor.
Une blonde lumière arrose
La nature, et, dans l'air tout rose,
On croirait qu'il neige de l'or.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=909936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2021
О, Боже мій (Тебе моїм
Дозволь назвати у гріхах),
Душа тремка йде у Твій дім,
Бо віра у Твоїх руках.
Не тільки за минулим жаль –
Майбутнє теж мене страшить,
І поки ця в мені печаль, –
Як у вигнанні буду жить.
Сказать не можу: «Віри зов
З любов’ю вів мене в житті»;
В Тобі вся сила і любов;
О, не залиш у самоті!
Я знаю – все моє Тобі;
О, віру в серці розбуди!
Спаситель будь, мене злюби,
В Твоє блаженство поведи.
Anne Brontë
A Prayer
My God (oh, let me call Thee mine,
Weak, wretched sinner though I be),
My trembling soul would fain be Thine;
My feeble faith still clings to Thee.
Not only for the Past I grieve,
The Future fills me with dismay;
Unless Thou hasten to relieve,
Thy suppliant is a castaway.
I cannot say my faith is strong,
I dare not hope my love is great;
But strength and love to Thee belong;
Oh, do not leave me desolate!
I know I owe my all to Thee;
Oh, take the heart I cannot give!
Do Thou my strength - my Saviour be,
And make me to Thy glory live.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908582
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021
***
[i]Моїм батькам[/i]
Якби могла сповна з-під вашого крила
Співати, наче пташка непримітна,
Я б витерла печаль зі страдного чола –
Та хвора є душа моя тендітна.
А вечорами, мамо, сну коли нема
В очах твоїх, тоді сльоза стікала
Лицем твоїм. Чи ти заснеш сама,
Коли твоє дитя іще не спало?
***
Пітьмою є моя душа обвита,
Та ти любов'ю освіти;
Печаллю серце змучене залите,
Та щастя подаруєш ти.
Птахи сьогодні веселяться, квіти,
Співають тільки про любов –
Вона єдина дійсно їм приносить
Нове життя весною знов!
***
Мені із неба сонце посилає
Проміння, що щедротно так тече,
Та душу це проміння геть не гріє, –
Мене зігріє блиск твоїх очей.
В саду пташина зграя гомінлива
Щебече – шле привіт мені благий,
Та серце не радіє з цього співу, –
Мені твій ніжний шепіт дорогий.
Там, ось, мене вітають щиро квіти,
Що над струмком схилилися цвісти,
Та серед них самотня залишаюсь, –
Від мене натепер далеко ти!
***
Моє розбите серце у журбі,
Надії марні розійшлися десь,
Та віра світить на лице тобі,
В надії світлій ти сіяєш весь.
Пробач, дитя! Настане день для нас,
Настане розлучання день сумний...
Сховала я любов! І в той же час
Твій погляд гріб осяє льодяний.
***
О, дай мені життя! Бо тільки мряка
Згустилася, скувала погляд мій...
О, щастя дай мені – бо вже вмирає
Душа моя без сонця і надій!
Збудившись, серце ніжністю слабкою
Наповнене, вогонь згасає там...
Кому, о Боже, в ласці безпечальній
Я душу змучену віддам!..
Дора Габе
Теменуги (Лирически песни)
***
[i]На моите родители[/i]
Да бих могла докрай под вашето крило
Да пея като птичка притаена,
Изтрила бих скръбта от морно ви чело -
Но болна е душата ми смутена.
И в тиха вечер, майко, сън кога смути
Очите ти, виждах сълза блещеше
По твоя лик. Сънуваше ли ти,
Че твоето дете все ощ не спеше?
***
Със черен мрак душа ми бе обвита,
Но ти с любов я озари;
Със скърби бе сърцето ми пропито,
Но ти му щастие дари.
И днес ликуват птичките, цветята,
Възпяват нашата любов -
Че нали тя едничка им донесе
На пролетта живота нов!
***
От небосвода слънцето ми праща
Обилните си греещи лъчи,
Но те сега не топлят ми душата
И пò ме сгряват твоите очи.
В градината рой птички чуруликат
И ми изпращат поздрава си благ,
Но те сега не радват ми сърцето
И пò е сладък шепота ти драг.
Там, ето, и цветя с привет ми киват,
Приведени над ручея студен,
Но и сред тях самотна аз оставам -
Далеч си днес, далеч си ти от мен!
***
Сломено е веч мойто сърце,
Заглъхнаха излъгани мечти,
А вяра грей на твоето лице,
В надежда светла цял сияеш ти.
Прости, дете! Настана зарад нас -
Настана скърбен за раздяла ден...
Погребах любовта! - и в тоя час
Тоз светъл взор е лъч над гроб студен.
***
О дайте ми живот! Една мъглата,
Сгъстена, заледена пред очи...
О дайте щастие - че веч загива
Душата ми без слънчеви лъчи!
А будно е сърцето с тиха нежност
Препълнено, и гасне с бледен плам...
Кому, о Боже, в ласка една тиха -
Кому душата си да дам!...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908527
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2021
Як храму древнього стрункі колони
твої, о, лісе, стовбури. І від віків
у запустінні, там де спорожнілі крони,
гробницю зводиш ти із неживих листків.
В землі ти серце власним серцем проникаєш,
вбираєш таїну зі світу глибини
і вічним все мовчанням покриваєш,
і шепіт неясний ти слухаєш нічний.
Візьми мене і вічність нас нехай вкриває,
до тебе притиснусь – і плоть і пульс відчуть,
той пульс, що у тобі глибоко калатає.
Тут скінчиться мій день й моя звершиться путь.
В твоїх гілках вгорі весна-принада,
у світлі скупана, і сяє, і цвіте,
твої покрило плечі пагілля густе.
І звідти лист, зірвавшись, довго, довго пада...
Дора Габе
Лес
На древен храм недвижими колони
са твойте дънери, о, лес. От векове
във запустение, под оголени клони
градиш си гробница от мъртви листове.
Сърцето си в сърцето на земята впиваш
и смучиш тайните дълбоки на света
и с вечно ги мълчание покриваш,
заслушан в шепота неясен на нощта.
Вземи ме, нека твойта вечност ме обвие,
притискам гръд о теб, усещам твойта плът
и чувам пулса ти дълбоко в теб да бие.
Тук свършва моят ден и спира моят път.
А горе, в клоните ти, пролет млада
се къпе в светлина и грее, и цъфти,
разметнала снага връз твоите плещи.
Оттамо лист отронен дълго, дълго пада...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908416
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021
Я море чую, як не спить вночі.
Плюскоче хвиля. Темна ніч бездонна.
І світ оцей, і світ отой – один, -
безтямний, зачарований, безсонний.
І раптом долетів дитячий плач,
і знов тремтливо серце стало биться;
і затремтіла, і заслухалася ніч,
відкрила зачаровані зіниці.
Замовкло море, хвилі мовчазні,
стривожено дерева зашуміли...
В невидимій натягнутій струні
безмірно вічні душі забриніли.
Дора Габе
Нощ
Морето чувам как не спи в нощта.
Вълна се плиска. Тъмна нощ, бездънна.
И тоя свят, и оня свят в едно -
несвесни, очаровани, безсънни.
И изведнъж, довеян детски плач
и пак отвеян трепна във сърце ми;
и трепна, и заслуша се нощта,
отворила зениците големи.
Морето млъкна, метна се вълна,
тревожно дървесата зашумяха…
В невидима изопната струна
безкрай души отекнали се бяха.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2021
Ніч таємницю виплаче останню,
і день нас розцілує, наче брат,
і ми з тобою, дві душі незнані,
в незнаний світ майнемо вряд.
На нашу путь засяють блискавиці,
та будуть їхні згублені сліди,
і дві душі, немовби дві зірниці,
застигнуть в небі назавжди.
Задивлені у обрії небесні,
де гасне звільна потемніла шир,
душі дві наші – мрії безтілесні –
знайшли для себе світлий мир,
і в спокої, безпам'ятні питають:
а де ота, земель примарних, даль,
де вихри крила мандрівні сплітають,
де, наче дощ, мрячить печаль?
Николай Лилиев
Нощта ще ни изплаче свойте тайни
Нощта ще ни изплаче свойте тайни,
денят ще ни целуне като брат
и ние с тебе, две души незнайни,
ще полетим в незнаен свят.
Пред наший път светкавици ще минат,
изгубени по техните следи,
сред небесата вечни ще застинат
душите ни като звезди.
Загледани в далечните предели,
где гасне бавно затъмнена шир,
душите ни, мечти безплътнобели,
облъхвани от светъл мир,
сред свят покой, безпаметни ще питат:
кои са тия призрачни земи,
где вихрите крила бездомни сплитат
и като дъжд скръбта ръми?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906202
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021
Навмисно скрипки так запально співають,
знімаю безмовно прозору вуаль...
І в мене утуплені очі – сіяють!
Скрипки навівають безмовну печаль.
І пристрасть палає... І руки підняті...
В уста мої впились сп'янілі вуста...
І пальці торкають, жаркі та завзяті...
Всміхаюся прикро... Нічна глухота.
Опівдні я ледве підводжуся з ложа.
Напухлі повіки, в устах гіркота...
І погляд туманний звільнити не може
пречиста промінного дня красота.
Дивлюся несміло... Всміхаюся дивно.
Давно вже вогонь у мені не горить.
Протягую руку й кажу йому штивно:
«Скінчилася ніч. Тож пора вже платить!»
Я кожну ніч совість і смуток сп'яняю.
Давно вже вогонь спить в мені... Не горить...
Ніщо не тривожить, коли промовляю
бездушно і холодно: «Треба платить!»
Яна Язова
В тинята
Нарочено страстно цигулките пеят,
разпуснах безмълвна прозирен воал...
И впитите в мене очи – пламенеят!
Цигулките ронят безгласна печал.
Обжегва ги страст... И ръце се простират...
В уста ми се впиват пияни уста...
Горещи и алчни ме пръсти допират...
Усмихвам се жалко... Заглъхна нощта.
На пладне едва се от одъра вдигам.
Натегнали клепки, в устата горчи...
И с поглед забулен едва придостигам
пречистата радост на дневни лъчи.
Оглеждам се робко... Усмихвам се бледно.
Отдавна веч огънят в мен не гори.
Протягам ръце си и казвам му ледно:
„Нощта е изминала. Дай ми пари!”
И всяка нощ свяст и печал упоявам.
Отдавна спи огън в гърди... Не гори...
И нищо не сещам, когато пропявам
над всички бездушно и ледно: „Пари!”
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905868
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021
Шукав я гімни радості щоденно, –
тебе вітати з торжеством весни,
і першим цвітом, ніжним і ясним,
причепурити молодість натхненну.
Шукав, як в темні очі, наче плющові,
яскраву посмішку послати
і розігнать акацій ароматом
в душі твоїй печалі чорні, зимові.
Та нині молодість стає врочисто
на грізну скельну і тернисту путь,
привіти там брати орли їй шлють
під гімни бур і завірюх вогнистих.
Життя чудесну долю нам підносить,
і молодь повна дивної краси:
тебе порив твій сяючий носив
під мудрості щитом сивоволосим...
Шукав я гімни радості щоденно, –
тебе вітати з торжеством весни,
і першим цвітом, ніжним і ясним,
причепурити молодість натхненну.
У місті в нас одні і мрії, і докори,
У місті в нас один палкий порив:
В гранітну вазу кожний опустив
троянду вогнедишну непокори.
Христо Смирненски
Пролетно писмо
Аз исках с химните на светла радост
да поздравя и теб, и пролетта
и с първите усмихнати цветя
да украся възторжената младост.
Аз исках в тъмните бръшлянени очи
усмивка слънчева да пратя
и на акациите ароматът
в душа ти черната печал да изличи.
Но днеска младостта върви велика
в пътека посред тръне и скали,
под привета на братята орли,
под химните на буря огнелика.
Животът чудна орис ни поднася
и странност лъха днешната младеж:
тя носи своя мълниен копнеж
под бронята на мъдрост беловласа...
Аз исках с химните на светла радост
да поздравя и теб, и пролетта
и с първите усмихнати цветя
да украся възторжената младост.
Но сред града една мечта днес ни тормози,
но сред града в един копнеж горим:
в гранитни вази ний да потопим
на бунта огнедишащите рози.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2021
В вогненному чистилищі щодня
Ти зміцнена твердою сталлю часу,
Ти – правди пульс живий, а не брехня,
Оздоблена в підроблені прикраси.
Один тебе на розкіш проміняв,
А іншого сама в свій час зреклася.
Ти малодушним зроду не рідня,
Ти мужніх серцем гордість і окраса.
З тобою ми здружилися давно,
З тобою разом брали перешкоди,
З тобою сяло в темряві вікно.
Тепер, пройшовши мряку і негоду,
Своєму віддаю тебе народу,
Як сійник персті вибірне зерно.
Алесь Звонак
Вернасць
Ты пабыла ў чысціліщы агня,
Ты спрабавана цвёрдай сталлю часу,
Ты – прадўы пульс жывы, а не хлусня,
Аздобленая таннаю прыкрасай.
Адзін цябе на дабрабыт змяняў,
Другого ты сама ў свой час зряклася.
Ты малодушным зроду не радня,
Ты мужных сэрцам гонар і акраса.
З табою мы здружыліся даўно,
З табою разам бралі перашкоды,
З табой і ў цемры нам было відно.
Цяпер, прайшоўшы слоты і нягоды,
Я аддаю цябе свайму народу,
Як сейбіт глебе чыстае зярно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Сонце заходить... На вежах кляшторних
скрізь загоряються тисячі зорних
сяйно-червоних вогнів...
Хороше... Серце ж невільно несеться
в край, що ще більше прекрасним здається,
рідний, найкращий з країв.
Там... Там усе наче так, та, одначе,
в серце вливається хвиля гаряча
там... Там миліша земля:
небо блакитне, блакитне без міри,
сонце сяйливе, веселе і щире,
в далях безмежних поля.
Там, там, як ранок теплом наступає, –
піснею срібною жайвір вітає
перше просвітлення дня,
піснею будить він тишу в долині,
де ще повісмом густим темно-синім
сонна гойдається мла.
Сонце росу своїм сміхом там сушить,
вітер там барви гойдає, ворушить,
хвилею лине в лугах,
сосен зелених шумлять верховини,
в жаху одвічнім трепечуть осини
в темних, зарослих борах.
Весни там... Ласки несміливі сонця
будять потроху життя у сторонці,
гусне небесна блакить,
вітер джерельцем під небом плюскоче,
щось весняне для землі все шепоче,
співно в долині дзвенить.
Літо там... Хвилі по житі гуляють,
колір зелений на срібний міняють,
срібний на синій, сідий...
В житі на стежці вузькій заблудитись –
золотом можна накритись, залитись:
губляться в житі сліди.
Осінь там... жовті берези в знемозі,
лист, поруділий від перших морозів,
скрізь під ногами шуршить,
лине з легенькою хвилею вітру,
сріблом блищить у прозорім повітрі
нить, павутиняча нить...
Зими там... Дикі співання завії,
ночі глухі, в чорнім небі лелії –
барви остуджені зір,
бір, що прибрався в засніжені шати,
висне розкішний, могутній, багатий,
тіней складаючи взір...
Села там... Мох і солом’яні стріхи,
жар горобини в садку для утіхи,
студня і скрип журавля,
кущ недоцвів, квіти сохнуть забуті,
хрест почорнілий стоїть на розпутті,
в’ється дорога в поля.
Вечір травневий і тут, повні віри,
люди співають і моляться щиро –
клінно на теплій землі...
Клінно, а сонце за обрій зникає,
Ниткою з золота ніжно торкає
хрест і людей на ріллі...
Вірою щирою, світлою силою
віє над тою юрмою похилою,
надить красою розмай...
Навіть єдиний цей образ, як чудо, –
й серце тебе вже повік не забуде,
рідний мій край!
Натальля Арсеньнева
Край
Сонца заходзіць… На вежах кляшторных
скрозь загараюцца тысячы зорных
зырка-чырвоных агнёў…
Хораша… Сэрца ж міжвольна імкнецца
ў край, што яшчэ харашэйшым здаецца,
родны, найлепшы з краёў.
Там… Там усё быццам так, а іначай
хваляй у сэрца ліецца гарачай,
там… Там усё мне мілей:
сіняе, сіняе неба бясконца,
шчыра вясёлае, яснае сонца,
далеч бязьмежных палей.
Там, там у гожыя, цёплыя ранкі
песьняю срэбнай вітаюць жаўранкі
першыя пробліскі дня,
песьняю будзяць ціхія лагчыны,
дзе яшчэ пасмам густым, цёмна-сінім
сонна калышацца ймгла.
Сонца расу там усьмешкаю сушыць,
вецер там краскі калыша, варушыць,
хваляй плыве па лугох,
хвоек зялёных шумяць верхавіны,
ў жаху адвечным трапечуць асіны
ў змрочных, гушчарных барох.
Вёсны там… Пешчы нясьмелыя сонца
будзяць жыцьцё пакрысе у старонцы,
робіцца неба сіней,
вецер крыніцай пад небам плюскоча,
нешта зямлі веснавое шапоча,
звоніць, пяе ў лагчыне.
Леты там… Хвалі па жыце лунаюць,
колер зялёны на срэбны мяняюць,
срэбны на сіні, сівы…
Сьцежкай вузкой у жытох заблудзіцца —
золатам можна накрыцца, заліцца:
жыта — вышэй галавы.
Восень там… Постаці жоўтых бярозаў,
ліст, парудзелы ад першых марозаў,
скрозь пад нагамі шуміць,
плавае зь лёгкаю хваляю ветру,
срэбрам блішчыць у празрыстым паветры
ніць, павучыная ніць…
Зімы там… Песьні дзікія завеі,
ночы глухія, у небе лілеі —
краскі сьцюдзёныя зор,
бор, што прыбраны у сьнежныя шаты,
высіцца пышны, магутны, багаты,
топчачы сьценяў узор…
Вёскі там… Мох, саламяныя стрэхі,
чырвань рабін у садку для пацехі,
студня з даўгім жураўлём,
куст недацьвілай, апалай паўрожы,
крыж учарнелы ў канцы раздарожжы,
дах ад дажджу над крыжом.
Вечарам травеньскім тут, на растані,
людзі пяюць, адмаўляюць літаньні,
кленчаць на цёплай зямлі…
Кленчаць, а сонца за вёскай зьнікае,
ніткай густой, залатой падтыкае
крыж, і людзей, і палі…
Верай магутнаю, сьветлаю сілаю
вее над гэтай грамадкай пахілаю,
надзіць прыгожасьцяй май…
Нават адзін абразок гэткі ў полі —
й сэрца цябе не забудзе ніколі,
родны мой край!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904634
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2021
І раптом, у мечеті біля брами
гукнув зраділо бідний Абдулах:
«Лиш тільки ти, всезнаючий аллах,
один знайомий з людськими серцями!
Від мене ти уславлення прийми!
Дізнавсь про те, аллах, твій раб терпливий,
що може бути і багач щасливий,
узявши кусень з бідного суми!»
І розказав тоді для всього тлуму,
що криками своїми там зібрав:
«Хасан-міняйло руку без роздуми
В таріль мою простяг, коли минав;
чекав душі я щедрість, а не глуму,
тепер же бачу – він мене окрав».
Константин Величков
Цариградски сонети: Сонет VIII
Внезапно, на мечета до вратата,
извика с радост бедний Абдулах:
„Теб само, о, всеведущий аллах,
познати са на хората сърцата!
От мен благословия приеми!
Узна, аллах, рабът ти най-последний,
че може и богатия на бедний
за залъка да се полакоми!“
И туй тогаз разказа на тълпата,
коя гласът му беше там събрал:
„Хасан сарафът си простря ръката
в паничката ми; щомто бе минал,
какво откъсна му се от душата
зърнах да видя: беше ме обрал.“
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2021
О, не дай, Боже, нікому
Більш такої долі,
Як тополі одинокій,
Що росте у полі,
Що витриськи обвівають,
Хилять у сваволі...
Хай би краще потонула
Отака зла доля!
О, не дай, Боже, нікому
Більш такого глуму,
Як вісить над нашим краєм –
Над безрадним тлумом!
Покажи йому, о Боже,
Напрям до спасіння,
Дай Ти силу, дай Ти долю
І благословіння!
Янка Золак
Мая малітва
О ня дай, Бог, больш нікому
Гэткай чорнай долі,
Як таполі адзінокай,
Што расьце у полі,
Што вятрыскі абвяваюць,
Гнуць і ломяць гольле…
Хай-бы лепей затанула
Гэтакая доля!
О ня дай, Бог, больш нікому
Гэтакага зьдзеку,
Як вісіць над нашым краем
І над чалавекам!
Пакажы яму, о Божа,
Шлях да вызваленьня,
Дай Ты сілу, дай Ты долю
І багаславеньне!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894156
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2020
Один... Я знов один,
Немов забутий в полі колос...
Де щастя радісних годин?
Де твій пестливий голос?
Де погляд твій очей палючих?
Де пестощів вогонь живий?
І ранять серце так болюче
Кусочки зламаних надій.
Нема тепла. Його з собою
Забрала ти. Мої думки,
Мов хвилі бурною рікою,
Мчать за тобою крізь роки.
Янка Золак
Ізноў адзін
Адзін... Ізноў адзін,
Нібы забыты ў полі колас...
Дзе шчасьце радасных гадзін,
Дзе твой пяшчотны голас?
Дзе твой пагляд вачэй палючых,
Тваіх пяшчот агністасьць дзе?
І раняць сэрца мне балюча
Кусочкі колішніх надзей.
Няма твайго цяпла. У далі
Ты павазла яго з сабой.
Нібы на рэчцы бурнай хвалі,
Імкнуцца думкі за табой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893084
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2020
Мене із небом та землею в’яже нить, –
Ця нерозривна віковічна павутина:
Земля мене голубить, наче свого сина,
А сонце душу не спиняється пестить.
Ще у колисці я з пісень навчився снить
Про ці близькі мені і дорогі місцини:
Що ниви рідної мільйонна я частина,
Що зірки рідної у серці жар іскрить.
Так Батьківщину я здобув собі єдину,
Піднявсь із неї, та чужі кістки не скинув,
Тулюсь до неї, як до матері, грудьми.
Якщо ж колись мене хтось буде брать на кпини –
Над Батьківщиною тоді його глуми,
Коли ж над нею – я умиюся слізьми.
Янка Купала
Бацькаўшчына
З зямлёй і небам звязывае мяне ніць —
Неразарваная веквечна павуціна:
Зямля мяне галубіць, як вернага сына,
А сонца мне душу не кідае туліць,
Яшчэ ў калысцы я наўчыўся з песень сніць
Аб гэтых блізкіх мне, а цесных так мясцінах:
Што роднай нівы я мільённая часціна,
Што зоркі роднай ў сэрцы мне іскрынка тліць.
Так Бацькаўшчыну я здабыў сабе без злосці,
Узрос з яе й чужых з яе не скінуў косці,
Грудзьмі тулюсь к ёй, як да матчыных грудзей.
I калі здзекуецца нада мною хтосьці —
Над Бацькаўшчынай здзекваецца ён маей,
Калі ж над ёй — мяне тым крыўдзіць найцяжэй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020