temapk

відчай

В  житті  приходить  час,  коли  тобі  все  набридає
-  робота,  коли  тебе  ставлять  в  позу
(хоча  й  в  цьому  знахотиш  задоволення),
-  і  твій  маленький  бізнес,  гроші,  мудрість,
-  чоловік,  який  тягне  сіру  буденніть,  який  не  звертає  увагу
-  і  діти,  які  стали  дорослими  і  впали  стиглими  плодами  на  землю
яку  ти  розпушив  терпінням,  зросив  потом,
зробив  придатною  для  їх(  дітей  )  проростання.
Обертаєшся  назад  і  застигаєш  від  думки,  що  ти  в  цьому  світі
нікому  вже  не  потрібний,  ні  панам,  бо  ми  в  них  ніхто,
ні  чоловіку,  бо  ти  просто  Є,
ні  дітям,  бо  вони  в\'язуть  вже  свої  сім\'ї,
ні  ти  сама  собі.
Ти  одинока  зробилась  ,  нічия.
І  розбиває  тебе  параліч  думок  від  того,  що,  ВСЕ,
твоя  місія  закінчилася  ,  і  тобі  моторошно  ,  хочеться  напитись,  забутись,  вмети.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415702
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.04.2013

знову прийшла весна

*              *              *
Знову,  знов  прийшла  весна
І  серце  в  пошуках  кохання,
На  тому  березі  любов  -  красна
На  цьому  тільки  сподівання.
На  тому  березі  трава  по  пояс,
На  цьому  -  пожовтілий  лист,
Десь  там  кохання  срібний  голос,
А  тут  лише  пронизливості  свист.
А  там,  далеко,  десь  весна  співає
Й  малюнки  хмарами  малює,
Запрошує  у  хороводи  всіх,  гуляє
Всіх  одиноких  у  пари  попарує.
А  ти  ось  тут,  тривожишся,  сумуєш
Малюєш  пальцем  кола  по  воді
Лиш  стукіт  серця  ти  свого  почуєш
І  сльозу  солону  пустиш  по  щоці.
Прийшла  весна  і  серце  розбудила
Скажеш  їй:  «не  мучай  мене,  досить!
Я  коханою  чиєюсь  бути  так  хотіла
Хай  прийде  зима  і  мене  знову  заморозить!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407300
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.03.2013

не все то золото

Висів  прекрасний  стиглий  плід
Без  імені  і  назви,
Це  не  лимон  був  і  не  глід,
А  це  лише  початок  казки.
Висів  цей  плід  налитий  соком
Із  ароматом  неземним,
З  рожевим  та  блискучим  боком
Ніхто  не  впорівнянні  з  ним.
Манив  той  плід  і  любувався
І  не  складав  собі  ціни,
Іноді  з  собою  грався  
Й  не  визнавав  в  цьому  вини.
Всі  на  нього  задивлялись,
Справді  чудо  із  чудес
І  губи  самі  притулялись,
Слава  йшла  аж  до  небес.
Всі  хотіли  скуштувати
Він  радий  був  усім,  усім,
Щоб  не  міг  він  спокушати
Перша  я  його  і  з’їм.
Зірвала  плід  і  надкусила
І  наче  струмом  пройняло,
Яка  бридота  і  несила
Їсти  далі  це  …
І  наче  сто  тхорів  спочило
У  мене  в  роті  в  одну  мить,
Краще  б  черви  плід  точили
Та  не  дурні  таке  точить.
Ти  не  овоч  і  не  фрукт,
Ти  щось  таке  гидке  і  гірке
Не  їстівний  скажу  продукт
І  цій  красі  не  завжди  вірте.
Не  все  оте,  що  красу  має,
Я  про  оту  красу  назовні,
І  з  нутром  зі  співпадає
Це  дві  різні  речі  мовби.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402009
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2013

соснам

Коли  ішла  я  повз  смітник,
То  почула  душі  крик
Померлої  колись  сосни
Вона  сказала:  «Напиши.
Коли  я  була  іще  мала
Від  народження  десь  років  два,
Якби  ви  бачили  мою  сім’ю
Багату,  сильну  і  густу.
Мир  і  спокій  був  між  нами
Шуміла  я  тоді  з  братами
І  сестри  старші  красувались
Здається  й  часу  не  здавались.
Я  гралася  із  сильним  вітром,
А  дуб  могутній  шуршав  листом
Й  матуся  мною  любувалась,  
Як  я  росла  і  посміхалась.
Та  світ  мінявся,  прийшло  горе,
Коли  зима  у  очі  коле
Прийшла  людина  у  наш  ліс
Й  застигло  серце  в  нас  усіх.
Якби  то  так,  щоб  любуватись
І  нами  видними  пишатись
Так  ні,  сокира  гостра  у  руці
Й  лукавий  задум  на  лиці.
Машини  за  нею  й  трактори
Рубай  красунь,  з  корінням  рви
Вивозять  всіх  на  пилорами,
А  ми  росли,  росли  роками.
Пішла  в  роботу  бензопилка
Стовбур  упав,  ламалась  гілка
Ніхто  не  бачив  наших  сліз
І  ніби  в  серце  ніж  заліз…
Спершу  пиляли  хто  старіше
Бабусі,  мами,  спустились  нижче  
Потім  сестер.  Пилка  співає
Тріски  летять,  жалю  немає.
Ми  закричали:  «Зупиніться
Серце  майте,  схаменіться!»
Мами  кричали:  «Нас  рубайте,
Тільки  малечу  не  чіпайте!»
І  зашуміли  наші  крони
Злітали  злякано  ворони,
А  у  людей  немає  серця,
Нема  дверей,  хто  би  не  дерся.
Потім  до  нас  дійшла  сокира
Я  не  помру,  ще  не  година
Я  зойкнула,  сокира  –  цюк!
Собі  радіє  лісоруб.
Потім  темінь,  я  пам’ятаю,
Як  галявину  свою  минаю
Те  місце,  де  колись  росли
Тепер  лишилися  від  нас  сліди.
Ніч,  зима,  ось  пилорами
Там  лежать  сестрички,  мами
На  їх  корі  сльоза  застигла…
Нажитися  я  ще  не  встигла.
Ранок.  Все  чуже  й  не  рідне
Серце  невидиме  у  тілі  стигне
Люди  –  мурахи  повставали
Хто  на  роботу,  а  хто  далі.
Новий  рік  до  них  іде
Турботи  свята  їм  несе
Мене  поставили  в  густі  ряди
Других  на  купи,  ось  бери.
Сосни  лежать,  вони  не  знають,
Що  отут  і  повмирають
І  не  потраплять  в  чиюсь  хату
Дуже  бідну  чи  багату.
А  ми  ж  усі,  усі  родина
Усі  прекрасні,  а  людина
Носом  крутить,  вибирає,
Що  про  красу  вона  ще  знає?
Я  на  базарі,  люд  проходить
Когось  купують,  хтось  не  підходить
Сосну  кидає  хтось  на  плечі
Новий  рік,  святковий  вечір.
Надвечір’я,  люди  сховались
До  гулянок  готувались,
А  на  землі  і  на  морозі
Сосни  лежать,  чекають  досі.
Що  хтось  прийде,  хтось  іще  купить,
Повісить  іграшки,  полюбить,
Що  навкруги  усі  зрадіють…
Сосни  про  це  нехай  не  мріють.
Тихий  стогін  вухо  крає
Мене  рукою  хтось  хапає
Я  не  пручаюсь,  рук  не  маю
Нічого  в  світі  не  міняю.

Знову  дорога,  людська  хата
В  тіла  сестер  моїх  убрана,
Із  сосни  у  хаті  меблі
Вони  росли,  а  зараз  мертві.
Мене  поставили,  прибили
Прикрасами  принарядили
Радість  -  людям,  дітям  –  сміху
Смерть  моя  несе  їм  втіху.
Новий  рік,  всі  п’ють,  гуляють,
А  я  мовчу,  вони  не  знають,
Що  кожна  голка  помирає
Сохне,  сохне  й  відпадає.
Пройшли  свята,  пройшла  неділя
Тепер  до  мене  нема  діла
Ні  дорослим,  ні  їх  дітям
Скоро  стану  звичним  сміттям.
Святкові  радості  скінчились
І  в  мене  думки  примирились,
Така  вже  доля,  я  не  вічна
Життя  скінчилося  трагічно.
Я  в’яла,  сохла,  сумувала,
Я  потихесеньку  вмирала
Останні  думки  пролітали
Я  полечу  додому,  вдалі.
У  той  лісок,  де  ми  шуміли
Тягнулись  вверх  і  шепотіли
Торкались  кронами,  гілками
Там,  де  батьки  росли  віками.
Там  де  птахи  цвірінькотіли
Де  ми  росли,  жити  хотіли…»
Раптом  спогади  пообривало
Так  легко,  легко  тілу  стало.
Усе.  Несли  колюче  тіло
На  смітник  і  це  не  диво,
Так  усі  сосни  помирають
Вони  сміття,  вони  згнивають.
Ліс  і  сосни,  чутно  пилки
Не  чутно  плачу  дерев  тільки
І  все  повториться  із  року  в  рік
Й  за  віком  вік,  за  віком  вік.

                                                           20.02.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392174
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2013

пам'ятайте

Діти  виросли  у  світ  гайнули
Батьків  стареньких  вже  забули,
Крилами  махали  в  далині
Залишайтеся  тепер  самі.
Полетіли,  далеко  полетіли
І  в  новенькому  гніздечку  сіли
Новий  дім,  нова  робота
І  друзі  нові,  і  турбота.
Ну,  а,  як  батьківська  старість?
Як  у  часі  витривалість?
Ніхто  не  бачить,  не  спитає,
Може  хліба  в  них  немає?
Живуть  батьки,  а  думки  б’ються
Коли  це  діточки  озвуться?
І  телефон  язик  ковтнув
Номер  стер  чи  то  забув.
Не  додзвонитись,  не  докричатись,
Ні  кулею  до  них  домчатись
Нема  здоров’я,  сил  нема
Навколо  мертва  тишина.  
Сумні  думки,  якісь  тривожні
Стукають  в  серця  порожні
І  мати  на  коліна  впала,
Поклони  Богу  прикладала.
Молилась  раз,  вдруге  молилась
І  не  одна  сльоза  котилась,
Не  встигає  витирати,
І  молитви  віддавати.
Вечір  приходить  несе  муку
Батьки  чекають  в  двері  стуку,
А  раптом  діти  на  порозі?
Нема  відтоді  їх  по  досі.
Ніч  прийшла,  а  сон  забрала
Старесенька  сім’я  чекала,  
Розвіялась  батьківська  мрія
Ось  ранок  і  прийде  надія.
День,  як  віл  і  тягне  ношу
Мати  чекає  листоношу,
Чи  прийде  сьогодні  лист?
У  відповідь  –  від  часу  свист.
А  час  іде,  несе  тривоги
Пусті  без  діточок  дороги,
Серце  батька  стомилося  чекати
Лягло  спати,  навіки  поспати.
Сумний  процес,  люди  рушають
Гроб  землею  засипають,
Мати  чорну  хустку  одягнула
Лишилася  сама  і  не  збагнула.
І  наче  ніж  ота  самотність
Тіло  ріже,  а  хто  просить?
І  в  скляні  очі  заглядає
Нема  близьких,  сім’ї  немає.
А  діти?  Як  там  діти?
Невже  не  хочуть  полетіти
До  тих  кого  і  не  згадали,
Кому  обіцянки  давали?
«Обіцяємо  вам  тато  й  мамо,
Що  кожен  день,  точніше  рано
Подзвонимо  і  вас  спитаєм
Як  ви  там?  Вас  пам’ятаєм.»
Нема  дзвінка,  життя  розгульне…
Нема  листа,  його  не  буде
В  дітей  своя  вже  суєта,  
А  про  старих  думок  нема.
А,  як  же  з  дому  телеграма?
Тата  похорони,  сама  мама…
Батьки  своє  вже  віджили,
Їхати  нема  коли.
«Сім’ї  в  нас  і  свій  же  клопіт
Ось  у  мене  порвався  чобіт,
Грошей  нема  і  є  причина
Й  на  зло  зламалася  машина.
І  про  що  мова  взагалі?
Не  жителі  наші  батьки,
Нічого  ми  від  них  не  маєм
Й  саме  життя  від  них  тікає.
Не  хочемо  й  не  будем  мати
Й  не  хочемо  про  них  щось  знати,
Тепер  і  ми  уже  батьки…»
Добре,  ну,  а  як  «старі»?
…А  тато  маму  зустрічає
Їм  добре  вдвох  і  сліз  немає,
Нема  тривоги,  біль  пройшла
Забрала  їх  сира  земля.
Сусіди  похорон  справляють
Чужі  сльози  утирають,
А  дітей  сліз  ніхто  не  бачить
Для  них  нічого  це  не  значить.
Горби,  могили,  бур’яни
Без  імені  чиїсь  хрести,
Хрестів  таких  отут  багато
Може  згадати  про  них  варто?
Хтось  положив  на  горб  цукерки,
Нехай  прощають  живим  мертві
Нехай,  як  має  таке  бути
Ніхто  не  лишиться  забутий.
А,  як  тепер  дорослі  діти?
Вони  не  хочуть  зрозуміти,
Що  і  до  них  прискочить  старість
І  боротьба  за  витривалість.
У  них  вже  діти  виростають
Вони  про  них  майбуть  подбають
Не  так,  як  батькам  їхні  батьки
«Борг  почесний»  віддали.
Чи  може  коло  розірветься
І  в  серці  жалістю  озветься?
Гарантії  нема,  тепер  зажди
Зло  посіяв,  зло  і  жни.
Так,  усе  знову  повторилось,
Це  була  правда,  не  наснилось
Цю  билину  пам’ятайте
І  про  батьків  не  забувайте.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389387
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2013

бранка

Посадив  Хазяїн  у  клітку,
Як  з  білого  снігу  білу  лебідку
І  замок  невидимий  повісив,
Незвично  в  неволі  і  тісно.
Й  до  крові  свої  вона  крила
Побила,  так  сильно  побила
І  пух  білий  по  клітці  кидала,
Людську  сльозу  проливала.
Неділя  проходить,  а  воленька  манить
Голову  бідній  дурманом  дурманить
У  небі  веселки  дугами  гнуться,
Вірнії  друзі  гуляють,  сміються.
«А  я  не  здаюся  і  не  вагаюсь,
Я  об  грати  залізні  оці  розбиваюсь
І  хоча  на  тарелі  і  їжа  лежить,
Відчуваю  в  неволі  довго  не  жить.
І  постіль  м’яка,  з  повітря  перина
Та  жорстка  до  мене  проклята  година,
Я  намагаюсь  всі  поламати
Людському  оку  невидимі  грати.»
Час  пролітав,  боротьба  все  точилась
Бідна  лебідка  боротись  втомилась,
З  неволею  ніби  змирилась  вона
Опустилися  крила  і  голова.
До  неволі  птиця,  говорять,  звикає
Хоч  дух  цей  природній  під  корінь  рубає
Заспокоїлась  ніби  і  біла  лебідка,
Фортецею  стала  невидима  клітка.
Й  Хазяїн  був  добрий,  про  неї  подбав
Було  в  неї  все,  а  волю  забрав
Зжалося  серце,  Він  відкрив  її  клітку,
Щоб  пустити  у  світ  нещасну  лебідку.
«Ось  воля,  іди,  Я  не  тримаю
До  друзів  лети,  Я  відпускаю.»
Й  на  волю  поринула  стомлена  птиця,
Нею  щоб  вдосталь  насолодиться.
Літала  по  світу,  довго  літала
Та  воля  лебідку  ніяк  не  приймала,
І  друзі  їй  не  підставили  крила…
Воля  для  неї  більше  не  мила.
Кричала  лебідка  і  повернулась
З  головою  в  неволю  свою  загорнулась,
За  спиною  склала  стомлені  крила
Й  невидиму  клітку  сама  зачинила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386411
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2012

табу

Я  тебе  не  жду  і  навіть  не  чекаю,
А  ти  знову  ввірвалась  у  моє  життя
Тебе  не  хочу  бачити  і  не  бажаю
Я  чашу  допила  вже  гіркого  вина.
Не  йди  любов,  не  засідай  у  душу,
Не  шкреби  по  серцю  і  не  ріж  ножем
Перед  тобою  я  закритись  мушу
Відчуття  черстві  вже  і  взялись  коржем.
Не  хочу  відчувати  почуття  із  муки,
Почуття  страждання,  відчаю  і  болі,
Викручувати  не  буду  через  тебе  руки
І  кидать  на  рани  кам’ної  солі.
Не  хочу  чути  твої  старі  казки,
Слова  улестливі  і  міміки  каскад,
Не  хочу  відчувати  на  тілі  твої  ласки,
І  цей  театр  й  фальшивий  маскарад.
Не  йди,  любов,  не  вплітайся  в  коси
У  голову  не  лізь  і  не  бунтуй  думки,
Не  проливайся  в  гіркі,  теплі  мої  сльози
Я  закриваю  своє  серце  на  усі  замки.

                                             15.06.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2012

коло

З  землі  прорвалось  маленьке  джерело
Безсиле,  чисте,  первозданне
І  побігло  світ  дивитись,  потекло
Все  таке  цікаве,  непізнанне.
Біжить  джерельце,  дивиться  на  землю
Минаючи  дерев  старих  коріння,
Стрічає  холод  і  посуху  денну
І  пори  року  швидкісне  гоніння.  
Тече  тихенько  студеная  водичка
Й  думка  на  умі:  «Як  струмочком  стати?
Гей,  хмаринка,  двоюрідна  сестричка
Не  могла  б  ти  трохи  сил  додати?»
І  дала  хмаринка  водиці  дощової
Відчуло  джерельце  силу,  що  зійшла
«Стало  я  струмочком,  хочу  буть  рікою!»
Тепер  у  нього  хитра  задумка  прийшла.
Біжить  вода,  долає  перешкоди
На  шляху  трапляються  великі  камінці
Долає  бідний  всі  напасті  й  негоди
Та  заздрить  своїй  тітонці  –  ріці.
По  йому  ходять  і  землю  кидають,
Роблять  загати  на  його  шляху,
Що  він  слабенький  цього  не  знають
І  струмочок  томиться  на  своїм  бігу.
Звернувся  він  до  тітки  –  річки  однієї:
«Пожалій  мою  безсилу  мить
Дай  мені  водиці  –  силоньки  твоєї,
Щоб  далі  путь  собі  зробить!»
Послухала  вона  й  дала  йому  сили
Перетворився  струмок  у  биструю  ріку,
Тепер  йому  усі  брати  корились
Він  зносив  все,  що  траплялось  на  шляху.
Бурлить  вода  холодна,  каламутна
Зриває  мости,  дерева  з  корнем  вириває
Невесела  слава  у  нової  ріки  здобута,
Та  джерело  не  знало,  що  вода  в  море  упадає.
І  злилась  вода  його  із  піною  морською,
Розчинились  краплі  в  виррі  забуття…
Ще  ріка  народиться  із  джерельця  водою,
Щоб  повторити  знову  свій  коловорот  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.12.2012

ВТИСНУЛОСЬ В ТИЖДЕНЬ

В  понеділок  життя  моє  народилось
Посміхалося  мамі,  пило  молоко,
А  в  вівторок  руками  за  землю  вхопилось
Зіп’ялось  на  ноги  і  швидко  пішло.
В  середу  життя  до  школи  зібралось
Граніт  твердий  гризти  науки,
А  в  четвер  у  весільне  плаття  убралось,
Дітей  узяло  в  жіночії  руки.
В  п’ятницю  дітей  своїх  поженило,
Щастя  й  добра  їм  побажало,
А  в  суботу  внуків  в  садочок  водило,
Пізніше  правнуків  малих  колисало.
В  неділю  руки  свої  опустило
Лягло  спати,  щоб  відпочити,  
А  вечором  тіло  грішне  відкрило,
Щоб  душу  у  небо  назавжди  відпустити.  

12.10.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382484
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.12.2012

ТОБІ

Написала  я  віршів  багато
І  десь  знаходила  слова,
А  до  тебе  не  можу  підібрати
Ні  слів,  ні  рими,  ні  почуття.
Хіба  в  вірші  ти  це  опишеш:
Любов,  що  в  серці  майорить
Хіба,  що  на  рядках  залишиш
Поцілунок,  що  без  вина  п’янить.
Хіба  опишеш  ти  кохання,
Що  заливає  до  країв,
Це  почуття  і  свіже  й  давнє
Ти  мене  ним  напоїв.
Хіба  опишеш  смаки  тіла
Й  пестощі  у  темноті,
Коли  зливались  воєдино
Два  в  одному  ми  були  .  
Хіба,  що  можу  написати,
Що  Бог  тебе  мені  послав
Я  світ  могла  б  тобі  подарувати,
А  вийшло  навпаки,  ти  мені  його
                                               до  ніг  поклав.
                                           
                                                               10.02.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382482
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.12.2012

впевненість

Куди  б  не  їхала,  куди  б  я  не  ішла
Я  знаю  Ти  за  мною  з  небес  спостерігаєш,
Куди  б  мене  дорога  Твоя  не  завела
Про  мене  грішну  Ти  піклуєшся  і  дбаєш.
Поставив  Ангела  мені  за  спину
Наказав  йому  мене  оберігати,
То  ж  знаю  точно  ніде  я  раптом  не  загину
Він  розкриє  переді  мною  замкнутії  грати.
Виходячи  із  дому  молитву  прочитаю,
Перехрищуся  тричі  й  переступлю  поріг,
Як  завжди  я  повернусь  додому,  знаю,
Бо  в  мене  за  спиною  сильний  оберіг.
І  в  яку  б  халепу  нароком  не  попала
Знаю,  що  сухою  вийду  із  води
В  життєвих  лабіринтах  я  довго  не  блукала
Ангел  брав  за  руку  і  вів  де  виходи  були.
А  хто  мене  образить  просто  і  даремно
І  буду  від  образи  гірко  я  ридать,
Бог  ворогів  моїх  накаже  так,  як  треба
Покарані  і  на  колінах  вони  будуть  стоять.  
Дороги,  дороги  без  кінця  і  краю
Знову  вирушаю  у  далеку  путь
Всі  святі  зі  мною  разом,  знаю
Вони  мене,  як  вогник  від  вітру  бережуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381568
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2012

я хочу жити

Я  хочу  жити,  просто  жити                                                                            
Руками  вмілими  творить  добро,
В  літку  ногами  босими  ходити
Й  сіяти  у  землю  пророщене  зерно.
Я  хочу  жити,  просто  жити
І  після  теплого  дощу
В  калюжах  свіжих  побродити
Й  заснути  находившись  досхочу.
Я  хочу  жити,  просто  жити
Чути  дзюрчання  джерела,
Води  холодної  з  його  попити
До  якого  доля  привела.
Я  хочу  жити,  просто  жити
Вплести  маки  у  вінок,
У  хвилях  ниви  поблудити
І  піти  з  ними  у  танок.
Я  хочу  жити,  просто  жити
Дивитись,  як  стіка  з  трави  роса
І  серце  починає  тріпотіти
Немов  це  мамина  сльоза.
Я  хочу  жити  просто  жити
Збирати  квіти  на  лугу
Метелика  сачком  ловити
Й  кричати:  «Добре,  що  я  ще  живу!»
Я  хочу  жити,  просто  жити
Гусей  у  небі  проводжати,
Серце  коханому  відкрити
Єдиною  для  нього  стати.
Я  хочу  жити,  просто  жити
Й  коли  прийде  зимня  пора
Подумати,  як  міг  створити
Мороз  на  шибках  кружева.
Я  хочу  жити,  просто  жити
Підняти  погляд  догори,
Де  там  кружляючи  сніжинки  
Мене  в  безодню  завели.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  
Я  хочу  жити,  просто  жити
І  бачити,  як  родиться  дитя
Плакати  й  разом  радіти,
Що  в  світ  прийшло  нове  життя.
Я  хочу  жити,  просто  жити
І  в  один  чудовий  день
Внучат  на  «копках»  повозити,
Їм  наспівати  тисячу  пісень.
Я  хочу  жити,  просто  жити
Здійснити  всі  реальні  мрії,
Бога  за  все,  що  дав  хвалити
Із  миром  жити  в  любові  і  надії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381548
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.11.2012

непрошені гості

Постукали  в  двері:  «Я  зараз  відкрию!
Хто  там?  Заходь  і  не  стій  на  морозі
Зараз,  швиденько  тебе  я  пригрію…»
Відкриваю,  бачу,  старість  стоїть  на  порозі.
«До  кого  ти,  подруго?  Бо  я  не  чекала
Поїж,  відпочинь  та  йди  куди  йшла…»
Із  тривогою  в  серці  своїм  їй  сказала
«До  тебе  я  пожити  трохи  прийшла».
«Сідай,  погостюй  та  мене  не  держися,
Мене  справи  чекають  і  внуки  ростуть
Я  тебе  не  чекала,  вибач,  дивися
Та  недовго  прошу  у  гостях  побудь.»
Старість  ввійшла,  подарунки  розклала
В  коси  білий  туман,  а  на  плечі  літа
На  обличчя  зморшок  вуаль  розіслала
І  помітила  я,  що  стала  не  та,  що  була.
Для  мене  усе  раптом  якось  змінилось
Руки  стали  слабкими  і  ноги  важкі,
Було  тяжко  та  з  гостею  я  примирилась
«Може  стане  в  пригоді  старість  мені?»
Жила  старість  у  хаті  чи  довго,  чи  мало
Та  час  цей  проплив,  як  пісок,  як  вода
«Ну,  як  я  тобі?  -  старість  спитала,
Як  живеться  зі  мною,  як  усі  ці  літа?»
«Не  така  ти  й  страшна,  як  всі  малювали
Я  не  сама,  то  й  тебе  не  боюсь
Мене  дочки  й  сини  завжди  поважали
І  я,  як  можу  на  білому  світі  держусь.
Не  страшно,  коли  є  ще  із  ким  говорити,
Коли  чуєш  по  хаті  веселий  цей  сміх,
Коли  робиш  хоч  щось  і  ще  хочеш  жити,
На  тебе  вже  жалітись  і  справді,  що  гріх.
Слава  Богу  мене  не  скували  хвороби
І  бігаю  я,  кручуся  щоб  жить,
Що  я  ще  потрібна  комусь,  ну  хоч  трохи
Не  для  себе,  для  рідних  і  для  близьких.»
І  старість  мені  стала  більш,  ніж  подруга,
Жили  мирно  і  тихо  до  певного  дня,
Та  хтось  знову  в  зачинені  двері  постукав,
Це  смерть  до  нас  в  гості  щойно  прийшла.

29.08.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379595
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2012

поза грою

Поза  грою                                                                                                                      Посмертно  присвячую
                                                                                                                                                                                                                                       Кувирковій  К.Л.

Лежить  Клара  на  передсмертнім  ложе
Блукає  погляд  втрачений,  пустий
Безсиле  тіло  на  тіло  вже  не  схоже
І  розум,  як  туман  густий.
Приходить  у  свідомість  і  знову  пропадає,
Гуляє  десь  у  непробуднім  сні
І  смерть  лежачій  в  очі  заглядає
Обглитуючи  остатки  її  днів.
Ти  поза  грою,  ти  просто  помираєш
Не  встанеш,  не  повернеш  все  назад,
У  пам’яті  життя  своє  перебираєш,
Що  прошуміло,  як  буйний  водоспад.
Тепер  покайсь  за  всі  гріхи  минулі,
За  ворогів  і  друзів  помолись
Ти  вже  ніхто,  тебе  усі  забули
Нажаль  потрібна  ти  була  колись.
Ніхто  тебе  не  вмиє,  ніхто  не  погодує
І  не  розчеше  білу,  як  з  інею  косу
В  уста  ще  теплі  ніхто  не  поцілує,
Не  витре  із  обличчя  підсолену  сльозу.
Втомилась  ти  і  спати  захотіла
Прийшов  кінець  й  немає  вороття
Душа  твоя  із  тіла  полетіла
Смерть  зупинила  колесо  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379363
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2012

перед сном

Тихо  вечір  заколисує  сонце
Спи  дитино  моя,  засинай
Промінці,  що  були  на  віконці
Птахами  злетять  в  небокрай.
Течія  вже  заснула  у  річці
Не  біжить  по  крутих  берегах,
А  коса  наснилася  стрічці
І  квіти  пов’яли  в  вінках.
Листочки  заснули  на  віттях
Не  тривожить  їх  сон  вітерець
Майбутнє  насниться  всім  дітям,
Подорожньому  сниться  дороги  кінець.
Ти  втомися  за  день  лягай  спати
Оченята  закрий  й  «Отче  наш  прочитай»
Завжди  буде  з  тобою  твоя  рідна  мати
Одна  і  єдина,  про  це  пам’ятай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379346
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2012

золотом лягають

*                    *                      *

Золотом  лягають  за  селом  покоси,
З  плачем  відлітають  в  вирій  журавлі
На  стеблинках  вранці  замерзають  роси
Сумно  й  прохолодно  стало  на  дворі.
Плаче  небо  синє  прісними  сльозами
Землю  нашу  рідну  святить  –  полива
Це  приходить  осінь  з  щедрими  дарами
І  під  ноги  перший  іній  простиля.
Принесла  нам  осінь  кошик  із  грибами,  
Жита  і  пшениці  щедрий  урожай,
Зірваного  лисття  шелест  під  ногами  
Бабиному  літу  ти  скажи:  «Бувай».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378672
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2012

стою я на верхівочці

Стою  відкрита  всім  лихим  вітрам
Хоча  й  в  одежі,  але  ніби  гола
Я  не  захищена  та  чи  знати  нам,
Що  життя  наше,  то  не  наша  воля.
Чи  знати  нам,  що  ми  безкрилі,
Що  помираєм  так  і  не  зрозумівши
Люди  –  ангели  земні  безкрилі
І  падаєм  з  гори  у  низ  цього  не  зупинивши.
Стою  я  на  верхівочці  найвищої  гори…
Й  поруч  гори,  як  я  дивлюся
На  них,  як  я,  стоять  люди  всі  прості
Незахищені,  як  я,  і  я  молюся.
Й  від  нас  нічого  в  світі  не  залежить
Ні  наші  вчинки,  думки  чи  слова
До  чого  наший  ніби  вибір,
Коли  є  результат  від  нашого  життя?
Й  на  сотні  тисяч  поколінь
Для  нас  сценарій  написали
Дурниця  кажем?  То  відкинь
Докажи,  що  це  не  правда,  що  збрехали.
Стою  я  на  верхівочці  найвищої  гори
Без  канату,  сітки  й  страхування
Невірний  крок  й  політ  у  низ,
І  стукіт  серця  нашого  востаннє.
Подих,  жест  від  нас  ніколи  не  залежать
І,  як  спіткнешся  нема  кого  винить
Ти  на  нитках  лялька,  ти  ведешся
І  вибору  тобі  ніколи  не  зробить.
І  від  хвороб,  від  катастроф,  аварій
Мені,  тобі  ніколи  не  втекти,
Що  є  дві  дороги  у  житті,  ми  знаєм
Та  за  нас  вже  вибрали  й  дали.
І  не  питай  хто  це,  що  за  сили,
Що  за  тебе  вирішують,  ведуть
Це  сили  ті,  які  тебе  у  світ  пустили
Вони  ж  тебе  із  нього  заберуть.
Стою  я  на  верхівочці  найвищої  гори
І  погляд  навкруги  кидаю
На  горах  стоять  багаті  й  бідняки
Здорові  люди  й  ті  хто  помирає.
Старі  і  підлітки,  рослини,  ембріони,
Тварини  і  комахи,  і  усе  живе
Немає  тут  різниці  звідки  ми  і  хто  ми,
Ми  порізно  і  ціле  ми  одне.
Стою  я  на  верхівочці  найвищої  гори
Хоча  й  в  одежі,  але  ніби  гола
Я  не  захищена,  та  чи  знати  нам
Що  наше  життя,  то  не  наша  воля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378671
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2012

повернула в ліво

Серце  в  мене  не  з  заліза
І  не  з  каменя  моє  тіло,
Чого  ж  у  голову  тоді  це  лізе?
Чого  думка  тягне  вліво?  
Й  хода  в  мене  рівна  і  струнка
І  голову  держу  я  рівно,
Чого  ж  це  бренькає  струна
Й  кривиться  моє  коліно?
Й  погляд  дивиться  у  даль
І  очі  бачать  на  відмінно,
Чого  ж  тоді  прийшла  печаль
І  думка  відліта  ліниво?
Чого  не  відчуваю  я  тепла
І  випустив  мою  ти  руку?
Чого  щоку  облизує  сльоза
Й  підсолює  душевну  муку?
Чого  це  в  серці  сніг  лежить
І  кров  в  артеріях  заснула?
Майбуть  любов  від  нас  біжить,
От  й  думка  вліво  повернула.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378479
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2012

пожалій мамо

*              *              *
Пожалій  мене  сьогодні  моя  мамо,
Хай  поспить  ще  трохи  твоя  доня
Не  буди,  прохаю,  мене  рано
Я  юність  проводжала  вчора.
Я  їй  важкі  валізи  спакувала  
І  на  потяг  в  нікуди  посадила,
Хустинкою  у  слід  я  їй  помахала
Відірвала  від  грудей  і  відпустила.
Іди  юність  миттєва,  іди  не  озирайся  
Я  знаю  ти  ніколи  вже  не  повернешся  
Та,  як  покличу,  ти  ще  озивайся,
Бо  спогад,  як  кошеня  шкребеться  .
Як  провела  її,  то  фату  вдягла
В  доросле  життя,  щойно  я  вступила
Я  юність  гукала,  як  тільки  могла
А  вона  іншу  людину  ще  вечором  зустріла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378478
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.11.2012

невидима боротьба

Вранці  рано,  в  день,  увечері,  вночі
Вуху  не  чутно  та  дзвенять  мечі  
Іде  невидима  між  силами  війна
За  душу  кожну  людську  боротьба
Йде  світлий  полк  на  почорнілий  полк  
Моторошно  в  серці,  грізно  виє  вовк
Кожна  душа  в  них  в  списку,  на  рахунку
Ти  навіть  не  підозрюєш,  не  маєш  таку  думку.
Кожна  сила  до  себе  душу  тягне,
Хай  твоє  тіло  броню  міцну  одягне
Стережися,  слухай,  дивися,  вибирай
Від  цього  залежить  твоя  дорога,  знай!
Світлі  сили  кажуть:  «  Будь  святою!»  
Темні  сили  манять  насолодою  п’янкою  
Світлі  кажуть  вір,  надійся  і  люби
А  темні  пхають  і  затягують  гріхи.
Кожну  секунду  ти  не  спи,  пильнуй
Цю  битву  кроваву  на  собі  відчуй.
Думай,  коли  ти  робиш  крок  чи  два
Не  відпускай  на  вітер  вироку  слова.
Поскладай  думки,  відшкреби  грязюку  
Умий  своє  лице,  свою  нечисту  руку.
Вуха  наготуй,  щоб  Бога  почути
І  Він  не  дасть  тобі  із  шляху  звернути.
Якби  тобі  окуляри  чудні  одягнути,
Щоб  ти  побачив  і  міг  усе  збагнути,
Що  це  все  реально,  все  оце  існує
Нажаль  людина  цього  не  бачить  і  не  чує.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377802
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2012

на здоров'я

Я  все  зважила,  я  собі  розріжу  груди
Вирву  серце  і  скажу:  «Розбирайте  люди!
Теплим,  закривавленим  на  куски  порвіть
Порівну,  по-совісті  між  собою  розділіть».
Я  віддам  його  без  болю,  ні  краплинки  жалю
Може  буде  краще  людям,  я  ось  так  вважаю.
Я  не  можу  більш  дивитись,  як  страждають  люди
Зовсім  це  не  справедливо,  так  не  може  бути.
Може  серце  допоможе  всім  щасливо  жити,
Невіруючим  -  повірити,  сумуючим  -  звеселіти.
Тим  хто  плаче,  серце  зможе  усі  сльози  втерти
Хто  довго  в  муках  помирає  -  допоможе  вмерти.
Хто  боліє  –  дасть  здоров’я,  а  сліпий  прозріє,
Прикутий  до  ліжка  –  ходити  зуміє.
Я  життя  своє  буденне  роздам  до  хвилини
Буду  сонцем,  щоб  зігріти  холодної  днини.
Я  б  людей  всіх  замінила  у  муках,  у  горі,
Щоб  від  щастя  всі  світились,  як  на  небі  зорі.

                                 21.06.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375741
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2012

сирітка

Сирітка,  сирітка,
Як  у  полі  квітка  
Вітерець  гойдає
На  стеблі  згинає.
Сирітка,  сирітка
Обірвана  нитка,
На  одежі  латка
Де  твоя  хатка?
Оце  місто  –  хата
Чи  село  багате,
Твоя  хата  –  поле
Де  бур’ян  й  роздолля.
В  квітках  твоя  постіль,
Де  собаки  гості,
А  по  тілі  –  тварі
Замість  стелі  –  хмари.
Сирітка,  сирітка
Де  це  твоя  тітка?
Про  матір  не  питаю,
Де  вона  я  знаю.
Вона  у  могилі
Її  давно  зарили,
За  гратами  ненько
Сидіти  довгенько.
І  ніхто  не  бачить,
Як  оченята  плачуть
Тіло  їсти  хоче,
Ніхто  не  поможе.
Нічого  ти  не  маєш
Кулачки  кусаєш,
Живеш  на  подачки
Повадки  жебрачки.
А  де  твої  мрії?
Вони  полетіли
Давно  повмирали
Коріння  не  пускали.
А  хто  пригортає,  
Сльози  витирає
Кого  ти  гукаєш?
Думки  відганяєш.
До  тебе  озветься
Стукіт  твого  серця,
Пустота  грайлива
Й  безконечність  сіра.
Й  поглядом  я  кину
Несхожа  на  дитину
Ти,  як  та  тополя,
Що  зламала  доля.
     
18.04.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375477
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2012

молитва

Ввійду  я  в  церкву  чи  в  свою  кімнату,
Зачиню  всі  двері  чи  вікна  затулю,
Ляжу  в  ліжко  чи  на  коліна  стану
Скажу  тихенько:  «Боже,  я  Тебе  люблю!»
Молюсь  від  серця,  не  коротко  і  щиро
Розкажу  я  Богу  тугу,  що  лежить
Поплачу  і  розкаюсь,  щоби  жити  з  миром,
Щоби  грішне  тіло  і  душу  ізцілить.
Дякую  за  все,  що  в  цьому  житті  маю
Дітей  і  чоловіка,  і  друзів  й  ворогів
Матеріальне  і  духовне,  всього,  що  не  згадаю,
Що  живемо,  як  Ти  хочеш,  як  завжди  хотів.
Дякую  за  хліб  щоденний  і  пахучу  булку,
За  ковбасу  і  рибу,  і  гарячий  борщ,
За  те,  що  залишились  ми  не  без  притулку,
Що  на  голову  не  ллється  благословенний  дощ.
За  хату  дякую  й  набутий  наш  пожиток,
За  добробут  і  хазяйство  в  моєму  хліві,
За  те,  що  необхідне  даєш  нам  на  прожиток,
За  чисту  й  ясну  пам'ять  в  нашій  голові.
За  те,  що  дихаю  я  вільно  і  на  повні  груди
І  за  роботу  зладжену  всіх  органів  моїх
Дякую,  що  любов  Твою  не  зможу  я  забути
Я  намагатимусь  не  впасти  у  очах  Твоїх.
Дякую  за  почуття,  що  можу  відчувати,
Що  можу  бачити  прекрасний  білий  світ,
Що  можу  я  про  це  усім  сказати
Дякую,  що  дав  дожити  до  відведених  Тобою  літ.
За  все  подякувала,  що  мала  і  не  мала
Тепер  буду  просити,  прости  усіх,  Отець!
Прогріхи  людей,  що  голова  не  визнавала,
Та  все  Ти  бачиш,  всю  глибину  людських  сердець.
Прошу  прости  гріхи  всім  і  нашу  безпорадність,
Прости  розпусту,  чари,  ворожнечі,  сварки,
Гнів,  суперечки,  нелюбов  і  сліпучу  заздрість,
Злість  і  неслухняність,  п’янки  і  гулянки.
Прости  нам  наклепи,  гордині,  хамства,
Зневагу,  вбивства,  зажерливість  й  крадіжки,
Ненависть,  прокльони,  чвари  і  лукавства…
Прости  нас  за  ці  гріховні,  нескінченні  списки.
Прости,  що  ми  не  молимось  увечері  і  вранці
Й  не  відаєм  нічого  про  наступну  мить,
Без  сумніву  лиш  знаю  –  ми  тілесні  бранці
Не  слухаємо  Божу  іскру,  що  в  серці  сидить.
Прости  нас  Боже,  що  ми  не  знаємо,  що  робим
Противимося  Духу,  що  перебуває  в  нас,
Що  не  за  вічною  душею,  а  за  грішним  тілом  ходим
Розбуди  нас  милосердний,  спливає  дорогоцінний  час.
Розум  дай  нам,  Тебе  щоб  визнавати,
Що  Ти  наше  спасіння  і  наш  Ти  оберіг
Дай  покору  людям,  щоб  голови  схиляти
Ти  ж  кинеш  ворогів  наших  та  й  до  наших  ніг.
Дай  нам  кожен  день  в  страху  перед  Тобою  жити
Й  без  скиглення  ярмо  своє  невидиме  нести
Дай  життя  уроки,  щоб  напам’ять  вчити,
Бо  чим  тяжча  ноша,  тим  легшії  хрести.
Дай  нам  віру,  міцнішу  за  все  міцне
На  ній  стоїть  й  стоятиме  безмежний  світ
Це  найбільший  дар,  хай  людина  його  цінить,
А  Ти  не  залишиш  нас  до  кінця  життєвих  літ.
Ти  знаєш,  чуєш,  любиш  щиро  і  караєш,
Як  дбайливий  батько  наказуєш  своїх  дітей
Про  нас  безсилих  і  нужденних  у  Тобі  Ти  дбаєш
Й  нічого  не  сховати  від  всевидячих  очей.
Дай  всім  здоров’я,  щоб  по  землі  ходити,
Любити  безкорисно  всіх  й  природу  навкруги
Дай  прозріння,  щоб  Тебе  в  усіх  узріти,
Й  напитися  із  рук  Твоїх  живильної  води.
Дай  можливість  язику  щоб  Тебе  хвалити
Хай  кожна  людина  визнає  Твоє  вічне  буття
І  перед  Тобою  кожний  стане  на  коліна
Щоб  вимолити  роду    просвітлене  життя.
Дай  вподобитися  нам  до  святих  небесних
Та  як  же  без  страждання  до  Тебе  прийдем?
Хай  обійдуть  хвороби    нас  духовні  і  тілесні,
А  ми  добровільно  перед  Тобою  упадем.
Й  жорстоко  не  карай  за  наші  провини
Дай  мудрість  з  усього  висновки  зробить
Щоб  покаялися  вівці  блаженної  країни
У  передсмертну  і  таємну,  неминучу  мить.
Дай  щастя  дітям,  правнукам  –  онукам
Долі  гідної  їм  дай,  щоб  по  Твоєму  жили,
Щоб  не  були  бур’яном,  щоб  не  томились  в  муках
І  цінувати  день  прожитий  щоб  завжди  могли.

Господи  я  визнаю,  що  грішу  й  грішила
Дай  вдосконалення  і  досягнути  чистоти,
А  ще  багато  дай  терпіння,  я  ж  земна  людина
Я  вичищу  свій  посуд  і  буду  свято  берегти.
Коли  ж  прийде  спокуса  закрий  мені  повіки,
Коли  мене  образять  туго  зав’яжи  мій  рот,
Щоб  Тебе  я  в  серце  прийняла  навіки,
Щоб  ніколи  не  закрутив  мене  гріха  коловорот.
Коли  ж  спіткнусь  я  і  впаду  в  грязюку  
Й  не  буде  сили  встати  й  промовити  слівце
Прошу  Тебе,  простягни  до  мене  Свою  руку,
У  тяжку  хвилину  від  мене  не  сховай  лице.
Дай  в  старості  корисною  хоч  трохи  побути
І  смерть  свою  зустріти  на  своїх  ногах,  
Щоб  калікою  не  стати,  щоб  не  була  забута
Померти  в  своєму  розумі,  без  остраху  в  очах.
А  коли  я  вже  відчую  поцілунок  смерті
На  моїй  збіднілій,  теплій  ще  щоці
Дай  мені  найшвидше,  безболісно  померти,  
Щоб  не  мучились  зі  мною  ні  рідні,  ні  близькі…
А  може  –  ні,  дай  мені  якусь  короткую  несилу,
Щоб  підсумок  життя  підбити  у  останню  мить
Прости  мене  за  все,  що  я  в  Тебе  просила  
Та  без  моїх  молитов  я  не  могла  би  жить.  
Молюся  за  усі  прийдешні  покоління
Хто  живе  зараз  і  хто  народиться  колись
Й  за  тих,  хто  вмер  й  чекає  воскресіння
До  Троїці  і  Матері,  святих  і  Ангелів  усіх.
Люди  божі  поки  не  пізно  станьте  й  помоліться,
Від  серця  моліться  і  через  сльози  каяття,
Бо  той  хто  гніву  Божого  боїться,
Того  запишуть  в  Книгу  Вічного  Життя…
Довго  між  нами  може  йти  оця  розмова
Та  у  відповідь  до  Бога,  що  ти  Йому  даси?
Вся  моя  молитва  вкладеться  у  два  слова  :
Боже  Святий,  Боже  Кріпкий  «ПОМИЛУЙ  і  ПРОСТИ».



                                                                                 20.02.2011.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375476
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.11.2012

не просто

Життя  не  аркуш  його  не  перепишеш,
Не  стреш  і  не  зачеркнеш  рядок
Це  слід,  який  ти  по  собі  залишиш,
Це  звитий  із  надії  хиленький    місток.
Життя  -  не  св’ята  і  гулянки,
Не  феєрверк,  не  пісні  і  веселий  сміх,  
Це  боротьба  із  вечора  до  ранку
За  святість  тіла,  щоб  не  впасти  в  гріх.
Життя  -  це  перешкоди  тимчасові
Ти  думаєш,  як  перескочить  їх?
Це  вщий  сон,  його  відтінки  кольорові
Ввесь  час  ти  борешся  за  них.
Життя  –  це  смуга  чорно  –  біла
І  темну  смугу  хочеш  обійти,
Життя  –  це  річка  швидкоплинна
Її  не  просто  перейти.
Життя  –це  кінь  на  перегонах
Ти  бачиш  ціль  далеко  десь  вона,
Прийти  б  до  фінішу  в  пагонах
Вседіть  й  не  випасти  з  сідла.
Життя  –  це  море,  що  бушує
Здіймає  хвилі  й  топить  кораблі
Лиш  Бог  один  тебе  врятує
Не  дасть  втопитись,  ти  вийдеш  до  мілі.
Життя  –  пустеля,  де  пісок  сипучий
Топить,  як  вода  і  манить  в  даль
Життя  –  це  гра,  де  Бог  ведучий,
А  ти  актор  крихкий,  як  кришталь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2012

про мову

*            *            *
Різноманітна  наша  мова
Прекрасна,  мила,  чарівна
Вона,  як  пісня  колискова,
Що  в  серце  глибоко  лягла.
Вона,  як  дівчина  у  вбранні
В  сорочці  вишитій  й  вінку,  
Як  пісня  пташки  на  світанку,
Що  лине  в  веснянім  гаю.
Мова  –  це  струмочка  шепіт,
Сюрчання  коника  в  траві,
Це  лелеки  рідний  клекіт,
Що  відліта  в  чужі  краї.
Це  сміх  дорослого  й  дитини
Й  живильна  сила  джерела,
Це  життя  твоєї  України,
Що  мову  цю  тобі  дала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375249
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2012

посмертно, другу.

Прости,  Світланка,  не  змогла
Прости,  що  не  зуміла,
Що  пізно  доля  нас  звела,
І  пізно  я  тебе  зустріла.
Прости,  що  на  короткий  час
Тобі  я  стала  другом,
Що  жити  час  проплив  крізь  нас
Й  діагноз  стукнув,  як  обухом.
Прости,  що  мало  говорила
Й  до  істини  не  докопалась
Я  щиро  помогти  хотіла
Хотіла,  а  не  намагалась.
Прости  мене  за  ту  надію,
Що  дала  тобі,  що  дарувала
Ти  ж  говорила:  «жить  зумію»
Й  вона  ж  з  тобою  помирала.
Прости,  Світланка,  що  я  спала,
Що  не  несла  з  тобою  муки,
Коли  свіча  твоя  мигала,
Коли  масажувала  тобі  руки.
Прости  мене  за  сльози  жадні,
Що  на  морозі  витирала
За  пошепки  тих  слів  нескладних,
Що  до  тебе  я  промовляла.
Пости,  Світланочко,  прости
Що  твій  віночок  не  несла,
Що  не  могла  тебе  спасти,
І  не  прибрала  в  душі  безлад.
Прости,  що  пригрорщу  землі
В  сиру  могилу  не  кидала,
Що  на  обід,  де  всі  були
Я  (не  змогла  буть),  не  попала.
Прости,  мій  друг,  мене  прости
Що  ти  десь  там,  а  я  лишилась
Та  кожному  свій  хрест  нести
Зустрінемось  трохи  пізніше.


                                         29.01.2012

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375077
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012

не соромтесь

По  дорозі  тупотіли  сотні  людських  ніг
Хтось  біг,  хтось  плентався,  а  хтось  ішов,
А  під  ногами  лежав  і  плакав  хліб,
Бо  сьогодні  не  по  призначенні  пішов.
Хлібець  топтали,  на  його  плювали,
Футболили  в  калюжу,  то  в  багно
Усі  його  бачили  та  наче  і  не  помічали
Наче  це  не  хліб  був,  а  просто  воно.
Люди  забули  чи  просто  знати  не  хотіли
Скільки  праці  хлібороби  вклали  в  хліб,
Усе  життя  своє  йому,  одному  присвятили,
Це  на  долонях  мозолі,  це  кривавий  піт.
Це  труд  тракториста,  щоб  землю  зорати,
Це  сіяча  робота  сіяти  зерно,
Це  агронома  праця  сходи  доглядати
Вчасно  підживити,  щоб  налилося  силою  воно.
Хліб-це  комбайнера  час  врожай  збирати,
А  машиніста-до  сховища  зерно  звезти,
Й  десятки  рук  його  ще  будуть  перевівати,
Щоб  до  потрібного  стандарту  довести.
Це  мудрого  хазяїна  вправна  справа
На  біле  борошно  зерно  перетворити,
Це  майстерність  пекарів,  це  Божа  страва,
Щоб  з  муки  простий  шедевр  створити.
Не  ціните  ви  хліб  за  який  колись  вмирали
Згадайте,  як  без  нього  в  голод  люди  пухли,
Як  руки  колоски  на  панщині  збирали,
І  як  за  його  німець  стріляв  у  голі  груди.
Не  хліб  ви  топчете,  а  святиню  нашу
Хоч  знаєте,  що  без  хліба  ти  ситий  не  будеш
Зупинись,  людино,  і  зверни  увагу
Може  своїм  вчинком  совість  у  інших  розбудиш.
Підніми  цей  хлібчик,  його  життя  скінчилось
Віднеси  обабіч,  де  ніхто  не  ходить  
Молись,  щоб  тобі  тільки  в  сні  приснилось,
Як  плаче  хліб  й  земля  зерно  не  родить.

                                       17.08.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375062
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.11.2012

сонце лягає

*              *              *
Сонце  лягає  і  обрій  цілує,
А  він  чепуриться  знову
Він  своїй  милій  ложе  готує
Вона  повернулась  додому.
Обрій  купає  сонце  в  струмочку
Теплим  повітрям  втирає,  
Потім  дає  полотняну  сорочку
Й  гору  під  голову  їй  підбиває.
Стелить  із  лісу  перину  пахучу,
Розчісує  сонцю  проміння,
Вплітає  у  простір  веселку  квітучу
Й  навіває  йому  сновидіння.
А  сонце  й  собі  обрій  кохає,
Пестить  безкраї  рівнини
За  тіло  багате  руками  хапає
Й  малює  теплом  розмиті  картини.
Ранок  приходить  і  обрій  сумує  
Сонце  у  небо  не  хоче  пускати
Не  сердиться  він,  знову  ложе  готує,
Щоб  стомлене  сонце  своє  зустрічати.

                                                                                   22.02.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374855
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.11.2012

землю бережіть

Бідна  земля,  кого  ти  тільки  носиш?
По  тобі  ходять,  їздять  на  тебе  плюють,
А  ти  терпиш,  стогнеш  і  все  зносиш
І  дощами  теплими  твої  сльози  ллють.
Тебе  бурлять,  свердлять,  всмоктуючи  соки
Тоді  в  тебе  так  довго  не  заживають  рани
Ти  кричиш  від  болю:  «Поки,  люди,  поки?»
А  ми  не  чуємо,  ми  сліпі  тирани.
Часто  кажемо:  «Ти  нам  мало  родиш
Знаєш,  мало  поживи,  що  ти  нам  даєш»
У  тебе  не  вклали  ми  нічого,  а  ти  годиш
Ти  нам,  як  злидням  милостинь  даєш.
Та  людям  все  мало,  коли  ж  ми  наїмося?
Лінуємось  любить  тебе,  ось  у  чому  суть,
А  ти  стомилася,  але  даєш  колосся
І  думаєш:  «Коли  часи  добрії  прийдуть?»
Тебе  ми  роздягаємо,  рубаючи  дерева
Тіло  твоє  змащують  токсини  і  мазут
Ти  стогнеш:  «Зупиніться  вже  не  треба!»
Та  гори  сміття  на  тобі,  як  гриби  ростуть.
Ми  бачимо,  стоїш  ти  простоволоса  й  бідна
Зґвалтована  людиною  в  якої  сорому  нема,
Для  себе  сама  ти  давно  стала  огидна
Схаменіться  люди,  бо  колись  почнеться  на  землі  війна!
І  візьме  Земля  у  руки  сильну  від  природи  зброю
Спекою  засушить,  сонцем  все  спече
Поб’є  градом  і  заллє  себе  водою
І  закине  люд  увесь  за  своє  плече.
Голод  по  собі  пустить,  а  за  ним  хвороби  
Не  залишить  від  людини  тіла,  ні  від  нього  тліна.
Ми  ж  бо  паразити  на  тобі,  вірусні  мікроби
І  визнавши  помилку  впадемо  на  коліна.
Будемо  гризти  лікті  та  буде  вже  пізно
Перед  нами  пустеля,  не  для  пиття  вода,
Та  слово  природи  не  кам’яно  -  залізне  
І  змилюючись  над  нами  дасть  пагонець  життя.
Ми  вхопимся  за  це  крихке  життя  руками
І  будемо  радіти,  що  вона  нам  дала  благодать,
І  будемо  цілувати  землю,  що  гадили  віками
Пам’ятати,  щоб  війна  не  повернулася,  
                                                                                             як  бумеранг  назад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374659
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2012

я вільна…

*      *        *
Я  вільна,  Боже  вільна,
Як  хвиля  вільна  в  морі
Я  сильна,  дуже  сильна,
Як  вітер  у  безмежнім  полі.
Я  цеп  залізний  розірвала
Довго  ним  була  прикута,
Із  колін  я  своїх  встала  
І  викинула  тісні  пута.
Забрала  чиюсь  ногу  з  горла
Не  буде  хтось  мене  душити
Я  й  так  у  рабстві  була  довго
Тепер  я  хочу  полетіти.
Розправляю  за  спиною  крила
Вдихну  на  повні  груди,
Не  вірю  Боже,  що  я  вільна
І  вільною  від  нині  бути.


07.05.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374657
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.10.2012

хто такий Бог?

Хто  такий  Бог?  Бог  –  це  є  сила,
Це  надія  на  краще,  коли  доля  не  мила
Бог  –  це  відповідь,  а  не  запитання,
Він  –  наша  місія,  це  наше  завдання.
Бог  –  це  енергія,  що  з  нікуди  взялася,
Це  мрія  твоя,  що  щойно  збулася,
Бог  –  це  любов,  що  існує  у  світі,
Це  терпіння  велике,  що  уміє  терпіти.
Бог  –  наша  радість  і  смуток  й  печаль
Він  погляд  вперед,  на  життя  твоє  в  даль,
Бог  –  це  початок  і  всьому  кінець  
Непослушним  всім  пекло,  а  іншим  –  вінець.
Умиротворення  –  Бог,  Він  -  спокій  в  душі,
Бог  –  покарання,  не  смієш  грішить
Він  -  невидиме  око,  що  бачить  наскрізь,
Це  сонце,  вода  і  на  березі  бриз.
Бог  –  це  повітря,  що  кожний  вдихає
Тільки  не  кожен  в  легені  пускає,
Бог  –  для  тебе  рука  допомоги
Візьме  Він  на  руки,  щоб  не  мучив  ти  ноги.
Бог  –  це  реальність,  це  іскра  в  серцях
Він  –  довголіття  у  шані  в  батьках.
Бог  -  це  границя,  гріху  Він  закон,
Це  Вищий  суддя,  це  ключ  від  оков.
Бог  –  це  є  віра,  як  скеля  без  хиту,
Це  каторжний  труд  у  сльозах  і  без  сміху.
Бог  -  це  молитва  ввечері  й  вранці
Він  -  наглядач,  а  ми  його  бранці.
Бог  -  це  учитель,  що  жити  навчає,
Це  наука  проста,  та  не  кожен  це  знає,
Бог  -  це  наш  захист  і  міцна  броня,
Бог    -  наша  душа,  Бог  -  наше  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374165
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2012

піддержав

Мій  вік  тридцять  чотири,  тридцять  п’ятий  живу  
По  роках,  як  по  сходах  в  думках  пройду
Сходи  круті,  не  багато  й  не  мало
Втомилась  іти,  а  йти  треба  далі.
Жила  не  жила,  нема,  що  згадати
Заміжжя,  хазяйство  і  я  уже  мати.
Діти  –  зернятка,  кохання  рікою,
А  потім  провалля,  перешкоди  горою.
Далі  –  куток  і  темна  завіса
Я  в  колесі  білка,  колесо  із  заліза,
А  на  ньому  замок  і  ключ  загубила
Безнадійна,  захрипла  лиш  Бога  просила:
«Боже  дай  сили,  щоб  не  зламатись
Не  прошу  я  грошей,  щоб  в  них  покупатись
Прошу  лиш  здоров’я  і  сили  терпіти,
Щоб  зумів  Ти  гріхи  всі  нам  простити.
Дай  лиш  надії,  що  все  це  минеться
Й  до  мене  моя  доля  лицем  повернеться,
І  випустить  щастя  в  хатину  мою
Сили  жити  немає,  боюсь,  що  помру.
А  що  Тобі  смерть?  Смерть  –  це  не  горе,
Боюсь  розум  покине  й  піде  в  чисте  поле
І  там  він  осяде  чи  знайде  другую
Сильну,  багату,  гарну  такую.»
А  Бог  усе  бачив  й  надію  подав
Молитву  почув,  прозріння  послав.
Я  Йому  із  молитвами  давно  надоїла
Вже  сили  утратила,  руки  я  опустила.
На  те  є  і  Бог,  щоб  з  коліна  підняти
Витерти  сльози  й  на  вухо  сказати:
«Ти  все  пройшла,  не  скривила  душею
Не  змінилась  ніяк,  лишилась  собою.
А  на  обіцянку  щойно  ось  дану
Я  під  ноги  доріжку  простелю  рукотканну!»
І  я  ожила,  не  сковзалися  ноги,
Бо  зіткана  Богом  була  для  мене  ця  дорога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=374164
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.10.2012

до ста літ

*            *            *
Часто  друзям  ми  бажаємо
До  ста  років  доживати,
А  не  думаємо  і  не  знаємо
Чи  варто  отаке  бажати?
Ось  приклад  я  вам  наведу
Бабусі  вже  за  дев’яносто
Вона  говорить:  «Я  живу
Наче  добре  та  не  просто.
А  де  ж  те  добре?  Я  ніяка
І  ледь  волочаюсь  по  світу
Правда  Богу  за  це  дяка,  
Що  дожила  до  цього  віку.
Та  це  не  добре,  бо  сини
Переді  мною  полетіли
І  давно  їм  сняться  сни
У  вічності  вони  осіли.
Усе  не  просто  –  голова
Також  від  часу  вже  стомилась
Дає  збій…  ти  не  одна…
До  немочі  я  підключилась.
І  вона  уже  цариця
Гуляє  в  тілі,  як  удома,
А  я  побита  часом  птиця
Й  сестра  мені  одвічна  втома.
Очима  я  б  усе  робила
Вони  на  грядках  й  в  парнику
Очі  роблять,  тілу  –  несила
Ложки  я  не  піднесу.
А  пам'ять  ніби  то  навмисно
Хто  спогади  порозтирав
Тепер  так  порожньо,  не  тісно
Час  наді  мною  глузував.
Кому  у  світі  я  потрібна?
Чого  ще  від  життя  я  жду?
Я  хочу  бути  уже  вільна
Й  чекаю  часу  коли  вмру.
І  близькі  бачать,  що  згораю
Наче  вогник  сірника
Чи  мене  люблять?  Я  не  знаю,
Чи  тільки  лепет  язика?
Я  так  –  жива  і  слава  Богу
Нема  навколо  суєти,
Я  просто  є,  нема  підмоги
Я  так  –  на  відстані  руки.
Я  –  рідна  кров,  а  як  не  стане
Хто  сльозу  у  слід  проллє?
Я  стара,  ні,  дуже  давня
Мене  нема  чи  я  ще  є?
Я  не  поміч,  каменюка
І  в  когось  думка  проліта:
«Смерть  до  неї  в  тіло  стука,
Хай  іде  від  нас  стара.»
Я,  як  щось,  щось  не  потрібне
Є  той  є,  нема  –  нема
А,  як  душа  із  тіла  вийде
Я  наче  й  в  світі  не  була…»
Пауза,  на  мить  мовчання
Тиша  стукає  у  вуха
От  і  відповідь  на  запитання
Запам’ятайте  ті  хто  слухав.
«Ти  мене  про  щось  питала?»
Бабуся  знов  прошепотіла
Я  у  відказ  їй  помахала
Й  в  старенької  з’явились  крила.
Тепер  я  думаю  чи  побажати  
Дожити  другу  до  ста  літ?..
Це  побажання.  Богу  знати
Кому  який  писать  вердикт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373778
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2012

не просто спогад

Ти  мене  за  руку  взяв  
Й  босоніж  ми  пішли  туди,
Де  свою  крону  глід  розклав,
Де  маргаритки  розцвіли.
Вони  рядниною  стелились,
Білоголові  квіточки
Вінками  до  землі  схилились
Глоду  квітучі  гілочки.
Й  горби  над  нами  посхилялись,  
Як  ми  вляглися  у  траву
Очами  в  очі  повпивались
І  ти  сказав  мені:  «люблю».
І  бистра  річка  причаїлась,  
Швидко  притишила  свій  біг
Підняла  хвилю  і  дивилась
Й  завмерло  все  на  час,  на  мить.
І  вода  берег  цілувала,
Та  засоромився  крислатий  глід,
А  я  тобі  на  плечі  впала
Й  посипався  від  вітру  цвіт.
Всі  очерети  захитались,
І  запитали  тишини:
«Вони  справді  закохались?
Вони  такі  ще  молоді.»
Сонце  нам  подарувало  -
Проміння  вищого  ґатунку,
Моє  серце  калатало
Й  губи  злилися  в  поцілунку.
Ми  не  помітили,  як  вечір
Вплів  у  небо  жовті  нитки  
І  тихо  ліг  на  наші  плечі
Й  заснули  білі  маргаритки.
Лілія  згорнула  вбрання,
І  мовчки  плакала  лоза
Справді,  це  було  кохання
Безвинне,  чисте,  як  сльоза.
Ось  я  прийшла,  роки  минули
Я  повернулася  туди,  
Де  наші  кроки  ми  забули
І  любов  чисту  у  траві.
А  там  трави  уже  немає
Ростуть  високі  будяки  
Маргариток  теж  нема,  земля  гуляє
Стоять  без  глоду  кручені  горби.
В  своє  серце  заглядаю
Любові  юності  нема,
Лиш  голі  спогади  збираю
Та  й  ті  несе  швидка  ріка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373777
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.10.2012

останній штрих

Художніх  книг  я  майже  не  читала,
Й  життя  людей  ніколи  не  судила
Я  свою  книгу  долі  нашвидкуруч  писала,
Писала  швидко,  аж  рука  зомліла.
З  полегшенням  дихнула,  майже  дописала
Лишивсь  останній,  один  пустий  листок
Я  свою  книгу  вправу  сторону  відклала
І  надірвавсь  життя  мого  трухленький  місток.
Один  листок,  останній  день  лишився
Я  йому  дала  відпустку,  хай  іде  гуляти,
Він  старий,  пошкандибав,  не  метушився,
А  я  лягла  у  ліжко,  книгу  свою  перечитати.
Руками  немічними  її  я  розгорнула,
Час  затуманив  її  потріпані  сторінки
Без  мене  писав  хтось,  я  мала  була,  забула,
А  потім  почерк  в  книзі  проявився  тільки.
Розділ  «Дитинство»  через  сторінку  змитий,
Безтурботністю  і  хаосом,  моїми  слізьми
Туманом  забуття  якимсь  накритий,
Майбуть  все  просто  –  ми  були  тоді  дітьми.
У  розділі  «Шкільні  роки»  не  прочитати  букви,
Рядки  неясні  й  сенсу  в  них  ніякого  нема
По  них  каракулі,  немов  тряслися  мої  руки
Ніби  не  було  мене  чи  може  була  я?
А  «Юність»,  розділ,  сторінки  всі  у  квітах
Я  із  любов’ю  в  серці  про  неї  написала,
Та  і  зараз  її  чую  у  лебединих  криках
За  нею  душа  плакала  і  довго  жалкувала.
Юність  коротка,  нема  чого  читати
В  два  роки  втиснула  своє  смішне  буття
Блискавична,  та  іноді  є  про  що  згадати,
Та  її  зовсім  не  помітило  на  собі  життя.
Немає  назви  розділ  «Від  17  до  30»
Й  сторінок  чорних  більше,  а  ніж  білих
З  поспіхом  написані,  щоб  не  були  пусті
Це  крики  мовчки,  що  в  серці  наболіли.          
А  «Старість»  -  розділ  довгий  і  короткий
З  квитком  в  один  кінець  в  руці,
По  сторінках  втома,  час  мій  однобокий
Мені  не  повернути  роки,  місяці  і  дні.
І  багато  раз  в  перо  чорнило  заливала,
І  сотні  раз  пошарпану  гортала  книгу
Хотіла  переписати  те,  що  написала
Та  не  змогла  й  листок  з  її  не  вирву.
Й  стерти  я  хотіла,  сили  нема  стирати
Те,  що  зробила,  з  тим  уже  змирилась,
Що  написано,  сокирою  не  порубати
За  все  покаялась  і  щиро  помолилась.
Стомилась  я,  книгу  свою  перечитала
Заходить  сонце  мого  тілесного  життя
Остання  сторінка  із  силою  я  написала:
«Дякую  Боже,  що  все  оце  я  прожила».  
   
                                                                                         05.03.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373533
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2012

коли мати не спить

Темна  ніч,  дітей  колиска  
І  ніжна  пісня  материнська,
Сплять  немовлята,  тільки  мати  
Не  може  чи  не  хоче  спати.
Вона  до  Бога  руки  склала,  
В  молитві  всіх  святих  призвала,
Щоб  вони  дітей  оберігали,  
Щосекунди  пильнували.
І  де  б  ці  діти  не  ходили,
Від  злого  лиха  боронили,  
Щоб  смерть  ніде  недоставала,
Щоб  не  гналась,  не  здоганяла.
І  ще  просила  мати  долі,
Здоров’я,  як  у  дуба  в  полі,
Сім’ї  міцної,  як  граніт
Іще  прожити  сотню  літ,
І  ще  просила  щастя  в  Бога,
І  щоб  із  вдачею  була  дорога
Й  достатку  в  домі  повна  чаша
І  завжди  із  маслом  каша.
Щоб  діти,  як  це  має  бути  
Ніколи  не  змогли  забути,
Батьків  своїх  і  свою  кров,
Хто  дарував  лише  любов.
Ще  серця  доброго  просила,
Щоб  помагали  всім,  добро  це  сила,
Щоб  не  держали  діти  зла…
Просила  мати,  як  могла.
Щоб  не  забули  Бога  прославляти
У  труднощах  Його  питати,
Бо  Він  один  тебе  не  зрадить
Й  поганого  Він  не  порадить.
І  ще  просила  мати  шани,
Коли  помруть,  щоб  пам'ять  мали,
Щоб  покрашені  були  хрести,
Щоб  були  видно  діточок  сліди.
Багато  ще  чого  просила  мати,
А  під  ранок  пішла  спати
Втомилася  вона,  сплять  діти
Знов  прийде  ніч  і  час  молитви.
Ідуть  роки,  роки  минають
Біля  хрестів  квіти  буяють,
Вже  й  колихають  дітей  діти,
Щоб  життя  інше  замінити.
Темна  ніч,  дітей  колиска
І  ніжна  пісня  материнська,
Сплять  немовлята,  тільки  мати
Не  може  чи  не  хоче  спати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373532
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2012

опіум

Задоволення  на  хвилину,  на  мить  та  без  толку                
Вводиш  ти  в  вену  гострую  голку
Ейфорія  прийшла,  посолодшало  в  роті
Цей  «кайф»  пройде,  а  що  буде  потім?
А  далі  залежність  і  більшає  доза
Починається  «ломка»  -  жалісна  поза.
І  стогін,  і  біль  вливається  в  тіло
Наркотику  хочеш?  Шукай  його  вміло.
Все  попливло,  коло  замкнулось
Життя  ходить  по  лезу,  упало,  спіткнулось.
Упав  на  коліна,  з  землі  вже  не  встати
Смерть  іде  по  слідах  тебе  щоб  забрати.
Ти  не  людина  –  співчуття,  зі  -  страждання
Встань,  схаменись,  хвилина  остання
Ти  матері  сльози,  ти  біль  її,  жалість
Не  народжені  внуки,  життя  нетривалість.
Її  недоспані  ночі,  дорога  скінчилась
В  куток  вона  загнана,  молитись  втомилась.
Дитя  молоде  на  руках  помирає
Хоче  вколотись,  а  сили  не  має.
Не  має  грошей,  мамочку  просить:
«Мамо,  спаси,  мучитись  досить!»
Затягнуло  болото,  закрутила  рутина
Жертва  попалась,  міцна  павутина.
Змінити  усе  і  час  повернути
Не  скоїти  лиха,  і  все  це  збагнути
Був  перший  укол,  все  здавалося  грою  
Не  думав,  що  буде  розплата  тяжкою.
Розплата  -  жахи,  обірвані  мрії
Ні  сім’ї,  ні  дітей,  ні  любові  й  надії
Тільки  хвороби  стоять,  як  солдати
Наймані  вбивці  хочуть  місце  зайняти,
Розміститись  в  тобі  і  воювати
Тобто  єдиним,  щоб  керувати.
І  стерв’ятником  час  над  тобою  кружляє
Із  існуванням  твого  вириває,
І  життя  не  дійшло  до  межі  тридцяти,
Взяла  смерть  за  руку,  пора  вже  іти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372876
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2012

бабусі

Бабусю,  рідненька  ти  всім  помогала
І,  яка  в  мене  доля  ти  навіть  не  знала.
До  тебе  я  лечу  голубка  сіренька
Мене  не  зустрінеш,  як  завжди,  рідненька.
Лежиш  ти  в  могилі  землею  покрита
Із  спокоєм  в  серці  і  сном  оповита.
Ніхто  не  посадить  тут  білії  квіти
До  тебе  не  прийдуть  ні  внуки,  ні  діти.
Ніхто  не  повісить  на  хрест  твій  віночки
По  світу  розбіглись  сини  твої  й  дочки.
Для  мене  ти  була  і  подруга  і  мати
Дала  мені  сили,  щоб  біди  долати.
Любов  дарувала,  тепло  й  свою  ласку,
Ніжність  й  турботу  і  добрую  казку.
Щодня  моя  мила  молилась  до  Бога,
Щоб  була  у  мене  без  вибоїн  дорога.
Пробач,  що  не  їду  до  тебе  я  роками,
Що  могила  твоя  заросла  бур’янами.
Та  в  серці  моїм  тебе  щиро  любила
І  вічно  там  будеш  ще  поки  я  жива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372875
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2012

встигла

Відцвіли  всі  сади  і  цвіт  їх  обпав,
Час  на  листочку  прощання  прислав:
«Від  тебе  я  іду,  ні,  просто  тікаю
Юність  й  красу  твою  всю  забираю!»
Я  вчепилася  в  час:  «Змилуйся,  зглянься
Життя  моє  бідне  і  схоже  на  старця,
Я  ще  не  віджила,  ще  не  відлюбила
Щастя  дике  спіймала  та  не  приручила…»
Час  реготав  й  свічу  запалив
Мені  в  цей  відрізок  вкластись  велів.
«Живи  і  не  спи  та  давай  не  барись,
З  горіння  свічі  з  життям  укладись!».
І  життя  закрутилось,  як  колеса  млина,
Як  секунда  -  хвилина  година  спливла,
А  день,  як  година  і  місяць,  як  день
Беріг  вогник  свічі  палкий  Прометей.
Рік  йшов  за  місяць  й  десяток  за  два,
А  час  глузував  казав  ще  слова:
«Ну,  що  пожила,  ну,  що  відлюбила?
Свіча  твоя  майже  вся  догоріла!»
Час  посміхнувся  й  вогонь  погасив
І  до  іншої  долі  враз  полетів.


09.10.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372644
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2012

перед Богом стала

*                  *                  *
Ти  майже  зараз  ось  перед  Богом  стала,
Ти  в  комі  і  «штучні  легені»  тобі  не  помогли
І  хриплим  голосом  до  Бога  ти  сказала:
«Боже,  змилуйся,  скажу  Тобі  слова  такі.
Я  знаю,  що  душа  моя  лишила  щойно  тіло
Воно  ще  тепле,  застигла  в  ньому  мить,
Спасителю,  я  Тебе  дуже  попросить  хотіла,
Щоб  смерть  могла  мене  на  землю  відпустить.
Боже,  у  мене  ж  ростуть  маленькі  діти,
Як  після  моєї  смерті  зможуть  вони  жить?
Сиріток  дрібних  нема  куди  подіти,
А  потім  смерті  я  зможу  догодить.
Дай  відпустку  господині,  хай  спочине
Не  йде  до  мене  10  років!  Ні?  Ну  5!  Ну  рік!
Хай  у  ліс  сухий  вона  скоріш  полине,
А  я  не  буду  спати  і  не  зімкну  повік!»
Бог  милосердий  душу  повернув  на  землю,
Вселилась  вона  в  тіло  і  жадібно  жила
Рік  пролетів,  із-за  спини  гукає  дехто:
«Ходімо,  я  із  відпустки  до  тебе
                                                                                 все  ж  таки  прийшла.»  

                                                                                                                               02.11.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372640
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.10.2012

правда навиворіт

Дзерколо  у  спальні  поміняй  сестричко
Воно  каже  неправду  про  твою  красу,
Відображає  не  те  безвинне,  миле  личко
І  русяву,  довгу,  розпущену  косу.
Це  дивишся  у  дзеркало  не  ти,  лебідка
Це  загляда  до  тебе  старість  через  скло,
Куди  поділась  постать  струнка  й  хитка?
Молоденьке  тіло  за  роками  вдалечінь  пішло.
Чиї  це  очі  недоспані,  спустошені  ночами
Немиготять  свічками,  як  в  юності  колись?
Ноги  спутані  утомою,  немов  нитками
І  руки  стомлені  трудами  часу  піддались.
Обличчя  заснувала  зморшок  павутина,
Коси  твої  вкриває  густий,  білий  туман
І  забрала  вроду  спливаюча  хвилина
Відображення  у  дзеркалі  правдивий  обман.
Та  ще,  сестричко,  я  таке  зазначу:
Час  поклав  на  тіло  десятки  дрібних  вад
На  тебе  дивлюся,  а  себе  там  бачу
Та  життя  не  перекрутиш,  як  кінофільм  назад.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372386
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.10.2012

знайшла

По  світу  я  довго,  так  довго  блукала
Я  для  серця  свого  половинку  шукала,
Заглядала  у  очі  знайомих  й  близьких
Не  знаходила  я  її  у  таких.
В  перехожих  свою  половинку  шукала
У  вітру  про  неї  я  запитала,
А  вітер  мені  понизавши  плечами
«Не  чув…»  я  знову  не  спала  ночами.
Шукала,  шукала,  шукала,  стомилась
Сердечко  моє  сумувало,  ще  билось
Та  скиглило  вранці,  я  прокидалась
Забавити  чимось  його  намагалась.
І  руки  свої  я  не  опускала
Чужі  половинки  серцю  давала
Не  підійшли,  поклала  на  місце
І  знову  шукала,  шукала  ще  більше.
Думала  я,  себе  я  картала,  
Моя  половинка  майбуть  заблукала,
Чи  ходить  у  школу,  чи  десь  літає
Чого  моє  серце  її  не  зустрічає?
Шукала  у  лісі,  у  полі  шукала
Гукала  її,  на  все  горло  вищала
У  відповідь  чула  лише  тишину,
Щось  зробила  не  так?  Що  не  збагну.
Ось  вже  й  зима  приносить  хурделі
Ненароком  в  обід  скрипнули  двері,
Це  чиясь  половинка  до  мене  ось  прийшла
Сама  аж  до  хати  дорогу  знайшла.
Я  оту  половинку  у  руки  взяла
І  віри  не  мала    -  вона  тільки  моя,
Я  приклала  до  серця  вона  підійшла
Ніби  ввесь  час  вона  в  тілі  була.
Щоб  не  дай  Боже  вона  не  злетіла
Я  мотузками  міцно  її  прикріпила,
Половинка  й  собі  ніяк  не  пручалась
Приросла  у  мені  і  навіки  осталась.
І  ніколи  в  житті  я  не  пожаліла,
Що  чужу  половинку  у  груди  пустила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372193
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2012

знову те кохання

*            *            *
Серце  моє  з  цепу  зірвалось
Придумало  собі  таке,
Воно  на  старість  закохалось
Стало  чуйне  і  м’яке.
З  себе  зірвало  павутину
Вимело  з  комірки  бруд,
Тепер  в  любов  свою  полину
Нехай  позаздрить  мені  люд.
Буду  в  любові  я  купатись
Від  щастя  в  небо  полечу,
Буду  на  ній  верхом  кататись
У  віз  життя  я  запряжу.
І  буду  я  ще  поганяти
Прив’яжу  на  цеп  її…
Ні,  не  хочу  я  любов  лякати
Щоб  не  змогла  вона  втекти.
Краще  я  любов  лякливу
На  трон  із  срібла  посаджу…
Я  сама  дивуюсь  диву,
Що  іще  когось  люблю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372192
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.10.2012

задумайтесь

Седить  Господь  десь  високо  на  небі
І  дивиться  на  нас  –  ми  дрібненькі  такі
По  бажанню  всім  дає  і  по  потребі,
А  ми  хвалити  Бога  ніякі  мастаки.
Не  вміємо  цінити,  що  дається  Вищим,
Не  хочемо  любити  свою  мить  і  час
Красу  земну  паплюжимо  і  нищим
І  плаче  Бог  на  хмарці,  дивлячись  на  нас.
Живем,  ростем,  старіємо  й  не  знаєм,
Що  смерть  ввесь  час  чатує  за  плечем
Не  усвідомлюєм,  що  ходимо  по  лезу,  понад  краєм
І  совість  наша  замкнута  невидимим  ключем.
Закутані  серця  в  залізні  пута
І  голова  закручена  у  вирії  життя
Ми  знаємо  –  кончина  наша  неминуча,
Чого  ж  не  падаєм  в  поклонах  каяття?
Ми  робим  те,  чого  робить  не  смієм
І  нашим  прогріхам  нема  початку  і  кінця
Інакше  жити  не  навчилися,  не  вмієм
І  ждемо  ми  від  Бога  лаврового  вінця.
Подумай,  ти  помреш,  душа  ж  твоя  нетлінна
Тож  схаменись,  не  дай  її  в  гріху  втопить
Карає  Бог  до  сьомого  коліна,
Хто  любить  Бога,  до  тисячного  роду
                                                             Він  рід  благословить.

                                                     2007

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372007
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.10.2012

непослушне

І  сказало  тіло:  «Я  втомилось  жити
Серце  так  не  бийся,  хай  стихне  хода
Я  не  знаю,  що  мені  тепер  робити?
Життя  моє  по  швидкості,  як  спущена  стріла».
І  руки  сказали:  «Ми  також  стомились,
Роботи  багато  різної  ми  переробили»,
А  ноги  й  собі:  «І  ми  находились
Ми  життєвії  вершини  усі  підкорили»
Голова  закричала:  «І  я  твоє  тіло
Бо  думала  багато,  керувала,  як  могла
Мене,  як  на  каруселі  крутило  і  вертіло
Якби  можна,  то  від  себе  я  утекла.
Душа  диктує  нам  свої  умови,
Те  роби,    а  того  ж  робить  не  смій
Давай  втечем  від  неї  -  точилися  розмови
Без  неї  буде  краще,  як  при  ній!»
Душа  ж  хоче  по  законах  жити
В  єдиному  союзі  на  усі  віки,
Щоб  нічого  не  могло  їх  розлучити
За  руки  держатись  і  до  кінця  іти.
Розпочалась  війна  тіла  із  Божою  душою
І  пішла  коса  на  гранітний  камінь
Вони  жили  думкою  далеко  не  одною
Тіло  хотіло  те,  що  ніжну  душу  ранить.
І  члени  тіла  хто  куди  розбіглись,
Правда  ще  не  знали  куди  вони  ішли,
Чи  себе  шукали,  чи  правдивих  істин?
Та  чого  шукали  так  і  не  знайшли.
Думало  черево:  «Оце  вина  нап’юся»,
Руки:  «Скарби  всі  на  світі  загребем»,
Голова  каже:  «Я  від  думок  не  стомлюся»,
А  ноги  :  «Ми  гріховні  «  точки»  без  втоми  обійдем!».  
Тіло  вином  п’янким  почалось  впиватись,
Та  не  п’янило  зовсім,  пилося,  як  вода
І  утіхи  плотські  –  тішитись  та  не  втішатись
Не  відчувало  тіло  солодкого  гріха.
І  голова  не  думала,  бо  думок  не  мала
Була  пустоголова  й  розсіяна  якась,
Рук  не  гріли  гроші,  що  вони  тримали
Й  не  солодко  було  натомленим  ногам.
А,  як  душа?  Лишилась  одинока,
Сиділа  на  порозі  самотня  і  пуста
Її  охопила  за  тіло  якась  дивна  тривога,
Хотіла  його  кликати  та  немала  уста.
«Я  плакать  хочу,  та  очей  не  маю,
На  бистрих  ніжках  мені  вже  не  ходить,
І  ручками  квіточок  я  не  потримаю,
Серця  немає,  а  в  грудях  болить».
І  вирішило  тіло  в  душу  повернутись
Та  заблукало  й  не  знайшло  дороги
Захотіло  в  душу,  як  в  ковдру  загорнулось,
Щоб  просвітліла  голова  і  нагрілись  ноги.
«Тяжко  із  душею  та  без  неї  тяжче
Вона  не  осоромить,  у  гріх  не  заведе
Навчитись  її  слухати,  примиритись  краще
Душа  милосердна,  нас  пожаліє,  пригорне.»
Так  і  померло  тіло,  душу  не  знайшовши
Помирало  довго  й  нічого  більше  не  хотіло,
А  душа  ще  й  досі  чекає  на  порозі
Сидить  і  виглядає  своє  блудне  тіло.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370797
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2012

про церкву

*              *                *
Господи  прости,  що  рідко  я  ходжу  у  церкву
Та  написано,  що  церква  має  бути  у  мені
І  від  цього  я  засвічусь  чи  то  померкну,
Судити  Боже,  Єдиному  Тобі!
Прости  Могутній,  що  не  ходжу  до  храму
І  не  цілую  я  святі,  розкладені  ікони,
Що  кожної  неділі  в  душі  не  відчуваю  драму
Прости,  що  на  колінах  не  кладу  поклони.
Прости,  що  рідко  іду  в  Твою  світлицю
І  чую  рідко  півчих  не  по  нотах  співи,
Що  штани  вдягаю,  а  не  чорную  спідницю,
Що  не  молюся  щиро  Благочестивій  Діві.
Прости,  Володарю,  що  рідко  я  іду  в  святиню,
Що  інколи  кидаю  пожертву  скудну  в  миску,
Що  не  ставлю  свічки,  але  щиро  вірю,
Бог  дав  церкву  людям,  як  малюку  колиску.
Прости  Боже,  що  рідко  я  іду  до  церкви,
Що  рідко  батюшці  я  душу  відкриваю
Вона,  кажуть,  заспокоїть  людські  нерви…
Прости,  що  до  Тебе  я  дороги  інші  знаю.


                                                                               12.10.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370795
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2012

перемога

(Еф.6:2)

Не  спокушай  мене  мій  гріх,
Я  ж  від  тебе  не  зможу  відцуратись,
Як  зачиняю  двері,  ти  лізеш  на  поріг
Прощаюсь  й  не  можу  розпрощатись.
Куди  втекти?  Нема  куди  тікати
Пішла  б,  нема  куди  мені  іти
І  від  тебе  себе  не  зможу  заховати
Ти  тінь  із  мороку,  із  пустоти.
Ти  непристойність,  провина  і  спокуса
Умри,  та  вмру  скоріше  я  
Світ  такий,  грішити  мене  змусить
Та  це  не  виправдання  для  такого  дня.
Я  відхрещуся  й  помолюся
За  упокій  гріхів  я  свічку  засвічу,
Хто  сильний  піддержіть,  бо  я  зломлюся  
І  грішною  душею  грішний  світ  лишу.
Піддержи  мій  Боже,  я  безсила
Дай  терпіння  вистояти  час  мені
Тільки  з  Тобою  я  розправлю  крила
Підготуй  мене  до  вічної  війни.
Я  в  шати  одягнуся,  Божі  лати  
Стегна  правдою  підпережу,
Щоб  злому  дню  сильний  опір  дати
Чи  вистояти  зможу?  Цього  вже  скажу.
В  броню  праведності  зодягнуся,
Візьму  у  руки  щита  віри
Від  серця  щиро  Богу  помолюся,
Щоб  погасити  лукавого  вогнянії  стріли.
Й  візьму  шолома  я  спасення,
Й  духовного  меча  собі  візьму,
Вже  для  мене  прийшло  благословення,
Бо  на  смертельну  вирушаю  я  війну.
І  ось  готова,  я  уся  готова
Хоч  зовсім  не  змінилася  сама,
Невидима  на  мені  зброя
Тіло  те  саме,  змінилася  душа.
Ступила  ось  я  на  стежину
Й  почала  з  собою  боротьбу
Не  знаю,  виживу  чи  то  загину
Назад  точно  вже  не  відступлю.
І  не  почуті  вдарили  тамтами,
І  я  з  собою  боролась,  як  могла
Боролась  з  тілом  і  гріхами,
Щоб  була  совість,  як  роса.
Крок  один  вперед  робила,
А  відступала  на  всі  два
Я  тіло  своє  до  крихти  розгубила…
І  залишилась  одна  душа.
Дивилась  зверху,  як  лежало  тіло
Й  раділа,  що  я  перемогла
Боротися  з  собою  Боже  діло,
Щоб  жила  на  небі  праведна  душа.

                                                                                     20.12.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369577
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2012

афродита

*              *              *
Коси,  як  в  пшениці
Колір  золотий,
Очі,  як  в  водиці
Блакитно  –  голубий.
Фігура  Афродіти
І  досконалість  рис,
Образ  мій  відлитий  
Овіяв  легкий  бриз.
Соловейка  мова
Співуча,  голосна…
Гарна,  чорноброва
Я  до  тебе  прийшла.
І  уста  солодкі
Із  тисячу  смаків…
Про  таку  ти  мріяв
Таку  ти  сам  створив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369576
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2012

знову вечір

*              *              *                                                                                                    
Знову  вечір,  в  подушку  ридання
І  вогник  каганця  облизує  повітря…
«Мамо,  а  правда  ти  йдеш  в  останнє,
А,  як  прийдеш  мене  більше  не  покинеш?
Мені  так  страшно,  ніченька  –  ряднина  
Закутує  мене,  а  я  іще  мала
Коли  прийде  у  гості  світла  днина
Й  до  мене  повернеться  матінка  моя?
Я  сам  –  на  -  сам  і  очі  самі  плачуть,
Сльози  теплі  моє  личко  умивають
Може  краще  осліпнуть,  щоб  не  бачить,
Як  твої  ноги  від  мене  тікають?
Мамо  вернись,  мені  так  холодно  і  сумно
Й  сердечко,  як  лякливе  зайченя
Покинути  дитиночку  саму  бездумно,
Щоб  пити  і  гуляти,  ну,  а  як  же  я?
А  я  росту,  як  квітка  у  колючках,
Як  котеня,  що  викинули  «вон»,
Як  вогник  у  моїх  дитячих  ручках,
Як  відросток  вимерзлих  бегонь.
Зупинися  мамо,  пригорни  дитину
Витри  сльози,  поцілуй  і  полюби,
Помий  свою  совість  перед  Богом  винну  
До  мене  дитинство  й  радість  поверни.»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369262
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2012

дітям

В  любові  я  вас  зачинала  і  з  бажанням  
З  кожним  подихом  і  думкою,  з  коханням,
З  молитвами  до  Бога  я  за  вас  просила,
Щоб  продовжив  рід  мій,  я  Його  молила.
Все  в  світі  диво  і  дитина  також  диво
І  дні  вагітності  здаються  йдуть  ліниво,
В  животику  моєму  життя  нове  росте
Воно  частинка  мого  тіла,  воно  все  моє.
У  симбіозі  два  життя  на  час  якийсь  злилися,
До  себе  заглянь,  прислухайся  і  придивися,
Це  твоє  щастя  ворушиться  і  дихає  в  тобі
Все  реальне,  не  фантастичне,  не  таке,  як  в  сні.
На  свій  животик  руку  я  свою  кладу
Дитиночку  не  бачу,  та  її  уже  люблю
Дні  рахую,  час  жену  й  миті  я  чекаю,
Коли  її  маленьку  руками  потримаю.
День  стукає  в  вікно,  прийшла  година
Рветься  на  світ  моя  крихітна  дитина
І  ангели  молилися  десь  високо  на  небі,
Щоб  все  пройшло  благополучно,  все,  як  треба.
Ще  хвилина,  лікарі  й  пологова  палата
Й  за  плечами  стомилася  від  напруги  варта,
Весь  дискомфорт  й  тривоги  вже  позаду,
Тому,  що  попереду  –  усьому  Бог  дасть  раду.
Ростуть  у  лузі  біля  річки  квіти
По  ньому  бігають  мої  маленькі  діти,
Це  моя  любов,  надія  і  безмежна  радість,
Це  розрада,  втіха  і  сподіваюсь  незабута  старість.  

                                                                                             10.03.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368428
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2012

чого тривожиш?

На  жаль  моїм  ніколи  ти  не  був,
Хіба,  що…  на  час  якийсь  короткий
Ти  пролетів,  а  мене  чомусь  забув
Лишився  образ  розпливчатий  і  мокрий.
Ти  легким  спогадом  в  мені  лишився  
І  змусив  моє  серце  калатать
Пробіг  перед  очима,  не  зупинився,
А  я  тебе  втомилася  чекать.
І  я  в  житті  твоїм  не  залишила  сліду,
Хіба,  що…любові  присмак  на  губах
Теплом,  без  прощання  і  привіту
Сонячним  зайчиком  була  я  у  твоїх  руках.
Багато  часу  переміною  промайнуло
І  наче  випав  ти  із  графіку  мого  життя,
Чого  ж  тоді,  як  сонечко  за  край  гайнуло
Ти  піднімаєш  ночі  легке  покриття?
Й  приходиш  до  мене  ти  через  простір,
Через  час  і  відстань,  через  села  і  міста
І  лягаєш  поруч,  і  не  скажу  я  :«досить!»
Цілуєш  мені  руки  і  соннії  уста.
І  для  тебе  двадцять  років  -  це  нічого,
А  може  в  серці  й  досі  ти  мене  кохаєш?
І  випускаєш  крила  до  простору  нічного,
І  майже  кожну  ніч  у  сон  мій  прилітаєш.
Пробач,  від  сновидіння  я  стомилась
І  серце  іншому  давно  вже  віддала,
Та  чому  у  сні  до  тебе  тоді  тулилась
Й  коло  себе  тримала,  як  тільки  могла?
І  не  те,  щоб  я  колись  тобою  наливалась
Чи  про  тебе  думала  уранці  і  вночі,
То  чого  ж  тоді,  коли  я  прокидалась
До  тебе  линула  душа,  як  журавлів  ключі?
Чого  від  сну  цього  мені  тоді  приємно?
Й  для  серця  зношеного,  як  бальзам
І  на  тебе  я  серджуся  у  сні  даремно,
Нікому  і  ніколи  тебе  повіки  не  віддам.
Нехай  в  ночі  знову  буду  я  тебе  сварити,
Щоб  ти  не  снився  й  не  бунтував  думки,
А  насправді  хочу  і  буду  завжди  хотіти,
Щоб  ти  прилинув  до  мене  від  жінки  потайки.
Дивись,  приходить  вечір  і  я  спати  лягаю,
Я  вся  ось  тут,  в  теперішнім  житті,
Та  для  тебе  вікно  відкрите  залишаю,
Прийди  й  не  покидай  мене  ніколи  в  забутті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=368018
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2012

двоє

*                  *                  *

Їдуть  двоє  в  електричці  обнімаються
Один  одному  в  очі  вдивляються,  
А  на  людей  уваги  не  звертають
Ті  ж  косі  погляди  на  них  кидають.
«Безсоромники  –  крикнула  бабуся  –
Сорому  нема,  як  подивлюся
Цілуєтесь,  милуєтесь  ви  при  народі
Дивитись  гидко  тай  і  годі!»
«Еге  ж  -  підхватила  тему  тітка  -
Прийде  для  вас  ще  темна  нічка
От  тоді  покажете  своїм  тілам  срам
А  показувати  «обнімалки»  непристойно  вам».
Обізвавсь  до  них  небритий  дядько:
«Шкода,  що  не  я  ваш  рідний  батько,
А  то  відчули  б  ви  на  собі  ременя
Де  ваша  вихованість,  питаю  я?»
Пара  закоханих  нічого  і  не  чує
Один  одного  в  уста  цілує
І  себе  їдять  голодними  очима,
А  пасажири  знизують  плечима.
Молодиця  за  дійством  цим  спостерігала,
Не  витримала  дебатів  і  сказала:
«Люди  не  судіть  й  осуду  не  майте
Себе  самі  у  юності  згадайте.
Коли  кохання  розривало  груди,
Коли  сорому  не  знали  ваші  губи.
Ви  ж  самі  нічого  більш  не  помічали…»
Замовкли  спостерігачі  своє  згадали.
Хтось  сказав:  «Тоді  був  інший  час
І  совість  була  в  кожного  із  нас!
Й  своє  кохання,  як  могли  ховали
І  на  показ  нікому  ми  не  виставляли».
Стихли  люди,  згадати  намагались
Як  самі,  колись  по  правді  закохались.
Посміхнулись  й  позаздрили  цій  парі
Забули,  що  давно  старі  вже  стали.
Що  їм  ніколи  вже  не  покохати,
Що  любов  не  буде  очі  застилати…
Їхав  потяг,  мелькали  сині  далі
Пасажири  на  молодих  давно  вже  не  зважали.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367761
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2012

стоїть мати

*              *              *                                                                                                                                          Посмертно                    

                                                                                                                                                                   присвячую
Стоїть  мати  на  дорозі
Посивіли  в  неї  коси,                                                                                                      Тимошенко    Окс                                                                          
У  руці  ціпок  короткий,                                                                                                Тимошенко  Івану
А  на  тілі  плащик  мокрий.
Стоїть  старість,  щось  чекає
На  дорогу  споглядає
Гіркі  сльози  на  щоці
Й  телеграма  у  руці.
Дощ  холодний  матір  мочить,
А  старенька  їхать  хоче
Дощ  її  не  налякає
Ледь  свідомість  не  втрачає.
Розпливлись  в  листочку  букви
Ні,  цього  не  може  бути
Сина  рідного  не  стало…
Серце  цього  не  визнавало.
А  по  дорозі  мчать  машини
Кому  діло  до  людини?
Не  хочуть  старість  помічати,
А  вона  чиясь  же  мати.
Старенька  сльози  витирає
Чорну  хустку  поправляє
Машина  ж  газу  додає,
Та  ніхто  з  них  і  не  стає.
Вона  Господа  благає:
«Що  в  усьому  винна,  знаю
На  похорони  дай  прибути,
А  потім  бути,  як  вже  буде.
Щоб  мені  не  запізнитись
До  тіла  сина  притулитись
І  в  останнє  попрощатись…»
Голосила  тихо  мати.
Потім  на  коліна  стала
Папірець  на  чоло  клала,
І  низько  до  землі  схилилась
До  Господа  ще  раз  молилась.
А  водії  не  бачать  старість
У  них  своя  буденна  радість,
Їм  чуже  далеке  горе
Й  серце  їхнього  не  коле.
Довго  так  стара  стояла
Спинитися  машин  благала,
Затекли  у  неї  ноги
Спустіли  у  обід  дороги.
Та  знайшлась  добра  людина
«Крута»  спинилася  машина
З  неї  вийшов  чоловік
До  сорока  йому  був  вік.
Він  нахилився  над  старою
Підхопив  її  рукою
«Уставайте  з  колін  ненька,
Їхати,  скажіть,  далеко?»
Старість  мовчки  покивала
Свої  очі  повтирала
І  розказала  свою  тугу
Рятівнику  й  чужому  другу.
Про  те,  як  горечко  спіткало,
Як  людей  чутливих  мало,
Як  телеграму  получила,
Як  не  спинялися  машини.
На  похорони  мати  встигла,
Побачила  в  останнє  сина,
А  з  ним  й  надію  поховала
Серце  довго  зашивала.
Ця  історія  була  правдива,  
Як  мати  їхала  до  сина,
Про  милосердя  водія  
Й  про  наші  «мертвії»  серця.
…Водії  –  не  засинайте  
І  на  дорогу  споглядайте
Може  там  і  ваша  мати,
Їде  на  похорон  до  брата.

                           2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367103
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.09.2012

так треба

Так  треба

Ось  так,  секунда  й  людини  вже  немає
Вона  закрила  стомлені  повіки
І  грішний  світ  душа  цей  покидає
Із  тленним  тілом  прощається  навіки.
Серце  не  стукає  із  вечора  до  рання
Кров  завмерла  і  не  б’є  у  скроні
Час  розмиє  її  мить  перебування
Й  повітря  охолоне  у  занімілій  мові.
Заросте  осотом  вузесенька  стежина,
Де  тисячу  разів  тудою  вона  йшла
Поплаче  тихо  за  нею  вслід  калина
Своїм  цвітом  білим  дорогу  застиля.
Покладуть  до  гроба  уже  холодне  тіло,
Його  помиють  і  повісять  натільного  хреста
Все  тіло  легке  воно  вже  відболіло
Людина  відсміялась,  від’їла,  відпила.
Їй  не  потрібне  сонце,  ні  морози,
Ні  дороге  убрання,  ні  золото,  ні  срібло,
Ні  друзів  похвали  і  ворогів  погрози
Усе  скінчилось,  нічого  не  потрібно.
Прощайтесь  близькі,  труну  вже  закривають
І  сліз  не  треба,  ні  гучних  ридань
Та,  що  вийшла  з  праху  землею  засипають
Віддала  людина  цьому  світу  дань.
Просто  ти  людина  й  нема  чого  змінити
В  світі  порошинка,  у  полі,  як  трава…
Вмирати  не  хотіла,  ти  хотіла  жити
Та  на  все  Боже  святий  є  воленька  Твоя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367102
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.09.2012

дует

Дует                                    

Скінчилась  пісня  для  скрипки  і  труби
Зникла  музика  у  залі,
Та  терпляче  щось  чекали  слухачі
Думали,  чого  це  замовчали?
Принишкли  їх  прекрасні  голоса
Їм  амури  музику  писати  перестали
Самі  втомилися  творити  чудеса…
І  люди  їм  аплодували.
Скрипка  і  труба  також  чекали
Мелодію,  що  лилась  усі  роки
Клавіші,  струни  свої  перебирали
Бодай  чи  не  зломалися  вони?
Такий  дует,  така  красива  пара
І  слухачі  гукали  їх  на  «біс»
Голос  є  -  запала  десь  октава
Скрипіла  скрипка  і  звук  труби  завис.
Злилися  вони  шукаючи  причину,
Чого  нема  колишнього  звучання?
Ноти  впали,  скрипічний  ключ  полинув…
Нема  гармонії,  нема  в  серцях  єднання.
Зал  чекав,  опустилася  завіса
Навіки  замовкли  скрипка  і  труба
Люди  не  задоволені  потроху  розійшлися
І  мовчазна  томила  тишина.
Нема,  нема  дуету  і  не  буде
Не  покладуть  на  ноти  амури  ті  слова
Коли  від  звучання  кусали  люди  губи,
Коли  в  самих  крутилась  голова.
Чи  шукатимуть  вони  собі  нові  пари,
Чи  будуть  солом  порізно  звучать,
Чи  може  житимуть  і  мовчки  далі?
Вони  не  знають  і  нам  цього  не  знать.

                                                                     26.06.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366870
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2012

про ромашку

*              *              *

Вирвала  ромашку  і  гадаю
Кохає  мене  милий?  Не  кохає…
Плакала  ромашка  пелюстки  кидала
Плакала  і  я,  серце  розривала.
Чого  не  любить,  чого  не  обіймає
Може  хтось  у  ліжку  його  обігріває?
Не  я  …не  я  в  обійми  загорнуся
Не  я…не  я  коханою  його  назвуся.
Кохає…не  кохає…я  не  знаю
І  другу  ромашку  із  стебла  зриваю
Живу  я  у  надії  і  у  ній  згораю
Й  над  почуттям  його  голову  ламаю.
Не  любить…кохання  в  морі  розчинилось
В  суєті  років  не  доплило  до  берега,  втопилось,
А  берег  -  старість  у  людей  той  зветься
Кому  байдуже,  а  мені  нейметься.
Кохає…не  кохає,  лишилась  звичка
Не  випита  й  на  половину  в  колодязі  водичка
Із  ким  тепер  ти  її  будеш  допивати?
І  для  кого  я  буду  її  холодною  черпати?
Любить…  не  любить,  нема  чого  гадати
Не  буду  я  ромашки  більше  убивати
Я  буду  любить  того,  на  кого  гадала
За  кого  молилась  і  кого  бажала.


                                                   23.06.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2012

не дай Боже дожити до старості

*              *              *
Не  дай  Боже  дожити  до  старості
До  сліпої,  як  в  кротихи,  незрячої,
Де  дихання  це  всі  тільки  радості,
А  тіло,  як  в  заїждженої  клятої.
Не  дай  Боже  дожити  до  немочі,
Де  тільки,  що  ліжко  й  палата,
Де  положення  тіла  тільки,  що  лежачі
Й  думаєш:  «  Цього  я  не  варта.»
Не  дай  Боже  дожити  до  милостині
Де  руку  тягну  до  даючого,
Де  голову  уклониш  лиш  істині…
Й  нема  на  землі  невмирущого.
Не  дай  Боже  дожить  до  несвідомості,
Де  тунелі  і  сни  непробуднії,
Де  з  світу  того  невідомості
Випливають  з  ріки  каламутної.
Не  дай  Боже  дожить  до  самотності,
Щоб  не  було  до  кого  слова  сказати
Не  переступиш  своєї  ти  гордості
І  близькі  не  хочуть  тебе  признавати.
Не  дай  Боже  дожити  до  вередливості,
Щоб  енергію  в  когось  «вампірити»
І  не  проси  у  других  справедливості,
І  правді  твоїй  не  повірити.
Не  дай  Боже  дожити  до  безпам’ятності,  
Де  стерлись  всі  лиця  і  дати,
Де  забуті  не  мають  вже  вартості
Близьких  тобі  ніяк  не  згадати.
Не  дай  Боже  дожити  до  божевілля,
Де  в  голові  мерехтять  нереальні  картини,
Де  в  психлікарні  єдине  дозвілля
І  в  собі  жити  тобі  вже  віднині.
Не  дай  Боже  дожити  до  болі  нестерпної
Ти  вже  смерть  давно  так  гукала
Краще  бачити  себе  уже  мертвою,
Та  біль  мучити  дозвіл  в  тебе  не  питала.
Не  дай  Боже  дожити  до  хвороби  неясної,  
Яка  соки  з  тебе  всі  смоктатиме,
Де  безсилі  рецепти  медицини  сучасної,
А  діагноз…  думки  твої  убиватиме.
Не  дай  Боже  дожити  до  такої  ось  старості
А,  як  доживу,  то  дай  Боже  терпіння,
Бо  нема  уже  сили  й  колишньої  вправності
Людина  ніколи  не  втече  від  старіння.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366585
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2012

ти де?

Ти  де?
Скажи,  любове,  де  ти  загуляла
Можливо  у  зеленім  гаю?
Чи  може  ярим  житом  забуяла?
Поклич  мене  і  я  тебе  спіймаю.
Чи  може  нічка  десь  приспала
І  сон  яскравий  навіває,
Чи  до  берега  зеленого  пристала
Й  комусь  чужому  серце  зігріває?
Скажи,  любове,  ти  може  заблукала
В  русявих  кучерявих  косах?
А  може  п’яною  десь  по  дорозі  впала,
Чи  охолола  у  студених  росах?
Любов  крилата,  ти  може  полетіла
З  птахами  в  теплії  краї?
Мене  забрати  чомусь  не  захотіла
Й  на  мої  щоки  впали  далеко  не  дощі.
Прийди,  прийди  моє  кохання
Не  закриватиму  сьогодні  я  вікно
І  буде  це  увечері,  чи  просто  зрання
Тебе  чекатиму  я  все  одно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366325
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2012

пам'ятайте

Пам’ятайте
Діти  виросли  у  світ  гайнули
Батьків  стареньких  вже  забули,
Крилами  махали  в  далині
Залишайтеся  тепер  самі.
Полетіли,  далеко  полетіли
І  в  новенькому  гніздечку  сіли
Новий  дім,  нова  робота
І  друзі  нові,  і  турбота.
Ну,  а,  як  батьківська  старість?
Як  у  часі  витривалість?
Ніхто  не  бачить,  не  спитає,
Може  хліба  в  них  немає?
Живуть  батьки,  а  думки  б’ються
Коли  це  діточки  озвуться?
І  телефон  язик  ковтнув
Номер  стер  чи  то  забув.
Не  додзвонитись,  не  докричатись,
Ні  кулею  до  них  домчатись
Нема  здоров’я,  сил  нема
Навколо  мертва  тишина.  
Сумні  думки,  якісь  тривожні
Стукають  в  серця  порожні
І  мати  на  коліна  впала,
Поклони  Богу  прикладала.
Молилась  раз,  вдруге  молилась
І  не  одна  сльоза  котилась,
Не  встигає  витирати,
І  молитви  віддавати.
Вечір  приходить  несе  муку
Батьки  чекають  в  двері  стуку,
А  раптом  діти  на  порозі?
Нема  відтоді  їх  по  досі.
Ніч  прийшла,  а  сон  забрала
Старесенька  сім’я  чекала,  
Розвіялась  батьківська  мрія
Ось  ранок  і  прийде  надія.
День,  як  віл  і  тягне  ношу
Мати  чекає  листоношу,
Чи  прийде  сьогодні  лист?
У  відповідь  –  від  часу  свист.

 


А  час  іде,  несе  тривоги
Пусті  без  діточок  дороги,
Серце  батька  стомилося  чекати
Лягло  спати,  навіки  поспати.
Сумний  процес,  люди  рушають
Гроб  землею  засипають,
Мати  чорну  хустку  одягнула
Лишилася  сама  і  не  збагнула.
І  наче  ніж  ота  самотність
Тіло  ріже,  а  хто  просить?
І  в  скляні  очі  заглядає
Нема  близьких,  сім’ї  немає.
А  діти?  Як  там  діти?
Невже  не  хочуть  полетіти
До  тих  кого  і  не  згадали,
Кому  обіцянки  давали?
«Обіцяємо  вам  тато  й  мамо,
Що  кожен  день,  точніше  рано
Подзвонимо  і  вас  спитаєм
Як  ви  там?  Вас  пам’ятаєм.»
Нема  дзвінка,  життя  розгульне…
Нема  листа,  його  не  буде
В  дітей  своя  вже  суєта,  
А  про  старих  думок  нема.
А,  як  же  з  дому  телеграма?
Тата  похорони,  сама  мама…
Батьки  своє  вже  віджили,
Їхати  нема  коли.
«Сім’ї  в  нас  і  свій  же  клопіт
Ось  у  мене  порвався  чобіт,
Грошей  нема  і  є  причина
Й  на  зло  зламалася  машина.
І  про  що  мова  взагалі?
Не  жителі  наші  батьки,
Нічого  ми  від  них  не  маєм
Й  саме  життя  від  них  тікає.
Не  хочемо  й  не  будем  мати
Й  не  хочемо  про  них  щось  знати,
Тепер  і  ми  уже  батьки…»
Добре,  ну,  а  як  «старі»?






…А  тато  маму  зустрічає
Їм  добре  вдвох  і  сліз  немає,
Нема  тривоги,  біль  пройшла
Забрала  їх  сира  земля.
Сусіди  похорон  справляють
Чужі  сльози  утирають,
А  дітей  сліз  ніхто  не  бачить
Для  них  нічого  це  не  значить.
Горби,  могили,  бур’яни
Без  імені  чиїсь  хрести,
Хрестів  таких  отут  багато
Може  згадати  про  них  варто?
Хтось  положив  на  горб  цукерки,
Нехай  прощають  живим  мертві
Нехай,  як  має  таке  бути
Ніхто  не  лишиться  забутий.
А,  як  тепер  дорослі  діти?
Вони  не  хочуть  зрозуміти,
Що  і  до  них  прискочить  старість
І  боротьба  за  витривалість.
У  них  вже  діти  виростають
Вони  про  них  майбуть  подбають
Не  так,  як  батькам  їхні  батьки
«Борг  почесний»  віддали.
Чи  може  коло  розірветься
І  в  серці  жалістю  озветься?
Гарантії  нема,  тепер  зажди
Зло  посіяв,  зло  і  жни.
Так,  усе  знову  повторилось,
Це  була  правда,  не  наснилось
Цю  билину  пам’ятайте
І  про  батьків  не  забувайте.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366323
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2012

Аборт

Аборт
Почуй  мене,  я  ненароджена  дитина,  
Я  папороті  в  лісі  нерозквітлий  цвіт,
Я  матері  своєї  грішная  хвилина
Я  із  того  світу  передаю  привіт!
Я  неприкаяна  душа  між  небом  і  землею,
Я  пісні  не  проспівані  у  слух,
Я  мертвий  погляд  над  колискою  моєю,
Я  зігнивши  тіло  і  безпритульний  дух.
Я  неоплакана  слізьми  без  імені  істота,
Я  загублене  у  просторі  життя,
Я  захриплий  голос,  я  без  звуку  нота,
Я  те,  що  полетіло  в  небуття.
Я  батьків  невидима  любов  і  поцілунки,
Я  життя  їх  неспокутуваний  гріх  
Де  моє  тіло,  мої  бажання  й  подарунки?
Я  вами  не  почутий  мій  дитячій  сміх.
Я  вбивство,  вами  обдумане,  поспіле  
Я  на  кінчику  ножа  матері  печаль,
Я  частинка  роду,  я  потухле  світло,
Я  пусте  місце  і  вам  мене  не  жаль!
Я  на  дорозі  вашій  тимчасова  перешкода  
Я  ваших  тіл  пристрасті  помилка,
Я  хотіла  жити  та  лікарю  мене  не  шкода
Для  нього  я  АБОРТ,  для  нього  я  «жива  копійка».
Я  для  вас  у  світі  невидима  могила,  
Я  ваша  совість,  я  тимчасовий  глум,
Я  ваше  майбутнє  ,  я  також  людина,
Я  стукіт  мертвий  до  ваших  мертвих  дум.
На  вас  люди  я  не  серджусь  зовсім
Буде  в  житті  в  вас  новий  поворот,
Тільки  скажу  вам,  зупиніться,  досить
Я  маю  право  жити!  Не  робіть  АБОРТ!!!
                                                                                           
                                                                                                           29.11.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365813
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.09.2012

Серце болить за Україну

Серце  болить  за  Україну

Серце  болить  за  Україну,
Коли  я  не  піду  –  полину
У  поля  широкі  та  безкраї,
Де  колись  жита  стояли.
Жайворонки  там  звивались
І  піснями  заливались,
Де  волошечки  синіли
Й  мавки  по  ланах  бродили.
А  зараз  в  полі  бур’яни
Не  сіяні,  не  кошені  зросли,
Тут  берези  –  самосійки
Дотягують  до  сонця  гілки.
Нема  хазяїна,  а  чи  він  буде?
Чи  оратимуть  це  поле  люди?
Чи  виростуть,  як  із  води
Бари,  сауни,  гіперсклади?
Чи  потягнуться  до  неба  дачі?
Не  колгоспників,  не  наші,
Не  отих,  хто  хліб  цей  жали
В  кого  спини  позгинало.
Може  висотки,  як  гриби
Вилізуть  із  під  землі,
А  де  ж  хлібам  тоді  рости?
Чим  житимем,  скажіть,  тоді?
Та  чого  себе  питаю?
Воно  все  вже  проростає
Гіперсклади,  нові  висотки,  
Центри  розваг,  бензоколонки.  
А  поруч  тут  були  сади
Весною  рясно  так  цвіли
І  плоди  усім  давали
Тихо  листячком  шуршали.
Росли  там  яблука  і  сливи,
Абрикоси  ще  родили,
Груши  Бери  і  горіхи
Дарували  людям  втіху.
Цих  садів  зараз  немає
Кропива  сама  зростає,
А  ще  пні…  одні  пеньочки
Не  шелестять  давно  листочки.
Сади  зрубали  –  де  порядки,
Де  городина  чи  грядки?
Вбити  –  вбили,  корчували,
Яку  користь  з  цього  мали?
Так  і  лишили  самі  гілки
Не  лазитимуть  по  гілках  дітки,
Не  рватимуть  червоні  вишні…
Комусь  було  усе  це  лишнє.
Викоренили,  погубили
Нового  не  насадили,
Залишили  нам  свій  спадок
Каламбур  і  безпорядок.
Коло  саду  була  ферма
Вона  також  вже  померла
Розібрали  люди  стіни
Не  познаходиш  більше  винних.
Тут  корівоньки    доїлись
Множилися  і  плодились
І  молочні  були  ріки,
Ділося  куди  все  тільки?
Ще  овечки  блекотали
Травку  по  лугах  щипали,
Гралися  малі  ягнята
Рогатого  штовхали  тата.
Й  свиноматки  поросились
Люди  коло  них  крутились,
Для  усіх  була  робота
Про  твариночок  турбота.
Зоотехніки,  ветеринари
Піклувались  про  отари
Стада  пастухи  ці  пасли…
Ферм  тепер  життя  погасло.
Свиней  усіх  повирізали
Не  рентабельними  стали,
Корів  вивезли  на  бійні…
Вони  ж  доїлися  і  були  тільні.
Нема  телят,  нема  овечок…
Ішов  день  та  ішов  вечір,
Ішов  рік  і  час  розрухи
Хто  нагрів  на  цьому  руки?


«Не  вигідно!»  -  з  верху  сказали,
Що  могли  розграбували
Пийте  штучне  молоко
І  воно  руслом  потекло.
Їжте  м'ясо  на  гормонах
Воно  краще  ніж  у  дома
І  пів  року  лиш  росте
М'ясо  наче…  та  не  те…
Неподалік  була  бригада
Також  людям  була  рада
Механізація  робила
У  техніці  колгоспа  сила.
Трактори  торохкотіли
На  поля  гнойок  возили
І  орали  й  скирдували
На  полях  сонце  стрічали.
Зерно  везли  до  комори
Їм  світили  в  небі  зорі
Берегли  все  до  зернини
Від  озимих  до  ярини.
Ливсь  бензин,  тікла  солярка
На  бригаді  йде  «запарка»
Всі,  як  в  вуликах  гудуть…
Не  можливо  це  забуть.
Де  була  колись  бригада
Зараз  тут  земелька  рада,
Бо  її  ніхто  не  топче
Полином  встиляє  ложе.
Всі  машини  й  трактори,
Що  пригодні  ще  були
Розкупили,  розібрали
Шанси  свої  не  упускали.
Що  не  робило  –  починили,
Дещо  в  сховку  причинили
Ввесь  непотріб  –  на  метал
Хтось  порізав,  потім  здав.
Нема  комори  і  колгоспа
Усе  кануло  у  хтозна
І  колгоспників  нема
Може  на  краще  це,  хто  зна?


Тепер  від  ферми  і  комори,
Від  бригади  ще  і  школи
Будемо  руїни  мати,
Бо  ламать  -  не  будувати.
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  я  наковтаюсь  диму
Від  смітнику,  що  догорає
Чого  нема  –  цього  ж  хватає.
А  те  сміття,  як  та  навала
Ніби  суне  чорна  хмара
Та  не  по  небі  –  по  землі
Куди  не  глянеш    -  смітники.
Чого  колись,  четверть  століття
Смітників  не  було  видно,
Чи  час  був  інший,  чи  то  люди
Інші  були  відходів  купи?
Чи  сміття  десь  всі  ховали,
Чи  відходи  зогнивали,
Чи  смітити  люди  не  могли
Землю  –  матір  берегли?
Тепер  в  сміття  друга  структура
Не  їсть  його  земелька  хмура,
А  їй  насильно  запихають
І  ні  защо  її  не  мають.
Коли  ж  земля  все  перетравить?
Вона  з’їдає,  а  воно  ранить
Рве  нутро,  кров  загниває
Ніхто  на  неї  не  зважає.
Може,  що  палиться  –  палити,
(Бо  будем  в  смітниках  і  жити)
В  печах  ,  в  грубах,  щоб  тепло
По  дому  нашому  ішло?
Та,  де  ті  печі  і  де  груби?
Обснували  хату  труби
Газ  блакитний  в  нас  горить…
А  смітник  буде  димить.
Давайте,  люди,  сортувати
По  пакунках  розкладати
Папір,  пластик,  ще  і  скло,
Щоб  чисто  навкруги  було!


Та  де  баки  сортувальні
Для  відходів  спеціальні?
У  містах,  та  й  то  не  всюди,
Й  ніколи  їм  в  селі  не  бути.
А  де  пункти  для  склотари,
Що  колись  люди  здавали?
І  вартості  була  бутилка
Дорожче,  ніж  одна  хлібинка.
Тому  й  бутилки  не  валялись,
І  майже  усіма  збирались
Були  собі  прості  доходи
І  не  цуралися  роботи.  
А  тепер,  яка  з  них  користь?
Не  гниють  бутилки  долі
Хто  буде  їх  тепер  збирати
Тягти,  везти  іще  здавати?
Так  само,  як  малукатуру
За  три  пуди  дадуть  дулю
Краще  дерево  убить
Ніж  піднять,  переробить.
Подивіться  на  пласмасу  –
Нерозчинную  заразу,
Що  треба  їй  усі  віки,
Щоб  розпасти,  прогнисти.
Слава  Богу,  що  металу
На  смітниках  майже  не  стало
На  брухтобази  завезли
Не  погано  щей  здали.
Справа  в  одному  -ЗАХОТІТИ
Цю  роботу  нам  робити
Склад  не  той  у  нас  ума
Не  забрудним  рукава.
Ніхто  не  буде  сортувати,
А  тим  більше  ще  здавати,
Ніхто  не  буде  і  палити
У  смітниках  ми  «любим»  жити.
Хіба,  що  одиниці  тільки
Будуть  не  задля  копійки
Намагатись  прибирати
Й  землю  нашу  рятувати.


Що  ж,  межі  є,  і  є  границі
Нам  би  думати  навчиться,
Терпіть  земля  довго  не  буде
Хай  задумаються  люди.
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  сідаю  я  в  машину
І  їду  поміж  тихих  сіл,
Чорнобиль  –  привид  в  них  засів.
Мовчки  він  і  зараз  ходить  
За  собою  журбу  водить
По  залишених  хатах
І  по  нажитих  усіх  речах.
Люди,  як  хати  покидали
З  ними  серце  залишали,
А,  як  без  серця  їм  живеться?
Воно  живе,  хоча  й  не  б’ється.  
І  мародерам  було  свято
Пожитків  тут  було  багато
Нажився  хтось  оце  на  горі,
А  зараз  в  хатах  стіни  голі.
Все  руйнується,  вмирає
Людей  у  селах  цих  немає…
Їх  не  буде  –  мертва  зона
Колючий  дріт,  як  охорона.
Хіба,  що  десь  старенька  бабця
Лазить  по  двору  в  рваних  капцях
Своє  життя  тут  доживає,
Хто  б  не  звав  -  не  виїжджає.
Та,  що  там  села,  що  у  «зоні»
І  без  «зони»  села  голі
Опустіли,  знелюдніли
В  них  люди  жити  не  схотіли.
І  радіація  їм  не  мішала
Просто  грошей  стало  мало
У  міста  всі  повтікали,
А  старі  люди  повмирали.
Похилі  віком  –  осталися,
А  молоді  всі  розійшлися
У  міста,  у  передмістя
Додому  не  вернуться  більше.


Не  престижно  в  селах  жити
Там  до  віку  в  грязі  гнити
І  горба  до  землі  гнути
Вісімнадцять  годин  в  сутки.
Доїть  корови,  косить  сіно,
Рубать  курей  і  порать  свині,
Садить  картоплю  і  полоти…
У  селі  повно  роботи.
І  день  на  день  усі  так  схожі,
А  городяни  сидять  в  ложе
У  театрі  чи  в  кіно,
Чи  в  кафе  смокчуть  вино.
Чи  може  після  трудодня,
Коли  застогне  голова
На  крісло  ноги  задеруть…
А  в  селі  ще  хліб  печуть.
Тай  ,  що  робить  в  чотирьох  стінах?
Прибрать  й  на  газоплитах
Їсти  вдоволь  наварить
Й  в  «ящик»  очі  утупить.
Села  малесенькі  затихли
(Що  були  десь  там  від  міста)
Ті,  що  під  містом  –  розцвітають
Території  їх  розростають.
Жити  легше  під  містами
Бо  те,  що  виростив  руками
Можна  звезти  на  базар
Хоч  за  безцінь,  тай  продать.
А  хто  копатися  не  хоче
Знайти  роботу  в  місті  може
Різноманітну,  на  свій  смак
Аби  на  «ХОЧУ»  був  мастак.  
…Коли  ж  життя  в  села  прибуде,
Й  повернуться  додому  люди?
Й  розплодяться,  як  то  колись
Відлуння  крикнуло:  «Надійсь».
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  одежу  з  себе  скину
І  побіжу  мерщій  до  річки,
А  там  і  з  написом  таблички.


«Приватна  власність.  Всім  стояти
За  порушення  будем  стріляти!»
А  де  ж  тепер  усім  купатись?
Нема  часу  й  повагатись.
Хто  може  відповіді  дати,
Де  тепер  гриби  збирати?
Нема  де  риби  половити
Земля  чужа,  нам  не  ходити.
Усе  приватне  –  ліс  і  луки
Простий  народ  –  це  також  люди,
Мільйонери  всім  керують
Комусь  хітрішим  треба  бути.
За  ними  гроші  і  закони
Сльози  людські  і  прокльони,
А  у  холопів  нема  слова
Й  мова  їхня,  як  полова.
Пани  скупили,  що  хотіли
Змудрували  і  зуміли
Хто  сказав:  «Нема  панів!»
Розбагатів  той  хто  хотів.
За  чий  рахунок?  Чиї  праці?
Хто  підніс  усе  на  таці
Чиї  поти  на  їхніх  грошах?
Й  ноги  босі  у  колошах?
Хто  мозолі  на  пальцях  мацав?
Хто  горби  на  спинах  бачив?
Хто  здирав  останню  свиту?
І  не  питав,  як  завтра  жити.
Ви  спустили  нас  в  холопи
Вам  життя  наше  до  жопи
За  гроші  нас  винаймають
Пани  живуть  –  не  виживають.
Де  мільйони  в  них  беруться,
Що  рікою  швидко  л’ються?..
Та  смак  солоний  в  тій  воді
Злиденних  наймитів,  рабів.
Та  остарбайтерів  у  нас  багато
По  тисячі  на  пана  хватить
Раби  трудяться  роками,
Чи  (рабів)  діти  виростуть  панами?


Думаю,  як  карта  ляже,
Чи  то  доля  шлях  покаже,
Чи  слугуватимуть,  як  і  батьки
Внуки,  правнуки,  сини?
Наймити!  Робіть  руками!
Якщо  не  вміли  головами,
Значить  в  вас  совість  проживає
Серце  є  –  грошей  немає.
Хоч  і  злиднів  повна  хата
Та  сім’я  теплом  багата
І  в  ночі  спите,  як  діти
Й  нема  думок,  як  захистити:
Свої  хороми  і  машини,
Своє  дитя,  свою  дружину,
Своє  багатство,  свої  гроші…
Від  думок  не  лізуть  воші.
Обминула  ваша  вдача
І  пішла  по  світу  далі
Чи  може  ви  не  розгляділи,
Чи  багатіти  не  хотіли?
Чи  може  не  могли  дурити
Таких,  як  ви…вам  далі  жити
І  цінності  ваші  не  в  статках,
Не  у  грошах,  не  в  достатках.
Ваше  щастя  у  любові,
У  родинному,  міцному  колі
Було  б  здоров’я  будуть  гроші,
А  потім  остальне  все…  може…
Молодці,  скажу  вам  чесно
Хто  заробив  мільйон  уперше
Я  знаю  точно,  що  людина
Заробляла  б  також,  як  уміла.
А  хто  не  зміг  ,  нехай  не  злує
І  свою  заздрість  замордує
Нехай  помислить,  як  надалі
Стати  йому  також  багатим…
Зустрічала  я  багатих,  
Що  починали  все  завзято,
Все  у  думках,  і  все  в  роботі,
Щоб  в  достатку  жити  потім.


І  день,  і  ніч  вони  трудились
І  потихеньку  «розкрутились»
Робітників  собі  наймають
Платять  добре,  одягають.
І  намагаються  прийняти
Болі  їхні  та  утрати
Правда,  багатого  такого
Найдеш  десяток  на  мільйони.
Вони  забути  не  змогли,
Як  голодними  колись  були,
Як  зі  шкури  вилізали,
Щоб  розкішно  жити  далі.
І  хто  в  такого  пана  робить
Дякує  і  Богу  й  долі
Відданість  і  шану  віддає
І  віддасть,  що  в  нього  є.
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  дивлюсь  на  недовіру
До  «святих»  політиканів,
Що  наставили  всюди  капканів.
Нажаль  вони  не  попадають
У  свої  сіті  і  капкани
Прикро,  що  єдине  знаєм
Влада  є  –  толку  немає.
Для  себе  користі  лиш  мають
Про  людей  смертних  і  не  знають,
Бо  вони  з  другого  тіста
Й  на  животі  пасок  не  тисне.
Не  знають  люди  і  не  взнають
Законів  тих,  щоб  захищали
Всіх  рабів  на  цій  землі...
Ми  вічно  бродим  у  пітьмі.
Вони  ж  закони  поробили
Щоб  в  їхню  сторону  хилились,
Щоб  потім  з  них  і  наживатись,
А  на  нас  їм  всім  начхати.
І  проста  смертна  людина
Їх  не  може  засудити,
Це  самогубству  рівносильно
Політикан  гуляє  вільно.


У  них  є  «недоторканність»,
А  хто  торкнутись  намагались
(Отрута  ,  як  у  жаби  ари)
Їх  давно  в  світі  не  має.
А,  як  і  залишились  жити
Їм  не  можна  говорити,
А  ні  про  те,  а  ні  про  це
Страх  за  життя  у  них  не  вмре.
Ніхто  ми  стали,  наче  зомбі
Правди  не  бачити  ніколи
Не  має  чим  нам  вже  гордитись
Оку  болісно  дивитись…
Тепер  брехня  всюди  панує
Вона  нас  поїть  і  годує,
А  ми  мовчечки  сьорбаєм
І  нічого  не  міняєм.
Тільки  скиглим,  не  бунтуєм
По  за  спинами  пліткуєм,
Потім  скорчимся  у  троє,
Зуби  зціпимо  до  болю.
За  те,  що  ми  всі  мертві  душі
Не  буде  влада  мерців  слухать
Вони  роблять,  що  робили
Й  не  відчуватимуть  провини.
…Хай  міліція  нас  захищає!
Вона  правду  свою  знає
Ти  заїкнись,  а  їм  би  повід
Прив’яжуть  на  залізний  провід.
Що  захочуть  –  те  «пришиють»
Нутрощі  і  правду  виб’ють,
Запроторять  люд  за  грати
Щоб  з  кого  треба  вину  зняти.
Добре,  коли  тільки  у  тюрму,
А  не  під  землю  ту  важку,
Коли  ти  не  підписав
Той  папірець,  що  «мєнт»  давав.
Тюрма  –  тюрмою,  будеш  жити,
Буде  в  тебе  душа  боліти
За  те,  що  не  робив  ніколи,
За  чиїсь  «заслуги»  і  пагони.


У  якій  скажіть  країні
Із  невинних  роблять  винних?
Роблять  відпущення  козла
Справедливість,  де  вона?
«Галочки»  кому  потрібні
Чи  «глухарі»  злетять  у  вирій,
Чи  на  плечі  зоря  засяє,
Чи  хтось  план  не  виповняє?
Подайсь  у  суд,  а  там  Феміда
Дурень  ти  і  карта  бита,
Як  ти  б  не  грав  –  завжди  програєш
Не  стільки  грошей  в  торбі  маєш.
Щоб  купити  всіх  усюди
Ту  саму  ПРАВДУ,  бідні  люди
Заплющіть  очі,  рот  заткніть
Ми  ніхто,  отож  завмріть.  
Подумайте,  чого  в  Феміди
Очі  зав’язані,  закриті?
Вона  не  може  більше  бачить,
Як  прості  люди  гірко  плачуть
За  правду,  за  несправедливість,
За  владу,  за  чиюсь  кмітливість,
За  вирок,  що  суддя  прокаже,
За  те,  що  винних  не  накажуть.
Це  не  секрет,  що  дядь  синочки
Носять  невидимі  сорочки
І  якщо  вони  вбивають
Їх  чомусь  не  помічають.
Вони  під  крилами  того  закону,
Де  гроші,  влада,  охорона
Їх  пап  і  мами,  тьоті,  дяді,
Брата,  родича  чи  свата.
А  хто  в  тебе,  грішна  людино,
Щоб  у  твою  тяжку  годину
Став  у  помочі,  на  захист,
Хто  плече  своє  підставить?
І  злочинця  покарає
По  заслузі,  як  він  має…
Нема  нікого…оком  кинь
Біля  людини  тільки  тінь.


Вирок,  суд,  правди  могила
На  волі  вбивця,  чия  сила
На  «круги  своя»  поставить?..
Несправедливість  всюди  править.
Воля,  совість,  той    гуляє
Чи  провину  відчуває,
Чи  кається?  А  десь  в  сім’ї
Очі  виплакали  всі.
Від  утрати,  муки,  болі
Серце  їх  крається  на  двоє:
На  помсту  і  посмертну  пам’ять…
Із  любов’ю  фото  гладять.
Вони  себе  живцем  з’їдають
Й  живуть  оцим  і  з  ним  лягають,
Зкам’яніли  від  утрат
Росте  в  середині  в  них  кат.  
І  хай  не  мучаються  ноги
Й  не  оббиваються  пороги
Хай  відпустять  помсту,  гнів
Не  виграєш,  як  ти  б  не  хотів.
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  поглядом  своїм  я  кину
На  заводи,  що  не  димлять
А  розвалені  стоять.
Глухонімі,  стальні  гіганти
Не  виголошують  гарячі  мантри,
Серця  давно  їх  охололи
Скорилися  нещасній  долі.
І  фабрики,  заводів  сестри,
Також  користь  людям  несли,
А  зараз  більшість  повмирали
Кленами  пообростали.
Тут  колись  трудились  люди
Й  кінця  роботі  не  могло  бути,
Не  вірили  –  кінець  прийшов
Коли  дихатимуть  монстри    знов?
А  якби  всіх  возродити
Серця  стальні  їм  запустити?
І  заревуть,  і  загорлають
Сизий  дим  повипускають.


Відкриються  місця  робочі
(Мрії  збутися  ще  можуть)
І  люди  будуть  заробляти
«Багатіти»  ,  процвітати.
Щоб  жили,  щоби  раділи,
Щоб  з  ковбасою  хлібець  їли,
Будуть  дякувать,  хвалити,
Що  могли  завод  відкрити
Богаті  грішми  Буратіни
(ви  знаєте  в  якій  країні)
Та  від  цього  щогось  не  легше
Заводів  з  часом  стає  менше.
"Ну  і  що?-  прокаже  дехто
В  нас  існує  іще  експорт,
Знають  нас  вже  за  кордоном!..»
…Не  з  кращого  узнали  боку.
Й  не  гоже  купкою  товарів,  
Що  за  кордон  ми  відправляєм,
Гордитися  і  дерти  носа
Ми  набагато  більше  можем!
     Серце  болить  за  Україну
Коли  дивлюся  на  Галину,
Що  свої  сумки  тут  тягає,
А  міліція  її  ганяє.
Вона  привезла  на  базар
Скудний,  бідний  свій  товар:
Боби,  моркву  і  петрушку
Ще  укріпчика  на  юшку.
Виклала  «добро»  на  хустку
Сама  стала  на  бордюру
Покупців  своїх  чекає
І  товарчик  поправляє.
Тільки  вдало  примостилась
Над  бобами  нахилилась,
Оком  кліпнула  і  вмить
Міліціонер  стовбом  стоїть.
«Забирайте  торби  тьотю,
Йдіть  в  базар,  он  за  ворота
Заборонено  тут  торгувати
Ви  стара,  цього  б  не  знати!»


«Змилуйся,  благаю,  сину
Дай  мені  одну  годину
Я  продам  увесь  товар
Й  не  посунусь  у  базар.
Там  місця  всі  покупляли
«Перекупщиків»  не  гнали,
Не  дадуть  вони  там  стати
Й  не  можливо  щось  продати.
За  місця  треба  платити
І  аналізам  вділити
А  товару  -    на  тридцятку
Що  понесу  тоді  до  хатки?
Що  залишиться  у  гаманці?
Грошей  не  вдержу  у  руці
На  зароблене  куплю  хлібину
Пів  –  батона  й  рибину,
(Не  кальмари  й  осетрину
Ні  дієтичную  крольчину,
Не  здобну  і  пахучу  булку),
А  дешеву,  дрібну  тюльку.
Сину,  зглянься  я  прошу
На  пенсію  одну  живу,
Якби  стільки  заплатили,
Скільки  в  житті  я  відробила.
За  плечима  в  мене  стажу
Три  життя  до  купи  скласти
Твоїх  синочку…  й  вини  немає
Твоєї…що  мене  ганяєш.
Вина  міністрів,  депутатів
Хай  на  одну  живуть  зарплату
На  мінімальну  того  люду,
Що  голий  ходить  і  роззутий.
Голодний,  як  сто  вовків  узятий,
Що  подачці  з  верху  радий
Недоїдкам  із  барського  стола
Ти  ніхто,  ніхто  і  я.
Хай  в  люди  можновладці  вийдуть
(тільки  фейс  нехай  прикриють,
Щоб  ненароком  не  пізнали
І  очі  їм  не  заплювали).


Хай  поживуть,  як  ми  живемо,
Хай  спини  гнуть,  як  ми  їх  гнемо,
Хай  їдять,  як  ми  їмо
«прострочене»,  старе  л...
Це  по  -  щастю,  по  -  нещастю
Що  їмо  ми  і  не  знаєм,
Що  небудь,  аби  животик
Не  був  пустий  й  м’кий  на  дотик.
Хай  вийдуть  і  усе  почують,
Як  їх  холопи  тут  кочують,
Як  на  роботі  «поважають»
І  зарплату  відміряють.
На  квартплати  –  половина
Друга    -(  щоб  голівка  не  боліла)
На  ліки  і  на  пістну  їжу,
А  хтось  ность  шубу  рижу.
Я  ж  одежу  не  купляю
Не  настільки  заробляю
Ношу  те,  що  залишилось
Аби  те  ще  не  зносилось.
Хай  проїдуть  в  електричці,
Де  попридушують  всі  кишки
Хамса  в  бочці  віддихає
Людей  зло  навпіл  крамсає.
А  депутати  виділяють
Собі  мільйони  із  держави
На  утримання  свойого  тіла
А  до  народу  нема  діла.
В  них  є  пільги:  «гарно  жити»
(Нам  таємниці  не  відкриті)
На  землі,  на  квартири
На  проїзд  і  на  машини.
На  пенсії,  на  дачі…
На  закордонні  тихі  пляжі
Й  зарплати  не  по  «мінімалу»
Й  права,  що  їх  свіх  захищають.
І  клан  сімейний  заснували
Зколотили  капітали
На  десятки  їхніх  поколінь
Не  плюнь,  не  глянь  і  мат  не  кинь.


Скільки  треба  міліонів,
Щоб  сказати:  «мені  досить!»?
Скільки  треба  лип  обдерти?
Грошей  не  витрать  до  смерті.
Там  приховали,  там  украли,
Там  на  чомусь  вже  списали
На  снігах,  на  буревіях,
На  захмарених  розцінках.
І  тріщать  рахунки  в  банках,
Й  нема  слабих  у  їхніх  ланках
Кожний  рве  куски  на  шмаття…
Ну,  а  ми  терпімо  браття.
Голови  у  них  задерті
Руки  сховані  в  кишенях
Не  в  своїх,  тільки  у  наших
Хочуть  труси  останні  зняти.
Люд  податками  обклали
І  так  до  нитки  обібрали,
Висмокчують  криваві  соки
Терпітимем  же  ми  по  доки?.
Зашморг  кинули  на  шиї
Крикнули:  «ні,  ми  невинні,
Винна  інфляція  і  криза!
Навіть  в  попа  не  чиста  риза…»
А  ми  розвішивши  немиті  вуха
Уважно  починаєм  слухать,
За  вушами  макарони  зтрухли
Від  їхньої  брехні  попухли.
Вони  кричать:  «Стихійні  ринки
Стали  для  усіх  постійні,
З  ними  треба  нам  боротись!...
А  селянам  хто  поможе?
Щоб  вони  вільно  торгували,
Щоб  з  базару  їх  не  гнали,
Щоб  могли  своє  продати
І  «підніжок»  не  збирати.
Влада  хай  поробить  ринки
Незадля  користі  і  тільки
Для  трудяг  і  для  бідноти
Слізні  у  яких  доходи…»


І  чули  тьоті  монологи
Боби,  петрушка  й  її  зачоргані  чоботі,
Знову  сумки  на  «  кравчучку»  поскладала
І  нове  місце  для  продажі  шукала.
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  двері  я  відкрию
N  –    продуктової    крамниці
І,  що  там  бачу  на  полиці?
На  всіх  продуктах  у  підряд
Написано  «смертельний»  склад,
Де  натуральні  інгредієнти?
В  них  всі  з  таблиці  елементи.
Хімія  тепер  смачніша
І  дешева  й  поживніша
Влада  очі  закриває
Майбуть  користь  з  неї  має.
Корить  явна  –  це  прибутки
Не  ростуть  свині  за  сутки,
Не  дають  за  ніч  корови
Сири  добрі  і  готові.
А  депутати  і  міністри
Не  будуть  хімію  цю  їсти,
Сім’ю  свою  не  нагодують
Вони  собі  щось  зметикують.
У  них  вже  є  ті  магазини,
Де  не  роблять  масла  із  резини
Там  натуральне  м'ясо  й  сало,
Що  природньо  виростало.
В  них  свої  давно  поставки
Із  підпільної  десь  лавки
Де  корів  доїть  машина,
Де  молоко  то  не  білила,
Що  нам  колотять,  наливають
Знаю  я  і  всі  це  знають
Будем  пити  –  заливатись
Потім  в  приступах  кінчатись.
Якби  узяти  депутатів
Та  й  отим  нагодувати,
Їм  наслідки  будуть  знайомі
Будуть  хворі  чи  здорові?


Ми  ж  читаємо  і  все  ж  їмо
Продукти  свіжі,  з  ГМО
Й  не  думаєм,  чого  болієм?
Їсти  природнє  не  волієм.  
Народ  відверто  убивають
Отруту  в  їжу  запихають,
Їжте,  люди,  споживайте
Лозу  хвороб  в  собі  плекайте.
Чого  у  нас  нема  стандартів,
Що  кожен  підприємець  мав  би
Й  дотримувався  їх,  держався
Від  відповідальності  не  ухилявся?
Ну  є  ж  таке  в  інших  країнах
Де  покупці  продуктам  вірять,
Де  лозунг  так  ніхто  і  не  міняв:    
«Покупець  в  нас  завжди  прав!»
Й  завозять  нам  із  за  кордону
Чужих  продуктів  гори,  гори,  
Що  наші  браття  і  сусіди
Самі  самісінькі  зростили.
І  голодним  нам  не  бути
Від  чужого  нас  не  нудить…
Від  овочів  з  теплих  країв
Їх  виростить  хохол  не  вмів.
І  знов  вертаюсь  в  Україну
Розлюбили  ми  країну,
Розучились  чи  не  вміли,
Розлінувались,  не  хотіли.
Де  хазяїни  наші  поділись,
Може  в  народі  розгубились?
Чи  може  в  нас  немає  тями
Врожаї  наші  позбирати?
І  я  куди  оком  не  кину
Найбагатша  в  нас  країна
І  земля  ж  у  нас  така
Встромиш  палець  –  виймеш  два.
Не  вірю  я,  що  ми  не  в  змозі
Доглядати  землю  й  досі
Чи  прадідів  забули  досвід,
Чи  проміняли  всю  на  гроші?


Продали  паї,  свої  гектари
Думали:  «багаті  стали!»
Стали  мільйонерами  за  мить
Та  мені  вас  не  судить.
Гроші  розтринькали,  просрали
В  добру  справу  не  уклали,
Пропали  гроші  в  унітазі
Що  сказати  нам  наразі?
Нема  землі  їй  не  родити
І  овочам  нам  не  радіти,
Не  зацвітуть  тепер  сади
Корів  рогатих  не  пасти.
Фермі  не  хрюкать,  не  ревти
І  бригаді  не  густи
Замкнуте  коло  перервати,
Чи  мудрості  у  влади  хватить?
Мені  соромно,  як  ми  могли
Занедбати  землі  отакі?
«Бідні»  скиглимо  ми  всі
Не  розумієм,  що  дурні.
Коли  їсти  ми  вже  будем  
Рідні  нам  натурпродукти
Без  гармонів  і  нітратів,  
Щоб  здоров’я  гарне  мати?..
А  потім  біжимо  в  аптеку
У  дешеву  і  далеку,
І  купляємо  іще  отрути
Природні  ж  ліки  позабуті.
І  запихаємся  й  ковтаєм
Та  полегшення  чекаєм
В  одну  секунду,  в  одну  мить
А  ,  як  до  старості  дожить?
Коли  тільки  дитя  родилось
Ще  й  на  світ  не  подивилось
Уже  в  памперси  оділи
Й  від  ста  болячок  захистили.
Вакцини  в  тільце  запихали
Дозвол  в  мами  не  питали
На  користь  чи  то  на  глумоту?
Проявив  лікар  турботу…


І  якщо  в  дитини  соплі
Батьки  їхні  давно  готові
Ніс  закапати,  горло  змастити
Хоча  не  думало  воно  боліти.
Й  нажертися  не  по  краплині
Треба  ліками  родині  
І  вигоду  ті  люди  мають,
Що  аптеками  вправляють.
Один  орган  ми  лікуєм
Другий  –  пліткою  бичуєм
Лікуванню  нема  краю
І  фінанси  постражали.
Ми  організм  свій  убиваєм
Межу  смерті  доганяєм,
Та  будем  далі  це  робить
Не  хочем  голову  схилить.
І  подивитися  під  ноги
Там  відповідь  на  всі  хвороби
Зелень  всюди  зеленіє
Людина  чуть  себе  не  вміє.
Потім  в  душу  хай  загляне
Совість  свою  не  забуває
Й  живе,  як  святим  належить
У  нагороду  все  одержить.
Здоров’я,  силу  і  удачу
Сім’ю  щасливу  на  додачу
Любов,  віру  і  надію
І  здійсненну  ними  мрію.
Хай  живе  в  ладу  з  собою
Душею  з  усіма  одною
Здоровим  бути  дуже  просто
Тільки  трудитись  треба  вдосталь.
Над  собою,  над  думками
Не  день,  неділю,  а  роками
Хто  бореться  –  перемагає
Й  інших  на  цей  путь  схиляє.
     Серце  болить  за  Україну,
Коли  бачу  я  картину,
Де  дитбудинок  в  стороні,  
Як  сирота  сірий  стоїть.


Там  діти,  як  ті  шпаченята
Сіли  маму  виглядати,
Й  підвіконник  обліпили
І  у  вікні  пички  кривили.
Кожен  з  них  живе  в  надії,
Що  хоть  хтось  прийде  в  неділю
Чи  то  рідні,  чи  близькі
І  на  руки  крихітку  візьме  свої.
Кожна  дитина  чужу  тьотю
(що  тут  працює  на  роботі)
Мамочкою  називає
Вона  рідної  не  знає.
Свої  закони  в  дитбудинках
Це  не  казки  у  картинках,
Це  розкидані  дитинства  пазли
Їх  до  купи  вже  не  скласти.
А,  якщо  дитячі  руки
Зберуть  пазли  ті  до  купи
В  них  чогось  не  вистачає
Майбуть  родини,  що  чекає.
Мами,  таточка,  бабусі
Чи  сестричечки  Катрусі,
Пирогів  теплих  з  печей
Чи  в’язаних  з  шерсті  речей.
Сироти  і  сиротинці
Чекають  від  когось  гостинці
Від  багатої  панянки
Чи  простої  християнки.
Хто  научить  їх,  як  жити,
Як  думать  правільно,  робити,
Як  білий  світ  оцей  любити
І  дітей  своїх  навчити?
Навчити  мудрості,  ума,
Що  сердитьсь  на  всіх  дарма
І  ніхто  не  виноватий,
Що  кинула  в  притулку  мати.
Цім  дітям  треба  научитись
Батьків  помилки  не  робити
Змінить  життя  своє  на  краще,
Щоб  щасливо  жити  далі.


Хто  научить  їх  молитись
На  життя  своє  не  злитись,
Щоб  не  вийшли  наркомани,
Чи  злочинці,  чи  путани.
Хто  піддержить  їх  у  скруті
Коли  закриті  двері  будуть
Цього  притулка,  їхніх  нянь,
Тих  хто  разом  крокував?
А,  як  будинки  пристарілих?
Куди  батьків  «не  нужних»  діти?
Закинули  сюди,  забулись
І  пішли,  не  обернулись.
Тут  старих  остання  пристань
Не  потрібні  дітям  більше
Місія  батьків  скінчилась
Постать  до  землі  схилилась.
Не  обтяжили  себе  ці  діти
Батьки  їм  трохи  надоїли
Важко  стало  з  ними  жить
А  так  -  очі  не  бачать,  серце  не  болить.
Не  заболить,  воно  не  знає,
Як  хтось  з  батьків  Бога  благає
Пом’ягшення  сердець  дітей,
І  доспаних  в  дома  ночей.
Тут  дитбудинків  зазеркалля,
Де  ненька  й  ненько  виглядає
Своїх  дітей,  свою  кровинку
Без  розчарування,  без  зупинку.
І  вони,  як  малі  діти
Будуть  у  надії  жити…
Ну  тепер  мені  скажіть,
Хіба  серце  не  почне  боліть?
Серце  болить  за  Україну
Коли  дивлюся  на  дитину,
Що  думає  куди  податись,
Чи  у  дурному  позмагатись?
Бо  на  дурне  розум  не  треба
Й  духу  тягнутися  до  неба,
А  ми  тоді  в  себе  питаєм
Чого  злочинність  процвітає?


А  чого  й  не  процвітати,
Коли  батьки,  (а  їх  багато)
Вдень  й  вночі,  як  на  завданні
Живуть,  як  всі,  на  виживання.
Вони  в  думках,  де  взяти  гроші?
Не  погані,  а  хороші
І  в  суєті  так  закрутились,
Що  від  рук  дітей  відбились.
Гроші,  гроші,  вверх,  угору
Не  кляніть  ви  після  долю
Мов,  на  краще  все  робили
Щось  зробили,  щось  впустили.
Заробляли  на  квартиру,
Потім  -  на  «круту»  машину,
Потім  -  на  дачу,  забаганки,
Примхи,  «дірки»,  слабі  ланки.
На  пологи  заробляли
Скільки  не  дай  –  туди  все  мало
То  на  ліки,  то  на  марлю,
(Що  обматать  можна  лікарню).
То  покласти  всім  на  «лапу»
Щоб  не  забули  у  палаті
Породіллю  та  пологи,
Щоб  не  захололи  ноги,
Бо  часто  з  вечора  вони,
Як  оси  дикі  прогули,
То  день  народження,  то  свято…
Помилок  в  лікарів  багато.
Трохи  пізніше  тато  й  мама
На  дитсадочок  заробляли
На  школу,  зошити  і  книжки
На  одежу  і  мобілки.
Бо  хотіли,  щоб  їх  чада
Все  найкраще  могли  мати
Й  виглядали,  як  всі  діти
Щоб  батьки  могли  радіти.
На  інститути  гріш  складали
Вони  «безплатні»  давно  стали,
Лиш  за  оцінки  заплатити
Щоб  з  натяжкою  довчитись.


І  оцінка  до  оцінки,
Де  гроші  брати  і  ще  скільки?
А  не  заплатиш  –  пень  під  зад
Там  нажива  і  свій  лад.
Заробляли  на  квартплати
(  Не  хватало  їм  зарплати)
Завжди  вона  голодувала
Багато  грошей  пожирала.
Про  бізнес  думки  свої  мали
Та  їх  відразу  виганяли,
Бо  для  нього  треба  мати
Не  казкові  капітали.
Щоб  його  потім  відкрити
Треба  багато  заплатити
І  санстанції  й  пожарним…
Й  людям  «лівим»  й  не  бездарним.
Трохи  цьому,  трохи  тому
Донести  б  іще  додому
Інстанціям  всім  руки  гріти,
Щоб  бізнесу  не  прогоріти.
Дати,  дати,  усім  дати
Всі  хочуть  кусень  свій  урвати
«Халявних»  грошей.  Примудрись,
Попробуй,  друже,  розкрутись!
Батьків  пошуки  крутили,
Щоб  гаманці  їх  потовстіли
Діти  дітьми  -  любов  хотіли
Вони  батьків  так  часто  злили.
Їм  рота  чіпсами  заткнули,
«Творіння  пекла»  увімкнули
Прокричали:  «Не  мішайте!
І  повагу  до  нас  майте!»
В  тєлік  діточки  втупились,
Що  хотіли  те  й  дивились
Від  реклами  до  парнухи
Не  відтягнеш  їх  за  вуха.
Хто  придумав,  тому  дяка
Без  його  пустує  хата
І  коли  світла  нема
Без  телевізора  нудьга.


Куди  цензура  подівалась?
Коли  маса  матів  проливалась
Хоч  би  змінили  їх  на  «ПІ»,
Так  і  пустили  все  в  ефір.
Й  розказують,  як  убивати,
Як  людське  тіло  членувати,  
Як  від  закону  ухилятись,
Як  нікого  не  боятись.
Якби  телевізори  узяти
Й  на  шматочки  порубати,
Або  змінити  всі  програми
На  пізнавальні  і  цікаві.
Щоб  дітей  могли  учити,
Як  зуби  чистити  і  руки  мити,
Вилку  й  ножика  тримати,
Вишивати  й  малювати.
Знати  історію  свого  народу,
Як  берегти  із  малку  вроду,
Про  святих  наших  узнати,
Тата  й  маму  поважати.
Ні,  не  вигідно  і  не  престижно,
Дивитись  оку  давно  гидко
На  цигарки  й  голих  дівок,
На  потік  м’ягких  горілок…
А  де  на  ніч  батьківська  казка?
У  батьків  завжди  «відмазка»,
Так  живе  сім’я  в  нас  кожна
Пробудіться,  так  не  можна.  
Діти  обділеними  стали
Живуть  десь  на  другім  плані,
А  потім  й  зовсім  відійшли
Винних  шукайте  у  собі.
Вони  хотіли  лиш  любові
Тепер  же  алкоголь  у  крові,
Чого  діти  дітей  своїх  навчать
Мудро  жить  чи  виживать?
Чи  може  все  це  пов’язати  
І  про  дітей  не  забувати
Дати  підґрунтя  їм  й  роботу
Любов,  гроші  і  турботу.


Люди  чіпляються  до  влади:
«Де  заняття  дітям  взяти?
Нема  гуртків,  немає  спілок,
Серце  болить  за  наших  діток!»
Так,  нема  гуртків  в’язання,
Та  з  дерева  фігур  стругання,
Де  тимурівські  команди
Хто  у  цьому  винуватий?
І  справді!  Їм  куди  податись?
Горілки,  пива  наковтатись
Потім  залізти  щось  украсти,
Чи  кулак  комусь  прикласти…
Молодь  курить,  «план»  хапає
Дітей  мозок  помирає
Потім  наркотики  і  смерть
Що  батьки  скажуть  тепер?
…Компанія  така  попалась
Що  діти  з  ними  ізлигались
І  поплили  по  грязній  течії,
А  випливти  не  всі  змогли.
Батьки!Свою  надію  не  кидайте
Своїх  дітей  самі  спасайте,
Зерна  добра  у  них  вкладайте
Та  гарно  ще  подоглядайте.
А  потім  зберете  врожаї
Ніхто  інші,  а  ви  самі
Вони  своїх  дітей  научать,
Як  не  складати  в  скруті  руки.
Щоб  вони  могли  єднати
Дітей  і  гроші  й  не  буде  втрати,
Годі  винного  тепер  шукати
Треба  в  житті  щось  поміняти.
За  все  в  житті  треба  платити
Хочеш  жити  –  вмій  робити
Я  знаю,  що  гроші  керують
Та  люди  наші  деградують.
Сталось  так,  куди  не  ткнешся
На  гроші  бісові  упрешся
Вони  –  зло,  без  зла  не  можна
Вони  вирішують  питання  кожне.


Й  на  хабарах  люди  живуть
Одні  дають,  інші  беруть
Як  не  помажеш  –  не  поїдеш
Не  заплатиш  –  не  відкриєш.
Може  ми  і  самі  винні,
Що  біжать  в  кормушку  свині…
Це  зажерливість  чи  звичка
Нема  сорому  на  личках.
Ми  привчили  чи  то  нас
Та  біжить  невпинно  час
Хабарі  ростуть  доверху
Нам  здолати  б,  не  померти.
І  вони,  як  перепони
Ями,  прірви,  круті  гори
А  гроші  –  міст,  канат,  мотузка
Болота  у  яких  ти  грузнеш.
Хто  бере  чи  думку  має
З  відки  даючий  їх  черпає?
Незнає,  він  вилазить  з  шкури
Щоб  якось  лаз  перемахнути…
     Серце  болить  за  Україну
Коли  дивлюся  на  тканину
Що  стан  тоненький  огортає
Лікарів,  що  нас  спасають.
Бо  вмерти  легше,  ніж  боліти
(А  лікувати  вони  вміють)
Тільки  в  них  космічні  суми
З’їдають  хворих  такі  думи.
Та,  якби  ж  ми  заплатили,
А  лікарі  нас  полічили
Совісно,  як  серце  каже,
А  не  так  ,  як  скупість  вкаже.
І  якби  люди  Гіпократа
Могли  відповідальність  взяти
За  всі  тіла,  що  лікували,
Не  навпаки,  щоб  не  тікали.
І  не  спирали  все  на  Бога
Мовляв  у  них  така  хвороба,
Що  ми  не  зможем  лікувати
Хіба,  що…  прооперувати…


На  операцію  потрібні  гроші
(  А  там  вона  чи  допоможе?
Чи  ви  ріжуть  все  у  підряд
І  продадуть  безцінний  скарб.)
Що  лікарям?  Гроші  б  скачати
А  не  служити,  помогати,
А  там  чи  житимуть,  чи  ні,
Чи  існуватимуть  в  біді?
Чи  у  борги  полізуть  рідні
І  продадуть  свої  прожитки,
Чи  отих  грошей  не  хватить
На  «людей  в  білих  халатах»?
Та  рідні  хворих  забирають
І  надію  не  втрачають
Рука  сльози  витирає,
Життя,  як  свічка  догорає…
І  не  дай  Боже  мені  з  вами
Зіткнутись  з  тими  лікарями,
Що  лікарські  роблять  помилки
(це  смерть,  каліки  і  не  тільки).
Знову  суд,  знову  Феміда,
Знов  дурень  ти  і  карта  бита
В  суді  судять  лікарі
Не  судить  етика  своїх.
Коло  замкнулось,  що  сказати?
Тобі  його  не  перервати
Подумай,  хто  ти  є  у  світі?
Змирися,  тобі  нічого  не  змінити.
«За  кордоном  –  каже  мати
Хворого  чимось  дитяти
Хоть  і  гроші  з  нас  беруть,
Але  й  гарантію  дають.
На  здоровя,  на  життя
Ну,  а  в  нас  якась  х…
Гроші  беруть,  нема  надії
Що  після  лікуання  буде  жити.
Правда  й  там  скажені  ціни,
Що  стають  всі  коси  дибки
За  кордоном  є  зарплати
Лікарям  хабар  не  брати.»  


…А,  як  же  клятва  Гіппократа
До  дупи  їм  чиясь  там  втрата
Людей  в  країні  так  багато
Над  цим  і  думати  не  варто!
Бог  –  суддя,  в  лікарів  –  діти
Дай  Боже  їм  і  не  хворіти,
А  в  дітей  діти  також  будуть
На  землі  всі  смертні  люди…
Бог  слухняних  не  карає
На  всіх  з  верху  поглядає
Не  ставте  в  долях  людських  крапку
Зніміть  свою  біленьку  шапку.
І  прийміть  у  своє  серце
Співчуття  і  милосердя
Й  колег  напоумляйте
Про  нагороду  пам’ятайте.
Не  ту,  що  руки  зігріває,
А  ту,  що  душу  зберігає
Та,  що  пишеться  на  небі
Важко  буде,  але  треба.
Та  є  виключення  із  правил
Лікарів  «святих»  так  мало,
Перелічити  усіх  можна,
Шкода,  що  не  лікар  кожен.
Є  такі  –  переживають
Хворим  людям  помагають
Безкоштовно,  як  годиться
І  ніхто  не  буде  злиться.
Ці  лікарі  спустились  з  неба
Отаких  в  країні  треба,
Та  про  них  люди  не  знають
Вони  ж  слави  не  приймають.
В  нас  «безкоштовна»  медицина
На  кому  лежить  провина  
За  здоров’я,  за  закони
За  життя,  за  перегони?..  
Серце  болить  за  Україну,
Коли  на  улицю  я  вийду,
А  там  люди  злі,  сердиті
Двори  замкнені,  серця  закриті.


Люди  змінилися,  змінились
Душі  їх  ожорсточились
Змін  настільки  в  них  багато,
Що  писати  й  дня  не  хватить.
Крикнуть  хочу:  «Озирніться,
Люди,  люди,  схаменіться.
Станьте  покірні  і  добріші
До  незнайомих  милостивіші.
«Кричи,  кричи  та  не  захрипни  !»
До  них  слова  мої  не  липнуть,
Не  міняються  на  краще
Жити  отак  будуть  надалі.
Ми  Бога  нашого  забули
Традицію  й  свою  культуру,
Відкинули  любов  і  віру
Пообростало  тіло  жиром.
Забули  святості  і  святість
Вона  нікого  вже  не  манить,
Манять  гроші  і  наживи
У  молитвах  ми  ліниві.
І  причини  ми  шукаєм,
Коли  в  сім’ї  щастя  немає
Тепер  спробуй  віднайди
Причина  тільки  у  ТОБІ.
Й  нема  культури  –  загубилась
У  ритмі  часу  розчинилась
Не  дійшла  до  нас,  померла
І  сліди  давно  вже  стерлись.
Ми  ж  українці,  християни
Віри  нашої  парафіяни,
Що  ми  залишим  поколінням?
Пам’яті  вічне  горіння.
Культурні  спадки  ми  руйнуєм
Запах  валюти  тільки  чуєм
Росте  у  центрі  центр  розваг
Правнук  буде  дуже  рад.
Навіщо  їм  відтоді  знати
Хто  жив  там,  хто  міг  писати,
Хто  був  поет,  чи  то  художник
Чи  пан  добрий  і  заможний?


Чи  були  отут  книгарні
Людям  корисні,  а  не    марні?
Все  розбомбили,  рознесли
Нажитися  пани  змогли.
Й  побудували  тут  готелі,
Ресторани  і  мотелі,
Щоб  могли  прибутки  мати
Їм  на  усіх  давно  начхати.
Й  традиція,  як  нитка  рветься
Її  зв’язати  невдається
Між  поколіннями,  родами…
Людочки,  що  буде  з  нами?
І  внуки  внуків  не  згадали,
Як  Різдво  діди  стрічали,
Як  на  Купала  трави  рвали,
Що  їли,  що  у  серці  мали?
Як  повазі  люди  вчились
Й  Богу  щиро  всі  молились  
І  батьки  були  святими
Усі  люди  були  рівні…
Та  час  ішов,  час  перегонів
Час  прогресу  і  час  клонів
Клон  від  клону  багатіший,
Жадний  більше  і  скупіший.
Всі  деруться  по  драбині
В  гору,  вверх  не  по  щаблині
По  брехні,  по  живих  трупах
Аби  грошей  були  купи.
Будуть  гроші,  буде  влада
Машина  буде  й  замок  –  хата
Гроші  роблять  більше  грошей…
Бере  в  гонках  участь  кожен.
А  ми  тепер  скарги  приймаєм,
Що  посіяли  то  й  пожинаєм
На  сосні  не  рвать  калини
Ми  самі  у  всьому  винні.
І  спокою  в  серцях  немає
Себе  за  роботів  сприймаєм
Зрубали  те,  що  доглядали
Час  не  вернути,  не  здогнати.


     Серце  болить  за  Україну,
Бо  в  яку  сторону  не  кинусь
Всюди  відкрита  йде  війна
Кому  -  ворог,  а  кому  –  сестра.
На  всьому  бізнеси  зробили:
На  дітях,  на  робочій  силі,
На  продуктах,  медицині,
На  землях  і  нашій  вірі.
На  воді  гроші  зробили,
На  повітрі  й  на  ефірі…
І  на  мертвих  й  на  живих,
На  усьому  і  на  всіх.
Є  в  нас  генії,  ті  самоцвіти,
Що  могли  на  цьому  заробити
І  хто  науці  цій  навчився,
Той  піднявся,  збагатився.
Кола,  кола,  знову  кола,
Не  розірвать  нам  їх  ніколи
Ми  зв’язані  всі  між  собою
Й  кожна  ланка  -  чиясь  доля.
…Он  чолов’яга  п’є  горілку,
А  в  дома  діточки  і  жінка
Й  біжить  туди,  де  повна  чарка,
Щоб  завтра  все  почать  зпочатку.
Спиртні  напої  не  водиця
Нею  можна  ще  напиться
А  спиртного  завжди  «мало»
Є  що  вибрать  на  прилавках.
На  різний  смак,  на  різний  колір
Не  придивляються,  що  Олі
Шіснадцять  років  ще  немає
Їй  горілку  відпускають.
…Десь  в  селі  прорвало  дамбу
Їм  гроші  виділила  влада
В  мільйон  роботу  оцінили?
Та  до  села  дійшли  копійки.
Гроші  –  пісок,  поки  ходили
На  чиїсь  рахунки  сіли
Не  на  один,  а  на  десятки,
Тому  селі  не  бачить  дамби.


Винних  нам  не  познаходить,
А  як  знайдем  –  заткнуть  нам  рота,
Бо  ми  віхоть  на  підлозі
Витирають  об  нас  нозі.
…Там  кредити  сім’ю  душать
Жить  не  хочуть,  але  мусять
І  кінці  з  кінцями  зводять
Ледь  із  розуму  не  сходять.
Хтось  прокаже  –  «пощастило»
Бо  в  колекторів  багато  сили,
Щоб  вибити  усі  борги
Або  вони  тебе,  або  їх  ти.
А  не  заплатиш  –  пожалкуєш
У  світ  з  сім’єю  помандруєш
Життя  злиденне  тебе  жде  –
В  твоїй  квартирі  хтось  живе.
Он  квартирні  шахраї
Немов  стерв’ятники  оті
Жертви  –  наживи  виглядають
Над  неуважними  кружляють.
Там  заробили  десь  довіру
І  отримали  квартиру
Від  старенької  бабусі
Вона  лишилася  в  нарузі.
…Ось  дитина  жебракує
За  нею  хто  стоїть,  чатує,
Щоб  здерти  не  малі  проценти
Також  бізнес,  є  клієнти.
А  може  й  справді  голодує
В  каналізації  ночує,
Чи  гроші  витратить  на  хліб,
Чи  на  клей,  чи  на  той  світ.
…І  не  спробуй  помирати,
Бо  грошей  близьким  не  хватить
Щоб  мерця  похоронити…
Майбуть  треба  було  жити.
Не  просто  зараз  це  робити
Краще  в  смітнику  зарити,
Та  ніхто  не  викидає,
Як  годиться  відправляє.


Це  в  містах,  у  селах  легше
І  простіше,  і  дешевше
Наживаються  на  мертвих
Зупинитися,  та  де  там?
…При  дорозі  проститутка
В  роботі  тіло  цілі  сутки
Продається  за  десятку,
За  бутерброд  й  цигарок  пачку.
…Там  церкву  знов  побудували
Задля  чого  не  сказали?
Чи  для  збагачення,  наживи,
Чи  по  покликанню,  по  вірі?
Між  церквами  своя  близкість,
Своя  дань  і  своя  хитрість
Й  нажива…  і  нажива  знову
Помоліться  краще  вдома.
І  там  війна  іде  холодна
Воювати  нині  модно
За  парафіян,  за  церкву,  віру
Вийшли  батюшки  з  довіри.
Вони  наче  тягнуть  ковдру
На  свою  голову  і  ноги
І  себе  тільки  вкривають
Знов  сильніші  вигравають.
…А  там  солдатика  убили
Його  чомусь  не  захистили
Хто  захистить  тепер  нас?
Наша  віра  й  Божий  глаз.
Й  тепер  не  хоче  відпускати
В  армію  синочків  мати,
А  хоче,  щоб  її  сини
Дома  під  наглядом  були.
…Он  емігрант  сумки  пакує
За  кордон  почімчікує
Там  знання  його  оцінять
Ну,  а  тут  назвуть  дебілом.
Його  розум  там  безцінний
А  у  нас  -  з  рогаля  дірка
Він  тут  ніхто,  сіренька  миша
І  зарплата  його  смішить.


От  і  мандрує  ум  з  країни
Та  не  вони  у  нас  єдині
Наші  задля  заробітку
Кордонів  відкривають  фіртку.
Щоб  заробити  трохи  грошей
Там  репутації  про  нас  хороші
Шкода,  що  там  робим,  а  тут  ні…
Болить  серце  у  мені.
І  ніхто  не  навпаки
Зароблять  до  нас  прийшли
Хіба,  що  ті,  в  кого  країна
Бідніша  чим  ця  Україна.
Скажіть,  де  наші  патріоти,
Де  альбіноси  у  народі?
Де  носії  нашої  мови,
Де  доморощені  герої?
…Ось  контрабанда  рве  кордони
Нема  для  неї  перепонів
Буде  в  нас  товар  новий
І  «свіженький  і  смачний».
Замружать  очі  на  машини,
На  багаж,  гроші  нужніші,
Що  лягли  в  чиїсь  кишені
Тим,  хто  любить  дуже  ревно.
…  Педефіла  он  піймали
Руки,  ноги  заламали
Глум  чинив,  чинив  і  сором
Для  ветеринара  був  би  боров.
А  хто  життя  зробить  аналіз,
Що  в  існуванні  його  сталось?  
Кожна  людина  в  цьому  винна
Погану  думку  відпустила.
…А  десь  наркотик  принесли
Із  під  кур’єрової  поли
В  учбові  заклади  –  студентам,
Учням  і  абітурієнтам.
…По  тєліку  кіно  безплатне
З  Верховної  виходить  Ради
Трагікомедія  і  бойовик
До  бардака  народ  вже  звик.


Гарний  приклад  подається
Від  «верхів»  «низам»  дається
А  ще  хочуть  щоб  порядки
Між  людьми  запанували.
Риба  з  голови  гниє
У  народі  мудрість  є
Голова  згнила  й  давно  воняє,  
Тулуб,  хвостик  відмирає.
Скільки  треба  поміняти
У  тій  Раді  депутатів,
Щоб  жили  задля  народу
А  для  себе  (можливо)  потім?
Щоб  їх  прозорі  були  дії
(Люди  бачать  і  радіють)
І  якщо  не  помогають
То  нехай  хоч  не  мішають.
…Там  жінку  вигнали  вагітну
Хоч  для  роботи  і  потрібна
Та  для  компанії  вона  тавро
Ошукана  стала  давно.
Її  звільнили  й  не  спитали
Защо  дитя  їй  доглядати?
Мало  того,  що  задержали
Зарплату  жінці  не  давали.
…А  ми  давно  дурними  стали
Бо  свої  надії  вклали
У  клініку  Майбутнього  і  як?
І  знов  на  видумку  хтось  був  мастак.
І  всі  люди  відривали
Хто  від  пенсій,  хто  з  зарплати
Хто  по  десятці  і  по  гривні
Щоб  здорові  були  дітки.
Щоб  клініку  побудувати
І  начинням  всім  напхати
Чого  не  зробиш  для  дітей?
Не  жаліють  всі  грошей.
Здорову  суму  назбирали
А  шахраї  помозгували
І  прикарманили  все  докоп’я
Вийшла  ось  така  херня.


І  про  Майбутню  всі  забули
Діти  хворі  обійдуться
Нуждаються  в  грошах  ті  люди
В  яких  совісті  не  буде…
 …А  там,  а  тут  і  тут,  як  там
Кругом  безлад,  стид  і  срам
За  землю  соромно,  за  Україну,
Та  я  її  ніколи  не  покину.
Любитиму,  як  люблять  неньку
По  ній  ступатиму  тихенько
Не  ображу  й  болюче  не  зроблю
Я  її  по  -  справжньому  ЛЮБЛЮ.
Серце  болить  за  Україну…
Вип’ю    від  болю  корвалдину,
Та  воно  буде  довго  ще  боліть
Поки  її  буду  бачить,  поки  буду  жить.

             

 Почато  -  23.11.2009    закінчено  -    31.03.2012.


                                                             Р.S

…Через  спостерігання,  які  очі  й  серце  колять
       Вірша  цього  не  допишу  майбуть  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365809
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 22.09.2012

А мені б крила, крила, крила

*              *                  *
А  мені  б  крила,  крила,  крила,
А  мені  б  за  спиною  білих  два  крила
Я  б  у  небо  високо  злетіла,
А  на  землю  повернутись  так  і  не  змогла  б.
А  мені  б  крила,  крила,  крила,
А  мені  б  тіло  підняти  до  гори
Я  все  життя  літати  так  хотіла
Туди,  де  небо  ріжуть  крилами  птахи.
А  мені  б  крила,  крила,  крила,  
А  мені  б  за  спиною  білих  два  крила
Душа  розриває  моє  тіло
Вона  в  ньому  й  так  трималась,  як  тільки  могла.


                                                               02.02.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365698
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2012