Эрик Дрэйвен

Сторінки (1/4):  « 1»

Справжній козак

Він  був  добрий  хлопчина,
Справжній  козак,
І  любив  він  дівчину,
Без  неї  не  міг  він  ніяк.
І  щасливі  були
Той  козак  та  дівчина,
Вони  вже  разом  жили,
Вона  чекала  дитину.
Та  настала  лихая  година  –
З  військкомату  повістка  прийшла,
Довелося  збиратись  хлопчині,
Та  в  свої  молодії  літа
Йти  до  війська  служити,
Захищати  країну  свою,
Доведеться  два  роки  прожити
У  казармі  та  в  війсковім  строю.
Сльози  дівчини  ллються  рікою,
Дуже  важко  її  покидать:
«Моє  серце  назавжди  з  тобою,
Лиш  тебе  буду  завжди  кохать!»
Так  сказав  їй  хлопчина-козак,
І  поїхав  в  далеку  дорогу,
Залишилась  дівчина  сама,
І  в  душі  задавила  тривогу.
Так  пройшло  вже  немало  часу,
Вірно  служить  козак  наш  хлопчина,
Не  важливо,  в  казармі  або  на  плацу,
Пам’ятає  він  всюди  дівчину.
Він  її  лише  бачить  у  снах,
Лиш  за  нею  сумує  щоночі,
У  його  парубоцьких  думках
Майорять  її  пристрасні  очі.
Тяжко  й  важко  буває  йому,
Та  на  це  не  зважає  юнак,
Дуже  сильно  він  любить  дівчину  свою,
Так,  як  вміє  лиш  справжній  козак.
Трохи  більше  півроку  пройшло,
Чергового  отримав  хлопчина  листа,
І  себе  він  не  тямив  від  щастя  свого,
Адже  сина  малого  дівчина  йому  родила,
Та  не  знав  бідолаха  всього,
Що  дівчина  змінилася,  іншою  стала,
Вона  вже  не  кохає  його,
Її  серце  любить  перестало,
Щось  навіки  змінилося  в  ній,
Похолола  палкая  душа,
І  козак  той  хлопчина  не  потрібен  вже  їй,
Назавжди  вже  дівчина  від  нього  пішла.
Та  дитина  малая,
Що  в  колисці  лежить,
Ще  нічого  не  знає,
З  ким  вона  буде  жить.
Не  підозрює  навіть  маленьке  дитя,
Тяжко  як  доведеться  зростати,
Яке  в  бідолахи  буде  життя,
Коли  рідна  матуся  не  хоче  впізнати,
В  крихітці  цій  дитину  свою,
Тепер  вона  хоче  тільки  гуляти,
Душа  вже  її  стоїть  на  краю,
Як  би  ж  її  бачила  покійная  мати,
То  враз  відхрестилася  б  від  доньки  такої,
І  знову  б  у  землю  лягла,
Стала  б  доня  для  неї  чужою,
Навіки  б  таку  прокляла.
Та  спокійно  на  все  це  не  могла  вже  дивитись,
Бабуся  сержанта,  хлопчини,
Умовляла  дівчину  вона  зупинитись,
Хотіла  до  себе  забрати  дитину.
Пролетіли  два  роки,
Так,  наче  два  дні,
Повертатись  настали  вже  сроки,
Настали  дні,  немов  чудні,
Вже  не  треба  віднині
Прокидатися  рано,
Дозволяють  хлопчині
Уві  сні  побачить  ще  й  маму,
Але  мама  чомусь
Йому  сниться  сумна,
Син  кричить:  «Повернусь!
Вже  не  будеш  сама!»
Так  щоранку    небога
Прокидається  з  жахом,
У  душі  поселилась  тривога,
Вся  наповнилась  страхом,
Щось  почав  відчувати  хлопчина,
Щось  недобре,  мабуть,
Щось  не  пише  давно  вже  дівчина,
І  від  мами  давно  вже  нічого  не  чуть.
Ледве-ледве  дождався  хлопчина,
Щоб  із  війська  звільнили  як  слід,
І  відразу  у  путь.  До  дівчини!
Що  у  дома  чека  на  обід.
Навіть  темної  ночі  глухої
Не  заплющив  очей  наш  козак,
Все  гадав,  як  з  дитиной  малою
Жде  дівчина  його  вся  в  думках.
Ось  нарешті  приїхав  в  село,
І  скоріше  додому  до  себе,
Ніби  вітром  його  понесло,
До  знайомої  хати  під  небом,
Відчинилися  двері  до  хати,
В  хаті  смутно  чомусь,  навіть  лячно.
«Де  ж  це  сина  мойого  мати?
Чому  досі  її  я  не  бачив?
Чи  пішла  до  крамниці  кохана?
Чи  можливо  десь  робить  в  городі?
Де  ж  це  ходить  моя  довгождана?»  -
Про  себе  думав  хлопчина  в  господі.
Та  думи  козацькі  прервали
Гучний  сміх  чоловічий  з  кімнати,
Разом  з  ним  дівочії  зойки  лунали,
Було  чутно,  що  хоче  хтось  спати.
Заглянувши  до  спальні,  хлопчина,
Побілів  весь  від  жаху  такого,
Там  на  ліжку  лежала  дівчина,
У  в  обіймах  палких  парубка  молодого.
Опустилися  руки  в  хлопчини,
І  своїм  він  не  вірив  очам,
Мовчки  дивився  він  на  дівчину,
Але  потім  побачив  хлопча,
У  ліжку  лежало  ще  зовсім  маленьке,
Він  у  ньому  свого  сина  впізнав,
Підійшов  він  до  ліжка  тихенько,
І  бережно  сина  на  руки  узяв,
Не  сказавши  дівчині  ні  слова,
Мовчки  вийшов  із  хати  козак,
І  пішов  він  до  мами  старої
Із  маленьким  синком  на  руках.
А  дівчина  лиш  потім  усе  зрозуміла,
Схаменулась,  гіркими  сльозами  умилась,
Подивилась  на  те,  що  вона  натворила,
Страшно  їй  стало,  що  одна  залишилась.
До  хлопчини  помчалась,
Стала  прощення  просить,
І  навік  обіцялась
Лиш  з  хлопчиною  в  злагоді  жить.
Не  повірив  хлопчина  нічому,
Із  всього,  що  сказала  дівчина  йому,
Так  пішла  бідолаха  додому
Заливати  слізьми  свою  самоту.
Не  жалію  я  зовсім  дівчини  такої,
Сама  вона  винна  в  усьому,
Слід  було  лиш  глядіти  дитини  малої,
Та  хлопчину  чекати  додому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362803
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2012


Вічне кохання

Чи  пам'ятаєш,  моє  сонце,
Ту  нашу  ніч  казкову?
На  нас  дивився  місяць  крізь  віконце,
Співаючи  тихенько  колискову!

У  мареві  нічного  світла
Твій  образ  вимальовується  чітко,
В  гуртожицькій  кімнаті  ти  розквітла,
Мов  посеред  пустелі  дивовижна  квітка.

І  я  нічого  не  забув,
Усе-усе  я  пам'ятаю,
В  яких  би  землях,  де  б  не  був,
Тебе  одну  кохаю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362802
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.09.2012


Заречье - дивная страна

Темный,  страшный  лес,
Вдруг  вырос  предо  мною.
Деревья  до  небес,
Стоят  вокруг  стеною.
Из  леса  ветра  дуновение.
Мурашок  гонит  по  спине,
Точно  такое  же  видение
Вчера  явилось  мне  во  сне.
Из  леса  вышла  мн  навстречу
Моя  любимая  жена,
Сказала,  что  живет  в  Заречье,
Что  это  дивная  страна.
Там  день  сменяется  на  день,
И  солнце  светит  неустанно,
Деревья  не  отбрасывают  тень,
И  в  них  воркуют  птицы  постоянно.
Там  в  речках  чистая  вода.
Она  прозрачна,  как  стекло,
В  ней  рыба  водится  всегда,
Но  не  рыбачит  там  никто.
Там  надобности  нет  в  еде,
И  не  известен  голод.
Там  мир  царит  везде,
И  житель  каждый  всегда  молод.
Никто  животных  не  стреляет,
Верхом  не  езде  на  охоту,
Никто  из  жителей  не  знает,
Ходить  как  на  работу.
Там  лишь  гармония  вокруг,
Нет  шума,  гама,  беспорядка,
Не  беспокоит  никакой  недуг.
Никто  не  знает  недостатка.
"В  такой  стране  теперь  живу,  -
Сказала  мне  жена.  -
Я  и  тебя  с  собой  возьму,
Когда  придет  твоя  пора"!
И  вот  стою  я  перед  лесом,
И  точно  как  во  сне.
Жена  выходит  из  лесной  завесы.
И  обращается  ко  мне:
"Ну  здравствуй,  милый  мой!
Как  рада  видеть  я  тебя!
Но  не  возьму  тебя  с  собой,
не  такова  твоя  судьба.
Не  стоит  время  торопить,
Придет  твоя  пора,
Не  нужно  так  спешить,
Прожить  свои  лета!
Ты  столького  еще  не  сделал,
Ты  должен  долг  отдать  судьбе,
Иди  по  жизни  смело,
И  двери  все  откроются  тебе!
Ну  а  когда  настанет  время,
Отправиться  в  Заречье,
Покинешь  ты  людское  племя,
Оставишь  созидание  человечье.
Ты  вновь  придешь  сюда,
К  границе  двух  миров,
Ожидать  здесь  буду  я,
Чтоб  увести  тебя  с  собой"!
И  с  этими  словами
Растаял  ее  лик,
Остался  я  один  в  тумане,
А  из  груди  сорвался  крик:
"Любимая  моя!
Постой!  Не  уходи!
Не  оставляй  меня!
Боюсь  я  быть  один!"
В  ответ  лишь  тишина,
И  больше  ничего,
Не  осталось  и  следа,
От  крика  моего.
Упал  я  на  колени,
Заплакал,  как  дитя,
На  целую  неделю
Исчез  из  мира  я.
И  вот,  в  седьмую  ночь,
Опять  ложась  в  кровать,
Когда  уже  не  в  мочь
Бутылку  новую  начать.
Я  вновь  увидел  сон,
Такой  реальный  и  цветной,
Передо  мной  явился  он  -
Мир,  о  котором  говорили  мы  с  женой.
Я  понял  сразу  -  вот  она,
нет  никаких  сомнений,
Это  Заречье  -  дивная  страна,
Нет  ничего  милее!
Но  что  это,  вон  там  вдали?
Под  деревом  высоким,
Там  милая  моя,  смотри!
Сидит  в  задумии  глубоком.
А  по  щекам  стекают  слезы,
И  капают  в  траву,
Как  лепестки  прекрасной  розы,
когда  ее  сорвут!
И  понял  тогда,
Что  слезы  эти,
Есть  полностью  моя  вина,
Лишь  только  я  за  них  в  ответе.
проснулся  я  в  поту  холодном.
И  сразу  протрезвел.
Алкоголь  убрал  весь  подлый,
И  жить  вдруг  захотел.
Не  для  себя  пусть  для  нее,
Но  как  и  все,  я  буду  жить.
Всем  неприятностям  на  зло.
Смеяться  буду  и  любить,
Чтобы  любимая  моя  жена,
С  улыбкою  меня  ждала,
Чтобы  та  дивная  страна,
Не  знала  горя  никогда!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361641
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 03.09.2012


Я чекаю на кохання

Місяць  на  набі  сяє,
Вже  пізня  пора,
Я  одне  тільки  точно  знаю  -
Десь  на  мене  чекає  вона.
Єдина  та  довгожданна,
Задля  якої  варто  жити,
Вона  -  моя  кохана,
Кого  до  смерті  буду  любити.
Але  поки  що  на  самоті,
Прокидаюсь  день  за  днем,
Щодня  гублюся  в  пустоті,
Неважливих  та  дрібних  проблем.
Єдина  втіха,  що  лишилась,
Пишу  вірші,  так,  ніби  я  поет,
Було,  що  рима  мені  снилась,
Я  прокидався  і  складав  сонет.
Ось  так,  чекаючи  кохання,
Не  знаю,  скільки  напишу,
До  чого  дійде  моє  віршування,
Може  я  чиїсь  серця  розворушу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2012