Крилата

Сторінки (29/2864):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Фортунчик

Пісня  
На  день  народження  дитячому  журналові  «Фортунчик»

Коли  встаємо  вранці,
В  тілах  нуртує  кров.
Ми  впевнені  у  собі,
Ми  віримо    в  добро.
Ми  знаєм,  що  робити,  
Як  успіх  свій  знайти,
Бо  нас  журнал    «Фортунчик»
Навчив  до  цілі    йти.  

Приспів:
«Фортунчик»,  «Фортунчик»  –  
Корисний  веселунчик.
«Фортунчик»,  «Фортунчик»  -  
Ти  справді  вірний  друг.
«Фортунчик»,  «Фортунчик»  -  
Звабливий  наш    красунчик.
В  тобі      народна  мудрість
І  український  дух  .  

Навчить  журнал,    розважить,  
У  мандри  поведе,
Про  щось  нове  розкаже,
Із  зіркою  зведе.
Фортуна  –  його    мати,  
Її  робота  –  злет.
Не  дасть  йому  дрімати,
А  скаже:  «Йди  вперед!»



Ніколи  не  забудем
Тебе,  журнале  наш.
На  повні  дихай  груди
І  збільшуй  свій  тираж.  
І  хай  тебе  читають  
У  місті  і  в  селі.
Щасливої  дороги  
І  многих  літ  тобі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835853
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 17.05.2019


ЗУСТРІЛА

ПІСНЯ  (для  презентації  моєї  книги  "Львів,  Київ,  Манчестер")

Це  магія  чаклунки
Чи  долі  феєрверки?
Були  його  цілунки  
Солодші  від  цукерки.  
Слова  –  привітні  гості,
Минуле  шматували,
Несли  тепло  крізь  простір
І  душу  зігрівали.


Приспів:
Вона  його  зустріла
у  Львові,
Коли  душа  стогнала  
Від  болю.
Коли  «бувай»  сказала
Любові,
Вона  його  зустріла  у  Львові.

І  темне  стало  білим.
І  хмари  посходили.
Птахи  на  гілля  сіли.
І  співом  світ    залили.
І  все  довкола  стало
Веселим  і  казковим,
Святкові  лати  вбрало
З    узором    веселковим.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835842
рубрика: Вірші, Авторська пісня
дата поступления 17.05.2019


ПІСНЯ ПРО ЧЕРКАСИ

Жили  у  цьому  місті    козаки
Й  вожак  їх  славний    –    Байда  Вишневецький,  
Вони  у  давні,    у  важкі  роки  
Поборювали  війська  чуженецькі.

Тут  Залізняк    із  Гонтою  ходив.
Тарас  Шевченко  курсував  стежками.  
У  домі  тому,  де    у  друзів  жив,  
Музей  із  Кобзаревими    книжками.

Тут  Симоненко  біль  і  славу  жав,  
Його  тут    доля  до  пера  позвала.
Тичина  в  місті  цім  не  раз  бував,  
З  театром  Заньковецька  виступала.

Тут  чайка    рибу  ловить    у    ріці.
А  сосни  в  парку  труть  людські  печалі.    
У  бронзі  тут  поети  і  борці,  
І  гривня,  і  сова  на  п’єдесталі.  

Варенику  тут  пам’ятник  є  теж.  
Жили  тут  здавна  укри,  то  й  не  диво.
Тут  рідну  мову  люблять  до  безмеж.  
Життя  текло  тут  і  тече        бурхливо.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835646
рубрика: Вірші, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 15.05.2019


В КИЄВІ (пісня)


Де  такі  ще  вулиці  широкі,
Так  каштани  йдуть  у  па-де-де,
Де  серця    так  розбивають  спокій,  
Як  у  місті  Києві  це?    Де?

Приспів:
В  Ки-є-ві  небо  таке  голубе.
Ки-є-ве!  Як  не  любити  тебе?  

Де  ще  стільки  сквериків  і  парків,  
У  яких  гуляй  хоч  до  зорі,
Кисень  пий  без  міри  і  без  чарки,
Гобелен  плети  із  квіток-мрій?

Приспів.

Де  ще  річка  вміє  так  у  танці
Йти  крізь  місто  і  через  віки,  
Віра  так  горить,  як  сонце  вранці,
Гріє  душу,  тіло  і  роки?

Приспів.

Де  такі  ще  златоверхі    храми
І  вода  так  з  водограєв  б’є?
Де  такі  красиві  панни  й  дами,  
Як    оті,  що  в  місті  Кия  є?

Приспів.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835437
рубрика: Вірші, Авторська пісня
дата поступления 13.05.2019


Містові

ПОЛТАВА

Давно  в  це  місто  люди  є  заселені.  
Давно  це  як?  А  декілька    століть.
Воно  улітку  потопає  в  зелені,  
А  восени  –  у  золоті  стоїть.  

Тут  сам  Мазепа  міряв  землю  кроками.
Тут  мислив,  як  країну  зберегти.
Нас,  спадкоємців,  збагатив  уроками
І  прагне  днесь  від  хиб  застерегти.

Приспів:  
Полтава,  Полтава,
Край  козацький,  
України  слава.  (2  рази)

Чурай  Маруся  тут  крутилась  дзиґою,
Пісні  складала  –  досі  ще  живуть.  
Це  місто  Котляревський  вславив  книгою.
І  Гоголь  тут  розпочинав  свій  путь.

Душевні  тут  віряни  і  священики.
У  парку  соловей  гніздо  тут  в’є.  
Тут  сало,  галушки  їдять,  вареники.
Свині  й  галушкам  пам’ятники  є.    

Приспів.

Тут    Гоголю,  Шевченку,  Котляревському  
Є    постаменти,  й  Пушкін  честь  здобув.
Тут  в  уряді  ,  у  давнім,  в    УНР-ському,
Петлюра  Симон  головою  був.

Альтанка  є  така  -  до  зір  здіймається.
В  неділю  дзвін  тут  кличе  люд  у  храм
Це  місто  –  казка,      квітне,  розвивається,  
Несе  надію  доням  і  синам.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835056
рубрика: Вірші, Авторська пісня
дата поступления 09.05.2019


ВОНА МЕНІ

Вона  мені  і    квіточка  у    лузі,  
І  жито  в  полі,  і  сосна  в  бору,
І  двір,  і  в  ньому  спів  пернатих    друзів,  
Їх  «тьох-тьох-тьох»,  і    «ців-ців-ців»,  і  «кру».    

Вона  мені  і  зірочка  небесна,  
І  гобелен  з  метеликів  і  трав,
Сніжисті  зими  і    квітучі  весни,
Величне  море  і  скромненький    став.

Обійми  мами,  татові  коліна,  
Примовки  діда,  бабці  вишиття.
Вона  –  це  ненька,    рідна  Україна,
Яку  люблю  я,  мов  саме  життя.

Дитячий  вірш

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832775
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.04.2019


КВІТЕНЬ ПРИЙШОВ

Зацвіла  алича  під  вікном.
Небо  випхало  носа  з-під  хмари.
Сонце  жовтим  лискучим  сукном
Вкрило  вулиці,  сквери,  бульвари.

Джміль  зірвався,    покинув  свій  сон.
Вчувши  запах  Весни  у  повітрі.  
Заспівали  птахи  в  унісон,  
Загойдалося  віття    на  вітрі.

Став  в  чорнильницю  срібла  налив.
Взяв  перо,  пише  вірші  курсивом.
П’є  мурашка  нектар  із  трави.
Все  таке  непідробне,    красиве.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831760
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 05.04.2019


ЛЮБИТИ

День  любити,  сонячне  проміння,  
Неба  незрадливу    голубінь,
Сяйво  зір  і  місяця  світіння,  
Гір  шпилястість  і    річок  глибінь,

Матір  ту,  що    серцем    долю  шила,
Край,  в  якому  Бог  родитись  дав,
Мову,  що  нам  пращури  лишили,
Пісню,  що  живильна,  мов  вода.

Волю,  мов  птахи  політ,  любити,  
Честі  за  грудиною  серцебиття.
Бо  любити  все  це  –  значить  жити,  
Бо  лише  в  любові  –    смисл  життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831457
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.04.2019


ДРУЖБА

         ДРУЖБА
                         I                                      
В  Іринки  у  класі  два  друга  було:
Відмінник  Олесь  і  нездара  Павло.
До  школи  й  зі  школи  вони  з  нею  йшли,
Портфель  їй    по  черзі  обидва  несли.
Олесь  так    красиво  зажди    говорив,
Слова,  мов  бальзам  дорогий  в  душу    лив,
Поважно  ходив.  А  Павлусик  скакав  
І  часом,  було,  кулаки  розпускав.
Олена  Петрівна  кричала  не  раз:
- Ну,  що  ти  за  хлопець!  Ганьбиш  увесь  клас!
Глянь,  Павле,  на  Леся.  Не  треться  до  стін.
Завжди  акуратний  і  ввічливий  він.
З  тобою  ж  що  день  –  то  проблеми  нові:
То  шибка  розбита,  то  бійка  в  траві.
Лесь  чує  це,  сяє,  мов  сонце  ясне.
Обличчя  ж  Павла,  наче  хмара,  сумне.
                                                   II
Зібралася  трійця  одним  літнім    днем
В  дворі,  щоби  в  ігри  пограти  з  м’ячем.
Як  збилися  хмари  у  небі  густі,
Додому  зібралися  друзі  тоді.
- Я  м’яч  понесу,  -  тут  Олесик  сказав.
- Бери,  -    каже  Іра.
Павло  промовчав.
Ось  рушили  діти.  Собака  прибіг.
Став  гавкати,  зуби  оскалив  свої.  
Іринку  очима  лихими  пропік.
Олесь  м’яч  покинув,  додому  утік.
Дівчатко  ридає.  Собака  гарчить.  
Павло  поміж  ними  стає  у  ту  ж  мить.
З  кишені  печення    якесь  дістає,
Собаці  отому  страшному  дає.
- Стій  тихо  позаду,  -  Ірині  кричить.
А  тут  вже  якийсь  чолов’яга  біжить.
Ошийник  тримає.  «До  мене,  Палкан!»  -  
Горлає    і  б’є  у  долоні  цей  пан.
Собака  покинув  дітей  і  побіг.
А  в  Іри  обличчя  бліде,  наче  сніг,
І  очі,  мов  зорі,  що  світять  вночі.
Постукав  легенько  її  по  плечі.
Ірина:
-        А  знаєш,  ти  друг  –  вищий  сорт!
Приходь  у  неділю  до  мене  на  торт!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830197
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.03.2019


А ВЖЕ ДУША

Ще  сонце  гріє    так  дитиняче,  так  ніжно,
Так  блякло  променем  розписує      блават.
Ще  тільки  пролісок  розквітнув  і  підсніжник,  
Ще  тільки  де-де  зачупринилась  трава.

Ще  не  вернувся  навіть  з  ирію  лелека,
Ще  у  ставку  не  чути  квакання    ропух.
Ще  в  змія  спеки  міцно  стулена  пащека.
Ще  не  збира  у  череду  корів  пастух.  

Ще  ліс  стоїть,  мов  гот,    у  чорному  костюмі,  
Ще  лиш  в  думках  весна  виношує  свій    хіт.
А  вже  душа  в  якомусь  легкому  безумі,
Напнула  крила,  йти  готова  у  політ.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829994
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 22.03.2019


НЕВЖЕ ПРИЙШОВ ЦЕЙ ЧАС?

Невже  воно  минулося,  
Тріснуло,  як  бульбашка,  
Стерлося,  як    губка  до  миття  посуду,  
Списалося,  як  олівець,  
Втекло,  наче  хмара  від  вітру,  
Щезло,  мов  дим  в  обширі,  
Відцвіло,  як  луг  восени,  
Відірвалося,  як  жовтий  лист  від  гілки,
Пішло,  як  молоді  літа,
Згубилось,  наче  слід  після  дощу?
Невже  воно  вмерло  –  
Таке  високе,  могутнє,  пульсуюче,
Таке  незбагненне,  дивне,  невипите,
Солодке  й  гірке,  мов  шоколад,  
Таке,  здавалося  б,  вічне?
Воно  більше  не  пускатиме  з  лука  стріл  в  моє  серце?
Не  спікатиме  мою  середину?
Не  плестиме  надій    із  залишків  ниток?  
Не  рватиме  крил  і  не  підійматиме  їх?
Не  селитиме  сонце  в  моїх  очах?
Невже  настав  цей  час,  коли  я  маю  закопати  його  в  землю  і  поставити  над  ним  хрест  із  табличкою  «Народилось,  жило  й    відійшло»?
20.03.19

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829955
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2019


ПЛАЧЕ МАТИ (пісня)

1.  Плаче  мати,  від  сльозин
Все  лице,  мов  випік  хто.  
Був  один  у  неї  син  –  
Не  вернувся  із  АТО.

Добровольцем  він  пішов
Боронити  край  верби.
Там  сепар  його  знайшов,  
Тіло  кулею  пробив.

ПРИСПІВ:
Не  рви,  матусю,  жалем  сни.
Твій  син  пішов  одразу  в  рай.
Героєм  був,  пишайся  ним.  
За  нас  поліг    і  рідний  край.  

2.  Був  у  мами  син    –  нема.
В  дім  ніколи  не  прийде  –  
Ні  як  витиме  зима,  
Ні  як  вишня  зацвіте.

Нині  там    його  лице,
Де  небесний  сад  і  луг.
Заслужив  на  місце  це,
Воздадім  йому  хвалу.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829594
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2019


КОЛИ?

Коли  трава  ця  встигла  прорости?
Коли  цей  крокус  виткнувся  з-під  ґрунту?  
Коли  минуло  сонце  блокпости
Й  дісталось    до  призначеного  пункту  –  
До  того,  що  всі  звуть  його  «Весна»,  
Котра  дарує  окові  етюди?
Коли  це  сталось  –    зняла  лід  Десна,
Набрала  кисню  у  блакитні  груди?
Іду  узліссям  тихо,  наче  кіт,  
У  нагороду  –    спів  пташок  піймала.  
Який  чудовий  (правда,  люди?)    світ!
Лише  б    любов    у  ньому  місце  мала.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829151
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 15.03.2019


РАНОК БЕРЕЗНЕВИЙ

Забив  у  бубон  ранок  березневий.
Відкрило  небо  очі  голубі.
У  біг  пустились  сонцесяйні  леви,
Вступили  сміло  із  пітьмою  в  бій.
 
Пробіглися  по  вулицях  і  скверах,  
З  дворів  злизали  тіні  і  з  і  доріг.
Лишили  лики  в  ріках  та  озерах.
Що  кожен  з  левів  міг  дістать,  оббіг.

Один  з  них  ніс  і  вікно  й  мені  наставив.
Моргнув,  мовляв,  вставай-но,  мий  лице,
Пий  каву  і    берись  мерщій  до  справи.
Країна  і  родина  жде  на  це.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828476
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.03.2019


ТАКЕ

Душа  танцює  
босими  ногами  
По  битім  склі.

Довкола  люди,  
Але  ти  нікому  
Із  них  не  свій.

Весна  промінням
Бомбардує  серце,
А  лід  не  йде.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828195
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 08.03.2019


ДУМАЙ

Хтось  любить  сир,  а  хтось  із  курки  м'ясо,  
Хтось  піки  гір,  а    хтось  морську  глибінь,
Хтось  Приймаченко  любить,  хтось  Пікассо,
Хтось  житній  лан,  хтось  неба  голубінь.

На  заході  живе  хтось,  хтось  на  сході.
Хтось  зводить  дім,  хтось  робить  шоколад.
Хтось  в  шахті,  хтось  працює  на  заводі,  
Хтось  сіє  хліб,  хтось  садить  виноград.

Хтось  любить  пісню,  хтось  смакує  словом,  
Хтось  каву  п’є,  а  хтось  зелений  чай.
Хтось  Києвом  чудується,  хтось  Львовом,
Хтось,  наче  ватра,  хтось,  немов  свіча.

Хтось  президент,  а  хтось  один  з  народу,  
Письменник  хтось,  а  хтось  його    читач.
Зі  знаті  хтось,  хтось  із  простого  роду.
Мов  соловей,  хтось,  хтось  немов    пугач.

Ким  ти  б  небув,  що  б    не  любив  у  світі,
З  неправдою,  зі  злом  не  загравай.
Знай,  час  ніхто  ще  не  впіймав  у  сіті.
Мине  –  підеш  із  чим  за  небокрай?


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827570
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 03.03.2019


А ДЕНЬ ЗЛЕТІВ

А  день  злетів,  як  з  дерева  листок.
Ось  був,    гілками  грав,  горів,  мов  свічка,
Накручував  години  на  моток,  
Допоки  їх    не  відібрала  нічка.

Взяла  –    погризла,  наче  огірки.
Накрила  небо  темною  габою.
На  неї  місяць  виклала,  зірки.
Лягла  під  лісом,  тішиться  собою.

Як  відпочине  трішки  від  турбот,
Почне  тоді  бродити  поміж  хати,  
Одягнена  у  чорне,  наче  гот,
І  сни  усім  охочим  роздавати.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826822
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 25.02.2019


ПАСХА

Ще  два  дні,  думала  бабця  Орися,  і  настане    Пасха  –  світлий  день  Христового  Воскресіння.  Вона  завжди  з  нетерпінням  чекає  на  прихід    цього  свято.  Зранку  йде  до  церкви.  І  хоч  там  не  стоїть,  як  колись  це  робила,  коли  мала  менше  років  і  більше  сил,  а  сидить,  все  ж  вислуховує  Службу  Божу  до  кінця.  Тішиться,  як  мала  дитина,  коли  священик    після  Богослужіння  кропить  свяченою  водою  її  та  все  те,  що  поклала  в  кошик.  
Весь  попередній  тиждень  бабця  Орися  трудилась.  Вона    вимила  посуд,  що  був  у  серванті,  вікна,  вичистила  підлогу,  приготувала  одяг,  в  якому  йде  у  свята  до  церкви,  випрала  рушничок,  яким  накриває  кошик.    Сам  кошик  принесла  з  комори,  вимила  його.  Що  ще  має  зробити?    Пасочку  купить  завтра  в  магазині,  місити  тісто  їй  уже  важко.  Кілька  яєчок  в  холодильнику  лежить,  зварить    та  зафарбує  їх  цибулинням.    Сіль  насипле  в  сільничку,  поставить  до  кошика.  А  от  масла,  сиру,  ковбаси,  шинки  цьогоріч  не    буде.  На  ці    продукти  грошей  немає,  вся  пенсія  пішла  на  ліки  –  хворіла    два  тижні  на    запалення    легенів.    Та  це  не  страшно,  без  цього  всього  можна  обійтись,      головне,  що  вона  ще  живе,  що  подолала  хворобу  у  свої  78,  що  може  ще  чоловіка  могилку    провідати  й  синову.    Господар  сімейства  помер  від  інфаркту  сім  років  тому,  а  син  Микола  загинув  в  АТО  торік  у  45.  Ходила  на  цвинтар  вчора,  зробила  порядок  на  могилах  обох,  поплакала,  помолилась  за  їхні  душі,  квіти  перед  хрестами  в  ґрунт  висадила:    чоловікові  –  жовті  тюльпани,  синові  –  рожеві.  Жаль,  Бог  не  дав  онуків.  Невістка  не  народила,    подалася  до  Риму,  коли  їй  було  ще  тридцять.  Приїхала  тільки  тоді,  коли  її  син    Микола,  загинув,  через  дванадцять  років.  Відбула  похорон,  дев’ять  днів  віддала,  а  тоді  знову  подалася  до  Італії.  Для  кого  заробляє?  Може,    має  когось  там  за  кордоном,    хто  його  знає.  Та  хай  собі  там  живе,  як  знає,  вважає  бабця  Орися.  Бог  їй  суддя.    Невістка  –  не  дочка,  піклуватися  нею  не  зобов’язана.  Добре,  що  хоч  на  похорон  приїхала.  А  ще  пообіцяла  гроші  передати  влітку    –  на  пам’ятник  Миколі.    Витягла  альбом  з  фотографіями,  на  яких  син  –  маленьким,  юнаком,    під  час  весілля  –  з  Галиною.  Так  вірилось  тоді,  коли  одружувався,  що  житиме    щасливо  й  довго,  що  з  Галиною  дітей  народять,  а  вона  буде  з  ними  –  внуками,    гуляти,    книжки  їм  читати    –  не  вийшло.  Загинув  її  Микола  –  єдиний  син,  єдина  надія.    Пішов  за  власним  бажанням  до  армії.  «У  мене  дітей  немає.  Жінка  –  далеко.  Що  мене  тримає,  мамо?  -  мовив.  -  Поїду  на  схід,  захищатиму  кордон  України,  хоч  якусь  користь    принесу».    «А  я?»,  -  спитала  бабця  Орися.  «Ти  будеш  завжди  в  моєму  серці,  мамо.  Хіба  ж    не  ти  мене  з  дитинства  вчила    –  бути  відповідальним,  сильним,  чесним,  любити  Україну?»  Що  могла  сказати  мама  синові  на  ці  слова?  Поблагословила  хлопця,  і  він  пішов.  До  кінця  контракту  залишилося    зовсім  мало  –  два  тижні  –  не  дотягнув.  Убив  його  снайпер  з  гвинтівки,  коли  стояв  на  посту.  Сльози  змочили  обличчя  при  згадці  про  сина.  Не  сяде  з  нею  завтра  за  стіл  її  Миколка,  не  заспіває  голосно  та  протяжно  «Христос  воскрес».  Одна  буде  снідати,  як  і  минулого  року.  Занила  потилиця.    Поміряла  тиск  –  високий,  перевтомилася,  перехвилювалась.  Випила  пігулки,  помолилась  і  лягла  спати.    
На  другий  день  пішла  до    супермаркету,  вибрала  собі  пасочку,  купила  буханець  хліба,  буряків,  капустину.  Принесла  продукти  додому.  Витягла  з  морозилки    кістку  з  м’ясом  (приберегла  до  свята),    зварила  по  обіді  борщ.  Хоч  цим  розговіється  у  свято!      Та    Бог  вирішив  дати  їй  більше.  Прийшла  представниця    від  міської  ради,  принесла  торбину  з  продуктами.  А  там  і  кільце  ковбаски,  і  грудка  сиру,  і  масло,  і  паска  –  гарно  прикрашена,  велика.    Подякувала.  Вклонилася.  «Це  ми  вам  дякуємо..  за  сина,  -  мовила  молода  жіночка.  -  За  те,  що  гарно  його  виховали,  за  те,  що  він  пішов  боронити  наш  край.    Тримайтеся.  Ми  про  вас  пам’ятаємо.  Приходьте,  якщо  будуть  якісь  проблеми».  
   На  другий  день  встала  раненько,  склала  кошик,  помолилася  Богу  –  й  до  церкви.    Відбула  Службу  Божу,  подякувала  Богові  за  все,  що  дає,  і  пошкандибала  додому.  Лише  сіла  за  стіл,  щоб    з’їсти  свячене,  як  тут  дзвінок  у  двері.  Поглянула  у  вічко  –  хлопці  у  військових  формах.  Впізнала  їх  –  були  на  похороні  –  побратими  Миколи.  Відчинила  двері  –  обійняли,  поцілували,  сумку  з  харчами  занесли.  А  у  ній  –  і  чай,  і    кава,  і  цукерки,  і  ковбаска,  і  сир,  і  шинка,  і  навіть  хустина.  «Дякую,  дорогі!»  «Це  ми  вам  дякуємо..  за  сина».  Розказав  один  з  них  –  Микита,  що  в  той  день,  коли  Микола  загинув,  він  мав  стояти  на  посту,  але  його    живіт  прихопив,  тож  він  попросив  Миколу  заступити  на  варту  замість  нього    хоч  на  дві-три  години.  Той  навіть  не  роздумував,  погодився.  «Тепер,  -  сказав  Микита,  -    відчуваю  свою  вину…  Пробачте  мене,  мамо..».    «Хіба  ж  ти  винен,  сину,  що  так  сталося?  Сепаратист  убив  його,  не  ти.  Не  картай  себе.  Того,  що  сталося,  вже  не  змінити.  А  в  тебе  є  діти?»  «Є.  Донька».  «Бог  залишив  тебе,  щоб  ти  піклувався  про  неї».    «Не  знаю.  Може,  й  так.  Ну,  ми  підемо.  Маємо  ще  в  одне  місце  заїхати».  «Ідіть,  хлопчики!  Хай  Бог  вас  благословить.  Дякую,  що  відвідали».  «Залишу  вам  свій  телефон,  -  мовив  Микита.  –    Якщо  щось  треба  буде,  телефонуйте!»  «Добре».  Пішли.  Поміряла  хустку  -  гарна.  Колись  вдягне  до  церкви,  може.  Запхала  продукти  до  холодильника  –  надовго  їй  буде.  Поснідала.  Тільки  прилягла,  щоб  відпочити,  аж  тут  дзвінок  –  Галина,  невістка,    з  Італії  дзвонить.  Привітала  її  зі  святом.
- Влітку  приїду,  -  мовила.  –  Будемо  пам’ятник  ставити  вдвох,  поживу  у  вас  тиждень-два,  якщо  приймете.
- Та  як  ,  доню,  не  прийму?  Приїжджай.  
- Може,  вам  грошей  вислати?  Як  у  вас  із  фінансами?
- Все  гаразд.  Продуктів  –  повен  холодильник.  Не  турбуйся.
- Тоді  до  зустрічі.
- Чекатиму!
Знову  витягла  альбом  зі  світлинами  сина.  Дивилась,  говорила  зі  своїм  Миколкою.
-  Обіцяв  мені,  синку,  що  будеш  мати  завжди  мене  в  серці.  Стримуєш  обіцянку.  Молишся  там,  у  небі,  за  мене,  не  залишилась  я    в  свято  без  опіки.  Дякую  тобі,  любий  синочку  І  Тобі,  Боже,  дякую,  і  всім  добрим  людям  на  землі  дякую.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826615
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 23.02.2019


БУДІТЬ ДУМКИ

Будіть  думки,  даруйте  добре  слово  світу,
Засійте  ним  міста,  і  села,  і  луги.
Виймайте  тіло  із  байдужості  граніту
І  сонце  з  душ,  зігрійте  обшир  навкруги.

Планеті  нашій  не  шкодуйте  свого  світла,
Вона  стомилася  від  тяготи  пітьми.
Зробіть  усе,  щоби,  немов  весна,    розквітла,  
Де  вирви  зяяли  від  мін  –  зродився  мир.  

Так  добре  це,  як  дневі  спів  дарує  пташка,  
Бринить  бджола,  сміється  річка,  мов  дитя.
Як  ліс  шумить,  танцює  з  вітром  вальс  ромашка,
Тримає  людство  на  міцних  руках  життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826571
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 23.02.2019


Чи знає П…?

Чи  знає  П..тін,  як  болить  душа
У  мами,  що  дитину  загубила,
Як  жаль  її  з’їдає,  мов  лишай,
Який  прибрати,  ну,  нічим  не  сила?

Гадав  про  те,  що  стане  він,  двоглав,
Виною    сліз    її,  ночей  безсонних,  
Коли  в  ОРДЛО  дарунки  щедрі  слав    –  
Матеріалів  смертоносних  тонни?

Чи  уявляв  який  це  справді  жах,  
Як  рвуть  з  корінням  мамину  надію?
Хай    проклятим  той  буде  у  віках  
Хто  смерть  у  світі,  мов  пшеницю,  сіє.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826342
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 21.02.2019


Вона прийде вже скоро

Зима  ще.    Лютий.  Все  довкола  біле  –  
Сиди,  ліси  і  ниви,  і  луги.
Льоди  у  грудні  ще  на  ріки  сіли
І  думають,  тут  житимуть  віки.

Але  весна  уже  зі  сну  збудилась.
Готова  йти  душа  її  в  політ.
Вдяглася  гарно  і  причепурилась.
Теплом  долонь  бажає  гріти  світ.

Її  зірковий  час  ось-ось  настане  –  
Ведмідь  чекає,  пролісок,  боцюн.
Ще  трохи  –  сніг  зійде  і  лід  розтане,
Зустріне  радо  край  красуню    цю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825483
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 14.02.2019


Жду весну

В  п’єсі  «Рік»      ще  зима  грає  роль  головну.
Свою  силу  й    харизму  показує  люду.
Та  весна  уже  воду  готує  човну,  
Топить  подихом  лід,  сніжну  плівку  і  груду.

Нові  весла  замовила  –  поштою  йдуть,
Вишиванку,  спідницю,  сап’янці    червоні.
Скоро,  скоро  приїде,  дерева  вже    ждуть,
Простягають  до  неї  смолисті    долоні.

Про  прихід  її  полю  розказує    гном,
Птах  дарує    їй  арії    мецо-сопрано.  
Жду  на  неї  і  я,  відчинивши  вікно,
Каву  в  кухні  для  двох  нас  готуючи  рано.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824706
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 09.02.2019


ТАК БУДЕ

Зайшло  до  хати  сонце,  гріє  
Потужніше  від  батарей.
Душа  від  радості  аж  пріє.
Танцює  ямб  у  ній,    хорей
У  парі  з  правдою  і  честю,  
Надія  йде  у  па-де-де.
І  віриться,  на  перехресті
Добра  і  зла,  добро  пройде.
Під    сонцем  правди  заблискоче,
Здійме  звитяжні    прапори.
Так  буде,  бо  так  серце  хоче,
Бо  так  Господь  велить  згори.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824645
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 08.02.2019


СЕНС ЖИТТЯ

У  чому  сенс  є  –  у  світі  жити?
У  цьому,  мабуть:  цей  світ  любити,  
Любити  небо,  луги  та  море,  
Бурхливі  ріки,  високі    гори.  
Любити  сонце  і    ліс  розлогий,  
Людей  любити,  любити  Бога.  
Любити  зорі  і  спокій  ночі,  
Слова  барвисті,    думки  пророчі.
Любити  пісню,  дерева,  квіти
і  те,  як  щиро  сміються  діти.  
Любити  овоч,  що  в  полі  родить,  
Себе  любити  і  день,  що  сходить.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824305
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.02.2019


ХТО?

Хто  є  той  лідер,  той  вожак,  
Що  поведе  нас  за  собою,
Не  зрадить,  не  програє  бою,  
Не  всадить  гострого  ножа

У  груди  Неньки,  що  колись
Свої  шляхи  йому  відкрила,  
Точила  розум,  плела    крила,  
Благала,  стогнучи:  «Молись

За  волю  й  міць  в  моїй    ході,
За  сяйво  в  погляді    і  в  серці,
Будь  повсякчас  зі  злом  у  герці,
Не  здай  в  ясир  мене  орді.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824161
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 04.02.2019


Такий це сніг

Такий  цей  сніг  довірливий,  беззубий.
Так  тулиться  дитинно  до  землі.
Цілує  гілля,  що  замерзло,  в  губи,
Співає  світу  пісеньку  без  слів.

Людей,  що  йдуть,  запрошує  до  танцю.
Біжить,  немов  до  пишних  трав,  вівця.
Не  втомлюється  він  від  реверансів,
І  компліменти  сипле  без  кінця.

Такий  він  чистий,  як  душа  маляти,
Радіє  щиро,  що  живе  у  дні.
Не  зна  про  те,  що  десь  сумує  мати,  
В  якої  син  загинув  на  війні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823535
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 31.01.2019


Свята зимові

1.Свят  у  зими-чарівниці  за  край.
В  грудні  приходить  святий  Миколай.
Дітям  дарунки  кладе  до  голів.
З  неба  на  конях  іде  до  землі.

2.  Січень  веде  Новий  рік  в  кожен  дім.
Пахне  живицею,  весело  всім.
Фрукти  заморські  лежать  на  столі.
Простір  світліє  від  сонячних  слів.

3.  Вечір  Святий,  страв  у  нім  досхочу.
Вносить  господар  сніп  жита,  свічу.
Дружно  родина  сідає  за    стіл.
Крутиться  радість  хутчіше  від  бджіл.
Красить  будинок    вінок  голосів.
Бога  Ісуса  вітають  усі.

4.  А  на    Різдво  йде  до  церкви  рідня.  
Славить  Ісуса  в  молитвах,  піснях.
Потім  їсть,  сир,  холодець,  ковбасу.
Настрою  каже  своєму:  «Вальсуй!»  

5.  На  Василя  хлопці  йдуть  табуном,
Дім  засівають  добірним  зерном,  
Членам  родини  бажають  добра.
Ллють  побажання,  мов  воду  з  відра.

6.    На  Водохреща  вітають    Христа,
Іменем  Трійці  освячують  став
Й  воду  у  діжі  для  треб  по  церквах.
Линуть  щедрівки  по  селах,  містах.

7.    Взимку  багато,  звичайно  є  свят.
Гарний  це  час  для  дорослих,  малят.
Ходять  на  лижах,  на  санках  летять,
Впавши  у    сніг,  від  душі  хихотять.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823450
рубрика: Вірші, Вірші до Свят
дата поступления 30.01.2019


Є ЛЮДИ

Є  люди,  що  завжди  зі  злом    у  протесті
Їм  більше  потрібно  чомусь,  аніж  іншим  –  
Не  благ,  нагород,  але  правди  і  честі,  
Що  кров’ю  омиті,  освячені  віршем.

Є  люди-гіганти  –  не  зростом,  душею.
Несуть  вони  болі  епохи  пудові.
У  них  не  калитка,  а  небо  межею,
Їх    крила  до  злету  всякчасно  готові.

Мечами  січуть  вони  голови  зміям,  
Що  труту  пускають  їх  Мамі  у  рани.
Від  їхнього  кроку  свободою  віє.
Крізь  їхні  серця  проростають  шафрани.

Коли  такі  велети  ходять  між  нами,
Їм  рідко  «Осанна»  співають  в  народі.
Але  як  заснуть  вони    вічними  снами,
Вінки  для  таких  і    промови  у  моді.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823128
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 28.01.2019


ШАНУЙМО!

Шануймо  тих,  хто  ходить  з  нами  по  землі,  
Той  самий  кисень,  що  і  ми,  бере  груди,            
Спиває  з  обширу  і  радощі,  й  жалі,  
Але    сторониться  нашіптувань  Іуди.    

Шануймо  тих,  хто  горя  ближнього  свого
Не  відбива,  мов    футболіст  м’яча  ногою,
У  кого  в  серці  повсякчас  горить  вогонь,
У  кого  слово  (навіть    гнійну!)  рану  гоїть.

Кому  не  жаль  за  край  віддати  і  життя,  
Кому  миліша  воля,  аніж  ситі  кліті.
Шануймо  їх,  допоки  з  нами  хліб  їдять.
А  не  тоді,  коли  застигнуть  у  граніті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822950
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 27.01.2019


Що краще?

Росли  в  саду  дві  яблуньки.  Одна  була  низькоросла.  На  ній  за  літо  небагато  яблук  виросло,  але  ті,  що  зросли,  були  великі,  солодкі  та  соковиті.    Друга  яблунька  була  високою,  розлогою.    На  її  гілках  висіло  багато  плодів,  проте  всі  вони  були  кислі  та  тверді.    Якось  та  яблунька,  що  зародила,  почала  говорити  до  тієї,  що  мала  мало  плодів:
- Чого  ти  стоїш  у  саду,  місце  даремно  займаєш?  Який  хосен  з  тебе  господарю?
- А  такий,  що  мої  яблука  його  діти  радо  їстимуть,  а  твої  –  ні.    Краще  мати  смачне  у    малій  кількості,  ніж  у  великій  –  ніяке.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822389
рубрика: Вірші, Байка
дата поступления 22.01.2019


Ось був він, день

Злизали  світло  сутінки  до  дір.
Сховало  сонце  золоту  голівку.
Чкурнула  пташка  у  свою  криївку.
Осиротіли  вулиця  і  двір.

Ось  був  він,  день,  і  світові  радів  –  
Ході  дорослих,    галасові  діток.
Крутився  вітром  між  хатин  та  квіток.
Здавалося,  він  часом  володів.

Та  вечір-пан  спустився  з  неба  в  гай
На  чорній  сивогривій  кобилиці,
Рукою  дневі  помахав:  «Бувай!
Мій  час  настав.  Твій  вийшов,  білолиций!»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822338
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 22.01.2019


ПОДУМАЙ

Стебло  зламати  легко    цвіту,  
Зчорнити  вимите    лице,
У  душу,  що  відкрита  світу,
Пустити  кулю  зі  свинцем.

Це,  щоб  теплом  когось  зігріти,  
Потрібно  дрова  розпалить,  
Намалювати  серцем    літо,
Під  ноги    килим  простелить.

Перш,  ніж  багнюку  в  руки  брати  ,
Пістоля  ,  гострого    меча,
Постав  собі  на  мозок  ґрати,  
Не  поспішай  рубать    з  плеча.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822061
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 20.01.2019


ЗІЙДЕ!

Зійде  над  краєм  українським  сонце  правди.
Засяє  честь,  неначе  злиток  золотий.
Як  в  опері  "Життя"  без  фальші  грав  ти,  
Як  не  рубав  смереки  ближнім  на  хрести,  
Як  кожен  день  ти  проживав,  немов  останній,  
Як  пив  любов  із  чаші,  а  не  кров  людську,  
Як  підносив  до  неба  серце  на  світанні
І  ніс  молитву  Богу  в  щирім  сповитку,
Як  Дім  любив  свій  так,  як  любить  діток    мати,
Як  зорі  –  небо,  дощ  –  потріскана  земля,
Повік  у  світі  тобі  квіткою  зростати.
Того  ж,  хто  сонце  тінив,  вивергне  земля.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821728
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.01.2019


Дивниця із див

Мороз  надворі,  а  в  душі  –  не  лід,
Фіалка  радо  розкриває  цвіт.
Над  нею  сонце  ранішнє  стає,  
Боцюн  у  сяйві  світла  роси    п’є.

І  хай  мороз  гризе  зубами  ґрунт,
Весна  в  душі  веде  веселу  гру,
В  якій  за  переможницю  любов,
Від  почуттів  тепло,    а  не  від  дров.

Людина  в  світі  –  то  є  диво  з  див.
}q  не  накласти  на  нутро  узди.
Мов  смолоскип  палає  –    від  добра.
І  мерзне  від  байдужості    і  зла.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821631
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 16.01.2019


УСВІДОМЛЮЮ

Усвідомлюю  це,  що  мені  з  ним    ніколи  не  не  бути,  
Що  нас  сонце  не  збудить  промінням  на  ліжку  однім,
Що  пуста  половина  на  ньому  –  мої  атрибути,
Що  довіку  самотністю  пахнути  буде  мій  дім.  

Що  удвох  нам  не  звідати  тайни  прадавнього  лісу,  
Не  закутатись  в  вітер  квітучих    карпатських  вершин.
Не  для  нашої  пари  в  театрі  піднімуть  завісу.
Одне  одним  не  нам  піклуватися  аж  до  морщин.

Усвідомлюю  це.  Ну  хіба  не  тямуща  я,  люди?
Тільки  іноді  в  серці  займеться  від  чогось  вогонь.
І  так  хочеться  вткнутись  лицем  йому  просто  у  груди
І  завмерти,  вслухаючись  в  арію  серця  його.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821397
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.01.2019


ІСУС

Спалило    сонце  чорні  тіні.
Повітря  –    стиглий  ананас.
Ісус  малий  лежить  на  сіні
І  усміхається  до  нас.  

А  дерево    біду  вже  чує  –    
Те,  що  росте  йому    на  хрест.
Під  ним  сьогодні  смерть  ночує
І  гострить  на  Ісуса  перст.

А  він  наставив  очі  світу.
Рости  готовий  для  землі,
Любов  ліпити  із  граніту,
Висвітлювати  очі  млі.

Ослятко  щічки  йому  гріє,
Що  їх    запалюють  вітри.
Тули,  цілуй  його,    Маріє.
За  люд  помре  у  тридцять  три.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820941
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 11.01.2019


РІЗДВО

Різдво  –  то  свято  особливе  –  
Любов  з  добром  ідуть  у    крос.
І  робиться  щось    неможливе  –  
Від  Діви  родиться  Христос.

І  чорне  дерево  біліє,  
Язик  біліє  і  душа.
Суєтність  никне  і      маліє,  
Стрибає  радість,  ,мов    лоша.

Біжать  колядки,  наче  кози,
Серцям  несуть  надії  трос.  
А  в  Мами-України…    сльози,  
Загинув  син  її  в  ООС.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820790
рубрика: Вірші, Вірші до Свят
дата поступления 10.01.2019


БУДЬТЕ, БУДЬ ЛАСКА, ДОБРИМИ!

Люди  з  чубами  чорними,  з  блондо,  рудими,    сивими,
Будьте,  будь  ласка,  добрими,  щирими  і  зичливими.
Ласки  налийте  в  корені  тим,  хто    в  кого    рани  долями,  
Тим,  в  кого  доби  зорані  втратами,  жалем,  болями.  

Люди  зі  сходу  й  заходу,  з  центру  й  південно-селені,
Виростіть  квітку-злагоду,  душі  зціліть  прострелені.
Станьте  лісам  смереками,  рікам,  озерам  –  рибками.
Плесу  небес  –  лелеками,  хатам  із  краю  –  шибками.    

Люди  усіх  народностей,  мов  і    релігій,  можностей.
Ликам  вділіть      природності,  вийдіть  із  пут  тривожності
І  з-під  поли    ворожої,  грійте  в  сердечнім  тостері    
Скиби  любові  Божої,      ними    наситьте  просторінь.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820114
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 04.01.2019


З НОВИМ РОКОМ!

Друзі,  честь  таку  я  маю,  
З  Новим  Роком  вас  вітаю!
Будьте  ви  усі  здорові,  
Мудрі,  сильні,  гонорові,
Винахідливі,    багаті,
До  усяких  справ  завзяті
І  любіть  себе,  родину,
Край  свій  рідний  –  Україну  –  
Щиро,  міцно  і  завзято,
З  книгою  і  автоматом,  
Словом,  працею,  думками,
Так,  як  вас  любили  мами.  
Хай  наш  край,  як  сад  навесні,
Заквітчається,    воскресне!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819743
рубрика: Вірші, Вірші до Свят
дата поступления 01.01.2019


ЗИМА

(дитяча    версія  пісні  «Плакала»  гурту  «Казка»)

1.  Зима  прийшла,  снігом  шлях  весь  за-мела.
Мороз  із  вітром  щипа,  
Ніс  почервонів,
Лице  в  вогні.
А  літо  в  сні,  де    дні  -  
Тепло  морів?
Менше  слів,  більше  рухів.

Врятую  від  стріл  зими  світ  я  хоч  так:
Бабу  зі  снігу  зліплю,
Пісню  заведу  
Про  весняну́
Оту  пор́у,
Як  квіт-не
Все  довкруж.
Менше  слів  більше  діл́а.

Приспів  1:
Прийшла  пора  зима  і  холод  принесла,  
Сніжинок  натрясла,  все  біліється.
Мороз  –    і  дітвора  втікає  зі  двора
І  маминою  ласкою  гріється.  


2.  Сидіти  в  хаті  весь  день  не  буду  я.
Із  друзями    у  саду  
Сніжок  наліпл́ю,  
За  п’ятдесят,
Будем    кидать
І  смі-хом
день  стрясать.
Менше  слів,  більше  діла.

Приспів  2:
Прийшла  пора  зима  і  холод  принесла,  
Сніжинок  натрясла,  все  біліється.
Мороз,  та  дітвора  –  нікуди    зі  двора,  
Стрибає,  ліпить,  бігає,  гріється.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819599
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 31.12.2018


ЛЮБОВ

Любов  –  це  дивне  почуття,  
Горить,    немов  вогонь    у  печі,
Це  присолоджена    кутя,  
Яку  готують    у  святвечір.

Любов  –  бурхливий  водограй,
Тепла    і  світла    ніжний  дотик,
Заквітчаний  весняний  гай
І  «Щедрика»  чотири  ноти.  

Любов  –  то  крила  на  спині,  
То  спалахи  у  біосфері.
Чи  в  рік  змії,  чи  в  рік  свині
Їй  відчиніть  у  душу  двері.

«Щедрик»  -  щедрівка    в  обробці  М.  Леонтовича.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819108
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 26.12.2018


ЖИТТЯ

Життя  таке  крихке,  таке  тендітне.
Висить  на  волосині  повсякчас,
До  сонця  тягне  руки  нині,    квітне,  
А  завтра  смерть  глядить  йому  в  анфас.

Не  кожен  час  свого  відходу    знає,  
За  планом  чи  як-будь  собі  живе:  
Бува,  у  сім  комор  добро  складає,
Бува,    на  вітер  кидає  усе.

Та  скільки  б  не  світила,  гасне  свічка,
І  треба  йти,  і  щось  таке  лишить,
Що  тьма  не  скриє,    не  розмиє  річка,  
Не  з’їсть  іржа,  вогонь  не  спопелить.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818643
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 23.12.2018


ДЗУДЗЯ ТА ПАВИЧЕВЕ ОКО (казка)

                                               ДЗУДЗЯ  ТА  ПАВИЧЕВЕ  ОКО
КАЗКА

Бджілка  Дзудзя    дружила  з  метеликом  Павичеве  Око.  Зранку  вони  вилітали  зі  своїх  будиночків  і  зустрічалися  в  лузі,  де  з  весни  аж  до  осені  росло  багато  різнобарвних  запашних  квіток.  Випивши  з  котроїсь  із  них  солодкого  нектару,  друзі  спочивали  –  лежали,  притулившись  голівками,  у  лоні  якоїсь  великої  квітки  або  вправлялися  у  танцях  (кожен  окремо  і  парою)  чи  літали  наввипередки.  В  товаристві  одне  одного  їм  завжди  було  приємно  і  весело.  У  післяобідній  час  друзі  любили  співати.  Пісенька  «Дякую!»  була  їхньою  улюбленою.  Дзудзя  та  Павичеве  Око,  як  правило,    сідали  на  соняшник  у  полі  чи  на  якусь  найвищу  рослинку  в  лузі  і  дзвінко  тягнули  слова:  

Дякую  ранку,  що  сонце  привів.
Дякую  квітам  полів  і  лугів.
Дякую  небові  за  синяву.
Дякую  краю,  в  якому  живу.

Птахи,  комахи,  звірі,  плазуни,  чуючи  дуетний  спів  метелика  та  бджілки,    зупиняли  свій  хід,  завмирали,  слухали  із  захопленням  і  аплодували  артистам.  Бджілка  з  метеликом    могли  співати    пісню  «Дякую!»  нескінченну  кількість  разів,  якщо,  звичайно,    їм  на  заваді  не  ставав    сильний  вітер  чи  рясний  дощ.  Тоді  вони  розліталися  по  своїх  домівках.    
Якось  у  тому  краю,  де  жили  Дзудзя  і  Павичеве  Око,    оселилась    вивільга.    Вона  збудувала  собі  гніздо  на    верхівці  берези,  наклала  туди  яєць  і  стала  висиджувати  пташенят.  Її  дратувало  те,  що  всі  тварини,  які  жили  довкола,    любили  метелика  з  бджілкою  за  те,  що  ті  у  дружбі  жили,  ніколи  не  тужили  і  гарно  співали,  дратувало  те,  що  дорослі  особини    часто  хвалили  цю  дивну  пару,  ставили  її  в  приклад  своїм  дітям.  Вивільга  хотіла  привернути  увагу  довколишнього  живого  світу  до  себе.  Вона  спробувала  й  собі  заспівати,  але  замість  пісні  з  її  горла  вирвався    різкий  неприємний  звук.    Ті,  хто  його  в  ту  мить  почув,  закричали:  «Фе!».  Розізлилась  пташка  і  вирішила  відімстити  метелику  і  бджілці,  розбити  їх  міцний  співочий  тандем.  
На  другий  день  вона  залишила  яйця  в  гнізді,  прикривши  їх  листям,  сіла  на  найнижчу  гілку  берези  і    стала  вести  спостереження    за  Дзундзею  та  Павичевим  Оком.  Як  тільки  метелик  з  бджолою,  поснідавши  і  натанцювавшись  досхочу,    лягли  спочити  у  високій  траві  між  квіток    конюшини,  вивільга  кинулась  стрілою  до  них.  Та  тільки  розкрила  дзьоба,  щоби  вхопити  Павичеве  Око,  як  Дзюндзя,  миттєво  відреагувавши  на  небезпеку  для  друга,  пустила  їй  в    голову  жало.
- Ой!  –  застогнала  вивільга.  Вона  впала  на  траву,      на  мить  зігнувшись  від  болю,  а  тоді  піднялась  і  полетіла  до  свого  гнізда.  
Павичеве  Око  дивився  перелякано  на  Дзудзю.  Та  лежала  на  листку  конюшині  догори  черевцем  нерухомо.  Метелик  підлетів,  придивився.  На  животі  у  подруги  він  побачив  невелику  дірку.  Павичеве  Око  заліпив  її  глиною,  яку  змішав  зі  своєю  слиною  та  соком  конюшини.  
- Дзюдзьо,  Дзюдзьо,  вставай!  Будь  ласка!  
З  очей  метелика  скотилося  кілька  сльозинок  на  личко  бджоли.  І,  о,  чудо!  Та  відкрила  очі.  
- Ти  жива?  Що  з  тобою?  Звідки  в  тебе  взялася  дірк  на  животі?  Тебе  вивільга  поранила  дзьобом?
- Здається,  я  таки  жива,  друже.  А  дірка  у  мене  тому,  що  із  живота  я  пустила  жало  в  голову    вивільзі.  Вона  ж  тебе  хотіла  проковтнути!
- То  ти  мене  рятувала  і,  рятуючи,  сама  могла  загинути?
- Ну,  так.  Але  ж  ти  мій  друг.  
- Як  я  тебе  люблю,  Дзюдзьо!  Я  понесу    тебе  до  твого  дому  на  своїх  крилах.  Тільки  живи,  прошу  тебе.  
- Якщо  я  не  померла  одразу,  то  вже,  мабуть,    житиму.  Полежу  кілька  днів  у  ліжку,  ліки  поприймаю  і  знову  літатимемо  разом.
- Я  буду  тебе  провідувати.  Сочку  свіжого  тобі  щодня  приноситиму.    
- Гаразд.  
За  кілька  днів  Дзюдзя  одужала  (лікар-дятел,  якого  мама-бджола  викликала  до  доні,    виписав  їй  мазь,  що  допомогла),  і  вони  з  Павичевим  Оком  знову  стали    разом  проводили  свої  дні.  Вивільга  теж  одужала.  У  той  день,  коли  їй  в  голову  ввійшло  жало  Дзюдзі,  почувалася  дуже  зле.  Тож  змушена  була    звернутися  до  лікаря  –  того  д  таки  дятла.  Той  прийняв  її,  витягнув  жало,  помастив  місце  укусу  спеціальним  розчином  і  виписав  рецепт.  Сказав  пити  настоянку,  яку  придбає,  три  дні  тричі  на  день.    На  прощання  добавив:
- Вам  здалося  б  ще,  вивільго,    приймати  ліки    від  заздрощів  та  злості.  Але,  на  жаль,  таких  в  аптеці  не  продають.
Птаха  опустила  голову.  Їй  стало  соромно  за  свою  поведінку.  
- Я  більше  не  бу-ду,  -  мовила,  затинаючись,  -      заздрити  і  зли-тись  на  інших  через  те,  що  вони  кра-щі    в  чомусь  вд  ме-не.  
- Гаразд!  
Через  тиждень  у  вивільги  народились  пташенята.  Вона  годувала  їх  шматочками  диких  яблук  та  груш.  До  метелика  Павиче  Око  та  бджілки  Дзудзя  боялась  наближатись.  Якось,  коли  вивільга  полетіла  за  кормом,    одне  з  її  чотирьох  малят  випало  з  гнізда.  Воно  ще  не  вміло  літати,  лежало  в  траві  під  деревом,  махало  безпорадно  крильцями  і  скиглило.  Метелик  із  бджілкою  неподалік  кружляли.  Вони  побачили  мале,    їм  стало  його  шкода.  В  будь-яку  хвилину  вільженя  міг  з’їсти  якийсь  звір  Підняти    пташа  не  подужали,  але,  сівши  на  гілку  дерева,  голосно  заспівали:

Вивільго!  Ну  ж  бо  додому  гайда.
Впало  твоє  дитинча    із  гнізда.
Щоби  не  сталось  з  пташатком  біди,  
Швидше  його  із  землі  підійми.  

Почула  вивільга  пісню  (була  недалеко),  впізнала  голоси  артистів,  прилетіла.  
- Дякую,  -  сказала  бджілці  та  метелику,  які  пильнували  мале.  –  І…  пробачте  мені,  якщо  зможете,  за  мою  негідну  поведінку  щодо  вас.  
- Добре,  що  все  добре  закінчилось,  -    мовив  метелик.
- Ми  тобі  пробачаємо,  але  поводься  відтепер  гідно,  -  додала  бджола.
- Постараюсь.  Я  перед  вами  в  боргу.
- Та  що  там?  Треба  допомагати  одне  одному.  Бувай!
- Бувайте  Ще  раз  дякую!
Птаха  підняла  своє  малятко  і  понесла  до  гнізда.    Сльози  вини  і  радості  одночасно  полилися  з  її  очей.    Дзюдзя  з  Павичевим  Оком  полетіли  в  поле.  Вони  сіли  на  соняшник  і  стали  співати  свою  улюблену  пісеньку.  Хто  чув,  плескав  у  долоні.    Десь  через  тиждень    вивільга  знайшла  рятівників  свого  маляти  і  подарувала  кожному  з  них    по  картині,  на  якій  був  зображений  луг  з  його  безліччю  різнобарвних  квітів,  а  ще  Дзюдзя  та    Павичеве  Око,  які  танцювали  в  парі.  
- Хто  малював?  –  запитала  бджола.
- Я  сама.
- У  тебе  гарно    вийшло.  Ти  маєш  хист  до  малювання,  -  сказав  метелик.
- Ти  так  вважаєш?
-  І  я  так  вважаю,  -  додала  Дзюдзя.  
-  Рада,  що  ви  так  думаєте.  Тепер  буду  малювати  і  з  радістю  дарувати  свої  роботи  іншим.  
- Успіху  тобі!  –  в  один  голос  скрикнули  друзі-співаки.
- І  вам  успіхів!  Тепер  ми  друзі?
- Так!  Друзі!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818524
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.12.2018


ДОНІ

Така  щаслива  тим,  що  доні  в  мене  є,  
Обидві    добрі,  щирі  та  красиві.
У  їх  тілах  життя  ключем  живильним  б’є
І  мудрість    зріє,  мов  зерно  на  ниві.

Заміжні  нині  вже  і    мамами  їх  звуть
Мої  малі  внучата-пташенята.
З  добром  у  світ    ідуть  і  діточок  ведуть.
Як  бачу  їх,  стає  і  будень    святом.

Так  хочу,  щоби  Бог  крізь  бурі  і  вогні
Проніс  їх  і  зі  цвіту  сплів  їм  долі,
Щоб  сонцем  день  для  них  світився    у  вікні,
Щоб  гідно  свої  виконали  роді.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818460
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 21.12.2018


ЯК ДОБРЕ ЦЕ

Як  добре  це,  коли  з  душі
Крізь  сніговії  та  дощі
Росте  любов,  мов  первоцвіт,
Наповнює  красою  світ
І  на  тонких  своїх  плечах
Тримає  мир,    торує  шлях
Планеті-мамі  до  добра,
Теплом  промінить    з-під  ребра.
І  зле,  як  в  нутряній  оселі
Так  пусто,  сухо,  як  в  пустелі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818308
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 20.12.2018


Пам'яті Василя Сліпака

Він  був…  Він  був?  Він  є  і  буде!
Його  ніколи  не  забуде
Той  край,  в  якому  він  зростав
І  за  який  життя  віддав,
Де  був  з  талантом  він  на  ти.
І  хоч  подався    у  світи,
Поніс  свій  спів  усім  на  родам,
Не  витер    з  дум,    якого  роду,  
Яких  дідів,  батьків  він  син.
Прорвалась  честь  у  нім,  мов  джин,
Як  кров  пролилась  в  Україні,
На  сонце  волі  впали  тіні.
Як  ворог  землю  Кримських  гір,
Донбас,  Луганськ  відгриз,  мов  звір.
Він  на  сторожі  краю  став,
Усе  віддав  йому,  що  мав:
Життя,  зарібок  з  ремесла.
Де  впав…,  калина  проросла.
Глядить…  і  душу  рве  на  шмати,  
Велить  героя  шанувати
І  зміну  виростити  гідну,
Зробити  раєм  землю  рідну.
                                 ***
Позбудьмось  всі  старих  шпалер.
Здобудьмо  те,  за    що  він  вмер.


20  грудня  -  день  народження  всесвітньо-відомого  співака,  Героя  України    Василя  Сліпака.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818297
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 20.12.2018


ЗИМА

Зима  з  небес  спустилась  на  коні.
Домам  подарувала  білі    шапки.
Річкам  пошила    ковдри  льодяні,  
Ґрунтам  зв’язала  зі  сніжинок  тапки.  

Ажурну  горам  кинула  вуаль,
Прикрила  снігом  чорне  тіло  лісу.
А  сад…  Глядіть!  Блискоче,  мов  Ґрааль  –  
Йому  вісонтну    кинула      завісу.

Змінила  все,  де  руку  дотягла.
Так  біло  стало  довкруж  і  так  ладно.
Лише  змінить  людину  не  змогла  –  
Їй  тьма  душі  людської      не  підвладна.
 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818179
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 19.12.2018


ШКІЛЬНЕ ПРИЛАДДЯ (казка)

         Перед  тим,  як  Петрик  пішов  до  першого  класу,  мама  купила  йому  шкільну  форму,  шкіряний  наплічник  з  вибитим  ведмедиком  на  ньому,  зошити,  пенал,  ручки,  олівці  –  прості  та  кольорові,  фарби,  клей,  кольоровий  папір,  пластилін,  альбом  –    для  образотворчого  мистецтва,  лінійку,  гумку.  У  школі  хлопчику  дали  підручники.  Петрик  радів  тому,  що  він  уже  учень,  а  не  дошкільнятко  якесь.    Коли  він  приходив  зі  школи,  то  мив  руки,  обідав,  розповідав  бабусі,  чим  займалися  на  уроках,  а  тоді  вчився  –  читав  склади,  слова  з  вивченими  буквами,  тренувався  писати  букви  або  малював  щось  у  зошиті-чорновику.  У  вихідні  хлопчик  відпочивав  –  гуляв  надворі,  їздив  на  велосипеді  чи  скейті,  грався  м’ячем  –  сам  чи  з  кимось,  дивився  мультики.  
         Якось  у  вихідний,  суботу,  коли    мама  хлопця  на  кухні  готувала  обід,  тато  дивися  футбол  по  телевізору  (приїхав  з  відрядження),  а  Петрик  пішов  на  вулицю,  речі  в  хлопчиковім  портфелі    стали  рухатись.  Вони  штовхали  одна  одну  своїми  боками,  супили  брови,  кидали  злі  погляди.  Кожній  речі  хотілося  мати  більше    місця.    
Зошити  сказали  в  один  голос:
- Ми  заслуговуємо  на  особливе  становище.  Ми  найважливіші  тут.  Петрик  щодень  витягає  нас  і  пише  по  наших  білих  чистих  лінійованих  сторінках  букви,    цифри  і  лінії.  
- Ручка  сказала:
- А  чим  пише?  Мною.  Я  важливіша  за  вас.  Не  було    б  у  нього  мене,  він  би  нічого,  зошити,  на  ваших  сторінках  не  написав.
Олівець  вставив  своє  слово:
- Я  теж  важливий.  Петрик  мною  лінії  різні  робить.  А  як  якась  не  вийде,  то  витре  і  ще  раз  може  накреслити  –  красиво  і  рівно.
- От  ти  вже  й  сказав,  олівче,  про  маю  важливість,  -  мовила  гумка.  –  Без  мене  неправильні  лінії  не  видалити.  
- А  без  мене  їх  рівно  не  накреслити,  -  пропищала  лінійка.  –  Утворювати  прямі,  відрізки,  квадрати,  трикутники,  чотирикутники  та  інші  кутники  –  це  моя  робота.  Я  важливо  пані!
- А  я  даю  притулок  вам,  ручко,  простий  олівче,  гумко  та  лінійко,  -  просичав,  мов  змій,    пенал.  -    Без  мене  наш  господар  довго  б  шукав    вас  у  наплічнику,  та  і  зламатися  ви    могли  б  швидко,  якби  лежали  в  іншому  місці.  
- Пхе!  Я  думаю,  -    сказав  підручник  «Української  мова»,  -    що    я  найважливіший.  Я  вчу  грамоти.  Як  би  Петрик  писав  щось  у  зошиті,  якби  не  вивчив  букви,  які  у  мені  написані,  якби  не  навчився  читати  склади,  слова,  речення  з  моїх  сторінок?  
- Як  би  він  щось  креслив  олівцем  та  лінійкою,  як  би  писав  цифри,  розв’язував  приклади  та  задачі,  якби  не  я?  –  додав  свого  підручник  «Математики».  
Підручники  «Природознавство»  та  «Я  у  світі»  теж  закричали:
- І  ми  важливі!  Ми  даємо  багато  знань!
- Друзі!  Ви  забули  про  нас!  Ми,  кольорові  олівці,  і  ми  –    фарби,  теж  дуже  важливі.  Нами  Петрик  розмальовує  все  на  світі  –  будинки,  квіти,  дерева,  людей  та  інше.  Ми  важливі,  якби  нас  не  було,  на  папері  не  можна  було  відобразити  барвистий  світ.  
- Розмальовує  хлопчик  у  мені,  в  альбомі.  Значить,  я  за  вас  важливіший,  олівці  та  фарби.  –  зауважив  альбом.
- Я  теж  важливий,  з  мене    хлопець  робить  різні    чудернацькі  вироби,  -  сказав  пластилін,  наставивши  червону  голову  з  коробки.  Він  виліплює  тварин,  героїв  мультфільмів,  усе,  що  вчителька  скаже  або  що  сам  захоче.
- Ви  забули  про  нас,  -    мовили  два  друга  –  клей  та  кольоровий  папір.  –  Ми  теж  важливі.  Петрик  робить  з  нас    аплікації.  Недавно    зробив  дуже  гарний  орнамент  у  квадраті  і    подарував  роботу    мамі.    Вона  їй  сподобалась.  
- Я  слухав  вас  уважно,  друзі,    -  під  кінець  промовив    наплічник.  –  Всі  ви  гарно  вихваляєте  себе.  Але  скажіть  мені,    якби  не  я,  то  як  би  вас  міг  носити  до  школи  і  зі  школи  Петрик?    А  ніяк!  Виходить,  я  найважливіший!
- Ні!  Ні!  Ні!  –  закричали  всі  разом.
На  цей  крик  зайшов  господар  усіх  речей  –    хлопчик.    Він  вернувся  додому,  щоб  узяти  м’яч,  хотів  пограти  з  ним  надворі  із  сусідом  Костею.
- Що  сталося?  -  здивувався  Петрик.  -    Чого  ви  кричите?
Наплічник  відповів  на  його  питання:
- Кожна  річ,  що  лежить  у  мені,  каже,  що  вона  найважливіша.  А  я  кажу,  що  я  найважливіший.  Бо  без  мене  всі  ці  речі  не  було  б  у  що  запхати,  не  було  б  як  перенести.  Правду  я  кажу,  Петрику?
- Я  з  тобою  не  можу  погодитися.    Подивіться,  прошу,  усі  на  мене.  
Кожна  річ  витягнула  голову  з  наплічника.
- Хіба  я  можу  сказати,  що  нога  для  мене  важлива,  а    рука  ні?  Або,  що  око  важливе,  а  вухо  ні?  Чи  те,  що  зуби  важливі,  а  язик  ні?  Все,  що    я  маю,  для  мене  важливе.  Очі    для  того,  щоб  ними  бачити.  Вуха  для  того,  щоби  ними  чути.  Зуби  для  того,  щоби  ними  пережовувати  їжу.  Ноги  –  для  ходьби.  Руками  все  роблю.  Так  само  і  ви.  Кожна  річ  має  своє  призначення,  виконує  свою  роль.  Ви  всі  потрібні  мені,  і  всі  важливі.  Отож  не  сваріться,  а  мирно  співіснуйте.  А  я  буду  вас  берегти,  щоби  ви  довго  могли  жити  і  гарно  виглядали.  
- Гаразд,  -  погодились  усі  і  тільки  наплічник  скривився.  
- А  можна  ми  виліземо,  -    мовили  кольорові  олівці,  -  і  потанцюємо  на  килимку  у  твоїй  кімнаті?
- Можна.  Тільки  недовго,  щоби  мама  не  сварила.
- І  ми  виліземо,  -  сказали  зошити.
- І  ми,  -  закричали  підручники.
- Гаразд,  друзі,  виходьте  всі.  Головне,  щоби  ви  в  мирі  жили  і  поважали  одне  одного.
- Тоді  я    теж  потанцюю,  -  уже  веселішим  голосом  проказав  наплічник.
- Танцюй.
Олівці  вискочили  першими.  За  ними  вибігли  книжки,  зошити  і  всі  інші  предмети.  Всі  почали  хихотіти  і  довкруж  Петрика  кружляти.  Наплічник  найвище  підстрибував.  Мама  почула  шум  у  кімнаті  сина  і    зайшла  до  нього.
-  А  чому  це  все  твоє  шкільне  приладдя,  -  запитала,  -  не  у  наплічнику,  а  на  килимку?
- Зараз  зберу,  мамо,  не  серись.  Речі  ненароком  вивалилися.  
- Ну,  ну!  Не  заставляй  мене  на  тебе  сварити.
- Кажу  ж,  зараз  складу  все  швиденько  до  наплічника.
Мама  пішла.  Петрик  мовив:
- Заскакуйте,  друзі,  швидко  до  своєї  хати  і  нічичирк,  а  то  мені  перепаде!
- Добре,  -  мовили  всі  шепотом.  –  Ми  швиденько  займемо  свої  місця.
- Усім  вистачить  місця!  –    тепер  уже  з  теплом    у  голосі  мовили  зошити.  
Речі    забігли  до  наплічника.  Кожна  зайняла  своє  місце.  Більше  вони  між  собою  не  сварилися.  І  Петрик  з  ними  поводився  шанобливо.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817948
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.12.2018


ВОНО

Інколи  воно  таке,  як  сонечко-жучок,  
що  забивається  у    щілину  з  приходом  холодів,    
як  земля,  яку  взяв  в  облогу  мороз,  
як  річка,  яку    товстими  крижаними  грудьми  затулив  лід,  
як  рухи  ведмедя  у  час  зимової  сплячки,  
як  опівнічна  зірка,  що  світить,  та  не  гріє.
А  інколи…  зовсім  протилежне,
коли  пробуджується,
виростає,
мов    зело  навесні.  
Тоді  воно  вилітає  з  грудей,як  вулкан  із  роззявленого  гирла  землі,  
тече  розпеченою  магмою,  
заливаючи    все,  що  трапляється  йому  на  шляху,  
вирує  Ніагарським  водограєм,  
нуртує  Нілом  разом  зі  всіма  його  його  крокодилами  й  акулами,  
грає  Чорним  морем,  
плюскоче    хвостами  дельфінів,  
б'є  крилами    чайок  об  синю  гладь  води,
вибухає  китайськими  новорічними    салютами,  
розцвітає  білими  зірками-нарцисами  в  закарпатському  урочищі  Кіреші  
чи  червоним  лататтям  в  одному  із  таїландських  ставків,    
піднімається  на  найвищу  гору  Карпат  Говерлу  і  кричить,  
кричить  так,  що  чує  весь  світ  –  
ліва  та  права  півкулі  планети,  
всі  шість  материків  та  чотири  океани.  
І  тільки  він  не  чує  того  крику...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817704
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2018


Зайчик та їжак (казка)

                                                                 КАЗКА
Зайчик  Косько  дуже  любив  співати  і  відбивати  ритм  пісні  лапами  по  всьому  тому,  що  трапилось  на  шляху  –    по  дереву,  по  пеньку  (надворі)  чи  просто  по  столі  (в  хатині).  Він  мріяв    про  справжні  барабани  і  палички  до  них,  але  поки  що  мрія  зайця    не  була  реалізована.  Чому?  Бо  його  мама  заробляла  небагато  грошей,  їх  вистачало  тільки  на  їжу,  одяг  та  деякі  побутові  речі.  А  тата  в  зайчика  не  було.  Він  загинув,  як  Косько  був  ще    маленьким.    Якось,  коли  заєць    сидів  у  малиннику  і  співав  пісеньку,  яку  сам  склав,  до  нього  підійшов  незнайомий  їжачок.  Він  сказав:
- Привіт,  зайче!  Співаєш?
- Так.
- А  чому?
- Смішне  питання  –  чому  співаю.    Це  моє  улюблене  заняття.  А  ще  я  люблю  відбивати  ритм  лапами.
- Чув.  В  тебе  гарно  виходить  –  співати  і  відбивати.  А  чому  не  відбиваєш  ритм  на  барабані?  
- Не  маю  цього  музичного  інструмента.  Поки  що.  От  як    зароблю  гроші,  тоді  куплю  барабани.
- А  як  заробиш?
- Та  сам  не  знаю.  Якось  би  треба  заробити.
- У  мене  є  ідея.
- Яка?
- Ти  можеш  організувати  концерт,  виступити  перед  усіма  звірами  лісу  у  неділю  чи  в  якесь  свято  і  попросити  тих,  хто  прийшов,  кинути  у  скриньку  гроші  –  скільки  хто  може.
- Але  на  чому  я  буду    відбивати  ритм?      
- І  на  це  питання  маю  відповідь.  У  мене  є  сусід  –  бобер  Гризик.  Він  неабиякий  столяр,  випиляє  тобі  бубон  з  пенька  якогось  чи  з  колоди  поваленої.
- Ти  його  попросиш  сам?
- Обоє  проситимемо.  Ходи  зі  мною.
- Гаразд.  А  як  тебе,    їжаче,  звати?  Ти  зголосився  мені  допомогти,  а  я  навіть  не  знаю  твого  імені.  
- Мене  звати  Голкун.
- А  мене  Косько.
- Ну,  ось  і  познайомились.  Будемо  друзями?
- Чому  б  і  ні?  Будемо.
Прийшли  вони  до  сусіда  їжака  Гризика.  Той  якраз  відпочивав  після  робочої  зміни  –  сидів  на  дивані,  читав  газету..
- Пане  Гризику,  -  звернувся  до  нього  Голкун.  –  Тут  така  справа…  Говори  сам,  Коську.
- Я  хочу  стати  співаком  і  барабанщиком.
- Ну  і…
- Розумієте,  у  мами  немає  можливості  купити  мені  барабани.
- То  що,  я  маю  тобі  їх  купити?  У  мене  зайвих  коштів  немає.  Троє  діток  годую.
- Та  ні.    Ви  мене  неправильно  зрозуміли.  Я  від  вас    не  грошей  хочу.
- А  чого  ж?
- Він  хоче,  -  перебив  зайця  їжак,  -  щоби  ви  йому  випиляли  барабан  зі  старого  пня  чи  поваленого  дерева,  він  з  цим  барабаном  виступить  перед  звірами.    
- А-а-а!  Випиляти?  Це  я  можу.  Це  мені  під  силу.  Але  цей  барабан  не  звучатиме  так,  як  справжній.  
- Косько  з  ним,  можливо,  виступить  тільки  раз  перед  звірами.  Я  допоможу  йому  організувати  концерт.  Він  збере  гроші  за  виступ  і  купить  за  них  барабани  –  справжні,  професійні.  
- Радий  буду  долучитися  до  цього  проекту.  Зараз  дочитаю  статтю  і  візьмуся  до  справи.  Завтра  до  полудня  прийдете  до  мене.  Думаю,  до  цього  часу  змайструю  річ,  яку  просите.
- Дякую,  -    в  один  голос  промовили  друзі.
- Завтра  подякуєте,  як  забиратимете  барабан.
Пішли  вони.  Не  пройшли  й  двадцяти  метрів,  як  стріли  лисицю.  Та  бігла  стежкою,  і  дзвінок,  який  висів  на  шнурку  у  неї  на  шиї,  дзвонив  –  так  дзвінко,  мелодійно
- Привіт,  руда,  -  мовив  їжак.  –  Куди  поспішаєш?
- На  луг.    Квітів  хочу  нарвати.  У  мами  день  народження  сьогодні.  Хочу  їй  подарувати  букет.
- А  ти  б  не  хотіла  підтримати  виступ  зайця?  Він  буде  давати  концерт  для  звірів  на  галявині  у  неділю.  За  зібрані  гроші  хоче  купити  барабани.
- А  як  я  маю  його  підтримати?  Що  треба  робити?
- Як  що?  Дзвоном  дзвонити  у  такт  пісні.
- Не  знаю,  чи  вдасться  мені.  
- Вдасться.  Приходи  по  обіді    на  галявину,  де  калина  росте,  потренуєтесь  із  зайцем.
- Гаразд.  
Пішли  вони.  Ідуть,  ідуть,  їжак  і  каже:
- Треба  оголошення  написати  про  концерт.  Бо  як  інакше  звірі  дізнаються  про  нього?
- Але  не  всі  вміють  читати.  
- І  то  правда.  Ми  повісимо  оголошення  і  ще  попросимо  сороку,  щоби  та  рознесла  новину  по  лісі.
- Гарно  придумав.
- Звісно.  У  мене  мудра  голова.  Так  каже  мій  тато.
- Вона  в  тебе  і  справді  мудра,  їжаче.  Дякую  тобі  за  піклування.
- Подякуєш,  коли  все  вдасться.  Друзі  друзям  повинні  допомагати,  тим  паче,  таким  талановитим,  як  ти.
- А  хто  оголошення  напише?
- Треба  йти  до  сови.  У  неї  є  комп’ютер.  Вона  набере  текст  і  одразу  видрукує.
- А    сова  нас  послухає?
- Послухає.  Я  їй    два  пряники  принесу.  Вона  любить  ними  смакувати.
-  Де  візьмемо  пряники?
-  У  мене  є.  Мама  спекла.  Ходімо  до  мене,  заодно  познайомишся  із  моєю  мамою.
Вони  пішли.  Дорогою  зустріли  вовка.  Той  сидів  під  своєю  хатою  на  лаві  і,  підглядаючи  в  нотний  зошит,    грав  на  саксофоні.
- Привіт,  вовче  Угу!  –  мовив  їжак.
Вовк  поклав  інструмент  на  лаву,  мовив:
- Привіт,  Голкуне.
- А  ти  чим  день,  тим  краще  граєш.  Що  це  за  мелодія  лунала?
- Мелодія  композитора  Скорика.  
- Гарна  музика.  А  ти  не  міг  би  своєю  грою  на  саксофоні  підтримати  виступ  зайця?  Він  даватиме  концерт  для  звірів  на  сцені  у  неділю.  За  гроші,  які  йому  пожертвують,  хоче  здійснити  свою  мрію  –  купити  барабани,  щоби  грати  на  ньому
- Ну,  якщо  така  справа,  то  підтримаю.  А  що  треба  грати?
- Приходь  по  обіді  на  галявину,  де  калина  росте.  Складемо  спільно  репертуар,  заодно  проведемо  репетицію.  
- Добре.  
Друзі  пішли.  Через  десять  хвилин  вже  були  у  їжаковій  хаті.
- Мамо,  -  мовив  Голкун,  -  можна  мені  взяти  два  пряники?
- Ти  ж  тільки  годину  тому  попоїв.
- Та  я  не  для  себе,  я  для  друга  хочу  взяти  –  для  зайця.  Познайомся,  до  речі.  Його  звати  Коськом.
- Дуже  приємно,  -    мовила  їжачиха.  –  А  мене  звати  тітка  Їжа.
- Добридень,  тітко  Їжо.
- Добридень,  Коську.  Візьми  для  друга,  -  звернулася  до  сина,  -    пряники.  Вони  у  кухні  на  столі  лежать  у  мисці.
- Дякую,  матусю.  Я  візьму,  і  ми  підемо,  у  нас  ще  багато  справ.
- Довго  не  гуляй.  Вертайся  додому  за  дня.
- Так  і  зроблю.
Пішли  друзі  до  сови.  Та  прийняла  їх  радо.  Взяла  два  пряники,  набрала  на  компі  оголошення  і  надрукувала  його  на  трьох  аркушах  паперу.    Зміст  його  був  таким:
Дорогі  звірі!
У  неділю,  опівдні,    на  галявині,  де  росте  калина,  відбудеться    благодійний  концерт.  Виступатиме  заєць,  лисиця  та  вовк.      Хто  захоче,  кине  у  скриньку  гроші.  Ці  гроші  підуть  на    здійснення  мрії  зайця  Коська  –  купівлю  професійних  барабанів.
Чекаємо!
Друзі  взяли  оголошення  і  розвісили  у  місцях  найбільшого  скупчення  звірів  –  біля  старого  дуба,  де  відбуваються  збори  звірів,  біля  малиннику  і  біля  річки.  .  
По  обіді  заєць,  їжак,  лисиця  та  вовк  зібралися  на  галявині,  де  росла  калина.  Домовились,  що  заєць  заспіває  сім    пісень  –  ті,  які    вміє  грати  на  саксофоні  вовк.  Провели  репетицію.  Після  третьої  спроби  все  вдалося.  Навіть  лисиця,  яка  не  мала  ідеального  слуху,    попадала  в  у  ритм  пісень.  Їжак  плескав  лапами.    До  неділі  залишалося  п’ять  днів.  Вирішили,  що  будуть  щодня  збиратися  по  обіді  й  проводити  репетиції,  щоби  на  концерті  гарно  заграти.  На  другий  день  їжак  та  заєць  прийшли  до  бобра.  Той  витесав  барабан  і  віддав  його  зайцю.
- Дякую,  -  сказав  Косько.  –  Приходьте,  пане  бобре,  в  неділю  на  концерт.  Гроші  не  треба  кидати  в  скриньку,  ви  вже  свій  внесок  у  справу  зробили.  І  дітей  беріть  зі  собою.  Буде  цікаво  та  весело.
- Гаразд.  Гаразд.  Щось  і  я  вкину.  Не  такий  вже  я  й  бідний.  
- Бувайте!  Чекатимемо  вас!  –  мовив  їжак.
- Бувайте!  Хай  щастить  тобі,  зайче!
Останню  репетицію  звірі  робили  довго.  Хвилювалися.  Але  все  вийшло  добре  в  неділю.  На  галявині  зібралося  багато  звірів.  Прийшли  навіть  із  сусіднього  лісу  деякі.  Артисти  ні  разу  не  збилися.  Виконали  навіть  два  номери  на  біс.  Зайчик  заспівав  без  музичного  супроводу  пісню  «Ой,  на  горі  жито.  Сидить  зайчик».  А  вовк  заграв    «Мелодію»  Скорика.  Звірі  були  зворушені  виступом.  Вони  накидали  багато  грошей  у  скриньку,  яку  виставив  їжак.  Цих  грошей  вистачило  і  на  барабани,  і  на  новий  одяг  для  зайчика.  Мама  Коська  розплакалась.  
- Чого,  ти,  матусю?  Тепер  ми  не  бідуватимемо.  Я  вивчу  багато  пісень,  навчуся  гарно  грати  на  барабанах,    буду  виступати  –  у  нашому  лісі  й  інших  теж.  Візьму  участь  у  конкурсах.  Все  буде  добре
- Я  плачу  від  радості.  Ти  в  мене  такий  хороший.  Весь  у  батька.  Як  би  він  пишався  тобою,  коли  б  побачив  сьогодні.
- Він  бачить,  мамо,  з  неба  бачить.  
- І  то  правда.
З  тих  пір  зайчик  став  відомим.  Його  запрошували  на  концерти.  Інколи  він  виступав  сам,  інколи  з  лисицею  та  вовком.  Взяв  також  участь  у  кількох  конкурсах,  здобув    нагороди.  Першу  медаль,  яку  отримав,  він  відніс  їжакові.  
-  Бери.  Це  мій  подарунок  тобі.
-  А  не  шкода?
Ні.  Якби  не  ти,  друже,  я  б,  мабуть,  ніколи  не  реалізував  свою  мрію  стати  артистом,  музикантом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817682
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.12.2018


Улянка та краб

Краб  із  моря  виліз    зранку.
Там  зустрів  малу  Улянку.
Сів  на  ногу,  мовив:
- Ssory.  Чом  на  суші  ти,  не  в  морі?
- В  воду  лізти  я  не  смію,  
Бо  ще  плавати  не  вмію.
Вмію  лиш  до  п’ять  лічити.  
- Можу  я  тебе  навчити
Плавати.  Це  просто  й  ладно.
А  лічити  мабуть  складно!    
- Ні.  Поглянь.  Пташки  летять.
Раз,  два,  три,  чотири,  п’ять.  
Повтори  за  мною,  крабку.
- Раз,  два,  три  і  ставлю  крапку.
Далі  я  не  пам’ятаю,
Бо  слабеньку  пам'ять  маю.
Кину  в  воду  тіло  куце.
Ти  дивись,  як  я  роблю  це,
Як  тримаюсь  у  водиці.
Вчись  у  мене,  білолиця.
Мама  тут  прийшла,  сказала:  
- З  ким  це  ти  так  розмовляла?
- З  крабом.  Плавать  брався  вчити.
Я  його  –  до  п’ять  лічити.  
- Втямила?  
- Не  дуже  ще…  
- Він  навчивсь?
- До  трьох  лише.
- Ну,  ходи  зі  мною  в  воду,
Поки  Бог  дає  погоду.
Буду  руку  підставляти
Під  живіт,  тебе  тримати.
Розганяй  руками  хвилі,
Наче  пташки  легкокрилі
Синю  вись  у  день  погідний.
Вмію  я!  Навчилась,    рідна.  
Слухала.  Не  лінувалась,
А  тепер  потренувалась.  
Краб  підплив  до  Улі  ближче.
-  Вчися  рахувать,  дружище!








                 




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817538
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.12.2018


РІЗДВЯНА КАЗКА

В  одній  країні  йшла  війна.  Довго  йшла  –  сім  років.  Багато  людей  загинуло,  багато  отримало  каліцтво.  Деякі  позбулися  своїх  міст  та  сіл,  бо  їх  окупував  ворог.  Деякі  –    жител,  бо  вони  були  зруйновані.  Багато  хто  змушений  був    оселитися  в  чужих  місцях,  в  тих,  де  не  велися  військові  дії.    
Родина  Лесі,  що  жила  в  невеликому  містечку,  за  п’ятдесят  кілометрів  від  лінії,  де  велися    час  віл  часу  бої,  не  виїхала.  Хто  така  Леся?  Дев’ятирічна  дівчинка,  що    навчалася    у  4  класі.  Як  навчалася?  Гарно,  старанно.  А  ще  вона  була  дуже  доброю,  жила  з  усіма  близькими  і  знайомими  їй  людьми  в  мирі,  допомагала  батькам  –    мила  посуд,  виносила  сміття,  підливала  вазони,  ходила  в  магазин  за  продуктами  і  таке  інше.  У  вільний  час  дівчинка  дуже  любила  читати  книги.  Особливо  її  захоплювали  казки  та  фантазійні  історії.    
Наближалося  Різдво.  Родина  готувалася  до  цього  великого  свята.  Дідусь  витягнув  із  комори,  що  містилася  в  підвалі  їхнього  п’ятиповерхового  будинку,  штучну  ялинку  й  заніс  її  до  квартири.  Леся  з  мамою    її  гарно  прикрасили  іграшками  та  гірляндами.    Напередодні  зробили  генеральне  прибирання,  кожен  у  своїй  кімнаті,  Мама  з  татом  закупили  необхідні  продукти  для  зимових  свят.  
У  Святвечір  приготували  дванадцять  пісних  страв  згідно  давньої  традиції.  Чому  дванадцять?  Бо  в  році  є  дванадцять  місяців,  бо  в  Ісуса  Христа  було  дванадцять  апостолів-учнів,  бо    дванадцять  –  число  повноти.  Всі  члени  родини  дружно  працювали.  Бабуся  готувала  кутю  (зварена  пшениця  з  родзинками,  горіхами,  тертим  маком  та  медом),  ліпила  і  варила  вареники,  пекла  пампушки  з  повидлом,    какао  та  халвою.  Мама    готувала  голубці  та  підливку  з  грибів.    Дід  –  свою  коронну  страву  –  юшку  з  риби.  Дядько  Василь  –    мамин  брат,    робив  салат  з  моркви,  капусти  та  з  буряків,  чистив  і  різав  цибулю  та  часник  А  Леся    мила  посуд,  подавала  що  кому  потрібно  було,  накривала  на  стіл.  Ввечері,  коли  на  небі  з’явилася  перша  зірка,    дід  запалив  свічку,  всі  спільно  стали  біля  образу  Пресвятої  Марії  з  дитям  Ісусом  на  руках,  і  прочитали  молитву  «Отче  наш».  Потім  бабця  сказала,  щоби    всі  помолилися  ще  за  мир  в  Україні  й  за  те,  щоби  повернувся  з  війни  її  син  Любомир  –  Лесин  татко,  живим  і  не  скаліченим.  Бабуся  й  мама  при  цьому  пустили  з  очей  сльози  і  зашморгали  носами.  Дід  зупинив  їх:
- Негоже  нині  плакати,  любі  мої.  Треба  просити  Бога  про  поміч  і  вірити,  що  він  її  дасть.  
- Ти  правий.  Так,  -  погодились  обидві  жінки  і  сіли  до  столу.
Всі    приступили  до  святкової  трапези.  А  коли  наситилися,  то    попросили  Лесю  заколядувати.  Дівчинка  дуже  любила  співати  колядки.  Їх  її  навчила  бабуся,  коли  вона  тільки  пішла  до  1  класу.  Леся  дзвінко  і  голосно    завела:

Нова  радість  стала,  
Яка  не  бувала.
Над  вертепом  зірка  ясна
У  весь  світ  засіяла.

         Коли    члени  родини  потомилися  від  клопотів,  що  їх  мали  протягом  дня,  від  співу  та    споживання  їжі,  то  пішли  спати.  Бабуся  з  дідом  лягли  у    вітальні,  мама  з  татом  у  спальні,  а  Леся  пішла  до  своєї  маленької,  але  дуже  милої,  затишної  кімнатки,  у  якій  окрім  ліжка  стояли  стіл  зі  стільчиком  та  комп’ютером  і    невеличка  шафа  в  кутку  з  одягом.  А  ще  було  три  вазони  з  квітами,  за  якими  дівчинка  ретельно  доглядала.  Хоч  Леся  була  і  стомленою,  все  ж  вирішила  почитати  книгу  про  святого  Миколая,  яку  їй  на  Святвечір  подарував  дядько  Василь,  що  прийшов  до  них  на  вечерю.  Він  мешкав  в  іншому  домі,  в  квартирі,  де  раніше  жили  дід  та  баба  Лесі.  Останнє,  що  прочитала  дівчинка  перед  тим,  як  провалилася  в  сон,  була  історія  про  те,  що  святий  Миколай  підкинув  бідній  родині  гроші    на  придане  для  дочки,  без  якого  вона  б  не  могла  вийти  заміж.  І  ось  Леся  бачить  цього  святого.  Він  іде  вулицею  її  міста,  усміхається  до  перехожих,  і  до  не  теж.  Леся  дивиться  на  святого  здивованими  очима.  Коли  підходить  так  близько  що  чує  його  подих,  спиняє  крок.  Святий  теж  зупиняється.  Леся  каже:
- Я  впізнала  вас.  Ви  святий  Миколай.  
- Не  заперечуватиму.
-      Я  чула  про  те,  що  ви  дуже  добрий.  Допомагаєте  бідним  і  скривдженим.
- Це  мій      обов’язок    Це,  зрештою,  обов'язок  кожної  людини,  яка  приходить  у  світ.  
- Але  ви  можете  вчинити  чудо,  а  звичайна,  земна  людина,  –  ні.    
-              Це  не  зовсім  так.  Хто  з  людей  має  велику  віру  і  любов,  той  теж  багато  чого  може.    Ти  чогось  хочеш  від  мене?
-                  Так...
-                  Чого?
- Я  би  хотіла,  щоби  в  нашій  країні  закінчилася  війна.
Святий  подивився  в  очі  дівчинці.  Він  побачив  у  них  сум  і  тривогу.  Обійняв  її,  а  тоді    витягнув  цукерку  з  кишені  свого  плаща  і  поклав  її  в  біленьку  маленьку  Лесину  долоню.
- Бери.  Я  зроблю,  що  зможу,  проситиму  Небесного  Отця.  Але  потрібна  і  твоя  участь,  щоби  бажання  збулося.  За  три  дні,  починаючи  від  завтра,    ти  маєш  зробиш  три  добрі  справи,  але  не  для  свої  рідних,  а  для  чужих  людей.
- Я  згідна.
- Радий  це  чути.  Хай  твоє  бажання  збудеться.  
Не  встигла  дівчинка  подякувати  Миколаю,  як  він  зник.  Вона  стоїть  там,  де  й  стояла  –    посеред  вулиці,    люди  ходять  повз  неї,  а  святого  нема.    І  тут  вона  прокинулась  зі  сну.  
- Лесю!  –  почула  голос  мами.  –  Вставай.  Підемо  на  Різдвяне  Богослужіння  до  церкви.
- Гаразд,  матусю!  
Дівчинка  відхилила  ковдру,  і,  о,  чудо  –  вона  побачила  біля  подушки  цукерку  –  ту  саму,  що  їй  дав  святий  Миколай.  То  це  був  не  сон?    Вона  справді  говорили  зі  святим?  Гм…  Леся  взяла  цукерку  до  рук  –  в  такій  гарній  обгортці  –  золотій.  Вона  захотіла  з’їсти  дарунок  Миколая,  але  вирішила,  що  цього  поки  що    не  буде  робити,  візьме  цукерку  зі  собою  на  Богослужіння.  Може,  комусь  покаже  це  солодке  диво.      
Леся  і  всі  члени    її  родини  зібралися  і    пішли  до  церкви.  Під  ворітьми  дівчинка  побачили  легко  і  бідно  вбрану  жінку  із  трирічним  малям.  Вона  просила  милостиню.  Дівчинка  згадала  про  цукерку,  яку  мала  в  кишені  куртки.  Витягнула  ї  і  дала  дитині.  Мале  усміхнулося.  Жінка  подякувала.  
На  обід    до  столу  із  пісними  стравами  добавились  м’ясні.  Леся  з’їла    зо  сім  вареників,  що  залишилися  з  вечері,  потім  поклала  собі  на  тарілку  кілька  шматочків  ковбаси,  шинки,      курячого  рулету.  Але  не  з'їла  жодного  шматочка.  Коли  проспівали  спільно  колядку,  понесла  тарілку  з  м’ясним    до  своєї  кімнати.  Через  якийсь  час  попрямувала  з  тією  тарілкою  до  вхідних  дверей.  Мама  почула  скрип  ключа  у  дверному  отворі,  прибігла.
- Куди  ти  роздягнена  та  ще  й  з  тарілкою?
- Я  те,  що  сама  не  з’їла,  хотіла  бабусі-сусідці,  колишній  вчительці,    що  живе    на  п’ятому  поверсі  нашого  будинку,    віднести.    Вона  одна,  матусю.  Ти  ж,  мабуть,  чула  про  те,  що  її  чоловік  попав  безвісті    на  війні?  –  спитала  винувато  дівчинка.    
- Та  я  ж  не  забороняю  нести.  Чого  ти  сполошилась?  Почекай.  Візьми  ще  чогось  бабці  –      сиру,  куті,    пампушок.
Мама  поклала  гостинці  у  дві  пластмасові    коробки,  дівчинка    усміхнулась  і  понесла  все  це  сусідці.  Та  впустила  її  до  себе,  обійняла,  подякувала  за  те,  що  та  відвідала  її,  пригостила  дівчинку  печивом  і  чаєм.  
- Заходь,  коли  матимеш  час,  -  мовила,  коли  Леся  йшла  додому.  -  У  мене  багато  книг.  Можеш  брати  їх  читати.
- Гаразд.  Прибігатиму  інколи.  Бувайте  здорові,  тітко  Світлано.
- І  тобі  всього  найкращого,  Лесю.
Пізно  ввечері  зателефонував  тато.  Він  привітав  маму  і  всю  родину  з  Різдвом  Христовим    і  сповістив  про  те,  що  знаходиться  у  шпиталі.  Мама  розхвилювалася.  
- Що  сталося?  Ти  захворів  чи  поранений?  –  спитала.
- Поранений.  Але  поранення  неважке,  в  руку.  Її  вже  прооперували.  Лікар  сказав,  що  все  має  бути    добре.
- Будемо  сподіватися,  -  відповіла  мама  .-  Тримайся.  Ми  любимо  тебе.  І  чекаємо  на  твоє  повернення.  
Після  татового  дзвінка  всі  члени  сім’ї  зажурилися.  
- Треба  молитися,  -  сказала  Леся.  –  Сумом  біді  не  зарадиш.  А  давайте  попросимо  про  допомогу  святого  Миколая.
- Ти  про  нього  в  книжці  прочитала?  –  спитав  дід.
- Так.  І  в  ній  я  дізналася  про  те,  що  цей    святий  дуже  добрий.  
Бабуся  витягнула  образок  з  молитовника,  де  був  зображений  святий,  і  всі  попросили  його  про  те,  щоби  допоміг  татові  одужати  якнайшвидше.
Перед  тим,  як  лягти  у  ліжко,  Леся  дочитала  книжку,  яку  їй  подарував  дядько  Василь.  Вона  була  дуже  вражена  життям  святого.    Вночі  спала  міцно.  Сон  їй  більше  не  снився.    На  другий  день  тато  мамі  не  подзвонив.  На  якусь  мить  Леся  засумнівалася  в  тому,  що    збудеться  те  бажання,  яке  вона  попрохала  виконати  святого  Миколая.  До  обіду  дівчинка  ходила  як  сама  не  своя.  Нічого  доброго  нікому  не  зробила.  Ніхто  її  про  це  не  просив.  І  татко  не  задзвонив.  По  обіді  Леся    вирішила  вийти  надвір.  Навпроти  свого  під’їзду  вона  побачила  жінку  і  хлопчика,  що  сидів  в  інвалідному    візку  поряд  з  нею.    Дівчинка  підійшла  до  них.
- Можна  дізнатися,  як  тебе  звати?  –  спитала  хлопця.
- Можна.  Я  Ігор.  А  тебе  як  звуть?
- Леся.  А  скільки  тобі,  Ігорю,    років?
- Дев’ять.
- І  мені  стільки  ж.  Будемо  дружити?
- Я  не  проти.  Тільки  я  не  можу  ходити.
- Чому?
- З  народження  так.  
- А  давай  я  з  тобою  погуляю.  Можна?  –  спитала  його  маму.
- Так.  Тільки  вози  його    по    подвір’ї  і  недовго.    Бо  нам  сьогодні  треба  ще    додому  добиратися,  в  інше  місто.  Ми  у  гостях  були  у  моєї  шкільної  подруги,  вона  живе  в  цьому  будинку.  
Леся  об’їхала  прибудинкове  подвір’я  три  рази,  а  тоді  сказала  хлопцевій  мамі:  
-                Почекайте  ще    п’ять  хвилин,  будь  ласка,  я  збігаю  додому  і  принесу    вашому  сину  книжку  –  дуже  гарну.  Вона  моя,  і  тому    я  можу  її  Ігорю  подарувати.
- Ну,    не  знаю...  Спитай  все-таки  дозволу  в  батьків.
- Добре,  -  кинула  Леся.  
Вона  забігла  до  квартири,  вхопила  книгу  про  святого  Миколая,  зайшла  до  кухні,  де  була  мама,  спитала  її:
- Мамо,  можна  я  хлопчикові,    який  не  може  ходити,  сидить  в  інвалідному  кріслі,  подарую  свою  книжку  про  святого  Миколая?  Він  надворі  мене  чекає
- А  ти  прочитала  її?
- Так.
- Тоді,  думаю,  можна.  Хай  її  ще  хтось  прочитає.
Дівчинка  цмокнула  мама  в  щічку  і  побігла  з  книжкою  надвір.  
- Дозволила  мама,  -  закричала  з  порога.
Вона  подарувала  книжку  Ігорю  і  сказала:
- Тут  про  святого  Миколая  написано.  Ти  прочитай.  Помолися  до  нього.  Він  багатьом  допомагає.  
- Дякую  тобі,  Лесю.  Ти  дуже  хороша.
- Бувай!  Хай  щастить  тобі,  хлопче!
- І  тобі  хай  щастить,  Лесю!  Бувай!
Дівчинка  провела  Ігоря  до  дороги  і  повернулася  додому.  На  другий  день  всю  країну  облетіла  звістка  про  те,  що  війна  закінчилася.  Ворог  залишив  окуповану  територію.  А  ще  через  два  тижні  додому  зі  шпиталю  повернувся  тато.  Назовсім.    Радощам  Лесі  не  було  меж.  Вона  взяла  образок  святого  Миколая,  який  їй  подарувала  бабуся,  коли  дізналася,  що  книжку  внучка  віддала  хворому  хлопчикові,  поцілувала  святого    і  сказала:
-  Дякую  тобі,  святий,  дуже-дуже  дякую!  І  Богові  передай  подяку  від  мене  і    від  людей  усієї  України.
                                         

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817450
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 13.12.2018


СНІГ

СНІГ
За  вікном  танцює  білий  сніг,  
Мов  багаття  ув  утробі  пічки.  
Лащиться,  мов  вірний  пес,  до  ніг,
Тулиться  до  носа  і  до  щічки.

Голе  віття  саду  та  доми,
Поле,  гай  і  лісу  чорні  плечі
Затулив  широкими  грудьми
Від  їдких  повівів  холоднечі.

Побілив  пороги  і  стежки.
Зупинивсь  на  хвильку.  Біло!  Гарно!
Що  би  ще  прикрити?  А…,  річки!
Кинувсь  і  туди,  але  намарно!

Бо  мороз  їх  ще  не  завощив,  
Дихають,  хоч  холодом,  та  вільно.
Слід  у  жодній  річці  не  лишив.
Хай!  Та  береги  заштопав  щільно.

Все  зробив  за  день,  що  тільки  міг,
Працював  із  надихом  на  дусі.
В  надвечір'я  сів  на  хмарний  міх,  
Оду  заспівав  Зимі-матусі.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817410
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 13.12.2018


ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ

Українці,  прошу  вас,  любіть    Україну,  
Не  за  щось,  не  для  чогось,  а  просто  любіть.
Не  вливайте  їй  в  жили    отруту  зміїну,
Поцілуйте  в  змарніле  лице,      обійміть.

Говоріть  з  нею,  чуєте,  мовою    мами,
Зазирніть  у    її  незбагнену  глибінь.
Із  нутра  її  виженіть  сірі      тумани,
Сонце    віри  и  впустіть  на      її    голубінь.

Не  купуйте  її,    вона  –  диво  безцінне.  
Продавать  не  спішіть  ні  своїм,  ні  чужим.    
Пам’ятайте  про  те,  що  життя  ваше    тлінне.  
Лиш  душа  має  позначку  «вічний  режим».    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817188
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 11.12.2018


Три брати

                                                                                                 КАЗКА

У  одного  багатого  чоловіка  було  троє  дітей  –  усі  хлопці.  Старшого  звали  Романом,  середульшого  –  Степаном,  а  молодшого  –  Назаром.    Коли  сини  підросли,  батько  зібрав  їх  у  своїй  кімнаті  і  сказав:
-  Дам  кожному  з  вас,  хлопці,    по  мішечку  золота,  які  маю  у  сейфі,    і  ви  завтра  вранці  покинете  наш  дім,  підете  у  світ  широкий.  Але  через  п’ять  років    повернетеся  додому  і  розкажете  мені,  що  чули,  що  бачили,  чого  навчилися,  що  здобули.  Така  моя  воля.  
Не  дуже  хотіли  йти  сини  з  дому,  в  якому  був  затишок  і  достаток.  Але  мусили  виконати  батьків  наказ.  Поснідали  вранці  за  спільним  столом  з  батьками,  помолилися  спільно,  взяли  по  мішку  із  золотом  та  й  пішли.  
Старший  син  вирішив  об’їхати  світ,  відвідати  різні  країни,  подивитися,  як  там  живуть  люди,  побувати  в  горах,  на  морях,  у  великих  містах.  
Середульший  подумав,  що  знайде  собі  гарне  місце,  де  є  ліс  і  річка,  продасть  золото,  що  батько  дав,  і  за  виручені  гроші  побудує  собі  будинок  та    купить  автівку.  
А  молодший    вирішив  поїхати  до  Лондона,  щоби  здобути  там  освіту  і  стати  інженером.
Через  п’ять  років  повернувся  старший    син,    Роман,  додому  без  жодної  копієчки,  зате  мав  велику  валізу  з  модним  одягом  і  багато  вражень.  Він  цілий  тиждень  розповідав  батькам  про  те,  що  чув,  що  бачив  у  світі  –  про  моря,  океани,  про  гори  й  річки,  про  водограї,  великі  будинки,  про  дивовижні  рослини  та  не  бачені  ним  досі  тварини.  
Повернувся  і  середульший  –  Степан.  Той  приїхав  на  своїй  автівці,  показав      на  телефоні  світлину  будинку,  який    він  збудував  для  себе.    
Молодший  не  мав,  чим  похвалитися  –  мало  що  бачив  у  світі,  мало  що  чув,  весь  час  учився.  Не  придбав  ні  будинку,  ні  автівки,  ні  модних  речей,  тільки  формули  математичні  носив  у  голові  та  креслення  й  якісь  розрахунки  у  ноутбуку.    
Влаштував  батько  на  честь  приїзду  синів  бал.  Запросив  родину,  сусідів  друзів.  Їли,  пили,  веселилися  два  дні.  В  цілому  тиждень  сини  прожили  у  батьківському  домі.  Старший    щодня  вихвалявся  своїми  пригодами,  середульший  –  своїми  здобутками,  а  з  молодшого  вони  обидва    сміялися.  На  восьмий  день    батько  посадив  синів  за  столом  у  своїй  кімнаті  і  сказав:
- Бачу,  що  зарано  я  вас  скликав  додому.  Даю  вам  ще  один  рік.  Ідіть  у  світ,  але  вже  з  тим,  що  самі    придбали,  ще  одного  мішка  золота  не  буде.  Подивлюся,  як  ви  собі  дасте  раду.  
Пішли  сини.  Старший  не  мав  грошей.  Місяць  жив  з  того,  що      продавав  речі  зі  свого  гардеробу  за  півціни.  А  коли  у  його  великій  валізі  залишилося  лише  найнеобхідніше,  вирішив  найти  собі  роботу  –  не  вмирати  ж  із  голоду,  не  жити  ж  надворі!    Найнявся  він  до  однієї    з    міжнародних  туристичних  фірм  екскурсоводом,  знав  багато  чого  про  різні  країни.        
Середульший  став  жити  у  власному  домі  і    таксувати,  мав  свою    ж    автівку.    Грошей  було  небагато,  але    вистачало  на  те,  щоби  прохарчуватися,  зодягнутися    та  оплатити    комунальні  послуги.  
А  молодший  уже  за  тиждень  після  того,  як  залишив  дім  батька.    зробив  винахід.  Він  придумав  апарат,  який  міг  виконувати  різні  функції  –  варити  супи,  каші,  каву,  пекти  тістечка,  торти,  булки,  хліб,  смажити  рибу,  м’ясо,  овочі,  робити      салати,  варення,  сік,  кетчуп  та  інше.    Апарат  працював  швидко  та  якісно  і  коштував  відносно  недорого.      Заробив  молодший  брат    за  півроку  мільйон  на  цьому  винаході.  За  півмільйона  побудував  дім,  купив  автівку,  подарунки  батькам,  братам  та  близьким  родичам.  А  других  півмільйона  пожертвував  на  програму  по  винаході  ліків  для  хворих  на  злоякісні  пухлини.  За  три  місяці  ліки  були  знайдені.  Люди,  які  згодилися  прийняти  участь  у  їх  випробуванні,  одужали  через  місяць  після  вживання  цих  ліків.      Молодшого  брата  нагородили  орденом  «Червоний  хрест».    
З’їхалися  брати  до  батьківського  дому  через  рік.  Роман  та  Степан  уже  не  сміялися  зі  свого    молодшого  брата  Назара,  а  тільки  тиснули  йому  руку  щоранку  і  подавали  по  черзі  на  стіл  страви,  які  той  бажав,    тричі  на  день.  Їх  готували  в  апараті,  який  винайшов  їхній  брат.  Назар  дякував  їм  і,  попоївши,  віддалявся,  бо  працював  уже  над  іншим  винаходом  –  індивідуальним  літальним  апаратом.  
А  чим  би  ти  зайнявся,  якби  пішов  із  дому  з  мішечком  золота?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817059
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 10.12.2018


НАСТРОЄВЕ

Сьогодні  небо  схоже  на  ласкаву  матір,    
Що  сонце,  мов  дитя,  притисла    до  грудей.
Тепло  відчувши,  стрепенулися    крилаті
Заграли  вогники  у  нутрощах    людей.

А  небо  родить,  розпускає  цвіт  бузковий.
Хмаринки-бджоли  повсідалися    на  нім.
Зима  чи  літо  –  світ  природи  пречудовий.
Живи,  людино,    і  співай  любові  гімн.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816857
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 09.12.2018


СВОБОДА

Не  варте  життя  і  крони,
Коли  ти  складаєш  зброю.
Свобода  на  смак  солона.
Свобода  дається  кров’ю.

Її  шлях  хрестами  вкритий.
Відвагою,  духом  віри,
Із  кулі  та  болю  зшитий.
Він  в  тілі  лишає  діри.

Свобода  –    це  мед  на  квітці,
Для  тіла  прароду  льоля.
Це  краще,  ніж  хліб  у  клітці.
Це  Бога  самого  воля.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816822
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 08.12.2018


Віктору Романюку

Голові  НСПУ  Стрийщини  і  власнику  багатьох  інших  звань.  

Вісімдесят  залишилось    позаду.
Що  в  них?  Квітучий  сад  і  стиглий  плід,
У  час  дощу,  морозу,    снігопаду  
Душі  поривів    сонця  сяйний  слід,

Трудів    невтомних  пахощі  духмяні,
Ідей  крилатих  –  злети  в  синю  вись.
Надій  –      невтомні    коники  булані,  
У  сьогодення  кроки,  не  в    колись,

У  них  букети,  складені  зі  слави,
Із  квітів,  в  кожній      –  здолана    мета.
Цей  муж  –  це        гідність  Стрийщини,    держави.
Хай  квітне  духом  многії  літа.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816738
рубрика: Вірші, Присвячення
дата поступления 08.12.2018


СЛОН І ЖИРАФА

СЛОН  І    ЖИРАФА
КАЗКА

Слон  Гостре    Ікло  дружив    із  жирафою  Сильна  Лапа.  Вони  разом  гуляли,  грали  у  волейбол.  Слон  відбивав  м’яч  хоботом,  а    жирафа  –      шиєю.    За  сітку  їм  служила  довга  й  розлога  гілка.  М’яч  знайшов  Гостре  Ікло  біля  туристичної  бази.  Її  пожильці  виїхали,  а  круглу  іграшку,  що  скаче,    забули  за  будинком  біля  дерева.  А,  може,  люди-туристи  й  не  забули  її,  а  навмисно  залишили  слонові,  бо  бачили,  як  Гостре  Ікло  з-за  паркану  щодня  уважно  спостерігав  за    тим,  як  вони  грали  у  волейбол.      Слон  зрозумів  правила  гри,  а  потім    пояснив  їх  Сильній  Лапі.    З  тих  пір,  принаймні  раз  на  день,  коли  не  падав  дощ,  друзі  грали  у  волейбол,  поки  їх    якось    за  грою  не  застав  лев.  Він  стежив  хвилин  з  десять  з-за  кущів  за  слоном  та  жирафою,  а  тоді  вийшов  і    заревів:
- Хочу  цю  іграшку!
- Але  це  мій  м’яч,  я  його  знайшов  біля  будинку  у  приліску,  -  мовив  слон.
- Підтверджую,  -  сказала  жирафа.
- Я  цар  звірів.  І  маю  право  наказувати.  Так  ось,  наказую  вам  віддати  цю  круглу  штуку  мені.    А  як  ослухаєтесь,  то  нашлю  на  вас  кару.  
- Гм…  Гаразд,  гаразд.  Забирай.    Але  ти  чиниш  несправедливо.
- Ну,  ти  теж,  слоне,  не  купив  цього  м’яча,    а  підібрав  чуже.  
- Може,  й  так,  а,  може,  й  ні,  може,  мені  його  люди  навмисно  залишили.    Ну,  та  вже  не  будемо  сперечатися.  Бери  м’яча,  як  тобі    він  так  сподобався.
Лев  узяв  його  в  зуби  й  поніс  до  свого  дому.
Слон  та  жирафа  зажурилися.  
- Ходімо  їсти  траву,  -  мовила  Сильна  Лапа  Гострому  Іклу.
- Ходи,  -  відповів  слон.
Коли  вони  втягнули  у  свої  животи  десь  так  по  десять  кілограмів  зеленого  соковитого  корму,  то        пішли    до  річки  пити  воду.  Напились  та  й  полягали    під  великим  розлогим  деревом.    Не  минуло  й  десяти  хвилин,  як  вони  почули  постріли.
- Треба  втікати  звідси,  -  мовив  слон.  –  Це  можуть  бути  лихі  мисливці.  Вони  вбивають  нас,  слонів,  через  наші  міцні    бивні.  
- Втікаймо.
Слон  та  жирафа  швидко  підхопилися  із  землі  й  побігли.  Вони  трималися    близько  одне  від  одного.  І  тут  Сильна  Лапа  впала.  Її  було  поранено  в  ногу.  Гостре  Ікло  не  кинув  подругу  в  біді.  Він  швидко  підняв  її  своїм  хоботом  і  поніс  вперед.    Слону  вдалося  відірватись  від  переслідувачів.  Жирафу  він  доправив  до  дому  ще  й    викликав  лікаря  –  Дятла.  Той  витягнув  дзьобом  кулю,  промив  рану,  засипав  дірку  антисептичним  порошком,  виготовленим  зі  сухих  лікарських  трав,      і  забинтував.  
- Одужуй,  подруго,  -  мовив  Гостре  Ікло,  прощаючись  із  жирафою.
- Дякую,  друже,  за  допомогу.
- Нема  за  що.  
Два  тижні  Сильна  Лапа  не  виходила  з  дому.  Гостре  Ікло  провідував  її,  приносив  фрукти  та  квіти.  А  потім  вони  знову  стали  гуляти  разом.  Жирафа  думала  про  те,  що  має  якось  віддячити  слону  за  порятунок.  Через  місяць    слон  мав  святкувати  свій  день  народження.  Що  ж  йому  подарувати?    Біле  Ікло  найбільше  в  світі  хотів  би  отримати  м’яч.  Але  де  його  взяти?  Може,  піти  до  того  будиночка,  де  бувають  люди?  Вони  люблять  брати  зі  собою  всілякі  забавки.  Жирафа  пішла  туди.  Але  будинок,  на  жаль,    був  порожнім.  Сильна  Нога  не  здавалася.  Вона  щоранку  приходила  до  туристичної  бази  і  дивилась,  чи  не  оселились  там    пожильці.  Через  два  тижні  в  будинок  таки    приїхали  люди.  А  ще  через  день  жирафа  побачила,  як  велика  людина  з  малою  грають  м’ячем.    Сильна  Лапа  перехилила  шию  через  загорожу  і  промовила:
- Можна  вас,  люди,  про  щось  попросити?
- Жирафа  говорить?    -  здивувався  хлопчик.
- Так.  Звірі,  щоб  ви  знали,    говорять,  тільки  люди  не  розуміють  їхньої  мови.    Зараз  до  вас  я  говорю  л?  -  запитав  чоловік.
- Щоби  ви  мені  дали  свого  м’яча.  А  я  вам  за  це  принесу  фруктів.
- Навіщо  тобі  м’яч?
- У  мене  є  друг  –  слон.  Він  врятував  мене  від  смерті.  У  нього  скоро  день  народження.    Його  мрія  0  мати  м’яч.  
- Але  навіщо  слону    м’яча?  
- У  нього  він  був.  Біле  Ікло  знайшов  його  тут,  на  базі.  Ми  цим  м’ячем  з  ним  грали    у  волейбол,  поки  у  слона  його    знахідку  не  відібрав  цар  звірів  –  Лев.
- Гаразд.  Ми  подаруємо  тобі  цього  м’яча.  Ти  ж  не  проти,  сину?  -  звернувся  чоловік  до  хлопчика.
- Ні,  звісно.  У  мене  є  ще  один  у  сумці,  правда,  менший.      
- Але  де  гарантія,  що  Лев  знову  не  відбере  м’яча    від  слона?  –  спитав  чоловік.
- А  ви  напишіть  мені  записку  про  те,  що  я  купила  цю  іграшку  у  вас.  Тоді  він  не  матиме  права  відбирати.  
- Ну,  якщо  це  допоможе,  то  напишу.  Тільки  треба  піти  до  кімнати,  взяти  ручку  й  аркуш  паперу.
- Ідіть,  а  я  фруктів  нарву  за  той  час  для  вас,  щоби  все  було  по-чесному.
- Гаразд.
Жирафа  зірвала  зі  самих  вершечків  дерев    банани,  апельсини  і  принесла  людям.  Чоловік  з  малюком  уже  стояли    біля  воріт.  
- Ось,  візьміть,  -  сказала  Сильна  Лапа.
- Як  пахнуть!  –  мовив  хлопчик.
- Звісно,  щойно  з  дерев.
- Ось  вам  м’яч,  пані  жирафо,  і  розписка  про  те,  що  ви  купили  його  в  мене.  Я  навіть  печатку  поставив,  з  власним  іменем.
- Дякую.
- Хай  щастить  вам  і  слонику!
- І  вам,  добрі  люди,  теж!
На  день  народження  до  слона  жирафа  прийшла  з  хорошим  подарунком  –  з  м’ячем.  Як  той  радів!  Як  скакав,  сміявся!  Друзі  знову  щодня  стали  грати  у  волейбол.  До  них  пристали  ще  зебра  та  мавпа.    Дізнався  про  це  Лев,  прибіг.
- Я  заберу  у  вас  цей  м’яч.
- Ні,  -  сказав  слон.    –  Не  маєш  права.
- А  це  ж  чого?
- Жирафа  купила  цього  м’яча  у  людини.  У  мене  є  документ.  Його  бачили  всі  мої  друзі.  Вони  піднімуть  бунт,  якщо  ти  вчиниш  протиправно.
- Покажи  документ.
Слон  показав.  Лев  прочитав,  він  був  грамотним,  як  і  більшість  звірів  лісу,  що  у  молодші  роки  ходили  до  лісової  школи.  
- Все  в  порядку.  Документ  з  печаткою.  Жаль,  що  не  можу  відібрати.  Той  м’яч,  що  я  минулого  разу  взяв  у  тебе,  слоне,  уже  не  скаче.  Мої  діти  прокусили  його,  і  він  спустив  дух.
- Нічим  не  можу  допомогти.  -  мовив  Гостре  Ікло.
Пішов  Лев.  Але  затаїв  зло  на  слона.    Він  думав,  як  би  його  покарати.  І  надумав.  Вирішив    піти    до  сусіднього  лісу  і  звернутися  там  до  чорної  пантери,  яка  зналася  на  магії.  Він  приніс  їй  в  дарунок  м’яса.  Та  погодилась  допомогти  Леву.  Вона  наслала  на  весь  слонячий  рід  прокляття.
- Від  нині,  -  сказала  вона,  -    слони  не  зможуть  лягати,  як  раніше,    в  свої    ліжка,  щоби  спати.  Цілу  добу  стоятимуть  і  триматить  важкі  свої  ікла.  
- Чи  зможуть  вони  так  довго  витримати?
- Ні.  Будуть  вимирати.
- Це  те,  що  треба,  -  мовив  Лев,  подякував  Чорній  Пантері  й  пішов.      
І  справді,  з  тих  пір  слони,  в  тому  числі,  й  Гостре  Ікло,  не  могли  й  хвилини  поспати.  Щось  їх  не  пускало  лягати,  щось  не  давало  піти  в  сон.  Слони  стали  млявими.  За  місяць  вони  так  знесиліли,  що  ледве  човгали  ногами  по  землі.  Зажурилася  жирафа.  Шосте  чуття  їй  підказувало,  що  тут  не  обійшлося  без  впливу  Лева.    Він  наслав  біду?  Але  як?  Чародієм  Лев  ніколи  не  був.  Роздумуючи  ,  Сильна  Нога  пішла    до  річки,  напилася,  а  тоді  сіла    на  бережку  під  деревом  і  заплакала.  Побачили  це    папуги.  Вони    сіли  на  гілці  перед  її  головою  й    спитали,  чого  вона  плаче.  Та  розповіла.  Одна  з  папуг  сказала,  що  чула  ще  колись  давно  від  білої  Мудрої  Сови,  що  вплив  злих  сил  можна  пом’якшити,  якщо  зробити  сім  добрих  справ.  Жирафа  подякувала  за  таку  інформацію  і  вирішила  на  всяк  випадок  застосувати  цей  метод  на  практиці.  Може,  й  справді  допоможе?    Але  які  добрі  справи  вона  може  зробити?  Сильна  Лапа  стала  думати.  І  ось  що  вона  надумала:
Перше.  Посаджу  дерева  в  тому  місці,  де  їх  майже  не  залишилося.  
Друге.  Розчищу  у  лісі  джерело,  яке  забилось.
Третє.  Рватиму  щодня  листки  акації  і  носитиму  їх  Білому  Іклу  в  дім,  поки  він  не  підніметься  на  силі.
Четверте.  Допоможу  батькам  зробити  порядок  у  хаті  й  біля  неї.
П’яте.    Намалюю  картину  і  подарую  її    мамі  просто  так,  не  до  дати.  
Шосте.  Навчу  свою  маленьку  сестричку  малювати,  вона  давно  мене  про  це  просила.
Сьоме.    Зроблю  лави  зі  старих  сухих  колод  і  поставлю  на  широкій  галявині.  Хай  батьки-звірі  сідають  на  них,  поки  їх  діти  гратимуться  одне  з  одним.  
Восьме.  Змайструю  гойдалки  для  звірят-малят  –  такі,  як  є  біля  дому  туристів.  
Дев’яте.  Організую  концерт  для  слонів,  щоби  підтримати  їх.  
За  тиждень  план  був  виконаний.  Прокляття  чорної  патери  ослабло.
Слони,  як  і  раніше,  не  спали  в  ліжку  після  того,  як  жирафа  виконала  все  те,  що  запланувала,  але  вони  стали  це  робити  (спати)  стоячи.  Причому,  їм  прийшла  ідея  –  перед  засинанням  класти  свої  бивні  на  кущі,  гілки  дерев  чи  впирати  їх  у  стовбур.    Жирафи  прийняли  на  себе  частку  злих    чар.  Тому  вони  вже  не  спали  кілька  годин,  а  тільки  одну  годину  на  добу.  Та  це  не  вплинуло  на  їх  стан    негативно.      Жирафам  вистачало  години,  щоби  виспатися.  За  тиждень  всі  слони,  в  тому  числі  й    Гостре  Ікло,  набралися  сил.    Жирафа  зі  слоном  знову  стали  щодня  грати  у  свою  улюблену  гру  –  волейбол.  А  Лев…    Він  перемінився,  зрозумів,  що  вчинив  зле.  Пішов  до  сусіднього  лісу,  до  Чорної  Пантери,  щоби  та    зняла  закляття,  яке  наслала  на  слонів,  щоби  все  стало  так,  як  і  раніше.  Та  тільки  не  застав  тварини,  котра  зналася  на  магії,    у    її  домі.  Померла.  Поховали.  З  тих  пір  Лев  інколи  без  причини    реве.  Це  він  так  жалкує  за  тим,  що  вчинив  несправедливо.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816617
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.12.2018


РІЗДВО ЗБЛИЖАЛОСЬ…

Різдво  зближалось.  Йшла  невіста,
У  двері  стукала:
-  Пустіть,
Спадають  сутінки  на  місто,
І  розпалила  стужа  хіть.
Не  маю  місця  для  нічлігу,
З  грошви  –  копієчки  одні.
Пустіть,  щоби  вночі  між  снігу
Не  залишатися  мені.
- Іди  звідсіль,  -  торгаш  промовив,
Багато  вас  таких  тут  є.
Злітаєтесь,  неначе  сови,
І  кожен  щось  плете  своє.
Пішла,  скололо  серце  терном,
На  лаві  сіла  під  дубком.
Злітали  сльози,  наче  перли,
Лизав  їх  вітер  холодком.
Промерзла.    Знов  пошкандибала,
До  податківця  забрела.
- Пустіть  зігрітись,  з  сил  упала.  
- Ідіть,  бо  наберу  102.  
І  знову  промах.  Розвернулась,  
Пішла  до  центру,  де  вогні.
При  церкві  сіла,  усміхнулась.
Ще  трохи  і  настануть  дні,  
Як  Сина  славити  тут  будуть,
З  Різдвом  святим  його  вітать,
Гудить  Пилата  та  Іуду
І  зладнано  колядувать.  
Її,  Марію,  теж  згадають,
Пред  її  образом  впадуть.
А  нині…  в  хату  не  пускають.
Шматочка  хліба  не  дають.  
І  коли  зникла  вже  надія
На  доброту  людських  сердець,  
- Мій  Боже!  –  мовила  Марія,  -
Вкинь  душам  впорожні  дровець,  
Любов’ю  розпали  ті  дрова,  
Щоби  тепло  пішло  у  світ.
Не  встигла  доказати  слова,
Як  вчула  совгання  чобіт.  
То  йшла  старенька  сива  жінка,  
З  аптеки  лік  несла  собі.
- Хто  ви?  -  сказала  (українка!).
Чому  отут  в  такій  порі?
- Молюся,  -  мовила  Марія,  -  
Щоб  хтось  подав  горня  борщу.
- Ходіть  до  мене,  відігрію,
Що  Бог  послав,  тим  пригощу.  
І  повела  Марію  в  хату,
Нагодувала  досхочу.
Уклала  в  тепле  ліжко  спати.
А  вранці  встала.  Що  це?  Чу..!
Немає  жінки.  Тільки  рожа  
Й  записка,  на  якій  слова:
-  Ти  прихистила  Матір  Божу.
Тебе  сам  Бог  поцілував.
Різдво  прийшло  у  світ  невдовзі  –  
І  податківець,  і  торгаш
Молилися  у  церкві    Бозі,
Проказували  «Отче  наш».
А  потім  м'ясо  їли  ласо,
Червону  рибу  та  ікру.
Співали  «Бог  родився»  басом,
Із  душ  не  вивівши  кору.
Колядку  й  бабця  заспівала,  
Куті  наївшись  до  пуття,
А  потім…  рожу  пригортала
Й  Марії  образ  із  дитям.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816443
рубрика: Вірші, Езотерична лірика
дата поступления 05.12.2018


ДЕ ТВОЄ, ЗИМО, ЖАЛО?

І  де  твоє,  о,  зимо  жало?
Сама  сховала?  Хтось  відняв?
Учора  яструбом  злітала,
А  нині  смирна,  мов  ягня.

Учора  вітром  день  палила.
Вужем  звивалась  довкруж  ший.
А  нині  лють  дощенту  злила,
Тепло  підняла  до  вершин.

І  зм’якли  якось  очі  в    неба.
Із  ґрунту  ворон  сир  зібрав.
Радіє  серце.  Ще  щось  треба?
Хіба  любові  та  добра.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816278
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 04.12.2018


І КОЛИ Я…

І  коли  я  дивлюся  на  тебе  з  глядацької  зали,  
І  коли  я  дивлюсь  на  світлину  з  обличчям  твоїм,
У  душі    моїй  бурі  бушують,  літають  кинджали,
У  душі  моїй    блискавки  скачуть    і  гуркає  грім.

І  коли  до  твоєї  (так  рідко!)  торкаюся  спини,  
І  коли  не  торкаюсь,  а  чую  її  іздаля,
Щось  гаряче  вливається  в  тіло,  спікає  судини,
Темним  коцом    вкриває  й    водночас  освітлює  шлях.  

І  коли  після  ночі  пускаю  світанок    на  ганок,
 І  коли  я  у  небі  рахую  зірки  перед  сном,
Я  гойдаю  у  думах    найбільшу  зі  всіх  забаганок  –  
Хоч  би  раз  так  упитись  тобою,  як  добрим  вином.

І  коли  я  так  думаю,  кличу  на  поміч    солдатів,
Щоб  спокусі  не  дали  захопити    серце  в  полон.
Вимиваю  із  мозку,  зі  серця    тебе  і  плакатів
І  стріляю  в  чуття,  поки  ще  не  відсирів  патрон.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816206
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2018


КАРТИНИ КАТЕРИНИ БІЛОКУР

Дух  цвіту  жінку  цю  торкнув    крилом.
Поклав  їй  надих    на  худенькі  плечі.  
Її  картини  дихають  теплом.
Вони  правдиві,  наче  хліб  із  печі.

Вони  м’які,  як  глина  після  злив.
Багаті,  як  поля  на  плід    осінній,
В  них  стільки  барви,  стільки  дивних  див
І  жодної    злоби  чи  смутку    тіні!

Глядиш  на  них  –  і  бачиш  дух  землі  –    
Тієї,  що  ще  мусить    стати  раєм.
Вони  співають  гімн  життю    без  слів,
Вони  -  перлини  у  скарбниці  краю.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815948
рубрика: Вірші, Присвячення
дата поступления 01.12.2018


ЛИСИЦЯ ТА ПАВУК

                                                                                                       КАЗКА

Лисичка  сиділа  на  призьбі  біля  своєї  хати  і  плела  із  намиканої  зі  хвоста  шерсті  сіть.  Вона  збиралася  нею  ловити  рибу.  Хто  її  навчив  плести  сіть?  Рибалка.  Довго  з-під  кущів  бузини  вона  спостерігала  за  тим,  як  він  це  робить.  І  навчилася.  Руда  плела  сіть  зі  шерсті  і  тихо  співала  собі  пісню.  Вона  була  в  передчутті  чуда.  «Скоро  вона  щодень  ласуватиме  рибою»,  -  думала  собі.  Аж  тут  їй  на  голову  сів  павук  і  почав  лапами  лоскотати  шкіру.  Вона  мотнула  головою,  але  павук  не  впав.  
- Тікай,  -  мовила  лисиця,  -  бо  приб’ю  тебе.  
- А  ти  спершу  попробуй  знайти  мене  й  стягнути.
Промовляючи  ці  слова,  павук  заліз  у  глиб  лисиччиного  вуха.
- Гаразд,  не  робитиму  тобі  шкоди,  павуче.  Тільки  не  вкуси  мене,  прошу.  Скажи,  що  я  можу  для  тебе  зробити,  щоби  ти  дав  мені  спокій?
- Навіть  не  знаю.  Може  муху  якусь  зловиш  мені.  
- Я  цього  не  вмію  робити,  мух  ніколи  не  їла,  я  рибу  люблю.  От  виплету  сіть,  закину  її  у  воду  річки  і  тоді  матиму  улюблений  харч.    Зможу  і  тобі  дати  одну  рибку,  маленьку.
- Дякую,  але  я  рибу  не  їм.
- А  що  ж  ти  їси?  Тільки  мух?
- Різних  комах.  
- То  пошукай  їх  на  деревах,  кущах  та  травах.
- Не  можу.  Нюх  утратив  минулого  тижня,  не  чую  їх  запаху.
- А  чому?
- Це  наслідок  інфекційної  хвороби.  Нею  не  тільки  я  перехворів,  а  і  всі  мої  родичі.  Тепер  нам  дуже  сутужно.
- А  давай  я  тебе  навчу  плести  сітку,  ти  зможеш  навчити  плести  її  своїх  родичів.  У  ті  сітки  ви  зможете  ловити  комах.
- А  це  ідея!    Сітку  можна  повісити  на  гілках  дерев  та  кущів,  покласти  між  трав.  Тільки  мені  треба  до  ниток  додати  клейкої  речовини,  щоби  моя  жертва  не  могла  вибратися  з  плетива.      Саме  так.  І,    здається,  я  вже  знаю,  де  взяти  речовину  таку  клейку  речовину.
- Де?
- Вона  є  в  мені.  Я  її  просто  випльовуватиму.  Але  як  я  витягатиму  з  липкої  сіті  комах?    Я  ж  можу  сам  при  цьому    попастись,  прилипнути.      
- Тут  треба  подумати,  -  мовила  лисиця.  
Вона  опустила  голову  додолу.  За  хвилину  її  осінила  думка.
- Треба  додати  кілька  неклейких  ниток    до  сітки,  щоби  ти  по  них  міг  іти    до  свого  улову,  -  мовила.  
- Як  же  я  розпізнаю,  де  клейка,  а  де  неклейка  нитка?  –  спитав  павук.
- А  ти  клейкі  нитки  зроби  світлішими,  -  продовжувала  дивувати  павука  своїми  розумовими  здібностями  лисиця,  -    а  неклейкі  –  темнішими.  Це  дасть  тобі  можливість  їх  розрізняти.  
- Добра  твоя  порада,  лисице.  Так  і  зроблю.
Павук    облаштував  собі  хатину  у  глибокій  щілині  під    вікном  лисиччиної  хати.  Щоранку  він  виходив  з  неї  і  спостерігав  за  тим,  як  лисиця  плете    сіть,  сидячи  на  призьбі,  і  навчився  сам  це  робити.  Потім  поділився  набутими    вміннями  зі  своїми  родичами-павуками.    З  тих  пір  рід  павуків    плете  сітки,  щоби  зловити    в  них  собі  харч.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815891
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.12.2018


КАЗКА

                                                                         МИШІ
В  одному  гірському  краю  жив  принц  Мур.  Він    був  мужнім  хлопцем,  неодноразово  йшов  із  військом  свого  батька-короля  у  бій  із  загарбниками.  Не  лякався    чужинського  меча,  але    страшенно  боявся  мишей.    Якось,  коли  він  був  ще  п’ятирічним  хлопчиком  і    гуляв  із  нянею    у  саду,    йому    до  ніг  стрибнула  миша,  що  вилетіла  з-під  куща  винограду.  Він  хотів  копнути    її,  вона  ж,  перш,  ніж  втекти,  вкусила  Мура    за  ногу.  Згодом  принцу  ще  довго  снився  сон,  у  якому  миша  нападає  на  нього  і  кусає  його  за  різні  частини  тіла.    Коли  Мур  сам  став  королем,  то  наказав  завезти  до  своєї  країни  багато  котів  з  тим,  щоби  вони  знищили  в  його  землі  мишей.  Наказ  короля  був  виконаний.  З  різних  країн  привезли  в  королівство  котів.  Їх  розселили  по  всіх  кутках.  Мишей  у  краю  ставала  дедалі  менше  й  менше.  І  коли  їх  зосталося    десь  близько  тридцяти,  то  зібралися  вони  у  глибокому  покинутому  льосі  і  стали  думати,  що  їм  робити  далі.  Миша  Писклява    сказала:
- Треба  втікати  звідси.
Миша  Крутійка  мовила:
- Та  то  ж  наш  край,    в  якому  сукон  віків  жили  наші  предки.  Треба  ховатися  у  найглибших  норах  і  виходити  на  полювання  тільки  тоді,  коли  всі  коти  позасипають.
Миша  Мудрійка  довго  думала.  А  тоді  запропонувала  таке:
- Може,  піти  до  столітнього  мудрого  Ворона,  що  має  житло  у  старому  дубі?  Чула  від  сороки  якось,  що  він    багатьом  дав  слушні  поради.  
- Мабуть,  зробимо  так,  як  каже  Мудрійка,  -  вирішили  миші.  
- Іди,  Мудрійко,  ти  до  Ворона.  Ми  тобі  доручаємо  цю  важливу  справу.
- Гаразд,  -  погодилась  та.  –  Тільки  ж  треба  якогось  подарунка  йому  взяти.
- У  мене,  -  сказала,  миша  Хапуга,  -  в  норі  є  золота  монета.  Колись  знайшла  її  в  королівському  саду  і  притягла  до  своєї  хати.  Здається,  час  їй  попрацювати  на  нас.
- Збори  закінчено.  Миші  Мудрійці  ввечері  приступити  до  виконання  завдання,  -  мовив  пацюк  Командир.  –  А  всім  решта  сидіти  по  своїх  норах  до  глибокої    ночі  і  не  рипатися.
Як  трохи  почало  темніти,  вилізла  Мудрійка  з  нори  і  побігла,  ховаючись  під  кущами  та  у  травах,  до  старого  дуба.  Коли  знайшла  його,  то  побачила  на  ньому  велику  воронячу  хату.  Вона  стала  напроти  неї  і  тихенько  почала  співати:
- Вийди,  вийди,  Вороне.  
Перед  до-омом  стою.
Дам  тобі  я  золото.
За  пора-аду  твою.  
Почув  Ворон  спів  миші,  визирнув  з  вікна.  Побачив  її  під  кущем,  вийшов  з  хати
- Чого  тобі?  –  спитав.
- Чув,  мабуть,  що  нас,  мишей,  король  наказав  вигубити?
- Та  чув.  І  був  готовий  до  того,  щоби  вам  допомогти.
- То  ти    і  справді  можеш  щось  порадити
- Звісно.  Не  тільки  порадити,  а  й  реально  допомогти.  Давай  своє  золото.
Миша  дала  Воронові  золоту  королівську  монету.
- Гарна  плата,  -  мовив  той.  –  стій  тут.    Я  винесу  тобі    з  хати  чарівну  мазь.  Давно  зробив.  Коли  ви,  миші,  помастите  нею  передні  та  задні  лапи,  то  у  вас  виростуть  крила,  а  це  означає,  що  ви  зможете  літати.  Мишей,  котрі  літають,    коти  не  зможуть  зловити.  
- Як  це  -  виростуть  крила?    Хіба  таке  можливо?
- Можливо,  якщо  зробите  те,  що  я  порадив.  Але  через  ти,  що  ти,    Мудрійко,  засумнівалася  у  моєму  слові,    ви,  миші,    спати  будете  не  так,  як  усі  тварини,  а  головою  донизу.  
- Пробач.
- Уже  пробачив.
Ворон  віддав  миші  мазь.  Вона  принесла  її  своїм  друзям.  Вони  помазали  нею  лапи  і  в  них  виросли  крила.  Ось  звідки  взялися  летючі  миші.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815798
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.11.2018


Щось не люблю і щось люблю

Я  не  люблю  сопливості  і  сліз,
З  обірваними  струнами  гітари,
Коли  у  полі  око  бачить  ліс,
У  синім  небі    тільки  сірі    хмари.

Я  не  люблю,  як  в  піхвах  меч  лежить
І  пилом  знеохоти  припадає
У  час,  коли      драконом  зло    біжить,
Безпеку  краю  на  шматочки  крає.

Люблю,  коли  у  погляді  –  весна.
В  душі  натхненно    порядкує  літо,
Коли  п’яніє  тіло  без  вина,
Бо  правда  й  честь  вітають  обшир  цвітом.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815744
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 30.11.2018


ЛЮБЛЮ ЦЕ ДИВО

Люблю  це  диво  –  білий  сніг,  
Під  ним  гілки  жилаво-чорні,
Рядки  хмарин,  що  йдуть  у  біг,
Як    вітер  гра  їм  на  валторні.

Люблю,  як  дядечко  Мороз,
Із  лісу  вийшовши  під  вечір,
Здає  зимі  опівдні  крос,  
Кладе  вікну  тату  на  плечі.

Люблю,  як  сонця  промінці
Ідуть  в  аркан,    уклавши  коло.
Мов  на  папері  олівці,
Лишають  слід,  що  топить  холод.  

Люблю,  як  серце  живить  Ра,
Як  чай  парує  у  горняті.
Як  сміх  розносить  дітвора,
Зібравшись  ввечері  у  хаті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815683
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 29.11.2018


ШЕВЧЕНКО І ЖІНКИ

Шевченко  влюбливим  був?  Так.  
Запалювався  часто,  мрійно.
Але  чуттям  не  впився  в  смак  –    
Не  ті  стрічалися  постійно.  

Кріпачку  пан  йому  не  дав,
Тримала  шлюбних  страху  брила.
Хтось  з  нього  просто  користав,  
Хтось  не  добачив  в  ньому  крила.

Кохав  –    вогонь  у  груди  клав.  
Мав  одружитися  бажання.  
Та  біль,  що  пакт  із  ним  уклав,
Забрав  його    без  шлюбування.

Союз  для  велета  –        тягар.
Душі  кроїння,  то  не  дині.
Мав  геній  множить    Божий    дар,
Нести  народу,  не  дружині.
 



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815681
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2018


Казка "Верблюди"

Колись  в  Африці,    у  тому  місці,  де  зараз  лежить  пустеля  Сахара,  була  савана  (щось  схоже  до  українського  степу).  Тоді  там  не  було  надмірної  спеки,    падали  час  від  часу  дощі,    росла  трава.  У  цьому  місці  жило  багато    верблюдів,  вони  їли  траву.  Верблюди  допомагали  людям  перевозити  вантажі,  бо  в  той  час  не  було  іншого  транспорту.  На    вигляд  тварини    були  трохи  іншими,  ніж  є  зараз,  вони  не  мали  горбів.
Та  якось  сталася  у  тому  краю  біда.    Небо  перестало  давати  дощі.  Сонце  набрало  більшої    сили.    Воно  спалювала  все,  що  бачило  на  своєму  шляху.  Від  його  пекучого  проміння  висохли  ріки,  озера,  трави.  Пропали  поодинокі  дерева  та  кущі.    Чому?  –  спитаєте  ви.  А  тому,  що  князь  савани  Арбунбай  розгнівав  вищі  небесні  сили.  Він  перестав    їм  дякувати  за  життя,  за  допомогу.  Став  жорстоким  і  свавільним.  Заставляв  своїх  підданих  працювати  на  нього  без  вихідних  днів.  А  якщо  хтось  з  якоїсь  причини  не  виходив  на  роботу,  то  за  наказом  князя  був  покараний  –  його  сікли  різками  сорок  разів.  Сам  князь,  окрім  того,  що  підписував  написані  його  писарем  закони,    нічого  не  робив,    тільки  їв,  пив  та  веселився.  
І  от  отримав  покару.  Дев’ять  місяців    сонце  нещадно  палило  землю,  а  на  небі  й  не  думали  з’являтися  хмари.  Закінчилися  усі  запаси  води.  Люди  стали  гинути,  верблюди  теж  почали  вимирати.  Золото  та  мідь,  які  видобували  в  надрах  землі  слуги  князя,  не  було  чим  везти  на  продаж  в  інші  краї.    Що  робити?  Впав  князь  тоді  на  коліна  і  зі  сльозами  в  очах  став  молитися:
-  Господи,  помилуй  мене,  мій  народ  і  верблюдів.        Пробач  мені  мою  негожу  поведінку.  Віднині  я  поводитимусь  так,  щоби  подобатися  тобі  й  людям.
Князь  Арбунбай    наказав  витягнути  зі  сховку  зерно  й  вино  і  половину  всіх  запасів  роздати  своєму  народові.  Сказав,  що  тепер  кожен  з  його  підданих  матиме  вихідний  день,  а  як  треба  буде  комусь  кілька  днів  при  купі  –  на  організацію  весілля,  похорон  чи  на  якусь  іншу  важливу  подію,  то  він  їх  надасть.      І  тоді  упав    дощ.  Зрадів  князь.  Але  дощ  падав  тільки  день.  Скликав  князь  на  нараду  всіх  мудреців  свого  князівства  і  сказав:
- Що  нам  робити,  як  жити  далі?
Один  мудрець  мовив:
- Треба  дванадцять  днів  молитися  усьому  народові  і  тобі,  князю.  
Другий  прорік:
- Треба  шукати  нову  землю.
Третій  таке  порадив:
- Треба  одній  частині  народу  молитися,  а  другій  шукати  нову  землю.
Сподобалася  князеві  думка  третього  мудреця.  Видав  він  указ,  щоби  так  і  зробили.
По  дванадцяти  днях  молитви,  яку  здійснювала  одна  група  людей,  друга  знайшли  нову  землю,  де  росла  трава  і  було  одне  озеро.      Це  була  невелика  ділянка.  Золота-міді  на  новій  землі    не  знайшли.  Тож  треба  було  вертатися  в  колишні  місця,  щоби  їх  добувати.  Верблюди  відмовлялися  йти  туди.  Там  не  було  води.    І  тоді  знову  впав  на  коліна  князь  і,  ридаючи,  заголосив:
- Господи,  прости  мене  непутящого  і  допоможи  мені  та    моєму  народові.  Зроби  щось,  що  би  ми  могли  жити.  Обіцяю,  що  я,  на  знак  подяки,  половину  грошей  за  продані  золото  й  мідь,  які  видобуду,    віддаватиму  бідним.
І  почув  князь  відповідь  Бога  з  неба:  
-  Місце,  де  ти  жив  раніше,  уже  не  змінити.  Там  буде  пустеля.  Замість  трави  лежатиме  пісок.  Але  я  зроблю  так,  що  де-не-де  у  цій  пустелі    утворяться  оази  –  місця,  де  буде  вода  –  озерце  чи  річечка.  А  ще  пошлю  цієї  ночі  ангелів  до  твого  краю.  Вони  доторкнуться    своїми  крилами  до  верблюдів  і  у  тих  виростуть  горби  –  в  кого  один,  в  кого  два.  В  цих  верблюжих  горбах  накопичуватиметься  жир,  який  перетворюватиметься  в  разі  потреби    на  воду.  Тварини  довго  зможуть  обходитися  без  неї.  Та  коли  на  воду  натраплять,  то  випиватимуть  її  зо  п’ять  відер  нараз.  
-  Дякую  тобі,  Господи,  Творче  усього,  що  є  на  землі  й  на  небі.    Я  свого  слова  дотримаю.  
З  тих  пір  князь  ділився  грошима  з  народом.  Кожний  підданий  збудував  собі  житло,  змайстрував  меблі.  У  верблюдів  і  справді  виросли  горби,  а  в  пустелі,  яка  утворилася,  з’явилися  оази.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815576
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.11.2018


ПРО МОРСЬКОГО ЇЖАКА

                                                               КАЗКА


У  лісі-пралісі  жила  їжачиха  Гостра  Голка.  Дружила  вона  зі  зайчихою  Довге  Вухо,  з  диким    кабанцем  Смугастиком  та  ведмедем  Криволапком.  Часто  учотирьох  вони  збирались  на  лісовій  галявині,  розповідали  одне  одному  різні  історії,  співали  пісні.  Інколи  ведмідь  приносив  з  дому  шашки,  які  йому  на  день  народження  подарувала  колись  мама,  і  друзі    грали  в  них  на  першість.  Зазвичай  всіх  обігравав  ведмідь.    Він  змалку  грав  у  шашки.  Його  навчив  батько.  Довге  Вухо,  як  правило,    пленталася  в  самому  кінці.  І  з  цього  приводу  дуже  печалилася.  Гостра  Голка  сміялася  з  нього.  Вона  казала  зайчисі:
-  Напевно,  весь  твій  розум  іде  у  вуха.      Вуха  ростуть,  а  розуму  не  прибавляється.  Ха-ха-ха!
-  Ну,  навіщо  ти  так?  –  заступався  за  зайчиху  Смугастик.  –  Ти  ж  теж  не  на  першому  місці.  Тобі  можна  закинути  те,  що  твій  розум  іде  в  голки.  Але  ж  Довге  Вухо  тобі  такого  не  каже,  не  кепкує  з  тебе!
-  І  все-таки  я  мудріша  за  неї.  Принаймні,  здобуваю  друге  або  третє  місце.
Якось  друзі  (це  було  в  одну  із  субот)  зібралися  на  галявині  і  стали  грати  в  «Лови».    Та  не  минуло  і  півгодини,  як    небо  насупилось,  почорніло,  і  на  галявину  прилетів  вітер.  Він  грізно  завив  і  почав  трясти  кожним  древом,  що  стояло  довкруж  поляни.  Потім  вчепився  й  до  звірят.    Став  крутити  в  повітрі  зайцем,  їжаком,  а  потім  кабаном  та  ведмедем.  Дуже  великим  та  дужим  був  цей  Вітер.  Налякалися  друзі.  
- Відпусти  нас,  -  кажуть,    -  Вітре.  Страшно  нам  і  холодно!
- Усіх  не  можу  відпустити.  Одного  мушу  забрати  зі  собою.
- Чому?  –  тремтячим  голосом  спитала  зайчиха.
- Обіцяв  одне  звіря  із  лісу  принести  Морському  цареві  як  подарунок  за  те,  що  він  дає  мені  можливість  інколи  ночувати  в  морі.  
- Кого  ж    із  нас  ти  забереш?  –  мовив  Смугастик.
- Того,  хто  всім  програє  в  шашки.  Починайте  гру.  А  я  дмухатиму  поки  що  тільки    на  дерева.
- Мабуть  доведеться  нам  із  Довгим  Вухом  попрощатися,  -  сказала    їжачиха.  –  Ха-ха-ха!
- Як  ти  можеш  хихикати  у  такий  страшний  для  когось  із  нас  момент?  –  заревів  ведмідь.
- Але  ж  зазвичай  саме  заєць  програє.  Хіба  ж  я  в  цьому    винен?  
- Не  перемовляйтеся,  а  швидко  беріться  до  діла,  -    мовив  Вітер  і  грізно  засвистів.  
Криволапко  поклав  дошку  на  широкий  пень,  і  друзі    почали  свій  турнір.  Ведмідь  знову  взяв  перше  місце.  На  четвертому  ж  місці  на  цей  раз  опинилась    не  зайчиха,  а  їжачиха.  
- Ну,  що,  колюче  створіння,  доля  обрала  тебе.  Полетиш  зі  мною  до  Морського  царя.  
- Я  не  хо…!
Останнього  складу  Гострої  Голки  друзі  вже  не  почули.  Вітер  кинув  її  до  своєї  торби  і  на  всій  швидкості  поніс  до  моря.    Віддав  їжачиху  Морському  цареві.  Сподобалась  тому  колюча  тварина.  Вирішив  він  її  не  їсти,  а  залишити  у  своєму  царстві.  Навчив  Гостру  Голку  дихати  у  морській  воді,  переміщатися,  показав  водорості.
- Можеш  це  їсти,  -  сказав.
Спробувала  їжачиха  нову  їжу,  сподобалася  вона  їй.
- Буду  це  вживати,-  мовила.  -  А  мені  у  морі  безпечно  буде    перебувати?
- Не  зовсім.  
- Шкода,  якщо  я  скоро  загину,  то    не  зможу  сказати  Вітрові,  щоби  той  розшукав  моїх  друзів  і  передав  їм  моє  вибачення.    Я  не  завжди  гідно  на  землі  поводилася.    Зайчика  ображала…  
Тут  їжачиха  заплакала.
- Ну,  ну,  не  треба  сліз.  У  морі  тобі  буде  добре.  А  щоби  тебе  ніхто  не  з’їв,  поки  ти  не  передаси  своє  вибачення  і  не  народиш  їжаченят  (ти  повинна  примножити  свій  рід!),  я    дам  тобі  з’їсти  одну  чарівну  водорість.  Від  неї  голки  твої  стануть  значно  більшими  та  міцнішими.  Жодна  велика  морська  риба  не  захоче  тобою  поласувати,  боятиметься  поколоти  горлянку.
- Дякую  тобі,    Морський  царю.  –  Ти  дуже  добрий.
Цар  витягнув  зі    скриньки  чарівну  водорість  і  дав  її  їжачисі.  У  неї  і  справді  голки  в  один  мент    виросли  і  зміцніли.  За  тиждень  до  Морського  царя  навідався  Вітер.  Цар  наказав  своїм  слугам  знайти  і  привести  Гостру  Голку  до  замку.  Їжачиха  з’явилася.  Вона  попросила  Вітра  передати  своїм  друзям  вітання  і  вибачення.  Той  пообіцяв  виконати  її  просьбу.  Через  якийсь  час  їжачиха  народила  їжаченят.      Вони  розійшлися  по  морю.  Відтоді  їх  не  звали  просто  їжаками,  а  морськими  їжаками.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815450
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.11.2018


ПЕРШИЙ СНІГ

Ну,  ось  і  випав  перший  сніг.
Укрив  поля,  луги,  діброви.
На  сад,  на  дах  будинку  ліг.
На  став  –    не  зміг,  насупив  брови.

Пішов  гуляти  по  лісах.
Узяв  гілки  в  свої  лещата.
Запхався  в  крону  хвої  птах.
В  дуплі  сховалися  білчата.

Ведмідь  в  барліг  із  ляку  впав.
Узявся  ліжко  розстеляти.
А  кріт  зі  снігу  булку  склав,  
Та  не  доніс  чомусь  до  хати.

Скрутилась  лиска  їжаком.
Ворона  змерзла,  в  танці  скаче.
Лиш  зайчик  тішиться  сніжком  –  
Його  на  ньому  вовк  не  бачить.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815435
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.11.2018


ОСЕНІ

У  сум  сьогодні    ти  вдяглася,    Осінь.
Лице  змарніло,    голос  твій  притих.
З’явилось    срібло  в  чорному  волоссі.
Пора  тобі  піти  на  передих.  

Напрацювалась,  подруго,  уволю.
Прогнала  літо  з  вулиць  і  лугів.  
Зібрала  овоч  вистиглий  із  поля.  
Зірвала  листя,  фрукти    зі  садів.

Що  хочу  я  сказати  на  прощання?
Іди  і  моці  в  жили    набери.
Тобі  ми  вдячні  за  твої  старання.    
За  рік  у  гості  знову    приходи.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815342
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 26.11.2018


ЩО ТРЕБА НАМ?

Що  треба  нам?  Щоб  серце  мірно  билося,
Щоби  добром  наповнювався  простір,
Щоб  над  землею    небо  голубилося,
Щоби  сонце  нам  моргало    з  високості.
Щоби  сади  салютували    квітами,
В  той  час  час,  коли  весна  вдягне  корону,  
Щоб  трави  вигравали      самоцвітами,  
Напившись  вранці  світла  і  озону.  
Щоб  дихав  день  собачими  легенями,  
Щоб  мир  вівцею  нам  дивився  в  очі,  
Щоб    бігла  радість  в  дні  до  нас  оленями,
Щоб  сон  кохав  у  ліжку  нас    щоночі.
Щоб  нам  вдавалось    гниль  із  мізків  вигребти,
Щоб  мить  сміялась,  в  наші  сіті  зловлена,  
Любов  так  пахла  й  нас    бажала  вигріти,
Мов    кава,  щойно  в  турці  приготовлена.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815225
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 25.11.2018


Я НЕ ЛЮБЛЮ

Я  не  люблю  фальшивих    діамантів,  
П’янких,  солодких,  та  нещирих  слів,  
Як  вилізає  змієм    зиск    із    мантій,  
Коли  з  людей  виліплюють    рабів.

 Я  не  люблю  серця,  котрі    схололі,  
Як  розпинають  святість  на  хресті.  
Люблю,  як  сяє  гідність    в  ореолі,
Як  слід  лишає  правда    на  путі.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815038
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.11.2018


УКРАЇНІ

Пора  тобі  старе  вбрання    спалити,  
Вдягти  на  себе  тренди  світові,
Щоб  ти  могла,  немов  зоря,  світити.
І  щоб  з’явився  у  твоїй  крові
Той  ген,  який  недолю  проганяє,  
Дає  наснагу  рухатись  вперед,  
Упалі  крила  вгору  підіймає,
Дарує  шанс  іти  в  жаданий  лет,
За  тебе  я  молюся  денно  й  нічно,  
Твій  біль  купаю  у  сльозі  своїй.
І  хай  сміється  ворог  твій  одвічний,  
Ти  виграти  зумієш  всі    бої.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815022
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 24.11.2018


ДІВЧИНКА ТА МОЛЮСК

                 КАЗКА
Дівчинка  Ліда  закінчила  четвертий  клас.  Вона  жила  недалеко  від  моря.  Тому  часто  в    погожий  день  купалася  в  ньому,  ходила  по  його  золотому  бережку  або  просто  стояла  на  ньому  і  дивилися  в  далеч  -  туди,  де  пливли  човни,  баржі,  великі  кораблі,  а  часом  вискакували    з-під  грайливих  синіх  хвиль  і  дельфіни,  котрі    видавали  дивні  свистячі  звуки.  Ліді  здавалося,  що  вони  кажуть  їй:  «Привіт,  дівчинко».    Тому  вона,  чуючи  їх  свист,    завжди  махала  їм  рукою  і  промовляла:  «Привіт,  дельфінчики!  Добра  вам,  хороші!».  Дружелюбні  морські  ссавці,  втікаючи  в  глибокі  води,  прощаючись  з  дівчинкою,  били    хвостами  об  хвилі,  цим  вмовби  дякували  їй  за  теплі  слова.  На  морі    за  Лідою  зазвичай  приглядав  хтось  із  рідних  –  бабуся,  тато,  мама  чи  старший  брат,  котрий  закінчив  11  клас,  бо  ж    з  дитиною  всіляке  може  трапитися  у  воді  чи  поблизу  неї.  Найчастіше  з  Лідою  до  моря  ходив  брат  Роман.  Він  теж  любив  плавати  і  спостерігати  за  морем.    Іноді  Ліда,  сидячи  після  купання  під  великою  білою  парасолькою  на  килимку,    читала  книжку,  іноді  ліпила  з  мокрого  піску  замок  чи  фігурки  людей  у  танцювальних  позах.  Сьогодні,  у  спекотний  липневий    день,    Ліда  вирішила  трохи  пострибати  з  пірса,  поплавати  під  водою.      Брат  навчив  її,  як  це  треба  робити.  Він    дав  Ліді  свій  акваланг,  провів  черговий  інструктаж,  і  вона  пірнула  вглиб  моря.    Не  встигла  й  трьох  хвилин  побути  під  водою,  як    побачила  велику  мушлю,  що  лежала  на  дні.  «Візьму  її  собі»,  -  подумала.  Та  тільки  простягнула  руку    до  цікавої  знахідки,  як  почула  писклявий  голос:
- Не    бери  мушлю.  
- Хто  ти?  –  спитала  дівчинка.
- Молюск.  А  ця  мушля  –  моя  хата.  
- І  давно  ти  в  ній  живеш?
- 100  років.  А  маю  бажання  –  дожити  до  двісті.
- Люди  так  довго  не  живуть.
- Бо  вони  мало  плавають  в  морі.
- Думаю,  це  не  від  цього.  Так  закладено  з  віків.  А  знаєш,  у  мене  теж  є  бажання.
- Яке?
- Вчитися  у    балетній  школі.  Але  батьки  не  мають  грошей,  щоби  оплатити  мені  це  навчання.  
- А  чому?
- У  них  зарплатні  невисокі.    Спершу  треба  брата  вивчити.  Він  недавно  до  технікуму  вступав  –  на  платне  відділення.  
- Гм…  Думаю,  я  зможу  тобі  допомогти.
- Ти?  Але  як?  
-  У  мене  є  одна  перлина.    Одна,  але  велика  й  золота.  Я  її  довго  ростила,  а  тепер  віддам  тобі,  ти  продаси  і  матимеш  кошти  на  навчання  в  тій  школі…,  як  вона  там  називається?
- Балетна.  У  ній  вчать  танцювати  балет.
Молюск  витягнув  з  мушлі  золоту  перлину.
- Бери,  -  мовив.  
- Не  шкода?  
- Ні.  Я  собі  іншу  вирощу.  
- Дякую  тобі.  Живи  ще  сто  років.  
- А  ти  навчись  танцювати.  
- Тепер  обов’язково  навчусь.  Обіцяю!
Ліда  випливла  з  води.
- Ну,  що,  -  спитав  брат,  -    наплавалась?
- Так.
- А  що  у  тебе  в  кулачку?
- Перлина.
- Жартуєш?
- Зовсім  ні.
Ліда  показала  братові  золоту  блискучу  кульку.
- Овва!  Гарна!  І,  мабуть,  дуже  коштовна.  Знайшла  її?
- Молюск  подарував.
- Ну,  й  вигадниця  ж  ти,  Лідко!  
Дівчинка  не  стала  сперечатись.  Коли  повернулася  з  братом  додому,  то  віддала  перлину  мамі.  Та  продала  її,  і  дівчинка  стала  вчитися  в  балетній  школі.  А  ще  згодом  –    в  інституті  культури.  Вона    стала  артисткою  балету.  Танцювала  в  оперному  театрі.  Збулася  її  найбажаніша  мрія.    Інколи  Ліда  пірнала  в  море,  плавала  під  водою,  шукала  на  дні  ту  щасливу  мушлю,  у  якій  молюск  викохав  велику  золоту  перлину,  але    не  знаходила  її.  Мабуть,  молюск  в  інше  місце  переніс  свою  хатку.  Вона  дякувала  йому.  «Живи,  живи  до  двісті,  друже!»  -  промовляла  подумки.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814979
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 23.11.2018


СНІГ УПАВ

Зелу  на  плечі  сніг  упав.
Дихнув  у  шию  йому  холодом.
За  мить  якусь  ті  дні  украв,
Котрі  його  вкривають  золотом.

Прилип,  мов  порох  до  ноги,
І,  наче  пудрою  цукровою,
Встелив  сади,  поля,  дуги,
Заговорив  жорсткою  мовою.

Сказав,  що  він  тепер  вожак,
На  зелень  мода  закінчилася.
Зело  скривилося,  однак
Зухвальцю-снігу  не  вклонилося.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814882
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 22.11.2018


МОДА

Для  учнів  1  класу  НУШ

Мода  –    вередлива  мати.
Лай  її,  не  лай,
Нині  буде  вам  казати:
-  Сукню  одягай  -  
Довгу,  за  чи  по  коліна.
Завтра  скаже:
- Ні!
Треба  вбрати,  Олю,  Ліно,
Штанці  шерстяні
Або  джинси  чи  спортивні,  
Куртку  на  пушку
Рукавички  креативні,
Светра  на  замку.
Нині  туфлі  на  підборах
Скаже  брать  тобі.
Завтра  –  на  низькій  основі,  
Гострі  чи  тупі.
В  українця  ж,  знай  це,  сину,  
В  моді  завжди  це:
Вишиванка,  кожушина,  
Шаровари  ще,
Капелюх  з  пером  у  стрічці,  
Взуйки    шкіряні,
Крайка  –  мов  огень  у  пічці,  
Топірець  у  ній.
Українка  ж  завжди  модна,  
Як  на  ній  вінок,  
Вишиванка  благородна,  
Юпка,  фартушок,  
Чобітки  чи  черевички,
Вишитий  жилет,
Усмішка  ясна  на  личку,
Бусинок    букет.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814872
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2018


До Дня Гідності та Свободи

Цього  не  купиш,  не  позичиш
І  не  вкрадеш,  хоч  би  й  хотів.
Це  те,  до  чого  серце  кличе,
Що  гріє  гени  із  віків,

Що  Бог  вдихнув  колись  людині,  
Як  їй  у  світ  іти  велів.
Це  мов  для  птаха  неба  сині,
Мов  прісні  води  для  землі.

Це  треба  в  собі  відшукати,  
Від  вражих  визволить  нашесть,
Щоб    заблищало,  мов  дукати.
Що  це  таке?  Це  гідність,  честь.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814732
рубрика: Вірші, Присвячення
дата поступления 21.11.2018


НОВИЙ РІК

                                                   КАЗКА

На  столітньому  дубі  дятел  повісив  дошку,  на  якій  було  прикріплене  оголошення  із  таким  змістом:
Дорогі  мешканці    прикарпатського  лісу!
У  день  Нового  Року,  1  січня,  на  головній  галявині    для  діток-тварин  буде  проводитись  бал.  
Обов’язкова  умова:  приходити  в  новому  святковому  одязі,  з  іграшками,    музичними  інструментами  та  гарним  настроєм.
Прочитали  оголошення  тварини-мами  і  ті  діти,  котрі  ходили  до  школи  і  вміли  читати,  і  в  лісі  почався  рух.  
Лисичка  поїхала  до  міста  й  купила  своїй  доні  нову  шубку  та  ляльку,  яка  співає.  Вовк  своєму  синку  купив  гарну  смушеву  шапку  та  кубики.    Зайчиха  купила  двом  доням-близнючкам  білі    кожушки,  білі  рукавички  й  барабани.  Дикий  кабан    старшому  синові  придбав  на  ринку  теплу  модну  куртку,  молодшому  –  кожушок  і  штанці,  а  ще  купив  кожному  по  коробці  з  цеглинками  «Леґо».    Сорока  сороченяті  пошила  сорочку,  костюм  та  купила  в  магазині  музичних  інструментів  сопілку.      Козуля  купила  донечці  теплу  накидку  та  іграшкові  цимбали.  Тільки  білчаткові  ніхто  не  купив  ні  обновки,  ні  ніякої  іграшки.  Його  мама  вже  рік  хворіла  і  тому  не  працювала.  Багато  коштів,  які  заробляв  тато,  йшло  на  її  лікування.  Родина  ледве  зводила  кінці    з  кінцями.  Зажурилось  білчатко.  Йому  дуже  хотілося  потрапити  на  бал.  Адже  там  будуть  його  друзі  –  лисеня  та  вовченя,  а  ще    там  буде  весело.    Та  просити  батька  купити  йому  якусь  нову  річ  не  посміло.  «Головне,  щоби  вистачило  грошей  мамі  на  ліки!»  –  заспокоїло  само  себе  і    вистрибнуло  з  дупла.  Воно  вирішило  зробити  мамі  й  татові  подарунки  до  свята.  Тож  побігло  лісом,  знайшло  під  сосною  кілька  шишок,  вигребло  лапками  сховані  восени  під  березою  горіхи  і  стало  робити  аплікації  на  двох  аркушах  паперу:  мамі  викладати  квітку,  а  татові  –  сонечко.    «Батькам,  мабуть,  сподобається»,  -  подумало  білчатко  і  вирішило  не  нести  роботи  до  свого  дому,  а  сховати  їх    до  новорічного  дня  у  пустому  дуплі,  що  містилося    у  старій  ялинці  неподалік  від  їхнього.  Тільки  заскочило  до  дупла,  а  там  чиїсь  очі  світяться.
- Хто  тут?  –  спитало.
- Це  я,  совеня.  
- А  що  ти  тут  робиш?
- Я  загубилося.  
- Як  загубилося?
- Летіло  з  батьками  на  ринок  і  загубилося.  Шукало,  шукало  батьків    у  лісі  –  не  знайшло,  стомилося  і  вирішило  тут  перепочити.
- Гм..  Це  недобре,  що  ти  загубилося.  Завтра  свято  –  Новий  рік.  Ти  маєш  знайтися,  тобто  тебе  мають  знайти.  Сиди  тут,  оберігай  мої  аплікації.  А  я  побіжу,  розпитаю  знайомих  та  друзів,  може,  хтось  щось  чув  про  твою  історію.
Білченя      вистрибнуло  з  дупла  і  подалось  шукати  батьків  совеняти.  Воно  перепитало  всіх,  кого  зустріло  –  ніхто  нічого  не  чув.    Сонце  вже  почало  складати  свої  промінці  у  наплічник,  щоби  з  ним  піти  за  небокрай  на  нічліг,  а  в  білченяти  –  жодної  новини  про  батьків  совеняти.  І  тут    воно  побачило  сороку.  Вона  летіла  додому  з  торбою  на  правому  крилі.
- Пані  сороко,  -  спитало  білченя,  -    чи  не  бачили  ви    батьків  совеняти?
- Бачила.  Все  місто  обходили,  шукали  своє  дитя,  але  не  знайшли.
- Та  воно  у  старому  дуплі,  що  знаходиться  недалеко  від  нашого,  у  тому,  де  давно  ніхто  не  живе.
- Зараз  зателефоную  його  батькам,  вони  мені  номер  залишили,  на  всяк  випадок,  і  повідомлю  їм  цю  новину.
Сорока  задзвонила,  батько  і  мама  –  сови,  прилетіли  через  кілька  хвилин.  Вони  подякували  пташці  та  білченяткові.  
Мама-сова  сказала:
- Вирву  для  кожного  з  вас  по  пір’їні  зі  свого  хвоста.    Скільки  добрих  справ  ви  зробили  сьогодні,  скільки  чудес  для  вас  зможе  зробити  пір’їна.
- Я  зробила  тільки  одне  добре  діло  сьогодні  –  зателефонувала  тобі,  совко.
- Задумуй  одне  бажання.
Сорока  задумала,  щоби  у  неї  було  нове  гарне  гніздо,  бо  те,  що  вона  мала,  віхола  трохи  розбила.  
- Лети  додому,  там  замість  старої  хати  тебе  чекає  нова,  -    сказала  сова.
Сорока  полетіла.
- А  я,  -  мовило    білченя,  -  зробило  дві  добрі  справи  нині,  змайструвало  своїми  лапами  подарунки  мамі  й  татові  до  Нового  року  і  допомогло  вашому  синочку  знайти  вас.
- То  задумуй  два  бажання.
- Гаразд.  Перше:  хочу,  щоби    мама  одужала.
- Одужає.
- Друге:  хочу  якусь  нову  річ  та  іграшку,  щоби  мати  право  піти  на  новорічний  бал  для  дітей-тварин  лісу.
- Матимеш.  
- Дякую,  пані  сово,  -  пролепотіло  білченя.  
- І  ми  тобі  дякуємо,  -  відказали    сови.  
Вони  забрали  своє  маля  і  полетіли.  А  білченя  поскакало  до  свого  дупла.  Коли    опинилося  в  домі,  то  побачило  усміхнену  маму.
- Я  здорова!  –  повідомила  та.
- Це  чудово!  -  мовило  білченя.
- І  ще  один  сюрприз,  -  продовжила  ненька.  -    На  твоєму  ліжку  –  обновки  –  теплі  комбінезон  та  чобітки.  А  ще  там  лежить  скрипка.  Будеш  вчитися  грати  на  ній?
- Так!  Сталося!  Збулося!
- Що  сталося,  збулося?  –  спитав  тато.
- Бажання!  Сова  правду  сказала.  
Батьки  білченяти  перезирнулися,  а  тоді  в  один  голос  скрикнули:
- І  справді  сталося  -  чудо!
На  новорічному  балу  всі  діти-тварини  співали,  танцювали,  забавлялися,  відгадували  загадки.  Білченя  все  це  теж  робило.  А  ще  воно  вийшло  на  сцену  і  заграло  на  своїй  новій  скрипці  колядку    «Щедрик,  щедрик».  Півночі  тато  вчив  його,  як  це  робити.  Гру  білченяти  всі  присутні  сприйняли  на  ура.    Це  був  найкращий  Новий  Рік  у  його  житті.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814628
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 20.11.2018


ДО ДНЯ ПАМ'ЯТІ ПРО ГОЛОДОМОР

День  па́м'яті  жертв  голодомо́рів  —  щорічний  національний  пам'ятний  день  в  Україні,  що  припадає  на  четверту  суботу  листопада.

Хто  оце  вийшов  з  хатиночки  –  
В  погляді  смутку    печать,
Ніжки  тонкі,  мов  билиночки,
Ребра  з-під  шкіри  стирчать?

В  кого  і  м’язи  на  рученьках
Голод  до  крихітки  з’їв,
Тільки  животик  від  мученьки  
Вийшов  зі  звичних  країв?

В  кого  лице  без  кровиночки,  
«Їсти!»  –  одне  на  устах?
Хто  це  без    хліба  скориночки
Зиму  відбув,  наче  птах?

Це  українська  дитинонька,
Смерть  її  зве  у  політ.
Плаче  у  лузі  калинонька,
Сльози  пускає  у  цвіт.

Мати  зі  світом  прощаються.
Тато  у  землю  вросли.
Сталін  –  їх  кат,  усміхається:  
-  Добре  це  –  мертві    хохли!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814613
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 20.11.2018


ПІЗНЯ ОСІНЬ

Дотанцьовує  осінь  балет.
Кілька  па  ще  –      і    сцена  фінальна.    
Грудень  їй  подарує  букет.  
Заспіває  їй  вітер  прощальну.  

Ну,  а  осінь,      вклонившись    до  п’ят
Глядачам  свого  вдалого  лету,  
Вип’є  мжички  зо  кілька  горнят  –  
Візьме  в  іншому  боці  планету.

З  того  там  розпочне,  що  і  тут  –  
Буде  тіло  крутити    у  танці,
Літо  брати  потрохи  до  пут,
З  його  щік  витирати  рум’янці.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814515
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 19.11.2018


ТИГРИК-УЧЕНЬ

                                                                                               КАЗКА
Тигрик  вчився  в  1  класі.  Він  уже  вивчив  усі  букви,  що  позначають  голосні  звуки  а,  о,  у,  е,  и,  і.  Вчителька  казала  їм,  учням  лісової  школи,  що  ці  звуки  легко,  голосно    і  довго  можна  промовляти,  тягнути,  співати.  І  він  тягнув  їх,  мов  гумку  з-під  спортивних  штанців.  Кожен  ранок  починав  з  того,  що  співав:
- А-а-а-а-а!
- О-о-о-о-о!
- У-у-у-у-у!
- Е-е-е-е-е!
- И-и-и-и-и!
- І-і-і-і-і-і!  
- Синку!  –  казала  мама,  -  не  кричи  так,  бо  збудиш  усіх    звірят-малят  у  лісі.  
- Я  не  кричу,  -  відповідав  син.  –  Я  вчуся  вимовляти  голосні  звуки.
Тигрик  вивчив  також  деякі  букви,  що  позначають  приголосні  звуки:  м,  н,  л,  с,  к,  в,  р,  п.  Буква  «ем»  йому  далася  легко,    Слово  мама    -  починається  зі  звука  «м».  «Му!»  каже  корова.  Він  бачив  мультик  про  цю  тварину.  Цей  вигук  теж  починається  зі  звука  «м».  Букву  «ен»  -  теж  запам’ятав.  Новий  м’яч  йому  якраз  купили.  Слово  новий  зі  звука    «н»  починається.  Буква  «ел»  є  першою  буквою  в  слові  лев.  А  лев  –  це  татів  друг.    «Ес»  -  одразу  сподобалась.  З  неї  слово  сонце  починається.  А  тигрик  любив  відчувати  на  собі    його  теплі  промінці.  Ще  у  слові  сестра  перший  звук  «с».  У  тигра  вона  є  –  сестричка-тигричка,  молодша  від  нього  на  рік.  Букву  «ка»  не  одразу  запам’ятав.  Аж  поки  не  втовкмачив  собі  те,  що  з  неї  починається  слово  корова,  про  яку,  як  уже  згадувалось,    тигрик  дивився  мультик.    «Ве»  -  у  слові  вода.  Воду  тигрик  любив  пити,  особливо  в  спекотну  погоду.  З  цією  буквою  мороки  у  нього  не  було.  «Р»  -  улюблений  звук.  Його  він  вимовляв  ще  з  пелюшок.  Бувало,  вітер  дмухне  крізь  віконце  хатини  тигру  на  гривку,  а  він  на  нього:
- Р-р-р-р!
Або  сестричка  відбере  якусь  іграшку.
- Р-р-р-р-р!  –  кине  їй  до  очей,  але  відбирати  забавку  не  стане,  не  хоче,  щоби    сестричка  плакала.
Букву  «пе»,  що  означає  звук  «п»  довго  запам’ятовував.  
- «П»  –  перший  звук  у  слові    пес,  -  сказала  вчителька  –    тітонька  Лосиха
- А  хто  це  такий,  пес?
- Домашня  тварина,  охороняє    дім,  подвір’я  людей,  каже  «гав!»  на  того,  хто  без  дозволу  заходить.  Пес  може  такого  нахабу  навіть  вкусити.
- Я  його  боюся.  
- Тебе  він  не  вкусить.    Ти  ж  без  дозволу  не  будеш  заходити  до  людей?
- Мабуть,  ні.
- То  запам’ятай  –  «п»  -  пес.
- А  інше  слово  є,  що  з  цієї  букви  починається?
- Є.  Панда.  
- Що  це?
- Не  що,  а  хто.  Це  тварина.  Вона  добра.  Любить  солодощі.  Живе  в  Китаї.
- Гм…  А  ще  якісь  слова  починаються  буквою  «пе»?
- Пиріг.
- Пиріг?  О,  це  зовсім  інша  справа.  Пиріг  я  люблю  їсти.  Звук  «п»  -  пиріг.  Тепер  запам’ятав.
На  другий  день    у  школі  почали  вчити  букву  «те».
Вчителька  сказала:
- Діти,  назвіть  того  учня    нашому  класі,  у  назві  якого  першим  звуком  є  «т».  
- Тигрик,  -  вигукнула  лисичка.
- Правильно,  -    мовила  вчителька.  –  Тільки  треба  спершу  руку  підняти,  а  тоді  говорити.  Повторіть,  учні,  звук    «т»  -  тигрик.
Всі  повторили.
- Повтори  ти  це  слово,  -  мовила  тітонька  Лосиха  і  показала  указкою  на  тигрика.  
- Це  слово  «я».  
- У  слові  «я»  немає  звука  «т».  Добре  подумай.
- Але  ж  лисичка  на  мене  казала.  Тигрик  –  це  я.    
Учні  розреготалися.
- Не  можна  так  робити  –  сміятися  зі  свого  товариша,  -  сказала  тітонька  Лосиха  і  продовжила  розмову  з  тигриком.
- От  твоя  сусідка  по  парті  –  вовчиця.  Слово  вовчиця  зі  звуку  «в»  починається.  .  Позаду  тебе  сидить  лисичка.  Це  слово  починається  зі  звуку  «л».    А  ти  ж  який  звір?
- Тигрик.
- Так.  Тигрик.  Слово  тигрик  зі  звуку  «т»  починається.  «Т»  –  тигрик.  Звук  «т»,  буква  «те».  Повтори  за  мною.
- «Т»  -  тигрик.  Звук  «т»,  буква  «те».
- Ну,  ось.  Второпав  нарешті?  
- Второпав.  
- То  яку  букву  ми  вивчили  сьогодні,  звірята?  –  спитала  вчителька  під  кінець  уроку  і  показала  дітям    її  на  аркуші  паперу  –  паличка  згори  донизу  і  зверху  паличка.
Звірі  підняли  руки.  Тигрик  теж  підняв.
- Скажи  ти,  тигрику.
- Букву  «те»,  що  є  в  моєму  назвиську.
- Молодець!  –  сказали  вчителька,  а  всі  учні-звірята  радісно  заплескали  в  долоні.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814485
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 19.11.2018


ОСІНІЙ СОНЯЧНИЙ ДЕНЬ

Цвітуть  у  небі  незабудки.
Оголосили  мряці  бій.
Виходить  сонне    сонце  з  будки
І  потягається  собі.  

Сідає  на    небесну  клумбу,  
П’є  свіжу  каву  з  молоком.
Віддаль  танцює  вітер  румбу,
Листку  погрожує  клинком.  

Зі  страху  лист  паде  додолу,
У  ньому  гасяться  вогні.
А  сонце…  сяйвом  з  ореолу
Зайців  малює    на  вікні.      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814168
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 17.11.2018


НА МОГИЛІ ВАСИЛЯ СЛІПАКА

Чому  ти  тут  лежиш,  Васильку?
Плита  надгробна  у  воді.
Портрет  намок.  Зажди,    ось  хвильку,
Зберу  краплини.  І  тоді

Погомоню  з  тобою,  брате.
Ти  кревним  став  мені  тепер,  
Коли,  лишив  життя  крилате
І  за  мою  свободу  вмер.    

Лежиш  тут,  наче  стятий  колос,  
А  міг  би  брати  всі  кутки,  
Де    рідкісний  в  пошані    голос,
У  душах  сіяти  квітки.

Болить  мені  твоє  мовчання.
Пече  завчасний  твій  відліт.
Коли  ж  уже  прийде  світання,
Осяє  ніс  на  сотіні  літ?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814138
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.11.2018


ЛИСИЧКА ТА ТЕАТР

                                                                   КАЗКА
     Лисиця  Зінька  дуже  любила  грати  ролі  у  виставах.  З  малих  літ  вона  виступала  на  сцені  –  тоді,  коли  ходила    в  дитячий  садок,  і  коли  ходила  до  школи.  Вона  грала  роль      Лисиці  в  казках  «Лисичка-сестричка  та  Вовк-панібрат»,  «Лисичка  та  Журавель»,  «Рукавичка»  та  інших.  Любила  також  на  садкових  та  шкільних  святах  читати  вірші,  співати  пісні.  У  неї  була  мрія  –    стати  акторкою  театру  чи  кіно.
Але  її  ніхто  в  цьому  бажанні  не  підтримував.  «Ну,  що  це  за  професія  –  грати  чуже  життя?  Треба  жити  своїм  –  учити  дітей,  лікувати  хворих,  продавати  людям  товари,  вирощувати  хліб,  овочі    чи  фрукти,  -  казали  тварини-сусіди.  
     Мама  говорила:  
- Я  хочу  бачити  тебе  лікарем.  Хочу,  щоби  ти  лікувала  тварин  від  хвороб  і  травм.  
Тато  вів  своє:
- Я  бажав  би,  щоби  ти  навчилася  вести  бізнес,  придбала  собі    якусь  власність  –  магазин  чи  майстерню  і  з  того  жила.
Подруга    –  вовчиця  Гуда,  радила    Зіньці  стати  перукарем.  Вона  запевняла  лисицю  в  тому,  що  ця  професія  дуже  важлива  і  потрібна,  адже  кожна  тварина    мусить,  принаймні,  раз  у  місяць    навести  лад  на  своїй    голові.
Подруга,  куниця  Ора,      казала  лисиці,  щоби  та    йшла  з  нею  вчитися  на  візажиста.    Бо  це  сучасна    і  модна  професія.  Ті,  хто  відвідують  якісь  урочистості,  беруть  участь  у  публічних  виступах  або  просто  хочуть  гарно  виглядати,    звертаються  до  візажиста.  
Але  лисицю  не  цікавили  такі  професії,  вона  хотіла  бути  акторкою.  Кожен  день  Зінька    читала  художні    книжки.  Брала  їх  зі  шкільної  й  міської  бібліотеки.  Відпрацьовувала  діалоги  (розмову  двох  і  більше  осіб)  і  монологи  (слово  однієї  тварини),  підбирала  костюми  собі  до  ролей  (інколи  брала  щось  і  з  маминого  гардеробу),  ставала  перед  дзеркалом  і  вправлялася  в  акторській  майстерності.
Інколи,  коли  мама  дозволяла,  Зінька  ходила  до  театру.  Спочатку  відвідувала  ляльковий  театр,  де  ролі  грали  ляльки,  а  їх  мову  озвучували  актори,  і  пальчиковий,  де  актори  були  маленькими,    бо  містилися  на  пальчиках  лап,  якими  рухали  тварини.  Згодом  лисичка  почала  ходити  в  театр  юного  глядача  (ТЮГ),  де  на  сцені  показували  вистави,  в  яких  виступали  тварини-актори.  Коли  лисиця  вчилася  у  випускному  класі  школи,  то  відвідала  кілька  разів    з    бабусею  й  оперний  театр.  Там  вона  вперше  побачила  балети  «Лускунчик»  та  «Лебедине  озеро»,  які  її  дуже  вразили.  До  речі,  одна  бабуся  схвалювала  рішення    Зіньки  стати  акторкою,  бо  колись,  у  дитинстві,  теж  захоплювалася  акторською  грою  і  брала  участь  у  спектаклях,  що  їх  ставили  в  школі.
Як  тільки  лисиця  взяла  в  руки  атестат  про  середню  освіту  і  здала  ЗНО  (непогано!),  то  подала  заяву  на  вступ  до  театрального  інституту.  
Мама  була  зла  на  доню.  Тато  теж  був  не    в  захваті.  Подруги  насміхалися.
- Що  ти  надумала?  Куди  ти  пхаєшся,  та  ти  ж  звичайна  руда  лисиця  з    темного  старого  лісу!
Але  Зінька  не  здавалася.  Вона  поставила  собі  ціль  –  стати  акторкою,    і  вперто  йшла  до  неї  –  щодень  вдосконалювала  свою  артистичну  майстерність.  
Уже  на  третьому  курсі  навчання  у  вузі  Зіньці  почали  пропонувати  деякі  другорядні  ролі  у  місцевому  міському  драматичному  театрі.  Їй  було  приємно  чути  слова  «Браво!»  зі  залу  та  оплески  під  кінець  вистави.  Кілька  разів  Зіньці    навіть  вручили  квіти.  Яка  ж  тоді  була  вона  щаслива!  
Та  якось,  коли  лиска  закінчувала  третій  курс,    її  мама  важко  захворіла.  Їй  потрібно  було    терміново  зробити  операцію.  Гроші  зібрали  –  трохи  мали  своїх  складених,  трохи  зібрали  їм  добрі  сусіди,  але  більшу  частину  позичили  у  знайомого  ведмедя-банкіра  Топтуна.  Віддавати  позичене  треба  було,  мабуть,  зо  три  роки  і  при  цьому  скупо  жити.    Зінька  змушена  була  покинути  вуз,  хоч  і    не  хотіла  цього  робити.  Але  платити  ж  за  четвертий  і  п’ятий  рік  навчання  було  нічим.    Тож  лисичка  забрала  документи  із  вузу  і  пішла  продавати  капусту  та  буряк  в  овочевий  магазин,  щоби  якось  допомогти  своїй  сім’ї  протриматися  в  цей  нелегкий  для  неї  час.    Побачила  Гуда  Зіньку  за  прилавком  магазину,  голосно  розсміялася.  «Артистка  широкого  профілю!»  -  мовила.    Побачила  її  Ора,  сказала:  «Артистка  капустяного  театру»  .
Розплакалась  Зінька,  відчула  їх  зневажливе  ставлення  до  себе.  Йшла  дорогою  додому  ввечері,  вмивалася  слізьми.  І  тут  на  плече  їй  сів  горобчик:
- Чи  маєш,  дівчино,    щось  поїсти?  –  спитав.
- Маю.  Печиво.  Взяла  собі,  та  не  з’їла.  Не  маю  апетиту.  Ти  голодний?
- Так.  Дуже.
- Дам  тобі  дві  печенини.    Хай  хоч  одному  з  нас  двох  буде  добре.
Лисичка  витягла  з    торби  печиво,  поклала    на  свою  долоню.  Горобчик  узяв  дарунок,  запхав    його  під  крильце  й  мовив:
- Дякую  тобі.    А  чого  ти  така  сумна?  Чого  плачеш?    -  спитав.
- Як  же  мені  не  плакати?  –  каже  йому  Зінька.  –  Хотіла  я  стати  акторкою,  але  не  вийшло,  мама  у  мене  захворіла,  мушу  тепер  працювати,  а  не  вчитися.  А  подруги  насміхаються  з  мене.  
- Утри  сльози,  лисичко.  Я  тобі  допоможу.  Знайди  і  підійми  три  камінчики  з  землі.
- Навіщо?
- Так  треба.
Зінька  підняла  три  камінці.  Вдарив  по  кожному  з  них  горобчик  дзьобом,  і  вони  перетворилися  на  золоті  злитки.
- Використай  із  користю,    -  кинув  горобець  і  полетів.  Тільки  його  й  бачила  Зінька.  
Один  злиток  родина  продала  і  віддала  борги  ведмедю.  Ще  один  пішов    на  оплату  за  навчання  у  вузі  за  останні  два  курси.  А  останній,  третій  злиток,  Зінька  залишила  собі  напам’ять  або  на  чорний  день.  
     Вона  таки  стала  акторкою.  Грала  різні  ролі  у  драматичному  театрі.  Подруги  більше  не  насміхалися  з  неї,  вони  приходили  на  спектаклі,  в  яких  була  задіяна  Зінька.    Коли  піднімали  завісу  на  сцені,  чи  опускали  після  закінчення  дійства,  обидві  гучно  плескали  в  долоні.  Вовчиця  та  куниця  старалися  брати  в  касі  такі  квитки,  щоби  сидіти  в  партері  (у  залі  на  першому  поверсі)  в  третьому  ряді  посередині,  щоби  подруга  їх  могла    бачити,  щоби  її  підтримати.  Тепер  вони  пишалися  Зінькою.  Вона  стала  знаменитою.  В  антракті  Гуда  та  Ора  пили  з  нею  каву  у  кав’ярні  театру.  Подруги  теж  обрали  ті  професії,  про  які  мріяли:  Гуда  стала  перукарем,  а  Ора  –  візажистом.  Зінька  часто  і  радо  користувалася  їхніми  послугами.  
І  ти  ніколи  не  відмовляйся  від  своєї  мрії.  Вона  може  здійснитися  тільки  тоді,  якщо  ти  впевнено  і  наполегливо  будеш  іти  до  неї.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813918
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.11.2018


ХЛІБЧИК

СЦЕНАРІЙ  СВЯТА  «ХЛІБЧИК»  (для  дітей)

РОЛІ:
Зернятка
Тракторист
Сонце
Дощ
Комбайнер
Пекар
Продавець
Вантажівка
Калач
Дівчинка  1,  дівчинка  2
Хлопчик  1,  хлопчик  2
Автори  (4)
Автівка  для  перевезення  продуктів  харчування

ЗЕРНЯТКА
Хто  ми  є  такі?  Зернята.
Хочемо  у  ґрунт  стрибати,
Проростати  з  нього  сміло,
До  небес  тягнути  тіло.

Наша  ціль  –  хліби  родити,  
Людям  віддано  служити.
Землю  виоріть  мигцем,
Нас  туди  пустіть  бігцем.

ТРАКТОРИСТ
Заведу  я  трактор    свій.
Розімну  землі    сувій.
Пухом  стане  ґрунт  твердий.
Відвезу  вас  я  туди.  

І  сівалкою      посію
Це  робити  добре  вмію.
Сонце  грітиме  вам  груди,
А  поїти  дощик  буде.

АВТОР
Так  зробив  він,  як  намріяв,
Зернята  у  ґрунт  посіяв
Стали  ті  іти  у  ріст.
Наставляти  сонцю  хвіст.

СОНЦЕ
Я  ж  бо  миле  і    кругленьке,
Жовте,  лагідне,      тепленьке.
Ґрунт  зігрію  я    промінням,
Вистачить  мені  уміння.

ДОЩ
Я  кидатиму  краплини
На  засохлі  грудки  глини.
Вдосталь  їх  у  ґрунт  наллю,
Вас,  зернятка,      напою.

АВТОР  1
Стали  зерна  проростати.
Колосками  виростати..
Серпень.  Виросли.  Межа.  
Час  збирати  урожай.

КОМБАЙНЕР
Заведу  комбайн  уранці.
Закручу  в  шаленім    танці.
Справиться  він,  не  лінивий,  
Прибере  колосся    з  ниви.

АВТОР  2
Взявся  той  до  праці  сміло.
Урожай  зібрав  уміло.
Зернята  звільнив  від  трухи,  
Знає  всі  потрібні  рухи.

ВАНТАЖІВКА
Я  автівка  є  вантажна.
Дуже  вже  особа  важна!
Кузов,  що  у  мене  ззаду,
Підставляю  зерно-паду.

Навантажені  зернини
Я  вожу  на  млин  щоднини.
Змелють  їх,  займуться  цим,
Зроблять  борошном  пухким.

У  мішки  позасипають,
Отвори  позашивають.
В  магазини  повезуть.
Чи  в  пекарні  віддадуть.

ПЕКАР
Руки  з  милом  гарно  вмию.  
Пекар  я,  люблю  пекти  я.
Дам  до  борошна  водиці,  
Сіль,  яйце  і  паляниці
Виліплю,  хлібець,  булчата.
Будуть  хлопці  та  дівчата,  
Як  спечу  в  печі  їх,  їсти.
Вироблю  ще    й  здобне  тісто.
Печиво  спечу,  тортище.
Хай  співає    животище!

АВТІВКА
Не  лошак  я,    не  полівка.
Мчу  я  швидко.  Я  –  автівка.
Як  уп’юся  я  бензином,  
В  продуктові  магазини,
У  кафе  і  ресторани
Булки,  хліб  і    круасани,
Тістечка,  торти    і  кекси
Для  Петра  везу  й  Олекси.

ПРОДАВЕЦЬ
Я  працюю  в  магазині,
Ґазді  хліб  продам,    ґаздині  –  
Запашистий  і  м’якенький.
Для  синочка,  тата,  неньки,  
Для  бабусі,  дідуся,
Щоб  родина  їла  вся.  

ДІВЧИНКА  1
Називаюсь  я    Оксана.
Хліб  люблю  і  круасани
З    кремом,  маком  і  варенням
Їм  зі  смаком  і  натхненням.

ДІВЧИНКА  2
Називаюсь  я  Надія.  
Я  люблю  печення  «Мрія».
Хрумаю  його  і    чаєм
Чи  компотом  запиваю.

ХЛОПЧИК  1
Називаюсь  я  Ярема.
Я  люблю  торти  із  кремом.
Два  шматки  з’їдаю  зразу,  
Маю  силу  я  у  м’язах.

ХЛОПЧИК  2
Пряники  люблю  я  дуже.
Їм  у  спеку  їх  і  в  стужу.  
Запиваю    молоком.
Витираюсь  кулаком.

КАЛАЧ
Я  калач,  мене  багато.
На  столах  у  домі  в  свято.
На  весіллі  і  у  Пасху
Виявляю  людям  ласку.
Бути  пишним  –  моє  гасло.
Яйця  в  мені,  цукор,  масло,
Ви  мене  печіть,  купуйте
В  щічку,  в  чубчика  цілуйте.

АВТОР  4
ХЛІБ  –    УСЬОМУ  ГОЛОВА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ  ЦІ  СЛОВА!

ПІСНЯ  ПРО  ХЛІБ
Я  хлібина,  хлібчик,  хліб.
Їсть  мене  Олег  і    Гліб,
Мама,  тато,  бабця,  дід
На  сніданок  і  обід.

Їсть  із  маслом  і  сирком,  
З  ковбасою,  огірком,
Із  повидлом  також  їсть  
Кожен  член  сім’ї  і  гість.

Їсть  із  супом  і  борщем,
В  день  зі  сонцем  чи  дощем.
В  день,  коли    лягає  сніг
На  двори  і  на  поріг.

Хліб  щодня  приходить  в  дім.
Силу  він  дає  усім.
В  ньому  жилка  є  жива.
Хліб  -  усьому  голова.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813836
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.11.2018


ПРО ХЛІБ

СЦЕНАРІЙ  СВЯТА  «ХЛІБЧИК»  (для  дітей)

РОЛІ:
Зернятка
Тракторист
Сонце
Дощ
Комбайнер
Пекар
Продавець
Вантажівка
Калач
Дівчинка  1,  дівчинка  2
Хлопчик  1,  хлопчик  2
Автори  (4)
Автівка  для  перевезення  продуктів  харчування

ЗЕРНЯТКА
Хто  такі    забратись  в  глину,
Проростати  з  неїсміло,
До  небес  тягнути  тіло.

Наша  ціль  –  хліби  родити,  
Людям  віддано  служити.
Землю  виоріть  мигцем,
Нас  у  ґрунт  пустіть  бігцем.

ТРАКТОРИСТ
Заведу  я  трактор    свій.
Розімну  землі    сувій.
Стане  він  м'яким  ураз.
Відвезу  туди  я  вас.  

І  сівалкою      посію
Це  робити  добре  вмію.
Сонце  вам  зігріє  груди,
А  поїти  дощик  буде.

АВТОР
Так  зробив,  як  і  намріяв,
Зернятка  у  ґрунт  посіяв.
Стали  ті  іти  у  ріст.
Наставляти  сонцю  хвіст.

СОНЦЕ
Миле  я  таке,      кругленьке,
Жовте,  лагідне,      тепленьке.
Ґрунт  я    вигрію  промінням,
Вистачить  мені  уміння.

ДОЩ
Я  кидатиму  краплини
На  засохлі  грудки  глини.
Вдосталь  їх  у  ґрунт  наллю,
Вас,  зернятка,      напою.

АВТОР  1
Стали  зерна  проростати.
Колосками  виростати.
Серпень  в  світ  прийшов.  Межа.  
Час  збирати  урожай.

КОМБАЙНЕР
Заведу  комбайн  уранці.
Закручу  в  шаленім    танці.
Справиться  він,  не  лінивий,  
Прибере  колосся    з  ниви.

АВТОР  2
Взявсь  до  праці  швидко,    сміло.
Урожай  зібрав  уміло.
Зернята  звільнив  від  трухи,  
Знає  він  потрібні  рухи.

ВАНТАЖНА  АВТІВКА
Я  автівка  є  вантажна.
Дуже  вже  особа  важна!
Кузов,  що  у  мене  ззаду,
Підставляю  зерно-паду.

Навантажені  зернини
Я  вожу  на  млин  щоднини.
Там  займуться  швидко  ним,
Зроблять  борошном  пухким.

У  мішки  понасипають,
Отвори  позашивають.
В  магазини  віддадуть
До  пекарні  завезуть.

ПЕКАР
Руки  з  милом  гарно  вмию.  
Пекар  я,  люблю  пекти  я.
Дам  до  борошна  водиці,  
Сіль,  яйце  і  паляниці
Виліплю,  хлібець,  булчата.
Будуть  хлопці  та  дівчата,  
Як  спечу  в  печі  їх,  їсти.
Вироблю  ще    й  здобне  тісто.
Торт  пектиму,  печенини  -  
Для  людей  усе,  щоднини.


АВТІВКА
Не  лошак  я,    не  полівка.
Швидко  їду.  Я  –  автівка.
Як  нап'юся  я  бензину,  
В  продуктові  магазини,
У  кафе  і  ресторани
Булки,  хліб  і    круасани,
Тістечка,  торти    і  кекси
Для  Петра  везу  й  Олекси.

ПРОДАВЕЦЬ
Я  працюю  в  магазині,
Ґазді  хліб  продам,    ґаздині  –  
Запашистий  і  м’якенький  -  
Для  синочка,  тата,  неньки,  
Для  бабусі,  дідуся,
Щоб  родина  їла  вся.  

ДІВЧИНКА  1
Називаюсь  я    Оксана.
Хліб  люблю  і  круасани
З    кремом,  маком  і  варенням
Їм  зі  смаком  і  натхненням.

ДІВЧИНКА  2
Називаюсь  я  Надія.  
Я  люблю  печення  «Мрія».
Хрумкаю  його  і    чаєм
Чи  компотом  запиваю.

ХЛОПЧИК  1
Називаюсь  я  Ярема.
Я  люблю  торти  із  кремом.
Два  шматки  з’їдаю  зразу,  
Маю  силу  я  у  м’язах.

ХЛОПЧИК  2
Пряники  люблю  я  дуже.
Їм  у  спеку  їх  і  в  стужу.  
Запиваю    молоком.
Витираюсь  кулаком.

КАЛАЧ
Я  калач,  мене  багато.
На  столах  у  домі  в  свято.
На  весіллі  і  у  Пасху
Виявляю  людям  ласку.
Бути  пишним  –  моє  гасло.
Яйця  в  мені,  цукор,  масло,
Ви  мене  печіть,  купуйте
В  щічку,  в  чубчика  цілуйте.

АВТОР  4
ХЛІБ  –    УСЬОМУ  ГОЛОВА.
ПАМ’ЯТАЙТЕ  ЦІ  СЛОВА!

ПІСНЯ  ПРО  ХЛІБ
Я  хлібина,  хлібчик,  хліб.
Їсть  мене  Олег  і    Гліб,
Мама,  тато,  бабця,  дід
На  сніданок  і  обід.

Їсть  із  маслом  і  сирком,  
З  ковбасою,  огірком,
Із  повидлом  також  їсть  
Кожен  член  сім’ї  і  гість.

Їсть  із  супом  і  борщем,
В  день  зі  сонцем  чи  дощем.
В  день,  коли    лягає  сніг
На  двори  і  на  поріг.

Хліб  щодня  приходить  в  дім.
Силу  він  дає  усім.
В  ньому  жилка  є  жива.
Хліб  -  усьому  голова.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813835
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.11.2018


І КОЛИ…

І  коли  його  бачила  я  на  світлині,  
На  ефірі  ТБ  чи  наживо  де-де,  
Моє  серце  тремтіло,  мов  лист  на  билині.
Мої  ноги    хотіли  іти  в    па-де-де.

І  коли  його  слухала,  ширшали  очі,
Вухо  слово  вбирало,  мов  пил  пилотяг,  
Укривались  зірками  захмарені  ночі  
Від  харизми  його  й  усіляких  звитяг.  

А  коли  він  ішов,  щоб  колись  повернутись,  
Бігли  зорі  за  ним,  мов  за  мишами  кіт.
Так  до  серця  його  й  не  змогла  пригорнутись,
На  колодці  тримав  він  від  мене  свій    світ.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813611
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2018


Екскурсія до лісу (казка)

Хлопчик  Юрчик  жив  на  Закарпатті,    ходив  до  1  класу.  Вчився  він  непогано.  До  кінця  першого  семестру  уже  знав  усі  букви  і  читав  слова,  правда  складами.  Рахував  до  ста,  розв’язував  задачки  і  досліджував    світ.  Ще  він  любив  фізкультуру  –  вправи  різні  виконувати,  бігати  і  грати  в  рухливі  ігри.  Зі  вчителькою  був,  як  правило,  ввічливим,  але  з  однокласниками…  Їм  любив  робити  всілякі  капості.  То  клеєм  намастить  комусь  крісло,  то  чийогось  зошита  чи  щоденника  заховає  так,  щоби  ніхто  не  бачив,  то  ніжку  комусь  в  коридорі  підставить,  аби  той  упав,  то  дівчинку  штовхне  ззаду  чи  смикне  за  косу.  А  потім  регоче,  задоволення  від  своїх  негарних  вчинків  отримує.  Уже  і  вчителька  пояснювала  Юрчику,  що  так  не  гоже  поводитися,  і  мама,  яку  вчителька  запрошувала  на  розмову,  навіть  директор  брав  його  до  свого  кабінету  на  розмову.  Нічого  не  допомагало.  Притихне  на  тиждень-другий,  а  тоді  знову  за  своє.  
Якось  вчителька  (це  було  навесні,  у  квітні  місяці),  коли  відпускала  учнів  після  уроків  додому,    сказала  їм:
- Діти,  завтра  ми  підемо  до  лісу  на  екскурсію,  будемо  спостерігати  за  природою.  Тому  підготуйтеся:  візьміть    на  ноги  гумові  чобітки,  вдягніть  куртки  і  не  забудьте  накрити  голову  кепкою  чи  шапкою.  Пригадуєте,  ми  говорили  з  вами  про  те,  що  на  деревах  та  кущах  у  лісі  можуть  бути  кліщі?  
- Так!  –  закричали  учні.
- Отож  вдягніться  відповідно,  щоби  жоден  кліщ  не  мав  шансу  вп’ястися  вам  у  шкіру.    До  зустрічі!
- До  завтра,  вчителько.  Бувайте  здорові!
На  другий  день  Ніна  Іванівна  почала  день  у  школі  з  того,  що  прочитала  учням  інструктаж  з  техніки  безпеки,  тобто  нагадала  правила  поведінки  в  дорозі  та  в  лісі,  перерахувала  всіх  і  повела  до  лісу.  Він  був  від  школи  –  рукою  подати    –  хвилин  десять-п’ятнадцять  пішої  ходьби.  Діти  йшли  парами,  одна  за  одною.    Коли  опинились  на  місці  призначення,  почули  стукіт  дятла.  Наблизились  до  дерева,  звідки  лунав  звук  і  побачили  птаха.  На  просьбу  вчительки  описали  його  зовнішній  вигляд  і  те,  в  якій  позі  він  знаходився,  коли  вибирав  дзьобом    личинки  з  кори  дерева.    
- Дятел  –  лісовий  санітар.  Він  лікує  дерева,    не  дає  комахам  руйнувати  їх  кору,  -  зробила  висновок  Яна.
-  Так.  Він  майстерно  робить  свою  справу.  А  тепер  подивіться,  -  мовила  вчителька,  -    які  дерева  ростуть  довкола  нас.
Діти  стали  називати:
- Дуб,  береза,  вільха,  ялина.
Вони  розповіли,  за  якими  ознаками  визначили  їх.  
- Молодці.  А  які  кущі  бачите?
Учні    походили  довкруж  із  вчителькою.
- Шипшина,  калина,  ліщина,  -  сказали.
- Так.  А  які  квіти  ростуть  у  траві?
- Проліски,  півники,  ряст.  
- Так.  Це  весняні  квіти.  Вони  –  як  подих  свіжого  повітря,  першими  з’являються  після  зимової  сплячки,  наповнюють  ліс  красою,  приносять  радість  людям.  Поспостерігайте  за  цими  квіточками.  Опишіть  їх  вигляд,  дослідіть  їх  запах.
Учні  кинулися  до  квітів.  Поприсідали    біля  них  і  самі  стали,  мов  квіти.  А  Юрчик  занудився.  «Що  там  описувати?!  –  подумав  він.  –  Квіти,  як  квіти.  Дівочі  забаганки.  Піду  краще  пошукаю  якогось  гриба».
Заховався  за  кущем,  поки  однокласники  розглядали  рослини.  А  коли  вони    стали  ділитися  своїми  спостереженнями  зі  вчителькою,  потихеньку  віддалився  від  гурту.  Зайшов  углиб  лісу  і  справді  під  дубом  знайшов    невеличкого  білого.  Вирвав  його  й  пішов  далі.  За  якусь  хвилину-другу  знайшов  другого  гриба,  а  потім  третього.    Ось  уже  у  нього  пять  грибів  у  наплічнику,  який  він  завбачливо  взяв  зі  собою  вранці.  «Хе!  Хе!  От  я  молодець!  –  промовив  сам  собі.  -    З  користю  проводжу  час.  А  мої  однокласники  квіти  описують!  Ну  і  їжте  свої  квіти!».  Тільки  він  це  промовив,  як  тут  їжак  перетнув  йому  дорогу:
- Привіт,  хлопче!
- Привіт!
- А  чи  не  даси  мені  одного  гриба,  бо  мої  зимові  запаси  закінчилися?
- Не  дам!  Іди  собі,  а  то  штовхну  ногою.
- Злий  ти.
- Який  є.
Ще  пройшов  з  десять  метрів,  зустрів  змійку.
- Привіт!
- Привіт!
- А  чи  не  даси  мені  одного  гриба.  Хочу  юшку  грибну  зварити,  ще  як  восени  її    їла,  -  мовила  та.
- І  не  подумаю  давати.  Повзи  собі,  а  то  палицею  вдарю.
- Злий  ти.
- Який  є.
Через  п'ятнадцять  метрів  зустрів  вовка.
- О,  -    сказав  той,  -    їжа  до  мене  сама  йде.
Злякався  Юрчик  та  й  каже:
- У  мене  гриби  є  в  наплічнику.  Хочеш?
- Нє-а.  Тебе  хочу  з’їсти.  Ти  більш  калорійний  А  я  три  дні  вже  нічого  не  їв.  
- Не  їж  мене,  вовчику,  будь  ласка,  бо  мої  батьки  плакатимуть  за  мною,  я  в  них  одненький,    і  однокласники  теж  плакатимуть,  і  вчителька  Ніна  Іванівна.  Їй  ще  й  перепасти  може  за  те,  що  не  уберегла  мене.  
- Гммм…  Вчительки  шкода.  Ну,  і  батьків  теж.  А  однокласники,  мабуть,  реготатимуть.  Ти  ж  їм  стільки  прикростей  зробив.
- Не  робитиму  більше.  Тільки  відпусти.
-              А  тварин  і  рослин  любитимеш?
-              Любитиму.  Обіцяю.
- Гаразд.  Давай  свої  гриби  і  дуй  назад.  А  то  всі  тебе  вже  шукають.  А  вчителька  і  справді  плаче.  Я  підглядав  за  ними.
- Дякую,  вовче.
Виклав  гриби  на  траву  Юрчик  і  помчав  щодуху  назад.  Через  хвилин  п’ять-десять  вчув  звуки:
- Юр-чи-ку!  Юр-  чи-ку!
- Тут  я!  Тут  я!  –  закричав  радо  та  голосно.
Коли  зустрівся  з  однокласниками  та  вчителькою,  глянув  їм  у  вічі  й  сказав:
- Пробачте.    Я  винен.  Від  нині  не  буду  нікому  робити  прикростей.
Вчителька  підійшла  до  хлопця,  обійняла  його.  
Всі  діти  кинулись  до  Юрка,  обліпили  його,  стали  обіймати.
- Як  добре,  що  ти  знайшовся!  –  вигукували.  –  Ми    ж  уже  думали,  що  ти  вовкові  в  лапи  потрапив,  бо  почули  якоїсь  миті  виття  з  глибини  лісу.
- Все  могло  би  бути!  Але  я  тут.  І  я  люблю  вас  усіх.  І  навіть  ці  перші  весняні  квіти.  
Хлопчик  схилився  над  пролісками.
-  Гарні  ви,  квіточки,  -  мовив.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813403
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.11.2018


ТРЕТЯ ФАЗА

В  третю  фазу  осінь  вступила.
Поголила  гілки  дерев.
Леза  в  бритві  своїй  ступила,
Мовби  зуби  столітній  лев.

А  тоді  пройшлась,  легкокрила,  
По  золочених  килимах.
Стовбурці  їй  тіла  відкрили,  
Видом  –  щогли  на  кораблях.

Гордість  навпіл  ломила  груди,
Все  змінила  –      і  луг,  і  бір.    
Три  пори  тепер  спати  буде
У  печері  Карпатських  гір.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813238
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 09.11.2018


КАЗКА "ЗОЛОТОРОГИЙ ОЛЕНЬ"

В  одному  древньому  лісі,  що  звався  Західний,  жили  різні-прерізні  тварини.  Були  вони  дружними,  ходили  одне  до  одного  в  гості,  збиралися  у  свята  та  вихідні  на  великій  галявині,    обмінювалися  своїми  думками,  вміннями.  Діти  тварин  древнього  лісу  відвідували  дитячі  садочки,  вчилися  в  школі.  
Але  з  того  часу,  як  до  цього  лісу  прилетів  двоглавий  орел  з  далекого  Східного  лісу,  усе  змінилося.  Спершу  гість    загравав  зі  всіма,  робив  чудові    компліменти  кожному,  кого  зустрічав.  Напрошувався  до  них  у  гості  й,  коли  приходив  до  когось,  то  приносив  йому  дорогі  подарунки.  Але  згодом,  коли  орел  добився  довіри  та  пошани  від  мешканців  Західного  лісу,  то  став  чинити    їм  зло,  бо  це  і  було  його  головним  завданням.  При  зустрічі  з  кожною  твариною,  робив  вигляд,  що  хоче  обійняти,  поцілувати  її,  а  сам  притулявся  і    видзьобував  із  її  уст  добрі  слова,  слова  ввічливості,  прикладав  до  їх  сердець  шматочок  чарівного  льоду,  який  мав  у  своєму  чемоданчику-холодильнику,  що  його  привіз  із  собою    зі  свого  далекого  краю.  Тварини  від  такого  дійства  мінялися  на  очах.  Вони  робилися    байдужими,  замкненими,  не  хотіли  одне  з  одним  спілкуватися,  а  якщо  і  спілкувалися,  бо  виникала  нагальна  потреба,  то  говорили  одне  до  одному  зневажливі  слова,  стали  вживати  навіть  лайку.  За  місяць  часу  пересварив  орел-зайда  майже  всіх  між  собою.  Діти  тварин  Західного  лісу  перестали  відвідувати  дитячі  садочки,  вчитися  у  школі,  вони  цілими  днями  байдикували,  бігали  по  болоті,  кидалися  ним,  обзивали  одне  одного.  Батьки  не  читали  їм  книжок,  не  ходили  з  ними  до  лялькового  театру.  Вони  навіть  перестали  ходити  на  роботу.  У  лісі  настав  хаос.  Почастішали  бійки,  крадіжки,  підпали.  Зажурився  правитель  Західного  лісу.  Він  не  розумів,  чому  так  сталося.  Не  знав,  що  це  орлова  робота.  Бо  той    і  далі  був  привітним  до  всіх,  особливо  до  тих,  кого  йому  ще  не  вдалося  перемінити.  Правителю  двоглавий  не  приклав  льоду  до  серця  і  не  видзьобав  слів  увічливості  з  його  уст  тільки  тому,  що    не  мав  доступу  до  нього.  Той  був  завжди  оточений  потрійним  колом  охорони.  Перше,  зовнішнє  коло,  орлові  вдалося  зіпсувати  через  два  тижні  по  прибуттю  (злакомилися  на  компліменти).  Ще  через  два  озлобив-перемінив  він  і  друге  коло  (купилися  на  подарунки).  Третє,  що  складалося  із  наймудріших,  найспритніших  і  найвірніших  особин,    поки  ще  трималося.  
- Що  робити?  –  думав  правитель,  аналізуючи  ситуацію,  яка  склалася.  –  За  що  мені  така  кара?  Може,    наслав  хтось  злі  чари  на  ліс?  
З  цими  думками  підійшов  він  до  свого  сторічного  друга-ворона,  який  жив  у    його  домі  ще  тоді,  коли  й  правителя  не  було  на  світі  й  багато  чого  знав.  Погладив  правитель  його  по  спині  й    мовив  йому:
- Знаєш,  що  робиться  в  нашому  лісі?
- Знаю.  Вилітаю  ж.  Бачу.
- Чому  ж  так  мої  підлеглі  перемінилися?    Я  ж  ніби  добрим  був  правителем.  
- Думав  уже  над  цим.  Але  не  знаю.  Може  винен  двоглавий  орел?  Це  ж  акурат  через  місяць  після  того,  як  він  до  нас  прибув,  у  нашому  лісі  все  пішло  шкереберть  дном.
- А  й  справді.  Але  ж  він  нічого  такого  не  робить.  Подарунки  роздає,  компліменти.
- Знаєш,  що,  правителю,  полечу  я  до  Східного  лісу.    У  мене  там  є  одна  подруга  –  ворона.  Вона  ще  розумніша  за  мене  і    багато  чого  знає  про  різні  ліси,  і  про  той,  звідки  прибув  двоглавий.      
- Тоді  лети.  І  щасливо  повертайся.  Чекатиму!
- Зроблю  те,  що  в  моїх  силах.  
Полетів  Чорний  ворон,  розшукав  ворону.  Треба  сказати,  що  вона  народилася  у  Західному  лісі  й    тільки    через  випадок  долі  опинилася  у  Східному.  Ворона  розповіла  ворону,    що  двоглавого  орла  до  його  лісу  послав  чорний  чарівник,  який    служить  царю      Східного  лісу.    Цар  побажав  розсварити  мешканців  Західного  лісу  для  того,  щоби  заволодіти  ним.  Бо  ж  відомо,  що  землю,  де  живуть  мешканці,  між  якими  нема  згоди,  легко  захопити.  
- Що  ж  нам  робити?
- Як  що?  Перехитрити  двоглавого  і  вбити  його,  розтопити  серця  мешканців  Західного  лісу,  організувати  знову  школи,  в  яких    вивчити  слова  ввічливості  і  жити  так,  як  і  раніше.  
- Але  хто  ж  його  перехитрить?  І  як  розтопити  усі  холодні  серця?
- Цього  я  не  можу  сказати.  Але  я  знаю,  хто  може  дати  тобі    пораду.
- Хто?
- Золоторогий    олень.
- А  де  його  знайти?
- Він  живе  у  вашому  краю,  на  найвищій  горі,  де  росте  яблунька,  що  дає      золоті  яблука.  
- Не  чув  про  таке  чудо.
- Цей  олень  там  недавно  поселився.    Зійшов  із  небес  зі    золотою  щепою,  посадив  її,  і  тепер  вона  йому    родить  золоті  яблука.  Він  їсть  їх  і  від  того  його  розум  ще  більше  ясніє.  
- А  ти  звідки  про  нього  знаєш?
- Я  вхожа  у  двір  царя  Східного  лісу.  Чула,  що  цар  тому  і  підбирається  до  вашого  лісу,  щоби  гору  цю  разом  із  оленем  привласнити,  щоби  той  йому  одному    служив.
- А  як  він  про  оленя  дізнався?
- Його  чорний  чарівник  йому  розказав.  Сон  йому  був  про  оленя.  І  у  ньому  було  сказано,  що  той  правитель  буде  непереможний,  який  першим  відвідає  оленя  і  засвідчить  йому  свою  повагу.        
- Дякую  за  інформацію.  Лечу  якнайшвидше  додому.  Якщо  у  нас  усе  вийде,  то  я  віддячуся  тобі,  люба  вороно.  Бережи  себе!
- І  ти  бережи  себе,  друже.  Бажаю  успіху!
Вона  дала  йому  торбину,  у  якій  був  шматок  сиру.
- З’їси,  як  зголоднієш.
- Дякую.  Бувай  здорова!
Полетів  ворон.  День  летів,  ніч  летів,  тільки  раз  за  всю  подорож  зупинявся,  щоби  перепочити    і  підкріпитися  сиром.  Коли  прибув  до  свого  друга-правителя,  то  розповів  йому  все  –  і  про  двоглавого  орла,  і  про  царя  Східного  лісу,  і  про  оленя  з  якого  яблунькою,  що  родить  золоті  яблучка.  Витяг    правитель  свій  меч  зі  скрині  (давно  не  випробовував  його  гостроти),  взяв  7    охоронців,  до  яких  ще  не  дібрався  орел,  і  вирушив  до  найвищої  гори,  що  в  Карпатських  горах.  Не  пройшли  вони    й  півгодини,    як    тут  двоглавий  нарисувався.
- Куди  йдете,  шановні?  –  спитав.  
- До  річки,  купатися,  -  мовив  правитель.
- А  можна  я  з  вами?
- А  чого  ж  не  можна?  Долучайся.    
Іде  правитель  зі  своїми  охоронцями  –  двома  вовками,  двома  тиграми,  двома  левами  та    удавом,  що  сидить  у  наплічнику  лева,  а  орел  летить  над  ними.  Підійшли  до  річки,  сіли  перепочити.  
- Спершу  перекусимо,  а  тоді  поплаваємо,  -  мовив  правитель.
Посідали  всі  колом  довкруж  скатерки,  яку  постелили  на  траві,  витягли  з  наплічників  їжу,  на  скатерку  виклали,  удав  не  вилізав,  чекав  сигналу  від  лева.
- У  мене  теж  є  обід  зі  собою,  -  сказав  орел.  -  Можна  я  сяду  з  вами  і  пригощу  вас  ним?
- А  чого  ж  не  можна?  Викладай  на  скатертину  те,  що  маєш,  -  відповів  правитель.
Сів  орел  біля  них,  витягнув  рулет  з  якоюсь  начинкою  –  гарно  запахло!  Порізав  його,  притрусив  льодом,  який  витяг  зі  свого  модного  чемодана,  поклав  на  скатертину.
- Пригощайтеся!  Смачний!
Ніхто  не  доторкнувся  до  рулету.  Тоді  орел  вхопив    шматочок  і  став    нахилятися  до  правителя,  щоби  шматком  льоду  доторкнутися  до  його  серця  і  видзьобати  з  його  уст  добрі  та  ввічливі  слова,  аж  тут  лев  заревів,  виліз  із  наплічника  удав,  кинувся  на  орла,  обкрутився  довкола  обох  його  ший  (мав  таке  завдання,  коли  вирушали  в  путь!).
- Що  це?  –спитав  орел.  –  Я  ж  до  вас  із  дарами,  а  ви…
Не  дав  договорити  йому  правитель.  Удав  притлумив  двоглавого  і  відповз.    А  правитель  витяг  із  піхов  свого  меча  і  відтяв  підступному  ворогу  ним  його  обидві  голови.  Кинули  вовк  із  тигром    їх  одразу    до  річки,  що  несла  свої  води  до  Східного  лісу.  Хай  лапають!  Зібрали  свої  речі  охоронці  й  подалися  зі  своїм    правителем    до  найвищої  гори  Карпат.  Під  вечір  зійшли  на  її  вершину.  На  ній  і  справді  побачили  дивовижного  оленя.  його  роги  здалеку  світилися,  так,  як  світить  місяць  нічної  пори  у  небі.  Підійшли  ближче,  вклонилися,  привіталися,  представилися.
- З  чим  завітали  до  мене?
- Поради  прийшли  просити.
- Якої?
- Як  серця  мешканців  Західного  лісу  розтопити,  котрі  охолодив  двоглавий  орел?  
- Ви  мої  перші  відвідувачі.  Я  буду  вам  служити.    Такий  маю  наказ  зверху.  Дам  я  вам    одне  зі  своїх  золотих  яблук.  З’їсти  ви  його  не  зможете.  Але  до  кого  ним  дотулитеся,  той  переміниться,  стане  таким,  як  був  раніше,  тепло-сердечним
- Щиро  дякую  тобі,    олене!  –  мовив  правитель.  –  Приходь  до  мене,  на  діл,  в  гості.  Чим  буду  багатий,  тим  пригощу  тебе.
- Дякую.  Може,  колись  і  прийду.
- Бувай!
- Звертайтесь,  як  виникне  потреба!
- Гаразд.
Вклонились    правитель  з    охороною  ще  раз  золоторогому,    і  почали  сходити  з  гори.  Яблучко,  яке  ніс  правитель,  освічувало  їм  дорогу.  Кого  зустрічав  володар  Західного  лісу    вночі  по  дорозі,  до  того  дотулявся  ним  і  той  змінювався.  За  місяць  усі  тварини  знову  стали  такими,  якими  були  до  того,  поки  їх  серця  не  охолодив  двоглавий.  Одразу  на  другий  день  після  того,  як  правитель  відвідав  золоторогого  оленя,  почали  відкриватися  у  Західному  лісі  садочки  та  школи.  Діти-тварини  стали  вивчати  слова  ввічливості  і  знайомити  з  ними  своїх  батьків.  Лісом  потекли  дружні  розмови,  почали  лунати  пісні  та  приємний  сміх.  Західний  ліс  зажив  своїм  звиклим  життям.  Більше  нікому  на  думку  не  спадало    захопити  його,  бо  усі  знали  (Чорний  ворон  розніс  цю  новину  по  всьому  світі),  що  золоторогий  олень  випустив  таку  силу  над  Західним  лісом,  що  паралізує  кожного,  хто    зі  злими  намірами  переступає  межі  Західного  лісу.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813233
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.11.2018


Їжачок та білкун (казка)

Їжачок  Форчик  з  малих  літ    товаришував  із  білкуном  Гострий  Зуб.  Будучи  малюками,  вони  ходили  до  одного  дитячого  садка.  Там  разом    складали  із  деталей  «Леґо»  різні  предмети,  ліпили  в  пісочниці  торти,  гралися  машинками.  Потім  вони  пішли  до  однієї  лісової  школи  і  навіть  попали  в  один  клас.  На  Форчика  із  Гострим  Зубом  казали,  що  вони  нерозлийвода.    Так  і  було,  поки  якогось  дня  до  їхнього  класу  не    прийшла  нова  учениця.  Це  була  ласиця    Блискітка.  Очі  у  неї  були  темні,  блискучі,  великі.  Форчик  та  Гострий  Зуб  одразу  втопилися  у  тих  очах.  Вони    старалися  виявити  Блискітці  всіляку  увагу  –  пропускали  її  першою  до  класу,  до  їдальні,    відносили  її  тарілку  до  мийної  кімнати  після  того,  як  вона  звідти  все  вилизала,  пригощали  її  фруктами,  горіхами,    дарували  квіти.  Блискітка  дякувала  їм  за  все  те,  що  вони  робили,  але  не  виділяла  їх  із  класу.  Відносилася  так,  як  і  до  всіх  решту  дітей.  
- Не  заважай  мені,  Гострозубе!-  одного  дня  сказав  їжак.  –  Я  перший  їй  відчинив  двері  з  класу.  Значить,  маю  більше  прав  на  неї.  Я  хочу,  щоби  вона  стала  моєю  подругою.
- Це  ти  мені  не  заважай,  -  відповів  їжаку  білкун.  –  Я  першим  пригостив  її    горіхом.  І  вона  до  мене  усміхнулася.  
Сперечалися,  сперечалися,  але  до  згоди  не  дійшли.  Тоді      їжак  сказав:
- Я  більше  з  тобою,  Гострозубе,  не  дружитиму.
- Хе!  Хе!  Налякав.  Та  це  я  з  тобою  більше  не  дружитиму.    
- Ну,  і  гаразд.  Більше  не  ходитимемо  вдвох  до  школи,  не  сидітимемо  за  однією  партою,  не  гулятимемо  разом  по  лісі.  Дружбу  розірвано.
- Від  нині  і  навіки!
- Від  нині  і  навіки!  –  поідтвердив  їжак.  
З  того  часу  Гострий  Зуб  та  Форчик  трималися  окремо  одне  від  одного.    Ласочці  не  сподобалося  те,  що  вони  посварилися,  та  ще  й  через  неї.  Вона  думала  над  тим,  як  їх  помирити.  А  коли  весь  час  думаєш  над  тим,  як  вирішити  якусь  проблему,  то  рано  чи  пізно  визріває  в  голові  потрібна  ідея.    
Навесні  ласці  Блискітці,  а  саме  10  квітня,  мало  виповнитися  сім  років.  Мама  сказала  їй,  що  вона  може  запросити  до  себе  на  день  народження,  кого  захоче.  Блискітка  вирішила  запросити  всіх  учнів  свого  класу,  а  ще  скунса,  з  яким  росла  від  малих  літ  і  який  вчився  в  іншій  школі,  тій,  де  вчилася  й    ласичка,  поки  не  переїхала  в  інший  район  лісу  і  не  перейшла  до  школи,  де  вчилися  Форчик  та  Гострий  Зуб.
Всі  діти  принесли  Блискітці  дарунки:  хто  зошит  чи  книжку,  хто  олівці  чи  ручку,  хто  листівку  чи  альбомчик,  хто  шапочку  чи    сумочку.  Гострий  Зуб  приніс  у  коробці  горіхові  тістечка,  а  Форчик  півлітра  яблучного  повидла.  Блискітка  від  усіх  радо  запрошувала  до  столу,  де  були    різні  наїдки  та  напої.  Скунс  (звали  його  Годя)  прийшов  із  великим  букетом  квітів  і  сімома  різнобарвними  кульками,  прив’язаними  до  палиці.    Коли  однокласники  ласиці  це  побачили,  ахнули.  Його  подарунок  був  найбільш  святковим.    Блискітка  посадила  Годю  поруч  зі  собою,  а  тоді  сказала:
- Дорогі  друзі!  Я  рада,  що  ви  прийшли  мене  привітати.  Я  вас  всіх  люблю  і  поважаю.  Але  найбільше  люблю  скунса    Годю.  Ми  з  ним  росли  в  одному  дворі,  ходили  в  один  садок,  вчилися  півроку  в  одному  класі,  сиділи  за  однією  партою.  Я  допомагала  йому  у  навчанні,  а  він  мені  розказував  казки.  Про  нас  усі  казали,  що  ми  нерозлийвода.  Думаю,  ми  ніколи  не  посваримося,  бо  ми  справжні  друзі.  А  справжню  дружбу  не  може  ні  мороз  виморозити,  ні  дощ  змити,  ні  вітер  розвіяти,    ані  щось  інше  порушити.    Пригощайтеся,  дорогі  гості,  тим,  що  є  на  столі  і  почувайтеся,  як  удома.
Переглянулись  їжак  із  білкуном,  опустили  голови.  Але  вже  через  хвилину-другу  кинулись  одне  до  одного  в  обійми.
- Пробач,  друже  -  сказав  Форкун  білкуну.  -  Негоже  я  поводився.
- І  ти  пробач,  -  мовив  Гострий  Зуб  їжачку.  -  Я  теж  був  дурнем.  
- Дружба  навіки?
- Дружба  навіки.
З  тих  пір  Форкун  та  Гострий  Зуб  ніколи  не  сварилися.  Знову  багато  часу  проводили  разом,  підтримували  одне  одного,  ділили  навпіл  і  радість,  і  біль,  які  кожен    з  них  отримував  поодинці.  Ніщо  більше  їх  не  ділило,  бо  не  могло.  Недарма  ж  кажуть,    справжню  дружбу  і  молот  не  розіб’є.  

Білкун  -  білка  чоловічого  роду.  :)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813092
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 08.11.2018


КАЗКА "ОСЛИК ІАНЧИК"

Мамі  ослисі  і  татові  ослу  доля  подарувала  синка.  Батьки  назвали  його  Іанчиком.    Ріс  ослик  дуже  веселим  і  допитливим.    Коли  вранці  вставав,  то  усміхався  сонечку,  що  ніжно  гладило  його  мордочку  своїми  промінцями,  хмаркам,  котрі  пливли  по  небу,  мов      кораблики  по  синьому  морі,  калині,  що  росла  під  його  вікном  і  простягала  до  Іанчика  пелюстки-руки  чи  тішила  його  серце  своїми    червоними  ягодами,  і,  звісно,  матінці  та  татусеві,  яких  любив  понад  усе  на  світі.  
-  Привіт,  Іанчику,  -  казала  мама,  коли  син  прокидався.
-  Привіт,  синочку.  –  промовляв  татусь.
-  І  вам  два  мої  привіти,  -  відповідав  ослик.
Коли  Іанчик  злазив  із  ліжка,  то  ішов  спершу  до  ванни,  мив  личко,  вуха,  чистив  зуби,  а  тоді  вдягав  шкільну  форму  і  йшов  снідати  на  кухню.  Звідти  зранку  завжди  доносився  приємний  запах,  від  нього  в  ослика  так  ріс  апетит,  як  росте  трава  після  теплого  дощу.  Мама    завжди  готувала  смачні  сніданки.  Син  із  задоволенням  їх  поїдав,  а  тоді  дякував  неньці  за  турботу,  цьомкав  її  в  щічку,    брав  наплічник  з  книжками  та  зошитами  на  спину  та  йшов  до  школи.  
Коли  Іанчик  заходив  до  свого    першого  класу,  то  вітався  зі  вчителькою  та  тими  учнями,  які  прийшли  до  класу  швидше  за  нього.    При  цьому  широко  розкривав  мордочку  і  показував  майже  всі  свої  біленькі  ціленькі  блискучі  зуби.
Іанчик  любив  школу,    він  завжди  уважно  слухав  учительку,  старанно  виконував  завдання.  За  півтора  місяця  ослик  вивчив  майже  всі  букви  алфавіту  і  навчився  рахувати  до  п’ятдесят.  Батьки  раділи  успіхам  свого  сина.    Коли  в  мами  було  день  народження,  Іанчик  їй    малював  квіти,  а  ще  з  татом  пік  морквяний  торт.  А  коли  свої  уродини  справляв  тато,  ослик  малював  йому  машину  і  пік  з  мамою  печиво  –  вівсяне,  батько  його  найбільше  любив.  
Якось  ослик  пішов  гуляти  в  двір.  Сів  у  пісочниці  і  став  з  піску  ліпити  фрукти  та  овочі.  До  нього    підійшов  коник.
- Привіт,  Іанчику,  -  мовив.
- Привіт,  Буланчику,  -  відповів  йому  ослик.
- А  що  ти  ліпиш?
- Яблучко.
- А  навчи  мене.
- Навчу.  Сідай  коло  мене.
Показав  ослик  конику,  як  ліпити  яблучко,  а  потім  ще,  як  грушку  і  бурячок.  
- Дякую,  тобі,  Іанчику,  -  мовив    Буланчик,  -    за  науку,  піду  вже  додому,  починає  смеркати.  Подивлюся  мультик  та  й  піду  спати.  Завтра  понеділок,  мені  вранці  в  садок  іти.  
- І  я  піду,  почитаю  ще  раз  перед  сном  Букварик    та  й  до  ліжечка.
- Ну,  бувай!
- І  ти  бувай,  друже!  
Кожен  день  Іанчик  проводив  з  користю  для  себе  та  інших.  Тиждень,  що  минав,  наприклад,  в  нього  був  наповнений  такими  добрими  справами.        У  понеділок  він  навчив  грати  у  футбол  єнота  Джудю.  У  вівторок  виніс  надвір  мольберт,  фарби,  пензлик  і    став  малювати  квіти,  що  росли  в  квітнику  під  вікнами  їхнього  будинку.  Намальовану    картину  збирався  подарувати  бабусі  на  день  народження.  Коли  вдало  завершив  роботу,  то  ще  навчив  малювати  дерево  двох  близняток-зебреняток,  котрі  стояли  біля  нього  з  відкритими  від  здивування  мордочками  і  спостерігали  за  його  творчим  процесом.    У  середу  Іанчик  катався  на  роликах  і  навчив  кабанчика  Хрюлю  кататися    на  них.  (позичив  йому  свої).  У  четвер  після  того,  як  чотирирічний  сусід-ослик  Сльома    впав  і  забив  коліно  і  від  болю  розплакався,  Іанчик  прочитав    йому  казку.  У  п’ятницю  з  татом  він  посадив  у  дворі  бузок.  У  суботу  до  обіду    порохотягом  визбирав  пил  з  підлоги  в  усіх  кімнатах,  а  по  обіді  навчив  рахувати  до  десять  п’ятирічного  їжачка  Шпичку.  А  в  неділю…  в  неділю  вирішив    Іанчик    піти  до  лісу.  На  це  його  підбив      ведмедик-чотирикласник    Чорна  Лапа.
-  Ти  ж  любиш  робити  приємні  сюрпризи  батькам?  –  спитав  ослика.
-  Люблю.
-  Ну  ось.  В  тебе  є  можливість  зробити  сюрприз  –  назбирати  грибів.  
Там,  у  лісі,  їх  хмари.  
-  А  звідки  ти  знаєш?
-  Я  ходив  до  лісу    з  татом  минулого  тижня.    
Ослик  не  сказав  батькам,  що  хоче  йти  до  лісу  з  ведмедем,  вирішив,  що  зробить  їм  сюрприз,  коли  прийде  з  грибами.  Отож  узяв  торбину  і  вийшов.
-  Піду  погуляю,  -  сказав  мамі.
-  Гаразд.    
Вийшов  ослик,  а  ведмедик  уже  чекає  під    сходами  під’їзду.
- Узяв  торбину?  -  каже
- Так.
- То  ходи.
Пішли  вони.    Ліс  був  не  далеко  від  їхнього  дому  –  п'ятнадцять  хвилин  ходьби.    Дотьопали  швидко,  ввійшли  вглиб  і    …    в  ослика    аж  очі  розбіглися  від  побаченого  –  біля  кожного  другого  дерева  –  сім‘я  грибочків,  по  три,  по  чотири,  по  п’ять  при  купці.  Були  серед  них  і  підосичники,  і  підберезники,  і  боровики,  а  ще    сироїжки  та  лисички.  Набрали  по  торбині,  сіли  відпочити  на  пеньку.      Аж  тут  білочка  до  них  пристрибала  та  й  каже:
- А  дайте-но  мені,  хлопці,  хоч  по  грибочку.  Вийшла  я  сьогодні    з  дому,  та  жодного  грибка  в  своїй  окрузі  не  знайшла.
- То  пошукай  деінде,  ми  собі  назбирали,  дві  години  ходили,  мучились,  -  мовив  ведмідь.
Опустила  голову  білка.  А  ослик  їй  і  каже:
- Не  сумуй.  Я  дам  тобі  три  грибочки.  Ще  ж  багато  залишиться.
Виклав  із  торбини  гриби,  поклав  на  пеньок.
- Ходи,  -  каже,  -    друже,  мо’  ще  назбираємо.
- Стомився  я.
- То  додому?
- Пішли.
Не  зробили  й  десяти  кроків,  як  тут  їжачок-колючок  перед  ними  виріс.
- Добридень  вам!  –  каже.
- Добридень,  їжаче,  -  відповідають  друзі-грибники.
- А  що  маєте  в  торбі?
- Та  гриби.
- А  дасте  хоч  зо  три  мені?
- Ну,  та  певно,  -    каже  ведмідь,  -    ми  собі  назбирали,  дві  години  ходили  по  лісі,  мучились.
Засмутився  колючий,  опустив  морду  до  землі.
- Я  шукав,  -    каже,  -    у  своїй  окрузі,  але  скрізь  голо…  А  в  мене  троє  діток.  Будуть,  мабуть,  нині  голодні.
- Не  журися,  їжаче,  дам  тобі  дванадцять  грибків  –  тобі  три,  і  кожному  з  твоїх  діток  по  три,  -  мовив  Іанчик.
Витяг  грибочки  з  торби  та  й  поклав  на  стежечці.
- Дякую  уклінно,  -  мовив  їжачок.
- Як  усе  пороздаєш,  то  що  додому  принесеш?  –  спитав  ведмідь.
- Та  ще  кілька  залишилось.
Рушили  вони  далі.  Аж  тут  лісникова  жінка  йде.
- Привіт,  шановні,  -  каже.
- І  вам  привіт,  -    мовили  ведмідь  та  ослик.
- Грибів  назбирали?
- Так.
- А  чи  не  поділитесь  зі  мною?  Я  вже  стара,  ще  й  погано  бачу,  дві  години    ходила  по  лісі,  нічого  не  знайшла.  А  мій  чолові  –  лісник.    хворий,  у  ліжку  лежить,  чекає,  що  я  йому  грибів  принесу  та  з  них  юшки  зварю.  
- То  зваріть  йому  щось  інше,  -    каже  ведмідь,  -    ми  собі  грибів  назбирали,  дві  години  ходили  по  лісі,  мучились.
- Опустила  голову  старенька,  розвернулась  та  й  пошкандибала.
- Заждіть,-  каже  Іанчик,  -  я  дам  вам  грибів.  
Зупинилася  бабуся,  ослик  підійшов  до  неї  і  висипав  до  її  торби  решту  грибів,  що  у  нього  залишились.
- Хай  одужує  ваш  чоловік,  -  мовив.  –  Передавайте  йому  від  нас  вітання.
- Дякую,  добра  дитино,  -  сказала  бабуся  і  сльоза  з  радості  покотилася  по  її  зморщеній  щоці.
- І  що  ж  ти  принесеш  додому?  Де  твій  сюрприз?  –  спитав  ведмідь  ослика.
- Не  буде  сюрпризу.  Але  я  не  міг  інакше  вчинити.
- Я  ж  зміг.
- Мабуть,  в  тебе  тверде  серце.
Коли  залишилося  метрів  зо  сім  до  виходу  з  лісу,  голосно  закувала  зозулька.  Хлопці  зупинилися.  Раптом  вони  побачили  якусь  красиву  жінку  в  золотій  сукні  і  зі  синьою    накидкою    на  голові.  Вона  вийшла  з-за  кущів  терену.
-  Вітаю  вас!  –  мовила  вона.
-  І  ми  вас  вітаємо,  -  сказали  ослик  та  ведмідь.
-  А  що,  хлопці,  набрали  грибів?
-  Та  набрали,  -  каже  ведмедик.  –  Тільки  Іанчик  всі  свої  гриби  роздав  тим,  хто  їх  у  нього  просив.  А  у  мене  є.  Ось,  подивіться.
І  показав  жінці  торбу.  Жінка  плеснула  тричі  в  долоні  й  зникла,  наче  ніколи  й  не  стояла  перед  осликом  та  ведмедиком.  Іанчик  відчув,  що  торба  в  його  руках  враз  якось  поважчала.  Заглянув  до  неї,  аж  там  повно  грибів,  та  всі  товстенькі,  свіженькі  й  чисті,  
-  Що  за  чудо?  –  мовив  він.  –  Дивись,  ведмедику!
Чорна  Лапа  подивився,  скривився.  Грибів  у  Іанчиковій  торбі    було  більше,  ніж  у  його,  і  на  вигляд  вони  були  кращими.
- Мабуть,  ця  жінка,  -  сказав  він,  -    якась  фея.
- Так,    і  не  якась,  а  добра  фея.
- Повезло  ж  Іанчику!-  подумав  Чорна  Лапа.  -  І  чого  я  не  роздав  своїх  грибів?  Мав  тепер  їх  більше  і  кращі.
   Іанчик  приніс  торбу  з  грибами  в  дім.  Коли  мама  побачила  їх,  сплеснула  руками.
- Які  вони  ж  гарні!  –  мовила.
Вона  зварила  із  дев’яти  грибів  юшку,  а  решту    нанизала    на  три  разки  і  повісила  сушити,  щоб  мати    на  зиму.  Ослик  розповів  матусі  про  свою  лісову  пригоду.  Та  обійняла  його,  поцілувала  і  сказала:
-  Добрий  ти,  сину!    Пишаюся  тобою.  Але  без  дорослих  більше  ніколи  не  ходи  до  лісу.  Бо  у  ньому  не  тільки  добрі  феї  живуть,  а  й  злі.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813073
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 08.11.2018


КАЗКА ПРО ТІНКУ ТА ТОСИКА

У  родині  ослихи  та  ослика  було  двоє  діток-близняток  –  син  Тосик  та  доня  Тінка.  Доня    росла  слухняною,  була  зі  всіма  ввічлива,  привітна.  Тосик  любив  вередувати.  Коли  його  просили  щось  зробити,  він  часто  кричав:  «Не  хочу!  Не  буду!»  або  грав  у  мовчанку.  
Каже,  наприклад,    мама:
- Діти,  приберіть,  будь  ласка,  у  своїх  кімнатах.
Тінка  одразу  схопиться  з  місця  і  почне  складати  іграшки,  поправляти  постіль  на  ліжку.  А  Тосик,  мовби    й  не  чує,  бавиться  танком  чи  малює  автівки,  поки  йому  тричі  не  повториш  одне  і  те  саме.  Коли  ж  таки  почує  просьбу  чи  наказ  мами,  то  скривиться,  знехотя  візьметься  складати,  як-будь  це  робить,  а  часом  і    просить  сестру,  щоби  йому  допомогла  прибирати.
Або  ще  таке.  Кличе  діток  мама  їсти  борщ.  Тінка  зразу  прибіжить,  виїсть  усе  з  мисочки,  подякує  мамі,  вимиє  за  собою  посуд.  А  Тосик  почне  стогнати:
- Не  хочу  борщу!  Хочу  смажену  картоплю  або  канапку  з  копченою  ковбасою.
- Не  корисно  часто  їсти  смажену  картоплю  чи  ковбасу,  сину,  -  мовить  мама.
- Ну  і  що,  що  не  корисно,  мені  ця  їжа  подобається!  –  провадить  далі  та  ще  й  хмурить  брови,  тупає  ногою.  
- Тосику,  Тосику!  Чому  ти  такий  незгідливий?  Сідай  до  столу,  з’їж  хоч  кілька  ложечок  борщику  зі  сметанкою,  від  такої  страви  твої  щічки  порум’яніють,  зубки,  ніжки  зміцніють.  
-    Гаразд.  З’їм,  та  лише    кілька  ложок!  -  мовить.  
Або  каже  сину  й  доні  тато:
- Діти,  підіть  до  саду  та  зберіть  яблука,  що  впали  додолу.  в  кошик.
- Добре,  -    каже  доня  й  одразу  побіжить.
- А  я  не  піду!  –  мовить  син.  –  Маю  роботу  –  складаю  з  конструктора  кран.
- Склади  та  піди.
Тось  складе  кран,  а  тоді  ще  щось  почне  конструювати,  тільки  б  яблука  не  збирати.    Та  поки  тато  не  гримне  на  нього,  не  рушить  до  саду.    
Або  вчителька  на  уроці  просить:
- Діти,  складіть  і  запишіть  в  зошиті  речення  про  школу.
Тінка  напружить  мозок  та  й  складе  і  то  навіть  не  одне,  а  два  чи  три.  А  Тосик  у  той  час  малює  на  картці  слоника.  
- Чому  не  написав?  –  питає  вчителька-сова    ослика,  коли  підходить  до  його  парти.
- Не  хочу,  не  вмію,  -  відповідає  ослик.  
- Бери  приклад  зі  своєї  сестрички,  Тосю,  вона  вже  два  речення  склала  й  написала,  а  ти  жодного.
Скривиться  і  аж  тоді  почне  думати.  
Якось  у  вихідний  день,  у  суботу,    Тосик  та  Тінка  вийшли  у  двір.    Ослик  взяв  із  дому    дзиґу,  тож  крутив  її.  А  його  сестричка  прихопила  ведмедика,  носила  його,  гойдала,  підкидала  вгору,  танцювала  з  ним  у  парі.  Тосик  теж  захотів  погратися  з  ведмедем,  але  не  попросив  його    у  сестри,  а  вирвав  іграшку  з  її  рук.
- Віддай!  –  мовила  Тінка.
- Не  віддам!
Сіла  осличка  на  лавку  й  заплакала.  А  Тосику  хоч  би  що.  Крутить  свою  дзиґу,  а  ведмедя  під  пахвою  тримає.  І  тут  небо  потемніло,    знялася  шура-буря,  над  Тосиком  закружляв  вихор,  а  тоді  вхопив  його  і  та  й  поніс  до  лісу.
- Братику!  Братику!  –  закричала  Тінка.  
Вона    кинулась  наздоганяти  вихор,    але    не  змогла  його  догнати,  він  заховався  десь  у  глибині  лісу  разом  із  Тосиком,  якого  вхопив.
Заплакала  дівчинка-ослиця,  розвернулася  й    побігла  чимдуж    додому.      Розказала  мамі,  татові  про  те,  що  сталося  у  дворі.    Стали  ті  думати-гадати,  як  сина  шукати-визволяти.  Зійшлися  на  тому,  що  треба  зателефонувати  до  поліції.  Зателефонували.  Але  і  самі  вирішили  ґав  не  ловити,  а  зібрати  родичів,  сусідів  і  йти  з  ними    до  лісу  шукати  сина.  Зібралось  їх  десять,  взяли  вони  кожен  по  ліхтарю  та  й  вирушили  до  лісу  на  пошуки  малого  непослуха.  Ходили-ходили  по  лісі,  гукали  ослика,  шукали  –  не  знайшли.  Поліціянти  теж  не  марнували  часу.  Озброїлись  раціями,  шукали  дитя,  що  пропало.  Але  їх  робота  теж  не  дала  результату.  
Довго  не  могли  заснути  мама,  тато  та  їх  доня,  але    під  ранок  сон  їх  таки  звалив.  У  тому  сні  Тінці  з’явився  патлатий  бородатий  дядько  Свистун.  Він  свистів  у  свисток  і  від  того  вітри  починали  бешкетувати.
- Дядьку,  дядьку,  бачу,  ви  маєте  владу  над  вітрами!  –  закричала  до  нього  Тінка.  –  Чи  не  бачили  ви,  куди  вітри  понесли  мого  братика  Тосика?
- Як  не  бачив?  Бачив,  звісно.
- Куди  ж?
- До  лісу.
- Мої  батьки  весь  ліс  обійшли,  але  його  не  знайшли.
- Бо  він  у  підземному  царстві.  
- А  що  це    за  таке  царство?
- У  ньому  нечемні  діти  перевиховуються.  А  ті,  які  не  хочуть  ставати  кращими,  залишаються  у  підземному  царстві  назавжди.
- А    тих  дітей  там  годують?
- Так.
- А  чим?
- Борщем,  кашами,  молоком,  сиром,  яблуками,  інколи  горіхами  й    медом,  якщо  вони  старанно  виконують  накази.  А  цукерок,  вафель,  печень,  тортів,  ковбас,  смаженини,  чіпсів  не  дають.  Сонця  там  немає  і  неба  немає.
- А  що  ж  там  є?
- Суцільна  мряка.  Є  дерева,  але  голі,    сухі,  обламані,  є  ріки,  але  у  них  майже  немає  води,  тільки  болото.    Тільки  дві  години  на  добу  у  підземному  царстві    світить  світло.  У  цей  час  усіх  нечемнуль  заставляють  читати,  писати,  малювати,  складати  різні  речі,  підмітати  двори,    чистити  картоплю,  буряк  і  цибулю    на  борщ  і  таке  інше.
- Гммм…    Неприваблива  картина…  А  чи  можна  звідти  якось  вибратися?  –  спитала  Тося.
- Можна,  –  каже  дядько  Свистун.  –  Ти  могла  би  визволити  свого  брата,  якби  захотіла.    
- Як  я  це  могла  би  зробити?
- Я  скажу  тобі.  Треба  взяти  три  шматки  м’яса,    сім  яблук  і  з  усім  цим    іди  до  лісу  головною  широкою  стежкою  й  нікуди  не  звертати.  Якщо  вирушиш  в  путь,  то  біля  першого  колодязя,    що    стоїть  справа  від  стежки,  ти  побачиш  тигра.  Він  ричатиме,  але    ти  не  лякайся,  кинь  йому  шматок  м’яса.  Тигр  ухопить  їжу,  з’їсть  і  пропустить  тебе.  Ще  через  сто  метрів,  коло  другого  колодязя,  що    буде  стояти  зліва  від  головної    стежки,      побачиш  лева.  Він  теж  ричатиме.  Але  ти  і  його  не  лякайся.  Кинь  йому  ті  два  шматки  м’яса,  що  у  тебе  залишаться.  Він  з’їсть  їжу  і  також  пропустить  тебе.  Через  наступних  сто  метрів  побачиш  хатку  лісника.  Підійдеш  до  неї,  постукаєш  у  вікно.  З  хати  вийде  бабуся.  Даси  їй    сім  яблук,  і  вона  за  те  поведете  тебе  до  входу  у  темне  царство.  
-  Гаразд.  Я  постараюся  все  так  зробити,  як  ви  мені  порадили.
- Але  це  ще  не  все,  дівице-ослице.  Ти  маєш  розповісти  мені,  коли  прийдеш  у  темне  царство,    три  вірші,  розв’язати  три  приклади  і  відгадати  три  загадки.  Тільки  після  цього  зможеш  побачити  брата.  
- Гаразд.  Я  підготуюся.
- Є  ще  одна  умова.
- Яка?  Кажіть.
- Мабуть,  найголовніша.  Тільки  тоді,  коли  твій  брат  пообіцяє  мені,  що  буде  у  земному  світі  слухняним,  працьовитим,  ввічливим,  він  зможе  вийти  з  мого  царства.
- Сподіваюся,  він  подумав  над  своєю  поведінкою  і  все  це,  що  ви  назвали,  пообіцяє  зробити.
Дядько  Свистун  свиснув  у  свисток  і  зник.  І  тут  Тінка  прокинулась.  
- То  це  був  сон?  –  спитала  сама  себе  і  сама  собі  відповіла:
- Так.  Але  я  зроблю  все  так,  як  мені    порадив  цей  дивний  патлатий  бородатий    дядько    зі  свистком  у  руках.  Тільки  ж  де  ж  узяти  м'ясо?    Яблук  у  нашій      коморі  багато  –  зі  свого  ж  саду.  А  от  зі  м'ясом  може  бути  халепа.  
Тінка  заглянула  в  морозильну  камеру  –  не  побачила  там  жодного  шматочка.  «Недавно  мама  борщ  на  м’ясі  варила,  -  згадала,  -  вигребла  всі    запаси».  Зажурилася.  Але  тут  її  мозок  прошила  думка:  «У  мене    ж  є  гроші  –  ті,  які  мені  подарували  на  день  народження  дід  та  бабуся,  тітка  та  дядько!»  
Тінка    підбігла  до  своєї  тумбочки.  Там,  у  малій    скриньці,  яка  закривалася  ключиком,  вони  мали  лежати.  Осличка  не  чіпала  їх,  хотіла  скласти  потрібну  суму  і  купити  собі  таку  ляльку,  що  вміє  говорити,  ходити,  знає  букви  алфавіту,  цифри,  ще  й  співає.  Витягла  гроші  зі  скриньки  без  вагання,  пішла  до  магазину,  купила  три  шматки  м’яса,  взяла  з  дому  сім  яблук  і  вже,  було,  хотіла  вийти  з  дому,  але  затрималась.  Подумала,  що  треба  написати  записку  батькам.  І  написала  ось  таке:

 Дорогі  мамо  і  тату!  Не  хвилюйтесь  за  мене.  Я  знаю,  де  мій  братик  Тосик.  Я  іду  за  ним.  Скоро  повернуся.  Чекайте!  
                                                                                                                                                               Ваша  Тінка

Вона  поклала  записку  на  столі  в  залі,  накинула  наплічник  на  плечі,  закрила  дім  і  попрямувала  до  лісу.  Йшла  головною  стежкою,  як  казав  їй  у  сні  бородань.  Коли  біля  першого  колодязя  зустріла  тигра,  то  кинула  йому  шматок  м’яса.  Він      з’їв  його  і  зник.  Ще  через  сто  метрів  осличка    зустріла  лева.  Той  теж  з’їв  м'ясо,  яке  йому  кинула  дівчинка,    і  пропав  з  очей,  як  пропадає  роса  коли  виходить  сонце.  Невдовзі    Тінка  пробачила  хатинку.  Підійшла,  постукала  тричі  у  віконце,  вийшла  бабця.  Осличка  дала  їй  яблука  і  попросила  показати  вхід  до  темного  царства.
- А  ти  не  боїшся  туди  йти?  –  спитала  старенька  .-  Злі  люди  можуть  звідти  й  не  вийти!
- Сподіваюся,  що  я  не  зла.  
- Ну  тоді  ходи.
Бабуся  привела  її  до  входу,  тобто  до  дупла  у  столітньому  дубі  й  повернулася  додому.  Дівчинка-осличка  відчинила  дверці,  зробила  крок  і  провалилася  донизу.  Коли  стала  на  на  твердь,  то  побачила  тільки  мряку.  
- Агов!  А  чи  є  тут  дядько  Свистун?
- Є!  Є!  Є!  –  почула  протяжний  голос  сови.  
Після  цього  з’явилося  світло  й  до  Тінки  підійшов  той  самий  дядько,  що  їй  приснився,    патлатий,  бородатий  і  зі  свистком  у  руці.
-  Ну,  ходи,  -  сказав  він,  -    розкажеш  мені  три  вірші,  розв’яжеш  три  приклади  і  відгадаєш  три  загадки,  а  тоді  я      проведу  тебе  до  твого  брата.  Він  зараз  вчиться,    пише  речення  про  школу.
Тінка  розказала  три  вірші  –  з  інтонацією,  голосно  та  виразно,  розв’язала  три  приклади  –  швидко  і  правильно,  ще  й  відгадала  три  загадки.
- Що  в  світі  наймиліше?  –  спитав  її  дядько.
- Сон,  -  каже  Тінка,  -    бо  чим  би  не  займався  удень,  а  прийде  ніч,  все  залишиш,  бо  захочеш  спати.
- Так.  А  що  у  світі  найсвітліше?  
- Любов.  Вона  освітлює  найбільшу  темряву,  навіть  ту,  що  в  середині  людини.
- Не  можу  не  погодитися  з  тобою,  -  каже  дядько.  -    А  що  у  світі  є  найсильніше
- Дух,  воля.  Дерево  можна  спиляти,  хату  розвалити,  скелю  підірвати,  а  людині    сильний  дух  не  зламати.  
- Бачу,  ти  дуже  мудра  і    дуже  добра  дівчинка.  Ходімо  до  твого  брата.
Вони  пішли.Тінка  побачила  Тосика,  він  сидів  за  партою.  Серйозний,  зосереджений,  щось  писав  у  зошиті.  
- Братику!  –  крикнула.  -    Я  прийшла  за  тобою.  Але  ти  зможеш  звідси  вийти  тільки  тоді,  коли  пообіцяєш,  що  будеш  слухняним,  ввічливим  і  працьовитим.
- Буду!  Буду!  Буду!  –  заголосив  Тосик.  –  Чесне  слово,  буду,  -  додав  і  благально  подивився  на  дядька  Свистуна.  
- Так  тому  і  бути,  -  мовив  дядько  Свистун,  -    відпущу  тебе  з  темного  царства.  Бо  я  людина  слова.  Дякуй  сестрі.  Вона  багато  зробила  для  тебе.  
- Дякую,  сестричко.  І  вам  дякую,  дядьку.  Ви  навчили  мене  бути  людиною.
- Бувайте!  –  сказав  Свистун.
Він  так  розчулився,  що  його  очей  аж  покотилися  сльози.  А  тоді  взяв  себе  в  руки,  свиснув,  і  брат  зі  сестрою  опинилися  на  поверхні.  Вони  обійнялися,  взялися  за  руки  і  побігли  головною  лісовою  стежкою  додому.  Біля  першої  криниці  зустріли  лева.  Тосик  злякався,  але  лев  на  нього  не  рикнув,  тільки  хитро  підморгнув  Тінці  та  й  зник  у  гущавині  лісу.  Біля  другої  криниці  близнята  побачили  тигра.  Брат  знову  злякався.  Тінка  стиснула  його  руку  .  
- Не  бійся,  -  мовила.  _  Не  зачепить,  він  ситий.  
Тигр  теж  підморгнув  осличці  й  утік.  Додому  діти-ослята  добралися  швидко.  Забігли  до  хати.  А  тут  мама  і  тато  сидять  за  столом,  та  ще  й    поліціянт  з  ними,  записку  у  руках  тримає.  Розказала  доня  їм  про  те,  як  їй  вдалося  знайти  брата.  
- Добра  ти  в  мене,  доню,  працьовита.  ще  й  і  смілива,  -    сказала  матінка.  –  Пишаюся  тобою.  А  ти,  сину,  що  скажеш?
- Вибачте  мені,  дорогі  мамо,  тату  і  ти,  люба  сестричко  Тінко!  Я  більше  не  буду  вередливим.  Я  вас  усіх  дуже  люблю!
- Вибачаємо!  –  сказали  всі  в  один  голос.
З  тих  пір    Тосика  мовби  підмінили.  Він  став  гарно  вчитися,  слухав  батьків    і  всіх  старших,  був  зі  всіма  ввічливим  і  привітним.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812947
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.11.2018


КУРКА БІЛА, КОТИК ВУСИК ТА ПЕС ЖОВТА ПЛЯМА


                                                                     КАЗКА
В  одного  господаря,  що  жив  у    селі  Возове  була  курочка  Біла.  Якось,  коли  вона  гуляла  подвір’ям,  на  неї  стрілою  упав  орел.  Він  схопив  курочку  за  спину  і  хотів  уже,  було,    понести  її  до  свого  дому,  але  домашній  птиці    вдалося  вирватися  з  лап  хижака  і  втекти  до  хліва.  Вона  врятувалася,  але  з  того  самого  дня  перестала  нести  яйця.  Господар  не  міг  зрозуміти,  що  з  нею  не  так.  Адже  він  годував  курочку  добре,  так,  як  завжди.      Чекав  тиждень,  два  на  яйце,  але  курка  за  цей  час  не  знесла  жодного.  Тоді  господар  сказав  своїй  жінці:
- Треба  курку  Білу  зарізати  завтра.  Чого  надарма  її  годувати?  
- Як  скажеш,  -  відповіла  жінка.
Почула  курка  Біла  ці  страшні  слова,  впала  в  розпач.  Але  через  якусь  мить  опанувала  себе,  підійшла  до  ворона,  що  сидів  у  саду,    та  й  каже  йому:
- Слухай,  Чорний!  Поможи  мені  в  одній  справі.
- Якій?
- Господар  хоче  мене  зарізати  завтра.  А  я  хочу  жити.
- Як  же  я  тобі  допоможу?  Він  сильніший  за  мене?
- Ти  відчини  мені  двері  у  хліві  вночі,  як  я  тричі  проквокаю.  Я  вийду,  перелечу  через  паркан  та  й  піду  собі,  куди  очі  глядять.
- Гаразд.  А  що  ти  мені  за  це  даси?
- Дам  тоді  одне  велике    яйце.  Я  зарила  його  в  сіні  два  тижні  тому.
- Підходить.  Домовились.
Вночі  курка  квокнула  тричі,  ворон  підлетів  до  хліва,  відсунув  дзьобом  защіпку,  курка  відхилила  двері  і  вийшла.  Тоді  перелетіла  через  паркан  та  й  пішла  собі,  куди  очі  глядять.  Іде,  іде,  минула  одне  село,  друге,  аж  чує,  хтось  плаче.  Наблизилась  до  місця,  звідки  звук  долітав,  і  побачила  сірого  кота  з  рудою  плямою  на  правому  боці.  Той    сидів  під  вербою  і  пускав  сльози  з  очей.  
- Що  з  тобою,  коте?  –  спитала  Біла.
- Вигнав  мене  господар,  якому  десять  років  по  честі  та  правді  служив.
- А  чого  вигнав?
- Миші  перестав  я  ловити.  Але  я  не  винен  в  тому,  то  все  орел.  Спустився  з  неба,  хотів  курча  вхопити  з  подвір’я,    а  я  не  дав,  то  він  мені  вуса  зі  злості  висмикнув.  Тепер  у  мене  немає  нюху.    
Кіт  знову  заплакав.
- Слухай,  не  завивай,  ходімо  зі  мною.  Я  теж  тепер  нічийна.  Мене  хотів  господар  зарізати,  а  я  втекла.  
- Он  як!  А  куди  ми  підемо?
Та  куди  очі  глядять.
- Гаразд,  -  погодився  кіт.  –  До  речі.  мене  звуть  Вусиком.  А  тебе  ж  як?  
- Мене  Білою.
- Бо  ти  білого  окрасу?
- Мабуть.  А  тебе  треба  якось  по-іншому  назвати.  Бо  вусів  у  тебе  ж  уже  немає.
- І  то  правда.  А  яке  ім’я  мені  взяти?
- Думаю,  Безвуськом  можеш  назватися.
- Гммм…    Підходящий  варіант.  Приймається.  
Пішли  вони.  Темне  небо  продірявив  гострим  кінцем  серпик  місяця.  Але  на  цьому  не  зупинився.  Став  вирізьблювати  зі  свого  сяйва    зірочки.  Їх  чим  раз  більше    й  більше  з’являлося  на  небозводі.  Зірочки-світлячки  танцювали,  світили  своїми  блискучими  бочками.  І  від  цього  дійства  душі    нічних  мандрівників  теж    засвітилися.
Йшли  курка  з  котом,  йшли  та  й  потомилися.  
- Може,  перепочинемо  трохи,  Безвуську?  –  запропонувала  Біла.  Я  вже  зі  сил  вибилась.
- А  чого  ж  не  відпочити?  Відпочинемо,  -  відповів  кіт.
- А  де  примостимося?    -  каже  курка.  
- А  онде  копиця  в  полі  видніє.  Заліземо  в  неї  та  й  поспимо  собі,  доки  день  не  вийде.  
- Добра  ідея,  -  схвалила  Безвуськову  пропозицію  курка.
Зарилися    вони  в  сіно  й  позасипали.    Вранці  збудились  від  того,  що  хтось  під  копицею  заскавучав.  Наставив  одне  око  кіт  з-під  копиці  та  й  побачив  пса,  в  очах  якого  смуток  застив.  
- Вилізаймо,  -  каже,  -    курко,  якийсь  бідний  пес  прибився  до  нас.  Спитаємо,  що  в  нього  за  горе?
- Добре,  -  мовила  Біла.
Випхали  вони  тіла    з  копиці.  Пес  побачив  кота  та  курку,  здивувався.
- А  що  ви  тут  робили?  –  спитав.
- Спали.
- А  чому  в  копиці?
Розповіли  псові  кіт  та  курка  свої  історії.  
- А  чому  ти  плакав?  –  спитав  кіт.
- Я  перестав  голосно  гавкати.  Став  говорити  пошепки.  Господар  тиждень  чекав,  два  чекав,  поки  з’явиться  у  мене  голос.  Але  він  не  з’явився,  тож  він  розсердився  й  вигнав  мене.      Але  я  не  тому  не  гавкав  голосно,  що  лінувався,  а  тому  що  голос  мій    після  перенесеної  ангіни  пропав.  
- То  ти  хворів?  
- Так.  Їв  лід  та  й  застудив  голосові  зв’язки.
- А  де  ж  ти  знайшов  лід  улітку?
- Господиня  винесла  миску  з  льодом  надвір,  холодильник  розморожувала.  Мені  той  лід  запах  м’ясом,  тож  я  злакомися  і  погриз  його.  
- Зрозуміло.  Мабуть  на  ньому  м'ясо  лежало.
- Мабуть.
- Що  ж  нам,  друзі  по  нещастю,  тепер  робити?  –  спитала  курка  Біла.  –  Як  далі  жити?
- Треба  спорудити  найперше  житло,  бо  десь  же  нам    треба  жити,  від  негоди  ховатися,  від  холоду  та  від  нападників  всіляких.  А  потім  наносити  туди  харчів  та  й  жити  собі,  -  сказав  кіт.    
- А  де  ж  узяти  тих  харчів?  Красти  пропонуєш?  –  спитав    пес.
- Красти  не  годиться,  -      сказала  курка.  -  Треба  зайнятися  якимсь  ділом,  яке  би  нам  давало  дохід.  
- Яким?  –  спитав  кіт.
- Треба  подумати,  -  мовила  курка.  
Думала  вона  рівно  п’янить  хвилин,  а  тоді  прокукурікала:
- Я  малюватиму  картини.  Я  бачила,  як  це  робив  один  художник  в  лузі.  Я  навіть  пробувала  дзьобом  кілька  разів  зобразити  квітку,  дерево,  сонечко  а  городі  свого  господаря.  Але  він  мене  щоразу  виганяв  з  нього,  не  даючи  можливості  докінчити  сюжет.
- А  фарбу  де  взяти,  пензлик  та  аркуші  паперу?
- Фарбу  я  візьму  на  себе,  -  мовив  пес.  –  Пережую  квіти  різних  кольорів,  та  й  витисну  з  них  сік  крізь  зуби,  кожен  колір  окремо  зроблю,  на  великий  лист  лопуха  покладу,  от  вам  і  фарби  будуть  –  натуральні.  
- А  я  дістану  аркуші,  -  сказав  кіт.  
- Де?
- Зароблю  грошей  та  й  куплю.
- Як    ти  заробиш,  як  у  тебе  нюху  немає,  миші  ти  не  зможеш  зловити.
- Зате  я  вмію  акробатичні  вправи  робити,  від  онука  свого  господаря,  що  приїжджав  з  міста  в  село,  навчився  –  перекиди  вперед,  назад,  стійку  на  голові,  на  одній  лапі,  на  двох.  Попрошуся  в  цирк  або  виступлю  десь  на  площі  в  місті.  Може,  хтось  змилостивиться  та  й  кине  яку  копійку  за  мої  старання.
- Спробуємо,  друзі,  те  все,  що  задумали  Нам  втрачати  нічого.    Плачем  біді  не  зарадиш.  Мусимо  шукати  виходу  зі  складної  ситуації,  в  яку  ми  попали.
Вранці  кіт  побіг  до  цирку.  Розказав  директору,  що  вміє,  той  сказав:
- Цього  мало.  От  якби  ти  літав  у  ракеті  чи  їхав  на  велосипеді,  а  прості  акробатичні  вправи  глядачів  не  здивують.
Зажурився  кіт,  але  не  здався.  Пішов  до  головної  площі  міста.    Став  на  куті  та  й  почав  показувати  те,  що  уміє.  Спершу  люди  дивилися,  дивувалися,  усміхалися,  але  не  кидали  грошей,  проходили  мимо.  Але  невдовзі  все  перемінилося.  Кіт  так  завзято  стояв  то  на  двох  лапах,  на  одній,  на  голові,  так  спритно  робив  перекати,  що    люди  не  витримали,  одне  за  одним    стали  кидати  йому  до  капелюха  гривні  –  хто  одну,  хто  дві,  а  хто  п’ять  чи  навіть  десять.    По  обіді  залишив  площу  кіт,  пішов  до  магазину,  купив  пензлик,  аркуші  паперу  (на  фарбу  не  зосталося  грошей),  буханець  хліба  та  й  пішов  до  того  місця,  де  вони  з  куркою  та  псом  розійшлися.  Знайшов  їх  за  роботою  –  будували  дім  з  каменю  та  глини.  Пристав  до  них.  До  перших  сутінків  вдалося  трійці  звести  стіни  та  накрити  дім  шматком  бляхи,  яку  пес  знайшов  недалеко  від  копиці  зі  сіном  у  рові  і  приволік..  Зраділи  друзі.
- Не  пропадемо!  -  мовили  в  один  голос.
З’їли  вони  по  шматку  хліба,  запили  водою  та    й  позасинали.
Вранці  курка  стала  мостити  підлогу,  пес  двері  робити,  а  кіт  вікно.  До  вечора    завершили  те,  що  запланували.    Знову  з’їли  по  шматку  хліба,  запили  водою  та  й  полягали  спати.  Третього  дня  ліжка  змайстрували.  Четвертого  дня  –  стіл  та  три  стільці.  Доїли  той  хліб,  що  пес  приніс  із  міста,  попили  води,  полягали  спати.  На  п’ятий  день  курка  сказала:
- Тепер  я  хочу  малювати.  
- Гаразд,  -  мовив  пес.  –  Я  йду  робити  тобі    фарби.
- А  я  махну  до  міста.  Може,  пощастить,  і  на  їду  нам  зароблю.
- Йди,  -  погодилась  курка.
Песик  швидко  наробив  усілякої  фарби:  червоної  –    з  мальви,  жовтої  –  зі  соняшника,  зеленої  –  з  трави,  синьої  –  з  волошок,  коричневої  –  з  дубової  кори,  фіолетової  –  з  фіалок  та  білої  –  з  квітів  калини.  
Курка  вибрала  в  лузі  місце  для  натхнення.  Пес  приніс  їй  туди  аркуші  паперу.  Поклав  дошку,  яку  знайшов  біля  річки.  Курка  взялась  за  роботу  Малювала  натхненно.  За  півдня  картину  довершила.  Понесли  вони    її  з  песиком  додому.  А  тут  і  кіт  повернувся  з  міста.  Приніс  у  торбі  кільце    ковбаси,  хліб  та  трохи  сиру.  
- Зараз  файно  пообідаємо,  друзі,  -    мовив.  
- Чудовий  день!  -  сказала  курка.  
Вони  сіли  за  стіл  і  стали  смакувати  наїдками,  але  не  все  спожили,  що  кіт  приніс,  а  тільки  четверту  частину.  Решту  лишили  на  наступні  дні  тижня.  
- Що  будемо  робити  з  картинами,  які  малюватиме  Біла?  -  запитав  пес.
- Можна  віднести  їх  до  міста  і  продати  або  в  селі  комусь  запропонувати.
- Гарна  ідея!  Але  чи  куплять  ті  картини  і  за  яку  ціну?
- Головне,  їх  в  хаті  не  тримати,  ходити,  пропонувати,  може,  комусь    до  душі  припадуть,  та  й  куплять.
За  тиждень  курка  намалювала  три  картини.  У  суботу  всі  троє  понесли  їх  до  міста.  Спершу  люди  дивилися,  дивувалися,  але  не  купували  їх.  Але  десь  через  годину  чи  дві  один  професор  з  борідкою  зацікавився  картинами.    Він  спитав,  скільки  коштує  одна  з  них,  та,    на  якій  був  зображений  квітучий  луг.  Почувши  у  відповідь  «що  дасте,  те  буде»,  дав  за  неї  за  сто  п’ятдесят  гривень.  Інші  дві    картини  продались    майже  одразу  за  першою  за  цією  ж  ціною  .  За  чотириста  п’ятдесят  гривень,  які  вторгували  за  картини,  друзі  купили  ще  трохи  аркушів,  фабричних  фарб,  а  ще  продуктів  харчування.    Задоволені  покупками,  пішли  додому.
З  тих  пір  курка  завжди  малювала  три  картини  на  тиждень,  кіт  виступав  у  суботу  на  площі,    а  пес  прибирав  у  домі,  робив  канапки  для  всіх  рано  та  ввечері,    допомагав  курці  носити  дошку,  аркуші  на  луг,  в  ліс  чи  до  міста.  
До  зими  друзі  поставили  в  хаті  ще  й  піч.  Тож  їм  уже  не  страшні  були  зимові  морози.    Пес  наносив  дров,  став  на  печі  варити  борщ  та  кашу.  До  приходу  весни  він  навчився  навіть  вареники  ліпити,  кіт  допомагав  йому,  чистив    і  м’яв  картоплю,  розкачував  тісто.  А  курка  тільки  малювала,  ходила,  шукала  красиві  пейзажі    і  малювала.  У  неділю  друзі  не  працювали.  Вони  сідали  під  хатою  на  лаві,  співали  пісні.  До  пса,  до  речі,  вернувся  голос,  а  до  кота  –  нюх,  у  нього  виросли  нові  вуса  і  тепер  друзі  перестали  називати  його  Безвуськом,  а  кликали  Вусиком.  Зажили!  Та  що  там  казати,  добре    зажили!  На  заздрість  усім  ворогам,  на  радість  усім  добродіям.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812940
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 07.11.2018


ЗАГАДКИ ПРО КАБІНЕТИ У ЗАГАЛЬНОНАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДАХ

1.Тут  пісня,    музика  звучить,
Тече,  немов  вода  у  крані.
Урок  минає,  наче  мить,
Тут  голос  –    пан,  а    нота  –    пані
                                                                                             (Кабінет  музики)
2.  Живуть  тут  голки,  нитки  та  тканини,  
Ще  ножиці,  папір  усякий,  клей.
Тут  вироби  святкують  уродини.
Їх  мама  –  руки,  тато  –  банк  ідей.
                                                                                             (Кабінет  трудового  навчання)

3.  Тут  містяться  всілякі  карти  –  
Півкуль,  країн,  материків.  
Тут  компаси  кладуть  на  парти,
Готують  тут  мандрівників.
                                                                                             (Кабінет  географії)

4.  Співають  цифрі  тут  сонети
І  морщать  думанням    чоло.  
Тут  рахувати  вчать    предмети,  
Шукать,  що  буде  чи  було.
                                                                                             (Кабінет  математики)

5.  Мов  житом  повнять  голий  лан.  
Так  словом  шир  тут  наповняють.
Читають  байку  тут,  роман,  
Ідею  твору  визначають.
                                                                                             (Кабінет  літератури)

5.  Тут  мови  рідної  навчають,  
Писати  назви  рік  та    гір.
Частини  мови  визначають,
Складають  речення  і  твір.
                                                                                             (Кабінет  рідної  мови)

6.  Читають  вірші  тут,  поеми  –    
Гіркі  й  солодкі,  наче  джем.
Всі  твори  тут,  на  різні    теми,
Написані    за  рубежем.  
                                                                                             (Кабінет  зарубіжної  літератури)


7.  Ту  завжди  рух  –  стрибки,  пробіжки.  
Тут  м’яч  летить  у  сітку,  ціль.
Драбини,  трос  тут  є,  доріжки
Тут  кріпне  м’яз  і  никне    біль.
                                                                                             (Спортзал)

8.  Комп’ютери  тут,    ноутбуки.
Тут  усього  потроху  вчать.
Із  файлом  працювать  без  муки  
Та  інформацію  шукать.  
                                                                                             (Кабінет  інформатики)

9.  Тут  роблять  досліди  всілякі.
Вивчають    речовин  будову.
Тут  змішують  усе  без  ляків.  
Прозоре  роблять  кольоровим.
                                                                                             (Кабінет  хімії)

10.  Вивчають  тут,  чому  буває  дощ,  
Чому  гримить,  вкриває  снігом  віти,
Що  в  собі  має  кисень,  брук    із  площ,
Чому  вода  кипить  і  світло  світить.
                                                                                             (Кабінет  фізики)

11.  Вивчають  тут  живих  істот,    
Щоб  дати  їм  роки  в  дарунок,
Для  чого  очі,  вуха,  рот,
Для  чого  мозок,  серце,  шлунок.

Рослини  теж  вивчають  тут,
Для  чого  їм  насіння,  корінь,
Із  чого  листя,  гілка,      ґрунт,  
Як  утворились  ріки,    гори.
                                                                                             (Кабінет  біології)

12.  Тут  розглядають  склад  їди,
Яку  вживають  часто  люди,  
Застерігають  від  біди,  
Звільняють  очі  від  полуди.

Тут  кажуть,  що  таке  робить,  
Щоби  було  здоровим  тіло.
Щоби  моглося  довго  жить
І  щоб  нічого  не  боліло.
                                                                                             (Кабінет  охорони  здоров’я)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811818
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.10.2018


Петрусь та його друзі-тварини

                                                                   КАЗКА
Жив-був  собі    хлопчик  Петрик.  Любив  він  з  малих  літ    добрі  справи  робити.  Коли  їх  робив,  то  сонце  заскакувало  в  його  зіниці  і  освічувало  й  зігрівало  все,  що  було  довкола  нього.    
Скаже  мама:
- Піди  за  хлібом  до  магазину.    
Хоч  би  чим  був  зайнятий  Петрусь,  все  покине,  а  послухає  маму,  піде.  
Чи  сусідка  попросить  яблука  в  саду  зібрати,  чи  сестричка  маленька  –  книжку  почитати,  чи  тато    –    трави  кроликам  нарвати,  всіх  послухає,  ще  й  привітно  усміхнеться.      
А  як  він  любив  домашніх  тварин!  І  корову  Зірку,  і  собаку  Сірка,  і  кота  Чорновусенка,  і  курку  Галушку,  і  трьох  білих    кроликів  з  чорними  вушками  –  Ніфа,  Нуфа  і  Нафа.  Не  раз  годував  їх  чи  поїв,  а  ще  любив  з  ними  розмовляти.  Зірку  навчив  вірші  розказувати,  Сірка    –  танцювати  гопак,    Галушку  –  рахувати  до  десять,  Чорновусенка  –  малювати  хвостиком  квіти  та  дерева.  А  Ніфа,  Нуфа  і  Нафа  –  робити  акробатичні  вправи.    За  те,  що  тварини  слухали  його,  гарно  робили  те,  чого  він  їх  учив,  давав  їм  призи  –  кому    кістку  з  м’ясом,  кому  шматок  сиру  (ділився  своїм  наїдком),  кому  яблучок,  кому  сінця  з  пахучими  травами.  Іноді  давав  їм  і  цукерки  чи  печиво,  як  мав.  Любили  його  друзі-тварин.  Терлися  об  його  руки,  ноги,  а  кіт  і  пес  навіть  цілували  його  в  щічку.  Раз  на  тиждень  організовував  Петрик  концерт  у  своєму  саду  для  друзів-однокласників,  сусідів.    Корова  декламувала  вірші,  пес  танцював  гопак,  курка  рахувала  яблука,  груші  та  сливи,  а  потім  їх  роздавала  глядачам.  Кіт  малював  картину  просто  перед  глядачами.  А  кролики  робили  перекати,  стрибки  вгору,  стійку  на  голові.  Глядачі  плескали  їм  і  дарували  квіти.  
         Якось  улітку    поїхав  Петрусь  із  батьками  на  відпочинок  до  Чорного  моря.    Важко  було  хлопчикові  залишати  своїх  друзів-тварин,  але  дуже  вже    вабило  його  море,  хотів  у  ньому  поплавати.  Доглядати  корову,  курку,  пса,  кота  та  кролів  узялися  бабуся  з  дідусем,  які  жили  на  краю  села,  за  сотню  метрів  від  Петрикового  обійстя.    Щоранку  і  щовечора    приходили  вони,  годували  тварин  і  доїли  корову.  Та  якось,  за  три  дні  до  приїзду  дітей,    бабуся  забула  закрити  хлів,  де  жили  корова,  курка  та  кролі,  стара  вже  була,  стомлена  клопотами  та  роботою.      
Торкнула  корова  ногою  двері,  а  вони  й  піддалися  їй,  відчинилися.  
- Ходімо,  -  каже,  -    друзі,  надвір.  Ми  не  зачинені.
- Ну  то  ходімо,  -  сказала  курка.    
Вийшли  вони.  А  на  небі  зорі  та  місяць.  
- Як  гарно!  -  мовив  Нуф.
- Чудово!  –  сказав  Наф.
- Магічно!  –  й  собі  кинув  слівце  Ніф.  
- Так,  -  погодився  Сірко,  що  сидів  біля  своєї  буди,  -    вночі  небо  красиве,  коли  не  захмарене.  
- Може,  прогуляємось,  друзі,  селом?  -  запропонувала    Галушка.  
- А  чому  б  і  ні?  -  відповіла  за  всіх  Зірка.
- Тоді  рушаймо,  -  сказав  Чорновусенко  і  рішуче  відчинив  браму.  
Збились  вони  докупи  та  й  пішли  селом.  Ідуть,  корова  вірші  декламує,  кролі  перекати  роблять,  пес  наприсядки  скаче.  Весело  їм!  Аж  тут  дядько  якийсь  вантажівкою  їде.  Спинив  своє  авто    біля  їх  гоп-компанії,  визирнув  у  бічне  віконце  та  й  каже:
- А  куди  це  ви,    друзі,  йдете?
- А  нікуди,  в  кінець  села    зайдемо  та  й  повернемось.
- А  залізайте-но  в  кузов  моєї  машини,  я  вас  відвезу  туди  й  назад,  чого  дурно  ноги  збивати  такому  шановному  товариству?  
- Ну,  що  будемо  робити?  -  каже  корова.
- Може,  сядемо?  -  запропонувала  курка.  –  Ми  ще  ніколи  в  машині  не  їздили.
- Гаразд,  -    мовив  Наф.  -    Проїдемось.  Спробуємо,  що  це  таке.
Залізли  вони  всі  в  кузов,  дядько  їм  ласкаво  допоміг  і  рушив  Завіз  тварин  у  кінець  села,  а  назад  не  розвертає  автівку  
- Зупиніться,    пане!  –  закричала  корова.  –    Уже  кінець  села.  Завезіть  нас  назад!
- Та  хіба  я  дурний,  -  каже  дядько,  -  відвозити  вас  назад?  Будете  тепер  жити  в  мене.    І  не  кричіть  там,  бо  позабиваю  всіх,  у  мене  рушниця  є.  
Затихли  тварини,  зажурились.  І  чого,  думали  собі,    вони  покинули  своє  рідне  подвір’я,  чого  надумали  прогулятися?  Що  ж  тепер  з  ними  буде?      Завіз  їх  дядько  не  куди-небудь,  а  на  хутір,  зупинився  біля    якоїсь  недобудованої  хати.
- Вилізайте,  -  каже.  -  Тут  тепер  ваш  дім  буде.
Вилізли  тварини,  голови  похнюпили.  Завів  їх  усіх  новий  господар  у  холодний  хлів  –  ні  сінця  там  на  долівці,  ні  їжі  якої.  Полягали  на  сирій  землиці,  погомоніли  трохи  та  й  заснули,  потомлені  були  ще  й  нажахані.  
Просиділи  день  у  хліві,  другий  –    не  приходить  господар,  не  виводить  їх  з  хліва,  не  годує,  не  поїть.
- Гаплик  нам  буде,  -  каже  Сірко.
- Я  ягідки  калини  кидала  на  край  дороги,  як  ми  їхали,  Петрусь  їх  мені  колись  дав.  Казав,  як  загублюсь  часом,  щоби  не  впадала  в  розпач,  а  ягоди  висипала,  йдучи,  він  по  тих  ягодах  знайде  мене.  
- То  може  знайде?  –  спитав  Ніф.
- Може  й  знайде,  а  може,  й  ні.  Хто  зна,  коли  він  з  того  моря  повернеться?  Треба  якось  вибиратися  звідси,  -  мовить  курка.
- Але  як?  –  мізкує    пес.
- Може  вибити  шибку?  –  запропонував  кіт.
- Можна  спробувати,  але  як  господар  вчує  дзенькіт  скла  і  позабиває  нас?  –  пропищав  Чорновусенко.
- А  як  не  позабиває,  -  мовив  Нуф,  -    то  самі  здохнемо  без  їжі  й  води  за  якийсь  час.
- І  то  може  бути,  -  зажурилася  Галушка.  
Вранці  прийшли  дід  із  бабою  до  доньчиного  обійстя,  аж  нікого  із  їх  підопічних  немає.  Що  таке?  Куди  вони  ділися?  Може,  злодій  який  був  та  й  украв  усіх?      
Походили  селом,  луками  два  дні,  попитали  сусідів,  ніхто  нічого  не  чув,  ніхто  нічого  не  бачив.  Що  ж  робити?
- Мабуть,  треба  йти  до  поліції  і  заяву  писати  про  зникнення  тварин,  -  мовив  дід.
- То  підемо,  -  погодилася  баба.  –  А  дітям  поки  що  нічого  не  будемо  говорити,  щоби  не  хвилювалися.  Може,  ще  знайдуться  корова,  курка,  кролі,  пес    та  кіт,  поки  вони  приїдуть  з  моря.
- Дав  би  Бог,  щоби  знайшлися,  –  сказав  дід.
На  третій  день  після  зникнення  тварин    діл  з  бабою  зі  самого  раночку  поїхали  до  району.  Там,  у  поліції,  розказали  про  те,  що  сталося    дільничному.  Той    прийняв  від  них  заяву  і  пообіцяв  розібратися.  
На  четвертий  день  повернувся  Петрик  з  батьками.  Не  йшов  додому,  а  летів,  мов  крилатий  птах.  У  наплічнику  мав  гостинці  для  друзів-тварин.  Кожному  щось  привіз!  Бабця  з  дідусем  зустріли  його  при  брамі.
- Як  там  Зірка,  бабцю,  як  Галушка,  Чорновусенко,  Сірко,  Ніф,  Нуф  та  Наф?  
- Пропали  вони,  онучку.  Уже  четвертий  день,  як  пропали?
- Що  ви  таке  кажете?  -  не  повірив  Петрусь.  
Кинувся  він  до  буди  –  нема  собаки,  до  хліва  –  і  там  пусто,  побіг  за  хату,  до  саду  –  нема  ніде  нікого.    Сів  на  лаві  й  заплакав.  Тут  підішли  батьки.  Дізналися  про  біду.  Яка  сталася,  теж  присіли  на  лаві,  зажурилися.  
- Не  догледіли  ми  тварин  ваших,  -  мовила  бабця.  –  Пробачте  нам,  діти.  Віддамо  вам  свою  козу,  п’ять  курок  та  пса  Кудлая.
- Не  треба  нам  вашого,  бабцю.  –  сказав  Петрусь.  –  Ми  мусимо    знайти  своїх  тварин.  Вони  ж  мої  друзі.      
І  тут  згадав  хлопчик,  що  колись  корові  до  черева  прив’язав  невеличку  сумку,  а  в  неї  накидав  сушених  ягід  калини.  Він  тоді  пас  Зірку  і  наказав  їй,  якщо  відійде  далеко,  загубиться,  то  щоби  ягоди  кидала,  по  них  він  її  знайде.  Треба  пройтися  дорогою,  пашею,  подивитися,  чи  немає  де  висипаних  ягід  калини.  Петрик  розповів  про  ягоди  батькам,  ті  –  поліції.  Тварин  знайшли  уже  через  годину  за  тими  ягодами.  Новий  господар  погодував  їх  аж  на  третій  день  зранку,  коли  приїхав  з  міста.  А  на  четвертий,  коли  тварин  знайшли  на  хуторі,      його  не  було  при  недобудованій  хаті,  він  поїхав  до  міста  за  різником,  щоби  той  зарізав    корову,  курку  та  кролів  йому    на  м'ясо.  Пса  ж  і  кота  він  думав  привезти  до  міста  й  викинути  десь  на  вулиці.  Не  вдалося.    Чоловіка  засудили  за  крадіжку.  А  Зірка,  Галушка,  Сірко,    Чорновусенко,  Ніф,  Нуф  та  Наф  повернулися  додому.  Нагодувала  їх  мама,  напоїв  їх  тато,  нагородив  їх  дарунками  з  моря  Петрусь.      Більше  ніколи  тварини  не  виходили  за  ворота    без  хлопчика  чи  його  батьків.  І  Петрусь  не  залишав  звідтоді  своїх  друзів  надовго.  Про  цю  історію  навіть  написали  в  обласній  газеті.  І  тепер  до  Петрусевої  хати  час  від  часу  заходять  гості,  що  приїжджають  звідусіль  до  їхнього  села,  хочуть  погомоніти  з  хлопцем,  побачити,  як  виступають  його  друзі-тварини.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811695
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.10.2018


ВИШИТА СОРОЧКА (казка)

У  князя  Ярослава  та  княгині  Ольги  народився  хлопчик  –  первісток.  Мама  хотіла  його  назвати  Святополком,  а  тато  –  Мстиславом.  Стали  вони  за  обідом  сперечатись,  яке  ім’я  краще  пасуватиме  дитині.    Аж  тут  до  кімнати  через  прочинену  кватирку  у  вікні  влетів    їх    дворовий  сімдесятирічний  ворон.  Він  накреслив  три  кола  під  стелею,  а  тоді  сів  на  край  столу  і      промовив:  «Дайте  своєму  первістку  ім’я      Гуляйсила.  Славу  знайде  він  з  ним».    Послухали  ворона  князь  із  князівною.  Назвали  хлопця  так,  як  порадив  їм  ворон.  Ріс  князенко  не  по  роках,  не  по  днях,  а  по  хвилинах.  За  три  роки  став  таким,  як  дванадцятирічна  дитина.  Став  він  тоді  перед  своїми  батьками  та  й  каже:
- Я  вже  багатого  вмію  –  читати,  писати,  рахувати,  полювати.  Тільки  битися  не  вмію.
- А  навіщо  тобі  це,  синку?
- Щоб  у  разі  потреби  змогти  рідний  край  захистити.
- Ти  ще  малий.
- Але  я  вже  можу  дуба  переламати,  бочку  з  водою  підняти,  річку  перестрибнути.
- Не  може  бути,  -  каже  тато.  –  Цього  не  можу  зробити  навіть  я.  
- Не  віриш,  батьку,  ходи  зі  мною,  і  перевір  мої  здібності.
Пішов  батько  зі  сином  у  двір.  Підняв  Гуляйполе  велике  дубове  поліно  із  землі  й  переламав  навпіл,  потім  бочку  з  вином  у  льоху  підняв,  а  наостанку  ще  й  річку  перестрибнув  –  ту,  що  протікала  перед  їх  замком.  Князь  був  здивований  силою  і  спритністю  сина.  Він  запросив  до  себе  полководця,  що  водив  українців  у  бій  з  монголами,  котрі  нападали  на  українські  землі  для  того,  щоб  той  навчив  його  сина  всіляким  військовим  премудростям.    Вчитель  не  міг  натішитися  успіхами  свого  учня.  За  місяць  часу  князенко    вже  володів  і  списом,  і  шаблею,  і  пістолем.  А  ще  за  місяць  навчився  їздити  на  коні  та  стріляти  із  лука.  За  рік  від  початку  навчання  хлопець  виглядав  уже    як  двадцятичотирирічний  парубок.  У  тім  часі  напали  на  Україну  московіти.  Оточили  її  зі  сходу,  з  півночі  та  півдня  разом  з  монголами  й  гагаузами,  з  якими  підписали  перед  нападом  угоду  про  військовий  союз.  
Зажурився  князь.  Став  думати,  як  країну  захистити,  в  кого  підмоги  просити.  Військо  ворога  була  за  чисельністю    утричі  більшим,  ніж  його.  Дізнався  про  напад  ворогів  на  їх  країну  Гуляйсила.  Підійшов  до  батька  та  й  каже:
- Не  журися,  батечку.  Я  поведу  військо    у  бій.    Хай  тільки  коваль  за  ніч  зробить  мені  шаблю  у  три  рази  важчу  за  звичайну  і  добре  загострить  її.  Хай  зробить  спис  у  три  рази  довший,  ніж  звичайний,  і  добре  загострить  його  кінець.  І  лук  зі  стрілами  теж  зробить  у  три  рази  більшими,  ніж  ті,  що  їх  носять  наші    лучники.    А  пістоль  я  візьму  той,  з  якого  вчився  стріляти.  Тільки  куль  хай  побільше  приготують  мені  до  бою.
- Гаразд,  сину.  Зараз  же  накажу    зробити  те  все,  що  ти  попрохав.    
Помолився  Гуляйсила  Богові  та  й  ліг  спати.  Вранці  встав,  аж  усе,  що  замовляв,  уже  в  палатах  князівських,  ще  й  матір  хрещена  сидить  у  світлиці  з  якимсь  пакунком  у  руках.  Побачила  свого  хрещеника,  встала.
- Здоров  був,  синку,    -  сказала.
- Здорові  були,  матінко!  Чого  зволили  прийти  до  замку,  та  ще  й  так  зраночку?
- Сорочку  тобі  принесла,  вишивану.
- А  навіщо?  У  мене  ніби  не  уродини  нині.
- Сон  мені  був,  що  маю  зшити  тобі  сорочку  з  домотканого  полотна    і  вишити  на  ній    хрестиком  червоними  та  чорними  нитками  грона  калини  на  грудях  та  на  плечах.  А  ще  я  чула  голос  уві  сні,  який  велів  мені  тобі  передати,  що  якщо  будеш  цю  сорочку  мати  на  собі,  не  загинеш  –  ні  від  меча,  ні  від  кулі,  ні  від  будь-якої  іншої  злої  сили.    
- Овва!  Дав  би  Бог,  щоб  так  воно  й  було.
Взяв  пакунок  Гуляйсила  з  рук  хресної  мами,  вклонився  їй,  подякував  та  й  пішов  до  своєї  опочивальні.    Розкрив  пакунок,  витягнув  сорочку,  вдягнув  її  на  себе  і  пішов  надвір  готуватися  до  бою.  Коли  зорганізував    військо  до  походу,  то  рушив    до    південного  кордону,  туди,    де  вороги  вже  встигли  зайняти  частину    України.  Вміло  Гуляйсила  керував  своїми  воїнами,  безстрашно  і  сам    бився.  Тож  до  вечора  вдалося  йому  дощенту  розбити  військо  монголів  і  гагаузів  і  вночі  рушити  на  схід.  Злякався  московський  цар.  Наказав  військо,  що  на  сході    стояло,  укріпити,  гармати  підвезти.  Але  це  не  врятувало  їх.  І  на  східному  напрямі  розбив  Гуляйсила  військо  московітського  царя.  Хто  тільки  не  підкрадався  до  українського  княжича,  не  пробував  його  убити,  не  міг.  Ніяка  куля  його  не  брала,  ні  меч,  ні  стріла,  ні  навіть  постріл  гармати.  Після  поразки  на  східному  фронті  ще  більше  полякалися  вороги.    Вирішив  цар  московітський  забрати  військо  з  півночі,  щоб  ще  й  ці,  останні  сили,  не  втратити.  Наказав  він  своєму  полководцеві  високо  підняти  білий  прапор  –мовляв,  здаємося.  Коли  Гуляйсила  зі  своїм  військом  підійшов  до  північного  кордону,  не  став  стріляти  в  спини  своїм  ворогам.  Прийняв  їх  капітуляцію.    Фактично  за  три  дні  закінчилася  війна.  Про  Гуляйсилу  стали  в  народі  складати  пісні  та  легенди,  слава  про  нього  полинула  за    гори,    за  доли  та  за  моря.  З  того  часу  ніхто  на  Україну  не  наважувався    нападати.  Але  цар  московітський  затаїв  зло    на  Гуляйсилу.  Він  весь  час  думав  про  те,  як  би  знищити  молодого  князя,  бо  розумів,  що  без  нього  українське  військо  не  буде  таким  непереможним.    Якось  він  умовив  за  велику  плату    одного  турецького  купця  піти  до  України  і  розвідати,  що  рятує  Гуляйсилу  від  смерті.    Сів  той  у  бричку,  до  якої  напхав  різного  товару  (дорогоцінні    тканини,  чоботи,  сіль  та  три  мішечки  кави  різних  сортів,  йому  сказали,  що  Гуляйсила  любить  ранками  пити  турецьку  каву)    і  повіз  його  кучер  кіньми  до  України.  Охоронці  оглянули  його  й  речі  по  приїзді,  не  знайшли  нічого  небезпечного,  тож,  отримавши  дозвіл  від  князя,  впустили  турецького  купця  на  територію  замку.    Там  придворні  купили  в  нього  дещо  з  товарів.
- А  каву  хай  вибере  молодий  князь  сам,  -  мовив  купець.  –  Яка  йому  припаде  до  серця,  таку  йому  й  продам,  ще  й  добру  знижку  зроблю  яко  непереможному    князеві.  
Прийшов  княжич,  став  принюхуватися  до  зернят,  вибрав  каву.  Купець  його    й  питає:
- А  скажи-но,  шановний,  чи  правду  кажуть  в  народі,  що  тебе  ні  куля    ворожа  не  бере,  ні  шабля,  ні  стріла  із  лука,  ні  навіть  гармата?
- Правду.
- Але  як  таке  може  бути?
- А  так.  Вишила  мені  матінка  хресна  сорочку.  Як  я  її  одягаю,  то  смерть  насильницька  наді  мною  вже  не  має  влади.
Зрадів  купець,  що  вивідав  секрет,  за  яким  прийшов,    та  й  віддав  княжичу  мішечок  тієї  кави,  що  він  собі  сподобав,  цілком  задурно.  
Подякував  Гуляйсила  турку,  на  тому  й  розійшлися.  Купець  одразу  подався  до  московітського  царя,  розказав  те,  що  вивідав  –  про  сорочку  вишиту.    Дав  йому  за  це  цар  мішечок  чистого  золота.  Але  не  довіз  його  купець  до  турецького  краю,  убив  його  служник  московітський,  якого  дав  туркові  ніби  то  в  охорону  цар  Московії,  а  насправді  для  вбивства.    
Став    з  тих  пір  московіт  окаянний    думати-гадати,  як  би  то  у  княжича  України  сорочку  відібрати.    Тай  надумав.  Поїде  він,  вирішив,  мирову  підписувати  –  акт  про  ненапад.  Та  й  підкупить  котрогось  зі    слуг  князя,  попросить  обміняти    сорочку    Гуляйсили  на  його  –  таку  ж,  вишиту  гронами  калини,  тільки  без  чудодійної  сили.    Послав  своїх  гінців  до  вкраїнського  краю    вранці  наступного  дня,  щоби  ті  передали  його  просьбу  про  приїзд.  Погодився      князь  Ярослав  на  те,  щоби  приїхав    московітський  цар,  бо,  як  тут  не  крути,  а  все  ж    краще  жити  в  мирі  зі  сусідом,    ніж  у  ненависті.  У  ту  ж  ніч,  після  приїзду  гінців,    хресній  мамі  Гуляйсили  знову  сон  був  чудодійний.  Якийсь  голос  сказав  її:
- Піди  і  виший    на  сорочці  свого  похресника  сваргу.    Це  потрібно  зробити,  щоби  захистити  його  і  всю  Україну.
На  другий  день  поїхала  хресна  до  княжого  замку  (була  вона    двоюрідною  сестрою  княгині  Ольги)  та  й  каже:
- А  принеси-но  мені,  сестричко,  сорочку  княжича,  ту,  що  я  її  вишивали.  Мені  треба  ще  щось  дошити  на  ній,  сон  мені  був.
Принесла  княгиня  Ольга  сорочку,  хресна  вишила  сваргу  на  правому  рукаві.  Потім  у  світлиці  зі  сестрицею  посиділи,    вареничків  поїли  зі  сиром  та  сметаною,  чаю  малинового    попили,  медовими    пряниками  поласували.  Потім  попрощалися  й  подалася    сестра  Марися  до  свого  дому.  По  обіді,  як  і  обіцяв,    до  замку  прибув  московітський  цар.  Йому  і  справді  вдалося  дістати  сорочку  княжича,  його  слуга  підкупив  слугу  Гуляйсили.    Підписав  князь  мирну  угоду  з  царем,  випили  вина  разом,  пообідали  та  й  розійшлися.  Московітський  цар  не  йшов  конем,  а  летів,  хотів  швидше  впинитися  в  Московії.  Як  тільки  прибув  до  свого  палацу,  зайшов  до  опочивальні,  то  зняв  свою  сорочку  і  натягнув  на  себе  княжичеву,  хотів  спробувати  її  магічну  силу.  Аж  тут  нитка  зі  сварги,  що  її  дошила  Гуляйсилина  хресна,    перетворилася  на  змію,  вкусила  та    царя  в  саме  горло,  той  упав  і  за  хвилину  помер.    Дізналися  про  це    всі  люди  в  його  землі  та  в  інших  землях,  дізнався  і  Ярослав  зі  княгинею  Ольгою  та    Гуляйсилою.  Придивився  до  сорочки  український  княжич,  а  вона  без  сварги.  Зрозумів  одразу,  хто  украв  оригінал  і  чому  загинув  московітський  цар.    Але  дружина  того  царя  наказала  своїм  слугам  відвезти  сорочку  до  України,  боялася  ще  якоїсь  помсти.  Вони  й  відвезли.  Слугу,  котрий  зрадив  українського  князя,  було  відразу  ув’язнено.  Там  він  молився  зранку  до  вечора,  аж  поки  не  помер.  А  на  Україну  більше  ніхто  не  нападав.  Боялися.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811570
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.10.2018


ВЧИТЕЛЬКА ІДЕ

Ідуть  до  магазину    дід  з  онуком.
В  думках  у  них  –    незчисленно      ідей.  
І  тут  слова  у  вухо  Гени  круком:
-  Ховайся,  внучку,  вчителька  іде.  
Сказав  я  їй,  що  хворий  ти,  в  постелі,
Коли  дзвонила  вранці  у  наш  дім.
Що  весь  сніданок  ти    лишив  в  тарелі,  
Що  тілом  вірус  бігає    твоїм.
- Ну,  ти  даєш,  дідусю  любий-милий.
Мені  також  дзвонила  класна  мем.
Сказав,  що    ти  ледь  вирвався  з  могили,  
Що  серце  твоє  дихає  вогнем.
Що  ліки  підносив  тобі  й    харчі.
Отож  ховайся,  діду,  ти  мерщій.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811533
рубрика: Вірші, Гумореска
дата поступления 27.10.2018