Мирослав Вересюк

Сторінки (6/584):  « 1 2 3 4 5 6 »

НАВІЩО НАМ ОТОЙ БЕЗВІЗ?

́Навіщо  нам  отой  безвіз,
Якщо  гроша  нема  в  кишені?
Невже  на    шопінг  чи  в  круїз
Попруться  злидні  навіжені?

Мабуть  тут  інший  задум  є,
Щоб  скористалися  з  безвізу
Всі  ті,  хто  владі  не  дає
Складати  долари  в  валізу…

Їм  надоїсть  чекати  змін
Від  боротьби  настане  втома,
Зневіра  в  Раду  і  в  Кабмін,  
Від  Президента  вже  оскома…

Хтось  з  них  поляже  на  війні,
Пройшовши  через  весь  Майдан,  
В  тюрмі  опиняться  одні,  
Спакують  інші  чемодан…

Отож  залишаться  в  країні  
Одні  пройдисвіти  при  владі,
Пенсіонери,  ду́рні,  «сині»,
В  мундирах  різних  тьоті  й  дяді.

Провладне  втишиться  болото
Державний  глибше  тоне  віз.
А  вже  на  нього  виліз  хто-то,
Звітує,  що  у  нас  безвіз!!!  

11.01.2018  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=770766
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 11.01.2018


НОВОРІЧНІ ЯЛИНКИ В МОСКОВІЇ

Новорічні  ялинки  в  Московії
Пожирає  містичний  вогонь.
Це  послання  і  знак  з  міфології,
Що  усе  спалахне  удогонь*.

Це  провісник  про    розпад  імперії
І  погибель  вселенського  зла.
Бо  в  біблійних  канонах  містерії,
Мордор  має  згоріти  до  тла.

*ВДОГО́НЬ  (УДОГО́НЬ),  присл.  ,  рідко.  Те  саме,  що  навздогін.  

02.01.2018  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=769474
рубрика: Вірші, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 03.01.2018


МАТУСЮ, РІДНА! ЯК Я ЗАВИНИВ!

Матусю,  рідна!  Як  я  завинив!  
Про  це  збагнув  коли  тебе  не  стало.
Слова  пестливі  скупо  говорив,  
Та  і  в  любові  признавався  мало.

Чомусь  пручався  коли  ти  мене
До  себе  намагалась  пригорнути.
Матусю  рідна,  матінко  ,  нене,  
Як  я  хотів  би  час  той  повернути.

Тебе  я  пригортав  би  до  грудей
Щоб  ти  любов  синівську  відчувала.
Ти  найрідніша  із  усіх  людей,
Дала  життя  і  душу  віддавала.

Недосипала,  не  покладала  рук,
Та  все  встигала,  дома,  на  роботі.
А  крик  душі  і  біль  фізичних  мук
Завжди  були  заховані  в  турботі.

Для  кожного  знаходила  хвилину.
Потрібне  слово  у  потрібний  час
І  так  раділа  коли  всю  родину,
За  стіл  садила,  пригощала  нас.

В  щоденних,  вічних  клопотах  своїх,
Старалася  усім  нам  догодити.
А  ми  чомусь  не  бачили  як  сніг,
Вже  взявся  коси  твої  порошити.

Були  в  своїй  байдужості  сліпі,
Коли  тебе  не  стало  –  зрозуміли,
На  вдячність  і  слова  були  скупі,
Занадто  пізно  ми  про  це  прозріли.
   
Тож  просимо  прощення  в  молитвах,
Лунають  щиро  каяття  спізнілі.
Від  слова  МАМА  гірко  на  губах,
Зрадливо  губи  терпнуть  занімілі…

25.12.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768065
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.12.2017


БАЖАННЯ ДІДА МОРОЗА

Коли  закінчаться  нарешті  подарунки,
Залишу  під  ялинкою  мішок.
З  Снігуркою  хильнемо  того  трунку,
В  якому  міріади  бульбашок.

Так  гарно  діток  всіх  розвеселили,
Всім  подарунки  щедрі  роздали,
Пісні  співали,  хоровод  водили,
Відвідали  всі  ранки  та  бали.

Тож  вже  втомились  від  отого  свята,
Петард  розривів,  феєрверків  гул.
Всіх  з  Новим  роком,  хлопчики,  дівчатка,
А  ми  пішли  з  Снігуркою  в  загул!

23.12.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767674
рубрика: Вірші, Жартівливі вірші
дата поступления 23.12.2017


ВСІ ТАРГАНИ ХОВАЮТЬСЯ В ШПАРИНИ

Всі  таргани  ховаються  в  шпарини,  
Усякі  гади  заповзають  в  нори.
На  жаль,  буває  так,  що  і  в  людини
Повадки  є  та  вчинки,  як  в  потвори.

Раніше  цінували  честь  та  гідність,  
За  це  вмирали  навіть  на  дуелі,
А  слово  мало  безперечну  цінність  –  
Дорожче  злата,    непорушність  скелі.

І  добре  ім’я  значило  чимало,
Це  було  честю  –  ім’я  не  ганьбили!
Відвагу  та  шляхетність  цінували  
Любили  землю  і  народ  любили.

Куди  сьогодні  ділись  ці  чесноти?
Принаймні  в  тих,  хто  рветься  так  до  влади,
Чому  там  стільки  покидьків,  бидлоти,
Що  годі  навіть  всіх  порахувати.

Мабуть  тому,  що  не  рубають  руки,  
Не  четвертують,  не  здирають  шкіру.
Крадуть  безбожно  і  жирують  суки,
Тому,  що  мають  у  безкарність  віру.

Кругом  порука  кругова  панує,
На  всіх  щаблях  провладної  драбини.
Народ  в  державі  не  живе,  існує,
Від  їх  щедрот  –  споживчої  корзини.

Держава,  що  зрослася  з  криміналом,
Народ  в  якій,  як  засіб  для  наживи,
Корупція  тут  досі  править  балом,
При  владі  цій  немає  перспективи.

А  нас  годують  ростом  і  процентом,
Яких  на  хліб  ніяк  не  положити.
Непросто  так  ужитись  з  президентом,  
Який  нас  кликав  по-новому  жити.

Для  нього  справді,  стало  по-новому,  
А  нас  ще  більші  злидні  обступили.
І  бджоли  тонуть  в  медові  липкому,
Який  собі  на  зиму  наносили.
 
Ми  теж  втонули  у  цій  липкій  брехні,
Брехні  від  тих,  кого  самі  обрали.
За  вибір  гірко  так,    боляче  мені,  
Але  спитаю,  -  А  ми  вибір  мали?

Мені  здається,  що  і  в  черговий  раз
Найменше  зло  обрати  доведеться,
Бо  в  другім  турі,  знущаючись  із  нас,  
Він  з  радикалом  в  боротьбі  зійдеться…

Невже  пророчими  стануть  ці  думки,
Водити  знову  будуть  манівцями,
А  людям...,  буде  зовсім  невтямки,  
Що  в  своїх  бідах  завинили  самі.

20.12.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=767179
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 20.12.2017


ЗАВЖДИ ЩАСЛИВИМ В КАЗЦІ Є КІНЕЦЬ


Завжди  щасливим  в  казці  є  кінець,
Де  лебідь  виростає  із  качати.
В  житті  насправді,  хай  би  йому  грець,
Жирнючий  бройлер  виросте  з  орляти.

Дорослі  ми,  а  віримо  в  казки,
Хоча  слова  лунали  так  правдиво!
Нам  вкотре  вже  запудрили  мізки,
Та  ми  хотіли,  щоби  сталось  диво.

Не  сталося,  тож  бачимо  тепер,
Ніхто  корупцію  долати  не  збирався,
А  президент,  на  хитрий  свій  манер,
Її  тепер  очолювати  взявся.

Тож  натворили  різних  там  структур,  
Які  під  себе  хоче  підібгати.
Рябить  в  очах  від  абревіатур,
Яких  потрібно  в  кулаці  тримати.  

Манери  квочки,  щоб  накрити  всіх,
А  хватка  як  в  дорослого  удава.
Та  знову  вкотре  на  біду  і  гріх
Не  збудеться  корупції  держава.

А  ми  плекали  мрії  про  орла,
Натомість  бройлер  всівся  на  бантині.
Корупція  не  в’їлася,  вросла
І  владою  керується  в  країні.

Нема  межі  цинізму  та  брехні,
Та  є  межа  терпіння  у  народу.
То  може  статись,  снилося  мені,  
Що  знов  в  крові  шукати  будем  броду.

09.12.2017  р.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764934
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 09.12.2017


ХОЧ СТІЙ, ХОЧ ПЛАЧ

Хоч  стій,  хоч  плач,  хоч  вовком  вий,
Генпрокурору  вірити  не  гоже.
Міхо,  напевне,  точно  не  святий,
Та  не  барига  і  не  зрадник  схоже.

Та  в  справі  цій,  злочинець  таки  є,
На  другий  строк  він  мітить  в  президенти
Тому  васалам  вказівки  дає,
Щоб  з  поля  зору  щезли  конкуренти…

06.12.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=764292
рубрика: Вірші, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 06.12.2017


В ТВОЇХ ОЧАХ, ЯК В ВИРІ ПОЧУТТІВ

В  твоїх  очах,  як  в  вирі  почуттів,
Таке  безкрає  і  бездонне  небо,
В  яке  вдивлятись  вічно  би  хотів
І  слів  для  спілкування  вже  не  треба.

Не  очі  в  тебе,  магія  якась,
В  них  таємничість,  смутку  поволока
І  звідки  тільки  ти  в  житті  взялась,
Мов  на  біду,  красуня  синьоока.

Несміло  так  торкаюся  руки,
А  в  очі  заглянути  не  під  силу.
Тебе  створили  Боги,  не  батьки,  
Таку  тендітну,  неземну,  красиву…

Волосся  струмениться  по  плечах,
Я  біля  тебе  геть  ніяковію,
І  каюсь  в  ще  не  скоєних  гріхах,
Що  навіть  доторкнутися  не  смію.

Ці  незбагненні,  дивні  муки  мрій,
Мов  хвилі,  накривають  з  головою.
Та  як  душі  признатися  своїй,
Що  разом  нам  не  бути  із  тобою.

Засватана!  Ці  пута,  мов  канат,
Який  мені  уже  не  розірвати.
До  тебе  вже  посватався  мій  брат,
Мені  тепер  залишилось  страждати…

29.11.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=763035
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2017


ТРИМАЙТЕСЬ ХЛОПЦІ, МОЛИМОСЬ ЗА ВАС

Тримайтесь  хлопці,  молимось  за  Вас,
Тримайтесь  рідні  і  тримайте  небо.
Не  вартий  крові  Вашої  Донбас,  
Та  Україну  –  захищати  треба.

За  рідну  землю  у  кривавий  бій,
Пішли  не  ради  нагород  і  слави.
Смерть  невблаганна  на  передовій
Проріджує  щоденно  Ваші  лави.

Вам    теж  на  долю  випала  війна,
Кривава  та  жорстока  і  запекла.
Життям  і  кров’ю  сплачена  ціна,
Щоб  нечисть  цю  не  випустити  з  пекла.

В  ворожій  крові  утопіть  орду,
Хребет  переламайте  до  коліна,
Вона  несе  спустошення  й  біду,  –  
Благає  вас  і  молить  Україна.

Хай  душі  Ваші  оминає  страх,
А  серце  люттю  повниться  до  краю,
За  материнські  сльози  у  очах,
За  Україну,  що  синів  ховає.

За  передчасну  в  рідних  сивину,
Зчорнілих  вдів,  дітей  осиротілих,
За  підлу  і  приховану  війну,
Що  звести  нас  зі  світу  захотіли.

Тримайтесь  хлопці,  молимось  за  Вас,
Тримайтесь  рідні  і  тримайте  небо.
Не  вартий  крові  Вашої  Донбас,  
Та  Україну  –  захищати  треба.
                                                     
20.11.2017  р.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=761372
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 20.11.2017


МАТУСЮ! МАМО! ЯК МЕНЕ БОЛИТЬ!

Матусю!  Мамо!  Як  мене  болить!
Як  добре,  рідна,  що  не  бачиш  цього!
В  мені  заліза  з  кілограм  сидить
І  по  коліна  відірвало  ноги.

Як  добре  мамо,  що  не  чуєш  ти,  
Як  зву  тебе  і  корчуся  від  муки,
Наклали  хлопці  вже  мені  джгути,
В  моїй  крові  обличчя  їх  і  руки.

Уже  ввели  знеболення  і  біль
Вже  відступає,  лиш  тепер  морозить,  
Немов  жару  змінила  заметіль,
Сварити  будеш,  ще  мене  тривожить.

А  ще  боюся,  заголосиш  ти,
Поллються    сльози,  тож  благаю,  молю,  –  
За  все  рідненька,  вже  мене  прости,
Я  не  хотів  завдати  тобі  болю…  

06.11.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758970
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 06.11.2017


СЬОГОДНІ ТИ ПРИСНИЛАСЯ МЕНІ

Сьогодні  ти  приснилася  мені,
Коли  вже  цього  навіть  не  чекав,  
Як  ми  до  Львова,  вдвох,  на  вихідні,
Гайнули  зранку  від  буденних  справ.

Похмурий  Львів  нас  зустрічав  дощем,
Блукали  тіні  в  закавулках  вулиць,
А  ми  одним  накрилися  плащем,
Накрились  з  головою  і  забулись.

Під  тим  плащем  сховавшись  від  дощу,
Тулилися  до  купи  головами,
Тебе,  гадав  я,  вже  не  відпущу,
Кохання  вічним  буде  поміж  нами.

Хмелів  від  того,  що  твоя  щока
У  такт  ході  торкалася  моєї.
І  що  гріху  набралася  рука,  
Яку  притисла  до  груді  своєї.  

Ховались  на  карнизах  голуби,
Та  ми  на  дощ  цей  зовсім  не  зважали.
Цей  львівський  дощ  близькими  нас  зробив,
А  ще  зігріла  філіжанка  кави.

Та  все  враз  щезло,  цей  спинився  дощ,
Твоє  обличчя  сутінки  розмили.
Злетіли  в  небо  голуби  із  площ
І  лопотінням  крил  мене  збудили…

03.11.2017  р.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758631
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2017


Паралелі (публіцистика)

                                                                                                     Паралелі


                         Спостерігаючи  за  сьогоднішніми    протестними  акціями  під  Верховною  Радою,    мені  мимоволі  пригадалися  події    осені  2013  року.  Тоді  в  столиці  теж  проходили  подібні  заходи  та  мітинги,  згадуючи  які  в  мене  виникли  певні  асоціації  та  спомини,  якими  захотілося  поділитися.
                         Пам’ятаєте,  в  жовтні  –  листопаді  в  столиці  було  два  осередки  протесту.  На  Майдані  мітингувала  молодь  за  підписання  асоціації  з  Євросоюзом,  серед  яких  було  чимало  студентів.  Їх  площадка  була  добре  облаштована  і  організована,  включаючи  палатки  для  проживання,  сцену  з  великою  плазмою,  потужну  звукопідсилюючу  апаратуру.  Тут  щоденно  «запалювала»  Руслана,  лунала  музика  та  різноманітні  виступи.  Ким  і  за  які  кошти  проводилася  ця  акція,  мені  невідомо  і  досі.
                             А  на  Європейській  площі  свою  сцену  облаштували  опозиційні  партії.  Незважаючи  здавалося  б  на  більші  можливості,  їх  майданчик  не  виглядав  таким  організованим  та  оснащеним.  Тут  на  ніч  залишалися  лише  охоронці  сцени  і  багатолюдні  мітинги  проходили  лише  у  вихідні  дні  і  то  завдяки  приїзду  людей  з  областей.  На  цих  мітингах  крім  питання  асоціації  з  Євросоюзом,  лунали  ще  політичні  вимоги  та  гасла.  І  хоч  в  суспільстві  лунали  заклики  щодо  об’єднання  і  спільного  проведення  цих  акцій,  та  видно  що  в  їх  організаторів  було  своє  бачення  та  мета.  
                           В  цей  час,  десь  на  початку  жовтня,  побачила  нарешті  світ  моя  збірка  громадянської  поезії  «Сполох»,  яка  була  підписана  до  друку  ще  в  березні  місяці.    Вірші  цієї  збірки  виявилися  пророчими,  як  і  сама  назва  та  її  оформлення.  Вони  були  настільки  гострими  та  актуальними,  що  викликали  в  співрозмовника  не  тільки  захоплення,  але  і  щирий  подив,  як  таке  можна  було  написати  та  ще  й  в  цих  умовах  видати.  
                           На  той  час,  завдяки  соціальним  мережам  та  своїй  поезії  я  познайомився  та  подружився  з  такими  патріотично  налаштованими  людьми,  що  ця  дружба  і  досі  викликає  в  мене  захоплення.    Якби  мене  запитали,  хто  серед  ваших  друзів  є  найбільш  полум’яним  українцем,  я  би  не  роздумуючи  назвав  Волошину  Наталію  Платонівну  з  міста  Первомайська  Миколаївської  області.  Надзвичайно  мужня,  смілива  та  справедлива    жінка  і  з  такою  українською  душею,  що  викликає  в  ворогів  люту  ненависть,  а  в  друзів  щире  захоплення.  Вона  здолала  страшну  саркому  і  незважаючи  на  свої  обмежені  фізичні  можливості,  зробила  і  продовжує  робити  для  України  більше  багатьох,  фізично  здорових  людей.  Якби  в  місті  Первомайську  була  хоч  трохи  проукраїнська  влада,  вона  повинна  була  би  подати  її  на  нагородження,  як  мінімум,  орденом  княгині  Ольги  за  активну  громадянську  позицію,  ту  героїчну  боротьбу  за  проведення  чесних,    справедливих  виборів  в    2012  та  2014  роках  на  горезвісному  і  скандальному  132  виборчому  округу,  її  зусилля  по  створенню  громадянського  суспільства,  відродження  української  мови  в  ворожому  російськомовному  середовищі,  виховання  синів-патріотів,  які  і  сьогодні  воюють  у  добровольчому  батальйоні  на  Донбасі.
                             Саме  вона  поширювала  в  соцмережах    патріотичну  поезію,  мою  та    інших  авторів  і  підганяла  мене  з  виданням  збірки.  Виходила  на  мітинги  в  Первомайську  з  табуреткою,  бо  не  могла  довго  стояти,    читала  вірші  і  роздавала  їх  пачками,  власноруч  роздруковуючи  та  розмножуючи  їх  на  ксероксі.    Люди  слухали  її  та  сприймали  вірші  краще  за  будь-які  політичні  гасла  та  заклики,  а  потім  почала  розповсюджувати  на  мітингах  мою  збірку  громадянської  поезії,  кілька  десятків  якої  я  їй  надіслав.  Саме  з  її  легкої  руки,  побачивши  ту  цілковиту  увагу  з  якою  люди  слухають  вірші,  які  вона  читала  на  мітингах,  сприяла  наданню  спонсорської  допомоги  кандидатом  в  народні  депутати  Аркадієм  Корнацьким  на  друк  додаткового  тиражу  в  кількості  однієї  тисячі  примірників.  
                                 Натхненний  її  прикладом  я  було  вирішив  теж  почитати  свою  поезію  перед  молоддю  на  Майдані.  Тож  узявши  з  собою  з  сотню  примірників  збірки  поїхав  в  Київ.  Але  різниця  між  тим,  що  показували  по  телевізору  та  реальністю  була  разючою.  Виявилось,  що  доступ  до  сцени  жорстко  контролюється  якимись  молодими  людьми  і  ніякі  доводи  ними  не  сприймаються.  Їх  аргументи  російською  лунали  буквально  так:  «Дядя!  Здесь  есть  кому  выступать,  а  твои  стихи  не  интересны  и  никому  здесь  не  нужны.»    
                                   Сприйнявши  це  як  прикре  непорозуміння  я  вирішив  діяти  в  інший  спосіб.    Та  мої  спроби  перехопити  і  поговорити  з  Русланою,    чи  пройти  на  сцену,  дочекавшись  зміни  охорони,  успіху  не  мали.  Тож  прийшлося,  упіймавши  облизня,  їхати  додому  і  зайнятися  розсилкою  додаткового  тиражу.  Враховуючи,  що  цей  додатковий  тираж  був  цілковитою  заслугою  пані  Наталі  і  що  вона  подружила  мене  ще  з  одним  земляком  –  патріотом  з  міста  Вознесенська  –  Соєю  Олександром  Миколайовичем,  я  переслав  їм  десь  з  600  примірників  збірки  для  поширення  в  їхніх  містах.  А  ще  розіслав  збірку  в  Чернігівську,  Харківську,  Волинську,  Тернопільську  та  Житомирську  області  і  значна  кількість  розійшлася  по  Вінничині.
                                   Сьогодні  вже  важко  пригадати  достеменно  ті  слова,  якими  вони  переповідали  про  враження  своїх  земляків  від  прочитаних  віршів,  але  враження  пана  Олександра  про  його  особисте  ставлення  і  сприйняття  цієї  поезії  я  запам’ятав.  І  хоч  він  не  давав  мені  дозволу  на  озвучення  його  слів,  я  все  ж  таки  насмілюся  це  зробити  майже  дослівно.  Одного  разу  ми  спілкувалися  по  мобільному  і  він  мені  сказав:  «В  мене  в  спальні  на  тумбочці,  що  біля  ліжка,  лежить  Біблія,  а  поруч  твій  «Сполох».  Стидно  признатися,  але  я  закриваю  двері  спальні  на  ключ  щоб  ніхто  не  бачив  як  я  плачу,  коли  читаю  твої  вірші!»
                                   Мабуть  це  найкращий  і  найсильніший  відгук  про  мої  вірші,  який  я  будь-коли  чув.  Говорили,  захоплювались  і  хвалили  багато.  Але  таке  признання  від  шестидесятирічного    чоловіка  важить  набагато  більше.  За  його  ініціативи,  та  під  враженням  прочитаного,  учасники  молодіжного  спортивного  об’єднання  «Отогава  –  до»  в  2013  році  подали  мою  збірку  на  здобуття  літературної  премії  імені  Василя  Симоненка.  Але  конкурсна  комісія  з  членів  Національної  спілки  письменників  України  Черкаської  області  мабуть  злякалася  такої  гострої  громадянської  поезії  і  просто  не  допустила  збірку  до  участі  в  конкурсі.  Вже  потім,  коли  вознесенці    цікавилися  цією  ситуацією,  їм  пояснили,  що  такого  подання  від  них  ніби  то  й  не  надходило.  
                                   Про  це  мені  стало  відомо  з  їх  слів  вже  на  початку  2014  року.  Аналізуючи  ситуацію,  що  складалася  в  державі  і  в  Черкасах  зокрема,  де  губернатором  на  той  час  був  горезвісний  С.  Тулуб,  думаю,  що  ця  письменицька  братія,  яка  завжди  облизувала  руку  з  якої  її  годували,  просто  настільки  боялася  за  своє  корито,  що  злякалася  навіть  допустити  цю  збірку  до  конкурсу.  Та  здається,  що  голова  цієї  конкурсної  комісії  і  самої  обласної  спілки  на  сьогодні  не  змінився  і  справно  обслуговує  вже  нову  владу.  Не  секрет,  що  переважна  більшість  митців,  які  стали  членами  спілчанських  об’єднань  десь  до  дев’яностих  років,  були  агентами  КДБ.  Не  могла  ця  контора  випустити  з  під  контролю  таку  надто  важливу  ділянку  ідеологічної  роботи.  Спілки,  які  були  створені  компартією  для  контролю  і  впливу  на  творчих  людей,  залишаються  діяти  і  сьогодні,  навіть  після  заборони  самої  партії.
                                   Про  свої  невдачі  та  розчарування  від  вояжу  до  Києва  і  про    невдалу  спробу  почитати  зі  сцени  свої  вірші  я  якось  в  телефонній  розмові  розповів  пані  Наталії.  І  яким  же  було  моє  здивування,  коли  згодом  вона  мені  скинула  світлину  з  Європейської  площі  де  вона  була  учасником  мітингу  і  роздавала  мою  збірку  поезій.  Уявляєте!  Вона,  зі  своїм  стільчиком,  поїхала  в  Київ  на  мітинг  і  ще  взялася  розповсюджувати  книжки  ,  які  я  їй  вислав  по  пошті.  Потім  сміючись  розповідала,  що  при  спробі  виручити  за  збірку  10  гривень,  бажаючих  придбати  її  не  було.  Але  коли  роздавала  безкоштовно,  то  брали  по  два,  а  то  і  три  примірники.  Ось  ця  світлина  де  вона  записує  на  збірці  номер  мого  мобільного  телефону.
                                       Потім  виявилося,  що  вона  це  питання  скоординувала  з  побратимом  по  духу  Олександром  з  м.  Вознесенська  і  він  теж  крім  поширення  збірки  в  своєму  місті,  під  час  поїздок  на  протестні  акції  в  Київ,  теж  роздавав  цю  збірку  громадянської  поезії.  
                                     А  зустрівся  я  і  познайомився  з  Олександром  Соєю  вже  безпосередньо  на  Майдані,  десь  в  перших  числах  другої  декади  грудня  2013  року.  До  цього  він  мені  телефонував  безпосередньо  з  Майдану,  розповідав  про  людей  які  були  поруч,  що  він  роздає  мою  збірку,  про  їх  реакцію  на  вірші,  про  «круглі»  від  захоплення    та  подиву  очі,  їх  вдячність  та  слова,  щоб  я  остерігався,  бо  за  такі  вірші  можуть  зробити  що  завгодно.    Тож  його  розповіді  спонукали  мене  відчути  цей  дух  Майдану.  Надто  магічне  і  привабливе  було  це  явище.  Тож  захотілося  самому  поваритися  в  цьому  казані,  стати  дотичним  до  цих  процесів,  що  відбувалися  в  суспільстві,  побачити  все  своїми  очима  та  мати  про  це  власну  думку.  
                             Тож  взявши  з  десяток  збірок  «Сполоху»,  кількість  яких  танула  надто  швидко,  та  прикупивши  на  базарі  теплу  в’язану  шапку  на  якій,  почувши,  що  я  їду  на  Майдан,  продавець  зробив  знижку  в  розмірі  10  гривень,  чого  я  навіть  і  не  просив,    вирушив  на  залізничний  вокзал.  Вже  на  пероні  в  мене  виникла  перепалка  з  приводу  Майдану,  як  в  мене  склалося  враження  з  політруком  у  відставці.  Вже  навіть  по  цих  двох  випадкових  людях  можна  зрозуміти,  що  ставлення  до  Майдану  було  суперечливе,  якщо  не  діаметрально  протилежне.
                           Головним  надбанням  Майдану  були  люди.  Люди  надзвичайно  добрі,  щирі  і  відверті  та  без  будь  якого  страху  в  очах.  Тому  звичайно,  що  мені  захотілося  познайомити  їх  з  своїми  віршами,  передавши  їх  ведучим  на  сцену,  а  якщо  поталанить,  то  і  прочитати  кілька  самому.  Сама  сцена  була  серцевиною  Майдану.  Звідси  лунали  розпорядження    і  вказівки  майданівським  сотням,  що  робити,  куди  рухатися,  які  заходи  по  обороні  барикад  чи  навіть  розпорядку  дня  проводити.  Звідси  лунали  молитви,  виступи  активістів  і  лідерів,  звучали  пісні  і  музика.  Збагнувши  це  я  вирішив  поспілкуватися  з  ведучими,  показати  і  передати  їм  кілька  збірок,  щоб  вони  могли  заповнювати  паузи  читанням  патріотичної  поезії.  Свята  наївність!    Мені  навіть  не  зразу  згадався  гіркий  досвід  з  студентського  майдану.
                           Виявилось,  що  біля  самої  сцени  існує  два  рубежі  охорони,  один  на  підступах,  а  інший  ззаду,  вже  в  безпосередній  близькості  до  проходу,  яким  піднімалися  виступаючі  на  сцену.      А  від  глядачів,  спереду  сцени,  на  віддалі  метрів  з  сім,    була  металева  огорожа.  
                             Так  як  мій  вік  та  зовнішність  сприяли  в  тому,  що  не  викликали  асоціації  з  якимось  провокатором,  чи  навіть  терористом,  показавши  книжки  і  пояснивши  мету,  мені  вдалося  вмовити  та    переконати  молодих  охоронців  першого  рубежу  пропустити  мене.  Вони  навіть  підказали  до  кого  звернутися  на  другім  рубежі  з  моїм  питанням.  Та  охоронці,  які  стояли  вже  безпосередньо  за  сценою,  пропускати  мене  без  пропуску  категорично  відмовилися.  Таким  чином  я  опинився  ніби  на  нейтральній  зоні  між  двома  рубежами  охорони,  але  біля  проходу,  яким  йшли  виступаючі  підніматися  на  саму  сцену.  Звідти  мене  ніхто  не  проганяв,  але  і  пройти  далі  змоги  не  було.  Роздумуючи,  що  робити  і  як  діяти  дальше  я  побачив  як  по  східцях  з-за  лаштунків  сцени  спускається  комендант  Майдану  –  Андрій  Парубій.  Так  саме  той  Парубій,  який  сьогодні  є  Головою  Верховної  Ради.
                                   Простягнувши  поверх  невисокої  металевої  огорожі  збірку  я  взявся  пояснювати  йому,  що  я  є  автором  цієї  громадянської  поезії  і  хотів  би  прочитати  кілька  віршів  зі  сцени  та  передати  її  ведучим,  щоб  вони  могли  заповнювати  паузи  між  виступами.  Глянувши  на  збірку  неждано  А.  Парубій  сказав:  «О,  а  в  мене  така  збірка  є!»    
                                   Це  було  для  мене  несподівано,  але  і  дало  надію,  що  він  її  прочитав,  тож  не  повинен  був  залишитись  байдужим,    тому  продовжив  переконувати  його  посприяти  пропустити  мене  на  сцену  для  виступу.  І  тут  раптом  з  його  вуст  прозвучало,  що  він  тут  нічим  не  розпоряджається  і  ні  на  кого  вплинути  не  може,  а  для  виступу  зі  сцени  проводять  запис  та  реєстрацію  в  будинку  профспілок.  Почувши  таке,  що  комендант  Майдану  нічим  не  розпоряжається  і  ні  на  кого  не  впливає,  в  мене  просто  відібрало  мову.  Потім  він  ще  додав,  що  на  Майдані  є  ще  одне  місце  для  виступів,  яке  називається  "Вільний  мікрофон"  і  показав  рукою  в  протилежний  бік,  тож  якщо  я  так  дуже  хочу  виступити,  то  там  це  теж  можна  зробити.  
                                   Згодом  я  таки  розшукав  цей  "Вільний  мікрофон".  Таки  комендант  Майдану  добре  знав  своє  господарство  і  дуже  добре  розумів  куди  мене  відсилає.  Вірніше  послав,  по  іншому  не  скажеш.  Це  виявився  такий  собі  павільйончик,  обладнаний  мікрофоном  та  парою  колонок.  І  знаходився  він  аж  за  знаком  архистратига  Михаїла.  Біля  нього  тусувалося  буквально  кілька  людей,  двоє  з  яких  відкривали  і  закривали  цей  осередок  вільнодумства  та  видавали  мікрофон.  Молоді  люди  говорили  в  цей  мікрофон  якусь  повну  ахінею  і  їх  слухали  такі  ж  неадеквати  в  кількості  пять  чи  сім  душ.  Це  виглядало  настільки  абсурдно,  коли  читали  прозу  про  якусь  казкову  кобилу,  чи  нефантастичну  фантастику.  Це  швидше  нагадувало  клапан,  де  передбачалося  випустити  зайвий  пар  і  дати  можливість  потішити  власне  самолюбств.  Це  був  насправді  "вільний  мікрофон",  бо  цих  виступів  ніхто  не  слухав  і  саме  це  було  його  завдання.  
                                   Вже  згодом  я  вияснив,  що  це  пані  Наталя  вручила  мою  збірку  А.  Парубію  та  і  багатьом  іншим  опозиційним  депутатам  під  час  відвідин  ними  буремного    132  виборчого  округу  в  м.  Первомайську.  Я  теж  на  мітингах  підписав  і  передав  депутатам  десь  зо  три  десятки  книжок.  Вручив    свою  збірку  з  номером  телефону  і  Володимиру  Яворівському.  Здавалося,  що  вже  хто-хто,  а  літератор    повинен  відгукнутися,  адже  така  поезія  не  залишала  байдужим  нікого.  Вона  або  викликала  захоплення,  або  піну  з  рота…
                                   Тепер  я  розумію,  що  з  депутатів  збірку  не  прочитав  ніхто,  та  навіть    не  відкрив!  Не  прочитали  її  ні  А.  Парубій  і  ні  В.  Яворівський.  Політика  це  їхня  робота,  а  мета  –  влада,  як  спосіб  збагачення.  На  превеликий  жаль  ті  хто  насправді  любить  Україну,  її  патріоти,  в  політику  не  йдуть!  Вони  йдуть    на  барикади  і  на  фронт!  Тож  нам  треба  змінити  цей  вектор  руху  і  саме  такі  люди  повинні  прийти  в  політику  та  зробити  Україну  українською.  А  буде  вона  українською,  то  буде  і  багатою  і  квітучою  і  європейською.
                                 Не  пробившись  на  сцену  напряму  і  цього  разу,  вирішив  попробувати  це  зробити  через  попередній  запис.  В  будинку  профспілок,  на  другому  поверсі  праворуч  за  столом  сиділа  дівчина  та  хлопець.  Саме  вони  здійснювали  цю  функцію.  Від  них  я  почув,  що  на  сьогодні  весь  час  для  виступів  вже  розписано,  та  на  завтра  і  післязавтра  теж.  Записали  аж  на  третій  день  десь  після  16  –ї  години.  Ніякого  підтвердження  на  руки,  що  цей  час  для  виступу  заброньовано  саме  за  мною  не  дали  і  яким  чином  та  на  підставі  чого  я  зможу  пройти  контроль  перед  сценою,  було  незрозуміло.  А  так  як  виступ  був  запланований  аж  на  третій  день,  то  ці  питання  вияснити  більш  детально  я  вирішив  вже  в  день  виступу.    
                                   Саме  в  ці  дні  на  Майдан  приїхали  і  патріоти  з  Миколаївщини,  серед  них  і  Соя  Олександр  Миколайович  з  яким  я  в  телефонному  режимі  був  знайомий.  По  телефону  домовились  де  зустрітись  та  як  впізнати  один  одного.
При  зустрічі  він  виявився  доволі  моложавим  чоловіком  інтелігентного  вигляду.  Він  розповів,  що  це  не  перша  їх  ротація  на  Майдані,  що  зараз  більш  менш  спокійно,  а  минулого  разу  прийшлося  відбивати  штурм  силовиків  під  час  якого  багато  палаток  і  їх  в  тому  числі,  було  спалено.  Тож  їх  тепер  прихистили  хлопці  з  Донбасу.  Їх  велика  армійська  палатка  на  дві  буржуйки  стояла  ліворуч  від  сцени  і  недалеко  від  барикади,  яка  перегороджувала  Хрещатик.
                                   В  нас  було  багато  спільних  тем  для  спілкування,  так  як  ми  однаково  сприймали  навколишні  події.  Тож    щоб  мати  змогу  більше    поспілкуватися,  він  запропонував  мені  переночувати  в  їх  палатці.  
                               Зі  сцени  цілодобово  лунали  якісь  виступи  та  музика.  Багато  виступів  були  настільки  недоречними  і  заяложеними,  що  їх  зовсім  не  хотілося  слухати.  Вночі  ведучою  на  сцені  була    Руслана.  Дивлячись  на  це  гоцання  і  слухаючи  те,  що  лунало  зі  сцени,  Олександр  сказав,  що  було  би  набагато  краще  і  доречніше  щоб  замість  цього  всього  лунали  твої  вірші.  «Чому  ти  не  хочеш  почитати  свої  вірші  зі  сцени?  Знаєш  як  їх  будуть  слухати?!»  -  запитав  він  мене.  Тож  прийшлося  розказати  про  свою  спробу  це  зробити  та  ,  що  з  того  вийшло.
                             Я  розповідав  та  бачив  по  виразу  обличчя,  що  він  мені  не  зовсім  вірить,  чи  може  не  розуміє  як  таке  могло  статися.  Взявши  в  мене  збірку  почав  на  розвороті  писати  звернення  до  Руслани,  щоб  запросила  на  сцену  автора  цих    віршів  чи  прочитала  їх  сама  та  зробив  закладки  тих,  які  його  найбільш  зачепили.  Побачивши  охорону  і  зрозумівши  ,  що  пройти  за  лаштунки  сцени  йому  дійсно  не  дадуть,  він  виріши  закинути  книжку  під  ноги  Руслані.  Дочекавшись  коли    вона  знову  вийшла  в  ролі  ведучої,  кинув  книжку  на  сцену  голосно  вигукуючи:»  Руслана  прочитай  звернення!  Руслана  візьми  книжку  в  руки!»
                             Та  Руслана  не  звертала  ніякої  уваги  ні  на  його  вигуки,  ні  на  книжку,  яка  лежала  перед  нею,  трохи  правіше  від  середини  сцени.  Тож  мій  товариш  ніяк  не  міг  заспокоїтися.  «Вона  її  підніме  і  прочитає!  Обов’язково  прочитає!»  -  переконував  він  сам  себе.  
                               Пройшло  пару  годин,  а  книжка  лежала  на  тому  самому  місці.  Дивлячись  на  якісь  абсолютно  недоречні  виступи,  які  лунали  зі  сцени  в  цей  час,  обуренню  мого  товариша  не  було  меж.  Тож  він  взяв  в  мене  ще  одну  збірку  і  взявся  писати  на  ній  нове  звернення  до  Руслани.  Невдовзі  на  сцені  лежало  вже  дві  збірки,  на  яких  був  зазначений  мій  номер  мобільного.  Та  так  їх  до  самого  ранку  ніхто    не  підняв  і  на  наступний  день,  ні  в  послідуючі,  ніхто  не  передзвонив.
                               Я  хоч  і  розумів,  що  зусилля  мого  товариша  марні  та  не  робив  спроб  його  зупинити.  Він  би  мені  просто  не  повірив  і  не  зрозумів.  Лише  на  другий  день  відвідавши  будинок  профспілок  і  побачивши  в  дії  цей  механізм  попереднього  запису  він  здався.  На  сцені  повинні  були  сяяти  лише  вожді  на  фоні  сірих  облич.  
                               На  спомин  про  ці  події  в  мене  залишилось  лише  дві    світлини  зняті  на  старенький  мобільний  одного  з  побратимів.  Вони  не  дуже  виразні,  але  дорогі  як  пам'ять.  
                             З  огляду  на  прожите,  я  інколи  запитую  себе:  "Якби  все  повторилося,  чи  поїхав  би  я  на  Майдан"?    І  сам  собі  відповідаю,  що  поїхав  би!  Обовязково  поїхав  би!  Тільки  заради  того  щоб  побачити  ці  очі  простих  людей.  Очі  в  яких  немає  страху,  очі,  які  світяться  щастям.        

     м.  Вінниця
         02.11.2017  р.

                       
                                   

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758434
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 02.11.2017


А як влада протидіє терору? (публіцистика)

                                         Дивлячись  на  світлину  цієї  красивої  і  мужньої  жінки,  жінки  –воїна,  новина  про  вбивство  Аміни  Окуєвої,  яка  стала  справжнім  героєм  чеченського  і  українського  народу,  просто  шокувала.  Ввечері,  30  жовтня  біля  20-ї  години    на  залізничному  переїзді  біля  села  Глевахи  Київської  області  невідомі  обстріляли  автівку  чеченських  добровольців.  Аміна  Окуєва  загинула,  її  чоловік  Адам  Осмаєв,    отримав  поранення  в  ногу.
                                                 Це  не  перший  замах  на  чеченських  добровольців.  Першого  червня  в  Києві  на  Подолі  також  стався  замах  на  подружжя  Адама  Осмаєва  і  Аміну  Окуєву.  Кілер  вистрілив  у  груди  Осмаєву,  після  чого  Аміна  зі  свого  пістолета  зробила  кілька  пострілів  у  стрільця.  Кілер,  поранений  Аміною  підчас  першого  замаху,  косить  під  душевно  хворого.  Гадаю,  що  дізнання  ведеться  не  на  належному  рівні,  адже  якби  вдалося  отримати  від  нього  потрібні  признання,  то  це,  можливо,  попередило  б  наступний  замах.  Виникає  питання  чому  нема  методів  і  способів  ворога,  захопленого  під  час  війни  зі  зброєю  в  руках,  заставити  говорити?
                                             А  ще  в  мене,  суто  цивільної  людини,  виникає  цілий  ряд  питань  до  правоохоронних  органів?  Невже  вони  не  передбачали  здійснення  повторного  замаху  на  подружжя?  Яким  чином  найманим  вбивцям  стає  відомо  абсолютно  все  про  своїх  жертв:  місце  проживання,  маршрути  пересування,  режим  дня,  номера  телефонів  і  автомобілів…
Я  розумію  що  працюють  професіонали,  але  хочеться  запитати,  а  хто  тоді  працює  в  Службі  Безпеки  України?
                                                 Аналізуючи  скупі  новини  про  це  вбивство,  навіть  я  розумію,  що  це  повинно  було  бути  кілька  груп.  Адже  розгледіти  о  двадцятій  годині  вечора,  при  низькій  хмарності,  а  можливо  і  дощу  (не  повідомлялося),  тобто  в  повній  темноті,  з  боку  автомобіля  його  номер,  а  тим  більше  пасажирів,  просто  неможливо.  Не  віриться,  що  в  притул  до  залізничного  переїзду  ростуть  кущі,  з  яких  розстріляли  автомобіль,  а  це  означає,  що  повинні  були  бути  спільники,  які  на  зручній  ділянці  дороги  мали  змогу  все  добре  роздивитися  і  повідомити  про  наближення  жертв.  Тож  ці  групи,  чи  особи,  для  відступу  мали  своїх  маршрути  і  свої  автомобільні  засоби.  А  ще,  де  наші  технічні  засоби  для  перехоплення  радіо  чи  щільникового  сигналів?
                                             Та  що  говорити,  коли  в  нас  вбивають  самих  працівників  спецслужб.  Так  31  березня  загинув  заступник  начальника  відділу  контррозвідки  управління  СБУ  Донецької  області  полковник  Олександр  Хараберюш  під  час  підриву  його  машини  радіокерованою  магнітною  міною,  а  27  червня  в  Києві  вибухнув  автомобіль  в  якому  перебував  керівник  спецназу  Головного  управління  розвідки  Міністерства  оборони  полковник  Максим  Шаповал.  
                                       То  може  всю  інформацію  про  своїх  жертв  кілери  отримують  безпосередньо  від  самих  спецслужб?  Якби  там  не  було,  але  вбивство  спецпризначенців  такого  рангу  свідчить  про  повний  провал  в  роботі  контррозвідки  і  СБУ.  А  якщо  додати  сюди  вибух  біля  телеканалу  Еспресо,    вбивство  Павла  Шеремета,  Темура  Махаурі,  та  той  самий  спосіб  в  який  це  зроблено,  то  складається  враження,  що  розправитись  можуть  будь  з  ким  і  будь  де,  адже  це  робиться  надто  зухвало  і  показово.
                                     Про  ці  гучні  і  резонансні  вбивства  влада  вимушена  повідомляти.  Але  хочеться  звернути  увагу  на  ліквідацію  звичайних  патріотів,  добровольців,  учасників  АТО.  Ці  вбивства  владою  подаються  як  кримінальна  хроніка  і  кваліфікуються  часто  як  самогубство,  побутове  вбивство  чи  кримінальні  суперечки.  І  в  цих  випадках  вбивають  по  тихому,  ножем  чи  арматурою.  Занадто  багато  останнім  часом  сталося  таких  випадків  в  багатьох  регіонах  України.
Правоохоронні  органи  на  це  практично  не  реагують  і  всіляко  затягують  з  розслідуванням  таких  справ.
                                         Я  розумію,  що  йде  війна.  Розумію,  що  Росія,  продовжуючи  агресію  на  сході  України,  розгорнула  терор  в  глибокому  тилу,  знищуючи  мужніх  захисників  нашої  країни.
Але  не  розумію  і  не  бачу  що  робить  влада  для  протидії  цьому  терору  і  чим  займаються  в  цій  ситуації  МВС,  СБУ  і  інші  структури,  які  утримуються  за  рахунок  наших  податків?    Які  задачі  і  функції  вони  виконують  та  кого  охороняють?
                         Висновки  робіть  самі….


М.  Вінниця
31.10.  2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758076
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 31.10.2017


Слово від автора до збірки «Герць»

                                             

                                 Ну  ось  і  побачила  світ  уже  третя  збірка  громадянської  поезії  .  Це    продовження  спілкування  з  читачами  поетичним  словом  про  те,  як  Україна  пробуджувалася  "Сполохом",  пройшла  через  "Горнило"  під  час  Майдану  і  тепер  стала  на  "Герць"  з  запеклим  ворогом,  це  розповідь  про  двобій  між  добром  і  злом,  любов  до  України,  любов  через  героїзм  і  самопожертву,  надії  і  розчарування  та  роздуми  про  те,  що  повинні  змінити  ми  в  собі  і  в  державі.  В  мене  були  сумніви,  що  набереться  віршів  на  третю  збірку,  адже  ця  війна  на  сході  України  спустошує  і  вимотує  душу.  Але  ці  трагічні  і  водночас  героїчні  події  не  могли  не  знайти  відгук  в  серці  і  не  вилитись  поетичними  рядками.  Тож  в  цю  збірку  ввійшли  поезії  написані  впродовж  трьох  останніх  років  війни  з  Московією*,  які  розміщені  в  хронології  їх  написання.  А  війна  триває  вже  четвертий  рік  і  кінця  її  не  видно.  Так,  так.  Війна  з  дикою,  оскаженілою,  звірячою  Московією,  яка  зберегла  в  собі  всі  риси  середньовічної  Орди.
                               Це  війна  за  Україну.  Московія  хоче  заволодіти  не  тільки  нашими  землями  але  і  душами.  Для  цього  вона  задіяла  такі  сили  і  ресурси  воєнного,  економічного,  інформаційного  і  політичного  характеру,  які  оцінюються  в  мільярдах  доларів.  Тож  потрібно  розуміти,  що  там  ,  куди  прийде  руССкій**  мір,  не  залишиться  нічого  українського.  Тому  потрібно  закарбувати  собі  в  голові  одну  дуже  важливу  річ  –    Московія  ворог.  Ворог  завжди  і  в  усіх  формах  та  при  усіх  владах  та  режимах.  Ця  формація  є  нашим  онтологічним  ворогом.  Тобто  таким  ворогом  з  яким  не  можна  домовлятися  ні  про  що.  З  нею  не  можливе  примирення,  позаяк  відсутнє  поле  для  домовленостей.  Або  ми    існуємо  як  Україна,  або  як  фейкова  автономія  в  тілі  Московії.  І  інших  проміжних  варіантів  просто  не  існує.  
                                   Та  незважаючи  на  тисячі  вбитих  та  скалічених,  пропалих  безвісти,  навіть  на  четвертому  році  війни  в  нас  офіційно  проводиться  Антитерористична  операція.  Звісно,  українські  політики  у  своїй  риториці  дуже  часто  використовують  словосполучення  «російсько-українська  війна».  Але  ось  документального  статусу  цієї  самої  війни  немає.  Тому  не  дивно  що  в  нас  частина  населення  не  визнає  Московію  агресором  та  навіть  бере  участь  в  московських  телепередачах,  звідки  поливає  Україну  брудом.  Саме  з  цієї  частини  населення  формується  ворожа  п’ята  колона.  Вони  навіть  не  дуже  ховаються,  але  правоохоронні  органи  їх  чомусь  не  помічають,  так  як  серед  них  є  теж  чимало  прибічників  нашого  ворога.  Саме  тому  ворожа  агентура  почувається  як  вдома,  безкарно  вбиваючи  патріотів  та  підриваючи  військові  арсенали.  
                           Здавалося,  що  побачивши  лицемірство  та  підступність  ворога,  його  підлість  та  жорстокість  і  що  однією  з  причин  та  основних  елементів  цієї  війни  є  мова,  наш  народ    мав  би  на  кінець  прозріти  та  почати  спілкуватися  рідною  ,  українською.  Це  найлегше  і  найпростіше  і  водночас  найсильніший  удар  по  планах  нашого  ворога.  Але  цього  не  сталося.  Що  це  –  дурість  чи  байдужість?  Мабуть,  що  все  разом,  а  ще  відсутність  самоусвідомлення  та  патріотизму.  Як  втовкмачити  цим  українцям,  що  спілкуючись  мовою  агресора  на  роботі  і  в  побуті,  в  соціальних  мережах,  вони  мимоволі  сприяли  розв’язанню  цієї  війни,  смертям  та  кровопролиттю.  Адже  саме  мова  є  основою  існування  нації  і  держави,  а  вони  порушили  ці  основи.
                               Не  можна  бути  байдужим,  терплячим  і  толерантним  в  питанні  мови.  Не  можна  терпіти  мовне  хамство  від  держслужбовців  та  і  від  продавців,  офіціантів,  касирів,  кондукторів  і  т.п..  Ви  ж  не  прийшли  до  них  додому.  Але  ми  змовчимо,  стерпимо.  Якби  хоч  кожний  десятий  з  нас  зробив  зауваження  і  поставив  вимогу  щоб  спілкувалися  з  ним  українською,  щоб  вони  відчували  нетерпимість,  так  як  це  десятиліттями  відчували  ми  і  ще  продовжують  відчувати  українці  в  ворожому  московськомовному  середовищі.  
                             Саме  через  питання  розвитку,  захисту  та  поширення  української  мови  розгорілися  пристрасті    після  прийняття  Закону  «Про  освіту».  Вперше  за  історію  незалежності  на  законодавчому  рівні  розширюються  обсяги  навчання  українською  мовою  в  державних  і  комунальних  навчальних  закладах,  де  навчання  ведеться  мовами  нацменшин.  Та  саме  це  викликає  неабиякий  спротив  наших  сусідів.  Усі  сусідні  держави  зробили  в  останні  десятиріччя  усе,  аби  асимілювати  українську  меншину  на  своїй  території.  Україна  нічого  не  забороняє  і  не  закриває,  а  лише  посилює  статус  своєї  державної  мови.  Давайте  будемо  відвертими:  не  йдеться  про  мову,  а  йдеться  про  приховані  територіальні  претензії.  Саме  ці  сусіди  виношують  плани  розчленування  України,  що  вже  робилося  в  недалекому  історичному  минулому.  Прийшов  час  покласти  край  цьому  мазохізму,  коли  ми  самі  фінансуємо  створення  анклавів  та  сепаратизм.
                                         Складно  боротися  за  українізацію,національну  культуру  і  мову,коли  в  державі  майже  весь  інформаційний  ресурс  -телебачення,  газети,  журнали,  книги,  радіо  ,  інтернет,  кінематограф  –  ворожий.  Злодійська  влада,  яка  править  Україною  вже  четверть  віку,    хоче  опустити  народ  до  свого  дебільного  рівня,  тупих  серіалів  і  дурнуватих  шоу,  які  власники  каналі  влаштовують  для  куплених  ними  політиків,  а  також  розуміння  того,  що  красти  це  не  тільки  нормально,  але  і  добре.  Саме  тому  кожного  божого  дня  і  години  на  всіх  ефірах  ми  бачимо  злодіїв  в  галстуках,  продажних  політологів,  які  щосили  доводять,  що  ці  злодії  і  є  державними  діячами.  І  вони  на  всіх  рівнях  держави  аж  до  самого  верху.  Тому  і  так  важко  боротися  зовнішнім  ворогам,  маючи  ще  і  внутрішніх.  А  злодії  та  корупціонери,  наділені  державними  повноваженнями,  захищені  депутатськими  мандатами,  завдають  не  меншої  шкоди  чим  ворожа  агресія.  
                           Що  змінилося  в  державі  за  чотири  роки  після  Майдану?  Чим  вінницькі  кращі  донецьких?  Це  змарнований  час.  І  війна  не  може  бути  виправданням  відсутності  та  затягуванню  реформ.  Навпаки,  вона  повинна  була  бути  їх  каталізатором.  Назвіть  хоч  одну  вдало  проведену  чи  завершену  реформу.  Та  навіть  розпіарена  реформа  патрульної  поліції  зведена  нанівець,  адже  на  керівних  посадах  в  поліції  залишилися  старі  корумповані  кадри.  У  своїх  кріслах  залишилися  судді  і  прокурори,  паркетні  злодії-генерали,  керівники  державних  та  місцевих  органів  влади.  Та  мало  того,  навіть  ті,  хто  організовував  референдуми  на  Донбасі,  підтримував  сепаратизм,  далі  залишаються  мерами  міст  та  містечок.  І  це  в  умовах  війни  з  Московією!  В  якій  державі  таке  можливо?  У  владі  люди  з  подвійним,  потрійним  громадянством,  процвітає  рейдерство  та  корупція,  росте  інфляція,  знецінюється  національна  валюта,  мільйони  українців  їдуть  на  заробітки  за  кордон  і  вже  ніколи  не  повернуться  в  Україну,  а  так  звана  державна  еліта  думає  лише  про  своє  збагачення  та  збереження  злочинної  влади.
                                 В  Україні  немає  проукраїнської  еліти,  еліти  за  українським  духом  і  патріотизмом.  Звідси  всі  наші  негаразди  і  біди.  А  все  через  нашу  терплячість,  наївність,  доброту,  байдужість  і  дурість.  Якими  вона  може  бути,  коли  ми  обираємо  за  гречку,  віримо  популістам  і  брехливим  обіцянкам  та  голосуємо  ногами,  а  потім  посипаємо  голови  попелом,  що  не  тих  обрали  і  виходимо  на  Майдани  щоб  змінити  владу.  Ми  маємо  діячів,  які  десятиліттями    перебувають  в  політиці  і  лише  змінюють  партії  та  посади.  А  ми  все  сподіваємося,  що  після  чергового  перетасування  цієї  шулерської  колоди  ,  на  цей  раз  вже  не  випаде  шістка.  Але  випадає!  Там  інших  просто  немає!
                               Цю  ситуацію  може  переламати  лише  наша  активна  громадянська  позиція,  нетерпимість  і  небайдужість    та  патріотизм.  Адже  наділені  саме  такими  рисами  прості  українці,  яких  на  передовій  назвали  добровольцями,  а  в  тилу  волонтерами,  зуміли  зупинити  і  зірвати  плани  Московії  по  розчленуванню  України.  І  це  зробила  не  влада,  а  звичайні  не  байдужі  українці,  патріоти.  
                             На  превеликий  жаль  ті  хто  насправді  любить  Україну,  її  патріоти,  в  політику  не  йдуть!  Вони  йдуть  на  барикади  і  на  фронт!  Тож  нам  треба  змінити  цей  вектор  руху  і  саме  такі  люди  повинні  прийти  в  політику  та  зробити  Україну  українською.      Влада  повинна  постійно  перебувати  під    пильним  поглядом  і  тиском  суспільства  та  розуміти,  що  прийдеться  відповідати  не  тільки  за  свої  дії,  але  і  за  бездіяльність.  У  цьому  ми  повинні  бути  наполегливими  і  жорсткими,  а  по  відношенню  до  ворогів  навіть  жорстокими  і  немилосердними.  По  іншому  цю  війну  та  боротьбу  за  Україну  не  виграти.
                                 Решту  моїх  роздумів  з  приводу  інших  болючих  тем  нашого  життя  Ви  знайдете  в  моїй  поезії.  Це  мої  думки  і  можна  з  ними  не  погоджуватись,  але  саме  так  я  бачу  сьогоднішню  Україну,  відчуваю  її  біль  та  тривоги.  А  хочу  бачити  її  сильною  і  квітучою  і  народ,  який  впродовж  віків  виборював  свою  державу  і  захищав  свої  землі  на  це  заслуговує.  

*    Петро  І    своїм  указом  змінив  назву  Московії  на  Росію    лише  в  1721  році,  та  це  не  змінило  її  суті.  Вона  так  і  залишилась  Московією,  спадкоємницею  Орди.  
**  Пишу  це  слово  саме  та,  через  СС,  що  є  символом  фашизму,  а  в  цьому  випадку  його  продовження  і  різновиду  –  рашизму  (від  слова  Раша).  Адже  саме  такою  є  ідеологія  сучасної  Московії.


Мирослав  Вересюк
27.10.2017  р.
М.  Вінниця



                                         Анотація  до  збірки  «Герць»
           Громадянську,  патріотичну  поезію,  таку  поезію,  щоб  зачепила  душу  і  серце  читача,  можна  написати  тільки  тоді  коли  вона  йде  з  душі  і  серця  автора.  Може  здатися,  що  вона  занадто  різка  та  емоційна,  але  з  огляду  на  весь  трагізм  і  героїзм  боротьби,  вона  є  відображенням  сприйняття  автором  цих  драматичних  подій.
           Вона  пробуджує  і  надихає  та  є  гучним  закликом  до  боротьби  та  перемоги  і  справді  нікого  не  залишить  байдужим.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757377
рубрика: Вірші, Патріотичні вірші
дата поступления 27.10.2017


ЗАКЛЯКЛА ОСІНЬ БРОДИТЬ ПО РІЛЛІ

Заклякла  осінь  бродить  по  ріллі.
Давним-давно  всі  барви  розгубила.
Зчорнілі  соняхи,  неначе  журавлі,  
Яким  негода  поламала  крила.

Дощі  розмили  дивний  макіяж
Та  позривало  вітром  позолоту.
І  темні  хмари  сперлися  на  кряж,
Вони  свою  теж  розгубили  цноту.

Куди  поділась  їхня  білизна,
Оця  осяйна  легкість,  невагомість?
Невже  зими  у  цьому  є  вина,
Закономірність,  а  не  випадковість?

16.10.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755599
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 16.10.2017


СПАДАЮТЬ ГРУДИ ПО БОКАХ

Спадають  груди  по  боках,
Коли  ти,  лежачи  на  спині,  
На  вгору  піднятих  руках
Цей  світ  показуєш  дитині.

Лунав  дзвінкий  дитячий  сміх,
Бриніло  щастя  у  очах.
Та  є  на  світі  зло  і  гріх,
Обман  і  зрада,  біль  і  страх.  

Маля  ще  не  сприймає  світ
І  ще  немає  в  нього  мрій.
Та  зорі  зі  своїх  орбіт
Вже  гороскоп  уклали  свій.

15.10.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755568
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2017


ЦЕЙ ШЛЯХ ЗЕМНИЙ


Цей  шлях  земний  пройшовши  до  кінця,
Земля  нас  врешті  в  собі  поховає.
Душа  до  свого  відлетить  Творця,  
А  Він  розсудить,  в  пекло  чи  до  раю…

Я  жив  в  раю,  на  грішній  цій  землі,
У  пеклі  теж,  яке  створили  люди.
Не  знаю,  що  присудить  Бог  мені,
Та  краще,  чи  страшніше,  вже  не  буде...

15.10.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755487
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 15.10.2017


МЕНІ МІХО НЕ ДУЖЕ ДО ВПОДОБИ

Мені  Міхо  не  дуже  до  вподоби,
Але  від  того  як  вчинив  Гарант,
Лишився  осад  гіркоти  та  злоби,
Нам  лицемірства  показав  талант.

В  країні  стільки  шушари  і  швалі
Прихованих  і  явних  ворогів,
А  він  натомість  тільки  в  генацвале
Забрати  громадянство  захотів.

Диявол  завжди  криється  в  деталях,
А  тут  він  нам  явився  во  плоті.
Поплічники  в  провладних  вертикалях
У  нього  теж  далеко  не  святі.

Їм  Україна,  вибачте,  в  гузиці,
Жадоба  влади  світиться  в  очах.
Майдану  привид  бродить  по  столиці,
Не  в  них,  а  в  мене  викликає  страх.

Боюсь,  що  знову  буде  червоніти  
Политий  кров’ю  цей  столичний  брук.  
І  йти  у  вічність  будуть  наші  діти,
Бо  вкотре  владу  випустили  з  рук.

11.09.2017  р.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=750119
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 11.09.2017


Я КОПАЮ КАРТОПЛЮ

Я  копаю  картоплю,  а  в  небі  літак,  
Так  високо,  що  навіть  не  чути.
За  штурвалом  і  я,  міг  летіти  ось  так,
Та  комусь  й  на  землі  треба  бути.  

Я  збираю  картоплю,  а  хтось  кораблі,
Хтось  вивчає  далекі  планети.
Але  силу  життя  всі  беруть  від  землі,
І  вона  дає  крила  для  злету.

Тож  ким  би  не  був,  забувати  не  треба,
Що  ти  по  землі  зробив  перший  крок,
А  вже  згодом  зумів  злетіти  до  неба,
Чи  стати  в  житті  на  рівень  зірок.

Та  народжене  все,  що  з  землі  проросло,
Все  у  землю  повернеться  знову.
Так  є,  та  так  буде  і  так  завжди  було,
Бо  земля  для  життя  це  основа.

06.09.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=749835
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 08.09.2017


НАС ВБИВАЮТЬ СНАРЯДИ І МІНИ

Нас  вбивають  снаряди  і  міни,
А  ще  більше  байдужість  людська,
Та  зневіра  у  долю  країни  
І  натура  хохляцька  така.

Нас  вбиває  покірність,  терплячість,
Що  здається  не  має  межі.
І  що  з  того,  що  ми  не  ледачі,
Коли  ми  в  своїй  хаті  чужі.

Тому  їдуть  у  пошуках  долі,
У  чужі  та  далекі  світи.
Тож,  натомість  стремління  до  волі,
Дехто  мріє  напхать  животи.

Та  у  цьому  самі  завинили,
Бо  впустили  у  дім  ворогів,
Зкацапілих  хохлів  наплодили,
Відвернулись  від  своїх  богів.

Відцуралися  рідної  мови,
Шанувати  не  стали  батьків,
Віддали  до  російської  школи
На  поталу  своїх  малюків.

І  отримали  в  третім  коліні
Яничарів  на  рідній  землі.
Тому  злидні  ми  маємо  нині
Та  нікчемних  вождів  на  чолі.

Нам  нав’язують  кляту  двомовність,
Що  вже  стало  підґрунтям  війни.
І  жертовність  одних,  це  по  суті,
Їх  спокута  двомовних  вини.

Тож  найлегше,  що  можна  зробити,
Щоб  воскресла  вже  Україна  –
Українською  скрізь  говорити
Вернути  їй  доньку  чи  сина.

27.07.2017  р.






адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743746
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 27.07.2017


Ми метелика ловили


Ми  метелика  ловили,
Його  кашкетом  накрили.
Підняли  кашкета  того,  
А  під  ним  –  нема  нікого!
Куди  дівся,  як  він  зник?
Не  метелик  –  фокусник!

16.07.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=742231
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 16.07.2017


МАЛИМ ЩЕ ЗОВСІМ, МРІЯЛОСЬ МЕНІ


Малим  ще  зовсім,  мріялось  мені,  
Дорослим  стати,  вирости  скоріше.
Збагнув  лиш  згодом,  що  дитинства  дні
В  моїм  житті  були  найщасливіші.

Так  дуже  часто,  прагнемо  чогось,
Що  навіть  ще  не  можем  осягнути.
А  досягнувши  –  гірко  каємось,
Прожите  нам  ніколи  не  вернути.

Прожитий  рік,  як  сходинка  одна,
Що  ніби  нові  відкриває  далі.
Насправді  східці  нас  ведуть  до  дна,
Хоч  віртуально  вверх  і  по  спіралі…

13.07.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741168
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 08.07.2017


МОРОЗИВО

                                   Сьогодні  на  телебаченні  є  чимало  передач,  присвячених  якості  продуктів  споживання,  вірніше  тому,  що  ми  їмо.  Адже  інколи    назвати  те,  що  ми  їмо  продуктами  якось  язик  не  повертається.  Вже  всі  чули  про  різноманітні  добавки  зашифровані  грифом  «Є»,  які  консервують,  забарвлюють,  посилюють  смак,  забезпечують  привикання  та  потяг  до  їх  вживання.    Але  про  те,  яким  чином  ці  добавки  впливають  на  здоров’я  людей,  а  тим  більше  дітей,  на  упаковці  ніхто  не  зазначає,    а  часто  багато  хто  з  виробників  не  вказує  про  їх  вміст.  Заради  наживи  і  отримання  надприбутків  вони  готові  на  злочин.  Складається  враження,  що  товаровиробники  випускають  свою  продукцію  для  якогось  уявного  ворога  і  роблять  все  можливе  щоб  зашкодити  його  здоров’ю.
                                 Однією  з  таких  передач,  що  попалася  мені  на  очі  останнім  часом,  була  передача  присвячена  якості  морозива.    Я  був  вражений  тій  кількості  різноманітних  добавок,  якими    пічкають  наших  дітей,  адже  саме  малеча  його  особливо  полюбляє.  Та  виявляється,  що  в  сьогоднішньому  морозиві  може  зовсім  не  бути  молока  і  його  заміняє  пальмова  олія.  Або  ще  гірше  –  морозиво  роблять  зі  шпалерного  клею!  Уявити  страшно,  що  споживають  наші  діти  і  як  це  може  позначитися  в  майбутньому.    
                                     Дивує  безпринципність  не  тільки  товаровиробника,  а  і  влади,  її  сліпота  та  глухота.    На  моє  переконання  це  злочин,  це  завдає  шкоди  здоров’ю  зі  страшними  наслідками,  які  можуть  бути  непередбачуваними.  Так  з  народом  можуть  поступати  тільки  його  вороги.  
                                     В  зв’язку  з  цим  згадалася  одна  історія  пов’язана  з  морозивом  в  моєму  житті.  Адже  я  теж  дуже  любив  морозиво,  та  що  там  любив,  я  його  обожнював  і  марив  ним.  Та  де  було  взятися  цьому  морозиву  в  сільському  магазині,  адже  тоді  холодильного  обладнання  для  його  зберігання  ще  не  було  і  його  зберігали  з  допомогою  льоду.  Привезти  його  з  обласного  чи  районного  центру  теж  було  проблемою  –  розтане.  Ці  щасливі  випадки  коли  мені  вдавалося  його  покуштувати,  це  коли  батьки  при  покупці    якогось  костюму  чи  пальта  для  школи,  брали  мене  з  собою  для  примірки.  Хоч  в  більшості  випадків  обходилися  без  мене  купляючи  на  око…  
                                           Тому  новина  у  восьмирічній  школі,  яка  була  і  ще  досі  є  в  моєму  селі,    про  те,  що    учнів  випускного  класу  повезуть  в  Львів  в  музей  Леніна  була  для  мене  перш  за  все  цікава  тим,  що  можна  буде  поласувати  морозивом.  Такий  неочікуваний  сюрприз  був  пов'язаний  з  тим,  що  мій  випуск  припав  на  рік  сторіччя  з  дня  народження  Леніна.    Це  була  вказівка  райкому  партії,  якої  вчителі  мусили  неухильно  дотримуватися.  Та  не  тільки  вчителі,  але  і  керівництво  колгоспу,  адже  транспорт  для  цієї  поїздки  виділяв  саме  колгосп  і  це  не  була  вказівка  для  окремо  взятої  школи.  Ідеологічна  робота  в  зв’язку  з  цією  датою  була  розвернута  по  всіх  напрямках  і  керувалася  з  самого  верху.
                                     Можливість  подорожі  до  Львова  де  я  ніколи  не  був,  а  лише  чув  з  розповіді  батьків  безперечно  що  радувала.  Ця  поїздка  відбувалася  взимку,  але  не  на  канікули,  щоб  це  якимось  чином  не  було  пов’язано  з  Різдвяними  святами,  а  вже  після  їх  закінчення.  
                                         І  ось  цей  день  настав.  Це  був  десь  початок  лютого.  Було  не  дуже  холодно,  десь  градусів  з  десять  –  дванадцять    морозу,  але  без  опадів.    Тоді  ще  стрілки  годинника  на  зимовий  час  ніхто  не  переводив,  тож  щоб  максимально  використати  короткий  зимовий  день,  дітям  дали  команду  прийти  до  школи  на  сім  годин  ранку.  Прийшовши  в  школу  ще  затемна    я  побачив  підготовлену  і  «обладнану»  для  подорожі  автомашину.    Це  був  звичайний  колгоспний  бортовий  «газон»,  а  додаткове  обладнання  полягало  в  тому,  що  на  кузов  поставили  так  звану  буду,  куди  щедро  накидали  свіжої  соломи  та  дали  кожному  по  одіялу.  Лавки  для  сидінь  вийняли,  адже  дві-три  години  подорожі  на  дерев’яних  лавках  без  спинок  були  б  мукою.  
                                       Так  як  наш  восьмий  клас  налічував  всього  дванадцять  учнів  то  вирішили  ще  залучити  учнів  сьомого  класу.  Всього  набралося  десь  зо  двадцять  учнів  та  два  вчителя.  Класна  керівник  сіла  в  кабіну,  а  до  нас    в  буду  забрався  вчитель  малювання  та  співів.  Він  і  дав  шоферу  команду  рушати  та  опустив  брезент,  який  закрив  дверний  отвір.  
                                       В  середині  буди  було  зовсім  темно  але  затишно.  Ми  сиділи  тісно  притиснувшись  один  до  одного  і  лише  похитувалися  в  такт  похитування  автомобіля  на  ямах  та  поворотах.  Таке  близьке  сидіння  вперемішку  дівчат  і  хлопців  та  повна  темнота  сприяли  проявам    романтичного  настрою.  Можна  було  обняти  того,  хто  тобі  подобався  та  навіть  дати  волю  рукам.  Виходила  не  поїздка,  а  одне  задоволення.  Переспівали  по  кілька  разів  всі  пісні,  які  співали  в  шкільному  хорі  і  незчулися  як  приїхали…
                                       Приїхали  ми  в  Львів  десь  пів  десятої  ранку.  Було  досить  хмарно  і  здавалося,  що  ще  не  розвиднилось.  Мороз  був  такий,  як  і  в  селі,    градусів  з  десять.  Вибравшись  з  кузова  машини  та  обтрусивши  солому  нас  вишикували  в  колону  по  двоє,  дали  чергові  настанови  і  ми  вирушили  в  напрямку  музею.    Від  нашого  об’єкту  поїздки  водій  зупинився  за  кілька  кварталів,  тож  треба  було  пройти  чималу  відстань.  
                                     Перейшовши  перше  перехрестя  я  був  вражений  побачивши,  що  біля  рогу  будинку  сидить  закутана  жінка,  в  валянках  і  продає  МОРОЗИВО!!!  Уявляєте,  прямо  на  тротуарі  жінка  з  якогось  ящика  продає  морозиво  і  біля  неї  жодної  людини!!!  Неймовірно!  Я  біля  неї  пройти  просто  не  міг,  тим  більше  що  тато  дав  мені  на  цю  поїздку  цілих  три  карбованці  та  я  ще  додав  два  карбованці  із  власних  заощаджень.  Тож  залишивши  колону  я  взявся  купляти  морозиво.  Як  воно  називалося  я  вже  і  не  пам’ятаю,  але  коштувало  дванадцять  копійок!  Одразу  прикинув,  що  візьму  три.  Чому  три?  Одне  щоб  одразу  їсти,  друге  на  запас  щоб  їсти  одразу  після  першого  і  третє  на  той  випадок,  що  може  така  халява  ще  довго  не  трапитись…    
                                   Протягую  закутаній  жіночці  три  карбованці  і  кажу,  -  Три  морозива!  І  тут  вона  мене  просто  шокує,  запитуючи,  -  Яке  бажаєте?  Виявляється  їх  в  неї  аж  три  види  і  я  обираю  те,  що  по  дванадцять  копійок,  о  було  ще  по  десять  і  дев’ять!!!  Вона  відкриває  ящик  і  дістає  прямо  з  льоду  моє  морозиво,  покрите  памороззю  і  таке  тверде  мов  камінець.  Забравши  здачу  кинувся  наздоганяти  своїх  тримаючи  в  руках  здобуті  трофеї  –  морозиво  в  вафельних  стаканчиках.
                                     В  ті  часи  морозиво  зберігали  за  допомогою  льоду.  Для  цього  взимку  його  заготовляли  на  озерах  та  річках  і  він  зберігався  в  підвалах  засипаний  тирсою.  Продавці  морозива  мали  переносні  ящики  на  широкому  ремені.  В  цьому  ящику  на  низ  клався  лід,  а  вже  зверху  на  ньому  зберігалося  морозиво.  Така  технологія  відносно  добре  працювала  при  низьких  плюсових  температурах,  а  от  при  жарі  лід  танув  на  очах  а  з  ним  і  морозиво.  Та  при  жарі  його  розкуповували  швидше  чим  воно  встигало  розтанути.    По  цій  причині  купити  морозиво  в  селі  було  неможливо  і  поласувати  ним  можна  було  тільки  в  місті,  що  було  дуже  рідко…  Тому  морозиво  для  мене  було  якимись  надзвичайним  смаколиком  і  любив  я  його  до  нестями.
                                         Тож  відгризаючи  від  морозива    цілі  шматки,  які  ледве  починали  танути  вже  в  роті  я  справився  з  ним  доволі  швидко.  І  коли  ми  пройшли  квартал  до  наступного  перехрестя  я  почав  розправлятися  вже  з  другим  морозивом,  похваливши  себе  за  кмітливість  та  запасливість.  Та  яким  було  моє  здивування,  коли  і  на  цьому  перехресті  сиділа  продавщиця  морозива,  одіта  в  якусь  кожушину  та  закутана  в  вовняну  хустку.  Та  дивувало  ще  більше  те,  що  біля  неї  не  було  жодного  покупця,  а  перехожі  зовсім  не  звертали  на  морозиво  увагу.  Я  цьому  просто  не  міг  повірити  та  недовго  думаючи  придбав  в  неї  дві  порції  пломбіра  в  шоколаді  на  палочці.  Правда  він  був  майже  на  третину  дорожчий  і  коштував  десь  з  вісімнадцять  копійок.  Але  це  був  пломбір  та  ще  й  в  шоколаді.  Але  його  перевага  ще  була  і  в  тому,  що  він  був  на  палочці,  за  яку  було  зручно  його  тримати  на  морозі.  Справа  в  тому,  що  тримати  та  їсти  морозиво  в  рукавицях,  та  ще  на  ходу  було  незручно,  а  без  рукавиць  –  холодно  в  руки.  Адже  це  теж  саме,  що  при  морозі  градусів  десять  –  тримати  в  руках  лід.  Але  я  ладен  був  терпіти  цей  мороз,  адже  як  я  зрозумів,  це  був  мій  союзник,  бо  нікому  і  на  думку  не  спадало  при  такій  холоднечі  ласувати  морозивом.  
                                       Ось  в  такий  спосіб  ми  йшли  до  цього  музею  і  майже  на  кожному  перехресті  продавали  морозиво.  Я  не  вірив  своєму  щастю  та  все  ж  щоб  уникнути  непередбачуваних  ризиків  неодмінно  поповнював  свій  запас  морозива.  Тож  крім  цього  яке  я  кусав,  обов’язково  ще  було  в  руках,  та  чи  навіть  в  кишені  пальто  ще  два  чи  три  про  запас.  Кусав  –  саме  так!  Морозиво  на  цьому  морозі  було  таке  тверде,  що  для  того  щоб  його  їсти,  його  спершу  треба  було  відкусити.  А  це  майже  те  саме,  що  спробувати  відкусити  кусок  льоду.  Відкушені  куски  мали  такі  гострі  грані,  що  здавалося  можуть  поранити  язик  яким  треба  було  кілька  разів  перекинути  ці  куски  в  роті  щоб  воно  хоч  трішки  підтануло,  перш  чим  його  проковтнути.  Від  такого  поїдання  морозива  в  роті  все  дубіло,  а  в  голові,  в  самій  маківці,  щось  аж  тенькало  від  цього  холоду.  Здавалося  що  з  сама  маківка  аж  покривається  інієм.
                                     Добравшись  до  музею  наша  група  зупинилася  і  нам  дали  час  доїсти  морозиво,  адже  заходити  з  ним  не  дозволялося.  Я  був  не  один  такий  пожирач  морозива,  та  мабуть  зрівнятися  зі  мною  не  міг  ніхто,  бо  за  цей  час  я  встиг  купити  і  відповідно  з’їсти  дванадцять  штук  морозива  різних  видів.    Тож  знищивши  свої  запаси  ми  пішли  оглядати  експозицію.  Екскурсовод  водила  нас  по  залах,  від  стенда  до  стенда,  демонструючи  якісь  старі  газети,  фотографії,  книжки  та  інші  музейні  експонати.  Єдине,  що  запам’яталося  з  того  часу  це  великі  прозорі  куби  в  яких  окремо  демонструвалися  пальто  та  костюм  де  міткою,  хрестиком  червоною  ниткою    було  позначено  куди  було  поранено  Леніна.  Екскурсовод  в  білій  блузі  та  чорній  спідниці  завчено  розповіла  все,  що  було  передбачено  і  ми  пішли  до  виходу.  Вчителі  залишилися  зробити  запис  в  книзі  відгуків,  що  було  документальним  свідченням  виконання  запланованого  ідеологічного  заходу,  а  ми  чекали  їх  на  вулиці.  Що  було  прикро,  що  біля  самого  музею  ніхто  морозивом  не  торгував…
                                     Була  десь  дванадцята  година  дня  і  в  плані  нашої  поїздки  другим  заходом  значився  музей  атеїзму.  На  щастя  на  шляху  до  цього  музею  майже  на  кожному  перехрестю    попадалися  змерзлі  продавщиці  морозива  з  майже  повними  ящиками  морозива,  тож  мій  бенкет  продовжився.    
                                   Після  музею  атеїзму  ми  ще  десь  з  годину  походили  по  центру  і  десь  о  третій  годині  дня,  щоб  не  дуже  затемно  добиратися  додому,  виїхали  зі  Львова.  Я  вже  в  кузові  доїв    ще  пару  штук  морозива,  яке  купив  в  дорогу.  Зморені  та  розпашілі  від  морозу    школярі  збились  до  купи,  закутались  в  одіяла  і  невдовзі  позасинали.  Я  теж  недовго  боровся  з  втомою  і  сном,  тож  повернення  додому  було  зовсім  не  обтяжливим.  
                                   Мама  коли  почула  вдома  на  що  я  потратив  гроші  і  скільки  з’їв  морозива,  а  з’їв  я  його  за  цей  короткий  день  двадцять  сім  штук,  почала  виговорювати  татові,  що  якщо  в  мене  буде  запалення  легень,  то  в  цьому  буде  винен  він,  бо  це  він  дав  мені  три  карбованці  на  цю  поїздку.  Та,  на  щастя,  все  обійшлося.  В  мене  не  те,  що  запалення,  навіть  ангіни  чи  кашлю  не  було.  А  якби  я  тоді  з’їв  стільки  сучасного  морозива,  то  напевне,  що  отримав  би  харчове  отруєння.  Та  незважаючи  ні  на  що,  люблю  я  морозиво  і  тепер,  тільки  обирати  доводиться  його  дуже  ретельно.    Хоч  з’їсти  таку  кількість  сьогодні  я  б  не  ризикнув…

27.06.2017  р.
                                       

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739630
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 27.06.2017


НАМ ПУПОВИНА В ЗЕМЛЮ ТАК ВРОСЛА

Нам  пуповина  в  землю  так  вросла,
Що  годі  нас  від  неї  відірвати.
Земля  завжди  для  нас  свята  була  –
Колиска,  годувальниця  і  мати.

З  собою  брали,  у  чужі  краї
І  цілували,  ставши  на  коліна.
З  покон  віків  жили  тут    ратаї
В  душі  яких  одвічно  Україна!

У  рать  збирались  мирні  ратаї
Щоб  землю  боронити  від  навали,
Та  дарувала  щедрі  врожаї,
За  піт  і  кров,  якою  поливали.    

Земля  у  шкіру  в’їлася  долонь,
Ввібрала  кров,  а  також  піт  і  сльози.
Її  до  щенту  спопеляв  вогонь
Та  мордували  з  півночі  морози.

Вона  страждала  і  терпіла  біль,
Тонула  в  крові,  корчилася  в  муках
І  пращурів  могили  звідусіль
До  себе  звуть  з  далекої  розлуки.  

 Ця  туга  в  серці,  цей  священний  зов,
Нас  навертає  до  свого  порогу.
Про  неймовірну  до  землі  любов
Її  ми  признаємося  і  Богу.

І  до  кінця  пройшовши  шлях  земний
Її  по  жмені  кинуть  нам  в  могилу.
Прощальний  звичай,  щемний  і  сумний,
Що  має  в  собі  потаємну  силу…

22.06.  2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739153
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 24.06.2017


ЯК ТАРГАНИ, ПОБІГЛИ СУЧІ ДІТИ

Як  таргани,  побігли  сучі  діти,
І  все  туди  ,  в  обійми  до  орди.
Інстинкт  створінь  цих  можна  зрозуміти,
Чимало  натворили  нам  біди.

Азарови,  Олійники,    і  Пшонки,
Як  тільки  носить  нечисть  цю  земля?
Втекли  туди,  куди  і  власник  Хонки,
Під  захист  до  господаря  Кремля.

Втекли  не  всі,  багато  зачаїлись,
Окрас  змінили,  гасла,  прапори.
Вони  у  владу  так  глибоко  в’їлись,
Лише  чекають  слушної  пори.

Як  ті  щурі,  підвалини  держави,
Підточують  щоденно  і  гризуть,
Та  зрідка  нам  влаштовують  вистави,  
Як  борються  із  тими,  що  крадуть.

На  старі  схеми,  грошові  потоки
Нова  сторожа  стала  на  чатах.
Майданів  двох  забули  ми  уроки,  
А  влада  знову  загубила  страх.

На  волі  непокарані  злочинці
І  зрадники  держави  всіх  мастей.
Чому  ж  такі  терплячі  українці,
Невже  змирились  з  кількість  смертей.

Найкращі  гинуть,  а  ота  сволота,
Що  зачаїлась,  навіть  не  тремтить,
Ще  й  в  соцмережах  розкриває  рота
З  якого  знову  «руССкий  мир»  смердить.

А  що  хотіти,  ми  ж  не  спромоглися,
Вже  навіть  після  того,  що  було
І  в  повний  ріст  на  ноги  не  звелися,  
Не  відродили  мовне  джерело.

Не  треба  тут  чиновників  чи  сили
А  лиш  бажання  в  кожного  із  нас,
Щоб  українською  заговорили,
З  глибин  душі  щоб  був  на  це  наказ.

І  свою  церкву  у  своїй  державі
Помісною  зробити  не  змогли.
Ми  будувати  без  фундаменту    почали,
Тому  і  досі  більшість  ще  –    хохли…

13.06.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737579
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 13.06.2017


Ми на гойдалці гойдались

Ми  на  гойдалці  гойдались,
З  вітром  в  швидкості  змагались
І  так  високо  злітали,  
Аж  до  хмари  діставали.
Я  хотів  її  впіймати,  
Мамі  щоб  подарувати.
Та  із  хмари  дощ  пустився,  
У  веселці  заіскрився,
Так  чаруюче-красиво  –  
В  подарунок  мамі  диво!

08.06.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737088
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 08.06.2017


ВЕСНА ЗЛЕТІЛА, НІБИ Й НЕ БУЛО

Весна  злетіла,  ніби  й  не  було,
Якась  холодна  і  незрозуміла.  
Діждались    літа,  та  своє  тепло
Весна  йому  вручити  не  зуміла.

Холодні  обіймають  вечори
І  сизі  ранки  заглядають  в  просинь,
Так,  ніби  то  з  весняної  пори,
Весна  одразу  крок  зробила  в  осінь.

 06,06,2017  р.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736789
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 06.06.2017


Гра слів

Здатність  вловлювати  гру  слів  я  підмітив  в  себе  дуже  давно.  А  якщо  добавити  до  цього  ще  непогане  почуття  гумору,  то  інколи  виникали  такі  життєві  ситуації,  що  запам’яталися  надовго.  Комусь  правда  була  не  дуже  до  душі  моя  дотепність,  хтось  інколи  ображався.  Але  я  помітив,  що  ображалися  якраз  ті,  в  кого  таке  почуття  гумору  відсутнє.  
А  може  і  було  за  що  ображатися…
                             Тож  пам’ятаю,  що  одного  разу  гостюючи  в  товариша  в  селі  почув  як  один  з  сусіді  жалівся  на  те,  що  в  нього  на  городі  розвелося  стільки  кротів,  що  годі  дати  їм  раду.  Вони  не  те,  що  грядки  всі  перевертають,  а  навіть  посаджену  картоплю  виштовхують  назовні.  
                           Розмова  була  за  обідом.  На  столі  парував  червоний  борщ,  зварений  вже  з  молодим  бурячком  та  морквою,  красувалися  помиті,  в  крапельках  води  молоденькі  огірочки  та  помідори.  Зелень  петрушки  та  кропу  лежала  великими  пучками  по  краях  столу,  а  в  його  центрі  красувалася  запечена  в  печі  качка,  і  її  шкірка  аж  вилискувала  і  набула  червонястого    забарвлення.  Молода  бараболя  було  густо  всипана  кропом  і  сама  просилася  наколоти  її  виделкою.    Для  покращення  апетиту,  як  сказала  його  мама,    поставила  на  стіл  літрову  пляшку  самогонки,  прозорої  як  сльоза  і  міцністю  не  менше  як  градусів  з  шістдесят.  Хоч  дивлячись  на  цю  смакоту,  апетит  проявлявся  сам,  що  аж  слина  виділялася.  
                           Стіл  був  накритий  на  веранді  і  хоч  на  дворі  стояла  спека,  на  веранді  було  прохолодно.  Випивши  по  пару  чарок  за  здоров’я  і  господиню,  обід  перейшов  у  спілкування.  І  ось  цей  сусід  закушуючи  печеною  качкою  до  м’яса  якої  був  поданий    натертий  хрін,  розповідав  про  свою  біду  та  від  молодого  міцного  хрону  аж  крутив  головою,  бо  в  носі  крутило  від  того  хрону  так,  що  виступали  сльози.  Слухаючи  про  його  проблеми  та  дивлячись  на  його  реакцію  на  хрін,  я  візьми  та  й  пожартував,  що  щоб  позбутися  цих  кротів,  то  потрібно  їм  в  кожну  нору  всунути  по  корінцю  хрону.  Від  хрону  їм  теж  буде  крутити  в  носі  і  вони  покинуть  город  і  що  в  мене  вдома  вже  давно  так  борються  з  кротами.  
                                         Хто  ж  його  знав  що  цей  сусід  сприйме  все  це  всерйоз,  а  може  відчувши  на  собі  дію  хрону  він  в  це  і  повірив.  Якби  там  не  було,  але  десь  через  рік  товариш  приїхавши  з  села  сміючись  мені  розповів,  що  сусід  на  мене  дуже  ображений  бо  від  моєї  поради    кроти  нікуди  не  поділися,  а  город  до  того  ще  й  густо  заріс  хроном  і  тепер  вже  появилася  ще  одна  проблема,  якої  теж  дуже  важко  позбутися.
                                     Що  казати  про  чужих,  як  навіть  теща  говорила,  що  вона  не  розуміє  коли  я  кажу  правду,  а  коли  жартую  і  що  інколи  боїться  щось  розповісти,  щоб  я  часом  чого  не  перекрутив.  Вона  родом  була  з  Білорусії,  але  більшу  частину  життя  прожила  в  Україні.  Наживши  на  старість  купу  хвороб  і  вийшовши  на  пенсію,  вона  займаючись  домашніми  справами  любила  слухати  так  званого  брехунця,  тобто  дротовий  радіоприймач,  а  особливо  передачі,  що  стосувалися  здоров’я.  Вже  за  вечерею  вона  розповідала  про  почуте,  про  поради  та  методи  лікування  тієї  чи  іншої  хвороби.  Так  ось  одного  разу  вона  почала  розповідати,  що  чула  сьогодні  по  радіо  про  те,  що  –    «есть  грузин  который  больных  раком  лечит.»    Я  одразу  вловив  гру  слів  в  її  виразі  і  одразу  випалив,  що  грузини  вони  такі,  вони  всіх  раком  лічать.  Правда,  ображатися  довго  вона  не  вміла,  тож  і  цього  разу  ображалася  вона  лише  з  тиждень.
                                   Родина  її  в  Білорусії  була  чималенька,  адже  в  сім’ї  їх  було  дев’ятеро.    Зрозуміло,  що  гостей  з  її  родини  навідувалося  чимало.  На  гамірних  застіллях  лунала  білоруська  і  українська,  пісні  та  тости.  По  аналогії  до  нашого  найпоширенішого  і  найкоротшого  тосту  при  родинних  застіллях  –  «На  здоров’я»  лунав  білоруський  –  «  Каб  были  здаровые».    Він  був  для  них  таким  же  звичним,  як  і  нам  наш.  Та  вловивши  в  ньому  певну  гру  слів  я  в  наступному  тості  запропонував  ще  раз  підняти  чарку  за  чудовий  і  змістовний  білоруський  тост  з  побажанням  здоров’я  чоловічій  половині  –  «Кабели  здаровые».  
                                 Сміялися  довго  і  говорили  про  те,що  за  все  життя  ніхто  ніколи  не  вловлював  такої  гри  слів.  Та  при  наступних  зустрічах  за  столом  обов’язково  лунала  і  моя  інтерпретація  тосту.
                               Щось  подібне  вловив  я  і  в  наших  звичних  побажання  і  тостах  при  вітанні  іменинників.  Так  для  людини  найдорожче  її  здоров’я  і  до  цієї  теми  найчастіше  звертаються  при  побажаннях  і  озвучують  її  першою  та  звучить  це  приблизно  так  «  На  сам  перед  я  хочу  побажати  тобі(вам)  здоров’я!»  
                                   Дочекавшись  своєї  черги  я  говорив,  що  теж  хочу  долучитися  до  попередніх  побажань  та  теж  побажати  «Здоров’я  на  сам  перед!»  Адже  в  якщо  в  іменинника      «сам  перед»  буде  здоровий,  то  буде  зорова  сім’я,  А  можливо,  що  і  сусіди,  чи  навіть  вулиця…    
                               Та  мабуть  самий  памятний  випадок  з  грою  слів    стався  під  час  навчання  в  Тернопільському  фінансово-економічному  інституті.  В  той  час  в  економічні  вузи  були  майже  повністю  дівчачими,  тобто  в  групі  з  двадцяти  п’яти  студентів  хлопців  було  лише  два  чи  три.    І  лише  в  групах  які  опановували  бухгалтерський  облік  в  сільському  господарстві  хлопців  було  дещо  більше.  Тож  моя  група  в  інституті  була  винятком  де  хлопців  було  аж  п’ятнадцять.  
                                 В  цей  час  в  вузах  було  поширене  так  зване  соціалістичне  змагання  між  групами  та  факультетами.  Була  розроблена  ціла  система  оцінювання  за  якою  досягнення  в  спорті,  культурно-масовій,  науковій  роботі  оцінювалися  в  певній  кількості  балів.  Само  навчання  теж  оцінювалось  в  балах  і  виводилося  як  загальний  бал  здачі  екзаменів  групи  розділений  на  кількість  студентів.  Всі  ці  бали  сумувалися  і  в  результаті  група  отримувала  певну  кількість  балів  та  відповідне  місце  в  рейтингу.  Головним  в  цьому  підсумку  була  все  ж  таки  успішність  і  вона  мала  визначальний  вплив  на  досягнення  високого  результату.
                                 Зрозуміло,  що  наша  «чоловіча  група»  не  могла  похвалитися  високою  успішністю  так  як  хлопці  не  були  такими  старанними,  як  дівчата.  Та  був  ще  один  фактор  який  впливав  на  успішність.  Багато  студентів  які  опановували  економіку  та  бухгалтерський  облік  в  сільському  господарстві  мали  по  направлення  на  навчання  з  колгоспів  і  отримували  виробничу  стипендію,  яка  не  була  пов’язана  з  успішність.  А  в  нашій  групі  серед  хлопців  такі  направлення  були  у  більшості  і  якогось  стимулу  добре  навчатися  в  них  не  було.
                             Тому  високими  результатами  за  підсумками  зимової  сесії  на  другому  курсі,  а  це  була  найважча  сесія  серед  усіх,  наша  група  похвалитися  не  могла  і  в  результаті  за  підсумками  усіх  оцінок  зайняла  останнє  місце  на  курсі.  Тож  на  курсових  зборах  факультету  по  підведенню  підсумків  соціалістичного  змагання  по  результатах  зимової  сесії  виступати  від  групи    бажаючих  не  було.  А  тут  ще  староста  групи,  яка  була  родом  з  Київщини,  по  сімейних  обставинах  терміново  поїхала  додому,  а  може  і  саме  з  цієї  причини.    Другим  по  рангу  в  групі  був  комсорг,  яки  би  мав  кинутись  на  амбразуру.  Та  він  сам  ледве-ледве  здав  сесію  і  то  мабуть  тому,  що  мав  направлення  і  був  років  на  сім  старший  за  віком.    Тож  він  вблагав  на  виступ  профорга  групи,  а  нею  була  Надя  Сало,  пухкенька  і  трішки  флегматична  дівчина,  яка    в  якійсь  мірі  відповідала  своєму  прізвищу.  
                             Збори  по  підведенню  підсумків  соціалістичного  змагання  серед  шести  груп  другого  курсу  планово-економічного  факультету  проводились  в  актовому  залі.  Як  звичайно  за  столом  кафедри  був  присутній  декан  факультету  Сгібнєв    Анатолій  Іванович,  учасник  війни,  вимогливий  але  справедливий.  Він  спілкувався  російською.  Поруч,  як  годиться  в  президії  був  ще  комсорг  факультету  та  ще  хтось,  вже  й  не  пам’ятаю.  Збори  розпочалися  з  виступу  декана  в  якому  він  похвалив  переможців  змагання  і  дав  доброго  прочухана  відстаючим.  За  ним  взяв  слово  комсорг  факультету,  адже  ідеологічна  робота  була  на  висоті,  а  потім  взялися  заслуховувати  представників  груп.  Виступи  були  побудовані  таким  чином,  що  окрім  висвітлення  досягнень,  обов’язково  мала  звучати  критична  оцінка  та  певні  зобов’язання.  Тому  коли  дійшла  черга  до  нашої  групи,  всі  були  уже  втомлені,  як  одноманітністю  виступів  так  і  тим  ,  що  це  вже  йшла  друга  година  зборів.
                                   Тож  коли  Надя  Сало  розпочала  свій  виступ  її  вже  ніхто  не  слухав.  А  вона  почала  з  того  як  і  було  доручено  –  з  оцінки  досягнутого,  тобто  почала  розповідати,  що  наша  група  набрала  таку-то  кількість  балів  та  зайняла  останнє  місце  на  курсі.  Далі  взялася  критично  оцінювати  складові  досягнутого  результату  і  можливість  досягнення  більшого  успіху.  Тож  почала  розповідати,  що  в  нас  є  бали  за  успішність,  стільки-то,  є  бали  за  спортивну  роботу,  стільки-то,  є  бали  за  наукову  роботу  і  т.д.  
                                     Ніхто  на  її  виступ  вже  не  звертав  ніякої  уваги,  в  залі  стояв  легенький  гул,  президія  вже  теж  відверто  очікувала  завершення  виступу  і  оголошення  підготовленої  зарання  резолюції  зібрання.  Та  я  вловивши  у  виступі  Наді  гру  слів,  вже  теж  не  міг  дочекатися  закінчення  її  виступу.  Тому  коли  після  закінчення  її  виступу  декан  запитав,  -  «есть  ли  вопросы  к  докладчику?»  я  підняв  руку…
                                     «Вересюк,  что  у  вас  за  вопрос?»  -  запитав  декан.  Звичайно,  що  після  цього  в  залі  вляглася  тишина,  адже  до  попередніх  виступаючих  ніяких  питань  ніхто  не  ставив.  Та  й  знаючи  мене  всі  зрозуміли,  що  зараз  щось  буде.  Я  ж,  щоб  виразно  підкреслити  гру  слів,  почав  у  своєму  запитанні  з  того,  що  профорг  говорила  про,    те  що  наша  група  могла  піднятися  з  останнього  місця  і  де  вона  бачить  ці  резерви,  виходячи  з  того  за  що  і  скільки  в  нас  є  бали,  а  є  бали    за  успішність,  є  бали  за  спортивну  роботу,  є  бали  за  наукову  роботу…  
Говорив  я  це  об’єднавши  прийменник  «є»  з  іменником  в  одне  слово  голосно  і  виразно,  що  аж  самому  від  того  було  трохи  лячно.  
                                     Та  не  встиг  я  своє  запитання  поставити  повністю,  як  актовий  зал  вибухнув  сміхом,  вірніше  реготом,  а  ще  точніше  –  несамовитим,  нестримним  реготом.  Це  тривало  хвилин  з  десять.  Студенти  корчились  і  плакали  від  сміху.  Коли  здавалось,  що  ця  істерія  вже  ніби  закінчується,  зал  захлинався  в  реготі  знову  і  знову.  На  кафедрі  поклавши  голову  на  стіл  трусилося  і  підскакувало  тіло  декана.  Корчилися  в  несамовитих  позах  члени  президії  і  спостерігаючи  за  ними,  аудиторія  заходилася  в  якомусь  божевільному  сміхові.  Від  цього  сміху  зводило  м’язи  на  вилицях,  болів  живіт,  текли  сльози.  На  цей  нестримний  регіт  прибіг  переляканий  вахтер,  а  потім  ще  кілька  викладачів.  Вони  з  круглими  очима  дивилися  на  це  божевілля,  та  ніхто  їм  нічого  пояснити  просто  не  міг,  бо  всі  заходилися  від  сміху.  Та  дивлячись  на  цю  істерію  вони  теж  заражалися  цим  сміхом  і  дивлячись  на  них  та  їх  поведінку  зал  заходився  ще  більше  і  ніяк  не  міг  заспокоїтися.  Пройшло  ще  мабуть  хвилин  з  десять,  коли  вже  фізично  виснажившись  від  сміху  аудиторія  почала  потроху  втишуватись.  Та  варто  було  комусь  засміятися,  як  все  починалося  знову.  Декан  робив  кілька  спроб  завершити  це  зібрання,  та  раптово  сам  пирскав  сміхом  і  все  починалося  знову.  
                             Нарешті  він  просто  махнув  рукою,  вхопив  під  пахву  папку  і  сміючись  вибіг  з  актового  залу.  Вже  за  ним  потягнулися  до  виходу  члени  президії,  а  за  ними  і  студенти.
                           Та  найбільше  дісталося  в  цій  історії  профоргу  Наді,  адже  їй  потім  ще  два  роки
перед  початком  пари  хлопці  ставили  запитання  про  бали.
                             Щось  подібне  але  значно  меншого  масштабу  сталося,  коли  я  вже  працював  в  об’єднанні  Вінницяплодоовчгосп  заступником  головного  бухгалтера.  Зібравши  документи  на  підпис  генеральному  директору  я  зайшов  в  приймальню,  а  там  вже  чекали  своєї  черги  на  прийом  кілька  начальників  відділів.  Цим  процесом  регулювала  жвава  симпатична  секретар  Валя.  Та  саме  в  цей  час  вона  була  зайнята  тим  ,  що  в  стосі  паперу  біля  електричної  друкарської  машинки  «Ятрань»  шукала  лінійку.  Не  впевнена,  що  вона  саме  десь  на  столі,  бо  перед  тим  її  хтось  попросив,  вона  вголос  сердилася,  -  Ось  так,  комусь  дай,  а  потім  очі  вилазять!
                                 На  це  я  одразу  відгукнувся,  -  То  навіщо  таким  даєш,  що  потім  в  тебе  очі  вилазили!  Від  цих  слів  в  тісній  приймальні  теж  здійнявся  сміх,  що  на  нього  аж  з  кабінету  вибіг  генеральний.  Вияснивши  причину  сміху  він  забрав  в  мене  документи  на  підпис  і  всіх  порозганяв  з  приймальної,  щоб  не  крутилися  ,  як  він  зрозумів,  біля  секретарші.  
                               В  житті,  як  і  в  кожного,  було  ще  чимало  комічних  і  смішних  випадків,  їх  всіх  одразу  і  не  згадаєш.  Тож  вирішив  записати  те,  що  утрималося  в  пам’яті,    а  якщо  ще  щось  згадається,  то  добавлю  пізніше.  Добре  що  цей  формат  дозволяє  редагування…

05.06.2017  р.    

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736593
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 05.06.2017


Я ЗАЛЮБЛЕНИЙ В ТЕБЕ

Я  залюблений  в  тебе,  твій  внутрішній  світ,
Шаленію  від  думки  про  твої  принади
Як  же  личив  тобі  пелюсток  білих  цвіт,
Як  іскрились  в  очах  зорепади!

Нерішучість  моя,  нерозважливий  крок
Утворили  безодню,  що  ширилась    в  часі.
Твої  очі  тепер  в  мерехтінні  зірок
Наді  мною  висять  на  Донбасі.

І  з  окопу  на  небо  дивлюсь  горілиць
Та  по  днях  все  життя  перебрав,  як  патрони.
Пам’ятаю  усе,  до  найменших  дрібниць…  ,
Б’є  по  нас  кулемет  з  терикону.
   
Тут  по  іншому  зовсім  сприймаєш  життя,
День  прожитий  цінуєш,  чи  навіть  хвилину,
І  коли  від  снарядів  двигтить  укриття…,
Все  до  тебе  я  подумки  лину.

Мені  вижити  тут,  на  цій  клятій  війні
Помагає  молитва  та  віра.  Надія,
Що  попереду  в  нас  найщасливіші  дні
І  таїнства  шлюбу  подія...

29.05.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735598
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2017


ЛІКАРНЯНІ ХРОНІКИ

   Я  зовсім  не  задумувався  над  тим,  що  це  була  в  мене  за  дивна  ГРВІ,  через  яку  прийшлося  три  тижні  пролежати  в  інфекційному  відділені.  Це  я  сьогодні  розумію  абсурдність  цього  діагнозу  і  його  тритижневе  лікування  в  умовах  стаціонару  інфекційного  відділення,  вірніше  просто  перебування.  Насправді  тоді  мене  після  повернення  з  зони  ліквідації  наслідків  аварії  на  Чорнобильській  АЕС  просто  помістили  під  нагляд,  так  як  достеменно  ніхто  не  знав,  що  зі  мною  відбувається.    А  тоді  я  просто  радів,  що  це  все  скінчилося  і  що  я  здоровий.  
                   На  жаль  ніхто  з  лікарів  не  сказав  мені,  що  треба  відповідально  ставитись  до  здоров’я  та  стежити  за  самопочуттям  і  звертати  увагу  на  прояви  якихось  відхилень,  що  наслідки  радіації  можуть  проявитися  самим  неочікуваним  чином.  Та  мабуть  і  якби  хтось  про  це  говорив,  то  я  швидше  всього  не  звернув  би  на  ці  слова  уваги.  Молодість  брала  своє.  Я  був  повний  сил  та  енергії,  життя  здавалось  безхмарним  і  в  планах  на  майбутнє  місцю  болячкам  не  було.  
                     Це  сьогодні,  згадуючи  цей  період  свого  життя  розумію,  що  певні  зміни  в  здоров’ї  все  ж  таки  відбувалися,  але  на  них  просто  не  зверталося  уваги.  А  дарма.  Я  став  частіше  і  підхоплювати  простудні  та  вірусні  болячки  та  й  процес  одужання  затягувався.  В  народі  кажуть,  -  Де  тонко,  там  і  рветься.  Ось  мабуть  таке  місце  знайшлося  і  в  мене.  Але  тоді  я  цим    не  переймався  та  й  ніхто  над  цим  не  задумувався,  аж  поки  не  пролунав  наступний  дзвіночок.  
                       А  пролунав  він  в  липні  1989  року,  рівно  через  три  роки  після  того,  як  я  потрапив  на  ліквідацію  наслідків  аварії  на  Чорнобильській  атомній  електростанції.  Був  чудовий  липневий  день  –  неділя.  Тож  я  вирішив  звозити  дітей  на  річку  хоч  і  відчував  легке  недомагання  та  трималася  невеличка  температура.  Швидко  спакувалися  і  поїхали  на  Десьонку,  невелику  притоку    Південного  Бугу.  Ця  річка  неширока  і  неглибока,  але  дуже  чиста  з  піщаним  дном.    Діти  гралися  та  купалися,  а  я  трохи  вище  по  течії  пробував  ловити  плотицю,  яка  зграйками  виблискувала  під  лататтям.  Адже  купатися,  хоч  і  з  мінімальною  температурою  було  недоречно.
                       Десь  через  півтори  години  перебування  на  річці  я  відчув,  що  мені  стало  важко  дихати.  Такого  раніше  зі  мною  ніколи  не  було.  Одна  річ,  коли  заболить  голова,  чи  живіт,  чи  ще  щось.  Біль  є  біль,  але  його  можна  стерпіти.    Та  коли  тобі  не  вдається  вдихнути,  коли  тебе  ніби  хтось  душить,  це  вже  робиться  страшно.  Недарма  один  з  найстрашніших  способів  катувань,  це  коли  жертві  одівають  на  голову  целофановий  пакет  і  таким  чином  перекривають  дихання.  Тут  правда  без  пакету,  але  хтось  ніби  не  дає  змоги  вдихнути  повітря.  Я  насправді  злякався,  але  щоб  не  налякати  дітей,  змушений  був  не  проявляти  свого  страху.  Тож  сказав  дітям,  щоб  збирали  речі.  Діти  побачили  мій  стан,  та  спакувалися  дуже  швидко.  Не  роблячи  різких  рухів,  дихаючи  зі  свистом,  сів  за  кермо  і  вже  десь  через  пів  години  ми  були  дома.  З  автомобіля  до  хати,  зважаючи  на  невеличкий  підйом,  мене  вже  вели  попід  руки.  
                         Лікарі  швидкої  діагностували  астматичний  приступ,  ввели  в  вену  якісь  препарати  щоб  його  зняти,  розпитали,  що  і  до  чого,  та  сказали,  що  без  лікарні  не  обійдеться,  бо  це  само  не  минеться.
                           На  наступний  день  дільничий  лікар,  отримавши  інформацію  зі  швидкої  про  мою  пригоду  прийшла  мене  провідати  і  дуже  вчасно.  В  мене  знову  зявилося  затруднене  дихання  на  фоні  невеличкої  температури.  Вердикт  –  тільки  лікарня.  Тож  діватися  дійсно  не  було  куди,  ймовірність  наступного  приступу  мене  дійсно  лякала.
                           Поклали  мене  на  лікування  в  терапевтичне  відділення  бувшої  міської  лікарні  №1  по  вулиці  Першотравневій.  Тепер  цієї  лікарні  вже  немає,  як  і  вулиці.  Лікарню  реорганізували  і  тепер  тут  залишилась  тільки  поліклініка,  а  вулицю  перейменували  на  Магістратську.
                           Терапевтичне  відділення    розташовувалось  на  другому  поверсі.  Палати  були  невеличкі  і  були  заставлені  ліжками  так,  що  залишались  тільки  вузькі  проходи  між  ними.
Лікарем  виявилась  молода  гарненька  особа  років  двадцяти  семи.  Чорнява,  з  короткою  стрижкою  та  пишними  грудьми  не  менш  як  третього  розміру.  Вона  вже  десь  встигла  засмагнути  і  її  бронзове  тіло  аж  світилося  молодістю,  здоров’ям  та  жагою  до  життя.  Вона  чудово  знала  про  свої  принади  та  не  намагалася  їх  приховувати.  Та  й  що  міг  приховати  коротенький,  білосніжний  халатик  під  яким  була  лише  білизна,  а  білизну  на  бронзовому  тілі  халат  на  приховував,  а  ніби  проявляв  її.  Лише  від  одної  присутності  такої  лікарки  хворі  чоловічої  статі  намагалися  харахоритися  і  забували  про  свої  болячки.
                           Та  справжнім  святом  і  подією  був  обхід.  Вузенькі  проходи  між  ліжками  робили  його  особливим.  Лікар  пробиралася  по  цих  проходах,  зупинялася  біля  хворого  і  слухала    його  в  сидячому  положенні,  а  потім  переводила  в  лежаче  положенні  та  пальпувала  живіт.  Для  цього  вона  нагиналася  до  хворого  і  відповідно  перед  моїм  обличчям  халатик  не  міг  заховати  стрункі  загорілі  ноги  та  пружні  сідниці  в  звабливих  трусиках.  Далі  погляду  відкривається  плаский  загорілий,  темний  живіт,  великі  груди,  охоплені  чашами  бюстгальтера  і  вже  потім  погляд  впирався  в  сусіда  по  палаті.  Від  побаченого  пересихало  в  роті  і  серце  починало  пришвидшено  колотитися.
                             З  їх  спілкування  я  зрозумів,  що  мій  сусід  був  майже  постійним  пацієнтом  цього  відділення  з  діагнозом  жовчо-кам’яна  хвороба.  Пізніше  він  розказував,  що  йому  вже  сім  разів  робили  операцію  по  видаленню  камінців  з  жовчного  міхура  і  ось  знову  в  нього  виникли  проблеми.  А  в  цей  час  ще  не  було  малотравматичної  операції  по  видаленню  цих  камінців,  яка  є  сьогодні  –  лапароскопія  і  не  було  апарату  ультразвукової  діагностики.  А  може  в  світі  це  все  вже  було,  але  до  нас  це  ще  не  дійшло.  
                               Якогось  дня  в  палату  завітав  завідуючи  відділенням  –  Іван    Михайлович,  кремезний  чолов’яга  років  далеко  так  за  сорок.  Він  теж  привітався  з  сусідом,  як  із  старим  знайомим.  Той  почав  жалітися  йому  на  свої  хронічні  проблеми,  болі  в  районі  печінки,  на  що  зав.  відділення  якось  буденно,  навіть  байдуже  відповів,  що  щоб  зрозуміти  весь  характер  перебігу  хвороби  то  потрібно  розстібнути  живіт  і  подивитися,  що  там  робиться.  Ця  буденність,  чи  то  байдужість  з  якою  він  це  сказав  мене  просто  шокувала.  Адже  він  достеменно  знав  про  попередні  сім  операцій  і  тепер  говорив,  що  треба  розстібнути  живіт  так,  ніби  це  робиться  так  же  просто  і  легко,  як  розстібається  піджак  на  ґудзиках,  чи  куртка  на  блискавці.  Для  мене,  що  не  стикався  до  того  з  медициною,  не  враховуючи  перебування  з  діагнозом  ГРВІ  в  інфекційному  відділенні,  це  звучало  надто  жорстоко.  Але  як  показали  наступі  події,  мені  потрібно  було  до  всього  цього  звикати.
                           Та  повернемось  до  нашої  лікуючої  докторки.  Завершивши  обстеження  хворого  сусіда,  лікар  поверталася  до  мене.  Я  бачив  все  те  саме  тільки  в  зворотному  порядку.  Але  тепер  на  першому  плані  були  груди.  Від  того,  що  вона  нахилялася,  груди  ніби  наливалися  і  аж  випадали  з  чашок  бюстгальтера.  Далі  погляд  ковзав  по  животу  і  вже  далі  поміж  ногами  та  за  коротеньким  халатиком  я  знову  бачив  сусіда  по  ліжку.  Вона  бачила  куди  спрямований  мій  погляд,  та  здавалося,  що  це  її  аніскільки  не  бентежило,  а  швидше  навпаки  –  їй  це  подобалося.  Збентежений  був  швидше  я.  Але  заставити  себе  відвести  погляд  можна  було  тільки  на  короткий  час.  Далі  очі  знову  поверталися,  щоб  побачити  звабливі  принади.  
                           Сьогодні,  згадуючи  її  візити  кажу,  що  як  добре  ,  що  тоді  ще  не  було  моди  на  цю  сучасну  модель  жіночої  білизни  –  стрінги.  Вона  би  їх  носила,  це  точно,  а  що  було  б  робити  її  пацієнтам,  навіть  не  знаю…
                           В  перший  день  лікар  біля  мене  затрималася  трохи  довше  щоб  зробити  призначення.  Для  цього  вона  дістала  з  кишені  халата  маленький  блокнот  і  довго  переписувала  звідти  в  листок  призначень  назви  ліків  які  я  мав  приймати.  Вже  потім  я  зрозумів,  що  це  в  неї  була  своєрідна  шпаргалка,  бо  втримати  в  пам’яті  назви  лікарських  засобів  їй  було  не  під  силу,  та  й  мабуть  не  це  їй  було  в  голові.  Але  і  з  того,  що  вона  переписала  з  блокноту,  вийшло  досить  багато,  десь  таблеток  п’ять  чи  шість  і  це  окрім  уколів,  які  я  добросовісно  приймав.  
                             Дивлячись  як  я  тричі  на  день  ковтаю  по  жмені  таблеток,  інший  сусід  по  палаті,  що  був  на  років  з  двадцять  старший  за  мене,  але  з  подібними  симптомами  хвороби,  тільки  хитав  головою  та  говорив  мені,  -  Сину!  Навіщо  ти  це  все  ковтаєш?  Це  тобі  не  треба!  Ти  себе  слухай,  що  тобі  треба.  
                               Що  він  мав  на  увазі  я  тоді  ще  не  міг  збагнути.  Не  пити  таблетки?  Як  це?  Адже  їх  мені  призначив  лікар!  Що  виходить,  не  слухати  лікаря?  Але  ж  лікар  хоче  мене  вилікувати!
Значення  його  слів  я  збагнув  вже  значно  пізніше,  коли  справді  з  того  переліку,  що  призначався  лікарями  сам  навчився  відбирати  тільки  те,  що  мені  дійсно  було  потрібно  і  підходило  для  лікування.  А  тоді  я  добросовісно  жменями  ковтав  ці  таблетки  і  не  розумів,  чому  мені  стає  не  краще,  а  гірше.  А  невдовзі  в  мене  виникла  така  тахікардія,  що  серце  тріпалося  в  грудях  як  пташка  в  клітці.  Я  не  міг  навіть  ходити,  не  те  що  підніматися  сходами.  
                               Звісно,  що  таке  лікування  не  змогло  мене  поставити  на  ноги,  тож  після  завершення  повного  курсу  мене  перевели  для  продовження  лікування  в  пульмонологічне  відділення  міської  лікарні  №2,  що  тоді  було  по  вул.  Київська.  Відділення  було  розташоване  на  другому  поверсі  лікарні,  так  мені  здається.  Приміщення  було  збудоване  по  типовому  проекту  і  являло  собою  з’єднані  між  собою  корпуси  з  довгими  коридорами  та  палатами  по  обидва  боки.  В  палаті  було  велике  вікно,  шість  ліжок  по  боках  і  широкий  прохід  посередині.  Тобто  умови  були  значно  кращі  а  методи  лікування  майже  ті  ж,  що  і  в  попередній  лікарні.  Знову  таблетки  та  уколи,  але  перевагу  тут  надавали  крапельницям.  
Для  цієї  процедури  почали  використовувати  одноразові  крапельниці,  які  не  були  вже  й  такими  дешевими.  Але  повної  гарантії,  що  придбану  тобою  систему  тобі  і  поставлять,  не  було.  Одноразові  системи  використовувалися  як  багаторазові.  Медицина  працювала  по  старих  правилах  і  робота  по  профілактиці  СНІД  ще  не  велася  зовсім.  
                                 Вливали  щоденно  в  вену  десь  з  літру  чи  навіть  більше  різних  препаратів,  тож  лежати  піл  крапельницею  приходилося  по  кілька  годин.  Молодший  медичний  персонал  поставивши  крапельницю  вже  не  дуже  опікувався  хворими.  Тож  ми  швидко  навчилися  регулювати  цей  процес  по  швидкості  введення  препарату  та  переключати  крапельницю,  тобто  переставляти  інший  флакон  та  і  знімати  її.  Адже  дочекатися  сестричку,  щоб  зняла  чи  переключила  крапельницю  треба  було  по  хвилин  двадцять.  
                                     Потрібно  розуміти,  що  при  введені  такої  кількості  препаратів  впродовж  години  чи  двох,  дуже  швидко  наповнявся  сечовий  міхур.  Приходилося  терпіти  доки  очі  не  вилазили,  а  потім  перекривши  затискач  крапельниці  і  взявши  штатив  з  флаконом  в  іншу  руку,  йшов  в  туалет,  який  був  в  кінці  коридору.  Медперсонал  при  зустрічі  для  годиться  сварився  і  говорили  що  треба  було  покликати  санітарочку  і  та  би  поставила  судно,  так  звану  «гуску»,  та  цього  ніхто  не  робив.  Та  цю  санітарочку  теж  не  можна  було  докликатися,  тож  щоб  уникнути  «аварії»  простіше  було  збігати  таким  чином  до  туалету.
                               Однакова  біда  об’єднує  людей  незалежно  від  віку.  Тож  спілкуючись  з  хворими,  які  вже  роками  вживалися  з  своїми  хворобами,  починало  приходити  розуміння  серйозності    перебігу  того,  що  відбувалося  зі  мною.  Розуміння  приходило,  але  з  миритися  з  цим  було  важко.  Адже  їх  досвід  виживання    повністю  відображався  в  народній  мудрості,  що  тоді  я  почув  від  них.  Це,  що  надбитий  жбан  довго  воду  носить  і  що  старе  дерево  довго  скрипить.  Ця  народна  мудрість  народження  прикладом  життя  багатьох  поколінь.  
                                 Одного  дня  в  нашу  палату  поклали  новенького.  Чоловік  в  віці  десь  так  років  сорок  п’ять.  Про  себе  він  розповів,  що  весною  йому  зробили  операцію  і  видалили  ліву  легеню.  Причину  цієї  операції  я  вже  не  пригадаю,  але  ,  що  цікаво,  лікарі  йому  порадили  не  говорити  дружині,  що  видалили  цілу  легеню,  а  лише  долю.  Цю  пораду  мотивували  йому  тим,  що  дружина  взнавши  про  видалену  цілу  легеню  може  його  залишити.  Якби  там  не  було,  але  дружині  він  правду  так  і  не  сказав.  
                                     Буквально  через  кілька  місяців  після  операції  в  нього  знову  виникли  проблеми  легенями.  Що  це  за  проблеми  ми  відчули  буквально  за  пів  дня.  При  бронхо-легеневих  захворюваннях  практично  у  всіх  хворих  збільшується  виділення  харкотиння.  Тож  майже  в  кожного  біля  ліжка  стояла  якась  скляна  баночка,  куди  спльовували  ці  виділення.  Принесли  якусь  баночку  і  новенькому.  Та  невдовзі  її  змушені  були  поміняти  йому  на  нічний  горщик.  Тоді  вони    були  тільки  металеві,  покриті  емаллю.    Він  за  день  наповняв  його  майже  до  половини.  Але  проблема  була  ще  в  тому,  що  цей  горщик  був  без  покришки,  а  на  вулиці  стояла  тридцятиградусна  спека  чи  навіть  трішки  більше.  Виділення  в  цього  чоловіка  були  з  кров’ю,  вірніше  він  кров’ю  харкав  і  мали  такий  нестерпний  запах,  що  в  палаті  було  годі  втриматися  навіть  при  відкритих  вікнах.
                             Так  як  санітарки    не  слідкували  зовсім  за  тим,  щоб  вчасно  вилити  вміст  цього  горщика,  це  приходилося  робити  нам.  Було  шкода  цього  чоловіка,  який  ледве  пересувався,  та  і  нюхати  цей  сморід  ,  який  на  цій  жарі  стояв  нестерпний,  теж  не  було  сили.
                           Одного  разу  я  став  мимоволі  свідком  спілкування  на  коридорі  між  собою  двох  лікарів.  Вони  обговорювали  стан  здоров’я  цього  хворого.  З  розмови  я  почув,  що  вони  вважають  його  безнадійним  і  він  протягне  максимум  до  двох  місяців.  Але  реального  стану  справ  ні  пацієнту,  ані  його  дружині  лікарі  не  повідомляли.  Навпаки,  під  час  обходу  говорили  про  нібито  покращення  і  давали  доручення  дружині  купляти  якісь  трави  та  готовити  з  них  чаї.  
Та  невдовзі  в  нього  почався  такий  процес  гниття  в  грудях,  що  сморід  в  палаті  стояв  нестерпний  –  трупний.
                             Не  витримавши  цього  я  пішов  в  ординаторську  і  підняв  невеличкий    скандал.  Ви  чудово  розумієте,  що  він  приречений,-  говорив  я  лікарям.  То  якщо  вам  його  не  шкода,  то  пожалійте  хоч  нас,  бо  знаходитись  в  одній  палаті  просто  неможливо.        
                         -  А  що  ми  можемо  зробити?
                         -    Та  переведіть  його  в  двомісну  палату  ,  що  для  інвалідів  війни.  Так  хоч  один  чоловік  буде  терпіти  незручності,  а  не  одразу  п’ять.  
                       Не  знаю,  яка  там  подальше  відбулася  розмова  між  лікарями,  та  буквально  через  пару  годин  цього  бідолаху  таки  перевели  в  двохмістну  палату,  а  ще  через  пару  днів  його  виписали  до  дому.  Помирати…
                           Через  якийсь  тиждень  без  видимого  покращення  виписали  і  мене.  Постійна  задишка,  тахікардія,  астматичні  приступи…  Я  ніяк  не  міг  повірити  і  змиритися  з  тим,  що  це  відбувається  зі  мною.    Так  як  проведене  лікування  не  дало  бажаного  результату,  тож  мені  дали  направлення  на  лікування  в  обласну  лікарню  ім.  Миколи    Пирогова.  Статус  обласної  лікарні  вселяв  певну  надію,  тож  я  щиро  вірив,  що  вже  тут  мене  обов’язково  поставлять  на  ноги.  
                             Обласна  лікарня  на  ділі  виявилася  звичайною  лікарнею  з  тим  самим  набором  медичних  препаратів  та  процедур  де  основним  засобом  для  зняття  приступів    теж  був  еуфілін.  А  так  як  в  попередніх  лікарнях  мені  його    в  вени    влили  вже  більше  відра,  то  подальше  таке  лікування  не  могло  дати  позитивного  результату,  а  лише  призводило  до  проблем  з  серцем.  Та  що  викликало  подив,  то  це  крапельниці.  Їх  тут  використовували  ще  якогось  післявоєнного  періоду.  Вони  були  конструкцією  з  скляних  трубок  і  червоних  гумових  шлангів,  таких  давніх,  що  вони  були  помережені  тріщинами.  Зрозуміло,  що  вони  не  могли  бути  одноразовими  і  на  моє  питання,  -  а  як  же  профілактика  СНІДу,  мені  дали  зрозуміти,  що  розумних  тут  не  люблять.
                   Відбувши  нормативний  курс  лікування  і  в  цій  установі,  мене  виписали  без  видимих  покращень.  Правда  у  виписці  з  історії  лікування  було  написано  навпаки.  Тут  мені  як  і  в  попередніх  лікарнях  поставили  діагноз  –  бронхіт  з  астматичним  компонентом.  І  хоч  колеги  по  лікуванню,  майже  вдвічі  старшого  віку  з  подібними  симптомами,  але  діагнозом  астма  говорили,  що  і  в  мене  астма  теж,  та  лікарі  твердили  зовсім  інше.  І  я  їм  вірив.  Адже  самі  слова  -  лікарня  і  лікар  говорили  про  те,  що  тут  лікують.      Та  мені  було  лише  тридцять  чотири  роки  і  ніяк  не  міг  змиритися  з  думкою,  що  цієї  хвороби  я  не  позбудуся.  Але  вона  нагадувала  мені  про  себе  щодня,  щогодини.  Постійні  астматичні  приступи,  тахікардія,  задишка  при  найменшій  фізичній  загрузці  і  що  це  відбувається  зі  мною,  це  було  за  межею  мого  розуміння.  Але  страшна  дійсність  постійно  нагадувала  про  себе  і  я  розумів,  що  треба  шукати  якийсь  інший  вихід  з  цієї  ситуації,  або  змиритися.  Пройшло  ще  чимало  часу  поки  я  призвичаївся  жити  з  таким  набором  проблем  і  переосмислювати  та  шукати  вихід  з  цієї  ситуації.  І  таки  навчився  і  таки  знайшов.  Правда  дуже  вже  пізно  і  я  лише  мінімізував  свої  проблеми.  Але  пізно,  це  краще  чим  ніколи.
                           

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735461
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 28.05.2017


ДИВЛЮСЬ ЯК Б’ЮТЬ АТОШНИКІВ В ДНІПРІ

Дивлюсь  як  б’ють  атошників  в  Дніпрі
І  серце  люттю,  кров’ю  закипає!
Господь  зберіг  життя  їм  на  війні,  
А  в  ріднім  місті  «вата»  добиває!

Менти,  тітушки  –    знову  заодно,
Чи  вибачаюсь,  тобто  поліцаї.
Немов  з  Майдану  дивлюся  кіно
І  відчуття  реальності  втрачаю.

Себе  питаю  і  питаю  вас,  –  
Кого  ж  вони  на  фронті  захищали?
Менти  ті  ж  самі  –  в  профіль  чи  в  анфас
Від  зміни  назви  іншими  не  стали.

Болить  душа  від  завданих  їм  ран
Колона  п’ята  знов  шикує  лави.
Хто  воював  і  справжній  ветеран
Надіявся  на  захист  від  держави.

Тож  не  здивуюсь  як  бійці  уже,
Самі  візьмуться  погань  цю  судити.
І  хай  вам  Бог  поможе  й  вбереже,
Якщо  не  здатна  влада  це  робити.

12.  05.  2017  р.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733076
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 12.05.2017


Я НЕ ПОЕТ, ТИМ ПАЧЕ, НЕ ПІСНЯР

Я  не  поет,  тим  паче,  не  пісняр,
Та  все  ж  і  в  мене  так  буває,  
В  душі  повстане  каменяр  –
Скалу  байдужості  лупає.

Йому  кричать  покинь,  спинись,  
Тобі  скалу  цю  не  розбити,
З  цією  думкою  змирись
І  будь  як  всі,  так  легше  жити.

А  він  затято  б’є  скалу,
Солоний  піт  встилає  очі.
Та  важче  зносити  хулу
Чим  мозолів  кривавих  ночі.

Вже  сперло  подих,  мовчки  б’є,
Удар  кайла  лунає  дзвоном.
Та  віра  сили  додає,
Що  стане  ця  скала  амвоном.

Кайла  удари,  іскор  сніп,
Він  хоче  сплячих  розбудити,
Глухих,  німих,  хто  вже  осліп,
Кому  не  сила  в  злиднях  жити.

Скалу  байдужості  йому,
Він  розуміє,  не  розбити.
Що  не  під  силу  одному,
Всім  миром  можна  це  зробити.

Пора  покласти  цьому  край,
Щоб  вже  закінчилось  терпіння,
Бери  кайло  і  розбивай  
Скали  байдужості  каміння.

Тож  він  затявся,  мовчки  б’є,
Лиш  крешуть  іскри  зі  скали
Та  гнів  у  грудях  повстає,  –
Беріться  за  кайло  хохли!

 06.05.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732187
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 06.05.2017


ЧЕРЕЗ ТИСЯЧУ РОКІВ ВІЩУЄ ОЛЕГ

Через  тисячу  років  віщує  Олег
Хазарам  сучасності  знову,
Що  мова,  це  той  же  біблійний  ковчег,
І  злочин  не  вивчити  мову.

Наш  мовний  ковчег  все  пливе  крізь  віки,
Всі  витримав  шторми  і  бурі.
З  карти  світу  не  щезли  ми  завдяки
Традиціям,  мові,  культурі.

Завили  від  люті  на  це  вороги
Про  гетто,  про  те,  що  дебіли.
Їх  досить  багато  ще  є  навкруги,
І  ми  їх  віками  терпіли.

Це  ми  жили  в  гетто  і  тільки  тепер
Почали  кайдани  збивати.
Тож  ті,  хто  нас  тягне  назад  в  СССР,  
Противляться  мову  вивчати.

Смердить  їхнє  хиже  імперське  нутро,
Тож  мабуть,  щоби  не  смерділо,
Відправити  всіх,  до  ноги,  в  ОРДЛО*,
Там  звели  вже  гетто  дебіли.

*  17  березня  2015  року  Верховна  Рада  України  визнала  територію  окремих  районів  Донецької  та  Луганської  областей(ОРДЛО)  окупованою  територією.

24.  04.  2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730258
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 24.04.2017


ГЕТЬ ПРОМОКЛО ВЗУТТЯ І РОЗКИСЛА ЗЕМЛЯ

Геть  промокло  взуття  і  розкисла  земля
Щосили  хапає  і  тримає  за  ноги,
Безпілотник  у  небі  над  нами  кружля
І  душа  холодок  відчуває  тривоги.

Ми  зарилися  в  землю,  тримаємо  фронт,
Смерть  кістлява  щодня  заглядає  нам  в  очі,
А  в  країні  в  цей  час  розкошує  бомонд,
В  нічних  клубах  тусується  молодь  щоночі.

Там  гарують  всю  ніч  розпашілі  тіла
Та  тече  алкоголь  не  струмком,  а    рікою!  
В  нас  також  цілу  ніч  «дискотека»  була,
Кулемет  не  змовкав,  аж  розпікся  від  бою.

Ми  також  цілу  ніч  не  зімкнули  очей
Та  у  зранену  землю  втискались  тілами.
На  війні  пізнаєш  справжню  цінність  речей  
І  як  рано  сивіють  дружини  та  мами.

Стугоніла  земля  від  снарядів  та  мін
І  слова  якось  самі  складались  в  молитву,
Хто  молився  за  нас,  усім  низький  уклін,
Памятайте  про  тих,  хто  пішов  на  цю  битву.  

Ну  а  ті,  хто  гадає,  що  втік  від  війни,
Чи  забути  старався  і  біситься  з  жиру,
У  смертях  та  крові  частка  їх  є  вини,
Не  сприяє  байдужість  в  досягненні  миру.

Байдужість,  це  завжди  приховане  зло,
Бо  з  мовчазної  згоди  вчиняється  злочин.
Якби  менше  байдужих  в  країні  було,
То  би  менше  полеглих  стрічали  з  обочин.

17.04.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729392
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 18.04.2017


В НКРЕКП* ВСЕЛИЛИСЬ ДІТИ**

В  НКРЕКП*  вселились  діти**
Збиткуються  щосили  з  нас.
Несила  пустощі  терпіти,
В  ціні  підняли  вкотре  газ.

Навмисне  це,  чи  помилково,
Дітей  в  контору  завели,
Та  швидше,  що  не  випадково,  
Батьки  впливові  в  них  були.

За  пустощі  дають  зарплату,  
І  діток  пре  від  куражу  –  
То  запровадять  абонплату,
То  ціни  лізуть  за  межу.

Вкуривши  травки  з  Амстердаму
Вже  диво  формулу  ввели!  
По  ній  вугілля  з  Ротердаму
Нам  віртуально  привезли…  

Ціну,  яку  зі  стелі  взяли
Платити  ж  треба  наяву.
А  ми  дивились  і  мовчали,  –    
Як  з  нас  викачують  грошву.

З  дітей  питати  та  сварити,
Ну  що  питати  з  цих  дітей?
Дозволив  батько  так  робити
І  збиткуватися  з  людей.

Тому  з  батьків  питати  треба,  
За  те,  що  дітки  натворили.
Питання  треба  ставить  руба,
Що  за  тарифи  встановили???

08.04.2017  р.


*  НКРЕКП  –  Національна  комісія,  що  здійснює  державне  регулювання  у  сферах  енергетики  та  комунальних  послуг»  НКРЕКП  встановлює  тарифи  на  послуги  суб’єктів  природних  монополій,  що  здійснюють  транспортування  та  розподіл  природного  газу.
**  НКРЕКП  очолює  24  –  річний  екс-  мененджео  Rochen.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727913
рубрика: Вірші, Іронічні вірші
дата поступления 08.04.2017


АБОНПЛАТА ЗА ГАЗ …

Абонплата  за  газ,  за  електрику,  воду,
А  ще  за  тепло,  за  дороги,  метро…
Все  для  блага  людей  зроблять  слуги  народу,
Бо  в  їхніх  руках  все  народне  добро.

Каналізація  теж  абонплату  чекає
І  кому  ти  докажеш,  що  навіть  не  їв…
Лиш  підстав  абонплати  на  повітря  немає,
Бо  воно  нам  надходить  без  труб  і  дротів.

06.04.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727565
рубрика: Вірші, Іронічні вірші
дата поступления 06.04.2017


ТВОЇ ВУСТА, ПРИПУХЛІ, ЛЕДЬ ВІДКРИТІ

Твої  вуста,  припухлі,  ледь  відкриті,
До  себе  манять  так,  що  аж  боюсь,
Забудусь  раптом  і  якоїсь  миті
Неждано  поцілунком  в  них  віп’юсь.

До  них  тягнуся.  Спраглий  подорожній
Мабуть  бажає  так  ковтка  води.
Та  вгамувати  спрагу  може  кожний,
Вкусити  можна  і  гріху  плоди.

Але  щоб  так,  впиватися  коханням,
Припавши  вдвох  до  цього  джерела,
Щоб  дійсність    перевершила  бажання,
Мені  ти  цього  щастя  не  дала…

30.032017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726642
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2017


РОЗПУКУЮТЬСЯ ГОЛОСНО БРУНЬКИ

Розпукуються  голосно  бруньки,
Що  аж  здається  закладає  вуха.
Клейкі  на  світ  з’являються  листки,
Цю  канонаду  я  б  одвічно  слухав…

Смарагду  колір  виповняє  тло,
Листочки  скоро  вітер  залоскоче,
Куточком  раю  зробиться  село,
Казково-таємничі  стануть  ночі.

А  їх  володар,  дрібка-соловей,
В  шаленстві  співу  знову  захлинеться.
Мабуть  в  житті  єдиний  привілей,  
Що  ця  краса  щоденно  в  серце  ллється…

31.03.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726640
рубрика: Вірші, Пейзажна лірика
дата поступления 31.03.2017


ВЖЕ ВКОТРЕ ХОРОНИМО ВСІ СВОЇ МРІЇ

Вже  вкотре  хоронимо  всі  свої  мрії,  
На  вибори  йдемо,  як  ніби  на  бій.
Чекаємо  досі  пришестя  месії,
Ті  вибори  наші,  це  цвинтар  надій.

Суцільні  могили  на  цвинтарі  тому,
Та  шкода,  що  всі  без  надгробків  стоять,
Тож  депутату,  персонально  якому
Поховані  мрії  –    на  них  наплювать.  

До  того  вже  йде,  що  в  забуті  могили
Нові  мрії  пове́рх  старих  покладуть.
Та  тільки  не  знаю  чи  вистарчить  сили
Без  мрій  і  надії  продовжити  путь.

А  може  в  могилу  –  загублену  мрію,  
Покласти  того,  хто  її  погубив?
Не  треба  для  цього  чекати  месію,
Щоб  він  ради  нас  і  за  нас  це  зробив.

27.03.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726117
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 28.03.2017


Я ГРІШУ, БО ТЕБЕ РОЗДЯГАЮ

Я  грішу,  бо  тебе  роздягаю.
Це  щоденно  роблю,  привселюдно.
Всю  одежу  із  тебе  знімаю,  
Навіть,  …  коли  велелюдно.  
Я  грішу,  не  грішити  не  можу,
Зупинитися  сили  не  маю.
Не  карай  мене,  праведний  Боже,
Бо  грішу  через  те,  що  кохаю.
Я  грішу  і  від  відчаю  плачу,
Ти  про  це  божевілля  не  знаєш,
Що  тебе  лише  голою  бачу,  
Все,  що  ти  під  одежу  ховаєш.
Кожен  вигин  і  випуклість  тіла,  
Мов  чарівну,  античну  скульптуру,
Що  у  шатах  сховати  хотіла,
Подаровану  Богом    фігуру.
Я  в  уяві  тебе  роздягаю,
Та  одежі  на  тобі  не  бачу!
Як  признатись  тобі,  що  кохаю,
Чи  мені  ці  гріхи  ти  пробачиш?

25.03.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725513
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2017


ОЙ, ПЕТРЕ, ПЕТРЕ! Я ТОБІ СКАЖУ

Ой,  Петре,  Петре!  Я  тобі  кажу,  –  
Побійся  Бога,  правду  не  сховаєш!
Твої  нукери  перейшли  межу,  
Ми  все  забули,  так  собі  гадаєш?

Ми  памятаєм  кожен  крок  і  мить,
Призначення  міністром  Галатея.
І  прокурором  Шокіна  зробить,
Теж  твоя  воля  і  твоя  ідея.

Майдану  жертви,  Іловайська  теж
Чекають  справедливої  відплати.
Як  обіцяєш,  то  за  тим  вже  стеж!
Подумай  спершу  чим  щось  обіцяти!

Хто  твої  друзі?  Я  скажу  хто  ти.
Вони  у  тебе  з  бізнесу  партнери,
Їм  би  бабла  побільше  нагребти,
Та  на  крові  жирують  мародери.

А  в  СБУ,  нацгвардії,  ментів
Вже  більше  тих,  хто  з  ворогом  воює,  
Оснащення  і  зброї  й  поготів,
Та  це  від  гніву  все  ж  не  порятує.

Колона  п’ята  наче  та  іржа
Пролазить  всюди,  в’їлася  в  структури.
Потугам  їх  ніхто  не  заважа,
Закон  не  має  сили  диктатури.

Вже  знову  реваншисти  всіх  мастей
Поволі  підбираються  до  влади
Не  видно  щось  потуги  і  страстей
І  щоби  уряд  планам  цим  завадив.

Ось  проти  активістів  сила  є,
Поб’ють,  скалічать,  можуть  навіть  вбити.
І  що  дивує,  розуму  стає
На  другий  день  ментів  нагородити.

Змінили  назву  розчерком  пера,
Регалії  та  форму,  прибамбаси.
Тепер  вже  поліцаї-мусора
«Кришують»  кримінал  весь  на  Донбасі.

А  активістів  обіллють    багном.
Кричати  будуть,  що  хитають  човен,  
Що  ними  керував  кремлівський  гном,
Але  народ  далеко  вам  не  овен.

Народ  все  бачить,  але  ще  терпить!
На  скільки  стане  ще  того    терпіння?
Тож  вже  пора  щось  для  людей  зробить,
Щоб  знову  не  відбулось  потрясіння.

Для  цього  треба  тільки  лиш  одно
Щоб  в  ритмі  України  серце  билось.
Ми  цю  війну  би  виграли  давно
І  сліз  та  крові  стільки  не  пролилось.

Проблема  в  тім,  ніхто  з  вас  не  збагне,
За  Україну  гине  люд,    не  владу!  
І  президентство,  як  і  все,  мине,  
А  може  статись,  не  мине,  а  впаде…

18.03.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724249
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 18.03.2017


Малярійні горобці

 


                                         Пробувши  рівно  три  місяці  на  ліквідації  наслідків  аварії  на  Чорнобильській  атомній  станції,  мене  було  демобілізовано.  П’ятого    жовтня  1986  року  друзі  посадили  мене  в  вагон  поїзду  Москва-Львів  на  станції  Овруч  і  через  якусь  мить  вони  вже  залишились  на  пероні,  як  і  залишилась  в  минулому  сторінка  мого  життя.  
                                       Звичайно,  що  моєму  поверненню  щиро  зраділи  рідні,  а  знайомі  і  друзі  поводили  себе  так,  як  ніби  нікуди  я  не  їздив.  Просто  ніби  довго  не  бачились,  ось  і  все.  Мені  було  дивно  спостерігати,  що  про  якусь  там  аварію  рідко  хто  згадував.  Люди  жили  своїм  життям  і  здавалося,  що  їх  зовсім  не  обходить  ця  аварія.      Це  все  було  для  них  так  далеко,  як  і  ті  події,  що  там  відбуваються.
                                           На  роботі  зустріли  теж  так,  ніби  я  повернувся  з  відпустки.  За  час  моєї  відсутності  завершилась  реорганізація,  і  на  посаду  начальника  відділу,  на  яку  мене  попередньо  погоджували,  призначили  іншого.  Пояснили,  що  я  призивався  на  180  днів  і  стільки  часу  чекати  мого  звільнення  не  було  змоги,  в  мінфіні  цього  б  не  зрозуміли.  Тим  більше,  що  я  не  член  партії  і  т.д.  Та  я  особливо  цим  не  заморочувався.  Радий  був  вже  з  того,  що  я  дома.
                                           Десь  в  середині  листопада  я  захворів,  піднялась  висока  температура.  Було  ще  доволі  тепло,  але  осінь  є  осінь.  Мабуть  десь  протягнуло.  Тоді  я  не  міг  збагнути,  що  це  перший  дзвіночок  моїх  майбутніх  проблем  і  відлуння  Чорнобиля.  
                                             Тож  викликали  дільничого  лікаря.  Помірявши  температуру  і  послухавши  вона  виписала  нехитрий  рецепт  з  якимись  призначеннями  та  лікарняний  з  діагнозом  –  гостра  респіраторно-вірусна  інфекція  (ГРВІ).  З  огляду  на  високу  температуру  лікарняний  вона  одразу  виписала  з  продовженням  і  сказала  підійти  в  п’ятницю  на  прийом.  До  цього  часу  мені  повинно  стати  краще,  тож  на  прийомі  вона  вже  прийме  рішення,  закривати  лікарняний  чи  ще  продовжувати.  Але  висока  температура  трималася  цілий  тиждень,  хоч  інших  якихось  проявів  хвороби  не  було.  
                                               В  п’ятницю,  як  і  було  сказано,  я  прийшов  в  поліклініку.  Погода  стояла  чудова,  було  тепло  і  сонячно.  Тож  я  одітий  був  по  погоді  –  костюм,  сорочка.  Відсидівши  в  черзі  я  нарешті  попав  на  прийом.  
         -  Ну,  як  справи?  -  запитала    дільничий  терапевт.
         -  Та  так  вроді  би  нічого,  тільки  ось  температура  досі  висока  –  відповідаю.
         -  І  яка  це  висока?
         -  Ну  десь  трохи  за  тридцять  дев’ять.
                                             Лікар  підняла  брови,  мабуть,  що  не  повірила,  адже  по  моєму  вигляду  цього  дійсно  не  було  видно.  Підійшла  до  столика  і  взяла  термометр,  ретельно  струсила  і  простягнула  мені.  Поки  я  тримав  під  пахвою  термометр  вона  почала  цікавитися  моїм  перебуванням  на  ліквідації  аварії,  скільки  часу  я  там  перебував,  що  робив,  побутом.  
- Ну  все!  Показуй,  що  там  набігло.
                         Я  глянув  на  градусник  –  Тридцять  дев’ять  і  вісім!
                         Взявши  в  руки    термометр  і  переконавшись,  що  дійсно  тридцять  дев’ять  і  вісім
сказала,  -  Я  тебе  додому  не  відпущу!  Лягаєш  в  лікарню!
                                       Для  мене  такий  поворот  подій  був  цілковитою  несподіванкою.  Але  з  того  шарварку,  що  зчинився  на  поліклініці,  я  зрозумів,  що  лікарні  мені  не  оминути.  Та  і  «досвіду»  хворіти  в  мене  не  було,  тож  слова  лікарів  сприймав  на  віру.  Тут  же  дописувалися  ще  якісь  папери,  хтось  викликав  швидку,  а  я  переживав,  що  дома  ніхто  не  буде  знати  куди  я  знову  подівся.  Лише  після  того  як  мене  запевнили,  що  обов’язково  повідомлять  моїм  домашнім  про  те,  що  мене  госпіталізували  я  погодився  сісти  в  швидку.
                                         Лише  згодом  я  усвідомив  причини  цього  переполоху.  Адже  з  моменту  вибуху  реактора  пройшло  вже  більше  півроку.  За  цей  час  лікарі  вже  отримали  певний  обсяг  інформації  про  наслідки  радіаційного  опромінення.  Тому  поява  пацієнта,  який  повернувся  з  зони  ліквідації  аварії  і  незрозуміла  впродовж  тижня  висока  температура  їх  просто  лякала.  Тож,  від  гріха  подалі,  адже  краще  перестрахуватися,  мене  відправили  в  стаціонар  інфекційного  відділення  міської  лікарні.  Але  я  цього  всього  ще  не  знав,  я  тільки  починав  «пробувати»  хворіти…  Як  і  не  мав  уяви,  куди  мене  везуть.  
                                             І  ось,  в  п’ятницю,  десь  в  обід,  я  опинився  в  інфекційному  відділенні  міської  лікарні.  Відділення  поміщалося  на  першому  поверсі  окремої  будівлі.  Так  як  привезли  мене  без  нічого,  в  одному  костюмі,  то  знайшлася  така-сяка  піжама  і  мене  переоділи.  З  огляду  на  мій  «статус»,  виділили  мені    окрему  палату.  Черговий  лікар  послухав,  поміряв  температуру,  зробив  якісь  призначення  і  все…  кінець  робочого  тижня.  
                                           Виявилося,  що  вийти  з  інфекційного  відділення  нікуди  не  можна,  такий  собі  ізолятор.  Лишалося  одне  –  відсипатися.  А  ще  вечором  передзвонив  з  ординаторської  додому,  розказав  де  я  і  попросив  передати  пару  книжок  та  маленький  переносний  телевізор,  щоб  було  веселіше.  Це  була  здається  якась  Електроніка  з  діагоналлю  десь  з  10  сантиметрів,  та  це  краще  чим  нічого.
                                             Після  вихідних,  десь  ближче  до  обіду  мені  в  палату  підселили  сусіда  –  чорношкірого  юнака.  Вияснилось,  що  це  студент  третьокурсник  з  нашого  медичного  університету,  а  родом  з  Нігерії.  Батьки  його  проживали  в  столиці  Нігерії,  а  на  той  час  столицею  був  Лагос  в  якому  на  сьогодні  проживає  8  млн.  людей.    З  усього  я  зрозумів,  що  його  батько  був  високопосадовцем  в  своїй  країні,  а  рідний  брат,  теж  за  професією  лікар,  проживав  в  Лондоні.  
                                               З  огляду  на  те,  що  між  нами  було  років  7-8  різниці  і  що  він  розмовляв  російською,  правда  з  відчутним  акцентом,  ми  подружилися  досить  швидко.  Звати  хлопця  було  Джонас,  а  прізвище  Іяджи.  Темношкірий,  але  не  такий  чорно-ліловий,  а  з  темно-коричневим  кольором  шкіри  і  короткою  та  дуже  пружною  зачіскою.  На  вилиця  та  щоках      хлопця,  по  обидві  сторони  обличчя,  було  по  три  шрами  довжиною  6-7  сантиметрів.  Вони  були  схожі  на  промені,  що  розходяться.  Як  він  сам  пояснив,  що  це  їхня  племінна  відзнака  і  що  тепер  новонародженим  дітям  таких  знаків  вже  майже  ніхто  не  робить.  Ці  шрами  не  спотворювали  обличчя.
                                                 І  хоч  батьки,  як  я  зрозумів,  жили  досить  пристойно,  він  обрав  для  навчання  Україну,  саме  через  помірну  плату  за  навчання.  Спочатку  рік  він  опановував  мову  на  підготовчому  відділені  в  Азербайджані  і  ось  тепер  навчався  в  Вінниці.  Мимоволі  порівнював  себе  з  цим  хлопчиною  з  Нігерії  і  скажу  що  порівняння  не  завжди  було  на  мою  користь.  Він  окрім  двох  племінних  мов  Нігерії  володів  англійською,  а  під  час  навчання  в  Баку  досить  пристойно  оволодів  російською  та  ще  азербайджанською.
                                                   А  госпіталізували  його  в  інфекційне  відділення  з  діагнозом  малярія.  Йому  теж  видали  піжаму,  яку  він  ніяк  не  хотів  одівати  і  говорив,  що  в  Нігерії  в  тюрмі  і  то  кращу  робу  видають.  
                                                   На  наступний  день    на  двері  нашої  палати  вчепили  марлю.  Мабуть  це  було  передбачено  в  правилах  лікування  хворих  на  малярію,  щоб  комарі  не  переносили  інфекцію.  Марлі  справді  не  пошкодували  і  завішали  дверний  прохід  від  верху  і  до  самого  низу.  Джонас,  як  майбутній  медик,  почав  виясняти  навіщо  це  зробили  і  коли  почув  відповідь,  його  наче  прорвало.  Він  сперечався  з  лікарями,  медперсоналом,  потім  побачивши,  що  його  ніхто  не  слухає,  почав  жалітися  мені.  
                                                       Логіки  в  цих  діях  і  справді  було  мало,  адже  на  вулиці  вже  похолодало,  почалися  заморозки  і  ніякі  комарі  вже  не  літали.  А  Джонас  розказував  що  малярійні  комарі  в  нашій  місцевості  не  водяться,  показував  в  принесених  з  собою  книжках  фотографії  комарів,  малюнки  шляхів  поширення  інфекції,  та  мене  займала  інша  думка.  Якщо  цими  медичними  правилами  передбачалося  ізолювання  приміщення  в  якому  перебувають  хворі  на  малярію,  то  невже  ними  дозволяється  одночасно  в  палаті  утримувати  хворих  та  не  інфікованих  малярією?
                                                         Тож  коли  в  черговий  раз  Джонас  почав  розказувати  про  цей  вид  комарів,  який  він  називав  Овалі  і  температурні  режими  його  проживання  та  розмноження,  я  щоб  він  залишив  мене  в  спокої,  а  більше  нікого  в  палаті  і  не  було,  взяв  та  й  сказав,
- Так  Джонас,  при  такій  температурі  комарі  вже  не  літають,  але  в  нас  водяться  горобці,  які  себе  досить  комфортно  відчувають…
                                                           Джонас  на  деякий  час  замовчав,  а  потім  взявся  розпитувати  про  тих  горобців,  і  це  слово  вдавалося  вимовити  йому  дуже  важко.  В  нього  виходили  якісь  гортанні  звуки,  що  почувши  як  він  вимовляє  слово  горобець  я  мало  не  вмирав  від  сміху  та  всіляко    старався  не  показати  цього.    Розповідаючи  йому  правду  про  горобців,  від  себе  добавив  лише  те,  що  вони  дуже  боляче  кусаються.  
                                                       Не  знаю  яка  в  уяві  Джонаса  склалася  картинка  про  цих  горобців,  розповсюджувачів  малярії,  та  мабуть  це  було  щось  диявольське,  більше  подібне  до  якогось  вампіра.  Я  показував  їх  об’ємно  на  пальцях,  малював  на  листку,  але  найбільше  його  вразило,  що  ця  зараза  не  дуже  боїться  холоду  і  він  після  деяких  роздумів  почав  уточняти,  -  А  якщо  буде  мінус  п’ять,  горобці  зможуть  літати?
- Так,  Джонасе,  можуть!
Хвилин  за  кілька  Джонас  перепитує,  -А  якщо  мінус  10,  вони  виживуть?
- Так  ,  Джонасе,  виживуть!
                                             Джонас    два  роки  прожив  у  Вінниці  і  вже  добре  розумів,  що  таке  зима  і  мороз.  Але  уявити  собі,  що  якісь  горобці  спокійно  переносять  мінус  10,  це  було  вже  за  межею  його  розуміння.  Бажаючи  таки  взнати  межі  виживання  цих  створінь,  він  і  далі  починав  допитуватися,  щоразу  опускаючи  температурний  режим  на  п’ять  градусів.  Почувши  ствердну  відповідь  дещо  задумувався  і  починав  допитуватись  далі.  І  так  ми  дійшли  до  мінус  тридцяти!
                                               Розуміючи,  що  реальність  теж  повинна  мати  певні  межі,  прийшлося  розказати  йому,  що  горобці  при  мінус  тридцяти  змушені  шукати  для  виживання  теплі  місця  на  горищах,  в  коминах.  Тому  при  таких  температурах  значно  знижують  свою  активність  і  тому  безпечні  для  людей.
                                               Ця  історія  невдовзі  отримала  неочікуваний  поворот.  Через  кілька  днів  в  палату  зайшов  професор  і  сміючись  відчитав  мене  за  мій  жарт.  Виявилось,  що  Джонаса  так  зацікавили  ці  живучі  горобці,  що  він  взявся  виясняти  в  професора  та  лікарів  все  про  горобців.  Професор  ніяк  не  міг  зрозуміти  зацікавленість  темношкірого  студента  горобцями,  тож  він  за  його  словами  сам  мало  не  став  орнітологом,збираючи  йому  інформацію  про  цих  птахів.  І  лише  коли  зрозумів,  що  вони  цікавлять  його  як  перенощики  малярії  і  що  цю  інформацію  він  отримав  від  мене,  від  душі  розсміявся.
                                           Одного  дня  провідати  Джонаса  прийшла  дівчина  з  якою  він  подружився.  Молоденька,  симпатична  білявка  років  дев’ятнадцяти.  Зі  слів  Джонаса  працювала  вона  на  взуттєвій  фабриці  ім.  Щорса.  Була  в  Вінниці  така  фабрика.  Судячи  з  віку  працювала  вона  на  цій  фабриці  протою  робітницею.  В  передачі,  що  вона  принесла,  була  літрова  банка  домашнього  компоту,  якісь  солодощі  і  кілька  яєць.  Поспілкувавшись  через  закриті  двері  та  попрощавшись  з  дівчиною,  Джонас  сів  на  ліжку  і  взяв  в  одну  руку  яйце,  а  в  другу  –  ложку.  Зрозумівши,  що  він  збирається  розбити  яйце  я  спитав,  -  чи  він  впевнений,  що  воно  варене.  Джонас  відповів,  що  це  він  зараз  і  перевірить,  на  що  я  сказав  ,  що  перевірити  сире  яйце  чи  варене  можна  не  розбиваючи  його.
                                           Джонас  після  мого  жарту  з  горобцями  був  досить  настороженим.  Розуміючи  це  я  взяв  яйце  поклав  на  тумбочку  і  покрутив.  
- Бачиш  не  крутиться,  значить  це  яйце  сире.  
- Як  не  крутиться,  коли  крутиться,  заперечив  Джонас.
- Почекай,  не  бий,  тобі  зараз  покажу  різницю.
                                     Сходивши  до  сусідньої  палати,  я  швидко  напитав  варене  яйце.  Поклавши  його  на  тумбочку  поряд  з  сирим  яйцем  дав  його  крутнути  Джонасу…  Той  був  вражений.  Він  по  черзі  крутив  і  сире  і  варене  та  щиро  дивувався  з  різниці  в  швидкості  обертання.  А  мене  дивувало  інше  –  які  в  нього  були  комфортні  умови  життя  в  Лагосі,  та  і  поза  ним,  якщо  елементарні  знання  про  визначення  стану  готовності  яйця  йому  були  зовсім  не  потрібні.  Адже  за  нього  це  робив  хтось  інший.
                                       Зрозумівши,  що  яйця  сирі,  Джонас  засмутився,  адже  сирих  яєць  він  пити  не  вмів.  Тож  мені  прийшлося  домовлятися  з  медсестрами,  щоб  зварити  ці  яйця.  І  коли  вони  принесли  вже  варені  яйця,  Джонас  довго  крутив  кожне  на  тумбочці  і  намагався  пригостити  мене.  Прийшлося  знову  наговорити  йому  про  символізм  подарунків,  що  яйця  ,  як  символ  відродження  життя  має  з’їсти  тільки  той  кому  вони  призначені.  Повірив…
                                         Так,  Джонас  не  знав  як  відрізнити  сире  яйце  від  вареного.  Зате  він  дуже  добре  знав,  що  собою  являє  КДБ  і  його  методи  роботи.  З  цього  приводу  він  отримав  ґрунтовні  настанови  від  свого  брата  та  пройшов  відповідний  інструктаж  в  органах  державної  влади  Нігерії.  Але  на  дворі  вже  був  грудень  1986  року,  початок  горбачовської  перебудови  і  розпал  антиалкогольної  компанії.  Ми  в  палаті  перебували  впродовж  майже  трьох  тижнів  лише  удвох,  тож  спілкувалися  і  обговорювали  найрізноманітніші  теми.  Він  був  досить  відвертим,  що  стосувалося  особисто  його  життя,  але  уникав  обговорення  політичних  аспектів.  
                                       Одного  разу  я  помітив,  що  його  дуже  зацікавила  якась  передача,  що  йшла  по  телевізору.  Придивившись  і  вслухавшись  в  її  зміст  я  зрозумів,  що  це  показують  спектакль  на  актуальну  антиалкогольну  тему.  Що  цікаво,  цей  спектакль  був  зроблений  на  матеріалах  першого  Всеросійського  з’їзду  по  боротьбі  з  алкоголізмом,  який  проходив  в  Москві  в  далекому    1913  році.  Режисерський  задум  цього  спектаклю  полягав  в  тому,  що  він  був  зроблений  у  вигляді  з  їзду,    тобто  на  сцені  за  столом  засідала  президія,  а  частина  акторів,  ніби  делегати  з’їзду,  сиділи  в  залі  між  глядачами.  Звичайно,  що  зрозуміти  і  збагнути  це  Джонас  не  міг,  але  суть  самих  виступів  сприймав  буквально.
                                     І  доповідачі  цього  «з’їзду»  і  делегати,  які  сиділи  між  глядачами  на  повну  котушку  критикували  державу  і  уряд  за  алкогольну  політику,  споювання  народу  і  наслідки  алкоголізму.  Джонаса  це  настільки  захопило,  що  він  буквально  прилип  до  цього  маленького  екрану.  Звичайно,  що  упустити  цей  момент,  щоб  не  пожартувати  я  не  міг.  Тож  почав  йому  закидати,  що  і  в  нас  можна  критикувати  уряд  і  державу,  он  як  криють,  та  й  ще  на  всю  країну.  Джонас  по  ходу  заперечував,  що  в  нас  цього  робити  не  можна,  що  щось  тут  не  так,  що  всіх  цих  виступаючих  заарештує  КДБ.    
                                     Десь  через  годину  перегляду  передачі  він  вигукнув,  -  Я  все  зрозумів!  
Це  все  підстава!  Це  спектакль  для  Заходу!  Уважно  дивлячись  він  побачив,  що  виступають  з  критикою  уряду  лише  окремі  глядачі.  Він  не  міг  збагнути,  що  це  п’єса  і  ці  глядачі,  що  виступають  з  місць,  це  артисти.  Але  побачивши,  що  виступають  лише  одні  і  ті  ж  люди,  він  зробив  висновок,  що  це  підставні  особи  і  цю  передачу  зроблено  для  Заходу  щоб  показати  видимість  демократії.  Навіть  після  закінчення  спектаклю,  коли  почали  брати  інтерв’ю  у  глядачів,  які  проводили  аналогію  з  сучасністю  і  я  сміючись  говорив  йому,  що  ось  скільки  людей  критикує  уряд,  він  залишився  при  своїй  думці.
                                     Протримавши  в  інфекційному  відділенні  три  тижні  практично  без  жодних  процедур  і  лише  в  перші  дні  я  отримував  жарознижуючі  таблетки,    мені  було  повідомлено  про  завтрашню    виписку.  На  календарі  була  вже  десь  середина  грудня.  Снігу  ще  не  було,  але  мороз  5-7  градусів  тримався  стабільно.  А  так    як  я  поступив  в  відділення  лише  в  одному  костюмі,  то  уточнивши  час  виписки  і  поговоривши  з  рідними  вирішили,  що  тесть  візьме  мої  права  і  заїде  на  12-30  в  лікарню  на  жигулях.  Передасть  мені  машину  і  я  його  підвезу  до  тролейбусної  зупинки  і  далі  він  тролейбусом  поїде  на  зміну.  Працював  він  на  підшипниковому  заводі,  а  я  машиною  приїду  додому.    
                                     Почувши,  що  мене  виписують  Джонас  почав  цікавитися  де  я  живу  і  як  я  буду  добиратися  додому.  Знаючи  вже  про  те,  що  тесть  прижене  і  залишить  мені  жигуля,  я  візми  та  й  сказав,  -  Завтра  я  викличу  водія  з  автомобілем  і  він  мене  відвезе.  
                                     На  це  Джонас  заперечив,  що  у  мене  не  може  бути  автомобіля  та  ще  й  з  водієм,  що  це  в  Радянському  Союзі  таке  взагалі  неможливо.    Після  довгої  суперечки  погодився,  що  автомобіль  може  бути,  але    без  водія.  Хочеш  вір,  хочеш  ні,  а  завтра  сам  побачиш,  -  сказав  йому  я.  
                                     Наступного  дня,  зібравши  нехитрі  пожитки,  залишивши  Джонасу  домашній  номер  телефону,  ну  дуже  він  хотів  зайти  в  гості,  передягнувшись  в  свою  одежу  та  отримавши  лікарняний  листок  з  діагнозом  ГРВІ  (!!!!),  я  в  12-25  стояв  під  вікном  палати  в  очікуванні  тестя.  На  вулиці  було  сім  градусів  морозу  і  трохи  вітряно  так,  що  в  костюмі  мені  було  не  дуже  комфортно.  Зайти  назад  в  відділення  я  вже  не  міг,  такі  були  порядки  ,  тож  залишалося  чекати.
                                     Дивлячись  на  мене  через  вікно,  Джонас  раптом  запитав,  що  я  робитиму,  якщо  водій  запізниться?  Ще  не  дуже  замерзнувши  я  йому  відповів,  -  Дивлячись  на  скільки  запізниться.  Якщо  хвилин  на  п’ять  –  оштрафую,  а  якщо  на  10  –  звільню.
- Не  маєш  права,  тобі  профспілка  цього  не  дасть  зробити.
- Джонасе!  Яка  профспілка?  Я  роботодавець!  Як  вирішу  так  і  буде!
- Держава  не  дозволить.  У  вас  так  не  можна.
                                 Ось  так  ми  перемовлялись  через  вікно.  Час  спливав,  я  замерзав,  а  тестя  все  не  було.  Мені  вже  було  не  до  сміху,  а  Джонаса  цікавило,  що  я  буду  робити  з  водієм,  бо  той  вже  явно  запізнювався.  Нарешті  появилась  машина  і  я  пішов  назустріч,  бо  він  зупинився  біля  бордюру.  Джонас  з  вікна  не  міг  чути  про  що  ми  говоримо,  але  по  жестикуляції  бачив,  що  розмова  вийшла  бурхлива.  Я  говорив,  що  вже  замерз,  а  тесть  щось  виправдовувався  за  запізнення.  Потім  він  сказав,  що  ще  зайде  в  магазин  за  сигаретами    і  віддав  мені  документи  та  ключі  від  машини  та  пішов  придбати  на  зміну  собі  цигарки.  Я  махнув  йому  вслід  рукою  і  повернувся  до  вікна  під  яким  залишив  свої  речі.  І    тут  мене  Джонас  запитав,  що  я  зробив  з  водієм.
- Що  зробив?  Звільнив,  ось  так!
- І  правильно  зробив!  Він  запізнився  на  цілих  двадцять  сім  хвилин!
                                 Виявляється  він  з  точність  до  хвилини  засік  на  скільки  запізнився  тесть  на  зустріч  і  моє  «рішення  про  його  звільнення»  визнав  правильним  та  справедливим  і  вже  не  згадував  про  профспілки  та  закони,  що  не  дадуть  це  зробити.  Адже  порушення  дисципліни  в  його  очах  було  настільки  значним,  що  звільнення  працівника  не  підлягало  сумніву  і  обговоренню.  
                             Десь  вже  влітку  наступного  року  зателефонував  Джонас  і  спитав  чи  зможе  він  прийти  в  гості  на  що  я  відповів  ствердно.  Тож  ми  домовились  про  день  і  час  зустрічі.  Щоб  він  не  блукав,  адже  проживали  ми  в  привітному  секторі,  я  вийшов  йому  назустріч.  Завітав  в  гості  він  зі  своєю  білявою  подружкою.  Він  з  цікавістю  розглядав  присадибну  ділянку  та  сам  будинок,  грався  з  дітьми.  Дочка  і  син,  шести  і  п’яти    років,  вперше  в  житті  бачили  так  близько  і  спілкувалися  з  чорношкірою  людиною,  або  як  тоді  говорилося  і  було  поширеним  та  звичним  –  негром.  В  цьому  не  було  нічого  образливого.  
                                 Це  був  літній  теплий  день,  неділя.  За  столом  тесть  делікатно  намагався  взнати  чи  впізнав  в  ньому  Джонас    мого  «водія».    Та  впізнати  він  не  міг,  адже  бачив  його  з  відстані  десяти  метрів  в  зимовому  одязі  та  ще  й  пів  року  тому.  За  обідом  Джонас  горілку  не  пив  зовсім,  а    його  дівчина  лише  пригубила.  Говорили  про  все  і  спілкувалися  досить  довго.  Тож  проводжали  їх  як  майже  рідних.  Та  від  цієї  зустрічі  найбільше  вражень    отримали  діти.  А  я  намагався  зрозуміти  причину  та  пояснення  стосункам  і  перспективи  дівчини  робітничої  професії  та  студента-негра  медичного  університету.  
                                     Ось  так  виглядав  інтернаціоналізм  на  побутовому  рівні  в  Радянському  Союзі.

                         17.03.2017  р.
                   
                                                 

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724159
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 18.03.2017


ЗРОБИТИ КРОК УЖЕ НЕМАЄ СИЛИ


Зробити  крок  уже  немає  сили
І  болю  крик  не  рветься  із  грудей.
Твої  слова  не  ранили,  а  вбили,
Слова  калічать,  знищують  людей.

Слова,  як  стріли,  серце  пробивають.
Щита  від  них  немає  і  броні.  
Мені  здається  ті,  що  не  кохають,
Живуть  в  якомусь  летаргічнім  сні.

Ти  теж  заснула  й  годі  розбудити,
Така  холодна,  наче  крижана.
Не  зміг  я  серце  твоє  розтопити,
Це  моя  кара,  але  не  вина.

Ні  подихом,  ні  дотиком  ,  ні  словом
Свою  любов  донести  не  зумів.
Ти  серцем  вже  настільки  охолола,  
Що  врешті-решт  я  просто  онімів.

09.03.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722460
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2017


ЯК ШВИДКО ЖЕ, ЗІСТАРИЛИСЬ БАТЬКИ?

Як  швидко  же,  зістарились  батьки?
Не  зогляділись  й  ми  батьками  стали!
Той  плин  життя,  мов  течію  ріки,
Збагнути  змогу  вже  онуки  дали.

25.02.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720297
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 25.02.2017


ЕПІТАФІЯ

Перехожий!  Спинись  на  хвилину,
Життя  проти  вічності  –  мить.  
Зупинись!  Помолись  за  ЛЮДИНУ,
Що  спочила  в  могилі  лежить.

24.02  2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720001
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.02.2017


ДОЖИЛИСЯ! ЗГОРІТИ ВІД СТИДУ!

Дожилися!  Згоріти  від  стиду!
На  пісню  українську  ввели  квоти!
І  я  від  шоку  все  не  відійду,
Це  ж  нами  справді  правлять  ідіоти.

На  українську  в  Україні  є  ліміт!!!
Я  вірно  зрозумів?  Ніщо  не  сплутав?
Не  на  російську,  english,  чи  іврит?
Мене  по  черзі  жар  і  холод  кутав…

А  на  повітря  квоти  не  ввели?
Проміння  сонця  чи  пориви  вітру…
Ото  ж  ще  поки  дихайте,  хохли,
Чешіть  ту  ріпу,  чи  то  пак  –  макітру.

Мовчіть,  терпіть!  Зневажать  знову  Вас.
Війна  сьогодні,  це  війна  за  душі.
Якби  на  мові  говорив  Донбас,
Ніхто  би  мир  і  спокій  не  порушив.

Всі  проковтнули  мовчки  новину,  
Усім  байдужі  ті  пісенні  квоти.
Та  я  ніяк  одного  не  збагну,
Коли  ж  себе  спитає  кожен,  –  Хто  ти?

Якби  ж  ті  квоти  та  й  зміцнили  нас,
Сьогодні  фронт  проходить  через  мову.
Себе  питаю  і  спитаю  Вас,  –
На  фронті  Ви  з  якого  боку  рову?

17.02.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718842
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 17.02.2017


НЕ ЗРАДЖУЙ МОВИ

Не  опускай  додолу  очі,
Не  втягуй  голову  у  плечі.
Послухай,  навіть  як  не  хочеш,  
Про  дуже  неприємні  речі.

Ти  кажеш,  –  любиш  Україну,
Як  син  великої  сім’ї.
Чому  ж  тоді    ти,  сучий  сину,
Так  легко  зраджуєш  її?  

Ти  українець?!  Та  фактично,
Зробив  до  зради  перший  крок.
Російською  для  тебе  звично
Розповісти  про  хід  думок.

Навіщо  мови  відцурався?
Невже  і  досі  не  збагнеш,
Що  так  програєш!  Ти  вже  здався!
І  зраджуєш!  І  продаєш!

Підстав  для  смороду  б  не  було,
Що  «руССкій  мір»  приніс  у  дім.
Якби  ми  мову  не  забули
І  Бог  нам  розум  дав  усім.

Через  «язик»  на  землю  нашу,  
Несе  той  набрід  смерть  і  кров.
А  ти  ще  досі,  матір  вашу,
В  собі  продажність  не  зборов!

Рускоязичні  українці!  
Та  ваші  пращури  з  небес
Вам  посилають  громовиці
І  моляться,  щоб  рід  воскрес!

Не  зраджуй  мови!  Поверніться
До  своїх  витоків,  сини.
Та  з  українською  зрідніться,
Щоб  не  було  у  нас  війни.

11.02.2012  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717841
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 12.02.2017


В ДОЗОРІ…

Тепло  і  сон  –  завітні  мрії…
Зі  сходу  вітер  дме  і  сніг.
Поземки  степом  в’ються  змії,
Бліндаж  замело,  як  барліг.

Занесло  вирви  і  окопи,
Проймає  вітер  до  кісток.
Чайку  б  гарячого,  окропу,
Від  рідних  радісних  вісток.

Сльозяться  очі  на  морозі
Колючий  сніг  січе  лице.
Вночі  підняли  по  тривозі
Вороже  розімкнуть  кільце.

На  камінь  тіло  задубіло,
Душа  примерзла  до  хребта.
Нам  на  позиції  зраділи,
Хоч  землю  вергала  арта*.

Це  від  безсилля  і  від  люті,
Добряче  дали  по  зубах.
На  плечах  ворога,  по  суті,
На  їхніх  стали  рубежах.  

Гібридну  наволоч  прогнали
Ще  з  клаптя  нашої  землі.
Та  вітер  і  мороз  дістали
Не  менш,  чим  кляті  москалі.

Вже  кров  на  ртуть  перетворилась
Та  серце  стало  крижаним…
Щось  моя  зміна  забарилась,  –  
Усім  здається  вартовим…

*      арта  –  артилерія.  Військовий  жаргон.
08.02.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717308
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 09.02.2017


ЯКБИ БАТЬКО МАХНО ПОВСТАВ…

Якби  Батько  Махно  повстав  раптом  з  праху,
Побачив  ім’я  як  зганьбили  його.
То  Нестора  Шуфрича  звів  би  на  плаху,
Щоби  на  шматки  порубали  того.

За  те,  що  краде  і  за  те,  що  нагрібся,
За  те,  що  паплюжить  державу  свою.
За  те,  що  від  свого  народу  відрікся,
Що  досі,  це  стерво,  в  ворожім  строю.

За  душу  продажну  і  що  хитрозаде.
За  підлість  свою  і  вдачу  брехливу.
Воно  і  без  мила  усюди  попаде,
Пройде  поміж  краплі  навіть  у  зливу.

Його  би  в  окопи,  під  обстріли  арти*,
Щоб  кров’ю  спокутував  свою  вину.
П’ята  колона,  забувати  не  варто,  
Криваву,  страшну  розв’язала  війну.

Як  цю  погань  усю  зібрати  в    штрафбати?
Ніхто  щоб  не  втік  і  щоб  жоден  не  щез!
Але  знову  вони  підуть  в  депутати…
Не  має  спокою  Махно  в  Пер-Лашез**.

Якби  Нестор  Махно  піднявся  з  могили
То  тезку  він  свого  би  сам  пристрелив.
Щоби  славне  ім’я,  яким  охрестили,
Вже  більше  ніколи  ніде  не  ганьбив.

*      арта  –  артилерія,  військовий  жаргон.
**  Пер-Лашез  –  кладовище  в  Парижі  на  якому  поховано  прах
         Нестора  Махна.
04.02.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716259
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 04.02.2017


НЕМА ТАЛАНТУ І ЙОГО НЕ КУПИШ

Нема  таланту  і  його  не  купиш.
Господь  талант  не  кожному  дає.
Як  Бог  не  дав,  тоді  навіщо  цупиш?
І  видаєш,  як  ніби  за  своє…

Або  несеш  всіляку  ахінею
І  всім  доводиш,  що  це  новий  стиль.
А  дурні  є,  захоплюються  нею,
І  вже  тебе  гойдає  слава  хвиль.

Дивлюсь  на  намальовані  картини
І  так  міркую,  цей  авангардизм,
Це  мабуть  витвір  хворої  людини,
Отой  фовізм,  кубізм  чи  футуризм…

Художній  стиль  діагноз  проявляє,
А  може  хворі  не  вони,  а  ми?
Ті,  хто  щосили  хвалить  чи  купляє?
Про  це  думки  різняться  між  людьми.

Мене  квадрат,  що  чорний,  що  червоний
По-правді  не  захоплює  ніяк.
В  мистецтва  є  усталені  канони
І  є  бажання  слави  на  дурняк.

Тому  одні  складають  білі  вірші,  
А  інші  пензлем  створюють  мазню.
Але  дивують  ті,  чи  не  найбільше,
Хто  хвалить  і  звеличує  фігню…

01.02.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715731
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 01.02.2017


А МИ КОХАЛИСЬ, ЗАПАЛИВШИ СВІЧІ

Від  хвилювання,  чи  то  з  переляку,
Тремтіли  зорі,  гасли  блискітки.
Багато  так,  неначе  того  маку,
Насіяв  хтось  їх  з  щедрої  руки.

Манила  вічність,  заглядала  в-вічі,
Лякала  таємничістю  світів.
А  ми  кохались,  запаливши  свічі,
В  очах  їх  відблиск  тепло  мерехтів.

Сплелись  тілами,  душу  розхриставши,
Ховали  в  поцілунках  голизну.
І  мить  блаженства,  вперше  упіймавши,
Ввійшов  у  життєдайну  борозну.

В  хмільних  обіймах  ніч  заколисала,
Туманом  оповила  диво-сну.
Одна  по  одній  зіронька  згасала,
Та  я  в  обіймах  заховав  одну…

Пройшло  піввіку,  та  вона  ще  й  досі
Звабливо  так  і  ніжно  мерехтить.
Ступили  разом  вже  в  глибоку  осінь,
Боюсь  її  з  обіймів  відпустить…


29.01.2017  р.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715234
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2017


СЕЛО ВМИРАЛО БОЛІСНО І ДОВГО

Село  вмирало  болісно  і  довго,
Ховаючись  в  високій  кропиві.
Ще  стежкою  хтось  по-старече  човгав
І  гниллю  пахли  яблука  в  траві.

Бездонне  небо,  заніміла  тиша
І  моторошний  спокій  огорта.
Чим  завинив,  що  світ  ще  не  залишив,
Себе  не  раз  він  з  відчаю  питав.

Примара-тінь  трималася  причілка
Їй  блякнув  світ  у  вицвілих  очах,
Як  ніби  дух  померлого  присілка,
Та  горобці  гойдались  на  кущах.

Якісь  принишклі  і  заціпенілі,
На  душі  схожі  вимерлих  людей
На  поминальнім  всілися  застіллі
І  сум  німий  точився  з  їх  грудей.

Квітують  мальви,  смутку  поволока
В  прадавніх  квітах  розпачем  бринить.
А  в  тіні  вишні  трохи  кособока
Осиротіла  пустка  бовванить.

У  хаті  все  як  залишили  люди,  
На  образах  зчорніли  рушники.
Світлини  в  рамках  напоказ  усюди,
На  них  життя,  і  долі,  і  роки…

Ворота  впали,  приросли  травою.
Паркан  тримає  яблуня  стара.
Вже  спрагу  не  вгамовує  водою
Поросла  мохом  студня,  без  цебра.

Спориш  чіплявся,  мов  хапав  за  ноги
Благав  беззвучно,  -  потопчи,  пройдись,
Ще  поки  слід  сільської  є  дороги,
Та  за  село  вмираюче  молись…

26.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714759
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.01.2017


КОЛИ ВЖЕ ДОКОЛУПУЮТЬ ДУМКИ

Коли  вже  доколупують  думки,  
Рояться  кляті,  крутяться  по  колу,  
А  щось  змінити  нам  вже  не  з  руки
Та  й  руки  опускаються  додолу.

Тоді  у  тебе  вихід  лиш  один,
Зміни  себе  у  цім  мінливім  світі.
Заради  тої  миті,  чи  хвилин,
Щоб  знову  спалахнути  на  орбіті.

24.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714210
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 24.01.2017


ЗАГОВОРИ УКРАЇНСЬКОЮ

Нації  вмирають  не  від  інфаркту.
Спочатку  їм  відбирає  мову.
                                               Ліна  Костенко



Ще  скільки  треба  тої  крові?  
Щоби  до  кожного  дійшло  –  
Все  починається  з  любові,
Так  буде,  є  і  так  було.

Любов  до  краю  і  до  роду,
Не  вибірково,  а  цілком,
З  криниці  мудрості  народу
Вбирай  у  себе  з  молоком.

Любити  треба,  поважати
Народ  і  землю  де  живем,
Святиню-мову  шанувати,
Наш  оберіг  і  наш  тотем!

Будь  носієм  цієї  мови,  
Без  неї  ти  уже  манкурт.
Бо  віра  й  мова  це  основи
Без  них  народ  лиш  натовп,  гурт.

З  глибин  століть  спостерігають,  
За  нами  пращури  згори
Не  зраджуй  просять,  вимагають,  –
Українською  заговори!

21.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713513
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 21.01.2017


ЦЕ ХОБІ, ЧИ ЦЕ СТАН ДУШІ?

Це  хобі,  чи  це  стан  душі?
Не  знати  звідки,  мабуть  з  неба,
На  тебе  сиплються  вірші,
Бо  є  душі  у  них  потреба.

Словами  б’ються,  наче  дощ,
І  пестять  душу,  омивають,
Це  ритуал  небесних  прощ,
Коли  словами  розпинають.

Коли  у  скронях  стукотить
І  біль  чужий,  як  свій  відчуєш,
Як  вічність  видається  мить,
За  гріх  чужий  себе  ґвалтуєш.

Коли  пропалюють  наскрізь,
Лунають  криком  із  грудей…
Мовчи!  Не  пхайся  і  не  лізь,  –
Звучить  натомість  від  людей…

19.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=713115
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2017


Рибалка

Тато,  як  і  обіцяв,  
На  рибалку  мене  взяв!
Це  така  була  пригода!  
Правда,  підвела  погода,  –
Сильний  вітер,  задощило
І  велика  хвиля  била.
Риба  зовсім  не  клювала
І  мабуть  відпочивала…
Тато,  щось  там  чаклував
Їй  приманки  готував,
Глибину  міняв  і  снасті
Та  в  цей  день  не  було  щастя.
Нам  ніщо  не  помогло,  
Зате  в  мене,  як  на  зло,
Апетит  такий  з’явився,  
Що  цій  рибі  і  не  снився.
Що  на  двох  нам  мама  дала,
Я  з’їв  сам,  ще  й  було  мало.
Мама  потім  жартувала,
Апетит  щоб  риба  мала
Їй  приманки  теж,  здається,  
Готувати  доведеться!

18.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712915
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 18.01.2017


АВАКОВ ЗБРОЮ РОЗДАЄ

Аваков  зброю  роздає,
Уже  пів-Києва  озброїв!
Її  до  біса  в  нього  є,
Ще  більше  фейкових  героїв.

За  вклад,  за  мужність,  героїзм,
Що  в  кріслах  своїх  проявили…
Таке  нахабство  і  цинізм,
Терпіти  вже  немає  сили.

Гарант  мовчить,  прислуга  теж,
Бо  всі  отримали  пістолі.
Ця  вседозволеність  без  меж
Злий  жарт  зіграти  може  в  долі.

А  може  це  прехитрий  план,
Який  чинушам  і  не  сниться?
Як  знову  збуриться  Майдан
Щоб  мали  з  чого  застрелиться?

14.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712224
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 14.01.2017


КАЧИНІ ГУБИ, БРОВИ-ТАТУАЖ


Качині  губи,  брови-татуаж,
Наклеєні,  мов  віяла,  повіки.
Змінив  обличчя  зовсім  макіяж
І  нігті-леза,  гострі  наче  піки.

Нарощене  волосся,  силікон,
Закачаний  у  груди  і  сідниці
І  замість  тебе  появився  клон,  
Таке  і  в  сні  страшному  не  присниться….

13.  01  2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711901
рубрика: Вірші, Іронічні вірші
дата поступления 13.01.2017


ТАКЕ МАЛЕ, А СТІЛЬКИ В НІМ ЛАЙНА

Таке  мале,  а  стільки  в  нім  лайна!
Нагріб,  накрався  ще  й  почав  стріляти!
Прийшов  вже  час,  щоби  йому  сповна,
За  всі  свої  гріхи  відповідати.

На  хвилях  революції  завжди  
Непотріб  піднімається  нагору.
Такі  пашинські  завдають  біди
Нам  значно  більше,  чим  заклятий  ворог.

Тож  стежимо,  пройде  ця  влада  тест,  –      
На  рівність  всіх  людей  перед  законом?
Чи  нам  на  ній  поставить  треба  хрест?
Бо  справу  знову  маєм  з  лохотроном!

11.01.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711458
рубрика: Вірші, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 11.01.2017


ВОГОНЬ ТРЕМТИТЬ, ПОТРІСКУЮТЬ ДРОВА


Вогонь  тремтить,  потріскують  дрова́́́
І  в  бліндажі  так  затишно  і  тепло.
Прийшли  на  пам'ять  з  вічності  слова
Та  лине  пісня  над  донецьким  степом.

Чіпляє  душу  струнний  перебір,
Хтось  не  співає,  а  лише  шепоче.
З  нас  кожний  хоче  вижити,  повір,
Щоби  коханій  подивитись  в  очі.  

Ця  пісня  дійсно,  вроді,  як  про  нас,
До  смерті  теж  буквально  кілька  кроків.
Нас  розлучив  і  поєднав  Донбас,
Війна  триває  майже  вже  три  роки.

Не  плач  кохана,  душу  не  тривож,
Твоя  любов  мене  оберігає.
Моя  любов  нехай  тобі  також
З  війни  чекати  сили  посилає.

Нам  ця  любов  потрібна  понад  все,
Любов,  молитва,  віра  –  наші  крила.
Нехай  тобі  ця  пісня  донесе,  
Сказати  в  вічі,  що  було  несила…

09.01.2017  р.

́

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711060
рубрика: Вірші, Авторська пісня
дата поступления 09.01.2017


Верблюд

Попросила  брата  Люда
Розповісти  про  верблюда.
Той  спитав,  –  що  хочеш  знати?  
І  почав  розповідати,  –    
Це  не  кінь  і  не  корова,  
Та  тварина  теж  здорова.
Щоб  верблюда  осідлати
Треба  на  драбину  стати.
А  насправді  він  лягає  
І  як  вершник  осідлає
Піднімається  на  ноги
І  тоді  вже  в  путь,  в  дорогу.
Він  не  дуже  симпатичний,
Але  до  жари  привичний.  
Може  тижнями  не  пити  
І  пустелею  ходити.
Одногорбі  є,  двогорбі,
А  в  горбах,  неначе  в  торбі
Має  жирові  запаси,
Тож  горби,  це  не  прикраси.
Ще  йому  як  заманеться,  
То  буває,  що  плюється.
Верблюд  дуже  витривалий
І  звання  своє  по  праву
Гордо  носить  і  понині,
Справжній  корабель  пустині!

01.  01.2017  р.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709697
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.01.2017


ТРИМАТИ ВЛАДУ ТРЕБА ЗА КАДИК

Тримати  владу  треба  за  кадик,  
Тримати  міцно  і  не  попускати.
Народ  так  жорстко  діяти  не  звик,  
Тож  потім  знову  буде  нарікати.

Наївні  люди    і  гадають  так,
Що  обирають  кращих  із  найкращих.
Чому  ж  тоді  ж  не  зміниться  ніяк,
Життя  на  краще  у  самих  трудящих?

Після  Майдану  третій  рік  минув,
Корупцію  здолати  не  вдалося.
Від  декларацій,  що  народ  почув  
І  в  лисого  піднялося  волосся.

Це  ж  треба  так  накрасти,  нагребти,
Мішками  вдома  долари  тримати.
Наївний  дурень,  як    гадаєш  ти,
Що  здирники  ці  будуть  працювати.

А  скільки  на  дружин,  батьків,  дітей
Записано,  заховано  в  офшорах.
Тавро  хапуг,  злочинців  всіх  мастей,
На  депутатах,  суддях,  прокурорах…

Вони  живуть  у  іншому  житті
І  навіть  в  іншім  вимірі  та  часі.  
Бо  ні  вони,  їх  дітки  золоті    
В  окопах  не  вмирають  на  Донбасі

Держава  дійсно  схожа  на  картель,  
Де  всі  структури  –  мафіозні  клани.
А  Рада  –  так  нагадує  бордель,  
Тусуються  в  якому  клептомани*.

І  все  це  управляється  згори,  
У  цих  віджати,  а  ось  тим  вділити.
Народ  мовчить  та  тільки  до  пори,
Питання,  доки  згодиться  так  жити?

Страшить  не  те,  що  мафія  жива,    
Корупція  росте  і  процвітає,
А  що  ніхто  не  вірить  вже  в  слова,
Про  боротьбу,  що  влада  починає.

І  в  створений  для  цього  новий  клан**,
Який  повинен  зло  це  подолати.
Бо  потім  знову  треба  буде  план,  
Як  в  новім  клані  мафію  здолати…

То  може  годі  городити  тин,
А  смертну  кару  краще  відновити  –  
За  зраду  Батьківщини  і  отим,
Які  корупцією  хочуть  її  вбити.

29.12.  2016  р.
*      клептоман  –  особа  з  хворобливим  потягом  до  крадіжок
**  Національне  антикорупційне  бюро  (НАБУ),  Спеціалізована  антикорупційна  прокуратура  (САП)  та  Національна  агенція  з  питань  запобігання  корупції  (НАЗК).  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709223
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 29.12.2016


ВТИХАЄ ПУЛЬС, ХОЛОНЕ НІБИ КРОВ

Втихає  пульс    холоне  ніби  кров,  
Вже  не  лечу  і  навіть  не  біжу.
Лише  від  мрій  я  ще  не  охолов,
Про  це  нікому  навіть  не  кажу.

Бажань  і  мрій  життів  ще  так  на  п’ять...  
Прожитого  часу  не  повернути.
Минуле  нам  під  силу  споглядать,
А  хочеться  в  майбутнє  зазирнути…

27.12.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708760
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 27.12.2016


ПЛИВЕ КАЧА (переспів)

                                                       На  мотив  пісні,  яка  стала  жалобним
                                                       гімном  за  загиблими  героями.

Пливе  кача  по  Тисині,  
По  Дніпру,  Дністрі  і  Бугу.
Лине  кача  в  Україні
Біль  розносить,  тугу.

Течуть  сльози,  ріки  повні,
Повняться  сльозами.
Усі  діти  –  діти  кровні
В  Батьківщини  мами.

Болю,  туги  стоголосся,
Лине  не  вщухає.
Зерно  сиплеться  з  колосся
І  земля  приймає.

Ці  зернини  –    твої  діти,  
Рідна  земле,  нене,
А  під  ноги  встелять  квіти,
Слава  наздоже́не.

Буде  зе́ло,  зійдуть  сходи,
Кров  їх  посвятила.
Пошануй  синів  народе,
Що  земля  зростила.

Пливе  кача  по  Тисині,  
По  Дніпру,  Дністрі  і  Бугу.
Лине  кача  в  Україні,
Біль  розносить,  тугу.

23.12.2016  р.





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708129
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 23.12.2016


БАНДЕРІВЦІ ХОВАЛИ МОСКАЛЯ*

Бандерівці  ховали  москаля*,  
Перед  труною  вклякли  на  коліна,
Гвоздиками  останню  путь  встеля,
Росії  в  вічність  проводжали  сина.

Червоно-чорний  прапор  на  труні
І  побратими  сльози  не  ховають.
В  розв’язаній  Росією  війні
За  Україну  москалі  вмирають.

Свою  cвободу  й  нашу    боронив,
Рашизм  імперський  ненавидів  люто.
Вкраїнську  землю  кров’ю  окропив,
Гріхи  Росії  смертю  не  спокутав…  

Бо  надто  вже  багато  цих  гріхів,
Росію  сили  пекла  породили.  
Творити  зло,  як  всі,  він  не  хотів,
Що  інший  був  за  це  його  і  вбили.


19.12.2016  р.

   *  В  Дніпрі  провели  в  останню  путь  росіянина  Віталія  Соломкіна,що  боровся  за  Україну  в  лавах  ДУК  "Правий  сектор"

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707453
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 19.12.2016


ЖІНКИ КОЛИШНІ І ЧОЛОВІКИ

Жінки  колишні  і  чоловіки,  
Так  чимось  схожі  на  обридлі  речі.
Одіти  їх,  якось  вже  не  з  руки,
І  шкода  кинуть  у  вогонь,  до  печі.

Позбутись  шкода,  але  водночас
Ніколи  їх  не  будемо  носити.
Це  просто  пам'ять  про  минулий  час
В  якому  нам  ніколи  вже  не  жити.

То,  може  краще  збути  секонд-хенд,
Хтось  теж  нехай  поносить  річ  фірмову.
В  житті  щасливий    буде  хепі-енд,
А  в  шафі,  місце,  вільне  під  обнову…

17.12.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707240
рубрика: Вірші, Іронічні вірші
дата поступления 18.12.2016


СИДІЛИ МОВЧКИ, МОВ ЗАБРАКЛО СЛІВ

Сиділи  мовчки,  мов  забракло  слів,  
Вони  в  душі  блукали  закутками.
До  твоїх  рук  торкнутися  не  смів,
Хоч  їхній  дотик  пам’ятав  роками.

Як    теребила  кучері  мої,
Грайливо  і  вдавала,  що  пустуєш.
Співали  божевільно  солов’ї,
Тепер  такого  навіть  не  почуєш.

Вони  сьогодні  розгубили  хист
З  півночі  шаленіти  так,  співати,
Колінців  ряд  і  трелів  пересвист,
Тепер  такого  справді  не  чувати.

Та  серце  знов  вискакує  з  грудей,
Тріпоче  так,  немов  біжу  по  колу.  
І  від  твоїх  ховаючись  очей  
Взяв  під  язик  таблетку  валідолу…    

16.12.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706966
рубрика: Вірші, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 16.12.2016


Літературне болото - тонемо, чи вибираємося?

               Неочікувано  мені  поступила  пропозиція  зустрітися  та  поспілкуватися  від  відомого  на  Вінниччині  та  заслуженого  журналіста.  Зачепили  струни  його  душі  кілька  моїх  віршів,  надрукованих  на  сторінках  місцевого,  досить  популярного  та  найбільш  тиражного  в  центральній  Україні  тижневика  «33  канал».  Незважаючи  на  досить  значний  поетичний  доробок  я  не  вважаю  і  не  називаю  себе  поетом.  Кажу,  що  я  лише  записую  те,  що  зачепило  серце  і  лягло  на  душу.  Але  не  заперечую,  коли  так  називають  на  зустрічах  з  учнями  та  студентами,  на  які  періодично  запрошують  навіть  з-за  меж  Вінницької  області.  Тож  було  цікаво  почути  його  думку  з  цього  приводу.
                 Його  постать  ще  хвилин  за  десять  до  призначеного  часу  побачив  на  пішохідному  переході.  Незважаючи  на  поважний  вік  та  найрізноманітніші  регалії,  він  прийшов  на  зустріч  завчасно.  Привітались,  потисли  руки  і  вирішили  заховатись  від  пронизливого  грудневого  вітру  в  затишному  кафе,  яке  зважаючи  на  ранішній  час  було  порожнім.  І  він  і  я  прийшли  на  зустріч  не  з  порожніми  руками.  Мої  збірки  громадянської  поезії  та  дитячих  віршів  виглядали  досить  скромними  проти  його  прозового  доробку,  та  це  не  завадило  якось  зав’язатися  простій  щирій  розмові.  Він  сипав  іменами,  датами  подій,  перескакуючи  з  теми  на  тему,  цікавився  деталями  моєї  автобіографії  та  творчості.  Відчувалася  справжня  журналістська  хватка.  Зупиняючись  на  спільних  знайомих,  особливо    дотичних  то  творчої  діяльності  не  тільки  сприймав  мою  думку  про  них  та  характеристику,  а  й  доповняв  її  своїми  влучними  словами.  
                     Випадково  чи  ні,  та  буквально  через  кілька  днів  відбулася  зустріч  ще  з  однієї  цікавою  і  талановитою  людиною,  яка  була  в  нашому  місті  у  справах.    І  знову  відбулася  розмова,  яка  була  ніби  продовженням  попередньої,  тільки  в  більш  гострій  та  відвертій  формі  з    неприємними  та  вбивчими  деталями  діяльності  державних  мужів  і  діячів  культури.  В  розмові  згадали  кілька  прізвищ  загальновідомих  та  відомих  лише  йому  і  в  його  регіоні  літераторів,  пов’язаних  з  певними  резонансними  подіями.  Відчувалося,  що  він  щиро  переймався  не  тільки  питаннями  війни  з  Росією  та  економічними  негараздами,  а  й  станом  речей  в  культурному  середовищі  та  видавничій  сфері,  недолугій    мовній    політиці,  відсутності  патріотичного  виховання,  української  ідеології  та  об’єднавчої  національної  ідеї.  В  державі  працює  цілий  ряд  міністерств  та  відомств,  що  нібито  опікуються  цієї  роботою  та  діє  безліч  громадських  організацій,  але  відсутні  реальні  досягнення.  Він  говорив  наче  читаючи  мої  думки.  
                   Тож  ці  відверті  розмови    стали  тими  останніми  камінчиками  мозаїки,  які  склали  в  моїй  уяві  картину  стану  сучасного  літературного  життя.  Можливо  моє  бачення  є  не  досить  повним,  а  дехто  скаже,  що  не  зовсім  об’єктивним,  але  це  мій  погляд  і  так  я  бачу  це  літературне  життя.  Так,  я  особисто  не  є  членом  спілки  письменників,  то  нехай  це  буде  погляд  збоку,  а  погляд  зі  сторони  інколи  підмічає  такі  деталі,  які  всередині  середовища  давно  не  помічаються,  замилилися.  Просто  стали  звичними  та  інколи  навіть  правилами  і  догмами.
             Моя  пам'ять  зберігає  в  собі  окремі  події,  пов’язані  з  спробами  моєї  літературної  діяльності    і  в  таких  деталях,  що  це  швидше  нагадує  короткометражне  відео.  І  ці  давні  події  дивним  чином  перегукуються  з  сьогоденням.  Перший  епізод  відноситься  ще  до  далеких  шістдесятих,    коли  я  посилав  в  редакцію  районної  газети  Зборівщини  з  промовистою  назвою  «Радянське  село»  свої  перші  віршовані  рядки.  Таких  як  я  мабуть  було  чимало,  бо  в  газеті  навіть  була  рубрика  в  якій  давалася  стисла  критика  цих  творів  і  приводилося  навіть  кілька  стрічок  для  прикладу.  Побачити  своє  прізвище  в  цій  рубриці  вже  було  за  щастя.  Та  одного  разу  газета  навіть  надрукували    вірш  під  яким  стояло  моє  ім’я  та  прізвище.  Але  це  був  не  мій  вірш!  Вірніше  від  нього  там  майже  нічого  не  залишилося!  Натомість  там  були  слова  про  війну,  що  йшла  в  В’єтнамі  та  нашу  дружбу,  яка  міцнішає…  Я  кілька  днів  був  під  впливом  цієї  метаморфози  вірша  і  не  міг  повірити,  що  так  можна…
               Другий  епізод  теж  пов'язаний  з  цією  газетою,  в  редакцію  якої  я  завітав  вже  юнаком  на  початку  сімдесятих  з  грубим  блокнотом  списаним  віршами.  Журналіст,  який  вів  згадану  рубрику,  був  дуже  незадоволений  моєю  появою.  Він  почав  говорити  про  обмаль  часу,  що  він  терміново  має  здати  в  набір  якусь  замітку.  Та  почувши,  що  я  почекаю,  взяв  блокнот,  кілька  хвилин  полистав  його,  а  потім  шариковою  ручкою  пообводив  катрени,  які  йому  сподобались  і  чомусь  цією  ж  ручкою  почав  підправляти  нарисований  мною  на  обкладинці  блокнота  портрет  С.  Єсеніна.  Добряче  покресливши  його,  повернув  мені  його  зі  словами,  -  Не  про  то  пишете  юначе!  Треба  писати  про  партію,  звитяжну  працю…  Ця  розмова  відбила  мені  охоту  на  кілька  років  показувати  комусь  свої  вірші.
                 Наступний  епізод  вже  мав  місце  під  час  навчання  в  інституті.  В  ті  часи  в  анкеті,  яку  заповняли  при  вступі  до  вузу  обов’язковим  було  зазначити  своє  захоплення  –  танці,  спів,  досягнення  в  спорті.  Це  давало  певну  перевагу  під  час  конкурсу.  А  так  як  я  вказав,  що  пишу  вірші,  то  мене  одразу  залучили  до  редколегії  факультетської  стінгазети.  Вже  після  першого  семестру  мені  в  деканаті  дали  запрошення  на  зустріч  творчої  молоді  від  редакції  молодіжної  газети  «Ровесник».  На  самій  зустрічі  запустили  по  кругу  бігунок,  на  аркуші  якого  кожний  записав  своє  прізвище,  ім’я  та  по-батькові,  місце  навчання  чи  роботи  та  ще  інші  анкетні  дані.  Присутні  продекламували  по  одному  віршу  і  на  тому  розійшлися.  Більше  мене  на  зустріч  творчої  молоді  не  запрошували.  Натомість,  тижнів  через  два,  мене  з  пар  знову  визвали  в  деканат.  Там  мені  декан  показав  на  якогось  чоловіка,  який  хоче  зі  мною  поспілкуватися  і  залишив  нас  в  кабінеті.  Невідомий  без  всяких  реверансів  пред’явив  посвідчення  працівника  КДБ,  з  папки  виклав  відомий  мені  «бігунок»  та  почав  розмову  про  те,  що  його  відомство  дуже  зацікавлене  такою  творчою  молоддю.  Цікавлять  думки,  настрої  та  розмови  в  середині  студентського  середовища  і  що  я,  як  патріот  та  свідомий  громадянин,  міг  би    бути  джерелом  такої  інформації.  Ця  пропозиція  настільки  ошелешила,  що  я  тільки  спромігся  витиснути  з  себе,  що  мені  треба  подумати.  Він  ще  щось  говорив,  а  я  картав  себе  за  слабодухість,  за  те,  що  не  відмовився  одразу.  Потім  вручив  мені  записаний  на  акуратному  клаптику  паперу  міський  номер  телефону  і  назвав  день  в  який  я  мав  зателефонувати  та  повідомити  прийняте  рішення.
                   Отриманий  тиждень  передишки  я  провів  в  роздумах  та  тривозі.  Відмовитись  –  невідомо  яким  чином  це  може  вплинути  на  навчання,  погодитись  –  перетворитися  на  донощика.  У  визначений  день,  набрав  з  вуличного  телефону  записаний  номер  і  голос  на  тому  боці  призначив  мені  зустріч.  На  зустрічі  кадебіст  знову  переконував  мене  в  важливості  такої  співпраці,  малював  перспективи  та  можливе  сприяння  в  подальшому.  Я  ж  говорив  про  те,  що  в  армії  сам  влаштовував  «темну»  донощикам,  а  тепер  маю  стати  одним  з  них.  Що  розповівши  анекдот,  спровокую  колегу  на  розповідь  анекдоту  у  відповідь  та  після  цього  повинен  на  нього  донести.  Чи  то  бачачи    мою  нерішучість,  чи  то  справді    було  бажання  завербувати  мене  як  агента,  та  мені  було  призначена  наступна    зустріч.
                 На  третю  зустріч  я  йшов  з  розумінням  того,  що  якщо  я  не  скажу  тверде  ні,  то  подібні  «побачення»    продовжаться.  Тому  після  привітання  одразу  повідомив,  що  в  разі  якщо  я  стану  свідком  якихось  протиправних  чи  підривних,  ворожих  дій  направлених  проти  влади,  то  сам  звернуся  до  відповідних  органів,  а  бути  в  ролі    інформатора  і  доносити  на  колег    за  анекдот,  я  відмовляюся.  Ще  якийсь  час  я  очікував  якихось  наслідків  від  моєї  відмови,  але  все  обійшлося.  
                   Розповідаючи  про  цей  випадок  своєї  вербовки  своїм  співрозмовниками,  почув  у  відповідь,  що  це  звична  практика.  Їм  обом  добре  відомо  про  співробітництво  письменницької  братії  з  органами,  а  декому  про  це  говорилося    навіть  у  вічі.  Це  була  звична  практика  радянських  спецслужб,  адже  не  могли  вони  ніяк  залишити  поза  увагою  цю  надто  важливу  ділянку  ідеологічної  роботи.  Пізніше,  обдумуючи  наше  спілкування  я    зрозумів,  що  на  мене,  як  аматора,  служба  безпеки  просто  махнула  рукою,  дала  спокій.  Але  не  могла  залишити  поза  увагою  людей,  які  починали  займатися  літературною  діяльність  професійно  і  схиляла  їх  до  співпраці.  Та  виникає  інший  аспект.  Який  же  масштаб  цієї  співпраці?  Архіви  КДБ,  а  сьогодні  СБУ,    ховають  цю  таємницю.  Та  біда  навіть  не  в  тому,  що  завербованих  агентів  серед  літераторів  було  багато,  чи  навіть  дуже  багато.  Біда  в  тому,  що  вони  продовжують  працювати  в  різних  сферах  культурно-просвітницького  життя  і  в  тому  числі  навіть  керівниками  письменницьких  спілок  та  фактично  протидіють  розбудові  держави  Україна.  Агентів  бувших  не  буває.  І  якщо  він  все  життя  боровся  з  проявами  українського  буржуазного  націоналізму,  тобто  проти  самої  ідеї  незалежності  України,  то  не  буде  він  тепер  рвати  жили  на  її  розбудові.  Не  буде!  Тому  злочинна  бездіяльність  навіть  страшніша  за  протидію  І  якраз  така  бездіяльністю    характерна  чи  не  для  всіх  спілчанських  організацій.  Хіба  що  час  від  часу  відбуваються  сутички  особистих  інтересів  в  боротьбі  за  владу,  тобто  посісти  місце  очільника  цих  структур,  яке  при  всій  мізерії  бюджетного  фінансування,  все  ж  таки  має  суттєві  вигоди,  хоч  би  у  вигляді  дармового  грошового  утримання.  Не  повертається  язик  назвати  це  зарплатою!
                   Особливо  гучно  проходить  ця  боротьба  на  рівні  Києва.  І  хоч  за  часів  десятиліття  правління  В.  Яворівського,  якому  до  речі  теж  закидали  співпрацю  з  КДБ,    спілка  втратила  майже  всі  свої  активи,  претендентів  на  голову  Національної  спілки  письменників  України    не  бракувало.  Хочеться  вірити,  що  сьогоднішній  очільник  цієї  структури  зуміє  відродити  літературне  життя  та  буде  сприяти  розвитку  саме  української  літератури.  Ну,  принаймні  обновили  сайт  Національної  спілки  і  то  вже  добре…
                 Четвертий  епізод  якраз  і  був  пов'язаний  з  бажанням  долучитися  до  письменницької  спільноти.  Маючи  в  доробку  збірку  лірики  і  дві  збірки  віршів  для  дітей  наважився  якось  постукати  в  двері  кабінету  очільника  обласної  спілки.  Звернувся  навмисне  інкогніто,  щоб  не  тиснути  адмінресурсом  своєї  посади  –  першого  заступника  начальника  управління  Державного  казначейства  України  у  Вінницькій  області.  А  натиснути  було  дуже  просто,  адже  цій  громадській  організації  рахунки  відкриті  саме  в  цій  установі    та  навіть  при  мізерному  фінансуванні  виникали  питання  виконання  бюджету.  Зустрів  мене  звичайний,  невдоволений  і  заклопотаний  бюрократ,  а  не  літератор.  Навіть  не  запросивши  присісти  і  не  взявши  до  рук  жодної  збірки  почав  посилатися  на    брак  часу,  що  я  зайшов  невчасно,  що  він  готує  виступ  на  сесію  обласної  Ради.  Як  це  було  схоже  на  події  майже  сорокарічної  давності!  Дежавю!  Потім  невдоволено  кинув,  -  Знайдіть  трьох  членів  спілки  ,  які  погодяться  дати  вам  рекомендацію  і  тоді  приходьте.  Не  знаючи  правил  цієї  гри,  почав  добросовісно  шукати  тих,  хто  би  міг  дати  такі  рекомендації.  Приємна  жіночка,  яка  попалася  на  очі  в  приміщенні  спілки  дала  кілька  прізвищ  та  номери  міських  телефони,  зазначивши  хто  може  оцінити  лірику,  а  хто  дитячі  збірки.
                 В  першому  випадку,  по  ліричній  збірці,  крім  схвальної  оцінки  почув  досить  обґрунтовану  і  професійну  критику.  Це  мені  дуже  допомогло  в  подальшій  творчості,  я  став  більш  вимогливо  ставитися  до  слова  та  поезії.  Але  була  і  величезна  ложка  дьогтю,  хоч  і  з  великим  масивом  цікавої  інформації.  Так  мені  було  заявлено,  що  в  мене  вже  досить  поважний  вік  (56р.)  і  це  є  перешкодою  на  членство  в  спілці,  таких  дорослих  вже  не  приймають.  Але  буває  все.  Так  нещодавно  прийняли  в  спілку  господарника  в  творчому  доробку  якого  лише  пара  збірочка  таких  собі  оповідань.  Так  він  зумів  переконати  членів  спілки  в  своєму  таланті,  накривши  двічі  в  своєму  господарстві  шикарну  «поляну».  Переконав.  Прийняли.  Згодом,  вже  з  інших  джерел  я  взнав,  що  і  цих  оповідань  він  не  писав,  а  написали  за  нього.  Це  нагадало  мені  історію  з  віршем  в  газеті  написаним  за  мене.
                   Не  менш  цікаве  спілкування  відбулося  з  іншим  членом  спілки  при  оцінці  дитячих  збірок.  Віддати  треба  належне,  що  вірші  для  дітей  в  нього  справді  чудові.  Тож,  почитавши  мою  збірку  та  зробивши  деякі  зауваження,  відмітив  чудове  видання  на  крейдяному  папері,  ілюстрації  і  що  написана  вона  добре,  на  рівні  дитячого  світосприйняття.  Тому  коли  в  мене  появиться  ще  одна  така  збірка,  то  я  можу  розраховувати  на  вступ  до  спілки.  І…  тут…  я  витягую  з  пакету  ще  одну  дитячу  збірку,  такого  ж  формату  та  оформлення.  Тож  діватись  було  нікуди,  тому  промовив,  -  Вам  треба  підійти  до  голови  спілки  і  якщо  він  дасть  команду,  то  я  напишу    рекомендацію  для  вступу…  
                   І  тут  я  зрозумів  ,  що  коло  замкнулося!  Для  того    щоб  отримати  три  рекомендації  для  вступу  треба  якимось  чином  «вирішити  питання»  з  головою  спілки,  щоб  він  дав  команду  на  їх  написання.  А  що  «вирішити»  питання  можна,  свідчить  приклад  господарника.  Та  який  тоді  рівень  цієї  спілки  і  яка  ціна  цього  спілчанського  квитка?!
                   Це  була  моя  єдина  і  остання  спроба  стати  членом  спілки  письменників  та  цього  мені  хватило  з  головою.  Очевидним  є  те,  що  за  двадцять  п’ять  років  незалежності  України
в  роботі  спілок  нічого  не  змінилося    і  вони  залишились  рудиментом  радянської  системи.  Та  навіть  сам  вираз  «стати  членом»,  «член  спілки»  в  результаті  діяльності  партії,  яка  себе  асоціювала  з  розумом  честю  і  совістю,  має  гомеричний  чи  навіть  лайливий  підтекст.  Тому,  на  мою  думку,  більш  доречним  було  б  –  учасник  спілки.  Чи  принаймні  не  виглядає  нелогічним,  що  компартії  в  державі  вже  не  існує,  а  структури  створені  неї  продовжують  діяти.  Адже  підставою  для  створення  спілки  письменників  була  постанова  ЦК  ВКП(б)  від  23  квітня  1932  «Про  перебудову  літературно-художніх  організацій».  Найвищим  органом  цієї  структури  є  з'їзди,  які  скликаються  за  зразком  партійних  з'їздів  раз  на  5  років.  З'їзд  обирає  правління  НСПУ,  яке  виділяє  з  себе  для  керівництва  поточною  роботою  раду,  правління  та  секретаріат  на  чолі  з  головою  правління.  Просто  філал  партії!  І  на  забезпечення  діяльності  апарату  в  Києві  та  областях  виділяються  з  бюджету  чималі  кошти.  Та  який  результат  цієї  діяльності,  крім  того  що  спілка  примудрилася  втратити  майна  на  мільйони  ?  А  які  здобутки  в  літературному  житті  за  двадцять  п’ять  років  незалежності  України.  Творчість  Ліни  Костенко,  Василя  Шкляра,  Оксани  Забужко,  Юрія  Андруховича  спілка  ніяк  не  може  зарахувати  собі  в  заслугу,  а  останній  в1991  році  за  ідейним  переконанням  навіть  вийшов  з  її  складу.  
                   З  відомих  літераторів  молодшого  покоління,  як  от  Сергій  Жадан  чи  Ірена  Карпа,  то  вони  взагалі  не  мали  і  не  мають  ніякого  відношення  до  спілки.  Про  літераторів,  які  пишуть  російською  говорити  не  приходиться,  адже  крім  того,  що  вони  проживають  в  Україні,  чи  мають  громадянство,  мати  якесь  відношення  до  Національної  спілки  вони  в  апріорі  не  можуть.  Бо  спілка  Національна!  
                   За  останніми  даними  рік  тому  учасниками  спілки  є  1973  особи.  Це  повноцінних  три  батальйони!  А  що  ця  маса  творчих  особистостей  видала  на  гора.  І  це  при  тій  кількості  унікальних,  неймовірних  та  трагічних  подій  в  нашій  недалекій  історії.  Це  вони  неспроможні,  чи  їм  просто  не  дали  можливості?  Безліч  питань  і  безліч  нюансів,  одним  з  яких  безумовно  є  відсутність  розумної  державної  політики  в  підтримці  українського  книговидання  та  української  мови.  В  цьому  питанні  в  нас  настільки  недолуга,  та  навіть  злочинна  політика,  що  її  наслідки  можуть  мати  катастрофічний  характер.  Він  вже  є  таким!  Адже  війна  є  її  наслідком!  Та  з  цього  висновків  не  зроблено  і  ситуація  сьогодні  навіть  гірша  чим  до  Майдану.  Та  це  мабуть  тема  окремої  розмови.
                     Спілка  сьогодні  перетворилася  в  такий  собі  закритий  клуб,  який  ревно  оберігається  від  доступу  сторонніх  людьми,  які  виховані  і  виросли  в  тоталітарній  системі,  всіляко  захищали  та  звеличували  її.  Не  вірите?  Перегляньте  наприклад  підряд  в  Вікіпедії  в  алфавітному  порядку  списки  учасників  обласних  спілок  Закарпатської,  Запорізької,  Івано-франківської  областей  та  навіть  м.  Києва.  За  останні  шість  років  прийняті  до  їх  лав  буквально  одиниці.  Що  це?  Відсутність  талановитої  молоді,  втрата  авторитету  чи  бажання  відгородитися?  І  талант  стоїть  останнім  в  ряду  критеріїв  оцінки.  Тому  і  вводяться  надумані  обмеження  по  віку,  щоб  нібито    залучити    до  спілки  молодь.  А  де  талановитій  молоді  проявити  себе?  Хто  сьогодні  виділить  шпальти  під  лірику  чи  будь  які  інші  вірші?    Хто  сьогодні  може  дозволити  собі  видати  книжку?    Тому  сьогодні  чи  не    єдиний  шлях  попасти  в  спілку  –  через  журналістику.  Мені  можуть  заперечити,  що  проводяться  спілчанські  семінари,  що  видаються  спілчанські  видання  де  молодь  може  показати  себе.  Але  запитаємо  –  а  хто  про  це  знає  і  хто  про  це  чув?  На  жаль  це  все  для  обраних,  для  вузького  кола
                   Бути  членом  спілки  було  вигідно  і  престижно  як  в  плані  доступу  до  розподілу  коштів  на  видання  багатотисячних  тиражів,  так  і  отримання  звань,  нагород,  житла,  гонорарів  і  т.д.      На  сьогоднішній  день  багато  з  цих  благ  відпало,  як  от  можливість  отримати  житло  чи  надрукувати  книжку.  Та  залишилися  ті,  які  тішать  людське  самолюбство  –  звання,  нагороди,  регалії.  Сьогодні  в  Україні  існує  –  тільки  уявіть,  більше  ста  найрізноманітніших  літературних  премій.  Тож  скільки  повинно  бути  написано  високохудожніх  творів,  щоб  кожного  року  лауреатами  цих  премій  ставало  більше  ста  літераторів.  А  де  вони?  Хто  їх  бачив  і  хто  їх  читав?  Враховуючи  ,  що  лауреатом  можна  стати  лише  раз,  то  з  простого  арифметичного  розрахунку  виходить,  що  за  двадцять  років  всі  учасники  Національної  спілки  мають  шанс  бути  лауреатами  кількох  десятків  премій.  Так,  гіперболізовано,  але  не  дуже  далеко  від  реальності.  Тож  знайдіть  в  Вікіпедії  прізвище  будь  якого  літератора  в  будь  якій  обласній  спілці  у  віці  років  так  років  за  п’ятдесят  і  ви  побачите  в  його  здобутку  десяток,  а  то  і  два  літературних  премій  і  відзнак.  А  тепер  запитайте  себе,  що  ви  про  нього  знаєте,  а  тим  більше  з  творчого  доробку,  так  щедро  відзначеного?  Переконаний,  що  і  згаданий  господарник,  за  якого  написали  кілька  книжок,  теж  невдовзі  вже  буде  відзначений  якоюсь  літературної  премією  Вінницької  області,  бо  тільки  на  Вінниччині  їх  шість  чи  сім.  Обов’язково  буде,  черга  вже  на  підході.  
                         В  літературних  колах  існує  усталене  поняття  ,  що  якби  не  було  літературних  премій  та  конкурсів,  то  навряд  чи  існувало  б  поняття  «відомий  письменник».    Що  це  один  з  шляхів  «вийти  в  люди»  для  письменників,  невідомих  широкому  загалу,  та  утвердитися  й  «примножити  славу»  для  вже  знаних.  Ці  слова  тиражуються  в  багатьох  статтях  про  значення  літературних  премій.  Як  все  перевернуто  з  ніг  на  голову.    Виявляється  «відомий  письменник»  не  той  кого  читають  і  чиї  книжки  купляють,  а  той  хто  має  більше  нагород!    І  доти  поки  ми  не  позбудемося  цього  абсурду,  доти  нам  з  цього  болота  не  вибратись.  Воно  тримає,  тягне  нас  назад  в  радянське  минуле  закостенілою  системою  діяльності  спілок,  недолугою  культурно-ідеологічною  політикою  держави  і  чи  виберемось  ми  з  нього,  залежить  від  нас  самих.    
         
                 М.  Вінниця                                                          
               !5  грудня  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706704
рубрика: Вірші, Нарис
дата поступления 15.12.2016


НЕВЖЕ ЖИВЕМ ЩОБИ ТЕРПІТИ БІЛЬ

Невже  живем  щоби  терпіти  біль,
Ховати  сльози,  вбитих  хоронити?
Народе  мій!  Землі  цієї  сіль!
Таким  терплячим  вже  не  можна  жити!

Згадай  чия  в  тобі  нуртує  кров,
Згадай  весь  біль,  всі  смерті  та  образи.
На  нашу  землю  «Рускій  мір»  прийшов,
Отож  убий,  втопи  в  крові  заразу.  

Вбивай  і  ріж,  пали  та  четвертуй,
Трощи  кістки  і  плоть  шматуй  зубами,
Свою  країну  від  біди  рятуй,  
Інакше  знову  будемо  рабами.

Забудь  про  милосердя  і  добро
У  цього  звіра  цих  чеснот  немає.
Ординське  в  нього,  нелюдське  нутро
І  нищить  все,  де  лиш  нога  ступає.

Нехай  заплачуть  діти,  їх  батьки
І  землю  вкриють  вириті  могили…
Пробач  же  Боже  ці  мої  рядки,
Терпіти  нечисть  вже  немає  сили.

Нема  гріху,  ми  на  своїй  землі
І  з  нами  Бог  і  Правда  також  з  нами.
Тоді  лиш  схаменуться  у  Кремлі
Коли  в  Росії  заголосять  мами...

01.12.  2016  р.
                                                                       

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704189
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 02.12.2016


У ТЕБЕ НЕ ВИМОЛЮЮ КОХАННЯ

У  тебе  не  вимолюю  кохання
Та  ні  про  що  не  прошу,  не  благаю.
Кому  потрібна  сповідь  про  страждання?
На  співчуття  від  тебе  не  чекаю.

Тобі  не  зрозуміти,  не  збагнути,
Кохання  душу  ще  не  зачепило.
В  житті  щасливим  кожен  хоче  бути,
Але  не  всім  кохати  пощастило.


27.  11.  2016  р.




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703294
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2016


Ласун (ка)

Що  я  тільки  не  роблю,  
Та  цукерки  все  ж  люблю.
І  відомо  це  вже  всім,
Як  я  їх  багато  їм.
Це  батьки  давно  вже  знають,  
Тож,  від  мене  їх  ховають.
Хоч  і  прикро  та  цікаво,  –    
Це  вже  схоже  на  забаву.
Щоб  цукерку  скуштувати,
Треба  сховок  відшукати.

24.  11.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702702
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.11.2016


Киці нашої родина

Уяви  хоч  на  хвилину
Киці  нашої  родину.
Лев  їй  родич  і  гепард,  
Пума,  тигр  і  леопард,
Сервал,  ірбіс,  оцелот.
Ще  в  сімействі  цих  істот
Ягуар,  пантера,  рись,
Тож  до  них  не  крикнеш,  –  Брись!      
 
22.  11.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702276
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.11.2016


ВМИРАВ ТОВАРИШ НА РУКАХ

Вмирав  товариш  на  руках,  
Його  осколки  зрешетили.
І  кров  гаряча  та  липка,  
Фонтаном  била,  не  спинили.

Кров  клекотала,  він  хрипів,  
Ще  намагався  щось  сказати.
Та  ті  слова,  що  шепотів,  
Було  уже  не  розібрати.

Я  бачив  біль,  але  не  страх,
Він  усміхнутись  намагався
І  було  видно  по  очах,  
Що  з  нами  він  уже  прощався.

Його  любили  й  він  любив,
Любив  так  віддано  і  щиро,
Сім’ю,  родину,  край  де  жив,
Був  сину  батьком  і  кумиром.

Десь  з  пів  години  як  тому  
Встиг  подзвонити,  привітати.
Дванадцять  сповнилось  йому
І  щастя  сину  побажати.

За  це  він  тут  і  воював,  
Щоб  не  прийшла  війна  додому.
Він  клятву  дав  і  обіцяв
Про  це  дружині  і  малому.

Лиш  повернутися  живим,
Як  обіцяв,  на  жаль,  не  зміг…
Ми  тут,  на  фронті,  цим  грішим,
Пробачте,  рідні,  нам  цей  гріх…

17.  11.  2016  р.  


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701155
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 17.11.2016


ТІЛА РОЗКИДАНІ ПО ПОЛЮ

Тіла  розкидані  по  полю,
Стікаю  кров’ю  серед  них.
Кричу  і  корчуся  від  болю,
А  побратим  –  уже  затих…

Повсюди  кров,  стерня  горіла,
Кругом  знівечені  тіла,
Машина  жодна  не  вціліла,
Стоїть  над  згарищем  імла.

Горіло  все,  машини,  люди,
Земля,  посадка  і  стерня.
Нас  з-за  «поребрика»  паскуди,
Накрила  з  «Градів»  кацапня.

Так  підло,  по-злодійськи,  в  спину,
Без  оголошення  війни…,
Нам  і  не  снилась  в  цю  хвилину
Підступність  планів  сатани.

Солдати  спали,  вже  світало,
А  там  з  російської  землі
Нам  бидло  пекло  готувало,  
Яке  придумали  в  Кремлі.

І  полетіли  «Градів»  стріли,
Накрили  точно  весь  квадрат.
Ми  помирали  та  горіли…,
А  в  Раші  шкірився  солдат.

Радів  з  безкарності  своєї,
Геройством  підлість  називав,
Гордився  тим,  як  він  з  Расєї
Хохлів  в  Хохляндії  вбивав.

Я  мушу  вижити  і  жити,  
Крізь  кола  пекла  всі  пройти,
Щоб  знали  наші  внуки,  діти,  
Які  в  Росії  в  нас  брати.

Братів  не  було  і  немає!
Це  справжній  Мордор  на  землі,
Живуть  там  орки,  управляє
Всім  Саурон,  що  у  Кремлі.

Страшна  реальність  не  лякає,  
Орду  цю  мусимо  здолати!  
Душа  полеглих  вимагає,
Чекає  повної  відплати.

15.  11.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700677
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 15.11.2016


ПОСЛУХАЙ ПЕТРЕ, ВЖЕ ПОРА І ГНАТИ

Послухай  Петре,  вже  пора  і  гнати!
До  біса  гнати,в  шию  із  посади!
Міністр,  що  в  замах  курву  хоче  мати,
Нам  плюнув  в  душу!  Це  плювок  від  влади!

14.  11.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700470
рубрика: Вірші, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 14.11.2016


УЖЕ НЕ ЖОВТИЙ, ГЕТЬ УВЕСЬ ЗЧОРНІВ

́Уже  не  жовтий,  геть  увесь  зчорнів,
Один  листок  вхопившись  за  гілляку
Так  відчайдушно  втриматись  хотів,
Тремтів  від  вітру,  чи  то  з  переляку.

Нікого  поруч,  він  один,  як  перст,
Усі  давно  посипались  додолу.
Дощам  і  вітру  мовчазний  протест
І  правилу,  що  йде  життя  по  колу.

Недавно  зовсім  з  бруньки  ще  зростав,
Клейким  на  дотик,  зе́лено-яскраво.
І  теплий  вітер  ніжно  лоскотав,
Смарагду  небо  було  за  оправу.

А  з  плином  часу  фарби  золоті
Мазки  свої  лишали  на  палітрі.
Як  швидко  все  міняється  в  житті,
Зима  морозом  пахне  у  повітрі…

13.  11.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700258
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 13.11.2016


В СКУПИХ НОВИНАХ МАЛО НЕ ЩОДНЯ

В  скупих  новинах  мало  не  щодня
Говорять  про  скалічених  та  вбитих.
З  тривогою  їх  слухає  рідня,
Бійців,  яким  там  випало  служити.

Та  більшість  вже  привикла  до  новин,
Їх  не  болить,  бо  їх  не  зачіпає.
Там  не  воює  батько,  внук  чи  син,
Тому  війни,  для  них,  як  і  немає.

Тож  зранені,  обірвані  життя,
Лишень  суха  статистика  для  когось,
Нема  страждянням  в  душах  співчуття,  
Бо  це  життя  торкнулося  чийогось...

08.11.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699329
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 08.11.2016


ДЗВІНОК ВІД РІДНИХ, АЛЕ Я МОВЧУ

Дзвінок  від  рідних.  але  я  мовчу,
Навіщо  їм  цю  чути  канонаду?
А  згодом  скажу,  що  його  не  чув,
І  міцно  спав,  звільнившися  з  наряду.  

Про  обстріли  навіщо  знати  їм,
Про  снайпера,  що  б’є  із  терикону,
Бо  не  розкажеш  взимку  їм  про  грім
І  в  відповідь  стріляти  заборону.

Про  міни  та  розтяжки,  дрг*,
Про  смерть,  яка  за  бруствером    чатує.
Наскільки  розумієш  дороге,
Життя,  яке  нічого  не  коштує.

Війни  страхіття  хай  їх  омина,
Я  рідних  спокій  тут  оберігаю.
Взялася  тьмяним  сріблом  сивина,
Її  від  них  під  каскою  ховаю…

05.  11.  2016  р.

   *дрг  –  диверсійно-розвідувальна  група


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698836
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 06.11.2016


СНАРЯДИ НІЧ ПОШМАТУВАЛИ ВЩЕНТ


Снаряди  ніч  пошматували  вщент,
Земля  тремтіла  злякана,  стогнала.
Осколки  рясно  падали  дощем,
Орда  залізом  землю  шпигувала.

Бійці  мовчать  у  повній  темноті,
Напружено  вслухаючись  в  розриви.
І  моляться  щоб  ангели,  святі,
Від  смерті  і  каліцтва  захистили.  

Слова  молитви  щирі  і  прості,
Ждуть  кожного  дружина,  мати,  діти…
Вони  хай  не  відчують  біль  в  житті,
Заради  них  щоб  вижити,  вціліти…

Грудки  за  комір  сиплються  землі,
В  землі  спасіння,  у  її  утробі.
Дзижчать  осколки  наче  злі  джмелі,
Піт  від  напруги  виступив  на  лобі.

Спиною  чую,  як  земля  тремтить
Я  зрісся  з  нею,  серцем  відчуваю.
Вона  мене  сьогодні  захистить,
Бо  я  її  від  нечисті  звільняю.

03.  11.  2016  р.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698436
рубрика: Вірші, Воєнна лірика
дата поступления 03.11.2016


ЗАДЕКЛАРУЮ АВТОМАТ!

Задекларую  автомат,
Патронів  цинк  і  дві  гранати.
Щоб  кожний  бачив  депутат
Тепер  чим  будуть  люструвати!
Прикраси,  зброя,  коньяки,  
Годинники  і  шуби,  злато,
Ікони,  коні  рисаки  –  
І  все  це  на  одну  зарплату!!!  
Земля,  будинки  і  церкви,
Автомобілі,  яхти,  вілли…
Це  ж  скільки  суки  нагребли?
Коли  ми  ледве  животіли…
Коли  скидалися  гуртом,
По  кілька  гривень  із  зарплати,
Бійцям  на  берці  чи  шолом
Щоб  мали  в  чому  воювати.
Народні  слуги  в  цей  же  час
Мільйони  в  доларах  і  євро
Гребли,  ховаючи  від  нас,
Злодійське,  ненаситне  стерво.    
А  в  цьому  кодлі  судді  теж,
Та  урядовці,  прокурори.
Нема  у  них  цинізму  меж,
Захланні,  жадібні  потвори.
Тому  люстратор-автомат  
На  свій  страшний  чекає  час,
Коли  хтось  вдарить  у  набат…
І  кров  заллє  по-горло  нас…

01.11.  2016  р.
 




адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697947
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 01.11.2016


З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, НЕНЕ, МОЯ УКРАЇНО!

З  Днем  народження,  Нене,  моя  Україно!
Я  від  щирого  серця  вітаю  тебе,
Я  вітаю  тебе  по-синівськи,  уклінно,
Не  картаю  за  сльози  щемливі  себе.  

Твоя  доля  важка,  не  проста  і  трагічна,
Твої  сльози  гіркі,  як  у  всіх  матерів.
Болить  завжди  душа  і  тривога  одвічна
В  твоїх  думах  звучить  за  дочок  та  синів.

Молода,  як  на  вік,  а  насправді-то  вічна,
Ця  прадавня  земля  –  праколиска  твоя
І  буденна  краса,  чарівна  і  магічна,
Ніби  сповідь  земна  лине  спів  солов’я.  

Тож  нехай  лине  спів  і  звучить  колискова,
Сміх  дитячий  дзвенить  на  просторах  твоїх.
Душу  пестить  і  слух  зачарована  мова,
А  цуратись  її,  то  найтяжчий  є  гріх.
 
Нехай  повниться  стіл  та  засіки,  комори
І  достаток,  добро  увійдуть  в  кожен  дім.
Щезне  біль  назавжди  і  страждання  та  горе
В  любові  та  мирі  хай  живеться  усім.    

Ще  бажаю  тобі  щоб  захланні  сусіди
На  собі  відчули  весь  твій  праведний  гнів.
За  страждання  і  біль,  кров  не  винну  та  біди,
Що  тобі  спричинили  руки  їхніх  синів.

Щоби  слово  –  війна,  не  звучало  ніколи,
Вічна  пам'ять  героям,  що  в  ній  полягли.
І  у  пам'ять  про  них  шепотіли  навколо
Колоссям  важким  пшениці  молитви.

Їхня  кров,  через  хліб,  це  священне  причастя,
Укріплює  віру,  надію  і  сили.
Дай  Боже,  країні,  мирне  небо  і  щастя,  
Стражданням  і  кров’ю  його  заслужили.

Ми  цінуєм  своє,  нам  не  треба  чужого.
Ми  живем  на  своїй,  Богом  даній  землі,
Политого  кров’ю  ані  клаптя  святого
Не  уступим  нікому  і  грама  ріллі.

Ми  шануємо  землю,  родину  і  Бога
Україна  живе  в  серці  кожного  з  нас
З  нами  правда  і  Бог  і  буде  перемога,
Україну  ще  жде  її  зоряний  час!

23.  08.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697639
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 30.10.2016


Кажуть, хмара, вся з води!

Кажуть,  хмара,  вся  з  води!
Хто  ж  її  налив  туди?
Як  і  в  чому  зберігає,
Що  вона  не  протікає?
З  хмари  дощ,  а  часом  град,
Ще  буває  снігопад!
Не  збагну,  та  хочу  знати,  
Тож,  кого  мені  спитати
Про  усі  ці  чудеса  –  
Хмари,  сонце,  небеса?
Ось  прийде  з  роботи  тато,  
Буду  я  його  питати.
Він  про  все  на  світі  знає
І  цікаво  повідає!

28.10.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697632
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 30.10.2016


НЕ МОЖНА НЕБО ОБІЙНЯТИ

Не  можна  небо  обійняти,  
Щоб  прихилити  до  грудей.
Та  можна  землю  цілувати,  
Що  цих  народжує  людей!
Немає  слів,  щоб  підібрати
Та  передати  почуття,
До  тих,  хто  в  руки  автомати,
Взяв,  захищаючи  життя.
Хто  смертю  смерть  здолав,  щоб  діти
Могли  дивитись  мирні  сни.
Життя  любити  треба  вміти,
Щоб  не  втікати  від  війни.
І  смерті  дивлячись  у  вічі,
Життя  любити  понад  все.
Скупі  молитви  чоловічі
За  стилем  схожі  на  Есе.  
В  очах  душа,  як  на  долоні,
Цю  велич  духу  не  здолати.
Віддаймо  шану  їм  в  поклоні,
Тим,  хто  вступав  у  добробати…

20.10.2016  р.



адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695895
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 21.10.2016


ПИШУ ВІРШІ, ДЛЯ СЕБЕ, У ШУХЛЯДУ

Пишу  вірші,  для  себе,  у  шухляду.  
Про  те,  що  бачу,  чим  дихаю,  живу,
Про  розкіш,  бідність,  героїзм  і  зраду,
Про  те,  що  сховане  і  те,  що  наяву.

Пишу  не  ради,  всупереч  скоріше,
Бо  це  мене  чіпає  і  болить.
Це  ніби  сповідь,  сповідь  через  вірші,
І    словом  душу  пробую  зцілить.

Вона  болить,  бо  зранена  війною,
Плачем  сиріт,  сльозами  матерів.
І  ніби  теж  це  все  було  зі  мною,
Я  теж  вмирав,  був  ранений,  горів…

Війна  одних  калічить  і  вбиває,
Її  для  інших  ніби  і  нема.
Реальність  дику  розум  не  сприймає,
Пояснень  цьому,  виправдань  катма.

Болить  душа,  що  судді,  прокурори
Не  відчувають  власної  вини.
Ще  більші  стали  хабарі,  побори,
Знов  осміліли  слуги  сатани.

Болить  душа  за  бездіяльність  влади,
За  злидні,  що  виглядують  з  кутків.
ВІд  депутатів  обраних  до  Ради,
Яких  у  пеклі  бачить  би  хотів.

Болить  душа,  що  ми  у  власнім  домі
Порядок  досі  ще  не  навели,
Що  досі  ще  у  бездуховній  комі
І  в  повний  ріст  піднятись  не  змогли…

24.09.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690563
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 24.09.2016


ЗГРЕБТИ ВСЕ ЛИХО І ЗАПХАТИ В ЛАНТУХ

Згребти  все  лихо  і  запхати  в  лантух,
Та  й  гепнути  щосили  до  землі…
Щоб  у  Кремлі  аж  зойкнули  куранти,
Здригнулись  з  переляку  москалі.

Той  лантух  з  лихом  кинути  у  море,
Аж  хвиля  щоб  здійнялась  до  небес.
В  цім  морі  сліз  втопити  біль  і  горе,
Народ  воскрес,  воістину  воскрес!

Народ  постав  у  величі  і  силі
Явивши    світу  волелюбний  дух,
Небесний  прапор  майорить  на  шпилі
Наш  до  свободи  не  спинити  рух!

Стремління  вічне  волі  і  свободи,
Жертовність  у  любові  до  землі,
За  ці  святині  –  наші  нагороди,
Криваві  сльози,  піт  і  мозолі.

Ми  не  зламались  і  не  розчинились
Серед  народів  у  пітьмі  віків.
Із  зерен  правди  знову  відродились
Снопом  добірним  щедрих  колосків.

В  своїй  державі  вже  зростають  внуки
І  це  найбільше  чудо  із  чудес,
Піднести  вгору,  взявши  їх  на  руки,  
НАРОД  ВОСКРЕС,  ВОІСТИНУ  ВОСКРЕС!!!
 07.08.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683499
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 13.08.2016


РОЗЛУКА НАС ОБОХ ВЖЕ ДОКОНАЛА

Розлука  нас  обох  вже  доконала.
Очей  твоїх  кудись  подівся  блиск.
Мене,  ти  кажеш,  ледь  також  впізнала,  
То  хто  ж  тоді  отримав  з  цього  зиск?

Ми  мовчимо,  дивитись  гірко  в  очі,
Життя  завжди  пов’язане  з  жалем
І  душу  розкриваєм  неохоче
Щоб  більших  ще  уникнути  проблем.

Я  бачу  все  і  все  я  розумію,
Це  видно  по  опущених  очах.
І  все  ж  я  вдячний  тому  соловію,  
Що  нас  тоді  бентежив  по  ночах.

22.07.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679445
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2016


ЯКБИ БІЙЦІ НА ФРОНТІ ТЕЖ

Якби  бійці  на  фронті  теж,  
Вчинили  так,  як  депутати?  
В  падлюк  нема  цинізму  меж,  
Взяли  й  пішли  відпочивати…  

Бійців  в  окопах  смерть  щодня
Із  лав  солдатських  вириває,
Але  подібна  їм  фігня
На  думку  навіть  не  спадає!

В  країні  безліч  є  проблем.
Та  недоторканим  байдуже!
Ми  виживаєм,  не  живем
І  на  душі  так  гірко,  друже!

Байдуже  їм,  що  йде  війна,
Немає  від  реформ  і  сліду.
А  наші  злидні  –    їх  вина,
Проблеми  наші  всі  і  біди.

Але  спитати  хочу  Вас,  -
Чому  ми  знов  не  цих  обрали?
І  як  народ  говорить  в  нас,  -  
Ми  ж  бачили,  що  купували!?

Ті  самі  морди  вкотре  вже  
Полощуть  нам  з  екрану  мізки  
І  чешуть  виріб  Фаберже…,
Лай-но  завжди  спливе  і  тріски.

Але  чому  на  берег  наш
Тріски  і  це  лай-но  виносить?
Бо  з  партій  створений  колаж
Нестерпний  сморід  лиш  розносить.

                                             ***
Ви  ж  уявіть,  -    у  Вас  палає  дім,
А  ви  спокійно  їдете  на  море!
То  як  ужитись  разом  нам  усім,
Коли  війна,  для  обраних,  не  горе?

20.07.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679216
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 20.07.2016


НА МОРЕ ЇДЕШ. СТЕРВО, В КРИМ

На  море  їдеш,  стерво,  в  Крим,
Щоб  задницю  свою  вмочити?
І  помагаєш  тим  самим
Росії  хлопців  наших  вбити!

Байдужим  теж  не  прикидайся  вже,
Все  розумієш  й  дуже  добре  знаєш,
Там  де  свої  макаєш  «фаберже»,  
То  тим  ти,    падло,  співчуваєш!

20.07.1916  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679210
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 20.07.2016


ЩОДНЯ СКАЛІЧЕНІ І ВБИТІ

Щодня  скалічені  і  вбиті,  
На  нові  жертви  смерть  чатує,
Поля  снарядами  розриті
Метал  російський  все  шматує.

Російська  зброя  і  солдати,
А  поле  бою  Україна.
Вони  прийшли  щоби  вбивати
І  нас  поставить  на  коліна.

Війна  гібридна  нас  вбиває,  
Вбивають  найманці,  військові.
Вбиває  той,  хто  в  нас  стріляє,
П’янить  Росію  запах  крові.

Вбивають  ті,  хто  співчуває,
Той  хто  не  бачить    та  не  чує,
Той,  що  мовчить,  також  вбиває,
Хто  в  соцмережах  галасує.

І  з  їхніх  рук  кров  українську
Нічим  й  ніколи  вже  не  змити.
А  перемовинам  у  Мінську
Війну  з  ордою  не  спинити.

Цей  ворог  підлий  і  жорстокий,
Ще  вчора  називався  братом.
Гарантував  нам  мир  і  спокій
Взамін  забравши  грізний  атом.

Орді  плювати  на  закони,  
Договори  та  постулати,
Людську  мораль  і  на  кордони,
Їй  без  війни  не  існувати.

Росія  зрощена  війною,  
Та  в  цій  війні  вона  сконає.
І  Україна  –  поле  бою,  
Орду  на  ньому  поховає!

10.07.2016  p.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677344
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 11.07.2016


В ТОЙ ЧАС, КОЛИ ЗАГИНУВ "МІФ"

Одні  тікають  від  війни
Десь  за  кордон,  на  заробітки.
Живуть  без  почуття  вини,
Страшних  подій  далекі  свідки.

А  інші  залишають  все,  
Достаток,  славу,  визнання.
Любов  на  крилах  їх  несе  –  
Сини  народу  їх  звання!

Ідуть  свідомо  на  війну
Найкращі  з  кращих,  патріоти!
Найвищу  платять  там  ціну,
Бо  смерть  не  розбирає,  -  хто  ти?

Водій,  айтішник  чи  співак,  
Що  в  опері  співав  в  Парижі,
Василь  славетний  був  козак
І  мав  талант  навдивовижу.

Він  не  ховався,  не  тікав,  
А  повернувся  в  Україну,
Щоб  захистити,  бо  кохав
Її  єдину  –  Батьківщину.

Слова  із  Гімну  не  пусті,    
Для  нього  це  життєве  кредо
Він  був  Людиною  в  житті,
А  на  війні«Міф»  було  псевдо.

Він  душу  й  тіло  положив,
Земля  вкраїнська  кров  ввібрала,
Заради  неї  вмер  і  жив,
Герою  вічна  пам'ять  й  слава!

“Міф»  буде  жити  у  серцях,
А  голос  кликати  до  бою.
Душа  у  шрамах  і  рубцях,
Душа  обпалена  війною…
                               ***
В  той  час,  коли  загинув  «Міф»,
На  фестивалі  джазу  в  Львові,
Еліта  довбана,  на  гріх,
Гульбу  влаштовує  на  крові….

На  Донбасі  29  червня  в  районі  Луганського  загинув  славетний  український  оперний  співак  Василь  Сліпак,  який  служив  у  ДУК  "Правий  сектор".  Він  вже  20  рорків  проживав  в  Парижі  і  19  років  співав  в  Парижській  опері…  Вічна  пам'ять  герою!  На  жаль  в  цій  війні  Україна  втрачає  найкращих,  справжню  еліту.  А  ця  «довбана  еліта»  і  далі  буде  піаритися  і  пудрити  нам  мізки.
30.  06.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675283
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 30.06.2016


МАМО, НЕ ПЛАЧ!

Мамо,  не  плач!  Я  з  хлопцями  в  строю
Лечу  по  небу  понад  Україною.  
Я  бачу  хату,  вулицю  свою,
Тебе,  рідненька,  з  чорною  хустиною.

Поглянь  на  небо,  погляд  твій  зловлю
Пекучі  сльози  бачу,  біль  і  тугу.
Пробач,  що  рідко  так  казав,  -  люблю!
І  проявляв  так  ніжність  недолуго…

Ці  почуття  мабуть  усі  сини
Теж  намагались  якось    приховати…
Тепер  в  твої  приходитиму  сни
Щоб  борг  любові  й  ніжності  віддати.

Не  плач  матусю!  Так  судилось  нам,
В  Донбасі  зайд  московських  зупинити,
Уклін  земний  і  шана  матерям,
Що  вчили  землю  нас  святу  любити.

Любов  синівська,  як  її  ділить,
Між  ненькою  і  між  Україною?
Тож  ми  обох  повинні  захистить,
Земля  розквітне  маками,  калиною…

Я  не  один!  Нас  тут  небесна  рать,
Плече  козацьке  відчуваю  в  лаві.
Ми  Вас  будемо  з  неба  захищать,
Щоб  жили  в  мирі,  Україна  в  славі!

20.06.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673722
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 21.06.2016


НЕВЖЕ У НАС ЗАБРАКЛО ДУХУ?


Невже  у  нас  забракло  духу?
Погас  майданівський  порив…
Немає  поступу  та  руху
І  гноєм  повниться  нарив!

Провладне  втишилось  болото
Повиповзали  плазуни,
Здіймає  голову  сволота  –  
Перевертні  і  брехуни.

Одні  і  ті  ж  вожді  з  екрану,
Ведуть  по  колу  до  мети,
І  фальш  словесного  туману
Нам  шлях  мішає  віднайти.

Зневіра  знову  в  наших  душах
Розчаруванням  залягла.
І  вкотре  вже  сказати  мушу,  –  
Байдужість  нас  перемогла!

Ми  після  другого  Майдану
Всі  повторили  помилки.
Небесну  ждем  від  влади  манну,
В  чергові  віримо  байки.

Тож  знову  руки  опустили,
Гадали  щиро,  що  за  нас
У  слуг  народу  рватись  жили
Від  праці  будуть  на  цей  раз.

Та  тільки  рвуться  не  від  праці  –  
Від  не  підйомних  хабарів.
Вони  давно  нас  мали  в  (думці)
Нащадки  з  роду  лихварів.

Усе  за  що  Майдан  боровся  –  
За  ці  роки  хоча  би  раз
Мільйон  Хрещатиком  пройшовся,
Щоб  влада  відчувала  нас?

Супроти  злиднів  і  тарифів,
Офшорів,  суддів  і  злодюг,
АТОшних  повсякдених  міфів,
Жируючих  на  цім  хапуг.

Нам  Конституцію  міняють,
А  нас  це  зовсім  не  пече.
Щоденні  смерті  не  лякають
І  кров,  що  річкою  тече…
                                   ***
Ми  за  свої  права,  свободи  
Не  звикли  битися  щоденно.
Базар,  робота  і  городи…
Байдужі!  Тож    живем  злиденно.

14.06.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672232
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 14.06.2016


ОЙ, ЮРА-ЮРА - НІБИ ДЕЖАВЮ

Ой,  Юра-Юра  –  ніби  дежавю!
На  цей  раз  тільки  в  прокурорське  крісло
Персону  друзі  всунули  твою,  
А  пам’ятаєш  ,  що  з  ментовським  вийшло?

В  минулому,  коли  ти  був  ментом,  
Мав  вплив  і  владу  просто  велетенську.
Нехай  живе  у  пам’яті  фантом,
Як  згодом  пересів  на  зону  Менську.

Нехай  фантом  цей  в  пам’яті  сидить
Систему  допоможе  поламати,
Щоб  потім  дежавю  не  говорить
І  зону  Менську  знову  не  топтати.

29.06.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669192
рубрика: Вірші, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 30.05.2016


РОКИ СПРЕСОВАНІ В ЖИТТЯ

Роки  спресовані  в  життя,  
Життя  спресоване  у  мить.
Нема  в  минуле  вороття,
Прожите  пам’яттю  болить.

Буває  інколи  сльоза
Збіжить  зрадливо  по  щоці.
Верби    засушена  лоза
Уже  не  пустить  корінці…

15.  05.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665980
рубрика: Вірші, Філософська лірика
дата поступления 15.05.2016


Мене сонце припікає

Мене  сонце  припікає,  
Мружить  очі  заставляє.
Світить  сильно  і  яскраво,
Дуже  вже  мені  цікаво,  –
Чи  воно  перегорає,
А  згорить,  то  хто  міняє?
І  ще  хочу  дуже  знати
Як  його  там  виключати?
Де  ж  таку  драбинку  взяти
Щоб  до  сонечка  дістати?
І  цікаво  ще  мені
Де  купляють  запасні?
Ось  прийде  з  роботи  тато
Буду  в  нього  я  питати.
Адже  лампочку  вкрутити
Тато  вміє  це  робити.
Інженера  диплом  має
І  про  все  на  світі  знає!

07.04.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657752
рубрика: Вірші, Казки, дитячі вірші
дата поступления 06.04.2016


А ХТО СКАЗАВ, ЩО БУДЕ ПРОСТО

А  хто  казав,  що  буде  просто
І  квітами  нам  встелять  шлях.  
Бо  Україна,  це  ж  не  острів
І  рвати  треба  не  по  швах.

Не  пуповину  рвем  –  кайдани,
Які  нам  в’їлися  в  кістки.
Ми  сліз  та  крові  океани
Пролили  вже  за  ці  віки.

Якщо  не  можна  кляті  зняти,
З  ноги  залізо,  чи  з  руки,  
То  треба  з  шкірою  здирати,
Рубати  тіло  і  кістки.

І  виривати  метастази
Прийдеться  дуже  довго  нам.
Так  важко  збутися  зарази,
Але  уже  відчутний  злам.  

Прийшло  прозріння,  хоч  криваве,
Але  без  розпачу  в  очах.
Сплетіння  ланцюгів  іржаве
Тріщить  і  рветься  на  плечах.  

Прозріли  врешті,  зрозуміли  –  
Одвічний  ворог  москалі.
І  їх  лише  через  приціли
На  нашій  стрінемо  землі.

Страшна  Московії  держава
Як  в  космосі  чорна  діра.
І  над  сусідами  двоглава
Нависла  тінню  від  Петра.

У  цій  дірі  усе  щезає,
Народи  із  лиця  землі.
І  рівних  в  підлості  немає
Ординським  ханам  у  Кремлі.

Пастки  та  міни,  вовчі  ями
Сусід  влаштує  вкотре  нам.
Історія  в  нас  з  москалями  –  
Не  побажаєш  ворогам.

Та  нас  уже  не  залякати,  
Земля  ввібрала  нашу  кров.
Народ  нікому  не  зламати,
Що  в  собі  рабство  поборов.

03.04.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=657241
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 04.04.2016


У ПАМ’ЯТІ УСІ СТЕЖКИ

У  пам’яті  усі  стежки,
Якими  я  ходив  до  школи,  
Купатись  бігав  до  ріки,  
На  пасовисько  гнав  корови.  
Все  пам’ятаю  до  дрібниць,
Де  поворот,  а  де  під  гору,
І  де  нападало  кислиць,
П’янку  черемху  біля  двору.
По  за  городи,  як  собі,
До  магазину  шлях  спростити,
А  зі  скали,  що  на  горбі,
У  воду  камінь  запустити.
Він  із  прискоренням  страшним
Летить  до  низу  і  стрибає.
Хто  більші  бризки  здійме  ним,
Коли  він  у  ставок  шугає?
Які  ростуть  де  черешні
Та  де  суничник,  де  малина.
І  зливи,  блискавки  страшні,
Як  ноги  ранила  стернина.
Бо  ціле  літо  босяком  
З  самого  ранку  і  до  ночі
Гасав  засмаглим  хлопчаком,
Лиш  виділялись  сині  очі.
Корови  пас  і  вам  скажу
То  не  така  проста  робота.
Запас  на  зиму  фуражу  –  
Була  також  моя  турбота.
Для  цього  з  батьком  сонця  схід
На  сіножаті  зустрічали,
Бо  по  росі  косити  слід,
Як  коси  перед  тим  клепали.
Сапав  у  полі  буряки…
Ще  скільки  було  того  всього!
Десь  звідкілясь  взялись  роки
І  шлях  встелили  від  порогу…

23.03.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654273
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.03.2016


ЩОБ ВЛАДА ЕФЕКТИВНО ПРАЦЮВАЛА…

Щоб  влада  ефективно  працювала
Є  надзвичайно  рішення  просте.
Вона  потрібно  щоб  запам’ятала,
Що  для  народу  є  завжди    святе.

Це  та  земля,  що  зветься  Україна!
Заради  неї  ми  готові  вмерти,
Бо  тут  зарита  наша  пуповина,
А  влада  на  такі  спроможна  жертви?

Тому  усі,  хто  рветься  так  до  влади,
В  АТО  повинні  прослужить  півроку.
В  окопах,  там,  де  кулі,  міни,  гради,
Ціну  життя  пізнати  з  того  боку.

Тоді  шеренги  зменшаться  охочих
Посісти  крісло  депутатське  в  Раді.
А  той,  хто  смерті  подивився  в  очі
Не  стане  вже  реформам  на  заваді.

Отож  всі  урядовці,  депутати
Придбати  мають  берці,  однострої
За  свої  кошти,  а  вже  автомати
Їм  видадуть,  гранати  та  набої.

Бронежилети,  каски  волонтери  –  
Родина,  друзі  мають  закупити.
Нехай  відчують  тендерні  афери
В  яких  хотіли  так  підзаробити.

Хоч  навіть  місяць  щоб  повоювали
І  своїй  смерті  в  очі  подивились,
А  з  ними  ще  –  паркетні  генерали.
О,  як  би  швидко  все  тоді  змінилось!

За  пару  днів  в  окопах  депутати
Уже  би  коаліцію  створили.
В  голосуванні  були  б  результати,  
Окопи  швидко  б  розуму  навчили…
                                           ***
Я  це  серйозно,  не  якийсь  там  понт,  –      
Вчепить  на  двері  Ради  та  Кабміну
Плакат  –  «Закрито!  Всі  пішли  на  фронт,
Від  орків  захищати  Україну!»
21.03.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653502
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 22.03.2016


ПІСЛЯ НАС ХОЧ ПОТОП

Після  нас  хоч  потоп,  хоч  трава  не  рости…,
Свою  землю  плюндруємо  наче  чужинці.
Всі  провини,  гріхи,  рідна  земле,  прости!  
Схаменімось  нарешті,  ми  ж  бо  українці.

Може  годі  вже  жити  і  вестися  так,
Що  земля  не  жива  і  все  зможе  стерпіти
Хай  сьогодні  вторгуєш  той  клятий  п’ятак,
А  платити  за  все  будуть  внуки  і  діти.

Виснажують  ґрунт  соняхом  та  ріпаком,
Про  якісь  сівозміни  вже  навіть  не  йдеться.
Блиск  наживи  в  очах  із  олійним  смаком
Нам  бідою  в  майбутньому  ще  відізветься.

Повилазили  з  нір  різномасті  ділки
І  торгують  землею  на  метри  та  тонни.
Чорнозем,  який  кров’ю  полили  батьки,  
Екскаватором  риють  і  грузять  в  вагони.

Намивають  пісок  із  Славути-Дніпра,
Вигрібають  каміння  з  річок  і  потоків,
Не  одна  облисіла  в  Карпатах  гора,  
Та  на  жаль  ми  не  робимо  з  цього  уроків.

Плюндрують  Полісся  копачі  бурштину.
Залишають  по  собі  пустелю,  руїну,
А  мільйони  течуть  повз  державну  казну,  
То  ж  яку  ми  нащадкам  залишим  країну?

Всюди  купи  сміття,  огорожі,  сітки,
Береги,  узбережжя  загарбані  бидлом,
Там  на  ці  мільйони  виростають  хатки,
Нам  мовчати  й  дивитись  на  це  остогидло.

Вже  вважають  себе  хазяями  життя,
Що  за  бороду  Бога  самого  вхопили.
Заніміло  сумління,  нема  каяття,
Та  у  всіх  однакові  по  суті  могили.

Ще  нічого  ніхто  на  той  світ  не  забрав
Лише  тільки  душа  постає  перед  Богом.
Він  цю  землю  створив,  хто  її  обікрав,
Той  нічого  не  має  святого…

16.03.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652124
рубрика: Вірші, Громадянська лірика
дата поступления 16.03.2016


ІЗ ПАВУТИННЯ ІНТЕРНЕТУ

Із  павутиння  Інтернету
В  життя  ввірвалася  моє…
З  екрану  дивишся  планшету
І  смуток  в  грудях  розтає.

Одна  світлина,  листування  
І  серце  защеміло  знов.
Воно  отримало  послання,
По  жилах  розігнало  кров.

Твоїх  очей  магічна  сила
В  душі  торкнулася  струни,
Ти  дарувала  мені  крила
І  кольорові  мрії-сни.

Також  неспокій,  хвилювання,
Фантазій  грішну  каламуть.
Хвилини  щастя  і  страждання,
Реальності  страшної  суть.

Ми  в  різних  просторах  і  часі,
Не  перетнутися  ніколи.
Лиш  віртуальність  в  іпостасі
Коханню,  возвела  престоли…

12.03.2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651131
рубрика: Вірші, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2016