| Сторінки (1/12): | « | 1 | » |
Наш колір фіолетовий, число п`ять.
Ти хочеш спать. Я хочу спати. Ми кращі друзі.
Ти не спиш і я не сплю, бо ми кращі друзі.
Я продовжу гру, але ти маєш згадати.
Ти маєш згадати все.
Ти любиш мене. Любиш мене. Любиш мене. Любиш мене.
Тепер ні.
Стріляй! Стріляй! Стріляй! Стріляй! Стріляй!
Наш колір червоний, число чотири.
Ти стріляєш - я біжу.
Я біжу - ти наздоганяєш.
Я сонік. Супер сонік. Швидкий сонік. Малюю новий рівень. Переходжу на рівень - летюча риба, бо я лечу, а ти риба, бо мовчиш. Я кидаю тебе в воду, бо рибам потрібна вода, а я лечу, бо ти стріляєш.
Наш колір синій, число три.
Ти засинаєш, але маєшь спитати. Так. Це так. Я будую піраміду. Зверху ти. Потім я. Потім купа окремо непотрібних речей на яких ми стоїмо. Пробач, я тебе зрадив побудувавши свою кімнату, але я дарую тобі простір в якому ти будешь, бо то твоє повітря, а ти риба, тобі потрібно повітря, бо ти риба. Ти маєшь легені. Не такі як у соніка, а риб`ячі. Ти дихаєш з друзями. Твій найближчий друг вода, потім я. Мій ближчий друг повітря, потім ти. Тому я дарую тобі його.
Наш колір чорний, число два.
Ти вже спиш, але я розповім тобі все потім, бо ти мій кращий друг і мені подобається з тобою ділитись, а що я відчуваю я казати не буду - не зрозумієш і не відповіси, бо ти риба.
Мій колір зелений, число один.
Ти спиш. Тягну нову цеглу на піраміду і довго дивлюсь, як тепер виглядає піраміда.
Сподіваюсь ти зрозумієш і згадаєш з чого піраміда, бо тепер я теж сплю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456346
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.10.2013
"Це був вечір яких мільйони. Просто вечір. Я дивилась ,,Богиню шопінгу,, по телику та з телефона сиділа на фейсбуці. Мені потрібно було списатись з хлопцем моєї подруги. Ми домовились зустрітись і здається це побачення. Шкода подружку, але вона дивненька, а він такий гарненький не дивлячись на його характер та те що він гот, але це все може змінити розумна дівчина, а отже це для мене не проблема. А от те що він гарненький це справді важливо та і смак у нього не поганий. Не стильна людина не може носити такі кльові вінтажні сережки.
Ще він здається розумний. Він читає багато книжок. Може і мені щось порадить. Я чесно кажучи не читала нічого від п`ятого класу, бо читати це для ботанів.
Не знала, що одягне він... позавчора в школу він одяг колготки... на руки, але зараз він хочаб підстрижений... та пофарбувався в чорний. Ну це підходить до всього його одягу, а тому добре.
Я вдягнула сірі штани та кофту з актуальним прінтом, які виглядали разом як спальний костюм, та доповнила образ вінтажними аксесуарами, щоб відповідати місцю. Мало того що ми зустрінемось за годину до півночі ми ще й будемо на кладовищі.
Думаю образ підібраний вірно, я слухалась вказівок Данила Грачова, а він шарить.
Мій кавалер був у чорному довгому плащі з капішоном, як у Дарт Сідіуса. Я взагалі не знаю в якому смітнику він його знайшов.
Взагалі мені таке не подобаєтся, але він в цьому виглядає навпаки більш солідно. Дуже скромний костюм, який підмічує його індивідуальність.
Ми йшли і розмовляли. Я розповідала як у мене прошов тиждень, а він уважно слухав і вів по своїх улюблених місцях. Він хороший. Інші не вміють так слухати. Він пригощав мене якоюсь смачною кавою з термосу.
Коли я нарешті зважилась і запитала навіщо він мене запросив він сказав що проводить експеременти. Я грайливо посміхнулась і сказала що теж люблю експеременти. Він розсміявся, а я з ним. Ми сміялись з пів години.
О півночі я допила каву і ми вийшли на якусь галявину біля кладовища. Навколо були дерева, а посередині намальвана якась велетенська зірка. Мені дуже сподобалось. Я відразу зрозуміла - все це для мене. Це так мило. Для мене ще ніхто такого не робив.
Відчувши не легкий удар палицею по голові я впала на землю. Обернувшись мені здалось що я бачу свою подружку в ще одному костюмі Дарт Сідіуса. Невже вона про все дізналась? Це було б жахливо.
Послідував другий удар і я втратила свідомість.
Навіщо сюди пішла. Могла спати дома, а так вишу підвішена за ноги за вітку дерева та споглядаю як на освітлену місяцем площадку падають краплі моєї крові та сльози. Мої ноги заніміли. Випав кляп з рота, але кричати я не могла. Вітер гойдав мене як осінній листочок. Бачила подругу з її хлопцем. Вони в такт казали щось на мене, але слів я не зрозуміла. Можливо вони так сваряться. Ніколи не бачила як вони сваряться. Йому мабуть перепаде через мене. Картинка втрачала різкість, а зірка в низу замальовувалась в темно-червоний колір моєї крові. Чула дивні слова і неймовірно голосні удари мого серця.
Коли я прокинулась серце вже не билось впринципі і пульс я теж не знайшла. Я прокинулась розв`язана і лежала під деревом. Піднялась та пішла додому.
Тепер я ненавиджу слово ,,експеременти,, та не хочу іти сьогодні в школу. Мені соромно дивитись декому в очі...
Зараз дивлюсь ,,Щоденники вампіра,, і я жахливо схожа на Керолайн після перетворення. Бліда і нервова. Мої відчуття... не можу сказати, що погано себе відчуваю, бо нічого не болить. Відчуваю себе лялькою.
Це було моє найжахливіше побачення, а мій стан не змінюється. І я вирішила написати про це в твіттері. Спочатку думала написати онлайн лікарю, але потім допетрила, що всеодно всі сидять в твіттері, а виходить і лікарі.
Любий лікарю, що зі мною та коли мене відпустить?"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446475
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.08.2013
- Ти знаешь того хлопця?
- Ні, але бачила раніше, а що?
- Дивний він.
- Чим?
- Завжди сідає в самому кінці. У нього завжди однакова коротка зачіска, таке відчуття, що волосся взагалі не росте. А погляд у нього такий...наче взагалі не має погляду, не дивиться нікуди, але одночасно з цим чудово відчуває простір, ніколи не бачила, щоб він спіткнувся. У нього янгольскі риси обличчя і наче немає статі. Він тихий. Настільки вдало може зникати в
навтовпі, що якщо відведеш погляд на секунду вже його не знайдешь. Він не
має жодної історії пов`язаної з ним.
- Але його бачили всі в місті, він більш ніж звичайний, просто ні з ким не
розмовляє. Ми просто його погано знаємо. Що ж тут такого?
- Нічого, але я його боюсь. Мені здається, що так виглядає Смерть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424623
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.05.2013
Жил был Волк и завидовал он собакам, за то что их любят, а его нет, но не хотел некому подчинятся. Он часто об этом думал и решил, что впринципе комуто подчинится можно просто не так как все, просто не кому попало, а комуто особому. Тому кто будит сто процентов его человеком. Его радовало его решение, потомучто если он начинал думать, что он несчастный поскольку его не любят он сразу мог вспомнить свой уговор и объяснить себе, что это не потому так что он тупая бесполезная тварь, а потомучто он следует благородной цели найти именно того человека, а все остальные вешаются на каждую возможность.
У волка были максимально завышенные требования. Он, серый лохматый зеленоглазый, искал хозяина который сможет предложить ему заботу, дом, равенство с им, чтобы был именно его человеком, таким же справедливым, вплоть до ригоризма в отношении принципиальных моментов, и таким же культурным, потомучто Волк был едким критиком искусства и его пребывание в обществе невежды было б курям на смех, которых он однажды разорвал на части просто за то, что они плохо пели сутра, ну как ему показалось, сутра он вобще не в настроении.
Он жил. И он жил. И он жил. Ну он и конечно ошибался в своих суждениях, менял общества, всё больше склонялся к одиночеству, знакомился, провожал знакомых, рос в своих суждениях и его сердце оставалось холодным, если не учитывать мелкие помутнения в нем по весне, когда вся природа глупа. Был спокойным до вечера того дня встречи его размышлений о возможном хозяине, который будит его любить, с тем таки возможным хозяином. Он, его возможный хозяин, располагал к себе уже с далека, когда же Волк подобрался ближе он понял что это точно так и по другому быть не может и пускай собаки трижды выкусят свой хвост от зависти, потомучто их хозяева не стоят и волоса его хозяина.
Они спелись. Любили друга друга, пили чай вечерами за культурными беседами. Волк верно служил и делал всё что мог, вить он же любил хозяина.
Хозяин прогнал Волка. Назвал его чужим и выпроводил со своего дома. Волки не ручные животные, они не живут в домах, с ними не можно общаться и тем более любить, а попытки это изменить превращают жизнь в зоопарк. Их место в лесу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424445
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 12.05.2013
Одного осіннього дня хлопчик на ім’я Сніжок вирішив продихати повітря. Для цього він відкрив вікно, але бажаного результату він не отримав, адже другий поверх, тут скоріше м’ячем по носу отримаєш - це він швидко зрозумів. Тепер, пішов на дах, але це ж місто і на даху дишеш: 5% – повітрям, 90% – вихлопні гази і ще 5% щось невідоме, від нього трохи штирить. Ну що ж, є інше місце, але туди треба йти.
- Робити нічого, піду, на Зелену гору я піду.
Синьоокий пішов на Зелену гору (назва умовна так її назвали діти, насправді це було лише підвищення ґрунту дещо вище звичайного, яке влітку обростало травичкою, походження підвищення було невідомим, хоча існувала теорія, що це колись була пісочниця велетнів, яка дещо змінилось, що підтверджувалося плитами дуже правильної форми на низинах, але теорію не довели, бо не отримали письмового підтвердження від велетнів). А так, він синьоокий, забув сказати. Взагалі це був юнак років дев’ятнадцяти з синюватими губами (анатомічне), на диво гарною посмішкою, хоча її рідко хто бачив (частіше ніхто), білими дредами, двома блискучими кільцями по краях губи. Поганяло йому дали за постійний світлий одяг. Вулиця була пуста від людей (остання жива людина, яка зустріла Сніжка була білява дівчинка у сірому платтячку, яка вкрай активно озиралась після цього, але біленька цятка швидко зникла як з поля зору так і із життя білявки) тому юнак міг себе не стримувати від занять дибілізмом від чого він не стримував посмішку.
– Я балдію, – не приховав Сніжок налітаючи на велику кучу з листям, він налітав на кожну, але завжди враховував вітер, щоб листя летіло не на дорогу – це була пошана до роботи прибиральників (але не дуже виходило). До вершини гірки залишалось якихось п’ять кілометрів.
– Єєєє, якихось п’ять кілометрів? Та у мене швидше ноги відваляться! Хто таке придумав?- щось не зрозуміле мовив та пішов далі.
Синьоокому погляду траплялись дивні дерева, такі які ростуть у різні сторони, густі кущі, велетенська кістка руки (це упустимо), ще досі зелена травичка, доріжки, які шли, як здавалось, не звідки, тварин він не бачив, тільки вони його. Співали пташки, гойдались дерева, було чути завивання, які нагадували мелодії Діснею на старому телевізорі, це забавляло слухача. Вітер віяв в обличчя Сніжка ще сильніше й сильніше та жбурлявся різнокольоровим листячком.
-Ой, пфее, листочок,– сказав чудило випльовуючи листочок з рота, – Оскільки вітер віє до мене можна важати, що він іде до мене, а я відповідно до нього і, як логічно можна подумати, ми маємо зустрітись. Собаки розуміються в повітрі, коли вони їдуть проти вітру вони обов’язково ловлять все повітря, яке можуть зловити, для цього вони відкривають рот та висолоплюють язик. Я теж так маю так робити і на листочки – сказав і побіг по пагорбах з відкритим ротом.
,,Якщо я один, то можна не просто думати в голос, а й кричати,, – подумав герой і відповідно:
-Аааааа! Щось тупо вийшло, але для перевірки підійде, заодно якщо хтось все ж є хтось, то він обійде мене стороною, я хочу зустрітись лише з вітром і він близько, а інші…Агов!...то пусте, зараз точно. Але є інший варіан: знайдеться порядна людина і піде на крик, переплутавши зі страждаючою людино, чи твариною, я все ж дивно кричу і голос дивний, та піде сюди, втратить частину свого дорогоцінного часу. Хоча мало вірогідно, але все ж спробую зберегти його час. Пффф…знов буду тихим.
Сніжок трохи затих та почав йти трохи тихше (вловив каламбур?). Доречі він зараз взбирався на високий горбик. Зелена гора була вся в горбиках, наче пісочний замок після дощу. Збігаєш, а потім знову забігаєш, відчуваєш себе точкою-позначкою на графіку інфляції. Не дивлячись на мізерні з космічної точки зору вертикальні зсуви герой все ж підіймався верх.
Він побачив неймовірно велику кучу листя, що змусило його забути про все на світі та розбігся й стрибнув неї щучкою. Трохи забився, у всіх буває, і задумався:
-Все, тепер буду йти прямо на гору не звертаючи, - цілеспрямовано мовив та пішов сміливими кроками вперед ігноруючи бажання стрибати в кожну кучу з листям тим паче він і сам був схожий на кучу з листя, воно було на голові та під одягом навіть у важко доступних місцях. І все ж Сніжок зайшов на гору. Йому на це знадобилося чотири години та двадцять шість хвилин, я засікав, хоча якби він йшов би просто по доріжці це зайняло б не більше двох:
- Нарешті, повітря! - глибоко вдихнув, у нього аж закрутилась голова, та впав. Вітер пожалів Сніжка та вкрив листячком. Він лежав хвилин двадцять зачарований атмосферою: гілочки шаруділи, пташки наспівували Моцарта (ви знали, що деякі пташки здатні запам’ятовувати та відтворювати мелодії ваших телефонів?), тепер можна було помітити, якщо придивитись, пробігаючих поблизу (метрів 40 як мінімум) тварин. Себе показати та на інших подивитись. Одна кокетлива білочка примруживши очі слідкувала за ним з дерева і паралельно їла горішок. Робила це досить показово багато крутячи хвостиком.
До Сніжка потягнулась велетенська рука, він, хоч і не зрозумів чия, відразу її пожав. Вона була настільки велика, що він зміг пожати тільки палець. Потім він підняв очі і побачив чолов’ягу відповідного розміру. Очі у чолов’яги були великі та добрі, тому не було причин його боятись.
- Привіт,- сказав він.
- Привіт,- відповів Сніжок,- А ти великий.
- Та я знаю, я велетень,- сказав спокійно, наче тут кожен день бачать велетнів.
- Так це все ж ваша пісочниця!- вигукнув Сніжок з інтонацією з якою Архімед кричав ,,еврика,,.
- Колись була, але знаєш,екологія. Ми всі переїхали уже давно.
- У нас там спор був, можеш мені десь підписатись, що ви зробили це все? – сором’язливо спита юнак.
- У вас видно дуже малі мізкі, це для нас така дрібниця. Ну давай бумагу, підпишусь,- стомлено з докором сказав велетень.
-Ой, нема,- розгубився Сніжок та сумно-сумно подивився на велетня синіми блискучими очима.
- Тоді пробач,- сказав чолов’яга та пішов, - До зустрічі, може ще зустрінемось.
І Сніжок моргнув замість слів прощання, а коли відкрив очі велетня не було і як з'ясувалося він проспав декілька годин.
-Єх…а як би я не заснув, то хоча б побачив куди він пішов, - засмутився герой,- Нічого, наступного разу не моргатиму та візьму ручку з листочком.
Синьоокий встав, струсив листя,ще декілька разів глибоко вдихнув повітря,видихнув та пішов додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344691
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
Дівчинка крутиться на дереві, дерево мовчить, небо зараз заплаче, рудий котик поряд вилизується, блискавки блимають, чутно баси та барабану подібні звуки, очі горять , небо плаче. Поряд кіт і вона. Всі інші сховались у свої печерки і пошепки розмовляють та б’ються колінками.
Чи ти здуріла чи такою і була, але ж не ховалась в платі чорному та танцювала, коли сонце сховалось та гілки ломила на дерево забравшись світ споглядала та чарівно посміхалась, дякую.
- Будь-які послуги за ваші гроші, шановний – сказала доброзичливо.
Шизофренія ніколи не була одна. Мала чорні коси, чорні брови…
-Чорні очі. Очі не забудь!
Чорні очі, темні думки і…на диво червоні губи. Любить чорну і червону туш нюхати.
- Нее, я малюю.
Каже що малює, окай. Все що вона робить наганяє на неї сум, коли закінчить, але поки не закінчить не сумує. Поки не починає думає о минулому і не йде в майбутнє, коли починає зразу несеться до кінця – закінчує і біситься.
- Я талановита ціленаправлена нездара…
Більш чим брехлива.
- Пррр! Злий ви, сударю. Я всього лише потвора…ну як Білосніжка…Білосніжка бліда потвора мутант…зі складним дитинством...стоп…я і є Блосніжка по паспорту, а Шизофренією мене лише через цього тупого жирного кота назвали!
- Я не тупий! - сказав котик без ніякої освіти, який нічого розумного в житті не зробив.
- Чи нее …не дурний. Ти Ейнштейн…Ейнштейн та Шизофренія…хаха…Ай він!
- Не хочу бути корисним суспільству.
- Ти будеш моїм завжди! Я тебе їм не відам. Ти не їх – мій. Я не одна - мене два! Ти не вмієш читати - я ніколи нікого не слухаю, нікого не чекаю, нікого не жалію.
- Так так, ти тільки сама жалієшся.
- Ти без сердечний…
- Мяв мяв мяв.
- Тільки не це…
Небо розхмарилось , сонце виходило, кров стихла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=336849
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.05.2012
Екскурсії - це вкрай цікаво, стільки всього нового можна дізнатись, тільки шкода, що це вкрай нудно. Так ось, йде екскурсія в музеї ,,дуже старої історії,, (тої коли динозаври бігали), веде екскурсію дідусь з хитрим поглядом, наче сам тоді жив і займався мисливством та збиральництвом, зі скуйовдженим волоссям та очима постійно бігаючими за неменш жвавим вказівним пальцем. Сьогодні щасливчиками, які вже четверту годину сплять замість уроків, були учні 8 - А клас.
Група людей на чолі з екскурсоводом плавно підійшла до самого цікавого: кісток та інших решток наших пращурів. Ммм, кістки... радість антрополога, він побачивши їх може повністю описати будову людини, найбільш можливу смерть, вік та деякі звички. Сонним учням пощастило почути вкрай цікаву єресь історикознавця Івана ( на бейджику прочитав):
- Один мільйон років тому час був не спокійний, всі виживали як вміли, ось ви, - дивлячись на дівчинку з голим пупом, - Взагалі не вижили, обіцяю. В ті часи цінувалася сила, мудрість, плодовитість та магія… гарні були часи. Недоліком тогочасної системи був постійний інцест, через що народжувалось багато хворих дітей. Ця проблема вирішувалась вкрай дієво: якщо не вистачало їжі на проживання то таких дітей мордовали голодом в першу чергу, потім старих, а потім вже любих жінок, що легко вирахувати по знайденим черепкам. Час, як я казав був не спокійний, то динозавр тебе перебіжить, то в жертву богам спалять, отож не було довіри між людьми, - підходячи до експоната з чорними дрібно порізаними кістками і облизуючись, - Тут, на моєму улюбленому експонаті, ми бачимо сліди канібалізму... Судячи зі всього в місцевості, де ми знайшли ці кістки, жили два канібали, бо два характерних знаряддя вбивства. Ці два канібали ходили на полювання на людей вибираючи того, хто найбільш відвалився від стада. Їли вони рідко, але багато. Спочатку вони отруювали жертву, а вже потім тягнули до себе в печеру. Вбивали в останню чергу, щоб м’ясо не пропало. Потім різали на шматки і жарили на вогні. Таким чином канібали добре й весело жили. Доречі, як сказав мій друг антрополог, це було щось на зразок сучасного подружжя. Це був канібал-жінка та канібал-самець, які досить часто входили в половий контакт, а потім їли новонароджених. На експонаті ми бачимо зажарені кісти жінки канібала, з чого у вас може виникнути питання: а що сталося? Як показують дослідження, найбільш ймовірним є ось такий варіант: два канібали вже довго не їли та в їх жорстоко викручувало животи, щоб заглушити біль, вони часто спарювалися і ось в якийсь момент жінка підчас сексу відкусила чоловіку полового члена, на що його господар в край розсердився та вбив жінку. Ось так закінчилась їх щасливе подружнє життя. Канібал залишився один в печері та сумував, але тепер він міг оформити печеру на свій смак. Він розмалював малюнками тварин, жінок та одну частину печери він залишив на свої пафосні мемуари, з вашого дозволу прочитаю один цікавий момент: ,,Погано бути одному. Ніхто не підтримає, ніхто не дасть руку, коли впав, ніхто не допоможе в полюванні, ніхто не чекає вдома, ніхто не любить, нікого не любиш. Нікому не потрібний - один на світі та весь світ проти тебе, адже для всіх ти вбивця, навіть не спробують зрозуміти твої проблеми. Навіщо? Ти чужий. Злодій. Лох. Я просто дивний для їх, але хіба це причина мене ігнорувати? Я жертва дурних табу. Мені навіть не можна й рота розкрити, бо вб’ють. Ех...ходи, ховайся, блукай між ніг лінивих динозаврів. Розважаюсь розмовами з собою, мистецтвом та улюбленою справою - вбивством для проживання. Все ж у мене завжди є їжа, я не від кого не залежу. Мене не пожертвують богам, не будуть практикувати на мені збочення, не змусять йти на мамонта, не будуть використовувати, як наживку для динозавра, та взагалі не використають, люди вони такі - бий своїх, щоб чужі боялись. Ех... як важко бути одному, але цілком можливо,,.
- Думаєте чому я зачитав вам це? Ви не думаєте... але я всеодно вам розповім! По-перше, це чи не єдиний доказ того, що людина могла жити без стада сама. Це дає надію, що й зараз, після років еволюції, ми можемо жити незалежно. По-друге, годуйте своїх жінок, а то вони вас з’їдять, не з’їдять дак понадкушують. По-третє, мистецтво завжди було в серці людини тільки побачити його змогли найбільш уважні та, як правило, самотні. А тепер зі світу в якому не було буднів та вихідних, а були кам’яні знаряддя праці, двометрова трава та вогонь, ви відправляєтесь в автобус, - чомусь поспішно сказав оповідач завбачивши охоронця музею та швиденько посунувся до виходу, - Знову один, - буркнув підніс чоловік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335999
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.05.2012
Вони зустрілись знов. Обидва виглядали холодними та стомленими, тільки очі видавали радість крізь неминучий стрес. Він вважав, що не змінилися, хоча став міцніше, набрався знань та додав кілька нових зморшок під очима. Вважав, що і вона не змінилась, хоча вона змінила свою наївність на точну оцінку життя, своє тремтіння та ніяковіння на впевненість та впертість. Вона ж навпаки, вважала що змінилась, хоча насправді зовні та внутрішньо, не враховуючи деяких косметичних змін, залишилась такою ж. Цікаво, як вона пройшовши довгий етап життя та зробивши в собі колосальні зміни продовжує втайки надіятись на існування щастя, любові та просто високого. Його вважає іншим. Розраховує на те, що час змінив його пестливі манери та дурні жарти на щось більш мужніше, але таких життя не змінює. Вона - це Гайка, незамінний атрибут малого та великого будування. На відміну інших гайок в неї був відмінний баланс розуму та зовнішності. На неї заглядались інші болти, але не знайшлось достойного її носити все життя. Її багатогранність сховала від інфляції, дефолту, рейдерських атак, ейджизмових тенденцій та інших негараздів та щось її все ж загнуло місцями. Він - просто Болт, трохи добріший за інших. По життю він багато отримував за свою доброту, але вона ж допомогла це швидко забути. Інтелект Болта важко визначити, іноді можна було прийняти його за філософа, а іноді за опосума. Звичайне заняття: тупо дивитись на пальці та перебирати їх в довільному порядку. Життя для болта було не визначеним іноді воно приносило йому радість, а в основному цікаві задачки, як в шкільних підручниках з зірочкою. Болт дивися на неї та посміхався, як зазвичай раніше, що Гайка визначила, як нахабність та хижість:
- Чого ти?
- Що?
- Знущаєшся.
- Де?
- Забудь.
- Як ти?
- Добре.
- А чесно?
- Не скажу. А ти?
- Привіт.
- Це до чого?
- Забув привітатись.
- Не роби так більше.
- Я добре, тільки стомився. На роботі аврал.
- Ти знову це зробив, перестрибнув через репліку.
- Я завжди так робив. Ти чого?
- Неправда, зараз став і це не гарно.
- Чому? Ти раніше була не проти.
- Просто не гарно, неправда.
- Ти не змінилась. Як ти не доводила своїх думок так і не стала.
- Ти не правий. Все змінилось.
- М?
- Що?
- Ось бачиш.
- Що?
- Нехай.
- Повтори.
- Я кажу, що ти тільки кажеш тезу і на цьому все завершуєш.
- Навіщо ти все ускладнюєш.
- Просто.
- Все, ти не змінився. Але я змінилась. Зараз я не можу і не буду на тебе накручуватись як колись.
- Та невже?
- Так.
- Давай перевіримо?
- Що?
- Чи зможеш ти на мене накрутитись.
- Ні, не збираюсь. У мене нові правила, нові принципи.
- Та ну?
- Ось так.
- А все ж може спробуємо. Це був би цікавий експеримент після стількох років. Тим більше ти б зрозуміла, що я правий що таке не змінюється.
- Навіщо це мені?
- Просто.
- Хмм...не хочу.
- Зануда.
- Я образилась.
- Чого?
- ...
- Ну???
- ...
- Пробач, не мовчи.
- Мовчатиму...
- Пробач, я не хотів.
- Не пробачу.
- Тоді я піду, все одно ти зі мною не розмовляєш.
- Чому ти такий?
- Я завжди таким був і тобі це подобалось.
- Можливо, але не зараз.
- А яким я маю бути?
- Самим собою.
- А хто ж я?
- Ти...не знаю, але щось не так.
- Але ти вже спілкуєшся, як раніше. Мені так зручно. Мені здається, що тобі теж. Може вкрутишся?
- Ну чому?
- Ну давай.
- Єх...набрид, ну давай.
...
- Бачиш, не так вже і погано.
- Угу, мовчи.
Так вони і з’єднались та були разом поки їх знов не розкрутили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334296
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.05.2012
Монумент травинці, від землі до сонця, пробрався через твоє волося та здався квіткою на зірці, що блищить, закутуючи очі, стомлені від кроків до та від; у борг, шукаю мануал по крилах, щоб летіти та не скрипіти клювом в атмосфері - небо не моя межа, зіб'ю всі спутники... та всеж піду я далі малювати еліпси навколо М32.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332507
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.04.2012
Спекотно. Літо. Навколо кружляють дрозофіли та інша комашня. Небо світле з вбивчим червоним сонечком (яка твоя улюблена погода? Явно не така, хібащо зимою).
Доміно на столі, відерце у пісочниці, спідне на мотузці - звичні атрибути, нічого не скажеш.
За столом сиділи три чоловіки - символ містичної рівноваги. Почерзі: персона перша - Пірат - вусатий, повнуватий та патлий, любить пісеньки співати, руками кістки вправляти, за спеціальністю лікар за покликанням моряк, пропрацював на морі п'ядесят років, а в 1991 році перейшов на службу на доміно і зараз предстає на сцені у червоних штанях з трьома полосками, весь обтатурованиний (підмічу папугу на плечі з якою він часом перешіптувався та голосно реготав після цього). Ідемо далі, ще жарчіше, бо як іще, персона друга - Шекспір, людина запальна,а може і не людина (деякі джерала це стведжують), заслужений актор напівзакритого-напівідкритого законого у вузьких кругах об'єднаного театру ,,Нових п'єс та ковбаси,,. Минула слава вже затихла і він відійшов до нашого столу, але й зараз в перервах пише п'єси. Зовнішність класично шекспірівська: борідка, вусики, закручене біле волосся, вкрадений костюм Гораціо (він йому личить). Персона третя - це провал, чорне волося зализане назад, чорний капелюх, чорний піджак, чорні труси, чорні зіниці, чорні брови та й серце чорне. Він не на землі - він її частина, як пагорб (пагор Північно - Західний Володимирович). Кумарною особливістю його стилю був піджак - вдягав його завжди у будь-яке місце у будь-який час, тут і там, сьогодні й назавжди. Піджак ховав жорстокі шрамування двох півкуль Землі, які він попросив зробити студента відмідміника Сергійка Скалозуба, а також майже все татуювання - компас (S - N на венах правиці), зроблене за зарах. студентки-двіїшниці з дуже гарними очима. Працював Володимирович, як ви мабуть здогадалися, вчителем престижного столичного педварда імені визначного діяча культури, але зараз пішов на пенцію, бо має грати в доміно.
- Знаєшь, я не вмію слухати людей, - почав чорнявий та поклав ще одне доміно до гри, - Ні, я не глухий, але коли я спілкуюся чую замість слів думки, наміри людей. Патологія вчителя.
- Чи це не найбільший в житті скарб?
- Хаха, чи ні, - Може то халепа? Халепа чути ,,бовдур,, тут і там.
- Ні, це скадно, - Хочу почути відповідь студента, а чую його проблеми, переживання і ким я буду якщо поставлю двійку.
- Цікаву проблему бачу в цьому. Ти не судя суду, навіть не представник, а судити маєшь проблеми людські і бачити результат зразу в думці.
- Та не без помилок, недорозумінь, невдач, шмарклів та хижих посмішок майбутніх злочинців та вбивць, які чекають, щоб знищити весь світ.
- А я врятую! - Я врятую світ, все що зможу. Так, кожну річ до якої доторкнусь відлікую, обмию, обцілую, буду гаптувати, буди воодушевляти, буду скріпляти, буду закривати.
- Та хоч так вряту лишь кількох, а потім...ніщо не вічне, і ти, і вони помруть.
- Та чи можна зупинятись, якщо можна іти да?
- Та ні, я про це не кажу...хаха...ні...посміхніться, ми ж граємоємо. Я сам рятував. Іноді звали по якійсь дурниці: на нозі вену зашити, чи витягти кулак з рота...веселі мотроси. Я й не дав й клятви Гіпократа та в морі про нього й не почуєш, але рятував я й злодії і вбивць.
- То зрозуміло - то робота.
- Не романтизую, я ж не Шекспір, та поміть вирішувати хто житиме, а хто ні, це тобі не мішки в вантажівку грузити.
- Так, робота у нас двох особлива. Духовна трохи більш ніж у монахів.
- З мішками і я не відпочивав.
- Краще відпочив би, а то і доміно ледве тягнешь.
- Це хвилювання, а не слабість! Боюсь програти, як і всі.
- Я ні.
- Аналогічно.
- Ви бовдури - я кригка душа.
- Дякую.
- Позязя. Виграв. Я в туалет.
- Його гіперативність восьмикласника іноді ставить під сумній наявність хочаб якось інтелекту.
- Театрали...цікаво, про що він думає.
- Теж щой каже.
- Продовжуємо, - сказав Шекспір зразу, як повернувся.
Жінка з білявим волоссям граючи в Венський бал кружляє і вішає почерзі одяг. Маленька така худенька жінка з моторчиком, яка приносинь хочаб якусь прохолоду. Без неї гравці б не мали б потрібного мікроклімату: було нестерпна спека, земля засохла, волога мінімальна. За життя не на майданчику Надія Ярославівна працювала в дітсадку №1 і там звикла повертати все на свої місця: кожну ляльку, кожен коврик. Зовні чиста, як сніг на Альпах, та легка, немов хмаринка. У своєму білому платті, як примара (не в плані лякає, а в плані заворожує). Жінка дивиться за двома дітьми, які завжди грають в пісочниці.
Маленький білявий хлопчик будує замки: великі, гарні, роскішні, як у середньовіччі, та граї в доблесних рицарів, поки не приходить темненька дівчинка та зображуючи дракона не руйнує все доводячи хлопчика до сліз. Надія заспокоює хлопчика та рівняє землю. Дівчинка соромиться:
- Пробач...не знаю, що на мене найшло.
- Пробачаю, але більше не роби так.
- Я більше не буду, чесно.
Хлопчик будує знов.
І був День та Ніч, Вогонь та Вода, Земля та Вітер. Вогонь нервував, Вода бурчала, Земля незважала, бо знала, що День зробить, то Ніч зруйнує і Вітер все з часом задує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331559
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2012
Головний персонаж нехай біжить по місту, бо навіщо йому сидіти дома, позначу його Z, його швидкисть 10 км на годину, очі зелені та хижі, волося 18 см ( той переломний момент, коли бабусі перестають визначати, хлопчик чи дівчинка), каштанове, густе та жирне (його мили три дні назад, Z не винен, що воно швидко жирніє і він помиє його потім, зараз інші проблеми), одяг: чорний светр закриваючий сідниці,коротка бура куртка не закрита на замок, темні джинси, коричневі гади на вісім дирок. Бігти можна по двум причинам: від чогось та до чогось - наш герой побіжить від...від чудовиська, Невідомого Хтось, і його можуть наздогнати. Z цілеспрямовоно біжить перестрибуючи бардюри і йому щастить, він пробіг ціле місто, цілий день не спиняючись и не уповільнюючись, правда марно, чудовисько теж не уповільнювалось (мабуть займалось спортом та вело здоровий образ життя у вільний від роботи час). Отож, Z та клята тварюка бігли, пейзаж змінився з урбаністичного на помираючі темно-зелені терни та бідні на листя дерева, чутна учнівся задишка та сміх Невідомого (відчуває наближення перемоги). Хто має чорні очі, голова блискуче вибрита, видно не гарні зуби у крові (мабуть ясна кровоточать), одяг чорний та завелий на нього та брудний (явно часто займається спортом). Z розриває кожну перешкоду на дорозі своїми руками, які вже по локоть у крові (не дуже акуратний цей Z, впринципі можна булоб інколи і обігати перешкоди), він не сповільнюєтся, не за якої умови він не сповільниться (звичайно, якщо не помре,бідолаха). Бачачи, що жертва веде себе не андекватно Невідомий Хтось вирішив з ним заговорити, щоб трошки заспокої.
Невідомий Хтось: Привіт, як справи?
Z: ...
Невідомий: Нечемно не відповідати, коли до тебе звертають.
Z: Пррр...віт.
Невідомий: Ти що зранку не снідав?
Z: Що тобі треба? - квапливо, несповільнюючись каже біженець.
Невідомий: Невідомий Хтось (поважно). Я хочу тебе з'їсти.
Z: Навіщо?
Невідомий: У всіх є свої потреби, щоб існувати, моя потреба з'їсти тебе тимпаче так я рятую світ. Пожираючи тобі подібних я зменшую ваші потреби, а то ви зажралися (дивиться на Z зверхньо та нахабно колупаючись зірваною гілочкою в зубах).
Z: Чому я?
Невідомий: Ви це ви, а ти, бо ти и не тіки ти, а і вони, тіки по різному, я занадто зайнятий щоб пояснювати.
Z: А якщо я зменшу свої потреби, то ти мене не з'їси?
Невідомий: З'їм, а потім зменшиш.
Z: ...я жити хочу (тихо).
Невідомий: Тому я тебе і з'їм.
Z: Всі жити хочуть, не вже всіх їсти?
Невідомий: Не всі, тих хто задоволений існуванням я не їм, вони мені не цікаві.
Z: Ну...хто ж...ти?
Невідомий: Просто Хтось, хто їсть дорослих дітей.
Біжать далі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331531
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.04.2012
Патлатий, але прозорий з жовтими пір'їнками у волоссі, трохи морозний,викликає дивне приємне відчуття мурашок на шкірі, трохи зважнілий від своєї посади з припіднятим підбородком та роздутим носом, очі трохи примружені частково від ще не згаслого сонечка, а частково від самозакоханості, сам високий, коли розправляє плечі може випадково збити гілочку на верхівці дерева, не зважаючи на вже не молодий вік і посаду, грайливий, ніжний та трохи нахабний, іноді лізе туди куди його ніхто не запрошує, коханий одними та невизнаний іншими, Осінній Вітерець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331341
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.04.2012