| Сторінки (1/26): | « | 1 | » |
Раз жити й раз кохати – таке моє серце.
Іван Франко
Так терпко на душі, мов скуштувала вона плоди шипшини. За вікном завше темінь, і, мабуть, тільки промінчики з вікон можуть втішити візерунками. Візерунки ті не звичайні — потаємні, відомі тільки моїй душі, але все одно гаснуть, не дочекавшись першого подиху златного, інколи затуманеного сонця. Куди ж ви, мої смолоскипи? Не тікайте від мене хоч сьогодні, бо залишуся знову на самотині, такій пекучій та ранимій. Хіба вам не шкода помираючої душі десь за вікном, хіба вам не шкода мене? Якщо ні, то скажіть мені правду, бо тільки вона здатна запалити мене знову, позолотити мої човни, що никають у серці вічно штормового моря. Чому там буран? Скажіть мені щиросердно. Я вас благаю. Ви знову зникли. Чи, може, я не дочекавсь вашого захмеління? Пробачте мені, мої друзі. Та се дурниці.
То була промерзла і блякла до кісток зима, яка вже сама благала квіток — благала до оніміння, до холодних сліз, та марно. Земля задеревіла до сталі, все кругом поснуло безсніговим сном печалі.
Одне тільки було чутно: свистання гармат, що диким ревом сміху щоразу торкало Нінине серце. Воно було такеє безсиле, перекраяне і стомлене, буцімто охоплене плам’ям. Дівчина все сиділа на лаві близько віконця та чекала. Чекала без кінця, бачачи тільки хрипке вороння, що літало межи хатами. А вночі крайнеба палала та сама заграва, те саме безконечне проміння. Серденько вже не дихало, воно захлипувалося, здавалось би, одвічною тугою за тими цілунками, доторками щік, густозолотого волосся та пухкими вустами. Але щоночі надія жила у грудях до останнього, а зрання знову тьмяніла. Ті ночі були такими нескінченними, що самі воліли померти від довгого неспання. Але вони все одно не спали. Вогні й не думали німіти, напевно, ніколи. І коли ж вони розтануть на сьому червононебосхилі?
Ніна працювала у санбаті, тому щоденно їй доводилося бачити до болю страшні картини крику, страждань і смертей. То були прокляті дні, що дихали криком і стогоном чогось лихого.
Та молитва ніколи не покидала стомлену жахом, але таку ніжну дівчину. Вона молилася потайки у кожнісіньку вільну хвилинку — і це зрошувало її широку ниву душі. Ніна до безмежжя прохала, аби повернувся її Микола. Ті олов’яні мов джерела очі, в яких чувся відблиск воскового місяця-молодика, пролили струмки глибоких сліз, що вже мали своє русло. Опущені сухі рамена стиха конали від болю, ледь тримаючи обжалені й настраждалі руки. Ся невимовно тонка постать могла ширяти поміж високости зірок та болотно-синього неба. Але вона не подужала б.
Безодня.
Ніна не чула ні словечка від свого коханого Миколи, та ба, навіть дещиці. Голову закутали думки своєю морською шумливістю, гризучи зсередини окраєць зболеного серця. Невідомість – то найстрашніше, що змушує людей так часто осипати своє квітуче листя. Але дівчина й не думала опускати все черстві від чекання руки. Вона боролася, як боролись усі.
Усе навколо дихало могильним холодом; віти сторозтерзаних дерев похилили свої очі від споглядання тих важких подихів затоптаної мороком і закривавленої землі, що промерзла багряністю й завмерла від страху. Дзюркотливі струмки на мить зупинилися в передчутті чогось невідомого, схлипуючи тремтінням. Посивілі хмарки бігом утікали за крайнебо, не озираючись назад. А саме небо налилося вже кількадесятперестраждалим відтінком блякло-сірого вовчого виття. Се була би прекрасної вроди весна, якби не ота тьма.
***
Тривога.
Зливи не вщухають, ллють полум’яно-мідяні дощі, усе загубилося у метушні й скрикові кулеметів, у небі свистять залізні птахи, що зароїлися поміж вечорового дихання. Артилерія скреготіла своїм диким співом тріумфу, що мимоволі охоплював навколишність. Ся звична заграва повторювалася щоденно, і здавалося, вона ніколи не закінчиться. Навіть дощі тоді вже були рідкістю, опухла та суха земля воліла напитися до ізмарагду чистої водиці. Її потрісканії жили ніяк не могли загоїтися, вони пропахли смертю і якимсь вогким ароматом гарматного диму. Сонце перетворилося у збляклу плямку на тлі виснаженого неба, просякнутого буро-жовтими барвами безсилля. Але все одно в тім стахові було видко життя.
Для Миколи дні тягнулися їдучими роками, такими наболілими та подекуди зовсім мертвими. Щоденні сцени ляскоту куль, невинних смертей, сивого голоду, м’ясо-червоного баговиння та якогось шаленого повітря здавлювали давно обпечені груди ще юнака. Та вони були загартовані, загартовані бачити сю безмежну людську лють, яка панувала над усіма, що вже давно втратили надії на спасіння, вони були в’язнями власних сердець, які з останніх сил вистукували симфонії передсмертя. Єдину річ тримав Микола біля затремтілого серця – пошарпану світливу, де усміхом на нього дивилися як небо сині очі Ніни, а ті червоні до скону вуста буцімто лікували цілунками, приказуючи: «Ох, як би я рада побачити тебе, мій соколе сизокрилий!» Бува, Микола під розсипаними на небі дрібними зірками блука у задумі по тому безтрав’яному полі, а на його вустах видніються захололі до криги сльози. Ну коли ж він побачить свою любку, а прецінь, чи побачить?
Кожен всяко намагався підбадьорювати один другого, але війна закутала їх у вугільно-чорну пелену безнадії, з якої був лише один вихід – віра. Віра в те, що кожен має право скуштувати спілі плоди винограддя, що кожен повинен достигнути і висолодитися, не зважаючи на ніщо. На все потрібен час, якого тоді був пучечок.
***
Миколу було поранено в обидві ноги, та він не хотів змиритися з тим. В його крові тоді вивергалися сотні вулканів, обпікаючи нутро, бушували гігантські хвилі невідомости. Хлопець стогнав не від ран, а від думки, що більш ніколи не бачитиме свою Ніну, ніколи не відчує торкання сих рожево-трояндових уст пречистості і глибини рідних очей. Ся дівчина для нього була алмазом з усіма переливами веселкового сяйва, Микола не міг її втратити.
Ніколи.
Хлопчина слізливо згадував оті хвилі, коли вони вдвох із Ніною вперше зустрілися. Се було навесні, на Явдохи, такій квітучій тоді, що можна було би досхочу напитися квіткового різнобарв’я. Колись голе віття дерев заховало всю свою срамоту, зайнявшись полум’яним цвітом, що обпікав груди до вовчого виття. Ожили голубокосі ріки, що, стрічаючись, перешіптувались між собою млосним бурлінням води, молоді струмочки співали гучно-дзвінких пісень, а поміж зеленавого буйнотрав’я тільки де-не-де пробивалися маленькі химерні паростки. Прудкі ластівки пливли повітряним морем немов кораблі, десь у гаю чулося їхнє тихеньке «тік-трік-трік-тррр». Оте чаруюче щебетання було схоже на повноголосу пісню, що окутала невидимою пеленою ввесь ліс. Микола тоді вертався додому через брід, коли побачив пишнокосу дівчину, що сиділа при березі й співала пісень – таких виструнчених, п’янких і голосних. Вони хвилями поринули в душу парубочу, закрутившись рвучким вихором любови. Відтоді вони й разом.
Хіба можна забути те, що завжди наповнювало твою душу чимсь солодкавим і теплим, отим відчуттям, що так палко гріє зсередини, буцімто ти сидиш біля оранжевого вогню, що горить безсмертям? Се почуття злилося воєдино з Миколою, запалавши у ньому навіки. Хіба можна забути таке? Мабуть, ніколи.
***
Довіку знеможена Ніна вже перестала жити. Усе навколо тяглося задимленою завісою, що огорнула дівчину гнилим страхом й дивним передчуттям німоти, закопала живцем усі переживання у післядощовій сирій землі. Для неї не існувало вже нічого, але в очах інколи розвиднялося – бачився тільки землистий силует її коханого Миколи, який все розпливався та зникав у сіризні думок. Вона ладна була побачити його перед собою хоч на мить і одразу вмерти, але щось колюче не давало їй сього зробити й пекло, пекло так сильно, що душа ревла від кровавого болю, що змішався тими піснями, які вже так давно не співала своєму любому. «Скоріш би віддати життя!» – завше промовляла дівчина, але вона не могла се вчинити, не побачивши Миколи. Ні, вона не могла!
Зітхання.
Привезли нових поранених, дівчина взялася обробляти та перемотувати рани солдатів, які, судомлячись, перекидалися з боку на бік від глибоких ран. Вони корчились, мов обпалені, благаючи врятувати хоча б на кілька день їхнє до сажі чорне життя. У шибку люто стукотів дзьобом величезний старий ворон, який, затихаючи час від часу, гостро глядів у вічі сих вояків. Він наче хотів забрати з собою когось. Йому вже не було страшно, він знав, що смерть – се ніяка не смерть. А втім, чи так воно? Та враз Ніна заніміла од жаху, вона побачила на канапі свого напівпритомного та ледь посивілого Миколу, що важко дихав, бачачи перед собою лише їдкий туман. Він промовляв до себе якимсь тихим баритоном, що так хропів у кожному закутку тієї хоробливої кімнати. Ніна зі скреготом впала на коліна, буцімто її закували потоки нестримних річок десь посеред колишнього мілководдя. Сліз уже не було, вони зцілющими джерелами вирували штормами у голові дівчини, б’ючи настільки сильно, що кожен ладен був просто змиритися з цим чуттям і вчинити самовбивство. Але за мить отсе бурмотання Миколи стало ще дужчим, а в його словах так лагідно й нестерпно вчувалося Нінине ім’я. Воно звучало так гаряче, що серце воліло вистрибнути з грудей навіки й більш не повертатись у свою сторозбиту домівку без даху. Ніна безтямно кинулася до свого Миколоньки та намертво вп’ялась цілунком у його вітром висушені й налиті журбою вусточка. Та все одно в них чувсь долею покинутий юнацький запал, який міг перебороти навіть кігті чорноти. Хлопець щосили стиснув долонею рідну серцю й ту саму пухку Нінину руку: здавалося, вже не відпустить. На його вустах блукало якесь тремтливе заніміння, скроплене сльозами й таке солоно-росисте:
– Волів я, моя любочко мила, побачити тебе й марив тим у снах, бачив тебе серед поля вільним птахом, поміж вечірніх засріблених зірочок, у шелесті вже опалого листя на забутій Богом землі, та лише зараз можу напитися тобою до смерти, прощавай, ластівочко, – кохано й радісно прошепотів Микола, закривши назавжди ті до небесної голубизни любі Нінині вічі, які на камені закарбувалися в її душі.
– Не прощайся, миленький, ми ще стрінемося посеред тої самої річеньки, але вже навіки! – глухо й тремтячи вирвалися сі слова, які перетворилися у вічність. Таки навіки.
. . . . . .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403323
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.02.2013
Втонули дні, зомлілі від чекання,
Чекають осені останнього ковтка,
Аби втонути в пишнім пориванні,
Згубити згубу у полоні сна
Снігової ванни.
Усе заснуло сном печерним,
Таким холодним — вічовим,
Увечері, де зорі сургучеві
Солoдять ввесь гіркий полин
Та ще перчений
Спомин.
Ослаблі руки жовтокольорові,
Останні сиплють сльози-пелюстки:
Летять, летять вони на волю,
Щоби ізнову вмерти залюбки,
Мов королі, блищать золоточолі,
Незаймано віддатись на віки,
Миті вечоровій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367815
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2012
Осінні ранки, дякую за те,
Що свіжістю палають небосхили,
Що місяця імлистий силует
Застиг на небі заколисаний.
Навік закоханії віти
У перламутрі задрімали
І залишилися ото горіти
У сонця цілунках русявих.
Усе п'яніє від роси
І п'є золотобарви,
Із келиха пречистої краси
Впиваються химер литаври.
Осінні ранки, дякую за те,
Що ще дитям благословили,
Красою вкутали мене
І дали сили, й дали сили.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=364611
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.09.2012
Шумить ріка, закутана ув осінь,
І сонце сипле стежку золотаву,
І косарі траву пахучу косять:
Все потопає в осені заграві
Млосній.
Розкішні коси втопленого гілля
Такі зцілющі в самоті,
Мутні і вільні
Тануть у воді
Повільно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362811
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.09.2012
Ревуть громи: мелодії
Чуднí на скрипці чутно,
І блискавиця на тромбоні
Тромбонить смутно
Колискові.
Лоскоче дощик-пустунець
Арфи струни ніжно-кволі,
А у полі вітерець
Сивочолий саксофонфом
Завиває та сміється.
А ліс стоїть задуманий:
Втопився у грозі
Трояндовій, трояндовій,
В оркестрóвому сузір’ї
Мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360759
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.08.2012
Де зоряні зорі?
Казали, що будуть
Сьогодні,
У будень,
Холодний
Де зоряні зорі?
Нема ж їх, нема:
Сховались в коморі
Туманного
Сна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360294
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.08.2012
Твоїх рук не торкалось давно
Моє серце спраглохолодне.
Твоє тепло,
Твоє тепло,
Як маків цвіт, червоне.
Знайти б мені сей маків’яний край,
Зірвати б квітку калинову,
Тоді вона у глеку стане
Спомином отих лілових
Щічок червонявих.
О квітко моя люба,
Ні мак, ні рожа,
Ані любистка врода чýдна
Тих чар мені не наворожить.
Лише твоя та теплая рука.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358825
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.08.2012
На Замковій горі сиджу
І споглядаю —
Я бачу після бідного дощу
Той самий дім зцілющого кришталю,
Де наші губи в ручаю
Злились у річку потайну Почáйну.
Але і сонце вже не теє:
Заплила осінь в небеса,
Твої багрянії лілеї
Покрила з вереском роса.
Золóтить хмарами печалі,
Бо осінь руку подалá
Й примчала
До твóйого вікна.
А ти мене, а ти мене
Забула,
Як забува своє
Та сива-сивая зозуля
Дитятко чепурне
Поміж чужого велелюддя.
Мої слова пустоголосі,
Для тебе я —
Лише дрібненький пóсяг,
Який об скелі можна розбивать,
Такий порожній.
А що мені, а що мені?
Сиджу у річці трав
На Замковій горі
І згадую ті солодкаві
Стрічання наші в темноті:
Плачем ридаю,
Так, ридаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358203
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.08.2012
Я мовлю мовою народу,
Вустами тих, що солов’ї,
Що боронили Жовті Води
Словомечем у боротьбі.
Я — син безкраїх чорноземів
Отих, що скроплені вогнем,
І гір могучих силуетів,
Де пісня вічная тече.
Народе мій, народе,
Де слава тая козаків,
Вкраїни вранішняя врода,
Яка закохує без слів
Країни в нашім хороводі
Дніпра солодким співом.
Тож запалаймо й запалімо
України ватру:
На варту пісню зозулину
Поставимо обороняти,
Неньку-мову тополину,
Бáтьківщину-матір.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357934
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.08.2012
По небі сунуть кількадень
Кучері красиві,
Але одна проблема в них лишень:
Сиві вони, сиві.
Не знаю, скільки літ уже
Пливе дідок отсей,
Що тягне море те й жене
Вже третій день,
Вже третій день.
Смутно груша похилилась,
Квіти шубу одягли,
А виноград гронистий
У листя закутав свóї плоди.
Якийсь неспóкій скрізь глухий,
Такий тендітний,
Дощовий
Повигинав деревам руки-віти.
Ой пощади ж їх, пощади,
Не лий отого зілля:
Пекучої води,
Що з неба падає, мов стріли.
Але немає кінця краю
Сивим кучерям сторіч,
Що теє сонце затуляють,
Вже третю ніч,
Вже третю ніч.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357442
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.08.2012
Куди ви, хмари, біжите?
Закрили голубеє небо
Густою хвилею комет,
Рядками сонного сонету.
Десь загубилося медвяне
Серед перини Сонце —
І в’яне,
В’яне в мойому віконці.
А кістяки сухого гілля
Насилу тягнуть догори
Зелену шубу в онімінні
До небесної нори.
Пробий промінням ту фортецю,
Що нас від тебе віддаля,
І розпали багаття спецій,
Зігравши пісню скрипаля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357203
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.08.2012
Сиджу і слухаю те "ме-е-е",
Яким співаєш колискову.
Серед негоди чорнозле
Мені ти з серця випиваєш горе.
Вітрище й далі дме і дме,
А ти милуєш все мене
Своїм солодким "ме-е-е".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357171
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.08.2012
Уже давно не стрічалися Ми,
Де зверху небо листянеє,
Де дзюркіт сонної води
Колише музика Орфея.
Хіба не знаєш, що кохаю
Тебе, ти мóє ластів’я,
Впиваюся, мов сонце зрáння
У роси твóї чистого огня.
Чия могутняя рука
Тоді нас розлучила?
І не звела, і не звела, і не звела...
Ще досі нашії вітрила.
Мов кораблі ми серед хвиль
Гойдаємося стиха,
І голос твій густо-дзвінкий
Пливе по хвилях дико.
Хоч завітай до мене в сні
І дай напитися із губ
Твоєї теплої душі,
Щоби оте усе забути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356685
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 11.08.2012
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Від’їхала за небокрай, що золотом пече
І обпікає серце, спрагле від любови,
Таке нещасне, колоте мечем.
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Думки колишуть мої туманні сни,
Багрянотонним голосом лунає колискова
Із твóїх уст пречистої краси.
«Тебе нема, але я все з тобою!»
І де-не-де вже чутно голос твій.
І сі тонкі шнурочки — твóї брови:
Перламутрові.
«Тебе нема, але я все з тобою!»
О Боже, прошу, дай мені у вись
Злетіти соколом моторним понад поле
З тобою, щоб на місяці зустріть
Блакить.
«Тебе нема, але я все з тобою!»
І пам’ятай: завжди буду у тім
Ключі у небі, що бачиш над собою
У дощ, у град і у твердющий грім.
«Тебе нема, але я все з тобою!»
Се почуття одвічного спокою:
Любов...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355031
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 03.08.2012
Сивіє літо ясночоле,
Та осені ще не пуска
У володіння Соломона —
Країни вічного огня.
Своїми стрілами-промінням
Золóтить нашую Украйну:
Долини, пагорби, верхів’я,
Водицю дужого Дніпра.
Зі звуком свіжим ластів’яти
Нерозпрощатися мені,
Бо чутно завше сих малят:
Опівночі, удень, вночі.
Лляне повітря сухочисте
У грудях ще танцює вальс.
Танцюй, танцюй, танцюй, пречисте,
Іще є час, повір, є час!
А поки коси осінь та барвиста
Розчісує сим гребінцем,
Осанну тую норовисту
Скропи сліпип-сліпим дощем.
Ох серпню мій, малиновий,
Ти залий наш край
Ріками-перлинами
За Дунай, Дунай,
Дунай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354546
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.08.2012
Ніч.
Пухнастомлисті густі хмари,
Що котяться назустріч,
Моєму серцю, сп’янілому від чар,
Немов розжареная піч.
Пече!
Тече й бринить колючою струною.
Воно понівечене
Від тої гострої любові,
Як меч,
Що ріже, ріже й ріже долю!
А ти забула колір вій,
Якими дарував тобі я волю
В моїй уяві золотій.
Здійняла крила кволі
І полетіла у блакитний рій,
А я лишився сам за тим столом
Утрачених надій.
Сльози.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=354314
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 31.07.2012
Пливе, мов корабель, зеленотьмяне світло
Із ліхтарів, що розмовляють кволо.
Убогі дні без тебе, Квітоцвіте,
У тьмі холодній котяться убого.
Вже стрімоголов летить пожовкле листя,
Додолу падає, до мóїх чорних ніг.
У спогадах тремтить оте намисто,
Що сяяло, немов на сонці лід
Сим золотоблакитним дном
Потіхи.
А очі, очі, очі... Сон.
Навколо тихо,
Лиш чутно стогін проклятих ворон,
Що посідали на домівки, стріхи.
Ой лихо, лихо, лихо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352893
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 25.07.2012
Миготить моє вікно:
То дерева затулили
Сонця золоте крило,
Що квапить швидко до родини.
Своє проміння захова
За обрій оранжéвий.
Вже тихо-тихо насува
Свою перину зорянорожеву.
А зорі? Зорі? То дива,
Се сіяча зернята теплі,
Які щоночі висипа
На чорноземи неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352892
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 25.07.2012
Одного разу козаки
За чаркою зійшлись сивухи.
Пішла одна і дві, і три ―
Носи червонії і вуха.
Вже гомонять та й гомонять,
Та все у роті сухо.
Зайшлись про подвиги гадать
І тихо-тихо слухать.
Перший:
Знаєте, браття мої молодії,
Вчора я ляхів зо три
Шаблюкою по спині
Припік ― і слід навíки залишив.
Другий:
А, то дурниці,
Послухайте мене,
Як я учора у водиці
Втопив московського цабе.
Я з лісу вибіг неквапливо,
А він давай-но утікать:
Згубив уже свою кобилу.
Його у річку і загнав вмирать.
Третій:
Друзі мої, вірнії козáки,
Се заслуговує хвали,
Але розкажу коли я,
То всії ваші язики
В клубочок скрутяться двояко
Й будуть від зависти пекти.
Ви слухайте мене уважно,
Нічого, бач, не пропустіть.
Другий:
Ну вже розказуй, панібрате наший,
Не смій збрехати тільки, цить!
Третій:
Недавно я в турецькі володіння
На кóню вірному прибіг.
Султана бачив, як ото насіння
Отут у мене на руці.
Я тишком-нишком у палац
Пробрався непомітно.
І шуби-килими, і золотий запас
Набрав я, скільки хтів.
Перший:
Та не вигадуй, що кáзки
Ти нам розказуєш на нíч?
Другий:
Де докази твої, де скáрби?
Чи ти привіз усе на Січ?
А він витягує зі скрині
Турецькі шáпки і плащі,
І золото, червоно-білі вина
Й уже сміється у душі.
А козаки, неначе стóвпи,
Свóї очі всі на лоб
І вайкають, мов сови,
Нагостривши дзьoби.
Насправді третій той козáка
Повитягав лахміття.
Сивуха очі залилá
Його братам неначе дітям.
Чи знаєте, як тo у голові
Вже крутить-вертить після чарки.
Так козакам тим очі всії
Залила сивая імла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=352355
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 23.07.2012
***
Ніч.
Загули золото-сиві гармати.
Над головами чутно свист птахів-бомбардувальників, що їх крила оповило медове сяйво молодика, який чи то усміхається, чи то наповнюється трепетом жертв. Видко глухонімі постріли, що зорями видніються з-за кучерявих старожилів-дерев, які не в змозі нічого зробити. Усе село палає червоногарячим полум'ям потіхи…
Тьма!
А по той бік села, де волохаті хвилі поволі сунуть на берег, схилилось золотоволосе дівча. По її ногах струменем течуть солоно-хмурі сльози, що струмком зливаються з морем, наповнюючи його смутком. Тихий шепіт води млосно зливається із зойком дівчини, яка сумує за Йваном, якого мобілізували до червоноармійців ще на початку літа. А його все немає. Дівча дико дивилось через синьо-срібні гриви гір, через які де-не-де вже починало пробиватися сонце. А поміж ними з’явився прозоросірий силует хлопця, який несамовито кричав од болю. Се буй Іван. Оте маленьке серце дівчини зайнялось якимсь пекучим вогнищем любові, що обпікав усе тіло, вічі наповнював іскрами жалю.
А по ногах дівчини ще довго били скрипучими гарматами зеленуваті хвилі, які тягли за собою Мотрю у глибочінь, туди, де все стає немилим…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349702
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.07.2012
Весніє небо, сонце, луг.
Блакиттю, запахом жевріють
Твоє намисто, доторк губ
Отих, тих сáмих, на твому подвір'ї
Усе всеніє, грає, п'є,
Жартує клен з берізкою під гаєм,
Напевно, бачили вони твоє
Оте намисто, о, те сáме.
Я сам, а де? Не знаю.
З отим намистом,
О, тим сáмим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349697
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 11.07.2012
Юначе, зачекай, ми не встигаєм
Вдихнути подихом блакить,
Умитись росами, розмаєм.
Досить!
Я тебе благаю.
Лиш дай-но випити ковток
Цілющозлатного кришталю,
Тієї самої води, що до кісток
Умерле тіло оживляє.
Диваку!
Я тебе благаю.
Хіба життя — це перегони?
Тебе таки не наздогнать.
Коли б не було кволої утоми,
То можна було б іншеє гадать.
Квапиш ти прямо:
Немає перешкод,
А ми блукаємо, блукаєм,
Від злигоднів і до незгод,
Шукаючи для себе Раю.
Зупинися, хлопче!
Я тебе благаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349214
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2012
Пахне сонцем, квітками весни,
Що їх мати зросила, мов диво.
В переливах твоєї краси —
Се лише кольори пустотиві.
Личко бузкове мені перед сном
Враз з'явилось в уяві казково.
Наче громом,
Дикая в серце любов
Запалила спомин
Коли ми вдвох, сидячи, немов
Злились обоє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=349210
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.07.2012
Опівночі, на небі, з’явилася зоря.
Умить червоним соком
Все поле облила,
Струна тріщить, допоки
Ще сонная земля
Окопи...
Це лінія мертвожиття,
Де спочивають живі Трупи?!
Ні! Це пісня скрипаля,
Що лине скреготом у сурми
Війна скрипічного ключа
Крихкими нотами бандури.
За те, щоб цілувать повітря
Бàтьківщини в губи!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331148
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 18.04.2012
Неволя-матір, де спочива Десна,
Маля вродила юродиве.
Поміж глибокі стави та поля,
Степи могутні, чорногриві.
Дунай, що в’ється без кінця,
Дніпро суворий, сивий,
Байдара клониться сумна,
Для неї ж бо колиска – хвилі!
Десь чутно кроки Кобзаря,
Що прокотились німим громом.
Від половців і до варяг
Пророчим гомоном любові.
Розбивши ржаві кволії кайдани,
Що чужиною вабили його,
З надією, що проросте і стане
Вкраїни золоте стебло…
О так, пророчий Ісаàче!
Ти вибрав долю солов’я,
Що вічно боронить, козаче,
Укрàїну твою!
Там досі чутно шелест гаю,
Видко дівчат на тому березі ріки,
Де на Купайла золоті вінки пускають,
Що тануть, наче кораблі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330882
рубрика: Поезія, Панегірик
дата поступления 17.04.2012
Цокотить,
Кружляє крýгом
Кругóм кругленько-рівних спиць.
У серці здавлює недугу,
Сміючись чи боячись.
Минули вже казки солодкі,
Терпкі вже яблука в саду.
А вишеньки червоноокі
Утратили оту красу,
В густій глибокій ноті
Поселили сум
Самотній,
Спокій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330881
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.04.2012