| Сторінки (1/17): | « | 1 | » |
У світі, де замовкли і совісті, й естети,
де темрява конкретна, тому байдужа нам,
сидить дрібна хатина в солом\'янім береті,
сплітає куцу казку, вклоняючись тинам.
- Колись самотня хатка також вдихала весни.
Ви ж знаєте, що кожна дещиця вже жила?
В поморщену покрівлю її світання щезли,
як в землю пощезають незвершені діла.
-Хвилиночку, бабусю! Невже ж таке буває?
Хоча б словечком більше на вушко розкажіть!
І вже старенька сутінь, кульгаючи розмаєм,
із ветхої садиби здирає муляжі.
Тонесеньке дівчатко із мигдалевим сміхом,
таких десятки тисяч виглядують із книг.
Але прудкий барвінок - багатоцвітна втіха
на полотні ожити лише від неї встиг.
Вже сонячне отроцтво тулило гострі плечі.
Зелені жменьки літа розчісували сни.
А їй тремтіння червня здавалось недоречним,
і барви, барви, барви не сміли відпустить.
В селі уперті злидні снували у бувальцях,
а в Лесі попід піччю співали кольори.
Ох, як не просто втримать талант в худеньких пальцях,
коли його цілунки чужому допекли.
- Така біда не в силі сама дійти до люду, -
сказав бундючно Старший, - усьому є зачин.
Це хтось же із нечистим порядки ставить всюди
і глумиться із душ, у церкву ідучи.
Німотна відьма люті вкляла ясну дівчину.
Заплакано молили жоржини з білих стін:
Лишіть її світіння, аж поки не загинуть
під кіптявою років віконниці товсті!
У цім шаленім світі, де важко буть поетом,
а тишу, мов пінцетом шматують по складам,
чиєсь поскніле сяйво в солом\'янім береті
прохає теплих хмарок утомленим зіркам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431685
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2013
Говори, говори
упивається світ простотою твоїх побрехеньок.
Говори, говори
дрібнослівний димок пропікає залізом легені.
Говори, говори
і у сажу звертань хай вдягається змучене тіло.
Захлинаються скроні отрутою слів.
Не мовчи. Не спиняйся. Не милуй.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415941
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2013
Заскімлить стилос вкраденим мотивом.
Втекли рядки в несписану весну.
Олімпе муз, прости мене й помилуй,
Та в честь твою ніщо не вознесу.
Спливла доба між титанічні лики.
На йони днів розпались скрижалі.
У нас же кров воістино великих,
Та ми в від'ємнім степені малі.
І знов натхнення темна веремія
Над кожним сном ячить, немов Пилат.
Але вірші - це все щоя умію
І те, чому навчитись не змогла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415924
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2013
Скільки потрібно слів, щоб назвати себе поетом? Мізер. А скільки потрібно таланту аби довести це? Тому вважаю, що чіпляти на себе цей почесний орден, чи пак карму, у зелені і неприборкані шістнадцять, було б нахабством. Тому будьмо знайомі – Дівчина, що прописує думки.
У моїх творах замало світла, замало летких і нарочистих почувань. Перечитуючи мій доробок, вам чимдуж схочеться струсити з себе осад, що лишають рядки. Осад правди.
Я хочу йти в літературу второваним шляхом, але при цьому не ступати в чужі сліди, а лишати свої. Щиро вірю, що ми як нова генерація, як свіжа кров літературного процесу зможуть піднести художнє слово на новий рівень. І, зокрема, не допустити занепаду духовності і культурних цінностей. І саме в цьому я вбачаю вищий зміст і вищу суть літературної творчості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=400194
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2013
Є тільки світ, охоплений горінням,
Є тільки час, розшарпаний немов.
Замало слів боротися із тінню
Між язиків словесностей і мов.
Замало вір. І як усе ж замало
Непещених у лиходійствах рук.
Античний люд за атеїзм карали,
А з нас сонцепоклоницство деруть.
Зроню півкрик, піврозпач чи й півпогляд
У бік, де Етна зцілює богів.
Ступать по лезу, вірогідно, доля
Чи заповіт розхристаних степів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399110
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2013
Щось є над небом, над промінням зір
І над законом Бойля-Маріотта.
Щось нас штовха крізь сотні недовір
У нелогічність тих очей навпроти.
Щось є у тиші. У містичних снах,
Що розтяглись на сотні кілометрів.
Не просто так ця темрява луна
На циферблаті спогадів потертих.
Щось є у нас. Ця правда не нова,
Хоча її проекцій є без ліку.
Й перо мовчить. Лиш капають слова
Вчорашнім віршем на суху долівку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396523
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.01.2013
Сьогодні сипле сніг. Розтрушується усміх
Невипещених фраз занедбаних в бутті.
Розігруються сни щемким зітханням гуслів.
Лоскоче світлосинь долоньки відчуттів.
Ти бачиш, сипле сніг пір'їнками на плечі,
Й над кожним димарем безмежності орбіт.
Незіткані думки лишились недоречні,
Бо велич надідей не держать у собі.
І досі сипле сніг. І сипиться світання.
Фрегати зимних зим у променях пливуть.
І досі ми живем. І досі лиш чеканням
Акордів надкраси із натяком на суть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394415
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2013
Ці нахабні промінці вже другу годину граються в піжмурки. Шалена метушня десятків різнойменних перехожих, перламуткові фарби свіжого сонечка, ледь ніжніший, ніж зазвичай, пейзаж могутнього міста означають лише одне: мільйоноголосий Лев прокидається. Тільки не прикидайтесь, що ви не чуєте, як напівсонний рев цього багатовікового звіра відлунює у розігрітих моторах всюдисущих автівок. Таке неможливо прослухати або недочути. Коли ти вже опинився у Львові, то просто перебувати у ньому нереально. Він заковтує тебе і таку-сяку неповторність твоїх достеменностей аби опісля відлунюватись у тобі. І зараз, спостерігаючи, як цей Лев сумирно розминає кігтики порухами розбуджених мас, вкотре погоджуюсь, що це місто має душу.
От, либонь, у цьому і полягає моя професія – шукати щось надприродне, надчуттєве і до неможливості людське в асиметричних стосах старовинних будівель гордого міста. За фахом я архітектор, за освітою – інженер, а за покликанням наївний прихильник контурів краси. Сказати, що це мені вдається було б надто самовпевнено, сказати, що я в це не закохана, – надто сухо та брехливо. Тому залишу дещицю простору у своїй біографії для шматка хліба невгамовних писак.
А світанок продовжує муркотіти про промайнулі сни. Ліпшої часинки для сортування думок, як короткий проміжок ранкової бездіяльності, не придумали в принципі. Саме момент для пахучого чаю і щоденних звершень. Календар нагадає, що сьогодні вихідний, і ще щось натякне про недільний спокій, але ж якими важкими видаються стіни власного дому, коли їх вчасно не покидати.
Вибігаю назустріч осені. Вона приготувалась до побачення, наче справжня галичанка, підфарбувала листочки манірних дерев, підвела людні площі пунктирами строкатих парасольок, накинула на оголені плечі Високого замку молочно-білу шаль туману. Ще правда, бракує парфумів яблучних прянощів, але ж місто і чисте повітря – поняття протилежні. Ми і так повинні дякувати львівській осені за те, що в перипетіях глобальних потепліннь і випадкових стрибків термометра вона все ще знаходить у собі сили огортати нас брунатним віялом опалого листясаме тоді,коли настрій в найбільшій мірі просить краси. Нічого більше , тільки бодай відзеркалень привабливості, прагне зацькована шаблонами думка.
Пора завершувати задивлятись на природу, олівець вже проситься до праці. Не стану випробовувати його нестерпним чеканням і неприпустимими лінощами. От тільки цікаво, хто сьогодні оживе на цім аркуші? І чи буде це варте повторних спогляданнь? Бо ж у будь-якому мистецтві найголовніше - це безумовне бажання повертатись до нього знову і знову. Якщо таке чуття наявне, рахуй, що частинка геніальності цьому твору вже притаманна. А коли ні – ліпше зразу знищити, аби зайвий раз не калічити сентиментів музи.
Сьогодні я малюватиму портрет білявої незнайомки. І у перервах між виваженням пропорцій овалу її обличчя й інтервалів між підборіддям і губами, я навіть не беру на себе відповідальності пояснювати, чому ж взялася за цю справу – малювання портретів випадкових перехожих. Поклик душі? Кумедно. Надлишок фарб чи вільного часу? Малоймовірно. Найбільш вірогідно - це бажання відшукати красу у людях, нехай це й буде у своєрідній суєті незалежних львів’ян. Не чекайте натхнення, а наситьте його довколишньою красою.
Тут найважливіше вміти не те, щоб зобразити, а подарувати творіння, бо посміхатися вміють усі, а дякувати за усміх чомусь забуваються. Цікаві такі закони егоїзму сучасного супільства, особливо, коли ти трішки дитина. Назавжди трішки дитина.
Вкотре, вручаючи рисунок спантеличеному перехожому, я пригадую, що ніколи не можна ставитись до людей так само, як вони ставляться до тебе, бо від цього вони непомірно дивуються і перестають називати тебе на ім’я. Слід, безсумнівно, бути добрішим, не заганяти себе у чужосклепані рамки викривленої моралі. Такі рамки завжди або затискають горло, або розтріпують мрію.
І поки думка описувала многогранні піруети, руки продовжували оживляти образ. Незавершений малюнок, як розтермосана совість, не залишить в спокої, поки не спустошить усі філії думок.
Стандартні рисуночки стандартної якості. У створенні подібних витворів мистецтва даремно шукати якоїсь неймовірності чи надвисокої матерії. Моєму оточенню не вельми до душі ось такий спосіб вихлюпування натхненнь, але це пояснюється з надто простої причини. Просто у нашому суспільстві не прийнято гаяти крупинки майже безцінного часу на щось не зв’язане із матеріальним прибутком. Я ж то як людина творча розумію, що культура і комерція, по ідеї, повинні простувати по різні береги буденності, але цю мою раціональність звикли вважати за невиліковний романтизм. На перших порах я щиро і гаряче намагаласьвідстояти права «мистецтва заради мистецтва» і ще, не без посмішки згадую, як виструнчувала цілі тиради на захист власних ідеалів. Але за відсутності належного слухача й цим приступам гострослівності настав тихенький кінець. Зараз же я без зайвих пояснень займаюсь улюбленим ділом і на зненацька кинуті запитання про свій рід діяльності маю заготовлену відповідь: « Я – громадянин імперії міських натхнень.»
Годинник на міській ратуші безцеремонно гупає дванадцять разів. За ці декілька годин мого лоскотання паперу гострим пензлем у місті мало що залишилось незмінним. Хтось уже встиг довершити половину своїх надважливих справ, комусь вже похвалилась своєю ілюзорною посмішкою удача, ще хтось урешті зустрів давнього друга… От тільки ось ця незнайомка, бачите, така манірна красуня із позолоченими кетягами розкішного волосся залишилась на місці. Ну невже ви її не помітили? Та ось же вона у вишневому, дрібновимережаному пальто на ошатних замшевих шпильках із дещо немісцевим фасоном акуратної зачіски. Філігранні обриси трішки втомленого личка, досить чіпкий погляд темно-зелених очей. Але й це все не надавало цій мадам такої іскорки індивідуальності,інтилігентності та жіночності, як барвистий фоліант Ремарка на огорнутих чорним оксамитом колінах. Таку пані важко прогледіти. Попри зовнішнє цвітіння, чимсь візерунок її задум над тоненькими шнурівками брів підказує мені чийсь вислів: «Чим гарніше виглядає жінка, тим більше вона хоче приховати свої негаразди.» Але не гоже без дозволу скрадатись між чужим болем, тому я просто мовчки змалюю цю даму. Думаю, олівець буде радий свіжому образу, та й руку слід набити на зображуванні природньої витонченості.
У гущі цієї кіптяви перехожих можна спостерегти одну прикру тенденцію. Вона полягає у все більшій і більшій відмові від теперішнього заради майбутнього. Що це означає? Загромаджуючи свій час сонмою необхідностей, прав та обов’язків, люди забувають про найголовніше право – право на крихту насолоди від життя. Закутались у пластикові макети буднів у стилі «дім-робота-дім» і бояться відступити бодай на півкроку від свого призвичаєного плану. Але ж радість життя полягає не у роках добробуту, а у моментах щастя. Саме випадкові, невідфільтровані крізь свідомість миттєвості, в котрих ти хоч на мент стрічаєшся з образом мрії і наповнюють все твоє життя чимсь суттєвим. Хоча, звісно, більшого сенсу для існування, як присвята себе іншим людям, знайти досить складно.
Я не скидаю із себе провини за свою надмірну зматеріалізованість, адже також маю хибу ( чи то пак прийнято вважати за перевагу) характеру, що полягає у надмірному зануренні в роботу, часто аж до легкого запаморочення. Але я знаю, як скинути із себе полуду практичності навіть у моменти, коли тобою повністю оволодіває вимушений обов’язок. Варто просто поглянути у вікно. Не думати. Не аналізувати. Тільки споглядати. І це на скіпку не втомить вас, чи ба, не обмежить область вашого розпорошеного часу. Як не прикро, вам завжди чогось бракуватиме – чи залишитесь мрійником за покликанням, чи досягнете карколомного Евересту. У першому випадку шкодуватимете, що мало працювали для розбудови реальності, у другому, що лишень будували, не живучи у ній.
По тому принципу я зробила мрійливість своїм хобі. Так і блукаю по місту то думкою, то подарованим малюнком, а то взагалі пішки з одною метою: видивлятись красу. І я достеменно знаю, що вона не порожня множина, адже стільки разів з нею стикалась. Вона є у кожному, це факт, але найбільшого розквіту набуває саме від променів чуйності. Нам, могутньому, всерозуміючому, але надто егоїстичному людству варто боятись лише одного – абсолютної байдужості. Бо саме ця риса стирає не лише історію, а й відлуння від неї.
Головне вміти робити все вчасно: вчасно пірнути у вир надреальності і так же вчасно отямитись від власних дивідем. У круговерті моїх неприборканих дум я геть випустила з поля зору її, мою випадкову музу. Ледь відчутне світіння тієї загадкової посмішки, здається, зовсім розчинилося у присмерковому натовпі. Невже я могла її втратити? І як же мені тільки вистачило безрозсудливості та розмріяності, аби вчинити це? Ескіз просить власника ліній. Портрет вимага живої душі.
У пошуках тієї дівчини потихеньку занурююсь в пелену цивілізації, що проникає в кожну шпарину урбанізованої думки. Занурююсь неспішно, поволі, час від часу покашлюючи від несподіваних подихів міської «надприродності». Ці холоднокровні будівлі до певної міри також живі. Я в це майже вірю. Бо як тоді пояснити ту неприховану пульсацію величі, що упевнено охоплює кожну вуличку старого Львова? А той владний і, як на мене, надміру погордний позирк вишуканих віконниць побіля найпершого театру? А гаряче дихання напівпідземної «Копальні кави», що проникає в тебе аж до кінчиків розхристаної уяви? Як? Чи то пак, справжня краса, як і справжні почуття не потребують зайвих поясненнь. Либонь, так усе життя і доведеться колекціонувати різноманітні знаки питання. Їх у мене вже добряча жменька нашкреблася. Раз ні люди, ні доля, ні трішечки мій Львів не велять виправляти ці знаки на логічні крапки, доведеться їх попросту колекціонувати. Як засушені букетики, ненадіслені листи, зігріті погляди… В кожного з нас своя мірка цінностей і своя ж комірка для них. Адже тільки недотепа може без аніякісіньких докорів совісті виставляти свої прозріння і чуття на поталу чужорідним очам. Для решти свідомих людей будь-яка зайва відвертість трішки поколює наслідками.
Знаєте, задивлюся на цих самовпевнених, завжди замислених перехожих і у думку закрадається гіркота непевності. Все-таки, я бавлюся своїм життям. Бавлюся своїми, по ідеї, найсерйознішими аспектами животіння – роботою, творчістю, стосунками. Як же можна гаяти свій дорогоцінний і, напевне таки, призначений для меркантильного задоволення час, на пошуки моральних цінностей? Ні, це таки нечувана нахабність – визначати сенс свого життя прагненням шукати красу у навколишньому, навіть добряче замурзаному світі. «Так не можна», - рано чи пізно скажуть батьки. Або ще щось на кшталт: «Спустись на землю». То все, по суті, чудово, тільки б ще знати, а де ж вона, «моя земля»?
Ну нехай йому грець, нехай я приречена залишитись дитиною і проведу залишок свого творчого і справжнього життя на одвірках власних ілюзій, і знатимуть мене лиш як дивакувату шатенку з пензлем в руці, і ніц не впізнаватимуть відтінків життєлюбства на моїх пошарпаних ескізах. Мені того, шуканого мільйонами ситого щастя не треба, а про спокій я навіть мріяти не смію, бо ж «божевільні спокою не знають». Не варто боятися неповторності, адже вона мірило вартісності. Я тільки в Бога завжди прошу промінчиків застиглої краси та непідробної радості на обличчях випадкових перехожих. Ну й щоб душа ніколи не здригнулась від тужливого погляду негоди. А вже решту обов’язків щодо розфарбовування буднів я беру на себе сама.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394061
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.01.2013
Бували дні, коли я не молилась,
Коли страхи взяли мене на сміх,
Коли слова слізьми переродились,
А я, зцілившись, не впізнала їх.
Бували дні, коли я не сміялась
І понад лезо вірила очам,
Маленьким скельцем мрії розбивались,
А подих був присвячений віршам.
Бували дні – стихало незабутнє
І рвало небо струни між казок,
І знов шукало прощення майбутнє,
А день чипів – загублений брелок.
Бували дні… Та ми живем не днями.
Хвилина – вічність у руках майстрів.
Великі вчинки міряють роками,
А часом і десятками життів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393851
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2013
Забвеньем дышит зимний сад
И прячет взгляд совсем усталый.
Рисует полдень невпопад
Остатки прелести бывалой.
Встрехненный воздух робок й чист
И отблеск неба в снежном сари.
Суровый ветер декабрист
Муштрует белое сафари.
Вы не судите падший снег
За грязный блеск, иную светлость,
Ведь там, где ходит человек
Кусочек света стоит редкость.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393545
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 18.01.2013
Принишк смеркання згірклий арбітраж.
Розм’якли вулиць сизі трафарети,
І свіжосірий, до зірниців аж
З’явився образ з почерком естета.
Ронило місто перші трудосни.
Конвеєр гріб відроджені обжинки.
А ти, мандрівцю, як ти, поясни,
Міг у крамольнях возвеличить жінку?
Цупку імлистість парки зодяга.
В багряний спокій вбрались перехожі.
Від тіней слів твоїх постав курган,
Неначе у прозріння на сторожі.
Мінялися багнети на багет,
І у раю ставало трішки душно.
Вже в різних строях бачили кларнет
Мандрівця, що у римі здав подушне.
Курився ранок впертістю машин,
І прокидались згорблені будинки,
І ніжних арф тихоспівучий син
Шукав у стежці вічного спочинку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393322
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2013
Зішитий час. Заплутані думки
Торкають грані, сумнівом підперті.
Розмився сон, не здійснений ніким,
І є фіктивним право на відвертість.
Стиснуло небо вічність у собі.
Сховає усміх внутрішні дебати.
Легкі слова - це тільки впертий біль,
Котрий нема кому афішувати
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393282
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2013
Вам легше слово продистилювати
Від вищих змістів. І вже без пуття
Не згадувать, що рифма – індикатор,
Наскільки сконцентровані чуття.
Ви відрізали вартісне по букві
На експертизі власних протирічч,
Бо знали, що по вимощеній брукві
Глупоті й силі зручно пліч-о-пліч.
Опріч законів йти я не попрошу.
З реакцій ваших тліється димок.
Зітріть мене, але не руште зошит –
Мою лабораторію думок.
Ще буде час на формулу «пробачте»
В сентенціях зримованих в тилах,
Бо все ж поет – алхімік передбачень,
Що пророкує по своїх же швах
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392708
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013
Не відійти. Не зупинитись. Не
злякатися відбитків власних сходжень.
Тріумф все ж вічний. Болість промине
і тихо стерпне в сяйві перероджень.
Ще буде важко. І ,напевно, гірш.
Ще боса віра не лічила рани.
Та синтез дум, що має назву вірш,
я вірю, воскресить стемнілий ранок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2013
Цей січень буде трішечки моїм,
Пухнастим сріблом вмоститься на пальцях,
Впаде безмежжям спогадів та втім
Новітню казку розшука в бувальцях.
І ледь торкнеться павутиння сну,
Яким сповито сонячні попруги.
Незримо вечір в радощі гайнув,
Підперезавшись приморозком туго.
Це він нічним пейзажем шепотів,
Що зорепадом на очах зависне.
Пора для дива і для теплих слів
Поміж крижинок, зронених зумисне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392417
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2013
Приємно бути трішки інтровертом,
Не чуть світанків мимобіжних фраз,
Складати подумки чуття конвертом
І хай опісля скажуть: "перифраз".
Цікаво залишатися у гості,
Де власних спогадів струна німа.
Ми на весіллі казки - запорожці,
Хоч місця для крапок іще нема.
Прихильно незабутися провести
Останні краплі стартових прозріннь
І ліпше здати сутінкові тести,
Аніж щербата фамільярна тінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314538
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.02.2012
Я трішки знаю перламутне небо
Крізь ледь сапфірно-синій об`єктив,
І струси срібла скульпуозним темпом,
Як попіл від зимових офензив.
Мені відоме сутінкове форте
У закапелках хмарних інтерв`ю
І як вітри недощового сорту
Розпалюють багряне дежавю.
Усе вже вчилось - і гойдання сонця
На вузьких стеблах снігових пір`їн.
Але не втямлю, як в земній суконці
Воно згаптує первоцвітний дзвін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314537
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.02.2012