| Сторінки (1/15): | « | 1 | » |
Середньовічна Англія, турніри
Колись лиш так доводив свою міць.
Коли у смертнім бою без надії,
Завоювати даму серця міг.
Коли обмитий потом й кров’ю
Ти захищав сім’ю, свій рід.
Схиливши голову перед мечем Корони
Щоби прийнять подяку - бо не зліг.
Бо захистив свою Міледі,
Бо відстояв на смерть свій дім
Бо ти живеш заради слави,
Яку здобув за доблесть, а не хіть
Зате тепер у тебе є «Вкантактє»
Де ти постійно «лайкаєш» її
Де накидаєш відео і постів,
Що мов «Ти моя радість у житті»
Потім напившись, вдарити у скроню,
Обматюкати щастячко своє,
Залишити, хай плаче у долоні
А ти ще й плюнеш їй в лице.
Не сперечаюсь, я не з Камелоту
І не ділив з Артуром круглий стіл,
Хоч не стояв на смерть у лютім бою,
Проте отримав дещо від батьків
Поваги, Щирості, не егоїзму,
Такими мають бути почуття,
Бо жінка надихає нас Любити,
І врешті-решт вона дала життя.
Для мене навіть ти не шмата,
Ти туалетний коврик на землі,
Така твоя вже є природа,
Таким ти виріс по житті.
Я маю щирую надію,
Про процвітання у журбі,
Бо хтось тобі не дуже вміло
Провів, козел, орхіектомію.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=462623
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.11.2013
В осіннім мороку світанку ти розливала в свій бокал
Журбу і холод без багаття, журбу і холод розставань.
Для мене ти була Природа, а я для тебе «ще один»
Для тебе був я лише зброя, якою мстила ти з новин.
Осінність наша буде лиш моя, коли ти вийдеш усього на мить
Купити цигарки і щось до чаю. Купити мрію з моїх снів
Давай, Міледі, можеш не жаліти, я розумію все, я лиш один
Із тих, хто клюнув на бажання, із тих, з ким секс буває без причин.
Можливо ти собі згадаєш вчора, наш дивний трек, улюблений альбом
Можливо, все ж ти пригадаєш, коли жили ми геть без перепон.
Коли я міг зробити нас єдиним, лише заночувавши у душі
Коли ти проклинала і молила, щоби я був і щоб я згинув назавжди
Ця осінь, Сонечко усе ж є наша, і неважливо що у нас +2
Один-це твій коханий і невдаха, одна-це моя бзікнута душа
Вони удвох казали «ей, полегше» а ми обдовбані шаленством днів
Сміялись з них, казали «все даремно», сміялись і вони з недозусиль.
Ти все ж ідеш, панянко Осінь, за рогом зникне скоро силует,
А я прогавив мить і досі, стою перед вікном, перфект.
Така була вчорашня Осінь, яка сьогодні вже нова Весна,
Міняю пори року, коли просить, моя чудна і бзікнута душа
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461797
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2013
Давайте пані, повертайтеся в реальність.
Давайте мила, ваша суєта,
Повинна знов проникнути у серце,
Проникнути в тенета твого Я.
Давайте мила, ви не мандрівниця,
Ви стомлена людина наших днів.
Давайте, дивна, можна не жаліти,
Коли на зміну лісу, в серці кучка пнів.
Це зветься, Світ, це звіть буденністю надії.
Який змітає тишу забуття,
Який змітає мрії про кохання,
І нам дарує лиш недобуття.
Давай, дурненька, Чудо, ти залиш,
Своє нездійснене, хоча би до світання,
Ти випий віскі, зранку похмелись,
Бо ти ж не знаєш міри в починаннях
Якщо ти любиш – то до небуття,
Якщо ти п’єш¬ – то «до патєрі пульса»
Але ж¸ ти втомлено живеш,
Але існуєш ти – бо мусиш.
Ти крапля моря, у очах шалених,
Ти колір горя, що на самоті,
Старається порвати всі тенета,
І знищити твоє щасливе «ми».
Та ти цвітеш, чому? Це таємниця.
Та ти живеш у супереч надій,
Що ти зламаєшся, що ти загинеш, врешті.
Що ти збагнеш всю марність мрій.
Руде волосся, рима у пошані,
Ти поетеса, ти у програмі збій.
Ти так, перебудовуєш реальність,
Щоби там було місце для надій.
Щоби тепло було у серці,
А не лише у фейсбуці, ВК,
Давай, поетко, в тебе є у серці
Ті ноти, що пробуджують життя.
Такі як ти – це серце Світу,
Такі як ти – це полум’я життя.
Такі як ти – це помилки у звіті,
Про зламане і знищене буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461796
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2013
«Знову тебе проводжаю на останній автобус…так важко прощатись, адже ти і не підозрюєш, що саме ти викликаєш в мене захоплення, що саме тебе я хочу цілувати і обіймати…саме тобі я хочу належати…ось і все – автобус зникає за поворотом, і я знову вертаюсь додому, де мене чекає ще один шматочок моєї власної самотності…без тебе.
Клятий будильник! Знову ранок. Голова нещадно тріщить від випитого алкоголю, а по кімнаті лине Штігер з його неповторними напівтонами. Але ще година, і я знову побачу тебе у ЧАТі( це ж треба так школу назвати: Чуттєвий Акторський Тренінг) це єдине місце де я можу сказати тобі все, а ти навіть не помічаєш цього…Міледі, ти мабуть і не підозрюєш, що це саме ти пробудила в мені ту ніжність, з якою я живу зараз, і яка піднімає мене на вершини…» Так проходили дні за днями, допоки я не зустрів тебе біля деканату всю в сльозах,
- Привіт, Малечо, що сталось? Що за потоп серед зими?
- Ти вибач, але зараз не до тебе. Давай другим разом?
- Е ні…так, зараз я тебе буду поїти чаєм і годувати шоколадом з яблуками
- Для чого тобі це все? Забий і йди на квартирник, ти ж хотів і так чекав цього…
- Знаєте, Міледі, заради вас можна і пропустити
На годиннику 18:30 час, коли виступають люди, яких я чекав більше року…а натомість я пою тебе чаєм, огортаю пледом і слухаю про твої проблеми. Знаєш, ніщо так не ранить чоловіче серце, як сльози дівчини. На моніторі 20:13 ми дивимось кіно про якихось друзів і їхні пригоди, але в голові лише ти…твої плечі, які я ніжно обіймаю, зариваюсь у твоє волосся а в душі бурлить суміш Радості, Щастя приправлених долею Насолоди у сокові свіжої Ніжності…на годиннику майже 23:00 ніжно цілую твої плечі, шию, плавно обходячи по потилиці, продовжую поцілунками вкривати шию і плечі…Звісно ти напружилась, але буквально за декілька митей…обіймати тебе це чисте задоволення, цілувати тебе – чиста насолода, хвиля ніжності з присмаком легкої пристрасті кружляє нас в шаленому танці емоцій та почуттів…на годиннику 7:30
- Пора вставати, Міледі, -ніжно та акуратно цілую тебе в щічку і шию
- Умм, ще п’ять хвилин…
- Неа, пора вже, Малечо,- твоє сонне обличчя сповнене чистої краси та невинності
- Слухай, а чому ти мене називаєш Міледі?
- А ти не зрозуміла? Міледі, My Lady, моя леді…все просто
- Знаєш, а ти єдиний, хто мене прийняв не за мою красу, не за тіло, а за моє Я...за мою душу…в тебе все буде добре…та й в мене також=)
- Дурненька, ти ще не зрозуміла? Мені не потрібно «все буде» мені потрібно з [i]тобою[/i]. З [i]Тобою [/i]прокидатись, обіймати [i]Тебе [/i]перед сном, вдихати і насолоджуватись ароматом [i]Твого [/i]волосся, коли воно падає на мене…цілувати [i]Твої [/i]пальці, зігрівати [i]Тебе [/i]холодними вечорами, приносити [i]Тобі [/i]чай і разом його пити…будити [i]Тебе [/i]поцілунками і дарувати [i]Тобі [/i]посмішку…просто бути «твоїм»…
Ранок…Я прокидаюсь, а в ліжку пусто, пора збиратись на пари. А в середині таке тепло розливається. Нехай лише у вісні але ми були разом…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447917
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.09.2013
Набридло знов писати про кохання,
Про почуття і соплі на душі,
Про всю фігню, що коїться у серці,
І про любов до Вас, Мелонамін.
Мабуть не скажу я всю правду,
Не проміняю дружбу знов на самоту.
Бо знаю точно, моя мила,
Що не любитиму тебе одну.
Тебе забуду, так собі гадаю
Піду у ліжко іншої, проте
Чомусь тебе у ній я упізнаю,
Чомусь знов гірко стане «все оте»
Мабуть слабак я і невдаха,
Можливо просто сили на межі,
Можливо ти така хороша
Проте причина певно у мені.
Бо в тебе інший є хлопака,
І саме ним тривожиш свої сни,
Втрачати дружбу я не стану
Щоб знову сумувать без тебе? Ні!
Залишусь другом, або лиш знайомим
Залишусь просто хлопчиком в душі,
І вірю, що в найближчім часі
До тебе я остигну назавжди.
А поки буду я картатись,
І мучитись питанням «Так чи Ні?»
Я спробую, проте не злись, Яринко,
Що я писав поезію, Тобі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335708
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2012
Сьогодні друзі, завтра вороги
Таке життя, що сповнене баталій,
Сьогодні разом будем назавжди
А завтра зникнемо без страху і вагання.
Ти поцілуєш іншого, зовсім без почуттів,
І я залишусь слухати твої ридання
Забудемо ми про усіх на мить,
Забудемо на ніч ми про усі вагання.
Закутаю тебе у тишу своїх снів,
І поруч будемо з тобою до світання,
Де біль загострить душу до країв
Де ти підеш, сказавши на прощання
Що вгомонилась буря, в тебе на душі
Що ти весела і смішна зараза,
Не зрозумівши так, як боляче мені
Коли ти йдеш від друга до кохання.
Не здогадавшись, що закоханий у тебе,
А дружба так – це просто прикриття
Щоб бути поруч, разом до світання
Щоб мати доступ в центр твого Я.
Щоби я міг угомонити твоє серце,
Порвавши своє на різкі куски,
Щоби подарувати тобі тишу,
Коли забув про неї назавжди.
І хай триває вічність лише трохи,
Нехай для тебе я чомусь лиш друг,
Зате я знаю точно, моя мила
Заради тебе Світ я збережу
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329908
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.04.2012
Цікаво, а як це – дихати твоїм волоссям,
Обіймати погляд твого серця, та цілувати душу
Не у снах бути твоїм коханим та єдиним…Як це?
Міледі, а як це, бути причиною твого щастя,
Малечо, а як це огортати тебе своїм теплом,
Чудова, а як це – жити у твоїх снах…
Міледі, а як тобі бути причиною мого щастя,
Малечо, а як тобі п’янити мене своїм голосом, та захоплювати в тенета своєї краси,
Чудова не моя, чи комфортно тобі у моїх снах…
Як це – не зникати з твоїх горизонтів
Як це – коли до тебе пів подиху ,
Як це…бути…просто бути…
Загубитись в потоках часу, на світанні наших ночей,
Забути проблеми у потоках нашого щастя…під покровом наших мрій.
Проковтнути твоє «ні» у хвилі наших «так»
Якщо ти лише зможеш відповісти мені як це…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328916
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.04.2012
Знову ніч обіймами ласкає нас. Знову ти і знову я.
Чомусь так серце крає крик, бо ти чужа і я чужий.
І знов читаю Штігера вночі, і знов ти спиш, забувши про біду.
І знову в снах ми разом цілу ніч, хоча, я не кохаю тебе, ні.
Це просто Осінь вкрала мою Зиму…
Це просто образ твій в моїй душі, це просто ангел, що повис у мене на плечі.
Чомусь так темно стало в білий день, бо очі сліпли від апатії ночей.
І серце б’ється на три чверті, а розум бачить лиш тебе,
І прагне бризу поцілунків по твоїх щоках,
І загорнути твою душу в обійми свого серця…
Дякую за щастя, що ти даєш мені не відаючи цього,
Дякую за біль, що повернув мене в життя.
Ти неймовірна, точніше Ви неймовірні, Мелоамін…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317201
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.02.2012
Я просинаюсь від дикого крику. Через секунду впізнаю крик. СВІЙ КРИК. Я весь у власній крові. Пробую повзти до дзеркала. Переді мною істота з вогнем в руках.
— Ну що самогубце, пішли!
— Невже я зробив це? Вбив себе
— Ага, з моєю допомогою. Твоє бажання виконане. Лишилась дрібничка
— Яка?
— Твоя душа!
Істота залилась бридким сміхом. А в мені росла ненависть. Злоба і Гнів. Я взяв осколок скла і всадив істоті в шию.
— Охо які ми сміливі.
Істота вдарила мене так, що я покинув своє тіло. Вона підійшла і вирвала моє серце. Ненависть дедалі більше мене охоплювала. Раптово моє серце загорілось в істоти в руках. Я кинувся в своє тіло. В очах істоти я замітив переляк. У відображені його очей я замітив ЩО викликало цей переляк. Моє волосся росло. Очі загорілись, і тепер горіли всепоглинаючим вогнем. Зі спини росли білі перетинчасті крила.
— Ти... ти... ти ж лише простий смертний
— Смертний... що ненавидить,— я не впізнав свій голос. Голос, що повен зла і ненависті
— Ну і що ти зробиш? Зненавидиш мене?,—істота приходила в себе
— Ні, знищу...
Лише один удар, і істота горить біля моїх ніг. Я реготав. Мене відкинуло Небо, але не прийме Зло. Я вбив демона. Демона, що мав забрати мою душу. „Ну і що тепер?”,—думав я. Біля мене стоїть збентежений Охоронець.
— ТИ ЩО НАКОЇВ?!!!!!!!!!!
— Зненавидів всім серцем
— Ти тепер не мій.
— Мені не потрібна охорона. Я тепер ВСЕ. Світ біля моїх ніг. Він мій.
— Ні, ти програв Маля
— Не смій мене так називати!!!! Жалюгідний закоханий, а якщо я зараз вб’ю Дівчинку?
— Ти...ти... не посмієш... не зможеш.
— Невже? Багато хто її ненавидить. І вона теж.
Я відкинув охоронця, і полетів до Дівчинки. Адже тепер я міг все. Я був поза межами Добра і Зла. Я—це Ненависть. Моя одіж—це Страх. А зброя—Злоба. Я побачив її на місці ДТП. Вона плакала над дівчиcьком років 12. Я відчув ненависть. Мати дивилась на водія, що вбив її жалюгідне дитя. Я підійшов до матері, і зжав її серце. Я відчув страх. Страх Дівчинки.
— Ти... ти що робиш?
— Нічо, живлюсь її ненавистю і зараз знищу її.
— НІ. Лише я вирішую коли.
— Ні, ти ВИРІШУВАЛА, тепер це роблю я.
Дівчинка хотіла вбити мене, забравши серце. Але серця вже спалене. ненавистю
— Ти... де..? де твоє серце?
— Що, злякалась?
— ЩО ТИ НАКОЇВ, МАЛЯ?!!!!!!!!
— НЕ СМІЙ МЕНЕ ТАК НАЗИВАТИ!!!!!!!!!!!!!!,— -я вийняв свій меч
— І що? Що ти цим зробиш?
— Дійсно. Цим—нічо. А ти ж ненавидиш?
— НІ!!!!!!!! ТИ НЕ ПОСМІЄШ!!!!!!
— Вже посмів.
Так я вбив Дівчинку. Потім вмер і Охоронець. З горя. А я... я не жалів, я вмів лише ненавидіти. Аж ось я опинився в самому низу. Лігвищі Зла, де зустрів Злодія, Люцифера, Сатану називай як хочеш,але Злодій він завжди Злодій...
— Привіт, Вовчик... чи може Ненависть? Га?
— Здоров був. Щось мене тут не дуже люблять.
— Ти вбив моїх діток
— Подумаєш...
— Щось ти не дуже боїшся нас.
— Ні. Ти ненавидиш, твої діти. Ви мої.
— Невже ти думаєш, що знищиш мене?
— Ні. Лише Він тебе знищить.
Ми говорили довго з ним. І тут я зрозумів: „Я не кращий за нього”. Вогонь падав мені на руки. Пропалена шкіра. Нічо. Я вже знав сльози Кохання. А це... так, пародія. Я залетів на гору. І просто хотів вмерти. „ЯК? ТИ Ж НЕ МОЖЕШ”. Так, ненависть існувала вічно...
Хтось спускався. \"Світла блондинка, в огидно чистому костюмі, хоча...можна з нею якось трошки позабавлятись,але вона не належала мені,дивно ще не зустрічав когось,хто б не скорився мені. Вона випромінювала світло, таке противне і чисте...хоча в цих променях вона ще спокусливіша, точно треба буде якось її..\",- Вона підійшла перервавши мої роздуми
— Ти не моя. Ти не ненавидиш
— А навіщо? Є ж Любов
— І де вона?
— Повсюди. Вона—це світ
— Світ? Що так ненавидить?
— Ні Маля. Це світ Зла. А є світ Любові.
— НЕМАЄ!!!!!!!!! І... не смій мене так називати.
— Вовчик, Вовчик, хочеш покажу тобі Любов?
Ми перенеслись із моєї гори, до підніжжя іншої. Там стояло три хреста. Ми стояли перед Ним. Я відчував ненависть людей, охоронців. Страх Злодія. Але Він випромінював лише любов і жаль.
— Пам’ятаєш, як ти вже раз зустрів Його?
— Таке не забудеш. А... ти до чого ведеш?
— Чому ти забув Його?
— Таак, мені не потрібні моралі, — я вихопив меч і підніс їй до грудей.
— Жаль. Мені жаль тебе Маля, — вона зробила крок... ще... і ще.
Так я втратив Надію. Голова розривалась від болю. Хрест не йшов з голови. !Любов. Віра. Кохання. Надія... НІ!!!!! Ненависть, Розпач, Злоба, Страх. ОСЬ Я!!!!!!”. Меч лежав поруч, і тут раптова думка... я вхопив його, і всадив в груди. БІЛЬ, Я ВІДЧУВ БІЛЬ. Я побачив свою кров. Чорну, гнилу але таку чаруючу. Я лежав вмираючи... Аж ось біля мене появився він. Злодій душ. \"Ти вмираєш. Від твоєї руки загинули дорогі тобі люди. Дівчинка, Охоронець, Кохання, Надія...\" Я побачив себе збоку — дійсно маріонетка, в його руках. Він лише смикав за ниточки, і дозволив думати, що Світ—мій. Ненависть знову мене п*янила, але перед очима вперто стояла картина Голгофи.
— Ні, ти вже програв, а я... я вільний від тебе, бо я Його. Прощай...
Я перерізаю ниточки маріонетки. Вона падає, падає на коліна, схиливши голову.
Я відкриваю очі. Вони сльозяться, печуть нестерпним болем. На спині величезні шрами. Біля мене попіл у формі меча. Я стаю і дивлюсь на Світ. Світ Любові. Поруч плаче Дівчинка. В неї обпалене серце... мною. Поруч стоїть Охоронець, він відає своє серце, щоб вона жила. Вона вже не Смерть. Вона вже смертна.
— Прости мене Дівчинко...
— Привіт Маля. Тепер ти зрозумів, що таке Любов...а за роботу не переживай,це така противна ноша...Тепер я дійсно стала вільною, завдяки тобі...
Ми випили каву, на нашій улюбленій хмарці. Внизу я побачив його — Злодія. І вогонь спалахнув в моїх очах... лише на мить. А меч так приємно зігрів шкіру... Ненависть існуватиме до смерті Світу. А Любов існуватиме вічно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310209
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.01.2012
Ще одна маска знята. Всесвіт старший на одне життя. Чиєсь серце перестало битись, чиєсь почалось. Я стою, а життя проноситься повз мене болідом. Я стою і дивлюсь на Сонце, зорі, Місяць, Небо... ніхто не помічає цього. Світ мені каже „Ти не потрібен мені”. „Зате потрібен комусь, хто ще не належить тобі”. Сміх. Всесвіт старший на одне життя. Чиєсь серце перестало битись, чиєсь почалось. Раптово біля мене зупиняється дівчинка. Чорне волосся, усміхнені карі оченята, і добіса спокусливий темний сарафанчик. Вона стоїть і зацікавлено-грайливо дивиться на мене.
— Ти хто?
— Володя, а ти хто така?
— Ти ж хотів смерті, ось я. Йдемо?
Я ще раз глянув на сонце, небо, людей, яким я ще не байдужий.
— Напевно що ні, вибач
— Чому?
— Так, чому?
Біля неї стояло Я, я що казало „ТИ МАЄШ ЖИТИ!!!”
— Просто Любов сильніша за Ненависть.
— Але ж Світ жорстокий!
— Ну що ж, треба міняти
— САМ?
— Ні, з такими як я.
Я стрибаю в море, що зветься СВІТ. А на скелі стояли Я і Дівчинка. Ангел-Охоронець і Смерть.
— А що, ми файна пара
— Але я знов програла
— Ні, ми обоє виграли
— Але він живе...
— І повинен жити, а я тебе... ко... ко... КОХАЮ!!!!!!!!!!
— Невже, а якщо я тебе поцілую?
Вони так і стояли дивлячись закоханим поглядом один одному в очі.
А я... я занурився в Світ. Там я зустрів Ненависть і Любов, Зло і Добро, Самотність і Друга. І саме головне Її. Світ біжить хочемо ми цього чи ні. Від нас залежить ким ми будемо: сірістю, його масою, чи Особистостями, що кинули Йому виклик. Я часто бачив Охоронця, а поруч стояла Смерть. Подекуди ми сидимо в хмарках п’ючи каву з корицею. І бесідуючи про Світ, який лише мовчки нас ненавидів.
— Не клич мене завчасно, ок? Маля,- а ви колись обіймали Смерть за талію?
— Добре Дівчинко
— Ми ще зустрінемось, колись, коли треба буде. Просто не роби приємно Світу
— Домовились.
— Доречі, дякую тобі
— За що?
— За нас...
Так я зустрів Смерть, і відчув її поцілунок, так я побачив свого Охоронця. Так Охоронець і Смерть покохали. Так через це мене зненавидів Світ. А я його. Так я зрозумів, що Ненависть на заглушить Любов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309742
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.01.2012
Рух леза. Різкий біль прориває душу. Перше капля крові стікає по руці і одиноко падає на бруківку. „Невже це все? Ще хвилинка, і життя закінчиться",- думаю я. Кров стікає і капає на бруківку. Я нарешті навчився плакати. Небо плаче зі мною, змиваю кров, і цей слід переслідує мене. Останнє що я побачив було твоє обличчя, твій переляканий погляд... останнє що я бачив... Темрява...
— Це все?
— Ні, не все. Ти ще не помер.
— Чому?
— Я даю тобі шанс
— Навіщо? Адже це мій вибір.
— Ти слабкий і жалюгідний, глянь на себе!
— Дійсно, я в крові і мокрий, той що? Зате я щасливий... тепер. А ти хто?
— Ну... скажімо так, я—частка тебе
— Ну-ну. А ти знаєш, як це, коли Ти—це Біль, коли сльози обпікають тебе, коли вночі, ти лежиш і душа кричить від безсилля...?
— Ти думаєш я тебе пожалію?
— Ні, не треба, я не потребую жалю, лише слів.
— Глянь хоча б на нього, йому не легше.
— Але він сильніший, він кращий від мене у всьому, в тому числі і в цьому.
— Заздриш?
— Ні, друзям не заздрять, за них радіють
— Ну то згадай друзів...
— Що забувають
— Кохання, що дарує крала
— А потім забирає, і безжалісно кидає тебе на шипи!
— Ти маєш жити!
— А сенс?
На сцену виходить Вона
— Вовчик, ти що зробив?
— Це ти, ТИ, ТИ!!!!!!!!!!!!
— Прости...
— Забудь, прощай
— Ти все вирішив?,- істота нарешті здалась
— Так
— Як хочеш
— Дякую.
Я просинаюсь над зошитом. Моя футболка мокра. Кров? Ні, чай. Записка ”ТИ МАЄШ ЖИТИ” мене врятували FUCK!!! А може з даху? Стою на краю. Ще крок. „О, знову гроза” думаю з посмішкою. Біль. Темрява.
— Знову ти
— О, привіт, а я вже скучив
— Чому ти так хочеш померти?
— Просто. Бо не можу жити
— Добре, врятував раз, врятую ще раз...
— Знаєш, я все рівно це зроблю, колись, коли не буде тебе поруч...
Ще одна зірка згасне, Всесвіт постаріє на секунду, а я... а я просто зникну. Сам..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=309740
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.01.2012
Ніч. Він сидить в своєму ліжку. Сльози одиноко стікають по обличчю. Ні, він не плач. Він просто не може їх контролювати. „Я кохаю тебе”. Ці слова зцілюють його, але... чи здатен він кохати...
Поруч лежить меч. Цей кусочок металу не раз рятував йому життя, ним він зміг вбити свої емоції, але не зміг жити з цим. Він втратив свої крила через це...
Вона. Вона мирно спить в своєму ліжку, не підозрюючи про ту боротьбу, що велась в душі її коханого... вона вперше покохала. Але чи це кохання? Кохання...
Для нього Вона—це все. Вона—маленька Анет, цей острівок світла в його душі. При згадці про неї він усміхається. Її очі дали йому бажання жити, її поцілунок дали йому сили жити. Все що йому потрібно—це вона. „Ти приносиш лише біль і страждання людям”—ця фраза глибоко в його душі.
— Ти не можеш цього допустити!
— І не допущу!!!
— Як?
— Побачиш, Охоронцю
— Ну-ну
— Не віриш?
— Нуу...
— Побачиш...
Її сміх лився в його голові. Голос, що не давав йому зробити крок униз.
— Вона не дала тобі стрибнути.
— Так
— Вона дала тобі крила, чорні
— А я взагалі не заслуговую на крила...
— Але вона не може одного...
— Чого?
— Стерти твою пам’ять!
— Тобто?
— Стерти Алінку, Іру, Біль...
— А їй і не треба цього робити
— Тобто?
— Алінка—в моєму серці, як згадка, Іру я стер сам, і це МИНУЛЕ!!! А Біль, вона її ЗНИЩИЛА!
— ...
Він усміхався і пообіцяв собі ніколи не завдати їй Біль і Страждання. Меч лежав поруч мертвим металом. Він кохав, кохав як ніколи, цю маленьку Анет, цього Янгола з очима Весни.
А їй снився сон, де вони разом. Разом не зважаючи ні на що. Вони летіли в хмарах поруч. Білий і Чорний Янголи. Вони кохали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294356
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.11.2011
Кохаю кохана тебе я безмірно
Однак ми не разом, і це все вбиває
Хочу я до тебе всім серцем постійно
Але це лиш мрії, хоча...все буває
Ю
Тобою я марю, тебе лиш кохаю
Ерзаци не варті і миті з тобою
Болючу реальність, я снами зриваю
Ен кілометрів між нами з тобою
Надіюсь на зустріч, на зустріч з тобою
Але розумію—що це ще у снах
Два місяці ще, і я буду з тобою
Зривають і так непостійний мій „дах”
Волаю „КОХАЮ” а в серці сльози
И
Чекаю тебе, бо хто ж їх утре?
Але ще так довго, і ще одні сльози
Й мрію про сон, бо лиш там ми разом
Назавжди з тобою, навіки я твій
Обожнюю, Сонце, кохаю, повір!
Всім серцем кохаю, моє Янголятко
Сьогодні й завжди ти у думках моїх
І як я без тебе, моє та дитятко
Моє ти життя, і причина всіх сліз
Сліз благодаті, кохання мого
Ерзаци не варті і миті з тобою
Радію душею із щастя свого
Цілую уста й живу лиш тобою
Е
М
18,09,08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=294355
рубрика: Поезія, Акровірші
дата поступления 19.11.2011
Вечір. Львів. Музика. У вухах TFK. Музика. Що це... Як на мене, це екстаз душі. З кожним новим звуком, я відриваюсь від землі все більше й більше. Я перетворююсь на чисту енергію. Дощ пронизує мене, а я лечу над Львовом. Моя душа кружляє в шаленому танці емоцій. Чисті емоції, ще не зіпсовані розумом.
Музика дарує нам відчуття польоту. В такі моменти ти летиш назустріч Небу. Або... твоя душа падає вниз, у вогонь, згораючи. Але в цьому перевернутому Злом світі тобі це може здатись польотом...
Кінець пісні. Я різко приземляюсь в реальність. Відкриваю очі, переді мною мокрий асфальт, дощ і сльози. І дощ стікає по обличчю, і я не знаю де сльози, а де просто вода. Музика звільняє емоції з-під влади розуму...
Початок нової пісні, і я знову втрачаю контроль... я знову лечу... я знову музика, а Музика це Я... Це Життя...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293932
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.11.2011
Львів. Вечір нарешті вступає в повну силу. Ліхтарі загораються один за одним,кидаючи сюрреалістичні тіні на золотаву бруківку...Фонтан перед Оперним сяє діамантами крапель. Він самотньо бреде по вже нічному місту,і лише ліхтарі кидають м’яке світло на помираюче листя. Скоро вони всі лежатимуть під ногами перехожих,яким начхати на красу...Різкий спалах світла дарує безсмертя листку. Тепер його красу побачать всі. Фото з душею Осені даруватиме насолоду всім,хто відкритий для цього...
ЇЇ погляд дивився з фонтану,її посмішка чарувала його,чистим кришталем звучав її сміх,її поцілунки він ловив у дотиках бризок,що дражливо лоскотали його щоки.. Її посмішка звучала в його голові,а для щастя не вистарчало дрібнички...Його роботами захоплювались сотні тисяч,а він захоплювався нею...Це було природно.
Новий спалах дарував визнання листю і вітру...Вона читала його фотографії,і навіть не здогадувалась,що в цьому шматочку неба він увіковічив її красу. Що в цих бризках фонтану,красою яких дивувались, він бачив її сміх. Що в цьому вітрі,який кружляє в шаленому танці із опалим листям він бачив лише її обійми...Вона стоїть біля його робіт,і не бачить правди. Ніхто не бачить душу фотографій. Його душу...
«А для щастя треба так мало» подумав він,приймаючи її привітання...І дружні обійми...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293929
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.11.2011