| Сторінки (1/13): | « | 1 | » |
Коли вечірня свідомість змішується з цигарковим димом і попіл руйнує ідеальні пейзажі ми напідпитку крокуємо звичайними вулицями звичайного міста. От так просто, не пафосно наш вечір переростає у мою ніч. Хроніки спогадів засмучених перехожих тішать мене і змушують пришвидшити крок, аби не зустріти чиїхось очей. Декілька метрів і я в переповненому думками під’їзді. Напівтемрява накриває голову, плечі…а далі лише музика в плеєрі нишком бринить про вчорашній біль. І тихо спливає хвилина. Сплески крові у скронях. Стоп. Ідилію руйнує сусід:Вам на який поверх?- зацікавлено питає він.- Шостий. Як кажуть в метро: обережно двері зачиняються. Ліфт рушив угору. Шкода, що потужність замала і до неба нам не дотягнути… та і компанія не та.
До завтра, хвора уява.
До завтра, примітивні думки.
Добраніч, ліхтарі.
Я полетіла вниз до спорожнілих снів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=348859
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.07.2012
Усі тривоги сховались поміж горщиків з кімнатними квітами, знаєте, вони такі собі овочі, що прикрашають наше запалене середовище, іншими словами накопичують пил і грають роль мовчазних свідків наших розчарувань. Найкращі друзі людини.
Ритми з динаміків пробуджують заспане тіло від ранкових лінощів. Ось на очі знову натрапила ця одна з так незграбно і байдужо заштукатурених стін у моїй квартирі. Біла з синіми патьоками, то все нахабні сусіди зруйнували її ідеальну білизну, то все вони винні, лише трохи зіпсували зверху лівіше від серця. Саме серця. Ну зараз звісно ще не час, а може навпаки надто пізно щось говорити про почуття, адже за вікном омріяне здається кожним літо. Всі так старанно намагаються не проґавити ці сонячні, сповнені знемоги і спраги дні…а мені б не втратити надію на зиму, бо здається, вона вже не настане аж надто прогрілася ця земля аби потім стати холодною, здатися в полон застудам. Ненавиджу літо.
Ранком у вікно зазирають аж надто допитливі будівельні крани, ці підстаркуваті гулівери урбанізації дратують своїм нескінченним старечим буркотінням. Аж надто захоплено будують свій цегляний світ на чолі з напівоголеними хлопцями в помаранчевих будівельних шоломах. Знищують краєвид за моїм вікном.
Люблю липи. Навіть не знаю від чого я десь рік тому закохалась у ці дерева, але любов ця не полишає мене досі. Хоч, мабуть, то надто мало для любові, але вже ж не так порожньо буде на душі. Мені б висадити липову алею у себе в коридорі і подорожувати нею до краю Всесвіту, але ж якби не літо, знову ці мрії розпалені на сонці втечуть абикуди, де хоч на градус холодніше. Знову вдовольнюсь книжками, вони бодай теж дерев’яні.
Низький атмосферний тиск бавиться зі мною, даючи трохи надії щодо хоч якоїсь зливи, а по святах можливі грози. Як на лихо голова зовсім відмовляється товаришувати, вона навіть на бартер не погоджується: я її жменьку ліків, а вона мені простір вільний від болю. Та де там.
Надвечір будівництво стихає. Все приходить до рівноваги і спокою. Ластівки вкотре брешуть про дощ. Починаю нервово гортати старий блокнот у пошуках хоч одного чистого аркуша (колись, знаєте, я писала). Після тривалої пошукової операції знаходжу цілий скарб, у вигляді 4 листків ще не спаплюженого паперу. Сідаю за стіл і дописую з неймовірним задоволенням уламки слів. Що колись так безнадійно загубились в голові. Раніше, не влітку, все було зовсім інакше.
Мені вже нема за що дякувати, а так хотілось.
І стираючи підошви сандалів на розпеченому тротуарі я б крокувала у тихі і глибокі хащі, колись далеких і незвичних відчуттів. Та ж нема куди йти. То ж серце перетворилося на білу заштукатурену стіну з синіми патьоками зверху.
Мені б загубитися серед цих бетонних арок, що ховають відвертість від людей. Мені б дізнатись чи справді скоро зима?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345864
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012
Останнім часом спостерігаю дивні зміни: наче все на своїх місцях, так само лине в межах людської свідомості і, здається, вже ніщо не зруйнує цей устрій. Та проблема в тому, що люди, ті яких ти знав (здавалося, з часів, коли ще існували динозаври, хоч сам ти звісно ще молодий)стали чужими, зовсім іншими. Все має свою невизначену ціну. І сталось зовсім якось не так, як мріялось…саме мріялось, хотілось, а можливо, то ти сам винен в цих змінах. Нічого ж наче поганого, все закономірно:чим старше, тим більше змін, хоч зміни ці, скоріш за все просто рух до стабільності, впорядкованої без будь-якої логіки студентом-пофігістом, якогось типового пту, типового міста, типової країни, стабільності.
Певно винен той, хто це перший помітив і не зміг розібратися в собі, не хоче ставати в ряди дорослих, самодостатніх, амбіційних, вихованих, щирих…яких завгодно покидьків. Тікати б чимдуж, вдаватися до смішної брехні, вірити баптистам. Якось депресійно виходить? Ну то вже не так важливо, куди важливішим є покарання винного. Тобто себе. А суть того покарання полягає в тому, аби усвідомити, що ти в пастці стабільності, саме тієї, яку нещодавно безглуздо створили люди Тікай не тікай ти все одно людина і живеш серед людей, і маєш бути таким же дорослим, самодостатнім покидьком. А тепер якось грубо? Думаю, це також вже немає значення. І люди, твої колись рідні люди тепер вже зовсім далеко, зовсім по-іншому ставляться до тебе. І ціну ти тепер вже визначив,просто завчив напам’ять формулу для розрахунку міри чесності, любові, загалом всіх книжкових і неіснуючих почуттів.
Залишилось лише радіти подертим вулицям, комерційній, а через те невмирущій музиці та невігластву людей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=340470
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.05.2012
Усе частіше хочеться йти вулицями і не помічати як біля мене руйнуються чиїсь ілюзії. Зникло елементарне бажання вдивлятися в обличчя випадкових перехожих, їх змарнілі очі та удавані посмішки перестали цікавити мене, тепер все більше дивлюсь на збочені архітектурні витвори мистецтва рідної провінції, в яких чітко вбачаю огиду до прекрасного. Іноді бачу як з неба нескінченним потоком хаотично лине попіл, дратуючи і знічуючи перехожих. Щось нестримне вимагає сплеску жорстокості пронизаної жалем до себе.
Надто сполохано втікає ранок, наче вкрав мої сподівання і хоче сховатися від мого докору; настає вечір, день минає і непомітно приносить нову порцію розпачу і зневаги. І знову по колу, нічого не змінюється, бо всі можливі зміни вигадують люди, найчастіше самотні, аби не втратити сенс відліку часу, не загубитися в океанах чужої свідомості, не відступити від ідеалів сьогодення… аби продовжувати поклоніння урбанізованим покидькам з вечірнього телеефіру! І ти втрачаєш сили і бажання боротися з цим потоком безглуздя, непомітно для самого себе відмовляєшся від самоусвідомлення. Тепер вже можна тинятися вулицями у пошуках хоч якихось відмінностей, але ця спроба приречена на крах, хоча все певним чином залежить від вашої уяви і сміливості побачити правду, бо ж як жахливо раптом розуміти, що твій світ так само моментально руйнується і ти вже є «своїм» у тому потоці перехожих зі зруйнованими ілюзіями. Стає до божевілля бридко, бо бачиш весь бруд цього життя на власні очі, а юнацька психіка волає з останніх сил про «загальні норми і правила, моральні цінності», що ми їх вчили у 5-му класі та щиро вірили у світле майбутнє…І ось зрозумівши ідіотизм своїх мрій, ти нервово наспівуєш хіти 90-х, пританцьовуєш під забуті мотиви, бо ж все ще хочеться битися головою об стіну.
З німої згоди всіх ліхтарів міста настає ніч… Ось зараз ти маєш кілька годин сну аби забути одноманітність дня, але ж знаєш, що все буде за аналогією і сенсу не матиме. Зранку знову відчуття безпорадності і розпачу, виникає бажання скоріше вибігти з теплої оселі на скуту прохолодою вулицю, здається, виконавши цей дивний ритуал ти отримаєш полегшення, та ж всі ми знаємо, що цього аж ніяк не буде! А так хочеться залишитись хоч трохи наївним, хоч цього ранку, цієї миті… І ти залишаєшся на місці, спокійно п’єш щось гаряче і споглядаєш оголені дерева за брудним вікном. Минають секунди байдужості і спокою, знову незрозумілі емоції. А з неба знову, здається, лине попіл… попіл знищених очікувань збайдужілих людей цього засмученого міста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298698
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.12.2011
Тихенько жила, жила вчорашніми думками, перебирала вкриті пліснявою почуття і події минувшини, раділа, що серце вкривається павутиною забуття…Ось в попільничці сірим попелом майорить її кохання, огидне і крихке, оманливе. Мабуть, вже перегоріло…Мабуть, колись забуде...Мабуть, вона надто сильно вірила! Добре, що живе. Дійсно живе: піднімається з колін і знову падає на долівку, монотонність болю сьогодні дає надію на гірку усмішку на прийдешню добу. Вона сиділа, бо не мала снаги йти, не боролася, бо не вірила, що так буде ліпше; а віра творить дива. Цинічі і такі жадані дива! Вона згадувала, що має душу, згадувала його, а потім поринала у спокій. Вона посміхалася кожному, хто прагнув бути поряд, дарувала глибину своїх пустельно-нещасних очей йому, здатна була віддати все та вкотре залишалася сама, осторонь його кохання, осторонь свого життя…Ховалася якнайдалі від будь-кого і поринала у відчай. Поверталася на початкову стадію безглуздя, сідала на ослінчик надії і тихо, без зайвих істерик вбивала себе «сірою пеленою його самотності», споглядала як тліє недопалок…а він знову повертався. Вважав за потрібне завдати ще більше прикрощів, приходив у її життя аби вбити в собі людину, викоренити її сліпу любов…І як би вона не пручалася, не кричала від знемоги: « Відпусти!» - вона все одно його кохала, поринала в його очі, вірила йому…хіба винна?!
Просто жила, твердо знала, що ніколи не пробачить, вірила в порятунок і вкотре розуміла, що все дарма. Лише вірила, лише кохає…Акуратно чистила попільничку спогадів і допивала гіркий кавовий осад…тихенько жила, мовчки кохала!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281476
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2011
Мрії роблять нас добрішими, щирішими іноді по-дитячому наївними. Завдяки мріям ми продовжуємо жити. Саме вони змушують нас забути про реальність і поринути у свій власний світ так би мовити відредагований. Той світ в якому немає розчарувань і поразок, горя і смутку, несправедливості і жорстокості. У ньому панують найприємніші моменти нашого минулого і солодкі мрії про майбутнє. Шкода, що не можна відтворити це в реальному світі.
Не кожен зможе після всіх життєвих поневірянь залишити в своєму серці хоча б крихту від тієї довірливості, щирості, мрійливості, що були з ним від народження. Бути людиною – це дійсно тяжка праця.Залишитися собою серед впевнених в собі істот, які вважають себе за людей. Вони є провідними акторами в своєму «театрі ляльок», де ставлять цинічні й жорстокі п’єси. Ці створіння нізащо в світі, окрім грошей, звісно, не знімуть своєї маски. Для чого вони це роблять? Щоб піднятися вгору по кар’єрних сходинках, щоб отримати більше привілеїв у цьому житті, щоб заробити більше грошей, та понад усе вони прагнуть аби всі оті моралісти і правдолюби, нарешті знімали перед ними «капелюх пошани». Гірко і сумно думати про такі речі, але така вже реальність, відмінна від того відредагованого світу. В ній рідко трапляються дива, але вони є. Вони змушують всіх нас незалежно від віку, статі чи соціального статусу мріяти і вірити, знати, що диво станеться і в нашому житті.
Ось дві сили, дію яких науковцям всього світу ніколи не пояснити, бо вони йдуть з глибин душі людської – віра і мрія. Люди, що вірять мають мужність і силу показати отим «акторам», що вона, та віра, рятує їх від смутку і розпачу, що іноді беруть свій гнітючий верх.
Наше життя не завжди справедливе, та воно завжди намагається урівняти розрив між мріями і розчаруваннями, між вірою і зневірою, між поржнечею в душі і щастям, що виблискує в очах… Заради мрії багато хто здатен на вчинок, та здійснення чужої мрії, тії, що втратила свою віру, але варта сотень інших, заслуговує на подвиг. І нехай доля жорстоко б’є тих хто сперечається з її непорушними законами є ті сміливці, що кинуть останні сили задля здійснення чужої мрії і це не може не захоплювати. Я радію і тішусь з того, що є тисячі таких чудових людей, тих, що мають в серці добро, що роблять оточуючих щасливими і змушують їх мріяти і вірити, щодня, з року в рік допомагати іншим у здійсненні їх мрій. Доки є такі люди наш світ, наше життя завжди будуть прекрасними, а доля буде прихильна!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270974
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.07.2011
На мою думку,однією з головних проблем сучасної України є те,що дуже багато політичних діячів і людей від яких залежить доля нашої держави зосереджені не на головних проблемах,а весь час розпилюють свою увагу на іноді безглузді дрібниці. Вони витрачають час,який можна було б спрямувати на вирішення нагальних проблем,на якісь свої особисті суперечки. Ці люди проводять години в запеклих боях за свої інтереси і зовсім як це не прикро не згадують про Україну. Іноді замислюєшся чому саме так? А відповідь лежить на поверхні і чекає на те щоб хтось звернув на неї увагу і скористався. Але,на жаль, ніхто й не намагається шукати. Адже, чому по-вашому в нашій країні навіть прості громадяни переймаються будь-чим, але недолею держави? Напевно, тому що, рівень соціального життя населення настільки низький, що людині просто ніколи думати про державу . На життєвому шляху сучасної людини виникає безліч проблем і всі вони змушують її щодня ставати перед іноді тяжким,але вимушеним вибором. А що вже казати про націю в цілому, якщо майже кожен громадянин України стоїть на роздоріжжі. А потім наші політики з усіх телеекранів і газет щосили журять українців за те, що ті полишають Україну і їдуть за кордон у пошуках кращої долі. Звісно їм матеріально забезпеченим важко зрозуміти бідолашних громадян, як кажуть: '' Ситий голодному-не товариш ''. Але ви ж – політики,цвіт нації, світлі голови України - неньки, де ж ваші хоча б якісь спроби підняти вашу матір з колін? Серце стискається, коли розумієш, що до цієї привілейованої верстви населення ніколи не достукаєшся. Прикро й те, що протягом багатьох років споконвічні проблеми України не вирішуються, а лише примножуються. Т.Г.Шевченко в своїх віршах закликав українців до боротьби за незалежність і свободу України, отримавши цю незалежність, яку наші прадіди і діди виборювали ціною неймовірних зусиль, ми руйнуємо вже вільну, але таку «не свою» країну. Адже як можна назвати своєю, коли вона залежить від сусідніх держав і не може самостійно від них існувати. Зараз наша держава схожа на маленьку дитину, яку покинули власні батьки і яка не може самостійно жити, їй потрібен хтось хто б піклувався про неї і став її янголом-охоронцем. Та де ж знайти таку людину щоб змогла покласти на вівтар пожертви своє життя і витратити його на виховання цієї дитини? На жаль, нікому не потрібні байстрюки. Звісно неприємно і якось самій образливо писати слово «байстрюк», та краще гірка правда ніж, солодка брехня! І сама собі думаєш невже так погано, що аж БАЙСТРЮК?! А воно дійсно так: трішки грубо,неотесано,з крихтою образи і гіркоти вмитої сльозами, але байстрюк. А потім сидиш і думаєш невже ж нічого не можна зробити? А що тут зробиш? Чим зарадиш? Та знаєте, коли хоча б половині всіх українців так боліло за рідну Батьківщину, то життя б покращало! Не все ж так гірко і сумно. Адже в нас є дуже багато талановитої молоді за якою наше майбутнє, в нас є одна з наймилозвучніших мов у світі, в нас така чудова земля з безкраїми лісами і синіми озерами, в нас є добрі і щирі люди-ми є найчудовіша нація в світі! Тому,любі українці, незважаймо, на все те, що віками стояло і стоїть у нас на шляху, на тих нездар політиків, що опустили нас на коліна. Треба пам’ятати головне: якщо ми будемо єдні – наша Україна буде квітнути, а з нею й ми, тому єднаймося і робімо все для нашої нації, для наших дітей, для нашої землі, бо ми, як ніхто заслужили на це щастя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270972
рубрика: Проза, Громадянська лірика
дата поступления 19.07.2011
Бути людиною. Для неї це звичка, яка дратує оточення…Він ігнорує цю «непотрібну» функцію, забуває свою людяність десь на запиленій поличці шафи, так старанно заповненої працями видатних егоїстів. Скупчення загальноприйнятих норм, звичок і правил вже не потрібне нашому втраченому суспільству. А десь на дні душі тліє недопалок життєвого оптимізму, що виринав з неї нестримною силою…Вона ще не програла цей бій з життям, вона не скориться його примарним ідеалам і думкам, віритиме у споконвічні і потерті часом, але такі потрібні їй моральні норми. Звісно, щодня стоятиме перед вибором, губитиметься у здогадах і вкотре обиратиме правду, щирість, добро, незаплямоване пафосом і бажанням наживи…А він й надалі житиме оманливим і цинічним спокоєм, втішатиметься своєю вигаданою досконалістю, глузуватиме з її моралістичних поглядів на життя. Сучасний світ знаходиться за межею світла і темряви, світ в якому вона щохвилини бачить як руйнується її правда, як квітне його викривлена істина. Ми повсякчас обираємо свій шлях: хтось залишиться собою і пам’ятатиме ким він є, а дехто все життя натхненно гратиме безглузду роль, щоранку щиро вдаватиме людину…Одного дня він втомиться так жити, захоче стати іншим. Вона плекатиме надію на відродження його душі, на новий віхоть у його житті. Для неї це дещо більше, ніж надія, а для нього це лише моральний вчинок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269834
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2011
Твій погляд, твої слова, твої жести, твій вираз обличчя, усмішка… В тобі все, все, що змушує моє серце стискатися, битися в прискореному ритмі, вистрибувати з грудей. Ти вкрав мій розум і не хочеш повертати… Ти – злодій! Нахабний і до нестями любий мені крадій. Я ніколи не прохатиму тебе повернути мені мій розум, бо разом з ним ти вкрав мою занепалу душу, моє знівечене серце… Навіщо все те мені без тебе? Без тебе я помру, без тебе моє серце і душа опиняться на смітнику, бо ти, лише ти можеш вилікувати мене.
Ті сірі очі, той сумний і глибокий погляд… крадій! Як я можу тебе забути? Я не можу, не хочу, бо ти робив мене щасливою, з тобою я посміхаюсь, з тобою я не бачу нічого…
Я п’яна тобою… Ти – найсолодший лікер… Я – п’яниця, бо помирати від залежності од тебе – найприємніша мука…
Кожен день, ніч, всеодно що там за вікном, я буду думати про тебе, бо ти забрав найцінніше. Я іду вулицею і мрію побачити тебе, хоч на хвилю, на мить… тебе нема. Ти з’являєшся у спогадах, у тих спогадах. Знаєш, ти питав чи розчарував мене: так! Ти залишив мене саму. Я радію, радію, як божевільна, радію, як дитина першому снігу взимку, бо побачила тебе у твоїх роботах. І, може, я дійсно з’їхала з глузду, та я щаслива, бо я з’їхала з глузду від кохання!
Я радію, бо вірю що, доля приведе тебе до мене і ти повернеш мені мій розум, мою розквітлу душу і моє щасливе серце…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269541
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 10.07.2011
Про що ти думаєш? Про що мрієш? Можливо, зараз ти згадуєш мене, а можливо, шаленієш від очей іншої, мрієш про її посмішку… Я не знаю, що насправді в тебе на думці і, напевно, ніколи не дізнаюся.
Ну що в тобі? Що в тих очах? Що в тому серці? Дивно, що ти й сам цього не знаєш, а може вправно приховуєш? Ні, адже, я вірю: ти б не зміг здатися в полон тій омані, це не ти, ти – інший… Той любий, милий моєму серцю і душі.
Чи кохаєш ти? Люди, кажуть, що кохання – це примара, вигадка… Не вір цій брехні – ті виродки жахливі циніки, в них немає серця. Їх шкода – вони не кохали, бідолашні. А ти щасливий, бо хоч і не знаю, що ти там собі думаєш, та вперто вірю, що ти кохав, кохаєш… і нехай не мене, шкода. А, може, навпаки ти – нещасний? Тебе вбило колись таке ж божевільне, вигадане, як і моє кохання? Ні, брехня, хоч і бачу в твоїх очах сум, та кохання не вбиває – воно ранить, збиває з ніг, забиває в куток, з’їдає тебе зсередини, та не вбиває – ти щасливий, бо з тих ран видніють крила, що підносять тебе до небес. Нарешті я зрозуміла! Я бачу в твоїх очах небо. Блакитне з білими хмарами – воно в тобі, в тобі ті сірі осінні дощі, в тобі ті грози і буревії, в тобі той спокій теплого, весняного дня…Небо…Ти та недосяжна воля, той незвіданий простір, та свіжість і легкість. Я люблю небо. Кожен день я зачарована дивлюсь на схід і захід сонця, на хмари, що мереживом кружляють по синьому полотні. Я мрію про небо.
Чи мрієш ти колись? Всі люди мріють, навіть оті циніки, що не вірять в кохання – мріють, хоч і крадькома, але мріють. Кожен про своє, про найбажаніше, про найпотаємніше… І ти, я впевнена мрієш. Їдеш собі в тролейбусі і мрієш про щось, наче і немає тих людей навколо, немає щоденних розчарувань…Мрій!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269388
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 09.07.2011
Задимлена від тютюнового диму кав’ярня, де кожному все одно на те, що буде завтра, жалюгідна купка егоїстів в очах яких немає ані крихти людяності і щирості. У них порожні душі і знівечені байдужістю думки. Наче переповнена людьми кімната, але як не крути вона безнадійно порожня. Справа в тому, що ці люди ігнорують життя, ігнорують всі його прояви і радіють з цього…А мені хочеться залитися гіркими слізьми, бо я кохаю такого ж як і вони. Він тоне в тютюновій пелені, бо так краще сховатися від мого докору. Він ховається за своєю самотністю від поразок і почуттів, аби ті не оселилися в його душі. Та все ж він докорінно інший, бо як би він не ховався за своїми примхами, він всеодно небайдужий до життя. Він буде вічно любити осінній холод, кохати світло весни і мрійливо пускати сонячні зайчики мені в обличчя. Він не егоїст, як вони, він просто не хоче бути іншим, бо так зручно. Не вірю в цю теорію, бо ніколи не погоджусь з тим, що йому зручно без друзів, зручно в тій гнітючій самотності, зручно без мене...Він бреше собі…Можливо зараз йому комфортно в тому димі, але завтра ота сіра пелена почне роз’їдати його очі і вбивати його зсередини, на очах нависнуть сльози, а серце краєтиметься від болю, болю самотності в якій вже не буде так затишно. Колись він зрозміє свою помилку і цей біль поверне його до життя, змусить знову стати людиною,моєю коханою людиною. Ось-ось він вийде з кав’ярні і піде по залитому дощем місту, а в голові гудітиме вічне: «Дякую тобі…і я живу не так як всі,як за стіною,але з любов’ю на душі»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269387
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 09.07.2011
Я можу розчинитися в іншому, забути про слова, говорити не те,що думаю і бути зовсім чужою…Я перестану вірити своїм обіцянкам, проігнорую всіх близьких і помру, помру з розпачу, бо ти краєш моє серце, зводиш з розуму і ласкаво посміхаєшся…Я перестану вірити, викину на узбіччя свої принципи і мрії…та не перестану кохати!
Я – порожня…я не відчуваю тої радості, того щастя і тих очей…тебе нема в мені і це знищує мене зсередини. Я втомилися від думок і розчарувань, хочу бачити тебе.Таких як ти більше не роблять, ти один і той, інший, не замінить тебе…ніколи,чуєш? Я ненавиджу цю порожнечу, бо вона гнітить мене, забирає мої сили…
Ти не побачиш моїх заплаканих очей і не згадаєш про мене. Я полечу з вітром далеко від всіх людей, а ти назавжди будеш у мене у душі, я пам’ятатиму тебе, всі твої слова і погляди…годі мовчати,говори зі мною! Живи тим, чим живу я, розчинись в мені, будь поряд, моя доля, розділи мої радість і смуток, поверни мені мій світ, будь моїм, кохай мене…!
Благаю не зрадь, не знехтуй мною, бо це знищить мене…Я живу тобою, ти – мій. Не сперечайся…таке не трапляється дарма. Я не шкодую про минуле, але й втомилася жити майбутнім…Хочу щоб ти був поряд сьогодні, щоб моє серце пашіло від вогню кохання, я мрію, знову починаю мріяти, згоріти в тій клятій пожежі!
Я впала на коліна перед тобою і мені всеодно що думає він…я прошу тебе сядь поряд. Не забувай мене, мрій про мене щодня і не спи щоночі, лізь на стіни від пекла самотності разом зі мною, падай, бийся об землю щосили,розбивай руки вкров….і кричи!...від нестерпного болю, та знай мені в стократ гірше…Я вже загубилася в цьому світі…Просто іди поряд, дихай нашим повітрям,забудь себе, стань божевільним і зведи з розуму мене…
Навіщо я все це пишу?!...я щиро твоя…і нехай я розчинилась у ньому, я не буду з ним, я буду завжди з тобою,я потону в твоїх очах і загину в твоїх рятівних обіймах…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269207
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 08.07.2011
Написати про тебе…написати вкотре без певної мети і сенсу,написати для мистецьких потреб оточення, для того аби вдихнути той запах, що живе на сторінках моєї прози.
Коли очі сяють не від кохання, а від сліз, розчарування в тобі. Коли байдуже, повинно бути байдуже, так ніби й не сходила з розуму. Так, повинно бути попре все, а сталося он як...он вже гасне моя душа, ось вже не я, ось я не маю минулого красномовства….ось воно розчарування! Ще мить, ще крок до мети і, здається, було щастя…а тепер нема чого радіти, вже не хочу вдихати той запах, аромат твоїх мрій, правил, думок, твоєї музики, твоїх дивних історій…твоєї оманливої, до шаленого болю оманливої прихильності….Тобі ж певно так і треба, певно треба болю….ще болю, більш фотографічного, ідеального болю, такого щоб мозок виносив оточуючим…прозового болю розчарувань. І це зовсім не жорстокість, не прояв тебе:це лише цинізм твого кохання, ось справжній ти, ти який розбив мене, ти який переміг…той кому не потрібна правда. Ось вже зародилася огида до усмішки, лише безнадійно блукати лабіринтами твого серця, сподіватися віднайти там почуття… і загубитися. І знову починати жити думками про тебе. Ти-межа мого розпачу, кохання і розчарування водночас…Чого я так безпомічна в цій боротьбі, чого я не маю сил боротися з твоїм поглядом…не спроможна бути байдужою. Хтось кохає,а дехто любить, любить наче вранішню каву…помирати доки ти питимеш свою улюблену каву від болю, кохати тебе за той біль…ось те, що вбиває мене…
Коли очі сяють не від сліз, а спрагло хочуть бачити твої…коли серце щемить відразою до тебе….коли я кохаю тебе, а ти всього лише любиш…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269206
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 08.07.2011