Міка Солнцева

Сторінки (1/4):  « 1»

Щастя у Пеклі. Розділ 7, 8

Розділ  7
Я  прокинувся  в  ліжку.У  вікні  бачив  зимову  казку,але  мені  було  начхати.Я  все  ще  не  вірив  у  це,але  на  заставці  телефону  стояло  її  фото  у  весільному  платті.Сумнівів  не  було,вона  мертва.  Вдягся  і  пішов  на  вулицю.  У  навушниках  була  її  улюблена  група,а  на  моїх  устах  читалось  кожне  слово  і  фраза  пісень.  Тільки  тепер  я  зрозумів,який  сенс  вона  бачила  у  цих  піснях,тільки  тепер  я  зрозумів  їх.  Подорослішав?Навряд  чи.  На  душі  далі  була  купа  лайна.  Я  хотів  її  чимось  "прибрати".Купив  сигарети,  запальничку.Вперше  за  2  роки  я  курив.  При  чому  сигарета  за  сигаретою.Пішов  до  бару,а  поки  дійшов  туди  скурив  уже  штук  п"ять.  Зупинився  тоді,коли  від  непривички  та  порожнього  шлунку  почало  жахливо  нудити.  Я  випив,не  закусуючи,але  потім  все-ж  вирішив  з"їсти  якихось  пельменів  чи  чогось  такого.Стало  легше.Пішов  в  інший  бар,більшої  половини  пачки  сигарет    уже  не  було.Сів.Випив.Не  закусував.Якимось  чином  прокинувся  в  Колі.  Зранку  випив  пива,покурив.  Пішов  додому.Сказав  мамі,що  ночував  у  Васі  в  Дрогобичі  і  був  на  навчанні.Вона  не  повірила,мабуть,від  мене  було  чути  перегар...Ну  звісно,стільки  пити,курити,і  щоб  від  тебе  не  "шторило"??  Я  відчув  себе  ідіотом.Стало  соромно  за  свою  дитячу  брехню.Але  ненадовго.Я  проспався  і  на  наступний  день  програма  продовжувалась  в  схожому  темпі,лише  алкоголю  ставало  все  більше  і  більше,так  же  як  і  сигарет.  Спрага  і  бажання  випити  пива  зранку  стала  вже  звичкою,вдома  появлявся  все  рідше  і  рідше.  Телефон  був  відключеним,  в  голові  було  щось  схоже  на  вівсянку,це  було  те,що  я  раніше  називав  своїм  мозком.  Життя  проходило  мене  стороною,а  я  не  намагався  нічого  змінити.  

На  вулиці  панував  лютий.Завтра  -День  Святого  Валентина,а  26  лютого-її  іменини.Ми  б  провели  ці  дні  незабутньо.Якби  вона  була  жива.Скурюю  останню  сигарету  другої  пачки  сигарет  за  сьогодні.  
Ставало  все  тепліше  і  тепліше,на  вулиці  приходила  весна.Скоро  8  березня,а  через  кілька  днів  після  цього  їй  би  виповнилось  16...Чому  все  саме  так?  Чому  її  не  можна  повернути?...Вирішив  поїхати  до  неї  на  кладовище.Придбав  орхідею,яку  обіцяв  їй  в  честь  Свята  Миколая  і  приїхав  на  її  могилу.  Хрест  стояв  збоку,ще  був  обвішаний  вінками,а  тепле  проміння  сонця  освічувало  табличку  на  ньому.  
"Дмитрів  Світлана  Тарасівна  12.03.1995-4.01.2011"  Яке  коротке  в  неї  було  життя...Я  б  поділив  своє  навпіл,лиш  би  вона  була  поруч.  Закопав  орхідею  у  грунт,поливати  потреби  не  було,сонце  ще  не  висушило  снігу.Згадав  свою  обіцянку  і  взявся  за  голову...Як  же  я  їй  організую  це?  По  суті  можна  роздрукувати  кілька  штук...Але  потрібні  ще  й  авторські  права...ЯК?  Спробую  звязатись  з  друзями  з  "Укрполу",поліграфічної  фірми,на  якій  я  колись  працював.  Поїхав  додому.Зі  збіркою  нічого  не  виходило,я  знову  напився,скурив  дві  чи  три  пачки  сигарет  і  приліз  додому  практично  рачки.Мама  сказала,що  я  під  домашнім  арештом,тато  зробив  мені  маленькі  двері,мов  для  кота,через  які  мені  передавали  їжу.  Доступу  до  комп"ютера  та  інтернету  в  мене  звісно  не  було,так  же,як  і  телевізора.  В  туалет  двічі  в  день,зранку  і  ввечері.  Я  відчував  себе  собачкою,але  в  глибині  душі  розумів  маму.Її  задовбала  моя  поведінка,вічно  п"яний  стан  та  запах  перегару.Телефон  в  мене  теж  забрали,я  був  практично  ізольований  від  світу.  Так  я  живу  уже  четвертий  день.  Вчора  мама  приводила  до  мене  психотерапевта,вона  переконана  що  в  мене  депресія...Яка  там  депресія?Подумаєш,кохана  дівчина  померла  через  мене....  Спершу  я  хотів  просто  мовчати,але  потім  мені  стало  шкода  маму  і  її  грошей,і  я  виговорився.Здавалось,він  уже  все  знає  про  мене.Знаєте,що  він  мені  сказав?Я  до  тебе  завтра  свою  доньку  приведу!  Ви  собі  це  уявляєте?Мені  бракувало  цензурної  лексики,мене  тут  вже  будуть  зводити  з  якоюсь...Ні,не  хочу!  Я  не  хочу  цілувати  губи  іншої,тримати  чужу  мені  руку,а  тим  паче  одружуватись  з  нею  чи  спати.  
Настав  цей  момент.  Вячеслав  Борисович  прийшов  з  донькою...Свєтою...  Коли  я  дізнався,що  її  звати  також  Світлана,покликав  лікаря  і  вибачився.  Я  так  не  зможу,хоч  вона  була  досить  симпатичною,але  досить  з  мене  Свєт...Вони  пішли,а  я  поринув  у  думки.В  мене  були  листочки  та  ручка.І  я  раптом  відчув  бажання  писати.  
***  
Біль  заполонив  мою  душу,  
Я  вже  давно  відійшов  від  реальності  
І  попіл  минулого  струсити  мушу  
А  життя  вже  звелось  до  банальності  

Сніг  лежав  кучугурами  в  серці  
Божевілля  лилося  крізь  сльози  
Забери  сніг  у  чорне  відерце  
І  лилися  слова  у  вірші  і  прозу  

Я  живу,я  пишу,я  не  тлію  
Мушу  встати  з  колін,з  того  льоду    
Чорна  кава  лиш  серце  зігріє  
До  мене  зорі  летять  з  небозводу  

Усміхнуся  крізь  сум  у  очах  
Я  знайду  ту  веселку  у  небі  
Що  основа  її  у  сльозах  
Усміхнись,мені  цього  так  треба...  
***  
Було  ще  багато  такого.Я  зрозумів,що  якщо  вийде,то  надрукую  і  свою  лірику..Організм  прагнув  алкоголю,я  став  уже  залежним..І  сигарет..Як  давно  цього  я  уже  не  бачив..Мушу  побороти  себе...  
Краще  буду  спати  так  легше..І  сон  покорив  мою  душу...
Розділ  8
Я  проснувся.Мама  вже  нетерпляче  тупцювала  біля  плити,я  дуже  добре  знав  ці  її  кроки,з  кухні  пахло  чимось  смачненьким.Млинці...Точно  млинці...Згадав,як  ми  їли  млинці  у  Львові  і  в  Стрию,як  Свєта  заляпалась  соусом  в  "Нью  Йорку"  ,який  додавали  до  тих  млинців  і  як  вона  з  досадою  говорила,яка  вона  неакуратна.  Згадав,як  ми  сиділи    в  "Делікаті"  і  їй  попався  шматочок  залізного  дротику  в  піці...  А  як  ми  неодноразово  сварились  і  мирились  в  тих  же  піцеріях...Ех...спогади-спогади..Хочу  пройтись  по  всіх  місцях.які  закарбувались  в  моїй  памяті  повязаними  з  НЕЮ...Не  знаю,чи  мене  відпустять,але  спробувати  варто.  Розум  вже  потрохи  стає  світлішим,думки  вже  стають  цензурними,без  різних  потреб  сигарет  і  алкоголю..Здається,ломка  проходить.  Надіюсь,не  буде  бажання  повторно  почати  той  стиль  життя.  Не  хочу.  
Мама  принесла  мені    млинців  і  горнятко  міцного  солодкого  чаю.Такий  вміє  готувати  тільки  дві  людини-моя  мама  і  Свєта,при  чому  я  не  можу  зрозуміти,де  вона  такого  навчилась,бо  вона  це  вміла  задовго  до  знайомства  з  моєю  матір"ю.  Цього  разу  сніданок  був  принесений  через  двері,а  не  через  ту  дірочку  внизу  них,що  мене  досить  здивувало.  Який  сьогодні  день?  Четвер?  Вівторок?Неділя?  А  яка  різниця?...  Вона  явно  хоче  поговорити  зі  мною,в  моєї  матінки  ніколи  не  було  нічого  просто  так..Як  і  в  Свєти,до  речі,також...  
-Тарас,нам  треба  поговорити.Ти  маєш  взяти  себе  в  руки  і  жити  далі.Я  розумію,що  Свєта  для  тебе  дуже  важлива,але  ти  не  повернеш  її.Все,нема.А  ти  ще  живеш.Візьмись  за  навчання,а  якщо  ні,то  шукай  роботу,кінець-кінців  поїдь  сьогодні  з  братом  на  футбол!  Вася  буде  ще  з  кількома  одногрупниками,їдь  з  ними!  
Я  задумався.  А  що,по  суті  ідея  непогана.Я  давно  не  був  на  футболі,а  тут  така  нагода!Культурно  проведу  час,заодно  виберусь  з  чотирьох  стін.Але...Може,краще  залишитись  тут?  А  що  тут  доброго,стеля,чотири  стіни  і  паркет.А,і  ще  меблі.Ну  і  зошит  з  моїми  рукописами.Все.  Я  вирішив  поїхати.  
-А  хто  грає?  
-Карпати  з  Металургом  запорізьким,якщо  я  нічого  не  наплутала.  Я  ж  в  футболі  ні  бум-бум.  
А  Свєта  була  ще  й  як  бум-бум...Скільки  разів  вона  хотіла  мене  витягнути  на  футбол...Ніяк  обставини  не  дозволяли.Я  присвячу  цей  футбол  тільки  їй,вирішив  я.  
-Добре,мамо,я  їду.Скажіть  Васі.  
-Добре  поїж.  Ти  сьогодні  довго  спав,вже  перша  обіду...  Сьогодні  субота,-відповіла  вона  на  мій  запитальний  погляд,-а  твій  шарф  на  верхній  поличці  в  шафі,-вона  знову  випередила  моє  запитання.  
Я  добряче  наївся,в  мене  був  на  диво  хороший  настрій.  Я  одягся,вийшов  з  кімнати,яку  вже  не  замикали,покливав  свого  брата  і  ми  пішли  на  вокзал.  
Футбол  мав  починатись  о  17годині,було  ще  двоє  хлопців,власне  Василеві  друзі,але  я  не  концентрував  свою  увагу  на  запамятовуванні  їхніх  імен.  Ми  досить  швидко  добрались  до  привокзальної  у  Львові.Я  знову  згадав,як  мене  тут  завжди  чекала  Світлана  з  усмішкою  на  устах.Ех,мама  права,її  не  повернеш.Але  і  не  викинеш  з  моєї  голови  і  думок.  Потім  ми  сіли  в  трамвай,добрались  десь  чи  то  до  Зеленої,чи  куди,трохи  пройшлись  і  я  побачив  стадіон  "Україна".Я  дуже  давно  тут  не  був,багато  років.На  годиннику  була  16.10,ми  купили  квитки  в  12  сектор(я  дуже  хотів  у  цей  сектор,це  улюблене  Свєтине  число)  і  пішли  до  своїх  місць.Зібралось  вже  досить  багато  людей,я  навіть  бачив  своїх  знайомих.На  поле  вийшли  команди  на  чолі  з  капітанами.Прозвучав  гімн  України,потім  всі  зайняли  свої  місця.Пролунав  свисток-матч  розпочато.  
Футбол  був  чесно  кажучи  не  дуже.  Гравці  якось  мляво  бігали,але  коли  зелено-білі  добрались  до  воріт  і  на  26  хвилині  забили  гол  в  "дев"ятку",глядачі  збуджено  почали  кричати,махати  прпорами,шарфами  і  всім  що  мали,кричати  різні  кричалки  і  тд.  В  другому  таймі  відбувалось  все  практично  аналогічно,Металург  так  і  не  запбив  м"яча,а  от  Карпати  умудрились  на  87  хвилині  забити  ще  одного  м"яча,що  стало  для    вболівальників  небаченим  фурором.  А  от  "оранжеві"  були  явно  не  в  дусі,звісно,їхня  команда  програла  з  рахунком  0:2...  Матч  закінчився,я  був  захоплений  футболом    і  задоволений  собою  що  все-ж  вибрався  з  хати.  І  тут  раптом  на  мене  налетів  хтось.Я  тільки  встиг  помітити  яскраво-оранжевий  одяг,а  потім  сірий  і  брідний  асфальт,на  який  я  добряче  впав  від  неочікуваного  поштовху.Мені  не  дали  встати.Кілька  разів  стукнули  головою  об  асфальт.Я  тільки  встиг  помітити  шокований  вираз  обличчя  брата...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270796
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.07.2011


Щастя у Пеклі. Розділ 5, 6

Розділ  5
Я  ще  спав,була  лише  п"ята  ранку.В  мене  на  цілу  кімнату  розлився  крик  телефону.  Що  таке?Кому  не  спиться  в  таку  рань?  Що?  Мама  Свєти?    
-Алло!Так,я  вас  уважно  чую.Ні,все  нормально,нічого  що  збудили.Що?Як  похорон?Що  сталось?  
Я  мовчки  слухав,а  в  очах  стояли  сльози.Її  вже  нема.Нема...НЕМА!!!...Пані  Наталя  говорила,що  вона  випила  оцтової  кислоти  і  що  цей  оцет  обпалив  їй  нутрощі.Нема  її.Нині  парастас,завтра  похорон...  Все    відійшло  на  задній  план:Віка,батьки,друзі,робота,зима  на  вулиці-все  стало  для  мене  неважливим.Я  взявся  за  голову  і  притулив  її  до  колін.Що  ж  я  наробив?Що  ж  я  наробив???  Я  вбив  її...Я!Сам  вбив  дівчину,яку  люблю...Я  ж  хотів  завтра  їй  передзвонити  і  сказати,що  з  Вікою  в  мене  нічого  нема,просто  попросив  її  поставити  зі  мною  сімцений  стан  в  контактах.Нічого  більше.Я  хотів,щоб  вона  зрозуміла,як  це  боляче.І  втратив  її.Нема!..Нема...Сенсу  жити  тепер  теж  нема...Я  ж  хотів,щоб  усе  було  як  раніше,лиш  виправити  її  трохи.А  вона...Вона  не  витримала...Я  думав,вона  стала  сильнішою,вона  завжди  казала,що  є  такою,а  виявилось-та  сама  маленька  і  беззахисна,якою  я  завжди  буду  її  пам"ятати.Моє  маленьке,трохи  неврівноважене,але  моє  сонце...Треба  почекати  з  самогубством.Я  мушу  відбути  парастас  і  похорон.  Я  передзвонив  усім  нашим  спільним  друзям,але  вони  говорили  зі  мною,як  з  ворогом.Вони  нічого  не  казали,але  я  знав,що  вони  вважали  мене  винним.Я  знав,що  вона  так  зробила  тільки  через  мене,тому  я  нічого  не  говорив  їм,а  біль  раз  у  раз  виштовхував  мої  давно  засиджені  всередині  сльози.  Це  було  для  мене  покарання,не  треба  було  затягувати  з  тим  своїм  "ученням"...Я  встав.Сесія  ще  не  закінчилась,тому  мені  треба  в  університет.На  кухні  була  мама,вона  звично  усміхнулась  мені  і  на  столі  була  заздалегідь  приготована  чашка  гарячого  чаю  і  два  бутерброди.На  годиннику  була  Шоста  п"ятнадцять,а  в  душі  час  ставав  вічністю.Кожна  секунда  усвідомлення  провини  все  більше  і  більше  провокувала  мене  до  ліквідації  
мого  тепер  непотрібного  життя.  Я  знаю,що  потрібен  своїм  бітькам,друзям,але  вона...Її  вже  нема,а  без  Свєти  життя  вже  не  буде  життям.Я  буду  існувати,як  амеба,Вроді  і  є  я,а  користі  з  мене  мало.Стану  рослиною  якоюсь.Це  у  кращому  випадку,якщо  мене  не  заберуть  прямо  на  Кульпарківську  з  м"якими  стінами...Я  згадав,що  колись  був  такий  серіал,"Дочка  садівника".Сам  я  його  не  дивився,Свєтка  розказувала,що  там  в  головної  героїні  мама  в  аварії  померла,а  батько  не  витримав  цього,в  нього  почалась  глибока  депресія  і  він  більшероку  реабілітовувався  в  психлікарні.Звісно,до  цього  випадку  в  нього  все  було  добре  з  нервами,але  втрати  
Амелії  Педро  так  і  не  пережив.Ось  тобі  і  наслідки.Завдяки  своїй  доньці,Луізі  Фернанді,він  не  зміг  вбити  себе.Потім  він  повернувся  до  нормального  життя,знайшов  собі  іншу,але  я  так  не  хочу.Я  не  хочу  шукати  іншу.Тим  паче,що  якщо  Педро  не  був  винен  у  смерті  Амелії,то  я-прямим  текстом  до  цього  причетний.Мама  бачила,що  щось  не  так.А  коли  я  їй  сказав,що  я  не  зможу  поїхати  нині  в  університет  на  екзамен,то  вона  зрозуміла,що  все  не  так  просто,як  вона  собі  думала.Я  сказав,що  в  Світлани  нині  парастас,що  вона  вбила  себе...Через  мене...Мама  була  шокована.Вона  завжди  була  хорошої  думки  про  неї,хоч  останнім  часом  і  злилась  на  неї,бо  вона  зробила  мені  боляче,але  була  зла  на  мою  кицьку  не  до  такої  степені,щоб  нормально  сприйняти  її  смерть.Вона  була  моїй  мамі  практично  дочкою,батьки  хотіли,щоб  ми  одружились.А  тепер...Що  тепер?..Мама  сіла  зі  мною  за  стіл,обхватила  свою  голову  руками,а  сльози  лились  по  її  обличчю.Я  ніколи  ще  не  бачив  її  такою...  
-На  котру  годину  парастас?  
-На  сьому  вечора.  
-Ми  їдемо  всі  разом,ми  з  татом  мусимо  бути  поряд.Василь  зараз  в  Дрогобичі,тому  ми  не  будемо  його  
викликати.А  Галя,Ігор  і  всі  решта  поїдуть?  
-Казали,що  поїдуть,якщо  знайдуть  з  ким  залишити  Яну.Яні  ж  тільки  недавно  2  рочки  було...  
-Гаразд.В  принципі,я  з  тобою  можу  їхати  навіть  зараз  туди,а  тато  потім  під"їде,в  нього  до  обіда  робота.Йди  одягайся,збирайся,і  я  також  йду  збиратись...  
Це  все  вона  говорила  мені  дрожачим  невпевненим  голосом,час  від  часу  схлипуючи.Так  же,плачучи,вона  пішла  в  кімнату  одягатись.Цього  разу  вона  якось  швидко  зібралась,практично  не  стояла  біля  дзеркала,в  чому  я  був  дуже  здивований.Вони  з  Свєтою  були  дуже  близькими  за  духом,може,саме  тому  я  і  вибрав  її  собі.Ми  збирались  їхати  тим  поїздом,що  виїжджає  зі  стрия  пів  одинадцятої,у  Львові  ми  будемо  приблизно  о  дванадцятій.Всю  дорогу  ми  практично  мовчали.Я  слухав  важкий  рок  у  навушниках,щоб  хоч  якось  забути  про  те,куди  і  для  чого  я  їду.Мама  ще  ніколи  так  мене  не  підтримувала.Я  був  здивований.Я  думав,вона  скаже,щоб  я  не  вимахувався  і  їхав  на  навчання.Тільки  сказала,щоб  я  попередив  одногрупників,а  тоді  можна  їхати.    
Ми  вийшли  у  Львові.  Сонце  якогось  милого  світило  і  топило  сніг.Я  намагався  не  думати  про  Свєту,але  мені  не  виходило.Слова  її  мами  "Свєти  нема...Вночі  померла..Лікарі  не  врятували..Оцет..Напилася  його..Померла..Кінець..Її  нема.."  Я  ніколи  не  забуду  цих  її  слів,ніколи...Вона  не  звинувачувала  мене,пані  Наталя  знала,що  Світлана  може  таке  зробити...Але  не  думала,що  таким  способом.Тому  вона  поховала  весь  алкоголь,всі  заспокійливі  таблетки,ножі,мотузки  і  все,що  можна  було  б  використати  для  самогубства.  Хто  ж  знав,що  Свєтка  додумається  до  такого  незвичайного  способу  вбити  себе?Ми  пішли  на  базар,купили  вінок,на  якому  
було  написано,що  це  від  нас.Потім  сіли  в  маршрутку.Всі  в  маршрутці  обговорювали  цю  подію,а  коли  доходило  до  запитання  чому  так  сталось,то  говорили,що  один  ідіот  не  хотів  повірити,що  вона  змінилась  і  повернути  стосунки.Через  нього  все  так  сталось.Одні  підтримували  Свєту,казали,що  так  провчать  того  хлопця,інші  казали,що  вона  глупа  і  вбивати  себе  через  хлопця  глупість.  Я  і  
моя  мама  це  все  уважно  слухали,а  потім  прозвучало  моє  ім"я,сказали,що  це  я  забрав  життя  такої  хорошої  дівчини...Мені  стало  так  важко  на  душі..Мені  і  без  того  було  важко,а  вони  ще  й  мені  в  душу  лізуть,і  не  має  значення,що  не  прямим  текстом.Ніхто  ж  не  знав,що  я  їду  в  маршрутці.  Слава  Богу,зупинка.Ми  вийшли  і  я  мовчки  повів  маму  до  її  дому.  Вона  хотіла  щось  сказати,але  я  подивився  на  неї,і  вона  передумала.  
В  Свєти  вдома  вже  було  багато  людей.Всі  молились  і  плакали.Я  не  думав,що  прийде  стільки  народу.Були  і  вчителі  зі  школи,і  викладачі  з  її  коледжу,і  сусіди,і  друзі,і  знайомі,і  навіть  ті,хто  практично  її  не  знав.Говорили,що  вона  написала  прощальну  записку:"Я  йду.Пробачте  мене  всі,кого  я  чимось  образила.Особливоти,Тарас.Я  люблю  тебе.Будь  щасливим.Тобі  і  без  мене  добре,тому  сенсу  моєму  життю  і  так  нема.Не  сумуйте  за  мною,надіюсь,  будете  мене  пам"ятати.В  мене  на  столі  мої  вірші.Будь  ласка,опублікуйте  їх.Це  буде  моєю  останньою  волею.Прощавайте."  Я  читав  її  заповіт  і  плакав...Я  обов"язково  надрукую  її  слова,чого  б  мені  це  не  коштувало.Її  букви  були,на  диво,дрібними,її  почерк  завжди  був  більшим,не  завжди  акуратним,а  тут  кожна  буква  була  виведена.Листок  був  пропитаним  сльозами,чи  то  її,чи  то  кожного,хто  вже  прочитав  це  послання...Її  мама  запропонувала  мені  поїсти,але  я  відмовився...Попив  тільки  каву...Моя  мама  теж    
прочитала  ці  слова,вона  не  сварила,не  дивилась  на  мене  докірливо,а  просто  обняла  мене,потім  її  маму  і  ми  плакли.Всі  плакали.Не  вистачало  стільців  і  лавок,щоб  розсадити  усіх.  Всі  читали  її  вірші...Я  не  думав,що  тут  буде  стільки  людей.До  мене,мабуть,би  стільки  не  прийшло.Тільки  тепер  я  зрозумів,що  натворив.Ще  краще  це  усвідомив.Вона  справді  змінилась,а  я  не  вірив.Ніхто  не  говорив  до  мене  докірливо,всі  розуміли,що  мені  і  так  важко.Підтримували  мене.Це  було  до  сліз  приємно,я  думав  тут  мені  влаштують  капець,буду  діставати  по  всіх  органах,як  діставав  заочно  в  маршрутці.Люди  розуміли  моє  горе.Приїхав  мій  тато,а  з  ним  Ігор,Галя,Діма,Вася  зі  Славського  теж  приїхав,був  Коля  і  Стьопа-вся  наша  компанія.Вони  дивились  на  мене  злобно,але  мовчали.  Галя  плакала.  Хлопці  просто  скрушно  стояли,так  як  не  було  місця  сідати.Моя  мама  давно  сиділа  з  Свєтиною  і  щось  обговорювали.Мені  було  нецікаво,про  що  йдеться,скоро  мав  бути  священик  і    
парастас  мав  починатись.Люди  приходили  і  приходили,не  було  як  навіть  пройти,я  вже  мовчу  про  сісти.  
Всі  молились,А  священик  плакав,коли  проводив  службу  Божу.Він  стримував  свої  сльози,але  не  виходило.Парастас  закінчився,а  люди  не  розходились.Всі  хотіла  поговорити  з  її  мамою,поспівчувати  їй...Я  почувався  тут  лишнім,саме  я  був  винен...Господи.пробач  мені!!!!...Я  зробив  глупість...Але  запізно....Вже  давно  запізно...  
Ми  залишались  тут  ночувати,бо  не  було  сенсу  їхати  в  Стрий,потім  назад  сюди.Пані  Наталя  нам  постелила  ліжка,звичайно,я  не  спав.Не  міг.Завтра  буде  похорон.А  потім...Потім  ще  треба  надрукувати  її  вірші  і  тоді  можна  спокійно  самому  помирати.Щось  в  мені  ще  прагнуло  до  життя,але  я  твердо  вирішив-без  неї  не  треба.
Розділ  6
Ніч  тягнулась  неймовірно  довго.  Звісно,я  не  спав...  Чекав  ранку,як  і  практично  всі,які  досить  невдало  вдавали,що  сплять.  Хвилини  тягнулись  як  тижні,якщо  не  місяці..  Я  мовчки  лежав,у  голові  була  якась  каша,схожа  на  вівсянку.  Це  мабуть  було  те,що  колись  я  називав  головним  мозком,як  нам  проповідувала  в  школі  вчителька  з  біології.  Стільки  всього  скинулось  на  мої  плечі...Треба  це  пережити,  я  просто  зобов"язаний  пройти  всі  перешкоди...  Я  зобовязаний  пережити  цей  похорон  і  відпустити  її  у  вічність...А,може,вона  ще  десь  ходить  привидом,як  у  "Гаррі  Поттері"?  Ті  хто  не  завершив  свої  справи  ще  якось  може  щось  виправити...  Я  відчув,що  в  моїй  голові  справді  каша  і  вирішив  закрити  той  рот  в  мене  всередині.  Якимось  дивом  я  все-таки  зміг  це  зробити.  Але  на  превеликий    жаль  в  голову  поринули  думки  про  Свєту...Я  думав  про  всі  моменти  щастя,всі  веселі  пригоди...З  нею  ніколи  не  було  сумно,вічно  встрягали  в  різні  пригоди...Згадував  наше  знайомство  через  телевізійний  чат  "Чатрікс",нашу  першу  зустріч    на  приміському  вокзалі.  Вона  ще  була  тоді  зовсім  дитиною,їй  мало  бути  чотирнадцять...Звісно,вона  виглядала  трохи  старше,але  що  поробиш?  Свєтина  усмішка,лагідний  погляд  і  якась  іскорка  в  каро-зелених  очах-ось  на  що  я  звернув  увагу.  Знав,що  буде  моєю.  А  якою  була  перша  розмова!  На  емоційне  запитання,де  MMS  з  її  фото,вона  гаркнула  мені:"НЕ  КРИЧИ  НА  МЕНЕ!  ТИ  ЩО  СОБІ  ДОЗВОЛЯЄШ?"  Зараз  це  трохи  смішно  згадувати,але  чомусь  в  очах  стояли  сльози  розпачу.  Все  було  не  так  легко,я  вже  не  міг  нічого  зробити...Машини  часу  ще  ніхто  не  винайшов...І  жаль...  Хоча,якщо  добре  подумати,зараз  усі  б  хотіли  повиправляти  свої  "косяки",у  світі  був  би  просто  хаос.  Не  здав  екзамен-прошу  дуже,ось  тобі  машина  часу,довчиш  і  добре  здаш.  Тому,краще  не  треба.Якось  сам  впораюсь.  

Серце  гупало,а  думки  не  покидали  мене...Я  вирішив  пройтись.  Подихаю  свіжим  повітрям,послухаю  важкий  рок  і  буду  жити  далі,поки  не  виконаю  заповіту  Світлани...Отож  я  одягся,тихенько  вийшов  назустріч  суворим  січневим  морозам.  Надворі  було  ще  темно,годинник  показував  4  ранку,де-не-де  світили  ліхтарі.  Час  від  часу  перегавкувались  стомлені  холодом  собаки,ворони  спали  у  вітті  замерзлих  дерев.  Я  увімкнув  музику,і  випадково  натрапив  на  її  улюблену  групу...Холодне  Сонце...    
"Чи  без  тебе  є  рай?Чи  без  тебе  є  рай?Не  треба  неба  без  тебе  лиш  не  пропадай"...  "Лиш  подивись  і  поховай  мене  в  своєму  серці..."  І  спробуй  не  думати  під  таку  музику...Я  роздратовано  вимкнув  і  пішов  туди,куди  вели  ноги.Звісно,я  погано  знав  Зимну  Воду,максимум  як  від  зупинки  добратись  до  неї  і  назад...На  той  момент  мені  було  перпендикулярно...Я  просто  йшов,не  звертаючи  уваги  на  те,що  замерз  в  ноги  і  руки.Мені  було  надто  важко  для  того  щоб  памятати  про  такі  дурниці  в  порівнянні  з  тим  що  творилось  в  мене  в  душі.  Подивився  на  годинник.Показувало  пів  шостої..Треба  шукати  дорогу  назад...  Я  виявляється  зайшов  кудись  вглиб  села,не  знаю  де  я  і  як  потрапити  назад...  На  вулицях  ще  нікого  нема,логічно,сьогодні  вівторок,ще  всі  сплять  і  всім  байдуже,що  я  тут  стою  розгублений...Дзвоню  до  Свєтиної  мами.  Вона  практично  одразу  підняла  трубку.  Розповів  що  я  біля  якогось  хреста  і  вона  розказала,як  я  маю  порапити  назад...Добре,що  підняла  трубку,а  то  я  б  зовсім  змерз..Я  мабуть  знову  захворію,але  на  той  момент  мене  це  якось  не  надто  особливо  хвилювало.  Що  ж,через  ще  однугодину  мого  блукання  вулицями  я  все-таки  потрапив    до  неї  додому...вже  давно  ніхто  не  спав,мама  допомагала  пані  Наталі  готувати  їжу  на  похорон,а  я  засмучено  грівся...Я  не  відчував  своїх  кінцівок  абсолютно,але  це  нічого...Холод  допоміг  розвіяти  мені  свій  біль  у  серці.  Коли  зігрівся,  вирішив  допомогти  їм  нарізати  олів"є,потім  ще  щось  там  робив,  
але  робив  це  настільки  механічно  і  необдумано,що  навіть  не  пам"ятаю  зараз,що  і  до  чого  клав.  Наступила  8.30  і  моя  Світлана  із  спокійним  виразом  обличчя  лежала  в  шикарному  весільному  платті...Саме  тому,на  яке  вона  часто  зачаровано  поглядала  на  вітрині  салону  "Ассоль".Вона  виглядала  блискуче,от  тільки..Тільки  тепер  вона  мертва  і  ніколи  не  дізнається  про  те,що  це  плаття  їй  все-ж  купили  і  що  вона  лежить  в  ньому  у  труні,така  гарна,мов  спляча  красуня...Шкода,що  вона  не  прокинеться  від  мого  поцілунку...  Уже  почали  сходитись  люди,а  я  з  болем  у  душі  намагався  надивитись  на  неї,поки  труну  не  закрили...    
Похорон  пройшов  як  і  парастас  на  дуже  болючих  нотах  для  усіх  присутніх...Ніхто  не  стримував  емоцій,лиш  ті  хто  надто  погано  її  знав  стояли  з  опущеними  головами...Після  Служби  ми  всі  йшли  за  вантажівкою  тими  ж  дорогами  якими  блукав  сьогодні  і  я...Ми  йшли  за  вантажівкою  довгою  чорною  вервицею...Я  не  міг  стримати  своїх  емоцій...Надто  важко  це  все  було.  Лапатий  сніг  обліплював  пальта  і  куртки,його  біло  майже  до  колін,але  ніхто  не  звертав  на  це  уваги.  Як  і  мені  самому,їм  усім  було  надто  важко,щоб  думати  про  щось  стороннє...У  церкві  домовину  закрили  і  я  востаннє  торкнувся  її  крижаної  руки..тихо  промовив,що  кохаю  і  мовчки  вийшов  із  церкви..На  кладовищі  вже  було  підготоване  місце  для  Свєти,я  мовчки  дивився,як  її  опускають  у  яму,а  потім  засипують  глинистим  замерзлим  грунтом.  Помолився  і  зі  всіма  пішов  на  маршрутку.  Як  не  дивно,але  156  досить  скоро  приїхала  і  більша  половина  людец  вмістилась  у  неї.решта  чекали  на  наступну.  
Ми  вдало  добрались  до  пункту  призначення.Столи  уже  були  накриті,постарались  її  тьотя  Люда  та  тьотя  Іра.Дочекавшись  усіх,ми  тричі  помолились  і  сіли  за  стіл.  Шматок  у  горло  не  ліз,але  шлунок  невдоволено  буркнув,тому  я  вирішив  все-ж  з"їсти  трохи  салату.  Після  обіду  усі  потрохи  почали  розходитись,а  я  все  не  міг  забути  того  моменту,коли  труну  закрили  і  її  незворушний  вираз  обличчя  пропав  за  дошкою,яка  накрила  зверху  труну,не  міг  забути,як  її  засипали.Я  відчував  що  скоро  сам  не  зможу  і  піду  вслід  за  нею,але  я  мушу  виконати  її  останнє  бажання.Моя  мама  покликала  мене  до  себе  і  обняла.Сказала,що  нам  вже  час  їхати,бо  їй  треба  на  роботу...Та  і  татові...Я  якось  не  описував  усіх  присутніх  її  друзів,батьків,родичів,моїх  друзів,просто  біль  приглушував  усі  подробиці...Я  пішов  одягатись,ми  мали  їхати  електричкою,яка  відправиться  десь  о  четвертій.  Дружньо  всією  компанією  ми  попрощались  зі  всіма  і  пішли...Свєтина  мама  практично  не  говорила,як  і  я,мабуть,думки  теж  роз"їдали  її  зсередини.  В  дорозі  усі  мовчали,я  слухав  важкий  рок  щоб  відволікти  себе  і  заснув.Мама  розбудила  мене  аж  в  Угкрському,на  останній  зупинці  перд  Стриєм.  Я  прокинувся  і  побачив,що  всі  протягом  дороги  спали.Крім  моєї  мами.    
Ми  сіли  на  одиничку  і  добрались  по  домах,а  Вася  поїхав  далі  у  Славське.Добравшись  додому  я  ліг  і  знову  відключився.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267421
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2011


Щастя у Пеклі. Розділ 3, 4

Розділ  3  
Я  зайшла  в  дивний  коридор,в  якому  було  дуже  багато  дверей.  Стіни  були  яскраво-фіолетового  кольору,а  на  підлозі  лежав  красивий  червоний  килим.  Я  собі  подумала:"Ого,та  тут  євроремонт  і  доріжка  як  в  Голівуді",і  усміхнулась  сама  собі.  На  кожних  дверях  були  таблички  такого  змісту:"Зрадники","Вбивці","Брехуни",  "Грабіжники"  та  багато  інших.  Збоку  на  стіні  висіла  дошечка,до  якої  було  прикріплено  "Книгу  скарг  та  пропозицій",а  також  "Книгу  запитань  та  відповідей".  Я  взяла  другу  з  них,відкрила,і  побачила,що  там  відразу  з"явився  напис:"Починай  з  першого  кабінету,а  там  тобі  скажуть  куди  йти  далі".  Перший  кабінет  був  з  написом  "Вбивці",мабуть,мене  скерували  туди,бо  це  був  мій  найважчий  гріх.  Я  зайшла  туди,а  там  приймальня.  За  столом  сидить  симпатична  темноволоса  дівчина...  
-Світлана?  
-Так,це  я.Куди  мені  йти?  
-В  кабунет  1.28.  Там  будете  відбувати  покарання.  
-Дякую...  
Я  перелякалась.Як  мене  будуть  карати?Катування?Голод?Холод?Ще  якась  біда???  Не  знаю...  Заледве  знайшла  там  такий  кабінет  і  увішла.  Я  опинилась  посередині  широкої  дороги,і  побачила  якусь  дівчину.Вона  переходила  дорогу,  водій  чи  не  помітив  її,чи  що,і  їхав  далі.Я  швидко  побігла  до  
неї,з  всієї  сили  пхнула  її  в  бік  тротуару.Її  авто  не  зачепило,вона  впала  на  асфальт,а  я...Я  опинилась  під  колесами...  Цікаво,хіба  можна  помирати  двічі???  Я  лежала  і  не  рухалась.Враз  все  змінилось.Я  лежала  посеред  приймальні,в  якій  мене  скерували  в  кабінет  1,28.  
-  Ти  впоралась  із  завданням,молодець!Ти  не  побоялась  пожертвувати  собою,заради  іншої  людини...До  речі,це  була  реальність,ти  на  хвилину  повернулась  в  життя  і  вберегла  життя  своїй  суперниці,тій  самій,яка  стала  дівчиною  Тараса.  
 Я  була  в  шоці.  Це  я  щойно  таке  зробила?  Ого...  Добре,що  я  не  бачила  її  обличчя,хто  зна,чи  я  б  запобігла  цьому,якби  знала  хто  це...Хоча...А  що  мені  втрачати?  Я  і  так  мертва.Думаю,зробила  б  так  і  в  реальності  при  житті.  
-Невже  це  справді  була  Віка?  
-Так,це  була  саме  вона.  Вітаю,одни  з  гріхів  ти  вже  ліквідувала,на  черзі  інші.  Виправиш  все  і  після  цього  зможеш  потрапити  в  рай.  
-Дякую  вам.Куди  далі?  
-  В  четвертий  кабінет.  
-До  побачення.  
-Удачі,-она  усміхнулась  мені.  
В  душі  було  піднесення  і  тріумф,а  ще-полегшення.Слава  Богу,мої  найбільші  страхи  не  виправдались.  
Я  була  задоволена  собою,я  зробила  добро-зберегла  життя.А  це  не  може  не  тішити.  

Розділ  4  

Я  пройшла  по  коридору,знайшла  четвертий  кабінет  і  приготувалась  заходити.Я  вже  знала,що  мене  там  чекає:приймальня,секретар,вказівки,куди  йти,потім  ситуація  і  знову  тріумф.  Тому  я  увійшла.  
Я  опинилась  в  сумнівному  районі  якогось  міста.  Тут  було  досить  темно,хоч  і  світили  ліхтарі.  Я  здивувалась.Чому  все  не  так,як  я  собі  думала???  Ну  гаразд.  Ще  одне.  я  чомусь  була  одягнена  в  дивний  одяг.  Чорна  шкіряна  куртка,такі  ж  штани,топік  з  глибоким  декольте  також  чорного  кольору  і  бандана  на  голові.Хм,щож  буде  далі.  Я  стою  на  одному  місці  і  чекаю.  Потім  вирішила  все-ж  пройтись,так  би  мовити,в  розвідку.  
На  вулиці  ні  душі.Мабуть,вже  дуже  пізно.Тут  я  чую  гуркіт,це,мабуть,мотоцикл.  Я  прозріла.До  мене  під"їхав  Брон  на  Харлі  Девідсоні,одягнений,як  і  я,в  байкерський  одяг.  Його  сиве  довге  волосся  розліталось  в  різні  сторони  від  вітру,  а  на  обличчі  була  посмішка.  Він  був  якийсь  дивний  і  незвичний  для  мене.Але,до  речі,виглядав  він  буде  ефектно  як  на  мужчину  його  віку.Цікаво  до  речі,скільки  йому  може  бути  років?  Я  якось  без  поняття.Мабуть,багато.В  нього  були  досить  гарні  риси  обличчя,хоч  час  його  дійсно  трохи  постукав.  Ну  що  ж,зараз  щось  скаже.  
-  О,привіт,Свєтка!  Давно  вже  я  тебе  не  бачив!  Добре,що  тебе  не  треба  було  чекати,а  то  ви,дівчата,вічно  збираєтесь  як  неврівноважені  якісь,годинами!-він  був  явно  в  хорошому  гуморі.  
-Слухай,а  куди  це  ми  їдемо?  
-Ми  їдемо  на  концерт  твоєї  улюбленої  групи  "Good  Charlotte"!  Що  за  дивні  запитання??Ти  ж  сама  мене  
 благала,щоб  ми  на  нього  потрапили!  
-А  де  ми?  
-Слухай,дівчинко,ти  не  думала  якісь  таблетки  пити,в  тебе  ж  память  до  лампочки,і  це  в  твої-то  роки!  
-І  все-ж,де  ми?-я  була  розгублена.Що  це  таке?Зо  за  ідіотизм?І  взагалі!  Я  згадала  фразу  своєї  сестри:"Де  я  маю  сясти??"Усміхнулась.  
-Та  в  Москві  ми,в  Москві!  Все,досить  балачок,а  то  вже  концерт  починається!  
І  я  сіла  на  його  стального  коня  і  практично  полетіла  у  далечінь.  Мені  сподобалось  так  летіти,я  відчула  свободу  і  полюбила  швидкість.  Так  класно,просто  їхати  на  великій  швидкості,нічого  не  бачиш,тільки  відчуваєш  дикий  вітер,який  обпікає  обличчя,таке  дивне  відчуття  внизу  живота,так  наче  ти  можеш  щось  таке,чого  не  вміє  ніхто-ніхто!Ми  зупинились  біля  якогось  клубу.  Було  чути  мою  улюблену  пісню  "Dance  Floor  Anthem",і  я  мимовільно  почала  "Ай  донт  вонна  бі  ін  лав..."  
-Ей,давай  злазь,а  то  все  пропустиш!!  
Я  злізла  і  пішла  в  клуб.  Там  було  багато  сигаретного  диму,п"яних-п"янющих  осіб  сумнівної  репутації.Ятрохи  розчарувалась.Я  була  налаштована  на  нормальне  культурне  проведення  часу,без  алкоголю  та  сигарет.  І  тут...Тут  я  взагалі  хотіла  провалитись  під  землю!  Я  побачила  свою  компанію.  А  ще...Ще  там  був  Тарас.  Треба  втікати,поки  не  помітили.  А  то  біда  буде!..  
-Брон!!Де  ти,БРОН!!!  
Він  мов  крізь  землю  провалився...  
-Ей,Лакі,які  люди!!!  
Лакі-це  була  моя  кличка.Удача  завжди  усміхалась  мені,тому  і  кличка  відповідна.Ну  все,капець  мені.Я  нехочу  туди  йти,там  Тарас.Знову  біль,страждання.А,з  іншого  боку,може  не  все  так  погано?Може,я  матимушанс  щось  змінити?  І  я  підійшла.  
-Золотце  моє,ходи  сюди!!!Як  же  я  скучив!!-Тарас  був  мало  того,що  п"яний,та  ще  й  обкурений.Скільки  його  знаю,ніколи  не  бачила  його  з  сигаретою  в  зубах,НІКОЛИ!  А  тут...Його  поцілунок  був  на  диво  не  такимприємним,як  я  очікувала.Все  зіпсували  сигарети.  А  потім  я  почула  фразу,яка  мене  просто  вбила:  
-Слухай,в  нас  тут  є  "колеса",тримай!!-і  дав  мені  щось  в  газетці.  
Я  була  шокована!  Що  це  він  таке  витворяє???Де  подівся  мій  Тарас,моє  порядне  сонечко?  І  це  було,на  жаль,риторичне  питання,без  відповіді.  Я  думала,що  мені  робити...Переді  мною  була  спокуса,я  ніколи  ще  такого  не  пробувала,переді  мною  лежали  сигарети  "Парламент"  і  "Абсент",справжній,а  не  якась  вам  підробка.  А  ще...Ще  в  мене  була  совість,яка  говорила:"Ідіотка,ти  чого  вагаєшся??"  Я  вирішила  втекти  звідти,але  забрати  з  собою  Тараса,він  ж  тут  пропаде!  І  байдуже,що  співає  моя  улюблена  група,байдуже,що  все  те,чого  я  так  хотіла-здоров"я  і  життя  Тараса-на  першому  місці.  Ми  вийшли  на  вулицю,а  там  вже  мене  чекав  Брон.  Він  загадково  усміхався:  
-Ти  молодець.Я  думав,що  ти  не  пройдеш  це  випробування.Надто  багато  спокус.Надто  багато  бажань  спробувати  нове.А  ти  змогла!Як  же  я  тобою  пишаюсь!  
-Ей,шановний,а  з  ним  що  робити???--схвильовано  і  розгублено  запитала  я.  
-Він  буде  в  порядку,це  ж  просто  ситуація!  А  взагалі...Ллойду  не  вдалось  його  переконати  жити,він  десь  тут  по  кабунетах  ходить...  Гаразд,я  тебе  відвезу  до  Пекла,а  ти  далі  виконуй  завдання.Тобі  в  шостий  кабінет."Спокусу"  ти  вже  пройшла.  
Ще  одна  перемога.Чомусь,мені  було  не  так  вже  й  радісно.  Я  переживаю  за  Тараса.Як  він  там?  Які  перешкоди  чекають  на  нього?  Чи  можемо  ми  перетнутись  в  коридорі?  Час  покаже.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267350
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2011


Щастя у Пеклі. Розділ 1, 2

Розділ  1  
Де  це  я  опинилась?  Все  навколо  мене  було  чорно-білим.  Якогось  милого  там  було  до  жаху  тихо.  Я  люблю  тишу,  але  не  до  такої  степені.  Треба  вже  шукати  тут  когось  живого,  поки  зовсім  не  здуріла.  
 От  халепа!  Як  назло  взагалі  нікого  і  нічого.  В  мене  є  купа  вільного  часу,  але  нема  біля  себе  ноутбука,  інтернету  чи  хоча  б  мобілки,  щоб  комусь  подзвонити.  Це    я  точно  знаю,  перевірила  вже  всі  кишені  свого  чомусь  чорного  одягу.  Я  ніколи  не  любила  чорний,  переважно  в  мене  все  в    світлих  тонах-починаючи  від  кольору  волосся  і  закінчуючи  шкарпетками.  Взагалі  я  Свєта,мені  16  років  і  живу  я  у  Львові.В  принципі,це  все  що  я  памятаю  про  себе..Дивний  провал  памяті,а  ця  гнітюча  тиша  заставляє  задуматись.  Може,  я  щось  начудила  і  мене  помістили  в  це  дивне  місце  відбувати  покарання?Ще  не  знаю.  Здається,  хтось  йде!..  
     Я  не  помилялась.  До  мене  наближався  дивний  довговолосий  дядько  в  шикарному  костюмі,мабуть  
дипломат  якийсь.  Але  одна  річ  мене  насторожує-я  ніколи  в  житті  не  бачила  дипломатів  довговолосими.  Зазвичай  в  них  акуратна  стрижка,начисто  виголене  обличчя  і  барсєтка  в  руці.  Це  й  ж  був  на  диво  занехаяний,але  щось  мені  підказувало,що  він  скаже  мені  щось  важливе.  
-  Світлана  Дмитрів?  
-Здається  я...  
-Ти  вчора  закінчила  своє  життя  самогубством  через  Тараса  Стахуру,випила  літр  оцту  і  організм  не  
 витримав.  Успішно  була  доправлена,  як  бачиш,  до  чистилища,тут  і  буде  вирішуватись  твоя  подальша  доля.  Все  пригадуєш?  
-Ні,я  лише  пригадую,що  я  Свєта,що  мені  16  років  і  що  я  живу  у  Львові.На  цьому  "алєс".  
-Ех,звичайне  діло.  Оцет  мабуть  виїв  не  тільки  тіло,але  й  память,-він  усміхнувся  мені,-це  не  проблема,  відновимо!-і  дав  мені  шматок  шоколаду,-Їж,це  допоможе!  
-Гаразд,-і  я  проковтнула  цей  шматочок.  По  тілу  враз  пройшло  тепло  (чи  не  проходило,  хто  його  зна?  Я  ж  по  суті  вже  мертва!)  ,і  я  почала  пригадувати...  
     З  Тарасом  в  мене  все  було  досить  серйозно,я  дуже  сильно  любила  його,але  мої  друзі  згубно  на  мене  впливали.  Вони  переконували,що  без  хлопця  жити  легше,і  я,дурепа,послухала  їх  і  кинула  його...Після  двох  років  стосунків  я  пішла  на  такий  крок...Надто  слабодухою  була.Та  і  є  зараз,напевно.  А  потім  я  зрозуміла,  що  натворила,але  було  вже  пізно-в  нього  вже  є  нова  дівчина.  Я  хотіла  повернутись  до  нього,пізно  схаменулась.І  вночі  випила  весь  оцет,який  лише  був  вдома.О  тобі  й  маєш,взяла,вбила  себе,а  тепер  розхльобуйся...  
-Ну  що,тепер  пригадуєш??  
-Ну  тепер  точно  так...  
-Тебе  не  змогли  врятувати  лікарі,було  надто  пізно.  Ну  і  скажи,для  чого  ти  це  зробила?Він  якраз  думав  над  тим,щоб  повернутись,а  тут  бац,дзвонить  твоя  мама,каже,щоб  приїжджав  на  похорон.  Тарас  в  шоці.Та  всі  в  шоці!  І  що  ти  тепер  маєш?Матимеш  серйозну  розмову  з  Богом,він  на  тебе  злиться.В  нього  були  на  тебе  інші  плани,ти  мала  стати  відомим  журналістом,а  потім-вести  новини  по  "новому  каналу"...Обідно,що  ти  таке  зробила,я  дуже  часто  спостерігав  за  тобою.Ти  такою  милою  людиною  була,вічні  в  тебе  халепи  і  пригоди.А  тепер...Тепер  навіть  нема  за  ким  поспостерігати...  
   Він  меланхолічно  подивився  кудись  вверх,  потім  вниз  і  закрив  рукою  обличчя..  
-А  хто  ви?  Ви  мене,я  бачу,прекрасно  знаєте,а  от  я  про  вас-анічогісінько!  
-Хто  я?...Я..Я  твій  ангел-хоронитель,мене  звати  Брон.  Зрозумій  мене  правильно,я  не  міг  постійно  за  тобою  спостерігати!  І  ось,як  тільки  я  вирішив  трошки  розважитись,ти  таке  утнула...Це  ж  не  лише  тобі  треба  пояснювати  все,я  теж  в  багато  чому  винен!...Ну  треба  були  мені  ці  "Холодні  Янголи"  з  їхнім  концертом...  
-Не  хвилюйся,я  за  тебе  якось  заступлюсь.  Так  чи  інакше,я  б  все-одно  померла!  
-Але  ж  не  зараз!  Ти  мала  жити  до  2089  року,  з  Тарасом,  в  тебе  мало  бути  двоє  донечок,одна  з  них  теж  стала  б  як  і  ти  журналістом,а  друга  б  прославилась  на  весь  світ  своїми  віршами...Він  би  повернувся  до  тебе  протягом  тижня,а  ти  нетерпляче  створіння,не  вмієш  ти  чекати!  І  в  цьому  твоя  головна  помилка  життя.Найцікавіше  те,  що  він  теж  щось  там  думає  а-ля-твої  вчинки,він  ж  тебе  любить!А  тепер  не  бачить  сенсу  жити.  Ну  бачиш,  що  ти  твориш???  Бідний  Ллойд(наскільки  я  зрозуміла,це  ангел-хоронитель  Тараса),я  його  бачив  нині  зранку...Мучиться,намагається  переконатиТараса  жити,але  ніяк  не  виходить...Звільнять  його  якщо  не  вийде..А  про  себе  самого  я  взагалі  мовчу,біда  мені  зараз  буде...Ходімо,подивимось,може  він  вже  вирішив  усі  невідкладні  справи  з  урядом  на  нашій  славній  Україні?  
   І  ми  пішли.  Мені  стало  страшно,як  перед  екзаменом.  Блондинка,кажуть,це  діагноз.  Хоча  я  би  не  сказала,що  я  зовсім  тлумок.Зараз  побачимо...  

Розділ  2  
Я  стояла  на  порозі  величезних  дверей.Двері  виглядали  грандіозно-зверху  були  прикрашені  чи  то  смарагдами,чи  то  ще  якимось  іншим  коштовним  камінням(я  в  цьому  дубль,ношу  тільки  срібло),були  виготовлені,мабуть,  з  білого  золота.Наскільки  сильно  я  не  люблю  золота,настільки  ж  сильно  мені  сподобались  цідвері.  і  Виникла  в  голові  думка:"А  в  Бога  губа  не  дура:)"  І  усміхнулась.  
-Ей,ти  що  там  думаєш?  Я  і  так  все  знаю.не  роби  цей  невинний  вираз  обличчя-не  вийде!  Зосередся  і  гарно  проси,зрозуміла?-Брон  був  якийсь  не  в  гуморі.Мабуть,  влетить  йому  зараз  за  мене  "на  коврі"  перед  начальником.Ех..  Що  я  за  людина?  Ну  нічого,якось  воно  буде.  
 Ми  постукали  і  я  почула  досить  приємний  голос,але  фраза:"Ввійдіть!"  прозвучала  якось  грізно.  Я  перелякалась  як  ніколи  в  своєму  житті.Увійшли.  За  письмовим  столом  в  окулярах  сидів  чоловік  років  сорока,також  з  довгим  волоссям,з  синіми  очима  і  пильним  поглядом  то  на  мене,то  на  Брона.  Мій  ангел-хоронитель  опустив  очі  і  мовчки  чекав  наступу.  
-Шановна  Світлано,ти  чого  тут  мені  чудиш  і  плани  збиваєш?Думаєш,мені  перед  Батьком  відповідати    за  тебе  не  треба  буде?  Це  ж  скільки  всього  треба  перепридумувати!Скільки  життів  міняти  прийдеться!...Аяяй...А  ти,Брон,ідіот  старий,ти  куди  дивишся,що  твоя  малявка  чудеса  творить?  Ну  і  якої  мари  ти  поліз  на  той  концерт?  Я  мало  тебе  попереджав,що  не  можна?  Так  нє,ти  пішов  і  ось  результат  на  "ліцо".  Я  тобі  казав,що  в  неї  загроза  кризи,а  ти  що  мені  сказав?Добре,без  питань,як  скажете!І  поліз  на  Холодних  Янголів!  
-Ісусе  Богович,простіть  засранця...Я  так  більше  не  буду!..Просто  я  цього  концерту  чекав  кілька  місяців..Не  міг  я  таке  пропустити.А  потім,коли  дізнався  про  Свєтку,то  зрозумів,що  натворив....Ех,якби  вернути  час...  
-Ти  що,якийсь  неврівноважений?-Ісус  почав  усміхатись,-я  тобі  що,фізик,щоб  машину  часу  створити?  Звісно,я  розумний,але  я  тобі  не  Енштейн!!!  Тим  паче,що  він  помер  у  1955  від  тої  біди...Як  ж  воно  там..З  біологією  не  дуже  дружу,але  по  суті,якщо  память  мені  не  зраджує,там  був  розрив  аорти.Помер,а  файний  був  дядько.Ми  покладали  на  нього  надії  щодо  створення  машини  часу,якби  він  ще  рік-два  пожив  то  людство  було  б  значно  щасливішим.А  може  і  ні.Це  б  призвело  до  ліквідації  нормального  життя  тут.  
 Я  спостерігала  за  цим  всім  і  я  була  злегка  здивована.Ісуса  я  собі  уявляла  мяко  говорячи  трохи  іншим.  Значно  спокійнішим,думала,він  говоритиме  зі  мною  суті  українською  літературною,як  Шевченко  чи  Франко,а  тут  бац  і  таке.Коротше  здивувала  мене  ця  вся  картина  яку  я  спостерегла.  
-Ну  що,Свєта,куди  ти  хочеш:в  рай  чи  в  пекло?-Ісус  усміхався.Чекав,що  я  йому  відповім.  
-Чесно  кажучи,вже  нема  що  втрачати.  Вибирайте  самі.  Тільки  Брона  не  звільняйте,він  хороший.  
-Ну  з  Броном  в  мене  буде  окрема  розмова(мій  ангел  насупився),а  ти..Жарти  жартами,а  вбивство  страшний  гріх.Не  можна  так  робити,розумієш?  Ти  мені  тут  все  наплутала,а  мені  в  кінці  місяця  звітність  здавати!  Чи  ти  думаєш,звітність  тільки  в  бухгалтерів  буває?  Помиляєшся,крихітко,помиляєшся.  ТИ  поводилась  погано,за  тобою  є  багато  гріхів.Звичайно,є  і  добре.Давай  зважимо  твоє  добро  і  зло  протягом  життя?  
   Мені  стало  цікаво,що  я  там  нажила  за  свої  ледь  16.  Ісус  поставив  на  терези  з  одного  боку  книжку  на  якій  великими  буквами  писало  "Світлана  Дмитрів.Львів.1995-2011.ДОБРО",з  іншого-  "Світлана  Дмитрів.Львів.1995-2011.ЗЛО".  Я  була  здивована,книжки  були  практично  однієї  товщини.Але  ЗЛО  було  товстішим...  
-Ну,як  бачиш,дорогенька,в  пекло  тобі  дорога...Як  то  кажуть  "Sorry,Michael,just  a  bissness".  Удачі  тобі.Бережи  себе,трохи  спокутуєш  свої  гріхи  і  якщо  я  з  Батьком  домовлюсь,надішлемо  тебе  в  рай.Але  будь  чемна,а  то  нічого  не  вийде,ок?  
-Домовились,Ісус  Богович,як  скажете...  
-Але  не  поводься  як  Брон,я  тебе  благаю!..Ті  самі  слова,а  вчинки!..  
-Не  буду,обіцяю.Що  мені  вже  втрачати???  
-Ну  так,логічно.Гаразд,Брон,ти  прощайся  з  нею  вже  в  коридорі,в  мене  багато  справ,треба  виправляти  ваші  "косяки".  
-До  побачення,-сказала  я  Ісусу  і  ми  з  ангелом  вийшли.  
-Коротше  так,слухай  мене  сюди  уважно!  Ти  маєш  виправлоятись!  В  пеклі  багато  поганих  людей,але  вони  всі  хочуть  в  рай.Так  що  ти  маєш  бути  особливо  хорошою,щоб  чим  по  швидше  звідти  втекти.По  суті  там  є  і  ті  кому  просто  пейбл  де  бути.Але  слухай  мене  і  Ісуса  і  все  буде  гаразд,домовились?Я  вже  не  матиму  доступу  до  твоїх  думок,Ісус  змінив  пароль.Не  дивись  на  мене  так,ви  всі  в  нього  зареєстровані  як  в  
контактах,є  логін,пароль  і  так  далі!  Знаю,дивно,але  я  мав  доступ  до  твого  профайлу,але  вже  не  маю.Так  що  дивись  мені,Ісус  за  тобою  спостерігає,не  думай  нічого  лишнього.Тобі  в  оті  двері.  
-Дякую  тобі,Брон...Обіцяю,буду  чемна.Бувай.  
 І  я  пішла  туди,куди  мене  направив  мій  янгол...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267349
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2011