| Сторінки (1/7): | « | 1 | » |
Понтмодернізм
або
Фрагменти одної цілості
Уже додому сум заходив, рукою пестячи траву. Ру-ру-руру, скільки хочу і краду. Сємки кидаю й жую. Рот працює як махіна – трактор, пактор, кострубактор. Метр за метром – зуби ріжуться. Я болю і ворушуся. Свині падають в кущі – там чекають свинозбирачі. Що вже злізли із пе----чі! Отож трава пестячись колише вітер, а той скубочеться й регоче. Гелгоче. Зозульці голову мороче. Че. – Че був мужик! - МужИИИк! Вжик вжик і не мурава вже росте, а стебла голі-обрізолі. Ну а сіно вже в стодолі, набирається із духом, щоб залізти Мілці в бебех й просочитися між ребер.
В генделику поміж сизуватого димцю ніжно ворушилися розм’яклі пиячки, куняючи і лагідно побурмотюючи один до одного. Медвяно текла заспокійлива музика, повільно розтягуючи задоволення. Гарні, округлі, теплі цицьки пріли у дружини Лейби в пазусі. Тож Пивна Меріен ‘стояла я і слухала весну’ стояла і прислухалася чи не слизь котять циці, коли вона дихає. Пльось-хльопць, - сиділи циці і хлюпотіли, наче ґульки тіста у олії, ніби неспечені булочки.
Стриножений, він зламано сидів, упокорена гордість зябоніла з очей. Кров, що витікає. Поранений, але такий гордий – він до кінця виснажився і просто звалився з ніг. Він більше не може боротися. На пручання вже немає сили. Уся енергія порозливалася у перші миті божевільної напруги. Просто смиренно сидів – гіркотів. Гірко, принижено. У ньому було щось від розпачу. Щось від затухаючого пульсу. Можливо, то гасла надія. П’яничка Васько задумливо сидів, потупившись, ухнюпивши плечі – бо він чудово розумів як почуває себе впадений келих. Я хочу тебе відтяти від тої глухої землі. Глухої до горя підлоги. Нащо жиє цей світ, в якому має місце нечулість і байдужість? Утоптані в л*йно всі поривання добрі – вже засмерділися, із булькотом за кумпанію.
На неї постійно клали. Вона звикла. Проте все частіше плакала. Але це був не плач – це більше нагадувало похлюпування, чи навіть сухе горлове поскрипування. Ніколи не розглядали як цілісну особистість. Просто використовували, ґвалтуючи всі такі ніжні почуття. Їм усім, тобто людям – пофіх що ти дверна ручка. Ручко то й ручко. Дверна – так і сиди собі в дверях. Жити не заважай, офермо, рукоблуднице гладкоствола.
Хочу пити. Дощ паде. Пробиваю головами стіни. Насправді ж, просто б’юся пальцями об клавіатуру. Закінчилася вода - пересохло шлангорло. Щось солоденьке так і хоче з’їстися. Солоденьке – я хочу тебе! Скажи! Скажи, що ти моє, а я – твій. Будь у мені, а я буду у тобі весь. Упиватимусь аж вищатиму.
Пальці розбивають собі голови. Вони вже геть дурні. Стали. Їх доконали я і КЛАВА. Так-так, Героям Слава! І я там був – тоді ще жид сонцем крутив, а я пироги зворохобив у макітрі, пальця – в носі. Ви ніколи не задумувалися навіщо у світі існує свербіж? І чому не існує венеричних хвороб? Чому їх не має ніхто собі на увазі. Тож вип’єм за нашу дорогу всіп’ю..всімлю. Дитина померла уві сні. Але все нормально, вона заснула на колії, повзучи до супермаркету мамі по пачку сірників. Та варила святковий пудинг – мали збігтися дітвора на день народження до любої доці. А доця померла у ві сні. Кажуть дуже легко помирати уві сні. Так ніби левітуєш, дуне легенько вітер. Візьме тебе і піднесе. От і несе той вогонь, поки клавіші прогинаються під знесиленими відчайдушніми, як останніми, ударами громових кісточок пальців. Поки все зачинається наново.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249947
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2011
Історія собак
Геп-геп, геп-геп, - гепали Галю по сраченятах молоді парубки Арсен та Дмитро, притиснувши її, таку юно-сексуальну до тину під зорями. Геп-геп, геп-геп, - гепало серденько дівчини, а хлопці аж охали, думаючи що то вона грайливо ворушть цицями до них. Геп-геп, ох-ох, геп-геп, ох-ох - доносилося до діда Ониська сідничні поляски та дівоче зойкливе зворушення з придихом. Дід Онись так ліниво повис на перелазі, по-старечому підперши костуром своє тіло, яке геть попровисало і хилилося низенько-низенько. Старий аж примружився від задоволення: молодецькі шалощі сколихнули старий овес і діда привалило спогадами його босацького крутійства. Ось він якраз у міру заспаний так, щоб не молоти зайвого, але при тім вціляти в двері, виходить з хати, голова піднімається до неба, в очах блистять зорі, а пащеку розтягує. Як слід позіхнувши і почухавши де треба, Онись пускається у нічну мандру по своїх горе-батярів, що вже якраз вислизають з-під заспаних маминих спідниць. В кількох частинах села гучно скриплять двері, новий виток собачого гавкоту заглушується захоканими стогонами ошалілих від любовного збудження жабів. Болота і ставки аж кишать любов’ю, пристрасть аж пищить до булькоту з-під води. З-над берегів берегів смердить. І то не намулом, як годиться, а нестримним Івановим поривом. Молодий рибачок був застуканий із спущеними штанами несподіваним громовим проявом принизливого інстинкту в самий розпал тихого полювання. Та, на жаль, застуканий, ще не означає спущені штані. Через кілька гірких хвилин Іван підтюпцем, щораз озираючись, мчав городами до своєї баби, що жила біля лісу находу міцно стираючи з пам’яті осквернене рибне місце. В цей час Онись завбачає чорта, що летить травами попри ліс. З того переляку хлопець нестямно вривається в найближчу хату і застрибує на піч, де вже виявляється тепленьке і м’якеньке відьмине тіло. Тільки не відьмине, а Настине. Дівчини-сироти, що тепер поселилася в дядька, який якраз як зранку поїхав до міста продавати коровицю, так іще не вертався. Тої ночи хлопці якось швидко розбрелися по хатах – без отамана воно якось не так виходить, не так жучно. Що й казати! А отаман запізнав ту ніч на все життя своє довге-предовге. Ми вас точно не забудем, а якщо забудем – то не вас. Якби ж то знав Онись, що то не чорт летів, а Іванко, повуха закоханий у Настю, засраний біг полем. Якби знав, то би одразу метнувся з печі, а так погубив молоду душу, яка на другий же день, з нерозділеного кохання повісилася на бантині в стодолі.
Дійшовши спогадами аж до цього, старий заструсився і почав судомно ворушити гаргашкою і уривчасто схлипувати. Сльози підкосилися і почали падати з очей, ковзаючи по вицвілих райдугах. Хлип-хлип, - душився в спогадах старий. Хлюп-хлюп, др*чилася в ставку риба. Геп-геп, - відлунювали потугуваті сідниці, з темного куточка, де місяць недосвітлював бездольну Настину байстрючку і синів-орлят, Ониськову гордість.
Зірочки тихенько, обережно здіймалися з неба і десь зникали, півні починали прочищувати горлянки, дороги звивалися під ногами перших грибників, що з кошелями кудкудахтали в ліс, а трава скрипіла під йорзанням тіл. Поміж тіл проступали особистості і видніли імена. Двоє бездарних псів налягали на свою самицю, а та покірно вслухалась у власну долю. Невже-невже тільки людям таке можна-можна?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249945
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2011
Режим моїх фантасмагорій – період зламаних хребтів,
країна схилених голів, епоха стоптаних колін
у вигині спини сумнім.
А зараз я повім історію про інше – святу історію любові, де двох сердег спіткала нагла смерть.
Причиною того в той час були суспільна думка, чутки і різні пересуди – порочності суспільної хмарки.
Отож почнем з самого місця:
Він хвацько розстебнув ширінку і миттю вихопив пістоль:
- О зебро снів моїх юнацьких!
- О лицарю збезчещених надій!
Дощ падає на дроти. Телефонні. Вони мокрі і самотні. Тому тужно гудять. Дощ тихо стукотить. Краплинки розбиваються об мокрі мертві спини. Ці спини довгі і худі, почорнілі від щоденної напруги. Вони прогнулися від пустоти щоденно вічних слів. Німотні учасники тисяч чужих розмов, постійно несвоїх емоцій. Це гнітить їх ще більше.
- Моя ти дірко у човні!
- Там, де в пузатих складках плодяться мікроби, там моя пристрасть закипає потом, пастуше дум моїх овець! Мій водолій життєвих соків, прийди ж, прийди! Прийди! Прийди!
- Ні, я не можу, моя Жозефіно! Я маю долг - збирати наріжне каміння!
- Мій Водолій життєвих соків – хіба кайлом спрацьованих народів ти честь собі здобув? Про що дзюркоче піт в прооринах чола твого, які снують ідеї по черепа твого будівлях?
Нам знадобиться кухлик чаю і шматочок хліба. Ми всадовим за стіл цей новий день. Я гомонітиму з тобою, з ним, а ви – зі мною. Розмова потече у даль. А потім він дістане з торби подарунки – нову надію, зерна нових мрій. І оживуть старі, зачахлі, висохлі думки, заб’є-пульсує давно-давним забуте джерело. Впадуть колодки із старих повіток, де ми тримаєм сокровенний той вогонь, що тлів так вірно кожну вересневу ніч, коли безсило піднімалися з колін й закінчивши молитву йшли до сну ми.
- Барильця губ пошерхлі як стара мотузка. О, не кажи таке, благаю помовчи! У цій стражденній хвилі чути луск – то тріснула галузка, а з нею і моя любов – на друзки. Все потонуло у безжаллі дум.
Сніг м’яко ковзав по куполах церков і прилипав до хрестів. В снігу біля брами хвіртки, що вела до дзвіниці лежала закривавлена рука. Далі в снігу розпростерлось її продовження. Але ці двоє лементливих закоханих – їм не було ніякого діла до цього тіла, а проте воно і планувало, і вже через декілька днів мало нагло влізти в їхнє життя і наробити там каки. А поки що, поки сюжет собі розвивається, давайте пошкрябаємося в пузо і задамося отаким питанням, а опісля почитаємо віршець.
‘Хто вони – політологи? Тисячі студентів, розкидані по всій країні, що кожного ранку прокидаються у своїх закапелках і потроху висуваються на пари в десятки університетів. Що вони їдять? Як одягаються? Про що мріють та як проводять свій вільний час? Хто вони, ті що п’ять днів на тиждень сидять в маршрутках, сплять у тромбах, знаючи, що роботу за спеціальністю знайдуть одиниці з них. Про що переживають ці майбутні безмовні працівники базарів?’
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249629
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 26.03.2011
Ах лента за лентою ган*они подавай,
Могилянський студенте, вперед і не питай!
І що то за студент, якщо стіл його не завалений лентами презервативів, поперехняблюваними стосами книжок і пустими кульочками, що дбайливо задроблені крихтами хліба?? Що то за студент, якщо підлога його була цього року помита і під ліжком не залягає сантиметр пухкого пилу із грудочками клоччя? Де ви бачили, скажіть, спудея, щоб у нього хоч два рази десь в кишені куртки не загнило яблуко, або не затух смачний недокінчений бутерброд? Так бо де ж це чувано, щоб лицар знання і науки мав коли-небудь повноцінних п’ять хвилин на споживання продуктів. Він завжди в русі, кишить і метушиться, бігає, репетує і час по часу засинає на ходу, підхрюкує і спльовує. Ранок починається із вівсянки з цибулею, ретельно покришеною і перемішаною в трішки гидотній, але такій дешевій, а тому вельми апетитній розмазні. Вирвавшись з гуртожитку - автостопом до універу. Ще не закінчивши Хрестовий похід в деканат, як вже потрібно очолювати повстання в їдальні. В цьому храмі убогості та злоякісних смородишч. А ціни такі, що половина потоку вже позаписувалася на курси з фотосинтезу, а інша вже от як кілька тижнів харчується самим лише вуглекислим газом. Після кровопролитних втрат у харчевні твоє тіло затискається в натовпі, що несеться в авдиторію. Отож тебе десантують у кімнаті наповненою дивними людьми, які ще дивніше говорять. Врешті як тільки ти розбираєшся в ситуації, лунає сирена і штаб наказує немедленно!(ну всі ж офіцери – це забичені рускоязичні солдафони-кагебісти) покинути територію семінару. Далі десятки ніндзя проходять турнікети в метро, економлячи на шмат гнилої ковбаси хоча б на вихідні. Далі монголо-татарська навала вивергається з метро, як випущена автоматна черга. Зрозуміло, що пенсіонери завмирають в застиглих позиціях, а губи в них ворушаться у молитвах – тільки б не збили і не потопталися.
Ой, пробачте – дзвонить телефон. Це моя дівчина, мушу відповісти.
- Богдан, пам’ятаєш, я тебе просила про тези для деканату?!
- …таак, - Додає трішки подумавши, - я над цим працюю
- справді? ..я тебе обожнюю!
і кохаю
і поважаю
і дуже ціную
і дуже люблю
- а я тебе постійно хочу, постійно про тебе думаю, потім знову хочу. І весь цей час не перестаю любити і невблаганно обожнювати. Ти моя лілея( на гівні!, – це додав тільки подумки і притьма з того хіхікнув!)
тваринка ти моя... Самець =)
Так..на чому я закінчив? Ага, так от – інтер’єр.З погляду комариного польоту стіл змахує на повоєнний Дрезден. Звалище книжок, гори зруйнованої макулатури, ліхтарики, мобільні, недогризки яблук, шматки печива закладками залягають в книжках. Під столом теж не згірше – Дрезденські передмістя або ж Помпеї, залиті вишуканим мотлохом – під лавою застиглої немитої пилюки ще книжки, ще списані ручки і недогризки олівців, целофанові пакети різного кольору, розміру і запаху, каструля, шматки матерії, що чекають бути вшитими у театральні штори, новорічна замуцькана шапочка Санти. Все це красується під незчисленними папірцями від цукерків та шкурками мандаринок. Місце, де є все і водночас нічого не можна знайти. Передостаннє пристанище брудних, розпарованих шкарпеток, що не вмістилися в шухляді.. Остання пристанище – це тіло студента, адже не буває настільки запотілих майок чи настільки непраних шкарпеток, а також настільки чистоплотних студентів, щоб побридитися одягнути будь-що що тільки вдасться роздобути. Одразу попри стіл, в деяких місцях навіть доторкаючись одне до одного в’ються стіни. Стіни порозклеювані стосами важливих розкладів, злободенних графіків, стікерами найнасущнішого із сущного, схемами метро, тролейбусів, автобусів, гужового транспорту тощо.
Дверцята шаф раз по раз зригають зайвий одяг, що із гідною подиву впертістю не вірить у декларований об’єм. Ці полиці – затяті брехуни, не перестають товкмачити про місткість, ще й деколи тріщать зарази! На вішалці для піджаків висять піджаки – трійко-четвірко, поряд з десяток сорочок, тепле, шерстяне пальто і два голі-голесенькі вішачки, де спочиває після довгих і виснажливих трудових буднів роботяще, втомлене, але щасливе сімейство – тато-міль, мама-міль і діти-міль. Тато міль сердечно розвалився на пологій спинці вішака і недбало читає вишкрябані на внутрішних стінах шафи написи, мама порається біля вечері, готуючи чудовий гарнір з соковитої вовняної нитки, що її сьогодні вполював їхній син на комірці пальта. Ох, як він виріс, він уже такий дорослий!
А в цей час на шафі туляться круглощокий волейбольний м’яч. Біля нього, соромливо прикривається капелюхом старенька, але все ще гарна відеокамера Sony, якій постійно надокучають стосики старих журналів, фліртують, намагаючись справити враження своєю застарілою і давно нікому непотрібною інформацією. На відтопирених дверцях мов трупи голих, зґвалтованих дівчат на плечах маніяка звисають сусідові жертви - штани, куртки і сведри. На иншій шафі, що тулиться до тої першої – стара, збита в клюфацки ковдра дбайливо прикриває пачки від капців, принтерів та моніторів, надувних жінок та іншої життєво необхідної пересічному студенту побутової техніки. А збоку, так трохи віддаля, несміливо похнюпились чіпси в пачці великій, стошістдесятиграмовій. І гадки не маю чого він їх так і не доїв!
Якщо подивитися на вікно – то так собі ніби і нічого собі вікно, хороше навіть – міцна, розсохла, облізла, полущена, а потім ще пожовтіла віконниця, задристані мухами шибки. Мухи здається клали, що за вікном так красиво мерехтять вогники у затишних оселях мешканчиків-троєщенчиків. На правій кватирці розіп’ято москітну сітку, в чиїх просвітках застряг і здох не один бравий комар. А тепер це місце, де знайшли упокій десятки чудових, веселих, людяних мошок править за пропускний пункт різному, бачте, свіжому повітрю, хай йому грець! Ліва кватирка в два рази більша і без сітки – не знаю над чим тоді замислився поважний радянський архітектор, але проектуючи схему вікон він точно не думав, що це більше буде слугувати за такий собі, вельми чудовий смітник, точно не передбачав, що щовечора через цей божественно вирізаний отвір літатимуть качани, кісточки, лупина, шкірки, курячі і свинячі кістки; що щовечора тьма всякого добра злітатиме і повільно, лапато, а іноді швидко і чворкаючи спускатиметься на голови добрих людей. Проектуючи, інженери та зодчі тієї епохи навіть не здогадувалися про весь масштаб та наслідки їхнього творіння – вони створили портал, в якому рух непотрібних речей здійснюється тільки в одному напрямку. Хоча буває, правда, що іноді залітає якийсь пташок, ну там..голуби чи горобець, щоб посрати в теплі. Під дощем, знаєте…, якось мокро. По обидва боки від вікна, впираючись в стіни, гордовито і з відчуттям якогось глибинного внутрішнього достоїнства походжають туди сюди ліжка. Їм є чого пишатися, цим мудрим старцям, цим розхитаним велетням, що як Атланти, лиш замість неба – тримають захмарні студентські тіла… і сни. О, великі стражі нічних епопей, дозвольте поправити вам ковдру! О, незворушні свідки нічних баталій, що все витримували тільки деколи скрипівши по чуть-чуть! О невблаганно терплячі конячки, що вірно галопом несли в екстазах злиті стільки пар! Я схиляю голову перед вами, о затрахані, трахано-перетрахані ложа!
Ті, чиї хребти вгиналися під тягарем гризот і плотськості безчинств,
чиї сітки придушувались до землі під тиском пристрасті розгону,
під пресом зворохоблених юнацьких поривань.
Ті, що мовчки зносили свою покірно долю, я вітаю вас!
Ба навіть зараз у цей самий момент ви непоступливо тримаєтесь на місці,
дарма що зверху йорзають туди-сюди, туди-сюди. Як скелі ви стійкі,
хоч ваші шиї здушені в руках заціпенілих і герць триває в повному розгарі.
Вам байдуже що топчуть вас ср*ками,
мов пацюків у ступі б’ють в корчах ногами.
Ви незворушні попри стогін й зойк,
навалу голих тіл і дрижень їх тертя.
О, безсловесні матадори із скрипучим серцем,
вістителі спочинку із болем мозкових шпруджин.
Дозвольте привідкрити вашу ковдру,
у чисту простинь зодягнути вас
і знову ввечері прийти у товариство,
де ви з Морфеєм смажите зефір.
Посередині кімнати стовбичать як два бовдури – два письмових столи. Все би було нічого, але вони поводяться наче два сільських підлітки, яким баба з Гамерики гроші вислала. Поначіпляли на себе купа різних цяцьок. Обвішалися різними мудрими книжками, з шухляд-кишень стирчать новомодні журнали, одеколони та інший сільськогосподарський мотлох для макіяжних робіт. З техніки – ноут, принтер, сканер, трійко телефонів, айпод та інший конструкторський пафос, що будь-який неінформатик далебі чи зміг би назвати все по іменах.
Обабіч одразу недалечко від дверей у цьому карцері, у підвонялому кубометрі плитки розкинувся унітаз, широко позіхаючи. Поруч тихенько спить стомлений йоршик. Ех!, неспокійні часи настали – криза раціону, неякісні продукти, все таке і шаурма. Зверху гидотно млосно усміхаються поліпи та інші бридкі грибо-нарости, діти численних потопів, що їх переживає клієнтура сральника, що на поверх вище. Ця аномальна зона, вівтар вивержених та невивержених вулканів настільки манюнька, що студент, якщо він хворів би на клаустрофобію радше замовить собі річний абонемент на памперси або буде ходити у попросту у шафу чи шухлядку.
- Ой, ще раз даруйте. Хтось дзвонить в двері. Мушу відчинити. Договоримо трошки пізніше. ‘Я вже йду! Іду! Секунду!’
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249627
рубрика: Проза, Ода
дата поступления 26.03.2011
Драма-феєрія на 2 дії
Дія перша
Там, далеко-далеко в горах, де повітря розріджене-розріджене; де стада мужиків перуть у первозданних водах диво-струмків своє шмаття; У місці, куди навіть не долітає ворон і куди сонцю страшно потикатись. Де нема навіть жінок, а якщо й десь трапляються, то такі страшнючі і потворні, що краще б їх таки не було. Саме там багатостраждальна земля чекала на Нього…
Часами у розпачі діти припадали вухами до землі і вслухалися, напружуючи всю уяву щоб тільки почути кроки. Та він не йшов. Він також не перетинав пустелі і моря, не переходив гори, він не любив жінок і не сидів в шинках; страждань і болю також він не бачив, хоча напевно мав би. В його руках не було зброї, в думках – не було чистоти. Не був як човен в синім морі. Він спав обриганий в театрі. Своє життя все пив, гуляв, грішив у карти, в розпусті був ще той штукар. Щоп’ятниці його благородна і високих поривань душа не встоявши облогу тіла солдатів тихенько собі ригала в підворітні таких численних закапелків міста Дезерт Хілс. Ригала… і плакала.
Точно за графіком об одинадцятій двадцять вечора тіло, зазнавши численних, але незначних пошкоджень відправлялося у путь на Розарі Ґарден 31Б. Там, як ви уже здогадалися, він мешкав. Побіля чорного входу театру було фанерою заштопане вікно. Фанера легко витягалась і тіло легко пролізало. Всередині комірчини з реманентом вже чекав старенький, але охайний, дбайливо розстелений матрацик і шовкова постільна білизна - обрізки декорацій з минулорічного Гамлета.
- ‘Господи, мені якось так зле…Бууее!!! Даремно я замовив оте паршиве віскі..Буеее! Буууее!’
Отак трохи зголоднівши Дері аж почало трохи морозити, а сам він почав нишпорити за шматком цибулинки, дбайливо з розрахунком, захованої ще у вівторок. Руки трусилися все дужче, все тіло вкривалося потом від докладених зусиль, а її ніде не було.
- ‘Цибулинко, де ти? Кри-хіт-ко покажись! Цибі-цибі-цибі, ходи до татка. Цибулько, я знаю що ти десь тут. Я тебе неодмінно знайду, ти чуєш? Чуєш, паршивий кусок огородини! Покажись мор тобі в стебло!!!’
Та ось раптово несподівано і ззаду - як удар сокирою по шиї – вишкірилася половинка цибулі. Двома стрибками Дері опинився поруч з нею і завмер.
- ‘Аа-а-а-а-а-ааа! Не може бути. Цього ніяк не може бути. Тільки не насправді. Як це могло трапитися?!?’, -
ледь стримуючи сльози проревів-пробубонів.
- ‘Трапитися-апитися-аптися’…- мокро відлунювала гнила цибулина.
Деріл аж сів з того всього і між іншим відсторонено взявши олівець-недогризок, почав бездумно малювати, упершись поглядом у те, що мало бути там, за стелею, надворі. Тож призабувши трохи голод і зморшок нагнітаючи чоло почав писати. Писав він довго, аж стемніло, аж місяць знудившись у хмарах, пішов скупатись у ставок.
‘Тіло грішило як могло, воно грішило як востаннє.
Хапав повітря грішний рот у метастазах решти членів.
І під сідниць аплодисменти, судомились в корчах литки.
У самогубстві стегон, поміж колін, що пурхали туди-сюди
Ішли з життя невинність й непорочність. На палубу вилазив капітан.
Цей грізний сер семи морів, старий матрос, що завагітнив бухту.’
Дія друга
В якій оповідається про те як містера Деріла викинули побитого в лісі на останній чверті шляху з Дезерт Хілс до Сакраменто. Джейк Дейбс заможний власник кількох Таверн і домів розпусти зрозумів, що гроші йому вже не повернути і тому попросту виштовхнув його з екіпажу проїжджаючи через Богом забуту гірську ущелину, де його підібрала і вигодувала-виходила пуританська община Божественнх Днів , що проживала в ізоляції на берегах озера Cтампі Луки.
А також оповідається про те як наш Дері вилікувався від алгоколізму та інших спокус і заразив усіх сифілісом, ставши героєм, бо посприяв налагодженню контактів із цивілізацією, що врешті після стількох років подолала загрозу вимирання общини через притік жінок-місіонерів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249550
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.03.2011
вже сутінки настали, а ми мчимо в машині
Баби уже дістали, лежать вагітні в сіні
Колеса штопають асфальт, спідометр вертиться
В багажнику у нас до завтра те тіло бігме засмердиться
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249415
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 24.03.2011
Сивіють скроней сіножаті
Сухе свавілля сіє сум
Самообману стан солодкий
Самотності сахнувся струн.
Самовдоволення срамотно світить,
Стихає сенсом стуготіння сурм,
сколИхнувши свободи сподівАнку звІдти
сповзає стогін сороміцьких стін.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=249410
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.03.2011