Sereniti_Flawia

Сторінки (2/168):  « 1 2 »

Як відпочивають трудоголіки? (стаття)

Як  відпочивають  трудоголіки?  Відповідь  проста:  ніяк.  От  серйозно.  Усі  думають  –  та  ось,  він  на  пляжі.  Отже,  відпочиває.  Ага,  звісно.  Фізично-то  він  на  пляжі,  але  він  точно  в  цей  час  робить  щось  корисне.  Скажімо,  верстає  сайт  на  ноуті.  Або  читає  книгу  з  саморозвитку.  Або  записує  в  щоденник  список  справ,  плани  та  робочі  моменти.
Трудоголіки  не  грають  в  ігри  на  телефоні,  не  висять  годинами  в  соц.  мережах,  не  тиняються  безцільно.  Вони  завжди  у  роботі.  Вони  в  іншій  реальності.
У  них  завжди  багато  ідей  та  проектів.  Вони  спостерігають  та  аналізують.  Якщо  вони  не  надто  успішні  в  одній  сфері...  Не  судіть  зверхньо.  Цілком  можливо,  що  вони  паралельно  працюють  у  двох  інших  сферах  і  там  досягають  висот.
Трудоголіки  реалісти.  Вони  знають,  що  щоб  чогось  досягти  –  треба  працювати.  І  вони  таки  досягають  майже  всіх  своїх  цілей.
Вони  ніколи  нікому  не  заздрять.  Вони  беруть  на  замітку))
А  ви  знаєте  багато  трудоголіків?  Може  це  ви  самі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005398
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024


Мовчи, Кассандро милая, мовчи…

Мовчи,  Кассандро  милая,  мовчи!  
Ти  хочеш  їх  застерегти  
Про  те,  що  знаєш  тільки  ти...
Ти  хочеш  їхню  віру  зберегти.
Мовчи,  Кассандро  милая,  мовчи!  
Вони  запалюють  світи...
Не  говори  того,  що  їм  не  осягти!  
Вони  продовжують  іти...
Не  говори,  не  говори!  
Вони  тебе  зламають,  щоб  мовчала...  
Ти  маєш  їх  перемогти.  
Мовчи  завчасно.  Збережи...  
Свій  розум,  душу,  серце,  тіло...
Мовчи.  Нехай  вогонь  знання  
палає  в  тиші.  Не  кажи...
Врятуй  себе,  бо  їм  не  помогти...  
Мовчи,  Кассандро  милая.  
Себе  хоч  збережи.
Поглянь,  вони  лише  
запалюють  світи.
А  ти  світи.  
Мовчи,  Кассандро.  Просто  
промовчи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=946557
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2022


Липа опьяняла…

Я  улыбалась  -  липа  опьяняла...
Вдыхала  ароматов  цвет!
О  Боже,  Боже...  Я  ещё  не  знала:
Придёт  рассвет  -  
тебя  не  станет.
Так  долго  липа  отцветала...  
Твоя  душа  растаяла  в  рассвет.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924929
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.09.2021


Прощай, мой дорогой сластёна…

Прощай,  мой  дорогой  сластёна...
Теперь  ты  ангел  в  небесах.
Лишь  отростают  листья  клёна
И  солнце  светится  в  садах...
Благоухает  вся  природа
И  только  близится  рассвет...
Сменяться  будет  время  года...
А  ты  ушёл,  тебя  уж  нет.
А  было  солнце,  вёсны,  зимы
Плескались  звёзды  на  воде.
И  ты  был  сильный  и  любимый
И  так  мечталось  по  весне!
Построил  дом,  взрастил  и  сад,
Цветы  там  солнцу  улыбались  
и  расточали  аромат...
Родились  дети  -  занимался  и
С  ними  время  проводил.  
Работал,  как  соревновался!  
Бывал  усталым,  нелюдим.
Вокруг  лишь  битвы,  испытанья  -  
то  голод,  войны,  дефицит...
А  у  тебя  -  в  любви  признанья
И  глаз  любимых  малахит!
Спасал  растенья  и  животных...
А  вот  и  внуки  уж  пошли...
И  дней  так  мало  беззаботных
Порой  работа  до  зари...
И  не  заметил  ты  как  годы
Мгновеньем  словно  пронеслись...
Ведь  ты  в  любую  непогоду
Как  птица  рвался  в  дело,  ввысь!
И  снова  осень  наступила
И  облетела  вся  листва...
Одним  мазком  посеребрила
Виски  разлучница-зима...
И  помутнели  вскоре  очи...
И  вот  замедлились  шаги.
И  стали  ласковее  ночи
И  всё  короче  стали  дни...
Всё  чаще  стали  сновиденья
И  растворялись  наяву...
Воспоминанья  ожерельем
Ложились  белым  на  листву.
А  так  хотелось  всё  увидеть,
А  так  хотелось  всё  узнать!
Ты  жизнерадостный  любитель.
Но  не  вернётся  время  вспять.
И  вот  однажды  заблудился
Ты  в  ярких,  интересных  снах
И  мир  вокруг  остановился.
И  замерла  улыбка  на  губах.
Прощай,  мой  дорогой  сластёна.
Теперь  ты  ангел  в  небесах.
Я  собираю  листья  клёна...  
Ведь  мы...  Когда-то  встретимся  
в  Садах...

12.07.21







адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919639
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.07.2021


Мюнневер из имарета

                                                                                                     
[img]https://i.postimg.cc/nzs9GMrg/y-d5d567f8.jpg[/img]

                                                                                                                                 I

       Меня  зовут  Мюнневер,  я  сестра  милосердия  в  имарете*  Хюррем-султан*  и  это  моя  история.  
       Я  родилась  жарким  летом  1505  года  в  селении  Зейнилер*  в  районе  города  Бурсы.  Стоял  знойный  день,  воздух  был  пропитан  ароматами  зелени  и  благоуханием  цветов.  Мои  черные  одеяния  развевались  на  ветру.  Я  стою  на  берегу  речушки.  Сколько  воды  утекло  с  тех  пор,  как  я  приехала  в  Стамбул…  
           Мне  было  3,  когда  умерли  мои  родители  и  меня  воспитывала  тётка.  Я  плохо  их  помню,  знаю  только,  что  жили  мы  все  вместе  в  маленьком  селении    и  что  родители  часто  болели.
       Тётя  Зулейха  была  суровой  женщиной,  бездетной  и  принадлежала  к  радикальному  течению  ислама.  Ничего  кроме  чёрной  бурки*  и  перчаток  мы  не  носили  –  ни  ярких  платков  на  улице,  ни  пёстрых  платьев.  Надевали  мы  всё  это  лишь  дома.  Слава  Аллаху,  я  мусульманка!  Не  знаю,  как  живут  все  эти  «неверные»  в  странах,  которые  завоёвывает  султан  Сулейман*…
       Тетя  Зулейха  отличалась  крепким  здоровьем:  сама  готовила  еду,  стирала,  убирала,  носила  воду  из  колодца.  И  это  в  свои  70!  А  потом  она  вдруг  резко  заболела  и  слегла.  Никто  из  деревенских  лекарей  не  мог  ей  помочь,  у  неё  отнялась  правая  сторона.  Но  она  говорила  и  всё  понимала.
Больше  всего  она  сожалела,  что  теперь  не  может  читать  намаз*,  как  подобает.
-  Правоверная  женщина  не  должна  читать  намаз  лёжа!
-  Но  тётушка,  это  дозволено  исламом.  Тем  более,  что  вы  больны.
-  Лично  я  считаю,  что  это  неуважение  к  Аллаху!  
-    Но  тётя...
   Так  было  всегда.  Тётя  находила  запреты  даже  там,  где  их  не  было  вообще.
За  день  до  смерти  она  позвала  меня  к  себе.
-  Мюнневер,  у  меня  к  тебе  серьёзный  разговор.  Только  не  перебивай  меня.  Перед  смертью  моя  сестра  Мариам  попросила  меня  устроить  твою  судьбу.  Я  ей  пообещала.  Я  чувствую,  что  моё  время  пришло…  Ты  должна  стать  женой  прежде,  чем  я  уйду.  Завтра  твоя  свадьба.
-  Но  тётя!  За  кого  Вы  хотите  выдать  меня?    
-  За  Кемаля,  сына  соседки.
-  Но  я  даже  никогда  его  не  видела…
-  Тем  лучше!  Слава  Аллаху,  что  вы  не  знакомы  до  брака!
-  Тётушка  Зулейха,  но  что  если  он  окажется  плохим  человеком?!
-  Айша  почтенная  женщина,  зачем  ты  говоришь  такое?
-  Потому  что  я  даже  имя  его  редко  слышала.  Я  совсем  ничего  о  нём  не  знаю…
-  Я  тоже  ничего  не  знала  про  Мурата,  когда  выходила  за  него.  Это  нормально.  
-  Но  тётя,  он  же  бил  Вас…  
-  Муж  должен  мягко  наставлять  жену.
-  Я  с  Вами  не  согласна.
-  Хорошо,  что  здесь  всё  решаешь  не  ты,  а  я.
-  Но…
-  Не  спорь  со  мной!  Мне  уже  мало  осталось.
     Так  я  стала  женой  Кемаля.  Сразу  после  никяха*  тётя  Зулейха  ушла  в  мир  иной.

                                                                                                                   II

-  Сними  покрывало  –  первые  слова,  обращённые  Кемалем  ко  мне.  Я  повиновалась.  Мой  муж  изменился  в  лице,  но  ничего  не  сказал.  Я  испугалась,  что  не  понравилась  ему…  И  как  же  теперь  жить  вместе  всю  жизнь?
-  Меня  зовут  Мюнневер.  –  Я  даже  боялась  заговорить  первой.  
-  Ты…  Хм…  Ты  красивая.  Надеюсь,  будешь  покорной  женой.
-  Так  и  будет  ,  иншалла.  Довольство  мужа  –  довольство  Аллаха.  
     Кемаль  оказался  хорошим  мужем  и  человеком.  Он  был  ремесленником,  чинил  обувь.  Он  даже  ни  разу  не  повысил  на  меня  голос,  старался  обеспечивать  нашу  семью,  учитывал  моё  мнение  и  уважал  меня.  Лишь  одна  беда  коснулась  нас  –  мы  были  бездетны.  

                                                                                                                 III

     Прошло  долгих  7  лет  прежде  чем  я  понесла.  Знойное  солнце  обжигало  каменные  дома  нашего  селения.  Я  стояла  под  кипарисом  и  гладила  округлившийся  живот.  Ребёнок  был  беспокойным,  бился  ножкой,  будто  о  чём-то  предупреждал.  Я  ждала  дня  родов,  как  манны  небесной.  И  очень  хотела  взять  на  руки  своё  маленькое  чудо.  Но  этому  не  суждено  было  произойти.  Дитя  умерло  в  родах.  Нашему  горю  не  было  предела…  Мы  ещё  не  знали,  что  та  же  судьба  ждёт  и  остальных  наших  восемь  детей…

                                                                                                                 IV
-  Ведьма!
-  Сжечь  её  на  костре!
-  Давайте  забросаем  её  камнями!
-  Она  потому  и  не  может  родить,  что  колдунья!
-  Подумать  только!  Девять  мертворожденных  младенцев!  Она  принесёт  беды  в  наше  селение!
Люди  гнали  меня  тумаками.  Кемаль  бы  защитил  меня,  но  пожар  охватил  его  мастерскую  и  он  бросился  туда,  не  зная,  куда  бежать  в  первую  очередь…  Позже  я  узнала,  что  он  погиб  под  обломками.  
     Я  бежала  из  Зейнилера  в  Теферрюч*.  Позже  переехала  в  Стамбул.  Там  я  никого  не  знала,  поэтому  пошла  помогать  в  мечеть,  где  и  узнала  о  существовании  имаретов    -    благотворительных  учреждений  и  лечебниц  для  бедняков,  устроенных  Хюррем-султан.  Сначала  я  пришла  туда  помогать  с  уборкой,  но  постепенно  увлеклась  врачеванием  и  мне  предложили  должность  сестры  милосердия.  На  тот  момент  мне  было  уже  36  лет,  но  я  всё  ещё  оставалась  незамужней  и  была  всё  так  же  красива…  Я  стала  носить  хиджаб*  вместо  бурки  и  отказалась  от  перчаток.  Тётушка  бы  этого  не  одобрила,  но  моё  окружение  было  иным  и  я  не  хотела  невыгодно  отличаться.  На  меня  повлияла  своевольная  султанша  Хюррем,  которая  не  только  не  носила  перчаток,  но  и  не  закрывала  лица.  Я  видела  её  всего  три  раза,  но  она  произвела  на  меня  неизгладимое  впечатление.  

                                                                                                                             V

-  Это  снадобье  накладывается  не  так  –  Мюнневер  давала  распоряжения  сёстрам  и  растирала  в  ступке  лечебные  травы.
-  У  нас  новое  поступление  –  сказала  сестра  милосердия.  –  Привезли  янычара,  который  в  беспамятстве.  Мюнневер  поспешила  к  нему.
     Молодой  мужчина,    лет  тридцати  семи  лежал  на  кровати  в  горячке.  Мюнневер  бросилась  оказывать  ему  помощь.  К  тому  времени  она  была  уже  почти  на  правах  лекаря,  ведь  была  умной  и  сметливой.
-  Зейнеп,  не  уходи…  -  шептал  парень  в  горячке.
Так  продолжалось  несколько  дней,  а  потом  температура  спала.  Парень  пришёл  в  себя.  Он  был  очень  красивым  и  умным.  Его  доброта  понравилась  Мюнневер.  Парня  звали  Мустафа.
-  Зейнеп  –  это  Ваша  жена?
-  Нет,  что  Вы!    Так  звали  мою  мать.
-  Вы  помните  её?
-  Очень  плохо.  А  Вы?..  У  вас  есть  родственники?
-  Нет…  -  и  Мюнневер  рассказала  ему  историю  своей  жизни.  
-  Вы  молодец!  Вы  сильная  и  умная  женщина!
     Так  завязались  их  отношения.  Прошло  ещё  пару  лет.  Мюнневер  стала  женой  Мустафы…
   Падал  первый  снег,  Мюнневер  сидела  в  своей  комнате  и  гладила  округлившийся  живот.  Когда  пришло  время,  ей  помогала  рожать  лекарь  из  имарета,  Хатиза.  Родилась  здоровая  девочка,  которую  назвали  так  же  –  Мюнневер.  
-  Жизнь  продолжается,  моё  солнышко!  –  приговаривала  Мюнневер-мать  над  колыбелькой.  Её  дочь  станет  очень  уважаемой  женщиной-лекарем  в  гареме.  Будет  помогать  в  имарете,  а  потом  Нурбану-султан*  выдаст  её  замуж  за  Айяза,  лучшего  друга  паши.  
-  Слава  Аллаху  за  всё!  –  сказала  Мюнневер-мать  и  устроилась  на  коврике  для  молитвы  читать  фаджр-намаз*.  

______________________________________________________________________

[u]Примечания  (автора  и  из  Википедии)  :  [/u]

*  имарет  —  восточное  название  благотворительных  учреждений,  открываемых  обычно  при  мечетях  и  поддерживаемых  подаяниями  прихожан.  Много  имаретов  учредила  Хюррем-султан.  Она  занималась  благотворительностью,  построила  множество  мечетей,  медресе,  фонтанов  и  лечебниц  для  бедняков.
       
*  Хюррем-султан  —  Хюррем  Хасеки-султан  (осман.  خرم  حسکي  سلطان‎,  тур.  Hürrem  Haseki  Sultan,  в  Европе  известная  как  Роксолана  (лат.  Roxolana);  настоящее  имя  неизвестно.  В  поздней  литературной  традиции  её  имя  "Алекса́ндра  Гаври́ловна  Лисо́вская  (ок.  1502  или  ок.  1505  —  15  или  18  апреля  1558)  —  наложница,  а  затем  жена  османского  султана  Сулеймана  Великолепного,  хасеки,  мать  султана  Селима  II.

*  Зейнилер  —  название  деревни  в  Турции  в  районе  города  Бурсы.  

*  бурка  —  также  известна  как  чадра  (пушту‎)  в  Афганистане  или  паранджа  (тат.  пәрәнҗә)  в  Центральной  Азии  —  верхняя  одежда,  укрывающая  тело,  которую  женщины  носят  в  некоторых  исламских  традициях,  чтобы  прикрывать  себя  на  публике,  которая  охватывает  тело  и  лицо.  Тут  -  покрывало  на  голову  с  прорезью  для  глаз.

*  Султан  Сулейман  —  Сулейма́н  I  Великоле́пный  (Кануни́;  осман.  سليمان  اول‎  —  Süleymân-ı  evvel,  тур.  Birinci  Süleyman,  Kanuni  Sultan  Süleyman;  6  ноября  1494  —  5/6  сентября  1566)  —  десятый  султан  Османской  империи  (1520—1566),  и  89-й  халиф  с  1538  года.
Сулейман  считается  величайшим  султаном  из  династии  Османов;  при  нём  Оттоманская  Порта  достигла  апогея  своего  развития.  В  Европе  Сулеймана  чаще  всего  называют  Сулейманом  Великолепным,  тогда  как  в  мусульманском  мире  Сулейманом  Кануни.

*  намаз  —    каноническая  молитва,  один  из  пяти  столпов  ислама.  Молитвы  первых  мусульман  состояли  в  совместном  громком  произнесении  формул  единобожия  и  возвеличения  Аллаха.  В  Коране  нет  ясных  предписаний  совершения  молитв,  хотя  есть  многие  указания  на  такие  частности,  как  время  молитв,  некоторые  движения  и  др.  Весь  порядок  совершения  молитвы  сложился  как  подражание  молитвенным  позам  и  движениям  пророка  Мухаммада  и  закреплён  памятью  первых  мусульман.  Единообразие  молитвы  отрабатывалось  практически  в  течение  более  чем  полутора  тысяч  лет  и  было  письменно  зафиксировано  ханафитским  богословом  Мухаммадом  аш-Шайбани  (ум.  в  805  г.).

*  никях  —  (араб.  النكاح‎  —  бракосочетание‎),  —  в  исламском  семейном  праве  брак,  заключаемый  между  мужчиной  и  женщиной.  Для  того,  чтобы  брак  был  действительным,  необходимо  выполнить  ряд  условий.  Супруг  должен  быть  совершеннолетним  мусульманином  и  не  подпадать  под  категорию  махрам.  

*  Теферрюч  —  соседний  городок  возле  деревни  Зейнилер  (Турция)

*  хиджаб  —  (араб.  حجاب‎  —  букв.  преграда,  завеса)  в  исламе  —  любая  одежда  (от  головы  до  ног),  однако  в  западном  мире  под  хиджабом  понимают  традиционный  арабский  женский  головной  платок.

*  Нурбану-султан  —  Афифе́  Нурбану́-султа́н  (тур.  Afife  Nûr-Banû  Sultan,  осман.  نور  بانو  سلطان‎;  ок.  1525  —  7  декабря  1583)  —  наложница,  затем  жена  османского  султана  Селима  II  (носила  титул  хасеки),  мать  Мурада  III;  первая  валиде-султан  периода  султаната  женщин.

*  фаджр-намаз  —  (араб.  فجر‎  рассвет)  —  предрассветная  молитва  в  исламе.  Является  первой  по  счёту  из  пяти  обязательных  ежедневных  молитв,  образующих  в  совокупности  второй  из  Пяти  столпов  ислама.Согласно  некоторым  мнениям,  утренний  намаз  является  более  ценным,  чем  жизнь.  В  двух  хадисах  упоминается  ценность  Фаджра  как  наиболее  благословенной  молитвы,  так  как  люди  в  это  время  ещё  спят.  Промежуток  времени  для  совершения  Фаджра  длится  от  рассвета  до  восхода  солнца.  Во  время  священного  месяца  Рамадан  призыв  на  Фаджр  означает  начало  поста  до  призыва  на  Магриб.  Совершение  намаза  «Фаджр»  начинается  с  «истинного  рассвета»,  то  есть  сразу  после  появления  тонкой  горизонтальной  белой  полосы  на  восточном  горизонте.  Время  молитвы  продолжается  до  восхода  солнца,  то  есть  до  появления  солнечного  диска  на  восточном  горизонте.

30.06.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882442
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.07.2020


Осень патриарха

               
[img]https://i.postimg.cc/jjS7CMbs/1529809974-1529810045.jpg[/img]

           Никто  не  приходит  к  Марку.  Ему  80  и  последних  лет  10  он  живет  в  доме  престарелых.  Когда-то  он  был  сварщиком,  варил  тепловозы.  Теперь  он,  уже  прадедушка,  усатый,  добрый  старичок,  доживает  свой  век  в  пансионате.  Здесь  особое  место.  Тридцать  стариков  живут  как  одна  большая  семья.  Женщины  и  мужчины  со  своими  потребностями,  мыслями,  заботами  и  проблемами.  Пансионат  закрытого  типа  и  редко  когда  родственники  приходят  проведывать  своих  старичков.  Передадут  пакеты  с  едой,  скажут  пару  хороших  слов,  пожмут  руки,  поцелуют,  обнимут  и  уходят.  Старики  ждут  этого  события,  как  праздника,  как  ребёнок  ждёт  шоколадную  конфету!  К  Марку  не  приходит  никто.  Он  даже  не  знает,  почему…  Ведь,  в  отличие  от  некоторых,  у  него  есть  семья.  Есть  родные,  внуки,  правнуки.  Но  никто  его  не  навещает.  Он  даже  точно  не  знает,  всё  ли  в  порядке  с  его  родными.  Хорошо  хоть  тут  ещё  держат  –  из  жалости,  наверное…  На  улицу  не  выбрасывают.  Иначе  быть  бы  ему  беспризорным  где-то  под  церковью.  А  тут  хорошо  –  кормят,  поят,  в  тепле,  есть,  где  поспать.  И  друзья  тут  у  него  есть,  и  даже  развлечений  немного:  телевизор,  радио,  шахматы,  книги.  Он  искренне  радуется,  когда  к  кому-то  из  его  друзей  приходят  в  гости.  Он  и  сам  любит  в  гости  ходить.  Вот,  например,  Анну  Павловну  навещает.  Ей  перевалило  за  80,  но  она  держится  бодрячком.  Недавно  выиграла  у  него  партию  в  шахматы.  К  ней  родные  каждую  неделю  приезжают,  привозят  правнуков  и  вкусностей  много.  Тогда  Анна  Павловна  накрывает  на  стол  –  угощает  своих  друзей.  Марка  тоже  угощает  и  он  может  вместо  традиционной  перловой  каши  на  завтрак  съесть  ещё  и  йогурт  или  печеньку.  Ему  совестно  просить  у  кого-то  еду,  но  если  кто-то  решит  с  ним  поделиться,  никогда  не  отказывается.  Эх,  а  хочется  ведь  иногда  чего-то  сладенького  или  рыбки  жареной…  

           Марк  часто  смотрит  в  окно.  Сезон  меняется  за  сезоном.  Весна  сменяется  жарким  летом,  золотые  и  красные  листья  одевают  деревья  осенью…  А  потом  приходит  зима  и  укрывает  всё  белым  снегом…  Марк  видит  всё  это  через  окно.  Редко  когда  всех  стариков  выводят  на  прогулку.  И  то  только  тех,  кто  в  силах.  Остальные  сидят  в  помещении.  Некоторые  круглые  годы.  
           Анна  Павловна  гулять  выходит,  ей  интересно.  А  Марку  печально.  Он  не  может  покинуть  этого  места.  Иногда  ему  кажется,  что  он  так  и  умрёт  здесь,  так  никогда  и  не  увидев  родных  в  последний  раз,  поэтому  на  прогулки  он  не    выходит.

             А  вот  Валентина  Ивановна  другое  дело.  Ей  73  и  к  ней  тоже  не  приходит  никто.  Но  она  не  унывает.  Держится  бодрячком,  хоть  и  знает,  что  ей  уже  недолго  осталось,  у  неё  рак.  А  веселья  и  задора    ей  не  занимать!  Например,  когда  их  ведут  вниз  по  ступенькам  в  столовую,  она  ведёт  руками  по  перилам  и  чуть  ли  не  съезжает  по  ним,  как  первоклассница.  Смеётся  и  шутит  неустанно.  Радуется,  когда  Анна  Павловна  угощает  её  шоколадными  конфетами  «Зоряне  сяйво»,  которые  ей  неизменно  привозят  родственники.

           Что  же  до  Николая,  то  тут  другое  дело.  Он  добрый,  но  иногда  на  него  «находит»  и  он  может  затеять  драку.
           Бабушка  Катя  забывает,  куда  кладёт  вещи.  Андрей,  наоборот,  постоянно  пытается  что-то  стянуть:  простыню,  кусочек  рыбы  или  газету.  Наверное,  ему  просто  не  хватает  внимания.
           А  с  Валерием  Олеговичем  не  разговаривает  никто  –  он  сидит  в  тишине  или  читает  книгу.  Анжелика  Васильевна  вяжет  правнукам  шарфики  и  носки.  Ей  90  и  к  ней  приходят  каждый  день.    И  здоровья  у  неё  хоть  отбавляй!  Хоть  и  давление  иногда  и  варикоз.  Зато  она  долгожитель.  У  неё  в  роду  все  такие.
         Марк  любит  играть  с  детками,  когда  они  скучают  во  время  визитов,  одаривает  их  конфетами,  заботливо  накопленными  от  Анны  Павловны.  Эх,  вот  бы  и  к  нему  кто-то  приехал…  
         А  как  радостно,  когда  приходят  с  животными.  Им  тут  животных  не  позволяют  держать.  У  Анны  Павловны  вот  милая  корги  Марсия.  Она  так  миленько  прыгает,  радуется,  виляет  хвостом,  тычется  мокрым  носиком  и  ставит  передние  лапки  тебе  на  колени!  Марку  нравятся  собаки.  Кошек  тоже  любит,  но  с  ними  ещё  никто  не  приходил.
       Однажды  осенним  утром  у  медсестры  на    посту  зазвонил  телефон.
-  Марк,  собирайтесь!  К  Вам  пришли.
-  Ко  мне?  Вы  не  ошиблись?  –  опешил  Марк.  10  лет  он  не  слышал  этих  слов!
-  Ошибки  быть  не  может.  Пришли  именно  к  Вам.
         Радости  Марка  не  было  предела.  Кто?  Кто  к  нему  пришел?  Сын  Гриша,  дочка  Люда,  внучка  Оля  или  правнук  Андрей?  А  может  ещё  кто?  
         Быстрым  шагом  Марк  побежал  вниз  по  лестнице.  Это  была  Люда.
-  Здравствуй,  папа!  
-  Здравствуй!  Как  ты  здесь?  Как  вы?  Сколько  лет  вы  не  приезжали…  Ты  покушала?  У  вас  всё  хорошо?
-  Всё  отлично!  Мы  приехали  тебя  забирать!  Прости,  что  долго  не  приезжали.  У  Оли  дочка  родилась,  и  у  девочки    была  тяжелая  форма  рака,  мы  все  силы  бросили  на  её  лечение.  За  границу  уехали.  Но  о  тебе  не  забывали.  Сейчас  всё  хорошо,  она  выздоровела.  Мы  вернулись  в  Украину.  Денег  накопили,  купили  дом.  Будем  тебя  к  себе  забирать.  Поедешь?
-  Поеду,  конечно…
         Марк  не  ожидал  такого  праздника.  У  него  есть  семья  и  они  о  нём  не  забыли!  Теперь  всё  будет  хорошо.  Он  не  умрёт  в  одиночестве,  забытый  всеми.  Увидит  родных,  правнуков,  этот  мир!  Жизнь  прекрасна.
         Когда  Марк  садился  в  машину,  весь  коллектив  старичков  и  персонал  махали  ему  руками.  А  Валентина  Ивановна  подмигнула.  
-  Привезёшь  мне  конфет,  Марчик?
-  А-то  как  же,  «тренер»!  Всё  по  вашему  заказу!
           Падал  первый  снег.

28.06.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882438
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 11.07.2020


Дай мне руку на прощанье!

Дай  мне  руку  на  прощанье:
Подарил  ты  мне  весь  мир.
Ты  теперь  воспоминанье,
Заключительный  сапфир.  
Ты  теперь,  как  солнце  в  зимах,
Как  росток  среди  травы,
Как  листок  в  закатных  сливах,
Заключающий  костры.
Ты  теперь,  как  чайка  летом,
Над  морской  волной  летишь…
Ты  вернись  перед  обедом,
Мы  с  тобой  несёмся  ввысь!
Твои  губы  –  два  брильянта,
Что  слова  добра  несут.
Ты,  как  солнце,  по  команде
Освещаешь  жизни  путь.
Дай  мне  руку  на  прощанье…
Нет,  постой!  Не  уходи.  
Ты  теперь  воспоминанье.
Солнце  в  небе,  но  в  ночи.

01.07.2020  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882382
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.07.2020


Маяки

Мы  с  тобой,  как  лето  недели…
Мы  с  тобою  так  надоели!
Мы  с  тобою,  как  две  капели,
Как  солнце  среди  метели,
Мы  как  небо  среди  реки.
Мы  с  тобой  маяки-маяки.

30.06.2020

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882381
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.07.2020


Не питай

                                                                                       [b]Дівчина  на  ксероксі[/b]

Вона  хотіла  бути  якомога  непомітнішою.  Однак  не  привертати  уваги  просто  не  могла.  Її  складно  було  назвати  сірою  мишкою:  симпатичне  обличчя,  густе  каштанове  волосся,  стрункий  стан.  Дивно,  проте  вона  сподівалася,  що  її  не  помічатимуть,  не  зважаючи  на  те,  що  на  ній  були  червона  блузка,  елегантна  спідниця-годе  та  гарні  туфельки.  Вона  працювала  на  ксероксі  в  офісі  і  це  був  її  перший  робочий  день.  
 Він  не  одразу  звернув  на  неї  увагу.  Але  коли  вона  пройшла  повз  нього  –  граційно,  наче  кішка,  опустивши  очі,  він  раптом  відчув  ніжний,  витончений  аромат  її  парфумів.  Він  нізащо  не  здогадався  б,  що  це  –  мускус,  сандал  чи,  може,  гілка  сакури?  
Вона  швидко  пройшла  повз.  Настільки  швидко,  що  він  навіть  не  встиг  поглянути  на  володарку  цього  чарівного  аромату.    
Наступного  дня  йому  знадобилося  зробити  копії    деяких  документів,  тож  він  попрямував  до  місця  її  роботи.  Занурений  у  справи  та  свої  думки,  він  запитав:
-  Ксерокс  працює?
-  Так.
-  Чудово.  Мені  треба  зробити  копії  цих  документів.  –  Він  поклав  на  стіл  стос  паперів.  Глянув  на  неї    і…  застиг  на  місці.  У  неї  був  такий  цікавий  колір  очей  –  щось  середнє  між  зеленим,  сірим  та  блакитним.    Він  замислився...    Дівчина  випромінювала  тепло,  доброту  і  разом  з  тим  якусь  таємничість.  Її  очі  здалися  йому  чимось  космічним…  Ніколи  раніше  він  не  почувався  таким  розгубленим.  Перед  ним  стояла  доволі  симпатична  дівчина.  Симпатична?  Ні.  Справжня  красуня.  Його  вразило  те,  що  на  ній  зовсім  не  було  косметики,  але  це  тільки  додавало  їй  привабливості.  Здавалось,  що  будь-яка  косметика  і  прикраси    були  б  повністю  зайвими.  Вона  зачарувала  його  настільки,  що  він  розгубився.  Щось  від  кішки  було  в  її  погляді,  проте  виглядала  вона  настільки  гармонійно,  що  могла    збити  з  пантелику  кого  завгодно.  
-  Скільки  копій?  –  її  запитання  повернуло  його  з  неба  на  землю.  
-Прошу?    А,  так…  Чотири,  будь  ласка.  
Чотири?!!  Звідки  взялася  ця  цифра?  
-  Тобто  шість  –  виправив  він  себе,  трохи  затинаючись.  
Легка  усмішка  осяяла  її  обличчя.  
Повертаючись  до  свого  робочого  місця  із  стосом  ксерокопій,  він  вже  не  міг  думати  ні  про  що  інше  –  тільки  про  неї.  
Чесно  кажучи,  він  навіть  не  чекав  нічого  подібного!  Він,  дорослий  чоловік,  розсудливий  та  зосереджений  на  роботі.  Самотній,  який  давно  зрозумів,  що  навряд  чи  якась  дівчина  зможе  завоювати  його  прихильність.  Він  ніколи  не  був  одружений  та  й  кохав  лише  раз…  Але  та  історія  закінчилась  невдало,  його  кохана  стала  дружиною  іншого  та  поїхала  до  Америки.    Відтоді  він  вирішив,  що  кохання  –  це  не  те,  що  йому  потрібно  і  зосередився  на  роботі.  Він  розумів,  що  геть  не  схожий  на  героя-коханця  –  трохи  повненький  та  флегматичний.  Дівчата  не  часто  захоплюються  такими  чоловіками.    Одначе  коло  нього  все  таки  крутилося  кілька  красунь.  Вони  розуміли,  що  він  добре  заробляє  і  що  він  був  би  непоганим  сім'янином  якби  одній  із  них  вдалося  його  зачарувати.  Проте…  говорити  із  ним  не  було  про  що.  Він  більше  полюбляв  читати  та  відвідувати      різні  заходи,  а  ці  красуні  піклувалися  лише  про  себе,  а  говорили  про  косметику,  дієти  та  журнали.  Це  його  не  цікавило  аж  ніяк.    
І  раптом  –  вона…  Хто  вона?  Звідки?  Він  відчував  у  ній  якусь  загадку..  . Два  вихідні  минули  непомітно.  Він  узяв  якісь  непотрібні  папери  та  пішов  до  її  робочого  місця.  Вона  була  там  і  все  ще  намагалася  бути  непомітною.  Дивна  поведінка  для  дівчини  у  леопардовій  кофтинці…  
-  Доброго  ранку!  Я…  Мені  треба  зробити  копії  цих  документів.  Вони  дуже  важливі.  –  «Боже!  Що  я  кажу?!!»  -  пронеслося  у  його  думках.
-  Доброго  ранку!  Так,  звісно.  Скільки  копій  робити?
-  По  одній,  будь  ласка.
-  Добре    –  дівчина  підійшла  до  ксероксу.  «Попливла»    -    подумалось  йому.  Він  навіть  не  усвідомлював,  наскільки  вона  його  зачарувала,  доки  цю  ідилію  не  зіпсувала  його  співробітниця.  До  кімнати  увійшла  мініатюрна  блондинка  з  довгим  волоссям  та  підведеними  чорним  олівцем  очима,  у  білій  кофтинці  та  рожевій  міні-спідниці.  
-  Привіт!  То  он  де  ти!  А  я  тебе  шукала!  Шеф  попрохав  тебе  незабаром  зайти  до  нього.  Хм.  А  що  ти  тут  робиш?
-  Привіт,  Поліно!  Та  я,  власне…  Мені  потрібні  були  копії,  ось  і  все…
-  Хмм…  -  дівчина  зазирнула  до  паперів.
-  Жартуєш?  Я  ж  дала  тобі  ці  папери,  щоб  ти  їх  знищив!  А  ти  їх  копіюєш?!!
Він  почервонів  і  розгублено  подивився  на  красуню  на  ксероксі.  
-Так?  Хіба?  А…  Так,  звісно.  Як  я  міг  забути!  Здається,  я  щось  переплутав  –  він  швидко  зібрав  документи  і  пішов  геть.  
-  Дивно…  Раніше  з  ним  такого  не  траплялося…  -  сказала  блондинка  і  пішла  за  ним.  
Чому  ця  дівчина    настільки  зачарувала    його?  Та  що  він  взагалі  про  неї    знає?!!  Майже  нічого.  Але  забути  її  неможливо.  Він  вже  чудово  це  розумів.  

                                                                                 Важливі    копії

Кілька  днів  вони  не  бачились,  надто  вже  він  був  заклопотаний  роботою.  Але  та  дівчина  не  йшла  йому  з  голови…  Тож  коли  настав  слушний  момент,  він  вислизнув  з  робочого  кабінету  і  попрямував  до  неї.
«Ксерокс  не  працює.  Вибачте  за  тимчасові  незручності»    -  табличка  стояла  на  апараті,  а  поряд  нікого  не  було.  І  що  тепер  робити?  А  що  як  вона  вже  звільнилася  і  він  більше  ніколи  її  не  побачить?!    Чомусь  ця  думка  дуже  засмутила  його…  
-  Ксерокс  сьогодні  не  працює,  вибачте  –  почув  він  з-за  спини  чийсь  голос.  Озирнувся.  Позаду  нього  стояла  якась  жінка.
-  Справді?  Шкода…  А  Ви  не  підкажете…  Тут  працювала  одна  дівчина…  Я  просто  хотів..  Хм.  Не  знаєте  її?  
-  Злата?  
-  Напевно.  Я  не  знаю,  як  її  звати…  
-  Тут  лише  Злата  працювала.
-  Мабуть,  вона.
-  Так,  і  що?
-  Ви  не  знаєте,  вона  ще  працює  тут  чи,  може,  звільнилась?
-  Працює.  Просто  апарат  зламався,  вона  викликала  майстра  і  чекає  на  нього.
-  То  вона  зараз  тут,  в  офісі?
-  Так,  пішла  по  каву.  
-  Дуже  дякую.  
-  А  нащо  вона  вам?  –  лукаво  усміхнулась  дівчина.
-  Я..  Просто  мені  потрібно  було…
-  Гм.  Зрозуміло.    Ви  любите  робити  ксерокопії  саме  в  неї.  Я  вгадала?
Він  ледь  помітно  почервонів  і  посміхнувся.

У  буфеті  смачно  пахло  тістечками  і  корицею.  Дівчина  сиділа  за  столиком  і  пила  ароматну  каву.  Що  робити?  Як  до  неї  підійти,  що  сказати?  Думки  плутались  у  нього  в  голові.  
Пройшов  повз  неї  і  замовив  собі  чашку  кави.  Він  збирався  пройти  поруч  і  сісти  навпроти  неї,  ніби  випадково.  І  почати  розмову  ні  про  що  –  про  погоду  чи  щось  таке.  Але  на  півдорозі    зачепився  за  щось,  ледь  ухопив  чашку  з  кавою,  але  розсипав  усі  папери.  Вона  підхопилася  і  кинулась  йому  на  допомогу.  Зібрала  папери  і  усміхнулась.  
«Господи,  який  я  незграбний»  -  подумав  він.
-  Перепрошую  –  винувато  посміхнувся.  –  Дякую,  що  допомогли.  Мене  звати  Павло.  
-  А  я  –  Злата  –  усміхнулась  дівчина.
Вони  мовчки  допили  каву  і  повернулись  до  офісу.  
-  До  речі.  Мені  вкрай  необхідно  зробити  копії  деяких  документів…  Коли  ксерокс  працюватиме?
-  Ой,  вибачте,  я  поки  що  не  знаю…  Я  викликала  майстра.  Гадаю,  за  годину  чи    дві  все  вже  працюватиме.
-  Он  як…  Я  маю  зробити  копії…  Тож…  Чи  не  могли  б  Ви…  
Запала  тиша.  Він  раптом  взагалі  забув,  що  збирався  казати.  Таке  з  ним  ще  не  траплялося.  Слова  вилетіли  у  нього  з  голови.
-  Так?  –  дівчина  із  цікавістю  дивилася  на  нього.
-  Можете  дати  мені  свій  номер  телефону?  
Запала  тиша.
-  Тобто,  це  через  ксерокс…  Дуже  важливі  документи.
Дівчина  трохи  помовчала.
-  Я  розумію.
Що  як  вона  не  захоче?  Або  взагалі  образиться?
Вона  написала  свій  номер  на  невеличкому  клаптику  паперу.  
-  Дуже  вдячний    -  він  ухопився  за  листочок  як  за  рятівну  соломинку,  підхопив  стоси  своїх  паперів  і  пішов  до  кабінету.  
Серце  вистрибувало  із  грудей.  Це  ж  треба!  Забув  усі  слова!  Бурмотів  щось  незрозуміле,  перечепився  і  на  додачу  почервонів,  як  хлопчисько!  Просто  жах.
Отже,  Злата.  Отже,  номер.  
Отже,  надія  є.  

                                                                                         [b]Вереснева  розмова[/b]

Він  кілька  разів  намагався  набрати  її  номер,  але  так  жодного  разу  і  не  зателефонував  .  Це  зовсім  не  було  схоже  на  нього.  Він  завжди  був  зібраним  і  рішучим,  сміливим  і  впевненим  у  собі.  Але  вона…  Вона  геть  змінила  його  життя…    За  3  дні  він  знову  пішов  до  ксерокса.  Цього  разу  йому  взагалі  не  потрібні  були  копії,  однак  він  не  міг  знайти  іншого  приводу,  щоб  побачити  її.  
Вона  вже  збиралась  додому.  
-  Доброго  вечора…
-  Вітаю!  Пробачте,  я  вже  маю  йти…  У  Вас  щось  важливе?  Якісь  документи?  
-  Та  ні…  Я,  власне,  хотів  спитати…  Ксерокс  вже  працює?
-  Так,  все  гаразд.
-  Чудово.  
Запала  тиша.
-  Перепрошую,  я  маю  йти…  Можливо,  Ви  підійдете  завтра?  
-  Так.  Я…  Знаєте,  мені  теж  уже  час  додому.  То…  Може,  підемо  разом?  
Нарешті  він  це  сказав.  Вона  трохи  помовчала.
-  Тобто,  я  можу  Вас  провести?  
-  Не  варто,  я  можу  й  сама…  Я  йду  на  метро.
-  Я  теж!  Нам  все  одно  по  дорозі…  
Насправді  йому  треба  було  на  маршрутку.  Але  він  погодився  б  поїхати  навіть  на  інший  кінець  міста  аби  тільки  поговорити  з  нею.
-  Ну…  Гаразд.    Як  бажаєте…
-  Чудово!  Я  зараз.  Тільки  речі  візьму.
-  Я  чекатиму  на  Вас  біля  входу.  
Серце  вистрибувало  з  грудей.  Що  він  їй  скаже?  Здавалось,  його  мозок  у  прострації.  
Вони  вийшли  на  вулицю.  Стояв  похмурий  осінній  вечір.
-  Скидається  на  те,  що  буде  дощ.  І  так  прохолодно…  Вам  не  холодно?  –  вирішив  він  почати  розмову  про  погоду.  
Вона  виглядала  чарівно  у  сірому  пальто  і  червоному  шалику.
-  Ні,  все  гаразд,  дякую.  Так,  певно  дощитиме  кілька  днів…  
-  А  що  зігріває  Вас  у  прохолодні  вечори?  Я,  наприклад,    люблю  гарячий  чай.
-  А  я  -  каву.  
-  ..А  ще  люблю  читати.  Ви  любите  читати  книжки?
-  Так,  звісно.  
Знову  запала  тиша.  
-  Ви  любите  музику?  Я  обожнюю  різні  жанри  та  різних  виконавців…
-  Я  теж.  
Розмова  не  складалась.  Щось  було  не  так.  Чи  то  він  обрав  нецікаві  теми,  чи  то  вона  не  була  налаштована  на  розмову…  А,  може,  він  узагалі  їй  не  подобається?  Може,  їй  байдуже  іде  він  поруч  чи  ні?  Треба  якось  обережно  спитати,  чи  в  неї  хтось  є…  
-  Мені  здається,  що  восени  просто  необхідно  слухати  французький  шансон.  Він  створює  особливу  атмосферу.
-  Повністю  з  Вами  згоден.  
Нарешті  вона  відповіла  щось  істотне.  Треба  обережно  запитати…  
-  До  речі.  Під  таку  музику  можна  чудово  танцювати  у  парі…  Ви,  певно,  танцюєте  у  парі  з  коханим?
Вона  мовчала.  Може,  він  не  повинен  був  питати  про  таке?  
-  Та  ні.  Я  проводжу  вечори  наодинці.  А  ось  і  станція  метро.  Дякую,  що  супроводили  мене.
-  Вам  куди?
-  Червона  гілка.
-  А  мені  на  зелену.  Дякую,  був  радий  з  Вами  поговорити.
Вона  зайшла  у  вагон,  двері  зачинились  і  потяг  поїхав.
«Ні!  Ще  не  час!  Зачекай…  Залишся  зі  мною,  поговори  зі  мною…»  -  промайнули  думки  у  нього  в  голові.  Вона  не  розповіла  майже  нічого,  а  він  так  хотів  дізнатися  про  неї  якомога  більше!
Він  довго  не  міг  заснути,  стояв  коло  вікна  і  дивився  на  вечірні  вогні.  Чомусь  думав  про  неї…  Як  про  казкове  щастя…  
Вона  теж  стояла  коло  вікна,  загорнувшись  у  плед.  Їй  не  хотілося  запасти  йому  в  душу  чи  позбавити  його  спокою…
Вона  вирішила  уникати  його.  Він  подобався  їй  все  більше,  але  вона  не  хотіла,  щоб  він  страждав  через  неї,  адже…  А  в  тім.  Може,  їй  здалося?  Може,  ця  розмова  нічого  не  означала?  
Наступного  ранку  вона  трохи  спізнилась  на  роботу  –  не  почула  будильник  і  це  було  вперше  за  багато  років.  Може,  причина  була  в  тому,  що  вона  довго  не  могла  заснути  вночі  –  все  думала  і  думала  про  життя,  про  цього  дивного  чоловіка…  Що  йому  потрібно  від  неї?  Невже  вона  йому  подобається?  Та  ні.  Не  може  бути,  їй,  певно,  здалося…
На  ксероксі  лежала  коробка  цукерок  із  жовтим  клейким  папірцем,  на  якому  було  написано  «Солодке  до  кави».

                                                                         [b]Скажи  мені,  чому  не  можу…[/b]

Як  їй  вчинити  тепер?  Вона  не  хотіла  давати  йому  марну  надію…  Але  й  відштовхнути  не  могла…  Тож  вирішила  поки  просто  не  думати  про  це.  Жити  звичним  життям.  
Незабаром  він  знову  прийшов  до  неї.  
-  По  2  копії  цих  паперів  –  попрохав  він.
Вона  зробила  ксерокс  і  віддала  йому.  Він  подякував,  але  продовжував  стояти  мовчки.  Дивився  то  на  папери,  то  на  неї…  Вона  зрозуміла,  що  він  чогось  чекає.
-  До  речі.  Дякую  Вам  за  подарунок,  але  не  варто  було...  –  ввічливо  усміхнулась  вона.  
-  Чому?  Ви  на  дієті  чи  просто  не  любите  солодке?  –  збентежено  запитав  він.  
-  Справа  не  в  тому…
-  А  в  чому  тоді?  –  він  не  мав  би  питати,  але  сподівався  почути,  що  причина  не  в  ньому…  Що  в  нього  є  шанс.
-  Це  важко  пояснити…  І  довго.
-  Я  люблю  слухати  –  надія  світилась  у  його  очах.
Вона  так  і  не  відповіла.  

                                                                                         [b]  Тільки  не  зникай[/b]

Він  не  з’являвся  в  офісі  кілька  днів.  Вона  намагалася  не  думати  про  нього,  але  хвилювалась,  чи  все  із  ним  добре…  Незабаром  її  перевели  в  інший  відділ,  де  вона  мала  допомагати  секретарці  із  документацією.  Вона  чекала  цього  підвищення  і  сподівалась,  що  тепер  у  неї  буде  значно  цікавіша  робота,  аніж  на  ксероксі.  Вона  заприятелювала  із  симпатичною  блондинкою  –  Поліною.  Вона  була  секретаркою  керівника  і  дуже  нагадувала  ляльку  Барбі  –  була  худорлява,  завжди  із  макіяжем  і  обожнювала  рожевий  колір.  Її  складно  було  назвати  фахівцем,  проте  вона,  як  не  дивно,  виконувала  свою  роботу  як  слід  і  вчасно.  І  як  їй  це  вдавалося?!!  Крім  того,  встигала  пліткувати  з  подругами  та  говорити  про  нові  дієти.
 
Він  повернувся  до  роботи  за  тиждень.  За  звичкою  попрямував  до  ксероксу,  однак  там    не  було  ані  приладу,  ані  його  господині.  Він  питав  у  знайомих,  чи  не  знають  вони,  де  подівся  ксерокс,  але  ніхто  нічого  не  знав.  
Тоді  він  вирішив  зателефонувати  їй…  Вперше.  Набрав  номер…  Але  до  його  кабінету  зайшла  Поліна.  
-  Привіт!  Давно  не  бачились!  Ти  де  був?
-  Хворів…  
-  Щось  серйозне?
-  Та  ні,  звичайна  застуда.
-  То  як?  Видужав,  сподіваюсь?
-  Так,  мені  набагато  краще.  
-  Чудово.  Я  принесла  тобі  флешку,  шеф  просив  закінчити  цей  проект  якомога  швидше.
-  Так,  звісно…
-  Добре.  Тоді  я  побігла.
-  Чекай!  Ти…  Ти  не  знаєш,  де  можна  зробити  ксерокс?  Щось  я  не  можу  знайти,  де…
-  А,  так!  Ксерокса  більше  немає.  Кажуть,  можна  зробити  в  магазині  за  рогом.  Шкода,  було  дуже  зручно.
-  А  чому  його  прибрали?  
-  Не  знаю,  так  вирішило  керівництво.  Що  ж,  я  пішла.  Коли  закінчиш  проект,  поклич  мене.  Ми  маємо  встигнути  якомога  швидше!
Він  зітхнув  і  взявся  до  роботи.  Невже  він  більше  ніколи  не  побачить  Злату?

А  за  кілька  годин    вони  зустрілись  у  буфеті.  Він  сидів  із  двома  друзями,  Андрієм  та  Дмитром,  за  одним  столом  і  розмовляв,  коли  увійшла  вона.  Йому  аж  мову  відібрало:  по-перше  він  не  очікував  побачити  її,  а  по-друге  вона  була  неймовірно  приваблива.
-  Це  вона!
-  Хто?  Де?  –  його  друзі  здивовано  озирнулись.
-  Вона  тут!  Що  вона  тут  робить?  –  він  розхвилювався  і  трохи  розплескав  чай…  
-  Обережніше!  Що  ти  робиш?  Про  кого  ти  взагалі  говориш?  –  спитав  Дмитро,  доїдаючи  бутерброд.
-  Про  неї…  -  він  продовжував  дивитися  на  Злату.
-  Хто  вона  така?  
-  Вибачте,  я  на  хвилинку  –  він  поспішив  до  неї.
У  Злати    підстрибнуло  серце,  але  вона  зробила  вигляд,  що  не  помітила  його  і  спокійно  замовила  каву  з  тістечком  та  сіла  за  вільний  столик.  
-  Вітаю!  Як  Ви?  Давно  не  бачились  –  він  усміхнувся  і  трохи  нахилився  до  неї.  
Вона  знітилась,  але  усміхнулась  у  відповідь.
-  Доброго  дня.  Все  гаразд,  дякую.
-  Ви  звільнились?  Я  побачив,  що  ксерокса  більше  немає…
-  Та  ні.
Вона  помовчала.  Мала  сказати  йому,  що  її  перевели  до  іншого  відділу,  але  їй  так  цього  не  хотілося…    Раптом  він  почне  їй  надокучати…  Він  ніби  зрозумів  її  реакцію  і  вже  спокійнішим  тоном  запитав,  що  сталося.  Їй  довелось  сказати  правду.
-  Он  як.  То  Вас  підвищили.  Вітаю  –  він  ввічливо  усміхнувся.
-  Дякую.
Запала  тиша.  Він  вирішив  не  турбувати  її  більше  і  повернувся  до  друзів.
-  Це  хто  така?  –  запитав  Дмитро.
-  Злата.  
-  Гарне  ім’я,  але  воно  нам  ні  про  що  не  говорить  –  відповів    Андрій.
-  Вона  новенька  у  нашому  відділі.  Помічниця  секретарки.
-  Он  як.  І  що?  Вона  тобі  не  байдужа?  –  підморгнув  Дмитро.
-  Тихше  –  розлючено  прошипів  Павло.  
-  Добре,  добре.  Чесно  кажучи,  не  розумію,  чим  вона  тобі  так  сподобалась  –  зауважив  Андрій,  вгризаючись  у  яблуко.  –  Красунею  її  не  назвеш.
-  Про  смаки  не  сперечаються  –  образився    Павло.
Злата  допила  каву  і  повернулася  до  роботи.
-  Ти  б  себе  бачив!  Замовк,  розхвилювався,  почервонів…  Соромно,  коли  на  тебе  аж  настільки  справляє  враження  якась  жінка    –  сказав  Андрій.
Раптом  до  буфету  увійшла  Поліна  і  останній    розбив  чашку  з  чаєм.  А  тоді  кинувся  витирати  воду  і  розсипав  печиво  на  підлогу.
-  Так,  звісно.  Ти  маєш  рацію!  –  розсміялися  його  друзі.
-  Привіт,  Поліно  –  ледве  дихаючи,  сказав  Андрій.
-  Привіт!  То  як,  ти  доробив  мій  проект?
-  Так,  він  майже  готовий…
-  Поквапся,  нам  треба  його  скоро  здавати.
-  Так,  але…  Я  хотів  запитати,  що  ти  робиш  цієї  суботи?  Може,  ми  могли  б…
-  Потім,  потім.  Спершу  проект    –  Поліна  купила  пляшечку  йогурту  і  пішла  геть,  розмовляючи  по  телефону.
-  Ооо,  та  в  тебе  навіть  гірша  ситуація,  ніж  у  мене…  Ти  що?  Робиш  за  неї  її  проект?  –  запитав  Павло.
-  Та  ні,  просто  допомагаю…
-  Так.  Він  завжди  їй  допомагає.  Завжди  сподівається  на  щось,  а  отримує  облизня.  Завжди!  –  підкреслив  Дмитро.
Андрій  розлютився:
-  Як  казав  Шекспір,  «над  шрамом  сміється  той,  хто  не  був  поранений».
-  Гаразд,  гаразд.  Не  ображайся.  Краще  повернімося  до  роботи  –  відповів  Дмитро.

Злата  наводила  лад  у  шафці  із  документами.  Роботи  було  багато,  тому  що  Поліна,  здається,  геть  не  стежила  за  паперами.  Переплутані  теки,  відсутність  будь-якої  класифікації,  порожні  файлики  –  все  летіло  шкереберть.  
-  Вибач,  ти  хоч  колись  прибирала  у  цій  шафці?  –  запитала  перша,  підбираючи  папери  з  підлоги.
-  Хочеш  сушку?  
-  Прошу?
-  Ну  сушені  яблука,  хочеш?
-  Ти  їх  їси  просто  так?
-  Так,  вони  корисні.  І  зовсім  не  впливають  на  фігуру.  А  ще  протеїновий  коктейль.  Я  читала  в  одному  журналі…  
-  Краще  б  ти  читала  документи.
-  Але  вони  такі  нудні!  Крім  того  Андрій  мені  допоможе.  Йому  подобається  робити  мені  різні  послуги.
-  Я  помітила.  Але  мені  здається,  що  так  не  можна…
-  А  це  вже  не  твоя  справа.  Ой,  глянь!  Дощ  пішов,  а  я  без  парасольки…  Доведеться  стрибати  по  калюжах.

Він  не  знав,  як  знайти  до  неї  підхід.  Бачив,  що,  здається,  подобається  їй.  Але  щось  її  зупиняє  і  він  не  знає,  що  саме.  Кілька  днів  він  робив  вигляд,  що  дуже  заклопотаний  і  намагався  не  показувати  свою  зацікавленість.  Гадав,  що  це  її  хоч  трохи  засмутить  чи  стривожить.  Але  вона,  здається,  анітрохи  не  сумувала  –  виконувала  роботу,  спілкувалась  із  колегами,  обідала  у  буфеті  або  у  кав’ярні  поруч  і,  загалом,  жила  собі  звичним  життям…  
Це  його  засмутило.    Може,  й  справді,  варто  забути  про  неї?  Це  було  б  гарним  рішенням  для  ситуації,  що  склалася.  Але  зробити  це  вже  було    неможливо…

Він  не  підпускав  до  себе  жодну  жінку.  А  її  –  не  міг  зрозуміти,  але  й  забути  не  міг.    І  стільки  разів  намагався  сказати  їй  про  свої  почуття…  Але  нічого  не  виходило.  
-  Є  один  спосіб,  та  не  знаю,  чи  дієвий  –  сказав  якось  Дмитро  другові.
-  Який?  Я  маю  спробувати  все  –  відказав  Павло.
-  Нам  потрібна  Маргарита.  
-  Коктейль?  –  із  надією  спитав  Андрій.
-  Ні!  Моя  колега.

                                                                                                       [b]Маргарита[/b]

У  буфеті  обідали  Поліна,  Злата,  Андрій  та  кілька  працівників  із  IT-відділу.  Павло  і  Дмитро  увійшли  із  якоюсь  жінкою  –  вродливою,  худорлявою,    із  вишуканою  зачіскою.  Її  очі  були  підкреслені  темними  тінями,  на  вустах  темно-червона  помада.  Коротка  чорна  сукня  неймовірно  їй  пасувала.  Вона  окинула  кімнату  байдужим  поглядом  і  сіла  за  вільний  столик.  Ніби  випадково  поглянула  в  бік  дівчат  і  запалила  цигарку.
-  Котра?  
-  У  білій  кофтинці  –  відказав  Дмитро.  
Павло  у  цей  час  підійшов  до  Злати  і  сів  поруч.
Жінка  палила  і  непомітно  поглядала  на  присутніх.  Минуло  кілька  хвилин  і  вона  попрямувала  до  коридору.  Дмитро  пішов  за  нею.
-  Складно  вам  буде…  –  спокійно  відповіла  вона,    випускаючи  хмарку  диму.
-  Рито,  кажи,  будь  ласка  зрозуміліше.  Що  ти  маєш  на  увазі?  –  відказав  Дмитро.
-  З  нею  буде  непросто.  
-  Це  ми  вже  знаємо  –  зауважив  він.  –  Краще  скажи,  що  ти  порадиш?
-  Я  маю  консультувати  двох  дорослих  чоловіків?  –  цинічно  посміхнулась  брюнетка.
-  Рито,  будь  ласка.  Ми  для  цього  до  тебе  й  звернулися  –  спокійно  відказав  хлопець.
-  Гаразд.  Я,  звісно,  не  експерт…  Але  мені  здається,  що  твій  друг  надто  квапить  події.  Це  її  лякає.  
-  Гм..  Можливо.  І  що  ж  робити?
-  Він  має  бути  терплячішим.  Нехай  стане  їй  спочатку  хорошим  другом.  І  якомога  менше  різних  натяків  –  подарунків,  запрошень  на  побачення...  Вона  має  звикнути  до  нього.  Нехай  жартує  із  нею,  частіше  розмовляє,  розповідає  анекдоти.  Словом,  налагодить  контакт.  Гадаю,  після  цього  все  відбуватиметься  набагато  простіше.      
-  Ми  мали  б  здогадатися!  Дякую  за  пораду,  Марго.  Ти  найкраща!
-  І  пам’ятайте,  якщо  щось  піде  не  так  –  я  тут  ні  до  чого.
-  Звісно,  моя  Богине  –  лукаво  посміхнувся  Дмитро  і  поцілував  їй  руку.
-  Не  починай  –  саркастично  відповіла  вона,  відвернулась  і  пішла  геть.

                                                               [b]Стати  другом  твоїм…  Ну  і  нехай[/b]

Минуло  півроку.  Павло  намагався  стати  для  Злати  справжнім  другом.  Вони  багато  розмовляли,  ходили  на  прогулянки,  відвідували  різні  заходи.  Він  поводився  так,  ніби  й  справді  не  бажає  нічого  більшого.  
Вона  ж,  здається,  заспокоїлась  і  почала  поводитися  природньо  –  багато  усміхалась,  захоплено  розповідала  про  прочитані  книжки,  цитувала  вірші…  А  знала  вона  їх,  як  виявилось,  немало.  Вони  тепер  часто  розмовляли  по  телефону,  надсилали  одне  одному  пісні,  ходили    в  кіно.  
Настала  весна.  Якось,  вони  пішли  на  прогулянку.  Була  неділя,  світило  сонце  і  Злата,  здавалось,  сама  сяяла  і  випромінювала  тепло.  Вони  довго  ходили  парком,  фотографували  гарні  куточки,  а  потім  відвідали  сувенірну  крамницю.  Коли  вони  вже  були  на  дорозі  додому,  їх  наздогнав  раптовий  дощ.  Лише  за  дві  хвилини  вони  змокли  до  нитки,  бо  навіть  не  встигли  десь  заховатися.  
-  Жах!  Була  така  гарна  погода…  Хто  б  міг  подумати…  –  буркнув  Павло,  змахуючи  краплинки  зі  свого  одягу.
Але  Злата  скрикнула  і  засміялася,  як  дитина.  Заховалася  під  деревом  і,  сміючись,  викрутила  поділ  своєї  сукні.  Здавалось,  її  геть  не  засмутила  ця  пригода…  
-  Любиш  дощ?  –  усміхнувся  він,  милуючись  її  красою.
-  Дуже  –  відповіла  вона.
-  Я  теж.  Від  сьогодні…  -  він  схилився  трохи  ближче  до  неї.  А  вона…  Не  втекла.  Вперше.

Він  знайшов  оригінальний  спосіб,  як  мало-помалу  завоювати  її  –  сказав,  що  захопився  хіромантією.    Невпинно  водив  пальцем  по  лініях  на  її  долонях  і  казав  загадкові  «пророцтва».  Вона  щиро  сміялась  із  того.  Він  робив  вигляд,  що  ображається.
-  Ти  сумніваєшся  у  моїх  здібностях?  –  вдавано  суворо  питав  він.
-  Аж  ніяк.  Я  сумніваюся,  що  все  це  станеться…  
-  Так  і  буде.  Повір  мені.

За  кілька  тижнів  він  вирішив,  що  настав  час  переходити  до  іншої  стадії  стосунків  –  почав  дарувати  їй  квіти  і  парфуми.  Вона  не  хотіла  приймати  подарунки,  але  Поліна  її  вмовляла:
-  Чому  ні?  Троянди  такі  гарні…  Та  й  парфуми  не  аби  які!
-  Я  не  хочу,  щоб  він  сподівався  на  те,  що  неможливо.
-  Але  чому?!  У  тебе  нікого  немає,  а  він  залицяється  до  тебе  вже  давно…
-  Це  неправильно.  Я  не  певна,  що…  кохаю  його.  І  це  було  б  жорстоко  –  обманювати  чи  давати  марну  надію.
-  А  звідки  ти  знаєш,  що  надія  марна?
Запала  тиша.
-  Ти  дійсно  впевнена  у  тому,  що  кажеш?
Мовчанка  продовжувалась.
-  Моя  тобі  порада  –  розслабся  і…  Просто  дозволь  собі  бути  щасливою.
-  Але  я  не…  
-  Подумай  про  те,  що  я  тобі  сказала  –  допила  Поліна  склянку  соку  і  сіла  за  комп’ютер.  
Що  як  вона  має  рацію?  Може  це  вона,  Злата,  помиляється?      

Якось  Павло  і  Злата  прогулювалися  парком  –  розмовляли  і  збиралися  купити  гарячого  шоколаду.  Назустріч  їм  ішов  якийсь  молодий  хлопець.  Коли  вони  зрівнялися,  він  глянув  на  Злату  і  його  обличчя  набуло  такого  виразу,  ніби  йому  стало  шкода,  що  вона  не  з  ним,  а  із  цим  незнайомцем.  Він  позаздрив  Павлові.  Злата  цього  погляду  не  помітила  і  продовжувала  розповідати  про  улюблений  фільм.  Але  Павло  помітив  усе,  тож,  про  всяк  випадок,  узяв  Злату  за  руку,  ніби  демонструючи  «Вона  моя!  Навіть  не  думай!  Забирайся  геть!  »    Хлопець  пішов  собі  далі.  
Це  вперше  вони  ішли,  тримаючись  за  руки.  Вона  замовкла  на  кілька  хвилин,  але  руки  не  забрала.  

                                                                                                             [b]У  відчаї[/b]

Здавалося,  все  складається  досить  непогано.  Павло  дедалі  більше  їй  подобався,  вона  вже  звикла  до  його  присутності,  його  голосу,  щиро  сміялася  з  його  жартів.  «Невже  я  кохаю  його?»  -  питала  вона  себе.  І,  здається,  відповідь  була  ствердною.  
Доки  її  минуле  не  нагадало  про  себе.
Одного  погожого  вечора  Злата  сиділа  у  кав’ярні  із  подругою  і  планувала  майбутню  відпустку.  Розмова  затягнулася,  а  подрузі  уже  час  було  поспішати  додому,  тож  вони  розпрощалися,  а  Злата  вирішила  затриматись  ненадовго    –  допити  коктейль  і  ще  трохи  відпочити.  
А  тоді  до  зали  увійшов  гарний  смаглявий  чоловік.  Чорне  волосся,  карі  очі,  горда  постава…  Він  був  із  якимось  другом.  Вони  розмовляли,  сіли  за  барну  стійку  і  замовили  напої.  
Злата  одразу  впізнала  його  –  Віктор!  Жар  розлився  її  тілом,  руки  затремтіли  і  перехопило  подих.    Минуло  стільки  часу,  а  відчуття  ті  самі!  Святий  Боже!  Невже  вона  досі  його  кохає?!!  Вона  не  хотіла,  щоб  він  її  помітив,  тож  заплатила  за  вечерю  і  якомога  непомітніше  попрямувала  до  дверей.  Зачинила  їх,  сперлася  спиною  і  заплющила  очі.  Дихати  ставало  все  важче.  «Панічна  атака»  –  подумала  вона  і  повільно  сповзла  додолу.  Минуло  п’ять  років…  П’ЯТЬ!  А  відчуття  ті  самі…  
Вона  не  може  більше  бути  з  Павлом.  Не  може  його  обманювати.  Здається,  вона  досі  кохає  іншого…  Хоч  їм  ніколи  і  не  бути  разом.  Вона  повинна  зізнатися  Павлу!  

                                                                                                   
                                                                                                             [b]Апельсин[/b]        

На  кілька  днів  вона  наче  випала  із  життя  –  майже  нічого  не  їла,  не  помічала  нічого  навколо…  Тож  коли  Поліна  запросила  її  на  свій  день  народження,  Злата  одразу  погодилась.  Насправді,  вона  навіть  не  зрозуміла,  про  що  йдеться.  А  потім  хотіла  відмовитись…
-  Оце  вже  ні!  Я  чекатиму  на  вас  із  Павлом  завтра  ввечері.    Не  запізнюйтесь!
Злата  не  знала,  як  вчинити  –  хотіла  якомога  скоріше  все  пояснити  Павлу,  але  не  могла  обрати  слушний  момент.
«Що  ж…  Нехай.  Я  скажу  йому  правду  після  свята.  Це  буде  наш  останній  день  разом…»  -  подумала  вона.

-  Ого!  Оце  так…  -  Андрій  і  Дмитро  були  вражені  красою  Злати.  Вона  вдягла  довгу  простору  блакитну  сукню  і  зробила  макіяж.
-  Яка  ж  вона  вродлива…  -  зачудовано  сказав  Павло.  –  Але…  Якась  сумна…
-  Поліно,  це  твій  подарунок  –  сумно  посміхнулась  Злата  і  вручила  іменинниці  набір  косметики.
-  Ой,  яка  краса!  Дякую!  Проходь,  стіл  уже  готовий.
Доки  гості  сміялися  і  виголошували  тости,  Злата  сиділа  непорушно  і  була  зосереджена  на  своїх  думках.
-  Чудово!  Прошу  всіх  зробити  невелику  перерву,  а  тоді  буде  солодкий  стіл!  –  Поліна  побігла  на  кухню,  а  гості  розбрелися  по  кімнатах.
-  Треба  увімкнути  музику!  Я  приготувала  особливу  добірку  пісень…  –  не  вгавала  іменинниця.
Злата  хотіла  допомогти  накрити  на  стіл  –  їй  потрібно  було  хоч  чимось  зайнятися…  Тож  вона  розставляла  вазочки  із  цукерками  та  розкладала    фрукти.    А  тоді  почала  викладати  у  глибоку  миску  апельсини.  Раптом  один  апельсин  впав  і  покотився  по  коридору.  Злата  побігла  за  ним  і  впіймала  його  коло  кухні.  І  вже  збиралася  повернутися  до  кімнати,  але  почула  уривок  розмови:
-  Ах!  Яка  гарна  обручка!  –  захоплено  сказала  Поліна.
-  Тихше!  Це  має  бути  сюрприз!  –  прошепотів  Павло.
-  Чудово!  Я  така  рада  за  вас!  І  що  ти  обрав  саме  цей  день!
-  Тихше…
Злата  поклала  апельсин  на  стіл.

Сильний  порив  холодного  вітру  війнув  в  обличчя,  сукня  роздималась,  наче  вітрило  корабля...  Здавалося,  Злата  не  біжить,  а  летить  над  сходами…  Вітер  ставав  усе  сильнішим,  починалася  гроза.    
-  А  ось  і  ми!  І  наш  святковий  торт!  –  Поліна  поставила  на  стіл  торт  і  роззирнулася  навколо.  Гості  почали  повертатися  до  кімнати,  але  Злати  серед  них  не  було.  
-  Де  вона  поділася?  
-  Тут  немає  її  речей  –  зауважив  Павло.
-  О  ні…  Тільки  не  це…  -  зітхнула  Поліна  коло  вікна.
-  Що  там?  –  Павло  визирнув  на  вулицю.  Злата  бігла  сходами  вниз.  
–  Вона  тікає?!  Від…  мене?

                                                                                                         [b]Прошу,  не  питай[/b]

Кілька  днів  Злата  не  з’являлася  на  роботі,  не  відповідала  на  дзвінки  і  ні  з  ким  не  спілкувалася.  
Одного  дня  вона  вийшла  з  дому  до  магазину.  Коло  під’їзду  її  чекав  Павло.  
-  Що  ти  тут  робиш?  –  здивувалася  вона.  –  Як  ти  дізнався  мою  адресу?  
-  Запитав  у  відділі  кадрів.  Нам  треба  поговорити.
-  Вибач,  нам  нема  про  що  говорити.
-  Я  не  розумію,  що  сталося!  Все  було  добре,  а  тоді  ти  просто  зникла!  Поясни  мені,  що  відбувається?!!  Я  зробив  щось  не  так?!!  –  він  запанікував,  бо  відчув,  що  втрачає  її.
-  Справа  не  в  тому…
-  А  в  чому?  Скажи  мені!  Я  маю  знати…
Вона  хотіла  піти,  але  він  узяв  її  за  плечі.
-  Почекай!  Давай  поговоримо  –  він  трохи  заспокоївся  і  з  надією  дивився  їй  у  вічі.
Вона  сіла  на  гойдалку  у  дворі.  
-  Пробач…  Ти  ні  в  чому  не  винен.  Справа  у  мені…  Ми  не  можемо  бути  разом.
-  Чому?!!  –  не  вгавав  він.  –  Я  хочу  знати  причину!
-  Здається…  Я  досі  кохаю  іншого  –  вона  подивилася  йому  в  очі.  –  Пробач…  Я  не  хотіла  обманювати  тебе  чи  зробити  тобі  боляче…  Я  лише  зараз  це  зрозуміла…  
Кілька  хвилин  вони  мовчали.
 А  тоді  Павло  сів  навпочіпки,  взяв  її  руки  у  свої  і  поцілував  долоні.
-  Ми  впораємось  із  цим.  Тільки  не  залишай  мене…  -  надія  і  сум  світилися  в  його  очах.
Її  очі  наповнились  слізьми:
-  Вибач!  Я  так  не  можу…
-  Чекай!  –  він  підвівся  на  ноги  і  затулив  обличчя  руками.  –  Не  роби  мені  такого…  Прошу!!!
-  Мені  дуже  шкода…  -  вона  розплакалась  і  побігла  додому.
Наступного  дня  вона  звільнилася.

                                                                   [b]  Та  хто  він  такий,  врешті  решт![/b]

-  Я  хочу  знати  про  нього  все!  Хто  він,  скільки  йому  років,  де  мешкає…  Чи  є  в  нього  вороги,  як  вони  познайомились  із  нею…  Все,  розумієш?  –  Павло  розлючено  ходив  по  кімнаті  з  боку  в  бік.
-  Зроблю  все,  що  у  моїх  силах…  Кажу  тобі,  мій  друг  справжній  професіонал  і  працює  в  поліції  вже  досить  довго,  щоб  довідатися  про  найменші  деталі  –  заспокоював  його  Андрій.
-  Я  хочу  знати  все  негайно!
Минуло  кілька  годин,  перш  ніж  пролунав  дзвінок.  Андрій  взяв  слухавку.
-  Так,  кажи.  Ага.  Коли?  Ясно…  І  що  він  зробив?  Невже…  Це  ще  не  все?  
Пауза.
-  Здуріти  можна.  То  він  і  досі…  Ясно.  Скинь  мені  на  пошту  все,  що  дізнався!  Так!  Дякую  за  інформацію.
-  Ну  що  там?  –  не  витримував  Павло.  
-  У  мене  невтішні  новини.
-  Кажи  швидше!
-  Гаразд.  Що  ж…  Він  трохи  старший  за  неї,  на  3  роки.  Вони  познайомилися,  коли  вона  навчалась  в  університеті.  Деякий  час  вони  зустрічалися…  А  тоді  вона  дізналась,  що  він  одружений.  Він  і  досі  у  цьому  шлюбі…  Але  це  не  заважає  йому  знаходити  все  нових  коханок…
-  Он  як…  –  видихнув  Павло.
Запала  тиша.
-  Діти  є?
-  Так,  син.
-  Чорт  забирай…  -  Павло  затулив  обличчя  руками.
 Виходу  не  було.

                                                                                                     [b]Без  тебе[/b]

Злата  не  просто  звільнилась  з  роботи…  Вона  змінила  номера  телефонів  і  кудись  переїхала.    Павло  ніяк  не  міг  її  знайти.  
-  Дай  їй  трохи  часу  –  порадила  Маргарита.  –  Може,  вона  оговтається  і  все  буде  добре…
Літо  видавалось  йому  довгим  і  похмурим.  Він  почувався  спустошеним…  Якби  вона  лише  дала  йому  шанс…  Один  шанс!  Він  зробив  би  все,  що  від  нього  залежить…  Він  змусив  би  її  забути  про  іншого…  

Настала  осінь.  На  вулиці  була  сльота,  падав  ріденький  перший  сніг…  Павло  сидів  на  кухні  за  столом,  поглядав  у  вікно  і  пив  гіркий  чай.  Зі  старенького  магнітофона  лунали  пісні…

Відчиняються  двері  під’їзду.  В  обличчя  вдаряє  музика.
«…Біда  не  в  тім,  що  свище  вітер  лютий…»
Сходинка.
«…Що  січень  на  вікні  малює  мертві  квіти…»
Сходинка.
«…Біда  не  в  тім,  що  ти  мене  не  любиш…»
Сходинка.
«…Біда,  що  я  тебе  не  можу  рооооз…»
Дзвінок  у  двері.
«…любити…»
Він  відчиняє.
-  Злата?!!
Вимикає  музику.    Втомлено  прихиляється  до  дверей.
-  Що  ти  тут  робиш?
Вона  зводить  голову  у  чарівному  червоному  беретику  і  винувато  дивиться  на  нього.
-  Хотіла  привітати  тебе  з  днем  народження.
-  Як  ти  дізналась,  де  я  мешкаю?
-  Спитала  у  відділі  кадрів.
Обоє  усміхнулися.
-  Що  ж…  Проходь…  Я  вирішив  не  святкувати,  тому  нічого  немає,  вибач  –  він  проводить  її  на  кухню.  Вона  знімає  капелюшок  і  пальто,  сідає  навпроти  нього.
-  Не  страшно.  Я  принесла  подарунок  –  вона  кладе  на  стіл  прямокутну  картонну  коробку.
-  Що  це?
-  Відкрий    –  грайливо  дивиться  вона  на  нього.
У  коробці  був  пиріг.  
Запала  тиша.  «Він  не  пробачить  мені…  Нізащо  в  світі…»  -  на  мить  перелякалася  вона.    Він  усміхнувся.
-  Сама  пекла?
-  Так.  Він  із  карамелізованою  грушею…
-  Хм…  А  ти  старалася.  Що  ж…  Кава?  Чай?  –  він  підвівся  з-за  столу  і  поставив  чайник  на  плиту.
Вона  полегшено  зітхнула…
-  Чай,  будь  ласка.
-  Гарний  вибір,  бо  кави  майже  нема.
Він  відрізав  шматочок  пирога  і  скуштував.
-  Ну  як?  Смачно?  –  спитала  вона.
-  Дуже  –  усміхнувся  він.  
Вони  мовчки  допили  чай  і  довго  просто  дивилися  одне  на  одного.  
–  Що  ж…  Я  маю  йти  –  підвелася  вона  з-за  столу.
-  Чекай.  Не  йди…  Зроби  мені  подарунок…
-  Який?  –  розхвилювалась  вона.
-  Лише  один  танець.  
Він  ввімкнув  «Lady  in  red»,  обережно  обійняв  її  і  торкнувся  щокою  її  волосся.  Лише  вони  удвох…  Сутінки  і  повільний  танець.  Вона  розслабилась…  Тепло  і  спокійно  було  у  його  обіймах…  За  вікнами  падав  уже  лапатий  сніг…  Він  глянув  на  неї  –  на  її  обличчі  бриніли  сльози.  Коли  музика  закінчилась,  вона  почала  збиратися  додому.
-  Чекай  –  спинив  він  її.  –  Як  щодо  ще  одного  танцю?    Прошу  тебе.
-  Може  не  варто?  
-  Будь  ласка…
Вона  погодилась.  Тоді  він  увімкнув  їх  улюблену  пісню…  
«-  Час  вже  іти…
-  Але  надворі  зимно  так.
-  Ти  кажеш  «покинь»…
-  Тому  що  зимно  там.
-  Цей  вечір  такий…
-  Як  добре,  що  ти  зайшла!
-  …приємний  був…
-  В  моїх  руках  твоя  рука…»  
Вони  обоє  розсміялися  –  пісня  неабияк  пасувала  до  цього  моменту.  Вона  полегшено  зітхнула…
-  Дякую  за  цей  вечір.  
Він  спокійно  поцілував  її  руку  і…  відпустив.  Як  би  йому  хотілося,  щоб  вона  залишилась  тут,  із  ним,  назавжди…

                                                                         
                                                                                                       [b]Все  спочатку[/b]

Минув  тиждень.  Злата  поновилася  на  роботі,  але  керівництво  відмовилось  знову  робити  її  помічницею  секретарки  –  надто  раптово  вона  звільнилася,  тож  вона  повернулася  до  ксероксу  (який  знову  встановили  в  офісі).
-  21  копію  цієї  книги,  будь  ласка.  
Вона  поглянула  вгору.  Коло  неї  стояв  Павло  і  усміхався.  На  апараті  лежала  товста  книга  на  кшталт  «Війни  і  миру»  .  Злата  розсміялася:
-  Боюся,  в  мене  не  вистачить  паперу…
-  Шкода.  Доведеться  переписувати  вручну…  -  усміхнувся  він  і  поцілував  її  руку.  

Минуло  трохи  часу,  перш  ніж  він  запросив  її  на  побачення.  Щоб  вона  почувалася  спокійніше,  він  узяв  із  собою  Поліну  та  Андрія.  Вони  втрьох  вже  сиділи  в  кафе  і  чекали  на  Злату.
-  Вона  не  прийде…  -  хвилювався  Павло.
-  Та  чого  ти!  Лише  на  півгодини  спізнюється,  це  не  страшно.
-  Але…
-  Гляньте!  –  вигукнула  Поліна.  –  Он  вона!  Поспішає…
-  Це  ж  треба!  –  сказав  Андрій,  визираючи  у  вікно  –  Вона  біжить  ДО  тебе,  а  не  ВІД  тебе.  Це  вже  прогрес!
-  Припини  –  зітхнув  Павло.
-  Привіт!  Вибач!  Я    потрапила  у  затор!  Сподіваюся,  ви  не  дуже  довго  мене  чекали…  
-  Я  чекав  би  усе  життя...  –  відповів  він,  зачудовано  дивлячись  на  неї.  Вона  трохи  зашарілася.
-  Я  читаю  зараз  таку  цікаву  книгу…  -  трохи  віддихавшись,  почала  вона    -  Два  відгалуження  роду  Плантагенетів  –  Ланкастери  та  Йорки,    змагаються  за  владу.  Це  саме  війна  Білої  та  Червоної  троянди.  Молода  королева  Анна  Невіль…  -  Павло  не  чув  майже  нічого,  що  вона  казала.  Просто  сидів,  сперши  обличчя  на  руку  і  дивився  у  зелено-сіро-блакитний  всесвіт  її  очей…  «Я  маю  знати,  як  діяти  далі…  Вона  дасть  мені  ще  один  шанс  чи  ми  так  і  залишимося  друзями?»

-  Марго,  на  тебе  вся  надія.  Скажи,  що  нам  робити?  –  Павло  з  надією  дивився  на  брюнетку.
-  А  я  знаю?  –  відказала  вона  і  саркастично  посміхнулась.
-  Ну  будь  ласка!  Ти  маєш  знати…  -  сказав  Дмитро.
-  Мені  треба  поговорити  із  нею  віч  на  віч.  Лише  тоді  я  знатиму.  
-  О,  це  не  складно…

-  Привіт.  По  дві  копії  цих  документів.
-  Вітаю!  Так,  звісно…
Маргарита  запалила  цигарку  і  сіла  за  столик  поряд  зі  Златою.  Витримала  паузу.  Випустила  хмарку  диму  і,  дивлячись  у  порожнечу,  зітхнула…
-  Чоловіки…  Хто  їх  зрозуміє.
Злата  копіювала  документи.
-  Колись  я  кохала  одного…  Та  він  мене  обдурив.  Гадаю,  я  більше  нікого  не  покохаю…
-  Це  було  б  жахливо  –  зауважила  Злата,  спинившись  на  мить.
-  …Навколо  стільки  чоловіків…  Як  дізнатися  про  їхні  справжні  наміри?  Це  неможливо.
-  Можна  побачити  це  по  очах  –  сказала  Злата.  
Марго  випустила  ще  одну  хмарку  диму.  Трохи  подумала  і  додала:
-  …  А  ще  важче  зрозуміти  себе.  Коли  тебе  кидає  в  жар  від  одного  чоловіка,  а  подобається  тобі  інший…  Важко  не  заплутатись.  Ви  розумієте,  про  що  я?
-  Так,  звісно.
-  От,  приміром,  Ви…  Змогли  б  покохати  іншого,  якби  забули  про  минуле?
Злата  трохи  помовчала.  
-  Я  ВЖЕ  кохаю  іншого.  –  Вона  присіла  за  стіл  і  задумливо  додала.  –  Здається,  я  кохала  його  завжди…
Рита  мовчки  загасила  цигарку.    

-  У  мене  для  вас  гарні  новини  –  посміхнулась  Марго  і  обійняла  Дмитра,  знову  запаливши  цигарку.  
-  Кажи!  –  нетерпляче    попросив  Павло.
-  Вона  кохає.  Когось.  Кого  –  точно  не  скажу.  Це  вже  ви  з’ясовуйте.
-  Оце  і  є  твоя  допомога?!!  –  здивувались  чоловіки.
-  А  чого  ви  чекали?  Я  одразу  казала,  що  нічого  не  гарантую…
-  Гаразд.  Як  би  там  не  було,  а  я  маю  спробувати…  -  зітхнув  Павло.  
-  У  мене  є  ідея.  Вона  точно  не  втече  у  найвідповідальнішу  мить!  Та  й  погода  покращилась  –  тепло,  сонячно…
-  Що  ти  задумав?  –  примружив  очі  Павло.  

                                                                                         [b]Нема  куди  тікати  [/b]

Він  затулив  її  очі  своїми  руками.
-  Куди  ми  йдемо?  –  усміхалась  вона.
-  Це  сюрприз!
-  Я  хвилююся…  Хоча  б  натякни!  
-  Тобі  сподобається,  от  побачиш!
Коли  він  прибрав  руки,  Злата  зрозуміла,  що  вони…  опинилися  на  повітряній  кулі!
-  Боже!  Що  це?  Як  ти…  Я  ж  боюся  висоти!
-  Я  теж.
-  Дякую,  заспокоїв!  Чому  ти  вирішив  це  зробити?!!  –  обурювалась  вона.
Куля  повільно  набирала  висоту…    
Він  уважно  подивився  на  неї.  «Зараз  або  ніколи».  Його  сірі  очі  із  якимось  чайним  відтінком  зустрілися  з  її  очами.  Вона  одразу  все  зрозуміла.
-  Я  хочу  простих  речей  –  почав  він.  –  Прокидатися  з  тобою  на  світанку,  готувати  разом  з  тобою  каву…  Ходити  на  прогулянки,  читати  книжки…  Їсти  смакоту,  яку  ти  вмієш  готувати…  Хочу  завжди  бути  поруч  із  тобою…  Ти  потрібна  мені,  як  повітря…  Бачиш  цю  кулю?  Якщо  повітря  не  буде,  вона  ніколи  не  злетить.  Ти  –  моє  повітря…  
Вона  засоромилась  і  опустила  очі  додолу.
-  Ти  згодна…
-  …Але  я  не  впевнена  щодо  нього…  Те  відчуття    нікуди  не  зникло…  
-  «Кесареве  кесареві,  а  Боже  Богові»  -  процитував  він  Біблію.  –  Давай  забудемо  про  те  відчуття…  І  зосередимось  на  наших.  Я  не  знаю,  що  означає  воно…  Але  я  знаю,  що  значать  наші.  Ти  згодна  стати  моєю  дружиною?
Вона  мовчала.  
-  Ти  маєш  відповісти,  бо  втекти  з  повітряної  кулі  немає  куди!  –  пожартував  він.
-  Не  питай,  прошу…
-  Ти  маєш  відповісти!  –  він  серйозно  і  з  надією  дивився  на  неї.
Повітряна  куля  повільно  летіла  над  містом…  
Злата  трохи  помовчала  і  відповіла:
-  Я  згодна.
Тоді  він  одягнув  їй  на  палець  неймовірної  краси  каблучку  і  вперше  поцілував.  
-  У  тебе  солодкі  вуста…  -  здивувався  він.
Вона  не  сказала,  що  то  присмак  помади  –  просто  усміхнулась  і  притулилася  до  його  грудей.  

[i]Київ,  10  вересня  2018  року[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869541
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.03.2020


Моя осень

Моя  осень  медового  цвета,  тягучая,  как  патока.  Со  вкусом  горячего  шоколада.  
Листья  на  свету  цвета  мёда.  Золото  на  фоне  синего  неба,  а  под  ногами  звёзды  кленовых  листьев  на  асфальте.  
У  моей  осени  запах  каштанов  и  дыма.  Запах  после  дождя...
Моя  осень  приятно  прохладная,  когда  хочется  укутаться  в  клетчатый  плед  с  чашкой  какао  в  руках  и  подолгу  смотреть  в  окно.  
Моя  осень  приходит  кошкой,  мурлычет  и  ложится  мне  на  грудь.  И  разливается  тепло...
Моя  осень  -  читать  книгу  целый  день  и  до  самого  вечера.  И,  не  включая  свет,  читать  при  свете  уличного  фонаря.  Где  есть  лишь  ты,  книга  и  запах  осени.  
Моя  осень  -  это  любимый  вязаный  свитер,  в  котором  так  уютно  смотреть  фильм.  
Моя  осень  со  вкусом  корицы  и  музыкой  Вивальди.  
Моя  осень,  которую  не  хочется  отпускать.  Но  с  приходом  которой  ты  уже  ждёшь  зиму  -  снежные  сугробы,  зимнюю  сказку,  праздники,  Новый  год.  
Мою  осень  трудно  уловить.  Её  нужно  чувствовать,  проживать,  пока  она  есть.  И,  грея  холодные  руки  у  камина,  осознавать,  что  вот  она  и  она  быстротечна.  Моя  осень  может  быть  и  пасмурной,  и  невзрачной,  со  вкусом  одиночества...  Но  её  нужно  ловить,  ведь  она  скоро  закончится.  
Моя  осень:  закрой  глаза  и  вдыхай,  чувствуй,  вдохновляйся,  успокаивайся.  Моя  осень:  смотри  -  золотые  листья  на  асфальте  джинсового  цвета,  а  под  ногами  небо  в  лужах.  
Моя  осень  -  шелест  листвы,  шум  дождя,  звуки  ветра.  Моя  осень  -  это  водопады  ивы  медного  цвета...

Моя  осень  -  бери  и  грейся,  засвети  внутри  себя  солнце  и  спи...  
Спи  до  зимы.  Вдыхай,  успокаивайся...  Смотри.  Слушай.  Живи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626083
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 04.12.2015


А я хочу…

А  я  хочу  голову  -  на  плечо
И  тепло  в  холода...
Я  хочу  рука  об  руку
И  чтобы  вместе  -  всегда.
И  пить  чёрный  чай,
Улыбаться  тебе  невзначай.
Разные  фильмы  смотреть,
Книги  читать,
Наших  детей  растить,
Новости  обсуждать.
Гулять,  подарки  дарить...
Словом  -  с  тобою  жить.
И  молю  об  одном  небеса:
Просто  чтобы  ты  был  у  меня.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613172
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.10.2015


Всё как всегда

А  у  меня  всё,  как  всегда:
Работа,  хобби,  дела,  еда...
Книги,  фильмы...  Да,  ерунда!
"Всё  в  порядке"  -  думают  люди...
А  если  честно...  внутри  дыра...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612972
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.10.2015


Поникли цветы на сильном, холодном ветру…

Поникли  цветы  на  сильном,  холодном  ветру...
Ты  пришел  в  надежде  увидеть  меня...
Зря.  Я  давным-давно  никого  не  жду.
Облетели  надежды,  как  листья  осенней  порой,
Унося  за  собой  всё,  что  связывало  с  тобой.
Я  теперь  свободна  от  слов  и  от  чувств.
Что  такое  [i]боль[/i]  я  выучила  наизусть.
Ветер  в  лицо,  походка  уверенней  и  смелей:
Я  сказала  "прощай"  не  одной  голубой  мечте.
Всевышнего  об  одном  молю:  не  дай  мне  снова
Понять,  что  люблю.  Это  чувство  
хуже  любого  недуга,  это  болезнь...  
Я  излечилась.  Я  стала  свободна  теперь.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612969
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 13.10.2015


Если б суметь всё стереть

Ах,  если  бы  можно  в  старом  конверте
Сжечь  все  прошлые  беды
И  не  быть  при  этом  в  ответе...
Если  бы  можно  память  стереть,
Тогда  не  так  уж  страшна  была  бы  и  смерть
И  реже  хотелось  бы  умереть...
Ах,  если  б  только  суметь
Боль  и  обиды,  и  страх  -  всё  стереть...
Если  б  суметь,  если  б  суметь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612831
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.10.2015


Я так щиро люблю українське

Я  так  щиро  люблю  українське  -
нашу  мову,  нашу  культуру...
Рушники,  Шевченка,  літературу.
Жовто-блакитний  наш  стяг  і  тризуб,
і  пісню,  що  лине  до  неба...
Борися  завзято,  країно  моя!  
Я  вірю,  я  молюся  за  тебе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612830
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 12.10.2015


Я хильнула життя сповна

Я  хильнула  життя  сповна...
Що  будь-хто  міг  би  ним  захлинутись...
Але  я  тут  і  все  ще  жива,
Можу  долі  сміливо  всміхнутись.
Я  хильнула  життя  сповна,
Наковталась,  ледь  не  потонула,
Не  могла  дістатися  дна,
На  мілині  ледь  не  заснула...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510043
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.07.2014


Не по любви

-Генриетта!  Рад  тебя  видеть!  –  улыбнулся  мужчина  лет  40  молоденькой  девушке,  стоявшей  во  дворе  дома.
-Здравствуйте,  господин  лекарь!  Вы  пришли,  чтобы  осмотреть  отца?
-Да…  И  принёс  лекарства  для  него.
-Проходите  же!  Матушка  ждёт  вас  с  самого  утра!

-Мне  надо  поговорить  с  вами,  господин  лекарь…
-Да,  я  вас  слушаю  –  улыбнулся  мужчина.  
-Я  собираюсь  выдать  Генриетту  замуж  за  господина  Зонтага.
-Не  может  быть…  -  хорошее  настроение  мужчины  мгновенно  улетучилось.  
-Да,  это  так.  Я  собираюсь  сделать  это,  чтобы  у  нас  была  возможность  и  дальше  лечить  моего  мужа…  У  нас  уже  почти  не  осталось  денег…  А  господин  Вильям  Зонтаг  очень  богат…  Кроме  того,  ему  всегда  нравилась  Генриетта…
-Помилуйте!  Ему  75  лет!  Но  это  еще  не  самое  страшное…  Вы  прекрасно  знаете,  что  он  –  инквизитор  и  очень  жестокий  человек!  Не  выдавайте  за  него  свою  дочь!
-Но  у  нас  нет  другого  выхода…
-Есть.  Я  сам  женюсь  на  Генриетте.  

Так  16-летняя  Генриетта  стала  женой  лекаря  Георга.  Девушка  всей  душой  ненавидела  мужа,  так  как  мать  заставила  её  выйти  за  него  замуж.  

-Если  вы  приблизитесь  ко  мне,  я  вас  убью,  клянусь!  –  кричала  девушка,  держа  в  руках  кинжал.
-Я  не  собираюсь  делать  ничего  против  твоей  воли  –  успокаивал  её  лекарь.  
-Тогда  не  приближайтесь  ко  мне!
-Как  тебе  будет  угодно  –  вздохнул  мужчина  и  отправился  в  другую  комнату.  
Первая  брачная  ночь  так  и  не  состоялась.  Георг  решил,  что  для  начала  им  нужно  узнать  друг  друга  лучше.
Постепенно,  месяц  за  месяцем,  он  завоёвывает  доверие  красавицы.    

Но  вот  через  год  по  городу  начинают  ползти  слухи,  что  лекарь  –  чернокнижник,  а  их  брак  –  не  консумирован.  Вильям  Зонтаг  готов  отправить  молодую  чету  на  суд  святой  инквизиции.
Георг  уговаривает  жену  и  консумация  проходит  тайно.  Супруги  доказывают,  что  их  брак  –  настоящий.  А  лекарю  удаётся  доказать,  что  он  не  чернокнижник.  После  безрезультатных  поисков  компромата  и,  перевернув  весь  дом  вверх  дном,  слуги  великого  инквизитора  уходят  ни  с  чем.  

Скоро  становится  известно,  что  Генриетта  беременна.  Георг  несказанно  счастлив…  Со  временем  девушка  осознаёт,  что  хоть  их  брак  и  был  заключен  не  по  любви,  теперь  всё  иначе.  Она  полюбила  мужа  и  счастлива,  что  ждёт  от  него  ребёнка.  Девушка  была  благодарна  судьбе  за  удачный  поворот  событий.  
Однако  вскоре  на  пороге  их  дома  появляется  её  мать.  
-Я  пришла  потому,  что  ты  должна  отравить  мужа!
-Ты  с  ума  сошла!  Зачем  мне  это?!!
-Ты  понравилась  придворному  короля,  он  хочет  на  тебе  женится!  Он  очень  богат!  Сказочно!  Мы  заживём  как  настоящие  богачи!  Да  он  будет  и  знатнее,  чем  твой  муж,  какой-то  там  лекарь…  
-Ты  с  ума  сошла!  Я  не  стану  этого  делать…  Я…  люблю  своего  мужа!
-Когда  это  ты  успела?
-Я  жду  от  него  ребенка…
-Это  не  важно.  Когда  ты  выйдешь  замуж  за  придворного…  
-Я  не  буду  этого  делать!!!  За  всё  это  время  ты  ни  разу  не  поинтересовалась  моей  судьбой…  И  после  всего  этого  ты  снова  заставляешь  меня  делать  то,  чего  я  не  хочу!  
Этот  разговор  слышит  Георг.  Вдруг  Генриетта  хватается  за  живот,  ей  становится  плохо…  Лекарь  выбегает  на  улицу  и  забирает  жену.  Он  приказывает  слугам  больше  никогда  не  впускать  сюда  её  мать.  
Генриетта  плачет.    Он  утешает  её…
Спустя  некоторое  время  девушка  видит  в  окно,  что  около  забора  их  дома  стоит  её  мать  и  о  чём-то  договаривается  со  слугой.  Девушка  спешит  предупредить  мужа  об  опасности.
Лекарь  ведёт  её  в  тайную  комнату  и  показывает  коллекцию  ядов.  
-Я  принимал  их  в  малом  количестве,  а  это  значит,  что  теперь  мне  не  страшен  ни  один  яд.  
Генриетта  поражена…

Вскоре  у  них  рождается  девочка  –  Мария-Софи.  Их  брак  с  лекарем  больше  не  кажется  Генриетте  таким  уж  ужасным.  Теперь  они  искренне  любили  друг  друга…

Шел  первый  снег…  Генриетта  держала  на  руках  свою  малышку.  
Наконец-то  всё  встало  на  свои  места.

2013  –  2014  гг.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509493
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 05.07.2014


Ключи от пояса верности

                                                                   [i]Всё  могут  Короли…  Но  Королевы  могут  больше.[/i]

-Кто  эта  девушка?
-Это  новая  придворная  Её  Величества  королевы  Анны  –  Марилиза.  
-Когда  она  прибыла  к  нам?  Я  не  видел  её  раньше…
-Она  приехала  два  дня  назад,  Ваше  Величество…
-Вот  как…  Она  весьма  недурна  собой…
-Это  так,  Ваше  Величество.  Едва  она  прибыла,  как  тут  же  стала  считаться  первой  красавицей  при  дворе.  
-Ваше  Величество…  Рада  знакомству  –  присела  в  реверансе  девушка.
-Король  Сигизмунд.    Вы  прекрасны…  -  поцеловал  Король  руку  придворной.
-Меня  зовут  Марилиза  Стенфорд.  Спасибо…  -  покраснела  девушка…
-Что  ты  знаешь  о  ней?  –  обратился  Король  к  своему  слуге.
-Лишь  то,  что  она  обручена  и  скоро  выходит  замуж…  А  еще  то,  что  она  из  знатного  дворянского  рода.
-Очень  жаль,  что  она  не  крепостная…  Можно  было  бы  воспользоваться  правом  первой  ночи…  Но  раз  так,  я  найду  другой  способ  –  хищно  улыбнулся  правитель.
-Приглашаю  вас  на  бал,  который  состоится  во  дворце  через  3  дня.  –  сказал  Король.
-Благодарю  Вас,  это  честь  для  меня  –  улыбнулась  девушка  и  присела  в  реверансе…
   
-У  меня  плохое  предчувствие…
-Матушка,  всё  в  порядке!
-А  тебе  не  кажется  странным,  Марилиза,  что  Стефана  так  скоро  отправляют  в  поход?  Ведь  еще  совсем  недавно  говорилось,  что  он  воевать  не  будет!  И  что  теперь?  Что  изменилось?!!  Ты  хоть  понимаешь,  почему  всё  происходит  именно  так?!
-Нет…  Почему?  –  удивилась  девушка.
-Как  ты  наивна!  Король  положил  на  тебя  глаз…  Это  не  к  добру…
-Но…  Что  он  может  сделать?  
-Что  угодно!  Он  привык,  что  всё  в  этом  королевстве  принадлежит  ему…
-Что  же  мне  делать?
-Не  переживай.  У  меня  есть  идея.  –  улыбнулась  мать  девушки.

Очень  скоро  обручённые  уже  стояли  во  дворе  дома  придворного  мастера.  
-Надеюсь,  этот  пояс  верности  будет  лишним…  -  тяжко  вздохнул  рыцарь  Стефан  Броуди.
-Не  волнуйся!  Я  буду  верна  тебе  до  конца  себя!  –  утешала  его  девушка.
-Я  ни  сколько  в  тебе  не  сомневаюсь!  Но  вот  Король…  От  него  можно  ожидать  чего  угодно!
-Не  волнуйся!  Пояс  защитит  меня  от  любых  домогательств  с  его  стороны.  Главное,  что  ключ  –  у  тебя.  
-Я  буду  спокоен.
-Я  тоже.  Не  бойся,  ведь  я  же  еще  и  любимица  Королевы…  Если  будет  нужно,  она  тоже  за  меня  заступится!
-Будем  надеяться…

Стефан  отправился  в  поход  именно  в  день  проведения  бала  во  дворце.  Многие  сочли  это  не  просто  совпадением…  Кроме  того  Король  настоял,  чтобы  некоторые  гости  остались  во  дворце  с  ночёвкой.  Естественно,  Марилиза  тоже  попала  в  список  этих  гостей…  
-О  Боже…  У  меня  сердце  не  на  месте…
-Матушка,  успокойся!  Ты  ведь  знаешь,  я  защищена!  Мне  ничего  не  грозит!
-Как  же  ты  наивна,  Марилиза!  Король  способен  на  всё!  Запри  дверь  своей  спальни  и  никому  не  открывай!
-Будь  спокойна  –  я  всё  сделаю,  как  ты  говоришь…

Среди  ночи  послышался  стук  в  двери  спальни.  Сначала  тихий  и  будто  бы  робкий.  А  потом  настойчивый  и  громкий.
-Кто  здесь?  –  присела  на  кровати  Марилиза.
-Это  Король.  Я  пришел,  чтобы  поговорить  с  тобой…
-Посреди  ночи?  Ваше  Величество,  я  прошу  вас  оставить  меня  в  покое…  Давайте  поговорим  утром…
-Ничего  подобного!  Мы  поговорим  сейчас  –  тяжелые  кулаки  мужчины  стучали  в  дверь  всё  сильнее.  –  Открывай,  кому  говорю!
-Я  не  буду  открывать  вам  ночью…
-Я  ожидал  такого  ответа.  Что  ж,  пойдём  другим  путём…  -  сказал  Король.  
Послышался  звук  ключа  в  замочной  скважине  и  дверь…  отворилась.
-Ваше  Высочество!  Вы  врываетесь  ко  мне  в  спальню  посреди  ночи!  Что  вы  себе  позволяете?!  Что  всё  это  значит?!!
-Как  Король  я  имею  право  на  тебя!
-Не  думаю,  что  Её  Величество  будет  в  восторге  от  этого!
-Она  ничего  не  узнает.  А  когда  узнает,  -  будет  поздно…  -  усмехнулся  Король.
-Королева  защитит  меня!
-Королева  прикажет  тебя  казнить,  как  только  узнает.  У  тебя  только  один  выход  –  во  всём  положиться  на  меня.  
-А  что  если  я  этого  не  хочу?!  –  закричала  девушка.
-Всё,  что  ты  видишь  вокруг  себя  в  этом  королевстве  –  принадлежит  мне.  В  том  числе  и  ты…
-Но  я  люблю  другого!!!
-Меня  волнует  это  меньше  всего.  Главное,  что  я  тебя  полюбил!
Той  ночью  девушка  надеялась,  что  пояс  верности  спасёт  её…  Но  у  Короля,  оказывается,  был  второй  ключ…  

 Рано  утром  Марилиза  сидела  на  кровати  в  спальне  и  горько  плакала…  В  покои  вошла  её  мать,  Изабелла.
-Милая  моя,  что  случилось?!!
-У  него  был  второй  ключ…  
-У  кого?  О  чём  ты?
-У  Короля  был  второй  ключ  от  пояса  верности…  Мастер,  сделавший  пояс  и  ключ  тайно,  так  же  тайно  сделал  дубликат  ключа  и  для  Короля!
-Боже  правый,  неужели…
-Да.  –  разрыдалась  девушка  и  упала  лицом  в  подушку.
-Если  Стефан  узнает  об  этом…
-Мама,  не  говори  ему!  Он  не  должен  узнать,  не  должен!!!

Скоро  стало  известно,  что  Марилиза  беременна.  Граф  Стенфорд  вне  себя  от  ярости,  однако  он  понимает,  что  его  дочь  ни  в  чём  не  виновата…  Родители  решают  спрятать  её  подальше  от  глаз  Короля  и  придворных.
Через  несколько  месяцев  Стефан  возвращается  из  похода  и  узнаёт  правду.  К  всеобщему  удивлению,  рыцарь  готов  простить  невесту  и  принять  ребёнка…  
Тем  временем  Король  пытается  узнать,  где  его  возлюбленная…  Он  узнаёт,  где  прячется  девушка  и  подсылает  туда  верного  слугу.  От  него  Король  узнаёт,  что  Марилиза  ждёт  ребёнка.  
Внезапно  в  дом  Сенфордов  приезжает  сама  Королева  –  Анна.  Она  хочет  видеть  свою  придворную.  Девушка  выходит  к  ней…
-Я  знаю,  в  каком  бедственном  положении  ты  находишься.  Знаю,  что  Король  сделал  с  тобой…
-Ваше  Величество!  Простите  меня…  Простите  меня,  если  сможете…  Я  прошу  Вас  об  одном  –  сохраните  жизнь  моем  ребёнку…  Больше  я  ни  о  чём  не  прошу…  Казните  меня,  если  вам  будет  угодно…  Но  только  после  рождения  малыша…  Я  прошу  вас…  Я  умоляю…  -  рыдала  девушка.
-Успокойся,  Марилиза.  Я  на  тебя  не  сержусь.  Я  знаю,  что  ты  ни  в  чём  не  виновата…  Я  приехала,  чтобы  сказать  тебе,  что  Король  узнал,  где  ты  прячешься  и  очень  скоро  наведается  сюда.  Я  хочу  помочь  тебе…  Слышала,  ты  собираешься  замуж  за  Стефана  Броуди…
-Да,  это  так.
-Отлично.  Я  помогу  вам  со  всем  справиться,  ведь  это  и  в  моих  интересах.

Очень  скоро  Марилиза  тайно  переезжает  в  другой  дом.  Утром  Король  приезжает  в  дом  Стенфордов  и  требует  встречи  с  девушкой.
-Ей  не  здоровится  –  сказал  отец  Марилизы  Йоган.
-Позовите  её  немедленно!
-Она  к  вам  не  выйдет,  Ваше  Высочество.  
-Зря  вы  так!  Я  знаю,  что  она  ждёт  от  меня  ребёнка!  Я  вернусь  сюда  со  стражей,  обещаю,  и  заберу  её  силой!  
Король  уезжает,  но  приставляет  к  дому  круглосуточную  охрану.  
Тогда  мать  девушки  решает  пойти  на  хитрость…
-Отвлекающий  манёвр  –  улыбнулась  женщина  Йогану  и  направилась  в  сад.  Одета  она  была  в  одно  из  платьев  дочери,  подушка  заменяла  ей  большой  живот.  
Слуги    Короля  докладывают  ему,  что  придворная  Марилиза  находится  дома  и  прогуливается  по  саду.
Тем  временем  Марилиза  тайно  выходит  замуж  за  Стефана  в  одной  из  небольших  церквушек  королевства.  Теперь  она  графиня  Марилиза  Броуди.  Молодая  чета  уезжает  в  соседнее  королевство  –  во  всём  им  помогает  Королева  Анна.

Король  приезжает  в  дом  Стенфордов  и  требует  встречи  с  возлюбленной.  Отец  категорически  против.  Сигизмунд,  не  слушая  никого,  идёт  в  сад  и…  узнаёт  мать  Марилизы  –  Изабеллу.

-Не  смейте  больше  никогда  искать  мою  дочь!  Она  замужем  и  теперь  подданная  другого  королевства!  –  сказал  граф  Стенфорд.
-Но  она  носит  под  сердцем  моего  ребёнка…
-Мой  внук  или  внучка  никогда  не  будет  бастардом!  Опомнитесь!  У  вас  ЕСТЬ  наследники!  Оставьте  мою  дочь  в  покое!  –  вскричала  Изабелла.
-Но  я  не  люблю  Королеву!  Я  люблю  вашу  дочь!
-«Я,  я,  я…»  А  кого  любит  моя  дочь  вы  подумали?!  Нет.  Она  любит  и  всегда  любила  своего  мужа,  Стефана,  графа  Броуди!  Оставьте  их  в  покое!!!
-Но  она  –  всё,  что  мне  нужно!
-Вы  –  Король!  У  вас  достаточно  всего,  что  вам  нужно!  –  кричала  графиня.
-Дорогая,  мне  кажется,  Его  Величество  собирается  уходить,  не  так  ли?  –  сказал  Йоган.
-Вы  ещё  пожалеете  об  этом…
-Не  думаю,  что  нам  есть,  о  чём  жалеть.  Вы  чуть  не  сломали  судьбу  моей  дочери.  Мне  кажется,  вы  сделали  уже  достаточно.  –  сказал  граф  Стенфорд.
-Не  смеем  вас  больше  задерживать.  –  добавила  Изабелла.
Король  уходит…  

2013  –  2014  гг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509288
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 04.07.2014


Солдатам

Дайте  мне  под  конец  подышать!
Дайте  мне,  дайте  нажиться!
О,  как  страшно  вот  так  умирать...
Не  успел  я  даже  влюбиться!
Мы  жили  как  все,  как  всегда...
Только  враг  у  ворот  оказался.
Какие  наши  года?  
На  войну,  дружок,  отправляйся!
Нам  война  не  нужна,  мира  хотим!
Но  врагу  не  понять,  враг  не  слышит!
Мы  в  конце  всё  равно  победим!
Держитесь,  друзья!  Держитесь,  парнишки!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509271
рубрика: Поезія, Гражданская лирика
дата поступления 04.07.2014


Не жалейте людям добрых слов

Не  жалейте  людям  добрых  слов  -
В  мире  столько  боли,  горя,  зла...
Избавьтесь  от  злословия  оков!
Очнитесь  от  дурного  сна!
Не  жалейте  людям  добрых  слов...
Ведь  не  знаем,  сколько  проживём..
Так  давайте  пронесём  любовь!
Так  давайте  жизнь  с  добром  пройдём!
Не  жалейте  людям  добрых  слов!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508979
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.07.2014


Принцеса чекає

                                                                                         (казка)

Принцеса  чекає  Принца.  Її,  ще  маленьку,  замкнули  у  старій  вежі  на  самому  вершечку  в  маленькій  кімнатці.  Принцеса  скорилася  долі…  Пряла,  ткала  килими,  гаптувала  золотом…  І  співала  прекрасну  пісню  про  Золотого  Дракона.  Принцеса  читала  старовинні  книжки  і  мріяла,  мріяла,  мріяла…  В  одній  із  книжок  зазначалося,  що  Золотий  Дракон,  який  стереже  вхід  до  вежі,    буде  переможений,  можливо,  на  війні.  Що  переможе  його  чарівний  меч…  
18  років  прожила  Принцеса  у  вежі.
Вона  розмовляла  з  пташками,  які  звили  гніздечко  коло  її  маленького  віконця,  цілувала  пелюстки  і  листочки  кімнатних  рослин  –  і  вони  квітли  ще  дужче…  Наче  Попелюшка,  прибирала  Принцеса  у  своїй  вежі,  як  леді  Моргана  –  готувала  ліки,  які  були  навіть  кращими,  ніж  їх  робили  алхіміки!  
Королівство  її  давно  збідніло,  тож  у  Принцеси  не  було  корони,  інкрустованої  дорогоцінним  камінням  і  вишитих  золотом  суконь…  Їй  шкода  було,  що  все  сталося  саме  так…  Але  вона  знала,  що  багатство  –  це  лише  пил,  і  варто  Мойрам  один  раз  дмухнути  на  нього  –  він  розчиниться  у  повітрі…  
І  Принцеса  танцювала  по  своїй  кімнатці  у  маленьких  черевичках  із  тканини.  Кружляла  й  кружляла  кімнатою,  і  мріяла…  Вона  так  захопилася,  що  стерла  черевички  до  дірок…

Принцеса  багато  плакала  і  все  мріяла,  що  одного  дня  по  неї  таки  приїде  Принц,  визволить  її  із  вежі  і  забере  із  собою.  Дівчина  мріяла…  Вона  вишивала  величезне  знамено,  яке  мав  підняти  вгору  Принц,  і  з  яким  мав  їхати  на  війну…  І  чекала,  чекала,  чекала…

Проходили  години,  дні,  місяці…  Принцеса  ходила  колами  по  кімнаті,  наче  загнаний  звір  і  чекала,  чекала,  чекала…Їй  постійно  здавалося,  що  ось  сьогодні  він  точно  приїде!  І  навіть  читала  знаки  на  небі  і  у  книжках…  Але  його  не  було.  Їй  здавалося,  що  вона  бачить  послання  від  нього  –  що  ось  він,  затримався  у  тяжкому  бою  із  своїми  драконами,  але  він  кохає  її  і  скоро  прийде…  Принцеса  чекала.

Однієї  зоряної  ночі  Принцеса,  як  завжди,  стояла  коло  вікна  і  виглядала  Принца.  З  неба  скотилася  зоря  –  і  дівчина  загадала  бажання.  Вона  хотіла,  щоб  її  врятував  Принц.  Вона  була  дуже  стомлена  і…  заснула.
І  наснився  їй  дивний  сон…  Квітучі  сади,  сонце  заливає  садок,  співають  пташки,  а  у  повітрі  розлиті  ніжні  квіткові  аромати…  Принцеса  йде  босоніж  по  килиму  з  квітів,  прохолодна  роса    омиває  їй  ноги…  Грає  скрипка…  Принцеса  бачить  перед  собою  чарівний  замок  і  свою  вежу,  яку  охороняє  Дракон.  До  дівчини  підходить  жінка  у  білому,  бере  її  за  руку  і  каже:  «Ти  станеш  вільною!  Але  треба  здолати  Дракона».

Прокинулася  Принцеса  і  стала  думати,  що  їй  робити…  Глянула  в  люстерко,  а  тоді  у  маленьке  віконце…
-Як  довго  я  чекаю  на  Принца…  Тисячі  днів  і  ночей,  сотні  зорепадів,  десяток  зим  і  літ…  А  що  як  він  взагалі  не  приїде?!!

 Одного  разу,  прибираючи  в  кімнаті,  Принцеса  знайшла  меч  у  таємній  ніші  в  одній  зі  стін…  І  взяла  тоді  вона  його  і  вирішила  трохи  потренуватися,  бо  ж  досі  ще  ніколи  не  тримала  зброї  у  руках.  Не  одне  горнятко  розбила  вона,  вимахуючи  мечем,  не  один  раз  падала  сама…  Та  якось  випадково  торкнулася  кам’яної  стіни…  Один  із  каменів  втиснувся  у  стіну  і  книжкова  шафа,  що  стояла  поряд,  відсунулась  вбік!  А  за  нею  були…  двері!
-Невже  це…  вихід?!  –  здивувалася  Принцеса.  
Вона  обережно  підійшла,  ще  трохи  відсунула  шафу  і  відчинила  двері…  За  ними  були  сходи,  що  вели  вниз!
-І  чому  я  раніше  не  знала,  що  є  вихід?!  –  вигукнула  Принцеса.
З  мечем  в  одній  руці,  та  прихопивши  бойове  знамено  в  іншій  (яке  дівчина  гаптувала  для  Принца),  вона  вийшла  з  кімнати  і  стала  спускатися  сходами  вниз.  Сходинок  була  сила-силенна!  Тож  Принцесі  доводилося  часто  зупинятися,  щоб  перепочити…
І  от,  нарешті  вона  на  землі.  Вільна  та  озброєна!
«Чого  чекати?»    -  подумала  Принцеса  і  пішла  просто  до  лігва  Дракона.  
Золотий  Дракон  аж  ніяк  не  очікував  побачити  Принцесу…  Тож  лише  посміявся  з  її  намірів  здобути  свободу,  і…  спокійно  ліг  спати.  
Він  не  взяв  до  уваги,  що  Принцеса,  хоч  і  не  була  дуже  сильною,  проте  була  напрочуд  відважною!  Дівчина  відрубала  Драконові  голову  чарівним,  як  виявилося,  мечем  (бо  у  звіра  не  повиростали  нові  голови)  і  скинула  його  знамено,  натомість  повісивши  власне.  
Раптом  чари  почали  розвіюватися…  Королівство  прокинулося  від  сну…  Навколо  все  розквітло,  з’явилися  люди…
Щаслива  Принцеса  привітала  свій  народ.  Її  проголосили  Королевою.  Вона  поїхала  у  свій  замок  із  почестями.  
І  тут  з’явився  Принц.
-Я  врятую  тебе!  –  запевняв  він.  –  Де  той  Дракон,  що  його  треба  здолати?!
-Він  мертвий  –  я  його  перемогла  –  усміхнулась  дівчина.
-Але  ж  я  приїхав,  щоб  врятувати  тебе  –  не  вгамовувався  Принц.
-Дякую,  але  мені  вже  це  не  потрібно.  
 «І  чому  цих  принців  ніколи  немає  поруч,  коли  вони  так  потрібні?»  -  подумала  дівчина  і  зітхнула…

2011  –  2014  рр.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508975
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2014


Афоризмы 2

Мої  думки,  афоризми  так  би  мовити  і  т.д.  
Якщо  цитуватимете  -  покликання  обов'язкові.  
Все  моє  :)
__________________________________________________

Закутаюсь  в  звёздную  ночь…  ©

Учитесь  слушать  тишину.  ©

А  ты  тоже?  Ты  тоже  летаешь  во  сне?  Високо-высоко!  И  смеёшься?!!  ©

Как  я  обожаю  своих  врагов!  Ведь  если  бы  они  постоянно  не  указывали  мне  на  мои  недостатки,  я  бы  никогда  не  научилась  их  скрывать  или  исправлять!  Воистину,  Бог  очень  хочет  помочь  нам,  когда  посылает  в  нашу  жизнь  подлого  или  неприятного  человека.  Он  хочет,  чтобы  мы  научились  терпению,  научились  выслушивать  конструктивную  критику,  а  просто  злые  слова  –  пропускать  мимо  ушей.  ©

Бывает,  идешь  на  свидание  вслепую…    Впервые  видишь  человека,  но  уже  на  второй-третьей  минуте  начинаєш  понимать,  что  ничего  у  вас  не  получится.  Прямо    ч  у  в  с  т  в  у  е  ш  ь,  как  Купидон  стреляет  тебе  в  сердце  оловянной  стрелой.  Собеседник  же  поражен  золотой…  Вот  тогда  проблемы  и  начинаються…  ©

Вселення  –  она  как  Гугл.  Чтобы  получить  желаемое,  нужно  правильно  ввести  запрос  –  т.е.  сформулировать  своё  желание.  Ведь  если  вы  введёте  «скачать  фильм  НЕ  ТОРРЕНТ»,  Гугл  покажет  именно  торрент-файлы  –  он  просто  не  понимает  возражений.  Точно  так  же  и  с  космосом.  Правильно  формулируйте  и  просите.  Просите  –  и  дастся.  ©

Я  твёрдо  уверенна  в  том,  что  Господь  всегда  действует  по  справедливости.  И  если  Он  что-то  отбирает,  то  непременно  вознаграждает  чем-то  в  ответ.  Думаю,  у  Него  есть  специальные  весы  и  Он  всегда  взвешивает  свои  дела.  Примерно  так:  сюда  я  положу  всё,  что  человек  потерял,  а  сюда  –  то,  сколько  всего  он  получит  взамен:  это,  это  и  вот  это.  Так-то  лучше  ©  :)

Вот  ведь  как  бывает:  один  человек  кажется  грубым,  невоспитанным;  может  накричать,  сквернословит…  Но  в  итоге  оказывается,  что  он  очень  добрый  и  готов  защитить,  если  нужно.  
Другой  же,  аккуратный,  воспитанный,  уверенный  в  себе,  спокойный…  Оказывается  гнилым  внутри,  а  в  душе  его  –  мрак…
Не  судите  по  отдельным  качествам.  Судите  по  поступкам.  ©  

Есть  женщины,  в  которых  можно  утонуть...  Но  есть  и  те,  которыми  можно  захлебнуться.  Будьте  осторожнее!  ©  

Здравствуй,  милая  моя  будущая  я.  Как  тебе  живётся?  Надеюсь,  не  одна...  Всё  так  же  балансируешь  по  лезвию  ножа?  А,  оступившись,  достаёшь  до  дна?  ©

Sereniti_Flawia  ©  2013  –  2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508796
рубрика: Інше, Лирика
дата поступления 02.07.2014


Маленькі слабкості. З теплом.

Я  заходжу  до  кімнати  і  йду  до  столу.  Беру  в  руки  невеличку  картонну  коробку,  відкриваю…  Якусь  мить  стою  мовчки  і  нерухомо.
-Мамо!  А  чому  у  тістечок  такий  вигляд,  наче  їх  з’їли,  а  те,  що  залишилось  –  акуратно  нарізали,  щоб  більше  здавалось?
Мама  усміхається,  а  погляд  лукаво-винуватий…  Я  теж  усміхаюсь  –  з  теплом…

                                                                                                   ***

-Я  зробила  тобі  чаю.  Ну!  Не  лягай,  будь  ласка!  Ти  ж  заснеш…  Випий  спочатку  чаю!  
-Я  лише  на  хвилинку.  
-Ну  будь  ласка!  Він  потім  охолоне,  стане  чорний  від  заварки…  Випий  його  зараз,  прошу  тебе!
-Кажу  ж  –  я  лише  на  хвилинку.
-Ох…  Ну  гаразд.  Давай  хоч  телевізор  вимкну…
-Ні,  не  треба.  Я  дивлюся.
-Але  ж  мамо…  ти  зараз  заснеш…
-Кажу  тобі  –  все  гаразд!  Давай,  закінчуй  свої  справи  і  лягай  спати.
-Гаразд…  -  іду  до  своєї  кімнати.

Повертаюсь  через  годину.  Мама  спить  із  пультом  у  руці;  по  телевізору  програма  про  єнотів;  на  столі  стоїть  чашка  холодного  чорного  чаю.  
Ох,  мамо,  мамо…  Люблю  тебе  =)

2011  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508795
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.07.2014


Спочатку було Слово

Спочатку  було  Слово…  Сотворився  світ,  перша  людина.  Згодом  люди  навчилися  користуватися  словами.  Але  потім  цінність  слів  знецінилася…
Все  почалося  зі  Слова…  то,  може,  все  словом  і  закінчиться?  

Саме  тому  треба  стежити  за  тим,  що  говориш!  

2014  р.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508366
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2014


Янгол пролітав

                                                                     [b]Сімейний  затишок[/b]


Бурштиновий  захід  сонця…  
Смаглява  жінка  вкладає  дітей  спати.  Вночі  вона  хоче  приготувати  їжу  на  завтра.
Маленька  Ліза  спускається  сходами  на  кухню  і  бачить:  її  мати,  Двора,  стоїть  біля  плити.  Її  чоловік,  Менахем,  підходить  до  неї.
-У  мене  є  для  тебе  дещо  –  ховає  він  руки  за  спиною.  
-Що?  –  питає  Двора  і  усміхається.  Її  очі  сяють  з  цікавості.
-А  ти  вгадай  –  усміхається  Менахем  своєю  доброю,  щирою  усмішкою.
-Не  знаю…  Кажи!  –  Двора  нетерпляче  зминає  край  фартушка.
-А  от  що!  –  Менахем  розкриває  жменю  і  дає  дружині  кілька  цукерок.
-Дякую,  любий…  -  жінка  усміхається  і  обіймає  чоловіка.  

Менахем  Мендл  працює  теслею.  Уже  півроку  він  робить  меблі  на  замовлення  кондитерського  магазину.  Аби  трохи  «зіпсовані»  (а  насправді  іще  хорошої  якості)  солодощі  не  викидали,  він  випрошує  їх  і  приносить  дружині  та  дітям.  Усі  зароблені  копійчини  йдуть  на  прогодування  родини.  Щоранку  Двора  просить  чоловіка  не  економити  і  їхати  на  роботу  будь-яким  транспортом.  Він  погоджується,  але  все  одно  йде  пішки,  щоб  зекономити…  

Двора  на  замовлення  шиє  одяг,  займається  домашнім  господарством  і  виховує  дітей.

Ора,  Ліза  і  Хаїм  дуже  люблять  своїх  батьків.

Ліза  любить  зазирати  в  майстерню  до  батька,  дивитися,  як  він  працює.  Тут  усе  залите  світлом,  лежить  на  підлозі  стружка  і  багато  дерев’яних  трісок…  Батько  працює  в  поті  чола,  засукавши  рукава.  Він  шліфує  якусь  дощечку.  Помічає  Лізу  і  зупиняється,  змахує  піт  із  чола.  Дівчинка  вибігає  із  майстерні  і  повертається  із  кухлем  води.
-Дякую…  -  Менахем  п’є  із  задоволенням.  –  Вода  дуже  смачна.
Ліза  бере  кухоль  і  сама  робить  ковток.
-Але  тату…  Вода  звичайна!  –  дівчинка  здивовано  дивиться  на  батька.
-Ні  Лізо,  вода  дуже  смачна.  Вона  особлива.  Знаєш  чому?
-Ні  –  чесно  зізналася  маленька.
-Бо  після  важкої  праці  вода  найсмачніша.  Коли  людина  працює,  для  неї  усе  стає  смачнішим.
-Тату…  Я  сьогодні  грала  у  дворі  з  Оленкою…  Вона  сказала,  що  Ієшуа  теж  був  теслею.  Це  правда?
-Так,  люба.  Його  навчив  батько,  Йосип.  
-Тату,  а  чому  християни  так  вшановують  Його?
-У  них  інша  віра,  сонечко.  Хоча  насправді  –  віра  одна,  бо  й  Всевишній  один.  Просто  у  різних  релігіях  Він  по-різному  називається,  інакше  називаються  й  різні  пророки.  У  різних  релігіях  різні  постулати,  різні  погляди  на  життя,  хоча  все  одно  є  багато  спільного.  Ти  зрозумієш  це,  коли  підростеш.

                                                                     [b]Рош  а-Шана[/b]    

На  святкування  Нового  року  Менахем  робить  усім  подарунки:  для  Двори  –  крісло-качалку,  Лізі  приносить  цукерки  і  велику  грудку  цукру,  Орі  –  тканину  для  сукні,  Хаїму  дарує  цікаву  книгу…  Діти  надзвичайно  щасливі  отримати  такі  подарунки.  
Свято  зустрічають  у  родинному  колі.  Двора  приготувала  запечені  яблука  з  медом,  круглий  чаллах  і  пиріг  із  вишнею.      

***

                                                                     [b]Родина[/b]

Ора,  найстарша  серед  дітей,  гарна,  серйозна  дівчинка.  Любить  навчатися  і  мріє  про  велике  майбутнє…  
Ліза  –  середня  дитина.  Пустунка,  любить  грати  з  подругами,  лазити  по  деревах,  стрибати  по  калюжах,  гризти  грудки  цукру  і  прогулювати  школу.  
Хаїм  –  добрий,  веселий  хлопець.  Мріє  про  гарну  професію,  щоб  допомагати  батькам…
На  шабат  Менахем  збирає  дітей  і  розповідає  їм  цікаві  історії.  Він  добра  і  хороша  людина.  
Двора  обожнює  своїх  дітей.  В  дитини  пучка  заболить  –  у  матері  серце.

                                                                     [b]Діти[/b]

Ора  і  Хаїм  ходять  до  однієї  школи.  Ліза  –  до  іншої.
Одного  ранку  мати  виряджає  дітей  на  навчання.  Ліза  йде  до  школи,  але  ховається  у  альтанці    і  бавиться  із  лялькою-мотанкою.  Так  триває  кілька  тижнів,  поки  не  дізнається  Двора…  
Лізу  покарано.  Їй  не  можна  їсти  солодощів  і  грати  у  дворі.  Дівчинка  швидко  виправляється  і  знову  ходить  до  школи  (хоча  й  неохоче).  Щодня  Ора  зустрічає  її  і  вони  разом  ідуть  додому.  
Хаїм  товаришує  з  різними  хлопцями.  Вони  мріють  разом  потрапити  на  старий,  покинутий  завод…
Менахем  дізнається  про  наміри  хлопців  і  суворо  забороняє  Хаїму  туди  йти.  
-Які  дурниці!  Нічого  там  не  станеться!  Ми  тільки  подивитися!  –  ніяк  не  вгамовувався  хлопець.
-Я  сказав  ні!  Ти  не  підеш  туди  ні  в  якому  разі!  Я  тобі  забороняю.  
Хаїм  засмутився.  Вранці  усі  дізнаються,  що  хлопці,  що  пішли  на  завод  –  загинули.  Їх  привалило  дошками  зі  стелі.

                                                                     [b]Підлітки[/b]  

Ора  щодня  повертається  із  занять  однією  дорогою.  Останнім  часом  один  хлопець  постійно  ховається  біля  дерева  і  спостерігає,  як  вона  йде  додому.  Дівчина  помічає  це  і  їй  стає  лячно.  
У  Лізи  з’являються  кращі  подруги:  Клавдія,  Марія  і  Катерина.  Вони  нерозлучні.  Одного  вечора  у  саду  вони  складають  клятву,  що  ніколи  не  зрадять  одна  одну  і  товаришуватимуть  все  життя.  
Хаїм  намагається  якнайкраще  вчитися  аби  виправдати  сподівання  батька.  

Одного  дня  хлопець  Іван  перестріває  Ору  і  робить  їй  пропозицію.  Ора  розгублена…  Вона  зовсім  не  очікувала  цього…  
-Я  нічого  не  знаю  про  тебе…  Як  же  я  можу  погодитись?
-Я  зроблю  все  для  того,  щоб  ти  стала  моєю  дружиною.  –  пообіцяв  хлопець.  
Однак  Ора  врешті  решт  відмовила  юнакові.

                                                                     [b]Випробування  долі[/b]

Наближається  голод.  У  місті  немає  їжі.  Люди  намагаються  вижити,  як  можуть.  Двора  готує  їжу  дітям  з  усього,  що  тільки  може  знайти…  Частіше  за  все  вона  обмінює  одяг  на  жменьку  борошна,  перетирає  його  із  водою  і  дає  дітям…  
Ліза  голодує.  Вона  так  важко  переносить  голод,  що  її  підгодовує  жінка  із  сусіднього  будинку.  Вона  щодня  виносить  їй  тарілку  супу.
 
Голод  посилюється…  Ліза  стає  свідком  того,  як  вчителька  у  школі  ділиться  своїм  бутербродом  із  учнями…  
На  вулицях  з’являється  багато  померлих…
Одного  дня  Двора  повертається  додому  (вона  відносила  одне  з  не  багатьох  тепер  замовлень  одягу).  На  неї  нападає  голодний  чоловік.  Його  очі  налиті  кров’ю,  він  вимагає  віддати  йому  їжу.  Двора  каже,  що  в  неї  нічого  немає…  Чоловік  б’є  її.  Двора  заточилася  і  впала  поряд  із  померлою  жінкою…
…Коли  вона  опритомніла,  то  побачила,  що  лежить  на  землі  поряд  із  трупом…  Вулицями  снували  голодні  люди.  Всюди  було  чутно  стогін  і  крики…  Двора  дуже  злякалася.  Вона  намагається  якомога  швидше  дістатися  додому…  Її  переслідують  голодуючі…  
Побачене  накладає  відбиток  на  усе  її  подальше  життя.  Двора  вже  не  зможе  бути  такою,  як  раніше…
Жінка  повертається  додому  і  довго  плаче  в  обіймах  Менахема…  Діти  намагаються  заснути,  але  їм  не  вдається  склепити  очі.  Чоловік  втішає  дружину…  Він  вже  деякий  час  не  підводиться  з  ліжка  –  опух  від  голоду.
Незабаром  він  помирає…

                                                                     [b]Війна[/b]

Ходять  чутки,  що  незабаром  розпочнеться  війна.  Хаїм  іде  добровольцем.  Ору  відправляють  разом  із  колективом  заводу,  де  вона  працює,  у  Водкінськ.  
Двору  і  Лізу  евакуйовано  на  Урал.  Аби  вижити  вони  копають  гнилу  картоплю  і  з  того  живуть.  
Незабаром  приходить  лист  від  Хаїма.  «Їду  захищати  рідний  [s]Київ[/s]  »  -  назву  міста  було  зафарбовано  до  дірки,  певно,  щоб  вороги  не  дізналися  про  наміри  нашого  війська.

                                                                     [b]  Трикутник[/b]

Одного  ранку  Ліза  вбігла  до  хати  надзвичайно  щаслива.  У  руках  вона  тримала  лист-трикутник.
-Мамо!  Ми  отримали  ще  одного  листа  від  Хаїма!  
-Так  швидко?  Щось  у  мене  погане  передчуття…  Читай  скоріше…
Ліза  відкриває  листа  і  читає,  що  Хаїм  загинув  під  час  форсування  Дніпра…
-Це…  похоронка…  -  каже  Двора  і  непритомніє…
-Не  може  бути…  Ні…  -  розридалася  Ліза.  
Вона  більше  ніколи  не  побачить  рідного  брата  і  буде  щороку  приносити  квіти  на  могилу  невідомого  солдата.

                                                                     [b]Красуня[/b]

На  Уралі  в  Лізу  закохується  голова  колгоспу  та  пропонує  їй  руку  і  серце.  Але  дівчина  відмовляє  йому.  
Незабаром  Двора  отримує  листа  від  Ори,  де  зазначається,  що  вона  вийшла  заміж.  
Трохи  згодом,  ближче  до  кінця  війни  Двора  і  Ліза  повертаються  до  Києва…  Місто  зруйноване  війною…  Всюди  згарища…  Але  люди  настроєні  рішуче.
Через  кілька  днів  приїжджає  й  Ора  із  чоловіком  Михайлом.  Родина  живе  у  землянці.  Незабаром  їм  вдається  переїхати  в  невеличку  вцілілу  квартиру.

Одного  дня  Ліза,  як  завжди,  працювала  на  заводі  –  шила  рукавички.  За  обідом  до  її  столика  підсів  симпатичний  чоловік  –  Василь.  Ліза  посміхнулася.  Раптом  чоловіка  хтось  покликав…  Він  попросив  дівчину  залишитись,  бо  він  скоро  повернеться.  Яким  же  було  його  здивування,  коли,  повернувшись  за  годину,  він  побачив,  що  Ліза  все  ще  сидить  за  їхнім  столиком…
-Що  ти  тут  робиш?  У  столовій  вже  нікого  немає…  
-Я  стерегла  ваш  суп…  Подумала,  що  його  хтось  з’їсть,  а  ви  будете  голодним…
Тієї  хвилини  Василь  зрозумів  наскільки  Ліза  хороша  людина…
-Як  вас  звуть,  красуню?  –  усміхнувся  хлопець.
-Ріта  –  пожартувала  дівчина.  Але  Василь  їй  повірив…

За  декілька  днів  Василь  прийшов  до  Лізи  додому.  Вона  як  раз  мила  підлогу…
-Як  ти  дізнався,  де  я  живу?  –  здивувалась  дівчина.
-Я  прийшов  аби  одружитися  із  тобою,  Лізо.
-…І  звідки  ти  дізнався  моє  ім’я?
-Скажи,  чому  ти  назвалася  Рітою?
-Я  просто  бачила  в  кінотеатрі  індійський  фільм…  -  усміхнулась  дівчина.
-Сьогодні  ми  йдемо  реєструвати  шлюб!  –  заявив  Василь.  Узяв  Лізу  за  руку,  її  паспорт  і  попрямував  до  дверей.
-Лізо  стій!  Не  роби  цього!  Зупинись!  Ти  ж  нічого  не  знаєш  про  нього!  –  кричали  мати  і  сестра  Лізи.  
Поряд  із  будинком  стояв  Гірш  –  хлопець  років  25-ти  і…  гірко  плакав.
-Не  роби  цього!  Виходь  за  мене!  Ми  будемо  найщасливішими!  Я  кохаю  тебе  понад  усе  на  світі!  
Але  Ліза  вже  зробила  свій  вибір.

                                                                     [b]Щаслива  бабуся[/b]

В  Ори  народився  хлопчик,  якого  назвали  Шай  –  «Подарунок».  
Ліза  народила  трьох  дітей  –  Любу,  Олександра  і  Валерія.  
Двора  обожнювала  онуків!  Старість  вона  доживала  у  невеликій  квартирці,  вишивала  подушечки  і  картини  хрестиком  і  безмежно  сумувала  за  Менахемом.  
Тяжко  захворівши,  вона  потрапила  у  лікарню,  де,  незабаром,  і  померла…
Того  ж  дня,  коли  Ліза  йшла  додому  з  роботи,  їй  під  ноги  впала  біла  пір’їнка.
Певно  янгол  пролітав…  

2011  -  2014  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508365
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2014


Донька мольфара

                                                                                                       1.

Небо  в  багряних  п’яльцях.  Сонце  вишиває  вечір…  
Кілька  воїнів  української  армії  несуть  на  руках  хлопця.
-Швидше!  Нам  потрібна  підмога!  Він  тяжко  поранений…  
-Давайте  його  сюди…  За  вами  немає  «хвоста»?
-Ні,  немає.
-Впевнені?
-Так.
-Кладіть  його  сюди.  Глянь  лише,  який  білий.  В  обличчі  ні  кровиночки…
-Де  Орест?
-Та  пішов  у  село  за  продовольством.  
-Чорт  забирай,  чого  його  ніколи  немає  поруч,  коли  він  так  потрібен!!?
-Досить  базікати,  давай  краще  зробимо  йому  перев’язку!
-Спочатку  треба  дістати  кулю!  
-Так,  без  Ореста  ніяк  не  обійтися…  Він  же  єдиний  лікар  серед  нас…
-Он  де  він!  Іде…
-Оресте,  швидше!  Івана  поранено!!!
-Як  це  сталося?
-В  засідку  потрапили…  
-Чорт  забирай.  Я  так  і  знав,  що  вони  вже  десь  поруч…  Німці  нас  просто  так  не  залишать…

-Лишіть  мене  десь  тут,  при  дорозі…  Я  вам  лише  заважаю…  Я  –  тягар  для  вас…
-Ми  своїх  напризволяще  не  кидаємо,  ти  ж  знаєш,  Іване.
-Але  вам  буде  складно  пересуватися  і  переховуватися  зі  мною…
-Як  гадаєш,  якби  з  кимось  із  нас  сталося  щось  подібне,  ти  б  нас  покинув?!
-Ні…
-От  і  ми  тебе  не  покинемо.  І  взагалі…
-Стійте!
-  …  ?
-А  ну  тихо  всім.  
Один  із  солдатів,  шепочучи:  -  Що  сталося?
-Там  щось  промайнуло  серед  дерев…
-Увага.  Зараз  глянемо,  хто  це…
Чиясь  постать  знову  промайнула  серед  лісу.  
-Здається,  це  дівчина…
-Вона  одна?
-Здається,  так.
Струнка    дівчина  років  17,  смаглява,  пробиралася  крізь  хащі.  Вдягнена  вона  була  просто,  у  вишиванку,  спідничку  і  червону  хустинку.  
-Стояти!  
Дівчина  зупинилась.  
-…це  ж…  це…
-Андрій,  що  сталося?
Один  із  воїнів  виходить  до  дівчини.
-Марічко?
-Андрію…  Невже  це  ти?!  
-Так,  я…  Як  ти  тут  опинилася?  -  запитав  Андрій  Стріла.
-Господи,  нарешті  свої!  –  зраділа  дівчина  і  обійняла  хлопця.
-То  що  сталося?
-На  нас  напали  німці!  Все  село  винищили…  Я  на  силу  врятувалася…
-Так,  вони  були  тут  поруч,  ми  на  силу  відірвалися…
-Андрію,  хто  ця  жінка?  –  спитав  командир.
-Це  дівчина  з  мого  села.  Вона  донька  мольфара  –  Назара  Громовика.  Може  чули  про  нього…  
-Мольфар?  А  хіба  це  не  казковий  персонаж?  –  здивувався  один  солдат.
-Аж  ніяк.  Справжня  людина.  А  куди  ти  йдеш,  Марічко?  –  спитав  Андрій.
-Я  шукала  наших,  щоб  до  них  приєднатися.  Село  спалили  вщент,  там  більше  не  можна  жити…  
-А  як  же  твої?  
-Мій  брат,  Гнат,  і  наш  батько  встигли  заховатися  в  лісі…  Але  я  не  змогла  їх  знайти…  Візьміть  мене  із  собою!  
-Що?  Жінка  на  війні  –  до  біди.  Не  візьмемо!  –  рознервувався  командир.
-А  хіба  сама  війна  –  не  біда?  –  спитала  дівчина.  
Запала  тиша.  
-Слухай,  нам  нема  коли  з  тобою  панькатися…
-Прошу  вас,  візьміть  мене  з  собою…
-Ні!  Ти  нам  лише  заважатимеш!
-Сашко,  давай  візьмемо  її  з  собою.  Вона  знахарка,  багато  чого  вміє…  
-Іще  чого.  Кажу  ж  ні!  Нам  жінка  не  потрібна.  Лише  неприємностей  додасться.  
-Дарма  ви  так.  А  чи  знаєте  ви,  чому  ви  потрапили  в  засідку?  Серед  вас  є  зрадник.  І  я  відчуваю,  хто  це…
-Справді?  І  хто?  Ану  розкажи  нам…  -  криво  посміхнувся  командир  Олександр  Макарчук.    
-Я  скажу,  це  Петро.  А  прізвище  його  на  «Н»  починається...  
-Назаренко?  –  здивувався  командир.
-Що?  Звідки  ти  знаєш  моє  ім’я?!  І  що  ти  мелеш,  дурна!  Я  не  зрадник!  Це  ти,  мабуть,  шпигунка!  Хлопці,  женіть  її  геть!  Вона  нам  лише  неприємностей  додасть!
-Так?  Гаразд.  Тоді  поясни,  звідки  в  тебе  у  потаємній  кишені  німецький    хрест…  -  сказала  Марічка  і  уважно  подивилася  на  хлопця.    
-Аха-ха!  Немає  там  нічого,  вона  бреше!
Андрій  підходить  до  Петра.
-Ану  покажи  вміст  кишені…
-І  не  збираюся!  Вона  мене  обмовила!  Це  наклеп!
-Коли  так,  покажи,  що  в  тебе  в  кишені.
-Здурів?!!  Я  ж  наш,  «свій»!  Чому  ти  віриш  їй,  а  не  побратимові?!!
-Кажу,  показуй,  що  в  тебе  в  кишені!  Я  цю  дівчину  10  років  знаю…  Показуй,  кому  кажу!
-І  не  подумаю!
-Хлопці,  тримайте  його…  
Петро  виривається,  але  Андрію  вдається  дістати  вміст  потаємної  кишені.  У  його  руці  опиняється  німецький  хрест.      
-Це  що?
-…
-Це  що  таке,  питаю?!!
Петро  мовчить.
-Це  винагорода  за  хорошу  службу...    –  сказала  Марічка.

                                                                                                       2.

Маленька  хатинка  посеред  лісу,  у  якій  раніше  жив  лісник.  Цю  хатинку  солдати  тимчасово  використовували  як  сховок.
-То  як?  Залишимо  її?  –  запитав  Андрій.
-Звідки  вона  про  Петра  дізналася?  –  сказав  командир.
-Та  вона  взагалі  багато  чого  знає  і  вміє…
-Он  як?  Ану  ведіть  її  сюди.  Я  сам  із  нею  побалакаю.  
В  кімнату  заходить  Марічка.
-Розкажи  щось  про  себе.  Кажуть,  твій  батько  –  мольфар…  То  й  ти  мольфарка?  –  поцікавився  Олександр  Макарчук.
-Аж  ніяк.  Це  передається  тільки  від  бабусі  до  внучки,  від  діда  –  до  внука.  Однак  я  маю  певні  здібності  і  знання,  що  мені  помагають.  Моя  мати  була  донькою  поліського  знахаря.  Тож  це  у  нас  сімейне…
-Поліського  знахаря?
-Так.  Мого  дідуся  звали  Степан.  Він  умів  вишіптувати,  замовляти  зубний  біль,  виливати  воском,  викачувати  яйцем…  Дещо  від  нього  мені  передалося.  А  ще  трохи  –  від  батька.  Я  бачу  пророчі  сни,  вмію  читати  долю  по  знаках…  Але  мольфаркою  мене  назвати  не  можна.  
-Он  як…  Цікаво.  І  що  ж  ти  вмієш?
-Багато  чого.  Візьміть  мене  із  собою…  Я  вам  допомагатиму.
-І  як  же  ти  збираєшся  нам  помагати?
-Та  хоча  б  помічницею  лікаря  стану.  Я  знаюся  на  травах,  вмію  перев’язки  робити,  лікувати  рани…  А  ще  готувати  люблю…  
-Ну  гаразд.  Візьмемо  її  з  собою.  Може,  згодиться  нам…

***

-Ось  так,  помаленьку…  -  Марічка  напуває  пораненого  солдата  трав’яним  відваром.
Раптом  у  дім  заходять  жінка  із  маленькою  дівчинкою.  Дівча  дуже  перелякане,  у  сльозах.
-Це  ще  хто  такі?  -  запитав  солдат.
-Мешканці  сусіднього  села.  Ледь  відбили  їх  у  німців…
-Бідолашні…  Такі  стомлені…  Сідайте.  Їсти  хочете?  -  запитала  Марічка.
-Трохи…  Я  хвилююся  за  доньку.  Вона  таких  жахіть  побачила…  такого  страху  зазнала…
Марічка  підходить  до  дівчинки.
-Як  ти,  маленька?  Як  тебе  звуть?
-Орися.
-Орися…  Яке  гарне  ім’я…
-Я  так  злякалася!  І  цей  страх  не  проходить!  Мені  досі  страшно…  Там  –  німці…
-Але  зараз  ти  з  нами.  Все  гаразд.  
-Та  чи  надовго?  –  втрутилась  мати.  
-Сподіваюся,  так.  –  відповіла  Марічка.
-Але  тривога…  Вона  не  проходить…  Мені  постійно  здається,  що  зараз  сюди  увійдуть  німці…  -  заплакала  дівчинка.    
-Не  плач,  маленька…  Хочеш  я  навчу  тебе,  що  слід  робити,  аби  не  було  страшно?  –  спитала  Марічка.
-Що?  Навчіть  мене…
-Треба  читати  молитву  від  страху.  Ось  послухай:
Нехай  воскресне  Господь  Бог  твій,  нехай  розточаться  вороги  Його,
Розбіжаться  від  лиця  Його.  Лиця  люблячого,  Бога  знаючого,  Хрест  з  нами.  Веселюся,  благолюся,  Діва  Богородиця,  заступи  мене  від  усякого  зла  силою  Чесного  Хреста.  Я  передаю  дух  мій.  Ви  мене  сотворили,  ви  мене  й  помилуєте.  Нині  і  прісно  і  на  віки  віків.  Амінь.
-Запам’ятала?  –  спитала  мати  дівчинки.
-Так.
-Як  ти,  сонечко?  –  запитала  Марічка  і  погладила  дівчинку  по  щоці.
-Вже  краще  –  всміхнулась  маленька.

                                                                                                       3.
 
Пройшло  кілька  місяців.  Увесь  цей  час  Марічка  допомагала  солдатам.  Готувала  їжу,  лікувала  поранених…
-Кудись  зібралася?  –  спитав  Андрій  Стріла.
-Мені  треба  до  лісу,  назбирати  цілющих  трав.  
-Далеко  не  йди.  Здається,  німецька  засідка  неподалік…  
-Гаразд.  Я  буду  обережною.  –  усміхнулась  дівчина.

Вечоріло.  Марічка  із  оберемком  трав  пробиралася  крізь  лісові  хащі.  Йшла  вздовж  струмка.  Вона  так  захопилася  пошуком  необхідних  трав,  що  не  помітила,  як  опинилася  посеред  лісу.  Раптом  позаду  хруснула  гілка.  Дівчина  роззирнулась  навколо  і  побачила…  німців.  Вони  колом  насувалися  на  неї.  Від  несподіванки  дівчина  випустила  з  рук  зілля  і  заклякла  на  місці.
-Вона  нам  все  розкаже  –  хижо  посміхнувся  німецький  солдат.  
-Зупиніться!  Не  чіпайте  мене!  –  скрикнула  дівчина  і  махнула  сухою  гілкою.
-А  це  ти  бачила?  –  розсміявся  німець  і  наставив  на  неї  пістолет.  –  До  зброї!
Усі  присутні  дістали  свої  револьвери  і  всі  вони  були  спрямовані  на  Марічку.
-Кажу  вам,  не  чіпайте  мене.  Відпустіть…  Або  вам  же  гірше  буде!
-І  що  ж  ти  зробиш?  Кинеш  у  нас  гілкою?  –  криво  посміхнувся  німець,  певно  командир.  
Шалено  калатало  серце.  Марічка  розуміла,  що  живою  їй  звідси  не  вибратись.  Тоді  вона  вирішила  докласти  всіх  зусиль,  аби  вижити  і  врятувати  наших  солдат.
Здійнявся  сильний  вітер.  Марічка  зосередилась  і  почала  повторювати  якесь  замовляння.  Вона  уважно  дивилася  в  очі  німецькому  командиру.  Раптом  усі  присутні  німці  наставили  револьвери  одне  на  одного…  Хвилина  і…  роздався  постріл.  
Німці,  що  оточували  дівчину,  застрелили  одне  одного.  Марічка  вхопила  оберемок  трав  і  зникла  в  лісі.  Трохи  заблукавши,  вона,  зрештою,  знайшла  дорогу  назад.  

-Як  же  ти  могла?!!  Навіщо  ти  туди  пішла?!!  А  якби  ти  загинула?  –  непокоївся  Андрій  Стріла.
-Ти  ж  мене  знаєш,  я  нічого  не  боюся  –  ні  павуків,  ні  змій…  Ні  самого  чорта!
-Та  знаю  я,  знаю…  Що  ти  і  в  пекло  увійшла  б,  коли  треба  було  б.  Не  в  тому  річ!  Про  твою  відвагу  я  чудово  знаю…  А  що  якби  вони  тебе  вбили?!  Про  це  ти  подумала,  га?  Чи  ти  гадала,  що  ти  –  всесильна?!!
-Андрію,  не  кричи  на  мене…  Я  просто  хотіла  зібрати  цілющі  трави…
-І  як?  Зібрала?!
-Андрію…
-Мені  стає  погано,  коли  я  уявляю,  що  міг  тебе  втратити…
-Але  я…
-Я  ніколи  не  казав  цього,  але…  Я  кохаю  тебе,  Марічко.
Запала  тиша.  
-Я  теж  тебе  кохаю.  

                                                                                                       4.

Одного  разу  Марічка,  як  завжди,  пішла  до  лісу  аби  провести  спеціальний  обряд  для  примноження  сили.  Вона  замовляла  кістку  тварини,  прикладаючи  її  до  щоки.  За  повір’ям  ця  кістка  надалі  робила  свого  господаря  невидимим.  
Коли  німці  натрапили  на  неї  в  лісі,  дівчина  використала  цю  кістку  і  залишилась  жива.  Вона  повернулася  у  сховок  і  розповіла  солдатам  про  ворожий  стан.  

***

Якось  солдати  переховувались  в  одному  із  наших  сіл.  Очікували  нападу  німецьких  військ.  Марічка  запропонувала  ввести  ворогів  в  оману.  
Німці,  оточивши  село,  побачили,  що  на  них,  серед  ночі,  насувається  навала  людей  із  факелами  у  руках.  Почався  обстріл.  Німці  довго  сміялися  з  наївності  селян…  Хіба  вони  не  розуміють,  що  їх  видно  завдяки  факелам  і  що  їх  уже  ніщо  не  врятує?!!  
Зранку  виявилося,  що  це  були  аж  ніяк  не  селяни,  а  корови,  яким  підпалили  хвости.  Німці  знищили  всіх  корів,  а  український  наступ  почався  лише  вранці.  
Як  казав  батько  Марічки,  Назар,  треба  бути  хитрою  і  проворною.  Такою  вона  і  була.  
Українці  виграли  і  цю  битву.

***  

До  кінця  Великої  вітчизняної  війни  залишалося  кілька  місяців.  Марічка  й  надалі  допомагала  нашим  солдатам.  Готувала  лікувальні  мазі,  робила  пораненим  перев’язки,  поїла  їх  цілющими  відварами,  замовляла  біль.  

Після  війни  вона  відшукала  свого  брата,  Гната  і  батька.  Родина  Громовиків  знову  об’єдналася.  
12  травня  1945  року  Марічка  стала  дружиною  Андрія  Стріли.  Але  перекази  про  могутню  доньку  мольфара  передавалися  серед  людей  іще  дуже  довго.  

2014  р.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508260
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.06.2014


Василеве сватання

-Здрастуй,  милая  Настусю!
-І  тобі  привіт,  Василь!
-Я  на  тобі  вже  женюся!
Чекай  завтра  старостів.
У  суботу  ранком  рано
Завітали  старости...
Настя  вдягнута  багато,
Страви  різні  на  столі.
Ось  вітання,  частування,
Сміх  і  радість  навкруги...
Раптом  йде  Настя  з  вітальні
І  заносить  гарбузи.
-На  городі  уродили,
До  нагоди,  чи  не  так?
Ось  гарбуз  тобі,  Василю,
Вибачай,  як  щось  не  так...
Ось  додому  йде  Василь  -
Невеселий  та  сумний.
В  серці  невимовний  біль,
Сам  на  вигляд  він  хмурний.
Вечір.  Ґанок.  Настя  там...
Наречений  йде  до  неї
Та  із  докором  пита:
-Ой,  Настусю,  ти  за  що
Дала  мені  гарбуза?
Чом  же  ти  мені  брехала?
-Я  брехала?  Та  хіба?!!
-Ти  казала,  що  кохала,
Що  у  тебе  серце  
Огнем  запалало...
Ти  ж  казала,  чи  не  так?
-Ти  казав,  що  ти  вже  пан,
А  виходить,  що  жебрак!
-Он  яка  ти...  А  я  думав,
Я  гадав,  що  ти  хороша...  -
Так  Василь  на  те  сказав.

2008  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508212
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 29.06.2014


Кароліна

                                                                                             (драма)
                                                                                           
                                                                                               Дія  1.

-Це  було  чудово!!!  Дивовижно!  Неперевершено!  Ви  справжня  Королева  сцени,  пані  Інно!  
-Мені  здається,  ви  перебільшуєте.  Я  грала,  як  завжди…
-Але  погляд!  І  рухи,  рухи!!!  Взагалі,  вся  ваша  постать!  Це  щось  неймовірне…  Ви  –  неймовірна!
-Припиніть  негайно.  Нічого  дивовижного  у  своїй  грі  я  не  побачила,  навпаки,  мені  здається,  що  зіграла  я  жахливо,  як  ніколи!
-Що  ви  таке  кажете!  Ви  –  богиня!  Справжня  богиня  на  сцені!
-Вибачте,  мені  час  іти.

-Маріє,  мені  здається  я  втрачаю  хист…  Я  геть  заплуталася…  Здається,  я  роблю  все,  як  завжди…  Граю,  як  завжди…  Але  не  відчуваю  натхнення!  Не  відчуваю  задоволення  від  своєї  гри!  Раніше  я  виконувала  ролі  серцем,  я  цим  жила…  А  тепер?  Скільки  б  разів  я  не  читала  сценарій,  скільки  б  не  репетирувала  –  я  все  одно  не  задоволена  своєю  грою!  Мені  здається,  що  я  зовсім  не  передаю  ті  почуття,  які  мала  б  передавати!  Це  жахливо,  Маріє…  Якби  ти  знала,  наскільки  це  жахливо…  Мені  навіть  здається,  що  голос  мій  якийсь  інакший…  Не  такий,  як  має  бути.  Якийсь  грубий,  неправильний  чи  навпаки,  надто  тихий,  лагідний…  Ах,  Боже…  Колись  я  грала  неперевершено,  колись  мій  голос  зачаровував  глядачів…  А  тепер  я  навіть  і  не  знаю,  чи  здатна  ще  на  таке…
-Не  хвилюйся...  Я  впевнена,  що  це  лише  тимчасові  труднощі…  Просто  ти  втомилася,  тобі  треба  відпочити…  Ти  ж  постійно  працюєш!  Не  дивно,  що  тобі  почало  все  набридати…  Що  вже  навіть  ввижається,  ніби  ти  бездарно  граєш…  Це  не  так,  повір  мені.  Тобі  треба  відволіктися,  заспокоїтися…
-І  ти  гадаєш,  що  відпочинок  допоможе  мені  повернути  акторський  талант?  Яким  чином?!    Я  не  думаю,  що  відпустка  змінить  бодай  щось…
-Але  ж  Інно…
-Ніяких  «але».  Треба  визнати  –  я  погана  актриса.  І  крапка.  А  коли  так,  нема  чого  метушитися  і  намагатися  щось  змінити.  Маємо  те,  що  маємо.  Я  не  братиму  відпустку  –  не  люблю  тинятися  без  діла.  Краще  візьму  кілька  вихідних  днів…
-Як  бажаєш.  Але  відпочити  все  одно  треба…
-До  речі.  Мене  запросили  у  суботу  піти  на  вечірку.  Підеш  зі  мною?  
-Та  я,  власне…  
-Що?
-Я  хотіла  побути  вдома,  почитати  книгу…
-Маріє!  Яка  книга?!!  Одразу  видно,  що  ти  –  бібліотекарка…  Життя  повз  проходить!  Не  хочу  нічого  чути.  Ти  йдеш  на  вечірку  зі  мною.  
-Але  мені  немає  чого  вдягти…
-О,  припини.  Не  прибідняйся.  В  тебе  повна  шафа  чудових  кофтинок,  блузок  і  спідниць!
-Але  там,  мабуть,  потрібно  з’явитися  у  сукні…  А  гарних  суконь  у  мене  нема…
-Теж  мені  проблема!  Купимо!
-Але  ж  Інно,  я  краще  побула  б  удома,  почитала  б  що-небудь…  Ти  ж  знаєш,  я  не  люблю  галасливих  вечірок…
-Нічого.  Один  раз  можна  піти.  Нічого  з  твоєю  книгою  не  станеться  –  вона  чекатиме  тебе  вдома,  на  тумбочці  біля  ліжка,  як  завжди.
-Але  сукні,  певно,  дуже  дорогі…  
-То  й  що?  Я  гадаю,  Роман  Васильович  з  радістю  допоможе  нам  матеріально…  І  головне  –  безкорисно.  
-Інно,  хіба  так  можна?  Він  же  твій  відданий  фанат…  Я  розумію,  він  здатен  заради  тебе  на  все…  Але  ж  не  можна  так  безсоромно  користуватися  цим…
-Чому  не  можна?  Він  буде  щасливий  зробити  для  мене  бодай  щось.  Хоч  якусь  приємність.
-Але  ж  він  людина  довірлива,  мрійлива…  Він  може  і  справді  повірити,  що  в  нього  є  хоч  якась  надія  на  твою  прихильність…
Інна,  приміряючи  намисто:  -  І  нехай  вірить.  В  чому  проблема,  я  не  розумію…
-Інно!  Ну  як  ти  можеш!  Хіба  тобі  його  не  шкода?!  Потім  він  буде  страждати,  коли  зрозуміє,  що  все  не  так…
-Та  не  буде  він  страждати.  Все  буде  гаразд.  Купить  нам  нові  сукні  і  радітиме  з  того.
-Інно,  не  можна  грати  почуттями  людей.  Нічого  доброго  з  того  не  вийде.
-Не  варто  мені  цього  казати,  я  й  так  це  знаю.
-І  все  одно  робиш  навпаки!  Навіщо?
-Ах,  Маріє…  Ти  геть  втомила  мене  своїми  альтруїстично-моралізаторскими  розмовами…  Він  купить  нам  сукні  і  крапка.  Мені  не  потрібні  твої  настанови,  я  й  так  чудово  все  розумію  і  знаю.  Але  це  моє  життя  –  як  хочу,  так  і  чиню.  І  взагалі,  ти  мала  б  радіти,  що  в  тебе  буде  нова  сукня…
-Не  можу  я  з  такого  радіти.  
-От  вічно  ти  всіх  жалієш…  Наче  свята.  А  тебе  хтось  колись  жалів?  Багато  таких  людей  було,  га?!  Мовчиш…  Отак-то.  В  дечому  я  все  ж  таки  маю  рацію,  чи  не  так?  Відкинь  свої  ілюзії  і  релігійні  переконання…  Просто  живи!  Насолоджуйся  життям!!!  Воно  надто  коротке,  щоб  витрачати  його  на  книжки,  роботу  і  цілковиту  самопожертву  в  ім’я  когось  іншого!

                                                                                             Дія  2.

-У  цій  сукні  ви  неначе  сама  Афродіта  Кіпріда,  яка  щойно  вийшла  з  морської  піни  і  зачаровує  всіх  своєю  красою…
-Дякую  Романе  Васильовичу,  золотистий  колір  мені  завжди  пасував.  Але  чому  ж  ви  нічого  не  кажете  про  Марію?  Мені  здається,  її  сукня  не  гірша…(Марія  дивиться  на  Інну  з  докором)
-Так…  Маріє…  Ваша  сукня…  Вона…  Дуже  гарна...  Такого…  цікавого  кольору…  Ммм…
Інна,  глузливо:  -…морської  хвилі,  чи  не  так?
-Так!  Кольору  морської  хвилі  і…  ви…  в  ній  наче…  наче…  Еее…
Інна:  -…русалка?
-…наче  русалка!  Королева  підводного  світу..
-Дякую,  дуже  мило  з  вашого  боку.  (Інна  сміється.  Марія  відводить  її  в  бік  і  пошепки  говорить,  роздратовано)  Як  тобі  не  соромно!  Мені  хочеться  крізь  землю  провалитися!  Давай  негайно  звідси  підемо,  а  завтра  постараємося  повернути  гроші  за  сукні!
-Господи…  Та  що  з  тобою  таке?!!  Ми  щойно  прийшли!  Не  встигли  навіть  за  столик  сісти!  І  одразу  повертатися  додому?!!  Оце  вже  ні.  Я  буду  святкувати!!!
-Святкувати  що?  Хіба  в  тебе  є  привід?
-Яка  різниця!  Я  святкуватиму  життя!  Саме  так.  Своє  нікчемне,  жалюгідне  життя  бездарної  театральної  акторки.  А  що?  Я  маю  на  це  право!
-Інно…
Роман  Васильович:  -Королево,  прошу…  Ось  наш  столик.  Сідайте,  будь  ласка.
(Інна  сідає  за  стіл.  Марія  з  докором  дивиться  на  неї,  але  також  приєднується.)
-Шампанського  мені!  
Роман  Васильович:  -Королева!  Справжня  королева!
(Марія  закриває  рукою  обличчя  і  відвертається)  –  Господи,  що  вона  робить…  

                                                                                             Дія  3.

-Де  Роман  Васильович?
-Я  відправила  його  за  десертами…
-Бідний…  Могла  б  хоча  б  потанцювати  з  ним,  щоб  йому  не  було  так  досадно…
-Ой,  я  прошу  тебе.  Гадаєш  він  вміє  танцювати?  Ха-ха-ха!  Та  він  і  двох  кроків  зробити  нормально  не  може!  Навіть  уявити  не  можу,  як  він  танцює…
-Ти  жорстока.  Я  б  на  твоєму  місці  так  не  чинила!  (Марія  у  відчаї  випиває  келих  вина  за  раз).
-Добре,  що  ти  не  на  моєму  місці.  Дивися…  Хто  той  красень  біля  бару?
-Де?
-Он,  у  чорній  сорочці.
-Де  ти  його  бачиш?
-Та  он  він!  Та  куди  ти  дивишся!  Не  в  той  бік!  Он  де  він!!!
-Ааа,  той…  Не  знаю.  Здається,  я  його  вже  десь  бачила…
-Який  він  гарний…  Треба  запросити  його  до  нас.
-Ти  здуріла?!  А  як  же  Роман  Васильович?
-До  чого  тут  він?!  Ти  подивись  на  того  чоловіка…  Високий,  статний,  чорнявий,  смаглява  шкіра…  Він  просто  красень!
-І  як  же  ти  збираєшся  його  запросити?
-Я?..  Ну  сама  я  його  запрошувати  не  буду…  Я  зроблю  все  для  того,  щоб  він  підійшов  до  мене  сам…
-Інно,  я  інколи  тебе  боюся.  А  інколи,  взагалі  –  не  розумію!  От  навіщо  він  тобі?!!
-Знаєш,  я  інколи  й  сама  себе  не  розумію.  То  й  що?  На  те  ми  й  жінки…  (Інна  йде  до  бару).
-Ти  куди?!!  Господи,  геть  збожеволіла…  
-Ось  і  десерти!  А…  а  де  пані  Інна?
-Вона…  Еее…  Їй  стало  зле  і  вона  вирішила  відійти  на  хвилинку…
-Їй  стало  погано?!!  О  ні…  Може,  їй  потрібна  допомога?
-Та  ні…  Не  думаю.  Все  буде  гаразд.  Вона  скоро  повернеться  і…
(Раптом  Роман  Васильович  помічає  Інну  біля  бару.  До  неї  саме  підходить  чорнявий  чоловік  і  вони  починають  мило  розмовляти.  Інна  сміється,  чоловік  теж.  Він  цілує  їй  руку,  Інна  задоволено  всміхається.  Їхня  розмова  продовжується).
-О…  Я  бачу,  пані  Інні  стало  краще…
-Та  ні…  Це  не  те,  що  ви  подумали…  Це,  певно,  її  давній  знайомий…  Її  друг.  І  вони  давно  не  бачилися  і…
-Гадаєте,  я  не  розумію,  що  відбувається?  Я  не  настільки  дурний,  як  прийнято  вважати.
-Ах,  Господи…  (Марія  розгублено  торкається  рукою  чола)
-Ви  добра  жінка.  Інакше  я  б  подумав,  що  ви  також  знущаєтеся  наді  мною…  
-Господи…  я  навіть  не  знаю,  що  вам  сказати…
-Не  хвилюйтеся.  Це  вже  не  вперше.  Я  звик  до  такого  ставлення.  Однак,  я  все  таки  сподіваюся,  що  колись,  пані  Інна  все  таки  зрозуміє  ціну  справжнього  кохання…
-І  ви  продовжуєте  терпіти?  Зносите  усі  знущання  мовчки???
-А  що  мені  залишається,  коли  я  не  уявляю  свого  життя  без  неї?
-Романе  Васильовичу…
-Нічого  страшного.  Все  гаразд.  Справді.  Я,  мабуть,  краще  піду…
-Зачекайте!  Я…  я  з  вами.  Тільки  з  Інною  попрощаюся…
-Прошу  вас,  не  кажіть  їй  про  нашу  розмову!
-Так,  звісно.  Я  все  розумію…

-Інно,  мені  час  іти.
-Як?  Уже?
-Так.  Я  хочу  додому.
-Ти  що!  Все  тільки  починається!!!  Найцікавіше  попереду!  До  речі,  знайомся,  це  –  Сергій.  Сергію,  це  Марія,  моя  подруга  і,  за  сумісництвом,  квартирантка.
-Приємно  познайомитися!
-Навзаєм.  (Інні)  Вибач,  але  я  все  таки  піду.  Мені  стало  зле.  Погано  почуваюся…
-Чому?  Щось  сталося?
-Та  ні…  Нічого  такого.  Все  гаразд.  Втомилася,  мабуть.  
-Знову  ти  мене  залишаєш  одну…
-Вибач.  Зустрінемося  вдома,  бувай.
-До  зустрічі.  (Сергію)  От  завжди  вона  так…  Кидає  мене  напризволяще  і  тікає  додому.  Як  той  равлик,  ховається  у  свій  будиночок.  А  я  –  одна…
-…але  не  сьогодні…  -  лукаво  посміхнувся  Сергій.

-Ходімо,  Романе  Васильовичу.  
-Все  гаразд?  Що…  Що  вона  казала?
-…нічого  особливого.  Казала,  що  ми  зустрінемося  вдома,  все  таке…
-Зрозуміло.  ВСЕ  зрозуміло…  
-Романе  Васильовичу…
-Нічого,  все  гаразд.  То  як?  Викличемо  таксі,  чи  спробуємо  взяти  громадський  транспорт  штурмом?
-Гадаю  саме  час  штурмувати  тролейбуси…  -  винувато  посміхнулась  Марія.

                                                                                             Дія  4.

-Ні,  тільки  не  це…  Ні,  ні,  ні,  ні!!!  –  (кричить  у  розпачі  Інна).
-Що?  Що  сталося?
-Чорт  забирай!  Я  знала,  що  так  буде!  Я  ж  казала  йому,  просила,  благала…  Але  він  був  проти  і  от  тепер…
-Інно,  в  чому  річ?  Що  сталося?
-Сталося  найгірше  що  могло  статися!  
-Ти  мене  лякаєш…
-Маріє,  я  –  вагітна!  І  робити  аборт  вже  пізно!  Можеш  таке  уявити?!!  Чорт  забирай…
-Ва..  вагітна?  Але…  від  кого?
-Вгадай  з  одного  разу!
-Гадки  не  маю,  в  тебе  стільки  залицяльників  зазвичай…
-Від  Романа  Васильовича.
-Що?  –  полізли  очі  на  лоб  у  Марії.
-Дурна!  Звісно  від  Сергія,  від  кого  ж  іще?!!
-О  Боже…  І  як  він  поставився  до  цієї  новини?
-Як  поставився?!  Ти  ще  питаєш?  Спочатку  він  заперечував,  що  дитина  від  нього.  Потім  примушував  зробити  аборт,  а  коли  дізнався,  що  вже  пізно  –  просто  зник!  Він  кинув  мене,  Маріє!  Просто  кинув!  А  я..  Я  не  хочу  цієї  дитини!  Вона  мені  не  потрібна!!!
-Інно,  але  ж  дитя  –  це  дар  Божий…  Не  кажи  так…  
-Я  не  хочу  цього  дару!  І  знаєш,  що  ще?  Роман  Васильович  запропонував  мені  руку  і  серце!  Герой-рятівник,  ха-ха!
-Нащо  ти  так?  Він  хороша  людина…  Майже  свята…
-І  знаєш  що?  Я  погодилась.  Хоча  ненавиджу  його…  Я  зовсім  його  не  кохаю…  І  як  я  можу?  Ти  ж  його  бачила  –  невисокого  зросту,  повненький  і  лисий…  Хіба  його  можна  порівняти  із  Сергієм?!!
-Але  ж  Інно…  Сергій  виявився  негідником,  а  Роман  Васильович  чудова  людина…
-Не  знаю  як  для  тебе,  а  для  мене  зовнішність  завжди  головне  у  людині.
-Інно,  яка  ж  ти  дивна…    

***

-Я  не  можу  навіть  дивитися  на  нього.  Весілля  не  буде.
-Інно  і  ти  кажеш  це  лише  зараз?!!  Стоячи  у  весільному  вбранні,  за  15  хвилин  до  початку  церемонії?!!
-Я  передумала.  Я  гадала,  що  зможу  бути  із  Романом  Васильовичем…  Але  ні.  Не  зможу.  Тепер  я  знаю  це  остаточно.  (знімає  весільну  фату  і  кладе  її  на  стілець).
-Куди  ти?!  Не  роби  цього!!!  Не  кидай  його  просто  перед  початком  весілля!  
-Я.  Не.  Можу.  Цього.  Зробити.
-Інно!
-Ні  і  не  проси!
-Господи,  що  ж  ти  робиш!  Скільки  ж  болю  ти  завдала  йому  і  хочеш  зіпсувати  ще  й  цей  день?!
-Весілля  не  буде.
-Ти  мала  одразу  йому  відмовити!  Одразу,  розумієш?!!  Вже  пізно!
-Я  думала,  що  зможу…  Але  ні.  Він  надто  бридкий.
-Інно,  ти  дурна?!  Так,  він  не  схожий  на  Тома  Круза  і,  звісно,  не  Ален  Делон…  Але  він  чудова  людина!  І  досить  симпатичний  чоловік…
-Симпатичний?  От  і  чудово!  Виходь  за  нього  сама!  –  (кидає  у  подругу  фату).
-Як  же  ти  пошкодуєш  про  те,  що  вчинила…  

Роман  Васильович:  -Так  багато  болю  мені  ще  ніхто  не  завдавав…  Мені  ТАК  боляче…
-Боже…  Пробачте…  Мені  так  шкода…
Роман  Васильович:  -  Я  передчував,  що  вона  втече…  Я  просто  знав.  Сподіваюсь,  із  нею  та  дитиною  все  буде  гаразд…

                                                                                             Дія  5.

   
-Яке  ж  воно  галасливе!  Жах  якийсь!  
-Це  найпрекрасніша  дівчинка,  яку  я  тільки  бачила!
-Ну  звісно!  Її  тато  і  мама  –  справжні  красені!
-Її  тато  і  мама  –  два  ідіота,  бо  відмовились  від  такого  щастя!
-О,  як  «мило».  Радій!  Ти  ж  хотіла  цю  дитину.  Ні,  не  так.  Ти  ЄДИНА,  хто  хотів  цю  дитину.  
-Інно,  як  ти  можеш  так  казати?  Подивись  на  це  малятко…
-Я  не  хотіла  її  і  не  хочу.  Забирай  собі.
-І  заберу!  Вона  достойна  кращого  життя.
***

За  іронією  долі  Марія  вийшла  заміж  за  Романа  Васильовича  і  вдочерила  маленьку  Кароліну.  
-Моя  Русалка  –  казав  пізніше  Роман  Васильович.  Він  щиро  покохав  добру  і  симпатичну  Марію.
-Мій  морж!  –  сміялася  Марія.  
Що  ж  до  Інни,  то  вона  переїхала  до  іншого  міста  і  почала  грати  у  тамтешньому  театрі  драми  і  комедії.  Їй  ніколи  не  бракувало  фанатів,  але  справжнє  кохання  вона  так  і  не  зустріла…  
Кароліна  стала  сенсом  життя  Марії  та  Романа  Васильовича.  А  зовсім  скоро  в  них  народився  ще  й  хлопчик  -  Андрій.  Це  була  надзвичайно  щаслива  родина.  

2011  –  2014  рр.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507685
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2014


Квиток

                                                                                                   1.

Знову  цей  дощ!  Цей  проклятий  дощ!  Скільки  можна?!!  В  дитинстві  я  його  любила,  але  не  тепер…  Він  мене  дратує.  Нічого  не  можна  планувати  через  цей  підступний  дощ!  І  варто  лише  мені  не  взяти  парасольку,  як  він  обов’язково  піде!  А  як  парасольку  беру  –  дощу  нема,  сонячно…  Де  справедливість?!!  
Так…  Квиток  на  трамвай  купила…  Десь  за  годину  буду  на  роботі.  Слава  Богу,  сьогодні  я  впоралася  швидше…  Важко,  чесно  кажучи,  щодня  перед  роботою  доглядати  родичку  після  інсульту…  Але  я  так  її  люблю…      Важко  не  так  фізично,  як  психологічно…  Важко  бачити  її  такою…  Серце  болить  від  того,  як  вона  мучиться…  Але  ж  я  все  роблю,  намагаюсь  допомогти!  О  Боже…  Я  все  віддала  б  для  того,  щоб  її  вилікувати,  щоб  вона  була  здорова  і  щаслива…
А  ще  брат.  Проблеми  в  його  родині…  Господи,  як  би  я  хотіла,  щоб  у  нього  також  все  було  гаразд…  Щоб  він  теж  був  щасливий…  І  чому  я  не  маю  такої  сили,  яка  допомагала  б  лікувати  людей,  змінювати  на  краще  їх  долю?!  Я  хотіла  б  мати  таку  силу…  
От  вже  і  моя  зупинка.  Так,  сьогодні  роботи  багато,  треба  поспішати…  

                                                                                                   2.

-Софіє,  занесіть,  будь  ласка,  ці  документи  до  іншого  відділу  –  їх  треба  передати  керівникові  на  підпис.
-Добре,  зараз  все  зроблю.

Люблю  свого  шефа.  Він  сувора  людина,  але  дуже  добра.  
Так…  Мені  потрібно  на  12  поверх…  Рідко  буваю  в  інших  відділах…  Це  нічого.  Може,  сьогодні  зустріну  нових,  цікавих  людей.  

-Доброго  ранку,  Ганно!  Мені  потрібно  передати  ці  документи…
-Доброго  ранку!  Знову  на  підпис?  От  ці  ж  мені  бюрократи…  Як  у  тебе  справи  взагалі?
-Нормально…  А  ти  як?
-Теж  добре.  Ну,  передавай  привіт  нашим!
-Обов’язково!

Люблю  Ганну.  Вона  завжди  весела  і  бадьора!  Не  те,  що  я…  Принаймні,  вона  завжди  говорить  правду:  якщо  їй  погано,  то  дійсно  погано,  а  якщо  добре  –  так  і  є,  вона  щаслива!  В  мене  так  не  виходить.  Я  завжди  вдаю,  що  щаслива,  завжди  посміхаюся  і  кажу,  що  все  нормально,  коли  все  насправді  не  так…    Але  хто  зна?  Якби  я  завжди  казала  усім  те,  що  в  мене  на  душі,  люди,  певно  подумали  б,  що  я  або  дуже  нещасна,  або  песимістка,  або  взагалі  –  божевільна.  Доводиться  робити  вигляд.  Крім  того,  я  не  люблю,  щоб  мене  жаліли.  Що  може  бути  гіршим  за  жалість?  Це  найгірше  почуття,  яке  можна  придумати…  О!  Мій  поверх.  Зараз  піду  на  нараду…

-Софіє,  ти  повернулася!  Дозволь  представити  тобі  нашого  нового  працівника.  Софія  –  це  Олег,  Олеже  –  Софія.
-Приємно  познайомитись.
-Навзаєм.

Смішний  такий.  Серйозний,  похмурий.  Сподіваюсь,  з  ним  буде  не  дуже  важко  знайти  спільну  мову,  бо  якщо  ні,  що  я  буду  робити?  

                                                                                                   3.

-Слухай,  ну  як  він  тобі?
-Хто?
-Олег!
-А,  новенький…  Та  нічого.  Нормальний  хлопець…
-НОРМАЛЬНИЙ????  Як  ти  можеш  так  казати?!!  Він  просто  красень!!!  Він  бог!  Я  взагалі  не  розумію,  що  він  робить  в  нашому  офісі…  Він  такий,  такий…  
-Олю,  ти  як  завжди…  Що  в  ньому  особливого?  Не  розумію.  Він  завжди  такий  похмурий,  злий…  Як  він  може  тобі  подобатись?
-Ти  його  погано  знаєш!  Кажу  тобі  –  він  бог!  Його  треба  клонувати,    щоб  на  всіх  вистачило!

Оля  така  смішна.  Знає  людину  лише  місяць,  а  вже  робить  такі  висновки.  Хоча…  Хіба  я  краща  за  неї?  Я  вже  теж  зробила  свої…  Але  ж  усі  ми  люди,  люди  не  можуть  існувати,  не  аналізуючи  все  навколо…    А  взагалі…  Певно  кожна  з  нас  помиляється  і  насправді  цей  Олег  зовсім  інший…  До  речі.  Треба  йому  віднести  теки,  шеф  просив…  

-Добрий  день!  Ось  дві  теки,  які  вам  просили  передати.  Також  я  надрукувала  кілька  звітів…
-Добрий  день.  Дякую.    

Посміхнувся!  Це  ж  треба…  Не  чекала  такого  від  нього.  Люди  щодня  мене  дивують.

-Хотів  запитати  вас  щодо  річного  звіту…    Чи  потрібно  нам…

Хм.  Який  цікавий  у  нього  погляд.  Карі-карі  очі,  з  яких  ллється  тепло…  І  навіть  форма  очей  цікава  -  якась  незвична,  гарна…  Нічого  собі.  Зараз    такий  вираз  обличчя,  наче  він  милується  мною…  Цікаво…

-…тож  ви  згодні,  що  ці  звіти  треба  також  включити?
-Звісно,  вони  дуже  важлива  складова…

Сподіваюся,  він  ще  з  кимось  порадиться,  бо  я  майже  все  прослухала…  
Час  іти.  Беру  свою  теку  і  йду  до  ліфту…  Щось  не  так.  Таке  враження,  що  його  погляд  назавжди  закарбувався  у  моїй  пам’яті  і  все  вже  не  буде  так,  як  раніше…  Що  за  дивне  відчуття?  Не  розумію…

                                                                                                   4.

Пройшло  півроку  від  нашої  першої  зустрічі.  Ольга  намагалася  часто  потрапляти  на  очі  Олегу,  постійно  крутилася  біля  нього,  тож  не  дивно,  що  дуже  скоро  вони  почали  зустрічатися.  Я  не  була  такою  відважною  і  хитрою,  як  вона,  хоча  теж  уже  була  закохана  в  Олега.  Що  ж…  Певно  не  доля  нам  із  ним  бути  разом.  Він  такий  красень,  розумний,  багатий,  щасливий…  А  я…  Хто  я?  Жінка  із  купою  проблем  і  складним  життям…  І  що  я  роблю  врешті  решт?  Повертаюся  із  їхнього  весілля.  Їду  в  трамваї  і  думаю,  яку  їжу  купити  для  своєї  родички-інсультниці…  Яке  ж  все  таки  сумне  в  мене  життя.
Тримаю  квиток  у  руках,  розглядаю  його,  зминаю  і  розправляю…
Виходжу  з  трамваю…  Йду  до  свого  будинку…  Повітря    сповнене  запаху  диму  й  дощу…  

Постать  Софії  з  кожною  хвилиною  все  більше  танула  в  тумані…  Доки  зовсім  не  зникла.  
Аби  ж  вона  знала,  що  Олег  був  шалено  в  неї  закоханий,  просто  думав,  що  вона  його  не  кохає…  
На  вогкому  асфальті  лежав  маленький  зім’ятий  квиток…

2011  –  2014  рр.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507518
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.06.2014


Сонценяточко

(казка)

Жило  собі  на  світі  Сонценяточко  –  дитятко  Сонечка.  Воно  було  яскраво  жовтого  кольору  і  часто  усміхалося.  
Якось  мама-Сонечко  відправила  Сонценяточко  промінчиком  на  землю,  щоб  воно  сонячним  зайчиком  прогулялося  містом.  Сонценяточко  було  дуже  добрим,  тож  одазу  полинуло  до  дітей.  Воно  білило  промінням  обличчя    дітей  і    гралося  блиском  на  різних  поверхнях.  Маленьке  кошеня  Муркотик  спробувало  зловити  лапками  сонячий  зайчик,  та  в  нього  нічого  не  вийшло…  І  Муркотик  засмутився.  
-Сонценяточко,  я  тебе  з’їм!  –  сказав  Муркотик.
-Як  це  ти,  цікаво,  збираєшся  його  з’їсти,  якщо  ти  навіть  зловити  його  не  можеш  –  зловтішно  сказала  лисичка  Матильда.
-Не  їж  мене,  давай  домовимося!  –  сказало  Сонценяточко  і  усміхнулося.
-Гаразд.  Давай  домовимося.  А  про  що?  –  запитав  Муркотик  і  сів.
-Давай  краще  товаришувати!  –  засвітилося  Сонценяточко.  
-Давай!  А  як?  –  запитало  кошеня.
-Дуже  просто!  Ми  будемо  гратися  разом!  
-Яка  чудова  ідея!  –  зрадів  пухнастик.
-Я  теж  хочу  –  буркнула  лисичка.
-Давайте  гратися  і  дружити  разом!  –  запропонувало  Сонценяточко.
З  того  часу  усі  кошенята  люблять  гратися  із  сонячними  зайчиками.  І  не  тільки  вони…  :)

2014  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507517
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.06.2014


Прогулка с Ангелом

(сказка-притча)

Ни  розою,  ни  былинкою  
Не  буду  в  садах  Отца.  
Я  дрожу  над  каждой  соринкою,  
Над  каждым  словом  глупца.

Анна  Ахматова

Солнце  шло  на  закат...  Небо  становилось  нежно-кремового  цвета...  Город  понемногу  утихал.  Деревья  нежно  шелестели  маленькими  изумрудными  листиками,  веяло  вечерней  прохладой...  Прохожие  в  этот  день  были  на  редкость  доброжелательными  и  улыбчивыми.  Любой  человек,  увидевший  эту  красоту,  невольно  залюбовался  бы  ею  и  поблагодарил  небеса  за  чудесный,  тихий  вечер.  Любой  человек.  Но  не  Энни.

Маленькая  6-летняя  девочка  сидела  на  скамейке  во  дворе  и  чертила  веточкой  на  песке  неведомые  миру  знаки  и  грустно  вздыхала.  Девочку  звали  Энни.  Она  совершенно  не  замечала  прекрасного  заката,  музыки  ветра  в  листьях  и  улыбающихся  прохожих.  В  ее  сердце  был  огромный  черный  кратер,  невидимый  человеческому  глазу,  который,  тем  не  менее,  очень  болел.  Сегодня  ее  очень  обидели,  поэтому  ей  было  грустно.

Она  любила  весь  мир  и  любила  людей,  звезды  на  небе,  весенние  цветы,  мягкие  игрушки.  Она  готова  была  отдать  последний  кусочек  хлеба  бездомным  детям.  Она  мечтала  сделать  этот  мир  светлее  и  лучше...  Но.  Но  ее  обидели  дети  из  соседнего  двора.  И  что  такого  в  том,  что  у  нее  не  было  красивого  пестрого  платья,  дорогих  кукол,  много  игрушек  и  сладостей?  И  даже  папы.  Она  просто  очень  хотела  с  кем-нибудь  поиграть!

-Убирайся  отсюда,  замарашка!
-Пошла  вон!  Ты  запачкаешь  мою  новую  куклу!
-Да  нет!  Она  ее  украдет!  У  нее  кукол  дома  нет,  вот  она  и  пришла  наши  красть!
Девочки  толкали  ее  и  сшибли  с  ног.

-Нет,  что  вы!  Я  только  хотела...  Я  хотела  познакомить  с  вашими  куколками  своего  кролика!  -  и  девочка  протянула  маленькую  потрепанную  мягкую  игрушку.
-Фууу!  Он  же  грязный!  Ты  его  когда-нибудь  чистила?!
-Нет.  Он  немного  запылился...  Но  это  оттого,  что  я  люблю  с  ним  играть.  Он  очень  добрый  и  веселый.  Давайте  поиграем  вместе,  вы  в  этом  убедитесь!
К  Энни  подошла  Луиза  Джонс  -  8-летняя  белокурая  красавица  в  дорогом  платье  и  вся  увешенная  украшениями.
-Если  я  еще  раз  увижу  тебя  около  нашего  двора,  тебе  не  поздоровиться!  Убирайся  отсюда!  Ты  похожа  на  бродяжку!  Не  хочу,  чтобы  нас  видели  рядом  с  тобой.  Если  ты  еще  раз  здесь  появишься  -  тогда  держись...  -  и  она  толкнула  малышку  снова  на  землю.  Энни  расплакалась  и  убежала.

Почему  мир  так  жесток?  И  как  выжить  в  нем,  если  ты  хочешь  дарить  людям  только  свет  и  добро,  а  они  ненавидят  тебя  просто  за  то,  что  ты  есть?  Как  можно  победить  человеческое  зло?  Эти  мысли  не  оставляли  Энни  ни  на  минуту.  Ей  всегда  хотелось  кого-то  обнять,  помочь  тем,  кто  в  этом  нуждается,  подарить  кому-то  радость...  Но  почему  люди  тоже  не  хотят  этого?  Почему  для  них  главное  то,  что  у  тебя  снаружи,  а  не  внутри?  Твое  платье,  прическа,  игрушки...  А  не  душа.  Почему?!  И  Энни  расплакалась.  Расплакалась  от  своей  беспомощности.  Ей  показалось,  что  она  чужая  в  этом  мире,  что  она  не  сможет  здесь  выжить.  Ведь  не  раз  ей  приходилось  выносить  множество  обид  и  выслушивать  порицания...  незаслуженно.  Возможно,  это  только  ей  казалось,  что  она  этого  не  заслужила...  Но  ведь  так  было  на  самом  деле.

Малышка  прижала  к  себе  своего  кролика  -  единственного  и  верного  друга.  Мама  еще  не  вернулась  с  работы,  дома  было  пусто  и  тихо  и  Энни  совсем  не  хотелось  идти  домой.  Она  знала,  что  скоро  вернется  мама  и  принесет  ей  вкусной  еды  -  большой  сдобный  бублик  с  маком  или  сладкое  печенье.  Мама  любила  покупать  сладости.  Когда  они  вдвоем  с  Энни  садились  за  стол  в  ветхой,  но  уютной  квартирке  и  ужинали  вместе,  девочке  казалось,  что  это  самые  счастливые  моменты  в  ее  жизни.

Мама  очень  любила  свою  малышку.  Она  готова  была  на  все,  ради  своей  Энни.  Поскольку  они  были  с  мужем  разведены,  женщине  приходилось  много  работать,  но  зарабатывала  она  мало.  И  у  нее  часто  болело  сердце,  потому  что  она  не  могла  дать  своей  малышке  того,  что  она  хотела.  Она  не  могла  позволить  себе  покупать  дорогую  одежду  для  малышки,  красивые  игрушки,  дорогие  вещи.  Она  жалела  деньги  даже  на  себя  и  уже  который  год  ходила  в  старой  одежде.  Им  нужны  были  деньги,  чтобы  платить  хозяину  дома  за  квартиру,  деньги,  чтобы  купить  свечку  и  освещать  дом,  деньги,  чтобы  заплатить  молочнику,  который  каждое  утро  приносил  им  молоко,  деньги,  чтобы  купить  немного  еды.  А  на  остальное  денег  не  хватало.  И  мама  Энни  экономила  как  могла.  У  нее  разрывалось  сердце  оттого,  что  она  не  может  дать  дочери  все,  что  она  заслуживает...  Но  она  не  могла  ничего  поделать.  А  потому  каждое  утро,  позавтракав,  она  уходила  на  работу,  а  малышку  оставляла  дома.  Она  мечтала,  что  когда-нибудь  у  них  появятся  деньги  и  Энни  пойдет  в  хорошую  школу.  А  пока  ей  оставалось  только  одно  -  работать.

Малышка  все  еще  плакала  в  обнимку  со  своим  кроликом.  Кто  знает,  что  творилось  у  нее  на  душе?  Многие  могли  бы  подумать,  что  6-летняя  девочка  не  способна  рассуждать  как  взрослые.  И  были  бы  неправы.  Горе  и  невзгоды  заставляют  детей  рано  взрослеть,  а  потому  даже  в  6  лет  Энни  понимала  многие  жизненные  истины,  о  которых  и  не  догадывались  ее  сверстники.  Как  часто  она  наблюдала  с  улыбкой  и  укором  за  капризными  детьми,  непослушными  мальчиками,  девочками,  которые  кричали  «мама,  я  тебя  ненавижу!»  только  потому,  что  они  не  купили  им  то,  что  они  просили...  Как  часто  она  смотрела  на  детей,  которые  плохо  относились  к  своим  родным  и  думала  про  себя  «Глупые...  Когда-нибудь  вы  будете  жалеть  о  том,  что  не  были  с  родными  каждый  день,  каждую  секунду,  что  плохо  узнали  их  самих,  их  мечты,  желания,  мысли,  что  не  говорили  им  так  часто,  как  только  это  возможно  о  том,  что  любите  их...  Но  будет  поздно.»  

И  Энни  плакала.  Потому  что  мир  казался  ей  очень  жестоким.  И  ей  было  жаль  маму,  которая  так  старается  ради  нее...  И  себя.  Потому  что  ей  грустно  и  одиноко,  но  никто  не  вытрет  ей  слезы,  никто  не  утешит...

Вдруг  возле  девочки  на  скамейку  присел  человек  в  белой  одежде.

-Не  плачь  Энни.  Не  все  так  страшно...
-Кто  вы?  -  удивилась  девочка.
-Я  Ангел.  
-Как  так?
-Вот  так.  Я  как  раз  поливал  кусты  роз  в  саду,  когда  услышал  как  ты  плачешь...
-У  вас  есть  сад?
-Нет  -  улыбнулся  Ангел.  -  Это  сады  Отца.  Мы  ухаживаем  за  ними  и  они  дарят  людям  радость,  свет,  любовь  и  добро.
-Каким  людям?
-Тем,  которые  теперь  в  Раю.
-А  я  думала,  что  Ангелы  посланы  с  неба  помогать  людям  и  защищать  их...
-Верно.  Но  Ангелы  тоже  бывают  разные.  Есть  Ангелы-Хранители,  а  есть  и  другие,  которые  помогают  Отцу.
-А  почему  ко  мне  не  пришел  мой  Ангел-Хранитель,  а  вы?
-Он  и  сейчас  с  тобой.  Только  ты  его  не  видишь.  Ангелы-Хранители  должны  быть  невидимы,  иначе  они  не  смогут  защищать  людей.
-А  почему  же  я  вижу  вас?  -  не  унималась  девочка.
-Потому  что  я  могу  быть  видимым  и  хочу,  чтобы  ты  меня  видела.  Мне  нужно  с  тобой  поговорить.
-О  чем?
-О  жизни  и  людях.  Знаешь,  ты  только  что  так  плакала,  что  даже  у  меня  заболело  сердце.
-Неужели?  Я  не  думала,  что  так  громко  плачу...  А  у  Ангелов  есть  сердце?
-Ты  плакала  тихо.  Но  Ангелы  чувствуют  боль,  а  не  громкие  звуки...  И  да.  У  нас  есть  сердца,  но  не  такие,  как  у  людей.  Кроме  того  Ангелы  выглядят  не  совсем  так,  как  я  -  я  пришел  сюда  в  виде  человека.  
-Как  интересно  -  восхитилась  девочка.
-Энни,  я  хочу  тебе  кое-что  рассказать.  Я  знаю,  как  ты  боишься  жестокости  в  этом  мире,  знаю  как  тебе  бывает  тяжело...  Но  знаешь  что?  Не  грусти.  Ведь  в  мире  так  много  светлых  и  добрых  людей!  А  тех,  кто  поступает  плохо,  рано  или  поздно  Отец  карает.  Да,  есть  и  нехорошие  люди,  но  подумай,  сколько  в  мире  добра!  Добра  в  мире  намного  больше,  чем  зла,  а  ради  этого,  поверь  мне,  стоит  жить.

И  Ангел  взял  Энни  за  руку  и  повел  по  дороге,  устланной  лепестками  красных  роз.  
-Куда  мы  идем?  -  спросила  девочка.
-Я  хочу  тебе  кое-что  показать.

Вместе  с  Ангелом  они  забрались  на  самое  высокое  облако  на  небе.  Внизу  под  облаками  были  видны  реки,  моря,  континенты  и  океаны.  
-Смотри,  Энни  -  это  Земля.
-Как  красиво...
-Я  хочу  показать  тебе  некоторых  добрых  людей  в  этом  мире.  На  самом  деле  их  гораздо  больше,  но  если  я  буду  показывать  тебе  всех,  то  на  это  не  хватит  даже  семи  человеческих  жизней!  Смотри  внимательно,  Энни.

Видишь  этого  мужчину?  Он  врач  и  помогает  людям.  За  свою  работу  он  не  берет  с  них  денег  и  спас  при  этом  уже  несколько  тысяч  жизней!  

А  эта  добрая  и  милая  девушка  -  учительница  в  школе.  У  многих  детей  есть  проблемы,  но  она  помогает  им  и  учит  их  интересным  вещам.  

А  вон  там  -  старенький  садовник,  который  выращивает  прекрасный  сад,  а  его  плоды  дарит  соседским  детям.  

А  это  -  Кейтлин.  У  нее  нет  родителей,  но  уже  сейчас,  будучи  в  детском  доме,  она  шьет  красивые  платья,  продает  их,  а  на  полученные  деньги  покупает  другим  детям  из  приюта  сладости  и  вкусную  еду.  А  еще  она  дарит  им  некоторую  одежду,  которую  сшила.  

А  эта  женщина  в  длинном  пышном  платье  -  мисс  Даниэлла  Торнтон.  Она  работает  в  пекарне  и  печет  самые  вкусные  в  ее  городе  пироги.  Часто  она  устраивает  благотворительные  обеды  и  приглашает  на  них  бездомных.  

-Какие  хорошие  люди!  -  воскликнула  Энни.
-Но  и  это  еще  не  все.  Часто  добрых  людей  видно  просто  благодаря  их  поступкам.  Посмотри,  в  этой  стране  длинная  и  долгая  зима.  Немолодой  мужчина  поскользнулся  на  льду  и  упал!  Но  вот  обычный  прохожий  подает  ему  руку  и  помогает  встать.
А  вот  старушка  спешит  на  трамвай,  но  ей  тяжело  взобраться  в  салон.  Мужчина  помогает  ей,  а  молодая  девушка  уступает  ей  место.  Видишь,  Энни?  В  мире  много  добрых  людей.  Их  очень,  очень,  очень  много.  Я  показал  тебе  только  маленькую  часть  из  них,  которую  можно  сравнить  с  песчинкой  среди  океана  песка...  У  них  добрые,  светлые  сердца  и  чистые,  наполненные  любовью  души.
-Как  прекрасно,  дорогой  Ангел,  что  такие  люди  есть  на  белом  свете!
-Да,  это  прекрасно.  Я  знаю,  Энни,  что  тебя  обидели  дети.  Да,  дети  порой  бывают  жестоки.  Но  знаешь,  есть  и  добрые  малыши!  Правда  им  зачастую  меньше  лет,  чем  тебе...
-Почему?  Когда  они  вырастают,  то  становятся  злыми?
-Да,  Энни.  Если  их  не  учить  добру,  не  рассказывать  как  можно  поступать,  а  как  нельзя,  -  они  становятся  злыми.  Их  души  черствеют  и  они  больше  не  хотят  замечать  добро  вокруг.  Но  их  еще  можно  спасти!  Нужно  научить  их  родителей  вкладывать  им  в  душу  добро,  словно  начинку  в  вишневый  пирог.  
-Но  кто  может  их  научить?  -  спросила  девочка.
-Отец  поможет  им,  ведь  Он  любит  всех.
-Значит  они  станут  добрыми?
-Некоторые  да,  некоторые  нет.  Они  станут  добрее,  если  прислушаются  к  шепоту  в  своем  сердце.  Знаешь,  Энни,  если  прислушаться  к  своему  сердцу,  то  каждый  человек  может  услышать  шепот  Отца.  И  если  человек  будет  поступать  хорошо,  этот  шепот  превратится  в  голос...  
-Надеюсь,  так  и  будет.
-Да,  Энни,  со  многими  так  и  случится.  Если  они  захотят  услышать  голос  сердца.  А  теперь,  хочешь,  я  покажу  тебе  добрых  детей?
-Да,  дорогой  Ангел,  хочу.
-Тогда  смотри.  Вот  они  -  совсем  маленькие,  но  чистые  душой.  У  них  чистые,  светлые  глаза...  Ты  видишь,  Энни?
-Да,  Ангел.  Но  они  такие  крохотные!  Сколько  им  лет?
-Это  малыши.  Им  нет  и  четырех  месяцев...  А  вот  дети  постарше.  Им  2-3  года.  Они  все  еще  очень  добрые,  но  некоторые  уже  начинают  различать,  где  добро,  а  где  зло,  потому  что  их  учили  родители.  А  некоторые  не  видят  этой  тонкой  грани...  Они  на  краю,  Энни.  На  краю  у  пропасти  зла.  Именно  поэтому  им  сейчас,  как  никто,  нужны  Ангелы-Хранители  и  люди,  которые  объяснили  бы  им,  что  такое  добро.  
-Им  помогут,  правда?
-Правда,  Энни.  Ведь  Отец  знает  о  них  все.  И  знает  каждого  из  них.  И  тебя,  Энни.  Знаешь,  ты  очень  добрая  и  умная  девочка.  Тебе  уготована  особенная  судьба.
-Неужели?!  -  обрадовалась  девочка.
-Да.  Так  и  есть.  Будь  такой  же  доброй,  как  сейчас,  оставь  свои  страхи  и  смело  смотри  вперед.  Мы  все  будем  тебе  помогать.  И  не  грусти,  если  кто-нибудь,  когда-нибудь  тебя  обидит.  Просто  посмотри  на  небо.  Если  оно  будет  хмурое,  значит  Отец  недоволен  теми,  кто  тебя  обидел.  Если  на  нем  белые  облака,  то  на  них  непременно  сидят  Ангелы  и  хотят  подбодрить  тебя.  Если  же  облака  розовые,  Ангелы  как  раз  рассыпают  лепестки  красных  роз  по  всему  миру,  чтобы  посеять  в  душах  людей  добро,  а  значит,  твои  обидчики  скоро  тоже  станут  добрее.  А  если  небо  чистое,  без  единого  облачка,  то  Отец  и  Ангелы  простили  недобрых  людей,  и  ты  тоже  должна  их  простить.  Если  при  этом  еще  и  светит  солнышко,  Отец  говорит  тебе,  что  любит  тебя  и  весь  мир...  Ты  запомнила,  Энни?
-Да,  дорогой  Ангел.
-Хорошо.  И  еще  одно.  Отец  будет  ставить  на  твоем  пути  разных  людей.  Постарайся  относиться  к  ним  с  пониманием.  Не  осуждай  их,  а  просто  люби.  Не  смотря  ни  на  что.  И  ты  увидишь,  как  мир  потихоньку  начнет  преображаться...
-Спасибо,  Ангел!  Я  никогда  не  забуду  твоих  слов!  -  сказала  Энни  и  улыбнулась  самой  доброй  и  самой  искренней  детской  улыбкой.
На  прощание,  Ангел  крепко  обнял  девочку  и  сказал,  что  оставит  ей  маленький  подарок  -  на  память  о  себе,  который  будет  оберегать  ее  всю  жизнь.

-Энни?  Энни!  Ты  уснула,  бедняжка...  Я  уже  вернулась.  Хочешь  я  покажу,  что  купила  на  этот  раз?  -  мама  ласково  провела  рукой  по  челке  дочери  и  вышла  в  прихожую.
«Так  это  был  сон?»  -  подумала  Энни.  Но  этого  не  может  быть!  Все  было  как  наяву!  
Вдруг  девочка  ощутила  что-то  у  себя  в  руке.  Она  раскрыла  ладошку.  Там  лежало  большое  белое  перо,  совсем  не  похожее  на  те,  которые  она  когда-либо  видела!  И  красный  лепесток  розы.
-Вот,  что  Ангел  подарил  мне  на  прощание...  -  сказала  Энни  и  улыбнулась.  Она  взяла  свою  маленькую  деревянную  шкатулочку,  в  которой  хранила  3  шелковые  ленточки  и  положила  в  нее  перо  и  лепесток.  -  Я  сохраню  это  навсегда,  в  память  о  том,  что  Ангелы  существуют  и  что  добро  в  мире  тоже  есть.
Мама  вернулась  в  комнату  и  присела  на  кровать  дочери.  
-Сегодня  я  купила  тебе  медовых  леденцов.  Они  очень  вкусные!  Я  уверенна,  тебе  понравится.
-Мама,  я  люблю  тебя  -  сказала  Энни  и  обняла  маму.
Женщина  улыбнулась.
-Я  тоже  тебя  люблю,  дорогая.  Как  прошел  день?
-Я...  Я  играла  во  дворе  с  кроликом,  а  потом  пошла  домой.
-Но  наш  сосед  сказал  мне,  что  ты  плакала...
-Да  мама,  я  споткнулась  и  упала.  Но  я  знаю,  что  долго  плакать  нельзя,  поэтому,  как  ты  меня  и  учила,  я  поднялась,  отряхнула  грязь  и  гордо  пошла  вперед!  -  Энни  решила  не  говорить  маме  о  злых  соседских  детях.  Конечно  врать  не  хорошо,  но  Энни  подумала,  что  не  стоит  расстраивать  маму.
-Моя  дорогая  -  сказала  мама  и  улыбнулась.  -  Ты  не  поранилась?
-Нет!  Даже  царапинки  нет!
-Это  хорошо.  Знаешь,  я  хотела  тебе  что-то  сказать.
-Что,  мама?
-Я  нашла  другую  работу,  за  которую  больше  платят.  И  мы  сможем  жить  лучше!
-А  тебе  придется  много  и  тяжело  работать?
-Нет,  это  хорошая  работа  и  совсем  не  трудная.  Ах,  Энни,  мы  сможем  все!
-Мама,  я  так  рада!  Давай  есть  медовые  леденцы!
-Минуточку,  юная  леди.  Сначала  суп.  -  сказала  мама  Энни  и  поцеловала  ее  в  лоб.  

Энни  была  уготована  действительно  необычная  судьба.  Но  это  уже  другая  история...  :)
Ангелы  любят  вас!  Просто  нужно  верить  и  видеть  эту  любовь!

2.02.2010

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507146
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 24.06.2014


Янголи одне для одного

Одного  осіннього  ранку  я  переступила  поріг  учительської.  Кабінет  зустрів  мене  яскравим  сонячним  світлом  і  запахом  дерева  та  фарби  після  ремонту.  Тут  нікого  не  було,  бо  вже  розпочався  перший  урок.  Я  ж  не  мала  уроків  і  трохи  запізнилася...  Я  дуже  хвилювалася,  бо  це  вперше  мене  направили  у  школу  після  закінчення  інституту...  
Навпроти  дверей  стояв  довгий  дерев'яний  стіл  і  я  попрямувала  до  нього.  Під  ногами  незадоволено  заскрипів  свіжо  лакований  паркет...  
Я  сіла  за  стіл  і  поклала  сумку  біля  себе.  Тут  було  затишно,  але  я  ніяк  не  могла  заспокоїтись  у  свій  перший  робочий  день.  Що  чекає  мене  на  новому  місці?  

Я  почала  роздивлятися  довкола:  високі  книжкові  шафи  коричневого  кольору,  велике  вікно,  золотиста  люстра  і  розклад  занять  на  стіні...  
Я  підійшла  до  вікна.  Високі  тополі  шелестіли  своїми  ще  зеленими  листочками...  Серце  шалено  калатало,  тремтіли  руки,  а  щоки  горіли,  але  ранкове  свіже  повітря  війнуло  мені  в  обличчя...  Я  заплющила  очі  -  шум  дерев,  спів  пташок  вдалині,  звук  трамваїв,  машин,  дитячий  сміх  та  ранкова  прохолода  заспокоїли  мене.  Я  глибоко  вдихнула,  відкрила  очі  і  обернулась,  щоб  піти  до  столу.  Переді  мною  стояв  чоловік.  Від  несподіванки  я  скрикнула,  а  він  розгублено  дивився  на  мене.  Тоді  насупився  і  запитав:
-Що  ви  тут  робите?  
Мені  відібрало  мову.  Я  не  розуміла  його  суворого  тону  -  наче  я  якась  злодійка  і  прийшла  сюди  аби  щось  поцупити...
Запала  тиша.  Він  повторив  питання.  Нарешті  я  зібралася  із  думками  і  відповіла:
-Я  вчителька  зарубіжної  літератури...
Його  обличчя  посвітлішало,  зник  колючий  погляд  і  очі  сповнилися  якимось  теплом.
-Он  як...  Отже  це  ви...  Що  ж,  вітаю  вас  у  нашій  школі...
-Дякую  -  розгублено  відповіла  я.
Чоловік  підійшов  до  столу  і  почав  розкладати  зошити.
-Вибачте,  що  налякав  вас.  Я  подумав,  що  якась  учениця  зайшла  до  учительської...  

В  голові  промайнула  думка  -  невже  я  схожа  на  ученицю?
Лише  зараз,  на  відстані  кількох  кроків  я  змогла  роздивитися  свого  співрозмовника.  Це  був  чоловік  років  40-45,  зі  смаглявою  шкірою,  крупними  рисами  обличчя,  карими  очима  і  темним  волоссям...  На  ньому  був  коричневий  светр  із  білим  комірцем  і  чорні  джинси.  
 
-Вибачте,  я  не  відрекомендувався...  Володимир  Сергійович.  -  чоловік  посміхнувся  і  простягнув  мені  руку.  Серце  стислося  від  його  посмішки.  Дивно...  Чому?
-Марія  Василівна  -  потисла  я  його  руку.  
-Так  краще  -  продовжував  усміхатися  він.
-А  що  ви  викладаєте?  -  не  змогла  я  втримати  своєї  цікавості...
-Математику.
Я  посміхнулася  у  відповідь.  В  нього  добрі  очі  і  тепла  посмішка...  Певно,  він  приємна  людина...
-Вибачте,  маю  іти  на  урок...  Ви  поки  що  звикайте  до  нового  місця...  -  він  посміхнувся,  узяв  стопку  зошитів  і  поспішно  вийшов  у  коридор.
Я  зітхнула  і  знову  сіла  за  стіл.  Позбавитися  хвилювання  мені  так  і  не  вдалося...


Після  уроку  прийшла  директорка  і  багато  вчителів  -  усі  жінки.  Колектив  радо  прийняв  мене,  хоча  особливої  щирості  я  не  помітила...  Що  ж,  не  дивно  -  ми  зовсім  не  знали  одне  одного.  Я  відчувала  певний  дискомфорт,  спілкуючись  із  цими  впевненими,  дорослими  жінками.  Майже  усі  вони  були  вдвоє  старші  за  мене,  мали  чоловіків  і  сім'ї.  Я  почувалася  у  їх  оточенні  білою  вороною...  
Доки  не  прийшла  Ольга.  Ця  дівчина  як  маленьке  торнадо  пронеслася  по  кабінету,  змітаючи  все  на  своєму  шляху  і  якимось  дивом  зупинилася  біля  столу.  Її  скуйовджене  волосся  пшеничного  кольору  і  яскравий  одяг  привертали  до  себе  увагу.  Поважні  жінки  ледь  помітно  скривилися,  побачивши  її,  але  дівчині  до  того  не  було  діла.  Вона  була  зайнята!  Висипала  на  стіл  вміст  своєї  сумочки  і  почала  щось  шукати  серед  різних  речей…
-Куди  я  її  поділа?  Де  моя  помада?!  Ох,  ніколи  нічого  не  можу  знайти  в  цій  Богом  забутій  сумочці!  
-Богом  забутій  сумочці?  –  не  втрималась  від  усмішки  я.  Дівчина  заклякла  на  хвилину  і  подивилася  на  мене.  Запала  тиша.
-Ви  хто?  –  здивовано  запитала  білявка.
-Я  нова  вчителька  зарубіжної  літератури  –  Марія  Василівна.  Рада  знайомству!  –  відповіла  я.
-Навзаєм  –  посміхнулась  моя  співрозмовниця  –  А  мене  звуть  Ольга  Петрівна.  Можна  просто  Оля.  
-Просто  Марія  –  усміхнулась  я  і  простягла  руку.  
Білявка  потиснула  мені  руку  і,  усміхнувшись,  зникла  у  коридорі.

Перший  робочий  день  пройшов  досить  добре.  Я  познайомилася  зі  своїми  учнями.  Вони  виявилися  справжніми  янголятами  на  вигляд  і  справжніми  дикунами  за  поведінкою.  Не  знаю,  як  я  витримала  8  годин  криків  і  галасу…  
Але  коли  збиралася  додому,  помітила,  що  Володимир  Сергійович  стежить  за  мною  краєм  ока.  Дивно…  Що  йому  потрібно…  

***

Пройшло  уже  три  місяці  з  того  часу,  як  я  прийшла  викладати  у  цю  школу.  Стосунки  із  вчителями  складались  не  дуже  приязно…  Відчувалися  певні  заздрощі  з  їх  боку…  А  от  із  Ольгою  ми  подружилися.  
Одного  ранку  я,  як  завжди,  проводила  урок  зарубіжної  літератури.  Раптом  до  класу  зазирнула  заступник  директора  і  сказала,  що  мене  викликає  до  себе  наша  директорка.  Я  хутко  зібрала  речі,  дала  завдання  учням  і  пішла  до  кабінету  начальниці.  
Директорка  зустріла  мене  приязно,  не  так  сухо,  як  завжди.  Але  серце  в  мене  було  не  на  місці…  Я  передчувала  щось  лихе…
-Як  добре,  що  ви  знайшли  спільну  мову  з  усіма  нашими  учнями…  Ваші  професійні  якості  досить  високі  і  я  дуже…
-Перепрошую,  у  мене  йде  урок…  Кажіть,  будь  ласка,  ближче  до  справи…
-Гаразд.  Мені  дуже  шкода,  але  я  маю  повідомити  вам  прикру  новину…  Це…  це…  Як  би  вам  сказати…
-Ви  хочете  мене  звільнити?  –  вихопилось  в  мене.
-Аж  ніяк.  
-Тоді  в  чому  річ?
-Вибачте,  я  не  знаю,  як  вам  це  повідомити…
-Кажіть!  Ви  мене  лякаєте!
-Перепрошую.  Ваша  бабуся…  Ваша  бабуся  сьогодні  померла…
Від  хвилювання  мене  всю  трусило,  потемніло  в  очах,  підкосилися  ноги  і  на  якийсь  час  я  втратила  свідомість…

Я  вибігла  на  вулицю,  вмиваючись  сльозами,    і  впала  навколішки  перед  центральними  дверима  школи.  Падав  перший  сніг…  Я  ніяк,  ніяк  не  могла  змиритися  з  тим,  що  почула…  Бабуся  виховувала  мене  замість  матері,  яку  я  ніколи  не  знала…  І  от  тепер  її  немає…  Її!  Людини,  яку  я  знала  із  самого  народження!  Сльози  градом  котилися  по  моєму  обличчі…  Як  же  так!  Іще  вчора  все  було  гаразд…  А  тепер  моє  життя  зигзагом  прорізала  лінія  на  «до»  і  «після».  
Хтось  дбайливо  обійняв  мене  за  плечі,  накинув  щось  тепле  мені  на  спину  і  обійняв  мене.  Я  підвела  голову  і  побачила…  вчителя  математики.  Він  стурбовано  дивився  мені  в  очі.  
-Я  з  тобою.  Тримайся.  –  і  він  стиснув  мене  в  обіймах  сильніше.  
Раніше  я  почала  б  вириватися  з  будь-чиїх  обіймів,  але  не  зараз…  Зараз  мені  потрібна  була  підтримка…  І  я  її  отримала.

Через  півроку  ми  вже  стояли  перед  вівтарем  і  давали  обітниці  одне  одному.  Ну  а  я  –  чекала  дитинку.  Ми  назвали  нашу  донечку  Сара.    Ми  стали  янголами  одне  для  одного  і  я  вдячна  Богові  за  цю  нашу  зустріч.

2011  –  2014  рр.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507144
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.06.2014


Неможливий, дай мені надію…

Ми  не  були  створені  для  того,  щоб  разом  ходити  в  кіно,  на  танці,  на  побачення  в  маленьких  кафе,  разом  робити  дурниці…  Щоб  триматися  за  руки,  сміятися  під  ковдрою  вночі  та  вигадувати  імена  нашим  майбутнім  дітям.  Ми  не  були  створені  для  того,  щоб  бути  разом.  
Але  закохалися.
Та  єдине,  що  ми  можемо  собі  дозволити  –  це  закохані  погляди,  крадькома.  Ніжні  усмішки  одне  одному.  І  більше  нічого.  Мої  очі  можуть  лише  пестити  твої  очі.  
Знаєш,  ми  могли  б  бути  разом,  якби  не  тисячі  «але»,  отих  проклятих,  злощасних  «але»,  які  так  часто  руйнують  людські  життя.  
Здавалось  би  –  що  нам  заважає?  Ми  з  тобою  обоє  вільні…  Та  перепони  все  ж  таки  є.  А  найголовніша  –  то  думка  родини,  суспільства.  
Проте  відмовитися  від  цього  кохання  зовсім  я  не  можу  –  це  єдине,  що  зараз  має  для  мене  сенс.  Якщо  його  не  буде,  я  потону  в  цьому  жорстокому,  безжальному  світі  зруйнованих  ілюзій.  Дозволь  мені  тебе  любити?  Присягаюся,  мені  більше  нічого  від  тебе  не  треба.  Лише  твій  погляд  і  усмішка.  І  понад  усе  на  світі  я  хочу,  щоб  ти  був  щасливий.  Зі  мною  чи  без  мене  –  просто  щасливий.  Просто  був.
Знаєш,  мене  зігріває  сама  думка,  що  ти  є.  Ніколи  не  думала,  що  таке  буває.  Але  ні,  буває.
Я  не  знаю,  як  довго  триватиме  між  нами  ця  німа  історія,  але  хочеться  вірити,  що  довго.  Шкода,  я  не  можу  доторкнутися  до  твоєї  руки  –  не  маю  права.  А  так  хотілося  б…  
Добре,  що  ти  не  знаєш  моїх  думок.  Ти  б  збожеволів.  А  я  от,  не  божеволію  в  своїй  голові.  Дивно,  чи  не  так?
Хочу  попросити  тебе…  Знаю,  щойно  присягалася,  що  мені  нічогісінько  не  треба,  а  тут…  Ні,  дещо  все  таки  треба.  Можна  я  буду  бачити  тебе  хоч  раз  на  тиждень?  Хоч  2  хвилини?  Знаю,  що  прошу  забагато…  Але  ж  мріяти  не  шкідливо.  Шкідливо  не  мріяти.  То  як?
Посміхнувся.  Ідеш?!!  Так  швидко…  Я  не  встигла  тобі  розповісти  все,  що  хотіла!
Розповісти  подумки.
Ти  все  далі  і  далі…  Озирнись.  Будь  ласка,  озирнись!  Дай  мені  знак,  що  ми  ще  зустрінемось,  що  все  буде  гаразд…  Озирнись,  прошу  тебе.  Це  означатиме,  що  в  мене  є  надія,  сенс  у  житті.  Озирнись,  чуєш!!!!!!!!!!!!!!!!
Не  озирнувся…

20.02.2011  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506905
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2014


Усміхатися

-Добрий  день!
-Добрий!
-Чудово  виглядаєте!
-Дякую,  Ви  також!

-Привіт!  Як  справи?
-Привіт!  Чудово!  
-Я  бачу,  ти  аж  сяєш.  І  як  завжди  усміхнена…
-Є  таке.

-Привіт,  подруго!  Ну  як  ти?  Давно  не  бачилися…
-Привіт,  люба.  Я?  Добре…  Краще  за  всіх!  А  ти  як?
-Я  теж  нічого.  Така  рада,  що  в  тебе  все  добре,  ти  щаслива…
-Дякую.
-Ну,  мені  вже  час…  Побачимось!
-Так,  до  зустрічі!

Закінчується  робочий  день.  Іду  до  дверей.  Біля  дзеркала  поправляю  зачіску,  перевіряю  макіяж  на  ідеальність…
На  вулиці  усім  усміхаюся,  кидаю  лукаві  погляди  на  вродливих  незнайомців,  радо  вітаюся  з  друзями.  Сяю.  Всередині  мене  сонце,  усмішка  на  обличчі,  очі  світяться  від  щастя.  Переходжу  дорогу  і  йду  парком.  Вітаюся  із  продавцем  квітів  та  сусідкою,  продовжую  свій  шлях.  За  спиною  чую  захоплені  репліки  знайомих,  помічаю  заздрісні  погляди  жінок,  зацікавлені  погляди  чоловіків…  
Звертаю  на  іншу  стежку  і  йду  до  будинку.  Вітаюся  із  сусідками  на  лавці,  усміхаюся…  Сяю.  Заходжу  в  під’їзд  і  піднімаюся  сходами  на  третій  поверх.  На  моєму  обличчі  усмішка.    
Ключ  -  у  замок,  відчиняю  двері,  заходжу  в  квартиру.  Зачиняю  двері.  Повільно  роблю  видих.  Вішаю  ключі,  кладу  на  підлогу  сумку.
Йду  по  коридору  в  кімнату  і  сідаю  на  підлогу.  Темно.  Холодно.  Тихо.  
Сльози  струмочками  течуть  по  обличчю.
Чую  як  мірно  стукає  годинник.
«Така  рада,  що  в  тебе  все  добре,  ти  щаслива…»
«Усміхаюся»…  
Сяю!?

13.02.2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506904
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2014


Відродження

І  от  я  встала  із  руїни...
І  знову  я  сама  своя.
І  стало  знову  сильним  тіло,
І  відродилася  душа!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2014


Ты всё так же неистов…

Смотрю  на  тебя  -
Ты  всё  так  же  неистов...
С  сияющим  взглядом,
Смеёшься  опять...
Мой  хвастливый  герой,
Между  нами  лишь  исповедь,
А  мне  страшно  тебя  потерять...
Я  впервые  во  сне  тебя  увидала,
Ты  был  добр  ко  мне,
Обещал  защищать...
Я  запомнила  сон,  но  даже  не  знала,
Что  в  жизни  реальной  
Смогу  тебя  увидать...
Всё  было,  как  сон  тот  мне  напророчил,
А  потом  нас  разлучила  судьба...
И  вдруг  эта  встреча!  О  Боже...
О  Боже.  Будь  счастлив,  мой  друг!
Я  молюсь  за  тебя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506604
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 22.06.2014


Ода Женщине

О  Женщина!
Как  светом  ты  полна!
Во  истину  ты  -  Божее  творенье!
Красавица  и  умница,  нежна...
Душа  твоя  -  то  птичьи  трели!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506424
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 21.06.2014


Шел пятый месяц осени

Туман  целует  в  губы,
А  ветер  -  гладит  волосы...
Мы  были  очень  глупыми,
Шел  пятый  месяц  осени...
Ты  знаешь,  время  странное,
Погода  аномальная...
Держала  меня  за  руку
Мечта  моя  печальная...
Мы  были  очень  глупыми,
Шел  пятый  месяц  осени...
За  тучами  и  вьюгами
Мечты  свои  мы  бросили...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506423
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 21.06.2014


Недовстреченный

Недовстреченный  мною  милый  мой,
Где-то  бродишь  ты  в  неизведанном...
Ну  а  я  встречаю  закат  на  берегу  моря,
На  которое  никогда  не  поеду  я...
Недовстреченный  мною  милый  мой,
Где-то  ходишь-бродишь  по  свету...
Ты  хоть  ищешь  меня?!  Сумасбродку,  что  пишет  сонеты...
Мы  с  тобою  не  раз  еще  разминёмся...
Может,  снова  не  так  встали  планеты?
А  что,  если  так  никогда  не  найдёмся  мы,
Нас  развеет  ветрами  по  свету?!!
О,  как  страшно  думать  об  этом...
И  всё  же  я  верю:  столкнёмся  мы  где-то...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506276
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 20.06.2014


Співробітнику :)

Чого  ж  ти  скіпку  в  оці  іншого  бачиш?
Колоди  ж  у  власному  оці  не  чуєш?

Біблія

Скажи  мені  хоч  два  хороших  слова!
Ти  бачиш  кожну  помилку  мою...
Я  виправлятися  готова,  
та  бідбадьор  мене,  молю!
Скажи  мені  хоч  два  хороших  слова!  
Щоб  могла  я  дізнатись:  чи  ти  ворог  мені,
Чи  то  друг,  що  правду  говорить?
Ти  мене  виправляєш  навіть  у  сні...
Скажи  мені  хоч  два  хороших  слова!

Хоч  одне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506272
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2014


Тёплая патока

Я  шла  по  серому  городу...
И  вдруг  -  яркая  радуга!
По  канатикам  тонкого  холода
Разлилась  вдруг  тёплая  патока...
И  глаза  испили  весь  свет  -
Ну  а  он  просочился  глубже
И  теплом,  как  янтарный  мёд,
Стёк  густыми  каплями  в  душу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506138
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 19.06.2014


В моєму серці скресла крига

В  моєму  серці  скресла  крига  -
Це  твій  погляд  її  розтопив!
А  в  душі  почалась  корида
Таємних  бажань,  мрій,  почуттів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506136
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.06.2014


Закрывает лицо руками…

Закрывает  лицо  руками  -
Ах  ты  глупая!  Ах  ты  бедная.
В  детстве  надо  было  читать  
не  "Золушку",  а  "Русалочку",  -
не  родились  бы  мечты  вредные...
Надо  было  читать  внимательно
не  романы  -  всё  с  хэппи-эндами,
а  монолог  Джен  Эйр  отрезвляющий  -
тот,  с  упрёками  да  портретами.
Закрывает  лицо  руками,
слёзы  капают,  расплываются...
Что  ж  ты,  милая,  понадеялась,
что  ж  ты,  глупая,  размечталася...  

2013  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484684
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.03.2014


Хіба потрібні ще якісь слова?

Хіба  потрібні  ще  якісь  слова?
Я  не  твоя,  хоча  хотіла  бути  нею...
Та  як  на  те,  я  все  ж  таки  жива!
І  вільна  тілом,  серцем  та  душею.
Хіба  потрібні  ще  якісь  слова?
Я  заблукала  стежкою  до  тебе...
Нас  двох,  напевно,  доля  розвела...
Тепер  я  знаю:  мудрість  неба.

2013  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484680
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.03.2014


Господу: поборемось!

Ми  іще  поборемось  з  Тобою!
Ми  з  Тобою  досягнем  добра!
Тільки  прошу,  йди  поруч  зі  мною...
Знаєш,  адже  я  не  впораюсь  сама.

Ми  іще  поборемось  з  Тобою!
В  мене  ж  досі  є  іскра  Твоя...
Я  щодня  готуюся  до  бою.
Я  -  Твій  воїн  світла  і  добра.

Ми  ж  іще  поборемось  з  Тобою?
Я  давно  сама  обрала  собі  шлях.
Я  боротимусь!  Боротимусь  до  скону!
Я  -  Твій  воїн  і  Твоя  раба.

Ми  іще  поборемось  з  Тобою!
"Борітеся  -  поборете"  -  казав  Тарас.
Вічна  битва  -  справді  моя  доля...
Ми  іще  поборемось!  За  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361948
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.09.2012


Эта весна пахнет осенью

Эта  весна  пахнет  осенью  -
Золотые  деревья,  слякоть,  дожди...
Хмурое  небо,  словно  с  проседью...
Пишешь  в  воздухе  "подожди"!

Говоришь  себе  "Ты  же  сильная!
Ну  давай,  соберись!  Дерись!
В  зеркале  на  тебя  смотрит  девушка.
Ты  повзрослела...  Ну,  улыбнись!".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361705
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.09.2012


Никто никому не дорог

Никто  никому  не  дОрог,
Уже  ничего  не  свято,
Сотни  острых  иголок,
Пустые,  колкие  взгляды...

Богатство,  коварство  -  в  почете,
Бедность,  добро  -  презренны.
Люди  не  люди  -  волки.
Хотя  нет,  волки  добрее.

Учишься,  чтобы  выжить,
Выживая  -  учишься  вновь.
За  успех  будут  все  ненавидеть,
Честным  -  выпьют  всю  кровь!

Со  скоростью  света  -
Катятся  в  пропасть.
Живут,  забывая  о  завтрашнем  дне.
Если  видишь  чью-то  заботу,
То  скорее  всего  о  себе...

Горы  денег,  горсть  драгоценностей,
Дома  -  не  дома.  Дворцы!
Полная  смена  ценностей.
А  где  делись  Мужчины,  Отцы?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361704
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 03.09.2012


Звездочету

О  звездочет  души  моей,
Мой  лекарь,  мой  алхимик...
Наследник  знатных  королей,
Мой  верный  друг  и  мой  противник.
Ты  мой  палач,  мой  инквизитор.
Мой  верный  раб  и  мой  властитель!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361581
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.09.2012


Смотрю на звездный циферблат

Смотрю  на  звездный  циферблат...
Вокруг  становится  все  тише...
Ушел  последний  листопад  -
Теперь  друг  другу  не  напишем.

Ты  потерял  Луну,  считая  звезды,
Но  позже  понял,  что  ошибся...
А  я  зеркалила  лучи,  молясь  на  Солнце  -
Оно  меня  сожгло,  испепелило.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361579
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 02.09.2012


А мне ничего и не надо

Я  приду  к  тебе  белой  кошкой
И  тихонько  присяду  у  ног.
Помолчим  с  тобою  немножко  мы,
Потом  я  свернусь  в  пушистый  клубок.

А  мне  ничего  и  не  надо  -
Просто  рядом  вот  так  посидеть...
Да  мы  вместе  с  тобой  встретим  закаты,
Уснем,  будем  тихонько  сопеть...

Мы  будем  слушать  с  тобой  тишину,
Пение  птиц,  журчанье  ручья...
Я  за  тобой  на  край  света  пойду,
Только  прочь  не  гони  меня...

А  мне  ничего  и  не  надо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360927
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 30.08.2012


Чарівна Пані на Майдані

Чарівна  Пані  на  Майдані  
Уся  у  білому  вбранні.  
Вона  прийшла,  неначе  Янгол,  
І  вірила  у  світлі  дні.  
Та  Чорний  ворон  дуже  хоче  
Лебідку  білу  заклювать.  
Не  зможе  він,  намісник  ночі  
Навколо  все  завоювать!  
Чарівна  Пані  на  Майдані,  
Уся  у  білому  вбранні.  
Лебідка  біла,  добрий  Янгол  
Поборе  світлом  дні  пітьми!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360924
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.08.2012


Україна

З-поміж  усіх  країн  -  Країна!
З-поміж  усіх  перлин  -  Перлина!
Це  моя  країна  -  Україна!
Рідні  квіти,  рідні  хмарки.
Рідні  дерева,  рідні  хатки.
Єдина  родина,  рідна  сім'я  -
Це  все  ти,  Україно  моя!

2001  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360641
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.08.2012


Різдво

Колись  у  місті  Віфлеємі  
Богородиця  свята
Сина  народила.
Народила  та  й  сповила.

Десь-то  бачать  пастухи
Зірка  засіяла.
А  то  радість,  а  то  радість
Світові  стала.

Десь-то  бачать  мудреці
Зірка  засіяла.
А  то  радість,  а  то  радість
Світові  стала.

І  пішли  вони  тоді
Та  й  до  Віфлеєма
Дари  дарувати
Посланцю  від  Неба.

2001  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360638
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.08.2012


Грішниця

Місяць  високо  сяяв  на  небі,  і  його  яскраве  світло  падало  на  дерева  і  вимальовувало  на  землі  темні  силуети  ажурних  переплетінь...  У  будинку  місцевого  багатія  був  бенкет  -  звучала  музика,  долинали  людські  голоси,  дзенькіт  срібного  посуду...  Людей  було  як  ніколи  багато,  -  всі  прийшли  аби  на  власні  очі  побачити  особливого  гостя...  Чоловік  цей  був  дуже  мудрою  людиною,  незважаючи  на  свій  вік...  Одягнений  дуже  просто,  він  спілкувався  із  багатіями  на  рівних  і  розказував  такі  цікаві  речі,  що  всі  мимоволі  дивувалися  його  розуму...  Гість  розповідав  одна  за  одною  повчальні  історії...  

Але  раптом  зазвучала  таємнича  музика  і  до  зали  увійшла  дівчина.  Одягнена  у  пурпурові  шати,  розшиті  золотими  монетами,  вона  почала  виконувати  східний  танок...  Вона  повністю  прикувала  до  себе  увагу  присутніх.  Була  спекотна  ніч,  але  ніхто  на  те  не  зважав...    

Зачарований  її  танцем,  гість  не  бачив  нічого,  крім  її  довгого  хвилястого  волосся  і  золотого  намиста,  що  побрязкувало  час  від  часу,  не  відчував  аромату  рослин,  розлитого  в  нічному  повітрі,  -  тільки  ніжний  аромат  її  парфумів...  Він  не  бачив  нічого  навколо  і  нічого  не  чув.    Для  нього  існувала  тільки  вона,  і  нічого  крім  неї!  Від  спеки  і  вражень  паморочилось  у  голові  і  перехоплювало  дух...  
Гість  відчував  кожен  рух  танцівниці,  кожен  її  подих...  Монетки  на  її  одязі,  золоті  прикраси  і  браслети  побрязкували  в  такт  музиці,  пишне  чорне  волосся  тугою  хвилею  спадало  до  ніг,  а  прозора  пурпурова  тканина  легенько  обхоплювала  дівочий  стан...  Серед  людей,  серед  емоцій  і  бажань,  він  бачив  її  одну...  

Вона  танцювала  босоніж  на  килимі  під  звуки  бубна  у  спекотному  мареві  бенкетної  зали.  На  неї  дивилися  усі  чоловіки,  не  приховуючи  кривої  посмішки  і  хижого  погляду.  Неначе  злива  золота  монети  падали  до  ніг...
-Ціна  її  динарій  в  будні,  на  свята  -  по  два  динарія...  -  сказав  один  чоловік  у  натовпі.
-Хе...  у  неї  погана  слава...  -  презирливо  всміхнувся  інший.  -  Хоча  вродлива,  що  й  казать...
-Що  вона  взагалі  тут  робить?  -  здивувався  інший.  -Та  як  же  вона  насмілилася  хоча  б  переступити  поріг  цього  будинку?!!

Дівчина,  наче  прудконога  лань,  літала  над  підлогою,  пурпуровий  шовк  змією  звивався  у  її  руках...  На  її  обличчі  сяяла  чарівна  усмішка  і,  здавалося,  що  вона  живе  у  танці,  не  бачачи  нікого  і  нічого  навколо...  Вона  була  чаклункою,  заклинателькою  темно-червоного  шовку,  який  підкорявся  лише  її  погляду  і  довіряв  лише  їй...  Але  погляд  її  був  сумний...  Час  від  часу  в  її  очах  блищала  радість,  коли  шовк  злітав  до  стелі  легкою  хмаркою  і  повільно  опускався  вниз...  Вона  ловила  його  на  підняті  вгору  руки  і  кружляла,  кружляла,  кружляла...  Потім  вона  відставляла  вбік  ніжку  і  монети,  пришиті  до  її  одягу  дзеленчали  на  її  стегнах.    Вона  була  повністю  захоплена  танцем.  А  гість  був  захоплений  нею...

Але  поступово  музика  скінчилась  і  танцівниця,  нахиливши  голову,  вигнувшись  назад  усім  тілом,  почала  робити  плавні  рухи  руками...  Раптом  серед  звичного  натовпу  вона  побачила  світлу  фігуру...  
Припинивши  танцювати,  вона  опинилась  навпроти  чоловіка  і  їх  погляди  зустрілися.  Дівчина  важко  дихала  і  дивилась  у  чорні  очі-агати  незнайомця.  Чоловік  був  стрункий,  смаглявий  і  вдянений  у  простий  білий  одяг.  Він  не  був  схожий  на  усіх  тих  багатіїв,  яких  вона  знала.  Серед  стаї  хижих  яструбів,  він  здавався  білим  голубом,  який  випадково  потрапив  у  тенета...    

Але  його  погляд...  Такого  погляду  вона  не  бачила  ніколи  в  житті.  Погляд  його  був  спокійним  і  щирим,  випромінював  тепло,  а  у  чорних  зіницях,  що  майже  повністю  зливалися  з  райдужкою  очей,  здавалося,  був  увесь  всесвіт,  всипаний  сріблястими  зорями...  Він  дивився  на  неї  з  якоюсь  неприхованою  любов'ю,  яка  не  була  заплямована  нічим.  А  на  обличчі  була  ледь  помітна  ніжна  усмішка.  Щось  по-дитячому  наївне  було  у  цьому  чоловікові...  
Чим  довше  дівчина  вдивлялася  у  його  погляд,  тим  більше  їй  відкривалося  тих  істин,  які  вона  все  життя  шукала  у  поглядах  пересічних  людей  і  ніколи  не  знаходила...  Щось  неймовірне,  майже  неземне  було  у  його  очах,  якась  невимовна  краса  душі,  якесь  невимовне  добро  і  мудрість...
Він  дивився  на  неї  так,  наче  знає  про  неї  все:  її  минуле,  її  теперішнє,  її  майбутнє.  Знає  усі  її    сльози  і  страждання...  Усю  її  долю  і  душу.  Здавалося,  що  він  знає  її  усе  життя,  наче  вони  були  вже  давно  знайомі.  Ба,  навіть  більше.  Наче  вони  були  знайомі  іще  до  того,  як  потрапили  на  цю  грішну  землю...  
Він  дивився  на  неї  як  ніхто  і  ніколи  -  без  осуду,  презирства,  жадоби  до  її  тіла.  Він  заглядав  просто  в  її  душу  і  від  цього  гаряча  хвиля  ніжності  розливалась  у  неї  всередині.

Танцівниця  дивилася  просто  йому  в  очі  і  погляд  її  мінився  усіма  відтінками  почуттів.  Спершу  вона  виглядала  стомленою  і  спечаленою  і  здавалось,  що  спрагла  душа  її  уже  майже  зітліла  у  муках...  Очі  були  тьмяні  та  змучені...  Та  що  довше  вона  дивилась  в  очі  незнайомцю,  тим  жвавішим  ставав  її  погляд...  Здавалось,  наче  душа  поступово  оживає,  хоче  відтанути,  зігріта  теплом  його  погляду...  

Гість  дивився  у  її  прекрасні  мигдалеві  очі  і  мовчав,  тому  що  не  знав,  що  сказати.  Він  чудово  розумів  її  становище,  її  життя,  страждання,  жалі,  радощі  та  надії.  Бенкет  навколо  продовжувався,  до  зали  почали  вносити  таці  з  їжею,  люди  продовжували  гомоніти,  чоловіки  пили  напої  і  голосно  сміялися.  Але  гість  і  танцівниця  сплелися  поглядами  і  здавалось,  що  навколо  не  існує  нічого...  Що  вони  одні  у  цьому  всесвіті...          

Раптом  дівчині  стало  ніяково  і  вона  повільно  опустила  очі  додолу.  Але  за  якусь  мить  знову  звела  очі  вгору  і  подивилась  із  надією...  Погляд  чоловіка  залишався  таким  самим  теплим  і  добрим.  Танцівниця  знову  повільно  опустила  очі  і  подивилася  на  себе.  Тіло  її  було  ледь  прикрите  пурпуровими  шатами,  розшитими  золотими  монетками.  Вона  знову  почала  тяжко  дихати  і  відчула  раптом  себе  такою  грішною  і  брудною,  що  їй  стало  соромно  знаходитися  тут,  поруч  із  цією  людиною...  Вона  відчула  себе  настільки  недостойною  і  пропащою,  що  очі  її  налилися  слізьми  і  вона  ледь  пересилила  себе  аби  знову  поглянути  на  незнайомця...  Він  жалісливо  глянув  на  неї  і  ледь  помітно  простяг  руку,  ніби  хотів  заспокоїти,  збирався  сказати  щось  втішне.  
Дівчина  відвела  погляд  убік  і  глянула  на  присутніх  на  бенкеті.  Люди  метушилися  мов  зграйка  комах    і  голосно  реготали,  а  чоловіки  дивилися  на  неї  хижо,  з  презирством  і  хіттю.  І  вона    знову  опустила  очі.  А  коли  глянула  на  незнайомця  ще  раз,  то  її  погляд  говорив  замість  неї...

"У  цьому  соромі  й  ганьбі  я  йду  перед  жорстокістю  людською...  
О,  як  же  насміхаються  вони,  до  осуду  охочі!  І  не  прощають,  не  прощають  мені  беззахисність  мою...  Живу  я  наче  серед  ночі...  Я  тут...  Я  серед  сорому  одна  стою...  Моя  надія  -  твої  очі..."

-Гей  ти!  Чого  вклякла  на  місці?!  Потанцювала,  плату  отримала...  Збирай  гроші  і  йди  геть!  -  крикнув  один  чоловік  із  натовпу.
-Чекай...  Ти  ж  не  збираєшся  пропонувати  гостям  свої  послуги?  Сподіваюся,  ти  розумієш  де  ти  знаходишся?  -  озвався  господар  будинку  на  ім'я  Шимон.  
Танцівниця  мовчала  і  дивилася  в  очі  незнайомцю,  а  по  її  обличчю  текли  прозорі  струмочки  сліз.
-Глуха  чи  що?  Кажу  тобі  забирайся!  -  гукали  з  натовпу.

-Як  звуть  тебе?  -  пролунав  м'який  оксамитовий  голос...
-Міріам...  -  ледь  чутно  промовила  дівчина.
-Звідки  ти?  -  спитав  чоловік  і  доброзичливо  усміхнувся.
-Я  тутешня,  із  селища  Магдали  поблизу  Капернауму...  -  відповіла  вона.

-Якщо  ти  зараз  же  не  заберешся  звідси,  ми  виштовхаємо  тебе  силою!  -  гукнув  чоловік  із  натовпу.
-Та  як  вона  взагалі  насмілилася  прийти  сюди?!!  -  вигукнув  інший.  -  Хто  вона  і  хто  ми!
-Так,  але  вона  так  благала  впустити  її...  не  розумію  навіщо...  -  зітхнув  Шимон.
-Ясно  навіщо!  -  зареготали  інші  чоловіки.  -  І  навіть  не  посоримилась  прийти  у  будинок  до  такої  шанованої  особи!  На  бенкет,  де  будуть  такі  поважні  гості...  На  що  вона  взагалі  сподівалась?
-Вона,  певно  забула,  як  нещодавно  її  ледь  не  забили  камінням...  -  жорстоко  посміхнувся  інший  чоловік.

Дівчина  заплющила  очі,  а  з-під  її  повік  котилися  великі,  мов  перлини,  сльози.  Вона  знову  глянула  на  чоловіка  в  білому.  Він  із  жалем  дивився  на  неї...  Жодної  зміни  у  його  поведінці  -  тільки  співчуття.  Жодного  докору,  осуду  чи  насмішки.  У  Міріам  почало  частіше  битися    серце,  вона  стала  частіше  дихати,  а  сльози  не  переставали  крапати  з  її  очей.  Вона  повільно  опустилася  на  долівку  в  знемозі  і  почала  ридати,  закриваючи  обличчя  руками.  Раптом  вона  дістала  невелику  алебастрову  посудину  і,  заливаючись  слізьми,  підповзла  до  чоловіка.  Не  зводячи  вгору  очей,  вона  почала  лити  прохолодне  ароматичне  масло  на  ноги  чоловікові,  омиваючи  їх  своїми  сльозами  і  витираючи  своїм  розкішним  волоссям...  Вона  плакала  і  плакала,  припадаючи  до  його  ніг  і  цілуючи  їх.  Гість  дивився  на  неї  і  очі  його  промовляли...

"Не  питатиму,  якою  ціною  ти  придбала  ці  масла...  Я  сиджу  босоніж,  ти  ж  мене  сльозою  вмила  і  водоспадами  волосся  обняла...  Скажи,  навіщо  мені  миро?  Кришталеві  сльози  твої,  щирі...  А  душа  твоя  не  має  ні  краплини  зла...  "

Гості  на  бенкеті  навісніли...
-Гляньте-но  на  цю  дівку!  От  безсоромна!  Що  вона  робить?!  -  гукали  люди  в  натовпі.

"Якби  цей  чоловік  дійсно  був  пророком,  то  він  мав  би  знати,  що  жінка,  яка  торкається  його  ніг  -  грішниця!"  -  подумав  господар  будинку.

Раптом  чоловік  у  білому  сказав:
-Шимоне!  Я  маю  дещо  сказати  тобі...
-Звісно!  Кажіть...  -  відповів  той.
-Двоє  людей  заборгували  гроші  одному  і  тому  самому  чоловікові.  Один  був  винен  п‘ятсот  динаріїв,  а  другий  п‘ятдесят.  Але  вони  не  мали  чим  заплатити  і  хазяїн  простив  борг  їм  обом.  Хто  з  них,  на  твою  думку,  буде  більш  вдячний  своєму  хазяїну?
-Питання  складніше,  ніж  здається  на  перший  погляд...  Я  гадаю,  що  вдячнішим  буде  той,  кому  пробачили  більше...  -  відповів  Шимон.
-Ти  добре  розсудив.

Після  цього  гість  обернувся  до  дівчини,  і  сказав  Шимонові:  
-Чи  бачиш  ти  цю  дівчину?  Я  прийшов  до  твоєї  оселі,  і  ти  не  дав  мені  води,  щоб  вимити  ноги,  а  вона  слізьми  облила  мені  ноги  і  витерла  своїм  волоссям...  Ти  навіть  не  поцілував  мене  як  гостя  при  зустрічі,  а  вона  не  перестає  цілувати  мої  ноги...  Ти  голови  моєї  оливою  не  помазав,  а  вона  миє  мої  ноги  дорогоцінним  ароматичним  маслом...    Кажу  тобі,  що  прощено  їй  багато  гріхів  за  те,  що  вона  виявила  таку  велику  любов.  А  кому  мало  прощається,  той  і  любить  мало.  

Гість  нахилився  до  неї,  легенько  торкнувся  її  обличчя  і  сказав:  
-Прощаються  тобі  гріхи.

Гості,  що  були  присутні  на  бенкеті  почали  перешіптуватися:
-Хто  він  такий,  щоб  пробачати  гріхи?!  Чи  не  Богом  він  себе  вважає???    

Цей  чоловік  погладив  шовк  її  довгого  хвилястого  волосся  і  сказав,  усміхнувшись:
-Віра  твоя  врятувала  тебе,  йди  з  миром.

В  очах  дівчини  засяяла  надія.  Вона  повірила  цьому  чоловікові,  як  нікому  й  ніколи  в  житті.  Вона  згодна  була  відмовитися  від  усіх  чоловіків  Єршалаїма,  аби  лише  іти  поруч  із  ним.  Згодна  була  змінити  свої  шовкові  шати  на  бідний  одяг,  аби  лише  бачити  його  повсякчас,  чути  його  мудрі  розповіді...  Їй  хотілося  стати  знову  цнотливою,  чистою  наче  біла  лілея...  Вона  щиро  дивилася  у  його  очі  і  бачила  в  них  невимовну  любов  і  довіру.  

Чоловіка  того  звали  Ієшуа  і  в  народі  про  нього  казали,  що  він  -  новий  пророк.  Але  Міріам  розуміла,  що  Він  не  просто  людина...  Вона  знала,  що  це  щось  більше...  Крім  того,  не  дарма  ж  фарисей  Шимон  запросив  Його  до  свого  дому,  де  зібралося  так    багато  священників...  Отже,  фарисеї  зацікавилися  Ним  не  просто  так...  Щось  недобре  передчувало  її  серце,  але  Міріам  проганяла  тривожні  думки...
Вона  встала,  взяла  в  руки  посудину  із  залишками  масла  і  всміхнулися  до  Ієшуа.  Сльози  висохли  на  її  обличчі  і  тепер  здавалося,  що  вона  стала  зовсім  іншою  -  ніби  помолодшала  на  кілька  років,  стала  іще  вродливішою,  ніж  була...  Її  очі  сяяли  надією,  ніби  вона  вдруге  народилася  на  світ.  

-Дякую...  -  сказала  вона  і  вклонилася.  
-Нехай  береже  тебе  Господь  -  відказав  Ієшуа.  

Дівчина  загорнулася  у  пурпурову  тканину,  з  якою  танцювала,  і  м'якими  нечутними  кроками,  наче  кішка,  пішла  до  виходу,  легенько  побрязкували  її  прикраси...  Спинившись  за  кілька  кроків  від  дверей,  вона  озирнулася  і  тихо  видихнула,  глянувши  на  чоловіка  у  білому.  Він  розмовляв  із  фарисеями  і  намагався  пояснити  їм  щось.  Він  відчув  її  погляд  на  собі  і  глянув  у  її  бік.  Міріам  зашарілася,  її  тіло  вкрилося  мурашками  і  тепло  розлилося  гарячою  хвилею  у  неї  в  душі.  Вона  опустила  очі,  накинула  на  обличчя  запинальце  і  швидко  переступила  поріг.

З  того  дня  Міріам  із  Магдали,  (яку  почали  називати  Марією  Магдалиною)  стала  послідовницею  Ієшуа.  

15-16  квітня  2012  р.,  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359093
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2012


Завуальована любов

Завуальована  любов  летить  білою  ластівкою,  
легенько  тріпоче  крилами,  стукотить  у  старі  шибки...
Хоче  пролитися  тихим  струмочком  ніжності,
торкнутися  м'яким  крилом  твого  лиця...

Вона  шумить,  шурхотить,  шепоче  -  шукає  собі  виходу...
Хоче  знайти  шпарину  і  вислизнути  крізь  неї.
І  долетіти,  долинуть  до  тебе!  Спинитися  і  завмерти
в  повітрі  навпроти  твого  обличчя  і  зачаровано  
дивитися,  дихати,  дмухати...

А  потім  легесенькою  пір'їнкою  ледь  торкнутись  твоїх  уст
і  знепритомніти  від  невимовної  ейфорії  й  екстазу!

Завуальована  любов  шукає  виходу.  
Відчайдушно  шниряє  поміж  вікнами,  стінами,  дверима.
Вона  хоче  звернути  на  себе  увагу!  Щоб  ти  здогадався:
вона  -  любов  (завуальована).

Їй  хочеться  сміятися,  дражнити  тебе,  проголосити  на
весь  світ  правду,  що  вона  -  любов!!!

Але  потім  вона  соромиться,  ніяковіє  і,  не  знаходячи
ані  виходу,  ані  місця  для  себе  -  тихесенько  ховається
у  найдальший  закуток  душі,  перелякано  тремтить  і  мовчить.

Але  скільки  б  вона  не  мовчала,  -  все  одно  постукає  
до  тебе  турботою,  розчиниться  у  легкій  і  добрій  усмішці...

Підкрадеться  маленьким  чорним  кошенятком  до  твоїх  ніг,
торкнеться  мордочкою,  потреться  голівонькою  і  
промурчить  якесь  рідкісне  прохання.  А  тоді,  згорнувшись
клубочком,  спокійно  засне  коло  твоїх  ніг  -  довіряє...

А  завуальована  вона  не  просто  так.  Сторожко  ставитися  
до  всіх  її  навчила  якась  ситуація.  Можливо,  щось  навіть
розбило  її  крихке  кришталеве  серце...

І  відтоді  любов  одягла  маленьку  чорну  вуаль  і  навчилася  
конспіруватися  не  гірше  за  будь-якого  шпигуна.
Маленька  завуальована  любов...

Але  якщо  ти  візьмеш  на  руки  оте  маленьке  кошенятко,
яке  щойно  чіплялося  кігтиками  у  килим  коло  твоїх  ніг
і  насторожено  стовбурчилося,  а  зараз  довірливо  дрімає
коло  тебе,  і  будеш  повсякчас  піклуватися  про  нього,  -
кошенятко  почне  тобі  довіряти...  

І  тоді  завуальована  любов  скине  з  себе  чорну  прозору  вуаль
додолу  і  білою  ластівкою  залетить  до  твого  вікна...  Осяє  
твою  душу  і  усю  твою  домівку...  І  прекрасною  піснею  лунатиме
все  твоє  життя...  І  буде  вже  не  завуальованою,  а  справжньою  
любов'ю.  Ніжністю.  Коханням.

Тільки  впізнай  її.  Вона  ж  тут,  зовсім  поруч,  стоїть  коло  
твоїх  дверей,  мокнучи  під  дощем,  із  опущеною  головою
і  не  наважується  постукати  або  взятися  за  залізну  ручку.
І  дрібні  краплі  дощу  прозорими  перлинками  стікають  з  
її  чорної  сітчатої  вуалі...

Завуальована  любов  принишкла  і  чекає,  коли  ти  звернеш  
на  неї  увагу...  Не  будь  сліпим!  Озирнися  довкола  -  ось  же  вона!
Вона  не  насмілюється  відчинити  двері  -  тож  відчини  їх  зсередини,
подай  їй  руку  і  запроси  до  себе.  Посади  її  коло  каміна,  щоб  вона
обсохла  і  зігрілася.  Запропонуй  їй  чаю,  приправивши  його  
милою  і  доброю  усмішкою.

От  побачиш  -  любов  неодмінно  відтане  і  в  її  очах  замерехтять  
вогники  надії...

Чого  ж  ти  сидиш?  Запропонуй  їй  хоча  б  парасольку,  вона  ж
досі  стоїть  під  дощем!!!  
Чи  ти  вважаєш,  що  коли  вона  завуальована,  
то  їй  і  мокнути  можна?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329427
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.04.2012


Si vis pacem, para bellum

Igitur  qui  desiderat  pacem,  praeparet  bellum;  qui  uictoriam  cupit,  milites  inbuat  diligenter;  qui  secundos  optat  euentus,  dimicet  arte,  non  casu.  Nemo  prouocare,  nemo  audet  offendere  quem  intellegit  superiorem  esse,  si  pugnet.

Flavius  Vegetius  "Epitome  institutorum  rei  militaris,  3,  Prolog"

"Хочешь  мира  —  готовься  к  войне"  -  говорили  древние  римляне.  И  это  верно,  потому  что  добро  должно  быть  с  зубами,  иначе  оно  не  выживет  в  этом  мире.  

И  вот  Королева  готовится  вступить  в  схватку!  О,  как  мало  сейчас  тех  людей,  которые  способны  ступить  к  барьеру,  чтобы  защитить  чью-то  честь,  встать  на  сторону  правды,  добиваться  справедливости...  Как  мало  благородных  людей...  Но  Королева  как  раз  из  этой  породы!  Она  знатной  масти.  О,  она  готова  сражаться  мужественнее  любого  своего  стража!  Она  бесстрашна,  как  будто  и  не  Королева  вовсе,  а  прирожденный  воин!
Вызов  брошен  -  перчатка  коснулась  лица  противника  и  беззвучно  упала  наземь.  Королева  готовится  к  бою.

Думаете  она  чистит  меч  или  заряжает  пистоль?  Нет...  Королева  другой  породы.  Она  спокойно  надевает  свое  самое  лучшее  платье,  делает  аккуратную  прическу,  украшая  волосы  жемчужинками  и  сеточками  из  бисера.  Затем  она  точит  ногти  и  делает  красивый  маникюр...  Самая  красивая  и  удобная  обувь  на  высоком  каблучке  теперь  красуется  на  ее  ножках.  Королева  надевает  украшения  и  делает  сдержанный  и  одновременно  изысканный  макияж.  Уверенно  и  гордо  глядя  в  зеркало  Королева  говорит  "Я  слишком  долго  молчала,  мирилась  с  обстоятельствами...  Но  всему  есть  предел.  Я  -  Королева  и  не  потерплю  такого  отношения  к  себе".  Да,  она  знает  себе  цену.  Но  ей  ведь  позволено,  она  -  Королева.
Даже  если  вы  и  не  знали  бы,  кто  она,  то  не  трудно  было  бы  догадаться:  Королеву  выдает  стержень,  осанка,  умение  достойно  вести  себя  в  любой  ситуации.  В  ее  взгляде  читается  ум  и  уверенность,  она  умеет  подать  себя.  О,  поверьте,  если  бы  вы  встретили  Королеву,  то  непременно  догадались  бы,  кто  она.  Ведь  Королевами  не  становятся,  Королевами  -  рождаются.  Они  даже  иногда  шутят  об  этом...  Что-то  вроде  "Да  ладно,  я  сама  это  сделаю.  С  меня  корона  не  упадет.  Я  с  ней  родилась!"  И  при  этом  настоящая  Королева  -  нисколько  не  надменна.  Просто  некоторые  принимают  ее  холодность  за  надменность...

Затем  Королева  готовится  к  защите.  И  этой  подготовке  может  позавидовать  даже  самый  искусный  юрист!  Она  просчитывает  все  возможные  варианты  развития  событий,  готовится  к  любому  исходу,  оставляя  при  этом  обходные  пути;  продумывает  тактику,  диалоги,  свое  поведение,  реакции  на  те  или  иные  реплики.  Королева  готовит  интересные  материалы,  чтобы  завлечь    соперника    в  сети  и  наоборот,  специально  находит  подтвержденные  факты,  чтобы  подкрепить  свои  слова  и  переубедить  оппонента.    Королева  никогда  не  позволит  себе  быть  неподготовленной  к  сражению.

 И  вот  все  приготовления  закончены.  Королева  берет  меч  (или  другое  оружие)  и  идет  на  встречу  с  противником.  Она  хладнокровна  и  готова  к  любому  повороту  событий.  И  даже  если  все  случится  не  совсем  так,  как  она  расчитывала,  Королева  знает,  что  найдет  выход  из  любой  ситуации.  

Схватка  начинается  и  Королева  идет  в  атаку!  Она-то  уж  точно  знает  правило  шахмат  -  белые  начинают  и  выигрывают.  
Ее  отваге  могут  позавидовать  все.  Она  обезоруживает  противников  одной  фразой.  И  вот  они  уже  в  недоумении  -  что  делать,  как  поступить  дальше...  Ведь  от  нее  можно  ожидать  чего  угодно...  

Королева  лукаво  улыбается  -  это  только  начало...

__________________________________

Она  еще  не  так  вас  удивит,  
Она  еще  не  так  вас  позабавит,  
Она  еще  не  так  вас  рассмешит,  
Она  еще  не  так  слукавит.  

Она  еще  не  унесла  покой,  
Она  еще  не  пригласила  в  сказку,  
Она  еще  не  двинула  рукой,  
Она  еще  не  поменяла  маску.  

Она  еще  не  начала  игру,  
Она  еще  не  повторила  роли,  
Она  тиха,  как  Дракула  в  гробу,  
Она  еще  не  причинила  боли.  

Она  в  венчальном  платье  и  фате,  
Она  в  тончайших  кружевных  перчатках,  
Она  в  невинно-детской  чистоте,  
Она  в  божественно-небесных  красках.  

Она,  приподнимая  свой  наряд,  
Ступает  каблучками  в  такт  печали,  
Она  не  прячет  вожделенья  взгляд,  
Она    не  та,  что  снилась  вам  ночами.  

Она  еще  приблизится...  My  God!  
Она  еще  чуть  приоткроет  губы,  
Она  еще  произнесёт:  "Ну  вот!?"  
Она  еще  покажет  зубы.  

Она  -  мой  сон  забытый,  мой  приют,  
Она  -  мечта  моя,  любовь,  тоска  и  нежность,  
Она  -  царица  тьмы,  где  не  поют,  
Она  -  владычица  страны,  где  длится  Вечность.  

С.  Бобровский

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329311
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 10.04.2012


Белая Шахматная Королева

Белая  Шахматная  Королева,
тебя  предал  твой  Черный  Король...
А  ты  ведь  боролась  с  ним  под  одним  небом,
забирала  себе  все  невзгоды  и  боль...

Белая  Шахматная  Королева,
тебя  продал  твой  Черный  Король.
И  каким  бы  добрым,  хорошим  он  не  был,
ты  осознала  потом,  что  это  лишь  роль...

А  помнишь,  вы  вместе  шли  к  пьедесталу?
Синее  небо,  янтарный  народ...
Ты  помогла  -  он  получил  власть  и  славу,
уваженье,  признанье  и  веру,  почет.

И  что  ж?  О  боги!  Предательство  сразу.
На  трон  возвела?  Спасибо,  прощай.
Поцелуй  от  Иуды,  колкие  фразы,
и  в  его  взгляде  зависть  -  почти  невзначай...

Белая  Шахматная  Королева...
Ты  до  последнего  к  бою  шла.
И  попросила  только  правды  у  неба...
Только  зря.  Договоренность  уже  была...

Вот  твой  Король  уже  с  другим  Королем,
а  в  лагерь  черных  -  конница  шла...
И  все  пешки  бегут  за  своим  главарем...
Шах  и  мат.  Королева  -  одна.  Не  нужна.

Белая  Шахматная  Королева,
слишком  корона  твоя  тяжела...
Ты  как  будто  бы  Орлеанская  Дева  -
всё  сражаешься  против  неправды  и  зла.

Только  история  -  лишь  замкнутый  круг...
Инквизиция  Деву  сожгла...
А  тебе  подарили  лишь  муки  и  тьму...
Как  жаль  мне,  что  у  Женщины  власть  коротка...

Моя  Королева  все  же  на  троне.
И  ей  нету  равных!  Что  скажешь,  судьба?!
Все  в  той  же  мягкой,  тяжелой  короне...
Держись,  дорогая!  Ведь  скоро  весна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329287
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.04.2012


Франц Кафка. "Перевтілення". Думки з приводу… (стаття)

Я  не  розумію,  як  можна  НЕ  любити  Кафку?  
Як  можна  НЕ  вважати  його  генієм?!

Як  може  НЕ  подобатись  "Перевтілення"?!!  
Люди  надо  буквально  розуміють  його  зміст...  Особливо  школярі.  І  це  сумно...  
Це  ж  не  фантастична  історія  про  перетворення  людини  в  мутанта!  
І  зовсім  не  потік  свідомості,  перемежований  різними  незрозумілими  речами.  
І  далеко  не  твір  психічно  хворої  людини!!!
І  не  звичайнісінька  собі  історія  про  жука  (чи  й  таргана  в  деяких  перекладах).

Це  глибінь,  яку  потрібно  осягти.  Дорости  до  неї  інтелектуально.  Я  розумію,  екзистенціалізм  і  переплетіння  усіх  тих  течій,  що  є  в  творі  до  вподоби  не  всім...  Але  хіба  не  зрозуміло,  що  це  -  вияв  колосального  відчудження?!  Це  -  думки  людини,  загнаної  в  глухий  кут  -  сім'єю  і  суспільством.

А  якщо  розглядати  цей  твір  ще  й  з  точки  зору  реалізму...  Хіба  так  важко  зрозуміти,  що  таке  може  статися  абсолютно  із  кожним?!  І  в  цьому  і  є  трагедія.  Від  цього  і  робиться  моторошно  і  страшно.  І  в  цьому  і  є  геніальність!
Адже  з  будь  якою  людиною  може  статися  таке,  що  одного  чудового  ранку  вона  просто  не  зможе  підвестися  з  ліжка...  І  це  вже  проблема  не  одного  Грегора  Замзи.  А  уявіть-но,  ЩО  відчуває  людина,  яка  пережила,  наприклад,  інсульт.  Хіба  в  неї  не  можуть  виникнути  усі  ті  відчуття,  що  й  у  Грегора?  Хіба  не  можуть  статися  з  такою  людиною  усі  ті  події,  що  описані  в  творі?!!  Звісно,  можуть.  І  в  цьому  уся  трагедія!  Жодна  людина  не  застрахована  від  цього..  А  Франц  Кафка  передає  усі  відчуття  такої  людини,  її  думки,  ставлення  до  неї  оточуючих...  І  робить  це  настільки  правдиво,  що  не  можна  не  назвати  цей  твір  геніальним!
Але  людям  важко  це  уявити...  То  хоч  би  подивилися  чудовий  французький  фільм  "Скафандр  і  метелик".  Особисто  я  вбачаю  зв'язок  цього  фільму  із  "Перевтіленням"  Кафки.  Хоча  історії  дещо  й  різні...

Сумно.  Сумно,  коли  чуєш  такі  враження  від  читачів:
-Рєдкій  брєд.
-Фееее...  про  таргана  якась  фігня  написана...  ((
-Та  він  же  просто  психічно  хворий!  Це  ж  треба  ТАКЕ  написати...  Фільм  жахів  просто.
-Мені  не  сподобалось.  Що  там  геніального?!

Сумно.  Сумно.  І  ще  раз  -  сумно.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328000
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 05.04.2012


Студентка у трамваї (гумореска)

Їхала  в  трамвайчику  дівчина-студенточка,
гарна,  але  стомлена,  а  в  руці  -  цукерочка.
У  трамваї  люду  повно  -  натовп  навісніє...
А  студентка  ще  не  їла,  тож  стоїть  і  мліє...
-Прошу,  ваш  квиток,  будь  ласка,  -  кондуктор    озвався.
-Звісно,  звісно!  Зараз,  є...  -  і  квиток  показався.
-Ех,  тут  вже  є...  Шкода,  шкода..  -  кондуктор  зітхає.
-Покупаєм  білєтікі!!!  -  голосно  гукає.
Дівчина  ж  і  далі  їсть  цукерку  ту  очима.
-Гарна  в  вас  канхвєточка  -  обізвався  хлопчина.
Дівчина  не  чує  наче,  (а  їжу  сховала),
Далі  собі  їде  -  горда,  наче  справді  пава.
Аж  тут  зиркає  на  неї  один  чолов'яга,
витріщився  і  кліпає...  Дивний,  бідолаха...
-У  вас  око  сіпається  -  жіночка  сказала
і  на  чоловіка  того  пальцем  показала.
-Ет,  дурна  чи  що?  Це  ж  я  до  тієї  дівчини!
-Коли  так,  скажіть,  будь  ласка,  мені  про  причину...
-Гляньте-но  на  ліву  кишеню  у  свого  пальто  -
там  же  блискавка  розтібнута,  як  побачить  хто  -
пограбує  безсоромно,  а  ти  й  не  побачиш...
-Не  хвилюйтеся,  шановний!  Я  грошей  не  маю!

*засновано    на    реальних    подіях    :)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326877
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 01.04.2012


В Єрусалимському храмі

«Заберіть  оте  звідси,  не  робіть  
дому  Отця  мого  торговим  домом!»
Євангеліє  від  Йоана  2:16  


Коли  Він  увійшов  до  того  Храму,
що  був  священним  місцем  на  землі
і  зрозумів,  що  там  лише  міняйли,
торговці,  скнари,  підлі  шахраї...

Що  дзвін  монет  засліплює  їм  очі,  
що  суперечки,  лайка  і  плітки
запанували  у  домівці  Божій,
а  замість  свічки  ставлять  терези...  

Коли  Він  глянув  на  стареньку,  яка
в  долонці  рахувала  копійки,
а  поряд  реготали  люди  з  неї,
і  в  золоті  купались  багачі...

Його  обличчя  вкрили  дрібні  сльози,
Він  затремтів  від  розпачу,  ганьби...
Кричав  нестямно  і  в  тяжкій  знемозі:
-Геть  звідси,  грішники!  Геть  звідси  всі!

Жбурляв  додолу  Він  усі  товари...
Кидався  врозтіч  люд,  кричали  всі...
Прокляття  сипали  Йому  міняйли  -
Він  вигнав  їх,  перевернув  столи...  

Фарисеї  стояли  ж  неподалік  і
суворо,  сердито  казали:  нещасний,
божевільний  він  чоловік...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=324032
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.03.2012


Насмешливое счастье моё!

Насмешливое  счастье  моё!

То  приходишь  ко  мне,  словно  призрак,  то  бежишь  от  меня,  словно  лань!
Смеешься  в  лицо  неистово,  то  плачешь,  отдавая  прошлому  дань...

То  даришь  мне  радугу,  солнце!  То  небо  роняешь  на  голову  мне!
Ты  как  будто  волшебная  осень!  Или  трель  соловья  в  вышине...

Насмешливое  счастье  моё!

Танцуешь  со  мною  танго,  жизнь  незаметно  превращая  в  корриду...
Упиваясь  победами  пьяно,  воскрешаешь  все,  что  забыто...

Ты  ангел  небесный  и  сущий  демон!  Смысл  жизни!  Проклятье  навек...
Ты  причина  ночи  таинственной  и  то,  что  приносит  в  души  рассвет...

Насмешливое  счастье  моё!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=323284
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 19.03.2012


Рапсодия грусти….

Моему  папе

Неужели  тебя  больше  нет?  
Неужели  погаснет  одна  из  планет?  
Неужели  исчезнет  одна  звезда?  
Неужели  когда-то  исчезну  и  я?  
Неужели  исчезнут  твои  слова?  
Неужели  останусь  я  снова  одна?  
Неужели  пройдут  года,  
А  в  мире  не  будет  тебя?  
Неужели  исчезнет  целый  свет?  
Неужели  с  тобой  не  наступит  рассвет?  
Неужели  никто  не  узнает  тебя?  
Неужели  никто  не  заплачет,  любя?  
И  будут  закаты,  и  будет  рассвет,  
И  грозы  и  дождь  и  метель...  
И  будет  осень,  и  будет  весна,  
Но  нет  на  Земле  моего  Короля...  
Он  не  увидит,  что  делаю  я...  
Как  я  скучаю  и  как  я  живу...  
О  чем  я  рыдаю!  Чего  я  хочу...  
А  в  мире  все  будет,  как  прежде,  
Как  будто  бы  вечная  трель  соловья...........  
Улыбки,  подарки,  и  грусть,  и  слова...  
Но  НЕТ  на  Земле  моего  Короля...  
И  в  шуме  прибоя,  
И  в  лунном  мерцаньи,  
В  капельке  лета,  
И  ветра  дыханьи...  
Послышаться  милые  нотки,  
Повеет  теплом,  встрепенется  душа.....  
Может,  исчез  ты,  но...  НЕ  ДО  КОНЦА???????  
В  шелесте  нежном  золотистой  листвы...  
В  шуме  зеленой  и  яркой  травы...  
В  Рапсодии  грусти,  в  Сонате  мечты  
Звучат  отголоски,  являешься  ты...  
И  в  зеркалах  узнаются  черты.................  
И  каждая  вещь  напоминает,  
Что  когда-то  здесь  тоже  был  ты,  
И  что  жизнь  угасает...  
В  шуме  прибоя,  в  лунном  мерцаньи....  
В  капельке  лета,  в  ветра  дыханьи  -  
Я  слышу  твой  голос.  Глаза  твои  вижу...  
Я  знаю,  -  ты  рядом.  И  грусть  ненавижу!  
А  может,  я  в  небе  увижу  тебя?..  
В  зеркале  вод  или  в  капле  огня?  
Но  сердце  напомнит  о  боли  крича:  
Нет  на  Земле  твоего  Короля......    

2006  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=265808
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 19.06.2011


Всякий раз она хотела сказать им одно…

Всякий  раз  она  хотела  сказать  им  одно:  "Останься,  прошу  тебя,  не  уходи...  Давай  вместе  посмотрим  кино  -  столько  хорошего  ждет  впереди...  Хочешь,  я  буду  с  тобою  играть,  веселиться,  плакать,  смеяться?  Мы  будем  поздно  ложиться  спать,  улыбаться,  рычать,  ругаться...  Я  свяжу  тебе  свитр,  хочешь?  Я  всегда  мечтала  такое  сделать...  Мы  будем  дурачиться  ночью,  слушать  предрассветные  трели...  Я  буду  мурлыкать  утром,  в  твоей  рубашке  готовить  завтрак...  Тебе  будет  светло  и  уютно...  Все  другое  -  тайна,  покрытая  мраком...  А  потом  ты  будешь  невесел  и  я  на  помощь  прийду...  А  когда  я  буду  плакать,  -  ты  мне  с  неба  достанешь  звезду...  А  потом  у  нас  будет  танго!  Коррида,  Испания,  страсти!  А  потом  мы  будем  ругаться!  И  сервизы  -  лететь  на  части...  А  потом  помиримся  снова  и  союз  наш  будет  прочнее.  Мы  будем  гулять  у  дома...  Взмывать  вверх  на  судьбы  качелях.  А  потом  у  нас  будут  дети...  Их  будет  трое,  не  меньше!  И  когда  ты  прийдешь  с  работы,  они  будут  бежать  навстречу  с  радостным  "Папа!"  и  смехом...  А  ты  устало  улыбнешься  и  обнимешь  -  им  на  потеху...  "Милый,  как  дела?  Как  доехал?"  Ты  будешь  в  кресле  сидеть,  читая  газету  и  отпивая  чай.  А  я  -  тихонько  смотреть  и  радоваться  невзначай...  В  радости,  в  горе  ли  или  в  беде,  мы  будем  счастливы,  милый,  ведь  вместе  навеки  -  сильнее  вдвойне.  Нам  будет  весело,  милый!  Вот  увидишь,  жизнь  как  большая  игра"  -  рисовала  себе  картины  и  смеялась  во  тьме  до  утра...  Отчаянно,  до  боли  в  висках.

Всякий  раз  она  хотела  сказать  им  одно:  "Останься,  прошу  тебя,  не  уходи..."  Только  жизнь  ее,  как  немое  кино...  И  молчала,  и  гордо  стояла  вдали.  А  они  вновь  уходили  в  ночь,    забирая  с  собой  ее  сердце,  забирая  надежды  прочь...  Она  молчала.  А  душа  рвалась  горьким  скерцо...  Всякий  раз  она  хотела      сказать  им  одно:  "Останься!  Пожалуйста,  не  уходи...",  но  сама  снова  сбегала  прочь...  Потому  что  отец  ушел,  когда  было  ей  только  три.  Ей  хотелось  сказать  им  одно:  "Пожалуйста,  не  уходи...",  но  опять  сомневалась  в  возможности  счастья  и  что-то  тихонько  щимело  в  груди...  Каждый  раз  мечтала  сказать  одно:  "Молю  тебя,  не  уходи...",  только  снова  хотелось  сбежать  самой!  Потерянная  девочка  с  морем  внутри...  Она  слишком  запуталась  в  жизни,  в  любви...  Не  знала,  что  делать,  как  быть...  Твердо  усвоила  один  лишь  урок  -  они  все  равно  уйдут,  -  значит  надо  самой  уходить...  И  все  же,  где-то  на  дне,  в  глубине  души,  теплилась  слабая  надежда,  что  однажды  свершится  чудо  -  кто-то  добрый  решит  прийти  и  захочет  остаться  на  веки.  Дерзнет  её  НЕ  отпустить,  однажды  назвав  "Своею"...  Захочет  в  схватку  не  на  жизнь,  а  на  смерть  вступить!  И  будет  биться  за  нее.  Даже  с  нею.  Всякий  раз  она  хотела  сказать  им  одно:  "Пожалуйста,  не  уходи...  Что  если  душу  можно  собрать  из  осколков  и  вновь  поместить  в  груди?  Что  если  чудеса  на  свете  бывают?  Что  если  счастье  с  тобою  нас  ждет?"  -  и  отчаянно-горько  смеялась,  потому  что  и  так  знала  уже  исход...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258319
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 08.05.2011


Афоризми :)

Мої  думки,  афоризми  так  би  мовити  і  т.д.  
Якщо  цитуватимете  -  покликання  обов'язкові.  
Все  моє  :)
__________________________________________________

Думаєте,  чому  я  така  худа?  Я  готую  жахливо!  ©  =)

Ніколи  не  бійтеся  бути  щирими.  Хтось  все  одно  вважатиме,  що  ви  -  чарівні!  ©  

Ніколи  не  бійтеся  виглядати  смішно.  Хтось  обов'язково  подумає,  що  це  дуже  мило...  ©

Відкрила  шоколадку.  Хотіла  поділити  на  трьох.  Стоп.  Тепер  ми  ділимо  на  двох...  На  двох.  ©  

Всю  зиму  я  чекаю  весну...  Все  літо  я  чекаю  осінь...  ©

Про  таких  чоловіків,  як  він,  говорять,  що  вони  як  добре  вино  -  з  роками  стають  тільки  кращими.  ©

Придумала  собі  щастя  і  щаслива  в  ньому.  ©  

Мені  тепло  просто  через  те,  що  ти  є.  ©  

У  бібліотеці.  Узяли  2  великих  томи  Олександра  Олеся.  
-Давай  ворожити?  Куди  ткнеш  на  сторінці,  те  і  буде!  
-Давай  ...  
-Епікуреєць!  
-Щоо..?  Оо  ©  

Начиталася  українських  класиків  і  подумала  "я  нездара".  Перечитала  свої  вірші  і  подумала  "ну  не  зовсім"  )))  ©  

Вона  вся  складалася  з  протилежностей:  була  метеликом  за  гороскопом  індійців  навахо  і  боялася  їх;  любила  шторм,  хоча  її  ім'я  означало  "штиль"...  ©

Est  deus  in  nobis  -  "Бог  у  нас  самих".  За  Данте  пекло  і  рай  -  це  дві  половинки  душі...  Якщо  так,  то  чи  може  бути,  що  й  сам  Бог  усередині  нас?  Що  Він  сукупність  частинок  наших  душ?  Чи  може  бути,  що  ми  самі  якоюсь  мірою  боги?  ©  

У  якийсь  момент  сильно  загубилася  у  цьому  світі.  В  корабля  здулися  вітрила.  А  без  вітрил  мені  ніяк.  Треба  скинути  якір.  Тимчасово.  ©

Є  такі  люди,  яких  просто  треба  вставити  в  сердечко))))  Таких  людей  дуже  багато  насправді!  ©  

Бога  слід  любити  хоча  б  за  те,  СКІЛЬКИ  прекрасних  людей  Він  створив...  Кожного  з  них,  їх  душі...  **  ©

І  тоді  така  прірва  в  серці...  Як  би  вам  це  пояснити?..  Материнський  інстинкт,  він  такий,  він  у  жінки  з  народження...  Принаймні  у  95%  жінок.  І  ось  коли  ти  вже  звикаєш  про  когось  піклуватися  і  цей  інстинкт  прокидається...  Ну,  ви  розумієте.  "Сонечко  моє!  Тобі  не  холодно?"  -  і  ти  вже  заправляєш  ковдру,  закутуєш,  гладиш  по  голові  і  щось  розповідаєш  на  ніч...  ось  коли  всього  цього  немає.  РІЗКО  немає...  Це  неначе  твоєї  дитини  більше  нема...  ©

Я  хочу  таку  функцію:  
 -відключити  мозок  -  щоб  припинити  думати,  згадувати,  аналізувати,  мріяти  і  т.д.;  
 -відключити  серце  -  щоб  більше  не  відчувати;  
 -відключити  душу  -  щоб  більше  не  страждати.  
А  потім  так  прикольно  -  не  переживаєш  ні  про  що,  нічого  не  відчуваєш  і  не  страждаєш.  Ходиш  собі  по  Землі,  наплювати  тобі  на  все  і  на  всіх,  і  так  круто...  Я  хочу  таку  функцію.  ©

Я  хочу  убити  щось  у  собі,  тому  що  вже  стало  зовсім  нестерпно.  Тільки  от  обрати  не  можу,  що  саме:  холодний,  тверезий  розум,  що  не  дозволяє  мріяти,  вбиває  всілякі  надії  і  миттєво  руйнує  ілюзії  або  своє  вразливе  серце,  яке  завжди  сподівається,  не  зважаючи  ні  на  що..?  ©

Чи  є  на  світі  щось  інтимніше  і  більш  красномовне,  ніж  погляд?..  ©

Нещодавно  мені  наснився  сон...  Неначе  я  увігнала  собі  в  руку,  трохи  нижче  від  ліктя,  шпильку...  Таку  залізну  голочку  з  петелькою.  По  саму  петельку...  І  навіть  відчувала  біль...  З  любов'ю  так  само  -  вона  швидко  входить  в  серце  і  все  нормально,  доки  вона  там  залишається...  Але  виймати  її  боляче...  А  рана  довго  загоюється  і  болить.  ©

Только  человек  с  чистой  душой,  искренним  и  добрым  сердцем,  может  признать  чье-то  превосходство  и  радоваться  за  него,  как  за  себя.  И  стараться  достигнуть  его  уровня,  продолжая  им  восхищаться...  Злые  и  завистливые  люди  на  такое  не  способны.  ©

Только  уверенная  в  себе,  умная  и  добрая  женщина  может  искренне  восхищаться  другими  женщинами  и  ни  капли  им  не  завидовать  -  просто  любить  их...  ©

Як  важко  дивитися  на  світ  серцем.  Від  цього  стаєш  таким  вразливим...  Але  що  робити,  якщо  інакше  не  можеш?!  ©  

Моє  серце  було  наче  перлина  в  розкритій  мушлі...  Дякую.  Завдяки  тобі  стулки  закрилися.  ©

У  ній  жила  сонячна  Італія,  вишукана  Франція,  пристрасна  і  непокірна  Іспанія,  радісна  Бразилія,  покірна  Японія,  незалежна  і  прекрасна  Україна  і  ще  тисячі  країн,  відчуттів,  знань,  вражень,  думок,  бажань  та  мрій...  Цілі  світи!  Два  всесвіти  в  її  очах...  А  ти  бачив  у  ній  лише  наївну  дівчинку.  ©  

Люблю  ніч,  коли  залишаєшся  одна  у  кімнаті.  Йдеш  до  вікна  і  дивишся  на  всипане  зорями  небо.  Довго-довго.  І  ти  наодинці  зі  Всесвітом...  ©

Хочется  обнять  планету  и  улыбаться,  улыбаться!!!!!!!!  И  танцевать,  танцевать!!!  Солнце  внутри,  свечусь!  Люблю  людей  и  весь  мир  :)  А  причина  одна  -  ТЫ.  Гордись  собой!  =)  ©  

Однажды,  когда  я  все-таки  стану  бесчувственной  куклой  с  пустым  взглядом  и  равнодушным  отношением  ко  всем  и  всему...  Не  вините  меня  за  это.  Я  слишком  долго  смотрела  на  мир  сердцем.  А  он  высатывал  из  него  по  ниточке.  Пока  от  сердца  ничего  не  осталось.  Совсем  ничего.  ©

Часто  питають  мене:  "Чому  ти  одна?"
Так,  вільна  я,  але  серце  моє  не  на  волі...
Нехай  навіть  так!  Я  люблю  своє  життя!
Душа  сильніш  розквіта  -  за  це  дякую  долі!  ©

Sereniti_Flawia  ©  2010-2011

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254838
рубрика: Інше, Поетичні афоризми
дата поступления 19.04.2011


Ніч

Чомусь  тільки  вночі,  наодинці  з  собою,  навпроти  вікна  -  стаєш  справжньою.  
І  з`являються  мільйони  думок,  мрій,  які  не  можуть  здійснитися,  спогадів...  
Ніч,  як  маленька  чорна  кішка,  прокрадається  у  твою  душу  і  засинає  там  до  світанку...  
Ніч  вливається  теплою  кавою  всередину  тіла  і  не  розчиняється  доти,  доки  Хтось  не  позриває  з  неба  зорі  і  не  простелить  промені  сонця...  
І  особливо  тоді,  коли  зникає  назавжди  Людина,  а  з  нею  -  цілий  світ,  -  особливо  тоді  з'являється  ця  підступна,  безжальна  ніч!  Вона  прокрадається  чорною  пантерою,  манівцями,  всіма  правдами  і  неправдами  і  знову  знаходить  дорогу  до  душі.
І  тоді  лишається  тиша,  завішені  дзеркала,  біль.  
І  ніч-пантера  в  душі.  
Тиша  і  біль.
І  ніч.

03.03.2011  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254527
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 18.04.2011


Маніфест життя

Не  шукайте  ви  єдиної  правди  на  світі  -  в  кожного  правда  своя.
І  не  чекайте  від  людства  ви  розуміння  та  не  вимагайте  добра.

Не  засуджуйте  інших  ніколи,  хоча  й  складно  це.  Хоч  судитимуть  вас!
Шукайте  красу  в  душі  та  навколо.  Простіть  ворогів,  живіть  без  образ.

Ви  шукайте  добро  у  серці  своєму,  плекайте  його  і  бережіть.
Душевне  тепло  ви  іншим  даруйте  і  над  собою  невпинно  ростіть.

Скіпки  в  оці  ближнього  ви  не  шукайте,  -  краще  з  ока  свого  колоду  прийміть.
І  кохайте!  Щиро  і  палко  кохайте!  Хто  зна,  скільки  в  світі  відміряно  жить...

Понад  усе  любіть  Батьківщину!  Хто  ж  захистить  її,  як  не  ми  з  вами,  брати?!
Затямте  нарешті  -  нема  на  світі  країни,  де  були  б  щасливішими  ми!

Не  заздріть  нікому,  навіщо?  Краще  спробуйте  до  геніальності  самі  дорости!
Не  зважайте  на  кривди,  образи  й  ненависті  зливу  -  кращими  роблять  вас  вороги.

Коли  важко,  впали,  звестись  не  сила  -  вставайте  раз  по  раз  невпинно  і  далі  ідіть!!!  
Здаватись  не  можна  -  закон  цього  світу.  Ви  всім  нещастям  на  зло  -  просто  далі  живіть!

Зносьте  стійко  усі  негаразди  і  горе  -  вони  вас  тільки  шліфують,  таке  вже  життя.
Не  нарікайте  на  Бога  і  долю  ніколи  -  випробовують  нас  перед  вічним  буттям...

І  невтомно  творіть,  працюйте,  жадайте  та  мрійте!!!  Сповніть  життя  своє  красою  й  добром!  
Нехай  щастя  й  гармонія  до  вас  назавжди  увійдуть,  а  в  серці  квітне  всесвітня  любов...

Поживи  в  мистецтві  невпинно  шукайте  і  пийте  душею  віри  нектар.
Бажайте  і  прагніть  -  життя  того  варте!  Знайте:  Він  з  нами,  Він  дивиться  з  хмар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254431
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 17.04.2011


Рідна мова

Рідна  мова,  рідне  слово,
що  нам  серце  зігріва,
У  цілім  світі  ти  одна  -
Наша  мова  золота!

Й  солов'їна,  й  барвінкова  -
з  нами  мова  -  назавжди.
І  чудова,  й  калинова
У  душі  ти  -  на  віки!

Мелодійна  і  прекрасна
і  співуча  лиш  одна!
Люба  мова  українська,
Наша  мова  золота.

Наші  мрії  і  тривоги
І  прекраснії  думки,
і  життєвії  дороги
із  тобою  на  віки!

2004  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254430
рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата поступления 17.04.2011


Она была словно Скарлетт О’Хара…

Она  была  словно  Скарлетт  О’Хара...  И  немного  Джульетта.  Во  многом  Ревекка.
Порою,  как  Мэрилин,  или  гордая  Маргарет...  Как  бы  там  ни  было  -  всегда  королева.
Она  признавала  над  собой  власть  только  Бога.  Ценила  одно:  души  красоту.
Мир  ловил  ее  неустанно!  Но  разве  он  мог  бы  усмирить  ее  дух  и  забрать  чистоту?!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254114
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 16.04.2011


Як то можна: навзаєм і… не кохати?!!

Як  то  можна:  навзаєм  і...  не  кохати?!!
Проходити  повз  і  обминати  стежки...
Але  наодинці  з  собою  -  конати,
Згадувать  посмішки,  жести  і  погляди!?

Як  можна  щоразу  "Добридень",  "прощайте",
"Ми  тільки  знайомі,  ми  навіть  не  друзі"  -
І  шукати  один  одного  поглядом
На  вулицях  міста  або  серед  друзів!!?

Як  можна  щоразу  "Вам  тільки  здалося...
Ми  різні  насправді..."  та  "ми  зовсім  чужі..."
І  щоразу  вмирати  у  безголоссі,
Серце  знову  труїти  на  дні  німоти...

Як  можна  -  стрічатись  і  знову  тікати,
Вдавати  байдужість  і  грати  напоказ...  
Проте  наодинці  з  собою  -  вмирати,
Проклинати  долю  свою  за  самотність...

А  світ,  як  завжди,  такий  само  жорстокий,
Так  само  безжальний  до  закоханих  двох.
Упередження,  звинувачення,  осуд,
Плітки  і  образи  -  все  -  камінням  в  любов...

Їм  варто  б  боротись  за  себе,  за  правду,  
Їм  вступити  б  за  щастя  зі  світом  в  двобій!
Та  не  сміють  повстать,  -  втомилися  надто
Від  болю  та  зради  і  лихих  ворогів...

Тож  вітаються  рідко,  -  вплітаючи  в  душу
Отруйні  квітки...  Уникаючи  зустрічей,  
Ставлять  грати  залізні,  а  на  серце  -  клітки...  

Як  складно  кохати  у  світі  ілюзій,
Як  важко  мовчати  і  кохать  без  кінця!
Здавивши  змучене  серце  долонею,  
Посміхаючись  вдавано,  піти  в  небуття...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254113
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2011


А я люблю другого. Что поделать?

А  я  люблю  другого.  Что  поделать?
История  стара,  как  мир.  
И  мне  себя  уже  не  переделать...
Мелькают  тысячи  картин...

В  них  нет  тебя,  прошу,  прости.
Ты  знаешь,  не  твоя  вина...
Согласна  жить  в  его  горсти
И  пить  яд  губ  его  до  дна...

А  от  тебя  мне  будет  мало  света!
Вселенной  целой  и  планет!
Ведь  я  люблю  другого.  Что  поделать?
Забудь  меня.  Оставь,  поэт!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253884
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 15.04.2011


Не влюбляйся в меня, не влюбляйся!

Не  влюбляйся  в  меня,  не  влюбляйся!
Я  другая.  Я  не  та,  что  тебе  нужна...
Со  мною  будешь  ходить  по  краю,
Будешь  плыть,  доставая  до  самого  дна...

Не  влюбляйся  в  меня,  не  влюбляйся!
Непокорная  я!  И  ужасно  горда.
Твоей  не  стану  и  не  пытайся!
Ты  со  мною  узнаешь,  где  корень  зла...  

Ты  так  светел  и  чист...  И  доверчив...
Ну  скажи,  дорогой,  ну  зачем  тебе  я?
Чтобы  царапины  каждый  вечер,
Чашки  об  стену,  шрамы  и  боль  от  огня...

Я  когда-то  была  словно  ангел,  -
Наивна,  доверчива  и  сердцем  добра...  
Не  играла  и  верила  в  сказки,  
словам  о  любви  и  несбывшимся  снам...

Только  ангелу  срезали  крылья,
Сердце  вынули  резко  и...  об  асфальт!
Думали,  так  быстрее  погибнет...
Но  ангел  боролся  против  боли  и  зла!

И,  будто  феникс,  снова  воскреснув,
По  белому  свету,  скрепя  сердце,  пошел...
Внешне  -  просто,  почти  не  заметно.
А  вот  в  сердце  -  черными  нитками  шов...

Не  влюбляйся  в  меня,  не  влюбляйся!
Ты  со  мною  выпьешь  горя  чашу  до  дна...
Что  ж  ты  смотришь  так  преданно?!  Ясно...
Ты  не  веришь  ни  капли  в  мои  слова...  

Что  ж...  Если  хочешь,  можешь  остаться.
Только  помни,  что  ты  был  предупрежден.
Ты,  наверное,  хочешь  сломаться,  -
Из  ангела  нежного  стать  силачом...

Что  ж  ты  руки  целуешь  так  нежно?
Думаешь,  что  тебе  это  все  по  плечу..?
Разлюби  меня,  ангел  безгрешный...
Или  нет.  Ох...  Не  знаю,  чего  я  хочу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253883
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.04.2011


В сутінках дому слухаю дихання тиші…

В  сутінках  дому  слухаю  дихання  тиші.  Хочу  зібратись  з  думками,  але  знову  твоє  обличчя...
Шкода,  що  все  відбувається  так.  Ти  був  сенсом  моїм,  хоч  про  це  і  не  знав...
Але  з  кожним  днем,  кожної  миті  ти  все  далі  і  далі,  між  нами  прірва...
Так  болісно  розуміти...    Так  важко  тебе  відпустити...  Я  хотіла  б  сказати...  Якби  тобі  знати...
Яким  важливим  був  ти  для  мене,  яку  роль  ти  зіграв  у  моєму  житті...  
Що  зробив  ти  у  мене  в  серці  й  душі...  У  мені...    Якби  лише  знати  тобі...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2011


Любовь не скроешь…

-  Улыбка,  что  свет  излучает,
Смеющиеся,  хмельные  глаза...  
Скажи-ка  подруга,  родная,
Выпила  ты  немного  вина?

-Нет,  милая,  дело  не  в  этом.
Просто  в  мыслях  -  его  лишь  лицо...
Я  внутри  наполнена  светом!
А  на  деле  -  немое  кино...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253644
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.04.2011


Пожалуйста, только будь!

Пожалуйста,  только  будь.
Живи...  Не  живи  -  лети!
Обо  всем  плохом  позабудь  -
У  тебя  же  солнце  -  внутри!

Пожалуйста,  только  будь.
Один  /  не  со  мной  /  с  другой,
Помни:  главное  -  просто  будь!
Чудо,  ангел  мой...  Воздух  мой...

Пожалуйста,  только  будь.
Близко  ты  иль  далеко:
Ты  мой  самый  правильный  путь...
Та  на  свете  и  мне  -  легко.

Пожалуйста,  только  будь  -
Большего  мне  не  надо.
В  небо  спрячу  твою  звезду.
Ты  на  свете  мне,  как  награда!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253410
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.04.2011


Как жаль, что мне тебя не обнять…

Как  жаль,  что  мне  тебя  не  обнять,
Не  прикоснуться  к  родной  руке...
Могу  взглядом  тебя  целовать,
Улыбаться  тебе  вдалеке...

Жаль,  что  нельзя  мне  погладить  шелк  
Таких  дорогих  мне  волос...
И  не  прислониться  щекой,
Записать  на  память  твой  голос...

Жаль,  не  могу  тебе  рассказать,
Что  на  самом  деле  в  душе...
Только  в  мыслях  тебя  обнимать
Позволенно  мне.  Позволенно  мне...

Не  прильнуть  мне  к  твоему  плечу,
Не  почувствовать  тепло  твоих  рук...
И  не  встретить  с  тобою  зарю,
Слыша  сердца  милого  стук...

Нас  с  тобою  размоют  дожди,
Разведут  и  дороги,  судьба...
И  шепчу  тишине:  "Подожди,
Смысл  мой,  не  ускользай  от  меня..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253409
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.04.2011


Ангел небесний і чиста душа

Заблукала  душа  одна  між  світами  -
Беззахисна,  чиста  і  неначе  свята...
Їй  поставили  плями  брудними  ногами,
Поранили  й  кинули  на  Дорозі  Життя.

Тихо  плакала  бідна  дрібними  сльозами,
Силилась  встати  -  і  ніяк  не  могла...
Повз  проїжджали  пишні  карети  з  панами,  -
Ніхто  не  зважав  на  жахливе  буття.

А  душа  та  невтомно  прагнула  світла,
Вставала  щораз!  Хоча  й  падала  знов...
Раптом  Ангел  з  небес  цю  душу  помітив
І  спустився  із  хмар,  її  віднайшов...

Він  душу  очистив,  загоїв  їй  рани,
Вбрав  у  шати  шовкові,  дав  крила  свої...
-За  віщо  це,  Ангеле?  -  щиро  питала
Душа  і  зводила  вгору  очі  ясні.

-Так  має  бути.  Ти  багато  страждала,
Але  зносила  муки,  достойно  жила...
Небо  тобі  нагороду  цю  надіслало,
Тож  прийми  її  з  честю.  Живи  як  жила.

Ангел  вже  збирався  додому,  на  небо,
Але  раптом  його  зупинила  душа.
-Мені  нагороди  цієї  не  треба,  
Як  я  буду  одна  на  Дорозі  Життя.

І  поклала  душа  свої  шати  шовкові,
Крила  Ангелу  дала  і  далі  пішла...
-Що  ти  робиш?  -  спитав  на  зорі  світанковій  -
Це  ж  дуже  рідкісна  нагорода  була...  

-Мені  коштовностей  цих  зовсім  не  треба,
Ані  шат,  ані  крил,  без  яких  ти  -  не  ти.
Будь  щасливий  собі  у  хмарах  на  небі,
А  я  буду  і  далі  дорогою  йти...

Дякую,  що  рани  мої  ти  загоїв,
Що  очистив  мене  -  це  найбільший  мій  скарб!
Я  тепер  не  відчуватиму  болю,
Знатиму  те,  що  ти  дивишся  з  хмар...

І  пішла  по  дорозі  -  прекрасна  і  чиста,
Беззахисна,  щира...  Наче  свята.
В  Ангела  серце  враз  защеміло,
І  він  пішов  їй  услід  по  Дорозі  Життя.

-Ангеле  любий,  чому  ти  зі  мною?
Скоро  будуть  шукати  тебе  небеса...
-Хочу  бути,  чарівна,  поряд  з  тобою...
Я  вимолив  в  неба  Дорогу  Життя...

Так  йшли  вони  разом  по  дорозі  -
Ангел  небесний  і  чиста  душа.
Їм  це  найвища  була  нагорода  -
Бути  поряд  завжди,  ціле  життя.  

Їх  кохання  було  найчистішим  у  світі,
А  їх  шлях  осявала  щастя  зірка  ясна.
І  прийшов  їхній  час  -  розквітли  всі  квіти...
Бог  їх  на  небо  до  себе  забрав...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253192
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 12.04.2011


Потонула сама в собі

Потонула  сама  в  собі,  рятунку  немає.
Я  лежу  на  дні,  на  морській  глибині...

І  не  звестись  мені,  не  випливти  з  відчаю...
Загубилась  сама  в  собі,  заблукала...

Я  раніше  завжди  до  тебе  могла  прийти,
Коли  в  серці  пекла  роз'ятрена  рана...

А  тепер  мені  немає  до  кого  іти,
Бо  ти  десь  далеко,  в  кращому  із  світів.

Загубилась  сама  в  собі  і  не  вийти  мені,
Шлях  назад  не  знайти...  Не  воскреснути...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253184
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.04.2011


Почему людям свойственно умирать?

А  я  верила  в  лучшее,  в  сказку,
Отчаянно  цеплялась  за  капельки  счастья...
По  милиметру,  по  крошечке  собирала  радость,
Клала  ее  в  свое  сердце,  оберегала,
Потому  что  иначе  можно  было  пропасть...
Я  придумала  себе  любовь,  тайком  мечтала
И  так  поддерживала  в  себе  желание  жить.
И  я  так  хотела  весны!!!  Так  хотела!!!
Я  верила,  что  с  ее  приходом  мне  станет  легче...
А  может,  просто  хотела  любить?
А  ты  взяла  и  умерла,  не  дожив  до  весны  
Несколько  часов...
И  теперь  у  всех  на  свете  весна  -  а  у  меня
Только  боль  и  грусть.
Завешенные  зеркала,  тишина  и  пусто.
Я  любила  тебя,  мой  ангел...  
Как  никого.  Ты  частичка  моей  души,
Которую  никогда  не  победит  первородное  зло.
Я  искала  счастье  в  холода  и  хмурые  дни...
А  теперь  светит  солнце,  пришла  весна...
А  у  меня  небо  изренено  и  кол  торчит  из  груди.
И  я  хожу  с  ним  по  свету.  На  пары.  Или  за  книгой...
Или  иду  выключать  будильник...  
Помнишь,  ты  в  детстве  меня  будила?
Ты  моя  самая  светлая,  самая  чистая  часточка  мира.
Самая  добрая,  самая  красивая  из  всех,
Кого  я  знала  и  знаю...  И,  наверное,  буду  знать.
Почему  людям  свойственно  умирать?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253002
рубрика: Поезія, Верлибр
дата поступления 11.04.2011


Представь, я даже мечту изменила…

Знаешь,  я  всегда  мечтала  о  дочери  -
Красавице-фее,  вроде  меня.
С  кудряшками  и  улыбкою  солнечной,
И  глазками  цвета  моря,  дождя...

Ее  звали  бы  Соней,  милою  Сонечкой,  
Маленьким  ангелом  и  принцессой...
Она  бежала  бы  в  платьице  розовом,
Познавала  бы  мир  с  интересом...

Я  всегда  мечтала  только  о  дочери,
Мне  казалось,  что  иначе  -  никак.
Но  твои  глаза  о  другом  напророчили  -
Это  был  очень  особенный  знак...

Знаешь,  хочу  подарить  тебе  сына  я,
И  чтобы  он  был  похож  на  отца  -
Улыбка  лукаво-необьяснимая,
Тот  же  взгляд  карих  очей,  полный  огня...

Чтобы  был  он  твоей  маленькой  копией,
Маленьким  смыслом  -  для  тебя  и  меня.
И  пускай  наша  жизнь  не  пахнет  утопией,
Мы  были  бы  счастливы  день  ото  дня.

Ты  представь  -  я  даже  мечту  изменила  -
Вот  насколько  ты  в  сердце  вошел...
Для  тебя  обо  всем  плохом  позабыла,
Душа  моя  -  нежнопахнущий  шелк...

Ты  вот  так  вот  запал  -  неосторожно  -
В  душу  и  в  сердце,  и  в  мысли  мои...
Я  подарю  тебе  сына  -  можно?
И  не  будет  на  свете  сильнее  любви...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252998
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.04.2011


Давай мы сегодня приснимся друг другу?

Ты  прости,  что  я  снова  одна  и  не  сплю...
Просто  хочется  верить  мне    в  сказку...
Я  стою  на  краю,  но  тобою  дышу
И  от  этого  мир  уже  не  напрасен.

Ты  прости,  я  опять  замерла  у  окна.
В  небе  звезды  мерцают,  падает  снег...
Знаешь,  они  будто  бы  ты  и  я  -
Ты  далек  и  прекрасен,  а  я  
падаю  вниз,  замышляя  побег...

Только  холодно  что-то  -  мерзнет  луна...
Смеется  вьюга,  рыдает  метель...
На  окнах  картины  рисует  зима
И  я  снова  пытаюсь  сбежать  от  потерь...

Бесконечно  хочется  верить  мне  в  чудо...
Давай  мы  сегодня  приснимся  друг  другу?
Я  с  улыбкою  встречу  алое  утро,  
Мысленно  сжав  твою  теплую  руку.

Давай  мы  навечно  останемся  в  снах,
Где  мы  вместе,  где  нет  ни  разлуки,  ни  слез.
Мы  забудем  печали,  горести,  страх,
Будем  счастливы  в  нашем  городе  грез.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252787
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.04.2011


Благословляю

Благословляю  сонце,
Благословляю  день.
Благословляю  небо,
Незнайомих  людей...
Благословляю  квіти,
Благословляю  море,
Благословляю  місяць,
Благословляю  зорі.
Благословляю  всесвіт,
Благословляю  усі  світи!
І  це  життя  земне,
Бо  у  ньому  є  ТИ!  :)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2011


Впали мури мого Тулона

Впали  мури  мого  Тулона,
Хоча  битва  точилась  давно...
В  тому  винні  твої  амури.
Я  здалась  у  полон,  а  мені  все  одно!

Віднині  думками  з  тобою.
Прокидаюсь  чи  засинаю  -
І  все  про  одне:  де  ти,  як  ти,
Хто  поруч  з  тобою,
Як  життя  твоє  зараз  іде?

Частіше  дивлюся  на  зорі,  -
Хочеться  вірить,  що  десь  там  і  ти
В  цей  же  час  стоїш  на  балконі
І  зазираєш  в  інші  світи...

А  у  мене  все  як  раніше,  -
Сувора  реальність,  спечалені  дні...
Відчайдушно  вишукую  радість,
Надії  і  посмішки  у  морській  глибині.

Шкода,  десь  загубила  я  крила,  -
Доведеться  ходити  мені  по  землі.
Та  я  шию  пурпурові  вітрила  -
Може,  колись  припливуть  кораблі...

День  за  днем  хтось  висотує  нитку,
Стирає  фарби  з  мого  життя...
А  я  знову  вплітаю  квітку  тендітну
І  розмальовую  сіре  буття...

Коли  мені  тяжко  -  про  тебе  згадаю.
Тільки  прошу,  не  гнівайся  ти.
Кожної  миті  сенси  зникають,
В'януть  квіти,  гаснуть  зірки...

Ти  для  мене  -  остання  надія:
Мій  таємний,  прихований  сенс.
Від  твого  погляду  серце  радіє,
Я  з  тобою  лечу  до  небес...

Коли  місяць  розчісує  коси  кометам,
Я  вмикаю  французький  шансон...
І  здається,  весь  всесвіт,  коханий,  для  тебе..
Ох,  бідний  мій  незнищенний  Тулон!

В  тому  винні  лише  твої  очі!
А  ще  голос,  обличчя...  О  ні,  увесь  ти!
Я  думками  з  тобою  щоночі...
Ти  -  гармонія  світла  в  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.04.2011


Важливо

Серед  революцій,  воєн  і  болю,
Несправедливості,  зради,  ганьби  -
Залишитись  самим  собою,
Бути  з  Народом,  а  не  у  юрбі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252571
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 09.04.2011


А за вiкнами йде вiйна…

А  за  вікнами  йде  війна,
Руйнується  всесвіт,  гинуть  світи...
А  у  мене  в  душі  весна!
І  не  знаю  я,  куди  мені  йти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252373
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.04.2011


Просто в долонi

З  неба  падають  зорі  -
Просто  в  долоні...
Просто  в  долоні.
Моє  серце  тепер  не  на  волі  -
Воно  навіки  в  твоєму  полоні...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252372
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2011


Менi свiтлiше

Просто,  знаєш,  мені  світліше,
Спокійніше  -  тому  що  ти  є.
Я  щаслива  навіть  у  тиші!
Це  кохання  колись  проросте...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2011


Зачерпну я в долонi небо

Зачерпну  я  в  долоні  небо
І  наллю  у  прозорий  бокал.
Всиплю  зорі  туди  для  тебе,
І  додам  ванільний  туман...
Будуть  летіти  в  бокал  комети,
Місячне  світло  рікою  пливти.
Шовком  ночі  прикрашу  коктейль  цей
І  будеш,  милий,  ти  його  пити...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2011


Серпанок ночi, темний шовк…

Серпанок  ночі,  темний  шовк...
Привітний  місяць  в  вишині.
Немає  вітру,  -  зовсім  змовк
І  зорі  десь  в  небеснім  дні...

Злотисте  сяйво  ліхтарів,
Ажурне  плетиво  дерев...
Весь  світ  неначе  занімів.
Навколо  тихо...  Час  завмер.

Людей  немає  -  трунок  ночі
Давно  їх  змусив  спочивать...
В  цей  час  сумні  та  добрі  очі
Пошлють  свій  погляд  в  даль  літать...

Літать  той  погляд  буде  довго  -
Усе  шукатиме  тебе...
Прошу,  в  цей  час  знайди  дорогу,
Яка  до  мене  приведе...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2011


Дивовижна легковажна

Вона  любила  ретро,  рок-н-ролл  і  вінтаж,
Зоряне  небо,  дихання  вітру...
Pin-up  girls,  рукоділля,  легкий  макіяж,
Оперу,  танці,  веселе  дозвілля.
Легко  входила  в  серце.  
Так  само  швидко  тікала  із  нього...
Всі  казали  "Вона  дивовижна!"
Вона  знов  закохалась.  І  знову  не  в  того...
Що  такого?  Їй  не  звикати.
Вона  знову  сміється  в  обличчя  життю!
"Лише  той  мене  зможе  в  обійми  спіймати,
Кого  я  сама  в  своє  серце  пущу!"

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251713
рубрика: Поезія,
дата поступления 05.04.2011


Безвихiдне заслання

Весь  світ  я  бачу  із  вікна  щодня  -
Дерева  квітнуть,  сходять  зорі,
Росте  і  шириться  трава...
І  сонце  радісним  промінням  
Мені  у  серце  зазира...
Нема.  Нема!  Нема  повітря!
Від  болю  серце  завмира...
Та  що  там  ще?  Ще  юність,  юність!
Іще  б  сміятися  і  жить!
Але  життя  кайдани  суму  
Надіне  знов.  І  їх  не  зворушить.
В'язниця  люба  й  добровільна,
Але  безвихідне  заслання.
Хоч  сонце  вже  на  видноколі...
Вже  час  на  темряви  зібрання...

2009  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251712
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.04.2011


Я однажды уйду в весну…

Я  однажды  уйду  в  весну,
Где  будут  реки  солнца  и  света  -
В  изумрудных  садах  утону
Цветами  и  ветром  согрета...

Я  однажды  в  лето  уйду,
Где  будет  море,  соленый  бриз...
С  неба  в  ладони  поймаю  звезду  -
Где  закаты  и  море  сплелись...

Я  однажды  в  осень  сбегу  -
Утону  в  золоте  и  тепле...
Ее  запах  на  память  возьму,
"Я  с  тобой"  напишу  на  стекле.

Я  однажды  в  зиму  уйду,
Но  не  будет  в  ней  больше  зла...
Снегопады  с  собой  заберу
И  покину  ее  навсегда...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251495
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 04.04.2011


Подорожньому богу на дорозi життя

Топлю  своє  кохання  у  вині.
Вино  вином.  Вина  -  виною.
В  зігріті  теплим  сонцем  дні
Зустрілася  із  Вами  і  журбою.

Ви  весь  в  собі,  задуманий  і  щирий,
Ішли  дорогою  відомих  Вам  скорбот.
А  я  мов  ластівка  до  сонечка  летіла
І  прагнула  незвіданих  висот.

Здалися  Ви  похмурим  і  сумним,
Та  я  на  те  уваги  не  звертала...
В  той  час  на  мене  падали  світи
І  я  під  ними  плакала,  ридала...

І  кілька  раз  мінялися  сніги  -
Я  облітала,  одцвітала  й  квітла  знову.
А  серденько  жило  на  самоті  -
Було  йому  так  затишно  одному.

І  доля  знов  звела  нас  на  дорозі.
Ви  наче  й  не  змінились,  а  проте...
В  душі  у  Вас  як  і  колись  звучали  грози,
В  душі  у  мене  -  скрипки  з  вар'єте.

І  я  на  Вас  уваги  не  звертала  -
Дорогою  ішла  собі  вперед...
Та  подруга  штовхнула  -  я  упала...
І  світ  погас  мені  у  той  момент.

І  серце  заболіло,  закололо,
Його  стискав  знайомий  біль  у  кулаці.
І  враз  мене  здолали  ніч  і  втома,
А  за  вікном  так  гірко  плакали  дощі...

Не  знаю,  звідки  те  бажання  дивне  -
Щоб  всі  були  щасливі  і  завжди...
Але  я  ТАК  для  Вас  того  хотіла,
Що  й  своє  серце  вимила  в  журбі.

За  Вас  молилася  і  всесвіти  благала...
І  ворожила...  Й  плакала  вві  сні.
Аж  доки  та  журба  зовсім  не  спала
Та  не  знайшла  я  істину  в  вині...

Тепер  я  знаю  твердо  лиш  одне  -
Життя  лиш  раз  в  нас  радість  одбирає.
Ще  кілька  тихих  років  промине
І  щастя  знову  Вас  спіткає.

Хоч  важко  далося  мені  знання  оте,
Що  аж  тривога  в  серденько  закралась,
Та  знаю,  що  не  це  для  мене  головне  -
Ми  все  одно  чужі  зостались...

Я  Вам  бажаю  щастя  -  як  собі.
Чекайте  і  воно  прийде.
В  години  радості  або  в  щасливі  дні
Прошу  -  хоч  раз  -  згадайте  і  мене.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2011


Мусиш бути щасливим

Люблю  тебе,  як  зірка  любить  небо,  перлина  -  свою  мушлю  й  океан.
Мені  від  тебе  більшого  не  треба  -  ти  просто  будь.  Живи  десь  там.

Щаслива  буду  я  від  того,  що  ти  є  -  з  чеснотами  і  вадами  своїми.
В  коханні  все  одно  де  добре,  а  де  зле  -  воно  все  бачить  іншими  очима.

Нехай  чужі  ми  і  далекі,  і  ти  і  я  -  не  ідеал...    Та  в  серці  грають  скрипки  
і  шумлять  смереки,  коли  із  вуст  зліта  твоє  ім'я...

Я  твою  постать  з  тисячі  впізнаю,  твій  голос  дзвонами  звучить  в  мені...
Я  погляд  твій  у  серці  зберігаю,  кладу  в  шкатулку  десь  на  дні...

А  ключ  від  неї,  звісно,  в  тебе.  Я  віддала  тобі  усі  ключі.
Люблю  тебе,  як  ангел  своє  небо...  Сьогодні  тихо.  Музика  мовчить.

Я  більш  тебе  нічим  не  потурбую  -  не  хочу  розтривожить  твою  душу.
Натомість  я  прошу...  О  ні,  я  потребую!  Щасливим  будь.  Ти  просто  мусиш.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2011


Вони зустрiнуться колись…

Він  десь  іде  -  самотній  і  прекрасний,
З  розбитим  серцем  на  шматки...
За  ним  скрадається  дощ  рясний
І  стукотить  у  всі  шибки.

Вона  до  вікон  прихилилась  -
Чарівна,  горда  і  одна.
Безодня  в  душу  задивилась
І  радість  випила  до  дна...

Він  повертає  ключ,  заходить  в  дім,
А  дощ  скрадається  за  ним...
У  домі  пустка,  темно,  тихо  -
Але  він  вже  до  того  звиклий.

Вона  п'є  чай  біля  вікна...
А  дощ  шумить,  годинник  стука.
В  очах  -  безодні  глибина.
А  на  душі  -  печальна  мука...

Вони  зустрінуться  колись
І  зустріч  ця  життя  їх  змінить.
Нехай  поки  що  дощ  іде  -
Нехай.  Веселки  йдуть  на  зміну!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2011


Неможливе

Коли  б  могла  до  тебе  прихилитись,
Потрапити  в  солодкий  твій  полон.
З  твоїх  очей  тепла  напитись
І  потонути  в  човниках  долонь...

Коли  б  могла  покластися  на  тебе,
Зцілить  розбите  серце  і  життя...
І  простелить  під  ноги  небо
І  воскресить  усі  твої  чутття...

Коли  б  могла  не  відпускать  від  себе,
Прилинути...  Прийти  і  обійнять.
"I  love  you"  написать  в  хмарках  на  небі
І  найдорожче  все  тобі  віддать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251132
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2011


Предсказание для волка…

Мой  одинокий  волк  с  сожженным  сердцем,
Породистый  и...  добрый,  как  ни  странно.
За  что  судьба  тебя  так  наказала?

С  твоих  очей  струится  только  свет,
Хотя  порой  и  молнии  мелькают...
В  твоей  душе  сто  тысяч  звезд  и  отблески  планет...
За  что  судьба  тебя  карает?

Что  ты  под  час  становишься  чужим,
Что  колкий  взгляд  и  скрытность  подступает
И  веки  тяжелы  от  горечи  и  бед,
И  боль  комочком  в  горле  подпирает,

Что  иногда  темнее  тучи  весь  твой  вид  -
Так  это,  право  же,  не  странно...
Ты  к  вечеру  идешь  в  пустой,  холодный  лабиринт
И  в  ледяных  шелках  и  звездах  засыпаешь...

Вокруг  все  тихо.  Тикают  часы.
Луна  глядит  в  окно  огромным  глазом.
А  ты  уже  не  спишь...  От  боли  выл.
И  с  неба  падают  алмазы...

Ты  мечешся.  Ты  бродишь.  Ты  застыл.
Мой  одинокий  зверь  -  и  загнанный  и  дерзкий.
Так  плохо.  Больше  нету  сил...
Ты  хочешь  выбраться  из  клетки.

И  ты  бросаешься.  То  снова  замираешь.
Рычишь  и  воешь.  Лижешь  раны.
Ты  все  на  свете  забываешь...  То  снова  помнишь
И  хочется  забыться  и  обмана.

Пока  луна  качает  звезды  в  шелке  неба
И  тонет  мир  в  ночной  и  каменной  тиши,
Ты  вновь  калачиком  свернулся  возле  пледа,
Из  глаз  соленая  роса  бежит...

Я  знаю  твою  боль.  Я  знаю  твою  грусть.
Твое  отчаянье  и  плеть  воспоминаний...
Пока  звучит  осенний  дикий  блюз
Услыш  цыганки  предсказанье.

Карты  сегодня  сказали  мне  правду  -
Что  будет  другая  твоя  судьба.
Ты  будешь  счастлив,  получишь  награду,
Пусть  счастья  казалась  звезда  далека.

А  сердце  твое  солнце  согреет,
Затянутся  раны,  исцелится  душа.
Мечты  и  желанья  из  пепла  воскреснут
И  ты  не  узнаешь  ни  капельки  зла.

Счастьем  наполнится  жизнь  до  краев,
Любовь  захлеснет  и  Бог  защитит.
Знай,  скоро  счастье  и  радость  прийдут  -
Они  наполнят  твой  лабиринт.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251130
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 02.04.2011


В моїй душi iдуть дощi

В  моїй  душі  ідуть  дощі.  
А  ти  питаєш  -  "як  давно".
Давно,  мій  друже.  Відтоді,
Як  Єву  з  раю  вигнано.

В  моїй  душі  ідуть  дощі  -  
Стирають  межі  і  бажання.
Так,  трохи  сумно.  Сірі  дні
Мене  із  долею  з'єднали...

Ідуть  дощі.  Давно-давно.
В  очах  німий  і  ніжний  смуток.
Пройдуть  дощі,  і  що  тоді?
Веселка  душу  зафарбує...

2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250954
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.04.2011


В тенетах ночi

Я  хочу  випити  трунок  з  твоїх  оксамитових  вуст.
Це  мій  останній  рятунок  з  чорних  тенет  нічних.
Перли  зорь  зачепились  в  волоссі  і  залишаться  там  навік.

Я  хочу  втопитися  в  ночі,  п'янкій,  як  бузку  аромат.
Може,  це  мені  хтось  напророчив?  Та  не  хочу  вертатись  назад.
Що  пройшло  -  те  пройшло.  Печалі,  жалі...  

Трохи  смутку.  Може,  мине...  Примари  думок  живуть  в  голові.
Сонце  нескоро,  та  може  зійде?  А  небо  схилилось  і  пильно
Вдивляється  в  очі  мені.  Я  розчиняюсь  в  безодні.  

Чи  ж  будуть  ще  сонячні  дні?

2010  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250953
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 01.04.2011


Пойдем со мною вместе к закату

Пойдем  со  мною  вместе  к  закату
Купаться  в  золоте  солнечных  рек...
Нам  будет  мало  с  тобою  прохлады
Нам  будет  смеяться  времени  бег...

И  будут  теплые  брызги  фонтана,
Янтарное  небо  над  головой...
Весь  мир  в  пятнах  цвета  шафрана...
И  бронза  кожи  пленит  красотой.

В  нашем  мире  столько  счастья  и  света,
Что,  кажется,  сложно  дышать!
Пусть  вечер  в  ладони  летит  как  комета,
Я  знаю  -  никто  не  может  нам  помешать.

Постой.  Замри  на  минуту.  
Давай  просто  вот  так  постоим...
Сердце  в  пламени...  Брызги-секунды...
Между  завтра  -  твоим  и  моим.

2010  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250726
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 31.03.2011


Прохладный дождь в лицо заката

Прохладный  дождь  в  лицо  заката...
И  тихий  шелест  вдалеке...
И  темно-серые  когда-то
Дожди  раскрасились  в  душе.

2009  г.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250725
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 31.03.2011