M.E.(nachtigall)

Сторінки (2/163):  « 1 2 »

Втретє. Листопад.

Я  втретє  до  тебе  приходжу  сьогодні
І  ключ  обертаю  я        третій  раз
На  стіні  залишаю  пальто  безневинно,
Думки  вертикально.  Тривога.  Наказ..

Я  в  со́бі  зневірююсь  осінню  втретє,
І  в  себе  вертаюсь  я  втретє  назад,
На  фоні  небес  майоріє  розп'яття,
Я  зкріплений  навхрест.  Війна.  Листопад..

Заходжу  в  кімнату  я  втретє  сьогодні,
Обмотаний  тричі  шарфом  напоказ
За  гілля  чіпляю  я  десь  рукавами
І  листя  спадає.  І  квіти.  Із  ваз..

Я  тричі  кидаю  на  тебе  тенета
Та  й  третій  місяць  іду  від  порад,
Дощем  я  наповнений  десь  на  третину
І  двічі  тобою.  Осіннє.  Стократ.

Я  втретє  до  тебе  приходжу  сьогодні
Я  в  глині  виліплюю  постаті  нас
Болото  налазить  повільно  на  одяг,
Що  ми  вже  не  схожі.  Химерні.  Якраз.

Я  в  со́бі  воюю  смертельно  із  страхом,
Лякаючись  осені,  війн,  нових  втрат,
І  пензлем  великим  замазую  жовто
Чужу  безнадію.  Лечу.  Листопад.

                                                                                                         14.11.2014

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536863
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2014


Лицар Надії (сомнамбула)

Вірний  своєму  дитинству
Свято  вірячий  в  ідеали
Не  високий  і  не  невинний
Не  зіпсований  покруч  слави
Не  крихітний  карлик  прогресу
І  не  вершник  Армагедону
Просто  не́сучи  запальничку
Просто  молячись  мовчки  вночі.

Ідучий  спокійно  на  захід
Тремтячий  від  вічного  жаху
Не  знаючи  що  буде  завтра
Обертаючись  завжди  назад
Замовляючи  шлях  на  майбутнє
І  постійно  хрестячи  пальці  
Лицар  з  надією  в  серці
Не  рахуючи  пройдені  дні.

Оминаючи  варварські  будні
Затаврований  кармою  всоте
Завербований  в  ря́ди  суспільства
Заспокоєний  плином  життя
Не  великий  і  не  величний
Без  претензій  на  зміну  порядків
Не  закований  в  лати  обрядів
Та  закритий  вагою  морів.    

І  єдиний,  що  є  не  єдиним
Об’єднаний  з  всім  когнітивним
Уроборос  в  моменті  з’єднання
Кнопка  пуску  на  стику  часів
Без  амбіцій  на  видимі  зміни
Без  сенсорики  руху  матерій
Просто  не́сучи  запальничку
Просто  йдучи  спокійно  вві  сні.

                                                               25.07.14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513740
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.07.2014


Вакханець

Спокійний  Вакх  серед  нас
він  дивиться  тобі  в  очі
він  сканує  твою  душу
він  адмін  твїх  снів.

Його  тішать  постійні  процеси
фрагментацій  молекул  азоту
в  кишенях  твоєї  печінки
In  vino  veritas
каже  він.

Між  нами  згорання  кисню
в  полум'ї  багатоголосся
в  пластиці  правильних  ліній
вакуум  власних  думок.

Його  руки  тремтять  на  повітрі
відділяючи  світло  від  тіні
обертаючи  спирт  на  воду
C2H5OH  
каже  він.

Верни  мою  душу  на  місце
ми  граємо  з  Вакхом  у  покер
ми  б'ємо  в  шаманські  бубни
ми  складуєм  карти  на  стіл.

І  жаби  кричать  поза  кадром
ти  знову  забрів  у  болото
цей  вечір  позбавлений  болю
Алилуйя,  мій  брате
каже  він.

Гори  все  синім  багаттям
ти  бачиш  ці  нафтові  тіні
ти  чуєш  цю  скалку  у  оці
сьогодні  ти  демон  чи  звір?

В  цім  колі  сьогодні  ти  omnis
назавтра  ти  будеш  як  оцет
у  вихорі  пекла  без  Вакха
Adios  muchacho
каже  він.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506166
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2014


Карл I

Карл  І  був  нігілістом,
Бачили  б  ви  його  погляд,,
Він  так  вже  дивився  у  душу,
Що  плакали  всі  немовлята.

Карл  І  був  чистоплотним,
Найбільш  прагматичним  між  Карлів,
Коли  він  лягав  до  постелі,
То  зорі  ховались  за  хмари.

Карл  І  був  незвичайним,
Кохався  увесь  в  авангарді
І  люди  звжди  дивувались
Перфоменсам  в  стилі  кубізму.

Карл  І  був  непохитиним,
Виликим  і  грізним  у  гніві,
Як  небо  розносило  громом,
Він  бачив  в  нім  свій  абсолют.

Карл  І  заварював  каву,
А  справи  лишав  до  обіду,
Водою  він  просто  з-під  крану
Гріхи  відпускав  у  невинних.

Карл  І  був  нездоланним,
І  мав  ще  дітей  нечисленно,
Він  в  кожнім  наступнім  бастарді
Повторював  знову  себе.

Карл  І  не  знав,  втім,  абетки,
Та  слуги  читали  для  нього,
За  кожне  неправильне  слово
На  суці  вивішував  трьох.

Карл  І  був  же  й  останній,
Бо  по  ньому  таких  не  бувало,
Зробив  він  помилку  єдину  -  
Не  Карлів  залишивши  тут.

19.06.14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506165
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.06.2014


Один день цілого життя

Твій  світ  починається  зранку
Кристально  блакитним  вогнем,
Як  сон  відливає  ще  білим,
І  все  називаючи  днем,

Повільно  і  швидко  зростає
Кави  із  кожним  ковтком,
Чим  далі  -  то  все  гарячіше,
Чим  швидше  -  прощатися  з  сном.

В  твій  світ  проривається  ясність,
Прозора  інерція  слів,
Бездонними  ритмами  кроків
Під  хардово-бронзовий  спів,

Незмінно  і  чітко  пульсує
Серцевих  дзвіниць  метроном,
В  удари  вбираючи  досвід,
Об  небо  вдаряючись  дном.

Твій  світ  затремтить  пополудні,
Розтріскавшись  рівно  навпі́л,
Бордову  зачуявши  втому,
Палітру  розливши  на  стіл,

Раптово  і  дивно  похилить
Вісь  обертання  на  кут,
Знайшовши  за  гратами  сумнів,
Та  ввівши  над  ним  самосуд.

І  світ  твій  впаде  десь  під  вечір,
Лунко  розверзнувши  грім,
Завершиться  світ  саксофоном,
Та  блюзом  затихне  по  тім.

Нарешті  і  зовсім  поляже,
Попавши  із  ніччю  у  тон,
Завершиться  глибоко  чорним,
І  смерть  йому  буде  як  сон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487937
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.03.2014


Крижана Королева

Бий  у  небо  і  бий  у  землю,
Розбивай  навпіл  світ.
З  першим  снігом  цим  твої  губи  
                                 тріснуть  і  стануть  як  лід.

Дивися  сюди,  Крижана  Королево,
У  оці  вже  скалка  блищить.
Заглянь  може  ще  раз  у  своє  люстерко?
                                 там  зима  відчайдушно  тріщить.

Засипані  листям  і  інієм  вкриті  
Периметри  втрачених  стін.
Чекаєм  кохання,  чекаєм  морозів
                                 і  ще  якихось-там  змін.

Спадання  завмерло  у  точках  критичних
Екстренних  кардіограм.
Ми  можем  купити  нам  вічність  спокою,
                               ціною  у  декілька  грам.

Сховай  своє  тіло,  ховай  хоча  б  очі,
Спини  цей  холодний  туман.
Війна  ця  між  нами  породжує  вогкість.
                             в  боях  очевидний  обман.

На  завтра,  казали,  очікують  вітер,
І  піст  у  адептів  іслама.
У  гніві  ти  зірвеш  верхівки  домів,
                             свята,  мов  просвітлений  лама.

Та  станеш  по  тому,  граніт,  біля  мене,
Закривши  у  крейдяне  коло.
Чи  варті  цих  скалок,  моя  Королево,
                             мільйони  невинних  навколо?

То  давай  вже  залишим  пусті  барикади,
Зупинивши  наші  ковадла.
Підпишем  контракт  і  кров'ю  завірим
                             в  полотні  твого  простирадла.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464624
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.12.2013


Сповідь адепта маленького бога

Я  вірую,  брате,  й  сповідую,
Хоч  чиста  є  совість  чи  ні,  
Я  в  небі  розільюся  крилами
І  хлібом  розтоплюсь  в  вині.

Бачиш,  мій  брате,  як  ірієм
Зграя  зника  в  далині;
Я  бачу  також  як  і  тінями
Лишається  зграя  в  мені.

Я  знаю,  мій  брате,  і  згадую
Ці  дивні  шаманські  пісні,
По  горах  розвіявши  начерки,
Залишу  їх  в  прісній  землі.

Я  бачу,  мій  брате,  й  осмислюю
Границі  й  висоти  межі́,
І  вийти  за  них  я  осмілюся
В  глибокому  й  темному  сні.

Я  вірую,  брате,  й  сповідую,
Що  бог  цей  маленький  в  мені,
Я  в  нім  неодмінно  загублюся,
Як  він  розчинився  в  мені.

Я  знаю,  мій  брат,  це  закінчиться,
Тріумфом  поразки  на  дні,
Життя  не  падіння,  я  вірую,
Життя  -  новий  танець  в  вогні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452681
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.10.2013


Поневолена

Крісло  твого  володаря  обшите  сріблом  та  шовку  нитками  набито  на  нім
про  тво́ї  трьохденні  походи  на  південь,
про  тво́ї  гадання  на  звуглених  ложках,
про  тво́є  кохання  єдине  й  навік.
Всі  крони  лісів,  що  є  древні  як  осінь,  сховаються  в  тінь  твоїх  спалених  вій,
як  схилиш  спокійно  свій  погляд  додолу,
і  спину  оголиш  для  жовтих  пустель,
тривогу  відкинеш  в  ті  самі  пустелі.
Твій  голос,  дитино,  є  в  міру  прекрасним  в  екстазнім  шептанні  хлорованих  мантр
волоссю,  дивися,  вже  тліти  недовго,
ще  трохи  і  більше  назад  не  вернеш,
Чи  знає  про  це  твій  славетний  володар?
Лускою  вкривається  тулуб  опівдні  від  злості  й  бажання  замерзнути  в  лід,
ти  тричі  в  полоні  бездонних  емоцій,
ти  тричі  готова  віддатись  на  розтин,
ти  тіло  віддала  злим  людям  на  корм.
Рукави  твого  володаря  перев'язані  навхрест  та  костями  зверху  позначують  ранг,
як  білі  кальмари,  дивлячись  зверху,
із  точки  тво́го  звичайного  зору,
із  мудрістю  кішки,  старої  як  світ.
Ти  плачеш  втопившись  у  шоці  екстазу,  з  обличчям  незрушним  мов  крейсер  Аврора,
а  десь  поза  лісом  вже  віється  вітер,
та  нитка  остання  тріщить  наче  пам'ять,
Подумай  ввостаннє,  ти  мусиш  іти?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451725
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.09.2013


Мовчання

Ні  старого  ні  нового,
Одне  німе  терпіння,
Я  бачу  вас  і  слухаю,  чекаю  на  прозріння..

Ні  світила  ні  заліза,
Лиш  слова  тихий  дзвін,
Спадає,  відбиваючись  від  вух  закритих  стін..

Ні  пам'яті  ні  запаху
Знов  все  старе  -  нове,
Поволі  паперовим  кораблик  в  ніч  пливе..

Ні  зелені  ні  палива,
Мовчи,  чекай,  чекай!
Де  перша  є  астракція,  я  бачу  прірви  край..

Ні  спокуси  ні  зітхання,
Сумління  чисте  мов
Остання  ревна  воля  і  перша  тепла  кров..

Ні  смаку  ані  злагоди,
Знов  неба  поворот,
Читаю  ваші  задуми  закривши  міцно  рот.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440787
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.08.2013


I want

Я  хочу  заритись  у  землю  по  шию,
Та  так  щоби  зменшав  мій  кругозір.
Тебе  запевняли  -  я  космос  відкрию?
Та  я  як  і  ти.  Нікому  не  вір...

Я  хочу  податись  у  Індію  блудом
І  в  джунглях  блукати  як  зранений  звір,
Та  ноги  й  до  Криму  доводили  чудом,
Я  геть  мілконогий,  нічому  не  вір..

Я  хочу  закритись  від  людства  руками
І  років  за  двісті  спуститися  з  гір,
Та  люди  такі  ж  залишались  віками,
То  все  так  і  буде..  Ніколи  не  вір.

Я  хочу  зустрітись  в  кінці  із  собою,
І  бачити  все,  що  було  до  цих  пір,
Лиш  так  мені  вдасться  позбутись  конвою
Даремних  питань.  А  доти  не  вір..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.07.2013


Друг

Піски  ростеклися  Сахари  за  нами
І  біле  сонце  осіло  від  снів,
Давно  стоять  вкупі  наші  вігвами  
Та  й  подолом  стелим  верениці  слів

Душі  закріплені  вщент  ланцюгами
Ти  за  собою  сюди  нас  привів
Для  чого  звязок  потрібен  між  нами
Для  чого  години,  секунди  і  львів?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2013


Я та мої рецептори (між нами лише Львів)

Мої  очі  далеко  над  містом.  Вони  бачать  навиворіт  світ.  Мені  мало  однієї  точки  зору  для  розуміння  Львівської  суті.  
Мені  мало  однієї  точки,  тому  я  волію  споглядати  із  верху,  неначе  Олім-пійський  бог,  закутавшись  ковдрою  хмар,  звисаючи  з  них,  як  із  трону  Касіопеї,  звільняючись  від  оков  трьохмірного  бачення,  вплітаючись  суцільно  між  пікселями  й  атомами  азоту,  входячи  в  хімічну  реакцію,  та  спадаючи  потім  у  сіль.
Мої  очі  хворобливо  тяжіють  до  споглядання,  до  того  ж  з  усіх  сторін  від-разу,  вишукуючи  вектори  змін;  вони  пробігають  поглядом  по  кожній  людині,  вивертаючи  душу  пенсіонерам  на  Пасічній,  витрушуючи  кишені  кур’єру  на  Чорновола,  викриваючи  думки  дітям  на  Підвальній,  визначаючи  температуру  водіям  на  Бандери,  витираючи  сльози  дівчині  на  Остроградських,  вибиваючи  правду  у  продавця  на  Франка,  викликаючи  ненависть  у  пішохода  на  Погулянці,  наганяючи  спокій  у  художника  на  Руській,  забавляючи  бомжів  на  Миргородській,  дивлячись  в  зуби  бухгалтерці  на  Коперника,  розхитуючи  уяву  юнака  на  Пекарській,  оперуючи  настроєм  бабусі  на  Стрийській,  розшаровуючи  біоритми  панянці  на  Крушельницьких,  заставляючи  озиратись  школярів  на  Левицького,  наповняючи  серця  радістю  студентам  перед  Університетом,  і  взагалі  вони  воліють  бути  із  кожним  і  біля  кожного,  нагороджуючи  всіх  своєю  неоднозначною  присутністю.  Кожного  дня  і  кожної  хвилини  вони  вловлюють  відтінки  і  барви  з  висоти  пташиного  польоту,  або  з  точки  горизонту,  а  зрештою  чи  не  однаково  взагалі?
Мої  очі  далеко  над  містом  і  вони  вивчають  ретельно  погляди  всіх  живих  істот,  та  й  істот  в  принципі,  а  особливо  тих,  чиї  очі  над  містом  також.  Я  бачу  як  по-мурашиному  повзають  засоби  пересування  жителів  цього  поліса  і  мої  висновки  про  різноманітність  їхнього  мислення  стають  щораз  невтішніші.  Я  бачу  як  переповняється  життєвий  простір  цього  клаптика  планети  і  як  число  питомої  ваги  біомаси  на  квадратний  метр  літосфери  збільшується  та  від  цього  на  полотні  моєї  сітківки  прибавляється  червоного  кольору.  Картина  мого  зору  постійно  міняється,  як  теплова  карта  цього  ж  міста  з  погляду  супутника  НАСА  і  наші  з  ним  погляди  багато  в  чому  збігаються.    Я  бачу  як  золото  і  коштовні  камені  експортуються  до  Львова  і  як  блідолиці  та  глибокодумні  персони  емігрують  все  більш  за  кордон.  Я  бачу  як  міняються  вирази  кожної  наступної  генерації  і  як  важчають  повіки  стражденних  людей.  Я  вловлюю  кожні  пришестя  бліків  у  матерію,  оскільки  це  видається  мені  страшенно  важливим,  тому  стос  замальовок  на  моєму  столі  все  вищає,  зростає  до  неба,  спочатку  утворюючи  структуру  химерних  багатоповерхівок,  а  потім  хмарочосів,  поступово  трансформуючись  до  зорельотів,  намагаючись  досягти  висоти  мого  зору,    адже  для  розбудови  в  ширину  давно  місця  немає.  Це  стало  надто  дорого.  Це  стало    не        по      мені….
Я          розшарований.
Мої  вуха  на  перехресті  вулиці  Дудаєва.  Саме  там,  бо  я  можу  слухати  го-лоси  незчисленних  перехожих,  вивідуючи  їх  секрети,  вивчаючи  їх  думки,  роз-кладаючи  кожен  шматок  розмови  на  вібрації,  обрізаючи  частоти,  оцифрову-ючи    і  зберігаючи  у  WAW  або  MP3.  Саме  там,  бо  я  можу  осмислювати  кожне  вирване  із  суцільності  слово  із  такою  ретельністю,  що  кількість  знайдених  мною  варіацій  змісту  досягає  меж,  недосяжних  найглибшим  медитаціям.  Са-ме  там,  бо  я  можу  будувати  логічні  ряди  продовжень  до  таких  відстаней,  що  кожного  дня  повз  мене  проходять  тисячі  й  мільйони  життів,  від  рабів  і  до  ім-ператорів,  від  клерків  і  до  президентів,  від  терористів  і  до  героїв  та  різниця  між  ними  всіма  завжди  мінімальна.  Кожного  дня  повз  мене  проходять  тисячі  й  мільйони  життів,  та  проходять  саме  повз,  залишаючи  надто  мало  відбитків,  адже  якби  відбитків  залишалось  більше,  я  давно  зійшов  би  з  глузду  і  поплив  вслід  за  ними  у  безмежний  світ  вар’ятивності  й  неконкретики.
 Мої  вуха,  залишені  десь  поміж  другим  і  третім  поверхом  на  вулиці  Ду-даєва,  сприймають  всі  коливання  в  межах  цієї  локації,  та  на  основі  всього  по-чутого  моделюють  конструкцію  Всесвіту,  чи  то  пак  моє  уявлення  про  нього.  Вони  рухаються  в  такт  кроків  безлічі  жителів  Львова,  повторюють  ритм  їхньої  ходи,  не  породжуючи  симфоній  лише  через  надмірну  розірваність  з  голосом.  Мої  вуха,  схожі  на  надчутливі  детектори  брехні,  генерують  аналогові  сигнали,  зіткані  виключно  з  правдивої  інформації,  а  будь-яку  інформацію  можна  вважати  правдивою,  якщо  вона  одного  разу  прозвучала.  Все  почуте  матеріалізується,  не  гірш  як  все  подумане,  і  все  побачене,  і  все,  що  приснилося,  і  все,  що  не  приснилося,  і  не  побачилось,  і  не  відбулося,  і  не  вгадалося,  і  не  було  почуте  в  кінці  кінців.  
Одного  разу  на  вулиці  Дудаєва.
Мої  ніздрі  на  вулиці  Тарнавського.  Вони  розкинуті  вздовж  тієї  осі.  Витя-гнутість  цього  місця  дозволяє  мені  рухатись  вверх  і  вниз  по  простору  від  ди-наміки  одного  кінця,  до  динаміки  іншого,  долаючи  при  цьому  неймовірне  число  різних  рівнів,  ландшафтів,  тіней  та  текстур.  Не  застрягнути  у  текстурах  допомагає  тільки  виючий  вітер,  верхи  на  якому  я  здійснюю  свою  нескінченну  мандрівку,  яка  частіше  всього  більше  нагадує  огляд  чи  навіть  збір  податей.  Я  ковзаю  по  довжині  вулиці,  як  діти  з  гірок  на  санях,  з  тією  лише  різницею,  що  піді  мною  завжди  спуск.  Бетонний  пил  влітку  призводить  до  постійного  чхан-ня.
Мої  ніздрі  обмежені  вулицею  Тарнавського  і  тим  самим  не  обмежені  нею,  концентруючи  всю  силу  сприйняття  в  цих  рамках  так,  щоб  розширюва-тись  до  суті  всього.  Я  з  самовідданою  ретельністю  порпаюсь  у  сплетеннях  ароматів,  витягуючи  нитку  за  ниткою,  розпутуючи  кожен  вузол,  розбираючи  цільну  конструкцію  на  деталі,  гайки,  болтики,  пунктирні  лінії  та  осьові  опори  в  намаганні  зрозуміти  принцип  їх  побудови.  Я  розхитуюсь  на  терпких  запахах,  звільняю  приховані  нотки,  розчищаю  замасковані  тіні,  змішую  в  одне  складові.  Я  об’єднуюсь  із  літньою  вулицею,  розчиняючись  в  мокрому  камінні,  зливаючись  з  прозорим  повітрям,  стаючи  ароматом  житла  в  множині.  Я  присутній  в  кожному  листочку  на  кожному  дереві  тьмяної  вулиці  і  вони  всі  взаємно  присутні  в  мені.  Мої  ніздрі  вбирають  в  себе  особливі  настрої  сьогоденного  Львову,  поєднуючи  гордовиту  діловитість  дня  з  спокійною  меланхолією  ночі.  Я  просякаюся  духом,  не  стаючи  при  цьому  кавою  чи  цигарками,  вином  чи  фарбами,  не  стаючи  пилом,  а  просто  сьогоднішнім  днем.  Свіжим  й  злегка  прохолодним.
Отак.
Мої  губи  на  Проспекті  Свободи.  Серед  безлічі  інших,  таких  самих  губ,  втім  наділених  меншим  мовчанням.  Вони  приховують  за  собою  громовий  го-лос,  потрібний  для  такого  просторого  місця.  Коли  я  говорю,  мені  необхідно  перекричати  цілі  популяції  кількахвилинних  перехожих,  що  населяють  центр  міста,  що  стікаються  сюди  безчисельними  потоками,  стежками  і  дорогами,  ведучими  на  Проспект,  наче  в  ще  один  Рим.  Коли  я  говорю,  вони  всі  перетво-рюються  в  одну  багатоголосу  купу,  їх  стає  не  чутно  і  не  видно,  вершини  ста-родавніх  шпилів  здригаються  тонким  тремтінням,  а  по  підвалах  Полтви  про-бігає  глибока  луна.  Мій  голос  населяє  гримерні  та  комірчини  Опери  з  їх  жите-лями  й  привидами,  стаючи  там  єдиним  маестро.  Звідти  я  диригую  аматорсь-ким  хорам  перехожих,  нав’язую  їм  власні  арії,  незалежні  від  їхньої  думки,  а  під  час  авторського  соло  я  беру  ноти  такої  висоти,  що  весь  центр  здригається  в  плачі  сирени.  А  за  тим  наростає  війна.
Мої  губи  на  Проспекті  Свободи,  вони  рухаються,  ловлячи  хвилі  мелодій.  Вони  міняють  свій  вираз,  то  розтягаючись  в  посмішці,  то  неначе  признаються  в  коханні,  то  звужуються  в  миттєвому  поцілунку,  або  ж  кривляться  в  гримасі  озлоби.  Вони  рухливі  й  невпинні,  як  вічний  двигун  цілого  міста,  волають  і  стихають,  співають  і  моляться,  розказують  і  замовляють.  Вони  постійно  щось  шепочуть,  навіть  тоді,  коли  голос  замикається  на  карантин,  вони  ніби  хочуть  щось  комусь  пояснити,  показати  й  відкрити  істинний  шлях,  який  веде  геть  із  гучного  хаосу  світу  по  далекому  тракту  повз  Замкову  гору,  через  Кайзервальд,  по  передмістях,  і  далі,  і  далі,  селищами  й  містами,  полями  й  лісами,  долинами  й  ріками,  проваллями  й  піками,  цвинтарями  й  Бабиними  ярами,  зигзагами  семи  пагорбів  древнього  міста  і  на  Лису  гору,  а  з  неї  у  далеку  синю  вись.  І  там,  десь  у  небі,  щоб  зустрітись  із  моїми  очима  і  прозріти,  прозріти  цілим  Всесвітом,  побачити  все  цільно  і  чітко,  як  в  перший  день,  зі  сталевою  безпристрасністю  новонародженого.  І  відчути  всі  запахи  дванадцяти  вимірів  підвалинами  моїх  ніздрів,  і  почути  всі  звуки  ста  мільярдних  галактик  глибинами  моїх  вушних  раковин,  і  врости  своїм  пізнанням  в  коріння  кожного  волоска  на  глобусі  мого  черепа  та  залишити  там  насіння  вселенського  розвитку  для  наступних  поколінь.    З’єднатись  з  усіма  своїми  я  і  тільки  там,  в  далекому  небі  я  стану  собою.  
Тут  я  розшарований.
Там  я  цілий.
Між  нами  лише  Львів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421463
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.04.2013


Джекіл і Хайд

Коли  промінь  сліпить,  неначе  скажений,
Коли  ти  вожак,  а  позаду  твій  прайд,
Ти  не  можеш  втекти,  як  отой  прокажений,
А  в  тобі  уже  -  Джекіл  і  Хайд.

Хоч  звик  до  поразок  ганебних  одвіку,
Чи  знав  ти  про  своє  червиве  нутро?
Ти  можеш  чекати  і  гвалту,  і  крику,
І  сліз,  допиваючи  третє  вино.

А  поки  ти  стелишся  вниз  нікотином,
Сьогодні  твій  вибір  -  знебарвлений  "лайт",
Ти  можеш  злякатись  і  вмерти  під  тином,
З  тобою  ж  загинуть  і  Джекіл  та  Хайд.

Та  й  вбити  їх  зовсім  ти  поки  не  в  змозі,
Варіанти  ганебні,  як  твій  кругозір,
Коли  цитадель  твоя  в  лютій  облозі,
У  тобі  крім  карлика  лютий  ще  звір.

І  чесність  співпаде,  як  скаже  монета,
Ти  темний  чи  світлий,  суцільний  "clean  white",
Незмінно  під  вечір  чекає  карета,
То  хто  ти  сьогодні,  Джекіл  чи  Хайд?

Слабкість  вчергове  вилазить  назовні,
Коли  сонце  полудня  впа́де  в  зеніт,
Між  світлом  і  тінню  всі  корені  кровні,
Між  тими  й  тобою  давно  спільний  рід.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416745
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.04.2013


Маки

На  розі  Ранкової  й  Гната
Одного  червневого  дня,
З’явились  рубінові  маки.

З  етиловим  присмаком  вчора,
По  венах  погнавши  життя,
Ця  вулиця  стала  прозора!

Наповнилась  бліками  й  тіньми,
Набухла  всім  рогом  до  дна,
Понеслась,  мов  дикими  кіньми,

По  простору  чистому  в  небо.
Солодкістю  впилась  сповна.
Рубіновим  золотом  Феба.

На  розі  святого  і  духу,
Одного  червневого  дня,
Не  зовсім  торкнувшись  і  слуху,
 
Розбились  рубінові  дзвони,
Зірвалась  остання  межа,
Стіна  від  змії  й  до  Горгони.

Забились  у  щасті  відтінки,
Як  опіум,  сяйво  –  усім,
На  стіни  пославши  барвінки,

Завершити  замкнутий  круг,
Гостям  давши  музику  й  грім,
Та  з  вітром  подрібнений  пух.

На  зламі  обіднього  світла,
За  мить  до  падіння  в  пітьму,
Ця  вулиця  раптом  розквітла,

Залилась  палаючим  сонцем,
До  краю  розкрилась  йому,
Зробивши  пітьму  охоронцем,

Щоб  можна  сховатись  за  спину,
По  вічності  грому  у  крові.
Напружилась  сміхом  до  згину

І  тріснула  знову    на  дві.
З  рубіновим  соком  у  слові
Всі  маки  сховались  в  тіні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412188
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2013


Маленький бог

Маленький  бог  з  очима  золотими
Зірками  грався  і  співав  отак:
"Злітайте  ж  долі  мої  херувими,
Піском  осиптесь,  то  ж  хай  буде  так!
Терном  цвітіте,  корчіться  золою,
Звивайтесь  так,  щоб  був  солодкий  смак,
А  поза  тим  лишайте  за  собою
Моєї  волі  суть  незримий  знак!"
Маленький  бог  з  руками  дротяними
Кругом  крутився  і  кричав  між  тим:
"Вертеп  вертепом,  а  мені  людина
Не  є  свіча,  а  лиш  солодкий  дим!
І  воля  моя  то  не  є  голубка,
Лиш  чорний  ворон  світом  кар  та  кар,
Так  швидко  догорає  клята  трубка,
І  першим  впадеш  долі  ти,  Ікар!"
Маленький  бог  сльозами  вогняними
Грозу  псував  і  люто  шепотів:
"Я  б  вас  придумав  наперед  пустими,
Я  б  вас  творити  зовсім  не  хотів!
То  всі  уп'ємось  заздрістю  й  коханням,
Ми  цим  подібні  в  небі  й  на  землі,
Смертельно  хворі  болісним  бажанням
Священним  бути  громом  у  імлі!"
Маленький  бог  словами  негучними
Великим  бути  без  кінця  просив,
Як  всі  маленькі,  скиглив  разом  з  ними,
Як  всі  великі  створене  валив.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399657
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.02.2013


Від нападу до захисту

Від  нападу  до  захисту  одна  година  полем,
Всі  ранки  тут  заповнені  таким  похмільним  болем,
Що  душі  розпадаються  на  атомне  сміття.
І  хтось  ще  тут  шукатиме  при  цьому  сенс  життя?
Даруйте,  я  відкланяюсь,  та  повернуся  лісом,  
Допоки  сонце  зійде  я  обернуся  бісом,
Нефритовою  ящіркою  я  відповзу  назад
У  темні  підземелля  і  тому  буду  рад..
Криваве  попелище  лишивши  наостанок,
Осяйливим  прозрінням  в  мені  зійде  світанок,
Та  дзеркала  уламками  урізавшись  в  очах,
Порве  глибокі  рани  по  моїх  ніжних  снах.
Й  щоразу  це  болючіше,  вставати  й  знову  йти,
Від  сходу  та  й  до  заходу  зірвали  всі  дроти,
А  труби  –  ті  витримують  такий  безмежний  тиск,
Що  дивно  де  знаходиться  ще  досі  впертий  блиск.
Від  нападу  й  до  захисту  один  наплив  мігрені,
Коли  весь  світ  знаходиться  десь  в  радіоантені,
Птахами  відлітатимуть  думки  в  прямий  ефір,
А  з  крана  підкрадатиметься  дикий  хижий  звір,
То  й  я  за  ним  утоплюся  в  очищеній  воді,
І  висохну  пустелею  безкрайньою  тоді,
Покрию  сірим  пилом  сосновий  горизонт,
Тут  звідси  і  до  старості  один  суцільний  фронт..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391723
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.01.2013


Білі люди. Акт 5

Одного  ранку  я  вбив  білих  людей.
Я  поламав  їхні  руки  і  до  останку  випив  їхню  силу.
«О  Боже!»  –  сказав  я.  –  Та  вони  ж  темні,  як  сонячні  плями!
Тепер  їм  довіку  не  бачити  світ».
Вони  ще  пробували  щось  протестувати,  але  невдовзі  зрозуміли  всю  суть  і  гуртом  заникались  в  трюмі.
Я  відштовхнув  конкістадорів  від  берега  і  помахав  їм  рукою.  Навіть  пустив  сльозу.
А  коли  вони  знову  постукали  мені  у  вікно,  я  причинив  форточку  і  повернувся  до  себе  допивати  каву.
Адже  осінь  –  пора  протягів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369147
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.10.2012


Останній день Раю

Цигарка,  повільно  випускаючи  з  тіла  дим,  наче  смертну  душу,  безшумно  тліла  в  попільничці.  Дотлівала.  Ще  менше  хвилини  до  того  вона  торкалася  губ  і  самовіддано  намагалася  доставити  задоволення.  До  тих  самих  губ,  які  зараз  допивали  останні  краплі  золотавого  бренді  і  здригалися  в  ледь  помітній  посмішці.  Тих  губ,  які  ще  досі  берегли  сліди  ясно-червоної  помади.  Тих  губ,  на  яких  ще  зоставався  табачний  присмак.  А  зараз  її  дим  поволі  розсівався  у  вічності.
Його  звали  Вовком.  Він  волів  себе  вважати  Одиноким  Вовком.  І,  в  принципі,  він  і  виділявся  серед  всієї  юрби  розбурханих  відвідувачів  тьмяного  бару,  наче  цуценя  незвичного  відтінку  у  виплоді.  Цьому  сприяло  і  те,  що  він  сидів  за  столом  один  й  неспішно  над  чимось  роздумував.  Його  компанія  зараз  танцювали  в  центрі  приміщення.  Він  же  ніколи  особливо  не  був  схильний  до  танців.  Його  шал  виявлявся  у  дещо  інших  площинах.
Зовні  Вовка  надто  нічого  не  вирізняло.  Доволі  таки  непримітний  одяг,  сіра  куртка,  кеди,  прямокутні  окуляри,  акуратна  стрижка:  все  видавало  в  ньому  культ  буденності  й  реалізму.  Його  романтик  же  завжди  покірно  сидів  на  повідку.  Тільки  сьогодні  тому  вдалося  вирватись.  Адже  сьогодні  не  був  звичайний  день.  Навіть  жовті  ліхтарі  зверху  нині  мерехтіли  та  зрадливо  тремтіли.  Це  викликало  в  середині  нього  небезпечний  резонанс,  та,  на  диво,  це  йому  подобалось.  Сьогодні  йому  подобалось  все.
Він  дивився  на  порожню  склянку  перед  собою.  Вона  була  повна  різноманітними  бліками  й  відтінками,  всію  своєю  площею  намагалася  передати  колірну  гаму  світського  бару  та  залишитись  при  цьому  прозорою  й  непорочною.  Це  видавалось  йому  казковим.  Він  милувався  цим  видовищем.  В  минулому  Вовк  намагався  бути  (скоріш  стати)  художником.  Він  давно  це  закинув,  але  любов  до  кольорів  і  образів  в  ньому  залишилась,  мабуть,  назавжди.  Всією  своєю  душею  Вовк  старався  радіти  такій  красі.  Адже  сьогодні  був  останній  день  Раю.
В  дальньому  кінці  приміщення  прочинились  та  гучно  зачинились  двері.  Йому  зажадалось  того  прохолодного  весняного  повітря.  Але  для  цього  треба  підніматись,  вдягати  куртку,  зичити  когось  цигарку  для  пристойності.  Надворі  ще  було  доволі  прохолодно  та  і  час  ще  буде.  Буде  дуже  багато  часу  на  холод  і  вітри.  А  цей  вечір  так  легко  можна  зруйнувати.
До  столика  підійшла  розпашіла  й  вельми  вродлива  дівчина  й  поцілувала  Вовка.  Спробувала  в  черговий  раз  витягнути  його  до  танцю,  але  він,  як  і  завжди,  був  категоричним.  Тоді  вона  залишилась,  опавши  в  його  обіймах.  Вовк  не  мав  нічого  проти.  Вона  була  не  першою,  навряд  чи  буде  й  останньою,  такі  приходять  та  відходять,  залишивши  по  собі  хіба  невеличкий  слід,  наче  рубці  давно  заживших  шрамів.    Він  сказав  щось.  Дівчина  засміялась.  Вовку  подумалось:  до  чого  ж  красивий  сміх  у  одноденних  метеликів.  Він  не  дорожив  нею  в  перспективі.  Але  йому  подобалась  вона  зараз.
Поволі  до  столика  повернулися  й  решта.  По  новій  посипались  жарти,  гучні  розмови  на  цокання  стаканами  і  бокалами.    Вовка  наче  загус  у  цій  галасливо-барвистій  атмосфері.  Він  був  одним  із  них.  Поруч  нього  з  іншого  боку  від  його  дівчини  сіла  інша,  його  давня  подруга  –  невеличке  тендітне  створіння  з  відповідним  ім’ям  –  Лілія.  І  з  великими  та  щиро  відкритими  світу  очима.  Вовку  зненацька  захотілось  потакати  своєму  незвичайному  станові  і  він  запросив  її  на  танець.  Саме  включили  ненав’язливий  “мєдляк”.
Реальність  навколо  закрутилась,  закружляла,  обернулась  у  розпливчасту  гаму  кольорових  вогнів,  наповнилась  жіночими  парфумами,  світло-русим  волоссям,  все  тими  же  сигаретним  димом  і  ледь  чутним  ароматом  кави.  І  великими  блакитними  очима  в  самому  центрі  світу.  Він  подумав,  що  Рай  в  книжках  надто  хибно  описують.  А  ангелів..  Один  був  точно  перед  ним,  хоч  і  цілком  матеріальний.  Йому  не  хотілось,  щоб  все  це  закінчувалось.  Він  прошепотів  їй  на  вухо  кілька  слів.  Вона  не  почула.  Він  все  одно  подякував  їй.  Вовк  був  впевнений,  що  це  востаннє.  Сьогодні  вони  розійдуться  по  домах  і  більше  не  зустрінуться  в  цій  реальності.  Принаймні  такими.  Адже  сьогодні  був  останній  день  Раю.  Музика  якось  непомітно  змінилась  на  добротний  джаз  й  він  вирішив  припинити  цей  епізод.
Після  цього  Вовк  з  Лілією  повернулися  за  столик  та  розсілися  по  своїх  місцях.  Їх  відразу  прийняла  в  себе  та  гучна  атмосфера,  наповнена  сміхом  та  голосами.  Вовк  взяв  нову,  ще  незайману,  цигарку  і  спробував  її  підкурити.  Збоку  непомітно  підкрався  ласкавий  поцілунок  його  дівчини.  Вхідні  двері  знову  прочинились  і  миттєвий  протяг  загасив  вогонь  запальнички.  Раптово,  в  непомітну  оку  мить,  не  залишивши  по  собі  навіть  хмарки  диму.  Вовк  вирішив,  що  в  запальнички  вельми  підступний,  неприємний  вогонь.  Він  ще  кілька  разів  черкнув  камінцем,  але  не  з’явилось  нічого  більшого  за  іскру.  І  тоді  Вовк  відчув,  що  вогонь  вже  помер.  Назавжди  зник,  нікого  більше  не  зігріючи.  А  також  він  забрав  із  собою  цей  вечір.  По  шкірі  пройшов  холодок,  крижаною  хвилею  заміняючи  колишнє  тепло.  Хтось  крикнув  парочці  біля  входу  і  двері  зачинились.  Вітерець  протягу  за  секунду  перед  цим  прослизнув  у  щілину  надвір  й  після  цього  бар  залишився  пустим.  Повним  людей  і  без  жодного  ангела.
Так  закінчується  Рай.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369146
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.10.2012


Білі люди. Акт 4

Одного  ранку  я  зрозумів  білих  людей.
Білі  люди  повсюди  клацали  зубами  і  шукали  поживи.
«О  Боже!»  –  сказав  я.  –  «Та  вони  ж  ниці,  як  стрижені  вівці!
Вони  розчиняються  в  мені  як  сон».
Я  подивився  на  них  і  вони  панічно  забігали  навколо,  наче  розт-ривожені  лісові  мурахи,  нечутливі  до  жодних  інсектицидів,  пес-тицидів,  вуглеводів,  вітамінів,  мінералів,  з  імунітетом  до  всього  миш’яку.
Я  хотів  знищити  їх,  розчавити  одним  ударом  журналу,  але  білих  людей  було  надто  багато,  а  їхні  лави  все  поповнялись  і  зростали,  претендуючи  на  демографічну  вибухівку,
розробляючи  сексуальну  революцію,
генеруючи  бебі-бум,
множачись  і  плодячись  головами  гідри,  єдиної  та  суцільної  ве-летенської  гідри,
пожираючи  власні  голови,
виробляючи  густий  рев,
заповняючи  собою  планету,  
й  потім  галактику,  
й  потім  все,  до  чого  можна  дотягтись,
доки  розуму  вже  не  стане  і  він  просто  не  вибухне..
Як  страшний  сон.
Я  хотів  знищити  їх,  очистити  квартиру  від  цих  тарганів,  але  вони  настільки  міцно  вжилися  в  ній,  що  заразили  навіть  повітря,  окутавши  все  густим  димом.
Тому,  хоч  і  було  сумно  залишати  старанно  обжитий  світ,  однак  без  скла  все  почало  виглядати  чіткішим.
Я  розвернувся  та  назавжди  залишив  білих  людей  із  їхніми  про-блемами.
Я  бачив,  як  вони  валили  дорогі  хмарочоси.
Я  бачив,  як  вони  палили  книжки.
Я  бачив,  як  вони  піднімали  повстання.
Я  бачив,  як  вони  вирубали  ліси.
Я  бачив,  як  вони  заливалися  кров’ю.
Я  бачив,  як  вони  задихались  пилюкою.
Я  бачив,  як  вони  починали  війни.
Я  бачив,  як  вони  обривали  фрази.
Я  бачив,  як  вони  закінчували  війни.
Я  бачив,  як  вони  отравляли  дітей.
Я  бачив,  як  вони  оплакували  долю.
Я  бачив,  як  вони  помирали.
Тому  я  пішов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369086
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.10.2012


Білі люди. Акт 3

Одного  ранку  я  пізнав  білих  людей.
Білі  люди  проголошували  Апокаліпсис  і  рятували  мою  душу  від  смертних  гріхів.
«О  Боже!»,  –  сказав  я.  –  «Та  вони  ж  чисті,  як  яблучний  цвіт!
Вони  повернуть  цьому  світу  всю  радість!»
Білі  люди  зі  скляними  очима  входили  у  виборчі  кабінки  та  з  не-визначеного  списку  обирали  богів,  ставлячи  жахливі  чорні  сліди  на  пожовклому  папері.
Та  вибори  були  незмінно  успішними,  бо  саме  білим  людям  було  дано  право  вибору,
як  в  перший  день  раю,
першим  із  людей,
першим  із  живих  істот,
першим  із  сутностей,
і  взагалі  вперше.
Бо  таке  було  слово.  Амінь.
І  кожні  намагання  розвести  теологічну  дискусію  були  наперед  марними,
адже  сонце  стояло  в  зеніті,
і  степовик  розмахував  крилами  в  небі,
і  Міссісіпі  незвично,  як  на  цей  час,  розлила  свої  береги,
і  був  саме  час  розпивати  чай  і  говорити  про  політику.
Аж  доки  ковбой  Мальборо  не  попросив  у  мене  цигарки.
Цигарки  у  мене  звісно  ж  не  було,  зате  була  люлька  Миру,  тому  ми  вдвох  сіли  на  полуденному  пірсі  і  стали  пускати  в  космічний  простір  кільця  диму.
«Міссісіпі  незвично  гарна  в  цю  пору,  чи  не  так?»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  –  «Осінь  завжди  є  порою  розплат».
Я  не  знайшов  що  йому  відповісти,  тому  кивнув  і  затягнувся  лю-лькою  Миру,  яка  об’єднувала  нас.
«Дивно  зустріти  тебе  тут,  адже  вересень  переважно  розводить  шляхи»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  –  «До  речі,  як  тебе  звуть?»
Я  не  знайшов  що  йому  відповісти,  тому  знизав  плечима  і  затяг-нувся  люлькою  Миру,  яка  об’єднувала  нас.
«Мене  звуть  Мальборо.  Вчора  я  вбив  18  людей,  а  сьогодні  моя  дорога  веде  до  нового  Риму»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  –  «Чи  не  бажаєш  вирушити  зі  мною?»
Я  не  знайшов  що  йому  відповісти,  тому  подивився  на  небо  вверх  по  течії  і  затягнувся  люлькою  Миру,  що  об’єднувала  нас.
«На  Дикому  Заході  не  буває  справедливості.  Тут  є  тільки  золото  і  безкінечні  простори»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  –  «Ти  за  цим  прибув  на  Нову  Землю?»
Я  не  знайшов  що  йому  відповісти,  тому  зловив  з  повітря  пір’їну  і  затягнувся  люлькою  Миру,  яка  об’єднувала  нас.
«І  взагалі,  кожна  людина  потребує  свободи.  От  побачиш,  в  цьому  місці  вона  не  закінчиться  ніколи»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  –  «Всі  закони  зараз  встановлюємо  ми  з  тобою!»
Я  не  знайшов  що  йому  відповісти,  тому  випустив  пір’їну  на  волю  і  затягнувся  люлькою  Миру,  яка  об’єднувала  нас.
«Ти  або  підкоряєшся  законам,  або  встановлюєш  свої.  Тут  завжди  знайдеш  землю,  яка  стане  твоєю»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  –  «А  у  тебе  є  своя  земля?»
Я  не  знайшов  що  йому  відповісти,  тому  продовжував  дивитися  за  пір’їною,  що  піднесена  вітром  здіймалася  все  вище  над  водою  і  затягувався  люлькою  Миру,  яка  об’єднувала  нас.
«І  все  таки  хочеться  цигарки.  Полудень  завершує  свій  політ»  –  сказав  мені  ковбой  Мальборо.  
Я  не  знайшов  що  заперечити  йому,  бо  саме  закінчився  табак  у  люльці  Миру,  яка  вже  не  об’єднувала  нас,  тому  я  все  спостерігав  за  пірїною,  котра  відлітала  дальше  і  дальше  в  небесні  простори,  залишаючи  позаду  просторі  прерії,  пильні  дороги,  нездійснені  мрії,  перекопані  чорноземи,  розділені  сім’ї,  розбурхані  ріки,  розбиті  серця,  розорені  сквери,  обламані  душі,  знесилені  руки,  спустілі  прилавки,  невдалі  джек-поти,  невірні  рахунки,  всіх  чорних  робочих,  всіх  білих  людей..  котра  залишала  все  це  позаду  та  прямувала  собі  просто  в  нове  життя  з  безліччю  інших  дверей.  
«У  мене  була  своя  земля»  –  сказав  йому  я  і  вийшов  вслід  за  пір’їною,  зачинивши  за  собою  вікно.  З  іншої  сторони.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369085
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.10.2012


Білі люди. Акт 2

Одного  ранку  я  дізнався  про  білих  людей.
Білі  люди  з  неймовірною  швидкістю  колонізували  мої  території  і  щось  тарахкотіли  незрозумілою  мені  мовою.
«О  Боже!»  –  сказав  я.  –  «Та  вони  ж  дикі,  як  знуджені  леви!  Вони  сиплять  у  їжу  лиш  сіль».
Я  скликав  їх  у  вітальню  на  збори,  та  вони  звилися  бджолиним  роєм,  вимагаючи  контрибуцію  і  в  подяку  золоті  гори.  
Жодні  намагання  провести  переговори  не  закінчувалися  успіхом,
бо  ми  вперто  не  розуміли  один  одного,  чи  то  через  відверту  не-приязнь,  чи  то  від  палючого  сонця,  і  не  допомагала  тут  ні  мова  жестів,  ні  ідиш,  ні  санскрит,  ні  есперанто,  ні  суахілі,  ні  гі-нді,  ні  уніктитут,  ні  тсвана,  ні  могавк,  і  навіть  банальний  расіш  суржик  завів  нас  остаточно  в  глухий  кут.  
Довелось  хіба  принести  декілька  сотень  афроамериканців  у  жертву,  проспівати  Кетцалькоатлю  гімн  та  відступити  в  підпілля  у  гори.
Наче  банальні  довгошерсті  високогірні  козли.
Коли  я  вийшов  до  витоків  всього  цього  нещастя,  виявилось,  що  закрити  вікно  вже  не  було  жодних  шансів,  та  і  в  такому  разі  ми  б  задихнулись  у  сигаретному  димі,  вихлопних  газах  та  викидах  атомних  станцій.
Білі  люди  ж  просто  фанатично  будували  атомні  станції.  
Тому  я  мирно  перейшов  безнадійно  загиджений  ядерними  відходами  Рубікон  і  підійшов  до  Старого  Орла,  що  курив  на  березі  розписану  люльку  Миру.
«Як  це  все  розуміти,  вождю?»  –  запитав  його  я.  –  «Ці  білі  люди  повсюди,  сарана  чи  єгипетська  кара?»
Старий  Орел  викинув  у  космічний  простір  кільце  диму  і  глянув  на  мене  скляними  очима.
«Мир  тобі,  друже.»  –  сказав  мені  вождь.  –  «Поглянь,  осикове  листя  вітер  змітає.  Тож  нехай  тебе  не  хвилює  даремність.  
Білі  люди  є  боги.  Вони  наша  осінь  і  наше  коріння.  Вони  нас  по-нищать,  зметуть  нашу  їжу,  
зітруть  наші  знаки,  зірвуть  нашу  одіж,
зґвалтують  жінок  і  повалять  нам  храми,  
зберуть  наші  мапи,  дітей  у  кайдани,
повергнуть  в  рабів  і  засиплять  могили
щоб  сонце  закрити,  зарізати  мову,  заповнити  тюрми,  забрати  всі  землі,  вщент  вбити  всіх  нас..  
О,  білі  люди  є  боги.  Повір  мені,  друже,  білі  люди  безперечно  є  боги».
І  хоча  я  відчув  фанатизм  у  його  словах,  але  я  ніколи  не  розумів  індіанців.
«То  що  нам  робити,  вождю?»  –  запитав  його  я.  –  «Як  порятуватись  від  білих  людей?»
Старий  Орел  викинув  у  космічний  простір  кільце  диму  й  поплескав  себе  по  грудях  великими  мудрими  долонями.
«Випущену  стрілу  вже  ніяк  не  спіймаєш,»  –  сказав  мені  вождь,  –  «та  здобич  можеш  забрати  собі.  Іди,  бо  сім’я  без  тебе  голодна»
Не  зрозумівши  ні  слова,  я  взяв  його  люльку  і  піднявся  з  колін.
«Але,  вождю…»
«Іди!»  –  сказав  мені  вождь  ще  раз.  
Старий  Орел  викинув  у  космічний  простір  останнє  кільце  диму  і  відійшов  у  інший  світ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367803
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.09.2012


Білі люди. Акт 1

Одного  ранку  я  побачив  білих  людей.
Білі  люди  стукали  мені  у  вікно  і  просили  гарячої  кави.
«О  Боже!»  –  сказав  я.  –  «Та  вони  ж  білі,  як  вранішній  сніг!
Вони  привезли  каравелами  вогняну  воду!»
Я  відчинив  вікно  і  вони  впурхнули  всередину  голубиними  зграями,  як  проникали  на  темний  бік  місяця,  на  темний  бік  раю.
Вже  за  кілька  хвилин  вони  заполонили  весь  світ  моєї  квартири,  аж  до  особистого  простору,  побивши  всі  рекорди  докембрійських  квартирних  тарганів,  і  розігнавши  мій  намір  виголосити  гучну  вітальну  промову,  білі  люди  кинулися  по  закутках  шукати  золото.
Як  хазяїн  патріархальної  доби,  я  мав  потребу  розпитатися  білих  людей  про  сакральні  таємниці  всесвіту,  і  в  пошуках  своїх  я  знаходив  їх:
на  підлозі  кухні,  за  розведенням  табірної  ватри,
на  обідньому  столі  за  розпаковуванням  похідних  сандвічів,
на  підвіконнику,  за  курінням  автентичних  цигарок,
під  вікном,  намертво  прикутих  до  батареї,
на  верхній  полиці,  за  збиранням  розсипаних  солей,
на  міжкімнатних  дверях,  повішаних  вироком  суду,
в  коридорі,  шукаючих  виходу  з  лабіринту,
під  стелею,  у  справах  освоєння  космосу,
на  підлозі  ванної,  в  розпалі  дослідницької  експедиції,
в  умивальнику,  з  перерізаними  венами,
на  вентиляційній  решітці,  за  встановленням  динаміту,
за  цератовою  ширмою  в  тютюновому  екстазі,
у  каналізаційних  трубах,  за  приступом  клаустрофобії,
між  щілинами  паркету,  за  витяганням  застряглих  кінцівок,
на  персидських  килимах,  за  втягуванням  кокаїну,
під  люстрою,  за  вирощуванням  кристалів,
у  книжкових  шафах,  за  поваленням  ідолів,
на  розп’ятті,  за  принесенням  жертви,
за  письмовим  столом,  в  писанні  літописів,
у  чорнильниці,  виводящих  формули,
у  шухляді,  за  освяченням  цвинтаря,
в  самому  ліжку,  проливающих  сім’я,
в  сакральній  шафі,  залишаючих  нащадків,
в  таємному  закутку,  проводячих  аборти,  
в  єдиному  тазі,  обмиваючих  руки,
на  балконі,  нервово  курящих,  
стогнучих,  стомлених,  зваблених,  одурених,  одурманених,  обкла-дених  новими  і  новими  межами,  правилами,  статутами,  деклараціями  і  актами  своєї  ж  незалежності  та  верховності.
Їх  арійської  раси.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367802
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.09.2012


Вий мій джаз

Вий  мій  джаз,  давай  їм  жару,
Крий  бруківкою  асфальт,
Моє  дно  злітає  в  пару,
Розчиняє  в  ніц  базальт.

Лий  вино,  буде  чекати,
Саме  зараз  саме  час,
Наша  доля  віддавати
В  жертву  нотам  цілих  нас.

Грай  годинник  ще  годину,
Рвіть  в  екстазі  ще  струну,
Саксофонам  й  клавестині
Подаруймо  ніч  одну.

Грай  мій  джаз,  вбивай  печалі,
Запали  цей  цілий  світ,
Відлітаймо  в  різні  далі,
Або  йдемо  прямо  в  брід.

Пий  вино,  топи  світанок,
Обертайся  на  сову,
Розважай  своїх  панянок,
Вибирай  щораз  нову.

Бий  у  бубен,  грай  у  дзвони,
Розвивай  своє  ім'я,  
Поховайтесь  за  колони,
Бо  на  ранок  тільки  я.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367520
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2012


Lemberg

І  словом,  і  криком,  і  басовим  співом
Ікона  могутності  плаче  в  віках.
Граніт  заливаючи  винним  покривом,
Лишаючи  осад  в  надбитих  чашках.
І  скрипом,  і  стогоном,  і  вітра  поривом,
Малим  левеням  на  усохлих  руках,
Приймаючи  в  лоно  все  золото  дивом,
Минаючи  дивом  же  золота  крах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367518
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.09.2012


Папуа нова Гвінея

Папуа  нова  Гвінея  
переповнена  людьми,  
що  безликі  і  бездарні  і  ліниві,  наче  ми;  
наче  армія  Енея  
кораблями  і  грішми
безтурботна  і  покрита  вже  дорослими  дітьми.
Папуа  нова  Гвінея
в  Магеллановому  сні,
тільки  там  всім  зараз  легко  рачки  повзати  по  дні,
під  сузір'ям  Прометея
викорчовувати  пні,
в  Папуа  новій  Гвінеї  відриватись  від  землі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366674
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.09.2012


Все вирішує секретар

Зателефонуйте  моєму  секретарю,  завтра  з  10-ї  ранку.  Він  вас  запише  у  чергу
   прийом  моєї  голови  не  круглодобовий
       прийом  нище  пояса  заборонений
           прийом  таблеток  двічі  на  день
                 прийом,  
                       прийом,  вас  погано  чути...

Зателефонуйте  моєму  секретарю,  з  10-ти  до  12-ти,  і
                                                                                                                                                 може
                                                                                                                                                     ви  встигнете  до  полудня
щоб  побачити  всю  магію  миті
     коли  мимо  пролітає  золота  середина
             і  надалі  все  йде  на  спад
                     і  йтиме  і  йтиме,  доки  не  закінчиться  кінцем.
                                                                                                                                 А  далі  нове  народження.

Зателефонуйте  моєму  секретарю,  він  все  знає  краще  за  мене
       його  довідник  переповнений  літерами
       його  дім  наповнений  дітьми
       його  жорстий  диск  заповнений  всім  від  фізики  і  до  порно,  від  географії  і  до  уфології,  від  землі  і  до  неба
                                                                 і  навіть  про  себе  я  в  порівнянні  з  ним  не  знаю  нічого.

Зателефонуйте  моєму  секретарю,  завтра  він  знову  без  запізнень  на  роботі,
                                                                                                                                   бо  запізення  то  моя  привілегія
       адже  усвідомлення  постійно  наздоганяють  машину
             а  голос  постійно  наздоганяє  сказане,
                     а  думки  постійно  наздоганяють  зроблене
                             а  коли  наздоганяє  пора,  
                                                                                                                                                                         то  уже  пізно.

Зателефонуйте  моєму  секретарю,  він  вам  все  повідомить,
                                                                                                                                                           ви  будете  задовлені.
   адже  його  спеціально  навчали  задовільняти
           провідні  спеціалісти  НАТО  йому  ампутували  індивідуальність
                   і  тепер  він  може  давати  поради  на  рівні  Будди
                           і  тепер  він  дає  поради  по  телефону
                                   і  тепер  він  ЗАДОВІЛЬНЯЄ  по  телефону
                                           і  тепер  він  в  кожному  з  нас.

Зателефонуйте  моєму  секретарю  завтра,  обов'язково  зателефонуйте  завтра,
                                       з  10-ї  ранку,  чи  з  12-ї  ранку
                                       чи  з  22-ї,  але  обов'язково  зателефонуйте
                                       бо  потім  може  бути  пізно
                                       і  таймер  вже  рахує,  і  відлік  пішов
                                       і  з  кожною  секундою  наше  життя  невпинно  спливає
                                       і  хто  зна  що  ми  побачимо  за  наступною  горою
                                       але  я  вірю,  що  щось  таки  побачимо
                                       бо  все  може  бути  кардинально  іншим    несхожим      незнаним
                                       і  знову  початок  нового  кінця.

                                                                                         де  секретар  мені  більше  не  знадобиться.

Р.S.    Зателефонуйте  моєму  секретарю,  обов'язково  зателефонуйте.
                       Або  краще  зайдіть  самі.  Я  чекатиму.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358870
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 21.08.2012


Очі. .

Всуціль  зелені  очі,  зелені  через  край,
Вогнями  серед  ночі,  провідниками  в  Рай,
А  може  трохи  нижче,  але  також  манять,
Приваблюють  все  ближче..  ні,  тихо-тихо  сплять

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355290
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.08.2012


Jazz. .

Мої  рамки  оточені  вздовж  частоколом,
Мої  межі  обраблюють  всі  сім  світів,
Мої  д́умки  безмежні  роками  навколо,
І  нотами,  нотами,  плетивом  слів..

Мої  в́орони  вишиті  небом  нитками,
Мої  грози  вилиті  відрами  вщент,
Мої  ідоли  зараз  танцюють  із  нами,
Нотами,  нотами,  цілий  джаз-бенд..

Мої  фари  освітлюють  всі  стадіони,
Мої  руки  обіймуть  на  згадку  вас  всіх,
Мої  струни  підіймуть  вперед  всі  колони,
Нотами,  нотами,  тупотом  ніг..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355261
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 04.08.2012


Between the seconds

Секундою  раньше,  в  обіймах  дощу
               відлітаючи  в  вирій,  залишивши  страхи,
в  поховану  вічність  прощання  кричу,
               надійно  закутавшись  пір'ями  птахи.

Секундою  потім  у  всохлій  траві,
               шукаючи  стежками  виспілі  злаки,
мну  тілом  нещадно  всі  стебла  нові,
               в  землі  загубивши  всі  вкрадені  знаки.

Секундою  долі  в  замерзлій  воді,
             тонучи  рибою,  втятий  від  спраги,
заточую  владу  в  безмежне  "тоді",
             собі  повернувши  хоч  краплю  відваги.

Секундою  зараз  віддавши  кінці,
             ловлячи  вітер  за  ріг  і  за  вуха,
за  борт  виставляю  численні  ловці,
             в  надії  забути  слово  "розруха".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=355253
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.08.2012


Ми надто багато сміялись в дитинстві

Ми  надто  багато  сміялись  в  дитинстві,
Лишивши  на  старість  лиш  сльози,
Всі  наші  роки  ми  недбало  плямили
Наївно  не  вірячи  в  грози.

Ми  надто  багато  розтратили  чуда,
Аж  так,  що  уже  не  лишилось,
Комори  пусті  і  веселки  у  небі,
Та  сонце  за  обрій  спустилось.

Ми  надто  багато  дитячого  щастя
В  пісочницю  свою  зарили,
Вогні  позгасали  від  нашого  шалу,
І  свічки  усі  погоріли.

Ми  надто  багато  життів  нездійсненних
Прожили  невинними  дітьми,
Що  зараз  запас  всього  нашого  пір'я
Лишився  за  тими  ворітьми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=338290
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2012


Мамо. . (на передньому фронті)

Мамо,  я  вірив,  мамо,  я  бачив,
Віри  своєї  із  часом  не  втратив,
Мамо,  я  знаю,  ще  вернусь  додому,
Зі  мною  є  спокій,  зі  мною  є  втома,
Мамо,  я  знаю,  я  певно  втомився,
І  тільки  на  мить  на  бік  похилився...

Мамо,  я  знаю,  не  буду  самотнім,
Не  буду  повільним,  не  буду  жорстоким,
Мамо,  я  знаю,  мене  не  покинуть,
І  кимось  світанок  іще  я  зустріну,
Мамо  не  треба,  бо  час  вже  рушати,
Я  не  забуду,  я  буду  мовчати...

Мамо,  ти  знаєш,  не  раз  ще  напишу,
На  хвилях  послання  в  бутилці  залишу,
І  разом  із  вітром  ще  буду  кричати,
Та  буде  і  радість,  і  крики  дитяти,
Мамо,  ще  буде,  і  буде,  і  буде,
Лиш  просто  ще  треба  під  кулі  рвонути!

Наче  квітка  із-за  моря,
На  стіні  напишу  "Воля",
І  лиш  щиро  цілувати,
І  лиш  щиро  обіцяти
буду...!

Мамо,  я  знаю,  було  нам  важко,
Але  то  минулось,  хоч  ми  й  не  в  казці,
Мамо,  давно  я  навчився  терпіти,
Повільно,  як  в  грунті  вирощують  квіти,
Тому  надалі  все  буде  добре,
Важлива  незламність  і  бути  хоробрим...

Мамо,  я  знаю,  ще  вернусь  додому,
І  змию  весь  спокій,  і  змию  всю  втому,
Мамо,  я  буду,  я  буду  щасливим,
Мамо,  я  буду,  я  буду  правдивим,
Мрії  мають  властивіть  збуватись,
Мамо,  я  йду,  щоб  вже  не  спинятись!

Наче  квітка  із-за  моря,
На  стіні  напишу  "Воля",
І  лиш  щиро  цілувати,
І  лиш  щиро  обіцяти
буду...!

Мамо...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335094
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 05.05.2012


Я был здесь не знаменоносцем

Я  был  здесь  не  знаменоносцем,
Зря  знамя  стерли  пиль  сапог,
И  на  троих  пускай  раскинут  кости,
Ведь  все  ровно  всегда  один  итог.
Ведь  все  ровно  итог  -  запой..

Я  был  здесь  вечность,  но  не  солнцем,
Да  мной  играла,  все  звеня,
Звезда-царевна,  и  приглашала  в  гости,
И  все  же  лунной  ночи  увлекла.
Лишь  ветер  ждал  домой,  домой..

Я  был  здесь  не  последним  волком,
Не  зря  же  волк  -  не  человек,
Тогда  я  злился  на  луну,  и  только.
Я  просто  верил,  не  смыкая  век.
Я  просто  слушал  звон  той  тишины..

Я  был  здесь,  вам  расскажут  камни,
И  это  все,  что  надо  знать,
Долой  навек  забытые  слова  и  знамя,
Долой  обычай  время  убивать.
Долой  меня.  Я  взгляд  весны.

Я  был  здесь  не  знаменоносцем,
Зачем  мне  п́огост  и  цветы?
Я  улетел  на  юг,  оставив  ваши  кости,
Тогда,  как  с  благом  был  уже  на  "ты".
Я  вас  оставил  на  везенье..

Я  был  здесь,  только  без  возврата,
И  без  надежды  памяти  и  слез,
Я  передам  привет,  когда  увижу  брата,
А  остальное  я  с  собой  увез.
Пускай  поможет  провиденье..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334869
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 03.05.2012


Заповіт (Коли я помру, нехай мої вінки будуть білими. . )

Коли  я  помру,  нехай  мої  вінки  будуть  білими..  
Нехай  моє  серце  зупиниться  рівно  в  12.03.  
Святошні  очі  дивитимуться  мені  за  пазуху  і  бачитимуть  квітучі  поля  Палеоліту.  
Коли  я  помру,  не  жалійте  моїм  рукам  воску.  Їх  обмиватимусь  холодні  вітри..  
їх  будуть  бачити  всі  вроженці  Сіону  на  тисячі  морських  миль  навколо.  

На  5-му  колі  пекла  я  зупинюсь  та  крикну  вам  
і  ви  повинні  всі  широко  порозкривати  роти,  
бо  там,  де  я  буду,  це  буде  виглядати  доволі  кумедно  і  підбадьорливо.  
Коли  я  помру,  нехай  моє  тіло  спалять  над  газовою  плитою,  
і  всі  частини,  які  залишаться,  ви  покладете  до  нової  труни.  
Інакше  воно  ніяк  би  не  помістилось  в  такому  невеличкому  саркофазі.  

Ворони  карканням  будуть  відправляти  мені  прощальну  панахиду.  
Ворони  завжди  мені  були,  наче  брати.  
Їх  пір'ям  засипете  яму,  коли  вже  надумали  помістити  мене  в  землю.  
Десь  на  третій  хвилині  мовчання  впустите  не  настільки  явних  гостей.  
Наче  таємні  слуги  Апокаліпсису,  вони  читали  мені  на  ніч  казки,  
З  самого  народження  я  засинав  у  їх  товаристві.  

Потім,  коли  я  помру,  залатаєте  мої  поношені  речі,  
та  кожна  латка  означатиме  втрачені  по  підворіттях  роки.  
Слідкуйте,  щоб  на  небі  не  було  жодної  хмарки.  
На  3-му  колі  пекла  мені  будуть  потрібні  сонячні  окуляри.  
Їх  мені  зможуть  замінити  свічки,  
які  ви  по  звичці  будете  знову  і  знову  приносити,  до  кінця  своїх  днів,  
доки  сонце  не  спалить  ваші  стомлені  очі  й  ви,  не  в  змозі  дивитися,  будете  множити  сигаретні  пачки.  
Ваші  тіла  зійдуть  сигаретним  димом  і  покотяться  вслід  за  мною  сизим  туманом.  

Вклякайте  на  землю,  тремтіть  і  моліться,  
бо  на  4-му  колі  пекла  мою  одежу  розідруть  колючі  сучки.  
Ті  сУчки  по  тому  доберуться  й  до  вас.  
По  тому  все  залежатиме  лише  від  Біблії  в  омяклій  правиці.  
Моє  щастя,  що  мою  Біблію  повнять  порожні  листки.  
Мою  пом'яту  совість  розстеліть  на  сонці  і  зігрійте.  

Коли  я  помру,  нехай  ви  нарешті  підете  війною.  
Нехай  повітря  всуціль  заповняють  списи  й  прапори.  
Вам  стане  по  мені  сміливості  бити  у  бубни.  
Рентгенівським  зором  осяє  неспішно  планету  Фортуна,  
Пошлю  подалі  від  неї  свої  кораблі.  
Моя  смерть  буде  неперевершено  проведеним  бриджем.  

Моя  смерть  буде  фіналом  вдало  зіграній  партії.  
З'ївши  за  мій  упокій  по  зерняті  ви  підете  вздовж  течій  ріки.  
На  7-му  колі  пекла  я  зачиню  за  собою  двері  і  ви  більше  ніколи  про  мене  не  почуєте.  

Амінь.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=332435
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.04.2012


Сатира**

Малюй  сірий  дощ  на  темному  місті,
На  клапті  в  клітинку  Езоповий  твір,
Ламай  листопад  на  колючому  змісті
Ущент  деструктованих  віршами  гір.

Потавимо  фішки  назад  на  три  ходи,
Бо  в  тебе  кубик  твій  знов  на  ребро,
Ввесь  світ  потерпає  з  твоєї  погоди,
І  ще  один  день  загримів  під  тавро.

Пиши  свої  хоку  на  стиглім  бамбуці,
Та  мантру  безсмертя  поспішно  співай,
Баладу  відбий  на  священній  дарбуці,
Щоб  ехо  відбилось  аж  світу  за  край.

У  місячнім  грунті  заводяться  воші,
Твоїми  стараннями  сиві  і  злі,
Для  них  в  цім  сторіччі  монети  -  не  гроші,
Бо  твої  скелети  всі  вище  землі.

Здіймай  свої  зграї  над  лісом  іржавим,
Вели  своїм  слугам  сурмити  війну,
Ми  твого  наступника  богом  представим,
Ми  золотом  встелим  блакитну  труну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=331046
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.04.2012


Мамона

Боги  упали..  Всі  стократ.
То  що  ж  казати  про  людину?
"Живімо  далі"?  Ти  Сократ?
Що  повторяєш  безупину?
Ось  тридцять  срібняків  -  сховай
Свої  слова  куди  подалі.
І  тут  в  руках  своїх  тримай
Нові  завіти  і  моралі!
Цей  погляд  в  очі  та  поклін
Тепер  належить  лиш  людині,
Бо  ти  проспав  сумний  подзвін
По  всім  богам  в  одній  годині.
Ось  тридцять  срібняків  -  твій  знак.
Тепер  Мамоні  служать  храми!
І  не  дивись  на  мене  так  -
Віднині  скажуть  лиш  вустами.
Ще  й  душу  куплять  заодно.
Бо  вже  й  Диявола  нестало.
Тож  йдемо,  друже,  по  вапно  -
Цим  людям  ангелів  замало..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329928
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.04.2012


29 лютого

Ви  мене  не  знаєте.  Мене  немає.  Я  –  невидимка.
       Сьогодні  знову  почав  падати  сніг.  І  дарма,  що  цей  неприємний  вітер  змушує  тепліше  закутуватися  в  пальто.  Мене  все  одно  немає.  Я  всього  лише  короткий  політ  ворони.  Чи  то  пак  падіння  відблиску..  (пір’їни)..  Постав  лише  одного  разу.  І  достатньо.
       Ви  також  чули  цю  вранішню  сирену.  Вона  сповіщала  про  те,  що  крамниці  уже  відкриті.  А  кава  холоне..  Такого  ранку  не  зробиш  нормального  фото.  Вони  виходять  розмиті.  Обличчя  розмиті.  Як  і  моє..  Крамниці  уже  відкриті..,  крім  однієї.  Невеличке  кафе  сьогодні  закрите.  Сьогодні  воно  назавжди  закрите.  На  його  поріг  повільно  падає  білий  сніг..  Мій  затишок  розбитий.
       Пекучі  ляпаси  не  мають  сенсу.  Вони  просто  стечуть.  У  канаву,  крізь  решітку  і  туди,  униз,  в  Лету,  до  забуття..  Я  народився  29  лютого.  І  кожні  4  роки  я  з’являюсь.  На  коротку  мить.  Але  я  впевнений,  що  ви  мене  не  знаєте.
       Пронизливий  гудок.  Лайливе  перехрестя.  Я  оглядаюсь  догори.  Я  десь  там.  Як  правило..  Але  мені  не  дають  полетіти.  Та  що  там,  мені  навіть  не  дають  подивитись.  Це  місце  кишить  істотами,  які  просто  не  можуть  дати  мені  цього  зробити.  Кожен  із  них  намертво  прикріплений  до  товстої  ворсяної  нитки,  за  котрою  він/вона/воно/вони!  впевнено  прямують  з  покірністю  дресированих  псів.  Їм  не  дозволено  відволікатись.  Вони  штовхають  мене  із  дороги.
       Ледь  помітний  сніг  заліплює  очі.  Це  він  робить  фото  нечіткими.  Кожен  кристалик  настирного  снігу  –  це  новий  кусочок  Тролевого  дзеркала.  Всі  ви  нові  Каї.  Всі  ви  з  дитинства  виродки..  Я  ловлю  у  фокус  дівчину,  що  проходить  мимо.  Її  усмішка  завмирає.  Все  інше  розпливається  і  зникає.  Цілісінький  білий  день.  Чоловік  у  чорному  трьома  метрами  позаду  зникає  теж.  Його  більше  ніколи  не  буде  у  моєму  світі,  лише  темна  пляма.  Це  не  жорстока  правда  фотокамери,  це  реальність.
       Й  ось  так  зникаю  і  я.  За  винятком  хіба,  що  зник  я  давно  уже.  Кажуть  сильний  весняний  вітер  відносить  душі  в  чарівну  країну.  Але    я  не  знаю  куди  він  відніс  мене.  Я  не  знаю  де  я  зараз..  Заспокійливо  лопотять  на  стовпі  оголошення.  Мирним  скрипом  кличе  до  себе  кав’ярня.  Я  знову  минаю  її.  Приємний  аромат  і  негучна  хороша  музика  могли  б  заповнити  мою  порожнечу,  але  вони  не  для  мене.  Для  мене  самотні  провулки,  зловісний  гул  і  сніг..  Вічна  тиша  вічної  бруківки..  Натомість  я  зазираю  до  невеличкої  лавки  годинникаря.  Іноді  я  відчуваю  приязнь  до  цього  чоловіка.  Іноді  мені  його  шкода.  Чимось  він  мені  нагадує  Робінзона  Крузо.  Скільки  ж  таких  П’ятниць,  як  я,  відвідують  його  щотижня..  Скільки  ж  п’ятниць  було  цього  тижня.  А  він  досі  триває..
       Я  ніколи  не  ношу  окулярів.  Очі  сльозяться.  Нехай  сльозяться.  Разом  зі  сльозами  виходять  емоції.  А  отже  ознаки  життя.  Я  невидимка.  Лише  невидимка.
       В  дитинстві  я  боявся  дощу.  Мені  від  нього  ставало  сумно  і  ніяково.  Я  не  лю-блю,  коли  люди  плачуть.  Можливо  тому,  що  в  мені  надто  мало  води..  Я  вступаю  в  калюжу.  Туфлі  промокають.  Знову  розбита  ілюзія,  вогка  грязюка  і  жодного  Чарокраю.  На  кожну  калюжу  варто  би  ставити  ґрати.  Так  було  би  правдивіше.
       З  мого  рота  виривається  пара.  Вона  надто  біла  і  нетривка.  Вона  скидається  на  мою  душу..  Я  розтискаю  пальці.  Моя  куля  летить  доверху.  Їй  байдуже  на  вітер.  Вона  вірить,  що  за  хмарами  існує  сонце.  З  нею  летить  світ.  Непомітно,  дрібними  крихтами  з  кожного  будинку.  Я  б  хотів  стати  часткою  цього  всього.  Але  я  не  можу,  мені  тут  не  місце.  Я  невидимка.  Мені  пора.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=329155
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 10.04.2012


Мій блюз не останній. .

Коли  кожен  крок  -  падіння  у  вічність,
І  з  кожною  планкою  ближче  до  краю,
Я  вірно  триматимусь  поряд  за  руку,
Так  ближче    до  блюзу..  Так  ближче  до  раю..

Мов  краплею  сонця,  пробився  крізь  хмари,
До  тебе,  для  тебе  зриваючи  зорі,
Тремтінням  повітря  розірвані  брами
Єдиного  блюзу..  У  спільному  морі..

Із  присмаком  солі  та  вічного  драйву,
Коли  у  руках  зостається  лиш  настрій,
Я  вірно  триматимусь  поряд  у  серці,
І  гратиму  далі..  Мій  блюз  не  останній..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328239
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 06.04.2012


Вибір

Римський  фарбований  тигр
Ходою  непевною  пави
Тинявся  під  брамою  Раю

Вважав  себе  вищим  за  видр
Рахуючи  їх  темні  справи
Збентежений  сам  все  ж  до  краю

І  вперто  рівняв  зі  своїми
Блистів  на  вітрі  сивиною
Пускаючи  нових  і  нових

Він  суддів  вважав  застарими
Та  бажав  пройти  стороною
Не  маючи  цілей  готових

Він  м'явся  все  з  лапи  на  лапу
І  страх  його  мучив  непевний
Тримав  у  чистилища  сінях

Раю  він  визубрив  мапу
У  впертості  своїй  був  ревний
Боявся  за  врослі  коріння

Не  тут  і  не  там  вже  століття
Травою  хиткою  на  вітрі
Сп'янілий  все  тигр  зоставався

Марив  про  сонячне  віття
В  застиглому  часу  повітрі
Чекав  і  у  піжмурки  грався

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326501
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.03.2012


Удвох

Нам  було  так  холодно,
Далеко  від  небес..
Від  землі..
Назавжди...

В  лабіринтах  вічності,
Коридорах  снів..
Ми  знайшлись..
Два  птахи...


Далі  рука  в  руку  -
Грім  не  розірве!..
Не  розітне..
На  шматки..

За  морем  біла  скеля,
Там  чекає  дім..
Без  вітрів..
Без  війни...


       За  два  кроки  від  кохання,
       Ми  на  відстані  зіниць,
       Замикаємся  у  коло.
       Ми  навколо...

       Наша  віра  не  гранітна,
       Ми  як  зграя  тих  синиць,
       Загубилися  у  небі.
       Ми  удвох...
                         

Світ  весь
Один  на  двох!..
Хоч  старий..
Але  наш...


       Наша  молодість  скінченна,
       І  стрімкі  є  наші  дні,
       Мов  нанизані  на  нитку.
       Мов  на  дні...

       Але  магія  у  фото,
       І  у  часі  фора  є,
       Доки  радіо  ще  грає,
       Ми  ще  є...


Світ  весь
Один  на  двох!..
Хоч  старий..
Але  наш...


Може  бути  страшно
Нам  у  час  грози..
Прорвемось..
До  мети...

І  лиш  далі  разом
Вище  злетимо..
Не  людьми..
Але  ми...

Не  людьми..
Але  ми...

Не  людьми..
Але  ми...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326420
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 30.03.2012


Сомнамбула

В  повільнім  іскристім  тумані
Самотня  сомнамбула  чує
Всі  співи  крилатих  сирен
По  стежці  імлистій  крокує
Сиренам  назустріч        по  місячній  нитці          і  вдень

Солоними  стежками  моря
Вічна  сомнамбула  блудить
Де  дві  розділені  долі
Тільки  світанок  розсудить
Для  неї  казковий          загублений  ключик        до  волі

Густою  мутною  росою
Незряча  сомнамбула  плаче
Між  тінями  темних  дерев
Жваво  й  без  совісті  скаче
Оманливий  промінь        де  в  лісі  розноситься        рев

Сомнамбули  змерзлії  ноги
Ступають  незмінно  на  світло
Чекають  наступного  сну
Щоб  нових  ілюзій  розквітло
Стотисячні  гори        планет,  що  стеклися          в  одну

Великі  й  примарні  горгульї
Стоять  на  основах  санс́ари
Сомнамбулу  гнуть  в  ланцюги
В  місцях  закінчення  пари
Терпкого  туману            розчинені  в  ньому              боги

Густим  та  колючим  камінням
Сомнамбула  рухає  далі
Із  сотнями  інших  сновид
Не  чувши  скреготу  сталі
По  різних  дорогах              шукаючи  шляху          на  світ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=317190
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.02.2012


Пов'язані

Вітер  
                         нас  захоче,  нас  не  зможе  розвести..
Південь  
                         відбиває  твої  очі,  твої  зорі,  твої  дні..

І  не  забутися  винними  сль́озами,
Нас  об'єднали  зимові  сади,
Ми  не  зречемося  спільного  золота,
Вперед,  моя  птахо,  сміливо  лети!

Зорі
                         тихо  згаснуть  і  залишать  нас  одних..
Може
                         зміни  й  будуть  і  все  зникне,  та  залишимось  лиш  ми..

Бо  не  заповнена  вічність  же  оловом,
Птахи  летять  лише  до  весни,
І  не  буде  нам  більше  холодно,
Змерзлі  розіб'ються  тільки  шипи!

Страх  уже  мій  мертвий,  у  степній  могилі,
Ставлю  дикі  квіти,  цій  померлій  силі,
І  тепер  без  неї  ми  підем  додому,
Свій  збудуєм  замок,  як  відчуєм  втому.

Скажеш,  якщо  буде  боляче  чи  гірко,
Я  ж  візьму  в  обійми,  не  відпущу,  зірко!
І  одної  миті  ми  здіймемось  в  небо,
Пару  спільних  крил  -  більше  нам  не  треба!

Місяць,  
                         він  назве  все  наше  щастя  чудом..
Тихо,
                         стане  раптом  у  кімнаті  й  зі  світанком  ми  заснем..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313392
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 12.02.2012


Зорі (уривок)

Зірки  не  родяться  просто  так…
Зірки  тільки  падають.  Зриваються  та  зі  дзвоном,  скреготом  розбиваються  об  землю,  чи  об  блискучу  гладь  водяних  дзеркал.  Уламки  зірок  часто  розлітаються  і  губляться.  Такий  уламок  може  стати  талісманом.  Якщо  його  знайти.
Хтось  колись  сказав,  що  зірки  -  то  вогняні  кулі  газу?  Дурня,  дурними  же  озвучена.  Повір,  в  них  не  так  багато  вогню,  і  ще  менше  газу.  Але  вони  таки  вміють  гріти  і  вміють  світитись.  Не  для  всіх  звичайно,  зоряні  ночі  також  бувають  холодними,  але  для  тих,  хто  не  побоїться  взяти  її  у  руки,  зірка  може  бути  чудовою  знахідкою.  Бо  зірки  надійно  вбирають  у  себе  отой  жар  і  бліде  мерехтливе  світло,  при  якому  вони  родяться,  усе  те  натхнення  та  старанність,  ввесь  блиск  ударів  і  гучний  металевий  дзвін.  Бо  вони  родяться  чітко  і  по  календарю,  для  конкретної  мети.  З  конкретною  зав’язкою.
Зорі  легкі.  Їх  легко  тримати  в  руці.  Лише  не  легко  втримати.
Вони  по  вінця  наповнені  небом.  Тільки  не  тим  небом,  що  куполом  висить  над  головами,  а  справжнім,  живим  небом.  Цілком  твердим,  котре  стійко  пахне  зоряним  пилом.  Хоча  насправді  то  навіть  навпаки.
Зорі  наповнені  дзвоном.  Адже  вони  не  суцільні  і  не  гладенькі,  а  вкриті  блискучим  металевим  пір’ям.  Це  безцінні  витвори  мистетства,  в  яких  кожна  пір’їна  вручну  викувана,  вигнута,  вирізьблена  і  покрита  абсолютно  унікальним  орнаментом.  Кожна  частинка  зірки  окремо  вироблена  і  ідеально  підігнана.  Кожна  її  частина  пам’ятає  тепло  рук.  Бо  тільки  так  зорі  можуть  літати.
Зорі  не  родяться  будь-де.  Вони  наскрізь  просочені  жаром  печі  та  пружним  світлом  Майстерні,  яке  вони  випромінюють  до  кінця  свого  зоряного  життя.  Шиплячі  газові  лампи  проникають  в  середину  тіл  і  це  єдиний  газ,  котрий  заставляє  їх  сяяти,  обігрівати,  манити  до  себе  в  темряві  чорних  ночей.  І  видно  їх  не  завжди  через  густу  сіру  пилюку,  якою  вкрита  дерев’яна  підлога  Майстерні,  що  забиває  блиск  металу  та  робить  їх  холодними,  матовими  і  колючими.  Не  всі  ж  знають,  що  вона  запросто  здувається.  Але  так  бажає  Майстер...
Ти  правильно  зробила,  коли  зловила  зорю.  Так,  з  нею  буває  дивно,  але  поганого  вона  не  принесе.  Максимум  –  вона  може  просто  розсипатися  чи  розбитись.  Ти  ж  будеш  обережна?
Хтось  боїться  такого  світла.  Вони  нищать  зорі.  Просто  влучно  збивають  їх  камінцями  з  рогаток.  Їм  не  потрібне  зоряне  світло,  вони  задовольняються  звичайним  мерехтінням…  Ось,  бачиш  цю  свічку?  Задуй  її.  Ти  задуєш  так  свою  зорю?  Це  буде  складно.  Подумай  над  цим.  Бо  ті,  котрі  збивають  зорі,  люблять  задувати  свої  свічки.  Запалив,  погрівся,  зробив  своє  діло  і  пуффф..  світла  немає.  Зручно  і  легко.  А  коли  свічка  закінчилась,  чи  зламалась  в  кишені  –  просто  викинув  її  і  взяв  наступну.
Інші  же  пускають  слину  від  чудесного  мерехтіння  зірок,  думають,  що  вони  із  золота,  обворожуються,  як  скарбами  Ельдорадо.  Такі  невігласи  дотягуються  до  зірок,  лапають  їх  і  не  втримують.  Не  одна  зоря  так  була  розтрощена  необережністю.  Вони  призначені  не  для  всіх.  
Ти  правильно  зробила,  що  зловила  зірку.  І  вона  це  знає.
Колись  Майстер  робив  багато  зірок.  І  кожній  він  добре  пояснював,  що  вона  повинна  робити.  Ніч  тоді  була  блискучою,  неба  було  багато  і  зірки  вірили  людям.  Тепер  Майстер  старий.  Його  руки  поморщені  і  тремтливі.  Його  молот  може  невдовзі  затихнути.  І  ніхто  не  буде  співати  панахиду.  Думаєш  хтось  помітить  відсутність  зір?
Зорі  не  родяться  просто  так.  І  не  родитимуться.  Але  зорі  падають.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313197
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.02.2012


Вілла "Viva"

...
В  суміші  звуків  ніхто  не  помітив  тихенький  удар,  коли  велика  чорна  муха  влетіла  в  скло;  із  шквальним  дзвоном  вона  гепнулась  донизу,  туди,  де  падало  на  підвіконник  охристо-золотаве  підвечірнє  світло,  роблячи  його  теплим  і  сонним.
  -  "...Carpe  diem,  життя  -  лиш  мить!..."  -  впевняв  Актор  на  імпровізованій  сцені.  Слова  лунали  у  приміщенні,  наче  якесь  магічне  заклинання  й  відповідно  впливали  на  всіх  присутніх.  Він  стояв  в  незахаращеній  частині  кімнати  та  грав.  Хлопець  шалено  вжився  в  роль,  хоч  було  чітко  помітно,  що  він  аматор.  Поміж  розкиданих  стільців  та  пустих  бутилок  актор  захоплено  читав  свій  текст  і  в  його  виразній  жестикуляції  було  щось  таке  наївно-чарівне.  Він  вірив  в  те,  що  говорив  й  був  величним  у  цьому.
  Тривала  в  дії  п'єса.  Спливали  хвилини,  котрі  лічив  зупинений  годинник,  переплітались  слова,  все  було  цілком  природнім.
 В  постановці  настала  запланована  пауза  між  словами  і  троє  людей  на  неперевернутих  кріслах  активно  заплескали.  Ці  горді  люди,  озброєні  запонками  і  віскі,  знали  чому  вони  аплодують.  У  кожного  були  свої  причини  знаходитись  тут,  але  всі  були  ними  цілком  задоволені.  Кожного  разу,  приходячи  сюди,  вони  були  цілком  задоволені.  Стільці  під  ними  скептично  рипіли,  але  стільцям  не  дано  зрозуміти  всю  силу  мистетства.  А  ці  троє  сьогодні  її  точно  розуміли,  тому  продовжували  пити  своє  віскі  і  плескати  з  тих  місць,  що  їм  дісталися  сьогодні.  Бо  ж  їм  було  не  вперше.
На  дерев’яний  паркет  м'яко  падали  краплі  з  горла  нещодавно  допитої  і  перевернутої  пляшки.  Ввесь  цей  паркет  був  наскрізь  просочений  попередниками  цих  крапель,  аж  лиснів,  втоптаний  лакованими  туфлями  й  богемою,  покритий  шаром  акторських  сліз.  Ця  атмосфера  від  нього  поширювалась  на  все  навкруги:  на  нечисленні  стільці  у  всіх  можливих  кутках  кімнати,  на  старезний  рояль  й  дубові  шафи,  на  вішалку  та  люстру,  складені  під  стіною,  на  армаду  парасоль  внизу  й  на  стелі,  на  зелений  грамофон,  телефонний  апарат,  компас  та  все  інше,  що  можна  було  класифікувати  як  непотріб  будь-де  іще,  однак  складало  нероздільне  ціле  цього  місця.
Біля  вікна  жужжала  муха  і  виклично  не  погоджувалася  із  словами  Актора.
"...  А  як  же  час?  І  де  минуле?...",  -  вступила  дівчина,  яка  сиділа  на  кришці  роялю.  Вона  метнула  пишним  волоссям  і  гостро  глянула  на  Актора.  "Браво,  Жизель",  -  не  втримався  один  з  стільця  і  був  цілком  правий.  Вона  грала  блискуче.  Її  постать  була  граційна  й  напружена,  велично-красива,  але  красоти  того  кшталту,  що  є  небезпечним  плодом,  котрий  не  зірвеш  так  просто.  Жизель  вимовляла  слова  солодкавим  співом,  водночас  чітко  знаючи  суть  і  мету  цих  слів.
Актор  в  цій  суперечці  був  вже  наперед  переможений,  оскільки  сперечатись  з  такою  дівчиною  було  неможливо,  навіть  при  тому,  що  сценарій  вже  написаний  до  них.  Їх  діалог  нагадував  танго,  в  якому  вела  дама.  
Але  такий  танець  був  нерівним,  нестійким.  Актор  (чи  то  пак  його  герой)  не  знаходив  всіх  слів  на  відповіді.  Хоча  Актор  і  сам  би  не  знайшов.  Він  гармонійно  злився  зі  своїм  персонажем,  розбивши  грань.  Режисер  був  у  захваті,  так  все  передбачивши.  Їх  зрівноважив  третій  голос.
-  "Про  що  тут  мова?  Не  ті  слова!  Вітаю  й  вас,  панове...",  -  заговорив  чоловік  в  елегантному,  хоч  і  ледь  помнутому,  смокінгу.  Його  голос  випромінював  спокій  і  впевненість,  в  ньому  було  щось  від  сяйва  газової  лампи  вночі,  та  ще  від  дзвону  лондонських  дзвонів.  Він  був  Чоловіком  з  великої  букви,  тим  нащадком  давно  вимерлих  аристократів,  котрі  з  невловимою  легкістю  здобували  повагу  й  захоплення  і  з  такою  же  легкістю  розставалися  з  життям.  Гра  його  була  була  далеко  не  блискучою,  до  того  ж  він  не  знав  слів,  недбало  читаючи  їх  зі  зморщеного  листка,  але  його  голос  накладався  ведучою  дорожкою  поверх  п'єси,  роблячи  ці  репліки  провідними  й  однозначними.
Розвиток  сюжету  підтримав  барабанний  бій  з  вікна,  напруга  передавалася  на  муху  і  та  задала  ритм.
-  "Моє!"  -  кричав  Чоловік  і  махав  по  тому  надтріснутим  ціпком.  -  "Ніколи!"  -  парував  Актор,  попадаючи  в  дріб.  -  "Мені  доводити?"  -  наддавав  наступ  Чоловік,  читаючи  свої  дії  й  дещо  запізніло  їх  виконуючи.  
В  місці  розпалу  Жизель  відкрила  рояль  і  вступила  в  дію.  Зусилля  мухи  підтримали  елегантні  ноти  і  полетіли  по  наростаючій  поміж  люстрами  кімнати,  заплутуючись  в  словах  і  аплодисментах,  проникаючи  в  щілини  й  заповнюючи  слух,  будуючи  драму.  Жизель  була  піаністкою  і  тепер  це  всі  чудово  зрозуміли.  В  її  пальцях  формувався  сюжет.  
Чоловік  в  смокінгу  наступав  на  Актора  вже  фізично.  Постановка  розвивалась  в  неймовірному  дусі  з  захопленням  професійної  сцени  і  аматорською  штучністю  рухів.  На  паркеті  зачинався  недолугий  танець  з  синхронністю  пташиного  польоту.  Кимось  зачеплена  зелена  пляшка  полетіла  вбік  і  навіть  вона  була  підкресленням  дії.  Вона  була  жертвою.
Пляшку  відкотив  вбік  ногою  Режисер.  То  був  воістину  геній  в  натхненні  та  пересічний  невдаха  в  житті.  Всім  його  життям  керував  театр,  в  голові  постійно  відбувався  фарс,  а  в  вухах  безперестанку  фальшивив  оркестр.  Відкочення  пляшки  було  якраз  підходящою  справою  для  людини  його  вдачі,  однак  під  впливом  музи  він  ставав  богом.  І  саме  зараз  вся  кімната  наповнювалася  його  енергетикою,  його  захватом,  його  викриками,  натхненням,  екстазом,  блаженством,  бринінням,  його  владою...  Бо  він,  як  ніхто,  знав  всю  силу  влади  диригента.
Вслід  за  помахом  Режисера  неначе  здіймалася  хвиля,  волав  наступний  акорд  і..  ламався  сюжет.  Персонажі  раптово  затихали.  Актор  падав  на  землю.  Музика  неприродно  рвалася  і  все  мінялося  місцями.
Муха  залишалась  собою.  Але  теж  замовкла  і  сіла.
Все,  що  залишалося  в  кімнаті,  це  тихий  рівномірний  плеск  долонь.  Макс  сидів  і  з  незворушним  лицем  аплодував  всій  постановці,  однак  на  його  лиці  читалось  явне  задоволення  від  побаченого,  чи  то  швидше  пережитого.  Він  завжди  був  кам'яною  брилою  ззовні,  але,  тим  не  менше,  доволі  таки  теплим  та  чуттєвим  всередині.  Ось  тільки  ніхто  з  присутніх  не  знав  людину,  котра  б  змогла  пробитись  туди  й  побачити  його  м'яку  середину.  Зате  постановкам  і  різним  перфоменсам  цієї  кімнати  вдавалося  це  доволі  часто.  А  ще  це  вдавалось  алкоголю  (в  даний  момент  це  було  віскі).  Тому  його  очі  зараз  блищали  а  губи  ледь-ледь  посміхались,  винагороджуючи  всіх  та  долучаючись  до  них.
Макс  піднявся  і  повільною  ходою,  не  випускаючи  з  рук  склянки,  пішов  вперед.  Він  подав  руку  Актору  і  допоміг  йому  підвестись.  Той  з  найширшою  із  всіх  можливих  усмішок  всівся  на  стілець,  що  звільнився.  Тоді  знову  ж  таки  повільно,  хитаючись  з  боку  в  бік,  рушив  до  Жизель,  котра  вдавала,  що  спить  на  клавішах.  Доторкнувся  до  її  плеча.  Неспішно  і  хрипло  заговорив.
-  "Ні.  Не  сьогодні  час  для  розв'язки."  Чоловік  у  смокінгу  голосно  кашлянув.  Макс  обернувся  до  нього  і  окинув  важким  мутним  оком.  Дія  продовжувалась.
Муха  на  підвіконнику  тихенько  зажужжала  і  потріпала  крилами.  Підморгнула  Максу  ледь  помітним  зеленавим  зблиском  тіла.
Жизель  неспішно  заворушилася  та  повернула  голову,  щоб  спостерігати  за  постановкою.  Чоловік  розпочав  діалог  із  Максом.  Його  впевненість  дещо  розвіялась,  зате  текст  він  почав  читати  із  насиченішою  інтонацією.  Макс  тільки  хрипло  і  абсолютно  безтурботно  відповідав  йому,  спираючись  на  рояль  й  вряди-годи  попиваючи  своє  віскі.  
У  очі  сидячим  на  кріслі  почало  бити  світло  сонця,  котре  вже  поволі  прямувало  до  сну.  Промені  меланхолійно  і  важко  проходили  крізь  вікна,  що  виходили  на  захід,  і  лише  посилювали  душну  сонливість  богемної  зали.  
Об  паркет  заскрипіло  крісло  Графа.  Графом  його  тільки  називали,  оскільки  він  був  власником  цієї  обителі,  та  він  нічого  проти  й  не  мав.  Він  швидше  був  навіть  за,  також  як  і  за  все,  що  відбувалося  в  цій  кімнаті.  Відбувалося  кожного  тижня,  в  той  же  самий  час,  доволі  вже  давно.  І  щораз  в  іншому  складі.  Щораз  в  іншій  формі,  щораз  тими,  кого  Граф  знаходив  по  театрах,  галереях,  концертах  чи  просто  барах.  
Граф  піднявся  з  крісла,  намагаючись  нікого  не  відволікати.
Макс  допив  свій  стакан  і  рушив  до  невеличкого  столика  серед  розкиданого  мотлоху,  під  яким  стояли  повні  і  не  зовсім  бутилки.  Він  взяв  одну  з  них,  та  повернувся  продовжувати  гру,  не  вважаючи  за  потрібне  використовувати  надалі  зайві  посудини.
Діалог  впадав  у  русло  лірики  вслід  заходячому  сонцю.  Чоловік  почав  шукати  свої  окуляри.
 Жизель  легенько  погладжувала  клавіші.  Вона  згадувала  попередній  свій  візит.  Коли  їх  було  троє...
Актор  закашлявся.  
Муха  здійнялась  у  повітря  і  почала  обліт  просторої  кімнати.
Граф  обійшов  збоку  Макса  з  Чоловіком  і  привідкрив  вікно.  Крізь  нього  війнув  теплий  вечірній  вітер.
Режисер  з  полегшенням  вдихнув  свіже  повітря.  Влітку  він  тут  ще  не  був,  ще  й  у  пасивному  стані.  Так  ще  не  реалізовувався.
Актор  також  помахав  перед  обличчям  краєм  свого  шарфа.  Тутешня  обстановка  була  йому  доволі  таки  незвичною,  хоча  й  справді  захоплюючою.  Він  цього  й  очікував.  І  все  ж  він  надавав  перевагу  дощу.
Макс  сказав  чергову  фразу  своїм  хриплим  негучним  голосом  і  всівся  на  землю  під  роялем.  Тільки  очі  видавали  той  стан,  коли  несила  вже  стояти.  Чоловік  підійшов  і  сів  поруч.  Чокнувся  стаканом  із  бутилкою  Макса.  Навіть  граючи,  вони  не  могли  не  зробити  цього,  адже  тільки  їм  двом  було  далеко  не  вперше  і  не  вдруге  вдихати  дух  цієї  зали.  Богемної  зали  вілли  "Viva".  Вони  не  могли  сюди  не  приходити  знову.  Як  більшість  інших.
Граф  акуратно  повернувся  на  своє  місце.
Вікно  ледь  заскрипіло  завісами  в  такт  несильному  вітерцю.
Слова  закінчились.
Актор  піднявся  для  початку  наступного  акту..
Муха  не  прощаючись  вилетіла  у  вікно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311613
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 05.02.2012


44 хвилини

44  зимові  хвилини
Втратять  порядок  і  сенс,
Холод  залишить  на  чорній  тканині
Білі  полоси  щастя.

Грітиме  сірістю  втомлений  дим
Сніг  не  родзійме  їх  dance,
Небо  дозволить  погратися  ним,
Небо  буде  в  їх  власті.

Вени  зіллються  жагою  докупи,
Чверть  години  змагання,
Симфонія  вільна  подихів  й  хрупу  
Змерзлі  шестерні  часу.

Ворони  прокаркають  вечору  дзвін,
Впаде  крапля  остання,
44  хвилини  без  стін,
День  отримає  масу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2012


І перо моє. .

І  перо  моє,  знаєте,  -  воля  до  мудрості,
І  в  каві  нічній  багато  так  осаду,
Я  то  знову  писати  небачене  змушений,
Один  на  вікні,  чи  кимось  освітлений.

І  перо  моє,  знаєте,  гостре  мов  точене,
Ріже  людей,  а  чи  просто  народжених,
Хоч  частіше  самому  мені  лише  й  боляче,
Від  холоду  аркушів,  шпалами  списаних.

І  перо  моє,  знаєте,  гаряче  й  розкалене,
І  вірю,  що  в  зорях  все  ще  літатиму,
У  танцях  вогнів,  та  запалених  дзвонами
Я  досі  один,  а  далі  вже  з  птахою.

І  перо  моє,  знаєте,  легке  наче  в  ангела,
І  зловив  його  давно  ще  між  краплями,
До  неба  хіба  тепер  ч́огось  благатиму,
Перо  моє,  знаєте,  взято  від  сокола.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310714
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.02.2012


Карма

Вітер  відносить  волосся,  мов  зілля,
І  котиться  віз  поміж  зорей  униз,
Колосся  летить,  вплітається  в  гілля,
Та  падає  пір'я  додолу  у  хмиз;

По  ріллю  тому,  мов  вугіль  горілий,
Де  Шива  проходив  у  танці  вогню,
Насінням  лишав  позаду  знак  білий,
Квітами  зріс  до  неба  в  весну..


Брахмани  вростають  тюльпанами  в  ніч,
Між  кшатріїв  терен,  обвитий  навколо,
Звівають  кульбаби  вайшіїв  до  пліч
Того  Шиви.  То  шудрів  окови.

То  колесо  неба,  хмарами  вкуте,
В  шляху  незрушне,  як  варна  священна,
У  намір  давній  навіки  обуте,
Мов  Сонце..  Мов  башта  південна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=308927
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.01.2012


Жити значить йти

Поверталися  додому,
Говорили  сотні  слів,
І  стікали  вниз  водою,
Залишками  наших  днів...

Та  додому  не  вернутись,
Як  назад  вже  не  піти,
Можна  тільки  завмирати,
Або  далі  йти  і  йти...
Тож  лети!
Вдаль  лети...

Все  хороше  вмерло  зранку,
В  двадцять  років,  мов  діди,
Серед  попелу  і  криків
Жити  зараз  значить  йти...

Дні  повільно  зітлівають,
І  від  цього  не  втекти,
Можна  тільки  не  здаватись,
Жити  зараз  значить  йти...

П-пів:
Жити  значить  йти!
Наче  все  це  сон...
Жити  значить  йти!
Це  все  наш  полон...

Розбігалися  назавжди,
Наче  роки  -  то  віки,
Наче  вічно  ми  живемо,
І  не  дасться  це  взнаки...
Всі  роки!
Всі  роки...

Нам  назад  нема  дороги,
Крізь  туман  нам  не  пройти,
Ми  включаєм  дальні  фари,
Жити  зараз  значить  йти...

Тож  невже  весь  шлях  даремно
Замітали  ми  сліди?
А  в  долонях  наше  небо,
Жити  зараз  значить  йти...

П-пів.

Сон...
той...
в  унісон...
дон..дон..дон....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=307703
рубрика: Інше, Авторська пісня
дата поступления 19.01.2012


Just blue…

Чотири  промені  синього  літа.
Твоя  совість  сьогодні  роздіта?
Розп'ята,  як  листя  осінніх  дерев?
Мов  на  емблемі  життя  твого  лев?
Він  синій  і  вкритий  від  льоду  струп́ами.
Не  путати  лиш  з  голубими  котами,
Бо  то  лише  напасть,  ніяк  же  не  герб!
І  в  тобі  єдина  проблема  тепер..
Та  крутиться  правда  десь  в  животі,
Гейзером  рветься  назад  до  землі,
Спазмами  палить  вогонь  ліхтарів,
Бо  світить  планктоном  всіх  синіх  морів;
Четвертим  знаком  у  синій  обгортці
Сидять  і  курять  сон  світла  поборці,
Пускають  крізь  комин  летючих  пташок,
Світ  повергають  у  ќолючий  шок..;
Ввесь  синій,  солений  та  обгорілий,
До  самого  соку  нарешті  дозрілий
У  тобі  народиться  скоро  їх  син.
Від  батька  крикливий..  Цим  літом  один..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=306368
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.01.2012


Пришестя вогню (вогник)

Священний  вогонь  із  небес  та  й  між  люди
Палаючим  даром,  мов  ґнотик  єства,
Що  єнання  подихом  і  поцілунком
Є  акт  передачі  клаптей  тепла;
То  жар  Прометея  з  високих  Олімпів
Та  множиться  вірно  по  душах  в  низи,
По  факелах  віри  і  поглядах  дяки
Народжує  дим,  як  наслідник  грози;
Безцінниим  дарунком  від  серця  у  інше
Ніким  не  помічений  вчинок  злиття
На  мить  воєдино,  навіки  у  кармі,
Залишений  клаптик  чужого  життя.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305021
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2012


Синя птаха

І  де  твоя  синя  птаха?
За  котрим  обрієм  пір'я  згубила?
В  тебе  туш  потекла..
                 поламалися  крила..

Вітер  співає  так  тихо
Твою  пісню  стару  слово  у  слово;
Вже  свічку  задуто..
                 вже  згасла  розмова..

Пам'ятаєш  ту  синю  птаху?
Що  затуляла  єством  білі  зорі?
Бо  інші  не  можуть..
                 в  них  крила  прозорі..

Бачиш  ці  погляди  жалю?
Котрі  насправді  сухі  та  пустельні.
Бо  смуток  -  то  скарб..
                 як  сльози  джерельні..

В  раю  тепер  синя  птаха,
На  яблуні  срібній  мовчить  без  упину;
По  року  мовчання..
                 за  кожну  годину..

А  тут,  без  неї,  так  різко,
Гамірно,  тісно  і  шляху  не  знати;
Зате  тут  правдиво..
                   будем  чекати..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=304941
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.01.2012


Carpe diem

-  "..О,  Carpe  diem..",  казав  актор
       Десь  в  пильнім  клапті  сцени,
       І  так  кричав  десь  у  польоті
       Шаленець,  що  розтяв  всім  вени;

 -  "..Memento  vita!..",  втирав  актор
       В  старих  столітніх  стінах,
       І  так  взивали  в  тиші  букви
       На  графіті  й  торішніх  винах;

                 -  "..О,  Carpe  diem..",  велить  гроза
                       Та  стогне  хрипло  вітер,
                       Він  рве  волосся  й  парасолі,
                       Та  насміхається  із  літер;

                 -  "..Memento  vita!..",  говорить  склеп,
                       І  вчать  старі  моралі,
                       За  це  завжди  іде  війна,
                       Та  іржав́іють  всі  медалі;

 -  "..О,  Carpe  diem..",  казав  актор,
       Він  був  у  суті  ролі,
       Як  десь  у  вазі  в'яли  квіти,
       Своїй  корились  мирно  долі;

-  "..Memento  vita!..",  шептав  вогонь,
       Легенько  загоравшись,
       Він  вкриє  попелом  куліси,
       Уверх  тканиною  подавшись...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300694
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.12.2011


Черговий день Семираміди

Чому  ти  плачеш  так,  Семирамідо?
Невже  скінчилась  ще  одна  з  ночей?
Невже  стекла  вода  і  з  цих  речей?
Скотилося  в  колодязь  і  твоє  Лібідо,
Блистить  з  пітьми  флюїдами  ахур?
Вже  ранок,  моя  пані?  Ну  що  ж.  Бонжур.
Поглянь,  що  сонце  впало  у  розріз  фіранок  -
Пора  якраз  для  змін  ролей.
Я  тут,  а  тінь  вже  в  глибині  алей.
Зітри  сльозу,  Семирамідо  -  ранок!
Чи  треба  нам  також  і  вдень  завіс?
Давай  підем.  Чи  хочеш,  щоби  я  відніс?
Для  казок  ніч,  а  ми  підемо  зараз;
Вздовж  колій  так  красиво  й  тихо,
Здовж  дротів  -  мир,  а  ти  вважаєш  -  лихо.
Бо  то  не  потяг  їде,  то  нам  в  пітьмі  маячить  Фарос!
Він  нам  крізь  сон  світив  завжди.
Ну  ось  рука..  Усе,  давай..  Ходи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298844
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.12.2011


Видіння старої площі

Цим  теплим  вітром  із  Стокгольму,
Цим  жовтим  маревом  вогнів,
Поміж  цеглинами  бруківок
Я  залишитися  б  волів;
Безмежністю  блискучих  рейок,
Та  непохитністю  камінь
У  собі  вперто  набирати
Колодязь  весь  чужих  видінь;
Звиванням  нот  акордеону,
Як  і  солодкий  звабний  дим,
Повільно  й  довго  видихати,
І  відлітати  разом  з  ним;
Кружлянням  кавової  пінки
Навколо  долей  і  сердець,
Та  зграєю  літати  ѓорлиць,
Вдивлятись  в  небо,  у  Стрілець;
А  потім  снігом  опадати,
Ставати  валом  парасоль,
Той  зупиняючи  вмить  спокій,
Лишати  площі  ноту  "соль";
Та  ще  самотністю  монети,
Де  досі  грав  акордеон,
Неспішно  волі  привикати,
І  поринати  в  довгий  сон.

                                               07.12.11

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=298842
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2011


Пізня осінь

Ущент  засохлими  сльозами,
Та  т́ерпким  браком  мудрих  слів
Мене  просочує  ледь  спів  -
Ось  так  вмирає  пізня  осінь,

Як  ватністю  вушних  тампонів,
Між  нот  блукає  тишина,
І  порятунком  смак  вина,
Теплом  від  льодяних  законів,

І  помарнілого  вже  листя,
Що  не  дождавшись  полягло,
Та  впалим  тілом  вкрило  місто,

Хоч  обіцялось  їм  тепло
Та  тепла  ковдра,  наче  тісто,
Надії  ж  вітром  рознесло..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297509
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.12.2011


Час (інша іпостась)

То  лився  час  рікою,
Водою,  що  реве  й  горить,
То  затискав  свій  плин  рукою,
Лиш  зупиняючись  на  мить,
Перевертався,  через  край,
Втікав  до  неба  у  низи,
Та  під  грізн́ий  собачий  лай
Щораз  біг  швидше  у  рази;

Він  сокіл,  віл  та  вітровказ,
 зигзаг,  ріка  та  золото,
Він  крик,  вазон  чи  ананас,  
 волання  грізне  молота...

Він  водопадом  розбивав
Ущент  всі  камені  мостів,
І  поміж  камені  втікав
Позаливавши  слоєм  рів,
А  то  раптово  зупинявся
Стовпом  у  древнім  зіккураті,
Чи  то  пак  розчинявся
Безмежним  пилом  по  палаті;

Він  сіль,  амінь  та  злий  мольфар,
 каміння,  хром  й  медове  пиво,
Він  бог,  ескіз  і  інвентар,
 щоб  малювати  нове  диво.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=297488
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.12.2011


Крилатий спалах

Ворони  вихором  летіли,
У  небі  плямами  темніли,
І  криком  крили  цілий  світ,
Бо  крити  вміли  і  хотіли
Всі  закривавлені  вже  хмари,
Бо  то  не  кров,  то  сонця  чари,
Що  витікають  з  давніх  літ,
Щоб  бути  темряві  до  пари,
І  понад  вежі,  понад  гори,
Понад  беззоряні  простори,
Ллючись  у  колі  "світло-тінь",
Не  знавши  рамок  і  покори,
Бо  нащо  їм  отої  мари,
Вони  безмежні  і  без  кари,
У  них  безмежність  всіх  творінь,
Вони  ж  затьмарюють  ті  хмари,
І  гасять  плавно  всі  вогні..
І  розчиняються  в  пітьмі..
Видінь..
Німі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295979
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.11.2011


Киць і його кобіта

Вони  вдвох  жваво  пензлювали  прямісінько  через  яскраво  освітлену  і  обпалену  сонцем  площу,  як  через  безмежну  пустелю,  провіяну  вітрами  і  просіяну  ситами  десятків  джинів,  які  тримали  її  за  кінці.  Вони  неосяжно  раділи  цьому  дню  і  цій  миті,  самі  не  розуміючи  причини,  але  радість  їхня  була  протяжна  і  швидка.  Вони  неначе  шалено  кудись  спішили.  Неначе  від  спізнення  щось  залежало,  і  залежало  глобально  і  безповоротно.  їх  ніс  через  рівнину  пронизливий  вітер,  а  чи  й  не  один,  а  багато  різних,  багато  незгуртованих  і  грубих  вітрів,  що  на  кшталт  диких  байкерів  несли  за  собою  груз  всіх  тих  хмар  пилюки  та  планів,  які  неодмінно  втратили  свою  важливість  та  розлетілись  жалюгідними  кущами  перекотиполя.  А  у  вухах  весело  дзвеніли  гітари  дивних  і  підступних  дядьків,  що  мали  сміливість  назвати  себе  "Rolling  Stones".  І  під  цю  незрозумілу  музику  вони  жадібно  всотували  в  себе  кожен  квант  жагучого  світла,  роблячи  це  все  на  ходу,  зі  страхом  зупинятись  та  озиратись.
     Він  гордо  тримав  хвіст  трубою,  адже  ніяк  не  міг  виглядати  слабким  в  очах  своє  малої.  Він  всім  своїм  виглядом  намагався  показати,  що  при  потребі  здатен  миттєво  випустити  кігті,  які  безсумнівно  у  нього  грізні  й  бездоганно  наточені.  Йому  здавалося,  що  він  жахливо  переконливий  і  відкрито  гордився  цим.  Він  вів  цей  танець.  Він  любив  танго.
     Вона  ні  на  крок  не  відставала  від  нього,  твердо  визначаючи  шлях.  Він  не  знав  куди  вони  прямують,  але  повинен  був  думати,  що  обирає  напрямок.  А  те,  що  буде  вкінці  мало  бути  сюпризом.  Тому  вона  покірно  трималася  за  його  руку  і  час-від-часу  терлася  об  нього  стегнами.  Вона  знала,  що  це  його  заводить.  А  ще  його  заводив  цей  темп,  з  яким  вони  кудись  ледь  не  бігли.  Вона  красиво  попадала  в  кроки,  однак  тільки  чекала  моменту,  щоб  перейти  на  вальс.  Або  на  білий  танець.
     -  Гарячий  мій  Киць,  -  шепотіла  вона,
 проводячи  по  ньому  рукою  і  він  ввесь  від  цього  аж  пружинився,    відчуваючи  наче  по  венах  розливається  гарячий  глінтвейн,  та,  на  диво,  це  чудово  смакувало  й  при  такій  сонячній  погоді.  Він  хотів  щось  відповісти,  але  слів  було  забагато  для  цього,  тим  більше  красномовність  не  личила  молодому  леву.  Він  просто  вдивлявся  крізь  шелестке  повітря  вперед,  шукаючи  очима  далекий  край  площі,  який  виднів  ген  за  горизонтом  і  водночас  он  тут,  прямо  під  носом.  Наче  ось  він  є,  а  ось  його  вже  й  немає,  залишений  далеко  позаду,  забутий,  закинутий  і  пройдений.  Але  музика  ще  не  повинна  закінчуватись  і,  хоч  кожен  з  них  хотів  танцювати  свої  такти,  їх  обох  тягнув  за  собою  настирний  рок-н-ролл.  Однак  рок-н-роллу  ще  ніхто  не  опирався.
     Вона  добре  відчувала,  як  горять  вежі  над  ними  і  як  гудять  люди  в  проводах.  Вона  завжди  їх  боялась,  місто  не  було  її  стихією,  вона  була  окутана  легким  й  нарочисто  літнім  платтям,  але  поруч  з  ним  цей  страх  притуплювався,  адже  тут  все  було  його  домом.  Це  все  було  його,  до  найменших  деталей,  неначе  раптом  стало  зрозуміло  кому  належить  ввесь  цей  світ,  куди  занесло  не  так  давно  життя.  І  цей  хтось  їй  явно  подобався,  бо  був  незрозуміло  теплим,  навіть  гарячим  місцями.  Вони  щойно  знайомі,  але  грітись  поруч  було  приємно,  ні  в  яке  порівняння  з  меланхолійною  прохолодою  її  квартири,  де  завжди  лунав  стійкий  марш.
     Він  вдоволено  посміхався.  Його  тішила  та  кольорова  пляма  від  випадкового  променя  в  верхньому  правому  кутку,  блік  над  їхніми  головами,  котрий  аж  ніяк  не  міг  їх  затулити  чи  розділити,  але  служив  просто  прекрасним  свідком  їхнього  безупинного  щастя.  Він  чудово  передавав  ту  його  райдужну  впевненість,  й  точно  так  само  виходив  за  рамки  дозволеного,  рвучись  кудись  догори  в  небо,  хоч  і  не  вміючи  вийти  за  встановлені  рамки.  Такий  собі  джазовий  клаптик,  неочікуваний,  але  цілком  доречний..  Він  тримав  свою  знахідку  за  руку.  Поки  що  він  не  бажав  її  відпускати.  Він  вірив,  що  це  тільки  його  привілей.
       ...  І  тоді  фотограф  відвів  об'єктив.  Вийшла  красива  фотографія,  з  безмірною  площею  і  двійкою  палаючих  у  сонці  кущиків  перекотиполя.  Гарна  пара.  Але  тільки  одна  фотографія.  Він  перегорнув  її  і  став  роздивлятись  наступну.  Наступне  життя.  В  магнітолі  почала  грати  інша  пісня...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295710
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.11.2011


Безводний мегаполіс, або Чикаго нас не помітило

Ми  проходили  через  кристалічно  чисті  провулки.  Проходили  повільно  і  без  церемоній,  так,  щоб  ніхто  не  звернув  на  нас  зайвої  уваги.  Увага  -  це,  звісно,  приємно,  але  тільки  у  загальнопоширеній  формі  гротескного  захвату,  або  ж  ненав'язливого  взаємосолідарного  примирення.  Нам,  в  основному,  підходив  другий  варіант,  тому  ми  нікуди  не  спішили,  ми  просто  прямували  з  провулка  в  провулок,  зупиняючись  біля  смітників,  аби  викинути  чергову  бутилку/серветку/пакетик/обгортку/совість/соплі/нав'язливі  спогади,  а  чи  іншу  річ,  що  ставала  непридатною  для  вжитку  і  обтяжувала  нашу  прогулку  по  цьому  морозному  вечірньому  місту  від  одного  поодинокого  острівка  блідо-золотистого  світла  ліхтаря  до  наступного,  і  так  до  того  моменту,  доки  нам  би  вщент  не  обридло,  або  повіки  не  стали  вже  надто  важкими,  замерзлими  і  оп'янілими,  щоби  продовжувати  цю  сонну  процесію  й  нам  би  довелося  вертати  додому.  Однак  до  того  було  ще  доволі  далеко,  тому  ми  старанно  намагалися  ступати  в  одну  ногу  та  не  залишати  обрубаних  слідів..
       Давно  вже  хотілося  снігу,  підсвідомість  вже  змирилась  і  остаточно  приготувалась  до  викладання  мокрих  шкарпеток  на  батарею,  центнерів  гарячого  чаю  з  лимоном  та  гіпнотизуючих  реклам  "Кока-Коли"  по  ТВ,  однак  погода  була  впевнена,  що  для  цього  ще  рано  й  тому  доводилося  задовільнятися  тою  незрозумілою  мжичкою  та  густим  вечірнім  туманом,  хоча,  в  принципі,  нам  цілком  вистачало  і  цього.  Ми  просто  були  романтиками,  нам  прагнулось  чогось  нового  і  цікавого.  Нас  мучила  спрага..
       Зверху  над  нами  горіло  променями  сотень  вогнів  небо  вічного  мегаполісу,  однак  ми  його  не  бачили,  для  нас  воно  було  тільки  темним  і  мокрим.  А  все  тому,  що  небо  нас  не  помічало.  І  то,  думається,  було  й  на  краще,  бо  ми  залишалися  в  тіні,  нам  здавалося,  ніби  ми  тут  одні  й  неповторні  (ну  або  принаймні  нас  таких  вельми  мало,  як  на  космічну  масштабність  Всесвіту),  нас  наповнював  відносний  спокій  і  затишок  від  цієї  обмеженості  нашого  кругозору;  адже  ж  така  природа  людей:чим  меншим  є  їх  особистий  простір  -  тим  вони  в  ньому  краще  почуваються,  впевнені  у  приватності  та  недоторканості  свого  обжитого  клаптика  реальності.  Саме  через  це  волога  на  губах  і  хриплуваті  голоси  були  до  неможливості  інтимними  та  рідними..
       Ми  були  задовго  до  того  зв'язані.  Нас  міцно  стягували  нерозривні  тенета  мобільних  зв'язків  та  бездротових  комунікацій,  жахало  усвідомлення,  що  ця  прогулянка  не  перша  і  не  остання,  що  всі  наші  почуття  давно  оцифровані  й  запущені  по  циклу,  і  все  вже  було,  і  все  ще  буде.  А  хотілося  надіятись,  що  та  вода,  котра  спроможна  втамувати  спільну  для  нас  спрагу  не  оцифрована  ще  теж,  що  десь  за  рогом  є  стара,  однак  досі  робоча  помпа,  й  саме  з  неї  ми  нап'ємся,  обпікши  горлянки  та  серця,  заробивши  протяжну  застуду,  якщо  не  запалення..
     Кожен  наступний  провулок  був  темним,  підозрілим  й  цим  притягучим  для  нас.  На  котрійсь  хвилині  того  вечора  настала  потреба  в  ліхтарі  і  я  не  став  зволікати,  мені  не  було  шкода  світла.  Точніше,  я  не  був  жлобом.  Я  відверто  ділився  своїм  світлом,  доки  воно  було  у  мене,  така  вже  моя  вдача.  Звичайно  було  усвідомлення,  що  світло  з  часом  закінчиться,  та  це  буде  потім,  не  зараз,  не  вже.  А  все,  що  не  вписується  в  межі  одного  провулку  -  не  важливе.  Важливими  були  ми  і  було  світло.  І  краплі,  що  моросили  з  невідомості,  і  ліхтарі,  і  потріскана  шкіра..  і  повільне  дихання..  і  звислі  шарфики..  і  тепло  наших  пальт..  і  наша  дорога..  і  що  було  потім..  
     Хоча  ні,  воно  вже  не  важливе,  воно  було  потім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=292226
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 11.11.2011


І ті, що жили там. .

І  ті  що  падали
             І  ті,  що  йшли,
Невпинно  проходили  через  райські  сади,
І  ті,  що  втратили,
             І  ті,  що  віднайшли,
Їх  листям  осипані  для  рівної  ходи,
І  ті,  що  були  сильними,
             І  ті,  що  не  були,
Всього  лише  крутилися  між  гіллям  золотим,
І  ті,  що  вкрали  все,
             І  ті,  що  здобули,
На  них  лише  дивилися  поглядом  значним..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291373
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.11.2011


Кленовий вогонь (В. Івасюку)

Вогнем  під  ногами,  мов  тліючим  жаром,
Хитається  день  цей  кленовим  пожаром,

І  тугою  згадок,  що  вітер  приносить,
Та  вкупі  із  листям  зигзагом  розносить,

Лишивши  мені  тільки  цукор  і  каву,
Та  ще  десь  за  містом  західну  заграву,

Та  ще  не  загаслий  у  серці  вогонь,
Що  досі  жевріє  з  холодних  лодонь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=291369
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2011


Місто… Ранок

Під  вранішнім  плином  густого  туману,
Коли  місто  моє,  мов  другий  Львів,
У  часі  без  тіней  віддавшись  обману,
Загубившись  знов  у  дірках  між  слів,

На  вулицях  давніх  в  новій  іпостасі,
Переклавши  наголос  на  другий  склад,
Із  другим  іменем,  у  другому  часі,
Йду  чорним  котом,  теж  на  свій  лад;

Грою  повільною,  мов  такт  Страдіварі,
Безвучність  ранкова  брукованих  нот,
На  щастя,  сонливість  сьогодні  в  ударі,
Ще  годину  можна  не  відкривати  рот,

Й  не  давати  пояснення  зайвим  всіх  дій,
Лишити  в  собі,  на  кшталт  портсигару,
А  чи  табакерки  своєї  -  для  мрій,
Або  перетворити  їх  всіх...  на  пару.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=290964
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 05.11.2011


В печали

И  стонет  сердце  тихим  воем,
Невинно  песенку  запев,
Опять  скрываясь  под  конвоем
Столь  сумасбродшых  старих  дев,

Себя  безстрастно  охраняя
Под  колпаком  завялых  грез,
И  ради  пакости  роняя
В  ом́ут  избыток  влажных  слез.

Да  тянет  сердце  тихо  ноту,
Свой  взор  насильно  отвернув
От  долга  давнего,  ту  квоту,
Что  дана  солнцу,  не  заснув,

Таскать  всю  вечность  крилья  в  небе,
Будь  даже  в  стенах,  рваться  ввысь,
Но  сердце  ищет  щастье  в  хлебе,
Вить  в  тьме  печали  розрослись..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289748
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 31.10.2011


Orbis tertius

І  огорнувшись  в  темний  одяг,
І  пригрозившись  все  ж  піти,
Я  захищаю  від  сторонніх
Свої  неспалені  мости;
Та  ж  їм  того  не  зрозуміти,
Всім  Геродотам  самозваним,
Бо  серед  поверхів  їх  істин
Немає  місця  для  розвалин.
А  в  мене  все  незмір  простіше,
У  мене  нині  Вавилон,
І  як  тобі  це  пояснити,
Щоб  ти  не  втрапив  у  полон?
Це  Orbis  tertius*,  мій  друже,  
Котрий  навіки  у  вогні,
А  серед  попелів  та  криків,
Також  і  миру  в  множині;
Бо  Orbis  tertius,  мій  друже,
Такий  же  новий,  як  старий,
І  як  ще  когось  проводити
У  світ  іржаво-золотий?
Це  і  тягар,  і  благородство
Тримати  ключ  від  семи  брам,
Всуціль  осадженого  міста
Й  рабу  кричати  "Не  віддам!"...
Бо  Orbis  tertius,  мій  друже,
Найгірш  війна  серед  своїх...,
В  горілих  рамах  віадуків
Тепер  лиш  ще  один  поріг.
Та  це  не  плата,  не  прокляття,
Скоріш  блаженна  кабала,
Бо  в  ній  гармонія  і  воля,
Така  ж  нескінчено  мала,
Суть  Orbis  tertius,  мій  друже,
Що  не  зітліє,  лиш  впаде,
А  доти  жде  свого  Колумба,
Єдиний  всюди  і  ніде...

                                                                     Orbis  tertius*  (лат.)  -  третій  світ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=288254
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.10.2011


Зелений чай

Зелений  чай,
             як  просвіток  джерельний,
Вдає  цю  свіжість,
     Вдає  цю  ніжність,
             Дає  тепло!
Як  небокрай,
             всуціль  увесь  пастельний,
Розтікся  Сонцем
     Ввесь  аполонцем
             Кричить  Алло!
Землі  привіт.
             Ефірів  кружка  повна,
Хоч  до  світанку
     Ще  далеко,
             Життів  зо  сто!...
Такий  є  світ.
             Така  вода  жертовна.
Без  перестанку,
     І  без  останку,
             Як  молоко..
Зелений  чай,
             що  з  ним  не  є  сумісний,
Та  по  чаїнках,
     Мілких  стежинках
             Тече  крізь  час;
А  всьому  край,
             шепоче  майже  прісний,
Бо  холодніше,
     Все  мілкіше,
             І  слід  погас.
Не  стало  пари.
             Тож  зараз  де  та  кришталевість?!
І  де  прозорість,
     Де  просторість?
             Лише  криві!
Пустої  тари;
             Лише  одна  місцевість.
І  чи  намарно,
     Так  було  гарно?
             Ех,  C,est  la  vie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=287699
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 21.10.2011


Зсередини дощу

В  електриці  м'ятній  стрункого  повітря,
Між  крапель  дощу,  що  ось  тільки  почався,
Злим  громом  роздавшись,  неначе  би  вістрям
Сотень  мечів  та  у  землю  угнався!

Тоді,  як  навколо  все  стало  вертепом,
І  актом  народження  нових  калюжок,
Тоді,  як  окутавшись  хіттю  і  степом,
Рве  вітер  цей  день  на  тисячі  смужок!

Струмками  стікаючи  світом  додолу,
Кожною  краплею  стікши  і  вмерши,
Та  разом  із  листям  злетівши  по  колу,
Скинув  всі  шати,  і  знову,  як  вперше!

Між  ниток  тканини  важкою  водою
Міцно  і  ніжно  людину  онявши,
Щоб  потім,  колись,  відлетіти  імлою,
Віддавши  всю  сутність,  тепло  лиш  забравши...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285240
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.10.2011


Я вірую!

Я  вірую.  Так,  о  я  вірую
В  трепетний  подих  світанкових  плес!
Я  вірую  зараз  у  невідворотність,
Чи  швидше  невмовність  ще  сонних  небес.
Я  вірую.  Ще  вірую  в  себе.
І  сил  же  яких  ця  віра  несе,
І  як  я  щасливий  в  свідомості  зримій,
Що  віра  жива  ще  і  долі  тече.
Та  хай  би  і  долі,  то  що  ж?
Зате  цей  струмок  заливає  рівнини,
Виснажує  скелі,  дамби  ламає,
Із  міст  споконвічних  змиває  години,
І  в  течії  з  ним,  так,  я  вірую!
В  чаруючу  зелень  нетоптаних  трав.
У  вітер  ранковий  осінньої  длані
Та  в  святість  предивну  наземних  оправ;
У  що  ще?  У  Сонце.
В  сліпучого  й  дикого  ідола  світла,
Що  сипле  надію
Й  мені  додає  ще  хоч  трохи  тепла;
Я  твердо  ще  вірую  в  листя,
У  впале  й  не  зовсім  з  осінніх  дерев,
Що  в  танці  кружляє  настільки  шалено,
Мов  знає  про  смерть  та  витівки  дев;
Я  вірую  в  попіл.
А  також  в  безмежний  й  нескорений  дим,
Який  так  повільно  і  граціозно
Злітає  в  нірвану,  в  мій  сон,  та  есенцію  зим!
Та  в  Валгаллу,  в  Едем,
Та  у  сорок  воріт,  їх  сфер  між  ефіру,
Сорок  радостей  світу,
В  їх  золото  інків,  їх  музику  лір...
Бо  то  все  є  віра.  То  все  є  блюз.
То  все  є  те,  в  чім  я  нині  тону.
Бо  нині  я  вірую,  і  це  головне,
Та  молюся  світу,  щоб  вірив  до  скону!...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283458
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.09.2011


Один. .

Самотнім  співом  серед  тиші,
Єдиним  світлом  в  темноті,
Який  тягар  під  дим  кадила
Стовпом  стояти  сироті!
Бо  ж  вміння  здутим  дирижаблем,
А  вже  талан,  як  сплила  пара,
Коли  один  в  своєму  роді
Шукаєш  правду  в  хитрих  чарах,
Яка  спокуса  гніт  задути,
І  опинитись  в  тьмі-нірвані,
І  стане  байдуже  навіки
В  якому  кольорі  ти  й  стані!
О  вічна  тому  честь  і  слава,
Хто  не  знайде  собі  спочину,
Та  хоч  і  під  глухе  відлуння
Не  замовчить  й  втече  в  шпарину...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282119
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2011


Спільна історія

Сюжет  божевільної  казки  в  тих  митях,
Тих  днях,  тих  годинах,  чи  навіть  роках,
Немов  із  законів  спод́іваний  витяг
Бо  скута  людина  в  почутих  словах;

Сюжет  павутинного  сказу  у  плині
Всіх  злитих  матерій  між  пальців  сестер
П'янким  заплетінням  у  тій  павутині
Голих  подій,  як  в  діяннях  Естер!

Сценарій  похмурого  й  вялого  неба
Разом  з  усіма  своїми  птахами,
Із  золотом  сонця  там,  де  їх  треба,
Разом  із  їх  пір'ям  між  хмар  прапорами;

Історія  двох,  а  здається  мільйона,
Бо  місце  тих  двох  так  змінне  невпинно,
Тож  ясність  забрала  з  собою  колона
Тих  двох,  чотирьох  і  вслід  безупинно...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282118
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.09.2011


"Прибулець" психоблюз

Ми  падали  з  неба,  мов  тиха  вода
Хотіли  забути,  де  була  війна
Хотіли  додому  та  з  дому  йшли
І  тільки  цю  землю  нарешті  знайшли

Ходили  годинами,  димом  жили
І  в  темній  чашці  за  димом  плили
Немає  тут  краю,  немає  кінця
Одне  лиш  погано  -  не  видно  лиця!


І  час  лети,  чи  не  лети..
Час  біжи,  чи  не  біжи..
Стій!  Або  пади
Але  твоя  фішка  -  не  лишати  сліди

І  страх  свій  із  собою  бери
Босою  ходою  свої  гори  пройди
Як  із  нами  звязатись,  то  це  назавжди
Та  гіршої  вже  ти  не  знайдеш  біди

Мов  тисячу  років  по  колу  іти
Ми  все  зупинялися  й  губили  ряди
Мріяли  тільки  про  краплю  води
А  навколо  розквітали  райські  сади

Ми  падали  з  неба,  мов  краплі  вина
Підпільно  продавали  зайві  літа
Лишали  у  Лас-Вегасі  минулу  любов
І  у  Лас-Вегас  поверталися  знов!..


Ми  падали  з  неба,  мов  нова  весна
Із  кожного  неба  і  кожного  дня
Поволі  висихали  під  сонячний  блюз
Та  нас  підливав  поміжзоряний  шлюз

Опівночі  почуєш  ти  наш  спів
В  обірваних  струнах  гімн  полюсів
А  зараз  саме  час  дорогою  вниз
Так,  нам  пора  дорогою  вниз

дорогою  вниз

дорогою  вниз

дорогою  вниз

дорогою  вниз

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=279020
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 06.09.2011


Туманний ранок

Мов  сльози  сизого  дракона,
Блистить  крізь  кучері  імла,
Неначе  кришталеві  грона
Ввесь  покриває  світ  роса,
Із  ранком  злившись,  плавно  тане
Мрійлива  тиша  й  білизна,
І  все  в  чеканні,  як  настане
Тут  царство  сонця  і  тепла...

А  доти  спить  ще  день  туманом,
Позбувшись  всіх  нічних  огнів,
Що  заворожують  обманом,
І  вимагають  теплих  слів,
Та  врешті  в  них  нема  потреби,
Бо  час  підносить  владу  сну,
Хоч  скоро  й  стане  чистим  небо,
Та  має  мла  ще  мить  одну.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=277572
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.08.2011


Гіпсова людина

О,  гіпсова  людино!  Ти  праведна  була
У  ті  часи  неспокою  і  зламів,
Коли  спліталися  в\'єдино  їх  плоть  і  мла,
Та  не  лишали  їхні  леза  шрамів..

Була  й  лишилась  ти  між  них,  мов  білим  снігом,
Закрита  холодом  невпинних  снів,
Не  скована  єдина  у  покорі  бігом,
Лише  задовго  час  терпіння  в  тебе  їв...

Тепер  зосталась  ти  одна  й  всіма  забута,
А  гіпс  твій  плаче  голосом  уламків,
Прометеєм  до  скелі  своєї  прикута,
До  тиші  півзотлілих  їхніх  замків.

Тепер  ти  осипаєшся  на  них  всіх  пилом
Власної  погорди  і  сарказму;
О,  гіпсова  людино!  Ставай  же  їм  кадилом,
Що  розлетілось  у  моменти  їх  оргазму!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=273905
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.08.2011


Мандрівник

Не  лети  так  високо  в  небі,
Кожен  день  світ  такий  тісний;
Ця  гора  мене  до  себе  кличе,
Та  мені  стежки  не  знайти...

Небеса  давно  вже  знають,
Що  від  мене  шлях  ховає,
Але  він  зі  мною  грає,
І  від  мене  утікає!
Небеса  давно  вже  знають,
Про  що  серце  моє  мріє,
І  у  собі  що  леліє...

І  крокує  також  поряд,
Ввесь  такий  старий  і  хворий,
Мандрівник,  що  без  дороги,
Нарікає  лиш  на  ноги...
Інші  люди  лиш  говорять,
Що  ми  з  ним  брудні  бездомні,
Та  ми  в  пошуках  невтомні!

Й  поки  небо  ще  не  впало,
Ми  удвох  крокуєм  далі,
Обминаючи  подалі
Їхні  гострі  леза  сталі!
Й  доки  темно  не  настало,
Ми  не  будем  зупинятись,
Ми  не  будем  з  шляхом  гратись!

І  дарма  ми  коливались,
Та  зчиняли  з  цього  галас,
Нам  не  треба  більше  спати,
У  минуле  повертати!
Не  одна  стіна  упала,
Заховайте  свої  жала,
Бо  без  спогадів  даремно
Ідемо  туди,  де  темно...

Світ  є  таких,  як  ми  цілий,
Тільки  всім  нас  не  зрозуміти..
Тож  ми  йдем  вперед  у  горизонт,
Пробачте  всі,  хто  не  зрозумів...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272820
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 30.07.2011


А в голові його шпарив блюз

І  шпарив  блюз  у  голові
Серед  сонливої  німоти,
Не  мавши  більше  тут  роботи,
Як  блюз  писати  по  новій.
О  ти,  шалений  буревій!
О  дикий  і  зелений  змій,
Ти  -  мій!

А  зверху  хмари  пролітають
Над  в  міру  цим  яскравим  світом,
Та  промайнувши  цілим  літом,
Неначе  нот  вони  не  знають,
Одначе  соло  гучно  грають,
Одначе  серце  густо  крають.
Й  сяють...

І  у  оцім  всім  буревію,
І  у  отій  сливій  оазі
Я  зупиняюся  наразі
І  душу  так-от  тихо  грію,
І  так-от  терціями  сію,
І  хмари  сам  оті  всі  вію..
Я  мрію.

А  вслід  за  мною  йде  гітара,
А  потім  труби  і  рояль,
І  врешті  дама  скине  шаль,
Та  ось  родилась  нова  пара,
Неначе  т́акож  біла  хмара,
Як  за  фальшиву  ноту  кара,
Бо  ти  -  нездара!!

Бо  ти  один!
Бо  ти  не  граєш,
Так,  як  можеш,
                           й  ти  це  знаєш!!
Ти  ж  блюзу  того  сам  є  син!
І  без  відмазок,  без  причин,
Без  твоїх  всіх  старих  провин!
Бо  ти  ж  є  клин.

Пророк  ти  блюзу  в  монотоні,
Всуціль  вібрато,  як  і  я.
Отож  назви  своє  ім'я!
І  посідай  на  своїм  троні,
І  докажи  своїй  короні,
Що  в  тебе  сльози  ще  солоні!
Й  уста  червоні.

Й  ти  ще  є.
Ми  -
                 є!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=272002
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2011


А сміх її із вечора…

А  сміх  її  ізвечора,
Що  залишав  нерівний  слід
                   настільки  рваний  і  кривавий,
Мене  невтомно  огортав,
І  розриваючись  на  клапті,
                   я  залишався  знов  неправий...

О,  так  чому  ж  я  досі  там?!
В  ультрамариновому  сміху
                     і  у  неонових  зірках?
Чому  застряг  у  тому  менті
І  все  продовжую  топитись
                     у  тому  світлі  й  тих  очах?...

А  ж  ти,  богине,  знаєш  це!
Тоді  ти  була  цілим  світом,
                 єдиним  скарбом  всіх  морів.
Ти  знаєш  -  досі  пам'ятаю
І  сміх  і  гріх,
                 хоч  як  би  не  хотів...

Але  минулось,  все  ж  минулось...
Повільно,  плинко  пропадає
                 твій  образ  і  твоя  любов,
Все  закривається  туманом,
І  тільки  мучуся  питанням:
                 чи  ти  смієшся  зараз  знов?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2011


Дивне життя

Чорно-біле
     з  брунатними  краплями
з  бруньками  зелені
     дивне  життя...

Навпіл  поділене
     зебрами,  крилами,
вишнями  стиглими
     і  аж  до  злиття...

Бо  ж  танго  чи  пого
     пророка  старого
в  очах  у  курчати,
     рахуєм  до  ста!!    

Світло  виключи
     музику  стишивши
носліп  малюй  
     золотого  кота!

Або  ж  черепаху
     як  символ  багатства
як  символ  багаття
     вгорі  маяка..

Малюй  свого  милого
     але  тільки  цілого,
лиш  не  відрізай  
     ані  ніг,  ні  хвоста!

Бо  ми  ще  у  центрі
       своїх  лабіринтів
ще  недокінчених
       вчинків  і  слів..

Бо  ми  ще  блукаємо
       фарби  шукаємо,
а  фарби  загублені
       в  затишку  снів...

Тому  білі  плями
       білим  по  чорному
маслом  по  темряві
       ляпають  слід

І  світ  так-от  крутиться
         абстрактною  плямою
бездонною  ямою
         крутиться  світ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268593
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 05.07.2011


Про що співають ангели?

Про  що  співають  ангели  
                                   між  гіллями  Едему?
На  чому  виграють  невтомливо  пісні?
Яку  вони  між  хмарами  знаходять  собі  тему?
Вони  ж  не  мають  сорому  
                                       і  сонячні  їх  дні!

Про  що  співають  ангели,  
                                         коли  не  бачать  снігу
Нема  у  них  утрат,  то  звідки  буде  радість?
Серця  їх  ще  не  падали  під  непроломну  кригу
Яку  складають  втрати
                                 і  затверділа  жадність...

Про  що  співають  ангели  
                               та  де  беруть  натхення?
Невже  лиш  тільки  в  струнах  джерело  їх  слів?
Без  зрад,  кохання  й  гріху  
                               і  смутку  сьогодення
Муза  ж  не  приходить  -
                                   їй  нудно  серед  снів!

Про  що  ті  ноти  ангелів
                                   що  солодко  бринять?
Що  ж  ангели  приховують  за  білими  очима?
У  Райському  саду  їх  музикою  снять
Відмучені  Адами
                       та  всі  вітають  рими..

Про  що  співають  ангели
                                       не  маючи  і  мрій?
Бо  звідки  їм  узятися  у  спокої  одному?
Навіщо  їх  скидає  додолу  буревій?
І  як  вони  вертаються  
                                   із  цих  земель  додому?

Хто  в  ангелів  невидимий  всезнаний  диригент?
Невже  також  пісні  їх  писані  насухо?
Та  хто  ж  питає  ангелів?
                             важливий  лиш  момент
Коли  розкішні  арії
                       всім  наповняють  вухо...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266421
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.06.2011


Сповідь в нетрях кав'ярні

В  момент,  коли  зупиняється  час
І  краплі  дощу  дріботять  по  асфальту
Вулиця  втрачує  образ  прикрас,
А  вітер  розтерзує  вранішню  шпальту,
В  момент,  коли  стіл  у  кав'ярні,
Поставши  на  край  безконечности  тої,
Сховає  твої  спроби  бездарні,
Тебе  прихистить  од  самотності  злої,
Хоча  б  на  часину  дощу...
Хоча  б  тільки  присмаком  кави..
У  цьому  місці  не  треба  плачу!
Послухай,  стіни  ж  тут  праві  -
В  дзеркалах  завжди  усе  навпаки,
Не  варто  вірити  їхньому  горю,
Правда  все  те,  що  з  твоєї  руки,
А  калюжа  тепер  подібна  їх  морю,
Вір  її  відображенню  світу.
Бо  воно  є  не  рівне,  воно  хаотичне!
Усе  імпонує  Справжньому  літу,
Настільки  далеке  й  таке  фантастичне!..

Ви  поверніть  мені  встрачені  мрії..
Верніть  і  залиште  лише  наодинці,
А  я  розпитаю  їх  про  надії,
Чому  надто  щирих  закрили  в  звіринці?
Ви  поверніть  мені  давню  наївність,
У  той  мент,  як  іще  не  б́ула  розбита,
Розкришена  об  життєву  активність,
Й  на  цвинтарі  дощових  крапель  зарита!
Адже  ж  вона  приводить  до  щастя,
Хоча  й  замиває  ущент  окуляри,
Та  позбавляє  умовностей  власті,
Дарує  виснажливу  віру  у  чари...

Ви  поверніть  в  мої  руки  кермо,
Бо  надовго  кавою  світ  не  закриєш!
Джаз  скоро  скінчиться  й  ми  встаємо,
А  ти  ще  сиди,  вийти  ще  вспієш..

Дощ  вже  закінчився..

Ти  їм  заплатиш...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266041
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.06.2011


Кохання і літо

Невже  так  погано
Закохатися  в  літо,
Невже  так  жахливо?
Нехай  ненадовго,
Нехай  не  взаїмно,
Одначе  ж  правдиво!

Невже  так  печально
І  по-дурному
Просто  кохати?
Настільки  наївно  
І  безцеремонно  
Чогось  чекати?

Невже  так  погано
Закохатися  в  літо,
Невже  так  жахливо?
Просто  в  траві
Під  синім  небом
Чекати  на  диво?

Невже  так  страшно
І  так  безнадійно  
Мати  надію?
Дивлячись  сонцю
Прямо  у  вічі,
Бачити  мрію?

Невже  так  погано
Закохатися  в  літо,
Невже  так  жахливо?!
Чекати  тепла,
Як  хворий  проміння,
Як  равлик  на  зливу?!

Невже  це  так  дико  -
Очі  закрити
Тою  любов'ю?!
А  хай  би  і  так  -
Серце  вже  рветься
Гарячою  кров'ю!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=264600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2011


Місто… В деталях.

Згордовані  шпилі  нашого  міста
Небо  дірявлять  краями  зубців,
Все  ж  надто  високо,  щоби  залізти,
Тому  хмари  вкриті  рядками  рубців,
Надто  величні,  щоби  опускатись
І  надто  гострі,  щоб  бути  для  всіх,
Тільки  вночі  їм  дан́о  обсипатись,
Та  викладати  свій  панцерний  сміх,
На  них  наколені  згублені  мрії,
А  також  пір'їни  із  ангельських  крил,
Що  падають  вниз  і  порохом  тліють,
Стелячи  крокам  незримий  настил,
Шпилі  мечами  старих  вартових,
Сталих  давно  вже  тим  самим  настилом,
Дають  цьому  місту  знайомих  старих,
І  вимитих  стін  по  течії  Нілом..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=263332
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 04.06.2011


Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IV. Інтроверсія

Сцена  IV
Інтроверсія

Темний  театр,  освітлена  сцена.  На  сцені  стоїть  велике  дзеркало  в  ріст  людини.  Там  же  знаходиться  Людина  в  масці.  Вона  нервово  ходить  туди-сюди.  Вона  роздумує  як  їй  бути  далі.  Думки  тиснуть  на  неї  й  вона  не  може  втримати  їх  всередині.  Вона  говорить  сама  до  себе.
Людина  в  масці:
– Що  ж…  Порожнеча  мовчить.  Іншим  ідолам  байдуже.  Матеріальні  особи  є  втіленнями  тих  самих  ідолів.  Куди  ж  іще  можна  звернутися?  Та  й  чи  треба?  Так  перейматися  цим?  У  мене  є..  я  сам.  Чи  цього  не  достатньо?  Я  ж  можу  сам  один  прожити  із  собою.  Я  один…Чи  ні?  Хто  я,  по  суті,  такий?Може  дарма  я  досі  про  це  не  задумувався?
Відображення  Людини  в  масці  у  дзеркалі:
– Так!  Дуже  навіть  дарма!
Людина  в  масці:
– Мабуть  вже.  Хто  ж  найближча  мені  особистість,  як  не  я  сам?  Я  досі  шукав  чогось  для  себе  у  всіх  навколо,  намагався  зрозуміти  кожного  зустрічного,  а  себе  ігнорував  чомусь.  Дивно,  чи  не  так?  А  я  ще  питаюсь,  чому  так  важко  знайти  щастя…
Відображення:
– Ну  звичайно  ж!  Людина  за  віки  виробила  залежність  від  чогось  чи  когось.  Вона  створила  собі  правителів  і  богів,  аби  мати  змогу  почуватися  хоч  комусь  потрібними  й  захищеними,  щоб  перекласти  хоч  частинку  свого  тягаря  на  плечі  “мудрішої”  “вищої”  сили.  Однак  насправді  ж  людина  цілком  може  прожити  без  них,  тобі  як  всі  ці  боги  без  людини  –  просто  пил  на  надгробній  плиті.
Людина  в  масці:
– З  цим  я  згідний,  але  зовсім  не  розумію  чому  ти  це  сказав?
Відображення:
– Ну  як?  Ти  ж  шукаєш  собі  повсюди  різних  помічників  та  наставників.  Припустімо,  вони  навіть  в  змозі  допомогти,  але  ж  і  без  них  ти  цілком  спроможний  справитись  з  власними  проблемами,  а  от  без  власного  я  тобі  нікуди.
Людина  в  масці:
– У  мене  є  власне  я!
Відображення:
– Неправда.
Людина  в  масці:
– Правда!  Моє  я  завжди  при  мені!
Відображення:
– Так,  воно  при  тобі,  але,  як  правило,  воно  валяється  десь  забуте  й  безнадійно  загублене  в  нетрях  твоїх  кишень.
Людина  в  масці:
– Я  буду  сперечатись  з  власним  відображенням  у  дзеркалі?
Відображення:
– Куди  ти  від  мене  подінешся?
Людина  в  масці  обурюється  і  відходить  від  дзеркала.  Вона  збентежена.  Слова  Відображення  її  спантеличили.  Людина  в  масці  не  хоче  їх  приймати,  але  все  ж  їй  доводиться  задуматись  над  цим.  Вона,  тримаючись  так,  щоб  не  потрапляти  в  дзеркало,  починає  снувати  сценою  й  бурмотіти.
Людина  в  масці  (долинають  уривки  фраз):
– Це  не  правда!!...  Я  не  закопував  себе…  Не  може  бути…  Я  не  інші…  Не  одне  ціле  з  ними…  Я  унікальність!...  Я  просто  шукаю  шлях!
– Я  що  помиляюсь?  Щось  неправильно  роблю?
Людина  в  масці  підходить  до  дзеркала.
Людина  в  масці:
– Тобі  відомо  щось?
Відображення:
– Звичайно  відомо!  Я  ж  твоє  відображення!!
Людина  в  масці:
– Хмм…  І…Тоді  допоможи  мені  розібратись!  Проясни  мій  погляд!
Відображення:
– Я  всього-на-всього  відображення  тебе.  Ти  сам  маєш  розібратись  в  собі,  тут  тобі  помічників  немає.
Людина  в  масці  (ще  більше  спантеличена):
– То  що  ж  ти  хочеш  від  мене?!  Що  мені  робити?
Відображення  (несмішливо):
– Не  прикидайся  дурним.
Людина  в  масці  ще  певний  час  мовчить,  в  той  час,  як  Відображення  посміхається.  Людина  в  масці  все  більше  напружується,  але  старається  все  обдумувати.  Мовчанку  порушує  Відображення.
Відображення:
– То  що?
Людина  в  масці  (повільно,  однак  емоційно):
– Що??  Я  нічого  вже  не  знаю?  Я  знаю  себе,  я  це…  Я  так  думав!  А  ти  мені  тут  хочеш  сказати..
Відображення:
– Нічого  я  не  хочу  сказати,  я  ж  лише  відображення.  Відображення  не  говорять,  вони  тільки  проекції  на  гладі  скла.
Людина  в  масці:
– То  нащо  мені  голову  морочити?!  Ти  мене  тільки  плутаєш!  Це  все  ти,  ти  -  причина!  Я  нічого  не  знаю  вже…
Відображення:
– Хи-хи.  Невже  ти  справді  думаєш,  що  я  тут  саме  для  того,  щоб  знущатись  над  тобою?
Людина  в  масці  хоче  різко  відповісти,  але  зупиняється  на  півслові,  вона  ще  сумнівається.  Відображення  продовжує  очікувати  і  спостерігати.
Відображення:
– Ну  отож?  Нема  чого  мовчати!  Мова  тут  йде  не  про  мене,  а  про  тебе.  А  тепер  розкажи  мені  –  хто  ти  такий?
Людина  в  масці  (з  придушеною  злістю,  але  задумано):
– Я?...  Я??...  Я…  Це  ти…  Це  особистість,  що  прийшла  до  цього  театру…  До  спокою…  В  його  пошуках..  Геть  від  тих  людей!...  Особистість,  що  не  є  їх  частиною!!!  Без  суспільства,  без  обов’язків!!..
Відображення:
– Стоп!  Не  сміши  мене..  Ти  сам  у  це  віриш?
Людина  в  масці:
– Так!
Відображення:
– Ну  добре,  нехай.
Людина  в  масці:
– Отож..  Тут  мені  потрібен  новий  шлях.  І  де  його  шукати?  У  кого?
Відображення:
– Ти  сам  знаєш.
Людина  в  масці:
– Я  знаю?!!  То  чого  ж  я  тут  сиджу?...  
Відображення  не  відповідає.
Людина  в  масці:
– Порожнеча?  Раніше  я  так  думав,  але  зараз  не  впевнений  вже.  Як  я  можу  бути  її  частиною,  коли  я  є  хтось,  окрема  особистість?  Себе  втрачати  страшно…
– То  хто?  Всевишній?  Ще  якісь  боги?  Хто?
Спокійний  сміх  Відображення.
Людина    в  масці:
– Я  самодостатній?!  Ти  це  стверджуєш?  Мені  ніхто  не  потрібен?  То  чого  я  нещасний,  чого  я  прийшов  у  цей  театр?
Відображення:
– А  ти  не  думав,  що  справа  в  тому,  що  ти  постійно  десь  блукаєш?  Де  твої  цілі,  де  орієнтири?
Людина  в  масці:
– У  мене  є  цілі  й  переконання!!!
Відображення:
– Ти  мене  обманути  хочеш?
Людина  в  масці  захлинається  власними  словами  і  вдруге  відходить  від  дзеркала.  Її  думки  виходять  з-під  контролю  і  вириваються  штормом  у  її  голові.  Вона  метається  по  периметру  сцени,  намагаючись  не  дивитись  у  дзеркало.  Намагається  заспокоїтись.
– Відчепись  від  мене!!!  Яке  ти  відображення  взагалі?  Моє  відображення  мало  б  зі  мною  погоджуватись,  підтримувати,  розуміти.  Воно  –  це  ж  я!!!
– А  ти  всього-на-всього  брешеш!!!  Обплутуєш,  збиваєш  зі  стежки!!  Хто  ти?  Підсвідомість?  То  й  забирайся  всередину  мене  й  мовчи,  а  я  зроблю  як  знаю!  
– Як  тобі  така  розмова  сподобається,  театральний  демоне?!
Людина  в  масці  підходить  до  дзеркала,  щоб  поглянути  Відображення  у  вічі.
Людина  в  масці:
– Що  скажеш  на  це?!
Відображення:
– Я  лише  відбиток  у  дзеркалі,  що  я  можу  сказати?
Людина  в  масці:
– Досить!!  Досить  мене  дурити,  ти  на  мене  не  схожий!
Відображення:
– А  чого  я  маю  бути  схожий?  Так,  я  частина  тебе,  але  прихована  зазвичай.  В  чомусь  може  навіть  протилежна,  альтернативна.  Ти  мене  не  знаєш.  Не  бажаєш  знати.  То  чого  ж  дивуватись?
Людина  в  масці:
– До  того  ж  вельми  не  приємна  частина!
Відображення:
– До  чого  тут  сварки?  Проблеми  ж  у  тебе,  а  я  тут  не  назавжди.
Людина  в  масці:
– То  забирайся  вже!!  Немає  ніяких  проблем,  я  тебе  більше  не  слухаю!  Твоя  гра  розкрита!!
Відображення:
– Я  тобі  не  потрібен?
Людина  в  масці:
– Йди  геть!  Негайно!!!
Відображення:
– Куди?  Моя  реальність  обмежена  дзеркалом!
Людина  в  масці:
– Іншим  розкажеш!
Людина  в  масці  біжить  за  сцену  і  хапає  першу  ганчірку,  що  трапляється  під  руки.  Перевіривши,  чи  достатньо  вона  велика,  Людина  в  масці  повертається  на  сцену  і  старанно  накриває  нею  дзеркало.  Попри  її  очікування  жодного  звуку,  чи  навіть  заперечень  із  сторони  Відображення  не  долинає.  
Людина  в  масці:
– Ось  так!
Мовчання  у  відповідь.
Людина  в  масці:
– Ти  мене  чуєш?
Тільки  тиша.
Людина  в  масці:
– Ти  зник?
Порожній  театр  не  відповідає.  Людина  в  масці  знову  наодинці.  Годинник  рахує  час,  зал  мовчить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=261321
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 24.05.2011


Сатира*

Уламками  сорому,  впалого  з  неба,
Покрита  земля  пластиліновим  шаром,
І  кожного  мучить  огидна  потреба
Отримати  свою  амністію  даром.
Втім  квіти,  що  виросли  в  вимерлім  грунті,
Тягнуть  невпинно  пелюстки  до  сонця,
Та  в  кожнім  сотім  заховано  фунті
Порух  твого  із  небес  охоронця.
Обличчям..  Лицем..  Як  із  воску
Проходять  брижі  та  секундні  ідеї,
До  святих  сподівань  і  прісного  лоску
Словами  людей,  що  прийшли  з  Іудеї.
Одначе  у  цім  пластиліновім  краю
Заросле  шосе  до  кінця  горизонту
Вітає  всіх  "стопом"  при  в'їзді  до  Раю
Й  дарує  медаллю  забутого  фронту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260575
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 19.05.2011


Завірюха /Маскарад/

Кроговертю,  круговоєм
І  лапатістю  падуть,
Відриваючись  із  боєм
Та  погрожують  й  ревуть
Завірюхи,  хуртовини,
Не  зі  снігу  і  дощу,
Розгубивши  всі  причини,
Лиш  довірившись  плащу,
Розбиваються  об  стіни
Псевдоклоунські  казки,
Пластилінові  їх  міни
З  масок  корчаться  в  боки,
Їм  скандують  "Алилуйя!",
Тягнуть  л́авровий  вінок,
Та  в  дарунок  -  нова  збруя,
Нова  маска  й  поводок,
Полишивши  в  завірюсі
Свій  останній  ор'єнтир,
Розпливаючись  у  русі,
Поринаючи  у  вир.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=260033
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 16.05.2011


Ріка, що спрямована вверх

На  протязі  довгих  годин  сподівання,
У  протязі  шквальнім  підкуплених  черг,
Під  Раю  ворітьми  прокльоном  чекання,
Лиш  спогад  про  річку,  спрямовану  вверх...

Лавандовий  запах  пустої  кімнати
Із  присмаком  зради,  налитим  поверх,
Нагальне  бажання  летіти  крізь  грати
До  краю  ріки,  що  спрямована  вверх...

Вздовж  колії  в  потязі  втрачених  долей
У  сильному  потязі  знати  де  верх,
І  плачучи  сльозами  зіграних  ролей,
Мов  краплі  ріки,  що  спрямована  вверх...

Солоність  надмірна  щоденного  плину
Все  повнить  це  море  відсріляних  черг,
Лишитись  в  застої  чи  кинутись  в  піну
Вздовж  русла  ріки,  що  спрямована  вверх?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=259474
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 14.05.2011


Рух на гладі тюлі

Самотньою  тюллю  залишений  в  часі
Повільного  поруху  вітряний  слід,
Невинно  зникає  у  спогадів  масі
Єдиної  миті  вже  втрачений  плід;
Навіки  обернений  в  привида  згадки
Чергова  деталь  -  ненав'язливий  рух,
Політ,  не  звершивший  тріумфу  посадки,
А  просто  розчинений  в  попелі  дух;
І  тюллю  дарований  всесвіту  танець,
У  ціле  приведений  срібним  вінцем,
Постане  трофеєм  у  Хроносів  ранець,
Полишить  лиш  подув  байдужим  лицем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258100
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.05.2011


Дощ

Під  чорними  щитами
Намоклих  парасольок,
Вологих  дольок,
Розділених  списами,
Снує  колона  люду,
Зважнілим  тротуаром,
Говорить  паром...
В  дорожках  бруду,
В  патьоках  слави,
Мінливої  уваги  -
Причини  спраги
Стати  в  лави
Цих  колон,
Закривши  очі,
Віддавши  ночі
Мільйони  тон
Краплин  дощу,
Сховавшись  щитом,
Вже  покритим
Впалим  небом  від  плачу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=258090
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 07.05.2011


Нехай

Нехай  позаду  лютий  грім,
А  спереду  -  пуста  дорога,
Нехай  загублений  мій  дім,
Лякає  блискавка  стонога,
Нехай  збиває  вітер  з  ніг,
А  в  небі  всюди  чорні  хмари,
Нехай  один  я  не  поліг,
Не  впав  ще,  витримав  удари,
Нехай  пронизав  тіло  дощ,
Й  водою  очі  заливає,
Нехай  самотністю  всіх  площ,
Порожні  милі  провіває,
Нехай  на  спині  все  життя,
У  сумці  спогади  пачками,
Нехай  немає  вороття,
І  кроки  міряю  роками,
Нехай  так  холодно  ввесь  день,
Натерли  люто  втрати  й  сльози,
Нехай  рядками  із  пісень
Я  зберігаю  шквальні  грози,
Нехай  все  змокло  і  погнило,
Та  струни  криються  іржею,
Нехай  в  навушниках  спинило
Годин  мелодію  із  нею,
Нехай  позаду  гніт  провини,
Однак  я  бачу  промінь  світла,
Нехай  воно  від  фар  машини,
Але  надія  вже  розквітла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257825
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 05.05.2011


Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІІ. Суспільство ***

***

Людина  в  масці  сидить  у  своєму  кутку,  заглиблена  у  власну  біду  й  ображена  театральними  жителями.  Їй  здається,  що  вона  нікому  не  потрібна.  Її  вдруге  відкинули.  Їй  боляче.  Вона  не  знає,  що  робити.
Через  деякий  час  вона  починає  шепотіти.
Людина  в  масці:
– Ідіть  геть  усі  від  мене.  Ви  мені  не  потрібні.  Я  буду  сам.  Я  розчинюсь  в  Темряві  й  ніхто  цього  не  помітить.  Невже  так  треба?  В  чому  сенс  існування  в  цьому  світі?  Прижити  ціле  життя  і  безцільно  померти?  Так,  щоб  жодного  сліду  не  лишилось?  Ну  ні,  вибачайте,    але  я  добровільно  піду  з  такого  світу.  І  не  відговорюйте.  Краще  сказали  би  просто  –  “Прощай”.  Але  ні,  ви  далі  мовчите…  Мовчіть.
Так  далі  продовжується.  В  один  момент  Людина  в  масці  помічає  відразу  за  кулісами  вішалку.  Це  старий  обтертий  предмет  з  кількома  обламаними  вішачками,  надбитою  ніжкою  та  без  ознак  потрібності.  Очевидно,  її  хтось  просто  забув  у  тіні  на  краю  сцени,  де  вона  давно  вже  й  стоїть.
Людина  в  масці  до  Вішалки:
– Ти  також  нікому  не  потрібна,  так?  Вони  і  тебе  викинули,  наче  непотріб  якийсь?  Ось.  Такі  вже  правила,  що  ми  можемо  зробити?  Доки  ти  цікавий  і  потрібний  –  залишайся,  а  коли  ти  старієш  і  набридаєш  –  шлях  тобі  на  смітник.  Всі  такі.  Абсолютно.  Саме  тому  ми  з  тобою  опинилися  тут,  в  жалюгідній  тіні.  В  цій  пародії  на  тінь.
– Чуєш,  Стара  Вішалко?  Ми  могли  би  піти  разом?  Чи  у  тебе  є  інший  варіант?..
– Але  й  справді,  що  ж  я  городжу,  не  знаючи  як  піти  й  куди?…  Я  невіглас  та  неук.  Я  дилетант…  Стривай,  але  ти!...  Тобі  вже,  судячи  по  всьому,  не  один  десяток  літ.  Ти  бачила  всіляке  у  цьому  житті.  Може,  ти  знаєш,  що  робити?  На  твоєму  боці  досвід!  Тим  більше,  що  ти  мала  б  розуміти  мене,  адже  тебе  теж  відкинуло  це  жорстоке  суспільство!  Ти  мала  б  знати!
Людина  в  масці  піднімається  й  наближається  до  вішалки.
Людина  в  масці:
– Стара  Вішалко!  Ти,  о  мудра  жителько  театру,  підкажи,  що  мені  робити?!  Я  в  безвиході,  моє  життя  на  рівні  краху.  Як  вийти  з  цього  стану?  Освіти  мені,  будь-ласка,    якийсь  шлях,  що  приведе  мене  до  щастя.  Та  хоча  б  вузеньку  стежину!  Я  не  боюсь  труднощів!  Та  я  боюсь  глухих  кутів.  Мені  потрібен  простір,  щоб  дихати,  а  тут  надто  багато  пилюки.  Виведи  мене  звідси  до  кращого  життя,  Вішалко,  і  я  тобі  віддячу,  обіцяю!!!  Ми  разом  здобудемо  нову  свободу  та  полегшення  від  усіх  Тих!  У  нас  ще  все  може  бути  попереду!  Тільки  покажи,  куди  рухатися.
– Чого  ти  від  мене  чекаєш?  Я  стану  твоїм  відданим  учнем!  Ти  побачиш  –  я  швидко  все  засвоюю  і  без  зволікань  слухаю  все,  чому  ти  будеш  мене  вчити!  Я  схиляюсь  перед  твоїм  досвідом.
Людина  в  масці  стає  на  коліна  і  схиляє  голову.
Людина  в  масці:
– Я  чекаю  твого  благословення!
У  залі  не  відбувається  жодних  змін.  Чергове  очікування.
Людина  в  масці:
– Що?  Чого  ще  не  вистачає?  Чого  від  мене  треба?...
– Чи  ти  не  хочеш  мене  приймати  в  учні?  Чому?  Я  чимось  не  підходжу?
– Я  тебе  не  розчарую!  Чи  ти  просто  не  бажаєш  бути  учителем?  Але  ти  навчиш  мене,  і  ми  вдвох  зможемо  звідси  вибратись!  А  я  окуплю  твої  очікування.  Я  навіть  згоден  на  будь-які  умови!
– Чи  ти  просто  не  хочеш  іти?  Я  правильно  зрозумів?  Тобі  тут  добре?  Не  може  такого  бути!  Так?
– То  навчи  мене  хоч,  а  сама  залишайся…
Людина  в  масці  встає  й  обтрушується.
Людина  в  масці:
– Ти  мовчиш,  так?  От  така  ти  є,  стара  й  черства.  Ти  так  довго  живеш,  що  й  забула,  що  життя  може  приносити  й  задоволення.  Ти  уже  не  хочеш  нічого,  тільки  спокою  й  відведеної  тобі  тіні  під  кулісами.  Але  чому  ти  не  приймаєш  мене?...  Бо  я  тобі  не  потрібен.  Я  ніхто.  Ти  стала  такою  самою,  як  і  решта  суспільства!  Або  ж  такою  і  була.  Я  не  знайду  у  тебе  допомоги.
Людина  в  масці  повертається  на  сцену.
Людина  в  масці:
– Очевидно,  вчитель  мені  не  допоможе..  Жоден.  Я  повинен  сам  знайти  свій  шлях.  Адже  тільки  у  постійних  пошуках  і  помилках  криється  справжній  шлях  до  визволення.  А  кожен  вчитель,  будь  він  старий  чи  молодий,  мудрий  чи  дурний,  підвладний  суспільству  чи  ні  є  вже  в  корені  підданий  його  впливу.  Кожен  вчитель  чи  будь-яка  особистість  є  в  принципі  суспільством  сама  по  собі.  Тому  дійти  до  мого  звільнення  я  маю  сам.  І  ніхто  сторонній  не  має  нав’язувати  мені  сторонні  шляхи…
– Йду  далі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257812
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.05.2011


Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІІ. Суспільство **

***

Людина  в  масці  продовжує  сидіти  посеред  сцени.  Вона  слухає  годинника  та  розглядається  навкруг.  Театр  розширюється  в  її  очах,  в  увагу  починають  впадати  його  деталі  та  особливості.    Певний  час  Людина  в  масці    займається  спогляданням  цього  місця.  Слідуючи  давній  звичці,  вона  погойдується  на  табуретці.  Зненацька  вона  падає.
Людина  в  масці,  підхоплюючись  на  ноги:
– Ой!  Що  ж  це  таке!  Який  же  я  незграбний,  наробив  шуму!  Ось  так  впасти  тут!  Тепер  увесь  в  пилюці!
– Ой!  Та  я  ж  і  табуретку  перевернув!!  Вибач  мене,  Табуретко  серед  сцени!
Людина  в  масці  піднімає  табуретку  і  ставить  її  на  ніжки.
Людина  в  масці:
– Я  випадково  це  зробив.  Я  не  збирався  нікому  шкоди  завдавати.    Не  хотів  нікого  потривожити.  Тиша  –  це  благо  для  людини  тіні!  Вибачте  мені,  о  тихий  зал!
Зал  мовчить  у  відповідь.  Годинник  тікає.
Людина  в  масці:
– Я  перекинув  тебе,  Табуретко  серед  сцени.  Мені  справді  жаль!!!  Доки  я  сидів  –  ти  виконувала  своє  пряме  призначення.  Але  я  не  зважав  на  це!  І  ти  не  впоралась  з  моїми  амбіціями.    Я  виставив  винною  тебе,  сам  того  не  бажаючи.  Адже  ж  це  ти  стояла  на  сцені  і  саме  ти  перевернулась.  Ти  не  думай,  я  тебе  не  звинувачую…  Просто  кажу…  Мені  прикро  за  це  непорозуміння.  Ти  на  мене  не  гніваєшся?
– От  і  добре.  Розійдемося  в  добрих  стосунках.
Людина  в  масці  усміхається  та  повертається  до  порожнього  залу.
– А  ви  всі  що  скажете?  Ви,  жителі  темного  театру?  Ви  не  тримаєте  на  мене  зла?...  Не  смійтесь  з  мене!  Я  дійсно  шкодую  про  те,  що  зробив.
Зал  схвально  мовчить  у  відповідь.  Він  такий  ж,  як  і  раніше  –  без  жодних  ознак  руху.  Людина  в  масці  сприймає  це  як  згоду.
Людина  в  масці:
– Що  ж  вам  ще  сказати?…  Ви  не  бажаєте  зі  мною  говорити?.....
– А,  я  зрозумів!  Я  знову  демонструю  свою  невихованість!  Я  ж  говорю  із  вами  з  висоти  сцени,  хоч  насправді  я  лише  гість.  Ні!  Ви  не  думайте  такого!  Я  не  гордий  і  не  високий.  Я  навіть  не  філософ  чи  оратор.  Я  один  із  вас.
Людина  в  масці  ще  раз  поправляє  табуретку  і  спускатися  в  зал.  Вона  йде  до  суспільства.  Вона  радіє.  Вона  знайшла  тих,  хто,  на  її  думку,  готовий  її  вислухати.
Людина  в  масці  опиняється  в  пітьмі  поміж  крісел.
Людина  в  масці:
– Привіт  вам.  Тепер  ми  рівні,  правда  ж?  Ви  не  будете  проти,  якщо  я  приєднаюся  до  вас?  Адже  в  цій  самотності  залу  ми  повинні  триматися  разом.  Що?  Ну  от  і  добре.  Ви  не  пожалкуєте.  Я  нікому  не  буду  заважати.  Зате  мені  буде  цікаво.
– Давайте  знайомитись.  Я  –  Людина  в  масці.  Прийшов  зі  Світу  Поза  Театром  щоб  заховатися  від  того  самого  світу.  Щоб  ви  знали  –  він  вельми  поганий  для  проживання.  Там  надто  багато…  Всього…  Його  взагалі  багато.  Тому  я  й  прийшов  сюди,  з  ціллю  побути  один.  І  ось  тут  є  ви  –  мої  нові  друзі.
– А  як  щодо  вас?  Ось  наприклад  ти  –  Крісло  з  краю  ряду,  що  можеш  розповісти?  Та  ти  не  хвилюйся,  я  просто  так  запитався.  Як  не  хочеш  –  не  відповідай.
– Кажеш,  складне  твоє  життя?  Так…  І  справді  –  кожен  прохожий  зачіпає  тебе,  хтось  шпортається,  хтось  штовхається,  а  хтось  взагалі  надто  огрядний  щоб  пролізти  далі  й  сідає  у  тебе…  Але  ти  не  падай  духом.  Ти  не  один  такий!  Думаєш  у  тебе  складне  життя?  Ха…..  Ні.  У  кожного  свій  тягар.  Просто  несімо  його  з  гідністю.
Людина  в  масці  йде  далі  рядами.
Людина  в  масці:
– А  ти  що  розкажеш,  Крісло  з  похиленою  спинкою?  Хто  тебе  так  жорстоко?  Дітлахи?  Так,  це  велике  зло  для  будь-якого  театру.  Повсюди  вони  знаходять  своїх  жертв.  Я  співчуваю  тобі,  Крісло.  Тебе  давно  пора  вже  відправити  на  заслужений  відпочинок.  Але  ж  ні.  Ви  –  театральні  крісла  –  покликані  довго  служити  цьому  місцю.  Твоя  спинка  вже  не  така  міцна,  твоя  оббивка  не  така  красива  і  зручна,  а  твоя  гордість  уже  підупала,  але  не  один  ще  глядач  буде  споглядати  дійства  в  твоїй  компанії.  Ти  повинен  пишатися  цим!....
– О,  і  тобі  привіт,  Крісло  з  першого  ряду!  Я  тебе  відразу  запримітив!  Гарно  виглядаєш!  Ти,  мабуть,  головний  у  цьому  залі,  чи  не  так?  У  тебе  найновіший  вигляд,  найосвітленіше  місце  в  залі,  найзручніше  розташування  для  глядача.  Найповажніших  відвідувачів  у  тебе  садять.  Найбільше  піклуються,  адже  ж  ти  у  центрі  зору!  Пощастило  тобі,  Крісло  з  першого  ряду.  Але  я  не  сказав  би,  що  заздрю  дуже  тобі.  Тобто  я  хотів  би  опинитись  на  твоєму  місці,  але  мені  добре  й  на  своєму.  Я  краще  піду  своїм  шляхом  до  Спокою…
– Ти  мене  хоч  слухаєш???
Зал  продовжує  свою  меланхолійну  мовчанку.
Людина  в  масці:
– Що?  Ти  знову  не  відповідаєш?  Чому  я  повинен  говорити  тільки  один?  Люди  з  мого  суспільства  теж  завжди  мовчали.  Навіть  говорячи.  В  самій  свідомості!
– Гей,  таж  мені  ніхто  із  вас  не  відповів!  Скажіть  ще  хоч  щось!!!
Зал  мовчки  споглядає.
– Вам  що  байдуже  до    мене?  Ви  всі  разом,  а  я  чужий  тут?  Я  вам  не  потрібен?
– Все  так,  як  і  завжди  в  житті…
– Ти,  Крісло  з  першого  ряду,  надто  пихате,  щоб  слухати  мене;  ти,  Крісло  з  похиленою  спинкою  –  надто  заглиблене  у  власні  біди;  ти,  Крісло  з  краю  ряду  –  надто  збайдужіле.  І  всім  вам  однаково  по  барабану  на  мене.  Ну  і  добре!  Я  буду  сам.  А  ви  котіться  під  три  чорти!!!
Людина  в  масці  гнівно  скрикує  і  ображено  повертається  на  сцену.  Зал  спокійно  мовчить.
Людина  в  масці:
– А  ти  чого  хочеш,  Табуретко  серед  сцени?  Геть  з  дороги!
Людина  в  масці  копає  табуретку.  Та  перевертається,  але  Людина  в  масці  не  зважає.  Вона  йде  до  краю  сцени  й  сідає  під  самими  кулісами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=257407
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 03.05.2011


Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІІ. Суспільство *

Сцена  III
Суспільство

Людина  в  масці  чекає  відповіді  Порожнечі.  Та  вона  німує.  Як  не  озивається  і  Всевишній.  Її  трусить  від  холоду.  Вона  стомлена.  В  залі  мовчанка.  Час  іде.
Людина  в  масці:
– Я  чую  годинник…  Тік-так,  тік-так…  Привіт,  Годиннику!  Ти  тут  давно  тікаєш.  А  я  тебе  не  бачу.  Я  тобі  ще  не  набрид  своєю  присутністю?
– Тік-так…
– Ні!  Зупинись!!  Що  ж  я  роблю?  Говорю  з  годинником?  От  дурість.  Мені  не  потрібна  компанія.  Годинник  тікає.  Ну  чи  й  не  байдуже  мені?  Я  прийшов  до  театру,  біжучи  від  людей.  То  чи  потрібен  ти  мені,  Годиннику?
– Ні.  От  і  тікай  собі.  А  я  сам  по  собі…  Я  один…  Мені  не  потрібне  жодне  суспільство…  Я  індивід.  Частина  Порожнечі.  Колишня  людина  з  Байдужістю  всередині.  Відрікаюсь  від  жодних  знайомств!!!!
Останні  слова  луною  розходяться  по  театру.  Людина  в  масці  відходить  з  того  місця  і  сідає  на  табуретку,  демонстративно  склавши  руки  на  грудях.  Вона  твердо  вирішила  бути  навіки  самотньою.  Вона  гадає,  що  тишина  –  її  супутник.
Дуже  довго  вона  так  і  сидить.  Годинник  відраховує  час.  Секунди,  хвилини,  години,  як  здається  Людині  в  масці,  може  й  дні,  тижні,  місяці,  роки,  століття  заплутуються  в  вирі  навколо  неї  та  зникають  у  безвісти.  А  годинник  справно  рахує.
Впродовж  часу  Людина  в  масці  категорично  сидить.  Але  її  терпіння  не  безкінечне.  Вона  починає  рухатись.  Злегка  погойдуватись.  Потім  сильніше.  Вона  відганяє  мух.  Вона  чухає  ніс.  Мовчанка  нагнітає.  Зрештою  Людина  в  масці  не  витримує.
Людина  в  Масці:
– Замовкни,  Годиннику!  Навіщо  ти  до  мене  тікаєш?  Чи  тобі  роботи  немає?  Я  ж  тут  сиджу,  нікому  не  заважаю.  Невже  так  важко  залишити  мене  наодинці?  Що  ти  кажеш,  Годиннику?  Що?
– Тік-так...
– Так,  ти  правий,  Годиннику.  Вибач.  Ти  виконуєш  свою  роль.  А  я  виконую  свою  роль.  Я  мовчу.  Я  буду  мовчати,  доки  не  злиюсь  з  Порожнечею  і  мого  праху  не  залишиться  у  цьому  театрі.
– Що?  Ти  мені  не  віриш?  Повір.  Для  цього  я  сюди  прийшов.
– Тік-так…
– Ти  лічиш  час.  Для  чого  ти  лічиш  час?  Час  мені  не  важливий.  Його  придумали  люди  щоб  дати  виправдання  своїм  діям…  Ти  мене  розумієш,  Годиннику?  Хоч  ти  й  лічиш  час,  але  підозрюю  у  тебе  таки  є  клепка.  Ти  згідний,  що  час  –  велика  містифікація  людей?
– Тік-так…
– Хихи.  Я  думаю,  що  ти  мене  розумієш.  Бо  тобі  байдуже.  Ти  лічиш  час,  та  й  годі.  В  цьому  ми  з  тобою  схожі.  Байдужість  –  наша  чеснота.
Людина  в  масці  усміхається  в  пустоту.  Вона  горда  собою.  Їй  здається,  що  вона  зробила  перший  крок  і  здобула  цю  рису.  Вона  не  сумнівається  у  тому,  наскільки  їй  байдуже.  Її  настрій  покращується.
Людина  в  масці:
– Може  й  добре,  що  ти  є  тут,  Годиннику.  Одному  тут  нудно.  А  я  складу  тобі  компанію.  Я  жива  душа,  що  втратила  зв'язок  з  суспільством,  але  ж  ти  не  жива  душа,  правда  ж?  Ти  годинник,  висиш  десь  тут  і  лічиш,  лічиш,  лічиш…  Я  тебе  навіть  не  бачу,  але  нащо  це  мені?  Я  сприйму  тебе  таким,  який  ти  є  й  не  важлива  зовнішність.  Якщо  хочеш  –  залишайся  в  тіні.  Ти  там,  а  я  тут  –  на  сцені.  На  цьому  постаменті  моєї  довгожданої  самотності.  В  місце,  повнім  Пустоти…
– Розкажи  щось,  Годиннику.  Що  ти  бачив,  де  бував?  Чи  ти  старий  оздоблений  величезний  годинник,  битий  своїм  часом  та  театральною  суєтою?  Чи  ти  звичайний  настільний  будильник,  лише  вчора  куплений  на  ринку?  Що  ти  знаєш  про  життя,  крім  своєї  лічби,  Годиннику?
– Тік-так…
– Так,  зрештою  чи  не  забагато  я  вимагаю?  Твій  уділ  –  стояти,  чи  висіти,  де  лишили  і  лякати  людей  власною  обмеженістю,  ставити  їх  життя  в  рамки,  будувати  кордони.  Самому  керувати  виставою  з-за  куліс.  І  тут  прийшов    я,  мабуть,  перший,  кому  потрібен  не  час,  а  його  відсутність.  Чи  тебе  це  не  дивує,  Годиннику?
– Тік-так…
– Ти  хороший  знайомий,  Годиннику.  Тобі  явно  відомо  що  таке  етика…  Але  я  нав’язався.  Вибач…  Тобто  прошу  вибачення.  Ти  тікай  собі  в  кутку,  я  не  буду  заважати.  Я  залишусь  тут,  на  своїй  табуретці.  Я  ж  один.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255871
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 25.04.2011


Людина в масці. Театр однієї особи____Сцена IІ. Всевишній. Очікування.

Сцена  II
Всевишній.  Очікування

Людина  в  масці  певний  час  сидить  на  землі  й  щось  обдумує.  А  тоді  починає  говорити  сама  до  себе  тихим  голосом.
Людина  в  масці:
– Я  залишився  один…  Це  добре.    Але  чому  ж  так  страшно?  Стояти  на  роздоріжжі,  забувши  старий  шлях  та  не  знайшовши  нового  –  тепер  мій  уділ?!
– Але  тссс….!  Тут  не  можна  говорити  голосно.  Взагалі  не  можна  говорити  голосно.  Навкруги  забагато  вух,  хоч  і  не  видно  очей…  О  Порожнеча,  чи  ти  всевидяча?  Не  думаю…  Ха,  ха,  ха…  Я  один.  Всевишній,  а  ти  всевидячий?  Можливо.  Але  Тобі  до  мене  немає  діла.  Як  і  мені  до  Тебе…  ха,  ха,  ха………
Людина  в  масці  піднімає  голову.
Людина  в  масці:
– Так  страшно  і  холодно.  Я  чую,  як  регочуть  привиди  в  темному  театрі.  Їх  не  видно,  але  порожні  крісла  ніколи  не  залишаються  абсолютно  порожніми.  В  запиленій  обшивці  завжди  покоїться  якась  загадка.  Та  яке  мені  до  них  діло?  Я  один  у  цьому  натовпі  пустоти.  Серед  кіл  Порожнечі.  Але  де  Вона  сама?  Агов!...  Тсс…  Вона  не  чує.  Вона  мовчить.  Бо  я  чую  звуки.  Тоді  нехай.  Вона  не  знає  про  ці  мої  думки.  І  про  те,  як  же  я  змерз  і  стомився.  Як  впав  із  висот  суспільства  і  поступово  стаю  жалюгідним  богом….  Вона  не  знає.  Їй  і  не  треба.  Це  її  привілегія  –  байдужість…  О  велика  Байдужосте,  дочко  порожнечі!  Я  поклоняюсь  тобі!  Бо  ти  найкраще,  що  може  бути  для  світу  і  найгірше,  що  може  бути  для  людини…  Ти  –  єдине,  чого  позбавлений  Всевишній.  Всі  ми  створені  по  Його  образу  й  подобі,  і  всі  ми  недосконалі  бодай  в  цьому…
– О  ти  великий  Всевишній!  Чи  Ти  можеш  бути  моїм  повелителем,  коли  відвернув  від  мене  лице  і  з  усмішкою  підглядаєш  у  дзеркальце?
– О  ти  чудовий  Всевишній!  Чи  Ти  можеш  бути  моїм  прикладом,  коли,  пропагуючи  милосердя,  Ти  сотворяєш  рани,  учачи  любові,  породжуєш  заздрість,  навчаючи  правди  малюєш  обман?
– О  ти  премудрий  Всевишній!  Чи  Ти  можеш  бути  моїм  богом,  коли  Тобі  заздрісно  признати  бога  іншого,  коли  Ти  вимагаєш  рабського  підкорення,  коли  в  Тобі  є  суть  людського  існування?
Людина  в  масці  піднімає  кулак  і  показує  його  порожньому  залу.
Людина  в  масці:
– Ні!  Я  краще  сам  собі  богом  буду,  це  легше,  ніж  бути  людиною.
– Ні!  Я  відвернусь  від  Тебе,  бо  я  прагну  спокою,  а  його  Ти  зневажаєш.
– Ні,  ні,  ні!  Я  сам.  Один.  У  цьому  театрі.  Я  душа  в  мурашнику……
– Я  йду.
– Та  ще  не  вже.
– Мої  очі  ще  не  звикли.
– Та  я  зачекаю.  Я  вмію  чекати.
Людина  в  масці  кидає  погляд  в  зал.  Вона  чекає  відповіді.  Зал  мовчить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255702
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 24.04.2011


Людина в масці. Театр однієї особи____Хорнада І. Сцена I. Порожнеча.

Хорнада  I
Сцена  I  
Порожнеча

Порожній  театр.  В  затінку  стоять  пусті  крісла  і  виконують  роль  імпровізованих  глядачів.  У  театрі  вимкнуто  світло,  освітлюється    тільки  сцена.  Посеред  сцени  знаходиться  Людина  в  масці,  що  повільно  ходить  туди-сюди.  Людина  в  масці  звертається  до  Порожнечі.
Людина  в  масці:
– О  Порожнече!  Та,  що  породила  всіх  і  вся!  Та,  що  показала  нам  істину  і  за-брала  нашу  сліпоту!  Я  тут!
– О  Порожнече!  Та,  що  є  матір’ю  безодні,  прийми  у  свої  обійми  дитя  своє!
– О  Порожнече!  Відгукнись  на  мої  благання.  Я  молю  й  заклинаю  тебе  прийти  до  мене!
– О  Порожнече!  Чи  марні  благання?  Чи  чуєш  ти  мене?  О,  матір  часу  й  вічнос-ті?
– О  Порожнече!  Та,  з  чиєї  утроби  з’явився  Всесвіт,  усе  живе  й  мертве,  чи  до-линають  слова  мої  до  тебе?
– О  Порожнече!  Прилинь  до  мене,  пожирателько  душ  та  тіл  земних!
– О  Порожнече!  Ти,  що  забута  своїми  дітьми,  розчинена  у  вічності  і  миті,  втрачена  в  реальності,  скажи,  ти  ж  справді  існуєш?
– О  Порожнече!  Прошу  я  тебе,  не  забувай  про  вірних  слуг  твоїх,  про  тих,  які  шукають  тебе!
– О  Порожнече!  Ти,  що  закриваєш  сонце  в  сліпоті  й  освітлюєш  темряву  в  її  відсутності,  прийди!
– О  Порожнече!  Ти,  дім  для  богів  та  Земля  для  смертних,  відчини  двері!
– О  Порожнече!  Ти,  пристанище  для  забутих,  подай  знак!
– О  Порожнече!  Ти  край  світів,  ти  святилище  мрій,  ти  завершення  надій,  ти  та,  до  кого  я  промовляю!
– О  ПОРОЖНЕЧЕ!  Ти  все  і  нічого,    ти  смерть  і  життя,  ти  храм  висоти,  каплицю  якого  я  будую  тут,  реліквію  якого  бережу  в  душі  й  божеству  якого  я  поклоняюсь!  Чи  ти  єси  справжня?  Чи  правильним  шляхом  я  йду?  Бо  в  попередньому  шляху  я  розчарувався…  Тож  не  будь  зрадливою  і  ти!  Прийми  мене  в  свою  гостину  й  залиши  місце  при  своєму  столі!!!
Людина  в  масці,    що  починала  монолог    тихо,  невпевнено  і  повільно  та  поступово  підвищувала  голос,  тепер  знову  замовкає  й  присідає  підлогу.  Вона  опускає  голову  донизу.  Вона  невпевнена.  Порожнеча  мовчить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255700
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 24.04.2011


Любов та її солдат

Він  падав  щоразу,  обстріляний  кулями,
На  фронті  любові  підбитий  спадав,
Він  кожного  разу,  знесилений  болями,
Повільно,  та  чітко  на  ноги  вставав.

Зі  своїм  мушкетом  все  рухався  далі
Із  ціллю  твердою  до  міста  дійти,
Він  серцем  своїм  викрикував  сталі,
Запрошував  в  груди  болі  ввійти.

Бо  був  у  очах  розпливчастий  образ
Мрії,  як  міста,  як  волі,  життя,
І  вів  його  в  нього  поламаний  компас,
А  був  би  і  цілий  -  нема  вороття!

Він  падав  щоразу,  та  вверх  піднімався,
Побитий  на  фронті,  однак  ще  живий,
Мушкет  на  плечі  ще  у  нього  зостався,
Дорога  і  компас,  розбитий  й  старий..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=255168
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2011


Дим

Дим  повільно  відлітає,
Закрутившись  в  вихор  сліз,
По  дорозі  дивній  раю
В  танці  хитрім  біль  відніс,
Дим  та  музика  лунає
У  коньячнім  світлі  свічок,
І  платівка  все  кружляє,
Заблукавши  в  лісі  стрічок,
Дим  всі  струни  обплітає
У  душі  та  на  гітарі,
Та  у  лови  з  часом  грає
Під  мелодію  в  мінорі,
Дим  здіймається  й  зникає
У  імлі  незримих  па,
Там,  у  попелі,  згорає
Жаль  жорстока  і  сліпа,
У  пітьмі  лиш  затихає
Вся  яскравість  на  мольбертах
І  лишень  крізь  сон  волає
Крах  всіх  спогадів  потертих...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254754
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.04.2011


Весна

Услід  за  весною  картатою  кригою
Ти  серцем  новою  заплачеш  відлигою,
І  усмішка  буде,  як  сонячний  дар,

Росинами  туші,  лицем  розмальованих,
Дощу  самоцвітами  в  сон  інкрустованих,
Бо  сон  той  насправді  є  подих  із  хмар,

Та  вогником  свічки  в  душі  спалахнулого
У  твого  зимового  залі  минулого
Лиш  легке  відчуття  п'янкого  тепла,

Ти  ще  не  боїшся  згоріти  у  вогнику,
Пливеш  цим  дощем  у  весняному  човнику,
У  човнику  щастя  до  літнього  тла.


P.S.  Весна  тимчасова  й  минають  хвилини,
             Секунди  летять,  мов  шовкові  хустини,
             Їх  легко  зловити  і  втратить  навік...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=254313
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2011


Обличчя Сонця

Жовто-їжакова  розбещеність  сонця,
Захована  прапором  літньої  спеки,
Заникана  м'ячиком  давніх  кишень,
Рулить  на  ровері  хлопця-естонця,
Сміється  із  блиску  афіші  аптеки,
Облизує  настрої  люду  ввесь  день.
Ниткоподібними  квантами  впливу
На  лялькоподібні  хмаринки  фігурок
Малюючи  хитрості  барви  загар,
Сонце  сьогодні  підтакує  диву,
Кохання  мішає  в  мільйоні  мензурок,
І  геть  не  зважає  на  оптики  дар.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253403
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 13.04.2011


Весняне

Кутастими  порогами  освітлених  дахів,
І  шпилями  та  ребрами  протяжних  коминів,
Хвилястими  рельєфами  оголених  площин
Мене  все  закликає  протяг  височин.

Бризом  швидкоплинним  ́озера  блакиті,
А  може  таки  сірості  -  оз́ера  з  неба  литі,
Сліпучими  відбитками  об  вікон  теплу  гладь
Очі  тільки  мигають  -  їм  треба  все  це  знать!

Повільними  хитаннями  сонного  ще  гілля,
Поглядами  дикими  без  сліз  і  без  похмілля,
Польотами  над  лезами  розстроєних  антен
С́ерця  розбиваються  і  родяться  живцем.

Ватною  обширністю  розпушених  хмарин,
Шаленими  кричаннями  розпалених  тварин,
Яскравими  палітрами  запахів  з  життя
Потужно  огортають  забуті  відчуття.

Оновленням  черговим  дихання  й  погоди,
Звуками  музичними  звеснілої  природи,
Краплинами  вологості  в  повітрі  і  душі
Так  швидко  розквітають  квіти  та  дощі.

Світлом  незвичайним  зимовим  ще  очам,
Теплом,  як  шоколадом  спрагнулим  вустам,
Й  відкритими  воротами  непройдених  доріг
Зве  вітер  за  вікном  тремтінням  моїх  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=253053
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2011


Шлях аріїв

Тернистою  дорогою  у  вранішнім  тумані  
Ішли  неспішні  арії  у  сонному  ще  стані,
Їх  очі  пломенисті  ще  повнились  сльозами,
Їх  голови  хилилися  повільними  думками,
Але  у  їхні  спини  дув  постійний  вітер,
І  голос  славних  предків  їм  співав  із  літер,
З  легенд  і  заповітів  їм  чувся  волі  подих,  
Клич  забутих  предків  і  їх  героїв  гордих,
В  колесах  їхніх  возів  побудували  стійкість,
Та  впевненість  в  дорозі  крізь  саму  безликість,
Їх  стомлені  колони  не  знали  спотикання,
Слідами  на  болоті  були  вікам  послання,
А  вогнища  згорілі  -  надгробками  узбіччя,
Богів  убитих  знам\'я,  без  мантр  і  їх  обличчя,
Що  арії  лишили  позаду  гущі  шляху,
Бо  погляд  тільки  прямо  без  сорому  і  страху...
Все  той  народ  шукає  обрій  свого  дому,
Скитаючись  по  світу,  теж  сивому  й  старому,
День  у  день  в  дорозі  несучи  на  плечах
Тяжкий  багаж  нащадкам  -  пам\'ять  у  піснях,
У  звуках,  мріях,  казках,  у  вишивці  кривавій,
У  часу  зморшок  складках,  у  воєн  мертвій  славі,
У  втомі  та  спокої  незламних  цих  людей,
І  безперечно  в  кроках  та  диханні  грудей,
Обов\'язком  предвічним  поклавши  богом  ціль,
Любов\'ю  й  честю  сталі  плюнули  на  біль,
Вони  не  знають  долі,  вони  також  сліпці,
Однак  вони  привикли  до  факела  в  руці,  
Та  кожен  раз  упавши,  вони  готові  йти,
Бо  названий  арійцем  -  арієць  назавжди!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=252971
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.04.2011


Спогад з наступного літа

Краплинами  роси
Зеленої  вологості
На  шкірі  полюси
Пульсують  з  тої  радості,
Це  відчуття  життя
У  листі  поцяткованім,
Яскраве  укриття
Під  сонцем  півзахованим,
Ця  радість  прохолоди
Упалих  водоспадів,
Мінливої  погоди
Розвалених  укладів,
Ці  промені  нові
На  тіло  благодаттю,
Плином  у  крові
І  дикою  лататтю,
Та  музикою  днини,
Треком  із  плейлисту,
Заповнивши  хвилини
Дощу  посеред  листу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=251464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2011


Коломия. Рідне місто.

Коломия..  Рідне  місто...  Що  воно  з  себе  представляє?...  Де  ми  всі  усе  ж  таки  живем?
Багато...  всі  практично  кажуть,  що  воно  геть  маленьке,  що  в  ньому  нема  де  "тусуватись",  нема  куди  піти,  нема  де  і  з  ким  провести  час...  Так,  вони  праві  щодо  того,  що  тут  нема  де  тусуватись,  всі  місця  або  проїжджені,  або  давно  кимось  зайняті.  Всюди  є  хтось  або  щось,  і  ти  завжди  замкнений  серед  них,  постійно  на  них  натикаєшся..  Але  вони  не  праві  щодо  того,  що  місто  маленьке.  Вони  навіть  не  здогадуються,  наскільки  вони  не  праві!!  Це  місто  дуже,  страшенно  велике,  воно  найбільше  серед  всіх  міст,  де  мені  доводилось  досі  бувати,  воно  простягається  на  мільйони  світлових  років  вздовж,  вшир  та  вглиб  осей  існування,  і  заблукати  у  ньому  раз  плюнути,  але  загубившись  не  завжди  можна  знайти  дорогу  назад.  Воно  включає  в  себе  безліч  різних  окремих  таємних  світів,  шарів,  облич,  масок  та  кольорів,  хоча  більшість  із  них  всього-навсього  шпалери.  Воно  живе  своїм  життям,  і  йому  по-більшому  рахунку  абсолютно  байдуже  на  кожного  з  нас,  тільки  от  нам  не  байдуже.  Нам  не  може  бути  байдуже...
Кажуть,  що  місто  за  рельєфом  являє  собою  велику  яму.  Так,  це  чиста  правда.  Тільки  яма  ця  величезна,  просто  безмежна  у  своїх  розмірах,  вона  занадто  велика  для  її  жителів  і  всі  губляться  серед  її  просторів,  так  і  не  помічаючи,  як  правило,  всіх  масштабів  свого  блуду.  Ця  яма  є  колосальною,  та  ще  й  з  претензіями  на  замкнуте  коло..  На  МАЙЖЕ  замкнуте  коло.  На  обруч  Шиви,  обперезуючий  всіх,  отвір  в  якому  не  так  і  просто  знайти  з  величини  нашого  заглиблення.  І  благо  тому,  хто  не  намагається  шукати  того  отвору..  Ще  вирватися  звідси  вперше  вдається  майже  всім.  Особливо  тим,  хто  тут  виріс.  Вони  навчилися  шукати  світло  наосліп.  Але  прийшовши  у  місто  ззовні  (і  залишившись  у  ньому),  людина  неодмінно  провалюється  у  нетрі  цього  сонного  кругообігу,  де  повсюди  одне  і  те  саме,  одні  і  ті  самі,  й  нема  де  "тусуватись"...
І  навіть  не  в  цьому  суть..  Місто  є  досить  красивим,  досить  цікавим  (адже  двічі  потрапити  в  одне  місце  нема  шансів,  є  лише  схожі  образи),  зі  своїми  рисами  і  своїми  скелетами  у  шафі..  Усі  ми  в  ньому  живемо..  Мабуть  для  багатьох  це  назавжди..  Тільки  суть  не  в  цьому..  Суті  і  не  зрозуміти.  Вона  валяється  десь  посеред  дороги,  але  спробуй  ту  дорогу  знайти...  Я  люблю  це  місто,  я  у  ньому  виріс.  І  я  надіюсь  звідси  вирватись,  не  повертаючись  більше.  Не  знаю  чи  ще  хтось  крім  мене  знаходив  ті  грані  і  чудеса,  але  я  залишаю  за  собою  мітки.  Нехай  хтось  ще  пройде  цими  шляхами.  Не  знаю  чи  вони  ведуть  до  виходу,  але  безперечно  вони  варті  того,  щоб  ними  пройти.  А  мене  тут  не  шукайте,  я  не  озирнусь.  Я  залишаю  лише  своє  де-жавю.....
Коломия
Коло....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250702
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 30.03.2011


Розпродаж душ

Агов!  Увага!  Новий  розпродаж!
Унікальна  можливість.  УСІМ!
Старі  можливості  -  у  продаж!
На  життя  вічне  -  БЕЗЛІМ!
Тільки  зараз!  Тільки  у  нас!
Нові  знижки  на  людину!
Ціни  -  фантастика!  Клас!
Нові  товари  кожну  годину!
Давай,  покупцю,  поспіши!
Для  тебе  іще  інтернет  магазин!!
Душу  у  нас  давай,  залиши,
Отримай  бонус  на  кілька  годин!
А  можеш  зайти  на  на  власну  сторінку!
Стан  перевір,  ціну  у  вітсотках,
Може  піднялась  вона  на  частинку?
Коже  купили  і  ти  на  колодках??
Паролях?  У  пеклі?  Ти  раб?
Вірус  у  мозку,  а  тіло  прикуто
До  клавіш?  Ти  наче  заслаб?..
Але  не  зважай..  Все  круто!!
І  продано...  Лот  №6
Номеру  9...  Наступний!
В  тоб́і  оцифрована  злість..
І  млість...  Файл
                                             недоступний!....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=250237
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 28.03.2011