| Сторінки (4/329): | « | 1 2 3 4 | » |
Вальс 39-го року
[i]На земле, в небесах и на море
Наш напев и могуч, и суров.
Если завтра война, если завтра в поход,
Будь сегодня к походу готов.*[/i]
Кремль яріє-виблискує золотом.
Дме жарінню із волзьких степів.
В’ячеслав наш Михайлович Молотов
Зустрічає берлінських братків.
Мапа світу верстається наново,
Челядь ладить розкішний бенкет.
Хризантеми тримає Уланова –
Гера фон Ріббентропа букет.
І не знає шевчина із Любліна,
Що остання відкраєна ніч,
Що родина його буде згублена,
Що жбурнуть його завтра у піч.
І не знають студенти із Талліна
І литовський задумливий дід,
Що згниють вони волею Сталіна
Посеред туруханських боліт.
От і пакт про ненапад укладено,
Від шампанського ломиться стіл.
Всю Європу авансом розкрадено –
Завтра Азію жде переділ!
Гості лестять вождеві шанобою.
Крик «ура» за стіною – мов хльост.
І гримить проголошений Кобою
За німецького фюрера тост.
______________________________________
Вальс 39-го года
[i]На земле, в небесах и на море
Наш напев и могуч, и суров.
Если завтра война, если завтра в поход,
Будь сегодня к походу готов.*[/i]
Полыхает кремлёвское золото.
Дует с Волги степной суховей.
Вячеслав наш Михайлович Молотов
Принимает берлинских друзей.
Карта мира верстается наново,
Челядь пышный готовит банкет.
Риббентроп преподносит Улановой
Хризантем необъятный букет.
И не знает закройщик из Люблина,
Что сукна не кроить ему впредь,
Что семья его будет загублена,
Что в печи ему завтра гореть.
И не знают студенты из Таллина
И литовский седой садовод,
Что сгниют они волею Сталина
Посреди туруханских болот.
Пакт подписан о ненападении -
Можно вина в бокалы разлить.
Вся Европа сегодня поделена -
Завтра Азию будем делить!
Смотрят гости на Кобу с опаскою.
За стеною гуляет народ.
Вождь великий сухое шампанское
За немецкого фюрера пьет.
*Из песни 1939 года «Если завтра война»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039420
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2025
Понад усе на світі я люблю вірші та сонце. Тишу люблю. І слухати, як тече по камінню вода. Люблю камені – просто гарні, на коштовних не знаюся. Веселку люблю. Дерева – усі, які тільки бувають. Дрібні квіти у густій траві. Ранок. День. Вечір. Ніч. Ліс, гори, море. Пам'ятаю та люблю океан.
Люблю, коли не треба поспішати. Коли люди роблять щось просто так, без жодної вигоди, – але не тому, що полюбляю халяву, а тому, що ціную їхню добру волю.
Люблю їхати кудись, дивлячись у вікно. Люблю старі сільські церкви та сумні голоси їхніх легких дзвонів. Люблю, коли літні люди усміхаються. Коли всі довкола малюють. Дитячі малюнки люблю.
Люблю звірів, птахів, метеликів, смішних жуків та гусениць. Люблю прекрасні обличчя. Люблю і поважаю людей, які вміють те, чого я не вмію. Люблю все нове – і старе також люблю. З дитинства люблю варене згущене молоко. А також сало з цибулею.
Люблю шарудіти листям і кидатися снігом. Спеку люблю безмірно. Люблю свої телефон і ноутбук – нічого, що старіють, бідолахи. Люблю, коли галасують та регочуть під вікнами діти, а в кімнаті скачуть по стінах золоті сонячні зайці. Люблю слухати рок. Люблю роздивлятись бурульки і прислухатися до шереху мокрих сніжинок.
Люблю, коли скнара раптом розщедриться і від щирого серця обдарує тебе якою-небудь фігнею. Люблю диваків. Захоплююсь героями. У старовинну зброю, прапори та замки досі залюблена.
Люблю, коли горить багаття. Люблю галасливі свята, коли всім по-справжньому весело, а ти можеш тихо вийти на балкон або в сад – подивитися на місяць і зірки. Зірки дуже, дуже люблю.
Люблю грати дурника, морочити голову людям, смішити їх. Люблю вигадувати історії. Люблю малювати на стіні, обравши найбільший пензель.
Люблю, коли начебто й незначні речі набувають загадковісті. Люблю зачарованість життям. Люблю знаходити нові вулички та стежки. Слухати про те, як було за старих часів. Мріяти. Почитувати фантастику. Обожнюю паперові книги.
Люблю дивуватися. Люблю, коли люди талановиті і заряджають талантом інших. Люблю силу. Іноді мені буває приємно трохи прихворіти, щоб хтось приніс мені гарячого чаю з печивком.
Люблю запах білих півоній і те, як пахне в хаті свіжоспечений хліб. Люблю слова; відчуваю себе ходячою щадничкою слів. Люблю вечірні вогні, нічні вікна.
Ікони люблю.
Люблю морські мушлі, моделі, креслення та малюнки вітрильників, а також книжки про піратів.
Люблю, коли мені дарують квіти в горщиках і потім не доводиться викидати зів'ялих букетів.
Люблю робити щось – довго, старанно, майже закохано, а закінчивши роботу, скоріше віддати готову річ, щоб звільнитися й вигадувати нове.
Люблю журливі старовинні пісні. Старовинні світлини. І старовинні автівки – кумедні, схожі на пузатих глазурованих жабок. Люблю, коли в неділю художники просто неба на площі розставляють свої мольберти, а музиканти грають на саморобних інструментах, начіпивши дивні капелюхи. Люблю дивитися, як запускають повітряного змія, видувають райдужні бульбашки, відпускають у небо яскраву кульку. Люблю повертатися з роботи пішки, радіючи завтрашньому вихідному.
Люблю зіткнутися раптом з людиною, яка колись ввижалася мало не особистим ворогом – і зрозуміти, що обоє ми раді зустрічі. Люблю, коли люди молодшають від кохання чи радості.
Люблю думати про те, що у світі ще залишилися загадки і таємниці. Про те, що це життя – своєрідний шкіц, а в майбутньому все роз'ясниться і стане на свої місця.
Люблю цікаві сни. Люблю ходити на виставки картин і уявляти, що ці розвішані на стінах прямокутники – вікна в інші світи.
Дуже люблю чистоту та порядок, але без аптечних асоціацій.
Люблю коли люди читають один одному вірші.
Люблю мир. Тебе. Їх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038635
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.04.2025
Щасливий – ти своїх не знаєш меж,
іще неволі ти не усвідомив,
тебе не мучать спогадів судоми,
немов дитина мріями живеш;
твоїх жадань рясніють спориші,
твої надії сяють свічечками, –
блажен, хто у гонитві за дивами
не загубив, не вичерпав душі!
Та під вагою ро́ків і невдач
ще скажеш ти: «Ні, не театр – в’язниця
наш світ, панове… І яка різниця,
хто в’язень, хто довічний наглядач?»
Та птах, що бачить замість неба ґрати,
усе одно лишається крилатим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038562
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2025
З постелі король
Королеву украв –
Тремтить вона в петлі.
На всіх морях
Посіють страх
Наші кораблі.
Йо-хо, ану,
Вище знамена́!
Гей-хо, волоцюги,
Марно жде труна!
Ті ще живі,
А ті – вже мерці,
А нас ще хвилі несуть:
Із фальшивим ключем,
З чортом за плечем, –
Рушай в останню путь!
Йо-хо, ану,
Вище знамена́!
Гей-хо, волоцюги,
Марно жде труна!
Йо-хо, нумо разом,
Вище знамена́!
Гей-хо, волоцюги,
Марно жде труна!
Що стогне щосил
З водяних могил?
Ти чуєш погребний дзвін?
«Аврал! Аврал!
Несеться шквал!» –
Додому нас кличе він.
Йо-хо, ану,
Вище знамена́!
Гей-хо, волоцюги,
Марно жде труна!
Йо-хо, нумо разом,
Вище знамена́!
Гей-хо, волоцюги,
Марно жде труна!
___________________________________
The king and his men
Stole the queen from her bed
And bound her in her bones
The seas be ours
And by the powers
Where we will we'll roam
Yo-ho, all hands
Hoist the colors high
Heave ho, thieves and beggars
Never shall we die
Now some have died
And some are alive
And others sail on the sea
With the keys to the cage
And the devil to pay
We lay to Fiddler's Green*
Yo-ho, all hands
Hoist the colors high
Heave ho, thieves and beggars
Never shall we die
Yo-ho, haul together
Hoist the colors high
Heave ho, thieves and beggars
Never shall we die
The bell has been raised
From it's watery grave
Do you hear it's sepulchral tone?
We`ar call to all
Pay heed the squall
And turn yourself to home
Yo-ho, all hands
Hoist the colors high
Heave ho, thieves and beggars
Never shall we die
Yo-ho, haul together
Hoist the colors high
Heave ho, thieves and beggars
Never shall we die
* Fiddler's Green – «Скрипалева Галявина», місце, куди потрапляють душі хоробрих моряків; там чекають на них ром, тютюн і веселі красуні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038365
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 23.04.2025
Для чего нам нужны книги. Сочинение. Книг очень много. Наверно, книг больше, чем людей. Они бывают всякие. Новые, старые и древние. Древние книги делались из бумаги. Они занимали ужас сколько места и собирали такую пылищу, что читатель превращался в чихателя. Они лежали в беблеофеках, и там нельзя было разговаривать. В школе нам показывали самую большую древнюю книгу – на смотровом компе. Если читать её вслух без остановки, то она не закончится не помню сколько дней. Она называется «Полная авторская версия». Её сделал писатель Толстый Лев. Хотя надо говорить не «сделал», а «написал», потому что древние люди писали книги вручную. Хотя в той книге буквы такие ровные, что их явно напечатал комп. И нам тоже сказали, что по правильному надо говорить «я пишу сочинение», хотя по настоящему надо бы говорить «я сочиняю сочинение», потому что я ничего не пишу, а только говорю перед компом, а он цифрит на диск. Я не мог бы быть писателем, потому что я не умею писать. Я умею писать только свою фамилию, имя, адрес дома и школы, название моей страны и фамилию моего Президента. Ещё я умею писать [i]ай лав ю[i][/i][/i] и [i]камон [i][/i][/i]и слова, которые нельзя говорить в школе. Я умею писать буквами, которые называются «печатные». А бывают ещё прописные и называются «роглифы». Один пацан из параллельного класса может написать буквами четыреста восемьдесят четыре слова. Тот, у которого украли линзы. А некоторые люди умеют написать любое слово. Они могут быть писателями и писать всякие книги. Ещё в музее нам показывали настоящую древнюю книгу «Превращение Кафки», как человек Кафка превратился в насекомое. Книга была с настоящими коричневыми бумажными страницами, и в середине между страницами был раздавлен настоящий клоп. И нам объяснили, что текст – это литература, а клоп – это реальность. Что мы должны запомнить этот удивительный сивмол. Что такое сивмол, я не знаю, потому что в компе нет такого слова и он не выдаёт на него объяснения и самонимы. Самонимы – это похожие слова. Старые книги не такие старые, как древние. Они электронные, и их можно читать с помощью старых компов. Ими пользуются всякие учёные. Они хранятся в хранилищах. Новые книги нельзя читать, но можно смотреть. Они как бы внутри головы, как сон. Например, учебники. Нас водили на экскурсию на фабрику, где фабрикуют книги, и рассказывали, как они устроены и как их фабрикуют, но я не запомнил. Я люблю интересные книги, которые нельзя показывать детям. Они про смешную порнуху и маньяков. Считается, что их смотрят одни подростки, но на самом деле их смотрят все, даже старики. Книги, которые смотрят в школе, нудные и нужны для образования. Старые и древние книги нужны людям для науки и для истории. А мне они вообще не нужны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038364
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 23.04.2025
«Я, Змей Горынович Двуглавый
(по-заграничному – Дракон),
готов пресечь наш спор кровавый
и новый учредить закон.
Отдайте мне (и будем квиты)
финансы, право, суд и честь –
и просто так, без аппетита,
я никого не стану есть.
Ваш пыл всему известен свету,
но согласитесь, что – увы! –
ни у кого из смертных нету
в запасе лишней головы.
Союзник не спешит в окопы,
никто, хе-хе, вас не спасёт:
последним рыцарем Европы
был полоумный Дон-Кихот.
Ни справедливость, ни свобода,
уж не воспламенят сердец,
и судьбы, так сказать, народа
вершит не воин, а делец.
Пора, пора договориться
и дать вражде обратный ход.
Стране – покой, а мне – девица:
неужто жаль – по штуке в год?!
Расформируйте же отряды,
а нет – я всё тут растопчу,
спалю к хренам все веси-грады
и сам возьму, чего хочу!» –
Так не смирившимся и мирным
чудовище внушало страх,
качая туловищем жирным
на подагрических ногах;
болтались кожистые крылья
пустым засаленным мешком
(взлетал дракон не без усилья
и в основном ходил пешком);
хлебала падалью разили,
был хвост в дыму, а зад в огне,
и суетились паразиты
в крупночешуйчатой броне…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037598
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 12.04.2025
Моря чорного вали.
Горя чорного вали.
Від краси величних міст –
жменька чорної золи.
Кращі доньки і сини
в землю зранену лягли.
Цвіт – у полум’я війни!..
А живим – тягар вини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2025
Вправят мозги-языки-хромосомы,
земля караваем раскинется – режьте!
…Лишь волчья угрюмость в глазах пасомых
пока не даёт помереть надежде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036581
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2025
Ещё библейские лилеи
сияют царственностью тихой
в соборах, сонных как музеи,
в полупустых красивых кирхах,
ещё аттические розы
румяноустой Афродиты
роняют бисерные росы
в церквях на каменные плиты, –
а Он не хочет роз и лилий
и, крошки звёзд в перстах катая,
глядит поверх крестов и шпилей
куда-то в сторону Китая…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036580
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.03.2025
О преоманливе життя,
що обіцяло так багато!..
Що промайнуло без пуття –
не в нашому провулку свято…
Нетлінна мрія – де вона?
Лиш звички, клопоти, потреби.
Яка дурна, яка смішна
моя закоханість у тебе!
Та все ж чаруй мене повік:
то співом райським солов’їним,
то з-під утомлених повік
алмазним поглядом зміїним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035975
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025
Вчора ввечері я отримала подарунок, на який давно й з нетерпінням чекала – книгу «Гриби з Юґґота». І, розкривши цей невеличкий, формату молитовника, том – темний, зі срібним тисненням та [i]чорними [/i]форзацами, – з першого ж погляду зрозуміла, що переді мною книга, яка максимально точно відображує стиль і дух творця міфів Ктулху. Підтвердження – графіка Gurge Feodor, ілюстратора, закоханого у містичні світи.
Той факт, що ця збірка з’являється саме тут і зараз, у часи, коли Україна чинить опір силам, не менш огидним і темним, ніж описані генієм жахів, викликає почуття якоїсь трагічної гордості. «Життя, – як сказано в одному з оповідань Г.Ф.Лавкрафта, – річ сама по собі жахлива…» Але навіть жахіття війни неспроможні, як бачимо, позбавити людей ані вміння захоплюватися таємничим і вічним, ані творчого дару. У надважких умовах країна продовжує пізнавати й творити.
Книга, що вийшла у світ буквально місяць тому, містить 36 хорор-сонетів, надрукованих двома мовами: англійською та українською. Символічно, що вірші циклу представлені у перекладах саме [i]чотирьох [/i]авторів, утворюючи своєрідне чотирикнижжя, – недарма додаткові, фрагментарні переклади текстів циклу включено до цієї збірки під назвою апокрифів.
Розповідати щось про автора сонетів немає потреби, бо про ГФЛ вже написано мало не бібліотеку, а творчість цього незвичайного письменника, який підкреслено ігнорував сучасне йому життя та шукав натхнення у тінях минулого, глибоко й парадоксально вплинула на масову культуру (безліч книг, фільмів, ігор, музичних творів і навіть груп, не кажучи вже про армію послідовників). Українське захоплення світами Лавкрафта розпочалося ще в минулому столітті, але повне видання його прозових творів стартувало лише у 2017 і все ще триває. Детальніше про українську лавкрафтіану можна дізнатися саме з моєї книжечки-подарунку, котра крім поетичних текстів містить 4 (!) вступні статті. Є тут і відомості про перекладачів; автограф одного з них, Віталія Гречки, саме прикрашає сторінку подарованого мені примірника, чим я надзвичайно пишаюся. (Між іншим, ідею здійснити повний переклад циклу «Гриби з Юґґота» подала пану Віталію саме я; звісно, він переклав би їх колись і без моєї пропозиції: містик і міфотворець ГФЛ дуже співзвучний йому автор і відкриття його поетичної творчості було, мабуть, заплановано зірками, але приємно думати, що я трохи прискорила цю подію.) «Віталій Гречка, – читаємо в передмові, – талановитий поет і перекладач; читачі могли бачити – або чути – його переклади англійської поезії романтизму та модернізму та, зокрема, широку добірку перекладів Говарда Філіпса Лавкрафта. Перекладає Віталій і з інших мов: німецької, іспанської, російської – а також сам пише вірші, які публікує у всесвітній мережі. Переклади Віталія поетично вивірені й точні; за великим рахунком, саме вони можуть бути початковою точкою входження у світ циклу».
Так, Віталію, Ваші переклади справді ведуть у «край, де красоти дух розквітає, //Де кожен спогад має джерело». Дякую за Вашу творчу працю, за прекрасний подарунок та бажаю Вам натхнення і нових книг!
19.03.25
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035796
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2025
з повагою та ніжністю
присвячується Клер Клер
Іна лежала на підлозі, на витертій циновці з колись запашної, а тепер просто запиленої трави і плакала. Лежала, байдуже прислухаючись до шуму дощу, котрий все посилювався, втупивши погляд у стелю і часто зморгуючи сльози. Коли загримів грім, вона заридала. Залишаючи її в будинку саму, чоловік не повертався раніше ночі, і вона мала змогу ридати скільки заманеться.
Будинок був просторим, похмурим, старим. Присутність Іни оживляла його не більше, ніж присутність кішки. У перші місяці заміжжя вона намагалася навести тут лад, створити затишок, але нічого не вийшло. Йан вислуховував її скарги на двері, що ніяк не хотіли зачинятися, на ненадійні мостини, на всюдисущу плісняву та кислуватий запах, котрий годі було вивітрити, кивав головою і відразу ж про все забував. А коли вона запропонувала продати цей будинок і купити інший, тільки засміявся. Він навіть не погодився піднятися з нею на горище і вимести павутиння. Іна боялася павуків і кошлатої павутини, яка аж провисла під шарами старого пилу, боялася гидких павучих коконів, схожих на товсті хвостаті ґнотики, і вночі прокидалася від страху, що по її руках і обличчю пробіжить павук.
Наплакавшись, вона повернулася набік і почала згадувати їхнє з Йаном весілля. Був перший день місяця троянди. Іну тричі викупали у запашній воді, одягли в рожеву, гаптовану зображеннями танцюючих журавликів сукню нареченої і заплели коси. Потім наділи на неї всі її прикраси, посадили у новенький заквітчаний візок і з піснями повезли до храму. Біля воріт уже чекали кілька дівчат. Сухенький священник з поголеною головою та обличчям літньої жінки записав імена усіх наречених на смужках золотистого паперу, згорнув смужки у трубочки та кинув трубочки у роззолочений храмовий барабан. Після цього загнав дівчат до тісної дерев’яної вежки, схожої на голубник і звелів молитися. Іна всілася поряд з високою й чорноокою нареченою на ім'я Ая; зліва помістилася сором'язлива погануля, за нею – дві сестри-близнючки в однакових намистах, біля самих дверей – гладка білява дівчина, що безперестанку перебирала одягнені на шию чотки з червоних лакованих стручків священного дерева. Ая зізналася Іні, що вона тут уже вдруге. Минулого року священник прочитав її ім'я і запросив спуститися з вежки, але вона, зазирнувши в щілину між дошками, побачила, що наречений її плішивий і відмовилася. За звичаєм заміжжя відклали на рік, проте Аю не засмучувала відстрочка, і вона сказала, що якщо й цьогоріч наречений виявиться потворним чи старим, вона знову відкладе весілля. Іна підтримала її. Добре б вийти заміж за молодого, красивого чоловіка і стати його старшою дружиною. Нехай би він був і небагатий, сказала Ая. Мало радості вискочити за багатого стариганя і опинитися на побігеньках у його старших дружин. Особливо, якщо вони теж шкорби. Доношувати їхні старі сукні, фе! Наче служниця, а не дружина. Краще вже зовсім без чоловіка. Іна пригадала тітоньку Діту. В молодості тітонька Діта була красунею і довго відмовлялася виходити заміж. Коли тітоньці виповнилося тридцять, її перестали возити до храму і садовити в дерев'яну вежку. Рожеву сукню тітоньки Діти зодягла одна з племінниць, що підросли, – в тій сукні й забрав племінницю веселий бородань із сусіднього села. А коли племінниця народила первістка, тітоньку запросили на свято і посадили на непочесне місце в кінці столу, де сиділи старі дівки. Повернувшись додому, тітонька Діта розпустила волосся, сіла на поріг і заголосила як удовиця, заламуючи руки і стукаючи головою об одвірок, аж доки її силоміць не завели до кімнати. Вона розбила скляницю для освяченої олії і порізала ножицями всі свої ошатні дівочі сукні, котрі якось непомітно зробилися їй тісними. За місяць тітоньку Діту видали заміж за непривітного опецькуватого чоловіка з куксою замість правої руки, що вже мав двох дружин і дорослу доньку. Весілля було скромним, тітоньку не вбирали в рожеве і не виводили до нареченого з вежки, а просто передали йому разом із посагом, прочитавши молитви. Поспіхом здійснивши належні обряди, молодята вирушили в путь: чоловік володів кількома виноградниками, і вже час було збирати і давити виноград. Іна розповіла Аї про тітоньку Діту. Дівчата позітхали і, поговоривши ще трохи, вирішили, що, мабуть, було б непогано зробитися їм дружинами одного чоловіка – вони б порозумілися. Обидві любили квіти, мріяли завести кішок, папужок та рибок, і обидві трішечки вміли грати на невеличкій арфі.
Спів у дворі пожвавився й зробився голоснішим – це прийшов наречений. Всі дівчата, окрім поганулі, заворушилися, почали усміхатись, обмінюватися бистрими короткими поглядами, очі їхні блищали; товстуха заворушила губами, швидше перебираючи чотки. Внизу священник крутонув рукоятку, колесо завертілося і, зупинившись через довгі пів хвилини, виштовхнуло з барабану золотистий циліндрик. Наречений підійшов ближче і опустився навколішки. Ая та Іна по черзі підглядали крізь шпарину. Іншим дівчатам теж хотілося подивитись. Близнята спостерігали за Аєю та Іною, відкривши маленькі рожеві роти, мов дурненькі пташенята. Товстуха перестала шепотіти. Погануля зіщулилася на лаві.
Наречений був молодим, з густими кучерями. Коли, розгорнувши золотисту смужечку, він голосно прочитав ім'я Іни, дівчата ахнули і Ая зашепотіла вітання. Священник тричі стукнув у двері, повторив ім'я Іни й спитав, чи згодна вона вийти назустріч своїй долі. Дівчата підштовхнули Іну, вона встала, нічого не розуміючи і прикладаючи руки до серця, що сильно гупало в грудях, потім, не чуючи власного голосу, сказала «так» і почала незграбно спускатися вузенькою хиткою драбинкою.
Вона глянула на нареченого лиш тоді, коли священник зв'язав їхні руки пучком трави і накинув величезний барвистий вінок їм на плечі. Наречений сказав, що його звуть Йан. У нього було засмагле обличчя, а очі такі світлі, прозорі – наче вода, – що Іна одразу ж опустила голову. Вона уперше бачила чужого мужчину так близько. Присутні зі співом оточили молодят, обсипаючи їх пелюстками та зерном. Наречений весь час усміхався. Іні здалося, що він дуже ласкава і добра людина.
Коли Йан привіз її до цього похмурого будинку, вона трохи розгубилася. Втім, їй сподобалося, що будинок такий просторий – у ньому вистачить місця для великої родини. В перший день свого перебування тут вона була ще дуже боязкою, сиділа на краєчку високого рипучого ліжка, куди посадовив її Йан, і дивилася в підлогу. Зате вранці, почувши, що чоловік пішов (вона навмисне прикинулася сплячою, і Йан не став будити її), хутенько підвелася, вмилася, нашвидку причесала коси і пішла оглядати кімнати. Її засмутило, що більшість з них занедбані та мають вигляд нежилих, і вона вирішила попросити Йана якнайшвидше найняти майстрів і купити потрібні меблі. Вона вигребла сміття, підмела і двічі вимила підлогу, переставила посуд у високій різьбленій шафі й усе застелила таркатими, власноруч вишитими килимами та килимками. Прикрасила настінне люстро паперовою гірляндою та повісила на потворний гак крихітну солом'яну кліточку для цикади. Потім спустилася в сад, котрий вразив її невиданою міццю й пишнотою бур'янів, нарвала оберемок тендітних білих півоній, що вже відцвітали, і заходилася прикрашати кімнати, розставляючи квіти по всіх вазах, глечиках і склянках, які лиш змогла відшукати.
Чоловік похвалив чистоту в кімнатах, похвалив і приготований Іною обід, але негайно переробляти що-небудь у домі відмовився: вдвох їм, мовляв, поки що й так не тісно, і краще витратити гроші на щось інше.
Вона знала, що дружинам належить отримувати від чоловіків подарунки, але Йан так нічого й не подарував їй, крім весільної прикраси – срібного браслета з бірюзою. Іна поклала браслет до скриньки й іноді від нудьги милувалася ним. Відкривши одного разу скриньку, вона побачила, що прикраса зникла, і сказала про це Йану. Чоловік відповів, що йому довелося взяти браслет, щоб виручити одного приятеля та й самому повернути деякі борги, але як тільки все владнається, він купить їй подарунок кращий за цей. Іна повірила і почала чекати подарунка, а потім набралася хоробрості й спитала, чи повернув Йан борги та як справи у його приятеля. Наступного дня Йан приніс їй каблучечку з прозорим зеленим камінчиком. Вона надягла каблучечку й пішла до Найї, давньої своєї подружки. Та покрутила прикрасу в пальцях, постукала нігтем по камінчику і сказала: «Скельце!» Іна образилася на Нейю і Йана, сховала каблучку в скриньку і більши туди не зазирала.
Грошей, які Йан давав їй, чомусь не вистачало навіть на їжу. Чоловік тільки відмахувався від її докорів. Не минуло й місяця після їхнього весілля, як він узяв звичку надовго і часто відлучатися з дому, залишаючи Іну на самоті. Хата лякала її тишею, Іні хотілося покликати сусідок, але вона соромилася вбогих кімнат, та й частування могла запропонувати не надто вишукане... Іноді Йан приводив гостей. То були його приятелі, чолов’яги з коричневими обвітреними обличчями та грубими голосами. Іна надягала прикраси, підводила брови і вносила до кімнати тацю з розписним посудом. Розкладала по тарілках їжу, наливала у склянки вино, кланялася і сідала у куток, склавши на колінах руки. Гості пили, їли, сперечалися, реготали і не звертали на неї жодної уваги. Посидівши скільки того вимагала гостинність, Іна вставала й виходила з кімнати. Розклавши прикраси по шухлядках і сховавши святкову сукню, вона лягала в ліжко і довго не могла заснути через різкі голоси, що перекрикували один одного, вибухи чоловічого реготу та гучний спів потужних горлянок. Вона попросила грошей у батька, котрий приїхав її відвідати, і, не втримавшись, поскаржилася, що її видали заміж за легковажну, бідну, нещедру людину. Батько ж сказав, що недобре нарікати на долю, і кожен чоловік має право одружитися, якщо володіє конем, аби доїхати до храму, возом, куди можна посадити дружину, і хатою, в яку її можна привезти. Все інше наживають працьовитістю та ощадливістю. Так що добре б їй не судити чоловіка і якомога менше думати про різні там удяганки та цяцьки, вона тепер господиня і повинна дбати про будинок. Іна промовчала і згадала, як на день її іменин Йан приніс відріз недорогої, але красивої тканини – білі квіти та строкаті метелики. Їй дуже хотілося пошити собі нову сукню, але вона пошила фіранки та повісила їх у кімнаті для гостей. Кілька разів вона входила до кімнати, щоб помилуватися яскравими метеликами. Увечері прийшли приятелі Йана і сиділи майже до ранку, а вранці вона виявила на одній із фіранок круглу жирну пляму, яка так і не відіпралася.
Що й казати, у цьому будинку не було їй щастя. Найгірше, що у них немає дитини. Ось уже більше року, як вони з Йаном одружені, а в них так і нема дитини. І, попри всю свою необізнаність у подібних справах, Іна розуміла, що винен у цьому Йан: він не хоче дітей. «Ми ще молоді, – сказав він одного разу. – У нас мало грошей. Навіщо нам дитина?» Іна не знайшлася з відповіддю. До тієї розмови їй здавалося, що всі одружені чоловіки мріють мати дітей – синів, спадкоємців.
Якби вона могла народити дитину, все б змінилося. Чоловікові довелося б узяти другу дружину – на допомогу старшій. Бути єдиною – мрія дурнесеньких юних дівчат, що наслухалися казок про неземне кохання. Колись і вона про таке мріяла. Та життя не казка. Вона ніколи не почувала себе такою самотньою і такою безпорадною, як зараз. Так, краще б Йан одружився вдруге! Дім би наповнився дитячим сміхом та лепетом, голосами та співом жінок. Удвох було б легше упоратися із господарством – та й з легковажністю чоловіка: від сказаного двома голосами вже не так легко відмахнутися. А зараз вона все одно що безплідна, а безплідна дружина, хай і старша, все одно що бідна приживалка у багатої рідні або дівчина-безприданниця, котра смиренно коротає вік у батьківському домі…
Гроза пройшла. Іна уривчасто зітхнула і підвелася з циновки. Потрібно вмитися та розчесати волосся – на кого вона схожа! Хоча, подумала вона, вмиваючись, кому яке діло до неї…
Склавши коси у вузол, Іна глянула у вікно і насупилась – так і є, знову це безсоромне опудало тут як тут! Внизу сторож старої каплички, де містилася камінна статуя божества і горіли кольорові свічки, перечекавши негоду, вийшов зі своєї будки й сидів тепер біля порогу, поїдаючи хрумкий огірок. Сторож був ні молодий, ні старий, вухатий і начебто рябий. Побачивши Іну, він широко всміхнувся та замахав рукою. Іна обурено відскочила від вікна. Що він собі дозволяє! І справ у нього нема ніяких, вічно стирчить під вікнами. Щоразу, коли Іна гуляла в саду, він затягував пісню про молодого мисливця, який побачив на озері дванадцять юних дів, гей-гей, дванадцять красних дів, що прийшли скупатися. А якось, помітивши її у вікні, витяг з-за пазухи щось блискуче, схоже на люстерко в золоченій рамі і став показувати Іні, подаючи незрозумілі знаки. Це було давно, на самому початку її заміжжя, – Ііна хотіла розповісти про все Йанові, але боялася, що той розлютиться і вб'є сторожа; тепер вона мовчала, побоюючись, щоб чоловік не висміяв її.
Засмикнувши фіранки, Іна пішла на кухню. Кухня здавалася незатишною через потемнілу від часу дерев'яну обшивку стін, високу, закопчену до глянцю, стелю і громіздкі меблі. Іна підняла важку ставню. Вечоріло; у будинку навпроти світилося вікно – світло було приємного медового відтінку, наводило на думку про тепло і спокій, про тихе домашнє щастя. Сусідки якось запрошували її на вечерю, – може, піти?
Переодягнувшись, Іна спустилася вниз, замкнула важкі двері й пройшла через мокрий садок до хвіртки, намагаючись не слухати про те, як дванадцять прекрасних дів знімали, гей-гей, свій одяг.
Піднявшись на ґанок, вона стукнула у двері – веселі жіночі голоси запросили її увійти. Всі чотири дружини старого Рода готували вечерю: старша, Дуна, вже немолода, але все ще гарна, висока, повна жінка, помішувала ложкою у величезній каструлі; Оза і Лейра нарізали овочі; маленька сміхотлива Дая, з якою Род одружився майже рік тому, –вагітна, з круглим як м'яч животом, – перебирала ягоди. На підлозі, на новенькій циновці, розташувалися товста смугаста кішка і Ніта – кучерява півторарічна дівчинка, дочка Ози. Іна привіталася з дружинами Рода і поцілувала кожну відповідно до старшинства: привітну, рум'яну від жару Дуну, надмінну, з гордовито вигнутими бровами та гладкими як сливи губами Озу, карооку Лейру, Даю. Ніта теж потяглася до гості, і та вручила їй яблучко. Букет синіх запашних і вологих від дощу квітів Іна віддала Дуні, а та передала його Лейрі – поставити у вазу. Говорячи всі разом, жінки посадовили гостю на краще місце, налили їй солодкого соку, запхали під спину кілька подушок і поклали на коліна кішку. Іні хотілося взяти на руки дівчинку, яка, уважно розглядаючи гостю прозорими блакитними очима, не припиняла гризти задніми зубками, що ледь-ледь прорізалися, подароване яблуко і кумедно пускала з ротика ниточку малечої слинки, але вона не наважилася. Тоненька Лейра підхопила Ніту під пахви і посадила поруч із собою.
– Писок їй обітри, – сказала Оза, підморгуючи Іні.
– Скільки ще? – запитала Іна у Даї, вказуючи очима на опуклий Даїн живіт.
– Трохи більше двох місяців, – блиснула усмішкою Дая.
– Не страшно?
– Дуна сказала, що я легко народжу.
Маленька Дая здавалася дочкою Дуни. Ладна, кругленька, з такими ж великими і темними, як у Дуни, очима і вигнутими бездоганною дугою бровами, з рівним проділом у чорному як сажа і блискучому як лак волоссі.
– Як твоє здоров'я, Іно? – лагідно запитала Дуна, повертаючись до гості. – Ти щось бліденька.
– Дякую. Добре.
– Наче не виспалася. Або плакала.
– Це, мабуть, від грози, – сказала Лейра, швидко глянувши на Іну. – Цього літа ще не було такої грози.
Яблуко, випавши з рученят Ніти, зі стукотом поскакало під стіл. Дівчинка незграбно кинулася наздоганяти його, вдарилася головою об стільницю і голосно заплакала.
– Ну, заревіла! – розсердилася Оза. Перегнулася через Лейру і ляснула доньку по заду. Та заридала гучніше.
– Ну, ну, – сказала Лейра, підхоплюючи Ніту на руки і цілуючи її в кучеряву маківку, – не плач, не плач. Бачиш, кішечка боїться, втекла кішечка від Ніти: навіщо Ніта плаче? – Вона вмила схлипуючу дівчинку і витерла їй обличчя строкатим рушником. – На тобі ягідку.
– Потурай їй, потурай, – сказала Оза. – От я їй дам, буде вона знати.
Приготувавши їжу, жінки взялися подавати вечерю. Дая підступилася до важенького горщика з тушкованими овочами, та на неї миттю цикнули і відправили розкладати ложки разом із Нітою.
Їжа була смачною, тушковані овочі виявилися в міру гострими, тонкі соковиті скибочки м'яса, приправлені запашними травами і политі густим пряним соусом, танули в роті. Дуна не дарма вважалася найвправнішою кухаркою в окрузі і знала безліч кулінарних секретів, хоч і не завжди ділилася ними з товарками. Тепер вона сиділа на чільному місці, вставляла короткі, але вагомі зауваження в загальну розмову та підкладала найкращі шматочки Іні, Даї та дівчинці Ози. Повечерявши, жінки залишилися сидіти за столом та розмовляти. Оза і Лейра швидко прибрали посуд і приєдналися до компанії. Розмова йшла про майбутню дитину Даї. Усім чомусь здавалося, що народиться хлопчик, тільки Оза, яка любила сперечатися, стверджувала, що народиться дівчинка.
– А тобі б кого хотілося? – запитала Іна у Даї.
– Мені все одно, аби здоровеньке. Але краще, мабуть, хлопчик.
– Хлопчик, хлопчик, – підтвердила Лейра. – Буду його няньчити!
– Свого коли народиш? – бовтнула Оза.
– Та вже, мабуть, ніколи, — розважливо відповіла Лейра. Вона глянула на жінок і посміхнулася, посмішка вийшла спокійною і сумною.
– Ти ще молода, – сказала Дуна.
Іна чомусь зітхнула.
– Це у тебе нова сукня? – спитала її Дуна, лагідно всміхаючись.
– Ні.
Заговорили про прикраси. Лейра принесла з кімнати скриньку Дуни. Там було багато гарненьких дрібничок. Дуна носила лише золоті сережки-кільця та зрідка надягала масивний золотий перстень з прозорим винно-червоним каменем – весільний подарунок Рода. Решту коштовностей по черзі носили молодші дружини. Бурштиновий кулон з вирізьбленим на ньому птахом – улюблена та єдина прикраса Лейри – теж належав Дуні; Лейра часто носила його на шиї, на простому чорному шнурку, і називала талісманом. Найкращим у скриньці було важке, у п'ять рядів, намисто з димчастого кришталю. Оза не раз випрошувала його собі, але Дуна обіцяла подарувати намисто Даї, коли та народить; Дая була улюбленицею Дуни, саме Дуна вмовила старого Рода оженитись на безприданці Даї. Оза принесла й свою скриньку. Прикрас там було більше, ніж у Дуни, хоча і не таких цінних. Іна замилувалася браслетом із тоненьких кручених ланцюжків.
– Подобається? – запитала Оза.
– Так, дуже гарний. Чоловік подарував?
Дая та Лейра пирснули.
– Як же, чоловік! – вигукнула Дая. – Це їй подарував один закоханий зальотник.
– Так, є тут один, – підтвердила Лейра. – Зітхає, як тридцять три закипаючі баняки.
– І вона, – повідомила Дая, виблискуючи очима, – взяла!
– А що? – знизала плечима Оза. – Маю моральне право. Свій не дарує – чужий подарує.
Дая затупала ногами від захоплення. Дуна похитала головою.
– Ляскухи, – сказала Дуна.
Іна дивилася на жінок і так само сміялася. Їй було добре в цьому будинку, все тут подобалося їй, здавалося рідним: і смачний запах ситної їжі, що змішався із запахами квітів та ароматних висушених трав, і начищений до блиску посуд (мідна миска для варення висіла на стіні як щит), і поважних розмірів стіл, і горщики з червоною геранню, і муркотіння товстої пухнастої кішки, – так би й залишилася тут назавжди!.. А що якби, подумала Іна, її чоловіком був не Йан, а старий Род? Старий Род був сутулий і плішивий, і, побачивши його з вежки рік тому, Іна б нізащо не погодилася вийти за нього, – тоді б не погодилася, а тепер? А тепер, сама дивуючись своїм дивним думкам, подумала Іна, вона би, здається, серйозно замислилась, обираючи між Йаном і господарем цього щасливого будинку. Мабуть, вона була б не проти зайняти місце молодшої дружини і коритися місцевим господиням з Дуною на чолі. Дуна ласкава і турботлива, – свою рано померлу матір Іна мимоволі уявляла схожою на Дуну; Дая теж добра. З Озою порозумітися було б важче. Зате задумлива, стримана Лейра була б улюбленицею Іни.
– Ніто, тобі час спати, – сказала Оза, встаючи з-за столу.
Ніта наморщила лобик, готуючись заплакати.
– Чула, що я кажу?
Дівчинка підбігла до Лейри і обійняла її коліна, спрятавши личко.
– Ніто!
– Облиш її, – м'яко промовила Лейра.
– Заспівай нам, Лейро, – попросила Дуна.
Лейра посадила Ніту на коліна Озі, котра нагородила дівчинку щипком і поцілунком, а сама вийшла з кухні і за хвилину повернулася з маленькою арфою в руках.
– Що ж вам заспівати? – запитала вона, всідаючись і пробуючи струни.
– "Красуню в зеленому", – сказала Оза.
– Ні, – попросила Дая, – краще щось твоє.
– Добре, мала, тобі зараз не можна відмовляти, – усміхнулася Лейра.
Вона трохи помовчала, плавно відкинула назад рудувате, дрібно завите волосся, тихо торкнулася струн і заспівала своїм дивовижним і таким простим – мало не хлоп'ячим та водночас ніжним, аж медвяним – голосом:
Багато лілій у нашому садочку, сестри,
білих високих лілій,
важких від рясної роси, –
зрізайте лілії, сестри!
Троянди із блиском рубінів,
троянди, гордо усміхнені,
прохолодні, свіжі троянди
зрізайте, сестри, скоріше!
Тільки фіалок не руште,
маленьких ніжних фіалок, –
не чіпайте, не треба, сестри!
Нехай пливуть аромати…
Отака вона, Лейра, думала Іна, слухаючи, – розумниця, химерниця, з одвічною усмішкою і таємною печаллю в очах. А як заспіває – ясно, що нема ніякої Лейри: то все обман, є самий лише голос…
Лейра доспівала пісню, і жінки ще трохи помовчали, відчуваючи приємний смуток. Лейра взяла арфу і вийшла з кімнати.
– Що там за шум? – запитала Оза, виглядаючи у вікно.
Повернувся Род із синами. Чоловіки входили до будинку, голосно перемовляючись, постукуючи чобітьми.
Сини Рода і Дуни анітрохи не були схожі на матір. Худі, довготелесі, з довгими похнюпленими носами, вони здавалися портретами Рода в юності. Старший, Дор, попросив у жінок води. Оза подала йому горнятко.
– От жадібна, ніби горобцеві налила, – сказав, підморгуючи, Дор.
– Ні, бочку тобі було прикотити! – зі сміхом вигукнула Оза, вихоплюючи горнятко і стукаючи Дора кулаком по спині. – Верблюд.
Дор закашлявся.
– Я піду, – підвелася Іна; їй страшенно не хотілося йти.
– Приходь до нас у четвер, – сказала Дуна.
– Або завтра, – запропонувала Дая. – Завтра Оза і Лейра фарбуватимуть волосся.
Іна повернулася у власний будинок, що здався їй ще похмурішим. На підлозі та на дерев'яних сходах борошном лежало місячне світло. Великий чорний павук пробіг біля самісінького підбору Іни; вона не наважилася його розчавити. Завтра потрібно буде прибрати в кухні та кімнатах, – можливо, Іна покличе котрусь із тих старих удовиць, що виконують дрібну хатню роботу за плату; одного разу вона вже запрошувала Нолу, від якої, щоправда, майже не було користі: стара тільки переказувала місцеві плітки та скаржилася на біль у попереку, мало не всю роботу довелося зробити Іні… Звичайно ж, цьому будинку ніколи не бувати таким доглянутим і красивим, як дім Рода, де чотири пари моторних жіночих рук з ранку до вечора наводять чистоту.
Не запалюючи світла, Іна увійшла до спальні, роздяглася і лягла у ліжко. Йан, що з'явився пізно вночі, розбудив дружину, мовчки навалившись на неї і стягнувши з неї покривало. Вона спробувала вивільнитись, але чоловік був напідпитку і не звертав уваги на її спроби відштовхнути його. Випустивши Іну з обіймів, Йан відсунувся вбік і майже одразу ж заснув.
Іна лежала і плакала від сорому та жалю до себе. Ті кілька місяців на початку їхнього з Йаном подружнього життя, коли вона вважала себе закоханою в чоловіка, безслідно минули. Йан швидко втратив інтерес до неї, його теперішні ласки стали грубішими, і вже не було більше ані жартівливих лицянь, ані дружніх розмов. Наче вона непомітно зробилася його річчю – корисною, але не надто цінною... І чому вона така нещасна, за що їй це? Хіба вона гірша за інших жінок? Чому ж їй так не пощастило? Вона б ще погодилася терпіти це життя, якби в неї була дитина. Але Йан не хоче дитини. Навіть п'яний, він пам'ятає, що не хоче дитини – ось і зараз її приниження даремне, дитини не буде, тому що дитини не хоче Йан... Що ж їй робити? Куди піти? Нема куди, нікуди піти з цього ненавидного дому, від осоружного, ненависного життя, – що ж їй робити?! Підпалити цей клятий будинок? Вбити Йана? Спуститися у двір і кинутися в колодязь?..
Нарешті Іна наважилася. Вставши з ліжка, вона, не надягаючи сукні, загорнулася в зім'яте покривало, безшумно вийшла з кімнати, перерахувала босими ногами сходи, пройшла через мокрий сад, штовхнула хвіртку і, зупинившись біля дерев'яної будочки сторожа, стукнула у двері. Відповіді не було, Іна стукнула знову. Двері прочинилися, і з темряви визирнуло заспане, в оспинах, обличчя. Побачивши гостю, сторож витріщив очі і розсунув губи в недовірливій дурнуватій посмішці, але Іна, не давши йому заговорити, швидко вштовхнула його в чорноту будки, що пахла потом і цвіллю, і, постукуючи зубами, мовчки увійшла слідом та зачинила двері.
Насувалася нова гроза, і, вмиваючись на подвір'ї біля криниці, Іна бачила над обрієм далекі блискавки. Струснувши волоссям, вона неквапливо піднялася в будинок і лягла на ліжко поряд із чоловіком, який усе ще спав. Вона ні за чим не шкодувала і не відчувала жодної провини. Якщо знадобиться, вона зробить це ще раз і робитиме так доти, доки у неї не з'явиться нарешті дитина. Вона доб'ється свого за будь-яку ціну. Незабаром у неї народиться хлопчик – або дівчинка; це все одно, вірно каже Дая. Маленька, міцна, здорова, чудова дитина.
І тоді Йанові доведеться зважати на неї. Як тільки вона завагітніє, він зобов'язаний буде взяти другу дружину, а вже Іна подбає про те, щоб та виявилася порядною, роботящою дівчиною. Першу дружину чоловікові посилає доля, наступних обирає рідня, а Іна зробить все, аби не помилитись із вибором. Треба, щоб дівчина була здоровою, сильною, не байдикувала і слухалася Іни. Добре б, якби вона виявилася схожою на маленьку Даю і, трішки, на Лейру. Разом вони бавитимуть дитинку Іни; потім у молодшої жінки теж з'явиться дитина. Іні більше не доведеться залишатися вечорами одній, вони будуть куховарити, шити, вишивати, доглядати сад, співати, базікати й сміятися. Зробившись старшою дружиною, Іна не ображатиме молодшу, вони будуть чесно ділитися одягом і прикрасами. Коли Іна народить дитину, Йан мусить зробити жінці коштовний подарунок, як того вимагає звичай. Нова дружина, входячи в дім, також дарує подарунки старшій. Насамперед Іна змусить її піднятися на горище і вимести все павутиння. Удвох вони наведуть тут лад. Можливо, їм навіть вдасться вмовити Йана продати цей дім. Втім, будинок ще міцний, його б тільки оштукатурити і полагодити дах, – ну й, звісно ж, поміняти всі меблі. Головне, тут багато кімнат. І сад хороший, хоч і запущений, а вода в криниці така чиста, солодка – смачніша за вино…
І, всміхнувшись власним думкам і не звертаючи більше уваги ні на гуркіт грози, що ізнов наближалася, ні на шум проливного дощу, ні на рівне хропіння чоловіка, Іна з головою загорнулась у ковдру, повернулася набік і заснула.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035392
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2025
Не нравится мне это. Знаю, что думать так – нехорошо, и знаю, что так думают многие.
Взять хотя бы газету. Раньше была газета – вы, наверно, видели в музеях – осязаемый предмет. Эдакая стопка бумажных простынь, сложенных напополам. Хочешь – читай её, страницами шурши, хочешь – журавля из неё сделай японского – вещь! Или электронные. Пальцем – тык, тык. Благолепие! А сейчас что? Лично я этот пиптик не то что под нижнее веко – в ухо боюсь засунуть…
Разрешите? А, вы не употребляете алкоголь! А я съем одну штучку. Ваше здоровье!Да… И всё теперь так стало. И везде. Даже до учёнишек потихоньку доходит. Раньше всё вопили: прогресс, прогресс! НТР, НТР! А как свершилась ихняя НТР, языки поприкусывали. Нет, я не против прогресса. От прогресса никуда не денешься. Я против сами знаете чего. И это вы зря улыбаетесь, я понимаю, что моего мнения не спросят, – а всё-таки. Не нравится мне это. Я, если хотите знать, никогда не интересовался ни политикой, ни космонавтикой. И плевал на всяких футурологов. Мне было до хлястика, что у них там в будущем – православный Китай, колонизация Марса или восстание стиральных машин.
Что такое хлястик? Не знаю. Так выражался мой школьный друг Иван, он был внук филолога. Да, я тоже филолог… Вот именно, по образованию. Безработный, как 91% населения нашей, так её, планетки.
Ну да, конечно, безработица в наше время – совсем не то, что в каком-нибудь XX- ом веке… В наши дни человек избавлен от необходимости ежедневного однообразного труда и может посвятить свой досуг творчеству, самопознанию и чему-то там ещё, – так когда-то говорили наши учебники. Да, меня обучал говорящий учебник. Когда-то это было модно и считалось последним словом педагогики, была такая древняя наука – «детовождение». Ах да, вы не филолог, простите. Вы понимаете меня с помощью этой нанохреновины: она подбирает синонимы к непонятным для вас словам, роясь в вашем словарном запасе и автоматически его пополняя, – она тоже филолог, «любослов». Да, я люблю запоминать слова. Когда-то филологи их изучали, исследовали. Теперь этим никто не занимается, кроме спецпрограмм. Люди в основном рисуют пейзажи, сочиняют поэмы, поют серенады, устраивают конкурсы и вообще скачут на одной ножке. Всюду весело, как в дурдоме. Не правда ли? Кстати, кто вы по образованию? Писатель? А по жизни? Тоже? Удивительно. Вы работаете писателем – и платите за свой кофе! Впрочем, я ведь тоже плачу. И не только я, хе-хе… О чём вы пишете? О векторных потоках?.. Ну, понятно! Я сдуру принял вас за беллетриста. Когда-то им платили гонорары, хватало и на кофе, и на кое-что покрепче… Что такое гонорары? Кажется, род валюты, точно не знаю. А, вы слыхали о Нобелевской премии! Ну конечно, недавняя история с этим, растак его, звёздным литератором!
…Да, кофе что надо, совсем как настоящий. Мой сосед никак не может понять, чем вкус платного кофе отличается от бесплатного. Зачем, говорит, я стану платить, если зёрна из одной коробки и даже чашечки совсем одинаковые? Рассудительная скотина! Таких много. Но их всё меньше... А, благодарю вас. Это называется «сдача», она же – «мелочь».
Да, что и говорить, мы достигли полного благополучия. Оно в буквальном смысле свалилось нам на головы, нам и пальцем не пришлось пошевелить, – как поётся в одной старинной песенке, добрый волшебник прилетел в голубом вертолёте и бесплатно показал нам кино. Что? Вы хотите сказать, будто вам не нравится кино? Полноте! Мы живём в бесконфликтном обществе. В мире больше не голодают. Земля очищена от радиации и этих чёртовых, растак их, полимеров. Мы можем не бояться лазерных бомб, террористов, метеоритов, дурной наследственности, рака, СПИДа и прочих казней египетских. Мы с оптимизмом рассуждаем о продлении сроков человеческой жизни до Мафусаиловых лет и осмеливаемся – пока ещё очень робко – заговаривать о бессмертии, – да-да, по слухам, это вполне по плечу нашим космическим благодетелям!
Правда, мир несколько изменился. Из него исчезли флора и фауна. Животные, видите ли, вели бессмысленное, исполненное ненужных страданий существование – тотальная стерилизация милосердно избавила их от мук бытия. Вместе с ними сдохли и растения, но зато у нас теперь прекрасный климат, с этой вделанной куда-то там в ядро хренотенью даже на полюсах тепло и безоблачно, как в Греции, и мы совсем забыли, что такое смог. А селяне получили синтетические помидоры и вагон свободного времени. Теперь они пляшут вприсядку, изучают Басё и вышивают настенные коврики. Правда, ходят слухи, что всё это делается, так сказать, в принудительном порядке. Людям будто бы слегка осточертело рвать ромашки и любоваться рассветами, но это, конечно же, враньё. Жаль, жаль, что вы не беллетрист. Вы могли бы написать роман. Согласен, мир наводнён романами. Наши предки ломали головы над тем, как им избавиться от глобального потепления, мы не знаем, куда деваться от книг. Пишут все. Читает электронный редактор и припёртые к стенке родственники. Появилась новая профессия – читатель. Это собачья профессия! Никакие блага в мире не возместят времени, ухлопанного на чтение какой-нибудь графоманской галиматьи, и недаром среди читателей столько жуликов. Но написать вещь, которая бы, так сказать… Вот вы читали Свифта? А Булгакова? О, конечно, конечно, ваша тема – векторные потоки и вы не интересуетесь политикой, – это я понял, да.
К тому же трудно написать роман – вернее, написать такой роман, чтобы его прочитали. В наше время для этого нужно иметь иногалактическое происхождение, как наш великий лауреат Астрон Толстой – не беда, что его галактика находится чёрт знает в каком медвежьем углу и вообще размером с одеяло, – нет, к бредням уважаемого Астрона Толстого нельзя не прислушаться! Это чревато! Хотя один псевдоним чего стоит, тьфу! Или название – «Эндорфина, или Вознаграждённая добродетель. Любовный роман о Французской революции». Тьфу!.. Вы усматриваете здесь иронию? Не знаю, не знаю. Один мой знакомый рассказывал, что видел раскодированную радиограмму первоначального авторского текста (называется «рукопись»), и первая фраза этого шедевра звучала так: «Все разы, когда я смотрю на фотографический снимок тебя, моя память безошибочно воспроизводит заманчивый аромат твоих глазных яблок». Если б такое написал человек, его бы сразу же признали идиотом и принудительно прооперировали. Но это написал наш далёкий звёздный друг из какого-то там захолустья в созвездии Печи. Поэтому «Эндорфину» заботливо отредактировали (редактировал человек, машину стопорило) и объявили лучшим романом года, вручив автору – заочно – «Афину». Однако господин Астрон Толстой захотел Нобеля. Видимо, до его, растак её туды, Печи земные новости доходят с некоторым опозданием, иначе бы он знал, что короли, миллионы и смокинги давным-давно отошли в область легенд и преданий. Наши перепуганные дипломаты, так их и растак, не осмелились разъяснить ему это. Нобелевскую премию немедленно возродили. Избранный в срочном порядке почётный король Скандинавии (явный латинос), произнёс торжественный поздравительный спич, держа в руке бокал синтетического шампанского. Так как этот спич транслировался через Центральный Космический Канал, насладиться им могли даже обитатели Крабовидной туманности. На короле был чёрный фрак и шапка Мономаха. Виртуальный миллион был отправлен счастливому автору фотонной почтой… Ваше здоровье! Хорошо пошла, как говорили древние… Нет, мне не жалко виртуального миллиона. Но меня бесит это всеобщее пресмыкательство перед нашими космическими благодетелями! Какого чёрта они вмешались в нашу жизнь? Кто звал их? Кто знал об их существовании? Мы были венцом творения, царями нашей многострадальной издыхающей планетки и, по совместительству, эдакими номинальными владыками прочих областей Мироздания, – и вот явились они!.. Собственно, они даже не являлись. Никто не видел ни одного из них. Нам объясняют, будто бы из-за несовершенства человеческих органов чувств их и нельзя увидеть. Но я этому не верю! Что значит «несовершенство органов чувств»? В детстве меня учили, что в природе нет несовершенного, а человек – часть природы. Может, это у них самих там что-нибудь несовершенно? А? Кто они такие? Космические контролёры, так их мать, прогрессоры! Да я плюю на них, они там у себя изобрели перпетуум мобиле и поотменяли законы физики, а я плюю на ихнюю пекулярность, потому что они, растак их мать, в Бога не веруют! Что?.. Да причём здесь это! Ну да, я тоже не верю, но я… я человек и не верю принципиально иначе, понятно вам это или нет?! Если я не верю в Бога, то точно знаю в какого и почему, а эти… Послушайте, ведь это безбожники! Да, я тоже безбожник, я атеист, но я иного рода безбожник, я отвергаю идею Бога как ненаучную (потому что какой же тут Бог, когда такие дела), но они – они об этой идее вообще не слыхали! Получается, что мы – единственные во всей Вселенной существа, додумавшиеся до этой поразительной мысли – величайшей, благороднейшей мысли! Мы выдумали Бога!! А они? Они это констатировали. И пошли себе опять строить разные мобили. Так кто из нас идиот? Но они процветают. Они устраняют. Они поощряют. Они контролируют. Я слыхал, что им будто бы ничего не стоит вот так вот взять да и размагнитить нашу планетку, –Земля ведь вроде батарейки, вы как популяризатор это знаете. Бац! И нас не существует. Но до этого не дойдёт… Нас опекают. Мы в заповеднике. Под контролем каждый пук. И всё это, заметьте, не с целью ущемления и пресечения, а для нашего же блага. Мне, например, не только разрешают этот старческий трёп, но ещё и снабжают меня спиртным в таблетках, поскольку алкоголь в этом виде щадит мой потасканный организм (делать омолаживающие операции я отказываюсь). Я для них – экземпляр. И вы – экземпляр. Мы – представители вида homo sapiens, или чокнутая обезьяна. Нас не пустят в их Космос, потому что в приличном обществе не принято сажать за стол обезьян, и это понимает даже господин Астрон Толстой. Нет, я не рвусь в их звёздный хоровод, отнюдь! Отнюдь!
Знаете, когда я был ребёнком, родители обещали купить мне собаку на моё двенадцатилетие. Моя мечта не сбылась. Я получил иллюстрированную «Историю Контакта». На одной из картинок был изображён пуэрториканский радиотелескоп, посылающий радиограмму в направлении звёздного скопления М13 в созвездии Геркулеса; дата отправки радиограммы – 16 ноября 1974-ого года. Ответа на это послание, как утверждала надпись под картинкой, пришлось бы ждать около сорока восьми тысяч лет. Вы только представьте – сорок восемь тысяч лет! Для человеческой расы это, по сути, полжизни или около того. Человек – это ещё почти пятьсот веков могло звучать гордо… Да, конечно, может, мы и не протянули бы так долго. Вероятней всего, наши старшие братья по разуму вмешались перед началом конца, и нам следует называть их не только благодетелями, но и спасителями. Хотя – ведь умудрялись же мы до сих пор как-то выкарабкиваться из всех житейских передряг и катастроф! В сущности, вся история человечества – это попытка как-то выкарабкаться; нас не убил ни «мирный атом», ни мутации, ни третья мировая война. Но даже если они и вовремя вмешались…
Нет, нет, я не идеалист и не реакционер, мне всего лишь невыносимо надоели синтетические ромашки и этот чёртов алкоголь в таблетках, после которого так быстро и безрадостно трезвеешь, надоел этот всеобщий рай, это повальное благоденствие. Я рад, что я уже старик – и вместе с тем мысль о смерти вызывает у меня нечто вроде бессильного бешенства: мучительно умирать, когда умирание так похоже на вымирание!
Вы спросите, что я могу поделать? Что я могу поделать – я, старый запоминатель старых слов! Я могу сделать то же, что и вы. Я могу заплатить за свой кофе. Вы когда-нибудь задумывались над тем, что заставляет людей платить за чашечку кофе, если можно получить точно такую же бесплатно? Смотрите, как странно – только у девяти процентов населения есть работа и, следовательно, реальная возможность оплачивать товары и услуги. Откуда же деньги у остальных? Откуда они у вас, почётный, но внештатный сотрудник? Вероятно, вы, как и я, выменяли их, пожертвовав какой-нибудь редкой, возможно, даже дорогой для вас вещью. И вот вы идёте с ними в кафе и отдаёте их за чашечку банального синтетического напитка. Что это? Дань моде? Желание повысить свой статус в глазах окружающих? Я скажу вам, что это такое. Это бунт! Посмотрите на вон ту женщину с печальными накрашенными глазами – сейчас она положит деньги на поднос. Вот!.. Вы видели, видели? И таких всё больше. Человечество начинает тяготиться своей судьбой, а это опасный знак!
И, возможно, у нас нет будущего, мы – бесталанные выродки, несчастные Калибаны – и всё же, и всё же…
И всё же – если мы не способны творить, мы можем разрушать. Какая простая мысль, не правда ли? Хе-хе. Согласен, трудно избавиться от бдительной заботы космических опекателей. Но я на учёнишек наших надеюсь. Они, и так их и растак, всегда ухитрялись выдумать какую-нибудь пакость, даже если намеренья у них были самые благородные… Человечество не понесёт свет вечных истин к далёким звёздам. Эти истины там никому не нужны. Но мы не станем мирно вымирать в благоустроенном заповеднике. Мы будем копить наше недовольство, нашу злобу, наше унижение, наше отчаянье, чтобы однажды вырваться наконец на волю, как адский дух или взбесившийся зверь, и побежать, ощерясь, звёздными дорогами, сея хаос, мрак, смерть, разрушая и мстя. Это наш единственный шанс!.. Человек – это зазвучит грозно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034849
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 06.03.2025
Какое всё-таки счастье – несколько дней покоя.
Мирно висит в шкафу твой плащ супергероя.
И хоть сны до краёв полны пороха, лязга и грома,
проснувшись, можно напомнить себе: [i]я дома.[/i]
Дома. По крошке с ладони клюют твои синие птицы.
В эти немногие дни многое может случиться:
нефть потечёт из крана; в бункерах сдохнут крысы;
мир поумнеет; рыжий договориться с лысым
чёртом; Ангел Господень миро прольёт на эту
многострадальную, трижды грёбаную планету, –
и вдруг прекратятся муки военного ада…
И ты мне напишешь: «Всё, мне туда не надо».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033098
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.02.2025
Люди, що вбили твою самотність,
що поманили тебе коханням,
лестки розсипали сухозлотні,
ласки їх – як наслання.
Бо спокусили тебе любов’ю
ті, що не мали у ній потреби…
Та й розлучили тебе з тобою,
вкрали тебе у тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032741
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2025
Древняя битва Ночи и Дня,
извечная катавасия, –
в эту распрю втянули меня
без моего согласия.
Помолчали б вы там о Добре и Зле
и в душу мою не лезли!
Быть человеком на этой земле –
всё равно, что стоять на лезвии.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032653
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2025
Ты считаешь меня несерьёзной и вредной.
(Засмею – и сотру в порошок!!)
И надменно пыхтишь. И зовёшь меня ведьмой.
И по ходу боишься, дружок.
Я на споры с тобой тратить время не буду,
но созна́юсь, пожалуй, в одном:
у меня под подушкой – твоя кукла вуду,
я целую её перед сном.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032652
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.02.2025
Ще вчора шуміли морем –
від гасел гула блакить,
а нині їм наше горе
вже нібито й не болить…
Повільно, як до отрути,
звикає душа до зла, –
коли і встигли набути
від жалю антитіла?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
«Падіння у тління.
На душах – кора.
Сплелося коріння
у зла і добра.
Всі програно битви!
Гаси-но свічу:
твоєї молитви
ніхто не почув.
Що ваші благання?
Ви проклятий рід.
На гріх і страждання
приречений світ.
Отримай прозріння,
як чорний вінець:
гидує творінням
прекрасний Творець, –
захоплений раєм!..
А діти землі?
Можливо, не знає
про них взагалі.
Є діти Господні.
А вас, байстрюків,
заброда з безодні
на світ породив.
Надія – твій ворог,
любов прокляни!
Вернися у морок,
дитя Сатани…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032153
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
Вони почесні, наче шрами:
то буйний дух смиренне тіло,
цю вежу без вікна і брами,
рубав мечем оскаженіло,
рвучись у відчаї на волю!
І кров жаріла як рубіни,
і світ аж тьмарився від болю…
Та якось витримали стіни.
Він так і не розправив крила,
бунтар, в земній своїй в’язниці.
Хоч спроба ця навік змінила
вас, мудроокі, сумнолиці.
Випробування те жорстоке
ясують павутинки ліній
і борозни тонкі, глибокі –
як і сивин сяйливий іній, –
окраси то, хоча й похмурі!
…Та споглядаєм без подяки,
як бранець янгол у зажурі
незримим лезом креслить знаки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025
Тихо, просторно, больно…
Он издох, этот медленный день.
Я шепнул кипарисам: [i]довольно!..[/i]
И в пыли растоптал свою тень.
Засмеялся от чёрной печали,
проклял небо и в небе звезду –
и навек надо мной замолчали
соловьи в Гефсиманском саду.
Никогда не прощу Тебя, Боже.
Безысходнейшую из мук
для чего Ты стократно умножил,
в страшный час мой позвав меня: [i]друг!..[/i]
Тяжко, Господи, помнить это,
горек, горек предателя хлеб, –
от бесстыжего лунного света
почему я в ту ночь не ослеп?
Всё пылают мои ладони,
осквернённые тем серебром…
А ведь, Господи, был тихоней,
а ведь думал прожить добром.
Я ребёнком в разубранном храме
с любопытством тебя искал.
Обо всём, что случится с нами –
неужели Ты, Боже, знал?!
Я позвал бы тебя: [i]Учитель!.. [/i]
Только свет надо мной погас.
Я призвал бы Тебя, Спаситель, –
ни меня, ни Себя Ты не спас.
…Оттого-то в бессильной печали
я шепнул кипарисам: [i]иду…[/i]
Оттого-то навек замолчали
соловьи в Гефсиманском саду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031531
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.01.2025
Цей віршик про мишку, мишку-хікікоморі,
що живе у моїй коморі.
То зовсім звичайна хатня сіренька мишка.
Запах гарячої кави, тепла ковдра, улюблена книжка,
шматочок твердого сиру та трохи вайфаю –
от і все, що потрібно мишам для особистого раю.
«Сьогодні їла горіхи, – пише вона у блокноті, –
медитувала, сповна віддавалась роботі,
подивилася «Гладіатора» (крізь шпаринку)
і – заради фігури – понюхала апельсинку.
І хоча за стіною шуміла зимова злива,
майже не плакала. Навіть була щаслива.
О, я житиму тихо і мудро! А потім – тихенько помру…»
(Бо коли ти немов провалилася в чорну діру,
запевни себе, що то не діра, а дірка;
після цього ще трохи зусиль – і готова затишна нірка.)
Та що не кажіть, а мудрість приходить з роками.
Колись була вона юною, зачитувалась Муракамі,
носила каффи, слухала треп та вічуху,
фарбувалась в рожевий і ледь не набила татуху.
А ще любила дивитись на місяць – і до самого рання
мріяти про кохання…
…Їхня зустріч була випадкова. Його звали Кажан Валера.
Скрім-вокаліст, він оспівував Мурцифера
на сцені сільського нічного клубу; чорна його косуха,
крива демонічна посмішка та відстовбурчені вуха
запали їй в серце… «Вау, нова фанатка!»
(У його пазуристих лапок була дивовижна хватка.)
Вони танцювали всю ніч, а з неба серпневі зорі
золотими очима читали їхню лав сторі.
«Мо’, політаємо, крихітко?..» Це пролунало раптово,
до таких пропозицій вона не була готова
і попри всю свою «крутість» не вживала ні алкоголю,
ні інших речей, що призводять до втрати контролю.
Що б сказала їй мама? А бабця, церковна миша?!
Тому у повітрі запала незручна тиша
(лиш кудель Титанік гавкав у далині),
і, зашарівшись, вона обронила: «Ні!»
Ні.
Ні.
Ні.
О, як вона плакала потім! Ох, той слізний, солоний град…
І сало втратило смак, і сир – аромат.
«Моє серце розбито, – писала вона у блокноті. – Кохання –
то суцільні страждання».
Вона кликала кішку-смерть і навіть гризла миш’як.
Навіть пила коньяк.
Родичі заметушились. «Знайомся, це щур Антон!»
«Радий знайомству. Я менеджер – офісний, хех, планктон».
(Його довгі різці нагадували доміно.)
Він похвалив її сукню і запросив у кіно.
В залі пахло поп-корном. Люди хлюпали носом:
на екрані ридала Роза, тонув Джек Довсон…
«В мене дома цікава колекція битого скла, –
може, глянемо? То недалеко – он там!» І вона пішла.
Це сталося у кутку під рипучим ліжком;
він одразу ж заснув, а вона поплакала нишком,
потім потайки роздивлялася голий Антонів хвіст.
Він хропів і сопів так химерно, наче мав особливий хист;
прокидався, йшов до вбиральні і знову лягав біля неї.
Вона остаточно позбулася романтичної ахінеї!
Правда, потім у неї був ще не один залицяльник.
(Молодший подружчин брат, сусід, навіть мамин начальник…)
Наймилішим був Харитончик. Та з ним нічого й ніяк:
з’ясувалось, що він – лише уявіть! – хом’як.
Час ішов. У її ровесниць (невже то вчорашні пискливі дівчата?)
лисіли чоловіки та дорослішали мишенята,
вона ж, самостійна (самотня) і неприборкана (дика),
живе як відлюдниця, соціофобка, хікка.
Під ніком Гризельда її можна знайти в Інстаграмі
(7 підписників, марна спроба заробити щось на рекламі).
«Я фрілансерка, – каже вона нечисленним знайомим, – рідко виходжу з хати».
Їй не хочеться ані дружити, ані кохати.
Раз на місяць вона відвідує батьківський древній сарай,
але як там темно і сумно!.. І майже не ловить вайфай.
Ні, вона воліє сидіти в своїй коморі
і навіть не знати, що робиться там, надворі.
То цілком природно, що маленькій, сіренькій миші
хочеться тиші;
і коли у моїй кімнаті рокочуть низькі голоси і лунає сміх,
їй абсолютно ясно – там коїться смертний гріх.
(Бо чоловіки взагалі хижа, убійча раса:
і в ложці, і в ліжку бажають вони лиш м’яса.)
«Пройди свій життєвий шлях, – пише вона у блокноті, –
не здіймаючи пилу (Піфагор). Жалюгідні радощі плоті
для світлого нашого духу – темна, глибока яма».
(І далі ще кілька цитат з Ф.Ніцше та О.Хайяма.)
Так, вона не чекає від долі жодного дива.
І, якщо розібратись, то, по суті, щаслива…
(От якби лиш не це невідчепливе відчуття,
що ти лишень сіра миша і сіре у тебе життя,
що у бажанні мати на все страховку
сама себе, клята дурепо, загнала у мишоловку!
А цей щем, від якого сльозою беруться очі?
А безрадісні вечори? А безсонні ночі?
А невідступні похмурі нічні думки
про те, що на спинці посивіли три волоски?!
Ой, як же гірко і гидко – наче гризеш фанеру!)
…На світанку вона засинає і бачить у сні Валеру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2025
Поначалу это был обычный рождественский дед, восточный брат Пер-Ноэля с поправкой на русскую зиму (Мороз [i]Красный нос[/i]), – что, в общем, подтверждают изображения на дореволюционных открытках. Как и Пер-Ноэль, он действовал на святках параллельно с Санта-Клаусом/Святым Николаем, одаривая послушных детей подарками. Для непослушных в западной традиции существовал Крампус, на востоке же сохранились невнятные предания о Карачуне. Впрочем, и сам дедко Морозко с ленивицами да строптивицами бывал крутенек: щипал красну девицу за нос и щеки, ехидно осведомляясь, тепло ли ей, дарил грубиянкам сундуки с вороньем – «приданое», а самих невестушек и молодушек мог и вовсе насмерть заморозить и белые косточки в коробок сложить. Бу!
Правда, после выхода в свет знаменитой сказки В.Одоевского (1841) Морозко остепенился, превратившись в строгого, но справедливого, а главное – вполне презентабельного Мороза Ивановича: такого и на рождественскую елку в благородное общество пригласить можно. Но вскоре после прихода к власти большевиков, году так в 1929 от Рождества Христова (Звонкие комсомольские голоса: «Бога нет!!!» И далее – по классику.) рождественские елки попали под запрет. Пострадал и Дед Мороз. На антирелигиозном плакатике той поры (см. Википедию) можно увидеть веселого мальчишку, который с размаха ударяет по спине этой самой елкой удирающего дедушку Мороза. Подпись: «Геть з нашого побуту!» (Плакат украинский.) Чтобы вернее покончить с рождественскими святками и их атрибутикой, коммунистические идеологи начинают распространять миф о Морозе-Карачуне как злобном языческом божестве, губившем посевы, которому несознательные древние славяне приносили жертвы (в т.ч., конечно же, и человеческие), развешивая их на ветках деревьев, – что, мол, и породило обычай наряжать елку.
30 декабря 1935 года Дед Мороз был внезапно реабилитирован советской властью (вот такой неожиданный оксюморон) в Харьковском Дворце пионеров, где прошла официальная новогодняя елка. Традиционную восьмиконечную вифлеемскую звезду заменила красная пятиконечная, т.е. коммуняку буквально повесили на гилляку. Именно в этот день у Деда Мороза выросла ватная борода: отныне он становится одним из наиболее узнаваемых символов советского быта и ненавязчиво, но активно продвигает госнарративы среди самых юных граждан; ему открыт доступ в Кремль, и он летит туда по воздуху на лаковых палехских тройках – сюжет, полюбившийся мастерам народной росписи. Через два года, в роковом 37-м, получит «прописку» и его внучка Снегурочка. (Не путать с другой Снегурочкой – она же Снегурушка, она же Снежимочка, она же Снежевиночка – предполагаемой женой Мороза.) Также был узаконен и преемник Деда Мороза – Новый год (отголоски европейской традиции изображения уходящего и наступающего года как старика и ребенка). С этого момента троица Мороз-Снегурка-Новый год часто украшает собой советские новогодние плакаты и открытки. На самых ранних из них Дед Мороз еще довольно суров, диковат, космат, брадат, пузат и величественен, говорит, вероятно, утробным глухим баском, а его колючие глазки так и высматривают в толпе веселящихся обывателей замаскированных кулаков, вредителей, антисоветчиков и прочих врагов народа. Вообще, образ могущественного старика с темным, зачастую криминальным прошлым, покровительствующего при этом советским детям, был, кажется, очень популярен в сталинмкую эпоху – взять хотя бы подзабытого ныне Хоттабыча. Ну, и Ильич, конечно. Да и Виссарионович… Правда, дедом он как бы еще не был, но срок свой уже отмотал и любовью юных сердец заручился. Короче, реальный дед-людоед пропиарил сказочного (на Западной, кстати, Украине, обоих невзлюбили моментально).
Шли годы. Сменялись вожди. СССР тихо клонился к закату, застою, упадку и маразму. У людоеда выпали зубы, он одряхлел, присмирел, размяк, сделался чувствителен и сентиментален, отложил идею «мирового пожара» и вполне себе искренне полюбил детишек. Дарил им игрушки и сладости, веселил на утренниках, снимался в мультфильмах, в меру отпущенных сил творя добро. Борода у него была уже не ватная, а нейлоновая, с красиво завитыми кудельками, шубу усыпали разноцветные блестки из мелко нарезанной мишуры, а неуклюжие валенки сменились бутафорскими матерчатыми сапожками. Снегурочка выросла, преобразившись в сексуальную блондинку. (Дребезжащие комсомольские голоса: «Секса нет!!!» Да что же это у вас, чего не хватишься… И далее – по классику.) Новый год однако не взрослел – некуда ему было взрослеть и развиваться в дряхлеющей, управляемой геронтами империи: ноль перспектив и, как результат, вечная инфантильность. Впрочем, на открытках все очень счастливы: на лицах улыбки, неистребимая бодрость простого советского человека заряжает души электричеством беспричинного смеха. Вот все трое, вся снежная семейка, пляшут вокруг разубранной елки, вот катаются на коньках, лыжах, саночках, тройках, на коврах-самолетах, на полосатых, веселых как хлопушки ракетах («Юра, прости, мы…»); вот вместе и порознь водят они хороводы с лесными зверушками, лепят снеговиков, играют в хоккей, музицируют, выпекают торты, пишут картины, сидят перед телевизором, говорят в телефоны, заводят часы, разносят почту, регулируют дорожное движение, строят БАМ, – отражают эпоху. И, конечно же, раздают детишкам подарки. Мешок с подарками – неотъемлемый атрибут Деда Мороза, такой же важный, как шуба и красный нос. Интересно, что все Деды Морозы, Снегурки и Новые годы на украинских открытках одеты в национальные кожухи; Снегурочка зачастую в цветастой хусточке, на Морозе и внуке казачьи мерлушковые шапки; внучек скачет, словно отплясывая гопака, шаровары раздуваются парусом; в мешке же у Дида Мороза вряд ли сложены куклы и кубики – там лежат паляницы и бублики, коржики и маковники, а еще грушки, орешки, ватрушки, пампушки и прочие пундики: наколядовали!
Жаль, что у меня не сохранилось ни одной старой открытки, я любила их разглядывать в детстве, эти цветные бумажные картинки с трогательными пожеланиями «сибирского здоровья», «кавказского долголетия» и обязательного «мирного неба». Мирное небо! Как будто оно может быть другим, думала я тогда, несчастная маленькая дурочка.
…Мы жили на Камчатке. Меня пригласили на елку к соседским детям. Елка у них была «настоящая», т.е. искусственная, из зеленой пластмассы, а мою папа сделал из кедрового стланика, просверлив дрелью дырочки в ручке от метлы и вставив в отверстия кривые, но пушистые веточки. (Моя была лучше! Я и сейчас так считаю.) В гостях нас обещали угостить и сфотографировать. Чтобы было веселей, я взяла с собой своего любимого красного плюшевого медведя по имени Медведь. Мы ходили с Медведем вокруг елки и рассматривали игрушки. Елка была маленькой, ростом с меня, на мягких пластмассовых веточках висели гирлянды, шары, колокольчики, шишки, паутинки цветной мишуры и комочки ваты. Красивое. Правда, тут не было моих любимых стеклянных крокодильчиков, похожих на пупырчатые малосольные огурцы, моржика, потерявшего стальную петельку и подвешиваемого просто за зубчики, бочком, что придавало ему слегка легкомысленный вид, не было белой пенопластовой пуночки, полярной совы, снегурочки в кухлянке с голубыми узорами… Зато был Дед Мороз. Старый-старый, с бородой из посеревшей от пыли и времени ваты, в когда-то белой роскошной шубе со следами осыпавшихся стеклянных блесток, он стоял под елкой, тараща голубые точечки глаз и кротко улыбаясь в ватные усы полустертым выцвевшим ртом. На фотографии он вышел расплывчатым белым пятном, подтаявшей горкой снега, – думаю, это самый похожий его портрет из всех когда-либо существовавших.
Очень символично, что скончался Дед Мороз в самом конце зимы, а именно 24 февраля 2022 года, как и многие другие персонажи т.н. «русского мира» – мира, в одночасье сделавшегося руzzким... Удастся ли деду смыть позор с седин когда-либо в будущем – неизвестно. Впрочем, то злобное существо, которое бродит сегодня в шубе цвета хаки по просторам страны «великой литературы, балета и космоса», не имеет ничего общего с «добрым дедушкой Морозом». В его несимпатичных чертах явственно проглядывает Карачун.. Это он, сзлобный старый чертила, наведывается в российские детсады, нахлобучив шапку-ушанку с прицепленной красной звездой, и потчует офигевших детишек кусочками черствого хлеба с сахаром – «в память о лишениях воевавших дедов»; это он приперся на елку в город Барнаул с картонной фигурой усатого «отца народов» и злорадно наблюдал, как его внучка Снегурочка, превратившаяся, увы, в оплывшую хабалистую тетку, призывала ребят «изгнать Бармалея-либерала» (наряженного почему-то в костюм капитана Джека Воробья); это он, Карачун, раздает малышам автоматики и пулеметики для борьбы с «бендеровцами» и скачет с песенкой про елочку перед зевающими орками на руинах оккупированных украинских городов; ну и, конечно же, только ему, Карачуну, подельнику одиозного Крампуса, могла прийти в голову чертовски остроумная и дьявольски гуманная мысль расстрелять летящего на волшебных оленях Санту с помощью российского ПВО: не надо, мол, нам ничего иностранного!
Куда же подевался настоящий Дед Мороз? Заплакал от стыда горючими слезами и растаял, как снеговик по весне? Или, может, собрал в свой мешок документы и ценные вещи, да и махнул куда-нибудь в Америку – благо до Аляски всего каких-то 86 км. И называется он теперь модным словом «релокант», живет в одном из северных штатов, получает пособие, регулярно смотрит какого-нибудь Дудя, поругивает оставшихся и считает себя оппозицией. А может быть, еще в феврале 22-го он встал на лыжи и махнул в Сибирь, в тайгу и глушь, подальше от зомбирующей иглы Останкинской телебашни, от бомонда и гламура, от окончательно чиканувшихся кремлевских ЧКтил и поехавшего кукухой населения, которое радостно строчит сейчас не новогодние письма с просьбами о бездуховных айфонах, а старые добрые – и не менее эффективные – доносы… Раз в полгода выходит он на железную дорогу, долго и пристально глядит из-под меховой рукавицы на синеющие блоковские дали, смачно плюет в сторону белокаменной и поджигает релейный шкаф. Именно в этом последнем образе нравится он мне более всего, и это ему посвящаю я свое стихотворенье.
ПОЛЯРНАЯ КАНТАТА, ИЛИ МЕМУАРЫ ДЕДА МОРОЗА
Лети, моя строка, свободной птицей
И ни о чем в полете не забудь!
(Эх, приложить бы грелку к пояснице,
Чайку б, да ноги в шлепанцы обуть…)
Воспоминанья, то бишь мемуары,
Затеял я писать на склоне лет.
Сам на себя дивлюсь: опенок старый,
Сидел бы на печи себе… Так нет!
И то сказать, в эпоху злостных фейков,
Когда брехня и форменный донос –
Любая электронная статейка,
Сам о себе расскажет Дед Мороз.
…Родился я в деревне Ямогоры.
(Положьте глобус – нет ее давно…)
Волшебные полярные узоры
Светили мне в холодное окно.
Бывало, выйдешь из избушки теплой –
Куда ни глянь, кругом одни снега!
Блистают, как алмазы или стекла,
И более не видно ни фига.
Куда ушло ты, детство золотое,
Когда, бывало, зимнею порой
Скакал я по сугробам на просторе –
Весь в валенках, с кудрявой головой?..
Да, были времена!.. Не то, что ныне,
Когда от слез туманится земля…
Боюсь, что в милой сердцу Украине
Уже не любят деда-москаля.
Но я не враг, не орк я недобитый,
И лишь случайно в виде буквы зет
Когда-то были три доски прибиты
На дверь в мой деревянный туалет.
Но этот символ русского имперства
Я вмиг до основания снесу!
Чтоб прекратить злокозненные zvерства,
Готов я партизаном стать в лесу!!
Хоть старый дед я, грузный и косматый…
Дурная обо мне идет молва:
Мол, красный нос, и борода из ваты.
И разные обидные слова…
А ведь когда-то звали Северьяном.
Высок и строен, недурен с лица,
Бродил по тундре я с резным баяном,
Воспламеняя девичьи сердца.
О, дочери серебряной метели!
Округлый стан ваш сахарно белел.
У каждой очи угольно чернели,
У каждой нос морковкою алел.
Я полюбил прекрасную Снежану!
Увы, к моим восторгам холодна,
К лихому скорняку, канадцу Жану,
В Труа-Ривьер уехала она.
Напрасно я твердил, что страсть безмерна
И что на подвиг я готов любой –
Красавицы не знают слова «верность».
Она ушла… И я ушел – в запой.
Но вскоре вышел. Роковую деву
Забыл… Держался, в общем, молодцом…
(А все ж приятно клюкнуть для сугреву
И хрустнуть малосольным огурцом.)
. . . . . . . . . . . . .
Живу один. В Канаде есть дочурка
(Я видел фотографию в Инсте).
Раз в год приедет внученька Снегурка –
Сварить борща на газовой плите…
Что ж, сэ ля ви. Порой не очень сладки
Бывают дни, но я не одинок:
Со мною зайцы, лоси и лошадки,
Да письмами наполненный мешок.
В наш век к бумаге меньше интереса,
И даже я, седой, дремучий дед,
Чтоб не отстать от общего прогресса,
Был вынужден освоить Интернет.
Конечно, есть досадные моменты:
Висит винда, кобенится вай фай.
А также донимают конкуренты, –
А тут, как говорится, не зевай.
Горазды на коммерческие трюки
И норовят собрата наколоть
И Пер-Ноэль и Йоулоп… Йоулопуккин.
(Вот наградил фамилией Господь!)
А дети? Раньше радовались книжкам –
Теперь подай им скутер да планшет.
А как, скажите, объяснить детишкам,
Что значит «ограниченный бюджет»?
Но не беда! Серебряной звездою
Вновь озарится мирный небосвод –
И автор строк, тряхнувши стариною,
Опять мешок подарков соберет.
Мешок любви, здоровья и удачи,
Улыбок, смеха и счастливых слез…
К нам праздник в гости жалует – а значит,
До скорого!
[i] Ваш Дедушка Мороз. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029569
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 29.12.2024
Так и осталось в памяти:
серый советский памятник,
а там поворот, конечная
и – море. Большое!.. Вечное.
Прибоя пивное кружево,
и шелестящий рык его –
будто бы гимны слушаю
царству немому рыбьему.
Блестят валуны зеленые,
брызги летят соленые,
свет на воде колышется…
Нигде так легко не дышится!
Зыблется муть стеклянная;
медузы с телами призраков
застыли цветками странными,
не подавая признаков
жизни; рыбешки, крабики
снуют под волною вздыбленной.
А на волне – кораблики:
выше вулканов с ды́мами!
Огромен корабль у берега,
а в море – скорлупка хрупкая.
Держи его ровно, бережно,
стихия тысячерукая!
«Море – стихия грозная
и никого не балует», –
так говорят серьезные,
опытные, бывалые.
Мне-то морская готика
не жутче намокшей варежки –
мне три с половиной годика,
и я собираю камешки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029042
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 21.12.2024
Я сміюсь, коли кажуть, що то не сміх,
коли брешуть в очі і б’ють під дих,
коли щастя – булькою на воді:
я показую зуби своїй біді.
Всміхаюся – наче травнева рожа,
всміхаюся – наче Веселий Роджер,
сміюсь як дурень, як Пітер Пен,
як обдовбаний Гуїнплен!
Ти стоїш як бог і мовчиш як пень,
на моє джиґурство – анітелень,
обережний осуд бринить в очах –
ти шляхетно шлеш мене нах.
Я сміюсь, бо та булька сказала «чпок».
бо на горло скарав себе колобок,
бо у нашої смерті кирпатий ніс,
бо від мене чекають сліз…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2024
Прегорде слово «крах». Є велич у руїні.
Не варті всі вінці тернового. Людині,
що втратила себе у битві наджорстокій,
дарується взамін якиїсь дивний спокій,
і чим її не муч, як не бери на кпини –
з її сухих очей не витиснеш сльозини.
Між суєтних людей мов тінь вона живе,
її довічний біль – як поле силове.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2024
Пісню я придумав – от!
Бажаєш – наспівай ці кілька нот.
Не парся, всміхнися.
Проблеми знов? Таке бува!
Нерви множать усе на два.
Не парся, всміхнися.
Не парся, всміхнися-но!
Блукаєш світом, як жебрак,
У тебе в ліжку спить чужак…
Не парся, всміхнися.
Бурчить хазяїн: «Ти банкрут!»
І за несплату світить суд.
Не парся, всміхнися.
Глянь на мене – я щасливий.
Не парся, всміхнися.
(Ось мій номер; хвилюватимешся – дзвони, я тебе ощасливлю.)
Не парся, всміхнися.
Катма грошви, твій стиль – відстій,
А про зальоти і не мрій…
Не парся, всміхнися.
Пісна мармиза не красить світ,
Жура на всіх залишає слід.
Тож не парся, всміхнися.
Не парся, всміхнися-но!
Не парся, не парся, не треба.
Будь щасливим. Усміхайся.
Не засмучуй нікого.
Не парся. Все мине, чим би воно не було.
Не парся, будь щасливим.
Я не нервую, я щасливий…
___________________________________________
Don't worry, be happy
Here's a little song I wrote
You might want to sing it note for note
Don't worry, be happy.
In every life we have some trouble
But when you worry you make it double
Don't worry, be happy.
Don't worry, be happy now.
Ain't got no place to lay your head
Somebody came and took your bed
Don't worry, be happy.
The landlord say your rent is late
He may have to litigate
Don't worry, be happy.
Look at me - I'm happy.
Don't worry, be happy.
(Here I give you my phone number. When you worry, call me,
I make you happy.)
Don't worry, be happy.
Ain't got no cash, ain't got no style
Ain't got no gal to make you smile
Don't worry, be happy.
'Cause when you worry your face will frown
And that will bring everybody down
Don't worry, be happy.
Don't worry, be happy now.
Don't worry, don't worry, don't do it.
Be happy. Put a smile on your face.
Don't bring everybody down.
Don't worry. It will soon pass, whatever it is.
Don't worry, be happy.
I'm not worried, I'm happy...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028618
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2024
Опасно кидать понты
и жаждать лихих побед:
под грузом большой мечты
у жизни трещит хребет.
А потому – прощай,
моя великая страсть!
Пускай на твой каравай
глупцы разевают пасть.
Уж слишком ты крупный куш –
аж не обналичить чек.
…Уходит по большаку
маленький человек.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028617
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2024
Рудя, білочка мала,
не відходить від дупла.
Там лежать її скарби:
шишки, жолуді, гриби.
Раптом - дощик! Ах-ах-ах,
всі сховались по хатках!
Лізе й Рудя, та дарма:
місця в хаті вже нема.
З'їла білочка горіх -
можна стати на поріг.
З'їла жолудь, з'ла гриб -
ще просунулась углиб.
Вигризла насіння з шишки -
стало місця більше трішки.
"Зараз, - каже, - ще поїм
і тоді пролізу в дім".
Та животик, як на зло,
не пускає у дупло!
Сіла Рудя біля хати:
"Де тепер я буду спати?
От морока, от мара...
Мабуть, худнути пора!"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2024
...Там зима раньше срока спускается с гор,
и танцует зверье у заснеженных нор,
там на реках стекло, там поля - как холсты,
там, надев колпаки, спят под ветром кусты,
там деревья стоят по колено в снегу,
там сухой василек пахнет солнцем в стогу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028034
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.12.2024
Я не забув мій Каррікфергус…
Я не забув мій Каррікфергус.
Бодай на нічку прийти б туди!
Услід коханню ще лине серце –
За неозору блакить води.
Глибина одна у любові й моря –
ні крил, ні сили перепливти!..
Та Перевізник вже, вірю, скоро
Мене доправить туди, де ти.
Я не забув мій Каррікфергус…
Зникає спека, от тільки спрагу
Не втамувати до холодів, –
Немов любові я дав присягу –
Хто б до Михайля мене звільнив?
І хоч мало пив, та навік я п’яний!
Урветься шлях мій, мій день мине…
Тепер я мертвий. Прийди, кохана,
Прийди, безцінна, вклади мене…
Я не забув мій Каррікфергус…
__________________________
Carrickfergus
I wish I was in Carrickfergus
I wish I was in Carrickfergus
is fada ón áit seo go Baile Uí Chuain
Sailing over the deep blue water
i ndiaidh mo ghrá geal is í ag ealó uaim
But the seas are deep love and I can't swim over
And neither have I the wings to fly
I wish I'd met with a handy boatman
Who'd ferry over my love and I
I wish I was in Carrickfergus
Tá an fuacht ag teacht is tá an teas ag tréigean
Is an tart ní féidir liom féin a chloí
Is go bhfuil an leabhar orm ó Shamhain go Féibear
's ni bheidh sé réidh liom go Féile Mhichíl
Ím seldom drunk, though Ím never sober
A handosme rover from town to town
But now Ím dead and my days are over
Come Molly a stóirín and lay me down
I wish I was in Carrickfergus
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027087
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024
Осінь. Хлюща. Марудні ритми
з їх набридлою простотою.
Склали крильця тендітні рими
(білих віршів чекай зимою).
Осінь. Мерзнуть-дрижать пеони –
аж зіщулились у хореї.
Всі Бодлери і всі Війони
мріють тільки про батареї.
Осінь. Клином чітким зразковим
відлітають, ржучи, Пегаси,
і капусту з листом лавровим
розмітають народні маси.
Осінь. Муза впадає в сплячку,
у поета риплять сустави.
Час знайти у пальті заначку
і купити бухла до кави.
Осінь! Холод до нас припхався.
Осінь! Днину чекай негожу.
Осінь! Пушкін у ній кохався…
Я терпіти її не можу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2024
Генералісимус
Знайте, що *уйло не я, а Барак Обама.
Бракне вже полонію, зізнаюся прямо.
Ера ультиматумів – змінюється тон:
назбираєм атомів, *обнем Вашингтон.
Нам, великим, хочеться наганяти страх.
Іскандер регочеться у глухих степах.
Знайдемо ужиток враз ядерній фігні.
Воювали предки в нас, ну а ми – ще ні.
Нам давно вже мариться в полум’ї Рейхстаг.
Глянути б, як шквариться битий супостат!
Посвіти́ть погонами на краю землі.
Вивезти вагонами Тесли та Гуглі.
Ось, очільник партії, в тишині Кремля
мінами на карті я засадив поля.
Виснажений голодом, третю ніч не спав,
в камуфляжі з золотом біля шиби встав.
Образ Богородиці, люлька і махра.
Циркулем обводяться стрілочки… Ура!
Падає на лисину сяєво ясне.
І Генералісимус всі зовуть мене.
Літаки із ляскотом рвуться у пітьму.
Заберу Аляску я і Берлін візьму.
Подивлюсь на згарище праведним лицем.
Дух, зміцнись давай іще сталлю і свинцем!
Бранець мій розколеться, от уже й розкис:
плаче, богу молиться, не жаліє сліз.
Біла ж ти смородина, чорна ти біда,
непоборна Родіна, свєтлая орда!
В нашім серці той іще Сталінградський фронт.
Ми у бомбосховищах робимо ремонт.
Любимо воячити, від тортур – екстаз.
Нас не передбачити – довідка у нас.
Начувайтесь, нації – вшкваримо війну…
Тож скасуйте санкції! Я благаю! Ну?!
__________________________
Генералиссимус
Знайте, что *уйло не я, а Барак Обама.
Мне уже полония не хватает прямо.
В виде ультиматума мы изменим тон:
поднакопим атома, *бнем Вашингтон.
Мы страна великая, так что не тупи.
Искандер хихикает посреди степи.
В каждом поле залежи ядерных ракет.
Предки воевали же, ну а мы-то нет.
Нам же тоже хочется штурмовать Рейхстаг.
Посмотреть, как корчится побеждённый враг.
Посверкать погонами на краю земли.
Вывезти вагонами Теслы да Гугли.
Предводитель партии, в тишине Кремля
начерчу на карте я минные поля.
Изнурённый голодом, третью ночь без сна,
в камуфляже с золотом встану у окна.
Образ Богородицы, трубка и табак.
Циркулем обводятся стрелочки атак.
Падают на лысину отблески огня.
И Генералиссимус все зовут меня.
Самолёты, лязгая, рвутся в вышину.
Заберу Аляску я да Берлин верну.
Погляжу на ужасы праведным лицом.
Укрепляйся, мужество, сталью и свинцом.
Пленный враг расколется, выйдя на допрос.
Плачет, богу молится, не жалея слёз.
Белая смородина, чёрная беда.
Побеждай же, Родина, в битве как всегда.
В нашем сердце свеж ещё Сталинградский фронт.
Мы в бомбоубежищах делаем ремонт.
Хорошо воюем мы, знаем слово "месть".
Мы непредсказуемы, даже справка есть.
Не ручаюсь, братцы, я за свою страну…
Отзовите санкции! Умоляю! Ну?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026733
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2024
Как я завидую кленам,
уже не густо-зеленым –
в ржавчине рыжей, лисьей,
уже роняющим листья;
каштанам, к зиме раздетым,
распрощавшимся с летом;
грабам, дубам могучим,
рябинам в нарядных гроздьях;
вязам, на верхних сучьях
оставившим только гнезда;
бурым косматым елям,
готовым к любым метелям;
липам, тихо опавшим,
осинам оттрепетавшим;
яблоням, тонким вишням,
сосенкам невысоким;
березам, остановившим
движенье прозрачных соков, –
сладко им, белоснежкам,
задремывать в чаре снежной!..
Они до самой весны
не увидят войны.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026730
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.11.2024
Небеса в крупинках звездной пыли –
хоть она и звездная, а пыль, –
может, зря мы их боготворили
и в стихах растрачивали пыл?
Искорки, сверкалочки, блестинки
в черной невесомости висят,
складываясь в некие картинки,
тыщи лет притягивая взгляд.
То, что человек – венец творенья,
знаем мы давно из старых книг.
Но в [i]паренье[/i] чудится [i]паденье[/i]…
Может, все творенье – черновик?
Впыхивая, тлея, догорая,
кружат-разбегаются миры:
ангелы их вымели из рая,
и летят они в тартарары.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025763
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.11.2024
Ночью все кошки серы,
все женщины ночью стервы,
бесстрашны уста и руки,
груди бесстыдно упруги,
гладки тела и лица, –
всем женщинам ночью тридцать.
Мани, Манон, Мирины,
бухгалтерши, балерины,
прачки и королевы –
все женщины ночью Евы!
Леды ли, Лады, Лиды,
из Атланты, из Атлантиды,
винничанки, венецианки, –
ночью мы все – цыганки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025762
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.11.2024
Зажди. Вже небагато днів
лишилось нам полум’яніти.
Та ще цвітуть останні квіти,
останній птах не відлетів.
А осінь листя золотить –
старанно так, немов навічно.
А налетять вітри північні –
злиняє позолота вмить.
І у спустошенім раю
повіє холодом безодні…
Та не сьогодні, не сьогодні –
ще потанцюєм на краю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025702
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Янгол
Нас зв’язують пута –
Навіть Бог не зна довжини.
Ми на одному ліжку
По різні сторони стіни.
І все зрозуміло і ясно,
Та що в тім небесам?
І кожен іде навстріч тій смерті,
Яку собі вишукує сам.
В неї є свої демони
І свої солов’ї за плечем,
І те, що вона не зі мною –
То насла́ння їх пильних очей.
Та під поглядом тихих ікон
В серці, сирім від дощу,
Збагнув я свою безневинність,
А значить, я просто прощу.
Зроби мені янгола,
І я покажу тобі твердь.
Покажи-но щасливих людей,
І я покажу тобі смерть.
Яви мені диво
Рятунку з цієї тюрми,
І я скажу, що того, що маємо,
Достатньо і більшим, ніж ми.
Нас зв’язують пута –
Навіть Бог не зна довжини,
Ми зв’язані церквою,
Церквою кохання й війни.
А небо все ближче і ближче –
Вже майже нестерпно очам;
І нарешті кожен дійде до смерті,
Яку собі він вигадав сам.
__________________
Ангел
Я связан с ней цепью,
Цепью неизвестной длины.
Мы спим в одной постели
По разные стороны стены.
И все замечательно ясно,
Но что в том небесам?
И каждый умрет только той смертью,
Которую найдет себе сам.
У нее свои демоны
И свои соловьи за стеной,
И каждый из них был причиной,
По которой она не со мной.
Но под медленным взглядом икон
В сердце, сыром от дождя,
Я понял, что я невиновен,
А значит, что я не судья.
Так сделай мне ангела,
И я покажу тебе твердь.
Покажи мне счастливых людей,
И я покажу тебе смерть.
Поведай мне чудо
Побега из этой тюрьмы,
И я скажу, что того, что есть у нас,
Хватило бы для больших, чем мы.
Я связан с ней цепью,
Цепью неизвестной длины,
Я связан с ней церковью,
Церковью любви и войны.
А небо становится ближе,
Так близко, что больно глазам;
И в итоге каждый умрет той смертью,
Которую придумает сам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024724
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2024
Пані Джекіл – жінка-янгол чи принаймні свята:
вона влаштовує для бідних благодійні свята,
вона учителька року, в носик цьомає малят.
А пані Хайд би повбивала тих шмаркатих чортенят!!
О пані Хайд!
Наплювати пані Хайд, що в хаті розгардіяш,
вона уранці собі робить смокі-айз макіяж
і мчить відтак на роботу, ніби грізний Чингачгук.
А пані Джекіл визнає лиш бігуді та крем для рук.
О пані Джекіл!
Пані Джекіл любить квіти і сортує сміття,
вона не палить і веде здоровий спосіб життя,
п’є джерельну водичку чи слабесеньке вино.
А пані Хайд учора знову набухалася в лайно!
О пані Хайд!
Полюбляє серіали про любов пані Хайд,
також інкогніто заходить на один порносайт;
вона коханців у ліжко водить кожен Божий день.
А пані Джекіл їсть пігулки і кляне свою мігрень.
О пані Джекіл!
Пані Джекіл зранку крутить сорок раз хула-хуп,
не хоче бачити мучного, варить зупу із круп.
Вона спортивна, граційна, сухоребра, наче йог.
А ця корова пані Хайд жере вночі опісля трьох…
О пані Хайд!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024236
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2024
1
Как счастлив был я здесь, земного праха горстка!..
Я думал – не умру, я говорил: [i]живу![/i]
Смеялся и смотрел на нежную траву,
на пляшущий ручей, на деревце-подростка.
И вдруг почувствовал испуганно и остро:
мир, где волшебное свершалось наяву,
иному,[i] не[/i] земному существу
казался бы скоплением наростов…
Жемчужина миров, смиренница Земля,
равно люблю твои пустыни и поля,
пусть вечны небеса – ты кажешься мне раем.
Хвала Тебе, Творец. Шутник ли Ты, игрок –
пусть даже случай Ты! – воистину Ты Бог,
благодаря Тебе мой остров обитаем.
2
Я знаю, что счастливой быть не поздно
и книгам, и годам наперекор, –
ныряя в синь, пусть птицы лепят гнёзда,
и, полон детворы, щебечет двор,
пускай ползёт по листику улитка,
мелькают тени в радужном окне,
и солнце упирается в калитку,
и бабочки танцуют на стене.
Не нужно о бессмертии зазвёздном!
Смерть – это мир, в котором нет меня…
Я знаю, что счастливой быть не поздно,
и жду с надеждой завтрашнего дня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024235
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.10.2024
Смешные люди. Нелегко нам
от обретений и утрат.
Но за небесным Рубиконом
есть полугород-полусад, -
мне жизнь однажды отоснится,
и я, не помня ничего,
смогу навеки заблудиться
в нестрашных сумерках его.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023260
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.09.2024
Коли ведуть любовну гру
гравці досвідчені й холодні –
мов дві пробуджені безодні
заводять бесіду стару.
«Майстерний шах!» – «Блискучий хід!»
– «Я розпізнала вашу пастку».
– «А я впізнав чарівну маску…»
У поглядах – то мед, то лід.
Отак ведуть вони війну,
до перемоги небайдужі, –
втім, крах бентежить їх не дуже,
бо небагато на кону.
Коли вчорашніх дітлахів
до гри підштовхують амури,
сердешні плутають фігури,
а то і пропускають хід.
Король невартий пішака,
сильніший мусить програвати,
бо на ристалищі картатім
руки торкнулася рука…
В крові кипить адреналін,
життя – страшна й зваблива казка.
І ліпше смерть, аніж поразка:
усе поставлено на кін!
…Коли тобі забракло слів,
і монолог умить спіткнувся,
і ти розгублено всміхнувся
і тим свій перший хід зробив, –
«Наївний обіцяльник раю,
яка невміла гра твоя!..» –
так подумки сказала я,
а вголос: «Вибач. Я не граю».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2024
[i]Сухая ветка может расцвести – от пламени.
Цвети во мне, огонь.[/i]
Внутри меня так пусто и темно,
что я кажусь себе виолончелью –
или тамтамом – или окариной, –
душа есть музыкальный инструмент,
причудливый, и полый, и молчащий,
и чутко ожидающий удара –
или касанья, лёгкого касанья,
что тоже мука – чтобы сладко вздрогнуть
и отозваться музыкой на боль.
Так нужно – никому, а всё же нужно.
Пытайся быть собой, чтоб стать собой.
Лежи и слушай собственные мысли,
и терпеливо жди прикосновенья,
и отзывайся музыкой на боль.
Как странно – в пустоте из тишины
рождаются созвучия. Звучите!..
Я тишина, бессилие и мука,
я пустота, безмолвие и боль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023018
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.09.2024
Черный котище сидит на крыше,
посеребрен молодой луной.
Девушка на́ стену – нет, повыше –
взлезла по лесенке приставной:
тенью – в окошко!.. Полоски света;
голуби, сонная воркотня, –
не чердачок, а мечта поэта,
здесь никому не достать меня.
Где ж он,тот самый «счастливый случай»?
От неудач колотье в боку,
мачеха-жизнь накидала в кучу
всякого сора… Мерси боку!
Где чечевица тут, гули-гули,
где небылица? Где ложь, где рожь?
Вот уж действительно нас надули,
даже лопатой не разгребешь.
В бусах огней городская площадь,
сотни красоток спешат на бал…
Блин, я устала пахать как лошадь.
Гребаный труд, ты меня задрал!
Кружатся пары, от страсти млея,
кружится в воздухе нотный лист…
Люди! Мне необходима фея!!
И парикмахер. И визажист.
Крыса хозяйничает в отбросах,
старая тыква гниет в углу…
Чтобы уехать, нужны колеса!
(А можно волшебную взять иглу,
да и заправить волшебным зельем
наш абсолютно волшебный шприц…)
А во дворце-то небось веселье!..
И совершенно изнылся принц.
Сядь-ка, дружок, да поправь корону,
покуда на стонущем чердаке
чика отплясывает чакону,
фрика отплясывает чакону –
дико отплясывает чакону! –
с окурком в испачканной сажей руке.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022444
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.09.2024
То вітер-заброда всміхнувся: «Лови!» –
і яблучком райським рум’яне світило
упало у пружні долоні трави
і зоряним чаром весь світ спокусило.
Рожевим промінням осяяно сад,
і тіні лягли під дерева, як змії,
і ллють виноградний густий аромат
топазові ґрона, солодші за мрії.
Вологим серпанком виблискує пар,
снують павутиння невидимі кросна.
П’янить розмаїття невиданих барв,
та в розкоші вже відчувається розпад, –
суворий архангел мечем огняним
торкнувся тебе, мій зурочений раю…
Багряним вітрилом, стовпом золотим
палай до небес! Я з тобою палаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022442
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2024
Еще волшебным хмелем юность бродит
в твоей крови,
и жизнь и смерть тебе смешней пародий,
второй Давид,
и подвиг самый странный, самый трудный
тебе – игра!
Но нежен ты, как стебель изумрудный;
на мне – кора.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020829
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 25.08.2024
Коли я їм слова,
коли я п’ю слова –
йде обертом моя
стражденна голова.
В їх ґронах золотих
шумують мед і хміль.
Буває й оцет в них.
І перець є. І сіль.
Квасне слівце «цитрон»,
солодке – «апельсин».
А вимовиш «полон» -
гірке, немов полин…
Цілющі є слова,
гниленькі є слівця –
не варті олівця,
не варті папірця.
Бувають – як вода,
бувають – ніби жар.
А ті – як лобода,
а ті – насущний дар.
Як здоба, запашні.
Мертвотні, як труха.
Із присмаком брехні
або з душком гріха.
Проте й брудні слівця,
мов устриці бридкі,
з сумлінністю знавця
ковтаєм залюбки!
Підозрюю, мені,
допоки я жива,
не вгамувати, ні,
цей голод на слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.08.2024
Греми, легенда, медью,
костром сверкай с экрана, –
монах влюбился в ведьму,
а ведьма – в капитана!
Все женщины лукавы:
не крест, а только меч
двусмысленною славой
их вечно будет влечь.
«Возлюбленная дева,
прельстительное чадо,
страшись Христова гнева,
припомни муки ада.
Смарагда и сапфира
ценней твоя душа,
для суетного мира
ты слишком хороша».
«Монах, да ты смеешься!
Неужто в самом деле
ты о душе печешься
без помыслов о теле?
Хоть аравийский ладан
в словах твоих разлит,
любви твоей не надо –
козлом, увы, разит!
Молись Небесной Деве –
земных молить напрасно,
красой не овладеет
святоша сладострастный.
Непобедимый воин,
галантный кавалер –
любви моей достоин
лишь Феб де Шатопер!»
«Каким бесовским зельем
меня ты опоила?
Мне собственная келья
противна, как могила.
Хитришь со мной, колдунья?
Нечистая игра!
Бесстыдница. Плясунья.
Мой ангел Эсмера…»
Страсть вышла за пределы
и диким иноверцем
пылающие стрелы
пускает прямо в сердце.
Луна в окне маячит,
и тень лежит крестом.
Хохочет голый мальчик
над каменным Христом…
Черны его проклятья,
черна его сутана,
цыганочка в объятьях
красавца капитана:
непобедимый воин,
галантный кавалер –
любви ее достоин
лишь Феб де Шатопер!
Страшна любви разлука,
еще страшней – измена.
Но смерть войдет без стука
и выведет из плена, –
последняя свобода
стоит за палачом.
При чем тут Квазимодо?
Да вовсе ни при чем…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020200
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.08.2024
Втекла від світу й серце зачинила –
тепер життя не схоже на роман.
Спустошена, забута, збайдужіла,
впадаю в тишу, наче в океан.
Нехай кохають інші. З мене досить!
Нарешті вільна – хоч і нічия.
… От лиш неспокій цей, – невже він носить
твоє – таке хвилююче – ім’я?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2024
Рим часів імперії, тяжко занепавши,
видимість могутності зберігав, як завше:
Цезар був на місці, соратники вірні,
статистичні звіти – просто неймовірні.
А критики скажуть, що слово «соратник» – не римська то деталь,
це груба помилка, а пісеньці сенсу бракує…
Най собі, най собі, може, і не римська – та не жаль,
це зовсім мене не дратує і навіть мені імпонує.
Не уникли й римляни згубного застою
і розсіл ковтали вранці з перепою,
їли всяку негідь, як манну із неба –
мабуть, і не знали, що у них занепад.
А критики скажуть, що слово «розсіл» – то не римська вже деталь,
це груба помилка, а пісеньці сенсу бракує…
Най собі, най собі, може, і не римська – та не жаль,
це зовсім мене не дратує і навіть мені імпонує.
Юнаки імперії, впавши на постелю,
бачили в кошмарах то бій, то шинелю:
то вони – в атаці, то вони – в окопі,
то – аж на Памірі, а то – десь в Європі.
А критики скажуть, «шинеля» – то зовсім не римська вже деталь,
це груба помилка, а пісеньці сенсу бракує…
Най собі, най собі, може, і не римська – та не жаль,
це зовсім мене не дратує і навіть мені імпонує.
І хоча в імперії все занепадало,
римлянки-красунечки тим журились мало –
їм шляхи відкрились, глянути любота:
тут тобі ось форум, а отут – робота.
А критики хором: «Ах, «форум», ах, «форум» – ось римська вже деталь!
Одне тільки слово, а пісенька просто квітує!»
Най собі, най собі, най собі і римська, тільки жаль…
До пісні вона не пасує і задум увесь мій руйнує…
____________________________________________
[b]Песенка о Римской империи
[/b]
Римская империя времени упадка
сохраняла видимость твердого порядка:
Цезарь был на месте, соратники рядом,
жизнь была прекрасна, судя по докладам.
А критики скажут, что слово "соратник" - не римская деталь,
что эта ошибка всю песенку смысла лишает...
Может быть, может быть, может и не римская - не жаль,
мне это совсем не мешает, а даже меня возвышает.
Римляне империи времени упадка
ели что придется, напивались гадко,
а с похмелья каждый на рассол был падок -
видимо, не знали, что у них упадок.
А критики скажут, что слово "рассол", мол, не римская деталь,
что эта ошибка всю песенку смысла лишает...
Может быть, может быть, может и не римская - не жаль,
мне это совсем не мешает, а даже меня возвышает.
Юношам империи времени упадка
снились постоянно то скатка, то схватка:
то они - в атаке, то они - в окопе,
то вдруг - на Памире, а то вдруг - в Европе.
А критики скажут, что "скатка", представьте, не римская деталь,
что эта ошибка всю песенку смысла лишает...
Может быть, может быть, может и не римская - не жаль,
мне это совсем не мешает, а даже меня возвышает.
Римлянкам империи времени упадка,
только им, красавицам, доставалось сладко -
все пути открыты перед ихним взором:
хочешь - на работу, а хочешь - на форум.
А критики хором: "Ах, "форум", ах, "форум" - вот римская деталь!
Одно лишь словечко - а песенку как украшает!
Может быть, может быть, может быть, и римская - а жаль...
Мне это немного мешает и замысел мой разрушает.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019893
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2024
Жизнь отвечает на все вопросы,
но, к сожаленью, не в том порядке.
Истины напоминают вбросы:
то несуразны, то слишком гладки.
Путь наш таинственнее, чем Дао,
ориентиров искать напрасно,
в будущем – мрак, в настоящем – хаос,
только прошедшее нам подвластно.
Слава сиренам самообмана,
памяти нашей капризной слава!
В собственный мозг напустить тумана –
неоспоримое наше право.
Воспоминанья, подобно магу,
преображая то так, то эдак,
ты самого себя, словно сагу,
сам расскажи себе напоследок…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019891
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.08.2024
Стою пред Тобою Савлом,
молитве моей внемли,
на мне белоснежный саван
с крыльями до земли.
Скоро ли, Господи, скоро ли
по лесенке золотой
сына из дома скорби
Ты поведешь домой?
Сторожа что глухие стены,
да нет под рукой ножа –
а то б я надрезал вены,
чтоб утекла душа.
Мое сердце в клетке из ребер,
а мозг в костяном гробу,
и лучше б еще в утробе
сгнить Твоему рабу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019274
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.08.2024
Розвіяно вітром підмочений порох,
Потроху звикаєм, як наші діди,
Свій час марнувати в докучливих спорах
І слухати байки і воду товкти.
Колись відшумить твоя юність, юначе,
Спочинку і шани запросять літа.
А що Ярославна горює і плаче,
Так то у Путивлі – не наша біда.
Рукав у Каялу не вмочить сумління,
Не взнаєм смаку арештантських хлібів.
Безгрішний холуй, назбирай-но каміння,
Авансом заучуй свій праведний гнів!
Бо ми зі шкільної науки
Вподобали ці слова:
Ні, я вмиваю руки,
Ні, ти вмиваєш руки,
Ні, він вмиває руки –
І хоч не рости трава!
Не вища то математика,
А просто, як два на два.
Блаженні премудрі, що мукають «згодні» -
Рахманний, покірний, вгодований скот.
Вони пам’ятають, що списи народні
Ламати ніяк не дозволить народ.
Над кругом гончарним співа про тачанку
Загарливий час – невмирущий гончар,
А Вацлавську площу вигладжують танки,
І наш бронепоїзд вже біля Градчан!
А пісня підноситься: «Взвейтесь кострами!»
Куди не ступи – тільки попіл і прах.
Здіймаються ватрами ночі в Остраві,
В мордовських лісах і в казахських степах.
Летять металеві круки
І сіють вогонь і дим.
А я умиваю руки!
А ти умиваєш руки!
А він умиває руки –
Рятує свій вбогий Рим!
І кожному з нас – зізнаймось! –
Так радісно бути злим…
_________________________________________________
Развеян по ветру подмоченный порох,
И мы привыкаем, как деды, точь-в-точь,
Гонять вечера в незатейливых спорах,
Побасенки слушать и воду толочь.
Когда-то шумели, теперь поутихли,
Под старость любезней покой и почет…
А то, что опять Ярославна в Путивле
Горюет и плачет, — так это не в счет.
Уж мы-то рукав не омочим в Каяле,
Не сунем в ладонь арестантскую хлеб.
Безгрешный холуй, запасайся камнями,
Разучивай загодя праведный гнев!
Недаром из школьной науки
Всего нам милей слова:
Я умываю руки,
Ты умываешь руки,
Он умывает руки –
И хоть не расти трава!
Не высшая математика,
А просто, как дважды два.
Да здравствует — трижды — премудрость холопья,
Премудрость мычать, и жевать, и внимать,
И помнить о том, что народные копья
Народ никому не позволит ломать.
Над кругом гончарным поет о тачанке
Усердное время — бессмертный гончар.
А танки идут по вацлавской брусчатке,
И наш бронепоезд стоит у Градчан!
И песня крепчает: «Взвивайтесь кострами!» —
И пепел с золою, куда ни ступи.
Взвиваются ночи кострами в Остраве,
В мордовских лесах и в казахской степи.
На севере и на юге
Над ржавой землею дым.
А я умываю руки!
А ты умываешь руки!
А он умывает руки,
Спасая свой жалкий Рим!
И нечего притворяться —
Мы ведаем, что творим!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019273
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2024
Чим є любов? Всім!
Чим є любов? Всім!
Тільки її ждім,
наче цей дощ, грім.
Чим є любов? Всім.
Втома моя, біль,
вічна моя ціль,
тайна моїх снів.
Чим є любов? Всім.
Чим є любов? Всім.
Втома моя, біль,
радісний мій хміль,
розкіш, землі сіль,
вічна, як хліб, дім,
наче цей дощ, грім.
Чим є любов? Всім.
Чим є любов? Всім!
Чим є любов? Всім!
Чим є любов? Всім!
Чим є любов? Всім...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017559
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024
Над вавилонськими потічками,
там сиділи матусі із діточками –
колисали понівечені тіла;
сяяло сонце, вода текла…
Ой як у тому у Вавилоні
всі потічки як сльоза солоні,
верби гіркі, а річки червоні
у Вавилоні, у Вавилоні.
Єрусалиме, Єрусалиме,
місто із вуличками тісними!
Більше нема ні садка, ні дому,
все зруйнували сини Едому.
У Вавилоні, у Вавилоні
сироти наші ростуть в полоні.
Єрусалиме, перлино біла,
чадам скільком ти тепер могила?
Що там волає причинна мати?
«Враже, не буду тобі співати!
Арфу повісь – і мене – на віти!!»
О Вавилоне, є й в тебе діти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017103
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2024
Коли ти до мене підсів,
був ранок, день або вечір,
і листя було в росі,
і сонце текло на плечі, –
а може, то падав сніг,
а може, й зірки, як вишні,
лягали тобі до ніг –
іскристі та вогнедишні.
Над нами усохлий в’яз
покручені чорні віти
додолу хилив – і враз
на них виростали квіти.
Либонь, я сказала «ні»,
збентежена і несміла,
і жіночка у вікні
прекрасно все зрозуміла.
Ти блиском своїх очей
мене обпікав, як жаром,
і значення всіх речей
скасовував хвацьким жартом,
і голосом – щирий шовк! –
торкався душі і тіла…
А потім, здається, пішов.
А я, здається, підсіла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2024
Едем зробився Гетсиманським садом:
колись квітуча, щедра, солов’їна,
вже третій рік лежить земля в руїнах,
немов жита, побиті Божим градом.
І літо нам підносять, ніби чашу,
осяйну чашу, золоту, жертовну,
вогню і крові аж по вінця повну,
випробуючи – вкотре? – стійкість нашу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016600
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2024
Передо мной река –
волны да облака.
Вроде не глубока,
да и не велика.
С Севера прет орда,
Родина кличет в бой, –
время героев, да.
Жаль, что я не герой.
В чем же моя вина?
Все́х на свете отчизн
мне дороже одна
моя молодая жизнь.
Другу я чужд, врагу:
помыслы их темны.
А на том берегу
нет никакой войны…
Жадный речной поток,
маленький Рубикон!..
Мысленно перейден –
значит преодолен.
Рвусь из последних сил!
Все, что любил давно
и – по всему – забыл,
тянет меня на дно.
Словно я Одиссей,
воплями всех сирен
голос страны моей
требует в дом, как в плен.
Что мне в родной стране?!
Можно прожить и без.
…В сером, как сон, челне
кто там – наперерез?
Как пехотинца – дрон,
душу мою настиг:
– Имя мое Харон,
эта речушка – Стикс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016599
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.07.2024
Словно нищие духом – чуда,
знамения – фарисей
(так случая ждал Иуда,
берега – Одиссей:
усмиряя сердечный стук),
как белизна – рисунка,
как [i]четвертая [/i]на мосту
с кислотной картины Мунка,
как прорицатель – снов,
как заговорщик – знака,
как знакомых шагов –
обманутая собака…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015716
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 17.06.2024
Ти подаєш мені знаки,
а я закриваю очі.
Не хочу про тебе знати!
Та дощ про тебе шепоче…
Мерщій затулити вуха –
не хочу про тебе й чути!
Та серце кричить: «Послухай,
несила його забути!..»
О щастя моє жорстоке!
Марні перестороги:
про тебе – усі потоки,
до тебе – усі дороги.
Ти темна моя безодня –
і зірка моя сліпуча!
Про тебе мовчить безсоння,
про тебе ячить беззвуччя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2024
Железные ржавеют розы,
ветра покачивают цепи, –
король покойный, Гамлет грозный,
лежит в фамильном страшном склепе.
На троне Клавдий – славный малый,
добряк и тихий подкаблучник.
Над замком реет стяг линялый,
внизу дородный дремлет лучник.
Привычно пасмурно и сыро,
и воздух сер, как паутина, –
лишь колокол гудит над миром,
святого славя Валентина.
Выходят девушки простые
отдаться краткому веселью.
Шумят всю ночь валы морские,
и едко пахнет солью, сельдью…
Глядит монахиня Мария
(в миру – Офелия) из башни
на вязы мокрые, нагие,
на узкие полоски пашни,
на дальний огонек харчевни –
и взгляд бездумно равнодушен;
цветок в молитвеннике древнем
между страницами засушен.
Ее отец – торговец рыбой,
а брат в Блуа, не то в Париже…
(Он кончит плахой или дыбой.)
А мать была блудницей рыжей…
Сияет лаской лик пречистый,
священник Деву молит звучно
о благоденствии Отчизны.
Но всё и так благополучно.
Исчезли призраки былого,
спокойно в королевстве датском,
вполне прочна его основа,
соседи с ним в союзе братском;
нет ни войны, ни Фортинбраса,
страна живёт по распорядку
и звёздного не жаждет часа
и мирно клонится к упадку;
в Совете ёрничает Йорик;
жизнь в целом сделалась гуманней,
как пишет в Хронике историк
(хоть перспективы все туманней);
прогрессивист утратил веру
в стремительные перемены;
чиновники воруют в меру;
вот-вот на масло снизят цены;
чернь подзабыла вкус кровищи
и повторяет слово «принцип».
…В бедламе спит какой-то нищий –
себя во сне он видит принцем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015225
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.06.2024
Затіяли хмари
кропити дощем,
сховався комарик
мерщій під кущем,
метелик хутенько
заліз під листок,
а равлик, дурненький,
заповз на грибок.
– Ну що ти там робиш?
Куди ти поліз?!
Ти нежить підхопиш,
ти гепнешся вниз!
– Нічого! Я маю
високу мету:
грибок підростає –
і я підросту.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015087
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2024
Мені наснився дивний сон:
у нас по хаті ходить слон.
По всіх кімнатах тупотить
і довгим хоботом трубить.
Туп-туп-туп-туп!!! Ту-ру-ру-рум!!!
Аж розбудив мене цей шум!
Прокинувся, дивлюся –
а то сестричка Люся.
– Ей, Люсько, тихо! Тихо!
Я думав – ти слониха.
– Я гралася тихесенько,
я киценька малесенька.
Тихенько ходять кішки,
щоб не почули мишки.
– А що ж гриміло на весь дім?
– Гримів, напевно, в небі грім…
– А хто скакав і тупотів?
– То, мабуть, дощик шелестів…
– Я чітко чув – упав стілець!
– Та то повіяв вітерець…
– Над вухом хто дуднів мені?!
– Хропів ти, Васю, уві сні!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2024
Поэт презирает ручную кладь
и с песней выходит в путь –
и вся королевская бюрократь
бессильна его заткнуть.
Поборник света, противник тьмы,
свободный, как электрон,
Ионой из чрева любой тюрьмы
на волю выходит он.
Цензура за ним по пятам, как зверь,
в надежде вцепиться в зад, –
но тащит его в потайную дверь
спасительный самиздат.
Пока он способен шутить и петь,
Всевышний его хранит
от риска при жизни забронзоветь
и ум вмуровать в гранит.
Осилит он самый горбатый труд,
размечет тягчайший гнет!
И даже свой собственный хладный труп,
восставши, перешагнет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014939
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.06.2024
Тебя соблазнят другие, тебя уведет другая –
прочь из этого дома, бедного нашего рая,
и ты никакой утраты как будто и не заметишь, –
но, уходя все дальше, невольно шаги замедлишь;
на прошлое наше станешь оглядываться все чаще:
те ночи были нежнее, и поцелуи – слаще.
И вот захочешь однажды радость вернуть простую…
Но старый дом заколочен, и рай без любви пустует.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014668
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.06.2024
Тебя, задумчивый и нежный,
судьба однажды отберет –
и разом все мои надежды
перечеркнет, перечеркнет.
И душу, дурочку Психею,
изранят острые штрихи,
и я впервые не сумею
об этом написать стихи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014667
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 02.06.2024
Коли здихають тирани
(без зайвої каятьби),
ревно ревуть барани
й лякливо мовчать раби, –
зблідлі, немов сновиди,
ковтають сльози і пил
та зводять їм піраміди.
А треба б – у серце кіл.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2024
В селі сьогодні свято:
палає небозвід.
Танок на згарищі сільради
влаштував нарід.
Губернатор, танцюй!
У нас для тебе, губернатор,
звістка... Ведмедем рви ланцюг!
Ти думав – шито-крито.
Ти думав – ніж на дні.
Проплата в Deutsche-банку,
та губернія в огні.
Губернатор, який солодкий дим!..
Уже недовго, губернатор,
лишилось залишатись молодим.
Ех, сорочка від Бріоні,
під нею – куполи́...
Та мертвих журналістів
і без тебе – хоч соли.
Губернатор, труби полкам відбій!
Із Центру, губернатор,
прийшов сигнал тебе угнати в гній.
Забудь квартиру в Ніцці,
гряде 9-ий вал.
Кепські перспективи – рушниця і підвал.
Губернатор, на зоні учать: бий – не благай!
Іще не пізно, губернатор,
хоча – вирішуй сам.
А втім, бувай!
_________
У нас в деревне праздник:
горит небесный свод
На пепелище сельсовета
водят хоровод
Губернатор, пляши!
У нас есть новость, губернатор –
Новость для тела и души!
Ты думал шито-крыто.
Ты думал нож на дне
Проплата в Deutsche-банке,
но губерния в огне
Губернатор, так сладко пахнет дым
Уже недолго, губернатор,
осталось оставаться молодым!
Под рубашкой от Бриони
наколки на груди
А мертвых журналистов
без тебя хоть пруд-пруди
Губернатор, труби отбой полкам!
Из Центра, губернатор,
пришел сигнал скормить тебя волкам!
Забудь квартиру в Ницце,
грядет 9-й вал
Поздно суетиться,
запрись с ружьем в подвал
Губернатор, на зоне учат: жизнь - это бой!
Еще не поздно, губернатор,
а впрочем - думай сам
Господь с тобой!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014269
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2024
Зоряні арки здаються дивно тяжкими,
И час такий довгий, що біль більше не біль;
Спершу у нас були крила, та в воду пішли ми,
І дихання наше відтоді – прибій.
Лиш як небо нічне вищим здається, і всує
необережному серцю хочеться вверх –
Про нас нагадай Тій, що чує:
Etoile de la Mer.
Ave, Maris Stella,
Dei Mater alma,
atque semper virgo,
felix coeli porta.
Sumens illud Ave
Gabrielis ore,
funda nos in pace,
mutans Evae nomen.
Solve vincla reis,
profer lumen caecis,
mala nostra pelle,
bona cuncta posce.
Monstra te esse Matrem,
sumat per te precem
qui pro nobis natus
tulit esse tuus.
[i]Радуйся, Маріє,
славна Зірко Моря,
Діва, Божа Мати
і небесна брамо.
Вість благу прийнявши,
миру дай усім нам,
щоб змінилась доля
праматері Єви.
Від гріха звільни нас,
просвітивши світлом.
Скверну попали в нас,
даруй радість в Бозі.
Щоб почув молитву,
Матінко Пречиста,
Той, Хто нас заради
В Тобі воплотився. [/i]
(В пісні Б. Грєбєнщікова звучить фрагмент середньовічного гімну Ave Stella Maris.)
________
Непредставимая тяжесть звездного свода,
И время так долго, что боль больше не боль;
Раньше у нас были крылья, но мы ушли в воду,
И наше дыхание стало прибой.
Только ночью, когда небо становится выше,
И неосторожному сердцу
Хочется вверх –
Напомни о нас Той, что слышит:
Etoile de la Mer.
Ave, Maris Stella,
Dei Mater alma,
atque semper virgo,
felix coeli porta.
Sumens illud Ave
Gabrielis ore,
funda nos in pace,
mutans Evae nomen.
Solve vincla reis,
profer lumen caecis,
mala nostra pelle,
bona cuncta posce.
Monstra te esse Matrem,
sumat per te precem
qui pro nobis natus
tulit esse tuus.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013053
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2024
Если в прекрасном будущем однажды мне скажут: «А ну,
возьми карандаш и нарисуй войну!»,
то и пяти секунд для этого хватит мне,
поскольку я знаю главное о войне.
Я нарисую не гору из черепов,
не бомбу, взорвавшую мирный сон городов,
не птицу стальную, что камнем летит с небес,
не алую реку, не черный безрукий лес,
не бескрайнее поле, где густо растут кресты,
не собак, человечьим мясом набивающих животы,
не старуху, что зверем воя, обнимает сыновний гроб,
не пулю-дуру, что ищет чей-то высокий лоб,
не новобранца с оторванной головой,
не мальчика, что под грудой обломков еще живой,
не плоский ослепший остов с табличкой «родильный дом»,
не погремушку, солдатским раздавленную сапогом,
не смерть, что в ночи подобна огненному столпу,
не потерявшую разум, мечущуюся толпу,
не атомный гриб, не дрон, не горящий танк, –
символ войны – запомните! – бумеранг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012907
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.05.2024
Вот гений великий, прославленный Штраус –
его карандашный портрет.
(Тут в рифму, естественно, просится [i]страус[/i],
хоть Strauβ означает «букет».)
Портрет нарисован рукою поэта,
верней, поэтессы одной.
Весь Штраус покрыт канареечным цветом,
поскольку он весь золотой.
Зачем ему ноты? Презрев партитуру,
всевластен, бессмертен и юн,
скрипичным ключом изогнувши фигуру,
он пилит на скрипке без струн, –
он может сыграть даже палкой на дыне,
и чары прольются на вас,
он Музыке служит, прелестной богине,
лабая божественный вальс!
Застыл он на плоском бумажном пространстве,
как будто играя в замри –
и кружат светила в космическом трансе,
тихонько шепча: [i]раз-два-три…
[/i]
Автор рисунка - поэт ТАИСИЯ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012077
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.04.2024
[i]Я убила тебя, застрелила.
Затем вернулась и ударила в грудь кухонным ножом.
И чтобы наверняка, я ещё тебя отравила.
Развела костёр и повесила над огнём.
И даже всего этого мне показалось мало…
Под Сукно, «Прозрение»[/i]
Я решилась. Хана тебе, гнида.
За обиды мои – получай!
Я насыпала в борщ цианида
и стрихнина добавила в чай.
Отчего же ты просишь добавки
и блаженством сияет твой взгляд –
иль в чудовищной, дьявольской лавке
мне просроченный продали яд?!
Изогнувшись над краем балкона,
панораму разглядывал ты –
не сдержав сладострастного стона,
я спихнула тебя с высоты!
И повис ты, смешной и неловкий,
потрясенно шепча «е-мое»,
зацепившись ногой за веревки,
на которых сушилось белье.
Я бесстрашная, дерзкая, злая,
и нисколько тебя мне не жаль –
острый нож над тобой занесла я!..
Но погнулась китайская сталь.
И, почти задыхаясь в припадке –
ничего тебя, змей, не берет! –
я к твоей ахиллесовой пятке
роковой подвела электрод:
пусть скорей обратит тебя в пепел
мой убийственный супервольтаж!
Ты подрыгал ногой и заметил:
«Хорошо расслабляет массаж».
Не погиб, негодяй, не убился,
планы мести – пустые мечты.
Что ж мне сделать, чтоб ты растворился –
может, в ванну налить кислоты?..
И подушкой в беспамятстве диком
я душила тебя до утра –
ты пыхтел и игриво хихикал:
мол, любовная это игра…
Я сдаюсь. Не сразить тебя, милый,
не пролить твою сладкую кровь.
Быть нам вместе до самой могилы,
оттого что бессмертна любовь!
P.S. Натали, если Вы обидитесь на эти стихихи, я отравлюсь из пистолета...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012061
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.04.2024
Ламає зубці корон
революцій тяжкий таран,
а потім іде терор,
а потім іде тиран,
а потім грядуть Війна,
Голод, Чума і Смерть, –
одвіку вона одна,
історії круговерть.
Ро́ки минуть, віки –
і на руїнах святинь
зійдуть слабкі ростки
вдумливих поколінь.
Полюблять вони любов,
в серцях збережуть тепло –
та поряд із ними знов
зростатиме чорне зло.
Соком їдких неправд
наллється отруйний плід,
і воєн кривавий град
ізнову сіктиме світ –
той мирний, прекрасний світ,
про який так мріяли ми!..
В розмаю сонячних літ
пам’ятай про холод зими
лютої…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2024
Этой силе и этой воле
позавидует всяк, кто молод,
мы давно безразличны к боли,
в наших жилах струится холод.
Много терпких и кислых яблок
мы срывали в садах запретных.
Но душа без любви озябла
и не помнит о снах заветных.
Умудренные Агасферы,
роковые герои Грина,
полу-тени, полу-химеры,
миражи, существа-нейтрино, –
мимо окон ночного ада,
мимо дома, что был нам раем,
мы пройдем с неподвижным взглядом –
и мечты своей не узнаем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011069
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.04.2024
Юним – зітхати й красою снити
(жадібні до чудес),
тільки бувають отруйні квіти,
янголи – не з небес.
Хоч розпанахай їй лезом око –
в неї душа сліпа,
вельми красуня твоя жорстока
і на сльозу скупа.
Хлопчику, діло твоє пропаще,
певно, і сам пропав, –
краще б вербу обійняв ти, краще б
статую покохав!
Ось вона, глянь, твоя люба-мила,
та, що до зір возніс:
в пальчиках смаглих – тростина біла,
посмішка – як поріз,
погляд – заобрійна блискавиця,
очі – сира пітьма,
тіні танцюють в її зіницях
(тільки тебе – нема).
Що вона ніжкою злою топче,
гострим підбором б’є?
Серце твоє – придивися, хлопче! –
серце дурне твоє…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2024
«Надень ту самую бомбер-куртку,
давай наступим на те же грабли,
пускай в кислотно-глубокий пурпур
взлетят свинцовые дирижабли!
Давай вперед, а потом налево –
за поворотом настанет лето.
И пусть в прекрасную королеву
амур стреляет из пистолета.
И пусть ругается Марь Иванна –
мы просто дикие поросята!!
Скорей с разбега нырнем в нирвану,
и будет здорово, как когда-то.»
«Прости, но что-то ты тут напутал,
твоя стрела не находит цели,
ты по крупинкам считал минуты,
а рядом – вечности прошумели.
Ты словно призрак, ты словно предок
своих исчезнувших отражений.
Мир изменился – как будто предал,
произведя череду движений.
Ни Марь Иванны, ни цеппелинов –
давно схомячила их нирвана.
Жизнь расползается вязкой глиной…
Ноябрь – и песенки Б. Виана.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010056
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.04.2024
Плач із приводу прогресу
Цінували в давнину
Лиш любов одну,
Чуйних слів солодкий чар
І сердечний жар.
Та змінився світ, і час
Минув, минув.
Ждуть красунечки від нас,
Щоб ніжно хтось шепнув:
«Ах, Гудуло!..
За цілунок твій
Я дам тобі одній
Екоплиту,
Лазерну тахту,
Скутер на спирту,
Лопатку для коржів,
Епоксидну піч,
Холодильник «Січ»,
Вазу в стилі кітч,
Колекцію ножів,
Пару турнікетів
Для різки вінегретів,
Лимонний одорант,
Для ложечок сервант,
Кремопістолет,
Із підігрівом плед,
Ще на двох літак –
І буде все ніштяк!»
Суперечки в давнину
Не псували нам кров:
Ти б тарілку відштовхнув
І тихенько пішов.
Та стрибають ціни ввись –
Пропасти добру?!
«Геть, до мами повернись!
А я все заберу.
Ах, Гудуло!..
Ну скажи «пардон»,
Бо зникнуть ніби сон
Сейф для яєць,
Електрогаманець,
Гасовий горнець,
Набір твоїх каструль,
Віск для взуття,
Подрібнювач сміття,
Подовжувач життя
І сто свинцевих куль!
Всі турнікети,
А з ними й вінегрети,
І ніж для фуа-гра,
Й картоплі пів відра…»
Якщо ж твоя мадам
Бажає чвар і драм –
Жорстоку прожени
І двері зачини.
Маєш буфет,
Збивачку-табурет,
Пушку для котлет
І капці шкіряні;
Наноекран,
Тефлоновий казан,
Капроновий диван,
Липучку для брехні.
Тож чекай візити
Наступної кобіти
Із серденьком відкритим,
Що прагне доброти:
Їй треба помогти,
Втекти від самоти…
А там нова любов
Тебе накриє знов,
А там нова любов
Тебе накриє знов,
А там нова любов
Тебе накриє знов!
___________________
La complainte du progress
Autrefois pour faire sa cour
On parlait d'amour
Pour mieux prouver son ardeur
On offrait son cœur
Maintenant, c'est plus pareil
Ça change, ça change
Pour séduire le cher ange
On lui glisse à l'oreille
Ah, Gudule
Viens m'embrasser
Et je te donnerai
Un frigidaire
Un joli scooter
Un atomixer
Et du Dunlopillo
Une cuisinière
Avec un four en verre
Des tas de couverts
Et des pelles à gateaux
Une tourniquette
Pour faire la vinaigrette
Un bel aérateur
Pour bouffer les odeurs
Des draps qui chauffent
Un pistolet à gauffres
Un avion pour deux
Et nous serons heureux
Autrefois s'il arrivait
Que l'on se querelle
L'air lugubre on s'en allait
En laissant la vaisselle
Maintenant, que voulez-vous
La vie est si chère
On dit rentre chez ta mère
Et on se garde tout
Ah, Gudule
Excuse-toi
Ou je reprends tout ça
Mon frigidaire
Mon armoire à cuillères
Mon évier en fer
Et mon poêle à mazout
Mon cire-godasses
Mon repasse-limaces
Mon tabouret à glace
Et mon chasse filou
La tourniquette
À faire la vinaigrette
Le ratatine-ordures
Et le coupe-friture
Et si la belle
Se montre encore rebelle
On la fiche dehors
Pour confier son sort
Au frigidaire
À l'efface-poussière
À la cuisinière
Au lit qu'est toujours fait
Au chauffe-savates
Au canon à patates
À l'éventre-tomates
À l'écorche-poulet
Mais très, très vite
On reçoit la visite
D'une tendre petite
Qui vous offre son cœur
Alors on cède
Car il faut bien qu'on s'entraide
Et l'on vit comme ça
Jusqu'à la prochaine fois
Et l'on vit comme ça
Jusqu'à la prochaine fois
Et l'on vit comme ça
Jusqu'à la prochaine fois
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010055
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2024
Знову світ хиткий та невагомий,
доторкнись – розтане, наче дим.
Просто перехожий, зовсім незнайомий,
привітався голосом твоїм.
Знов насняться сни напівзабуті,
запалають згаслі міражі…
Вороже мій любий, вороже мій лютий,
чим ти так мене приворожив?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024
Ночь затопила городок –
он как сундук на дно залёг,
слепя огнями из щелей.
В сады луна лила елей.
Река пыталась в море впасть.
Коты изображали страсть.
Цвели кусты. Вопил сверчок.
Какой-то пьяный мужичок,
забыв о Доме и Семье,
спал под звездою на скамье...
Дремали сказки витражей.
Нагроможденья этажей
моргали окнами во тьме –
там было грустно, как в тюрьме.
Всезнающие пацаны,
задумчивы и влюблены,
курили в круге фонаря,
друг друга вяло матеря.
И семенила – цок-цок-цок! –
блондинка, отвернув лицо.
За нею, скользкий, как грешок,
труси́л и тру́сил женишок.
Молчал на ветке соловей,
восток не делался алей, –
и, наблюдая ход планет,
светился бронзовый поэт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009754
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.03.2024
Кот уверен, что я Наташа,
бот считает меня Полиной,
гей Лехандро – довольно страшной,
гопник Саня – ваще галимой,
юный шиппер – токсичной теткой,
старый бабник – невинной деткой,
а подружка Анжела – чОткой,
а начальник отдела – дерзкой,
а соседка – холодной стервой,
а сосед – юморной и чуткой,
эта девушка – старой девой,
эта бабушка – проституткой.
Ты считаешь меня Джокондой,
Беатриче своей, Лаурой!..
(Плюс добычей своей законной.)
Ну а вслух называешь дурой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009585
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 26.03.2024
Чудовий манюній кораблик –
кораблик всередині пляшки –
здійснює кругосвітку
на борту корабля «Фортуна».
Чутливий до хитавиці,
він погойдується, стрибає,
хоч сам не пливе нікуди:
кораблик всередині пляшки
не залишав каюти,
кораблик всередині пляшки
ніколи не бачив моря,
кораблик всередині пляшки
крізь скло споглядає світ –
як підсліпуватий вчений,
акваріумна рибчина
чи недоносок заспиртований;
перед ним засушений скат,
віяло, люльки, корали,
ліхтар, пістолет, хронометр,
розсипані тьмяні монети,
а також величезна мапа…
Кораблик всередині пляшки,
доладний, легенький кораблик
дещо чув про життя:
він чекає на [i]кораблетрощу[/i].
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024
Кажеш, була Едемом?!
Пороблено цій планеті!
Мов божевільний демон
мчить у шаленім леті.
Де наше щастя, Боже?
Розвіяно чорним вітром…
У темряві цій ворожій
мусимо стати світлом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2024
[i]Как эту очарованность разрушить
и посмотреть, как смотрят остальные –
увидеть человека, а не бога?..
Ненужная, ненужная любовь.
[/i]
1
За то, что ненависть хоть и сжигает душу,
а все же милосердней безразличья,
за то, что ты так пристален ко мне,
за боль мою, которой ты причина,
за то, что проклят, беден, не блажен,
за то, что одинок и брат по муке, –
не отвернусь (не бойся), не отплюнусь,
в последний час руки не отниму,
не постыжусь перед Его Престолом
и в Царствии Его не отрекусь.
За то, что ненависть – всей жизнью это знаю! –
безмерно милосердней безразличья.
2
В современном мире –
мире кое-как систематизированного хаоса –
нам с тобой легко затеряться,
раствориться,
исчезнуть,
ощутить свое одиночество.
(Одиночество – высшая роскошь,
ни за что другое
не приходится столько платить,
как за этот – сомнительный –
суррогат свободы.)
…И вот в мире ночь.
Ночью в мире так же темно,
как и в собственном нашем мире;
можно не закрывать глаза,
каждый во тьме ясновидец,
каждый видит свой рай (он же ад), –
и я вижу так ясно
тебя, окруженного светом,
по ту сторону тьмы…
3
Ничего у нас с тобой не было –
только раз подержались за́ руки.
Обещая друг другу встретиться,
распощались на веки-вечные.
Я тебе улыбнуться силилась,
ты слезинки со щек сцеловывал…
С той минуты, с того мгновения
началось мое умирание.
4
Ищу тебя – и нахожу повсюду:
в чужих улыбках,
так похожих на твою,
в случайном повороте головы
случайного прохожего,
в глазах –
таких же карих
и таких же нежных,
мучительных, насмешливо-спокойных,
но только не смотревших на меня…
Повсюду ты – и нет тебя нигде.
Я слышу голос, тихий и знакомый,
и вижу незнакомое лицо;
слова, которые ты мог бы мне сказать,
читаю в книге, глядя между строк, –
и долгие веду с тобой беседы
в коротких снах.
5
Если бы ты был рядом,
я бы тебе рассказала,
как щекотало солнце
гладкую шею речки,
как хохотала речка,
рассыпаясь на сотни блесток,
и как рыбаки удили
юрких насмешливых рыбок.
И как я шла по бульвару,
отражаясь в черных витринах,
и как мне шел сарафанчик
в бежевую полоску;
про мальчика с ломтем арбуза
я бы тебе рассказала,
про то, как мне снились чайки,
и что очень люблю тебя, очень.
И ты бы меня не слушал,
и ты бы мне улыбался…
Господи! Неужели
этого больше не будет.
6
Теперь я знаю,
теперь я знаю
тоску по счастью, –
а в детстве удивилась
янтарным бусам
у карлицы на шее…
Теперь я знаю!
7
Моя к тебе любовь была как ссора с Богом –
я суетилась сразу за двоих.
Как на суде произносила речи,
доказывала что твой Пифагор,
не в меру и не в тему оживлялась,
сюсюкала и силилась придать
загадочность зареванным глазам
посредством карандашика. Врала.
Навек прощалась, гордо бахнув дверью,
чтоб через час протиснуться в нее,
благоговейно ручку повернув
и нагло ухмыляясь от стыда…
Ты был мудрей, поскольку не любил.
А на меня как порчу навели…
8
Мы состаримся порознь. Еще половина жизни.
Всем ветрам открыто сухое дерево в поле.
Мне снился волк, он говорил: [i]я голоден, как огонь.[/i]
Я не верю в смерть,
человек важнее того, что с ним происходит.
Время разрушает мое лицо, как вода разрушает маску –
проступает душа…
Ваш ребенок похож на тебя.
Я тронула, не удержалась, гладкое перышко челки:
он посмотрел так доверчиво,
как ты никогда не смотрел.
9
– Ничто не избежит своей судьбы.
Сгорят стихии, рухнут небеса –
мир обретет единство. Но на время.
Природа Обновляется Огнем.
Все возвратится, сделав полный круг,
и повторятся вещи и событья,
и души повторятся, и тела…
– А значит наша встреча неизбежна –
и значит мы расстанемся еще раз.
10
…А надо было тогда, в день нашей разлуки,
наперед у тебя попросить прощенья –
за всех моих будущих нелюбимых любимых,
за грубый их жар, за тайный мой холод,
за то, что целую друзей случайных
губами, целованными тобою,
за то, что раздарено, растрачено, расхищено
мое голодное детское сердце
со всей его глупой, великой любовью,
за отчаяние моего вероломства,
глухую тоску ласковых предательств…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007212
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 01.03.2024
Тоскні ранки, вечори печальні,
затишку немає в самоті.
Певно, ти страждаєш, друже дальній,
на одній зі мною частоті,
певно ж, і тебе бентежу снами, –
лиш у снах з тобою ми удвох.
…Та, здається, й там повік між нами –
спогади, глибокі, наче шрами,
душі наші з їхніми гріхами,
ревнощі, вагання, Всесвіт, Бог.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007211
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2024
Просто скажи «война» – и прокатится, завывая,
вопль механических плакальщиц – рев сирен,
загудит огонь, дым повалит, забивая
убежавший кофе, духи, корвалол, сирень;
прилетит на железных крыльях черное лихо,
содрогнется земля, и всей мощью взрывной вины
мгновенно тебя накроет, – даже если кругом все тихо,
даже если и нет нигде никакой войны…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006680
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2024
Вьюги белая змея…
Не пускает колея…
Это папина деревня,
вологодские края.
В печке прядает огонь,
машет гривой красный конь.
– Помнишь, Тютина Серегу
провожали под гармонь?
Вот каков его удел…
Сам поехал. Сам хотел.
Говорил, что не намерен
оставаться не у дел, –
мол, контрактником пойду,
мол, обижен на судьбу…
Привезли его недавно –
в металлическом гробу.
– У Смирновых едет зять.
– Взятку надо. – Нет, нельзя.
Принесут тебе повестку –
как ее уже не взять?
– А Михайловны сосед
налепил на «волгу» зет,
а завидит почтальоншу,
дак его и дома нет.
– Понаделали беды.
– Города разбиты в дым.
– Это все они бомбили.
– Мы их, что ли, не бомбим…
– Прям по центру, говорят!
– У меня там старший брат.
– А Васильев-то Геннадий –
на гуцулке был женат.
– Мы про это эсвэо
и не знали ничего,
лучше б было все, как раньше,
лучше б не было его!
(Лучше б чай, да сахарок,
да с курятиной пирог.
И за что нам эти беды?
Не хотели, видит Бог!)
– Что же нам теперь – пропасть?
– Это все решает власть.
Тут политика, Ванюха, –
а на кой она сдалась?
…Гаснет свечка, рвется нить,
ничего не изменить.
А чего мы можем сделать?
Разве водочки налить…
За столом молчит семья –
мать, отец да сыновья.
Ох ты север, глупый север,
непрямая колея!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006679
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 24.02.2024
На дні зіниць дрімають душі,
дрімає час в одвічнім леті.
А море сховано у мушлі.
А вітер сховано у флейті.
В обра́зах криється бажання,
в мовчанні – туга за тобою…
Усе просякнуто стражданням.
Усе пронизано любов’ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2024
Есть Непознанный, Сущий где-то,
жизнь монтирующий, как фильм,
пропускающий конус света
сквозь сознания сложный фильтр.
Мы разъяты – и все ж едины.
Оттого-то он мне знаком –
гомон, невоспроизводимый
человеческим языком.
То ли ангельские молитвы,
то ли Божии имена…
Полуобразы-полуритмы
полуяви и полусна, –
прозреваемый сквозь ресницы,
не дающийся глазу пляс –
превращение нас в частицы,
превращенье частиц в нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006258
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2024
1
Неизменно твое, земля,
материнское притяжение,
ты заботливо утяжеляешь тела,
строго сковываешь движения.
Но во сне у нас тел нет:
голыми души – в сон!
Мчим, как легчайший свет,
мимо
ленивых
солнц…
(А в круглом трехмерном мире
даже прямые – дуги:
головы,
груди,
губы –
все округло, округло.
По кругу
ходит знмля,
кружится
круглое
солнце.
…И каждый в конце концов
к началу пути вернется.)
2
«– В саду Творца премного древ различных,
плоды их удивительны. Вот древо-
вселенная в цвету прекрасных солнц –
на нем миры как яблоки висят,
трехмерны и округлы. Тяжелы.
Обласканный лучами золотыми,
один из них созрел – чудесный мир!
В раю есть лишь теперь, а там – вчера и завтра,
там каждый миг неповторим и нов,
всему там есть начало и конец,
но несть числа загадкам и разгадкам;
познавший умудрен – он точно бог…»
«– А кто же ты, подвижный как поток,
подобный змею, линии, стреле?»
«– Я – времени дурная бесконечность».
3
Мне снилось небо, полное очей,
оно лучилось нежностью, мигая
от робости, – а я была нагая
с кристальным телом, гибким как ручей.
…Проснувшись (пробужденье – апокопа),
взглянула на часы – да, точно, поздно!..
Взошло светило, затмевая звезды,
и превратило аргуса в циклопа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006256
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 19.02.2024
Іще снігам біліти,
та лють зими даремна:
от-от воскреснуть квіти,
прокинуться дерева,
і продзвенить птахами
над сном ранкових вулиць
усе, що ми кохали,
усе про що забули…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006160
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.02.2024
Запалали вражі зорі,
засліпили очі,
посивіли в ярім горі
чорні коси ночі.
Трощать жаром ватри кляті –
аж мерцеві тепло.
В небі – спалахи крилаті,
а під небом – пекло.
Випадає немовлятко
з рук мертвої неньки –
відлітає голуб’ятком
ангелик маленький.
Летить небом-висотою –
ризи обгоріли,
припорошене золою
личко його біле…
Доки буду в світі жити –
буду пам’ятати!
Доки зможу говорити –
буду проклинати!
Пломенійте, мої вірші,
приски на папері.
Вчора Бог зі світу вийшов,
причинивши двері…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005473
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024
Барокко бараков. Ретро экзотика
хижинок с позеленевшими крышами.
Трущобы, хрущобы – советская готика
под гробовыми плоскими крышками.
Забор, испытавший влияние Пизы
с ее навека окосевшей башней.
Балкон, захламленный до полной шизы.
Подъезды, базарящие про башли.
Разруха внутри. С потолков капели.
Холодные трубы да ржавый крантик.
А так-то, конечно, кругом Растрелли,
так-то, конечно, Фиораванти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005373
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 09.02.2024
В старом порту
Безоблачным днем
Печаль моряки запивали вином.
О, вернуть бы мне снова весну эту!
Время летит,
И многих здесь нет,
Другие из кружек пригубят рассвет.
(О, вернуть бы им снова весну эту…)
Что за весна,
Что за весна,
Что за весна!..
Шум городка
И в воздухе соль.
Но мне все равно, я изжил свою боль.
О, вернуть бы мне снова весну эту!
Что за весна,
Что за весна,
Что за весна…
Снова
Словом
Прошлое тронь –
Слезой расплывется:
Обречен
каждый
герой…
Солнечный день.
Стоять и смотреть,
Как в море выходят они умереть…
О,вернуть бы мне снова весну эту!
_________
Down by the docks
The weather was fine
The sailors were drinking American wine
And I wished I could go back to spring again
Now they're all gone
That's life moving on
Some stayed behind to get drunk on the song
And they wish they could go back to spring again
Oh, such a spring
Oh, such a spring
Oh, such a spring
The noise of the town
The salt in the air
It plays all around, but I no longer care
And I wish I could go back to spring again
Oh, such a spring
Oh, such a spring
Oh, such a spring
They try words
And down through the years
It all turns to tears
They don't know
But they try anyway
The clouds cleared up
The sun hit the sky
I watched all the folks go to work Just to die
And I wished I could go back to spring again
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005143
рубрика: Пісня, Лирика любви
дата поступления 06.02.2024
Ще юний.
Безрукий.
Сивий.
Ти біль пережив нестямний.
Змарнілий, а все ж красивий.
Скалічений – і незламний.
Всміхається рідне місто,
ридає, цілує мати,
в обіймах стискає міцно,
тобі ж її не обняти…
«– З полону я йшов, як з пекла,
долаючи зло звіряче,
та кров моя все ще тепла
і серце, мов жар, гаряче.
Я з темряви повернувся –
й зненавидів силу темну.
Я житиму – і клянуся,
що житиму недаремно!»
Немає такої муки,
що б дух козака скорила.
Війною відтято руки –
ростуть за плечима крила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2024
Так скучила сьогодні за тобою
поміж буденно-ввічливих людей,
що серденько, стужавіле від болю,
метеликом – на волю із грудей!..
Коричневе кумедне янголятко
тріпоче оксамитними крильми,
і що йому злоблива мертва хватка
старої відьми – сивої зими?
Крізь холоди і сніг рясний, лапатий,
крізь вітру стоголосе гостре скло
летить через засніжені Карпати,
спішить щосили у твоє тепло!
Так мало потребує кожне диво,
таке просте й беззахисне воно, –
ти лиш повір у нього незрадливо.
Метелик? Серце б’ється у вікно!
…Воно жадало у твоїх долонях
сховатися від стужі й самоти –
і впало на холодне підвіконня.
«Листок, сухий листок», – подумав ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004846
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2024
Ні, то не фатум, не таємна
ворожість безіменних сил,
не чорна змова злих світил,
не грішних предків помста темна, –
то доля пробує на зуб –
чи [i]справжнє[/i] золото твоє?..
Ще є надія в серці, є,
хоч не злічити втрат і згуб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024
«Кожна спроба розуміння затягуватиме Вас все глибше»
Enol «Діти обіцянки»
Читаєш отаке – й мимоволі виникає питання: невже нейромережі нарешті перетнули межу, що відділяє їхні смислові колажі (легко упізнавані поробки) від справжньої творчості? Бо, здається, саме так могла б писати нейромережа, якби вдалося якимось дивом закласти в її код творчу волю з дещицею хаосу. Є, є така спокуса – оголосити це все пришестям ШІ. Принаймі, якусь неясну літературну містифікацію підозрюю й досі (колектив авторів? маска?); причина ж, мабуть, значно банальніша – геніальність. (Чому б не подражнити гусей цим сакраментальним в усіх відносинах словом?)
Найчастіше Боженька робить геніїв за найпростішим рецептом: залишити нечисленне, забрати решту і зачекати, поки нечисленне заповнить собою пустоти. Не дивно, якщо випадок автора «Дітей обіцянки» саме такий. Життєве середовище поета (під словом «поет» тут маю на увазі дух) – якийсь наглухо замкнений колапсуючий простір, оточений безліччю світів, про яких замурований у цьому просторі, в чорній його утробі, дух дещо знає, але ні доторкнутись до них, ні навіть побачити їх не в змозі: «Я – плід високоенергетичної замкнутої системи»; «я розчинився у потоці часу»; «мене спопелило власне світло»; «мене відволікає чітке бачення»; «якби я мав свої очі – я б не побачив нічого, окрім власне себе». (Тут можна б вжити слово «монада» і ще багато не менш розумних слів, та не хочу.) Не дивно, що провідною темою тексту є повна, довершена, майже онтологічна самотність. Тема ця включає в себе кілька інших тем і мотивів, що цілком логічно з неї виходять: тема трагедійністі буття – часопростору і часоплину (наукові поняття химерно, але дуже органічно переплітаються тут з міфами); тема «вічної жіночності», що розкривається у образах реальних, напівреальних та уявних істот: древні богині, образ матері, прикмети якої ніби розчинені у всьому сущому, образ «відьми» – аніми, внутрішньої дівчини героя, виокремленої і виплеканої з його «я» (не секрет, що усі ми трохи гермафродити, крім випадків, що виходять за межі норми), якісь гарненькі дівчата й жіночки, Лолітки-Лесбії – гарненькі і, здається, пустенькі (не надто серйозна вада для жінки – пустота: чи не є вона найсуттєвішою ознакою отієї «вічної жіночності»; та й що, скажіть, робити повноті з повнотою?). Чи не найсвітлішим у книзі здається мені образ батька, він сприймається як благе божество, що покинуло створений ним світ під впливом темних сил, фатуму. Простежується й тема конфлікту героя зі світом. Причина цього конфлікту іноді перекладається на сам світ, попри те, що герой ніколи не забуває про свою у ньому чужерідність, несвідомо чи свідомо викохану. Неабияку роль відіграє у книзі тема сп’яніння як пізнання – сп’яніння це, за недвозначними натяками автора, має наркотичний характер (фанам Кастанеди напружитись); втім, чим там себе дурманить герой – грибами, сомою, сушеним цвітом папороті чи пігулками від печії – в наш час, коли мало не під кожною купкою собачого лайна можна надибати закладку, то все вже не так цікаво, як могло би бути, скажімо, в 90-ті. Книга взагалі трохи дивує своїм неспівпадінням з часом, подібні твори зазвичай з’являються наприкінці сторіч, коли світ, передчуваючи майбутні катаклізми, глушить ці передчуття набором класичних принад декадансу: морфієм, «фам фаталями», поетичними оргіями, садомазохістичною рефлексією, проповідуванням надлюдини і таким подібним. (Хоча «невідповідність епосі» аж ніяк не вада, і часом книги, в яких жодним словом не згадувалася, скажімо, революція чи інша якась чума епохи, свідчили про цю чуму значно красномовніше, ніж сто томів ідейної кон’юнктурщини.) Загалом кажучи, мені здається, що це одна з тих книг, котрі знаходять собі мало читачів серед сучасників, та і в майбутньому їх не так охоче читають задля безпосереднього задоволення процесом читання, проте такі книги з азартом цитують та інтерпретують, бо вони несуть щось принципово нове – концептуально чи стилістично.
Щодо образу героя книги, то він повстає у двох іпостасях, кожна з яких у свою чергу роздвоюється. Насамперед, це дух-мандрівник, що прошиває часи і світи у марних пошуках – божества? істини? – і раптом відчуває прикмети цього божества у собі: «Я є бог, і ім’я мені – поняття / Славте словами моє втілення», – тут вже парадоксально проявляється, якщо можна так сказати, світлий бік темряви. Земна іпостась героя – аскет, відлюдник, мало не пустельник, фундатор і адепт нового вчення, положення якого він проповідує – відьмам? цнотливкам? цікавим жіночкам?.. Тут святий відлюдник («Хрест на мені парує чорним полум’ям». «Чорне серце моє бачить красу лише у твоїй темряві!») починає відбивати тінь – відьмак, маніяк, павук, Локіс.
Загалом же складається образ поета на кшталт А.Рембо – голодного серця, з дитинства отруєного книгами. До речі, перше, що пригадується під час читання – саме «Осяяння» та «Літо у пеклі», тексти, які неможливо ані наслідувати, ані розвивати, бо отримаємо лише епігонство і тотальний герметичний тупик, – таланти й талантики добре те усмвідомлюють і в ці двері не пхаються. Та автор «Дітей обіцянки», здається, тим не переймається, як і комфортом читача: читати його книгу – важка праця. Не буду розводитись про стиль письма, творчу манеру і т.д. – най цим займаються профі. Відмічу тільки найхарактерніший його прийом – нехтування крапкою; ця нехитра, на перший погляд, штука надає текстові особливої смислової гнучкості через можливість читати його ще й за принципом ренга. І тут з твердої суші ступаємо наче на непевні океанські хвилі: слова виблискують безліччю відтінків, набувають нових значень, думки зіштовхуються, перетікають одна в одну, розсипаються на друзки і бризки, – а оскільки ходити по воді ми не навчені, то рано чи пізно здаємося й пливемо за різновекторними течіями тексту, напівоглушені, напівосліплені, не завжди усвідомлюючи, що перед нами – водорость, нитка медузи, полотняні вітрильні лахміття, пасмо хвостатої спокусниці, пластикова дрігва… Коли ж приб’ємось до берега (тобто втечемо в реальність, припинивши нарешті читання), то нагородою нам буде фізична втома й духовне знесилення, якийсь ментальний білий шум: наш мозок переїв і душу ми натрудили. Хто в дитинстві приміряв бабусині окуляри, пам’ятає, як стрімко розпливався у пляму і до болю бив по очах змінений товстими скельцями світ. Запозичивши в автора його «окуляри» – його нетипове світобачення, ми отримуємо шанс мов крізь тьмяне магічне скло угледіти й вгадати речі, що, здається, іще не мають чітких визначень у жодній з мов, навіть у мові чисел; справжнє й уявне, звичне й неможливе переплітаються, видозмінюються, міф перетворюється на один із численних вимірів буття, світобудова розгортається неосяжним безкінечним фракталом і гуде від лету світів – на всі голоси й часи.
То про надземне. Земне ж відбувається на землі – тій, з якої і в яку усе і всі; можна копати в ній нори, ліпити з неї божків, цеглини, миски; нею присипано, припорошено все – аж хочеться змахнути оті сухі крупинки з екрану. (А, то літери.) Певно, вітри не мають спокою в цій місцевості. Що це, до речі, за місцина, що за земля? Україна? Можливо. Сучасна – або часів Трипілля. (Час річ відносна, як відомо.) Схоже й на Шумер, котрий згадується героєм як правітчизна. А могли б бути й Арденни Рембо – деякі прикмети, здається, співпадають. Імовірніше ж то біблійний Едем (після гріхопадіння, звісно ж) – повільно, трохи повільніше, ніж в інших куточках планети, та все ж незворотно деградуючий рай.
Гріхопадіння, гріх – цілком реальні поняття у всесвіті цієї книги. Більше того – вони протилежні святості, котра, якщо не помиляюсь, тотожна тут істині й цноті. А тому, панове постмодерністи, автор «Дітей обіцянки» покидає ваші лави, щоб розповісти світу ще одну версію древньої драми про Фауста – з гонитвою за примарами пізнання та тугою за примарами земних радощів, з самотнім пошуком чистої істини, котра відкривається (та й закривається) у Маргариті / Єлені / «відьмі», – драми, що розгортається на «фрактальній сцені посеред духовного вакууму». (До речі, і Фауст і Рембо – то, здається, один і той самий дух, що проявив себе у двох різних культурах, германській і романській.)
Найцікаішим є те, що Фауст нашого часу є по суті Антифаустом, Фаустом без Мефістофеля та реальної Маргарити, з самою тільки їх ідеєю. Повністю відмовившись від впливу на реальність, максимально абстрагувавшись і відсторонившись від реального життя, він спрямовує всю енергію пізнання на внутрішнє, а не на зовнішнє, – не знаю, чому саме так виходить; можливо, то прикмета часу, і в цю суто європейську фаустіанську легенду потроху просочується Схід.
Чим же зайнятий Фауст? Звісно ж, він будує. Думки, поняття, образи цеглина за цеглиною складаються у велетенську вежу. Як і всі подібні споруди вежа ця – вавилонська, з наміром сягнути вище хмар, вийти за останню межу, – тож, згідно законів жанру, добудованою не буде, хай і подарує демон-час у подобі Мефістофеля будівничому все необхідне для цього: є натури, що при будь-яких обставинах ростуть не вгору і навіть не вшир, а виключно вглиб. І мені здається, «Діти обіцянки» – одна з тих книг, які автор продовжує якщо не писати, то переживати її і зазнавати її впливу на протязі всього життя. Втім, навіть окремі цеглинки цього тексту-вежі значущі та вражають непідробною, трохи суворою красою. Чудово було б завжди мати під рукою паперову версію цієї книги, час від часу відкривати її навмання і вихоплювати очима з десяток рядків – цілком достатньо, щоб окрилити душу і налаштувати мозок на складне і непересічне. От лише декілька цитат, що одразу випромінюють струм:
«Прогрес» – ось і знайшла синонім ентропії
Прогрес хаосу, нульовий рух усіх учасників»
«Людство – мокра книга»
«Душі гравців розчинено у відчутті гри»
«Врода – симетрія, зло над нею рветься»
«Ватерлінія відчувається петлею»
«Пішак – найсильніша фігура, бо ходить першою»
«Ці бур’яни – древні квіти посеред подиху голоду»
«Собаки – персоноїди, люди ж – мультивсесвіти»
«Смерть придумали люди для розпаду фінальної форми
Але вона не кінець, як і народження – не початок»
«Яка обкладинка нинішньої глави буття зараз у тебе на обличчі»
«Ти мій Убік, поворот убік зі шляху холоду ентропії і смерті»
«Я забув, чого боявся, тепер боюся всього»
«Чи я ганяюсь за примарою
Чи так і має відчуватися надія…»
Багато ще можна привести цитат. Та завершу цією: «Він змушує мене думати / А це означає – що і жити».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003782
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2024
…Бежать в венке из златоцвета
через весёлые сады
и рваться из объятий ветра
в объятья ласковой воды.
…Дрожать от ярости и муки,
хрипя бессильное «не тронь!»
Ах, эти руки, эти руки –
нежнее обнял бы огонь.
…Лежать без слёз, без злобы даже
в прохладной путанице трав
и ждать, когда же, ну когда же
земля обнимет, задрожав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003609
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 20.01.2024
Вспоминай меня вспять. И увидишь,
как смещается к старту финиш,
как разлука сменяется встречей,
ослепительным полднем – вечер.
Как страсть набирает силу – и
как становится все нежнее…
Как, взволнованные, милые,
мы признаться в ней не умеем.
«Будем друзьями?» – «Да».
Сердце бьется ровно, негромко.
И вот ухожу навсегда
из жизни твоей – незнакомкой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002980
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 13.01.2024
«В спір, тамуючи відразу,
тут вступаю з опонентом.
Називаю Вас одразу
рагулем та імпотентом!
Мої вірші – чоткі й стильні.
То душі моєї перли!..
Нащо в коменті дебільнім
Ви на них ото поперли
й привселюдно написали,
явно мріючи про сварку,
що вони Вам нагадали
про якусь там Ф.Петрарку?!
Про Петрарку Вашу кляту
я й не чула, слава Богу,
тож ні граму плагіату
не було із мого боку!
Ви, патякало скажене,
перейшли всі межі й норми:
рими, бач, слабкі у мене,
та проте «цікаві форми»!
Ич, підїхав, красний витязь!..
Заберіть-но хтиві лапи –
мої форми Вам не світять,
безсоромний ласий цапе.
Геть, опудало розпусне,
йдіть варнякайте дружині –
най качулкою Вам лусне
по рогатій Вашій дині!
Та у безумі зухвалім
не спинити Вас, макаку:
«Ваш рефрен, – вели Ви далі, –
нагадав мені… [i]Кікаку[/i].»
Ви об’їлися квасолі,
га?.. Падлюко Ви остання!..
Не навчили, трясця, в школі
Вас культури спілкування?!
Щур, горила голомоза,
тхір вонючий, кнур, собака!
Тичу дулю Вам під носа
і показую Вам ф@ка.
Ваше місце – серпентарій!
Я б Вас кинула за ґрати!
На сусідньому гектарі
я б не сіла з Вами !
Не сподобались Вам, чорте,
мої рими дієслівні?!
Значить серце Ваше чорне
і думки у Вас противні.
Щоб Вас мухи обліпили,
щоб Ви вклякли, щоб Ви всохли,
язика щоб прикусили,
отруїлися і здохли!!!
Із повагою (якої
Ви не варті, шкуро ница) –
підпис власною рукою:
[i]Сонцесяйна Ангеліца[/i]».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001548
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.12.2023