| Сторінки (1/2): | « | 1 | » |
що відійшло від єдиного дерева:
білою пелюсткою постало сонце,
рожевою пелюсткою — повня,
із зламаної гілки — різдво гір,
із кореня, торжествуючи, — птаство,
із листя — іще міріяди див,
із нутра вже ослаблого світу первісного
вийшла людина.
і тепер на білому камені збіглих опісля
мільйонів літ
я сиджу напроти дерева, яке оминають
як всесвіту чорний день.
і дивлюся на тінь у порцеляні з чаєм
лише з надією, що сьогоднішнього дня
єдиний листок не увірветься…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951309
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022
* * *
синій птах розміром в серце людське
просить у мене шляху врізати свойого.
кажу йому, лети звідси — бо по ночі
оперення яскраве станеться чорним
і чорнильні сліди залишатимуть каламуть,
і білі пагінці ніг твоїх бігцем спопеліють,
як зірка на твойому красивому лобі.
тоді птах урвався мені у сорочку,
каже: серцем твоїм блакитним стану,
тільки доведи мене до саду дикого,
де «Христа прибили до хреста».
одповідаю йому, що шляху того не відаю,
як і серця свойого не віддаю.
здіймається птах під небо, немов у лоно,
немов у хвилі одважно і мирно,
і курличе мені в серці. болю просить.
тулюся долонями, аби не вчувати
ні пісні, ні жалю. а вже вечоріє
ліг у траві, а птах відчаєм мені на чоло.
бачив шляху твойого кончину,
біля урвища ждуть тебе друзі і хрест, як Христа,
а од твого села лиш кістяк і при дорозі
одна недопалена з вікнами навстіж хатина.
розгнівався я, птаха відкинув од себе
і у лузі нарвав пощерблену сонцем калину.
три ягідки на долоні лежать, немов дні останні:
хлип, ягідка перша крильцями тонкими
об вітер глип — і полетіла.
думаю собі, з’їм цих дві скоро — бо і вони зрадять.
кличу тепер птаха — не одгукується.
даром серце йому не віддав.
біля урвища кострище,
а з урвища — вітрище
п’ятого цвяха друзям у руки дає
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951307
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022