| Сторінки (1/31): | « | 1 | » |
Метелик світла,
краса вислизає, ледь торкаюся
квітки.
І женусь за нею, засліплений…
І схопити щосил пориваюсь.
Та в руці моїй зостаються
лиш обриси зникнення.
[b]Х.Р.Хіменес[/b]; пер. з ісп. О.Міськової
_____________
[b]Mariposa de luz[/b]
Mariposa de luz,
la belleza se va cuando yo llego
a su rosa.
Gorro, ciego, tras ella...
La medio cojo aquí y allá...
¡Sólo queda en mi mano
la forma de su huída!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999005
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2023
[i]Коли Преціоза на бубні грає,
і рани солодкі - марнота,
перли руками вона розсипає
квіти вистрибують з рота.
СЕРВАНТЕС, "Циганка".[/i]
Музичне тіло, ружі кров безумна,
зірки і місяць, яблуко пораннє,
троянду губ своїх моїм губам даруй,
червонії уста твої від сонця і коралів!
Розкрийся, мов солодкий стиглий плід,
о кучерява сосно, м’якість хмелю.
Відкинь, смаглявко, на гіркий мій слід
прозору свіжу тінь душі твоєї!
Мій дім чекає світла твого скарбу,
озолоти своїм сліпучим блиском;
о плоть із бронзи, шовку і топазу, -
відкрийся ж, як палац величний, жінко!
Гранат, кришталь барвистий, бубон, світло,
вода блакитна, квітчастий метелик,
зірви із книги днів моїх посохлі квіти
сяйливим усміхом своїм веселим.
Зостанься у мені, поеті безталаннім.
Втекла од мене доля на пегасі білім.
Почути хочу бубон твій відрадний
під снігу місячним тонким цвітінням...
Волога, мак, троянди кров безумна,
мелодія життя, смаглявка із кришталю.
Плід губ своїх моїм губам даруй,
червонії уста від сонця і коралів!
[b]Хуан Рамон Хіменес[/b];
пер. з ісп. О.Міськової
___________
[b]BALADA DE LA MUJER MORENA Y ALEGRE[/b]
[i]Cuando Preciosa el panderete toca,
y hiere el dulce son los aires vanos,
perlas son que derrama con las manos
flores son que despide con la boca.
CERVANTES: La Gitanilla.[/i]
¡Carne de música, rosal de sangre loca,
sol con estrellas, manzana matutina,
pon en mi boca las rosas de tu boca,
tu boca roja de sol y coralina!
¡Ábrete toda como una dulce fruta,
llena de rizos al pino de tu palma,
pon, africana, sobre mi amarga ruta,
la sombra fresca del pozo de tu alma!
Mi hogar espera la luz de tu tesoro,
carne de bronce, de seda y de topacio;
¡dórame todo con tu esplendor de oro,
mujer, abierta lo mismo que un palacio!
Luz, pandereta, cristal en flor, granada,
agua de azul, mariposa florecida,
¡quita con una sonora carcajada
las flores secas del libro de mi vida!
Quédate en mí, soy pobre y soy poeta,
huyó en mi blanco pegaso la fortuna,
y quiero oír tu alegre pandereta
cuando florezca la nieve de la luna...
Agua, amapola, rosal de sangre loca,
vida de música, gitana cristalina,
¡dale a mi boca la fruta de tu boca,
tu boca roja de sol y coralina!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2023
О пишна жінка, спрагла повня, яблуко сочисте,
намулу й водоростей запах, світла глина…
Яке таємне сяйво сховане в твоїм міжніжжі?
Яка прадавня ніч розбурхує жадання чоловіка?
Любов! О, ця мандрівка під водою й над зірками,
з задушливим повітрям, із раптовими штормами:
любов – це блискавичний поєдинок
двох тіл – за переможеного меду краплю.
Цілунок за цілунком, всесвітом твоїм блукаю:
твоїми ріками, полями, берегами…
І насолодою розлився лона пломінь.
Біжить стежинами вузькими крови,
туди, де квітка ночі розцвітає, –
у небуття, у тінь, у полум’яне сяйво.
[b]Пабло Неруда[/b]; з книги "Сто сонетів про кохання";
з ісп. переклала О.Міськова
_________
Plena mujer, manzana carnal, luna caliente,
espeso aroma de algas, lodo y luz machacados,
que oscura claridad se abre entre tus columnas?
Que antigua noche el hombre toca con sus sentidos?
Ay, amar es un viaje con agua y con estrellas,
con aire ahogado y bruscas tempestades de harina:
amar es un combate de relampagos
y dos cuerpos por una sola miel derrotados.
Beso a beso recorro tu pequeno infinito,
tus margenes, tus rios, tus pueblos diminutos,
y el fuego genital transformado en delicia
corre por los delgados caminos de la sangre
hasta precipitarse como un clavel nocturne
hasta ser y no ser sino un rayo en la sombra.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2023
Всі троянди – подібність сама,
любов – єдина троянда.
Все в обіймах своїх трима,
світу прообраз плинний,
любов! троянда єдина.
_____________
LA UNICA ROSA
Todas las rosas son la misma rosa,
amor, la única rosa.
Y todo queda contenido en ella,
breve imajen del mundo,
¡amor!, la única rosa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981878
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2023
Не мертва ти, о ні.
Щороку навесні
з трояндами пахкими оживаєш.
Як і саме життя, сухе ти маєш
листя; і свої сніги,
як у житті...
Але твоя земля
глибокими обітницями
всіяна, любове, -
їх звершити маєш
навіть в забутті.
Дарма, що не бажаєш!
М’який вітрець одного дня вертає до душі;
одної зоряної ночі
зійди, любове,
чиста, як уперше.
Щедрою єси
і вічною! З тобою разом
вертають із блакиті, в білій зграї,
білі голуби, що мертвими їх вже вважали...
Ти розкриваєш квітку із новими пелюстками...
Новою мовою немеркнуче ти світло осяваєш...
Вічною єси, любове,
як сама весна!
Х.Р.Хіменес; пер. з ісп. О.Міськової
________________________
Amor
No, no has muerto, no.
Renaces,
con las rosas en cada primavera.
Como la vida, tienes
tus hojas secas; tienes tu nieve, como
la vida...
Mas tu tierra,
amor, está sembrada
de profundas promesas,
que han de cumplirse aún en el mismo
olvido.
¡En vano es que no quieras!
La brisa dulce torna, un día, al alma;
una noche de estrellas,
bajas, amor, a los sentidos,
casto como la vez primera.
¡Pues eres puro, eres
eterno! A tu presencia,
vuelven por el azul, en blanco bando,
blancas palomas que creíamos muertas...
Abres la sola flor con nuevas hojas...
Doras la inmortal luz con lenguas nuevas...
¡Eres eterno, amor,
como la primavera!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980750
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.04.2023
Благаю, помовч, спини
потоки даремних слів.
Промовлять най мрії мої
і лілії снів твоїх.
Моє серце чує безмірно
мову любови твоєї, -
вона тремтить у воді
поміж річкових очеретів,
розсіюється в імлі,
колишеться в гіллі сосновім,
(і в місяці потайнім) і в
серці твоєї долі...
Благаю, вогню не згаси,
того, що в мені палає!
Потоки даремних слів
спини і помовч, благаю!
Х.Р.Хіменес; пер. з ісп. - О.Міськової
_______________
LA QUE HABLA
Cállate, por Dios, que tú
no vas a saber decírmelo.
Deja que abran todos mis
sueños y todos tus lirios.
Mi corazón oye bien
la letra de tu cariño.
El agua lo va temblando
entre los juncos del río,
lo va estendiendo la niebla,
lo están meciendo los pinos
(y la luna opaca) y el
corazón de tu destino...
¡No apagues por dios, la llama
que arde dentro de mí mismo!
¡Cállate por dios, que tú
no vas a poder decírmelo!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.04.2023
Була ти рікою плинною,
і з-під рук моїх стрімко витекла!
В якому любовному лігвищі
склянім, о чужинко, спинишся,
у глибини свої поринувши, –
назад, до моря власного,
кипучого й невпинного?
О свіжості вир хвилюючий,
у тобі – начало одвічне й кінець – у тобі,
поглинає жадання палкі
потік нуртуючий!
[b]Х.Р.Хіменес[/b], пер. з ісп. О.Міськової
_____________
¡Agua corriente eras
y te me fuiste de las manos!
¿En que lecho de amor,
hecha cristal, te habrás parado,
corriendo solo dentro de ti misma
a tu propio mar solo, ardiente y májico?
¡Oh fresco remolino,
que empieza, eterno, en ti, y acaba, eterno,
en ti, y prende lo que ansia
en su raudal cuajado!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2023
З моря постануть
квіти світанку
(хвилі, хвилі
повні білих лілій),
бісер срібний
просіє півень.
(Сьогодні! Промовлю тобі,
й торкнуся твоєї душі)
Ах! під сосною
нагота твоя лілова,
ніжнії ноги
в м’якій траві морозній,
зеленії коси
мокрих зірок повні!
(...А ти мені скажеш,
втікаючи: завтра)
Просіє півень
вогненний бісер,
світанку пісня
в золотому зерні
запалить свої іскри
на м'якому гіллі.
(Сьогодні! Промовлю тобі,
й торкнуся твоєї душі)
О, на світанні
золотий стан твій,
таємниче обличчя
й очі глибокі,
боїться блакиті
чорний мій погляд!
(...А ти мені скажеш,
втікаючи: завтра)
[b]Х.Р.Хіменес[/b], пер. з ісп. О.Міськової
_______________
DESNUDOS
Por el mar vendrán
las flores del alba
(olas, olas llenas
de azucenas blancas),
el gallo alzará
su clarín de plata.
(¡Hoy! te diré yo
tocándote el alma)
¡O, bajo los pinos,
tu desnudez malva,
tus pies en la tierna
yerba con escarcha,
tus cabellos verdes
de estrellas mojadas!
(...Y tú me dirás
huyendo: Mañana)
Levantará el gallo
su clarín de llama,
y la aurora plena,
cantando entre granas,
prenderá sus fuegos
en las ramas blandas.
(¡Hoy! te diré yo
tocándote el alma)
¡O, en el sol nacido,
tus sienes doradas,
los ojos inmensos
de tu cara maga,
evitando azules
mis negras miradas!
(...Y tú me dirás
huyendo: Mañana)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2023
Є в тілі твоїм
солодкості чаша,
призначена лиш мені.
Коли підношу я руку,
повсякчас голубку стрічаю,
ту, що мене шукає,
ніби ти, о любов, із глини постала
для рук гончарських моїх.
Коліна твої, твої груди,
стан,
яка порожнеча без них,
сум землі пересохлої,
від якої віддерли
форму,
а разом
ми злиті, як єдина ріка,
єдиний пісок.
Пабло Неруда; пер. з ісп. О.Міськової
_________
Todo tu cuerpo tiene
copa o dulzura destinada a mí.
Cuando subo la mano
encuentro en cada sitio una paloma
que me buscaba, como
si te hubieran, amor, hecho de arcilla
para mis propias manos de alfarero.
Tus rodillas, tus senos
tu cintura
faltan en mí como en el hueco
de una tierra sedienta
de la que desprendieron
una forma,
y juntos
somos completos como un solo río,
como una sola arena.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971062
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2023
Я відроджуся каменем,
щоб тобі преклонитись, жінко.
Я відроджуся вітром,
щоб тобі преклонитись, жінко.
Я відроджуся хвилею,
щоб тобі преклонитись, жінко.
Я відроджуся полум’ям,
щоб тобі преклонитись, жінко..
Я відроджуся чоловіком,
щоб тобі преклонитись, жінко.
_____
Х.Р.Хіменес, переклад з ісп. О.Міськової
__________
RENACERÉ YO
Renaceré yo piedra,
y aún te amaré mujer a ti.
Renaceré yo viento,
y aún te amaré mujer a ti.
Renaceré yo ola,
y aún te amaré mujer a ti.
Renaceré yo fuego,
y aún te amaré mujer a ti.
Renaceré yo hombre,
y aún te amaré mujer a ti.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2023
Зустріч двох рук,
цих зірок шукачів,
в таїні ночі незмірній!
О, як простором скута
безсмертна їх білість!
Коханці, обоє забули враз
про пошук, знайшовши на мить
у замкнутім колі те,
що шукали вони
поодинці.
Відмова любить… Неможлива,
як безупинність!
Х.Р.Хіменес; пер. з ісп. О.Міськової
________
¡Encuentro de dos manos
buscadoras de estrellas,
en las estrañas de la noche!
¡Con qué inmensa presión
se sienten sus blancuras inmortales!
Dulces, las dos olvidan
su busca si sosiego,
y encuentran, un instante,
en su cerrado circulo,
lo que buscaban solas.
¡Resignación de amor,
tan inifinita como lo posible!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970555
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2023
О диво світання,
серед лілій шукаю
сліди твого кроку.
Образу з’ява,
у лініях ти блукаєш
вранішнього розквіту!
Де та білість тьмава,
що на сонці тонкому сяє
рожевою прохолоддю?
Х.Р.Хіменес
пер. з ісп. - О.Міськової
____________
El alba me sorprende
buscando entre los lirios
la huella de tu paso.
¡Imajen del naciente,
que yerras en los hilos
del renacer temprano!
¿En dónde el blanco tenue
que luzca en el sol fino,
por el frescor morado?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969763
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2022
Вечора стежка витка
в лінію ночі вливається.
Нею до тебе йду -
до любові твоєї таїни.
Нею бреду до тебе -
крізь гір невловиме світло,
крізь вітровії морів,
крізь тремтливі пахощі квітів.
Х.Р.Хіменес;
пер. з ісп. О.Міськової
______
Los caminos de la tarde
se hacen uno, con la noche.
Por él he de ir a ti.
amor que tanto te escondes.
Por él he de ir a ti,
como la luz de los montes,
como la brisa del mar,
como el olor de las flores.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969670
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2022
...золото на мідь обернулося, всі надії розвіялися, думки й почуття втратили свій творчий надрив, скотилися до рівня простих рефлексів; світ речей, сповнений щастя й насолоди, став невиразним, примарним відблиском, туманним, ніби від подуву на холодному склі, — а ти, ах, ти стала пекельною дочкою, сатанинською Ліліт із головою Сфінкса, буйною гривою волосся, що падає на твоє чоло, з тонкими, шляхетними рисами моєї матері.
І схопила мене в міцні свої обійми, зв'язала важкими кучерями, неначе мотузками, однією рукою зірвала ти зірку, й та з шипінням упала в Тихий океан, другою за кінець земної кулі схопила, щоб винести мене в космічний безмір, де простір стає оманливою химерою, а час кусає собі хвіст, бо не здатен розширюватися.
І я залізними кігтями обхоплюю шию твою, всмоктуюся спраглими губами у груди дівочі, і п’ю з твоїх жил материнське молоко, змішане з кров’ю.
О, неси мене, неси туди, де самотньо блукають і зіштовхуються роздроблені світи -
Де густі снопи зоряних променів зливаються один з одним, наповнюючи світ безмежно м’якою, невагомою, неначе пір'я, тихою гармонією –
Неси до тієї точки, де припиняється всіх сонць тяжіння, і я втрачаю вагу, тяжкість, і всі відношення часу, простору й центру –
Неси на сяйливих крилах, що радість оспівують, на тужливих крилах, що рвуться до зірок, – туди, де вся велич моя вміститься в безглуздий атом –
Туди, в позаатмосферні світи, де форми мої розтануть, як молодий сніг на полуденному сонці, де я із всесвітом зіллюсь, і, неначе лава метеора, впаду в космічний океан:
Жени, мчи, неси – наперекір безглуздому закону ваги й матерії –
Неси в розбурхане море ритмів ефірних –
Туди, на віддалену від землі мільярдами років зірку, де я міг би відпочити, і тисячі століть прожити як мить одну, і відстань від землі відчувати як частку протоплазми, на вістря якої я настромив би землю і кинув її на сонце, щоб могла вона очиститися і розвіятися в золоте сонячне ніщо.
Та навіть на сонці залишиться вона брудною плямою.
Лишень жени, мчи, неси геть звідсіля, інакше мені доведеться зруйнувати себе!
Як відблиск світла, розламаний тисячею дзеркал, відбитий од тисячі поверхонь, - я зануритися хочу в первісну ідею, з якої виник.
Як сонця промінь, що впав на засмічену вулицю і вчадів од брудного її тепла, я повернутися хочу до прасонця, яке послало мене сюди, щоби принести людям щастя і радість, і великий спокій…
________
Станіслав Пшибишевський, "Заупокійна меса", фрагмент
пер. із польської - О.Міськової
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=964516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2022
Сяйво те, що від ніг до волосся твого здіймається,
пружність та, що округлість м’яку огортає, –
не з перламутру вони, не з холодного срібла:
з хліба ти вся, із плеканого вогнищем хліба.
Збіжжя дозріле житницю плоті твоєї заповнило,
як пишне тісто, од жару набухле до краю,
злаки грудей розросталися, множились,
моя ж любов – у нетрях землі вугіллям палала.
Хлібом єси – чоло твоє, ноги, плечі…
Хлібом насичусь – уранці народиться знову.
Тіла жаданого шал – ніби полум’я печі.
Млосний вогонь нам повідав таїну крові,
збіжжя святою бути тебе навчило,
від хліба ж – м’який аромат і жива твоя мова.
[b]Пабло Неруда[/b], пер. з ісп. О.Міськової
__________
La luz que de tus pies sube a tu cabellera,
la turgencia que envuelve tu forma delicada,
no es de nácar marino, nunca de plata fría:
eres de pan, de pan amado por el fuego.
La harina levantó su granero contigo
y creció incrementada por la edad venturosa,
cuando los cereales duplicaron tu pecho
mi amor era el carbón trabajando en la tierra.
Oh, pan tu frente, pan tus piernas, pan tu boca,
pan que devoro y nace con luz cada mañana,
bienamada, bandera de las panaderías,
una lección de sangre te dio el fuego,
de la harina aprendiste a ser sagrada,
y del pan el idioma y el aroma.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=957344
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2022
Не торкайся ночі, вітру і світання, -
землі лишень, налитих соком грон,
плодів і яблук, що ростуть під пісню чистих вод,
смоли й боліт свого пахкого краю.
Під сонцем Квінчамали плоть твоя постала,
із глини темної возведена богами:
для мене очі ці, смагляві ноги жриці,
торкаюсь твоїх стегон мов стиглої пшениці.
Моя арауканко, перед тим, як покохати,
забув твоїх цілунків я захмелений вогонь:
лиш серце берегло уста жадані.
Мов звір поранений, я вулицями кинувся блукати,
аж доки не збагнув я: ось вона - Любов, -
мій простір поцілунків і вулканів!
[b]Пабло Неруда[/b]; пер. з ісп. О.Міськової
_____
No te toque la noche ni el aire ni la aurora,
sólo la tierra, la virtud de los racimos,
las manzanas que crecen oyendo el agua pura,
el barro y las resinas de tu país fragante.
Desde Quinchamalí donde hicieron tus ojos
hasta tus pies creados para mí en la Frontera
eres la greda oscura que conozco:
en tus caderas toco de nuevo todo el trigo.
Tal vez tú no sabías, araucana,
que cuando antes de amarte me olvidé de tus besos
mi corazón quedó recordando tu boca,
y fui como un herido por las calles
hasta que comprendí que había encontrado,
amor, mi territorio de besos y volcanes.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022
Жінко, я був би сином твоїм, аби спивати
молоко з грудей, як із джерела,
споглядати б тебе бажав, повсякчас спізнавати -
в золоті сміху, в голосі кришталя.
Відчути б тебе у жилах своїх, як Бога в озерах,
преклонити сумні свої кості з пилу й вапна,
бо єство твоє йтиме безболісно поруч мене,
і виллється у строфу – чисте од всього зла.
Коли б знав, як любить тебе, жінко, коли б я знав! -
Кохав би, як досі ніхто й не вІдав!
Помер би – й лише
ще дужче б кохав.
І по тому
любив би більше
і більше.
[b]Пабло Неруда[/b], пер. з ісп. О.Міськової
[b]Amor[/b]
Mujer, yo hubiera sido tu hijo, por beberte
la leche de los senos como de un manantial,
por mirarte y sentirte a mi lado y tenerte
en la risa de oro y la voz de cristal.
Por sentirte en mis venas como Dios en los ríos
y adorarte en los tristes huesos de polvo y cal,
porque tu ser pasara sin pena al lado mío
y saliera en la estrofa -limpio de todo mal-.
Cómo sabría amarte, mujer, cómo sabría
amarte, amarte como nadie supo jamás!
Morir y todavía
amarte más.
Y todavía
amarte más
y más.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955551
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022
Оголена, ти проста, як лінія руки,
округла і земна, маленька і прозора,
в тобі – поспілість яблука і місячні стежки,
оголена, ти вузька, немов порожній колос.
Оголена ти блакитна, неначе ніч на Кубі,
у коси стиглі зорі і лози заплелись,
оголена ти жовта, шляхетна й величава,
як храм розкішний золотий липневої пори.
Оголена ти маленька, як твій тендітний палець,
аж доки не зійде зоря рожевого світання, –
тоді, як в підземелля, вся нагість утіка
й у вбрань буденність поринає:
краса твоя тьмяніє, вдягається, зникає…
І знову – о знову – ця оголена рука.
[b]Пабло Неруда[/b], пер. з ісп. О.Міськової
Desnuda eres tan simple como una de tus manos,
lisa, terrestre, mínima, redonda, transparente,
tienes líneas de luna, caminos de manzana,
desnuda eres delgada como el trigo desnudo.
Desnuda eres azul como la noche en Cuba,
tienes enredaderas y estrellas en el pelo,
desnuda eres enorme y amarilla
como el verano en una iglesia de oro.
Desnuda eres pequeña como una de tus uñas,
curva, sutil, rosada hasta que nace el día
y te metes en el subterráneo del mundo
como en un largo túnel de trajes y trabajos:
tu claridad se apaga, se viste, se deshoja
y otra vez vuelve a ser una mano desnuda.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022
Смаглявко прудконога! Сонцем, що вигріває плоди,
ярить пшеничні зерна, випалює трави, —
створене тіло твоє веселе, очі яскраві
і рот твій, що усмішку має води.
Руки простягнеш — і розливається
тьмаве сонце палюче в кучерях чорноті.
Як зі струмком, із промінням бавишся,
що лишає по собі в очах дві темні заводі.
Смаглявко прудконога! Ніщо нас не єднає.
Як од полудня, все від тебе мене віддаляє.
Ти — юність бджоли палка,
хвилі морської сп'яніння, пружність колоска.
Та серце похмуре моє повсюди тебе шукає,
і вабить мене твоє тіло веселе, дзвінкий твій голос.
Метелик солодкий, прудкий і смаглявий,
Ти як мак і вода, ти як сонце і колос.
[b]Пабло Неруда[/b]; пер. з ісп. О.Міськової
Niña morena y ágil, el sol que hace las frutas,
el que cuaja los trigos, el que tuerce las algas,
hizo tu cuerpo alegre, tus luminosos ojos
y tu boca que tiene la sonrisa del agua.
Un sol negro y ansioso se te arrolla en las hebras
de la negra melena, cuando estiras los brazos.
Tú juegas con el sol como con un estero
y él te deja en los ojos dos oscuros.
Niña morena y ágil, nada hacia ti me acerca.
Todo de ti me aleja, como del mediodía.
Eres la delirante juventud de la abeja,
la embriaguez de la ola, la fuerza de la espiga.
Mi corazón sombrío te busca, sin embargo,
y amo tu cuerpo alegre, tu voz suelta y delgada.
Mariposa morena dulce y definitiva,
como el trigal y el sol, la amapola y el agua.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022
О тіло жіноче, білі пагорби, стегна білі:
зоране поле весняне в чеканні сівби.
Вдирається в тебе дике моє селянське тіло, -
і сина на світ виштовхує з вогких глибин.
Був я один, як печера. Птахи розлітались од мене.
Ніч ордою гнітючою в душу мені насувала.
Щоб жити, тебе я кував, наче зброю священну:
стрілою для луку, камінням у пращі моїй ти стала.
Та ось час розплати, і «я люблю» промовлю.
Тіло зі шкіри, з моху, з солодкого молока.
О, чаші грудей! О, відсутності погляд!
О, голос журний, глибокий! О, лона квітка п'янка!
Тіло жінки моєї, я весь - у твоїй благодаті.
Моя жага, моя туга, непевний шлях мій!
Темні русла, де спрага одвічна буяє,
а з нею – знемога і невідступний біль.
[b]Пабло Неруда[/b]; пер. з ісп. О.Міськової
Сuerpo de mujer, blancas colinas, muslos blancos,
Te pareces al mundo en tu actitud de entrega.
Mi cuerpo de labriego salvaje te socava
Y hace saltar el hijo del fondo de la tierra.
Fui solo como un túnel. De mí huían los pájaros
Y en mí la noche entraba su invasión poderosa.
Para sobrevivirme te forjé como un arma,
Como una flecha en mi arco, como una piedra en mi honda.
Pero cae la hora de la venganza, y te amo.
Cuerpo de piel, de musgo, de leche ávida y firme.
¡Ah los vasos del pecho! ¡Ah los ojos de ausencia!
¡Ah las rosas del pubis! ¡Ah tu voz lenta y triste!
Cuerpo de mujer mía, persistirá en tu gracia.
¡Mi sed, mi ansia sin limite, mi camino indeciso!
Oscuros cauces donde la sed eterna sigue,
y la fatiga sigue, y el dolor infinito.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953034
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022
Ти - ніби світла промінь, слабкий, безгучний та сріблястий, що зблиснув із вікна далекої хатини й розлився теплої ночі осінньої на луки, крізь м’яку вологу імлу, яка із сонною, блаженством напоєною втомою, розкинулася над неосяжністю трав.
І гойдається промінь, немов ріка, над сріблястою імли поверхнею, як дзвонів мідних звуки, що відлунюють у далечінь; і плине в чистім, золотавім згасанні, і довго ще ллється в душу втомленим, хворобливим спокоєм.
Ти наче блакитна година світанку, коли схід починає рожевіти і дихати світлом. Весь світ незбагненною таїною насичений, тоне в неба блаженстві, розчиняється в холодній, розплавленій дамаській сталі, і враз розквітає сяйвом широкого, палаючого моря фіолетово-пурпурових відтінків; і в це таємниче моря пишнобарв’я врізаються перші гострі стовпи проміння нового сонця.
Все довкола - глибоке, блакитне і священне.
Навколо очей твоїх ніби сяйво протуберанців під час затемнення сонця, вони, як дві зірки, світили в безодню душі моєї в темряві вітряної осінньої ночі.
Навколо губ твоїх лінії, м’які й ніжні, коли витягуються вони в напівусмішці – я ніби бачу рідне озеро, згадую тиху гладінь і м’які кола, що виблискували вдалині, коли я бив по ній веслом.
Голос твій розлився в душі моїй, неначе вітри весняні пронесли його крізь зелене море, і я чую його повсякчас, як море світла, перетворене на звуків атмосферу, - воно м’яко огортає мене коливанням, нескінченно легким, невагомим…
Коли я узрів тебе вперше, здалося, я бачу душу власну у всій непізнаній, таємничій наготі.
Ти була одкровенням найчистішої з’яви: у тобі розгадана таємниця прихованих прагнень моєї туги за красою — за мистецтвом.
З одного лона ми розквітли, як дві містичні квітки, з джерела одного хлинув потік, що хвилею єдиною огорнув нас обох.
Ти була єдиним чуттєвим ідеалом моїм, ти була мною, а я тобою, і мали ми звершити священні містерії, аби новий, шляхетніший, досконаліший рід людей сотворити. Та відколи душа моя заглушила плоть, розрісшись так, що імпульс тілесний зачах і зів'яв, наче квітки стебло у вологій тіні, - я лишень міг пити тебе очима, гладити звук голосу твого й відчувати плавні лінії твого тіла, їх безкінечну м'якість, плинність їх…
Я тужив за тобою, тужив…
Я безупинно тужив за тобою, за хвилинами, коли єдиним, неподільним цілим були ми. За митями, коли форми мого духу - обрисів тіла твого набували, коли вібрації нервів моїх у тебе вливалися, коли стала ти суттю духу мого, його зміст у тіло ввібравши.
Я люблю тебе, як призахідне сонце у вологих сутінках літа своїми останніми криваво-багряними променями любить пшеничні поля; неохоче полишаю тебе, як сонце, що з болем і смутком прощається із землею, бо не може побачити священних містерій ночі.
Містерію ночі й безодні - в тобі я хотів узріти. Схопити прагнув її гарячковими, стиснутими від мук пальцями; гострі леза встромляв у глибини твоєї душі, та вона вислизала, віддалялася, вабила, а як глибше сягав – зникала.
Мій дух, з якого постала ти, чиїми формою й рухом живеш, у болісному розпачі звивався, щоби знову всотати тебе, розтопити у пристрасті своїй, як шмат металу, - тебе, загублену, відірвану половину.
[b]Станіслав Пшибишевський[/b], "Заупокійна меса", фрагмент
Пер. із пол. О.Міськова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022
Сьогодні я лежав біля чистої жінки
ніби на березі океану білого,
немов у ядрі розпеченої зірки, -
простір сповільнений.
Її безконечно зелений погляд
світло кидав, як суху воду;
у прозір’ї безодень глибоких -
свіжа врода.
На пагорбах двох здійнялося
двох пожеж полум’я,
плином подвійним - ніг дісталося, -
виcоких, оголених.
Осоння золоте, ледь визрівши,
спустилось на полудень її тіла, -
і плід поспілий обпалив
жар охмелілий.
[b]Пабло Неруда[/b], пер. з ісп. О.Міськова
Hoy me he tendido junto a una joven pura
como a la orilla de un océano blanco,
como en el centro de una ardiente estrella
de lento espacio.
De su mirada largamente verde
la luz caía como un agua seca,
en transparentes y profundos círculos
de fresca fuerza.
Su pecho como un fuego de dos llamas
ardía en dos regiones levantado,
y en doble río llegaba a sus pies,
grandes y claros.
Un clima de oro maduraba apenas
las diurnas longitudes de su cuerpo
llenándolo de frutas extendidas
y oculto fuego.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951262
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022
О, я люблю мовчазну вавилонську велич, що слова ненавидить, бо слово дороге й цінне, і грізне, і розплата за кожне - болісне народження.
О, я люблю наївне, титанічне пізнання міці власної, відчуття сили, що богів зневажає, змушує море вирувати і тягне з собою ланцюги в країни невідомі, щоб накинути на шиї народів ярмо.
О, я люблю гонорову зухвалість, завзятість біблійної людини, народженої із зубів змієвих, яка в очі жорстокого Яхве з люттю випалює перше прокляття: Сатана-Єгова, що брили зриває із землі, аби до неба жбурнути, розтрощити бронзовий храм убивці страшного, який власне плем'я за гріхи мордує, ним самим насаджені.
Я відчуваю, як зіниці мої заполоняють очі, тіло видовжується, росте, міцніє, плечі випростовуються, і на обличчя мені спадає світлий спокій божественного Мітри.
І настає мить, коли я відчуваю, ніби розкинувся на землі, і святкую чудернацьке відродження всіх народів і культур їхніх, мить, коли я схожий на того давнього Ксенофана, бога, в якому всі почуття переплітаються і всесвіт зливається в душу, не роздроблену почуттями, в єдинстві свому.
І коли простір зникає, і все летить у бездонну вирву, як камінь важкий, у воду кинутий; коли я не певен, чи існую, коли контроль над почуваннями втрачено; коли хвиля стирає свідомість, повертаючи на тисячоліття назад, і на мить я постаю в усій дивовижній наготі єства власного, в якому сила Роду й поривання плоті очищені, і знову перетворююсь на атом, який запліднити прагне; коли кров усесвіту потоком пінним ллється в жили мої, — тоді відчуваю я безмежне, невимовне щастя, таке широке й глибоке, як атмосфера, що оповила світ.
[...]
Я люблю, люблю вас усіх. І вас, подібних на звичайнісінького аргонавта, який у момент статевого поштовху відриває плоть свою від тіла матері, в самостійних пошуках самиці, яку запліднити поривається.
І вас, безугавним жаданням плоті охоплених, - вас, митців, які лише створюють ідеали утіх своїх і насолод.
І вас, пожадливих, заклопотаних, до розкошів і статків ласих, аби лиш забезпечити свої розмножені сперматозоїди - і це називаєте ви прагненням до особистого безсмертя.
І вас, бездумно марнотратних, - адже у дурості вашій імпульс потужний таїться, природи чуттєвої надлишок, що мільйонів сперматозоїдів потребує, аби запліднити одну жалюгідну яйцеклітину.
О, я люблю вас усіх, мені шкода вас, я зневажаю вас, - ви ж бо жити повинні, - ви перегній, що добривом є для майбуття нового, ви осередок і засіб хіті вічної, а брешете собі про обов'язок і любов до людства.
[...]
У мені - насолоди хмільний екстаз і холодний, продуманий розрахунок; часом віра моя сліпа, як у мученика святого, первісного християнина, - і водночас я глузую над усією святістю; я - містичний пустельник і я - запеклий служитель Сатани, чиї уста найчистіші слова промовляють одночасно з найогиднішим богохульством.
Мені здається, ніби чорно-багряної крови повінь затопила небо, а у вухах моїх скрегіт страшенний, що нерви ріже, немовби хтось розпилює скло, –
O qualis artifes pereo! (О, який митець помирає! - лат.)
[b]Станіслав Пшибишевський[/b], "Заупокійна меса", фрагмент
пер. із пол. О.Міськова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950935
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2022
Спочатку було бажання. Нічого, крім нього, бо все - в ньому.
Це нескінченність Анаксимандра, джерело всього сущого, священний вогонь Гераклітів, який поглинув зникаючі світи, нові форми життя з них породивши; це Дух божественний, що над водами витав, коли існувало лише Я — й більш нічого.
Бажання — життя праоснова, запорука одвічного руху, згасання невпинного й повернення вічного, сутність буття єдина.
Це сила, що єднання й розрив породжує, творець, пожива й руйнівник.
Це та сила, з якою Я-Бог, світ із себе виприснувши, кинув атоми назустріч один одному; та пристрасть, з якою вони з'єднувалися, зливаючись в елементи й цілі світи породжуючи.
Це сила, що ефір запалила прагненням хвилі розбурхати, докупи їх злити в диких обіймах, гарячі вібрації між ними зродити, ошаленівши від любощів несамовитих, у пульсуючому й тремтливому охмелінні судоми жадання вгамувати, аж доки з них не вирветься світло.
Це зворотна сила, що струм електричний замикатися змушує, спонукає частинки цілого відштовхуватися одна від одної, – бажання це життя, світло і рух.
І безмежно вирувала сила ця. І сотворила тисячі рук, якими все загарбувала і поглинала, міріади судин, вирв, отворів, порочних уст і залоз - аби світ весь засмоктати; зродила плазму, аби безкінечними поверхнями впиватися, всі сили життєві в собі зімкнула, зв'язала у вузол, приборкала й підкорила, щоб вічний голод жаги втамувати.
І металася в конвульсіях безупинних народжень і зростання вічного, в незліченні форми вливалася, руйнуючи їх, як мушлі, й у нові поєднуючи, і - ніяк не могла віднайти задоволення.
І шаленіла від щастя, і безуміла від насолоди, шматуючи першу істоту, - і з себе самої окрему стать сотворила, щоб у муках вічних, у гніві й болю знову злитися, й у змінах невпинних форми нові породити - складніші види, більш витончені, довершені, щоби новою й досконалою оргією втамувати хіть свою.
Аж поки не сотворила мозок.
Це був шедевр її спраглої жаги. Душила його, обертала, звивалась, роз’єднувала і знову змикала; численними трансформаціями окремі частини на органи чуття перетворювала; порушила безперервність, розірвавши ціле на частини, єдине чуття розколола на безліч одчувань, зв’язки та сполуки їхні руйнуючи, щоб одне враження у всіх змінах відчути, один світ увібрати з п’ятиразовою, тисячоразовою насолодою, а груди материнські, які раніше одну силу живили, тисячу сил тепер наситити мали.
Так народилася душа.
І сила вічних змін і відтворень полюбила душу. І зміцнювала її живильним молоком грудей своїх, стала для неї артерією, через яку потужною хвилею лилася кров буття, тисячею сполук єднала її з праматериним лоном, була для душі кришталиком, крізь який та світ споглядала, зачарованим колом, в якому душа кружляла, найбільшу насолоду й найвищий біль одчуваючи, - це був обшир, де весь світ звуків, кольорів і руху вирував і перетворювався...
О сердешне, дурне бажання, о нещасна, невдячна душе!
Бажання, яке світло явило, початок дало всьому живому, душу створило, - мало померти в обіймах нищівних зрадливого дітиська.
Те, що засобом мало бути, - ставало самоціллю, повелителем і володарем.
Міцний граніт буття почав тріскатися й обсипатися.
Почуття, які слугувати мали для досконалішого відбору, щоби новий, довершений вид сотворити, - стали враз спонтанними й вільними, єднатися почали між собою в нерозривну сполуку. Те, що вгорі було, - стало долом, звук перетворився на барву, простір — на гучність, запах — на м’язову міць, порядок — став хаосом, і почалася люта боротьба між матір’ю та дитям.
Пам’ятаю, пам’ятаю цю відчайдушну війну бідолашної матері з породженням своїм!..
Вона хотіла підкорити його, приборкати; впивала материнські пазурі в тіло чада свого, розбурхувала його, вабила блаженством, жагою чуттєвости напувала, образи безсоромної розпусти сіяла, кидала у пристрасні, кричущі обійми звіра, що розплоджується, цього єдиного великого статевого органу; кров’ю заливала очі його, глушила шумом пінистих своїх хвиль, то ослаблювала голос його до ледь чутного, невиразного хрипу, то - розрощувала до лютих криків і скреготів, скорочувала м'язи його, здригала тіло від гарячих вібрацій, подібних на гадюче кодло, - та все марно.
Але кривавою жертвою душа поплатилася за власну перемогу.
Хворіла, в’яла, чахла…
Вона вирвалася з лона матері, перерізала всі артерії, джерело власної сили перекривши.
Вона жива - живиться тією силою, яку поглинула, перетравлює рештки їжі, що її для відбору й відтворення потребує, може ще хмеліти від образів, що жагу розпалюють, може пробуджувати екстаз примарного бажання, в якому нібито жіночність підкоряє, розчиняючи її в собі; та все, що душа породжує, є розкішшю, так само як мистецтво є розкішшю і надлишком жадання плоті; однак вона – безплідна; на відміну від мистецтва - там б'ється величезний пульс вібруючої спраги, проливається світле сім’я і бажання постійного відродження.
І хоча згинути мушу, та я люблю цю силу страшну й могутню, яка вселенську пристрасть подолала й увібрала в себе; люблю свою душу, свою велику згасаючу душу, хоча й поглинула хіть мою, щоби від неї ж померти.
Тож мушу відійти, - бо джерело світла висохло, бо я остання ланка в нескінченній вервиці перевтілень бажання власного, - бо я піна, буревієм на гребені розбита, остання хвиля розвою чуттєвого, хвиля, що вже налетіла на берег і жовтий пісок мереживом білим обшиває.
Згаснути мушу, бо надто велика душа моя, надто наповнена, щоби вступити в новий, іскріючий передчуттям світлого майбуття, день.
Та я люблю, люблю хіть свою мертву, рештки якої душа моя пожирає, люблю останні краплі крові власної суті - як чоловіка, як батька, тієї індивідуальності, в якій уся велич і жорстокість буття вияв знаходить; люблю цю одвічну силу, яка чуття мої слухові паморочить барвами, запахи перетворює на химерні образи, а від дотику породжує невимовну насолоду видінь.
Я люблю свою хворобу й божевілля власне, цю дику витончену систему, яка шматує й висміює тонким довершеним глузуваннями, знущається з себе і з світу всього.
[b]Станіслав Пшибишевський[/b], "Заупокійна меса", фрагмент, пер. із польської - О.Міськова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949352
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2022
Ти, яка сяйливими пальцями вплітаєш у темні мрії мої красу в’янучої осени, мерехтіння квітучих пишнот, випалені вогнем барви поглинутого раю –
О, осяйна -
безліч мук відмарилося, відколи видів тебе востаннє, та досі іскриться серце зорями, що їх у житті моєму розсіяла, проростають донині з крові моєї благальнії руки, вони шукають щастя, яке в душі ти колись запалила.
Ти, яка в мороці пітьми руками тонкими плетеш на зачарованих арфах тужливу мелодію про миті блаженства, що в морі тонуть, мерехтять багрянцем призахідної роси, про ночі, які пригортають до перс своїх теплих зболені серця -
О, осяйна –
безліч заграв одпалали, відколи напувала чарівливими піснями ти смуток моєї душі, та в цьому царстві журби бачу пломінь очей, їх чужий цьому світу екстаз, я виджу простягнуту руку-лілею, яка у жагливому зойку всуціль обвиває мою.
Ти, яка ночі мої буремні перетворюєш на погідливі дні, запалюєш чари світла в глибинах сновидь, до безбережжя розширюєш грань – ти, яка примарні вогні розгнітаєш у серці моєму й воскрешаєш чорнії квіти –
О, осяйна -
міріади зір засіяли відтоді, як твій погляд останній поглинув згасаючі іскри моєї душі, і досі бачу лице твоє дитинне в золотавій короні шовкових кіс, виджу, як дві сльози стікають у блідий усміх на ятріючих устах, і чую твій голос, що кривавить темною журою.
Ти, яка зламуєш замки від усіх таємниць - і читаєш руни прихованих сил, і над усім шаленством життя мого розливаєш веселку благодаті від одного неба до іншого -
ніколи ще зорі мої не хмеліли так жагуче, ніколи не пломеніла велич твоїх обрисів, не сіяла кривавим полиском, як нині, відколи занурилась ти в темнії води.
До ніг твоїх кидаю зорі свої, накриваю сліди твої чорним саваном мрій, а в руки тобі вміщую серце - моє серце.
О, яка прекрасна ти, моя наречена, земле блаженства, звідки здіймається міць непохитна моя і в небо вростає; о вічносте, ти пломенієш усією величчю скорботи, ти, панно моя, моє море, моє священне, неокрає море!
[b]Станіслав Пшибишевський[/b], "Біля моря", фрагмент, пер. з польської - О.Міськова
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949240
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2022
[b]пόтрійн' віл'гова
де в т(р)и п(р)о теб'ячи
вукає плес(в)у сам'
треб'ячи ти що тчут'
з мене триллє
о суме гайотавь спалив
ой дуже леду си(м) кувати
течеш… і певен на – хто втрапе
чи діжде те лад?
/лід…[/b]
Поетичний текст відзначається розлогим розгортанням мовного матеріалу: домінуванням повноцінних лексем та дериватів на їх основі, великою кількістю основних і додаткових елементів, їх формальним і смисловим розмаїттям із тенденцією до рухомості, плавності й перехідності мовного потоку шляхом лексемного нарощення й усічення, інваріантністю формантів, більшою еквівалентністю сегментів і виразною інтонаційністю.
[b]1. пОтрійн' віл'говА о а -3- 5
2. де в т(р)И п(р)о тЕб'ячи и е 1-1-2 6
3. вУкає плЕс(в)у сАм' у е а -2-1- 6
4. трЕб'ячи тИ що тчУт' е и у -2-1- 6
5. з мЕне триллЄ е е -2- 4
6. о сУме гайотАвь спалИв у а и 1-3-1- 8
7. ой дУже лЕду си(м) кувАти у е а 1-1-3-1 9
8. течЕш… і пЕвен на – хто втрАпе е е а 1-1-3-1 9
9. чи дІжде те лАд? і а 1-2- 5
10. /лІд… і 0 1
[/b]
Уже сама кількість іктів у кожному рядку – 2-2-3-3-2-3-3-3-2-1 – вказує на виразну ритмізацію й відтворює ефект хвилі. Останній рядок має один наголошений і спадну інерцію. Кількість міжіктових інтервалів коливається в межах 1-2-3. Загалом через послідовність ритмічних акцентів і чергування складів тоніка тут межує з переходом у силабо-тоніку. Очевидним є ритмічний паралелізм: 1-го і 5-го рядків, лише з відмінністю в один ненаголошений, що, однак, нейтралізується за рахунок активної інтонаційності. У 3-му і 4-му симетричних рядках початок має ознаки дактиля, але переходу в стопу заважає останній наголошений. 6-й, 7-й і 8-й рядки помітно уподібнюються до ямба, де 6-й рядок задає ритмічну інерцію, відмінну від попереднього рядка, тобто деавтоматизує попередню ритміку, і має окситонну, тобто чоловічу клаузулу, а 7-й і 8-й – продовжують встановлену інерцію, відзначаються ізотонізмом із парокситонними (жіночими) клаузулами.
2, 3 і 4 рядки мають однакову кількість силаб, проте 2 рядок інтонаційно відрізняється від 3 і 4, які становлять між собою симетричну єдність. Бачимо й повний ізосилабізм 7 і 8 рядків, як і інтонаційне уподібнення до них 6 рядка з різницею в одну силабу. 5 рядок є центровим і має спадну інтонацію, після якого інерція розростається з новою силою – аж до чергового плавного спаду в 9 і 10 рядках.
Сегментація поетичного тексту сприяє плавності й органічності мовних переходів, поступовому розгортанню художньої реальності. Пунктуація представлена лише знаками, які підсилюють риторичну й художню напругу: трикрапка, тире, знак питання. Скісна риска перед останнім рядком є вкрай інформативною: відділяє образ-символ від інших знакових елементів, ніби стіна, поглиблюючи семантику неможливості.
Поєднуючи тоніку й силабіку, маємо синхронність 1 і 9 рядків (2 ікти і 2 силаби), однак вони різняться акцентуацією. Фонічно – їх єднає а в наголошеній позиції, з чоловічою клаузулою. Морфологічно 1-й рядок має дві іменні лексеми, 9-й – дієслово й іменник та додаткові частини мови. 9 рядок – передостанній у тексті – має питальну інтонацію, після якого йде різкий спад.
У 2-го, 3-го та 4-го рядків повний ізосилабізм, однак 2 рядок має певну невідповідність за стопними характеристиками (наближений до ямба) і на рівні акцентуації, тоді як 3 і 4 – цілковито синхронізуються за силабікою, тонікою та кількістю міжіктових інтервалів. Водночас 2 і 4 рядки уподібнені за фонічними характеристиками – асонансами [i]тр, пр, б[/i], що фактично наближає їх до рими. Проте у процесі мовлення всі три рядки ритмічно асимілюються, створюючи певну ритміко-інтонаційну синергію, що, у поєднанні з іншими художніми чинниками, і викликає певний смисловий вибух. Це досягається і за рахунок активного звукового чинника – спільний акцентований голосний[i] е,[/i] а також [i]и, у[/i].
Морфологічний рівень представлений іменними й дієслівними формами та додатковими лексичними елементами, які творять відтінки значення. Між тим 2 і 3 рядки становлять структурно-сюжетну єдність, 4 рядок є послідовним їх продовженням. Виникають образні асоціації: голосіння, крику, що відображено числівником [i]в три[/i] (в три голоси, наприклад) та ліричного героя – [i]про теб’ячи[/i]; відтак дія виражена іменною частиною мови, а суб’єкт – дієприслівниковою формою. Водночас присутність дужок передбачає й варіант із відсутнім приголосним [i]р,[/i] у такому разі маємо займенник ти замість числівника і прийменник [i]по [/i]замість прийменника [i]про[/i], відповідно й інший значеннєвий відтінок, що в сукупності розширює можливості трактування (в одному випадку семантичним акцентом є «про тебе», в іншому – «по тобі»).
3-й рядок створює образ німого ([i]сам[/i]’) голосіння ([i]вукає[/i]) водойми ([i]плесо[/i]). Тобто маємо багату тропіку – гіперболу, оксиморонні міжлексемні зв’язки й засоби художньої персоніфікації. 4 рядок має активно виражені дієслівні форми, з додатковими елементами, де займенник [i]ти[/i], внаслідок звукової асиміляції, набуває значення [i]ті, те[/i], дієслово [i]тчуть [/i]продовжує цю тенденцію; дієприслівник [i]треб’ячи [/i]фонічно уподібнюється до [i]тереблячи [/i](теребити). Спостерігаємо міфологізацію художніх образів і асоціативну послідовність дій сакрального характеру.
5 рядок є класичним хоріямбом. Інтонаційно він є відокремлений від попереднього і наступного рядків, має певну спадну інерцію у структурі твору, ніби ділить текст навпіл, після чого починається новий інформаційний блок. За структурними й інтонаційними властивостями 5 рядок можна порівняти з 1 і 10, де 1 рядок є зачином, 10 – фіналом. Крім того, 1, 5 і 10 рядки пронизує конотація вологи, а 1 і 5 – семантика потрійності.
Цілковитий ізотонізм і ізосилабізм мають 7 і 8 рядки. 6 рядок, попри відмінність в одному складі, синхронізується з ними за акцентуацією, а також просодикою ритму і структурно-семантичними властивостями. Крім того, він уподібнюється до 7 і 8 рядків і за стопними характеристиками, з однією лише акцентуаційною збивкою, яка при вимові нівелюється. По суті маємо 4-стопний і два неповних 5-стопних ямби. На звуковому рівні у 6 і 7 рядках в анакрузі акцентований [i]у[/i], що сприяє активній ритмізації, наближеній до рими; 7 і 8 рядки синхронізуються домінуючими [i]е[/i] і[i] а[/i]. Ці чинники впливають на ритмомелодику й інтонацію тексту, тяжіння до ямба.
Бачимо тип художньої організації, де відношення елементів у поетичній структурі побудоване за принципом парадигматичного зв’язку. Виокремлюється парадигма із символікою «три»: [i]пόтрійн', т(р)и, триллє,[/i] представлена морфологічною суплетивністю: іменник, числівник, дієслово. Перша лексема створена способом усічення, третя – нарощення. Крім того, фонологічний рівень є вкрай активним – простежується алітерація [i]тр-[/i]. Дієприслівникові конструкти, що представлені лексемою [i]теб'ячи[/i], розташованою наприкінці рядка, і початковою лексемою іншого рядка [i]треб'ячи [/i]– утворюють фонетичний і ритмічний паралелізм, проте різняться семантично ([i]теб'ячи [/i]– утворений способом афіксального нарощення від займенника «тебе», [i]треб'ячи [/i]– від іменника «треба» у значенні магічного обряду або дієслова «теребити»), що робить іменні елементи активними й динамічними, крім того, створює римування. Бачимо й цілу парадигму дієслівних форм, які присутні в більшості рядків у різних часі й відмінках: [i]вукає, тчут', триллє, спалив, кувати, течеш, втрапе, діждете[/i]. Звуконаслідувальна парадигма представлена лексемами: [i]леду, лад, лід[/i].
Та попри різнорідну лексичну парадигматику, текстову структуру наскрізно пронизує парадигма з конотацією вологи, що є базовим конструктом твору на всіх рівнях – мовно-стильовому, образному, емоційно-експресивному. Уже початковий сегмент [i]пόтрійн' віл'гова[/i] – задає тематику поезії, піднімає архетип. Вільга – архаїчне волога. Бачимо зміну суб’єкт-предикативних відношень: [i]пόтрійн' віл'гова[/i] – вільга потрійна, тобто велика кількість вологи. Такий технічний прийом загалом характерний для поетеси, що сприяє «оживленню» лексичних конструкцій, мовній та образній радикалізації й абстрагуванню. Метафоризація мови відбувається за принципом синекдохи. Виокремимо парадигму зі значенням водної стихії: [i]віл'гова, плес, триллє, леду, течеш, лід[/i]. Бачимо лексичну суплетивність: єдиний символ творять різні частини мови – прикметник, іменник, дієслово, іменник, дієслово, іменник. Смислова градація образу, що проступає крізь усю художню структуру – рідина, волога, яка у фіналі набуває форми застиглості.
Можна виокремити й два ліричних центри – [i]ти[/i], виражений прислівниковим дериватом [i]теб'ячи[/i], і [i]я,[/i] виражений зворотним займенником [i]мене[/i]. Беручи до уваги основні й допоміжні елементи, складається певна структурна єдність поетичного тексту, базована на настроєвому чиннику, глибокій асоціативності й сугестивності, тож спроба трактування спиратиметься на ці фактори та смислові центри і мовні ядра, що несуть первинну семантику.
Перед нами образ гіперболізованої вологи – [i]пόтрійн' віл'гова[/i], де перша лексема утворена шляхом усічення, друга – нарощення. [i]де в т(р)и п(р)о теб'ячи // вукає плес(в)у сам'[/i] – ці рядки постають у смисловій єдності, але абсолютно різняться фонетично, створюючи невідповідність усередині тексту: у першому простежується алітерація [i]т, р, п, [/i]з’являється й ти-суб’єкт, який завдяки технічному прийому в першому варіанті виражений в єдності з числівником [i](т(р)и),[/i] а в другому – стає активним і набуває функції дієслівного елемента ([i]теб’ячи[/i]); на рівні словотворення знову спостерігаємо техніку скорочення ([i]т(р)и[/i]) і видовження ([i]теб'ячи[/i]). Дієслово [i]вукає [/i]в наступному рядку відсилає до вигуку, гукання, голосіння, який підсилює і фонічний чинник (повторення [i]в, у[/i]); образ плеса – як тихої глибокої водної гладіні – доповнює поетичну картину. [i]треб'ячи ти що тчут'[/i] – навіює семантику певної архаїчної дії-ритуалу: треба (приносити требу), ткання (міфологема ткання долі). Та оскільки виникає мовний сингармонізм – займенник [i]ти [/i]фонетично уподібнюється до [i]ті, те,[/i] а дієприслівник [i]треб’ячи [/i]до [i]тереблячи[/i]. Тож маємо варіативність звукову і семантичну: «[i]треб’ячи, ті що тчуть[/i]» (присутній суб’єкт дії – ті); а чи то «[i]тереблячи те, що тчут[/i]ь» (розпускаючи наткане, тобто семантика марності, даремності). Така поліваріантність розширює смисловий контекст твору і створює ефект багатовимірності. Знову спостерігаємо консонантну структуру, домінування глухих фонем ([i]т, р, ч, щ[/i]).
[i]з мене триллє [/i]– гіпербола, метафоризація мови побудована за принципом зрощення, що досягається синтаксично нетиповим поєднанням двох повноцінних лексем, від чого поетичний образ набуває емоційно-експресивної насиченості й виразності. І беручи до уваги наступний сегмент [i]о суме гайотавь спалив[/i] – де елементи вказують на риторику смутку (сум, спалив) з вираженою алітерацією [i]с, [/i]символ вологи пов’язаний зі слізьми. Крім того, виникає образ, створений за допомогою персоніфікації: глибокий сум, який поглинув усе живе довкола – природу ([i]гайотавь[/i]; отава – трава), синтаксично виражену зрощенням двох іменних лексем, що підсилює значення.[i] ой дуже леду си(м) кувати[/i] – вигук ой на початку рядка характерний для народнопісенних форм. Тож можна назвати поетичний текст стилізацією автентичного замовляння-передбачення, де символіка потрійності передає магічний сенс. Художній образ, що виникає – кувати лід – є метафорою до прагнення оживити змертвіле; крім того, він містить у собі конфлікт на рівні асоціацій: взаємодію гаряче – холодне, що є художнім оксимороном.
[i]течеш… і певен на – хто втрапе [/i]– рядок «обрамлюють» два дієслова теперішнього і майбутнього часу, які вказують на семантику руху, однак різняться у способах реалізації цього руху. Течеш вступає у відношення опозиції до [i]леду [/i]з попереднього рядка, і може мати значення – текти за течією, не опираючись. Крім того, дієслово 2-ї особи вказує на стосунок його до ліричного суб’єкта, що підтверджує й прикметник певен (однак морфемний елемент на провокує інваріантність у категорії роду); [i]втрапе [/i]може бути метафорою правильного/хибного шляху. [i]чи діжде те лад? // лід…[/i] Два останніх рядки – питання і відповідь – побудовані за допомогою стилістичного прийому тези і антитези. Крім того, присутність мікроструктур ([i]те[/i]) – розширює можливості дієслова ([i]діжде те[/i]), охоплюючи риторичне звернення у категорії числа. Рядок [i]лід[/i], виокремлений авторкою, ніби пророкування, є метафорою неможливості.
Тож маємо стилізоване магічне віщування-пророкування, яке містить велику кількість смислових центрів із тенденцією до семантизації всіх елементів. Парадигматична структура, радикальний синтаксис, лексичний і фонетичний рівні, тип ритмічної організації, поетика, міфологізована система образів – є відображенням ідеї багатосенсовості та відтворенням ефекту множинності мовних потоків. Цьому сприяє й посилена інтонаційність, що активізує тенденцію до рівномірної акцентуації та тяжіння до стопи. Радикалізація мови і сенсу досягається чергуванням розрощених і стиснутих лексем у межах одного рядка. Попри іменне обрамлення (перший і останній рядки), всі інші рядки насичені дієсловами й дієслівними конструктами, що сприяє високому ступеню динамізації й ритмічній інтенсивності. Засоби художньої виразності, метафоризація застосовані на мовному й особливо образному рівнях, що відображають архетипне світовідчуття. Язичницька естетика, занурення в міфопоетичну стихію слова уподібнюють текст до сакрального письма.
[b]ой жур жур
мій сяй жур..
ой є і йооо – жури лла
а ниткою круж водила
о тії очі плялом синіїм губи ла..
на іклицях труття у тому озері муття
чорнії дібровки повниї кровки
де ми ся любили ой квіти горіли
під ліссям палали ще й доленьку жали
яко ворога ляну журою душу
ой жур жур
мій сяй жур…
[/b]
Перед нами фольклорна стилізація, трансформована і модифікована на мовно-стильовому, синтаксичному й образному рівнях. Очевидною і цікавою є римованість, яка, внаслідок сегментації тексту, є внутрішньою – всередині майже кожного рядка. Крім того, у тексті присутня симетрична цезура – ритміко-інтонаційна пауза всередині рядка.
[b]1. Ой жУр жУр о у у 0 3
2. мІй сЯй жУр.. і а у 0 3
3. Ой є і йОоо – журИ лла о о и -2-3-1 9
4. а нИткою крУж водИла и у и 1-2-1-1 8
5. о тії Очі плЯлом синІїм губИ ла.. о а і и 3-1-2-2-1 13
6. на Іклицях трУття у тому Озері мУття і у о у 1-2-4-2-1 14
7. чОрнії дібрОвки пОвниї крОвки о о о о -3-1-2-1 11
8. де мИ ся любИли ой квІти горІли и и і і 1-2-2-2-1 12
9. під лІссям палАли ще й дОленьку жАли і а о а 1-2-2-2-1 12
10. яко вОрога лянУ журОю дУшу о у о у 2-3-1-1-1 12
11. Ой жУр жУр о у у 0 3
12. мІй сЯй жУр… і а у 0 3[/b]
Текст відзначається чіткою іктовою структурою – 3 і 4 ікти. Інерція має наростаючу динаміку на початку, утримується всередині твору і спадає в кінці. Домінуюча кількість міжіктових інтервалів – 1, 2, рідше – 3. Обрамлення характеризується суцільним акцентуванням без ненаголошених. Усі рядки, крім обрамлення, мають жіночу клаузулу й відкритий склад, що загалом властиво для української мови й підвищує вокалістичність художнього тексту. Ритмічний і фонетичний паралелізм очевидний і практично цілковитий, межує зі стопними ознаками, та перейти у класичний віршовий розмір не дає змоги постійна зміна інтонації кожного рядка. Попри це текст має ознаки силабо-тоніки, тяжіє до вирівнювання – в межах одного рядка – наголошених і ненаголошених складів та рівномірної акцентуації.
Силабіка представлена абсолютною синхронністю 1, 2, 11, 12 рядків. Інші рядки, крім 8 і 9, які теж характеризуються повним ізосилабізмом, – мають нерівномірну кількість складів (9, 8, 12, 14, 11) та різняться інтонаційно. Однак, маючи внутрішнє римування, чітку ритмічну інерцію та симетричну цезуру, – практично кожен рядок постає як ритміко-фонологічна єдність із певним домінуючим звуковим акцентом. Послідовне розгортання якого надає всьому тексту виразної мелодики звучання. Принцип евфонії й інтонація є домінуючими смисловими чинниками тексту.
3-й, 4-й і 5-й рядки об’єднані спільними ритмічними і фонетичними характеристиками: власне, вони вступають у римовані зв’язки за рахунок фонічної пов’язаності останніх дієслів кожного рядка з акцентованим [i]и [/i]на передостанньому складі та ненаголошеним [i]а [/i]([i]жури лла, водила, губила[/i]) – тож маємо жіночу риму. Крім того, 3-й рядок, що наділений просодійними елементами, отримує подовжену, розтягнену вокалічність завдяки вигуку [i]йооо [/i]та морфемі [i]лла[/i]. 6-й, 7-й, 8-й і 9-й рядки цікаві тим, що мають внутрішню риму і цезуру ([i]на іклицях труття // у тому озері муття[/i]), а завдяки активній фонічності кожен із рядків має домінуючу фонему та фонему в ненаголошеній позиції, яка і провокує римування. Так, 6-й рядок має акцентований у й ненаголошений а ([i]труття – муття[/i]), а також фонетичну подібність і повний граматичний паралелізм, внаслідок чого виникає іменникова рима; у 7-му рядку – бачимо суцільний граматичний, фонетичний і ритмічний паралелізм із звуковою домінантою [i]о[/i] і неналогошеними [i]і [/i]та [i]и: чорнії-повнії, дібровки-кровки.[/i] 8-й рядок має паралельну акцентну фонічність – наголошений і неналогошений [i]и[/i] та акцентований [i]і [/i]й дієслівні рими; як і 9-й рядок, з фонічним акцентом [i]а [/i]та [i]и[/i]. Крім того, 8-й і 9-й рядки вступають в абсолютно синхронні ритмічні відношення між собою: їхня структура має певні ознаки анапесту, однак не переходить повністю в стопу через жіночі анакрузу і клаузулу. 10-й рядок, попри перехресні акцентні повторювані голосні – [i]о, у [/i]– певним чином деавтоматизує встановлену інерцію, яка передує інтонаційному спаду. Відбувається це через іктове збиття ([i]ворога ляну журою душу[/i]), де наголос припадає на 1-й – 2-й – 2-й – 1-й склади.
Поетика багата на тропи: яскраво виражені ритмічний і фонетичний паралелізми, тавтології, персоніфікація, звуконаслідування тощо. Площина мови представлена лексикою з національного фольклору, яка позначає вимір людських емоцій і дій, світ природи і предмети побуту, що є виразниками духовності й екзистенції народу. Активним є використання традиційних зменшено-пестливих форм ([i]іклицях, дібровки, доленьку[/i]), а також нестягнених форм прикметників ([i]тії, чорнії, повниї[/i]). Є й суто авторські новотвори, здійснені шляхом подовження ([i]труття, муття, ліссям[/i]). Однак унаслідок творчого переосмислення синтаксичний рівень, а відтак – і образний, і композиційний – тут радикалізовані й поетизовані. Поєднання традиції з новаторством – дає нетипові, нешаблонні, однак органічно витворені художні образи ([i]чорнії дібровки, квіти горіли, доленьку жали[/i]).
Композиційно обрамленням тексту є два рядки, які на початку задають тематичну і настроєву тональність усього твору, слугуючи і його завершенням. Лексема [i]жур[/i], створена виокремленням кореневої морфеми й перетворенням її на повноцінне слово, – викликає певний образ, навіюючи відповідний емоційний стан. Далі ця лексема розширюється й за рахунок розбиття і фонетичного повторення – видовжується, перетворюючись на дієслово минулого часу жіночого роду ([i]жури лла[/i]). Воно є вказівкою на присутність центрального поетичного суб’єкта, «ліричної героїні» – так само, як і наступні дієслова: [i]водила, губи ла, ляну, душу[/i]. Образний мотив [i]жур [/i]проходить крізь усю художню структуру, утворюючи звуконаслідування: [i]жур, жури лла, журою, жур[/i]. Бачимо й тенденцію до повноголосся (загалом характерну для української мови), домінування відкритого складу й активні дієслівні форми.
Перед нами опис низки дій, які мають магічний, сакральний характер: [i]а ниткою круж водила // о тії очі плялом синіїм губи ла..// … яко ворога ляну журою душу[/i]. Тож поетичний текст можна назвати стилізацію архаїчного прокльону (де у процесі мовлення в дієслова [i]ляну [/i]випадає перша частина кореневої морфеми), супроводжуваного виконанням ритуальних сцен, пов’язаних із магією і чаклуванням – водіння ниткою по колу, вказівка на приготування отрути і містичний зв'язок із стихією води – [i]на іклицях труття у тому озері муття[/i], ритуальна кров [i]чорнії дібровки повниї кровки [/i]і подальше наслання прокльону ворогові, вочевидь, колишньому коханцеві: [i]яко ворога ляну журою душу[/i]. На другого ліричного суб’єкта вказують займенник [i]ми [/i]та іменник [i]ворог[/i]. Загалом мотив прокльону й отруєння коханого за зраду характерний для народних балад (сюжети про Марусю Чурай, «У неділю рано зілля копала» тощо). Рядок [i]де ми ся любили ой квіти горіли[/i] є алюзією до народної ліричної пісні («як ми ся любили сухі дуби цвіли…») та її варіацій. Однак персоніфікація [i]квіти горіли[/i] відзначається більшою радикалізацією. У тексті присутня й колористика: [i]синіїм, муття, чорнії, кровки.[/i]
Розглянувши поетичний світ авторки, бачимо текст як органічне полівимірне ціле, де кожен елемент постає як активна мікроструктура, що є джерелом потенційних інваріантних можливостей мови і, поєднуючись з іншими компонентами контексту, – породжує вибух значення. Синегрія художніх засобів сприяє посиленню їх дії, внаслідок чого й виникає ефект смислової багатогранності. Площина мови представлена лексемами, які вміщують інформацію про цінності та досвід буття народу, є емоційно й екзистенційно наближеними до людини. Синтаксис відтворює ефект потоку й вібрації; високий ступінь ритмічної організації відзначається чергуванням різних за інтенсивністю рядків, де постійне встановлення і деавтоматизація інерції породжує підвищену ритмомелодику тексту. Множина художніх чинників творить сакралізований і міфологізований поетичний простір, у центрі якого – людина та її емоційно-чуттєві порухи. Радикальні прийоми зображення сприяють підвищенню асоціативності, високій сугестивності й спрямовані до уяви. Звісно, сприйняття і трактування подібних текстів потребує філологічних знань: нова технологія передбачає певну лінгвістичну культуру. Однак поезія і є тією силою, що здатна розширювати межі свідомості й пізнання та пробуджувати вибух фантазії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949171
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2022
Продовжуючи заглиблення в поетичні виміри Олі Мальченко, спробую здійснити більш розлогий лінгвістичний та структурно-семіотичний розбір, аби виявити різнорівневість і значущість усіх елементів у внутрішній організації тексту, які творять художню єдність. Загалом науковий аналіз цієї морфемної поезії потребує і нової методики, та за її відсутності спиратимуся на підхід структураліста Ю.Лотмана, а також – метрику і ритміку. Зазначу, що цей розбір є одним із багатьох можливих варіантів, тож суб’єктивний чинник не заперечує існування іншого бачення: будучи багатогранним, художній простір поетеси передбачає семантичну варіативність, а отже, різноманітність трактування в межах контексту. Натомість метою цього тлумачення є показати, що поезія авторки, як і будь-яка структурована художня система, будується за певними поетичними законами і тому, як будь-який літературний твір, що складається зі словесного матеріалу, – піддається аналізові, виокремленню тих прийомів і компонентів, які вступають у взаємодію і творять цілісну структуру, що є виразником певних художньо-естетичних цінностей.
[b]подум’
ожарець вустовий
ні ледь ні ще ти
полив’яне легше лише
двід брунь
і очеретивесь
коли до ряю
гаю н(де)
шся
ті (н)очі
нкі
твої щу
пу сти
щі [/b]
Перед нами сегментована багаторівнева й несиметрична структура з неоднотипними синтаксичними конструкціями, яку – умовно – можна поділити на дві частини: у першій домінує лексемний принцип творення художньої реальності, друга характеризується переходом у морфеміку – переважно флексійні форманти, які тут перебирають на себе функцію цілого слова. Така структура тексту, відповідно, провокує й зміну ритміки й інтонації, яка наприкінці набуває спадного характеру.
Розглянемо ритмічну структуру тексту, що є одним із активних смислових рівнів, за допомогою іктового аналізу, й визначимо закономірності способу акцентуації. Також проаналізуємо силабіку, оскільки поетичний твір має тенденцію до вирівнювання складів у певних рядках. Перший рядок від тексту позначатиме кількість іктів, другий – міжіктових інтервалів, третій – силаб.
[b]1. пОдум’ о 0- 2
2. ожАрець вустовИй а и 1-3- 6
3. ні лЕдь ні щЕ тИ е е и 1-1-0 5
4. полИв’яне лЕгше лишЕ и е е 1-2-2- 8
5. двід брУнь у 1- 2
6. і очерЕтивЕсь е е 3-1- 6
7. колИ до рЯю и а 1-1-1 5
8. гАю н(дЕ) а е -1- 3
9. шсЯ а 0 1
10. ті (н)Очі о 1-1 3
11. нкІ і 0 1
12. твоІ щу і 1-1 3
13. пу стИ и 1- 2
14. щІ і 0 1[/b]
Маємо таку іктову картину: 1-2-3-3-1-2-2-2-1-1-1-1-1-1. Встановлення і коливання певної інерції ритму відбувається в «першій» частині тексту, де ритмічне наростання чергується зі спаданням. Далі – її перехід в іншу інерцію з одним наголошеним – у «другій» частині. Домінуюча кількість міжіктових інтервалів – 1 ненаголошений, лише 4-й рядок має 2 міжіктових інтервали, а 2-й і 6-й рядки – 3. 9-й, 11-й і 14-й рядки мають 1 ікт і характеризуються цілковитою відсутністю ненаголошених – це суто «морфемні» рядки. Спостерігаємо й домінуючу анакрузу в ненаголошеній позиції, тобто жіночу. Початок і кінець твору «обрамлює» один ікт.
Ритмічний паралелізм утворюють 2 і 6 рядки, що мають обернено протилежний характер міжіктових інтервалів (1-3- і 3-1-), однак обидва з чоловічою клаузулою. 3 і 4 рядки нерівнонаголошені, однак цікаві своєю обернено протилежною акцентуацією: е, е, и – и, е, е. Бачимо ізотонізм 5 і 13 рядків з ідентичною кількістю ненаголошених. У 7-му і 8-му рядках ритмічно і фонетично уподібнюються кінцевий і початковий віддієслівні елементи ([i]ряю і гаю[/i]). Ізотонізм утворюють 10 і 12 рядки, які мають і однакову кількість міжіктових інтервалів. Фонічність виразно представлена й домінуванням певних наголошених – е, и, а на початку, наприкінці ж маємо акцентований і.
Щодо силабіки – бачимо й тут високий ступінь організації ритму – чітке встановлення й коливання інерції (2-6-5-8-2-6-5), її деавтоматизація (3) і перехід в іншу інтонацію (1-3-1-3-2-1). Відзначаємо симетричність: 1, 5 і 13 рядків, з яких ритмічне уподібнення мають 5 і 13 рядки; у 2 і 6 рядків також однакова кількість складів і інтонаційна симетрія. 3 і 7 рядки мають однакову кількість силаб, однак різняться інтонаційно. 4 рядок є «піковим» у структурі твору, має найбільшу кількість силаб – 8 – і є ніби першою «хвилею», за якою відбувається ритмічний спад – до двох складів, що передує черговому наростанню інерції. 8 рядок теж є «перехідним», має 3 силаби й після нього відбувається плавний інтонаційний спад до одного складу і чітке коливання в межах іншої інерції. По одному складу мають ті рядки, які представлені афіксальним способом творення поетичної реальності.
Цікавою є й сегментація: на початку вона не порушує синтаксичної цілісності тексту, та починаючи з 8-го рядка бачимо дещо інший принцип сегментації, що створює певний «відрив» семантично пов’язаних рядків, однак це не сприяє дискретності поетичних образів – вони органічно й послідовно виростають із текстової структури. Така сегментація має й емоційно-експресивне забарвлення і на цьому рівні є смислоутворювальною.
Зіставляючи тонічний і силабічний чинники, а також фонічність і семантику тексту, маємо таку картину:
1, 5, 13 рядки мають однакову кількість наголошених (1) і складів (2), тобто збігаються за тонічними і силабічними показниками, однак 1 рядок вибивається зі структури чоловічою анакрузою, тоді як 5 і 13 – утворюють інтонаційну синхронність із жіночою анакрузою і, крім того, характеризуються однаковою кількістю міжіктових інтервалів (1-). Тобто маємо певну зміну акцентуації та стопних особливостей, де 1 рядок уподібнюється до одностопного хорея, а 5 і 13 – до ямба. Одначе при вимові ці збивки нейтралізуються через посилену інтонаційну складову. 1 рядок є композиційним і семантичним зачином, крім того, встановлює структурну інерцію тексту, за якою відбувається інтонаційний підйом; 5 рядок слідує відразу після найбільшого інтонаційного піку, руйнує встановлену інерцію, будучи водночас зачином нової ритмічної хвилі. 13 рядок передує кульмінації і має плавно спадну інерцію, що відображається й на смисловому контексті (пу сти, тобто семантика звільнення), тож відбувається структурний ритмічний і семантичний синхрон.
На морфологічному рівні маємо синхронізацію 1 і 5 іменних рядків, натомість 13 рядок представлений дієслівною формою. Однак тут слід наголосити, що на інформативну насиченість, поряд із лексичною відкритістю, морфемним поділом, семантичною множинністю, впливає і принцип сингармонізму – фонетичне уподібнення при вимові (так, можливість прочитання ні ще ти збільшується, і при вимові може звучати як нищити, набуваючи іншого відтінку значення й перетворюючись відтак на іншу частину мови, [i]очеретивесь [/i]– як [i]очеретúвець[/i], до [i]ряю [/i]– як [i]вдаряю [/i]тощо; а лексична варіативність останніх трьох рядків зумовлена великою мірою звуковим ефектом і вимовою). З огляду на це 5 рядок може мати варіативність звучання: [i]квіт брунь, від брунь, дві бруні,[/i] а 13 рядок – [i]пустий[/i], тоді лексема з дієслівної перетвориться на іменну; крім того, слід брати до уваги лексемну розірваність ([i]пу сти[/i]), що провокує поділ на мікроструктури, які містять смислові варіанти. Всі ці необмежені мовно-звукові можливості, які й творять багатоплановість твору, – впливають на семантику, розвиток сюжету, трактування поетичного тексту і його структурно-художню домінанту.
1 і 5 рядки збігаються й за закритим складом іменних лексем, на відміну від відкритого вокалічного 13 рядка, однак на граматичному рівні різняться відмінками: 1 – називний, 5 – родовий. На рівні фонетики звукові домінанти в кожному з цих рядків – [i]о, у, и[/i]. Однак бачимо присутність у них усіх голосної [i]у[/i], яка, попри ненаголошеність, має досить сильну позицію.
За семантикою й образністю 1 рядок [i]подум’[/i] – зачин – вказує на абстрактне, що пов’язане з людиною – думка, спомин; 5 рядок – [i]двід брунь[/i] – образ природи, символіка зародження, що передує розквіту, весна; 13 рядок [i]пу сти [/i]– звернення до ліричного суб’єкта, звільнення.
2 і 6 рядки також збігаються за тонічними і силабічними показниками – мають по 2 ікти і 6 складів, окситонну клаузулу, ритмічний паралелізм, а також різко наростаючу інерцію: обидва рядки «оточені» попереднім рядком із 2 силабами і наступним – із 5, утворюючи, таким чином, ритмічні «хвилі». Збігаються ці рядки й на рівні морфології: обидва є іменними. Попри певну фонічну акцентну невідповідність, рядки мають спільний звук о на початку лексеми, який, формально будучи в ненаголошеній позиції, при вимові активізується. Єднає їх і закритий склад. На рівні сенсу чуттєвий компонент [i]ожарець вустовий[/i] іде паралельно з мотивом природи і [i]очеретивесь[/i]. Асоціативно 2 рядок навіює домінування червоного кольору, 6 рядок – зеленого.
3 і 7 рядки об’єднує лише кількість силаб (5) і парокситонна клаузула, однак вони абсолютно різняться ритміко-інтонаційно, синтаксично, а також фонетично. Та – структурно – їх єднає те, що обидва виступають певним завершенням встановленої інерції, за якою – у 3 рядку – відбувається підйом, а у 7 рядку – спадання. Крім того, 7 рядок є переламним у художній структурі тексту, про що йтиметься далі. Об’єднує рядки й присутність у кожному вказівки на ліричний суб’єкт: у 3 рядку – ти, у 7 – флексійний елемент [i]ряю[/i], що є частиною дієслова й опосередковано навіює центральний ліричний суб’єкт. Тобто ці рядки є активними на силабічному і структурно-художньому рівнях, а семантично – відображають взаємодію між ти – я.
4 рядок має найбільшу кількість силаб – 8, активну фонічність, де звукоповторення [i]ли, ле[/i] – відтворює ефект хвилі, гойдання, сюди ж домішуються шуми – [i]ш[/i]. Рядок має виразну інтонаційність, а також підвищені стопні характеристики, однак брак однієї ненаголошеної в анакрузі не дає змоги цілковито перетворитися на трискладовий анапест.
8, 10, 12 рядки подібні за кількістю складів, однак цілковито синхронізуються лише 10 і 12 рядки, які – за силабікою мають ознаки одностопного амфібрахія, а на рівні тоніки – по одному ікту і два ненаголошених, тоді як 8 рядок має два ікти і один ненаголошений, тобто тонічно є слабшим. Однак саме 8 рядок є перехідним – руйнує попередню ритмічну інерцію, встановлюючи іншу. Це можна простежити і на рівні силабіки, де кількість складів коливається в межах 3–1, і на рівні тоніки, де 8 рядок є завершальним двоіктовиком, після якого всі рядки мають по одному наголошеному.
Водночас за структурно-смисловою та синтаксичною домінантою бачимо об’єднаність між собою: 8 і 9 рядків, де другий є продовженням першого; 10 і 11 рядків, які в сукупності мають ознаки двостопного ямба; і семантичну цілісність 12, 13 і 14 рядків.
У морфологічній площині 10 рядок є іменним, а 8 і 12 рядки містять елементи, які відкривають можливості іменника і дієслова. Образність, що постає, має стосунок до природного світу і людського, власне, їх перетікання, яке відображене на мовному рівні: 8 рядок – [i]гаю [/i]як іменна лексема виступає у ролі звертання, а як віддієслівна морфема (наприклад, [i]благаю[/i]) – вказує на я-суб’єкт, елемент [i]н(де)[/i] є вказівкою на варіювання заперечної частки і питального прислівника, що, відповідно, сприяє семантичній множинності; 10 рядок – варіативність [i]ночі – очі[/i] з вказівним займенником [i]ті[/i]; 12 рядок – [i]твої[/i] – вказівка на ти-суб’єкт, крім того, цікавою є морфема [i]щу[/i], яка може позначати дієслово першої особи однини ([i]пещу, пущу[/i]), тобто я-суб’єкт. Таким чином 12 рядок відображає взаємодію між ліричними центрами.
9, 11, 14 рядки характеризують повний ізотонізм та ізосилабізм, а також граматична подібність – спосіб зображення поетичної реальності за допомогою суфіксально-афіксальних морфем. Є й фонічна синхронізація – 11 і 14 рядків із голосною і, а також графічний чинник. Однак на морфологічному рівні спостерігаємо певну невідповідність між цими рядками: 9 рядок, представлений морфемою [i]шся[/i], вказує на дієслово 2 особи однини, тобто відображає натяк на ліричний ти-суб’єкт; 11 рядок – [i]нкі [/i]– прикметник 3 особи множини, 14 рядок – [i]щі [/i]– іменник у множині або множинний прикметник.
Тож бачимо досить упорядковану ритмічну акцентуацію з домінуючим інтонаційним чинником, тенденцією до рівного складу з певними стопними збивками.
Лексичний склад тексту містить слова на позначення явищ природи, абстрактних понять, людських почуттів та емоцій, еротизованих частин тіла та їх взаємне перетікання: тут присутні іменні лексеми [i]подум’, ожарець, брунь, очерети, гаю, ночі, очі, вустовий, полив’яне[/i], дієслівні до [i]ряю, пусти[/i] і службові частини мови, які виконують важливі художні функції. Відзначимо абсолютну відсутність «речової» та соціальної лексики. Лише людина, її внутрішні глибини, простір її тілесності та природа довкола.
Уже перший поетичний рядок [i]подум[/i]’ містить інформацію про певний процес – перебіг думки, спогад, і передає семантику миттєвості. Пом’якшення в кінці є значущим – руйнує усталеність, посилюючи плинність, незатверділість стану. Формально виражений іменник набуває значення дії, тобто стає активним структурним компонентом. Наступний рядок [i]ожарець вустовий[/i] виступає у смисловій єдності з попереднім. Дериват [i]ожарець [/i]завдяки семантичному ядру – [i]жар [/i]– має одне із значень – пристрасть, жага, а епітет [i]вустовий [/i]посилює семантику еротичності. Так постає асоціація чуттєвого спогаду. Крім того, бачимо використання тропів: [i]ожарець вустовий [/i]має генетичне походження з традиційного[i] жар вуст[/i]. Тобто метафоризація мови відбувається тут, відштовхуючись від радикалізованої поетичної техніки, яка «видовжує» лексему шляхом додавання семантично насичених афіксів, роблячи її гнучкою й рухомою. Такі прийоми сприяють максимальній актуалізації всіх потенційних можливостей мови й активізації уяви реципієнта.
Далі – [i]ні ледь ні ще ти[/i] – проглядається конфлікт – певна амбівалентність почуття, виражена мінімумом знакових елементів, де полярність внутрішнього стану передано за допомогою паралелізму – заперечення ні з прислівниковими формами, які набувають опозиційної семантики ([i]ні ледь – ні ще[/i]). Тут з’являється й один із центральних ліричних суб’єктів – ти, до кого і спрямована думка-спогад. Прислівник [i]легше[/i] стає смисловою домінантою наступного рядка – [i]полив’яне легше лише[/i], а яскраво виражена фонічність – алітерації й асонанси (л, ш, и, е) – створює ефект коливання, рухомості, вібрації. Виникає емоційний контраст до попереднього рядка, що породжує чергову хвилю структурної напруги всередині тексту.
Наступні два рядки [i]двід брунь // і очеретивесь[/i] умовно об’єднані мотивом природи, крізь призму якої розкривається переживання – де символіка брунь (як зародження, що передує розквіту) і нетиповий синтаксис – поєднання нерівнозначних понять, які творять окрему цілісну лексему ([i]очеретивесь[/i]) – передають прагнення охопити неохопне, невловне. На фонологічному рівні знову бачимо суперечність: алітерація [i]двід брунь[/i] (двд брн) – вступає в конфлікт не лише з попереднім і наступним рядками, а й вибивається з усієї художньої структури, позначеної вокалістичністю.
Рядок [i]коли до ряю[/i] є переламним у всій текстовій структурі: на змістовому рівні він ніби уможливлює попередню риторику, де коли вказує на умову, за якої відбувається певна дія; у граматичній площині бачимо зміну принципу творення поетичної дійсності, де структурно важлива домінанта – дієслово [i]довіряю, вдаряю [/i](як асоціативно випливає з контексту) – будується шляхом формального випущення елемента (кореневої морфеми), розподіляючи значення між двома іншими словотворчими афіксами. Крім того, флексія [i]ряю [/i]є непрямою вказівкою на ще один ліричний центр – я-суб’єкт. На морфологічному рівні також спостерігаємо зміну побудови художньої реальності: якщо в першій частині домінували іменні словоформи (іменники [i]подум’, ожарець, брунь, очеретивесь,[/i] прикметники [i]вустовий, полив’яне[/i], займенник [i]ти[/i]), то починаючи з цього рядка – бачимо переважання дієслівних ([i]ряю, гаю, шся, пу сти[/i]). Інтонаційно – рядок стає завершенням встановленої ритмічної інерції. Відзначаємо й фонічну відкритість елементів із вокалічною кінцівкою, яка зберігається у всіх подальших рядках.
Два наступних рядки [i](гаю н(де) // шся[/i]) характеризуються ще більшою технічною радикалізацію – побудовані лише суфіксально-флексійним способом, де ефект смислового згущення досягається за допомогою усічення, за рахунок чого відбувається зміщення семантики з цілої лексеми на її елементи. Таким чином відбувається позбавлення надлишковості та зростання інформативності тексту, що сприяє й більшому ступеню мовного абстрагування. Афікс стає еквівалентом цілого мовного потоку, сконцентровуючи багатозначність: тут і вказівка на відношення ліричних суб’єктів (можливо – ([i]я бла)гаю, (скажи мені) де (ти ховає)шся[/i]), і семантика прохання-питання, виражена смисловою інваріантністю [i]н(де).[/i] Інформативним є і графічне розташування елементів: питання ([i]шся[/i]) відривається від загального потоку знаків, набуває підкресленої виразності, відкриває простір уяві. Два наступних рядки ([i]ті н)очі // нкі [/i]перебувають у структурно-смисловому зв’язку і вміщують поліваріантність, де ([i]н(очі)[/i]) є суб’єктом, а кінцевий формант ([i]нкі [/i]– п’янкі, тонкі, лункі) предикатом, виконуючи функцію художнього епітета. Перед нами майже традиційна метафора, формально виражена в нетрадиційний спосіб. Графічне виокремлення елемента [i]нкі [/i]сприяє його емоційному підсиленню, створюючи візуальний ефект бризки.
Розгалужена структура останніх трьох рядків ([i]твої щу // пу сти // щі[/i]) має ефект розсіювання, чи то розприскування значення. Однак серед поліваріативності конструкцій ([i]пещу, пущі, пущу, пусти[/i]), де чітко відстежується й фонічний чинник (алітерація [i]щ[/i], асонанс [i]і, у[/i]), можна простежити тенденцію – тут синтагмою виступає лексема твої, навколо якої розташовані морфемні форманти, що з них виростає фінальне слово – еротизоване [i]пустощі (пестощі[/i]): можливість вибору посилює художнє значення. Завершальна морфема [i]щі [/i]є ніби останнім приском, водночас наділена семантикою недомовленості. Зменшення кількості знаків, характерне для другої частини тексту, уможливлює, однак, збільшення його інформативності, оскільки вміщує семантику цілого мовного потоку в мінімум елементів.
Пов’язуючи всі структурні рівні й відношення елементів у поетичному тексті, спостерігаємо різноманітність способів і засобів зображення й увиразнення художньої реальності, завдяки яким окреслюється упорядкована текстова структура. Ритмічно-фонологічна організація тексту є відтворенням його «хвилястої» структури. За рахунок активного інтонаційного чинника твір має посилені ізотонічні та ізосилабічні характеристики, з певними збивками, які є органічними для його структури. Тенденція до чергування «звужених» і «розширених» рядків у мовній площині створює хвилеподібний ефект, що є апеляцією до емоційної сфери, як і принцип усічення, за якого морфема максимально згущується й досягає високого ступеня смислової концентрації. Відзначаємо повну відсутність «шумів», зайвих елементів. Натомість текст побудовано на основі асоціативних зв’язків, високого рівня поетизації й символізації мови, що має вплив на підсвідомість реципієнта. Присутні тут художні тропи мають радикалізований характер, оскільки виросли на підґрунті оновленої мовної технології. Тематикою поезії може бути чуттєвий спогад, прагнення певного досвіду насолоди, сам текст будується навколо відношень семантичних центрів я-ти, а символ довіри, будучи знаковим у всій поетичній структурі, проступає одним із можливих наскрізних мотивів твору.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949169
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2022
[i]Людина й мистецтво з Природою знову злились. В.Вітмен[/i]
Парадоксально, що сучасна офіційна наука, переживаючи кризу власної неспроможності, відмітає з поля свого зору ті автономні рухи і постаті, що стоять за ними, які радикалізують питання справжності й мистецькості будь-якого творчого явища і не вписуються в риторику всезагальної імітації, що зветься нині літературою. Подібне спостерігаємо з доробком сучасної української поетеси Олі Мальченко, яку певний час намагалися не помічати: та коли ігнорування стало неможливим – надто сміливо прорвалося її дике оголене Слово крізь затверділу приреченість його надбудов, – фактично наклали тавро «есхатологічної абсурдності». Напевно, помилково вбачаючи в радикальній технології загрозу «традиції» й посягання на святиню – ту, що стала вже каноном, інтегрованим у товарний дискурс як знак епохи споживання. Однак неприйняття зміни поетичної техніки – цього невідворотного і природного руху Мови у бік спрощення, що відкриває разючі можливості множинних семантичних гіпернасичень, – та небажання бачити принципову різницю між «ламанням мови» (як встигли вже охрестити концептуальний метод поетеси) і спробою позбавити її структурно-смислової замкненості у прагненні остаточно вирвати з мертвого контексту речі-фетиша, перевідродити і зробити живою частиною Природи, – а також відкидання того, що стало вже Знаком, – є непрофесійним і антинауковим. Подібні закиди дискредитують саму суть пізнання природи будь-якого літературного явища.
Ця розвідка є черговою спробою сягнути далі за вимушену маргіналізованість і втечу в андеґраунд – позаяк виривання з системи є природною необхідністю, аби поезія могла рухатися далі, – й оголити ті мовні коди, смислові згущення, зсуви, розсіювання, перетікання й коливання слова і сенсу, на межі яких проростає самобутня художня реальність митця.
Мова поезії стає силою перетворення надможливого: зрушити єдиним доторком нерухоме й скам’яніле, оживити змертвіле й запалити одним лише бажанням ледь тліюче, перетворивши попіл на політ, зробити гнучким і плинним затверділість примусу – та здатність, що провіщає майбутнє письма: утопію мови. ...[i]аж лоннів пагорб аж стебелля рідиннилось млосто; тече весноквіт; гойдаюче поліще гай о рухву; лип(о)кора(ли)вно при пруттям водіє доли м(а)лин.[/i] Еротизований пейзаж оживає, набуває ознак людського, стає пластичним і рухомим у просторі. Можливий і зворотний перехід у бік згущення: [i](п)ахчин' дал'ова; ті(ч)солі липодму(є)[/i], де зміна суб’єктно-предикативних відношень є ніби намаганням спинити й зафіксувати в естетику миттєвості мінливе й плинне, – та лишень для того, аби наступною сполукою зі ще більшою інтенсивністю активізувати перехідність стану у вільну дію. Слово, неперервно видовжуючись і перетікаючи, розсуває власні межі, набуває ознак іншого: [i]ме (д)вом бо літ в’я; міжквіттіла; вха(ще)ні тіла; ловквіт млі(м)ножжя; [/i]посилює й увиразнює значення, активізуючи всі елементи: [i]водява ввогість; волоття води; рожевотужжя.[/i] Семантично згущуючись, акт на мить опредметнюється, вростає у стан, явище, властивість, набуває умовних обрисів певної номінативності: [i]причавінь; солі густінь забувень; гукавінь; переблукавінь[/i]; і навпаки – сталість ознаки і стану виривається поза звично окреслене й, динамізуючись, розростається до дії: [i]відвустієш, спелюстковані, пустуніє, овущена[/i]; конкретність явищ і станів переходить в абстрактне, розмиваючи чіткість означуваного, що робить лексему осердям посиленої інформативності: [i]ллятість; мовість; лозість; м’якобулість[/i]. Так концентроване й індивідуалізоване слово, втягуючи у свою структуру множинність кодів і феноменів, виявляє мовну ентропію: стає еквівалентом цілої групи лексем із усією сукупністю й різновекторністю їх суб’єктно-об’єктних відношень: [i]щойїє, отобіє, буянію, водіє[/i]; а оксюморонний принцип мовних сполук і контрастних архісем – [i]стрибализно; гидь звабна; вирухає непідкорення; сні(г)пече(а); і мокре горит'[/i], – активізує ту єдність суперечностей і протиставлень, що підсилює поетичну напругу, де відношення між елементами у їх всеохопності постає як структура світу.
[i]млитіч
млиллє
чи ж в'ю(я)?
є(винь)
(пли)густиш знад(по)надво(г)х
чи (на) жи (ви) ти?
липль мин зна зви(д)во
піткореню лука
вич вес'крас
мені по ув' пущу
ой є охо
при(крив')
і горта воду
безсмерти[/i]
Орухомлене, пластичне слово, то звужуючись [i]млитіч[/i], то видовжуючись [i]млиллє[/i], виявляє синонімію значення вологи. Нове скупчення семантичної концентрації –[i] чи ж в'ю(я)? // є(винь) [/i]– передає відтінок чуттєво-емоційної напруги, яка то наростає, то спадає... Чергова хвиля згущення значущих з’єднань елементів із усією їх інваріантністю –[i] (пли)густиш знад(по)надво(г)х [/i]– бажання, що розростається з новою силою... – і подальше оголення семантичних вузлів: [i]чи (на) жи (ви) ти?[/i] – вражає інтенсивністю екзистенційного вибуху. Синтаксис уподібнюється до переливів: естетика передчуття межі, за якою – вибух – як прорив у пізнання сокровенно людського… Звуковий, ритмічний та інтонаційний лад тексту посилюють ефект постійного розгойдування й мовної вібрації, "коливання між звуком і сенсом" (П.Валері), що відтворює інерцію руху. Того правічного Руху, який, розростаючись, спрямовує свою міць у вологі глибини, де – поза екстатичністю знаку [i]ой є охо[/i] – твориться сакральне. [i]і горта воду // безсмерти[/i]... – є і кульмінацією, й водночас можливістю нового Зачину. Символіка Жінки [i](млитіч млиллє, (пли), липль, ув' пущу, горта воду) [/i]і Чоловіка[i] (є(винь), чи (на) жи (ви) ти? піткореню лука)[/i] в їхньому емоційно-тілесному русі-діалозі асоціативно проступає крізь увесь еротизований простір тексту, що є корелянтом до тих чуттєво-фізіологічних процесів, які творять Наддію... Поетичний текст стає органічним продовженням природи тіла. Вібруюче живе слово проникає одночасно в різні площини й обростає гіперсемантикою, тяжіє до структурної відкритості й всеохопності, де на межі осередків значень викристалізовується вторинний сенс, а далі – цілі семантичні потоки... що безперервно дивують стихійністю й непередбачуваністю вільних поєднань.
Реальність поетичного тексту будується навколо людини та її чуттєвості – тієї автентики буття, де людське і природне суть єдине: природа довкола людини і природа всередині.
[i](п) ах чи н'
дал'о ва
зві ра(но) ще
чи кай
траво де
граюн'
дика л'оту
же(не)...
ох в(айся)![/i]
Попри розсіяну множинність значущих морфемних елементів, окреслюється предикативний центр –[i] дика л'оту,[/i] довкола якого вибудовується поетична реальність. Ця образна метафорична сполука, виражена іменними лексемами, що несуть семантику дії, яку підсилює дієслівна форма [i]же(не)[/i], – є найбільш активним компонентом тексту. Уся Природа – [i](п) ах чи н' дал'о ва[/i] – сповіщає – [i]зві ще[/i] – про Подію… (Де відношення структурних елементів характеризується зміною суб’єкта-предиката, а роздрібнена лексема виношує плід іншої лексеми, породжуючи смислову багатовимірність.) І водночас застерігає: [i]ох в(айся)![/i] Бо жіноча стихія може бути небезпечною!
Занурення мови в архаїку піднімає на поверхню весь глибинний пласт семантично насичених елементів, які, рухаючить до звільнення, породжують той поштовх, що стає осердям Вибуху. Деавтоматизована мовна органіка оголює ядра значень з усією їх гіперінформативністю, відкриваючи шлях до різноманітних інтуїтивних осяянь і приводячи в дію підсвідоме й ірраціональне. Так стихійна природа мови виростає в літературне явище: вона є одночасно і живим організмом, і структурним елементом, і поетичною технологією, і способом втілення ідеї множинної істини. У сукупності постає цілісний художній універсум – семантична утопія: та естетика і поетика справжності, що є єдино можливим шляхом у надпориві свободи.
[i]досі ще по то по лі вчу ли тій за пах вого дере ві (ю)
те плою воло тою ж злі зно твою ж по лад і сну (є)
провогле проваллє вологню
литущооще
[/i]
Синтаксична відкритість і перехідність монем у морфемні та лексемні сполуки з тенденцією до безперервного нарощення сенсу активізує природу імпульсів, апелюючи до органів чуття [i](вчу ли, за пах, те плою)[/i], – де з-поміж асоціативного потоку кодів оголюється автентична символіка: т[i]о по лі, дере ві (ю)[/i] – земне, що тягнеться до неба, [i]ли тій, воло, провогле, литу[/i] – морфемна парадигма з конотацією водної стихії, [i]вологню [/i]– злиття двох першооснов у єдиний знак. Так постає язичницький міфосвіт, первісна модель буття, коріння якого – у багатій літературній традиції лісових містерій: того сакралізованого виміру, звідки визріває дух і код нації.
Очищене Слово, у своєму інтенсивному тяжінні до обростання семантикою, зазнає природної трансформації й водночас спрощення, позбуваючись надлишковості, де поділ-з’єднання виносить із глибини назовні згустки концентрованого вибуху сенсу: так відокремлюється морфема – високоінформативна відкрита структурна одиниця, що оголює підривні елементи і стає знаком підвищених можливостей письма.
[i]за тай
повен' аж яччя ище
во го ла
миле ба є
виквіть[/i]
Згущення сенсу шляхом розбиття відбувається завдяки принципу перенесення: де семантика з цілого слова зміщується на його елемент. Водночас простір тлумачення розширює і асоціативне навіювання, і варіативні можливості міжморфемних поєднань, які виростають із контексту. Морфемний спосіб побудови перетворює мовний формант (флексії [i]яччя, ище, ба, є[/i], корінь [i]тай[/i]) на еквівалент лексеми, рівномірно розподіляючи додаткове значення.
Оргіїстична утопія занурює поетичну реальність у всенасичене чуттєве одкровення, що постає як абсолют: усі процеси людського буття сакралізуються і переміщуються в еротичну площину, а сам Ерос – як символ Життя і Поезії – стає багатогранним структурним і концептуальним конструктом. Найвищий стан світу тут – феєрія насолоди, найвеличніше прагнення – екстатичне злиття у таїнстві Любові, найдосконаліша дія – рух, що провіщає диво зачаття. Відроджена мова бажання оргазмує, як тіло жінки, що споконвіку прагне одного – бути заплідненим:
[i]у (де) пере (вві) пх
небавом
мовиш ах сон(це)
лови в кра плисте вверх
дрімаючи у (во) росі хви лі те тіл
як легко увійти.. як липко..[/i]
Тут перший художній сегмент оголює найбільш активні й концентровані семантичні вузли. Поетична сполука, виражена кореневими морфемами – [i]у (де) пере (вві) пх[/i] – позначена конотацією дії; вона задає семантичну, ритмічну й ідейну інерцію наступним елементам, які, то роз’єднуючись, то зливаючись, роблять простір тексту та ідеї органічним цілим. Показовим для структури світу поетеси тут є дієслово мовиш: акт комунікації (любовне вмовляння як прадавній і найбільш природний спосіб зваблення: чиста лінгва, суть Поезії) завжди є невід’ємним від еротичної насолоди, а запліднення жіночого лона стає тотожним заплідненню Словом. Так словесне й тілесно-емоційне виявляють єдину природу, а сам синтаксис і спосіб мовлення стає відродженням риторики материнства.
Фокус бачення поетеси спрямований усередину ідеального всечуттєвого: досвід тіла в його безперервному пориві до відкриття незнаної досі насолоди, енергія вільного поруху думки, де подрібнена множинність емоційного, естетичного, еротичного, екзистенційного переживання нарощує ту міць, що вибухає дивом, – є центром художнього пізнання. Краса постає оголеною, отже – правдивою, у своєму первісно дикому вияві. Поетизація звільненої з-під влади автоматизму безмежно відвертої емоції – в її миттєвому спалаху, крайньому згущенні, обширу й багатогранності перебігу аж до глибини експресивного надриву – поле всебічного дослідження митця.
[i]твоє не з я
твоє чудовисте
не з я й не за тих
яке ж із ти – ти бо
якихосте тіти – те від нехай
і будь-яке із твойого
інше – дуж оплавлене
не вимовляй
розсунь ото.[/i].
Найбільш активною художньою складовою тут є морфологічний рівень: ідею надпрагнення насолоди творять займенникові форми, що окреслюють два ліричних центри – ти і я. Градація особових [i](я, ти[/i]), присвійних ([i]твоє, твойого[/i]), вказівних ([i]тих, те, ото[/i]), неозначених ([i]яке, якихосте, будь-яке[/i]) займенників, які щоразу набувають іншого семантичного відтінку й відтак – мовної гнучкості, обростаючи емоційністю й множачи предикативність – передає рух до бажаного ідеального. Поряд із парадигмою займенникових форм активним структурним елементом є заперечна частка не, що позначена семантикою неможливості й емоційної відстані між поетичними суб’єктами, чим посилює напругу. Прикметники [i]чудовисте [/i]і [i]оплавлене [/i]є додатковим джерелом художнього ефекту – естетики чуттєвого захвату в пориві зваблення; тоді як дієслівні форми [i]не вимовляй[/i] і фінальна [i]розсунь [/i]– виконують функцію слова-синтагми: саме вони є тим домінуючим центром, до якого ідейно й композиційно тяжіють усі попередні елементи.
[i]і з(во) нову за ти сну
почасти мокрінь
відку тебе що аж
ожеж ос'півати як
не суха (будь-коли)
і випнися і висмокчи
(при)хлюпня(вою)
в долі[/i]
Об’єднуючим принципом цього поетичного тексту є мовна суплетивність (морфологічно не співвідносні слова з однаковою семантикою), представлена парадигмою за значенням (вологи): [i]мокрінь, не суха, висмокчи, (при)хлюпня(вою).[/i] Тут лексична варіативність словоформ, що реалізована різними частинами мови, виявляючи при цьому смислову синонімію, – творить єдине. Стихія води для поетеси є першообразом моделі світу й архетипом художнього слова, що корелює з символікою жіночої чуттєвості. Мовний вимір виводить із глибини архетип Вічної Жінки – Спокусниці й водночас Праматері. Процес живої комунікації, емоційно-тілесні стани в їх невпинній змінності нерозривно пов’язані з інтенсивністю й глибиною вологи: тут тихе плесо вод, лагідне у своєму первісному материнському вияві, враз обростає потоками, що струменіють мовними віщуваннями у прагненні заполонити пристрастю весь багатовимірний простір: аж таким потужнім є бажання зародження нового Дива; і ось уже звільнена, бурхлива й непідкорена стихія розростається, вражаючи силою напруги, що зривається іноді до прокльону – як знак помсти за зневажені дари любові.
[i]надомста
з від вилинь з мет на яст
ходи проти(вель) хильо
ненавеснію
джу не ви на (с)
(п)рот тяж лють
гань тих порожн
о аж
гень ажсе
де йнятливу непрощ
луч жарв надомсти[/i]
Бачимо схожу поетику (лексична суплетивність), але з іншою емоційною домінантою, де технологія семантичного нарощення: [i]надомста, ненавеснію[/i], розриву й переміщення морфемних елементів: [i]джу не ви на (с)[/i], згущення і формального їх випущення: [i]гань, порожн, непрощ[/i] – передає множину відтінків одного експресивного стану.
"Кількість знаків, що входять до речення, не має особливого значення: одного знаку достатньо, щоби передати предикативність" (Е.Бенвеніст).
т [b]в[/b] и т [b]у[/b] т ти
лов [b]лю[/b]б ще ч(и) по [b](да)лля[/b]
про [b]ти[/b] од того без [i]ти[/i]
ти ж(е) ре б? ні а аж у хиз о пожа[b]щ[/b]
в [b]о[/b] и в [b]або[/b] и ви ти ні?
так (у) одлю
як ждму!
(що) вкуси
ш?
Візуальне домінування предиката ти на тлі семантично насичених компонентів згущує поетичний образ і активізує сенсоутворювальний чинник – графічність, що виступає основним джерелом посиленої експресії й створює суперечність, постійно змінюючи відтінок значення основного елемента. Виокремлюються два опозиційних центри: формальний [i]ти [/i]– у смисловому розмаїтті його виявів і антиномій (графічний розрив, злиття, «вивищення» тощо), що передає емоційний спектр зближення-віддалення ліричних центрів. Формант уміщує смислову багатогранність: вступаючи у відношення конфлікту з самим собою і всією поетичною структурою, він постає функціонально нерівнозначним, зрештою, переростає у ви – крайній ступінь віддаленості. Другий – неформальний – активний ліричний центр, із позиції якого й оголюється весь перебіг емоційної напруги, – [i]я[/i], що виражений у дієслівних лексемах [i]ловлю, ждму[/i]. Амбівалентність переживання – бажання злиття й водночас його неможливість через емоційне відчуження двох ліричних суб’єктів – передано й за допомогою словоформ [i]по(да)лля, без ти, одлю,[/i] частки [i]ні[/i], роль і значення якої змінюється – від ствердження до питання, і фінального питання-виклику: [i](що)вкуси // ш? [/i]
Показовим для структури світу поетеси є риторика діалогу-питання, семантика якого розростається до слова-застереження. Де межа між істиною і профанацією, бажанням і підміною – окреслено виразна: до якої міри ти вільний? чи здатен відчувати повноцінно й глибинно? чи слідуєш природі свого єства? Власне – чи є ти Людиною? Ментальна, емоційна, вольова й інтелектуальна спроможність інтенсивного переживання буття завжди корелює з питанням людяності й актуалізує проблему екзистенційного вибору: світ свободи, поезії та гуманістичних цінностей – чи світ, поглинутий ілюзією примарного щастя... "У фальшивому світі... будь-яка насолода фальшива" (Т.Адорно).
[i]лизен' втягвин' вчуднен' знахідок прорвеш
одлиння і м'яз лише лупиться о страх
а ти що хотів?[/i]
Семантичний конфлікт, що виникає між двома поетичними сегментами, виводить назовні основний мотив – страх. Питання переростає у неминучість наслідку: як розплата за відмову від життя.
ч[i]имдуж геть під пити око му (т)/не
б(в)аж лива
і геть за пізно ж
зере д полю
мовчи ж бо тяти?
так чсніш
твій те під ляканий о г..
осто гидла ненаво
геть
від.
які зорі.. [/i]
Мотив емоційної втечі передано за допомогою поетичної омонімії, що є тим структурним конструктом, який творить художню напругу всередині полівимірного цілого. Прислівник геть, поєднуючись із предикатом, виконує різні граматичні функції та щоразу виявляє інший спектр смислового навантаження. Так службова частина мови просувається вперед, стаючи активним засобом передачі конфлікту в його динаміці. Інші знакові компоненти – сполуки [i]око му (т)/не і ляканий[/i] – посилюють експресію; питання ([i]мовчи ж бо тяти?[/i] – де мовчи є символом тотальності відчуження) розширюється відповіддю ([i]так чсніш[/i]), де нагромадження консонантів увиразнює суперечність; тоді як ключова емоція виражена словоформами [i]осто гидла ненаво[/i]. ...І враз – [i]які зорі[/i] – погляд поетеси зміщується до неба – того простору, де стає можливим звільнення, туди, де втеча трансцендується в абсолютну свободу, а слово митця – у Політ...
"...поезія... та сфера, де відчутний звуковий символізм... і та сфера, де внутрішній зв’язок між звучанням і значенням із таємного стає явним, проявляючись найбільш відчутно й інтенсивно..." (Р.Якобсон)
[i]вивілля
розпрочару ввірва прарощ
гадилля з водитина(ти)
хоч би й виборсе хиж
рутіє..
люлі маком по вусті лілеймо
лелі сполох тим ніде
до білого
обійму[/i]
Звукова організація тексту активізує й інерцію ритму – який є об’єднуючим чинником і тією силою, що чуттєво насичує поетичну реальність. Фонетичні повтори, високо організована ритмомелодика, домінування відкритого складу (властиве для української граматики), а також уплетення в художню структуру народнопоетичної символіки (червоно-біла колористика й флористичні мотиви: [i]рутіє, маком, лілеймо, до білого[/i]) – відсилають до поетики давніх фольклорних традицій, власне поетики питомо національної. Ритмічно-фонологічна й інтонаційна єдність із способу членування поетичного тексту виростає у самостійну систему, перетворюючись на знак: вона стає уособленням експресії вільного потоку, який, струменіючи переливами, враз вибухає прозрінням: слово здіймається вгору – й, звільнене, летить… Так мова-потік перероджується у мову-політ.
[i]мраї т ма ни м р ї ген
те ре з на ї при о мну теб'
ґ
р с к го дж в ду тр ба ж те
до л' млатоку л' і з іс тр ми
би с наг рне і чи і сте ву
зм гл а
а х лд у
по хі ба ч им де сь
(к)х ай[/i]
Консонантна структура поетичного полотна є художнім принципом і тією тенденцією, яка підриває систему визначеного: завдяки формальному випущенню вокалізмів і чітко організованому фонемному й морфемному позиціонуванню вона актуалізує глибину звучання, а ефект розпорошеності розрощує звук до рівня лексеми, що сприяє розширенню простору письма й естетичного переживання… Відтак інформативним стає звук – знакова одиниця і підґрунтя морфеми.
[i]мине порожня
од верта дмухнула різко липла
розтрох ще на випад рігб'є а ти
ше..
[/i]
На тлі домінуючих дієслівних форм увиразнюються полярні центри, які є джерелом поетичної образності: [i]порожня[/i], витворена способом переведення означуваного в самостійний стан, і тиша – в напрямку якої відбувається рух активних компонентів, – символ надії: передвістя Сили і Змін…
Великий поет В.Хлєбніков писав: «Я хочу винести за дужки спільний множник, що єднає мене, сонце, небо, перловий пил». Згадуємо радикальну на свій час поетику цього футуриста (мати якого була етнічною українкою за походженням) та його ідею «зіркової мови» майбутнього. Митець став на шлях експериментування з морфемою, чим здійснив потужний прорив у поезії. Взявши за основу українську граматику, з властивою їй флексійною гнучкістю, структурною відкритістю та багатою традицією язичництва, В.Хлєбніков занурив слово в архаїку й виніс назовні чисту енергію – та переніс експеримент на російський мовний ґрунт. (Варто згадати його «Ночь в Галиции» (1913), насичену образами української міфології з відтворенням прамови, написану після «Лісової пісні» (1911) Лесі Українки.) Авангардистська поезія Олі Мальченко побудована за дещо іншим технологічним принципом і має власну літературну ґенезу (тут не можна не згадати й естетику українського поетичного модерну ХХ ст., і поетику «київської школи», і радикалізацію письма А.Підпалого – літературного попередника поетеси). Власне, багате літературне підґрунтя відкрило для поетеси шлях у морфеміку як спосіб відродження питомого потенціалу мови.
Стаючи на шлях художнього відчуження (Г.Маркузе) і напівсвідомої герметизації, поезія Олі Мальченко опиняється по той бік літератури (як механізму маніпулювання та підмін). Поєднуючи в єдину структуру питомо автентичне і крайньо індивідуалізоване, вона є тією очищувальною силою, яка виступає на захист правди Мистецтва як найвищої правди, – тож завжди залишається на боці Людини та її величі у надпрагненні пізнання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949065
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022
На тлі сучасних псевдолітературних рухів, імітацій письма та маніпулювання сенсами, що формують підміну справжніх цінностей, цілковито дискредитуючи літературу як явище найвищого пізнання, – втрачається і сприйняття таїни Поезії: слово-товар, що є породженням і відображенням тотальності хаосу, руйнує глибинність мови й ту первинність її конструкцій, які є носіями національного коду і джерелом людських цінностей, і нівелює істину письма як метафізику бажання, життя і свободи творчого пориву.
Стає очевидним, що рух поезії, як і літератури загалом, можливий лише в бік семантизації мови: її очищення від нашарувань ідеологічного і речового дискурсу та звільнення від автоматизму змертвілих структур було частково здійснено і поетами «Київської школи» 60–70-х, а надто – маргінальною поезією 90-х (найяскравіший і найрадикальніший представник – Андрій Підпалий).
Поезія Олі Мальченко є сучасним продовженням крайньої мовної радикалізації: увібравши найкращі традиції попередніх поколінь поетичного авангарду, вона докорінно оновлює зужиті технології й форми, ідейно-естетичні та екзистенційні можливості письма і створює нову його модель. Текст набуває максимальної чуттєво-емоційної насиченості та смислової концентрації, тоді як мова постає у своїй архаїчній первинності, актуалізуючи ментальний, духовний, історичний та екзистенційний досвід людства. Поетеса – через заглиблення у найменші структури слова й морфеми – оживлює мову бажання як найвище одкровення. Письмо стає тією реальністю, яку можна пізнати, лише надміру відчуваючи, активізуючи живу уяву й звільнивши свідомість від тотальності руйнівної машини бажання. Тільки заглибивши мову в Ерос, можна повернути її до першовитоків, а отже – відродити саму людину, піднести до вершин її духовну й чуттєву сфери. Відтак Поезія перестає служити Танатосу, ганебно підлаштовуючись під мертву риторику й соціальну прагматику оречевленої реальності, – вона стає символом звільнення й розквіту людського духу в життєдайному акті творіння.
Введення поетесою в тіло тексту очищеної морфеми – як відкритої структури семантичних можливостей, що містить активні мовні компоненти, які є моделями цінностей і відображенням чуттєво-емоційних сфер людського буття, – та її органічне поєднання шляхом зрощення-розщеплення є і способом словотвору, і художнім механізмом деавтоматизації мови, і поетичним прийомом, з допомогою якого досягається підвищення значущості кожного елементу тексту, і тим структурним методом, що створює ефект стихійності живого мовного потоку. Оскільки морфема є високо інформативною й багаторівневою мовною конструкцією, – для сприйняття й особливо аналізу цієї поезії стає необхідною активізація мовознавчих та лінгвістичних знань. Такий нерозривний зв’язок поезії й лінгвістики, що вириває першу із соціального дискурсу й герметизує поетичну реальність як найвищу істину, має убезпечити мистецтво від профанації й використання мови як інструменту. Ця спроба заглиблення у поетичний світ митця є лише однією з можливих, що дає змогу дешифрувати мовні коди й показати органічну цілісність художньої структури тексту.
Сакралізація й абсолютизація людської надчуттєвості та її перетікання-злиття зі світом вільної ірраціональності природи – на рівні лексики і мовних конструктів досягається вживанням відповідних словоформ та своєрідним способом їх поєднання:
[i]по(лони)ж(сво)їм(ві)ття(вим)
непо(хил́)о(ве)ресо(м)
[/i]
Смислову варіативність збільшує й графічний поділ на морфеми, що робить поетичну структуру багатовимірною і відкритою до трактувань. Однак поліваріативність розкодувань не є хаотичною в сенсі абсурду – вона прочитується асоціативно в контексті органічно поєднаних словоформ і містить ідею поетичної свободи. Зрощуючи дві морфеми у конструкцію полони, отримуємо варіативні форми, що розширюють і семантику: в одному варіанті передано дію, виражену дієсловом 2 особи однини, з наголошенням на 3 складі, в другому – іменник у називному відмінку множини, в такому разі наголос зміщується на 2 склад, у третьому – іменник лоно у нетиповій формі множини (нетиповість ця, однак, є способом оживлення мови й не порушує її внутрішньої природи), який тут виступає кореневою морфемою і значення якого підсилює префікс по-. Виокремивши словоформи, утворені з морфем, маємо багаторівневу лексичну структуру, один рівень якої становлять іменники полон, лоно, віття, верес, другий – дієсловні форми полонити, хилити 2 особи однини, третій – займенники свій, їм, вжиті у непрямому відмінку, далі – прикметник [i]віттявий[/i], прислівник [i]непохильно[/i], прийменник по, частка ж і сполучний голосний о, інваріантом якого є вигук, що має додаткове експресивне навантаження.
Морфемний склад поезії питомо національного походження і позначає вимір гіперболізованої емоції, дії та процесу, назви істот і неістот, абстрактних та природних явищ і понять: ту мовну екзистенцію, що невідривно пов’язана з людиною, її чуттєвістю і простором її тіла. Семантизуючи кожен мікроелемент, що активізує ментальні архаїчні конструкції, поетеса посилює їх внутрішню напругу, рухомість, динамізуючи поетичний образ. Цьому сприяє й ритмічна організація тексту. Спосіб словотворення та специфіка граматичної сполучуваності, руйнуючи схематичність мовних побудов, організовані водночас за внутрішніми законами української мови:
[i]вир палахкою
отям́ю видар
охчищем маниці[/i]
Конструкція [i]отям́ю[/i] містить у своїй структурі твірну основу [i]тям[/i], похідну від дієслова (тямити, отямитись), префікс о-,що паралельно є вигуком, і флексійний елемент -ю, що є вкрай інформативним, позаяк продукує інваріантність, наділяючи слово додатковим значенням: це і дієслово І особи однини майбутнього часу, і – віддієслівний іменник середнього роду в орудному відмінку однини. Інший принцип побудови лексеми маниці: тут визначальною є суфіксальна морфема -иц- із закінченням -і, що граматично вказує на належність слова до іменника жіночого роду, вжитого параленьно у називному відмінку множини та – у родовому однини. Водночас роз’єднання лексеми на дві морфеми – іменник мана в родовому відмінку і займенник ці в називному відмінку множини – породжує додаткову семантику. Дериватив [i]охчищем [/i]створено методом зрощення ще більшої кількості морфем, що, відповідно, помножує і смислові інваріанти: ох – вигук/закінчення у родовому відмінку (приміром, мох, двох), чи – сполучник,тоді як нарощення наступної приголосної– чищ – робить елемент кореневою морфемою (від очищення), ще – частка, щем – віддієслівний іменник (щеміти); водночас закінчення -ем (орудний відмінок однини) є прямою вказівкою на належність словоформи до чоловічого роду. Таке словотворення є і запереченням мовної шаблонності й автоматизму і водночас – природне для живої мови у її стихійності. Виокремлення певного елементу актуалізує етимологію кожної морфеми, всю історичну хронологію її формування й розвитку.
Творення лексем відбувається афіксальним способом: за допомогою префікса ([i]розтраве, овеснує, призор’ї[/i]), суфікса (саміння, ожарець), флексії ([i]сніп’я, полоння, спермов’я,мав’є[/i]), та їх поєднання, що сприяє зміщенню й рухомості родо-видових категорій і часово-просторових відношень. Способом деривації є й основоскладання – зрощення кореневих морфем ([i]лісопліддя, травограї, ненаволюб́, весноквіт[/i]),і перетворення словоформ з однієї частини мови в іншу: таким чином з’являється субстантивований іменник ([i]пом’я[/i]), прислівник ([i]руттяво, розсунн’о[/i]), відіменниковий ([i]одівений, ланнява[/i]) та займенниковий прикметники ([i]твоїнну[/i]) тощо. Поєднаннясемантично насичених, часто контрастних за значенням, морфем надає новотвору внутрішньої динаміки й образної інтенсивності ([i]лонодика, чарлюб́, мрієваб́, зіллюбе, жадалиннота, упорожнявіє, купалило[/i]).
Поєднуючи традицію з радикальністю, архаїчні елементи з оновленою технологією, поетеса трансформує й органічно вживлює у структуру тексту фольклорні та міфопоетичні конструкти як глибинні коди нації:
[i](ой)не(люї)тої(няви)
тої(чор)тої(при)чар́(у)нки
во(на)біг(ся)по(лені)
ло(на)гіл́(м́є)по(велі)
ти(б)єї(не)піт́(пив)
ти(б)ої(лон)не(ча)с(ти)в́
ти(б)єї(з)був(ту)шіст́
на(дві)йо(роз)і(пік)а(тро)м́
[/i]
Композицію становить вигук ой, займенник ти, заперечна частка не і змінна дієслівна форма умовного способу, що в сукупності утворюють поетичний повтор-рефрен із конотацією прохання-наказовості: це окреслює певну поетичну образність – звернення-благання-наказ закоханої дівчини до чоловіка (на це вказують форми дієслів чоловічого роду пив, частив, збув) не любити (усічення дієслова [i]не люї[/i] є відтворенням його архаїчної форми) іншої дівчини ([i]тої няви, тої (при)чарунки[/i]). У такий спосіб відбувається переосмислення народнопісенного сюжету про любовний трикутник. Кожна відокремлена морфема наділена самостійним значенням, водночас її цілісність не порушується при зрощенні, а – органічно доповнюється семантичними інваріантами. Цьому сприяє і ритмомелодика тексту, і його фонологічна єдність, що є активними структурними складовими. Поетичне полотно вибухає живою стихією смислових варіацій, оголюючи семантичні ядра. У більш зрілій поезії фольклорність так вживається в художню структуру, що позасвідомо сприймається як її мовна й ментальна єдність.
Язичницька естетика є одним із елементів конструювання семантичної й метафізичної утопії як моделі світу, що заперечує знедуховлений урбанізм. Тут неможливо не провести літературні паралелі: це і модель екстатичної лісової культури Лесі Українки, і чуттєва органіка молодомузівців та хатян, і оргіїстичний міфосвіт Б.-І.Антонича...
[i]на(мав(лоном)ки)здоженут́...
о(ве(хи(безодню)ле)чір)той
о(зі(го(пращу(лел́)рів)мін)слухай)їй
дере(мо(во(мавки)лею)вит́)во[/i]
Графічна сегментація збільшує поліваріативність: спосіб причитання можливий як лінійний, так і відцентрово-доцентровий.
Конструювання поетичного виміру відбувається і шляхом зрощення, і розривання мовних елементів:
[i]тим воді повідплиле
гейльо пробаг каз відань
ллєє чини ковзощорозтрива
радь
отої зводи родяної вог лльота
збриж смуту чаропілля о чі
водоросся
галасу орясту жже...[/i]
Багатозначність помножується за рахунок виокремлення в цій зрощеній поетичній конструкції всієї сукупності морфемних центрів. Таким чином мовний елемент втягує у свою структуру інші мікроелементи, за рахунок чого і відбувається органічне нарощення й згущення сенсів. Інший вимір художньої структури поезії – рівень граматичної сполучуваності словоформ – також є інформативним, позаяк посилює ефект хаосу й непередбачуваності живої мови і є втіленням ідеї абсолютної мовної й екзистенційної свободи.
[i] чи гу би ти
о ті м и не
бо в ни х
яс не чере щ чи
т_рута
в-од є де
ми на коли ви в о
губи[/i]
Технологія розриву морфемних сполук, як і зрощення, втілює ту саму концепцію підвищення значущості кожного елементу за рахунок можливості вибору. Частка чи на початку тексту задає питальної інерції, дієслова губити і мине мають конотацію чогось втраченого, неможливого, однак те саме дієслово мина, разом із прислівником коли на позначення умови, змінюють цю тональність наприкінці тексту, тим самим роблячи і лексему губи у першому й останньому рядках поезії не відповідною самій собі, контрастною за значенням. Якщо на початку гу би (графічна роз’єднаність є підсиленням семантики розриву, віддаленості) є синонімом губити, то в другому – еротизоване губи символізує єднання в любові, пристрасті... Підсилюють ефект займенники ми, ви наприкінці, що також виступають омонімами до займенника м и на початку тексту, семантично поєднаного із заперечною часткою не. Зміну інерцій передає й ритміка, і графічна сегментація тексту. Кожен структурний рівень поезії є вкрай інформативним, кожен елемент – семантизує й підсилює художній ефект і особливе переживання твору, передаючи внутрішню рефлексію, нерозривно пов’язану з досвідом тіла.
Відсутність у поетичному просторі лексики і морфеміки на позначення процесів і явищ соціального буття містить ідею заперечення світу речей-фетишів як наслідку прагматизованої свідомості, що перетворює існування людини на несвободу й рабство: і якщо літературний попередник поетеси – поет Андрій Підпалий – порушуючи всі канонічні граматичні зв’язки, вирвав слово з-під дискурсу влади й ідеології як убивчого знаку своєї доби, то Оля Мальченко руйнує риторику мови як речі й товару. Структура художнього світу митця, її мовна реальність є відображенням того Іншого виміру, що є чи не єдино доступним людині, оскільки пов’язаний із природою її буття. Любов постає і як диво, і як свобода, і як єднання, і як боротьба, і як омана… Та завжди це – надвідчуття і надпорив, що дарує найглибше пізнання, є мірилом духу і найвищою формою людяності. Поетизуючи змінний потік переживань і станів у їхньому живому русі, – від захвату, бажання, жаги – до туги, ненависті, люті, гніву, прокльону, – поетеса семантизує сферу почуттів і внутрішньої екзистенції, що є синонімами життя й символом заперечення тих мертвих категорій товарного дискурсу, які несуть метафізику насилля й смерті, а отже, спрямовані проти людини.
Необхідність цього дослідження зумовлена потребою запобігти літературним маніпулюванням і спекуляціям, переведенню риторики поета в розряд абсурду. Звісно, цей поетичний простір потребує більш глибокого аналізу усіх структурних рівнів, позаяк його багатовимірність твориться поєднанням суми відношень, які й становлять складне семантичне ціле, що має впорядковану структуру. Ця спроба заглиблення у простір мови і принципи словотвору засвідчує, що питання мистецькості поезії й літератури – передовсім питання буття поета у мові. ...І водночас – присутнє ще щось – невловне й вислизаюче, ірраціональне й непередбачуване, вільне й екстатичне. Щось, що перетворює слово поета на таїну й одкровення: дух Поета, його кров, його пристрасть, його мрія... Чи не є це щось найвеличнішим даром Митця – Людині?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949053
рубрика: П'єса, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2022
Сучасна епоха інформаційної революції, події в Україні, її стрімка кібернетизація актуалізує тип автономної особистості, яка витворює у вільному інформаційному світі власний унікальний простір для самореалізації й вияву індивідуальності, творчого, духовного та інтелектуального розквіту, що несе в собі той поштовх, який здатен породити продуктивні сили змін у становленні якісно нової реальності. Здавалося б, перед людиною відкрито широкий світ можливостей і шляхів вивільнення творчої енергії, однак звідки ця тотальна невдоволеність і нереалізованість, супроводжувана амбівалентними станами на тлі всезагальної внутрішньої істерії, чому замість свята буття ‒ здегенерована екзистенція і розпорошена свідомість людини постіндустріальної доби ‒ доби інформаційних технологій? Чи можливо подолати цю перманентну ментальну порожнечу, заповнювану імітованим сенсом, та повернути людині надію на звільнення й автентичність переживання світу?
Внутрішній механізм людської свідомості, у часи певного послаблення тиску і пригнічення особистості та її інстинктів життя, що супроводжують усю історію цивілізації, ‒ породжує той імператив звільнення, однією з форм якого є побудова альтернативи існуючій реальності ‒ ідея утопії, мрія про свободу ‒ як символ опору, того метафізичного руху, що відкриває можливість іншого світу. Можна згадати моделі ідеальних суспільств, починаючи від Платона, європейські прогресивні утопії Мора, Руссо, ідеї утопічного соціалізму ХІХ ст. Сен-Сімона, Фур’є та інших, на яких наприкінці 60-х зросла і потужна українська концепція кібернетичної утопії, розроблена й частково втілена академіками В.Глушковим та М.Амосовим (що так і не розквітла цілком через реакційну діяльність влади в 70‒80-ті зі знищення будь-яких натяків на вільні технології, науку і мистецтво). Ґрунтуючись на найкращих зразках утопічного дискурсу, хочеться виокремити радикальну концепцію "тверезого утопізму" 60-х представника "Франкфуртської школи", одного з найбільших інтелектуалів ХХ ст. Г.Маркузе, та "онтологічний анархізм" екстреміста Хакім-Бея (80‒90-ті), ‒ концепції, які підривають основи механізму тотального пригнічення, заснованого на філософії капіталізму індустріальної епохи, і водночас є глибоко гуманістичні за своєю суттю, оскільки дають надію на звільнення Людини у реальності, доведеній до абсурду, утверджуючи спосіб життя як протест і відмову від пропозицій системи на користь розвитку особистості та її виповненості власним життям. Тому ця розвідка є своєрідним продовженням ідей зазначених радикалів-гуманістів, ідей, які в наш час є особливо актуальними.
Тож нині, на порозі кібернетизації й автоматизації суспільства, з одного боку, а з другого ‒ при існуючих антагоністичних реаліях ‒ хаосі й тотальності культури споживання в умовах остаточної кризи пануючої системи цінностей, яка, агонізуючи у своїй приреченості, створює імітацію змін і прогресу на всіх рівнях буття ‒ соціальному, культурному, науковому, мистецькому тощо, пришвидшуючи тим самим свій повний розвал і фактично знищуючи саму себе, ‒ спостерігаємо цілковите виродження і знецінення людини та сфери людського: її свідомості, замкненої у межах існуючої прагматики і спотвореної псевдоцінностями, її індивідуальності, викривленої системним конформізмом, прагненням примарного соціального успіху і стандарту життя, її тіла, що уречевлюється і набуває якості товару, зрештою, її життя, відчуженого й позбавленого духу свободи і свого справжнього сенсу.
За умов цілковитої профанації та підміни автентичного буття симульованим виникає потреба іншої реальності, вислизання за межі звичної структури дискурсу, ‒ простору свободи, де людині відкрите справжнє пізнання і де вона є творцем-деміургом власного досвіду буття. Зрештою, за будь-яких обставин життя несе в собі можливості свободи: істинами вищого порядку залишаються любов, свобода, творчість, мистецтво, краса, природа ‒ одвічні цінності й носії людяності, гуманізму і вияв протесту проти відчуженої реальності, просякнутої тотальністю відмови від справжнього повноцінного існування...
Отже, світ любові як можливість Іншого виміру... Втім, йдеться не про той імператив стосунків, побудованих на абсолютизації комфорту та зручності, що гарантує застиглий ілюзорний спокій, стабільність і безпеку: "світ без ризику й еросу" (Хакім-Бей), який, звузившись до буденного, втратив підривну дію заперечення, дух романтизації й естетизації ‒ ту трансцендуючу силу, яка відкриває диво справжнього пізнання, а ‒ про чистий і вільний порив життя ‒ Ерос, повернений у сферу сакрального, у царство духу і розквітлий від вивільнених чуттєвості, пристрасті й бажання.
Наша культура, а надто від епохи індустріалізації та капіталізму, є культурою дееротизованого бажання, витісненого з духовної площини і жевріючого на примітивному рівні ‒на рівні банальної сексуальності отовареного тіла ‒мертвої структури й відтак мертвого екзистенційного досвіду. Здееротизована і прагматична свідомість сучасної людини, позбавлена культури чуттєвості й справжнього сенсу насолоди, які звільняють цілий потік життєдайної енергії, що дарує наповненість буття й розширює можливості справжнього щастя, ‒викривила поняття еротичного і саму природу еросу, звівши чуттєву сферу до фізіології та власницьких матеріалізованих бажань, замкнених довкола побуту і комфорту як найбільшого блага. Між тим чистий Ерос завжди і у всі часи розквітав у царині Мистецтва і Краси ‒ середовищі богеми, естетів, митців, вільна свідомість яких прагне лише істини еротичного як єдиної найвищої форми пізнання. І якщо для жінки сфера почуття й любовних переживань є більш властивою через емоційну складову, яка є невід’ємним елементом жіночої природи, а Ерос знаходить вияв у материнстві, реалізуючись у любові до дитини, то чоловічий світ ‒ соціалізований, раціональний і спотворений культом товарних стосунків, реклами й порноіндустрії, ‒приречений на вкрай збіднілу форму голої сексуальності, енергія якої дає примарну насолоду, що пригнічує замість дарувати звільнення. І цілком імовірно, що в найближчому кібернетичному майбутньому міжстатеві стосунки набудуть ще більш нелюдської та відчуженої форми, де роботизація як спосіб сексуальної взаємодії стане ознакою нової реальності.
Однак у будь-якому встановленому порядку завжди існуватиме опозиція, вибухова сила якої проривається крізь логіку відчуження й відроджує "втрачений вимір" ‒ оргіїстичний досвід світу, дух чуттєвої свободи, еротизацію свідомості та тіла. "Ідеальне те суспільство, де всі закохані один в одного"... Концептуальна ідея епохи романтизму, на якій ґрунтується й еротична утопія Маркузе: реальність, заснована на лібідозних, при цьому не обов’язково сексуальних зв’язках, ‒ тут важливий сам дух, сама ідея і та особлива аура романтизованих людських стосунків, що розширює можливості пізнання, межі екстатичної свідомості, утверджує абсолютизацію свободи, творчості й насолоди: автентичність людського існування. І тіло, очищуючись, звільняє ув’язнений у ньому потік енергії інстинктів життя, оживлюючи первісну поліморфну структуру сексуальності: відбувається еротизація людини в цілому. Ці ідеї найбільше втілились в утопії хіпі 60‒70-х, ‒ вияв Еросу в естетиці пацифістського бунту, який, однак, мав революційну дію, породивши цілі покоління людей свободи.
Еротизуючись, життя стає відкритим і до іншого естетичного вияву свободи ‒розвитку творчої уяви, здатності до фантазування, яку ще З.Фройд нерозривно пов’язував із сексуальністю в контексті сублімованого лібідо. "Творча уява... залишається нашою реальністю ‒тим, що ми повинні дослідити, навіть у марній надії на порятунок" (Хакім-Бей). Дійсність вибухає життєдайною енергією творіння ‒тією рушійною силою, яка виривається з контексту обмеженого дискурсу, утверджуючи містерію буття, розквітлого у своїй наповненості, що є втіленням і бергсонівського ідеалу життя як безперервної творчості: безкінечне творіння самого себе "на шляху, що веде до життя духу" (А.Бергсон). Людина ‒зусиллям волі, духу, уяви й живого вільного інтелекту у своєму органічному поєднанні ‒здатна породити той вільний акт творчості, який радикалізується до найвищого рівня творчої свободи ‒рівня чистого мистецтва. Мистецтва, яке можливе виключно як контркультура, як художнє відчуження й відмова, як інший порядок, мистецтва, що промовляє мовою Мрії, мовою Еросу і є "притулком голосу протесту" (Г.Маркузе), водночас даючи надію на відродження. За теперішніх реалій це ‒той радикальний рух, що спрямований на заперечення тотальності постмодерного розважального дискурсу ‒імітованого світу, просякнутого культом комерційних відносин і конформізмом, що втратив мистецький дух: бо замість звеличення Людини слугує інтересам системи, створюючи підміну цінностей, а отже ‒ є антигуманним і злочинним.
Неминучість краху старого постіндустріального світу і привидів системи, спрямованих на стримування прогресу, і натомість повна технічна перебудова і постання радикально оновленого й очищеного кібернетичного суспільства ‒суспільства суперінтелекту та свободи інформації ‒ є лише питанням часу. Інформаційна революція і прогрес технологій, які в кібернетичному просторі з інструменту влади перетворюються на інструмент звільнення, є тим поштовхом, тією головною передумовою свободи, яка відкриває нові перспективи реальності, сприяючи розквіту матеріальної та інтелектуальної культури, появі якісно нових людських потреб, оновленню всіх сфер життя: штучний інтелект стає необхідністю. Це відображає основну маркузівську ідею (нереалізовану свого часу видатним кібернетиком Глушковим через тиск радянської влади, його вбивство і терор щодо всього кібернетичного середовища) ‒ ідею автоматизації, що є одним із кроків до повної кібернетизації: скорочення відчуженої праці, що звільнює маргінальний час, який заповнює усі структури життя вітальною енергією, перетворюючи працю на гру людських здібностей і вільне творче експериментування.
Як показує історія, усі проекти соціальних змін навіть найбільш прогресивних утопістів у їх намаганні створити ідеально організоване суспільство раціональним шляхом зазнають невдачі, оскільки завжди містять елемент репресії (певно, реакцією на ці обставини є поява антиутопії), ‒як це сталося з реформаторськими ідеями соціального утопіста Фур’є і цілою низкою його послідовників (які, до речі, самі зазнали репресій із боку системи, що не допускає інноваційних технологій із покращення життя); як і провідна теза Маркузе про можливість нерепресивної цивілізації, що видається дещо спекулятивною і антиісторичною. Єдино можливою формою утопії є індивідуальна утопія. Естетика прориву, вислизання, заперечення, випадіння за межі, позасистемність; втілення ідеї тимчасових автономних зон Хакім-Бея, ‒ того простору свободи, де людина має можливість реалізувати свій потенціал.
"Злочинна дія може бути детериторизуючою щодо існуючого режиму знаків" (Ж.Дельоз, Ф.Гваттарі). Яскравим прикладом трагедії "знищеної утопії" та непередбачуваності її наслідків є той крайній революційний радикалізм, що втілився в діяльності РАФ у 60‒80-ті: мирні демонстранти, зрощені на ідеалах покоління хіпі, прихильники ідей "франкфуртців", інтелектуальний авангард Німеччини, ‒які під тиском злочинного імперіалізму системи змушені були взятися за зброю в боротьбі за виживання. В Україні самобутнім феноменом національного характеру став автентичний рух, що духом волюнтаризму, радикальністю у відстоюванні основних цінностей ‒людської гідності, свободи й рівності ‒руйнує тотальність будь-якого пригнічення і несвободи: українське козацтво, унікальне породження культури вільного кочового Дикого поля... Неможливо не згадати і зруйновану утопію в Україні 60‒70-х: злочини та репресії влади не лише проти провідних науковців, а й проти митців, зокрема йдеться про поетів "тихої лірики" (В.Підпалого, В.Діденка, В.Яринича та ін.), творців Утопії гуманізму ‒ тієї національної концепції літератури, культури і мистецтва, що, заснована на ідеалах питомо української традиції, поєднаної з високою рафінованою культурою й інтелектуалізмом, постала як опозиція до пропагованого на той час комуністичного псевдомистецтва і була символом повернення до національних джерел на тлі кризи духовності в урбанізованому індустріальному світі. Це і "вкрадена утопія" музичного "груву" ‒ українських хіпі, послідовників ідей "тихої лірики" ‒ ідеального чуттєвого світу краси, мистецтва і любові в тодішній соцреалістичній дійсності, утопія, що закінчилася убивством ідейного лідера ‒ В.Івасюка та цілої низки інших митців.
Зрештою, сучасна людина завжди має альтернативний вибір: бути митцем життя ‒ величної подорожі до вершин духу, перебувати поза контекстом існуючої прагматики, а отже, бути Людиною, чи відмовитись від дива справжнього буття і йти шляхом системного конформізму, розділивши загальну істерію. ...І віриться, що на обрії майбутнього спалахне сяйво Нової Людини ‒з вільною свідомістю, вільним розумом, вільним тілом, вільним духом ‒людини, відкритої надможливому свободи... Такою є моя мрія. Моя утопія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948987
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022
Феномен Еросу – як первинної життєдайної енергії, ідеального імпульсу, що став поштовхом і першопричиною зародження людства та є найвищим втіленням абсолютного духу, так і чуттєвої сили взаємного тяжіння, духовно-тілесного єднання, безмежного дарування себе іншому, всепоглинаючої наповненості й польоту, – сьогодні, в умовах кризи існуючої системи цінностей, що заснована на відносинах ринку й культурі споживання, втрачає свою божественну суть. Структурованість чуттєвого світу й десакралізація Еросу, придушення сексуальності стали наслідком «прогресу» цивілізації та утвердження системи загального виробництва (заміна «принципу задоволення» «принципом реальності» за З.Фрейдом). Духовна ситуація, яку переживає сучасне покоління, дееротизація і стандартизація свідомості й спотворене розуміння самої суті буття перетворюють і любов на замасковану форму капіталу. Нинішня пропагована системою етика любовних стосунків ґрунтується на принципі привласнення та майна, абсолютизації комфорту і стабільності, а сенс таких вищих цінностей як романтика, пристрасть, жага, бажання, насолода украй збіднюється й знецінюється, перетворюючись на тривіальність у просякнутій культурою споживання реальності.
Принцип володіння, як наслідок патріархально-власницької системи цінностей, і досі визначає імператив міжлюдських стосунків. (Власне, прагнення до оволодіння на всіх рівнях об’єктом пристрасті або навпаки – його неможливість, як і придушене лібідо, становить цілий культурний феномен із часів зародження цивілізації та є причиною більшості трагедій і драм людства, що пов’язані з любовною сферою.) Розколота свідомість сучасної людини, що схильна до поділу й упорядкування чуттєво-емоційної сфери (а такий поділ суперечить її внутрішній природі), – нав’язана соціальними стандартами, що видаються за істину. Спотворення й маніпулювання вічними людськими цінностями та створення подвійних стандартів приховано позбавляють людину здатності відчувати, творити, загалом здатності до чистої насолоди від існування та свободи на різних рівнях буття, підпорядкувавши її внутрішній світ стандарту життя.
Викривлення зазнала й ідея божественного єднання чоловічого та жіночого начал, суть якої – злиття і творчий політ, трансформувавшись у той самий прихований принцип володіння людиною як річчю. Сюди слід віднести і питання вірності/зради, довіри/недовіри, ревнощів тощо (також породження патріархату – до появи приватновласницьких відносин людська свідомість цих понять не знала). Однак – чи не уражене людське его канонізувало ці поняття, аби посягнути на свободу іншої особистості – як фізичну, так і на рівні думок, бажань, фантазій, почуттів?.. Аби убезпечитися від зовнішніх «посягань» на свою власність і гарантувати абсолютний контроль над нею і собою. Слід наголосити, що тут не йдеться про заперечення моногамії та світу двох – як того ідеального виміру, що необхідний людині для осягнення світу і власної суті, очищення у спільному творінні, досвіду єднання-наповнення-продовження, – справа в розкритті недосконалості внутрішніх механізмів та соціальних нашарувань людської свідомості, які підпорядковують велич почуття законам логіки, пригнічуючи первинну еротичність.
Отже – любов як гарантія. Свідомий дозвіл на почуття до конкретної людини, яка дає таку гарантію. Внутрішнє придушення й витіснення потенційних бажань; раціональність вибору, що заперечує чуттєвість і красу природного потягу. Ідеалом любовних прагнень для покоління раціоналістів, що культивуються суспільством на всіх рівнях як найвище благо, є комфорт і стабільність у стосунках, – речі самі по собі абсурдні й нежиттєздатні. Така модель, прикриваючись поняттями нібито «спільного розвитку», «взаємної турботи» (підміна поняття розвитку бажанням ще більшої соціалізації, що, зрештою, руйнує будь-які живі стосунки, бо є втіленням мертвого світу; культура речей, що стає невід’ємним елементом стосунків: так, спільно придбані предмети побуту, спільний бізнес створюють ту «ауру», в якій «розвивається» й «міцніє» союз «закоханих»), – насправді базується на бажанні уречевлення всього живого, перетворюючи саму людину на річ, товар, приватну власність.
Прагматичний пріоритет сучасної молоді на користь стандарту «будувати серйозні стосунки», що ґрунтуються на стабільності, безпеці й визначеності, – знецінює будь-яке духовне прагнення пізнати високу поезію Любові. І найбільш прикрим є навіть не «побутовізація» людей у стосунках (адже суть справжнього почуття у здатності пройти всі рівні людського життя, залишившись живим), а саме бажання побутизуватись, сприйняття любові як частини буденного й звичного: вибір комфорту, а не прагнення відчувати (якщо таке прагнення взагалі є). Вибір «безпечного» об’єкта любові за критеріями зручності й прагматизму, відмова й загалом нездатність на справжнє почуття, яке є джерелом натхнення і творчості: адже воно є небезпечним для встановленого застиглого мертвого порядку. Та чи можливо «побудувати» Любов, і що таке «серйозні» стосунки, і чи доречний поділ почуттів на серйозні/несерйозні, високі/низькі, правильні/девіантні? Адже будь-який досвід відчуттів є цінним і сенсовним. Деструктивним його означує свідомість людини епохи прагматизму: серйозне і правильне – бо піддається контролю й, отже, убезпечує від «зайвих» страждань і переживань (бо ж стабільність понад усе!). Ерос, як романтизоване світовідчуття, вічний пошук мрії, нестримний політ творчої фантазії, потяг до насолоди, яка надихає й звільняє, позбавлена соціальних упереджень, – прирівнюється до марного розтрачання себе, часто асоціюючись із розпустою (так, вільна, влюблива й схильна до полігамії людина – надто жінка, бо ж саме на ній позначились гендерні стереотипи патріархальної моделі світу – зазнає осуду, бо не належить одному, – тож яких гарантій від неї чекати?). Тому й самі поняття вірності, довіри (у загальноприйнятому трактуванні) є предметом спекулювання на почуттях, обмеженням і лицемірством людини перед самою собою – бо чи потрібна фальшива гарантія, якщо вона стає злочином проти людської природи, і хіба вірність – це не вічна свобода вибору, свобода почуттів, доказ існування глибинного духовного зв’язку поза будь-якими категоріями системи і слідування власній внутрішній суті?..
Є й інша крайність нашого часу – хаотичні «одноразові» сексуальні зв’язки суто для задоволення фізіологічної потреби (загалом більш властиві чоловікам, яким часто ще й притаманне утилітарне ставлення до жіночого тіла і відсутність потреби (чи страх) емоційного зв’язку з нею). Такі стосунки позбавлені будь-якої культури чуттєвості й еротизму, оскільки їм чужий досвід почуття, жага пізнання Людини; натомість вони ґрунтуються на сумнівній насолоді – тій, що ще більш пригнічує замість підносити, на голій сексуальності, знеціненні індивідуальності й індивідуалізованого потягу, «колекціонуванні» й використанні людини як одноразової речі. По суті, і розпорошений механізований проміскуїтет (підтримуваний порноіндустрією, що абсолютизує сексуальність мертвого тіла – суцільний автоматизований акт), і нездорова аскетична моногамність – є двома боками однієї медалі, оскільки мають спільну природу: відмова від дива Любові, відмова відчувати, а отже – відмова від Життя.
Парадоксально, але в сучасну інформаційну епоху, попри доступність будь-якої інформації сексуального характеру, зник сам дух еротизму: збідніла вульгаризована форма сексуальності витіснила на всіх рівнях культуру еротичності та чуттєвості – як той спосіб буття і світовідчуття, що є втіленням всього живого, природного, вільного і піднесеного. Зник дух тонкої чуттєвої інтимності і з міжособистісних стосунків, і з культури спілкування загалом, на його місце прийшла позбавлена душевності примітивізована псевдоеротична риторика. Зміни зазнало і сприйняття тілесності, оголеного тіла, жіночого зокрема – тіла, яке перетворилося на дорогий товар. Чи можливо порівняти насолоду від пізнання дива жіночої краси – досвід естетичного, емоційного, чуттєвого, метафізичного рівня, що нерозривно пов’язаний із реальним життям – із кволим притупленим недовідчуттям пересічного споживача, мозок якого просякнутий шаблонним ерзацом віртуальної порнокультури? Те, що переживалося як велична таїна, найвище одкровення, втратило свій сакральний сенс і перетворилося на тривіальність: адже "під рукою" сучасного обивателя широкий вибір контенту відповідного характеру, де тілесність представлена викривленою і неприродною – від "класики жанру" до різноманітних перверзій. Чи не тому вільне оголене тіло на лоні природи як її органічна частина, без соціальної атрибутики, що наділяє його ринковою вартістю, – вже не збуджує уяву, оскільки не задовольняє «емоційних» потреб споживача, або в іншому випадку – асоціюється і сприймається спотвореною свідомістю крізь призму віртуальних порнографічних кліше, що саме по собі ніколи не може бути спрямованим на любов і насолоду...
У реальності, що знецінює сакральність чистого Еросу, того пориву, що звеличує дух, відбувається тотальна підміна істинних цінностей: так, поняття романтики, романтичності – як усечуттєвого потягу до пізнання світу, вічного пошуку краси і віри у святість почуттів – звузилось до системної прагматики (наприклад, типові мрії сучасної «романтичної» дівчини про «одну велику любов» на все життя: як правило, статусного чоловіка, який у перспективі забезпечить «щасливе» (у значенні – комфортне) майбутнє), ніжність трактується здебільшого як вияв побутово-прагматичної турботи про свою/свого кохану/коханого, а поняття пристрасті – у сенсі живого екстатичного переживання й проживання любовної жаги і загалом пристрасне світовідчуття – дедалі частіше асоціюється з нездоровим потягом до насилля (поширені нині сексуальні садо-мазо практики та інші запозичені з порнографії «експерименти», що покликані «збудити» збіднілу уяву, насправді ж – знищити здатність людини відчувати та її психіки до чуттєвого фантазування). Епоха інтернету доповнила загальний симулякр – віртуальне життя як ідеальна екзистенція. Майбутня кібернетизація загрожує обернутися для сфери еросу суцільною роботизацією особистісних та сексуальних стосунків. За таких умов сублімований світ еросу, трансформуючись, набуває раціоналізованих рис, а сучасне покоління прагматиків можна охарактеризувати як покоління інтернету і… мастурбації (як стилю життя). Втрата віри у мрію і священність любовної жаги, страх відчуттів і відмова від них, внутрішня інертність, що викликані свідомим обмеженням чуттєвості, з одного боку, а з другого – доступність світу порнокультури призводять до ментальної (а часто і фізичної) імпотентності й неспроможності дарувати любов і насолоду реальній людині.
Найсильніше приватновласницька репресивна ідеологія втілилась в інституті шлюбу, що досі є потужним механізмом контролю. Не заперечуючи першоідеї священності любовного союзу, заснованого на духовній близькості, йдеться про соціалізоване її втілення. Передусім – культура нав’язаної моногамності, спрямованої на обмеження й придушення первинного лібідо. Модель світу як чітко вибудуваної системи виробничих відношень, де кожен виконує певну соціально визначену роль (вірної дружини і матері, зразкового сім’янина), культивування ідеалу упорядкованого життя, економічної стабільності, набуття матеріальних цінностей як найвищого блага. Дія всіляко пропагованого суспільством статусу сімейної людини є результатом соціально-ідеологічної прагматики (вплив соціальних стандартів більше позначений на жінці, для якої протягом тисячоліть статус заміжньої надавав хоч мінімальну вагу в соціумі), як і загальноприйняті норми виконання сімейних ролей, природа яких має патріархальний характер (гендерні штампи: закріплені за жінкою функції «берегині» – хорошої господині, матері тощо, за чоловіком – обов’язок матеріального забезпечення; відповідно – керування цими критеріями при виборі пари). У такій чітко структурованій системі не передбачено місця живій поезії Еросу, тому полігамна природа людини є пригніченою і приреченою на замінники.
Вигідна системна політика, що пропагує традиційні сімейні цінності, пропонуючи стандарти «успішного заміжжя», «виходу із сімейної кризи», «оновлення почуттів» (поява різноманітної літератури, психологічних тренінгів, пропаганда ЗМІ тощо), – доповнює всезагальну імітацію й створює ілюзію вдалого життя, оскільки спирається не на ідею Людини та її очищення й відродження в любові, а на культ пристосування, компромісів і спільну вигоду, що доповнюється ще й вмілим спекулюванням на батьківських і особливо материнських почуттях (проблема жіночої соціально-економічної незахищеності), філософією самопожертви заради стосунків, питаннями матеріального характеру тощо, таким чином ще більше прив’язуючи людей до побутового дискурсу. Результатом подібних псевдоцінностей є сприйняття багатьма жінками власного тіла як капіталу, а самих стосунків як вигідної комерційної угоди, намагання якомога дорожче «продати» себе перспективному чоловікові, який буде зобов’язаний «вкладати» в неї; чоловіки, які, відповідно, «купують» дружину, що стає частиною їхнього статусу і майна. Навіть пропозиція різноманітних сексуальних «експериментів» (БДСМ, секс утрьох, свінгерство, екстремальний секс тощо), які нібито допоможуть парі привнести новизну, урізноманітнити й «освіжити» стосунки, є нежиттєздатною: адже крім того, що це створення подвійних стандартів (якщо я можу контролювати, чим займається моя дружина/чоловік, то це не вважається зрадою), в її основі – не культура еросу, живої пристрасті й насолоди, а вихолощена тілесність, скупа фізіологія (відтворення порнографічного сценарію). Та й про яке відродження почуттів може йтися, якщо із самого початку вони будуються на нещирості та лицемірстві? «У фальшивому світі і насолода фальшива» (Т.Адорно). Як правило, після подібних «практик» людина повертається назад у свою прірву ще більш відчуженою і розчарованою. Як наслідок – перманентний внутрішній стан невдоволення та фрустрації: чоловіки в період кризи середнього віку, які шкодують за втраченим можливостями ледь тліючого життя, жінки, охоплені суцільною істерією, бо їхні «жертви» заради збереження сім’ї виявилися марними… І якщо для жінки, яка за своєю природою більш емоційна, схильна до любовних переживань і має більшу потребу душевного зв’язку з людиною, яку кохає, – реалізація еросу можлива в материнстві (яке, однак, соціум також спотворив соціально-економічними факторами), то чоловік, свідомість якого раціональна й викривлена соціальними стандартами (наслідок патріархату), приречений на тотальну підміну. Тож закони, які живили і підтримували традиційну сім’ю протягом століть, зараз не діють. Однак – поза будь-яким соціально-ідеологічним лицемірством – цінним завжди залишається природне прагнення любові, світ сім’ї як вільного духовного і творчого осередку, продовження себе в іншій людині, материнства…
Чому ж чистий Ерос є практично неможливий у сучасній сім’ї? Історично моногамна сім’я стала запереченням і бунтом проти пануючого проміскуїтету, авторитарно накладеного на чоловіка обов’язку запліднити якомога більше жінок свого племені. Люди, свідомо обираючи світ двох, відокремлювались від племені та його благ, часто стаючи вигнанцями: для них це означало створити світ заново. Імовірно, саме з цим було пов’язано зародження любові у людській свідомості, любові як індивідуалізованого почуття до окремої особистості (що не має нічого спільного з почуттям володіння!). За умов існування людини у природному середовищі поняття абсолютної взаємної довіри й відданості задля створення нової реальності, нової площини буття, були питанням виживання, подружня вірність набувала особливого духовного й екзистенційного значення, а досвід буденного завжди мав вихід у позареальне, в очищення й звільнення людини. Нині ж, в епоху дееротизованої урбаністичної культури, що пропонує лише комфорт, зручність і компроміси, традиційні сімейні цінності – гра у «берегинь» та «добувачів», намагання будь-що утримати мораль старої мертвої системи, з її віджилими і перекрученими поняттями та ідеологіями, – втрачають свою вибухову очищувальну силу: вони вже не у змозі відкрити людині шлях у пізнання, вихід в інший вимір буття. Справжня любов зараз, як і справжня сім’я – це насамперед бунт, заперечення й виривання з існуючого порядку, підривання основ мертвого світу. Тому відмова від зручної форми співжиття заради збереження почуття (не від самого почуття!) набуває більшого сенсу – вона стає порятунком Еросу від прірви пристосування, відчуження й безвиході. Для життєздатності сімейного інституту необхідна його модернізація: єдино можливою альтернативною формою сім’ї є вільний творчий союз, який у майбутньому кібернетичному суспільстві стане необхідністю – адже повна механізація й роботизація покликані забезпечити побут людини, що звільнить її час для розвитку, любові, творчості, свободи, насолоди...
Тож попри недосконалість світу соціального – простір любові як довершена альтернатива буденності, єдиний надсенс – завжди поза системою. Любов – як вічне пізнання, шлях до істини, – є релігією над релігіями, її сила, що підносить і дарує натхнення, – найвищою формою духовності, потяг до свята насолод – найвеличнішим прагненням... Повернімо первинну чистоту і сакральність ірраціонального пориву, очищеного від законів логіки, святкуймо буття, сповнене пристрасного переживання й відчуттєвого одкровення, на противагу міщанській філософії комфортабельного проводження часу й зручного співжиття. Вивільнімо первісне Бажання – одвічний інстинкт, що звеличує дух, свідомість, тіло... Звільняймо розум від нав’язаного поділу – Любов єдина у своїй суті, а злиття можливе з будь-якою людиною, що дарує найдорожче, як і цінність кожного емоційно-чуттєвого зв’язку та священність вічного пошуку – пошуку небесної половини. Кохаймо й палаймо!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948986
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022