Зоя Бідило

Сторінки (3/231):  « 1 2 3 »

Волт Вітмен ПРОЩАВАЙ, МОЯ ФАНТАЗІЄ!

Прощавай,    моя  фантазіє!
Прощавай,  дорогий  товаришу,  ненаглядна  любове!
Я  йду  звідси,  куди,  я  не  знаю,
Чи  пощастить,  чи  колись  ми  зустрінемось  знову,
То  ж  прощавай,  моя  фантазіє!

Зараз  востаннє  –  дозволь  на  мить  озирнутися  назад;
Повільно  стихає  в  мені  хід  мого  годинника,
Відхід,  сутінки,  і  вслід  затихне  стукіт  серця.

Довго  ми  жили,  раділи,  кохалися  разом;
Зачаровуюча!  –  зараз  розлучаємося  –  прощавай,  моя  фантазіє.

І  все  ж  не  дозволь  мені  надто  спішити,
Ми  справді  довго  жили,  спали,  проникали,  майже  зливалися  один  з  одним;
Зараз,  коли  ми  вмираємо,  ми  вмираємо  разом,  (так,  ми  будемо  нероздільні,)
Якщо  ми  кудись  відправимося  разом  назустріч  неминучому,
Можливо  ми  станемо  багатшими  і  щасливішими,  і  щось  пізнаємо,
Можливо  це  справді  передвістя  моїх  самих  правдивих  пісень  (як  знати?)
Можливо  це  ти  відведеш,  відвернеш  руку  смерті  –  так  що  зараз  востаннє
Прощавай  і    вітаю!  моя  фантазіє.

[b]Walt  Whitman  GOOD-BYE  MY  FANCY!  [/b]
Good-bye  my  Fancy!  
Farewell  dear  mate,  dear  love!  
I'm  going  away,  I  know  not  where,  
Or  to  what  fortune,  or  whether  I  may  ever  see  you  again,  
So  Good-bye  my  Fancy.  

Now  for  my  last--let  me  look  back  a  moment;  
The  slower  fainter  ticking  of  the  clock  is  in  me,  
Exit,  nightfall,  and  soon  the  heart-thud  stopping.  

Long  have  we  lived,  joy'd,  caress'd  together;  
Delightful!--now  separation--Good-bye  my  Fancy.  

Yet  let  me  not  be  too  hasty,  
Long  indeed  have  we  lived,  slept,  filter'd,  become  really  blended  
into  one;  
Then  if  we  die  we  die  together,  (yes,  we'll  remain  one,)  
If  we  go  anywhere  we'll  go  together  to  meet  what,  
May-be  we'll  be  better  off  and  blither,  and  learn  something,  
May-be  it  is  yourself  now  really  ushering  me  to  the  true  songs,  (who  
knows?)  
May-be  it  is  you  the  mortal  knob  really  undoing,  turning--so  now  finally,  
Good-bye--and  hail!  my  Fancy.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956226
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022


Волт Вітмен МОЛОДІСТЬ, ДЕНЬ, СТАРІСТЬ І НІЧ

Молодість  щедра,  квітуча,  закохана  -  молодість  щиросердна,  енергійна,  захоплива,
Чи  знаєш  ти,  що  старість  може  прийти  до  тебе  така  ж  щиросердна,  енергійна,  захоплива?

День  повноцвітний  і  розкішний  -  день  божественного  сонця,  дії,  задумів,  сміху;
Ніч  ступає  услід  за  днем  з  мільйонами  сонць  і  сном,  і  поверненням  темряви.

[b]Walt  Whitman  YOUTH,  DAY,  OLD  AGE  AND  NIDHT[/b]
YOUTH,  large,  lusty,  loving—youth  full  of  grace,  force,  fascination,
Do  you  know  that  Old  Age  may  come  after  you  with  equal  grace,
force,  fascination?

Day  full-blown  and  splendid—day  of  the  immense  sun,  action,
ambition,  laughter,
The  Night  follows  close  with  millions  of  suns,  and  sleep  and
restoring  darkness.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2022


Лі Бо ХРАМ НА ВЕРШИНІ ГОРИ

[i]      За  перекладами  О.Гітовича,  Andrew  W.F.  Wong,  Shigeyoshi  Obatjl  [/i]
Я  високо  в  горах  ночую  в  величному  храмі.
Так  близько  зірки,  що  рукою  подати  до  них.
Боюся  порушити  тишу  земними  словами.
Не  смію  завадить  розмові  богів  неземних.

[b]夜宿山寺  (李白)[/b]
危楼高百尺,
手可摘星辰。
不敢高声语,
恐惊天上人。

[b]Li  Bai  Lodged  for  the  night  at  the  Summit  Temple,[/b]
Lodged  for  the  night  at  the  Summit  Temple,
Can  touch  at  arm’s  reach  the  stars  so  nigh;
Yet  dare  not  raise  my  voice  in  speech,
For  fear  might  disturb  the  beings  up  high.                                    
[i]Translated  by  Andrew  W.F.  Wong  (Huang  Hongfa)  [/i]

[b]Li  Bai  LODGING  FOR  A  NIGHT  AT  A  MOUNTAIN  TEMPLE[/b]
The  dangerous  temple  seems  a  hundred  chi*  tall,
My  hands  could  pluck  the  stars  in  the  sky.
But  I  am  afraid  to  speak  loudly,
For  fear  of  startling  the  beings  up  above.
[i]*chi:  ancient  Chinese  measure  of  length,  equal  to  a  foot[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022


Лі Бо Дивлюся на водограй гори Лушань

                 [i]За  перекладами  В.Самошина,  О.Гітовича
[/i]Сяє  на  сонці  вершина  Шанлу,  сизий  дим.
Повис  вдалині  водограй  над  потоком  річним.
Чи  бачу  правічне  стремління  до  неба  води  -
Чи  Срібна  Ріка  витікає  з  космічних  глибин.

[i]Срібна  Ріка  –  Чумацький  Шлях
Шанлу  –  кадильниця
[/i]
日照香爐生紫煙
遙看瀑布掛前川
飛流直下三千尺
疑是銀河落九天

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2022


Лі Бо ПЕЧАЛЬ НА ЯШМОВИХ СХІДЦЯХ

[i]За  перекладами  А.А.Штейнберга,  О.І.Гітовича,  Ю.К.Шуцького,  В.В.Мазепуса,  О.В.Матвєєва,  В.М.Алексєєва,  С.А.Торопцева,  А.А.Кистяковського[/i]
На  східці  яшмові  упали  білі  роси,
Ніч  довга:  вже  й  панчішки  вимокли  шовкові.
Час  опустити  пологу  кришталь  дзвінкоголосий,
Осінній  місяць  хай  малює  в  нім  узори.
 
[i]Це  один  з  найвідоміших  текстів  Лі  Бо,  який  приводиться  у  всіх  антологіях.  Написаний  у  формі  цзюецзюй  (обірваних  і  обрізаних  рядків),  він  приваблює  простотою  і  традиційними  китайськими  поетизмами  -  осінь,  ніч,  місяць.
Наложниця  китайського  імператора  Бань  доживала  віку  в  самотині  у  віддалених  покоях  палацу.  Свою  долю  вона  виплакала  в  "Оді  власній  печалі".    Відтоді  яшмові  східці  стали  поетичним  символом  не  лише    імператорського  палацу,  а  й  покинутої  коханої.  
Лі  Бо  повторив  дослівно  назву  вірша  улюбленого  поета  Се  Тяо  (464  -  499)  "Печаль  на  яшмових  східцях":  
                 Вночі  в  покоях  опустила  з  перлів  полог.
                 Блиск  світлячка  погас,  розтанув  у  пітьмі.
                 Безмежна  ніч...  я  шию  убрання  шовкове;
                 Думки  тільки  про  Вас  –  коли  кінець  вже  їм?
Нескінченно  довго  триває  ніч.  Схвильована  жінка  вийшла  на  ганок  без  черевичків  і  панчішки  вимокли  в  росі.  Опущений  над  постіллю  кришталевий  полог  -  символ  любовного  побачення,  піднятий  -  символ  жіночої  самотності.  
Окрім  явних  образів,  у  тексті  присутні  еротичні  коннотації.  Дзвін  кришталевих  підвісок  полога  перегукується  зі  дзвоном  яшмових  підвісок  на  поясі  жіночого  вбрання.  Яшмові  східці  асоціюють  не  тільки  з  імператорськими  покоями,  але  і  з  символом  чоловічої  сили  -  "яшмовим  стрижнем".  Білі  роси  символізують  осінь  життя.
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956049
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022


Лі Бо РАЗОМ З СЯ - ДВАНАДЦЯТИМ ПІДНІМАЄМОСЯ НА ЮЕЯНСЬКУ ВЕЖУ

[i]                    За  перекладом  С.  Торопцева[/i]
Місто  зникло  в  пітьмі.  Я  лишився  один.
Гуси  сум  мій  забрали  у  вирій  з  собою.
Сплять  озера  Замріяні  Хмари  -  Дунтин.
Піднімається  місяць,  мій  друг,  над  водою

Ми  на  хмарі  по  небу  полинемо  вдвох
Будем  зорі  з  вином  наливати  у  келих.
Свіжий  вітер  остудить  обох  випивох
І  опустить  на  землю,  хмільних  і  веселих
         [i]759  р.
Ланцюжок  озер  Дунтин  (2740  кв.км)  настільки  видовжений,  що  сонце  сходить  із  його  вод  і  в  них  заходить.  З  півночі  озера  облямовані  горами.  Береги  заросли  різними  видами  бамбуку.  З  води  піднімаються  горбисті  острівці.  В  старовину  озера  звалися  озерами  Замріяних  Хмар.  Назву  Дунтин  озера  отримали  від  гори  Дунтин  (пізніше  перейменована  в  Дзюньшань  -  Царська  гора),  яка  піднялася  біля  впадіння  річки  Сян  в  озера.  Зараз  на  цій  горі  вирощується  чай  "Сріблясті  голки  Царської  гори"[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2022


Лі Бо НА ЗАХІДНІЙ ВЕЖІ МІСТА ЦЗИНЬЛІН ЧИТАЮ ПІД МІСЯЦЕМ ВІРШІ

У  тиші  нічній  Цзиньліна
Проноситься  свіжий  вітер.
Один  піднімаюсь  на  вежу,
Дивлюся  на  У  і  Юе.
Купаються  в  хвилях  хмари,
Гойдається  тихе  місто,
Осяяні  місяцем  роси
Блищать,  мов  зерна  перлин.
Під  місяцем  світлим  сумую,
Не  можу  відвести  погляд.
Не  часто  щастить  побачить,
Що  бачив  древній  поет.
Про  річку  сказав  Се  Тяо:
"Прозоріша  білого  шовку”,  -
І  ім’я  його  навіки
Залишиться  в  цих  словах.  

[i]Сє  Тяо  (*謝朓,  464  —499)  —  китайський  поет-лірик  часів  династії  Південна  Ці.  Мав  прізвисько  «Сяо  Сє»  (Малий  Сє)
Юе  —  одна  з  найбільших  держава  у  долині  річки  Янцзи  на  території  сучасної  Китаю,  що  утворилася  на  початку  VI  століття  до  н.  е.  У  470-460  роках  була  гегемоном  Китаю
У  –  одне  з  трьох  царств  епохи  Трицарства  ,  існувало  в  222  -  280  р.  н.е.[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955954
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022


Лі Бо ТРИВАЛА ТУГА ЗА ЧАН’АНЕМ

   [i]              За  перекладом  на  англійську  Samuel  Hinton[/i]
Тчуть  цикади  із  осінніх  співів
Золоті  потоки  павутини;
На  моїй  бамбуковій  підстилці
Від  морозу  візерунки  білі.
 
Затухає  мій  світильник  тьмяний,
Дописати  вірша  поспішаю;
Задивляюся  на  місяць  марно,
Оглянуся  й  глибоко  зітхаю.
 
Люди  гарні,  наче  квіти  в  хмарах.
Під  високим  небом  ніч  чорніє.
В  небо  шлях  веде  до  перевалу,
Чи  його  здолати  я  зумію.
 
Унизу  свої  зелені  води
Річка  котить  хвилі  далі  й  далі.
Гірко  на  душі  –  дорога  довга.
Серце  розриває  туга  давня.
 
[b]Long  yearning  In  Chang'an[/b]
Web  woof  autumn  call  gold  well  railing
Coalesce  frost  freezing  bamboo  mat  look  cold
Lonely  lamp  not  bright  think  almost  cut
Roll  curtain  gaze  moon  vain  long  sigh
Beautiful  person  like  flower  separate  cloud  end
Above  be  black  night  ()  high  heaven
Below  be  green  water  ()  billow
Heaven  long  road  far  spirit  fly  bitter
Dream  spirit  not  arrive  pass  mountain  difficult
Long  yearning
Break  heart

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2022


Хань Шань ВІРШІ З ХОЛОДНОЇ ГОРИ

[i]За  перекладом  на  англійську  (tr.  Gary  Snyder)[/i]
2
Обрав  я  місце  там,  де  скель  громаддя  –
Пташині  тут  шляхи,  людей  ні  сліду.
Що  за  моїм  двором?
Лиш  білі  хмари  на  скелі  опускаються  туманом.
Сюди  -  я  тут  живу  багато  років  –
За  разом  раз  приходять  весни  й  зими.
Скажу  родинам  із  каретами  і  сріблом
„Яка  вам  користь  з  суєти  і  грошей?”

4
Направив  я  коня  у  місто  мертве,
У  мертве  місто  я  лягаю  тінню.
Високі  і  низькі  старі  руїни,
Великі  і  малі  могили  древні.
Моя  хитнулась  тінь,  одна  єдина,
Я  чув,  як  затріщала  домовина.
Мені  шкода  цих  кістяків  буденних,
Немає  їх  в  переліку  Безсмертних.

6
Дорога  на  Холодну  Гору  знана.
Хоча  на  ній  немає  ані  сліду.
Не  тане  крига,  як  настане  літо,.
Ранкове  сонце  губиться  в  тумані.
Як  же  сюди  потрапити  зуміть?
У  тебе  серце  не  таке  шалене.
Якби  воно  було  таке,  як  в  мене,
Ти  б  його  чув  і  був  би  тут  за  мить.

8
Дереться  стежка  на  Холодну  гору,
І  тягнеться  по  ній  все  далі  й  далі:
В  вузькі  ущелини  повзуть  обвали,
Понад  струмком  туманом  вмиті  трави.
Вологий  мох  слизький  і  без  дощів,
Співають  сосни,  хоч  немає  вітру.
Хто  радо  згодиться  без  зайвих  слів
Зі  мною  тут  у  білих  хмарах  жити?

14
Холодна  Гора  ховає  численні  дива,
Страшно  людям,  які  забрались  сюди.
Сяючий  Місяць  яскраво  грає  в  воді,
Вітер  гуляє,  тріщить  і  шепоче  трава.
На  голих  гілках  сливи  цвіт  сніжний,
На  трухлявому  пні  скатерка  туману.
Дотик  дощу  повертає  життя  і  свіжість,
Обертає  струмок  у  ріку  нездоланну.

16
Холодна  Гора    -  це  дім,
Де  немає  припасів  чи  стін.
Шість  дверей  настіж  направо  й  наліво,
Блакитне  небо  -  садиба.
Всі  кімнати  в  тумані  і  вільні,
Зустрілися  східна  і  західна  стіни
Посеред  пустоти.

Кредитори  мене  не  шукають,
В  стужу  гріюся  біля  вогню,
Зголоднію,  із  трав  приготую  страву,
Жоден  багач  зиску  з  мене  не  має,
В  нього  є  пасовиська,  худоба  в  сараї  –
Сам  себе  він  прирік  на  неволю.
І  не  може  вихід  з  неї  знайти.
Добре  подумай  над  тим  -
Зрозумій,  може  бути  таке  й  з  тобою.

20
Критик  поважний  мене  осудив:
„У  віршах  твоїх  немає  мудрості  Дао”.
Я  ж  пригадав  людей  старини,
Вони  не  журились,  хоча  й  бідували.
Я  посміявся  над  ним,
Влучити  в  мене  нелегко,
Такий  чоловік  недалекий,
Йому  б  тільки  гроші  робити.

[b]Hanshan  THE  COLD  MOUNTAIN  POEMS[/b]
2
In  a  tangle  of  cliffs,  I  chose  a  place  -
Bird  paths,  but  no  trails  for  me.
What's  beyond  the  yard?
White  clouds  clinging  to  vague  rocks.
Now  I've  lived  here  -  how  many  years  -
Again  and  again,  spring  and  winter  pass.
Go  tell  families  with  silverware  and  cars
"What's  the  use  of  all  that  noise  and  money?"
4
I  spur  my  horse  through  the  wrecked  town,
The  wrecked  town  sinks  my  spirit.
High,  low,  old  parapet  walls
Big,  small,  the  aging  tombs.
I  waggle  my  shadow,  all  alone;
Not  even  the  crack  of  a  shrinking  coffin  is  heard.
I  pity  all  those  ordinary  bones,
In  the  books  of  the  Immortals  they  are  nameless.

6
Men  ask  the  way  to  Cold  Mountain
Cold  Mountain:  there's  no  through  trail.
In  summer,  ice  doesn't  melt
The  rising  sun  blurs  in  swirling  fog.
How  did  I  make  it?
My  heart's  not  the  same  as  yours.
If  your  heart  was  like  mine
You'd  get  it  and  be  right  here.

8
Clambering  up  the  Cold  Mountain  path,
The  Cold  Mountain  trail  goes  on  and  on:
The  long  gorge  choked  with  scree  and  boulders,
The  wide  creek,  the  mist  blurred  grass.
The  moss  is  slippery,  though  there's  been  no  rain
The  pine  sings,  but  there's  no  wind.
Who  can  leap  the  word's  ties
And  sit  with  me  among  the  white  clouds?

14
Cold  Mountain  has  many  hidden  wonders,
People  who  climb  here  are  always  getting  scared.
When  the  moon  shines,  water  sparkles  clear
When  the  wind  blows,  grass  swishes  and  rattles.
On  the  bare  plum,  flowers  of  snow
On  the  dead  stump,  leaves  of  mist.
At  the  touch  of  rain  it  all  turns  fresh  and  live
At  the  wrong  season  you  can't  ford  the  creeks.

16
Cold  Mountain  is  a  house
Without  beans  or  walls.
The  six  doors  left  and  right  are  open
The  hall  is  sky  blue.
The  rooms  all  vacant  and  vague
The  east  wall  beats  on  the  west  wall
At  the  center  nothing.
Borrowers  don't  bother  me
In  the  cold  I  build  a  little  fire
When  I'm  hungry  I  boil  up  some  greens.
I've  got  no  use  for  the  kulak
With  hs  big  barn  and  pasture  -
He  just  sets  uo  a  prison  for  himself.
Once  in  he  can't  get  out.
Think  it  over  -
You  know  it  might  happen  to  you.

20
Some  critic  tried  to  put  me  down  -
"Your  poems  lack  the  Basic  Truth  of  Tao."
And  I  recall  the  old  timers
Who  were  poor  and  didn't  care.
I  have  to  laugh  at  him,
He  misses  the  point  entirely,
Men  like  that
Ought  to  stick  to  making  money.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022


Біллі Коллінз ЧИТАЮЧИ АНТОЛОГІЮ КИТАЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Біллі  Коллінз  ЧИТАЮЧИ  АНТОЛОГІЮ  КИТАЙСЬКОЇ  ПОЕЗІЇ  ДИНАСТІЇ  СУН,  Я  ЗУПИНЯЮСЯ,  ЩОБ  ПОМИЛУВАТИСЯ  ДОВЖИНОЮ  І  ЯСНІСТЮ  ЗАГОЛОВКІВ

Здається,  поети  ці  не  ховають  нічого
в  широких  своїх  рукавах,
вони  відразу  здають  всі  карти,
говорячи  нам  перед  першим  рядком
мокро  було  чи  сухо,
вдень  чи  вночі  і  в  якій  порі  року  була  Людина,
навіть,  скільки  їй  довелося  випити.

Можливо  це  осінь  і  дивимося  на  горобця,
Можливо,  засипало  снігом  місто  з  красивою  назвою.

"Милуюся  Півоніями  біля  Храму  Щастя,
у  хмарний  полудень"  -  поема  Сун  Тунг  По.
"Черпаю  воду  з  річки  і  заварюю  чай"  -  ще  одна,  
або  просто  "На  човні  дрімаю  вночі".

І  Лу  Юй  їсть  рисовий  коржик,  і  лунає:
"У  човні  літнього  вечора
Я  почув  крик  чаплі  з  болота.
Мені  стало  сумно,  бо  я  згадав,
Що  мене  покинула  невірна  кохана.
Я  розчулився  і  написав  цей  вірш".

Тут  суворо  заборонені  заголовки  типу  "Буремні  рядки",  "Вістря  крику",  чи  чогось  подібного.
Немає  біля  дверей  килимків  з  загадковими  написами.

Замість  цього:  "Літнього  ранку  я  гуляю  
піід  спів  птахів  і  дзвін  водограю"  -  
і  завіса,  вишита  бісером,  
торкає  мої  плечі,

і  "Десять  днів  весняний  дощ  не  випускав  мене  з  дому"
Послужливо  ведуть  мене  в  кімнату,
Де  поет  з  тонкою  борідкою
сидить  на  рогожі  зі  жбанком  вина,
шепоче  щось  про  хмари  і  холодний  вітер,
Про  хворобу  і  втрату  друзів.

Як  легко  він  запросив  мене  увійти,  сісти  в  кутку,
схрестити  ноги,  як  він,  і  слухати.


[b]READING  AN  ANTHOLOGY  OF  CHINESE  POEMS  OF  THE  SUNG  DYNASTY,  
I  PAUSE  TO  ADMIRE  THE  LENGTH  AND  CLARITY  OF  THEIR  TITLES
by  Billy  Collins[/b]

It  seems  these  poets  have  nothing
up  their  ample  sleeves
they  turn  over  so  many  cards  so  early,
telling  us  before  the  first  line
whether  it  is  wet  or  dry,
night  or  day,  the  season  the  man  is  standing  in,
even  how  much  he  has  had  to  drink.

Maybe  it  is  autumn  and  he  is  looking  at  a  sparrow.
Maybe  it  is  snowing  on  a  town  with  a  beautiful  name.

"Viewing  Peonies  at  the  Temple  of  Good  Fortune
on  a  Cloudy  Afternoon"  is  one  of  Sun  Tung  Po's.
"Dipping  Water  from  the  River  and  Simmering  Tea"
is  another  one,  or  just
"On  a  Boat,  Awake  at  Night."

And  Lu  Yu  takes  the  simple  rice  cake  with
"In  a  Boat  on  a  Summer  Evening
I  Heard  the  Cry  of  a  Waterbird.
It  Was  Very  Sad  and  Seemed  To  Be  Saying
My  Woman  Is  Cruel--Moved,  I  Wrote  This  Poem."

There  is  no  iron  turnstile  to  push  against  here
as  with  headings  like  "Vortex  on  a  String,"
"The  Horn  of  Neurosis,"  or  whatever.
No  confusingly  inscribed  welcome  mat  to  puzzle  over.

Instead,  "I  Walk  Out  on  a  Summer  Morning
to  the  Sound  of  Birds  and  a  Waterfall"
is  a  beaded  curtain  brushing  over  my  shoulders.

And  "Ten  Days  of  Spring  Rain  Have  Kept  Me  Indoors"
is  a  servant  who  shows  me  into  the  room
where  a  poet  with  a  thin  beard
is  sitting  on  a  mat  with  a  jug  of  wine
whispering  something  about  clouds  and  cold  wind,
about  sickness  and  the  loss  of  friends.

How  easy  he  has  made  it  for  me  to  enter  here,
to  sit  down  in  a  corner,
cross  my  legs  like  his,  and  listen

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2022


Джефферс Робінсон ОРЛИНА ДОБЛЕСТЬ, КУРЯЧИЙ МОЗОК

Нещасний  край,  що  має  твої  крила!  Хоча  ніщо
Тут  захисту  не  потребує,  між  ворогами  і  тобою  океан,
Все  ж  хмари  бомбовозів
Дивують  побережні  гори,  винищувачі  як  осиний  рій,
Тренуються  вдень  і  вночі  гармати.
Орлиний  дзьоб  і  крила  у  невдахи  з  курячим  мозком,
Плач  (часто  так  з  людьми  буває),  плач  над  жахливим  розмаїттям  сили,
Смішним  невіглаством  правителів,  над  пафосом  кривавих  і  нікчемних  результатів.

[b]Robinson  Jeffers  EAGLE  VALOR,  CHICKEN  MIND[/b]
Unhappy  country,  what  wings  you  have!  Even  here,
Nothing  important  to  protect,  and  ocean-far  from  the  nearest  enemy,
what  a  cloud
Of  bombers  amazes  the  coast  mountain,  what  a  hornet-swarm  of  fighters,
And  day  and  night  the  guns  practicing.
Unhappy,  eagle  wings  and  beak,  chicken  brain,
Weep  (it  is  frequent  in  human  affairs),  weep  for  the  terrible  magnificence
of  the  means.
The  ridiculous  incompetence  of  the  reasons,  the  bloody  and  shabby
Pathos  of  the  result.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022


Джефферс Робінсон МИ ТАКІ Ж ЛЮДИ


Я  війну  ненавидів  і  зневажав  брехунів,  насміхався  з  лякливих
І  завбачав  перемогу;  не  вагався  ніколи  ні  миті.
Але  вже  недалеко,  за  плечима  одного  з    повзучих  років,  велика
Наступна  війна  піднімає  до  неба  стовп  пилу
І  вихор  вогню:  ясно  вже,  що  ми  будемо  мати  ті  ж  самі  страждання,
що  й  інші,  жах  жорстоких  поразок  –
Хай  не  в  цій,  то  в  наступній  війні  –  подивись  на  Німеччину,
І  побачиш  майбутнє.  Ми,  звичайно,  хотіли  б,  щоб  наші  жінки,
Помирали,  кусаючись,  наче  щури  у  підвалі,    щоб  вовками  у  горах  були  наші  чоловіки:
Але  буде  не  так.  Будуть  наші  чоловіки  проклинати,  скорятися  і  плазувати;
Будуть  наші  жінки  за  шматок  шоколаду  під  сміх  переможців  самі  роздягатись.

[b]Robinson  Jeffers  WE  ARE  THOSE  PEOPLE[/b]
I  have  abhorred  the  wars  and  despised  the  liars,  laughed  at  the  frightened
And  forecast  victory;  never  one  moment's  doubt.
But  now  not  far,  over  the  backs  of  some  crawling  years,  the  next
Great  war's  column  of  dust  and  fire  writhes
Up  the  sides  of  the  sky:  it  becomes  clear  that  we  too  may  suffer
What  others  have,  the  brutal  horror  of  defeat—
Or  if  not  in  the  next,  then  in  the  next—therefore  watch  Germany
And  read  the  future.  We  wish,  of  course,  that  our  women
Would  die  like  biting  rats  in  the  cellars,  our  men  like  wolves  on  the  mountain:
It  will  not  be  so.  Our  men  will  curse,  cringe,  obey;
Our  women  uncover  themselves  to  the  grinning  victors  for  bits  of  chocolate.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955723
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2022


Герман Гессе МИЛЬНІ БУЛЬКИ


Очистивши  в  теоріях  і  вченнях,
через  численну  кількість  літ  старий
свій  зрілий  труд,  закручені  ідеї
солодких  знань,  нарешті    завершив.

Завзяття  повен  учень  полум’яний,
Штурмує  він  бібліотеки  і  архіви,
Багато  вивчивши,  амбіціями  гнаний,
Вклав  у  юнацьку  працю  генію  глибини.

Сидить  і  дує  хлопчик  в  соломину,
Наповнює  повітрям  мильні  бульки,
Як  псалом  світлий,  кожна  сяйно  блима,
Всю  свою  душу  він  вкладає  в  бульки.

Студент,  дитина,  вчений,  кожен  з  них
Створив  свій  світ  із  піни  майя,
Чарівний  сон,  який  нічого  не  міняє,
В  скількох  одначе  викликає  сміх
Відчуте  вічне  світло  радісних  утіх.
[i]З  "Творів,  залишених  Йозефом  Кнехтом"    (Додаток  до    книги  "Гра  в  бісер")  [/i]

[b]Hermann  Hesse  SEIFENBLASEN[/b]
Es  destilliert  aus  Studien  und  Gedanken
Vielvieler  Jahre  spat  ein  alter  Mann
Sein  Alterswerk,  in  dessen  krause  Ranken
Er  spielend  manche  susse  Weisheit  spann.

Hinsturmt  voll  Glut  ein  eifriger  Student,
Der  sich  in  Buchereien  und  Archiven
Viel  umgetan  und  den  der  Ehrgeiz  brennt,
Ein  Jugendwerk  voll  genialischer  Tiefen.  

Es  sitzt  und  blast  ein  Knabe  in  den  Halm,
Er  fullt  mit  Atem  farbige  Seifenblasen,
Und  jede  prunkt  und  lobpreist  wie  ein  Psalm,
All  seine  Seele  gibt  er  hin  im  Blasen.

Und  alle  drei,  Greis,  Knabe  und  Student
Erschaffen  aus  dem  Maya-Schaum  der  Welten
Zaubrische  Traume,  die  an  sich  nichts  gelten,
In  welchen  aber  lachelnd  sich  erkennt
Das  ewige  Licht,  und  freudiger  entbrennt.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022


Герман Гессе НАПИСАНЕ НА ПІСКУ

Що  прекрасне  і  манливе  -
То  лиш  подих  і  тремтіння,
Ухопити  неможливо
Що  чаруюче  і  цінне:  
Хмару,  квітку,  мильну  пінку,
Феєрверк,  дитячий  сміх,
В  склі  дзеркальнім  погляд  жінки  
Й  безліч  інших  справ  чудних,
Промайнуть  вони  і  зникнуть,
Лиш  коротку  мить  тривають,
Аромат  і  повів  вітру,
Ах,  печаллю  наповнять.  
А  застиглість,  нерухомість,
Не  цінуємо  ми  їх:
Тяжкість  злитків  золотих,
Самоцвітів  блиск  холодний;
Навіть  зорі  незліченні
Нам  далекі  і  чужі,  
Не  дістануться  в  душі
у  глибини  сокровенні.
Ні,  здається  найріднішим,
Тільки  те  любові  вартим,
Що  живе  на  грані  втрати,
Але  звуки  найцінніші
Музики  ледь  зазвучали,
Вже  минули,  вже  пропали,  
Тільки  сум,  потік,  погоня
І  приносять  тихий  траур,
Серця  гаснучі  удари
Нас  хвилюють  і  спиняють;
Звук  за  звуком,  ледь  полонять,
Віддаляться  і  зникають,
Вабить  серце  тимчасове,
Непостійне  і  життя
Вірне  й  братські  почуття
Терпеливі,  не  святкові.
Швидко  втомлює  постійність,
Скеля,  зірка,  самоцвіт,
Нас  чарує  вічна  змінність
вітру  й  мильних  бульок  зміст,
Нетривале,  швидкоплинне,  
Цвіт  троянд,  роси  краплини,
Птахів  пишне  вихваляння,
Як  хмарина  в  небі  тане,  
Мерехтливий  сніг,  веселка,
Пролітаючий  метелик,  
Голосний  веселий  сміх,  
Коли  ми  ідемо  мимо,  
Хоч  він  значить  свято  в  них,
Хоч  біду.  Ми  любим  лише  
Що  нам  рівне  й  зрозуміле,
На  піску  що  вітер  пише.
 
[b]Hermann  Hesse  IN  SAND  GESCHRIEBEN[/b]
Daß  das  Schöne  und  Berückende  
Nur  ein  Hauch  und  Schauer  sei,  
Daß  das  Köstliche,  Entzückende,  
Holde  ohne  Dauer  sei:  
Wolke,  Blume,  Seifenblase,  
Feuerwerk  und  Kinderlachen,  
Frauenblick  im  Spiegelglase  
Und  viel  andre  wunderbare  Sachen,  
Daß  sie,  kaum  entdeckt,  vergehen,  
Nur  von  Augenblickes  Dauer,  
Nur  ein  Duft  und  Windeswehen,  
Ach,  wir  wissen  es  mit  Trauer.  
Und  das  Dauerhafte,  Starre  
Ist  uns  nicht  so  innig  teuer:  
Edelstein  mit  kühlem  Feuer,  
Glänzendschwere  Goldesbarre;  
Selbst  die  Sterne,  nicht  zu  zählen,  
Bleiben  fern  und  fremd,  sie  gleichen  
Uns  Vergänglichen  nicht,  erreichen  
Nicht  das  Innerste  der  Seelen.  
Nein,  es  scheint  das  innigst  Schöne,  .  
Dem  Verderben  Liebenswerte.  
Zugeneigt,  stets  nah  am  Sterben,  
Und  das  Köstlichste:  die  Töne  
Der  Musik,  die  im  Entstehen  
Schon  enteilen,  schon  vergehen,  
Sind  nur  Wehen,  Strömen,  Jagen  
Und  umweht  von  leiser  Trauer,  
Denn  auch  nicht  auf  Herzschlags  Dauer  
Lassen  sie  sich  halten,  bannen;  
Ton  um  Ton,  kaum  angeschlagen,  
Schwindet  schon  und  rinnt  von  dannen.  
So  ist  unser  Herz  dem  Flüchtigen,  
Ist  dem  Fließenden,  dem  Leben  
Treu  und  brüderlich  ergeben,  
Nicht  dem  Festen,  Dauertüchtigen.  
Bald  ermüdet  uns  das  Bleibende,
Fels  und  Sternwelt  und  Juwelen,  
Uns  in  ewigem  Wandel  treibende  
Wind-  und  Seifenblasenseelen,  
Zeitvermählte,  Dauerlose,  
Denen  Tau  am  Blatt  der  Rose,  
Denen  eines  Vogels  Werben,  
Eines  Wolkenspieles  Sterben,  
Schneegeflimmer,  Regenbogen,  
Falter,  schon  hinweggeflogen,  
Denen  eines  Lachens  Läuten,  
Das  uns  im  Vorübergehen  
Kaum  gestreift,  ein  Fest  bedeuten  
Oder  wehtun  kann.  Wir  lieben,  
Was  uns  gleich  ist,  und  verstehen,  
Was  der  Wind  in  Sand  geschrieben.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955619
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2022


Луїс Альберто де Куенка РОЗМОВА


Всякий  раз,  коли  я  говорю  з  тобою,  інші  слова
зриваються  з  моїх  губ,  інші  слова.
Вони  не  мої.  Вони  виникають  в  іншому  місці.
Вони  кусають  язик.  Мені  від  них  боляче.
У  них,  як  у  списів  героїв,
два  вістря,  і  мої  губи  зранені
їхнім  дотиком,  всякий  раз,  коли  вони  виринають
зсередини  -  чи  з  далеко,  чи  з  ніколи  -
з  моїх  губ  стікає  тепла  цівка
крові,  яка  розтікається  по  моєму  тілу.
Всякий  раз,  коли  я  говорю  з  тобою,  інші  слова
говорять  за  мене,  наче  більше  не  залишилося
нічого  мого  на  світі,  нічого  мого
через  безмежне  виснаження
коханням  до  тебе  і  відчуттям  себе  розлюбленим.
               [i]Зі  "Срібної  шкатулки"  1985[/i]


[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  CONVERSACIÓN[/b]
Cada  vez  que  te  hablo,  otras  palabras
escapan  de  mi  boca,  otras  palabras.
No  son  mías.  Proceden  de  otro  sitio.
Me  muerden  en  la  lengua.  Me  hacen  daño.
Tienen,  como  las  lanzas  de  los  héroes,
doble  filo,  y  los  labios  se  me  rompen
a  su  contacto,  y  cada  vez  que  surgen
de  dentro  -  о  de  muy  lejos,  o  de  nunca-,
me  fluye  de  la  boca  un  hilo  tibio
de  sangre  que  resbala  por  mi  cuerpo.
Cada  vez  que  te  hablo,  otras  palabras
hablan  por  mí,  como  si  ya  no  hubiese
nada  mío  en  el  mundo,  nada  mío
en  el  agotamiento  interminable
de  amarte  y  de  sentirme  desamado.
           [i]De  "La  caja  de  plata"  1985[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022


Луїс Альберто де Куенка БЕРЛІН, ОСІНЬ 1938

Я  прибув  на  південь.  Пішов  у  Ботанічний  Сад.
Землю  вкривало  мертве  листя,  йому  колись
життя  давало  гілля  буків  і  яворів,
кінських  каштанів,  ясенів  і  верб.
Опале  листя  ганяв  холодний  вітер
у  парку  на  свій  розсуд,  виючи  
зловісно,  як  в  Дракулі  (1),  коли  Джонатан  Харкер  (2)  
їхав  у  замок  до  вампіра,  і  вовки
супроводжали  його  поїздку.  Мої  воєнні  чоботи
топтали  і  кришили  листя,
недовговічне  і  сухе,  нагадуючи  інший  шум
моїй  душі:  страшний  шум  Ночі
Кришталевої  (3).  Що  сталося  в  моїй  країні?
Я  відчував,  що  смерть  маскується  під  осінь,
вслухався  в  свої  кроки  і  згадував  той  вірш
безсмертного  Гомера,  який  завчив  в  гімназії:
"Як  родовід  у  листя,  так  само  родовід  людський".(4)
 
[i](1)    Дра́кула  -  роман  ірландського  письменника  Брема  Стокера,  який  був  опублікований  в  1897  році.
(2)    Джонатан  Харкер  молодий  стряпчий  з  Великобританії,  який  відправився  в  глуху  місцину  в  Трасільванії  до  вампіра  графа  Дракули  оформити  купівлю  нерухомості  .
(3)    Ніч  Розбитого  Скла,    Кришталева  Ніч—  назва  першої,  цілеспрямованої  та  керованої  нацистською  державною  владою  Третього  Рейху  масової  акції  прямого  фізичного  насильства  та  терору  щодо  євреїв  на  території  Німеччини,  що  відбулася  в  ніч  з  9  на  10  листопада  1938  року.  З  7  до  13  листопада  1938  року  було  вбито  або  доведено  до  самогубства  близько  400  людей,  зруйновано  понад  1400  синагог,    молитовних  кімнат,  інших  місць  для  відправлення  служби,  а  також  тисячі  крамниць,  помешкань,  єврейських  кладовищ.  До  10  листопада  близько  30  тисяч  євреїв  були  відправлені  до  концентраційних  таборів.
(4)  Гомер  "Іліада",  Пісня  6,  Переклав  Борис  Тен
145)  "Духом  великий  Тідіде,  навіщо  про  рід  мій  питаєш?
146)  Наче  те  листя  на  дереві  —  людські  усі  покоління:
147)  Листя  одне,  обриваючи,  вітер  розносить,  а  інше  —
148)  Клечанням  свіжим  ліси  укриває  з  новою  весною.
149)  Так  і  людські  покоління  —  ці  родяться,  ті  вже  зникають.
[/i]
[i]Переклад  іспанською:
«¡Magnánimo  Tidida!  ¿Por  qué  me  preguntas  mi  linaje?
Como  el  linaje  de  las  hojas,  tal  es  también  el  de  los  hombres.
De  las  hojas,  unas  tira  a  tierra  el  viento,  y  otras  el  bosque
hace  brotar  cuando  florece,  al  llegar  la  sazón  de  la  primavera.
Así  el  linaje  de  los  hombres,  uno  brota  y  otro  se  desvanece.
[/i]  
[i]"Великодушний  Тідіде!  Чому  питаєш  ти  мій  родовід?
Як  родовід  у  листя,  так  само  родовід  людський.
Листя  одне  вітер  на  землю  кидає,  а  інше  ліс
змушує  знов  проростати,  коли  навесні  розквітає.
Так  і  людський  рід,  один  з'являється,  інший  зникає."
[/i]
[b]Luis  Alberto  de  Cuenca  BERLÍN,  OTOÑO  DE  1938[/b]
Eché  a  andar  hacia  el  sur.  Llegué  al  Jardín  Botánico.
El  suelo  estaba  lleno  de  hojas  muertas,  que  un  día
dieron  vida  a  las  ramas  de  hayas  y  sicomoros,
de  fresnos,  de  castaños  de  Indias  y  de  sauces.
Hojarasca  que  un  viento  gélido  dispersaba
por  el  parque  a  su  antojo,  aullando  de  manera
siniestra,  como  en  Drácula,  cuando  Jonathan  Harker
se  dirige  al  castillo  del  vampiro,  y  los  lobos
acompañan  su  marcha.  Mis  botas  militares
aplastaban  y  hacían  crujir  aquellas  hojas
secas  y  fugitivas,  evocando  otro  ruido
en  mi  alma:  el  estruendo  terrible  de  la  Noche
de  los  Cristales  Rotos.  ¿Qué  ocurría  en  mi  patria?
Sentí  como  la  muerte,  disfrazada  de  otoño,
vigilaba  mis  pasos,  y  recordé  aquel  verso
imborrable  de  Homero  que  aprendí  en  el  Gymnasium:
«Las  hojas  y  los  hombres  son  del  mismo  linaje»

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2022


Лі Бо ДАРУЮ ФУ АЮ, ДИВЛЯЧИСЬ НА СНІГ НАД ШИРОКОЮ, ЯК МОРЕ, РІЧКОЮ ХУАЙ

[i]                  За  перекладом  Сергія  Торопцева[/i]
У  сніжним  покривалом  вкрило,
З  туманного  Бохаю  сніг  летить,
Цвіте  він  цвітом  весняним  на  гіллі,
У  сяйві  місяця  на  березі  блищить,
 
Кружляє  і  звивається  без  краю,
Неначе  розквітають  білі  квіти,
На  східцях  виросли  чарівні  трави,
Неначе  пилом  яшмовим  покриті.
 
І  звідси  від  Шаньжунських  ручаїв
Душа  у  Лянюань  до  друга  рветься.
Тобі  я  посилаю  пісню  Ін,
Ти  заспівай,  і  моє  серце  відгукнеться.
[i]        746  р.[/i]
 
[i]Фу  Ай  –  ймовірно,  друг  Лі  Бо  з  міста  Сунчен;
Царство  У  існувало  в  епоху  Весни  і  Осені.  Перша  згадка  про  нього  у  літописі  в  585  р.  до  н.е.  Територія  сучасної  провінції  Цзянсу;
Хуай  –  ріка  Ціньхуай  в  нижній  течії  поблизу  Нанкіна,  де  вона  впадає  в  Янцзи;
Яшмовий  пил  –  легендарна  їжа  святих  небожителів,  в  поезії  метонім  снігу;
Бохай  –  затока  біля  північного  узбережжя  Китаю,  в  тексті  Мінбо,  що  означає  туманний  Бохай;
Шаньчжунський  ручай  –  річка  в  районі  гори  Гуйцзи,  метонім  царства  Юе,  одночасно  натяк  на  історію  Ван  Цзи-ю,  який  в  засніжену  ніч,  хмільний,  читав  вірші  „Кличу  того,  хто  далеко”.  Цей  вірш  бере  початок  від  вірша  ханського  поета  Ван  Аня,  присвяченого  Цюй  Юаню.  Ван  Ань,  живучи  в  Шаньіні  згадав  свого  друга  Дай  Аньдао,  який  жив  біля  Шаньчжунського  ручая,  сів  у  човен  і  швидко  поплив  до  друга.  Але,  не  доїхавши,  повернув  назад.  Як  він  пояснив:  „Мене  повело  натхнення,  а  коли  воно  минуло,  то  для  чого  мені  Дай”;
Ін  –  столиця  князівства  Чу  періоду  Чаньцю  (770  –  475  рр.  до  н.е.  і  Чжаньго  (403  –  221  рр.  до  н.е.)  на  території  нинішньої  провінції  Хубей.  В  оді  „Сун  Юй  відповідає  на  запитання  чуського  князя”  розповідається  про  співака,  який  співав  просту  пісеньку  про  сільського  хлопця  з  Ба  (провінція  Сичуань)  і  всі  охоче  йому  підспівували.  Коли  ж  він  почав  співати  складніші  пісні,  не  знайшлося  у  натовпі  жодного,  хто  зміг  би  підспівувати[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022


Лі Бо ПІСНЯ З ЧАН'АНЯ

[i]                  Англійський  підстрочник  Jun  Tang[/i]
З  чубком,  вистриженим  до  брів  (1),  рвала  квіти  я  біля  воріт.
На  бамбуковому  кийку  приїздив  ти,  як  на  коні.
Разом,  сидячи  на  стільці,  грались  жменею  синіх  слив.
У  Чан'ані  (2)  двом  дітям  були  не  відомі  підозри  і  гнів.
Вийшла  заміж  за  тебе  я  у  свої  чотирнадцять  років  (3),
Засоромлена,  я  тоді  посміхнутись  не  сміла  тобі,
Закривала  обличчя  своє,  відверталася  до  стіни,  
Обернутись  не  сміла  хоча  б  мене  звав  тисячі  разів.  
Посміхнулась  в  п'ятнадцять  літ  і  не  хмурила  більше  брів.
Тільки  б  разом,  аж  доки  ми  не  обернемось  в  попіл  і  пил.
Тоді  вірила  я,  що  ти,  як  Вейшен  (4),  будеш  вірний  мені,
Як  завбачити  скелю  могла,  де  дружини  ждуть  чоловіків?
Ти  в  шістнадцять  поїхав  кудись  за  Янью  (5),  за  каньйон  Кутанґ  (6).
Неприступний  у  червні  Янью  (7),  з  неба  чуються  плачі  мавп.
На  слідах  твоїх  у  дворі  вже  зелені  мохи  розрослись,
Надто  густо,  не  промести.  Осінь,  вітер,  падає  лист.  
Пролітають  метелики  в  парах  над  травою  в  осіннім  саду.
Вони  серце  моє  розірвали.  Зблідли  барви  обличчя  від  дум.  
Як  відправишся  вниз  по  Янцзи  (8),  прошу,  вишли  негайно  листа.
Я  найдовші  дороги  пройду,  щоб  зустріти  тебе  в  Чанфенша  (9).

[i][b]Роки  життя  Лі  Бо  701  -  762  (763?)[/b][/i]
[i](1)  Маленькі  китайські  дівчатка  традиційно  носили  чілку,  яка  закривала  чоло.  Лі  Бо  говорить,  що  це  подружжя  було  знайоме  з  раннього  дитинства.
(2)  Чан'ань  (長安,  长安,  Cháng'ān,  «вічний  спокій»)  -  стародавня  Західна  або  Верхня  столиця  кількох  китайських  держав,  пункт  призначення  торгових  караванів,  які  йшли  Великим  шовковим  шляхом  у  Китай.  В  добу  династії  Тан  розрізнені  містечка  тут  об'єдналися  у  єдине  місто,  яке  отримало  назву  Чан'ань  і  стало  столицею  династії.  Місто  нагадувало  за  формою  прямокутник,  розбитий  на  рівновеликі  квартали,  як  шахова  дошка.  Населення  Чан'аню  у  середині  8  століття  становило  понад  1  мільйон  осіб  і  було  найбільшим  урбанізованим  центром  тогочасного  світу.  В  добу  династії  Мін  столицю  перенесено  в  Пекін,  а  Чан'ань  перейменовано  в  Сіань.
(3)  В  Китаї  дівчат  видавали  заміж  у  віці  від  13  до  22  років.
(4)  Вейшен  -  юнак,  який  під  час  повені  обхопив  опору  мосту,  щоб  виконати  обіцянку,  дочекатися  тут  своєї  коханої.  Юнак  потонув.  Дівчина,  дізнавшись  про  його  смерть,  кинулася  в  річку  і  теж  потонула.  Історія  згадується  в  “Чжуанцзи”,  другому  за  значенням  тексті  даоської  філософської  та  релігійної  традиції.
(5)  Риф  Янью  розташований  на  річці  Янцзи  у  гирлі  ущелини  Кутанг,  мав  у  ширину  близько  70  метрів.  Влітку  його  частково  ховала  піднята  вода.  
(6)  Кутанґ  -  відразу  за  древнім  селом  Байдичен  (白帝城)  річка  Янцзи  проходить  між  горою  Чицзя  (赤  甲  山)  на  півночі  та  горою  Байян  (白  鹽山)  на  півдні.  Місце,  де  проходить  річка  між  цими  горами,  називають  ворота  Куймен  (夔門),  це  вхід  до  ущелини  Кутанґ  -  першої  з  трьох  ущелин  Янцзи.  Гори  по  обидва  боки  сягають    у  висоту  1200  метрів.  Ущелина  Кутанґ  має  лише  8  кілометрів  у  довжину,  але  вона  найвужча  з  трьох  ущелин.  В  найширшому  місці  має  лише  150  метрів.  Поєднання  вузьких  каньйонів  серед  високих  гір  створює  вражаючі  краєвиди.  Ущелину  Кутанґ  вважають  найкрасивішою  з  усіх  трьох  ущелин.  
(7)  Риф  Янью  непрохідний  у  червні.  В  поемі  Лі  Бо  події  відбуваються  в  п’ятому  місяці  місячного  календаря-  місяці  дракона  (тобто  у  червні  за  григоріанським  календарем),  коли  повені  роблять  водний  шлях  недоступним.  У  стародавніх  книгах  зафіксовано,  що  мандрівники,  які  бажали  пройти  через  ущелину  Кутанг,  повинні  були  підніматися  вгору  по  річці  ранньою  весною,  а  спускатися  вниз  по  річці  восени.  Тому  героїня  починає  очікувати  повернення  чоловіка,  коли  побачить  осінніх  метеликів  та  опале  листя.
(8)  Янцзи  -  найдовша  річка  Китаю,  з  довжиною  6300  км  займає  третє  місце  у  світі.  Китайська  назва长江  Cháng  Jiāng  (Чан  Цзян)  -  Довга  ріка
(9)  Чанфенша    -  місто  на  відстані  близько  200  миль  від  Чан'аня  вгору  по  Янцзи.  Дружина  так  прагне  побачити  свого  чоловіка,  що  готова  йти  йому  назустріч  до  пристані  в  Чанфенша,  куди  прибуде  його  корабель.[/i]
 
[b]A  Song  of  Changgan[/b]
When  I  first  wore  bangs,  I  played
before  the  front  gate,  picking  flowers.
You  came  straddling  a  bamboo  stick  in  imitation  of  horse-riding,
and  lounged  around  the  bench,  fiddling  with  green  plums.
We  lived  at  Changgan  in  the  downtown  area
as  two  little  children  without  misgivings  or  suspicions.
At  fourteen  I  became  your  wife.
Shyness  prevented  me  from  smiling.
Facing  the  dark  wall  with  drooping  head,  I  would  not  turn  around
even  if  you  called  my  name  for  a  thousand  times.
At  fifteen  I  began  to  relax  my  eyebrows  and  smile.
I  was  willing  to  be  with  you  until  we  turned  into  dust  and  ashes.
I  used  to  believe  that  you  would  be  as  dependable  as  Weisheng,  but
how  could  I  foresee  my  mounting  the  high  terrace  for  wives  expecting  their  husbands’  return?
At  sixteen  you  went  away,  somewhere
far  beyond  the  Yanyu  Reef  of  the  Qutang  Gorge.
The  Reef  was  unapproachable  in  June,
and  the  sky  resounded  with  monkeys’  whining.
Your  former  footprints  on  the  doorstep
were  covered  by  green  mosses
too  thick  to  be  swept  away.
This  autumn,  leaves  fall  early  in  wind.
August  butterflies  came  in  twos,
dancing  above  the  grass  in  the  west  garden.
At  the  sight  my  heart  was  broken
And  the  color  of  my  face  faded  as  I  sat  brooding.
Sooner  or  later,  if  you  will  come  down  the  Yangtze  River,
Please  send  me  a  letter  in  advance.
Regardless  of  the  distance,  I  will  go
all  the  way  to  Changfengsha  to  meet  you.
 
长干行
妾发初覆额,
折花门前剧。
郎骑竹马来,
绕床弄青梅。
同居长干里,
两小无嫌猜。
十四为君妇,
羞颜未尝开。
低头向暗壁,
千唤不一回。
十五始展眉,
愿同尘与灰。
常存抱柱信,
岂上望夫台?
十六君远行,
瞿塘滟滪堆。
五月不可触,
猿声天上哀。
门前迟行迹,
一一生绿苔。
苔深不能扫,
落叶秋风早。  
八月蝴蝶来  (or:  黄),
双飞西园草。  
感此伤妾心,
坐愁红颜老。  
早晚下三巴,
预将书报家。
相迎不道远,
直至长风沙

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022


Волт Вітмен Я СИДЖУ І ДИВЛЮСЯ

Я  сиджу  й  дивлюся  на  всі  скорботи  світу,  і  на
                           страждання  й  приниження,
Я  чую  як  захлинаються  сльозами  молоді  люди  від  жалю
                           до  себе,  розкаюючись  у  вдіяному,
Я  бачу  матерів,  якими  нехтують  їхні  діти,  вмираючих,
                           забутих,  виснажених,  зневірених,
Я  бачу  жінок,  зраджених  чоловіками,  я  бачу  зрадливого  спокусника
                           юних  дівчат,
Я  помічаю,  як  намагаються  приховати  болючі  ревнощі  і  нерозділене  кохання,
                           я  бачу  ці  неприглядні  земні  картини,
Я  бачу,  як  розгортається  битва,  пошесть,  тиранія,  я  бачу  страждаючих
                           і  ув'язнених,
Я  слідкую  за  голодаючими  в  морі,  я  слідкую,  як  моряки  кидають  жереб,
                           кого  треба  вбити,  щоб  врятувати  життя  інших,
Я  спостерігаю  ганьбу  і  занепад  втрачаючих  гідність  людей
                           серед  робітників,  бідноти,  негрів  і  подібних  їм,
На  все  це  –  підлість  і  нескінченні  страждання  я  сиджу  й  дивлюся,
                           бачу,  чую  і  мовчу.

[b]Walt  Whitman  I  SIT  AND  LOOK  OUT[b][/b][/b]
I  sit  and  look  out  upon  all  the  sorrows  of  the  world,  and  upon  all
           oppression  and  shame,
I  hear  secret  convulsive  sobs  from  young  men  at  anguish  with
           themselves,  remorseful  after  deeds  done,
I  see  in  low  life  the  mother  misused  by  her  children,  dying,
           neglected,  gaunt,  desperate,
I  see  the  wife  misused  by  her  husband,  I  see  the  treacherous  seducer
           of  young  women,
I  mark  the  ranklings  of  jealousy  and  unrequited  love  attempted  to  be
           hid,  I  see  these  sights  on  the  earth,
I  see  the  workings  of  battle,  pestilence,  tyranny,  I  see  martyrs  and
           prisoners,
I  observe  a  famine  at  sea,  I  observe  the  sailors  casting  lots  who
           shall  be  kill'd  to  preserve  the  lives  of  the  rest,
I  observe  the  slights  and  degradations  cast  by  arrogant  persons  upon
           laborers,  the  poor,  and  upon  negroes,  and  the  like;
All  these--all  the  meanness  and  agony  without  end  I  sitting  look  out  upon,
             See,  hear,  and  am  silent.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955330
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022


Волт Вітмен БЕЗЖУРНІ ДНІ

Щастя  не  тільки  в  коханні,
Не  тільки  в  достатку,  визнанні  в  зрілому  віці,  перемогах  в  політиці  чи  війні;
Але  коли  життя  добігає  кінця,  і  всі  бурхливі  пристрасті  стихають,
Які  прекрасні,  розмиті,  невимовні  відтінки  охоплюють  вечірнє  небо,
Яке  спокійне,  ніжне,  насичене  обрамлення,  неначе  соковитого,  цілющого  повітря,
Як  дні  вбирають  м’яке  світло,  і  висить  достигле  яблуко,
                                           нарешті  байдуже  до  визрівання  на  дереві,
Це  час  для  повних  тиші  найщасливіших  зі  всіх  днів!
Щасливих  і  задумливих  безжурних  днів!

[b]Walt  Whitman  HALCYON  DAYS[/b]
Not  from  successful  love  alone,
Nor  wealth,  nor  honor'd  middle  age,  nor  victories  of  politics  or  war;
But  as  life  wanes,  and  all  the  turbulent  passions  calm,
As  gorgeous,  vapory,  silent  hues  cover  the  evening  sky,
As,  fulness,  rest,  suffuse  the  frame,  like  freshier,  balmier  air,
As  the  days  take  on  a  mellower  light,  and  the  apple  at  last  hangs
       really  finish'd  and  indolent-ripe  on  the  tree,
Then  for  the  teeming  quietest,  happiest  days  of  all!
The  brooding  and  blissful  halcyon  days!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955329
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2022


Емілі Дікінсон 822 (817) Свідомість ця, що пізнає


Свідомість  ця,  що  пізнає
Сусіда  й  Сонце,
Та  сама,  що  пізнає  Смерть,
Й  сама  в  самій  собі

Перетинає  інтервал
Між  розумінням
І  визначним  експериментом
Буття  Людини  -  

Як  адекватною  собі  
Являти  свою  суть
Самій  собі  й  нікому  більш
Її  не  осягнуть.

Провірити  самій  себе
Призначено  душі  -
У  супроводі  з  гончаком
Її  тотожності.

[b]Emily  Dickinson  822  (817)  This  Consciousness  that  is  aware[/b]
This  Consciousness  that  is  aware
Of  Neighbors  and  the  Sun
Will  be  the  one  aware  of  Death
And  that  itself  alone

Is  traversing  the  interval
Experience  between
And  most  profound  experiment
Appointed  unto  Men  -

How  adequate  unto  itself
Its  properties  shall  be
Itself  unto  itself  and  none
Shall  make  discovery.

Adventure  most  unto  itself
The  soul  condemned  to  be  -
Attended  by  a  single  Hound
Its  own  identity.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955232
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022


Емілі Дікінсон 537. Я ЦЕ ЗНАЮ – ХТОСЬ ВІРИ НЕ ЙМЕ


Я  це  знаю  –  Хтось  віри  не  йме
Не  стану  доводити  –  нині  –
Відкинь  –  сумніви!  Смерть
Відбирає  ймовірне  –

До  моїх  ніг  підступила  ріка  -
Та  все  ще  –  сухе  моє  Серце  –
О,  Коханий  –  не  довело  Життя  –
може  вдасться  -  довести  Смерті  –

Ріка  піднялась  по  груди  мені  –
Стій  –  стій  –  Руки  мої  над  нами
Закликають  з  останніх  сил  –
Чи  ти  впізнаєш  Кохання?

Ріка  до  вуст  моїх    підступає  -
Згадай  –  як  розіллється  море
Тебе  шукав  мій  погляд  –  останній  –
щоб  залишитись  –  з  тобою!  

[b]Emily  Dickinson  537.  ME  PROVE  IT  NOW  –  WHOEVER  DOUBT[/b]
Me  prove  it  now  –  Whoever  doubt
Me  stop  to  prove  it  –  now  –
Make  haste  –  the  Scruple!  Death  be  scant
For  Opportunity  –

The  River  reaches  to  my  feet  –
As  yet  –  My  Heart  be  dry  –
Oh  Lover  –  Life  could  not  convince  –
Might  Death  –  enable  Thee  –

The  River  reaches  to  My  Breast  --
Still  –  still  –  My  Hands  above
Proclaim  with  their  remaining  Might  –
Dost  recognize  the  Love?

The  River  reaches  to  my  Mouth  –
Remember  –  when  the  Sea
Swept  by  my  searching  eyes  –  the  last  –
Themselves  were  quick  –  with  Thee!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2022


Стів Ковіт ПОПЕРЕДЖЕННЯ

Цього  вечора  міцні  Лівайси  (1),
Які  я  одягав  щодня  більше  року
і  які  до  останнього  здавалися
в  ідеальному  стані,
раптом  розірвалися.
Як  чи  чому,  я  не  знаю,
але  це  сталося:  великий  розрив  проміж  ніг.
Місяць  тому  мій  друг  Нік
пішов  з  ракетбольного  корту,
прийняв  душ,
переодягнувся  у  звичайний  одяг,
і  на  півдорозі  додому  втратив  свідомість  і  помер.
Прислухайся,  ти,  хто  це  читаєш,
і  стань  на  коліна  зараз  і  ще  раз,
як  поет  Крістофер  Смарт  (2),
і  цілуй  землю,  і  радій,
і  використовуй  більше  свого  часу,
і  будь  добрим  з  кожним,
навіть  з  тим,  хто  на  це  не  заслуговує.
Хоча  ти  можеш  не  вірити,
це  станеться,
ти  теж  одного  дня  зникнеш,
Я,  чиї  Лівайси  розірвалися  проміж  ніг
без  причини,
запевняю  тебе,  що  саме  так  буває.
Передай  це.

[i](1)  Лівайс  -  джинсові  брюки  американської  компанії  Levi  Straus  (Levi's),  яка  спеціалізується  на  пошиві  джинсового  одягу  з  1873  року
(2)    Крістофер  Смарт  (1722  -  1771)  -  англійський  поет,  який  страждав  на  психічний  розлад,  який  переріс  у  релігійну  одержимість.  Він  постійно  голосно  молився,  падав  на  коліна  в  людних  місцях  і  вимагав,  щоб  люди  наслідували  його  приклад.  "Більше  божевілля  не  молитися  зовсім,  ніж  молитися  так,  як  це  робив  Смарт"  (Семюель  Джонсон)
[/i]
[b]Steve  Kowit  NOTICE[/b]
This  evening,  the  sturdy  Levi's
I  wore  every  day  for  over  a  year
&  which  seemed  to  the  end
in  perfect  condition,
suddenly  tore.
How  or  why  I  don't  know,
but  there  it  was:  a  big  rip  at  the  crotch.
A  month  ago  my  friend  Nick
walked  off  a  racquetball  court,
showered,
got  into  his  street  clothes,
&  halfway  home  collapsed  &  died.
Take  heed,  you  who  read  this,
&  drop  to  your  knees  now  &  again
like  the  poet  Christopher  Smart,
&  kiss  the  earth  &  be  joyful,
&  make  much  of  your  time,
&  be  kindly  to  everyone,
even  to  those  who  do  not  deserve  it.
For  although  you  may  not  believe
it  will  happen,
you  too  will  one  day  be  gone,
I,  whose  Levi's  ripped  at  the  crotch
for  no  reason,
assure  you  that  such  is  the  case.
Pass  it  on.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022


Стів Ковіт МОЛИТВА


Якби  не  Мері,  яка  дуже  добре  знає  все  про  мою  неуважність,
я  б  ніколи  не  помітив  ці  дрібні,  непоказні  створіння,
які  кружляли  в  собачій  чашці  з  водою.  Солідні,  маслянисто-жовті
жилетики  легко  помітити  і  легко  врятувати  -  Ти  просто
ківшиком  долоні  під  їхніми  животиками  витягуєш  їх  на  волю,
І  вони  спинаються  на  лапки,  як  обурені  пияки,  тріпочуть
своїми  розправленими  крилами  і  летять.  А  я  ніколи  не  помічав  цих  крихітних
мошок  і  комарів,  доки  Мері  не  показала  їх.  На  побіжний  погляд
вони  є  не  що  інше,  як  часточки  пилу  та  цяточки  сміття.
На  той  час,  як  я  нахилився,  щоб  їх  розглянути,  деякі  вже  потонули
і  безнадійно  пропали.  Але  тих,  які  все  ще  плавали,
тих,  що  ще  були  ледь  живі,  але  все  ж  живі,  ти  можеш  посадити
на  кінчик  пальця,  потім  делікатно  умовити  перебратися  на  сухий  картон
або  на  те,  що  підвернеться  під  руку,  щоб  врятувати  -  але  ради  бога,
будь  обережним  Один  рух  може  стати  фатальним.  Але  якщо  ти  терпеливий
і  достатньо  наполегливий,  ти  побачиш  крильця,  тендітні,  як  вії
над  оком  маленької  дитини,  які  нарешті  стрепенуться.  Так  буде  збережене,
хоча  ним  досить  легко  зневажити,  чиєсь  дорогоцінне
незамінне  життя.  Немає  кінця  печалям  на  цій  планеті,  так  давайте
рятувати  тих,  кого  можемо.  Мільярди  років  тому  череп  останнього  гомініда,
повернений  в  глину,  можливо,  руйнували  такі  ж  самі  рої,  як  ці,
але  нащадки  зниклих  створінь  все  ще  на  узбережжі,  в  сутінках,
над  цими  пагорбами.  Хай  вони  знайдуть  багато  води  та  їжі.
Хай  кожен  вітерець,  який  їх  підхоплює,  виявиться  попутним.
       [i]Березень  2011[/i]

[b]Steve  Kowit  A  PRAYER[/b]
If  it  wasn’t  for  Mary  who  knows  all  too  well  my  oblivious  nature,
I’d  never  have  noticed  those  tiny,  crepuscular  creatures
floating  around  in  the  dogs’  water  bowls.  The  big,  fat  yellow
jackets  are  easy  enough  to  spot  &  easy  to  save—You  just
cup  your  hand  under  their  bellies,  tossing  them  free  with  a  splash,
&  they’ll  stumble  back  to  their  feet  like  indignant  drunks,  shake
out  their  wings,  &  fly  off.  But  I’d  never  noticed  those  minuscule
midges  &  gnats  till  Mary  pointed  them  out.  At  a  casual  glance
they  are  nothing  but  dust  motes  &  flecks  of  debris.
By  the  time  I  bend  over  to  look,  a  few  have  already  been
pulled  under  &  are  hopelessly  gone.  But  the  ones  still  floating,
the  ones  still  barely  alive  but  alive  nonetheless,  you  can  lift  out
on  the  tip  of  your  finger,  then  gingerly  coax  onto  dry  cardboard
or  fencing  or  whatever  is  lying  around—though  for  godsakes
be  careful!  A  single  slip  can  prove  fatal.  But  If  you’re  patient
&  steady  enough,  you’ll  see  wings,  delicate  as  the  lash  of  a  small
child’s  eye,  at  last  start  to  flutter.  What  has  been  saved,
though  easy  enough  to  disparage,  is  somebody’s  precious,
irreplaceable  life.  Given  this  planet’s  unending  grief,  let  us
save  whom  we  can.  Eons  after  the  last  hominid  skull  has
crumbled  back  into  the  loam,  may  swarms  of  these  all
but  invisible  creatures’  descendants  coast  still,  at  dusk,
over  these  hills.  May  they  find  water  &  food  in  abundance.
May  every  breeze  upon  which  they  sail  prove  benign.
[i]March  2011[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955120
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.08.2022


Збіґнєв Герберт ВІСНИК

Вісник  на  якого  чекали  відчайдушно  довго
з  жаданою  звісткою  про  перемогу  або  загибель
затримувався  з  прибуттям  –  трагедія  була  бездонною

У  глибині  хор  скандував  темні  пророцтва  й  прокляття
король  –  особа  династична  –  метався  в  тенетах  невідання
не  вистачало  лише  одного  обов’язкового  персонажу  –  долі.

Епілог    напевно  знали  вітер  орел  морські  хвилі
глядачі  напівмертві  ледь  дихали  закам’янівши
Боги  заснули    Ніч  тиха  без  блискавиць

Прибув  нарешті  вісник  у  масці  з  крові  багна  і  сліз
щось  крикнув  нерозбірливе  рукою  вказав  на  Схід
це  було  гірше  смерті  бо  не  співчуття  не  розради
а  кожен  в  останню  мить  жадав  лиш  оправдання

[b]Zbigniew  Herbert  POSŁANIEC[/b]
Posłaniec  na  którego  czekano  rozpaczliwie  długo
upragniony  zwiastun  zwycięstwa  lub  zagłady
ociągał  się  z  przybyciem  -  tragedia  była  bez  dna

W  głębi  chór  skandował  ciemne  proroctwa  i  klątwy
król  -  dynastyczna  ryba  -  miotał  się  w  niepojętej  sieci
brak  było  drugiej  koniecznej  osoby  -  losu

Epilog  pewnie  znał  orzeł  wiatr  morska  fala
widzowie  na  poły  martwi  oddychali  płytko  jak  kamień
Bogowie  spali  Noc  cicha  bez  błyskawic

Na  koniec  przybył  ów  goniec  w  masce  z  krwi  błota  lamentu
wydawał  niezrozumiałe  okrzyki  pokazywał  ręką  na  Wschód
to  było  gorsze  niż  śmierć  bo  ani  litości  ni  trwogi
a  każdy  w  ostatniej  chwili  pragnie  oczyszczenia

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955020
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022


Збіґнєв Герберт ФОТОГРАФІЯ

З  цим  хлопцем  незмінюваним  як  елеатська  стріла  (1)
хлопцем  серед  високих  трав  я  не  схожий  ні  в  чому
крім  часу  народження  й  відбитків  пальців

те  фото  мій  батько  зробив  незадовго  до  другої  перської  війни  (2)
листя  і  хмари  свідчать  що  це  було  в  серпні
птахи  дзвеніли  цикади  пахло  зерном  і  достатком

в  пониззі  ріки  що  зветься  на  картах  у  римлян  Гіпаніс  (3)
близькість  води  і  гроза  спонукали  сховатися  в  греків
неподалік  були  їхні  приморські  колонії

довірлива  посмішка  хлопця  не  знає  він  інших  тіней
крім  тіней  від  його  солом’яного  бриля  від  сосни  і  від  дому
а  якщо  зарево  то  тільки  зарево  заходу

Мій  малий  мій  Ісаак  схили  голову
то  тільки  мить  болю  а  потім  будеш
ким  тільки  захочеш  –  ластівкою,  лілією,  тванню

Я  мушу  пролити  твою  кров  мій  малий
Щоб  ти  залишився  невинним  у  літню  грозу
назавжди  захищений  як  комаха  в  бурштині
прекрасний  як  папороть  що  вціліла  на  згарищі  храму.

[i](1)  Елеати  –  послідовники  древньогрецької    школи,  яка  існувала  з  кінця  VI  до  першої  половини  V  століття  до  нашої  ери  в  місті  Елей  у  Великій  Греції  (південь  Італії).  Елейці  розробили  теоретичні  засади  учення  про  буття,  його  єдність  і  незмінюваність,  як  нерозділюваного  на  частини  і  не  старіючого  у  часі  континууму,  даного  лише  в  думках,  але  не  у  відчуттях.
(2)  Греко-перські  війни  (500  до  н.е.  –  449    до  н.е.)  –  війни  між  Персією  і  давньогрецькими  містами-державами,  які  відстоювали  свою  незалежність.  Приводом  для  війни  стала  допомога  війсковими  кораблями  від  Афін  і  Еретрії  (острів  Евбей)  500  повсталим  проти  перського  панування  грецьким  полісам  у  Малій  Азії.[/i]
(3)  Гіпаніс  -  ймовірно,  Південний  Буг

[b]Zbigniew  Herbert  FOTOGRAFIA[/b]
Z  tym  chłopcem  nieruchomym  jak  strzała  Eleaty
chłopcem  wśród  traw  wysokich  nie  mam  nic  wspólnego
poza  data  narodzin  linią  papilarną

to  zdjęcie  robił  mój  ojciec  przed  drugą  wojną  perską
z  listowia  i  obłoków    wnioskuję  że  był  sierpień
ptaki  dzwoniły  świerszcze  zapach  zbóż  zapach  pełni

w  dole  rzeka  na  rzymskich  mapach  nazwana  Hypanis
dział  wód  i  bliski  grom  doradzał  by  schronić  się  u  Greków
ich  nadmorskie  kolonie  nie  były  zbyt  daleko

chłopiec  uśmiecha  się  ufnie  jedyny  cień  jaki  zna
to  cień  słomkowego  kapelusza  cień  sosny  cień  domu
a  jeśli  łuna  to  łuna  zachodu

mój  mały  mój  Izaaku  pochyl  głowę
to  tylko  chwila  bólu  a  potem  będziesz
czym  tylko  chcesz  -–  jaskółką  lilią  polną

więc  muszę  przelać  twoją  krew  mój  mały
abyś  pozostał  niewinny  w  letniej  błyskawicy
już  na  zawsze  bezpieczny  jak  owad  w  bursztynie
piękny  jak  ocalała  w  węglu  katedra  paproci

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2022


Ципріан Каміль Норвід ПОПІЛ І ДІАМАНТ

Щоразу  з  тебе,  як  зі  скіпок  смольних,
Летять  навколо  іскри  вогнянисті;
Гориш,  не  знаєш,  чи  стаєш  ти  вольним,
Чи  Твоє  марно  мусить  загубитись?  
Чи  ти  залишиш  попіл  і  палання,
Що  буря  кине  в  прірву?  -  чи  постанеш
З-під  попелу  зірковим  діамантом,
Звитяжним  вічності  світанком!...
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=kA18zO6-mgU[/youtube]

Cyprian  Kamil  Norwid  POPIÓŁ  I  DIAMENT
Coraz  to  z  Ciebie  jako  z  drzazgi  smolnej
Wokoło  lecą  szmaty  zapalone.
Gorejąc  nie  wiesz  czy  stawasz  się  wolny
Czy  to  co  Twoje  ma  być  zatracone.
Czy  popiół  tylko  zostanie  i  zamęt
Co  idzie  w  przepaść  z  burzą.  Czy  zostanie
Na  dnie  popiołu  gwiaździsty  dyjament  -
Wiekuistego  zwycięstwa  zaranie?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954913
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022


Ципріан Каміль Норвід БІЛИЙ МАРМУР

Прекрасна  Греціє!..  Ці  дивні  руки  мармурові
І  –  мова...  розкажи:  що  сталося  з  Гомером  (1),
Який  тебе  навчив  із  зорями  співати  в  хорі?
Могила  його  де?  Де  дім?  Промов!  Або  хоч  шерех
Гекзаметру,  що  в  скелі  б’ють  егейські  хвилі  -
Ритмічний  плескіт  –  заповіт  у  піні  білій!
*
Чарівна  Греціє!  –  Куди  подівся  Фідій  (2),
Який  учив  тебе  тримати  постать  гідно
Й  ступати  як  боги,  дух  відчувати  в  тілі?
Це  він  пішов  в  темницю?  Безмовність  або  війни?

Де  Фемістокл  (3),  Фукідід  (4),  Кімон  (5)...  Де  їхнє  оправдання?!
О  Греціє!  -  що  з  красномовним  Аристидом  (6)  стало,
Який  прощати  вчив  і  потерпав  в  вигнанні?
А  старець  Фокіон  (7),  що  виграв  битву  слави,
Йому  дали  отруту...  а  Сократ(8)??...

Ох!  Пані,
Синьоока,  Мінерви  (9)  профіль  ідеальний...
Прекрасні,  як  і  ти,  стоять  твої  руїни,
Вітаємо  їх  радо!..  Сумуєм  при  прощанні,
Рвемо  зарошені  фіалки,  розквітлі  на  камінні,
Єдине,  що  оплакано...  що  потім  виростає.
               [i]На  борту  корабля  в  Егейському  морі,  1848  р.  [/i]

[i](1)  Гомер  -  легендарний  давньогрецький  поет,  який  вважається  автором  «Іліади»  та  «Одіссеї».  Про  його  життя  немає  жодних  достовірних  свідчень.
(2)  Фідій  -  давньогрецький  скульптор  5  ст.  до  н.  е.  Звинувачений  у  святотатстві:  на  щиті  Афіни  Фідій  розмістив  профілі  свій  і  Перікла.  Кинутий  у  темницю,  помер  від  отрути,  чи  від  поневірянь  і  горя.  За  іншими  даними  помер  у  вигнанні.
(3)  Фемістокл  (524  до  н.  е.  —  459  до  н.  е.)  —  афінський  політик,  стратег,  один  з  лідерів  демосу.  У  471  р.  до  н.  е.  дружні  зв'язки  Фемістокла  із  персами  були  викриті,  його  піддали  остракізму  і  вислали  з  Афін.  За  легендою  —  наклав  на  себе  руки  (отруївся,  випивши  бичачу  кров)  щоб  не  брати  участь  у  новій  війні  персів  проти  Греції.
(4)  Фукідід,  зрідка  Тукідід  (близько  460  до  н.  е.,  -  близько  396  до  н.  е.)  —  давньогрецький  історик,  автор  основ  історичної  критики.  Його  авторству  належить  незавершена  Історія  Пелопоннеської  війни,  перший  історичний  твір,  в  якому  вивчаються  раціональні  причини  і  наслідки  подій.  За  поразку  ескадри,  якою  він  командував,  був  зісланий  у    вигнання.  Через  20  років  йому  дозволили  повернутися  в  Афіни.  Помер  чи  був  убитий  по  дорозі  з  вигнання.
(5)  Кімон  (504  до  н.  е.,  -  449  до  н.  е.)  -  афінський  полководець,  стратег,  що  одержав  значні  перемоги  під  час  греко-перських  війн.  Політичний  суперник  Фемістокла  і  Перікла.  За  його  симпаті  до  Спарти,  афіняни  не  довіряли  йому  і  у  461  до  н.  е.  піддали  остракізму  й  вигнали  з  Афін.  У  456  році  повернувся.  Загинув  під  час  облоги  міста  Кітіон.
(6)  Аристид  -  (530  до  н.  е.  -  468  до  н.  е.)  —  афінський  полководець  і  політик,  був  одним  з  10  воєначальників  у  битві  під  Марафоном  в  490  до  н.  е.  Постійно  суперничав  з  Фемістоклом.  Після  сутички  з  Фемістоклом  Аристид  був  підданий  остракізму  у  482  р.до  н.е.,  декретом  Фемістокла  повернений  в  Афіни  у  480    р.до  н.е.
(7)  Фокіон  (398  –  318  до  н.  е.)  –  військовий  командувач  і  політичний  діяч  Афін.  Уславився  кількома  вдалими  військовими  компаніями  Афін  проти  Македонії.  В  319  р.  до  н.е.  воєначальник  македонського  гарнізону  в  Муніхії.  Фокіон,  якому  було  більше  80  років,  не  зміг  протистояти  захвату  Пірей.  Афіняни  звинуватили  його  в  зраді  і  стратили.
(8)  Сократ  (469  до  н.  е.,  -  399  до  н.  е.)—  давньогрецький  філософ,  був  першим  філософом,  який  не  залишив  жодного  письмового  джерела  після  себе.  Звинувачення:  «Сократ  винен  у  невірі  в  богів,  визнаних  державою,  і  в  тому,  що  увів  в  поліс  нового  бога.  Він  також  винний  у  розбещенні  молоді.  Пропоноване  покарання:  смерть.»  Мав  вибрати  покарання:  вигнання  або  смерть.  Випив  цикуту.
(9)  Мінерва    —  римська  богиня  мудрості,  покровителька  письменства,  мистецтва  й  ремесла,  пізніше  ототожнена  з  Афіною.[/i]

[b]Cyprian  Kamil  Norwid  Marmur-biały[/b]
Grecjo  piękna!...  twe  dziwiąc  ramiona  z  marmuru
I  -  serce...  pytam:  co  się  téż  stało  z  Homerem,
Który  cię  uczył  śpiewać  z  gwiazdami  do  chóru?
Gdzie  jego  grób?  lub  chata?  -  mów!  chociażby  szmerem
Fal  egejskich,  bijących  w  heksametr  o  skałę  -
Rytmem  klasku  ich  rzeknij  -  zapisz,  w  piany  białe!
*
Wdzięczna  Grecjo!  -  a  co  się  i  z  Fidiasem  stało,
Który  cię  uczył  kibić  wyginać  dostojnie
I  stąpać  jako  bogi,  duchem  czując  ciało  -?
Czy  on  w  więzieniu  przepadł?  Milcjad  czy  na  wojnie?

Temistokles,  Tucydyd,  Cymon...  czyż  skazani?!
Grecjo!  -  a  co  się  z  słodkim  Arystydem  stało,
Który-ć  przebaczać  uczył,  cierpiąc  jak  wygnani?
A  stary  Focjon,  bitwę  co  wygrywa  z  chwałą
Nim  mu  podawasz  trucizn...  a  Sokrat??...

...Oh!  Pani,
Błękitno-oka,  z  równym  profilem  Minerwy...
-  Stąd  to  zwaliska  twoje  są,  jak  ty,  nadobne,
Wita  się  je  z  radością!...  a  żegna  z  tęsknotą,
Rosami  operlone  rwąc  fijołki  drobne,
Jedyne,  co  łzawieją  tam...  i  rosną  po  to.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954912
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2022


Юліан Тувім ЗМУЧЕНИЙ ШАЛОМ ШТОРМІВ


Змучений  шалом  штормів,  як  корабель  п’яний,
Вже  нічого  не  прагну,  хочу  тільки  мовчання
І  когось,  хто  зрозуміє  мій  жаль  несказанний
Когось,  хто  почує  моє  безмовне  чекання.
 
Когось,  хто  душу  ясну  зможе  мені  розкрити
Щоб  я  у  божому  світі  спочив  від  муки,
Того,  хто  розбурхане  серце  утішить,
Поклавши  на  очі  мої  милосердну  руку
 
Іду  по  щастя  своє..  По  тишу.  До  кого?
Куди?  Ах,  як  сліпий!  Як  звично  –  поперед  себе.
Я  знаю,  що  так  буває,  коли  загубиш  дорогу,
Бо  всі  дороги  мої  приводять  до  Тебе.

[b]Julian  Tuwim  ZMĘCZONY  BURZ  SZALEŃSTWEM[/b]
Zmęczony  burz  szaleństwem,  jak  statek  pijany,
Już  niczego  nie  pragnę,  jeno  wielkiej  ciszy
I  kogoś,  kto  zrozumie  mój  żal  nienazwany,
Kogoś,  kto  mą  bezsłowną  tęsknotę  usłyszy;
 
Kogoś,  kto  jasną  duszą  życie  mi  przepoi,
Iżbym  w  spokoju  bożym  wypoczął  po  męce,
Kogoś,  kto  rozszalałe  serce  uspokoi,
Kładąc  na  moje  oczy  miłosierne  ręce.
 
Idę  po  szczęście  swoje.  Po  ciszę.  Do  kogo?
Którędy?  Ach,  jak  ślepiec!  Zwyczajnie  -  przed  siebie.
I  wiem,  że  zawsze  trafię,  którą  pójdę  drogą,
Bo  wszystkie  moje  drogi  prowadzą  do  Ciebie

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954823
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022


Юліан Тувім СПОГАД


Тендітна,  мила,  золота
Мімоза  осінь  починає.
Це  ти,  це  ти,  дівчина  та,
Яку  на  вулиці  чекав  я.

Як  пахло  від  твоїх  листів!
Я  задихався,  біг  зі  школи,
По  вулиці  осінній  вслід
Летіли    ангели  за  мною.

У  жовтні    спогади  навіяв
Безсмертник,  як  мімоза,  жовтий,
То  ти,  то  ти  моя  єдина,
В  кав’ярню  вечором  приходиш.

Повільно,  мов  у  сні,  повільно
У  парку  шепотів  крізь  сльози
Той  хлопчик  серед  хмар  осінніх
Про  травня  золоті  мімози.

Ах,  ніжні  найдобріші  сни,
Я  з  ними  засинав  під  ранок.
В  снах  давня  забавка  весни,
Як  казка  золота,  духмяна.

[b]Julian  Tuwim  WSPOMNIENIE[/b]
Mimozami  jesień  się  zaczyna,
Złotawa,  krucha  i  miła.
To  ty,  to  ty  jesteś  ta  dziewczyna,
Która  do  mnie  na  ulicę  wychodziła.

Od  twoich  listów  pachniało  w  sieni,
Gdym  wracał  zdyszany  ze  szkoły,
A  po  ulicach  w  lekkiej  jesieni
Fruwały  za  mną  jasne  anioły.

Mimozami  zwiędłość  przypomina
Nieśmiertelnik  żółty  -  październik.
To  ty,  to  ty  moja  jedyna,
Przychodziłaś  wieczorem  do  cukierni.

Z  przemodlenia,  z  przeomdlenia  senny,
W  parku  płakałem  szeptanymi  słowy.
Młodzik  z  chmurek  prześwitywał  jesienny,
Od  mimozy  złotej  -  majowy.

Ach,  czułymi,  przemiłymi  snami
Zasypiałem  z  nim  gasnącym  o  poranku,
W  snach  dawnymi  bawiąc  się  wiosnami,
Jak  tą  złotą,  jak  tą  wonną  wiązanką...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2022


Райнер Марія Рільке Я ВДОМА СЕРЕД ДІЙСНОСТІ І СНІВ


Я  вдома  серед  дійсності  і  снів.
Де  спиться  після  ігор  дітворі,
Де  за  вечерю  всілися  старі,
і  жевріє  камін  і  осяває  дім.

Я  вдома  серед  дійсності  і  снів.
Там,  де  вечірній  дзвін  повеліває,
й  дівчата,  як  відлуння  затихає,
спираються  на  зруб  колодязів.

І  липа  –  дерево,  яке  я  полюбив;
і  кожне  літо,  що  у  ній  стихає,
знов  тисячею  гілочок  торкає
й  оберігає  серед  дійсності  і  снів.
                 [i](З  ранніх  віршів)[/i]

[b]Rainer  Maria  Rilke  ICH  BIN  ZU  HAUSE  ZWISCHEN  TAG  UND  TRAUM[/b]
Ich  bin  zu  Hause  zwischen  Tag  und  Traum.
Dort  wo  die  Kinder  schläfern,  heiß  vom  Hetzen,
dort  wo  die  Alten  sich  zu  Abend  setzen,
und  Herde  glühn  und  hellen  ihren  Raum.

Ich  bin  zu  Hause  zwischen  Tag  und  Traum.
Dort  wo  die  Abendglocken  klar  verlangen
und  Mädchen,  vom  Verhallenden  befangen,
sich  müde  stützen  auf  den  Brunnensaum.

Und  eine  Linde  ist  mein  Lieblingsbaum;
und  alle  Sommer,  welche  in  ihr  schweigen,
rühren  sich  wieder  in  den  tausend  Zweigen
und  wachen  wieder  zwischen  Tag  und  Traum.
           [i](Aus  den  frühen  Gedichten)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954720
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2022


Райнер Марія Рільке САМОТНІЙ


Як  той,  моряк,  що  знає  дальні  мандри,
я  тут  завжди  здаюся  дикуном,
бо  виліз  вдень  на  стіл,  ви  ж  за  столом,
мій  повний  зріст  -  це  відстань  поміж  нами.

Навряд  чи  знає  світ  мою  персону,
безлюдно  тут,  немов  на  Місяць  втрапив,
одначе  вам  самотність  невідома,
обжиті  вами  всі  промови  і  трактати.

Диковини,  що  я  привіз  з  собою,
на  те  не  схожі,  чим  тут  володіють  –
вони  на  батьківщині  вільні  звірі,
а  тут,  соромлячись,  тамують  подих.  

[b]Rainer  Maria  Rilke  DER  EINSAME[/b]
Wie  einer,  der  auf  fremden  Meeren  fuhr,
so  bin  ich  bei  den  ewig  Einheimischen;
die  vollen  Tage  stehn  auf  ihren  Tischen,
mir  aber  ist  die  Ferne  voll  Figur.

In  mein  Gesicht  reicht  eine  Welt  herein,
die  vielleicht  unbewohnt  ist  wie  ein  Mond,
sie  aber  lassen  kein  Gefühl  allein,
und  alle  ihre  Worte  sind  bewohnt.

Die  Dinge,  die  ich  weither  mit  mir  nahm,
sehn  selten  aus,  gehalten  an  das  Ihre  -:
in  ihrer  großen  Heimat  sind  sie  Tiere,
hier  halten  sie  den  Atem  an  vor  Scham.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2022


Том Вейтс, Кетлін Бреннан ЦЕЙ ДОБРИЙ СТАРИЙ СВІТ


Коли  я  був  малим
Місяць  був  срібним
Сонце  золотим.

Коли  дорослим  був
Холодний  вітер
Цей  світ  перевернув.

Та  зараз  мене  вже  тут  нема
Хай  гойдають  хвилі  мого  човна

Як  випаде  мій  шанс
В  припливу  час
Вернуся  в  добрий  старий  світ

Жовтень  мине
Я  повернуся  в  свій  дім  
В’юнкою  стежкою  спущуся  вниз.  

Край  поля  де  лежу
Пугало  в  лахмітті
Біжить  за  межу.

А  все  що  я  маю  з  квітів  вінок
На  мій  земляний  горбок.

О,  тільки  літо  минуло
Я  згадую  його  добром

Вертаюсь  в  добрий  старий  світ.

Я  згадую  як  вона  тримала  мою  руку
Ми  в  дощ  додому  йшли  удвох
Її  м’яке  волосся  її  прекрасні  губи
Це  неможливо  повторити
На  її  грудях  та  троянда
До  неї  хочу  мою  голову  схилить
Її  волосся  золоте  вино  багряне
Вертають  в  добрий  старий  світ
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=CM3zgch0d5w[/youtube]

[b]Tom  Waits,  Kathleen  Brennan  THE  GOOD  OLD  WORLD[/b]
When  I  was  a  boy,  
the  moon  was  a  pearl
the  sun  a  yellow  gold.

But  when  I  was  a  man,  
the  wind  blew  cold
the  hills  were  upside  down.

But  now  that  I  have  gone  from  here
there's  no  place  I'd  rather  be

Than  to  float  my  chances
on  the  tide  
back  in  the  good  old  world.

On  october's  last  
I'll  fly  back  home  
rolling  down  winding  way.

Scare  crows  are  
all  dressed  in  rags  
out  at  the  edge  of  the  field  I  lay

And  all  I've  got's  a  pocket  full  
of  flowers  on  my  grave.

Oh  but  summer  is  gone  
I  remember  it  best

Back  in  the  good  old  world.

I  remember  when  she  held  my  hand
We  walked  home  alone  in  the  rain
How  pretty  her  mouth,  how  soft  her  hair
Nothing  can  be  the  same
And  there's  a  rose  upon  her  breast
Where  I  long  to  lay  my  head
And  her  hair  was  so  yellow  and  the  wine  was  so  red
Back  in  the  good  old  world

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2022


Леонард Коен ЗАКРУЖЛЯЙ ЗІ МНОЮ В ТАНЦІ ДО КІНЦЯ ЛЮБОВІ

Закружляй  краса  зі  мною  під  вогненну  скрипку
Закружляй  же  до  безтями  доки  я  не  стихну
Підніми  мене  немов  гілочку  оливи
І  голубкою  до  мене  прилети  додому
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.

О,  дозволь  мені  без  свідків  бачить  твою  вроду
Дай  відчути  твої  рухи  мов  у  Вавилоні
Покажи  мені  неспішно  межі  моїй  волі
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.

Мов  на  нашому  весіллі,  закружляй  зі  мною
Закружляй  зі  мною  ніжно,  нескінченно  довго
Піднімаймося  все  вище  люблячі  обоє
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.

Закружляй  хай  наші  діти  зможуть  народитись
Закружляй  хай  поцілунки  перепони  знищать.
Хай  хоч  порваний  намет  стане  нашим    кровом
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.

Закружляй  краса  зі  мною  під  вогненну  скрипку
Закружляй  же  до  безтями  доки  я  не  стихну
Чи  рукою  в  рукавичці  ти  зустрінеш  мою
Чи  торкатимеш  мене  голою  рукою
Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові.

[i]Пісня  "Закружляй  зі  мною  в  танці  до  кінця  любові."  насправді  була  натхнена  Голокостом.  В  інтерв'ю  Коен  сказав  про  неї:  
"Цікаво,  як  починаються  пісні,  оскільки  походження  пісні,  кожної  пісні,  має  якесь  зерно  або  насіння,  яке  хтось  тобі  вручить,  або  світ  накаже  тобі  взяти,  і  тому  процес  написання  пісні  такий  загадковий.  Але  ця  відбулася  лише  через  почуте  чи  прочитане,  що  в  деяких  таборах  смерті  поруч  з  крематоріями  грав  струнний  квартет,  який  давав  концерт  серед  цього  кошмару.  Долею  цих  людей  було  серед  жаху  грати  класичну  музику,  коли  їхніх  співгромадян  вбивали  та  спалювали.  Отже,  ця  музика  "Закружляй  краса  зі  мною  під  вогненну  скрипку"  означає,  що  краса  є  завершенням  життя,  кінцем  цього  існування  і  пристрасною  складовою  в  цьому  завершенні.  Але  це  та  сама  мова,  яку  ми  використовуємо  для  освідчення  в  коханні.  Так  що  не  важливо,  щоб  хтось  знав  генезис  пісні,  тому  що,  якщо  слова  вийшли  з  цього  пристрасного  джерела,  вони  можуть  мати  в  собі  всі  відтінки  пристрасті."[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=NGorjBVag0I[/youtube]
[b]Leonard  Cohen  DANCE  ME  TO  THE  END  OF  LOVE[/b]
Dance  me  to  your  beauty
with  a  burning  violin
Dance  me  through  the  panic
'til  I'm  gathered  safely  in
Lift  me  like  an  olive  branch
and  be  my  homeward  dove
Dance  me  to  the  end  of  love
Dance  me  to  the  end  of  love

Oh  let  me  see  your  beauty  when  the  witnesses  are  gone
Let  me  feel  you  moving
like  they  do  in  Babylon
Show  me  slowly  what  I  only  know  the  limits  of
Dance  me  to  the  end  of  love
Dance  me  to  the  end  of  love

Dance  me  to  the  wedding  now,
dance  me  on  and  on
Dance  me  very  tenderly  and  dance  me  very  long
We're  both  of  us  beneath  our  love,
we're  both  of  us  above
Dance  me  to  the  end  of  love
Dance  me  to  the  end  of  love

Dance  me  to  the  children
who  are  asking  to  be  born
Dance  me  through  the  curtains
that  our  kisses  have  outworn
Raise  a  tent  of  shelter  now,
though  every  thread  is  torn
Dance  me  to  the  end  of  love

Dance  me  to  your  beauty
with  a  burning  violin
Dance  me  through  the  panic
till  I'm  gathered  safely  in
Touch  me  with  your  naked  hand  or  touch  me  with  your  glove
Dance  me  to  the  end  of  love

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс ЧИ ДАЛЬНІЙ ПЕРЕХІД?

Чи  дальній  перехід?
Крок  -  і  зупинка.
Чи  подолати  зміг?
Спитай  розталий  сніг,
Кружляючу  пір'їнку.
 
Що  можу  там  зустріти?
Хоч  локон,  хоч  щетину.
Що  можу  загубити?
Спитай  метеорити,
Вітер  неспинний.
 
Мене  навік  не  стане?
На  нескінченні  дні.
Чи  їх  частина  знана?
Спитай  мої  пісні,
Спитай  цей  камінь  *.
 
Чиє  прощальне  слово?
Ударять  дзвони.
Оплаче  хтось  мене?
Про  це  не  смію  мовить  -
Розо**,  цілуй  мене.

[i]*  Могила  Сесіла  Дей-Льюїса  поряд  з  могилою  палко  шанованого  ним  Томаса  Гарді  в  церкві  Святого  Михаїла  в  Стінсфорді,  Дорсет.  Епітафія  на  надгробному  камені  -  третя  строфа  з  цього  вірша.  
**  Розамонд  Леман  -  британська  письменниця,  з  якою  у  Сесіла  Дей-Льюїса  був  тривалий  неспокійний  роман  у  1940-х  роках,  коли  він  написав  цей  вірш.
Поет-лауреат  -  титул  придворного  поета  її  Величності  Королеви  у  1968  -  1972.  Надавався  на  10  років  як  нагорода  особливо  талановитим  поетам.  Не  зобов'язував  писати  вірші,  але  забезпечував  отримання  пенсії.  [/i]

[b]Cecil  Day-Lewis  IS  IT  FAR  TO  GO?[/b]
Is  it  far  to  go?
A  step  —  no  further.
Is  it  hard  to  go?
Ask  the  melting  snow,
The  eddying  feather.
 
What  can  I  take  there?
Not  a  hank,  not  a  hair.
What  shall  I  leave  behind?
Ask  the  hastening  wind,
The  fainting  star.
 
Shall  I  be  gone  long?
For  ever  and  a  day.
To  whom  there  belong?
Ask  the  stone  to  say,
Ask  my  song.
 
Who  will  say  farewell?
The  beating  bell.
Will  anyone  miss  me?
That  I  dare  not  tell  —
Quick,  Rose,  and  kiss  me.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ I

Мов  мушля  немовлятам  час  співає,
Бринить  між  сном  і  сном,  вінчано-пінний
Пляж,  вітер-флейта  із  чужого  краю,
Й  рокоче  море  неясні  хотіння.
Пісенний  полюс  на  стежинах  літа
Тремтить  у  нескінченній  сонячній  імлі
Над  жнивом,  степовим  маковим  цвітом  -
Це  випромінювання  неба  і  землі.
Їм  ледве  чується,  в  густій  утробній  тьмі
Шепоче  море,  що  їх  народило:
Їм  чується,  співає  полюс  літніх  днів,
Не  слід  питати,  чого  спрагне  жниво.
Пориви  шепотіння  струменіють  -
Дзвін-благовіст  з  глибин,  легато  мрії.

[b]Cecil  Day-Lewis  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS  I  [/b]
For  infants  time  is  like  a  humming  shell
Heard  between  sleep  and  sleep,  wherein  the  shores
Foam-fringed,  wind-fluted  of  the  strange  earth  dwell
And  the  sea's  cavernous  hunger  faintly  roars.
It  is  the  humming  pole  of  summer  lanes
Whose  sound  quivers  like  heat-haze  endlessly
Over  the  corn,  over  the  poppied  plains  --
An  emanation  from  the  earth  or  sky.
Faintly  they  hear,  through  the  womb's  lingering  haze,
A  rumour  of  that  sea  to  which  they  are  born:
They  hear  the  ringing  pole  of  summer  days,
But  need  not  know  what  hungers  for  the  corn.
They  are  the  lisping  rushes  in  a  stream  --
Grace-notes  of  a  profound,  legato  dream.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954515
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ II

Згори  не  видно  дітям  впадини  долини,
Туман  їх  сірістю  ранковою  окутав:
Їм  хочеться  його  розвіяти  й  вернути
Знамена,  каруселі,  радісні  години.
Їм  видно  як  весна  нестримно  наступає  -
Здіймає  диханням  легким  піщану  круговерть,
Утішний  їхній  день:  але  біжить  уява  геть
У  плавання  по  сяючому  естуарію.
Щиро  бажаємо  стелитися  туманам,
Вони  ховають  те,  що  краще  їм  не  знати,
Ми  їм  залишимо  весну,  щоб  їй  не  стати
Для  них  сипучими  пісками  й  руйнуванням.
Але  вони  крізь  наші  пальці  протечуть  водою,
Як  мла,  як  час,  який  пішов  неспинною  ходою.

[b]Cecil  Day-Lewis  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS  II[/b]
Children  look  down  upon  the  morning-grey
Tissue  of  mist  that  veils  a  valley's  lap:
Their  fingers  itch  to  tear  it  and  unwrap
The  flags,  the  roundabouts,  the  gala  day.
They  watch  the  spring  rise  inexhaustibly  --
A  breathing  thread  out  of  the  eddied  sand,
Sufficient  to  their  day:  but  half  their  mind
Is  on  the  sailed  and  glittering  estuary.
Fondly  we  wish  their  mist  might  never  break,
Knowing  it  hides  so  much  that  best  were  hidden:
We'd  chain  them  by  the  spring,  lest  it  should  broaden
For  them  into  a  quicksand  and  a  wreck.
But  they  slip  through  our  fingers  like  the  source,
Like  mist,  like  time  that  has  flagged  out  their  course.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ IIІ


Так  стався  той  невідворотний  крок,  кінець
Невідання,  що  починався  безневинно,
Коли  в  беззаборонному  саду  творець
Заборонив  червонобокий  плід  дитині.
Добувши  заборонний  плід,  ми  почали
Дивитися  вперед,  назад,  все  далі  й  далі
Росло  безвір'я  в  нас  у  ту  фатальну  мить
Непослуху,  в  тумані  лик  творця  розтанув.
Птах,  риба  або  звір  не  відають  безвір'я  -
Тільки  людина  уявляє  образ  милий
За  межами  досяжності  чуттів;  в  цій  дії
Доленосній  є  вибору  сумнівна  сила.
Невинність  робить  перший  вибір.  І  дитину
В  сльозах  провчила  заборонна  деревина.

[b]Cecil  Day-Lewis  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS  III[/b]  
That  was  the  fatal  move,  the  ruination
Of  innocence  so  innocently  begun,
When  in  the  lawless  orchard  of  creation
The  child  left  this  fruit  for  that  rosier  one.
Reaching  towards  the  far  thing,  we  begin  it;
Looking  beyond,  or  backward,  more  and  more
We  grow  unfaithful  to  the  unique  minute
Till,  from  neglect,  its  features  stale  and  blur.
Fish,  bird  or  beast  was  never  thus  unfaithful  -
Man  only  casts  the  image  of  his  joys
Beyond  his  senses'  reach;  and  by  this  fateful
Act,  he  confirms  the  ambiguous  power  of  choice.
Innocence  made  that  first  choice.  It  is  she
Who  weeps,  a  child  chained  to  the  outraged  tree.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ IV


Молодість  наша  проминула  незлічимі
Омани,  де  зі  світлом  чергувались  тіні.
Там  все  то  тьмяне,  то  сліпуче.  Упівсили
До  мрії  рвалися,  в  страху  наполовину
Ніколи  не  прокинутись.  Алмази  цінні
Класичну  тему  гострим  вістрям  в  нас  різьбили:
І  вісь  пітьми  також  по  своєму  блищала,
Росла,  де  зібране  землі  містичне  сяйво.
О  юності  пора  чарівна,  шлях  вінчали
Фонтани,  радісне  кохання  обіцяли,
Вів  кипарис  до  романтичної  могили  -
Пробудження,  обман  у  всьому  і  в  деталях
Знайшли  ми  в  мріях,  що  в  печері  мерехтіли:
Лиш  досі  щирий  той  вогонь,  яким  палали.

[b]Cecil  Day-Lewis  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS  IV[/b]
Our  youthtime  passes  down  a  colonnade
Shafted  with  alternating  light  and  shade.
All's  dark  or  dazzle  there.  Half  in  a  dream
Rapturously  we  move,  yet  half  afraid
Never  to  wake,  That  diamond-point,  extreme
Brilliance  engraved  on  us  a  classic  theme:
The  shaft  of  darkness  had  its  lustre  too,
Rising  where  earth's  concentric  mysteries  gleam.
Oh  youth-charmed  hours,  that  made  an  avenue
Of  fountains  playing  us  on  to  love's  full  view,
A  cypress  walk  to  some  romantic  grave  --
Waking,  how  false  in  outline  and  in  hue
We  find  the  dreams  that  flickered  on  our  cave:
Only  your  fire,  which  cast  them,  still  seems  true.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954314
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ V


Увесь  цей  час,  коли  гримить  в  повітрі  грім:
Рве  нерви,  квіти  блискавок  палають.
Тремтять  пампаси,  яблуко  стає  пругким,
Відблиск  троянд  надмірний  або  зайвий.
Година  тягнеться,  чекаємо  кінця
Чого?  -  з  вуст  ясновидця  лопотіння
Банальне  на  лужку?  Від  неба  посланця
Ангела  -  з  жезлом  золотим,  в  огні  купину?
Шторм  не  вщухав.  Але  троянда  згодом
Полум'яніла,  гасла,  знов  палала,
Як  серце  вогняне,  і  подих  тамували
Пампаси,  яблуня  вслухалася  в  негоду.
Так  звинувачення  ніколи  не  звучало  -
Від  мовленого  Слова  прикривалось  тіло,


[b]Cecil  Day-Lewis  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS  V[/b]
All  that  time  there  was  thunder  in  the  air:
Our  nerves  branched  and  flickered  with  summer  lightning.
The  taut  crab-apple,  the  pampas  quivering,  the  glare
On  the  roses  seemed  irrelevant,  or  a  heightening
At  most  of  the  sealed-up  hour  wherein  we  awaited
What?  -  some  explosive  oracle  to  abash
The  platitudes  on  the  lawn?  heaven's  delegated
Angel  -  the  golden  rod,  our  burning  bush?
No  storm  broke.  Yet  in  retrospect  the  rose
Mounting  vermilion,  fading,  glowing  again
Like  a  fire's  heart,  that  breathless  inspiration
Of  pampas  grass,  crab-tree's  attentive  pose
Never  were  so  divinely  charged  as  then  -
The  veiled  Word's  flesh,  a  near  annunciation.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка Касида про недосяжну руку


Я  не  хочу  більшого,  лиш  руку;
руку  зранену,  якщо  можливо.
Я  не  хочу  більшого,  лиш  руку
в  тисячу  ночей  моїх  безсонних.

Буде  в  ній  вапняна  білість  лілії.
Буде  голубом  горнутися  до  серця.
Буде  берегти  вночі  в  дорозі,
і  рішуче  не  підпустить  місяць.*

Я  не  хочу  більшого,  лиш  руку  -
хліб  насущний,  білий  саван  болю.
Я  не  хочу  більшого,  лиш  руку;
що  крилом  моєї  смерті  стане.

Інше  все  минеться.
Незнайоме  хвилювання  теж.  Зорі  вічні.
Інше  все  недовговічне;  сумно  вітрові
в  час,  коли  втікають  хмари  листя.  

[i]*  За  повір'ям,  людина  помирає,  коли  на  неї  крізь  вікно  світить  місяць  
[/i]
[b]Federico  García  Lorca  Casida  de  la  mano  imposible[/b]
Yo  no  quiero  más  que  una  mano;  
una  mano  herida,  si  es  posible.  
Yo  no  quiero  más  que  una  mano  
aunque  pase  mil  noches  sin  lecho.  

Sería  un  pálido  lirio  de  cal.  
Sería  una  paloma  amarrada  a  mi  corazón.  
Sería  el  guardián  que  en  la  noche  de  mi  tránsito  
prohibiera  en  absoluto  la  entrada  a  la  luna.  

Yo  no  quiero  más  que  esa  mano  
para  los  diarios  aceites  y  la  sábana  blanca  de  mi  agonía.  
Yo  no  quiero  más  que  esa  mano  
para  tener  un  ala  de  mi  muerte.  

Lo  demás  todo  pasa.  
Rubor  sin  nombre  ya.  Astro  perpetuo.  
Lo  demás  es  lo  otro;  viento  triste,  
mientras  las  hojas  huyen  en  bandadas.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954199
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка ОПЛАКУВАННЯ ІГНАСІО САНЧЕСА МЕХІАСА*

[b]1.  Удар  рогом  і  смерть[/b]
О  п’ятій  годині  вечора.
Рівно  о  п’ятій  годині  вечора**.
Хлопчик  приніс  білий  саван
о  п’ятій  годині  вечора.
Винесли  кошик  з    вапном
о  п’ятій  годині  вечора.
Далі  смерть,  нічого,  крім  смерті
о  п’ятій  годині  вечора.

Вітер  підхоплює  вату
о  п’ятій  годині  вечора.
Нікель  і  скло  з  іржею
о  п’ятій  годині  вечора.
Бій  голуба  з  леопардом
о  п’ятій  годині  вечора.
Стегно,  пронизане  рогом,
о  п’ятій  годині  вечора.
Почали  калатати  дзвони
о  п’ятій  годині  вечора.
Задзвеніли  миш’як  і  дим
о  п’ятій  годині  вечора.
Змовкли  юрми  на  перехрестях
о  п’ятій  годині  вечора.
І  серце  бика  шалене!
о  п’ятій  годині  вечора.
Хололи  краплини  поту
о  п’ятій  годині  вечора,
коли  вилився  йод  на  арену
о  п’ятій  годині  вечора,
смерть  в  рану  відклала  яйця
о  п’ятій  годині  вечора.
О  п’ятій  годині  вечора.
Рівно  о  п’ятій  годині  вечора.

Ліжком  стала  йому  домовина
о  п’ятій  годині  вечора.
Прах  і  флейти  сурмили  в  вуха
о  п’ятій  годині  вечора.
Бик  ревів  над  його  головою
о  п’ятій  годині  вечора.
В  кімнаті  веселка  агонії
о  п’ятій  годині  вечора.
Даль  вставала  гангреною
о  п’ятій  годині  вечора.
В  паху  розквітали  іриси
о  п’ятій  годині  вечора.
Наче  сонце,  палила  рана
о  п’ятій  годині  вечора,
Зазирали  у  вікна  люди
о  п’ятій  годині  вечора.
О  п’ятій  годині  вечора.
Ай,  ці  жахливі  п’ять  годин  вечора!
П’ять  годин  на  усіх  годинниках!
Була  п’ята  година  вечора!
[i]*  Ігнасіо  Санчес  Мехіас  –  матадор,  письменник,  близький  друг  Федеріко  Гарсіа  Лорки.  Під  час  кориди  бик  розірвав  йому  стегнову  артерію.  
**  п’ята  година  вечора  –  традиційний  час  початку  кориди  в  Іспанії[/i]

[b]2.  Розлита  кров[/b]
Я  не  хочу,  це  бачити!

Скажіть  місяцю,  як  зійде,
Що  я  не  хочу  бачити  кров
Ігнасіо  на  арені.

Я  не  хочу,  це  бачити!

Місяць  повний,
хмари  як  тихі  коні,
і  місце  похмурого  сну
за  бар’єром  першого  ряду.

Я  не  хочу,  це  бачити!

Пам’ять  моя  палає.
Передайте  жасминам,
що  замало  їх  білизни!

Я  не  хочу,  це  бачити!

Корова  старого  світу
Провела  язиком  печалі
по  закривавленій  морді
на  залитій  кров'ю  арені,
і  бики  де  Гісандо,
чи  зі  смерті,  чи  з  каменю,
від  двухсотрічної  втоми,
ревучи,  землею  ступали.

Ні.
Я  не  хочу,  це  бачити!

Сходить  по  східцях  Ігнасіо
свою  смерть  несе  на  плечах.
Чекав  він  світанку,
і  не  настав  світанок.
Шукав  свій  постійний  вигляд
і  заблудився  у  сні.
Шукав  він  прекрасне  тіло,
і  натрапив  на  кров  розлиту!
Не  кажіть  мені,  що  він  бачив!
Я  не  хочу  відчути,  як  струмінь
повільно  втрачає  силу;
цей  струмінь,  який  заливає
розпростертого  і  потрапляє
на  убрання  і  шкіру
жадібної  юрми.
Хто  там  кличе,  щоб  я  прийшов!
Не  кажіть,  щоб  я  подивився!
Його  очі  були  відкриті,
коли  він  зустрів  удар  рогом,
коли  піднімала  голову
небезпечність  віків.
Серед  небесного  стада
викрики  змовкли  в  повітрі,
коли  гнали  биків  небесних
пастухи  у  бліді  тумани.
Не  стало  в  Севільї  найпершого,
ніхто  не  зрівняється  з  ним
ні  вправним  мечем,  як  у  нього,
ні  таким  же  відданим  серцем.
Він  був,  як  річка,  сміливий,
сила  його  дивовижна,
тіло  різьблене  з  мармуру,
приваблююча  розсудливість.
Римський  тип  андалузця
з  розумом  золотим,
була  його  посмішка  нардом
розуму  і  дотепності.
Який  великий  тореро  на  арені!
Який  видатний  горець  в  горах!
Яка  його  шпага  ласкава!
Які  його  шпори  жорстокі!
Яка  делікатність  роси!
Які  світозорі  вистави!
Які  відчайдушні  останні
його  бандерильї  пітьми!
Але  зараз  заснув  він  навіки.
Віднині  лиш  мох  і  трави
звично  своїми  пальцями
торкатимуть  черепа  квітку.
Віднині  пісні  його  крові
луги  і  болота  співають,
з  холодних  рогів  місяця
стікаючи  мертвим  туманом,
об  сотні  копит  спіткаючись,
довгий  чорний  язик  печалі
у  розлитій  калюжі  агонії
біля  Гвадалквівіру  зоряного.
О  білі  стіни  Іспанії!
О  чорний  бик  печалі!
О  сувора  кров  Ігнасіо!
О  солов'ї  його  вен!
Ні.

Я  не  хочу,  це  бачити!

Немає  чаші,  щоб  це  вмістити,
немає  ластівок,  щоб  це  випити,
немає  інію,  щоб  остудити,
немає  ні  пісні,  ні  повені  лілій,
немає  дзеркал,  щоб  покрити  сріблом
Ні.

Я  не  хочу,  це  бачити!

[b]3.  Наявне  тіло[/b]
Надгробний  камінь  –  місце,  де  зітхають  мрії
без  струменів  води  й  холодних  кипарисів.
Надгробний  камінь    -  бік  зовортний  часу
із  плачучих  дерев  і  стежок  і  планет.

Я  бачив,  як  стрімкі  потоки  сірих  злив
здіймали  зранені  безсилі  руки,
щоб  затулитись  від  надгробних  каменів,
які  звільняли  їх  від  тіл  безкровних.

Надгробний  камінь  це  кінець  насінню  й  хмарам,
скелетам  жайворонків  і  нічних  вовків;
не  здатен  народити  слово,  воду,  пломінь,
лише  місця,  місця,  і  знов  місця  без  стін.

Надгробний  камінь  над  Ігнасіо  шляхетним.
Ось  і  кінець;  Що  сталося?  Погляньте  на  обличчя:
Зробила  смерть  його  мертвотно-сірим,
підставила  похмурий  образ  мінотавра.

Ось  і  кінець.  Дощ  ллється  у  відкритий  рот,
його  загиблу  душу  мчить  шалений  вітер,
І  лиш  Любов,  напоєна  сльозами  світу,
Свої  стада  відігріває  на  вершині.

Сказати  що?  В  могилі  зогниє  мовчання.
Відомо,  що  наявне  тіло  зникне,
не  стане  форми,  що  співала  солов'ями,
і  ми  віллємося  в  бездонну  яму.

Хто  скомкав  його  саван?  Не  кажіть  неправди!
Ніхто  тут  не  співає,  ніхто  в  кутку  не  плаче,
не  пронизає  шпага,  не  налякають  змії:
не  хочу  більше  цих  очей  навколо,
що  розглядають  тіло,  не  знаюче  спокою.

Я  хочу  бачити  чоловіків  неговірких,
які  коней  приборкуєть  і  підкоряють  ріки;
міцних  чоловіків,  які  на  всю  горлянку
співатимуть  про  сонце  і  про  гори.

Я  хочу  бачити  їх  тут.  Перед  надгробним  каменем.
Тут  перед  цим  безсильним  тілом.
Я  хочу,  щоб  вони  навчили  відшукати  вихід
зі  смерті  для  цього  капітана  нерішучого.

Я  хочу,  щоб  мене  навчили  плакати  як  ріки
в  серпанковім  тумані  з  крутими  берегами,
щоб  не  стало  тіла  Ігнасіо,  не  стало,
ще  раз  почутого  биків  дихання.

Щоб  не  було  арени  круглої,  як  місяць,
де  плаче  дічинка  над  нерухомим  м’ясом,
де  заблукали  у  пітьмі  безмовні  риби,
і  замерзає  дим  над  побілілим  бур’яном.

Не  хочу,  щоб  його  обличчя  вкрила
хустина,  щоб  звикав  носити  свою  смерть.
Втікай,  Ігнасіо:  не  слухай  лютий  рев.
Засни,  зникай,  спочинь:  і  море  теж  вмирає!

[b]4.  Душа  відсутня[/b]
Не  впізнають  тебе  ні  бик,  ні  інжир,
Ні  мурашки,  ні  коні  в  твоєму  дворі,
Не  впізнають  тебе  ні  дитина,  ні  вечір,
тому  що  ти  мертвий  навіки.

Не  впізнають  тебе  вершини  скель,
Ні  пітьма,  що  тебе  зруйнувала.
Не  впізнає  тебе  твоя  пам’ять  німа,
тому  що  ти  мертвий  навіки.

Інша  осінь  настане  знову,
Виноград  сховають  тумани  й  ченці,
не  подивиться  в  очі  тобі  ніхто,
тому  що  ти  мертвий  навіки.

Тому  що  ти  мертвий  навіки,
як  усі,  хто  помер  на  Землі,
як  усі  забуті  померлі,
серед  куп  околілих  псів.

Тебе  не  впізнають.  Ні.  Та  я  оспіваю  тебе.
Твою  вдачу  і  грацію  я  оспіваю.
Твій  розсудливий  розум,  ученість.
Твою  тягу  до  смерті  і  смак  твоїх  губ.

Печаль  у  твоїй  веселій  звитязі.
Не  часто  народжуються  такі,  як  він,
Справжній  андалузець,  спраглий  пригод.
Слова  про  його  досконалість  плачуть,
і  спогад  в  оливах  сумним  вітерцем.

[b]Federico  García  Lorca  LLANTO  POR  IGNACIO  SÁNCHEZ  MEJÍAS[/b]
[b]1.  LA  COGIDA  Y  LA  MUERTE[/b]
A  las  cinco  de  la  tarde.  
Eran  las  cinco  en  punto  de  la  tarde.  
Un  niño  trajo  la  blanca  sábana  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Una  espuerta  de  cal  ya  prevenida  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Lo  demás  era  muerte  y  sólo  muerte  
a  las  cinco  de  la  tarde.
El  viento  se  llevó  los  algodones  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Y  el  óxido  sembró  cristal  y  níquel  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Ya  luchan  la  paloma  y  el  leopardo  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Y  un  muslo  con  un  asta  desolada  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Comenzaron  los  sones  de  bordón  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Las  campanas  de  arsénico  y  el  humo  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
En  las  esquinas  grupos  de  silencio  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
¡Y  el  toro  solo  corazón  arriba!  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Cuando  el  sudor  de  nieve  fue  llegando  
a  las  cinco  de  la  tarde  
cuando  la  plaza  se  cubrió  de  yodo  
a  las  cinco  de  la  tarde,  
la  muerte  puso  huevos  en  la  herida  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
A  las  cinco  de  la  tarde.  
A  las  cinco  en  Punto  de  la  tarde.
Un  ataúd  con  ruedas  es  la  cama  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Huesos  y  flautas  suenan  en  su  oído  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
El  toro  ya  mugía  por  su  frente  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
El  cuarto  se  irisaba  de  agonía  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
A  lo  lejos  ya  viene  la  gangrena  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Trompa  de  lirio  por  las  verdes  ingles  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
Las  heridas  quemaban  como  soles  
a  las  cinco  de  la  tarde,  
y  el  gentío  rompía  las  ventanas  
a  las  cinco  de  la  tarde.  
A  las  cinco  de  la  tarde.  
¡Ay,  qué  terribles  cinco  de  la  tarde!  
¡Eran  las  cinco  en  todos  los  relojes!  
¡Eran  las  cinco  en  sombra  de  la  tarde!

[b]2.  LA  SANGRE  DERRAMADA[/b]
¡Qué  no  quiero  verla!

Dile  a  la  luna  que  venga,
que  no  quiero  ver  la  sangre
de  Ignacio  sobre  la  arena.

¡Que  no  quiero  verla!

La  luna  de  par  en  par,
caballo  de  nubes  quietas,
y  la  plaza  gris  del  sueño
con  sauces  en  las  barreras

¡Qué  no  quiero  verla!

Que  mi  recuerdo  se  quema.
¡Avisad  a  los  jazmines
con  su  blancura  pequeña!

¡Qué  no  quiero  verla!

La  vaca  del  viejo  mundo
pasaba  su  triste  lengua
sobre  un  hocico  de  sangres
derramadas  en  la  arena,
y  los  toros  de  Guisando,
casi  muerte  y  casi  piedra,
mugieron  como  dos  siglos
hartos  de  pisar  la  tierra.

No.

¡Qué  no  quiero  verla!

Por  las  gradas  sube  Ignacio
con  toda  su  muerte  a  cuestas.
Buscaba  el  amanecer,
y  el  amanecer  no  era.
Busca  su  perfil  seguro,
y  el  sueño  lo  desorienta.
Buscaba  su  hermoso  cuerpo
y  encontró  su  sangre  abierta.
¡No  me  digáis  que  la  vea!
No  quiero  sentir  el  chorro
cada  vez  con  menos  fuerza;
ese  chorro  que  ilumina
los  tendidos  y  se  vuelca
sobre  la  pana  y  el  cuero
de  muchedumbre  sedienta.
¡Quién  me  grita  que  me  asome!
¡No  me  digáis  que  la  vea!
No  se  cerraron  sus  ojos
cuando  vio  los  cuernos  cerca,
pero  las  madres  terribles
levantaron  la  cabeza.
Y  a  través  de  las  ganaderías,
hubo  un  aire  de  voces  secretas
que  gritaban  a  toros  celestes,
mayorales  de  pálida  niebla.
No  hubo  príncipe  en  Sevilla
que  comparársele  pueda,
ni  espada  como  su  espada,
ni  corazón  tan  de  veras.
Como  un  río  de  leones
su  maravillosa  fuerza,
y  como  un  torso  de  mármol
su  dibujada  prudencia.
Aire  de  Roma  andaluza
le  doraba  la  cabeza
donde  su  risa  era  un  nardo
de  sal  y  de  inteligencia.
¡Qué  gran  torero  en  la  plaza!
¡Qué  gran  serrano  en  la  sierra!
¡Qué  blando  con  las  espigas!
¡Qué  duro  con  las  espuelas!
¡Qué  tierno  con  el  rocío!
¡Qué  deslumbrante  en  la  feria!
¡Qué  tremendo  con  las  últimas
banderillas  de  tiniebla!
Pero  ya  duerme  sin  fin.
Ya  los  musgos  y  la  hierba
abren  con  dedos  seguros
la  flor  de  su  calavera.
Y  su  sangre  ya  viene  cantando:
cantando  por  marismas  y  praderas,
resbalando  por  cuernos  ateridos
vacilando  sin  alma  por  la  niebla,
tropezando  con  miles  de  pezuñas
como  una  larga,  oscura,  triste  lengua,
para  formar  un  charco  de  agonía
junto  al  Guadalquivir  de  las  estrellas.
¡Oh  blanco  muro  de  España!
¡Oh  negro  toro  de  pena!
¡Oh  sangre  dura  de  Ignacio!
¡Oh  ruiseñor  de  sus  venas!
No.

!Que  no  quiero  verla!

Que  no  hay  cáliz  que  la  contenga,
que  no  hay  golondrinas  que  se  la  beban,
no  hay  escarcha  de  luz  que  la  enfríe,
no  hay  canto  ni  diluvio  de  azucenas,
no  hay  cristal  que  la  cubra  de  plata.
No.

!Yo  no  quiero  verla!

[b]3.  CUERPO  PRESENTE[/b]
La  piedra  es  una  frente  donde  los  sueños  gimen
sin  tener  agua  curva  ni  cipreses  helados.
La  piedra  es  una  espalda  para  llevar  al  tiempo
con  árboles  de  lágrimas  y  cintas  y  planetas.

Yo  he  visto  lluvias  grises  correr  hacia  las  olas
levantando  sus  tiernos  brazos  acribillados,
para  no  ser  cazadas  por  la  piedra  tendida
que  desata  sus  miembros  sin  empapar  la  sangre.

Porque  la  piedra  coge  simientes  y  nublados,
esqueletos  de  alondras  y  lobos  de  penumbra;
pero  no  da  sonidos,  ni  cristales,  ni  fuego,
sino  plazas  y  plazas  y  otras  plazas  sin  muros.

Ya  está  sobre  la  piedra  Ignacio  el  bien  nacido.
Ya  se  acabó;  ¿qué  pasa?  Contemplad  su  figura:
la  muerte  le  ha  cubierto  de  pálidos  azufres
y  le  ha  puesto  cabeza  de  oscuro  minotauro.

Ya  se  acabó.  La  lluvia  penetra  por  su  boca.
El  aire  como  loco  deja  su  pecho  hundido,
y  el  Amor,  empapado  con  lágrimas  de  nieve
se  calienta  en  la  cumbre  de  las  ganaderías.

¿Qué  dicen?  Un  silencio  con  hedores  reposa.
Estamos  con  un  cuerpo  presente  que  se  esfuma,
con  una  forma  clara  que  tuvo  ruiseñores
y  la  vemos  llenarse  de  agujeros  sin  fondo.

¿Quién  arruga  el  sudario?  ¡No  es  verdad  lo  que  dice!
Aquí  no  canta  nadie,  ni  llora  en  el  rincón,
ni  pica  las  espuelas,  ni  espanta  la  serpiente:
aquí  no  quiero  más  que  los  ojos  redondos
para  ver  ese  cuerpo  sin  posible  descanso.

Yo  quiero  ver  aquí  los  hombres  de  voz  dura.
Los  que  doman  caballos  y  dominan  los  ríos;
los  hombres  que  les  suena  el  esqueleto  y  cantan
con  una  boca  llena  de  sol  y  pedernales.

Aquí  quiero  yo  verlos.  Delante  de  la  piedra.
Delante  de  este  cuerpo  con  las  riendas  quebradas.
Yo  quiero  que  me  enseñen  dónde  está  la  salida
para  este  capitán  atado  por  la  muerte.

Yo  quiero  que  me  enseñen  un  llanto  como  un  río
que  tenga  dulces  nieblas  y  profundas  orillas,
para  llevar  el  cuerpo  de  Ignacio  y  que  se  pierda
sin  escuchar  el  doble  resuello  de  los  toros.

Que  se  pierda  en  la  plaza  redonda  de  la  luna
que  finge  cuando  niña  doliente  res  inmóvil;
que  se  pierda  en  la  noche  sin  canto  de  los  peces
y  en  la  maleza  blanca  del  humo  congelado.

No  quiero  que  le  tapen  la  cara  con  pañuelos
para  que  se  acostumbre  con  la  muerte  que  lleva.
Vete,  Ignacio:  No  sientas  el  caliente  bramido.
Duerme,  vuela,  reposa:  ¡También  se  muere  el  mar!

[b]4.  ALMA  AUSENTE[/b]
No  te  conoce  el  toro  ni  la  higuera,
ni  caballos  ni  hormigas  de  tu  casa.
No  te  conoce  el  niño  ni  la  tarde
porque  te  has  muerto  para  siempre.

No  te  conoce  el  lomo  de  la  piedra,
ni  el  raso  negro  donde  te  destrozas.
No  te  conoce  tu  recuerdo  mudo
porque  te  has  muerto  para  siempre.

El  otoño  vendrá  con  caracolas,
uva  de  niebla  y  monjes  agrupados,
pero  nadie  querrá  mirar  tus  ojos
porque  te  has  muerto  para  siempre.

Porque  te  has  muerto  para  siempre,
como  todos  los  muertos  de  la  Tierra,
como  todos  los  muertos  que  se  olvidan
en  un  montón  de  perros  apagados.

No  te  conoce  nadie.  No.  Pero  yo  te  canto.
Yo  canto  para  luego  tu  perfil  y  tu  gracia.
La  madurez  insigne  de  tu  conocimiento.
Tu  apetencia  de  muerte  y  el  gusto  de  tu  boca.

La  tristeza  que  tuvo  tu  valiente  alegría.
Tardará  mucho  tiempo  en  nacer,  si  es  que  nace,
un  andaluz  tan  claro,  tan  rico  de  aventura.
Yo  canto  su  elegancia  con  palabras  que  gimen
y  recuerdo  una  brisa  triste  por  los  olivos.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2022


Генрі Водсворт Лонгфелло ДОЩОВИЙ ДЕНЬ

Цей  день  холодний  і  печальний;
Йде  дощ,  і  вітер  не  стихає;
Лоза  чіпляється  за  ненадійну  стіну,
З  поривом  кожним  мертве  листя  рине,
І  день  холодний  і  печальний.

Життя  холодне  і  печальне;
Йде  дощ,  і  вітер  не  стихає;
Думки  чіпляються  за  втрачене  минуле;
Надії  юності  знесло  поривом  бурі,
І  дні  холодні  і  печальні.

Вгамуйся,  серце!  годі  нити;
За  хмарами  ще  сонце  світить;
З  твоєю  долею  і  інші  долі  схожі,
Повинен  дощ  пролитися  у  долі  кожній,
Є  дні  холодні  і  печальні.
         "Балади  та  інші  вірші"  1842

[b]Henry  Wadsworth  Longfellow  THE  RAINY  DAY[/b]
The  day  is  cold,  and  dark,  and  dreary;
It  rains,  and  the  wind  is  never;
The  vine  still  clings  to  the  mouldering  wall,
But  at  every  gust  the  dead  leaves  fall,
And  the  day  is  dark  and  dreary.

My  life  is  cold,  and  dark,  and  dreary;
It  rains,  and  the  wind  is  never  weary;
My  thoughts  still  cling  to  the  mouldering  Past,
But  the  hopes  of  youth  fall  thick  in  the  blast,
And  the  days  are  dark  and  dreary.
 
Be  still,  sad  heart!  and  cease  repining;
Behind  the  clouds  is  the  sun  still  shining;
Thy  fate  is  the  common  fate  of  all,
Into  each  life  some  rain  must  fall,
Some  days  must  be  dark  and  dreary.
       "Ballads  and  Other  Poems"  1842

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022


Братик Му, Братик Бі і пожежа у Дивному Лісі


Після  посушливого  літа  прийшла  суха  осінь.  Настільки  суха,  що  все  живе  завмерло,  чекаючи  лиха.  Коли  чогось  чекаєш,  воно  обов’язково  збудеться.  То  лише  здається,  що  життя  безладне.  Воно  підпорядковане  сталим  законам.  Варто  дослухатися,  і  стане  зрозумілою  їхня  суть,  відкриються  зору  шляхи,  якими  ходить  очікуване  щастя  і  незвані  печалі.  Жаль,  щастя  біжить  непомітними  стежками  так  швидко,  що  не  встигнеш  черевики  взути,  щоб  догнати.  Жаль,  біда  суне  відразу  всіми  дорогами,  ніяк  її  не  оминеш.
З  осінньою  засухою  у  Дивний  ліс  прийшла  біда.  Чи  хтось  необачно  кинув  недопалок,  чи  з  автомобіля  впала  іскра  на  сухий,  як  порох,  килимок  придорожньої  трави.  Спалахнуло,  розгорілося,  і  загуділа  лісова  пожежа,  злизуючи  тисячами  язиків  усе  живе  на  своєму  шляху.  Задихаючись,  вибігали  зі  своїх  нірок  ящірки  й  миші,  вискакували  загорнуті  в  палаючі  трав’яні  перинки  їжаки,  які  вже  вклалися  на  зимову  сплячку.  Засліплені  димом,  стрибали  врізнобіч  зайці,  втікали  геть  лисиці,  кабани,  вовки...  Після  пожежі  залишилося  покреслене  сірими  людськими  стежками  чорне  згарище  та  обпалені  вогнем  дерева.
Першим  повернувся  до  Дивного  лісу  дятел,  заторохтів,  забарабанив  дзьобом  по  дереву,  знайшов  під  корою  личинку  короїда,  з’їв  і  вирішив,  що  жити  тут  можна.  Услід  прилетіли  зграйкою  горобці  –  ліс  після  пожежі  такий,  як  і  взимку,  тихий,  прозорий,  на  запах  гарі  можна  не  зважати,  а  харчі  є  поряд  на  вцілілому  полі.  Чорні,  ніби  обпалені  вогнем,  ворони  погаласували,  помітингували,  та  й  вирішили,  що  весна  покаже,  чи  вижив  ліс,  чи  можна  буде  на  деревах  зробити  гнізда.  По  одному  чи  зграйками  поверталися  до  рідного  лісу  всі,  хто  врятувався  від  пожежі,  бо  добре  тому,  хто  в  своєму  дому,  а  на  чужині  сумно  й  псині.
Прискакав  до  Дивного  лісу  Братик  Бі  –  хутро  підсмалене,  лапки  обпечені,  але  вушка,  як  прапорці,  високо  підняті  над  зчорнілим  простором  всеохоплюючої  любові.  Егей,  листопадовички,  хто  вцілів  після  великої  пожежі,  життя  триває,  не  сьогодні  воно  зародилося,  не  сьогодні  й  зникне!  Ось  і  зайченятко  -  причаїлося  на  зеленому  острівці  споришу.  Полум’я  не  знайшло  поживи,  обійшло  його  стороною.  А  тут  цілий  гурт  малят  у  канаві  біля  джерела,  де  вогню  нічого  робити.  От  і  добре.  Будуть  зайці,  буде  й  ліс.  Братик  Бі  розгосподарювався  біля  малечі,  ніколи  на  небо  глянути,  тільки  пильнує,  чи  не  виросли  в  малих  вуса.  Бо  як  заєць  вуса  має,  то  про  себе  сам  подбає.
Час  спливав,  час  минав.  Малеча  підросла  й  розбіглася  лісовими  стежками  шукати  заяче  щастя.  Нарешті  Братик  Бі  вибрався  провідати  стару  грушу  на  узліссі.  Стоїть  чорна,  обпалена,  чи  й  прокинеться,  коли  пригріє  весняне  сонечко.  Присів  Братик  Бі  біля  неї,  зіщулив  вушка-прапорці,  задумався...  чи  про  майбутню  весну,  чи  про  солодку  моркву,  чи  про  печені  грушки.
О!  Печені  грушки!  Взяв  одну  –  солодко,  смачно,  але  за  вухами  не  лящить.  Не  доводилося  ніколи  куштувати  печених  груш,  а  вони  ж  такі  добрі,  що  спав  би  –  їв  би,  і  встав  би  –  їв  би.  Щось  я  віршами  заговорив”,  -  хмикнув  Братик  Бі.  –  „Мабуть  токсичні  речовини  від  пожежі  викликають  психоделічні  зміни  моєї  свідомості  і  віднині  бути  мені  заячим  поетом...  Ні,  краще  заячим  письменником  і  написати  таку  історію  заячого  життя,  щоб  вразити  нею  весь  світ”.
-  Атож,  історія  заячого  життя  матиме  шанувальників  серед  вовків.  Мені  колись  пощастило  познайомитися  з  історією  життя  глухарів.  Відтоді  вправнішого  за  мене  мисливця  за  глухарями  немає  не  тільки  в  Дивному  лісі,  а  й  у  ближніх  лісах.  Знання  роблять  життя  прекрасним.
-  Доброго  здоров'я  Вам,  Братику  Му.  Добре,  що  Ви  повернулися  до  нашого  лісу.  Сподіваюся,  що  підсмалений  заєць  не  становить  для  Вас  гастрономічного  інтересу?  –  ввічливо  і  завбачливо,  як  завжди,  відгукнувся  Братик  Бі.
-  Підсмалений  заєць  не  становить  гастрономічного  інтересу  для  смаленого  вовка.  Ви  ж  знаєте  Закон  лісу:  в  лиху  годину  весь  ліс  -  одна  родина,  -  заспокоїв  його  Братик  Му.
-  Братику  Му,  Ви  схудли,  зблідли  і  навіть  не  насміхаєтеся.  У  Вас  все  гаразд?  Чи  врятувалася  Ваша  родина?
-  Дякую,  Братику  Бі,  у  нас  все  гаразд,  пожежа  зайнялася  з  іншого  краю  лісу,  ми  встигли  врятуватися.  Вже  й  нору  полагодили.  Жаль,  земля  попелом  устелена,  на  ньому  залишаються  сліди.  Ми  нечасто  виходимо,  щоб  не  навести  на  нору  мисливців.  Та  й  мишей  у  лісі  поменшало,  з  харчами  стало  сутужніше.  Ваша  книга  про  зайців  могла  б  скрасити  наші  вечори,  -  Братик  Му  ввічливо  проявив  інтерес  до  анонсованої  книги.
-  Е-е,  Братику  Му,  Ви  мене  невірно  зрозуміли,  я  не  збираюся  писати  „Посібник  для  вовків.  Як  уполювати  зайця”.  Це  буде  повість  „Психологічні  тонкощі  заячих  складнощів”,  -  мабуть  під  впливом  печених  грушок  психоделічна  свідомість  Братика  Бі  не  зреагувала  на  журливі  інтонації  співбесідника.
-  Жаль,  -  зітхнув  Братик  Му,  -  Вовча  спільнота  давно  чекає  на  правдиві  заячі  історії.  Нас  завжди  дивувала  заяча  здатність  заплутувати  сліди,  удавати  свою  присутність  там,  де  їх  немає  і  ховатися  там,  де  ніхто  не  сподівається  їх  знайти.  Звичайно,  заєць  -  це  не  вовк,  але  ж  не  до  такої  міри.  Повірте,  приємніше  добути  мишу  з  нори,  ніж  ганятися  лісом  за  зайцем.  Без  особливих  зусиль  можна  вгамувати  голод  десятком  мишей.  Зате  за  зайцем  набігаєшся,  наморишся,  а  впіймаєш  щось  не  варте  зусиль  -  худе,  жорстке,  жилаве.  Доки  з”їси,  можеш  зуби  втратити.
-  Так  таки  худе  та  жилаве?  –  іронічно  усміхнувся  Братик  Бі,  який  мав  так  багато  чеснот,  що  не  вважав  жилавість  своїм  суттєвим  недоліком.
-  Всяк  буває,  -  Братик  Му  делікатно  не  став  обговорювати  з  зайцем  відтінки  смаку  зайчатини.  –  Доки  в  лісі  не  превелися  миші,  можете  спокійно  насолоджуватися  печеними  грушками.
-  А  що  буде,  коли  Ви  з'їсте  всіх  мишей?  -  Братик  Бі  хоч  і  жив  сьогоднішнім  днем,  але  не  забував  подумки  зазирнути  в  день  завтрашній.
-  Доки  є  вовки,  не  переведуться  миші,  -  переконано  запевнив  Братик  Му.
-  Братику  Му,  Ви  запрягаєте  коня  позаду  воза.  Саме  чисельність  популяції  мишей  регулює  чисельність  популяції  вовків,  а  не  навпаки,  -  виткнулося  з  мішка  шило  заячих  знань  про  вовків.
Теоретично  Братик  Бі  був  і  швець,  і  жнець  і  в  дуду  грець,  тому  намірився  було  навчити  (теоретично)  Братика  Му  запрягати  коня  у  воза,  та  враз  змовк.  З  одного  боку  він  не  хотів  щоб  до  харчової  ніші  вовків  потрапили  зайці.  З  іншого  він  нарешті  помітив,  що  й  хутро  у  Братика  Му  недостатньо  сіре,  і  очі  у  нього  неяскраві,  й  вуха  понурі  і  голос  не  бадьорий.  Невже  винна  пожежа  в  Дивному  лісі  ?  А  якщо  ні?
-  Братику  Му,  що  Вас  так  невпізнанно  змінило?  Невже  пожежа?  –  Братик  Бі  не  мав  звички  довго  гадати,  коли  можна  швидко  запитати.
-  Ет,  не  зважайте.  Заєць  вовка  не  зрозуміє.
-  Можна,  спробувати?  Ми  ж  Братики?
-  Братики-Кіндратики...  Ви  братик  заячий,  а  я  вовчий.  Якби  заєць  здатен  був  упіймати  хоча  б  одну  мишу,  можна  було  б  і  про  розуміння  поговорити.
-  Еге!  Ходила  щука  з  котом  мишей  ловити,  так  вони  їй  і  хвіст  обгризли,  -  Братик  Бі  аж  скривився,  уявивши,  як  він  полює  на  мишей.  Краще  Ви  скуштуйте  цю  грушку.  Скуштували?  І  як?  Смачно?  Мені  теж  смачно.  Виходить,  що  не  такі  вже  ми  й  різні.  Ви  спробуйте  пояснити,  а  я  спробую  відчути  себе  у  вашій  шкурі,  -  наполіг  Братик  Бі.
-  Заєць  у  вовчій  шкурі,  -  посміхнувся  нарешті  Братик  Му.  –  Що  ж,  приміряйте,  чи  не  завелика  вона  для  Вас.
Братик  Бі  наставив  торчком  вушка-прапорці,  приготувавшись  розуміти.
-  Ви  мабуть  знаєте,  -  нерішуче  почав  Братик  Му,  -  вовки  кожної  ночі  співають  колискову  для  Сонця.
-  Звичайно,  знаю,  -  підтвердив  Братик  Бі.  –  Весь  Дивний  ліс  знає.  Якби  вовки  не  співали  колискову  для  Сонця,  воно  б  розгнівалося  і  спалило  Землю.  Тому  зайці  не  надто  ображаються,  коли  хтось  з  вовків  уполює  зайця.  За  все  належить  платити.
-  Я  теж  думав,  що  від  моїх  колискових  залежить  життя  на  Землі.  Але  коли  горів  Дивний  ліс,  я  за  клопотами  про  порятунок  родини  забув  про  колискову.  Нічого  не  змінилося  від  того,  що  я  не  заколисав  Сонце.  Від  мене  не  залежить,  чи  спатиме  вночі  Сонце.  То  який  сенс  у  вовчому  житті?
-  Братику  Му,  якщо  не  Ви,  так  інші  Вовки  співали  свої  колискові.  Важливо,  що  Сонце  це  чуло.  Доки  вовки  співають  сонцю  колискові,  не  зникне  життя  на  Землі,  -  схвильовано  втішив  його  Братик  Му.
-  Братику  Бі,  а  чи  не  запрягаєте  Ви  коня  позаду  воза?  –  знову  посміхнувся  Братик  Му.
-  Я  на  возах  собаку  з”їв,  -  пожартував  Братик  Бі.
-  Добре,  що  не  вовка,  -  відгукнувся  Братик  Му.
Іноді  важливо  знати,  що  без  тебе  не  впаде  небо,  яке  ти  тримаєш  на  своїх  руках,  не  порушиться  плин  днів  і  ночей,  якщо  ти  не  котиш  сонце  по  небу,  що  ти  не  один  відповідаєш  за  життя  на  Землі.
Пожежа  не  знищила  Дивний  ліс,  тому  є  надія,  що  казка  не  закінчиться

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ. VI


Символи  грубих  відчуттів  -  печалі
Текли,  немов  ріка  сакральна,  в  тайні:
З  бажань  росли  абстракції  уявні,
І,  як  орел,  у  небеса  злітали.
На  шип  ми  своє  серце  натикали,
Ступаючи  на  ґрунт:  куди  летіли,
Чому  страждали,  ледве  розуміли  -
Боліло  щось,  родитися  благало.
Томління  юності!  -  Ніщо  захмарне,
Потік  похмурий  віщувань  даремних
У  дзеркалі  безсилля,  як  повернем
Первородство,  кінець  борні  примарній.
Ах,  не  у  мріях,  коли  душі  вільні
від  твані  і  лабет,  приходить  зрілість.

[b]CECIL  DAY-LEWIS  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS.  VI[/b]
Symbols  of  gross  experience!  -  our  grief
Flowed,  like  a  sacred  river,  underground:
Desire  bred  fierce  abstractions  on  the  mind,
Then  like  an  eagle  soared  beyond  belief.
Often  we  tried  our  breast  against  the  thorn,
Our  paces  on  the  turf:  whither  we  flew,
Why  we  should  agonize,  we  hardly  knew  -
Nor  what  ached  in  us,  asking  to  be  born.
Ennui  of  youth!  -  thin  air  above  the  clouds,
Vain  divination  of  the  sunless  stream
Mirror  that  impotence,  till  we  redeem
Our  birthright,  and  the  shadowplay  concludes.
Ah,  not  in  dreams,  but  when  our  souls  engage
With  the  common  mesh  and  moil,  we  come  of  age.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954013
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ. VII

Старіючи,  торуєм  шлях  туди,  де  дії
Рухали  гори,  розсували  вшир  долини:
Корилися  на  радість  нам  маленькі  цілі,
Війну  зустріли,  воювали  як  повинні.
Цей  шлях  повинен  повторити  контур  кожний,
Утворений  вогнем  поразок  битв  зі  світом:
У  сни  невільничі  біля  бівачних  вогнищ
Вертаємось  в  своє  минуле  подивитись.
Світанок  давній  згас,  ми  з  нього  починали
Прагнути  цілісності:  зараз  зрозуміли
Півхліба,  напівправди  -  досить  напівв'ялим,
Спалахи  вирвані  з  гниття  задовольнили.
Юносте  вмерла,  вибач  нам,  що  відступали,
Трофеї  взяли  там,  де  твою  честь  згубили.

[b]CECIL  DAY-LEWIS  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS.  VII[/b]
Older,  we  build  a  road  where  once  our  active
Heat  threw  up  mountains  and  the  deep  dales  veined:
We're  glad  to  gain  the  limited  objective,
Knowing  the  war  we  fight  in  has  no  end.
The  road  must  needs  follow  each  contour  moulded
By  that  fire  in  its  losing  fight  with  earth:
We  march  over  our  past,  we  may  behold  it
Dreaming  a  slave's  dream  on  our  bivouac  hearth.
Lost  the  archaic  dawn  wherein  we  started,
The  appetite  for  wholeness:  now  we  prize
Half-loaves,  half-truths  --  enough  for  the  half-hearted,
The  gleam  snatched  from  corruption  satisfies.
Dead  youth,  forgive  us  if,  all  but  defeated,
We  raise  a  trophy  where  your  honour  lies

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=954012
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ. VIII

Поглянь,  омана  давня  ще  раз  повертається
По  стежці  польовій,  коли  цикорій  розгорається
Як  очі  літа,  в  полудень  синіють  краплі  сяйва,  
І  серце  тягнеться  до  них  і  знов  жадає:
Жадає  вийти  за  межу  у  світ  печалей
За  кожним  сплеском  щастя,  спогади  потонуть
В  тумані  бризок  золотих,  сон  оборонить
Від  змін  і  ночі,  вслід  все  інше  обступає.
Любове,  ми  вловили  досконалість  світу,
Як  уловив  цикорій  дивне  сяйво  самоцвіту:
Згорає  літо,  його  квіти  швидко  блякнуть  -
Омана  вічна,  що  можливо  замінити
Призначення  для  сонця  й  глини,  духу  й  літа,
Якщо  колись  у  згоді  з  ними  заспівати!


[b]CECIL  DAY-LEWIS  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS.  VIII  [/b]
But  look,  the  old  illusion  still  returns,
Walking  a  field-path  where  the  succory  burns
Like  summer's  eye,  blue  lustre-drops  of  noon,
And  the  heart  follows  it  and  freshly  yearns:
Yearns  to  the  sighing  distances  beyond
Each  height  of  happiness,  the  vista  drowned
In  gold-dust  haze,  and  dreams  itself  immune
From  change  and  night  to  which  all  else  is  bound.
Love,  we  have  caught  perfection  for  a  day
As  succory  holds  a  gem  of  halcyon  ray:  (безжурний  промінь)
Summer  bums  out,  its  flower  will  tarnish  soon--
Deathless  illusion,  that  could  so  relay
The  truth  of  flesh  and  spirit,  sun  and  clay
Singing  for  once  together  all  in  tune!
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=f97ZX6BzZek[/youtube]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022


Сесіл Дей-Льюїс О МРІЇ, О ПРИЗНАЧЕННЯ. IX


Мандруючи  як  птах,  байдуже  споглядати
Пустелю,  де  в  піску  втонули  кам'яні  боги,
Як  океан  в  невиннім  сні  голубить  береги;
Втікать  від  часу,  починати  все  спочатку.
Селитися  як  птах,  незмінно  проявляти
Ознаки  вірності  у  збуренім  потоці
Схвильованих  світил  і  осені:  в  затоці
Вгорі  над  пінистими  хвилями  ширяти.
Ось  так  би  й  нам.  Жаль,  птах  всліпу  летить  по  світу,
Йому  призначення  не  явить  зримо  виду:
Його  вага  на  гладі  вод  не  лишить  сліду,
З  його  гнізда  невдовзі  кошик  зробить  вітер.
Мандрівники,  ми  -  полотно  доріг,  які  пройшли;
Як  пір'я  на  потоці  часу,  осідаєм  ми.

[b]CECIL  DAY-LEWIS  O  DREAMS,  O  DESTINATIONS.  IX  [/b]
To  travel  like  a  bird,  lightly  to  view
Deserts  where  stone  gods  founder  in  the  sand,
Ocean  embraced  in  a  white  sleep  with  land;
To  escape  time,  always  to  start  anew.
To  settle  like  a  bird,  make  one  devoted
Gesture  of  permanence  upon  the  spray
Of  shaken  stars  and  autumns:  in  a  bay
Beyond  the  crestfallen  surges  to  have  floated.
Each  is  our  wish.  Alas,  the  bird  flies  blind,
Hooded  by  a  dark  sense  of  destination:
Her  weight  on  the  glass  calm  leaves  no  impression,
Her  home  is  soon  a  basketful  of  wind.
Travellers,  we  are  fabric  of  the  road  we  go;
We  settle,  but  like  feathers  on  time's  flow.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2022


Маріо Бенедетті СЕРЦЕ У БРОНІ


Тому  що  ти  моя  і  не  моя
Тому  що  думаю  про  тебе
Тому  що  уночі  не  сплю
Тому  що  прийде  ніч  й  розкаже  про  любов
Тому  що  ти  прийшла  й  забрала  свій  портрет
І  ти  гарніша  за  усі  свої  портрети
Тому  що  ти  прекрасна  від  підошв  до  душі
Тому  що  доброю  душею  ти  мені  підходиш
Тому  що  ти  за  гордістю  ховаєш  ніжність
Маленьке  ніжне
Серце  у  броні

Тому  що  ти  моя
Тому  що  не  моя
Тому  що  тебе  бачу  і  вмираю
І  гірше  ніж  вмираю
Якщо  тебе  кохана  не  побачу
Якщо  на  тебе  не  дивлюся

Тому  що  ти  живеш  завжди  де  заманеться
Тому  що  тобі  краще  жити  там  де  заманеться
Тому  що  в  тебе  губи  наче  кров
А  ти  холодна
Я  відчуваю  що  люблю  тебе  кохана
Я  відчуваю  що  тебе  кохаю
Хоча  болить  ця  рана  наче  дві
Хоча  якщо  шукати  ти  її  не  знайдеш
І  хоча
Минає  ніч  а  ти  моя
І  не  моя.

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=M7JfFwmXc_c[/youtube]
[b]Mario  Benedetti  CORAZÓN  CORAZA[/b]
Porque  te  tengo  y  no
Porque  te  pienso
Porque  la  noche  está  de  ojos  abiertos
Porque  la  noche  pasa  y  digo  amor
Porque  has  venido  a  recoger  tu  imagen
Y  eres  mejor  que  todas  tus  imágenes
Porque  eres  linda  desde  el  pie  hasta  el  alma
Porque  eres  buena  desde  el  alma  a  mí
Porque  te  escondes  dulce  en  el  orgullo
Pequeña  y  dulce
Corazón  coraza

Porque  eres  mía
Porque  no  eres  mía
Porque  te  miro  y  muero
Y  peor  que  muero
Si  no  te  miro  amor
Si  no  te  miro

Porque  tú  siempre  existes  dondequiera
Pero  existes  mejor  donde  te  quiero
Porque  tu  boca  es  sangre
Y  tienes  frío
Tengo  que  amarte  amor
Tengo  que  amarte
Aunque  esta  herida  duela  como  dos
Aunque  te  busque  y  no  te  encuentre
Y  aunque
La  noche  pase  y  yo  te  tenga
Y  no.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022


Маріо Бенедетті ТИ НЕ ВРЯТУЄШСЯ

Ти  не  зупинишся
на  узбіччі
не  остудиш  радість
не  захочеш  бажань
ти  не  врятуєшся  ні  зараз
ні  повік
ти  не  врятуєшся
ти  не  заспокоїшся
тебе  не  втішить  світ
хоча  б  тихим  закутком
ти  не  зімкнеш  повіки    
важкі  як  вирок
ти  не  залишишся  без  губ
ти  не  спатимеш  без  снів
ти  не  думатимеш  без  крові
ти  не  судитимеш  без  часу
але  якщо
всупереч  всьому
не  зможеш  уникнути  цього
і  остудиш  радість
і  захочеш  бажань
і  врятуєшся  зараз
і  заспокоїшся
і  тебе  втішить  світ
хоча  б  тихим  закутком
і  зімкнеш  повіки
важкі  як  вирок
і  пересихатимуть  губи
і  спатимеш  без  снів
і  думатимеш  без  крові
і  судитимеш  без  часу
і  ти  зупинишся
на  узбіччі
і  ти  врятуєшся
після  цього
ти  не  залишишся  зі  мною.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=rwivEVwkyXw[/youtube]
[b]Mario  Benedetti  NO  TE  SALVES[/b]
No  te  quedes  inmóvil
al  borde  del  camino
no  congeles  el  júbilo
no  quieras  con  desgana
no  te  salves  ahora
ni  nunca
no  te  salves
no  te  llenes  de  calma
no  reserves  del  mundo
sólo  un  rincón  tranquilo
no  dejes  caer  los  párpados
pesados  como  juicios
no  te  quedes  sin  labios
no  te  duermas  sin  sueño
no  te  pienses  sin  sangre
no  te  juzgues  sin  tiempo
pero  si  
pese  a  todo
no  puedes  evitarlo
y  congelas  el  júbilo
y  quieres  con  desgana
y  te  salvas  ahora
y  te  llenas  de  calma
y  reservas  del  mundo
sólo  un  rincón  tranquilo
y  dejas  caer  los  párpados  
pesados  como  juicios
y  te  secas  sin  labos
y  te  duermes  sin  sueño
y  te  piensas  sin  sangre
y  te  juzgas  sin  tiempo
y  te  quedas  inmóvil
al  borde  del  camino
y  te  salvas
entonces
no  te  quedes  conmigo.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2022


Хуан Гельман ЗАПИТАННЯ


„Що  ми  робимо  у  своєму  приватному  житті  –  це  наша  справа”,  -  говорили
Шість  Приголомшуючик  Медсестер  з  госпіталю  Пікапун  в  Кароліні,
колихаючи  своїми  грудьми
з  божественною  солодкістю
що  якби  Бог  був  жінкою?  хтось  сказав
що  якби  Богом  були  Шість  Приголомшуючих  Медсестер  з  Пікапуну?  сказав  хтось
що  якби  Бог  так  солодко  колихав  грудьми?  сказав
що  якби  Бог  був  жінкою?
розповзаються  слухи  про  Шістьох
їх  бачили  покидаючими  підозрілий  на  вигляд  притулок  зі  скорботними  губами
їх  бачили  в  ліжку  Готелю  Дракули
їх  бачили  блудницями  з  кравцями  шевцями,  м'ясниками  всього
Пікапуна
а  хіба  Бог  не  покидає  підозрілий  на  вигляд  притулок  зі  скорботними
губами?  хтось  сказав
що  якби  Бог  був  жінкою?
цицьки  Бога!  білі  ляжки  Бога!  молочні!  Сказав
молоко  Бога!  прокричали  з  дахів  всього  міста
так  що  запалили
високий  вогонь  біля  підніжжя  гори  на  Сході
і  при  цьому  спалили  Шістьох  Приголомшуючих  Медсестер  з  Пікапуна
вони  всі  були  білявками  і  щодня  бачили  смерть  за  роботою
ось  і  все
так  закінчується  потрясіння  смертних  і  безсмертних  в  Кароліні
і  в  інших  обителях  Бога
що  якби  Бог  був  жінкою?
що  якби  Бог  був  Шістьма  Приголомшуючими  Медсестрами  Пікапуна?  сказав  хтось

[b]Хуан  Хельман  PREGUNTAS[/b]
“lo  que  hacemos  en  nuestra  vida  privada  es  cosa  nuestra”  dijeron
las  Seis  Enfermeras  Locas  del  Pickapoon  Hospital  de  Carolina
mientras  movían  sus  pechos  con  una
dulzura  tan  parecida  a  Dios
¿y  si  Dios  fuera  una  mujer?  alguno  dijo
¿y  si  Dios  fuera  las  Seis  Enfermeras  Locas  de  Pickapoon?  dijo  alguno
¿y  si  Dios  moviera  los  pechos  dulcemente?  dijo
¿y  si  Dios  fuera  una  mujer?
corrían  rumores  acerca  de  las  Seis
las  habían  visto  salir  de  hospedajes  sospechosos  con  una  mirada  triste
en  la  boca
las  habían  visto  en  una  cama  del  Bat  Hotel
las  habían  visto  fornicando  con  sastres  zapateros  carniceros  de  toda
Pickapoon
¿y  acaso  Dios  no  sale  de  los  hospedajes  con  una  mirada  triste
en  la  boca?  alguno  dijo
¿y  si  Dios  fuera  una  mujer?
¡tetas  de  Dios!  ¡blancos  muslos  de  Dios!  ¡lechosos!  Dijo
¡leche  de  Dios!  gritaba  por  los  techos  de  toda  la  ciudad
así  que  lo  quemaron
hicieron  una  hoguera  alta  al  pie  de  la  colina  del  Este
y  también  quemaron  a  las  Seis  Enfemeras  Locas  de  Pickapoon
todas  eran  rubias  y  cada  día  habían  visto  a  la  muerte  trabajar
eso  es  todo
así  acaban  con  los  temblores  mortales  e  inmortales  en  Carolina
y  otros  sitios  de  Dios
¿y  si  Dios  fuera  una  mujer?
¿y  si  Dios  fuera  las  Seis  Enfermeras  Locas  de  Pickapoon?  dijo  alguno.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022


Маріо Бенедетті ЯКБИ БОГОМ БУЛА ЖІНКА

[i]                                        А  якби  Богом  була  жінка?
                                                           Хуан  Гельман
[/i]А  якби  Богом  була  жінка?
запитав  Хуан  простодушно,
так,  так,  якби  Богом  була  жінка
цілком  можливо  що  агностики  і  атеїсти
не  стали  б  його  заперечувати
а  прийняли  б  з  розкритими  обіймами.

Можливо  він  би  манив  прекрасною  наготою
ми  б  цілували  його  не  бронзові  ноги,
його  не  кам’яний  лобок,
його  не  мармурові  перси,
його  не  гіпсові  вуста.

Якби  Богом  була  жінка  ми  б  обіймами
виманювали  його  з  далини
і  не  дозволяли  присягати
що  навіть  смерть  не  розлучить  нас
так  як  він  безсмертний  у  найвищому  сенсі
і  замість  зараження  СНІДом  чи  панікою
заражав  би  нас  своїм  безсмертям.

Якби  Богом  була  жінка,  вона  б  не  ховалася
десь  у  царстві  небесному
а  тільки  й  чекала  нас  у  сінцях  перед  пеклом
з  розкритими  обіймами
не  пластмасовими  трояндами
і  не  ангельською  любов’ю.

О  Боже  мій,  Боже  мій
якби  віднині  й  навіки
ти  був  жінкою
які  б  ти  влаштовував  чудові  скандали,
які  натхненні,  розкішні,  неймовірні,
фантастичні  сварки.  

[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jNWvVZFGXN4[/youtube]

[b]Mario  Benedetti  SI  DIOS  FUERA  UNA  MUJER[/b]
 [i]                                      ¿Y  si  Dios  fuera  mujer?
                                                           Juan  Gelman[/i]
¿Y  si  Dios  fuera  mujer?
pregunta  Juan  sin  inmutarse,
vaya,  vaya  si  Dios  fuera  mujer
es  posible  que  agnósticos  y  ateos
no  dijéramos  no  con  la  cabeza
y  dijéramos  sí  con  las  entrañas.

Tal  vez  nos  acercáramos  a  su  divina  desnudez
para  besar  sus  pies  no  de  bronce,
su  pubis  no  de  piedra,
sus  pechos  no  de  mármol,
sus  labios  no  de  yeso.

Si  Dios  fuera  mujer  la  abrazaríamos
para  arrancarla  de  su  lontananza
y  no  habría  que  jurar
hasta  que  la  muerte  nos  separe
ya  que  sería  inmortal  por  antonomasia
y  en  vez  de  transmitirnos  SIDA  o  pánico
nos  contagiaría  su  inmortalidad.

Si  Dios  fuera  mujer  no  se  instalaría
lejana  en  el  reino  de  los  cielos,
sino  que  nos  aguardaría  en  el  zaguán  del  infierno,
con  sus  brazos  no  cerrados,
su  rosa  no  de  plástico
y  su  amor  no  de  ángeles.

Ay  Dios  mío,  Dios  mío
si  hasta  siempre  y  desde  siempre
fueras  una  mujer
qué  lindo  escándalo  sería,
qué  venturosa,  espléndida,  imposible,
prodigiosa  blasfemia.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2022


Герман Гессе ПОГЛЯД НА ІТАЛІЮ

Десь  за  морями  і  за  рожевими  горами
Далека  Італія,  юності  край  заповітний,
Мрій  моїх  рідна  Вітчизна.
Багряні  дерева  розповідають  про  осінь.
В  започатковану  осінь
Мого  життя  сиджу  я  самотній,
Дивлюся  в  прекрасні  безжалісні  очі  світу,
Шукаю  фарби  кохання  й  малюю  її,
Ту,  що  так  часто  манила,
Яку  я  кохаю  завжди  і  навік.
Кохання  й  самотність,
Кохання  і  нездійсниме  бажання
Першоджерела  мистецтва;
Навіть  у  осінь  життя
Вони  мене  вводять  за  руку,
І  їхня  пристрасна  пісня
Чаруючим  сяйвом  над  морем  і  горами
І  над  прощальним,  прекрасним  буттям.

[b]Hermann  Hesse  BLICK  NACH  ITALIEN[/b]
Über  dem  See  und  hinter  den  rosigen  Bergen
Liegt  Italien  meiner  Jugend  gelobtes  Land,
Meiner  Träume  vertraute  Heimat.
Rote  Bäume  sprechen  vom  Herbst.
Und  im  beginnenden  Herbst
Meines  Lebens  sitz'  ich  allein,
Schaue  der  Welt  ins  schöne  grausame  Auge,
Wähle  Farben  der  Liebe  und  male  sie,
Die  so  oft  mich  betrog,
Die  ich  immer  und  immer  noch  liebe.
Liebe  und  Einsamkeit,
Liebe  und  unerfüllbare  Sehnsucht
Sind  die  Mütter  der  Kunst;
Noch  im  Herbst  meines  Lebens
Führen  sie  mich  an  der  Hand,
Und  ihr  sehnliches  Lied
Zaubert  Glanz  über  See  und  Gebirg
Und  die  abschiednehmende,  schöne  Welt.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953615
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2022


Герман Гессе ЦЕ ТВОЇ МРІЇ

Вночі  уві  сні  міста  і  люди,
Монстри  й  повітряні  споруди,
Все,  ти  знаєш,  все  мусить  постати
Із  душі  у  темній  кімнаті,
Це  твої  власні  образи  й  дії.
Це  твої  мрії.

Йди  вдень  через    місто  і  провулок,
Дивись  на  хмари,  на  примар,
Ти  їх  одержуєш  у  подарунок:
Це  твоє,  твій  поетичний  дар!
Все,  що  було  думками  донині,
Стократно  прожите  і  тремтить,
Воно  твоє,  в  твоїй  середині
Мрія,  що  душу  твою  ятрить

В  тобі  самому  завжди  ступає,
Швидко  ховається  і  виповзає,
Ти  промовець  і  ти  приймач,
Ти  творець  і    ти  руйнач.
Чарівна  сила  давно  забута,
Павук  висвячений  шахраєм,
Світ,  який  не  можна  збагнути,
Доки  дихаєш,  він  живе.
[i]--------
Ні  неба  –  ні  землі,
але  завжди  ще
падають  сніжинки
(Хашин)[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=fb-OTu5ShRI[/youtube]

[b]Hermann  Hesse  DIE  WELT  UNSER  TRAUM[/b]
Nachts  im  Traum  die  Städt’  und  Leute,
Ungeheuer,  Luftgebäude,
Alle,  weißt  du,  alle  steigen
Aus  der  Seele  dunklem  Raum,
Sind  dein  Bild  und  Werk,  dein  eigen,
Sind  dein  Traum.  

Geh  am  Tag  durch  Stadt  und  Gassen,
Schau  in  Wolken,  in  Gesichter,
Und  du  wirst  verwundert  fassen:
Sie  sind  dein,  du  bist  ihr  Dichter!
Alles,  was  vor  deinen  Sinnen
Hundertfältig  lebt  und  gaukelt,
Ist  ja  dein,  ist  in  dir  innen,
Traum,  den  deine  Seele  schaukelt.

Durch  dich  selber  ewig  schreitend,
Bald  beschränkend  dich,  bald  weitend,
Bist  du  Redender  und  Hörer,
Bist  du  Schöpfer  und  Zerstörer.
Zauberkräfte,  längst  vergeßne,
Spinnen  heiligen  Betrug,
Und  die  Welt,  die  unermeßne,
Lebt  von  deinem  Atemzug.  
--------
[i]Kein  Himmel  -  keine  Erde  
aber  immer  noch
fallen  Schneeflocken
(Hashin)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2022


Езра Паунд ERAT HORA

„Я  дякую  тобі,  що  б  не  було”.  І  відвернулася,
І  наче  промінь  сонця  на  зів’ялих  квітах
Згасає,  коли  їх  розкидав  вітер,
Пішла  поквапливо  від  мене.  Ні,  хай  триває
Хоча  б  година  сонячна  і  всемогутні  боги
Не  зможуть  похвалитися  нічим  прекраснішим,
Аніж  побачене  за  цю  годину,  що  минула.    

[i]  Erat  hora  –  був  час  (лат.).[/i]

[b]Ezra  Pound  ERAT  HORA[/b]
‘Thank  you,  whatever  comes.'  And  then  she  turned
And,  as  the  ray  of  sun  on  hanging  flowers
Fades  when  the  wind  hath  lifted  them  aside,
Went  swiftly  from  me.  Nay,  whatever  comes
One  hour  was  sunlit  and  the  most  high  gods
May  not  make  boast  of  any  better  thing
Than  to  have  watched  that  hour  as  it  passed.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022


Езра Паунд ЗАКЛИК

Я  не  зігнуся,  щоб  тебе  здобути
медовим  словом,  квітнучим  цілунком
і  краплями  солодких  напівістин,
що  падають  в  траву  старих  забутих  міфів  про  любов,
утрачену  в  минулих  днях.
У  воркотінні  сутінків
Не  смію  я  здаватись  нижчим  тебе,
Захоплюватись  пошепки,
тремтячи,  як  відлуння  дальніх  дзвонів.
Я  всі  ці  речі  знав  колись
І  уникав
У  тій  веселій  юності,  лишив  я  їх  минулому.
І  зникло  це,
Неначе  подих  вітру.
Ні,  я  не  можу  домагатися  тебе  таким;
Але  колись  я  вирвуся  нагору,
Де  суть  всіх  істин,
Тоді,  охоплений  вогнем  великих  звершень,
Тебе  покликати  повинен  за  собою,
Я  завжди  прагнутиму  звати,
„Іди  услід!  Іди  услід!”
І  наша  переможна  зустріч
Повинна  відродити  силу.
І  разом  посеред  стихії
Ми  у  взаємнім  прагненні  повинні
Гукати  завжди:
„Я  йду,  а  ти  іди  ще  далі.”
І  знову,  „Йди  услід”,
Нам  зупинятися  не  можна.

[b]Ezra  Pound  THE  SUMMONS[/b]
I  can  not  bow  to  woo  thee
With  honey  words  and  flower  kisses
And  the  dew  of  sweet  half-truths
Fallen  on  the  grass  of  old  quaint  love-tales
Of  broidered  days  foredone.
Nor  in  the  murmurous  twilight
May  I  sit  below  thee,
Worshiping  in  whispers
Tremulous  as  far-heard  bells.
All  these  things  have  I  known  once
And  passed
In  that  gay  youth  I  had  but  yester-year.
And  that  is  gone
As  the  shadow  of  wind.
Nay,  I  can  not  woo  thee  thus;
But  as  I  am  ever  swept  upward
To  the  centre  of  all  truth
So  must  I  bear  thee  with  me
Rapt  into  this  great  involving  flame,
Calling  ever  from  the  midst  thereof,
"Follow!  Follow!"
And  in  the  glory  of  our  meeting
Shall  the  power  be  reborn.
And  together  in  the  midst  of  this  power
Must  we,  each  outstriving  each,
Cry  eternally:
"I  come,  go  thou  yet  further."
And  again,  "Follow,"
For  we  may  not  tarry.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953513
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ Х. ДИТЯЧІ ІГРИ


I
Це  шкільний  двір
заповнений
дітьми

різного  віку  біля  села
на  малому  річному
вигині

де  дехто  з  хлопців
голозадих
купається

або  залазить  на  дерево  у  листя
все  перебуває  
в  русі

старі  жінки  слідкують
за  малою
дітворою

граються  в  весілля
хрестини
поруч  один  заліз

кричати
всередині
пустої  бочки

ІІ
Малі  дівчатка
кружляють  у  своїх  спідничках
доки  вони  напнуться  дзвонами

з  піднятим  млинком
бігти  проти  вітру
або  крутити  дзигу  трирівневу

зроблену  ними
з  шматків  шпагату  грати
у  піжмурки  повторювати  дії

ведучого  ходити
на  ходулях  і  підкидати  крем'яшки
висіти  на  колінах

стояти  на  власній  голові
бігти  крізь  стрій
дюжини  лежачих  на  спинах

які  штовхаються  ногами
хлопчик  повинен  не  впасти
обруч  котити  або

споруджувати
із  цеглин
залишених  якимось  муляром

ІІІ
Безпросвітні  іграшки
дітей
їхня

фантазія  непотривожена
й  підстави  для  них
належить

шукати
всюди
і  в  ігри  переносити

іншим  спадає
з  очей  полуда
застосувати

непевне
значення
із  того  що

випадково
ударить  в
голови  про

них
Брейгель  побачив  все    
і  зі  своїм  похмурим

гумором  правдиво
змалював
це

[i]Дослідники  творчості  Брейгеля  вважають,  що  це  перша  картина  задуманого  ним  циклу  "Чотири  віка  людини".  При  всій  очевидності  зображеного,  немає  єдиного  розуміння  цього  послання  Брейгеля  людству.  Хтось  бачить  в  ній  енциклопедію  дитячих  ігор:  168  хлопчиків  і  78  дівчаток  граються  приблизно  у  83  -  90  ігор.  Інші  вбачають  в  них  алегорію  на  ігри  дорослих,  які  поводяться  як  нерозумні  діти,  невигадливі,  жорстокі,  суєтливі.  Їхні  обличчя  нагадують  застиглі  маски.  Ще  інші  вважають,  що  головною  темою  картини  є  безумство  світу,  яким  бачить  його  Бог,  споглядаючи  світ  зверху.  

Пітер  Брейгель  Старший  "Дитячі  ігри",  1560,  дошка,  масло,  Музей  історії  мистецтв,  Відень
Pieter  Brueghel  the  Elder  "Children's  Games",  1560,  Oil  on  wood,  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna

Особисто  мене  зворушила  гра  "5  крем'яшків",  в  яку  граються  дві  дівчинки  зліва  внизу  картини.  Для  гри  в  соді  виварювалися  майже  квадратні  кісточки  з  козиних  суглобів  і  фарбувалися  цибулиним  лушпинням  в  червоний  колір.  Такі  кісточки  були  знайдені  в  розкопках  прадавнього  Києва.  Є  варіанти  цієї  гри  з  горіхами  або  сухими  бобами.  В  моєму  степовому  селі  в  Північному  Причорномор'ї  крем'яшки  виготовляли  обточуванням  шматочків  червоної  черепиці.  Це  одна  з  найперших  групових  ігор,  приправлена  зворушливими  спогадами  про  вихід  у  дитячий  світ  зі  світу  родини.  
Збирався  гурт  до  5  дітей,  кожен  зі  своїми  власноруч  обточеними  крем'яшками.  По  черзі  підкидалися  крем'яшки  -  один  підкидається  і,  доки  він  летить  у  повітрі,  підбираються  решта  чотири  крем'яшки,  спочатку  по  одному,  потім  по  два,  потім  три,  потім  чотири.  Якщо  підкинутий  крем'яшок  не  впіймати  -  це  стратка.  Починає  підкидати  і  збирати  свої  крем'яшки  наступний,  теж  до  стратки.  І  так  по  колу.  Коли  в  жменю  зібрані  всі  п'ять  крем'яшків,  вони  підкидаються  вгору  і  ловляться  п'ять  разів  на  стулені  разом  тильні  сторони  рук.  
Майже  всі  ігри  з  картини  Брейгеля  дожили  до  нашого  часу.  Тут  "Довга  лоза",  "Жмурки",  "У  коня",  "Хвіст",  "Весілля"  ,  катання  обруча...  Як  добре,  що  Брейгель  залишив  це  детальне  дитяче  послання  пів  тисячоліття  тому  назад,  щоб  дійшло,  як  повільно  змінюється  людство  і  які  ми  однакові,  незалежно  від  часу  і  місця  народження.  [/i]

[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  X.  CHILDREN'S  GAMES[/b]
I
This  is  a  schoolyard
crowded
with  children

of  all  ages  near  a  village
on  a  small  stream
meandering  by

where  some  boys
are  swimming
bare-ass

or  climbing  a  tree  in  leaf
everything
is  motion

elder  women  are  looking
after  the  small
fry

a  play  wedding  a
christening
nearby  one  leans

hollering
into
an  empty  hogshead

II
Little  girls
whirling  their  skirts  about
until  they  stand  out  flat

tops  pinwheels
to  run  in  the  wind  with
or  a  toy  in  3  tiers  to  spin

with  a  piece
of  twine  to  make  it  go
blindman's-buff  follow  the

leader  stilts
high  and  low  tipcat  jacks
bowls  hanging  by  the  knees

standing  on  your  head
run  the  gauntlet
a  dozen  on  their  backs

feet  together  kicking
through  which  a  boy  must  pass
roll  the  hoop  or  a

construction
made  of  bricks
some  mason  has  abandoned

III
The  desperate  toys
of  children
their

imagination  equilibrium
and  rocks
which  are  to  be

found
everywhere
and  games  to  drag

the  other  down
blindfold
to  make  use  of

a  swinging
weight
with  which

at  random
to  bash  in  the
heads  about

them
Brueghel  saw  it  all
and  with  his  grim

humor  faithfully
recorded
it

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ IX. ПРИТЧА ПРО СЛІПЦІВ

Це  жахливе  але  прекрасне  зображення
притча  про  сліпих
без  червоного

в  композиції  виділена  група
жебраків  які  ведуть
один  одного  по  діагоналі  вниз

впоперек  полотна
на  краю
упавши  накінець  в  болото

де  ця  картина
і  композиція  завершується
в  ній  незрячі  люди

показані  неголеними
і  нужденними  з  їхніми
жалюгідними

пожитками  випраними
в  тазу  в  селянській
хаті  видний  і  шпиль  церкви

обличчя  повернені
ніби  до  світла
тут  немає  зайвих  деталей

в  композиції  один
за  одним  ідуть  палкою
в  руці  вітаючи  біду

[i]У  ХVІ  столітті  в  північну  Європу  прийшов  Ренесанс  і  протестантська  Реформація.  Протестантська  північ  підтримала  кальвінізм,  католицький  південь  -  католицьку  церкву.  В  міжконфесійну  війну  втягнута  величезна  кількість  людей.  Для  придушення  смути  і  зміцнення  католицької  церкви  іспанський  король  призначив  намісником  Нідерландів  герцога  Альбу  (Залізного  герцога).Той  створив  Раду  Смут  («Raad  van  beroerte»,  «Conseil  des  troubles»).,  прозвану  в  народі  Кривавою  Радою.  Тільки  за  перші  три  місяці  вона  відправила  на  ешафот  близько  1800  людей.  Суспільна  еліта,  подібно  незрячому  поводирю,  підтримала  завойовників.  Картина  "Притча  про  сліпців"  написана  через  рік  після  встановлення  в  Нідерландах  жорстокого  терору  з  боку  іспанських  правителів.
Попри  біблійний  сюжет,  на  картині  рівнинний  фламандський  пейзаж  без  типових  для  Брейгеля  гір  -  місце  дії,  без  сумніву,  Нідерланди.  На  задньому  плані  впізнавана  церква  Святої  Анни  з  села  Сант-Анна-Піде.  Між  церквою  і  сліпцями  засохле  дерево.  Сліпці  одягнені  не  в  селянське  вбрання,  при  них  повні  гаманці,  а  у  поводиря  є  музичний  інструмент.
Тема  сліпих  поводирів  древня,  як  світ
Упанішади  (800  -  200  р.  до  н.е.)  Перебуваючи  посеред  незнання,  вважаючи  їх  мудрими  та  вчителями,  нерозумні  безумно  йдуть  туди  чи  сюди,  як  сліпі,  на  чолі  зі  сліпими
Горацій  (85  -  8  рр.  до  н.е.):  Caecus  caeco  dux  ("Сліпий  вождь  сліпих")
Євангеліє  від  Матвія  15:13-14,  переклад  Івана  Огієнка:
13  Він  же  сказав  у  відповідь:  усяка  рослина,  яку  не  насадив  Отець  Мій  Небесний,  викоріниться.
14  Облиште  їх:  вони  —  сліпі  вожді  сліпців,  а  коли  сліпець  веде  сліпця,  то  обидва  впадуть  в  яму.

Пітер  Брейгель  Старший  "Притча  про  сліпих",  1568,  льняне  полотно,  темпера,  Національний  Музей  Каподімонте,  Неаполь,  Італія
Pieter  Bruegel  the  Elder  "The  Parable  of  the  Blind",  1568,  Distemper  on  linen  canvas,  Museo  di  Capodimonte,  Naples,  Italy
[/i]

[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  IX.  The  Parable  of  the  Blind[/b]
This  horrible  but  superb  painting
the  parable  of  the  blind
without  a  red

in  the  composition  shows  a  group
of  beggars  leading
each  other  diagonally  downward

across  the  canvas
from  one  side
to  stumble  finally  into  a  bog

where  the  picture
and  the  composition  ends  back
of  which  no  seeing  man

is  represented  the  unshaven
features  of  the  des-
titute  with  their  few

pitiful  possessions  in  a  basin
to  wash  in  a  peasant
cottage  is  seen  and  a  church  spire

the  faces  are  raised
as  toward  the  light
there  is  no  detail  extraneous

to  the  composition  one
follows  the  others  stick  in
hand  triumphant  to  disaster

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ VIII. ВЕСІЛЬНИЙ ТАНЕЦЬ ПІД ВІДКРИТИМ НЕБОМ


Розставлений  художником
іти  по  колу
і  у  колі

в  святковому  вбранні
гріховний  веселий  натовп
селян  і  їхніх

товстозадих  дівах
заповнює
ринкову  площу

в  центрі  уваги  жінки
у  їхніх  білих
крохмалених  чіпцях

вони  танцюючи  або  відкрито
йдуть  до  краю
лісу

знову  й  знову
у  грубих  черевиках  й
селянських  штанях

роззявлені  роти
Ойя!
брикають  своїми  п'ятками

[i]"Весільний  танець"  -  язичницьке  свято,  заповнене  нестримною  хіттю  і  веселим  буйством.  Безладний  дикунський  танець,  під  час  якого  фалоси  надимають  гульфіки  чоловіків,  жінки  радо  відгукуються  на  грубі  залицяння,  цілуються  парочки  -  все  це  таке  далеке  від  установ  цивілізованого  світу  і  від  релігійних  норм.  Шлюб  робить  суспільно  прийнятними  інстинкти  тіла,  узгоджує  їх  з  суспільною  мораллю.  День  весілля  є  часом  звільнення  від  будь-яких  правил,  заборон  чи  оцінок.  В  цей  день  тілесні  бажання  не  караються  і  не  осуджуються,  неконтрольована  пристрасть  стає  підставою  для  буйних  веселощів.  Картина  пронизана  сексуальною  енергією  такої  сили,  що  у  листопаді  1951  року  в  Массачусетсі  було  забоорнено  продавати  журнал  Time  з  репродукцією  цієї  картини.  Видавництва,  які  боролися  за  суспільну  мораль,  друкували  репродукції  з  заретушованими  непристойними  гульфіками.
Знову  бачимо  підвішене  полотно,  яким  відмічене  місце  для  нареченої  і  паперову  корону  на  цьому  полотні.  Знову  бачимо  наречену  у  святковому  чорному  платті  з  весільним  обручем  на  голові  і  розпущеним  волоссям  -  тут  вона  витанцьовує  на  своєму  святі,  святі  нареченої.  Нареченого  не  видно  ніде,  йому  немає  місця  на  її  святі.

Пітер  Брейгель  Старший  "Весільний  танець  під  відкритим  небом",  1566,  дерево,  масло,  Інститут  мистецтв,  Детройт
Pieter  Bruegel  the  Elder  "The  Wedding  Dance  in  the  Open  Air",  1566.  Oil  on  wood,  nstitute  of  Arts,  Detroit
[/i]
[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  VIII.  THE  WEDDING  DANCE  IN  THE  OPEN  AIR[/b]
Disciplined  by  the  artist
to  go  round
&  round

in  holiday  gear
a  riotously  gay  rabble  of
peasants  and  their

ample-bottomed  doxies
fills
the  market  square

featured  by  the  women  in
their  starched
white  headgear

they  prance  or  go  openly
toward  the  wood's
edges

round  and  around  in
rough  shoes  and
farm  breeches

mouths  agape
Oya!
kicking  up  their  heels

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ VII. ЖНИВА


Літо!
картина  вибудована
навколо  молодого

женця,  який  втішається
обіднім  відпочинком
повністю

розслаблений
після  своєї  ранкової  праці
розкидався

міцно  заснув
розстебнутий
на  спині

жінки
йому  принесли  його  обід
можливо

є  місце  вину
вони  пліткують
під  деревом

чий  затінок
він  так  легковажно
не  використав  

відпочинок
центр
їхнього  буденного  світу

[i]Услід  за  Рабле  і  Шекспіром,  які  ввели  в  літературу  людей  з  низів,  Брейгель  першим  зробив  селян  героями  своїх  картин.  Як  і  в  інших  картинах  „Пір  року”,  в  цій  теж  світ  представлений  через  сприйняття  селянина.  


Пітер  Брейгель  Старший  "Жнива",  1565,  дерево,  масло,  Музей  Метрополітен,  Нью-Йорк
Pieter  Bruegel  the  Elder  "The  Harvesters",  1565.  Oil  on  wood,  The  Metropolitan  Museum  of  Art
[/i]

[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  VII.  THE  CORN  HARVEST[/b]
Summer!
the  painting  is  organized
about  a  young

reaper  enjoying  his
noonday  rest
completely

relaxed
from  his  morning  labors
sprawled

in  fact  sleeping
unbuttoned
on  his  back

the  women
have  brought  him  his  lunch
perhaps

a  spot  of  wine
they  gather  gossiping
under  a  tree

whose  shade
carelessly
he  does  not  share  the

resting
center  of
their  workday  world

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ VI. СІНОКОС

Сенс  життя
в  розумінні  людей
розрізняється

і  він  потайки  стверджується
в  мистецтві,  мистецтві,  мистецтві!
живопису

який  Ренесанс
намагався  засвоїти
але

він  залишається  пшеничним  полем
над  яким
гуляє  вітер

чоловіки  косами  валять
пшеницю
рядами

збиральники  вже  приступають
це  для  нього  рідне  -
сороки

терпеливі  коні  ніхто
не  може  взяти  це
у  нього

[i]Люди  знаходять  сенс  життя  в  різних  заняттях.  Для  Брейгеля  це  мистецтво  живопису.  Для  селянина  одним  з  сенсів  життя  є  мистецтво  заготівлі  сіна.  "Сінокос"  одна  з  картин  серії  "Пори  року"  і  єдина,  на  якій  немає  підпису  художника  і  дати.  Ймовірно,  її  обрізали  знизу  на  3  -  4  см.  Саме  у  Брейгеля  на  картинах  цієї  серії  ландшафт  вперше  перестає  бути  другорядною  складовою  біблейних  і  міфічних  сцен,  навпаки,  людина  виступає  другорядною  частиною  життя  ландшафту,  Люди  вимушені  слідкувати  за  природним  циклом  пір  року,  які  визначають  умови  їх  існування.  Сіно  скошене,  його  згрібають  і  вантажать  на  вози,  по  дорозі  проносять  кошики  з  ягодами,  фруктами,  в  одному  з  кошиків  можна  розрізнити  стручки  гороху.  На  возі,  який  тягне  кінь,  в  кошику  видно  шість  яблук  -  вписані  у  велике  коло  шість  малих  кіл  нагадують  про  шість  картин  з  "Пір  року".  Праця  принесла  свої  плоди.  В  яскравому,  красивому  світі  немає  тяжкої  підневільної  праці,  жахливої  бідності,  похмурості  північної  рівнини.  Облагороджують  пейзаж  гори,  ріка  впадає  в  море,  сяє  сонце.  Перед  нами  частина  вічного  круговороту  життя.

Пітер  Брейгель  Старший  "Сінокос",  1565,  масло,  дерево,  Колекція  Лобковича,  Палац  Лобковича,  Прага
Pieter  Brueghel  the  Elder  "  Haymaking",  1565,  Oil  on  wood,  Lobkowicz  Collections,  Lobkowicz  Palace,  Prague[/i]

[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  VI.  HAYMAKING[/b]
The  living  quality  of
the  man’s  mind
stands  out

and  its  covert  assertions
for  art,  art,  art!
painting

that  the  Renaissance
tried  to  absorb
but

it  remained  a  wheat  field
over  which  the
wind  played

men  with  scythes  tumbling
the  wheat  in
rows

the  gleaners  already  busy
it  was  his  own  –
magpies

the  patient  horses  no  one
could  take  that
from  him

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ V. СЕЛЯНСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

Налийте  нареченому  вина
тут  перед  ним
на  троні  наречена  її  волосся

розпущене  вздовж  скронь  снопи
достиглої  пшениці  на
стінці  біля  неї

гості  усілися  за  довгий  стіл
волинщики  готові
тут  і  собака  під

столом  мер  з  бородою
зображений  жінки  в  своїх
крохмальних  головних  уборах

всі  теревенять  крім  нареченої
яка  зчепила  руки  на  своїх
колінах  збентежено  мовчить  просту

розносить  страву  обслуга
кисляк  та  інше
піднос  зробили

зі  знятих  з  петель  дверей  сараю  з  двох
помічників  один  в  червоній
куртці  у  його  шапці  ложка

[i]Час  весілля  -  закінчення  жнив.  Для  весілля  обладнали  амбар  -  поставили  збитий  з  неструганих  дощок  довгий  стіл  і  лаву,  на  стіні  з  соломи  на  вилах  закріпили  зелене  полотнище,  яким  відмічене  місце,  де  сидить  наречена.  Її  волосся  розпущене,  голова  прикрашена  весільним  обручем,  над  головою  висить  паперова  корона,  подвійна,  бо  наречена  вагітна.  Руки  її  лежать  на  колінах  -  це  її  свято,  їй  не  можна  нічого  робити  і  розмовляти.  Майбутні  родичі  намагаються  купити  її  слова,  хто  не  купить  зараз,  не  матиме  права  на  розмови  з  нею  в  майбутньому.  Зібрані  гроші  наречена  віддасть  свекрусі.  Святкові  страви,  кашу  і  кисляк,  прислуга  розносить  на  знятих  з  петель  дверях.  Один  з  прислуги  -  бідняк  з  тих,  які  наймаються  на  сезонні  роботи.  Все  його  майно  -  ложка,  яку  він  носить  з  собою,  увіткнувши  в  шапку.  В  амбарі  просторо,  але  біля  входу  товпляться  гості,  чекають  своєї  черги  сісти  за  стіл.  В  середині  XVI  століття  іспанська  влада,  щоб  запобігти  масовим  заворушенням,  видала  указ,  яким  заборонялося  селянам  збиратися  в  групи  понад  двадцять  осіб.  
Досі  ведуться  спори  про  те,  де  наречений.  Висловлюються  різні  версії.  За  однією  з  них  йому  заборонено  бути  присутнім  на  весіллі  -  це  свято  нареченої.  За  іншою  версією  наречений  прислужує  гостям  -  це  він  розливає  вино  в  глеки  в  лівому  кутку  картини.  Ще  одна  версія  -  жених  у  червоному  головному  уборі  сидить  в  торці  столу  і  подає  з  підносу  на  стіл  тарілки  з  кашею.  Біля  нього  фалічні  символи  -  ніж  і  сільниця,  рука  протягує  нареченій  тарілку  так,  що  вона  опиняється  над  піхвою  нареченої.  Є  ще  одна  версія,  що  наречений  -  неприємний  чоловік  у  чорному  навпроти  нареченої.  Очевидно  багатий,  бо  всім  невдоволений  і  поводиться  як  господар  свята.
Ймовірно  крайній  справа  чоловік  у  чорному,  який  бесідує  з  монахом,  -  це  сам  Брейгель.  Він  полюбляв  під  видом  гостя  приходити  на  селянські  весілля,  дарував  подарунки  молодятам  і  спостерігав,  спостерігав,  спостерігав.

Пітер  Брейгель  Старший  "Серянське  весілля"  1567,  дошка,  масло,  Музей  історії  мистецтв,  Відень
Pieter  Bruegel  the  Elder  "Peasant  Wedding",  1567,  oil  on  wood,  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna[/i]

[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  V.  PEASANT  WEDDING[/b]
Pour  the  wine  bridegroom
where  before  you  the
bride  is  enthroned  her  hair

loose  at  her  temples  a  head
of  ripe  wheat  is  on
the  wall  beside  her  the

guests  seated  at  long  tables
the  bagpipers  are  ready
there  is  a  hound  under

the  table  the  bearded  Mayor
is  present  women  in  their
starched  headgear  are

gabbing  all  but  the  bride
hands  folded  in  her
lap  is  awkwardly  silent  simple

dishes  are  being  served
clabber  and  what  not
from  a  trestle  made  of  an

unhinged  barn  door  by  two
helpers  one  in  a  red
coat  a  spoon  in  his  hatband

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953204
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ IV. ПОКЛОНІННЯ ВОЛХВІВ


Після  Різдва
яке  я  вже  відсвяткував
Дитя  у  Матері  своєї  на  руках

Мудреці  в  їх  краденій
пишноті
і  Йосип  і  солдати

обличчя
присутніх  недовірливі
сцена  утворена  за  приписом

майстрів  з  Італії
але  з  різницею
в  майстерності

живопису
і  задумі  мудрому  задумі
що  визначає  все

жива  уява  не  вдовольняється
запропонованим
й  не  може

прийняти  розповідь  і  змалювати
її  в  осяйних
барвах  літописця

Діва  що  опустила  очі
є  витвором  мистецтва  гідним
глибокого  благоговіння

[i]У  ІІ  -  ІІІ  століттях  волхвів  називали  королями,  їх  було  троє  -  за  частинами  світу:  Європа,  Азія,  Африка.  Приблизно  з  ІХ  столітті  вони  одержали  імена.  На  картині  в  них  карикатурні  обличчя,  незграбні  постаті  і  недоладне  вбрання.  Найстарший,  сивобородий  Мельхіор  дарує  Дитю  ладан,  молодший,  безбородий  Джаспар  (Каспар),  дарує  миро,  і  чорнобородий  чорношкірий  Мелхіор  (Бальтазар)  -  золотий  човен,  в  якому  мавпа  з  люстерком.  Дитя  наче  відмовляється  від  мира  -  бальзаму  мертвих,  символу  жертви  Христа.  Натовп  виявляє  недовіру  до  того,  що  Діва  могла  народити  дитину.  Йосип  демонструє  відстороненість  від  події,  його  більше  цікавить  те,  що  йому  нашіптує  на  вухо  випадкова  людина.  Солдати  з  піками  нагадують  про  солдат,  які  прийдуть  за  дорослим  Христом.  Тільки  Діва  відчуває  любов  і  глибоку  пошану  до  свого  Дитяти.  
Образ  Діви  Брейгель  змалював  зі  своєї  юної  дружини  відразу  після  того,  як  вона  народила  первістка  -  Пітера  Брейгеля  Молодшого.  Це  з  її  обличчя  прийшло  на  картину  неєвангелійне  почуття  любові  матері  до  дитини,  яким  пронизана  картина.  Всупереч  встановленим  канонам,  тут  немає  ні  материнської  жертовності,  ні  релігійного  піднесення,  ні  божественного  немовляти.

Пітер  Брейгель  Старший  "Поклоніння  волхвів",  1564,  дерево,  масло,  Національна  Галерея,  Лондон
Pieter  Bruegel  the  Elder  "The  Adoration  of  the  Kings",  1564,  oil  on  wood,  National  Gallery,  London[/i]

[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  IV.  THE  ADORATION  OF  THE  [/b]KINGS
From  the  Nativity
which  I  have  already  celebrated
the  Babe  in  its  Mother’s  arms

the  Wise  Men  in  their  stolen
splendor
and  Joseph  and  the  soldiery

attendant
with  their  incredulous  faces
make  a  scene  copied  we’ll  say

from  the  Italian  masters
but  with  a  difference
the  mastery

of  the  painting
and  the  mind  the  resourceful  mind
that  governed  the  whole

the  alert  mind  dissatisfied  with
what  it  is  asked  to
and  cannot  do

accepted  the  story  and  painted
it  in  the  brilliant
colors  of  the  chronicler

the  downcast  eyes  of  the  Virgin
as  a  work  of  art
for  profound  worship

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ ІІІ. МИСЛИВЦІ НА СНІГУ

Від  краю  і  до  краю  зимові
гори  снігу
на  цьому  тлі  повернення

із  полювання  вечоріє
зліва
міцні  мисливці  входять

з  їх  сворами  на  вивісці  трактиру
яка  перекосилась
на  зламанім  крюку  олень  з  розп'яттям

між  його  рогами  морозний
двір  трактиру
пустинний  але  з  гігантським  вогнищем

й  похилим  полум'ям  роздмухуваним  вітром
з  жінками  які  зібралися
навколо  нього  праворуч  по  той  бік

пагорба  зображення  ковзанярів
Брейгель  художник
турботливо  подбав  про  все  це

обшарпаний  зимою  кущ  у  нього
на  переднім  плані
завершує  картину.

[i]З  шести  картин  циклу  "Пори  року"  Брейгеля  до  наших  днів  збереглися  п'ять.  Передостання,  п'ята  (рік  в  Голландії  починався  з  Великодня)    "Мисливці  на  снігу"  відповідає  грудню  і  січню.  В  цей  час  полювали  з  собаками  і  піками  на  кабанів,  оленів,  ведмедів.  Три  мисливці  і  тринадцять  голодних  собак  повертаються  з  мізерною  здобиччю  -  за  плечима  одного  з  них  тільки  впольована  лисиця.  
Це  час,  коли  ріжуть  свиней  і  коптять  сало  й  м'ясо.  Для  копчення  (або  для  мисливської  здобичі)  готується  вогнище  у  дворі  трактиру.  Трактир  називається  "Dit  is  inden  Hert"  ("У  оленя").  На  вивісці  олень  з  розп'яттям  між  рогами,  перед  ним  на  колінах  святий  Губерт,  покровитель  мисливців.  За  легендою  єпископ  Губерт  (римський  воєначальник  Євстафій  Плакіда)  полював  у  Страсну  п'ятницю  і  перед  ним  постало  видіння  -  олень  з  хрестом  між  рогами.  Він  розкаявся  (увірував)  і  став  зразковим  християнином.  
Типові  картини  сільського  життя  доповнені  альпійським  пейзажем,  хоча  в  Голландії  немає  гір.  Біограф  Брейгеля  Карел  ван  Мандер  написав:  "Говорили  про  нього,  що  коли  він  був  в  Альпах,  він  проковтнув  всі  гори  й  ущелини,  приїхавши  додому,  вивергнув  їх  назад  на  свої  полотна".
В  "Солярісі"  А.Тарковського  в  бібліотеці  на  борту  космічної  станції  висять  репродукції  "Пір  року"  Брейгеля.  Саме  "Мисливці  на  снігу",  де  зображений  сон  природи,  коли  вона  найбеззахисніша  і  найвразливіша,  як  людина  уві  сні,  підсилюють  емоційне  враження  від  контакту  мислячого  океану    з  астронавтами  через  їхні  сни.

Пітер  Брейгель  Старший  "Мисливці  на  снігу  (Зима)",  1565,  дошка,  масло,  Музей  історії  мистецтв,  Відень
Pieter  Bruegel  the  Elder  "Hunters  in  the  Snow  (Winter)",  1565,  oil  on  wood,  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna
[/i]
[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  III.  THE  HUNTERS  IN  THE  SNOW[/b]
The  over-all  picture  is  winter
icy  mountains
in  the  background  the  return

from  the  hunt  it  is  toward  evening
from  the  left
sturdy  hunters  lead  in

their  pack  the  inn-sign
hanging  from  a
broken  hinge  is  a  stag  a  crucifix

between  his  antlers  the  cold
inn  yard  is
deserted  but  for  a  huge  bonfire

the  flares  wind-driven  tended  by
women  who  cluster
about  it  to  the  right  beyond

the  hill  is  a  pattern  of  skaters
Brueghel  the  painter
concerned  with  it  all  has  chosen

a  winter-struck  bush  for  his
foreground  to
complete  the  picture

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ II. ПЕЙЗАЖ З ПАДІННЯМ ІКАРА

Згідно  із  Брейгелем
коли  упав  Ікар
була  весна

орач  орав
свій  лан
у  всій  пишноті

року  йому
щось  гостро  продзвеніло
поблизу

краю  моря
заглиблений
у  себе  він

потів  від  сонця
яке  розплавило
віск  крил

неподалік
від  берега
де  стався

майже  непомітний
сплеск  це
потонув  Ікар

[i]Історію  про  втечу  Дедала  з  сином  Ікаром  з  острова  Крит  від  тирана  Міноса  розповів  Овідій  у  "Метаморфозах".  Пастух,  орач  і  рибалка  остовпіли,  побачивши  неземних  богів,  які  вільно  проносилися  в  небі.  У  Брейгеля  пастух,  орач  і  рибалка  їх  не  помітили.  Люди  збайдужіли  до  чудес  і  не  звертають  увагу  на  смерть  інших  людей.Тільки  куріпка  на  гілці  біля  берега  помітила,  що  Ікар  тоне.  Дедал  був  вигнаний  з  Афін  за  те,  що  скинув  зі  скелі  талановитішого  за  себе  племінника  Пердікла  через  заздрість  до  його  таланту.  Богиня  Афіна  перетворила  того  в  куріпку,  арятувавши  таким  чином  від  загибелі.    На  картині  Брейгеля  куріпка  спокійно  спостерігає,  як  тоне  Ікар  -  за  злочин  батька  заплатив  смертю  його  син.

Пітер  Брейгель  Старший  "Пейзаж  з  падінням  Ікара",  1558?,  дерево,  масло,  можливо  хороша  копія  невідомого  художника  з  оригіналу  Брейгеля,  Королівський  музей  витончених  мистецтв,  Бельгія,  Брюссель
Pieter  Bruegel  the  Elder  "Landscape  with  the  Fall  of  Icarus",  1558?,  oil  on  wood,  a  good  early  copy  by  an  unknown  artist  of  Bruegel's  lost  original?,  Royal  Museums  of  Fine  Arts  of  Belgium  in  Brussels
[/i]
[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  II.  LANDSCAPE  WITH  THE  FALL  OF  ICARUS[/b]
According  to  Brueghel
when  Icarus  fell
it  was  spring

a  farmer  was  ploughing
his  field
the  whole  pageantry

of  the  year  was
awake  tingling
near

the  edge  of  the  sea
concerned
with  itself

sweating  in  the  sun
that  melted
the  wings'  wax

unsignificantly
off  the  coast
there  was

a  splash  quite  unnoticed
this  was
Icarus  drowning

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952978
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022


Вільям Карлос Вільямс З КАРТИН БРЕЙГЕЛЯ І. АВТОПОРТРЕТ

[i]Вільям  Карлос  Вільямс  за  цикл  "Образи  Брейгеля"  ("Pictures  from  Brueghel")  відзначений  Пулітцерівською  премією  1963  року  в  номінації  поезія  (посмертно)
[/i]
В  червоній  зимній  шапці  сині
очі  всміхаються
заледве  голова  і  плечі

протиснулися  в  полотно
схрещені  руки  одне
велике  вухо  вправо

злегка  нахилене  обличчя
цупка  вовняна  куртка
з  грубими  гудзиками

охоплюючи  шию  підкреслює
грушоподібний  ніс
та  очі  з  червоними  повіками

від  непомірної  напруги  він  змусив
їх  тяжко  працювати
але  тонкі  зап'ястя

виказують  що  був  він  
чоловіком  незвиклим
працювати  руками  неголений

його  щетина  світла  напівобрізана
немає  часу  для  будь-чого
крім  живопису.

[i]В.  К.  Вільямс  вважав,  що  перед  ним  автопортрет  Пітера  Брейгеля.  Тривалий  час  авторство  приписували  Джованні  Белліні,  Пітеру  Брейгелю  і  Яну  ван  Ейку.  Зараз  більшість  мистецтвознавців  схиляються  до  думки,  що  це  портрет  Пєтро  Гонелли  -  легендарного  італійського  дотепника,  блазня  при  дворі  герцога  Феррари  д'Есте,  автор  портрета  -  французький  художник  Жан  Фуке.  На  його  користь  свідчить  французький  крій  шапки  блазня,  характерний  для  французьких  художників  матеріал,  на  якому  написаний  портрет  -  дубова  дошка,  та  ін.  Картина  зберігається  у  Музеї  історії  мистецтв  Відня,  в  каталозі  записано  "Портрет  Гонелли,  придворного  блазня  Феррари,  у  стилі  Альбрехта  Дюрера  з  оригінала  Джованні  Белліні"..

Жан  Фуке  (1420  -  1480)  "Портрет  придворного  блазня  Гонелли  при  дворі  герцога  Феррари  Борсо  д'Есте"  (1450)Б  дошка,  масло,  Музей  історії  мистецтв,  Відень
Jean  Fouquet,(1420-  1480)  "  Portrait  of  the  Ferrara  (duke  Borso  d'Este)  Court  Jester  Gonella"  (1450),  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna
[/i]
[b]William  Carlos  Williams  PICTURES  FROM  BRUEGHEL  І.  SELF  PORTRAIT[/b]
In  a  red  winter  hat  blue
eyes  smiling
just  the  head  and  shoulders

crowded  on  the  canvas
arms  folded  one
big  ear  the  right  showing

the  face  slightly  tilted
a  heavy  wool  coat
with  broad  buttons

gathered  at  the  neck  reveals
a  bulbous  nose
but  the  eyes  red-rimmed

from  over-use  he  must  have
driven  them  hard
but  the  delicate  wrists

show  him  to  have  been  a
man  unused  to
manual  labor  unshaved  his

blond  beard  half  trimmed
no  time  for  any-
thing  but  his  painting

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2022


Дороті Паркер УЛЬТИМАТУМ


Я,  друже,  відболіла  болісні  кохання,
Страждання  їхні,  сумніви  й  тривоги;
Перш,  ніж  почати,  у  кінець  загляньмо,
І  може  краще  обійдімося  без  нього.
Не  буде  болю,  від  якого  плачуть,
Вночі  не  буде  мучити  зневіра  -
Так  що,  роби  чи  не  роби,  юначе,
Одне  чи  інше,  дієш  чи  не  дієш!
 
Готовий  стіл,  показуй  свої  карти
І  якщо  ними  біль  віщує  доля,
Тобі  я  можу  щастя  побажати
Й  біжи  чимшвидше  на  найближчий  поїзд;
Мені  не  треба  втрати  й  безнадія;
У  мене  серце  радісне  і  щире  -
Так  що  роби  чи  не  роби,  мій  милий,
Одне  чи  інше,  дієш  чи  не  дієш!
 
[b]Dorothy  Parker  ULTIMATUM[/b]
I'm  wearied  of  wearying  love,  my  friend,
Of  worry  and  strain  and  doubt;
Before  we  begin,  let  us  view  the  end,
And  maybe  I'll  do  without.
There's  never  the  pang  that  was  worth  the  tear,
And  toss  in  the  night  I  won't  -
So  either  you  do  or  you  don't,  my  dear,
Either  you  do  or  you  don't!

The  table  is  ready,  so  lay  your  cards
And  if  they  should  augur  pain,
I'll  tender  you  ever  my  kind  regards
And  run  for  the  fastest  train.
I  haven't  the  will  to  be  spent  and  sad;
My  heart's  to  be  gay  and  true  -
Then  either  you  don't  or  you  do,  my  lad,
Either  you  don't  or  you  do!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952893
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022


Дороті Паркер МАЛЮНОК


Залиш  мене  й  подушку  в  самотині.
Йди  геть  із  недоречними  гірляндами.
Хто  пруттям  вдовольнитися  повинен,
Здається  дурнем,  звабившись  трояндами.
 
Хто  ти,  юначе,  щоб  мене  утішить?
Залиш  собі  свої  промови  милі.
Відлуння  їхнє  й  сліду  не  залишить,
Вщент  моє  серце  тільки-но  розбили.
 
Ти  надто  юний  справитись  зі  мною
і  кров  у  тебе  сонна  й  не  гаряча.
Якщо  бажаєш,  то  посидь  зі  мною…
Скажи  мені,  чому  я  гірко  плачу?
 
[b]Dorothy  Parker  PATTERN[/b]
Leave  me  to  my  lonely  pillow.  
Go,  and  take  your  silly  posies  
Who  has  vowed  to  wear  the  willow  
Looks  a  fool,  tricked  out  in  roses.  

Who  are  you,  my  lad,  to  ease  me?  
Leave  your  pretty  words  unspoken.  
Tinkling  echoes  little  please  me,  
Now  my  heart  is  freshly  broken.  

Over  young  are  you  to  guide  me,  
And  your  blood  is  slow  and  sleeping.  
If  you  must,  then  sit  beside  me....  
Tell  me,  why  have  I  been  weeping?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952888
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка 9. ТЕРЗАЮЧЕ КОХАННЯ


Це  сяяння,  це  жар,  що  пожирає.
Це  навкруги  похмурий  краєвид.
Це  у  скорботі  небо,  час  і  світ.
Це  біль,  що  з  розумінням  виникає.  
 
Це  крові  плач,  в  якому  промовляє  
вже  стихла  ліра,  захмеліла  хіть.
Це  натиск  моря,  що  мене  гнітить.
Це  скорпіон,  що  в  серці  проживає.
 
Вони  вінець  кохання,  ложе  муки,
серця  мого  розбитого  руїни,
де  в  сни  безсонні  ти  несеш  розпуку.
 
Хоч  прагну  до  розумності  вершини,
цикуту  й  пристрасті  гірку  науку
даєш  ти  серцю,  що  живе  в  долині.
                                 [i]"Сонети  темного  кохання"[/i]

[b]Federico  García  Lorca  9.  LLAGAS  DE  AMOR  [/b]
Esta  luz,  este  fuego  que  devora.
Este  paisaje  gris  que  me  rodea.
Este  dolor  por  una  sola  idea.
Esta  angustia  de  cielo,  mundo  y  hora.
 
Este  llanto  de  sangre  que  decora
lira  sin  pulso  ya,  lúbrica  tea.
Este  peso  del  mar  que  me  golpea.
Este  alacrán  que  por  mi  pecho  mora.
 
Son  guirnalda  de  amor,  cama  de  herido,
donde  sin  sueño,  sueño  tu  presencia
entre  las  ruinas  de  mi  pecho  hundido.
 
Y  aunque  busco  la  cumbre  de  prudencia,
me  da  tu  corazón  valle  tendido
con  cicuta  y  pasión  de  amarga  ciencia.
                                 [i]"Sonetos  del  amor  oscuro"[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка ГАЗЕЛЬ ПРО ТАЄМНЕ КОХАННЯ

Задля  того,  щоб  почути,
як  задзвонять  дзвони  в  Велі
Я  вдягнув  тобі  корону  із  вербени.

[i]У  Гранаді  місяць
у  плющі  втопився.[/i]

Задля  того,  щоб  почути,
як  задзвонять  дзвони  в  Велі
я  зрубав  свої  сади  у  Картахені.

[i]Олені  Гранади
на  флюгерах  рожевих.[/i]

Задля  того,  щоб  почути,
як  задзвонять  дзвони  в  Велі
я  згорав  в  твоєму  тілі,
не  горіла  ти  для  мене.

[i]Вербена  -  іспанське  приворотне  зілля,  в  народній  поезії  символ  ніжного  кохання
Дзвін  Вели  -  дзвін  на  надбрамній  вежі  Альгамбри.  За  повір'ям,  хто  його  торкнеться  в  новорічну  ніч,  буде  щасливим  у  коханні
"Тільки  задля  дзвону  Вели"  -  рядок  з  народної  пісні
Сад  Картахени  -  відома  в  Іспанії  дитяча  гра,  яка  супроводжується  піснею  з  рефреном  "Цвіт  вербени,  сад  Картахени"
[/i][youtube]https://www.youtube.com/watch?v=hQ4sw2HQch8[/youtube]

[b]GACELA  DEL  AMOR  QUE  NO  SE  DEJA  VER[/b]
Solamente  por  oír
la  campana  de  la  Vela
te  puse  una  corona  de  verbena.

Granada  era  una  luna
ahogada  entre  las  yedras.

Solamente  por  oír
la  campana  de  la  Vela
desgarré  mi  jardín  de  Cartagena.

Granada  era  una  corza
rosa  por  las  veletas.

Solamente  por  oír
la  campana  de  la  Vela
me  abrasaba  en  tu  cuerpo
sin  saber  de  quién  era.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ

У  небі  неозорість,
в  безмежності  лілово,
клаптики  хмар  завмерли
як  вицвілі  камелії,
і  прагнення  злетіти
над  холодом  вершин.    
За  заходом  барвистим
така  як  нині  сутінь
впадає  в  бездну  ночі
без  вітру  і  доріг.
 
[b]Federico  García  Lorca  PONIENTE[/b]
Sobre  el  cielo  exquisito,
más  allá  del  violado,
hay  nubes  desgarradas
como  camelias  grises,
y  un  deseo  de  alas
sobre  las  crestas  frías.
Un  ocaso  teñido
de  sombra  como  éste
dará  una  noche  inmensa
sin  brisa  ni  caminos.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022


Братик Му і братик Бі ласують грушками

Давним  давно  в  одному  Дивному-предивному  лісі  жила-була  звичайнісінька  вовча  сім’я:  тато,  мама,  і  п’ятеро  вовченят.  Тато  з  мамою  влаштували  лігво  в  крутому  піщаному  схилі  з  західної  сторони,  щоб  не  зазирало  до  них  з  півдня  палюче  літнє  сонце,  і  не  гуляли  в  домі  східні  суховії  чи  холодні  північні  вітри.  Перероблять  тато  й  мама  за  день  усі  справи,  сядуть  на  ґаночку  й  дивляться,  як  сонце  йде  спати  за  ліс.  Щоб  ви  знали,  всі  вовки  повинні  щовечора  проводжати  сонце  спати  і  співати  йому  вовчі  колискові  пісні.  
Четверо  вовченят  були  точнісінько  як  тато  й  мама,  а  п’ятий,  найменшенький,  вдався  і  в  тата,  і  в  маму,  і  в  той  дивний-предивний    ліс,  у  якому  народився  і  зріс.  Коли  у  малят  ще  не  відкрилися  оченята  і    вони  не  могли  зіп’ятися  на  ніжки,  щоб  вибратися  на  ґаночок  проводжати  сонце  спати,  мама  лагідно  брала  їх  по  одному  зубами  за  шкірку  на  загривку  і  виносила  на  ґаночок.  Не  дуже  це  приємно  висіти  в  повітрі  і  безпорадно  розмахувати  лапками.  Тому  малята  сердито  гарчали  на  маму:  "Гар-р-р!”  або  бурчали:  "Бур-р-р!”.    А  п’ятий,  найменшенький,  невдоволено  мурмотів:  ”Му-р-р-р!”  За  це  мама  з  татом  звали  його  синочком  Му,  братики  і  сестрички  звали  його  братиком  Му,  а  всі  лісові  мешканці  -  вовчиком  Му.  Щоб  ви  знали,  всі  лісові  жителі  мають  імена,  навіть  жуки  й  черв’яки.
Коли  вовченята  підросли,  вони  вже  без  маминої  допомоги  вискакували  з  лігва  борюкатися  та  гратися  в  свої  вовчі  забавки.    А  коли  стали  дорослими,  то  теж  зробили  собі  лігва  на  піщаному  схилі,  виходили  щовечора  на  ґаночок  і  вчили  своїх  дітей  проводжати  сонце  спати  та  співати  йому  колискові  пісні.  
Вовчик  Му  був  незвичайним  вовчиком.  Не  подумайте  поганого,  і  лігво  в  нього  було  на  західному  схилі,  і  сонце  він  щодня  проводжав  спати,  і  співав  вовчі  колискові,  і  ганяв  справно  зайців,  білок  та  мишей.  Щоправда,  за  жуками  й  метеликами  ганявся  він  тільки  для  розваги,  а  на  черв’яків  та  їжаків  зовсім  не  дивився.  Але  це  у  вовків  не  вважається  чимось  незвичайним.  
Незвичайним  було  те,  що  вовчик    Му  все  узагальнював  і  упорядковував.  Усім  відомо,  що    вовки  схожі  на  вовків,  зайці  –  на  зайців,  білки  –  на  білок,  а  їжаки  на  їжаків.  Усім  відомо,  але  тільки  вовчик  Му  задумувався,  чому  воно  так.  Щоб  Ви  знали,  думаються  думки  краще  всього  під  старою  грушею,  що  на  узліссі.  Ляже  вовчик  Му  в  траві  на  осонні,  сонечко  йому  боки  вигріває,  і  від  цього  йому  тепло  думається  про  те,  чому  всі  такі,  як  вони  є,  і  як  би  воно  було,  якби  вони  були  іншими.  Коли  думки  і  боки  достатньо  зігріються,  задрімає  вовчик  Му,  і  уві  сні  теж  думає  то  про  вовків,  то  про  зайців,  та  все  ж  більше  про  зайців,  бо  що  про  вовків  думати,  коли  ти  сам  вовк.  
Отож  бачить  вовчик  Му  сон,  ніби  заєць  грушками  ласує  так,  що  аж  за  вухами  лящить,  та  не  у  зайця,  а  у  самого  вовчика.  Здивувався  вовчик  Му,  тут  же  уві  сні  вирішив,  що  треба  упорядкувати  зайцеві  вуха,  щоб  правильно  за  ними  від  грушок  лящало.  А  як  це  зробити?  Якщо  з’їсти  зайця,  то  від  грушок  може  лящати  і  за  вухами  в  зайця  у  вовчому  животі,  і  за  власними  вовчими  вухами  –  ще  більший  безлад  учиниться.  Та  й  їсти  його  зараз  не  хочеться,  бо  не  голодний.  У  вовків  здавна  так  заведено  -  їсти  когось  тільки  тоді,  коли  голодний.
"Треба  систематизувати  завушний  ляск”,  -  вирішив  вовчик  Му,  -  "Якщо  я  ласуватиму  грушками,  а  лящатиме  у  зайця  за  вухами  –  це  система”.  Вкинув  собі  грушку  в  пащу,  почав  жувати  і  прокинувся.  Дивиться,  рукою  подати,  заєць  грушки  наминає,  та  так  смачно,  що  аж  за  вухами  лящить.  І  до  того  близько  той  заєць,  що  не  зрозуміло,  за  чиїми  вухами.  Тихесенько,  щоб  не  налякати  зайця,  дотягнувся  вовчик  Му  язиком  до  грушки,  що  лежала  перед  самим  його  носом,  смик  язиком,  клац  зубами  і  давай  жувати.  Лящить  за  вухами!  Тільки  за  чиїми?  
-                  Пане  Му,  Ви  не  боїтеся,  що  у  Вас  від  грушок  виростуть  заячі  вуха  і  відвалиться  хвіст,  -  насмішкувато  озвався  заєць.
-                  Мені  для  науки  ні  вух,  ні  хвоста  не  жаль,  -  відказав  вовчик  Му  і  гордо  підняв  голову  з  трави.
Заєць  був  далі,  ніж  впольована  грушка.  Розімлілому  від  тепла  вовчику  зовсім  не  посміхалося  ганятися  зараз  за  зайцем,  і  він  повагом  поклав  голову  на  лапи.
-                  Яку  ж  наукову  проблему  шановний  пан  вирішує,  -  ввічливо  поцікавився  заєць
-                  Я  впорядковую  і  систематизую  світ.  Та  Ви,  мабуть,  таких  слів  не  знаєте,  -  вовчик  Му  був  не  голодний,  тому  не  міг  собі  дозволити  відповісти  менш  шляхетно,  ніж  заєць
-                  Чому  ж  ні,  в  нашій  заячій  академії  мені  часто  доводиться  упорядковувати  і  систематизувати  зайців,  -  радо  відгукнувся  заєць,  бо  охочий  був  до  розмов  з  ким  завгодно,  навіть  з  ситим  вовком.
-                  Як  же  Ви  їх  упорядковуєте  і  систематизуєте  у  своїй  академії?  –  зацікавився  вовчик.
-                  Ви  звертали  увагу,  що  тварини  діляться  на  бігаючих,  літаючих,  плазуючих  і  стрибаючих?  –  запитав  заєць.
-                  Це  неправильна  систематизація,  -  заперечив  вовчик  Му,  -  тварини  діляться  на  вовків,  зайців,  їжаків  і  білок.
-                  Куди  ж  Ви  віднесете  дрозда?  -  розчаровано  скривився  заєць.
-                  Дрозд  –  це  проміжна  стадія  між  білкою  і  їжаком.
-                  Живе  на  дереві,  як  білка  і  їсть  черв’яків,  як  їжак?  -  зіронізував  заєць.
-                  Ви  звертаєте  увагу  на  зовнішні  ознаки,  а  треба  звертати  увагу  на  структурні  особливості  психіки!  -  розсердився  вовчик,  -  Ось  Ви  -  хто?
-                  Я  братик  Бі.  А  що?  –  розгубився  заєць.
-                  Заєць  вовкові  не  братик!  -  не  втримав  язика  вовчик  Му,  -  Я  запитую,  як  Ви  себе  систематизуєте?
-                  Ну,  я  належу  до  стрибаючих,  а  Ви  до  бігаючих,  ми  справді  не  братики.
-                  А  коли  Ви  сидите  під  грушею,  тоді  відносите  себе  до  сидячих?  І  здається  мені,  що  Ви  не  зовсім  братик,  а  десь,  навіть,  сестричка  –  затявся  у  своїй  правоті  вовчик  Му.
-                  Заєць  вовкові  не  сестричка!  –  тепер  вже  не  втримав  язика  зайчик  Бі,  -  Я  навіть  коли  сиджу,  то  подумки  стрибаю,  такі  особливості  моєї  психіки.  Буває,  подумки  застрибую  на  Місяць,  коли  він  повний  і  на  ньому  зручно  сидіти  й  розглядати  зверху  наш  ліс.  Головним  системним  фактором  є  дія.
-                  Хіба  можна  розривати  дію  і  думку.  Вовк  діє  так,  як  думає  вовк,  а  заєць  –  як  думає  заєць.  Тому  я  вважаю,  що  слід  розмежовувати  вовкотип  і  зайцетип  як  фундаментальні  психоструктури.  Вивчення  особливостей  цих  психоструктур  дозволить  гармонізувати  їхні  стосунки,  -  поділився  вовчик  із  зайцем  своїми  науковими  міркуваннями.  -  Доречі,  зверніть  увагу  на  цікавий  факт  –  ось  Ви  зараз  їсте  грушки,  а  в  мене  лящить  за  вухами.
-                  Справді?  А  в  мене  почало  лящати  за  вухами,  коли  почали  жувати  грушку  Ви.  Що  б  це  могло  означати?  -  відгукнувся  зайчик  Бі  на  помічений  феномен  лящання  за  чужими  вухами  при  поїданні  грушок.
-                  Та  й  я  про  це.  Навіть  перехотілося  Вас  їсти,  -  зізнався  вовчик  Му.
-                  Ха!  А  мені  перехотілося  від  Вас  втікати,  -  зізнався  зайчик  Бі.
Вони  приязно  попрощалися,  домовившись  час  від  часу  зустрічатися  під  грушею  для  системотворчих  розмов.  Бо  обом  цікаво,  чому  коли  ласує  грушками  вовчик  Му,  то  лящить  за  вухами  у  зайчика  Бі,  а  коли  наминає  грушки  зайчик  Бі,  то  лящить  за  вухами  у  вовчика  Му.  Зустрінуться  під  грушею  і  відразу  до  грушок,  а  потім:
-                  Лящить?
-                  Лящить.
-                  І  в  мене  лящить.
Дивні  справи  у  Дивному  лісі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952708
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2022


Волт Вітмен ЗАРАЗ ПОВНИЙ ЖИТТЯ

Зараз  повний  життя,  відчутний,  видимий,
Я  сорокарічний,  на  вісімдесят  третьому  році  цих  Штатів,
Через  століття  чи  через  будь-яку  кількість  століть
Шукаю  тебе,  ще  не  народженого.
Коли  ти  будеш  читати,  я,  хто  був  колись  видимим,  стану  невидимим,
Зараз  вже  ти,  відчутний,  видимий,  розуміючий  мої  вірші,  шукаєш  мене.
Ти  уявляєш,  яким  би  був  щасливим,  якби  я  міг  бути  з  тобою,  міг  стати  твоїм  товаришем,
Хай  буде  так,  ніби  я  тут  з  тобою.  (І  не  будь  надто  впевнений,  що  мене  з  тобою  немає).

[b]Walt  Withman  FULL  OF  LIFE  NOW[/b]
Full  of  life  now,  compact,  visible,
I,  forty  years  old  the  eighty-third  year  of  the  States,
To  one  a  century  hence  or  any  number  of  centuries  hence,
To  you  yet  unborn  these,  seeking  you.

When  you  read  these  I  that  was  visible  am  become  invisible,
Now  it  is  you,  compact,  visible,  realizing  my  poems,  seeking  me,
Fancying  how  happy  you  were  if  I  could  be  with  you  and  become  your      comrade;
Be  it  as  if  I  were  with  you.  (Be  not  too  certain  but  I  am  now  with  you.)

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952625
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022


Волт Вітмен ЯК Я ПОЧУВ НА СХИЛІ ДНЯ


Як  я  почув  на  схилі  дня,  що  мене  кличуть  до  столиці  приймати  оплески,
                     не  стала  ніч  щасливою  для  мене,
І  коли  я  бенкетував,  або  коли  здійснились  мої  плани,  тоді  я  теж
                     не  став  щасливим,
Але  той  день,  коли  я  встав  ще  до  світанку  з  ліжка  цілком  здоровий,                              
                     зміцнілий,  і  співав,  вдихав  п’янкий  осінній  вітер,
Коли  дивився,  як  в  ранковім  світлі  на  заході  розтанув  повний  місяць,
Коли  я  берегом  блукав  один,  роздягнений  купався,  сміявся
                     до  холодної  води,  дивився,  як  заходить  сонце,
І  коли  думав  я  про  те,  що  найдорожчий  друг,  моє  кохання,  вже  на  шляху
                     до  мене,  О  я  тоді  щасливим  був,
О  був  тоді  солодким  кожен  подих,  і  в  день  той  їв  я  найсмачніші  страви,
                     і  непомітно  промайнув  той  день  чудовий,
І  вслід  прийшов  мій  друг,  такий  же  радісний,  у  цей  же  вечір,
І  уночі,  коли  все  сталось,  як  завжди,  я  чув,  повільно  хвилі  котяться
                     на  берег,
Я  слухав  шурхітливий  шерех  води  й  піску,  вони,  як  і  належить,  цим  шепотом
                     мене  вітали,
Під  однією  ковдрою  зі  мною  в  холодну  ніч  спав  той  єдиний,  кого
                     кохаю  найсильніше,
У  тиші  під  ясним  осіннім  місяцем  своє  обличчя  він  схилив  до  мене,
Його  рука  лягла  мені  на  груди  –    в  цю  ніч  я  був  щасливим.

[b]Walt  Withman  WHEN  I  HEARD  AT  THE  CLOSE  OF  THE  DAY[/b]
When  I  heard  at  the  close  of  the  day  how  my  name  had  been  receiv’d  with  plaudits  in  the  capitol,  still  it  was  not  a  happy  night  for  me  that  follow’d,
And  else  when  I  carous’d,  or  when  my  plans  were  accomplish’d,  still  I  was  not  happy,
But  the  day  when  I  rose  at  dawn  from  the  bed  of  perfect  health,  refresh’d,  singing,  inhaling  the  ripe  breath  of  autumn,
When  I  saw  the  full  moon  in  the  west  grow  pale  and  disappear  in  the  morning  light,
When  I  wander’d  alone  over  the  beach,  and  undressing  bathed,  laughing  with  the  cool  waters,  and  saw  the  sun  rise,
And  when  I  thought  how  my  dear  friend  my  lover  was  on  his  way  coming,  O  then  I  was  happy,
O  then  each  breath  tasted  sweeter,  and  all  that  day  my  food  nourish’d  me  more,  and  the  beautiful  day  pass’d  well,
And  the  next  came  with  equal  joy,  and  with  the  next  at  evening  came  my  friend,
And  that  night  while  all  was  still  I  heard  the  waters  roll  slowly  continually  up  the  shores,
I  heard  the  hissing  rustle  of  the  liquid  and  sands  as  directed  to  me  whispering  to  congratulate  me,
For  the  one  I  love  most  lay  sleeping  by  me  under  the  same  cover  in  the  cool  night,
In  the  stillness  in  the  autumn  moonbeams  his  face  was  inclined  toward  me,
And  his  arm  lay  lightly  around  my  breast  –  and  that  night  I  was  happy.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952620
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка ГАЗЕЛЬ ПРО РАНКОВИЙ БАЗАР

Тут  під  аркою  Ельвіри
я  хотів  тебе  побачить.
Запитаю  твоє  ім’я,
як  дізнаюся,  заплачу.

Як  у  дев’ять  місяць  сірий
Твої  щоки  обезкровив?
Хто  зібрав  твої  посіви,
що  рум’янились  під  снігом?
Як  шипами  кактус  сміє
Руйнувати  твій  кришталь?

Тут  під  аркою  Ельвіри
я  хотів  тебе  побачить.
Я  хотів  з  очей  напитись,
як  нап’юся,  то  заплачу.

Як  твій  голос  мене  ранить
роздаючись  на  базарі!
Як  гвоздика  не  на  місці
у  амбарі  для    пшениці!
Як  далеко  йдеш  ти  близько!
Як  ти  близько  віддалік!

Тут  під  аркою  Ельвіри
я  хотів  тебе  побачить.
Та  коли  торкнуся  ніжок,
обійму  їх  і  заплачу.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=-qRG0JDJ71A[/youtube]

[b]Federico  García  Lorca  GACELA  DEL  MERCADO  MATUTINO[/b]
Por  el  arco  de  Elvira
quiero  verte  pasar
Para  saber  tu  nombre
y  ponerme  a  llorar.

¿Qué  luna  gris  de  las  nueve
te  desangró  la  mejilla?
¿Quién  recoge  tu  semilla
de  llamarada  en  la  nieve?
¿Qué  alfiler  de  cactus  breve
asesina  tu  cristal?

Por  el  arco  de  Elvira
voy  a  verte  pasar
para  beber  tus  ojos
y  ponerme  a  llorar.

¡Qué  voz  para  mi  castigo
levantas  por  el  mercado!
¡Qué  clavel  enajenado
en  los  montones  de  trigo!
¡Qué  lejos  estoy  contigo!
¡qué  cerca  cuando  te  vas!

Por  el  arco  de  Elvira
voy  a  verte  pasar
para  sufrir  tus  muslos
y  ponerme  a  llorar.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952536
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022


Федеріко Гарсіа Лорка 3. ПОЕТ РОЗПИТУЄ СВОЄ КОХАННЯ ПРО ЗАЧАРОВАНЕ МІСТО КУЕНКА

Чи  полюбив  ти  місто,  що  краплини
води  між  сосен  вирізьбили  в  скелі?
Чи  бачив  сни,  обличчя  і  пустелі,
і    як  шмагає  вітер  болем  стіни?
 
Чи  бачив  місяця  осколок  синій,
який  пірнув  у  Хукар  в  скло  і  трелі?
Чи  цілували  пальці  голки  терній,
вінець  любовний  древнього  каміння?
 
Чи  згадував  мене,  як  поставала  
болюча  тиша  й  завмирали  змії,
яких  цикади  й  сни  зачарували?
 
Чи  помічав  в  прозорому  повітрі
мої  жоржини  радості  й  печалі,  
що  тобі  слало  серце  моє  вірне?
[i]                    "Сонети  темного  кохання"

Куенка  -  місто  в  центральній  Іспанії  між  річками  Хукар  і  Хуекар  на  висоті  956  м  над  рівнем  моря.  В  1966  році  занесений  до  списку  Всесвітньої  спадщини  ЮНЕСКО  як    рідкісний  зразок  добре  збереженого    середньовічного  укріпленого  міста.
Зачароване  місто  Куенка  (Ciudad  Encantada  de  Cuenca)  -  скельний  лабіринт,  утворений  ерозією  води  і  вітру  поблизу  міста  Куенка.  
Хукар  —  річка  на  Піренейському  півострові,  яка  бере  початок  на  південно-західних  відрогах  Іберійських  гір,  перетинає  плато  Ла-Манча  і  Валенсійську  низовину  і  впадає  у  Валенсійську  затоку  Середземного  моря[/i]

[b]Federico  García  Lorca  3.  EL  POETA  PREGUNTA  A  SU  AMOR  POR  LA  CIUDAD  ENCANTADA  DE  CUENCA[/b]
Te  gustó  la  ciudad  que  gota  a  gota        
labró  el  agua  en  el  centro  de  los  pinos?                
¿Viste  sueños  y  rostros  y  caminos          
y  muros  de  dolor  que  el  aire  azota?    
 
¿Viste  la  grieta  azul  de  luna  rota              
que  el  Júcar  moja  de  cristal  y  trinos?                        
¿Han  besado  tus  dedos  los  espinos        
que  coronan  de  amor  piedra  remota?                        
 
¿Te  acordaste  de  mí  cuando  subías      
al  silencio  que  sufre  la  serpiente,            
prisonera  de  grillos  y  de  umbrías?        
 
¿No  viste  por  el  aire  transparante            
una  dalia  de  penas  y  alegrías  
que  te  mandó  mi  corazón  caliente?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952534
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2022


Юліан Тувім …ET ARCEO


Odi  profanum  vulgus(1).  Костьол  чи  кав’ярня,
Республіка  чи  коні,  гурт  шевців  чи  армія,
Народи,  збори,  школи,  родина,  читальня  –
Скрізь  загроза  і  хаос,  і  пустота  фатальна.

В  гамірному  столітті  тиранічні  спільноти
Управителів  глупих  і  тупої  голоти,
Родить  пафос  левиний  возню  мурашину,
Люди  нудяться  разом  в  міщанських  родинах,
Де  в  пустому  костьолі  крикливого  папи
Вавилонська  руїна  –  з  вавилонської  башти.
Почали  лопотіти  балакучі  машини,
А  в  серцях  нас  чатує  жахка  самотина,
В  цім  столітті  недобрім,  жорстокім,  бундючнім  -
Мимо  мовчки  проходжу:  холодним,  байдужим.

[i](1)Odi  profanum  vulgus  et  arceo...  -    Зневажаю  юрму  невігласів  і  уникаю...  Горацій,  Оди,  книга  3:1.[/i]

[b]Julian  Tuwim  ...ET  ARCEO[/b]
Odi  profanum  vulgus.  Kościół  czy  kawiarnia,
Republika  czy  koni,  wiec  szewców  czy  armia,
Naród,  gmina,  rodzina,  uczelnia,  czytelnia  -
Wszystko  chaos  i  zgroza,  i  pustka  śmiertelna.

I  w  tym  hucznym  stuleciu  tyrańskiej  wspólnoty,
Śród  głupich  wielkorządców  i  tępej  hołoty,
Gdzie  patos  lwi  rozdyma  mrówczą  krzątaninę,
Gromadząc  ludzkość  w  nudną,  mieszczańską  rodzinę,
Gdzie  pustego  kościoła  krzykliwi  papieże
Na  gruzach  Babilonu  -  babilońskie  wieże
Wznoszą  pośród  szwargotu  wyszczekanych  maszyn,
A  chciwa  czerń  szpieguje  samotność  serc  naszych,
W  tym  wieku  rozjątrzonym,  wydętym,  okrutnym  -
Przechodzę,  mijam,  milczę:  obcy,  zimny,  smutny.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952438
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022


Горацій ЗНЕВАЖАЮ ЮРМУ НЕВІГЛАСІВ І УНИКАЮ…

Зневажаю  юрму  невігласів  і  уникаю:  (1)
Мовчіть  благоговійно(2):  служитель  Муз
нечувані  пісні  співає  (3)
для  юних  хлопців  і  дівчат.
Царів  бояться  натовпи  підлеглих,
царі  виконують  Юпітера  веління,
який  Титанів(4)    переміг  і  нині  світом
лиш  порухами  брів  керує.
Одному  випаде  ростити
земні  сади,  той  прохачем
спускається  на  поле  Марсове(5),
щоб  втрапити  до  списку  знатних,
цьому  як  пану  челядь  догоджає:
зрівняє  всіх  невідворотний  
жереб:  великі  і  малі;
всі  стануть  прахом  в  урні.
Хто  над  собою  гострий  меч  відчує(7),
що  може  впасти  на  гріховну  шию,
бенкетам  сицилійським(8)    не  радіє,
йому  кіфари  пісня  дальня
сон  не  навіє.  Спить  міцно
селянин(8)    в  хатині  скромній
у  затінку  на  березі  ріки,  його
Зефір,  що  віє  з  Темпе(9),  не  тривожить.
Хто  у  бажаннях  знає  міру,
той  не  боїться  ні  морського  шторму,
ні  заходу  жахливого  Арктура(10),
ні  сходження  на  небо  Козенят(11):
ані  побитих  градом  виноградників,
земля  обманна,  то  на  зливу
жаліються  дерева(12),  то  на  сузір’я,
що  спалили  землю,  то  на  морозні  зими.
Обмежать  рибі  простір  океану
стовпи,  забиті  у  морські  глибини(13):
рабів  наглядач  часто  підганяє,
за  недбайливо  вкладене  каміння,
але  погрози  й  страх  примусять
все  кинути,  тоді  господар
відправиться  в  тримері  мідній(14)
чи  верхи  на  коні  в  тривозі  чорній.
Але  якщо  мене  фрігійський  мармур(15),
зоряне  сяйво  багряниці,  фалернські
вина(16),  бальзами  ахаменидські(17)  не  втішають;
чому  повинен  на  догоду  новій  моді(18)
громадити  високі  пишні  зали?
Чому  повинен  я  долину  Сабіни(19)
змінити  на  тягар  багатства?  
 [i]
(1)  Odi  profanum  vulgus  –  „я  зневажаю  юрму  невігласів”  –  Горацій  уявляє  себе  жрецем  Муз,  який  провадить  урочисту  церемонію  (Оди,  кн.3.1)
(2)  Favete  linguis  -  "дотримуйтеся  тиші".  Це  єдиний  спосіб  уникнути  слів,  віщуючих  нещастя.
(3)  Carmina  non  prius  audita    -  „пісні,  не  чувані  раніше”  –  мова  йде  про  перші  шість  од  третьої  книги.
(4)  Giganteo  triumpho  -  "перемога  над  Титанами"    -  Юпітер  став  правити  людьми  й  богами  після  перемоги  над  Титанами.
(5)  Campum  -  "Марсове  поле".-  тут  збиралася  Комісія  Центуріату  для  виборів  головних  римських  магістратів.  Кандидати  „спускалися”  (descendat)  з  ближніх  пагорбів,  де  жили  патриції,  щоб  потрапити  в  списки  (contendat).
(6)  Aequa  lege  -  "з  неупередженою  справедливістю"
(7)  Destrictus  ensis  -  "вийнятий  із  піхов  меч"  –  Дамокл  позаздрив  багатству  і  щастю  Діонісія  Сіракузького.  Діонісій  запросив  його  на  бенкет,  де  Дамокл  побачив  над  головою  висячий  на  кінській  волосині  меч  і  зрозумів  непостійність  багатства  й  щастя.
(8)  Siculae  dapes  -  "сицилійські  трапези”  –  натяк  на  бенкет,    на  який  був  запрошений  Дамокл,  і  на  сицилійські  багатства,  які  увійшли  в  прислів’я.
(8)  Agrestium  virorum  -  "сільських  людей"
(9)  Zephyris  agitata  Tempe  -  "хвильована  зефірами  долина".  Знаменита  Темпейська  долина  знаходиться  в  північній  Фессалії  між  Олімпом  на  півночі  і  Осса  на  півдні.  Долина  має  довжину  10  км,  ширину  до  25  метрів,  висота  скель  майже  500  метрів,  через  неї  протікає  річка  Піньос  до  Егейського  моря.  У  стародавні  часи  грецькі  поети  вважали  її  пристановищем  Аполлона  і  Муз.  На  правому  березі  Піньоса  знаходився  храм  Аполлона,  поряд  з  яким  росли  лаври,  використовувані  для  нагородження  переможців  у  Піфійських  іграх.
(10)  Arcturi  cadentis  impetus  -  "гнів  падаючого  Арктура".  Вважалося,  що  осінні  бурі  починалися  з  заходом    наприкінці  жовтня  зірки  Арктур  (сузір”я  Волопаса)  і  сходом  на  початку  жовтня  Козенят  (Hoedi  ).  Волопас  –  орач,  править  Великою  і  Малою  Ведмедицями,  прив’язаними  до  Полярної  Осі.  Вони  тягнуть  за  собою  плуг  навколо  Полярної  зірки,  обробляючи  небесні  поля,  «щоб  обертання  небес  ніколи  не  припинялося».  
(11)  Козенята  –  група  зірок  у  сузір”ї  Візничого,  яка  відповідає  традиційній  фігурі  сузір”я  –  козі  з  козенятами  –  Капелла  (α  Візничого)  і  три  невеликі  зірочки  неподалік:  ε  (Аль  Анз),  ζ  і  η
(12)  Arbore  culpante  -  "дерево  звинувачуюче"  -  персоніфікація:  дерева  звинувачують  погоду  в  тому,  що  не  змогли  плодоносити.
(13)  Iactis  in  altum  molibus  -  "стовпи,  увіткнуті  в  морські  глибини".  Горацій  говорить  про  римську  моду  будувати  палаци  на  стовпах  у  морі  в  Байях  і  інших  місцях.
(14)  Aerate  triremi  -  "мідна  трирема".  Мова  про  особисті  галери  з  трьома  рядами  весел,  призначені  для  прогулянок  морем  задля  розваги.
(15)  Phrygius  lapis  -  "фрігійський  мармур".  В  Сіннаді  (Фрігія)  добували  знаменитий  мармур,  червонястий  з  синіми  прожилками,  білими  та  червоними  плямами.
(16)Фалернські  вина  -  вино  із  Фалерна  мало  янтарний  колір,  найдорожче  і  настільки  міцне,  що  горіло.  Найкращим  вважалося  вино,  витримане  п’ятнадцять  –  двадцять  років.  Нерозбавлене  вино  мало  гіркий  присмак.  Вперше  частував  публіку  цим  вином  Юлій  Цезар  у  60  р.до  н.е.  з  нагоди  тріумфу  над  Іспанією.  Після  цього  фалернське  вино  стало  популярним  у  римлян.  Секрет  його  приготування  втрачений.
(17)  Achaemeniumque  costum  -  "ахеменидський  бальзам  (духи)".  Цей  бальзам  називався  "ахеменидським"  (від  перської  династії  Ахеменидів),  хоча  його  доставляли  з  Індії,  але  в  Римі  все  східне  звалося  "перським".
(18)  Et  novo  ritu  -  "в  модному  (новому)  стилі"
(19)  Сабіна  -  Меценат  подарував  Горацію  цей  невеликий  маєток  у  Сабінських  горах.  Там  Горацій  жив  до  самої  смерті.  Його  господарство  вели  вісім  рабів  і  п’ятеро  орендарів.
[/i]
[b]Horace  ODI  PROFANUM  VULGUS  ET  ARCEO[/b]
Odi  profanum  vulgus  et  arceo:
favete  linguis:  carmina  non  prius
audita  Musarum  sacerdos
virginibus  puerisque  canto.
5Regum  timendorum  in  proprios  greges,
reges  in  ipsos  imperium  est  Iovis,
clari  Giganteo  triumpho,
cuncta  supercilio  moventis.
Est  ut  viro  vir  latius  ordinet
10arbusta  sulcis;  hic  generosior
descendat  in  Campum  petitor,
moribus  hic  meliorque  fama
contendat;  illi  turba  clientium
sit  maior:  aequa  lege  necessitas
15sortitur  insignes  et  imos;
omne  capax  movet  urna  nomen.
Destrictus  ensis  cui  super  impia
cervice  pendet,  non  Siculae  dapes
dulcem  elaborabunt  saporem,
20non  avium  citharaeque  cantus
somnum  reducent.  Somnus  agrestium
lenis  virorum  non  humiles  domos
fastidit  umbrosamque  ripam,
non  Zephyris  agitata  Tempe.
25Desiderantem  quod  satis  est,  neque
tumultuosum  sollicitat  mare,
nec  saevus  Arcturi  cadentis
impetus  aut  orientis  Hoedi:
non  verberatae  grandine  vineae,
30fundusque  mendax,  arbore  nunc  aquas
culpante,  nunc  torrentia  agros
sidera,  nunc  hiemes  iniquas.
Contracta  pisces  aequora  sentiunt
iactis  in  altum  molibus:  huc  frequens
35caementa  demittit  redemptor
cum  famulis,  dominusque  terrae
fastidiosus:  sed  Timor  et  Minae
scandunt  eodem,  quo  dominus;  neque
decedit  aerata  triremi,  et
40post  equitem  sedet,  atra  Cura.
Quod  si  dolentem  nec  Phrygius  lapis
nec  purpurarum  sidere  clarior
delenit  usus,  nec  Falerna
vitis,  Achaemeniumque  costum;
45cur  invidendis  postibus  et  novo
sublime  ritu  moliar  atrium?
Cur  valle  permutem  Sabina
divitias  operosiores?

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2022


Пауль Целан ТИ ТЕЖ СКАЖИ

Ти  теж  скажи,
скажи  як  при  прощанні,
Промов  свої    закляття.

Скажи  -
Я  ще  не  відрізняю  Так  від  Ні.
Своєму  рішенню  дай  сенс,
дай  йому  тінь.

Дай  йому  вдосталь  тіні,
Дай  її  так  багато,
як  ти  розсіюєш  круг  себе,  біліючи  між
північчю  і  полуднем  і  північчю.

Дивлюсь  навколо:
Глянь,  як  усе  дзвенить  бадьоро  –
Про  смерть!  Живуще!
Правдивий  той,  хто  розмовляє  з  тінню.

Ось  тільки  зменшується  місце,  що  ти  займаєш:
Куди  тепер,  розсіюється  тінь,  куди?
Підводжуся.  Наосліп  вгору.
Ти  слабшаєш,  тонка,  незнана!
Тонка:  як  нитка,
яка  донизу  тягне  зірку:
щоб  плавала  внизу,  внизу,
де  видно,  що  вона  пливе:  у    пустоті
серед  зрадливих  слів.

[b]Paul  Celan  SPRICH  AUCH  DU[/b]
Sprich  auch  du,
sprich  als  letzter,
sag  deiner  Spruch.

Sprich  –
Doch  scheide  das  Nein  nicht  vom  Ja.
Gib  deinem  Spruch  auch  den  Sinn:
gib  ihm  den  Schatten.

Gib  ihm  Schatten  genug,
gib  ihm  so  viel,
als  du  um  dich  verteilt  weißt  zwischen
Mittnacht  und  Mittag  und  Mittnacht.

Blicke  umher:
sieh,  wie’s  lebendig  wird  rings  –
Beim  Tode!  Lebendig!
Wahr  spricht,  wer  Schatten  spricht.

Nur  aber  schrumpft  der  Ort,  wo  du  stehst:
Wohin  jetzt,  Schattenentblößter,  wohin?
Steige.  Taste  empor.
Dünner  wirst  du,  unkenntlicher,  feiner!
Feiner:  ein  Faden,
an  dem  er  herab  will,  der  Stern:
um  unten  zu  schwimmen,  unten,
wo  er  sich  schimmernd  sieht:  in  der  Dünnung
wandernder  Worte.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022


Пауль Целан ТАЙНА ПАПОРОТІ

Під  аркою  з  мечів  видніється  ясно-зелений  обрис  серця.
Блискучі  леза:  хто  для  смерті  ними  вбраний  без  дзеркал?
Тут  наливають  в  кубки  сум  воскреслий:
росте  він  наче  цвіт,  а  його  п'ють,  хоча  він  не  вода,
він  маргариткою  наворожив  кохання  найсумніше,
на  найпечальнішій  подушці  ложа  для  найважчих  кіс...
Але  тут  був  лише  жахливий  блиск  заліза,
і  якщо  знову  щось  блисне,  це  буде  меч.
Ми  осушили  кубок  за  столом,  який  нам  дзеркало  дало:
він  розколовся  там,  де  ми  зелені,  наче  лист!

[i]Ансельм  Кіфер  "Тайна  папороті",  Париж,  Виставка  пам'яті  Пауля  Целана  і  Інґеборґ  Бахман
[/i]

[b]Paul  Celan  DAS  GEHEIMNIS  DER  FARNE[/b]
Im  Gewölbe  der  Schwerter  besieht  sich  der  Schatten  laubgrünes  Herz.
Blank  sind  die  Klingen:  wer  säumte  im  Tod  nicht  vor  Spiegeln?
Auch  wird  hier  in  Krügen  kredenzt  die  lebendige  Schwermut:
blumig  finstert  sie  hoch,  eh  sie  trinken,  als  wär  sie  nicht  Wasser,
als  wär  sie  ein  Tausendschön  hier,  das  befragt  wird  nach  dunklerer  Liebe,
nach  schwärzerem  Pfühl  für  das  Lager,  nach  schwererem  Haar  .  .  .
Hier  aber  wird  nur  gebangt  um  den  Schimmer  des  Eisens,
und  leuchtet  ein  Ding  hier  noch  auf,  so  sei  es  ein  Schwert.
Wir  leeren  den  Krug  nur  vom  Tisch,  weil  uns  Spiegel  bewirten:
einer  springe  entzwei,  wo  wir  grün  sind  wie  Laub!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952341
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2022


Райнер Марія Рільке ТИ ПЕРЕДВІЩЕНА УТРАЧЕНА КОХАНА


Ти  передвіщена
утрачена  кохана,  не  стрінута  ніколи,
не  знаю  я,  які  слова  ти  любиш.
Я  вже  не  намагаюся  у  проблисках  майбутнього,
тебе  впізнати.  Усі  твої  величні
образи  для  мене,  ставали  вдалині  пейзажем,
містами  й  вежами  й  мостами  і  не-
сподіваними  віражами  доріг
й  могутністю  держав
колись  заснованих  богами:
поставали  через  призначеність  твою
для  мене,  зникаюча.

Ах,  ти  немов  сади,
ах,  я  вдивлявся  в  них  в  такій
надії.  Вікно  відкрите
у  сільському  домі  –  ти  майже  наближаєшся
до  мене,  задумавшись.  Я  відшукав  стежину,  -
ти  появилася,  ступаєш  навпростець,
і  часом  у  дзеркал  в  вітринах  магазинів
йде  кругом  голова  від  тебе.  –    Хто  знає,  чи  то  пташка
не  одна  й  та  ж  сама  виспівувала  нам
учора,  для  кожного,  надвечір?

[b]Rainer  Maria  Rilke  DU  IM  VORAUS  VERLORNE  GELIEBTE[/b]
Du  im  Voraus
verlorne  Geliebte,  Nimmergekommene,
nicht  weiß  ich,  welche  Töne  dir  lieb  sind.
Nicht  mehr  versuch  ich,  dich,  wenn  das  Kommende  wogt,
zu  erkennen.  Alle  die  großen
Bilder  in  mir,  im  Fernen  erfahrene  Landschaft,
Städte  und  Türme  und  Brücken  und  un-
vermutete  Wendung  der  Wege
und  das  Gewaltige  jener  von  Göttern
einst  durchwachsenen  Länder:
steigt  zur  Bedeutung  in  mir
deiner,  Entgehende,  an.

Ach,  die  Gärten  bist  du,
ach,  ich  sah  sie  mit  solcher
Hoffnung.  Ein  offenes  Fenster
im  Landhaus  -  ,  und  du  tratest  beinahe
mir  nachdenklich  heran.  Gassen  fand  ich,  -
du  warst  sie  gerade  gegangen,
und  die  Spiegel  manchmal  der  Läden  der  Händler
waren  noch  schwindlich  von  dir  und  gaben  erschrocken
mein  zu  plötzliches  Bild.  -  Wer  weiß,  ob  derselbe
Vogel  nicht  hinklang  durch  uns
gestern,  einzeln,  im  Abend?
Winter  1913/14,  Paris

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2022


Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ЕЛЕГІЯ ЧЕТВЕРТА


О,  дерево  життя,  коли  прийде  зима?
Не  злагоджені  ми.  Ми  неспроможні,  
як  перелітні  птиці.  Відставши  й  запізнившись,
ми  раптом  довіряємося  вітру
і  падаємо  на  байдужий  став.
Ми  одночасно  пізнаємо  розквіт  і  занепад.
Та  десь  ще  бродять  леви  й  знають,
свою  могутність,  доки  не  втратять  силу.

А  ми,  якщо  намірилися  на  одне,  цілком,
вже  тягнемося  витрачатися  на  інше.  Наш  ворог  -
це  наш  ближній.  Прихід  закоханості
не  завжди  межа,  за  якою  від  іншого
чекаємо  ми  простору,  турботи  і  Вітчизни.
Тому  для  всякого  зображення  моменту
готується  контрастний  фон,  детально,
щоб  ми  помітили,  коли  воно  постане
перед  нами  чітко.  Ми  не  розпізнаємо
силуети  почуттів,  які  приходять  не  до  нас.
Хто  не  чекав  в  тривозі  біля  завіси  свого  серця?
Коли  вона  піднялася,  прощальну  сцену
було  нескладно  зрозуміти.  Знайомий  сад
хитався  тихо:  ось  вийшов  перший  танцівник.
Не  той.  Доволі!  Хоча  він  іншого  завзято  удавав,
переодягнений,  він  залишався  міщанином,
який  заходить  до  квартири  через  кухню.
Я  не  бажаю  цих  півмасок,
вподобаних  ляльками.  Їх  забагато.  Я  хочу
відділити  машкару  від  жил  і  їх
обличчя  від  подоби.  Я  тут.  Я  перед  ними.
Навіть  якщо  погаснуть  лампи,  і  сповістять
мені,  що  далі  вже  нема  нічого  –  нехай  зі  сцени
хлине  порожнеча  з  ранковим  вітром,
нехай  ніхто  з  моїх  безмовних  предків
зі  мною  не  залишиться,  ні  жінка,  ні  дитина,
ні  хтось  із  жадібними  карими  очима:
я  всеодно  залишуся.  Всьому  глядач  знайдеться.

Хіба  я  не  правий?  Ти,  батьку,  хто  скуштував
зі  мною  гірке  життя,  оцінюючи  мій
найперший  каламутний  напій  мого  покликання,
коли  я  підростав,  оцінював  ти  знову  й  знову,
і  присмак  незнайомого  майбутнього  відчув,
помітив  мій  захоплений  відкритий  погляд,  -
ти,  батьку  мій,  до  того,  як  помер,
так  часто  сумнівався  в  моїх  надіях,  в  глибині  моїй,
і  заспокоївся,  якщо  покійні  мають  спокій  у  царстві
спокою,  не  визнавши  нікчемності  моєї  долі.
Хіба  я  не  правий?  І  ви,  хіба  я  не  правий,
всі  ті,  які  любили  мене  за  прояв  незначний    
любові  до  вас,  кого  я  завжди  покидав,
бо  Всесвітом  для  мене  був  інший  світ    
із  ваших  образів,  тому  що  я  любив  його,
чекали  ви  від  нього  не  більшого...  ніж  я,  можливо,
чекали  лялькового  театру,  ні,
ви  часто  дбали,  щоб  для  мене
кінець  вистави  виглядав  таким,  там  за  актора
повинен  бути  ангел,  що  прагнув  висоти.
Ангел  і  лялька:  таке  завершення  вистави.
Тоді  з’єднаються  всі  ті,  кого  постійно
ми  розлучаємо,  доки  ми  тут,  
неначе  пори  року,  всілякі  зміни  починають
круговерть.  Перед  нами  з  тієї  сторони
зіграє  потім  ангел.  Дивися,  помираючі
не  мусять  здогадатись,  що  є  причин  багато
для  всього,  що  ми  тут  робили.  Усе
не  залишається  завжди  тим  самим.  О  час  дитинства,
тут  в  образах  відтворюється  більше,  ніж  лише
минуле,  і  перед  нами  не  лише  майбутнє.
Ми  справді  виростаємо,  ми  часом  поспішаємо
дорослішати  швидше,  щоб  догодити
тим,  які  не  мають  нічого,  крім  дорослості.
І  все  ж  в  самотності  своїй,
чия  постійність  забавляла,  ми  опинялися
на  роздоріжжі  між  всесвітом  і  грою,
на  місці,  яке  від  самого  початку
призначене  було  для  дійсних  справ.

Хто  вказує  дитині,  де  їй  стати?  Хто  між  сузір’ів
її  поставить  і  в  руки  дасть
їй  власну  міру?  Хто  творить  смерть  дітей
з    черствого  хліба,  який  засохне  –  щоб  вкласти
в  округлий  рот,  як  зернятко
смачного  яблука?...  Убивцю
легко  розпізнати.  Але  оце:  смерть,
неминуча  смерть,  ще  до  життя  так
обережно  нести  її  в  собі  й  не  нарікати,
цього  не  висловити.

[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  VIERTE  ELEGIE[/b]
O  BÄUME  Lebens,  o  wann  winterlich?
Wir  sind  nicht  einig.  Sind  nicht  wie  die  Zug-
vögel  verständigt.  Überholt  und  spät,
so  drängen  wir  uns  plötzlich  Winden  auf
und  fallen  ein  auf  teilnahmslosen  Teich.
Blühn  und  verdorrn  ist  uns  zugleich  bewußt.
Und  irgendwo  gehn  Löwen  noch  und  wissen,
solang  sie  herrlich  sind,  von  keiner  Ohnmacht.

Uns  aber,  wo  wir  Eines  meinen,  ganz,
ist  schon  des  andern  Aufwand  fühlbar.  Feindschaft
ist  uns  das  Nächste.  Treten  Liebende
nicht  immerfort  an  Ränder,  eins  im  andern,
die  sich  versprachen  Weite,  Jagd  und  Heimat.
 Da  wird  für  eines  Augenblickes  Zeichnung
ein  Grund  von  Gegenteil  bereitet,  mühsam,
daß  wir  sie  sähen;  denn  man  ist  sehr  deutlich
mit  uns.  Wir  kennen  den  Kontur
des  Fühlens  nicht:  nur,  was  ihn  formt  von  außen.
 Wer  saß  nicht  bang  vor  seines  Herzens  Vorhang?
Der  schlug  sich  auf:  die  Szenerie  war  Abschied.
Leicht  zu  verstehen.  Der  bekannte  Garten,
und  schwankte  leise:  dann  erst  kam  der  Tänzer.
Nicht  der.  Genug!  Und  wenn  er  auch  so  leicht  tut,
er  ist  verkleidet  und  er  wird  ein  Bürger
und  geht  durch  seine  Küche  in  die  Wohnung.
 Ich  will  nicht  diese  halbgefüllten  Masken,
lieber  die  Puppe.  Die  ist  voll.  Ich  will
den  Balg  aushalten  und  den  Draht  und  ihr
Gesicht  und  Aussehn.  Hier.  Ich  bin  davor.
Wenn  auch  die  Lampen  ausgehn,  wenn  mir  auch
gesagt  wird:  Nichts  mehr  –,  wenn  auch  von  der  Bühne
das  Leere  herkommt  mit  dem  grauen  Luftzug,
wenn  auch  von  meinen  stillen  Vorfahrn  keiner
mehr  mit  mir  dasitzt,  keine  Frau,  sogar
der  Knabe  nicht  mehr  mit  dem  braunen  Schielaug:
Ich  bleibe  dennoch.  Es  giebt  immer  Zuschaun.

Hab  ich  nicht  recht?  Du,  der  um  mich  so  bitter
das  Leben  schmeckte,  meines  kostend,  Vater,
den  ersten  trüben  Aufguß  meines  Müssens,
da  ich  heranwuchs,  immer  wieder  kostend
und,  mit  dem  Nachgeschmack  so  fremder  Zukunft
beschäftigt,  prüftest  mein  beschlagnes  Aufschaun,  –
der  du,  mein  Vater,  seit  du  tot  bist,  oft
in  meiner  Hoffnung,  innen  in  mir,  Angst  hast,
und  Gleichmut,  wie  ihn  Tote  haben,  Reiche
von  Gleichmut,  aufgiebst  für  mein  bißchen  Schicksal,
hab  ich  nicht  recht?  Und  ihr,  hab  ich  nicht  recht,
die  ihr  mich  liebtet  für  den  kleinen  Anfang
Liebe  zu  euch,  von  dem  ich  immer  abkam,
weil  mir  der  Raum  in  eurem  Angesicht,
da  ich  ihn  liebte,  überging  in  Weltraum,
in  dem  ihr  nicht  mehr  wart  .  .  .  .:  wenn  mir  zumut  ist,
zu  warten  vor  der  Puppenbühne,  nein,
so  völlig  hinzuschaun,  daß,  um  mein  Schauen
am  Ende  aufzuwiegen,  dort  als  Spieler
ein  Engel  hinmuß,  der  die  Bälge  hochreißt.
Engel  und  Puppe:  dann  ist  endlich  Schauspiel.
Dann  kommt  zusammen,  was  wir  immerfort
entzwein,  indem  wir  da  sind.  Dann  entsteht
aus  unsern  Jahreszeiten  erst  der  Umkreis
des  ganzen  Wandelns.  Über  uns  hinüber
spielt  dann  der  Engel.  Sieh,  die  Sterbenden,
sollten  sie  nicht  vermuten,  wie  voll  Vorwand
das  alles  ist,  was  wir  hier  leisten.  Alles
ist  nicht  es  selbst.  O  Stunden  in  de  Kindheit,
da  hinter  den  Figuren  mehr  als  nur
Vergangnes  war  und  vor  uns  nicht  die  Zukunft.
Wir  wuchsen  freilich  und  wir  drängten  manchmal,
bald  groß  zu  werden,  denen  halb  zulieb,
die  andres  nicht  mehr  hatten,  als  das  Großsein.
Und  waren  doch,  in  unserem  Alleingehn,
mit  Dauerndem  vergnügt  und  standen  da
im  Zwischenraume  zwischen  Welt  und  Spielzeug,
an  einer  Stelle,  die  seit  Anbeginn
gegründet  war  für  einen  reinen  Vorgang.

Wer  zeigt  ein  Kind,  so  wie  es  steht?  Wer  stellt
es  ins  Gestirn  und  giebt  das  Maß  des  Abstands
ihm  in  die  Hand?  Wer  macht  den  Kindertod
aus  grauem  Brot,  das  hart  wird,  –  oder  läßt
ihn  drin  im  runden  Mund,  so  wie  den  Gröps
von  einem  schönen  Apfel?  .  .  .  .  .  .  Mörder  sind
leicht  einzusehen.  Aber  dies:  den  Tod,
den  ganzen  Tod,  noch  vor  dem  Leben  so
sanft  zu  enthalten  und  nicht  bös  zu  sein,
ist  unbeschreiblich.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952247
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2022


Збіґнев Герберт ПАН КОГІТО ПРО НЕПОХИТНУ ПОЗИЦІЮ


1
Громадяни
Утіки  (1)
не  хочуть  оборонятися
в  місті  сплахнула  епідемія
інстинкту  самозбереження
храми  свободи
стали  блошиним  ринком
в  сенаті  обговорюють
як  не  бути  сенатом
громадяни
які  не  хочуть  оборонятися
відвідують  прискорені  курси
опускання  на  коліна
покірно  чекають  ворога
пишуть  вірнопіддані  промови
закопують  золото
шиють  нові  знамена
невинно  білі
вчать  дітей  брехати
відкривають  ворота
в  які  зараз  входить
колона  піску
поза  цим    як  звичайно
торгівля  і  спарювання

2
Пан  Когіто
Хотів  би  стати
на  висоті  положення
це  означає
дивитися  долі
прямо  в  очі
як  Катон  Молодший  (2)
дивився  життєпис
однак  він  не  має
ні  меча
ні  нагоди
відправити  сім'ю  за  море
тому  чекає  як  інші
ходить  безсонним  покоєм
всупереч  порадам  стоїків
хотів  би  мати  тіло  з  діамантів
і  крила
бачить  крізь  вікно
що  сонце  Республіки
вже  заходить
залишилося  йому  небагато
насправді  тільки
вибір  положення
в  якому  хоче  померти
вибір  жесту
вибір  останнього  слова
для  цього  не  лягати
в  ліжко
щоб  не  бути
задушеним  уві  сні
хотілося  б  до  кінця
стояти  на  висоті  положення
доля  дивиться  йому  в  очі
в  те  місце  де  була
його  голова
[i](1)  Утіка  -  древнє  місто  на  північному  заході  від  Карфагена.  Після  Третьої  Пунічної  війни  місто  стало  адміністративним  центром  римської  провінції  Африка.  У  46  році  до  н.е.  місто  було  взяте  в  облогу  військами  Юлія  Цезаря.  
(2)  Марк  Порцій  Катон  древньоримський  політичний  діяч,  неформальний  лідер  більшості  в  римському  сенаті  з  кінця  60-х  років  до  н.е.  до  громадянської  війни  між  Помпеєм  і  Цезарем.  Був  зразком  непохитної  моральної  стійкості,  прихильником  республіки  і  ворогом  Юлія  Цезаря.  Покінчив  життя  самогубством  (розпоров  собі  живіт  мечем)  в  оточеній  Цезарем  Утіці,  жителі  якої  покинули  місто,  відмовившись  його  захищати.
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  PAN  COGITO  O  POSTAWIE  WYPROSTOWANEJ[/b]
1
W  Utyce
obywatele
nie  chcą  się  bronić

w  mieście  wybuchła  epidemia
instynktu  samozachowawczego

świątynie  wolności
zamieniono  na  pchli  targ

senat  obraduje  nad  tym
jak  nie  być  senatem

obywatele
nie  chcą  się  bronić
uczęszczają  na  przyspieszone  kursy
padania  na  kolana

biernie  czekają  na  wroga
piszą  wiernopoddańcze  mowy
zakopują  złoto

szyją  nowe  sztandary
niewinnie  białe
uczą  dzieci  kłamać

otworzyli  bramy
przez  które  wchodzi  teraz
kolumna  piasku

poza  tym  jak  zwykle
handel  i  kopulacja

2
Pan  Cogito
chciałby  stanąć
na  wysokości  sytuacji

to  znaczy
spojrzeć  losowi
prosto  w  oczy

jak  Katon  Młodszy
patrz  Żywoty

nie  ma  jednak
miecza
ani  okazji
żeby  wysłać  rodzinę  za  morze

czeka  zatem  jak  inni
chodzi  po  bezsennym  pokoju

wbrew  radom  stoików
chciałby  mieć  ciało  z  diamentu
i  skrzydła

patrzy  przez  okno
jak  słońce  Republiki
ma  się  ku  zachodowi

pozostało  mu  nie  wiele
właściwie  tylko
wybór  pozycji
w  której  chce  umrzeć
wybór  gestu
wybór  ostatniego  słowa

dlatego  nie  kładzie  się
do  łóżka
aby  uniknąć
uduszenia  we  śnie

chciałby  do  końca
stać  na  wysokości  sytuacji

los  patrzy  mu  w  oczy
w  miejsce  gdzie  była
jego  głowa

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022


Збіґнєв Герберт ПАН КОГІТО (1) РОЗПОВІДАЄ ПРО СПОКУШАННЯ СПІНОЗИ


Барух  Спіноза(2)  з  Амстердаму
хотів  зрівнятись  з  Богом

при  шліфуванні
на  горищі  лінз
упала  враз  завіса
і  він  постав  пред  ликом

він  довго  говорив
(коли  він  говорив
міцніли  його  розум
і  його  дух)
Він  запитав
яка  природа  людини
-  Бог  неуважно  погладив  бороду

запитав  яка  першопричина  всього

-  Бог  подивився  в  нескінченність

запитав  яка  причина  кінця

-  ламав  Бог  пальці
й  кашляв

коли  замовк  Спіноза
Бог  заговорив

Говориш  ладно  Баруху
люблю  твою  латинь  геометричну
а  також  ясність  синтаксису
симетричних  тверджень

але  давай  обсудимо
По-справжньому  Великі
Речі

-  поглянь,  у  тебе  руки
в  саднах  і  тремтять

-  твій  зір  згубила
темрява

-  харчі  мізерні,
одяг  бідний

-  купи  новий  будинок
пробач  венеціанским  дзеркалам
за  відображення  на  їх  поверхні

-  пробач  заквітчане  волосся,
пісні  хмільні

-  подумай  про  доходи,
як  твій  колега  Декарт(3)

-  чи  як  Еразм  (4)
хитруй

-  присвяти  трактат
Людовіку  ХIV
однак  той  не  читатиме  його

-  вгамуй
раціональний  гнів
від  нього  трони  падають
і  гаснуть  зорі

-  подумай
про  дружину
яка  тобі  дитя  народить

-  бачиш  Баруху
ми  обсудили  Великі  Речі

-  я  хочу  бути  коханим,
неосвіченим  і  грубим
це  єдине,
чого  я  справді  хочу

Тут  завіса  впала
Спіноза  залишився  сам

Хмар  золотих  не  стало
і  сяйва  в  вишині

видно  пітьму

чути  як  східці  рипають
внизу  стихають  кроки.  

[i](1)  Когіто  (Cogito  лат.  я  думаю)  –  особа  з  серії  віршів  Збігнєва  Герберта.  Ім’я  взято  з  латинського  виразу  Декарта  „Cogito  ergo  sum”  (Я  думаю,  отже  я  існую).  Автор  наділив  пана  Когіто  своїми  рисами  –  сучасна  людина,  інтелігентна,  освічена,  незгодна  з  оточуючим  світом,  державним  устроєм,  високоморальна,  непохитна  у  вірності  своїм  цінностям.
(2)  Спіноза  -  голландський  філософ,  один  з  найвідоміших  пантеїстів.  Розвинув  учення  про  єдину,  невичерпну,  нескінченну  субстанцію,  з  безмежною  кількістю  властивостей:  людям  відомі  тільки  дві  властивості  протяжність  і  мислення;  ця  субстанція  є  причиною  самої  себе.  Заробляв  на  життя  шліфуванням  лінз.
(3)  Рене́  Дека́рт  -  французький  філософ,  фізик,  фізіолог,  математик,  визнаний  і  вшанований  за  життя.
(4)  Еразм  Ротердамський  –  видатний  мислитель  Відродження.  У  протистоянні  католицизму  з  лютеранством  не  зважився  стати  ні  на  чию  сторону.[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  PAN  COGITO  OPOWIADA  O  KUSZENIU  SPINOZY[/b]
Baruch  Spinoza  z  Amsterdamu  
zapragnął  dosięgnąć  Boga  

szlifując  na  strychu  
soczewki  
przebił  nagle  zasłonę  
i  stanął  twarzą  w  twarz  

mówił  długo  
(  a  gdy  tak  mówił  
rozszerzał  się  umysł  jego  
i  dusza  jego  )  
zadawał  pytania  
na  temat  natury  człowieka  
-  Bóg  gładził  roztargniony  brodę  

pytał  o  pierwszą  przyczynę  

-  Bóg  patrzył  w  nieskończoność  

pytał  o  przyczynę  ostateczną  

-  Bóg  łamał  palce  
chrząkał  

kiedy  Spinoza  zamilkł  
rzecze  Bóg  

-  mówisz  ładnie  Baruch  
lubię  twoją  geometryczną  łacinę  
a  także  jasną  składnię  
symetrię  wywodów  

pomówmy  jednak  
o  Rzeczach  Naprawdę  
Wielkich  

-  popatrz  na  twoje  ręce  
pokaleczone  i  drżące  

-  niszczysz  oczy  
w  ciemnościach  

-  odżywiasz  się  źle  
odziewasz  nędznie  

-  kup  nowy  dom  
wybacz  weneckim  lustrom  
że  powtarzają  powierzchnię  

-  wybacz  kwiatom  we  włosach  
pijackiej  piosence  

-  dbaj  o  dochody  
jak  twój  kolega  Kartezjusz  

-  bądź  przebiegły  
jak  Erazm  

-  poświęć  traktat  
Ludwikowi  XIV  
i  tak  go  nie  przeczyta  

-  uciszaj  
racjonalną  furię  
upadną  od  niej  trony  
i  sczernieją  gwiazdy  

-  pomyśl  
o  kobiecie  
która  da  ci  dziecko  

-  widzisz  Baruch  
mówimy  o  Rzeczach  Wielkich  

-  chcę  być  kochany  
przez  nieuczonych  i  gwałtownych  
są  to  jedyni  
którzy  naprawdę  mnie  łakną  

teraz  zasłona  opada  
Spinoza  zostaje  sam  

nie  widzi  złotego  obłoku  
światła  na  wysokościach  

widzi  ciemność  

słyszy  skrzypienie  schodów  
kroki  schodzące  w  dół

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952155
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2022


Вітезслав Незвал БАЛАДА СОРОК ДЕВ'ЯТА. ПРО ПОВІЙ


Я  колись  добряче  спав  -
в  снах  людина  молодіє  –
як  я  пристрасно  кохав,
вас,  жінки,  жінки  зрадливі.
Незвичайні,  особливі,
були  досить  не  дешеві
ті,  що  в  пудрі,  а  не  в  пилу.
Я  ходив  до  них  в  борделі.
 
Кожний  стрічний  мене  знав.
Я  любив  вдягати  стильне,
похітливість,  то  є  жаль.
Чоловік  від  неї  гине.
Ті  жінки  були  прекрасні.
Щось  до  них,  крім  тіла,  вЕло.
Люди  часом  можуть  впасти.
Я  ходив  до  них  в  борделі.
 
Більше  б  знав,  дружину  б  взяв.
І  мені  було  б  не  бридко.
Бо  мораль  –  ніщо,  обман.
Остигає  пристрасть  швидко.
Є  загадкою  людина,
прикро,  ви  не  знали  Бели,
інші  теж  були  звабливі.
Я  ходив  до  них  в  борделі.
 
[i]Послання:[/i]
Кожна  квітка  з  часом  в'яне.
До  жінок  шляхи  веселі.
Здогадатися  нескладно...
Я  ходив  до  них  в  борделі.
 
[b]Vítězslav  Nezval  BALADA  ČTYŘICÁTÁ  DEVÁTÁ  O  NEVĚSTKÁCH[/b]
Dokud  jsem  ještě  dobře  spal
-  ach,  spánkem  člověk  omládne  -
jak  strašně  jsem  vás  miloval,
vy  ženy,  ženy  proradné.
Zvlášť  ty,  jež  byly  nápadné,
jež  měly  pudr  místo  pelu.
Ač  bylo  to  dost  nákladné,
chodíval  jsem  k  nim  do  bordelu.

Mě  skoro  každý  pasák  znal.
Šaty  jsem  míval  bezvadné.
Smyslnost,  ta  je  jako  žal.
Člověk  jim  lehko  propadne.
Ty  ženy  byly  záhadné.
Měly  vždy  něco  navíc  k  tělu.
Jak  člověk  časem  upadne!
Chodíval  jsem  k  nim  do  bordelu.

Snad  bych  si  leckterou  byl  vzal.
Skrupule  nemám  pražádné.
Mravný  též  nejsem.  To  bych  lhal.
Žel,  vášeň  rychle  ochladne.
Člověka  leccos  napadne,
škoda,  že  neznali  jste  Bělu.
Též  jiné  byly  půvabné.
Chodíval  jsem  k  nim  do  bordelu.

Poslání:
Každý  květ  časem  uvadne.
I  hezké  ženy  tropí  melu.
Kde,  to  se  lehko  uhádne…
Chodíval  jsem  k  nim  do  bordelu.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022


Юліан Тувім ПОБАЧУ ЯКОСЬ НЕЗНАЙОМКУ


Я  по  вулиці  пройдуся
Й  приставатиму,  як  завжди…
О,  це  буде  виглядати
Так  банально,  легковажно!
 
Ви  промовите  „Відстаньте,
Це  нахабство  з  боку  пана”…
Ах,  і  що  на  це  сказати,
Як  відповісти,  кохана?
 
Але  все  таки  представлюсь
(і  дозвольте,  натурально).
Хоч  і  буде,  я  вже  знаю,
Це  безглуздо  і  банально.
 
Потім  виявитись  може,
Я  у  чомусь  помиливсь,
Ви  себе,  цілком  можливо,
Переоцінили,  міс.
 
Може  бути  (не  дай  Боже!)
Ти  литвинка  чи  гуситка,
Але  це  із  твого  боку
Було  б  бридко,  страшно  бридко!
 
Може  й  так,  ви  незвичайна,
В  очі  глянете  з  любов’ю,
Смутна,  мила  і  кохана…
Як  би  це  було  чудово!
 
І  коли  піде  розмова,
З  кожним  словом  все  щиріша,
Подивлюся  прямо  в  очі:
-  А  чи  пані  любить  вірші?
 
Дуже  це  мені  цікаво,
Що  почую,  як  спитаю:
Чи  то  „Віршами  живу  я”
Чи  то  „Віршів  …не  читаю”.
 
Буду  дуже  об’єктивним,
І  скажу  на  це  байдуже:
„Я  так  само,  прошу  пані”
І…  на  небо  гляну  тужно.
 
А  назавтра  вишлю  квіти
З  карткою:  „Тобі,  кохана”,
Хай  роздумує,  від  кого,
Запитає  хай:  „Від  пана?”
 
Я  ж  насвистувати  буду
Скерцо  хрипко,  наче  п’яний.
Відповім:  „Можливо”…й  змовкну
І  закохано  погляну.
 
Потім:  „Може  на  вечерю?!
Потім:  „Може  до  кав’ярні?”
Буде  „Ах”  і  варіанти,
Врешті  визнайте,  я  правий.
 
За  вечерю,  як  відомо,
Поцілунок  вірна  плата,
Поцілунок  (дайте  слово!)
Забагато.  Але  варто.
 
Зарум’янитесь,  звичайно,
Очі  долу,  як  ведеться,
І  задихаєте  часто,
І  тремтячи  обіймете.
 
Як  на  перший  раз,  то  досить,
Поцілую  ручку  звісно,
Ви  почнете  „Ти”  казати,
Я  візьму  за  руку  міцно.

Проводжатиму  до  дому,
Не  промовивши  ні  звуку,
Я  в  очах  побачу  ваших
Невимовну  млосну  муку.

Потім  кілька  слів  звичайних,
Потім  сцена  красномовна:
„Ви  одна  живете?”…  Скаже:
„З  тіткою,  вона  не  вдома”.
 
Моя  дивна  і  солодка!
Снів  моїх  сердечних  мрія!
.......................................
Щоб  тебе  побило  громом!!!!
Приставати  я  умію!!!
 
[b]Julian  Tuwim  ZUPEŁNIE  NIEZNAJOMEJ,  RAZ  WIDZIANEJ[/b]
...I  podejde  na  ulicy.
I  coś  powiem,  jak  to  zwykle...
Ach,  to  będzie  wyglądało
Tak  banalnie  i  tak  nikle!
                     
Powiesz  pewno  :  "Proszę  odejść!
To  bezczelność  z  strony  pana"  ...
Ach,  i  coż  na  takie  dictum
Ja  odpowiem  ci  kochana?
 
Ale  w  końcu  się  przedstawię
(i  pozwolisz,  naturalnie!)
Iznów  powiem  coś,  co  będzie
Brzmiało  głupio  i  banalnie
 
Później  może  się  okazać,
Żem  omylił  się  troszenkę,
Może  przecież  tak  się  zdarzyć,
Że  przeceni  się  panienkę.
 
Może  jesteś  (nie  daj  Boże!)
Litwoczynką  lub  husytką,
Ale  to  by  z  twojej  strony
Było  brzydko,  strasznie  brzydko!
 
Może  jednak  jesteś  cudną,
Co  w  mych  oczach  miłość  zgadnie,
Ukochaną,  smętną,  słodką...
-  Ach,  jak  to  by  było  ładnie!
 
No  i  zacznie  się  rozmowa,
Słowa  coraz  bardziej  szczersze,
Wreszcie  powiem,  patrząc  w  oczy:
-"A  czy  Pani  lubi  wiersze?"
 
Strasznie  tedy  ciekaw  jestem,
Co  odpowiesz  mi  ,  gdy  spytam...
Albo  :  "Wiersze  -  to  me  życie"
Albo  :  "Wierszy...  to  nie  czytam".
 
I  bezstronnym  będąc  całkiem,
Powiem  na  to  obojętnie:
"Ja  tak  samo  proszę  Pani"
I...na  niebo  spojrzę  smętnie.
 
A  nazajutrz  przyślę  kwiaty
Z  kartką:  "Tobie  ukochana",
Wnet  domyślisz  się,  od  kogo,
Później  spytasz  :  "To  od  Pana?"
 
Ja  zaś  będę  pogwizdywał
Scherzo-bemol  przenajsmętniej,
Powiem:  "może"...  i  umilknę,
I  znów  spojrzę  (lecz  namiętniej)...
 
Potem"może  do  cukierni?"
Potem  "(może)  na  kolację?"
Bedą  "achy"  i  wahania,
Wreszcie  przyznasz,  że  mam  rację.
 
Przy  kolacji,  jak  wiadomo,
Trwałe  się  zawiera  pakta,
Pocałuję  (daję  słowo!)
Trudno.  Alea  est  iacta.
 
Zarumienisz  się  banalnie
I  banalnie  spuścisz  oczy,
Gdy  twą  kibić  gibkobrzozą
Drżące  ramię  me  otoczy.
 
Jak  na  pierwszy  raz  -  to  dosyć
Cmoknę  w  rączkę  na  podziękę.
Będziesz  mi  już  "Ty"  mówiła
I  będziemy  szli  pod  rękę.
 
Odprowadzę  cię  do  domu,
Milczeć  będzie  się  po  drodze.
Będziesz  na  mnie  spoglądała
W  niewysłownej,  słodkiej  trwodze.
 
Później...kilka  słów  zwyczajnych,
Później  znowu  scena  niema.
"A  czy  mieszkasz  sama?"...Rzekniesz:
"Nie  ,  u  cioci...Lecz  jej  nie  ma".
 
Moja  cudna  moja  słodka!
Śnie  serdecznej  mej  tęsknicy!
-------------------------------------------
Żeby  jasne  gromy  biły!!!
Muszę  podejść  na  ulicy!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2022


Райнер Марія Рільке СУСІД


Незнана  скрипко,  ходиш  по  слідах?
Вже  у  скількох  віддалених  містах
самотня  ніч  зі  мною  говорила?
То  грають  сто?  Чи  грає  хтось  єдиний?
 
Знаходяться  у  всіх  містах  великих
такі,  хто  знемагаючи  від  болю,
якби  не  ти,  вже  б  кинулися  в  ріки?
І  чому  поряд  ти  завжди  зі  мною?
 
Чому  завжди  зі  мною  по  сусідству
є  той,  хто  змушує  тебе  творити
і  говорити,  що  життя  складніше
ніж  складність  усього  на  світі?

[b]Rainer  Maria  Rilke  DER  NACHBAR[/b]
Fremde  Geige,  gehst  du  mir  nach?
In  wieviel  fernen  Städten  schon  sprach
deine  einsame  Nacht  zu  meiner?
Spielen  dich  Hunderte?  Spielt  dich  einer?
 
Gibt  es  in  allen  großen  Städten
solche,  die  sich  ohne  dich
schon  in  den  Flüssen  verloren  hätten?
Und  warum  trifft  es  immer  mich?
 
Warum  bin  ich  immer  der  Nachbar  derer,
die  dich  bange  zwingen  zu  singen
und  zu  sagen:  Das  Leben  ist  schwerer
als  die  Schwere  von  allen  Dingen?
1902/03,  Paris

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951959
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022


Райнер Марія Рільке ДУЇНСЬКІ ЕЛЕГІЇ. ЕЛЕГІЯ ШОСТА

Смоковнице,  віддавна  було  мені  важливо
Як  майже  повністю  замінюєш  ти  цвіт
в  самій  собі  на  плід  у  визначений  час,
не  хвалячись,  твориш  свою  невинну  тайну.
Як  трубами  фонтану  тече  у  твоїх  вигнутих  гілках
сік  вгору  й  вниз:  і  він  пробуджує  від  сну,
ледь  пробудившись,  щасливий  найсолодшим  успіхом  своїм.  
Глянь:  як  Господь  у  Лебеді...  Ми  ж  зволікаємо,
ах,  надихає  нас  цвітіння,  а  в  нашу  запізнілу  cуть
в  наш  завершальний  плід  ховаємо  ми  зречення.
Не  кожен  поспішить  так  сильно  діяти,
щоб  дочекатися  і  розцвісти  багатством  серця,
Коли  бажання  цвіту,  як  тихий  подих  ночі,
торкнеться  його  юних  губ,  його  повік:
мабуть  героям    і  рано  призваним  загинути
смерть-садівник  інакше  вигинає  вени.
Ці  кинуться  туди:  вони,  усміхнені,  попереду,  як  колісниця  на  м'яких
пощерблених  рельєфах  фараона  переможця  в  Карнаку  (1).  

На  диво  близький  герой  до  тих,  хто  молодим  загинув.
Тривання  
його  не  вабить.  Його  зростання  є  буттям;  незмінно
він  піднімається  і  входить  у  змінене  сузір'я  
постійних  небезпек.  Там  мало  хто  його  шукає.  Але,
це  хмуре  приховане  від  нас,  це  раптом  оспіває  
натхненну  долю  серед  бур  його  гуркочучого  світу.
Я  ще  не  чув  таких  як  він.  Враз  підхопив  мене  
з  потоком  вітру  його  притихлий  голос.

Колись  любив  я  заховатися  від  туги:  О  якби  я,
якби  я  був  дитиною  і  міг  ще  бути  і  сидіти  
й,  тримаючи  майбутню  зброю,  читати  про  Самсона  (2),
як  його  мати  була  неплідна,    а  потім  народила.

Хіба  він  вже  в  тобі  не  був  героєм,  о  мати,  чи  не  почався
вже  в  тобі,  його  рішучий  вибір?

Товпились  в  лоні  тисячі  й  хотіли  бути  ним,  
але  поглянь:  він  взяв  і  всіх  обставив  -,  обрав  і  зміг.
І  коли  він  крушив  колони,  було  так,  вирвався
зі  світу  свого  тіла    у  інший  світ,  де  він  надалі
вирішував  і  міг.  О  матері  героїв,  о  начало
розбурханих  потоків!  Ви  прірви,  -  в  які  
з  високих  граней  серця,  ридаючи,
вже  скинули  дівчат,  у  жертву  синам  майбутнім.

Тому  що  поривається  герой  крізь  прихистки  любові,
підтримуваний  кожним,  значимий  кожен  його  серця  стук,
вже  відвернувшись,  стоїть  наприкінці  усміхнений,  -  
інакший.

[i](1) Карнакський  храм  –  головна  святиня  Стародавнього  Єгипту  впродовж  13  століть.  Знаходиться    на  лівому  березі  Нілу,  де  колись  була  столиця  держави  Фіви.  Ймовірно,  почав  будівництво  храму  фараон  Сенусерт  І  (1965  -1920  до  н.е.),  наступні  фараони  продовжили  розбудову  та  прикрашання  храму  і  майже  всі  увічнили  свої  імена  і  справи  для  майбутніх  поколінь.
(2) Самсон  –  останній  з  найвідоміших  суддів  давнього  Ізраїлю.  Перед  народженням  Самсона  до  його  батька  Маноаха  та  матері,  котра  була  неплідною,  з'явився  Ангел  Господній  та  пообіцяв,  що  вони  матимуть  сина,  який  врятує  народ  Ізраїлю  від  філістимлян.  Згідно  з  обітницею,  він  не  повинен  був  стригти  волосся.  Самсон  добився  багатьох  перемог  над  ворогами  ізраїльтян  філістимлянами,  поки  не  розповів  філістимській  жінці  Далілі  таємницю  своєї  сили.  Даліла  наказала  таємно  обрізати  волосся  Самсона,  після  чого,  безсилий,  той  був  спійманий  філістимлянами  та  позбавлений  зору.  Під  час  находження  філістимлян  у  язичницькому  зібранні  Самсон  увійшов  туди  та  помолився  єдиному  Богу  про  повернення  йому  величезної  сили.  Отримавши  від  єдиного  Бога  цю  силу,  Самсон  вщент  зруйнував  язичницьку  споруду,  під  уламками  якої  загинули  сотні  зібраних  філістимлян.  Але  від  цього  руйнування  помер  і  сам  Самсон.  
[i][/i][/i]
[b]Rainer  Maria  Rilke  DIE  SECHSTE  ELEGIE[/b]
FEIGENBAUM,  seit  wie  lange  schon  ists  mir  bedeutend,
wie  du  die  Blüte  beinah  ganz  überschlägst
und  hinein  in  die  zeitig  entschlossene  Frucht,
ungerühmt,  drängst  dein  reines  Geheimnis.
Wie  der  Fontäne  Rohr  treibt  dein  gebognes  Gezweig
abwärts  den  Saft  und  hinan:  und  er  springt  aus  dem  Schlaf,
fast  nicht  erwachend,  ins  Glück  seiner  süßesten  Leistung.
Sieh:  wie  der  Gott  in  den  Schwan.  .  .  .  .  .  .  Wir  aber  verweilen,
ach,  uns  rühmt  es  zu  blühn,  und  ins  verspätete  Innre
unserer  endlichen  Frucht  gehn  wir  verraten  hinein.
Wenigen  steigt  so  stark  der  Andrang  des  Handelns,
daß  sie  schon  anstehn  und  glühn  in  der  Fülle  des  Herzens,
wenn  die  Verführung  zum  Blühn  wie  gelinderte  Nachtluft
ihnen  die  Jugend  des  Munds,  ihnen  die  Lider  berührt:
Helden  vielleicht  und  den  frühe  Hinüberbestimmten,
denen  der  gärtnernde  Tod  anders  die  Adern  verbiegt.
Diese  stürzen  dahin:  dem  eigenen  Lächeln
sind  sie  voran,  wie  das  Rossegespann  in  den  milden
muldigen  Bildern  von  Karnak  dem  siegenden  König.

Wunderlich  nah  ist  der  Held  doch  den  jugendlich  Toten.  Dauern
ficht  ihn  nicht  an.  Sein  Aufgang  ist  Dasein;  beständig
nimmt  er  sich  fort  und  tritt  ins  veränderte  Sternbild
seiner  steten  Gefahr.  Dort  fänden  ihn  wenige.  Aber,
das  uns  finster  verschweigt,  das  plötzlich  begeisterte  Schicksal
singt  ihn  hinein  in  den  Sturm  seiner  aufrauschenden  Welt.
Hör  ich  doch  keinen  wie  ihn.  Auf  einmal  durchgeht  mich
mit  der  strömenden  Luft  sein  verdunkelter  Ton.

Dann,  wie  verbärg  ich  mich  gern  vor  der  Sehnsucht:  O  wär  ich,
wär  ich  ein  Knabe  und  dürft  es  noch  werden  und  säße
in  die  künftigen  Arme  gestützt  und  läse  von  Simson,
wie  seine  Mutter  erst  nichts  und  dann  alles  gebar.

War  er  nicht  Held  schon  in  dir,  o  Mutter,  begann  nicht
dort  schon,  in  dir,  seine  herrische  Auswahl?
Tausende  brauten  im  Schooß  und  wollten  er  sein,
aber  sieh:  er  ergriff  und  ließ  aus  –,  wählte  und  konnte.
Und  wenn  er  Säulen  zerstieß,  so  wars,  da  er  ausbrach
aus  der  Welt  deines  Leibs  in  die  engere  Welt,  wo  er  weiter
wählte  und  konnte.  O  Mütter  der  Helden,  o  Ursprung
reißender  Ströme!  Ihr  Schluchten,  in  die  sich
hoch  von  dem  Herzrand,  klagend,
schon  die  Mädchen  gestürzt,  künftig  die  Opfer  dem  Sohn.

Denn  hinstürmte  der  Held  durch  Aufenthalte  der  Liebe,
jeder  hob  ihn  hinaus,  jeder  ihn  meinende  Herzschlag,
abgewendet  schon,  stand  er  am  Ende  der  Lächeln,  –  anders.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951956
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022


Тао Юаньмін СКІНЧИВСЯ РІК, ХОЛОДНИЙ І БЕЗЖАЛЬНИЙ

             [i]    За  перекладом  з  китайської  Артура  Вейлі[/i]
Скінчився  рік,  холодний  і  безжальний:
В  благій  одежі  я  на  сонечку  пригрівсь.
В  садах  південних  листя  опадає,
В  садах  північних  догниває  в  купах  хмиз.
 
В  давно  порожній  мисці  ані  крихти:
На  кухню  поглядаю,  чи  не  в'ється  дим.
Зі  мною  тільки  стародавні  книжки,
Згасає  день,  і  з  ним  край  читанням  моїм.
 
Тут  тяжко,  але  в  Чень*  було  ще  гірше,
Гіркими  докорами  змучила  сім’я.
В  нещастях  тільки  пам'ять  серце  втішить  -
Що  древні  мудреці  страждали,  як  і  я.
[i]*  З  Конфуцієм  дуже  жорстоко  поводилися  в  Чень[/i]
 
[b]by  Tao  Yuanming,  translated  by  Arthur  Waley  CHILL  AND  HARSH  THE  YEAR  DRAWS  TO  ITS  CLOSE[/b]
Chill  and  harsh  the  year  draws  to  its  close:
In  my  cotton  dress  I  seek  sunlight  on  the  porch.
In  the  southern  orchard  all  the  leaves  are  gone:
In  the  north  garden  rotting  boughs  lie  heaped.
I  empty  my  cup  and  drink  it  down  to  the  dregs:
I  look  towards  the  kitchen,  but  no  smoke  rises.
Poems  and  books  lie  piled  beside  my  chair:
But  the  light  is  going  and  I  shall  not  have  time  to  read  them.
My  life  here  is  not  like  the  Agony  in  Ch'ēn,(1)
But  often  I  have  to  bear  bitter  reproaches.
Let  me  then  remember,  to  calm  my  heart's  distress,
That  the  Sages  of  old  were  often  in  like  case.

[i](1)  Confucius  was  maltreated  in  Ch'ēn[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022


Тао Юаньмін ТІЛО, ТІНЬ, ДУХ (СІН, ІН, ШЕНЬ)

І
[i]Тіло  говорить  до  тіні:[/i]
Ні  камінню,  ні  водам  смерть  свої  не  заявить  права  -
Вічне  Небо  високе  і  вічна  незмінна  Земля;
Підкоряються  сталому  ритму  дерева  й  трава,
Іній  їх  убиває,  роса  весняна  оживля.
 
Але  тільки  людину  чекає  завершення  в  смерті  -
Наймудрішу  і  найдосконалішу  поміж  усіх,
Випадково  вона  промайне  в  світовій  круговерті,
Враз  піде  й  не  вернеться  ніколи  до  світу  живих.
 
І  ніхто  не  помітить,  що  стало  на  світі  нас  менше.
І  забудуть  про  втрату  улюблені  друзі  й  сім’я.
Тільки  зрідка  потраплять  на  очі  залишені  речі,
Нагадають  про  горе  недавнє  і  рідне  ім’я.
 
Я  не  маю  тих  чарів,  що  здатні  людей  рятувати,
Хоч  надія,  що  зможу  знайти  їх,  ніяк  не  мина.
Тому  прошу  моєї  послухайте  доброї  ради:
Як  наллють  вам  вина  –  неодмінно  допийте  до  дна.
 
                                     ІІ
[i]Тінь  говорить  до  тіла:[/i]
Безглуздо  про  безсмертя  говорити,
Коли  життя  веселе  і  заможне.
Хотів  би  кожен    у  раю  бродити,
Та  довгий  шлях  і  заблудитись  можна.
 
З  тих  пір,  як  доля  поєднала  нас,
На  двох    ділили  радості  й  печалі,
Вночі  ми  розлучалися  на  час,
Та  сонце  знов  докупи  нас  єднало.
 
Але  не  вічно  наш  союз  триває  –
Настане  день,  і  зникнеш  у  пітьмі  ти.
Минеться  тіло,  не  минеться  слава,
Це  змушує  зсередини  горіти.
 
Твори  добро,  любов  переживе  нас,
Для  неї  варто  витрачати  сили.
Вино,  можливо,  втішить  нас  не  раз,
Але  чи  кращий  вихід  цей  для  тіла?
 
                                         ІІІ
[i]Рішення  Духу:[/i]
Творець  великий  нас  приводить  в  рух  –  
А  далі  всяк  живе,  як  йому  треба.
Зі  всіх  Творінь  лише  Людину  Дух  
Підносить  до  висот  Землі  і  Неба.
 
Доводиться  нам  бути  скрізь  разо́м,
Призначення  ж  у  нас  із  вами  різне,  
Нелегкий  вибір  між  добром  і  злом
Робити  мусить  кожен  особисто.
 
Три  Владарі  відомі  як  святі,
Але  скажіть,  куди  вони  поділись?
Пен  Цзу  жив  понад  вісім  сотень  літ
І  теж  пішов,  нічого  не  лишилось.
 
Вмирають  мудрий,  дурень,  млад  і  стар.  
Чи  здатен  хміль  старіння  зупинити?
Відкриєш  серце  для  шляхетних  справ  -
Чи  хтось  за  це  повинен  похвалити?
 
Страждає  Дух  від  думки  про  буття.
Скорися  течії  Безмежного  Потоку  –
Не  бійся  смерті,  насолоджуйся  життям,
Й  піди  без  метушні  у  визначені  строки.  

[i]Пен  Цзу  (1900  до  н.е.  –  1066  до  н.е.)  –  легендарний  китайський  довгожитель,  даос,  прабатько  китайського  народу;  сформулював  даоську  теорію  довголіття.
Три  Володарі  і  п'ять  імператорів  –  легандарні  правителі  найдревнішого  періоду  історії  Китаю,  що  відноситься  до  третього  тисячоліття  до  н.е.
Три  Володарі:    Фу  –  сі  (Пао-сі)  –  досконаломудрий  правитель,  який  винайшов  Вісім  Триграм  Ідзина;  Шень-нун  –  винайшов  плуг  і  сільськогосподарський  календар,  покровитель  землеробства  і  засновник  китайської  фармакології;  Хуан-ді  –  Жовтий  імператор,  засновник  даосизму  і  китайської  медицини.
[/i]
[b]by  Tao  Yuanming,  translated  by  Arthur  Waley  SUBSTANCE,  SHADOW,  AND  SPIRIT[/b]
I
[i]Substance  speaks  to  Shadow:[/i]
Heaven  and  Earth  exist  for  ever:
Mountains  and  rivers  never  change.
But  herbs  and  trees  in  perpetual  rotation
Are  renovated  and  withered  by  the  dews  and  frosts:
And  Man  the  wise,  Man  the  divine—
Shall  he  alone  escape  this  law?
Fortuitously  appearing  for  a  moment  in  the  World
He  suddenly  departs,  never  to  return.
How  can  he  know  that  the  friends  he  has  left
Are  missing  him  and  thinking  of  him?
Only  the  things  that  he  used  remain;
They  look  upon  them  and  their  tears  flow.
Me  no  magical  arts  can  save,
Though  you  may  hope  for  a  wizard's  aid.
I  beg  you  listen  to  this  advice—
When  you  can  get  wine,  be  sure  to  drink  it.
II
[i]Shadow  to  Substance[/i]
No  use  discussing  immortality
When  just  to  keep  alive  is  hard  enough.
Of  course  I  want  to  roam  in  paradise,
But  it's  a  long  way  there  and  the  road  is  lost.
In  all  the  time  since  I  met  up  with  you
We  never  differed  in  our  grief  and  joy.
In  shade  we  may  have  parted  for  a  time,
But  sunshine  always  brings  us  close  again.
Still  this  uniоn  cannot  last  forever  -
The  body  goes;  that  fame  should  also  end
Is  a  thought  that  makes  me  burn  inside.
Do  good,  and  your  love  will  outlive  you;
Surely  this  is  worth  your  every  effort.
While  it  is  time,  wine  may  dissolve  care
That  is  not  so  good  a  way  as  this.

III
[i]Spirit's  Solution[/i]
The  Great  Potter  cannot  Intervene  --
All  creation  thrives  of  itself.
That  Man  ranks  with  Earth  and  Heaven,
Is  it  not  because  of  me?
Though  we  belong  to  different  orders,
Being  alive,  I  am  joined  to  you.
Bound  together  for  good  or  ill
I  cannot  refuse  to  tell  you  what  I  know:
The  Three  August  Ones  were  great  saints
But  where  are  they  living  today?
Though  P'eng-tsu  lasted  a  long  time
He  still  had  to  go  before  he  was  ready.
Die  old  or  die  young,  death  is  the  same,
Wise  or  stupid,  there  is  no  difference.
Drunk,  every  day  you  may  forget,
But  won't  it  shorten  your  life  span?
Doing  good  is  always  a  joyous  thing
But  no  one  has  to  praise  you  for  it.
Too  much  thinking  harms  my  life;
Just  surrender  to  the  cycle  of  things,
Give  yourself  to  the  waves  of  the  Great  Change
Neither  happy  nor  yet  afraid.
And  when  it  is  time  to  go,  then  simply  go
Without  any  unnecessary  fuss

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2022


Ага Шахід Алі ПАСТОРАЛЬ


[quote]                                    "...біля  стіни  для  екзекуцій,  увитої  густим  плющем"                            
                                   Збігнєв  Герберт  (1)
[/quote]Ми  ще  зустрінемося  в  Срінагарі(2),
Біля  воріт  Палацу  Миру,
тримаючи  в  руках  розквітлі  квіти,
солдати  віддадуть  ключі(3)
і  згинуть.  Ми  знову  прийдемо
в  покинуту  країну,  яка  недавно  зникла,

у  місто,  зруйноване,  коли  нас  не  було.
Ми  розірвемо  біля  турнікетів  сорочки
щоб  обв’язати  наїжачені  шипи,  плющем
зігріємо  троянди.  Мерщій,  гранат(4)
говорить  птахам  -    дитя  людське  зуміє
витримати  все.  Не  слід  засмічувати  вуха

місцевими  чутками.  Ми  вислухаємо
розповіді  нашого  садівника,  як  це  було
в  дитинстві,  у  вирощеному  ним  саду:
„Це  правда,  моя  смерть  на  вході  до  мечеті
під  час  різні,  коли  лунає  заклик  до  молитви,
відкрила  шлюзи”  –  „Мерщій,  настала  тиша  –

і  світанок    наповнив  очі  кожному.”
Чи  ми  послідуємо  за  чубатим  жайворонком,
відкриємо  з  зусиллям  дальній  вхід  у  тополиний  гай,
пройдемо  повз  покриті  пилом  оголошення  про  розшук
на  цвинтарі,  повз  викопані  поспіхом  могили
без  будь-яких  імен,  неначе  нове  місто?

„Це  правда.”  (почуємо  ми  знову  від  нашого
садівника).  „Цей  птах  узимку  замовкає.
До  нього  голос  повернеться  навесні,  скорботним  криком.
Коли  він  дивиться,  як  гірський  сокіл
повітря  розсікає,  як  лазурова  сорока,
ним  схоплена,  обм’якає  у  пазурах”.

Пролита  кров.  Мої  слова  відлунням  ось  так
на  заході,  біля  плюща,  навіщо?
В  шухлядці  білого  стола  із  кедра,
ми  на  веранді  знайдемо  листи:
Коли  поштамти  закрили,  листоноша
знав,  ми  повернемося  на  них  відповісти.  Краще

якби  він  швидко  вмер,
почорнів  під  натиском  осінніх  сподівань,
та  нікому  було  б  збирати  наші  подихи,
зберігати  ці  невідомі  закоханим
листи:  „Поглянь  як  розколовся  світ.
Чому  тебе  немає?  Де  ти?  Вернися."

Чи  ця  історія  для  тих,  оглухглих,  що  за  океаном?
Мерщій,  говорить  птиця.  Й  ми  спробуємо
цим  ключем  спочатку  відкрити  двері
до  вітальні.  Одне  за  одним  дзеркала
під  покривалом  пилу,  не  помічають  нашого  повернення,
як  ми  запалюємо  лампи.  Наша  країна  на  карті  з  скла
завмерла  на  стіні,  розбита  нами  на  шматки
Ми  підемо  повз  наших  предків  по  сходах  вгору,
виконуючи  їхню  волю  всупереч  серцям.  Вони  бажають
щоб  ми  вернулися  –  назавжди!  –  й  успадкували
(Мерщій,  говорить  птиця)  що  нам  належить,  бо  нікому  –
збирати  повідомлення  про  нашу  смерть  по  світу.
[i]                                                                                              (для  Сувіра  Каула)
                                                 Зі  збірки  „Країна  без  поштамтів”
(1)  „Зупинка”  Збіґнєв  Герберт  (,„Postoj”  Zbigniew  Herbert)    1969  р.
(2)  Алюзія  на  рядки  Осипа  Мандельштама  "B  Петербурге  мы  сойдемся  снова".  Срінагар  -  столиця  штату  Кашмір.
(3)  У  1989  році  лідери  мусульманської  більшості  Кашміру,  підтримані  Пакистаном,  почали  збройне  повстання  за  вихід  штату  зі  складу  Індії.  Срінагар  став  епіцентром  війни.  Сотні  тисяч  індійських  військових  придушили  повстання.  
(4)  Гранати  –  це  фрукти  з  Раю.  „Ми  вирощуємо,  дякуючи  воді,  сади  з  винограду,  олив  і  гранатів,  які  мають  схожість  і  відмінність”  (Сура  „Худоба”,  аят  99).  Плоди  граната  з  зернами,  подібними  рубінам,  -  символи  добробуту,  духовного  умиротворення,  радості  наближення  до  Аллаха.    Магомет  радив  їсти  гранати  для  очищення  від  заздрості  і  ненависті.[/i]

[b]Agha  Shahid  Ali  A  PASTORAL[/b]
           [quote]                        on  the  wall  the  dense  ivy  of  executions
                                     Zbigniew  Herbert[/quote]
We  shall  meet  again,  in  Srinagar,
by  the  gates  of  the  Villa  of  Peace,
our  hands  blossoming  into  fists
till  the  soldiers  return  the  keys
and  disappear.  Again  we’ll  enter
our  last  world,  the  first  that  vanished

in  our  absence  from  the  broken  city.
We’ll  tear  our  shirts  for  tourniquets
and  bind  the  open  thorns,  warm  the  ivy
into  roses.  Quick,  by  the  pomegranate—
the  bird  will  say—Humankind  can  bear
everything.  No  need  to  stop  the  ear

to  stories  rumored  in  branches:  We’ll  hear
our  gardener’s  voice,  the  way  we  did
as  children,  clear  under  trees  he’d  planted:
“It’s  true,  my  death,  at  the  mosque  entrance,
in  the  massacre,  when  the  Call  to  Prayer
opened  the  floodgates”—Quick,  follow  the  silence  —
“and  dawn  rushed  into  everyone’s  eyes.”
Will  we  follow  the  horned  lark,  pry
open  the  back  gate  into  the  poplar  groves,
go  past  the  search  post  into  the  cemetery,
the  dust  still  uneasy  on  hurried  graves
with  no  names,  like  all  new  ones  in  the  city?

“It’s  true”  (we’ll  hear  our  gardener
again).  “That  bird  is  silent  all  winter.
Its  voice  returns  in  spring,  a  plaintive  cry.
That’s  when  it  saw  the  mountain  falcon
rip  open,  in  mid-air,  the  blue  magpie,
then  carry  it,  limp  from  the  talons.”

Pluck  the  blood:  My  words  will  echo  thus
at  sunset,  by  the  ivy,  but  to  what  purpose?
In  the  drawer  of  the  cedar  stand,
white  in  the  verandah,  we’ll  find  letters:
When  the  post  offices  died,  the  mailman
knew  we’d  return  to  answer  them.  Better

if  he’d  let  them  speed  to  death,
blacked  out  by  Autumn’s  Press  Trust
not  like  this,  taking  away  our  breath,
holding  it  with  love’s  anonymous
scripts:  “See  how  your  world  has  cracked.
Why  aren’t  you  here?  Where  are  you?  Come  back.

Is  history  deaf  there,  across  the  oceans?”
Quick,  the  bird  will  say.  And  we’ll  try
the  keys,  with  the  first  one  open  the  door
into  the  drawing  room.  Mirror  after  mirror,
textiled  by  dust,  will  blind  us  to  our  return
as  we  light  oil  lamps.  The  glass  map  of  our  country,

still  on  the  wall,  will  tear  us  to  lace—
We’ll  go  past  our  ancestors,  up  the  staircase,
holding  their  wills  against  our  hearts.  Their  wish
was  we  return—forever!—and  inherit  (Quick,  the  bird
will  say)  that  to  which  we  belong,  not  like  this—
to  get  news  of  our  death  after  the  world’s.
[i]                                                                      (for  Suvir  Kaul)
from  „The  County  Without  a  Post  Office”
[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951771
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022


Ага Шахід Алі ГАЗ ІЗ ДАККИ

                   [quote]...цілий  рік  Доріан  колекціонував  найвишуканіший  газ  із  Дакки.
                   Оскар  Уайльд  „Портрет  Доріана  Грея”(1)[/quote]
Цей  прозорий  газ  із  Дакки
звуть  шовком  з  вітру,  струменем
води,  вечірньою  росою:

мистецтво  це  померло,  зникло
понад  сто  років  тому.  „Ніхто  не  знає
зараз”,  -  моя  бабуся  каже,

„що  це  таке  його  вдягнути
або  торкнутися  тканини.”  Вона  вдягла
його  єдиний  раз,  фамільне  сарі

з  маминого  посагу,  щоб  довести
непідробність,  протягнули  його,
усі  шість  ярдів  (2),  крізь  перстень.

Через  роки  потому,  розірвали  його
на  безліч  хусточок,  розшитих
золотими  пейслі,

і  розділили  серед
племінниць  і  рідних  доньок.
Вони  вже  втратили  їх  зараз.

Історія  нас  вчить:  пальці
ткачів  були  відрізані,
в  Бенгалії  верстати  ткацькі  змовкли  (3),
сира  бавовна  поставляється
британцями  до  Англії.
Історія  ця  малопридатна,

моя  бабуся  каже,
що  муслін  сьогодні
здається  таким  грубим,  і  тільки

восени,  якщо  прокинутися
на  світанку  для  молитви,  можна  відчути
таку  текстуру  ще  раз.

Вона  розповідала,  одного  ранку  вітер
так  накрохмалився  росою,  що  непомітно
вона  його  крізь  перстень  протягнула.
[i]                                  (зі  збірки  „Півдюймові  Гімалаї)[/i]
[i](1)  „Отак  цілий  рік  Доріан  усе  колекціонував  найдобірніші  зразки  тканин  і  вишивок.  Мав  він  чудовий  муслін  із  Делі  —  з  гарно  витканими  візерунками  із  золотого  пальмового  листя  і  райдужних  крилець  жуків;  газ  із  Дакки,  через  свою  прозорість  знаний  на  всьому  сході  під  назвами  «шовк  з  вітру»,  «струмінь  води»  і  «вечірня  роса»;  дивовижно  розмальовані  тканини  з  Яви;  жовті  китайські  куртини  тонкої  роботи;  книжки  в  оправі  з  брунастого  атласу  або  красивого  блакитного  єдвабу,  затканого  французькими  ліліями,  птахами  та  іншими  образами;  мереживні  угорські  покривала;  сицилійську  парчу  і  цупкий  іспанський  оксамит;  грузинські  вироби,  опоряджені  золотими  монетами;  зелено-золотисті  японські  тканини  з  чудово  на  них  вигаптуваними  птахами.”  (Оскар  Уайльд  „Портрет  Доріана  Грея”)
(2)  1  ярд  =  91,44  см
(3)  У  1775  році  десятки  тисяч  бенгальських  ткачів  були  примусово  закріплені  за  факторіями  Ост-Індської  компанії,  куди  повинні  були  здавати  свою  продукцію  за  ціною  на  50  %  нижчою  за  ринкову  або  безплатно.  Тих,  хто  ухилявся  від  роботи,  піддавали  тортурам  або  кидали  в  тюрми.  „Комерційний  резидент  (начальник  факторії)  назначав  всім  певний  об’єм  роботи,  за  невеликий  аванс  привласнював  їхню  працю  і  позбавляв  права  на  працю  для  себе,  обходився  з  ними  як  з  кріпаками.  Багато  ткачів  обирали  каліцтво  замість  такої  неволі  і  відрубали  собі  пальці”.  Довершила  знищення  старовинного  ткацького  ремесла  прялка  Дженні,  яка  зробила  англійські  тканини  дешевшими  за  бенгальські.  Бенгальські  ткачі  залишилися  без  роботи.  „Рівнини  Індії  біліють  кістками  ткачів,”  –  доповідав  Лондону  британський  генерал-губернатор  лорд  Вільям  Бентінк    у  1834  р.  В  1800  –  1825  роках  від  голоду  померли  1  млн.  осіб,  1825  –  1850  рр.  –  400  тис.,  1850  –  1875  рр.  -  5  млн.

[/i][b]Agha  Shahid  Ali  THE  DACCA  GAUZES[/b]
[quote]...for  a  whole  year  he  sought  to  accumulate  the  most  exquisite  Dacca  gauzes.  -Oscar  Wilde/The  Picture  of  Dorian  Gray[/quote]
Those  transparent  Dacca  Gauzes
known  as  woven  air,  running
water,  evening  dew:
 
a  dead  art  now,  dead  over
a  hundred  years.  "No  one
now  knows,"  my  grandmother  says,
 
"what  it  was  to  wear
or  touch  that  cloth."  She  wore
it  once,  an  heirloom  sari  from
 
her  mother's  dowry,  proved
genuine  when  it  was  pulled,  all
six  yards,  through  a  ring.
 
Years  later  when  it  tore,
many  handkerchiefs  embroidered
with  gold-thread  paisleys
 
were  distributed  among
the  nieces  and  daughters-in-law.
Those  too  now  lost.
 
In  history  we  learned:  the  hands
of  weavers  were  amputated,
the  looms  of  Bengal  silenced,
and  the  cotton  shipped  raw
by  the  British  to  England.
History  of  little  use  to  her,
 
my  grandmother  just  says
how  the  muslins  of  today
seem  so  coarse  and  that  only
 
in  autumn,  should  one  wake  up
at  dawn  to  pray,  can  one  feel  that  same  texture  again.
 
One  morning,  she  says,  the  air
was  dew-starched:  she  pulled
it  absently  through  her  ring.
 
[i]From  HALF  INCH  HIMILAYAS  (Wesleyan  U.P.,  1987)[/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.06.2022


Тао Юаньмін ЗВИНУВАЧУЮ СИНІВ (ВИБАЧЕННЯ МОЄМУ ПИЯЦТВУ)

                     За  перекладом  з  китайської  Артура  Вейлі
Сивина  лягла  на  мої  скроні,
Зморщився  і  висохнув  надмір.
Маю  я  п’ятьох  синів  і  кожен
Ненавидить  пензлик  і  папір.
 
Шу  вже  має  вісімнадцять  весен:
Ледаря  такого  пошукати,
Робить  все  Сюань,  та  тільки  чесно
Нехтує  мистецтвом  малювати.
 
У  тринадцять  Юн-Туан  вважає
Що  між  шість  і  сім  нема  різниці.
А  Тун-цзи  у  дев’ять  років  дбає
Лиш  про  те,  як  добре  попоїсти.
 
Якщо  Небо  так  поводиться  зі  мною,
Мушу  втішитися  чаркою  з  вином  я.
 
[b]by  Tao  Yuanming,  translated  by  Arthur  Waley  Blaming  Sons[/b]
(Written  in  Chinese  with  two  characters  very  easy  to  distinguish)
White  hair  covers  my  temples,
I  am  wrinkled  and  seared  beyond  repair.
And  though  I  have  got  five  sons,
They  all  hate  paper  and  brush.
A-shu  is  eighteen:
For  laziness  there  is  none  like  him.
A-hsüan  does  his  best,
But  really  loathes  the  Fine  Arts.
Yung-tuan  is  thirteen.
But  does  not  know  "six"  from  "seven."
T'ung-tzŭ  in  his  ninth  year
Is  only  concerned  with  things  to  eat.
If  Heaven  treats  me  like  this,
What  can  I  do  but  fill  my  cup?  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022


Тао Юаньмін ПОКЛИКАВ ВРАНЦІ ХТОСЬ МЕНЕ НЕЖДАННО

                 За  перекладом  з  китайської  Артура  Вейлі
Покликав  вранці  хтось  мене  неждано:
Я  вийшов  в  двір,  накинувши  свитину.
І  запитав:  „  Що  треба  вам  так  рано?”
„Прийшов  з  добром”,  -  почув  від  селянина.
 
„Приніс  в  дарунок  рис  і  жбан  з  вином  я,
У  вас  тяжкі  часи,  -  повів  він  мову.  -
Ви  вдягнені  в  лахміття,  дах  з  соломи,
і  не  бажаєте  змінити  долю.
 
Всі  люди  пнуться,  хочуть  жити  краще
Навчіться  й  ви  копатися  в  багнищі”.
„Словами  цими,  вражений  я,  старче,
Та    душу  маю  не  таку,  як  інші.
 
Я  б  їхав  возом  з  людом  заодно,
Та  йду  своїм  шляхом,  не  маючи  жалю.
Сідайте,  радо  вип’ємо  вино;
Я  сам  обрав  цей  шлях  і  вже  не  відступлю”.
 
[b]by  Tao  Yuanming,  translated  by  Arthur  Waley  IN  THE  QUIET  OF  THE  MORNING  I  HEARD  A  KNOCK  AT  MY  DOOR[/b]
In  the  quiet  of  the  morning  I  heard  a  knock  at  my  door:
I  threw  on  my  clothes  and  opened  it  myself.
I  asked  who  it  was  who  had  come  so  early  to  see  me:
He  said  he  was  a  peasant,  coming  with  good  intent.
He  brought  a  present  of  wine  and  rice-soup,
Believing  that  I  had  fallen  on  evil  days.
"You  live  in  rags  under  a  thatched  roof
And  seem  to  have  no  desire  for  a  better  lot.
The  rest  of  mankind  have  all  the  same  ambitions:
You,  too,  must  learn  to  wallow  in  their  mire."
"Old  man,  I  am  impressed  by  what  you  say,
But  my  soul  is  not  fashioned  like  other  men's.
To  drive  in  their  rut  I  might  perhaps  learn:
To  be  untrue  to  myself  could  only  lead  to  muddle.
Let  us  drink  and  enjoy  together  the  wine  you  have  brought;
For  my  course  is  set  and  cannot  now  be  altered."  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022


Гай Валерій Катулл LI. Той мені здається богові рівним

Той  мені  здається  богові  рівним,(1)
той  можливо  навіть  за  богів  вищий,
хто  сидить  з  тобою  часто  віч-на-віч
чує  і  бачить,
як  смієшся  солодко,  а  я  бідний,
бо  з  тобою  дійсно  втратив  свій  розум,
Лесбіє,  коли  на  тебе  дивлюся
<  терпне  мій  язик;>(2)
слова  застряють  в  горлі,  ніжний  пломінь    
у  суглоби  ллється,  громом  у  вухах
вітер  дзвонить  і  засліплює  очі
сяюча  пітьма.  
Тягарем,  Катулле,  стало  безділля:  (3)
безділля  розпалює  в  тобі  пломінь:
безділля  віддавна  згубне  для  щастя
царів  і  столиць.
(1)  Цей  найвідоміший  вірш  Катулла  є  вільним  перекладом  вірша  ХХХІ  грецької  поетеси  Сапфо  "Здається,  рівний  з  богами  у  щасті",  написаного  на  заміжжя  її  учениці.  Згідно  з  римською  традицією,  Клодія,  кохана  Катулла,  у  віршах  одержала  співзвучне  зі  своїм  іменем  ім'я  Лесбія  -  за  назвою  острова  Лесбос,  на  якому  жила  Сапфо  (ймовірно  630  до  н.е.-570  до  н.е).  Переклад  передає  щирість  і  поривчастість  любовних  переживань  Сапфо.
(2)  цей  рядок  не  зберігся,  його  відтворено  за  відповідним  рядком  Сапфо.
(3)  Остання  строфа  з  вірша  Сапфо  у  Катулла  відсутня.  Покірність  коханню,  смерть  через  кохання  у  римлян  вважалися  не  гідними  чоловіка,  а  більш  властивими  жінці.  Відчувати  як  жінка  принизливо  для  чоловіка,  тому  Катулл  відмовляється  говорити  про  смерть  від  нерозділеного  кохання,  і  замість  покірності  стражданням  дорікає  собі  за  марнування  часу  на  безділля.  
 
[i][b]Сапфо  ХХХІ[/b]
Здається,  рівний  з  богами  у  щасті
чоловік,  який  може  близько-близько  
сидіти  перед  тобою  і  часто  
чути  твій  голос
і  чарівний  сміх.  Від  цього  у  мене
перестає  відразу  битись  серце,
ледь  тебе  побачу  й  не  маю  сили
сказати  слово.
Відразу  німіє  язик,  по  шкірі
легкий  вогонь  пробігає,  дивляться
й  нічого  не  бачать  очі,  у  вухах
не  змовкає  дзвін.
Потім  мене  мов  обсипає  жаром,
в  руках  тремтіння,  я  зеленішою
стаю  за  трави,  здається  я  ось-ось
з  життям  розстанусь.
Але  терпи,  терпи:  бо  вже  все  зайшло
надто  далеко.
[/i]
[b]Gaius  Valerius  Catullus  LI.  Ille  mi  par  esse  deo  videtur[/b]
Ille  mi  par  esse  deo  videtur,
ille,  si  fas  est,  superare  divos,
qui  sedens  adversus  identidem  te
         spectat  et  audit
dulce  ridentem,  misero  quod  omnes
eripit  sensus  mihi:  nam  simul  te,
Lesbia,  aspexi,  nihil  est  super  mi
         
lingua  sed  torpet,  tenuis  sub  artus
flamma  demanat,  sonitu  suopte
tintinant  aures,  gemina  teguntur
         lumina  nocte.
otium,  Catulle,  tibi  molestum  est:
otio  exsultas  nimiumque  gestis:
otium  et  reges  prius  et  beatas
         perdidit  urbes.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951589
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2022


Гай Валерій Катулл LXXXV. Ненавиджу й кохаю

Ненавиджу  й  кохаю.  Хіба  таке  можливо?  -  ти  запитаєш.
Не  знаю,  та  розумію,  це  сталось  зі  мною,  і  я  страждаю.

[i]Написано  після  розриву  з  красунею  Лесбією[/i]

[b]Gaius  Valerius  Catullus  "Carmen  LXXXV    Odi  et  amo  "[/b]
Odi  et  amo.  Quare  id  faciam  fortasse  requiris.
Nescio,  sed  fieri  sentio  et  excrucior

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951587
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2022


Гай Валерій Катулл LXXV. В тому, що розум я втратив, ти, моя Лесбіє, винна

В  тому,  що  розум  я  втратив,  ти,  моя  Лесбіє,  винна,
марні  старання  були  зовсім  забути  тебе.
щастя  тобі  не  бажаю,  хай  би  найкращою  стала,
що  б  не  робила  мені,  я  розлюбити  не  зміг.

[b]Gaius  Valerius  Catullus  LXXV  HUC  est  mens  deducta  tua,  mea  Lesbia,  culpa[/b]
huc  est  mens  deducta  tua  mea  Lesbia  culpa
atque  ita  se  officio  perdidit  ipsa  suo
ut  iam  nec  bene  uelle  queat  tibi  si  optima  fias.
nec  desistere  amare,  omnia  si  facias.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2022


Гай Валерій Катулл LXX. Клятва нічого не варта, якою клялася кохана

Клятва  нічого  не  варта,  якою  клялася  кохана
бути  моєю,  хоча  б  покохав  сам  Юпітер.  
Що  обіцяє  закохана  жінка  своєму  коханцю,
слід  записати  в  потоці  води  чи  повітря.

[b]Gaius  Valerius  Catullus  LXX.  Nulli  se  dicit  mulier  mea  nubere  malle[/b]
Nulli  se  dicit  mulier  mea  nubere  malle
quam  mihi,  non  si  se  Iuppiter  ipse  petat.
dicit:  sed  mulier  cupido  quod  dicit  amanti,
in  uento  et  rapida  scribere  oportet  aqua.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951489
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2022


Гай Валерій Катулл XXII. до Вара

Ми  добре  знаємо  цього  Суффена  (1),  Варе  (2),
приємний  чоловік,  освічений,  дотепний,
до  того  ж  старанно  й  давно  складає  вірші.
Їх  мабуть  тисяча,  чи  десять  тисяч,  безліч
ним  створених  й  не  на  якомусь  палімпсесті  (3)
записаних:  папірус  царський  (4),  нова  шишка  (5),
з  червоного  пергаменту  обложка  книги,
розкреслена  свинцем  і  пемзою  відтерта.
Але  при  читанні  розумний  і  дотепний
Суффен  козиним  пастухом  чи  землекопом
здається  раптом:  він  такий  несхожий,  дивний.
Що  думаєш  про  це?  Чому  дотепник  знаний,
який  повсюди  за  розумника  вважався,
дурним  незграбним  селюком  стає  відразу,
коли  торкається  поезії,  при  цьому
щасливий  він  завжди,  коли  поеми  пише:
настільки  гордий,  що  дивується  на  себе.
Звичайно  кожен  помилявся,  та  не  кожен
такий,  що  здатен  бачити  в  собі  Суффена.
Насправді  нам  властиво  всім  себе  дурити;
не  бачимо  ми  торбу  в  себе  за  плечима  (6).

[i](1)  Вар  -  Публій  Алфен  Вар  з  Кремони,  поет  з  кола  езотериків  і  критик,  друг  Катулла,  Вергілія  і  Горація,  оплаканий  Горацієм  в  оді  1.24
(2)  Суффен  –  маловідомий  поет,  до  нашого  часу  не  дожив  жоден  його  рядок
(3)  палімпсест  –  пергамент,  з  якого  вичищений  попередній  текст.  Використовувався  для  чорновиків.
(4)  папірус  царський  –  сорт  папіруса  шириною  близько  25  см,  який  використовували  для  виготовлення  особливо  цінних  книг,  зокрема,  релігійних,  тому  його  ще  називали  ієратичним  папірусом.  Виготовлявся  з  серцевини  стебла  папіруса,  був  світлим  і  тонким,  тому  на  ньому  писали  лише  з  однієї  сторони.  Пізніше  цей  сорт  отримав  назву  „августівький”  на  честь  імператора  Августа  Октавіана.
(5)  шишка  –  виступаюча  назовні  голівка  палиці,  на  яку  намотувався  книжковий  свиток
(6)  посилання  на  перекладену  Федром  байку  Езопа:
[b]Федр.  IV.10.  Про  недоліки  людей[/b]
Нам  кожному  дає  Юпітер  дві  торбини:
недоліки  складати:  за  плечима  свої,
чужі  на  грудях  тягарем  висять.
Тому  ми  власні  недоліки  не  бачимо;
і  одночасно  чітко  рахуємо  чужі.
 
[b]PHAEDRVS  IV.X.  De  Vitiis  Hominum[/b]
Peras  imposuit  Iuppiter  nobis  duas:
propriis  repletam  uitiis  post  tergum  dedit,
alienis  ante  pectus  suspendit  grauem.
Hac  re  uidere  nostra  mala  non  possumus;
alii  simul  delinquunt,  censores  sumus.
[/i]
[b]Gaius  Valerius  Catullus  XXII.  ad  Varum[/b]
Suffenus  iste,  Vare,  quem  probe  nosti,
homo  est  venustus  et  dicax  et  urbanus,
idemque  longe  plurimos  facit  versus.
puto  esse  ego  illi  milia  aut  decem  aut  plura
perscripta,  nec  sic  ut  fit  in  palimpsesto
relata:  cartae  regiae,  novi  libri,
novi  umbilici,  lora  rubra  membranae,
derecta  plumbo  et  pumice  omnia  aequata.
haec  cum  legas  tu,  bellus  ille  et  urbanus
Suffenus  unus  caprimulgus  aut  fossor
rursus  videtur:  tantum  abhorret  ac  mutat.
hoc  quid  putemus  esse?  qui  modo  scurra
aut  si  quid  hac  re  scitius  videbatur,
idem  infaceto  est  infacetior  rure,
simul  poemata  attigit,  neque  idem  umquam
aeque  est  beatus  ac  poema  cum  scribit:
tam  gaudet  in  se  tamque  se  ipse  miratur.
nimirum  idem  omnes  fallimur,  neque  est  quisquam
quem  non  in  aliqua  re  videre  Suffenum
possis.  suus  cuique  attributus  est  error;
sed  non  videmus  manticae  quod  in  tergo  est

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951414
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022


Гай Валерій Катулл V. Живемо, Лесбіє моя, й кохаємо

Живемо,  Лесбіє  моя,  й  кохаємо,  
сварливих  стариганів  пересуди
вважаємо  не  вартими  ні  асса.(1)
Вмирати  й  оживати  здатне  сонце:
для  нас  же  вслід  за  нетривалим  світлом
приходить  вічний  морок  і  тільки  сон.  
Дай  тисячу  цілунків,  потім  сотню,
потім  ще  тисячу,  потім  ще  сотню,
вслід  без  зупинки  знов  тисячу,  знов  сто.
Вслід  безліч  тисяч  звершимо  старанно,
зіб'ємося  з  рахунку,  хай  не  знає
хто-небудь  кислоокий  і  не  заздрить,
що  може  бути  стільки  поцілунків.
[i](1)  асс  -  дрібна  бронзова  монета  у  Древньому  Римі[/i]

[b]Gaius  Valerius  Catullus  V.  Vivamus,  mea  Lesbia,  atque  amemus[/b]
Vivamus  mea  Lesbia,  atque  amemus,
rumoresque  senum  severiorum
omnes  unius  aestimemus  assis!
soles  occidere  et  redire  possunt:
nobis  cum  semel  occidit  brevis  lux,
nox  est  perpetua  una  dormienda.
da  mi  basia  mille,  deinde  centum,
dein  mille  altera,  dein  secunda  centum,
deinde  usque  altera  mille,  deinde  centum.
dein,  cum  milia  multa  fecerimus,
conturbabimus  illa,  ne  sciamus,
aut  ne  quis  malus  inuidere  possit,
cum  tantum  sciat  esse  basiorum.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022