Зоя Бідило

Тарпани

[i]На  озері  біля  Сірих  скель  виросло  справжнє  пташине  містечко.  Зі  всіх  боків  гори  захищали  його  від  сторонніх  очей.  Жоден  звір  сюди  не  зазирав,  а  про  людей  нічого  й  казати.  І  звідки  б  тут  взятися  людям?  Що  їм  робити  серед  боліт  і  каміння?
-  Невже  у  всій  Лапландії  немає  жодної  людини?  –  говорив  Нільс  Мартіну.
-  Немає,  і  добре,  що  немає,  -  відповідав  Мартін.  –  Ти  вже  вибач  мені,  а  нам,  гусям,  непогано  відпочити  від  людей.
                                                     Сельма  Лагерлеф  „Чудесна  подорож  Нільса  з  дикими  гусьми”[/i]
 
Ще  якийсь  місяць  і  над  Слобожанщиною  закружляють  дикі  гуси.  Поспішатимуть  на  північ  до  смачної  ряски  і  вгодованої  мошкари.  Наткнувшись  там  на  вкриту  снігами  землю  і  скуті  кригою  водойми,  повертатимуть  назад.  Під  ранок  знову  загелгочуть  в  небі  гуси  –  серед  направлених  на  північ  ключів  стара  мудра  Акка  поведе  і  свій  ключ  у  далеку  Лапландію.  Чекають  лапландські  Нільси  її  розповідей  про  озера  з  рожевими  фламінго,  про  гілля,  на  якому  дрімають  розімлілі  від  спеки  леви  і  леопарди,  про  тупіт  незліченних  табунів  антилоп  і  зебр,  сварливий  вереск  мавп  і  кашель  гієн  у  задушливих  ночах...    
У  Лапландії  Акка  роздивлятиметься,  як  пасуться  північні  олені,  як  полює  на  лемінгів  полярний  вовк,  як  біля  ополонок  чатують  на  здобич  білі  ведмеді,  дослухатиметься  до  галасливих  пташиних  базарів,  запам’ятовуватиме  палахкотіння  полярного  сяйва,  щоб  згодом  заколисати  північними  казками  людське  дитинча  у  спекотній  Африці.  
Жаль,  що  ніхто  не  розповів  моїм  прапрабабусі  і  прапрадідусеві  про  окрасу  нашого  Степу  –  дивовижну  тварину,  яка  залишилася  в  наших  казках  і  легендах,  про  знищеного  людьми  пращура  сучасних  коней  -  дикого  коня  тарпана.  Ніхто  не  розповів  їм,  що  немає  на  всьому  світі  ще  одного  такого  Степу,  де  рівнина  перемежовується  невеликими  круглими  западинами  –  численними  подами  та  подовими  долинами,  які  заповнюються  весняними  талими  водами.  Що  за  останні  30  000  років  декілька  разів  Лівобережний  Степ  перетворювався  у  Країну  Тисячі  Озер  –  ближні  поди  об'єднувалися  у  великі  озера,  балки  підтоплювалися  і  розтікалися  затоками.  Через  підвищену  вологість  Степ  буяв  і  квіт  травами,  годував  і  захищав  екзотичну  живність  –  безрогих  носорогів,  мастодонтів,  гіпаріонів,  газелей,  жирафів,  левів,  мамонтів,  зубрів,  гігантських  свиней...  
Ох,  уже  ці  свині!  Чи  є  на  землі  такий  куточок,  де  б  не  було  свиней,  де  свиняча  еволюція  хоч  на  мить  зупинилася.  Мінливість  свиней,  як  радіоактивність  вуглецю-14,  є  однією  зі    стратиграфічних  міток,  за  їхніми  кістками  визначають  вік  викопних  решток.  Через  кілька  тисяч  років  розкопають  наші  нащадки  щелепу  свині,  яка  рохкала  у  зачепилівському  чи  вовчанському  хліву,  зазирнуть  у  свій  ідентифікаційний  свинячий  довідник  і  скажуть  –  це    нашарування  відноситься  до  двотисячного  року  плюс-мінус  50  років.  Не  знаю,  добре  це  чи  погано,  але  не  переводиться  на  Землі  неповторне  свинство.  
Заплющіть  на  мить  очі,  уявіть  степове  зелене  море,    вітер  гойдає  сиві  хвилі  найкрасивішого  у  світі  злаку  -  ковили.    Ось  чумацька  валка  –  тягнуть  воли  мажари,  навантажені  мішками  солі,  ступають  поруч  з  волами  чумаки,  озброєна  кінна  сторожа  охороняє  валку.  Тільки  шапки  бовваніють  над  високими,  як  ліс,  травами.  Звечоріло,  стриножені  воли  і  коні  відпущені  пастися,  люди  вкладаються  спати.  Степ  і  вночі  не  спить  -  цвіркуни,  коники,  цикадки  несамовито  співають  до  ранку  славу  землі  і  небу.  Раз  по  раз  спалахують  зорі  і  падають  в  ковилу.  
Чуєте  дальнє  іржання  і  приглушений  тупіт?  Це  тарпани,  древні  предки  сучасних  коней:  у  тарпанів  і  коней  співпадає  кількість  хромосом  –  64  (кінь  Пржевальського  у  предки  не  потрапляє,  бо  має  їх  66).  Для  печерних  троглодитів  дикі  коні  були  дичиною,  смачнішою  від  мамонтів  і  оленів.  На  одній  із  древніх  стоянок  знайдені  кістки  десятка  тисяч  коней.  Протягом  тисячоліть  людина  їла,  доки  не  з’їла    степових  та  лісових  коней  у  всій  Євразії.  Але  господарем  нашого  Степу  до  кінця  ХІХ  сторіччя    залишався  дикий  кінь  -  тарпан.
Ця  невеличка  попелясто-сіра  конячка  з  темним  ременем  по  хребту,  чорним  хвостом,  короткою  чорною  гривою,  чорними  до  колін  ногами  з  „зеброїдними”  поперечними  смужками  на  передніх  ногах  була  дуже  обережною,  витривалою,  легкою  і  швидкою  на  бігу.  Табун  з  10-30  кобилиць  водив  степом  жеребець.  Стоячи  на  кургані  чи  іншому  підвищенні,  він  сторожко  охороняв  свій  табун  на  паші.  Якщо  до  табуна  наближався  вовк  чи  інший  хижак,  жеребець  накидався  на  нього  і  вбивав  передніми  копитами.  Вожак  міг  віддалитися  від  табуна  на  кілька  кілометрів,  щоб  переконатися  у  безпечності  водопою,  і  тільки  після  цього  вів  туди  своїх  кобил.  За  його  табуном  слідував  табун  жеребців  –  малоліток,  доки  вони  не  входили  в  силу  і  не  збирали  свій  власний  табун  кобилиць.    
Тарпани  тривалий  час  мирно  уживалися  з  кочівниками.  Від  1392  року  Північне  Причорномор’я  було  частиною  Ногайської  Орди  –  одного  з  найпотужніших  державних  утворень  Євразії,  яке  виникло  після  розколу  Золотої  Орди.  Через  міжусобиці  Ногайська  Орда  розділилася  на  Велику  і  Малу  Орди.    Після  підписання  у  1774  році  Російською  і  Османською  імперіями  Кючук-Кайарджійського  мирного  договору  Мала  Ногайська  Орда  (розділена  на  Буджацьку,  Єдисанську,  Джембойлуцьку,  Єдичкульську,  Бурлацьку  та  Кубанську  Орди)    зберегла  свою  незалежність  і  мала  підкорятися  лише  вибраному  ногайською  спільнотою  ханові.  
Три  полки  і  артилерія  Кубанського  корпусу,  влаштований  О.В.  Суворовим  для  ординців  бенкет  з  800  овець  і  100  биків  та  подарована  бію  Єдисанської  орди  шістнадцятирічна  красуня  стали  вагомим  стимулом  до  возз’єднання  у  квітні  1783  року    Малої  Ногайської  Орди  з  Російською  імперією.  Та  вже  у  червні  Катерина  ІІ  почала  переселення  своїх  нових  підданих  на  благодатний  Урал,  чим  спонукала  невдячних  дикунів  до  повстання.  
Розв'язати  ногайську  проблему  було  доручено  все  тому  ж  славнозвісному  полководцеві  О.В.Суворову.  Обмотані  войлоком  копита  коней  і  колеса  возів,  заборона  на  користування  вогнем,  таємні  нічні  переходи  дозволили  його  війську  непоміченим  підібратися  до  табору  повсталих  ногайців.    
Суворов  віддав  наказ:  "Військам  не  буде  відпочинку  до  вирішальної  поразки,  знищення  чи  полону  неприятеля.  Якщо  його  немає  близько,  то  шукати  його  скрізь,  кулі  берегти,  працювати  холодною  зброєю.  Драгунам  і  казакам  не  злазити  з  коней  за  здобиччю,  за  нею  йтиме  четверта  частина  війська”.
Початок  геноциду  ногайського  народу  має  дату  -  1  жовтня  1783  року.  Гірше  озброєні,  гірше  керовані,  недисципліновані,  не  знайомі  з  військовим  строєм,  озброєні  лише  нагайками  та  ножами,    ногайці  відчайдушно  билися  і  масово  гинули.  Коли  ставала  зрозумілою  неминучість  поразки,  вони  вбивали  своїх  жінок  і  дітей,  щоб  ніхто  не  потрапив  у  полон.  За  жовтень  1783  року  було  вирізано  500  000  ногайців,  близько  мільйона  вцілілих    перебралися  до  Туреччини.  Степ  обезлюднів.  
Від  ногайців  залишилися  в  Степу  тільки  деякі  топоніми.  Назва  Агайманського  поду,  до  якого  впадає  Сірогозька  балка,  походить  від  тюркського  слова  Гайман  –  „пасовище  для  коней”.    Неподалік  знаменитий  під  Великі  Чаплі,  біля  якого  знаходиться  Асканія-Нова,    ще  у  1779  році  він  був  позначений  на  картах  як  Юлкан  Чупли  –  „велике,  заросле  травою  озеро”.

Коли  мої  прапрадіди  прибули  колоністами  в  ту  частину  Степу,  де  колись  паслися  отари  овець  та  кінські  табуни  Єдичкульської  орди,  тут  випасалися  лише  табуни  тарпанів.  Як  і  ногайці,  тарпани  теж  були  приречені  на  знищення.  Потравлені  та  витолочені  посіви  і  зваблені  дикими  жеребцями  кобилиці  поселенців  –  цього  вистачило,  щоб  об'явити  тарпанам  війну.  
Влаштовувалися  засідки  біля  водопоів  і  заготовлених  на  зиму  скирт  сіна,  до  якого  тарпани  мали  згубну  пристрасть.  Неможливо  було  підкрастися  до  табуна  на  відстань  пострілу  або  догнати  тарпана  найшвидшим  скакуном.  Тому  наші  степовики  полювали  з  переймами.  Кінні  застави  розставляли  на  шляху,  яким  гнали  табун  тарпанів.  Заміна  натомлених  коней  на  свіжих  дозволяла  зрештою  догнати  жеребих  кобилиць  та  лошат.  Приручити  впійманих  тарпанів  не  вдавалося,  в  неволі  вони    швидко  гинули.  
Я  ще  пам'ятаю  зими,  коли  снігу  намітало  вище  вікон  і  ті,  кому  пощастило  вибратися  з  хати,  спішили  відкопувати  двері  своїм  сусідам.  Зимове  полювання  на  тарпанів  зводилося  до  того,  щоб  загнати  тарпанів  у  засніжену  балку  і  тут  на  глибокому  снігу  повністю  винищити  весь  табун.  
У  1879  році  на  Агайманському  поду  загинув  останній  вільний  тарпан.  Ні  про  яку  шкоду  від  цього  тарпана  посівам  чи  заготовленому  сіну  мова  не  йшла.  Селяни  перед  Різдвом  влаштували  собі  розвагу  –  полювання  з  переймами  на  самотнього  тарпана,  якого  бачили  на  Агайманському  поду  (подробиці  цього  полювання  у  книзі  Бернгарда  Гржимека  ”Для  диких  тварин  немає  місця”  .  https://readli.net/chitat-online/?b=219178&pg=1
 
Тарпани  знищені.  Залишилися  легенди.  
До  початку  колонізації  Степу  вільно  було  в  Степу  і  козакові,  і  ногайцеві,  і  тарпану.  Жили  тоді  в  наших  казках  всілякі  сивки-бурки,  коники-горбоконики,  диво-коні,  які  вірою  і  правдою  служили  своїм  господарям,  не  раз  рятували  їх  від  біди  і  допомагали  казково  розбагатіти.  Козаки-січовики  брали  собі  в  товариші  коня  не  простого,  а  шаленого,  коня  з  особливим  серцем.  Такий  кінь  для  свого  господаря  був  ладен  на  все:  у  вогонь  стрибнути,  будь-яку  перепону  здолати.  Знайти  такого  можна  було  тільки  в  табуні  диких  коней,  та  й  то  не  у  всякому.
Заганяли  козаки  табун  у  річку  і  направляли  до  другого  берега.  Шалений  кінь,  тільки-но  вибирався  на  берег,  оглядався  на  своїх  товаришів.  Якщо  були  такі,  які  не  могли  дістатися  берега,  кидався  у  воду,  підпливав  до  потопаючого  і,  вхопивши  зубами  за  гриву,  тягнув  його  до  берега.  Не  міг  шалений  кінь  допустити  загибель  своїх  товаришів.  Ось  такого  коня  козаки  ловили,  не  шкодуючи  ні  часу,  ні  сил,  приручали  і  мали  собі  з  нього  вірного  товариша.  
 
Вирізали  ногайців,  розорали  Степ,  винищили  тарпанів  і  казковий  кінь-товариш  перетворився  у  вихідця  з  пекла.  У  ніч  перед  Різдвом  відкриваються  двері  пекла  і  пекельна  нечисть  відправляється  на  землю  випробовувати  на  міцність  людську  віру  та  полювати  за  душами.  
Заспорив  перед  Різдвом  запорізький  козак-характерник  з  товаришами,  що  зможе  проскакати  верхи  на  дикому  коні  100  верст.  Коли  настала  ніч,  сховався  він  у  степу  біля  копиці  сіна  і  став  чекати.  Близько  півночі  прискакав  до  копиці  сірий  кінь  з  палаючими,  мов  вогонь,  очима.  Тільки  почав  він  їсти  сіно,  скочив  козак  йому  на  спину.  Брикався  жеребець,  ставав  дибки,  падав  на  спину  –  вершник  тільки  міцніше  чіплявся  за  гриву.  
Помчався  дикий  кінь  степом,  враз  злетів  у  повітря  і  вітром  понісся  над  землею.  Вже  й  Дніпро  внизу  зробився  тоншим  за  найтоншу  нитку,  вже  й  зорі  так  близько,  що  протягни  руку  і  зривай  їх  з  неба...  Козак  подумки  благав  пресвяту  Богородицю  і  все  небесне  воїнство  про  порятунок.  Всю  ніч  мчав  козака  степом  дикий  кінь,  домчав  до  Чорного  моря  і  без  сил  упав  на  пісок.  
Дістав  козак  нагайку  і  зі  всієї  сили  уперіщив  нею  дикого  коня.  Враз  пекельний  кінь  набув  свого  справжнього  вигляду.-  перекинувся  в  чорта.  Запросив  чорт  пощади,  обіцяв  за  свою  волю  заплатити  козакові  щедрий  викуп.  Викурив  козак  люльку,  подумав  і  погодився  відпустити  чорта,  але  з  умовою  ніколи  більше  не  губити  православні    душі.  Огрів  козак  чорта  ще  раз  нагайкою,  перехрестився  і  відпустив  чорта  на  всі  чотири  сторони.  Підняв  чорт  бурю  на  морі  і  помчав  геть  у  землю  турецьку  в  край  басурманський.
Повернувся  козак  на  Січ  з  повною  шапкою  золотих  монет  та  дорогоцінного  каміння.  Побудував  собі  будинок,  одружився  і  зажив  у  спокої  та  достатку
 
Не  хочу  золота  і  дорогоцінностей,  хочу  побачити  красу  ковилового  Степу,  почути  далекий  тупіт  табуна  тарпанів,  який  веде  за  собою  вірний  товариш  -  Дикий  кінь.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2026

Луїс Сернуда Я прийшов побачити

Я  прийшов  побачити  обличчя,
привітні,  як  старі  віники,
я  прийшов  побачити  тіні,
які  усміхаються  мені  здалеку.

Я  прийшов  побачити  мури,
які  стоять  або  зруйновані,  байдуже,
я  прийшов  побачити  речі,
речі,  які  дрімають  навколо.

Я  прийшов  побачити  моря,
які  сплять  у  італійському  кошику,
я  прийшов  побачити  двері,
працю,  дахи,  чесноти,
пожовклі,  уже  зотлілі.

Я  прийшов  побачити  смерть
і  її  вишукані    тенета  для  метеликів,
я  прийшов  чекати  тебе,
з    руками  ледь  піднятими,
я  прийшов,  не  знаю  чому;
одного  дня  я  розплющив  очі:  я  прийшов.

Тому  я  хочу  не  нав'язливо  привітати
так  багато  речей,  більше  ніж  милих:
друзів  небесно-блакитного  кольору,
дні  мінливого  кольору,
свободу  кольору  моїх  очей;

хлопчиків  із  ясного  шовку,
похорони  нудні,  як  камені,
безпеку,  ту  комаху,
яка  живе  у  воланах  світла.

Прощавайте,  мої  солодкі  невидимі  кохані,
як  жаль,  що  я  не  засинав  у  ваших  обіймах.
Я  приходив  лише  задля  ваших  поцілунків;
бережіть  ваші  уста  до  мого  повернення.

[b]Luis  Cernuda  He  venido  para  ver[/b]
He  venido  para  ver  semblantes
amables  como  viejas  escobas,
he  venido  para  ver  las  sombras
que  desde  lejos  me  sonríen.

He  venido  para  ver  los  muros
en  el  suelo  o  en  pie  indistintamente,
he  venido  para  ver  las  cosas,
las  cosas  soñolientas  por  aquí.

He  venido  para  ver  los  mares
dormidos  en  cestillo  italiano,
he  venido  para  ver  las  puertas,
el  trabajo,  los  tejados,  las  virtudes
de  color  amarillo  ya  caduco.

He  venido  para  ver  la  muerte
y  su  graciosa  red  de  cazar  mariposas,
he  venido  para  esperarte
con  los  brazos  un  tanto  en  el  aire,
he  venido  no  sé  por  qué;
un  día  abrí  los  ojos:  he  venido.

Por  ello  quiero  saludar  sin  insistencia
a  tantas  cosas  más  que  amables:
los  amigos  de  color  celeste,
los  días  de  color  variable,
la  libertad  del  color  de  mis  ojos;

los  niñitos  de  seda  tan  clara,
los  entierros  aburridos  como  piedras,
la  seguridad,  ese  insecto
que  anida  en  los  volantes  de  la  luz.

Adiós,  dulces  amantes  invisibles,
siento  no  haber  dormido  en  vuestros  brazos.
Vine  por  esos  besos  solamente;
guardad  los  labios  por  si  vuelvo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2026

Луїс Сернуда Не хочу, дух сумний, вертати

Не  хочу,  дух  сумний,  вертати,
Туди,  де  вчую  зі  сльозами,
таємний  пульс  в  тілах  живих,
таким  було  й  моє  колись.

Не  хочу  згадувати  я
щасливі  миті  серед  муки;
однакові  біда  і  радість,
повернення  завжди  сумне.

Світлом  чужим  іде  зі  мною
оте  приречення  дитини,
оті  солодкі  юні  очі,
ота  задавненая  рана.    

Ні,  я  вернутись  не  хотів  би,
краще    померти  ще  сильніше,
позбутися  ціеї  тіні,
забути  навіть  забуття.

[b]Luis  Cernuda  NO  QUIERO,  TRISTE  ESPÍRITU...[/b]
No  quiero,  triste  espíritu,  volver
por  los  lugares  que  cruzó  mi  llanto,
latir  secreto  entre  los  cuerpos  vivos
como  yo  también  fui.

No  quiero  recordar
un  instante  feliz  entre  tormentos;
goce  o  pena  es  igual,
todo  es  triste  al  volver.

Aún  va  conmigo  como  una  luz  ajena
aquel  destino  niño,
aquellos  dulces  ojos  juveniles,
aquella  antigua  herida.

No,  no  quisiera  volver,
sino  morir  aún  más,
arrancar  una  sombra,
olvidar  un  olvido.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2026

Світло, не забуте нами

[i]В  тобі  посміхається  те,  що  ти  чекаєш  (Луїс  Сернуда)[/i]

Я  бачу,  як  змінюється  світ.  Світ  -  це  Степ.  Він  буває  припорошений  снігом,  буває  вкритий  квітами,  він  заростає  високими  травами.  В  траві  не  видно  гієн  і  левів,  коли  вони  підкрадаються.  Ма  каже,  що  ми  теж  змінюємося.  Мене  колись  не  було,  потім  я  став  минулим  і  буду  майбутнім.  Ма  знає  світ,  в  якому  не  було  мене.  Я  знатиму  світ,  в  якому  не  буде  Ма.  Ма  каже,  що  минуле  і  майбутнє  не  мають  меж.  Сьогоднішнє  буття  має  межі.  Я  хочу  знати  межі  сьогоднішнього  буття  гієни,  коня,  мамонта.  Я  хочу  бачити  Степ  як  вони.  Ма  говорить,  що  якщо  я  буду  багато  думати  про  межі  буття  гієни,  то  її  зуби  стануть  моїми  межами.  Цікаво,  тоді  мої  межі  стануть  межами  гієни  чи  межі  гієни  стануть  моїми  межами?  Я  зможу  думати  як  гієна,  чи  гієна  зможе  думати  як  я?  Якщо  цю  гієну  з'їдять  інші  гієни,  багато  гієн,  чи  буде  в  мене  багато  меж  і  як  я  їх  відчуватиму?
Мій  Ба  -  хороший  мисливець.  Він  не  хоче,  щоб  я  думав  як  гієна.  Я  повинен  думати  як  мисливець.  Ба  не  дозволяє  мені  ходити  в  Степ  без  дорослих.  Ба  каже,  що  Степ  небезпечний.  Я  виросту  і  буду  ходити  з  родичами  на  полювання.  Родичів  у  мене  стільки,  скільки  пальців  на  руках  і  ногах  і  ще  одна  рука.  Гієни,  леви,  вовки,  леопарди  і  ведмеді  бояться  родичів.  Вони  будуть  боятися  мене,  коли  я  виросту.
Мені  холодно.  Степ  запорошений  снігом.  Я  кутаюся  в  шкуру  ведмедя.  На  ній  густа,  довга  шерсть.  Вона  тепла.  Сходить  сонце.  Воно  теж  тепле.  Чути  далекий  тупіт.  Щось  злякало  табун  коней.  Вчора  родичі  полювали  на  коней.  В  нас  є  м'ясо.  Я  ще  не  хочу  їсти.  Я  хочу  запитати  Ма,  чи  у  сонця  є  межі.  Але  я  мовчу,  бо  зараз  тут  Ба.  Він  не  любить  мої  запитання  і  не  дозволяє  Ма  псувати  мене  розмовами.  Розмови  для  жінок.
Хтось  потягнув  край  ведмежої  шкури.  Це  мій  друг  Кро.  Я  оглянувся  на  Ба,  чи  він  бачить  гостя.  Ба  обгризає  м'ясо  з  лопатки  коня  і  не  дивиться  в  наш  бік.  Треба  встати.  Я  взяв  рубило  і  відрубав  ребро  від  туші  коня.  Знову  загорнувся  у  ведмежу  шкуру.  Оглянувся.  Ба  не  дивиться  на  мене.  Я  дав  ребро  Кро.  Він  взяв  його  в  зуби  й  тихо  зник  у  сухій  траві.  Не  можна,  щоб  Ба  знав,  що  я  годую  гієну.  Гієна  -  ворог.  Гієна  може  з'їсти  людину.  Людина  може  з'їсти  гієну.
Кро  особливий.  Він  був  поранений  і  не  міг  полювати  зі  зграєю.  Я  приходив  до  нього,  коли  в  нас  було  багато  м'яса.  Я  його  годував.  Він  одужав  і  повернувся  до  зграї.  Я  приходжу  в  Степ  до  Кро.  Кро  приходить  до  мене.  Ми  з  ним  боремося,  бігаємо  навипередки,  сидимо  або  лежимо  поряд.  Він  дозволяє  себе  чухати.  Я  дозволяю  себе  облизувати.  Коли  я  повертаюся  зі  Степу,  Ба  втягує  повітря  ніздрями  і  сварить  мене:  "Ти  знову  тинявся  там,  де  гієни  залишили  свої  мітки!  Не  ходи  в  Степ  один,  щоб  не  з'їли  гієни".  Ба  не  знає,  що  Кро  не  дозволить  гієнам  мене  з'їсти.
До  нашої  балки  приходять  пити  воду  мамонти.  Ми  на  них  полюємо.  Ми,  кроманьйонці,  називаємо  себе  homo  sapiens  sapiens.  Ми  розумні  люди.  Мамонтів  ми  називаємо  homo  mammuthus  stupidus.  Вони  теж  люди,  але  дурні.  Це  Ма  вигадує  дивні  назви.  Ми  вбиваємо  мамонтів  і  їмо  їх.  Кістки,  жили  і  шкіру  ми  не  їмо.  Кістки,  жили  і  шкіра  потрібні  для  іншого.  Коли  ми  їмо  мамонта,  дурні  мамонти  пасуться  поряд  і  п'ють  воду  з  балки.  Вони  каламутять  воду.  Я  не  люблю  пити  каламутну  воду.  Ма  не  дозволяє  кричати  на  мамонтів  і  кидати  в  них  груддя.  Ма  каже,  що  ми  помремо,  якщо  мамонти  підуть  зі  Степу.
Ми  живемо  в  епоху  найпізнішого  палеоліту.  Палеоліт  -  це  кам'яний  вік.  Був  ще  найранніший  палеоліт.  Тоді  робили  речі  з  каменів  не  так  вправно,  як  ми.  Ма  хоче,  щоб  я  вчився  робити  відщепи,  шкребки,  проколки,  граветти.  Ма  каже,  хороший  майстер  відчуває  камінь.  Ма  хоче,  щоб  я  став  хорошим  майстром.  Хороший  майстер  потрібен  нашому  племені.  Бра  був  хорошим  майстром.  Його  з'їли  леви.  Якщо  я  буду  старанним,  то  навчуся  робити  потрібні  речі  з  міді  і  бронзи.  Потім  я  навчуся  обробляти  залізо  і  робити  самохідні  машини,  комп'ютер  і  андроїдів.  Андроїд  працюватиме  замість  мене.  Я  хочу,  щоб  андроїд  обробляв  нуклеуси  і  робив  потрібні  речі.  Ма  каже,  що  ще  не  час.  Зараз  треба  вправно  робити  ножі  з  нуклеусів.  Коли  Вищі  люди  побачать  мій  найкращий  ніж,  то  скажуть,  що  ми  homo  habilis  sapiens,  умілі  розумні  люди.  Ми  зможемо  стати  Вищими  людьми.    Вищі  люди  -  нащадки  інших  умілих  розумних  людей.  Невмілі  люди  homo  nohabilis  не  можуть  стати  Вищими  людьми.  Ми  не  бачимо  Вищих  людей.  Ма  каже,  що  вони  є.  Ма  каже,  що  вони  не  хочуть,  щоб  ми  їх  бачили.  Досить  знати,  що  вони  є.
Ма  все  знає.  Я  просив  Ма  показати  мій  ніж,  на  який  подивляться  Вищі  люди.  Я  зроблю  найдосконаліший  ніж  з  найкращого  нуклеуса.  Ма  каже,  що  все  треба  робити  досконало.  Якщо  я  не  буду  старатися,  то  стану  Homo  neanderthalensis,  як  мій  рудий  Ді.  Я  люблю  Ді.  Він  добрий,  веселий  і  сильніший  за  всіх.  Ма  каже,  що  краще  б  він  був  розумнішим  за  всіх.  Я  б  хотів  бути  Homo  sapiens  neanderthalensis,  сильним,  як  Ді,  і  розумним,  як  Ма.  Ма  хитає  головою  і  каже,  що  з  генами  мені  не  пощастило.  Зовні  я  вже  sapiens,  а  зсередини  ще  neanderthalensis.
Коли  в  нас  багато  м'яса,  ми  їмо  і  розмовляємо  про  щастя.  Всі  кажуть,  що  щастя  -  це  багато  м'яса,  багато  нуклеусів,  проколок,і  шкребків  і  достатньо  кременів,  з  яких  можна  робити  потрібні  речі.  Ма  називає  нас  дурнями,  які  не  знають,  що  таке  льодовиковий  період    і  Велике  вимирання.  Але  ми  не  думаємо  про  погане.
Ма  вміє  читати  і  писати.  Ма  вчить  мене  читати  книги,  які  залишили  Вищі  люди.  Я  вмію  читати  слова.  Я  не  розумію  написане  в  книгах.  Ма  каже,  що  треба  вчитися  розуміти  книги  і  Степ.  Мені  подобається  розуміти  Степ.  
Мені  подобається  Степ,  коли  тепло  і  немає  снігу.  Тоді  летять  на  північ  зграї  качок  і  гусей,  йдуть  стада  коней,  оленів,  мамонтів.  Ми  теж  йдемо  за  ними  туди,  де  щедрі  пасовища  і  багата  здобич.  Колись  у  мене  були  малі  ноги  і  мене  несли  то  Ма,  то  Ба.  Я  засинав,  заколисаний  ходою.  Зараз  я  йду  разом  з  родичами.  Я  дивлюся  на  всі  боки.  Ба  каже  запам'ятовувати  пагорб,  річечку,  високу  вербу,  від  якої  ми  повертаємо  на  північ...  Ба  каже,  що  колись  я  буду  вести  наше  плем'я  і  повинен  знати  дорогу.
На  нашій  дорозі  є  біла  скеля.  В  ущелині  біля  скелі  дзюрчить  струмок.    Мох  росте  на  корінні  дерев.  Шумить  невеликий  водограй.  Падаюча  вода  -  щасливий  знак.  Коли  ми  приходимо  до  білої  скелі,  всі  радіють.  Дівчата  вибілюють  крейдою  свої  обличчя.  Їм  здається,  що  це  гарно.  Я  думаю  інакше,  але  не  кажу  нікому.  Жінки  дістають  торбинки  з  козячої  шкіри.  В  торбинках  червона  глина  і  чорна  сажа.  В  дерев'яних  чашках  вони  розтирають  козячий  лій  з  фарбами  і  наносять  всім  на  обличчя,  тулуб,  руки,  ноги  знаки  нашого  роду  і  нашого  племені.  За  ними  невидимі  Вищі  будуть  нас  впізнавати  і  захищати.  
Білий  візерунок  обіцяє  вдалі  полювання,  захист  від  ворогів  і  щасливе  повернення    у  рідний  Степ,  коли  буде  сніг.  Діти  облазили  все  навколо  Білої  скелі.  Цвів  дрок.  Повітря  пахло  медом.  Над  дроком  було  багато  бджіл  і  джмелів.  Ми  шукали  соти  з  медом,  але  не  знайшли  -  ще  рано.  
Я  знаю,  що  таке  кремінь.  Мої  родичі  ходять  добувати  кремінь  в  землі  чужого  племені.  Вони  не  завжди  повертаються  з  кременем.  Вони  не  завжди  повертаються.  В  нашій  землі  кременю  немає.  Я  знайшов  у  крейді  пласт  кременю.  Я  показав  свою  знахідку  Ма.  Все  наше  плем'я  зраділо,  що  в  нас  є  власний  кремінь.  Не  треба  ходити  за  ним  до  моря  чи  на  схід  сонця  в  чужу  землю.  Не  треба  за  нього  битися,  віддавати  наших  дівчат  і  здобуту  дичину.  Це  наша  Біла  гора,  наш  кремінь,  наша  ущелина  і  наша  річка.  Наше  плем'я  зветься  племенем  Білої  гори.
*  *  *
Багато  зим  минуло.  Я  виріс.  Я  розумію  книги,  які  дала  мені  Ма.  Я  знаю,  що  ми  були  Вищими  людьми.  Ми  стали  Нижчими  людьми.  Вищі  люди  прогнали  нас  у  Степ.  Вони  наказали  нам    вчитися  жити  так,  щоб  стати  Вищими  людьми.  Вони  відділили  нас  від  себе  Нездоланною  Стіною.  Стіна  зникне,  коли  ми  станемо  Вищими  людьми.  Я  навчився  робити  досконалі  ножі  з  нуклеусів.  Мабуть  Вищі  люди  не  вважають  їх  досконалими.  Вони  вважають  нас  Нижчими  людьми.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1056138
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2026

Луїс Сернуда Візит Бога

Нині  половина  мого  життя  позаду.
Тіло  ще  має  силу  і  голоси  ще  кружляють
І  резонують  із  зав'ялою  чарівністю  у  моїх  вухах,
Але  вишукані  дні  давно  минули;
Залишилися  лише  бліді  спогади  про  їхню  любов.
Так  оратай,  який  дивиться  на  свій  марний  посів,
Звертає  до  неба  очі,  сподіваючись  на  дощ,
Я  теж  у  цю  непевну  годину  хочу  надіятися,
Що  божественні  сльози  оживлять  мій  урожай.

Але  глибоко  всередині  залишається  зневіра,
Як  темний  гість  моїх  снів.
Чи  можу  я  надіятися?  Людині  було  дано  все
Як  швидкоплинне  відволікання  від  буття;
Ні  з  чим  неможливо  поєднати  її  тугу,  яка  вимагає
Паузи  кохання  у  потоці  справ.
Марний  сум  за  роботою,  домом,  втраченими  друзями
У  тій  великій  демонічній  оборудці  війни.

Я  у  місті,  зведеному  задля  пихи  багатих,
Де  прихована  убогість  співає  у  закутках,
Або  виставляє  малюнки,  від  яких  мої  очі  наповнюють  сльози.
І  кусаючи  кулаки  від  безсилого  жалю,
Я  все  ще  подумки  рахую  свої  мізерні  монети,
Бо  тут  шматок  хліба  і  якийсь  одяг,
Щоб  їх  здобути,  вимагають  зусиль  більших  за  ті,
Які  докладали  стародавні  герої,  коли  перемагали
Чудовиськ,  розбиваючи  чари  своїми  списами.  

Революція  завжди  відроджується,  як  фенікс,
Палаючи  у  грудях  знедолених.
Це  знає  шарлатан  під  деревами
На  майданах,  і  його  срібна  слина,  його  дзвінке  брязкальце,
Посвистуючи  серед  листя,  чарує  людей,
Дужих  і  одурених  зловісною  пишномовністю,
І  пісні  крові  заколисують  їхню  убогість.

Через  мій  біль  я  розумію  безмірні  страждання  
Мовчазних  людей,  яким  не  вистачає  дозвілля,
Щоб  докинути  до  неба  свої  муки.  Але  я  не  можу
Копіювати  їхнє  рішуче  мовчання,  мене  заспокоює
Цей  утішний  голос,  без  батьківщини  і  без  друга,
У  глибокій  самоті  того,  у  кого  немає
В  обіймах  нічого,  крім  повітря  навколо,
Як  у  корабля,  який  відпливає  у  море.

Куди  поділися  давні  супутниці  людини?
Мої  латальниці  задумів,  мої  ткалі  надій
Померли.  Їхні  голки  та  шпулі  спочивають  
У  поросі  в  кутку,  без  мелодії  праці.  
Як  самотня  тінь  на  межі  дня,  
Я  й  далі  повторюю  жести  і  слова,  доки  чую  далеко
Безмежне  позіхання  минулих  століть.

Час,  ця  безмірна  біла  пустеля,
Це  творче  ніщо,  погрожує  людям,
А  безсмертне  світло  відкриває  юнацьким  бажанням.
Одні  відчайдушно  хочуть  ухопитися  за  своє  магічне  відображення,
А  інші  заклинають  його  сином,
Принесеним  на  руках,  як  жертва,
Бо  його  життя  підтримує  нове  життя,
Як  вода  з  води,  виплаканої  людьми.

Але  чим  умилостивити  Тебе,  Боже?
Ти  був  моєю  спрагою,  Ти  був  моїм  утраченим  коханням,
Моїм  знищеним  домом,  моїм  виснаженим  життям,  і  домом  і  життям
Стількох  людей,  подібних  мені,  блукаючих
Після  кораблетрощі  країни.  Збудовані,  як  карткові  споруди,
Мої  бідні  раї  руйнувалися  один  за  одним.
Чи  це  Твоя  рука  здійняла  вітер,  який  їх  повалив,
Чи  за  ними  з  глибокого  занепаду,
Глибокої  порожнечі
Постане  нарешті  переді  мною  хмара,
Яка  приховує  Твою  присутність?

Не  вдар  у  гніві  моє  тіло  Своєю  блискавицею:
Якщо  любов  -  це  не  Ти,  то  хто  буде  нею  у  Твоєму  світі?
Змилуйся  нарешті,  почуй  цей  шепіт,
Що  піднімається  хвилею
До  підніжжя  Твоєї  божественної  байдужості.  
Поглянь  на  сумне  каміння,  яке  ми  несемо
На  наших  плечах,  щоб  поховати  Твої  дари:
Красу,  істину,  справедливість,
Тільки  Ти  був  здатен  вселити  в  нас
Нездійсниме  прагнення  до  них.
Якби  вони  сьогодні  померли,  Ти  би  сам  зітерся  з  пам'яті,
Як  далекий  сон  людей,  які  жили  колись.

[b]Luis  Cernuda  La  visita  de  Dios[/b]
Pasada  se  halla  ahora  la  mitad  de  mi  vida.
El  cuerpo  sigue  en  pie  y  las  voces  aún  giran
Y  resuenan  con  encanto  marchito  en  mis  oídos,
Mas  los  días  esbeltos  ya  se  marcharon  lejos;
Sólo  recuerdos  pálidos  de  su  amor  me  han  dejado.
Como  el  labrador  al  ver  su  trabajo  perdido
Vuelve  al  cielo  los  ojos  esperando  la  lluvia,
También  quiero  esperar  en  esta  hora  confusa
Unas  lágrimas  divinas  que  aviven  mi  cosecha.

Pero  hondamente  fijo  queda  el  desaliento,
Como  huésped  oscuro  de  mis  sueños.
¿Puedo  esperar  acaso?  Todo  se  ha  dado  al  hombre
Tal  distracción  efímera  de  la  existencia;
A  nada  puede  unir  este  ansia  suya  que  reclama
Una  pausa  de  amor  entre  la  fuga  de  las  cosas.
Vano  sería  dolerse  del  trabajo,  la  casa,  los  amigos  perdidos
En  aquel  gran  negocio  demoníaco  de  la  guerra.

Estoy  en  la  ciudad  alzada  para  su  orgullo  por  el  rico,
Adonde  la  miseria  oculta  canta  por  las  esquinas
O  expone  dibujos  que  me  arrasan  de  lágrimas  los  ojos.
Y  mordiendo  mis  puños  con  tristeza  impotente
Aún  cuento  mentalmente  mis  monedas  escasas,
Porque  un  trozo  de  pan  aquí  y  unos  vestidos
Suponen  un  esfuerzo  mayor  para  lograrlos
Que  el  de  los  viejos  héroes  cuando  vencían
Monstruos,  rompiendo  encantos  con  su  lanza.

La  revolución  renace  siempre,  como  un  fénix
Llameante  en  el  pecho  de  los  desdichados.
Esto  lo  sabe  el  charlatán  bajo  los  árboles
De  las  plazas,  y  su  baba  argentina,  su  cascabel  sonoro,
Silbando  entre  las  hojas,  encanta  al  pueblo
Robusto  y  engañado  con  maligna  elocuencia,
y  canciones  de  sangre  acunan  su  miseria.

Por  mi  dolor  comprendo  que  otros  inmensos  sufren
Hombres  callados  a  quienes  falta  el  ocio
Para  arrojar  al  cielo  su  tormento.  Mas  no  puedo
Copiar  su  enérgico  silencio,  que  me  alivia
Este  consuelo  de  la  voz,  sin  tierra  y  sin  amigo,
En  la  profunda  soledad  de  quien  no  tiene
Ya  nada  entre  sus  brazos,  sino  el  aire  en  torno,
Lo  mismo  que  un  navío  al  alejarse  sobre  el  mar.

¿Adónde  han  ido  las  viejas  compañeras  del  hombre?
Mis  zurcidoras  de  proyectos,  mis  tejedoras
de  esperanzas
Han  muerto.  Sus  agujas  y  madejas  reposan
Con  polvo  en  un  rincón,  sin  la  melodía  del  trabajo.
Como  una  sombra  aislada  al  filo  de  los  días,
Voy  repitiendo  gestos  y  palabras  mientras  lejos  escucho
El  inmenso  bostezo  de  los  siglos  pasados.

El  tiempo,  ese  blanco  desierto  ilimitado,
Esa  nada  creadora,  amenaza  a  los  hombres
y  con  luz  inmortal  se  abre  ante  los  deseos  juveniles.
Unos  quieren  asir  locamente  su  mágico  reflejo,
Mas  otros  le  conjuran  con  un  hijo
Ofrecido  en  los  brazos  como  víctima,
Porque  de  nueva  vida  se  mantiene  su  vida
Como  el  agua  del  agua  llorada  por  los  hombres.

Pero  a  ti,  Dios,  ¿con  qué  te  aplacaremos?
Mi  sed  eras  tú,  tú  fuiste  mi  amor  perdido,
Mi  casa  rota,  mi  vida  trabajada,  y  la  casa  y  la  vida
De  tantos  hombres  como  yo  a  la  deriva
En  el  naufragio  de  un  país.  Levantados  de  naipes,
Uno  tras  otro  iban  cayendo  mis  pobres  paraísos.
¿Movió  tu  mano  el  aire  que  fuera  derribándolos
y  tras  ellos,  en  el  profundo  abatimiento,
en  el  hondo  vacío,
Se  alza  al  fin  ante  mí  la  nube  que  oculta  tu  presencia?

No  golpees  airado  mi  cuerpo  con  tu  rayo:
Si  el  amor  no  eres  tú,  ¿quién  lo  será  en  tu  mundo?
Compadécete  al  fin,  escucha  este  murmullo
Que  ascendiendo  llega  como  una  ola
Al  pie  de  tu  divina  indiferencia.
Mira  las  tristes  piedras  que  llevamos
Ya  sobre  nuestros  hombros  para  enterrar  tus  dones:
La  hermosura,  la  verdad,  la  justicia,
cuyo  afán  imposible
Tú  sólo  eras  capaz  de  infundir  en  nosotros.
Si  ellas  murieran  hoy,  de  la  memoria  tú  te  borrarías
Como  un  sueño  remoto  de  los  hombres  que  fueron.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1055598
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2026

Збіґнєв Герберт ПРОЩАННЯ

Мить  настала  потрібно  прощатись
за  відльотом  птахів  зразу  листя  відліт
кінець  літа  -  цю  тему  банальну  відзначило  соло  гітари
 
поселився  я  зараз  на  схилі  горба
на  всю  стіну  вікно  тому  видно  в  деталях
чагарі  верболозу  голі  верби  мій  берег
 
все  розгорнуте  горизонтальним  пасмом  -  млява  річка
інший  берег  високий  стрімко  падає  в  діл
показав  він  нарешті  те  в  чім  мусив  зізнатись
глей  пісок  вапнякову  породу  шматки  чорнозему
і  знесилений  ліс  що  оплакує  ліс
 
я  щасливий  тому  що  нарешті  ніяких  ілюзій
сонце  світить  недовго  натомість  дає
зорь  вечірніх  спектакль  чудовий  дещо  в  стилі  Нерона*
 
я  спокійний  потрібно  прощатись
набувають  тіла  наші  колір  землі

[i]*  Велика  пожежа  в  Римі  в  липні  64  року  знищила  майже  все  місто.  Підпал  приписують  імператору  Нерону
[/i]
[b]Zbigniew  Herbert  Pożegnanie[/b]
Chwila  nadeszła  trzeba  się  pożegnać
po  odlocie  ptaków  nagły  odlot  zieleni
koniec  lata  -  temat  banalny  to  znaczy  na  gitarę  solo
 
mieszkam  teraz  na  stoku  wzgórza
okno  na  całą  ścianę  więc  widzę  dokładnie
gęstą  sierść  wikliny  nagie  iwy  to  jest  mój  brzeg
 
wszystko  rozwija  się  w  horyzontalnych  pasmach  -  leniwa  rzeka
drugi  wysoki  brzeg  stromo  spadający  w  dół
objawia  wreszcie  to  co  musiało  być  wyznane
glina  piasek  wapienne  skały  płaty  czarnoziemu
i  wątły  teraz  las  opłakujący  las
 
jestem  szczęśliwy  to  znaczy  wyzbyty  złudzeń
słońce  pojawia  się  na  krótko  ale  za  to  daje
spektakle  wspaniałych  zachodów  trochę  w  guście  Nerona
 
jestem  spokojny  trzeba  się  pożegnać
nasze  ciała  przybrały  kolor  ziemi

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054735
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2026

ОЙ, ЛЕТІЛИ ДИКІ ГУСИ

 [i]          Краще  завтра  обзавестися  чиряком  або  пухлиною,
           Ніж  сьогодні  бути  дотепною  людиною.
           Люди  з  чуттям  гумору  час  проводять  чудово,
           Але  ні  в  підлості,  ні  в  героїзмі  не  досягають  нічого  значного.
           Коли  вони  в  чомусь  здатні  стати  безсмертними,
           То  ладні  від  сміху  померти,  уявляючи,  якими  при  цьому  будуть  кумедними.
                                   (Ogden  Nash  "Don't  Grin,  or  You'll  Have  to  Bear  It”
                                   Огден  Неш  "Не  зубоскаль,  бо  натерпишся”)[/i]
Звечора  плавили  з  татом  свинець  і  лили  його  через  очеретяну  трубку  у  цебро  з  водою,  щоб  одержати  дріб.  Потім  вставляли  в  патрони  капсулі,  насипали  малесенькою  мірною  кружечкою  порох,  зверху  додавали  дробу,  забивали  нарізані  з  газети  пижі  і  заливали  парафіном.  Здосвіта  у  пів  ока  слідкую,  чи  не  прокинувся  тато  –  щоб  не  проґавити,  коли  він  почне  підперезуватися  патронташем.  Тільки  ворухнувся,  відразу:
-  Тату,  ти  ж  обіцяв  взяти  мене  на  полювання!
-  Обіцяв,  збирайся.
І  ось  ми  крокуємо  протряхлою  дорогою  на  Богданівський  під  –  полювати  на  диких  качок  і  гусей.  Лише  тиждень  тому  сніг  плив  талою  водою  у  балки  та  поди,  а  вже  зелені  шильця  трави  протикають  ледь  зігріту  весняним  сонцем  чорну  землю.  Розбігаються  перед  нами  сірі  чубаті  посмітюшки  –  всю  зиму  видзьобували  вони  з-під  ніг  корм  біля  людських  осель.  Ще  тиждень  –  два    і  посмітюшки  жайворонками  задзвенять  над  степом,  срібними  співами  зустрінуть  квітучу  весну.
Добралися  до  поду  –  сіра  вода  ледь  морщиться  хвилями,  ні  на  воді,  ні  на  березі  жодної  пташини.  З  почорнілої  за  зиму,  поточеної  мишачими  норами  скирти  набираємо  оберемки  соломи,  вистеляємо  нею  засідку  поближче  до  води.  Лежимо  горілиць,  вдивляємося  в  небо.  Високо  в  небі  пливуть  гусині  ключі  –  один,  другий,  третій  –  поспішають  на  північ,  байдужі  до  принад  нашого  озера  і  до  двох  маленьких  людей  з  наставленою  на  них  рушницею.  Качки,  гуси,  знов  качки...  З’являються  і  зникають  за  видноколом.  Не  складається  полювання.
-  Тату,  розкажи  мені,  який  ти  був  малим.
-  Дурний,  як  і  всі  діти.
-  Розкажи,  який  ти  був  дурний.  Розкажи  про  війну.  Ти  німців  бачив?  -  як  же  люблю  його  розповіді.
-  Бачив.  Коли  німці  зайняли  село,  мені  ще  не  було  14  років.  Сестра  Паша  дражнилася  –  високий  до  неба  і  дурний,  як  треба.  Таки  правда,  що  дурний.  Послухай,  що  я  встругнув  з  німецьким  старостою.  Вибродило  у  нас    виноградне  вино.  Сидимо  увечері  з  другом  Ваською  -  пробу  знімаємо.  Заходить  староста  дід  Кирик  на  роботу  загадувати.  Побачив  вино  і  відразу:
-  Петре,  налий  і  мені  на  пробу.
У  мене  вже  в  голові  джмелі  гудуть,  ще  й  на  сміх  розбирає.  Я  йому  кажу:
-  Дасте  запаленого  сірника  Вам  у  бороду  ввіткнути,  то  наллю.
-  Ти  що,  Петько,  здурів,  якого  сірника?  –  запротестував  дід.
-  Не  буде  сірника,  не  буде  вина,  -  уперся  і  я.
Дуже  дідові  вина  хотілося,  згодився.  Запалив  я  сірник,  всунув  діду  в  бороду.  Засмерділо  паленим.  Випив  дід  вина,  підставляє  склянку:
-  Налий  ще.
-  А  дасте  запаленого  сірника    в  бороду  ввіткнути,  наллю.
Дід  вже  не  дуже  й  упирався,  випив  ще,  і  ще,  і  ще.  Коли  це  посильний  до  хати  біжить  –  німці  старосту  до  себе  кличуть.  П’яного  діда  з  попаленим  клоччям  бороди  вилаяли  німці  і  обсміяло  все  село.  Так  дід  Кирик  став  Смаленим  вовком,  а  пізніше  просто    дідом  Смаленим.
-  А  що  потім  було  з  його  бородою?
-  Нічого  особливого.  -  збрив  і  відростив  нову.
Зграя  качок  пролітає  над  озером  і  повертається.  Ось  вони  одна  за  одною  приземляються  на  другому  кінці  озера,  шумно  пробігають  водними  доріжками,  хлопаючи  крилами  та  розбризкуючи  воду.    
-  Тату,  стріляй!
-  Не  можна,  далеко  до  них,  та  й  хто  вбиту  качку  витягатиме  з  озера.
-  Ех,  треба  було  Тузика  взяти,  він  би  й  притягнув  нам  качку,  -  запізніло  згадую  свого  хвостатого  друга.  
-  Наш  Тузик  здатен  тільки  Албину  Розку  притягнути,  -  нагадує  тато  про  Тузикові  амури.  
Тузика,  кудлатого  брюнета  з  білою  грудкою  та  білими  лапами,  вважали  завидним  кавалером  всі  сучки  не  тільки  на  нашій  вулиці.  Він  їм  платив  взаємністю,  хоча  обходи  подружок  починав  завжди  з  білявки  Розки.  
Чим,  як  не  собачим  коханням,  пояснити,  останній  візит  до  вже  дряхлого  Тузика  напівсліпої  від  старості  сусідської  Жучки.  Зустріч  на  порозі  вічності  не  відбулася,  Жучка  мала  щастя  по  дорозі  до  Тузика  звалитися  у  наш  погріб  і  з  ганьбою  була  відправлена  у  двір  до  господарів,  так  і  не  попрощавшись  з  Тузиком.
-  Ми  ж  можемо  його  навчити  полювати  на  качок,  він  здібний  до  науки,  згадай,  як  швидко  навчився  подавати  лапку  і  служити,  -  вигороджую  Тузика.  
Ніхто  не  знає,  що  приступ    Тузикової  службової  геніальності  викликаний  куркою  з  борщу.  За  шматком  курятини  він  скажено  стрибав  угору,  намагаючись  ухопити  її  зубами.  Зрештою,  натомившись,  приземлився  на  задні  лапи,  і  тут  курятина  потрапила  йому  в  зуби.  За  черговим  шматком  курятини  Тузик  стрибав  вже  не  так  довго  і  не  так  завзято,  знову  присів  на  задні  лапи  і  знов  одержав  винагороду.  З  півкурки  почалася  успішна  Тузикова  служба.
Моє  "Гав-гав!”    Тузик  ніяк  не  пов’язував  ні  з  курятиною,  ні  з  командою  "1+1=2”.  Страх,  що  блискучі  Тузикові  успіхи  не  допоможуть  уникнути  покарання  за  згодовану  йому  курку,  поклав  край  урокам  арифметики.
-  Тату,  а  ти  у  війну  стріляв?
-  А  як  же,  коли  німці  відступили,  багато  зброї  залишилося.  Ми  з  хлопцями  підібрали  два  кулемети,  пістолети,  патронів  до  чорта.  Які  ж  дурні  були!  Затягли  кулемет  на  горбок,  що  біля  дороги  на  в’їзді  в  село  і  залягли  там  у  засідці.  Їхали  наші  баби  з  поля  на  бричці,  а  ми  давай  з  кулемета  строчить.  Баби  пострибали  з  брички  і  повзком  у  бур’яни,  та  до  села.  З  сільради  повідомили  у  район,  що  до  села  німці  прорвалися,  стріляють.  Звідти  прислали  підмогу.  Як  побачили  ми,  що  нашу  засідку  оточують,  кинули  кулемет,  де  навкарачки,  де  на  пузі,  відповзли  геть  і  чкурнули  бур’янами  у  село.
-  І  Вас  не  впіймали?
-  Впіймати  не  впіймали,  та  батько  мене  всеодно  налигачем  відшмагав.
-  І  ти  більше  не  стріляв  з  кулемета?
-  З  кулемета  не  стріляв,  бо  той  кулемет  забрали,  а  інший,  який  я  під  яблунею  на  городі  закопав,  відкопати  не  довелося,  вже,  мабуть,  заіржавів.  Зате  з  німецького  пістолета  я  таки  постріляв.
-  Розкажи...
-  Та  теж  по  дурі.  Паша  побачила,  що  я  під  шовковицею  пістолет  заряджаю,  вихопила  його  в  мене  з  рук,  бігом  у  двір  і  вкинула  в  криницю.  Мене  така  лють  розібрала,  витяг  я  з-під  стріхи  інший  пістолет:  "Уб'ю!”-  кричу.  Так  швидко  Паша  ніколи  не  бігала.  Заскочила  в  хату  і  двері  на  засув  заперла.  Я  зі  злості  всі  кулі  в  двері  всадив.  Паша  до  вечора  з  хати  носа  не  висовувала.  А  увечері  прийшов  батько...  Було  мені!  Другий  мій  пістолет  вже  він  у  криницю  вкинув  і  налигачем  знову  відшмагав.
-  Боляче  було,  -  співчуваю  батьковому  болю.
-  Боляче.  
-  Більше  не  стріляв?
-  Ні.  Майже  відразу  мене  забрали  робить  на  шахти.  Не  зміг  я  витримати  роботи  під  землею,  втік  звідти.  І  знов  таки,  дурний  був,  біг  пошвидше  до  мамкиної  цицьки.  Тільки  у  двір  зайшов,  мене  тут  тепленьким  взяли  й  посадили  в  тюрму.  Звідси  нас  возили    працювати  вже  не  в  шахті,  а  в  полі.  Якось  гарбу  сіна  поставили  під  стіною  тюремної  огорожі.  Я  -  на  сіно,  перескочив  через  стіну  і  втік.  Вже  навчений,  йшов  додому  вночі,  вдень  відсипався  у  вітропорах,  або,  як  повезе,  у  скиртах.  До  села  прийшов,  діждався  ночі,  коли  все  стихло,  прокрався  до  вікна,  постукав.  Мати  вийшла.  Сховали  мене  в  клуні.  Вранці  батько  взяв  сулію  самогону  і  пішов  у  сільраду  до  мого  хрещеного  батька  -  радитися,  що  зі  мною  робить.  Той  нарадив  їхати  мені  у  райвійськкомат  і  проситися  добровольцем  на  фронт.  Так  я  в  17  років  став  червоноармійцем.  Хтось,  видно,  пожалів  молодого-зеленого,  послали  мене  на  піврічні  курси  радистів,  а  потім  служити  на  Північному  морському  шляху.  Тралив  міни  на  тральщику  сім  років.  
-  А  ти  там  бачив  німців?
-  Ні,  не  бачив.  Одного  разу  далеко  на  горизонті  їхні  військові  кораблі  бачили,  але  ні  вони  до  нас,  ні  ми  до  них  на  наближалися..
-  Тату,  а  можна  мені  з  рушниці  постріляти.
-  В  кого  ж  ти  стрілятимеш,  тут  крім  мишей  у  скирті  стріляти  ні  в  кого.
-  В  отих  гусей  можна?
-  Вони  дуже  високо  летять,  дріб  до  них  не  долетить.
-    Давай  спробуємо,  може  й  долетить.
З  великою  втіхою  стріляю,  заряджаю  рушницю,  стріляю  ще.  Високо  в  небі  летять  гуси,  не  зважають  ні  на  дві  людські  постаті  біля  озерця,  ні  на  зчинений  шум.  Час  повертатися  додому.  
Біля  хати  порається  мати.  Ми  з  татом,  не  змовляючись,  співаємо  їй  нашу  мисливську:
                   Добрий  борщ,  добрий  борщ,
                   Як  лиха  година,
                   Батько  вбив  журавля,
                   А  мати  зварила.
Сміється  мати:  
-  Давайте  сюди  вашого  журавля.
-  Журавля  немає,  бери  відігрівай  свою  синицю,  мабуть,  змерзла  на  полюванні,  -  підморгує  мені  батько.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2026

Юліан Тувім Дурненька Паулінка

П’ятирічна  Паулінка  ввічлива  і  чула,
Попри  всі  свої  чесноти  дуже  скромна  була.

Якось  віршика  напам’ять  вона  розказала,
Я  хотів  поцілувати,  а  вона  не  дала.

Це  ж  чому?  Бо  буде  то  нескромне  діяння:
Бо  цей  пан  є  чоловіком,  а  вона  є  пані.

Батько  каже:  „Цілувати  можна  другу  дому”.
„Але  ж,  тату!  Цілувати  не  можна  нікому”.

„Зрозумій,  в  його  літа  неможлива  зміна?”
Паулінка  дуже  скромно:  „Але  ж  він  мужчина”.

Ангел  дивиться  на  тебе,  невинна  дитино.
Усі  пристрасті  минуться,  всі  принади  згинуть,

Цю  чарівність  не  втрачай,  скільки  будеш  жити,
Бо  найбільше  красить  скромність  найгарнішу  жінку  

[b]Julian  Tuwim  Paulinka  kretynka[/b]
Pięcioletnia  Paulinka  uprzejma  i  miła
mimo  innych  przymiotów  bardzo  skromną  była.

Raz,  gdy  ślicznie  z  pamięci  wierszyk  powiedziała,
chciał  ją  ktoś  pocałować,  lecz  buzi  nie  dała.

Dlaczego?  bo  się  cienia  nieskromności  lęka:
Ten  ktoś,  był  to  mężczyzna,  a  ona  panienka.

"Wolno  ci  -  rzecze  ojciec  -  to  przyjaciel  domu."
"Ależ  tato!  buzi  się  nie  daje  nikomu."

"On  już  w  podeszłym  wieku,  któż  ci  płochość  przyzna?"
Na  to  skromna  panienka:  "Przecież  to  mężczyzna."

Anioł  czuwa  nad  tobą,  niewinna  dziecino,
Wszystkie  wdzięki  przygasną,  ozdoby  przeminą,
Ten  powab  przetrwa  wieki,  strzeż  go  całe  życie,
Bo  skromność  najpiękniejszą  zaletą  w  kobiecie.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054623
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2026

Новорічні студентські побрехеньки

[i]                        День  ми  прогуляли,
                       Два  ми  промотали,
                       І  не  знали  потім  ні  бум-бум.
                       Ми  п'ємо  за  гуляючих,
                       За  ні  чорта  не  знаючих,
                       За  сесію  здаючих  наобум.[/i]
Шістнадцять-сімнадцять    років  -  це  вік  повноліття.  Новоявлена  людська  особа  вступає  у  володіння    уявними  правами  і  уявними  обов'язками  в  уявлюваний  спосіб,  щоб  з  часом  стати  або  не    стати  особистістю.  Любі  донечки  і  синочки  з-під  батьківського  даху  потрапляють  під  дах  студентського  гуртожитку.  Їх  охоплює  ентузіазм  будівництва  віднині  виключно  самостійного  життя.  Нульовий  досвід  робить  цей  вік  нерозбірливим  у  засобах,  будівельним  матеріалом  слугує  все,  що  трапиться  під  руку.  Результат  будівництва  частіше  лякає,  ніж  приносять  радість,  а  ентузіазм  то  пригасає,  то  спалахує  зі  ще  більшою  силою.      
Університетський  гуртожиток  фізфаку  заповнений  двома  сотнями  амбітних  майбутніх  науковців,  віруючих  у  блискучі  перспективи  своєї  діяльності  на  ниві  світової  фізики.  На  зміну  наполегливим  мудрим  батькам  приходять  не  менш  мудрі,  але  менш  наполегливі  викладачі.  Вони  час  від  часу  збирають  майбутніх  послідовників  Ландау  в  Ленінській  кімнаті  і  розповідають  щось  захоплююче  про  вирощування  кристалів  чи  про  відкриття  в  фізиці  низьких  температур,  зроблені  тут,  у  Харкові.  Чим  ближче  до  зимової  сесії,  тим  схвильованіший  голос  якогось  розгільдяя  і  лоботряса  запитує,  чи  ще  не  пізно  сьогодні  починати  заняття  фізикою,  і  тим  обнадійливіша  відповідь,  що  сьогодні  саме  та  критична  дата,  коли  ще  не  пізно.
Перед  Новим  роком  починається  заліковий  тиждень.  Майбутні  науковці  бігають  з  аудиторії  в  аудиторію,  де  переконуються,  що  їхні  далеко  не  блискучі  знання  фізики,  математики,  іноземної  мови  не  справляють  на  викладачів  очікуваного  враження.  Тільки  31  грудня  в  моїй  заліковій  книжці  нарешті  відмітився  останній  залік  -  з  матаналізу.  За  вікнами  щось  схоже  на  ніч,  в  аудиторії  моя  подруга  Зінка  ще  бореться  за  свій  залік.  Я  терпляче  чекаю  її  під  дверима.  Галина  Степанівна  вперто  не  здається.  Нарешті  вона  виходить  у  справах,  закривши  двері  на  ключ  і  попередивши,  що  в  разі  пожежі,  замок  відкривається  зсередини,  але  без  пожежі  аудиторію  залишати  заборонено.  Тільки  затихло  відлуння  її  кроків  у  безлюдному  коридорі,  як  привідкрилися  двері  і  виткнулася  кудлата  голова:  "Допоможи  взяти  похідні".  "Давай  сюди",  -  відгукуюся,  сторожко  оглядаючись  на  коридор.  Голова  зникає  і  за  мить  виходить  Зінка  з  аркушами  паперу:  "Подивися  на  ось  це".  І  тут  двері,  видавши  тихе  "клац",  безповоротно  закриваються.  Смикання  дверної  ручки  і  намагання  щось  побачити  в  замочній  скважині  настільки  ж  марні,  як  і  нерозумні.  Зрештою,  безнадійно  примостившись  на  підвіконні,  беремося  разом  за  похідні.  Галина  Степанівна  явилася  іронічним  караючим  богом:  "Приходь  в  наступному  році".
Ха!  Чи  в  цьому  віці  є  таке  горе,  яке  триває  більше  години.  До  20:00  ми  обидві  вже  в  гуртожитку.  Наша  кімната,  в  якій  легально  проживають  восьмеро  дівчат  і  нелегально  дев'ята,  готується  зустрічати  Новий  рік.  Красуня  і  розумниця  Світлана  святкуватиме  з  венесуельцем  Густаво  Гарсіа,  вона  збирається  разом  з  ним  їхати  до  Венесуели  готувати  пролетарську  революцію  в  комуністичному  підпіллі.  Звичайно,  ми  всі  щиро  вболіваємо  за  успіх  великої  справи  звільнення  з  рабства  венесуельських  робітників  і  селян.  Але  не  сьогодні.  Сьогодні  за  пару  годин  треба  встигнути  приготувати  святковий  стіл.  Батьки  Валі  ще  у  вересні  забезпечили  дочку  картоплею  і  яблуками  -  в  неї  під  ліжком  залишилося  ще  по  півлантуха  того  й  другого.
Натерто  мастикою  паркет.  Є  хліб,  є  заморожені  пельмені  з  ближнього  молочного  магазину,  є  радіола  (перехідний  приз  "За  начистішу  кімнату"),  є  дві  Валині  платівки  до  радіоли:  "Вмираючий  лебідь"  Сен-Санса  і  народна  пісня  "Засвистали  козаченьки  в  похід  з  полуночі".  У  Люди  на  "Вмираючого  лебедя"  вже  алергія,  тому  в  повну  силу  свистять  козаченьки.  За  стінкою  старшокурсниці  гарним  багатоголоссям  співають  "Ой  хмелю  мій  хмелю,  хмелю  зелененький".  Наші  козаченьки  у  згоді  зі  світовою  гармонією.
Щось  вариться  в  каструлях,  тихо  шкварчить  на  сковорідці  сало  з  картоплею.  І  тут  наша  громадсько-комсомольська  активістка  Таня  тихо  зникла,  сколихнувши  хвилю  обурення  у  покинутої  громадськості.  Після  23:00  вона  появилася  з  оголошенням,  що  на  другому  поверсі  хлопці  нудьгують  без  дівчат,  і  є  пропозиція  об'єднати  дві  компанію  в  одну,  щоб  було  веселіше.  Ще  немає  відповіді,  чому  хлопцям  веселіше  з  дівчатами,  а  дівчатам  веселіше  з  хлопцями.  Наразі  дівочі  серця  проймаються  співчуттям  до  хлопців,  у  яких  на  столі  тільки  бутерброди  з  ковбасою  і  кілька  пляшок  горілки.  Наш  стіл  багатший  і,  мабуть,  спрацьовує  правічна  потреба  жінки  годувати  голодного  чоловіка.  Можливо,  мають  місце  ще  якісь  правічні  інстинкти,  про  які  зараз  ніхто  не  здогадується,  але  мета  когось  нагодувати  достатньо  переконлива.  Через  пару  хвилин  у  відкриті  двері  п'ятеро  бездоглядних  хлопців  заносять  ще  один  стіл,  стільці,  пляшки  горілки  і  тарілки  з  бутербродами.  Сплеск  господарської  активності.  Нарешті  все  розставлено,  всі  розсілися,  в  гранчаті  стакани  налита  горілка.  Перший  тост  за  минаючий  рік,  відразу  за  ним  -  за  новий  рік,  далі  за  кам'яний  вік,  ще  за  те,  щоб  наші  діти  за  колесо  не  чіплялися...  Невесела  це  справа  пити  й  закушувати.  Здається,  тільки  Таня  знає  всіх,  кого  зібрала  за  столом.  Решта  насторожено  переглядаються.  Випита  в  спринтерському  темпі  горілка  швидко  починає  діяти.  Переглядини  робляться  все  сміливішими,  очі  обирають  серед  інших  ті,  з  якими  переглядатися  найсолодше.  
Першими  звалилися  хлопці,  бо,  як  потім  виправдовувала  їх  Таня,  вони  з  ранку  теж  здавали  заліки  і  нічого  не  їли.  Замість  очікуваного  невимушеного  знайомства  і  веселого  святкування  прийшла  гостра  реакція  на  отруту  не  загартованих  алкоголем  молодих  організмів.  Хтось  повідомив  Всесвіту:  "Мені  погано!",  хтось  на  неслухняних  ногах  мовчки  поплентався  на  протилежний  кінець  коридору  до  чоловічого  туалету.  Розгублені  напівтверезі  дівчата,  від  яких  студентський  етикет  не  вимагав  браво  осушувати  до  дна  гранчак  за  гранчаком,  кинулися  допомагати  скошеним  горілкою  бравим  кавалерам.  Кавалери  безпомічно  висли  на  їхніх  шиях  і  белькотіли  виправдання  невідомою  науці  мовою.  Бенкетна  зала  уподобилася  полю  бою  після  нищівної  битви.  Валялися  на  ліжках  і  столах  переможені,  біля  них  сестрами  милосердя  схилялися  розгублені  переможці.
Знудившись  милосердям,  Любанька  з  Ларискою  пішли  на  перший  поверх,  де  в  Ленінській  кімнаті  стояла  прикрашена  ялинка,  грала  радіола  і  танцювали  різностатеві  й  одностатеві  пари.  За  півгодини  Любанька  привела  знайденого  кавалера  з  гітарою.  Кавалер  зустрічав  вже  третій  Новий  рік  у  гуртожитку,  тому  добре  тримався  на  ногах,  був  життєрадісним  і  готовим  ділитися  радістю  з  іншими.  Задзвеніли  гітарні  струни  і  зазвучали  пісні,  яких  не  почуєш  по  радіо  і  не  купиш  на  платівці.  Замість  фальшивого  "жила  бы  страна  родная,  и  нету  других  забот",  рідне:
[i]                        От  Евы  и  Адама  пошел  наш  род  упрямый,  
                       веселый  незадачливый  народ.  
                       От  сессии  до  сессии  жувут  студенты  весело,  
                       а  сессия  всего  два  раза  в  год.  
                       От  сессии  до  сессии  жувут  студенты  весело,  
                       а  сессия  всего  два  раза  в  год.[/i]
На  пісню  зазирнув  у  двері  друг  кімнати  третьокурсник  Боря.  Він  вже  добре  знав  студентський  пісенний  фольклор,  тому  підсів  ближче  до  гітари  і  заспівав  іншу  пісню:  
 [i]                        Подарил  мне  дедушка  рубашку,  рубашку
                       Целый  год  которую  не  мыл,  
                       По  этой  по  рубашке  бегали  букашки,  дедушка  ногами  их  давил,  
                       По  этой  по  рубашке  бегали  букашки,  дедушка  ногами  их  давил.[/i]
Так,  в  кожній  пісні  є  повтори,  які  можна  весело  викрикувати  хором.  Це  пробудило  теплі  спогади  про  свята  в  родині,  коли  дзвінкоголоса  тітка  Марія  починала,  а  решта  менш  голосисті  і  безголосі  дружно  підхоплювали  в  належних  місцях.  Ці  співи  схожі  на  древні  ритуали,  які  виконують  всі.  Свято  робиться  і  моїм.  Жадібно  запам'ятовую  слова  нових  і  нових  пісень.  Нарешті  втомлений  гітарист  відкладає  гітару  і  з  Любанькою  виходить  на  сходи  покурити.
Покинуте  поводирем  товариство  якийсь  час  розгублено  мовчить.  Потреба  робити  щось  святкове  повертає  всіх  уцілілих  на  вихідні  позиції.  Цього  разу  несміливі  переглядини  супроводжуються  сміливими  пересіданнями  ближче  до  вподобаних  очей.  Біля  мене  починає  моститися  Валерка.  Вгадувані  далі  обніманні  і,  о  жах,  цілування  входять  у  жорсткий  конфлікт  з  "Кодексом  холостяка",  прийнятим  кількома  днями  раніше  в  передчутті  катастрофічної  сесії,  тому  без  зайвих  розмов  встаю  і  йду  до  дверей.  Краєм  ока  бачу,  що  Валерка  рухається  паралельним  курсом.  Мабуть  вирішив,  що  я  не  проти  з  ним  десь  усамітнитися!  Дзуськи!  Навпроти  дверей  сходи  на  горище.  Прискорююся  і  піднімаюся  вгору,  причиняю  за  собою  розшатані  двері  і  крізь  щілину  зловтішаюся  тим,  як  Валерка,  звісившись  через  перила,  розгублено  видивляється,  куди  ж  я  зникла.
Горище  велике,  тут  є  де  сховатися,  тому  почуваю  себе  в  повній  безпеці.  Дурному  не  нудно  й  самому.  З  півгодини  сиджу,  повторюючи  подумки  чужі  вірші  і  граючись  власними  римами.  Тут  добре,  завжди  безлюдно,  і  в  майбутньому,  коли  захочеться  усамітнитися  від  суєти  гуртожитку,  підніматимуся  на  горище    з  конспектами,  підручниками  чи  просто  з  зошитом  і  ручкою.
Але  ж  треба  повертатися  святкувати  Новий  рік.  Горілка  вже  випита,  закуска  з'їдена,  гітари  немає.  Третя  година  ночі,  хочеться  спати.  Повернулася  з  танців  Лариса.  Округливши  очі  розповідає,  як  п'яні  старшокурники  танцювали  і  Нонна  звалилася  на  ялинку  і  як  всі  разом  її  витягали  і  ставили  на  ноги.  Просто  жах,  яка  вона  була  п'яна  і  негарна  з  задраним  на  голову  платтям.  Згодом  прийшла  Любанька,  обличчя  і  шия  в  червоних  плямах  від  дуже  міцних  поцілунків,  кинулася  до  дзеркала  і  забідкалася,  як  у  такому  вигляді  йти  на  екзамен  -  розсмокчуться  чи  не  розсмокчуться  сліди  любощів.  Останньою  повернулася  Світлана.  Вирішили,  що  можна  вже  лягати  спати.  Так  і  зробили.
Прокинулася  під  ранок  від  того,  що  Таня  тихо  стягує  з  мене  ковдру.  Прикладений  до  губ  палець  спиняє  запитання:  "Що  сталося?"  Так  само  тихо  показує  пальцем  на  ліжко  поруч  з  моїм,  Світланине.  І  бачу,  що  ковдра  на  Світлані  ритмічно  гойдається  вгору-вниз.  Не  розуміючи  нічого,  дивлюся  на  Таню,  вона  показує  на  двері,  сама  беззвучно  йде  до  дверей,  за  нею  я,  Валя,  Любанька,  Люда.  Коли  опиняємося  в  коридорі,  Таня  нарешті  розтлумачує  мені:  "Світлана  з  Густаво!"  Я  ошелешено  витріщаю  на  неї  очі:  "З  чого  ти  взяла?"  Валя  уточнює:  "Я  прокинулася,  коли  він  зайшов  і  заліз  до  неї  під  ковдру".  Я  все  ще  не  розумію:  "Його  хлопці  не  впустили  в  кімнату?  Йому  ніде  спати?"  "Тю,  дурна!  -  не  витримує  Таня.  -  Вони  трахаються!  Що  будемо  робити?"
Якийсь  час  розгублено  мовчимо.  Ніяково  повертатися  в  кімнату,  холодно  роздягненими  стояти  в  коридорі.  Нарешті  Валя  не  витримує:  "Ходімо,  я  знаю,  що  робити!"  Рішуче  відкриває  двері,  бере  з  тумбочки  "Курс  загальної  фізики"  Фріша  і  Тіморевої,  том  І,  підходить  до  ліжка  з  завмерлими  коханцями  і  плескає  книгою  випуклі  сідниці  Густаво:  "Вставай,  іди  звідси!  Даю  тобі  дві  хвилини".  Він  на  чекає  повторного  запрошення,  швидко  встає  і  мовчки  виходить.  Так  само  мовчки  встає  Світлана,  вдягається  і  йде  за  ним.
Громадсько-комсомольська  активістка  винесла  питання  аморальної  поведінки  Світлани  на  студраду  гуртожитку.  Старші  товариші  були  не  настільки  безкомпромісними  в  питаннях  сексу,  як  дівчата-першокурсниці  -  Світлану  переселили  в  іншу  кімнату.  Ситуація  з  Густаво  була  значно  серйознішою.  Виявилося,  що  він  ні  дня  не  відвідував  заняття,  не  здавав  заліки  і  взагалі  займався  невідомо  чим,  курсуючи  між  Харковом  і  Москвою.  Його  відрахували  з  університету  і  відправили  до  Венесуели.
Тієї  ночі  сконали  моя  віра  в  комуністичні  ідеали  і  готовність  співпереживати  і  допомагати  пролетарським  революціям  у  будь-якій  країні,  включно  з  Латинською  Америкою.  Стільки  років  минуло,  а  я  все  ще  слідкую  за  політичною  ситуацією  у  Венесуелі,  за  змінами  урядів  і  змінами  напрямків  її  розвитку.  Є  Венесуела  Уго  Чавеса,  Ніколаса  Мадуро  і  не  забутого  фальшивого  революціонера  Густаво  Гарсіа...    Багато  років  зайняла  дорога  до  справжньої  Венесуели,  душа  якої  -    Густаво  Дудамель,  Моцарт  із  джунглів.
[i]01/01/2020[/i]
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=XJLVeae2-3I[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054449
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2026

Юліан Тувім Вечірній вірш

Іноді  в  кінці  вулиці  заходу  жовтий  блиск
Мури  небес  рушить  заревом  вогняним.
Тоді  у  вечірній  Варшаві  падає  лист,
Віє  весна  і  плине  потоком  молодим.

Скільки  було  в  мене  сліз  і  кохання  скільки,
Скільки  зітхань  і  щастя  у  зливах  травня,
Мої  слова  до  тебе  і  почуття  великі:
Небо  вертає  все  теплим  віянням  давнім.

І  знову  йду  світлий,  повний  ніччю  до  краю,
В  серці  відкритім  несу  вологі  листи,
Тоді  в  твоєму  містечку  темніли  каштани,
Пахло  горошком  пахучим  серце  в  пальті.

Плачу,  моя  єдина,  тільки  перед  тобою.
Ти  зрозумієш.  Дозволиш  здаватись  покірним.
І  весняне  кохання  знайдеш  у  скромнім  слові
І  тяжку  гіркоту  в  цім  вірші  вечірнім.

[b]Julian  Tuwim  Wieczorny  wiersz[/b]
Czasem  u  szczytu  ulic  zachód  żółtym  blaskiem
Mury  niebios  rozwala  na  złomy  płomienne.
Wtedy  listopadowe  wieczory  warszawskie
Wieją  wiosną  i  płyną,  młodością  wiosenne.

Ile  łez  we  mnie  było  i  ile  miłości,
Ile  westchnień  i  szczęścia  w  majowej  ulewie,
I  moich  słów  dla  ciebie,  i  wielkiej  czułości:
Wszystko  z  nieba  powraca  w  dawnym,  ciepłym  wiewie.

I  znowu  idę  lekki  i  nocą  wezbrany,
Jakbym  niósł  liść  wilgotny  na  sercu  otwartem,
Wtedy  w  twoim  miasteczku  ciemniały  kasztany,
Pachniał  groszek  pachnący  na  sercu  pod  paltem.

Płakać,  jedyna  moja,  mogę  tylko  Tobie.
Ty  zrozumiesz.  Rozgrzeszysz  spojrzeniem  pokornym.
I  wiosnę  zakochanych  znajdziesz  w  skromnym  słowie,
I  ciężką  gorycz  moją  w  tym  wierszu  wieczornym.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054313
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2025

Юліан Тувім Ніч

Ти  приходиш  вночі.  І  до  рана
Обіймаєш  легкими  руками.
Я  говорю:  моя  несказанна,
Ти  говориш:  о,  мій  довгожданий.
 
Упиваюсь  вустами  твоїми,
Що  криваво  цвітуть,  як  троянди,
Оживає  шаленство  щасливе,
І  вмирає  в  мені  щось  назавжди.
 
Заціловуємось.  Обіймаю,
Обплітаю  це  трепетне  тіло,
І  натомлено  засинаю,
До  всього,  що  було,  збайдужілий.
 
Прокидаємось.  Тяжка  образа
В  наших  душах  оглухлих  німіє,
Зло  палає  в  очах,  і  відразу
Тихий  смуток  без  слів  кам'яніє.
 
Ти  вночі  повернешся.  До  рана
Будеш  знову  солодка  й  кохана.
Я  промовлю:  моя  несказанна.
Ти  промовиш:  о,  мій  довгожданий

[b]Julian  Tuwim  Noc[/b]
Przyjdziesz  nocą.  Zostaniesz  do  rana  
I  otulisz  mnie  lekko  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana.
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony.
 
Będziesz  moja.  Ustami  się  wpije
W  wargi  twoje,  od  nocnych  róż  krwawsze,
Obłąkany  szał  szczęścia  przeżyję,
Ale  umrze  coś  we  mnie  na  zawsze.
 
Zacałuję  się  sobą!  W  pierścieni
Splot  drgający  zakłuje  twe  ciało,
I  uśniemy  rozkoszą  zmęczeni
I  niepomni,  że  wszystko  się  stało.
 
Obudzimy  się.  Ciężką  nienawiść
W  głuchych  duszach  bez  słów  poczujemy
Zło  nam  w  oczach  zaświeci,  jak  zawiść,
I  jak  głaz  będzie  smutek  nasz  niemy.
 
Ale  nocą  znów  przyjdziesz.  Do  rana
Będziesz  słodko  mnie  tulić  ramiony.
Ja  ci  powiem:  o,  moja  nieznana!
Ty  mi  powiesz:  o,  mój  wytęskniony!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054312
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2025

Маріо Бенедетті Стан душі

 [i]                  Іноді  я  відчуваю  себе  орлом  в  небі.
                                                           Пабло  Міланес[/i]
Іноді  я  відчуваю  себе
голим  пагорбом
а  іншим  разом  горою
з  двома  вершинами.

Іноді  я  вічуваю  себе
скелястим  берегом
а  іншим  разом  небом
блакитним  й  далеким.

Іноді  я  витікаю
зі  скелі  стумком
а  іноді  стаю  деревом
з  опалим  листям.
Але  сьогодні  я  відчуваю  себе
як  безсонна  лагуна
з  пристанню
без  жодного  човна
як  зелена  лагуна
тиха  і  терпелива
покірна  своїм  водорослям
своїм  мохам,  своїм  рибам,
безтурботно  довірливим
сподіваюся  на  чудовий  день
ти  прийдеш  і  ти  подивишся,
ти  помітиш  мене.
[b]
Mario  Benedetti  ESTADOS  DE  Ánimo[/b]
                 [i]  A  veces  me  siento  como  un  águila  en  el  aire.  –
                                                           Pablo  Milanés[/i]
Unas  veces  me  siento
como  pobre  colina
y  otras  como  montaña
de  cumbres  repetidas.

Unas  veces  me  siento
como  un  acantilado
y  en  otras  como  un  cielo
azul  pero  lejano.

A  veces  uno  es
manantial  entre  rocas
y  otras  veces  un  árbol
con  las  últimas  hojas.
Pero  hoy  me  siento  apenas
como  laguna  insomne
con  un  embarcadero
ya  sin  embarcaciones
una  laguna  verde
inmóvil  y  paciente
conforme  con  sus  algas
sus  musgos  y  sus  peces,
sereno  en  mi  confianza
confiando  en  que  una  tarde
te  acerques  y  te  mires,
te  mires  al  mirarme.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2025

Маріо Бенедетті Синдром

У  мене  ще  майже  всі  зуби
майже  все  волосся  і  зовсім  мало  сивини
я  здатен  закохатися  і  розбити  серце
перестрибувати  східці  через  один    
і  сорок  метрів  бігти  за  автобусом
здається  я  не  повинен  почуватися  старим
але  серйозна  проблема  що  досі
я  не  помічав  цих  деталей.

[b]Mario  Benedetti  Síndrome[/b]
Todavía  tengo  casi  todos  mis  dientes
casi  todos  mis  cabellos  y  poquísimas  canas
puedo  hacer  y  deshacer  el  amor
trepar  una  escalera  de  dos  en  dos
y  correr  cuarenta  metros  detrás  del  ómnibus
o  sea  que  no  debería  sentirme  viejo
pero  el  grave  problema  es  que  antes
no  me  fijaba  en  estos  detalles.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054244
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2025

Рон Паджетт Український музей

Просто  бродити  в  новому  і  прекрасно  оформленому  українському  музеї  було  задоволенням:  блискучий  паркет,  білі  стіни,  чисті  лінії,  стримане  освітлення  та  насолода  новизною.  Старіший  український  музей  був  розташований  на  другому  поверсі  в  приміщені  багатоквартирного  будинку  на  Другій  Авеню,  навіть  без  вивіски  на  вулиці,  кілька  кімнат  з  темними  картинами  при  тьмяному  освітленні;  коли  я  заходив,  там  не  було  на  місці  жодної  душі,  навіть  охоронця.  Через  двадцять  років  музей  перебрався  за  кілька  кварталів  по  вулиці  до  приміщення,  яке  охороняється  двома  контрольно-пропускними  пунктами.  Мене  привітала,  якщо  можна  так  сказати,  жінка,  яка  холодно  запитала  мене,  що  я  хочу.  Дві  виставкові  зали  були  трохи  більші  за  шафи.  Тепер  візит  до  його  третьої  реінкарнації  був  для  мене  таким  легким  і  вільним,  що  мені  нагадали,  що  слід  купувати  квиток.
Виставка  творчості  Олександра  Архипенко  була  найбільшою  з  тих,  які  я  коли-небудь  бачив,  і  коли  я  переходив  від  скульптури  до  скульптури,  я  відчував  вдячність  тільки  за  те,  що  був  там  присутній.  Але  мене  там  не  було,  я  опинився  на  м'ясному  ринку.  Запах  сирого  м'яса  й  крові  просочувався  назовні  крізь  ветхі  вхідні  двері,  до  яких  задом  під'жджали  вантажівки,  щоб  вивалити  половини  туш  яловичини  та  свинини.  Просто  всередині  знаходилися  м'ясники  в  потертих  фартухах,  випачканих  кров'ю.  Один  з  них,  в  обхваті  як  мамонт,  йшов  розвальцем  на  мене,  цигарка,  яка  висіла  на  його  пухлих  губах,  дивно  виглядала  на  його  обличчі.  Він  той,  хто  непристойно  приставав  до  мого  друга,  який  жив  за  декілька  будинків  далі.  Тисяча  дев'ятсот  шістдесят  перший.
Зараз,  у  2005  році,  я  йду  через  цей  музей  на  місце,  де  ті  м'ясники  різали  й  рубали  туші.  Товстий,  без  сумніву,  мертвий,  як  мій  друг  і  Архипенко.  Виставка  хороша,  але  я  не  можу  зосередитись  на  ній,  тому  просто  зупиняюся  перед  кожним  твором.
Нарешті,  я  не  можу  втриматися,  щоб  не  підійти  до  когось,  хто  трапився  з  охорони,  індійської  або  пакистанської  жінки,  якій  кажу:  "Багато  років  тому,  коли  я  вперше  приїхав  до  Нью-Йорка,  у  мене  був  друг,  який  жив  за  кілька  будинків  на  цій  вулиці.  Чи  ви  знаєте,  що  тут  було  тоді?  Тут  був  оптовий  м'ясний  ринок."  Вона  дивиться  на  мене  і  каже:  "Так,  це  дивно,  як  вони  так  швидко  змінюють  обставини",  -  і  відвертається.

[i]Олександр  Архипенко  "Медрано  ІІ"  (близько  1914  р.),  фарбована  жерсть,  дерево,  скло,  фарбована  промаслена  тканина.  Музей  Соломона  Р.Гуггенхайма,  Нью-Йорк

[b]Ron  Padgett  The  Ukrainian  Museum[/b]
Just  walking  into  the  new  and  beautifully  designed  Ukrainian  Museum  was  a  pleasure:  varnished  hardwood  floors,  white  walls,  clean  lines,  understated  lighting,  and  the  luxury  of  newness.  An  older  Ukrainian  Museum  had  been  located  in  a  second-floor  apartment  in  a  tenement  building  on  Second  Avenue,  without  even  a  sign  outside,  several  rooms  of  dismal  paintings  in  drab  light;  the  one  time  I  ventured  in,  there  was  not  a  single  soul  in  the  place,  not  even  a  guard.  Twenty  years  later  the  museum  moved  a  few  blocks  up  the  street  to  a  space  protected  by  two  security  checkpoints.  I  was  greeted,  if  that  is  the  word,  by  a  woman  who  coldly  asked  me  what  I  wanted.  The  two  exhibition  rooms  were  slightly  larger  than  closets.  Now,  walking  into  this  third  incarnation  made  me  feel  so  light  and  carefree  that  I  had  to  be  reminded  to  buy  a  ticket.
The  Alexander  Archipenko  exhibition  was  the  largest  I  had  ever  seen  of  his  work,  and  as  I  moved  from  sculpture  to  sculpture  I  felt  grateful  just  to  be  there.  But  I  wasn’t  really  “there,”  I  was  in  a  whole-  sale  meat  market.  The  smell  of  raw  flesh  and  gore  oozes  out  the  ramshackle  front  doors  where  trucks  have  backed  up  to  disgorge  sides  of  beef  and  pork.  Just  inside  are  butchers  in  threadbare  aprons  streaked  with  blood.  One  of  them  waddles  his  mammoth  girth  toward  me,  a  cigarette  dangling  from  his  pudgy  lips,  a  strange  leer  on  his  face.  He  is  the  one  who  lewdly  propositioned  a  friend  of  mine  who  lives  a  few  doors  away.  Nineteen  sixty-one.
Now,  in  2005,  I  am  walking  through  this  museum  on  the  very  spot  where  those  butchers  slashed  and  chopped  up  carcasses.  The  fat  one  is  no  doubt  dead,  like  my  friend  and  Archipenko.  The  exhibition  is  fine,  but  I  can’t  focus  on  it,  so  I  simply  pause  before  each  piece.

Finally  I  can’t  restrain  myself  from  approaching  someone,  who  happened  to  be  a  guard,  an  Indian  or  Pakistani  woman,  to  whom  I  say,  “Many  years  ago,  when  I  first  came  to  New  York,  I  had  a  friend  who  lived  a  few  doors  down  the  street.  Do  you  know  what  this  place  was  then?  It  was  a  wholesale  meat  business.”  She  looks  at  me  and  says,  “Yes,  it’s  amazing  the  way  they  change  things  so  fast,”  and  looks  away.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2025

Луїс Сернуда Нерозуміння

Це  була  перша  літературна  дія  проти  тебе
(Друг?  Не  те  слово),  того,  який  дав  тобі
перший  досвід  неминучої
ілюзії  у  наших  людських  взаєминах:
Бачити,  як  слова,  дії
грубо  не  розуміються  іншими.
Він  не  хотів  або  не  міг  розуміти  тебе,
Тому  викривив  твої  мотиви
на  свій  лад:  із  ясних
на  підозрілі  і  з  розумних
на  безглузді.  Ти  не  вибачив  йому,
Бо  умисна  дурість  не  вибачається.
Він  називав  тебе  "Ліценціат  Відрієра"(1)
і  ще  варто  дякувати,  що  його  нездарність  не  написала  гіршого,
Настільки  чужими  були  для  нього  мотиви,
які  рухали  тобою.  І  чи  дивувало  тебе,
що  він  зневажив  твою  невинну  дружбу,
натомість  віддаючи  перевагу  дружбі  з  іншими?  Які  були  такі  самі.
Такі  самі,  призначені  йому  друзі,
Яких  він  розумів,  які  розуміли  його,
Якщо  взагалі  є  розуміння  у  лімбо(2).
Ось  чому  його  наміри,  хоча  й  чудові,  без  розуміння  тебе,
Показали  тебе  блазнем  за  його  міркою:
Дивним,  підозрілим,  безглуздо  складним.  

[i]зі  «Знецінення  химери»)[/i]
[i](1)  "Ліценціат  Відрієра"  -  герой  дев'ятої  новели  Мігеля  де  Сервантеса  зі  збірки  "Повчальні  новели".  Приворотне  зілля,  яким  його  почастувала  закохана  в  нього  пані,  стало  причиною  божевілля  героя  новели.  Йому  здалося,  що  він  зроблений  зі  скла,  тому  одержав  ім'я  Відрієра,  тобто  скляний,  крихкий.  За  ним  ходить  натовп,  йому  задають  запитання,  на  які  він  відповідає  влучними,  їдкими  афоризмами.  Вилікувавшись  від  божевілля,  він  відкриває  юридичну  практику  під  іменем  Руеда.  Але  його  тверезий  розум  менш  цікавий  людям,  ніж  божевільні  афоризми.  Герой  відправляється  солдатом  на  війну  і  там  гине.
(2)  Лімбо  -  за  католицькою  теологією,  місце  перебування  душ,  які  не  потрапили  ні  в  рай,  ні  в  пекло.[/i]

[b]Luis  Cernuda  Malentendú[/b]
Fue  tu  primer  amago  literario
(¿Amigo?  No  es  palabra  justa),  el  que  primero
Te  procuró  experiencia  en  esa  inevitable
Falacia  de  nuestro  trato  humano:
Ver  cómo  las  palabras,  las  acciones
Ajenas,  son  crudamente  no  entendidas.
Pues  no  quería  o  no  podía  entenderte,
Tus  motivos  él  los  trastocaba
A  su  manera:  de  claros
En  oscuros  y  de  razonables
En  insensatos.  No  se  lo  perdonaste
Porque  es  imperdonable  la  voluntaria  tontería.
El  escribió  de  ti  eso  de  «Licenciado  Vidriera»
y  aun  es  de  agradecer  que  superior  inepcia  no  escribiese,
Siéndole  tan  ajenas  las  razones
Que  te  movían.  ¿Y  te  extrañabas
De  su  desdén  a  tu  amistad  inocua,
Favoreciendo  en  cambio  la  de  otros?  Estos  eran
los  suyos.
Los  suyos,  sus  amigos  predestinados,
Los  que  él  entendía,  los  que  a  él  le  entendieron,
Si  es  que  en  el  limbo  entendimiento  existe.
Por  eso  su  intención,  aunque  excelente,  al  no  entenderte,
Hizo  de  ti  un  fantoche  a  su  medida:
Raro,  turbio,  inútilmente  complicado.
[i](En:  Desolación  de  la  Quimera)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1053451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2025

Алісія Елсбет Столлінгз Перше кохання: Вікторина

Він  прибув  до  мене:
а.  на  своєму  тюнінгованому  Камаро
б.  щоб  поговорити  з  моїм  худорлявим  найкращим  другом
в.  і  перекинув  мій  келих  вина,  тому  на  моєму  рукаві  утворилася  іржава  пляма
г.  з-під  землі,  у  свинцевій  колісниці,  запряженій  парою  чорних,  як  нафта,  жеребців,  які  дихали  сіркою:  у  його  серці  сяяла  маленька  золота  стріла.

Він  запропонував  мені:
а.  покататися
б.  вечерю  й  кіно,  іронічно  підморгнувши  самому  кліше
в.  привід  не  повертатися  одній  до  квартири  з  її  раковиною  з  брудними  ножами
г.  нарцис  із  сотнею  сяючих  пелюсток,  які  дихали  насолодою,  такою  ж  нудотною,  як  тлін

Я  пішла  з  ним,  тому  що:
а.  навіть  його  друзі  попереджали,  щоб  я  була  обережною
б.  мені  нічого  було  втрачати,  крім  своєї  цноти
в.  він  поклав  руку  на  мій  поперек  і  я  відчула  кроки  бджіл
г.  він  був  моїм  дядьком,  який  живе  у  напівзруйнованому  підвалі,  і  він  ухопив  мене  за  волосся

Місце,  куди  він  мене  повів:
а.  було  темним,  ніби  я  заплющила  очі
б.  і  там  я  їла  гірке  насіння  і  дозріла
в.  звідти  мати  ніколи  не  повернула  б  мене  цілою,  хоча  б  вона  плакала  і  ходила  босою  і  змусила  засохнути  на  стеблі  бородаті  колоски  ячменю,  а  приморожені  квіти  осипати  пелюстки
в.  деякі  люди  називають  його  пеклом,  а  інші  коханням
г.  Усе  вищеназване

[i]І  все  ж  це  поетизований  і  осучаснений  міф  про  Персефону  (доньку  Зевса  та  Деметри),  богиню  родючості  і  весни,  царицю  підземного  царства,  дружину  Аїда.  Він  викрав  її,  і  через  це  Деметра  спричинила  зиму  на  всій  землі.  Щоб  врятувати  світ  (і  богів)  від  голоду,  Зевс  прибув  до  Аїда  і  умовив  його  відпуститии  дівчину.  Аїд  пообіцяв  зробити  так,  якщо  Персефона  не  з'їсть  нічого  з  того,  що  він  їй  запропонує.  Персефона  з'їла  шість  зерен  гранату,  тому  щороку  повинна  повертатися  в  підземне  царство  Аїда  на  шість  місяців.  
Chevrolet  Camaro  -  культовий  американський  спорткар,  відомий  агресивним  дизайном  і  потужними  двигунами.  Створений  у  США  для  покоління  бебі-бумерів.[/i]

[b]Alicia  Elsbeth  Stallings  First  Love  [/b]
He  came  up  to  me:
a.  in  his  souped-up  Camaro
b.  to  talk  to  my  skinny  best  friend
c.  and  bumped  my  glass  of  wine  so  I  wore  the
ferrous  stain  on  my  sleeve
d.  from  the  ground,  in  a  lead  chariot  drawn  by
a  team  of  stallions  black  as  crude  oil  and
breathing  sulfur:  at  his  heart,  he  sported  a
tiny  golden  arrow.

He  offered  me:
a.  a  ride
b.  dinner  and  a  movie,  with  a  wink  at  the
cliché
c.  an  excuse  not  to  go  back  alone  to  the
apartment  with  its  sink  of  dirty  knives
d.  a  narcissus  with  a  hundred  dazzling  petals
that  breathed  a  sweetness  as  cloying  as
decay.

I  went  with  him  because:
a.  even  his  friends  told  me  to  beware
b.  I  had  nothing  to  lose  except  my  virginity
c.  he  placed  his  hand  in  the  small  of  my  back
and  I  felt  the  tread  of  honeybees
d.  he  was  my  uncle,  the  one  who  lived  in  the
half-finished  basement,  and  he  took  me  by
the  hair

The  place  he  took  me  to:
a.  was  dark  as  my  shut  eyes
b.  and  where  I  ate  biter  seed  and  became  ripe
c.  and  from  which  my  mother  would  never  take  me
wholly  back,  though  she  wept  and  walked  the
earth  and  made  the  bearded  ears  of  barley
wither  on  their  stalks  and  the  blasted
flowers  drop  from  their  sepals
d.  is  called  by  some  men  hell  and  others  love
e.  all  of  the  above

Walter  Crane  The  Fate  of  Persephone,  1877,  oil  and  tempera    on  canvas,  Bridgeman  Art  Library,  Private  collection,  New  York
Волтер  Крейн  Доля  Персефони,  1877,  олія  і  темпера  на  полотні,  Бібліотека  мистецтв  Бріджмена,  приватна  колекція,  Нью-Йорк

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052793
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2025

Алісія Елсбет Столлінгз Арахна дякує Афіні

Це  не  кара.  Вони  помиляються  -  
Брати,  батько.  Мої  молитви  почуті.
Я  вся  була  кінчиками  пальців.  Ніщо  не  ідеальне:
Все,  що  я  зіткала,  зрештою  з'їсть  міль;
На  кінці  моєї  мотузки  вузол  петлі.

Нині  це  вже  не  річ,  а  візерунок,
І  він  залишиться,  навіть,  якщо  порвуть  павутину.

Я,  нехай  не  красива,  але  творець  краси.
Мене  не  пограбують  ні  старість,  ні  невірні  коханці.

Місяць  колись  тягнув  з  мене  кров,  тепер  я  тягну  срібло.
Ось  рядки,  які  я  витягла  зі  свого  нутра  -  
Повісьте  їх  веселками,  інеєм,  росою,  пітьмою.

[i]Алісія  Елсбет  Столлінгз  лаурет  Пулітцерівської  премії  2019  року  у  номінації  "За  поетичний  твір"
За  поемою  Овідія  «Метаморфози»,  Арахна  славилася  на  всю  Лідію  своїм  мистецтвом.  Навіть  німфи  зі  схилів  Тмолу  і  з  берегів  Пактолу  прибували  милуватися  її  роботою.  Арахна  пряла  нитки,  подібні  до  туману,  що  були  прозорі,  як  повітря,  і  гордилася,  що  володіє  найбільшою  у  світі  майстерністю  ткацтва.
Якось  вона  викликала  саму  Афіну  Палладу  на  змагання.  Афіна,  набувши  вигляду  старої  жінки,  з'явилася  і  застерегла  її  прагнути  перевершити  у  своєму  мистецтві  богів.  Розгнівана  Арахна  на  це  відповіла,  щоб  стара  не  повчала  її,  та  що  Афіна  не  посміла  з'явитися  на  змагання  з  нею.  В  цю  мить  богиня,  набравши  свого  справжнього  вигляду,  постала  перед  Арахною.  Арахна  всеодно  вирішила  змагатися  і  обидві  взялися  за  роботу.  Афіна  виткала  на  своєму  покривалі  посередині  величний  Афінський  Акрополь,  а  на  ньому  зобразила  свою  суперечку  з  Посейдоном  за  владу  над  Аттикою.  Також  вона  виткала  всіх  олімпійських  богів,  по  кутах  зобразила,  як  карають  боги  людей  за  непокірність,  і  оточила  все  вінком  з  листя  оливи.  Арахна  ж  зобразила  на  своєму  покривалі  сцени  з  життя  богів,  у  яких  боги  виявляють  себе  слабкими,  з  людськими  пристрастями.  Навколо  ж  виткала  вінок  із  квітів,  перевитих  плющем.  Найвищої  досконалості  була  робота  Арахни,  вона  не  поступалася  в  красі  роботі  Афіни,  але  в  її  зображеннях  було  видно  неповагу  до  богів.  Афіна  не  змогла  знайти  жодного  недоліку  в  роботі  смертної  Арахни  і  від  заздрощів  розірвала  її  роботу.
Арахна  не  знесла  ганьби:  вона  зсукала  мотузку,  зав'язала  петлю  і  повісилася.  Афіна  звільнила  з  петлі  Арахну  і  прирекла  у  кару  за  її  гординю  вічно  ткати,  обернувши  її  на  павука,  а  мотузку  —  на  павутину.
Дієго  Веласкес  Пряхи,  бл.  1657,  полотно,  олія,    Музей  Прадо,  Мадрид  
 Diego  Velázquez  Las  Hilanderas,  c.1657,  canvas,  oil,  Museo  del  Prado,  Madrid
[/i]

[b]Alicia  Elsbeth  Stallings  Arachne  Gives  Thanks  to  Athena[/b]
It  is  no  punishment.  They  are  mistaken  –
The  brothers,  the  father.  My  prayers  were  answered.
I  was  all  fingertips.  Nothing  was  perfect:
What  I  had  woven,  the  moths  will  have  eaten;
At  the  end  of  my  rope  was  a  noose's  knot.

Now  it's  no  longer  the  thing,  but  the  pattern,
And  that  will  endure,  even  though  webs  be  broken.

I,  if  not  beautiful,  am  beauty's  maker.
Old  age  cannot  rob  me,  nor  cowardly  lovers.
The  moon  once  pulled  blood  from  me.  Now  I  pull  silver.
Here  are  the  lines  I  pulled  from  my  own  belly  –
Hang  them  with  rainbows,  ice,  dewdrops,  darkness.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1052564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2025

Волт Вітмен Пісня про себе. 50

Це  в  мені  -  не  знаю,  що  саме  -  але  знаю,  воно  є  в  мені.

Збуджене  і  спітніле  -  услід  моє  тіло  заспокоюється  і  холоне,
Я  засинаю  -  я  довго  сплю.

Я  не  знаю  його  -  воно  безіменне  -  це  немовлене  слово,
Якого  немає  у  словниках,  мовах,  знаках.

Його  розгойдує  щось  більше  за  землю,  яка  розгойдує  мене,
Для  нього  світ  -  це  товариш,  у  чиїх  обіймах  я  прокидаюся.

Можливо,  я  розповів  би  більше.  Обриси!  Я  молю  за  своїх  братів  і  сестер.

Чи  бачите  ви,  О  мої  брати  і  сестри?
Це  не  хаос  і  не  смерть  -  це  форма,  союз,  план  -  це  вічне
                       життя  -  це  Щастя.

[b]Walt  Whitman  Song  of  Myself.  50[/b]
There  is  that  in  me—I  do  not  know  what  it  is—but  I  know  it  is  in  me.

Wrench'd  and  sweaty—calm  and  cool  then  my  body  becomes,
I  sleep—I  sleep  long.

I  do  not  know  it—it  is  without  name—it  is  a  word  unsaid,
It  is  not  in  any  dictionary,  utterance,  symbol.

Something  it  swings  on  more  than  the  earth  I  swing  on,
To  it  the  creation  is  the  friend  whose  embracing  awakes  me.

Perhaps  I  might  tell  more.  Outlines!  I  plead  for  my  brothers  and  sisters.

Do  you  see  O  my  brothers  and  sisters?
It  is  not  chaos  or  death—it  is  form,  u  n  i  o  n,  plan—it  is  eternal
                       life—it  is  Happiness.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050677
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2025

Волт Вітмен Пісня про себе. 51

Минуле  і  нинішнє  зів'яли  -  вони  наповнені  мною  і  покинуті.
Я  далі  наповнюю  собою  наступний  вигин  майбутнього.

Горній  слухачу!  Що  ти  хотів  би  мені  доручити?
Поглянь  на  моє  обличчя,  коли  я  гашу  вечірній  промінь,
(Відповідай  чесно,  ніхто  не  почує,  а  я  затримаюся  ще  лише  на  мить,)

Хіба  я  заперечую  сам  себе?
Добре,  я  заперечую  сам  себе.
(Я  велетенський,  я  вміщаю  безмір.)  

Я  зосередився  на  тих,  хто  поряд,  я  чекаю  у  дверях.

Хто  закінчив  свою  денну  роботу?  Хто  швидко  повечеряв?
Хто  хоче  піти  зі  мною?

Чи  відгукнешся  ти,  доки  я  ще  не  пішов?  Чи  не  буде  занадто  пізно?

[b]Walt  Whitman  Song  of  Myself.  51[/b]
The  past  and  present  wilt—I  have  fill'd  them,  emptied  them.
And  proceed  to  fill  my  next  fold  of  the  future.

Listener  up  there!  what  have  you  to  confide  to  me?
Look  in  my  face  while  I  snuff  the  sidle  of  evening,
(Talk  honestly,  no  one  else  hears  you,  and  I  stay  only  a  minute  longer.)

Do  I  contradict  myself?
Very  well  then  I  contradict  myself,
(I  am  large,  I  contain  multitudes.)

I  concentrate  toward  them  that  are  nigh,  I  wait  on  the  door-slab.

Who  has  done  his  day's  work?  who  will  soonest  be  through  with  his  supper?

Фільм  з  одного  цього  вірша:  https://kinoukr.tv/8211-zhyttya-chaka.html

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1050674
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2025

Луїс Сернуда Епітафія

Пристрасть,  енергія,  думи
Тут  спочивають.  Гарячка  минула.
Вони  шукали  істину,  але,  знайшовши,
Не  повірили  в  неї.

Нині  смерть  колисає  його  бажання,  
Нарешті  угамувавши  їх.  Не  жалкуйте  
За  його  долею,  гідною  долі  богів,
Вічних,  угорі.

[b]Luis  Cernuda  EPITAFIO[/b]
La  delicia,  el  poder  el  pensamiento
Aquí  descansan.  Ya  la  fiebre  es  ida.
Buscaron  la  verdad,  pero  al  hallarla
No  creyeron  en  ella.

Ahora  la  muerte  acuna  sus  deseos,
Saciándolos  al  fin.  No  compadezcas
Su  sino,  más  feliz  que  el  de  los  dioses
Sempiternos,  arriba.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049519
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2025

Луїс Сернуда Скерцо для ельфа

Істото  досконала:
Я  хочу,  щоб  мій  голос
Не  чули  серед  чарів
Жовтіючого  лісу,
Рідного  дому  ельфа.
Між  стовбурами  темними,
Які  ведуть  у  небо.

У  цей  прозорий  вечір,
Тугий,  неначе  гроно,  
Я  хочу  упізнати
Твої  сліди  чи  обрис,
Коли  гілля  і  листя
Хитаєш  ти  чи  вітер.
 
Нечутним  ароматом
У  сни  йдеш  сірим  кроком,
Ти  губишся  в  тумані,
Що  видихає  озеро.
Омріяне  бажання
Закоханого  бога.

Ти  надихаєш  вітер
Явити  чари  цвіту,
Як  квітка,  розцвітає
Бажання  чоловіка
У  спокої  високому
Безбарвного  життя

Мінливою  луною
Незнаних  губ,  далеко
У  вільхах  і  над  вільхами
Північно  білосніжна,
Тремтить  твоя  мелодія
Зітхає  у  вогні.  

Чи  мучило  кохання  
Твоє  незриме  тіло,
Чи  світ  запам'ятає
Свої  болючі  глуми
Про  твою  вічну  пристрасть,
Про  ефемерних  нас?
 
Співай,  вигукуй,  смійся,
Коли  своє  жадання,
Як  полум'яне  листя,
Несеш  ти  у  вінку,
Жага  неутолима
Утишується  смертю.

Ти  також  помираєш,
Прекрасний  чоловіче,
Дитя  тендітне  лісу?
Ти  губишся  у  моху,
Ти  танеш  у  тумані,
І  явить  якось  хмара
Іриси  перламутрові,
Зневіру  твоїх  днів.

Здається,  що  я  бачу
Спокійне  зло  у  погляді,
За  голими  вершинами,
У  зимному  повітрі,
І  ніч  невідворотна  
Услід  укриє  все.

[b]Luis  Cernuda  SCHERZO  PARA  UN  ELFO[/b]
Delicada  criatura:
No  deseo  a  mi  voz
Que  turbe  el  embeleso
Amarillo  del  bosque,
Tu  elemento  nativo.
Por  los  troncos  oscuros
Sustentado  hasta  el  cielo.

Yo  quisiera,  por  este
Atardecer  traslúcido,
Denso  tal  un  racimo,
Trazarte  huella  o  forma,
Pulsando  ramas,  hojas,
Tú  con  el  viento  en  duda.

Difuso  aroma,  vagas
Con  paso  gris  de  sueño,
Te  pierdes  en  la  niebla
Que  exhala  del  estanque.
Pensamiento  gracioso
De  un  dios  enamorado.

Inspiras  todo  el  aire,
Bajo  tu  magia  abre,
Como  una  flor,  tan  libre,
El  deseo  del  hombre
Con  un  alto  reposo
Que  alivia  de  la  vida.

Siempre  incierta,  tal  eco
De  algún  labio,  a  lo  lejos,
Entre  aliso  y  aliso
De  nórdica  blancura,
Vibra  tu  esbelta  música
y  en  un  fuego  suspira.

¿Acaso  el  amor  pesa
a  tu  cuerpo  invisible,
y  sus  burlas  oscuras
Sobre  el  mundo  recuerdan
En  ti,  anhelo  eterno,
A  nosotros  efímeros?

Sonríe,  dime,  canta,
Si  eres  tú  ese  arrebato
Que  lleva  hojas  ardientes,
Dejos  de  tu  guirnalda,
Con  pasión  insaciable
A  realizarse  en  muerte.

¿Mueres  tú  también,  mueres
Como  lo  hermoso  humano,
Hijo  sutil  del  bosque?
Te  aquietas  por  el  musgo,
Callas  entre  la  niebla,
Alguna  nube  esculpe,
Iris  de  leve  nácar,
Tu  hastío  de  los  días.

Aún  creo  ver  tus  ojos,
Su  malicia  serena,
Tras  las  desnudas  cimas,
Por  el  aire,  profundo
y  ya  frío,  con  la  noche
Que  imperiosa  se  calza.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=ALZBSadKS2U[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1049425
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2025

Луїс Сернуда Я був

Я  був.
Колоною  вогню,  весняним  місяцем.
Був  морем  золотим,  великими  очима.
Шукаючи  омріяне;
Я  мріяв,  як  у  млоснім  сні  світанку,
Бажання  юності.
Співаючи,  я  ріс,
І  спалахнув  одного  дня  
Летючим  полум'ям.
Поривом  вітру,
Який  розсіює  пітьму,
Я  впав  у  ніч,
У  ненаситний  світ.
Я  жив.

[b]Luis  Cernuda  Yo  fui[/b]
Yo  fui.
Columna  ardiente,  luna  de  primavera.
Mar  dorado,  ojos  grandes.
Busqué  lo  que  pensaba;
Pensé,  como  al  amanecer  en  sueño  lánguido,
Lo  que  pinta  el  deseo  en  días  adolescentes.
Canté,  subí,
Fui  luz  un  día
Arrastrado  en  la  llama.
Como  un  golpe  de  viento
Que  deshace  la  sombra,
Caí  en  lo  negro,
En  el  mundo  insaciable.
He  sido.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1048007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2025

Луїс Сернуда Знецінення Химери

Полуденну  жару,  яка  згущалася  
Задухою  туману,  розсіяли  піски.
На  фоні  чистої  блакиті  ночі
Не  здатне  литися  водою
Холодне  сяйво  зір,
Погордлива  хода  молодика,
Який  у  вишині  освітлює  недбало
Звірині  кістяки  на  кладовищі.
Шакали  виють  вдалині.

Немає  ні  води,  ні  листя,  ні  кущів,  ні  трав.
У  сяєві  краси  охороняє  місяць
Химеру  миршаву,  ерозія  її  каміння
У  пустелі,  як  кукса  чи  скалічене  крило;
Понівечені  часом  пазурі  і  груди;
Щілина  замість  носа,  а  у  витках
Волосся  знайшли  притулок
Огидні  птахи,  у  яких  пожива  
Знецінення  і  смерть.  

Коли  торкає  світло  місяця  Химеру,  
Вона,  здається,  оживає  у  риданні,
Молінні,  що  іде  не  від  руїни,
А  від  віків,  які  у  неї  втілені,  безсмертні.
Вона  оплакує,  що  неможлива  смерть  у  формі,
Породженій  людиною.  Що  помирати  важко,
Але  не  мати  змоги  вмерти,  коли  все  помирає,
Мабуть,  ще  важче.  Химера  шепотить  до  місяця,
Її  солодкий  голос  примиряє  зі  знеціненням.

Ні  жертв  немає,  ні  закоханих.  Де  люди?
Вони  мені  не  вірять,  І  загадки,  які  загадувала  я,
Не  розгадали,  І  Сфінкс,  моя  суперниця  й  сестра,
Їх  більше  не  цікавить.  Божественне  існує,
Мінливе  і  багатоформне,  навіть,  коли  померли  боги.
Тому  в  мені  живі  не  знищені  бажання,
Хоча  минула  моя  форма,  і  я  навіть  не  тінь;
Збувається  моє  бажання,  коли  я  бачу  зневірену  людину,
Налякану,  покірну  мені  і  зову  нерозгаданої  тайни.

   
Людину,  як  і  тварину,  приборкує  нагайка,
Але  ж  які  у  ній  чудові  краса  і  сила,
О  боги,  що  за  чари.  Людина  це  джерела  насолоди;
Коли  людина  прекрасна,  у  ній  є  насолода.
Відтоді  віки  минули,  коли  людина  покинула  
Мене  з  моїми  зневаженими  тайнами.
І  добре,  що  до  мене  ще  приходять  іноді
Поети,  хоча  я  в  них  не  бачу  чарів,  але  коли  заледве
Спокушаю  їх  своїми  тайнами,  то  бачу  в  них  красу.

Худий  і  кволий,  лисий,  в  окулярах,
Беззубий.  Це  фізичні  риси
У  запізнілого  мого  слуги;  і  саме  такий  його
Характер.  Нині  небагатьох  цікавлять  мої  тайни,
Вони  у  жінці  бачать  власну  сумуючу  Химеру.
І  добре,  що  мене  забули,  що  не  приходять,
Коли  міняють  підгузок  немовляті
Чи  витирають  йому  носа,  роздумуючи  
Про  хулу  чи  похвалу  від  критика.

Як  можна  вірити  у  те,  що  ти  поет,
Якщо  в  тобі  немає  більше  ні  сили,  ні  шаленства
Повірити  у  мене  і  в  мої  тайни?
Для  тебе  краще  місце  в  академії,  
Не  посуха,  руїни  й  смерть,
Відзнаки,  які  я  давала  щедро  моїм  жертвам,
Як  тільки  полонила  їхню  душу,
Як  тільки  обирала  людина  і  поет
Міраж  безжальний,  а  не  буржуазну  ясність.

Були  для  мене  зовсім  іншими  часи,
Коли  щаслива  і  безжурна,  заводила  у  лабіринти,
Де  погубила  одних  людей,  і  наділила  інших
Своїм  одвічним  божевіллям:  уявою  про  щастя,  мріями  про  майбуття,
Надіями  кохання  і  світлої  дороги.
Та  будучи  розсудливою,  нищила  людину
У  своїх  сильних  пазурах,  бо  дрібка  божевілля  -
Це  сіль  життя.  Зважаючи  на  те,  ким  я  була,
Я  людям  більше  не  даю  ніяких  обіцянок.

Наче  у  дзеркалі,  ковзає  місяць  
По  темному  піску  пустелі,
Він  покидає  серед  тіней  Химеру,
Її  солодкий  голос  -  це  чаруюча  мелодія  без  слів.
І  як  у  морі  зникають  підводні  течії,
Збавляючи  своєї  магії  берег,
Так  зникає  чарівний  голос,  пустелю  залишає
Ще  непривітнішою,  її  дюни
Сліпі  і  тьмяні,  без  давніх  міражів.
 
Затінена  і  тиха,  Химера  ніби  відступає  
У  прадавню  ніч,  у  предковічний  Хаос;
Де  ані  боги,  ані  люди,  ані  їх  творіння
Не  гинуть,  якщо  вони  були  народжені;
Вони  ідуть  до  згубного  кінця,  зникаючи  в  піску.
Сумна,  безноса,  нерухома,  Химера  вдихає
Прохолоду  світанку,  що  наступає,  світанку  нового  дня,
Який  не  принесе  їй  милосердну  смерть,
А  навпаки,  продовжить  її  знецінене  буття.

[i]Химера  -  міфічне  вогнедишне  чудовисько  родом  з  Лікії  (південно-західна  Мала  Азія).  Найчастіше  її  уявляли  трьохголовою:  левина  голова  спереду,  козина  зі  спини,  зміїна  з  хвоста.  Породження  Тифона  і  Єхидни,  Химера  розоряла  землі  Лікії.  Беллерофонт,  герой  з  Коринфа,  осідлавши  крилатого  коня  Пегаса  убив  її,  поціливши  у  левину  пащу  свинцевою  стрілою.  Свинець  від  вогню  розплавився,  пролився  у  пащу  і  знищив  Химеру.    (Гесіод  Феогонія  319-25).  
Химера  –  плід  уяви,  щось  нездійсненне,  що  уособлює  реальність.  Її  мати  Єхидна  спокушала  вродливим  обличчям,  сестра  Сфінкс  спокушала  хитрими  вигадками,  Химера  теж  загадувала  міфопоетичні  загадки  про  суть  природи  і  людського  буття,  але  Сфінкс  мала  людське  обличчя  і  могла  говорити,  а  зооморфна  Химера  була  німою,  тільки  своїм  тілом  вона  ієрогліфічно  повідомляла  тайну  свого  тіла  і  свого  імені.  Люди  платили  життям  за  спроби  зрозуміти  тайну  буття.

[b]Химера  з  Ареццо,  близько  400  до  н.е.,  бронза,  (Національний  археологічний  музей,  Флоренція)  Права  передня  нога  (внизу)  містить  дарчий  напис  етруською  мовою:  «tinścvil»,  що  означає  «Приношення,  яке  належить  Тіні»[/b][/i]

[b]Luis  Cernuda  Desolación  de  la  quimera[/b]
Todo  el  ardor  del  día,  acumulado
En  asfixiante  vaho,  el  arenal  despide.
Sobre  el  azul  tan  claro  de  la  noche
Contrasta,  como  imposible  gotear  de  un  agua,
El  helado  fulgor  de  las  estrellas,
Orgulloso  cortejo  junto  a  la  nueva  luna
Que,  alta  ya,  desdeñosa  ilumina
Restos  de  bestias  en  medio  de  un  osario.
En  la  distancia  aúllan  los  chacales.

No  hay  agua,  fronda,  matorral  ni  césped.
En  su  lleno  esplendor  mira  la  luna
A  la  Quimera  lamentable,  piedra  corroída
En  su  desierto.  Como  muñón,  deshecha  el  ala;
Los  pechos  y  las  garras  el  tiempo  ha  mutilado;
Hueco  de  la  nariz  desvanecida  y  cabellera,
En  un  tiempo  anillada,  albergue  son  ahora
De  las  aves  obscenas  que  se  nutren
En  la  desolación,  la  muerte.

Cuando  la  luz  lunar  alcanza
A  la  Quimera,  animarse  parece  en  un  sollozo,
Una  queja  que  viene,  no  de  la  ruina,
De  los  siglos  en  ella  enraizados,  inmortales
Llorando  el  no  poder  morir,  como  mueren  las  formas
Que  el  hombre  procreara.  Morir  es  duro,
Mas  no  poder  morir,  si  todo  muere,
Es  más  duro  quizá.  La  Quimera  susurra  hacia  la  luna
Y  tan  dulce  es  su  voz  que  a  la  desolación  alivia.

»Sin  víctimas  ni  amantes.  ¿Dónde  fueron  los  hombres?
Ya  no  creen  en  mí,  y  los  enigmas  que  yo  les  propusiera
Insolubles,  como  la  Esfinge,  mi  rival  y  hermana,
Ya  no  les  tientan.  Lo  divino  subsiste,
Proteico  y  multiforme,  aunque  mueran  los  dioses.
Por  eso  vive  en  mí  este  afán  que  no  pasa,
Aunque  pasó  mi  forma,  aunque  ni  sombra  soy;
Afán  que  se  concreta  en  ver  rendido  al  hombre
Temeroso  ante  mí,  ante  mi  tentador  secreto  indescifrable.

Como  animal  domado  por  el  látigo,
El  hombre.  Pero,  qué  hermoso;  su  fuerza  y  su  hermosura,
Oh  dioses,  cuán  cautivadoras.  Delicia  hay  en  el  hombre;
Cuando  el  hombre  es  hermoso,  en  él  cuánta  delicia.
Siglos  pasaron  ya  desde  que  desertara  el  hombre
De  mí  y  a  mis  secretos  desdeñoso  olvidara.
Y  bien  que  algunos  pocos  a  mí  acudan,
Los  poetas,  ningún  encanto  encuentro  en  ellos,
Cuando  apenas  les  tienta  mi  secreto  en  en  ellos  veo  hermosura.

Flacos  o  flácidos,  sin  cabellos,  con  lentes,
Desdentados.  Ésa  es  la  parte  física
En  mi  tardío  servidor;  y,  semejante  a  ella,
Su  carácter.  Aun  así,  no  muchos  buscan  mi  secreto  hoy,
Que  en  la  mujer  encuentran  su  personal  triste  Quimera.
Y  bien  está  ese  olvido,  porque  ante  mí  no  acudan
Tras  de  cambiar  pañales  al  infante
O  enjugarle  nariz,  mientras  meditan
Reproche  o  alabanza  de  algún  crítico.

¿Es  que  pueden  creer  en  ser  poetas
Si  ya  no  tienen  el  poder,  la  locura
Para  creer  en  mí  y  en  mi  secreto?
Mejor  les  va  sillón  en  academia
Que  la  aridez,  la  ruina  y  la  muerte,
Recompensas  que  generosa  di  a  mis  víctimas,
Una  vez  ya  tomada  posesión  de  sus  almas,
Cuando  el  hombre  y  el  poeta  preferían
Un  miraje  cruel  a  certeza  burguesa.

Bien  otros  fueron  para  mí  los  tiempos
Cuando  feliz,  ligera,  hollaba  el  laberinto
Donde  a  tantos  perdí  y  a  tantos  otros  los  dotaba
De  mi  eterna  locura:  imaginar  dichoso,  sueños  de  futuro,
Esperanzas  de  amor,  periplos  soleados.
Mas,  si  prudente,  estrangulaba  al  hombre
Con  mis  garras  potentes,  que  un  grano  de  locura
Sal  de  la  vida  es.  A  fuerza  de  haber  sido,
Promesas  para  el  hombre  ya  no  tengo.»

Su  reflejo  la  luna  deslizando
Sobre  la  arena  sorda  del  desierto.
Entre  sombras  a  la  Quimera  deja,
Calla  en  su  dulce  voz  la  música  cautiva.
Y  como  el  mar  en  la  resaca,  al  retirarse
Deja  a  la  playa  desnuda  de  su  magia,
Retirado  el  encanto  de  la  voz,  queda  el  desierto
Todavía  más  inhóspito,  sus  dunas
Ciegas  y  opacas,  sin  el  miraje  antiguo.

Muda  y  en  sombra,  parece  la  Quimera  retraerse
A  la  noche  ancestral  del  Caos  primero;
Mas  ni  dioses,  ni  hombres,  ni  sus  obras,
Se  anulan  si  una  vez  son:  existir  deben
Hasta  el  amargo  fin,  perdiéndose  en  el  polvo.
Inmóvil,  triste,  la  Quimera  sin  nariz  olfatea
Frescor  de  alba  naciente,  alba  de  otra  jornada
Que  no  habrá  de  traerle  piadosa  la  muerte,
Sino  que  su  existir  desolado  prolongue  todavía.[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047707
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2025

Луїс Сернуда Для когось жити

Для  когось  жити  -  це  ходити  босими  ногами
по  склу;  для  когось  -  дивитися  прямо  на  сонце.

Берег  веде  облік  годин  і  днів  кожної  дитини,
яка  помирає.  Розцвітає  квітка,  руйнується  вежа.

Незмінно.  Я  протягую  руку;  дощу  немає.
Я  наступаю  на  скло;  сонця  немає.  Я  дивлюся
на  місяць;  немає  берега.

Хіба  це  важливо?  Твоя  доля  дивитися
як  постають  вежі,  цвітуть  квіти,  помирають  діти;
окремо,  як  гральна  карта  із  загубленої  колоди.

[b]Luis  Cernuda  Para  unos  vivir[/b]
Para  unos  vivir  es  pisar  cristales  con  los  pies  desnudos;  
para  otros  vivir  es  mirar  el  sol  frente  a  frente.

La  playa  cuenta  días  y  horas  por  cada  niño  que  muere.  
Una  flor  se  abre,  una  torre  se  hunde.

Todo  es  igual.  Tendí  mi  brazo;  no  llovía.  Pisé  cristales;  
no  había  sol.  Miré  la  luna;  no  había  playa.

Qué  más  da.  Tu  destino  es  mirar  las  torres  que  levantan,  
las  flores  que  abren,  los  niños  que  mueren;  aparte,  
como  naipe  cuya  baraja  se  ha  perdido.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047457
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2025

Луїс Сернуда Я чекав один

Я  чекав  чогось,  не  знаючи  чого.  Щосуботи  
чекав  вечора.  Одні  давали  милостиню,  інші
йшли  мимо,  не  помічаючи  мене.

Я  тримав  у  руці  квітку;  не  пам'ятаю  яку.
Юнак  ішов  мимо  і  не  дивлячись,  торкнувся
до  неї  своєю  тінню.  Я  простягнув  руку.

Падаючи,  квітка  стала  горою,  за  яку  заходило
сонце;  не  пам'ятаю,  чи  було  воно  чорним.

Моя  рука  порожня.  На  долоні  проступила  крапля  крові.

[b]Luis  Cernuda  Esperaba  solo[/b]
Esperaba  algo,  no  sabía  qué.  Esperaba  al  anochecer,  
los  sábados.  Unos  me  daban  limosna,  otros  me  
miraban,  otros  pasaban  de  largo  sin  verme.

Tenía  en  la  mano  una  flor;  no  recuerdo  qué  flor  era.  
Pasó  un  adolescente  que,  sin  mirar,  la  rozó  con  su  
sombra.  Yo  tenía  la  mano  tendida.

Al  caer,  la  flor  se  convirtió  en  un  monte.  Detrás  se  
ponía  un  sol;  no  recuerdo  si  era  negro.

Mi  mano  quedó  vacía.  En  su  palma  apareció  una  gota  de  sangre.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2025

Луїс Сернуда Інші руїни

Вежа,  зведена  за  допомогою  машин,
Стараннями  машин  перетворена  на  руїну,
Після  наведення  порядку  почали  діяти
Сили,  які  провокують  небажані  новації:
Голод,  який  ніколи  не  може  насититися,
Ситість,  яка  ні  в  чому  не  хоче  знати  міри;
Двома  ворогами  стали  один  супроти  одного
Голод  і  холод  з  одного  боку,  пиха  й  жадоба  з  іншого.

Руїна  забрала  собі  стільки  стін  
У  зіяючі,  безформні  провалля  учорашніх  осель,  
Від  яких  залишилася  бездомною  іронічна  деталь:
Уцілілий  димар,  закопчений  димом  ночей,
Зниклих,  як  тіла,  зігріті  ним  узимку,
Або  сходи,  які  вели  у  небуття,
У  якому  пожильці  зникали  з  ошелешеним  видом,
У  грі  випадку  не  зважають  на  долі.  

Ніщо  не  уціліє,  навіть  якщо  видається  
Міцним,  як  оті  сусідні  будинки,
У  чиїх  залах  вікна  дозволяли
Миготіти  дзеркалам  у  золоті  оздоби,
Серед  яких  буяло  урочисте  марнославство
Знаменитої  знаті,  відомих  політиків,  багатих  фінансистів,
Чия  мова  викликали  відгомін  захопленого  шепоту
І  пошани  відповідно  до  рангу  і  статків.  

Кімната,  у  якій  дами,  наливаючи
Чашечку  чаю,  відміряли  і  відповідну  гостеві  посмішку,
При  безлічі  свічок  під  її  стелею  облаштовували
Інтимні  побачення  і  пишні  бенкети,  чи  іноді
Бажаний  вигідний  шлюб  між  двома  родинами,
Сьогодні  тут  порожньо  і  розміщено  тільки  
Штаб  із  надзвичайних  ситуацій,  до  офісу  якого
Прибувають  примарні  уцілілі.

Ці  насторожені  непривітні  вулиці,
Які  ведуть  у  алеї  якогось  парку,  
У  перспективі  узгоджені  з  похмурим  небом,
І  кроками  випадкового  перехожого,
Ранкового  вершника  чи  нічного  екіпажа
Та  його  перламутрового  кольору,  брудного  від  сажі,
Щодня  порушують  їх  спокій  брутальні  
Передряги  триваючого  життя.

Ніби  у  пустелі,  юрми    
Марширують,  загубивши  визначальний  шлях.
Це  місто  було  безплідне.  Воно,
Зневірене  знаннями,  намагалося  рухати  гори.
Усе  це  жахлива,  ущербна  маса:
Її  пожива  -  плоди  далеких  колоній,
Її  жадання  -  марне  змагання  з  простором  і  часом,
Її  вигуки  -  одурманення  свідомості.

Людина  і  місто  пов'язані  
Як  сни  грішника  і  таємна  вина;
Вона  у  ньому  відмовилася  від  мирних  речей,
Аж  до  останнього  захисту:  незайманого  неба,  
З  якого  небезпечні  птахи  посилають  смерть
На  грішне  стадо,  скупчене  і  беззахисне,
Бо  той,  хто  більше  не  знає,  як  жити  у  самоті,
Більше  не  повинен  помирати  у  самоті.
Руїна  -  найвищий  дар  людині  від  Бога.  

[i]Під  час  свого  вигнання  у  Великобританії  між  1938  і  1948  роками,  іспанський  поет  Луїс  Сернуда  написав  два  тексти  про  руїни.  Перший  має  просту  назву  «Руїни»  і  нагадує  твори  романтичних  поетів,  зокрема  П.Б.Шеллі  «Озимандіс».  Відсутність  людей  і  натхненний  опис  древніх  руїн  ведуть  до  висновку,  руїни  є  результатом  плину  часу.  Другий  вірш  «Інші  руїни»  ніби  перегукується  з  першим.  Написаний  у  1946  році,  він  передає  враження  поета  від  Лондону,  напівзруйнованого  німецькими  бомбардуваннями.  Увага  зосереджена  на  недавніх  руїнах  британської  столиці,  миттєво  зруйнованої  винайденими  людьми  машинами.
[/i]
[b]Luis  Cernuda  Otras  ruinas[/b]
La  torre  que  con  máquinas  ellos  edificaron,
Por  obra  de  las  máquinas  conoce  la  ruina,
Tras  de  su  ordenación  quedando  a  descubierto
Fuerzas  instigadoras  de  torpes  invenciones:
La  carencia  que  nunca  pudo  esperar  hartura,
La  saciedad  que  nunca  quiso  guardar  templanza;
Como  dos  enemigos  frente  a  frente,
Hambre  y  frio  de  una  parte,  soberbia  y  avaricia  de  la  otra.

La  ruina  ha  clamado  por  suyos  tantos  muros
Sobre  huecos  disformes  bostezando,  ayer  morada
De  la  cual  sin  cobijo  subsiste  irónico  detalle:
Chimenea  manchada  por  humo  de  las  noches,
Idas  como  los  cuerpos  allá  templados  en  invierno,
O  tramo  de  escalera  que  conduce  a  la  nada
Donde  sus  moradores  irrumpieron  con  gesto  estupefacto,
En  juego  del  azar,  sin  coherencia  de  destino.

Intacto  nada  queda,  aunque  parezca
Firme,  como  esas  construcciones  adyacentes,
Hacia  cuyos  salones  las  ventanas  permiten
El  vislumbre  de  espejos,  oros  sobrecargados,
Entre  los  cuales  discurria  la  vanidad  solemne
De  ilustres  aristócratas,  eminentes  politicos,  acaudalados  financieros,
Que  al  hablar  despertaban  un  eco  de  murmullos  complacidos
y  el  respeto  debido  al  rango  y  la  fortuna.

La  discreción,  reticente  de  estas  calles,
Rumbo  a  las  alamedas  de  algún  parque,  todas
En  perspectiva  acorde  con  el  cielo  moroso,
Hechas  para  los  pasos  de  ocioso  transeúnte,
El  matinal  jinete  o  la  nocturna  carretela,
Ve  su  color  de  perla  por  hollin  mancillado,
Ofendido  a  diario  su  sosiego  entre  las  sacudidas
Vulgares  de  la  vida  que  aún  subsiste.

Como  desierto,  adonde  muchedumbres
Marchan  dejando  atrás  la  ruta  decisiva,
Estéril  era  esta  ciudad.  Aquella
Que  con  saber  sin  fe  quiso  mover  montañas;
Toda  ella  monstruosa  masa  insuficiente:
Su  alimento  los  frutos  de  colonias  distantes,
Su  prisa  lucha  inútil  con  espacio  y  con  tiempo,
Su  estruendo  limbo  ensordecedor  de  la  conciencia.

El  hombre  y  la  ciudad  se  corresponden
Como  al  durmiente  el  sueño,  al  pecador  la  transgresión  oculta;
Ella  y  él  recusaron  al  silencio  de  las  cosas
Hasta  el  refugio  último:  el  aire  inviolado,
De  donde  aves  maléficas  precipitaron  muerte
Sobre  la  grey  culpable,  hacinada,  indefensa,
Pues  quien  vivir  a  solas  ya  no  sabe,  morir  a  solas  ya  no  debe.
Del  dios  al  hombre  es  don  postrero  la  ruina.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047437
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2025

Луїс Сернуда Руїни

У  тиші  й  самоті  годується  трава,
Вона  серед  руїн  буйніє  і  темніє,
І  доки  ластівки  шалені  крики
Пронизують  повітря,  вітер
Ледь  чутно  листя  на  гіллі  ворушить,
Наче  торкаючи  його  незримими  руками.
Ясний,  зі  срібного  туману  виходить
тоненький  серпик  місяця,
І  розливає  на  поля  спокійну  тишу,

І  у  хиткому  світлі  мармурні  руїни  
Постали  дивними  музичними  ладами,
Які  завершують  видіння.
Це  людина.  Дивися
На  алеї  гробниць  і  кипарисів,  і  вулиці,
Які  ведуть  у  серце  великого  майдану,
Відкритого  для  пагорбів  на  горизонті:
Усе  те  ж  саме,  але  це  лиш  тінь
Того,  що  тут  було  віки  тому,  і  без  людей.

Здіймає  величавий  акведук  
Сухі  руїни  арок  над  дикою  долиною,
Де  розрослися  мирти  й  анемони,
І  звільнена  вода  блищить  у  очереті,
Являє  загадкову  пишномовність  
Своєї  вроди,  і  перемагає  смерть.
В  гробницях  опустілих  урни  без  праху,
Вишукані  барельєфи  вшановують
Померлих,  які  вже  не  що  інше,  
Як  анонімна  безмірна  смерть,

Хоча  легкі  покрови  їхні  уціліли:  
У  чашах  вже  немає  ароматів,  перснів,  коштовностей    
Або  лукавих  амулетів  сильної  статі,
Які  пробачила  б  трагічна  зневага  часу.
Бруківка,  на  яку  ступали  живі  ноги
Століття  тому,  ще  залишається  
на  тому  ж  місці,  і  на  майдані
колони  засвідчують  змагання  політичні,  
І  вівтарі,  куди  приносили  пожертви  і  завмирали,
І  стіни,  за  якими  ховали  тілесні  насолоди,  
із  нами  лиш  вони.  Ця  тиша
наче  чекає  на  повернення  того  життя.
Та  люди  утворені  фрагментами  матерії,
яку  з'їдає  час,  навіть  якщо  вони
творити  здатні  те,  що  чинить  опір  часу,
ті,  чиїм  розумом  задумується  вічне,
як  кісточку  у  фрукті,  містять  смерть.

О  Боже.  Ти,  який  творив  нас,
щоб  ми  померли,  для  чого  наділяєш  
жагою  вічності,  яка  творить  поета?
Як  можеш  дозволяти  ти,  віками,
Наче  кульбабове  насіння,  розвіювати  нас,
Творіння  світла,  у  жадібну  пітьму?

Але  тебе  немає.  Ти  лише  ім'я,
яке  дає  людина  своєму  страхові,  своєму  безсиллю,
життя  без  тебе  видається  схожим  на  ці
руїни,  чудові  у  своїй  покинутості;
видіння  світла  у  завмерлій  ночі,  
видіння,  прекрасне,  мабуть,  якщо  воно  коротке  й  ефемерне.

Усе  прекрасне  являється  на  мить  і  проминає.
Тому  важливо  миттю  втішатися  як  вічністю.

Я,  Боже,  не  завидую  тобі;  залиш  мене  у  самоті
з  моїми  справами  людськими,  недовговічними:
бо  прагнення  наповнювати  швидкоплинне  
вічністю  вартує  всемогутності  твоєї.

Це  людина.  Тож  розумій  і  припини
ганятися  за  вічними  оглухлими  богами,
ти  живиш  їх  молитвами  своїми  і  нищиш  забуттям.

Хіба  твоє  життя  не  є  прекраснішим  за  квітку,
яка  росте  і  розквітає  в  обіймах  смерті?
Священна  й  загадкова  приходить  ніч,
ласкава  як  рука  закоханого  друга,
і  зараз  у  її  обійми,  в  яких  колись
відпочивали  інші,  я  віддаюся,
щоб  мирно  споглядати  тихі  поля  й  руїни.
                 [i]"Як  той,  хто  чекає  світанку"[/i]

[b]Luis  Cernuda  Las  ruinas[/b]
Silencio  y  soledad  nutren  la  hierba
Creciendo  oscura  y  fuerte  entre  ruinas,
Mientras  la  golondrina  con  grito  enajenado
Va  por  el  aire  vasto,  y  bajo  el  viento
Las  hojas  en  las  ramas  tiemblan  vagas
Como  al  roce  de  cuerpos  invisibles.
Puro,  de  plata  nebulosa,  ya  levanta
El  agudo  creciente  de  la  luna
Vertiendo  por  el  campo  paz  amiga,

Y  en  esta  luz  incierta  las  ruinas  de  mármol
Son  construcciones  bellas,  musicales,
Que  el  sueño  completó.
Esto  es  el  hombre.  Mira
La  avenida  de  tumbas  y  cipreses,  y  las  calles
Llevando  al  corazón  de  la  gran  plaza
Abierta  a  un  horizonte  de  colinas:
Todo  está  igual,  aunque  una  sombra  sea
De  lo  que  fue  hace  siglos,  mas  sin  gente.

Levanta  ese  titánico  acueducto
Arcos  rotos  y  secos  por  el  valle  agreste
Adonde  el  mirto  crece  con  la  anémona,
En  tanto  el  agua  libre  entre  los  juncos
Pasa  con  la  enigmática  elocuencia
De  su  hermosura  que  venció  a  la  muerte.
En  las  tumbas  vacías,  las  urnas  sin  cenizas,
Conmemoran  aún  relieves  delicados
Muertos  que  ya  no  son  sino  la  inmensa  muerte
anónima,

Aunque  sus  prendas  leves  sobrevivan:
Pomos  ya  sin  perfume,  sortijas  y  joyeles
O  el  talismán  irónico  de  un  sexo  poderoso,
Que  el  trágico  desdén  del  tiempo  perdonara.
Las  piedras  que  los  pies  vivos  rozaron
En  centurias  atrás,  aún  permanecen
Quietas  en  su  lugar,  y  las  columnas
En  la  plaza,  testigos  de  las  luchas  políticas,
Y  los  altares  donde  sacrificaron  y  esperaron,
Y  los  muros  que  el  placer  de  los  cuerpos  recataban.
Tan  solo  ellos  nos  están.  Este  silencio
parece  que  aguardarse  la  vuelta  de  sus  vidas.
Mas  los  hombres,  hechos  de  esa  materia  fragmentaria
con  que  se  nutre  el  tiempo,  aunque  sean
aptos  para  crear  lo  que  resiste  al  tiempo,
ellos  en  cuya  mente  lo  eterno  se  concibe,
como  en  el  fruto  el  hueso  encierran  muerte.

Oh  Dios.  Tú  que  nos  has  hecho
para  morir,  ¿por  qué  nos  infundiste
la  sed  de  eternidad,  que  hace  al  poeta?
¿Puedes  dejar  así,  siglo  tras  siglo,
caer  como  vilanos  que  deshace  un  soplo
los  hijos  de  la  luz  en  la  tiniebla  avara?

Mas  tú  no  existes.  Eres  tan  sólo  nombre
que  da  el  hombre  a  su  miedo  y  su  impotencia,
y  la  vida  sin  ti  es  esto  que  parecen
estas  mismas  ruinas  bellas  en  su  abandono:
delirio  de  la  luz  ya  sereno  a  la  noche,
delirio  acaso  hermoso  cuando  es  corto  y  es  leve.

Todo  lo  que  es  hermoso  tiene  su  instante  y  pasa.
Importa  como  eterno  gozar  de  nuestro  instante.

Yo  no  te  envidio,  Dios;  déjame  a  solas
con  mis  obras  humanas  que  no  duran:
el  afán  de  llenar  lo  que  es  efímero
de  eternidad,  vale  tu  omnipotencia.

Esto  es  el  hombre.  Aprende  pues,  y  cesa
de  perseguir  eternos  dioses  sordos
que  tu  plegaria  nutre  y  tu  olvido  aniquila.

Tu  vida,  lo  mismo  que  la  flor,  ¿es  menos  bella  acaso
porque  crezca  y  se  abra  en  brazos  de  la  muerte?
Sagrada  y  misteriosa  cae  la  noche,
dulce  como  una  mano  amiga  que  acaricia,
y  en  su  pecho,  donde  tal  ahora  yo,  otros  un  día
descansaron  la  frente,  me  reclino
a  contemplar  sereno  el  campo  y  las  ruinas.
                 [i]Como  quien  espera  el  alba[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2025

Луїс Сернуда Ще одна зустріч

Повітря  чисте,  нопаль,  пальма,
На  цій  окраїні  здаються
Майже  такими  й  не  такими,
Які  були  в  твоїй  країні.

Ти  теж,  здається,  не  змінився,
Майже  такий,  як  був  раніше:
У  цьому  майже  полягає
Різниця  між  учора  й  нині.

У  безнадійному  сьогодні
Не  жаль  того,  що  не  збулося,
Минуле  вже  давно  минуло,
І  мертве  вже  давно  померло.

На  це  майбутнє  не  зважає,
Оманами  своїми  манить:
Там  так  і  ні  ще  мають  шанси,
Там  десь  і  щось  тебе  чекає.

Ти  думаєш,  хоча  й  не  певен,
Що  між  людей  так  повелося,
Навіть  не  хочеш  довіряти,
А  довіряєш  мимоволі.  
[i]Нопаль  -  ацтекська  назва  кактуса  Opuntia  ficus-indic,  пагони  якого  широко  використовуються  в  мексиканській  кухні.  Нопаль  родом  з  Мексики,  але  також  поширений  в  Андалусії.  Роздуми  поета  про  подібність  ландшафтів  Мексики  і  його  рідної  Андалусії  приводять  до  роздумів  про  плин  часу  і  зміни,  які  принесло  нове  життя  у  новій  країні.[/i]

[b]Luis  Cernuda  Otra  fecha[/b]
Aires  claros,  nopal  y  palma,  
En  los  alrededores,  saben,  
Si  no  igual,  casi  igual  a  como  
La  tierra  tuya  aquella  antes.

También  tú  igual  me  pareces,                        
O  casi  igual,  al  que  antes  eras:  
En  él  casi  sólo  consiste,
De  ayer  a  hoy,  la  diferencia.

En  tu  hoy  más  que  precario
Nada  anterior  echas  de  menos,                  
Porque  lo  ido  está  bien  ido,  
Como  lo  muerto  está  bien  muerto.

El  futuro,  a  pesar  de  todo,
Usa  un  señuelo  que  te  engaña:  
El  sí  y  el  no  de  azar  no  usado,                      
El  no  sé  qué  donde  algo  aguarda.

Tú  lo  sabes,  aunque  tan  tibio
Es  tu  vivir  entre  la  gente,
Pues  si  nada  crees,  aun  queriendo,  
Aun  sin  querer  crees  a  veces.                        
             [i]Con  las  horas  contadas[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047195
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2025

Луїс Сернуда Пісня заходу

Вершник  без  голови,
Вершник,  як  дитина,  яка  шукає  у  стерні
Тільки-но  загублені  ключі,
Звабливі  змії,  стихійні  біди,
Кораблі  тихо  виходять  на  береги  з  плоті,  
З  плоті,  яка  помирає  разом  з  людиною.
Далеке  
Вогнище  перетворює  спогади  на  попіл,
Ночі  з  однією  єдиною  зіркою,
Кров,  витікає  з  вен  за  один  день,
Лють  кольору  кохання,
Кохання  кольору  забуття,
Гідне  зараз  лише  занедбаного  горища.  
Співає  далекий  захід,
Той  захід,  який  руки  давніх  років
Думали  ухопити,  як  місячний  вітер;
Але  місяць  -  це  дерево,  руки  зникають
За  краплею  крапля,  як  сльози.
Забуваємо  все,  навіть  сам  захід;
Забуваємо,  що  одного  дня  сьогоднішні  погляди
Засіяють  уночі  багатьом  закоханим
Далеко  на  заході,
Над  ще  віддаленішим  коханням.

[b]Luis  Cernuda  LA  CANCIÓN  DEL  OESTE[/b]
Jinete  sin  cabeza,
Jinete  como  un  niño  buscando  entre  rastrojos
Llaves  recién  cortadas,
Víboras  seductoras,  desastres  suntuosos,
Navíos  para  tierra  lentamente  de  carne,
De  carne  hasta  morir  igual  que  muere  un  hombre.
A  lo  lejos
Una  hoguera  transforma  en  ceniza  recuerdos,
Noches  como  una  sola  estrella,
Sangre  extraviada  por  las  venas  un  día,
Furia  color  de  amor,
Amor  color  de  olvido,
Aptos  ya  solamente  para  triste  buhardilla.
Lejos  canta  el  oeste,
Aquel  oeste  que  las  manos  de  antaño
Creyeron  apresar  como  el  aire  a  la  luna;
Mas  la  luna  es  madera,  las  manos  se  liquidan
Gota  a  gota  idénticas  a  lágrimas.
Olvidemos  pues  todo,  incluso  al  mismo  oeste;
Olvidemos  que  un  día  las  miradas  de  ahora
Lucirán  a  la  noche,  como  tantos  amantes,
Sobre  el  lejano  oeste,
Sobre  amor  más  lejano.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1047007
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025

Луїс Сернуда Монолог доглядача маяка

Чим  я  можу  наповнити  тебе,  самотній,
Окрім  самим  собою.

Хлопчиком,  серед  злиденних  закапелків  землі,
Завмерши  у  темному  кутку,
Я  шукав  тебе,  сіяючу  гірлянду,  
Мої  майбутні  світанки  і  нічні  тайни,
І  в  тобі  я  побачив  її,  
Невимушену  і  точну,  вільну  і  вірну,
Схожу  зі  мною,
Схожу  з  тобою,  вічну  самоту.

Тоді  я  блукав  по  неправедній  землі
Шукаючи  друзів  чи  незнаних  коханих;
Чужий  для  світу,
Я  у  тихому  світлі  і  у  несвідомому  бажанні,
У  похмурому  дощі  або  у  ясному  сонці
Шукав  істину,  яка  б  не  зрадила,
Забуваючи  у  своїй  жазі,  
Що  крила  втікача  творять  власну  хмару.

І  коли  мої  очі  застилали
Хмара  за  хмарою  проливної  осені,
Промінь  тих  днів  проблискував  від  тебе,
Я  зрікався  тебе  за  щось  незначне,
За  мале  кохання,  щире  чи  удаване,
За  тиху  дружню  розмову  і  дотики,
За  пестливе  ім'я  у  світі  примар,
За  древні  заборонені  насолоди,
Або  за  нудотні  дозволені,
Придатні  для  вишуканих  салонних  пересудів,
У  брехливих  вустах  і  байдужих  словах.

Для  тебе  я  знаходжу  зараз  відлуння  колишньої  людини,
Яка  була  мною,
Яку  я  сам  заплямував  тими  юнацькими  зрадами;
Для  тебе  я  зараз  знаходжу  себе,  сузір'я  відкриттів,
Очищене  від  інших  бажань,
Сонце,  мого  бога,  шепіт  ночі,
Дощ,  вічну  спорідненість,
Ліс  і  його  язичницьке  дихання,
Море,  море,  яке  чудове  його  ім'я;
І  над  усіма  ними,
Темне  і  струнке  тіло,
Я  знаходжу  в  тобі  тебе,  мою  самоту,
І  ти  даєш  мені  силу  і  слабкість,
Як  кам'яніючі  крила  натомленому  птаху.

Схилившись  з  балкона,  пожадливо  дивлюся  на  хвилі,
Слухаю  їхні  похмурі  прокляття,  
Споглядаю  їхні  бліді  любощі;
І  стоячи  над  колискою,  пильний,
Як  нічний  діамант,  обертаюся,  застерігаючи  людей.
Заради  кого  живу,  навіть  не  знаючи  їх;
І  так,  далеко  від  них,
Їх,  чиї  імена  вже  забуті,  я  люблю  їхні  юрми,
Охриплі  й  шалені,  як  море,  моя  обитель,
Чисті  в  очікуванні  вогняної  революції,
Або  зраджені  й  покірні,  яким  може  бути  море,
Коли  настає  година  спокою  його  переможної  сили.

Ти,  самотня  істина,  
Відкрита  пристрасть,  моя  вічна  самота,
Твої  безмежні  обійми;
Сонце,  море,
Пітьма,  степ,
Людина  і  бажання,
Розлючена  юрма,
Що  вони,  як  не  ти  сама?

Для  тебе,  моя  самота,  я  шукав  їх  одного  дня;
У  тобі,  моя  самота,  я  люблю  їх  зараз.

Luis  Cernuda  Soliloquio  del  farero
Cómo  llenarte,  soledad,
Sino  contigo  misma.

De  niño,  entre  las  pobres  guaridas  de  la  tierra,
Quieto  en  ángulo  oscuro,
Buscaba  en  ti,  encendida  guirnalda,
Mis  auroras  futuras  y  furtivos  nocturnos,
Y  en  ti  los  vislumbraba,
Naturales  y  exactos,  también  libres  y  fieles,
A  semejanza  mía,
A  semejanza  tuya,  eterna  soledad.

Me  perdí  luego  por  la  tierra  injusta
Como  quien  busca  amigos  o  ignorados  amantes;
Diverso  con  el  mundo,
Fui  luz  serena  y  anhelo  desbocado,
Y  en  la  lluvia  sombría  o  en  el  sol  evidente
Quería  una  verdad  que  a  ti  te  traicionase,
Olvidando  en  mi  afán
Cómo  las  alas  fugitivas  su  propia  nube  crean.

Y  al  velarse  a  mis  ojos
Con  nubes  sobre  nubes  de  otoño  desbordado
La  luz  de  aquellos  días  en  ti  misma  entrevistos,
Te  negué  por  bien  poco,
Por  menudos  amores  ni  ciertos  ni  fingidos,
Por  quietas  amistades  de  sillón  y  de  gesto,
Por  un  nombre  de  reducida  cola  en  un  mundo  fantasma,
Por  los  viejos  placeres  prohibidos,
Como  los  permitidos  nauseabundos,
Útiles  solamente  para  el  elegante  salón  susurrado,
En  bocas  de  mentira  y  palabras  de  hielo.

Por  ti  me  encuentro  ahora  el  eco  de  la  antigua  persona
Que  yo  fui,
Que  yo  mismo  manché  con  aquellas  juveniles  traiciones;
Por  ti  me  encuentro  ahora,  constelados  hallazgos,
Limpios  de  otro  deseo,
El  sol,  mi  dios,  la  noche  rumorosa,
La  lluvia,  intimidad  de  siempre,
El  bosque  y  su  alentar  pagano,
El  mar,  el  mar  como  su  nombre  hermoso;
Y  sobre  todos  ellos,
Cuerpo  oscuro  y  esbelto,
Te  encuentro  a  ti,  tú,  soledad  tan  mía,
Y  tú  me  das  fuerza  y  debilidad
Como  el  ave  cansada  los  brazos  de  piedra.

Acodado  al  balcón  miro  insaciable  el  oleaje,
oigo  sus  oscuras  imprecaciones,
contemplo  sus  blancas  caricias;
Y  erguido  desde  cuna  vigilante
Soy  en  la  noche  un  diamante  que  gira  advirtiendo  a  los  hombres.
Por  quienes  vivo,  aun  cuando  no  los  vea;
Y  así,  lejos  de  ellos,
Ya  olvidados  sus  nombres,  los  amo  en  muchedumbres,
Roncas  y  violentas  como  el  mar,  mi  morada,
Puras  ante  la  espera  de  una  revolución  ardiente
O  rendidas  y  dóciles,  como  el  mar  sabe  serlo
Cuando  toca  la  hora  de  reposo  que  su  fuerza  conquista.

Tú,  verdad  solitaria,
Transparente  pasión,  mi  soledad  de  siempre,
Eres  inmenso  abrazo;
El  sol,  el  mar,
La  oscuridad,  la  estepa,
El  hombre  y  el  deseo,
La  airada  muchedumbre,
¿Qué  son  sino  tú  misma?

Por  ti,  mi  soledad,  los  busqué  un  día;
En  ti,  mi  soledad,  los  amo  ahora.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2025

Луїс Сернуда Осінні почуття

Ще  все  зелене,  ллє  осінній  дощ,  як  і  тоді
На  древній  мармур,
Зникають  аромати,  які  живили  мрії,
Зневірилося  тіло.  

Прозорі  постаті  явилися  в  долині;
Фонтани  зачаровані,
І  в  безмірі  побляклого  повітря
Засяяли  небесні  крила.

У  дзвоні  голосів  незгасні  ореоли
Дівиці  смерті.
Незначимі  здобутки  і  утрати,
Зникає  мляво  пам'ять.

Все  істинне,  заціпеніла  ненависть,
Як  сіре  небо,
Яке  даремно  розливало  золото,  
Доки  не  стало  тінню  гніву.

[b]Luis  Cernuda  Sentimiento  de  otoño[/b]
Llueve  el  otoño  aún  verde  como  entonces
Sobre  los  viejos  mármoles,
Con  aroma  vacío,  abriendo  sueños,
y  el  cuerpo  se  abandona.

Hay  formas  transparentes  por  el  valle;
Embeleso  en  las  fuentes,
y  entre  el  vasto  aire  pálido  ya  brillan
Unas  celestes  alas.

Tras  de  las  voces  frescas  queda  el  halo
Virginal  de  la  muerte.
Nada  pesa  ganado  ni  perdido.
Lánguido  va  el  recuerdo.

Todo  es  verdad,  menos  el  odio,  yerto
Como  ese  gris  celaje
Pasando  vanamente  sobre  el  oro,
Hecho  sombra  iracunda.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046769
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2025

Луїс Сернуда Я розповім тобі як виникають

Я  розповім  тобі  як  виникають  заборонені  насолоди,
які  бажання  породжують  вежі  жаху,
загрозливі  ґрати,  бліда  шаленість,
закам'янілі  кулаки  уночі,
для  вас  усіх,  навіть  бунтуючих,
які  можуть  жити  тільки  без  мурів.

Захисна  броня,  списи  і  кинджали,
годиться  все,  що  нівечить  тіло;
ти  бажаєш  пити  цей  похітливий  напій
або  дрімати  у  розбещуючій  воді.
Неважливо;
вони  вже  виявили  твою  нечисту  душу.

Неважлива  невинність,  дар,  який  доля
піднімає  нетлінними  руками  як  птицю;
неважлива  юність,  більші  за  людські  мрії,
шляхетна  посмішка,  спокій  берега  перед  бурею
порушених  правил.

Заборонені  насолоди,  земні  планети,
мармурові  руки  зі  смаком  літа,
викинуті  з  моря  сім  губок,
металеві  квіти,  гулкі,  як  людські  груди.

Горда  самота,  скинені  корони,
воля  незабута,  юності  покрови;
Нехтуючий  цими  плодами,  німий,
гидкий,  як  король,  як  тінь  короля,
плазує  покірно,
щоб  увірвати  клапті  життя.

Я  не  знаю  нав'язаних  обмежень,
обмежень  заліза  чи  паперу,
випадок  змусив  відкрити  очі  на  горнє  світло,
яке  не  бачать
безплідні  будні,  тухлі  закони  і  правила,  
щури,  руйнуючі  пейзажі.

Якщо  там  простягнути  руку,  
знайдеш  гору,  яка  забороняє,
непрохідний  ліс,  який  заперечує,
море,  яке  поглинає  бунтуючих  підлітків.

Але  якщо  гнів,  обурення,  ганьба,  смерть,
ікла,  жадаючі  плоті,
погрожують  обрушити  свої  потоки,
то  з  іншого  боку  ви,  заборонені  насолоди,
бронза  гордості,  брутальність,  яка  нічому  не  заважає,
пропонуєте  тайну  своїми  руками.
Скуштуй  те,  що  не  псує  ніяка  гіркота,
небеса,  палаючі  нищівними  блискавками  небеса.

Внизу  безіменні  манекени,  
тіні  тіней,  страждання,  заповіді  туману;
іскра  цих  насолод  
засяє  у  час  розплати.
Її  спалах  може  зруйнувати  ваш  світ.

[b]Luis  Cernuda  Diré  cómo  nacisteis[/b]
Diré  cómo  nacisteis,  placeres  prohibidos,
como  nace  un  deseo  sobre  torres  de  espanto,
amenazadores  barrotes,  hiel  descolorida,
noche  petrificada  a  fuerza  de  puños,
ante  todos,  incluso  el  más  rebelde,
apto  solamente  en  la  vida  sin  muros.

Corazas  infranqueables,  lanzas  o  puñales,
todo  es  bueno  si  deforma  un  cuerpo;
tu  deseo  es  beber  esas  hojas  lascivas
o  dormir  en  ese  agua  acariciadora.
No  importa;
ya  declaran  tu  espíritu  impuro.

No  importa  la  pureza,  los  dones  que  un  destino
levantó  hacia  las  aves  con  manos  imperecederas;
no  importa  la  juventud,  sueño  más  que  hombre,
la  sonrisa  tan  noble,  playa  de  seda  bajo  la  tempestad
de  un  régimen  caído.

Placeres  prohibidos,  planetas  terrenales,
miembros  de  mármol  con  un  sabor  de  estío,
jugo  de  esponjas  abandonadas  por  el  mar,
flores  de  hierro,  resonantes  como  el  pecho  de  un  hombre.

Soledades  altivas,  coronas  derribadas,
libertades  memorables,  manto  de  juventudes;
quien  insulta  esos  frutos,  tinieblas  en  la  lengua,
es  vil  como  un  rey,  como  sombra  de  rey,
arrastrándose  a  los  pies  de  la  tierra
para  conseguir  un  trozo  de  vida.

No  sabía  los  límites  impuestos,
límites  de  metal  o  papel,
ya  que  el  azar  le  hizo  abrir  los  ojos  bajo  una  luz  tan  alta,
adonde  no  llegan  realidades  vacías,
leyes  hediondas,  códigos,  ratas  de  paisajes  derruidos.

Extender  entonces  la  mano
es  hallar  una  montaña  que  prohíbe,
un  bosque  impenetrable  que  niega,
un  mar  que  traga  adolescentes  rebeldes.

Pero  si  la  ira,  el  ultraje,  el  oprobio  y  la  muerte,
ávidos  dientes  sin  carne  todavía,
amenazan  abriendo  sus  torrentes,
de  otro  lado  vosotros,  placeres  prohibidos,
bronce  de  orgullo,  blasfemia  que  nada  precipita,
tendéis  en  una  mano  el  misterio.
Sabor  que  ninguna  amargura  corrompe,
cielos,  cielos  relampagueantes  que  aniquilan.

Abajo,  estatuas  anónimas,
sombras  de  sombras,  miseria,  preceptos  de  niebla;
una  chispa  de  aquellos  placeres
brilla  en  la  hora  vengativa.
Su  fulgor  puede  destruir  vuestro  mundo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046617
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2025

Луїс Сернуда Іспанський диптих

[b]І.  Шкода,  що  ця  країна  була  моєю[/b]
                                                   [i]Карлосу  Отеро  (1)[/i]
Коли  говорять  деякі,
Що  мої  вірші  народилися
З  розлуки  й  ностальгії
За  тим,  що  ця  країна  колись  була  моєю,
Чи  чують  вони  тільки  найдавніші  мої  голоси?
Звучать  в  поеті  різні  голоси:
Поcлухайте  їх  злагоджений  хор,
Де  домінантна  віра  -
лише  один  із  голосів.

Що  дух  людський
Добився  для  людського  духу
За  століття,
Це  наша  спадщина  і  спадщина
Людей  майбутніх.
Якщо  терпіти  заборону
і  поневолення,  людина  деградує,
Наскільки?  у  жорсткому  інтервалі
між  звіром  і  людиною.

Це  відбувається  і  у  твоїй  країні,  країні  мертвих,
Де  нині  все  народжується  мертвим,
Існує  мертвим  і  вмирає  мертвим;
Нав'язливий  кошмар:  багатолюдна  процесія
Поновлених  регалій  і  реліквій,
Під  проводом  мундирів  і  традицій,
Посеред  тиші:  всі  німі,
Спустошені  хронічним  хаосом,
Над  ними  панує  незборимий  страх.

Життя  завжди  помститься  тим,
хто  заперечує  його:
Історію  моєї  країни  творили
Закляті  вороги  життя.
На  жаль  не  вчора,  не  сьогодні,
Але  завжди.  Саме  тому  сьогодні
Іспанське  існування  досягло  свого  загострення,
Дурного  і  жорстокого,  як  торжество  кориди.

Народ  без  розуму  давно  засвоїв
Віру,  що  розуму  не  треба  гідність,
і  його  безкарно  переконують:
Що  розум  мертвий,  йому  призначено
Схилятися  перед  кайданами,(2)
і  цей  ганебний  культ  веде  його  туди,
Де  бачимо  його  сьогодні:  у  кайданах,
Без  радості,  свободи,  думки.

Якщо  іспанець  я,  то  я  такий
Як  ті,  які  не  можуть  бути
Кимось  іншим:  і  серед  інших  тягарів,  що  доля,
Коли  я  народився,  призначила
Мені,  цей  був  найважчим.
Я  не  зрікаюся  країни,
Це  неможливо  для  тих,  які  до  смерті
Єдині  з  мовою,  з  потребою  поезії.

Поезія  говорить  в  нас
Тією  мовою,  якою  говорили  раніше,
Задовго  до  нашого  народження,
Люди,  що  стали  коренями  нашого  буття;
Говорить  нею  не  лише  поет,
А  й  мовчазні  вуста  його  народу,
Якому  він  дає  свободу  й  голос.

Чи  можна  це  змінити?  Ні  один  поет
Не  обирає  ні  свої  традиції,  ані  свою  країну,
Ні  свою  мову;  він  вірно
Служить  їм,  наскільки  може.
Але  найвища  вірність  -
Це  його  совість;  і  я  їй  служу.
Коли  я  їй  служу,  то  одночасно
Служу  поезії.

Я  мимоволі  іспанець,
Якому  краще  жити  десь  далеко  від  його  країни
Без  нарікань  чи  ностальгії.  Я  вчуся
На  гіркому  досвіді  мистецтву  бути  людиною,
Тому  я  вірю  в  це.  Настільки,  що  хотів  би
Не  повертатися  в  країну,  віра  якої,  якщо  вона
ще  є,  вже  не  моя,  чиї  шляхи
Не  часто  були  моїми  власними,
Де  стали  спогади  ворожими  до  мене
і  від  якої  відчужили  мене  розлука  й  час.

Я  не  звертаюся  до  тих,  кого  глумлива  доля
Зове  моїми  земляками,  говорю  я  до  себе
(Хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога)  (3)
Або  до  тих  небагатьох,  хто  слухає
З  приязним  розумінням.
До  тих,  хто  як  і  я,  шанує
Свободу  волі  вільної  людини,
Влаштовує  своє  життя,  яке  сьогодні  наше,
Висловлює  думки,  які  тримають  наше  життя.

Яку  ми  спадщину  отримуємо,  крім  цієї?
Яку  ми  спадщину  залишимо,  окрім  цієї?

[b]ІІ.  Добре,  що  ця  країна  була  твоєю  (4)[/b]
Коли  ти  став  для  нього  другом?
У  десять  чи  одинадцять  років  відкрив  ти  його  книги?
Ти  був  дитиною,  коли  одного  дня
На  батьковій  полиці
Знайшов  ці  книги.  Відкрив  одну
І  до  малюнків  прикипів  очима;
Почав  читати  сторінку  за  сторінкою,
Привабила  цікаво  ілюстрована  історія.(5)

І  ти  ступив  через  поріг  чаруючого  світу,
До  іншої  реальності  за  межами  цієї:
Габріель,  Інéс,  Амаранта,
Соледад,  Сальвадор,  Дженара,  (6)
Як  багато  людей  творив  для  вічності
Його  потужний,  щедрий  геній,
Вони  прийшли  в  твоє  життя
Частиною  іншої  Іспанії,

Живішими  за  інших  людей,
Які  йшли  мимо  тебе  такі  бліді,
Вони  найперші  пробудили  у  тобі  любов;
Улюблені  герої  у  героїчнім  світі,
Павутина  твого  життя  переплелася  більше
З  їхнім,  ніж  із  життям  твоїх  братів,
Міс  Флай,  Санторказ,  Тілíн,  лорд  Грей,(7)
Які,  завжди  неугомонні,  роздумували
Про  життя  в  погоні  за  нездійсненною  живою  мрією.

Вони  провокували  долю  дитини,
Доки  вона  не  вирішила  бути  схожою  на  них,
І  жити  як  вони,
Як  Сальвадор  (8),  уражена
Тією  ж  причиною,  тією  ж  шаленістю,
Лишатися  гарячим,  вірним  цій  меті,
На  батьківщині  й  за  кордоном,
Багато  спустошених  химер,
Із  вірності  яким  ніколи  не  прийде  розчарування.

А  після  світу  Епізодів
Ти  увійшов  у  світ  Романів:
Розалíя,  Елоíза,  Фортуната,
Маурісія,  Федеріко  Вієра,
Мартíн  Муріель,  Острів  Морено,
Скільки  їх,  які  тобі  відкрили
Приховувану  драму  буденного  життя:
Спокійне  реальне  існування,  а  під  ним
Людські  трагедії,  парадоксальність  буття  живих.

Книги  улюблені,  ти  ще  перечитаєш  їх
Не  раз,  хлопчиком,  юнаком  і  чоловіком,
Ще  глибше  ти  зануришся  у  їхні  тайни
І  знайдеш  їх  оновленими,
Коли  оновиться  твоє  життя;
Ти  їх  побачиш  іншими  очима,
Якими  вони  дивляться  на  світ.
Як  небагато  книг  спроможні
Давати  нам  змінений  погляд
У  кожну  нову  пору  нашого  життя.

У  твоїй  країні  і  за  її  межами
Вони  приносили  незмінно
Чари  Іспанії,  не  розгубивши  їх,
Хоча  вони  відсутні  у  твоїй  країні.  Читаєш
Назви  вулиць,  місць
(Портільйо  де  Жілімóн(9)  або  Саль  сі  Пуедес(10)).
І  в  тобі  пробуджується  ностальгія
За  неможливою  вітчизною,  що  не  від  світу  цього.

Назва  міста,  району  чи  містечка
На  усьому  сонячному  іспанському  просторі
(Пуерта-де-Тьєрра  (11),  Плаза-де-Санта-Крус(12),  Лос-Арапілес  (13),
Кадіс,  Толедо,  Аранхуес,  Жирона),
Названа  ним,  вона  завжди  приносила,
Незалежно  від  того,  знайоме  чи  незнайоме  тобі  це  місце,
Подвійне  бачення:  уявне  і  реальне,
Обидва  дорогі,  обидва  надпрекрасні.

Сьогодні,  коли  тобі  твоя  країна  непотрібна,
Навіть  у  книгах  цих  вона  тобі  потрібна  й  дорога,
Реальна  і  напівомріяна  більше,  ніж  інша:
Сьогодні  не  та,  а  ця  твоя  країна  (14).
Ось  ця,  з  якою  познайомив  тебе  Гальдос,
В  якій  він,  толерантний  до  вірних  іншому,
Відповідно  до  звичаю  великодушності  Сервáнтеса,
Жив  героїчно  і  боровся  героїчно
За  майбуття,  яке  було  його,
А  не  за  зле  минуле,  куди  вертались  інші.

Для  тебе  справжня  не  та  Іспанія,  ганебна  і  гнітюча,
В  якій  сьогодні  заправляє  натовп,
А  саме  ця,  жива  й  завжди  шляхетна  Іспанія,
Яку  творив  у  своїх  книгах  Гальдос.
Ця  утішала  нас  раніше  і  зціляє  зараз.

[i](1)  У  червні  1960  року  Луїс  Сернуда  читав  лекції  у  Каліфорнійському  університеті  в  Лос-Анджелесі.  Там  він  потоваришував  з  Карлосом  Отеро,  який  того  року  захистив  докторську  дисертацію  на  тему  «Поезія  Луїса  Сернуди».  Дружба  з  ним  повернула  йому  смак  до  життя.  Після  повернення  до  Мексики  він  знову  почав  писати  вірші.  Вірші,  написані  восени  та  взимку  1960-61  років,  стали  основою  його  останньої  збірки  «Спустошення  химери».
(2)  «Хай  живуть  кайдани!»  -  вигукували  деякі  іспанці  в  1823  році  після  відновлення  абсолютизму  Фердинанда  VII  за  допомогою  Людовика  XVIII  Французького  та  армії  герцога  Ангулемського.  У  той  час  в  Іспанії  лише  найосвіченіші  представники  середнього  класу  та  частина  армії  були  лібералами,  тоді  як  антиліберальні  настрої  були  дуже  сильними  серед  простого  народу.  Цього  разу  французьких  солдатів,  яких  так  ненавиділи  за  часів  Наполеона  Бонапарта,  іспанці  зустріли  оплесками.  Саркастичний  вигук  «Хай  живуть  кайдани!»  нібито  вперше  почули  в  Севільї.  Контрреволюційний  рух  у  цьому  місті  знайшов  наслідувачів  майже  в  кожному  місті  провінції.  Натовп,  сп'янілий  від  радості,  чинив  ексцеси  та  звірства,  переслідуючи  лібералів  та  грабуючи  будинки.
(3)  Фраза  «...хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога»  -  це  рядки  з  вірша  Антоніо  Мачадо  «Портрет».  «...  quien  habla  solo  espera  hablar  a  Dios  un  día»  (Antonio  Machado  Retrato).  У  ньому  Мачадо  розмірковує  про  людську  природу,  взаємозв'язок  між  людиною  та  власною  совістю  та  пошуком  глибшого  сенсу  в  житті.  Фраза  говорить  про  те,  що  внутрішній  діалог,  розмова  з  собою,  може  бути  шляхом  до  трансцендентності,  до  розуміння  вищого  буття.
Quien  habla  a  solas  espera  hablar  a  Dios  un  día:  «Хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога».  (Луїс  Сернуда  "Іспанський  диптих")
...quien  habla  solo  espera  hablar  a  Dios  un  día:  «...хто  говорить  до  себе,  надіється  колись  говорити  до  Бога».  (Антоніо  Мачадо  "Портрет")
(4)  У  творчості  Луїса  Сернуди  автобіографічний  аспект  дуже  рідко  зникає.  Поет  говорить  майже  завжди  про  себе,  навіть,  коли  вдається  до  «ти»  чи  «він».  Це  «сернудівське  ти»,  очевидна  фігура  банального  об’єктивуючого  розщеплення  поета,  яке  іноді,  здається,  також  звернене  до  читача.
(5)  У  десять  чи  одинадцять  років  у  батьківській  бібліотеці  Луїс  Сернуда  знайшов  книги  Беніто  Переса  Гальдоса  (Benito  Pérez  Galdós,  10/05/1843  -  04/01/1920)  «Національні  епізоди».  Це  збірка  із  сорока  шести  історичних  романів,  написаних  Беніто  Пересом  Гальдосом  між  1872  і  1912  роками.  Вони  поділені  на  п'ять  серій  і  охоплюють  історію  Іспанії  приблизно  з  1805  до  1880  року.  Їхні  сюжети  вплітають  долі  вигаданих  персонажів  у  розповідь  про  основні  іспанські  події  19  століття,  від  Війни  на  Піренейському  півострові  (розділ,  який  Гальдос,  ще  дитиною,  знав  з  розповідей  свого  батька,  солдата,  який  брав  у  ній  участь  і  воював),  до  років  Реставрації  Бурбонів  в  Іспанії,  періоду,  який  пережив  сам  письменник.
(6)  «Габріель,  Інес,  Амаранта,  Соледад,  Сальвадор,  Дженара».  Головні  позитивні  герої  перших  двох  серій  «Національних  епізодів»  Габріель  Араселі  та  Сальвадор  Монсалуд.  Ліберал  Сальвадор  Монсалуд,  незаконнонароджений  син,  солдат  короля  Іспанії  Жозефа  I,  незадоволений  абсолютизмом  перших  шести  років  правління  Фердинанда  VII  (1814–1820),  звеличений  під  час  Ліберального  триріччя  (1820–1823)  та  переслідуваний  під  час  Зловісного  десятиліття  (1823–1833).  Сильними  другорядними  персонажами  в  сюжеті  цього  другого  сезону  будуть,  разом  із  Монсалудом,  його  дівчина  Дженара,  «прекрасна,  пристрасна,  фанатична,  безкомпромісна  та  безплідна:  традиційна  Іспанія»,  та  доповнююча  її  Соледад,  «мила,  тиха,  уважна,  активна,  благодійна,  символ  майбутньої  Іспанії».
(7)  «Міс  Флай,  Санторказ,  Тілін,  лорд  Грей».  Суперечливі  персонажі  в  різних  сюжетах,  такі  як  Амаранте,  Дженара,  Санторказ,  Тілін,  міс  Флай  та  лорд  Грей  допомагають  уникнути  категоричного  поділу  на  добро  і  зло,  стимулюють  прагнення  зрозуміти  причини  поведінки  кожного.  Названі  не  лише  позитивні  персонажі,  такі  як  Інес  та  Соледад,  але  й  суперечливі  персонажі,  такі  як  Амаранте,  Дженара,  Санторказ,  Тілін,  міс  Флай  та  лорд  Грей.  Сернуда  згадує  благородну  зверхність  романтиків,  роялістські  заповіти  або  серця,  що  діяли  зі  злості.  Він  сам  виявляє  ту  толерантну  волю  до  людського  розуміння,  яку  хотів  підкреслити  в  Гальдосі,  і,  уникаючи  поділу  на  добро  і  зло,  прагне  зрозуміти  причини  кожної  поведінки.  Життєво  важливі  виклики,  з  якими  вони  стикаються,  змушують  порушувати  правила  і  дивитися  зі  співчуттям  на  міс  Флай  і  лорда  Грея,  коли  Габріель  Араселі  через  серйозні  розбіжності  в  поглядах  мав  фатальну  дуель  з  ним.
(8)  Персонаж,  з  яким  ототожнює  себе  Луїс  Сернуда,  -  Сальвадор  Монсалуд.  Він  знайшов  у  ньому  глибокі  причини  для  братерства  через  ворожнечу,  яку  обоє  пережили  у  своєму  житті  -  сімейну,  політичну  та  любовну  -  відсутність  розуміння,  що  призвела  до  розриву  з  батьківщиною.  Антиіспанські  настрої  Монсалуда,  плід  людського  жорстокого  поводження,  спричиненого  впливом  клерикалізму  та  абсолютизму,  легітимізують  почуття  розриву  з  Іспанією  Луїса  Сернуди.  Поет  обирає  Монсалуда  в  якості  вісника  про  себе.
(9)  Кампільйо  Жіль  Імона    -  невелика  брама  для  доступу  до  стін  Мадрида.  Вона  зникла  в  19  столітті.  Свою  назву  отримала  від  ліценціата  Бальтасара  Жіля  Імона  де  ла  Мота,  мешканця  та  власника  кількох  будинків  і  земельних  ділянок  у  цьому  районі.  Він  був  прокурором  Королівської  ради  Кастилії  та  президентом  скарбниці  у  1622  році,  і  вулиця  та  її  перехрестя  пізніше  були  названі  на  його  честь.  Беніто  Перес  Гальдос  згадує  про  неї  у  кількох  своїх  творах
(10)  Памплона  -  столиця  автономної  області  Наварра,  одне  з  найдавніших  міст  країни,  виникло  як  баскське  прикордонне  укріплення,  у  70-их  роках.  н.  е.  На  його  місці  римський  полководець  Помпей  заснував  місто,  назване  на  його  честь.  Найкоротша  міська  вулиця  Саль  Сі  Пуедес  («Sal  si  puedes»  -  «Заходьте,  якщо  дозволять»)  довжиною  20  метрів  -  тупикова  вулиця,  яка  веде  до  монастиря  босих  кармелітів,  фасад  якого  зроблений  за  пректом  Флоренсіо  Ансоленги  у  1900  році.
(11)  Пуерта-де-Тьєрра  (Puerta  de  Tierra)  —історичні  міські  ворота,  які  є  частиною  старої  фортечної  стіни  міста  Кадіс.  Вони  побудовані  в  середньовіччі,  перша  стіна  -  в  16  столітті,  в  1574  році  її  розширили,  щоб  захистити  двома  бастіонами.  У  18  столітті  вона  набула  свого  остаточного  вигляду.  У  центрі  будівлі  знаходиться  мармуровий  портал,  спроектований  Хосе  Барнолою  в  1756  році.  Задуманий  радше  як  релігійний  вівтар,  ніж  військове  укріплення,  він  був  виконаний  під  керівництвом  Торкуато  Кайона.  Для  фасаду,  що  веде  до  міста,  було  побудовано  мармуровий  портик,  що  нагадує  тріумфальну  арку.  Вежу  Пуерта-де-Тьєрра  зведено  наприкінці  1850  року,  щоб  вона  служила  вежею  номер  57  для  андалузької  оптичної  телеграфної  лінії  Хосе  Марії  Мате,  яка  могла  надсилати  повідомлення  з  Міністерства  внутрішніх  справ  (у  Мадриді)  до  Кадіса  майже  за  дві  години,  якщо  дозволяли  погодні  умови.  Цей  оптичний  телеграф  працював  з  1851  року  до  кінця  1857  року,  коли  його  замінила  електрична  телеграфна  станція  в  колишній  митниці  в  Кадісі.  Вежа  Пуерта-де-Тьєрра  відома  з  кінця  ХІХ  століття  як  «Вежа  Мате»  на  згадку  про  директора  Оптичних  телеграфних  ліній,  який  створив  Телеграфний  корпус  у  1855  році.
(12)  Севілья  відома  з  доримської  епохи.  Під  час  Пунічних  війн  місто  було  ареною  боротьби  між  Карфагеном  та  Римом:  карфагеняни  заволоділи  містом  у  216  році  до  н.  е.,  а  римляни  відвойували  його  в  206  році  до  н.  е.  Плаза-де-Санта-Круз  (площа  Санта-Круз)  має  давню  історію.  Тут  була  первісна  церква  Санта-Круз,  зведена  міською  радою  на  місці  зруйнованої  синагоги  у  1391  році  за  часів  правління  Енріке  III  Кастильського.  В  ній  був  похований  відомий  севільський  художник  Бартоломе  Естебан  Мурільйо.  Церкву  знесли  у  1810  році  за  розпорядженням  французького  окупаційного  уряду,  що  призвело  до  появи  відкритого  простору,  який  зараз  утворює  площу.  У  центрі  саду,  який  прикрашає  площу,  стоїть  кований  залізний  хрест,  виготовлений  Себастьяном  Конде  у  1692  році.  Він  перенесений  на  його  нинішнє  місце  в  1918  році  під  час  реконструкції  площі  Санта-Круз,  спроектованої  архітектором  Хуаном  Талавера-і-Ередія.
(13)  Лос-Арапілес  знаходиться  на  відстані  8  кілометрів  на  південь  від  Мадрида,  ці  два  пагорби  та  велика  рівнина,  оголошені  історичним  місцем.  Там  22  липня  1812  року,  відбулася  одна  з  найважливіших  битв  Війни  за  Незалежність.  Армія  союзників  -  англійці,  португальці,  німці  та  іспанці  -  під  командуванням  герцога  Веллінгтона,  перемогла  французьку  армію  під  командуванням  маршала  Мармонта.  У  боях  брали  участь  понад  100  000  солдатів  з  обох  сторін.  Французи  зазнали  12  500  втрат,  а  їхні  противники  -  близько  5  200.  Для  істориків  поразка  французів  у  Лос-Арапілес  означала  початок  кінця  для  Наполеона.  На  вершині  Арапіл  Гранде  стоїть  монумент,  який  вшановує  цей  подвиг.
(14)  ...навіть  якби  повернення  до  нашої  Іспанії  було  реально  можливим  у  майбутньому,  духовно  воно  все  одно  було  б  неможливим.  У  1944  році  «наша  Іспанія»  стала  «Іспанією».  …сьогодні  я  відчуваю  глибоку  відчуженість  від  Іспанії.  Я  не  хочу  повертатися  до  Іспанії…  Я  усвідомлюю,  що  втратив  усі  зв’язки  з  батьківщиною.  (Луїс  Сернуда)[/i]

[b]Luis  Cernuda  DÍPTICO  ESPAÑOL[/b]
[b]I.  Es  lástima  que  fuera  mi  tierra[/b]
                                                     [i]A  Carlos  Otero[/i]
Cuando  allá  dicen  unos
Que  mis  versos  nacieron
De  la  separación  y  la  nostalgia
Por  la  que  fue  mi  tierra,
¿Sólo  la  más  remota  oyen  entre  mis  voces?
Hablan  en  el  poeta  voces  varias:
Escuchemos  su  coro  concertado,
Adonde  la  creída  dominante
Es  tan  sólo  una  voz  entre  las  otras.

Lo  que  el  espíritu  del  hombre
Ganó  para  el  espíritu  del  hombre
A  través  de  los  siglos,
Es  patrimonio  nuestro  y  es  herencia
De  los  hombres  futuros.
Al  tolerar  que  nos  lo  nieguen
y  secuestren,  el  hombre  entonces  baja,
¿Y  cuánto?,  en  esa  dura  escala
Que  desde  el  animal  llega  hasta  el  hombre.

Así  ocurre  en  tu  tierra,  la  tierra  de  los  muertos,
Adonde  ahora  todo  nace  muerto,
Vive  muerto  y  muere  muerto;
Pertinaz  pesadilla:  procesión  ponderosa
Con  restaurados  restos  y  reliquias,
A  la  que  dan  escolta  hábitos  y  uniformes,
En  medio  del  silencio:  todos  mudos,
Desolados  del  desorden  endémico
Que  el  temor,  sin  domarlo,  así  doblega.

La  vida  siempre  obtiene
Revancha  contra  quienes  la  negaron:
La  historia  de  mi  tierra  fue  actuada
Por  enemigos  enconados  de  la  vida.
El  daño  no  es  de  ayer,  ni  tampoco  de  ahora,
Sino  de  siempre.  Por  eso  es  hoy.
La  existencia  española,  llegada  al  paroxismo,
Estúpida  y  cruel  como  su  fiesta  de  los  toros.

Un  pueblo  sin  razón,  adoctrinado  desde  antiguo
En  creer  que  la  razón  de  soberbia  adolece
y  ante  el  cual  se  grita  impune:
Muera  la  inteligencia,  predestinado  estaba
A  acabar  adorando  las  cadenas
y  que  ese  culto  obsceno  le  trajese
Adonde  hoy  le  vemos:  en  cadenas,
Sin  alegría,  libertad  ni  pensamiento.

Si  yo  soy  español,  lo  soy
A  la  manera  de  aquellos  que  no  pueden
Ser  otra  cosa:  y  entre  todas  las  cargas
Que,  al  nacer  yo,  el  destino  pusiera
Sobre  mí,  ha  sido  ésa  la  más  dura.
No  he  cambiado  de  tierra,
Porque  no  es  posible  a  quien  su  lengua  une,
Hasta  la  muerte,  al  menester  de  poesía.

La  poesía  habla  en  nosotros
La  misma  lengua  con  que  hablaron  antes,
y  mucho  antes  de  nacer  nosotros,
Las  gentes  en  que  hallara  raíz  nuestra  existencia;
No  es  el  poeta  sólo  quien  ahí  habla,
Sino  las  bocas  mudas  de  los  suyos
A  quienes  él  da  voz  y  les  libera.

¿Puede  cambiarse  eso?  Poeta  alguno
Su  tradición  escoge,  ni  su  tierra,
Ni  tampoco  su  lengua;  él  las  sirve,
Fielmente  si  es  posible.
Mas  la  fidelidad  más  alta
Es  para  su  conciencia;  y  yo  a  ésa  sirvo
Pues,  sirviéndola,  así  a  la  poesía
Al  mismo  tiempo  sirvo.

Soy  español  sin  ganas
Que  vive  como  puede  bien  lejos  de  su  tierra
Sin  pesar  ni  nostalgia.  He  aprendido
El  oficio  de  hombre  duramente,
Por  eso  en  él  puse  mi  fe.  Tanto  que  prefiero
No  volver  a  una  tierra  cuya  fe,  si  una  tiene,  dejó  de  ser  la  mía,  Cuyas  maneras
rara  vez  me  fueron  propias,
Cuyo  recuerdo  tan  hostil  se  me  ha  vuelto
y  de  la  cual  ausencia  y  tiempo  me  extrañaron.

No  hablo  para  quienes  una  burla  del  destino
Compatriotas  míos  hiciera,  sino  que  hablo  a  solas
(Quien  habla  a  solas  espera  hablar  a  Dios  un  día)
O  para  aquellos  pocos  que  me  escuchen
Con  bien  dispuesto  entendimiento.
Aquellos  que  como  yo  respeten
El  albedrío  libre  humano
Disponiendo  la  vida  que  hoy  es  nuestra,
Diciendo  el  pensamiento  al  que  alimenta  nuestra  vida.

¿Qué  herencia  sino  ésa  recibimos?
¿Qué  herencia  sino  ésa  dejaremos?

[b]II.  Bien  está  que  fuera  tu  tierra[/b]
Su  amigo,  ¿desde  cuando  lo  fuiste?
¿Tenías  once,  diez  años  al  descubrir  sus  libros?
Niño  eras  cuando  un  día
En  el  estante  de  los  libros  paternos
Hallaste  aquéllos.  Abriste  uno
Y  las  estampas  tu  atención  fijaron;
Las  páginas  a  leer  comenzaste
Curioso  de  la  historia  así  ilustrada.

Y  cruzaste  el  umbral  de  un  mundo  mágico,
La  otra  realidad  que  está  tras  ésta:
Gabriel,  Inés,  Amaranta,
Soledad,  Salvador,  Genara,
Con  tantos  personajes  creados  para  siempre
Por  su  genio  generoso  y  poderoso.
Que  otra  España  componen,
Entraron  en  tu  vida
Para  no  salir  de  ella  ya  sino  contigo.

Más  vivos  que  las  otras  criaturas
Junto  a  ti  tan  pálidas  pasando,
Tu  amor  primero  lo  despertaron  ellos;
Héroes  amados  en  un  mundo  heroico,
La  red  de  tu  vivir  entretejieron  con  la  suya,
Aún  más  con  la  de  aquellos  tus  hermanos,
Miss  Fly,  Santorcaz,  Tilín,  Lord  Gray,
Que,  insatisfechos  siempre,  contemplabas
Existir  en  la  busca  de  un  imposible  sueño  vivo.

El  destino  del  niño  ésos  lo  provocaron
Hasta  que  deseó  ser  como  ellos,
Vivir  igual  que  ellos
Y,  como  a  Salvador,  que  le  moviera
Idéntica  razón,  idéntica  locura,
El  seguir  turbulento,  devoto  a  sus  propósitos,
En  su  tierra  y  afuera  de  su  tierra,
Tantas  quimeras  desoladas
Con  fe  que  a  decepción  nunca  cedía.

Y  tras  el  mundo  de  los  Episodios
Luego  el  de  las  Novelas  conociste:
Rosalía,  Eloísa,  Fortunata,
Mauricia,  Federico  Viera,
Martín  Muriel,  Moreno  Isla,
Tantos  que  habría  de  revelarte
El  escondido  drama  de  un  vivir  cotidiano:
La  plácida  existencia  real  y,  bajo  ella,
El  humano  tormento,  la  paradoja  de  estar  vivo.

Los  bien  amados  libros,  releyéndolos
Cuántas  veces,  de  niño,  mozo  y  hombre,
Cada  vez  más  en  su  secreto  te  adentrabas
Y  los  hallabas  renovados
Como  tu  vida  iba  renovándose;
Con  ojos  nuevos  los  veías,
Como  iban  viendo  el  mundo.
Qué  pocos  libros  pueden
Nuevo  alimento  darnos
A  cada  estación  nueva  en  nuestra  vida.

En  tu  tierra  y  afuera  de  tu  tierra
Siempre  traían  fielmente
El  encanto  de  España,  en  ellos  no  perdido,
Aunque  en  tu  tierra  misma  no  lo  hallaras.
El  nombre  allí  leído  de  un  lugar,  de  una  calle
(Portillo  de  Gilimón  o  Sal  si  Puedes).
Provocaba  en  ti  la  nostalgia
De  la  patria  imposible,  que  no  es  de  este  mundo.

El  nombre  de  ciudad,  de  barrio  o  pueblo,
Por  todo  el  español  espacio  soleado
(Puerta  de  Tierra,  Plaza  de  Santa  Cruz,  los  Arapiles,
Cádiz,  Toledo,  Aranjuez,  Gerona),
Dicho  por  él,  siempre  traía,
Conocido  por  ti  el  lugar  o  desconocidp
Una  doble  visión:  imaginada  y  contemplada
Ambas  hermosas,  ambas  entrañables.

Hoy,  cuando  a  tu  tierra  ya  no  necesitas,
Aún  en  estos  libros  te  es  querida  y  necesaria,
Más  real  y  entresoñada  que  la  otra:
No  ésa,  mas  aquélla  es  hoy  tu  tierra.
La  que  Galdós  a  conocer  te  diese,
Como  él  tolerante  de  lealtad  contraria,
Según  la  tradición  generosa  de  Cervantes,
Heroica  viviendo,  heroica  luchando
Por  el  futuro  que  era  el  suyo,
No  el  siniestro  pasado  donde  a  la  otra  han  vuelto.

La  real  para  ti  no  es  esa  España  obscena  y  deprimente
En  la  que  regentea  hoy  la  canalla,
Sino  esta  España  viva  y  siempre  noble
Que  Galdós  en  sus  libros  ha  creado.
De  aquélla  nos  consuela  y  cura  ésta.
                     [i]Desolación  de  la  quimera  (1956-1962)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1046348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2025

Луїс Сернуда Плач і надія

Дітьми  деякі  з  нас  мріяли,  завмираючи
У  безмірні  години  самотнього  дозвілля
Біля  лампи  над  книгою  з  малюнками,
Про  революцію.  І  ми  бачили  її  сяюче  крило,
Яке  жне  могутні  тіла,  наче  жниця.

Тоді  юні  мали  далекі  уявлення
Про  світ,  у  якому  хаос  і  несправедливість
Пітьмою  заливає  жадібні  міста,
Наповзаючи  на  поля,  забирає  їхнє  повітря.
І  ми  мріяли  про  революцію:  море,  
Яке  синім  гнівом  поглине  стільки  холодного  горя.

Людина  -  це  хмара,  її  мрії  -  вітер.
Хто  розпізнає,  де  думка,  де  мрія?
Зрозумійте  це  ви,  хто  завидує  майбутньому  дню,
Тиша  -  це  дихання  смерті,  яка  несе  нас,
Крокуючи  через  руїни,  у  просякле  кров'ю  болото.

Континент  торгашів  і  акторів
Дивиться  на  цю  шалену  країну  і  чекає,
Коли  вона  сама  потоне,  переможена  долею,
Щоб  ухопити  собі  клапті  її  давньої  слави.
Її  підтримує  лише  власна  велика,  болюча  історія.

Якщо  душа  загартована  болем,  її  не  здолати;
Але  біль,  як  і  кохання,  має  бути  німим:
Не  кажи  про  нього,  страждай  з  надією.  Одурений  
Народ  довше  страждатиме,  готовий  до  смерті,
І  побачите  його  розквітлим,  вічною  трояндою  у  морі.

[b]Luis  Cernuda  LAMENTO  Y  ESPERANZA[/b]
Soñábamos  algunos  cuando  niños,  caídos
En  una  vasta  hora  de  ocio  solitario
Bajo  la  lámpara,  ante  las  estampas  de  un  libro,
Con  la  revolución.  Y  vimos  su  ala  fúlgida
Plegar  como  una  mies  los  cuerpos  poderosos.

Jóvenes  luego,  el  sueño  quedó  lejos
De  un  mundo  donde  desorden  e  injusticia,
Hinchendo  oscuramente  las  ávidas  ciudades,
Se  alzaban  hasta  el  aire  absorto  de  los  campos.
Y  en  la  revolución  pensábamos:  un  mar
Cuya  ira  azul  tragase  tanta  fría  miseria.

El  hombre  es  una  nube  de  la  que  el  sueño  es  viento.
¿Quién  podrá  al  pensamiento  separarlo  del  sueño?
Sabedlo  bien  vosotros,  los  que  envidiéis  mañana
En  la  calma  este  soplo  de  muerte  que  nos  lleva
Pisando  entre  ruinas  un  fango  con  rocío  de  sangre.

Un  continente  de  mercaderes  y  de  histriones,
Al  acecho  de  este  loco  país,  está  esperando
Que  vencido  se  hunda,  solo  ante  su  destino,
Para  arrancar  jirones  de  su  esplendor  antiguo.
Le  alienta  únicamente  su  propia  gran  historia  dolorida.

Si  con  dolor  el  alma  se  ha  templado,  es  invencible;
Pero,  como  el  amor,  debe  el  dolor  ser  mudo:
No  lo  digáis,  sufridlo  en  esperanza.  Así  este  pueblo  iluso
Agonizará  antes,  presa  ya  de  la  muerte,
Y  vedle  luego  abierto,  rosa  eterna  en  los  mares.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2025

Луїс Сернуда І. Сальвадор

Рятуй  його  чи  осуди,
Віднині  твоя  доля
Тобі  вже  не  належить,  

Якщо  спаситель  ти,  рятуй  його,
Його  й  себе;  не  допускай  насилля,
Якщо  з  тобою  він  -  це  не  єдине  ціле.

Якщо  ти  не  єдиний  з  ним,  вина  його,
Що  волею  твоєю  
Прийшли  печалі  інші.

Рятуй  його  чи  осуди,
Але  не  дозволяй  йому,
живому,  втратити  тебе.
[i]З  "Вірші  для  тіла"
Сернуда  вказав  рік,  коли  він  почав  працювати  над  "Віршами  для  тіла":  1951.  Двадцятирічний  мексиканський  бодібілдер  Сальвадор  Аліг'єрі  став  джерелом  натхнення  при  написання  цих  віршів.  Сальвадор  вже  був  одружений,  мав  двох  дітей  і  проблеми  з  дружиною.  Вони  познайомилися  у  Мехіко  в  спортзалі.  Сальвадор  неодноразово  захищав  його  від  насмішок  через  вік  і  не  властиву  мексиканцям  іспанську  вимову  Сернуди.  Поет  закохався  у  ідеал,  у  неможливе,  його  стосунки  з  коханою  людиною  залишалися  платонічними.  Це  кохання,  як  питання  релігійної  віри,  залишається  поза  раціональною  інтерпретацією  і  має  бути  прийняте  таким,  яким  воно  є.  Сальвадор  для  Сернуди  -  суміш  темряви  та  світла,  напівбог  у  Великому  Ланцюзі  Буття.
Сальвадор  тільки  після  смерті  Сернуди  дізнався,  що  той  присвятив  йому  "Вірші  для  тіла".  Він  був  зворушений  до  сліз.  "Мені  сказали,  що  Луїс  щойно  помер  (5  листопада  1963  року),  і  я  був  у  депресії.  Бо  після  стількох  років,  проведених  нарізно,  я  зрозумів,  що  його  більше  немає.  У  мене  ніколи  більше  не  було  такого  друга,  як  він,  такі  друзі  бувають  лише  раз  у  житті,  і  сьогодні  я  дуже  сумую  за  ним".  (Сальвадор  Аліг'єрі)
[/i]

[b]Luis  Cernuda  І.  Salvador[/b]
Sálvale  o  condénale,
Porque  ya  su  destino
Está  en  tus  manos,  abolido.

Si  eres  salvador,  sálvale
De  ti  y  de  él;  la  violencia
De  no  ser  uno  en  ti,  aquiétala.

O  si  no  lo  eres,  condénale,
Para  que  a  su  deseo
Suceda  otro  tormento.

Sálvale  o  condénale,
Pero  así  no  le  dejes
Seguir  vivo,  y  perderte
De:  Poemas  para  un  cuerpo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2025

Луїс Сернуда II. Прощання

Самотня  вулиця  опівночі
Твої  відлунювала  кроки.
На  розі  настала  поворотна  мить;
Зведена  зброя,  порожнеча.

Це  ти  пішов,
Це  ти  зламався  першим,
Так  у  самотності  ламається  душа,  
Яка  боїться  волі.

У  тебе  заходить  ніч,  твоя  реальність,
Безмежна  її  пустеля
Тепер  оголена  без  люблячого  тіла,
Яке  було  єдине  із  твоїм.  
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  ІІ.  DESPEDIDA[/b]
La  calle,  sola  a  medianoche,
Doblaba  en  eco  vuestro  paso.
Llegados  a  la  esquina  fue  el  momento;
Arma  presta,  el  espacio.
 
Eras  tú  quien  partía,
Fuiste  primero  tú  el  que  rompiste,
Así  el  ánima  rompe  sola,
Con  terror  a  ser  libre.
 
Y  entró  la  noche  en  ti,  materia  tuya
Su  vastedad  desierta,
Desnudo  ya  de  cuerpo  tan  amigo
Que  contigo  uno  era.
[i]De:  Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044253
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.07.2025

Луїс Сернуда ІІI. Тобі, нікому

Мало  просто  запам'ятати,  
Коли  ще  маєш  час,

І  той,  хто  віддаляється,
Озирається  назад,

Або  той,  хто  пішов,
Є  у  чомусь  присвоєному,

Листі,  портреті,
У  матеріальних  речах

Залишає  надійні  ознаки
Земної  присутності,

А  я,  Луїс  Сернуда,
Невідомий,  який  існує

Лише  у  малому  проміжку
Вірного  кохання

Доки  не  вийде  час
Життя,  до  тебе,  уявного,  

Такого  дорогого,  звертаюся
Тут,  у  моїх  думках,

Хоча  ти  їх  і  не  побачиш,
Промовляючи  до  твоєї  відсутності,

Я  пишу  ці  рядки,
Тільки  щоб  бути  з  тобою.
[i]З  "Вірші  для  тіла"
[/i]

[b]Luis  Cernuda  ІІІ.  Para  ti,  para  nadie[/b]
Pues  no  basta  el  recuerdo,
Cuando  aún  queda  tiempo,

Alguno  que  se  aleja
Vuelve  atrás  la  cabeza,

O  aquel  que  ya  se  ha  ido,
Es  algo  posesivo,

Una  carta,  un  retrato,
Los  materiales  rasgos

Busca,  la  fiel  presencia
Con  realidad  terrena,

Y  yo,  este  Luis  Cernuda
Incógnito,  que  dura

Tan  sólo  un  breve  espacio
De  amor  esperanzado,

Antes  que  el  plazo  acabe
De  vivir,  a  tu  imagen

Tan  querida  me  vuelvo
Aquí,  en  el  pensamiento,

Y  aunque  tú  no  has  de  verlas
Para  hablar  con  tu  ausencia

Estas  líneas  escribo,
Únicamente  por  estar  contigo.
De:  Poemas  para  un  cuerpo

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044192
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2025

Луїс Сернуда ІV. Моя тінь

Я  добре  розумію,  образ  цей,
Який  живе  в  моїй  уяві,
Не  ти,  а  тінь
Любові,  яка  в  мені  живе,
Доки  не  вийде  час.
Моє  кохання,  таке  видиме,  здається,
Наділяє  мене  тією  благодаттю,
Що  змушує  страждати,  плакати,  часом  впадати  
У  відчай  від  усього,  а  часом
Возноситися  до  небес  у  нашому  житті,
Дарує  насолоду,  яку  ховають
Лише  для  обраних  по  той  бік  світу.
І  хоча  я  знаю  це,  я  потім  думаю,
Без  тебе,  без  рідкісного
Приводу,  який  ти  мені  дав,
Моє  кохання,  явлене  своєю  ніжністю,
Сьогодні  все  ще  у  мені,
Спить  і  чекає
Когось,  хто  своїм  покликом
Примусить  його  радісно  озватися,
Тому  я  дякую  тобі  й  кажу:
Для  того  я  прийшов  у  світ,  щоби  тебе  чекати;
Для  того  я  живу  заради  тебе,  як  ти  живеш
Заради  мене,  навіть  якщо  про  це  не  знаєш,
Заради  великого  кохання,  яке  я  відчуваю  до  тебе.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  ІV.  SOMBRA  DE  MÍ[/b]
Bien  sé  yo  que  esta  imagen
Fija  siempre  en  la  mente
No  eres  tú,  sino  sombra
Del  amor  que  en  mí  existe
Antes  que  el  tiempo  acabe.
Mi  amor  así  visible  me  pareces,
Por  mí  dotado  de  esa  gracia  misma
Que  me  hace  sufrir,  llorar,  desesperarme
De  todo  a  veces,  mientras  otras
Me  levanta  hasta  el  cielo  en  nuestra  vida,
Sintiendo  las  dulzuras  que  se  guardan
Sólo  a  los  elegidos  tras  el  mundo.
Y  aunque  conozco  eso,  luego  pienso
Que  sin  ti,  sin  el  raro
Pretexto  que  me  diste,
Mi  amor,  que  afuera  está  con  su  ternura,
Allá  dentro  de  mí  hoy  seguiría
Dormido  todavía  y  a  la  espera
De  alguien  que,  a  su  llamada,
Le  hiciera  al  fin  latir  gozosamente.
Entonces  te  doy  gracias  y  te  digo:
Para  esto  vine  al  mundo,  y  a  esperarte;
Para  vivir  por  ti,  como  tú  vives
Por  mí,  aunque  no  lo  sepas,
Por  este  amor  tan  hondo  que  te  tengo.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.07.2025

Луїс Сернуда V. Закоханий надіється

О,  Господе,  це  я  тобі  надокучаю,
благаючи,  щоб  повернув  мені
те,  що  я  втратив,  раніше  втратив,
а  Ти  вернув  те,  що  здається  неможливо  зберегти.

І  знову
я  молю  Тебе  про  милосердя,  бо  це  єдине,
чого  я  дуже  хочу,  і  від  Тебе  єдиного
чекаю  допомоги.

Благаючи  Тебе,
я  розумію,  те,  що  прошу  у  Тебе  -  гріх,
умова  для  гріха,
і  все  ж  я  не  мовчу,
І  не  корюся  остаточно,  зрікаючись.

Стільки  років,  прожитих
у  самоті  й  печалі,  в  печалі  й  бідності,
з  собою  принесли  це  щастя,
для  мене  таке  глибоке,  що  зараз  можу  я
ним  оправдати  своє  минуле.

Тому  я  ще  наполягаю,  Господе,  тому  приходжу  знову
до  Тебе,  зі  страхом  і  упевненістю,
шо  хоча  це  богохульство,  я  буду  прощений:
О  Господе,  верни  мені  мою  утрату,  
саме  того,  для  кого  хочу  жити.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  V.  El  amante  espera[/b]
Y  cuánto  te  importuno,
Señor,  rogándote  me  vuelvas
lo  perdido,  ya  otras  veces  perdido
y  por  ti  recobrado  para  mí,  que  parece
imposible  guardarlo.

Nuevamente
llamo  a  tu  compasión,  pues  es  la  sola
cosa  que  quiero  bien,  y  tú  la  sola
ayuda  con  que  cuento.

Mas  rogándote
así,  conozco  que  es  pecado,
ocasión  de  pecar  lo  que  te  pido,
y  aún  no  guardo  silencio,
ni  me  resigno  al  fin  a  la  renuncia.

Tantos  años  vividos
en  soledad  y  hastío,  en  hastío  y  pobreza,
trajeron  tras  de  ellos  esta  dicha,
tan  honda  para  mí,  que  así  ya  puedo
justificar  con  ella  lo  pasado.

Por  eso  insisto  aún  ,  Señor,  por  eso  vengo
de  nuevo  a  ti,  temiendo  y  aún  seguro
de  que  si  soy  blasfemo  me  perdones:
devuélveme,  Señor,  lo  que  he  perdido,
el  solo  ser  por  quien  vivir  deseo.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2025

Луїс Сернуда VI. Після розмови

Ти  не  умієш  мовчати
Про  своє  кохання.  Хіба  воно  важливе
Для  інших?
Мовчи,  мовчи  зараз,

Страждай,  але  не  кажи  нічого.
У  цьому  суть  кохання,
Що  його  псують  розмови:
Воно  являється  у  мовчанні,

Живе  у  мовчанні,
У  мовчанні  зацвітає,
Як  квітка.  Не  говори  про  нього;
Страждай  від  нього,  але  мовчи.

Якщо  воно  помирає,  ви  помираєте  разом;
Якщо  воно  живе,  ви  живете  разом.
Поміж  смертю  і  життям  мовчи,
Бо  воно  не  потребує  доказів.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  VI.  Después  de  hablar[/b]
No  sabes  guardar  silencio
Con  tu  amor.  ¿Es  que  le  importa
A  los  otros?
Callado,  callado  ahora

Sufre,  pero  nada  digas.
Es  el  amor  de  una  esencia
Que  se  corrompe  al  hablarlo:
En  el  silencio  se  engendra,

Por  el  silencio  se  nutre
Y  con  silencio  se  abre
Como  una  flor.  No  lo  digas;
Súfrelo  en  ti,  pero  cállate.

Si  va  a  morir,  con  él  muere;
Si  va  a  vivir,  con  él  vive.
Entre  muerte  y  vida,  calla,
Porque  testigos  no  admite.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo
[i][/i][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044144
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2025

Луїс Сернуда VII. Пізнє розквітання

Серед  останніх  бутонів
троянда  не  здається  дивною,
і  злітає  жайворонок,
не  зважаючи,  що  сонце  запізнюється,
і  останньому  грону  винограду
байдуже,  чи  зів'яла  лоза.
Тільки  твоє  нове  кохання
думає,  що  воно  запізнилося.

Але  пісня  жайворонка
Звично  наповнює  ранок,
і  троянда,  і  гроно  винограду
завжди  манять  очі,
то  впусти  його,  не  думай,
що  воно  запізнилося.  Чи  запізнілі
аромат  і  роса
чи  тріпотіння  якогось  крила?

Відчини  двері  часу,
так  пізно  постукало  кохання.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  VII.  Haciéndose  tarde[/b]
Entre  los  últimos  brotes
la  rosa  no  se  ve  rara,
ni  la  alondra  al  levantarse
atiende  a  que  el  sol  retrasa,
o  el  racimo  ya  tardío
cuida  si  es  mustia  la  parra.
Pero  tu  cariño  nuevo
la  estación  piensa  acabada.

Pues  la  alondra  con  su  canto
siempre  puebla  la  mañana
y  la  rosa  y  el  racimo
siempre  llenan  la  mirada,
entonces,  deja,  no  pienses
en  que  es  tarde.  ¿Hubo  tardanza
jamás  para  olor  y  zumo
o  el  revuelo  de  algún  ala?

Fuerza  las  puertas  del  tiempo,
amor  que  tan  tarde  llamas.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

Луїс Сернуда VIII. Живі мрії

Стільки  років  минуло
Наодинці  з  моєю  самотністю,
І  сьогодні  ти  спиш  біля  мене.

Це  примхи  долі,
Хоча  через  її  виверти
Скільки  часу  я  змарнував.

І  ось  нарешті  ти  явився
За  руку  з  нею,  і  я  досі  не  вірю,
Коли  прокидаюся  і  бачу  тебе.

Темне,  як  дощ,  
Твоє  життя,  і  твої  очі,
Хоча  вони  сіяють,  темні.

Але  шо  було  би  зі  мною,
Якби  ти  не  став  причиною,
Яка  доповнює  життя.

Я  дивлюся  і  шукаю  країну:
В  ній  немає  нічого  дорожчого,
Ніж  проста  твоя  присутність.

Коли  комусь  здається,
Що  я  сильно  заблукав,
Вони  мало  знають  про  кохання.

Але  дивно,  що  в  цей  же  час
Я  розумію,  тебе  немає
Поза  моєю  уявою
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  VIII.  VIVIENDO  SUEÑOS[/b]
Tantos  años  que  pasaron
Con  mis  soledades  solo
Y  hoy  tú  duermes  a  mi  lado.

Son  los  caprichos  del  sino,
Aunque  con  sus  circunloquios
Cuánto  tiempo  no  he  perdido.

Mas  ahora  en  fin  llegaste
De  su  mano,  y  aún  no  creo,
Despierto  en  el  sueño,  hallarte.

Oscura  como  la  lluvia
Es  tu  existencia,  y  tus  ojos,
Aunque  dan  luz,  es  oscura.

Pero  de  mí  qué  sería
Sin  este  pretexto  tuyo
Que  acompaña  así  la  vida.

Miro  y  busco  por  la  tierra:
Nada  hay  en  ella  que  valga
Lo  que  tu  sola  presencia.

Cuando  le  parezca  a  alguno
Que  entre  lo  mucho  divago,
Poco  de  cariño  supo.

Lo  raro  es  que  al  mismo  tiempo
Conozco  que  tú  no  existes
Fuera  de  mi  pensamiento.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1044070
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2025

Луїс Сернуда IX. Звідки ти родом

Якщо  колись  я  почую  від  тебе
Про  батька,  матір,  братів  і  сестер,
Моя  уява  не  зможе  прийняти  диво,
Що  твоє  існування  бере  початок  в  інших,
Повторене  в  інших,
Тоді  як  мені  здається,  що  воно  особливе,
Створене  моїм  коханням;  як  дерево,
Хмара  чи  вода,
Які  існують,  але  наші,
Вони  є  і  породжені  нами,
Бо  колись  ми  їх  побачили  такими,
Якими  ніхто  й  ніколи  їх  не  бачив.

Невинне  знайомство  дало  тобі  життя.  
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  IX.  DE  DÓNDE  VIENES[/b]
Si  alguna  vez  te  oigo
Hablar  de  padre,  madre,  hermanos,
Mi  imaginar  no  vence  a  la  extrañeza
De  que  sea  tu  existir  originado  en  otros,
En  otros  repetido,
Cuando  único  me  parece
Creado  por  mi  amor;  igual  al  árbol,
A  la  nube  o  al  agua
Que  están  ahí,  mas  nuestros
Son  y  vienen  de  nosotros
Porque  una  vez  les  vimos
Como  jamás  les  viera  nadie  antes.

Un  puro  conocer  te  dio  la  vida
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2025

Луїс Сернуда X. З тобою

Моя  земля?
Моя  земля  -  це  ти.

Мій  народ?
Мій  народ  -  це  ти.

Вигнання  й  смерть
для  мене  там,
де  ти  відсутній.

А  що  моє  життя?
Скажи  мені,  моє  життя,
це  що,  якщо  не  ти?
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  X.  Contigo[/b]
¿Mi  tierra?
Mi  tierra  eres  tú.

¿Mi  gente?
Mi  gente  eres  tú.

El  destierro  y  la  muerte
para  mi  están  adonde
no  estés  tú.

¿Y  mi  vida?
Dime,  mi  vida,
¿qué  es,  si  no  eres  tú?
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043993
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2025

Луїс Сернуда XI. Закоханий блукає

Можливо,  час  у  пеклі  має  
таку  ж  фіктивну  міру,  як  у  нас,
або,  можливо,  таку  ж  незмірність
безцінних  митей  у  житті.
Не  знаю.    Але  там  час,  гадають,
іде  назад,  щоб  знову  ми  жили  своє  життя.
Отож  оцю  історію,  мою  й  твою
(краще  не  згадувати,  що  у  ній  моєї  більше,
хоча  важливі  твої  причина  і  мотив,
що  не  дрібниця)  ми  проживемо  знову
ти  і  я  (або  лиш  я  один)  з  кінця  і  до  початку.
Здається  дивним  
перейти  тоді  від  забування
до  того  ілюзорного  захоплення,  коли  усе
ти  оживляв  собою,  бо  жив,
і  звідти  до  невідання
тебе,  до  нашого  упізнавання.
Але  у  пеклі,  відповідно,  
я  віру  втратив  би,  і  одночасно
відкинув  би  ідею  раю.  
Пекло  і  рай,
хіба  вони  не  наші  власні,  у  житті  земному,
для  якого  ми  створені,  їх  не  достатньо?
Пекло  і  рай
ми  створюємо  тут,  своїми  діями,
коли  разом  приходять  любов  і  ненависть,
і  повертають  бажання  жити.  Я  не  хочу
життя,  в  якому  тебе  немає:
ні  забування  тебе,  ні  незнання  тебе.
Угору  шлях
і  шлях  донизу
однакові;  і  я  хотів  би
щоб  у  кінці  обох,  
в  ненависті  або  в  любові,  у  забуванні  чи  в  пам'яті,
ти  залишався  там,  був  моїм  пеклом  і  моїм  раєм.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XI.  El  amante  divaga[/b]
Acaso  en  el  infierno  el  tiempo  tenga
la  ficción  de  medida  que  le  damos
aquí,  o  acaso  tenga  aquella  desmesura
de  momentos  preciosos  en  la  vida.
No  sé.  Mas  allá  el  tiempo,  según  dicen,
marcha  hacia  atrás,  para  irnos  desviviendo.
Así  esta  historia  nuestra,  mía  y  tuya
(mejor  será  decir  nada  más  mía,
aunque  a  tu  parte  queden  la  ocasión  y  el  motivo,
que  no  es  poco),  otra  vez  viviremos
tú  y  yo  (o  viviré  yo  sólo)  de  su  fin  al  comienzo.
Extraño  será  entonces
pasar  de  los  principios  del  olvido
a  aquel  fervor  iluso,  cuando  todo
se  animaba  por  ti,  porque  vivías,
y  de  ahí  a  la  ignorancia
de  ti,  anterior  a  nuestro  hallazgo.
Pero  en  infiernos,  de  ese  modo,
dejaría  de  creer,  y  al  mismo  tiempo
la  idea  de  paraísos  desechara;
Infierno  y  paraíso,
¿no  serán  cosa  nuestra,  de  esta  vida
terrena  a  la  que  estamos  hechos  y  es  bastante?
Infierno  y  paraíso
los  creamos  aquí,  con  nuestros  actos
donde  el  amor  y  el  odio  brotan  juntos,
animando  el  vivir.  Y  yo  no  quiero
vida  en  la  cual  ya  tú  no  tengas  parte:
olvido  de  ti,  sí,  más  no  ignorancia  tuya.
El  camino  que  sube
y  el  camino  que  baja
uno  y  el  mismo  son;  y  mi  deseo
es  que  al  fin  de  uno  y  de  otro,
con  odio  o  con  amor,  con  olvido  o  memoria,
tu  existir  esté  allí,  mi  infierno  y  paraíso.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043917
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

Луїс Сернуда ХІІ. Життя

Коли  сонце  зазирає
У  якийсь  земний  закапелок,
То  виганяє  з  нього  убогість,
Заповнює  його  зеленим  сміхом,
Так  і  твоя  поява  приходить
У  моє  непомітне  існування,
Щоб  піднести  його,  дати  йому
Сяяння,  щастя,  красу.

Але  ти  теж  зникаєш,
Як  сонце,  і  виростають
Навколо  мене  тіні
Самотності,  старості,  смерті.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[i][/i][/i]

[b]Luis  Cernuda  XII.  LA  VIDA[/b]
Como  cuando  el  sol  enciende
Algún  rincón  de  la  tierra,
Su  pobreza  la  redime,
Con  risas  verdes  lo  llena,

Así  tu  presencia  viene
Sobre  mi  existencia  oscura
A  exaltarla,  para  darle
Esplendor,  gozo,  hermosura.

Pero  también  tú  te  pones
Lo  mismo  que  el  sol,  y  crecen
En  torno  mío  las  sombras
De  soledad,  vejez,  muerte.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043916
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2025

Луїс Сернуда XIII. Кінець видимості

Ти  мимоволі  знищив
Усе,  чим  є  моє  життя,
Але  не  нерушимий  центр
Буття:  глибинний,
Остаточний  і  нетлінний.
Я  часто  у  своїй  уяві
Боявся  і  чекав
Кінця  тієї  видимості,
Що  наділяє  цінністю  людину
Для  людини  в  світі.
Але  якщо  ти  нехтуєш  
Усім,  що  перейняв  у  мене,
То  цим  даєш  мені  нове  життя;
Як  первісне  людина,
Невинний  я  на  самоті
З  собою  і  з  тобою.
Той,  хто  дає  життя,
дає  і  смерть.  
Відірваний  від  світу
Ради  твого  кохання,  покинутий
Тобою  з  моїми  життям  і  смертю.
Здається,  помирати  легко,
Життя  -  дошкульна  річ:
Я  вже  не  знаю,  як  справитися
Із  його  даремною  
Роботою  тебе  кохати,
Яка  тобі  не  треба.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XIII.  FIN  DE  LA  APARIENCIA[/b]
Sin  querer  has  deshecho
Cuanto  mi  vida  era,
Menos  el  centro  inmóvil
Del  existir:  la  hondura
Fatal  e  insobornable.
1uchas  veces  temía
En  mí  y  deseaba
El  fin  de  esa  apariencia
Que  da  valor  al  hombre
Para  el  hombre  en  el  mundo.
Pero  si  deshiciste
Todo  lo  en  mí  prestado,
Me  das  así  otra  vida;
y  como  ser  primero
Inocente,  estoy  solo
Con  mí  mismo  y  contigo.
Aquél  que  da  la  vida,
La  muerte  da  con  ella.
Desasido  del  mundo
Por  tu  amor,  me  dejaste
Con  mi  vida  y  mi  muerte.
Morir  parece  fácil,
La  vida  es  lo  difícil:
Ya  no  sé  sino  usarla
En  ti,  con  este  inútil
Trabajo  de  quererte,
Que  tú  no  necesitas.
[i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043835
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025

Луїс Сернуда XIV. Ціна тіла

Коли  прекрасне  тіло,
Як  у  тебе,  вабить  нас
До  себе,  воно  цього  не  розуміє.
Тільки  коханець  і  кохання  це  знають.
(Кохання,  жах  людської  самоти.)
Це  принизливе  рабство,
Потреба  віддавати  ніжність
Істоті,  яку  ми  творимо
Своєю  уявою,
Я  живу  наше  життя.
Воно  є  причиною,
Ти  її  даєш;  бо  ти  є
Зовні,  як  тінь  чогось,
Ідеальна  тінь
Того  бажання,  яке  належить  закоханому,  мені.
Якби  я  тобі  розвповів,
Як  кохання  пояснює
Свій  сенс  життя  і  своє  божевілля,
Ти  б  не  зрозумів.
Ось  чому  я  мовчу.
Краса,  не  здогадуючись
Про  свою  пастку,  забрала  здобич,
І  вона  не  зникає.  Так  за  кожну  мить
Насолоди  платиться  ціна:
Це  пекло  пристрасті  і  жаги.
[i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XIV.  PRECIO  DE  UN  CUERPO[/b]
Cuando  algún  cuerpo  hermoso,
Como  el  tuyo,  nos  lleva
Tras  de  sí,  él  mismo  no  comprende,
Solo  el  amante  y  el  amor  lo  saben.
(Amor,  terror  de  soledad  humana.)
Esta  humillante  servidumbre,
Necesidad  de  gastar  la  ternura
En  un  ser  que  llenamos
Con  nuestro  pensamiento,
Vivo  de  nuestra  vida.
Él  da  el  motivo,
Lo  diste  tú;  porque  tú  existes
Afuera  como  sombra  de  algo,
Una  sombra  perfecta
De  aquel  afán,  que  es  del  amante,  mío.
Si  yo  te  hablase
Cómo  el  amor  depara
Su  razón  al  vivir  y  su  locura,
Tú  no  comprenderías.
Por  eso  nada  digo.
La  hermosura,  inconsciente
De  su  propia  celada,  cobró  la  presa
Y  sigue.  Así  por  cada  instante
De  goce,  el  precio  está  pagado:
Este  infierno  de  angustia  y  de  deseo.
[i]De  Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043834
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2025

Luis Cernuda XV. Ревнивий Бог

Чотири  первісні  елементи
Визначають  моє  буття:
Тіло,  покірне  часу,
Завжди  жадає  тебе.

Час  нашого  кохання  вартує
Цілої  вічності,
Де  людина  вже  не  самотня.
І  є  ревнивий  Бог.

Дозволь  мені  кохати  тебе  зараз.  
Колись,  рано  чи  пізно,  Бог
Накаже,  щоб  закохані
Відмовилися  від  свого  кохання.
       [i]З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]Luis  Cernuda  XV.  Divinidad  celosa[/b]
Los  cuatro  elementos  primarios
               Dan  forma  a  mi  existir:
Un  cuerpo  sometido  al  tiempo,
               Siempre  ansioso  de  ti.
 
Porque  el  tiempo  de  amor  nos  vale
             Toda  una  eternidad
Donde  ya  el  hombre  no  va  solo.
             Y  Dios  celoso  está.
 
Déjame  amarte  ahora.  Un  día,
             Temprano  o  tarde,  Dios
Dispone  que  el  amante  deba
             Renunciar  a  su  amor.  (PC,  457)
 [i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043773
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025

Луїс Сернуда XVI. Чоловік зі своїм коханням

Якби  всі  слова  були  сказані
І  вже  був  підведений
Підсумок  між  нами,  я  залишаюся  
Винен  твоєму  тілу.

Бо  хто  може  оцінити
Цей  спокій,  забутий
У  тобі,  який  в  кінці  мої  губи
Відчули  на  твоїх  губах?

У  злагоді  з  життям,
Не  знаючи,  не  бажаючи  нічого,
Безнадійно:  твоя  присутність
І  моє  кохання.  Цього  досить.

Ти  і  моє  кохання,  доки  я  бачу,
Як  спить  твоє  тіло,  коли
Світає.  Так  Бог  
Дивиться  на  своє  творіння.

Але  моє  кохання  бездіяльне,
Якщо  не  дозволяє  твоє  тіло:
Воно  лише  творить  міф
З  твоєї  прекрасної  матерії.
[i]        З  "Вірші  для  тіла"[/i]

[b]XVI.  UN  HOMBRE  CON  SU  AMOR[/b]
Si  todo  fuera  dicho
Y  entre  tú  y  yo  la  cuenta
Se  saldar,  aún  tendría
Con  tu  cuerpo  una  deuda.
 
Pues  ¿quién  podría  precio
A  esta  paz,  olvidado
En  ti,  que  al  fin  conocen
Mis  labios  por  tus  labios?
 
En  tregua  con  la  vida,
No  saber,  querer  nada,
Ni  esperar:  tu  presencia
Y  mi  amor.  Eso  basta.
 
Tú  y  mi  amor,  mientras  miro
Dormir  tu  cuerpo  cuando
Amanece.  Así  mira
Un  dios  lo  que  ha  creado.
 
Mas  mi  amor  nada  puede
Sin  que  tu  cuerpo  acceda:
Él  sólo  informa  un  mito
En  tu  hermosa  materia.
         [i]De    Poemas  para  un  cuerpo[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2025

Луїс Сернуда Де живе забуття

Де  живе  забуття,
У  безкраїх  садах  без  світанку;
Де  один  тільки  я
Знаю  камінь,  закопаний  у  кропиві,
Над  яким  від  безсонної  ночі  ховається  вітер.

Де  ім'я  залишило  це  тіло,
У  якому  мене  обіймали  століття,
Де  немає  бажань.

У  великім  краю,  де  кохання,  жахаючий  ангел,
В  моїх  болісних  грудях
Не  ховає  сталеве  крило,
Як  повітря  граційний,  сміється  з  пекельного  болю.

Затихають  бажання,  зникає  вимога
До  усіх  керуватись  зразками  чужого  життя,
Горизонту  немає,  тільки  очі  вдивляються  в  очі.

Де  печалі  і  радості  тільки  слова,
Рідне  небо  й  земля  залишилися  спомином;
Де  нарешті  я  вільний,  не  знаючи  як,
Розчинився  в  тумані,  непомітний,
Непомітний,  як  втрачене  тіло  дитини.

Десь  далеко-далеко;
Де  живе  забуття.

[b]Luis  Cernuda  Donde  habite  el  olvido
[/b]
Donde  habite  el  olvido,
En  los  vastos  jardines  sin  aurora;
Donde  yo  sólo  sea
Memoria  de  una  piedra  sepultada  entre  ortigas
Sobre  la  cual  el  viento  escapa  a  sus  insomnios.

Donde  mi  nombre  deje
Al  cuerpo  que  designa  en  brazos  de  los  siglos,
Donde  el  deseo  no  exista.

En  esa  gran  región  donde  el  amor,  ángel  terrible,
No  esconda  como  acero
En  mi  pecho  su  ala,
Sonriendo  lleno  de  gracia  aérea  mientras  crece  el  tormento.

Allí  donde  termine  este  afán  que  exige  un  dueño  a  imagen  suya,
Sometiendo  a  otra  vida  su  vida,
Sin  más  horizonte  que  otros  ojos  frente  a  frente.

Donde  penas  y  dichas  no  sean  más  que  nombres,
Cielo  y  tierra  nativos  en  torno  de  un  recuerdo;
Donde  al  fin  quede  libre  sin  saberlo  yo  mismo,
Disuelto  en  niebla,  ausencia,
Ausencia  leve  como  carne  de  niño.

Allá,  allá  lejos;
Donde  habite  el  olvido.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043278
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2025

Луїс Сернуда Старе запитання, стара відповідь

Куди  йде  кохання,  яке  забули?
Не  те,  у  якого  ти  запитував,
А  те,  яке  відповідає  сьогодні.
Або  інше,  якому  ще  кілька  років  життя
Дають  можливість,  якої  не  було  у  тебе,
Знайти  відповідь.
Іграшки  хлопчика,  який  зараз  чоловік,
Куди  поділися  вони,  скажи?  Ти  це  знав,
Ти  міг  це  добре  знати.
Від  них  нічого  не  залишилося,  їхні  уламки,
Безформні  і  знебарвлені  серед  сміття,
Забрав  час.
Людина,  яка  старіє,  помічає  у  своєму  розумі,
У  своїх  бажаннях  порожнечу,  без  чарів,
Куди  йде  кохання.
Але  якщо  кохання  помирає,  воно  не  відпускає
Кохану  людину:  залишається  її  тінь,
Залишається  на  місці  хіть.
Куди  йде  кохання,  яке  забувають?
Не  те,  у  якого  ти  запитував,
А  те,  яке  відповідає  сьогодні.

[b]Luis  Cernuda  PREGUNTA  VIEJA,  VIEJA  RESPUESTA[/b]
¿Adónde  va  el  amor  cuando  se  olvida?
No  aquel  a  quien  hicieras  la  pregunta
 Es  quien  hoy  te  responde.
Es  otro,  al  que  unos  años  más  de  vida
Le  dieron  la  ocasión,  que  no  tuviste,
 De  hallar  una  respuesta.
Los  juguetes  del  niño  que  ya  es  hombre,
¿Adónde  fueron,  di?  Tú  lo  sabías,
 Bien  pudiste  saberlo.
Nada  queda  de  ellos:  sus  ruinas
Informes  e  incoloras,  entre  el  polvo,
 El  tiempo  se  ha  llevado.
El  hombre  que  envejece,  halla  en  su  mente,
En  su  deseo,  vacíos,  sin  encanto,
 Dónde  van  los  amores.
Mas  si  muere  el  amor,  no  queda  libre
El  hombre  del  amor:  queda  su  sombra,
 Queda  en  pie  la  lujuria.
¿Adónde  va  el  amor  cuando  se  olvida?
No  aquel  a  quien  hicieras  la  pregunta
 Es  quien  hoy  te  responde.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043277
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2025

Луїс Сернуда Докори сумління під покровом ночі

Безбарвна  людина  пропливає  у  вуличному  тумані;
Ніхто  її  не  помічає.  Вона  -  порожнє  тіло;
Порожнє,  як  пампа,  як  море,  як  вітер
Пустелі,  такі  гіркі  під  безжальним  небом.
Час  минув,  і  нині  її  крила
Шукають  серед  тіней  бліду  силу;
Це  докори  сумління,  яке  вночі,  вагаючись,
Тихо  підкрадається  до  своєї  необачної  тіні.
Не  потискай  цю  руку.  Всесильний  плющ
Повзе  угору,  оплітаючи  зимові  стовбури.
Невидима  у  тиші,  проходить  людина.
Хіба  ти  не  чуєш  померлих?  Але  світ  оглух.

[b]Luis  Cernuda  REMORDIMIENTO  EN  TRAJE  DE  NOCHE[/b]
Un  hombre  gris  avanza  por  la  calle  de  niebla;
No  lo  sospecha  nadie.  Es  un  cuerpo  vacío;
Vacío  como  pampa,  como  mar,  como  viento
Desiertos  tan  amargos  bajo  un  cielo  implacable.
Es  el  tiempo  pasado,  y  sus  alas  ahora
Entre  la  sombra  encuentran  una  pálida  fuerza;
Es  el  remordimiento,  que  de  noche,  dudando,
En  secreto  aproxima  su  sombra  descuidada.
No  estrechéis  esa  mano.  La  yedra  altivamente
Ascenderá  cubriendo  los  troncos  del  invierno.
Invisible  en  la  calma  el  hombre  gris  camina.
¿No  sentís  a  los  muertos?  Mas  la  tierra  está  sorda.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1043210
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2025

Луїс Сернуда Який тихий звук

Який  тихий  звук:
листок  треться  об  шибку,
вода  голубить  гальку,
дощ  цілує  юне  чоло;

який  легкий  дотик:
босих  ніг  до  дороги,
пальців,  пізнаючих  перше  кохання,
холодного  простирадла  до  самотнього  тіла;

яке  швидкоплинне  бажання:
блиску  шовку  при  світлі,
зустрічного  стрункого  юнака,
туги  за  тим,  щоб  бути  більше  ніж  людиною;

як  це  життя,  яке  не  моє,
і  все  ж  моє,
як  це  невловиме  бажання,
яке  не  моє,  і  все  ж  це  я;

все,  що  зблизька  чи  здаля
торкає  мене,  цілує  мене,  ранить  мене,
твій  образ  зі  мною,  зовні  і  всередині,
це  моє  власне  життя  і  не  моє  життя,
так  само  як  листок  за  листком
є  образом  вітру,  який  їх  несе.

[b]Luis  Cernuda  Como  leve  sonido[/b]
Como  leve  sonido:
hoja  que  roza  un  vidrio,
agua  que  acaricia  unas  guijas,
lluvia  que  besa  una  frente  juvenil;

como  rápida  caricia:
pie  desnudo  sobre  el  camino,
dedos  que  ensayan  el  primer  amor,
sábanas  tibias  sobre  el  cuerpo  solitario;

como  fugaz  deseo:
seda  brillante  en  la  luz,
esbelto  adolescente  entrevisto,
lágrimas  por  ser  más  que  un  hombre;

como  esta  vida  que  no  es  mía
y  sin  embargo  es  la  mía,
como  este  afán  sin  nombre
que  no  me  pertenece  y  sin  embargo  soy  yo;

como  todo  aquello  que  de  cerca  o  de  lejos
me  roza,  me  besa,  me  hiere,
tu  presencia  está  conmigo  fuera  y  dentro,
es  mi  vida  misma  y  no  es  mi  vida,
así  como  una  hoja  y  otra  hoja
son  la  apariencia  del  viento  que  las  lleva.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042743
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.06.2025

Луїс Сернуда Кохання у часі

Час  проникає  у  твоє  тіло,
як  хмара  пилу  в  прозорий  фонтан,
руйнує  колишню  чарівність
і  навіває  на  мене  німий  смуток.

Раніше  до  мене  інші  бачили,
а  інші  ще  побачать,  як  описувати
кохану  струнку  фігуру,  пам'ятати,
яка  насолода  бачити  прекрасне  тіло.

Але  ми  пізнаємо  самотнє  життя,
щастя  і  біль  пропонують  одне  одному
незайманий  світ  кожної  людини;
тому  мій  незбагненний  смуток  новий.

Новий,  як  у  першої  людини,
яку  викинули  з  раю  разом  з  коханням,
і  вона  побачила,  як  тінь  перемагає
небо,  як  старіє  кохане  тіло.

[b]Luis  Cernuda  Amando  en  el  tiempo[/b]
El  tiempo,  insinuándose  en  tu  cuerpo,
tal  la  nube  de  polvo  en  fuente  pura,
aquella  gracia  antigua  desordena
y  clava  en  mí  una  pena  silenciosa.

Otros  antes  que  yo  vieron  un  día,
y  otros  luego  verán,  cómo  decir
la  amada  forma  esbelta,  recordando
de  cuánta  gloria  es  cifra  un  cuerpo  hermoso.

Pero  la  vida  solos  la  aprendemos,
y  placer  y  dolor  se  ofrecen  siempre
tal  mundo  virgen  para  cada  hombre;
así  mi  pena  inculta  es  nueva  ahora.

Nueva  como  lo  fuese  al  primer  hombre,
que  cayó  con  su  amor  del  paraíso
cuando  viera,  tal  cielo  ya  vencido
por  sombra,  envejecer  el  cuerpo  amado.
de  "Como  quien  espera  el  alba")

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2025

Луїс Сернуда Бажання

У  тиші  вересневого  поля,
Лист  з  жовтіючої  тополі,
Як  згасаюча  зірка,
Кружляє,  падає  на  землю.
Якби  так  нерозуміюча  душа,
Повелителька  зірок  і  листя,
Відійшла  полум'яною  тінню,
З  життя  у  смерть!

[b]Luis  Cernuda  Deseo[/b]
Por  el  campo  tranquilo  de  septiembre,
Del  álamo  amarillo  alguna  hoja,
Como  una  estrella  rota,
Girando  al  suelo  viene.
¡Si  así  el  alma  inconsciente,
Señor  de  las  estrellas  y  las  hojas,
Fuese,  encendida  sombra,
De  la  vida  a  la  muerte!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2025

Луїс Сернуда Німфа і пастух Тіціана

Що  рухає  святим,
Відмова  від  святого
(Відмовся  від  своїх  бажань
І  лиш  тоді  знайдеш
До  чого  прагне  серце),
Надлюдське.  Там  вклонися  і  проходь,
Одні  народжені  святими  бути,  
А  інші  для  буття  людьми.
Можливо,  наближаючись  до  часу,  коли  іти  з  життя,
Не  каючись  ні  в  чому  і  завжди  кохаючи
Із  пристрастю,  яка  не  суперечить  святості,
Хотів  би  ти,  як  той  старий  художник,
Ще  раз  намалювати  людське  тіло,
Без  слів,  із  розумінням,  що  нині  викликає  захват,
Ти  розглядаєш  цю  картину,
Вже  не  в  її  реальності,  у  спогаді
Оголена  лежача  німфа,
Пастух  побіля  неї  захоплений  
Тілесною  красою.
Нейтральний  фон,  заледве  промальовується
Пензлем.  Все  світло  випромінюється
Тілом  німфи,  яка  у  центрі
Полотна,  це  його  сутність,  його  щастя;
Відбиток  творчості  на  ній  нестримний,
Відбиток  пальців  закоханих,
Що  оживили  її  своєю  ласкою    
З  тваринною  чуттєвістю  й  земною  безсоромністю.
І  ми  самі,  оголені  й  розкуті,  задивлені  
У  вигин  чарівний  її  спини  внизу,
Де  майстер  затримався  і  скористався
Не  пензлями  майстерними,  а  лагідними  пальцями,
У  прагненні  кохання  й  праці,
Що  є  єдиним  дійством,  символом  життя,
Наприкінці  довершено,  подібно  сонцю,
Яке  найяскравіше  сяє  на  заході.
О  як  же  сильно  він  кохав,  як  сильно  жив,
Як  малював,  коли  творив  це  тіло:
У  майже  неймовірні  сто  років;  
Але  його  людський  порив,  подяка  світу,
Все  ще  невинним  залишався,  як  в  юності,
Приречений  на  самоту  навіки.

[i]Тіціан  "Німфа  і  пастух"  близько  1570  р.,  олія  на  полотні,  Музей  історії  мистецтв,  Відень
Titian  "Nymph  and  Shepherd",  c. 1570,  Oil  on  canvas,  Kunsthistorisches  Museum,  Vienna  

Розмиті  контури,  що  набувають  форми  лише  при  погляді  з  певної  відстані,  особливо  мотиви  на  задньому  плані,  та  кольорова  гама,  завуальована  сірою  вуаллю,  характерні  для  пізнього  періоду  творчості  Тіціана.  Ця  картина  -  одна  з  останніх  робіт  художника.  Він  малює  не  конкретну  сцену,  взяту  з  міфології  чи  літератури;  це  -  пастораль,  тип,  що  розвинувся  у  венеціанському  мистецтві,  починаючи  з  1500  року.  «Пастух»,  готовий  почати  грати  на  флейті,  підійшов  до  жіночої  фігури  ззаду,  коли  вона  відпочивала  в  тіні  дерева.  Він  повернений  до  неї,  вона  оглядається  через  праве  плече,  помилково  посміхаючись  глядачеві.  Німфа  лежить  на  шкурі  пантери,  що  разом  з  козою,  яка  дереться  на  пеньок  безплідного  дерева  на  задньому  плані,  символізує  хтивість..  Живопис  демонструє  свій  потенціал  конкурувати  з  поезією.  Як  і  на  початку  XVI  століття,  зміст  визначається  ліричною  поезією  ранньомодерної  епохи,  що  склалася  під  впливом  Петрарки:  її  основним  мотивом  є  прагнення  ідеального  кохання,  яке  зрештою  неможливо  здійснити
[/i]
[b]Luis  Cernuda  NINFA  Y  PASTOR,  POR  TICIANO[/b]
Lo  que  mueve  al  santo,
La  renuncia  del  santo
(Niega  tus  deseos
Y  hallarás  entonces
Lo  que  tu  corazón  desea),  
Son  sobrehumanos.  Ahí  te  inclinas  y  pasas,
Porque  algunos  nacieron  para  santos
Y  otros  para  ser  hombres.
Acaso  cerca  de  dejar  la  vida,
De  nada  arrepentido  y  siempre  enamorado  
Y  con  pasión  que  no  desmienta  a  la  primera,
Quisieras,  como  aquel  pintor  viejo,
Una  vez  más  representar  la  forma  humana,
Hablando  silencioso  con  ciencia  ya  admirable.
El  cuadro  aquel  aún  miras,  
Ya  no  en  su  realidad,  en  la  memoria;
La  ninfa  desnuda  y  reclinada
Y  a  su  lado  el  pastor,  absorto  todo
De  carnal  hermosura.
El  fondo  neutro,  insinuado  
Por  el  pincel  apenas.
La  luz  entera  mana
Del  cuerpo  de  la  ninfa,  que  es  el  centro
Del  lienzo,  su  razón  y  su  gozo;
La  huella  creadora  fresca  en  él  todavía,
La  huella  de  los  dedos  enamorados
Que,  bajo  su  caricia,  lo  animaran
Con  candor  animal  y  con  gracia  terrestre.
Desnuda  y  reclinada,  contemplamos
Esa  curva  adorable,  base  de  la  espalda,  
Donde  el  pintor  se  demoró,  usando  con  ternura
Diestra,  no  el  pincel,  mas  los  dedos,
Con  ahínco  de  amor  y  de  trabajo
Que  son  un  acto  solo,  la  cifra  de  una  vida
Perfecta  al  acabar,  igual  que  el  sol  a  veces  
Demora  su  esplendor  cercano  del  ocaso.
Y  cuánto  había  amado,  había  vivido,
Había  pintado  cuando  pintó  ese  cuerpo:
Cerca  de  los  cien  años  prodigiosos;
Mas  su  fervor  humano,  agradecido  al  mundo,  
Inocente  aún  era  en  él,  como  en  el  mozo
Destinado  a  ser  hombre  sólo  y  para  siempre

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042522
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2025

Луїс Сернуда Жити в Сансуеньї (1)

Її  омиває  море,  посередині  месета,  (2)
Спекотна  й  обідрана.  Вона,  мачуха,
Прообраз  для  таких,  як  ти,  які  сумують
Без  неї  і  за  нею  плачуть.
Вона  недосяжна  земля,  яка  створила  тебе  за  своєю  подобою,
Щоб  викинути  геть.  У  ній  людина,
Яка  не  може  бути  кимось  іншим,  помилково  народжена,
Насправді  пропадає,  наче  покарана
Випадково  за  вічні  помилки  інших.
Незмінно,  серед  буремної  невизначеності,
Дивися  на  неї,  думай  про  неї.  Суха  земля,  плідне  небо,
Зі  снігом  і  сонцем,  повенями  і  посухами;
Мигдаль  і  опунції,  ковила  і  апельсини
Ростуть  на  ній,  то  пустеля,  то  оаза.
Біля  собору  звичайна  хата,
Біля  палацу  гральний  притон,
Хрипкий  крик  і  спокійна  мова,
Кохання  поряд  з  ненавистю,  ніжність  
Поряд  з  тортурами.  Там  все  непомірне.
Прості  шляхтичі  і  шляхетне  простолюддя,
Народ,  народжують  селян  і  тореадорів,
Священників  і  конокрадів,  пройдисвітів  і  пророків,
Коханців  і  партизанів.  Агов,  співвітчизнику,
Хоча  тебе  це  може  відштовхувати  від  її  фауни,
Речі  мають  ціну.  Влада  має  ціну,
Корупція  має  ціну,  невзаємне  кохання;
І  за  те,  що  ти  живеш  на  цій  землі,  ти  платиш  тим,
Що  не  живеш  ніде:  бредеш  у  вакуум  і  ніщо,  
Крізь  світ,  який  нічого  не  знає  про  Сансуенью  і  її  дітей.
Якби  колись  вона  стала  нашою.
Колись  чужі  народи  боялися  й  ненавиділи  її,
І  було  чудово  бути  нею;  потім  вся  її  
Вроджена  нерозумність  перетворилася  на  божевілля,
Наче  нав'язаний  дивовижний  парадокс.
Вона  жила  смертю,  так,  але  зі  страхітливою  
Славою.  Сьогодні  ми  закінчуємо  життя
В  чужих  закапелках.  А  тим  часом
З  неї  і  її  незворотних  руїн  черви
Виповзають  і  процвітають.
Виживи,  щоб  це  побачити.
Виживи,  щоб  це  побачити.
[i](1)  Сансуенья  -  образ  утопічного,  ідеалізованого  або  втраченого  світу
(2)  Мeseta    (Іберійська  Месета  або  Кастильське  плоскогір'я)  —  плато  в  Іспанії  та  Португалії,  яке  займає  більшу  частину  Піренейського  півострова  [/i]

[b]Luis  Cernuda  SER  DE  SANSUEÑA[/b]
Acaso  allí  estará,  cuatro  costados
Bañados  en  los  mares,  al  centro  la  meseta
Ardiente  y  andrajosa.  Es  ella,  la  madrastra
Original  de  tantos,  como  tú,  dolidos
De  ella  y  por  ella  dolientes.
Es  la  tierra  imposible,  que  a  su  imagen  te  hizo
Para  de  sí  arrojarte.  En  ella  el  hombre
Que  otra  cosa  no  pudo,  por  error  naciendo,
Sucumbe  de  verdad,  y  como  en  pago
Ocasional  de  otros  errores  inmortales.
Inalterable,  en  violento  claroscuro,
Mírala,  piénsala.  Árida  tierra,  cielo  fértil,
Con  nieves  y  resoles,  riadas  y  sequías;
Almendros  y  chumberas,  espartos  y  naranjos
Crecen  en  ella,  ya  desierto,  ya  oasis.
Junto  a  la  iglesia  está  la  casa  llana,
Al  lado  del  palacio  está  la  timba,
El  alarido  ronco  junto  a  la  voz  serena,
El  amor  junto  al  odio,  y  la  caricia  junto
A  la  puñalada.  Allí  es  extremo  todo.
La  nobleza  plebeya,  el  populacho  noble,
La  pueblan;  dando  terratenientes  y  toreros,
Curas  y  caballistas,  vagos  y  visionarios,
Guapos  y  guerrilleros.  Tú  compatriota,
Bien  que  ello  te  repugne,  de  su  fauna.
Las  cosas  tienen  precio.  Lo  es  del  poderío
La  corrupción,  del  amor  la  no  correspondencia;
Y  ser  de  aquella  tierra  lo  pagas  con  no  serlo
De  ninguna:  deambular,  vacuo  y  nulo,
Por  el  mundo,  que  a  Sansueña  y  sus  hijos  desconoce.
Si  en  otro  tiempo  hubiera  sido  nuestra.
Cuando  gentes  extrañas  la  temían  y  odiaban,
Y  mucho  era  ser  de  ella;  cuando  toda
Su  sinrazón  congénita,  ya  locura  hoy,
Como  admirable  paradoja  se  imponía.
Vivieron  muerte,  sí,  pero  con  gloria
Monstruosa.  Hoy  la  vida  morimos
En  ajeno  rincón.  Y  mientras  tanto
Los  gusanos,  de  ella  y  su  ruina  irreparable,
Crecen,  prosperan.
Vivir  para  ver  esto.
Vivir  para  ver  esto.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1042134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.06.2025

Луїс Сернуда Цезар

Острів,  на  його  крутій  неприступній  скелі
Безпечно;  це  єдиний  прихисток  Цезаря,  бо
Цезар  може  жити  тільки  тут.  (1)
Навколо  колони  олеандрів  і  кипарисів,
Вологі  й  пахучі;  внизу  безсонне  море;
Вгорі  повітря,  повітря,  яке  не  тисне
На  мене.  І  безкраїй  клімат  літа.
Усе  тут  усамітнене,  самотнє,
Як  совість  глухої  ночі,
Вільне  від  докорів.  Я  впевнений,
Що  лик  людини,  вже  нестерпної
Тиранії,  не  порушить  цю  магію.
Місто  далеко,  і  спогад  про  нього  -  це  сон,
Заспокоєний    його  нереальністю,
Я  все  ще  здатний  бути  задоволеним.
Наодинці  з  собою,  я  Цезар,  володію
Собою  і  своїм  світом.  Мої  володіння
Як  видимі,  так  і  невидимі,  
Відокремлюю,  як  бог,  бо  я  божественний,
Від  страху  і  ненависті  людських  істот
Двома  крилами,  страхом  і  надією.
Але  чи  це  справжній  спокій?  Чи  немає  небезпеки
схованих  у  гіллі  кинджалів?
Ще  далеко  до  світанку
З  його  липким  безсонням  чи  видіннями
Кошмарних  снів,  за  які  розплачуюся
Сльозами  і  стогонами.  Але  мені  не  слід
Думати  про  це,  краще  милуватися  трояндами,
Невинними  і  розпусними,  як  істоти,
Що  з  задоволенням  стежать  за  моїми  насолодами,
Поглинаючі  і  дикі,  гідні  старого  Цезаря.
Я  застарий  для  насолод.  Іноді  я  хочу,
Як  у  часи  статевого  дозрівання,  повторити  його
У  досконалішій  формі.  Все  ще  порив
Чудовий;  ні:  краще  подавити  його
(Зухвале  золото  її  волосся,
Зневажливо  струнке  тіло,
Легкі  ухильні  рухи),
Принижувати  її,  коли  я  ковзаю  по  ній,
Як  слимак  по  свіжій  пелюстці,
Кусати,  завмираючи  від  захоплення,
Від  приємного  збудження,  принизливої  насолоди.
Коли  я  цілую  губи,    то  уявляю
Що  цю  голову  зітнуть,
Якщо  я  скажу  хоч  слово,  все  ще  прагне
моя  насолода  за  її  природні  межі.
Хіба  ми  не  катуємо  тортурами  тіло,
яке  насолоджується  собою.  Хіба  наша
Тілесна  радість  не  є  відлунням  інстинкту
Жорстокості,  який  спить  всередині  нас?
Хіба  я  не  старий?  Якоїсь  миті
Я  відчуваю  в  собі  юність,  повну,  позачасову,
Ніби  я  ніколи  не  жив  у  швидкоплинному  часі;
Юність  дорожить  собою  як  найбільшою  цінністю.
І  роки  проживаються  не  для  того,
Щоб  їх  втратити,  а,  певно,  щоб  підняти  
До  ідеального  зеніту.  Але,  услід,  іншої  
Миті,  час  з  його  екстремальним  
Тягарем,    гнітить  і  я  намагаюся  його  скинути.
Все  це  ілюзії:  життя  -  це  щось  інше.
Коли  під  час  короткої  передишки  тіло  і  розум
Заспокоюються  під  теплою  легкою  ковдрою,
У  темряві,  у  своїй  постелі,  я  чую
Дощ,  фонтан,  хвилі,
Які  б'ють  у  мармур  чи  скелю,
Ніби  оживають  води  минулого,
Які  повертаються  і  топлять  мене.
Неспішні    і  стримані.
Чи    буде  передвіщене  мені  життя  таким  чистим?
Якщо  доля  поверне  перше  кохання,
Тоді  все  буде  спотворене,
І,  можливо,  я  нарешті  помщуся  за  те,
Що  справи  Держави  змусили  мене
Зраджувати  бажання  свого  єства  (2)
Через  хтиві  примхи  божевільної  жінки.  (3)
Хай  навіть  так,  хіба  не  чекає  пересичення
Усім,  коханням  і  пристрастю?
Для  чого  винити  когось  у  чомусь?
Загублені  прагнення  щедрої  молодості,
Які  оберігалися  і  мали  призначення  збутися.
Коли  лаври  і  багряниця  радували
Після  ратних  подвигів  чи  в  мантії,
Коли  залізні  списи    і  бронзові  
Строї.  Коли  слонові  бивні  і  кедри  
Похитувалися  у  натовпі,
Наче  корабель  серед  хвиль,  під  ревище
Потужних  горлянок,  так  звучить
Жорстока  музика  простолюддя,
Чиї  сліпе  поклоніння  і  ненависть  вражають.
Влада,  хто  відчував  її  так,
Як  я?  З  нажаханістю  інших,
З  їх  підступною  жадібністю,
Яка  світиться  в  очах,  зраджуваною
Уявною  довірою  чи  щедрістю;
У  мовчазній  пожертві  всієї  своєї  суті,
Душі  і  тіла,  земного  і  небесного,
Бо  навіть  ієрофант  торгує  з  богами.  (4)
Влада,  хто  міг  відчути  її
Як  я?  Влада  руйнує
Душу,  як  прихована  хвороба  
Руйнує  тіло.  Хай  навіть  так,  дивовижно,
що  мені,  усамітненому,  судилося
Спостерігати  справи  людські  здаля,
Так  само  орел  спостерігає  їх  з  висоти.
Руйнівна  велич,  яка  тягне  і  возносить,
Тримає  в  рівновазі  цей  смертний  залишок
Мого  існування,  такий  неспіврозмірний  і  слабкий.
Але  нечутно  наближаються  кроки,
Приховані  шовком  завіси,
Мене  переслідує  незначний  шум
У  будь-який  час.  Влада  не  руйнує,
Вона  позбавляє  розуму  та  ізолює.  Хтось
Ховається  у  залі,  шукаючи
Перстень  (5).  Мої  охоронці  чатують,
Щоб  ніхто  не  міг  увійти.  Можливо,  їх  підкупили.  (6)
Я,  переможець,  такий  слабкий,  настільки,
Що  вага  пір'їни  жахає  моє  горло.
Це  кров,  стільки  пролито  крові;
Хіба  чутка  про  неї  не  витає  в  повітрі,
Не  взиває  даремно?  Стільки  смертей,
Друзів  і  незнайомців  ,  від  отрути
Або  кинджала;  вражаючих  миттєво
Або  відтермінованих,  щоб  краще  усвідомили.
Я  сказав  друзів?  Кохані  чи  рідня,  всі  незнайомі.
Коли  я  роздивляюся  свої  кволі  руки
При  вогні  факелів  (ах,  жар
Нового  потрясіння:  вони  червоні,  а  я  думав
Закляклі),  які  більше  тривожать,  ніж  освітлюють  ніч,
Спокій  гардеробу,  жодна  росинка  крові
Не  забарвлює  їх:  вони  наче  мертві  й  невинні.
Невинні,  вимиті  своєю  давньою  білизною,
Як  у  діви,  яка  пряде  і  молиться,
Не  зважаючи  на  світ,  як  тварина,  
Паралізована  страхом.  Даремно  я  запитую;  ні  вони,
Ні  хтось  інший  не  розуміють  користі  від  пролитої  крові,
Жертва  провокує  невинність  ката,
І  кров  не  звинувачує,  кров  корисніша,  
Необхідніша,  ніж  вода  для  землі.

[i]Коли  у  1936  році  почалася  Громадянська  війна,  Луїс  Сернуда  зміг  покинути  Іспанію.  Збірка  "Життя  без  життя"  (1944–1949)  писалася  спочатку  у  Кембріджі,  потім  Лондоні,  далі  в  США.  Назва  свідчить  про  стан  душі  поета  в  той  час,  коли  він  опинився  в  чужих  країнах,  де  майже  нікого  не  знав.    Пожадливе  читання  стало  його  життям.  Попереду  не  було  нічого,  крім  смерті.  Типовий  вірш  з  цієї  збірки    -  "Цезар".  Цезар  став  проекцією  думок  Сернуди,  і  водночас  самостійною  постаттю,  яка  обдумує  власне  життя.  

(1)Пробразом  Цезаря  є  Тиберій,  римський  імператор  у  14  -  37  рр.до  н.е.  Постарівши,  Тиберій  живе  у  палаці  на  Капрі,  де  розмірковує  про  свою  самотність  і  добровільне  віддалення  від  світу  та  людей.  Його  почуття  мізантропії  майже  ідеалізовано.  Він  розмірковує  про  владу,  свій  вік,  пролиту  кров,  чутки  про  себе,  свої  жалі  та  почуття  провини,  про  те,  як  це  –  бути  старим  і  жадати  молодого  тіла.  

 (2)  Імператор  Август  Октавіан  усиновив  Тиберія.  За  його  наказом  Тиберій  одружився  з  далекою  родичкою  Августа  Віпсанією  Агрипиною.  Шлюб  виявився  щасливим.  Але  за  черговим  наказом  Августа  цей  шлюб  був  розірваний.    Побачивши,  як  Тиберій  сумує  за  коханою  дружиною,  Август  наказав  їй  покинути  Рим.

(3)  Тиберій  мусив  одружитися  зі  вдовою  полководця  Агріппи,  донькою  Августа  Юлією,  щоб  Тиберій  зміг  стати  імператором,  як  спадкоємець  Августа.    Юлія  зневажала  Тиберія,  мала  багато  коханців  і  не  приховувала  цього.  Вона  писала  Августу  наклепницькі  листи  на  Тиберія,  що  змусило  його  перебратися  з  Риму  на  острів  Капрі.  Ставши  імператором,  Тиберій  часто  жив  на  цьому  острові  в  одній  зі  своїх  вілл.  Тут  він  віддавався  розпусті  і  наказував  довго  й  вигадливо  катували  засуджених  на  смерть.  Після  цього  їх  скидали  в  море  зі  скелі.  Внизу  матроси  баграми  і  веслами  добивали  жертв,  щоб  ніхто  не  вижив.

(4)  Ієрофант  —  це  жрець,  який  у  Стародавній  Греції  проводив  церемонії  посвячення  у  священні  містерії.  Під  час  цих  містерій  новачки  пили  напій,  кікейон,  виготовлений  з  м'яти  та  ячменю,  розчинених  у  воді.  Він  містив  метиламід  лізергінової  кислоти  та  ергоновін,  легкорозчинні  алкалоїди,  що  містяться  в  деяких  паразитичних  грибах  злаків.  Було  доведено,  що  просте  вживання  хліба  та  вина  після  суворого  посту  має  чітко  виражений  психоактивний  ефект,  який,  можливо,  також  є  тим  самим  ефектом,  який  відчувають  учасники  мітраїстичних  обрядів  або  християнської  Євхаристії  під  час  підношення  хліба.  Спілкування  Ієрофанта  з  богами  відбувалося  тому,  що  в  кожному  містичному  культі  містичне  єднання  з  божеством  полегшується    використанням  якогось  стимулятора.  Якщо  цей  стимулятор  є  легальним  наркотиком,  його  використовують,  і  жерці  намагаються  монополізувати  його  використання.

(5)  Перстень  є  універсальним  символом  вічності  та  вічного  життя,  безперервності,  цілісності  та  вічного  союзу.  Перстень  єпископів  та  священиків  символізує  не  лише  їхній  духовний  союз  або  шлюб  з  Церквою,  але  й  місію  тих,  хто  його  носить,  що  означає  непорушну  віру  та  вірність

(6)  Тиберій  був  задушений  у  своєму  ліжку

Руїни  вілли  Тиберія  на  острові  Капрі
[/i]
[b]Luis  Cernuda  El  CÉSAR[/b]
Isla,  en  su  roca  escarpada  inaccesible,
Segura;  sola  morada  para  el  César,  como
El  César  sólo  ser  para  morar  en  ella.
En  torno  a  las  columnas  adelfas  y  cipreses
Mojados  y  olorosos;  abajo  el  mar  insomne;
Encima  el  aire,  el  aire  que  no  oprime
Sobre  mí.  Y  el  clima  ilimitado  de  un  estío.
Todo  aquí  en  soledad,  a  solas
Como  conciencia  en  alta  noche,
Mas  libre  de  su  angustia.  Seguro
Estoy  de  que  la  faz  humana,  ya  insoportable
Tiranía,  no  romperá  esta  magia.
La  ciudad  está  lejos,  y  un  sueño  es  su  memoria,
De  cuya  irrealidad  tranquilizado
Soy  capaz  de  contento  todavía.
Conmigo  estoy  ,  yo  el  César,  dueño
Mío,  y  en  mí  del  mundo  .  Mi  dominio
De  lo  visible  abarca  a  lo  invisible,
Cerniendo  como  un  dios,  pues  que  divino  soy
Para  el  temor  y  el  odio  de  humanas  criaturas,
Las  dos  alas  gemelas  del  miedo  y  la  esperanza.
Pero  ¿es  cierta  esta  calma?  ¿No  hay  zozobra
Entre  las  ramas  de  un  puñal  al  acecho?
Lejos  aún  está  la  madrugada
Con  su  insomnio  tenaz,  o  su  vista
De  horribles  sueños,  que  me  cuestan
Lágrimas  y  gemidos.  Mas  no  debo
Pensar  en  eso,  sino  mirar  las  rosas
Cándidas  y  lascivas,  como  las  criaturas
Que  a  ni¡  placer  atienden,  con  delicia
Absorbente  y  feroz,  digna  del  viejo  César.
Para  el  placer  soy  viejo.  Quiero  a  veces,
Junto  a  la  pubertad  rendida,  replicarla
Con  forma  tan  perfecta.  Todavía  un  impulso
Generoso;  no:  mejor  abatirla
(La  insolencia  dorada  del  cabello,
Los  miembros  lisos  desdeñosos,
El  ágil  movimiento  esquivo),
Humillarla,  mientras  repto  por  ella,
Como  babosa  sobre  pétalo  nuevo,
Mordiendo  sin  aliento,  en  arrebato
De  rencor  placentero  ,  de  gozo  degradante.
Al  besar  una  boca,  el  pensamiento
De  que  aquella  cabeza  caería
Si  una  palabra  digo,  aún  extiende
Mi  gozo  más  alla  de  sus  fronteras
Naturales  .  ¿Acaso  al  cuerpo  de  que  se  goza
Una  tortura  no  imponemos?  ¿Un  eco  no  es  el
gozo  Corporal  nuestro  del  instinto
De  crueldad,  que  adentro  duerme?
Acaso  no  soy  viejo  .  Algún  instante
Siento  la  juventud  en  mí,  plena,  sin  tiempo,
Como  jamás  lo  fuera  en  su  tiempo  caduco;
Juventud  que  valora  su  calidad  preciosa.
Y  los  años  vividos  no  parecen
Aminorarla,  antes  acrisolarla
Por  su  cenit  perfecto.  Mas  luego,  en  otro
Instante,  el  tiempo  con  su  apremio  extrema
La  carga  que  doblega  y  que  pretendo
Arrojar.  Ilusiones  aún:  la  vida  es  otra  cosa.
Cuando  en  tregua  fugaz,  calmados  cuerpo  y  mente,
Quieto  bajo  la  lana  cálida  y  ligera,
A  oscuras,  oigo  en  mi  yacija
la  lluvia,  el  surtidor,  el  oleaje,
Batiendo  contra  el  mármol  o  la  roca,
Resucitar  parecen  las  aguas  del  pasado,
que  vuelven  y  me  ahogan.
Lentas  y  reprimidles
¿Sería  así  la  vida  que  puras  me  auguraban?
Si  tuerce  el  sino  de  un  amor  primero,
Todo  es  deforme  entonces;
Y  acaso  yo  vengara  largamente
Que  la  razón  de  Estado  me  forzase,
Traicionando  el  deseo  de  mis  entrañas
Por  el  capricho  lujurioso  de  una  loca.
Pero  aún  así,  ¿la  saciedad  no  acecha
Todo,  al  amor  y  al  capricho?
¿A  qué  culpar  de  nada  a  nadie?
Propósitos  perdidos  del  mozo  generoso
A  quien  temple  y  destino  hostigan  de  consumo.
Cuando  laurel  y  púrpura  eran  gratos
Tras  hazaña  de  armas  o  de  togas,
Que  las  picas  de  hierro  y  el  bronce  de  los  haces
Orillas.  Cuando  marfil  y  cedro  iban
Entre  la  multitud  mecidos,
Como  nave  entre  olas,  al  estruendo
De  las  gargantas  agrias  ,  donde  suena
La  música  brutal  del  populacho,
Cuyo  admirar  y  odiar  ciego  confunde.
El  poder,  ¿quién  lo  habrá  conocido
Como  yo?  En  el  terror  de  otros,
En  su  codicia  insinuante,
Que  asoman  a  los  ojos,  traicionando
Asumida  confianza  o  largueza;
En  la  tácita  oferta  de  todo  el  ser,  en  alma
Y  cuerpo,  lo  terreno  y  lo  celeste,
Pues  hasta  el  hierofante  con  los  dioses  trafica.
El  poder,  ¿quién  ha  de  conocerlo
Como  yo?  El  poder  que  corrompe
Espíritu,  como  una  enfermedad  oculta
Corrompe  carne.  Pero  aun  así,  divino
Es,  que  aislado  me  destina
A  ver  las  criaturas  allá  lejos,
Lo  mismo  que  las  ve  el  águila  en  el  aire.
Grandeza  corrompida  que  arrastra  y  que  levanta,
Mantiene  en  equilibrio  este  mortal  residuo
De  mi  existir,  tan  desmedido  y  flaco.
Mas  suena  sigilosa  una  pisada,
La  seda  reticente  en  la  cortina;
Me  obsesiona  un  rumor  inexistente
A  toda  hora.  El  poder  no  corrompe,
Enloquece  y  aísla  .  Acecha  alguno
En  el  vestíbulo,  viniendo  en  busca
Del  anillo.  Mis  guardas  me  protegen,
Que  nadie  pueda  entrar.  Acaso  están  vendidos.
Tan  débil  yo,  el  victorioso,  tanto,
Que  el  peso  de  una  pluma  aterra  a  mi  garganta.
Es  la  sangre,  tanta  sangre  vertida;
Su  rumor  ¿no  sube  por  los  aires,
Clamando  en  vano?  Tanta  muerte,
De  amigos  y  de  extraños,  administrada  con  veneno
O  con  puñal;  súbita  asombrando
O  demorada,  por  mejor  conocerla.
¿Amigos,  dije?  Amante  o  familiar,  extraños  todos.
Cuando  mis  manos  fláccidas  contemplo
Al  fuego  de  las  hachas  (ah,  las  brasas
Del  nuevo  terremoto:  rojas  están,  y  las  creía
Yertas),  que  inquietan  más  que  alumbran  la  nocturna
Calma  del  camarín,  ningún  rocío  de  sangre
Las  colora:  muertas  parecen,  e  inocentes.
Inocentes,  lavadas  en  su  blancura  vieja,
Como  las  de  una  virgen  que  hilara  y  que  rezara
Ajena  al  mundo  ,  al  animal  espasmo
Emparejado.  En  vano  las  pregunto  ;  no  conocen
Ellas  ni  nadie  el  beneficio  de  la  sangre  vertida,
La  víctima  provoca  al  verdugo  inocente,
Y  la  sangre  no  acusa,  la  sangre  es  beneficio
Mayor,  necesaria  igual  que  el  agua  es  a  la  tierra.
[i]Vivir  sin  estar  viviendo  (1944–1949)[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041857
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2025

Луїс Сернуда Це не кохання помирає

Це  помирає  не  кохання,
а  ми  самі.
Невинність  первісну
Скасовує  бажання,
І  самозабуття  -  це  інше  забуття,
Переплітаються  гілки,
Навіщо  жити,  якщо  одного  разу  пропадеш?

Лише  для  того,  хто  бачить
Завжди  перед  собою  очі  свого  світання,
Лише  для  того,  хто  цілує
Ангельське  тіло,  окрилене  коханням.

Скорботні  привиди
Далекі,  інші,
Ті,  хто  кохання  втратили,
Як  спогади  у  снах,
Могили  бачать,
Обіймають  порожнечу.

Ось  вони,  плачучи,  ідуть,
Помирають  на  ходу,  живуть  під  каменем,
Уражені  безсиллям,
І  пориваються  за  привидом
З  марною  ніжністю.

Ні,  це  помирає  не  кохання.

[b]Luis  Cernuda  No  es  el  amor  quien  muere…[/b]
No  es  el  amor  quien  muere,
somos  nosotros  mismos.

Inocencia  primera
Abolida  en  deseo,
Olvido  de  sí  mismo  en  otro  olvido,
Ramas  entrelazadas,
¿Por  qué  vivir  si  desaparecéis  un  día?

Sólo  vive  quien  mira
Siempre  ante  sí  los  ojos  de  su  aurora,
Sólo  vive  quien  besa
Aquel  cuerpo  de  ángel  que  el  amor  levantara.

Fantasmas  de  la  pena,
A  lo  lejos,  los  otros,
Los  que  ese  amor  perdieron,
Como  un  recuerdo  en  sueños,
Recorriendo  las  tumbas
Otro  vacío  estrechan.

Por  allá  van  y  gimen,
Muertos  en  pie,  vidas  tras  de  la  piedra,
Golpeando  la  impotencia,
Arañando  la  sombra
Con  inútil  ternura.

No,  no  es  el  amor  quien  muere.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2025

Луїс Сернуда Павутина заплела розум

Павутина  заплела  розум
у  пейзажі,  засипаному  попелом;
ураган  кохання  пронісся
і  не  залишив  жодної  птиці.

І  ніякого  листя,
воно  зникло,  як  краплі  води
з  висихаючого  моря,
коли  немає  більше  сліз,
хтось  безжальний,  як  весняний  сонячний  день,
своєю  присутністю  ділить  тіло  надвоє.

Тепер  треба  зібрати  осколки  розсудливості,
хоча  одного  завжди  не  вистачає,
зібрати  порожнє  життя,
і  піти  з  надією,  що  згодом  його  наповнять,
можливо,  знову,  як  і  колись,
невідомі  мрії  і  невидимі  бажання.

Ти  нічого  цього  не  знаєш,
ти  тут,  безжальний,  як  день,
день  це  світло,  яке  міцно  обіймає  сумну  стіну,
стіну,  чи  ти  не  розумієш?
стіну,  перед  якою  я  стою  один.

[b]Luis  Cernuda  Telarañas  cuelgan  de  la  razón[/b]
Telarañas  cuelgan  de  la  razón
en  un  paisaje  de  ceniza  absorta;
ha  pasado  el  huracán  del  amor,
ya  ningún  pájaro  queda.

Tampoco  ninguna  hoja,
todas  van  lejos,  como  gotas  de  agua
de  un  mar  cuando  se  seca,
cuando  no  hay  ya  lágrimas  bastantes,
porque  alguien,  cruel  como  un  día  de  sol  en  primavera,
con  su  sola  presencia  ha  dividido  en  dos  un  cuerpo.

Ahora  hace  falta  recoger  los  trozos  de  prudencia,
aunque  siempre  no  falte  alguno;
recoger  la  vida  vacía
y  caminar  esperando  que  lentamente  se  llene,
si  es  posible,  otra  vez,  como  antes,
de  sueños  desconocidos  y  deseos  invisibles.

Tú  nada  sabes  de  ello,
tú  estás  allá,  cruel  como  el  día,
el  día,  esa  luz  que  abraza  estrechamente  un  triste  muro,
un  muro,  ¿no  comprendes?,
un  muro  frente  al  cual  estoy  solo.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2025

Луїс Сернуда Прощання

Юнаки
Які  ніколи  не  були  зі  мною,
Прощавайте.
Юнаки,
Яким  ніколи  не  бути  зі  мною,
Прощавайте.

Нас  розділяє  нездоланна
Ріка  життя:
На  цьому  березі  весела  вільна  юність;
На  іншому  принизлива  і  хвороблива  старість.

Я  в  юності  не  розумів
Як  бачити  красу,  її  бажати,  володіти  нею;
У  старості  навчився
І  впізнаю  красу,  але  даремно  прагну.

Рука  стареча  поганить
Тіло  молоде,  коли  його  голубить.
Старий  повинен  з  гідністю  самотності
Проходити  повз  запізнілу  звабу.

Жадані  й  свіжі  губи  поціловані,
А  губи  неціловані  жаданіші  й  свіжіші.
Чи  є  від  цього  ліки,  друзі?  Що  за  ліки?
Я  добре  знаю:  їх  немає?

Яка  це  насолода
Жити  разом  з  тобою:
Разом  купатися  у  теплих  водах  пляжу,
Їсти  і  пити  за  одним  столом  разом.
Сміятися,  гуляти,  розмовляти,
Дивитися  уважно  в  твої  очі,  це  сяйво  й  музика.

Іди,  отож,  іди,  такий  безжурний,
Коханням  ваблячий  і  ваблячий  жаданням.
І  не  зважай  на  рану,  яку  твоя  краса  і  грація  наносять
Перехожому,  здавалося  б,  що  невразливому  для  них.

Прощайте,  прощавайте,  згустки  грації  і  чару.
Я  скоро  відійду,  упевнений,
туди,  де  з'єднані  розірвані  нитки,  де  я  скажу  й  зроблю,
Що  не  зумів,  чого  не  знав,  як  говорити  і  робити  у  цьому  часі.

Прощайте,  прощавайте  неможливі  супутники.
Я  зараз  тільки  вчуся
Помирати,  надіюся
Зустріти  тебе  знову,  також  прекрасним,
В  якомусь  іншому  житті.

[b]Luis  Cernuda  DESPEDIDA[/b]
Muchachos
Que  nunca  fuisteis  compañeros  de  mi  vida,
Adiós.
Muchachos
Que  no  seréis  nunca  compañeros  de  mi  vida,
Adiós.

El  tiempo  de  una  vida  nos  separa
Infranqueable:
A  un  lado  la  juventud  libre  y  risueña;
A  otro  la  vejez  humillante  e  inhóspita.

De  joven  no  sabía
Ver  la  hermosura,  codiciarla,  poseerla;
De  viejo  la  he  aprendido
y  veo  a  la  hermosura,  mas  la  codicio  inútilmente

Mano  de  viejo  mancha
El  cuerpo  juvenil  si  intenta  acariciarlo.
Con  solitaria  dignidad  el  viejo  debe
Pasar  de  largo  junto  a  la  tentación  tardía.

Frescos  y  codiciables  son  los  labios  besados,
Labios  nunca  besados  más  codiciables  y  frescos  aparecen.
¿Qué  remedio,  amigos?  ¿Qué  remedio?
Bien  lo  sé:  no  lo  hay.

Qué  dulce  hubiera  sido
En  vuestra  compañía  vivir  un  tiempo:
Bañarse  juntos  en  aguas  de  una  playa  caliente,
Compartir  bebida  y  alimento  en  una  mesa.
Sonreír,  conversar,  pasearse
Mirando  cerca,  en  vuestros  ojos,  esa  luz  y  esa  música.

Seguid,  seguid  así,  tan  descuidadamente,
Atrayendo  al  amor,  atrayendo  al  deseo.
No  cuidéis  de  la  herida  que  la  hermosura  vuestra  y  vuestra  gracia  abren
En  este  transeúnte  inmune  en  apariencia  a  ellas.

Adiós,  adiós,  manojos  de  gracias  y  donaires.
Que  yo  pronto  he  de  irme,  confiado,
Adonde,  anudado  el  roto  hilo,  diga  y  haga
Lo  que  aquí  falta,  lo  que  a  tiempo  decir  y  hacer  aquí  no  supe.

Adiós,  adiós,  compañeros  imposibles.
Que  ya  tan  sólo  aprendo
A  morir,  deseando
Veros  de  nuevo,  hermosos  igualmente
En  alguna  otra  vida.
Desolación  de  la  quimera  (1962)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041383
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2025

Луїс Сернуда Залиште мені мій голос

Залиште  мені  мій  голос,
як  залишають  пампі
її  хащі  бажань,
її  сухі  річки  серед  каміння.

Дозвольте  мені  жити,  як  іржавий  меч
без  руків'я,  закинутий  у  хмари;
я  не  хочу  нічого  знати  про  заздрісну  славу
зі  спопеляючими  хвостом  і  рогами.

У  мене  був  круг  місячного  сяйва,
яке  розлилося  вночі  на  початку  осені;
я  віддав  його  жебракові,  такому  юному,
що  його  очі  були  схожі  на  два  озера.

Друзі  мої,  я  потонув  у  них;
віднині  я  сплю  там  і  ніколи  не  прокидаюся.
Як  сумно  більше  не  відчувати  себе;
дайте  мені  гітару  збирати  в  неї  мої  сльози

[b]Luis  Cernuda  Déjame  esta  voz[/b]
Déjame  esta  voz  que  tengo,
lo  mismo  que  a  la  pampa  le  dejan
sus  matorrales  de  deseo,
sus  ríos  secos  colgando  de  las  piedras.

Déjame  vivir  como  acero  mohoso
sin  puño,  tirado  en  las  nubes;
no  quiero  saber  de  la  gloria  envidiosa
con  rabo  y  cuernos  de  ceniza.

Un  anillo  tuve  de  luna
tendida  en  la  noche  a  comienzos  de  otoño;
lo  di  a  un  mendigo  tan  joven
que  sus  ojos  parecían  dos  lagos.

Me  ahogué  en  fin,  amigos;
ahora  duermo  donde  nunca  despierto

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2025

Луїс Сернуда Він не говорив слів

Він  не  говорив  слів,
він  просто  пропонував  тіло,  яке  запитувало,
бо  не  знав,  що  бажання  -  це  запитання,
на  яке  немає  відповіді,
листок,  для  якого  немає  гілки,
світ,  у  якому  немає  неба.

Смуток  шукає  свій  шлях  між  кістками,
розростається  у  венах,
доки  не  явиться  у  шкірі
фонтанами  мрії,
ставши  плоттю,  яка  сумнівається  в  хмарах.

Досить  випадкового  дотику,
миттєвого  погляду  серед  тіней,
щоб  тіло  розкололося  навпіл,
жадаючи  прийняти  в  себе  
інше  замріяне  тіло;
половина  і  половина,  мрія  і  мрія,  плоть  і  плоть,
рівні  за  формою,  рівні  в  коханні,  рівні  в  бажанні.

Навіть  якщо  це  тільки  надія,
бо  бажання  -  це  запитання,  на  яке  ніхто  
не  знає  відповіді.

[b]Luis  Cernuda  No  decía  palabras[/b]
No  decía  palabras,
acercaba  tan  sólo  un  cuerpo  interrogante,
porque  ignoraba  que  el  deseo  es  una  pregunta
cuya  respuesta  no  existe,
una  hoja  cuya  rama  no  existe,
un  mundo  cuyo  cielo  no  existe.

La  angustia  se  abre  paso  entre  los  huesos,
remonta  por  las  venas
hasta  abrirse  en  la  piel,
surtidores  de  sueño
hechos  carne  en  interrogación  vuelta  a  las  nubes.

Un  roce  al  paso,
una  mirada  fugaz  entre  las  sombras,
bastan  para  que  el  cuerpo  se  abra  en  dos,
ávido  de  recibir  en  sí  mismo
otro  cuerpo  que  sueñe;
mitad  y  mitad,  sueño  y  sueño,  carne  y  carne,
iguales  en  figura,  iguales  en  amor,  iguales  en  deseo.

Aunque  sólo  sea  una  esperanza,
porque  el  deseo  es  una  pregunta  cuya  respuesta  nadie  sabe.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1041323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2025

Астероїд

[quote]Я  тих  людей  спитати  хотіла  б,  та  скорбота
охоплює  раптово,  наважитись  не  можу;
незрозуміла  мова  —
не  те,  що  рідна,  гожа,
Габріела  Містраль  "Краєвиди  Патагонії.  Відчай"  Переклав  Григорій  Латник[/quote]
[i]Продовження[/i]
Ми  обідали,  коли  Координаційний  Центр  попередив,  що  о  21:00  буде  зроблена  спроба  зруйнувати  астероїд.  Слід  розпорядитися,  щоб  домашній  андроїд  приготував  необхідне  для  життя  в  автономному  режимі  в  найближчі  два  тижні,  і  обов'язково  одягнути  протирадіаційні  костюми  -  "марсіанки"  -  з  темними  окулярами  і  додатковим  шоломом,  захищаючим  від  ударної  радіохвилі.  Після  вибуху  можливий  вихід  андроїдів  з  ладу,  тому  слід  все  зробити  до  призначеного  часу.
До  вечора  ми  зробили  необхідні  запаси,  вбралися  в  "марсіанки"  й  піднялися  на  оглядовий  майданчик.  Внизу  на  вулиці  розгулювали  ігнобіліси.  Вхідні  двері  були  надійно  захищені  від  вторгнень  чужаків,  тому  вони  не  намагалися  пробратися  в  будинки,  лише  зацікавлено  роздивлялися  незнайомі  їм  предмети,  часом  збивалися  в  юрми,  розмахували  руками  і  емоційно  вигукували  щось  схоже  на  слова.  Можливо  вони  не  втратили  здатність  до  мовного  спілкування.  Нік  спинив  мій  порив  щось  зробити,  щоб  їх  попередити  і  захистити  від  можливих  наслідків  вибуху  в  космосі  -  вони  не  зрозуміють,  а  моя  поява  може  спровокувати  агресію.  В  будинку  ми  в  безпеці,  а  захистити  всіх  живих,  залишених  на  Землі,  нам  не  під  силу.  Ігнобіліси  здавалися  дуже  схожими  на  людей  -  мене  гнітила  думка,  що  їм  залишається  жити  останні  години.  Сапієнси  нічого  не  зробили,  щоб  їх  врятувати.
Нік  намагався  відмовити  мене  від  спостереження  за  вибухом  з  оглядового  майданчика  і  наполягав,  що  слід  укритися  за  стінами,  які  захистять  від  радіації.  Але  я  не  поступалася  -  магнітне  поле  Землі  може  бути  найкращим  захистом,  а  таке  грандіозне  видовище  до  нас  могли  спостерігати  хіба  що  трилобіти  сотні  мільйонів  років  тому,  коли  ще  траплялися  зіткнення  Землі  з  астероїдами.  Я  й  зараз  не  можу  пояснити  природу  мого  пристрасного  бажання  спостерігати  вибух  астероїда  власними  очима.  Мабуть  присутність  Ніка  провокувала,  як  колись,  на  нерозсудливі  й  нелогічні  вчинки.  Адже  можна  без  ризику  побачити  все  в  нетстарі.  Професійна  зйомка  залишеною  автоматикою  передасть  всі  деталі  цього  явища,  записані  з  різних  точок  спостереження:  з  Землі,  з  навколоземних  апаратів,  з  Місяця,  з  Марса.
Знову,  як  і  минулого  вечора,  вибрався  на  небо  старіючий  півмісяць  і  повільно  поплив  серед  сузір'їв.  Коли  він  був  між  Тельцем  і  Рибами,  на  обрії  зачервонів  астероїд.  Чим  ближче  до  21:00,  тим  швидше  незборима  цікавість  поступалася  місцем  наростаючому  жаху  перед  можливою  загибеллю.
-  Може  все  ж  знайдемо  якесь  укриття,  -  обережно  запропонував  Нік.
-  Боїшся?
-  Боюся.  Ми  з  тобою  так  близько  зараз  до  кінця  бажаної  колись  казки:  "Жили  довго  і  померли  в  один  день".
-  Ніколи  я  не  хотіла  померти  з  тобою  в  один  день.
-  А  я  хотів  прожити  життя  разом  з  тобою  і  померти  в  один  день.
Я  не  втрималася,  відірвала  погляд  від  астероїда  і  подивилася  на  Ніка.  Він  посміхався.  Як  я  колись  злилася  на  нього  за  такі  посмішки!  Мені  здавалося,  що  він  здогадується,  які  почуття  вирують  у  моєму  серці,  що  я  не  зуміла  приховати  їх  від  нього,  він  все  бачить,  все  розуміє  і  сміється  з  моїх  марних  потуг  удавати  байдужість.
-  Знову  насміхаєшся?
-  Лі,  ти  говориш  дурниці.  Я  ніколи  не  насміхався  з  тебе.  Можливо,  ми  останні  хвилини  ще  живі,  а  тебе  знову  хвилює,  що  "наші  всі  будуть  сміятися,  як  дізнаються".  Для  тебе  завжди  важливішим  було  не  те,  що  ти  відчуваєш,  а  що  про  тебе  можуть  сказати  інші.  Подумай  про  те,  що  нас  тільки  двоє  на  всій  Землі,  невідомо,  що  буде  з  нами  через  годину,  через  день,  а  ти  все  оглядаєшся  на  когось,  хто  спостерігає  за  тобою  і  судить  кожен  твій  крок.  Ти  все  так  же  боїшся  зробити  щось  неправильно.  Скажи,  якби  мене  не  було  поряд,  чи  не  намагалася  б  ти  зараз  роздавати  ігнобілісам  "марсіанки"?
-  Мабуть,  спробувала  б  врятувати,  кого  зможу.
-  Чи  вони  б  дозволили?
Я  не  встигла  відповісти.  Яскраве  світло  боляче  вдарило  в  очі,  не  врятували  навіть  темні  окуляри.  Стало  світліше,  ніж  вдень,  світліше,  ніж  на  Меркурії.  Знизу  донісся  болісний  скрик  ігнобілісів.  Там,  де  мить  тому  багрянів  астероїд,  набухало  сліпучо-біле  сонце.  Кілька  секунд  воно  розкреслювало  яскравий  світ  навколо  нас  різкими  чорними  тінями.  Враз  згасло,  на  його  місці  замиготіла  блідо-жовта  хмара.  Вона  почала  розповзатися  по  небу  і  раптом  знову  спалахнуло  сліпучо-біле  сонце.  На  півнеба  розлилося  червоне  зарево.  Зірки  зникли,  зник  Місяць,  потім  знову  згасло  сонце.  Під  ледь  помітним  квадратом  Пегаса  проступив  привид  Місяця.  Астероїда  на  заході  не  було.  Червоне  зарево  за  кілька  хвилин  зблідло,  його  змінило  блідо-зелене  свічення  всього  неба.  Ще  через  кілька  хвилин  в  північній  частині  небі  почало  пульсувати  яскраво-зелене  північне  сяйво.  Вуличне  освітлення  згасло.  Місто  занурилося  в  сутінки.  В  небі  переливалися  зелені,  жовті,  червоні  сполохи  північного  сяйва.  Ми  не  могли  відвести  очей  від  цього  видовища.  І  ось  від  сузір'я  Тельця  черкнула  вниз  падаюча  зірка.  Потім  ще  одна,  ще  одна,  ще  одна.  Бліді  і  яскраві,  короткі  й  довгі  сліди  падаючих  зірок  прокреслювали  небо  все  частіше  й  все  густіше.  Почався  святковий  феєрверк,  небо  палало  сполохами  північного  сяйва  і  спалахами  падаючих  зірок.  Зовсім  близько  почувся  глухий  удар.
-  Небезпечно  залишатися  під  відкритим  небом,  -  рішуче  сказав  Нік.  -  Ходімо  звідси,  якщо  не  хочеш  загинути  від  удару  метеорита.
-  Ти  подивися,  яка  краса!  Не  хочеться  йти,  -  заперечила  я.
-  На  красу  можна  дивитися  в  вікно,  ходімо  негайно.
Знову  почувся  глухий  звук  удару  десь  поряд.  Я  й  сама  розуміла,  що  залишатися  на  даху  будинку  не  можна.  Інтенсивність  зоряного  дощу  наростала  і  невідомо,  якими  будуть  його  наслідки.  Ліфт  не  працював.  Ми  спустилися  сходами  в  мою  квартиру.  Електрики  не  було.  Не  працював  астронет.  Не  працював  радіозв'язок  ні  з  Координаційним  Центром,  ні  з  Місяцем,  ні  з  Марсом,  ні  з  будь-ким.  Ми  були  відрізані  від  усього  світу.
Ми  не  уявляли  розмірів  катастрофи.  Було  ясно,  що  Земля  не  зруйнована,  ми  живі,  на  найближчі  дні  маємо  все  необхідне,  будинки  уціліли,  в  них  люди  зможуть  жити,  коли  закінчиться  метеоритне  бомбардування.  В  повітрі  відчувався  запах  гарі,  але  місто  не  охопили  пожежі,  можливо,  задимлення  було  від  згораючих  у  повітрі  метеоритів.  Мій  андроїд  не  рухався,  його  електроніка  не  витримала  ударну  радіохвилю.  Серед  зроблених  ним  припасів  була  похідна  газова  плитка  і  запас  балончиків  до  неї.  Ми  зігріли  по  чашці  молочанки,  взяли  по  пакунку  печива  і  сіли  біля  вікна.  Затишна  кімната  і  зоряний  дощ  за  вікном  давали  відчуття  захищеності  і  причетності  до  події  космічного  масштабу.  
-  Не  забудь  загадати  бажання,  коли  дивитимешся  на  падаючу  зірку,  -  пожартував  Нік.
-  Їх  падає  стільки,  що  на  всі  не  вистачить  бажань,  -  підтримала  його  жарт.
-  А  ти  загадай  найголовніші,  -  наполіг,  ніби  все  ще  жартуючи.
-  Ти  вже  загадав?
-  Вже.
-  Скажеш,  що?
-  Щоб  ми  з  тобою  вижили  і  залишилися  разом  на  все  життя,  -  і  серйозно  подивився  мені  в  очі.
-  Чи  не  запізніла  друга  частина?
-  Побачимо.  
Якийсь  час  мовчки  сьорбали  молочанку.  Тепло  від  неї  навіяло  сонливість.  Не  хотілося  ні  гадати  про  майбутнє,  ні  говорити  про  минулий  день.  Стук  за  вікном  падаючого  каміння  вже  не  лякав.  Людина  швидко  звикає  до    небезпеки.  Ядерний  вибух  близько  від  землі,  уламки  зруйнованого  астероїда,  ігнобіліси  на  вулицях  -  минуло  всього  кілька  годин,  як  вони  змінили  нашу  реальність,  а  ми  поводилися  так,  ніби  світ  все  ще  такий,  яким  був  тридцять  років  тому,  згадували  і  обговорювали  дрібниці,  які  невідомо  для  чого  зберегла  і  підсовувала  нам  пам'ять.  Зустріч  з  першим  коханням  через  десятки  років  -  річ  небезпечна,  втрачається  об'єктивність  сприйняття  світу.  Ми  не  помітили,  що  нас  вже  підхопило  і  помчало  до  невідомого  життя  чи,  навіть,  смерті.  Облаштувавши  дві  постелі  подалі  від  вікон,  ми  спокійно  заснули.
Настав  звичайний  ранок  з  багрянішим,  ніж  звичайно,  заревом  зорі.  Невидиме  бліде  сонце  освітило  безлюдну  вулицю.  Ігнобіліси  зникли.  Треба  перечекати  кілька  днів,  доки  нас  заберуть  звідси.  Тепло,  їжа,  питво  -  всього  вдосталь.  Ми  спробували  говорити  про  свою  роботу,  але  швидко  відмовилися  від  цього.  За  Ніком,  життя  астронавта  надто  математичне.  Йому  не  вистачало  фантазії,  щоб  зробити  захоплюючою  розповідь  про  маршрути,  координати,  азимути  і  схожі  один  на  один  перельоти  з  пункту  А  в  пункт  Б.  Мої  математичні  моделі  теж  не  годилися  для  романтичних  розповідей.  Електронні  книги  зараз  були  недоступними,  електроніка  не  працювала.  Паперові  книги  виявилися  єдиним,  чим  ми  обоє  могли  розважитися.  Я  зберегла  бібліотеку,  яку  почав  збирати  ще  прапрапрадідусь.  Ми  всілися  в  поставлені  поряд  крісла  кожен  з  обраною  на  свій  розсуд  книгою.  Тихе  дихання  Ніка  заспокоювало.  Як  вчасно  він  опинився  тут.  Не  уявляю,  як  то  залишитися  в  спорожнілому  домі  в  безлюдному  місті.  Мабуть,  десь  божеволіє  від  невизначеності  і  самотності  хтось  із  залишених  на  Землі  пасажирів.  
День  минув  за  читанням.  Перед  сном  ми  спробували  говорити  про  прочитане.  Нік,  виявляється,  читав  Даніеля  Дефо  "Робінзон  Крузо".  
-  Ти  що,  зібрався  жити  серед  дикунів?  -  здивувалася  я.
-  Все  може  бути.  Досвід  Робінзона  згодиться,  якщо  ми  затримаємося  надовго.  А  ти  що  вивчаєш?  
-  Арістотелеву  "Політику",  -  приготувалася  захищати  свій  вибір  я.
-  Думаєш,  рівень  організації  ігнобілісів  відповідає  античним  часам?  -  Нік  явно  був  здивований  моїм  читанням.
-  Ми  з  тобою  нічого  про  них  не  знаємо.  З  чогось  треба  буде  починати  налагоджувати  контакти,  якщо  доведеться  залишити  наш  сховок.
 -  Може  краще  вивчати  описи  древніх  племен  в  нетрях  Африки  чи  на  островах  Океанії?  Ігнобіліси,  мабуть  зараз  за  рівнем  розвитку  ближчі  до  них.  Ти  щось  знаєш  про  їхнє  життя?
Виявилося,  що  ми  знаємо  про  ігнобілісів  менше,  ніж  про  життя  коал  в  штучних  бамбукових  лісах  чи  про  бегемотів  в  таких  же  штучних  болотах  під  штучним  тропічним  сонцем.  Ігнобілісам  залишили  для  життя  більшу  частину  Землі,  а  вони  скористалися  нею  тільки  для  того,  щоб  харчуватися.  Ніхто  не  цікавився  долею  засихаючої  гілки  родового  дерева  людства.  Рідкісний  випадок:  і  Нік,  і  я  хотіли  одного  -  уникнути  знайомства  з  людьми,  які  добровільно  перетворилися  на  тварин.  Якби  мені  сказали,  що  можливо  свідомо  залишити  напризволяще  людей  у  ризикованих  обставинах,  я  б  не  повірила.  Нас  виховували  на  прикладах  надзвичайної  відваги,  коли  мова  йшла  про  порятунок  людей,  які  потрапили  в  біду.  Але  ігнобіліси  не  були  людьми.
На  третій  день  після  ядерного  вибуху  з  перешкодами  запрацював  радіозв'язок.  Поселення  на  Місяці  зазнали  значних  ушкоджень  внаслідок  метеоритного  бомбардування.  Зараз  всі  зорельоти  зайняті  терміновою  доставкою  на  Місяць  рятувальних  бригад,  матеріалів,  необхідних  для  відновлювальних  робіт,  евакуацією  на  Марс  поранених  і  хворих.  Ми  на  Землі  перебуваємо  у  відносно  безпечних  умовах,  тому  можемо  зачекати,  доки  врегулюються  проблеми  Місяця.  Всупереч  моїм  сподіванням,  вирішення  цих  проблем  затягувалося.  Непокоїло,  що  з  1200  пасажирів,  зареєстрованих  на  мій  рейс,  на  зв'язок  з  Координаційним  Центром  не  вийшли  сімнадцять.  Метеорити,  ігнобіліси,  несправність  радіотелефонів  -  про  причини  можна  було  тільки  гадати.  
Майбутнє  все  ще  залишалося  невизначеним.  Хоча  на  що  скаржитися?  Ми  з  Ніком  чудово  ладили.  Відновився  емпатичний  зв'язок  між  нами.  Зараз  не  лякала,  як  колись,  можливість  порушення  встановлених  подумки  границь  близькості.  Ми  чекали,  коли  нас  заберуть  звідси,  але  допускали,  що  це  може  статися  нескоро.  Розвідки  Ніка  в  історію  древніх  людських  спільнот  мали  наслідком  те,  що  він  почав  збирати  необхідні  інструменти  і  знаряддя,  навіть  вчився  добувати  вогонь  тертям  дерева  об  дерево.  Ігнобіліси  мають  вогонь,  але  ми  не  знали,  звідки  він  у  них.  Та  чи  й  захочуть  вони  ділитися  з  нами?  Спроби  запалити  папір  за  допомогою  сонячного  світла  і  опуклої  лінзи  були  марними  -  сонячне  проміння  ледь  пробивалося  крізь  товстий  шар  хмар.
Минули  два  тижні  затвірницького  життя.  Джерела  електроенергії  вичерпувалися  -  сонячні  батареї  деградували  через  підвищену  радіацію,  альтернативні  електростанції  в  цілях  безпеки  були  зупинені  і  законсервовані  при  підготовці  до  загальної  евакуації.  Люди  вважали,  що  не  скоро  повернуться  на  Землю.  Метеоритний  дощ  припинився,  залишивши  просякнуте  пилом  і  димом  повітря.
Попри  попередження  не  виходити  з  будинку,  ми  вирішили  вийти  і  подивитися,  що  відбувається  в  місті.  Як  завжди  ми  по  різному  уявляли  наші  дії.  Я  хотіла  зробити  швидку  розвідку  непомітно  для  ймовірних  ворогів,  Нік  наполягав  на  ґрунтовній  підготовці  до  того,  що  ми  можемо  не  повернутися  назад.  Ґрунтовність  полягала  в  тому,  щоб  взяти  з  собою  все  необхідне  для  автономного  життя  у  ворожому  оточенні.  Необхідними  виявилися  ножі,  запальнички,  триденний  запас  їжі,  теплий  одяг,  похідні  казанок  і  чайник,  водонепроникний  одяг,  запасне  взуття.  У  двох  рюкзаках  вмістилося  до  сорока  кілограмів  необхідних  речей.  Мої  спроби  зменшити  кількість  і  вагу  припасів  наткнулися  на  жорстку  рішучість  Ніка  відстояти  кожну  дрібницю.  Зрештою  він  мав  досвід  виживання  в  екстремальних  умовах,  а  я  -  ні.  Серйозність,  з  якою  він  відбирав  кожну  річ  для  виходу  з  дому,  змусила  й  мене  напружити  уяву  і  покласти  в  свій  рюкзак  ще  один  ніж,  ножиці,  голки,  нитки,  миючі  засоби,  похідну  аптечку  і  газопилові  маски.  Ми  наче  готувалися  до  війни.  Ігнобіліси  з  вулиці  зникли,  але  це  не  означало,  що  їх  немає.
Рано  вранці  ми  вбралися  в  марсіанки,  закинули  за  спини  рюкзаки  і  вийшли  з  дому.  Вітер  закручував  і  гнав  вихори  пилу,  здіймаючи  їх  до  хмар,  які  клубочилися  низько  над  головою.  Здавалося,  що  тільки  важкі  рюкзаки  не  дають  вітрові  підхопити  й  кинути  нас  в  бурхаюче  шаленство  повітря,  пилу  і  води.  Кожен  крок  давався  зі  значними  зусиллями.  Я  вже  шкодувала,  що  наважилася  вийти.  Ми  могли  спокійно  дочекатися  евакуації.  Лічильники  в  марсіанках  показували  підвищений  рівень  радіації.  Марсіанки  захищали  від  неї.  Але  що  сталося  з  ігнобілісами  та  іншими  земними  істотами?  
Майже  відразу  ми  знайшли  відповідь  на  це  запитання  -  біля  будинку  лежав  ігнобіліс.  Мертва  темношкіра  людина.  Ми  з  Ніком  не  уявляли,  як  виглядять  ігнобіліси:  зріст,  статура,  колір  шкіри,  волосся.  Він  міг  бути  смаглявим  від  природи,  а  міг  засмагнути  під  дією  радіоактивного  випромінювання.  На  нашій  лавочці  під  липою  напівлежав  ще  один  смаглявий  ігнобіліс.  Ми  підійшли  ближче.  Він  хрипко  дихав,  отже  був  живий.  Я  покликала:  "Чоловіче,  вам  допомогти?"  Дивно,  що  звернулася  до  нього,  як  до  людини.  Він  повернув  на  голос  обличчя  з  незрячими  очима.  Випалені  очниці  сочилися  гноєм.  Скільки  їх  вижило  після  вибуху,  сліпих,  безпорадних?  Це  з  ними  ми  збиралися  воювати?  Він  заговорив.  Він  справді  заговорив.  Слабкий  голос,  незрозуміла  -  але  людська!  -  мова.  Він  просив  допомоги?  Запитував,  що  з  ним  сталося?  Повідомляв  щось  важливе?  Він  не  бачив,  який  чудернацький  вигляд  ми  мали.  А  якби  бачив,  що  б  міг  про  нас  подумати?  Що  робити?  Залишити  тут  помирати  чи  намагатися  врятувати  його  життя?  Сліпий,  знівечений  радіацією,  схожий  на  людину.  Одяг,  взуття,  мова,  людська  подоба  свідчили,  що  перед  нами  справді  людина.  
Дивно,  але  в  земних  зоопарках,  де  можна  було  спостерігати  життя  будь-яких  тварин,  ніколи  не  було  ігнобілісів.  Приматологи  запевняли,  що  цей  вид  тварин  не  живе  в  неволі.  Мабуть,  травмуючим  для  психіки  людини  було  б  видовище  своєї  подоби  у  вольєрі  чи  клітці.  Можливо,  вчені  помилилися,  віднісши  ігнобілісів  до  тварин,  чи  сталося  неймовірне  -  нас  навмисно  вводили  в  оману,  переконуючи,  що  вони  не  люди.  Боляче  думати,  що  наша  цивілізація  жорстоко  обійшлася  з  людською  спільнотою,  організованою  не  так,  як  наша.  Цього  не  могло  бути.  Але  вигляд  знівеченого  ігнобіліса  свідчив,  що  сталося  саме  так.
Нік  помітив  мій  напівпритомний  стан:  
-  Облиш,  ти  йому  вже  нічим  не  допоможеш.  Вони  схожі  на  людей,  а  ми  не  зробили  нічого  для  їхнього  порятунку.  Якщо  тобі  важко  бачити  трупи,  давай  повернемося  назад.
-  Я  витримаю.  Ходімо  далі.  Можливо  хтось  уцілів  і  ми  зможемо  допомогти.
-  Не  перебільшуй  наші  можливості.  Вони  приречені.
-  Можливо,  когось  захистили  стіни  будівель,    можливо  не  всі  одержали  смертельну  дозу  радіації.  Комусь  з  них  ми  зможемо  допомогти.  
Ми  йшли  по  вулиці,  уважно  вдивляючись,  чи  не  зустрінемо  когось  з  ігнобілісів.  Було  тепло,  як  влітку.  Метеорити  справді  розігріли  атмосферу,  але  не  на  десятки  градусів,  як  ми  очікували.  Якби  не  радіація,  можна  було  б  зняти  марсіанки.  Трупи  загиблих  розкладалися,  але  повітряні  фільтри  захищали  від  смороду,  яким,  очевидно,  просякло  повітря.  Валялися  на  дорозі  мертві  птахи  і  якісь  дрібні  тварини,  про  існування  яких  у  місті  я  навіть  не  здогадувалася.  Не  знаю,  що  я  сподівалася  побачити,  чого  чекала.  Очевидно,  що  не  апокаліптичної  картини  загибелі  людства.  Хіба  можна  було  назвати  ігнобілісів  людством?  Я  все  ще  чіплялася  за  думку,  що  це  схожі  на  людей  тварини.  Неможливо  врятувати  всіх  земних  тварин.  Де  їх  розмістити?  Чим  годувати?  Ресурси  людських  поселень  у  Космосі  обмежені.  Схоже,  я  шукала  виправдання  тому,  що  бачила.
Ми  проходили  вулицю  за  вулицею,  але  бачили  тільки  мертвих,  іноді  помираючих.    
-  Давай  пройдемо  до  космодрому,  там  підземні  зали  очікування  і  тунельні  переходи  на  злітні  смуги.  Повідомляли,  що  ігнобіліси  зайняли  космодром.  Можливо  там  є  не  вражені  радіацією  люди,  -  Нік  не  помітив,  що  вже  називає  ігнобілісів  людьми.
Таксольоти  доставили  б  нас  туди  за  півгодини,  але  зараз  єдиним  доступним  засобом  пересування  були  наші  ноги.
-  Ми  з  важким  тягарем  за  плечима  до  ночі  не  дійдемо,  -  заперечила  я.
-  В  нас  є  все  необхідне,  щоб  заночувати  під  відкритим  небом.  Чи  ти  хочеш  повернутися?
-  Ні,  не  хочу.  Ми  готові  до  тривалої  подорожі.  Ходімо.
Мабуть  безпечніше  було  б  заночувати  в  якомусь  з  будинків,  але  ми  навіть  не  обговорювали  таку  можливість.  Пригнічені  побаченим  і  мовчазні  ми  йшли  і  йшли  знайомою  дорогою  до  космодрому.  Нам  так  не  вистачало  андроїдів,  які  зараз  могли  б  нести  наші  речі.
Коли  споночіло,  зробили  зупинку  на  узбіччі.  Приготували  вечерю  з  концентратів.  Поставили  намет  і  лягли  спати.  Неспокійна  ніч  лякала  незнайомими  звуками.  Щось  потріскувало,  шаруділо,  скрикувало  в  непроникній  пітьмі.  Коли  засірів  день,  поспіхом  поснідали  й  рушили  далі.  Ми  майже  не  розмовляли.  Дорога  забирала  всі  сили.  Не  хотілося  не  тільки  говорити,  а  й  думати,  куди  й  для  чого  ми  йдемо.  Зустріч  з  Ніком  порушила  мою  здатність  до  логічного  мислення.  Потім  я  не  раз  задавала  собі  запитання,  що  змусило  нас  покинути  безпечне  житло  з  достатніми  для  життя  припасами  і  обіцяною  допомогою,  Що  спонукало  до  нерозсудливих  дій?  Чому  ми  не  зупинили,  не  відмовили  одне  одного  від  ризикованої  подорожі?  Мабуть,  ми  обоє  переживали  емоції,  властиві    підлітковому  віку,  наповненому  хвилюючими  передчуттями  чогось  значного  і  невідомого.  Хотілося  робити  щось  незвичайне,  героїчне,  милосердне.  Ми  ніби  почали  життя  з  точки  розставання,  після  якої  не  було  передчувань  чогось  особливого,  тільки  ненапружуючі  людські  стосунки,  спокійні  емоції,  обов'язкова  щоденна  праця  з  невидатними  досягненнями.  Що  було  предметом  гордості  колись,  не  мало  ні  найменшого  значення  зараз.  Ми  тоді  ще  не  здогадувалися,  що  ступили  на  дорогу  розчарувань  і  втрат,  що  допомога  прибуде  тільки  через  півроку,  а  зустріч  з  ігнобілісами  відбудеться  надвечір  наступного  дня.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039692
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2025

Ілюзія неминучості

[quote]"Важко  описувати  рай,  коли  всі  зовнішні  ознаки  говорять,  що  ти  повинен  описувати  апокаліпсис"  
(Езра  Паунд)
[/quote]

Осінь.  Туманний  вечір.  Вуличні  ліхтарі  пливуть  в  потоках  туману,  і  пливуть,  не  торкаючись  землі,  поодинокі  людські  силуети.  Пливе  в  потоках  туману  сум.  Наша  планета  ось-ось  перетвориться  на  рій  астероїдів.  Закінчиться  життя,  яке  мільярди  років  творило  тут  безліч  життєвих  форм.  Кінець  творенню.  По  спіральній  траєкторії  до  Землі  наближається  астероїд,  і  в  небі  то  зближаються,  то  розходяться  два  Місяці,  лякаючи  невідворотністю  кінця.  Ми  всі  стали  знавцями  небесної  механіки.  Не  залишилося  нікого,  хто  б  не  намагався  сам  розрахувати  ймовірність,  що  астероїд  пролетить  мимо  або  буде  захоплений  земною  гравітацією.  Нові  й  нові  уточнюючі  розрахунки,  і  все  ще  живе  надія.  Астероїд  перетворився  на  грізну  кам'яну  брилу  зі  вгадуваними  бурими  скругленнями  пагорбів,  чорними  тріщинами  і  сірими  западинами.
Людство  освоює  Всесвіт.  На  Місяці  й  на  Марсі  створені  й  обжиті  самодостатні  поселення,  вивчаються  далекі  зоряні  світи.  Там,  розхитувані  гравітацією,  стикаються,  руйнуються,  розлітаються  блакитні,  жовті,  багряні  сонця  і  місяці.  Космічні  катастрофи  не  лякали.  У  досяжному  просторі  завжди  була  незмінно  безпечна  Земля  з  одним  єдиним  Сонцем  і  одним  єдиним  Місяцем.  
Паніки  немає.  Транспортні  й  пасажирські  зорельоти  ведуть  евакуацію  землян  на  Марс.  Кожен  може  залишити  Землю  в  зручний  для  нього  час.  Зорельотів  вистачає,  щоб  забрати  всіх  до  того,  як  станеться  катастрофа.  Мої  дорослі  діти  разом  зі  своїми  сім'ями  відлетіли  тиждень  тому.  Спакувалися,  поцілували  на  прощання  і  вже  облаштовуються  на  новому  місці.  Вони  шлють  селфі  на  фоні  марсіанських  пейзажів,  вимагають  якомога  швидше  летіти  вслід.  А  я  все  ще  надіюся,  що  якась  помилка,  якесь  невраховане  гравітаційне  збурення,  якась  випадковість  дадуть  земному  життю  шанс.  Я  залишу  Землю  за  день  до  прогнозованої  катастрофи,  коли  точно  знатиму,  що  катастрофа  неминуча.  
Ніби  нічого  не  змінюється,  але  місто  безлюдніє.  Життєзабезпечуючі  служби  працюють  як  звичайно,  і  все  ж  руйнування  звичного  життя  стає  все  помітнішим.  Густий  туман  підсилює  відчуття  чужого  міста  і  вже  чужої  планети.  За  моїм  містом  знаходиться  один  з  евакуаційних  космодромів,  тому  сюди  прибувають  люди  з  ближніх  міст.  В  очікуванні  свого  рейсу  вони  зупиняються  в  оселях,  залишених  тими,  хто  евакуювався.  Вийшовши  зі  свого  дому,  замість  давніх  сусідів  зустрічаю  незнайомих  людей.  
З  інституту,  в  якому  я  працюю,  обладнання  переправили  на  Марс  і  розміщують  під  Куполом.  Демонтаж,  планування,  монтаж,  запуск  обладнання  на  новому  місці  -  цим  займаються  спеціалісти.  Я  маю  можливість  відкладати  прощання  з  Землею  якомога  далі.  Скільки  сумної  насолоди  від  прогулянок  вулицями  міста!  Прощальними  очима  дивлюся  на  квіти,  дерева,  будівлі  -  звичні  речі  не  надто  хвилювали  в  житті,  яке  здавалося  незмінюваним,  а  виявилося  таким  вразливим.
Я  народилася  і  виросла  в  домі,  де  живу  зараз.  Вже  немає  моїх  батьків.  Роз'їхалися,  розлетілися  хто  куди  друзі  дитинства.  У  міжзоряному  просторі  летить  зараз  до  Проксими  Віллі,  він  хотів  бути  астронавтом  і  став  ним.  Лу  вийшла  заміж  і  поїхала  за  чоловіком  в  інше  місто,  Грег  живе  й  працює  на  Місяці.  Немає  зв'язку  з  Ніною  і  Лорою.  Я  не  сумую  за  ними  і  не  часто  згадую.  Прийшло  інше  життя,  привело  інших  друзів.  Минулого  немає  в  майбутньому,  його  місце  в  спогадах.  Мабуть,  спогади  привели  мене  до  липи,  де  в  моєму  дитинстві  так  само  стояла  лавочка.  Набігавшись,  ми  без  сил  падали  на  неї  і  починалися  розмови.  Ми  були  закохані  одне  в  одного  -  всі  у  всіх.  Навіть  зараз  не  можу  сказати,  кого  любила  найбільше.  Хіба  в  любові  можливе  більше  або  менше,  вона  завжди  переповнює  вщерть.
Краєм  ока  помічаю,  що  з  протилежного  краю  на  лавочку  сів  немолодий  чоловік.  Ні,  не  з  нашого  будинку,  мабуть,  з  відлітаючих,  тимчасових.  День-два  вони  залишаються  тут,  заклопотані,  зосереджені.  Як  пасажири  на  вокзалі,  ще  тут,  але  подумки  вже  в  дорозі.
-  Добре,  що  астероїд  не  видно  крізь  туман,  -  несподівано  озвався  чоловік.
Щось  знайоме  в  тембрі  голосу,  манері  вимовляти  слова  змусило  глянути  на  нього.
-  Здається,  що  можна  не  поспішати  з  відльотом,  -  ввічливо  відказала  перше,  що  спало  на  думку.  Земляни  зараз  зосереджені  на  майбутньому  перельоті.  Час  відльоту  і  обране  місце  майбутнього  поселення  хвилює  всіх.  Сумніваються,  чи  не  поспішили  з  вибором  часу  -  можливо,  все  обійдеться.  Переконують,  що  обрали  найкращий  з  можливих  днів  для  евакуації.  
Чоловік  теж  повернув  обличчя  до  мене.  Туман  не  зміг  повністю  сховати  його  риси:  довгасте  обличчя,  великі,  чітко  окреслені  губи,  сірі  очі  з  ледь  припіднятими  зовнішніми  кутиками,  такі  ж  здивовано  припідняті  брови,  кирпатий  ніс.  Колись  мені  здавався  ідеальним  цей  невеликий  задерикуватий  ніс!  Нік!  Хоча,  який  Нік,  певно  що  вже  Ніколас  або  хтось  дуже  на  нього  схожий.
-  Лі?!  Це  ти?  Чому  ти  й  досі  тут?
-  Нік?  Багатим  будеш!  Тебе  не  впізнати,  такий  солідний!
-  А  таки  впізнала...  Мабуть  ще  не  доріс  до  солідного.  Так  чому  ти  й  досі  на  Землі?
-  Мій  рейс  завтра.  Чому  ти  тут?  Що  тут  робиш?
-  Просто  гуляю.  Знаєш  скільки  часу  я  не  був  на  Землі?
-  Скільки?
-  Десять  років,  сім  місяців  і  одинадцять  днів.
-  Зі  щасливим  поверненням!  -  і  прикушую  язик,  не  випадає  говорити  про  щастя  напередодні  глобальної  катастрофи.
-  Дякую.  Коли  ми  дізналися  про  астероїд,  заспішили  -  хотіли  встигнути  на  Землю,  щоб  попрощатися  до  того,  як  це  станеться.
-  Далеко  був?
-  За  Ураном.  Розвідували  корисні  копалини  для  колоністів  Титану.
-  Ти  й  на  Титані  побував?
-  А  як  же.
Посміхаюся  на  таку  відповідь  -  просто  балакун  у  порівнянні  з  тим,  яким  був  колись.  Міг  півгодини  йти  мовчки  поруч.  А  хотілося  слухати,  сама  не  знаю  що.  Щось  надзвичайно  важливе.  Згадую,  як  він  вперше  мовчки  провів  мене  від  цієї  лавочки  до  мого  дому,  зупинився  біля  входу  і  мовчить.  Я  йому:
-  Добраніч.
-  Не  спіши,  залишся,  -  відповідає.
Зупинилася,  чекаю,  що  буде  далі.  Якими  важливими  і  багатозначними  були  тоді  кожне  слово,  кожен  жест.  А  він  мовчить!
-  То  я  піду  вже,  -  не  витримую  я.  Ну,  хіба  можна  мовчати,  коли  весна,  зорі,  Місяць  уповні,  душа  співає  від  кохання  чи  то  до  нього,  чи  то  до  всього  живого  на  Землі.
-  Почекай,  -  знову  він  і  знову  мовчить.
-  То  розкажи  що-небудь,  щоб  я  залишилася.
-  Чуєш,  як  стрекочуть  цикади?  -  спромігся  він  нарешті  на  розповідь.
Я  тоді  пирхнула  від  сміху  і  втекла  додому.  Скільки  нам  було?  П'ятнадцять  чи  шістнадцять  років.  Майже  півстоліття  минуло.
-  То  як  там  Титан?  Побував  у  колоністів?  -  беру  на  себе  ініціативу  в  розмові.
-  Побував.  Зупинялися  на  тиждень  перепочити  після  перельоту  з  Землі,  а  потім  ще  на  тиждень,  коли  поверталися.
-  Як  враження?  Видно  звідти  Землю?
-  Ти  ніби  не  знаєш.  Там  така  густа  атмосфера,  що  й  Сатурн  не  завжди  побачиш.  Як  під  водою,  тільки  вода  темна,  жовтогаряча,  аж  червона.  Ми  не  виходили  з-під  Купола  без  потреби.  Дуже  холодно  та  й  ні  за  чим.  Без  скафандра  не  виживеш,  а  в  скафандрі  важко  рухатися,  повітря  надто  густе.  На  Марсі  легше,  під  Куполом  міста,  там  людно.  Крізь  прозорий  Купол  видно  зорі,  Сонце,  Землю.  Та  ти  все  це  бачила  в  астронеті.  Я  не  розкажу  нічого  такого,  що  ще  не  розказали  й  не  показали.
-  Мені  хотілося  почути  твій  голос,  виговорився,  чи  знову  буде:  "Чуєш,  як  стрекочуть  цикади?"
Нік  посміхається  такою  знайомою  ніяковою  посмішкою,  що  відчуваю,  як  обпекло  щось  давнє  і  не  забуте.  Не  даю  йому  заговорити,  запитую:
-  Сім'я  вже  перебралася  на  Марс?
-  Мабуть  так.  Ми  з  Брендою  давно  розсталися.  Вона  вийшла  заміж.  Каже,  що  щаслива.  Дочка  доросла,  має  сім'ю.  А  я  чумакую  в  космосі.  Привезти,  відвезти  -  така  моя  робота.  А  ти  як?  Заміжня?  Щаслива?
Вагаюся,  що  сказати.  Дорослі  діти  вже  на  Марсі,  а  я  чекаю  на  Землі  невідомо  чого.
-  Мої  вже  всі  на  Марсі,  -  уникаю  деталей.
-  А  ти  ж  чому  відстала?
-  Не  знаю,  щось  не  відпускає.  Не  уявляю,  як  воно  буде  на  новому  місці.  Страшно,  і  не  хочеться  нікуди  з  Землі.  Я  вже  не  така  мобільна,  як  колись.  Побувала  скрізь,  де  хотілося,  правда,  не  далі  Марса,  до  Титана  не  добралася.  Коли  віддаляєшся  від  Землі,  ніби  разом  з  Землею  віддаляється  і  стає  незначним  все,  чим  жила.  Ніби  я  повільно  зникаю  і  далі  замість  мене  буде  хтось  інший.  Не  люблю  це  відчуття.
-  До  нього  звикаєш.  При  виході  за  орбіту  Марса  у  всіх  виникає  відчуття,  ніби  повільно  перетворюєшся  на  іншу  людину.  Зате  коли  наближаєшся  до  Землі,  ніби  день  за  днем  повертаєшся  у  власне  життя.  Ось  так  я  повернувся  додому,  а  в  Бренди  інше  життя.  Без  мене.
-  Дуже  переживав?
-  Я  відвик  від  неї  за  час  польоту.  Переживав,  але  спокійно  переживав.  Ніби  тепер  вже  вона  відправилася  у  міжпланетні  мандри.  У  нас  з  нею  не  дуже  заладилося  сімейне  життя.  Донька  ще  тримала  разом.  Вона  виросла,  і  виявилося,  що  ми  чужі  одне  одному.
-  Самотньої  старості  не  боїшся?
-  Звичайно  ні,  астронавти  не  помирають  ні  від  старості,  ні  від  самотності.
Тепер  замовкла  я.  Колись  не  було  нічого  важливішого,  ніж  назвати  незнайомі  відчуття,  які  нас  переповнювали,  манили  і  лякали.  Зараз  ми  переповнені  пережитими  подіями,  всі  доступні  відчуття  і  почуття  вивчені,  названі  і  займають  належні  місця.  Це,  мабуть,  вікове  -  бажання  стабільності  і  порядку.  Ніби  й  рада  бачити  Ніка,  і  не  знаю,  як  ставитися  до  нього.  Що  далі  -  незручне  прощання  без  обіцянок  зустрітися  ще  раз?  Бо  для  чого  зустрічатися?  Не  буде  вже  ігор  в  м'яч  і  хованки,  не  зманять  відкриттями  розвідницькі  вилазки  за  межі  міста,  не  повториться  дорослішання  і  збентеження  від  випадкового  дотику  чи  несміливих  натяків.  Ми  зустрілися  іншими,  незнайомими,  такими  й  залишимося.  Запанувала  тиша,  в  якій  не  було  напруженого  очікування  -  що  далі.  Заговорив  Нік:
-  Після  нашого  прощання  я  вперше  тут,  у  нашому  дворі.  Я  знав,  що  ти  так  і  живеш  у  цьому  домі,  міг  би  прийти,  але  не  пускала  образа.  А  зараз,  коли  все  ось-ось  зникне  назавжди,  захотілося  побачити  тебе.  Надіявся,  що  ще  застану.  Бачиш,  не  помилився.
-  Бачу,  -  посміхаюся  йому.
-  Ходімо  на  оглядовий  майданчик  на  дах.  Звідти  місто  таке  рідне.  Я  згадую  кожну  вулицю,  кожен  будинок.
-  А  я  нічого  й  не  забувала,  я  ж  тут  живу.
Все  ж  встаю  з  лавочки  і  слухняно  йду  за  ним.  Зашумів  ліфт,  піднімаючи  нас  нагору.  Я  давно  тут  не  була.  Несподівано  побачила  зоряне  небо  над  головою.  Туман  залишився  внизу  десь  нижче  тридцятого  поверху.  Мирно  миготять  знайомі  сузір'я.  Внизу  тихе  місто.  Поруч  Нік,  який  несподівано  прибув  з  минулого,  такий  же  небагатослівний,  як  колись.  Мені  теж  не  хочеться  говорити.  Колись  здавалося,  що  словами  можна  вистелити  дорогу  в  спільне  майбутнє.  Але  пішли  ми  різними  дорогами  в  різних  напрямках.
Обрій  на  сході  ожив,  ворухнувся.  Там  повільно  випливала  з  туману  червоняста  каменюка,  довгаста,  як  картоплина,  з  одного  краю  ширша,  з  іншого  вужча,  з  округлими  наростами,  подзьобана  темними  цятками  від  зіткнень  з  космічним  камінням.  Кілька  днів  тому,  коли  туман  ще  не  закрив  небо,  ця  сяюча  каменюка  здавалася  гарною.  Зараз  красу  космічного  дійства  затьмарювало  відчуття  небезпеки.  Неможливо  відвести  очі  від  її  неспинного  руху,  здавалося  б,  кудись  вбік  від  Землі.  Але  спинний  мозок  відчуває  загрозу  -  каменюка  падає  на  Землю,  на  це  місто,  на  цей  будинок,  на  нас  з  Ніком.  Невже  всі  наші  зорельоти,  всі  теорії,  всі  геніальні  винаходи  не  здатні  зупинити  її  падіння!  Мабуть,  останні  слова  я  мимоволі  проказала  вголос,  бо  обізвався  Нік:
-  Ще  є  надія.
-  Про  що  ти?
-  Є  надія,  що  Земля  не  загине,  -  спокійно  відповів  Нік.
-  Ти  щось  знаєш,  чого  не  знають  інші?
-  Щось  знаю.
О,  знову  мені,  як  колись,  нетерпеливиться,  а  він  мовчить,  замість  говорити  очікуване.
-  Знаєш,  але  не  скажеш,  чи  знаєш  і  скажеш?  -  підштовхую  його  до  розповіді.
-  Це  не  велика  таємниця.  Ти  ж  сама  здогадуєшся,  що  люди  просто  так  не  дадуть  знищити  Землю.  Ми  заклали  в  товщу  астероїда  ядерні  заряди.  Якби  наші  вчені  завчасно  вирахували,  що  астероїд  іде  на  зіткнення  з  Землею,  можна  було  б  зруйнувати  його  на  безпечній  від  Землі  відстані.  Але  робити  все  довелося  поспіхом,  залишається  ризик,  що  астероїд  розпадеться  на  уламки,  падіння  яких  може  стати  причиною  такої  катастрофи,  як  ті,  що  призвели  до  великих  вимирань.  До  того  ж  складно  розрахувати  можливі  наслідки  надпотужного  ядерного  вибуху  у  космосі  близько  від  Землі.
-  Ти  знаєш,  коли  підриватимуть  астероїд?
-  Мій  зореліт  тільки  доставляв  заряд.  Я  ж  казав  тобі,  що  моя  робота  привезти  -  відвезти.  Сапери  спішили,  час  підриву  не  називали,  бо  й  самі  не  знали  точно,  коли  все  буде  готово.  Це  складне  завдання  закласти  заряди  так,  щоб  узгодити  силу  і  напрямки  вибухів.  Вибухнути  повинно  все  одночасно  і  так,  щоб  якомога  більше  уламків  направити  від  Землі.
-  Уявляю,  який  буде  феєрверк.  Скажи,  що  можна  не  залишати  Землю.  Хтось  повинен  це  побачити,  описати  вибух  і  його  наслідки.
-  Не  можна  залишатися.  Падіння  великої  маси  каміння  може  розігріти  атмосферу  на  кілька  десятків  градусів.  Тут  може  бути  пекло  -  органіка  горітиме  і  гнитиме,  забираючи  з  атмосфери  кисень  і  виділяючи  вуглекислий  газ.  З  пилу  і  водяного  пару  при  ударі  утвориться  густий  хмарний  покрив.  В  пітьмі  припиниться  фотосинтез,  якщо  десь  ще  уціліють  живі  рослини.  Загинуть  тварини  хоч  від  високої  температури,  хоч  від  голоду.  Ми  можемо  врятувати  планету  для  майбутнього  життя,  але  навряд  врятуємо  нинішнє  життя.  Сьоме  Велике  Вимирання  неминуче.  Доведеться  чекати  за  межами  Землі  можливо  сто,  можливо  тисячу  років,  щоб  повернутися  і  відродити  земне  життя.  Яким  воно  буде,  опишуть  інші,  ми  можемо  тільки  фантазувати.
Нік  говорить  відомі  речі.  Але  слухаю  з  надією,  ніби  зараз  він  скаже  щось,  що  знає  тільки  він,  від  чого  зникне  страх  перед  неминучою  катастрофою,  і  знову  все  буде  як  досі.  Ми  так  голосно  пишаємося  переможним  поступом  Розуму  і  так  тихо  відступаємо  хоч  перед  руйнівними  земними  катаклізмами,  хоч  перед  натиском  космічної  стихії.  Знали  завжди  про  небезпеку  зіткнення  з  астероїдами.  Чому  тільки  спостерігали  за  ними?  Чому  заздалегідь  не  знищили  найнебезпечніші  з  них,  всі,  один  за  одним?  Скільки  існує  людство,  стільки  мудрі  провидці  попереджають  про  грядущі  катастрофи,  а  ті,  від  кого  залежить  прийняття  рішень,  шукають  і  знаходять  докази,  що  все  минеться  без  того,  щоб  витрачати  ресурси,  ризикувати  людьми,  відмовлятися  від  звичних  зручностей.  І  витрачаються  ресурси,  і  гинуть  люди,  і  доводиться  заново  починати  життя  на  руїнах.
-  Пам'ятаєш  нашу  останню  зустріч?  -  озвався  Нік.
Ось  так  завжди,  він  думає  про  одне,  а  я  про  інше.  Нічого  не  змінилося.  Але  відгукуюся:
-  Звичайно,  пам'ятаю.  Ти  намагався  обійняти  мене,  а  я  тебе  лякала,  що  моя  мати  нас  побачить.
-  А  що  я  тобі  казав?
-  Казав,  що  зараз  вона  побачить,  як  ми  цілуємося.
-  А  пам'ятаєш,  що  ти  мені  сказала  потім?
Я  не  люблю  згадувати,  як  ми  зізнавалися  тоді  в  коханні,  яке  вже  минуло.  Не  було  очікування  чуда,  було  розуміння,  що  прощаємося,  можливо,  назавжди.
-  Всі  ці  роки  я  намагався  згадати,  як  ти  посміхаєшся,  а  завжди  згадую  тебе  зі  сльозами  на  очах.  Чому  ти  тоді  плакала?-  знову  він.
-  Від  жалю,  що  не  збулася  і  ніколи  не  збудеться  наша  з  тобою  щаслива  казка.
-  Якби  ж  ти  захотіла...  Ти  ж  знала,  що  я  тебе  кохав  відтоді,  як  вперше  побачив  -  тоненьку  дівчинку  з  коричневими  бантами  в  косах,  у  платті  з  білим  комірцем,  зі  скакалкою.  Тобі  ж  і  Грег,  і  Боб  переказували  від  мене,  що  я  в  тебе  закоханий.  Ти  ж  знала!
-  Знала.  Чому  ти  сам  ні  разу  не  сказав?
-  Побоявся.  А  ти  не  побоялася:  "Хочеш,  я  тобі  скажу,  що  ти  був  моїм  першим  коханням".  А  я  тоді,  як  дурень  закричав:  "Думаєш,  ти  не  була?!  Ти  теж  була  моїм  першим  коханням!"
Так  і  було,  і  сльози  від  жалю,  що  ці  слова  вже  нічого  не  означали  і  нічого  не  могли  змінити.  А  він  зазирав  у  очі  і  повторював:
-  Ти  плачеш?  Не  плач!  Чому  ти  плачеш?
-  Бо  вже  пізно.
-  А  може  не  пізно?
-  Ти  сам  знаєш,  що  пізно.  От  наші  всі  будуть  сміятися,  як  дізнаються!
-  Лі,  як  ти  могла  подумати,  що  я  комусь  про  це  розкажу!  Я  вже  на  цілий  рік  старший...
І  знову  я  не  можу  втриматися  від  посмішки.  Справді,  ми  обоє  тоді  стали  старшими,  бо  таки  ж  поцілувалися  -  в  щоку.  І  попрощалися  назавжди.  Легко  говорити  про  кохання,  коли  знаєш,  що  прощаєшся  назавжди.
-  Нік,  ти  розумів  тоді,  що  ми  прощаємося.
-  Розумів.  А  що  я  міг  з  тобою  зробити,  якщо  ти  вже  все  вирішила.  Мені  й  зараз  боляче  згадувати  той  вечір.
-  Я  знала,  що  ти  ходиш  до  Бренди,  вона  мені  розказувала,  як  сильно  ти  їй  подобаєшся.  Ми  ж  дружили.  Я  не  могла  забрати  в  неї  її  хлопця.
-  Не  був  я  тоді  її  хлопцем.  Чому  ти  за  мене  все  вирішила,  навіть  не  запитала?  Захотіла  -  забрала,  захотіла  -  подарувала.
-  Вибач.  Я  винна  перед  тобою.  Давай  не  будемо  про  це.  Однак  нічого  не  зміниш.
Знову  мовчання.  Величезна  глиба  поволі  зникла  за  горизонтом.  На  сході  під  темними  смугами  хмар  забагряніла  смуга  ранкової  зорі.  Зі  сходом  Сонця  почав  танути  туман.  Час  додому,  треба  готуватися  до  перельоту.  І  не  хочеться  прощатися.  Знову  зринуло  з  минулого  відчування  щастя  від  того,  що  поряд  той,  кого  кохаєш.
-  Глянь,  ти  це  бачиш?  -  Нік  показав  на  дивний  рух  в  кінці  вулиці.
Придивляюся  -  люди,  біжить  великий  натовп  людей.  Звідки  вони  взялися?  Вже  майже  всі  залишили  місто.  Сьогодні  зорельоти  заберуть  останніх,  і  завершиться  Велике  Переселення.
-  Ти  щось  розумієш?  Звідки  стільки  людей?  Їх  забули?
-  Ти  не  здогадуєшся?
-  Ні.
-  Схоже,  що  прорвалися  ігнобіліси.  Їх  не  повинні  були  переселяти.
Я  знаю,  хто  такі  ігнобіліси.  Близько  тисячі  років  тому  люди  остаточно  розділилися  на  два  підвиди:  Homo  sapiens  і  Homo  ignobilis.  Ігнобіліси  -  незначуща,  регресивна  гілка  еволюції  людей.  Їхні  розумові  здібності  виявилися  недостатніми,  щоб  виконувати  складну  роботу.  Вони  не  годилися  навіть  для  виконання  простих  трудових  операцій.  Машини  справлялися  з  роботою  швидше,  надійніше,  точніше.  З  трьох  основних  функцій  людини  -  споживання,  розмноження  і  творення  -  функція  творення  виявилася  недоступною  для  ігнобілісів.
В  давнину  вважали,  що  демократія  -  найкращий  спосіб  управління  суспільством,  а  соціальний  захист  населення  -  надійний  запобіжник  від  суспільних  катаклізмів.  Демократія  дієва,  коли  більшість  здатна  приймати  розумні  рішення,  а  соціального  захисту  потребує  меншість  населення.  Непрацюючих  ставало  все  більше,  але  вони  одержували  свою  частку  суспільного  блага,  яка  дозволяла  їм  жити  безбідно.  Їм  не  доводилося  напружувати  свій  розум,  докладати  зусиль,  щоб  жити.  На  жаль,  незатребуваний  інтелект  згасав,  але  їх  було  багато,  в  них  було  власне  розуміння  справедливості  і  саме  вони  визначали  потреби  і  напрямки  розвитку  суспільства.  Різне  бачення  майбутнього  провокувало  міжгрупову  агресію,  суспільство  потерпало  від  війн  і  революцій,  за  якими  приходили  епідемії.  Багатомільярдне  населення  Землі,  кероване  нерозумністю  і  жадібністю,  зайнялося  самознищенням  так  ефективно,  що  його  кількість  зменшилася  до  кількох  десятків  мільйонів.
Подальшу  еволюцію  людини  визначила  випадковість.  Невелика  країна,  в  якій  люди  встигли  захистити  законами  державні  інститути  від  проникнення  амбітних  невігласів,  змогла  розвиватися  настільки  ефективно,  що  до  неї  звідусюди  потягнулися  талановиті  люди.  Кілька  сотень  років  концентрування  інтелектуалів  у  цій  країні  викликали  експоненціальний  вибух  науково-технічного  прогресу.  За  її  межами  поглиблювався  занепад  і  відбувалося  виродження  людей  в  окремий  підвид  Homo  ignobilis.  Сапієнси  закрилися  від  вторгнень  войовничих  ігнобілісів  непроникним  силовим  полем  Великого  Захисного  Бар'єра.  Далі  кожен  пішов  своєю  дорогою.  Що  відбувається  за  Бар'єром,  цікавило  лише  науковців,  які  вели  спостереження  за  розвитком  суспільства,  не  схожого  на  наше.
-  Подорож  на  Марс  може  не  відбутися,  -  озвався  Нік.
-  Думаєш,  ми  не  зможемо  дістатися  до  космодрому?
-  Думаю,  нам  доведеться  мати  справу  з  ігнобілісами.
-  Треба  повідомити  в  Координаційний  Центр  Переселення  про  ситуацію,  попросити  допомоги.  На  мій  рейс  зареєстровано  1200  землян.  Треба  спробувати  зв'язатися  з  ними.  Ми  ж  не  єдині,  хто  може  залишитися  серед  здичавілих  людей.  Слід  продумати,  як  виживати  потім.  Нас  не  покинуть.  Якщо  не  вдасться  залишити  Землю,  і  не  буде  зіткнення  з  астероїдом,  ми  зможемо  спостерігати  такий  потужний  зоряний  дощ,  якого  не  бачили  навіть  динозаври.  
-  Ти  не  змінилася.  Завжди  маєш  наготові  пункт  перший,  пункт  другий,  пункт  третій...  І  все  буде  так,  як  ти  вирішила.  Встановиш  1199  контактів,  помилуєшся  зоряним  дощем,  все  зафіксуєш  і  опишеш,  завантажишся  в  рятувальний  зореліт  і  відбудеш  на  Марс.  Чи  ти  уявляєш,  чого  хочуть  ігнобіліси?  Як  ти  уникнеш  зустрічі  з  ними?  Чи  зможуть  1200  людей  дістатися  на  космодром  до  зорельота?  Як  ми  будемо  жити,  якщо  залишимося  тут  серед  ігнобілісів?  Вони  можуть  поставитися  до  сапієнсів  недоброзичливо?  Чим  зможеш  відповісти  на  можливу  агресію?
-  Це  ти,  Ніку,  не  змінився.  Маєш  сто  запитань  без  відповідей  і  безплідні  роздуми  замість  дій.  Твоя  нерішучість  змушує  інших  робити  помилки.  За  тебе  повинен  вирішувати  хтось,  а  ти  знову  будеш  звинувачувати  мене,  що  я  тебе  не  запитала.
-  Лі,  зупинися.  Не  час  з'ясовувати,  хто  і  в  чому  був  винен  колись.  Ігнобіліси  внизу,  ми  нагорі.  Твій  рейс  через  шість  годин.  Треба  спробувати  дістатися  до  космодрому.
Даремні  зізнання,  запізнілі  звинувачення  раптом  змусили  забути  про  смертельну  небезпеку  і  невизначене  майбутнє.  До  того,  як  перетворитися  на  попіл,  треба  було  встигнути  викрикнути  слова  образи  і  обманутих  сподівань,  які,  виявляється,  зріли,  чекаючи  свого  часу,  щоб  нарешті  бути  сказаними  гнівно,  обурено  і  з  надією.  Двоє  дорослих  людей  сварилися,  як  підлітки,  на  даху  будинку.  Внизу  були  ігнобіліси,  і  все  вище  піднімалося  Сонце,  байдуже  до  земних  емоцій  і  космічних  катастроф.
Координаційний  Центр  Переселення  відгукнувся  на  виклик.  Вони  знають  про  ігнобілісів.  Сталася  прикра  помилка  -  Захисний  Бар'єр  вимкнули  на  добу  раніше  запланованого  часу.  Зараз  вирішують,  як  бути  з  зорельотами,  які  повинні  забрати  останніх  землян.  Звичайно,  з  нами  встановлять  зв'язок  і  додатково  повідомлять  про  можливість  евакуації.  Ведеться  спостереження  за  ігнобілісами,  якщо  вони  поводитимуться  мирно,  можливо,  планові  рейси  відбудуться  за  графіком.  Треба  чекати.
-  Нік,  у  тебе  є  зброя?  Якщо  на  нас  нападуть,  ми  зможемо  захищатися?
-  Не  зможемо.  Зброя  залишилася  в  музеях.  Ми  можемо  покладатися  тільки  на  власні  зуби  і  кігті.  Будемо  надіятися,  що  нас  заберуть  до  того,  як  доведеться  випробувати  їхню  міцність.
-  Ходімо  до  мене  додому.  Там  є  їжа  і  вода,  якийсь  час  протримаємося.
За  годину  Координаційний  Центр  повідомив,  що  зорельоти  сьогодні  не  прибудуть.  Космодром  зайнятий  ігнобілісами.  Вони  поводяться  спокійно.  Зоопсихологи  намагаються  встановити  контакт  і  зрозуміти  їхні  наміри.  Треба  чекати  результатів  і  не  залишати  помешкання,  щоб  не  потрапляти  ігнобілісам  на  очі.
Ми  подивилися  в  нетстарі  сюжет,  як  ігнобіліси  проникли  через  Захисний  Бар'єр.  Вони  щоранку  виконували  якийсь  містичний  ритуал.  Чудернацько  вбрані  люди  приходили  до  Бар'єра  і,  видаючи  гортанні  звуки,  жбурляли  в  нього  принесені  камені.  Що  Бар'єр  зник,  вони  зрозуміли  під  час  виконанням  ритуалу.  Камені  не  відскакували  від  Бар'єра.  Ніщо  не  заважало  їм  рухатися  далі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2025

Рон Паджетт Вірш

Неймовірно  ліричні  й  піднесені  концерти
Арка́нджело  Кореллі
Звучать  для  мене  з  двох  колонок
З  точки  далеко  за  межею  написання
Далеко  за  межею  рук  Кореллі
Присутні  в  Італії
Присутні  в  Нью-Йорку
Присутні  в  мені
Опусом  №6  як  нервова  система
І  час  розсіюється  крізь  мене  зірками  нервової  енергії
Розтікається  у  всіх  напрямках  
Прибуває  звідти  де  я  був
Повертає  туди  звідки  я  прийшов
Цього  холодного,  похмурого,  прекрасно  величного    дня
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Ye0cX-i0A3I[/youtube]

Арка́нджело  Коре́ллі  (Arcangelo  Corelli,  17/02/1653  —  8/01/1713)  —  італійський  скрипаль  і  композитор.

[b]Ron  Padgett  Poem[/b]
The  insanely  lyrical  and  majestic  concerti
Of  Archangelo  Corelli
Are  coming  to  me  through  two  boxes
From  a  point  far  beyond  the  recording
Far  beyond  too  the  hand  of  Corelli
Existing  in  Italy
Existing  in  New  York
As  I  am  existing
With  Opus  6  as  a  nervous  system
And  Time  scattered  through  me  like  stars  of  nervous  energy
Drifting  out  in  all  directions
Gone  from  wherever  I  was
Back  to  where  I  came  from
This  cold,  dark,  beautifully  elevated  afternoon

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025

Рон Паджетт Поема міста

Я  живу  в  місті.
Життя  тяжке,
часто  мерзенне,  іноді
просто  жахливе.  Але  в  ньому  є  те,
що  ми  називаємо  винагородами.
Наприклад,  вбити  таргана,
по-моєму,  неприглядна  справа,
але  це  тренує  рефлекси.
Бах!
і  все.
Однак  часом  прибитий  тарган
спинається  на  перебитих  лапках  і,
безладно  ворушачи  своїми  погнутими  вусами,
кривуляє  в  пітьму,
попередити  інших,  які  живуть  у  тіні
великого  водоспаду  в  своїх  маленьких  тіпі  (1).
За  ними  височіє  сяюче  блакитно-буре  громаддя
Гранд-Тітона  (2),  увінчаного  білим  снігом,
який  багряніє  на  світанку  і  промениться  на  заході  сонця.
Тихі  сірі  пасма  звиваються  над  жевріючими  багаттями.

[i](1)  Тіпі  -  житло  північноамериканських  індіанців,виконане  у  вигляді  конічного  намету  з  жердин,  обтягнутих  шкурами
(2)  Гранд-Тітон  (Grand  Teton  National  Park)  -  національний  парк  у  США,  який  включає  в  себе  основні  вершини  хребта  Тітон.  Разом  з  національним  парком  Єллоустон  утворюють  екосистему  Великий  Єллоустоун.  Коли  на  початку  ХІХ  ст.  сюди  прибули  європейські  поселенці,  то  зустрілися  з  племенами  східних  шошонів.  У  1868  році  шошони  були  переселені  в  резервацію  Вінд-Рівер.[/i]

[b]Ron  Padgett  Poema  del  City[/b]
I  live  in  the  city.
It’s  a  tough  life,
often  unpleasant,  sometimes
downright  awful.  But  it  has  what
we  call  its  compensations.
To  kill  a  roach,  for  example,
is  to  my  mind  not  pleasant
but  it  does  develop  one’s  reflexes.
Wham!
and  that’s  that.
Sometimes,  though,  the  battered  roach
will  haul  itself  onto  broken  legs  and,
wildly  waving  its  bent  antennae,
stagger  off  into  the  darkness
to  warn  the  others,  who  live  in  the  shadow
of  the  great  waterfall  in  their  little  teepees.
Behind  them  rise  the  gleaming  brown  and  blue  mass
of  the  Grand  Tetons,  topped  with  white  snow
that  blushes,  come  dawn,  and  glows,  come  dusk.
Silent  gray  wisps  rise  from  the  smouldering  campfires.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1039570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2025

Волт Вітмен 19. Пісня про себе

Цей  стіл  накритий  для  всіх,  це  м'ясо  для  справді  голодних,
Воно  як  для  грішних,  так  і  для  праведних.  Я  призначив  зустріч
для  всіх,
Я  не  дозволю  нікого  зневажити  або  прогнати,
Утриманка,  нероба,  злодій  також  запрошені,
Раб  товстогубий  запрошений  і  венеритик  запрошений;
Тут  не  повинно  бути  різниці  між  ними  й  рештою.
 
Ось  несміливий  потиск  рук,  ось  розвівання  й  пахощі  волосся,
Ось  мої  губи  торкаються  твоїх,  ось  шепіт  пристрасний,
Ось  глибина  і  висота  зображень  мого  обличчя  віддаля,
Ось  пильне  занурення  у  себе  і  знов  повернення.
 
Ти  думаєш,  я  маю  якийсь  підступний  задум?
Дійсно,  як  мають  квітневі  зливи  й  споріднена  зі  скелею  слюда.
 
Тобі  здається,  що  я  вражаю?
Хіба  вражає  денне  світло?  Або  вражає  ранковий
                     щебет  горихвістки
                                             у  лісі?
Чи  я  вражаю  більше,  ніж  вони?
 
В  цей  час  говорю  я  про  сокровенні  речі,
Я  не  можу  довіряти  будь-кому,  але  тобі  я  довіряю.
 
[b]Walt  Whitman  19.  Song  of  Myself[/b]
This  is  the  meal  equally  set,  this  the  meat  for  natural  hunger,
It  is  for  the  wicked  just  same  as  the  righteous,  I  make  appointments
with  all,
I  will  not  have  a  single  person  slighted  or  left  away,
The  kept-woman,  sponger,  thief,  are  hereby  invited,
The  heavy-lipp'd  slave  is  invited,  the  venerealee  is  invited;
There  shall  be  no  difference  between  them  and  the  rest.
 
This  is  the  press  of  a  bashful  hand,  this  the  float  and  odor  of  hair,
This  the  touch  of  my  lips  to  yours,  this  the  murmur  of  yearning,
This  the  far-off  depth  and  height  reflecting  my  own  face,
This  the  thoughtful  merge  of  myself,  and  the  outlet  again.
 
Do  you  guess  I  have  some  intricate  purpose?
Well  I  have,  for  the  Fourth-month  showers  have,  and  the  mica  on  the
side  of  a  rock  has.
 
Do  you  take  it  I  would  astonish?
Does  the  daylight  astonish?  does  the  early  redstart  twittering
through  the  woods?
Do  I  astonish  more  than  they?
 
This  hour  I  tell  things  in  confidence,
I  might  not  tell  everybody,  but  I  will  tell  you.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038397
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025

Волт Вітмен 52. Пісня про себе

Строкатий  яструб  пролітає  мимо  і  дорікає  мені,  що  я  базікаю  і  байдикую.
 
Я  також  непідкорений,  я  також  недосяжний,
Я  видаю  свої  варварські  крики  над  дахами  світу.
 
Затухаюче  смеркання  уривається  заради  мене,
Воно  кидає  мою  подобу  за  іншими,  такими  ж  реальними,  у  затінені  хащі.

Воно  умовляє  мене  до  туману  і  сутіні.      
 
Я  розсіююся  у  повітрі,  я  махаю  своїми  білими  пасмами  зникаючому  сонцю,
Я  зливаюся  своєю  плоттю  із  круговертю  і  дрейфую  за  її  мережаними  вигинами.
 
Я  заповідаю  себе  землі,  аби  з  неї  вирости  улюбленою  травою,  
Якщо  я  буду  тобі  потрібен,  шукай  мене  під  своїми  підошвами,        
 
Навряд  чи  ти  дізнаєшся,  хто  я  і  які  мої  наміри,
Однак  я  стану  для  тебе  добрим  здоров'ям,    
І  судинами  і  силою  твоєї  крові.

[b]Walt  Whitman  52.  Song  of  Myself    [/b]
The  spotted  hawk  swoops  by  and  accuses  me,  he  complains  of  my  gab
           and  my  loitering.
 
   I  too  am  not  a  bit  tamed,  I  too  am  untranslatable,
   I  sound  my  barbaric  yawp  over  the  roofs  of  the  world.
 
   The  last  scud  of  day  holds  back  for  me,
   It  flings  my  likeness  after  the  rest  and  true  as  any  on  the  shadow'd  wilds,
   It  coaxes  me  to  the  vapor  and  the  dusk.
 
   I  depart  as  air,  I  shake  my  white  locks  at  the  runaway  sun,
   I  effuse  my  flesh  in  eddies,  and  drift  it  in  lacy  jags.
 
   I  bequeath  myself  to  the  dirt  to  grow  from  the  grass  I  love,
   If  you  want  me  again  look  for  me  under  your  boot-soles.
 
   You  will  hardly  know  who  I  am  or  what  I  mean,
   But  I  shall  be  good  health  to  you  nevertheless,
   And  filter  and  fibre  your  blood.
 
   Failing  to  fetch  me  at  first  keep  encouraged,
   Missing  me  one  place  search  another,
   I  stop  somewhere  waiting  for  you

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1038396
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2025

Збіґнєв Герберт ЦЕРНУННОС

Нові  боги  йшли  за  римською  армією  на  пристойній  відстані,  так,  щоб  похитування  стегон  Венери  і  нестримні  вибухи  сміху  Бахуса  не  здавалися  надто  недоречними  серед  ще  теплих  згарищ  і  тіл  варварських  героїв,  урочисто  закопуваних  жуками  й  мурахами
Старі  дивилися  з-за  дерев  на  вторгнення  нових  без  симпатії,  але  здивовано.  Бліді  безволосі  тіла  здавалися  слабкими,  але  привабливими.
Незважаючи  на  мовні  труднощі,  відбулася  зустріч  на  вищому  рівні.  Після  кількох  нарад  були  поділені  сфери  впливу.  Старі  боги  задовольнилися  другорядним  становищем  в  провінції.  Все  ж  з  нагоди  великих  урочистостей  їх  вирізьбили  в  камені  (крихкому  піщанику)  разом  з  богами  завойовників.
Цернуннос  кинув  справжню  тінь  на  колаборацію.  За  порадою  своїх  колег  він  прийняв  латинське  закінчення,  але  його  гіллясті  і  постійно  ростучі  роги  неможливо  було  сховати  під  жодним  вінком.
По  цій  причині  найчастіше  він  селився  в  лісових  хащах.  Його  часто  бачили  на  тінистих  галявинах.  В  одній  руці  він  тримає  змію  з  овечою  головою,  другою  вимальовує  в  повітрі  заперечні  знаки.

[i]Цернуннос  –  кельтський  людиноподібний  бог  з  оленячими  рогами  на  голові.  Сидить  у  буддійській  позі,  тримаючи  в  одній  руці  рогату  змію,  в  іншій  -  торквес  (гривну  -  шмат  срібла  вагою  близько  204  г).  Можливо,  був  володарем  підземного  царства  і  пов'язувався  з  циклами  помирання  і  воскресіння  природи.  Його  роги  втілюють  гілки  древа,  а  кожен  їхній  відросток  –  початок  нового  життя.  Торквес,  який  він  тримає  в  правиці  –  символ  влади  Короля.  Рогата  змія,  що  в  його  лівій  руці,  -  символ  чоловічої  родючої  сили  з  одного  боку,  і  символ  народження  нового  життя  через  скидання,  відмирання  старої  шкіри  –  з  іншого,  а  отрута  змії  може  стати  як  смертельною  небезпекою,  так  і  засобом  зцілення[/i]

[b]Zbigniew  Herbert  Cernunnos[/b]
Nowi  bogowie  szli  za  armią  rzymską  w  przyzwoitej  odległości,  tak,  żeby  kolebanie  bioder  Wenery  i  nieopanowane  wybuchy  śmiechu  Bachusa  nie  wydawały  się  zbyt  niestosowne  wobec  ciepłych  jeszcze  popiołów  i  ciał  barbarzyńskich  bohaterów  uroczyście  grzebanych  przez  żuki  i  mrówki.
Starzy  bogowie  przyglądali  się  zza  drzew  wkraczaniu  nowych  bez  sympatii,  ale  z  podziwem.  B1ade  nie  owłosione  ciała  wydawały  się  słabe,  lecz  pociągające.
Mimo  trudności  językowych  doszło  do  spotkania  na  szczycie.  Po  kilku  konferencjach  podzielono  sfery  wpływów.  Starzy  bogowie  zadowolili  się  drugorzędnymi  stanowiskami  na  prowincji.  Wszelako  z  okazji  większych  uroczystości  rzeźbiono  ich  w  kamieniu  (sypki  piaskowiec)  razem  z  bogami  zdobywców.
Prawdziwy  cień  nakolaboracije  rzucił  Cernunnos.  Przyjął  wprawdzie  za  namową  kolegów  łacińską  końcówkę,  ale  jego  rozłożyste  i  stałe  rosnące  rogi  nie  dały  się  przesłonić  żadnym  wieńcem.
Najczęściej  przeto  rezydował  w  ostępach  leśnych.  Widziano  go  często  na  mrocznych  polanach.  W  jednej  ręce  trzyma  węża  o  głowie
jagnięcia,  drugą  kreśli  na  powietrzu  niezrozumiałe  zupełnie  znaki.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=KAbj0BnRmw8[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1037149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.04.2025

Герман Гессе Уночі

Так  часто  уночі  мене  видіння  будить,
Що  у  цю  мить  пливе  в  пітьму  холодну  судно
І  прагне  моря  і  минає  береги,
Де  я  зазнав  терзань  пекучої  жаги.
Що  у  цю  мить  в  краю,  який  ніхто  не  знає,
Невидане  полярне  сяйво  полихає.

Що  у  цю  мить  рука  жіноча,  гарна  й  мила,
Коханого  шукає,  не  подушку  білу.
Що  вірний  друг,  якого  присудила  доля,
В  цю  мить  зустрів  сумний  кінець  далеко  в  морі.
Що  моя  матінка,  яка  мене  не  знає,
У  сні  в  цю  мить  мене  по  імені  гукає.

[b]Hermann  Hesse  -  In  der  Nacht[/b]
An  dem  Gedanken  bin  ich  oft  erwacht
Daß  jetzt  ein  Schiff  geht  durch  die  kühle  Nacht
Und  Meere  sucht  und  nach  Gestaden  fährt,
Nach  denen  heiße  Sehnsucht  mich  verzehrt.
Daß  jetzt  an  Orten,  die  kein  Seemann  kennt,
Ein  rotes  Nordlicht  ungesehen  brennt.

Daß  jetzt  ein  schöner  fremder  Frauenarm
Sich  liebesuchend  preßt  in  Kissen  weiß  und  warm.
Daß  einer,  der  zum  Freund  mir  war  bestimmt,
Jetzt  fern  im  Meer  ein  dunkles  Ende  nimmt.
Daß  meine  Mutter,  die  mich  nimmer  kennt,
Vielleicht  im  Schlaf  jetzt  meinen  Namen  nennt.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036887
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2025

Герман Гессе Немає що говорити

Немає  що  говорити,
Вже  нічого  більше  сказати.
Лиш  хочу  з  останнім  тактом
Скрипку  мою  розбити.

Розбити  -  і  знову  в  краї
Податися,  де  народилась,
Де  в  юність  мою  явилась
Пісня  Пісень  уві  сні.

Я  мрію,  що  в  тій  далині,
самотній  і  спокою  повній  -
Повинна  явитися  знову
Пісня  Пісень  уві  сні.

[i]Герман  Гессе  "Поезія  художника",  акварель
Hermann  Hesse  "Gedichte  des  Malers",  аquarell
[/i]
[b]Hermann  Hesse  Ich  habe  nichts  mehr  zu  sagen[/b]
Ich  habe  nichts  mehr  zu  sagen,
Ich  habe  alles  gesagt.
Nun  will  ich  klingend  zum  letzten  Takt
Meine  gute  Geige  zerschlagen.

Zerschlagen  –  und  wandern  wieder
Ins  Land,  woher  ich  kam,
Wo  ich  in  Jugendtagen  vernahm
Den  Traum  vom  Lied  der  Lieder.

Ihn  träumen  will  ich  wieder
Abseits  und  ganz  allein  –
Es  muß  voll  tiefen  Friedens  sein
Der  Traum  vom  Lied  der  Lieder.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025

Волт Вітмен Останнє прохання

Наостанок,  ніжно,
З-за  стін  надійної  фортеці-дому,
З  обіймів  міцних  оков,  крізь  щільно  закриті  двері,
Дай  вітрові  мене  розвіяти.

Дозволь  мені  розтанути  беззвучно  вдалині;
Ніжно  відкрий  замки  ключем  -  шепочучи,
Відкрий  же  двері,  О  душа.

Ніжно  -  не  будь  нетерпеливою,
(Міцні  твої  обійми,  О  тлінна  плоть,
Міцні  твої  обійми,  О  кохання.)

[b]Walt  Whitman  The  Last  Invocation[/b]
 At  the  last,  tenderly,
   From  the  walls  of  the  powerful  fortress'd  house,
   From  the  clasp  of  the  knitted  locks,  from  the  keep  of  the  well-closed  doors,
   Let  me  be  wafted.

   Let  me  glide  noiselessly  forth;
   With  the  key  of  softness  unlock  the  locks—with  a  whisper,
   Set  ope  the  doors  O  soul.

   Tenderly—be  not  impatient,
   (Strong  is  your  hold  O  mortal  flesh,
   Strong  is  your  hold  O  love.)
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=lmUr2C2N8ZI[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.03.2025

Рейчел Свірськи Коли б ти динозавром був, коханий мій

[i]Премія  Г'юґо  у  категорії  «Найкраща  коротка  повість»  (Hugo  Award  for  Best  Short  Story)  2014  р.
[/i]
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  ти  б  був  Т-рексом.  Ти  б  був  малим,  всього  п’ять  футів  десять  дюймів,  такого  ж  зросту,  як  був  людиною.  Ти  б  мав  крихкий  скелет,  і  ти  ступав  би  обережно  й  делікатно,  наскільки  дозволяють  масивні  пазурі.  Ти  б  зиркав  насторожено  з-під  кістяних  надбрівних  дуг.
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  я  б  найнялася  в  зоопарк,  щоб  віддавати  весь  свій  час  тобі.  Давала  б  я  тобі  курей  ще  теплих  і  кіз  живих.  Я  б  милувалася,  як  на  твоїх  зубах  виблискувала  свіжа  кров.  Зробила  б  я  у  тебе  в  клітці  на  долівці  серед  багна  свою  постіль  на  листяній  підстилці.  Коли  б  тобі  не  спалося,  для  тебе  я  співала  б  колискову.
Коли  б  для  тебе  я  співала  колискову,  то  швидко  б  я  почула,  що  ти  підспівуєш  мені.  Співав  би  ти  своїм  низьким  тремтливим  голосом  зі  мною  в  лад  в  конрапунктурі  дивній.  Коли  б  ти  думав,  що  я  сплю,  ти  б  плакав  серед  ночі,  співаючи  пісні  про  нерозділене  кохання.
Коли  б  оспівував  ти  нерозділене  кохання,  я  б  влаштувала  на  Бродвей  турне  для  тебе.  Прийшли  б  ми  на  Бродвей.  Стояв  би  ти  на  сцені,  в  настил  ввігнавши  кігті.  Від  красоти  твоїх  пісень  журливих  ридала  б  публіка.
Коли  б  ридала  публіка  від  красоти  твоїх  пісень  журливих,  вона  б  зібрала  кошти,  щоб  відшукати  спосіб  відродити  загиблі  види.  Текли  б  рікою  гроші  до  наукових  установ.  Біологам  направити  назад  вдалося  б  еволюцію  курей,  аж  доки  не  дісталися  б  до  щелеп  із  зубами.  Палеонтологи  зуміли  б  відшукати  у  скам'янілостях  слід  колагену.  Генетики  змогли  б  з  нуля  сконструювати  динозавра,  відкривши,  що  послідовність  в  коді  ДНК  говорить  про  істоту  все,  від  розміру  її  зіниць,  до  здатності  радіти  сходу  сонця.  Вінцем  роботи  стало  б  створення  подруги  для  тебе.
Коли  б  вони  створили  подругу  для  тебе,  я  б  стала  свідком  вашого  весілля.  Я  б  розглядала  знічено  смарагдовий  шифон,  який  мені  здавався  б  жовтим,  коли  я  чула  ваші  клятви.  Я,  звісно,  ревнувала  б  і  журилася,  бо  я  сама  хотіла  одружитися  з  тобою.  І  все  ж  я  б  розуміла,  буде  краще,  щоб  одружився  ти  з  таким  створінням,  як  сам,  що  в  вас  подібні  тіло,  кістки  і  генетичний  код.  Дивилася  б,  як  ви  удвох  йдете  до  вівтаря,  і  я  б  хотіла  для  вас  зробити  більше,  ніж  тепер.  Наповнювало  б  душу  світло,  бо  знала  б  я,  що  ти  і  я  створили  в  світі  щось  нове,  і  в  той  же  час  щось  давнє  відродили.  Я  брала  в  борг  хоча  б  тому,  що  своє  щастя  віддавала.  Все,  що  мені  було  б  потрібне,  це  щось  блакитне.
Коли  б  мені  було  потрібне  щось  блакитне,  то  я  б  побігла  через  церкву,  підборами  постукуючи  в  мармур,  дісталася  б  до  вази  на  першій  лаві.  Взяла  б  у  ній  гортензію  з  небесним  відтінком,  притиснула  б  її  до  свого  серця,  і  стрепенулося  б  воно,  як  квітка.  Я  б  розцвіла.  Із  мого  щастя  пелюстки  були  б,  смарагдовий  шифон  став  листям.  Блідим  стеблом  би  стали  мої  ноги,  тоненьким  пестиком  –  моє  волосся.  Збирали  б  бджоли  чарівний  нектар  із  мого  горла.
Я  б  здивувала  все  зібрання  біологів,  палеонтологів,  генетиків  і  журналістів,  роззяв,  фанатів  музики,  всіх  цих  людей,  яких  ознаки  динозавра,  клонованого  за  спіраллю  зі  скам'янілостей,  збивають  з  пантелику.  Запевнять  науковці,  що  ти  у  вигаданому  світі  жив,  у  світі  магії,  де  все  можливо.
Коли  б  жили  ми  в  світі  магії,  де  все  можливо,  коханий  мій,  ти  був  би  динозавром.  Ти  був  би  сильним  і  відважним,  але  і  лагідним  також.  Всіх  ворогів  своїх  жахав  би  залюбки  своїми  кігтями  й  зубами.  В  той  час,  як  будучи  людиною  –  вразливою,  привітною  –  ти  мусив  покладатися  на  розум  і  привабливість.
Т-рекс,  навіть  маленький,  ніколи  не  стане  битися  з  п’ятьма  шаленими  чоловіками,  просякнутими  люттю  й  джином.  Т-рексу  досить  вищирити  зуби,  й  вони  сховаються.  Вони  залізуть  під  столи,  а  не  візьмуться  їх  перекидати  знову.  Вони  не  б’ють  тебе  киями,  не  кличуть  гомик,  тюрбанник,  трансвестит,  тюхтій,  латинос,  усі  епітети,  що  вигадані  ними,  чи  має  це  відношення  до  тебе,  чи  ні,  викрикують,  викрикують,  а  ти  сповзаєш  у  калюжу  своєї  крові.
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  я  б  запахи  таких  чоловіків  тебе  навчила  впізнавати.  Я  б  привела  тебе  до  них  безшумно,  о,  дуже  тихо.  І  все  ж  вони  помітили  б  тебе.  Вони  б  втікали.  У  тебе  ніздрі  роздувалися  б,  неначе  ти  вдихаєш  ніч,  ти  б  кинувся  на  них  раптово,  як  хижак.  Я  б  милувалася,  як  ти  з  них  зціджуєш  червоні  ріки,  як  блискавично  розкидаєш  їх,  як  топчеш  речі  –  і  я  б  сміялася,  сміялася,  сміялася.
Коли  б  я  все  сміялася,  сміялася,  сміялася,  то  зрештою  б  відчула,  що  я  винна.  Я  б  поклялася,  що  ніколи  більше  так  не  робитиму.  Відводила  б  я  погляд  від  газет,  в  яких  чоловіків  на  фотографіях  оплакують  їх  сироти  і  вдови,  так  і  вони  повинні  відвертатись  від  газет,  в  яких  моє  облаччя.  Бо  журналістам  полюбилося  моє  обличчя,  обличчя  нареченої  палеонтолога,  з  її  напівспланованим  весіллям,  яка  замовила  гортензії  в  букетах  й  весільне  плаття  з  смарагдового  шифону.  Тієї  нареченої  палеонтолога,  яка  чергує  біля  узголів'я  чоловіка,  який,  можливо,  не  прокинеться  ніколи.
Коли  б  ти  динозавром  був,  коханий  мій,  то  нас  ніхто  не  зміг  би  вбити,  якщо  тебе  ніхто  не  здатен  вбити,  то  і  мене  ніхто  не  вб’є.  І  я  б  цвіла,  як  найгарніша  квітка.  Я  б  радісно  тягнулася  до  сонця.  Я  б  вірила  віднині  і  довіку,  що  твої  пазури  і  зуби  зуміють  захистити  від  київ,  натертих  крейдою,  від  медсестер  у  капцях  зношених,  від  лікарняних  коридорів,  від  завмирань  мого  розбитого  серця.

[b]Rachel  Swirsky  If  You  Were  A  Dinosaur,  My  Love  [/b]
If  you  were  a  dinosaur,  my  love,  then  you  would  be  a  T-Rex.  You’d  be  a
small  one,  only  five  feet,  ten  inches,  the  same  height  as  human-you.  You’d
be  fragile-boned  and  you’d  walk  with  as  delicate  and  polite  a  gait  as  you
could  manage  on  massive  talons.  Your  eyes  would  gaze  gently  from  beneath
your  bony  brow-ridge.
If  you  were  a  T-Rex,  then  I  would  become  a  zookeeper  so  that  I  could  spend
all  my  time  with  you.  I’d  bring  you  raw  chickens  and  live  goats.  I’d  watch
the  gore  shining  on  your  teeth.  I’d  make  my  bed  on  the  floor  of  your  cage,
in  the  moist  dirt,  cushioned  by  leaves.  When  you  couldn’t  sleep,  I’d  sing
you  lullabies.
If  I  sang  you  lullabies,  I’d  soon  notice  how  quickly  you  picked  up  music.
You’d  harmonize  with  me,  your  rough,  vibrating  voice  a  strange
counterpoint  to  mine.  When  you  thought  I  was  asleep,  you’d  cry  unrequited
love  songs  into  the  night.
If  you  sang  unrequited  love  songs,  I’d  take  you  on  tour.  We’d  go  to
Broadway.  You’d  stand  onstage,  talons  digging  into  the  floorboards.
Audiences  would  weep  at  the  melancholic  beauty  of  your  singing.
If  audiences  wept  at  the  melancholic  beauty  of  your  singing,  they’d  rally
to  fund  new  research  into  reviving  extinct  species.  Money  would  flood  into
scientific  institutions.  Biologists  would  reverse  engineer  chickens  until
they  could  discover  how  to  give  them  jaws  with  teeth.  Paleontologists
would  mine  ancient  fossils  for  traces  of  collagen.  Geneticists  would
figure  out  how  to  build  a  dinosaur  from  nothing  by  discovering  exactly
what  DNA  sequences  code  everything  about  a  creature,  from  the  size  of  its
pupils  to  what  enables  a  brain  to  contemplate  a  sunset.  They’d  work  until
they’d  built  you  a  mate.
If  they  built  you  a  mate,  I’d  stand  as  the  best  woman  at  your  wedding.  I’d
watch  awkwardly  in  green  chiffon  that  made  me  look  sallow,  as  I  listened
to  your  vows.  I’d  be  jealous,  of  course,  and  also  sad,  because  I  want  to
marry  you.  Still,  I’d  know  that  it  was  for  the  best  that  you  marry  another
creature  like  yourself,  one  that  shares  your  body  and  bone  and  genetic
template.  I’d  stare  at  the  two  of  you  standing  together  by  the  altar  and
I’d  love  you  even  more  than  I  do  now.  My  soul  would  feel  light  because  I’d
know  that  you  and  I  had  made  something  new  in  the  world  and  at  the  same
time  revived  something  very  old.  I  would  be  borrowed,  too,  because  I’d  be
borrowing  your  happiness.  All  I’d  need  would  be  something  blue.
If  all  I  needed  was  something  blue,  I’d  run  across  the  church,  heels
clicking  on  the  marble,  until  I  reached  a  vase  by  the  front  pew.  I’d  pull
out  a  hydrangea  the  shade  of  the  sky  and  press  it  against  my  heart  and  my
heart  would  beat  like  a  flower.  I’d  bloom.  My  happiness  would  become
petals.  Green  chiffon  would  turn  into  leaves.  My  legs  would  be  pale  stems,
my  hair  delicate  pistils.  From  my  throat,  bees  would  drink  exotic  nectars.
I  would  astonish  everyone  assembled,  the  biologists  and  the
paleontologists  and  the  geneticists,  the  reporters  and  the  rubberneckers
and  the  music  aficionados,  all  those  people  who—deceived  by  the
helix-and-fossil  trappings  of  cloned  dinosaurs–  believed  that  they  lived
in  a  science  fictional  world  when  really  they  lived  in  a  world  of  magic
where  anything  was  possible.
If  we  lived  in  a  world  of  magic  where  anything  was  possible,  then  you
would  be  a  dinosaur,  my  love.  You’d  be  a  creature  of  courage  and  strength
but  also  gentleness.  Your  claws  and  fangs  would  intimidate  your  foes
effortlessly.  Whereas  you—fragile,  lovely,  human  you—must  rely  on  wits  and
charm.
A  T-Rex,  even  a  small  one,  would  never  have  to  stand  against  five
blustering  men  soaked  in  gin  and  malice.  A  T-Rex  would  bare  its  fangs  and
they  would  cower.  They’d  hide  beneath  the  tables  instead  of  knocking  them
over.  They’d  grasp  each  other  for  comfort  instead  of  seizing  the  pool  cues
with  which  they  beat  you,  calling  you  a  fag,  a  towel-head,  a  shemale,  a
sissy,  a  spic,  every  epithet  they  could  think  of,  regardless  of  whether  it
had  anything  to  do  with  you  or  not,  shouting  and  shouting  as  you  slid  to
the  floor  in  the  slick  of  your  own  blood.
If  you  were  a  dinosaur,  my  love,  I’d  teach  you  the  scents  of  those  men.
I’d  lead  you  to  them  quietly,  oh  so  quietly.  Still,  they  would  see  you.
They’d  run.  Your  nostrils  would  flare  as  you  inhaled  the  night  and  then,
with  the  suddenness  of  a  predator,  you’d  strike.  I’d  watch  as  you  decanted
their  lives—the  flood  of  red;  the  spill  of  glistening,  coiled  things—and
I’d  laugh,  laugh,  laugh.
If  I  laughed,  laughed,  laughed,  I’d  eventually  feel  guilty.  I’d  promise
never  to  do  something  like  that  again.  I’d  avert  my  eyes  from  the
newspapers  when  they  showed  photographs  of  the  men’s  tearful  widows  and
fatherless  children,  just  as  they  must  avert  their  eyes  from  the
newspapers  that  show  my  face.  How  reporters  adore  my  face,  the  face  of  the
paleontologist’s  fiancée  with  her  half-planned  wedding,  bouquets  of
hydrangeas  already  ordered,  green  chiffon  bridesmaid  dresses  already
picked  out.  The  paleontologist’s  fiancée  who  waits  by  the  bedside  of
a  man  who  will  probably  never  wake.
If  you  were  a  dinosaur,  my  love,  then  nothing  could  break  you,  and  if
nothing  could  break  you,  then  nothing  could  break  me.  I  would  bloom  into
the  most  beautiful  flower.  I  would  stretch  joyfully  toward  the  sun.  I’d
trust  in  your  teeth  and  talons  to  keep  you/me/us  safe  now  and  forever  from
the  scratch  of  chalk  on  pool  cues,  and  the  scuff  of  the  nurses’  shoes  in
the  hospital  corridor,  and  the  stuttering  of  my  broken  heart.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=BguiWbW5j3Q[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036408
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2025

Волт Вітмен Ви, мої пізні проріджені листки

Ви,  мої  пізні  проріджені  листки  на  гіллі,  яке  чекає  зими,
І  я  сам  обрізане  дерево  з  поля  чи  саду;
Ви  ознака  занепаду  і  покинутості  -  (не  зараз  травневий  розмай
чи  червневий  цвіт  конюшини  -  не  зараз  серпневе  зерно;)
Ви  древка  зблідлих  знамен  -  ви  знецінені  прапори  -  залишені  поза  часом,
Ви,  дорогі  моїй  душі  листки,  підтверджуєте  все  інше,
Вірність  -  життєстійкість  -  востаннє.

[b]Walt  Whitman  YOU  LINGERING  SPARSE  LEAVES  OF  ME.[/b]
You  lingering  sparse  leaves  of  me  on  winter-nearing  boughs,
And  I  some  well-shorn  tree  of  field  or  orchard-row;
You  tokens  diminute  and  lorn—(not  now  the  flush  of  May,  or
July  clover-bloom—no  grain  of  August  now;)
You  pallid  banner-staves—you  pennants  valueless—you  over-
stay'd  of  time,
Yet  my  soul-dearest  leaves  confirming  all  the  rest,
The  faithfulest—hardiest—last.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036315
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2025

Волт Вітмен Час повертатися

О,  Смерть!    чорна  непроникна  завіса  
         Навколо  тебе  і  майбутнього;
Очі  не  здатні  бачити,  розум  не    здатен  осягнути
       Цю  містичну  долю.
 
Цей  мозок,  який  зараз  шукає  варіанти
         То  зі  зростаючою  надією,  то  з  похмурим  страхом;  
Це  серце  зі  всіма  мінливими  відтінками,
       Які  несуть  минущі  пристрасті  -
 
Ця  дивна  побудова  людської  форми,
       В  якій  вирують  невзаємні  жадання,
Ці  мозок  і  серце,  і  чудова  форма
     Все  повинно  однаково  зруйнуватися.
 
Ця  пульсуюча  кров  зупинить  свій  потік;
     Груба  битва  зі  смертю  закінчиться;    на  щоку
Ляже  тьмяність  і  звучний  язик
       Забуде  як  говорити.
 
Мене  візьме  могила;  земля  накриє  зверху  
       Холодні  мертві  кінцівки  і  землисте  обличчя;
Але  де,  О  Природо,  де  буде  
     Постійна  обитель  душі?
 
Чи  буде  вона  жити?  Хоча  її  світло
           Повинне  сяяти,  доки  тіло  не  зруйнується;
Потім,  коли  воск  життя  витратиться,
         Чи  горітиме  свічка  й  далі?
 
О  протистоячий  цьому  мозок,  безсилий
           подолати  могутню  тайну;
В  пітьмі,  боячись  невідомого,  він  чекає
           звичайної  долі,  померти.
 
[b]Walt  Whitman  Time  to  Come[/b]
O,  Death!  a  black  and  pierceless  pall  
       Hangs  round  thee,  and  the  future  state;  
No  eye  may  see,  no  mind  may  grasp  
       That  mystery  of  fate.  
 
This  brain,  which  now  alternate  throbs  
       With  swelling  hope  and  gloomy  fear;  
This  heart,  with  all  the  changing  hues,      
       That  mortal  passions  bear—  
 
This  curious  frame  of  human  mould,  
       Where  unrequited  cravings  play,  
This  brain,  and  heart,  and  wondrous  form  
       Must  all  alike  decay.  
 
The  leaping  blood  will  stop  its  flow;  
       The  hoarse  death-struggle  pass;  the  cheek  
Lay  bloomless,  and  the  liquid  tongue  
       Will  then  forget  to  speak.  
 
The  grave  will  take  me;  earth  will  close  
       O’er  cold  dull  limbs  and  ashy  face;  
But  where,  O,  Nature,  where  shall  be  
       The  soul’s  abiding  place?  
 
Will  it  e’en  live?  For  though  its  light  
       Must  shine  till  from  the  body  torn;  
Then,  when  the  oil  of  life  is  spent,      
       Still  shall  the  taper  burn?  
 
O,  powerless  is  this  struggling  brain  
       To  rend  the  mighty  mystery;  
In  dark,  uncertain  awe  it  waits  
       The  common  doom,  to  die.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036157
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2025

Вільям Батлер Єйтс ВІЧНІ ГОЛОСИ

О  голоси,  солодкі,  вічні,  змовкніть;
Ідіть  оберігать  стада  небесні  
І  їм  веліть  коритись  вашій  волі,
З  пломеню  пломінь,  до  кінця  віків:
Чи  відчуваєш,  що  серця  в  нас  древні,
Що  закликаєш  птиць  і  вітер  горній,
Хитання  гілля  і  на  березі  приплив?
О  голоси,  солодкі,  вічні,  змовкніть.
 
[b]William  Butler  Yeats  THE  EVERLASTING  VOICES[/b]
O  sweet  everlasting  Voices,  be  still;
Go  to  the  guards  of  the  heavenly  fold
And  bid  them  wander  obeying  your  will,
Flame  under  flame,  till  Time  be  no  more;
Have  you  not  heard  that  our  hearts  are  old,
That  you  call  in  birds,  in  wind  on  the  hill,
In  shaken  boughs,  in  tide  on  the  shore?
O  sweet  everlasting  Voices,  be  still.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=5xTX7uTjaxs[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035911
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025

Девід Герберт Лоуренс Кити не плачуть!

Вони  кажуть,  що  море  холодне,  але  в  морі  є
найпалкіша,  найшаленіша,  найсміливіша  кров.

Всім  китам  на  великих  глибинах,  жарко  так,  що  вони  намагаються
раз  у  раз  запірнути  поглибше,  поглибше  під  айсберги.
Антарктичні  кити,  кашалоти,  вбивці  молотоглаві,
вони  фонтанують,  фонтанують,  видихають  гаряче,  потужне,  біле  дихання  моря!

Їх  гойдає,  гойдає,  відчування  безсмертя  віків
на  глибинах  семи  морів,
їх  в  солоних  морях  закружляє  оп'яняюча  насолода,
а  в  тропічних  морях  шаленіють  вони  від  кохання,
їх  хвилюють  нестримні  могутні  бажання,  як  у  богів.
І  лягає  з  своєю  подругою  бик-гігант  в  бездні  синього  моря,
і  гора  натискає  на  гору  від  закоханості  у  життя:
і  з  ревучої  суті  нутряного  червоного  моря  китової  крові  виходить
довге  вістря    напружене  й  сильне,  і  закручує  вир,  і  знаходить  свій  спокій
у  обіймах  і  ласках  самиці,  у  шаленім  єднанні  з  бездонністю  тіла.

Й  по  мосту  із  міцного  китового  фалоса,  який  з'єднує  дивом  китів,
Під  водою  архангели  вогненні  ходять  взад  і  вперед,
Прибувають  блаженства  архангели  від  нього  до  неї,  величавими  херувимами
що  чекають  китів  в  океані,
у  підпертому  хвилями  моря  величному  раї  китів,  як  заведено  здавна.
І  гігантська  китова  матір  мріє,  лежачи,  про  сосунків,  про  беззахисних  китенят,
І  замріяні  дивні  китові  очі  не  заплющаться  у  воді    від  початку  і  до  завершення.

І  збирають  у  коло  китові  самці  китенят  і  самиць,
коли  їм  на  одвічній  поверхні  потопу  небезпека  грозить,
і  величними  гнівними  Серафимами  захищають  їх  від  загрози,
й  пригортають  до  себе  громади  кохання.
І  все  це  відбувається  в  морі,  у  солоній  воді,
де  також  Бог  -  любов,    тільки  безмовна:
І  дружина  кита  Афродіта
Найщасливіша  серед  щасливих!

І  Венера  вистрибує  з  рибами,  і  їй  радісно  бути  дельфіном,
красуватися  серед  дельфінів,  і  на  морі
з  самцями  тунця  вона  горда  й  щаслива  самиця,
І  з  ріднею  щасливою  гнеться,  наче  темна  веселка  блаженства  у  морі.

[b]Whales  Weep  Not!          [/b]                              
They  say  the  sea  is  cold,  but  the  sea  contains  
the  hottest  blood  of  all,  and  the  wildest,  the  most  urgent.  

All  the  whales  in  the  wider  deeps,  hot  are  they,  as  they  urge  
on  and  on,  and  dive  beneath  the  icebergs.  
The  right  whales,  the  sperm-whales,  the  hammer-heads,  the  killers  
there  they  blow,  there  they  blow,  hot  wild  white  breath  out  of  the  sea!  

And  they  rock,  and  they  rock,  through  the  sensual  ageless  ages  
on  the  depths  of  the  seven  seas,  
and  through  the  salt  they  reel  with  drunk  delight  
and  in  the  tropics  tremble  they  with  love  
and  roll  with  massive,  strong  desire,  like  gods.  
Then  the  great  bull  lies  up  against  his  bride  
in  the  blue  deep  of  the  sea,  
as  mountain  pressing  on  mountain,  in  the  zest  of  life:  
and  out  of  the  inward  roaring  of  the  inner  red  ocean  of  whale-blood  
the  long  tip  reaches  strong,  intense,  like  the  maelstrom-tip,  and  comes  to  rest  
in  the  clasp  and  the  soft,  wild  clutch  of  a  she-whale's  fathomless  body.

And  over  the  bridge  of  the  whale's  strong  phallus,  linking  the  wonder  of  whales  
the  burning  archangels  under  the  sea  keep  passing,  back  and  forth,  
keep  passing  archangels  of  bliss  
from  him  to  her,  from  her  to  him,  great  Cherubim  
that  wait  on  whales  in  mid-ocean,  suspended  in  the  waves  of  the  sea  
great  heaven  of  whales  in  the  waters,  old  hierarchies.  

And  enormous  mother  whales  lie  dreaming  suckling  their  whale-tender  young  
and  dreaming  with  strange  whale  eyes  wide  open  in  the  waters  of  the  beginning  and  the  end.  

And  bull-whales  gather  their  women  and  whale-calves  in  a  ring  
when  danger  threatens,  on  the  surface  of  the  ceaseless  flood  
and  range  themselves  like  great  fierce  Seraphim  facing  the  threat  
encircling  their  huddled  monsters  of  love.  
and  all  this  happens  in  the  sea,  in  the  salt  
where  God  is  also  love,  but  without  words:  
and  Aphrodite  is  the  wife  of  whales  
most  happy,  happy  she!  

and  Venus  among  the  fishes  skips  and  is  a  she-dolphin  
she  is  the  gay,  delighted  porpoise  sporting  with  love  and  the  sea  
she  is  the  female  tunny-fish,  round  and  happy  among  the  males  
and  dense  with  happy  blood,  dark  rainbow  bliss  in  the  sea.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035570
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025

Юліан Тувім Еротичне

Вже  благає  ніч  гріха  і  зваби,
Вже  весняна  ніч  кричить  від  болю,
Ти  моя  неублаганна  радість,
Порятунок  мій  в  твоїх  долонях!
Якщо  доведеться  мені  знову
Усмиряти  бунтівливе  тіло,
Ти  сама  скажи  нарешті  слово,
Що  його  почути  не  хотіла.
Знову  цей  самум  поганський  віє,
Знов  затьмарення,  падіння  жаскі!
Пам’ятай,  якщо  я  дичавію,
То  від  бур  рятує  тільки  ласка!

[b]Julian  Tuwim  Erotyk[/b]
Już  się  o  grzechy  noce  proszą,
Już  z  wiosny  znów  jak  z  bólu  krzyczę,
Nieubłaganą  mnie  rozkoszą
Zakuj  w  ramiona  ratownicze!
A  jeśli  zacznę  się  na  nowo
Wyrywać  zbuntowanym  ciałem,
Powiedz  mi  wreszcie  pierwsze  słowo,
Którego  nigdy  nie  słyszałem.
Bo  znów  pogański  samum  wieje
W  pędach,  zawrotach,  burzach,  blaskach!
Pamiętaj:  kiedy  znów  zdziczeję,
Odrzyj  mnie  z  wichrów  i  ugłaskaj

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035516
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025

Воллес Стівенс Сонце цього березня

Безмежне  сяйво  сонця  на  світанні
Відчути  змушує,  яким  я  темним  став,
І  знов  являє  суть,  що  поривалася
До  золота  в  блакить,  її  частиною
В  мені  колишньому  мій  гартувався  дух.
Й  вертається  із  зимного  повітря,
Наче  ілюзія,  яка  бентежила
Периферичний  зір  (1).  Первісна  наша  суть,
Її  частина,  у  зимному  повітрі
Гримить,  мов  прибуває  рикаючий  лев.
О!  Ребе  (2),  ребе,  мою  душу  бережи,
Дай  розуміння  її  темної  природи.

[i](1)  Периферичний  зір  -  здатність  очей  та  мозку  сприймати  об’єкти  за  межами  центрального  поля  зору.  Він  охоплює  до  180  градусів  огляду  і  визначає  здатність  людини  бачити  всю  область  навколо  центральної  точки.  Відрізняється  від  бічного  зору  здатністю  бачити  не  лише  з  боків,  а  й  зверху  та  знизу.
(2)  Рабин  і  вчений  у  творчості  Стівенса  є  частинами  його  власного  «я»,  які  діють  як  наставники."Рабин  -  риторичний  ребе.  Відверто  кажучи,  постать  рабина  завжди  була  для  мене  надзвичайно  привабливою,  тому  що  це  постать  людини,  яка  надзвичайно  віддана  ученості  й  водночас  прилаштовує  її  для  якоїсь  користі  для  людських  цілей".  (Wallace  Stevens  Letters  of  Wallace  Stevens,  To  Renato  Poggioli,  P.786,  1953)

Rembrandt  "Old  Scholar  in  a  Study"  (1640  -1650)  oil  on  panel,  Museum  of  Fine  Arts,  Budapest
Рембрандт  "Старий  учений  у  кабінеті"  (1640  -1650)  олія  по  дошці,  Музей  образотворчого  мистецтва,  Будапешт
[/i]

[b]Wallace  Stevens  The  sun  this  march[/b]
The  exceeding  brightness  of  this  early  sun
Makes  me  conceive  how  dark  I  have  become,
And  re-illumines  things  that  used  to  turn
To  gold  in  broadest  blue,  and  be  a  part
Of  a  turning  spirit  in  an  earlier  self.
That,  too,  returns  from  out  the  winter's  air,
Like  an  hallucination  come  to  daze
The  corner  of  the  eye.  Our  element,
Cold  is  our  element  and  winter's  air
Brings  voices  as  of  lions  coming  down.
Oh!  Rabbi,  rabbi,  fend  my  soul  for  me
And  true  savant  of  this  dark  nature  be.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035496
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.03.2025

Роберт Фрост Світляки в саду

Ось  в  небі  появилися  зірки,
А  ось  їх  копії  земні  -  жуки,
Проблискують,  як  зорі,  світляки,
(Зірками  їх  ніколи  не  вважали)
Бувало  часом  зоряне  начало.
Тільки  недовго  сяяння  тривало.

[b]Robert  Frost  Fireflies  in  the  Garden  [/b]
Here  come  real  stars  to  fill  the  upper  skies,  
And  here  on  earth  come  emulating  flies,  
That  though  they  never  equal  stars  in  size,  
(And  they  were  never  really  stars  at  heart)  
Achieve  at  times  a  very  star-like  start.  
Only,  of  course,  they  can't  sustain  the  part.
[i]1928[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2025

* * *

Чи  залишилися  на  цій  планеті  люди?
Одні  -  пригнічені,  роз'єднані,  безсилі.
А  інші  -  істину  святу  і  справедливість
Законтрактують,  наче  партію  свинини.
17/02/2025  Крістоф  Хойгсен,  Голова  Мюнхенської  конференції

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025

Воллес Стівенс Все менш і менш людський, о дух первісний

Якщо  у  домі  має  бути  бог,  то  має
Щось  говорити  у  кімнаті  і  на  сходах,

Як  зайчик  сонячний  хитати  на  долівці,
По  стежці  місячній  йти  привидом  Платона

Чи  Арістотеля  скелетом.  Хай  гуляє
На  стінах  зорями.  Він  має  жити  тихо.

Він  має  залишатися  німим,  закритим,
Як  усі  інші:  проявлятися  як  світло;

Як  кольори,  навіть  нехай  для  нас  найкращі;
Як  форми,  які  нашими  були  і  зникли.

Він  -  це  людина,  але  він  для  нас  чужинець,
Людина,  що  кузеном  місяцю  не  стала.

Він  є  людиною,  що  вимагає  мови
Від  звірів,  від  не  здатної  озватись  маси.

Якщо  у  домі  має  бути  бог,  хай  буде
Такий,  який  не  розуміє  слів,  нейтральне

Фарбоване  ніщо,  груда  якоїсь  маси,
Ми,  як  його  частина,  надто  віддалились.


[b]Less  and  Less  Human,  O  Savage  Spirit  by  Wallace  Stevens[/b]
If  there  must  be  a  god  in  the  house,  must  be,
Saying  things  in  the  rooms  and  on  the  stairs,

Let  him  move  as  the  sunlight  moves  on  the  floor,
Or  moonlight,  silently,  as  Plato's  ghost

Or  Aristotle's  skeleton.  Let  him  hang  out
His  stars  on  the  wall.  He  must  dwell  quietly.

He  must  be  incapable  of  speaking,  closed,
As  those  are:  as  light,  for  all  its  motion,  is;

As  color,  even  the  closest  to  us,  is;
As  shapes,  although  they  portend  us,  are.

It  is  the  human  that  is  the  alien,
The  human  that  has  no  cousin  in  the  moon.

It  is  the  human  that  demands  his  speech
From  beasts  or  from  the  incommunicable  mass.

If  there  must  be  a  god  in  the  house,  let  him  be  one
That  will  not  hear  us  when  we  speak,  a  coolness,

A  vermilioned  nothingness,  any  stick  of  the  mass
Of  which  we  are  too  distantly  a  part.
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=RQeqxZTJegI[/youtube]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2025

Воллес Стівенс Великий чоловік у червоному читає

Бувало,  душі  верталися  на  землю,  щоб  чути  його  мову,
Коли  сидів  він  і  читав,  уголос,  великі  сині  письмена,  
Це  ті,  хто  з  диких  зоряних  пустель,  які  чекали  на  щось  більше.

Це  ті,  хто  слухати  вернулись,  як  він  читав  поему  про  життя,
Каструлі  на  плиті,  тарілки  на  столі,  тюльпани  поміж  ними.
Це  ті,  хто  плакали,  ступивши  босими  ногами  у  реальність,  

Вони  б  і  плакали,  й  сміялися,  вони  б  тремтіли  на  морозі,
І  закричали  б,  щоб  відчути  знову,  як  пальці  торкають  листя
І  натикнувшись  на  найбільш  дошкульні  сховані  шипи,  раділи  б.

Сміялися,  сиділи  і  читали  у  пурпурових  письменах
Про  правила  буття,  їх  розуміння,  прояви,  про  склад  законів:
Поезія,  поезія,  прообрази  героїв,  віщування,

Які  у  їхніх  вухах,    у  тих  чутливих,  тих  утрачених  серцях
Знов  набували  барвів,  форми  і  розміру  речей,  як  вони  є,
Розповідали  б  їм  про  почуття,  яких  їм  так  не  вистачало.

[i]Jean  Baptiste  Siméon  Chardin    (1699–1779)    "A  Chemist  in  His  Laboratory"  (the  Prompter  or  A  Philosopher  Giving  a  Lecture),  Portret  Joseph  Aved  (?),  1734,  oil  on  canvas,  Louvre  Museum      
Жан  Батист  Сімеон  Шарден  (1699–1779)  «Хімік  у  своїй  лабораторії»  (суфлер  або  філософ,  що  читає  лекцію),  портрет  Джозефа  Аведа  (?),  1734,  полотно,  олія,  Лувр

Джерелом  натхнення  для  цього  вірша  могла  бути  картина  Жан-Батиста  Сімеона  Шардена  "Філософ  читає  лекцію".  (Jean  Baptiste  Siméon  Chardin    "  A  Philosopher  Giving  a  Lecture")
"Земля  і  море,  звірі,  риби  і  птахи,  небо  і  кулі,  ліси,  гори  і  ріки  -  не  маленькі  теми.  .  .  але  люди  очікують  від  поета  не  тільки  краси  й  гідності,  які  завжди  надають  німим  реальним  об’єктам.  .  .  .  вони  очікують,  що  він  вкаже  шлях  між  реальністю  та  їхніми  душами.  (Волт  Вітмен  "Листя  трави",  Пролог)[/i]

[b]Wallace  Stevens  Large  Red  Man  Reading[/b]
There  were  ghosts  that  returned  to  earth  to  hear  his  phrases,
As  he  sat  there  reading,  aloud,  the  great  blue  tabulae.
They  were  those  from  the  wilderness  of  stars  that  had  expected  more.

There  were  those  that  returned  to  hear  him  read  from  the  poem  of  life,
Of  the  pans  above  the  stove,  the  pots  on  the  table,  the  tulips  among  them.
They  were  those  that  would  have  wept  to  step  barefoot  into  reality,

That  would  have  wept  and  been  happy,  have  shivered  in  the  frost
And  cried  out  to  feel  it  again,  have  run  fingers  over  leaves
And  against  the  most  coiled  thorn,  have  seized  on  what  was  ugly

And  laughed,  as  he  sat  there  reading,  from  out  of  the  purple  tabulae,
The  outlines  of  being  and  its  expressings,  the  syllables  of  its  law:
Poesis,  poesis,  the  literal  characters,  the  vatic  lines,

Which  in  those  ears  and  in  those  thin,  those  spended  hearts,
Took  on  color,  took  on  shape  and  the  size  of  things  as  they  are
And  spoke  the  feeling  for  them,  which  was  what  they  had  lacked.
1948

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2025

П'ятнадцять їх на сундук мертвяка/ йо хо хо і барило рому

[quote]"...для  пірата  в  шістнадцятому  і  сімнадцятому  століттях  багатство  -  це  сундук,  який  пливе  під  іноземним  прапором,  і  все,  що  треба  зробити,  це  наблизитися  до  ворожого  корабля  і  захопити  його."
П.  А.  Мендоза,  К.  А.  Монтанер,  А.  В.  Льйоса  Посібник  сучасного  латиноамериканського  ідіота
[/quote]
Якщо  є  карта,  на  якій  позначено  місце,  де  схований  скарб,  над  яким  тяжіє  прокляття,  хтось  обов'язково  відправиться  його  шукати.  Cкарб,  кров,  зрада,  кохання,  відвага  -  все  сплутане  в  один  клубок.  В  інфарктному  фіналі  негідники  покарані,  душі,  які  стерегли  проклятий  скарб,  знаходять  спокій,  відважні  серця  втішаються  здобутим  щастям.  Тисячоліттями  сюжет  не  змінюється:  скарб,  прокляття,  щастя.  Капери,  корсари,  приватири,  рейдери,  флібустьєри,  буканьєри  перетворилися  в  олігархів  або  добропорядних  буржуїв,  одержавши  преміальні  від  держави,  яка  благословила  їх  на  грабежі,  а  деякі  навіть  стали  титулованими  рицарями,  як  Френсіс  Дрейк  і  Генрі  Морган.
Романтичні  грабіжники  зникли  в  тумані  історії  цивілізованого  світу.  Нецивілізований  світ  ступає  слід  у  слід  за  цивілізованим,  але  на  цьому  шляху  всі  сундуки  зі  скарбами  вже  знайдені.  Залишилися  скарби  розсипані,  розкидані  по  поверхні  Землі  і  сховані  в  її  надрах.  Боротьба  за  них  не  менш  драматична,  ніж  за  золото  і  срібло,  яке  іспанські  галеони  доставляли  з  Вест-Індії  до  Іспанії.  Над  сучасними  скарбами  теж  тяжіє  прокляття  -  прокляття  ресурсів,  воно  падає  вже  не  на  окремих  шукачів  скарбів,  а  на  цілі  держави.
Вперше  заговорили  про  те,  що  не  все  гаразд  з  багатством  надр,  після  відкриття  у  1959  році  в  Голландії  найбільшого  в  Європі  Гронінгенського  газового  родовища.  Активний  розвиток  газовидобування  викликав  негативні  явища  в  інших  галузях  економіки.  Причини  зрозумілі:
-  висока  прибутковість  газовидобування  привабила  сюди  людей  і  кошти  з  інших  галузей  економіки;
-  обробні  галузі  промисловості  стали  малоприбутковими,  а  то  й  збитковими  і  були  вимушені  згортати  виробництво;
-  притік  валюти  в  країну  збільшив  платоспроможність  населення,  не  підкріплену  збільшенням  виробництва  товарів,  що  призвело  до  знецінення  грошей,  тобто,  інфляції;
-  почала  погіршуватися  якість  освіти,  оскільки  для  видобування  сировини  не  потрібні  спеціалісти  з  високими  професійними  якостями;
-  зросло  безробіття,  почався  відтік  з  країни  високоосвічених  спеціалістів.
Ці  явища  названі  голландською  хворобою  або  ефектом  Гронінгена.  Багаті  надра  стають  прокляттям  для  країни,  якщо  відсутні  державні  механізми  профілактики  і  лікування  голландської  хвороби.
Процвітає  Сінгапур,  який  володіє  лише  такими  ресурсами,  як  пісок  та  болото.  Добробут  його  населення  залежить  від  розуму  і  працьовитості.  Занепадає  Венесуела,  яка  за  об'ємом  розвіданих  покладів  нафти  займає  сьоме  місце  у  світі.  Тут  добробут  населення  залежить  від  виділеної  йому  частки  доходу,  одержаного  від  продажу  нафти.
Джерелом  швидкого  збагачення  стає  рента  від  використання  сировинних  ресурсів.  (Рента  -  різниця  між  ціною  ресурсу  на  світових  ринках  і  затратами  на  видобування).  Щоб  одержати  дозвіл  на  експлуатацію  надр,  в  хід  йдуть  підкуп  чиновників,  захоплення  чужої  власності,  нечесна  конкуренція,  лобіювання  своїх  інтересів  в  органах  законодавчої  влади.  Великі  кошти  витрачаються  на  доступ  до  ресурсів  і  можливість  привласнювати  ренту.  В  державі  формується  кастове  суспільство,  в  якому  права  і  обов'язки  людей  визначаються  їхнім  доступом  до  ресурсів.  Належність  до  еліти  стає  спадковою.  Виникають  групи  людей,  які  привласнюють  собі  право  владарювати  і  контролювати  інших  людей.
Участь  державних  чиновників  в  розподілі  ренти  перетворює  їх  в  сторону,  не  заінтересовану  ні  в  демократії,  ні  в  в  розвитку  виробничих  галузей.  Політична  система  автократизується.  Держава  значну  частину  доходів  направляє  на  зміцнення  силових  структур,  які  виконують  завдання  захисту  влади  і  придушення  діяльності  опозиції.  Популістські  заходи  уряду  (пільги,  субсидії,  соціальні  програми)  забезпечують  підтримку  більшості  населення  і  зменшують  популярність  опозиції.
В  державі,  добробут  якої  залежить  від  експорту  сировини,  населення  зайве.  З  творця  національного  багатства  воно  перетворюється  на  об'єкт  благодійності  держави.  Під  час  політичних  і  економічних  криз,  при  загрозі  зовнішнього  вторгнення  в  суспільстві  виникає  невпевненість  у  завтрашньому  дні,  посилюється  туга  за  старими  суспільними  моделями,  активізується  вроджений  авторитарний  рефлекс  і  наростає  готовність  передати  право  визначати  долю  суспільства  сильному  лідеру,  який  дасть  краще  життя.
Збільшення  сировинного  сектору  економіки  з  простими  технологіями  веде  до  збільшення  частки  працівників  з  невисоким  рівнем  освіти  і  низькою  кваліфікацією,  які  погано  орієнтуються  в  суспільному  житті  держави  і  чутливі  до  популістських  обіцянок,  що  не  сприяє  розвитку  демократії.

Вже  ніхто  не  сумнівається,  що  Україна  на  всю  голову  хвора  на  голландську  хворобу  з  перебігом  типовим  для  сировинної  економіки.  Немає  підстав  радіти  динаміці  збільшення  частки  рентних  платежів  у  зведеному  бюджеті  Україні  з  1,  456  млрд.  грн.  у  1999  році  до  46,  608  млрд.  грн.  у  2016  році.  (З  урахуванням  інфляційного  знецінення  гривні  різниця  не  настільки  кричуща:  1,259  млрд.  грн.  і  3,389  млрд.  грн.)  Це  не  економічний  розвиток,  а  зростання  сировинної  залежності.
Зокрема  частка  ренти  за  використання  лісів  збільшилася  у  24  рази.  Бурштинова  рента  почала  поступати  до  бюджету  лише  у  2016  році  і  склала  всього  2,08  млн.  грн.  -  бізнес-групи,  які  контролюють  видобуток  бурштину,  приховують  розмір  його  добування,  щоб  ухилятися  від  сплати  реальних  платежів  за  користування  надрами.
Найсуттєвішою  є  рента  за  видобування  природного  газу,  яка  складає  76,7%  від  суми  всіх  рентних  надходжень.  Природно,  що  газове  лобі  у  Верховній  Раді  найпотужніше  (на  думку  голови  правління  НАК  "Нафтогаз  України"  Андрія  Коболєва  не  менше  сімдесяти  депутатів).  Їм  вдалося  вчергове  відтермінувати  передачу  місцевим  бюджетам  необхідної  для  їхнього  розвитку  частини  ренти,  притому  що  території,  де  сконцентровані  поклади  мінерально-сировинних  ресурсів,  перебувають  у  депресивному  стані.  Благий  намір  стимулювати  розвиток  власного  газовидобування  зниженням  рентних  ставок  за  видобування  газу  з  нових  свердловин,  розбивається  об  відмову  місцевих  органів  влади  видавати  ліцензії  на  видобуток  нафти  і  газу  на  своїх  територіях.  Лише  5  %  ренти  на  видобування  газу  в  Полтавській  і  Харківській  областях  могло  б  дати  місцевим  бюджетам  близько  2  млрд.  грн.  на  рік.
У  цивілізованому  світі  рентні  ставки  застосовуються  для  вилучення  надвисокої  мінерально-сировинної  ренти  з  метою  вирівнювання  прибутковості  в  різних  галузях  економіки  і  недопущення  перекосів  на  користь  розвитку  сировинних  галузей.  В  Україні  рента  є  підтримуваним  державою  джерелом  корупції  і  монополізації  економіки.  В  державі,  купленій  олігархами,  неможливі  ні  демократія,  ні  вільне  підприємництво,  ні  процвітання.  Її  шлях  -  це  шлях  занепаду.  Революції  і  державні  перевороти,  направлені  на  зміну  влади,  не  вирішують  основну  проблему  -  розкрадання  багатих  надр,  які  залишаються  джерелом  корупції,  формування  олігархії  і  автократичної  форми  управління.

Велика  радість  чекає  Україну.  Трамп  зацікавився  українськими  родовищами  літію.  Сучасні  технології  видобутку  цієї  сировини  прийдуть  в  Україну.  На  виготовлення  автомобільних  літієвих  акумуляторів  потрібно  від  12  до  50  кг  літію,  а  в  нас  його  майже  500  000  т.  Вистачить  на  10  млн.  електромобілів.  Правда,  руда  на  глибині  до  300  м,  правда  родовища  петалітові  або  петаліт-сподуменові,  а  в  світі  розроблені  технології  видобування  літію  зі  сподуменових  руд.  Але  ми  віримо,  що  США  справляться  і  нам  теж  щось  обломиться.
Нам  -  це  кому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032301
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2025

Хуан Рамон Хіменес Зеніт

Я,  смерте,  ще  не  я,
доки  не  ввійдеш  у  моє  життя
і  не  наповниш  усього  мене;
доки  мою  частину  світла  не  закриє
моя  частина  тьми
-  і  хай  я  вічно  балансую
у  світовому  задумі:
то  як  його  частина  сяйва;
то  як  його  частина  забуття  -.

Я,  смерте,  ще  не  я,
доки  нарешті  не  побачиш
душі  моєї  між  блідих  кісток.

[b]Juan  Ramón  Jiménez  Cénit[/b]
Yo  no  seré  yo,  muerte,
hasta  que  tú  te  unas  con  mi  vida
y  me  completes  así  todo;
hasta  que  mi  mitad  de  luz  se  cierre
con  mi  mitad  de  sombra
—y  sea  yo  equilibrio  eterno
en  la  mente  del  mundo:
unas  veces,  mi  medio  yo,  radiante;
otras,  mi  otro  medio  yo,  en  olvido—.

Yo  no  seré  yo,  muerte,
hasta  que  tú,  en  tu  turno,  vistas
de  huesos  pálidos  mi  alma.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032121
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025

Про «Роздуми, коли я дивився на *»

В  наш  меркантильний  час  клопоти  про  матеріальне  витісняють  чи  й  просто  нищать  духовну  складову  життя.  Все  рідше  зустрічаються  люди,  готові  присвятити  життя  служінню  високим  ідеалам.  Все  частіше  талант  використовується  як  засіб  досягти  матеріального  достатку.  Екстаз  духовного  піднесення  забутий,  йому  на  зміну  прийшов  екстаз  споживання.  Придбати,  з'їсти,  випити,  одягнути,  відпочити  -  весело,  натхненно,  з  натовпом,  який  простими  словами  висловлює  просте  бажання  бути  як  всі.  Аристократія  стала  плебсом,  плебс  не  став  аристократією.  Можна  впасти  в  безнадію  від  перспективи  деградації  людства,  але  ж  то  тут,  то  там  людський  дух  заявляє  про  себе,  прагне  творити,  черпає  натхнення  з  океану  людських  бід,  байдужості,  бездуховності,  вибудовує  над  ним  безлюдний  острівець  духовності  в  надії  перетворити  його  на  обжитий  материк.  
Поети  першими  відчувають  небезпечні  зміни  в  свідомості  суспільства,  втрату  ним  життєвої  сили.  Молодь  зважується  на  бунт  проти  діючих  правил,  заперечує  і  відкидає  їх,  шукає  спосіб  самореалізації  в  суспільстві  чи  поза  ним  і  у  всі  часи  викликає  зміни.  Один  з  молодих  поетів-бунтарів  потрапив  у  поле  зору  за  кілька  місяців  після  початку  війни.  Вразив  щирий  голос,  незвична  для  нашого  часу  ерудованість,  осучаснення  тем  древньої  міфології,  філософські  розвідки  в  глибини  власної  душі,  вимогливість  до  поетичного  слова  і  юнацька  задерикуватість  у  сутичках  за  чистоту  поезії.  До  майстерні  працьовитих  ремісників  потрапив  натхненний  бунтар,  руйнівник.  Його  неспокійний  розум  шукав  нові  теми  як  на  гноєвищах  цивілізації,  так  і  на  вершинах  людського  духу,  шукав  відповідні  їм  нові  форми.  Його  поезія  мала  бути  вбраною  у  білі  шати,  до  яких  не  пристане  бруд  реальності.  
Якщо  він  виживе  в  катаклізмах  війни,  якщо  його  не  затопче  навкололітературна  мафія,  якщо  він  вийде  переможцем  у  своїх  життєвих  змаганнях,  колись  напишуть  історію  його  життя  і  проаналізують  новаторський  шлях  в  українській  літературі.  
Не  беруся  аналізувати  написане  ним  за  останні  три  (чи  більше)  роки,  оприлюднене  на  різних  літературних  сайтах,  під  різними  іменами,  заблоковане,  знищене  частково  чи  повністю  адміністраторами  сайтів.  Вони  захищають  ніжні  почуття  білих  овечок  зі  своєї  отари  від  грубих  вторгнень  чорних  козлищ.  Мабуть.
Ще  не  настав  час  писати  про  його  життєвий  шлях.  Сподіваюся,  колись  це  зроблять  інші.  Я  поділюся  своїм  розумінням  його  твору  «Роздуми,  коли  я  дивився  на  *».  (https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031689)  Привертають  увагу  вже  перші  рядки.  Поет  розмовляє  з  богом  як  рівний  йому.  Бог  пропонує,  поет  зважує  вартісність  пропозиції  і  приймає  рішення.  Заголовок  вірша  свідчить,  що  юнак  задивляється  на  гарну  дівчину  і  бог  розуміє  його  бажання  кохати  і  бути  коханим.  
[i]                  Якби  промовив  бог  із  хмари:
                 «Вона  твоя  –  бери  навік;
                 Її  краси  не  згаснуть  чари,
                 Забудь  із  нею  часу  лік.
                 Як  добрий  пастир  для  отари,
                 Для  жінки  будеш,  чоловік!»[/i]
Але  чи  співрозмірні  щастя  кохання  і  щастя  творчості?  Бог  -  творець,  тому  не  може  пропонувати  поетові  такий  нерівноцінний  обмін.  Висновок:  пропозиція  йде  від  Сатани,  антипода  бога.  З  ним  розмова  не  складається,  не  буде  договору,  підписаного  кров'ю:
[i]                            ...Сатано!
                 Господь  інакше  заповів:
                 Для  нагороди  ще  зарано...[/i]
Поет  відмовляється  від  спокуси  і  проголошує  готовність  йти  далі  обраним  шляхом  до  своєї  мети.  Раціональний  розум  називає  можливі  майбутні  здобутки:  
 [i]                Молитва,  прощення  й  страждання,
                 І  гнів,  і  заздрість,  і  пиха,
                 А  ще  –  даремні  поривання,
                 Жахлива  смерть,  людські  змагання
                 І  праця  вічна  та  суха.[/i]
Мить  сумніву  в  правильності  вибору.  Звичайне  людське  щастя  манить.  А  можливо  це  не  щастя,  а  тільки  примара,  яка  зманює  звернути  зі  шляху  служіння  ідеалам  свого  життя.
[i]                  Лице  прекрасне,  громи  з  неба  –
                 Сховати  погань  ти  мастак,
                 Та  я,  лукавче,  не  простак.
                 Піди;  мені  цього  не  треба.[/i]
Ми  залишаємо  поета  в  мить  роздвоєння:  він  не  готовий  на  угоду  з  Сатаною,  але  й  не  впевнений,  що  пропозиція  йде  від  Сатани.  Юнацький  максималізм  не  хоче,  не  допускає  компромісів.  Але  ж  бажання  щастя  властиве  будь-якій  людині  і  не  є  ознакою  розуму  чи  його  відсутності.  Раціональний  розум  не  готовий  відмовитися  від  нього  в  бачить  у  цьому  свою  слабкість,  зраду.  Перспектива  здається  розчаровуючою,  прощальною.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025

Примітка редактора Луїса Альберто де Куенки

Одного  осіннього  ранку  1983  року  Віктор  Інфантес  увірвався  до  мого  кабінету  в  CSIC  (ісп.  Consejo  Superior  de  Investigaciones  Científicas,  CSIC  -  Вища  Рада  з  Наукових  Досліджень)  на  вулиці  Дюке  де  Медінаселі  з  криком:  "Це  в  мене!  Це  в  мене!".  Коли  він  заспокоївся  і  зміг  говорити  чіткими  і  з  розумілими  словами,  він  розповів  мені,  що  це  в  нього,  а  саме  написаний  конкретною  рукою  Даніеля  Айзенберга,  експерта  з  лицарських  книг  і  на  той  час  уже  палкого  лорколога,  рукописний  примірник  з  одинадцяти  сонетів,  які  Лорка    в  1937  році  назвав  "сонетами  темного  кохання",  давши  їм  таку  назву  раз  і  назавжди.  Такий  вишуканий  делікатес  не  був  опублікований  у  повному  обсязі  з  невиправданих  причин,  і  нам  спало  на  думку  відкрити  скриньку  Пандори,  підготувавши    включення  цих  сонетів  до  збірки  Лорки,  виготовити  їх  піратське  видання  (з  примірника,  який  привіз  із  собою  Віктор),  звісно,  максимально  утаємничений,  щоб  уникнути  прикрих  покарань  з  боку  діючої  законності.  У  грудні  1983  року  побачили  світ  250  примірників  нашого  піратського  видання  "Сонетів  темного  кохання"  (1935-1936),  яке  ми  з  юнацькою  гарячковитістю  поспішили  опублікувати,  щоб  якомога  швидше  відправити  їх  із  Гранади  до  впливових  діячів  іспанської  культури,  що  зробить  неминучою  пулікацію  цього  чудового  з  літературної  точки  зору  матеріалу  у  найближчому  майбутньому,  незважаючи  на  всі  упередження.  Сьогодні,  коли  примірник  від  цієї  явно  бунтівної  видавничої  компанії  з’являється  на  ринку  секонд-хенду  чи  на  аукціоні,  вартість  нашого  дуже  скромного  24-сторінкового  буклета,  надрукованого  в  Оканьї,  досягає  астрономічних  цифр.  Це  змушує  мене  задуматись  над  тим,  наскільки  ми  з  Інфантесом  були  недалекоглядними,  не  зберігши  принаймні  десять  чи  дванадцять  примірників  того  editio  princeps  (лат.  "перше  видання",  перше  друковане  видання,  раніше  поширюване  тільки  в  рукописах)  кожен,  але  ми  так  прагнули  оприлюднити  таку  чудову  серію  заборонених  сонетів,  що  не  думали  про  це.  Коли  я  пишу  ці  рядки,  Віктор  Інфантес  перебуває  на  іншому  боці  дзеркала  життя,  присвяченого  книгам  і  приправленого  численними  й  глибокими  ерудиціями,  тож  мені  одному  випало  переповісти  історію  –  він  уже  зробив  це  за  час  усього  свого  життя,  одного  разу,  також    сам  -  нашу  пригоду  зі  збіркою  цих  одинадцяти  любовних  сонетів,  загалом  сумних  і  в  основі  своїй,  без  сумніву,  геніального  Федеріко.  Я  також  відзначаю  отримання  в  2021  році  нагороди  імені  поета  з  Фуенте  Вакерос,  яку  мені  вручив  мер  Гранади  в  травні  2022  року.
З  іншого  боку,  я  пропоную  одинадцять  дивовижних  сонетів  темного  кохання  в  тому  порядку,  в  якому  вони  з’явилися  в  нашому  виданні  1983  року.  Це  спосіб  віддати  шану  нашому  піратському  виданню  і,  перш  за  все,  пам’яті  того  молодого  чоловіка.  який  пішов  у  безвість,  який  увірвався  в  мій  офіс  у  CSIC  з  криком?  "Це  в  мене!  Це  в  мене!"  сорок  років  тому,  а  зараз  живе  в  районі  бібліографічного  раю.
Мадрид,  19  червня  2022  р

[b]Nota  del  editor  Luis  Alberto  de  Cuenca[/b]
UNA  MAÑANA  DEL  OTOÑO  de  1983  irrumpió  Víctor  Infantes  en  mi  despacho  del  CSIC  (ісп.  Consejo  Superior  de  Investigaciones  Científicas,  CSIC)de  la  calle  Duque  de  Medinaceli  y  me  dijo:  «¡Lo  tengo!  ¡Lo  tengo!».  Tan  pronto  se  calmó  y  pudo  articular  palabras    precisas  y  razonables,  me  dijo  lo  que  tenía,  a  saber,  una  copia  a  mano,  quizá  procedente  de  una  mano  concreta,  la  de  Daniel    Eisenberg,  experto  en  libros  de  caballerías  y  por  aquel  entonces  ya  ferviente  lorcólogo,  de  los  once  sonetos  a  los  que  se  refirió  Aleixandre  en  1937  como  «sonetos  del  amor  oscuro»,  acuñando  ese  título  de  una  vez  por  todas  y  para  siempre.  Tan  suculento  manjar  inédito  no  había  sido  publicado  en  su  integridad  por  motivos  injustificables,  y  se  nos  ocurrió,  con  objeto  de  abrir  la  caja  de  Pandora  y  conseguir  que  esos  sonetos  se  incorporaran  al  acervo  lorquiano,  urdir  una  edición  pirata  de  los  mismos  (a  partir  de  la  copia  que  traía  Víctor  consigo),  lo  más  enmascarada  posible,  eso  sí,  a  fin  de  evitar  molestas  represalias  por  parte  de  la  legalidad  vigente.  Y  en  diciembre  de  1983  vieron  la  luz  los  250  ejemplares  de  nuestra  edición  pirata  de  los  Sonetos  del  amor  oscuro  (1935-1936),  que  editamos  deprisa  y  corriendo,  con  ímpetu  juvenil,  para  enviarlos  cuanto  antes  desde  Granada  a  personalidades  importantes  de  la  cultura  española,  haciendo  inevitable  que  material  tan  espléndido  desde  el  punto  de  vista  literario  acabara  publicándose  en  un  inmediato  futuro,  pese  a  todo  prejuicio.  Hoy  en  día,  cuando  sale  en  el  mercado  de  viejo  o  en  una  subasta  algún  ejemplar  de  aquella  empresa  editorial  a  todas  luces  bucanera,  nuestro  modestísimo  cuadernillo  de  24  páginas  impreso  en  Ocaña  alcanza  cifras  astronómicas.  Eso  me  hace  pensar  en  lo  radicalmente  idiotas  que  fuimos  Infantes  y  yo  al  no  quedarnos,  por  lo  menos,  con  diez  o  doce  ejemplares  de  aquella  editio  princeps  cada  uno,  pero  nos  urgía  tanto  dar  a  conocer  tan  maravillosa  serie  de  sonetos  proscritos  que  no    pensamos  en  ello.  Cuando  escribo  estas  líneas,  Víctor  Infantes  ha  cruzado  al  otro  lado  del  espejo,  después  de  una  vida  entregada  a  los  libros  y  sazonada  de  múltiples  y  profundas  erudiciones,  con  lo  que  me  ha  tocado  a  mí  en  solitario  la  tarea  de  volver  a  contar  —él  ya  lo  hizo  en  vida,  en  alguna  ocasión,  también  en  solitario—  nuestra  aventura  con  la  colección  de  estos  once  sonetos  de  amor,    resuntamente  oscuros  y  en  el  fondo  clarísimos,  del  genial  Federico.  Conmemoro  también  con  ello  la  obtención  por  mi  parte  en  2021  del  premio  que  lleva  el  nombre  del  vate  de  Fuente  Vaqueros  y  que  me  entregó  el  alcalde  de  Granada  en  mayo  de  2022.
En  otro  orden  de  cosas,  ofrezco  los  once  prodigiosos  Sonetos  del  amor  oscuro  en  el  orden  en  que  aparecieron  en  nuestra  edición  de  1983.  Es  una  manera  de  rendir  homenaje  a  nuestra  edición  pirata  y,  sobre  todo,  a  la  memoria  de  aquel  joven,  hoy  desaparecido,  que  irrumpió  en  mi  despacho  del  CSIC  diciendo  «¡Lo  tengo!  ¡Lo  tengo!»  hace  cuarenta  años  y  que  ahora  vive  en  el  distrito  bibliográfico  del  cielo.
Madrid,  19  de  junio  de  2022

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031996
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Сонет про вінок троянд

Сюди  троянди!  швидше!  помираю!
Плети  вінок!  співай!  співай!  ридання!  
що  тиснуть  горло  сутінні  тумани,
і  світло  січня  знов  мені  сіяє.

Так  сильно,  як  і  ти,  тебе  кохаю,
і  небо  зоряне,  і  трав  хитання,  
і  темний  цвіт,  розлитий  на  поляні,
де  анемони  цілий  рік  зітхають.

Втішайся,  що  ятриться  рана  нова,
витоптуй  очерет,  дзвінкі  джерела.
Пий  кров  пролиту  на  стегно  медове.

Спіши!  Роз'єднані  вуста  веселі,  
оману  душ,  руїну  від  любові
залишить  час  в  покинутій  пустелі.

[b]Federico  García  Lorca  Soneto  de  la  guirlanda  de  rosas[/b]
Esa  guirnalda!  pronto!  que  me  muero!
Teje  deprisa!  canta!  gime!  canta!
que  la  sombra  me  enturbia  la  garganta
y  otra  vez  viene  a  mi  la  luz  de  enero.

Entre  lo  que  me  quieres  y  te  quiero,
aire  de  estrellas  y  temblor  de  planta,
espesura  de  anemonas  levanta
con  oscuro  gemir  un  ano  entero.

Goza  el  fresco  paisaje  de  mi  herida,
quiebra  juncos  y  arroyos  delicados.
Bebe  en  muslo  de  miel  sangre  vertida.

Pero,  pronto!  Que  unidos,  enlazados,
boca  rota  de  amor  y  alma  mordida,
el  tiempo  nos  encuentre  destrozados.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031995
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Ніч безсонного кохання

Ми  двоє  уночі,  і  місяць  повний,
Я  плакати  почав,  а  ти  сміявся.
Була  тоді  твоя  зневага  царська,
мій  докір  бився,  як  в  тенетах  голуб.

Ми  двоє  уночі.  Кристали  скорбу,
ти  сліз  своїх  невидимих  цурався.
Я  в  болісній  агонії  звивався,
ти  млявим  серцем  грав  виставу  горду.

Удвох  у  ліжку,  ранок  і  обава,
лила  зоря  кривава  без  упину  
в  роти  потоки  крижаної  лави.

Балкон  закритий,  сонячне  проміння,
і  в  моє  серце,  убране  у    саван,  
корал  життя  втикає  своє  гілля.    

[b]Federico  García  Lorca.  Noche  del  amor  insomne[/b]
Noche  arriba  los  dos  con  luna  llena,
yo  me  puse  a  llorar  y  tú  reías.
Tu  desdén  era  un  dios,  las  quejas  mías
momentos  y  palomas  en  cadena.

Noche  abajo  los  dos.  Cristal  de  pena,
llorabas  tú  por  hondas  lejanías.
Mi  dolor  era  un  grupo  de  agonías
sobre  tu  débil  corazón  de  arena.

La  aurora  nos  unió  sobre  la  cama,
las  bocas  puestas  sobre  el  chorro  helado
de  una  sangre  sin  fin  que  se  derrama.

Y  el  sol  entró  por  el  balcón  cerrado
y  el  coral  de  la  vida  abrió  su  rama
sobre  mi  corazón  amortajado.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031920
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Терзаюче кохання

Це  сяяння,  це  жар,  що  пожирає.
Це  навкруги  сіріє  краєвид.
Це  у  печалі  небо,  час  і  світ.
Це  біль,  що  розуміння  вимагає.

Це  крові  крик,  якому  промовляє
завмерла  ліра,  захмеліла  хіть.
Це  натиск  моря,  що  мене  гнітить.
Це  скорпіон,  що  в  грудях  проживає.

Вони  вінок  кохання,  ложе  муки,
розбите  серце  посеред  руїни,
де  я,  безсонний,  падаю  в  розпуку.

Хоч  прагну  до  розважності  вершини,
цикуту  й  пристрасті  гірку  науку
даєш  ти  серцю,  що  живе  в  долині.

[b]Federico  García  Lorca  Llagas  de  amor[/b]
Esta  luz,  este  fuego  que  devora.
Este  paisaje  gris  que  me  rodea.
Este  dolor  por  una  sola  idea.
Esta  angustia  de  cielo,  mundo  y  hora.

Este  llanto  de  sangre  que  decora
lira  sin  pulso  ya,  lúbrica  tea.
Este  peso  del  mar  que  me  golpea.
Este  alacrán  que  por  mi  pecho  mora.

Son  guirnaldas  de  amor,  cama  de  herido,
donde  sin  sueño,  sueño  tu  presencia
entre  las  ruinas  de  mi  pecho  hundido.

Y  aunque  busco  la  cumbre  de  prudencia
me  da  tu  corazón  valle  tendido
con  cicuta  y  pasión  de  amarga  ciencia.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Сонет про солодкі докори

Я  боюся,  мене  твої  очі  покинуть,
очі  дивної  статуї,  і  це  дихання
не  залишить,  боюся,  в  нічній  самотині
на  щоці  моїй  слід  від  троянди  жадання.

Я  сумую,  що  вже  наближається  днина,
коли  дерево  гілля  втрачає  останнє,
що  не  буду  я  цвітом,  на  попіл  і  глину
перетворююсь  я  хробаками  страждання.

Якщо  ти  моя  тайна  безцінна  й  велика,
якщо  хрест  мій,  моїми  сльозами  оросений,
якщо  пес  я,  господарю  вірний  довіку,

зберегти  без  утрати  дарунок  мій  прошу  я,
і  твої  повноводні  прикрасяться  ріки
листопадом  моєї  шаленої  осені.
                 "Сонети  темного  кохання"

[b]Federico  García  Lorca  Soneto  de  la  dulce  queja[/b]
Tengo  miedo  a  perder  la  maravilla
de  tus  ojos  de  estatua,  y  el  acento
que  de  noche  me  pone  en  la  mejilla
la  solitaria  rosa  de  tu  aliento.

Tengo  pena  de  ser  en  esta  orilla
tronco  sin  ramas;  y  lo  que  mas  siento
es  no  tener  la  flor,  pulpa  o  arcilla,
para  el  gusano  de  mi  sufrimiento.

Si  tu  eres  el  tesoro  oculto  mio,
si  eres  mi  cruz  y  mi  dolor  mojado,
si  soy  el  perro  de  tu  senorio,

no  me  dejes  perder  lo  que  he  ganado
y  decora  las  aguas  de  tu  rio
con  hojas  de  mi  otono  enajenado.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031852
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет просить своє кохання написати йому

Моє  кохання  тайне,  смерть  живая,
Чекаю  марно  я  від  тебе  звістки,
і  уявляю,  що  зів'яла  квітка
мого  життя,  і  я  тебе  втрачаю.

Безсмертний  вітер.  Нерухомий  камінь
не  знає  волі,  не  шукає  клітки.
Не  має  серця,  не  відчує,  звідки
холодний  мед,  що  місяць  розливає.

Розтяті  вени.  Як  мені  терпіти
голубку  й  тигра  у  твоєму  тілі,
воюють  кігті  й  лілій  білі  квіти.

Утіш,  бо  моя  мова  божевільна,
чи  відпусти,  дозволь  безжурно  жити,
ніч  у  душі  зведе  в  пітьму  могильну.

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  pide  a  su  amor  que  le  escriba[/b]
Amor  de  mis  entrañas,  viva  muerte,
en  vano  espero  tu  palabra  escrita
y  pienso,  con  la  flor  que  se  marchita,
que  si  vivo  sin  mí  quiero  perderte.

El  aire  es  inmortal.  La  piedra  inerte
ni  conoce  la  sombra  ni  la  evita.
Corazón  interior  no  necesita
la  miel  helada  que  la  luna  vierte.

Pero  yo  te  sufrí.  Rasgué  mis  venas,
tigre  y  paloma,  sobre  tu  cintura
en  duelo  de  mordiscos  y  azucenas.

Llena,  pues,  de  palabras  mi  locura
o  déjame  vivir  en  mi  serena
noche  del  alma  para  siempre  oscura.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031851
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет розмовляє з коханням по телефону

Ці  звуки  в  грудях  дюни  оросили,
мед  лився  у  кабіну  дерев'яну.
На  півдні  біля  ніг  пора  весняна,
на  півночі  цвіт  папороті  милий.

Сосна  сіяє  крізь  вузькі  щілини,
співає  без  джерел  і  без  світання,
і  перший  плач  мій,  наче  плач  останній
під  тихим  дахом  у  вінці  надії.

Медовий,  дальній  голос  в  серце  падав.
Медовий,  дальній  голос  у  кохання.
Далеко  й  солодко  звучить  розрада.

Далека  тайна  зраненої  лані.
Медова  як  ридання  снігопаду.
Проймає  до  кісток,  медова,  дальня!
             [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  habla  por  telefono  con  el  amor[/b]
Tu  voz  regó  la  duna  de  mi  pecho
en  la  dulce  cabina  de  madera.
Por  el  sur  de  mis  pies  fue  primavera
y  al  norte  de  mi  frente  flor  de  helecho.

Pino  de  luz  por  el  espacio  estrecho
cantó  sin  alborada  y  sementera
y  mi  llanto  prendió  por  vez  primera
coronas  de  esperanza  por  el  techo.

Dulce  y  lejana  voz  por  mi  vertida.
Dulce  y  lejana  voz  por  mi  gustada.
Lejana  y  dulce  voz  adormecida.

Lejana  como  oscura  corza  herida.
Dulce  como  un  sollozo  en  la  nevada.
¡Lejana  y  dulce  en  tuétano  metida!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031783
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет розпитує своє кохання про зачароване місто Куенка

Чи  полюбив  ти  місто,  що  краплини
води  між  сосен  вирізьбили  в  скелі?
Чи  бачив  сни,  личини  і  химери,
і    як  шмагає  вітер  болю  стіни?
 
Чи  бачив  місяця  осколок  синій,
який  пірнає  в  Хýкар  в  скло  і  трелі?
Чи  цілували  пальці  голки  терній,
вінець  любові  на  старім  камінні?
 
Чи  згадував  мене,  як  поставала  
болюча  тиша  й  завмирали  змії,
яких  цикади  й  сни  зачарували?
 
Чи  помічав  в  прозорому  повітрі
мої  жоржини  радості  й  печалі,  
що  тобі  слало  моє  серце  вірне?
             [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[i][b]Куенка  [/b]-  місто  в  центральній  Іспанії  між  річками  Хýкар  і  Хуéкар  на  висоті  956  м  над  рівнем  моря.  В  1966  році  занесений  до  списку  Всесвітньої  спадщини  ЮНЕСКО  як    рідкісний  зразок  добре  збереженого    середньовічного  укріпленого  міста.
[b]Зачароване  місто  Куенка[/b]  (Ciudad  Encantada  de  Cuenca)  -  скельний  лабіринт,  утворений  ерозією  води  і  вітру  поблизу  міста  Куенка.  
[b]Хýкар[/b]  —  річка  на  Піренейському  півострові,  яка  бере  початок  на  південно-західних  відрогах  Іберійських  гір,  перетинає  плато  Ла-Манча  і  Валенсійську  низовину  і  впадає  у  Валенсійську  затоку  Середземного  моря
[/i]

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  pregunta  a  su  amor  por  la  ciudad  encantada  de  Cuenca[/b]
Te  gustó  la  ciudad  que  gota  a  gota        
labró  el  agua  en  el  centro  de  los  pinos?                
¿Viste  sueños  y  rostros  y  caminos          
y  muros  de  dolor  que  el  aire  azota?    
 
¿Viste  la  grieta  azul  de  luna  rota              
que  el  Júcar  moja  de  cristal  y  trinos?                        
¿Han  besado  tus  dedos  los  espinos        
que  coronan  de  amor  piedra  remota?                        
 
¿Te  acordaste  de  mí  cuando  subías      
al  silencio  que  sufre  la  serpiente,            
prisonera  de  grillos  y  de  umbrías?        
 
¿No  viste  por  el  aire  transparante            
una  dalia  de  penas  y  alegrías  
que  te  mandó  mi  corazón  caliente?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031782
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Ґо́нґорський сонет

[b]Ґо́нґорський  сонет,  в  якому  поет  шле  голуба  своєму  коханню  [i][/i][/b]
Голуба  Турії  до  тебе  посилаю,
з  очима  ніжними  і  оперінням  білим,
з  ним  лаври  Греції  пришли  і  вилий
вогонь  кохання  тихого,  де  я  гуляю.

Його  чесноти  щирі,  він  приємну  шию  має,
з  подвійною  каймою  лагідної  піни,
на  ній  туман,  перлини  і  тремтливий  іній
свій  слід  далекими  вустами  залишає.

Хай  твого  білого  волосся  він  торкнеться
і  серце  снігову  мелодію  почує,
яка  на  твою  вроду  краплями  проллється.

Так  моє  серце  уночі  і  вдень  з  тобою,
ув'язнене  кохання  із  темниці  рветься,
коли  тебе  не  бачить,  плаче  і  сумує.  
[i][b]Лу́їс  де  Ґо́нґора-і-Арґоте[/b]  (1561  -1627)  —  "іспанський  Гомер",  упродовж  тривалого  часу  вважався  незрозумілим,  темним,  недоступним  простому  читачеві.  Сонети  Ґо́нґори  вирізнялися  яскравим  поетичним  новаторство,  утвердженням  ґо́нґоризму  як  поетичного  стилю.  Розвиваючи  жанр  сонета,  зразки  якого  створив  Петрарка,  Ґо́нґор  підсилив  ліричний  темперамент,  ускладнив  структуру  строф,  розширив  теми  сонетів  (любовні,  еротичні,  бурлескні,  сатиричні,  хвалебні,  епітафії  і  т.д.),  ускладнив  гіперболи,  використовував  несподівані  метафори  та  інтимно-розмовні  інтонації.  Не  порушуючи  принципів  петрарківського  сонету,  Ґо́нґора  створив  сонетний  стиль  перебільшеного,  гіпертрофованого  петраркізму.  
[i]Турія[/i]  -  річка  довжиною  280  км  у  Валенсійській  долині,  яка  протікає  біля  міст  Куенка  та  Альбасете  (вони  присутні  в  поезії  Лорки)  і  біля  міста  Валенсія  впадає  в  Середземне  море.[/i]

[b]Federico  García  Lorca  Soneto  gongorino  en  que[/b]  
el  poeta  manda  a  su  amor  una  paloma
Este  pichón  del  Turia  que  te  mando,
de  dulces  ojos  y  de  blanca  pluma,
sobre  laurel  de  Grecia  vierte  y  suma
llama  lenta  de  amor  do  estoy  pasando.

Su  cándida  virtud,  su  cuello  blando,
en  limo  doble  de  caliente  espuma,
con  un  temblor  de  escarcha,  perla  y  bruma
la  ausencia  de  tu  boca  está  marcando.

Pasa  la  mano  sobre  tu  blancura
y  verás  qué  nevada  melodía
esparce  en  copos  sobre  tu  hermosura.

Así  mi  corazón  de  noche  y  día,
preso  en  la  cárcel  del  amor  oscura,
llora,  sin  verte,  su  melancolía.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031706
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Ай темного кохання тайна сила

Ай  темного  кохання  тайна  сила!
ай  блеяння  вівці  без  руна!  рана!
ай  смутку  шип,  камелія  зів'яла!
ріка  без  моря,  місто  без  будівель!

Ай  в  ніч  безмірну  видиво  довіри,
гора  до  неба  гордої  печалі!
ай  пес  в  моєму  серці,  голос  гнаний,
безмежна  тиша,  відцвітання  лілій!

Облиш  мене,  пекучий  голос  льоду,
не  хочу  я  блукати  бур'янами,
де  небо  й  плоть  жаліються  без  плоду.

Моїх  підозр  росте  гора  уявна,
утіш  мене,  розвій  мою  скорботу!
що  це  природа,  що  таке  кохання!

[b]Federico  García  Lorca  Ay  voz  secreta  del  amor  oscuro[/b]
Ay  voz  secreta  del  amor  oscuro
¡ay  balido  sin  lanas!  ¡ay  herida!
¡ay  aguja  de  hiel,  camelia  hundida!
¡ay  corriente  sin  mar,  ciudad  sin  muro!
.
¡Ay  noche  inmensa  de  perfil  seguro,
montaña  celestial  de  angustia  erguida!
¡ay  perro  en  corazón,  voz  perseguida!
¡silencio  sin  confín,  lirio  maduro!
.
Huye  de  mí,  caliente  voz  de  hielo,
no  me  quieras  perder  en  la  maleza
donde  sin  fruto  gimen  carne  y  cielo.

Deja  el  duro  marfil  de  mi  cabeza,
apiádate  de  mí,  ¡rompe  mi  duelo!
¡que  soy  amor,  que  soy  naturaleza!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031705
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Кохання спить в душі поета

Повік  не  знатимеш,  як  я  кохаю,
тому  що  спиш  в  мені,  ти  засинаєш.
Я  над  тобою  плачу  й  захищаю
від  лязгу  проникаючої  сталі.

Один  закон  над  плоттю  і  зірками,
він  мою  душу  зараз  болем  крає
й  твої  суворі  крила  обрізає
чужими  каламутними  словами.

У  парках  скачуть  натовпи  без  ліку
чатують  твоє  тіло  і  вмирання
моїх  зеленогривих  коней  світла.

Але  все  так  же  спи,  моє  кохання.
Почуй,  моєї  крові  рвуться  скрипки!
Поглянь,  погоня  слідує  за  нами!
                 [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[b]Federico  García  Lorca  10.  El  amor  duerme  en  el  pecho  del  poeta[/b]
Tu  nunca  entenderas  lo  que  te  quiero
porque  duermes  en  mi  y  estas  dormido.
Yo  te  oculto  llorando,  perseguido
por  una  voz  de  penetrante  acero.

Norma  que  agita  igual  carne  y  lucero
traspasa  ya  mi  pecho  dolorido
y  las  turbias  palabras  han  mordido
las  alas  de  tu  espiritu  severo.

Grupo  de  gente  salta  en  los  jardines
esperando  tu  cuerpo  y  mi  agonia
en  caballos  de  luz  y  verdes  crines.

Pero  sigue  durmiendo,  vida  mia.
¡Oye  mi  sangre  rota  en  los  violines!
¡Mira  que  nos  acechan  todavía!
                 [i]"Sonetos  del  amor  oscuro"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025

Федеріко Ґарсіа Лорка Поет говорить правду

З  тобою  плачу,  що  душа  ятриться,
кохай  мене,  благаю  зі  сльозами,
хай  солов’ї  співають  вечорами
про  поцілунки  і  кинджали  з  криці.

Не  хочу  залишати  очевидців,
які  моє  цвітіння  обірвали,
які  мій  піт  і  сльози  обертали
в  амбари,  повні  ситної  пшениці.

Ніколи  прядиво  не  закінчиться
кохання,  пристрасті  вогонь  палає
як  вічне  сонце  і  як  древній  місяць.

Що  не  даєш  ти  і  чого  не  дав  я,
все  смерть  візьме,  нічого  не  лишиться
тремтячій  плоті  від  її  бажання.
                 [i]("Сонети  темного  кохання")[/i]

[b]Federico  García  Lorca  El  poeta  dice  la  verdad[/b]
Quiero  llorar  mi  pena  y  te  lo  digo
para  que  tú  me  quieras  y  me  llores
en  un  anochecer  de  ruiseñores
con  un  puñal,  con  besos  y  contigo.

Quiero  matar  al  único  testigo
para  el  asesinato  de  mis  flores
y  convertir  mi  llanto  y  mis  sudores
en  eterno  montón  de  duro  trigo.

Que  no  se  acabe  nunca  la  madeja
del  te  quiero  me  quieres,  siempre  ardida
con  decrépito  sol  y  luna  vieja.

Que  lo  que  no  me  des  y  no  te  pida
será  para  la  muerte,  que  no  deja
ni  sombra  por  la  carne  estremecida.
                 [i]"Sonetos  del  amor  oscuro"[/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2025