| Сторінки (1/12): | « | 1 | » |
Попри всі сумніви, я все ж вирішив знайти цього Едмунда та цей загін. Звичайно, це цілком може бути якийсь жарт чи спроба скористатися моєю амнезією у власних цілях (особливо, враховуючи реакцію того лікаря, який мене оглядав, можна було б очікувати й такого), а сни могли бути лише проявами фантазії, яка іноді й справді бушувала. Однак, мій інтерес разом із бажанням розібратися та банальною цікавістю все-таки взяв верх, і на найближчих вихідних я попросив у Енн вихідний. Сказав, що почув про одне цікаве місце, яке буцім то недавно відкрилось, і хочеться глянути, а насправді в сторону на північ від міста.
Ліс був не так далеко. Моя піша прогулянка до нього від дому зайняла трішки близько двох з половиною годин. Це була цікава прогулянка. Я вперше на цій пам’яті вийшов за межі міста. Та й мало того. Не думав, що воно настільки невелике (магазин Енн знаходиться за десять хвилин ходьби від центральної площі).
За межами Готтервільда (а місто називалося саме так), були просто прекрасні краєвиди: поодинокі дерев’яні будинки, худоба і поля на просторах лугів. А спереду все чіткіше прослідковувався ліс. Кремезний ліс, височенний. І моторошний. Від цієї аури мені аж стало ніяково. Але я йшов до нього. До речі, до мене тільки зараз дійшло, наскільки цей ліс широкий. Як я знайду того Едмунда й компанію? Хороше питання.
Тільки я зібрався йти назад, зрозумівши необдуманість задуму піти до тієї компанії, зі сторони лісу почувся голос:
– Джоне! Стій!
Я обернувся. Мене почала переповнювати якась не зрозуміла радість та сильне хвилювання. Посеред дороги я побачив високу чорноволосу дівчину. Вона дивилася на мене великими яскраво синіми очима, а по білій, як у привида, шкірі, здається, потекли сльози.
– Це дійсно ти, Джоне? Ти таки отримав лист Едмунда?
Елеонора? У мене щось стислось у грудях, і я пустив сльозу у відповідь.
Цей голос… Цей погляд… Ця манера… Не знаю чому, але я відчув, що це вона, та сама Елеонора, про яку писав Едмунд. Вона, видно, це помітила, підійшла, взяла за руку, і з ледь помітною посмішкою сказала:
– Пішли до наших.
І я пішов.
Ми йшли вглиб лісу незрозуміло скільки. Від хвилювання хвилювання секунди здавалися годинами, а години - днями. Коли вже небо почало зафарблюватися в оранжеві відтінки, я, вже стомившись іти за Елеонорою, почав чути чийсь періодичний сміх, стукіт сокир та інший гамір, подібний на гамір в маленькому поселенні посеред робочого дня.
– Поспішимо! Ми вже майже прийшли! - повернувшись до мене, радісно сказала Елеонора.
Її крок прискорився, і за пів хвилини ми опинилися на широченній поляні, вкритій безліччю шатер, багать та самих різних людей. І як тільки обоє вийшли на велику поляну, Елеонора зі всієї сили викрикнула:
– Дикий Джон знову з нами!
Її очі аж загорілись від сказаного. Через мить у всьому цьому великому таборі настала мертва тиша. Через ті кілька секунд, які мені здалися ілою вічністю, до мене почав доходити якийсь шум. Це був тупіт чобіт жителів табору. Всі вони мерщій зібралися навколо Елеонори. Цей натовп накачаних дядьків та жінок, більшість із яких, якщо чесно, виглядало їм під стать, дивився періодично палаючими очима то на мене, то на неї, то знову на мене, то знову на неї… І так майже хвилину.
– А похожий.
Хтось сказав із натовпу.
– Дійсно.
– Це наш Джон?
– Та полюбе. Навіть, погляд, як тоді.
– Реально!
– Це Дикий Джон!
І тут зірвався дикий галас! Галас від радості. Всі намагалися то мене обійняти, то пожати руку, то хтось добряче “присмалив” по спині. Елеонора тим часом стояла в стороні, і з тією ж ледь помітною посмішкою за цим всім спостерігала.
Але це якось все дивно. Я не розумію, що тут робиться? Де я? Хто, в дідька, вони такі, і чому глибоко в моїй душі щось радіє возз’єднанню з ними? Якщо це можна назвати возз’єднанням, звичайно. Ким був я для них? А вони дня мене? Я розумію, що, по факту, нічого не пам’ятаю. А тому чи може тепер нас щось об’єднувати?
Елеонора, видно, відчула мої переживання, підійшла до натовпу ніби й строгим, але, все рівно, якимусь… “сестринським” тоном почала говорити:
– Ей! Е-е-е-й! Ви забули, що вам Едмунд про Джона говорив?! Ану перестаньте галасувати! Давайте його в центр шатра відведемо. - Повернувшись до мене, вона продовжила. - Джоне, у нас якраз має бути вечеря зараз. Ми довго йшли, тому ти, можливо, з незвички стомився. Поїси, відіспишся, а завтра побалакаємо з Едмундом. Я більш ніж впевнена, що від до нестям зрадіє твоїй появі. - Після цих слів вона знову ледь посміхнулась (як же мене ця її посмішка заспокоює!), взяла за руку, і знову повела за собою. І я пішов.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010077
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2024
Глава шоста. Інтерес і страх
Пройшло два дні з моменту отриманого листа. І весь цей час він мені не давав спокою. З однієї сторони, було злегка тривожно щодо того, хто він такий, цей Едмунд? Як він мене знайшов? А що якщо він мене з кимось сплутав? Але з другої - а якщо в листі написана правда, і я був членом якоїсь банди, на яку зараз полює верхівка? Тоді що ж я такого забув?
Це не давало мені спокою. Ніби й стало трохи ніяково… Стоп! А коли це я став параноїком? Мені не менш цікаве моє минуле, аніж страшні його наслідки на цей момент.
В будь-якому випадку, такі питання ніяк не виходили з голови. Цікаво ж, блін! Однак, нікому і ні з ким про листа я не говорив. Навіть, Гаррі, який почав на мене дивитися скоса з моменту його отримання. Цікаво, чому? І запитати, здається, ще рано, Але й бентежно, куди пропав той веселий дідуля, яким він був до цього? Виглядало все так, ніби Гаррі читає мої думки й не хоче, щоб я бодай якось цим ділом цікавився. А Енн взагалі нічого не питала. Вона раз, навіть, сказала, що якщо я захочу розказати, то розкажу, а так сунути свого носа не сильно горить бажанням. Типу, а якщо там щось занадто особисте? Люблю підходи цієї тітоньки. Не часто зустрічаються такі люди. В будь-якому випадку, хотілося б піти до них, і все взнати.
В такого роду роздумах я знову пробув весь день. Але на цей раз, під вечір, мене охопила незвично сильна втома, і я ліг спати раніше. І тут…
Кімната. Велика кімната. Люди бігають, в поспіху одягаючись в амуніцію. я підхожу до дзеркала (Стоп! Я звідки я знаю, де тут дзеркало?) і дивлюсь, стоїть високий блондин з великими яскраво голубими очима, одягнений по пояс у військову форму…
– Джоне, вашу мамашу!
Цей басистий голос… Обернувшись, я побачив двометрового накачаного дядька з довжелезною густою рудою бородою та дикими карими очима, які дивилися на мене таким диким поглядом, що на мить аж живіт скрутило.
– Якого чорта, Джоне? Зараз не час своєю мордашкою любуватися! У нас вилазка зараз, а ти тут позуєш, як модель на подіумі.
Його голос, на перший погляд, здавався дуже спокійним, але я звідкись знав, що якщо щось ляпну, то отримаю знатного командирського прочухана.
– Ану марш за амуніцією!
Мене аж пересмикнуло. Я різко одягнувся, одягнув бронежилет, каску, пояс з запасними магазинами, взяв автомата і різко побіг на вихід. Чомусь ця будівля здавалась мені дуже знайомою. І мало того, я добре знав, куди мені треба бігти. А треба було до заднього двору казарми. Почекайте… Я в казармі?... Гаразд, треба бігти.
Я вибіг з приміщення. Там вже всі стояли строєм. Я моментально втиснувся в потрібне місце, оглянувся вліво і вправо. Там на мене дивилися дуже знайомі, аж рідні обличчя з одночасно доброю і саркастичною посмішкою.
– Джоне, а щоб тебе бабуїн осідлав!
Переді мною знову стояв цей рудий ведмідь. А за метрів з десять за ним по ліву руку стояв… Гаррі?
– Тобі Іліонора не дає, чи що? Що з тобою? Зберися вже!
Та хто ж така Іліонора? І взагалі, що тут твориться? Де я? Чому я тут?
Мене розбудив добрячий ляпас Гаррі.
– Все добре? Знову кошмар?
– Знову приснилось, що ми військові…
На його обличчі появилась сумна посмішка, а погляд зі здивованого змінився на дещо холодний, навіть, гнівний.
– Що ж. Це лише сон. - сказав він серйозним, мабуть, вперше за весь час. - Надіюсь, ти це розумієш.
– Так, розумію.
Я почав потроху приводити себе в порядок. Але що викликало таку реакцію в Гаррі? Невже він щось знає, але не говорить? Що тут твориться?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996756
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2023
А як згадаю я себе у років десять!
Одноліткам дай лиш погуляти,
А я був диваком суцільним –
Дай лиш приклад даний порішати.
А як згадаю я себе у років так п’ятнадцять!
У всіх тоді мобілки! Ігри! Гульки!
А я, як завжди, у своєму дусі –
Учусь писати перші програмульки!
Двадцять своїх років пам’ятаю добре!
Усі – студенти. В когось робота, справи, хобі.
А я своєму іміджу все вірний –
Знов нагріб літератури собі.
Тепер я аспірант, учений майже.
Однолітки заводять дітей та сім’ї.
А я, як і раніше, той же:
Умом літаю десь там у сузір’ї.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2023
Ніщо не передвіщало нічого особливого. Абсолютно ніщо. Тітонька Енн дуже добре до нас ставилася: і з грошима допомагала, і смачно годувала, і наставляла, де була в цьому необхідність. Щодо моєї амнезії вона майже не згадувала, лише могла іноді підколоти чи акуратно запитати поміж словом. Коротко кажучи, прийняла нас дана жіночка як рідних дітей. Єдине, що її насторожувало, так це згадки про Гаррі. Наче б то я говорю з уявним другом. Але це було якось не сильно виразно. До одного моменту.
Проходив день за днем, тиждень за тижнем. Все стало звичним та йшло, так би мовити, у своєму напрямку та у своєму темпі. Все перевернув з ніг на голову лист.
Неділя. Ранок. Енн, як завжди, дала можливість відіспатися. Однак, на цей раз я чомусь проснувся відносно рано. Піднявшись на ноги та привівши себе в порядок, вирішив зразу ж спуститися до тітоньки. Можливо, необхідно допомогти їй в магазинчику.
Хоча на годиннику показувала одинадцята ранку, людей не було. Дивно. Це ж тільки початок осені. “В дану пору ще ж повинні бути люди, хіба ні?” в умі запитав я себе. Енн, як іноді буває у відсутності клієнтів, була за прилавком.
– Доброго ранку, Джоне! - По доброму посміхнулася вона мені. - Щось ти сьогодні рано. До речі, щойно поштар заходив. Тобі лист. Ось, почитай.
Аж цікаво. Лист, і мені. Я зразу глянув, хто відправник. У відповідному полі писало “Едмунд Джонсон”.
Чому мені це ім’я здається знайомим? Хе! Аж смішно. Не виключено, що Гаррі знає адресата, а останній просто переплутав отримувача. Хоча… Неважливо.
Відкривши конверт, я дістав білосніжний лист паперу, а там було написано наступне:
“Дорогий Джоне!
Нарешті я знайшов твоє місце проживання. Хто б міг подумати, що тебе занесе в те саме місце, де нашому загону довелося виконати саме аморальне щодо жителів цього регіону завдання керівництва?! Тому я надзвичайно радий, що ти живий, здоровий, і маєш місцину, куди можеш податися. Цій новині зраділа і твоя кохана, Іліонора.
І зраділа, мабуть, більше за мене, хоч ми дружимо ще з самого дитинства. Знаєш? Я б був дуже вдячний небесам, якби виявилася можливість зустрітися. Хоча б у мене. Але, думаю, ти знаєш. що фактично весь наш загін після війни був оголошений бандою поза законом. Окрім кількох офіцерів, які зрадили нас і пішли на співпрацю з владою. Тому ми не маємо можливості вільно, навіть, в ресторан сходити зі знайомими. По тій же причині я не залишаю зворотної адреси. Якщо ти все ще гориш нашими ідеалами, якщо ще пам’ятаєш, за що ми боролися, і тримаєш це у своєму серці як стержень, то йди в ліс на північ від міста. Ми там знайшли місцину, яку, попри моє здивування та нерозуміння, все ще не знайшли переслідувачі. Тільки поспіши! Нам може знадобитися перенести цей штаб в будь-який момент.
Радий. що у тебе все складається добре.
Завжди твій вірний друг
Едмунд”
В мене пробігли мурашки по спині від прочитаного. Виявляється, я був воякою? То ось до чого був той сон після лікарні! Але. Чому немає згадки про Гаррі? Але що мене найбільше стало цікавити, хто ж я такий? Я маю знайти цього Едмунда і взнати, що ж я такого забув? І після чого? Як він взнав, де я живу? І навіщо? Коли я перечитав листа і почав осмислювати його зміст, думки в голові почали гудіти роєм. Треба знайти відповіді на ці питання! Треба йти до них!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995329
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2023
Я не так був вражений настроєм Гаррі, як мені було цікаво, що він планує робити. Його полум’яні очі чітко вказували на те, що цей старий має щось на думці, але що?
Ми пішли по місту в пошуках притулку та бодай якогось підробітку, що було досить нелегко, чесно кажучи. Ми йшли вулицями міста, і я періодично ловив гострі погляди пересічних людей. Воно й зрозуміло: два якісь незрозумілі дядьки незрозуміло в чому й періодично заходять в різні магазини незрозуміло для чого. Але це неважливо. З того моменту, як я опинився на вулиці, то нічого майже не їв, від чого іноді аж двоїться в очах.
Походивши так по самих різних точках з Гаррі, мене почали брати сумніви щодо його дії, але, як не дивно, він таки зміг знайти одночасно і житло, і підробіток. Цей дідуган якимось незрозумілим чином зміг втертися в довіру жіночці старших років, яка заробляла на життя флористикою. Яким чином йому вдалося заговорити їй зуби, я не звернув увагу, але через хвилин 20 у нас була окрема кімнатка та одяг на найближчий час.
Я був настільки вражений харизмою Гаррі, настільки вражений, що з голови геть вилетів мій недавній сон. То хто ж він такий? Це питання почало мене турбувати ще більше. Хоча, як би мені не хотілося помізкувати щодо цього, завтра вранці ми вже повинні бути на робочому місці.
Настав ранок. Ми як помічники жіночки повинні бути на робочому місті ще до сходу сонця. Я, знову сильно невиспаний, що, до речі, почало вже набридати, ледве зібрався за 5 хвилин і спустився вниз у магазин. Там вже був, як завжди, бадьорий, Гаррі з хазяйкою.
Жіночку звали Енн Браун. Її вік ні я, ні мій напарник не питав, хоча на вид їй було, швидше за все, за 60. Низька, повненька, з коротким чорним волоссям та карими дрібними очима. Її бадьорість та відкритість іноді складали враження, як ніби переді мною життєрадісна шестирічна дитина, а не доросла людина, в якої, швидше за все, були б вже внуки. Але в Енн близько десяти років назад сталася трагедія: коли її єдина дочка їхала на місце святкування з нареченим, якийсь скажений на всій швидкості врізався в транспорт молодят, і обоє загинули. Чоловік, не витримавши такої втрати, на наступний день після похорон покінчив життя самогубством, залишивши таку милу жіночку самою. Навіть, коли Енн розказувала цю історію, на лиці вона все ще залишалася тією ж веселою тіткою, але по очах було видно, що думками вона десь далеко. Коротко кажучи, нам підвернулась дуже приємна людина, яких, як мені здалося, зараз стало надзвичайно мало.
Як нам пощастило з цією жіночкою! Ніяк не можу зрозуміти, як так сталося: вчора ми з Гаррі совалися по місту, назви якого я, навіть, не знаю, у якомусь ганчір’ї, а сьогодні вже в новому одязі ми намагаємося освоїти нове для нас ремесло, маємо затишну кімнатку на двох з дуже приємною хазяйкою та можливість трохи заробити гроші. Але це правда. Якщо хоча б в цьому плані усе буде добре, я буду дуже вдячний богам. Чи кому треба дякувати за такі речі?
Отже, ми почали помагати Енн по магазину та й взагалі по дому, а вона прихистила нас і давала трішки грошей…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=985070
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2023
Ждавши під дубом закінчення дощу, я, промоклий до нитки, вирішив таки трохи здрімнути ще. Як би то дивно не звучало, але хочеться бодай якось згаяти час. Закривши очі й відчувши, що сон вже почав мене окутувати, переді мною постала наступна картина.
Місто. Я якимось чином зрозумів, що знаходжусь в його центрі, посеред головної дороги. Навколо гамір, крики. Чимось схвильовані люди постійно кудись бігли. Дехто, навіть, вибігав із машини та кудись ховався.
Тут почувся вибух. Оглянувшись, я побачив, що багатоповерхівка, метрів з триста ззаду мене димить і починає падати. І знову десь вибух. Всі ці крики, гам, гуркіт збивали мене з пантелику, аж поки не помітив, що одягнений в якусь, видно, військову форму.
– Джоне! Якого чорта ти стоїш?! Вали сюди!
Що? Хто це? Глянувши вправо, я побачив Гаррі в подібній до моєї амуніції. Він якраз ховався за стіною, якоюсь знайомою стіною. Піднявши голову, в очі потрапила лікарня, з якої мене, так би мовити, викинули.
– Джоне! Не гальмуй! Сюди вали, а то ще чимось зачепить!
Тільки я зібрався бігти до Гаррі, так зразу на його місці відбувся вибух, і сон перервався.
І що це було? Я від несподіваності піднявся на ноги. Простоявши так кілька секунд, мені в лице подув теплий ранковий літній вітер, а на небі вже почало підійматися сонце.
– Почекайте! - Подумав я. - А звідки я знаю, який на відчуття літній вітер?
Від моїх роздумів мене відірвав сміх Гаррі, знову добрий, хоч і з нотками насмішки.
– Що ти смієшся?
– Ти б бачив свою фізіономію, коли проснувся. - Ледь через сміх відповів Гаррі. - Це було щось.
– Можливо. До речі, слухай! Я тебе бачив уві сні. Навколо був якийсь гамір. Ти ховався за тією стіною - рука автоматично показала на сторону загорожі від “нашої” лікарні, - і ти мене звав до себе. І як тільки я забрався до тебе бігти, так зразу вибух, і все, я тут.
Зібравшись додати ще, в мої очі в’ївся дуже дивний, явно агресивний, злий погляд Гаррі. А вираз його зазвичай приємного худого і зморшкуватого обличчя лише збільшував моє здивування. Невже він щось знає? Хоча…
За секунду його погляд помінявся і став таким же м’яким і веселим, як зазвичай. Його реакція мене, м’яко кажучи, здивувала. Можливо, навіть, злегка налякала. Можливо, Гаррі, й справді, якось пов’язаний з подіями зі сну? Але як? А, можливо, тут діло в мені? Неспроста ж, це викликало аж таку реакцію? Чи мені просто здалось, і я просто забиваю собі голову непотрібними, нічим необґрунтованими домислами?
– Джоне! - Сказав зненацька Гаррі. - Вибач, якщо налякав. Ти просто мене трохи здивував такою заявочкою. Просто цікаво чути про такі сни від тебе.
Це мене ще більше збило з пантелику. Я не знав ні як реагувати, ні як це розуміти. Він же знає мене від сили калька днів! Що означає його “цікаво чути про такі сни від тебе”? Невже ми, й справді, були раніше знайомі?
– Що ж. Я бачу, ти збитий з пантелику. Не забивай голову. З часом все стане на свої місця. - Сказав з дещо таємничою посмішкою Гаррі, піднімаючись на свої худі ноги. - Йдімо.
– Куди?
– Зараз щось придумаємо.
Після цього очі Гаррі загорілися вогнем, а його лице стало дуже спокійним, навіть, блаженним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962546
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2022
Холод. Вітер. Вологість. Чийсь голос щось до мене промовляв. В міру того, як я приходив потроху до тями, він ставав вже ближче.
– Хлопче, блін! Простись!... Я ж знаю, що ти не вмер… Давай!... Просинайся…
Цей голос. Старий з палати? Через хвилини зо дві я ледь, вкладаючи в це величезні зусилля, відкрив очі, повільно повернув голову і побачив його…
– Хе! Нарешті, зараза, ти це зробив! - Сказав він, звеселівши ще більше. - Я вже хотів дати тобі копняка в надії, що хоч це прискорить процес.
Все ще не розуміючи ситуації, я подумав, що все це мені мережиться, і, ледь почавши закривати очі, отримав від старого легкого стусана.
– Досить спати! Ти ж на вулиці! Під дощем! Підіймати вже свій сонливий зад!
За кілька секунд, як до мене дійшло сказане, я різко піднявся на ноги. Оглянувшись, стало зрозуміло, що це вже не лікарня: це вулиця.
– Я знаю, тобі цікаво, де ти і як тут опинився. Тебе викинули з лікарні…
– Як викинули? - Перебив зразу я.
– Як? А вот так. Коли ти спав, тебе чимось накачали, мабуть, щоб краще спав, переклали на каталку і кудись повезли.
Якось усвідомивши сказане, першим питанням, яке у мене виникло, було “А як цей дід опинився разом зі мною?”.
– Ага, тепер тобі цікаво, як я опинився біля тебе.
Це мене геть збило з пантелику. Старий що, думки мої читає?
– Це довга історія. - Продовжив він. - Тобі достатньо знати, що я пробував зробити якось так, щоб мені хоч щось пояснили, однак, все, чого вдалося отримати, так це стусана від охоронця. В результаті, я відключився, і проснувся тут, вже біля тебе. І тепер я, як і ти, без нічого: ні без документів, ні без грошей. Добре, що хоч одягнули в щось краще, ніж ці їхні лікарняні халати. Вот так вот.
“Цікава історія” - подумав я. Однак, в будь-якому випадку, взнавати щось було вже пізно. Тому треба думати, як виходити з цієї ситуації. Але що робити? Треба, хоча б, знайти укриття для початку.
– Давай… - Все ще спантеличено і сонно промовив я. - Давай, хоча б, прихисток знайдемо, поки дощ не закінчиться.
– Хоч і сонний, але голова вже варить. - насмішкувато промовив старий, на що я вже хотів образитися, якби не його добра посмішка і спокійний погляд.
Вийшовши з заднього двору будівлі, ми вийшли, швидше за все, на головну вулицю. Цей шалений рух авто, чимось не задоволений та кудись квапливий натовп. Попри мою тотальну амнезію це мені видалося досить знайомим, звичним, певною мірою, навіть, рідним.
Від подальших роздумів мене відірвав погляд пересічних людей. Що не так? Зі мною щось не те? Тільки тоді я глянув на свій одяг. Я виглядав, як бездомний. Хоча, в моїй нинішній ситуації, це, певною мірою, відповідало дійсності.
– Ти йдеш? - спитав старий.
– Куди?
– Вперед глянь.
Через дорогу був парк, а в парку досить кремезний дуб, під яким можна було б переждати цей клятий дощ. Знайшовши перший пішохідний перехід, я зі своїм вже напарником перейшли цю шалену, переповнену машинами трасу і пішли до того дуба, який ми підмітили.
Нарешті, найшовши бодай якийсь прихисток, я міг відсидітися, хоч і в мокрому, брудному і, місцями, порваному одязі.
– Можеш звати мене Гаррі. - Сказав, злегка задихаючись старий. - А як до тебе звертатись? Ай! Ти ж не пам’ятаєш, свого імені. Не проти, якщо Джоном?
Я, подумавши мить, погодився. Все одно, імені свого не пам’ятаю, а так хоч якось представлятися зможу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=961642
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2022
Глава перша. Пробудження
Цей головний біль… Що трапилось? Темно. Тут мені стали чутися голоси. Вони встали все сильнішими. Очі, нарешті, почали відкриватися. Але так важко!
Попри надзвичайні зусилля я таки зміг заставити свої повіки звільнити місце моєму зору. Розчуливши трохи очі, в них вдарило сильне сонячне світло, від якого головний біль, як і дзвін у вухах через нього, лише посилився. Але я таки це зробив це. Я відкрив очі.
Насилу повертівши головою, мені стало зрозуміло, що знаходжусь в палаті лікарні. Реанімація? Медсестра, яка була неподалік від мене, не зразу помітила моє пробудження. Але, все ж таки, помітивши, дещо підбадьорилась? підійшла і заговорила настільки приємним голосом, що дзвін вухах вщух, а голова, хоч і продовжувала гудіти, але вже далеко не так.
– Як ви себе почуваєте?
– Все болить. - Насилу, навіть, не проговорив, а простогнав я. В голові на мить появилась думка про те, як же це жалюгідно виглядало. – Де я? Як я тут опинився?
– На все свій час. А поки відпочивайте…
Мабуть, так і зроблю. Хоч ця мила білявка і підняла мені настрій своїми голосом та милою мордочкою, але, все одно, голова тріщить, а з ним продовжувало нити й все інше тіло. Я, навіть, не помітив, як, закривши на мить очі, знову заснув.
Пройшла мить, і я відчув у цій суцільній темряві чиїсь голоси, один з яких здався мені знайомим. Білявка? Точно вона. Тут я відчув на своєму плечі ніжну жіночу руку, яка, немов рибак з пійманою на гачок рибою, витягнула мене зі сну.
– Доброго ранку! – Це була та ж білявка. – Як ви почуваєтесь?
– Вже краще, дякую. Скільки я проспав?
– Майже дві доби. До речі, – показала вона на високого чорнявого чоловіка в окулярах і білому халаті, – це – лікар Стурлусон. Він буде за вами спостерігати.
– Доброго ранку! – Промовив він м’яким тихим голосом та ледь помітно посміхнувся. – Не підкажете, як до вас звертатися?
– Як звертатися? – задумливо протягнув я, навіть, не помітивши, як таке ніби й просте питання поставило в ступор. Мої думки понесли мене так глибоко, що не помітив, як через це лікар із медсестрою-білявкою почали непокоїтися. Після хвилини спроб згадати власне ім’я, на моє плече лягла тонка, але досить сильна чоловіча рука, що заставила вернутися в реальність. Це був лікар Стурлусон.
– З вами все в порядку? – з занепокоєним тоном запитав він.
– Здається, так.
– То як до вас звертатись?
– Я не пам’ятаю.
– Не пам’ятаєте? – здивовано уточнив лікар, переглянувшись з медсестрою.
Я стверджувально махнув головою з не менш здивованим видом. Після цього вони відійшли в сторону і почали щось перешіптуватись. Це мене дещо збентежило. А ще більше мене збентежив незрозумілий миттєвий погляд медсестри. Через хвилину розмови лікар повернувся до мене, махнув головою в знак прощання і пішов, а білявка, зробивши певні записи, підійшла до мене.
– А ви… щось хоч щось пам’ятаєте? – Запитала вона мене дещо невпевнено.
Я задумався. А й справді? Що я про себе пам’ятаю, якщо не пам’ятаю, навіть, свого імені? Хто я? Звідки я? Як тут опинився? Чому?
– Ні.
Тут я згадав, що при мені мали б бути бодай якісь документи та почав шукати по кишенях.
– Ми при вас не знайшли нічого. Взагалі, нічого. Навіть, документів.
– І що робити? – Дещо збентежившись, запитав я.
– Не переживайте. Ми щось придумаємо. – Закінчивши певні записи в себе, промовила з посмішкою білявка. – Якщо щось буде турбувати - зразу звіть.
– Обов’язково.
І вона пішла до інших пацієнтів.
Я ліг на ліжко якнайзручніше і намагався згадати хоч щось. Добре, що хоч головний біль почав проходити. Будь-яка спроба згадати бодай щось приводила ні до чого. Абсолютно. Я взагалі нічого не пам’ятаю! Нічого до того моменту, як проснувся тут.
Від моїх роздумів, які повільно, але впевнено вели мене до сну, відірвав мене веселий голос, що лунав зліва від мене.
– Ей, малий! Чуєш? Чуєш мене?
Я повернув голову і побачив дідка, лисого, худого, але, при цьому, рум'янощокого, з веселими синіми очима, що аж горіли життєрадісним вогнем, та м’ягкою, майже беззубою посмішкою.
– Ох, яке смішне обличчя! Ги! А ти точно нічого не пам’ятаєш? – Попри його сповнений енергії старечий голос, це прозвучало наче знущання, від чого я на мить втратив дар мови. – То що? – І його посмішка розтягнулася ще сильніше.
– Ні, не пам’ятаю. – З певним, навіть, відповів я.
– Цікаво, чи не так? Не знати, хто ти? звідки ти? як ти тут опинився? Це ж можна почати життя з нового листа! Слухай, хлопче! В тебе появилася унікальна можливість! Не упусти її! …
А він, можливо, й правий. В цьому прослідковується своя, так би мовити, романтика. Мабуть, багато для кого це стало б, навіть, бажанням, можливістю почати життя з нового листа. Однак, мене все одно щось бентежить. Щось тут не те. Але що? Роздумуючи про це, я не помітив, як заснув.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959122
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2022
Які ж ви, люди, ідіоти!
Аж страшно дивитись.
Таку фігню ві творите,
Що хочеться убитись.
Воюєте, гризетеся,
Та нащо, лиш скажіте,
А потім виєте про втрати.
А що ваші діте?
Надивляться на вас, придурків,
І гризтимуться теж,
А потім витимуть скижено
"Насилля скрізь, без меж!".
Продати ви готові брата
Зі заздрощів лишень,
А як самі лишаються,
Робите з них мішень
Для пакостних своїх язиків,
Ш гробите їх вщент.
Вот так вот зводите всіх з світу,
А успіхи - "на стенд".
Все ділитесь на стани, сани,
Народи, ще якусь фігню,
А потім довбитесь постійно
Один із одним за якусь дурню.
Та є багато, що сказати,
Мені вже просто лінь
Читати вам нотації,
Це зробить смерті тінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2022
Раздел 1. Начало
1.1 Одкуда будешь, парниша?
Я простулся от того, что почувствовал, как у меня тыкают чем-то мокрым. На ощущение... Это палка? Непонятно.
В нос мне ударила влага, сырость. Нет, это вода. Глаза начали открываться и меня передёрнуло: я был в луже около грунтовой дороги на окраине леса. Сзади меня был лес, а спереди - поля крестьян.
Это что-то продолжало в меня тыкать. Резко поднявшись на ноги, я увидел старика с палкой, которая, предположительно, и пыталась так настырно влесть мне между рёбер. Он, неизменно и как-то странно улыбавшись, взглянул на меня сверху вних, снизу вверх и, повторив это несколько раз, спросил:
- Ты откуда, парниш, будешь? Не местный, да? Лица не припомню.
- Да... Не местный. Вроде. Не помню, откуда. - А вид у меня был довольно-таки "хороший", мягко говоря. - А где я? - Спросил я, наконец оглянувшись.
- Интересный ты. - Сказал с как будто удивлённым, даже каким-то наигранным, что ли, выражением лица тот. - А имя своё помнишь? Сколько лет?
- Честно? Помню только, что звали Аароном. А от возраст... - Я стоял с минуту, пытаясь вспомнить хоть что-то, скорчив недовольную гримассу и гладя рукой затылок. - Нет, ничего непомню.
- Что же, Аарон. Пусть будет так. Меня здешние зовут дедом Альбани. Пошли.
- Куда? - Я аж слегка вздрогул от неожиданности.
- Как куда? Домой, ко мне. В порядок тебя привести надо, на ноги поставить. А то посмотри на себя. Весь аж синий, и грязный, одежда порвата, зарослый, патлатый. И смердишь. Ужас! Кому ты в таком виде сдался? Так что молча иди за мной. Да и ночь скоро наступит. А по ночам нечисть, бывает, по лесу бродит.
После последней фразы он как-то непонятно глянул мне прямо в глаза. То ли он пошутить пытался, то ли запугать, то ли хотел посмотреть на мою реакцию. Но я, таки, пошёл с ним. Ведь, и в правду, ночь уже скоро должна наступить. Солнце скоро садиться будет.
1.2 Первый мой дом
Дед повёл меня к себе домой. Недалеко от места моего, так сказать, появления была деревня. Мы пошли по кратчайшей, надеюсь, тропинке, по которой можно было добраться к жилищу старика, то есть, фактически, между полями. Они были довольно компактно разположены и понятно размечены, и все, кроме крайних, были строго прямоугольными либо формы трапеции. Между каждыми двумя находилась тропа, достаточно широкая, чтобы мог проехать без труда один запряжённый воз и ещё идти человек. Первое, на что я обратил внимание, - это поведение и, главное, вид деда. Выглядит он так, как будто ему уже за шестьдесят: невысокий, почти на голову ниже меня, седой, с морщинами, очень худой, худющий, местами аж до жути, еле заметно пошатывался, а во время каждого порыва ветра было такое ощущение, что придётся его ловить. А вот поведение... Поведение как на молодого человека лет так двадцати пяти: энергичный, весёлый, моментами довольно шустрый, но, единственное, с чуток грубоватым стилем общения и холодным, жёстким взглядом серых, чётко выраженних глаз, которые слегка прятались за чёлкой. Наблюдая за персонажем, который шёл предо мною, я даже не заметил, как мы дошли до его дома. Слишком уж непонятной особью оказался это дед Альбани.
Зайдя во двор, в внимание привлекла вторая странная вещь: этот двор почему-то показался знакомым. Как будто я тут раньше бывал, возможно, регулярно.
Дом был простой, но довольно уютный. Одноэтажный, несколько комнат. Он поводил меня по дому, вкратце рассказав о каждой комнате и показав, что где находится. После этого отвёл меня в одну, то ли гостевую, то ли нет, и сказал
- Умощайся удобно. Сейчас приду. - Только переступив за двери, он обернулся ко мне и улыбнулся так, что аж чётко повиднелись его белые зубища. - Располагайся. Это твоя комната теперь. - И резко пропал в другой.
Комната, на удивление казалась довольно просторной и, на удивение, уютной, хоть, на самом деле, была и не большой по размерах. Около окна была самодельная одноместная кровать из дерева, напротив неё небольшой шкаф для одежды, тумбочка с какими-то книжками и стол с двумя стулами по середине, над которым висела небольшая, старая, но, тем не менее, милая люстра. Я сел на один из стульев, которые, как и вся мебель в комнате, был довольно неплохо сделаны из дерева, и всмотрелся в окно.
Раздумывая о самых разных аспектах ситуации, в которой оказался, и самых разных других вопросах, не обратил внимание даже на то, что на мои плечи опустились хрупкие девичьи руки, которые нежно обняли меня за шею. Когда я осознал это, то у меня волосы стали дыбом, а сам излегка подскочил, после чего руки странным образом пропали, а в комнате прозвучал
весёлый, нежный и одновременно затихающий смех девушки лет ориентировочно шестнадцати или восемнадцати, но, вряд ли, больше. Резко поднявшись
на ноги, я осмотрелся. Никого. Только услышал приближающиеся шаги деда Альбани. Он вошёл в комнату с тарелкой какого-то бульёна в одной руке и графинон, наполненым чем-то, похожим на вишнёвую настойку, в другой. Поставив это на стол, он быстро убежал с комнаты и донёс столовые приборы и нарезанный хлеб.
- Извини уж за это. - Сказал старик. - Это дух моей покойной дочери. Альбиной прозвали. Погибла лет так семь назад. Бандиты на село напали, а её изнасиловали и разтерзали, как голодные собаки. У меня на глазах. Вот так вот. - Снова широко улыбнувшись, но, на этот раз, из грустным взглядом он как будто из ни от куда достал два двухсотграмовых стакана и наполнил их своей наливкой. - Что же, давай выпьем за неё, за мою дочь? Мне аж стало чуток не по себе от его улыбки, но таки сразу выпил до дна. Какое-же это крепкое пойло! Но, зараза, вкусное. Вишня, как и предполагал.
- А что с её матерью? - Через минуту молчания спросил я.
- А что мать? - Ответил через секунд пять Альбани. - Сердце не выдержало увиденного. Вот и остановилось на второй после налёта. - Наши стаканы после этой фразы почти сразу наполнились снова. - Раз речь о моей жене зашла, то давай и га неё выпьем?
Я даже не заметил, как осушил второй стакан. Лишь заметил, как Альбани взял пустой графин и за минуту-полторы принёс уже полный той же настойкой.
- Чего грустишь? - Как-то нежно сказал Альбани, тем временем садившись на второй стул прервав мои раздумья о услышанном.
- Задумался об услышанном. А знаете, чего я не могу понять? - Сделав почти минутную паузу, таки решил продолжить. - Почему вы зразу решили меня приютить? Взгляд у вас какой-то холодный, когда на меня смотрите. Тем более, я же могу быть как-то связан с теми разбойниками, о которых вы говорили, но просто не помнить об этом.
Старик одновременно радостно и немного грустно засмеялся, после чего его взгляд подобрел. После минутной паузы он сказал:
- Нет уж, это вряд ли. Не похожий ты на бандита. Да и это пока не столь важно. Ты кушай, кушай...
Вот так мы с ним и разговорились. Как оказалось, нелегко дедуле было после того инцедента с разбойниками. Большинство односельчан начало к нему немного холодно относиться, ибо, видите ли, никак не соизволит себе новую супругу найти и жениться. Да и призрак у него завёлся. А многим непонятно, злой он или добрый?
Я так и не смог понять, в чём-то проблема такого поведения со стороны? Это же его жизнь, пусть сам решает, как жить. Да и призрак его дочери, вроде бы, никому-то зла так и не сделал. С такими мыслями я даже не заметил, как уснул.
Проснувшись утром, я ощутил лёгкость, чего уж точно не ожидал после стольких выпитых стаканов алкоголя. Или это был не алкоголь? Если не, то что? Неважно. Главное - чувствую-то себя превосходно. Выйдя бодро из хаты, перед глазами открылся красивый сад справа, а слева были сараи со скотом, хлева, беседка, колодец и воз, явно для коня. Но наибольше кинулся в глаза порядок и ухоженость всего увиденного. Мой беглый осмотр снова прервал громкий бас деда Альбани:
- Наконец-то проснулся! А то я уж подумал, что ты умер. - Сказал, выходя из одного из хлевов, и, посмеиваясь, подошёл он ко мне. - Слушай, малый. Знаешь, мне кажется,что ты хороший парень. И мне тут не хватает рук. Немолодой я уже. Оставайся у меня, ладно?
Я, постояв молча с минуту и обдумывая предложение, таки согласился. Вот так у меня появился новый дом.
1.3 Новый старый перевал
Вот так я получил временное пристанище, крышу над головой. Со временем мне почему-то начало казаться, что, с одной стороны, дом, в котором начал жить, является каким-то слишком знакомым, близким, уютным, но, с другой - каким-то отпугивающим, злым или просто чужим. Но почему?
Неужели я здесь был ранее? Что вызывает такое неоднозначное ощущение? И почему именно такое? А, может, мне просто показалось?
Время шло. Проходили дни. Старик почти сразу начал мне поручать самую разную работу по дому и по хозяйству. Я начал замечать, что и здесь всё кажется больно известным, знакомым. Как будто уже приходилось этим заниматься. Но, пока не обращая на это особого внимания, продолжал помогать деду, исполнять его поручения по дому. Со временем, за домашней суетой даже успелись как-то позабыться все странные мысли относительно знакомости многих аспектов в этом доме, стиле жизни. Постоянно находился повод от них отвлечься. А точнее, этот повод находил Альбани. Я и на это сначала не обратил внимания, пока не заметил его постоянные попытки меня чем-то занять при подходящих для раздумиях. И не важно чем. Лишь бы работал, а не думал.
Время шло. Как-то мне не спалось. На улице стояла тёплая летняя ночь. Было полнолуние. Что-то мне захотелось прогуляться. Почти за две недели проживания в этой деревне у меня не было ни возможности, ни времени по ней прогуляться, рассмотреть, познакомиться с её жителями.
- А что, если я пойду гулять сейчас? - подумал я. - Не спится что-то.
Как же выйти из дому? Альбани же проснётся, если выйду через дверь. Она постоянно скрипит, и скрипит так, что кого угодно в доме разбудит. Глупая дверь. Никак чиниться не хочет. Не хочу деда тревожить. Пойду через окно. Хоть и не мелкий, но без проблем через него протиснувшись, я выбрался наружу. Но что теперь? Куда пойти? Решил пойти, куда ноги понесут.
Идя по грунтовой дороге, я заметил, что путь, по которому иду, кажется знакомым, очень знакомым. Почему? Я же впервые по нему иду. Или не в первые? Снова нахлынули мысли о том, почему же мне всё кажется в той или иной мере знакомым.
Так я дошёл до большого дуба. Видимо, это был центр селения: большое дерево, возле него немаленький колодец, около них площадь, похожая чем- то на базар, за границами которой начинались дворы с домами. Вокруг ствола дуба стояло четыре лавки, на одной из которых сидел кто-то. Подойдя ближе, я увидел, что это девушка, с длинными чёрными волосами, которые легко пошатывались, будто плывя, под лёгким ветерком и поблёскивали под светом луны. Большие голубые глаза, в которых выднелись одновременно и нежность, и радость, и грусть, пристально смотрели на небо. Милое личико, которое вместе с, на первый взгляд, хрупкой статурой завораживало одним лишь видом, было приподнято и светилось молодой девичьей энергией.
- Брунгильда - вырвалось у меня.
Девушка, определённо услышав это, только тогда заметила меня, наблюдателя, повернула в мою сторону голову и спокойно улыбнулась мне, позвав меня рукой присесть возле неё.
- Я тебя ждала - сказала она голосом, успокаювавшим до глубины души.
1.4 Мимолётный разговор с призраками близких
Я не мог понять, почему эта девушка мне кажется такой знакомой, но безо всяких сомнений сел возле неё на лавку. Почему? Что у меня вызывает это ощущение спокойствия, сидя возле неё? И откуда мне известно её имя?
- Ты в замешательстве, верно? - спросила она меня, посмотрев ласково мне в глаза и мило улыбнувшись. - Не переживай. Я знаю, потеря памяти - это всегда нелегко, даже если она временная, но всё будет хорошо.
Сказав это, эта девушка встала на ноги. Но это выгладело так, что она как бы не встала, а как бы подлетела, начала леветировать, настолько легки показались её движения.
- Ты всё вспомнишь. Всё будет хорошо. Ты всё вспомнишь, мы над этим работаем. Дам тебе единственную подсказку: обращай внимание на детали, и тогда начнёшь всё понимать.
После этих слов она меня поцеловала. Я почувствовал такое расслабление и умиротворение, что не заметил сначала, как закрыл глаза, а когда открыл, то неё уже не было.
- Так кто же она? - прошептав это, как-то поднялся на ноги и пошёл домой. Окно так и было открыто. Я так же влез в окно, и, только став на ноги, увидел посреди комнаты чью-то тень. На мгновение, даже, пропал дар речи. И тут со стороны тени послышался больно знакомый нежный голосок:
- Ну, привет, братец.
После этого я смог чётко рассмотреть силуэт гостя, а, точнее, гостьи. Это была дочь деда, Альбина.
- Видимо, память уже начала возвращаться, раз Брунгильда лично решила показаться.
Это ввело меня в ступор. Как она узнала, что я говорил с Брунгильдой? И что за "братец"? Я от удивления потерял дар речи, только окончательно.
- Так ты меня ещё не вспомнил? Жаль. - Её милое выражение лица сменилось на то ли злое, то ли серьёзное. - Ничего страшного, скоро вспомнишь. Вспомнишь, что ты сделал...
После этой фразы она пропала в мгновение ока, испарилась. Будучи в искреннем недоумении, я быстро лёг спать поразительно быстро уснул.
1.5 Когда воспоминания, кажется, возвращаются
На следующий день я проснулся как-то слишком подавленным. Я не знал, как реагировать на приозошедшее. Но, с другой стороны, было интересно, кто они, эти две девушки, почему кажутся знакомыми? Решив пока недумать об этом, пошёл на улицу. Уже не рано, солнце, видимо, поднялось давно.
Стояла прекрастная утренняя погода: солнце, лёгкий свежий ветерок, уже привычные звуки домашней живности. И тут с хлева выходит дед. Первое, что кинулось мне в глаза, так это угрюмость, грусть в выражении его лица и какая-то колючесть в глазах. Мне стало интересно, что случилось. Он обычно более весёлый по утрам.
- Доброе утро, дед! - Решил таки к нему подойти. - Почему вы такой грустный? Что-то случилось?
- Доброе, малец. Слушай, мне показалось или из твоей комнаты слышался голос моей дочери?
Я на мгновение оцепенел. Так он слышал? И что ему ответить?
- Я видел её у себя в комнате. Но мне показалось, что это - галлюцинация.
- Сказал я неуверенным и немного дрожащим голосом.
- Понятно. - Ответил со вздохом дед, опустив глаза и пойдя далее, а глаза загорелись каким-то странным огоньком.
Я, так ничего не поняв, пошёл заниматься хозяйством. Но что-то тут не то. Меня охватила какая-то странная тревога. Что-то тут не то.
- Нужно бежать, срочно! - Проскочило мимолётно в голове, но я, как обычно, не придал этому большого значения. И, как оказалось, зря.
День оказался самым обычным. Работа по дому, хозяйство, мимолётные разговоры с соседями и другими односельчанами во время отдыха. Впрочем, ничего особого так и не случилось. Настала ночь. Я с дедом лягли спать. Всё в огне. Дома горят, местами слышны крики с просьбой о помощи.
Почему у меня мокрые руки? Подняв их и посмотрев, увидел я увидел кровь. Что!? И тут я увидел перед собой лежащий труп Альбины.
От увиденного я резко проснулся и встал на ноги. Огляделся вокруг, а тут возле меня стоит Альбани с холодным, явно жаждующим крови взглядом и ружьём в руках.
- Ну что, *** Вспомнил, наконец, что сделал?
У него затряслись сначала руки, а потом и всё тело. Он упал на колени, выронив ружьё, и начал рыдать.
- Это же ты! - Заповил он дрожащим голосом. - Это же ты её убил! Это ты... Как ты мог со мной так поступить? Я же принял тебя в свой дом, откормил, одел. Ничего плохого тебе не сделал. Ни я, ни моя дочь. Так за что? За что ты так с нами!? За что ты так со мной? Почему ты не убил и меня тогда?
Я действительно не знал, что ему ответить.
- Я действительно не помню. - Вырвалось само собой с меня почти шепотом после почти минутного молчания. - Я не помню этого. Не помню. - Повторял, всматриваясь в одну точку пола возле деда.
- То, что ты этого не помнишь, ещё не отменяет того, что ты это сделал...
Поэтому умри. - Сказал он, резко подняв ружьё и с колена пытаясь у меня прицелиться.
Я как-то автоматически быстро рвонул вперёд, слегка подпрыгнул, отбил вверх оружие левой ногой, а правой ударил старику по голове, что было силы. После этого мои ноги понесли меня в лес. Они меня несли легко, быстро, без усталости. Глаза смотрели только прямо. Повернуть голову не было ни силы, ни желания.
Я бежал прямо, бежал и бежал. Бежал по какой-то тропе, одновременно очень знакомой и новой одновременно. А в то время в голове крутились самые разные вопросы: "Кто же я?", "Это, и в самом деле, я убил ту девчёнку?", "Что ещё я сделал?" и тому подобное. За их роем я даже не заметил, как начал бежать возле асфальтной дороги, а когда заметил, то где-то через минуту заметил, что ноги уже начали заплетаться. Но всё равно бежал. Аж пока не упал на обочине. Сил встать не было. Еле повернул голову в сторону дороги. А в голове всё ещё роились некоторые вопросы. Где я? Почему я здесь? Как я здесь оказался?. И тут я уснул.
Раздел 2. Новая жизнь
2.1 Город
Очнулся я... в больнице. В палате как раз была одна медсестра, где- то средних лет. Она заметила моё пробуждение и одновременно с радостью, и каким-то испугом, что ли, выбегда в коридор и начала звать доктора.
Оказалось меня нашёл, и подобрал один дальнобойщик, доставил в больницу и уехал. Но это не столь важно. Куда важнее то, где я на этот раз. В тот момент, когда медсестра это пыталась объяснить, меня что-то отвлекло в окне. Мне показалось, что в окне промелькнула тёмная тень. Но она какая- то странная была, поэтому почти зразу продолжил слушать медсестру, которая уже тарахтела о том, что при мне не было никаких документов, и, как результат, полиция не смогла меня идентифицировать, а искать по базе ДНК нету возможности, так как "у нас такой базы нету".
С одной стороны, это, может, и хорошо. Мало ли что я ещё наделал. Может, ещё за решётку посадят. Но всё же... Спросить ещё раз? На этот раз я решил спросить в соседа по палате.
Оказалось, что я в каком-то Гёльтриге. Ни разу не слышал о таком городе, но, судя из вида окна, он достаточно таки крупный. При попытке разузнать, что это за страна, я вызвал неистовый смех у всех соседней по палате.
- Пацан, я, конечно, понимаю, что у тебя амнезия, но... - сказал один из лечащихся, - но, думаю, ты бы уже должен был понять, что ты в Гандорклоре. Что? Где? Это для меня стало неожиданостью, поскольку ни о такой стране, ровно как ни о таком городе я не слышал. Но предположим, что это так. Что же делать? У меня же ничего нету. Денег нет, еды нет, даже запасной одежды нет. Нужно что-то придумать, но не могу... Как жё всё болит! Тот бег от деда своё дал. За время, пока я тут планирую отлежаться, пожалуй, переосмыслю то, что здесь узнал.
2.2 На свободе
Через неделю меня уже выписали. Полон сил, но с пустыми карманами, я вышёл на улицу, думая о том, где бы взять деньги, хотя бы на пропитание. Хорошо, что мед. персонал по доброте скинулся мне на одежду. Сначала, хотелось бы разведать немного город. Выйдя из двора больницы, я решил пойти вдоль дороги, которая, на мой взгляд, казалась главной.
Город оказался немалый. Хорошо, что на улице тепло, видимо, начало осени. Попробив по городу так полдня, я только сообразил, что, во-первых, что хочу кушать, во-вторых, что мне для этого таки нужны деньги, о чём из-за прогулки городом вообще забыл, в-третьих, что мне делать, если потребуют какие-то документы? Ничего, кроме выписки с больнице, на руках больше нету. И что делать?
Задумавшись обо всём этом, я столкнулся с кем-то.
- Ой, извините. - Промолвил женский голос.
Передо мной стояла довольно милая женщина, на вид лет 27-30.
- Да ничего страшного. - Как-то немного растерявшись, ответил я. - А скажите, не поможете ли вы мне с кое-чем?
- С чем же?
Её милая улыбка и большие синие глаза меня повалили. Но я таки собрал всю волю в кулак и выклал общую картину.
Этой девушкой была Клара. Как и предполагалось, ей было 29 лет. Вдова. Муж умер несколько месяцев назад из-за болезни. Детей тоже не было. Жила она в маленькой квартире, которую еле тянула финансово. Но, не смотря на всё это, она добродушно согласилясь приютить меня, помогла с одеждой и основными документами. Взамен я начал помогать ей по дому. Нашёл работу. Короче говоря, обустроился как квартирант у этой дамочки.
2.3 Странный сон
На том, как я обустроился, можно было бы окончить рассказ, если бы не странный сон, который мне приснился после года проживания у Клары. А сон был следующий.
Действие происходило как раз в Гандорклоре. Недалеко от квартиры есть парк с видом на море. На улице зима, много снега, у всех передпраздничное настроение. Я решил прогуляться после работы, вечером, о чём-то задумавшись. Или просто на что-то засмотревшись. Не важно. Поскольку парк не особо большой, я добрёл к его центру, даже не заметив этого. Обратив на это внимания, мои глаза, как обычно, окинули взором центральную площадь.
И тут я обратил внимание, что на одной из лавочек сидит кто-то знакомый. Девушка. Что? Брунгильда?
Она тоже меня заметила. Спокойно поднявшись на ноги девушка медленно, но уверенно подошла ко мне почти впритул и сказала:
- Ну, привет, Аарон. Рада снова тебя видеть. - И как-то то ли радостно, то ли ехидно улыбнулась.
Это было странно. Неужели, я что-то не так сделал? Или она чего-то хочет? Не знаю.
- Не бойся. Расслабся. - Сказала она, обняв меня за шею. - Всё хорошо. Только будь сейчас аккуратен. Хорошо?
На этом моменте я проснулся. О каком порыве она говорила? Чего я такого наделал?
2.4 Возвратить воспоминания
Вернувшись домой, я начал вспоминать события в деревне. Значит, мне тогда ничего не показалось. Интересно, о чём же Брунгильда говорила. Да и вообще, откуда я её знаю?! Хотя, если бы не она, я бы уже начал думать, что мне всё это показалось. Но, видимо, нет. Пожалуй, нужно таки со всем этим разобраться.
Что же, пришло время опять поднапрячься и попробовать вспомнить хоть что-то до проишествии в деревне. Мне тут как раз подвернулось сообщение об психологе, который как бы может возвращать воспоминания. И я решил пойти. Всё-таки, финансово позволить себе это я могу, да и времени немного есть.
Всё шло своим чередом: работа, дом, занятия психотерапии. Единственное, что смущато, так это реакция Клары на последнее. Хоть я и рассказывал о своей амнезии, она сначала довольно скептически отнеслась к моему желанию вернуть память таким образом, так как "что бы не оказалось потом, что это какаой-то шарлатан, а ты потратил на него свои деньги и время". И её можно понять. Эта рыжая кареглазка слишком добрая по отношению к другим. Тем более, что она и сама по возможности пыталась подыскать какой-то метод решения моей проблемы, за что я ей благодарен, но на уме было одно: хочу попробовать.
Прошёл месяц. Мне уже началось казаться, что Клара относительно траты времени была права. Но не тут-то было. Мне опять приснился странный сон. На этот раз я был то ли в больнице, то ли в лаборатории. Меня пытались удержать трое или четверо медиков в масках. Голова гудела, в глазах всё немного плыло. Та и всё было каким-то не таким, каким-то медленным, как при замедленном просмотре фильма. Такое чувство, как будто меня чем-то накачали. Но основное внимание я обратил не на это. Меня привлекли как бы приглушённые крики этих врачей, которые меня удерживали.
- Аарон, успокойся... - Держите его... - Дайте ... 3 кубика... Вдруг ко столу (или на чём меня пытались удержать) со стороны головы подошла Брунгильда, присела и шепнула:
- Расслабся. Всё будет хорошо, всё будет под контролем. Поверь мне... На этом моменте я проснулся. Что это было? Где это было? С другой соторны... Неужели работа с прихологом сработала? И кто же такая Брунгильда?
Начиная с этого сна ко мне начала понемногу возавращаться память. Хоть и фрагментами. Но главное на этой стадии - это прогресс.
Большинство воспоминаний пока что связаны с той лаборатории. Как оказалось, я был учёным в сфере нейробиологии, занимался исследованиями, связанными с компьютерной симуляцией. Наша команда, в главе которой как раз стояла Брунгильда, как раз занималась использованием компьютерной техники для симуляции путём прямого влияния на головной мозг. Самые последние мои воспоминания были связаны с тем, что наши исследования должны были дойти до этапа экспериментов, и я решил вызваться в роли подопытной крысы. Всё-таки, если что, то терять мне нечего, семьи у меня нету, друзей тоже особо нету, а наука - это, в некотором смысле, это моё всё.
Но во время первых экспериментов что-то пошло не так. И после последних моих экспериментов в лаборатории начинаются действия в деревне и дедом Альбани.
Раздел 3. Переход
3.1 Принятие всего себя
Когда ко мне начали приходить такие сны, я сначала их воспринимал всего лишь как сны. Но они казались слишком реалистичны, слишком. Когда я начал рассказывать их сначала Кларе, а потом своему психологу, то получил такую дозу критики и недоверия в плане того, что это могут быть мои воспоминания, что уже и сам начал сомневаться в правдивости тех видений. Но в одну ночь во сне ко мне пришла Брунгильда. Не знаю, каким образом, но она попала в комнату, в которой я спал. Сев возле меня на кровать девушка заговорила ко мне, как обычно, добрым и нежным голосом: - К тебе наконец начала возвращаться память. Это хорошо. Значит, всё, и в правду, начинает налаживаться.
- Всё - это что? - Удивился я.
- Понимаешь, эксперимент пошёл не по плану. Пошёл какой-то сбой в компьютере... Или что-то ещё... Видимо, неправильно рассчитали нагрузку и другие технические моменты. В результате этого у тебя был немного повреждён участок мозга, связан с памятью. Но ты не переживай, мы уже большинство неисправностей решили, тебя более или менее излечили. Скоро мы тебя вытащим отсюда. А теперь отдыхай.
На утро, проснувшись, я, как обычно, пошёл приводить себя в порядок. На кухне стояла Клара, то ли испуганая, то ли злая, то ли шокирована.
- Аарон! - Обрадилась она ко мне тиким и явно не очень радостным голосом.
- Да?
- С кем ты говорил ночью?
- Ты о чём? - Удивился я, аж слегка подпрыгнув от такой предъявы.
- Я слышала ночью женский голос с твоей комнати. Он сказал, что тебя скоро вытащат отсюда. О чём была речь?
Так она слышала? Подождите. Так это был не сон? Брунгильда ко мне пришла на яву? Ну, в таком случае, нужно как-то выкручиаться. Ибо я, и в правду, не знаю, как Кларе всё это обьяснить.
- Мне кажется, тебе показалось. - Как бы облегчённо вздохнув, ответил я. Увидев такую реакцию, она, кажется, начала успокаиваться.
- Уверен?
- Да. У тебя сейчас не очень лёгкие времена. Выматываешься сильно на работе. Так что не удивительно, что вымотана. Вот тебе, видимо, и кажутся всякие голоса.
- Надеюсь. - Облегчённо вздохнула она и продолжила заниматься своими делами.
Кажется, пронесло. Это хорошо. А то как бы мне пришлось обьяснять человеку, что ко мне приходила моя подруга с моих сновидений и обещала вытащить? Это было бы сложно, учитывая слегка критический настрой Клары относительно увиденного. Пусть пока думает, что всё это показалось.
3.2 Странности матрицы
Через некоторое время после прямого разговора с Брунгильдой я начал замечать некоторые странности в окружающей среде. Всё начиналось ис простых казусов типа пропажи вилки или ножа. Но со временем всё это дело начало всё более и более ярко проявляться.
Настоящие странности начались где-то через месяц. Обычное утро. Проснувшись, я, как обычно, встретил Клару на кухне уже готовящей что-то навернека вкусное. Как обычно пожелали друг другу доброго утра. Но... Когда я на автомате подошёл к окну посмотреть погоду, по спине прошёл неистовый холод. Что? Как будто на меня пялится маньяк. Обернувшись, я увидел,
как Клара смотрела неестественно красными, как будто светящими глазами, тем временем, как её руки продолжали делать свою работу.
Идя на работу, моя голова была забита раздумиями о том, что же это могло быть. Но не успев прийти даже и половины пути, меня передёрнуло. Все окружающие реагировали на меня аналогичным образом. И тут я испугался. Из-за то ли волнения, то ли страха, мои ноги начали двигаться быстрее. И тут началось самое жуткое. Все прохожие начали на меня бежать. В ужасе я уже начал бежать, и... Всё потемнело.
Осознав, что я, скорее всего, упал в обморок, мои глаза начали пытаться открыться. О, Боги, как же мне болит голова! Но глаза таки открылысь. Передо мной стояла Брунгильда с компанией.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936044
рубрика: Проза, Лирика любви
дата поступления 05.01.2022
О, математика! Глубинная наука!
Любовь учёных, страх неучей, невежд!
Открой мне тайны, всего же основанье,
О, дай мне то неистово познанье,
Что нам даёт основу тех надежд,
Что непонятны большинству глупцов,
Но пред которыми трепещет всё сознанье!
О, математика! Страннейшая наука!
Зачем ты так пугающе красива?
Чем ты бударажишь так мой ум?
Как сложно объяснить всё это людям!
Ведь ты для них, обычно, лишь как шум.
О, математика! Красивая наука!
Наука и искусство в единственном лице!
Открой же мне побольше всех секретов!
О, что же ждёт меня в самом твоём конце?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935929
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 04.01.2022
О небо!
Тоска ломает моё сердце!
Тоска за чем? Не знаю я.
Но тяжко, грустно на душе мне,
И хочется небытия.
О небо!
О Боги!
Хотя в меня Бог лишь один,
Лишь Тот, что дал мне утешенье
для души, и умиленье
от природы, от всего, но от людей
одно унынье.
О Боги!
Скажите мне! Скажи хоть кто-то!
С чего моё сердечко всё ревёт?
За кем тоскует? Иль за чем?
С чего грустит? Та и зачем?
Иль в чём-то мне так не везёт?
Не знаю.
Странно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935840
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.01.2022