| Сторінки (1/8): | « | 1 | » |
На самому дні я все пливу і мрію торкнутись щупальцями хвиль,
Я не бачив сонця у воді, все темніє в ній.
Заплутався в морській траві, нею годують день та ніч цих риб
до коренів все дер, ревів.
Мені б дерев ліси над ними, щоб літав орлом,
мені б уста поета, пуста планета
тоді, може не буду лишнім я в ній.
А поки, я просто виродок, покидьок - такий як і вони.
Останні покинуть мене сни,
вже ранок, а значить пора спускатись вниз.
Я вашим був радий бути гостем на гостинах
знову забуду все, писатиму новими чорнилами.
Ми не народжені, не мертві, світлу не знайомі.
Ми не прийняті, неприйнятні
землі ще не пройдені, небачені.
І хто зустрівся нам - краще пройде повз
ми темна ніч, однак повна зірок.
Ми не народжені, не мертві, світлу не знайомі.
Ми не прийняті, неприйнятні
землі ще не пройдені, небачені.
І хто зустрівся нам - краще пройде повз
ми тут на дні, проте мрії не тонуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2021
Дорога була пустою. Хоча поруч проїжджали автомобілі, торкаючись колесами ями давно розбитої дороги, але я їх як завжди не помічав. В салоні було холодно, я грів руки об баранку, міцно стиснувши її немов дитина руку матері. Ширшаву, з синьцями від постійної праці у полі, однак таку рідну та теплу, що дотиком дарує почуття комфорту та безпеки. Куди сьогодні я їду? Знову ті ж самі вулиці, залізні дерева цього квадратного міста, межі якого тиснуть на тіло з усіх сторін, так що здається втекти звідси нікуди. Мабуть, далі, там за дверима цього смітника, таке ж саме болото з власними черв’яками, що мріють про золотий дощ, однак все що їм світить в цьому веселому житті це вічний темний ґрунт, який породжує все нові та нові жарти. Як ж я втомився.. Ця перманентна втома – моя радість, мій гнів, мій інтерес, мій страх, моє кохання, моя ненависть та все інше, що я давно вже не відчуваю. Проте, без сил продовжую їхати кругами по розбитій дорозі, давно втративши всякий ентузіазм. Такі як я лише роблять вигляд що кудись їдуть, яка істинна ціль цієї мандрівки ми вже мабуть забули, а мабуть і не знали. Зупинитись? – Та ж ні, – З'їдять! Цим покидькам краще не демонструвати власні синьці під очима, слабаки нікому не потрібні, слабакам не місце в цих металевих хащах, з металевим ржавим серцем. Зустрінеш цих звірів десь серед дороги, жодний майстер не приведе твій автомобіль до тями. Таких як вони ніколи не побачиш з вимкненими фарами та затемненими вікнами. Завжди ламав голову, що ж змушує їх постійно світити? Хоча, мабуть, було б у мене таке ж яскраве дороге авто, я би також прагнув повсякому привертати увагу навколишніх. Але це все не про мене, я навпаки з тих хто намагається максимально не виділятись та не привертати увагу, хоча по суті й немає чим…
Я би міг ще довго писати вам «чому все не так» та «чому вишня не вродила», для мене це стало щось типу хобі, знаєте, з тих пір як я підібрав «його» на дорозі. Коли це було як і ціль своєї подорожі я вже не пам’ятаю. Але сама зустріч навіки прикувала моє лице у виразі смутку та невдоволення, апогеєм яких стала моторошна спустошеність, яку краще ховати за вікнами тонованого салону, не показуючи нікому. Була осінь, здається так я називав раніше особливості погоди, які відрізнялись від того, що є зараз. Я запам’ятав цей час доволі добре, оскільки було не так холодно як зазвичай, та й околиці міста, здається, виглядали набагато краще ніж зараз, навіть сказав би «казково». Проте, мабуть це чарівне минуле лише витвір моєї фантазії, спроба втекти туди де все було добре, хоча це «колись» можливо ніколи й не існувало. Колеса плавно проїжджали вулицями по опалому листю, піднімаючи його вгору та розкидаючи на всі сторони. На одній із зупинок, які зазвичай були пустими, я побачив чоловіка, який тремтячою рукою прохав водіїв зупинитись, однак ніхто на це не реагував. Серед сонячного осіннього неба над зупинкою немов муха на склі осіла темна хмара. З неї на асфальт падала крижана вода від чого він ставав весь білим та слизьким, так що легко можна було впасти та завдати собі шкоди. Однак, це було ще півбіди. Найгірше, що стоячи під таким дахом весь починаєш тремтіти немов зустрів серед лісу перевертня. Тоді я не знав що це називається зимою, це був перший раз коли я її побачив та відчув у власному житті. Перший та незабутній… Чесно кажучи, не знаю чому, але заворожений картиною, яка відбувалась, я збавив швидкість і сам не помітив як механічно зупинився біля тремтячого чоловіка. Він благав мене підібрати його, однак, на дивно, при цьому не давив на жалість. Навпаки, повсякому розхвалював мене та мій автомобіль, вказуючи на те, який він унікальний в цьому місті, на відміну від інших вантажівок, який я хороший водій та чого з «таким то потенціалом» можу досягнути. В цей момент розвалина, на якій я їжджу, здавалась мені гігантським лайнером, який призначений мандрувати океаном в пошуках нових, коштовних земель. По інерції я їхав з пасажиром в сторону моєї домівки і планував висадити його десь в тій стороні, на одній з зупинок, що ведуть в інше місто. Вдома на мене з нетерпінням чекали тюльпани в саду, яких я щодня поливав водою з глибокої криниці. Раніше більше за все я обожнював сидіти серед квіток з цікавою книгою і читати поки сонце не втомиться та не ляже спати за горою. Нічого більше мені не було потрібно, лише ця тиша та спокій.. нічого.. Однак, чоловік, який сидів поруч зі мною, сказав що прямує в іншому напрямку, туди де можна справді досягнути успіху та заробити на нові колеса. «З твоїм то потенціалом можна..» - все висловлював він здивування що я ще сам туди не вирушив. І ось я, який прямував додому, де на мене чекала тиша та спокій, звернув в зовсім іншу сторону. Туди, де дорога яка нібито то спільна для всіх, однак хтось їде попереду тебе, а хтось позаду.
Водії, обурені та пригнічені власним нижчим становищем, по всякому намагались наздогнати ближні автомобілі і зовсім не звертали увагу на тих, хто розміщений за спиною. Хтось безперестанку покращував власний транспорт, щоб змусити його їхати швидше, хтось просто щосили давив на газ та руйнував тим самим власне авто надмірним навантаженням. «От ще трохи і доберемось до кінця вулиці, відпочинемо потім, а поки продовжуємо рухатись вперед, чого би це нам не вартувало» - такий був і є зараз їхній лозунг. Навіть спортивні автомобілі не здатні щодня брати участь в гонках, а ці здається переконані у власному безсмерті. Серед них були й ті, хто намагався взяти своє хитрістю та підлістю. Одні порушували встановлені правила, їхали забореними шляхами. Інші вставляли один одному палиці в колеса. Ось вона дорога до успіху… у всій своїй неперевершеній драбинястій красі. «Найголовніше добратись до кінця вулиці і бути найпершим на дорозі!» - сказав повчальним тоном пасажир. Похвала, яку немов воду в Поливаний понеділок лив на мене пасажир, поступово перетворювалась на гострий лід. «Тобі, мабуть, не вдасться наздогнати автомобілі. Подумай сам. Твій не їздить так швидко як ці. Він не символ достатку і не покращений штучно в майстерні. Звичайний пересічний міський транспорт, без особливих ознак. Таких безліч в цьому місті.» Після цих слів я, здається, пробував все: ремонтував автомобіль, як і інші безперестанку стояв на дорозі день та ніч, і навіть вдавався до підлості, за що мені зараз дуже соромно. Проте, незважаючи на все, пасажир завжди знаходив в моєму авто все нові та нові недоліки, а кінець вулиці я так і не побачив.
В один момент я зрозумів - всі ці спроби марні! Як не крути, але на цій дорозі завжди будуть ті хто попереду тебе, і ті хто позаду. Йшов час, з тих самих пір мій автомобіль їздить по засніженому місту кругами і лише робить вигляд що кудись прямує. Пасажир й досі сидить поруч зі мною і все повторює репліки про те, що я «ніхто та ніщо» і місто навколо лише залізні хащі, межі якого тиснуть на тіло з усіх сторін, так що здається втекти звідси нікуди. Скоріше за все далі, там за дверима цього смітника, таке ж саме болото з власними черв’яками, які мріють про золотий дощ, однак все що їм світить в цьому веселому житті це вічний темний ґрунт, який породжує все нові та нові жарти. Як ж я втомився… Пасажир говорив настільки довго, що в один момент його голос став моїм власним, щоденним фоном якому я слухняно підкоряюсь. Хоча за кермом я - проте водій він. Тепер я розумію чому в той осінній день лише я зупинився, щоб його підібрати. Іншим ні до чого був в кабіні ще один пасажир…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=901516
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2021
Я дивлюсь на них зверху, не зверхній мій погляд
Обійми, турбота для них мабуть норма
Чи справді настільки раді бачити друзів
Що впадають в моря ріки повні безглуздя?
В день вони завжди разом, співають крізь листя
Сидять на гілках, спускаються нижче
Та низ ще попереду! - міркують на сходах,
День знову тоне, топить радість з собою
Коли темно у лісі – безглузді ці крила
В день летіли разом, зараз вони на одинці.
Хто покаже їм вихід, де ті друзі поділись?
Що сміялись у день, співали крізь листя
Коли темно у лісі – безглузді ці крила
В день летіли разом, зараз вони безупинно
Показати їм вихід гукають сову
Завжди скажу дорогу, хто ж освітить мою?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857575
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2019
Це був один із жовтневих днів. Я прокинувся раніше будильника, щоб розбудити його першим: " Вставай, химерний друже, вже шоста година, а значить комусь пора на роботу". Кімната нагадувала картину, намальовану аутистом. Непропорційні кути дивились на мене своїми кривими очима, гама кольорів сліпила їх, тому вони не помічали моєї присутності. Чайник, як завжди, забув заварити мені гарячої кави. Бісить! Чим я тільки думав коли купував ці речі, надіюсь вони самі себе викинуть. Я зайшов у ванну кімнату, щоб вмитись і привести себе в порядок. З крана текли сльози заклопотаних істот, які щодня спускали їх в раковину поки ніхто не бачить, я повільно вмив водою стомлене обличчя. Скільки себе пам'ятаю, воно завжди було таким, сірого кольору з мішками під очима. Прийнявши холодний душ, я зачинив двері ванної, з усім холодом в середині. "Чорт забирай, плита, я ж казав, щоб ти приготувала яєчню з помідорами". Бездушне ображене дитя, сховалось біля холодильника та ігнорувало мене. "Знову прийдеться забити шлунок сирими бутербродами, благо біля роботи є непогане кафе, обожнюю їхні закуски, особливо салат з курячим м'ясом. В них плита, мабуть, не така лінива як моя. Цікаво як її дресирували?"
Помаранчеві листя грали у лови з вітром. Заклопотані істоти, з намальованими посмішками переміщувались з точки А в точку Б. Жовті механічні монстри поглинали їх та вибльовували на зупинках. Завжди було цікаво чи роблять вони теж саме, зникнувши з мого погляду. Що як, відвернувшись, позаду мене лише темрява? Лячно, мабуть, думати що живеш, а насправді бути уві сні, в оточенні примар, що лише симулюють власне існування.
Я працюю в бібліотеці на вулиці Лихоманова. Специфіка роботи не для всіх. Кожна з книг має своїх друзів, з якими їй найкомфортніше, потрібно про це завжди пам’ятати. Ні в якому разі не можна розповідати секрети книжок кому попало. Плітників вони не люблять, особливо тих хто не читав їх, але показує з себе начитаного. При вході в читальний зал, обов'язково потрібно привітатись з усіма книгами, зробивши їм низький поклон. Увага - для них своєрідний корм, я годую їх тричі на день. На роботу я ходжу пішки завжди боявся бути з'їденим монстрами, із залізними зубами, що як вони не випустять мене з власного черева, що як в очах погасне промінь, зайнявши місце на нічному небі серед собі подібних бідолах. В цей день ноги повільно вели мене вузькими вулицями, крок за кроком все далі поринаючи у світ заклопотаних істот.
«Йди швидше, ні на кого не дивися, їхні погляди- стріли. Ти невидимка, чуєш ти НЕВИДИМКА! Це просто на всього мішки з органами. Вони нічого не значать, їхнє життя пусте, ПУСТЕ!, твоє ж яскраве, наповнене барвами… Йди шви..»
«Дем’ян, привіт!» - раптово пролунав низький голос. Я обернувся йому на зустріч без особливого ентузіазму. Товста істота дивилась на мене через такі ж товсті окуляри. Вітер танцював з її волоссям, від чого зачіска була зіпсованою.
«Емм, при…..вІТ?»
«Скільки років, скільки зим. Я Антон Загудаєв, ми разом навчались на філологічному. Що ти, як ти? Останній раз бачились при врученні дипломів.» - промовила істота, очікуючи з нетерпінням моєї відповіді.
«Хм, Ант..тон, погано пам’ятаю Вас, я….нормально, пра—цюю, в бібліотеці.»
«Прикольно, а як там Вероніка не бачи….» - не давши йому договорити, я помчався вперед.
Звісно я збрехав, я добре пам’ятаю цей мішок з органами. В університеті ми були свого роду конкурентами, він заздрив моїм успіхам в навчанні та намагався у всьому мене перевершити, але спроби були марними. Я був улюбленцем викладачів, він же відмінником на якого всім було байдуже. На останніх курсах я трішки дав задню і отримав купу трояків. На врученні дипломів мені дали синій, йому ж червоний. Досі не можу забути радісну пику цієї химерної істоти, в цей момент він був готовий вийти за межі власного мішку та порвати нутрощі. Вероніка – так звали істоту, з якою я проводив багато часу та обмінювався сентиментами. Ми були нерозлийвода: гуляли, торкались один одного губ, прижимались тілами. Здається в книгах це називають ЛЮ.. – бов'ю, .. та в роді так. Антон ще з першого курсу сохнув за нею і відкрито про це говорив, але вона ігнорувала всі слова. На четвертому курсі перед самим закінченням наші з нею дороги, на жаль, розійшлись.
«Вибач, Дем’яне, але ми дуже різні з тобою, я зустріла іншого, ми немов створені один для одного, розумієш? Нам пора розійтись, ясно…Кава повинна бути з молоком, а сир з вином.» Хто цей інший я ще й досі не знаю. «ФУ, гидота! Залиште мене спогади в спокої, я для вас невидимий! Спогади котяться з голови, спогади котяться з голови, голова ця не моя, голова ця не твоя, всі думки лише вода!!!!!»
Пройшовши в трансі дві вулиці, я дістався бібліотеки. На кам’яній стіні сторічної давності було написано: «Бібліотека гуманітарних факультетів Кригоднівського національного університету імені Марії Неплаксивої.» Ще коли був студентом я багато часу проводив тут, готуючись до занять. На вході старий охоронець, з сивими вусами та лисиною, дивно поглянув на мене і ніби нічого не бувало продовжив заповнювати кросворди. Скільки тут працюю ніколи не спілкувався з ним ... навіть короткими фразами.
Я тихо зайшов в читальний зал. Творіння великих митців різних часів мовчки очікували відвідувачів, повільно прокидаючись від сну. Я зробив їм низький поклон та приступив до пересортування літератури.
«Ага, ту сюди покладемо, іншу туди.», «А цю краще поряд з тими.», « О цій буде комфортніше на верхній полиці, іншим на середній.»
«Чуєш, Дем’яне, мене будь ласка поближче до творів Шевченка та Франка.» - раптом промовила одна із книжок. Моє серце почало битись сильніше, руки тремтіли.
«Мене на найвидніше місце, без обговорень!» - промовила високомірно тверда книга по Історії України.
«А чому це її на перше місце? Я взагалі про весь світ, мене треба поближче поставити, щоб всі бачили!» - обурилась Всесвітня історія.
«Дем'яне, ДЕМ’ЯНЕ… Дем'яне, ДЕМ’ЯНЕ». Цей голос відрізнявся від інших, його тональність змінювалась від високого жіночого до лякаючого низького. Здавалось, що він звучав то позаду мене, то попереду, граючи зі мною у хованки.
«Останній раз бачились при врученні дипломів.»
«Кава повинна бути з молоком, а сир з вином!»
«Ви не виправдали наших очікувань.»
«Вас очікувало велике майбутнє, а тепер... навряд чи.»
«Ми з тобою дуже різні, нам потрібно розійтись!»
«Дем'яне, ДЕМ’ЯНЕ… Ти Бовдур!»
«ЗАЛИШТЕ МЕНЕ В СПОКОЇ!» - заволав я, закриваючи вуха руками. Стіни читального залу почали звужуватись, наближаючись все ближче до мене. Мої думки стали на бік нав’язливих голосів, йдучи разом з ними в наступ. Я намагався втекти, але вмить був притиснутий. Світло повільно гасло. Десь з далеку лунав крик, здається, він був моїм.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851007
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2019
[b]2008 рік. Рідне не рідне місто[/b]
Розмова двох тіней:
Т1:«Птьху на тебе, блудливо стерво, проклинаю той день коли зустрів тебе! »
Т2:«Поглянь на себе ти ледве на ногах стоїш! Скільки можна випивати в тебе сім’я, син, який потребує батька. Ми ледве зводимо кінці з кінцями.»
Т1: «Замовкни, я бачив як ти перекидалась поглядами з тим бовдуром.»
Т2: «Я просто привіталась з другом, він неодноразово виручав нас. Ти ж знаєш, що саме завдяки йому я отримала роботу.»
Т1: «Знаю я як ти отримала цю кляту роботу!»
Мій батько проводив весь свій вільний від роботи час у місцевому пабі, де витрачав зароблені копійки. У тверезому стані він був скованим, невпевненим в собі, однак алкоголь пробуджував у ньому ревнивого звіра, який часто піднімав руку на мою маму. Втікаючи від домашніх інтриг, я часто відвідував своє улюблене місце – трояндову поляну в нашому лісі. Є думка, що після смерті ми потрапимо туди, де почувались найщасливіше коли були живими. Безумовно, я потрапив би в це місце. Тут, дерева грали у мовчанку, а десь здалеку за рікою лунали мантри у виконанні птахів. Теплий вітер здував сум з очей моєї ображеної душі. Червоні троянди, які були вкриті сльозами ранкової роси, торкались своїми пелюстками дитячих наївних рук. Шкода, що все це швидко минає, хотів би я зупинити час і довіку перебувати в обіймах природи. Поблизу поляни столітній дуб тихо споглядав мою радісну самотність.
«Діду, я заздрю вам!» - сказав я, торкнувшись крони старого дерева. Хоча він завжди мовчав, здавалось, слова лунали з його листків, які танцювали осінній вальс з вітром. В цей час моєму тілу було вісім років, але душа моя була значно старшою. Провівши мільярди років у темряві космосу, сонце в один момент вирішило спуститись на землю, щоб поглянути як живуть повні холоду люди. Коли я прийшов після однієї з прогулянок додому, моя мати з докором зустріла мене:
«А ось і ти, гуляка, вічно ти десь блукаєш як і твій батько. Дзвонила сьогодні твоя вчителька казала що в тебе проблеми з однокласниками, це правда?»
«В мене немає проблем. Проблеми є у них»
«Сонце, ти ж розумієш, що не треба давати себе в обіду. Я знаю, що ти в мене не такий як всі і я люблю цю твою дивакуватість, але люди сприймають її як слабість, легку мішень для пострілу. » - ці слова з її уст викликали в мене посмішку, кому як не їй слід взяти до уваги цю пораду.
«Мам, все я знаю. Не переймайся.»
«Ну гаразд, думаю ти мене зрозумів, ну ж бо сідай вчити уроки!»
За вікном світ поступово закривав очі, на зміну теплому сонцю прийшов холодний місяць. Мій погляд привернула зоря, яка першою зайняла місце на небосхилі. Кажуть, що в цей момент можна загадати бажання і воно обов’язково здійсниться.
"Зоре, кохано, промінь твій милий
Погляд мій подумки дасть йому сили.
Де би не був він – всюди палає.
Темряву неба світлом вкриває.
Мила, прошу вас без роздумів марних
Здійсни же бажання моє ти зухвале
Бажаю я корні пустити у землю.
Навіки трояндою вільною стати."
Де тільки не бувала в цю ніч моя свідомість. Напившись води з третього берегу Амазонки, поринула духом на дно Льодовитого океану. Я щодня бачу сновидіння, інколи вони бувають яскравішими за життя. Хто знає можливо воно також сон, просто більш глибший і одного дня ми прокинемось, забувши себе. Ранок пробудив мене промінням. Щоб не забути свої нічні пригоди, я записав все в щоденник сновидінь. Це був п’ятий з усіх що я мав. Час від часу буває перечитую їх, заново поринаючи у світ фантазій.
Не задумуючись, я вмився, почистив зуби, поснідав і вирушив до школи. Я навіть не пам’ятаю як закрив двері. Всі ви мабуть помічали за собою, що багато справ робите як літак на автопілоті. Повторюючи одне й те ж саме з дня в день люди поступово засинають, перетворюючись на живих мерців. Ці думки прямували зі мною через осінній ліс, за яким знаходиться початкова школа, в якій я тоді навчався. Жовті листя, що поступово опадали з дерев, пильно дивились у низ. Ще не давно вони були сповнені молодості та життя, а сьогодні тонуть в обіймах холодної землі. Всі ми думаємо, що все ще попереду, що завтра все змінить, але час лише минає, поступово наближаючись до краю прірви. Зграя молодих птахів, які більш за все боялись самотності, прямувала вперед по хмарному небі. Над хмарами змахом крил орел піднімався все вище та вище. Він був один, але впевненості в його очах було більше ніж у всіх цих птахів. Цікаво, як вони знають куди летіти? Чи правильний їхній маршрут? Чому вони обирають летіти разом, а не поодинці? Навколо школи стояли химерні берези. Ще коли мій батько радо бігав на перервах, вони вже були тут, волаючи гілками у відповідь вітру. Біля вхідних дверей великими буквами було написано: «ЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА»
«Як би не так»- подумав я.
«Можна знати хоч все на світі, але без розуміння це просто сміття, що забиває голову.»
Фактично всі уроки, окрім фізкультури, в нас були в одному класі, розташованому на першому поверсі. Стіни його були вкриті наполовину в сірий та зелений кольори. Як зараз пам’ятаю слова своєї першої вчительки: «Мати можливість перебувати серед дітей, спостерігаючи як вони швидко ростуть, немов жити біля аеропорту, щодня бачиш як літаки злітають. Шкода, що деякі з них розбиваються об скелі…» Як і в будь-якому класі в нас були свої відмінники. Завжди цікаво спостерігати як інформація вивітрюється з їхньої голови на другий день, як заради оцінки та похвали вчителя вони щодня ґвалтують власну пам’ять. На малюванні нам дали завдання зобразити осінній пейзаж. Це могло бути що завгодно: домівки, оточені осінніми деревами, помаранчевий ліс. Хоча це був час для творчості, багато дітей просто перемальовували вже готові малюнки. Рука моя без роздумів прийнялась малювати. Сам не знаю чому я зобразив персоніфікований помаранчевий листок, який сумно споглядав у вікно, тримаючи в руках потертий фотоальбом. Коли я його показав класу, всі діти засміялись, лише вчителька з подивом поглянула на мене. Вони звикли до моєї дивакуватості і, здавалось, з нетерпінням чекали якось нової вихідки від мене. Після закінчення уроку вчителька підійшла до мене:
«Мені сподобався твій малюнок це доволі незвичайно для дітей твого віку! В нього закладений певний зміст і плюс реалізація на досить хорошому рівні. Ти молодець! Не звертай увагу на чужі насмішки. Якщо ти не проти, чи не міг би ти залишити свій малюнок для демонстрації витворів наших учнів?»
«Дякую Вам, чесно кажучи я і так збирався його викинути, але якщо Вам дійсно він сподобався, чому би і ні.»
Діти радо вибігли на стадіон, всі окрім мене, на фізкультуру я не пішов. Ніколи не любив цей урок, так як більшою мірою він проходив у вигляді командних ігор. Мої однокласники сміялись з мене коли в мене не виходило подати м’яч у волейболі чи то забити гол у ворота. Спільна праця це не для мене, я гублюсь та почуваюсь невпевнено. Нарешті ця підготовка до майбутнього сірого життя на сьогодні закінчилась. Звісно, мабуть, прийдеться знову вислуховувати докори мами проте що не треба прогулювати уроки, якщо вчителька вкотре зателефонує до неї, але краще це ніж ця клята фізкультура. Додому я звісно одразу не пішов я вирішив прогулятись і за одно провідати трояндову поляну. На небосхилі виднілась посмішка веселки, старезний дуб тихо споглядав осінні сни і не помітив мого прибуття, в обіймах троянд тонув силует невідомої мені дівчини. Спершу я був роздратований, хто це посмів позбавити мене можливості побути на самоті, однак злість мою втопила пісня, що лунала з уст цієї дівчини. Її голос пронизував моє тіло, прямуючи променем в саму душу. На очах світились краплі радісних сліз. Здавалось ніби час зупинився, слова в голові затихли, думки плавно блукали вниз лабіринтом абстракцій. Мій образ налякав дівчину. Вона явно не очікувала з кимось тут зустрітись. Ноти тонули в її білявому волоссі і затихли в зелених очах.
«В такий ситуаціях треба попереджати, ти налякав мене!»
«Вибач, не хотів перебивати. В тебе гарний голос. Чесно кажучи, я тут часто буваю і ти перша кого зустрів.»
«Дякую. Я нещодавно переїхала. Мої батьки любителі зміни місць, порахувати не можу яке це вже, може п’яте може шосте, не знаю. Я спершу гуляла собі по місту, оглядала місцевість, однак швидко втомилась від людей і вирішила сходити в ліс. На моє велике здивувався я натрапила на цю поляну. Здавалось ніби вона сама покликала мене подумки. »
«Хм..зрозуміло. Гаразд, мабуть я піду, ще раз перепрошую що перебив твій спів… »
«Чого ти стій, я не ображаюсь. Просто несподівано було когось тут зустріти. До речі, мене звати Олена.»
«Ян. Приємно познайомитись…»
«Взаємно, ти в якому класі навчається?»
«В четвертому, а ти?»
«Я також. Люблю навчатись, але ходити в школу ні.»
«Чому?»
«Мені більше подобається перебувати на самоті, в обіймах природи. Вона приймає тебе таким яким ти є і ніколи не образить.»
Я дивно почувався в цей момент, її слова відображали мої власні думки, немов вона пила з джерела моєї свідомості. Це було схоже на розмову з самим з собою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850614
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2019
Світанок, химерне сонце поступово виходили з-за хмар, немов злодій що сховався за кутом від поліції. Я прокинувся, потягнувся, вдихнув на повні легені і з напівзаплющеними очима вирушив у ванну кімнату. Кроки мої були слабкими, ватними, здавалось, що замість ніг у мене тонкі гілки дерев, які зірвали з дерева і залишили гинути на холодній траві. Відкривши ліниві очі, на яких застигли образи моїх дивних сновидінь, я поглянув в дзеркало і вмить губи, що були не моїми заволали. Важко передати свої відчуття в цей момент, я немов побачив примару. З одного боку тобі страшно, а з іншого ти сповнений інтересом перед невідомим. У дзеркалі була доволі красива дівчина, з довгим темним волоссям та очима кольором ранкової кави. Риси обличчя чимось нагадували мене, навіть родинки були на тих же місцях. Я провів поглядом по всьому тілі: побачив груди, яким позаздрять багато дівчат. Та от опустившись нижче, я з жахом зрозумів що втратив дещо дуже важливе для мене. Я би міг дивитись в дзеркало хоч вічність, однак потреби організму нагадали про себе. Прийшлось робити свої справи в туалеті сидячи. Часу було обмаль, та як я поспішав в університет я швидко одягнувся в суто свої речі: джинси, кофту на замок, кросівки та синю куртку. Чесно кажучи, якоїсь сильної уваги такий прикид не привертав.
На семінарі мій силует з’явився із запізненням.
-Добрий день, вибачте за запізнення! - сказав я до групи.
-Ви часом не помилились аудиторією, промовила з подивом Інна Ігорівна
-Я Олег, не впізнали, не знаю що зі мною трапилось, але тепер я дівчина. Але і це, не причина, щоб прогулювати семінар. - Всі засміялись. Звісно ніхто мені не повірив. Ще півгодини я, спорив і доказував що я це я. Кульмінацією цього стало попередження про виклик санітарів. Який же бовдур, нащо мені це було робити, краще б залишився вдома. Розчарований я вийшов з університету. Що ж робити? Ніхто мені не вірить, моє життя немов вилетіло з велосипеду. Просидівши з такими невеселими думками кілька хвилин, я вмить сказав собі: "Якщо в тебе трапилась ситуація, яку ти не можеш змінити, зміни своє ставлення до неї". В перш чергу я подзвонив до Каті, своєї подруги з минулого життя, на моє велике здивування вона повірила мені і навіть запропонувала допомогу. Вона з тих, знаєте, хто щодня читає гороскопи та медитує під мантри. Я погодився, так як кожному капітану необхідний орієнтир, а би не заблукати в надрах океану.
Катя попрацювала над моїм зовнішнім виглядом: зробила мені макіяж, позичила пару своїх речей, відвела мене у перукарню та салон краси. Тепер я був схожий на типову представницю інстаграму, одним словом копію копій, яких більше ніж думок перед сном. Цей день був дивним. Йшовши по вулиці нам посвистіли хлопці, я відповів їм: "Ще раз свиснеш і не будеш мати чим свистіти». Це ледь не призвело до бійки, однак Катя сказала: "Та забий на них в наш ще є справи". Ну і я, забив, хоч не маю чим. Ми прийшли на роботу до Каті. Її начальник дивно провів мене очима зверху в низ, облизав губи і сказав: "Катя, а твоя подруга не хоче в нас працювати? Мені якраз треба секретар". Я сказав що подумаю, хоча точно після такого не погодився би. У вечері ми пішли в клуб: Я, Катя і її хлопець. Мої емоції потребували розрядки, тому я не відказував собі ні в чому. Скільки було в цей день випито? Ну, навіть не знаю. Мабуть, коли Титанік тонув він випив менше рідини. Сприйняття було фрагментованим, думки немов лунали в голос. Раптом бойфренд Каті поліз до мене цілуватись я звісно його намагався відпихнути, але сил в руках не було. Катя коли це побачила, не розібравшись в ситуації, вдарила мене з лівої руки. Як ви зрозуміли в цю мить я пізнав всю красу жіночої дружби. Благо свідомості мені хватило викликати таксі додому.
Я не виходив з квартири декілька днів і, мабуть, злився би з власною тінню, зникнувши в сутінках, однак якось подруга сама вийшла на зв'язок і ми помирились. Деякий час я жив з Катею, так як квартиру прийшлось залишити. З батьками я не наважився зв'язатись, вони довго шукали мене і згодом моє ім’я поповнило списки безслідно зниклих. Минали дні, минали й роки і згодом від колишнього Олега залишились лише спогади. Я досконало володіла макіяжем, ходила на каблуках і навіть говорити і поводитись почала як жінка. Я заплутався в собі немов муха в рутині. Ночами часто задумуюсь що б робила інша людина якби була на моєї місці, як би стала жінкою. До чоловіків від тепер відчуваю з однієї сторони відразу, а з іншої заздрість. Зірки дивилась на мене холодним поглядом презирства, нічну самотність вкривала теплом чашка кави, немов сонце безликий погляд небосхилу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850431
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2019
Холодний камінь торкався тіла зі всіх сторін. Як я опинився на дні колодязя, одягнутий з головою в крижану воду? Шкода, що в мене немає почуття гумору, міг би придумати хороший жарт про це все. Я був один, немов безмовне тіло під землею, кричав, але голос мій зникав в пустоті. Черв’яки минулих днів повзи з бажанням спробувати мою плоть на смак. Їжте, панове, цей лід, поки сонце не торкнулось його своїм корінням. Я ніколи не був сам, здавалось вони постійно ховались у хащах, очікуючи вдалого моменту коли відчиняться двері. Тепер вони всі в саду, рвуть плоди та насміхаються над господарем.
Автобус прямував в невідомому напрямку, в салоні було пусто. Чому тут то холодно то тепло, хтось сидить в той час як інший постійно стоїть? Я би міг без проблем вийти на наступній, але щось завжди мене зупиняло і я далі немов вірний собака чекав кінцевої. «Не переймайся, друже, водій обіцяє в майбутньому облаштувати автобус кондиціонером, стояти вічно не будеш, бачиш того старого, він скоро буде виходити і ти займеш його місце.»
Мій дім давно без даху, але саме завдяки цьому я міг бачити зорі. Його двері зачинені десятьма замками і ключі знаходяться лише в мене. Сусіди рідко навідуються сюди, щось відлякує їх від цього місця, стіни якого вкриті то холодом то теплом. Його побудували наприкінці весни, в будівників були свої очікування щодо цього помешкання, але на жаль вони не підтвердились. В домі багато кімнат, але в двох з них я буваю найчастіше. Стіни першої обвішані винагородами, друга ж пуста та до жаху темна.
Багряне небо несло мене в даль, наспівуючи пісні устами вітру. Навколо не було нікого, окрім променів, які розглядали пейзажі очима вічності. Хвилі несли човен все вперед та вперед, та раптом він торкнувся каменю. Вода заповнила його з середини, погасивши вогонь, що здавалось горітиме вічно. Це все було сном, чи насправді? - Не знаю. Можливо це була одна із сценічних ролей актора, що настільки довго грав свою роль, що забув що це все просто гра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850354
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2019
Чи бачили ви сновидіння без слів?
Мені такі сняться щоночі
Я хотів, щоб в житті всі замовкли
Забули мене з першим променем дня
В сад потрапити зможу лиш змієм
Часто пекло так схоже на рай
Їхні дні я позбавлю проміння
Не забудуть мене, хоч хотів цього сам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850352
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2019